дi, козли, в одному з вiзкiв трусився цар. Повеличавшись, пожирувавши зо двi дзигаревi години, "молодий" - старий дiд Бутурлiн - з "молодою", бабою шiстдесяти рокiв, повели гостей в колегiю i там гуляли до пiзньо? ночi; й знову стрiляли гармати й шипiли фей?рверки, i верховодив на тому банкетi голий Бахус. Стату? Бахуса стояли в Лiтньому саду, у царському палацi - либонь, це був найшанованiший царем "святий". Наступного дня личини збиралися на тому ж мiсцi, що й учора, щоби провести молодих у Поштовий дiм, а що вiн стояв по той бiк Неви, то для папи та його кардиналiв було споруджено особливий плiт - iз порожнiх, пов'язаних мiж собою бочок. На кожнiй парi бочок стояла ще одна, а в нiй сидiв кардинал. Князь-папа плив у велетенському пивному казанi, також поставленому на порожнi бочки, казан - повен пива, i в пивi, у велетенському ковшi, неначе в човнi, плавав князь-папа, з казана було видно тiльки його голову. I вiн, i кардинали, котрi трубили в коров'ячi роги, помирали зi страху, надто князь-папа, бо поперед нього на дерев'яному страховищi сидiв Нептун i весь час крутив сво?м тризубом кiвш, а Бахус, який прилiпився ззаду казана, загрiбав пиво велетенською ложкою й також розгойдував ковша. Щойно князь-папа почав вибиратися з казана, цар змигнув, i кiлька молодцiв кинулися йому "допомагати" й шубовснули його в пиво, так що виволокли ледь живого. По тому всi личини гуляли до вечора й ще цiлих чотири днi. I нiхто з личин не осмiлювався пiти з того брудного гульбиська - боялися царського гнiву. Так розважалися цар i його панство, голота ж, чорнота пила гiрку по шинках i розважалася видовищем смертних кар, мук, якi чинилися майже щодня. Страшнi колеса, палi обнизали Тро?цький майдан, помiж усiма зубцями Петропавловсько? фортецi стримiли колоди, на них розгойдувалися повiшенi, здалеку, з цi?? сторони, вони були схожi на грушi. В освяту всiх тих мук Петро наказав вибити медаль, на тiй медалi сяяла на високiй горi корона, освiтлена сонцем, i ярiли слова: "Величество тво? везде ясно". Ту медаль чiпляли найдостойнiшим. Гай-гай, думав я, що то може бути з того люду, котрий надивиться на тих блазнiв та на тi страхiтливi смертовбивства, яке милосердя може втриматись в настраханому, озлобленому серцi! А якi грошi потрачено! На гойдалки позолоченi, на човни дивовижнi, на блазнiвськi палаци. Простий люд кона? i звiрi? в нуждi, голодi, темрявi, неуцтвi. Це ж i ми станемо такими?! Як я вже сказав, ми мешкали в князя-папи, "найшутiйшого з шутiв", на його широкому обiйстi, де стояло з десяток зрубiв. Я жодного разу не бачив, щоб Бутурлiн блазнював удома, тобто за власною волею, був це скорше вельми стомлений i сумний старий чоловiк, мучений хворобами, катований сво?ю лихою службою. * * * На Тро?цькiй пристанi, де ми зупинилися, гетьман i генеральнi старшини перепочивали лише один день, бо вже наступного вiддали вiзиту великому канцлеру князю Головкiну, а п'ятого виставлялися в Сенатi i вели там довгу бесiду. Шостого ?здили на острiв Котлiн, де ?х поставили перед царем. Цар приймав милостиво, зичливо, одначе гомонiли тiльки про дорогу, погоду, врожай, цар кудись поспiшав i сказав, що о всiляких турботних справах поговорять завтра або позавтра. Але нi завтра, нi позавтра вiн не покликав наших старшин. Чи то навмисно уникав, чи то перебивали похорони, якi потягнулися цiлою низкою однi за одними. Ховали покiйникiв значних, вельможних, родiв князiвських i навiть царських, i похорони вiдбували пишнi, багатi, з вiйськовими командами, при зiбраннi всiх найвищих попiв. Спершу помер князь Григорiй Федорович Долгорукий, далi раптово - Петро Iванович Бутурлiн, на подвiр'? якого зупинилися, за ним цариця Парасковiя Федорiвна - дружина Iвана Олексiйовича, царевого брата... А помiж похоронами та поминками, аби, як сказав князь Меншиков, не заплiснявiти в скорботi, влаштовували веселi банкети та грища. Якщо до того не було приводу - його знаходили, Меншиков сам показував приклад, влаштував гульбище на честь його калисько? перемоги над шведом, яка сталася 1706 року, банкетували три днi. В калиському бою пороху було витрачено вдесятеро менше, нiж на фей?рверки на честь тi?? перемоги. Свято було облаштовано так, аби нагадувало царевi урочистостi по Полтавськiй перемозi. Семеро трiумфальних ворiт, на кожних - великий золотий росiйський орел побивав сiрого шведського лева, й сурмачi, i хори, i волоченi в пилюцi шведськi прапори, й прикованi до возiв, всiляко приниженi шведськi полоненi. Нинi полонених удавали Меншиковi челядники. Тодi, по Полтавi, ще були само?ди в шкурах на оленях на чолi з "сво?м" царем - французом Вiменi; той Вiменi був божевiльний, кумедний божевiльний, чим i сподобався царевi, й той настановив його царем над само?дами. I ще тодi була таке, об чiм, либонь, забув Меншиков. Цар увесь час ?хав попереду, московити вiтали його галасами та горiлкою; i вiн пив кiвш за ковшем, i пережерся горiлки, й зненацька почав тiпати головою, хвицяти ногами та руками, рот йому перекривило, очi полiзли з лоба, й вiн, завернувши коня, раптом погнав назад. Налетiв на росiйського солдата, який нiс шведський прапор, i тiльки Бог вiда?, що йому привидiлося п'яному, Петро вихопив палаш та почав рубати бiдолаху на шматки. В тривозi, страховi, сум'яттi царя обступили його ж генерали й наледве вговтали. На калиськiй меншиковськiй "перемозi" Петро також пив багато, але нiкого не порубав i навiть бешкету не зчинив. Найпишнiше свято в тi днi було облаштовано на честь Петрового ботика, човна, того самого, в якому вiн у юному вiцi плавав по Яузi та по ставу пiд Москвою. Для цього з Кронслонi прибув увесь флот, i ботик шниряв помiж кораблiв, а тi салютували йому, офiцери та матроси вiддавали всiлякi почестi, адмiрали були на ботику гребцями, сам Петро стояв бiля стерна. Салютами та фей?рверками спалили пороху на дванадцять тисяч карбованцiв, я тодi подумав, що це ж можна було взути в чоботи дванадцять тисяч сирiт та вдiв. Босi ходили в Пiтерi навiть спуде? академi?, платнi ?м не давали, й вони жили з жебрiв та крадiжок. Ботик оббили мiддю, почепили на щоглу царський прапор i урочисто поставили в фортецi яко святиню. Царськi лакизи цiлували мiдь на кораблику, з наших для цiлування не пiдiйшов нiхто. Окрiм того, що розважався на святах, цар завше мав якусь свою власну розвагу, сирiч забаганку: карликiв, слонiв, змi?них монстрiв i всiляких виродкiв, закрашених у горiлцi, нинi ж всюди возив з собою чоловiка з Прусi?, котрий пiднiмав однi?ю рукою гармату в п'ятдесят каменiв, себто в двiстi п'ятдесят фунтiв, а зубами - ослiн у сiмнадцять фунтiв, чiплявся п'ятами та головою за два стiльцi, два солдати клали йому на живiт каменюку й розбивали ?? молотом. Того дня, коли показали його нашiй старшинi, прусак зрушив на Тро?цькiй площi навантажений мiшками з пшеницею вiз, що його не змогли зрушити два битюги. Цар плескав у долонi й реготiвся, неначе це вiн попер того воза. А що ще й насмiхався над всiма, хто стояв довкiл, найперше ж над нами, лiнивими "хохлами", то з козацько? товпи, увесь час озираючись на гетьмана, вийшов козак Яким Горох, поплював у долонi, пiдняв дубового дишля, впер собi в живiт i попхав воза на те саме мiсце, звiдки його приволiк пруський дужака. Цар аж рота роззявив, та й забув закрити, вiн кiлька разiв плеснув у долонi, але було видно, що невдоволений. Ще й вельми невдоволений. Вiн хотiв звести на борню прусака та Гороха, але простакуватий з вигляду Горох здогадувався, що прусак накоцюбеньканий на се дiло, й мовив: - Я борюкаюся тiльки п'яний. - Скiльки ж тобi треба, щоб напитися? - запитав цар. - Не знаю,- щиро вiдказав Горох.- Мабуть, з вiдро. Та хто б дурний дав стiльки горiлки! У такий спосiб Горох вiдiтнув i думку вшенькати себе в ту затiю: "Хто дурний дасть стiльки горiлки!" Цар промовчав. Либонь, Петро не тiльки гаяв час на банкети та гульбища, лягав вiн пiзно, вставав рано, його бачили то в корабельнi адмiралтейства, то на каналах, то на полi, де навчалися солдати. Разiв о два i я зоддалiк бачив його запряжену однокiнь двоколку з скринею позаду, казали, в тiй скринi змайстрована штукенцiя яка мiря?, скiльки верств цар про?хав за день. Я ж подумав, що мота? вона на колiщата людське горе. Одначе на гетьмана в царя часу не було. Всi нашi розумiли, що то не спроста, й тривога не полишала нас. Одного дня, довiдавшись, що цар буде в Сенатi, гетьман до самого обiду чекав там на нього, але цар чомусь не прийшов. Гетьман i старшини ще раз навiдали Головкiна, побували в Меншикова, Апраксiна, князя Василя Долгорукого, Дега, де ?х приймали привiтно, господарi вихваляли гостинцi, якими обдаровували ?х гетьман та старшина. Здавалося, багатi?, князi та графи, у винах заморських купаються, але кожному при?мна дармiвщина! Та й де ще в свiтi ? такi золотi меди, на Засуллi, таке сало, як у Прилуках, такий вiск, як у Стародубi! А борошно, змелене пахучими степовими вiтрами з полтавських пшениць, а руна срiбнi, що самi в'ються в тонкi панчохи, а рушники кролевецькi, тоншi за шовки, хрестики, ронди й шаблi, кованi нiжинськими майстрами, а срiбнi пiдсвiчники, вилитi в глухiвських гамарнях! Й кому не при?мнi простi, привiтнi слова, мовленi щирим, нелукавимд серцем. Майтеся з нами, як з людьми, не кривдiть нас, i ми полюбимо вас, як братiв, подiлимося з вами всiм, що тiльки в нас ?. На ту щирiсть дехто вiдповiдав щирiстю. Одначе не всi. По деякому часi мiшки з нашими запасами добряче схудли, й гетьман послав за новими, й привезли чотирма пiдводами горiлки перегнано? тридцать носаток та вiсiмдесят три кварти, горiлки анисово? шiсть барил, вишнiвки антал, масла десять пудiв, воску дев'ять пудiв, тютюну турецького два ока, простого п'ятдесят папуш, сала, м'яса, пшона, сухарiв, круп, меду, свiчок воскових триста, сальних двiстi, варення з троянди, пряникiв, вiсiм сiдел дорогих з чапраками, ронди... Гетьман шукав зустрiчi з царем, хоч подавати одразу чолобитну не збирався. Чекав пiдмоги - ще однi?? чолобитно? вiд полкiв, насамперед з Миргорода вiд Апостола та з Ки?ва вiд Ганського. Жураковський пообiцяв добути ?х i надiслати з Биковським. Й нарештi Биковський тi листи привiз. ...Дивнi? тут у Пiтерi бувають восени вечори та ночi вечорi? i не звечорi?, посутенi? жовто, й та жовта сутiнь довго-довго сто?ть над землею, i не розбереш, не глянувши на дзигарик, вечiр це чи нiч, болить голова та ста? маркiтно на душi. Ось такого вечора, коли спати хочеться, а заснути не вда?ться, я вийшов з сво?? хати з небiленими стiнами - тут стiни не бiлять нi ззовнi, нi зсередини, всенький вiк вони чорнi, з позатиканими мохом дiрками, у високих панiв вигемблюванi,- вийшов з тi?? хати, пiдклiттю звано?, й заглянув до комори сусiдньо?, у якiй також жили канцеляристи. Я знав, що старший канцелярист Микола Ханенко, либонь, найближчий чоловiк до гетьмана, ляга? дуже пiзно, вiн дозволяв менi посидiти при його свiчi та почитати книгу Пуффендорфа "Введення в iсторiю ?вропейських народiв", придбану ним тут-таки, в Пiтерi, дорогу вельми, й через те на руки ?? вiн не давав, а може, не давав ще й через те, що хоч книга та й була видана i в Московi?, але Пуффендорф той дуже погано писав про московськi порядки, московський стрiй, i тi, хто читав сю книгу, ризикували потрапити у та?мнi списки, хоч сам цар буцiмто за читання се? книги й не велiв карати. Ханенко сидiв на лавi, випроставши довгi ноги в коротких блискучих сап'янцях, i читав нiмецьку газету. Свiча стояла на вiкнi, Ханенко надто нахилив на себе газету, й вона димiла у верхньому кутику. Ханенко того не бачив, i я загасив пальцями. В кiмнатi стояв важкий дух шкiри, чоловiчого поту, тютюну - тут мешкало з десяток чоловiк. Нинi всi вони валандалися в мiстi. Було жарко - край холодний, топити починали рано. В кiмнатi велетенська пiч дивовижного строю, аби добутися до челюстiв, треба було пройти лазом помiж нею та стiною й ще одним лазом, i вже звiдти топити. - Чого тобi? - На мить одiрвав од газети очi старший канцелярист. Вiн нiколи не звертався до мене так. Неговiркий, ввiчливий, до всiх привiтний, вельми вчений, вiн видавався менi чоловiком особливим, i я тратився при ньому, вiн, либонь, бачив це й намагався, аби я почувався вiльнiше, мався зi мною лагiдно. Але сьогоднi вiн програв на бiльярдi якомусь корабельному офiцеру сорок копiйок i був вовкодухий. Я не одважився сказати, що хочу почитати Пуффендорфову книгу, й промимрив: - Та так... Не спиться. Ханенко вiдклав газету. - I менi не спиться. Цi ночi жовтi... очi ви?