в.- А  ти  що  таке  передi
мною? Нiщо! Ось я вас зiгну так,  що  й  iншi  трiснуть.  Государ  наказав
перемiнити вашi давнини й робити по-сво?му.
   Я дивився на президента колегi?. Я розгадав  його.  Вiн  тiльки  вдавав
лютiсть,  злiсть.  Насправдi  ж  нiчого  того  не  було.  Це  був  млинок,
змайстрований i виставлений на вiтер дужою, пiдступною рукою. Не перший  i
не останнiй. Вiн - негiдник, але таким його пустив у свiт творець, не той,
що на небi, а той, що на землi.
   - Пане бригадир. Де вчилися  тако?  вшетечностi?  Хто  вашi  батьки?  -
запитав Полуботок.
   - А що тобi до того? - спантеличився Вельямiнов.
   - Нiчого. Просто в нас не прийнято ображати людей. Та ще старших вiком.
Навiть школяр те зна?. А потiм... Шкода вас. Отако напнетеся... Погляньте,
як посинiли... Удар може вхопити...
   Тро? штаб-офiцерiв, якi стояли за спиною бригадира, поопускали погляди.
Вельямiнов налився бурякове й заревiв уже зовсiм не до речi:
   - Я вам указ!
   - Тiльки неправа людина може кричати. Ви не поважа?те наших  законiв  i
не поважа?те сво?х. Менi соромно таке  слухати.  Мав  вас  за  просвiщенну
людину, а ви ма?теся, наче п'ятий солдат. Не соромтеся  самi,  не  соромте
честi  мундиру  свого.  Йдiть  звiдси  добром.  Про  все  я  повiдаю  його
величностi.  I,  зрештою,  готовий  будь-яко?  хвилини,   хоч   i   зараз,
задовольнити ваш афект лицарським звича?м, який i ми, козаки, зна?мо.
   Вельямiнов удав, що не почув останнiх слiв.
   Полуботок вiдав: все, що чинить  Вельямiнов,  то  за  та?мним  велiнням
царя, яке бригадир i викону?. Це не людина, а державний батiг,  i  вiн  не
зупиниться. Наступа? тяжкий час лютого двобою з  стодужим  змi?м,  яким  ?
росiйська державнiсть.
   Щось кривавилося перед очима гетьмана, й серце йому  стислося,  i,  щоб
хоч на мить вiдволiктися вiд тих думок, не  датися  на  пiдмову  царського
посiпаки, адже вiн пащекував ще й для того, аби викликати його на  сварку,
аби Полуботок  необачно  сказав  щось  у  бiк  царя,  Москви,  пiдвiвся  й
подивився на ?вангельську картину, на якiй дво?  сiячiв  сiяли  зерна.  За
ними йшли бiлi птахи й клювали тi зерна.
   -  Ми   люди   мирнi,-   мовив   гетьман,   звертаючись   поглядом   до
штаб-офiцерiв.- Ми рата?, тiльки лихо змушувало нас брати й руки шаблю. Ми
завше захища?мось, а не напада?мо. Така нам випала доля.  Ми  сi?мо  зерна
для всiх, хто йде до нас з миром. I для птахiв небесних також. I живемо  в
злагодi з Богом та законом, який ? Божим, праведним. Подумайте об сiм.
   Я бачив, як по тiй розмовi гетьман вийшов на подвiр'я, пройшов на вал i
став пiд кленом. Я бачив, як приклав вiн до серця руку й зiтхнув. Вiн звик
ставати проти ворога з шаблею, а тут доводилося ширмувати словами, та й то
тiльки закладатися, а не нападити. Важкi це змаги,  i  -  нiяко?  свiтлини
попереду. Вiн обвiв поглядом хати i сади на передмiстi, рiчку  й  зарiччя,
темний лiс на овидi. О, як вiн любив цей  свiй  край,  о,  як  бажав  йому
добра, хотiв його захистити. Вiддавав йому в офiру всi сво? сили й життя.

   * * *

   Бiй розпочався  лютий,  жорстокий,  нещадний.  Не  свистiли  шаблi,  не
гримали гармати, але втрати були не  меншi,  нiж  в  найкривавiшiй  битвi.
Хиталася пiд ногами твердь, але це помiчали не  всi.  То  бiльше,  по  тiй
стрiчi Вельямiнов зрозумiв, що програ? у словеснiй змазi, та й iншi факцi?
вимагали обачностi, обережностi. Нiштадтський мир, день  ангела  Катерини,
Петрово? жiнки, мусили святкувати разом. Хто святкував, а хто  вдавав,  що
святку?. Старшина знала, що в Пiтерi буде вiдомо, як справляли день ангела
царицi, отож гримали гармати  й  хитрий  Троцина  орацiю  тримав,  у  якiй
порiвнював царицю з орлицею, а  ??  чоловiка  з  орлом,  котрi  сидять  на
високому пiднебесному сiдалi й оглядають сво? володiння.
   Так  дожили  до  Рiздва  Христового.  У  перший  день  свiтлого  Рiздва
зiбралася старшина в Генеральнiй канцелярi? i пiшли всi  до  церкви.  День
був морозяний, сiялася легенька пороша, посипала червонi та  зеленi  верхи
шапок, кожухи, сукнами критi. Панував настрiй урочистий, святковий, дзвони
дзвонили по всiх церквах. Менi  здалося,  що  вони  дзвонять  не  в  одне,
перемовляються  пота?мно  мiж  собою  -  Микола?вська  тут,  у  мiстi,   i
Богородицi Рiздва на  Веригiнi,  в  цiй  старшина  слуха?  службу,  там  -
Вельямiнов з штаб-офiцерами. А Бог один i Рiздво одне  на  всiх!  По  тому
старшина  ненадовго  зайшла  до  Савича  й  вiддала  там  пошанiвок   вину
угорському та кримському, i старший канцелярист Матвiй  Себастiанович  мав
переру латиною, яку всi слухали з увагою та достойнiстю.
   Далi старшина нанесла вiзит  Полуботку,  i  в  шумнiй  тiснявi  Троцина
говорив орацiю,  аплiкуючи  гетьманове  правлiння  до  новонародженого  од
колiна Навинового Христа Господнього, по тому всi пiшли до гетьманшi,  яка
частувала  старшин  улюбленим  напо?м  покiйного  -   вином   французьким,
настояним на грушах-дулях. Туди прийшов  i  Вельямiнов  з  прокурорами,  й
знову Себастiанович мав переру латиною, й московити не  зрозумiли  жодного
слова, бо латини не знали. Москва i Пiтер були  напакованi  iноземцями,  i
вся та випадкова мiшанина мов  тiльки  поглиблювала  одвiчну  московитську
заскорузлiсть та неграмотнiсть.
   Укра?нцi, при?хавши в Москву пiдписувати укладену в  Переяславi  угоду,
не знайшли там освiчених людей, на всю Московiю була одна друкарня,  та  й
та майже перестала друкувати, i всi священнi книги переписували  вiд  руки
напiвграмотнi дячки, й допереписувалися, що з тих книг не розумiли  нiчого
не тiльки миряни, а й самi священики. Й тодi було  закликано  з  Ки?всько?
Академi? тридцять академiстiв з ?пифанi?м Словинецьким  на  чолi,  й  вони
переклали з грецьких оригiналiв ?вангелi? i псалтир, i канонiк, i всi iншi
священнi книги, фундували друкарню та видали  тi  книги,  а  також  багато
iнших - математику та астрономiю, i космогонiю, i  Фукiдiдову  iсторiю,  i
житi? Олександра Македонського, й багато-багато iнших. I при?хав  туди  ще
один ки?вський академiст - Симеон Полоцький та заснував школу, й  спорудив
комедiйнi хоромини, у яких лицедiяв сво? ж драми  з  життя  священного,  й
почав учити московитiв римованого вiршування, бо вони такого не знали й не
вмiли. Цар Олексiй та патрiарх Никон благоволiли до киян, одначе знайшлося
чимало темних людей, якi почали гукати, що укра?нцi навчають ?х латинсько?
схизми, богопротивно? Арiстотелево? науки, закликали молитися  по-старому,
хреститися двома перстами (пам'ятали Бога-вiтця та Бога-сина, а  Бога-духа
забули), й стався там розкол церковний,  i  зазнали  кияни  чимало  кривд,
одначе, й пiсля повергнення ?хнього  найбiльшого  заступника  Никона,  цар
Олексiй не велiв проганяти укра?нських академiстiв, а запросив з Ки?ва  ще
кiльканадцятеро. I  так  -  донинi.  Стефан  Яворський  береже  патрiарший
престол, Феофан Прокопович навча? княжат  та  уклада?  план  Пiтербурсько?
академi?, цар вельми полюбля? погомонiти з ки?вськими вченими академiстами
i...  хоче  затоптати  землю,  в  якiй  вони  виросли   й   звiдки   наука
розпросторю?ться по всiй землi слов'янськiй. Московитам ще потрiбно  довго
пнутись, аби науку творити вiд себе. Одначе це - до слова.
   Того першого дня Рiздва 1723 року Полуботок з Вельямiновим вiзитами  не
обмiнялися. Проте  третього  дня  гетьман  прийняв  запрошення  президента
колегi? i був у нього на iменинах. Там i сподибав звiстку, що цар вернувся
з Астраханi в Москву. Кажуть, що люди найдужче веселяться у великому щастi
та перед великим  лихом.  То,  мабуть,  правда.  Ще  нiколи  не  справляли
глухiвчани так бучно  Рiздва,  ще  нiколи  не  бачили  глухiвськi  вулички
запряжених у глабцi коней в таких дорогих рондах, стрiчках - хоч куди  тут
?здити - найдальшi гостини - за верству. I весiлля  бучнi  та  голоснi,  i
Водохрище на шостий день на льоду, куди вийшло самих попiв у золотих ризах
душ сто, i  хрест  з  льоду  сажнiв  три  заввишки,  й  престол,  i  сотня
глухiвська з двохсот козакiв пройшла трiумфальною ходою по льоду, а що вже
люду - не протовпитись.
   Не було там тiльки Полуботка. Вiн сидiв удома, й до нього  заходили  то
Борзакiвський,  то  Жураковський,  то  Войцехович  -  його  зять,   сотник
седнiвський,то Iван Добронизький - сотник переяславський - сестринець. Все
- люди вiрнi, такi, що вмiють пильнувати та?мницi. Гетьман радився з ними,
кого послати до Москви. Намiтили двадцять  чотири  особи:  Василя  Кочубея
(сина Кочубея, страченого Мазепою), Андрiя Миклашевського, Петра  Кулябку,
Степана Гамалiю, iнших двадцятеро, й написали ?м листи з проханням негайно
прибути до гетьмансько? столицi. Й приготували листа царевi, його складали
довго, переписували кiлька разiв:  просили  елекцii  -  виборiв  гетьмана,
голосами вiльними,  за  давнiм  правом.  Полуботок  здогадувався,  що  цар
вiдтягу? вибори з певною метою, ма? якийсь пота?мний замисел, вiдав i  те,
що його цар до булави не допустить, й мав те за марницю, волiв, аби обрали
будь-кого, але таки обрали. Про елекцiю просили i в  листi  до  Меншикова,
одначе  Борзакiвський,  котрий  мав  його  вручити  свiтлiйшому,  спочатку
повинен був розвiдати, яким духом диха?  князь.  Поспiшали  -  царя  легше
досягти в Москвi, й там  бiльше  людей,  зичливих  укра?нськiй  справi,  в
Пiтерi Петро ма?ться особливо запекло, незгiдливе й уперто. Може,  то  так
дiють на нього невськi тумани, може,  почуваеться  там  занадто  впевнено,
може, щось iнше розпалю? i драту? його.
   Поки укладали посольство до Москви, поки умовляли старшин на ту факцiю,
з Москви надiйшов указ про настановлення ще трьох московських  комендантiв
в укра?нських мiстах: Богданова  в  Чернiговi,  Яковл?ва  в  Переяславi  i
Пашкова в Стародубi. Вражений тим указом, Полуботок написав царевi, що  це
небачене попрання наших вольностей, законiв i пунктiв Хмельницького,  адже
за пунктами комендант мав бути тiльки в Ки?вi, вже потiм,  по  Полтавськiй
битвi,  цар  домiгся,  щоб  такий  комендант  сидiв   у   Полтавi,   тепер
понаставляли комендантiв скрiзь, i всiм ?м ставилося в обов'язок не тiльки
займатися гарнiзонними справами, а й втручатися в справи полковi.
   Гаразд пам'ятаю гетьмана в тi днi. Вiн часто вiд'?здив  -  у  полки  та
сотнi,- стемнiв лицем, чоло перерiзали глибокi зморшки. Я тодi ще  не  все
розумiв, молодiсть ма? той триб, що шука?  собi  кого  наслiдувати.  Таким
прикладом ставав менi наказний гетьман. Вiн бачив далi всiх  нас,  розумiв
усе глибше за нас. Пам'ятаю вечiр у канцелярi?, вже майже всi  розiйшлися,
нас лишилося чоловiк сiм. I тодi зайшов гетьман. Втомлений, мовчазний. Сiв
на стiлець, простягнув до грубки, до вогню великi руки, звиклi й до чепiг,
i до шаблi, дивився у вогонь нездвижним поглядом.  Щось  важко  думав.  На
дворi лютувала завiя, торигала вiконницями, била  у  вiкна  сухим  снiгом,
завивала, гудiла. Гарно в таку погоду бiля вогню й страшно  в  полi  чи  в
лiсi. Хтось iз нас запитав, чи нема?  вiстей  iз  Москви,  й  зненацька  в
гетьмана мовби щось зсунулося з душi, й вiн сказав:
   - Яких вiстей чека?те? Добрих? А хто ?х подасть? Не потрiбнi ми  нiкому
нi нинi, нi прiсно, нi вовiки вiкiв. Мабуть, з немилостi Бог оселив нас на
такому велелюдному перехрестi. А на перехрестi  -  он  якi  вiтри  гудуть.
Чу?те,- схитнув головою в бiк вiкна.- То одна буря котить нас, то iнша. Ми
порiзненi й не можемо взятися за руки. Нас купляють,  нас  продають...  Ми
брязкотимо шаблями, кида?мося в кривавий вир i... потика?мо  один  одного.
Нашi прапори порванi в ганчiр'я, над нами чужi руки зводять чужi  прапори.
Ми завжди перед кимось винуватi. Чужинцi ?дять наш хлiб i  дорiкають  нам,
що вiн не такий смачний, як ?м би хотiлося. Ми безсилi й  убогi,  кожен  з
нас ста? багатим i сильним тiльки тодi, коли служить дужому  можновладному
чужинцю. Ми бо?мося подати один одному руку, бо?мося щиро поговорити  один
з одним.- Вiн зiтхнув.- Може, й правильно робимо.  Учiться,  хлопцi,  цi??
науки. Вона проста, нагрi? та нагоду?. Бо iнакше можете вскочити в халепу.
Скрiзь ? вуха, скрiзь ? пильне око... Не звiряйте один одному помислiв. Не
любiть один одного й нiкого в свiтi не любiть. Нi батька,  нi  неньки.  Бо
можуть  i  ?х  взяти  в  заставу,  примусити  вiдректися  вiд  вас.  Легко
вiдрiкатися не люблячи. Не любiть край свiй. Вiн  гарний  гаями  i  полями
сво?ми, але зганьблений, вiн тричi политий кров'ю батькiв ваших, i ви ?сте
кров ?хню, яка проросла в жито. Любiть тiльки самих себе...
   Полуботкiв голос затремтiв. Я ще нiколи не бачив його таким. У мене  на
душi бринiли сльози. Не знаю, що спонукало гетьмана отако вiдкрити душу  -
якась велика невдача, чиясь незгода, чиясь  зрада,  бо  пощо  говорив  нам
таке! А може, що молодi, хотiв, аби запам'ятали тi слова, передали внукам,
та й вiрив нам, а ми були готовi офiрувати йому всiм, навiть життям.
