лав добути деякi папери.
   Першого дня ми з Милею добряче попарилися  в  лазнi  (вiн  плескався  й
пустував, наче хлопчик), а наступного, вимитi та виспанi, в чистiй  одежi,
вiдстояли храмову лiтургiю  й  пригощалися  громадським  борщем,  що  його
зварили кращi мiстечковi господинi, м'ясним кулешем та печеною  сом'ятиною
- триста заморожених сомiв димерцi тримали для тако? оказi?. Миля впився й
пиячив аж три днi, й ми не могли ви?хати з  Димера.  Тiльки  на  четвертий
день покульбачили конi, якi нам дав Тихiн Борщ. Дав  вiн  нам  також  тро?
козакiв у супровiд. Наша путь стелилася на Нiжин.
   До?хали до Лютежа й повернули на  лiд,  на  зимову  дорогу  по  Днiпру.
Чорна, в кiзяках, з яких злiтало гайвороння,  бинда  стелилася  по  бiлому
полотну, й незабаром праворуч викруглилися на горi банi ки?вських  церков,
забевкав оддалiк дзвiн, неначе кликав нас,  але  ми  не  по?хали  на  його
зазивний клекiт, повернули -лiворуч, на Бровари.
   Я намагався не думати, як зустрiнуся з Уляною,  всю  дорогу  од  Пiтера
проганяв тi думки, а  воно  думалося  й  передумувалося,  й  хвилювався  я
вельми.
   Одначе порiг полковницького дому в Нiжинi переступив спокiйно. Поко?вка
сказала, що ?х вельмосцi нема? вдома, тiльки вчора по?хав до Ки?ва, й менi
заприкрiло, адже виходило, розминулися в дорозi. Я  постояв  у  порозi  й,
чуючи, як розтiка?ться в грудях тривожне тепло, попросив  оповiстити  панi
Уляну,  що  ??  хоче  бачити  Iван  Сулима.   Поко?вка   вiдказала:   панi
полковникова недужi, лежать у лiжку, одначе пiшла.
   Чекати довелося довго, я нервувався, стоячи бiля вiкна, проти  якого  у
дворi сидiв великий кудлатий пес i, здавалося, розглядав мене крiзь  шибу.
Я згадав свою давню пригоду в гетьманському  саду  -  як  перелазив  через
паркан, згадав i назву пса - Тур, i менi засвiтилося в душi. Порiвняв себе
колишнього, такого дурного, такого невдатного, й  пошкодував  за  тим,  що
минуло. I навiть за собою колишнiм. Здавалося, минулi  днi  пригаду?  iнша
людина. Либонь, я справдi став iншим, навiть зовнi.  Подолав  довгу  путь,
перехворiв, схуд, а почувався дужим. Жупан на менi  лежав,  немов  улитий,
шкiряний пояс мiцно перетягував стан, на поясi - шабля та турецький нiж  у
чохлику, а також пiстоль з ольстри.
   Врештi поко?вка провела мене до маленько? бiло? кiмнатки з занавiшаними
фiранками вiкнами. Пофарбованi бiлою фарбою стiни, бiлi рушники на срiбних
iконах, бiлий венецiйський столик творили бiлий смерк. Тiльки  лiжко  було
коричневе, горiхове. На лiжку лежала Уляна.  Мiй  погляд  чомусь  найперше
впав на ?? руки на голубiй ковдрi, худi, з довгими  пальцями,  а  тодi  на
лице, й щось аж шарпнулося в менi - таке те лице було марне, чорне волосся
величезним крилом накрило  подушку,  обвисло,  кiлька  пасемець  впали  на
високе смагляве чоло... "Грецька цариця на  смертнiм  одрi",-  майнуло,  й
жаль стиснув горло.
   Поко?вка все ще стояла, Уляна повела рукою на шкiряне крiсло, i я  сiв.
Повела рукою вдруге, й поко?вка вийшла.
   Я вже трохи оговтався й вiдзначив,  що  то  Улянина  смаглявiсть  трохи
ввела мене в оману, ?? обличчя було не таке вже й марне.
   Уляна завжди вмiла одгадувати чужi думки. Вiдгадала й цього разу.
   - Страшна я? Вже одужую. Вчора й сьогоднi вставала з лiжка.
   Я побачив на пiдлозi пару  шовкових,  обшитих  лебединим  пухом  хатнiх
черевикiв.
   - Я теж перехворiв... У дорозi,- мовив не вельми доречно.- Всi казали -
помру.
   - От бачиш... Жити нам довго...- Й видивилася мене  великими  жадiбними
очима...Розповiдай, як живеш...
   - Живу ненавистю...
   Уляна здригнула.
   - То зле. Ти колись прорiкав:  "...добро  робiть  тим,  хто  ненавидить
вас..."
   - Добро в замiну на зло не приносить нiчого, опрiч нових лих. Я мав  на
увазi ненависть до наших незичливцiв...
   - Батьку вони вкоротили вiку...
   - Й хочуть увесь нарiд посадити за грати тюремнi...
   - Дехто вже за гратами. Полуботок...
   - Ти зна?ш? - запитав вражено.
   - З учора. Кур'?р прибiгав з Ки?ва вiд губернатора. I мiй... погнав  на
Ки?в. А ти...- враз перемiнила розмову.- Зовсiм перемiнився... Дивлюся: ти
це чи не ти?
   - Споганiв? Став гiрший?
   - Гiрший,- чомусь зiтхнула.- Тодi ти  був,  наче  дитина...  Смiшний...
I... милий.Велика блискуча  сльоза  скотилася  по  ??  щоцi.-  А  зараз  -
козак... Дiвчата, мабуть, сохнуть...
   - Не треба, Улясю.
   Те давн? "Улясю" тьохнуло, як жалiбна струна.
   Я дивився на Улянинi очi, на руки, й менi здавалося, що й Уляна  зовсiм
не та, якою ?? знав. Навiть бiльше - iнша це людина... Десь бачена мною...
На iконi чи деiнде... Аж тепер помiтив на лiжку побiля подушки  ?вангелi?.
Уляна вловила мiй погляд:
   - "I знайшов я рiч, гiршу вiд смерти - то жiнку, бо пастка вона,  ??  ж
серце - тенета, а руки ?? - то кайдани!",- й засмiялася недобрим смiхом.
   Той смiх вжалив мене в серце.
   - Не кпи,  Уляно...  Я  вже  нiколи  нiкого  не  полюблю...  Мабуть,  я
винуватий  перед  тобою  страшно...-  Менi  шерхло  в  горлi,  я   почував
неймовiрне хвилювання i неймовiрну рiшучiсть  i  був  готовий  перевернути
догори дном увесь свiт.- Я винуватий... Не  вистачило  серця...  Й  боявся
заподiяти  велике  лихо...  Твiй  батько  покiйний...  гетьман...   Цареве
велiння... Бiда для всього нашого люду... Твоя мати... Менi  повiдала,  що
ти сказала... Щоби... не з'являвся на очi...
   Уляна звелася на лiктi. У ?? очах свiтився жах.
   - Я не казала...  Чекала...  Коли  б  прийшов...  на  край  свiту...  У
степи... до моря.
   Я зронив на груди голову i враз пiдвiв ??.
   - Ще й зараз не пiзно... Я кохаю. Втечемо...
   - А грiх?..
   - Нема? грiха. Нема? нiчого.-  Я  впав  навколiшки  й  цiлував  Улясинi
руки.- Бог простить... Освятить нашу любов...
   Улянина голова повiльно опустилася на мережку подушки.
   - Для всього свiй час... "Час кохати i час ненавидiти... Час обiймати i
час ухилятись вiд обiймiв..."
   - Ти ненавидиш мене?
   - За що маю  ненавидiти?..  Ти  нiчого  не  втямив.  "Час  народити..."
Хвороба моя з того...
   Я розгубився. Повiльно сiв у крiсло й затулив обличчя долонями.
   - Час... вiн нас обманув.  Добре,  що  в  тебе  ?  путь...  Важка,  але
праведна... А в мене... Час споминiв. Хоч  жити  менi,  скажу  правду,  не
хочеться. Й не тiльки через  те,  що  за  нелюбом.  Скiльки  вiддаються  з
приневолi, а живуть. Звикають. Я не скаржуся... Але...  З  iншого  племенi
людина... З думками,  звичаями...  Й  думки  тi,  звича?,  погорда  -  мов
цвяхи... Й розмови... Лише про уряди, та конi, та грошi... А  я...  Ось  i
вчора...  Вiн  говорить,  а  я  слухаю,  як  гуси  гелгочуть.   Летять   i
гелгочуть... Високо-високо.
   Я подивився на Уляну з жахом. Нинi надворi зима...
   - Не бiйся... Я при сво?му розумi. Гуси - це зi  споминiв.  З  серця...
Гуси - це ми... Ти, я, iншi... Тобi ще летiти й  летiти...  Не  втрап  пiд
пострiл. Вчора Петро... Петрович казав, що вас  усiх  взято  в  Пiтерi  до
в'язання тюремного.
   - Всiх. Опрiч челядникiв. Тiльки я вирвався. Й маю пильну справу...  до
Петра Петровича.
   - Яку?
   Я оповiв.
   Уляна довго лежала, заплющивши очi.
   - Не дасть вiн... Себто, не дав би,  якби  й  мав...  Вiн  любить  нашi
вареники, борщi та галушки нашi... I не любить порядки нашi, людей  наших.
Листа того вже просили Жураковський  з  Нилом.  При?здили  сюди.  I  Петро
сказав, що його нема?.  А  спалив  у  грубцi  наступного  дня  по  ?хньому
вiд'?здi... Й реготiвся... Не говори йому об тiм нiчого... Та що  я  кажу:
втiкай звiдси мерщiй, поки вiн не повернувся.
   - Уляно, менi страшно...
   - Що?
   - Страшно... за тебе...
   - За мене не страшися. Вiн... бо?ться  мене.  Лишень  мене...  I  я  не
збираюся вмирати. Чу?ш!  Ще  й  потанцюю  на  банкетi  життя.  А  що  менi
лиша?ться? Побенкетую... По?ду в Пiтер... Накуплю  стро?в  французьких  та
нiмецьких... Намист дорогих... Не те що... Барометрум!.. Дзигар  нещасний,
брехливий...-  I  вихопила  з-пiд  подушки  барометрум  й  зi  всi??  сили
пожбурила до порога.  Жалiбно  дзенькнули  скельця,  колiщата  та  тиблики
поскакали по пiдлозi.
   Вбiгла злякана поко?вка, витрiщилася на розбитий барометрум,  на  мене.
Уляна ридала.
   - Йди! Вижени його, Прiсько!.. Це вiн... Чекай!.. Не  жени...  Вийди!..
Вийди прiч, я сказала!-Й потому, як  Прiська  вийшла...-  Нагнися,  Iване.
Поцiлуй мене - Не так, не в чоло... В губи... Тепер iди...  Назавжди...  Й
нехай Господь благословить тебе i твою путь.
   Неслухняними ногами я ступив за порiг. У головi  гуло,  наче  в  горнi.
Довго стояв у сiнях, аж поки не прийшов до тями. Й  прокляв  себе.  I  все
ж... мусив жити, сповняти волю Полуботка. Лише  ця  ниточка  тримала  мене
тодi на свiтi.
