?х харчах i в сво?й одежi. Всiм тим заправляли серби та москалi, й приступитися до них нiхто не мiг. Вiдчайдушний опiр вчинив Милорадовичу козак Балясний iз Веприка, котрий мав селiтровий заводик i варив селiтру. Милорадовичева Уляна забажала придбати той заводик, звичайно ж, за безцiнь - "сама варитиму селiтру", одначе Балясний затявся. Пiшов пiд ки?, але не скорився, писав на всi боки скарги, й тодi його, буцiм за те, що не вклонився полковнику, вхопили й на свято Зiшестя Святого Духа оповили ланцюгами та прикували до гармати. Морили на гарматi спрагою, оправлявся просто на гармату, одначе не здавався. Тодi його посадовили на незасiдлану, страшенно худу, гостроверху коняку, й сам Милорадович гнав ту коняку поперед себе тридцять верст i пригнав на свiй хутiр, де Балясного було посаджено в iндичник пiд варту. Про все це розповiв Савичу син Балясного. Савич не знав, що робити, й послав козака до Полуботка. Полуботок наказав Балясного звiльнити й, аби Милорадович не вчинив над ним якогось нового злого вчинку, привезти в Глухiв. На той час сам Милорадович повернувся в Гадяч. Савич показав йому листа вiд Полуботка. Сербин звився, ляснув нагайкою по столу, аж продiрявив бiлий убрус. Савич знизав плечима й мовив: - Чини, як зна?ш. Тiльки скажу тобi, Полуботок - не Скоропадський. Милорадович стояв посеред свiтлицi - темний лицем, лиса голова виблискувала, неначе кована з мiдi, очi налилися червiнню. Вiн нiчого не сказав, одягнув шапку й вийшов. Ще раз вимахнув нагайкою, й високий, у пiвтора людськi зрости, кущ конопель упав, перерiзаний навпiл, жовтий димок закурiв з них, вiтер понiс його просто до мене - я стояв пiд вишнею i голосно чхнув. Милорадович повернув голову в мiй бiк, бiлки його очей зблиснули, й вiн подався за ворота. Того вечора Балясного було звiльнено. Ми ж проваландалися в Гадячi ще кiлька днiв, нiякого слiдства Савич бiльше не чинив, кiлька разiв зустрiчався з Милорадовичем, а про що гомонiли - не вiдаю. Щоправда, i в гостину до гадяцького полковника Савич не ходив, може, той не запрошував, а може, генеральний суддя не захотiв. Вiн уже натомився, умлiвав вiд спекоти - був це дуже тiлистий, неначе з пшеничного тiста вилiплений, чоловiк,- раз по раз утирався велетенською шовковою хусткою, тратив час на килимi пiд грушею за кухлем холодного узвару й вимiрковував спосiб скорше вернутися в Глухiв. Бiля обережного, нерiшучого Скоропадського i сам став обережним, хоч душею вболiвав за козацьку справу. Либонь, у його жилах гомонiла справжня козацька кров, напо?на полиновим запахом Дикого поля, яке вздовж i впоперек об'?здили його предки, любив козацьку пiсню, розповiдi про минувшину, аж трохи загорявся вiд них, але надто багато додалося до тi?? кровi солодких наливок та густих заморських вин, кров пригускла. Тепер бiля Полуботка та кров зануртувала швидше. Повернувшись до Глухова, Полуботковi склав звiт про Милорадовича правдивий. Полуботок закликав гадяцького полковника до Глухова. Проте Милорадович у Глухiв не поспiшав, натомiсть його обоз торував путь до пiвнiчно? столицi, в палубах високих возiв погойдувалися барила з анисiвкою, вишнiвкою, горiлку везли в дарунок царевi (Петро дарунки любив). Старший команди вiз у скриньцi листа, в якому гадяцький полковник нагадував Петровi про сво? заслуги перед iмперi?ю та ускаржувався на причiпки нового уряду, а також ще одного листа-подяку царевi вiд гадяцьких козакiв та мiщан за "присилку до них такого зацного кавалiра". Пiдписи вибивав киями. I коли "гадяцький кавалiр" при?хав до Глухова, то на столi перед Полуботком вже лежало цареве послання, в якому було сказано: "Оного гадяцького полковника всiляко шанувати i всiляке належне шанування вiддавати". Указ прийшов на гетьманську канцелярiю, а сам Милорадович отримав орден на стрiчцi. Два тижнi пиячив з тi?? радостi гадяцький полковник, напившись роздягався догола, ставав перед дзеркалом, чiпляв через плече стрiчку з орденом i вигукував у дзеркало до власного вiдображення: "Хто ти такий?" I сам вiдповiдав: "Ясновельможний пан полковник, його царсько? величностi кавалiр". Одного разу його служник Самiйло залiз у димар, i, коли Милорадович запитав до дзеркала: "Хто ти такий", Самiйло прогундосив з грубки: "Волоський вар'ят i дурень царя небесного". Милорадович упав з переляку, а отямившись, пiдiйшов до вiкна, Семен саме вилазив з димаря, полковник ухопив рушницю й застрiлив його. Ще й сам подав позов, буцiм Семен хотiв його пограбувати, й склав на мертвого Семена неславу. Челядники, котрих привiв у свiдки, потвердили, буцiм Семен лазив у грубку для грабунку. Тими пиятиками, вбивством Семена i судом над ним, вже мертвим, вкинув Гадяч у неймовiрний переляк. ...Милорадович зайшов до свiтлицi сягнистою ходою, шабля летiла за ним, неначе довгошия птаха, що склала крила i шуга? з височинi, закаблуками стукотiв, неначе ступав по гайку власного будинку. В свiтлицi найдовався довго. Ми, канцеляристи, стовпилися бiля вiкон, якi виходили на ганок, чекали. Сподiвалися, що почу?мо крик, сварку, погрози... Милорадович вийшов тихо, ледь зiгнувшись, ступав м'яко, шаблю в надiлках тримав у лiвiй руцi. Вже зiйшовши з ганку, одягнув шапку. Зупинився, чомусь оглянувся. Повiльно пiшов з двору. Що то за розмова вiдбулася в них з Полуботком, про що гомонiли - невiдомо, Полуботок пiсля того покликав мене й звелiв переписати якийсь папiру i був такий, як i завше - спокiйний, розважливий. По тому на довгий час лихi чутки по гадяцькому полковнику запали. Либонь, зата?вся до певного часу. А може, й сказав йому щось таке чернiгiвський полковник, може, й прохукав у душу дiрку якимись особливими словами, мовляв, ти ж вже наш, пустив корiння в цю землю, i брати тво? також, не забивайте давнього пагiння, бо воно колись заглушить вас. Бог над нами один, всi ми дiти його. Не знаю. А таки заповажав хоч трохи Полуботка Милорадович, бо пiзнiше, коли мав можливiсть люто помститися, продати, не помотався; не пiдтримав, не став на його сторону - чужоземна кров заговорила,- але й з арканом не кинувся. Одначе я забiг трохи наперед. Вiд Скоропадського надходили вiстi часто i все втiшнi?: цар дуже ласкавий до гетьмана, на банкетах садовить тiльки поруч себе, прийма? Скоропадського то в Кремлi, то в Нiмецькiй слободi, сенатори, всi синодальнi поспiшають наввипередки, аби засвiдчити укра?нському гетьману свою шану. Був з царем на похоронах генерала Кантакузiна, того самого, про якого ходила чутка, буцiмто хочуть його настановити замiсть Скоропадського, пишно вiдзначали рiчницю Нiштадтського миру, псковський архi?пископ - синодальний вiце-президент - майже щодня навiду? гетьмана, руку цiлу?, сват Петро Андрiйович Толстой не зна?, де посадовити й чим пригощати високого родича. I сам пан гетьман майже щодня прийма? гостей високих, припаси тануть швидко, просить прислати то кiлька куф горiлки, то круп всiляких, сушнi i всього iншого. Цар по?хав на води до Алонца, лiкувати мiхур сечовий, а гетьману наказав чекати на нього. Дочекався. Знову цар возив його з одного банкету на iнший. I мчали в Москву, й летiли з Москви козаки вiстовi, глухiвський ратушний пiдписар Савка, машталiр гетьманського двору Григорiй За?ць, Якiв Маркевич, старший канцелярист гетьмансько? канцелярi? Григорiй Тимошiвський, один раз возив припаси сам генеральний бунчужний Якiв Лизогуб. З часом добрi вiстi чи то почали губитися в дорозi, чи то нiчого було передавати, натомiсть з'явилися непри?мнi, тривожнi. Надiйшла промеморiя, щоб прядиво з Укра?ни везли тiльки в росiйськi мiста, i ще одна, котрою заборонялося на Укра?нi робити смолу та поташ (а де ?х взяти?), далi - указ, за яким у Глуховi розташовувалися ще два росiйськi полки. Не встигли отямитись вiд тих промеморiй, як надiйшов царський указ - вiдправити десять тисяч козакiв на Ладогу та десять тисяч на Терек, на тому указi Скоропадський прописав, якому полку куди йти: на Ладогу Чернiгiвському на чолi з полковим суддею Василем Томарою та полку Полтавському на чолi з наказним полковником Iваном Черняком, на Терек - полкам Миргородському, Прилуцькому i Ки?вському. Й ще один указ: скласти по всiй Укра?нi присягу про престолонаслiдування - престол наслiду? особа, на яку вкаже iмператор в сво?му тестаментi. Такого не було нiколи в жоднiй кра?нi. Полуботок на те сказав: - Напишемо цидулу, старшина пiдпише. Нехай там як собi хочуть: нам вiд того нi солодко нi гiрко. На указ про посилку козакiв на Ладогу та на Терек Полуботок одписав, що це зробити майже неможливо - настало морове повiтря, хвороба викосить козакiв у дорозi, до того ж, нинi ще трава не пiднялася й води високi, потрiбно чекати просухи та пашi. Пiдписар ратушний глухiвський Савка повiз того листа в Сенат i ще одного, та?мно, Скоропадському, в якому Полуботок натискав на гетьмана, аби той не пiддавався, аби одбивався, бо такими посилками людей i постоями вигубимо Укра?ну до решти й не буде нам прощення нi вiд люду нинiшнього, нi вiд дiтей та внукiв наших. У листi до Скоропадського перераховувалися всi посто?, указувалося, скiльки в якому полку лишилося козакiв, i розповiдалося, як вони обшарпалися та озлиденiли. Полковник пiдказував гетьману, аби писав царевi листа особисто й водночас заручився пiдтримкою всiх значних людей у Москвi - сенаторiв, губернаторiв, генералiв, зичливих гетьману, а також тих, якi мають на Укра?нi ма?тностi, i вони також убожiють вiд посто?в та поборiв. Опираючись на той лист, Скоропадський з старшинами, якi були з ним у Москвi, написали царевi промеморiю з шести пунктiв. У промеморi? насамперед вказали на те, що за останнi роки Укра?на оскудiла й виснажилася до краю, козакiв та посполитих лишилося мало, але й з них третину щорiчно забирають у походи, отож козаки йдуть на Ладогу, пiд Царицин та в Кримськi степи, а ?хнi жiнки мусять годувати драгунiв, котрi стоять по ?хнiх хатах постоями, i мусять тi жiнки забезпечувати росiйське вiйсько та форпости пiдводами (а то ще пiдводи драгуни беруть силою), i навiть прогонiв ?м не платять, чого нема? нiде в царствi Московському. Якщо ж хто намага?ться пiдводу не дати, того забивають у залiза й завдають до секвестру. Поскаржитися нема? кому, бо московитськi коменданти вiд укра?нцiв скарг не приймають, а спiйманi самоправцi-солдати до укра?нського суду не йдуть. Ки?вський губернатор i глухiвський комендант пишуть сво? промеморi?, наперекiр тим, що ?х вида? полкова старшина. Та ще в полках Стародубському та Переяславському давно нема? полковникiв i нема? дозволу обрати нових. Далi в промеморй писалося, що в Стародубський та Чернiгiвський полки набiгло дуже багато розкольникiв, i коменданти ?м потурають. Водночас з укра?нських полкiв слобiдськi бригадири забирають людей та садовлять на сво? землi, нахапали тих земель хтозна-скiльки й розоряють виводом полки укра?нськi. Гетьман просив вiдмiнити побори та дозволити й далi вести судовi справи за законами i звичаями предкiв. Листа переписали по-московському й вiддали в царську канцелярiю. Вiдповiдi довелося чекати довго. Вводячи новi побори, вiдмiняючи козацькi вольностi, цар щоразу посилався на Переяславськi статтi, пiдписанi Олексi?м Михайловичем та Богданом Хмельницьким, нахабно перебрiхуючи ?х та тлумачачи пункти на свiй розсуд i вигоду. Цього разу вiн знову посилався на них i перекручував ?х: "А в статтях i чолобитних як гетьмана Богдана Хмельницького, так i iнших по ньому будучих гетьманах написано iменно: перше - в яких великих мiстах будуть нашi во?води, в тих мiстах для судiв i розправи будуть урядники козачi, й судитися по тих правах, одначе якщо хтось того суду не визна? i захоче свою справу перенести до во?води, то во?водi розправу чинити на власний розсуд, для чого й судцю мати, який тi справи вершитиме правдою без тяганини, i все те на користь народу малоросiйського; друге - в тих пунктах написано, щоб у малоросiйських мiстах нашi урядники були достойнi, вони будуть пiдданими управлять i доходи всiлякi грошовi та хлiбнi забирати та вiддавати в нашу казну. Одначе оне? було упущено, невiдомо для чого, й чинилося супроти договору Богдана Хмельницького. Тож нинi ми указали чинити все, як визначено в згаданих Хмельницького договорах, де саме й написано, щоб бути пiд великоросiйським судом i управлiнням, щоби всьому малоросiйському народу всi неправi суди та всiлякi обтяженостi припиненi були". Цар перебрiхував й перекручував, бо знав - заперечити не одважаться. Скоропадський розгубився. Знову помчав гонець до Глухова; стривожений i стурбований не менше за гетьмана, Полуботок вiдшукав чорновi аркушi статтей Богданових, написав листа, в якому радив Скоропадському не пiддаватися. Поки складали нового листа царевi, гетьман ?