що далi  ми
вiд'?жджали вiд рiдних кра?в, почував себе вiльнiше та впевненiше.
   Славне життя в чумака! Коли все гаразд, коли як у тiй пiснi:

   Ходив чумак сiм лiт по Дону,
   Та не було пригодоньки йому.

   Вельми рiдко бува?, щоб гаразд та без пригод. Прокляте життя в чумака!
   Випав засушливий рiк, пожухли трави, втекла  вода  з  балок,  пересохли
струмки... Пекельна спека, пилюка сто?ть  до  самого  неба.  Важко  водять
боками воли, каламутнi сльози течуть з ?хнiх очей, слина тягнеться з ротiв
i висить, неначе пасма бабиного лiта. Не ?дять воли  й  не  п'ють,  навiть
якщо трапиться паша добра. Лежимо й ми пiд мажами спраглi, зморенi, сумнi.
Не спiва? жайвiр, полишили широку долину бугай i деркач,  подалися  шукати
кращого  мiсця.  Мовчить,  розсиха?ться  чумацька   порадниця   -   кобза,
скривилася на нiй кобилка, трiснув спiдняк, пообвисали струни.
   А потiм пiшов дощ. Йде день, i два,  й  три,  й  тиждень,  i  другий...
Намокли чумацькi кире?, намокла, вся одежа, воложиться сiль у мажах, хоч i
вкрита з усiх бокiв. Холодно й незатишно  чумакам.  Прiють  у  волiв  ши?,
вкриваються кривавими виразками...
   I знову засяяло сонце. За кiлька днiв пiднялися трави, а з ними вилiзла
з землi саранча. I цiлi хмари ??  летять  з  пiвдня,  закривають  сонце  й
падають на свiже зело, й воли не хочуть ступати по  ворухкому,  смердючому
килиму, товщиною в чотири дюйми, палять чумаки порох, курять  сiрку  -  не
допомага? нiчого. Слава Богу, поминули  цю  гидь.  Попереду  Самара,  маже
чумак дьогтем сорочку вiд чуми та гадини, дiста? з  дна  мажi  рушницю  та
шаблю - проти розбiйно? ватаги,  проти  татар,  коша,  який  склада?  сво?
неправi домагання, востанн? гаряче молиться чумак у церквi,  щоб  уберегли
святi його й скотину вiд морового повiтря, а вже  попереду  Кiнськi  Води,
сорочку вiн просто втоплю? в дьоготь й знову  молиться  до  прихилено?  до
пiдтоки iконки з парсуною святого Миколи, щоб не взяв  смертно?  плати  за
про?зд, i щоб не гнули велико? плати татарськi диздарi, iмани,  каймакани,
i щоб сiль сiла добре, й  щоб  не  поламалися  мажi...  Чумаку  доводиться
молитись багато, а часу ма? обмаль.
   Чотири рази - двiчi туди й двiчi назад - про?хали ми  того  ранку  повз
Перекопську вежу. Мали пригоди малi, бiльшi й великi. Як верталися першого
разу, пропала в одного чумака свита, а в нiй тхорик з грiшми. Ватаг учинив
трус - перегортали сiль у возах, потратили  чотири  дорогi  погожi  днi  i
знайшли пропажу в одному з Яцькових возiв. Мав ватаг судити парубка,  який
зiзнався, що хотiв женитися i вкрав тi грошi на весiлля, бо ж бiдний; i до
чого б ватаг не присудив, той присуд сповнили б  чумаки,  але  наш  добрий
ватаг не захотiв класти на душу грiх, узяв паляницю хлiба та дрiбку солi й
сказав:
   - Нехай тебе святi хлiб та сiль судять. Оддай грошi та йди вiд нас.
   Яцько кинувся цiлувати ватаговi руку - бо ж боявся, що  пропаде  сам  у
степу, й той махнув рукою:
   - ?дь назирцi.
   Але хiба йтиме восьмеро волiв осiбно вiд тих, з якими звиклися за довгу
дорогу? Тож i ?хав Яцько в хвостi валки.
   I помер зненацька, легкою смертю,- увечерi заснув пiд возом  i  вже  не
встав,старий чумак Забiла, помер у татарському степу, бiля самого соляного
озера (натягався цебрiв,  набовтався  в  солонiй  водi),  й  стояла  спека
страшенна, й нiчого не лишалося, як  поховати  чумака  в  степу,  в  чужiй
сторонi, й довелося менi самому  вiдспiвувати  покiйника,  кропити  святою
водою, пляшечку яко? мав ватаг, читати в степу пiд палючим сонцем  "Святий
Боже..." Може, це й грiх, але що було робити? Й зайняли одного разу волохи
на сво?х отавах дванадцятеро наших волiв, i прийшли ми до ?хньо?  слободи,
й стали вони з рушницями та сокирами супроти нас,  а  ми  з  рушницями  та
шаблями супроти них, й, може б, полягли там  усi,  та  наш  мудрий  ватаг,
кинувши рушницю, пiшов до волохiв голiруч, й торгувався довго,  соромив  i
присягався, й виторгував волiв  за  двадцять  чотири  шаги,  хоч  спочатку
волохи правили по два срiбнi таляри за вола.
   А як вернулись ми в Комишню за другим разом, то виявилося, що всi воли,
яких погоняв Миля, вже не Панчуковi, а Котовi. Панчук засперечався в шинку
з Котом, у кого в кишенi бiльше грошей,  заклалися  на  воли  та  мажi,  й
Панчук програв, i мусив вiддавати,  й  засумував-затужив,  i  повiсився  в
клунi на бантинi. Люди вмовляли Кота повернути сиротам воли,  але  Кiт  не
повернув. I втрет? пiшли ми в дорогу в однiй зв'язцi з Милею - на Дiн,-  i
я якось пожартував у дорозi, що тепер Пилип мiй слуга,  бо  якщо  покiйний
Панчук програв сво? воли та мажi Котовi, то з  ними  програв  i  погонича.
Одначе не пiшли на добро Панчуковi воли й  Котовi.  Бог  любить  правду  й
кара? за злi вчинки.
   Верталися ми з Дону, й на самому пограниччi, в  слободi  Овдi?вцi,  нас
зупинила карантинна команда. Й не давали нам пропуску довго, до само? зими
- тримали в чумному карантинi. Не везли ми з собою зарази, нiхто з нас  не
помер вiд чуми,  але  вона  лютувала  неподалiк,  у  тих  мiсцях,  якi  ми
поминули, й нас не вiдпускали. Окрiм нас, в карантинi  застряла  татарська
купецька валка, а також ки?вський купець Бринза з  обозом,  з  тим  обозом
поверталася з полону дружина ки?вського бурмiстра.  Бринза  викупив  ??  в
якогось перса за чималi грошi, щоб повернути чоловiковi, i, як розповiдали
його хурщики, жив з нею.
   Важке й голодне було те карантинне сидiння. Зкуксуватiлися бички  (сiно
дороге  й  погане),  поохлявали  ми,  про?дали  сво?  й  хазяйськi  грошi.
Велетенськi осетри, яких везли з Дону, спаскудилися, й  довелось  викидати
?х у рiчку. Доймали нас i осiннi сльоти,  доймала  нудьга  -  в  маленькiй
слободi одна корчма, й замiсть церкви - капличка. Ми  стояли  за  корчмою,
пiд горою; татари поставили сво? намети в степу. Розрадою  для  мене  була
кобза та розповiдi старих чумакiв, а також  розмови  про  те,  як  жили  в
нашому кра? люди недавно, що дiялося на  нашiй  землi.  Нас  здружили  три
довгi мандрiвки, пригоди та лиха, яких зазнали разом, й ще тiснiше збило в
один гурт карантинне сидiння, й не  було  помiж  нас  пiдступiв,  чвар,  i
гомонiли ми про все - про польську неволю й про Хмеля,  про  Дорошенка  та
Самойловича, а чи не найбiльше про Мазепу та  Орлика,  який  ще  нещодавно
блукав у татарських степах i появлявся то пiд Уманню, то пiд Ладижином,  а
то аж пiд Ки?вом. Осмiлiли чумаки, забули, що за одне слово про Мазепу або
Орлика можна потрапити до льохiв, дверi  яких  замикалися  на  велетенськi
замки. Нi, не всi вони були за Мазепу та Орлика, а особливо Орлика...  Але
всi журилися, що пропала Сiч, що розорили ??  московськi  солдати.  Чумаки
пишалися Запорожжям, мали його за святиню.
   - Хiба тепер козаки,- бубонiв дiд Шатило.- Ото були козаки.  Трапезунда
сягали, султану носа втирали в самому його Стамбулi.
   - Чого ж москалям поступилися? Чого навiть справжньо? волейно?  потреби
не дали? - пiд'юджував хтось.
   - Бо не захотiли проливати християнську кров. Мали це за великий грiх.
   - А москалi пролили. Грiха не побоялися.
   Ще я любив блукати в степу. Дикий вiн був се? пори,  пустельний,  хапав
тугою за серце. Сiрий, столочений до кореня,  тiльки  полини  та  зчорнiлi
кiнськi щавлi гойдалися пiд повiвами вiтру, по долинах вигиналися лисячими
спинами рудi осоки та лепешняки. Одинока спалена верба бовванiла на овидi,
чорний огарок вказував пальцем на небо, неначе вимагав  кари.  Випурхували
з-пiд нiг курiпки, польовi горобцi розсипались вбоки  сiрими  грудками,  й
кружляли в небi, ганяючись один за одним, два круки.
   I ганялися в  мо?й  головi  одна  за  одною  невеселi  думки.  В  Божих
заповiдях сказано: не убий, не посягай на чуже. Чому ж убивають,  чому  не
бояться Бога?.. А ще сказано: вдарили по однiй щоцi, пiдстав другу.  Нiхто
не пiдставля?. Бо  й  надто  важко  жити  цими  заповiдями.  Запорожцi  не
вiдповiли на замах шаблi й погинули, а iншi були змушенi втiкати в  далекi
кра?, в Олешки,  до  бусурманiв.  Чому  вони  втекли,  чому  не  стали  до
останнього смертельного бою?
   Донедавна менi здавалося, що я знаю дуже багато, а виходило, що  вельми
мало.  В  колегi?  та  Академi?  ми  були  обплетенi   Арiстотелевими   та
Платоновими логiзмами, зануренi в богословськi мудростi. А чи  треба  кому
тi логiзми - не знали й не цiкавилися. Один з наших колишнiх  колегiантiв,
Феофан Прокопович, сягнув високих щаблiв, вславляв сильних свiту  сього  й
учив того нас. Чумаки ж навчали iншого. I була  iншою  ?хня  правда.  I  я
розгубився. А запитання били просто менi в серце, в мозок, i я не знаходив
на них вiдповiдi.
   ...Ми, козаки, люди праведнi, бо не важилися на чуже, не  воювали  iншi
народи, не намагалися взяти ?х у приневолю, це, за Божими заповiдями,- наш
скарб, який... потягнув на дно наш човен. Нашi сусiди  не  зважали  на  тi
заповiдi  -  горнули  пiд  себе,  не  зупиняючись  нi  перед  чим.  I  ось
владарюють. Добрiсть, працьовитiсть, смиреннiсть - вони мало  чого  вартi.
Скiльки й свiту - виживали тi, хто нападав, а не оборонявся.  Тi  ж  святi
отцi славлять царевi походи, кроплять свяченою водою цареву зброю.  Мусять
славити?
   Аж тепер менi пригадалося, що й само? нашо? церкви не минула та скруха.
Отцi славили, славили, а ?х потискали, потискали, силомiць хилили й хилять
пiд патрiарха. До нас глухо докочувався гомiн лаврських ченцiв,  нарiкання
й невдоволення, тiльки ми не розумiли того. Хiба не однаково, з чи?х  вуст
слово кличе Спаса? А може, й не однаково?
   Стояв у полi бiля чорного, ошмаленого вербового  окоренка  й  думав.  I
окоренок, чорний огарок, пронизував мо? думки. Колись  то  була  розкiшна,
росохата верба, вона росла й шумiла, веселила степ, й звивало в  ??  вiттi
гнiздечка птаство, й давала вона прохолоду всiм, хто зупинявся пiд зеленим
шатром. А потiм хтось принiс вогонь i в годину знищив усе  вiд  кореня  до
верхiвки. Й сто?ть темний, обвуглений пень, вiдляку?  звiрину  й  птаство,
всi люди, мовби у якiйсь провинi, вiдвертають вiд нього погляди. Вiн устиг
кинути порiст, в травi чорнi? кiлька молодих пагонiв,  але  чи  дадуть  ?м
розвинутися, чи не зчешуть при самiй землi?
   Однi?? ночi в степу зчинився лемент. Ми посхоплювалися,  стовпилися  на
краю таборища, за мажами. Лементували  в  татарському  станi.  Там  лунали
вигуки, зойки, вiдтак звинувся тонкий, протяжний крик. Стояла мiсячна нiч,
i ми бачили верхiвки татарських наметiв  -  ?хнiй  табiр  розташувався  на
горбi - й кiлька  прапорцiв  темнiло  над  ними.  Почувся  тупiт,  в  степ
полетiли швидкi тiнi - мчали вершники або розбiгалися конi.  А  потiм  вiд
наметiв щось покотилося просто на нас, воно котилося й завивало,  по  тому
скочило на ноги й побiгло. То бiг татарин.
   Вiн закричав, спочатку по-татарськи, а потiм i по-нашому:
   - Харциз рiже. Рятуйте...
   Ще кiлька постатей метнулося  вiд  татарського  табору,  одна  впала  й
лишилася лежати на пiвдорозi мiж таборами. Татарин,  який  прибiг  першим,
був закривавлений, iнший тримався  обома  руками  за  живiт,  i  всi  вони
кричали, що на них напали розбiйники, та просили захисту. Бахнув  на  горi
пострiл, й знову крик, тонкий, схожий на вовче виття.
   Волосся в мене на воловi поспиналося. Нас було дуже мало -  четверо  чи
п'ятеро чумакiв, здебiльшого молодих, решта ночували в слободi по хатах, й
ми тулилися один до одного, збилися в тiсний гурт. Було дуже страшно. Лише
один чумак не вiдступив. То  був  Пилип  Миля.  Вiн  стояв  попереду  нас,
розкарячивши ноги, здавалося. Миля врiс у  землю.  Та  враз  темна  Милина
постать схитнулася, Пилип  ступив  до  возiв,  узяв  жердину  й  похилитав
нагору. Нiхто його не зупинив, нiхто не пiшов за ним, лише я ступив кiлька
крокiв, та й зупинився, бо в цей час попереду спалахнуло полум'я  -  горiв
один з татарських наметiв. Цi?? митi вистачило, щоб  щось  зупинило  мене,
вiдiтнуло вiд Милi, який швидко вiддалявся. А потiм бiля наших нiг упав ще
один татарин, вiн качався по землi й болiсно скиглив -  конав.  Нам  стало
неймовiрно страшно, й ми вiдступили ще далi, за  вози,  й  туди  збiгалися
татари, якi зацiлiли.
   Вигуки на горi лунали ще якийсь час, а потiм голоси почали затихати.  Й
знову знявся тупiт, i летючi тiнi всотувалися в безмежний простiр ночi. Аж
тодi пiдiйшли солдати карантинно? команди й  куценькою  лавою,  виставивши
поперед себе рушницi, посунули до татарського стану.  Ми  пiшли  за  ними.
Назустрiч солдатам вийшла важка,  освiтлена  догоряючою  пожежею  постать,
солдати звели рушницi, а ми закричали, щоб вони не  стрiляли,  бо  то  наш
чоловiк - Пилип Миля. Солдати запалили кiлька смолоскипiв.  У  татарському
таборi був погром. Один намет згорiв, ще один упав. Бiля  нього  долiлиць,
розкинувши руки, лежав татарин, в його спинi стримiв спис. Ще кiлька татар
було мертвих i кiлька поранених. Ми перев'язали поранених i забрали ?х  до
свого табору.
   Татари не знали, хто на них напав: втеклi  солдати  -  блукали  бандами
цiлi роти, а то й батальйони,- комишники, донцi...
   Прибишi звiдкiлясь дiзналися, що купцi багатi, при грошах.  Хоч  грошей
?м вдалося взяти  мало,-  купцi  тримали  ?х  у  скриньках,  прикопаних  у
наметах. Похапали джiупехи - хутрянi кожухи, iнший  одяг,  захопили  конi.
Трохи коней розбiглося, татари виловлювали ?х у степу.
   Наступного дня солдати забрали Милю та замкнули в ямi пiд вартiвнею. Ми
кинулися його визволяти, розповiли, що вiн один пiшов захищати купцiв  вiд
розбiйникiв, покликали купцiв, i  тi  потвердили  нашi  свiдчення,  одначе
солдати не випустили Пилипа. Й того ж дня  зняли  карантин,  i  чумаки  та
татари почали лаштуватися в дорогу. Тодi ми  зiбрали  кiлька  кiп  грошей,
татари  теж  не  поскупилися,  й  вiднесли  ундер-офiцеру,  старшому   над
караулом, i вiн наказав випустити Милю.
   Ми помастили вози, повкладали в них все, яке лишилося, начиння,  тiльки
Милинi вози були немащенi,  вiн  стояв  пiд  корчмою  й  палив  люльку.  Я
пiдiйшов до Пилипа, запитав, чого вiн не збира?ться в дорогу.  Миля  довго
мовчав, дивився в степ, де бiля спалено? верби вихрило в небi  гайвороння,
його обличчя було суворе  й  непривiтне.  Менi  кольнуло  в  серце  -  то?
непривiтностi я не заслужив. А може, й заслужив, адже не побiг за  ним  до
татарського табору.
   - Я не вернуся на Укра?ну,- сказав Пилип.- Не  ведеться  менi  на  нiй.
Лихо ходить за  мною  по  п'ятах.  Може,  воно  вiдстане  в  чужих  краях,
втомиться й вiдстане.
   - А куди ж ти пiдеш? - запитав.
   - В степи до татар. Купцi пiдманюють... Я трохи знаю  татарсько?  мови.
Принаймнi не буде гiрше, нiж удома. Бо... Й домiвки в мене нема?.
   Я розхвилювався. Менi було шкода розлучатися з Милею. Й  страхали  мене
степи, чужi люди, далека дорога.
   - А як же Улита? - запитав я.
   - Може, ?й у монастирi краще,- мовив Пилип, мовив невпевнено.- Куди  ми
з нею подiнемося? Й нащо я ?й такий... А ти - як хочеш. Вертайся.
   Цей великий, дужий, нестримний у гнiвi  чоловiк  нiколи  не  нав'язував
сво?? волi. I я, затуживши душею, попрощався з Милею.
   Милинi вози ми розподiлили помiж собою й рушили в дорогу. Наша зворотна
путь була надзвичайно важка: випали снiги й воли  насилу  волокли  важеннi
мажi, врештi ?х довелося  покинути  (щоб  забрати  весною),  покласти  всi
пожитки на дво? саней. З волiв, якi лишилися, в дорозi здохло ще кiлька, й
заробили ми, як Хома на вовнi. Добре, що хазя?ни не велiли кинути  нас  до
боргово? ями - пожалiли, зважили на нашу недолю.

