лудрабок воза, дивився в поле. I тодi наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловiчок у короткому жупанi, тицьнув пальцем у мене. - Ось вiн... з однi?? злодiйсько? складки. Нехай тягне. Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшу? деревце од низу до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до людей, розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в мене нема? сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму мить в мо?му серцi несподiвано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, вiдчайне. I на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою. - Я... не з злодiйсько? складки,- тихо, але переконано заперечив.- Я чесного отця син. I знову в мене всерединi все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут вiдбува?ться, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiва?ться? Але я сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в менi, ставало насупроти всiх цих людей, у власну оборону. - Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники. - По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв. - По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв, сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся. Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжнiй циган. Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав: - Якщо по десять копiйок, я згоден. - По десять то й по десять,- погодилося одразу кiлька чоловiк. Iншi мовчали, але ?хня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кiнець мотузка. I в ту мить щось зрушилося в менi. Й запанiкувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi мною, над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з мо?х очей, i я впав на колiна. - Люди добрi, що ви робите, схаменiться. Не берiть на себе такого грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це поглине вогненна ге?на. Бог не простить вам цього. Ви нiчого не зна?те, ви слiпi й темнi... - Погляньте, ми темнi... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас,погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупанi та високiй сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi. Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сiрих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених очей i до живого обличчя. - Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний. Ви побували на вiйнi, зна?те, яка вона... I нiхто його не прийняв до себе, нiхто не втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину... Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось почув, потiм пошкодував на сво? слова, але сливе вони вплинули найдужче.- Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i ви заслужите царство небесне... З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось я втрачу голос, i тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоску? ?х, до того ж сприймуть мо? слова за обман. Я вмовк. Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки iнакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рiшуче заперечити людям, похмуро запитав: - Ти справдi був прикутий до галери? Миля вiдказав спокiйно, з гiднiстю: - П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi втiк у городi Амстердамi, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купцiв обороняв. - Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон? - Пiд Азовом. Тодi багато полкiв укра?нських ходили туди. - Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся... З якого ти полку? - Прилуцького.- Далi Миля почав розповiдати, де стояв пiд Азовом Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали, i як вiн, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що сво?ю розповiддю укрiплю? в вiрi те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про сво? картки до царсько? канцелярi?, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи просто боявся зачiпати царське iмення, за що мiг поплатитися потiм. Пiзнiше я замислювався над цим не раз. Вiтер надi? тепер вiяв у його бiк. Козаки вже не стояли сiрими стовпцями, а заворушилися, загомонiли. Найдовше опиралися пограбованi бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та подiлити помiж собою грошi. Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким: - Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять ки?в i вiдпустити. Якщо ж хтось iз них упiйма?ться ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок. По одному, по дво? люди йшли до села. Вони гомонiли, посмiхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не сталося. Здавалося, це були зовсiм iншi люди, всi вони були надзвичайно радi такому кiнцевi справи. I я подумав, що наодинцi люди ? люди, в гуртi ж, у вiйськових лавах вони - юрба, слiпа й безглузда сила. ?м не треба збиратися в натовп, бо вiн вирiшу? не розумом, а ярiстю, митт?вим спалахом, i той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од вiку користуються всiлякi пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах, скiльки ?х втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв, всiляких крутi?в, лихих отаманцiв... На землi ? один праведний гнiв, одна праведна лава - та, що ста? на захист вiтчизни. Я наледве пiдвiвся з колiн, насилу додибав до села - так мене стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в головi гуло, ?? ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього села, пiти свiт за очi, туди, де нема? кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не стежать недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стиска? твою душу й не гнiтить думку - де нема? лихих людей, а значить, i лихих вчинкiв, де люди добрi, спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого мiсця на землi нема?,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й або примиритися з ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим i недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв, на жаль, у мене не було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i всi принади. Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив сво? босi ноги в порохню Чемерського шляху, як намiчав ранiше, уникнув би ще одного великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився. * * * У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу, я не мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою чи?? несправедливостi став. Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка - несправедливiсть десь глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки, привести до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано заробив грiш, воiстину, трагiчне й смiшне ходять поруч: багата вдова, пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в та?мницi. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я. Суплiка була така: "...сво?ми паскудними губами шемряла, буцiм я - жiнка легковажно? поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха, з про?жджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою фантазi?ю та хуками Пiшла з мого двору, за одне те, мiй ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте ??, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вiк буду Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся, коб же тiльки та псяюха понесла кару заслужену". Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки нема?, хто лишень i чого в тебе не просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей, iнший - золотих дукатiв, третiй - доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий молить о спасiннi вiд зашморгу, шостий сам сука? мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудростi, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорнi "хуки" грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все мо? горе, попри всi обiцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього свiту у щоб вiн аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю сво? здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi хвороби не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi ста? образливо - пiти й не вiдчути ?х, це гiрко, а обмiняти на них душу страшно. Я таки триматиму ?? в чистотi та недоторканостi, я побачу все, осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю душу нiчи?ю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу ?? попелом чужого горя! А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй полон. На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового за козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором i послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох козакiв та московського ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ, малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено "полковников и сотников не выбирать, а назначать". Той указ упав на козачi голови, як вiтер на дiброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенно? канцелярi?, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А при?жджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча. Солонець - богатирсько? статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його ?м увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець, головою, з метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався ?м уже одним сво?м виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця... - Волi?мо свого, ми його зна?мо! - гукали козаки. - Вiн до людей уважливий. - Хоробрий козак, достойний. I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця шапками, й хтось уже винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi. Вiн хотiв вручити короговку Солонцю, але при?жджий з Глухова осавул пiдняв над головою царський унiверсал i гукнув щосили: - Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв i звелiв писати листи - до полковника та гетьмана в Глухiв. Лист до полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього цього я не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося на мо?х очах. На свою суплiку носачiвцi отримали вiдмову, i тепер до Носачiвки при?хав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвiницi церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанiвцi широкий, посеред шляху з Ки?ва на Нiжин, з одного його краю - стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе люди оддавали перевагу старiй), з другого - сотенна канцелярiя, ще далi - кiлька крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар. Козаки товпилися бiля управи, прийшло (з цiкавостi) й чимало посполитих, на одному з рундукiв чорним табунцем з'юрмилися ?вре?-крамарi. Та ж таки цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярi?, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який пiдпирав дашок ганку, щоб мене не затоптали. Тепер бачив натовп i, коли повертав голову, тих, якi стояли на ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачiвського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, вiн, як я зрозумiв з розмов, лишився вдома, на що деякi козаки нарiкали. Полковий осавул бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку - погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготовi, аби оддати ?? Хоменку. Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi, вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало: - Бридня! - Що бридня! - подався вперед осавул. - Все бридня. Ти при?хав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомiрку. Це - живодер. Ми вже зна?мо. Отакий зашмарканий, i живодер. - Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий... У секвестр! - Нас - у секвестр! Натовп сколихнувся i враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно, а зовсiм iншi. Одмiнилися обличчя, голоси, порозправлялися плечi. Я теж вiдчув дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався погасити ?х: я тут чужий, менi нема? нiякого дiла до того, що вiдбува?ться на цьому майданi. Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бiк,- яка то сила цар i що вiн може зробити. Який вiн грiзний, жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за ятками на базарi, оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi вiйни... Я про царя не склав уповнi власно? думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi. Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них. Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн перекаламутив мо? життя, забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене, вчинив так з якихось сво?х причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королiв, iмператорiв, ?хня воля - висока, продиктована чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про царя, як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога, опиратися владi - опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чека? кара. Я ж подумав, що цi двi сили зовсiм рiзнi й нерiвнi, навiть хотiв сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послуха?, та й не мо? це дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь, оцi?? церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися. Люди вже не гомонiли, а кричали, пiдносили кулаки; роздратування, злiсть все дужче й дужче опановували ними. Так опанову? тривога згра?ю гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт або пес. До того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй, медяна десятина, а тепер ?м ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники. З ним ?м жити, з ним iти на вiйну! У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кiлька чоловiк аж на ганок, вони опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ i жбурнула пiд ноги, й загупотiли важкi чоботиська, втоптуючи грiзне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул ?? не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними очима, темною дiркою рота, з яко? вилiтали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не зна? спину. Натовп не може, не вмi? розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й сво? горе, своя кривда, своя озлобленiсть, вони долучаються до кривди спiльно?), в ньому ? кiлька призвiдцiв, людей дужих, безстрашних, хоч бува? й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на коротку мить угору душами зварйовують усiх. I тодi ста?ться вибух. Це схоже на початок льодолому на рiчцi. Все мовби ще сто?ть непорушне, i враз зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини змiять по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто чи скiльки там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однi?? душi стають звитягою та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому? Короговку вирвали, й два чоловiки понесли ?? в церкву, полковий осавул був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно. Хоменко шаснув попiд руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами. А тим часом кiлька чоловiк привели попiд руки Солонця. Вiн, либонь, хоч i вдавав, що його ведуть силомiць, готувався до цього - нiс пiд пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися, деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повiтрi вуса, й пiшов до судовнi. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним. Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав напевно, що цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки в менi взялося таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi, де мiцна влада, й бачив, чим закiнчу?ться будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали рiзками здоровенних, як буга?, фiлософiв i богословiв, котрi позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер i страшнi кари, вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що тiльки сказано гострi слова. Але з слiв усе почина?ться. Спочатку було слово. В цьому випадку - царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде далi? Цар не подару? ?м цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей. А може, ?х i справдi потрiбно втоптати в багно? Я злякався цi?? думки. Я звик коритися великим i малим можновладцям, нiколи не помишляв про будь-який спротив, то бiльше царевi. Попи читають за його здравi? молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар - Божий помазаник, намiсник Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над його дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля... Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може, це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi церкви, ?хню волю ми викону?мо, ?хнi велiння сповня?мо. Ми жили без царя, жили сво?ми законами... Саме через те й звар'ювалися цi люди, що знехтувано ?хн? право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так вони обирали завжди, i ?м було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд кого те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк, i принишкла моя думка. Отак i висiв на поручнях ганку - довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб вибився з-пiд сiро? шапки двома хвильками (бачив сво? обличчя в круглiй шибi вiкна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд то? святотатно? думки). Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хлiба не взяв. Вiн навiть прочинив вiкно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося. Якийсь козак пiдняв угору волосатi руки,- рукава кунтуша i сорочки закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався. - Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I послати з нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю. - Нашi права одвiку, не дамо ?х нехтувати! - Не дамо, щоб нами попихали! - Не вволить нашу волю, i його переоберемо. - Суплiку, суплiку пишiть, де писар? Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на ганку й щез, нiби здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов на iншi дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав на мою скромну персону. - Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисi картку до сина. Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi йти до канцелярi? та сiдати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, i пера вiдтемперованi. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати що менi диктували козаки. Звiсна рiч, писав не все, а тiльки найдошпетнiше, обминаючи слова лайливi, загогулистi та надто простолюднi. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за сво?м правом завжди вибирали сотника самi, й вiн правив по справедливостi, не завдавав нiкому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив ?х на вiйну, не ховався за козачi спини, а йшов у першiй лавi, не чванився й не величався, брав помiрний чинш, а нового чоловiка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, вiн - поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як i кожний зайда. Просушив я пiсочком аркуш i поклав на стiл. Проте, коли дiйшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрастi вже вляглися. Значнi козаки не хотiли - деякi заздалегiдь шамульнули поза спинами iнших, ще декотрi виходили тепер - буцiмто викурити люльку або за якою iншою потребою,незначних вiдправляти було не варто. Ледве згодили двох козакiв. Зашили в полотно папiр та й пiшли запрягати. Я ж вернувся в двiр до паламаря. Суплiкою до полковника зробив собi рекомендацiю, i тепер до мене йшли i козаки, й посполитi: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душi, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто вiд старих, виходили вдалi, проникливi, з сльозою. Я зрадiв заробiтку, грошi невеликi, але грiш до гроша, й щось зберу на дорогу. Одначе склалося зовсiм по-iншому. Козакiв з суплiкою було завдано до секвестру, а наступного дня при?хала команда й завдала до тюремного в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До двору пiд'?хала пiдвода парокiнь, на возi сидiло шестеро - дво? носачiвських козакiв i четверо сердюкiв з варти - четверо везли двох. Мене посадовили в задок воза, мабуть, зважаючи на мою незначну особу, за мною не вельми пильнували. Сидiти було незручно - сiна намостили мало, я провалювався глибоко в воза, ноги стримiли високо, ?х пiдпирав затильник воза, доводилося триматися за нього руками, пiдтягуватися. За возом, який торохтiв слiдом за нами й на якому так само сидiло четверо сердюкiв та два носачiвцi, бiгла жiнка, заламувала руки, голосила й водночас проклинала свого чоловiка: - Та куди ж ви його везете. Та на кого ж мене лиша?те з дрiбними дiтьми. I чи я тобi не казала, чи не застерiгала вiд злих учинкiв, бодай би ти свiту не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скiльки ж я за тобою нагарувалася, та сонечка не бачила, а тепер тебе везуть, як злодiя проклятого, а я остаюся у вiчнiй тьмi. Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з-пiд кибалки, розсипалася по грудях, врештi кибалка збилася набiк i впала, молодиця нахилилася за нею, а тут саме ?здовi - тi ж таки сердюки - вдарили по конях. Молодиця залишилася за вербами. Носачiвськi козаки сидiли сумирно. Це мовби були зовсiм iншi люди, не тi, якi ворохобилися на майданi. Козаки з варти малися також не суворо, тi й тi перемовлялися - про погоду, про те, що треба збудувати нову церкву, частували одне одного тютюном, носачiвськi козаки пригощали сердюкiв пирiжками з яблуками. Пiзнi яблука-зимницi червонiли в садках. Позад валки ?хало верхи на конях четверо драгунiв. В одному мiсцi сполохали цiлу зграю дроздiв, якi клювали горобину; пропливли попiд тином, торкнувшись нiжними голiвками мо?х чобiт, лаплахи. Мир i тиша, а на душi як хвильки по водi, попiд якою ходить щука,дрiбне риб'я вистрибу? i пада? знову в сповнене небезпеки плесо. Навiщо вони везуть мене, який злочин хочуть менi завдати? Козаки, вони тутешнi, одкрутяться, а на менi все окошиться. Це ж, мабуть, за ту суплiку, писану мо?ю рукою. А може, за те, що нагадав про медову десятину... Що я знаю про ?хнi справи, навiщо вклюнувся, нащо здався на вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нiчого не зна?мо, питайте з нього, вiн писав. Нi, так вони не скажуть, але змолотися менi може, ще й круто, засипав не в свiй кiш. Про?жджали лозами, й зринуло: зiрватися та шурхнути в гущавiнь i вибрести десь у полi, й пiти свiт за очi - хто мене зна?, хто шукатиме. Одначе вiдав, що на таке не зважуся й совiсть моя не дозволить те зробити. Може, потiм буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але такий вже я ?. Хвилювалися лози, плив у повiтрi вiльний коршак, i зовсiм у протилежний бiк везли по неволi мене. Ледве в'?хали на околицю мiста, сердюки враз одмiнилися, стали суворi, неговiркi, погукували: - Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь мiж собою! Носакiвчани знизували плечима: - Хiба ж ми згляда?мось, вам привидiлося. - Я тебе привидюся, так привидюся, що й очi на лоба повилазять. - Дурнi ви люди,- плюнув у порохню пiд ноги козак, з яким я ?хав на одному возi, й сердюк тусонув його в спину: - Дивись менi,- й поправив на колiнах шаблю. Козакiв повезли до фортецi, мене ж вiддали в руки "мiським слугам", i тi одвели до цюпи при ратушi та записали в "приводну колодникiв книгу". Брязнув засув, i я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зiмкнулася надi мною. Я стояв бiля дверей, боявся одiрватися од них, менi здавалося, що ледве ступлю крок, справдi шугону в прiрву. Чомусь я думав, що в темницi сам. (Мовив подумки це слово - "темниця" й одразу зрозумiв, що воно таке. Бо ж i справдi - темiнь). Морок ви?