   ...Була вiдлига, й стояли тумани великi над Посуллям, як ми пiд'?жджали
до Лубен. У такому туманi не одразу  збагнеш:  чи  то  постать  виднi?ться
попереду, чи мокра верба чорнi? при дорозi, ще й пливе все перед  очима  -
кущi, дерева, стоги на лузi, а то пливуть не вони, а туман,  котиться  без
вiтру по чорно-рудих травах. У тому туманi ми  зачули  гарматнi  пострiли,
вони гупали глухо, здавалося, хтось гатить довбнею по мокрому дереву.  Але
Милине вухо, призвича?не до  гарматних  пострiлiв,  розгадало  ?х:  салюти
пускають...  Бувало  пливемо  в  туманi,  й  гупне  попереду,  ну,  зовсiм
близенько, й тодi шпарко поверта?мо корабель, аби не зiткнутися з тим,  що
попереду. Й самi теж стрiля?мо час вiд часу.
   Пiд'?хали ближче - стрiляли на полковницькому подвiр'?. Мене це  вельми
стривожило, хоч i бачив, що люди тим не клопочуться, з хат не вибiгають, в
лози не втiкають, отже, не ворог  облiг  славне  мiстечко  Лубни,  а  таки
вiдгадав Миля - лунають салюти. Я на них не поспiшав. Розпитався в  одного
господаря, в другого, й довiдався, що в молодого наказного пана полковника
- гостi, й стрiляють вже третiй день. Але хто тi гостi, дядьки  не  знали.
Врештi натрапили на писаря з полково? канцелярi?, i той оповiв, що при?хав
аж з Пiтербурха, од самого царя пан з якихось великих чинiв, на прiзвисько
Рум'янцев, i пан полковник прийма? його з великими почестями.  Тижнiв  три
тому  полковниченко  Якiв  приймав  iншого  значного  гостя  -   секретаря
Малоросiйсько? колегi? з Глухова Iвана Артельного,  й  теж  вiддавав  йому
салюти, й коня молодого дарував, i полювали вони  з  собаками  гончими  на
зайцiв та лисиць на Засуллi, й влаштовували саннi перегони та iншi  веселi
грища. Либонь, пан полковниченко Якiв перебува? у великiй честi в нинiшнiх
урядiв обох столиць, коли його навiдують такi гостi.
   При згадцi про Рум'янцева, Миля аж губи склав трубочкою, щоб  свиснути,
одначе не свиснув, лише виразно подивився на мене. Отже, царський вивiдних
добувся сюди ранiше за нас. Що це ма? означати: довiдався вiн про  щось  i
вже чинить вивiд, ма? вiд когось доручення до  лубенського  полковника  чи
об'?здить всi полки пiдряд? Так чи так, але потикатися перед його  очi  ми
не мали намiру. I не по?хали до постоялого  двору,  заночували  в  титаря,
вдiвця, у котрого були вже доросла, незамiжня дочка  та  син  пiдпарубчак.
Титар-бiдний, дочка скапарила на вечерю лемiшку, а пiвшматка  сала  принiс
Миля, й ще вiн принiс пляшку горiлки. Миля вицмулив ?? вдвох з титарем,  i
той розбалакався й  повiдав  нам  про  життя  лубенське,  надто  про  пана
полковниченка, на ту стежку ми з Милею раз по раз його наводили. Розповiв,
як нещодавно сталася у них у  мiстi  пожежа,  загорiлася  хата.  й  вогонь
перекинувся на сусiднi хати, спалахнуло пiввулицi, як гасили люди  пожежу,
а драгуни, котрi  стоять  у  мiстi  посто?м,  замiсть  того,  щоб  гасити,
грабували людей, хапали все, що тi виносили з хат, якщо ж хтось не  давав,
того  били.  По  пожежi  люди  вимагали  вiд  полковниченка  позову  проти
драгунiв, але вiн позову не подав. Коли  б  був  його  батько,  вчинив  би
по-iншому. Полковник-чоловiк строгий i не боязкий. Хоч  також  зажерливий.
Оце недавно примусили вони з сином Свiчку Лук'яна продати,  сливе  вiддати
задарма, свiй хутiр Корова?. Свiчка  охмолостався,  спробував  позиватися,
але полковник нинi в походi у фортецi Святий Хрест десь аж бiля  Перського
царства. А син посила?ться на батька.
   Я зрозумiв, чому такими густими були  салюти  Якова  Марковича  -  вони
мають заглушити голос Лук'яна Свiчки та iнших скаржникiв.
   У титаря ми просидiли цiлих пiвтори доби, доки,  таки  ж  пiд  гарматнi
стрiли, не вiд'?хав з Лубен Рум'янцев.
   У суботу пополуднi ми з  Милею  стукотiли  мiдним  кiльцем  у  новi,  з
башточкою, ворота полковницького дому. На стукiт вiдтулилося вiконечко,  в
нього виглянула таранкувата пика з обсмаленими вусами. Пика гаркнула:
   - Чого гамселите, наче на пожежу. Дверi розвалите.
   - Такi дверi й тараном не розiб'?ш,- сказав Миля.- Ми до пана.
   - До якого? - зiщулила очицi пика.
   - До молодого; пана Якова,- вiдказав я.
   - А хто будете? - не вгавала пика.
   - Сулима Iван,- дратувався вже й я.
   - З Пiтера,- додав Миля.
   Не знаю, яким робом  вирвалося  в  Милi  оте  "з  Пiтера".  Вiн  вельми
обережний, розважливий, iнодi хитруватий, в ступi його не  вцiлиш,  а  тут
дав хука. Хотiв справити на челядника враження.
   - Зараз,- долинуло вже з-за зачиненого вiконця. Чекали ми  дуже  довго.
Так довго, що втратили терпець i знову почали гатити кiльцем у ворота. Але
на наш стукiт нiхто не вiдгукнувся. Ми  стукотiли  ще  кiлька  разiв  -  i
кiльцем, i рукiв'ями шабель, i чобiтьми. Десь  у  глибинi  двору  валували
собаки, знялося i втихло якесь тупотiння, але вiдгуку ми не почули.
   Врештi знову брязнуло вiконце, в ньому появилася та сама пика.
   - Пана нема? вдома.
   - Вiдчиняй! - процiдив я крiзь стисненi зуби.- Я - з столицi.
   Забрязкотiли важкi дерев'янi  цюцики,  вiдчинилась  маленька  фiрточка.
Поруч була  велика,  рiзьблена  фiртка,  нам  вiдчинили  маленьку,  в  яку
доводилося заходити низько зiгнувшись.
   Я вiдштовхнув челядника, який стояв  бiля  сiнешних  дверей,  зайшов  у
сiни, звiдти - до свiтлицi. Посеред свiтлицi, обiпершись  рукою  об  стiл,
стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.
   Я привiтався й розстiбнув верхнi гаки кожуха.
   - Де пан Якiв?
   -_ Не знаю...  По?хав  у  Сваркiв,-пробелькотiла  вона  й  почервонiла.
Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:
   -_ Нема? його, от ?й-Богу.
   Я  пригадав  тупотiння,  гупiт  у  промiжках  мiж  нашим  калатанням  й
зрозумiв, що Якiв вiд'?хав щойно,  по  тому,  як  йому  доповiли  про  наш
при?зд, i губився в здогадах, чого вiн утiка?. Вiн зна?, що  я  при?хав  з
Пiтера вiд Полуботка, здогаду?ться, що маю вiд нього якесь доручення, й не
хоче те доручення виконувати. Але ж вiн хитрий, мiг би пообiцяти виконати,
й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.
   Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому,  хоч  бiльше
доби вiдпочивав у титаря.
   - Я вiд твого тата, Оленко...
   - Татусь передав поклiн?.. Як вiн там?.. Кажуть, у тому мiстi страшенно
холодно... Чи вiн не мерзне?
   Думки застрибали в мо?й головi, неначе сполоханi коники в травi. Отже у
вона не зна?, що Полуботок в тюремнiм в'язанню... Вони тут ще  не  вiдають
про те? Але ж...  Рум'янцев  не  сказав?  Чи  ута?в  Якiв?  Чого  при?здив
Рум'янцев? I що тепер робити менi? А потiм: казати Оленцi про батька чи не
казати? Певно, треба сказати. Вона ма? знати страшну правду.
   - Твiй тато, Оленко,. а мiй дядько, ув'язнений царем,- мовив тихо.
   Оленка скрикнула, ?? очi розчинилися на цiлий свiт,  вона  дивилася  на
мене з жахом.
   - Неправда!
   - Правда. I Чарниш, i Савич, i всi нашi.
   Оленка сiла на стiлець. Тримала руку бiля рота,  мовби  й  далi  гасила
крик.
   - За вiщо?-прошепотiла.
   - За Укра?ну! - твердо сказав я.- За те, що любить ??, як самого Бога.
   - Нi, нi,- знову застогнала Оленка.
   Я пiдвiвся з лави, повернувся спиною  до  Оленки.  Розстiбнув  кожух  i
кунтуш, розмотав пояс. i з потайно? складочки дiстав перстень, поклав його
на стiл.
   - Таткiв! - скрикнула Оленка. Взяла перстень  i  тримала  на  розкритiй
долонi, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.
   А я розмiрковував, я вже розумiв майже все i уклав рiшення.
   - Як це сталося? - прошелестiла.
   Я розповiв, як ми ?хали, як нас прийняли в столицi, до  кого  ходили  з
вiзитами i як привезли коломацьку грамоту та як вручали ??  царевi.  А  як
цар скаженiв, не сказав.
   - Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! - заломила руки Оленка.-
Невже вiн... Адже Якiв не пiдписав ?? на Коломацi. Якiв розумi?, а вiн...
   - Ти звiдки зна?ш?
   - Зiзнався менi...
   - А про те, що гетьман у тюрмi, вiн тобi не сказав?
   - А хiба вiн?..
   - Зна?! Зна? напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивiд,  збира?  все
погане про нього...
   - Вони довго гомонiли наодинцi. Й годив йому Якiв...
   - Через те й годив. Вiн утiк? Щойно? Оленка похилила голову.
   - Посiпака,- сказав я.- Шкура!
   Оленка тремтiла, немов у пропасницi,  ??  точене  личко  стало  дрiбне,
носик вигострився. Я поспiвчував ?й у душi: вона любить батька i  ?  жоною
Якова. Як по?днати те...
   I однак простягнув руку:
   - Дай?
   - Це таткiв перстень...
   - Вiн менi потрiбний.
   - Для чого?
   - Зробити те, що мав би зробити Якiв.- Спалахнув i одразу пошкодував  i
на сво? слова, й на свiй гнiв. Узяв ?? руку в свою  разом  з  перетнем,  i
тримав довго, не знаючи, що менi робити. Потому  сховав  перстень.  Оленка
зiтхнула й заговорила мовби сама до себе:
   - А я тепер розумiю...  чому  ми  тинялись  по  далеких  хуторах,  чому
перестали ?здити в Глухiв. Якiв  ховався  вiд  тата.  Боявся.  Вiн...  Вiн
розумний,- пiдвела голову й знову опустила.- Ну, може... хитрий. Через  те
й Артельний... i iншi офiцери... У карти ?м програвав, i цьому  Рум'явцеву
також... А сам... Та його чорти обiграти  не  зможуть,  якщо  захоче.  Жид
же...- I несподiвано: - А що буде з батьком?
   Я намагався заспоко?ти ??, але  й  сам  гаразд  не  знав,  що  загрожу?
гетьману. Одначе вiдав: цар iз сво?х кам'яниць випуска? рiдко кого.  I  не
випадково чинить усi цi дiзнання сам. Вiн не лише проти Полуботка, а проти
всi?? Укра?ни. Задумав так...