здив за пiдмогою та порадою до графа Федора Апраксiна, до графа Петра Толстого та до Павла Ягужинського, генерал-прокурора, показував ?м статтi Хмельницького та грамоти самого Петра, одну року тисяча сiмсот шостого, другу писану пiзнiше, з Амстердама, де стверджувалися всi права козацькi - вольностi, суди i все iнше. Гетьман переконував, що новий царський указ розорить Укра?ну до решти й нiкому буде поле орати, нiкому захищати Укра?ну вiд турка та татарина. Толстой говорив ухильно, а Апраксiн та Ягужинський радили гетьману вiдстоювати сво? права. Через Ягужинського Скоропадський перепровадив чолобитну царевi. В нiй писалося: "Предки Вашо? iмператорсько? величностi указали на користь Малоросi? бути сво?му суду. За Богдана Хмельницького, коли Мала Росiя пiд Богом бережену предкiв Ваших вiчно? пам'ятi достойних державу пiддалася, й за iнших гетьманiв, таких суддiв i хлiбних та грошових поборiв в казну не було, оскiльки вiн, Богдан Хмельницький, при сво?х правах i порядках, зi всiм малоросiйським обох сторiн Днiпра народом в особливiм респектi i милостивiй протекцi? ?х величностi був утриманий, але вже пiсля смертi Богдана Хмельницького в написаних ним статтях вiдмiна учинилися за гетьманiв непостiйних - сина його Юрiя, а пiсля нього й Брюховецького, i тодi в нових договорах i про побори ?м було запропоновано; одначе пiсля зради Брюховецького, коли великий государ, цар i великий князь Олексiй Михайлович, блаженно? i достохвально? пам'ятi батько Вашо? величностi в колишню свою милiсть Малу Росiю прийняв, тодi Юрiя i Брюховецького статтi волею Його iмператорсько? величностi були вiдставленi, i встановленi давнiшi статтi Богдана Хмельницького, пiдтвердженi за Дем'яна Многогрiшного та Iвана Самойловича, до мого уряду гетьманського цi статтi непорушне дотримувалися, i Вашою iмператорською величнiстю при настановленнi мене на той уряд тi права та вольностi свято утвердженi були. I нинi вiд усього малоросiйського народу мого, з дiтьми й нащадками, просимо попереднi нашi права i порядки нам лишити. Вашо? iмператорсько? величностi вiрний i пiдданий раб зi всiм малоросiйським вiйськом i поспiльством пiдписав рукою власною Iван Скоропадський, травня 3, року 1722". Лист до царя повiз ре?нт вiйськово? канцелярi? Дмитро Володкiвський. Як вертався з Преображенського назад, його нагнав царський бомбардир i сповiстав, що увечерi цар "зволить вiдвiдати" гетьмана. Цар знову, як i торiк, цiлував гетьмана в голову, й банкетували, i вели вченi бесiди про Бога та Божу благодать, про всiлякi iншi високi речi, а також про туркiв, шведiв, Мазепу. Про листа - анiчичирк. Мовби й не було його зовсiм. Цар i далi волочив за собою старого гетьмана по банкетних залах, плавали вони також на галерi повз Кремль i стрiляли з гармат, гасали на конях по Преображенському, пили в князiв i генералiв, i скрiзь Петро демонстрував свою приязнь до гетьмана. Вiдтак вiд'?хав до Коломни, а гетьмановi, котрий збирався в дорогу, прислав останнiй пошанiвок, останню милiсть - указ, у якому писалося, що вiднинi на Укра?нi всi справи вершитиме не вiн, гетьман, а Малоросiйська колегiя: "Колегiя при вас, замiсть того, як постановлено з Хмельницьким, щоб верхнiй апеляцi? бути у во?вод великоросiйських". Це був смертний присуд Укра?нi, кiнець усiх ?? вольностей, свобод, чим жила й квiтувала стiльки лiт. Петро сповнив свiй давнiй ниций замiр. Старий гетьман прочитав указ, i йому потемнiло в очах. Вiн похитнувся, вхопився за серце й повалився на руки старшин. Скоропадський вже не очуняв. Лежав, втупивши очi в стелю, в кутиках його очей закам'янiло по сльозi. Так його й везли на Укра?ну - лежачого, обмертвiлого, байдужого до всього на свiтi. При ньому сидiв молодий канцелярист, гiлочкою вiдгонив мух вiд обличчя. У Глухiв при?хали двадцять другого червня, бiля мiських ворiт гетьмана, немов у наругу, зустрiчали Скорняков-Писар?в i генерал Бельцер, старшина товпилася оддалiк. Либонь, царськi круки волiли на власнi очi пересвiдчитись, що гетьман пряде на тонке, що нiчого вiн вже вдiяти не може. I всi вони хотiли швидше доповiсти про те царевi. Тиждень лежав Скоропадський у малих нових будинках свого ма?тку. Двадцять дев'ятого справили у Соборнiй церквi молебень на його одужання. Гетьмана принесли на ношах, ношi поставили навпроти царських врат. Соборний пiп правив молебень, пiвча спiвала жалiбно, Скоропадський лежав, i його погляд уже належав потойбiчним сферам, його обличчя страшенно зжовкло, нiс вигострився, на чолi срiблився пiт. Таке обличчя бува? тiльки в людей, до яких у серце влетiла смерть. Хтозна, про що думав гетьман, либонь, одне було вочевидь: життя йому стало осоружним, воно втратило для нього смисл, прогiркло й проржавiло - адже саме за його гетьманування Укра?на переставала бути Укра?ною. Вiн знав: коли б його не повалила на лiжко недуга, вiн також нiчого не зробив би, сприйняв би Малоросiйську колегiю в покорi, сливе, це було його останн? каяття. Вдавала заклопотанiсть, то схилялася над гетьманом, поправити лiжника, то випростовувалася дорiдним станом гетьманша, й телiпався в не? на ши? на шовковiй шворцi подарований царицею портрет оно?, гетьманша почепила його, аби всi бачили, що не тiльки гетьман, а й вона перебува? у високiй монаршiй милостi, тож нехай нiхто не дума?, що у випадку чого вдасться покривдити ??. Вона здавалася високою-високою, на ?? головi майже на сажень височiв парчевий, обшитий перлами надочiпник. Гетьманша скошувала колись знадливi, гемонсько гарнi, а тепер пригаслi очi, намагалася запам'ятати, в кого який вираз обличчя, хто суму? насправжки, а хто нудиться позiхаючи, в кого незабаром шукатиме прихильностi, а кого обiйде десятою дорогою. Першого липня Полуботок, а з ним i я та Борзакiвський при?хали до Глухова. Полковник був у селi Гамалi?вцi, там його й застала звiстка про повернення гетьмана. Вiн пiшов до ново? гетьманово? хати, яка ще виблискувала закипiлою живицею, ми лишилися на подвiр'?. Побрязкував позолоченим кiльцем прив'язаний до конов'язi Полуботкiв кiнь, скажене кричали сойки на тополi, що росла в кiнцi двору, мовби вiщували бiду. Одначе всi знали про не? й без вiщування. Полуботок винiс з гетьмансько? свiтлицi засмуту справжню, не вдавану, задуму глибоку. Мовчазний, значливий стояв посеред двору. До нього не зважувалися пiдiйти. Цвiли мальви, заглядали великими здивованими очима до свiтлицi гетьмана. Його не турбували болi, але життя вибiгало з нього, неначе вода з пробитого кулею вiдра. Метушилися лiкар драгунського полку Адам та анатомiст Полторацький, намагалися влити срiбною ложечкою гетьману в рота якiсь краплi, але вiн не мiг розтулити зуби. А розтуливши, прохрипiв: - Тестамент! Принесли тестамент, складений заздалегiдь, одразу по поверненнi з Москви, в ньому Скоропадський заповiдав дружинi та дiтям сво? власне майно, публiкував вiйськовий скарб, а також що кому лиша? пiсля себе; в тiм тестаментi просив царя утвердити гетьманом Павла Полуботка. Либонь, на останньому прузi Скоропадський розумiв: якщо ще хтось зможе опиратися навальнiй i пiдлiй, нелюдськiй налозi царя, то тiльки Полуботок. Гетьманiв пiдпис ствердили Савич, Жураковський, Андрiй Маркевич, останнiй, верткий i пронозливий, встиг пiдсунути пiд кволу, майже мертву руку гетьмана другу грамотку, якою лубенському полковнику даровано село Згурiвку та хутiр Куренський. Скоропадський, певно, не вiдав, що пiдпису?. Гетьман вiдiйшов о шостiй годинi. Ховали його з пишнотою i скорботою, бо ж розумiли, що ховають Укра?ну. Не був гетьман ?й справжнiм захисником та оборонцем, але любив ?? щирою любов'ю. Вiдспiвали його в церквi Святого Миколи - гетьманша зiмлiла бiля труни,- винесли нари з труною на соборний майдан, дужi козаки пiдняли на руках, аби востанн? побачив свою столицю, i вдарили на валу гармати, й фуркнули бiлi голуби з церковних бань, i посипалися в садах раннi грушi. I голуби, й грушi, i мальви за плотом - все те для гетьмана вже за межею. Любив вiн i мальви, й грушi в угорському винi, i ма?во корогов козацьких, гуркiт литаврiв. У Глуховi замайорiли для нього гетьманськi хоругви, тут прогуркотiли литаври. Шiстнадцять лiт тому. Тут все починалося, й здавалося, не буде йому кiнця. На цьому самому майданi, нехай i не вольними голосами, а по царевому велiнню, проголосили його гетьманом Укра?ни. На цьому самому мiсцi, де стоять мари, стояв стiл, i дяк Родостанов читав грамоту на гетьманство, а князь Федiр Долгорукий дав йому в руки клейноди. Скоропадський склав присягу, i так само гримiли гармати, i вiйсько йшло святковим кроком. Щоправда, людей на майданi тодi було небагато. На цьому ж майданi цар вустами Феофана Прокоповича прокляв антецесора Скоропадського - гетьмана Мазепу. I горiли тодi чорнi свiчки вздовж стiн соборно? Тро?цько? церкви, й одiтi в чорне попи,- ?х, пригрозивши смертною карою, зiгнали зi всi?? Укра?ни,- кричали анахтему Мазепi, далi було повiшено на шибеницi опудало Мазепи, ?пископ бив опудало жезлом у груда. Меншиков i Головкiн шматували грамоти на гетьманство та стрiчку ордена Андрiя Первозванного, яким був нагороджений гетьман, шматували люто, один перед одним, виявляючи свою рабську запопадливiсть, й штовхали ногами повiдрубуванi козачi голови - Чечеля, Герцика. А чорнi свiчки чадiли, а труби ревли гнусаво, й кров парувала на заковзаному пiдошвами льодку. Скоропадський розумiв, що та кров - укра?нська, й труби ревуть чорно не во славу ??, одначе й iнше почуття проймало його - вознесiння, возвеличення; iнакше б вiн не став гетьманом, iнакше б його не настановили на цей високий уряд. Навiть помри Мазепа, козаки сво?ю волею обрали б Полуботка, йому вiддавали найвищi почестi, його шанували найдужче, й треба вiддати належне Скоропадському - не став ворогом чернiгiвському полковнику, не намагався згладити його з свiту,- навпаки, тримався з ним рiвно, навiть запобiгав, рахувався з його думкою. Адже знав - то думка за ввесь народ. Ще й сам, коли по Мазепi зайшло на вибори гетьмана, радив до обрання молодого й валечного Полуботка, за що чернiгiвський полковник, жодного разу не сказавши того вголос, носив у серцi вдячнiсть. Чорнi мари вiд'?хали в Гамалi?вку - сiльце панi гетьманшi. Перед труною несли два прапори: бiлий та жовтий, i бунчук, i булаву золоту в самоцвiтах на оксамитових подушках. За труною йшли родичi й генеральна старшина. Я шукав очима Уляну, знав, що це негарно - дивитися на не? при трунi батька, й шукав,- i нарештi побачив: вона ступала помiж якихось тiток у чорному, також убрана у все чорне, менi заболiло серце, я пожалiв ??... I пожалiв себе. I зрозумiв, що не байдужа менi ?? доля, не байдужа вона сама. Толстой ступав у самому кiнцi старшинського гурту. За старшиною - полк при збро? - сотня за сотнею; йшли глухiвськi школи та цехи, ?хав конюший в чорному одiяннi, вели коней верхових в позолочених рондах i одного окремо - пiд чорною попоною. Шестеро коней пiд чорними попонами везли воза з вкритими килимом марами, на яких стояла оббита чорним оксамитом труна. Плакали срiбнi литаври, з яких аж до землi звiшувалися шитi золотом по зеленому оксамиту чепраки. Плакала генеральна старшина, плакали полковники, адже ховали хоч i не валечного, але доброго, м'якосердого чоловiка, й лякала ?х грiзна невiдомiсть попереду. Мовби на пiдтвердження цього, пiд самою Гамалi?вкою вдарила гроза з громовицею та градом, блискавицi шугали понад самими головами людей, харапудилися конi, верещали жiнки. Труну накрили вiком, i великi бiлi градини барабанили по нiй. Все це - в чистому полi, й блискавиця мелькала, наче небесна коса, прихиляючи смертних людей до само? землi. Жiнки, малеча кинулися пiд верби, чоловiки вели далi траурне шестя, стьобанi дощем, битi громом, паленi блискавицями. Гетьмана поховали в церквi жiночого монастиря. * * * Справивши поминки, старшина написала царевi листа, в якому просила дозволу обрати нового гетьмана, листа повiз царю пiд Дербент Ханенко, але з вiдповiддю не повернувся, його затримано там до кiнця лiтньо? вiйськово? кампанi?. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський. Написали також унiверсал до народу, в якому оповiщали про трагiчну подiю i велiли всiм жити в споко? та покорi владi. Коли справа дiйшла до пiдписування унiверсалу, першому подали перо Полуботку, й вiн поклав пiдпис - "чернiгiвський полковник". Старшина просила, аби вiн пiдписався "наказний гетьман". Полуботок вiдмовився. Серед старшини сталося замiшання. Нiхто не знав - справдi Полуботок не хоче того звання чи набива? собi цiну. Либонь, справдi. Доки вiн заступав гетьмана, який найдовався в Москвi, то була одна.. справа... Але тепер... Це означатиме-ступити крок до справжнього гетьманського уряду. А якщо той уряд не збудеться? А основне: нинi такий непевний час. Непевнiший нiж будь-коли. Упасти ганчiркою до нiг президента Малоросiйсько? колегi? - ганьба на всi вiки. Стати супроти - можна втратити життя. Це розумiли всi, а найперше Данило Апостол, так би мовити, другий найбiльший пошукувач булави. Прагнув ?? спрагло, жаско, до болю. В'?дався в не? сво?м ?диним оком, аж сльоза викочувалася на щоку. I тут, на радi, були в нього прихильники, готовi закричати по першому покиву: "Апостоловi булаву! Валечний козак!, Одначе бачили, як одводить погляд Апостол, мовчали. Мовчанка бува? грiзнiшою за гарматнi стрiли. Похилили старшини голови, думали. Думали водне: доля велить ?м змагатися за права та вольносi свого народу, а зробити нинi це може тiльки одна людина - чернiгiвський полковник. Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед одного, а стримано, настiйливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував власну долю й долю Укра?ни. Мабуть, жодну битву не обмислював так. На обличчi - анi риски, з яко? б угадати, про що дума?. Зосереджений, владний, розсудливий. Якщо брав щось на сво? плечi, то вже не скидав з них навiть порошини. Але тут - вантаж особливий. - Не прагну я цього уряду,- мовив. - Зна?мо, розумi?мо,- заговорили старшини.- Але розмисли i уваж: нема? нiкого iншого, кому можна дати до рук булаву. Iстину речемо. - А вiда?те, нащо ?? да?те? - Нараз пiдвiв голову, намагаючись заглянути кожному в очi.- На яку факцiю? Тiльки тро? чи четверо вiдвели очi. - Вiда?мо. Стоятимемо в пiдмогу. Сповнимо всi тво? велiння, - Вiрю, й через це сповняю ваше прохання,- сказав по довгому розмислу.- Тiльки ж... Щоб у помiч стояли твердо. Будете стояти в помiч? Iнакше... Вiдаю, не принесе ся булава нинi нiкому нi шани, нi ма?тностей, нi задоволення... А принесе... клопiт великий, а може, й щось гiрше. - Будемо стояти в помiч,- загули старшини. Не було по тому банкету нi великого, нi малого. Мовчки розiйшлися старшини по домiвках та по за?жджих дворах, корчмах, де хто став посто?м, понесли в серцях велику тривогу. Старшина написала в Сенат про свiй вибiр. Сенат вибiр старшини ствердив указом. Вiд царя звiсток не було. При?хав звiдти значковий товариш Дем'яненко, вiн про ту справу не знав, а оповiв, що помiж Тереком i Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом. Добували ту землю полки Миргородський, Прилуцький i Ки?вський, i лишилося там козакiв менше половини, назвав також глухiвчан, хто погинув у тих спекотних степах. I стояли плач та лемент по мiсту, й вiдспiвували у церквi Святого Миколи тих побитих, несли мари порожнi, чорним сукном засланi, а на марах вiнки барвiнковi - за кожного убiенного по вiнковi. У церквi читали требник, читали так, немов мертвий лежить тут, на марах, тiльки не читали молитви на вiдпуск грiхiв. Настали жаркi лiтнi днi. В мiстi панувала притлумленiсть, яка iнколи змiнювалась спалахами чи то одчаю, чи то радостi. Щось нез'ясненне, невидиме витало над мiстом, над усiма головами, щось визрiвало, чи то в небi, чи то на землi, а що, ми не знали. Одначе по кiлькох днях надiйшли певнi вiдомостi про Малоросiйську колегiю та про те, для яких справ та колегiя укладена. Привiз ?х срiбнянський сотник Антон Троцина, котрий колись був пiвчим у царiвни Софi? Олексi?вни, вiв перший голос, мав вельми компанiйську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далi пропив голос i вернувся на Укра?ну. Обережний Скоропадський частенько посилав його в Москву та Пiтер, буцiм за якимось припасом, насправдi ж вивiдати, смаленим чи жареним пахне в пiвнiчних столицях i в який бiк повалу? дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок весело та легко й привозив найточнiшi вiстi. Нинi вiн привiз ?х з власного ранкору, й були вони вкрай невтiшнi. Префект колегi? генерал Вельямiнов уже ви?хав на Укра?ну, ?де вiн з повноважними iнструкцiями царя. У тих iнструкцiях найперше указано, що колегiю запроваджено для управлiння судiв, i якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд, вiйськову канцелярiю, на ратушнi суди, то одразу брати позов до дiла в колегiю i самим рiшення чинити по сво?му регламенту. Далi Петро наказав, щоб включили в розкладку на постiй росiйського вiйська двори всiх укра?нцiв - у мiстах i селах, слободах i хуторах, аж до гетьманського включно, i монастирi також, i збором грошовим та iншим вiднинi вiдати назначеним колегi?ю людям, а збiр той ма? йти не на укра?нське вiйсько, увесь, без решти, в царську скарбницю. Майже одночасно надiйшла з Пiтера промеморiя про ту колегiю, писана на Полуботка. "Пон?же сього iюля 11 дня по донесеннi вашому iз Глухова вiсть учинилася, що сього iюля, З дня, вiрний нам пiдданий гетьман Iван Iллiч Скоропадський волею Божою помер. Наша iмператорська величнiсть вказав Малою Росi?ю до обрання другого гетьмана вiдати i управлiння нею чинити за законами малоросiйського народу, вам, пiдданому нашому полковнику i генеральнiй старшинi всiй, одначе в усiх справах i рiшеннях, стосовних Мало? Росi?, мати зношення й повiдомляти повноваженого для охорони народу малоросiйського бригадира нашого Вельямiнова i як ви сiю Нашо? iмператорсько? величностi грамоту отрима?те, то вам чинити по вищенаписаному указу, i в якому числi грамота отримана буде, про те нам в урядовий Сенат писати, i Нашо? iмператорсько? величностi бригадиру Вельямiнову те саме буде указано. Писано в Москвi, лiта 1722, iюля 11 дня. Кавалер граф Головкiн, граф Брюс, граф Iван Мусiн-Пушкiн, барон Петро Шафiров князь Григорiй Долгоруков, граф Андрiй Матве?в князь Дмитро Голiцин, обер-секретар Iван Позняков". Мiцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричi - в полки, й собi копiю вчинив. Переписував ?? з iншими канцеляристами, бо надiслана була в усi полки. Кажуть: просiть, i вам воздасться. Я не просив а воздалося: стараннями сво?ми, акуратнiстю, звернув я на себе увагу старших канцеляристiв i самого управителя канцелярi?, й менi давали переписувати набiло важливi папери, а також давали деякi справи до розгляду. Вiстимо всiм: менше будеш знати, краще будеш спати, одначе загомонiли всi про ту грамотку, тулили ?? в одне з оповiддю Троцини м не могли стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж. правда. Тулила тi двi звiстки й купка канцеляристiв у садку бiля одноповерхового будиночка на Дергачiвськiй вулицi. У тому будиночку жив полковник Полуботок, i там часто збиралися тi, хто при?хав з полковником з Чернiгова. Тулив тi половинки докупи й я i не мiг стулити. У мене не було нi землi, нi волiв, якi мiг би обiкласти податками цар, але щось у менi гiрко ображалося на тi штаби, якi збирався запровадити при?жджий генерал, щось опиралося. Я не все розумiв i просив Господа, аби очистив мою душу i осiнив мене, послав розумiння того, що вiдбувалося. Й просив не полишати наш край. Вiн розiп'явся на хрестi за всiх, а найперше за нас, покiрних йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гiршi за iншi народи, думав, чому ма?мо увесь вiк коритися комусь i виконувати велiння чужих державцiв? Чому це чужий чобiт ма? заносити в нашу хату свiй бруд? Ми всi народженi рiвними перед Ним, i ма?мо жити, як рiвнi. У цi днi у нас, канцеляристiв, було дуже багато клопоту. Ще тодi, як Скоропадський ?здив до Москви i його заступав Полуботок, почав вiн наводити лад у судах наших. Вони, на мiй розмисл, праведнi, й судили в них по справедливостi, одначе, як це бува? скрiзь, деякi судцi вели тi справи лiнькувато, через пень колоду, а траплялися й такi, що обходили закони кривими стежками. Полуботок видав унiверсал, за яким суди мали провадитеся в певнi днi тижня: понедiлок, середу та п'ятницю, аби всi люди наперед знали про це, аби не дармували часу. На полковому судi вводилася в обов'язок присутнiсть полковнику, суддi, обозному, писарю, двом осавулам, двом хорунжим, значковим товаришам; рiшення суду стверджувалося притискам печатi. Й увiв до Генерального суду четверо асесорiв - Пiроцького, Тарасевича, Уманця та Чуйкевича,- асесорами призначалися по черзi бунчуковi товаришi, й тепер суд мiг брати до розгляду значно бiльше справ, нiж ранiше, а також проводити розгляд скарг, якщо генеральний суддя у вiд'?здi або хворий. Посполитим надавалося право позову козакiв i старшин, простим безма?тним людям - ма?тних, суд став вiдкритим для всiх. Тiльки нинi, по лiтах, дiйшов я повного розумiння, що такого суду нi до того, нi пiсля не було бiльше нiде в свiти По сотенних мiстечках i селах також мали засiдати в судах по кiлька осiб, й обов'язково сотник, отаман або бурмiстр, й судили лише в урядових мiсцях, а не вдома в урядовцiв або в шинку. Суддям вводилося в обов'язок стежити, щоби державцi не вигадували нових поборiв й вдовольнилися тим датком, який встановлено за попереднiх гетьманiв. Ми переписували унiверсал i разом з стойчиками розвозили по полках та сотнях. I чинив полковник суд сам, справедливо та по закону, iншим у приклад. I списав я з його слiв унiверсал до всiх, кому про те вiдати належить: полковникам, сотникам i отаманам, вiйтам, а також хто торговим промислом займа?ться, про те, що багато людей з закордону - Польщi, Литви та Московi? ?дуть у мiста та села Укра?ни, скуповують всiляку пашню на пiдряди й оную пашню вивозять за кордон, нашi ж обивателi й убогi? люди iз-за непомiрне зрослих цiн не можуть i для прожитку свого того хлiба докупитися, отож обози тi заграничнi не пускати а цiни на хлiб не пiднiмати. Оний указ було надiслано в полк Стародубський, а далi ще в кiлька полкiв. Й ще кiлькоро унiверсалiв видав Полуботок в тi днi, запобiгаючи лиховi, яке насувалося. * * * Двадцять першого липня до Глухова при?хав Вельямiнов. З прокурорами, охороною, писарями, податковими комiсарами. Шiсть офiцерiв - помiчникiв, шiсть майорiв iз росiйських полкiв, що стояли на Укра?нi, також з'?халися до Глухова. Пiд свою резиденцiю колегiя зайняла дiм купця Романенка на Веригiнi. Хоч про при?зд Вельямiнова вже знали, звiстка, що генерал пiд'?жджа? до Сваркова, побiгла по гетьманськiй столицi, як вогонь по пороховiй трубцi. Полуботок на той час був у Савича, туди прийшли Чарниш, Жураковський, Лизогуб, Миклашевський, кiлька бунчукових, глухiвський сотник Мануйлович, а також Якiв Маркович, котрий часто гостював у тестя. Загомонiли, засперечалися: зустрiчати небажаного гостя чи не зустрiчати, бiльшiсть старшини стояли на тому - не зустрiчати. Якiв Маркович, чорнявий, верткий, хоч i наймолодший за вiком i чином, й, либонь, за козацькою регулою мав би сидiти в кутку, зблиснув волоокими, каштановими очима: - Не пустити його в Глухiв. Замкнути ворота й не пустити! Нехай ночу? в полi. - Вiн об'?де довкола Глухова i переправиться через Есмань на човнi,- обiзвався Жураковський. - Нехай переправля?ться, нехай зна?, як ми його чека?мо,- гарячкував Якiв. Але Полуботок розсудив iнакше. - Не гоже нам так чинити. Ма?мо доходити порозумiння. Не зна?мо, який вiн чоловiк, ?