дають. Хочеться на Укра?ну. У цю мить до кiмнати зайшов гетьман. У короткому жупанi, м'яких, без каблукiв, турецьких чоботях, без шапки. Вдихнув носом повiтря, мовив: - Горiлим смердить. - Газета зачадiла,- пояснив Ханенко. Гетьман поглянув у мiй бiк, я майже вiдгадав той погляд - був зайвий у цiй кiмнатi,- хотiв уже вийти, та Полуботок зненацька запитав Ханенка: - Переклав чолобитну на письмо московське? - Переклав,- вiдказав старший канцелярист. - А хто перепише на бланкет? Ханенко подумав мить i вiдказав: - Та ось Iван i перепише. Московську грамоту вiн зна? i почерк мас гарний. Чоловiк свiй. Гетьман подивився на мене. - Гаразд. Посади його завтра вранцi у мо?м поко? i покажи, як писати. Наступного дня я сидiв у гетьманськiй вiтальнi, прикрашенiй нашими укра?нськими рушниками та барсовою шкурою, й списував на чистий бланкет чолобитнi Одну - в Iноземну колегiю, в цiй чолобитнiй старшина вiд iменi укра?нського поспiльства просила вiдмiнити тяжкi побори, не чiпати судiв укра?нських, лишити ?х такими, якими були одвiку, й права та вольностi козакам повернути, адже тi вольностi утвердженi за царя Олексiя Михайловича та гетьмана Хмеля й вiд самого його iмператорсько? величностi нинiшнього государя при наставленнi на гетьманство Скоропадського конфiрмованi. Другу чолобитну - в Сенат, у нiй були показанi всi гетьманськi прибутки й куди та в якiй кiлькостi вони витрачаються - плата компанiйцям, сердюкам, канцеляристам, гармашам, трембачам, на стацi? драгунiв, на лиття гармат i таке iнше. I ще одна чолобитна - царевi, у нiй старшина просила вчинити замiсть Малоросiйсько? колегi? генеральний суд о сiмох персонах та провести вибори гетьмана. На тих бланкетах, на якi я списував чолобитнi, внизу були пiдписи генеральних старшин, полковникiв, бунчукових товаришiв у кiлькостi великiй. Потiм я не раз згадував те мо? переписування, тi бланкети, адже ?х використали як свiдчення в усiй тiй справi, яка склалася. Чолобитну подали через два днi,- цар саме був у Колегi? iноземних справ,- вiн пробiг ?? очима й повiз з собою на острiв Котлiн. Вiн не сказав нiчого, але всi, хто був при тому,- Полуботок, Чарниш, Савич,- бачили, як микуляв очима, як прикусив губу - тамував гнiв. Наступного дня подали чолобитнi iмператрицi Катеринi та канцлеру Головкiну. Чарниш просив не робити того, та й Савич трохи м'явся, пам'ятали вид царський гнiвний, але Полуботок сказав: - Нам з порожнiми руками вертатися не можна. Мовчати не мусимо. Ми нiколи не зласкавимо сих людей. Що нижче хилитимемося, то дужче нас гнутимуть. Добра тут не розумiють, i добром не доб'?мося нiчого. Права нашi - одвiку, од предкiв наших, поступатися ними - се поступитися ?хньою пам'яттю. Пiдемо призначеною нам дорогою до кiнця. - Людьми править закон...- спробував заперечити Чарниш.- Чий закон вищий... Гетьман обiрвав його: - Закон цей лихий. Ма?мо жити сво?м, праведним законом. А якщо не вдасться жити - то померти за нього. Так сказав. I не звернув з роковано? путi. Либонь, вiн не вельми сподiвався, що доб'?ться правди. Його живила якась iнша вiра. Може, та, що його муки, його страждання окупляться в потомках. Засiються в ?хнiх душах свободою, непокорою й проростуть у добрий час буйним колосом. Гетьман жив помислами вищими, нам недоступними, офiрував сво?. життя тим, хто прийде до нас. Так менi зда?ться. Людина - Боже творiння, у ?? серцi - Бог. У серцi справжньо? людини, яка дивиться на небо, а не лише собi пiд ноги, вишукуючи там корму собi. Бог створив людину для молитви, для пiснi, й наш люд, наш народ виплекав чудовi пiснi й чистi молитви, а ?х вiдбирають у нас i нав'язують нам чужi, не прив'язанi до серця нашого, бо ж не виплеканi в ньому. Я не знаю, чому Бог допуска? це. Чому вiн терпить на землi ницих i пiдлих, i що ж тодi виходить - вiн i в них? Не може сього бути. Але чому в свiтi добре живеться негiднику, супостату й так важко хорошiй людинi? Житимеш по совiстi - пропадеш, i що ж тодi - лицемiрити, хитрувати, казати неправду? Цiлувати чужi iкони й плювати на сво?? Сi питання мучили мене, я вже тодi побачив: покорися, примирися Полуботок з неправдою, й був би гетьманом, i розкошував у палатах, помер у пуховиках. Що його зупиняло? Совiсть! Правда народу свого, у який вiрив i задля якого став на ту роковану путь. А з ним став i я. Я плакав уночi, але не з жалю до себе, а з жалю за народ свiй, за те, що його так попирають, що ось тут, у Пiтерi, холодному й чужому, кращi люди народу мого мусять стояти бiля порогiв чужинських та просити, наче милостi, аби ?м вiдчинили дверi, в той час, як пороги нашi цi самi чужинцi переступають, не питаючи дозволу, й плюють на них, i коять у наших свiтлицях, що ?м хочеться. Я сам почувався приниженим, бо так вже тут повелося, що люди убогi? i ницi духом, неосвiченi, майже дикi величалися перед нами, називали нас "хохлами" й "мазепинцями" i жакували, скiльки могли. Хто ж ?х навчив сьому? З чого велич ?хня? З темноти власно?, лютостi i невiгластва, безсердечностi i нещадимостi. З нахапаного у iнших народiв - з книжок, у яких нiчого не розумiють, монстрiв, у. горiлцi заквашених, перук з волосся чужоземних бабiв, стридiй, виловлених у теплих чужоземних морях, кроплених чужоземною цитриною, яких проковтують з величезною огидою, боючись гнiву царя, котрий не ? батьком народу сво?му, а вiтчимом, лютим i помраченним, хоч i тямку?ться на дечому й коха?ться в новинках ?вропейських. Якби ж то вiн до отого всього кращого, що позичив у сусiдiв, позичив доброти та спочутливостi, то й велося б ?м усiм на добре, але вiн вганяв позичковане в тiла й душi ?хнi, неначе цвяхи, аж цвiркала кров, i ходили вони всi отако, з пробитими душами, й накидалися з болю та ненавистi на iнших, найперше на нас. Кусанi самi, кусалися, зневаженi самi, зневажали iнших. Такий стрiй се? держави й закон ?? такий на вiки вiчнi. I тi добрi люди, якi ? серед них, мусять коритися сьому законовi iз принуки таки ж топтати всiх, хто трапиться. * * * У тi днi початку осенi Полуботка, Чарниша та Савича покликали до Та?мно? канцелярi?. Виклик був нагальний, несподiваний. ...Ще вчора вранцi нiмець показував ?м у кунсткамерi всiлякi штукенцi? стеклами запалювальними, з мiкроскопiв знятими, увечерi слухали з палатах у Меншикова спiви дiвок iталiйських. А ще ?х запрошували до Лiтнього саду на фей?рверки (й ми всi ходили туди подивитися, стояли за огорожею), там сяяли вогнi, ракети з шипiнням злiтали в повiтря, й стояв одразу за ворiтьми змайстрований з дерева велетенський двоголовий орел, а мiж його нiг ще один орел двоголовий, менший, i обсипали вогнi орлiв, i солдати роздавали дармiвщинне пиво людям, i люд у саду та поза садом веселився, забувши на той час сво? лиха та турботи, й нам мовби трохи розгодинилося в думах... А наступного дня вранцi суворий i похмурий гвардiйський поручик повелiв iти до Та?мно? канцелярi?. Старшини йшли повз тих орлiв обсмалених i думали в тривозi, навiщо ?х покликано... У Та?мнiй канцелярi? з ними мовби просто бесiдували, а мовби й робили дiзнання. За столом, над яким висiв бляховий двоголовий орел, сидiв вiце-президент з Сенату, й генерал-прокурор канцелярi? i ще якiсь люди - пiддячi, котрi шарудiли паперами й щось писали, а також писали за окремим маленьким столиком дво? нотарiусiв, адже "кожне слово ма? лишити слiд на паперi". Те, що покликали не до Сенату, й навiть не до Юстиць-колегi?, не вiщувало нiчого доброго. Старшини не одразу дотямкували, хто тут старший i кому мають вiдповiдати, адже запитувало одразу кiлька чоловiк, либонь, старшим був вирлоокий худорлявий пан з високим чолом та стрiлками-вусиками, задраними вгору на iноземний кшталт. Кiлька разiв приходив на вигiднi розмови генерал-прокурор Ягужинський, сiдав за стiл, запитував, напускав на себе та?мничiсть та пиху, вдавав, буцiм не зна? близько Полуботка, не чаркувався з ним i не чоломкався, й дарункiв вiд нього не приймав; кабiнет-секретар Макаров, навпаки, вiтався приязно, яко давнiй знайомий, сiдав збоку й слухав, у розмову не встручався. Здебiльшого ж дiзнання чинили люди незнайомi, пiддячi й асесори Та?мно? канцелярi?, вичитували щось у паперах та задавали питання: - Чому це ти, пане полковнику, заборонив вивозити хлiб до нашого государства? - рiвним голосом, не одриваючи очей вiд паперiв, запитував пiддячий. - Тому що недорiд був i в нас, i за границею, хлiба ледве вистачило нашому вiйську та драгунам, що на стацiях. Не знати, задовольнила пiддячого вiдповiдь чи нi, вiн нiчого не показав сво?м виглядом, колупав великим пальцем у вусi, вичитував щось з теки. Нотарiуси скрипiли перами. I далi всi запитання були недобрi, пiдступнi, i хоч вимовляли ?х рiзнi люди, здавалося, що прошемрянi одними губами. - Щойно при?хав до вас Вельямiнов, ви розiслали по всiх полках унiверсали. Для чого? - Вельямiнов розiслав сво?х офiцерiв, щоб вони пiд'юджували людей, аби тi не визнавали сво?? старшини. Ми ж закликали до порядку i послуху,- вiдказав Полуботок. Чарниш схитнув головою на згоду, Савич також. Губи шемряли далi: - Ви послали в Кролевець козака Уманця, щоб велiв обирати сотника Семена Григоровича та Захара Колiсниченка, перший - зять зрадника Кожуровського, другий - шурин Горленка, який пристав до Мазепи. Толстой писав вам з Нiжина, що потрiбно настановити на сотника Головарiвського, вiрного слугу государя, ви вчинили по-сво?му. - У нас на вибори виставляють кiлька чоловiк, а не одну персону. Ми можемо радити кого-небудь, а справа козакiв вибирати, кого хочуть. Ми радили обрати з трьох: Григоровича, Огi?нка i Колiсниченка. Головарiвського козаки не захотiли, й не лише козаки, а й мiщани, бо вiн грунти вiднiма? i людей розоря?. Асесори зглядалися помiж собою. Не могли втямити, як це обирати з кiлькох одного. - Ну... для чого виставляти кiлькох? - запитав один з них.- Старший велить - хiба того мало? Полуботок довго мовчав. Нарештi стиха кашлянув i, поглянувши з жалем на асесорiв, мовив: - Мало... Я не зможу вам пояснити... Потрiбно починати з грекiв. - Ви там всi богопротивним Арiстотелевим словом оскверненi,- кинув той самий асесор. - Арiстотелеве слово - вчене слово... Хоч воно й не звернене до Бога. Це правда. Але...- Полуботок махнув рукою, бо зрозумiв, що його вивiдники сього зрозумiти не годнi. Запала непри?мна мовчанка. ?? згладив Савич: - Ще Скоропадський послав у абшид, себто одтрутив од сотництва, Головарiвського, бо той вельми захланний, людей кривдив. Губи пошльопали й розтулилися знову, очi ж були зодна-ковленi, мали один вираз. - Малоросiйською колегi?ю визначено казначея i комiсара для збирання грошей. Колегiя велiла назначити казначе?в iз гарнiзонних солдатiв, але ви сказали, що казначе? та комiсари вже обранi, бо з гарнiзонних солдатiв вибирати нiкого, всi. вони бiднi й привласнюватимуть грошi. Чарниш i Савич несамохiть попiдхоплювалися з лави. Чарниш - високий, обличчям темний, неначе циган, чорноволосий, гарний з себе, хоч вже немолодий, Савич - тiлистий, бiлолиций, бiлочубий, вiн з самого початку впрiв i витирав обличчя зеленою хусткою. - Се - неправда,- вигукнув Савич. - Де ж вони бiднi,- обурено розвiв руками Чарниш.- Чимало тих гарнiзонних солдатiв уже мають у нас сво? крамницi й торгують аж гай гуде. - Чому гуде гай? - не зрозумiли асесори. - Ну... Так у нас кажуть. Лiхо торгуют,- мовив по-московському. Очицi подивилися в папiр, губи прорекли: - Минулого року в малоросiйськi полки були визначенi збирачi, яким велено збирати грошi, хлiб, мед, i тiльки в царську скарбницю. А ти, полковнику, одiбрав у них двi тисячi двiстi шiстдесят чотири карбованцi i хлiба шiстсот двадцять вiсiм четвертей. Полуботок неквапливо вийняв кисет i набив люльку. Пахучий димок легеньким струмiнцем поплив по кiмнатi, залоскотав нiздрi асесорам та пiддячим. - Царевi грошi i хлiб збирали колезькi, а не полковi збирачi. Яким чином ми могли в них те одiбрати? Покажiть хоч один папiр, де б колегiя писала нам о такiм вчинку. - А ось i папiр... У Стародубський полк послано Пеклицького. З колегi? йому був указ, щоб прибув з грошима. Вiн не явився... - За сенатським указом грошi мають зберiгатися там, де вони зiбранi. Через те ?х i поклали в Стародубi при полковiй старшинi. ?