   Все ж сказав:
   -  Не  знаю.  У  пана  гетьмана  грiхiв  нема?.  Либонь,  потримають  i
випустять. Цей Рум'янцев  визбиру?  всiлякi  колючки.  Хтось  комусь  щось
недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж... Ось i у вас побував. А надiсь,
вiд'?хав задоволений?
   - Ще й як. Рота до вух розтягував. Якiв йому подарункiв надавав.
   Ми ще погомонiли трохи, i я сказав:
   - Оленко, накажи, щоб поставили нашi конi, та й ми в тiй дорозi далекiй
животи не розпасли.
   - Ой, яка я...- скрикнула Оленка, а поза тим  кинула  на  мене  пильний
погляд: ??, либонь, здивувало, що я майже вiддав ?й велiння.
   Оленка пiшла, а я  пiдвiвся,  аби  розiм'ятися,  знову  розглядався  по
свiтлицi. Тi самi iкони, картини: гармата,  а  бiля  не?  козак;  бичок  з
головою ведмедя; у нiмецькiй  шафi  бiля  вiкна  на  полицях  вишикувалися
пляшечки з лiками, ступки, стояли там i штандглази, аби брати  точну  мiру
лiкiв. "Бо?ться смертi Якiв, бо?ться",подумав я  злостиво.  На  маленькому
столику з рiзьбленими нiжками лежав  товстий  зшиток.  Я  не  втримався  й
заглянув до  нього,  а  далi  перегорнув  кiлька  сторiнок.  "Присланий  з
Малоросiйсько? колегi? ундер-офiцер з  указом  брати  штрафи  з  бородатих
купцiв",- читав я.- "У лазнi з братом Андрi?м мився й  коня  дарував  йому
молодого, гуляного". "Пригощався". "П'явки приймав i пiгулки,  й  лексацiю
пiсля них мав хорошу". "Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанiв З".
"Метiль була велика, тетерукiв  i  рябчикiв  повно".  "Золотарю  Iвану  за
позолоту до рондiв i шаблi дав червiнець". "Дав Чубу  за  чинбу  зайцiв  i
куниць 9 копiйок. На нитки до кунтуша  3  копiйки".  "Програв  у  карти  5
карбованцiв". "Переглядав табуни: лошакiв 42, телят 49". "Принесли вовка",
"Прийшов указ втiкачiв з Ладоги всiх розшукати". "Февраля 7 недiля - сирнi
запусти". "Розказував один чоловiк, що десь  у  рiчцi  риба  запливла,  24
аршини, вода спала, i вона осталася". "Кагви напився. Кав'яру купив 1  пуд
за один карбованець, i шкури шкапинi дешевi".
   Далi я не захотiв читати. Бридко  менi  стало  й  образливо  страшенно.
Рушиться небо, свiт наш укра?нський рушиться, а вiн  у  сво?му  дарiушi...
про  свинi  пороснi  та  шкури  шкапинi.  Довго   проживе   цей   чоловiк,
пожитково... i - порожньо.
   Вечеряли ми з Оленкою в тiй  самiй  кiмнатi,  нарiжнiй,  що  й  колись.
Слугувало двi наймички. Оленка розпитувала про  Пiтер,  звича?  й  порядки
московитiв, в що одягаються тамтешнi молодицi (звичайне, жiнка!), а  потiм
запитала, що я збираюся робити далi.
   Я вiдказав: сповнятиму гетьманове велiння, а яке, сказати не можу. Вона
допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнiвалася, одначе й одiйшла  одразу,
мовила:
   - Якийсь ти не такий, Iване, як був колись.
   Я подумав, що за кiлька останнiх днiв чую це вдруге.
   - Як це не такий?
   - Ну, зовсiм-зовсiм одмiнився. Я усмiхнувся.
   - Може, й так... Хоч... нiби такий  самий,  як  був.  Але  знаю  правду
людську, це правда батька твого, а тепер i моя. I не боюся нiчого,  навiть
смертi, за правду стоятиму до загину.
   Довго бесiдували ми того вечора.
   Рано-вранцi  ми  з  Милею  посiдлали  конi.  Треба  було  поспiшати  до
Михайлiвки, доки туди не допався Вельямiнов.

   * * *

   Через два днi пiд'?жджали до Псла.  Було  це  увечерi,  нам  не  радили
переправлятися в сутiнках на той бiк, Псьол -  рiчка  швидка,  в  багатьох
мiсцях крига пiдлизана водою,  але  я  не  захотiв  чекати  ранку.  Взявши
палицю, перейшов по кризi сам, подекуди  пританцьовував  -  випробував  ??
мiць, потому вернувся, й перевели з Милею конi. Вийшли  на  берег  за  сто
сажнiв вiд ма?тку  Полуботкiв.  Перед  нами  зводилася  крута  громада,  я
подивився вгору й не побачив неба, то були горби чи гори,  на  яких  стояв
лiс, велетенськi дерева розчепiрили, неначе покалiченi руки,  голе  вiття,
праворуч сiрiли будiвлi ма?тку. Ми постукали у ворота, завалували  собаки,
челядник по той бiк ворiт довго розпитував нас, хто ми й  звiдки,  нарештi
впустив, бiля його нiг стояв величезний пес, вiн  не  гарчав,  тiльки  очi
горiли, либонь, пес учений, решта бiсилися на ретязях. Челядник,  похмурий
i мовчазний, повiв нас до хати, яка стояла з правого боку двору,  панський
будинок темнiв трохи далi.
   У хатi було добре натоплено, навiть жарко, на лежанцi, звiсивши ноги  у
вовняних панчохах та шкiряних капцях,  сидiла  немолода  жiнка  в  темнiй,
насуненiй майже на очi хустцi. Й була бiльше схожа  на  чоловiка:  обличчя
вилицювате, з крутим пiдборiддям, великий  нiс,  ще  й  темний  пушок  над
верхньою губою. Це й була Марiя, про яку нам казав гетьман. Ми вклонилися,
сказали, хто такi, звiдки ?демо. На обличчi  Марi?  не  ворухнулася  жодна
рисочка, я навiть подумав, що вона глуха, повторив усе  спочатку,  й  вона
знову нiчого не вiдказала, одначе по ?? очах я зрозумiв,  що  вона  почула
все, роздуму?. Врештi обiзвалася густим, сливе чоловiчим голосом:
   - Нема? молодого пана, по?хав у Лебедин.
   - А Гнат? - запитав я.
   - I Гната нема?,  вiн  при  пановi.  Будуть  позавтра.  А  чого  це  ви
роз'?здилися нарiзно? - запитала.
   - Нарiзно з ким?
   - Як то з ким? Був уже один сьогоднi. Теж з Пiтера, вiд гетьмана.
   Я захвилювався.
   - Звiдки зна?те, що вiд гетьмана?
   - Казав так.
   - Як же... Не мiг нiхто ранiше за нас... А сам  подумав,  що,  може,  й
справдi гетьману вдалося послати ще когось i той гонець  добувся  поштовим
трактом. Марiя побачила, що я  оглядаюся  на  челядника,  котрий  чипiв  у
порозi, звелiла йому вийти. Челядник засопiв i вийшов.
   - Що хотiв той гонець? - запитав я.- Чим довiв, що вiд гетьмана?
   - Показав цидулу, там  написано:  вiн  -  канцелярист  гетьманський.  I
сказав, що ?де вiд гетьмана, з Пiтера. Гетьману потрiбнi якiсь папери.
   - I ви ?х дали? - шарпонувся я.
   - А хто менi ви, чого присiкалися до мене?- суворо звела  на  перенiссi
важкi брови Марiя. Я показав ?й перстень Полуботка.
   - Гетьман велiв... Вiн сказав: ви зна?те все. Андрiй, Гнат  i  ви.  Пан
гетьман у темницi пiтерськiй. Марiя зойкнула.
   - За що ж його? Як це сталося?
   - Об тiм - потiм,- мовив я.- Хто був той канцелярист? Що вiн хотiв?  Як
його звати?
   - Звати, зда?ться, Iльком... Казав, щоб я показала папери...
   - I ви показали?
   - Це всi.  Тi,  що  в  малiй  скриньцi.  I  в  прискринку.  Там  -  про
господарство. Трохи паперiв канцелярських... Я не  давала,  але  вiн  мене
запевнив, що вони йому потрiбнi. Для гетьмана.
   - Гад! - сказав Миля.
   Ми обо? вже здогадалися, хто гостював на хуторi.
   - Куди вiн вiд'?хав?-знову запитав я.
   - А я знаю... По?хав, i все.
   - Тiтко Марi?,- сказав я якомога переконливiше.- Вiн може вернутися. Не
сам, а з царськими комiсарами. На гетьмана плетуть сiльце.  Гетьман  велiв
усi папери знищити. Спалити.
   - При?де Андрiй...
   - Знищити негайно,- обiрвав ?? я.- Може, вони вже десь поблизу.
   - Не знайдуть,- вiдказала Марiя.
   -  Знайдуть.  Це  такi  люди,  що  знайдуть  скрiзь.  Там  буде  багато
солдатiв... I комiсари, якi вмiють шукати. Навченi на те.
   Марiя посунулася з лежанки. Стояла бiля вiкна спиною  до  нас,  думала,
олiйний каганчик,  що  горiв  на  припiчку,  кинув  на  стiну  велетенську
розкошлану тiнь.
   - Там багато паперiв,- сказала не обертаючись.-  ?  всiлякi...  Я  мало
тямлюся. ? навiть ще  зi  школи  ки?всько?...  ?  кроничка  роду  ?хнього,
полуботкiвського. Вiн читав з не?. I ще одна кроничка про те, що  було  до
нас, обидвi його, власною рукою писанi.
   - Кронички i все, що не на шкоду пану гетьману, ми залишимо. А решту...
   Марiя повернулася обличчям до нас.
   - Хоч повечеряйте...
   - Не вадило б,-прогудiв Миля.
   Ми повечеряли холодною,  в  лою,  бараниною  з  квашеними  огiрками  та
хроном. Потому Марiя внесла великий  олiйний  лiхтар,  засвiтила  його  й,
обкутавши полою свити, ступила до дверей:
   - Ходiмо.
   Ми  перейшли  подвiр'я  й  зупинилися   перед   темною,   приземкуватою
кам'яницею. Марiя передала менi лiхтар, а сама вiдмикала дверi -  спочатку
вiдкрутила ключем двi шпуги, вiдтак ще  одним  витковим  ключем  одiмкнула
внутрiшнiй замок.
   Кам'яниця була без вiкон. Марiя зачинала  за  собою  дверi  й  засунула
засув. Ступила кiлька  крокiв  i  освiтила  низенькi,  заокругленi  зверху
металевi дверi. Знову передала менi лiхтар  i  довго  брязкотiла  ключами.
Озвалася до Милi:
   - Берися за кiльця.
   Дверi вiдчинилися  важко,  з  iржавим  скрипом.  За  ними  були  сходи.
Спустившись униз, ми довго йшли пiдземним  хiдником,  котрий  завертав  то
лiворуч,  то  праворуч,  вiдiмкнули  ще   однi   дверi   й   опинилися   в
продовгуватому льосi. Там стояли двi невеликi скринi, оббитi залiзом.
   - Оце ось,-показала рукою  Марiя  на  скриню,  що  стояла  праворуч,  й
вiдiмкнула два висячi замки, повiсила лiхтар на цвяшок у стiнi. Мовчала.