   * * *

   У Комишнi, та й не тiльки в Комишнi, а в усьому  гадяцькому  полку,  ми
знайшли одмiну - погане старе перемiнилося на ще гiрше. Милорадович узявся
урядувати заповзятливо, скрiзь попризначав сво?х  людей,  увiльнивши  тих,
якi були ранiше (тiльки Кiцеш поки що залишався без сотенного уряду,  тому
супротивився гетьман), позакривав ратушнi суди  й  зробив  судилищем  свiй
полковий дiм, зиск од таких судiв мав  величезний,  бо  й  судовi  наклади
визначав сам. Ратушнi прибутки  також  збирала  його  челядь,  комишнянцям
призначено осенщини по  дванадцять  шагiв  вiд  вола  та  вiд  коня  й  по
четверику вiвса, з шевцiв, кравцiв - чобiтьми та кожухами.  У  Комишнi  та
iнших рангових селах полковник почав приводити в  послушенство  не  тiльки
посполитих, а й козакiв, вони орали полковникове поле,  жали  й  молотили,
косили сiно. Розрiсся, збагатiв Милорадовичiв господарчий двiр у  Комишнi,
там вже стояло двi хати, кiлька комор, кiлька ста?нь, хлiвiв,  двi  клунi.
Козаки стерегли все те добро, доглядали худобу, козачi вдови бiлили  хати,
обпирали наймитiв, варили ?м ?жу, i все це за так. Тепер i шинкову горiлку
комишнянцi купували тiльки Милорадовичеву, а також горiлчанi ягоди й  сир,
який прокис, при тому  куфу  горiлки  Милорадовичевi  слуги  продавали  по
двадцять карбованцiв, а купували в Глуховi по дванадцять.
   Крутилися довкола полковника самi лише серби та  росiяни,  i  не  стало
чути в полковiй канцелярi? козачо? мови, й мали козаки з того чимало лиха,
бо московсько? не знали. Крутнулися комишнянцi туди, крутнулися сюди, та й
притихли. I покликав полковник до зборнi найзначнiших  козакiв,  i  мусили
вони писати царевi листа в подяку "за присилку такого кавалера" та за сво?
щасливе життя, а далi Милорадович повiз того листа в Опiшню та  Зiнькiв  i
сказав: "Пiдписуйте,  комишнянцi  вже  пiдписали,  i  гадяцькi  сотник  та
протопiп також поставили сво? пiдписи та хрестики"; насправдi ж  гадяцький
протопiп прикласти руку вiдмовився, й тодi галиччю налетiли на  протопопiв
двiр серби й побрали та понищили все майно.
   На той лист прийшла од царя вiдповiдь, що "оного полковника шанувати  й
всiляке должне чинопочитання йому  вiддавати",  оскiльки  його  величнiсть
особисто "пiзнав iскуство i вiрнiсть Милорадовича в  вiйськових  справах".
Милорадовичу того всього виявилося мало, попросив канцлера Головкiна,  щоб
позолотив йому руку, але Головкiн вiдписав, як одрубав:
   "Ма?ш гадяцький полк, з нього й наживайся". Милорадович чинив те й  без
поради. Наживався вiн, наживалися два його рiднi брати, близькi та  далекi
родичi.
   Аби швидше постаткувати, переважити ма?тностями старожитних укра?нських
полковникiв, улестив дочку генерального осавула Степана Бутовича  Уляну  й
заслав старостiв, коли та ходила вже при надi?, на п'ятому мiсяцi. Був  на
той час вдiвцем, свою  першу  жiнку  бив  тиранське,  небога  померла  вiд
побо?в. А тут раптом взяла гору Уляна. Бо ж Милорадович боявся  розмиру  з
генеральним  осавулом,  а  також  саме  нею  прилучався   до   укра?нських
старожитних родiв. Та й була то не жiнка, а чорт у спiдницi. Зростом  вища
за  чоловiка,  мала  залiзнi  кулаки,  в  ??  лементi   безнадiйно   тонув
полковникiв  бас.  За  Уляною  Милорадович   отримав   село   Бутiвку   на
Чернiгiвщинi, порядкувала там неподiльно сама полковничиха.
   Такими  новинами  зустрiла  мене  Комишня.  Комишнянцi  вже  тужили  за
захланним, лиходiйним Чарнишем. Комишнянцi, пам'ятаючи  мiй  голос  i  мо?
старання на требах, запропонували менi йти до них у церкву дяком, а  також
дяком-уставщиком у школу  (вони  казали  "паном  дирехтором"),  але  я  не
погодився, начуваний про новi порядки. Проте все  склалося  само  по  собi
менi на користь: на той час Уляна призначила Семена управителем в Бутiвку,
й вiн почав  лаштуватися  в  далеку  дорогу.  Я  попросився  в  подорожнi,
пообiцявши допомагати в дорозi. Я не збирався вертатися до Полуботка,  але
щось мене манило в тi кра?.

   * * *

   Ви?хали одразу пiсля Стрiтення, трьома саньми.  Лежали  глибокi  снiги,
оброслi iне?м конi швидко втомлювалися, й ми часто вiдпочивали,  ?хали  не
через Ромни та Дмитрiвку, а через Прилуки, Нiжин, там  дорога  була  краще
на?жджена, та й Семен мав у Нiжинi щось пiдкупити. Я трохи повагався перед
Нiжином - вступати менi туди чи нi, адже пам'ятав присуд - не з'являтися в
мiстi,- але мене туди тягнуло непереможно, та й подумав, що впiзнати мене,
та ще в зимовому уборi, просто неможливо. Пересиджу в корчмi,  по  вулицях
не вештатимусь...
   У Нiжинi гудiв зимовий ярмарок. Й люду набилося без  лiку.  Ми  наледве
впросилися до якогось дядька на околицi мiста. Нiжинськi ярмарки знаменитi
на всю Укра?ну.  Туди  при?жджають  купцi  з  Ки?ва,  Полтави,  Чернiгова,
Москви, з Гданська та Шльонська i навiть з Криму та Туреччини.
   Я подумав, що Толстой з  дружиною  в  такий  час  з  Нiжина  нiкуди  не
по?дуть, отож, ризикну, поштовхаюся на ярмарку, по  церквах,  i  десь  то,
може, побачу Улясю. Я до  не?  не  пiдiйду,  а  тiльки  подивлюся  на  не?
здалеку. Мо? серце вiдгада?, щаслива вона чи нi.
   Зупинившись  посеред  ярмаркового  майдану,  я  нарахував  чотирнадцять
церков. ?х банi палали в променях  зимового  сонця,  мелодiйний  передзвiн
повисав у повiтрi, мiднi луни розкочувалися  далеко  по  околицях.  Майдан
клекотiв, вирував, однi продавали, iншi купували, а  були  й  такi,  котрi
продавали та купували витрiшки, й тинялося чимало  кобзарiв  та  лiрникiв,
старих i молодих, слiпих i видющих, спiвали на рiзнi лади, чимало пiсень я
знав i бачив, що мiг би проспiвати краще за багатьох кобзарiв, одну  пiсню
- про козака, який спить при долинi й не бачить, що до нього  наближаються
татари, але те бачить дiвчина й будить його,- запам'ятав. Вийшло  з  шинку
тро? пiдпилих козакiв, замовили музик, вшкварили посеред майдану "горлицю"
- ходили навприсядки, хоч це в них кепсько виходило - через хмiль,  котрий
вступив ?м до нiг.  Хвицяли  один  одного,  чудопалили.  Надто  вихилявся,
мартоплясив один, маленький  i  нiкчемний,  прищуватий,  з  кислими  очима
козачок, мабуть, саме через те й шкварчав вишкварком  -  хотiв,  щоб  мали
його за вдатного, гуляй-вiтра козака. А на ньому й зброя копiйчана, i одяг
лихий, i чоботи дранi, i кiнь його шельваг, уземок стояв  бiля  конов'язi,
похиливши облiзлу голову, а  поруч  гризли  конов'язь  два  добрi  румаки.
Козачок же хотiв видаватися козарлюгою. А може, подумав я, вiн  i  справдi
такий, бо чого йому журитися, ма?  службу,  ма?  товаришiв.  Може,  ма?  й
дiвчину... I я позаздрив йому. Менi вже двадцять  два  роки,  на  цей  вiк
парубки женяться, заводять сiм'ю, молодi  богослови  закiнчують  Академiю,
дiти старшини вертаються  до  батькiв  та  отримують  у  полках  вiйськову
службу. На парафiю я не заздрився, i вiйськова служба мене  не  вабила.  I
все ж почував якусь  свою  незвершенiсть,  чогось  менi  хотiлося,  кудись
поривалася душа. Я знав: будь-яке хотiння, прагнення - це  зваба,  вони  -
супроти Бога; але ж маю розум, маю якийсь хист, i все це гине, марну?ться.
   Прийшов на подвiр'я, де зупинилися, розв'язав мiшок, вийняв кобзу i, не
соромлячись незнайомих людей, заспiвав:
   Гей, на бiду, на горе
   Козак уродився...
   У пiснi мовилося про те, що запопали козака ляшки-ляхи, забили  його  в
кайдани, вкинули в темну яму... Не ставав я до бою  з  ляхами,  не  хапали
вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став менi увесь  свiт,  моя
недоля повисла на мо?х руках не згiрше кайданiв. Я таки  справдi  уродився
на бiду та горе, й було в мене з тим козаком багато спiльного:

   Ой, при?жджа? жовнiр,
   Став його питати:
   "Чи ? в тебе, козаченьку,
   Отець, рiдна мати?" -
   "Ой, ? в мене родина -
   Уся Укра?на,
   Та доведеться сiромасi
   Без помочi погибати..."
   Та збиралися люди
   Й молодi молодицi:
   "Визволь, Боже, сiромаху
   З темно? темницi?"
   Прилинула Галя
   З темними бровами,
   Обiйняла козачецька
   Та й поцiлувала.
   Прилинула друга -
   Ця вже не такая,
   Ця обняла козаченька
   Та й плакати стала.