де за власною волею чи з принуки. Та й все таки - гiсть. Зустрiнуть його Савич, Жураковський, Мануйлович i бурмiстр наш. Зустрiчайте по чину, гостинно та без лакейства. Увечерi я молився в церквi, аби прийшов до злагоди той генерал з нашою старшиною. Молитва чомусь не йшла на душу, й заважав дячок, певно, вiн оддав у заставу псалтир, читав кафiсму по пам'ятi, збивався, мекав, бекав, псував святу молитву. Я вийшов на вулицю. Сонце сiдало за садками передмiстя, зелено-жовте, в коронi, в мiстi стояла вечорова тиша, либонь, нiчого в ньому не змiнилося. Я пройшов за браму аж до греблi, став на ?? краю. По той бiк бiлiли хати Веригiна, обсипанi золотом сонця, сяяли банi церкви Богородицi Рiздва. Хлюпотiв колесами млин, глухiвчани кажуть, що пiд ним живе песиголовець з одним оком, вночi вiн виходить на греблю й ляка? запiзнiлих перехожих. Але нинi песиголовець, либонь, ще спав. Галасували хлопчаки, хльоскали батiжками з конопель, "пасли" жаб попiд греблею. Найменшенький, у великому, що раз по раз насовувався йому на лоба, брилику, фуркав хургалом з кiсток. Але щось менi вiщувало, що таких тихих днiв лишилося небагато. Повечерявши хлiбом та в'яленою чехонею, лiг спати. Наступного дня Полуботок пiшов привiтати Вельямiнова. Йому радили не йти, нехай Вельямiнов першим оддасть вiзиту, але гетьман на те вiдказав: - Ми люди не гордi. Та й, може, вiн не зна? наших законiв гостинностi... I пiшов, узявши з собою Савича та Жураковського. Вельямiнов не вийшов нi до ворiт, нi навiть на порiг, чекав на гетьмана в просторiй свiтлицi, де ще висiли укра?нськi образи, тiльки рушники з них вже були познiманi. В свiтлицi був i прокурор Хрущов, що при?хав з ним. Вельямiнов - чоловiк середнiх лiт, середнього зросту, з головою, посадженою просто на плечi, високим лобом, загнутим носом та важким, прямим пiдборiддям - те важке, нiби сокирою тесане, пiдборiддя робило його обличчя непривiтним, непривiтностi додавали й очi - круглi, наче гудзики, загнанi вглиб,- зустрiв козацьких старшин понуро. Сидiв за столом набурмосений, бундючний. Либонь, так порiшив од першого разу, од першо? митi - стати над полковником, над гетьманом, над усiма, повелiвати, правити, примушувати. Не шукати злагоди, порозумiння, а наказувати. Холодно привiтався, покивом руки запросив сiдати. Хрущов, натоптуватий тiлистий чоловiк, поглянув на нього й також зiгнав з обличчя усмiшку. Полуботок запитав, як генераловi ?халося, як ма?ться-здоровиться, Вельямiнов вiдповiв: "Харашо". Гетьман ще запитав, чи зручно ?м на цьому обiйстi, чи не потребують чого. Вельямiнов знову вiдказав: "Харашо" ? "Нiчего не нужно". Неначе вiдрубав. Схитнув головою, i свiтла, в кудельках, перука скинулася двома хвостами на зеленому мундирi. Мовляв, ви - самi по собi, ми - самi по собi, що буде потрiбно - стребу?мо. На таке старшини не сподiвалися. Пам'ятали, як гостинно ?х приймали вельможi в Москвi - князi та графини Вельямiнов також сунувся в товпi вельмож, аби поручкатися з укра?нським панством, не могли скласти з'яснення на те. Отже... розмир з першого кроку? Чому? Таке ма? повелiння? Пiдiгнути, пiдломити, пiдгорнути пiд себе? Управляти одноосiбно, не радячись? Запала непри?мна мовчанка, Старшини перезирнулися, i щось невидиме, крихке, полохке повисло в повiтрi - кресони кресалом - станеться вибух. Йорзнувшись на лавi, Савич запросив усiх до себе на обiд, але Вельямiнов сказав: - Ми уже покушалi. Старшини попрощалися й пiшли. Почувалися нiяково. Савич висловив здогад, що генерал натомився, а може, щось попсувало йому настрiй, щось йому наговорено по дорозi до Глухова, але й сам не повiрив у те. Савич i Жураковський бiдкалися. Полуботок крокував по довгiй, з мостом посерединi греблi до ворiт мовчки. Вiн щось думав, думав важко. Кинув лише: - Губернiя! Нiхто не зрозумiв, що хотiв сказати, запитували поглядами, але вiн не вiдповiв. Либонь, означало: вiднинi ми не козацька держава, не нарiд, а губернiя Московi?. Пообiдали в Савича, довго не розходилися. Наступний день минув спокiйно, а в середу в Глухiв прибiг змиленим конем осавул витемлянско? сотнi й подав гетьману цидулу, пiдписану Вельямiновим (мабуть, генерал пустив ?? ще з дороги): "За скаргою жителiв села Витемлi на свого державця сотника Голецького, останнiй ма? були в Глуховi, в Малоросiйськiй колегi? негайно". Полуботок довго вдивлявся в ту цидулу, по тому сказав осавулу: - ?дь у Витемлi. Голецького, якщо буде треба покличемо самi. Отже камiнь кинуто. Невеличкий камiнець, з вiдстанi. Кинуто в перший день, на випробування. Гетьман наказав покликати Чарниша. Коли той прийшов, показав цидулу й сказав: - Колегiя може приймати скарги тiльки по апеляцi? на дозвiл полкових i генерального судiв. Жителi села Витемлi самi позову не подавали, через те ми не зна?мо, за якою ?хньою скаргою ма?мо викликати Голецького, отож пошли когось, нехай дознають, на що скаржаться, тодi ми викличемо Голецького i розсудимо ?х у судi Генеральному. Увiдом об тiм i Вельямiнова.- Помовчав i додав: - I напиши унiверсал вад мене в усi полки; напиши так: по смертi гетьмана за грамотою з Сенату, управлiння наших справ тримаю я, полковник чернiгiвський, i через те якщо хтось на когось ма? подати апеляцiю або якусь iншу скаргу, то повинен звертатися до мене й вимагати гiд мене рiшення. Унiверсал було написано. Голецький до Вельямiнова не по?хав. ...Стояли погожi днi дозрiлого лiта. Вишнi бризкали з-за плотiв червоними iскрами, осипалися пiвонi? в палiсадниках, молодi голуби перекидалися в голубiй блакитi. Здавалося, i весь людський свiт купа?ться в Божiй благодатi, одначе вiн принишк, зача?вся. Кiлька днiв пiсля витемлянсько? справи обидвi сторони розсилали реляцi? - гетьман унiверсали, Вельямiнов (вiд iменi царя) - укази. В тих указах генерал писав, аби всi, хто невдоволений рiшеннями судiй Генерального, полкових та сотенних, хто хоче на кого позивати, йшли в Малоросiйську колегiю, там вони знайдуть справедливiсть. Козаки та посполитi до Малоросiйсько? колегi? не поспiшали. Козацькi суди, особливо Генеральний, де засiдали асесори, розглядали справи пильно, без тяганини. Вельямiнов нервувався, закипав злiстю - його облеснi листи мали успiх дуже малий. До того ж гетьман надiслав ще одного унiверсала, в якому вказував, що розглядати позови мають право тiльки укра?нськi суди. Оскiльки ж Вельямiнов i цар посилалися на статтi Хмельницького, Полуботок попросив Сенат розшукати давню угоду. Але чи шашiль ?? струбив, чи мишi з'?ли, чи спалили спритнi стряпчi малоросiйського приказу - знайти ?? ж вдалося. Тодi покликали старих козакiв, якi мали пам'ятати угоду Переяславську, вони в один голос стверджували, що про суди та про побори, аби йшли вiд московсько? сторони, в статтях не сказано. Врештi взяли чорновi аркушi статей Хмельницького i статтi Скоропадського, писанi при вступi на гетьманство, затвердженi царем Петром, i переписали ?х та вiднесли до Малоросiйсько? колегi?. Стаття п'ята не лишала нiяких сумнiвiв: "...Панове во?води, якi по давнiх президiях залишаються, аби до жодних порядкiв i справ полкових та мiських стосункiв не мали й замкiв полкових i людей малоросiйських собi на службу не брали, так i те, аби мiсцевим людям i самi собi в справах, що приключаться, управи без нашо? старшини не чинили. Гарнiзонiв нових по мiстах малоросiйських тепер, коди супротивника подолано, у вiтчизнi нашiй не ставити". Вiдповiдно цього пункту цар написав: "Во?водам, якi перебувають в Укра?нi, за давнiм звича?м, указом його царсько? пресвiтло? величностi пiдтверджено, аби людьми малоросiйського народу не цiкавились i прав ?хнiх та вольностей не порушували, i в суди та розправи ?хнi не втручалися, й до кого з малоросiйських людей у кого справа буде, з дозволу тих мiст полковникiв i старшини по справедливостi й правах ?хнiх чинити". У пунктi першому стати Скоропадського вiд Укра?ни писано: "...при обраннi й настановленнi мене на гетьмана в Глуховi обiцяти ствердити i оберiгати нашi вiйськовi вольностi, права й порядки нашi, якi були вiд пресвiтлих самодержавцiв Великоросiйських государств всьому вiйську данi й ствердженi". На березi навпроти цього пункту Петро написав: "Права i вольностi i порядки вiйськовi вiд попереднiх великих государiв царiв Всеросiйських i вiд мо?? царсько? величностi попереднiм гетьманам в статтях начертанi i особливо на якi вказав гетьман Богдан Хмельницький з малоросiйським народом в грамотi сво?й, за пiдписом сво?? монаршо? руки при настановленнi пана гетьмана в Глуховi на гетьмана уряду генерального вже пiдтвердив, i онiнинi пiдтверджую i обiцяю непорушне дотримуватися ?х по милостi мо?й монаршiй. 1709 року, iюля 17 дня". I ще один напис нижче: "Малоросiйський народ вiддавна милостi царсько? величностi мав i нинi ма? всi привiле? та вольностi й свободи паче всiх iнших народiв. Про це мiцний наказ учинено". Нинi цар вiдрiкався вiд власних слiв, брехав, як останнiй захланний писарчук поганенько? сiльсько? управи. Перебрiхував Хмельницького, перебрiхував власнi статтi, пiдписанi власною рукою. Старшини звiряли статтi, похитували головами. Списавши на окремi аркушi, послали в Сенат, а також понесли в колегiю. Понiс сам Полуботок. З ним були Жураковський i Чарниш, а також Биковський, котрий переписував статтi. У Вельямiнова застали полковникiв росiйських полкiв Кошел?ва та Ушакова, а також майора Лихар?ва. Полуботок розiклав на широкому столi папери й попросив, аби прочитали написане. Взявся читати Ушаков, у нього був густий бас, полковник гудiв, наче дзвiн. Вельямiнов слухав удавано байдуже i вдавано неуважно дивився в вiкно. Але по скритих в очах жовтих iскорках, настовбурчених вухах було видно, що драту?ться. Коли Ушаков скiнчив читати. Полуботок сказав: - Може, вам незнайомi цi статтi, вони ствердженi й освяченi високими царськими клятвами. Тепер цi статтi порушуються. Ушаков i Кошел?в знiяковiли, статтi справили на них враження, Вельямiнов пiдвiвся й проскрипiв високими блискучими чобiтьми до дверей та назад. Уникав Полуботкового погляду. - Онi? статтi писанi старим штилем. Якщо розглядати з одного боку, то зда?ться, що так, а з iншого - нi. Iнтереси держави i час вимагають насамперед взяти до уваги останн?. - Час? Вiн тихий нинi. З шведами укладено Нiштадтський мир,- сказав Полуботок. - Що ми зна?мо про час? Що ми зна?мо про неприятеля? - крутiйствував Вельямiнов.Про те вiда? тiльки iмператор.- Жовтi кiльця перуки - невiдь чи?? дiвки волосся, зрiзане з живо? чи з мертво?,- звивалися на зеленому мундирi. Генерал каламутив словами, оговталися й полковники, стали на пiдпряжку. Вискакували один поперед одного, тлумачили статтi навиворiт, захищали неправе дiло. А що воно таки неправе, й це бачили вочевидь, сердилися, галасували. Полуботок говорив спокiйно й однак наступав. Сперечалися до обiду, нi до яко? згоди не дiйшли, та й не могли дiйти. Гетьман це розумiв. Розiйшлися, обмiнявшись на прощання дошкульними словами. Наступного дня були сороковини по Скоропадському. Зiйшлися вся генеральна старшина, полковники, родичi покiйного. Ледве розмiстилися в трьох хатах. Полуботок порадив запросити й Вельямiнова з прокурорами. Вiн таки не хотiв розмиру, не хотiв вiйни. Вельямiнов розумiв, що вiдмовлятися йому не випада?, вiдмова виставить його у лихому свiтлi; сидiв в однiй свiтлицi з Полуботком, прокурори банкетували в iншiй, з мiською старшиною. Анастасiя Маркiвна пильнувала, аби було всього в однаковому достатку. Горiлка була мiцна, меди солодкi, дво? прокурорiв сп'янiли, i ?х довелося одвозити на возi. По поминальнiй учтi опечатали гетьманськi клейноди, скриню вiднесли до Генерально? канцелярi?. Незабаром настало свято Преображення Господнього, в Глуховi це було храмове свято, за давньою регулою, обiд давав гетьман, i Полуботок знову запросив генерала з його свитою. Вони ще якийсь час вiддавали один одному гостину: Полтавська вiкторiя - банкет у Вельямiнова, свято Успення - в Полуботка, тезоiменини iмператрицi - у Вельямiнова, храм Рiздва Богородицi - в Полуботка. Все те йшло з руки гетьмана, вiн знав гаразд, що злагода найперше знаходить людей за святим хлiбом. Вельямiнов жував укра?нський хлiб i думав свою - цареву - московитську думу. На початку серпня гетьман гостював у зятя в Лубнах. Вiн взяв з собою й мене. Якiв Маркович жив при батьковi, який на той час найдовався у Дербентському походi. Обiйстя Марковичiв над Сулою - розкiшне, з нього видно все Засулля - широкi луки й лiси, оповитi голубим серпанком. Понад Сулою великий сад i город, таких городiв я, либонь, бiльше нiколи не бачив. Гарбузи вилися по плотах, по тичинах, по деревах, на баштанi кавуни, неначе велетенськi казани, мак стiною, огiрки та цибуля й квасоля на тичинах, а понад самою водою коноплi, як лiс. Пiд конопляними хащами зустрiвся я з Оленкою. Вона пильно поглянула на мене, i я зрозумiв, що Оленка не зна?, що дi?ться в мо?му серцi. Бо зачiпала жартами й збиткувалася, а я не мiг вiдгадати чому. Я живу з молитвою про Уляну в серцi, нащо я ?й i чого ?