   Страшно ?й стало, шкода - не знаю. У мене в самого калатало серце.
   - Дивися, одбирай, палити будемо разом,- сказала Марiя.- Можеш сiсти на
ослiнчика. I ти теж.
   Тiльки тепер я помiтив бiля лiво? скринi два невеликi мiцнi  ослiнчики.
Одначе ослiнчика не взяв. Нагнувся й почав переоглядати папери. Вони  були
акуратно поскладуванi в грубий папiр - позав'язуванi, ?х було багато.
   Розв'язав першу паку, в нiй  на  жовтому  паперi  шикувались  стовпцями
якiсь обрахунки, бiля них - незрозумiлi позначки. Я не знав, що  робити  з
тi?ю течкою, вiдклав убiк. Подiбних течок було кiлька. Й сьогоднi не знаю,
що то за папери й для чого ?х тримав у такiй  глибокiй  схованцi  гетьман.
Запитав Марiю. Вона вiдказала:
   -_ Не чiпай ?х. Завтра при?де Андрiй... Вiн тямить, що то таке.
   У  скринi  зберiгалося  кiлька  течок  з  паперами  Леонтiя  Полуботка,
гетьманового батька, в однiй надибав на Мазепинi  листи.  Либонь,  загрози
гетьману тi листи не становили, Леонтiй був з Мазепою в  розмирi.  А  далi
почали трапляти папки з листуванням  Павла  Леонтiйовича  з  полковниками,
генеральними старшинами, управителями ма?ткiв. Кожна така  цидула,  навiть
написана  сiльському  старостi,  могла  стати   лихим   свiдченням   проти
Полуботка. Адже Рум'янцев збира? все:  купчi,  якi  хоче  потрактувати  як
неправдивi, скарги селян, козакiв, незалагодженi справи,  суплiки,  навiть
пасквiлi п'яниць i просто зледачiлих людей. Там, у Пiтерi, на чорнi терези
покладуть увесь вантаж.
   Доводилося перечитувати все.
   - Я тут сидiтиму довго,- сказав Марi?.- Може, й до ранку.
   - Що ж, сиди,- погодилась вона.- Принесу тобi ще свiчок. Тiльки ж  кажу
- без мене нiчого не пали.
   Я знизав плечима. Вона, либонь, неграмотна, а наполяга?, аби  не  палив
нiчого без не?. Може, хоче кудись переховати? Нехай палить при менi!
   Марiя прошаркотiла пiдошвами шкарбанiв за дверi. Кроки стихли враз.
   - Чу?ш, Iване, вона не пiшла по хiднику, яким привела нас.  Може,  вона
того?.. Здимiла. Чи на мiтлi вилетiла? А нас замкнула...
   - Не бридь ледачого,- гримнув я на Милю.-  Десь  тут  ?  iнший  хiдник.
Коротший. Вiн веде просто в поко?.
   - А може, й не один. Як iшли сюди, я бачив ще дво? дверей,  вони  майже
непомiтнi. Ти не зна?ш, що там?
   - Не велено знати, й не хочу знати. Сядь у кутку й не заважай. Покуняй.
   - А палити тут можна?
   - Пали.
   З неiмовiрним хвилюванням читав тестамент Полуботка, писаний за тиждень
до роковано? по?здки схвильованою рукою на однiй сторонi аркуша: "...Якову
для подарункiв i для прочого прибирання по тому  акту  весiльному  повинно
п'ять тисяч iз суми мо?? оставлено бути i  сукна  андрi?вськi..."  I  далi
писано про iнший, коштовний, але не велико? цiни спадок, що кому  належати
ма?, про суми грошовi великi не йшлося зовсiм.
   Ще  раз  вихоплюючись  наперед  власно?  оповiдi,  скажу,  що  в  описi
Полуботкового майна, зробленому царськими конфiскантами, куди були вписанi
всi ма?тки, конi й корови, чарки, сережки, перстенi, каптани  та  кунтушi,
шматки парчi, атласу та штофу, коляски, горiлки  й  наливки,  грошей  було
нараховано  вiсiмдесят  чотири  мiшки,  по  двiстi  карбованцiв  у  мiшку,
двадцять чотири мiшки ?фимок, по двiстi  ?фимок  у  мiшку,  i  в  сундуках
тисяча сiмсот карбованцiв та чотири пуди срiбла. Це увесь  власний  статок
Полуботка, зазначений у ранiших його тестаментах, гетьманських  грошей  не
знайдено анi шеляга, та сума мала бути вельми поважна, адже тiльки те,  що
вдалося захопити Мазепi з собою до Туреччини, мало лiчбу  чотириста  тисяч
золотих.
   Миля випалив кiлька люльок, кiлька разiв передрiмав, доки я  переглянув
усi папери. Менi ломило спину, й руки стали, неначе граблi. Серед  паперiв
справдi було чимало таких, якi могли зашкодити гетьману. Чи не найдужче  -
два листи Орлика. Проте чорнових для вiдповiдей не було.  Либонь,  гетьман
Орлику не одписував. На всi iншi листи малися чорновi. Й на промеморi?, на
чолобитнi, писанi царевi та в Сенат. Гетьман завбачливо  переправив  ?х  з
Глухова сюди. Отже, вiн знав, що його можуть схопити в  Пiтерi,  розпочати
проти нього вивiд. Знав i не зупинився. Бо вини  за  собою  не  мав.  Iшов
прямою стежкою, обстоював правду. Але знав i вдачу царя та його посiпак.
   Гай-гай, подумав я, чи ж можна йти до таких людей прямими  стежками?  I
страшно менi стало... Я тут, у льоху, гетьман в льоху iншому... I все,  що
сталося в останнiй рiк, пропливло перед мо?м мисленним зором. Ще раз,  вже
до кiнця, збагненною менi стала поведiнка гетьмана, чистота i  несхитнiсть
його. Вiн чистий перед собою i Богом. Обрав путь тернисту  в  iм'я  народу
свого. I мусив  вийти  на  прю  з  нечесними,  нечестивими  людьми,  котрi
втоптують у багно i волю, i правду, i славу чужу.
   Я читав далi з вiдкладених папок. Намагався  запам'ятати  найважливiше.
Не знав, знадобиться воно  менi  чи  нi,  але  хотiв  запам'ятати.  Кiлька
паперiв сховав до кишенi. Вони не могли посвiдчити проти гетьмана,  але  я
не хотiв, аби вони загинули. Був певний, що  царськi  комiсари  добудуться
сюди й заберуть все.

   * * *

   Кричали опiвнiчнi пiвнi -- в пiдземелля ?х крик ледве долинав,- коли ми
пiдпалили папери. Верстви Полуботкових дум, надiй, сердечнi  болi  чорнiли
купкою попелу, ми ж витирали кулаками очi,  похлиналися  вiд  диму.  Марiя
змела вiником у совок попiл i забрала з собою.
   Я не мiг ви?хати до Чернiгова, не побачивши Андрiя  та  не  переказавши
йому гетьманових слiв: "нехай вчинить з тим, а  з  чим,  вiн  зна?,  як  я
велiв". Доводилося ?хати в Лебедин. Вранцi, розпитавши у Марi?, де  знайти
молодого пана, вiд'?хали. Перевели по кризi  конi,  я  зупинився  й  довго
дивився на той берег.  Вiн  мовби  причарував  мене.  Ма?ток  сховався  за
деревами, дерева росли й по  той  бiк  ма?тку,  здебiльшого  могутнi  дуби
стояли, наче велетенська сторожа, на довгому вузькому пагорбi, за  ними  -
гора й теж дуби. Я подумав, що  десь  отамо,  в  черевi  гори,  ми  ходили
пiдземними хiдниками. Й, либонь, там ? iншi хiдники, знайти якi неможливо,
i ? складки, захованi од людського ока навiчно. Що ж ще сховав гетьман?  Я
вже знав що. Й також подумав, що оцi дуби - надiйна сторожа, iншо? сторожi
не потрiбно.
   Низинною дорогою добувалися до Лебедина. Обабiч дороги стояли верби  та
вiльхи, дуже багато вiльх,  мабуть,  через  те  й  рiчка,  що  протiка?  в
Лебединi, Вiльшанка. Зупинилися в корчмi, поставили пiд повiтку конi, i  я
пiшов шукати дiм Полуботка. Це був невеличкий будиночок у центрi мiста,  в
глухому провулочку, в глухому кутi. Андрiй вiдпочивав пiсля  обiду,  лежав
на постелi у вишитiй розстебнутiй на грудях сорочцi, в синiх  штанях,  без
чобiт. У котрий раз я подумав, що Андрiй з вигляду -  нестеменний  батько,
те ж чисте, спокiйне, вiдкрите обличчя, те ж високе  чоло,  чепурнi  вуса,
одначе вдачi - не батьково?, занiжений одмалку, трохи лiнькуватий.
   Звiстка про батькiв арешт вкинула його в скорботу i ляк, вiн  схопився,
ходив босий по кiмнатi, забувши взути чоботи. Я не мав чим його  розраяти,
отож переповiв гетьмановi слова. Вiн  змусив  повторити  ?х  двiчi.  Стояв
посеред хати сторожкий, дивився на мене,  немовби  запитуючи  поради.  Але
порада для нього була одна - батькова, гетьманова. Найперше -  гетьманова.
Я так i сказав йому. I додав, що царськi конфiсканти примчать у Михайлiвку
не сьогоднi-завтра. (Вони й справдi при?дуть за три днi й  перепишуть  все
майно: конi та корови, кожухи та кунтушi, кухлi  та  пiдсвiчники,  й  цiлу
добу сидiтимуть в одному з потайних льохiв, рахуючи дрiбну, мiдну, монету.
Вони  шнипатимуть,  повзатимуть  по   подвiр'ю,   кiмнатах,   по   льохах,
шльондратимуть  по  горi,  шмульгатимуть  металевими  списами   в   землю,
обстукуватимуть молотками столiтнi дуби, виловлюватимуть глухий, та?мничий
шум з могутньо? деревини).
   У корчмi на мене  чекав  стривожений  Миля.  М'яв  бiляву,  скуйовджену
чуприну, плямкав товстими губами. Вiн завше плямка? так,  коли  щось  його
стривожить чи наляка?. Хоч налякати Милю непросто.
   - У тiй корчмi, що далi, понад рiчкою - Iлько,- сказав.-  Либонь,  щось
винюху?,  вишнипу?.  Ходив  побiля  того  двору,  у  який  зайшов  i   ти.
Полуботкового.
   - Звiдки ти зна?ш, де я був i чий то двiр? Iлько бачив мене?
   - Чий двiр - знаю. Iлько тебе не бачив. Вiн крутився з другого боку, од
рiчки. I помiтив мене. Я йшов до тi?? корчми, бо  там  весiлля...  Стежкою
йшов.
   - Упiзнав?
   - Мабуть, упiзнав. Треба його не випустити. Поспiшаймо, бо може втекти.
Вiзьми,простягнув менi пiстоль, я сховав його за пояс пiд кожух.
   Корчма стояла неподалiк вiд Полуботкового двору, й так само в провулку,
але в iншому. Подвiр'я широке, i ворота з тичин. З корчми долинала музика,
гухкав бубон, дзвенiли цимбали, скрипки не було чути.
   - Про всяк випадок стань вiд рiчки, а я зайду до хати, виведу його. Йди
отi?ю стежкою, поза клунею.