дав очi, заковтував мене, немов змiй. Одначе в змiя було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далi прислiпуватим. Око - загратоване вiконце вгорi. Здригнувся: тiльки тепер осягнув, де я. Ранiше знав, що ? темницi, але вони - десь там, невiдомо де, вони - для iнших, у них кидають злочинцiв, я ж i помислити не мiг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от... вiдректися вiд себе не можу. I ще одне осягнув: я тут безправний, вiдданий на волю темним силам. I нiхто менi не допоможе, нiхто за мене не заступиться, навiть не принесе чисто? сорочки й окрайця хлiба, бо нiкого в мене нема?. I нiхто не виповiсть правди про мене, не посвiдчить, хто я i який ?. Людина на волi й людина в темницi - це дво? рiзних людей. Переступив тюремний порiг, i вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони - тебе, не бачать тво?х очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тiльки на власну мужнiсть, i вибiр твiй куций: згода чи незгода, й майже в усiх випадках ти - злочинець в очах людей. Все те вiдчув в одну мить, не збагнув, а вiдчув, i страх побiг менi по жилах холодним вогнем. - Праворуч лава, сiдай,- нараз пролунало десь попереду, i я здригнувся. Ступив праворуч, хотiв сiсти й беркицьнувся, затявшись спиною об стiну. В темрявi пролунав смiх. - Дурнi у тебе, конокраде, жарти,- мовив хтось i закашлявся. - Сам ти злодiй,- огризнувся перший голос. - Мене нiхто нiколи злодi?м не публiкував. I в чорнi книги не вносив. - Ну, не злодiй, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, i поли тобi врiзали... - Нiхто менi поли не врiзав, i жодних доводiв i знакiв у вшетечностi проти мене нема?. Любив i люблю пасербицю як рiдну дочку, але чоловiк ?й трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла вiд нього до мене, а вiн вiв ?? за шию намiткою i бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив ??, а той пустив на мене неславу... - А ти все-таки зiзнайся, пасербиця солодка?.. - Пащеку?ш, як пес через губу. Утяти б тобi ??. - А ти спробуй! - Замовкнiть. А то поличкую обох. У великому подивi я слухав той пересвар, навiть забув про бiль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Вiн видався менi знайомим. Вдивлявся в темряву, i вже вона не здавалася такою непроглядною, рiденьке свiтло розбiлювало ??. Я розгледiв чотири постатi, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася менi бiльшою за iншi, а голос i далi стояв у вухах. "Пилип, Миля",- нараз засвiтилося в мо?й головi, i я рачки полiз до Милi. Пiд руками талапала якась порохня й шарудiла перетерта солома. Я страшенно зрадiв Милi, цьому непривiтному й навiть страшнуватому чоловiковi, цьому нелюдi, все таки ? тут хтось знайомий. Одначе не встиг сiсти бiля Милi, як мене притиснула за колiно до пiдлоги важка лапа: - Ми з тобою незнайомi,- впали менi в вуха слова.- Ти мене не зна?ш. Поготiв - отi?? бортно? пригоди... Якщо хоч писнеш... Забудь, все забудь... Так треба... - Якщо так треба... Я - ?й-Богу... - Ну й гаразд.- I вголос зовсiм iнакше, лiнькувато, байдужо: - А хто ти, парубче, будеш? Назвися. Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумiв, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь iншому й бо?ться, аби йому тут не долучили бортно? крадiжки. Тепер уже був не радий зустрiчi з Милею, хотiв навiть вiдсунутися вiд нього, але не зважився. Свiт, виявилося, вельми тiсний, надто за гратами. А може, вiн увесь за гратами й ми гуля?мо в ньому до пори до часу на поруках у Долi, вiчно пiд пiдозрою й пiд загрозою одмiни тi?? поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невiльнi од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мо? слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав: - Може, й так. Моя недоля написана менi на роду. Я був покараний рiзками ще в утробi матерi. Вона заступилася за iншу наймичку, i ?? вишмагали в саду на лавi, а разом з нею i мене, Я народився через два днi... Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче сво?м думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду... А якщо так... Навiщо одному написано сите життя, розкошi, хоч вiн недостойний того, а iншому - нужда, поневiряння, несправедливiсть? Що, як оте, останн?, написано менi? Й що ж тодi виходить: борсайся не борсайся... Нi, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висiв би вiн на гiлляцi. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селi, не сидiв би отут. Отака круговерть долi! Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене. Тодi ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за вiщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися менi було нi з чим, i я розповiв уголос. В'язнi слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зiйшлися на тому, що носачiвським козакам ?хнiй непослух окошиться великим лихом, що тепер i ?х самих можуть судити строгiше, а може, навпаки, ?хнi провини змалiють перед провиною носачiвцiв i ?х незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих нiде, у фортецi арештних примiщень нема?, цюпа при ратушi тiльки одна, оця, годувати в'язнiв мають мiщани, i стерегти теж, i свiчки - купленi ?хнiм коштом, вони волiють, щоб справи вирiшувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив iнакше: - Справа це вiйськова, носачiвцiв триматимуть у фортецi й дiзнання чинитимуть там. Вiд Милi я почув страшне, маловiдоме менi до цього часу слово "бунт", i воно надовго запечатало менi вуста й приморозило всi думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсiм зрозумiле. Донинi менi здавалося, що все в свiтi вiд Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людськi закони, закони мого краю - це Божi закони, вони визнанi всiма людьми, започаткованi нашими предками, отже, ?хнi велiння непорушнi та вiчнi. Десь у глибинi мого ?ства непророслим зерном лежали i якiсь випадковi знання про те, що ранiше в нас були iншi закони й життя наших антецесорiв, себто попередникiв, було iнше, я багато знав про унiю та унiатiв, вiв з ними уявнi й справдешнi диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкi утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вiльно, як i про Многогрiшного та всiх iнших гетьманiв, не кажучи вже про Мазепу, але спуде? говорили, хоч i обережно), проте все те було десь там, в минулому, нинi ж ми живемо в благословенному кра? пiд опiкою мудрого бiлого царя, спiльно з московським народом, бiлий цар нас обороня? i дба? про нас, i да? нам сво? праведнi закони. В колегi? були знайшлися спуде?, якi гомонiли мiж собою, що тi закони не зовсiм праведнi, значно гiршi за нашi колишнi, й ще щось таке - про права батькiв, хтось донiс префекту, й спудеям довелося втiкати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачiвськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно ма? мене обходити, в мене сво? життя, своя путь, житиму сам по собi, й благодать Божа буде зi мною. - За вiщо ж тебе взяли до тюремного в'язання? - одважуюсь нарештi запитати Милю. Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлi: - Тюрма менi на роду написана... Так щось i тягне мене в не?... Продав нечистому душу,- вiдказу? i хруська? огiрком, простягу? руку: - На, пожуй i ти... Я нiмiю. Рот менi розтулю?ться, й чорна темiнь влива?ться туди, наче в безодню, по спинi бiжать колючi мурахи. Хочу перепитати Милю, а язик не слуха?ться, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огiрком, плямка? на всю цюпу. - Ти... мабуть, жарту?ш? - вишкрiбаю з дна серця маленьку надiю. - Чого б це я жартував. Написав за всi?ю ?хньою регулою - кров'ю - й однiс уночi в поле на перехрестя, де вони з вiдьмами збираються. - Що ж ти написав? - усе ще не вiрю я. - Що й мусив. "Темнозрачному пекельних пропастей повелителю й служителям тво?м демонам вручаю душу й тiло мо? на тридцять лiт, якщо ви по мо?й вимозi чинити будете... В чому й пiдписуюся - Пилип Миля". - Ну й?.. - Не нукай, i так всi, кому не лiньки, на менi увесь вiк ?здять. То й вирiшив я - нехай потiм нечистий по?здить, а спершу я на всiх покатаюся. Та якась личина запримiтила, як виходив уночi на дорогу, а ранком листа знайшли. Не взяв, значить, його бiс. I йому я не потрiбний. Поволокли до консисторi?. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають. Я не поласував на ?хнi ки?, зiзнався, одразу зiзнався, й копiю написав. То мене знову приволокли в полковий суд i закинули сюди. Скажи, Мартине, чого вiн, ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв мо?? суплiки? Може, я не так написав? Мо? тiло тремтiло, як у пропасницi, зуби цокотiли, я опустився на колiна й почав молитися Боговi, щоб простив несосвiтенний грiх Пипипу Милi, щоб не карав його. Я не мiг узяти Пилипового грiха в свою душу, адже присягнути нечистому, це те саме, що вiдректися вiд Бога, але я був готовий прийняти на себе його муки й спокутувати його грiх. Сльози заливали менi руки, вся моя душа вливалася в молитву, i вже я вiдчував, як вона пiдноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого грiха трима? ??, i я ще дужче заливався плачем i ще жаркiше шепотiв слова молитви. Я не знаю, чи то сво?ю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його, мабуть, розчулив, ще нiхто не молився так за нього, не просив для нього в Бога прощення. Пилип легенько, невмiло торсав мене за плече, намагався пiдвести з колiн, .бубонiв щось, аж поки я не вiдчув у його голосi слiз. Тодi я обняв його й сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нинi вiн розкаю?ться, й каяття його щире, й Бог прийма? його, я це почуваю серцем, воно налива?ться Божою благодаттю, але молитися потрiбно довго, навсипно й невтомно, аби остаточно очистити душу. Тро? iнших ув'язнених принишкли, тихо шепотiлися, либонь, вони нiчого не розумiли й трохи переполошилися. По тому Миля сидiв мовчазний, важкий, менi здалося, буцiм вiн сердиться на мене, а за вiщо, не знав. За сво? розчулення, за сво? сльози чи за те, що щось порушив у його душi, звар'ював ??? Я не розумiв цi?? людини, спiвчував ?й i трохи боявся ??. Одначе нашi сльози не минули марно. Господь прийняв ?х. Миля мався перед судом покаянно, й каяття його було праведне, це побачив високий суд i присудив йому рiк духовних мордувань у монастирi. Переповiдаючи менi останнi слова присуду. Миля усмiхався похмуро та гiрко. Але зi мною гомонiв любо, навiть поцiлував на прощання: - Якщо залишишся живий,- сказав,- i тебе випустять звiдси та захочеш зустрiтися, шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг. Я зачекаю на тебе кiлька днiв. Ти хоч i теля, але теля Боже... Я лишився спантеличений i наляканий отим його "якщо залишишся живий i тебе випустять", розумiв, що Миля сказав цi слова не з злого умислу, а просто так, але ж вважав становище мо? кепським. До того ж вiн виходив, а я залишався, знову один серед чужих людей, вiч-на-вiч з невiдомiстю, не знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милинi слова, що вже й потiм, по довгому часi, до мо?? свiдомостi долинув змiст його iнших слiв: "Шукай мене коли не в монастирi, то на хуторi Липiв Рiг". Виходило, Миля не збирався вiдмолювати в монастирi грiх, як присудив йому суд i як обiцявся, може, вiн i не почував грiха... Але ж вiн плакав, вiн плакав! Проте довго над тим я не думав, бо власний грiх без грiха стояв передi мною. Там, за стiнами кам'яницi, вирувало життя, я навiть чув стукiт колiс, вiн тривав довго, мабуть, про?хали чумаки, везли осетрiв з Дону або сiль з Криму, або оковиту з Ки?ва, або крам з Бара, свiт кликав мене, втягував у свою мирську лiйку; осетрiв везли для мене, не пив оковито?, але ?? курили, бо ? я на свiтi, так тодi думав або думало щось у менi, двi сили боролися в душi - сила чистоти й святостi, безгрiшностi та безтiлесностi, й сила речей, запахiв, пристрастей, вони бродили в жилах, у кровi, всi спокуси свiту - про мене, сам свiт для мене, для того й робив його Творець, i це не суперечило чистотi та любовi до нього самого, до iстини. Сьогоднi знаю, що все те су?та, томлiння духу, спокушеного мирськими принадами. Сьогоднi знаю, що все те - не про мене, що воно не найбiльший набуток, воно мина? i сво?ю вiчно непогамованою жадобою, ситiстю й п'янкiстю залиша? чорнi слiди. Ма?ш багато - хочеш ще бiльше, хоч i зна?