х було сто карбованцiв з гаком. Там вони й лишилися, а про те, що Вельямiнов писав Поклицькому, ми не вiда?мо. Кому писав, з того й овiт. - Не вiда?те й про те, що Вельямiнов указав вам сотника Мануйловича в низовий похiд не посилати, а ви послали... - Послав його нiжинський полковник, у нього й запитуйте... I просто...- У Полуботка на думцi крутилися мiцнi слова, вiн змiв ?х а натомiсть мовив; - Все це - дрiбнi причiпки по намовi Вельямiнова. Вiн сам дрiбний... Одначе дрiбнi, як горох, запитання сипалися й далi, на них здебiльшого вiдповiдали Чарниш та Савич. Через два днi Та?мна канцелярiя поклала на вивiднi терези свiй основний камiнь - донос любецького попа Гаврила ти доноси козакiв Стародубського полку Ломаки i Сухоти, якi самi й привезли сво? наклепницькi листи аж у Пiтер. Цидула попа Гаврила була довга та особливо в'?длива: Полуботкiв управитель проклав дорогу через його город, поставив корчму на поповiй землi, викосив сiно на двох островах, взяв два вулики в бортях, не шану? сану попового й безлiч iншого. В'?дливий, скажений пiп сутяжив з усiма: з любецьким сотником, вiйтом, з Полуботковим управителем, з власними мирянами. ? такi люди для котрих i життя не життя, якщо нема? з ким посутяжити. Пани та?мнi канцеляристи справляли трiумф, ввели до кiмнати, Ломаку та Сухоту, якi, один, одвертаючи вид, а другий просто в очi гетьману, виказали сво? скарги. Савич та Чарниш, приголомшенi, мовчали. Полуботок теж довго мовчав, а тодi запитав у скаржникiв: - Ви давно з Стародуба? Яка там погода? Льон уже вибрали? Ломака та Сухота перезирнулися. Вiдказав Ломака, знизавши перед тим плечима й микульнувши до колегiантiв чорними, загнаними вглиб очицями, мовляв, бачите, про що запиту? гетьман, може, вiн не при здоровому глуздi. - Льон вибирають. Добулися ми за вiсiмнадцять днiв. - Швидко. Вельми швидко,- сказав Полуботок i пiдвiвся. Стояв суворий, важкий, тамував гнiв.- Так прудко можна до?хати тiльки ямським способом. Покажiть подорожню! Ломака та Сухота запитували в колегiантiв поглядами, що ?м робити. - Покажiть! - звелiв прокурор. Сухота дiстав подорожню. Полуботок узяв ??, перебiг очима. - Писано по-московському. Й грошi прогоннi дано колегi?ю. З якого ж це респекту президент так розщедрився? Кому закон велить давати грошi на прогони? Царським кур'?рам, генералам... I тiльки. А цих ось прирiвняли до генералiв. Пiп Гаврило також давно на мене зуби стриже. Бо не може пережувати в Любечi все, що на них трапить.- Гетьман кинув подорожню на стiл.- I скiльки ж вам заплатив генерал? Ну, сього ви не скажете. Мiй велце ласкавий приятель Вельямiнов од першого дня через послушникiв сво?х нашiпту? у вуха людям нашого краю: "Пишiть на Полуботка, i у вас не буде нi панiв, нi пiдданих". Хiба се правда? У вас у Московi? нема? нi панiв, нi холопiв? I не означено всiх людей ревiзi?ю, хто в якому станi ма? жити? I панщини вашi посполитi не роблять? У нас посполитi платять чинш, а в рангових селах мають ще по два днi роботизни. Це тiльки в цих селах, й лише по два днi. ? такi старшини, що закон той переступають. I ми велимо карати ?х. I у вас ? такий закон? Скажiть? Шукайте, шукайте, панове, що хочете, але дошукуйтесь правди. Пiддячi, асесори мовчали. Прокурор пiдвiвся й вийшов. Сухота i Ломака заклякли бiля дверей, неначе стовпцi. На тому й скiнчився перший вивiд у Та?мнiй канцелярi?. Та не скiнчився пiдступ. Вiн тiльки починався. В чорнiй печi Та?мно? канцелярi? по та?мному царевому велiнню варили iншу страву - отруйнiшу - державно? зради. Воду та сiль на не? принiс... наш вчений земляк, псковський архi?пископ Феофан Прокопович. Нашi старшини, не знаючи про це, клопоталися перед ним, аби заступився за нарiд свiй, бо не вiдали й того, що то вже був не його нарiд. Я з .Ханенком також побували в колишнього спудея Ки?всько? Академi?, яка й нам обом була альма-матiр'ю, Ханенковi вповнi, менi - частково. Архi?пископ благословив нас i вiв з нами довгу бесiду; себто вiн говорив, а ми слухали. Вiн не дав нi менi, нi Ханенковi рота розтулити. Що вже вчений, а що вже люб'язний, солодкоречивий, солодкоокий, аж ся? тими зеленими очима, i все сплеску? пухкими ручками. Й такий запальний, раз по раз пiдхоплю?ться та бiга? по келi?, i такий простий, такий доступний... Я трохи нiтився, Ханенко ж мався вiльно, навiть та?в у мiжбрiв'? ледь помiтний насмiх, за що я аж сердився на нього. Але, на щастя, Прокопович чомусь того не зауважував. Простота й доступнiсть ?хньо? святостi, як я довiдався пiзнiше, були сво?рiдною гординею. "Я такий великий, а розмовляю з вами, як з рiвними". Й не лiпилася ця простота до то? розкошi, у якiй жив Прокопович, як не лiпиться до стiни собору стара iконка з сiльсько? церквицi. Як ?? не обновлюй, якими рушниками не обвiшуй, навiть коли вона стане чудодiйною, все одно на мальованих золотом стiнах, серед пишного убранства та золотих i срiбних iкон виглядатиме чужою. Палати ?х превелебiя бiльшою мiрою були свiтськi, анiж монастирськi - великi вiкна, красивi дрiбнички на столах та на особливих пiдставках, щоправда, висiло кiлька дорогих iкон, стояв хрестик, всипаний коштовним камiнням, i лежало ?вангелi? в золотiм обкладi. Менi здалося, що його тут нiхто не вiдкрива?. I скрiзь по кiмнатах - а ?х було багато - книги, книги, книги, на стiнах безлiч мальованих олi?ю картин, i на самому видному мiсцi контерфект царя в латах, схожого на вгодованого кота, котрий щойно з'?в чужу сметану. Обличчя кругле, вуса - сторчма, очi булькатi, вилупленi. Страшний цар на патретi, ще страшнiший вiн у життi. Я впився поглядом у книги, ледве приховуючи здивування, адже то здебiльшого були книги свiтськi, чужоземнi - з механiки та математики, фiлософi?, права, лiтератури, надто багато було античних авторiв. Аж рябiло в очах, мелькали iмена Арiстотеля, Сенеки, Дiогена, Гомера, Езопа, Софокла, а за ними Гiзель, Ян Кохановський, Сербi?вський, Галятовський i Ставровецький Транквiлiон, в окремiй кiмнатi стояли мiкроскопи, ще якiсь прилади, над дверима висiв барометрум. Я здригнувся. Згадав, як шукав у подарунок УлянI чогось такого, "чого нi в кого нема?", i купив у нiмця барометрум за карбованця. Либонь, Анастасiя Маркiвна викинула його на смiтник. ?пископ похвалився, що ? в нього й телескоп, Грегорем назива?ться, у якого вiн дивиться на звiзди, вiн би й нам дав подивитися в окуляр, так зараз день. У його ротi кругленько перекочувалися цитати з Локка, Бекона, посилався вiн то на Копернiка, то на Галiлея,- Боже мiй, кладезь розуму, стовп свiтський i церковний, я навiть подумав, що Бог - це й справдi розум. Хоч вже вiдав, що бiльшою мiрою Бог - це iстина та совiсть, але на той час забув про це. Показав нам преосвященний i сво? власнi рукописнi книги, "Поетику" та "Риторику", "Володимира", i я, червонiючи, зiзнався, що бiгав по Щекавицькiй горi бiсеням у сiй його драмi, й вiн вельми зрадiв чи вдав, що зрадiв, i сплеснув пухкими руками, й мовив, закотивши пiд лоба зеленi очi, який то був золотий час, i якi гарнi ки?вськi гори та Академiя Ки?вська, котрiй вiддав майже п'ятнадцять рокiв життя, i як там його любили, i що був вiн там професором та ректором, i що саме там став справжньою людиною, копав криницю вчення глибоко, але не докопав, довелося ?хати сюди. - Там i Спiноза, i Декарт, i Галiлей, а тут... Якщо запита?ш кого, чи зна? вiн фiлософiю, то почу?ш: "еллiнських борзостей не тякох, нi риторських остроном не читах, нi з фiлософами в бесiдах не бивах - через те душа моя вiд грiха чиста". I засмiявся дзвiнко та весело. I казав далi: - Нас, киян, називають "нехаями" й стороняться. Коли б не ?х величнiсть, то й зовсiм життя не було б. ?х величнiсть сам вельми вчений i любить людей освiчених, просвiща? всiх свiтлом розуму свого, а лiнивих та впертих - ще й палицею. I засмiявся знову, й покотився по свiтлицях на коротких нiжках, а ми пiшли за ним. Ханенко крокував поруч з ?пископом, й була та пара вельми кумедна, один гiнкий та високий, а другий низенький i пухкий, як попiвська паляничка. Я ж додумав: прикро, якщо тобi, пане Феофане, так добре велося в Ки?вi, чого подався до Пiтера? Чого так намагався впасти в очi царевi, здобути його прихильнiсть i допинався, щоб той забрав тебе до Санктпiтербурха? I одразу ж засоромився сво?? думки. А Прокопович вже показував книги новi, написанi тут, буквар "Первое учение отроком", "Правда воли монаршей", родословник росiйських царiв та книгу про церковний притч i ченцiв. Ця книга випливала з Феофанових дiянь по реформацiях церкви, якi доручив йому цар. Кiлька рокiв трудився над тим регламентом колишнiй ки?вський мудрець i довiв справу до кiнця. ("Ну що, пошив попiвську нову одiж?" - цар Феофану. "Дошиваю".-"Поспiшай, у мене вже шапка готова",- посмiхаючись мовив цар). Нинi в Москвi вже нема? патрiарха, а ? Святiший синод, вельми подiбний до iнших колегiй, з президентом та вiце-президентом на чолi. Один з тих вiце-президентiв - псковський ?пископ. Справу поставлено добре: нагляда? за синодом полковник, синод пiдляга? Сенатовi й навiть поганенького попика не висвятять без дозволу того полковника та Сенату. Петро бо?ться церковного суперництва, пам'ята?, як в днi криваво? стрiлецько? страти з патрiарших поко?в видибцяв патрiарх Адрiан з святим Микола?м у руках та iншi чини церковнi й рушили навперейми царевi, котрий ?хав на новi страти, аби зупинити його й зупинити рiку криваву, яка текла в Москву-рiку. Цар оскаженiв, трохи не вбив патрiарха й гукнув на всю вулицю: "Поклади iкону, де взяв, поки я не поклав тебе тут". Патрiарх злякався, позадкував до сво?х поко?в, а тодi ви?хав у монастир i замкнувся там. Волiв не бачити царя. Воно б i добре - сиди за монастирськими стiнами, але ж народ почав ремствувати, нарiкати, й царевi довелося витягати патрiарха за вуха на свiт Божий та хоч iнодi ставити поруч з собою, аби люди бачили ?х разом. Нецеремонний Ханенко не зупинив свого погляду на нових працях Прокоповича, взяв з шафи рукописну хартiю i почав ?? переглядати. Сього не можна було витлумачити iнакше, як тiльки отак: був ти, святий отче, колись ученим та пi?том, помiняв свiт науки на митру, саккос на патерицю позолочену, а нинi ти служка при царевi, хоч i високого чину. I я, аби розвiяти гiркий димок, що враз оповив нас, сказав: - Боже милосердний, скiльки книг ? в свiтi, й ви збагатили ту книгозбiрню чудовим сво?м творiнням. Я нещодавно прочитав "Прощання з книгами" ?хньо? святостi покiйного Стефана Яворського, яка то зворушлива рiч! Як вiн любив книги, i якою вченою людиною був. Я не знав, що допустився бiльшо? нетактовностi, нiж Ханенко. По дорозi додому той менi се розтовкмачив. Були се запеклi вороги, й не кидалися один на одного з кулаками тiльки через те, що цар змусив ?х поцiлуватися й поклястися у вiчнiй дружбi i скласти царевi слово нiколи не ворогувати. Розiйшовшись, вони довго плювалися, одначе на людях сво?? ненавистi не виказували. Феофан славив усi царевi дiяння, його вiйни, його кораблi, нове управлiння, новий град Пiтер, фiскальство -"аки в зелi? ?хидна укритися не могла", закони про носiння iноземного одягу, маскаради та асамбле? - все-все. Вiтiйствував на заздрiсть iншим вiтiям. I мав за те немало. ?пископство i архi?рейський сан, вiце-президентство, дорогi поко?, дорогi напо?, найкращого кухаря в столицi, й суперничав у прийомах гостей, надто царя, з самим генерал-прокурором Ягужинським, у котрого i кухарi, i вина заграничнi найвищого гатунку. Цар особисто подарував псковському владицi вiтрильного бу?ра та бот, на яких Прокопович розважав гостей. Яворський, навпаки - огуджував, звичайно, здебiльшого в алегорiях,. одначе й прямо, прилюдно - в церквi,- одруження царя з лiфляндською повi?ю, розпусту i свавiлля царя, нехтування ним церкви та закону Божого i вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексiя як на ?дину надiю захисту святовiтцiвських заповiтiв та церковно? благодатi. Гудив, ганьбив, й невiдомо чому все це терпiв цар. Може, через те, що, википiвши, видзвонивши високим громовим голосом царевi ганьбу, блюститель престолу лякався й писав листи покаяннi, й пiдписувався "смиренним Стефаном, пастушком недостойним" та iншими принизливими словами, як i всi iншi. Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батьковi анафему й трохи не вирвав з царевих рук скiпетр, що вiд Яворського великого лиха можна не сподiватися, а настанови iншого - хтозна яким вiн буде. Вiн призначив Яворського й президентом синоду, але той у синод не ходив до само? смертi. Вiн помер торiк, пiд рiк новий. Помер останнiй чоловiк, на котрого все-таки та?мно покладалися Петровi недруги, вважаючи, що вiн стане проти царя-антихриста й поведе ?х. Не став. Не повiв. Хоч, може, щось i думав, i замишляв, бо незадовго перед смертю Та?мна канцелярiя робила про нього вивiд, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара, але вiн помер, i протоколи кудись подiлися. Проте, мабуть, то був якийсь його невеликий спалах, недарма перед смертю вiн писав у синод листи, пiдписуючись гiрко-насмiшкувато стосовно самого себе "смиренний Стефан, старець немiчний". Все сво? добро та книгозбiрню Яворський заповiв рiдному Нiжину. Про книги Прокоповича Яворський казав, що вiд них смердить ?зу?тським духом, вдавався вiн i до протестацi? проти настановлення псковського ?пископа вiце-президентом синоду, але з того нiчого не вийшло. Яворський висловлював свою зневагу Прокоповичу прямо, той же в сво?х проповiдях натякав на змi?не жало Яворського, папський дух, забуваючи, що сам вдихнув того духу в себе немало. Повчившись у Ки?вськiй Академi? до сiмнадцяти рокiв, вiн подався за кордон, тинявся по ?зу?тських школах, перейшов в унiю, постригся в ченцi, незабаром випiрнув аж у Римi, в колегi? ?зу?тськiй, навчався сам i навчав iнших. Мав iмення ?лисей, ?лизар, Самiйло, а може, й ще якiсь. Ласкавий до всiх, всi його любили, взяв його в сво? серце й президент колегi? ?зу?тсько? й покохав його, як рiдного сина. Одначе потiм Самiйло-?лизар щось там учварив, й довелося йому втiкати з великою ганьбою. Одначе вiн не вельми тим переймався, помандрувавши ще трохи по тамтешнiх свiтах, примандрував на Укра?ну, вдруге постригся в чернецтво i, взявши наймення свого покiйного дядька - Феофан, повернувся в Ки?в, де досягнув висот великих, як у науцi, так i в пi?тицi та драмi. Кiлька разiв перестрiвав сво?ми вiтiйськими ораторiями царя, намагався впасти йому в око, проспiвав славу Меншикову, i, врештi, свiтлiйший, засолоджений медовими Феофановими словами, привiв його до царя й той зупинив на ньому монарше око. Пiзнiше, сидячи в кiптявiй iзбi на подвiр'? вже покiйного князя-папи, ми з Ханенком часто згадували тi нашi походеньки до Прокоповича й скрушно зiтхали, що два укра?нськi мужi, найбiльшi свiточi науки та муз, замiсть того, щоб вславляти рiдний край, покинули його й тратили час та здоров'я на служiння чужинським iдолам та на вза?мну ворожнечу. Гай-гай, скiльки доброго могли зробити, скiльки слави принести рiднiй землi! А вони занедбали науки, високе ангельське слово, один марно топтався довкола стовпа з двоголовим орлом, другий угрунтовував стовпа. ...Прокопович пригощав нас ча?м з бубликами та проскурами з родзинками. Вони з Ханенком вели балачку про сфери суть недоступнi для мене, й те менi було прикро. Про якесь матерiальне сполучення речей, про Арiстотелевi атоми, про Декарта та Галiлея, я в Академi? до тих наук не доступився - батько не дав. Одначе поволеньки Ханенко перевiв розмову на рiдний край. Прокопович знову сплескував руками, промовляв сльозливо, що йому майже щоночi сниться рiдний Ки?в, у якому народився й прохлопчакував найкращi роки, сниться Днiпро, га? заднiпрянськi, вишнi та грушi солодкi... Вивiв ту свою колiю Ханенко на нинiшнi лиха землi нашо?, на утиски та одбирання прав народу укра?нського - власне, на те, задля чого ми й прийшли, задля чого вже не раз навiдувалися сюди декотрi нашi старшини. ?пископ уже чув ?хнi стогони, ми ж прийшли, аби почув нашi - його колишнiх побратимiв i учнiв по колегi?, сирiч пастви Божо?, отож i його, владики земного. Ми боялися, що вiн не впустить нас у сво? хороми, що його служники проженуть нас, а може, ще й нацькують на нас собак, а вiн виявився простим та приступним, не тiльки впустив до свiтлицi, а й почастував дорогими на?дками та напоями. А от у душу свою не впустив. Я не знаю, чи то навмисне Прокопович ховав сво? зеленi, швидкi, наче блискавки, очi за парою, яка валувала вiд чашки з ча?м,- фуркав вiн на чай запекло,- чи справдi студив чай, але я бачив лише його розкидисту, вiялом, бороду та рожевi вуха. Вiн спробував ще раз вернутися в еллiнськi часи та кра?, але Ханенко вперто тягнув його на нашi збiднiлi поля, в нашi зубожiлi села, визував з легких, iз посрiбленими пряжками сандалiй та взував у порудiлi вiд роси i збучавiлi чоботи. Феофан тi?? взувачки не приймав. Ханенко оповiв про всi лиха та кривди й просив у владики заступництва. I той, врештi, знову сплеснув руками, прорiк: - Аякже, аякже. Лучиться нагода - скажу царевi. А ви теж скажiть вашим старшинам: царiв небесних i земних прихиляють до себе покiрливiстю та ласкою. Так i в книгах святих сказано, i мiй розум те пiдказу?. Негiдник, погань у саккосi, прости менi. Господи, вiн обiцяв прихилити до нас рай, а вже прихилив пекло - пiдло обмежив гетьмана, доповiв у Та?мну канцелярiю, буцiмто Полуботок мав нишковi перетрактацi? з Пилипом Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з вiйськом пiд Васильковом. Буцiмто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув пiд Василькiв, а той нiбито вiдповiв, що кочу? тут, бо в приморськiй сторонi повiтря морове настало i, мовляв, бо?ться, щоб не вчепилася зараза. Нiкчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрi не помирилися мiж собою, i кожен хотiв повiсити ту байку на шию сво?му недруговi. Нил стверджував, буцiм ту байку повiдала Самборовичу панi полковникова Полуботкова. Брехня плавала, як олiя в юшцi. Тiльки божевiльна мал-жонка могла так обмовити чоловiка. Чого б то Полуботок посилав сво?х людей, аби почути на вiдповiдь таку нiсенiтницю. Там i далi було наплетено немало iнших дурниць, буцiмто в тих мiсцях на баталiях пошатковано на капусту Галагана й Танського, а вони козакували в сво?х полках та попивали пиво, не вiдаючи, що вже мертвi. Одначе та байка знадобилася псковському ?пископу, аби ще раз прислужитися деспотовi, показати вiдданiсть трону царському й тому, хто на ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не цiкавило. Будь-якою цiною вгору, будь-якою цiною ближче до царевого ботфорта! Боже, як я потiм проклинав пухкощокого негiдника в митрi з ?пископською патерицею в руцi! Скiльки днiв проблукав бiля його поко?в, сподiваючись зустрiтись i... вбити. Ну... вбити, либонь, я не змiг би. Я ще нiкого не вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно! Сказав би, й поволiк залiза в Петропавловку. На се був готовий. Мо? серце горiло ненавистю, душа прагла помсти. Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовне вiд Самборовича вiдвiту, й той одхрестився вiд брехнi, вiдписав, що зроду-вiку його вуха не чули подiбного шемрання й не казав нiкому нiчого. Одначе, оскiльки в царя та його лакуз не було iншо? зачiпки на зраду гетьмана, вирiшили прилаштувати цю. На Укра?ну було та?мно споряджено найдошпетнiшого в тих нечестивих справах фiскала, котрий вмочив сво? руки по самi плечi в кров царевича Олексiя, не зупинявся перед будь-яким пiдступом, будь-якою брехнею, бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав та?мнi повелiння вiд царя знайти всiх людей, котрi хоч слухом чували о тiй справi, обнадiяти ?х, пообiцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та iнших старшин, i, таким робом добувши свiдчення про зносини Полуботка з Орликом, вiдправити цих людей у Пiтер. Отримав Рум'янцев також велiння збирати по укра?нських мiстах людей та впевняти, що ?м вестиметься лiпше, коли матимуть старшинами росiян, а не укра?нцiв, пiдбивати козакiв та посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпiдлiшими наустами, все те списувати, пакувати й надсилати до Та?мно? канцелярi?. Вже навздогiн Рум'янцеву Петро надiслав листа, в якому ще раз нагадував: за добуту фальшивку матиме нагороду. "Потщись послати кого в Запорожжя (краще б з таких, що вельми озлобленi на старшину), щоби такого листа дiстати, i грошей на це можеш дати до 5 000 iз взятих старшинських, i сподiваюся, за цю суму таке отримати можна". Оренда корчми за рiк на той час коштувала один карбованець. I ще одне велiння отрима? Рум'янцев: налякати старшин, якi пiдписали чолобитнi на закриття колегi? Малоросiйсько?, аби вони вiдмовилися вiд пiдписiв, а також добути вiд кiлькох козацьких громад листи, в котрих би свiдчили, що вони нiчого не вiдають, що все то викрутнi старшини, яка ?м ненависна. Тримали все те у великiй та?мницi, i все ж ми довiдалися про лиху функцiю Рум'янцева. Перший неясну чутку принiс Миля, котрий майже не потикався на подвiр'я бутурлiнське, пропадав у шинках, де пиячив з iноземними та московитськими шкiперами, матросами, солдатами. П'яний ундер проговорився, що iде зi сво?м паном на Укра?ну на якусь важливу факцiю, одначе на яку, не знав чи не хотiв казати. Ундер служив при Юстиць-колегi?, в Савича там був знайомий пiддячий, чи, як вони тепер називались, асесор. Торiк пiддячий при?здив на Укра?ну, жив у Савича, в дорозi тяжко захворiв, i був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не покликав нiмця-лiкаря, заплативши йому чималi грошi, а далi лiкував за приписом лiкаря та доглядав дбайливо. Й дякував пiддячий Савичу щиро, кланявся доземно, клявся в дружбi довiчнiй. I ось тепер Савич вечiрньою годиною навiдав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, пiддячий злякався й тим переляком засвiдчив, що зна? про той нечестивий замисел, довго вiдмовлявся, а потiм таки оповiв. Вiн готував папери Рум'янцева в дорогу, й був там окремий папiр, iнструкцi?ю званий, од самого царя, в ньому списано по пунктах все, що ма? робити Рум'янцев. Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горницi в Полуботка. Поклали негайно послати когось на Укра?ну, аби попередив Жураковського про ту московську iнкурсiю, вибiр упав на служника Рублевського з Савичевого почту, персона вiн незначна, i його вiдсутностi не помiтять. Рублевському дали копiю з чолобитно?, яку пiдписали старшини, аби пригадали, що писали, решту ж мав переповiсти на словах. Одначе по кiлькох днях тривог, турбацiй, рад-перерад вирiшили послати когось певнiшого, мудрiшого, тямковитiшого, а саме - Василя Биковського. Склали цiлу промеморiю, кому i як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всiляких шванок, щоб помирилися з кривдниками, все то справи дрiбнi, ними ж можна згубити справу велику - всi?? Укра?ни. "Помирiться, годiться правi й винуватi перед лихом, вiд якого потiм не буде рятунку",напоумлював землякiв через Биковського Полуботок. А самому пропiкала душу гаряча дума, що теж через особисту кривду в рокований час не обстав праве дiло; покривдив його вельми пiдозрiливий i себелюбний Мазепа, ой, як гiрко покривдив, саме через те й не пiшов з ним у трудну для Укра?ни хвилину. Розпеченим цвяхом загрузла в серцi образа, не змiг висмикнути того цвяха. А що всi тi образи, кривди перед тим великим, необмiрним, яким ? Укра?на! Так, нехай би вiн потерпiв поразку вкупi з сво?м кривдником, зате нинi була б спокiйна душа. А то ж мучиться скiльки рокiв. Жодного разу нiкому не освiдчився в тiм, несе покуту в трагiчнiй самотинi. Ото i нинi... Переливав той гiркий досвiд у слова... Рум'янцев збиратиме всiляке смiття, пiдбиратиме всiляку нечисть й висипле те на нашi голови. Антону Ганському, полковнику ки?вському, гетьман велiв помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив з сотництва супроти волi Полуботка, сотнику Любецькому - з попом, вiд то? сварки чадний дим обкурю? i гетьмана, i всiм iншим матися обачно, не давати вивiдцям нiяких пiдстав для очорнiння порядкiв укра?нських. Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував дорожнi сакви, а зашнурував сво? челядник Полуботка Микола Лагович, всю нiч вiн вчив напам'ять промеморiю, а на ранок ?? спалили. Лагович вiд'?хав на Укра?ну. Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку вiд Жураковського при?хав вiйськовий канцелярист Романович. Вiн розповiв: старшим над вiйськом укра?нським i московським, яке сто?ть постоями на Укра?нi, ? Голiцин, вiн повiв москалiв на Слобожанщину, звелiвши Лизогубовi вести туди укра?