   Я  кажу  ми,  маючи  на  увазi  Борзакiвського,   Биковського,   Рубця,
Добронизького, Войцеховича. Себе я туди не долучаю. Я на той час мало знав
валечних справ  i  знав  багато  ницих  -  обманiв,  кривд,  я  мало  знав
правдивих, гiдних шани людей, i бiльше - дрiбних, багатих статком i  малих
душею. Я спiзнав пронизливих вiтрiв на перехрестях i  дуже  мало  затишку.
Донедавна гадав, що оце писарське мiсце - зручне, затишне, бiльшого  я  не
хотiв. i не думав про власне прийдешн?, й не до кiнця переймався  тим,  що
казав Полуботок. Вбуравлений в сво? лиха, я й на  свiт  дивився  крiзь  ту
малу, проверчену лихим свердлом дiрку, i якщо з'являлися мрi?,  то  вельми
непевнi. То марилися менi мандри в  далекi  землi,  то  затишне  мiсце  на
безлюддi  над  рiчкою...  Списанi  на  шкурi  кривди   болiли,   але   то,
здебiльшого, були тiльки мо? кривди, я ?х  го?в  отрутою  власного  серця.
Пам'ятаю, я тодi сказав:
   - Виходить, ваша вельможнiсть, ми i нашi душi - в руках важких i темних
сил? Ми залежимо тiльки вiд них та вiд припадку долi?
   Полуботок пiдвiв голову:
   - Я того не сказав. Багато залежить вiд нас. I ми повиннi боротися... з
припадками долi. Ми пливемо по рiчцi бурхливiй i каламутнiй... Але весла в
наших руках, ?х не можна випускати до самого кiнця.
   Гетьман  пiдвiвся,  застiбнув  гаплики   на   кире?.   Був   спокiйний,
зосереджений, можливо,  трохи  шкодував  на  свiй  порив.  А  може,  й  не
шкодував, може, навмисне сказав нам те, про  що  думав  день  i  нiч.  Вiн
прочинив дверi й ступив у бiлу каламуть завiрюхи.
   На Рiздвянi святки в Глухiв при?жджав Толстой з Уляною.  Але  я  ??  не
бачив. Загубилася вона десь у тiй завi?, заметiлi, та не загубилася  Уляся
в мо?му серцi. I в думках мо?х. Думав про не? знову багато.
   Я взагалi надто багато розмiрковую i скорше керуюся в життi думками,  а
не сердечними спонуками, хоч сердечнi спонуки - то спонуки Божi,  а  розум
може ходити й диявольськими стежками. I вчинкiв  усiляких  злих  запобiгаю
розумом, частiше покладаюся на нього. Менi соромно за це, соромно,  що  не
знаю, яка то ? душа, осяяна Божим промiнням, котра сама по собi летить  на
добро i так само сама по собi вiдчува? кривду. Перш нiж  щось  вчинити,  я
кажу собi, що то  буде  по  совiстi  чи  не  по  совiстi,  вибираю  стежку
правдиву, але вибираю розумом. А ? в свiтi люди, i  я  бачив  таких,  якi,
неначе святi, живуть ?дино праведним Божим  законом,  вони  спрямованi  на
добро, як соняшник на сонце. А я он  спрямований  i  на  щось  iнше,  мене
дедалi дужче закручу? у свiй вир життя мирське, клопiтке, та  ще  й  таке,
яке понад мо? сили, яким верховодять сили iншi, але земнi, а не небеснi. I
думаю iнодi грiшно: може, добре, що в мене нема? нiкого - нi за кого не  в
одвiтi. Iнодi вiдчуваю, що ма? менi випасти  в  життi  щось  таке,  що  не
убезпечило б вiд лиха тих, хто був би зi мною. Душа моя  щось  зна?,  щось
бачить слiпо.
   Увечерi, в куточку, прихилившись до мене головою, Iлько шепоче:
   - Знову ста? на завiрюху. Треба ?? пересидiти  десь...  Кажу  тобi,  бо
люблю, як брата. Оглянься... Помiркуй. На те саме заходить...  Виговський,
Брюховецький, Многогрiшний, Самойлович,  Мазепа...  Де  вони  всi?  Декого
навiть нiзащо, як Самойловича i  Многогрiшного...  I  скiлькох  потягли  з
собою... Низками, гирями...I ще тихiше: -  Нинi  шукають  охочих  везти  в
Москву папери... Небезпечнi вельми... Можна з ними там, у Москвi, й голову
залишити...
   Я ковтаю давку слину страху, зiщулююся пiд лiжником.
   - Так от... Гетьмани попереднi... Чого вони досягли? Нiчого.  Бо  й  не
можна. Бо - сила. Страшна  сила.  Сам  i  бачиш...  Одних  полкiв  скiльки
сто?ть... Я також люблю нашу i вiтцiвщину. Ой, як люблю. I бачу - ти  йдеш
на кличi... Я й сам... Але ж - сила. Тiльки тобi зiзнаюся...  Про  що  вам
гетьман казав?..
   Я вдав, що сплю.
   У тi днi Полуботок шукав людей,  котрi  повезуть  у  Москву  листа.  Не
просто було ?х знайти. Стояла важка зима,  дорога  до  Москви  далека,  не
кожен зважиться на таку путь. Й  не  кожен  зважиться  заявитися  з  таким
листом  перед  грiзнi  очi,  царя.  Вiдомо  бо:  найперше  рубають  голови
вiсникам, найперше ?х кидають за грати. Бо вони найбiльше  знають,  можуть
розказати. Я багато думав у тi днi... Мо? життя в мо?й  уявi  то  набувало
поважно? значимостi, то малiло безкiнечно. Кожному  дороге  власне  життя.
Воно одне, тво?... Й муки  страшать.  Свiт  складний,  але  небезпеку  всi
бачать i вгадують найперше, бо вона проста й видима. "Ну чого  варте  таке
тво? життя, кому воно потрiбне,- нашiпту? голос.- Злети орлом...  Подивися
хоч раз з високостi". А iнший голос свiдчить, що крил тих у тебе нема?, що
? страх i бажання жити далi - пташкою, комашкою, ?сти гречанi коржi, грiти
бiля вогню руки, гомонiти в доброму товариствi, мрiяти на нiч...
   Отакi, здебiльшого, ми всi. Хить туди, хить сюди.  Заяснi?,  i  вже  ми
пiдводимо голови, випина?мо груди. Присмеркне, й поприсiдали,  змалiли.  I
все-таки ся? щось попереду. Й кличе,  i  веде.  Й  ти  розумi?ш,  що  воно
велике-велике, що за нього поклали життя тисячi валечних козакiв,  поклали
не здригнувшись. Стати б таким! Страшно. А може, й вони вагалися? А  може,
й вони душили страх у собi?
   З двадцяти чотирьох намiчених Полуботком старшин, котрi мали  пiдписати
листа i  повезти  до  Москви,  пiдписало  тiльки  шестеро.  Посилалися  на
завiрюху, непро?жджi дороги, декотрi вiдмовчувалися. Повезли листа  Андрiй
Борзакiвський  -  Пилипiв  брат,  також   вiйськовий   канцелярист,   Iван
Добронизький, Петро Войцехович, Василь Кочубей,  Григорiй  Грабянка,  Iван
Холодович та вже навздогiн погнав Оникi?нко, з якимось пота?мним велiнням.
Я узнав об тiм того самого дня, коли пересягнув  пруг  у  власнiй  душi  i
також запропонував сво? послуги. Мiй рiшинець виявився запiзнiлим.
   Укра?нськi посланцi затрималися в Москвi. Вони подали через Сенат  лист
царю, а також листи Меншикову та Феофану Прокоповичу. Меншиков на той  час
сам виплутувався з почепсько? справи. Дяка Лос?ва, який проводив межування
на користь князя, закували в колодки, цар, як уже мовилося i погримав i на
Меншикова та й простив його за  великi  заслуги  перед  Московi?ю.  Феофан
Прокопович, мудрець i книжник, мудрував, але в iнший бiк. То вельми сумно,
що немало землякiв наших, серед них i стовпи науки церковно? та свiтсько?,
дбають не на користь вiтчизни, а на власну, й та ?хня власна персона ?  ?м
такою дорогою, як майже персона самого Бога.  Про  це,  про  вчителя  мого
колишнього Феофана Прокоповича, який промiняв милу нашу вiтчизну на  жирнi
московськi ковбаси, оповiм пiзнiше. Тi люди вивищуються на брехнi й готовi
запродати самого Бога, аби ступити на один  щабель  вище.  Я  знав  людей,
котрi вчиняли великi святотатства для того, щоб допомогти iншим  людям,  i
певний, що Бог на тому свiтi простив ?м ?хнi  грiхи.  Лiтом  судили  судом
церковним одного  бродячого  ченця,  котрий  та?мно  урiзав  шматочок  риз
святого в Ки?вських печерах i зцiляв ними хворих. Його святотатний  вчинок
одкрився, вiн  не  одпирався  й  не  просив  помилувати,  але  святий  суд
помилував, бо ж не для себе робив те, зцiляв, а  грошей  не  брав,  i  суд
наказав йому одмолювати свiй грiх у схимi сорок  днiв  та  ночей.  А  яким
чином здобуду царство небесне я?  Тихим  життям,  покорою...Покорою  кому?
Царевi чи Полуботковi? Адже нинi знаю: це - не одне i те ж. Рiзняться вони
один вiд одного, яко тьма од свiтла.

   * * *

   Я вперше побачив, що вечори синi. Синi дерева, синя долина, синiй снiг.
Найдивнiше - синiй снiг. Вечори приходять з чорних глухiвських лiсiв,  але
не чорнi, а синi. Тiнi вiд дерев лякливi, тремтливi, падають  пiд  ноги  й
тремтять. I чомусь ста?  на  душi  тоскно.  Парубоцька  пiсня  побрела  на
Веригiн, а я самотнiй, з сво?ми думками й синiм снiгом. Чому я такий? Чому
не такий, як iншi парубки?  Не  горланю  пiсень,  не  лiзу  нахраписте  до
дiвчат? Я всього соромлюся. Й себе  самого  також.  Менi  й  гарно  в  цiй
вечоровiй синявi, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкi  тiнi  сягнули
через плiт, одна затрималася й завила. Тiчка! Зашумiло  над  головою  -  з
сосни  посипався  снiг.  Тiльки  тут,  на  Глухiвщинi,  сосни  ростуть  на
подвiр'ях. I сосновi та ялиновi лiси  стоять  стiною.  Глухi,  погрозливi,
моторошнi. Менi тоскно, i згадую мандри, згадую степ, марево над ним...
   Сьогоднi до канцелярi? пiд'?хав у  мальованих  глабцях  Якiв  Маркович,
?хав удвох iз Оленкою, без кучера,- правив сам. Забiг до  канцелярi?,  аби
списали копiю з якогось паперу, а я пiдiйшов до саней. Я знаю,  що  Оленка
часто бачиться  з  Уляною,  гостюють  одна  в  одно?...  I  хочеться  менi
запитати.... Не одважуюся.
   Пара сiрих у яблуках коней ледве стояли  на  мiсцi,  забирали  на  себе
вiжки, й Оленка щосили напинала ?х. Була в сiрiй вовнянiй хустцi,  критому
зеленим сукном кожушку, розчервонiла, весела й трохи вiдчайна.
   - Сiдай, Iване, сюди, бери вiжки, втiкаймо в поле. Або на i край свiту.
Чи в тебе вже ? з ким утiкати?
   Конi рвуть у не? з рук вiжки...
   Взяв за гнуздечки конi.
   - Не хочеш? Тодi я пущу ?х, i вони розтопчуть тебе.- Регочеться.
   Я стою, менi кортить запитати про Уляну, треба  б  мовби  помiж  iншим.
Спаленiю,  розхвилююся,  виставлю  себе  перед  Оленкою  дурнем.  Вона  ж,
напевно, все зна?... Не зна? тiльки, що хворiю Уляною й досi.
   До козиркiв пiдходить джинджуристий майор у  плащi  з  чорним  хутряним
комiром,  вiта?ться  з  Оленкою.  Один  з  тих  майорiв,  якi  допомагають
бригадировi. Либонь, знайомий з нею. I вже зовсiм  це  не  той  майор,  що
засiда? в колегi?. Дзигорить,  жарту?,  округлю?  очi  -  розповiда?  щось
страшне й веселе, бо  Оленка  спочатку  теж  округлю?  очi,  а  далi  обо?
регочуть. Конi крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене
бiлою парою. Мене почина? розбирати злiсть: служка я ?м  з  Яковом?..  Але
повiддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабцiв  i  погладжу?
медвежу повсть, яка лежить на колiнах  у  Оленки.  З  канцелярi?  виходить
Якiв. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрiбну копiю взяв. Либонь, ще  на
якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботкiв зять, множить. Умi?!
   Вiн сто?ть бiля дверей i не спуска?ться по сходах. Вiн бачить Оленку  й
майора i не поспiша? до них. Бачить, як загра? до його дружини майор, i не
обража?ться. Мав  би  пiдбiгти,  потурити  того  вiд  саней,-  адже  майор
залиця?ться вiдверто та нахабно,- принаймнi сiсти в сани й по?хати. А  вiн
сто?ть. Перемина?ться з ноги на ногу. Мене пойма? дедалi бiльше образа. За
нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпiв  би.  А  Якiв  терпить.
Чому? Непри?мна думка ро?ться в мо?й головi: або вiн бо?ться  майора,  або
той потрiбний йому. А може... Що?
   Бачить щось наперед?
   Тако? спритностi не  чекав  вiд  власно?  мислi.  Вiдпускаю  гнуздечки,
ступаю вбiк, тихо цокаю язиком.  Конi  рвуть  з  копита,  майор  вiдлiта?.
Оленка пiдхоплю? вiжки, але зупинити конi вже не  може.  Сани  зникають  у
завулку, Якiв бiжить навздогiн.
   Увечерi я розповiв про все Iльковi.
   - Так Маркович нiчого майоровi й не сказав? - допитувався  той.-  А  що
вiн взагалi про всiх цих майорiв каже?
   Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцiм Якiв про  цих
майорiв i тих, хто над нами, шемря? погане. Подумав  i  засоромився:  адже
Iлько може передати ще комусь, а той ще... Гидко. До того  ж  i  неправда.
Просто менi образливо за нього.
   - Полетiла пташка,- мовив Iлько.-  Гарна  в  тебе  двоюрiдна!  А  ми...
Ходiмо сьогоднi в гостi до двох перепiлочок. Годi тобi киснути.  Козак  ти
чи не козак?
   - Та козак... осьде матня...-  Грубо  бравую  навмисне.  Вечiр  вже  не
синiй, а чорний. Великi чорнi тучi козацькими шапками стоять  на  овидi  й
сунуть на нас. Знову буде снiговиця.
   Жiночки виявилися замашними, жвавими, веселими, ще й  схожими  одна  на
одну. Може, вони були сестрами? Я так i не змiг довiдатися, як i того, хто
вони: вдови, старi дiвки, адже кожнiй десь пiд  тридцять.  Жили  в  старiй
хатi, бiля яко? не було нi  обори,  нi  хлiва,  нi  бодай  комiрчини.  Нас
чекали; мабуть, Iлько попередив про наш прихiд,  бо  на  лавi  на  чистому
рушниковi лежали полiпленi вареники. Одна з молодиць  затопила  в  лежанцi
огудинням, поставила до вогню макiтерку.
   - То - моя,- прошепотiв менi на вухо Iлько.- Мокриною ?? звати. А  твоя
- ?вга.
   Менi стало соромно, Iлько дiлив жiнок, як овечок  на  торзi.  Зварилися
вареники. Iлько  дiстав  з  кишенi  карафку  з  пiнною  Молодицi  спочатку
комизилися, а тодi випили по чарцi, й балачка побiгла, як вогонь по сухому
хмизу. Iлько розповiв, як у ?хньому селi силою вiнчали дяка, й  той  утiк,
удавши в церквi, що нестерпно хоче до вiтру, не може втриматися, а одна  з
молодиць повiдала, як ?? подруга загубила в лузi  коралове  намисто  i  як
незнайомий козак допомагав ?й шукати, згадували iншi веселi пригоди, а тим
часом надворi загудiло, завихрило - знову знялася хуртовина, хуга.