ш, що втратиш усе. Не ма?ш нiчого - хочеш мати, й дуже часто будь-якою цiною; тi??, найвищо? науки - осягнути розумом i душею все доступне тобi, пройти повз нього з спокiйним усмiхом, знайти найвищу суть природи та речей, вiддзеркалених у власнiй душi так, як ти хочеш (то i буде ?хня справжня суть), тi?? науки не осяга? майже нiхто, й через те свiт такий жорстокий i захланний. Тодi менi здавалося, що не хочу навiть найменшо? малостi, то був обман, я хотiв усього, тiльки не признавався в тому собi, отож i втрачав усе, й побивався вельми, й потерпав вiд страху, сидячи в глухiй темрявi (клятi мiщани економили на свiчках, магiстрат давав один огарок на вечiр, кажуть, економлять вони й на дровах, i в'язнi замерзають тут узимку). Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь свiт, i не знав, що це не так. I ще одна думка, ще одна стьожка вплiталась в усi тi думки, я то хапався за не?, то випускав ??, я не мiг забути, що сиджу в тюрмi в мiстi Нiжинi. Саме це мiсто вiддав цар Петру Толстому i вiддав йому мою наречену, отже, вона десь тут, чую крiзь товстi стiни стукiт ?? серця, а вона стукоту мого серця не чу?, бо не зна?, що я близько вiд не?. I того бiльше - не можу признатися, хто я, аби не завдати ?й ще однi?? муки, аби не побачила мене таким жалюгiдним, аби... не накликати гнiву ?? чоловiка, адже вiн може вдати, що кара? мене за носачiвську справу, а насправдi покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому розповiв про те. Яка вона, що зараз робить, чи дума? про мене? Якби знав, що дума?, зовсiм би не вiдчував болю... Отакого, стермосованого думками, зi зболеною душею, з натягненими до краю, до розриву струнами в нiй, мене й припровадили перед грiзний суд. I очолював його... настановлений самим царем полковник Петро Петрович Толстой, син та?много радника, сенатора Петра Андрiйовича Толстого, котрий зробив царевi величезну послугу, допомiг згладити з свiту його власного сина, наступника престолу. Як довiдався потiм, значно пiзнiше, Толстой-син не був надто жорстоким, злим, одначе був понурим, недовiрливим, пiдступним. Вiн не знав нашого життя, наших порядкiв i знати ?х не хотiв, одначе гаразд знав, для чого настановлений, у чийому ридванi при?хав i куди той ридван ма? правувати. Отож одразу потягнув руку за Хоменком, бо ж чинив не подлуг права козацького, а подлуг царського велiння всупереч тому праву. Я розглядав його, як розгляда? поранений свого убiйника, в мене пошерхло не тiльки в ротi та горлi, а й у грудях. Довга коняча голова, маленькi вуха, червонуватi, загнанi вглибiнь очi (мабуть, то моя хвора, вимучена уява дещо викривила його портрет). I оце вiн ? мужем мо?? Улясi! I вона щодня слуха? його шварготiння! Промовляв Петро Толстой по-московському, деякi суддi та писарi намагалися дзигорiти з ним у лад, то штокали, то шокали, а що вже казати про козакiв-пiдсудних, вони мало що розумiли й тiльки здивовано витрiщувалися. Я стояв у ?хньому гуртi, ховався за спини, боявся, щоб мене хто-небудь не впiзнав, хоч така загроза була дуже мала. Суд, як я вже зазначив, був поважний: окрiм полковника та полкового суддi, два полковi осавули, i два хорунжi, i писар, i вiйт, i бурмiстр, а попiд стiнами стояли райцi, "мiськi слуги", та солдати з шаблями. Солдатiв я боявся. ' Коли дiйшла черга вiдповiдати менi, бачачи, як бридиться Толстой на калiчену мову пiдсудкiв та писарiв, вчистив по-московському, аби показати, що й ми не з лопуцька, а може, позасвiдоме, намагаючись викликати до себе прихильнiсть, либонь, певнiше останн?, ми мало зна?мо себе, в хвилини страху з нас вилазить щось таке, вiд чого ми вiдрiка?мося в добру годину, нашим розумом володi? страх, це вiн, розум, верткий, хитрий, ряту? нас, ще й пiдказу?: це ж тобi, нам на добро, що таке мить приниження,- це довге життя, а все iнше - смерть. Московсько? мови навчився в колегiумi, переписуючи для Москви перекладенi з грецько? на московську стятi книги. Моя вiдповiдь, моя мова сподобалися Толстому, вiн пiдвiв голову й уважно подивився на мене. Ми зустрiлися поглядами, i серце менi затремтiло. Я розхвилювався страшенно, й суддi подумали що хвилююся за свою долю. Я перевiв погляд на стiну й натрапив на картину "Страшного суду", й опустив очi долу. Мене допитували як свiдка i яко причетного до вчинку. Вперше я стояв перед судом, i сором спопеляв мене. Коли мене запитали, що я знаю в цiй справi, я розповiв те, що бачив на власнi очi. Полковий суддя на початку оповiдi перебивав мене, але полковник зупинив його й слухав уважно, тiльки iнодi пiдохочував: "А хто бунтував найдужче?", "Хто, крiм Воскобойника, виривав хоругву, може, Пузач?" Я розумiв, що вiд мо?х вiдповiдей великою мiрою залежить моя доля. Я був уже й рота розтулив, щоб сказати "Пузач", або "зда?ться, Пузач", та ледве не заковтнув язика. Вiдчув, що йду по хисткiй кладцi, що з обох бокiв на нiй стоять люди - пiдсуднi козаки та суддi, а я посерединi, й варто менi зробити один крок у той чи той бiк, як кладка похилиться. I стояти не можна - вона вломиться. Менi стало жарко, пiт проймав мене до кiсток, непереможне бажання жити, якомога скорше вийти звiдси змагало мене, воно диктувало менi отi малесенькi, зовсiм незначнi поступки полковнику ("ну що там... власне, так воно й було"), але страх грiха, погрiшити неправдою стримували мене. Я опустив очi й сказав: - Того не бачив. Шванка була, галас, короговка гойдалася, а хто ?? виривав, менi не було видко. По тому менi прочитали протоколи iнквiзицi? кiлькох козакiв, i в одному було сказано, "...а коли наш писар зслиз, зайшлий парубiйко напросився писати суплiку". Зрозумiв, що цi слова можуть згубити мене, злякався страшенно, гаряча змiйка поповзла менi в грудях, i я закричав: - То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити... В ту мить майже вiрив у те, що сказав, я рятувався, я заслонявся од неправдивих слiв, i вже для мене не iснувало нiчого, а тiльки - одвести од себе погибельнi для мене слова. Толстой усмiхнувся й мовив: - Да?мо повну вiру цьому свiдченню, а тому не да?мо. Хто саме тебе силував писати? Я змiшався. - Не пам'ятаю... Дуже злякався... Всi силували. - Всi? Що ж, може, й так,- зауважив полковник. Усi. Всi вони вар'ювали й порушили закон. Щось гостре кольнуло менi в грудях. Я зрозумiв, що сказав не так, що трiшки-трiшки поступився супроти правди, й заспокоював себе, що неправди одна крихiтка, що мушу боронитися, проте не мiг погасити докорiв сумлiння. Хто зна?, яка дрiбка може переважити на тих терезах, дрiбка землi чи дрiбка свинцю, порохнi чи пороху... Поклав собi не втручатися нi в що, i ось втрутився, нехай з приневолi, i тепер шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогоднi вранцi, коли заходив сюди, помiняв свою сутнiсть, помiняв ледь-ледь, одначе притемнив щось у собi i в сво?му життi. Докази на свою правоту були непереконливi, ?диний доказ, який був за мене, це - хочу жити, мушу жити. Ним заслоняються мiльйони людей, i тисячi тисяч караються ним. Не переконувало мене й те, що я посвiдчив на користь закону, бо й не знав до кiнця, що таке закон, адже козаки, надто один з них, Чепiга, вельми напирали на те, що вони чинили за законом, який пiшов ще од гетьмана Хмеля й од ?хнiх батькiв. Так воно чи нi, я не знав. Цьому нас у Академi? не вчили, ми взагалi жили у якомусь iншому свiтi, вiдгородженому вiд свiту широкого, у нас був свiй маленький суд, сво? зацiкавлення, сво? думки та судження, якi рiшуче не збiгалися з тими, що з ними зустрiвся нинi. Либонь, нас навмисне тримали в тому незнаннi? Боялися, що ми принесемо борiння й пристрастi в Академiю, де панували Божi iстини та книжнi знання? Нашi отцi хотiли уберегти нас вiд свiтських лих? Глухим гомоном до нас долiтало, що ранiще було не так, що тодi козаки в Академiю йшли просто з Сiчi Запорозько?, а колегiанти - на Сiч. Тепер вже нема? Сiчi, нам казали, що вона повстала проти волi царсько?, отже, й Божо?, i за те була згладжена з нашо? землi. Про те було небезпечно говорити, й ми, спуде?, не говорили. Усе це осягнув не одразу, не в ту мить, не перед судом, а пiзнiше. I мучився, й дорiкав собi, бо ж розумiв, що душа моя не тiльки з свiтла, а й з тiней, що дух мiй не вита? в небесах, а стелеться по землi, я читав "Блаженнi нищi духом" i не мiг нiчого зрозумiти, бо ж "Блаженнi нищi духом, яко ваше ? царство небесне, блаженнi плачучi, яко тi? утiшаться, блаженнi жадаючi й прагнучi правди... Радуйтесь i веселiтесь, яко мзда ваша велика на небесах". Отож хто я за цi?ю заповiддю, на що заслуговую? Покаюся й заслужу прощення? Не заслужу нiколи; я той, хто жадав правди й не мiг ?? вiдстояти до кiнця, чи грiшник, що плаче? Сього не знав нi тодi, нi пiзнiше. Тодi, повторюю, тiльки рятувався й майже не думав нi про що iнше, хоч все те бринiло в менi, глибоко-глибоко, вiдав про нього, воно борсалося, потоплене хвилями страху й нерiшучостi. Ми всi сущi увесь вiк борса?мося в хвилях. Бо й сам гетьман Скоропадський одступився од сво?х козакiв i написав у Пiтер Головкiну (наперед знаючи, що Головкiн розповiсть царевi), буцiмто носачiвськi козаки не тiльки безчестили полкового осавула, а й заповзялися його вбити, i той вирятувався завдяки сприятливо? випадковостi. А цього не було, я тому найперший свiдок. Нехай неправда та страх сильних свiту цього не будуть нам прикладом у життi! Шiсть днiв я просидiв у секвестрi, а на сьомий мене випустили. Бурмiстр зачитав присуд, з нього я зрозумiв, що годен бути покараний п'ятдесятьма ординарними ударами плiттю, але суд, на молодi лiта респект маючи, милу? Мартина Рибку й зарiка? надалi жити правдою та випуска? його на волю з тим, щоб вiн негайно полишив мiсто Нiжин i бiльше нiколи в нього не вступав. I я одразу од ворiт секвестру налiг на ноги, неначе за мною гналися "мiськi слуги". Сам не знав, чому так поспiшаю, мабуть, менi просто не хотiлося залишатися в мiстi, де зазнав стiльки прикростей, де мою душу пом'ято й поламано, де втратив щось таке, без чого змалiв сам, де... живе одiбране в мене кохання. Менi страшенно хотiлося побачити Улясю, хоча б на мить, хоча б кра?чком ока, одначе знав, що це неможливо, й поспiшав до мiсько? брами. Я зазнав велико? кривди, похитнувся в сво?х думках, бо побачив ще раз, що в свiтi несправедливостi не менше, а може, й бiльше, нiж справедливостi. Що ?? множить, чому Бог допуска? ??? Чому добро невiддiльне вiд зла, одне народжу? iнше, одне маску?ться пiд друге, часом ?х вельми важко розпiзнати? У свiтi мало б неподiльно панувати добро, а воно нiтиться перед злом. Мабуть, якби було тiльки добро, всi люди стали б нiякi, в боротьбi зi злом вони загартовують душi, стають смiливi та дужi. Я ось не втримався... Поступився перед злом. Я навiть гаразд не впевнений, чи поступився. Звичайно, поступився. I тепер мене палить несосвiтенний сором. Мав себе за найпоряднiшу людину й не вистояв. Яка ганьба! Гаряче молився, запевняв себе, що бiльше не зiйду з правдиво? путi, чого б це менi не коштувало. Боявся, що мiй вчинок залишиться в мо?й пам'ятi на все життя, вiн вже надломив у менi крихiтку того ясного й чистого, з чим жив, з чим вийшов на велелюдне перехрестя. А все через те, що в свiтi так багато зла, багато неправди, вiн влаштований за неправдивими законами. "Зупинися!" - сказав i справдi став посеред дороги. Я збагнув, що зайшов дуже далеко й по такiй путi нi до чого доброго не прийду. Це ми, люди, множимо неправду, нам мало того, що створив для нас Господь, ми прагнемо плодiв грiховних, вважаючи, що там солодощiв бiльше, нiж в плодах чистих. Свiт влаштований праведно й досконало, он як милують одне одного дво? диких голубiв на берестi й маленький синенький метелик трiпоче крильцями над пiзньою квiткою. Всi вони живуть за Божими законами, всi вони в свiтi, як на великiй гарнiй картинi, де все до мiсця, де все доречно: звiрi, птахи, дерева, квiти, трави. Великий i ясний свiт - для нас усiх, це ми захопили його й нав'язу?