й вiд мене треба? У не? багатство, в не? удатний чоловiк... Я тратився й ладен був утекти в коноплi, сердився. Якiв приймав високоповажаного тестя щедро, сердечне й водночас поштиво, шанобливо, й виходило це в нього просто та гарно. "Батечку, батечку,- за кожним словом,- а йдiть-но сюди, подивiться на нашу спальню нову, бiлу, купив за сорок три золотi, йдiть-но сюди, погляньте на цибулю, тако? нема? нiде в свiтi, аглицька, привiз купець заморський, вiзьмiть ось цю книжку: "Правдива новина i жахлива iсторiя, випадок з нашестям вiдьом i диявола в мiстi Дiнбурзi...", книга дуже стара, по-нiмецькому писана..." А що обо? знали ще й по-латинi, й по-польському, кохалися в книгах, Оленцi не одразу вдавалося вiдiрвати ?х вiд тих книг до обiду. Показував Якiв гостям зброю: кованi срiблом булдимки та флiнти, й карабiни простi, пiстолi в золотiй оправi, водив не двору господарському, де вози та плуги, i сохи воловi, цiлиннi, i якось так розповiдав, що всiм було цiкаво, хоч бачили той реманент сотнi разiв. Особливо впивався збро?ю, то була поезiя, а не зброя, надто мисливська - нiмецькi та французькi рушницi з найкращо? сталi, iнкрустованi золотом, з неймовiрно точним бо?м. Сподобалися рушницi гетьману, i Якiв подарував йому одну, найкращу. "Батечку, батечку",- слова перекочувалися у нього в ротi, неначе горiшки, на суворому обличчi гетьмана раз по раз яснiла усмiшка. В тiсному колi, за столом, саме Якiв давав напрямок розмовi. Наводив усiлякi приклади з давньо? та недавньо? iсторi? й казав, що вольним людям краще померти, анiж схилитися в чужоземне ярмо. Казав багатозначно, поблискуючи очима, рiшуче струшував головою, i чорнi кучерi злiтали вороновим крилом. А тодi враз перекидався на жарти, дотепно перекривляв старого приходського дячка, показував, як той вчить грамоти: ста? перед школярами, випрямиться - "Ферть", руки вгору - "Пси", опустить - "Ща", й учнi завчають те, й потiм, навiть у церквi, як трапиться ?м у псалтирi, скажiмо "пси", скидають руки догори, а миряни нiчого не розумiють, дивуються. Гостi смiялися, смiявся Полуботок. А далi розпитував про полковий уряд, про полк. Я чомусь не мiг уявити Якова на полковницькому урядi, а вiн вже правив цей уряд другий рiк, минулого року батько ходив на Ладогу й теж лишав його замiсть себе. Щоправда, козаки ремствували, казали - надто молодий, позаочi називали "новохрещеним жидом". Диво, Андрiя Марковича жидом не називали, хоч у його жилах текло жидiвсько? кровi вдвiчi бiльше, нiж у Якововiй. Напакував Якiв тестевi гостiнцiв - цiлого глабчастого воза заставили бутлями, барилами, корзинами,- мовляв, гетьман живе не вдома, свого справжнього дому в Глуховi те ма? i припас йому знадобиться. Все розумiв Якiв, все бачив наперед оком свого розуму. Вiн i в Глухiв частi присилки тестю робив, то пару огарiв та журавлiв, то дiжечку патоки, то яблук раннiх, то воску кiлька кругiв, то гарнець вина полинного. Над Сулою вiд гетьмана одступала темна хмара, чоло його прояснiло. Але вернулися в Глухiв, й знову туча закрила небо. Я спостерiгав ??, i шепотiлися ми з мо?м новим товаришем Iльком Диким, трохи молодшим од мене парубком, також канцеляристом гетьмансько? канцелярi?. Потоваришував я з Iльком мiцно. Ми навiть замешкали в одному кутку куреня. Молодiсть, вона безпечна. Адже Iлько хворiв на сухоти, i я мiг захворiти вiд нього. Але те мене тодi не страхало. Ми спали поруч, ?ли з однi?? миски, пили з одного корця. Iлько - спалахливий парубок, трохи гоноровитий, жвавий, трохи хитруватий, одначе хитрував якось так, що я на нього не ображався. Обличчям тонкий, з гострим, дзюбкою, носом, на щоках, коли хвилювався, проступали червонi пiвонi?. Може, то вже були пiвонi? сухотнi, не знаю. Вiн надзвичайно гарно грав у дами, й приохотив до тi?? гри мене, i вмiв грати в карти, й знав безлiч всiляких бувальщин. Та все ж iнодi його очi ставали затуманеними, печальними, либонь, прозирав у глибiнь свого майбуття й бачив близьке дно. Я жалiв Iлька, iнодi, на самотi, думаючи про нього, менi на очi наверталися сльози, я взагалi страшенно жалiсливий, шкодую старцiв, i сирiт, i котiв та собак бездомних. Розлучившись на довгий час з кимось, з ким водив дружбу, не знаходжу собi мiсця, груди менi стиска? туга, i така там сто?ть печаль, що сльози самi навертаються на очi. Я знаю, що це погано, навiть смiшно, надто для парубка, але такий вже ?. Свою щемливiсть старанно приховую вiд усiх, та не завжди це вда?ться. Он i Iлько iнодi потiша?ться надi мною. Але тiльки вряди-годи. Вiн i кабешний, i законозистий, але й тямковитий. Де тiльки збереться кiлька канцеляристiв або старший на розмову, вже вiн там. Слуха?, як хороший школяр, а тодi дiлиться зi мною почутим. Вчора розповiв, що пiдслухав розмову Полуботка з Жураковським. Буцiмто Полуботок сказав: "Це царство пожиратиме сусiдiв, доки не подавиться. Воно тичеться в усi боки, скрiзь прогриза? дiри, всюди просову? свою лапу, нехту? людськi закони й звича? i раху?ться лише з мiцним кулаком, а бiльше нi з чим". - Як ти вважа?ш, про яке царство вiн казав? - запитав Iлько. - Як то про яке? - здивувався я.- Невже не здогадався? Про Московiю. Продерлися до одного моря, до другого, лiзуть до третього. Ну нащо б ?й ота Персiя, отой Дербент? Перси Московi? не чiпають, живуть собi. - Та ба, а я й не здогадався,- почухав потилицю Iлько. Позавчора ми з Iльком понесли вiд Полуботка якусь Цидулу Якову (Iлько завше набива?ться менi в пiдпомiчники), Якова не застали, цидулу передали Оленцi. Вона сидiла на ганку в люстриновiй шнурiвцi, розвитiй на грудях керсетцi, на головi в не? поблискував парчевий кораблик, тримала на руках руду кицьку з синiм бантом на ши?, гладила ??, й Iлько розкрив рота та забув його закрити. За ворiтьми ж спустив з припону язика: - Ге, яка краля. Та ще й замiжня - за полковниченком. Даремно, Iване, смалиш халявки... - Плетеш ти лико, Iльку. Вона замiжня жiнка. Та ще й моя двоюрiдна... - Кажи, кажи... Дивився на не?, як кiт на синицю. - То ти розтулив рота та й забув затулити. - Атож, ласий шматочок... Куснув би. - Не встид тобi... Цур, дурню. На всi подальшi Iльковi гаки про дiвчат та молодиць я не вiдповiдав. Радiв тiльки, що не зна? нiчого про мо? справжнi сердечнi болi. Та й було нам в тi днi про вiщо говорити, чим турбуватися, опрiч дiвчат. Малоросiйська колегiя працювала день i нiч, вiдкрила всi лотоки на старих греблях, у якi ринула гнила вода. Там приймали позови про справи, вирiшенi бозна-коли, десять, а то й бiльше лiт тому назад. Кожен, хто програв позов, тепер мiг випробувати сво? щастя ще раз, навiть коли був вочевидь неправий. Колегiя ставала на сторону сутяжних позивачiв. Хоч бiльшiсть позивачiв iшли до полуботкiвського суду, люди захланнi, драпiжнi топтали дорогу на Веригiн. Там не шкодували паперу, не шкодували чорнила, бо й папiр чорнило, вiск та сургуч почали присилати тiльки в колегiю, а в Генеральну канцелярiю не присилали. Якось я застав за лiтнiм столиком пiд грушею Iлька, який старанно водив тонко затемперованим пером по паперу. Я прочитав написане й зупинив Iлькову руку. - Що це ти пишеш? - Позов козака Тупичiвського Петра Iвановича за млин... - То це ти пишеш у колегiю? - В колегiю. А хiба що? - Як то що? Не прикидайся дурнем. - Полтину платить за суплiку. Та за папiр гербовий десять копiйок... Такi грошi... - А за внесення до протоколу протоколiсту - карбованець, канцеляристу, який дiло править, два карбованцi, капiтану, який ?де на мiсце - десять карбованцiв. Добрi грошi. За дiло неправе. - Та що нам до того. Правота, вона завжди ма? виворiт. Я вихопив папiр i пошматував його. Iлько пiдхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах ярiла злiсть, на щоках грали рум'янцi. Це був наш перший розмир. - Ось пiду до суддi генерального,- мовив я i ступив кiлька крокiв. Генеральний суддя на той час сидiв у пiдвали канцелярi? та пив пиво. Iлько посунув за мною. - Чекай, Iване. Ти того... Не кажи суддi... Дурний я... I бiдний... Не розтямкував, що й до чого. - Не бреши, Iльку. Тямку?ш ти добре... Хотiв заробити... - Бiльше не буду. От ?й же Богу.- Мене розчулило Iлькове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до iстини - з помилок, Iлько, подумав я, вже знайшов ??. З колегi? летiли указ за указом по судових справах всiх рангiв, декотрi укази солдати носили з колегi? й нам у Генеральну канцелярiю, i були там укази на виклики сотникiв та полковникiв по старих судових справах, як, скажiмо, виклики сокиринського та глухiнського сотникiв, i дозволи значним козакам ловити рибу в Деснi, Сожi, Путi, Бесядi, Судостi, Iвотi, Убедi, Острi, хоч тi рибнi угiддя були давно вiдданi в оренду, а грошi з них iшли у вiйськову скарбницю й укази з вимогою доповiдати кожному полку, кожнiй сотнi, якi податки там збирають i куди йдуть грошi, скiльки збирають хлiба та вигонять куф горiлки, скiльки в полках та сотнях козакiв i посполитих, i укази з забороною приймати в полках запорожцiв та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звiдти, вiдсилати в колегiю. I публiкували указ на збирання по всiх полках на колегiю тютюново? та бджолино? десятини, а потому послали сво?х збирачiв податкiв по всiх полках. Тi укази та промеморi? були писанi з диявольською хитрiстю, по них виходило, що цар та колегiя тiльки й клопочуться простими людьми, а укра?нська старшина тих людей дотира?. Москва зводила укра?нських козакiв та посполитих у сварку з старшиною. Отако вiн "клопотався" укра?нським людом, а власний люд по всiй Московi? зубожiв до останньо? межi, до того ж там заходило на нову ревiзiю, за якою всi росiйськi простi люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревiзi? в Московi? зроблять ревiзiю й тут i всiх укра?нських козакiв та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче. На укази колегi? Полуботок наказав дослати в полки унiверсал, аби десятин не збирали, й сталася в нього з Вельямiновим вельми гостра розмова, генерал навiть ногами тупотiв, й погрози кидав, i лютував страшенно. Полуботок вислухав погрози мовчки, одначе, йдучи з двору, мовив, що до десятин i iнших податкiв Вельямiнову зась, сього на Укра?нi нiколи не було й не буде. Того дня ще одним указом Вельямiнов викликав до себе судцю генерального, але Полуботок того не пустив. Й склали в Генеральнiй канцелярi? до Сенату промеморiю, в якiй оскаржили самоуправство Вельямiнова. Оповiли, що засипа? вiн Генеральну канцелярiю та полки указами, а укази, як вiдомо, вида? тiльки цар, що втруча?ться в справи, у яких нiчого не розумi?, сi? розмир помiж старшиною та козаками, пiдрива? повагу до багатьох вельми шанованих, валечних козакiв i що в вiйську зроста? нарiкання на ту паперову завiрюху та на генеральськi погрози. Написали й царевi, вже в котрий раз. Цар сидiв у Астраханi, укра?нськiй генеральнiй канцелярi? не вiдповiдав. Й тримали в Астраханi Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо двi посилки листами, в яких повiдомляли, що з приводу виборiв гетьмана нiчого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, вiн повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти вiд царя не привiз. Полуботок продиктував листа обер-секретаревi Сенату Iвану Позднякову, чоловiку зичливому до укра?нцiв, у якому було сказано про укази Вельямiнова та про десятини. "Через ту колегiю сильний кривдить слабкого, нiхто нiкого не слуха? i нiяко? справедливостi вчинити не можна",- так скiнчив свою мову в листi до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову - вельми обережно, Меншиков дихав проти укра?нцiв чорним димом жадiбний i захланний, вiн нашорошував вуха на шемрання тих старшин, якi несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши вiд царя Батуринську волость у вiчне володiння, почав захоплювати та при?днувати сусiднi волостi й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотiв вiддавати сво? володiння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих i малих i тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що тi землi достануться йому, рубав би голiв менше. До подарованого Петром Меншикову Почепу свiтлiйший приклинцював Баклань i Мглин i всiх козакiв перевiв у посполитi. З Почепа посипалися в Сенат скарги, ?х прийняв до розгляду вiце-канцлер барон Шафiров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафiрову стали в помiч Голiцини та Долгорукi, люди родовитi, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови-Писар?