   - Ну, тепер ми додому дороги не знайдемо,-  сказав  Iлько,-  доведеться
ночувати.
   - Я тебе проведу,- зареготiла Мокрина.
   - А як заблудимося обо??
   - Разом - не страшно.
   Я паленiв, але... вирiшив залишитися. А тут i Iлько шепоче на вухо:
   - Прикинься п'яним, щоб, значся, не вигнали. Я не можу... Вже один  раз
прикидався...
   Я не  знаю,  як  то  прикидатися  п'яним  й  дурникувато  посмiхався  i
вимахував руками.
   Випили ще по однiй.
   - Люблю хугу,- сказала Мокрина.- Реве, вi?, тут теплот,  затишно,  а  я
думаю про поле - як же там нинi страшно... i
   - Страшно... Так страшно,- раптом мовила ?вга.-  Я  пам'ятаю...  Сидiла
бiля вiкна до ранку... Петра чекала. Серце  так  болiло...  А  потiм  нiби
здерев'янiло.  Замело  його.  Через  тиждень  знайшли  по   голоблi,   до
полудрабка прив'язанiй. А ми ж тiльки двi недiлi як повiнчалися...
   I ?вга заплакала.
   Я перестав удавати п'яного й почав прощатися. Iлько шкандибав за мною в
бiлiй завi? й лаявся.

   * * *

   Хуртовини котилися над мiстом одна за одною. А в мiстi двi важкi  хмари
повисли одна супроти одно?. Перша на радному майданi, друга  на  Веригiнi.
Генеральна  канцелярiя  та  Малоросiйська  колегiя.  Яка  яку  скура?.  За
колегi?ю - iнша сила, ще бiльша, цар iз вiйськом, за канцелярi?ю -  окремi
старшини, однi - мiцно, iншi хитю-хитю туди-сюди. Колегiя й  далi  посила?
канцелярi? накази як пiдвладнiй. Канцелярiя не бере ?х до уваги. А колегiя
натиска?, погрожу?, заляку?.  Точиться  вiйна  унiверсалiв  з  указами  та
промемор?ями.  Полуботок  вiда?:  поступиться-  все  загине.   Тим   часом
попiдводила голови усiляка нечисть: доносять, нашiптують,  пишуть,  хочуть
погрiти руки, щось ухопити собi чужою цiною.  За  доноси  платять  грiшми,
ма?тками, урядами.
   Колегiя заклика? писати, доповiдати, доносити,  скаржитись.  Канцелярiя
нiчого такого робити не може, та й нема? того у ?? звичаях. Вона  береться
тiльки через Сенат. Мчать у Москву та Санктпiтербурх, мiняючи на  станцiях
конi, гiнцi. Повезли ще одне клопотання, де повiдано  про  злиднi  народу,
запустiння в полках, про розор, який iде вiд постою росiйського вiйська. У
вiдповiдь з пiвнiчно? столицi указ про вiдпровадження  двох  нових  партiй
козакiв - на Ладогу та Терек. Полетiв по заснiженiй .дорозi гонець,  повiз
листа, у якому сказано, що в цi походи нiкого  посилати,  перераховано,  у
якому полку скiльки лишилося козакiв. Москва та Пiтер у те не  вiрять.  Ще
один гонець мете снiгами - гетьман просить хоча б вiдкласти тi  походи  до
весни - аби по теплу,  по  травах  iти,  iнакше  погинуть  козаки.  Москва
зловороже мовчить.
   Роз'?халися по полках з колегi? кур'?ри з указами  збирати  податки  "з
усiх безобхiдно державських i старшинських пожиткiв  на  користь  колегi?,
нiкого не минаючи, нiкого  не  милуючи".  Пiший  гонець  понiс  в  колегiю
унiверсал з канцелярi?: за яким правом, по якому закону  такий  указ?  Вiн
неправий, i козаки його виконувати не будуть.
   Закутаний  у  ведмежi  кожухи,  погнав  у  Пiтер   Вельямiнов.   Погнав
скаржитися царевi на  недобрих,  непокiрних  укра?нцiв.  У  Москвi  Андрiй
Борзакiвський,  Петро  Войцехович,   покликанi   по   почепськiй   справi,
намагаються довiдатися, якi розмови точаться в  Сенатi  про  Укра?ну,  яка
павутина плететься. I  помира?  раптово  Андрiй  Борзакiвський,  племiнник
гетьмана, а вiдтак, двадцятого лютого, зять Петро  Войцехович.  Вiн  устиг
написати  листа  прощального  й  закiнчив  життя  з  великою   рефлекцi?ю,
споглядаючи  Богоматiр  i  розмiрковуючи  про  радiсть  вiчну  та  царство
небесне. Його тiло привезли й поховали в Седневi. Обидвi смертi загадковi,
та?мничi, застрашливi. Говорять про них тiльки пошепки. Отримавши  звiстку
про смерть Войцеховича, гетьман два днi не виходив з хати.
   I стояв по Укра?нi плач - виряджали козакiв у Ладозький  похiд.  Козаки
збиралися в дорогу, а до пiвнiчно? столицi мчав на змилених конях ще  один
гонець, якого там назвали "втрет? впертим", з листом  переконливим,  що  у
опрiч, лиха, погибелi козакам, розору, з того походу не буде нiчого. Похiд
таки вiдмiнили, козаки верталися вже з дороги. Але то було ?дине й останн?
тепло, яким повiяло з пiвнiчно? столицi.
   Та й те з смородом. Указ про вiдмiну походу послано в  колегiю,  а  вже
звiдти,  копi?ю,  гетьману.  Аби  ще  раз  принизити,  аби   вказати,   що
гетьманському правлiнню настав  кiнець,  що  колегiя  -  понад  гетьманом.
Полуботок одписав царевi: пишiть менi, а не в колегiю, я  грамотний,  вмiю
читати. Все те - перетрактацi?,  навалу  царя  й  спротив  гетьмана  -  не
сховати вiд людей. Надто вiд старшини. I хиляться  сивi,  чорнявi,  русявi
голови - думають. Все вельми складно й  надто  просто.  Так  просто...  аж
холоне пiд серцем. У казцi перед лицарем завше стелються три шляхи - а тут
лише два. На той ступити не хочеться, не дозволя?  совiсть,  на  другий  -
страшно. Й шукають похиленi голови третього шляху, шукають. Третьо? дороги
шукають всi одвiку. Ще од часiв грека Перiкла  або  й  ранiше.  Аби  якось
перехитрувати всiх, аби й совiсть не продали i статку не позбутися. Вдають
з себе хворих, посилаються на  хвороби  близьких,  намагаються  пересидiти
круту годину в якомусь сховковi. Декому вда?ться. Але людське  око  зiрке,
воно бачить все.
   Одначе ? й такi добродi?, для котрих все визначено од  самого  початку.
Це тi, котрi народилися без совiстi або  загубили  ??.  Користують  першою
лiпшою   можливiстю,   щоб   пожакувати.    Або    й    потоптати    всiх.
Новгород-Сiверський сотник Федiр Лисовський, призначений царськими указами
спочатку  на  гадяцького  протопопа,  а  далi  на  сотника,   не   сповняв
гетьманських велiнь. Я перечитав усi скарги, написанi на Лисовського,  всi
справи, сам побував у Новгородi-Сiверському  при  суддi  Остапенку,  якого
Полуботок послав розiбрати складений  на  сотника  позов,  й  дивувався  й
торопiв з усього, що побачив. Лисовський усiм казав, що вiн тут не  просто
сотник, а "ради всех управлений и наблюдения и преследования измены". Його
боялися, як скаженого пса, а вiн чинив, що хотiв, бо  знав  -  його  можна
абшидувати тiльки за царевим указом. Мав природу непогамовну, й висiло  на
ньому грiхiв бiльше, нiж горшкiв на тину в добро? господинi.  Й  чого  там
тiльки не було, яким тiльки промислом не займався Лисовський за свiй  вiк.
Крав конi, грошi, навiть iкони - якось покрав i заховав у гнiй,-  робив  з
котельником  фальшивi  копiйки,   промишляв   баришництвом,   брагарством,
перепродував  крадене.   Служив   у   чернiгiвського   полкового   осавула
Красовського  челядником  i  вкрав  у  нього  скриньку  з  грiшми,  й  був
присуджений за те до повiшення, випiрнув у Москвi, й спiвав  у  церковному
хорi, якимось чином прислужився царевi, й осiдлав у Гадячi  протопопського
фотеля. Посипалися вiд гадячан скарги,  Скоропадський  i  Чарниш  наказали
укласти  вивiд,  але  ки?вський  губернатор  послав  свого   дошуканця   -
полковника Вестова, й той чинив слiдство на користь Лисовського, скарг вiд
людей не приймав, кажучи: "нема? указу приймати скарги  на  протопопа",  й
склав   у   Пiтер   визвiток   такий,   що    опинився    Лисовський    на
Новгород-Сiверському сотенному урядi. I тут дав собi повну волю.  У  Сенат
написав, що буде царю вiрно служити, "бунтiвникiв усмирятиму, жеби народ в
градi не пiдбурювали". Почав вельми швидко  багатiти,  взяв  дво?  сiл  на
корогву, посiв у мiстi двiр торговий, обiклав митом перевози через Десну й
риболовнi ?зi на нiй, ярмарковi комори, сiльськi отамани збирали  йому  на
ралець. Одначе непогамованiй природi Лисовського того було мало. Хтось  не
так вклонився, хтось iз бунчукових на весiллi  сiв  на  стiлець,  на  який
збирався сiсти сотник, i  вже  Лисовський  хапа?ться  за  пiстоля,  i  вже
сотницькi гайдуки тягнуть невдаху за чуба. Новгород-Сiверський поставлений
бiля кордону московського, втiкачi  звiдти  валом  валять  iз-за  убогостi
тамтешньо?, вiн ?х прийма? й примушу? робити на  себе.  Тi  ж,  втеклi,  а
також посполитi новгород-сiверськi, майстрували башту велику  оборонну,  а
потiм виявилося, що то не  башта,  а  комора  пана  сотника  з  лазнею  та
погребом,  а  башту  вимурували  поруч,  i  не  оборонну,  а  до  в'язання
тюремного.
   Ми ?хали по кiлькох скаргах: господаря за?жджого двору, в  якому  помер
подорожнiй, а Лисовський почав  вимагати  вiд  господаря  двiстi  золотих,
погрожуючи покласти на нього ту смерть способом насильницьким - удушенням.
З переляжу, з очману господар дав сто золотих i "облiк" ще на сто - бiльше
не мав,по кiлькох днях Лисовський почав вимагати по  "облiку",  погрожував
поличкувати  стома  березинами,  якщо  той  зволiкатиме.   Корчмар   трохи
оговтався, та й не було в нього  таких  грошей,  i  його  син  припровадив
скаргу до гетьмансько? канцелярi?. Друга скарга була  вiд  козака  Околота
про те, що Лисовський забрав його дерево, яке лежало на березi Десни.  Але
найповажнiшим у канцелярi? вважали третiй позов - Палажки  Улезкiвни,  яка
"з кривавими слiзьми била чолом  пану  гетьману",  бо  "сотник  Лисовський
одружився  на  дiвцi  Оксанi,  але  ранiше  мав  шлюб  зi  мною,  Палажкою
Улезкiвною, та втiк з хутора, забравши  сорок  карбованцiв  грошей,  конi,
корови i все майно", вона, Палажка Улезкiвна, не знала,  куди  подiвся  ??
чоловiк, i аж тепер, через п'ятнадцять рокiв, заманячив вiн на сотницькому
панствi в Новгородi-Сiверському.
   Гарне мiсто Новгород-Сiверський. Напрочуд гарне. Я дивився на  нього  з
найвищого чопика, стоячи бiля монастирсько? стiни, й не мiг вiдвести очей.
Бiлим шовковим поясом Десни обвинута гора, а по нiй хатки, будинки, церкви
дерев'янi й кам'янi, помiж ними дерева в iне?, все мовби вирiзане майстром
з одного великого шматка дерева. Над димарями в'ються димки - жiнки варять
вечерю. Тихо бемка? малий монастирський дзвiн. I зда?ться, нема? на  землi
затишнiшого куточка, а всiм людям тут  живеться  щасно.  Одначе  привезенi
нами в шкiрянiй торбi папери свiдчили, що це не так.
   З Лисовським ми не мали способу зустрiтися чотири днi. Вiн мовби був  у
мiстi, i його не було, його бачили то тут, то там, i нiхто не мiг сказати,
де вiн нинi. Лисовський знав про наш при?зд i уникав нас.
   Менi вельми кортiло бачити таку вперту людину. Я ненавидiв Лисовського,
неначе свого власного кривдника. Либонь, ми б ще довго  ганялися  за  ним,
якби не його розперезанiсть та непогамованiсть...
   Опiвночi Лисовський з кiлькома горiлчаними братами пiшки поверталися  з
гостини, нiч була темна, у них погас лiхтар, i вони почали грюкати в дверi
школи. Побудили школярiв, дяка та кухарiв, тi довго не могли очуматися  зi
сну. Лисовський та братчики пiдганяли ?х штурханами, школярi -  серед  них
було кiлька чималих парубiйкiв, шкiльних  виросткiв,-  розсердилися,  далi
осатанiли, зчинилася бiйка, гармидер.  На  той  лемент  позбiгалися  люди,
прибiгли й ми, бо ночували неподалiк. Нашi козаки запопали  Лисовського  й
одвели в гренадерський караул та вiддали офiцеру, аби тримав  там  рiзуна,
бандюгу Лисовського.
   Одначе офiцер вiдпустив Лисовського,  i  той  доночовував  удома.  Тодi
суддя пiшов до полковника, нiмця, й розповiв йому, що ми  чинимо  дiзнання
за велiнням гетьмана, а також генерала Вельямiнова,  показав  гетьманський
унiверсал. Полковник послав солдатiв,  Лисовського  знову  припровадили  в
караул. Вiн був пом'ятий, пошарпаний, мало що тямив з похмiлля,  белькотiв
щось незрозумiле. Покликали цилурика, той оглянув сотника -  в  того  була
розбита голова, кiлька синцiв та саден помiтили й на тiлi. Либонь, школярi
тямилися не тiльки на шкiльнiй науцi.
   Лише через тиждень почали складати дiзнання,  опитали  кiлька  десяткiв
людей, списали багато паперу й, забравши сотенну корогву, по?хали  додому.
Лисовського лишили в караулi до остаточного розпорядження з Глухова.
   Суддя захворiв у дорозi простудною  хворобою,  i  ми  залишили  його  в
Чернiговi. Складати звiт гетьману довелося менi. Був пiзнiй час,  i  я  не
хотiв турбувати гетьмана, лишень повiдомив маршалка дому про  свiй  при?зд
та про хворобу суддi, але невдовзi мене  було  покликано  до  гетьмансько?
свiтлицi.
   У чорному пiдсвiчнику горiло три свiчi, бiля них сидiло дво?: гетьман i
отець ?лисей. Гетьман у тi днi говiв, отож проводив  вечори  в  товариствi
святих  отцiв,  намагався  не  гнiватися,  й  не  перейматися   клопiтними
справами. Я увiйшов посерединi розмови, й вони не обiрвали ??,  розмовляли
й далi, мовби й не бачили мене, не зважали на мене. Я лишився при одвiрку.
   - Ти хочеш перемогти зло добром? I вважа?ш,  що  це  можна?  -  запитав
?гомосць.
   Аби я  не  знав  його,  то  вельми  б  подивувався,  адже  не  випадало
священиковi казати таке. Господь же перемiг! Менi аж крутнулися  на  язицi
тi слова, ледве втримав ?х. Але замiсть мене ?х проказав Полуботок.
   - А ще, ще хто? - долягав  непогамовний  отець  ?лисей,  i  його  довга
вузенька борiдка тiпнулася туди-сюди.