   I я заплакав при тих словах й думав про те, що нема? в мене нi  неньки,
нi батька й нiкому мене обняти, приголубити, пожалiти.
   Нiхто до мене не пiдiйшов, одначе нiхто й не посмiявся надi мною,  i  я
грав довго.
   Як задзвонили до вечiрнi, я пiшов до  церкви  при  дiвочому  монастирi.
Мабуть, мене вела туди якась вiща сила, а може, повела думка  про  черницю
Улиту, я не забував i про не?.
   ...У церквi свiчок, аж миготять, й черниць,  неначе  галок  у  полi  на
покинутому  току.  Здебiльшого  молоденькi,  смиренно  понахиляли  голови,
шепочуть молитви. Об чiм вони моляться? Кожна об сво?м? Тодi для чого йшли
в монастир? А помiж  ними  миряни,  здебiльшого  жiнки.  Чомусь  згадалася
розповiдь одного козака у походi  до  Валдаю  про  те,  як  його  товариш,
багатий i не зовсiм молодий козак, нагледiв у церквi молоденьку  черничку,
котра йому вельми сподобалася, й черничка помiтила  його,  й  перемовилися
вони поглядами, вiн дожидався ?? в  монастирському  саду,  вона  вийшла  й
пiшла з ним, бо монастир  ?й  остирився,  й  багатий  козак  одкупився  од
iгуменi, сливе викупив черничку, й вони повiнчалися i жили  щасно.  Невiдь
чого спливло таке на думку, i я аж подосадував на себе та перехрестився.
   У церквi iконостас - рiзьблений i позолочений, iкони  в  рясно  вишитих
рушниках, панiкадило срiбне й багато iкон у золотому та  срiбному  окладi,
мальованi добрими майстрами. Я не стiльки молився, скiльки роззирався, хоч
i знав, що це негарно. А потiм заспiвав хор, голоси все молодi, шовковi, й
чомусь стислося менi серце, й безмiрна втома оповила  мене.  Мало  б  бути
навпаки: спiв пiдносить людину,  кличе  до  Бога,  а  я  аж  зiгнувся,  аж
хитався, пiдняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотiв вийти,
повернув голову, i в цю мить злiва, у лiвому притворi, побачив... ??. Так,
допiру я себе обманював, я i йшов сюди, бо  сподiвався  побачити  ??  саме
тут, у дiвочому монастирi, пригадавши, що в Глуховi вона ходила на молитву
до дiвочого монастиря. Як загадав: якщо побачу  ??  тут  -  вона  мене  не
забула.
   Мене обсипало жаром, серце застукотiло швидко-швидко, в очах замиготiли
свiчки, i я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором i  страх
охопили мене, я жадiбно впився очима  й  щось  шепотiв,  але  то  не  була
молитва. Уляна стояла в уборi, який так  личив  ?й,-  червоне  з  чорним,-
червона хустка i кожушок з опушкою, обшитий темно-синiм  сукном,  лице  ?й
змарнiло й видовжилося, пiд очима залягли тiнi. Тепер вона була ще  бiльше
схожа на казкову царицю. Дiвчина, котра прийшла з  нею  й  стояла  позаду,
подала ?й запалену свiчу, Уляна ввiткнула ?? в ставник перед Дiвою  Марi?ю
й хрестилася  довго  та  щиро,  довше,  нiж  звичайно  хрестяться  поважнi
полковницi. Вона не була поважною i не була звичайною, вона була схожа  на
черницю й чорнiша за будь-яку з них, i ?? молитва була не просто молитвою,
а молитвою за когось. "Боже, допоможи менi й заступи  мене",прошепотiв  я.
Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив  у  куток,  де  стара  черниця
продавала свiчки, хотiв купити свiчку й пiдiйти до  Уляни,  i  в  цю  мить
почув скрик, я не бачив, хто закричав, i навiть не впiзнав по голосу,  але
зрозумiв одразу, що то - вона, повернувся, але  на  тому  мiсцi,  де  вона
стояла, мелькали тiльки чорнi  хустки  та  бiлi  плями  облич,  далi  гурт
черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але,
поки продерся, черницi вже пiдсаджували Уляну в маленькi,  вкритi  килимом
сани. Поруч сiла дiвчина, яка супроводжувала ??, ззаду на  полозки  скочив
козак, кучер вiдпустив вiжки.  Я  прихилився  до  холодно?  стiни.  Загрiб
жменею снiгу й притулив до обличчя. Воно палало, снiг теплими  струмочками
розтiкався мiж пальцями.
   Хотiв осудити себе й не мiг, хотiв проклясти й не проклинав. "Я  злякав
??".   Каяття   перекраяло   серце.   Але   водночас   жаска,   ворохобна,
пекельно-радiсна хвиля здiйнялася в мо?х грудях. Не гадав i не  думав,  що
стiльки в менi жаги, злостi, мстивостi,  радостi.  Кохання  вже  давно  не
шматувало мою душу, одначе  не  вмерло  й  спалахнуло,  неначе  присипаний
попелом жар пiд вiтром. Я хворiв Уляною, неначе невигойною  раною.  (Диво,
але тепер, пiсля тривалого часу, пiсля ?? одруження, я називав ?? в мислях
не Улясею, а Уляною, сам не вiдаю чому. Кохання  мого  не  поменшало,  але
щось не давало менi вимовити це iм'я, як вимовляв  ранiше.  Тiльки  iнодi,
iскрою вiд багаття, пролiтало в думцi - "Улясю").  Нинi  для  мене  важило
тiльки одне - пам'ята?, любить. Хоч... важило для чого?  Для  самолюбства,
для самовтiхи?.. Можливо, й так... Я знав, що тепер  можу  жити  спокiйно,
хоч мало б бути навпаки.
   У цю мить слiпi старчихи на папертi заспiвали  "Святу  п'ятницю",  i  я
зiйшов униз, до бузкових кущiв. Вони стояли в колючому iне?, який творив з
них дивний чар, а з високо? берези вiтер обвiвав iнiй просто на мене.
   Я прийшов на кватирю, й Семен не впiзнав мене.
   - Ти, бува, не випив? - запитав.
   А я походжав по хатi та посмiхався, а тодi взяв кобзу й заграв нi  сiло
нi впало:

   "Ой Романе, Романоньку,
   Чи ма?ш ти родиноньку?" -
   "Ой маю я родиноньку,
   Одну сестру Оленоньку" -
   "Ой Романе, Романочку,
   Продай сестру Оленочку,
   Дам я срiбла не вагою,
   Дам я злота не лiчбою..."
   ...Iде Роман додомоньку,
   Спустив на дiл головоньку,
   Вийшла сестра Оленочка,
   Пита?ться вона його:
   "Ой братчику, Романочку,
   Де ти того коня взяв?, -
   "Менi турчин дарував".

   Виливши в пiснi жар душi,  я  зажурився.  Вiдчув  велику  втому,  ще  й
подивування, що не такий, яким вважав себе донедавна. Проте ще раз  сказав
собi: доля не з'?днала нас, але любитиму я Уляну до загину, й це  не  грiх
перед Творцем.
   Я бiльше не прагнув побачити ?? й з двору не ходив.