   Я послухався Милi. Не думав про те, як вiн виведе Iлька й що робитимемо
з ним. Вiдсовував ту  думку  кудись  далi,  на  потiм,  найперше  потрiбно
запитати свого колишнього товариша, що вiн тут  робить...  Обiйшов  клуню,
обiйшов хлiв. За хлiвом був  садок,  вiдгороджений  невисоким,  приметеним
снiгом тином, що вже майже струх.  У  вiдлигу  снiг  осiв,  похилив  тинок
набiк. Нещодавно випав свiжий маленький снiжок, Одразу за  садком  чорнiли
рiденькi кущики лози, а далi - кущi бiльшi, й вiльхи, i верби  молодi.  За
ними вгадувалася рiчка. Музики шкварили  джинджуруху  -  тiльки  бубон  та
цимбали (скрипка або вже впилася, або ?? не  було  зовсiм).  Десь  оддалiк
хтось гейкав на воли, понад клунею одна за одною пролетiла вервечка сорок,
повсiдалися на грушi в саду. Либонь, прилетiли на  весiлля,  сороки  завше
знають, де можна розжитися на дармовий харч. "Як i  Миля",-  подумав  я  i
мимоволi тихенько засмiявся. I в цю мить щось гупнуло чи трiснуло в  дворi
за хатою, хтось крикнув, щось  загупотiло,  сороки  хуркнули  з  грушi,  а
просто на мене вилетiла постать у розстебнутому кожусi. То був Iлько. Його
обличчя було перекривлене, шапку вiн згубив. У лiвiй руцi тримав  пiстоля.
Я завмер з несподiванки, й Iлько поминув мене, помчав у лози, до рiчки. За
мить я схаменувся, кинувся навздогiн. Iлька вже  не  бачив,  але  попереду
гойдалися кущi. Пробiгши кiлька крокiв, згадав про пiстоль, вихопив  його.
Iлько лишав на  порошi  слiди,  я  побiг  по  них.  Наст  тримав  нас,  не
провалювався. Слiд петляв, обминав кущi, дерева, в одному мiсцi я  помiтив
вибо?ну в снiгу,  очевидно,  Iлько  зачепився  за  кущ  i  впав,  а  потiм
пiдхопився й помчав далi. I враз кущi розступилися, мовби вiдбiгли  назад,
i я побачив рiчку, а на нiй розвихрену  постать,  якiсь  палицi  попереду.
Поли Iлькового кожуха злiтали, неначе воронячi крила.
   ...Саме кожух i  затримав  його.  Розiслався  по  кризi,  тримав  свого
господаря. Iлько вскочив у рибальський ?зь, притрушений снiжком.  Спочатку
вiн, мабуть, з ошелешки, чипiв тихо, далi почав  борсатися,  видряпуватися
на лiд. Але його пальцi ковзали по кризi, вiн трохи  пiдносився  й  опадав
знову.
   Я  пiдiйшов  ближче.  Iльковi  очi  були  вибалушенi,   тонке   обличчя
перекривлене, мокре, спотворене -- одна жива грудка жаху.
   - Iване... допоможи... дай  руку,-  хрипiв  вiн.  У  мо?х  грудях  щось
тремтiло дрiбно-дрiбно. I всього мене почала трусити дрож. Я схлипнув, для
чогось оглянувся. I знову, неначе приворожений, дивився на  Iлька,  котрий
потопав. У мо?х грудях мали б спалахнути спiвчуття, жаль... Не спалахнули.
   - Рятуй!..- знову прохрипiв Iлько.
   Рятувати - чи не найперша християнська заповiдь. Христос  прощав  усiм,
навiть сво?м убивцям. Я ще не знав, що Iлько вбивця. Але знав,  що  вiн  -
ворог. Запроданець.
   Врятувати запроданця - врятувати власну  душу.  Найтяжчий,  непростимий
грiх - не порятувати того, хто на краю загибелi. Перед цим грiхом  малiють
усi iншi.
   ...Порятувати запроданця - занапастити все, чим  жив,  за  що  боровся,
бореться й стражда? гетьман, страждають iншi старшини...
   Либонь, я тодi так не думав, але все те вмiстилося в  мо?му  серцi.  Ще
раз, майже безнадiйно:
   Я потягнув палицю, ввiгнану в кригу. Вона не пiддавалася, я похилив  ??
на себе, переломив. Важким, з намерзом, уламком штовхнув  Iлька  просто  в
груди. Ще побачив,  як  ковзнули  по  кризi  пальцi,  майнула  бiла  пляма
обличчя.
   Я повернувся й побiг. Ноги менi пiдгиналися,  серце  шалено  стукотiло.
Вже на березi оглянувся: на кризi не було нiкого. Упав обличчям у  снiг  i
не почув холоду. Плакав чи  не  плакав...  Мабуть,  плакав.  У  ротi  менi
пересохло, i я ковтнув снiгу. "Не знаю, чи простить тебе  Бог,  але  я  не
прощаю",- майнуло  в  думцi  i  охолодило  все  мо?  тiло.  Поволi,  важко
пiдвiвся. Оглянувся ще раз. "Це вони втопили його,-  майнуло  в  думцi.  I
скiльки ще втоплять. Усiх? Якщо не зупинимо... I я не вберiг свою душу.  А
як ?? вберегти в такому життi... Збережеш ??, втратиш усе".
   Аж тепер здивувався, що нема?  Милi,  що  вiн  не  побiг  навздогiн  за
Iльком. Берегами,  а  далi  садом  вернувся  в  двiр  i  побачив,  що  там
метушаться  люди,  але  метушаться  не  по-весiльному,  й   побачив   коня
осiдланого бiля повiтки - не нашого. Серце мо? стиснулося  тривогою,  воно
вже вiдгадало лихо. Справдi, осiдланий кiнь був  Iлькiв.  Iлько  не  встиг
утекти на ньому, але встиг поранити Милю. Пилип лежав у  меншiй  корчемнiй
кiмнатцi, тiй, що за повiткою, на лавi, спливав кров'ю.  Його  перев'язали
рушником, але рана не втихала, рушник набряк  криваво.  Покликали  лiкаря,
але вiн тiльки розвiв руками.
   Побачивши мене. Миля тихо прошепотiв:
   - Де вiн?
   Довкола товпилася весiльна челядь, i я не мiг сказати правду, мовив:
   - Утiк.
   Миля застогнав, закрутив головою, застогнав ще дужче, i я  нагнувся  до
нього, прошепотiв на вухо:
   - Нема його. Утопився.
   Пилип заспоко?вся й попросив горiлки. Корчмар принiс повний пугар. Миля
жив ще добу. То поринав у забуття, то приходив до свiдомостi, й тодi знову
просив горiлки. Я вiддав корчмаревi всi грошi, й той справно  носив  мiцне
питво. Кiлька разiв Миля починав  щось  бурмотiти,  я  ставав  бiля  нього
навколiшки, але нiчого не мiг розiбрати. Один раз  вiн  заспiвав,  але  не
по-нашому.
   Миля помер пiд полудн? наступного дня. Його поховали  на  лебединському
кладовищi, я продав його коня й розплатився з попом, трунарем та пiвчою. I
по тих клопотах щось опало в мо?й душi й притисло мене, i я довго сидiв  у
корчмi, спустошений,  отупiло  дивився  на  пугар  горiлки,  який  замовив
корчмаревi. Я ще нiколи  не  пив  стiльки  горiлки,  кiлька  разiв  лишень
пригублював чарку, зрiдка випивав трохи .вина, а нинi взяв у руку пугар  i
вихилив його до дна. Сп'янiв одразу й спав вечiр  та  всю  нiч.  А  вранцi
встав, i голова менi репалася вiд болю, й корчмар радив похмелитися, але я
не змiг проковтнути й пiвчарки смердючки й з  тим  вiд'?хав  шляхом,  який
назива?ться Сагайдак, прихопивши папери, якi Iлько забрав у Марi?. Закопав
?х, чи, певнiше, завалив, землею в напiвзруйнованому  погребi  на  старому
хуторищi недалеко вiд Чернiгова. В  мене  всерединi  все  мовби  замерзло,
затвердiло, я був спокiйний тим холодним споко?м, коли  людина  нiчого  не
бо?ться й готова важитися на будь-який крок.  Не  боявся  анi  придорожних
розбiйникiв, анi солдатiв московських, анi козакiв сторожi. I - диво,  всi
стрiчнi вловлювали в менi ту свинцеву рiшучiсть, жодного разу  нiхто  мене
не зупинив, не запитав, хто я i звiдки та куди iду.
   У Чернiговi менi не вдалося побувати на подвiр'? Полуботка - там  стояв
московський караул  i  туди  нiкого  не  допускали.  Менi  вдалося  тiльки
погомонiти з Ганною Романiвною, дружиною  гетьмана.  Ганна  Романiвна  вже
знала про арешт чоловiка, я тiльки розповiв,  як  це  трапилося.  Про  те,
звiдки ?ду зараз, не сказав,- навiщо ?й тi та?мницi,  та  й  не  знав,  що
та?ть у мислях сво?х,  в  що  вта?мничена,  в  що  нi,  вона  була  другою
дружиною, прожили вони з гетьманом лише три роки i яка слалася  помiж  них
сув'язь - хтозна. Господиня вона була добра, порядкувала вмiло.
   Розпрощалися. Якогось зацiкавлення мо?ю персоною вона  не  виявила,  не
запитала, що збираюсь робити, де жити (могла б скласти пораду якому-небудь
управителю полуботкiвського ма?тку, щоб прийняв мене на службу).
   У Чернiговi я  залишатися  не  мiг:  там  правив  настановлений  Петром
полковник Богданов, його вивiдцi розшукували людей, котрi були близькi  до
гетьмана. Не знаючи, куди податися,  по?хав  до  Глухова.  Прокльовувалася
якась думка, ще не проклюнулася, але вже пiдштовхувала мене - через  те  i
випав менi Глухiв. ?хав не поспiшаючи, ночував здебiльшого  по  гутах,  по
руднях - на Чернiгiвщинi багато рудень, вони стоять серед болiт, у  глухих
мiсцях. Кiлька днiв проваландався в  Коропi,  який  одданий  на  утримання
глухiвського ливарного двору, на котрому виливають гармати. Пiд Коропом на
луках гуляють табуни напiвдиких коней i  стоять  стоги  високi-високi,  на
яких, неначе вирiзанi  з  чорного  каменю,  сидять  пiдорли.  Той  степ  -
пота?мна любов гетьмана Скоропадського, та й Полуботка теж,  там  найкращi
конi, там рiки повноводi й бистрi, там  випробовували  вiдлитi  в  Глуховi
гармати.  Степ  жив  сво?м  осiбним,  вiльним  життям.  Вiн  не  знав,  що
кiнча?ться i його воля, козаки  мало  цiкавилися,  що  дi?ться  по  бiлому
свiтi. Вiн був, як дитина, яку вже запродано, але вона не вiда? про те.  I
я в тiй волi порозкошував кiлька днiв, i возив з козаками воловими  саньми
сiно з далеких лукiв, i рубав лiд на Коропцi та ставив  лозовi  застави  й
сiтi на рибу, й читав козакам вечорами Святе  письмо,  й  слухав  оповiдки
старих дiдiв про Мазепу, Тетерю,  Дорошенка,  а  також  усiлякi  билицi  й
небилицi. А про те, що дi?ться в  Пiтерi  i  якi  вiтри  дмуть  звiдти  на
Укра?ну, я ?м  не  розказував,  не  захотiв  захмарювати  чисте  небо  над
козацькими головами. Нехай поживуть ще хоч трохи, гадаючи,  що  живуть  на
волi.