   Вiн нахилився вперед, i  його  тiнь  iз  скарлюченими,  худими  руками,
кiбцюватим носом на худому обличчi видалася менi тiнню  птаха.  Не  подобу
святого отця нагадувала вона, скорше  диявола,  i  я  присоромив  себе  та
прочитав першi рядки вечiрньо? молитви. Але все  одно  пхалася  до  голови
думка, що, либонь, не втрима?ться ?гомосць на цьому мiсцi.
   -Хто ще? Назови!-прискiпувався отець ?лисей.-  Вiн  же  все  робить  не
добром, а злом! Та ще й яким злом. Ступа? по християнських трупах, залива?
кров'ю сво? i чужi землi.
   Тепер вже "вiн" було iнше, я зрозумiв, про кого мовиться, й  проковтнув
боязкий клубок у горлi. Нинi боявся не стiльки за себе, скiльки за тих, що
розмовляли.
   - Я чиню не добром i не злом, а правдою,- вiдказав Полуботок.- Законом.
Законом  наших  предкiв  i  законом,  який  написали  та  пiдписали   нашi
антецесори...
   - Вiн топче ногами той закон...  i  всi  закони.  Його  закон  -  сила.
Вiйсько. Держава.
   - Правдиво. Сила, держава. В iм'я ??...-беззаконня.
   - Але ж i ти - в iм'я ??. Iншо?, сво??... Чи не так? Чи не програли  ми
все тим законництвом?
   Я хотiв сказати, що ми чистi перед Богом, не сказав. Отець ?лисей мовби
читав мо? думки.
   - I ось ми всi - раби... Не тiльки царя небесного, а й земного. "Iвашко
Брюховецький..." Iвашко!.. Там всi Iвашки,-й  зареготав  по-гемонськи,  аж
менi мороз побiг по плечах.
   - Не всяка держава-беззаконня,-захищався Полуботок.
   - Iншо?  я  не  знаю.  Iнших  не  було.  Од  часiв  Iрода  i  до  часiв
нинiшнiх...- Жорстко стулив сухi губи.
   - Творити ?? потрiбно справедливу. В iм'я людей...
   - Вiн теж - в iм'я людей. Сво?х...
   - Нi... не в iм'я людей. Ти сам сказав: там люди - нiщо, iвашки.  Раби.
В iм'я... само? держави... iдола... Вона поглина? ?х  усiх...  I  поглине.
Жорстокiстю й безсердечнiстю. Це переходить у всiх... У кров... Як  гiрчак
земляний у все, що на нiй росте. Й чим далi, тим бiльше.
   - Виходить, всi вони не винуватi?
   - Не знаю. Це вельми складно... I  винуватi  й  не  винуватi.  Самi  не
живуть, не вмiють жити, й iншим не дають. I якщо не захистимося,  станемо,
як вони. Тобто не такими... В латках, у нуждi. Та ще й приниженi. Вони  ж,
найрабiшi раби, возвеличуватимуться над нами, не тямлячи власного рабства.
Се - страшно.
   - То про який закон рiч?-знову скрючилася на стiнi кажаном тiнь.- Такий
закон визнавати не можна. Потяти його...
   Полуботок  раптом  пiдвiвся,  полум'я  свiчок  тiпнулося,  одна  з  них
погасла.  Вiн  важко  ступив  вiд  столу  на  середину   свiтлицi,   круто
повернувся:
   - Не гнiви мене, попе. Потяти - чим? Нема? в нас тако? сили. Була  один
раз - при Богдановi, втратили. Розсмикали ?? далi...  Згадай  Виговського,
згадай Дорошенка. Який муж був! Як любив ??, Укра?ну!  А  всi,  всi  проти
нього - й турки, й татари, i ляхи, i москалi.  Одiб'?ться  вiд  одного,  з
iнших сторiн налягають. Дешевою кров'ю хочуть посiсти нашi  землi.  Неначе
змовилися, неначе нечиста  сила  ?х  водить.  Жодно?  години  перепочинку.
Тiльки... щоб пiд себе... Собаки...скреготнув зубами.
   - Були шведи...
   - Безумно смiливий, авантюрний королик... Дав пiд Лiсною побити корпус,
який iшов до нього. Коб з'?днався з ним, ударив на царя - пiр'я б з  нього
посипалося. А вiн - через усю Польщу та Укра?ну... Стратив  сили.  Жменька
воякiв лишилася. Мазепа ж... Перехитрував себе i всiх  нас.  Дав  розтягти
власне вiйсько. Звитягу давно  втратив...  Мав  би  ранiше  звернутися  до
вiйська. Ми нiчого не знали... Петро укази слав, а вiн у мовчанку  грався.
Вiйсько тратилося, нiчого не розумiло. Вiдтодi  нема?  у  нас  справжнього
вiйська. В кожному мiстечку - гарнiзон московський...-  Полуботок  глибоко
зiтхнув i знову  сiв...-  Не  можна...  Нiяк  не  можна...  Море  кровi...
Даремно... Не маю на  те  Божо?  волi.  Ма?мо  домагатися  наших  законних
прав... Вiдкрито. Чесно. Не таячи за спиною ножа.-  Ще  раз  зiтхнув.-  Ми
хилимося й хилимося, а вони далi нас гнуть i гнуть. Але... Мовчи, попе. Ти
вже й так зламав тишу в мо?й душi. I святiсть порушив. Не  гоже  менi  так
гнiватися перед причастям, не буде  менi  добра...  Що  там  у  Сiверську,
Iване? - звернувся до мене й покивом голови попрощався з отцем ?лисе?м.
   Я розповiв, i також покивом голови гетьман вiдпустив  мене.  Вийшов  на
подвiр'я, й здалося менi, мовби за хатою щось гупнуло. Сторожкiсть,  котра
не полишала мене останнiм часом, пiдштовхнула, й ледве я ступнув  за  рiг,
як од вiкна, неначе снiп з воза, обвалилася, а далi  шелехнула  в  снiг  i
подерлася до приметеного снiгом тину та перевалилася через нього довгопола
постать. Майнули поли, майнула бiла пляма обличчя.  Я  аж  присiв  -  менi
перехопило подих. Постать видалася знайомою Що робив тут цей чоловiк?  Для
чого зазирав у вiкно? Ясна рiч, для чого. Неспасенним ремеслом бавиться...
Ми вже всi знали, що за паном гетьманом пильно наглядають з колегi?. Чорнi
тiнi скрадаються поза тинами, скачуть верхiвцi, буцiмто в сво?х справах, у
тi мiста й села, куди ?де вiн.
   Але ця  постатьi..  Нi,  не  може  бути,-  розмiрковував.  Привидiлося,
приверзлося. То хтось iнший... Цур - навести пiдозру  да  свого  товариша.
Гетьману скажу, що хтось був пiд вiкном, але ману наводити не буду.
   Я йшов до свого куреня й часто оглядався на  одинокий  вогник  у  вiкнi
гетьманового будинку. Либонь вiн горiтиме до пiзньо? ночi. I ранiше  бачив
той вогник. Бувало, погаснуть усi вогнi й свiтиться лише  два.  Один  -  у
вiкнi Полуботка, другий - у вiкнi Вельямiнова. Тi вогнi неначе  змагалися,
який якого пересвiтить.  Бiля  одного,  скинувши  перуку,  ниже  на  папiр
доноснi  слова  драпiжний  генерал,  вимiркову?,  як  краще,   пiдступнiше
провести отой  указ  царя,  "про  який  не  тiльки  старшинi,  а  й  сво?м
колегiантам об'явити не можу", як посварити старшину  з  сво?м  людом,  як
обiбрати й уярмити той люд. Стара?ться,  сопе,  скрапу?  чорнило  з  пера,
скрапу? з простудженого носа капка, лоскоче пiр'?ною пiдборiддя й заплющу?
в солодкому мареннi про новi чини, новi ма?тностi очi.
   I не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить, пiдперши голову  руками,
дума?, як захиститися вiд тi?? напастi, як не дати, щоб  понищили  останнi
вольностi та права народу, врятувати вiд  крiпацького  хомута  укра?нський
люд.
   Нинi Вельямiнова нема? - подався  до  пiвнiчно?  столицi  з  наклепами,
пiдказками царевi - видивився  багато,  намiркував  пiдступiв  також.  Але
сьогоднiшньо? опiвнiчно? пори блима? ще один вогник. У приземкуватiй  хатi
козака Ясочки народилася дитина. Вiльний чи раб? Те ще невiдомо.

   * * *

   Вiддзвенiли струмки, пiд вiкном куреня,  бiля  якого  було  мо?  мiсце,
гострими шаблями рвонулися  вгору  пiвники,  виткнулися  тендiтнi,  кволi,
буряково-рожевi стебельця пiвонiй. Пiвники  та  пiвонi?  посадив  хтось  з
канцеляристiв, але не зiзна?ться в тому, i ми не зна?мо, чи? вони,  в  чию
честь квiтують. Повiнь велика було того року, вона застала нас з Iльком та
Пилипом Милею в селi Гейманiвка на Уда?. То було рiдне Iлькове село, й вiн
запросив нас на Великдень у гостину. Повiнь прийшла нагально, рiчка  Удай,
на якiй стояло село, розлилася в одну нiч, вiдiтнула нам  шляхи  вiд'?зду.
Кущi, дерева, здавалося, бродили в водi, водяна гладiнь зливалася на овидi
з небом, лишивши незайманим лише горб, на якому злякано тулилися  одна  до
одно? хати.
   Ми не могли ви?хати, бо повiнь знесла  мiсток  на  греблi,  а  при?хали
вiзком канцелярi?, якого не хотiли кидати. Та й не вельми поспiшали.  Було
хороше, хоч трохи й  незвично  серед  цих  водяних  просторiв;  надто  нам
подобалося ?здити човном у лiс, висаджуватися  на  високих  сухих  горбах,
полювати зайцiв та кiз, а також ставити крильчаки та вершi.
   ...Дерева поклали на воду хисткi тiнi, наш човен  перетина?  ?х,  угорi
вiльгло шелестить олешина й чорнильнi сережки падають на  тихе  плесо.  По
плесу, по та?мничiй веснянiй водi розлилася душа, й бачиш, що  вона  також
безмежна й нiжна. Весна усмiха?ться, весна зiтха? на повнi груди.
   Одного разу ми знайшли чужого крильчака,  мабуть,  господар  забув,  де
його поставив. У крильчаку була дохла аршинна щука та кiлька  краснопiрок,
тако?  велико?  щуки  я  бiльше  нiколи  не  бачив,  мабуть,  вона  хотiла
накинутися на краснопiрок, якi вже були  в  крильчаковi,  й  влетiла  туди
сама. Я уявив, який страх вона  викликала  в  тих  малих  рибок,  як  вони
металися, а подiтися було нiкуди. А потiм щука здохла  вiд  голоду.  Й  не
поласувала рибками. Здихала, а ?х не поковтала.  Чому?  Страх  ма?  бiльшу
силу, нiж голод? Дивнi загадки ставить  перед  нами  життя.  Борсаючись  з
крильчаком, у якому була  щука,  я  вибовтнувся  з  човна.  Гойданув  його
вельми, проте Миля та Iлько не повипадали,  бо  Миля  встиг  ухопитися  за
дерево. Я опинився попiдруки в студенiй водi,  яка  вогнем  ошпарила  менi
тiло, Iлько та Пилип втягли мене в човен i притьма погнали до села. Гребли
поперемiнно, а потiм Миля посадовив мене  на  весла  i  змусив  гребти.  Я
добовтався до берега, випустив весла й подибцяв до хати, бо бiгти  не  мав
сили. В хатi Миля стягнув з мене увесь одяг, i я переодягнувся  в  сухе  -
смертну одiж Iлькового дiда, яка дiдовi не пригодилася, бо втопився в Уда?
i тiла не знайшли. Матня  волочилася  по  землi,  а  рукава  кунтуша  були
короткi. Миля  примусив  мене  випити  пiвкорця  горiлки,  сипонувши  туди
пiвжменi пороху. Опекло всерединi, я чув, як бiжить по  жилах  вогонь,  як
розсипа?ться в животi жар. Здавалося, порох спалахнув. Мiй одяг  викрутили
й повiсили на тин, чоботи засунули за заслiнку.
   Пiсля обiду Миля лiг спати,  Iлько  пiшов  у  гостi,  а  я  якийсь  час
сновигав по двору без дiла, а тодi й собi вклався на лавi,  пiдславши  пiд
голову Iлькiв кунтушик. Перед  очима  все  ще  гойдалися  води,  гойдалися
дерева,  синьо  цвiв  ряст  на  пiскуватому  згiрку,  й  те  гойдання   не
заколисувало, а розколисувало. Перекинувся на другий бiк, i здалося  менi,
що щось прошелестiло пiд щокою.  Муляв  рубчик.  Лапнув  рукою  й  намацав
розпорiх, посунув руку - намацав щось цупке, гладеньке.  Пiдвiв  голову  й
побачив у кунтушику кишеню, але не там, де вона мала бути, а в пiдкладцi з
лiвого боку, майже в полi. Це мене вельми здивувало.  Не  стямився,  як  у
пальцях опинився згорнутий вчетверо аркушик  голубого  паперу.  Нiчого  не
розумiючи й без докорiв сумлiння - адже i в мислi  не  клалося  про  якiсь
та?мницi,- розгорнув,  почав  читати.  Читав  i  нiчого  не  мiг  втямити.
"Гамалiя, Терський похiд..." "Полковник. 26. У мiсяць - 4.  Обозний  писар
14". "Глух. 7 гетьманiв". А  далi  прочитав  таке:  "Писан  лист  до  пана
обозного полку  Прилуцького  з  предложенi?м,  що  поневаж  по  трикратнiм
писанi? полковник тамошнiй для  обачення  не  хотiв  при?хать,  того  ради
послали туди в Прилуку Фiлiпа Борзакiвського, аби там якось зробили  обще?
нам?р?нi? подати чолобитну всi?ю старшиною полку  Прилуцького,  на  котрiй
мають вони всi, вбачивши в тому пользу, руки пiдписати".
   Що довше вчитувався в цидулу, то  бiльшi  мене  поймали  сумнiви.  Щось
пiдказувало, що це не звичайна цидула. Я не осягав усього, не розумiв, для
чого вона написана, але тямив, що тут - та?мниця. I то не  проста.  Чомусь
менi майнуло Iлькове обличчя пiд гетьманськими вiкнами. Майнуло й пропало.
   Одначе тривога ходила в менi, як звiр у лiсi. Я розбудив Милю.
   - Потрiбно поговорити,- прошепотiв на вухо. Велике,  кругле,  як  дiжа,
Милине обличчя, м'яте зi сну,  було  сердите  й  спантеличене.  Вiн  лупав
обпаленими повiками, плямкав губами.
   - Тебе що, курка гедзнула чи зовсiм скапустився!
   - Ходiмо, ходiм,- потягнув за полу. Озираючись,  неначе  злодiй,  повiв
Милю в клуню, стали за дверима, лишивши  чималу  щiлину,  щоб  видно  було
подвiр'я. Простягнув Милi папiр.
   - Читай.
   Вiн читав, знизував плечима.
   - Що це таке? До чого?
   - Не знаю. Знайшов у Iлька в кишенi. Потайнiй.
   - У потайнiй?
   - Так.
   - А що означають цi значки? "Полковник -26..."
   - Полковник отриму? таку платню...
   - Хто цього не зна?...
   - У нас знають всi. Писано для когось iншого. А може...- завагався.-  А
оце: "Гамалiя, Терський похiд..." Гамалiя вiдмовився йти в похiд...  Сього
ще майже нiхто не зна?. Проситься в гетьмана, аби послав когось iншого.
   - А хто такий Глух?
   - Се просто чудасiя, та й годi. Глух - дiд  столiтнiй  iз  села  Кнути.
Туди  при?хав  сотник  Шишкевич,  особисто  царем  призначений,  i   почав
налягати, чого податки не зiбранi. Глух отаманував у селi, тепер  отаману?