   * * *

   Вiд Нiжина до Бутiвки ми добиралися три тижнi. Коли лишалося вже зовсiм
недалеко, верст, може, десять, перед  Городнею,  сотенним  мiстечком,  нас
захопила хурделиця, та така що ми ледве  добилися  до  мiстечка,  й  снiги
накрили нас там на цiлих п'ять днiв. Таких снiгiв я ще  не  бачив  нiколи.
Вони лежали вище тинiв, врiвень з стрiхами, в садках, верболозах  стримiли
з-пiд бiло? бинди лише  верхнi  патички.  До  колодязiв,  до  хлiвiв  люди
пробивали довгi вузькi лази й не ?здили по  вулицях  майже  тиждень,  поки
снiги не затужавiли. Потiм ми викопували сани з-пiд снiгу, витягали ?х  на
вулицю й виводили, виволiкали туди коней i ?хали обережно, бо  то  той  то
iнший кiнь провалювався по черево.
   Сидячи в Городнi, я думав про те, як житиму й що робитиму далi.  Я  вже
знав, що Бутiвка - село  невелике,  там  маленька  дерев'яна  церквиця,  й
священиковi не  потрiбнi  в  нiй  нiякi  пiдпомiчники.  Селяни  не  можуть
прохарчувати попа та дяка. I  писаря  в  селi  нема?,  вiйт  сам  справля?
писарськi обов'язки, яких кiт наплакав. Я вперше  чомусь  гiрко  задумався
над бiднiстю, над власною бiднiстю й бiднiстю взагалi. Вже самими  думками
про статок порушував Божу заповiдь ("Легше  верблюдовi  пролiзти  у  вушко
голки, анiж багатому попасти в рай"), ще зовсiм  недавнечко  я  пiдносився
над захланнiстю, репаним багатством, зневажав грошi, тепер же  мовби  щось
одмiнилося в менi, бiднiсть пропiкала як вогонь. Я  вже  шкодував,  що  не
вiдстояв свою частку вiтцiвщини.  Я  почав  напитувати  в  Городнi  яко?сь
служби й таки напитав - пiддячого в Микола?вськiй городнянськiй церквi.
   Тихим зимовим ранком ми добулися до Бутiвки, поминули село i в'?хали на
панське  подвiр'я,  яке  розташувалося  на  невисокiм  горбi  над  широкою
долиною. За долиною чорнiв лiс, туди вела дорога на село Жабчичi.  Село  й
долина - присипанi снiгами, холодними, як смуток. Грива осок  та  очеретiв
за селом свiдчила, що там протiка? невелика рiчечка, десь вона поверта?  в
село, посеред села - висока гребля. В селi - всього двi вулицi - хрестом -
та кiлька провулкiв. Панська садиба не багата й не бiдна,  Бутович  ставив
?? бiля хутора, й сюди, на скуплю, лiт двадцять тому посадовив людей.  Вже
пiднялися тополi, обступили з чотирьох бокiв подвiр'я та сад, на  подвiр'?
хлiви, клунi, льодовня й двi хати - одна панська, на двi половини, й друга
для челядi, також на двi половини - чоловiчу та жiночу.
   Я переночував у селi, а ранком попрощався з Семеном та подякував  йому,
пiшов у Городню.
   ...Поки що роботи в мене було небагато. Допомагав у  церквi  дяковi  та
паламаревi, спiвав на криласi, й голос та спiв мiй сподобалися мирянам  та
панотцевi. I  панотець  менi  сподобався  вельми,  простотою  та  щирiстю,
казаннями сво?ми, розумом, здобутим з житейських криниць. Одначе вiн мав i
кiлька книжок,  надто  справила  на  мене  велике  враження  книга  Данила
Братковського "Свiт, розглянутий по частинах", i  я  був  подивований,  що
ранiше не читав ??, а вийшла друком, що було видно  з  вiршiв,  давненько.
Хоч йшлося в нiй про Польщу, кривди шляхти над хлопами, але поет тужив над
всi?ю нашою вiтцiвщиною, над усiм кра?м i по той, i  по  сей  бiк  Днiпра,
обстоював людину просту, згорьовану, й закликав до злагоди, до одно?  хати
всiх: голодних i сирiт, здорових i хворих, ошатних i голих,  та  раяв,  як
зробити, щоб всi мали однаково, несли один i той же тягар.
   З одного боку, це було, як у Божих заповiдях, з iншого - трохи не  так,
цей Данило Братковський не тiльки просив не кривдити хлопа, а й пiдказував
хлоповi, щоб боронився й допинався справедливостi. Чи  такою  мусить  бути
справедливiсть, мiркував я, адже в свiтi одвiку iснують багатi та бiднi  й
кожен бiдний хоче стати багатим, i, якщо може, ста?, й майже нiхто  з  них
не дума? про рай, про оте вушко голки, в яке  пролiзе  верблюд.  I  чомусь
великi багатi?, великi пани здебiльшого ? людьми не нашими, зайшлими, вони
пiдгортають пiд себе наше добро й не люблять нас.
   Отцю ?лисею я прислуговував у церквi та на требах  i  допомагав  удома,
був вiн чоловiком вельми правдивим, непримирливим, одначе мав добру душу й
служив прикладом мирянам, брав з них помiрно,  хоч  мав  чималу  сiм'ю,  й
освiтлював свiтлом сво?? душi мою путь у чорних безнадiйних нетрях життя.
   Вiдправивши службу,  вiн  шевцював,  обшивав  сiм'ю  та  родичiв  й  не
соромився того. Коли я вперше застав його за цi?ю роботою, вiн помiтив мiй
здивований погляд i мовив:
   - Чого, отроче, сторопiв? Вiтець небесний заповiв усiм нам працю, в нiй
нема? нi грiха, нi сорому. Вiн сам трудився шiсть днiв, творив усе  сво?ми
руками в потi чола, зрошуймо сво? чола потом i ми.
   - Сан ваш...
   "Я iстинна виноградна лоза, а батько мiй виноградар". Вiн ходив  помежи
людьми й не шкодував нiг сво?х, й мив  ноги  учням  сво?м  та  витирав  ?х
полотняною  шматиною.  Нiяка  робота  не  ганьбить  людину,  ??  ганьблять
ледарство, невiгластво, лжа.
   - А що пiдносить?
   - Правдивiсть, любов i вiра. Вiра - найдуждче.
   - Але й любов?
   - I любов також. Якщо вона чиста й безкорислива. Але  найпаче  -  вiра.
Вона - шлях до iстини.
   Мабуть, я грiшив сво?ми запитаннями, але не мiг стриматися:
   - Iстина, а для чого?
   - Вона дару? людям свободу.
   - Але ж,- одважився заперечити,- в нашому кра?  дуже  багато  людей.  I
ста? ?х день од дня бiльше й бiльше. Як же нам усiм замати ??, свободу?
   - Через iстину й вiру. Ми слабкi в вiрi i ще не спiзнали iстини.  Нема?
серед нас тако? людини, яка б показала шлях до не?. Бодай  цiною  власного
життя. Пам'ята?ш, що сказав Каяфа: "Помiркуйте, що краще: щоб одна  людина
померла за народ чи щоб увесь народ загинув?"
   Дратва мелькала в сухеньких попових руках,  я  дивився  на  них,  немов
заворожений.
   - А для чого помирати? - запитав тихо.
   ?лисей послинив дратву, прошилив ?? в дiрку й сказав:
   "Якщо пшеничина, упавши в землю, не помре, вона залишиться одна, а якщо
помре, то принесе багато нових зерен". Сказано про iнше,  але  годиться  й
пiд сю рiч. Помре одна - народ житиме.
   Тодi не збагнув переiнакшено?  отцем  ?лисе?м  сутi  цих  ?вангельських
слiв, збагнув ?? значно пiзнiше.
   ...Настала весна, тепла i дружна, снiг станув швидко, розлившись синiми
водами по долинах i видолинках, сонце пливло вгору та  вгору,  на  Теплого
Олексiя  прилетiв  перший  бузько,  походжав  по  полю,  неначе  дбайливий
господар - чи все  тут  гаразд.  Вечорами  на  колодках  почали  збиратися
дiвчата, виспiвували сливе до ранку. Я допiзна порався в церковному садку,
палив листя, слухав пересвист качачих крил у пiтьмi  над  головою,  слухав
дiвочий спiв, котрий тривожив мене i ятрив серце споминами.
   На Юрi?в день, як i годиться, городняни вийшли на сво? ниви  з  хлiбом,
салом, ковбасами, червоними крашанками; ми з отцем ?лисе?м обходили нивки,
кропили ?х свяченою водою, пiд густою-прегустою грушкою  витинали  тро?стi
музики, жiнки й чоловiки частувалися, дiти качалися по житу.  Майорiли  на
вiтрi хустки, плахти, вiтер  розсипав  по  горбах  музику,  але  справжнiх
веселощiв не було.
   З Бутiвки також вийшли два  гурти  людей  -  селяни  та  Милорадовичева
челядь, i там заторохтiв бубон, задзвенiли цимбали й  верескнула  скрипка,
неначе  кидала  комусь  виклик.  Городнянський   бубон   задзвонив   усiма
брязкальцями, скрипка аж верещала, люди полишали сво? нивки, сходилися всi
до одного гурту. Я вже знав, що помiж городнянцями  та  бутiвчанами  пану?
ворожнеча, й тi i тi займають скотину iншо? сторони, б'ються  помiж  собою
пастушки,  минулого  року  бутiвчани  забили  на  смерть  у  сво?му   лiсi
городнянського порубщика.
   - Коли б не сталося бiйки,- стурбовано мовив отець ?лисей.
   - За вiщо? - запитав я.
   - Бо Бутович поселив сво?х людей на городнянських землях. На  пiсках  -
невдобiях.  Поставив  городнянськiй  громадi  три   кухви   горiлки...   Я
застерiгав - не послухалися. "Нащо нам той пiсок".  А  як  зародив  вiн  -
бутiвчани тро? лiт тирлували там худобу,- кинулися однiмати, та пiзно.  До
того ж нi в  яких  наших  книгах  та  земля  не  значиться,  а  вписана  в
Бутовичевi пожитковi книги. Сього року ярина зiйшла  особливо  гарно.  Ой,
коли б таки не зчинилася шванка.
   Шванка таки зчинилася. Отець ?лисей утихомирював мирян, проте дiсталося
й йому та ще й вiд сво?х, бо нагадав ?м про  тi  три  кухви  горiлки,  вiн
устиг вихопитися на коня, але  роз'ярiлi  та  захмелiлi  городняни  стягли
?лисея з коня й потовкли його добряче, кiлька разiв копнули ногою,  набили
на потилицi гулю, а що я кинувся його  обороняти,  то  дiсталося  й  менi.
Врештi отцю ?лисею вдалося зiп'ястися на ноги, вiн зiрвав з себе  хрест  i
пригрозив прокляттям.
   Городняни ще кiлька днiв бунтували  проти  свого  попа,  не  пускали  в
череду двi поповi корови та вiвцi, i  в  недiлю  на  службi  отець  ?лисей
виголосив проповiдь. Тако? проповiдi менi бiльше не довелося чути нiколи:
   - Слава в вишнiх Богу i мир на землi! Якого нема? i якого ви не хочете.
З'?дную скорботи вашi, якщо вони у вас iстиннi, з сво?ми молитвами й  молю
Господа,  щоб  вiн  простив  вас  дурних.  Скажiть,  кого  недостойного  я
зневажив, кого образив? Кому принiс зло, за кого не молився щиро? Кому,  в
чому, що в мо?х силах, вiдмовив? Моя душа  опечалена,  мо?  серце  оповите
скорботою. Ви не християни, а лютi собаки, якi кусають руку, котра несе ?м
?сти. Де ваш розум? Де ваша совiсть? Я не буду  накликати  на  вашi  дурнi
голови нещастя, я проситиму Всевишнього, аби вiн помилував вас i замiнив у
ваших головах трухлi клепки на  цiлi,  вибрав  з  ваших  сердець  злобу  й
впустив туди хоч трохи свiтла. Багато я мiг би ще сказати вам, але  ви  ще
не здатнi всього збагнути. Коли ж прийде дух iстини, вiн не  лише  звiсту?
вам про майбутнiсть, а й вiдкри? вам правду у всiй повнотi, й тим уславить
мене, бо звiсту? вам те, що сприйме вiд мене.
   Миряни слухали понуро i так само понуро розiйшлися по домiвках. Вони не
розкаювалися в сво?й яростi проти отця ?лисея, не приймали його казання. Я
бачив це по ?хнiх очах i розумiв, що вони  не  втихомиряться,  що  лемiшка
заварю?ться крута. В четверту по  Великодню  недiлю,  на  святого  Георгiя
Побiдоносця,  отець  ?лисей  був  битий  знову.  Вiдправивши   утреню   та
прочитавши проповiдь "Про розслаблення", належну цьому дневi, запросив  до
себе на братську учту кiлька значних глухiвських козакiв, i випили всi  по
чарцi, й виникла помiж отцем ?лисе?м та сотником Скафарi?м свара, свара  -
нiзащо. Скафарiй розповiв, як вiн сотникував  ще  в  Старих  Санжарах,  то
сталося там таке чудо-лихо, зайшлий  маляр  намалював  нечистого,  та  так
намалював, що наступного дня з церкви пропало все золото -  нечистий  його
забрав. Отець ?лисей мовив, що нiякий намальований дiдько  забрати  золото
не може, забрав його маляр, Скафарiй не погодився, стояв на сво?му,  отець
?лисей пiшов на мирову, запропонував випити, але сотник чарки не взяв.
   - Ти сучий сину, попе,- гукнув вiн.- Ти сам чортом ставлений у попи.  А
мене сам цар настановив на уряд.
   - Я не бачив нi того, нi того, вони менi однаковi,-  вiдказав  пiп.-  У
мене сво? владики, а над усiма ними владики небеснi, тебе цар  настановив,
а в нас сво? звича?, закони та права, й папери у нас на те ?.
   - А куди ти подiв папери на  городнянську  землю?  -  в'?дливо  запитав
Скафарiй.- I це ти царя з чортом зрiвняв.- I вхопив отця ?лисея за бороду,
почав  тузувати,  товкти  головою  об  стiл,  наледве   його   вiдняли   в
роз'ятреного сотника козаки Ясько Меланченко  та  Носко  Парасченко.  Вони
вивели сотника на вулицю, а отець ?лисей кричав з ганку, що  вiн  завдасть
до секвестру Скафарiя, ? в нього такi папери, що тiльки вiн ?х  покаже,  й
того вiзьмуть в тюремне в'язання.
   Скафарiй вирвався й побiг назад, але отець ?лисей устиг замкнути дверi.
   - Ти верни громадi папери  на  землю,-  ревiв  Скафарiй.  Отець  ?лисей
вiдтулив сiнешнi дверi i зсукав дулю:
   - Ось тобi i тво?й громадi.
   То був вельми необачний вчинок,  який  незабаром  призвiв  до  великого
лиха.
   Наступного дня з Бутiвки охляп на конi прибiг хлопець  i  передав  менi
Семенове прохання при?хати до нього. Я трохи повагався, бо ж  розумiв,  що
якшання з бутiвчанами може викликати в городнян пiдозру й до  мене  (що  й
справдилося), але згадав усе добро, що  зробив  менi  Семен,  вибрався  на
коника позаду хлопця, й ми покопитили на Бутiвку.
   - Я оце вдався до тебе,- сказав Семен,- бо  панi  папiр  прислала,  але
писано так, що важко розiбрати. Спробуй прочитати.
   Я знав, що  Семен  ма?  малу  грамоту,  але  ж  листи  читати  вмi?,  i
здивувався. Одначе не подав вигляду, почав читати.
   - "Семене, слуго наш, вiстимо стало менi, що городняни дуже  потискують
наших бутiвських людей на ?хнiх  полях,  потому  крiпко  тобi  наказую  не
вступати городнянам i по возможностi одбиваться од них. Якщо трапиться, що
нашi застануть на сво?х полях городнян, наказую грабувати  ?хнiх  коней  i
волiв, при тому роби так: якщо  городняни  заграблять  у  бутiвчан  десять
коней, ти заграб у них двадцятеро. Та вправляйся в господарствi кукiбнiше,
греблю погачуй, перекрий конюшню й амбар, щоб покрiвля не протiкала. Чутно
нам тут, що свиней у тебе зовсiм мало осталося, й то,  кон?шно,  од  тво??
недбайливостi: як приженуть ?х з поля, то ви зганя?те ?х в одну кучу й при
тому свинi ?дять поросят. Ти повинен наглядати, щоб цього  не  було.  Якщо
поганий свинар попався, так накажи вiйту, аби знайшов  хорошого  за  цiну,
яку й люди платять".
   Семен почухав бороду й сказав чи то менi, чи то сам собi:
   - "Чутно тут нам..." За триста  верст  чутно.  Хто  ж  це  так  голосно
гомонить панi у вуха? Ну, було таке один раз, з'?ли четверо  поросят...  Й
ще одне задавили. Ти тi?? чутки не ширив?
   - Бог з вами.- Я перехрестився.
   - Вiрю. Ти хлопець щирий. А що там  у  Городнi?  Яким  духом  городняни
дишуть?
   "То ось для чого прикликав мене Семен",- подумав i сказав,  що  соромив
?х у церквi батюшка ?лисей в сво?му казаннi, а бiльше нiчого не знаю.
   - Той ?лисей сам така зараза...- буркнув Семен i знову в роздум  самому
собi: - Не вгомоняться вони. А ти,- вже до мене,- якщо почу?ш  чи  побачиш
щось таке - одразу до мене... Або шепни Скафарiю...
   Семен ладнав мене в нашiптувачi, й менi стало  прикро.  Нiколи  не  був
довiдником - нi в семiнарi?, нi  в  колегi?,  не  буду  й  тепер.  Мав  би
залишити сво? думки при собi, одначе не стримався:
   - Так вони й скажуть менi. Та й те?... Негарно це...
   - А в мо?х санях ?здити гарно? I хлiб мiй кутуляти?
   - Я вiдпрацьовував.
   - Хиндю ти вiдпрацьовував.
   Я  повернувся  й  вийшов  з  хати.  Не   збирався   ставати   Семеновим
нашiптувачем i брав до серця клопоти городнян. Лежало мiстечко Городня  на
московськiм шляху, й общiпували його всi, хто хотiв, ще й всiм воно чомусь
здавалося  нiчи?м,  полишеним  Господом  i  державцями.  Мiстечко  справдi
розрослося знедавна, до нього прибилося багато зайшлих  людей,  серед  них
чимало до ката спритних, якi почали пiдгинати iнших, оббирати ?х, i врештi
старожитнi городняни, колишнi ре?стровики, залишилися без землi,  деякi  з
них самi опинилися в пiдсусiдках i тепер охкали, та було  пiзно.  Кинулися
вiдвойовувати землю у бутiвчан, на яку були так необачно махнули  рукою  -
самi супiски та болото,- а тi тепер не поступалися. Семен боявся, що  гнiв
городнянсько? громади справу?ться на Бутiвку, й зокрема на нього, але  вiн
несподiвано справувався в iнший бiк.
   Мене мучили темнi сни, наснилася  Уляся  в  трунi,  i  я  пробудився  в
сльозах, а пробудившись, вже не мiг заснути, й ледве  засiрiло,  пiшов  до
церкви прибирати, й поприбирав скрiзь та приготував усе до служби, а потiм
сiв бiля дверей у лiвому притворi, крiпко задумався над сво?м життям.
   Все менi було байдуже, якби мiг, залiз би в  якусь  шпарину  i  вже  не
вилiз з не?, не хотiлося навiть молитися, темнi лики святих були похмурi i
здавалися менi втомленими. Мабуть, то я сам розтратив свою силу в боротьбi
з стихiями життя, згубив надiю на Нього,  адже  вважав,  що  в  найбiльшiй
скрутi Вiн менi завжди прийде на помiч, бо ж вiрую щиро й нiчого лихого не
вчинив, а все, що роблю, тiльки во славу Його. Вiн на помiч не прийшов.  Я
не маю права дорiкати Йому, але й життя менi остирилося.
   I раптом я зауважив, що в церквi сто?ть якийсь  гомiн.  Служба  ж  мала
розпочатися тiльки увечерi. Я здивувався, став вглядатися  в  сутiнь,  яка
завжди стояла в церквi, й побачив людей, якi йшли до вiвтаря й щось гукали
та вимахували руками.
   Я  поволi  пiдвiвся,  обтрусився,  якусь  мить  постояв  бiля  стiни  й
наблизився до натовпу.  Одначе  спершу  роззирнувся,  подивився  в  темнi,
захвойданi дощами, запиленi вузенькi вiконця церквицi, й по  тому,  звiдки
падало свiтло, визначив, що вже полудень.  Отак  довго  я  спав!  Мимоволi
почав прислухатися та приглядатися. Довго не мiг нiчого второпати.  Натовп
вирував - самi чоловiки,- посерединi стояв отець ?лисей, зяпав ротом, щось
говорив, але його не слухали. До його блiдого, якось дивно, вниз  i  вбiк,
витягненого обличчя тяглися вузлуватi чорнi  руки,  гачкастi  пальцi  були
схожi на кiгтi, деякi дiткалися попово? голови, деякi шарпали одяг.  Отець
?лисей був одягнений у домашн?, стояв зiгнутий, розгублений i знiчений.
   Я все ще не мiг нiчого розчовпати, не мiг зрозумiти, чому цi люди  такi
злi, чого хочуть вiд отця ?лисея, чому  дозволяють  собi  такi  невшетечнi
вчинки в найсвятiшому мiсцi - в церквi й чому такий зляканий,  безпомiчний
пiп, котрий здебiльшого вмi? знайти  замашне  слово,  усмирити,  прилякати
мирян: "Не Божi  ви  творiння,  а  жалюгiднi  тварi,  молiться,  грiшники,
просiть мене, щоб молився за вас, бо покину вас я i Вiн покине вас".  Нинi
вони не боялися попа, а вiн боявся ?х.
   - Вiддай добром, лiпше буде!
   - Все 'дно знайдемо!
   - Й тодi закопа?мо тебе пiд дзвiницею!
   - Вiддавай, бо порiшимо,- лунало з усiх бокiв.
   - Люди добрi, миряни,- пiдвiв руку,  неначе  для  благословення,  отець
?лисей, i на мить всi притихли.- Нема? в мене нiяких паперiв. Не  ховав  я
ваших вольностей i прав, не ховав паперiв на землю, яку захопили  бутiвцi.
Всi козаки в компутнi списки вписанi. Кого нема?, хто випав  -  питайте  в
уряду. А в мене нема? нiчого.
   -  Брешеш,  як  пес  собi   в   бороду,-   верескнув   тонким   голосом
рудий-прерудий, тонкий i перехняблений на лiвий бiк чоловiк, що стояв бiля
попа. Вiн верховодив натовпом.
   - Вони ще од гетьмана Хмеля, гетьман Мазепа потвердив ?х.
   - Вони завше в церквi були,- прогув густий басюра.- Ти  ?х  затахлював,
царський брехуне. Оддай добром.
   Завирувало знову. Що сталося  в  мiстечку,  хто  зворохобив  цих  людей
(зворохобило, як я втямив пiзнiше, саме життя), я не знав, не розумiв та й
не намагався зрозумiти.
   - Шукайте, вони десь тут,- прокалатало, як дзвiн.- Пiп похвалявся перед
Скафарi?м, що вони в нього.
   Половина людей заметалася по церквi, iншi побiгли до комор, полiзли  на
дзвiницю.
   З скринi в лiвому  притворi  полетiли  на  пiдлогу  старi  богослужбовi
книги, iншi папери, кiлька чоловiк порпалися в них, жбурляли пiд  ноги,  в
повiтрi кружляли одiрванi аркушi.
   Хтось помiтив мене, гукнув:
   - Ось пiддяченя, може, воно зна?.
   - Добре менi пiддяченя, у нього вже матня по землi волочиться.  Кажуть,
воно з Семеном при?хало i в Бутiвку швендя?...
   Рудий дядько хотiв ухопити мене рукою за пiдборiддя, але я, не знаю, як
те сталося, раптом озвiрився, скрипнув зубами, й вiн вiдскочив.
   - Куса?ться, гадюка. Тягнiть його сюди.
   Мене заштовхали, i я опинився бiля отця ?лисея.
   Я не злякався, навпаки,  якийсь  ?дкий  холодок  пробiг  по  грудях,  я
набурмосився. Цей мiй грiзний, непоступливий вигляд зупинив людей.
   - Нiчого я не знаю. Й знати не хочу,- рiшуче  мовив.-  Ви  тут  сво?  й
розбирайтеся. Звiдки менi знати, хто ви такi й ким були, де вашi майна?  Я
з iнших кра?в.
   - Ти терся в церквi, може, зна?ш? - мовив хтось примирливо.
   - Який дурень показав би менi тотi папери.  Я  сказав  щось  не  вельми
розумне, не вигiдне для отця ?лисея, зрозумiв це й замовк.
   У церквi гуляла паперова  вiхола.  Але  то  лiтали  сторiнки  з  старих
требникiв,  псалтирiв,  свiтських  книг;  грамот  люди  не  знайшли.  Вони
нишпорили навiть в олтарi, знехтувавши  страх  Господнiй.  I  ставали  все
лютiшi та лютiшi,  одчайнiшi,  а  декотрi  аж  веселi  вiд  одчайностi.  Я
подумав, що такi люди найнебезпечнiшi.
   - Вiн заховав ?х удома,-  нараз  пролунало  пiд  високим  склепiнням  i
вiдбилося кiлька разiв: "-ома, -ома, -ома". Люди посунули  з  церкви.  Нас
потягли за поли, били в плечi Надворi я  роздивився,  що  людей  небагато,
чоловiк тридцять, то в церквi менi  видалося,  що  ?х  багато.  Городня  -
мiстечко маленьке, з пiвсотнi дворiв,  бiльша  половина  селян  мали  орну
землю, лiс i левади, а дехто - тiльки городи, наймитували в багатших та на
млинах, займалися шевством, колiсництвом та бондарством - це тi, чи? землi
посiли люди Бутовича. Але всi були роз'ятренi, рiшучi, всiх вела одна сила
i одна пристрасть. Я не вiдав, що це таке, яка це сила,  бо  вiдав  тiльки
силу слова - друкованого та мовленого. Багатьох iз них я вже знав, то були
сумирнi шевцi, винокури, бондарi, плугатарi,  добрi  та  лагiднi,  покiрнi
всiляким урядовцям, нинi ж були рiшучi, не схожi на самих себе. Я подумав:
як то люди вiдмiнюються вкупi,  стають  зовсiм  iншими,  це  вже  не  одна
людина, а  чотириногий  звiр,  який  не  сприйма?  людського  слова  й  не
пiдкоря?ться нi людським, нi Божим законам, ?х усiх обiйма? одне  почуття,
i вже щось iнше пов'язу? в один ланцюг, в одну гирю,  якась  надiя,  якась
думка чи й не думка, не надiя, а лютiсть i  страх,  котрi  роблять  людину
безрозсудною.  Миготiли  шапки,  свити  та  кунтушi,  кожушанки,  сипалися
прокляття та погрози. Вар'яти кричали, сичали, свистiли, гакали.  Перейшли
по греблi через Чебриж, над яким стояло попове обiйстя,  благенькi  ворота
трiснули, й натовп ввалився на подвiр'я. Валував  пес,  розлiталися  кури,
теля з переляку перестрибнуло через тинок i  дринзало  в  городi.  З  хати
полетiли подушки, книги, всiляке начиння, за кiлька хвилин вишкребли все i
стояли ще дужче розлюченi та розгубленi. Низенький,  натоптуватий  дядько,
на назвисько Хряпа, тусав отця ?лисея в потилицю, а той стояв, зiгнувшись,
притиснувши руки до живота. Верховодив рудий дядько, наймення якого  я  не
знав, вiн перший закричав:
   - Омана. Тут грамоти не може бути. Вона в церквi. Нас знову потягли  до
церкви. Роз'ятренi люди знову шукали по притворах, в олтарi, в ризницi, на
якийсь час вони навiть забули про нас, одначе втекти не  можна  було  -  в
дверях стояло дво? чи тро? дядькiв, один - з кiлком, виламаним з тину.
   Отець ?лисей трохи очуняв, заспоко?вся, вiн тихо мовив до мене:
   - Принеси непомiтно облаченi?.
   Мене нiхто не пильнував, я принiс пiдризник, поручi  та  пояс,  ризи  i
?пiтрахиль. ?лисей почав облачатися, хтось iз дядькiв хотiв завадити,  але
я заступив попа, вiн уже одягнув  ризи,  пiдризник  накинув  пiдсподом,  я
допомiг одягнути поверх риз ?пiтрахиль.
   - Якщо зможеш, удар до вечернi,- знову попросив отець ?лисей.
   Я полiз на дзвiницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й  пройшов  у
ризницю та взяв кадило. В церквi сутенiло  й  вже  горiло  кiлька  свiчок,
хтось засвiтив ?х, од однi?? я запалив кадило та роздмухав  його.  Коли  я
пiдiйшов до отця ?лисея, вiн уже служив вечерню.
   Дядьки спантеличено оглядалися, тепер нiхто не  одважувався  пiдступити
до отця ?лисея; люди розумiли, що ?х ошукано, але не могли нiчого  вдiяти.
Зiрвати з священика ризи, перервати святу молитву - то непрощенний грiх.
   - Нехай одслужить,- сказав рудий.- А тодi...
   Що буде тодi, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо.
   Що то була за  служба  Божа  -  не  переповiсти.  Отець  ?лисей  служив
вечерню, я пiдспiвував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про  те,
що служба незабаром ма? закiнчитися.  Либонь,  про  те  ж  думав  i  отець
?лисей; скiнчивши вечiрнi молитви, вiн почав спiвати  тропарi,  неначе  це
був Свiтлий понедiлок, мабуть, вони  йому  найперше  спливли  на  пам'ять.
Впала нiч, ми були втомленi до краю, виморенi, але не спиняли спiву нi  на
хвилину. Далi були акафiсти Спасителю i Божiй Матерi, молитви  до  святого
причастя,  ?вангельськi  спiви;  отець  ?лисей   починав   хрипiти,   спiв
пiдхоплював я. Люди виходили й заходили, кiлькоро навiть  сiло  в  порозi,
всi вони слухали молитви без належно? поваги,  скорше  навiть  зi  злiстю,
одначе не перепиняли нас. А ми спiвали й спiвали, i святi, здавалося менi,
повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас... Я ще сяк так  тримався,
отець ?лисей похитувався i врештi притулився спиною до горiзьби олтаря.
   Ми дотрималися до свiтанку й  розпочали  вiдправу,  я  знову  вдарив  у
дзвони, але нiхто з мирян, окрiм наших нерозумних кривдникiв, не  прийшов,
мабуть, у мiстечку всi знали, що дi?ться в церквi.
   Я злiз з дзвiницi й вийшов  надвiр.  Найдужче  мене  вразило,  що  дво?
молодих парубкiв на церковнiм тинку гойдалися на дошцi в переваги. Ще тро?
сидiли на церковних сходах, снiдали. Хто ?м принiс  снiданок  -  не  знаю,
либонь, жiнки, отже, вони також пiдтримували сво?х  чоловiкiв.  У  воротях
стояв з дубиною караульний дядько, дрiмав. Я подумав, що можу  нинi  легко
втекти, попiд бузковими кущами обiйду церкву, а там перелiзу через тин  та
й вийду в береги. Одначе покинути отця ?лисея не мiг. Й  не  мав  великого
страху, вiн мовби обвiявся, облущився з мо?? душi, я бачив  убозтво  цього
свiту, його криваву ярiсть, його жадобу й зносився  над  ним.  Розтоптано,
вбито щось бiльше за мене, чому маю тремтiти за сво? життя?
   Одначе отець ?лисей стратив усi сили. Вiн почав оповзати, я пiдтримував
його, але i в мене не надовго вистачило снаги. Врештi вiн умовк  зовсiм  i
сiв. Я взяв з його рук проскуру, розламав ?? й роздав антидор - без боязнi
вкладав  у  шершавi,  вузлуватi,  небезпечнi  бунтiвницькi  руки  шматочки
святого хлiба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.
   - Тепер, отче, кажи, де нашi вольничi грамоти, де грамоти на землю  пiд
Бутiвкою?
   - Не знаю, миряни, не бачив я ?х нiколи,- прошелестiв отець ?лисей  так
тихо, що його ледве почули.- Може, й не було ?х...
   - Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде
лихо.
   - Нехай уже як буде,- похилив голову отець ?лисей. Дво? дядькiв - рудий
та ще один, високий, обiрваний-  пiдхопили  його  пiд  руки  й  потягли  з
церкви.
   - На бутiвську землю його. Нехай по?сть ??... Наб'?мо йому нею живота,-
гукали вони.
   Верховодив рудий, усi iншi слухалися його.
   Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стiну.  Вiн  сунув  по  вулицi,
тягнучи отця ?лисея та штурхаючи мене.
   Присягаюся хрестом - я не боявся вельми тих штурханiв, хоч  i  розумiв,
що справа йде до лихого кiнця. Люди не вгомоняться, вони не  пiдуть  нi  з
чим, вони вважають, що ми обманю?мо ?х. Я й сьогоднi не знаю, звiдки  вони
взяли, що в попа мають бути якiсь грамоти на ?хнi вольностi та землю (i що
вони зберiгаються в церквi, бо отец ?лисей  менi  сказав,  що  нiколи  тих
паперiв у  його  церквi  не  було).  Мабуть,  гнутi  нуждою  та  кривдами,
втративши грунти пiд Бутiвкою, котрi цього року зародили, вони повстали  з
розпуки й не знали, в який бiк спрямувати гнiв, спрямували його на попа.
   Знову по вутлiй греблi, що ?? кожно? весни проривала вода i ??  гатили,
перейшли рiчку, на нiй водяний млин молов вiчне, як  свiт,  зерно,  лопатi
тихо, навiть як здалося менi, урочисто, горнули воду, дорога повертала  на
Червiнщину, мимо ярмарково? площi (чотири  рази  на  рiк  ярмарки!),  мимо
двору Хвоща  -  колишнього  першого  городнянського  займанщика.  На  тому
дворищi Хвощiв уже не було, перевелися, порядкували  далекi  ?хнi  родичi,
нащадки, порядкував там Скафарiй, а подвiр'я й далi називалося Хвощове.
   Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленiв дедалi  дужче,
люди в дворах поховалися, виглядали у вiкна,  з-за  дверей  та  причiлкiв,
одначе нiхто не став у помiч сво?му духiвниковi. Зупинилися  у  перелiску,
звiдкiлясь взялася сокира, ?? ввiгнали в пеньок, отця ?лисея  повалили  на
колiна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на  землi  бiля  пенька.  Я
подумав, що викруту нам нема?, натовп прирiк нас на смерть, вiн ще не зна?
того сам, але смерть вже сто?ть за нашими плечима, i вже не  влестити  цих
людей, не напоумити - не зупинити.
   Зло - воно всесильне, якого б  образу  чи  подоби  не  прибрало,  добро
нiколи не володiло свiтом, як i доброчиннi люди також, доброчиннiсть i  не
може привести ?х до влади, всi володарi були жорстокi й користали товпу, i
всi  бунти  також  закiнчувалися  кров'ю  i  витискали   з   себе   нагору
найжорстокiших людей, люди  чомусь  найдужче  запам'ятовують  жорстокостi,
переповiдають про них з осудом, але й з якимось  захопленням,  немовби  аж
затамованою заздрiстю, що не ?м вдалося пролити стiльки кровi, що вони  не
спроможнi на таке. А те добро, бiльше  чи  менше,  яке  творили  поодинокi
можновладцi, зовсiм забуте, i забутi  ?хнi  iмена.  Ми  пам'ята?мо  тiльки
одного праведника, який робив добро та кликав до  нього  -  Iсуса  Христа,
молимося за нього, клянемося його iм'ям, але нiхто не живе так, як заповiв
вiн. Хiба що тi, що не можуть самi вчинити кривд. Усi  хочуть  слави,  всi
хочуть, щоб ?хнi iмена пам'ятали нащадки, а до того шлях один - насильство
та кров. Обiцянки тими людьми добра для iнших - то  лише  шлях  до  кровi.
Люди вдихають той запах одвiку, вiн оп'яня? ?х, ?м зда?ться, що  то  запах
свободи.  Що  бiльше  кровi,  то  бiльше  свободи!  Iнших  шляхiв,   окрiм
насильства, люди не знають. Навiть отакi - забитi та  темнi.  Ну  як  менi
зупинити ?х? Якими словами? Сказати, що я знаю  вас  добрими  батьками  за
святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут нема? батькiв,
мирян, землеробiв. Тут - юрма. Один клич, одне слово отамана, призвiдцi  -
i смерть.
   Я не хотiв умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотiв i шукав
якогось викруту. I таки знайшов його.
   - Миряни! - вигукнув, i натовп зупинився.- Каюся перед вами.  Не  хотiв
казати... Бо ж не моя це справа... Але коли вже так... Грамота в Скафарiя,
сотника вашого. Вiн родак Хвоща, а Хвощ перший осiвся на  цих  землях,  ще
перед Хмельницьким, вашi дiди знають про це. Вiн  був  шляхтич  i  отримав
грамоту вiд короля. ?? пiдтвердив Хмельницький. Скафарiй  навмисне  одурив
вас, одводив од себе ваш праведний гнiв...
   Я бачив, як найближчий до  мене  дядько  зяпав  великим,  з  пошерхлими
губами ротом. Поруч мене витрiщилися незмигнi очi. Й ще  однi  -  лiворуч,
клiпали повiками: клiп-клiп, клiп-клiп.
   А потiм по натовпу покотилося глухе зiтхання, чимось схоже  на  луну  в
колодязi, коли туди кинути камiнчика. Я його  кинув.  Я  розбудив  луну  -
думку. Яка ж вона проста  й  спасенна!  Чому  вони  не  дотумкали  одразу!
Скафарiй- Хвощ! Козак-шляхтич, перший городнянський займанщик!
   Крик, вигуки, прокляття - натовп  шарпнувся,  й  нас  з  отцем  ?лисе?м
оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли ??, миготiли -  не  здавитися.
Ми лишилися самi.
   Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе,  злостиве  прокотилося  в  мо?х
грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про
Скафарiя, якому помщався за ?лисе?вi кривди та за те, що вiн  у  пота?мнiй
спiлцi з Семеном i Бутовичами.
   Я запитав отця ?лисея, як вiн почува?ться й куди його вiдвести,  вiдвiв
на Козюрiвку  до  мельника,  якого  пiп  колись  зарятував,  захистив  вiд
наклепу, завiв до хати, а сам залiз у ожеред торiшньо?  соломи,  що  лежав
пiд повiткою, й заснув мертвецьким сном.