мо всьому сущому сво? закони, намага?мося пiдкорити собi все, ще й однi пiдгинають пiд себе iнших. Хто дав нам таке право, чому ми не розумi?мо, що живемо не по правдi? Мене мучила спрага. Неподалiк вiд дороги виднiвся хутiрець, i я завернув туди. Хутiрець був не багатий i не бiдний: чимала хата, рублена комора, хлiв i стодола, а також повiтка для воза, саней та всiлякого реманенту. Все це - в кружок довкола двору, в кiнцi якого - перелаз, а за ним садок. Кiлька груш i яблунь росло бiля хати понад самою дорогою, пiд однi?ю яблунею бiлiли в травi яблука-падалицi, пiзнi, останнi яблука. Колодязь стояв бiля дороги, так що воду можна було брати i з двору, i од дороги, великий, окований залiзними обручами цебер прип'ято до залiзного гака, вбитого в зруб. Попiд хутором з правого боку пролiг неглибокий яр, по дну якого в осоках хлюпотiла рiчечка. Чималенький табун гусей вiдпочивав на березi. Хутiрець ще зоддалiк принадив менi зiр, я не мiг одiрвати вiд нього очей. Чарiвне мiсце, яких так багато на нашiй землi, де тиша, де спокiй, де праця й спочинок, де нема? су?ти, захланностi, жадоби. Бiля ворiт стояв дiд у солом'яному брилi, в полотнянiй сорочцi, в новеньких личаках, мабуть, вiн помiтив мене давно й пiдiйшов до ворiт, тримав дашком долоню, дивився на мене - бо було йому проти сонця. Очi в старого вицвiлi, добрi, спокiйнi, обличчя в зморшках, не вельми засмагле,- з чого я зробив висновок, що старий у полi не працю?, порядку? на подвiр'? або догляда? пасiку. Я привiтався, попросив дозволу напитися. Старий оддав добридня, повернув голову, гукнув: - Галю, винеси чоловiковi напитися. Вiн не запитав мене - хто такий i куди йду: захочу, розповiм сам, не приглядався до мене пильно, стояв i дивився на дорогу, на рiчечку, на гусей, якi враз чомусь загелготiли, схопилися й шугонули на воду та хлюпалися там. З сiней вийшла дiвчина лiт вiсiмнадцяти-дев'ятнадцяти - висока, кругловида, величаво-красива й величаво-спокiйна, впевнена в сво?й досконалостi та красi. Я витягнув цебер - краплi зривалися з мокрого, позеленiлого дерева й звучно кльокали в прохолоднiй глибинi, цебер iшов легко, вишмульгана долонями тичина лопотiла в мо?х руках. Я стояв по цей бiк колодязя, дiвчина - по той, вона мовчки подала менi липовий корячок. Смачно кльокали на днi колодязя краплi, смачно ярiли проти сонця повнi червонi губи, i червоний калиновий квiт вишито? сорочки високо здiймали повнi груди. Соромливий за вдачею, не мiг вiдвести очей вiд дiвчини. Вихований майже в схимi, розумiв, що це грiшно, й нiчого не мiг з собою вдiяти. Тiльки на мить, чомусь тiльки на мить подумав про Улясю, а далi мене знову оповив чар, оповила мана - такою довершеною, земною i неземною була ця краса, що я замилувався нею. Нi, не зовсiм безгрiшним було оте мо? споглядання, менi подумалося, що найкраще звiкувати вiк ось на такому хуторi з отакою дiвчиною, либонь, це найбiльше, що може подарувати людинi доля. Я не мав на мислi себе, я мовби вiдсторонився вiд самого себе, але не зовсiм. Либонь, холодна кринична вода трохи остудила мою душу, а може, очi дiвчини, голубi, неймовiрно гарнi, спокiйнi, вона тiльки раз ковзнула ними по менi й одвела ?х байдужно, i ?? повнi соковитi губи усмiхнулися не менi, а степовi, полуденному сонцю, гусям, а може, й ще комусь, кого сподiвалися ближчим часом побачити бiля цього колодязя. Либонь, ця солодка кринична вода вабила не одного козака? Я й сам розумiв: такий, як я, парубок - не пiд ?? мислi. Бачив сво? вiдображення в цебрi - змарнiле обличчя, великий лоб, великий нiс, ледь викривленi, чого майже нiхто не помiча?, губи (чи не вiд того я трохи шепелявлю, надто коли розхвилююся). Обтрiпаний i обiрваний, з торбою, у якiй псалтир, зшиток з власними вiршами, до якого я не доторкався вже кiлька мiсяцiв, пара брудно? бiлизни (треба буде стати десь бiля рiчки та попрати, звичайно, не тут, а деiнде), гребiнець, маленька iконка з святим Iваном, мо?м покровителем. I бачив перед собою красуню, байдужу, величаву, неприступну. Вона ще довго-довго стояла перед мо?ми очима, я йшов по дорозi, i ?? образ гойдався в осiнньому маревi, то зливаючись з образом Улясi, то роз'?днуючись. I ступала вона навстрiч менi, усмiхалася ласкавою усмiшкою, променила голубими очима. Бо ж то не босими ногами розбивав я пилюку, а розбив ?? мiй кiнь кованими копитами, i я коршаком злетiв з коня, аж майнули за плечима, неначе крила, закаврашi червоного жупана, й брязнула об зруб срiбними надiлками шаблюка, й на грайливе Галине (Улясине) "Доброго здоров'я пивши", я смiливо та задьористо вiдказав: "Чорняву любивши", й нашi погляди зустрiлися, й ми сказали одне одному очима все те, що можуть сказати парубок та дiвчина. Нинi ж на байдуже Галине "Доброго здоров'я пивши" я ледве вичавив "Дякую" i опустив погляд. Галя пiшла, плавне погойдуючи станом, ступила на ганок i звiдти подивилася не на мене, а знову на дорогу, яка гойдалася в маревi. I я чомусь подивився на дорогу, по нiй верхи, перекинувши ноги на один бiк, на гнiдiй неосiдланiй кобилi ?хав якийсь дядько, за ним, далеко вiдставши, пiднiмало копитцями порохню гнiде лоша. Кобила iнодi оглядалася, дядько дрiмав, розморений спекою. I в цю мить я зрозумiв, що захоплення красою цi?? дiвчини було хвилинним, випадковим, що на другу любов я вже нездатен. - Вiзьми на дорогу, остудиш душу,- почув я за сво?ю спиною й очутився. Дiд тримав у пiдрешiтку з десяток яблук-падалиць. Я висипав ?х у торбу, подякував i пiшов. Лишав за спиною щось голубливе, тихе й ступав у невiдомiсть, пропалену до дна спекотним, що бува? рiдко осiнньо? пори, сонцем. Я мовби одривав душу од чогось, i на нiй лишалися ранки й проступала кров. Не знаю, яким чином всi тi думки, все, що сталося зi мною за останнi кiлька днiв, вплинуло на рiшення, яке прийняв на перехрестi дорiг за Нiжином,- я повернув на Липiв Рiг. Зовсiм недавно не збирався бiльше зустрiчатися з Милею. Не вельми довiряв йому, трохи боявся його, врештi, мiй розум пiдказував менi, що з ним потраплятиму з халепи в халепу, але таки повернув на ту дорогу. Мабуть, мене надто пригнiчувала самотнiсть, яку почував пiсля зустрiчi з байдужою красунею на хуторi. Чому пiшов одразу на хутiр Липiв Рiг, а не в монастир, куди спочатку мав податися Миля, не знаю. Може, через те, що до Липового Рогу було значно ближче, вiн лежав побiля дороги, а монастир - з того боку мiста, а може, й не сподiвався побачити Милю в монастирi, щось менi пiдказувало, що його там нема?. Не тулився, не лiпився вiн в мо?й уявi до монастиря, та й сказав якось так, що одразу запанував Липiв Рiг. Через те й поклав собi навiдатись на хутiр i, якщо там Пилипа нема?, до монастиря не йти - не тривожити його, не спокушати сво?ю з'явою - нехай вiдмолю? свiй грiх. Я вже знав, яка то спокуслива рiч дорога. Дорога - то завжди втома, й безхарчiв'я, i непевнiсть, i невiдомiсть попереду, й небезпека, але й воля. Людинi нiде не бува? добре, нi вдома, нi в дорозi, але ? люди, створенi для домiвки, а ? для дороги. Ще не мiг достеменно сказати - я для дороги чи для села або мiста, але Миля - то вже напевно для дороги. Воля дороги особлива, нiтрохи не схожа на волю одинокого хуторянина в лiсових нетрях чи багатiя в мiстi, й той i той у неволi багатства, страху збiднiти, погорiти, бути пограбованим владою, солдатами; воля дороги, це воля, покраяна на кусники, в нiй ? кусники застрашливi, тяжкi, а ? безпечнi, безмрiйнi, не пригiрченi нiчим, окрiм власно? печалi. Люди, якi спiзнали безмежжя дорiг, з прижмуром, зверхньо ставляться до сиднiв, до мужикiв i завжди кплять з них. Саме таким i був Миля. Я знайшов Милю в млинах за Липовим Рогом. Там стояло два вiтряки, один старий, похилений, здавалося, вiн надсилу маха? крилами й ось-ось упаде, i другий, фундований недавно - новий. Бiля млинiв при рiвчаку стояли вози, воловi й кiннi, з зерном i мливом. Миля носив мiшки. Носив завзято, по два зразу, спочатку клав на плечi один мiшок, далi поверх нього другий i пiдтюпця збiгав по млинових сходах на другий палуб - новий млин був о двох палубах. Униз також нiс повнi мiшки - вже з мливом, тримаючи ?х пiд пахвами, як кабанцiв. Обличчя Милi вмив пiт, голi плечi й спина блищали. Побачивши мене, вiн ощирив щербатого рота (два зуби йому вибито в якомусь заморському шинковi), що мало означати усмiшку, й сказав: - Полеж отамо пiд кущиком, я розвантажу воза. Я лiг пiд розкiшним кущем глоду, на якому виблискували тугi бубочки рожевих плодiв, а Миля й далi пиряв мiшки. Розвантаживши глибокого воза i навантаживши iншого, вiн пiдiйшов i повалився бiля мене на притоптану траву. - Шабаш. Четвертий день лоба грiю. На галерi так не прiв. - Четвертий день? - здивувався я.- То ти зовсiм не ходив у монастир?.. Поклявся на святому ?вангелi?... - Сховай, Мартине, грiх у мiх. Був я там. Монастир гнидявий, жодного путнього монаха нема?, слимаки, гриби збирають та на базар носять, з того й живуть. Багато на грибах заробиш? Нащо ?м зайвий рот? Мишi й тi з голоду порозбiгалися. А трапезна, а келi?! Один i?ромонах взяв мене в свою келiю. I мучився, бiдолаха, три ночi. Ти зна?ш, як я хропу. Коли я його полишав, вiн менi трохи руку не поцiлував.- Миля зареготав.- Там, у торбi, папiр з одпущенням всiх грiхiв, прочита?ш. А ратушнi суддi нехай пiдуть туди та поспасаються самi. Мабуть, Миля казав неправду, ще й казав трохи святотатно, i я запечалився й пробурмотiв щось таке, що спасатися можна всюди, що менше житт?вих розкошiв, то легше вимолити прощення, й що суддi - на те вони й суддi, вони хотiли порятувати його душу. Миля одказав, що вiн розкаявся й, коли сказати правду, вко?в усе те, тобто написав нечистому листа, мертвецьки п'яним, отже, в непам'ятi, й грiх невеликий. У його очах свiтилися щирiсть i якась дивовижна на?внiсть, яку можна побачити тiльки в дiтей. Вiн пахнув свiжим мливом (нiщо так гарно не пахне, як свiже мливо, його запах житт?дайний, м'який, вiн ввiбрав у себе все - пах землi, колосся, неба, дощiв), потом, вiд нього повiвало силою, впевненiстю, нелукавством. Здавалося, таку людину грiшно й страшно скривдити, а отже, як переконався я потiм, саме його найчастiше й намагалися скривдити (пожаковати на ньому). Власне, приклад того було подано за кiлька хвилин. Пилип попросив, щоб мельник розрахувався з ним, нагадавши домову, що працюватиме, скiльки сам захоче, одначе мельник почав м'ятися, збавляти цiну, божитися, що при ньому нема? грошей, що всi грошi кум повiз у село, й тодi Миля ухопив дишель старого млина, яким вiтряк повертають до вiтру, й сказав, що зараз перекине його. Вiтряк погрозливо заскрипiв загойдався, й мельник побiг до млина та винiс грошi. Миля обтрусив обметицю з сорочки та кунтуша, що висiли на поручнi млина, одягнувся, грошi до кишенi не ховав, тримав ?х у кулацi. - Ось i знову ми з тобою, Мартине, багатi?,- сказав вiн. Раптом його обличчя пересмикнулося, очi люто зблиснули.- Вони менi кажуть: вiдбудеш рiк церковно? iнфими й пiдеш до вiтця та неньки. А хоч запитали, кнурi годованi, ? в мене вiтець та ненька?.. Нехай тiльки хтось iз них трапиться на мо?й путi... Я аж сахнувся вiд нього. Здивувався, що Миля не забув судiв i що в його серцi може спалахнути отакий гнiв. Виходило, що Миля не такий, як я про нього думав, i його ще потрiбно спасати й спасати. I водночас вiдчував якусь його правоту й хотiлося менi... трiшки-трiшки бути схожим на нього. Миля перекинув торбу з одного плеча на iнше, подивився на гайвороння, яке клубочило далеко над лiсом. Там стояв чорний вир, а птахи летiли й летiли, тягнулись з усiх бокiв, де вони тiльки й бралися, хто ?х сповiщав, що там ?хня збiрня, ?хня вороняча складка й що там для чогось мають бути. - Скоро осiнь,- сказав Пилип.