ви й iншi людцi, котрi вибралися нагору з царсько? ласки. Шафiров таки взяв верх над Меншиковим, зiбрав незаперечнi свiдчення хабарництва та беззаконня свiтлiйшого, хоч потiм, наступно? весни, Меншиков та Скорняков-Писар?в упiймали Шафiрова на дрiбнiй неправдi, причепили туди ще кiлька справ вигаданих i спровадили його на ешафот, i вже коли кат замахнувся сокирою, аж тодi вийшов з натовпу кабiнет-секретар царя Макаров i проголосив, що Петро дару? Шафiрову життя й замiня? смерть довiчним засланням до Сибiру. А про свого улюбленця Меншикова тiльки й вказав, що той зачатий в беззаконнi й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти. Отож, пишучи листи до Москви - в Сенат, доводилося брати до уваги все. Тим часом з колегi? почали вимагати вiд старшин, аби являлися туди за викликами, й свiдчили, i вiдповiдали на позови, й складали ре?стри добра, яке ? в полках та сотнях. Тих, що не йшли по добрiй волi, приводили солдати, неначе злочинцiв. Старшини кинулися до Полуботка, i вiн ?м вiдказав: - Чого мовчите? Я пишу в Москву. Пишiть i ви, бо менi не до кiнця ймуть вiри. Кiлька чоловiк написали до Сенату, одначе пiдписувати листи не квапилися. Врештi пiдписалося вiд полкiв сiмнадцять чоловiк, здебiльшого не першi люди, й принесли листа Полуботку. Той вiднiс його Вельямiнову, аби, за законом, генерал передав до Сенату. Й знову вони говорили гостро, й знову слова летiли, як стрiли, пущенi з близько? вiдстанi. Полуботок вернувся з листом, почав шукати значних козакiв, якi б одвезли скаргу в Москву, але нiхто не хотiв ?? брати до рук. Врештi повiз сотник Холодович. * * * На той час випало менi ?хати з Пилипом Борзакiвським при суддi Тарасовичу в мiстечко Корон на вияснення кiлькох справ. Суддя Тарасович - опасистий чоловiк лiт пiд п'ятдесят, неквапливий, трохи занудливий, сповнений самоповаги, коли вiн починав говорити навiть про найбуденнiшi речi, скажiмо, якi страви любить, то зупиняв коня, й ми мусили зупиняти конi та слухати уважно, тобто вдавати, що слуха?мо, хоч у очах Борзакiвського грали жовтi бiсики; тими зупинками пiдкреслювалася важливiсть того, що оповiда? суддя, й це нам настирилося добряче, далi ми хоч i зупиняли конi, одначе про?хавши вперед, i суддя промовляв нам у спини. Борзакiвський, хоч поглядав на Тарасовича iронiчно, слухався його - суддя свою справу знав i закону пильнував. Вiд Борзакiвського, як i завше, пахло кагве та гiшпанським тютюном, кагве вiн примудрявся варити навiть у дорозi, в полi, на маленькому тиблику, й пив ?? невеликими ковточками, Тарасович бридував тим напо?м i запивав обiд узваром, який його служник возив у шкiряному мiшку. Узвар укисав, i служник потiм довго мив мiшок у рiчцi. У Коропi ми зупинилися в дяка й взялися до вияснення справ. Одна справа була химерна й не вельми складна. Пiвтора тижнi тому помер заможний господар Йосип Остапенко. Лишив трьох синiв, всi були одруженi, старшого, Радна, вiн вiддiлив, дво? молодших жило при ньому. Почали дiлити батькове майно й знайшли в скринi грамоту гетьмана Мазепи - на козацтво Йосипу Остапенку. За особливi заслуги в Кримському походi, у який Остапенко ходив козацьким пiдпомiчником, його було уведено в козацьке звання. Одначе до само? смертi Остапенка про те, окрiм нього самого, нiхто не знав, i невiдомо, чому Остапенко приховав грамоту. Може, через те, що козакiв тодi щороку посилали в походи, а в Остапенка - три сини, не хотiв, аби погинули на каналах та в болотах пiвнiчних, а може, боявся, що грамота - пiдписана Мазепою, якого проголосили зрадником i якому в церквах вичитували анафему. Тепер, коли пiдпомiчникiв почали загонити в посполитi, сини вирiшили оприлюднити грамоту й однiмали ?? один в одного. Не вта?мниченим у закони, ?м здавалося, що козаком стане тiльки той, хто заволодi? грамотою. Зчинилася в хатi буча, втрутилися невiстки й собi почали виривати папiр. Брати чубилися, сварилися, кожен доводив, що грамота ма? належати йому. Найстарший - за законом старшинства, найменший - бо посiдав батькiв спадок, середульший - бо доглядав батька до смертi. У тiй бучi вже добряче пом'яту й пошарпану грамоту вдалося вихопити наймолодшiй меткiй та проворнiй невiстцi. Саме топилося в печi, й вона з криком: "Коли так, нехай вона не дiстанеться нiкому" вкинула грамоту в пiч, й папiр згорiв. Уже наступного дня Остапенки дознали, що за тi?ю грамотою мали бути козаками всi тро?, але ?? вже не було. Що могли вдiяти ми? Нiхто з людей, окрiм самих Остапенкiв, тi?? грамоти не бачив, не знайшли запису нi в Генеральнiй, нi в полковiй канцелярi?. Склали на папiр свiдчення самих Остапенкiв, списали, хто з них що пам'ятав, а пам'ятали вони надзвичайно мало, та й поклали для передачi Генеральному суду. Надiй на те, що суд ствердить за Остапенками козацьке право, не було нiяких - чверть вiку лежала грамота в Остапенка в скринi, а сам вiн з синами сповняв посполитський закон. Остапенки намагалися дати Тарасовичу хабаря, але вiн хабаря не взяв. А ми з Борзакiвським з'?ли в Остапенковiм саду велетенську, в жовтих порепах диню-дубiвку, вельми смачну. Не знаю, чи ? те хабаром. Ще Борзакiвський пожартував з Остапенками, якi сiкалися до наймолодшо?, вельми гарно? на вроду, невiстки, мовляв, оддайте нам ?? на розправу. Остапенки жарту не зрозумiли, стояли всi тро? поопускавши руки, великi, чорнi, циганкуватi, бандитуватi з вигляду, та такими, як казали сусiди, були й насправдi, й таким був ?хнiй батько, який перехитрував себе. Остапенки сказали, що вчинять розправу самi, й тодi Борзакiвський пригрозив ?м сходом та квестi?ю, якщо вчинять таке. Бiлява красуня-невiстка дивилася на нього повними вдячностi, а також захоплення очима. Я подумав, що вона б охоче вiддалася йому "на розправу". Такими очима на Борзакiвського дивиться багато жiнок, та те й не диво: вродливець, балакун у кита?вому жупанi з мережаною люлькою в зубах, в угорськiй шапцi, з-пiд яко? в'ються кучерi. Наступна справа була складнiша й до розгляду важка. Погинув у власному лiсi козак Кiндрат Папiрний, його було забито сокирами. Тiло знайшли серед свiжого порубу, порубане дерево зникло. Брат i син Напiрного прийшли до здогаду, що Кiндрат нагодився в лiс, коли деревину крали злодi?, й вони вбили його. Почали самi нишком вивiдувати, знайшли свiжопорубану деревину в сусiдньому селi, у козака Шатила, й вимагали взяти його до квестi?. Визначити нинi, та це деревина чи не та, було неможливо, Шатило з зятем попиляли колодки на дошки й вiдмагалися з усiх сил. ?х було взято до тюремного в'язання й поодягано на обох диби - дошки на чотири дiри. А що вони й далi не визнавали сво?? вини, а позовна сторона справу подирала й шкод сво?х кривавих допивалася, Тарасевич наказав взяти ?х на квестiю. Отако, в дибах, з голими спинами, сiли Шатило з зятем перед суддями та перед Папiрними - брат i син покiйного мали стояти перед катованими, дивитися на муки, тiльки так могла об'явитися правда, адже, якщо Папiрнi завдали на муки людей безневинних по якiйсь сво?й давнiй злобi, то, спостерiгаючи катiвництво, мали вiдмовитись вiд свого позову, в свою чергу шкодуючiй сторонi важче тримати брехню перед родичами вбитого. Мiстр замахнувся канчуком-восьмериком i вдарив. Старий Шатило навiть не здригнувся. Витримав усi тридцять ударiв, i кров текла йому по розшматованiй спинi, й канчук розбризкував кров по сiрих стiнах. Коли ж почали бити Шатилового зятя, тонкошийого парубiйка, вiн зайойкав, закричав, а далi запросився, щось забелькотiв, либонь, хотiв повiдати якусь та?мницю, але на нього пронизливо, нищiвно подивився тесть. I я дивився на те страшне дiзнання. Не знати чому. Адже мiг не бути при тому. Але стояв, i моя душа кричала, i бушували в грудях страх, осуд, злiсть. А я стояв. Стояв зовсiм не з цiкавостi. Просто сказав собi, що мушу вистояти до кiнця, мовби готував себе до чогось, хоч до чого, не вiдав сам. Страх ходив у мене попiд ребрами, менi хотiлося втекти звiдси, але я собi того не дозволяв. Вже розумiв, що життя суворе й страшне i, аби вижити, маю знати все про нього, щоб лишитись людиною й не зрадити за першо? лихо? нагоди себе самого. Зойкав парубiйко, зойкала моя душа, мовби то ?? мiстр смугував канчуком-восьмериком. Шатили так нiчого й не сказали, i тодi Тарасович i полковi пiдсудки повелiли вiдвести ?х знову до цюпи, а завтра допитати синiм залiзом. Одначе наступного дня допит не вiдбувся. Увечерi сталася пригода, яка перевернула життя мiстечка на кiлька днiв згори донизу. У Коропi стояли посто?м солдати Сибiрського полку, чималий гурт ?х того вечора гуляв у корчмi. Спершу вони платили, а далi пили i ?ли й пiшли, не заплативши. Корчмар побiг за ними, просив заплатити, солдати реготiлися i йшли собi далi. - От глупий хохол,- казали, а один зупинився й штовхнув корчмаря, аж той упав на тин i затявся. I загорiлася в корчмаревi злiсть, вiн вихопив з тину кiлок i вдарив солдата по плечах. Той закричав i упав. Решта солдат кинулися до корчмаря, той ударився навтьоки й прибiг до козацько? дерев'яно? фортецi. Там вже готувалися на ночiвлю, корчмар ускочив, i козаки зачинили ворота. П'янi солдати почали кидати гласи в фортецю, погрожували, дво? подiставали шаблi й штрикали в щiлини мiж дошками ворiт, поранили одного козака в ногу. Далi солдатам надiйшла пiдмога - прибiгло ще кiлька з рушницями, почали стрiляти. Стрiляли й козаки з фортечки. I вдарили в литаври на сполох. I повискакували з хат збройнi козаки. Солдати вiдступили до в'язницi, либонь, вирiшили тримати облогу там. Сторожа хотiла ?х не впустити, вони прогнали сторожу. Потому, бачачи, що непереливки, повiдбивали замки й випустили в'язнiв. Мабуть, сподiвалися, що тi кинуться на козакiв, а може, мали якусь iншу гадку. Проте в'язнi, а було ?х душ двадцять (i Шатили з зятем серед них), всi побiгли до рiчки, перепливли ??, тiльки дво? лишилося на цьому боцi - не вмiли плавати. Та ще лишився якийсь в'язень, вiн не захотiв утiкати. Солдати ж, у яких на той час пройшли хмiль i гарячка, бачачи, що вскочили в чималу халепу, зламали в тюрмi мостини й прокопали хiд на волю - в такий спосiб замiтали слiди. Наступного дня почалося слiдство, його вели полковник Сибiрського полку та два майори, а також були покликанi бурмiстр i сотник коропськi. Ми також прийшли на тюремний двiр. Туди привели дво? солдатiв, якi казали, що пiдкоп зробили в'язнi, й привели в'язня, котрий не захотiв утiкати. В'язень посвiдчив, що пiдкоп вчинили самi солдати, й показав, як це вони робили. Солдати заперечували, погрожували в'язневi. Я дивився на в'язня, й що бiльше вдивлявся в його обличчя, то дужче мене охоплювало хвилювання. Це був... Пилип Миля. Дебела постать, кругле, як дiжа, обличчя, тiльки змарнiле вельми, пронозливi очi, якi не викликали довiри в тих, хто чинив дiзнання. Я стояв у гуртi. Миля мене не бачив. А хвилювання огортало мене дедалi дужче, Я не знав, що вчинив Миля, чому знову опинився в цюпi, може, убив кого або обiкрав, не вельми хотiлося освiдчуватися в такому знайомствi. Але в цю мить згадав Христа i апостолiв його, якi вiдреклися вiд нього, й хоч Миля не був Христом, а я його апостолом, ступив уперед i сказав, що цього чоловiка знаю i даю йому вiру. Солдатiв тут же взяли пiд варту. Миля ж не стiльки зрадiв менi, скiльки здивувався, що я в таких шатах i при такому товариствi. Я ж повiв мову далi: якщо провина цього чоловiка, тобто Милi, невелика, вiддайте його нам зi всiма його шкодами на виправлення та замолювання грiхiв. Не знаю, звiдки в мене взялася така смiливiсть - перебрати на себе Милинi грiхи. Мабуть, все-таки не вiрив, щоб Миля мiг вчинити якийсь великий богопротивний грiх. Бурмiстр вiдказав, що провини Милi не вельми означенi й, оскiльки вiн не втiкав, отже, почува?ться не винуватим, i можна вiддати його на нашу волю. Отак привiв Милю на двiр, в якому стояли посто?м. А що там стало тiсно, й хотiлося спочатку поговорити з Милею самому, а вже потому привести до розмови з Тарасовичем, ми перебралися до сусiдньо? хати. Миля охмолостався дуже швидко, пiшов кудись i вернувся з пляшкою горiлки, сiном заткнутою, запросив до чарки чинбаря, й господиня поставила нам на стiл вечерю - холодець з квасом та пироги з горохом, а також були огiрки свiжi, й ми славно повечеряли. Подивував, як то швидко Миля дiстав горiлки, либонь, у нього й грошей не було, у нього ?