   Частина четверта. При чорнiй свiчi

   Там мене й злапали козаки, присланi аж з  Чернiгова,  невiдь,  як  вони
мене знайшли. Я  не  вiдбивався  й  не  просився,  був  добре  виспаний  i
бадьорий, навiть вiдчайдушний,  безстрашний.  Хтозна-як  i  вiд  чого  так
сталося, але розiрвалися линви, якi в'язали мою  душу,  розкувалась  вона,
вивiльнилася з хрустко? оболонки. Я сказав  козакам,  що  маю  обов'язково
зайти до хати та попрощатися з отцем ?лисе?м. Козаки, два прищуватi хлопцi
з  непомiрне  великими,  мабуть,  дiдiвськими,   шаблюками,   подумали   й
погодилися... Я не знав, за вiщо мене беруть пiд арешт, хотiв запитати, чи
не зна? про це отець ?лисей, i  вiн  сказав,  що,  мабуть,  через  сотника
Скафарiя, його селяни добряче побили, кiлькоро  ?х  вже  повезено,  а  оце
знайшли й мене. I порадив, що та як казати, й  пообiцяв  поклопотатися  за
мене. Ще я попросив козакiв, щоб провели мене до мого мешкання, i  я  взяв
торбу з кобзою та пожитки.
   ?хали до Чернiгова на возi, що його  тягла  поганенька  конячка,  й  на
пiску вставали, а в одному мiсцi навiть пiдпирали воза. Хлопцi довгий  час
мовчали, одначе пiсля того, як я  дограв  ?м  на  кобзi,  розбалакалися  й
оповiли, за вiщо мене взято. Отець ?лисей вiдгадав:  люди  добряче  побили
сотника Скафарiя ("в нього такi садна, що й через мiсяць не зможе  появити
на люди свого виду") й погромили садибу, побили все в хатi, ще й хтось пiд
ту хугу забрав грошей сорок талярiв. Сотник дознав про привiдцю, тобто про
мене, й поскаржився в Чернiгiв до полково? канцелярi?. Хлопцi дивилися  на
мене спiвчутливо, але менi все було байдуже,  нiщо  мене  не  страхало.  Я
жартував, награвав на кобзi, а в березовому лiску, на галявинi, пiдхопився
й побiг, хлопцi посхоплювалися з воза, а я вiдбiг на кiльканадцять сажнiв,
зiрвав жовтеньку  квiточку,  понюхав  i  вернувся  назад.  Мо?  вартiвничi
засоромилися й похнюпили голови. А я  й  собi  похилив  голову,  й  печаль
поволi заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з  Улясею  в  лiс,  як
вона рвала маленькi синенькi,  схожi  на  вiстря  стрiл,  квiточки,  i  як
лоскотала ними менi шию, i яка була весела, жагучо-красива й ласкава.
   У Чернiговi мене посадовили до цюпи при полковiй канцелярi?. Спочатку я
сидiв у напiвтемнiй кам'яницi сам, потiм туди закинули ще дво?  козакiв  -
вони не казали, за вiщо ?х туди запроторили, й трималися один  одного,  на
мене поглядали пiдозрiливе. Я також до  них  у  товариство  не  набивався,
чорнi думки з'?дали менi серце. У цюпi не боявся нiчого, бо ж знав: досить
менi покликати вартового та об'явитися йому й мене випустять. Але  не  мiг
вирiшити: сидiти тут, чи згоряти в соромi перед очима полковника?
   Краще сидiти тут. Дiстав з торби кобзу й заграв "Запорожцi  у  неволi".
Заграв майже в жарт,  але  така  вже  в  мене  вдача...  Заплющив  очi,  й
задзвенiли на мо?х руках залiза,  розжохував  себе  й  заливався  дужче  й
дужче, мiй голос розливався наче весняна вода. Я чув, як  щось  зашарудiло
на той бiк дверей, затупотiли  кроки,  хтось  на  когось  цитькнув,-  мене
слухали. Нехай слухають, думав, нехай знають, що нiкого не боюся, я вже не
Мартин Рибка, який i  старцю  кланявся,-  Iван  Сулима.  А  далi  заспiвав
"Жалувався лиман морю", "Пiсню про Нечая", "Зажурилась Укра?на",  аж  поки
моя душа не зiрвалася з защiпок остаточно, й тодi  я  заспiвав  "Да  нiхто
сього не знав". Це була пiсня нова, ?? недавно почув  i  запам'ятав,  вона
могла вельми зашкодити менi, адже йшлося в нiй про  людину  менi  близьку,
про людину, в чи?й волi перебував нинi. В пiснi згадувався не тiльки  вiн,
Павло Полуботок, а й iнший чоловiк, чи? iм'я заборонялося вимовляти навiть
пошепки. Я ж спiвав на весь голос:

   Да нiхто сього не знав,
   Як Мазепа свiт змiняв,
   Тiльки його зазнав
   Кочубей да Iскра,
   Написали письмо знишка;
   А воронiзький секретар
   Поважний ходить,
   Да поважний ходить,
   Да стиха говорить.
   А Полуботок написав,
   Да по поштi й послав:
   "Не велю ж тобi, куме-брате,
   Да й вiри доняти,
   Да велю ж тобi, куме-брате,
   З плiч голову зняти".