   Я не ризикнув при?хати в Глухiв, адже там вже могли знати про мою втечу
з Пiтера,  й  замешкав  у  полiсовщика  за  Гнилим  Яром.  Звiдти  увечерi
навiдався на Усiвку, глухiвське передмiстя.
   Закiнчувалася Масляна, скрiзь по мiсту лунали музики, спiви  -  парубки
та дiвчата нагулювалися на всенький довгий Великий пiст, отож гуляли  i  в
буднi. Саме був четвер. По вулицях ходили парубоцькi  ватаги,  але  ходили
без галасу, бо скрiзь швендяли росiйськi солдати - сторожа. Я поминув  двi
вечiрничнi хати, пiдiйшов  до  третьо?,  убого?,  яка  не  могла  вмiстити
розшалiлу паруботу та дiвчат, i вони танцювали посеред клунi на  току  при
олiйному лiхтаревi, повiшеному  на  соху  пiд  iконкою  святого  Савватiя.
Прилучився до гурту  тих,  що  стояли  в  воротях  клунi  та  дивилися  на
танцюристiв, намагався знайти когось знайомого. I нашилив оком -  Харитона
Ялину, пiдпарубчака, який топив грубки в канцелярi?. Вiн стояв у  натовпi,
витягнувши довгу  тонку  ганю,  жаским  поглядом  впивався  в  танцюристiв
(лiтали кожухи й кожушки, червонi, зеленi дiвочi чобiтки миготiли в свiтлi
лiхтаря), вiн увесь був там, його душа танцювала, а ноги стояли на  мiсцi.
Був ще молодий, не  важився  пiдiйти  до  дiвки,  запросити  до  танцю.  Я
потягнув його за рукав. Вiн iшов неохоче, упирався,  оглядався,  мене  вiн
спочатку  не  впiзнав.  Я  одвiв  його   пiд   в'язок   бiля   погрiбника,
поздоровкався. Харитон аж тiпнувся, зачувши мiй голос.
   - Звiдки ти?
   - Звiдти... Багато знатимеш - рано постарi?ш. А ти ж iще он  i  козачка
не танцював... Що тут у вас?
   - Де в нас? На вечорницях?
   - Не дурникуй. У мiстi, в канцелярi??
   - А ти... просто звiдти, з Пiтера?
   - Кажу ж, не пащекуй. Розказуй!
   - А що розказувати... Розпитай когось значнiшого та мудрiшого.- Харитон
хотiв вернутися до гурту, але я схопив його за руку.
   - Менi вистачить i тво?? мудростi. Та не  тремти.  Я  не  бандит  i  не
колодник утеклий,- заспокоював  Харитона.-  Занедужав  у  дорозi,  й  мене
покинули. А оце вернувся. Хто тепер за старшого в канцелярi??
   - Ну... Володкевич, ре?нт, взятий пiд  арешт...  I  iнших  багато.  Пан
бунчужний генеральний, полковник миргородський... Кажу ж -  багато.  Двори
?хнi опечатанi, i варту поставлено. Варта й у дворах суддi  та  писаря...-
Харитон злякано озирався.- Пiду я...
   - Встигнеш А править хто?
   - Три управителi настановлено... Гречаний Федiр за найстаршого...
   - Це той - п'яниця? Що прогайнував жiнчине придане?
   - Ну... Гречаний... Не знаю я нiчого про придане. А з  ним  Левенець  i
Мануйлович... Соправителi...
   - I Вельямiнов?
   - Так... Бригадир над ними...
   - Ще якi новини?-допивався я.
   - Горла залили двом грошоробам розпеченим срiблом... Упiймалися...
   - Грошороби - пусте. В канцелярi?, в  мiстi  що?..  Харитон  зiтхнув  i
раптом мовив зовсiм iнакше:
   - Скрiзь солдати, варта... Тiльки  що  --  ведуть  до  фортецi.  Ведуть
багато, випускають мало... Так що, Iване, якщо ти звiдкiлясь  утiк  чи  ще
щось там таке... чутка тут ходила...  То  втiкай.  По  всiх  канцеляристах
вивiд чинили... I декого  причинили...  У  нашiй  канцелярi?  забрали  два
Валкевичевi сундучки... I твiй.Харитон переступав з ноги на  ногу.-  Може,
ти хочеш ?сти? У погребi холодець, пироги з м'ясом.
   - Я полiзу, а ти мене причиниш...- пожартував.
   - Та що ти... ?й-Богу...
   - Мене нi за що причиняти. Ти й далi топиш грубки в канцелярi??
   - Топлю...
   - Що ж, будь нелiнивим i мудрим рабом Господнiм,  i  тобi  воздасться,-
мовив я насмiшкувато.
   - А що ж менi, Iване, робити? Мати, дво? сестер менших.
   Менi стало соромно.
   - Та то я так- Бувай здоровий, Харитоне. Лiпше  буде,  якщо  нiкому  не
патякатимеш, що бачив мене.
   - А нащо менi...
   Харитон ступив крок, i я раптом схопив його за плече
   -Тобi, дурню, буде лiпше, втямив? Бо вiзьмуть на спитки... Що скажеш? А
випустять - я порiшу...
   Харитон вiдступав задки, його рука тiпалася, намагалася покласти хрест.
Я був суворий, нещадний, лютий. Ядуча злiсть переповнила мене. Мiг убити i
мiг...заплакати.
   Вернувся на хутiр i довго не спав,  думав.  Про  же,  що  вчинилося  на
Укра?нi, в Глуховi. Тепер не вспоко?ться довго. Либонь,  вспоко?ться,  але
не в той бiк. Куля i батiг стоять  в  узголiв'?  того  спокою.  Пiдкралися
вороги, як  комишники  з  хащiв,  накинули  удавку.  I  нiкому  ту  удавку
перерубати...
   А менi не можна появлятися в мiстi... Либонь, вони  вже  знають,  що  я
уник арешту в Пiтерi. Та ще й, може, хто-небудь бачив  мене  в  Лубнах  чи
Чернiговi. Персона моя дрiбна, але жили, коли ?х тягнуть, болять однаково,
як i в персони значно?. Теперiшнi урядцi мовби й не можуть звати, з  якого
ранкору i з чим я вiд'?хав з Пiтера... I все ж... Але куди менi  подiтися?
Вiд'?хати кудись далеко й прилаштуватися в пiвчу або  в  школу?..  I  жити
собi тихо та непомiтно до само? смертi...
   I почував, що не можу того. Не можу примиритися з таким життям, не можу
полишити в бiдi людину, яка стала свiтлом серця мого. Либонь, я  нiчим  не
запоможу  його  бiдi.  Маленький  я  такий,  маленький...  А  раптом?  Хоч
краплину, хоч цяту... Хоч знатиму все до кiнця! I я поклав ?хати  знову  в
Пiтер. Будь що буде. Втрачу життя, то вiдатиму за вiщо!
   Два днi провiв у монастирi. Вирiшив трохи потинятися в мiстi, вивiдати,
що дi?ться в Генеральнiй канцелярi?, в полках, у  Малоросiйськiй  колегi?.
Ходив обачно,  здебiльшого  увечерi,  вдень  або  спав  на  монастирському
постоялому дворi, або стояв у церквi.  I  от  одного  разу,  пообiдавши  в
трапезнiй, сидiв у куточцi на лавi й дрiмав. У трапезнiй було тепло, пахло
свiчковим воском i трiшки ладаном,  отож  дрiмалося  менi  солодко.  Крiзь
дрiмки чув розмову двох ченцiв, якi  примостилися  неподалiк  вiд  мене  й
гомонiли.  Один  з  них,  чорний,  високий,  обiдав,  другий,   низенький,
круглоголовий, сидiв просто так. Либонь, то були колишнi товаришi.  Перший
працював у свiчкарнi, другий прислужував  дiтям,  племiнникам  iгумена.  В
iгумена нещодавно померли вiд морового повiтря брат та його дружина, й вiн
забрав у монастир братових дiтей. Високий чернець випитував  про  iгумена,
низенький оповiдав. У iгумена сiм свiтлиць, стiни всiх  свiтлиць  завiшенi
килимами, шiсть лампадок срiбних i одна золота, iгумен дуже  скупий,  поки
були живi брат i братова, не дав ?м i шеляга, але його,  ченця  Iлисодора,
вiн не обижа? i до хлопчикiв ласкавий.
   Я все дужче й дужче занурювався в сон, але враз щось мовби пiдштовхнуло
мене зсередини. Вуха мо? нашорошилися самi по собi, я ловив кожне слово.
   - ...Були вчора вiд панi гетьманшi челядники i пирiг з рибою у  пiвтора
аршини нашим кухарям замовили.
   - Навiщо ?й такий пирiг? - запитав високий чернець.
   - Кажу ж, банкет робить для гостей пiтерських... Взяли вина два барила.
Вино якесь особливе, такого нема? нiде.
   - Яких гостей?
   - Ну тих...  Що  цар  прислав.  Котрi  Гречаного  з  Леванцем  старшими
настановили...
   Я вже не слухав ченцiв. Я подумав: було б не  кепсько  довiдатися,  хто
банкетуватиме й про що  там  говоритимуть,  а  вiдтак,  що  ще  вчинили  й
збираються вчинити тут пiтерськi фiскали. Без  тих  вiстей  у  Пiтер  менi
?хати нiчого. Потрiбно якось потрапити на банкет.
   ...Потрапити на банкет менi не вдалося. На воротях стояла  варта,  i  в
дворi також, я спробував пробратися через  господарськi  двори,  але  мене
крийма вкрили пси, наледве я од них одбився, й  загалакала  сторожа,  i  я
втiкав поза клунями. I  тiльки  коли  поз'?жджалися  сани,  аби  розвозити
гостей, котрi жили далеко, вдалося запалити з одним кучером  люльки,  i  я
довiдався, що це вже не перший банкет, пани гуляли у глухiвського  сотника
Мануйловича,  нинiшнього  соправителя,  i  в  полковника  Кошел?ва,  члена
колегi?, а  завтра  дають  банкет  Марковичi  -  брат  i  син  лубенського
полковника.
   Довкола глухiвсько?  садиби  Марковичiв  я  не  блукав,  а  пiшов  туди
наступного дня, по банкету. Якiв i його дядько ще спали,  й  менi  вдалося
без особливих клопотiв покликати молоду панянку - видав себе за  челядника
з ?? батькiвського чернiгiвського ма?тку. Оленка здивувалася  й  приховала
здивування, й повела мене в хату для челядникiв - вони вже були на роботi.
Сiли на лавi бiля столу без обрусу, з видовбаними у товстiй дошцi мисками,
в якi насипають ?жу.  Оленка  розстiбнула  гаки  бiлого,  опушеного  рудою
лисицею кожушка, розв'язала кiнцi хустки,  й  менi  чомусь  згадалося,  як
бiгали вони з Уляною по саду, наче двi лисички, i як пантрував за ними  я,
i як хвилювався. Але думка-спомин майнула лиш на мить... Розповiв коротко,
де був, що бачив, що робив. Не згадав  нi  Iлька,  нi  Милю,  якого  вона,
либонь, i не знала. Але згадав ??  брата  Андрiя,  i  Марiю,  й  челядника
Гната.