х не було нiколи, а якщо й завалявся якийсь грiш, мали б одiбрати перед тим, як запровадити до в'язницi. Господар постелив нам у коморi, але я дуже швидко вибрався звiдти - такий там стояв сморiд од шкiр, котрi, либонь, тiльки недавно звiдти забрали. А Миля любiсiнько вклався й спав до ранку, я ж кулився на кулях очерету пiд хлiвом, i заважали менi спати брехання собак, якесь шемрання в соломi, возiння горобцiв у стрiсi над головою. То були дуже неспокiйнi горобцi. Вранцi, па снiданку, Миля розповiв менi свою одiссею: - Як розiйшлись ми тодi, пристав я до купцiв татарських, пограбованих. Хоч не все в них i пограбували - грошi вони сховали в землi, в наметi. Припрошували вони мене до себе, бо боялися грабiжникiв. I подумав я: по?в християнського хлiба, давай скуштую поганського. I став ?м у пригодi, бо таки спробували напасти на нас у степу комишники, але я лад сво?м татарам дав, прогнали розбiйникiв. То ж як минули Перекопську башту i прийшли в Крим, в улуси ?хнi, купцi подякували менi й заплатили добре. Чи не вперше пiсля французьких дукатiв, за плавання по морю отриманих, мав я в руках стiльки золота. I вирiшив поваласатися по Криму, купцi виклопотали менi у якогось дуже високого старшини ярлик на пере?зди ще й листа подорожнього, i я помандрував на Козлов, далi на Кафу, ще раз подивився на море, але воно мене нi холодило нi грiло. I остирилося менi тамтешн? життя - нема? горiлки добро?, самi вина, нема? балачки до душi: з татарами не набалака?шся, бо й кепсько знаю по-татарськи; а сво? там здебiльшого в услуженi? рабськiм, а тi, що на волi,- дуже хитрi. В одному мiстечку, вже по дорозi назад, спiзнав я жiнку з оцього самого Коропа, Харитиною ?? звати, вона втрапила в неволю, по?хавши в гостi до сестри пiд Полтаву. I хоч прожила в татарському бранi чотири роки, так побивалася за домiвкою, за донечкою сво?ю, за рiднею, так день i нiч плакала, що пожалiв я ?? й заплатив татарину викуп з тих грошей, що лишилися. Татарин не дорого взяв, бо за тими слiзьми й побиванням всяка робота валилася в не? з рук i користi з не? татарину було мало. Отож купив я ще коника та вiзка на двох колесах, i по?хали ми. ?хали довго, майже три мiсяцi, й спiзналися за дорогу ближче й, що грiха та?ти, жили вшетечно. Себто, вона дужче призвича?лася до мене, чи й так сказати - закохалася. I я трохи звик до не?. Але при?хали, i я по закону передав ?? чоловiковi в руки. I раптом вона в крик, не хочу з чоловiком, хочу з тобою. Тут i мо? серце трохи занидiло, але ж закон ? закон. То вже потiм я дознав, що й чоловiк ?? хотiв узяти шлюб з одною пристаркуватою дiвкою, умовляли попа, аби повiнчав, i той вже був завагався, а тодi таки вiдмовив. Воно й зрозумiло: важко чоловiковi в хатi без господинi, та й Харитина хоч i не вельми показна з себе, маленька, тендiтна, а таки ж гарна. Отож вона й давай мене та?мно вмовляти: втiкаймо вдвох, i квит. Я довго не хотiв, а потiм здався: жiнка просить, як не поступитися. I подалися ми тим самим возиком на Новгород-Сiверський, аби далi в руському кра? сховатися. Але Харитинин чоловiк зiбрав погоню, й наздогнали вони нас бiля Мезина й вернули ?? силомiць додому. I ухопила тодi мене досада, а за нею й злiсть, купив я жупанок польський, перекрутив вуса, перемiнив i шапку, лишив возика, а на коника поклав сiделечко, й припхався вночi знову в Короп. Думаю, дери лико, як дереться - любись, поки тебе люблять. Де ще така дурна знайдеться... Та й злiсть же... При?хав увечерi, зустрiвся менi козак, я й почав розпитувати про Харитину та про ?? чоловiка, як там та що, й видаю себе за ляшка. А той козак упiзнав мене, тiльки вигляду не подав, а був вiн родаком чоловiка Харитини, та одразу до нього. Коли б я хоч був сховався де-небудь, а то, дурний, в корчмi сидiв. I мене любiсiнько попiд руки з корчми та прямiсiнько до цюпи... Я дивувався, я знову бачив колишнього Милю - розбiйника й дитину, брехуна i правдивця, все те й ще багато iншого вживалося в однiй людинi. - А ти, Мартине, як? - запитав Миля. - Не Мартин я, Iван. Миля недовiрливо подавився на мене. - Ти що, вивiдник пота?мний?.. Так не вельми схожий на вивiдника. - Чому? - Ну... Роззявкуватий... I не хитрий. Я розреготався. - Правда твоя, Пилипе. Не вивiдник я... Просто мене теж доля викинула з колиски, як i тебе. I оповiв про себе. - То ти... син Сулими? Багатiй! Мабуть, горiлок та наливок у погребi... - Не багатший вiд тебе. Потому Миля повiдав про сво? митарства Тарасовичу та Борзакiвському. Простий i на?вний Миля iнодi бував i пронозливим та хитрим водночас. Тарасовичу та Борзакiвському вiн розповiдав так, що тi аж хилилися один на одного од реготу й примушували деякi мiсця переповiдати по кiлька разiв, надто реготiвся Борзакiвський, i вельми гарний у нього був смiх. - Ти Пилип,- сказав вiн на закiнчення,- i я Пилип. Ти ось влип, а я не влип. На ж тобi пiвталяра за таку гарну розповiдь та принеси хорошо? горiлки по два ока на кожного. Я не знав, що нам робити далi з Милею, й запитав Борзакiвського, й той вiдказав: - Заберемо з собою, а там побачимо. Пилипа Милю ми з Борзакiвським влаштували сторожем на глухiвському обiйстi Полуботка. Вмовляти гетьмана довелось недовго, на той час вiн був пiднесений i розхмарений, що траплялося з ним надзвичайно рiдко. I всi старшини й писарi в Генеральнiй канцелярi? трiумфували: з Сенату надiйшла реляцiя, в якiй колегi? велiли указiв бiльше не писати, а тiльки промеморi? i листи, й тi з поштивiстю та ввiчливiстю, щоб колегiя приймала скарги тiльки по апеляцiях, а всi iншi справи правили суди укра?нськi, як те й ранiше велося, й щоби поборами не обкладали всiх пiдряд, а тiльки тих, хто спроможний сплатити без шкоди для власного господарства. Бог вiда?, що сприяло такому вирiшенню справи: зичливiсть деяких сенаторiв до Укра?ни, де побували самi й де ?х приймали шанобливо та хлiбосольно, й бачили вони й укра?нських давнинах, правах та звичаях запоруку доброго ладу та статку, й потайки не хотiли, аби цар дотирав усе добре, а чи сприяли незлагоди помiж сенаторами, казали, добряче натиснув Меншиков, боявся, що колегiя, прибравши все до сво?х рук, прибере i його почепськi нечеснi набутки, так чи так, але трiумф стався. I вже тi, що боялися пiдписувати листа в Сенат, бiгли до гетьмана й запевняли, що на той час не могли при?хати в Глухiв - були недужi, у вiд'?здах, обламалися в дорозi, i вже тi, що пiдписали, заламували шапки, ось ми, мовляв, якi, нiчого не бо?мося, важили життям, i вже генеральнi старшини чаркувалися, а канцеляристи пили в шинку, i радiсть робила гiрку горiлку солодкою, а меди мiцнiшими. Я не пив горiлки, не пив i медiв. Я помолився Богу й подумав про те, що стояв тодi в сторонi, та мене й не кликали до тих паперiв (хто я такий, молодший канцелярист) i не запитували мо?? думки, але якби покликали, якби запитали, як би вчинив? Звичайно, ниньки знаю, на чийому боцi справедливiсть i перевага, цар - великий i грiзний, але й вiн пiд Богом, i оце його повелiння неправедне. Але знав я й те, що праведний шлях крутий i тернистий, здебiльшого закiнчу?ться прiрвою. Я оддавна впевняв себе, що живу в ?днаннi з Богом i в крутий час Вiн мене поряту?. Нi, не поряту?. Може, винагородить там, на небi. Якщо не забуде. Нас багато. Свiт великий, широкий, вiн квiтуватиме, а мене не буде. Я ?, i мене нема?. Нi, таки ?. I ? для чогось... Для чого? Для чого всi ми? Рятуватися? Тобто рятувати себе, а все нехай гине? Чому воно ма? гинути? Чим воно гiрше за те, що ? в наших сусiдiв? Воно не гiрше, а в дечому й краще. Я завжди думав, що шлях людський - шлях вдосконалення. Вдосконалення самого себе. I ось тепер запитую для чого вдосконалення? Для радостi душi? Але ж сього мало. Я - тiльки порошина в свiтi, у якому добро i зло, й часом вони невiддiльнi. Отож вiдвiвати зло вiд добра й нищити його? Працювати на добро. Нинi я знаю, де воно i яке воно. Мо? очi отверзлися, мiй розум ясно показу?, де правда. Але, може, менi не втручатися нi в що, може, то не моя справа? Вчора я зайшов до Борзакiвського, не застав його вдома, а в хатi було повно люду, за столом сидiв мандрiвний чернець у чорному шовковому пiдряснику, без камiлавки, але в скуфейцi, вiн проповiдував слово Боже й розказував про вiдьом та упирiв, а також про те, що чимало монастирiв на Московщинi спорожнiло, бо оскудiли вельми, побори накладено на святих отцiв великi, й що багато церков там сто?ть безголосих - дзвони познiмали й попереливали на гармати, а на новi нема? грошей, i натякав, що те саме чека? й нашi святi обителi. Авжеж, подумав я, iнакше й бути не може, цар церкву пiдломив пiд себе, зробив сво?м оруддям. Нашi попи служать чужiй владi, чужим порядкам, а отже, йдуть супроти того, що передали нам нашi предки, нашi батьки. I ось ми спiва?мо молитви, якi нам укажуть, i навiть славимо Бога не по-нашому. (Вперше заро?лася в мо?й головi така думка, i я здивувався ?й). "Шануй вiтця свого i матiр свою..." Чужою мовою шепочемо, й чийого ж тодi вiтця кличемо шанувати? Моя мати i мiй вiтець сею мовою не говорили. Виходить, я кличу шанувати чужих вiтцiв i чужих матерiв? Тобто мовби мо?х, а мовби й не мо?х. Влучивши зручний момент, коли люди загомонiли помiж собою, я нахилився до ченця й сказав: - Святий отче, не кажiть, що ви чернець. I знiмiть пiдрясника та скуфейку, помiняйте на iншу одiж. З Пiтера привезено царського указа виловлювати бродячих ченцiв та брати ?х до в'язницi. Новий указ усi сповняють пильно. Завтра по мiсту пiдуть солдати ловити таких, як ви. Справдi, надiйшов такий указ, iз завтрашнього дня вiн брався до виконання. Отож я переступив межу ще вчора, вчора я вже став на прю, не помiтивши того. Якась невiдома сила вирiшила це в менi. I я пiднiсся духом. I всi в мiстi були пiднесенi, мовби одмолодiли. Декотрi старшини вимагали покарати тих, хто не пiдписав до Сенату лист, з'явилися й всiлякi нашiптувачi, одначе гетьман до розправи не допустив. - Ся путь безконечна,- сказав вiн,- i нема? на нiй нi переможцiв, нi переможених, ?хнiй злочин - тiльки перед сво?ю совiстю. Ми всi винуватi. Славу дiдiв забули. Гордiсть втратили. Ходимо, поопускавши голови. Шаги мiднi на землi шука?мо. - Правда, правда,- загомонiли старшини. ...Та й поприкушували язики. Бо вже через два тижнi прийшов у Глухiв царський указ, одразу в колегiю i в гетьманську канцелярiю, де було написано, що гетьман не може нiчого чинити, не погодивши з колегi?ю, i що "...кожен може являтись прямо в колегiю, не боячись козацько? старшини". I самiй старшинi дали пристрашку. Другого вересня прийшла звiстка з далеко? Ладоги, що на каналi помер Iван Черняк, наказний полковник полтавський, а небавом ще одна - кiлька стародубських козакiв поскаржилися в Пiтер на свого наказного полковника Журавського, й звiдти, з Пiтера, прийшов указ: зичимо покiйнику на небi вiчного упоко?ння, в обох полках обрати полковникiв iз москалiв, яких - буде указано осiбно. Отак i Журавський нiби опинився в покiйниках. Той указ вкинув усiх у тяжкi роздуми. Навiть я, дрiбний канцелярист гетьмансько? канцелярi?, стояв при мiсяцi пiд тополями й думав: на велику веремiю заходить, великий вогонь розгоря?ться, багато людей згорить на ньому. Можна й собi пообпалювати крильця. А свiт такий гарний, такий ясний. Дозрiвають у садах яблука, мiсяць срiблом землю залива?... Дихай, радуйся, живи. Не раду?ться! Для чого жити? Протирати штани в канцелярi?, дивитися, як занепада? свiт, у якому нашi предки жили по власнiй волi?.. А вже увечерi кiлька канцеляристiв, i я з ними, сидiли на валу й ласували кавунами, якими нас пригощав Миля. Кавуни були великi, темно-рябi, хтось висловив здогад, що вони з-за Есманi, з Веригiна. Я захвилювався й запитав Милю, чи то правда, що кавуни з Веригiна, i в кого вiн ?х купив. - Та що я такий дурний, щоб купувати,- здивувася Миля. - То ти, виходить, украв? - Хiба то крадiжка, набрати кавунiв,- аж обурився Миля.- Одвiку ?х крадуть... беруть тобто. - Впiймають на греблi з кавунами, кинуть пiд млинове колесо,- сказав Iлько. - А я не ходжу через греблю. Я човником... Як воно часто ведеться, розмова розпочалася з житейських клопотiв, а доскочила до справ великих. Чомусь згадали Мазепу, маленький червононосий канцелярист Рукавиця мовив, що од Мазепи пiшло все лихо, з ним погодився iнший канцелярист, Кирило Копил, який сказав, що Мазепа перехитрував сам себе. Ховався й ховався з сво?