його син, Василь. Василя не було вдома. Глух сказав, що про  такi  податки
нiколи не чував за свiй  довгий  вiк.  Шишкевич  почав  гримати  на  дiда,
погрожував. А дiд тодi йому:  "Я  перебув  дев'ять  сотникiв  i  знав  сiм
гетьманiв..."  -"Мене,  десятого,  не  перебудеш,-  Шишкевич  йому.-  Ки?в
скушту?ш. Доповiм президенту колегi? Малоросiйсько?..." -"Ось йому дуля",-
дiд на те. Шишкевич поскаржився в гетьманську канцелярiю. Там  реготiлися.
Що з дiда взяти. Сто лiт йому.
   Ми помовчали, а потiм ще раз прочитали  останнiй  запис.  Вiн  турбував
найдужче. Я пригадував... Писали в Прилуки i в  iншi  полки.  I  цi  листи
тримали в та?мницi. Тi, хто ?х возив повертали назад у руки  Жураковському
або Савичу, чи й самому Полуботку, й одразу тi листи палили в грубi. Отже,
на папiр списана та?мниця Генерально? канцелярi?. Для чого?
   Вiдповiдi не доводилося шукати. Мене аж затрусило з того здогаду.
   - Чого ти? - здивував Пилип.
   - Мабуть, од горiлки,- збрехав.- Страшно менi.
   - Нехай  йому  буде  страшно,-  похмуро  мовив  Миля.-  Знав  я  колись
пота?мних вивiдникiв... Як служив у тому вiйську... дужому. А цей у  сво?х
вивiду? та чужим прода?... Мав би писати на власнiй шкурi...
   Я мовчав, не знав, що дiяти. За мене вирiшив Миля.
   - Не повинна така гадюка повзати помiж нас. Не можна допускати  його  в
Глухiв.
   - Яким чином?
   Миля вирiшував усе швидко й просто.
   - А так. Може наробити бiди. Оце, що написав, передасть у  колегiю.  Та
мало чого вiн ще зна?! I що може вко?ти. Для таких  людей  кiнець  один...
По?демо завтра знову  на  розливи...  Й  вернемося  без  нього.  Випаде  з
човна... Ти ж сьогоднi випав...
   Я жахнувся.
   - Цур тобi... Грiх такий на душу.
   - Його грiх бiльший у стократ,- суворо й переконано мовив Миля.
   Ми не дiйшли згоди. Я нервувався, я тратився... Як зустрiну  Iлька,  що
скажу йому?.. Аби не  бачити  колишнього  приятеля,  одразу  по  тому,  як
вернулися до хати, розперезав куль околоту бiля печi  й  лiг.  Сказав,  що
мене морозить, що хочу спати. Натягнув на голову кирею, скулився пiд  нею.
Не спав усю нiч. Не знав,  що  робити.  Моя  душа  розривалася  на  дрiбнi
шматочки. Гнiвався на Iлька, готовий був убити його й почував, що на  таку
помсту не здатен. Не знаходив викруту. Часом менi починало  здаватися,  що
ми помилилися, я не вiрив, що серед нас мiг завестися отакий збродень.  Ну
через що став зброднем? З гнiву на когось, з  перестраху,  за  грошi?  Вiн
кпить з усiх, ненавидить всiх iз-за сво?? хвороби, з-за  думок,  що  життя
його коротке. Але хто в тому винуватий?.. Помща?ться за це  свiтовi?  Були
не такi горопахи,  не  такi  нещаснi,  ще  й  вiддавали  всю  решту  життя
вiтчизнi. Звичайно, його потрiбно б скарати. Але я не зможу жити  з  таким
грiхом.
   Перед свiтанком заснув, i снилися менi велетенськi човни, вони  пливли,
i я також плив, але в маленькому човнику й зовсiм у iнший бiк.
   Iлько встав рано, пiшов  порати  худобу,  я  пiдхопився  також,  насилу
понатягував збучавiлi за нiч чоботи й подався за ним. Вiн саме закладав за
драбини коням  сiно.  Я  вхопив  його  за  комiрець  сiро?  свити,  мовив,
вiдводячи очi вбiк:
   - Iльку, нам усiм вiдома твоя проклята та?мна служба... Менi  й  iншим.
Ти розумi?ш,  тобi  туди  вертатися  зась.  Я  отримав  наказ...  Страшний
наказ... Але вирiшив сказати тобi:  утiкай  свiт  за  очi.  I  не  спробуй
об'явити про те в колегi?. У нас там також  ?  сво?  очi  та  вуха.  Будеш
знайдений на краю свiту. Я зневажаю тебе...
   Оце все надумав за нiч. Тiльки виповiв жужма.
   Нiколи бiльше я не бачив такого обличчя. Iлькове  обличчя  поблiдло,  а
далi попливло плямами, очi полетiли кудись  углибiнь,  губи  скривилися  й
затремтiли. Далi його обличчя збуряковiло, очi налилися кров'ю.  Я  думав,
Iлько вб'? мене. У його  руках  були  вила,  вони  погрозливо  нахилилися.
Хрумтiли сiном  конi,  десь  поряд  мекали  вiвцi.  I  важко,  з  сухотним
посвистом дихав Iлько. Менi було й бридко, i лють поймала мене. Адже Iлько
не знiтився, не заперечив, не просився й не  каявся.  Вiн  i  справдi  був
готовий штрикнути мене трiйчатами,  навiть  посунув  на  мене.  Але  я  не
вiдступив. I враз мовби щось засвiтилося у мо?й душi. Мовби щось  спало  з
не?, й стало менi легко та ясно. Щось  таке  вiдкрилося  менi...  Iлько  -
христопродавець. Вiн служить ворогам. А  я  шукав  собi  чогось...  Опертя
якогось... Щоб жити. Для чогось жити. Так от для чого: боронити  вiтчизну.
Вiд Iлька, вiд Лисовського, вiд Милорадовича, вiд усiх, хто за ними.  Я  ж
там - далеко-далеко. Всi разом вони заподiяли менi багато  зла.  Й  хочуть
заподiяти всiм нам ще бiльше. Захотiлося вбити Iлька. I я не жахнувся цi??
думки. Як вiн мiг продатися? Нишпорити, пiдглядати за всiма нами? Й дiлити
з нами хлiб, а зi мною ще й одну подушку.
   Я подивився на нього сповненим презирства поглядом i  вийшов  з  хлiва.
Пройшов у кiнець городу, став  пiд  вербою.  Верба  й  лози  вже  викидали
листочки. Повiнь спадала, по всьому розливу  виднiли  чорнi  острiвцi.  По
водi скакали сонячнi зайчики -  весна  усмiхалася  з-пiд  молодих  вiй.  Я
вагався, чи вчинив за  Божими  законами.  Вперше  сумнiвався  в  тому,  чи
правдиво сповняю Божi заповiдi, й подумав, що  до  сьогоднiшнього  дня  не
так, як треба, бачив Бога. Я бачив себе лише  в  покорi.  Так,  Бог  -  це
любов. Любов до ближнього, до працi, до науки, до правди i до вiтчизни. До
вiтчизни - насамперед. I боротися за не? - праве дiло.  Феофан  Прокопович
вчив нас любовi до царя. Але цар не любить мою вiтчизну. Отже... Я не можу
любити його. Але чому любить його Феофан? Як вiн може любити його? Бо  ма?
з того користь. Отже, то любов з користi. Значить - не любов.
   Iлько не прийшов до снiданку, не прийшов i до обiду. Його мати сказала,
буцiм поплив човном до далеких родичiв,  ма?  ?м  у  чомусь  допомагати  й
повернеться аж через два тижнi. Миля спочатку подивував  на  те  -  як  це
Iлько по?хав, не оповiстивши нас, а потiм  здогадався  про  все  й  сказав
менi:
   - Якщо ти попадешся йому, вiн тебе не випустить. Дурний ти,  Iване,  за
що й подоба?шся менi.
   По кiлькох днях ми поверталися в Глухiв. ?хали лiсами, луками,  жовтими
вiд квiтiв. Веснянi квiти  -  майже  всi  жовтi.  Тiльки  подекуди,  помiж
жовтого, синiли пiвники. Надзвичайно тендiтнi й нiжнi,  вони  й  росли  не
купами,  як  жовтi,  а  поодинцi,  помiж  трав.   Свiтило   сонце.   Щиглi
посвистували на ще холодному вiттi. З  лугових  озерець  парами  зривалися
качки. Десь гелготiли гуси  й  трубили  лебедi.  В  лiсi  цвiв  сон.  Снiг
розтанув i скрiзь було видно купи лосиних, оленячих та  козячих  бурульок.
З-пiд куща сухо? нехворощi  виповзла  гадюка,  засичала.  Конi  шарпнулися
вбiк. Кажуть, о цiй порi гадюки лютi й страх якi отруйнi
   Миля обiперся на луку сiдла й раптом заспiвав:
   Тим трава зелена, що близько вода,
   Тим дiвка хороша, що ще й молода:
   Я пiдхопив, i ми повели пiсню вдвох:
   По травицi ходжу, та й не находжуся,
   Кого вiрно люблю - та й не налюблюся.
   Козаче, серденько, не ходи удень,
   Не ходи удень, не смiши людей,
   Ходи уночi при яснiй свiчi...
   Було весняно, легко на  серцi.  Одначе  Глухiв  звiяв  з  душi  веснянi
леготи. Все там  було  сповнене  тривоги,  настороги,  яко?сь  зача?ностi.
Чогось  чекали,  щось  мало  статися.  Вже  й  сталося,  тiльки  не  знали
достеменно, що саме. Привiяв вiтер-москаль чутки, що в Санкпiтербурху  цар
iз Вельямiновим плетуть на Укра?ну чорнi сiтi. Що гетьмана  козаки  бiльше
обирати не будуть, що права й вольностi у  них  одберуть  i  що  весь  люд
укра?нський цар забира? в неволю.
   Чутки цi незабаром справдилися, вийшов новий царський  указ,  та  такий
страшний, немилосердний, що  його  й  надсилали  частинами,  боялися,  аби
козаки не взялися за шаблi, аби не почалася нова Хмельниччина.
   За тим указом московським комiсари мали  збирати  податок  з  старшини,
козакiв, посполитих, ченцiв, священикiв - з усiх, не милуючи й не обходячи
нiкого.  Тi  комiсари   складали   також   надвiрнi   списки,   за   якими
запроваджувалася панщина. На найвищий  уряд  настановлялася  Малоросiйська
колегiя, i тiльки через не?  укра?нцi  мали  право  надсилати  до  столицi
листи, чолобитнi, скарги, Генеральна канцелярiя втрачала  будь-яку  владу,
указ забороняв ?й писати унiверсали.  Стосовно  обрання  нового  гетьмана,
Петро  написав:  "Пон?же  нам  вiдомо,  що  вiд  часу   гетьмана   Богдана
Хмельницького й аж до Скоропадського всi гетьмани були  зрадниками  i  якi
бiди терпiла вiд того наша держава, а найбiльше  сама  Мала  Росiя,  i  ще
свiжа пам'ять про Мазепу, для того для обрання  гетьмана  дуже  вiрного  й
вiдомого чоловiка шукати належить, до чого й приклада?мо всi  старання,  а
поки такого знайдемо, нинi визначено уряд, щоб найбiльшу користь тому краю
приносив i крiпка йому дана iнструкцiя, й зупинок в справах до виборiв  не
буде, i для того в цiй справi обридати  не  належить".  Закiнчувався  указ
такими словами: "Оскiльки полковник Полуботок i старшина, не  зважаючи  на
данi ?м iнструкцi?, послали деякi укази, не радячись з президентом, велено
для вiдповiдi  бути  тут  полковнику  Полуботку  та  з  старшин  Савичу  i
Чарнишу".
   Складено те все було на  початку  року,  а  передане  через  ки?вського
губернатора Дмитра Голiцина в травнi особливим кур'?ром князем Енгеловичем
i трималося у великiй та?мницi.
   Але навiть вiтрянi хвороби не поширюються з  такою  швидкiстю,  з  якою
розлетiвся по всiй Укра?нi той  грiзний  указ.  Либонь,  то  було  вчинено
навмисно, аби та?мниця стала не та?мницею. Ми, канцеляристи, шепотiлися по
кутках, обговорювали його з усiх бокiв  i  не  знаходили  в  ньому  жодно?
свiтлини. Ще в бiльшому клопотi була старшина. Гетьмана  рiдко  бачили  на
людях, до гетьмансько? свiтлицi заходили то  Журакiвський,  то  Савич,  то
Чарниш,  лишалися  там  подовгу,  щось  обмiрковували.  Через  те   я   не
наважувався потурбувати гетьмана сво?ю дрiбною справою, та якось, влучивши
час, що вiн був сам, зайшов i розповiв про Iлька. Й  навiть  те,  що  Миля
хотiв убити Iлька, а я випустив його.
   Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по свiтлицi. На  стiнах  свiтлицi
висiли iкони, багато  iкон,  та  кiлька  картин.  Гетьман  зупинився  бiля
картини: "Iсус розмовля? з самаритянами".
   - Добре, що не взяв грiха на душу,- мовив, i по довгiй хвилi: -  Певно,
вiн не один. Ще ? iншi... пiд ферулою тамтешнiх посiпак.
   Я гаряче заперечив:
   - Всi нашi хлопцi готовi вiддати життя за Укра?ну.
   - I ти? - раптом запитав Полуботок.
   - Я - найперше! - вигукнув.- Я давно хотiв сказати... Тобто... Не знав.
Був, як лепеха. Але тепер... Ступлю  на  рокову  кладку...  Вiрте,  дядьку
Павле...- вперше назвав так.
   - Навiщо ж на рокову, сину,- сказав  Полуботок,  i  те  "сину"  сльозою
одiзвалося в  мо?му  серцi.-  Ти  ще  ма?ш  одружитися,  народити  дiти...
Виростити козаками, справжнiми укра?нськими козаками.  Але  вiдданi,  щирi
козаки нам потрiбнi й зараз. Якщо хочеш прислужитися...
   - Сповню будь-яке велiння!
   Жертовний вогонь горiв у мо?му серцi. Я весь палав, як у горнi, я горiв
любов'ю до мо?? вiтчизни, до люду свого приниженого,  i  в  синiх  вимрiях
бачив себе в подвизi, в смертельному бою. Я сказав собi, що боротимуся  до
кiнця й погину за правду.
   - Не треба... так запальне. Може, й на те прийде час. Але  зараз...  Ми
мусимо громадою, всiм народом  обстояти  сво?  права  та  вольностi.  Якщо
обстанемо  себе  всi  гуртом,  не  можуть  не  сповнити  нашо?  волi.-  I,
повернувшись рiзко, на закаблуках: - Тримати язика на припонi вмi?ш?..
   - Умру...
   Полуботок наморщив чоло.
   - Не треба вмирати. Справа проста.  По?деш  до  полковника  прилуцького
Галагана й покличеш його сюди. Скажеш йому, але тiльки йому, особисто, щоб
не  гаючись  правував  до  Глухова:  "Потрiбно  погомонiти  об  тiй  самiй
матерi?". Тiльки оце, й нiчого бiльше. Вiн сам зна?, об якiй матерi?  рiч.
На шляху зворотнiм за?деш до Якова в Лубни... Щось вiн  давно  виду  свого
сюди не явля?.
   Я помiркував i пригадав, що од самого Рiздва не бачив Якова, а отже,  й
Оленки. Диво, чого ?х нема??  Ранiше  вiн  на?здив  кожнi  два-три  тижнi.
"Батечку, батечку",- так i дзвенiв його голос, i вертiвся бiля  Полуботка,
а тому це вельми подобалося. Не любив Полуботок крутiжу,  не  любив  людей
су?тних, влазливих, а от Якiв Маркович полонив його душу.
   - Вiн менi також потрiбен в тiй самiй справi,-  немов  виправдовуючись,
мовив гетьман. Я вклонився й вийшов.
   - Вiзьми з собою когось з козакiв.- Цi слова  наздогнали  мене  вже  за
порогом. Я взяв з собою Милю.