- Пора нам повертати у кра? пiвденнiшi. Пiдемо на Полтавщину, Гадяччину... Я ще в тамтешнiх монастирях не бував. За всi кiлькамiсячнi мандри ми навiдали два чи три жiночi монастирi, але Улити не знайшли, й нiхто не чув про не?. Менi чомусь здалося, що, може. Миля вигадав собi сестру, аби не було так сумно та одиноко в свiтi та щоб виправдати сво? мандри. Одначе йому нiчого не сказав. * * * Ми йшли весь день, йшли швидко, без перепочинку,- хилиталися двi мовчазнi постатi на дорозi, одна велика, крутоплеча, важка, друга тонка, ламка, й нас застала нiч, i ми звернули з дороги в долинку, що манячила в сизiй вечiрнiй iмлi. Пiдiйшли до густих кущiв, якi пiдковою облягли невеличку галявинку, й поклали сво? торби. Почали розглядатися й помiтили, що мiсце вже столочене до нас, тут хтось перепочивав. Чорнiло згарище вiд багаття, валялися головешки, великi кiстки, ще не обмитi дощами, якесь шмаття, пошарпане майже на нитки, не стерте, не потрухле вiд старостi, а дороге й нове, таки пошарпане, в одному мiсцi земля була порита: там борюкалися або билися. Мiсце було непевне, навiть на недосвiдчене око: тут зупинялася злодiйська ватага. Я поглянув на Милю й побачив, що вiн також розгадав усе, але я мовчав, поклавшись на свого старшого товариша. Вiн почав розв'язувати торбу, далi кинув: - Вiзьми казанок, там у ярку повинна бути копаночка. Я взяв казанок, постояв у роздумi. "Ще один шлях до iстини",- думав, розглядаючи злодiйське мiсце. Тiльки до яко?? Цi люди самi стали на злодiйську стежку чи ?х на не? штовхнули? I хто вибира?: людина свiй шлях чи шлях людину? Мiг би я пiти по такому шляху? Став перед невiдомiстю, бо не був упевнений, що свiй шлях вибрав сам. Життя котило мене й несло, як несе втомленого плавця дужа рiка. Знав, що мушу опиратися, мушу шукати якогось берега, й не знав, де той берег, та й не хотiв його шукати. Я розумiв усiх тих миркачiв, мандрiвних дякiв i просто волоцюг, якi валасаються по свiту, самi не знаючи для чого. А може, й знають... Може, оце мандрування по свiту з його голодною волею та небезпеками i ? саме життя, його мета? Бо що ж iще? Я принiс води, Миля вкинув туди двi в'яленi рибини, цибулину й поставив казанок до вогню. Незабаром юшка була готова, ми повечеряли й полягали пiд кущем. Засинаючи, я почув, як щось мовби обмацу? мене, напiврозплющив очi й побачив, що то Миля вкрив мене сво?м кунтушем. Менi одразу стало тепло й дуже гарно, i я заснув. Менi знову снився той самий дивний сон, тiльки з невеликою одмiною: неначе я стою на сво?му подвiр'? i раптом чую перестрашений кiркот пiвня, повертаю голову i бачу, що з-за сусiдсько? клунi виплива? птах, i якийсь вiн дивний, бо не летить, а мовби пливе, й пливе стiйма, розпростерши крила, грудьми та дзьобом до мене. Вiн росте й росте, ста? в пiв людського зросту й отако пливе на мене та повз мене, розпростерши нерухомi крила та розпустивши хвiст, i враз помiчаю, що в нього не дзьоб, а губи, i вся голова жiноча, й тулуб у жiночому убраннi, одначе внизу не ноги, а лапи, вони хижо скрюченi й зведеш для хапка. А обличчя - жiнки - Улянине, тiльки чомусь недобре, холодне. Я хоч i злякався, кинувся до не?: "Улясю, Улясю",- гукаю. Улясине обличчя лишилося нерухомим, тiльки губи ледь-ледь здригнулися й прошепотiли: "Я ще прилечу", i вона вiдпливла за верби. Пробудився стривожений. Було ще темно, тiльки на сходi ледь рожевiло, посеред неба яснiв мiсяць, зелений, у колах, ще й погойдувався з боку на бiк. Хотiв розбудити Милю, й не одважився. Що йому скажу? Що менi знову й знову сниться дивна жiнка-птах? Що цей сон менi щось вiщу?? Миля подума?, що я натякаю на Каську, й розсердиться. Вiн уже й так мав прикрiсть через жiнку. Спершу подумав, що з Улясею щось сталося. А потiм моя думка перемiнилася, i враз рiшуче подумав, що обов'язково зустрiнуся з нею. З чого виникло це переконання - не знаю, одначе надалi вiдав напевне: куди б не йшов, де б не бував - свiт, дорога приведуть мене до Улясi. Мабуть, це було закляте мiсце. Вранцi мене почала трусити лихоманка, а далi кинуло в жар. Ледве дибав за Пилипом, перед мо?ми очима гойдалися червонi кола, врештi я сiв просто на дорогу. Почував несосвiтенну втому, мене морив липкий, ламкий сон, i болiло все тiло. Йти бiльше не мiг. Тодi Миля взяв мене на руки й понiс. Я прийшов до тями у якiйсь хатi, лежав на соломi, застеленiй рядниною, вкритий лiжником, а бiля мене сидiв Пилип i пильно дивився на мене. - Ти диви, не загнувся,- сказав вiн. Менi стало неймовiрно тужно та важко, i я вiдвернувся. Одначе невдовзi зрозумiв, що в такий спосiб Миля виявив свою стурбованiсть, iнакше спiвчувати вiн просто не вмiв. Вiн доглядав мене надзвичайно дбайливо, напував - силуючи - узваром та якимись травами, носив стiльниковий мед, яблука, грушi, примушував ?сти, а коли я не ?в, сердився й обзивав слимаком, пiдрясником. Потiм бiг на роботу, по жнивах скрiзь були потрiбнi молотники, й вiн молотив збiжжя по токах багатих господарiв. Вiн десь дiстав цiпа з бичем, у руку завтовшки, й, коли я почав виходити з хати, з усi?? гупотняви, яка стояла в селi, вирiзняв глухi, важкi, схожi на гарматнi пострiли удари Милиного цiпа. Я нетерпляче чекав на Милю, а коли вiн приходив, вiдповiдав на його грубi жарти такими ж грубими жартами, а в душi щось щемно млiло й розтiкалося при?мним теплом по тiлу. Розумiв, що став Милi близькою людиною, але не знаходив розгаду, за вiщо вiн любить мене, вже ж не з мало? користi, що забере в мене зароблений на требах грiш, адже може заробити вп'ятеро бiльше, й заробля?, й мав би вибрати товариша по сво?й вдачi, а от вибрав мене. Закрайками мислi я здогадувався, що вiн загляда? в мою неперекаламучену душу, сподiва?ться там щось побачити - може, якийсь свiй спомин, якiсь загубленi малюнки дитинства, знаходить чисту молитву й хоч трошки спаса?ться бiля не?. Отже, я теж потрiбний йому. Хоча б молитвою, вiрою в Бога. Нiчого iншого привабливого в менi не було. Я вiрив у свiт, що вiн компонований Творцем досконало й що треба жити за тими законами, якi iснують, треба стiйко переносити нещастя, прощати ворогам кривди й врештi настане час, коли Бог помiтить те й винагородить. Чим винагородить? Ще бiльшою вiрою. Душевною благодаттю. Вiн вже винагороджу? приязню Пилипа Милi. Нинi свiт тiльки випробову? мене, i мене, й Милю (вiн випробову? увесь вiк), i з мо?ю допомогою Миля легше уникне спокус та наробить менше грiхiв. У свiтi багато кривди, багато неправди, я боюся про це думати й думаю все бiльше й бiльше, то ж дай Боже сили, крiпостi духу, щоб вистояти, не впасти в грiх. Вiн ходить довкола мене на котячих лапах, вiн одяга? личину урядовцiв, але я повинен терпiти. Так мене вчили святi лаврськi отцi, бiля яких дуже часто спасався i яким вельми любив прислужувати. Для Милi Бог - далеко-далеко, вiн не вiрить, що Бог повсякчас втруча?ться в Милинi сфери, не вiрить Миля, що Божими заповiдями керуються всi тi, хто так погано уряду?, i тi, кого наслав у нашi землi цар. Може, Бог покара? ?х потiм? Всi цi запитання тривожать мене, руйнують спокiй душi. Я од них утiкаю, я захищаюся од них вiрою,- адже вона - понад усе, вона включа? в себе сам свiт, як частку свою. З вiрою ми пряму?мо до безсмертя. Одначе сама наша путь тяжка, ми не можемо ухилитися вiд усього того, що чату? на нiй. Ми - смертнi й мимоволi розмiню?мо золото безсмертя на тисячi мiдякiв життя, й тiльки в кiнцi бачимо, що тi мiдяки не вартi нiчого. Одначе в нас одбирають золото. В мене одiбрали золото любовi, i я не можу з тим примиритися. I в цьому, либонь, я не подолаю себе нiколи. Я хворiв довго й мав час подумати, одначе нiчого нового не надумав, вирiшивши й далi уникати спокус та не боротися зi стихiями життя. Одначе, як виявилося, нашi бажання вiд нас не залежать. У кiнцi мiсяця жовтня, одразу пiсля друго? Покрови, ми прибилися в село Комишня, а правильнiше, нас просто туди прибило, ми попали пiд таку зливу, яко? я ще нiколи не бачив. Громи не гули, а трiщали, били понад самою головою, блискавиця в'язала смертельнi зашморги перед самими нашими обличчями, ми брели по колiна в водi, яка несла жовте й чорне листя, палiччя, солому, а на одному з горбiв вода понесла вулики, й вони котилися вдiл, у рiв, у рови перетворилися й вулицi села. Я часто хрестився, бiг за Милею, який iшов попереду, тримаючи в однiй руцi чоботи, в другiй лiщинову палицю, якою промацував дорогу. Стояла сутiнь, хоч було тiльки за полудень. Ми попросилися до першо?-лiпшо? хати, й нас впустили. Дали борщу гарячого (а Милi ще й корячок горiлки), й там ми обсушилися та переночували. Мабуть, то був злий кпин долi або й пiдступи нечистого, що нас там так гарно прийняли й що напочатку все гарно для нас складалося. Я потiм часто думав про те, як один випадок може визначити всю твою долю. Адже звiдти, з тих днiв - усi мо? новi рахуби, всi злигоднi, пiднесення й падiння, й те, ким та яким я став, i думи, аж по сьогоднi, також беруть початок звiдти. То був берег, вiд якого багато разiв вiдпливав i до якого багато разiв вертався, бiля якого потопав i на якому рятувався, на якому спiзнав усе, що може спiзнати в круту годину людина. А розпочалося все просто, й нiщо не вiщувало нiяких прикростей. Та вони й з'явилися не одразу, а по якомусь часовi, як приходить повiнь вiд великих снiгiв. Вранцi стояв туман, а потiм вiн розвiявся, й засяяло сонце, земля запарувала, наче напровеснi. Це був один з небагатьох для пiзньо? осенi теплих днiв, у якi особливо не хочеться думати про зиму, снiги, лютi морози, надто таким людям, як ми. Зима мене лякала, особливо я боявся ??, бо ж не знав, як i де ?? переживемо. Ми з Пилипом вже мали в запасi трохи грошей, але потрiбно було приробити ще. Грошi я тримав при собi, i Пилип поклявся святим Миколою (чомусь визнавав з апостолiв тiльки його), що не забере ?х у мене на горiлку. Отож одразу почали шукати роботи, а вона сама чекала на нас. Комишнянський вiйт Федiр Дирда почав годити нас за добру платню на сторожу, ми охоче погодилися. Робота - легка, й ми спочатку подивували, що нiхто не став на не?, дiзналися про все пiзнiше. У кiнцi села стояв загороджений новеньким тином, у який врубано дво? ворiт - два ви?зди,- чималий пляц поля, а на ньому - недавно поставлена, хоч i не нова, звiдкiлясь перевезена, комора й лежало кiлька куп деревини, добрячо? деревини, на хату. Комору, а в нiй збiжжя, а також дерево й припоручив нам стерегти вiйт. Вiн не сказав, чий у коморi хлiб i чи? дерево, але суворо наказав пильнувати, нiкого не пускати й виконувати велiння тiльки його, Дирди, та городового отамана Трохима Гречаного. Також сказав, що надiшле нам у помiч ще двох сторожiв. Комора мала чималенький навiс, ми заставили його з одного боку дубовими та сосновими обаполами, наносили соломи, й вийшло затишне зручне кубло, в якому здебiльшого й товклися, одсипалися пiсля мандрiв, ?сти нам носила якась жiнка, вже немолода, синьогуба, з лиша?м на бородi, мовчазна й пiсна, неначе монашка. З нами майже не розмовляла, здавалося, вона нiма. А в селi щось дiялося, щось чинилося, тiльки ми не знали що. По вулицях походжали козаки, вони тримали в руках кiлки, ?хнi кире? вiдстовбурчувалися з лiвого боку, неважко було здогадатися, що там шаблi. Козаки сходилися в гурти, жваво гомонiли, розходилися по хатах й виходили знову, бiгали з двору в двiр жiнки, також в стро? хоч i не святковому, але й не буденному. Одначе, якщо я або Пилип наближався до якогось гурту, всi замовкали, поглядали в наш бiк пiдозрiливе. Сказати правду, нас все те не вельми обходило, ми вже намандрувалися й набачилися всього. Вартували ми вдвох чотири днi, а на п'ятий прийшов у допомогу ще один вартiвничий - Петро Красюк,- пiдсусiдок сотенного хорунжого Семена Передерi?