   -  Пiтерськi  вивiдцi  сидять  у  Михайлiвцi,-  схвильовано  повiдомила
Оленка.- Гната i Марiю взяли  пiд  сторожу,  чинять  вивiд.  Загоровський,
давнiй батькiв ворог, подав чолобитну, буцiм батько хотiв через Гната його
вбити. Загоровський ще ранiше ?здив з позовом на батька в Пiтер, там  йому
не пойняли вiри. I ось тепер вiн... Жураковський також взятий пiд варту...
   Я хитнув головою.
   - Вiн знав, що ?де Рум'янцев, i розiслав научительнi пункти, аби  нiхто
не вiдступався вiд сво?х попереднiх слiв i пiдписiв не знiмав. Але декотрi
вже познiмали. Полковник Ганський...
   Я з гiркотою подумав, що ж воно таке ? людина, i чого вартi ?? совiсть,
?? доблестi. Цей самий Ганський ходив iз шаблею на мушкети, й  жодна  куля
його не вцiлила, стрибав, утiкаючи вiд погонi, з  кручi,  видряпувався  по
драбинi на фортечнi стiни, з яких порскала гаряча  смола...  I  ось  тепер
зiв'яв пiсля кiлькох застрашливих слiв... Неймовiрна сила  слова...  Надто
лихого...
   - Цей самий Рум'янцев вже  об'?хав  половину  наших  мiст...  Стародуб,
Чернiгiв,  Нiжин,  Корець,  Переяслав,  Полтаву,  Гадяч.   Арештову?   або
вiдправля? в абшид одних старшин i настановля? iнших. У Переяславi замiсть
Лукаша - Афендика, в Полтавi замiсть Буцького - Тарануху, в Гадячi замiсть
суддi Грабянки - Шташевського. I скрiзь опиту? людей, збира? скарги...
   - Та зна?ш, що тi скарги - супроти твого батька?
   Оленчинi губи здригнули, в очах полетiли чорнi вогники.
   - Знаю, звичайно...
   - I як... Ти... З ним... на банкетах?..
   - А що ж менi робити? Можу ще бiльше зашкодити батьку. Сиджу,  дивлюся,
слухаю... Тамую бiль i плач. Сльози - отуто,- показала  на  груди.-  Вчора
говорив на банкетi, буцiм батько  мав  через  листи  перемову  з  Орликом.
Мовляв,  Михайло  Борковський  це  ствердив.  Але  ж  то  давнiй   батькiв
недоброзичливець, вiн ствердить будь-що...
   - Ти не сказала йому цього?
   - Я й не чула... Вiн говорив тiльки при чоловiках, у кiмнатi,  де  вони
курили. Якiв вже потiм розповiв. А при жiнках... Вiн  такий  кавалiр,  цей
Рум'янцев. Гречний, запобiгливий. Так i гра? очима, так  i  сi?  дотепами.
Всiх жiнок заворожив. Офiцер гвардiйський!
   - Собака, поганець...- I  вогонь  спалахнув  у  мо?му  серцi.  Згадався
Iлько...- Не годен вiн жити... Я... Оленка скрикнула й заплакала.
   - Не чiпай, не чiпай його,  Iване.  Тодi  батьку  стане  ще  гiрше.  Не
помилують його...
   Я понурив голову.
   - I всi вони... Гречнi та чемнi...  Налетiли,  як  вороння.  Два  брати
бригадировi, зять, ще якiсь  родичi.  Розбирають  хутори,  села...  Хабарi
страшеннi беруть...- i всi такi милi, ввiчливi. Все по  гостях  ходять,  i
нашi до них також. Якiв усiм кланя?ться, всiм першим руку  несе...  Вже  й
молиться в церквi тiльки на Веригiнi. А тi -  нашi,  що  насправдi  чеснi,
позачинялися по хатах, пороз'?жджалися по хуторах. I тiльки  стогнуть.  Бо
всюди вiйсько московське... Всюди  вивiдцi...  За  одне  необережне  слово
тягнуть до цюпи... Отако ми живемо.
   Якусь хвилю Оленка мовчала.
   - А ти... Iване? Як ти живеш?
   Я пiдвiв голову.
   - Не живу я, Оленко. I не житиму бiльше... Якщо нiчого не перемiниться.
А як воно може перемiнитися? ?ду я,  Оленко,  в  Пiтер.  Може,  стану  хоч
чимось нашим у пригодi.
   -  Благослови  тебе  Бог.-  I  вона  перехрестила  мене.-  Подай  якось
вiсточку...
   - Подам... Якщо залишуся живий.- I пошкодував на  тi  нерозумнi  слова,
якими хотiв викликати в Оленки до себе жаль.

   * * *

   У недiлю прощався з Глуховом, чомусь  не  сподiвався  бiльше  вернутися
сюди. Пiшов до церкви, ще й не сiрiло, паламар свiтив першi свiчi -  перед
Спасителем i Миколою Угодником,  я  помолився  перед  Спасителем  i  перед
Миколою й щиро спом'янув Милю, то був його святий, одного його вiн поважав
i шанував. Я молився, по?днуючи сво?  скорботи  з  святими  молитвами,  не
нарiкаючи вельми на свiт, але гiркота стояла в грудях пекуча, i я  не  мiг
?? прогнати.
   Майже кожному з нас допiкають якiсь кривди, вони - за грiхи  нашi,  але
тi, котрi мав на мислi я, впали страшним тягарем на  всiх  нас,  на  народ
мiй, i я не знав i понинi не знаю за вiщо. Стояв перед образом  Спасителя,
намальованим на липовiй дошцi, вдивлявся в Христа, й не знаходив вiдгомону
в душi. У церквi лунають тi самi молитви, якi лунали й сто рокiв тому, але
горять iншi свiчi, .стоять iншi люди, якi  проживають  сво?  життя  чимось
схожi, а чимось не  схожi  на  життя  сво?х  антецесорiв  -  попередникiв.
Мабуть, увесь огром ?хнiх прохань сповнити неможливо, але  ?  одне  велике
прохання, яке вбира?  всi  життя,  нашi  життя-всiх,  хто  Йому  молиться,
прохання  бути  людьми  вiльними,  поклонятися  йому,  довготерплячому   й
справедливому, а не пiдлому тирану. Як може Вiн вiддавати всiх  нас  йому?
Чи й се входить в його замисел, чи вiн нас не бачить? Сього я не розумiв i
з цим не мiг примиритися. Я почував, що тут розходжуся з  Богом,  се  було
страшно, аж мене почало тiпати. I все одно я не мiг примиритися. В  письмi
сказано, що  шлях  до  спасiння  -  через  страждання.  Але  ж  мiй  народ
вистраждав стiльки, що мав би давно окупити всi сво? грiхи, а  кiнця  його
стражданню не видно. Ще сказано там же, що всi ми народжу?мося рабами. Але
ми народжу?мося рабами рабiв, нема?  в  свiтi  жорстокiшого  й  поганiшого
чоловiка, який ? рабом i творить рабами iнших. I з цим  примиритися  я  не
мiг також. Неначе п'яний, вийшов з церкви.
   Вiд'?хав, коли почалися вiдзимки. А вони бувають лютiшi за зиму. Одааче
Бог-вседержитель був милосердний до мене, грiшного, який повставав  навiть
проти нього за край свiй i нарiд свiй, але ж не  дав  менi  загинути,  хоч
послав чимало страждань та випробувань у дорозi.
   До Брянська я до?хав з нашим купецьким обозом,  допомагаючи  обозникам,
але там обоз зупинили московськi митнi застави й почали шарпати  його,  та
так, що обоз знявся вночi й по?хав назад, я ж продовжував путь на  Москву,
не мав грошей для ночiвлi на постоялих дворах  й  кочував  де  доведеться.
Одного разу, вже за Калугою, порятував людей, i вони дали менi припасу  на
дорогу. А трапилося таке: на тих людей напали розбiйники, зачинили ?х усiх
у погребi, а самi почали пакувати на сани ?хн?  добро.  Була  недiля,  всi
люди пiшли до церкви, i я, побачивши те,  взявши  два  пiстолi,  пiшов  на
подвiр'я й налякав пострiлом розбiйникiв та випустив з  льоху  бранцiв,  i
вже разом ми вiдбили сани з повантаженим добром. Припасу менi вистачило на
бiльшу частину дороги, яка лишилася.
   На дворi в князя-папи в Пiтербурху наших не  знайшов  нiкого.  Старшина
сидiла ув'язнена в Петропавловськiй фортецi, челядь розбрелася  хто  куди:
декотрi по?хали на Укра?ну, кiлька  чоловiк  поневiрялись  на  роботах.  У
Ямськiй слободi знайшов Полуботкового челядника Матвiя, а також Савичевого
челядника Охрiма. Вони промишляли тим, що виловлювали в Невi дрова, рубали
й продавали ?х. Ще один челядник, Чарнишiв,  разом  з  полоненими  шведами
загрiбав снiг та кiнськi кiзяки на Невському прошпектi, дочiкувався  лiта,
аби податися додому.
   Менi  вдалося  влаштуватися  грубником  в  купецькому  домi   в   кiнцi
Адмiралтейсько? набережно? за старим поштовим  двором.  Але  я  не  тiльки
топив груби, а й робив усiляку iншу роботу - допомагав вантажити  мiшки  в
купецькому гамазе? та порав конi. Хоч по Пiтерських  вулицях  сновигало  в
пошуках роботи чимало голодного обшарпаного люду, нас наймали  охочiше  за
них. Першу нiч (до того, як знайшов собi певне мiсце) ночував у Матвiя,  в
темнiй i чаднiй пiдклiтi, в якiй спало чоловiк двадцять. Там стояли сморiд
i хропiння, але, наморений дорогою, добувшись врештi  до  мети,  я  заснув
мертвецьким сном. Опiвночi мене розбудили -  в  пiдклiтi  стояв  галас,  в
прочиненi  дверi  клубками  котилася  пара  i  в   ту   каламуть   пiрнали
напiводягненi челядники. Я вибiг чи не останнiй.
   На вулицi - гвалт, крики,  торохтiння  трiскачок  сторожiв,  дзвони  на
сполох, всi бiгли в бiк Адмiралтейства, десь там, далi, вставала  заграва.
Пiтерськi пожежi - страхiття, якщо вогонь розгуля?ться, то  ковта?  вулицю
за вулицею, стриба? не  тiльки  з  будинка  на  будинок,  а  й  бiжить  по
вистелених iз соснини мостових.
   Запрудженими вулицями добiгли  до  Лiтнього  саду,  а  там  -  справжн?
стовписько, людський вир, у  якому  мелькали  сiряки,  кучерськi  каптани,
купецькi кожухи й навiть боярськi шуби,  триухи,  гостроверхi  горноста?вi
шапки й облiзлi овечi, й обличчя  перекошенi,  зляканi,  зяпали  розтуленi
роти, в  блискучих  очах  -  вiдсвiти  пожежi.  Ми  тиснулися  наперед,  а
назустрiч виривалися iншi люди, розкучманi, розкуйовдженi,  розшарпанi,  з
похмурими  обличчями,  й  мовчки  чалапали  геть.  ?х  хапали   за   поли,
розпитували, що саме горить,  але  вони  не  вiдповiдали.  Врештi  вдалося
зупинити  хмiльного  (не  встиг  прочуматися)  купчика,  який  з   реготом
розповiв, що то цар утнув штуку  -  завтра  перше  квiтня  й  вiн  наказав
привезти кiлька розiбраних хат, скласти на купу та пiдпалити.  Купчику  не
вiрили, якийсь офiцер  схопив  його  за  петельки,  спробував  тягнути  до
полiцiйно? управи, але  купчик  вiдбивався,  божився,  що  сказав  правду,
врештi, ту його розповiдь пiдтвердило ще кiлька чоловiк.