нськi полки. Лизогуб полки повiв, i одразу туди вирушив Жураковський, а з ним кiлька бунчукових товаришiв, капелан з дячком, п'ять сурмачiв, три трубачi, довбиш, артилерiйський отаман з гармашами, хорунжий i писар, гармашi пiшi та кiннi, козаки на палуби, ковалi й шорники - увесь вiйськовий штаб генеральний на чолi вiйська. Й вельми було сумне те видовище: хорунжий без велико? хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачi без сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлiв, писар без печатки - Вельямiнов одiбрав усi знаки вiйськовi й запечатав, i вiйсько йшло, неначе похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очi. До?хали до Веприка на Пслi, й там ?х нагнали гiнцi Вельямiнова на змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно здогадався, що похiд цей обмильний, Голiцин iде не на татар, а виводить з Укра?ни козацьке вiйсько. До Коломака було рукою подати, й Жураковський покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до вiйська. Вiн зiбрав старшину в наметi Апостола - полковника миргородського, й радилися вони шiсть дзигаревих годин, i допiкав усiх Жураковський, жалив словами гiркими, нагадував про побори московськi, про кривди, про стацi? вiйськовi, казав високi слова про честь, в багно втоптану, про славу батькiв i подвиги ?хнi. Старшини розхвилювалися й собi почали нарiкати на московську неволю, спочатку Буцький, наказний полтавський, i Бурляй, полковник сердюцький, а далi iншi, не змовчали навiть Галаган та Милорадович, тiльки Апостол довго крутiйствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав царевi чолобитну, в якiй плакався, що сорок рокiв вiрно служить полковником, а справжньо? вiддяки не ма?, а вiн би згодний, аби й не було гетьманських виборiв, а цар дав гетьманську булаву з сво?х рук. Але й Апостол, присоромлений iншими, сказав правдиве слово, й калiграфували чолобитну велику, з досто?нством написану, й виповiли в нiй усе. Нагадали царевi його обiцянки перед баталi?ю Полтавською, клятвою скрiпленi, про те, що пiсля перемоги над шведом вiн зменшить побори з народу укра?нського й вольностi козацькi ствердить монаршим указом, а замiсть цього увiв колегiю, яка останнi вольностi попира та одбира, злiквiдову? суди нашi, податi небаченi наклада?, i все це, мовляв, робиться згiдно статтей Хмеля, прохальних та вирiшальних статтей Олексiя Михайловича, а нiчого такого в тих статтях нема?. I ось тепер ми в походах при Коломацi, а iншi при Святому Хрестi справля?мо вашу службу, а в нас удома генерал Вельямiнов забира? останн? з млинiв та перевозiв, пасiк та шинкiв, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманiв нiколи не було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в ув'язненнях, неначе якихось лайдакiв. Люди втiкають на слободи та за Днiпро, край спустошу?ться. Сподiваючись на вашу милiсть, наважу?мося сказати про це через посланцiв Семена Кгалецького, сотника новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай благословить Господь вас на царство. А те, що пiдозри виникли, буцiм у судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всiм показано, що неправда. При Коломацi, з обозу, 1723 року, октоврiя 1 писано. I пiдписи Апостола, Галагана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, i полки Лубенський, Полтавський, Переяславський, i просимо дозволити за давнiми правами вiльними голосами обрати гетьмана, бо всi справи не йдуть. I ще одну чолобитну про дрiбнiшi кривди вiд москалiв повезли сотник новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли через Глухiв, i про це довiдався Вельямiнов та ув'язнив посланцiв, одначе при арештi ?м вдалося непомiтно передати листа Романовичу. Два довгi осiннi вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними чолобитними, адже бачили, як драту?ться цар, вiдали, що можуть вони впасти на ?хнi голови великим лихом. I тодi сказав Полуботок: - А з чим вернемося на Укра?ну? В якому образi? Рабiв? Вже ми звика?мо пiдписувати: "раб нiжайший". Чи ма?мо право вертатися туди в такiй функцi?? При?демо, скажемо людям: хилiться, гнiться, як похилилися ми, старшини вашi, рабство наше вже навiчно. I як подивимося у вiчi братам нашим, котрi там, при Коломацi, кровiю писали цi листи? Раб iнодi також спожива? солодкi напо? та смачнi страви. Але вiн раб, i цим сказано все. Нi, краще вже смерть, анiж така ганьба! Хто бо?ться, в чи?й душi страх бiльший, нiж вiдвага, нехай вiд'?жджа? на Укра?ну. Навiть якщо по?дете всi, я залишуся й подам цi листи царевi: хоч краще було б, якби ?х подав пан Романович, цим засвiдчивши, що привiз ?х просто з Коломака од всього товариства вiйськового. Козаки похилили голови, сором випiкав очi. Залишилися в Пiтербурху всi й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити царевi цi листи. * * * Менi здавалося, що я дуже багато побачив у Пiтерi, я дивився широко вiдкритими очима й тiльки потiм зрозумiв, що не бачив нiчого. Блукав, немов слiпець, який бреде по вибитому худобою тирлi й дума?, що прошку? по зеленiй оболонi. Зате мене, виявля?ться, бачили тисячi очей. Ми всi слiпцi в цьому свiтi, бредемо, не зна?мо куди, йдемо туди, куди нас штовха? випадок долi, i всi ми роздiленi на тих, якi пiдглядають за кимось, i тих, за якими пiдглядають, на тих, якi чигають, i на тих, на кого чигають. На мене, на всiх нас чигали повсякчас, вдень i вночi. Я лише потiм зрозумiв, чому на наш двiр ходить стiльки калачникiв, збитенщикiв, квасникiв, шорникiв, всiляких iнших людей, котрi самi набивалися в дружбу, пригощали дармовими горiлками та винами, довiрчо розпитували про наше життя-буття, про родичiв до десятого колiна, про старшин, служникiв. О, якби пiдступ та зради мали сво? запахи! Ними просмердiвся б увесь наш двiр. Одначе вони пахли заморськими тютюнами, пирiжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за iншими запахами, нудьгував за iншими видивами - за Укра?ною. Нiколи ранiше не думав, що можна так сумувати за рiдним кра?м, що вiн снитиметься ночами, тривожитиме, мучитиме. Нiчого вiн менi не дав, нiчого я в ньому не доп'яв, а от же нудьгував безнастанно. Менi снилися то Ки?в, то Глухiв, то дорога в росохатих вербах, якi поспускали вiти до само? землi, а обiч дороги жито стiною, i в ньому волошки. Вiтер гойда? жито, й зеленi хвилi та?мниче котяться до обрiю, й у тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвiчна та?мниця, яка пророста? з року в рiк, i пада?, пiдiтнута гострим лезом, i пророста? знову. Хововка? в житi перепел; невидимий, вiн теж та?мниця, така сама, як i я, часточка Божого свiту. Менi опротивiло мiсто, в якому жив. Опротивiли його дива, його зваби, його прямi поземнi i понебеснi лiнi?. Щось у ньому було несправжн?, придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити за ворота, сидiв бiля маленького вiконечка з книгою в руках i думав. Щось зрiло в менi, щось викiльчувалося, я думав про наше життя в Пiтерi, про те, що сидимо не сво?ю волею, що й дома житимемо також не сво?ю волею, й щодалi, либонь, буде гiрше, а що робити, не зна? нiхто. Можливо, щось зна? гетьман? Вiн зробився ще мовчазнiший i стемнiв лицем. Зненацька увечерi мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою бандуру. Це - вперше од нашого при?зду в Пiтер. Гетьман сидiв, схилившись, бiля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Вiн не пiдвiв голови, не вiдiрвав погляду вiд вогню, а тiльки мовив: - Сiдай. Я сiв i також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго, навiть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене. - Бачу, тобi опiка вже не вельми потрiбна,- нараз мовив.- Ста?ш козаком. А батько боявся... - Се путь не моя,- одповiв.- Але iншо? не маю. - А хто зна?, де наша путь? - пiдвiв голову.- Нiхто. Прожива?мо життя, а в кiнцi бачимо, що пiшли не тi?ю стежкою. Я також, Iване... Хотiв стати вченим богословом... Вечорами сидiти пiд грушею з такими ж книжниками. А довелося... Ось навiть з тобою нiколи не погомонiли до ладу. Все справи та справи... Нудний я, Iване, чоловiк. Я подумав, що, либонь, вiн правий, i ще подумав, що нуднi всi праведнi люди. Неправеднi люди, вони здебiльшого й веселi, а ще ж брехливi, обвiшанi всiлякими пригодами, перелюбами, мають що оповiсти, вмiють розкутурхати iнших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета ?хня: здобути грiш, переспати з удовицею, випити на дармiвщину. А коли в людини велика й праведна мета, згнiчують ?? важкi думки, не дають забутися нi на мить. Праведну мету обстояти важко. - Матiр... не забув? Я похилив голову. - Неземна вона була... Iнодi-повеселi?... А тодi як затужить, засуму?... ?й би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... I любила безумно. А в сьому свiтi з великою любов'ю жити не можна... Любов - се печаль i м'ягкiсть. Ми всi, укра?нцi... з голубо? глини. - Про вас сього не сказати...- Й знiтився. - Життя мене довго та круто мiсило. От i став на сей пруг. Пробач... се не гординя - бiльше нiкому... Ну, та гаразд. Заграй менi щось до серця. Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самi почали пiсню: Ой гай, мати, ой гай, мати, Ой гай зелененький, Та помира? за Дуна?м Козак молоденький. А як став вiн помирати, Став товариша прохати: "Ой товаришу, вiрний брате, Та й дай отцю-неньцi знати, А нехай при?де за Дунай Свого сина ховати..." Ще я проспiвав "Ой у лузi над водою калина цвiте" та "Прип'яв коня до пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив: - Заграй про Нечая. I я розпочав: Ой з-за гори високо?, З-пiд чорного гаю, Ой крикнули козаченьки: "Утiкай, Нечаю!" - "Не бiйтеся, не бiйтеся, Пани отамани, Поставив я стороженьку Усiма шляхами. Як я маю, козак Нечай, Звiдси утiкати, Славу мою козацькую Марно потеряти?" - "А я тебе, мiй Нечаю, Не убезпечаю: Держи собi коня в сiдлi Для свого звичаю. А я тебе, мiй Нечаю, Не убезпечаю: Держи собi шабелечку Та пiд опанчею!" Вiн так i сидiв, високо пiдвiвши голову, лiва брова звелася круто, й таким запам'ятав я його на все життя. ...Ой як стисне козак Нечай Коня острогами, За ним ляхiв сорок тисяч З голими шаблями,. Ой не дбали вражi ляхи На козацьку вроду,- Рвали тiло по кавалку, Пускали на воду. Не скажу, що я спiвав того вечора гарно, щось менi муляло, щось мене долягало, але коли спiва?ш однiй людинi, та ще ту людину любиш, спiва?ш особливо, мовби передарову?ш ?й пiсню з осмутою власно? душi, i пiсня завжди зда?ться новою, незнайомою, й хвилю? обох. I ще попросив мене гетьман заспiвати про отамана Матяша. Либонь, вiн радився сам з собою, виважував у душi свiй важкий рiшинець. Бо ж пiсня весь час вертала його до того самого: Козаки, панове-молодцi, Небезпечно ви майте, Козацьких коней iз припона не пускайте, Сiдла козацькi? пiд голови пiдкладайте, Бо се долина Кайнарськая, Недалеко тут земля татарськая... Ще тiльки я почав спiвати пiсню-думу про Матяша, до свiтлицi зайшов Iван Романович, канцелярист, який при?хав вiд вiйська з Коломаку, за ним Чарниш та Савич, а по хвилi суддя гадяцький Григорiй Грабянка, писар полку Чернiговського Iван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро Корецький i останнiм - Микола Ханенко. Вiн щiльно причинив дверi, либонь, знав - бiльше нiхто не ма? заходити. Старшини неквапливо сiдали на лавах, декотрi повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили. Я скiнчив грати, запала мовчанка. Гетьман пiдвiвся, а тодi усмiхнувся, поклав менi на плече руку: - Спасибi, Iване. Гарнi пiснi, й гарно ти спiва?ш. Скiльки в нас таких хлопцiв на Укра?нi! А пiсень скiльки! Не загине Укра?на, житиме, вiрю в те всiм серцем. Нема? тако? сили, котра б могла вбити пiсню й землю таку. Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у пiснях живуть, у хлопцях цих живуть, i житимуть у дiтях ?хнiх. Себто, у наших дiтях i внуках. I все, що ми робимо нинi... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас. Я втямив, що сказано це було не тiльки менi, а всiм, хто сидiв у свiтлицi. Хвилю помовчав. - Сiдай i ти, Iване, чого пiдвiвся. Тут лише сво? люди. Будемо радити раду. * * * Була недiля, двадцять третя седмиця по п'ятидесятницi, Iвана Милостивого, на все життя я запам'ятав ?? й те, що вона саме Iвана Милостивого. Ще з суботи знали, що пiдемо до церкви Свято? Тройцi, отож понаваксовували чоботи, подiставали новi жупани та кунтушi, курцi повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Свято? Тройцi - на майданi бiля колегiй, вона дерев'яна, з широкою вiдкритою дзвiницею, на якiй дуже багато дзвонiв, ще й невеликi куранти, котрi кожний квадранс - чверть години - грають "Господи, помилуй". I вельми мелодiйний передзвiн лине понад мiстом вiд дзвiницi, той передзвiн любить цар i майже завжди ходить слухати Божу службу до Свято? Тройцi. Вiн i сьогоднi слухав лiтургiю тут. I слухали разом з ним гетьман, Чарниш та Савич, i безлiч усiлякого високоповажного люду пiтерського набилося в церкву - князi та генерали, президенти колегiй, сенатори, офiцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не впускали - на сходах стояли гвардiйськi офiцери i вiдпихали, хто не по чину хотiв протовпитись у церкву. Стояла вiдлига, дзвони гули глухiше, нiж у морознi днi, зате було не холодно. Довкола церкви зiбралося чимало простого та чиновного люду - аби побачити царя, вiддалiк стояли критi та вiдкритi сани - декотрi вельможнi пани при?хали ви?здами. Служба тривала недовго (цар не любив довго? вiдправи, при ньому справляли малу або середню лiтургiю), i враз вдарили всi дзвони - загули великi, забемкотiли меншi, заплакала мiдь малих дзвонiв, так що в тому передзвонi потонуло "Господи, помилуй" курантiв, i вибiг з церкви чорноризець у клобуцi, за ним вийшли чвалом два архiмандрити, i вже за ними двома рядами гвардiйськi офiцери, розчищаючи дорогу царевi. Тримаючи пiд лiвою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього дрiботiв Феофан Прокопович, перехняблювався набiк, аби заглянути в очi царевi, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому ланцюзi з парсуною царя. Казали, вiн i спить з тi?ю лядункою. Царську парсуну псковський ?пископ носив замiсть iкони. I щось говорив, говорив, а цар слухав та всмiхався. Посмiшка не скрашувала, а спотворювала його обличчя. Воно й так було непри?мне. За кiлька рокiв, вiдколи бачив царя, вiн ще дужче розмордатiв i одутлiв. Обличчя - важке, похмуре, недобре, ще й булькатi, напiввиряченi рачачi очi. Цар зiйшов зi сходiв, гвардiйськi офiцери прокричали тричi "ура", дзвони затихли, барабани прогуркотiли "славу" й затихли теж. Прокопович, пiдтягуючись до царевого вуха, i далi щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученiшого лакея. I враз сталося несподiване - несподiване для натовпу i для царя: просто з-за мо?? спини вийшов Iван Романович, канцелярист вiйськовий, пружним кроком пiдiйшов до царя. Середнього зросту, мiцний, туго перетягнутий у станi зеленим шовковим поясом, на якому висiла дорога шабля, Романович тричi низько вклонився царевi й простягнув на витягнутих руках синю тафту, вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папiр. - До вашо? величностi вiд усiх полкiв гетьманських, котрi на рiчцi Коломацi стоять i вийшли для iнкурсi? з турецьким адверсором,- голосно проказав вiн. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими ж бровами було незворушне, чисте й трохи на?вне. Останн?, либонь, менi здалося. А може, Романович навмисно напустив на себе на?вностi, вiдтручався вiд чолобитно?, мовляв, нiчого не знаю, я тiльки гiнець, сповняю чужу волю. Петро здивовано витрiщився на тафту, вiдтак згрiб ??, наче коршак курча, не вiддав ад'ютантовi, котрий пiдскочив, а, ще раз роззирнувшись на всi боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який стояв за два десятки крокiв лiворуч, вiд церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких останнiм часом чимало з'явилося в мiстi, на однi дверi та четверо вiкон на площу, критий гонтом дах пiдтримувало шiсть дерев'яних стовпiв - по три з кожного боку дверей. Цар простукотiв чобiтьми по ганку й зник за дверима. На майданi запала тиша. Одiрвалася вiд даху й дзенькнула об сходи крижана бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротiв, клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися нашi старшини, пiтерськi вельможнi пани також зиркали один на одного, було невтямки, чого подався до кофейнi цар. Адже мав вiддати комусь чолобитну й прочитати в сво?му кабiнетi. Одначе до царевих дивацтв звикли, покiрно мовчали. Може, закортiло йому зненацька кави?.. Прокопович двiчi обкрутився на мiсцi, вiн не мiг стояти без дiла, тратити час даремно, й одразу ж пiддрiботiв до Меншикова, задзигорiв до нього. Свiтлiиший поблажливо й милостиво погойдував довгою, завитою в кiльця перукою. На площi перед церквою почалося шемрання, декотрi подумали насправжки, що цар пiшов пити кагве й це триватиме довго, iншi просто поспiшали додому, до святкових обiдiв, натовп поплив вздовж вулицi. Стояли гвардiйцi, i високi урядовцi, й укра?нськi старшини. Та враз дверi кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й на ганок вилетiв цар. Вiн був страшний. Очi виряченi по-скотинячому, рот роззявлений i перекривлений набiк, щоки здутi, неначе за кожною застряло по пирiжковi (може, вiн справдi пiдобiдував i, розпасiйований, вилетiв на ганок, не прожувавши страви), голова тикалася на лiвий бiк. Шматував руками голубу тафту, шматував папiр i вигукував незрозумiлi слова. А тодi ще раз тiпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота: - Iзменнiкi... бунтовщикi... не предаваться впр?дь... Ферфлюхт... учинiть...- I затупотiв ногами. По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Натовп вiдхитнувся, завмер, переднi почали тиснутися назад, але заднi не вiдступали - страх тих, що позаду, завжди менший, вони хотiли побачити, що буде далi. Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, нiхто не одважувався пiдiйти до бiснуватого царя. I враз у повiтрi майнуло щось голубе й малинове, то скинулася, неначе крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на нижнiй сходинцi став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокiйне, вiн дивився знизу вгору вiдкритим прямим поглядом. У правiй руцi тримав шапку, лiва лежала на держаку шаблi. Здавалося, гетьман не бачить, що ко?ться з царем, уклонився з досто?нством, мовив: - Послухай, государю, що мушу сказати. Може, в мене бiльше не трапиться тако? нагоди... Та й настав час сказати все, а тобi почути. Було вiдомо всiм: якщо в царя починалося тiпання, уговтати його не мiг нiхто, тiльки цариця Катерина, поклавши цареву голову собi на груди, зупиняла тi конвульсi? злоби. Сього разу сталося дивне: цар завмер. Чи так на нього подiяв спокiйний Полуботкiв голос (цар звик, що всi страшаться його гнiву, й вiд того розпалювався ще дужче), чи спокiйний, незворушний, невiдступний вигляд гетьмана, але вiн нахилив голову й чекав, що скаже йому оцей непокiрний чоловiк. - Знаю i бачу, государю, що ти хочеш згубити мою батькiвщину без будь-яко? причини. Ти вважа?ш себе понад законами й хочеш знищити всi привiле? урочисто ствердженi тво?ми попередниками, що ти ?х урочисто потверджував. Ти пiдда?ш сваволi народ, свободу якого визнав сам, i який, бувши одноплемiнний i одновiрний тво?му народовi, пiдсилив i звеличив царство тво? добровiльною злукою в такий час, коли ще все в ньому було в станi немовляти i виходило з хаосу каламутних часiв i майже мiзерi?. Тепер ви посила?те його на тяжкi та принизливi роботи, примушу?те, неначе рабiв, копати канали у ваших володiннях i, що найобразливiше, позбавля?те нас дорогоцiнного нашого права обирати вiльними голосами гетьманiв та iнших старшин, i натомiсть, щоб залишити суддям з нашого народу владу судити сво?х спiввiтчизникiв, ви настановили над нами суддями великоросiв, якi не знають, або вдають, що не знають, наших прав i привiле?в i не перестають всiма способами нас приневолювати й ображати. Цар остовпiв i мовби занiмiв. Я бачив, що вiн слуха?, його очi раз по раз набирали iншого виразу, вiн тямив усе, отже, мiг ухвилi погамувати себе, а оте тiпання - суть розпущенiсть. По тому хвицьнув ногою, хотiв зiйти вниз, але вузький прохiд на сходах заступав Полуботок, довелося б штовхнути його, а зробити це не наважувався й мусив слухати далi, тiльки нахилив голову, здавалося, хоче буцнути гетьмана, але не наважу?ться. А Полуботок провадив далi, либонь, вiн обмiркував цю свою промову багато разiв довгими ночами й тепер казав без найменшого затинання: - Отож, оточенi звiдусiль напастями, до кого iншого вдатися ма?мо з воланням сво?м, як не до тебе, августiйший монарху? Поневолювати народи й володiти рабами та невiльниками ? справа азiатського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися й направду бути верховним батьком народiв. Невже, вiдмовляючи нам у правах наших, твоя величнiсть дума? принести Богу вдячнiсть за всi успiхи, котрi Вiн вам послав? Ти заслiплений величчю i могутнiстю, якi дали тобi щедроти Божi, й не дума?ш про Божеське правосуддя. Дозволь, твоя величнiсть, сказати востанн?, що не отрима?ш нiяко? користi вiд розорення цiлого народу: набагато менше слави владарювати силою i карами над нiкчемними рабами, анiж бути батьком такого народу, який за всi тво? благодiяння готовий пожертвувати всiм i пролити кров задля тво?? користi i слави. Я сказав усе, що менi велiла совiсть моя. Ти ж почув те, чого не чув нiколи, бо оточений рабами й лестивцями. Я знаю, що на мене чекають кайдани, що мене кинуть в похмуру темницю на голодну смерть, за московським звича?м, менi однаково: я промовляю за свою вiтчизну й лiпше загину катiвницькою смертю, анiж маю бачити далi доконечне розорення мого краю. Подумай, великий государю, i знай, що доведеться тобi неодмiнно складати звiт перед царем усiх царiв, всемогутнiм Богом, за погибель нашу i всього народу укра?нського. Тиша стояла над майданом, неначе ангел пролетiв над ним. На всiх вустах позамерзали подихи. Навiть тi, хто стояв далеко й не мiг розiбрати слiв гетьмана, бачили, що дi?ться щось небачене на цiй землi. Впродовж усього гетьманового казання я кiлька разiв помирав i народжувався знову. Я пишався гетьманом, ладен був злетiти понад дзвiницю, понад це мiсто, я знав, що нiхто iнший не зумiв би сказати так за всю Укра?ну, й помирав, бо вiдав уже, що таке не проща?ться, що наш гетьман iде на певну погибiль. Вiн сам знав про це й казав привселюдно, але, либонь, казав ще й на те, аби знали й ми, i потемки нашi, i втямили всi московити, втямили велику правду та велику небезпеку, яку готують i собi, й нам на майбутн?. Мабуть вiд гетьманових слiв розтанув би й камiнь, i зрозумiв би все, й пройнявся мудрим милосердям, i заговорив людським голосом. Цар не волiв тямити. Вiн лише злякався. Вiдступав задки, неначе настраханий вовк, задом прочинив дверi кофейного будиночка, зник у ньому, по короткiй хвилi хряпнуло вiкно, i в ньому з'явилася роз'ятрiла котяча пика, яка заверещала: - Взяти ?х! Усiх! В тюрму... В фортецю. Ушаков! Пiд караул! Одiбрати зброю! Генерал рвонувся, неначе уперiщений батогом кiнь, i загукав до гвардiйцiв: - Хапайте ?х! Зривайте зброю! В колодки, в колодки! Гукав щосили, аби почув цар. Сам пiдбiг до Савича, смикнув за перев'язь шаблi, заточився, потягнув знову, йому на помiч кинувся сержант, вдвох обiрвали перев'язь. Забiгали iншi гвардiйцi, солдати та офiцери, i в цiй бiганинi перечiпалися, збивали з нiг один одного, й люди кинулися врозтiч. I тодi солдати густим кiльцем оточили укра?нських старшин. Полуботок сам зняв шаблю й кинув пiд ноги Ушакову. Я стояв у натовпi серед московитiв i, коли солдати почали оточувати наших, опинився за ?хнiм кiльцем. Я рвався мислiю до сво?х, але спалахнула, прикувала до землi ноги жаска думка, що ?х поведуть i, може, порубають за отим рогом або повiшають, поколесують навпроти страшно? Юстиць-колегi?, де вже погинуло страшною смертю стiльки люду, я ж можу промовчати, податися звiдси з товпою i втекти, втекти назовсiм, видати себе за хурщика, за чийого-небудь наймита. На менi й шаблi нема?, i кожух не козацький. Отож мерщiй прiч звiдси поки не схопили, не поволокли до тi?? страшно? фортецi. Але ноги мо? й далi мовби приросли до землi, й щось ярiло в мо?х грудях, маленьке, неначе реп'яшок, колюче й гаряче, воно росло, набухало, розросталося, ставало все гарячiше й гарячiше. Сором облив мою душу кип'ячкою, яка одразу ж замерзла, а те, гаряче, велике, росло й росло i вже стало бiльше за мене. Мабуть, саме тодi я народився вдруге, народився iншим, хоч вже давно не був отим нiяковим, соромливим Iваном, котрий усiх бо?ться, всiм уступа? дорогу, поклада?