   Не все, не все я розумiв у тiй пiснi, менi здавалося,  що  Полуботок  у
нiй радить воронiзькому секретаревi стяти голови Кочубе?вi та Iскрi, отже,
Полуботок пособляв Мазепi.
   I я про це виспiвував у цюпi. Прорвалася гребля мо??  душi,  я  повстав
проти свiту, в такий спосiб  виказував  сво?  кривди  всiм  i  Полуботковi
також. За вiщо йому - не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпi при
його канцелярi? i  мене  приволокли  сюди  його  козаки.  Я  втомився  вiд
голодних блукань, вiд голодно? волi, але в мо?й душi  народилася  i  якась
гординя - самогординя зневажено? людини.
   Не знаю, чи Полуботковi доповiли про мо? виспiвування,  чи  почув  його
сам, але незабаром козак припроводив мене до свiтлицi. Полковник сидiв  за
столом i щось писав. У синьому жупанi з шовковим шнуром, кита?вому поясi з
китицею, як завше, охайний, защiпнутий на всi гаплики, на всi  гудзики,  з
обличчям, з якого не можна було нiчого прочитати. Я  довго  переминався  з
ноги на ногу, а вiн мовби не помiчав мене. Врештi пiдвiв голову:
   -  Чого  це  ти  розспiвався?  -  запитав,  неначе  ми  не  бачилися  з
учорашнього дня.- Де вхопив таку пiсню?
   - Один кобзар у Козельцi спiвав...
   - Дурна пiсня. Не писав я нiколи нiчого воронiзькому секретаревi...  Не
спiвай ?? бiльше. Спiвай про козакiв, про Нечая, про  Сагайдачного...  Про
Вдовиченка спiвай.
   Я мовчав. Полковник пiдвiвся, тепер його голову й плечi обливали потоки
свiтла, якi лилися у дво? венецiйських вiкон  з  лiвого  боку.  Навiть  те
свiтло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камiнне -
суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не  бачив,  щоб  його  хто-небудь
вельми розвеселив. На стiнi за спиною Полуботка висiли двi iкони  -  Iсуса
та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стiнi праворуч двi  картини
- "Тайна вечеря" i "Плач невольникiв".
   -  Ну  що,  находився,  нагулявся?  -   мовив   полковник.-   Скуштував
Милорадовичевого хлiба?
   - Звiдки зна?те, де я був? - подивував.
   - Знаю. Спочатку ти був згубився... Ну та...  Мабуть,  находився.  Пора
братися за розум, навчитися якогось дiла. Пiдеш до канцелярi?...
   Вiн не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже  знав  про  не?
все.
   - Тво? права на вiтцiвщину...
   - Не хочу...- вихопився.
   - Прав не хочеш? Чи суду?
   - I того, й того.
   - Гаразд, спробу?мо залагодити без суду. Але мусиш  знати...  Тестамент
твого батька не зовсiм опертий  на  право.  Його  можна  захитати.  Батько
пiдписав його при одруженнi, так  зажадала  Варка,  твоя  мачуха.  Iнакше,
сказала, не вийде замiж. У тестаментi написано, що ма?тностi на дiтей, якi
будуть. Тодi ?х ще не було. Й нема? нiде такого, нi в яких статутах, нi  в
яких законах...
   - Не треба менi нiчого...
   - Це зараз. А зама?ш власнi дiти...
   - Я вже не женюся.
   - Сього нiхто не зна?. Ну та гаразд... Ще матимемо  час...  Тво?  лiжко
сто?ть, де й стояло...
   - Я хотiв би жити в куренi. Полуботок ледь нахмурив брови.
   - Що ж, живи. Звiдти ближче до канцелярi?. Але мо?? хати не перележиш i
не пересидиш...- I раптом, вперше, з зiтханням: - Ой, Iване,  Iване.  Який
же ти схожий на матiр. Неземна вона була... I в тебе вклала  чимало  сво??
нiжностi. А ти - козак! А козак мусить зубами вгризатися в  земну  твердь.
Часи тепер такi настали. Либонь, находився, надивився. Сiдай, розказуй, що
бачив, що чув.
   Ми гомонiли до самого вечора. А коли Полуботок пiдвiвся, то мовив:
   - Чимало ти побачив... I розуму трохи  набрався.  Одначе...  Дивися  на
свiт не з пiднебесся, а з землi. Ще,  може,  доведеться  сьорбнути  ковток
лиха всiм разом.
   - Чому всiм разом? - не зрозумiв я.
   - Побачиш,- загадково й похмуро кинув полковник i для чогось пiдняв  та
знову поставив важкий, мiдний, у виглядi  гармати  каламар.  I  раптом:  -
Дiяння римськi зна?ш? А якi великi дiяння вершилися в нашому кра??
   - Ну, якi... Мономахи... Бориса та Глiба.
   - Вчився ти в колегi? Петра Могили... Коли вiн помер? Я знизав плечима.
   - Помер вiн  року  Божого  тисяча  шiстсот  сорок  сьомого  вiд  рiздва
Христового. Через рiк вийшов на бойне  поле  Богдан  Хмельницький.  Затям,
Iване: треба знати дiяння антецесорiв наших. Добрi й лихi. Всi.  I  з  них
черпати мудрiсть собi. Я дам тобi одну кроничку, почита?ш. Помiрку?ш.
   Вiн ще раз зупинив мене, вже аж бiля порога.
   - I все-таки... Чого нацькував городнян на сотника?
   - Бо вiн побив отця ?лисея...
   - Хм... Вигадав хитро...
   ...Я намагався мiркувати. З недавнього часу менi почало  здаватися,  що
облаштований Богом свiт хтось переiнакшу? по-сво?му, та ще й не в  злагодi
з  Божими  заповiдями.  Побiля  великих  лиходi?в   крутяться   себелюбцi,
здирники, негiдники, часом у ошатнiй одежi, пiд захистом закону. В Святому
письмi сказано, що Бог - у кожнiй людинi... Отже вiн i в  Кiцешу-волошину,
i в Милорадовичу?..
   Нема? в свiтi правди, нема? добра, не рiвнi мiж собою не тiльки  окремi
люди, а й цiлi народи. Ось i ми: одежа в нас своя, пiснi  i  звича?  сво?,
поважа?мо доброчиннiсть, закони антецесорiв  наших  поважа?мо  (хоч  i  не
вельми ?х зна?мо, правду сказав Павло Полуботок), а нам  хочуть  нав'язати
чужi закони та чужi порядки. Ми тут, на рiднiй землi, покликали  на  помiч
сусiдн? плем'я, а воно, замiсть помочi, хоче пiдiгнути нас пiд себе.  Воно
саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той
один, найвищий! Невже i в ньому Бог? Мало б бути так, адже  вiн  помазаник
Божий. Але хiба Бог може проливати кривавицю? Помислив так i  злякався,  а
думки й далi стримiли в головi, неначе  розпеченi  цвяхи.  Згадував  книгу
Корба, й вона ставала менi пiдпорою. ? розумнi люди, якi пишуть книжки,  i
в тих книжках ганьблять нечестивi дiяння кривавих можновладцiв.
   Мандруючи в думках далi за Корбом, я прийшов до думки, що цар  Петро  -
потурмак i Божого в ньому нема? нiчого.  Й  намагався  вiдгадати:  в  одне
мислю з полковником чи насупротив i чого вiн завше  такий  хмарний,  такий
задуманий? Вельможний, багатий, у славi, а на душi - кайдани. Чую брязкiт,
здогадуюся про них. Одначе в який бiк течуть тi думки, де те гирло, в  яке
вони впадають? Того не знаю. Та либонь,  те  не  ма?  мене  обходити.  Маю
власнi болi, власнi незлагоди.
   Я був, неначе щепа, висмикнута з землi  й  повернута  на  старе  мiсце.
Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч тi  самi,  а  корiння  вроста?
важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед,  що
вже  не  зустрiну,  не  побачу  нiчого  цiкавого,  достойного  сво?х  мук,
захоплень i страждань. Люди навигадували безлiч казок про  безсмертя,  але
якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, вiн би збожеволiв вiд того.
   Отак важко вростав я в старе нове життя, вертався до себе колишнього  й
не мiг вернутися.