ми намiрами, поки Петро не розтягнув усiх козакiв укра?нських, тих пiд Ревель, тих на Ладогу, тих ще кудись, i лишився гетьман зi жменькою вiйська, та й те нiчого не знало, аж поки Мазепа не привiв його до Десни та не сказав, що йдуть до Карла. - Старий вiн був уже для такого дiла,- мовив Рукавиця.- В цьому вся причина. - Може, й правда,- погодився Копил.- Коли б на його мiсцi був Орлик... Смiливий чоловiк i розуму великого. "Видячи Москву, обставлену многими силами i укрiплену на морi та на землi, всiм ста? страшно й небезпечно, всi мають з'?днатися у союз вiйськовий",прочитав по пам'ятi з Орликового унiверсала.- Про те ж i король Карло писав: "Звернiть погляди на катiвськi пристро?, в Москвi заведенi, подивiться на народи, державi Московськiй пiдкоренi, й страшнi знаки тиранства постануть перед вами... Кому вiра, свобода вiтчизни, жон i дiтей життя дороге, тi проти сво?х гонителiв, злобителiв i утискувачiв повстануть". Канцеляристи загомонiли, декотрi - обережно, застережливо, а декотрi й гаряче, бо вже випили трохи. Вiд Полтавсько? баталi? минуло тринадцять лiт, про не?, про шведчину знали в основному з оповiдей старших, тi подi? хвилювали багатьох козакiв, вони перегравали ?х по-сво?му i тлумачили також. Про Мазепу гомонiли старi й малi, i то по-рiзному, тобто гомонiли люди простi, старшинам i урядовцям до тих розмов було зась, хiба що в колi тiсному, де довiряли один одному. Про Орлика ж спогадувати було небезпечно взагалi. Запеклий, смiливий, розумний, освiчений - знав латину, грецьку, французьку, нiмецьку, польську, шведську й ще кiлька мов i розсилав на тих мовах реляцi? до королiв та султанiв, зумiв подвигнути на вiйну проти Росi? туркiв, i тi оточили росiйське вiйсько понад Прутом, i вже цар готувався здатися в полон з усiм вiйськом, проте вдалося пiдкупити вiзиря, котрий командував вiйськами i якому пiзнiше це коштувало в Стамбулi голови. I сам Орлик зiбрав чимало вiйська з тих, хто встиг проскочити з Мазепою пiд Переволочною на той бiк Днiпра, покликав запорожцiв, повiв на Укра?ну, дiйшов до Бiло? Церкви, та, як вже те бувало не раз, зрадили його невiрнi спiльники - татари й мусив вiдступати. Тепер Орлик десь ховався, по його слiдах гнали царськi хорти-посiпаки, Петро наказав виловити Орлика, чого б це не коштувало, Орлик вважався найбiльшим державним злочинцем. А тут, пiдiгрiтi горiлкою, хлопцi розбалакалися, розсмiливились, казали про нього похвальнi слова. Я намагався ?х погамувати, переводив розмову на iнше, але вони верталися на те саме тирло. А там же тiльки чорна збита земля, що з того можна взяти собi на зажиток! Мазепи нема?, Карла також, а Орлик вi?ться по свiту. Менi самому було цiкаво все те, й холодив серце страх. Розiйшлися, бо почав накрапати дощ. А вранцi, ледве повставали, прийшли до нашого куреня капiтан з двома солдатами й повели Кирила Копила з собою. Ми кинулися до гетьмана, але його не було - вiд'?хав до Чернiгова. Савич й слухати не хотiв про те, щоб заступитися за свого канцеляриста, ледве вмовили його написати цидулу. ?? понiс у колегiю Борзакiвський. Йому вдалося домовитися тiльки про те, що при вивiдних розмовах буде присутнiй глухiвський сотник Мануйлович. Того ж дня почали по одному викликати тих, хто вчора увечерi був на валу при крамольнiй розмовi. Першим покликали канцеляриста Василя Пастуха, вiн повернувся пом'ятий, а трохи веселий. Розповiв, що дiзнання веде якийсь майор, але при тому присутнiй сам прокурор колегi? Михайло Хрущов, напосiлися вони на нього вельми, але вiн обвiв ?х довкола пальця, сказавши, що був п'яний i нiчого не пам'ята?. Я пригадав, як мався вчора Пастух, вiн справдi здебiльшого мовчав, пив горiлку та ?в кавуни. Одначе що буде з iншими? Й що казати менi? Також видавати себе за п'яного? Але в те нiхто не повiрить, всi знають, що я не п'ю. Сказати правду? Те супротивне мо?й совiстi, всьому, чим жив, про що думав останнiм часом. Посвiдчити, що нiчого такого не говорили, в те не повiрять, вони звiдкiлясь вже знають правду. Мо? чоло оросили липкi краплi поту. Все на свiтi надто просто й непросто. Iснують тiльки двi сторони - чорне й бiле, добро i зло, любов - ненависть, життя й смерть, правда та неправда. Цей вибiр куций i здебiльшого страшний. I страшний нинi час. На який би край я не став, вiн смертельно небезпечний для мене. Або запроданець, або в'язень! Я - помiж двох каменiв, i вони зiтруть мене на борошно. I ось я вже йду слiдом за солдатом. I такий я маленький-маленький, i тiнь моя коротенька, не бiльше кроку. Солдат понурий i злий, i тiнь його довга, рушниця телiпа?ться за плечима й хляпають прибитi пилюкою чоботи. Йдемо мiстом, i всi зустрiчнi проводжають, мене хто подивованим, хто спiвчутливим поглядом, йдемо довгою греблею, у водi схлюпу? риба, чорна лиска попливла в очерет i потягла за собою вервечку каченят, десь iволга п'? тягучий осiннiй сiк пiзнiх вишень i давиться ним, виспiву? коротко, кiркiтливо, на Веригiнi в присохлому листi сито виблискують велетенськi кавуни на баштанах. Життя тече, життя виру?... Таким воно буде й без мене. Стрибають горобцi на дорозi, й стрибають горобцями мо? думки, шукають викруту. А його ж нема?... Чорне або бiле. Добро або зло. Горобцi пiд решетом, i страшно... Неймовiрно страшно. Всi йдуть по сво?й волi, а я йду за солдатом. Ще нещодавно я був присутнiй на квестi? i впевнив себе, що витримаю й сам будь-якi випробування. Витримаю в iм'я добра та справедливостi. В iм'я мого люду, в iм'я Укра?ни. Але виявля?ться, що справедливiсть ? мала i велика. Велика, це загинути за Укра?ну, загинути на велелюддi, красиво й почесно. Але здебiльшого ма?мо причетнiсть до справедливостi мало?. Коли людина поступа?ться по дрiбочцi, по цяточцi, коли щоденнi вигоди штовхають ?? до тих поступок, i вона ледве чи й помiча? те. А якщо i помiча?, то: ну що залежить вiд отако? дрiбницi. Звiсно, вона розумi?, що вчинила нечесно, але вчинок той такий маленький... А за нього можна понести велику кару. Як оце ниньки. Ну, посвiдчу я на користь Кирила Копила, п'янички i перелюбника, захланного чоловiчка... I мене самого вiзьмуть до тюремного ув'язнення. Й кому буде з того печаль? Хто згада? про мене? Заб'ють канчуками, згноять у ямi. I то нiзащо. За п'яничку Кирила Копила!.. Посвiдчу на користь тих, хто допиту? Кирила, на користi, колегi?... Про те знатимуть всi. Й цуратимуться мене. Показуватимуть пальцями. Я не зможу бiльше працювати в Генеральнiй канцелярi?. А основне, я не зможу поважати себе А ще таке: "Люби, Боже, правду". А правда така, що гiрша неправди. Почувався щиглем, загнаним в сильця. Я боявся сказати щось таке, об чiм шкодуватиму довго, можливо, все життя. Я боявся не сказати нiчого... бо теж можу шкодувати, вже не на волi, а за гратами. Серде мо? тiпалося й тремтiло, i в головi гуло, як у порожньому коминi. Менi здавалося, вивiдники все розумiють, про все здогадуються, бачать мене наскрiзь. Одначе людина не щиголь, ?? розум верткий i хитрий, вiн прагне отi?? середини, яко? здебiльшого нема? i яку iнодi вда?ться знайти. Я знайшов ?? вже на порозi кам'яницi, до яко? мене привели. Кам'яниця колись була коморою, в нiй зберiгали щось цiнне, бо дверi - оббитi залiзом i вiкна вгорi маленькi, загратованi. Пiд стiною стояв стiл, за ним сидiли тiлистий прокурор Хрущов, майор з хвацькими вусиками та гострими бровами i вiйськовий писар, а трохи збоку, на ослонцi без спинки - сотник Мануйлович, який вдавав байдужiсть, але тiльки вдавав, у його очах присипанi сiрим попелом байдужостi тлiли iскри. Вiн перший i розкаже про мене все. Я став посеред кам'яницi, розглядався. Розглядався навмисно довго, трохи вiдкривши рота. - Ти будеш канцелярист Iван? - запитав майор, перед тим заглянувши до паперу, який лежав перед ним. Я не вiдгукнувся, розглядався далi. Якiсь гаки попiд стiною, либонь, на них вiшали копченi окiсти, в стелi - дiри. - Ти ?сть Iван Сулима? - вже голоснiше запитав майор. - Га, що? - сказав я i подивився на майора. Той зглянувся з прокурором. - Ти що, погано чу?ш? - обiзвався Хрущов. - Еге ж, прийшов оце,- вiдказав я. Прокурор i майор зглянулися знову. - Вiн глухий? - запитав прокурор Мануйловича. Той знизав плечима. - Зда?ться, трохи недочува?. - Нащо ж його тримають у канцелярi?? - Пише справно. I грамоту зна?. Майор пiдвiвся й пiдiйшов до мене. - Що ти чув учора на валу? - гарикнув просто менi в обличчя. Я витрiщив очi. - На валу! - прогримiв майор. - Кавуни ?в. Солодкi,- голосно, вельми голосно вiдказав я. Тепер ми кричали обо?. Майор допитувався, про що гомонiли канцеляристи на валу, а я плiв йому, що на думку збiгало. Врештi майор утомився, пiдiйшов до столу, взяв аркуш паперу й написав на ньому: "Про що учора ввечерi розмовляли канцеляристи? Що казав про Орлика Копил? Вiн читав якогось листа?" Я покрутив головою i написав: "Паперу в Копилових руках я не бачив, а про що говорили канцеляристи, не знаю. Бо глухий. Колись упав з коня". Я бачив, як осмiхався Мануйлович. Либонь, йому подобалося, як я воджу по пустирях вивiдникiв. Вони ж ще трохи поморочилися зi мною й вiдпустили. Хоч майор i висловив сумнiв: - Цей хлопець зупиняв усiх iнших, казав, щоб не згадували Орлика. Отже, вiн чув. - Може, щось i чув. Через те й застерiгав. Вiн i зараз дещо чу?. Я йшов через греблю з Веригiна, i вже веселiше цвiрiнчали горобцi, й iволга мовчала, а на осокорi щебетали дрозди. Тепер я думав про те, хто виказав Копила, хто переповiв усю розмову на валу. Нас було шестеро, Миля - сьомий. Хтось iз семи. Звичайно, не Миля. Отже, хтось iз п'яти. Думав i думав, до розлому в головi, й нi до чого не мiг додуматися. Всi, кого допитувано, пiшли стежкою, яку вказав Пастух: були п'янi, нiчого не пам'ята?мо. Дознання обiрвалося раптово: хтось вночi вийняв з прибоя патика, яким зачинявся льох у дворi колегi?, i Копил утiк. Якийсь зичливець допомiг йому втекти, бо й обох вартових було пiдпо?но, вони спали на соломi бiля погреба. - Якi смiливцi,- казав менi Iлько.- Там же стiльки сторожi. I Копил також... Хто б мiг подумати... Миршавий, нiкчемний. Куди вiн мiг податися? - Звiдки я знаю. - Може, й справдi мав вiд Орлика якийсь знак? То такий чоловiк... - Який?.. - Славний. Хiба не так? Я чомусь промовчав. З Чернiгова при?хав темний, як хмара, Полуботок. Розмовляв, а в очах печаль i холодок зимовий. А тим часом з колегi? летiли листи густiше, нiж листя з осiннiх берiз. Колегiя виставляла себе захисником усiх покривджених i пiд'юджувала козакiв та селян подавати скарги на старшину. Вельямiнов дiяв пiдступно, йому найперше було потрiбно сколупнути весь нинiшнiй укра?нський уряд i посадити на його мiсце сво?х урядовцiв. I вже в селi Погребах побито старосту, i вже старшину Данила Забiлу натовп тягнув по вулицi за волосся. Ся остання новина розвеселила всiх у Глуховi. Данило Забiла - чоловiк ворохобний, вiдчайдушний i вельми лихий, вiн писав доноси ще на покiйного Скоропадського, оббрiхував його тяжко, буцiмто гетьман якша?ться з Орликом та Карлом, буцiмто звива? кубло зради, буцiмто люту? i немилосердно кара? людей. Все те було неправдою, i ось врештi покарали самого Забiлу, котрий тепер писав те саме на Полуботка й раяв москалям, як краще потолочити укра?нську старшину, прибрати ?? до рук. Полуботок видав унiверсал, аби люди на московськi пiд'юдливi поклики не пiддавалися, сидiли тихо, працювали, землi один в одного не одбирали, самовольств не чинили. На всi незлагоди ? закон, потрiбно звертатися до суду, до Генерально? канцелярi?, а не до колегi?. Кiлька чоловiк вже наступного дня забрали позови з колегi?. Вельямiнов знесамовитiв, примчав з Веригiна. Кипiв i бризкав пiною кричав i погрожував. Його прозорi, нiби налитi голубою водою, очi посатанiли. Важко було збагнути, що це за чоловiк. Чи ? в нього душа i, якщо ?, що в тiй душi. Людського закону там не було. Бога й поготiв. Вiн скрипiв, жахтiв, а гетьман сидiв на фотелi спокiйний. Кiлька старшин горбилися пiд стiною на лавi: - Без вiдома колегi? унiверсалiв не посилати! Нiяких повелiнь, якi супротивнi повелiнням колегi?, також! Iнакше... - Я наказний гетьман, i це ствердив сам цар. Вище гетьмана на Укра?нi нiколи нiкого не було. До того ж, я знаю тутешнiй люд i звича? набагато лiпше за вас, бо тут народився i прожив життя. - Я бригадир i президент,- заревiв Вельямiно