нка,- тiльки його й змiг погодити вiйт. Який то сторож з Красюка, ми побачили одразу,- вiн шкандибав на обидвi ноги, й не мав пальцiв на правiй руцi - ноги й руку одморозив у хурi,- ще й шепелявив, так що ми довго не розумiли, що вiн говорить. Всенький день Красюк спав пiд пiддашшям комори, а на нiч вшивався додому. Незабаром ми довiдалися, що й од кого стережемо, й чому пану? таке пiднесення в селi, й чому нiхто не годиться в сторожi. Чимало лiт сидiв на багатому гадяцькому полковому урядi зять гетьмана Скоропадського, полковник Iван Чарняш, благоденствував i багатiв, попивав улюблену тернiвку, множив статки. Нi розумний, нi дурний, нi добрий, нi злий, але завидющий та жадiбний, грiб усе до себе обома руками. Пригрiб чималенько грунтiв, лiскiв та лужкiв, млинiв i винокурень, покривдив чимало вдiв та сирiт, вiдбираючи тi грунти, а також посполитих i навiть козакiв. Чинив то нахраписто, навально, то хитро та пiдступно (ско?ть людина умисний чи ненавмисний злочин, а вiдкупля?ться грунтами або, й не вчинявши злочину, заплута?ться в судейських сiтях), а то й просто скуповував довкола намiченого в загарб шматка поля грунтики, й врештi опиня?ться те поле обкопаним з усiх бокiв, нi пiдiйти до нього, нi пiд'?хати, мусить чоловiк продавати, погоджуватися на цiну, яку давав полковник. Комишня - село рангове, вiддане полковнику на уряд, за козацькими законами пiдсусiдки та посполитi мали платити чинш по сво?х статках - вiд двох копiйок до двох талярiв, а також косити на вiйсько сiно та возити дрова. Чарниш же змусив платити рангове не тiльки посполитих, а й козакiв, i приневолив селян до двох днiв роботизни та осенщини. Простакуватий з вигляду, невеликого розуму, коли ж йшлося про грошi, грунти, ставав до ката вдатним на вигадки, перейменував село Клинцi в Чернишiвку й записав на себе, спрямував у свiй ярок рiчечку, й вона перестала крутити громадськi млини, що стояли на нiй, а крутила тiльки його, Чарнишевi, й тепер селяни везли збiжжя в Чарнишевi млини та круподернi, вiдпускав на слободи селян, котрi, поселяючись там, десять лiт не платили чиншу, а грунти лишали йому, Чарнишу. На тiй вузькiй прибутковiй стежцi придбав мало друзiв i багато ворогiв. Лютим ворогом Чарниша став колишнiй комишнянський сотник Степан Яценко, зсунутий Чарнишем зi свого уряду; на сотенний уряд Чарниш посадовив Iвана Крупку. Яценко вар'ював найдужче, намовив козакiв ходити при шаблях, погрожував: "Тепер ма?мо час за себе говорити. А Чарниша я ще побачу на шибеницi, вiн мене безвинного три днi на арматi тримав, аж мусив я там, на арматi, й нужду справляти". Яценко - чоловiк розуму маленького, значно небезпечнiшим для Чарниша був Опанас Кiцеш, сотник села Ковалiвки, серб, волошин, як i новий полковник Милорадович. Найбiльшими й найнебезпечнiшими ворогами завжди ? близькi люди, родичi, вони знають найбiльше i заздрять найдужче - з найсолодшого винограду виброджу? наймiцнiше вино. Десять лiт тому у Чарниша помер рiдний брат Тихiн, лишивши дво? сирiт, сина Iвана та дочку Зиновiю. Чарниш видав Марину, братову, за Кiцеша, й той посiв сотенний уряд, а також господарство покiйного Тихона, прибравши все до сво?х рук. Незабаром у нього з Мариною народився син, люди подейкували, що то Чарнишiв грiх, одначе Кiцеш на те тiльки посмiхався, з Чарнишем родичався, водив дружбу. Вiн при?хав голий, мав дво? коней та зброю, й бiльше нiчого, тепер почав швидко багатiти, застаткував. Ковалiвцi написали кiлька скарг, що всi вiйськовi й городовi повинностi Кiцеш присвою? собi, а ?м потiм доводиться платити вдруге, й що життя за ним не стало, вiн жадiбний та немилосердний без мiри, одначе тi скарги потрапляли до Чарниша. По шести роках померла Марина, й стався в Кiцеша з Чарнишем розмир, який перерiс у люту вiйну. Чарниш оголосив себе опiкуном дiтей покiйних брата та Марини й вiдiбрав у Кiцеша ма?тнiсть, а далi, дiзнавшись вiд сво?х вивiдникiв у Ковалiвцi Дем'яна Iваненка та Семена Драби про те, що Кiцеш хоче повернути ма?тнiсть збро?ю (Кiцеш провiдав, хто доносить Чарнишевi, й побив вивiдникiв та хотiв порубати ?х шаблею, проте ?м вдалося втекти), наказав схопити Кiцеша та замкнути в фортецi, де той i просидiв три тижнi. I ось тепер заворушились усi Чарнишевi недруги, всi невдоволенi, всi покривдженi та всi iншi, хто хотiв перемiни - люди завше прагнуть перемiни, i навiть хорошi урядовцi ?м обридають, i вони намагаються ?х помiняти, а що вже казати про таких, як Чарниш. Майже по всiх селах панувало збудження, пiднесення, а що остерiгалися Чарнишево? помсти, ходили з кийками та при збро?. Аж тодi дiзнали й ми, що стережемо: Чарнишевi добра, хотiв вiн будуватися в Комишнi, купив тут землю, це його збiжжя та дерево на хату. Саме Кiцеш наказав не вiддавати збiжжя та дерево, намовляв комишнян свiдчити, буцiм Чарнишевi люди чинили самовiльнi порубки в чужих лiсах, а коли десяцький Олекса Бас невпевнено заперечив: "Все дерево куплено за грошi, праведно кажу", Кiцешевi люди Баса побили. Особливо радiли волохи, ?х наз'?жджалося дуже багато, й при?хав аж iз Iрклi?ва сотник Славуй Требинський, якого всi називали Сербином, вiн збадьорював Кiцеша й читав прилюдно грамоту, даровану царем йому, Славую, у нiй писано: "...а за те його показання служби велено бути йому в малоросiйських городах i дати йому на прохарчування село..." Славую Сербину дали багатий Iрклi?в, а далi ще кiлька сiл: Лящiвку, Матвi?вку, Мазалiвку. Розвихрився Славуй, розпасiювався, гримав на козацьких старшин: "Всi ви зброднi, Мазепи, вашо? козацько? влади не буде, а будуть всi iноземцi, i гетьмана вашого поганого проженуть, а його мiсце посяде генерал Кантакузiн". Про Кантакузiна гомонiли й iншi волохи, й чимало козакiв вiрили в те, трималися ?хньо? сторони. Требинський-Сербин пiдмовляв i Кiцеша скаржитися царевi та Меншикову, й той писав, i два листи я переписав власноруч - хтось сказав Кiцешу, що в мене хороший почерк та стрiй слова. В одному листi Кiцеш писав, буцiм Чарниш погрожував йому: "Всiх вас, волохiв, звiдси камiнням виб'?мо", а також казав: "I сотником тобi не бути, й хлiба не ?сти, коли з нами не в одне, коли москалям служиш".- "З ненавистi так зi мною вчинив Чарниш,- писав Кiцеш,- що я iноземець i вiрний його iмператорськiй величностi". Переписував я на папiр цi слова, а сам мотав усе на вус i думав про те, що вельми вони нехорошi й не тiльки для Чарниша та його людей, а й для мене, стороннього чоловiка, якого ворохобнi люди вкручують, неначе бур'янину, в сво? перевесло. I думав також про те, що стою не на правому дiлi, що щось у нашому кра? чиниться недобре,- подiбнi думки почали обхмарювати мою голову все частiше й частiше. Ну чому, думав, усi оцi драпiжнi чужинцi, щойно ?м не вдалося щось видерти в наших людей, виставляють себе вiрними слугами престолу, а ?хнiх супротивникiв вар'ятами i бунтiвниками? Чому обмовляють чесних козакiв? Одначе цих сво?х думок уголос не висловлював, боявся Кiцеша, який ходив по кiмнатi й раз по раз заглядав через мо? плече в папiр, i я знехотя водив пером. Це був чоловiк з недовiрливими, неспокiйними очима, котрi увесь час побликували великими бiлками, вельми схожий на турка чи татарина, невеликого зросту, худорлявий, з гострим обличчям, з чорними щетинистими вусиками i бородою, яка починалася майже од самих вух, довгими руками, якими вимахував, неначе млинок. Навiть я, на?вний i недосвiдчений, розумiв, що такий чоловiк не пiддасться, що зв'язуватися з ним небезпечно, що й владу йому давати не можна, бо нако?ть багато лиха. Моя душа щось вiдчувала, щось вгадувала: саме те, що вiн таки справдi принесе чимало зла людям i що нашi шляхи перехрестяться в тяжкий час. Двiчi в Комишню при?жджав новоспечений полковник Милорадович з сво?м управителем Семеном, а далi ?здив сам Семен. I Милорадович, i Семен - також серби, Милорадович - високий, статурний, темний, як i всi серби, лицем, шкiра на якому чомусь вилискувала, неначе була змащена оливою, i вилискувала, коли вiн зняв шапку, лисина, й сам був тугий, наструнений. Ворухкi, жвавi були всi iноземцi, яких я побачив у волостi, мабуть, те не випадково: пробивали собi дорогу кулаками, допиналися швидких багатств i чинiв високих. Нашi старшини здебiльшого були статечнi, поважнi, деякi - лiнькуватi, цi ж крутилися, як дзиги, пiд ними горiла земля. Я не обмовився, вона ?м справдi була не дорога, як i все, що росло, буяло, плодилося на нiй. Я тiльки не мiг дотямкувати, навiщо заклика? ?х цар, чому вiдда? в ?хнi руки все бiльше й бiльше урядiв, ще й так щедро платить тутешнiми ма?тностями за службу. Милорадович i Семен походжали по вiдгородженому пляцу, розмовляли, щось показували один одному, щось мiряли кроками, оглядали дерево, вiд'?жджаючи, полковник знову й знову наказував пильнувати добра, ще й сказав: якщо не впильну?те, знайду й пiд кригою i знiматиму шкуру пасами. В менi щось аж затрусилося вiд тих слiв - чому це вiн на нас грима?, чому погрожу?. Я вже хотiв сказати щось у вiдповiдь, поглянув на Милю, але той був байдужiсiнький, тiльки зауважив, що вже дуже холодно та й страшно вартувати (я подивував на тi Милинi слова, про таке чув вiд нього вперше), просив набавити платнi, Милорадович помацав крапчатими очима могутаню Пилипову постать i сказав: якщо допильну?те, буде винагорода. Волохи по?хали, а я лишився з сво?ми думками та сумнiвами, розтрушеними, наче горох по стернi. Я так i не збагнув, чи? це добро й що ми робитимемо, якщо прийдуть його забирати. Ма?мо зчинити гвалт, захищати (Гречаний, вiйт, лишив нам дво? старих ратищ) чи втiкати в лози? Подiлився сво?ми сумнiвами з Пилипом, але той, махнувши рукою, неначе праником, прорiк: - Який дiдько на нього важиться. Одначе важився не дiдько, а важилися люди. Ще й в найгiрший для мене час. Бо, пробудившись серед ночi вiд якогось шемрання, не побачив поруч Милi. Вибравшись з старого кожуха та з соломи, став бiля дверей комори й прислухався. З того мiсця, де лежало дерево, долинали приглушенi голоси, а за ворiтчатками, якi вели в поле, до ярка, форкнув кiнь. Те форкання посвiдчило, що люди не прийшли, а при?хали, й що вони тут не випадково. Отже треба щось робити: знiмати гвалт чи втiкати. Майнула думка про Милю: дознав про на?зд непроханих гостей i здимiв, думка несосвiтенна, але чим ще мав пояснити, що вiн щез. Стояв, i душа моя розпанахувалася навпiл, одна половинка прагла струснути нiч криком, друга хотiла втекти, найгiрше було те, що я в ту мить зовсiм забув про Бога, не звернувся до нього за порадою i потiм згадував про це з соромом та гiркотою. Хоч що вiн мiг менi порадити? Адже я при його допомозi не визначився за кiлька днiв. Я проклинав годину, в яку прийшов у цю кляту Комишню, проклинав дорогу, яка мене привела сюди, й себе самого, дурного, бо погодився на цю вартiвню. Чому маю гибiти за чужi добра! У цю мить там, де лежало дерево, щось гупнуло й густий басовитий голос промовив: - А що це ви, пан-молодцi, тут робите? Чого шаста?те поночi? Я впiзнав Милю й пiшов на його голос. Бiля купи деревини стояло четверо: Миля та тро? незнайомих. Бiля Милиних нiг щось чорнiло, менi здалося, що то лежить людина, i я злякався. Одначе, пiдiйшовши ближче, побачив, що то не людина, а мiшок. - То вашi пiдводи в ярку? - запитав незнайомцiв Миля. - Нашi,- прогудiв басовитiший, нiж навiть у Милi, голос.- I збiжжя це, й дерево пана Чарниша. Ми при?хали по нього. - Може, воно й так,- спокiйно вiдказав Пилип,- але ми цього не зна?мо. Доведiть, що цi добра - пана Чарниша. У вас ? такий папiр? - Навiть у темрявi я бачив, як спантеличило нiчних гостей це просте запитання, як вони переглядалися, стенали плечима. Той, що мав бас-басюру, хвицьнув себе по халявi пужалном. - Який ще папiр! Наше воно, пана Чарниша. - Чого ж тодi при?хали вночi та ще й пiдводи полишили в ярку? - глумливо запитав Миля.- Е нi, хлопцi, нiчого з цього не вийде. Менi шкода ваших коней i вас, але дерева ми не вiддамо Нас приставили вартувати, а вартовий повинен виконувати наказ. Я вiдступив на крок, готовий до втечi. Стояла глупа нiч, а вона ма? властивостi, це вже я знав, перемiнювати людськi вдачi, вона притемню? в людських душах все свiтле й да? простiр чорному, вона приятелю? з ножем, сокирою, зi смертю. Цi люди не випадково вибрали ?? - Ми забира?мо сво?,- непевно мовив другий ?здчик i в такий спосiб послабив свою сторону та укрiпив нашу. - Якщо закон на вашiй сторонi - доведiть,- наполягав Миля. - Кiцеш i Милорадович порушують закон, а не ми,- дратувався бас. - Нiчого не зна?