ться тiльки на Божу волю, а не на себе. Я знав, що влада - вiд Бога, цар - вiд Бога, але я не мiг миритися з таким царем i такою владою, навiть якщо мене покара? Бог. Нинi я знав, для чого живу, я почував свою силу, навiть отуто, оступлений з усiх бокiв чужими будинками, чужими церквами, чужим вiйськом, в самому серцi ненависного менi царства, i ненависть моя була бiльшою вiд цього царства. В мене бiльше не було нiчого, за що мав би боятися, страждати, а тiльки - лють i ненависть, якi переважили все. Бiльше не було доброго, богобоязливого Iвана (на мить менi стало його шкода, але тiльки на мить). Любов i ненависть спаялися в мо?му серцi в такий корж, що ним би можна було вбити людину. Я потерпав за сво?х,- ?х уже оточили з усiх бокiв солдати,- й ненавидiв тих, котрi ?х ув'язнювали. Живе кiльце довкола укра?нських старшин ставало все густiшим, лунали команди, генерал Ушаков вибiг на ганок, де недавнечко стояв цар, генерал вимахував руками, а вигавкував команди якийсь iнший офiцер, розцяцькований i в пiр'?, як я довiдався потiм, то був ад'ютант лейб-гвардi? Преображенського полку Артемiй Максимович, либонь, наш колишнiй земляк. Сво? сво?х побивахом, о Господи! Вiн був старшим команди, яка по хвилi повела наших у гарнiзон - Петропавловську фортецю. Солдати вийняли шаблi, гиркнула команда, й сумна процесiя рушила в бiк Неви. А я все ще стояв, i страх полишив мене, але я не знав, що чинити, що дiяти. I враз зiрвався з мiсця й кинувся навздогiн командi з ув'язнених та охорони, я боявся, що не наздожену ?х i вони назавжди зникнуть з мо?х очей. З розбiгу влетiв, вдерся в те коло, вiдштовхнувши двох солдатiв, один з яких замахнувся на мене шаблею, одначе не вдарив. Зглядалися помiж собою нашi, зглядалася варта, але нiхто нiчого не сказав. А я крокував, високо пiднiсши голову, й майже не бачив нiчого. Гаряча хвиля несла мене понад конво?м, понад вулицею i всiм цим чужим, ворожим менi мiстом, я майже летiв серед ангелiв та архангелiв. I ледве запам'ятав щось. Сахалися перехожi, вiзник розжохав конi й трохи не налетiв на нас, i переднiй солдат бив конi плазом шаблi по мордах, i хряпали хвiртки, мелькали у вiкнах обличчя, а потiм нас зiгнали на лiд i повели чорною брудною зимовою дорогою через рiку. Попереду виднiли важкi бастiони фортецi й високий шпиль церкви, i гармати дивилися просто в нашi груди. Трiснула крига, i в мо?й головi майнула думка: добре було б, якби крига розверзлася й поглинула нас разом з сторожею на страх i покуту царевi а його посiпакам. А тодi подумав, що те не викликало б у них нi страху, нi каяття, вони готовi поглинути увесь свiт i не поморщаться. Я увесь час поглядав на широку спину гетьмана, який iшов попереду. Дорога по льоду була на?жджена й накочена, на нiй то там, то там стрибали горобцi та ворони, горобцi вiдлiтали недалеко, ворони з крекотом тягли за острiв. Нас ввели у ворота фортецi, бiля яких стояло дво? солдатiв з велетенськими бердишами, на яких поблискували широкi леза. На кiлькох палях, прив'язаних помiж зубцiв фортецi, висiли повiшенi. На палях сидiло вороння. Змi?стий холодок майнув менi поза спиною, одначе не погасив у грудях жертовного вогню, я навiть протовпився наперед i смiливо дивився в очi офiцерам та солдатам варти. Всiх овулом нас погнали до якогось пiдземелля, то виявилася одна з казарм, у якiй донедавна тримали полонених шведiв. Шведи добудовували фортецю, вони погинули майже всi в гнилих приневських багнах, ?х лишилась жменька, й займали вони один з льохiв пiдземелля. Тут, у пiдземеллi, панував пiвморок, лише один вогняний язичок свiчки погойдувався при дверях, котрi не зачинили, бiля них стало кiлька солдатiв. Було вогко, холодно, солдати змерзли дужче, нiж ми, ми були в кожухах, а вони у сво?х мундирах-свитах з рядами гудзикiв, бантами пiд горлом та перев'язях, ясна рiч, тi перев'язi з китицями не грiли. I дивно все те було менi: на слов'янськi душi поодягано нiмецькi мундири, й мусять тi душi чавити нашi, козацькi, слов'янськi душi. Ми товпилися в казармi, де були нари, але нiхто не сiдав на них, сходилися по кiлька чоловiк, гомонiли. До мене пiдiйшов Ханенко. - А ти чого прибiг сюди? - запитав похмуро.- Хто тебе гнав? - Нiхто. Я також козак i понесу той самий хрест,- спокiйно вiдповiв.- Може, я його не заслужив? - Але ж ти мiг лишитися на площi... - "А Симон Петро стояв, грiючись. I сказали до нього:"Чи й ти не з учнiв Його?" Вiн вiдрiкся й сказав: "Нi!.." I заспiвав пiвень то? хвилi..." - Лишитися для того, щоб принести користь... - Яку користь можу принести? - вiдказав гiрко. - Та хоча б ту, що - на волi. Ханенко вiдiйшов. Нас i далi тримали в казармi. Незабаром помiж нас пролетiла чутка, що послано на двiр князя-папи за тими старшинами, котрi не були бiля церкви, лишилися вдома. Приведуть усiх, окрiм челядникiв, ?х велено не брати. Чутка справдилася, незабаром сторожа привела Степана Косовича, Iвана Римшу, Василя Биковського та Дмитра Володковського, яких захопили на подвiр'? князя-папи. Не було з ними тiльки нашого батюшки Василiя, а також челядникiв. Солдати принесли ще двi свiчки та велику олiйну лампу, внесли столика, два стiльцi, на стiльцi сiло дво? офiцерiв, i ще дво?, менших чинами, стало за ?хнiми спинами; збоку бiля столика примостився писар з текою, в якiй лежали папери. Офiцер тицьнув пальцем у старшину, який в ту мить опинився найближче до столика. То був стародубський наказний Петро Корецький. - Хто такий? Якого чину, роду, коли при?хав у Санктпiтербурх? - сипонув запитаннями.- Пiдiйди ближче. Стать отут. Вiдповiдай! Корецький з несподiванки довго не мiг утямити, чого вiд нього хочуть, i офiцер гримнув на нього та повторив запитання, тепер вже повiльнiше, чекаючи, поки писар запише у зшиток. Корецький вiдповiдав, збиваючись i перепитуючи. Я стояв неподалiк вiд столика й почув, що мене хтось смика? за рукав. То був Ханенко. Вiн вiдвiв мене в дальнiй кут казарми, за спини, в сутiнь. - Iване, ти вшелепкався даремно. Тобi... Тобто ти один Зараз можеш звiдси вийти. Яко такий, що сам прибився... - Я не пiду! - Чекай. Знишкни. Можеш сповнити волю гетьмана? I... Якщо буде потрiбно, вмерти i нiкому не виповiсти та?мницi? Я нiчого не розумiв, але почував, що нема? того на свiтi, чого б не зробив для гетьмана та товариства. Й сказав про те Ханенку. - Добре. Так слухай. Скажеш офiцерам, що ти челядник, просто челядник, бандурист. I побiг за сво?м паном згарячу. Зрозумiв - згарячу? Й просися, аби випустили. Ти мусиш вийти звiдси на волю. А там... Сили й мудростi потрiбно, аби сповнити все. Ти грамотний, розумний, а сила... - Сила в мене ?,- сказав. - Вiрю. Найперше мчи на наш постiй, позбирай всi папери й спали ?х. Ну, тобто не всi... Лиши подорожнi й тi папери, де скарб наш дорожнiй переписаний, але iнше... Мусиш дотямити сам, що може нам завадити... От я... зда?ться, залишив чорновик промеморi?, яку писав для Биковського, а потiм ?? повiз Лагович. У тiй промеморi? пункти навчальнi, щоби всi на Укра?нi говорили водне, як у чолобитних написано. Лагович вивчив, i спалив я ??, а чорновик запропав. Десь вiн у паперах мо?х... Винуватий я вельми... Отож ти сам розберешся, що треба знищити. Боюся я, гроза над нами велика розверзнеться. Й не зна?мо, з яко? хмари впаде найбiльший дощ.- Ханенко оглянувся й казав далi.- Потому вiзьми когось собi в дорожнi приятелi та мчи на Укра?ну. Не затримуйся в Пiтерi, якомога швидше - на Укра?ну. ?дь не трактом московським, а через Литву. Домчи ранiше, нiж кур'?ри тутешнi до?дуть. У полковника нiжинського Толстого добудь листа попа Нила... В ньому пiп признався Толстому, що звели вони з Самборовичем наклеп на пана гетьмана. Скажи Толстому... йому з нами жити... Довго жити... Увесь вiк. Вiддяка буде йому велика.:. Добудь листа... А тепер ходiмо сюди. Ми вiдiйшли в iнший кут. Там стояв гетьман. - Я йому сказав усе, що треба... Щоби ?хав на Укра?ну. Вiн зробить все як треба. - Зроблю,- прошепотiв я.- Вмру, але зроблю. - Не вмирай, Iване. Живи. I сповни те, що я тебе попрошу,- тихо мовив гетьман.- Се дуже важливо. I - найбiльша наша та?мниця. Бiльша за мо? i тво? життя.- Гетьман ледь схитнув головою, й Ханенко вiдступив на крок, повернувся обличчям до дверей.- Се, повторюю, найбiльша та?мниця, яка в нас ?. Ти при?деш до Якова Марковича, й одразу, вже вдвох,- летiть у Михайлiвку. Там мусить бути мiй Андрiй... А може, й нема? його. Але там живе Марiя... Вона зна? все. Й поведе вас у льох... Папери... Понищити непотрiбнi папери... I скажи Андрi?вi, нехай вчинить з тим, а з чим, вiн зна?, як я велiв. Чи вийду я на волю, чи не вийду... - Вийдете,- прошепотiв я. . - Дай Боже. Але - не знаю. Рокований час пережива?мо. Не бiйся - я не шкодую. Якщо й смерть. Отож - Андрi?вi... Нехай сповнить мо? велiння. А ви з Яковом ?дьте в Чернiгiв i передивiться всi папери там. Нiхто не знав, що настане така лиха година. Тепер все повернуть проти нас. Кому що писали, об чiм радилися. Потайних намiрiв у мене не було. Йшов направцi. Але нинi вони тлумачитимуть проти нас кожне слово. Уже Чарниш ступив до столика. В сутiнi лишилися гетьман, Савич, Ханенко, Грабянка i я. - Або так: Якiв по?де в Михайлiвку, а ти в Чернiгiв. - А Глухiв? - видихнув. - Глухiв... Там Вельямiнов досi забрав усе. Та й нема? нiчого в глухiвських паперах. Справи канцелярi? - вони на виднотi. Ну ось... Прощай, сестринче. Вiрю тобi, як рiдному синовi... Гетьман поцiлував мене в чоло. Я заплакав. - Не плач. I ось... Трохи не забув. Вiзьми... Перстень мiй... Покажеш... Нашим... - Йди,- пiдштовхнув мене Ханенко. Я виступив з сутiнi. Мабуть, чи не найбiльше враження справив мiй заплаканий вид. - Ти хто? - запитав один з офiцерiв. - Челядник... На кобзi грав...- забелькотiв. - Що таке челядник?- не зрозумiв офiцер. - Слуга,- пояснив Ханенко.- Слуг не велено брати. Офiцер стулив губи, наморщив лоба. - Да, кажется, так,- мовив другий офiцер.- Всiх слуг залишили на бутурлiнському дворi. - А як ти опинився тут? -запитав перший офiцер. - Стояв бiля церкви, побiг за сво?м паном,- уже впевненiше казав я. - Вiн догнав нас по дорозi,- пiдтвердив один з офiцерiв, котрi стояли позаду столу. Офiцер, котрий чинив дiзнання, пожував губами, хитнув головою вбiк: - Власна шкура дорожча за панову? Женiть його звiдси. Дво? солдатiв повели мене з фортецi, вивели аж на дорогу, прокладену по льоду через Неву. Один замахнувся рушницею, але я вчасно вiдскочив. I налiг на ноги. Коли прийшов на двiр князя-папи, в наших флiгелях усе вже було перекинуто догори дном, солдати виносили й кидали в сани старшинськi пожитки. Всi папери були забранi ще до мого повернення. Челядники товпилися в кiнцi двору, бiля яко?сь комори, там ?х стерегло дво? солдатiв. Iншi солдати й далi носили пожитки. Я почув, як один солдат гукнув рiд саней: - А це куди везти? - На Шаферiв двiр,-вiдказав iнший. Офiцери й солдати ще довго нишпорили у флiгелях, перетрусили все до ниточки, челядницькi пожитки залишили, а всi нашi забрали. Ми добряче померзли, поки вони спакували все й вiд'?хали останнi сани. Челядники були розгубленi, зляканi, не знали, що робити, й потерпали, чи не вiзьмуть пiд варту i ?х. Я теж думав про це. Отож не гаявся. Найперше мусив вiдшукати Милю, котрий десь пиячив, не ночував на дворi князя-папи й, мабуть, нiчого не знав. Я знайшов його в матроськiй корчмi "На галерi". Миля спав у чуланi на купi старих шкур, якими гасять бомби. Вiн довго не мiг розчуматися, довелося пiднести йому пiвштофа горiлки, вiн випив i запалив люльку. Вона часто гасла. Миля слухав i кресав, раз по раз запалюючи ??. I поки не випалив люльки, не пiдвiвся, врештi вибив попiл, засунув люльку разом з кресалом та огнивом до шабети пiд жупаном. На його великому круглому обличчi - нi здивування, нi страху, а тiльки похмура стурбованiсть. Вiн сказав, що посеред дня сво? пожитки з двору князя-папи вiн забрати не зможе й залишатися там теж небезпечно, отож ми пiшли до Литейного двору, а звiдти, просiкою, до Ямсько? слободи, де стояли нашi конi. Я лишився в слободi, там готував припаси на дорогу, а Миля кудись зник, навiть не сказавши, куди йде. Я вже думав, що вiн не повернеться, але вiн повернувся опiвночi з сво?ми пожитками, якi прихопив на дворi князя-папи, а також з подорожньою, у якiй було написано, аби пану Рибцi зi слугою "господу скрiзь показувано й незбранно живнiсть подорожню давано, яку мати хоче, а саму його персону недоторкане тримати". Я знову став Мартином Рибкою. Подорожня була видана Камер-колегi?