   * * *

   Надворi стояла  суша,  сонце  грiло,  неначе  влiтi,  хоч  була  тiльки
середина квiтня. В недiлю я прийшов до Полуботкового дому над Стрижнем, на
подвiр'? жид Юдко випрягав рябу кобильчину - вiн веде з паном  полковником
гешефт оддавна: возить раки, рибу, сiль,  а  бере  хлiб,  капусту,  масло,
птицю. Юдка покликали до челядницько? поснiдати, i  я  також  зайшов  туди
послухати Юдка. В челядницькiй пiд усiма лавами сидiли в кучках  на  яйцях
кури, качки та гуси i дзьобали  всiх,  хто  сiдав  на  лави.  Юдко  смiшно
випростовував ноги й вдавано охкав  та  сердився.  Юдко  -  жид  розумний,
дотепний i новин ма? повен мiх.
   Як воно все те вмiща?ться в  жовтiй,  схожiй  на  гусяче  яйце  Юдковiй
головi, хтозна, але  Юдковi  вiстi  правдивiшi  за  тi,  якi  привозять  у
поштових саквах стойчики. Юдко розповiв, що цар вiдпочива? на водах,  а  з
Ки?ва вiд князя Трубецького ?де  обер-фiскал  з  наказом  видати  тридцять
тисяч московських четвертей борошна, що на Вкра?ну йде  велике  московське
вiйсько, його веде князь Меншиков, i стане воно новим посто?м - ротами,  й
на кожного драгуна в селi мають платити по  шiсть  золотих  на  порцiю  та
рацiю, себто на прожиття та одяг, стануть тi  драгуни  в  Нiжинi,  Гадячi,
Стародубi й по багатьох менших мiстах та по селах, i то для  нього,  Юдка,
розор, а ще вiд князя Трубецького ? промеморiя - ловити  козакiв,  якi  не
пiшли пiд Дербент та копати канал помiж Волгою i Доном,  i  промеморiя  та
дуже строга, втеклих козакiв каратимуть канчуками прилюдно, й тих, якi  не
помруть, забиватимуть у колодки та вiдправлятимуть у Архангельськ,  ловити
втеклих посилатимуть солдатiв i наших козакiв. Ми слухали Юдка,  вiрили  й
не вiрили.
   Одначе все, що вiн провiстив,  не  забарилося  збутися.  Пройшли  через
Чернiгiв роти (Меншиков осiв у Глуховi, до нас  не  при?здив),  i  прийшов
указ на житнiй побор i  промеморiя  ловити  утеклих.  Та  промеморiя  мала
прямий стосунок до мене, в одну з команд, яка ?хала на лови  втiкачiв,  на
ревiзi? та iншi факцi?, було вписано й  мене.  Команда  ?хала  в  Городню.
Довiдавшись про те, я хотiв вiдпроситися, але потiм передумав.  Чого  менi
боятися, кого соромитися, я нiкого не вбив, нiчого  не  вкрав...  Провiдаю
отця ?лисея, погомоню з ним. Та й  матиму  над  собою  не  кого-небудь,  а
Борзакiвського.
   Команда була в тридцять козакiв на чолi з пiдосавулом Ситником,  одначе
всi сво? повелiння той узгоджував з Борзакiвським. А  Борзакiвський  оддав
повелiння на лови таке:
   - Ловiть, козаки, та не шпарко...
   Себто,  щоб  не  попiдвереджувалися,  не   попсували   здоров'я,   воно
знадобиться для пильнiших справ...
   Сам Борзакiвський не вельми переймався тим ловецьким промислом. Спав до
обiду, а потiм одягав сукняний  жупан  з  опушкою  внизу,  вiрменську,  на
чотири рiжки, шапку, накидав наопак легку, оторочену жовтим шнурком  кирею
- красень i чепурун,- сiдав на широку лавочку пiд парканом вiйта, у  якого
й кватирував, стромляв у зуби люльку, й  пахучий  димок  вiд  гiшпанського
тютюну плутався у вiттi старо? шовковицi, що росла по той бiк  паркану.  А
викуривши, йшов до двору  снiдати.  Щоправда,  ловити  втеклих  козакiв  у
Городнi було кому: там стояли двi роти. Але й драгуни не поривалися в лiси
та на болото - промисел  той  небезпечний,  волiли  сидiти  в  корчмi  при
гарнецевi горiлки або полювати на гарненьких молодичок, коли тi мандрували
вузькими стежками в городнянських чагарях. Якщо ви?здили в якiсь села,  то
лише великими командами, ходили на лови по дво?, по тро? не  важилися.  По
селах, а частiше в лiсах, окрiм "дербентських" та "валдайських"  втiкачiв,
тулялося  чимало  всiлякого  розбiйницького  люду,   iнодi   селяни   самi
вiдлякували солдатiв, пускали поганий поголос про себе. Селяни села Борки,
аби вiдлякати постiй, перейменували сво? село на Бандитiвку. Почувши  таку
назву,  солдати  оминали  те  село  десятою  дорогою.  I  появилися  також
Розбишiвка, Гострi Ножi, Тро?  Вбитих...  Отож,  за  перший  тиждень  було
спiймано тiльки одного втеклого козака, та й то через те,  що  п'яничка  й
сховку шукав у сво?й сiльськiй корчмi.
   На подив, саме я вистежив справжнього втiкача, хоч i не  збирався  його
ловити. Я жив у отця ?лисея в старiй хатi над рiчкою. Отець ?лисей,  дарма
що битий, як i ранiше, настановляв  сво?х  мирян  на  путь  iстини  словом
гострим, правдивим, виказував паствi усi ?? грiхи, а пiсля  служби...  шив
чоботи. Чоботарем був його батько й навчив свого  ремесла  сина,  в  нього
просто свербiли руки до шила та дратви. Я любив погомонiти з отцем ?лисе?м
про справи духовнi та свiтськi, але так само любив добро? вечiрньо? години
сiсти при водi, послухати ?? тихий плескiт, послухати соловейка.
   Витьохку? соловейко,  й  кумкають  у  водi  жаби,  далi  зриваються  на
рипiння, на скрекiт, вся оболонь наповнена тим скрекотом, у вухах  лящить,
соловейко  вмовка?,  чи  то  образившись,  чи  втративши  надiю  перемогти
жаб'ячий лемент. Жаби вмовкають всi враз, мовби за чи?юсь командою, й тодi
розпочина? соловейко: "Тiох, тiур,  тьох-тьох-тьох".  Млiють  пiд  мiсяцем
верби, куняють верболози над рiчкою, а за ними, по тiм боцi,  хилита?ться,
неначе примара, одинока постать у бiлому.  Й  чути  шерхiт  коси.  Менi  у
вдивовижу, що хтось косить уночi, але яке маю до того дiло: хоче  чоловiк,
то й косить.
   ...То косив Федосiй Сопiлка, найкращий городнянський косар,  i  викосив
за нiч усi молоденькi жита на Зарiччi. Два  роки  тому  Федосiй  з'?хав  з
глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе пiдряд. Таке було  його
божевiлля, косарське, й, коли починали пiдводитися жита  та  iнше  збiжжя,
його замикали в коморi. Цi?? ночi Федосiй якось вилiз з комори  i  знайшов
косу.
   Вранцi господарi йойкали на городах i кляли  Федосiя,  а  вiн  стояв  з
косою бiля свого двору й гордовито посмiхався:  покласти  за  нiч  стiльки
покосiв не змiг би нiхто.
   ...Сидячи при мiсяцi на вербовому пеньковi бiля рiчки, помiтив я одного
разу, як з пiд густого вербового шатрища за сотню крокiв вiд мене випiрнув
маленький човник i, швидко перетнувши плесо, шаснув у заростi  очерету  на
островi. Я пильно вдивлявся, але нiчого не  побачив,  не  почув  -  навiть
кочетки не  скрипнули,-  а  по  якомусь  часовi  човник  вирнув  з  темно?
болотяно? шалини й швидко поправував пiд ту саму вербу. Наступно?  ночi  я
знову спостерiгав за човником, а ще  через  нiч,  зборений  цiкавiстю,  по
тому, як човник вiдплив, перемiнив мiсце на ближче. У ту мить,  як  човняр
пiдпливав пiд вербове шатрище й мiсяць освiтив його обличчя, побачив  я  в
зачудуваннi, що то дiвчина, ще й, як видалося менi, вельми гарна. В  човнi
не було нi ятерiв, нiякого iншого рибальського справунку, а тiльки  кошик.
Передi мною вiдтулився крайок чужо? та?мницi, одначе яко? я  ще  не  знав.
Можна було довiдатися -  схопити  дiвчину  або  ранком  разом  з  козаками
поплисти на острiв. Одначе я не зробив нi того, нi другого.  Либонь,  саме
через те, що та?мничим човнярем була  дiвчина.  Тривога  пойняла  мене.  Я
вирiшив порадитися з отцем ?лисе?м.
   Наша розмова, як i в давнiшi часи,  розпочалася  зi  сфер  високих,  не
зовсiм мирських, i, хоч як би те було дивно комусь,  слова,  котрi  бiльше
личили отцевi ?лисе?вi, казав я, а тi, що мав вимовити отрок Iван,-  отець
?лисей. Ми спогадали мо? життя  в  Городнi  й  кривди,  якi  нам  довелося
спiзнати разом, i я сказав:
   -- Почуваю в серцi ненависть i  скруху,  долаю  ?х,  i  майже  подолав.
Господь рече: люби ближнього, яким би вiн не був, наша вiра - це прощення.
   - А як не ста? терпцю? - запитав отець ?лисей  i  поправив  свiчу,  при
котрiй сидiли.
   - Прощай без кiнця. Iншого нема?. Iнакше ти замiниш  прощення  помстою.
Помста ж - безгранична. Зло породжу? зло. I люди вiчно будуть жити в  злi.
Божественне - це перемога духа над тлiнню, добра над злом.
   - Але ж люди живуть стражданнями, вони убогi й нещаснi...
   - Треба вознестися над цим... Адже там...
   Йогомосць узяв гребiнь, почесав ним тiм'я, зiтхнув:
   - Увесь вiк я намагаюся примирити людей з Богом. I це менi не  вдалося.
Я кажу ?м тiльки правду, якою б гiркою вона не була. Я вчу ?х жити а  вони
за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсiм.
   - Це не Божа заповiдь,- несмiливо мовив я.
   Отець ?лисей раптом зблиснув очима, повернув голову  до  iкони  "Зняття
Iсуса з хреста", сказав:
   - Бог зробив для мене багато, але й я для нього  зробив  немало.  Iнодi
менi зда?ться, що я зробив для нього бiльше...
   - Вiн привiв нас у свiт...
   - Мене народила мати, з Його благословiння... Я ж увесь вiк вчу  дурнiв
розуму, пiдлих страхаю Ним i примушую ставати добрiшими, розкаюватись. Хоч
це рiдко вда?ться. Я вчу людей не тiльки прощати, а й захищатися  правдою.
Я викриваю всiх отих... здирникiв, убивць. На старiсть  вони  стають  дуже
богомiльнi, плачуть над  сво?ю  пропащою  долею,  ще  й  вважають,  що  ?х
обдурило життя та злi люди. Вони розповiдають сльозливi байки, в яких самi
- жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе i не прощати кривди.
   - Навiть на сповiдi?
   - Ну... Яка кривда... Кривди, як i лиха, рiзнi.  У  одного  лихо  -  не
зiйшов часник на грядцi, здохла качка, а  в  iншого-смерть  брата,  матерi
або, як оце нинi, похiд Дербентський. Як можу благословляти на  цей  похiд
козакiв, коли то погибельне для них i не  в  нашу  користь.  Я  знаю  всiх
утеклих городнянських козакiв. Знаю навiть, де хто з них хова?ться. Але не
викажу нiзащо.
   - ?пископи кажуть, що то грiх перед царем,- мовив я  обережно.-  Цар  -
Божий помазаник...
   - Хiба ми зна?мо, що таке справжнiй грiх? I чи може один грiх  затулити
iнший? Ось ти розповiдав про скарання в столицi людей. Та ще й невинних...
I вважа?ш, що можна такий грiх замолити в Бога?
   - Не можна,- млiючи в душi, промовив.
   - От бачиш. Царi й князi... ?х багато. Сутнiсть ?хня - одна.
   Я слухав, i щось отерпало в менi, щось вмирало  i  щось  народжувалося.
Власне, те почалося ще ранiше, а тепер поплинуло лавою. Днi i  ночi  думав
над тим, що бачив у Пiтерi, перетруював у думках i не мiг виважити з  душi
все, що вклалося туди з малих лiт, бо ж вважав, що  чинитиму  проти  Божо?
волi. Я опирався, я мучився, я розiп'яв себе на власних  думках,  наче  на
хрестi.
   - Вночi хтось човником ?здить на острiв,- сказав зненацька.- Жiнка.
   -  Дiвчина.  Ганна  Легейдина,  нареченому  ?сти  возить.  Утiк  вiн  з
пiвдороги, з степiв донських. Любляться вони. А  повiнчати  я  ?х  боюся,-
похилив голову пiп, немовби вибачаючись передi мною: мовляв,  отакий  я  -
язиком, а отакий - на дiлi. Я не осуджував його, бо й  сам  ще  нiкого  не
заступив грудьми. Одначе поклав собi, що намагатимусь жити iншим  законом,
справедливим. Христос сам розiп'явся за iнших, вiн не  скорився  Пiлатовi,
не вимолював у нього життя. Я передумував сво? життя, життя людей, з якими
зустрiчався, бачив себе в  минулому,  немовби  в  двох  образах:  отак  на
кипарисi прогляда? крiзь один, свiжонамальований  образ  iнший,  давнiй  -
iншого святого, iнше обличчя. Ми молимося  цьому,  другому,  святому,  хоч
пам'ята?мо, що там ? ще одна парсуна. Безгрiшним був  тiльки  Христос,  це
знають всi, одначе не з однаковим сумлiнням дивляться на це:  однi  хочуть
наслiдувати його, також бути  безгрiшними,  iншi  грiшать  без  страху  та
совiстi - мовляв, все одно всi в грiхах, а бiльше  чи  менше,  те  не  ма?
значення; як на мене нинiшнього, потурати кривдникам, людожерам людським -
потурати грiховi.
   Забiгаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городнi
з отцем ?лисе?м, багато разiв  продовжували  в  Чернiговi,  ?гомосць  таки
зайшов у повний  розмир  з  мирянами  й  мусив  вибиратися  з  парафi?,  я
порекомендував його Полуботку, й полковник  погодився  взяти  отця  ?лисея
домашнiм духiвником при каплицi над Стрижнем.
   Поки я виважував у головi сво? новi думки, а в серцi  вiдчай  i  страх,
наш пiдосавул сказав, що за день ми обшука?мо село,  всi  хащi  й  по?демо
додому. Я страшенно стривожився, не знав, що менi  робити  з  утiкачем  на
островi,  адже  вже  мовби  почувався  його  спiльником,  спiльником  тi??
дiвчини... Цар забрав у мене любов, тепер вiн хоче  забрати  ??  в  оцього
хлопця та дiвчини. Якщо вiн забере ?? - буде вчинено велику кривду, якщо ж
я не допущу до того - стану супроти царя... Я вельми подосадував на себе i
на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той  бiк,  навiть  у
справах, якi мене не стосуються, чому не можу махнути рукою i жити  тiльки
власними клопотами?
   Одначе щось пiдказувало менi: рятуючи чужу любов,  я  рятую  i  власну,
нехай i занапащену, рятую себе самого i саму правду.
   Проболiвши душею день, увечерi  таки  пiшов  у  береги,  але  ледве  не
вскочив у халепу: нiч була темна, я чекав пiд вербою дiвчину, й щойно вона
ступила з човна, схопив ?? за руку.  Вона  вирвалася,  кинулася  тiкати  -
мовчки,  без  крику,я  побiг  за  нею,  гукаючи,  щоб   зупинилася,   вона
заплуталася в бур'янi i впала, я впав поруч не? й знову вхопив ?? за руку,
вона виривалася, я ледве вгамував ??, промовляючи: "З нами хресна сила,  я
свiй, ти не  бiйся".  Й  коли  вона  трохи  заспоко?лася,  я  сказав,  аби
верталася й попередила нареченого, що завтра буде  облава  в  селi,  нехай
утiка? в поле або в лiс, а наступно? ночi вернеться  на  острiв.  Дiвчина,
мабуть, не вельми вiрила менi - в темрявi я бачив тiльки ?? блискучi очi,-
я перехрестився й забожився, що  кажу  правду.  Повернувшись  до  хати,  я
помолився содiяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував  у
грудях твердий пружок, котрий появився невiдь звiдки. У  менi  мовби  щось
проростало,  пробуджувалося,  я  прислухався   з   недовiрою.   Вже   коли
поверталися  до  Чернiгова,  розповiв  про  втеклого  козака  та   дiвчину
Борзакiвському, а також про те, що  попередив  ?х  (мабуть,  хотiв  раз  i
назавжди  вивiрити  Борзакiвського),  а  той,  вислухавши  мене,   добряче
вибанiтував.
   - Зробив - мовчи. Нiхто того не зна?. Хочеш, щоб  похвалив?  А  якщо  я
розкажу ще комусь? Живи сам по собi...
   Ми ?хали поруч, гнiдий румак покусував мого мирного плохенького  бурого
коника, i я ледве втримував його й подумав, що навiть у цьому  покусуваннi
? якийсь знак. I я раптом розсердився й сказав:
   - Я не хочу жити собi. Але не хочу жити й для iнших.
   - Отако?,- здивувався Борзакiвський.- I  в  поле  не  ?дь,  i  дома  не
лишайся...
   - Я так сказав, бо... нiби проснувся. Пiсля Пiтера  й  пiсля  того,  що
побачив удома. Ми оце ?здили на лови... самих себе. Чому себе ловимо? Чому
батожимо самi себе? Хiба гiршi за iнших?
   - Всiлякi...
   - Так, а серед нас запроданцi, що зреклися роду свого,  батькiв  сво?х,
дiдiв сво?х, шабель сво?х, звича?в сво?х, коней сво?х...
   - Це  вже  ти  заскочив...  Коней  не  зрiка?ться  нiхто.  I  волiв,  i
упругiв...
   - Це я знаю. Свiт корчиться в злобi,  зажерливостi,  люди  множаться  й
народжують грiшникiв - все  гiрших  та  гiрших,  кличуть  до  доброти,  до
всепрощення,  а  самi  недобрi  та  лукавi.  Свiт  занурений   у   розбiй,
захланнiсть, загарбництво - чужих земель, чужого добра, чужо? мудростi,- я
це бачу...
   - Iване, не говори, наче пiп на проповiдi,- попросив Борзакiвський.
   - Я увесь вiк читаю собi проповiдi. Кажу до того, що ми, менi зда?ться,
не гiршi за iнших людей, за всiх,  яких  бачив:  татар,  нiмцiв,  полякiв,
московитiв. Ми й трудящi, i грамотнi, принаймнi, грамотнiшi за московитiв,
й мусимо зрiкатися самi себе, сво?х добр, сво?х антецесорiв... Ось  i  оцi
лови...
   - Ти зробив на  копi?чку,  а  похваля?шся  на  таляр,-  перепинив  мене
Борзакiвський.Мiрку?ш справедливо, й  домiркувався  до  чогось,  мiркуй  i
далi, але тримай все те при собi. Хiба зна?ш мiру сво?? душi? Вiзьмуть  на
квестiю... й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Iване, вельми на?вний, а
то й дурникуватий трохи, а може, прикида?шся таким, це, до речi,  вигiдно,
за це тобi прощають тво? незугарностi, але до  певно?  межi.  Не  вскоч  у
халепу й не введи в не? нiкого. Зрештою, ну... менi зда?ться, ?  ще  люди,
якi мiркують так само, як ти, але що вони можуть удiяти? Отож? Читав книгу
Корба?.. Але Корб далеко, у Вiднi, його й цар не дiстане.  А  тут...  Нинi
вивiдникiв усiляких розвелося... Он навiть твiй Вурчик  розвiсив  вуха  та
слуха?,- жартом скiнчив розмову Борзакiвський.
   На ту мить Борзакiвський трохи впав у мо?х очах. З  того  дня  я  почав
дужче хилитися до Рубця, хоч був вiн надто  закоржавiлий  i  пiдкепковував
часто надi мною, зате ходив направцi.
   - Свiт сто?ть на брехнi та силi,- казав вiн.- Смерть чига? на  тебе  на
кожному кроцi. Вiрити не можна нiкому. А жити  потрiбно  так,  щоб  самому
бути зверху, а iншi - насподi.
   Я не вмiв так жити. Я хотiв вiрити. Але в  Рубцевих  словах  почувалася
грiзна сила, закрайками душi я здогадувався, що вони сливе правдивi, й сам
Рубець викликав у мене повагу.