   ?хав, i було менi весело й сумно воднораз. Сумно, що настали на Укра?нi
такi труднi часи, й радiсно, що таки не пропав, що ось граю добрим  конем,
в добрiй одежi. На менi жупан  синiй  сукняний  з  опушкою  внизу,  чоботи
козловi,- й сповняю пильну справу, а основне, що знаю,  для  чого  живу  й
чого хочу.
   Спали  веснянi  води,  рiки  входили  в  береги,  хоч  подекуди  повiнь
позносила мiстки, доводилося переправлятися глибокими бродами, й дороги ще
не попросихали. Миля весело посмiхався,  либонь,  вiн  був  створений  для
мандрiв, для життя безпечного, безмрiйного - для дороги i всiляких пригод.
Хоч того разу особливих пригод нам не трапилося.
   Я вирiшив за?хати в село, звiдки пiшли мо? предки, зiзнаюся: менi трохи
хотiлося похизуватися перед сiльчанами, якi колись вiдступилися  вiд  мого
батька...
   ?хали мимо хутора, в  якому  менi  подавала  напитися  красуня-дiвчина,
котра так байдуже, так холодно дивилася на мене, я завернув на хутiр, i ми
напо?ли конi з коритчатка, прибитого до колодязя,  й  напилися  самi,  нам
подав вiдро та питуна батько тi?? дiвчини, вiн дуже постарiв,  я  запитав,
де його дочка, й вiн вiдказав, що замужем у сусiдньому  селi.  ?хав  через
знайомий пастiвних з двома могилами - ляською i  козацькою,-  кажуть,  тут
колись вiдбулася битва; мимо хреста, пiд яким лежали давнi гарячi коханцi,
потятi ревнивим мужем. Все було знайоме й незнайоме, серце стискалося, але
стискалося в якiйсь пустцi.
   I розвiялося мо? бажання величатися перед сулимiвцями. Я поминув  село.
Пiд самими Прилуками минули обоз воловий, який вiз деревину. Миля  запитав
у одного гайдая, чий це обоз i куди вiн праву?, гайдай вiдказав, що обоз -
пана полковника  прилуцького,  праву?  до  Удаю,  де  пан  полковник  хоче
поставити млин лоцiйний, великий. Пана полковника  ми  здибали  на  березi
Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрiвало сонце, й  пiдбита
песцями лямпарова вильчура та  червоний  шовковий  жупан  пана  полковника
лежали на колодi, вiн був у  льнянiй  сорочцi,  пiджупаннику,  без  шапки,
жваво, навiть весело вiддавав якiсь велiння, вимахував руками, щось  мiряв
кроками.  Мабуть,  мiряв  свiй  майбутнiй  лоцiйний  млин,  який  збирався
спустити на воду цi??  весни.  З  себе  пан  Галаган  тiлистий,  дорiдний,
здавалося, велике черево тiльки й втриму? тугий шовковий пояс.  А  сорочка
аж репалася на його плечах. Пiдстаркуватий пан Галаган - дотепний,  охочий
до всiляких жартiв i кабешiв, жартiв грубих, а то й жорстоких, безжурний i
безмрiйний. "Була б тiльки чарка, а до чарки дiвка". Мрi?  тiльки  бiдняк,
багатому це нi до чого,  у  нього  ?  багатство.  Галаган  бравував  сво?ю
неосвiченiстю: "Ми люди  простi,  по  колегiях  не  вчилися",-  похвалявся
високим протегуванням:  "нас  цар  жалу?  сво?ми  милостями".  Тi  милостi
проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку  надав  Галаган  москалям  по
зруйнуванню Запорозько? Сiчi, колиски нашо? слави  та  вольностi.  Каяттям
Галаган не переймався й далi  жив  весело.  Надто  полюбляв  заявитися  до
якогось свого приятеля, теж пана, у якого зiбралися гостi, в дранiй свитi,
постолах, пiдмальовував фарбою твар, мiняв голос.  Здiйнявши  шапку-бирку,
доповiдав "сво?му пановi":  "Здохлу  свиню  я  вже  закопав"  або  "Нужник
почистив", пани  за  столом  бридилися,  кривилися,  а  господар  на  ?хн?
обурення звертався до "наймита": "Чарку вип'?ш?" - "А чого ж",- вiдказував
той i сiдав до столу. Деякi  гостi  пiдводилися  i  йшли,  деякi  починали
проганяти нахабного "наймита",  а  кiнчалося  все  реготом,  коли  Галаган
скидав  з  себе  наймитську  машкару,  втирався  i  всi  впiзнавали  його.
Уславився пан Галаган i iншими витiвками,  але  уславився  також  й  сво?ю
хитрiстю.
   Але й йому не велося, як хотiлося. Здобувшись на високий  уряд,  шпарко
вклюнувся в торговельнi справи - вклав  туди  все  сво?  багатство,-  його
обози ходили у Гданськ, Вiльно, Кенiгсберг i навiть у  далеку  Австрiю  та
Францiю. Його купцi продавали полтавськi тютюни, сало, шкiру,  мед,  вiск,
привозили золоте шитво, сукна, вина,  родзинки  та  всiлякий  iнший  крам.
Одначе Петро заборонив купувати  сукна  та  нитки  за  кордоном,  укра?нцi
мусили купувати поганi московськi сукна, нитки та панчохи,  а  потiм  було
поставлено  на  кордонi  розорнi  для  укра?нських  купцiв  митницi,  далi
вiдмiненi укра?нськi пашпорти, й мусили купцi видобувати  тi  пашпорти  за
великi грошi в ки?вського губернатора, а по тому й укра?нськi обози зовсiм
перестали випускати через захiднi кордони, мусили бони волоктися в далекий
Архангельськ. Й знову ж таки платити великi мита на  росiйському  кордонi.
Поляки, нiмцi та французи посилали до царя депутацi?, аби  вiдмiнив  укази
на заборону торгiвлi з Укра?ною,  але  цар  стояв  непохитно.  З  Укра?ною
торгiвлi не мало бути. Й захирiла велика торгiвля, лишилася дрiбна в самiй
Укра?нi, й настав розор для колись багатих купцiв, хухом пiшли ?хнi добра.
Галагановi - насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж сво?  воли,  й
тютюни вiн бiльше не садив. I буркотiв невдоволено на тi царськi заборони,
й казав Полуботковi, що мають домагатися вiдмiни ?х.
   Миля лишився з кiньми неподалiк вiд кринички, а я,  переступаючи  через
колоддя, пiшов до полковника.
   - Спасе Бог вашу вельможнiсть,-  привiтався  й  зачекав,  поки  Галаган
закiнчить розмову з старшим майстром. Коли той  пiшов,  я  ступив  ще  два
кроки вперед.
   - Я до вашо? вельможностi вiд пана гетьмана.
   Галаган простягнув руку:
   - Давай цидулу.
   - Цидули нема?. Велено  сказати  вам,  аби  ви  ?хали  до  Глухова,  бо
потрiбно погомонiти об тiй самiй матерi?. Я бачив, як розгубився Галаган.
   - О якiй матерi?? - запитав, але по очах було видко, що вiда?, о  якiй,
а запиту?, аби оговтатись.
   - Об тiй самiй,- ще раз притиснув я.
   - Не вiдаю, про що йдеться.- I  вдав  надмiрну  заклопотанiсть,  а  вид
вiдвертав i нервово м'яв у руках матерчаний сажень.- Не  до  гомiнок  менi
зараз, бачиш же -  млин  лоцiйний  будую  i  церкву  також.  По?ду  -  все
розладна?ться, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то дiло. Богу
угодне, обiтницю я дав...- Галаган ухопився за церкву  й  тепер  затулявся
нею i вiд мене, i вiд Полуботка, i вiд усього свiту.
   - Гетьман велiв,- сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений.
   - Менi велить Бог,- так само одвертаючи вид, одказав Галаган.- Вiн  над
нами всiма.
   - Воля ваша,- мовив i пiшов.
   Галаган дрiботiв поруч мене,  i  його  великий  живiт  тремтiв,  неначе
холодець. Либонь, почував сором,  страх  (навiяний  з  пiвночi  страх  був
бiльший), намагався хоч якось затушкувати свою вiдмову,  запобiгав  передi
мною. Вiн i далi говорив щось про церкву, про пожежу,  яка  пожерла  стару
церкву, але я мовчав.
   Ми пiдiйшли до криницi в пониззi помiж кущiв верболозу, де стояли  нашi
конi та сидiв на теслицi, покладенiй на два обаполи. Миля. Бiля  його  нiг
стояв цебер з водою.
   - Як водиця? - запитав Галаган.
   - Хороша вода. Холодна - зуби ломить,- вiдказав Пилип.
   - Знаменита криниця. Скорикова назива?ться. Стояв тут  хутiр  запорожця
Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим  знався.  Бачили
його в тiй непевнiй кумпанi?. I все бiля цi?? криницi. Й свiтилося на днi.
Скарб вiн у нiй заховав. I тодi мiй батько з сусiдом Уласом  вирiшили  той
скарб видобути. Улас лишився нагорi, а батько  почав  пiрнати.  За  третiм
разом ухопив  чобiт  i  вивергнувся  з  ним  нагору.  А  той  чобiт  повен
червiнцiв. Вiн борса?ться в водi й гука? до Уласа: "Тримай" Та в  ту  мить
чобiт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло,  як  завирувало!
Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Вилiз, а Улас - бух  йому  в
ноги. "Прости,- каже,- брате, прости. Хотiв убити тебе за тi грошi, вже  й
сокиру вхопив. Убив би неодмiнно, якби  чобiт  не  порвався.  Прости!  Бог
вiдвернув вiд того".
   Потiм  скiльки  не  шукали,  не  знайшли  жодного  таляра.  Забрало  ?х
джерело... Чи сила нечиста... А криницю  ми  освятили,  й  смачнiшо?  води
нема? в жоднiй волостi.
   Я мовчав. Галаган у обмiн на свою вiдмову дарував нам ба?чку.
   - Не раджу бiльше нiкому про це розповiдати,- сказав я.
   - Чому? - здивувався Галаган.
   - Нещодавно був царський указ, у якому записано, "не проявляет  ли  кто
для скверноприбитства  ложными  чудесами  при  иконах  и  кладезях?"  Дуже
грiзний указ.
   Полковник розгубився.
   - Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було...
   - Ну що, по?хали, Пилипе,- взяв я у Милi повiддя свого коня.
   - Куди ж ви,- насправжки заклопотався  Галаган.-  ?дьте  на  мiй  двiр.
Вiдпочинете самi, конi вiдпочинуть. I... той... дулiвки скушту?те.
   - Тiсний ваш двiр, пане полковнику, i гiрка дулiвка. Галаган насупився.
Ясна рiч, виглядало кепсько: канцелярист грубiянив полковнику.  А  тут  ще
Миля розтулив рот i прорiк:
   - Корова реве, ведмiдь реве, а хто кого дере, i чорт не розбере.
   Вiн часто казав приказки, якi не стосувалися нi до чого. Скаже, а  воно
тулиться, як горбатий до стiни. А може, цього разу приказка таки  була  до
дiла? Бо й Галаган почервонiв. Простакуватий, нелукавий Миля в той же  час
мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в  мене  щось  не  скле?лося  з
паном полковником.

   * * *

   Довго я не спав се? ночi. Лежав i думав. Чудно  думав.  Про  себе,  про
Галагана, про всiх iнших, якi не ?дуть у Глухiв на гетьманiв  поклик.  Про
всiх нас. Либонь, ми втратили себе,  розвiяли  серед  цих  розкiшних  лук,
гречаних полiв, садiв, якi  цвiтуть  так,  як  цвiли  перед  грiхопадiнням
людським. Ми мовби й не завойованi, але й не вiльнi. При нас наша зброя, з
нами наша молитва, але зброю ми вийма?мо за чужою командою i  молимося  за
здоров'я чужих державцiв. Ми  п'?мо  студену  джерельну  воду  i  вдиха?мо
п'янкий запах бузку, й не помiча?мо, що тi запахи отру?нi  чужим  порохом.
Почува?мо,  що  щось  не  так,  та  нам  чогось  не  вистача?  до  велико?
смiливостi, велико? самопожертви. До того ж зна?мо, що можемо  померти  за
найменшо? провини, тобто з  того,  що  завдадуть  нам  у  провину:  безлiч
дрiбних страхiв, дрiбних справ поглинають нас без  решти.  Ми  заспокою?мо
себе, кажемо, що живемо за законами батькiв,  за  договорами,  якi  уклали
нашi визначнi антецесори, й волимо не помiчати, що давно  не  дотриму?мося
тих законiв, а договори сповiда?мо, як того вимагають нашi поневолювачi.
   Мали б помолитися сво?му Боговi, поскаржитися, попросити,  щоб  укрiпив
наш дух, нашу ненависть,  але  нас  запевнили,  що  Бог  у  нас  з  нашими
кривдниками (?х називають братами) один, отже, нема  кому  скаржитися.  Це
дуже тяжко - один Бог,  i  хтозна  за  кого  вiн.  А  ще  тяжче,  що  один
державець, i дехто вiрить, що вiн наш, наш по справедливостi, посланий нам
Всевишнiм, i щиро хилиться перед ним.
   I всi ми неначе заблудилися в лiсi, у власному лiсi, й не зна?мо, як  з
нього вийти i навiть з якого боку сходить сонце.
   У суботу ми в'?жджали в Лубни. При самому в'?здi трапилася пригодонька:
вiдстала й почала хляботiти пiдкова на правiй переднiй нозi мого коня, вiн
закульгав, ми запитали, де кузня, й пiд'?хали до не?. Але коваля не  було,
пiшов у мiсто, його довелося довго чекати. Я сидiв у темнiй  приземкуватiй
хатi, розмовляв з дiдом, який вигрiвав на лежанцi костi, в мене на колiнах
лежав попелястий кiт i стиха мурликав. Приходили мiщани - той жало на сапi
одтягти, той чаплiю полагодити,  при?хав  i  Марковичiв  челядник,  привiз
пiвв'язки залiза на лемешi, розпитався в  мене,  хто  я  й  звiдки,  та  й
по?хав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жiнка й сказала,  що
коваль лежить у корчмi п'яний. Тодi Миля сам узяв  молоток  та  вухналi  й
пiдкував коня. Милю я залишив у корчмi, а сам потрюхикав до полковницького
двору. Багатий то був двiр i чепурний, хлiви та клунi, погреби i  льодовнi
критi гонтом, а будинок i флiгель - черепицею, скрiзь порозбивано квiтники
й бiлiли посипанi пiском дорiжки.
   Багатий господар полковник Андрiй Маркович. I  крутий  вельми.  Почува?
силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар  власноручно
одягнув йому на шию голубу стрiчку.  Скуплював  багатства  владною,  дужою
рукою, одбирав землi в козакiв та посполитих, ставив  млини  на  рiках  та
горбах, рубав лiс понад Сулою та продавав на слободи.
   Челядник провiв мене до свiтлицi, й там я зустрiв Оленку.  Була  чи  то
розгублена, чи то розхвильована, поправляла на головi бiлий серпанок, який
носила замiсть очiпка, кутала плечi в зелену квiтчасту  хустку,  хоч  було
зовсiм не холодно.
   - Сiдай, Iване,- запросила трохи розгублено. Я сiв  на  оббиту  зеленим
сукном лаву. I всi iншi лави були пооббиванi зеленим та  синiм  судном,  i
стояли фотелi з високими стiнками, й стiл на лев'ячих лапах, i двi шафи  з
горiзьбою. Й скрiзь на стiнах - зброя, вiд лукiв i кольчуг стародавнiх  до
булдимок   та    карабiнiв    найновiших.    Здавалося,    тут    мешкають
щонайзаповзятливiшi  вояки.  Щоправда,   полковник   Андрiй   -   козацюра
справжнiй, вiн i нинi у Терськiм походi, а Якiв нюхав пороховий дим тiльки
на полюваннi, хоч нинi викону? уряд наказного полковника.  Що  то  значить
мати багатих i вельможних родичiв. Так дорiкнув йому в мислях за  зброю  i
одразу подумав, що й сам син предкiв славетних, а жодного разу не  стрiлив
по ворогу.