ю, пiд нею стояли пiдписи обер-секретаря та регiстратора, й висiла велика синя печатка. Я запитав у Милi, де i яким чином вiн доп'яв цього вельми цiнного для нас папера, але Пилип махнув рукою i сказав, що то вже не важить де i як. З тi?ю подорожньою ми вирушили в путь на свiтанку наступного дня. Одначе подорожня подорожньою, а зимова путь вiд Пiтера на Укра?ну через дикi нетрища, через Литву страхiтлива не менше, нiж дорога через пекло. Яких ми тiльки пригод не зазнали, де тiльки не тулялися, не ночували: й на дворах постоялих, i в хатах чорних, курних, у ?врейських помешканнях, i в полi, i в лiсi. Конi нашi позбивали копита, а ми постирали до голо? ноги чоботи й обiрвалися та обносилися, й тi, хто заглядав до подорожньо?, не вiрили, що вона нам видана. Отож одного разу, а було це вже недалеко вiд Укра?ни, запопала нас у якомусь мiстечку варта, й ундер-офiцер не повiрив подорожнiй та наказав запакувати в буцигарню. Вельми мали ми пiдозрiлий вигляд i малися необачно. Вели нас нашi вартiвники неуважно, сержант i дво? солдатiв вiдстали, закурювали тютюн, який же й вiдiбрали в нас, тiльки один, маленький i миршавий, шкандибав поруч, i ми з Милею, перемовившись, надумали втiкати. Здалося це нам дуже простим, лiворуч, неподалiк, чорнiв лiс, до нього було подати рукою, ми ж боялися, що нас можуть затримати тут надовго, прийнявши за втеклих з Ладоги козакiв, на що ундер натякнув недвозначно. Пожитки в наших саквах були козацькi. Миля змигнув менi й зненацька потурив солдатика плечем, аж той зарився сторчголов у снiг, а ми перестрибнули через гнилий тинок, лише вершечок якого стримiв iз снiгу, i вдарилися до лiсу. Й помилилися страшенно. Були впевненi, що снiг злежаний, втрима? нас, а вiн почав провалюватися, ми брьохалися в ньому, а тим часом пiдбiгли дво? солдатiв та ундер, наставили рушницi й гукнули, аби вернулися, а то пострiляють. З тако? вiдстанi легко пiдстрелити навiть зайця, i ми вернулися знiченi, я й зовсiм розкис, i солдати гнали нас штурханами й загнали до яко?сь комори та пов'язали мотузками. Викуривши по люльцi, кудись пiшли (мали ще якесь дiло), лишили вартувати одного. Вiн сiв на високому порозi, затиснувши помiж колiн рушницю. - Ну що, хохли, далеко втекли? - пошкилював, а тодi замугикав якусь пiсеньку. Ми лежали, й безнадiйнiсть нашого становища була менi очевидною. Я досадував, що дався Милi на пiдмову, нас, либонь, все-таки випустили б, потримавши трохи. А тепер не випустять нiзащо. Вчинять пильний вивiд, допитуватимуться, хто ми такi й звiдки, може, навiть пошлють когось у Глухiв, аби перевiрив нашi свiдчення. А коли перевiрять... У серцi холонуло вiд тi?? думки. Й дошкуляв холод. Лежали на мостинах - комора пiд збiжжя,- з-пiд мостин тягнуло холодом. У кутку сiрiла купа соломи - либонь, комора служила солдатам для якогось прикараулку, в нiй вони ховалися од вiтру, але нас кинули на голi дошки. Солдат промугикав одну пiсеньку, другу... Але раптом до його спiву долучилося якесь чи то скиглiння, чи то пiдвивання, Миля гудiв i пiдвивав, i корчився на пiдлозi. - Ой-ой-ой, ой-ой-ой,- стогнав вiн.- Живiт... живiт... Я дивився на Милю й нiмiв вiд жаху. Здалося менi, що втрачаю товариша. Милинi очi були вибалушенi, обличчя перекривилося. Вiн кусав губи й стогнав вiд тяжкого болю. - З'?в я... м'яса гнилого... Я не пам'ятав, щоб Миля ?в гниле м'ясо, але корчило його страшенно. Солдат стурбувався також, пiдвiвся. - Ну-ну! - сказав. А Миля не звертав на нього уваги, качався i вив по-вовчому. На чолi йому виступив пiт. - Йой, йой,- i далi стогнав, i хапав широко розтуленим ротом повiтря, й з губiв у нього текла слина. Я подумав, що Миля помира?. Врештi вiн звернув зсудомлене обличчя до вартового. - Розв'яжи пояс... не можу ж я... в штани... Солдат вагався. - Пояс... пояс,- молив Пилип. Солдат притулив рушницю до стiни, бридливо морщачись, ступив до Милi, який лежав скорчившись, нагнувся, i враз Миля розпростався, наче зiгнутий вербовий прут, розпростався i вдарив зв'язаними ногами солдата по ногах. Солдат зойкнув i вiдлетiв до стiни, вдарився об не? i лантухом гепнувся на пiдлогу. Миля крутнувся, звився й пiдкотився до нього, всiм тулубом навалився на солдата, притискаючи його сво?м плечем до пiдлоги. Хоч солдат, зда?ться, й не ворушився. Миля натискав плечем солдатовi на горло. - Там пляшка надбита,- зашипiв до мене.- Розбий ??... Я нiчого не тямив, нiчого не розумiв. - Пляшка... йолопе. Розбий, вiзьми склянку... Рiж мотузок. Врештi я зрозумiв, чого хоче Миля. Розбив ногою пляшку, взяв найбiльшу склянку, пiдповз до Милi. Ми повернулися спинами один до одного. - Рiж! Одначе в мене нiчого не виходило. Я порiзав руку, але мотузку перепиляти не вдавалося. - Вклади склянку менi в руку! - наказав Миля. Я виконав його велiння. Мене бив дрож, i Миля довго не мiг трапити склянкою на мотуз. - Не смикайся! Не тремти! Диво - я перестав тремтiти. Миля перепиляв мотузок. Мо? руки були вiльнi. - Розв'язуй! - Очима косував на солдата, який хрипiв i хвицяв ногами.- Лежи, а то задушу! Солдат притих. Я смикав за цупкий, з кострицею мотузок - вузол не пiддавався. - Зубами! - вихекнув Миля. Я впився зубами у вузол, потягнув. По хвилi Миля вже тримав солдата руками (руки в нього - неначе ковальськi обценьки й сили неймовiрно?), а я розв'язував ноги. Миля зв'язав солдата, пiдвiвся. - Полеж, голубе,- мовив до солдата,- побачиш, як воно гарно спочивати на голих дошках. - Пiшли,- вже до мене, спокiйно, мовби запрошував на прогулянку. Ми похапали нашi сакви, якi лежали тут же, взяли солдатову рушницю й вийшли на вулицю. Позаду в нас лунав стогiн. Уже потому, як втекли, я довго дивувався, як умiло лицедiяв Пилип, як правдиво вдавав хворого. Хоч давно знав - Миля вмi? багато: вмi? вити по-вовчому, прикидатися п'яним, спiвати за пiдпилого дячка й шкандибати, як справжнiй кульгавець. I все ж хворого на живiт удав найкраще. Незабаром знайшли протоптану в снiгу стежку до лiсу й пiрнули пiд зелене ялинове шатрище. Iншого разу (значно ранiше) довелося нам ночувати в хижi, яка виявилася бандитською складкою, i отаман та чотири прибишi, котрi видавали себе за його синiв, хотiли нас порiшити вночi, але ми розгадали ?хнiй намiр, посунулися з того мiсця, де спали, на iнше, вiдiгнали ?х пiстольними пострiлами, ще й Миля прихопив одного коня бандитського, а свого, виморенця, лишив замiсть нього. В нас, окрiм пiстолiв, були булдимка та флiнта, флiнта зiпсована, нею Миля тiльки вiдлякував усiляких зазiхальникiв на нашi нужденнi статки; пошарпанi й перестудженi вiтрами, ми й самi вже скидалися на розбiйникiв з велико? дороги, й нас боялися пускати до хат. Важко ?хати у вiдлигу - конi провалюються в глибокому снiгу, а ще важче ?хати в мороз, коли скипень i не можна доторкнутися нi до вудилiв, нi до стремен, нi до рукiв'я шаблi. Якось у дорозi ми наздогнали обоз воловий купецький, який вертався з Пiтера на Укра?ну, й кiлька днiв подорожували з ним, в затишку та добрi, при смачнiй кулешi вечiрнiй, корячковi горiлки литовсько?, яку вельми смакував Миля, одначе обоз воловий руха?ться надто повiльно, а ми мусили поспiшати, та й сталася притичина ляха, через котру хурщики навiть хотiли побити нас. Мит мало було тi?? горiлки, якою пригощали його хурщики обознi, й вiн прокрутив дiрку в барилi й цмулив ?? потихеньку, вдаючи, що перепочива? в санях, а вицмуливши, скiльки подужував, затикав дiрку чопиком. Менi ж пiсля того, як полишили обоз, Миля сказав: - Якби хоч горiлка була добра, оковита чи литовська, а то московська, з пригарою. Треба ж ото за не? так куксуватися. Миля - прибиш i дитина водночас, я так i не зрозумiв, хто вiн бiльше. Тiльки ж скажу, що без нього я нiколи б не добувся до Укра?ни. Його чомусь особливо жалiли сердобольнi молодицi, хоч вiн нiколи й не накликав на жалощi. Довелося нам ?хати й з арештантським обозом, здебiльшого то були селяни, якi самовiльно покинули канальнi роботи, варта, познiмавши з них чоботи, заганяла на нiч до комори й полишала там не пильнуючи - куди втече босий чоловiк! Незабаром по тому, як ми полишили арештантський обоз, я захворiв на гарячку. Спочатку мене доймав холод, а потiм почав спалювати жар. Два тижнi лежав на дощатiй примостцi у литовськiй хатi, грошей у нас вже не було, й Миля вiдробляв мо? лежання роботою - косив на болотi осоку - нежар та очерет, возив дрова з лiсу, допомагав ковалевi. Хатина була вдовина, вдова - ще молода жiнка. Мовчазна й завше сумна, нахмарена. Сусiдка якось сказала менi, що то ?й лиха свекруха наворожила, аби вона була завжди скорботна, й те збулося. Бiля мене сидiв хлопчик рокiв семи, стрижений, як вiвця, невiдривне дивився на мене, йому сказали, що я помру, й вiн хотiв побачити, як те станеться, одначе кухоль з водою менi подавав. Я лежав i думав тяжко про те, що помираю, не сповнивши волi гетьмана. Я не боявся смертi, не зазнав у життi щастя й вiдав уже давно, що воно - марниця, всi йдемо до одного кiнця, все мина? в ньому, все пропада?... I щось зводилося в менi, протестувало: пропада? не все. Народжуються новi люди й продовжують жити так, як жили ?хнi батьки. I чого ма? пропасти все те, що передали менi предки мо?, а восторжествувати чуже, не краще? Хiба ми гiршi од iнших? Чому ма?мо гнутися, сповняти чужий неправий закон? Чому ма?мо соромитися себе? А вже ? й такi. Зрiкаються батькiв сво?х, шабель сво?х, бунчукiв сво?х, мови сво??. А мова наша, бунчуки нашi од дiда-прадiда, з сивих ковил, з води Днiпрово?, неба голубого. Нашi зорi свiтлi, небо - голубе. Я - це Кий, i Щек, i Хорив, а сестра моя - Либiдь. Я читав книги давнi, лiтописи нашi. Це ми - справжнi русичi, це в нас справдешня Русь, у нас про це кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потiчок: I Рось, i Росава, i Росавка, й Роставиця. Ми - з цих потiчкiв, з цих дерев, з цi?? трави. Ми в себе одвiку. Князi ростовськi, володимирськi, рязанськi називали русичами нас, тiльки Ки?вський та Чернiгiвський князь були князями руськими. Так - у лiтописах. Росiя Мала - це споконвiчна руська земля, як малий Рим, як Мала Грецiя, а все iнше - Росiя Велика - землi, прилученi до не?. Я живу в Кра?, Укра?нi, Вкра?нi, а всi iншi - за тим кра?м. Моя земля Укра?на названа так ще в написаному Нестором "Лiтописi минулих лiт", коли про Москву й згадки не було. Мономахова мудрiсть у серцi мо?му, в руках меч Святославiв, Володимирова вiра - моя вiра, яку позичили в нас, а тепер вiддають у чужiй -одежi. Всi вчать нас жити по-сво?му, не бажаючи бачити, що ма?мо свiй триб, свiй закон, не гiрший за ?хнiй. I мусимо боронити цей закон навiть цiною життя свого. Отак отверзлися очi мо?, й так думав я, лежачи на смертному одрi. I замiсть того, аби молитися Богу, щоб прийняв душу мою в сади сво?, я гiрко та важко думав про мирське й печалився не о тiм, що душа моя може лишитися неприкаяною, а що тiло мо? не сповнить закону роду мого, переданого вустами гетьмана. Мабуть, я запропащав свою душу, але запропащав не дарма, й Бог-вседержитель почув правду мою, й вiдпустив грiх, й повелiв менi йти далi дорогою, вгаданою мо?м серцем. То була праведна дорога. Бо ж, як вiдомо, для всього свiй час i година своя кожнiй справi пiд небом: час родитися i час помирати. Мiй час, моя година помирати ще не настала. I я помалу почав одужувати, на радiсть Милi та на розчарування хлопчика, стриженого, наче вiвця. В замiну того його розчарування, я, щойно трохи окрiпнув, зробив йому з дерева коваликiв, якi кували молоточками, якщо посмикати за вервечку, та навчив писати першу лiтеру його iменi - К - Клим. У мене ще дуже болiла спина, й Миля привiв бродячих циганiв, i вони поводили по мо?й спинi ведмедя. Пiсля того я встав. А ще за три днi ми торували путь далi. Знову лютували морози, й снiги лежали глибокi, через них пробивалися над силу. Аж на Стрiтення, пообморожуванi, обшарпанi, охлялi, пiшаницями добулися до першого сотенного козацького мiстечка Димера. Димерський сотник Тихiн Борщ, вже немолодий, невисокого зросту, широкоплечий, з велетенськими вусами, котрi стирчали по пiвлiктю вбоки, довiдавшись, хто ми i звiдки, привiтав нас радо. Бо ж вельми поважав Полуботка, а з мо?м батьком двiчi ходив у Кримськi походи, й долягали його тi самi думки та клопоти, що й гетьмана. Я не вiдкрився йому до кiнця, одначе розповiв, що генеральну старшину тримають у Пiтерi, чинять над нею вивiд, а мене гетьман пос