   * * *

   Ми вернулися в мiсто. Воно  потроху  вiдбудовувалося  пiсля  пожежi,  в
ньому  скрiзь  комашилися  люди,  щось  копали,  тесали,  вкопували  якiсь
стовпи,- здавалося, це мурахи трудяться над сво?м поруйнованим гнiздом.
   Весна була напрочуд тепла, а далi пiшли дощi, йшли  i  в  травнi,  i  в
червнi,  трави  стояли  рутв'яно-зеленi,  плодовi  дерева   важко   хилили
безплiднi, з засохлим цвiтом вiти, скрiзь гнало бур'янища, вiдомо ж бо, що
бур'ян не росте так нiде, як на попелищах. З  густими  дощами,  з  дрiбною
мчижкою в людськi серця падав новий  неспокiй:  що  ж  воно  буде,  чи  не
згноять дощi хлiба та городину? А тут  ще  посто?,  побори,-  люди  ходили
чорнi, усмiшки зникли з облич.
   На той  час  вийшов  повторний  монарший  указ,  за  яким  заборонялося
друкувати  малоросiйським  нарiччям  церковнi  книги.  Лаврська   друкарня
пiдпадала пiд нагляд присланих з Москви ченцiв.
   Лаврськi ченцi сполошилися, захвилювалися, кинулися  до  гетьмана,  але
той тiльки розводив руками. Вiн  переживав  i  вболiвав,  але  влада  його
танула, збiгала,  як  вода  з  пробитого  водяного  дзигаря,  ??  лишилося
тiль-тiль на денцi. По деяких сотнях  козаки  ще  обирали  старим  звича?м
сотникiв,  присилали  папери  на  утвердження  тих  виборiв,  але  гетьман
пiдписувати  ?х  боявся.  Лише  iнодi  одважувався   прошепотiти:   "Нехай
сотнику?. Якщо того... нiхто не напише доноса,. Ки?вськi  ченцi  царському
указу не  скорялися  довго,  тодi  було  покликано  до  Пiтера  ки?вського
митрополита, а з ним архiмандрита Печорського. Митрополит помер у  дорозi,
чи то вiд дум важких, чи то вiд тягару на душi, чи й бозна вiд чого.
   У гетьмана на душi стояли тумани. Тумани стояли й  над  Есманню.  Серце
пiдказувало йому тяжкi перемiни, молив Бога, аби те сталося  хоч  пiзнiше,
вже пiсля його смертi. I в нас, у Чернiговi,  й  на  хуторi  над  Стрижнем
клубочили тi ж тумани, заволокли обрiй. Нiхто не знав,  що  воно  там,  за
ними.
   На хуторi розгодинювалося лише тодi, коли туди при?жджав з  наймолодшою
полковниковою дочкою його наймолодший зять - Якiв Маркевич. Вiн влiтав, як
шура-бура, розкутурхував усiх, вiд  сторожа  до  полковника,  розбурхував,
розсмiював i реготiвся сам, веселився, неначе хлопчик. I не  сказати,  щоб
був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радiв кожному його при?здовi. Та
що там я,- занурений у думи суворий полковник яснiв лицем  i  вiдмахувався
широкою немов праник, долонею тiльки для годиться.
   - Татуню, татуню (так вiн називав Полуботка), ви тiльки подивiться, яку
я люльку купив для вас у вiрменина. В цiлому свiтi нема? тако?  люльки.  А
як вона вiдчиня?ться? Секрет! Ось пиптик - натиснули, i вже! Не  гасне  на
найбiльшому вiтрi, тютюн не розсипа?ться. А  вам,  мамуню,  привiз  птушок
заморських i насiння нiмецко? цибулi... А вам, хлопцi, гарнець горiлки.
   Рум'янолиций,  чорновусий,  чорнобровий,  волоокий,  i  очi  тi  оливою
облитi, крутився на всi боки, роздавав подарунки, не  забуваючи  при  тому
нiкого. Навiть мене - привiз  новеньку  бандуру,  веркi?вську,  з  козаком
Мама?м. Хоч не раз менi ставало  тяжко  дивитися  на  тотi?  веселощi,  то
бiльше, саме на ?хньому з Оленкою весiллi спалахнуло по-справжньому наше з
Уляною кохання, весiльнi скрипки закрутили нас у тому вихорi. А ще  ж  вiн
був трохи схожий на Уляну...
   - Не кисни, Iване, проквасиш молодi? лiта. Молодiсть  -  вона  одна,  й
життя одне, не встигнеш  зоглядiтись,  а  вже  вус  посивiв.  Лiтай,  поки
лiта?ться, пий, поки п'?ться... Розуму  не  пропивай  i  дiло  сво?  знай.
Ех-ма, щастя-долi чортма. Це - коли ?? не шука?ш. Удар, Iване,  "Журавля",
покажемо ?м, Оленко, як у Лубнах танцюють!
   I лiтала Оленка  з  Яковом  у  парi  по  кленових  мостинах  у  кунтушi
бiлоносовому, спiдницi атласнiй, запасцi темного штофу,  майорiла  шовкова
намiтка, миготiли жовтi козловi чоботи... I щось миготiло в мо?й головi  й
тонко, неначе молодий льодок,  потьохкувало  в  серцi,  а  тисячi  голосiв
чорними ангелами кричали, що те миготiння грiшне й дивитися менi в той бiк
не треба.
   Навiдомо, багато знала Оленка про мене та Уляну, чи вiдала, як  глибоко
розпанахане мо? серце, може, й справдi вважала, що ми з  Уляною  побiгали,
погралися та й забули про  все.  Вона  сво?  щастя  в  Якововi  знайшла  i
розповiдала про сво? щастя, чомусь мене обрала для сво?х  сповiдань.  Саме
мене чомусь дуже часто обирали жiнки та  дiвчата,  аби  подiлитися  сво?ми
та?мницями. Вони дiлилися зi мною, неначе з святим, але  я  вiдчував,  що,
коли б зробив бодай несмiливий крок, вони могли б не тiльки  роздiлити  зi
мною старi грiхи, а й сотворити новi. Вiд того менi  ставало  жаско.  Чому
так, не знав. Чим саме навертав ?х на те, може, тим, що вони якось  знали,
вiдчували, що я дiвич, i душа моя не пом'ята, й серце мо?  чисте.  Всi  на
свiтi прагнуть чистого, щоби... забруднити його.
   I потiм яких тiльки див не творить цей свiт. Як тiльки  не  переплуту?,
не перекуйовджу? всi нитки! Бо одного разу менi  приснилося...  приснилося
ясно та гаряче, що я согрiшив з Оленкою... I той грiх став вiдомий, i мене
потягнули до колода дубово?, бiля яко? стояв високий, худий, жилавий мiстр
з чорним ощиреним ротом i широченною шаблею в руцi. Диво, я не злякався, я
йшов на страту хоч iз мукою, але й з  почуттям,  що  кара  справедлива,  я
тiльки боявся, аби про мiй грiх  не  довiдалася  Уляся.  Отакий  дивний  i
страшний сон менi приснився.
   Якось нас iз Оленкою побачив бiля перелазу Якiв  i  жартiвливо  покивав
пальцем:
   - Оленко, не зажартовуй з Iваном. Бачиш, як  вiн  почервонiв.  Iван  ще
малий.
   Але Якiв був не тiльки мартоплясом, жартiвником. Вiн мав  зiрке  око  й
добре розумiвся на тому, що дiялося довкола. Московити потискали  козакiв,
й про те гомонiли всi, проте гомонiли  обачно,  з  осторогою  оглядаючись.
Iнодi хтось i вирветься поперед iнших з гострим словом - гурт сам по собi,
мовчазний, пiд'юджу?, пiдштовху?,- й принишкне, примовкне. Та не такий був
Якiв, Одного разу за широким столом пiдняв чару й сказав:
   - Вип'?мо, братцi, щоб воля не захирiла,  щоб  були  ми  господарями  у
власнiй хатi й щоб  спини  нашi  не  гнулися.  Земля  наша  нiким  нам  не
дарована, давнини нашi - од предкiв, ми зумi?мо  оборонити  ?х,  бо  шаблi
нашi не тупiшi за шаблi наших сусiдiв.
   Я бачив, як здригнули Полуботковi брови, як вiн прояснiв чолом, а  далi
нахмурився: радiв за свого зятя, пишався ним i боявся  за  нього.  Мабуть,
вони мали мiж собою  балачку,  й  не  одну,  бо  далi  на  людях  Якiв  не
висловлював отако прямо сво?х думок, плiв мову  тонко  та  хитро,  так  що
жодного кiнчика не  було  видно,  але  всi  здогадувалися,  куди  веде  та
мережка, А нам - Борзакiвському, менi, Биковському - казав:
   - Ось вже скiльки часу ми  йдемо  спиною  наперед.  Перед  нашим  носом
вимахують ки?м, i ми вiдступа?мо, вiдступа?мо. Мо',  пора  зупинитись?  Бо
так можна i в урвище впасти.
   Я тратився й малiв, тратився перед такою вiдвагою,  малiв  перед  таким
валечним козаком, ще й думав про те, якого гарного мужа ма?  Оленка  i  як
менi далеко до його чеснот, до його вiдваги, до його  вмiння  розвеселити,
пiднести людей, та ще в такий сумний час.

   * * *

   Уже кiлька мiсяцiв я обтираю лiктi за широким кленовим столом  полково?
канцелярi?. Поки  що  ходжу  в  копi?стах,  пiдписках,  суддя  обiця?  (чи
страха?) незабаром покласти на мене першу справу.
   Мешкаю у великiй хатi разом з iншими неодруженими канцеляристами,  менi
призначено жупан та чоботи на рiк. При хатi, де ми живемо, сад  та  город,
одначе вельми запущений, город канцеляристи  весною  засадили,  одначе  не
пололи, ходили туди тiльки  по  часник  та  цибулю,  мак  зарiс  бур'яном,
гарбузи поплелися по деревах i тинах, подерлися навiть на хату. Малина  та
порiчки в саду давно здичавiли, тiльки  сливи,  теж  напiвдикi,  ронили  в
траву синi, продовгуватi плоди. Я любив  ту  глушину,  залазив  у  чагарi,
лежав, пiдклавши пiд голову свитку.
   Я вже багато чого вмiв, багато знав з того, що робилося  в  полку  i  в
кра?, знав навiть деякi та?мницi. В  полку  глухо  гомонiли,  що  наступа?
кiнець усiм вольностям, усiм давнинам, якими жив наш люд.  Вольностi  нашi
вкорочували, наглядачiв  на  Укра?ну  присилали  все  лютiших  i  лютiших,
називалися вони обер-фiскалами. Такого-сякого стольника Андрiя  Iзмайлова,
котрий був  настановлений  при  гетьманi  для  нагляду,  замiнили  Федором
Протась?вим, чоловiком ницим, пiдлим, ще й  драпiжним.  Не  кращим  був  i
Дмитро Голiцин, який сидiв у Ки?вi. За чималий хабар нашим  людям  вдалося
прочитати листа, надiсланого  Голiциним  канцлеру  Головкiну.  "Для  нашо?
безпечностi,- писав вiн,- на Укра?нi треба  насамперед  посiяти  ворожнечу
мiж полковниками й гетьманом... Коли народ дiзна?ться,  що  гетьман  тако?
влади, як  Мазепа,  не  матиме,  то  сподiваюся,  що  будуть  приходити  з
доносами... Як ранiше я вам писав, так i тепер повторюю: треба, щоб у всiх
кiстах полковниками були люди, якi не згоднi з гетьманом, коли вони будуть
не згоднi, то всi ?хнi дiла будуть нам вiдкритi".
   I хоч гетьман, будучи в Москвi, просив, аби чужинських  полковникiв  на
Укра?ну не присилали, на його прохання не зважали, й за останнiй рiк  сiло
на полковництва два москалi. Якщо якийсь полковничий  уряд  звiльнявся,  з
Москви  надходило  повiдомлення,  щоб  полковника  там  не   обирали,   бо
"определение учинитца вскоре". Скоропадський покiрно чекав "определения".
   Нинiшнiй гетьман,- говорили на Укра?нi,- людина  сумирна,  постояти  за
Укра?ну не iме; хто  не  нападе  -  всi  деруть,  коли  б  дiждатися,  щоб
гетьманом був чернiгiвський полковник... Не так давно вiн за Укра?ну стояв
i москалям ?? розоряти не давав;  в  його  полку  без  його  розпорядження
москалi нiчого не беруть.
   Се була правда. Москалi у нас стояли гарнiзонами в кiлькох мiстечках, у
селах посто?в було мало, й жили солдати не по хатах, а в великих  куренях,
збудованих  для  них.  Усi  апеляцi?,  якi  виникали  помiж  офiцерами  та
мiсцевими старшинами, полковник розбирав сам, в присутностi  обох  сторiн,
численних свiдкiв, i чинив по-справедливостi. Суворий  та  мовчазний,  вiв
справу так, що справедливiсть ставала очевидною всiм. Либонь, i  в  нашому
полку були зброднi та донощики, й вони доносили,  але  чомусь  апеляцiй  з
Пiтера до нас не поступало.
   Одначе незабаром  полковниковi  довелося  приймати  апеляцi?  зi  всi??
Укра?ни. На початку того таки тисяча сiмсот двадцять другого року гетьмана
Iвана Скоропадського знову  було  покликано  до  Москви  й  затримано  там
надовго,  вiд'?жджаючи,  гетьман  залишив  замiсть   себе   чернiгiвського
полковника.
   Полуботок i далi жив у Чернiговi, до Глухова на?здив, отож i  бiльшiсть
справ розглядалися в нашiй канцелярi?. Прибували справи новi, й  випливали
старi, Скоропадський був чоловiком, який не любив нiяких турбацiй, всi  тi
справи, покрутившись мiсяць-другий, лягали на спочинок на дно велетенських
скринь. Тепер ?х витягали звiдти й розглядали заново.
   Менi вельми запам'яталася одна, оскiльки  розпочалася  вона  при  менi,
коли я ще мешкав у Комишнi, одразу по замiнi Чарниша  Милорадовичем.  Саме
по тiй апеляцi? менi разом з Борзакiвським довелося ?хати  до  Гадяча  при
генеральному  судцi  Савичу.  Надiйшло  кiлька  скарг   з   Котельви,   що
Милорадович хоче силомiць узяти ?? собi в пiдданство.
   Котельва - мiстечко  козацьке,  пiд  Милорадовичеву  руку  хилитися  не
хотiло, вчинило вiдчайдушний  опiр  його  спробам  посiсти  поля  та  луки
котельв'ян,  тодi  гадяцький  полковник   вдався   до   розору   Котельви.
Милорадовичевi слуги вирубували лiси довкола Котельви, руйнували греблi та
палили  млини,  сам  полковник  влаштовував   на   котельв'янських   полях
полювання; ганяв з чамбуками, з  тренбами,  прапорами  та  бубнами,  ловчi
витоптали хлiби й городину, перебили безлiч гусей  та  свиней  i  захопили
чимало  коней.  Ускаржилися  на  Милорадовича  Ярема  Короткий  та   Луцик
Бакуменко. Другою скаргою була скарга сотника  Iвана  Пирятинського.  Його
хорт обiгнав на полюваннi хортiв Милорадовича, сотник пiднiс  Милорадовичу
впольованого його хортом зайця, а полковник почав бити  олов'яною  фляшкою
сотника по головi. Сотник сказав, що напише гетьману, Милорадович вiдповiв
- пиши, я тим папiрцем оне? мiсце пiдiтру.
   Людей тягли до квестi? за найменшу провину  й  без  оно?;  хтось  купив
горiлку не в його крамницi, хтось  не  хотiв  уступити  млина,  на  когось
донесли, що "казав проти македонського кавалiра  сарказми",  таких  карали
особливо тяжко, пiдвiшували за руки до сволока й били так, що  крiзь  одяг
проступала кров. "Дам фiскалам по триста ки?в,-  похвалявся  Милорадович,-
одiб'ю шкуру од кiсток, вже нiкуди не по?дуть зi скаргами".
   Глухiвськi  канцеляристи  розповiдали,  що  Скоропадський  бубонiв  при
нечисленних свiдках: "Затурбував нас сво?ми строгостями полковник, одбира?
собi всi доходи, ратушi в полку запустiли,  управлiння  вiддав  на  вiдкуп
слугам сво?м", одначе всi скарги складав до судово?  скринi,  ходу  ?м  не
давав, пам'ятаючи цареву промеморiю про те, що "Милорадович  верность  мне
свою показал".
   Ми при?хали до Гадяча. Полковник був у вiд'?здi, й  Савич,  вiдаючи,  з
ким ма? справу, слiдства не вчиняв,  одначе  люди  провiдали  про  те,  що
при?хав  генеральний  писар,  й  смiливiшi  потягнулися  зi  скаргами.   Я
записував скарги, й не одна сльоза впала менi з очей на папiр.  На  власнi
очi бачив, як полковничi слуги хапали на базарi людей i завдавали до цюпи,
тримаючи ?х там, поки не вiдкупляться. Козакам i посполитим  ускаржуватися
не було куди: Милорадович знищив ратушнi суди й зробив судилищем свiй дiм.
Там правили його жiнка, брати, син,  полковниковi  прикажчики.  Не  тiльки
посполитi, а й козаки платили полковнику чинш i ясенщину - вiд коня i вола
по дванадцять .шагiв i по четверику вiвса й вiдбували всiляке послушенство
- косили сiно, орали, молотили, рубали дрова, топили печi, стерегли  двiр,
козацькi вдови бiлили йому хати, й мусили купляти тiльки його горiлку.
   Милорадович ще в Сербi?  розпочав  займатися  всiляким  гендлем,  тепер
розгорнувся в двi руки. Пiдряди на горiлку брав по кiлька  тисяч  вiдер  i
прикупляв та перепродував шовк, його служники гнали в Крим табуни скоту  -
по двiстi  й  бiльше  штук,  а  звiдти  везли  вино,  шовк,  сап'ян,  воли
переганяли в Шльонськ та Пiтер - по п'ятсот, шiстсот голiв за один раз,  i
все то була дармова праця - люди працювали  на  сво