   На лавi поруч мене теж чомусь лежали двi шаблi та ронди.
   - Збирався Якiв одвезти до золотаря, та от така  недоля  -  занедужав,-
бiдкнулася Оленка.- Кашель у нього, магнезiю прийма?.
   Мене пойняла досада. Хоч i не був у  тому  винуватий,  але  не  виконав
Полуботкового доручення: не по?хав у Глухiв Галаган i тепер ось  не  по?де
Якiв. Оленка, либонь, вловила розгубленiсть на мо?му обличчi.
   - Був лiкар солдатський, i наш цирулик... Вiск з живицею та  здором  на
яйцях замiшанi давали i мед з цибулею - а кашель не проходить.
   В сусiднiй кiмнатi забухикало, i вона повела очима.
   - Чу?ш. Так бiдолашний мучиться... Я не знав, що сказати.
   - Зайди на хвильку.- Оленка прочинила дверi спально? кiмнати.
   Я переступив  порiг.  Скрiзь  бiло,  рожево,  бiло-бiлi  лiжка  тонко?,
химерно? рiзьби, бiлi фiранки на вiкнах, бiла серпанкова завiска на iконах
у кутку, бiлi подушки й простирадла купою на одному лiжку,  а  на  другому
з-пiд бiло? ковдри виглядала чорна  кучерява  Яковова  голова.  На  бильцi
лiжка - халат бухарський рожевий, пiдбитий зайцем.
   - Спасе Бог,- привiтався я.
   - I тебе також,- прохрипiв Якiв.- Днина гожа... А я  оце  лежу.  З  чим
завiтав?
   - Прислав пан полковник. Сподiвався побачити тебе,  щоб  погомонiти  об
тiй самiй матерi?.
   Якововi очi стрибнули горобцями.
   - Куди менi... Хiба що на смерть.
   - Бачу, бачу,- мовив я.
   - Як там... батечко? -  насилу  ковтаючи  слова,  мовив  Якiв.-  Ломить
мене... Й сон морить.
   - Здоровi пан гетьман. При?деш, як одужа?ш. Одужуй швидше.
   Я задки вийшов з спально? кiмнати.
   - Купив Якiв спальню бiлу за двадцять тисяч i ось  тепер  валя?ться  на
тих  лiжках,нi  сiло  нi  впало  мовила  Оленка,   мабуть,   таки   хотiла
похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А  мене  вхопила
досада. Перед ким вона хизу?ться?
   - Мабуть, ти втомився з дороги i зголоднiв,- сказала Оленка.-  Заночу?ш
у нас?
   - Либонь, що так,- вiдказав.- Але я не сам. Зi мною козак, товариш мiй,
вiн у корчмi лишився. Я приведу його.
   Вiд Милi пахло вином, але вiн  не  був  п'яний.  Мабуть,  ще  не  встиг
напитися. Одначе дознав багато чого.
   - Шинкарка крадене перехову?. Хотiла мене женить на наймичцi,-  сказав,
ледве ми вийшли з корчми.
   - Отако швидко! - здивувався я.
   -  А  чого  валасатися,-  засмiявся  Миля.-  Тiльки  ряба  дуже,  ще  й
кривонога.
   На валу, повз який ми проходили, працювали козаки.  На  баштi  стримiло
кiлька драгунiв, одягнених у чудернацькi чужоземнi капелюхи.
   - Драгуни людей палицями луплять, а добродiйний  зять  нашого  гетьмана
дивиться на те та вино з поручиком п'? i родзинками закусю?.
   - Не бридь ледачого, Пилипе,- суворо сказав я.
   - Та ще сьогоднi пив.  З  поручиком  Сибiрського  полку.  В  тiй  самiй
корчмi...
   - Брешеш! - гримнув я.- Пан Якiв лежить хворий.
   - Вiн ще сьогоднi з конюхами лошака-стрижака вчив,-  зупинився  посеред
дороги Миля.-Там, у корчмi, його старший конюх i куренчикiв дво?.
   Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засмiявся.
   - Од чого б це вiн мiг заслабнути  так  одразу?  -  Пошкрiб  величезною
п'ятiрнею потилицю.
   Я вже знав, чого заслаб Якiв. I чому не навiдувався в Глухiв, i чому не
слав  сво?му  тестю  подарункiв  -  птушок  -   тетерукiв   та   рябчикiв,
запольованих у власних лiсах. У мо?му серцi клекотiв  гнiв.  Ми  зайшли  в
двiр. Челядниця покликала мене до господи, Милю - до челядницько?.
   - Сподiваюся, горiлки менi дадуть? - мовив Миля.
   - Дадуть,- запевнила челядниця.
   Спершу я взагалi хотiв не йти на полковницький  двiр,  але  потiм  мене
пойняло дивне почуття. З то? митi, як довiдався про Яковове боягузтво,  ба
- зраду, перестав поважати його, знав, що вже нiколи  не  знiяковiю  перед
ним, не позаздрю йому.
   Та й хотiлося розпитати в Оленки про Уляну. Знав  здружилися  Толстi  з
Марковичами вельми.
   Мабуть, за тi кiлька хвилин я дуже одмiнився, це помiтила й Оленка.
   - Щось з тобою, Iване, сталося? - сказала.- Якийсь ти... Ну, не розберу
який.
   - Такий, як  i  був.  Хвороби  мене  не  беруть,  i  магнезiю  менi  не
доводиться пити.
   Оленка почервонiла до кiнчика носа.
   Обiдали ми в  нарiжнiй  кiмнатi,  i  хоч  за  стiною  покашлював  Якiв,
почувався вiльно, невимушене, в менi  справдi  щось  одмiнилося,  я  мовби
викупався в живiй водi й став зовсiм iншим. Я не боявся нiкого, насамперед
самого себе, всiх отих засторог, якi зринали невiдь з чого, а найперше вiд
думок про всiлякi темнi сили.  I  коли  Оленка  повела  оповiдь  про  двох
лубенських упирiв - живого та мертвого,- один з яких, мертвий, п'? людську
кров, я запитав:
   - Де вiн?
   - Живе десь там, пiд старими млинами... Для чого ти запиту?ш?
   - Щоб побити його.
   Звичайно, я не збирався ставати на бiй з  упирями,  бо,  опрiч  всього,
знав, що ?х нема?, вони - суть вигадка темних людей, але коли  б  довелося
виказати свою хоробрiсть, пiшов би вночi до тих млинiв.
   Оленка сполотнiла й пильно подивилася на мене. Ми обiдали довго й  пили
вино волоське, й на мо? прохання стоянець того вина Оленка  послала  Милi.
Аж у кiнцi обiду я повiдав Оленцi, що ?? батька, пана гетьмана,  покликано
в Пiтербурх, i це ?? вельми стривожило та налякало.  Я  заспокоював  ??  й
пообiцяв, що обов'язково по?ду з паном гетьманом до  пiвнiчно?  столицi  й
надсилатиму ?й звiдти вiстi. Вперше ми розмовляли.з нею  про  гетьманський
уряд, московськi посто? та Московiю, про те, що чека? в найближчий час наш
край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що  обстою?  ??
батько, бо я вже здогадувався, що  Якiв  туманить  ?й  голову  брехнею.  Я
сказав Оленцi, що пан Полуботок супротивиться Малоросiйськiй колегi?, бо ж
вона хоче понищити нашi давнини, нашi вольностi, що цар хоче прибрати  всю
Укра?ну до рук i завести в нiй панщину. Вже й судити самi себе не  можемо,
й торгувати, з ким хочемо, й  книжки  видавати  сво?,  й  тiльки  тi,  якi
нестеменно  московськi,  он  i  всiх  спуде?в  правобережних  з  Ки?всько?
Академi?, у якiй i я  мав  честь  навчатися,  вигнано,  з  тисячi  спуде?в
лишилося сто шiстдесят один, нових спуде?в  з  правого  берега  Днiпра  до
Академi? не приймають, i вже над нашим вiйськом  у  походах  настановляють
тiльки московських начальникiв, i що всi нашi звича? цар  хоче  перемiнити
на нiмецькi та московськi. Цар намага?ться забрати з гетьманових  рук  всю
владу, й, коли люди побачать,  що  в  гетьмана  влади  нема?,  побiжать  з
доносами один на одного до московських урядовцiв, що вже й почалося.  Отож
гетьман опира?ться щосили, розсила? сво?  унiверсали  й  велить  розбирати
справи тiльки сво?м судам. Поки Петро не мав тако?, як  нинi,  сили  перед
Полтавою, та й пiсля не?, обiцявся тримати укра?нський народ  у  милостях,
яких "не ма? жоден народ у свiтi", саме так сказав, i обiцявся, що во?води
"не будуть iнтересуватися до укра?нського населення,  вiйсько  матиме  над
собою сво?х проводирiв i без велико? потреби ?х не посилатимуть у походи".
А тепер он щороку десятками тисяч женуть козакiв на Ладогу,  пiд  Дербент,
де вони гинуть, як мухи.
   - Ти сама поглянь, як зубожiв, як оскудiв люд наш,  як  його  розорюють
московськi посто? i побори непосильнi, подивися, скiльки  в  нас  калiк  i
старцiв... Он у ваших  Лубнах  вся  церковна  паперть  обсипана  ними,  як
горохом...
   Оленка слухала, i ?? очi поймалися смутком.
   - Я нiколи не думала про таке, i Якiв менi нiчого  не  розказував.  Все
про птушок сво?х, та про зайцiв, та про свиней поросних. Вчора водив  мене
?х оглядати, й тавра сво? ставив на свинячих вухах... А ти,  Iване,  такий
розумний.- I раптом вона заплакала: - Ой, таточку мiй, таточку. Боюся я за
нього.
   - Йому iншо? путi нема?,- сказав суворо.- I менi теж.  А  ти...  нiчого
такого Якову не кажи...
   - Вiн - муж мiй...
   - I однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринцiв побивав. I  в
походах вiн увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього.  А  Якiв...
Хiба випадково вiн захворiв, довiдавшись, що я при?хав од пана  Полуботка?
Вiн вiда? про все.
   - А я думаю, чому ми в Глухiв перестали ?здити... Все в Нiжин та Нiжин.
Той Толстой такий потурмак...
   - А Уляна?..- запитав, млiючи в душi.
   - Змарнiла. Богомiльна стала.- I враз звела на мене очi.- Я  все  знаю,
Iване... Але ж ти, мабуть, вже забув?..
   Слухав, як б'?ться в грудях серце, як шуга? у вухах кров.
   - А якщо не забув?
   - Воля Божа... звершилася.
   - Хiба Божа? Царева...
   - В церквi...
   - Не треба, Оленко. Я все розумiю...
   Оленка вiдпила маленький ковточок вина.
   - Тобi потрiбно закохатися... Клин клином...
   - У серце клин не вбивають.
   - А добра чому сво? не вимага?ш?
   - Спочатку не хотiв. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне...
   Наступного дня ми вiд'?жджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у
поводi коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу
близкiсть, нас пов'язували тi самi думки, та сама  та?мниця.  Ця  ниточка,
тонка, невидима нiкому, була мiцна, як сталевий ланцюг.
   - Я знаю, що в батька пильна охорона,-  сказала  на  прощання  Оленка,-
сердюки там усiлякi й iншi козаки, але... але пообiцяй менi бути при ньому
й охороняти особисто.
   Я пообiцяв.
   Мiй кiнь з мiсця взяв скоком.

   * * *

   Сам не вiдаю, чому не розповiв гетьмановi правду про Якова, сказав,  що
вiн хворий. А про Галагана розповiв. Гетьман мовчав, тiльки низько  схилив
голову.
   У мо?й головi ро?лися думки про те, що не варто було кликати  Галагана,
погромника Сiчi, одначе не сказав нiчого. Кликали всiх. Я,  Борзакiвський,
Биковський,  Рубець,  Ханенко,   Лагович,   довiрений   канцелярист   Iван
Романович,- всi ми два тижнi  не  злазили  з  коней.  Гетьман  хотiв,  щоб
чолобитну царевi пiдписала  вся  генеральна  старшина  i  всi  полковники,
сподiвався взяти одну чолобитну з  собою,  а  з  другою  вирядити  поважну
депутацiю. Одначе чимало старшин не при?хало, вигадували всiлякi  вiдмови,
прикидалися, як i Якiв Маркович, хворими. Галагана Полуботок таки  вимусив
при?хати ("сим унiверсалом ознаменую i грiзно наказую"), пославшись на те,
буцiм на того ? дуже поважна скарга; Галаган при?хав, але, довiдавшись, що
скарги нема?, одразу й ударився навтьоки. Загубився  десь  пiд  Чернiговом
Лизогуб,  бунчужний   генеральний,   будував   монастир   i   вiдгородився
монастирською стiною, не при?хав  i  ки?вський  полковник  Ганський  i  ще
чимало. За  декого  пiдписувалися  -  хто  смiливiший  -  наказнi,  суддi,
значковi та бунчуковi. I думав я... Що ж страха?, що гне в дугу цих  мужiв
зацних... Адже чимало ?х  прославилися  на  полях  ратних,  вiдомi  сво?ми
подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям!  Либонь,  на  полi
бранi подвиг видимий усiм i смерть швидка; а  тут,  пiд  теплим  лiжником,
вiч-на-вiч з сво?ми думками та сумнiвами, важко виборювати себе в  себе  ж
таки, по крихiтцi, по дрiбочцi витискати з серця страх. А ще ж поруч жiнка
та дiти й добра, якi не охота втратити. I  шепчуть  у  вуха  двi  сторони,
одна, що все це справа ризику гiдна, й iнша  -  справа  ця  бiльшою  мiрою
сумнiвна, нiж здобутня. I якось так воно ведеться, що  той,  другий  голос
чутнiший та переконливiший.
   А тим часом ладнали вози, рахували грошi на про?зди та прожиття, писали
подорожнi.  З  Пiтера  повернувся  Вельямiнов,  вiн  тi  подорожнi   охоче
пiдписував. Був веселий, навiть привiтний. Цар схвалив  усi  його  дiяння,
вiдкритi й пота?мнi, пiдлi, пiдступнi - як  пiдтяти  пiд  корiнь  козацьке
врядування.
   Гаятися далi не можна було.  Полуботок  доручив  Жураковському  зiбрати
пiдписи ще на однiй чолобитнiй - вiйськовiй,- ?? вiн при?дна? до цi??,  що
бере з  собою,  i  разом  подасть  царевi.  Замiсть  себе  залишив  Василя
Жураковського та Якова Лизогуба.
   ...I вже стоять у дворi гетьмансько? канцелярi? вози високi, ошинованi,
налагодженi в дорогу, i вже в комору складають усiлякi дорожнi припаси,  i
вже бiля возiв походжа?  десятеро  добрих  хлопцiв-компанiйцiв,  тих-таки,
котрi видiленi в охорону. Якось, коли до  вiд'?зду  в  Пiтербурх  лишалося
п'ять чи шiсть днiв, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав  гетьман,
я зайшов до нього. Вiн щось писав за столом, повернув голову, мовив:
   - Заходь. Розповiдай.
   Гетьман за звичкою крокував по кiмнатi, й наприкiнцi розмови  я  ступив
до нього, опинився бiля столу й, вже прощаючись,  несамохiть  поглянув  на
стiл. Там лежали розкиданi папери, а також окрема купка паперiв, на першiй
сторiнцi горiшнього аркуша великими лiтерами було написано слово:
   "Тестамент". У мене щось тенькнуло в душi, i я вийшов.