мо,- стояв на сво?му Миля.- ? справи панськi, нехай вони й розбираються, а наша справа маленька - сторожувати. Йдiть, хлопцi, звiдси, подалi од грiха. - А ми його не бо?мося,- прогудiв бас. - Ми - теж,- вiдказав Миля.- Й он там пiд коморою - ще тро? наших товаришiв при збро?. А в селi тiльки й чекають знаку... Вас пошаткують на капусту. Довiд був поважний, ще й виказаний спокiйно, переконливо, безстрашно. Й гостi, якi при?хали з ночi, похитнулися. - Пан Чарнйш наказував не знiмати шванки,- трохи застерiгаючи, а трохи виправдовуючись мовив третiй ?здчик. З певно? вiдстанi я вдивлявся в темнi постатi, в темнi обличчя, з них не можна було вичитати рiшуче нiчого, всi вiдтiнки розмови, всi наступи й вiдступи виказували голоси. Вони лунали ще якийсь час, але щодалi непевнiше й непевнiше, ламалися об Пилипову несхитнiсть, так ламаються в хлопчачих руках соняшниковi палицi на палицi лiщиновiй. Чарнишевi пiдводи вiд'?хали впорожнi, на прощання один з погоничiв сказав: - Ех, козаки, козаки, чого ви слуха?те цього волоського шавлiра, цього цигана. Запропастять нас волохи та москалi. Ми з Милею пiдiйшли до ворiтчаток на поле й ще якийсь час слухали скрип та побрязкування, якi все даленiли й даленiли i врештi розтанули у важкiй осiннiй нiчнiй iмлi. Ще десь двiчi пугукнув пугач i замовк. А тодi ми вернулися. Миля завдав на плечi мiшок i кинув: - Прибери, повикочувалися. Я пiдiбрав два величенькi кавуни. ' - Де це ти?..- запитав Милю, коли пiдiйшли до комори. - Чарнишевi це кавуни, вони там, у клунi лежать.- Але не сказав, де саме, а я не збагнув, кпить Миля з мене, чи каже правду. В ту мить я не одважився сказати, що красти грiх, i не сказав пiзнiше, бо поснiдали ми кавунами з хлiбом славно (нам майже перестали носити страви) й пожиткували ними не раз. Миля ще двiчi приносив кавуни, й скажу я, то дуже смачно - кавуни з хлiбом. Холодний кавун, який репа?ться од одного доторку ножа, i луста житняку, спеченого на капустянiм листi. А я, виспавшись удень, зарившись у солому, довгими осiннiми ночами розмiрковував, що таке оце наше вартування - варту?мо ми справедливiсть чи несправедливiсть, добро чи зло, праведнiй чи злiй справi служимо. Iнодi важко вiдвiяти зерно цiле вiд попсованого. I Чарниш, i Кiцеш зажерливi обо?, а Кiцеш ще й зайда, зловорожець. З iншого боку, ми допильнову?мо закону, сто?мо на його сторожi. А кому служить закон? I що ма?мо робити ми? Дотримуватися його чи повставати проти нього? Що важливiше для людини, для ?? спокою, порядку, добробуту? Найчастiше пристрастi розпалюються навколо речей, навколо ма?тностей, i вже потоптано все: справедливiсть, iстину, совiсть. Виходить, мiра людини - це рiч. Так насправдi, а всi кажуть, що мiра людини - совiсть. Але ?? мiра - це й пiдлiсть i страх. Мiра людини - це доброта, але й лють. А ще - розум. Але й вiн бува? всiляким. Мiр багато, а людина одна. Й сказати, чого в нiй бiльше, дуже важко. Особливо в -житейських буднях. Вони стирають людину, як брусок косу, крихта за крихтою (ну що там оця дрiбка, я ж не важусь на велике, нiяких Божих заповiдей не порушую, я не вкрав, а тiльки забрав те, що було майже нiчи?м), й не побачиш, як стерлося лезо й лишився тiльки пружок. Ми все поверта?мо на речi. Купля?мо на них любов, на любов розмiню?мо речi. Як добре, що в свiтi ? хоч одна любов, яку не можна продати та купити, обмiняти на ненависть, i iстина також: це Божа iстина та любов до Бога. Я житиму тiльки ними. Одразу пiсля Варвари, перед самим Миколою ("Варвара зварить, а Микола поставить"), наше сторожiвство скiнчилося: прийшли майстри, Милорадович почав будуватися. Жив вiн i далi в Гадячi, а тут ставив один з сво?х господарчих дворiв. Походжав веселий, вдоволений, бо хоч Скоропадський не вiддав на поталу зятя, навiть двигонув його на вищий уряд - генерального суддi, Милорадовичеве виявилося зверху, перемiг вiн, а не Чарниш, до того ж полковницьке урядування давало зиск значно бiльший, анiж генерального суддi. Нам з Милею також знайшлася робота, жили ми в старiй, перевезенiй з сусiднього села хатi, в якiй мешкало тро? теслiв зi сторони, решта були тутешнi, комишнянськi. Комишнянцi радiли Милорадовичевiй перемозi й працювали майже задарма. Отакi ми завжди, дивимося на крок уперед, не далi. Але нам, особливо Милi, те нудне, одноманiтне життя остирилось й остобiсiло, й ледве на хмарному зимовому небi заяснiли голубi таловини, Пилип закружляв, закурликав по-журавлиному, а бiля нього задибцяв довгоши?м гусенем i я. Пилип не знав i не помiчав, що давно перекинувся в перелiтного птаха, що не може жити на одному мiсцi, й складав усю вину за свiй нинiшнiй мандрiвний настрiй на управителя Семена, якого Милорадович посадовив на свiй комишнянський реймент, на поганий харч, на блощиць та тарганiв, яких привезли на нове дворище разом з хатою. I коли одного разу вiн прибiг захеканий та сказав, що завтра ми вируша?мо в дорогу, я не здивувався i в першу мить навiть не запитав, у яку дорогу й куди. А коли запитав, Миля вiдповiв: - Тутешнi хазя?ни, Панчук та Кiт, наймають гайда?в. - А хто це такi гайда?? - знову запитав я. - Ти й цього не зна?ш? Погоничi волiв. Будемо чумаками. Славне життя... Нi тобi управителiв, нi тобi старостiв та бурмiстрiв... Вольнi?, як птахи. Воли йдуть, сонечко ся?... * * * Воли йдуть, сонечко ся?. I я йду поруч мажi, то мо? батожилно стримить з воза, то на нього навiщена моя шапка. То мо? двi пари волiв. Чи то пак не мо?, а Котовi. Але поки що правую ними я. I вже знаю, що мо? воли карасi та димки, а Милинi - калини та линки. I вже знаю, що карасi - пiристi, димки - темно-коричневi, калини - червонi, линки - свiтло-рудi. А ще ? у валцi ляшки - бiлi, з жовтими плямами, половi? - сiре з жовтим, мазi? - темно-сiрi, солов'? - сiрi, а ще ? козi? - тi, в яких роги розлогi, гостряками вбоки, космини - один рiг в один бiк, другий - в iнший, орли - роги вгору, турки мають роги розложистi, у шулякiв роги нахиленi донизу, шутi - зовсiм безрогi, каплуни - воли хитрющi, i ще безлiч назв за мастю, норовом, ходою, силою. У мене двi пари волiв, у Милi - чотири. Господар взагалi не хотiв давати менi воли, його вмовив Миля, пообiцявши на перших порах допомагати менi. Вiн i справдi допомагав, бо хоч я - хазяйський син, але полишив свiй господарський двiр ще дитиною й тiльки влiтку, та й то не завжди, навiдувався туди. А воли чумацькi? великi, як гори, дужi-предужi, ? такi, що везуть по п'ятдесят пудiв поклажi, а ? й по дев'яносто, i ? серед них кислицi - неслухнянi, навiженi, ти до нього "ший-ший-ший", а вiн, замiсть вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба ?х уночi пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартiвню, призначають по черзi всiх, по дво? чи по тро?, вдень тi чумаки хропуть на возах, за ?хнiми волами наглядають iншi. У валцi п'ятдесят, а то й бiльше маж. У нашiй - п'ятдесят i п'ять. Славно живуть чумаки. Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре зна? дорогу, гарний господар, вiн i порядку?, й судить, i мирить усiх у дорозi, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сiль. Вирушають чумаки здосвiтку, легко, без скрипу - щедро мазанi - котяться вози, ся? Боже сонечко, в золотiй високостi залива?ться жайвiр, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тiльки ватаг пильну? дороги, я лежу в мажi. Читаю Тiта Лiвiя, якого купив у Комишнi за пiвталяра. А сонечко вже пiдбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Ста?мо десь за селом, на громадському пастiвниковi або бiля зимiвника. Сиднi-зимiвничани люди привiтнi, голоднi на новини, вони, до того ж, майже всi й шинкарi. Якщо нема? поблизу зимiвника, ста?мо в балцi. Дiста?мо з мажi трiски, запасець дров - вiн ма? бути в чумака обов'язково, а також тринiг, казан - всi мають роботу. Однi розпрягають воли, iншi змивають пшоно, розводять багаття. Перепочива?мо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять пiд возами або в тiнi степово? грушки. Далi ще один перепочинок, i вже ватаг зорить по сторонах - де ставати на ночiвлю. Здебiльшого вiн наперед намiча? тi мiсця - щоб були вода та паша волам... Дощi йшли всю весну, й трави стояли в людський зрiст. Увечерi чумаки варять галушки, гречанi або житнi. ... Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинцi сухе лико, й водяний бугай бугика?, вiдляку? простудженим басюрою некмiтливих ворогiв, а вже пiд одним возом обiзвалася сопiлка, а пiд другим - кобза. Серед чумакiв чимало мастакiв грати на кобзi, вони й мене приохотили, а що всi визнали, що кращого голосу, як у мене, нi в кого нема?, то найчастiше припрошували до кобзи мене. I я обзвича?вся, й степ полонив мою душу, i я спiвав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся кпинiв, виспiвував сво? горе, свою недолю й недолю всiх iнших козакiв та чумакiв. "Ой чумаче, чумаче, Чом не сi?ш, не ореш? Чом не сi?ш, не ореш, I не рано з Криму йдеш? Чом не рано з Криму йдеш I чумакiв не ведеш?, "Ой, одного нема? Товариша вiрного, Товариша вiрного, Брата мого рiдного. Остався вiн у Криму Сiль важити на вагу. Варiть, хлопцi, чабака, Да й пом'янем чумака". Менi самому найдужче подобалися пiснi, в яких чумацька доля-недоля переплiталася з любов'ю. Особливо ось ця: Думав я женитися, а тепер не буду: Куплю сивi воли, чумакувать буду. Iдуть воли, iдуть вози вискрипуючи, А чумачок у кабачок вигукуючи. Зiйшло сонце весняне?, стало пригрiвати, Стали воли чумацькi? в степу приставати. Викопаю криниченьку в степу в кременi. Чи не прийде дiвчинонька по воду к менi. А вже ж з тi? криниченьки орли воду п'ють, А вже ж мою дiвчиноньку до шлюбу ведуть! I тодi я нахилявся низько-низько, ховав лице, ховав очi, з яких на бандуру скапували сльози. Спiвав я "Ой у яру глибокiм" i "Коло млина червона калина", ?? чомусь найдужче любили статечнi чумаки (кличе, кличе дiвчина козака до себе ночувати, а вiн да? ?й одвiт, що в нього ? жона та дiти). Майже в кожного чумака ? жiнка та дiти, вигляда? чумаченька молода дружина, змарнiла, скучила за ним, хоче ласки, хоче любовi, мужа хоче, i був у валцi, окрiм мене, ще один молодий чумак - Яцько, той просто марив любов'ю, либонь, соромився з чумаками говорити про це, а менi попропалював вуха гарячими од любовно? спраги словами, розповiдав чуванi десь од когось соромiцькi бувалицi, розжохував себе, розжохував мене, й менi снилися ночами розкиданi бiлi руки та гарячi перса, й пробуджувався я в жару та шепотiв молитви. I спiвав я "Ой не пугай, пугаченьку", перейняв од старих козакiв чотири думи - пам'ять у мене на думи та вiршi була просто надзвичайна, а також дуже подобалися чумакам псалми. Нiхто так гаряче не молиться Богу, як чумак, бо ж надто далека перед ним стелеться дорога, й багато чига? на нього небезпек, в одвiтi вiн за воли та добро хазяйське. Полюбив бандуру... "Тiльки й зосталася йому бандура подорожняя. Кобзо ж моя, дружинонько вiрная. Бандуро моя мальованая. Де ж менi тебе дiти? А чи у чистому степу спалити, i попiлець по вiтру пустити. А чи на могилi положити?" Полюбила й вона мене, пасу вночi при долинi воли й перебираю тихо бунти, баси та приструнки, мiг би стати бродячим кобзарем та заробляти кобзою на хлiб, одначе не пройшов кобзарсько? науки в слiпих кобзарiв, а без того вони "визвiлку" не дають, та й не збирався я ставати бродячим кобзарем, просто мав втiху вiд гри. I вiдтодi вже не розлучався з нею. Вона найкраще гамувала мо? горе й очищала душу. У недiлю, в свята чумаки не ?дуть нiколи, якщо трапиться поблизу церква,- всi йдуть туди, а нема? ??, помоляться бiля образа Христа й святкують у степу. Вечорами та в недiлю або ж на свята чумаки люблять погомонiти про всiлякi пригоди, а також про вiдьом, упирiв, нечистого. Якi ж то благословеннi були для мене вечори! Я мовби народжувався наново, я воскресав потроху, змивав з душi бiль степом, небом, сонцем, i