   Згадую про ту купку паперiв не випадково, адже  зацiлiв  тiльки  кiнець
тестамента, й потiм стiльки було розмов про  гетьманськi  скарби,  буцiмто
вивезенi  за  границю  в  далекi  Англiю  або  Бельгiю,  стiльки  вигадано
небилиць, а достеменно? правди не зна? нiхто.  Не  знаю  ??  й  маю  деякi
здогади, про них оповiм пiзнiше, а тут тiльки скажу, що в тому  тестаментi
- це певно - йшлося про власнi, Полуботковi, добра.  Вони  були  великi  -
Петро, не дозволивши тисяча сiмсот восьмого року  обрати  його  гетьманом,
намагався задобрити чернiгiвського полковника ланами й ма?тками, та й  сам
полковник побiльшив сво? ма?тностi, йому велося й малося, i били в стiйлах
важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та  вiвцi,  й
не послiд, а добiрне зерно мололи вiтряки та водянi млини. Проте добутих з
тих ма?ткiв золотих не вистачило б навiть присипати днища дiжок,  про  якi
йшло стiльки поголосу. Одначе... Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею
завжди володiв гетьман, тiльки вiн знав скiльки  там  грошей,  тiльки  вiн
давав одвiт, куди ?х витрача?. Пiсля смертi Скоропадського  вона  перейшла
до Полуботка. Окрiм нього  та  генерального  казначея,  до  не?  нiхто  не
заглядав. Генеральний казначей понiс та?мницю в могилу. А я... Нi про те я
таки оповiм потiм. Бо навiть сказати напевно, чи мав вiн такий замисл,  чи
мiг його мати, нiхто не  може.  Знаю  одне  гетьман  розумiв,  а  може,  й
передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям i  тими  ж  таки
добрами, якими йому, вже мертвому, дорiкають  царськi  посiпаки.  Бач,  не
_дiсталися ?м! Гетьмана щось вело - велике й офiрне, що я й осягти тодi не
мiг, та й нинi не осягаю вповнi. Все його життя,  всi  його  помисли  були
вiдданi одному - вiтчизнi, задля не? жив, боровся, страждав. Й не те,  щоб
не любив життя, його розкошi, нинi  я  знаю,  що  на  старiсть  людинi  не
хочеться розлучатися з життям дужче, нiж за  молодостi,  одначе  жертвував
усiм. То ж чи не мiг вiн пожертвувати талярами та дукатами? Всi тi днi вiн
про щось глибоко думав, але,  як  i  завше,  був  спокiйний,  розважливий,
намагався все залагодити, все передбачити. Видiв його  роз'ятреним  тiльки
раз, коли втiк Лизогуб.
   - Пси смердючi. Вони думають, що  та  булава  потрiбна  менi,-  грюкнув
кулаком по столу.- Вона потрiбна Укра?нi. Та  й  те  ще:  нинi  вона  така
гаряча, що тому, хто ?? вiзьме, обпалить i серце  й  душу.  Якщо  та  душа
жива. ?? менi не дадуть. Не собi й прошу. Це - останн?, що ще ? в Укра?ни.
   Полуботок, Чарниш i  Савич  лаштувалися  ?хати  в  Пiтер,  а  вся  iнша
генеральна старшина готувалася до походу в татарськi степи. Такий  прийшов
указ вiд царя. Полуботка забирали  з  Укра?ни,  аби  не  заважав  заводити
московськi порядки на Укра?нi, вiйсько виводили в  степи,  аби  козаки  не
збунтувалися. Старшим над вiйськом назначався князь Дмитро Голiцин.
   Востанн? вiрнi  гетьмановi  старшини  зiбралися  в  нього  дванадцятого
червня. Полуботок зробив настанови й повiдав усiм, в яку сторону  хилиться
чорна вiха. Хилиться вона на крiпацтво всiм посполитим,  на  новi  страшнi
побори, на втрату  всiх  вольностей,  на  те,  аби  посварити  старшину  з
поспiльством. Цар уда? себе  його  захисником,  насправдi  ж  чорна  хмара
нависла над всiм укра?нським людом. Тiльки нерозумнi  голови  можуть  нинi
затiвати сварки, ма?тну тяганину, позови. Пильнуйте, сказав, аби  нiде  не
було нiяких зловживань, пильнуйте закону та  звича?в  наших.  З  пiвнiчно?
столицi ?дуть новi  й  новi  ревiзори  та  комiсари,  збирачi  податкiв  з
вiдставних ундерiв, не пускайте ?х у полки та сотнi без наших осавулiв,  i
значкових та бунчукових.
   Ще раз наказав Жураковському та Лизогубу, щоби були зiбранi пiдписи пiд
чолобитними  вiд  усього  вiйська.  I  якщо  доведеться  вийти   в   похiд
вiйськовий, то всi справи чинити розважливо,  порадившись  з  канцелярi?ю,
завжди бути тверезими й жодним непотребством не  займатися.  Вiн  уже  про
щось здогадувався, про що ми всi й гадки не мали.
   Розiйшлися  всi,  лишився  з  найвiрнiшими  -  Жураковським,   Савичем,
Ханенком та Биковським. Савич - вiдданий сво?му шуряку душею i  не  меншою
мiрою Укра?нi, тiльки трохи полохливий, розуму ж в'юнкого, спритного  (всi
дивувалися, як у такому важкому тiлi вжива?ться такий  швидкий  i  гострий
розум) - незабаром вийшов до окремо? свiтлицi i саморуч писав якiсь листи.



   ЧАСТИНА П'ЯТА. СМЕРТЬ i БЕЗСМЕРТЯ

   В серединi Петрового посту, тринадцятого червня, ми ви?хали з  Глухова.
Дехто намагався вiдговорити  гетьмана,  аби  не  вирушав  у  дорогу  сього
непевного дня, одначе Полуботок на те не зважив, у прикмети  не  вiрив.  З
гетьманом ?хали Савич, Чарниш з синами Iваном  та  Петром,  Чернiгiвського
полку писар Iван Янушкевич, гадяцький полковий  суддя  Григорiй  Грабянка,
наказний полковник переяславський Iван Данилович,  наказний  стародубський
Петро  Корецький,   вiйськовий   товариш   Косович,   бунчуковий   товариш
Володковський, канцеляристи Ханенко, Романович, Биковський, я, пiп  Василь
Петров та ще кiлька  чоловiк,  а  також  по  кiлька  челядникiв  гетьмана,
Чарниша, Савича - всього шiстдесят сiм чоловiк. Та охорона.
   ?хали без особливих пригод, тiльки, коли  переправлялися  через  Десну,
надто перевантажили пором, i вiн почав тонути,  четверо  коней  зiрвалося,
один втонув, тро? випливло, адже стояли бiля возiв випряженi, пором,  який
уже допливав до берега, пiдхопили руками дядьки  та  допомогли  причалити.
Якось ночували в лiсi, i вночi лiс сповнився пересвистом, ми всi не спали,
тримали напоготовi зброю, але на нас не напали.
   Бiля Орла вдарилися навпрошки й заблудили,  проблукали  в  пущах  цiлий
день та нiч, i аж наступного ранку побачили чоловiка, який притьма вiд нас
утiкав, його впiймали, то був бортник,  котрий  зоддалiк  прийняв  нас  за
розбiйникiв, вiн i вивiв обоз на битий шлях.
   Два тижнi перепочивали в Москвi, а далi рушили на Пiтер i при?хали туди
третього серпня.
   Санктпiтербурх  вирiс  i  погарнiшав.  Побiльшало  будинкiв   кам'яних,
кiлькаповерхових - дерев'янi швидко псувалися, цар наказав  мурувати  новi
тiльки з каменю, настала заборона по всiй Росi? на будiвництво  з  каменю,
хто не хотiв зводити в Пiтерi нових кам'яниць,  тому  розбирали  покрiвлю.
З'явилося й  кiлька  вулиць,  мощених  каменем,  але  по  слободах  стояли
дерев'янi хати й навiть хижi, а бiля них - купи гною, який дощами  змивало
в канали та Неву.
   На Василь?вському островi й нинi величався над  iншими  палацами  палац
Меншикова з садом, вiн поступався хiба  що  царському  саду,  де  порскали
водою фонтани й сидiли в клiтках небаченi в наших краях  птахи  та  звiрi.
Вночi в царському саду горiли олiйнi лiхтарi  на  стовпах  i  подекуди  на
вулицях також. На Невi - кораблi  плавали  й  прапорцями  рiзнокольоровими
один одного вiтали й цiлi обози корабельнi, це вельми цiкаво й при?мно для
ока.  Церкви  вигравали   золотоголовими   банями,   а   вечорами   вогнi,
фей?рверками званi, бiля палацiв пускано. Одначе побiльшало  й  нестаткiв.
На вулицях люду харпацького повно, та такого, що готовi, або  вбити  тебе,
або продати дитину за кусень хлiба. Хлiб доправляли з Прусi?  та  Данцига,
але хiба можна його накупитися на стiльки ротiв,  до  того  ж  карбованець
росiйський схуд у п'ять разiв, за один старий давали п'ять нових. Люди ?ли
капусту гнилу та рибу, од яко? сморiд стояв страшенний. Замученi поборами,
службою у вiйську пiшому та морському, люди знаходили собi iншу  службу  -
розбiйну. Довколишнi лiси були переповненi прибишами, яких ловили i вiшали
на деревах понад дорогами. I скрiзь того бiдного мужика  тицяли  носом:  i
ореш не так, i вiвцi пасеш не так, i хату фунду?ш не так, i бороду  носиш,
а треба, щоб був безбородий, i щодень, щогодини:  грошi,  грошi,  грошi  -
плати в царську скарбницю. Не так чхнув, не так почухався - плати.
   Людей натикалося в Пiтер сила-силенна,  одначе  вiк  ?х  був  короткий.
Казали, люду двадцять п'ять тисяч статi чоловiчо?, а лежало в землицi,  по
якiй ступали живi, вже сто. Менше як за двадцять лiт! Расея-а-а! Така вона
споконвiкiв. Людину тут не шанують, не тiльки просту, а  й  панiв,  i  всi
разом топлять лихо в горiлцi. Хто в аглицькiй, а хто в  сво?й,  гiркiй,  з
пригарою. I кожна пиятика, навiть  у  князiвських  палатах,  закiнчувалася
бiйками, князi та бояри хапали один одного за окупленi бороди, стягували з
голiв перуки й плювали один одному в обличчя. Те не вiд добра: ?хн?  життя
також не медами кроплене.
   Багатьох сво?х знайомих та приятелiв не знайшли живими нашi старшини  в
столицi. Й деякi недруги завершили вiк пiд сокирою ката або на мотузку,  з
укра?нських-таки ж конопель зсуканому.  Проте  невiдомо:  чи  вистачило  б
мотузкiв, якби вiшали всiх винуватих хоча б  у  хабарництвi.  Цар  наказав
написати iменний указ: якщо хтось украде стiльки, що  на  тi  грошi  можна
купити мотузок,- ма? бути  повiшений.  На  що  генерал-црокурор  осмiлився
зауважити: "Царю, невже ви хочете залишитись  один,  без  пiдлеглих?"  Цар
розреготався.
   У Пiтерi не помирилося дво? найбiльших хабарникiв:  пiдканцлер  Шафiров
та обер-прокурор Скорняков-Писар?в,  кожному  здавалося,  що  його  недруг
гребе бiльше. Скорняков-Писар?в не переставав нашiптувати царевi,  аби  не
допускав до булави Полуботка, мовляв, вiн чоловiк не  зовсiм  совiсний,  а
сам крав казеннi грошi, аж поки не був викритий тим таки Шафiровим. В  днi
нашого при?зду Скорняков-Писар?в крокував журавлиною ходою на плацу -  був
розжалуваний у солдати, а Шафiров, полежавши на пласi, в яку катова сокира
ввiгналася бiля  самiсiнько?  його  голови,  по?хав  у  холодне  сибiрське
заслання. Пiд судом помер Курбатов, князь Гагарiн i  обер-фiскал  Нестеров
скiнчили сво? життя - один на шибеницi, другий на пласi. Особливо жахливою
була смерть князя Гагарiна. Його повiсили перед вiкнами Юстиць-колегi?,  i
передсмертнi муки князя з волi царя спостерiгали всi його родичi.  Довкола
шибеницi стояв частокiл iз паль з понастромлюваними на них головами, помiж
них на особливому ешафотi мрiла голова  брата  царицi-удови.  Вiдтак  тiло
Гагарiна забрали вiд того  добiрного  товариства,  перевезли  в  Росiйську
слободу  й,  лишивши  в  споднях,  почепили  на  простiй  шибеницi,  серед
повiшеного "подлого" люду, потому перечiплювали з одно? на iншу ще на  три
шибеницi, а вже аж тодi одвезли в Сибiр догнивати на  шибеницi,  витесанiй
iз добро? сибiрсько? сосни.  Сливе,  вiн  один  у  всiй  державi  не  брав
хабарiв, цар наполягав, аби князь зiзнався в хабарництвi, а вiн  -  рiшуче
заперечував. За те й поплатився так жорстоко.
   То ж не дивно, що саме в день святого Петра вилiз на крамницю  чернець,
пiдняв на палицi клобук свiй  i  заволав  на  весь  майдан,  що  антихрист
явився, вiн буде печатати всiх i тiльки тим, кого запечата?, дасть  хлiба.
Чимало людей  вiрили  в  пришестя  антихриста.  Чернець  також  сконав  на
шибеницi, та ще й, допитаний  розпеченою  шиною,  назвав  кiлька  десяткiв
чоловiк, всiх сво?х знайомих, котрi, мовбито, думають так, як вiн.
   Багато чого довiдалися ми в Пiтерi в той рокований при?зд. Найперше вiд
князя-папи,  головного  царського  блазня,  в  дворi  якого  й  оселилися,
найнявши той двiр за двадцять шiсть карбованцiв - двi  кам'янi  палати  та
кiлька дерев'яних хат,  по-тутешньому  пiдклiтей.  Сiни  в  тих  пiдклiтях
величезнi, а горницi - маленькi, та й не горницi  то,  а  темнi,  як  нiч,
комори, у них i справжнiх вiкон не було, а  тiльки  дiрки,  котрi  на  нiч
засувалися дощечками. В тiй темiнi челядники раз по раз розбивали лоби,  й
врештi  купили  на  три  копiйки  по  аркушу  паперу,  проолi?ли  його  та
повставляли замiсть дощечок. Доймали блощицi, й ми грiли в казанах воду та
обливали кип'ячкою стiни.
   Конi одiгнали за слободу, там було дешевше утримати ?х, а найняли  двох
?здових з чотирма кiньми, i ?здили в сво?х санях.  Iнодi  давав  старшинам
свiй ви?зд князь-папа.
   Блазень, вiн таки блазень, плеска язиком, що спаде на думку, то кпить з
когось, то гнiва?ться вдавано, то регочеться... а очi здебiльшого сумнi  й
розумнi. То вельми важка служба, бути блазнем, та ще при такому царевi, як
Петро.
   Зовсiм недавно було справлено весiлля князя-папи - супроти  його  волi,
рiк опирався Бутурлiн забаганцi Петра, одначе мусив скоритися.  Одружували
його  на  вдовi  попереднього  блазня  -  Микити  Зотова.   Чотири   за?ки
запрошували гостей, всi  запрошенi  прибули  до  церкви  Свято?  Тройцi  в
личинах, стрiляли гармати, трiпотiли прапори з двоголовими орлами. Вiнчали
князя-папу в Тро?цькiй церквi, потому цар i гостi вийшли з  церкви  й  цар
ударив у барабан, та так, що позаздрив би  будь-який  барабанщик.  Либонь,
вiн i народився для такого ремесла. Особливi  маршали  шикували  гостей  -
понад тисячу чоловiк - i повели ?х по  площi,  гостi  крокували  повiльно,
величалися  один  перед  одним  личинами,  цар,   одягнений   голландським
матросом, гатив у барабан, перед ним iшли три сурмачi й сурмили безугавно,
князь-кесар в золотiй коронi та зi скiпетром у руках плуганився за  царем,
а вже за ним - перси, китайцi, капуцини, домiнiканцi, стародавнi римляни -
хто яку личину одягнув. Черiдкою дибали кардинали - молодi люди зi знатних
родiв - гiркi п'яницi,- щойно помирав вiд горiлки один - на його мiсце цар
призначав iншого, теж iз князiв та бояр. В оточеннi такого почту, а  також
свити з дванадцяти за?к, князь-папа ?здив з вiзитами до вельмож,  у  вiзки
були запряженi воли, осли,  свинi,  ведме