   Люди помалу розходилися. Гомонiли мiж собою стиха.
   - Дотепний у нас цар,- бубонiв позаду  мене  шепелявий  голос.-  Весело
живемо. У жоднiм государствi нема? таких веселощiв.
   - Еге ж, весело всiм. I нам, i панам.
   - Слава Богу, що ?м також. На тому тижнi по Невi бояр тягали  мотузками
з однi?? ополонки до iншо?...
   - Якова Пушкiна цар посадив на курячi яйця й сказав: висидиш курчата  -
лишу живим, не висидиш...
   I раптом:
   - Ой, на ногу наступив!..
   - Не роззявляй рота... Не ходи в лаптях...
   - Так уся ж Московiя в лаптях... Цар взув...
   - Що, що?!.
   - А те...
   - Та я тебе... Ей, солдат!..
   Щось крякнуло, хряснуло,  почувся  стогiн,  далi  тупiт  нiг.  Я  також
кинувся  навтьоки.  Подалi  од  грiха!  З  свiдка  легко  перетворитися  у
винуватця. "Тi, що не донесли,  тi,  якi  не  хапали  крамольника,  несуть
однакову кару з крамольниками",проголошу?  царський  указ.  Государство  з
донощикiв!

   * * *

   ...Минув тиждень, як я прибув до Пiтера, одначе тiльки й довiдався,  що
Полуботок та iншi  старшини  знаходяться  в  пiдземеллях  Петропавловсько?
фортецi, спочатку вони сидiли по одному, далi - по четверо, тепер ?х знову
розвели по одному. Матвiй вiддано чекав на свого пана,  проте  нiчого  про
його долю не знав, та й боялися люди говорити про в'язнiв,  тримали  язики
на припонi. Ходив я по набережнiй, дивився  здалеку  на  фортецю,  а  вона
стояла похмура, сiра, куталася в тумани, неначе в дрантя.  Високо  в  небо
зводилися  башта  з  флюгером-корабликом  i  церковна   дзвiниця,   тiльки
найбiльший богохульник, пiдлий узурпатор мiг  додуматися  до  такого,  аби
поставити при катiвнi церкву з дзвiницею. Там стогони катованих заглушають
святу молитву, там не можна замолити кров, бо  тече  вона  щодня  iз  ран,
завданих знаряддями ката. Найбiльший кат сидить у палацi, меншi  сповняють
його хижу волю.
   Мо? серце стискалося, квилило й плакало, адже там, за  сiрими  стiнами,
капала на кам'яну пiдлогу кров найправеднiшо?,  найсвiтлiшо?  людини  мо??
землi. Гетьман прийшов у це. мiсто, аби за всiх сказати правду,  захистити
всiх мо?х землякiв.
   Я шукав хiдникiв до тi?? фортецi, шукав хiдникiв до душ людей, якi мали
до цi?? фортецi доступ. Деякi можна було вiдiмкнути  золотим  ключиком,  i
тодi я вiдважився на вiдчайний крок. Я знав, що не побачу гетьмана  скоро,
зболiлим серцем вгадував, що, либонь, не побачу його вже нiколи й не зможу
повернути йому коштовного перстня, й...  продав  його.  Продав  за  чималi
грошi, й посипав перед собою стежку  золотим  пiском,  i  пройшов  по  тiй
стежцi  чималеньку  путь.  Спочатку  мене  вiв  один  фендрик   -   служка
найнижчого, чотирнадцятого, розряду,  чоловiчок  у  сiрячинi,  з-пiд  яко?
виглядали дранi чоботи, далi тримався за каптан пiддячого  Юстиць-колегi?,
i врештi випала менi "честь" частувати нотарiя  Розискно?  колегi?,  котру
майже всi в мiстi називали по-старому - Та?мною канцелярi?ю. Це був гiркий
п'яниця, пропияка, й тримали його на службi, бо таких  людей  на  тодiшнiх
пiтерських службах було багато, сам цар показував приклад на тiй  хмiльнiй
путi. Ледве вiн починав п'янiти (тодi  в  нього  по  обличчю  розповзалися
червонi плями), як ставав  надзвичайно  пiдозрiливим,  неговiрким,  тiльки
шикав, прикладав до вуст пальця, недовiрливо поглядав на тих, що сидiли за
сусiднiми столами або заходили до питейного дому,  й  так  само  пiдозрiло
дивився на мене. I щоразу перепитував, мовби вперше бачив, хто я  такий  i
чого тут сиджу. I я вдавав безжурного бражника,  гультiпаку,  хихотiв  або
починав тихенько мугикати якусь пiсеньку. Я розповiдав йому, буцiм  служив
дячком у Глуховi й за хороший голос мене взяли  до  Москви,  до  Тро?цько?
церкви, та я почав пити, й  мене  вигнали  з  церкви,  й  втекла  од  мене
жiнка... Оце, про жiнку, нотарiй любив слухати  найдужче  й  тодi  смiявся
дрiбним смiшком, затуляючи долонею рота.
   Коли ж переступав межу, починав затинатися, язик йому заплiтався, й вiн
вибалакував чимало такого, про що тверезим  або  й  напiдпитку  навiть  не
за?кався. Тiльки треба було не  сполохати  його,  не  насторожити,  вчасно
зупинитися... Вiн мене й пiдозрював, i довiряв менi.
   Звичайно, якби я мав великi  грошi,  мiг  би  за  них  купити  будь-якi
та?мницi. Все тодi в Пiтерi продавалося. I що дужче цар за  це  карав,  то
дужче  розквiтало  хабарництво.  Адже  й  карав  вiн  найперше  хабарникiв
невдатних, та ще тих, якi вельми забагатiли на хабарництвi, бо  ж  одбирав
?хнi грошi i ?хн? майно. Траплялося, й не  раз,  що  карали  людей  зовсiм
безневинних, ?хня провина полягала в тому, що були багатi.
   На власнi очi бачив страту найбiльшого  допильновувача  порядку,  того,
хто сам карав iнших за хабарi - обер-фiскала Нестерова. Всi  тодi  казали,
що Нестеров - чоловiк вдачi круто?, недобрий, одначе чесний. Та й  не  так
помирають хабарники, не так. Його катували на тому боцi Неви, проти бiржi.
Там стояла височенна шибениця, а пiд нею  -  ешафот,  i  чотири  височеннi
тичини з колесами, спицi на яких були на  пiваршина  окованi  залiзом.  По
тому,  як  прочитали  присуд,  Нестеров  -  дорiдний,  високий,  сивочолий
-повернувся обличчям до церкви при  Петропавловськiй  фортецi  (а  в  менi
думка  гострим  ножем:  там,  у  фортецi,   гетьман),   вклонився   тричi,
перехрестився, далi повернувся до вiкон Ревiзiон-колегi?  i  вклонився  ще
раз. У одному з вiкон стояв цар i дивився, як завершувалося життя одного з
найдовiренiших його слуг, найвiрнiшого  помiчника,  сливе  друга.  А  iншi
помiчники повклякали за спиною в царя, й мусили  тамувати  дрожi  тiла,  й
знали, що кожен може опинитися на тому мiсцi, де сто?ть Нестеров.
   Нестерова колесували заживо; вiдрубали одну  руку  й  одну  ногу,  далi
другу руку й другу  ногу.  Обер-фiскал  не  втратив  свiдомостi,  лежав  i
дивився в небо. До нього пiдiйшов пiп i пiднiс до вуст  хреста:  зiзнайся!
Нестеров  похитав  головою  -  зiзнаватися  менi  нема?  в  чому.  Далi  з
Ревiзiон-колегi? вибiг майор i вiд царського iменi просив зiзнатися: за це
Нестерову  виявлять,  царську  милiсть   i   одразу   вiдрубають   голову.
Скривавлений  обрубок  так   само   похитав   головою,   безкровнi   вуста
прошепотiли: "Не винуватий я". До плахи волокли його по калюжах  й  кинули
обличчям в криваву калюжу (вже було закатовано  кiлька  його  помiчникiв).
"Не винуватий я",- востанн? прошепотiли спеченi вуста Нестерова.
   Це  був  найближчий  царiв  пiдручний.  То  ж  на  яку  милiсть   могли
сподiватися укра?нськi старшини, укра?нський гетьман, ненависнi царевi вже
тiльки за те, що домагаються сво?х прав та сво?? правди! Гетьман i нинi на
всiх допитах казав твердо: "Нема?  нiчого  в  переяславських  статтях  про
побори з укра?нцiв, а про давнини  нашi  указано,  щоб  "пани  во?води  до
жодних порадкiв полкових i градських стосунку не мали",  щоб  лишався  люд
укра?нський при сво?х правах  i  порядках,  i  ти,  царю,  тi  права  нашi
пiдтвердив, власною рукою розписався, договiр з Скоропадським укладаючи".
   Цар шаленiв, цар тупотiв пудовими ботфортами,  вимагаючи  вiд  гетьмана
самообмови.
   - Хто тобi дав право встановлювати свiй  суд,  коли  було  вказано,  що
вищим судом ? суд колегi?!
   - Бог-вседержитель дав менi таке право. Я обновив суд, щоб кожен мiг  у
ньому вiльно позиватися, й не моя вина,  що  люди  йшли  шукати  правди  в
нашого суду, а не в колегi?. Бо ж наш суд правий, а колегiя судила, як  ?й
вигiдно.
   - Для чого привiз бланкети чистi, старшинами  пiдписанi?  Щоб  написати
все з власного злого розуму та умислу?
   - Чолобитнi нашi, пiдписанi  старшиною,  писанi  нашою  мовою,  i  мали
переписати ?х на бланкети мовою вашою, московською. Адже ви мови нашо?  не
зна?те... Для того й бланкети, на яких старшини приклали руки...
   - Лаговича послав для злого наущення...
   - Ти послав Рум'янцева, мусив i я когось послати, аби декотрi  старшини
з страху не вiдмовилися вiд власних слiв.
   - Яких це власних слiв?
   - Правдивих.
   - Тiльки  для  того  посилав?  А  ми  ось  зараз  довiда?мося...  Увели
Лаговича, вимореного, скатованого, вiн похитнувся, й дво? солдатiв ухопили
його пiд руки.  Дивився  гейби  божевiльними  очима  i  схитував  ствердно
головою на всi запитання. Й коли обiзвався до нього Полуботок,  вiн  i  на
його  запитання  ствердно  хитнув  головою.  Лаговича  вивели.  I  привели
Жураковського, вiн тримався мужньо, достойно, й сказав, що  не  шкоду?  на
коломацькi листи, бо не стало життя в кра?, задушили побори i  козакiв,  i
старшин, i  посполитих.  Генеральний  осавул,  котрий  горою  нависав  над
столом, не уникав царського погляду й голови не хилив. Солдати, якi стояли
обiч нього, видавалися недорослими школярами.
   Писаря Савича цар запитав, чи зна? той про пота?мнi  замисли  гетьмана.
Савич скосив очi на Полуботка, далi на царя й мовив тихо:
   - Не скажу, вашмось...
   Царiв кулак повалив його на пiдлогу.
   - Скажеш, собако! Скажеш!
   Савича пiдвели, вiн зяпав ротом. На мить в очах сяйнув  гнiв  i  погас.
Володковськшi, який допомагав Розискнiй комiсi? й був присутнiй  при  всiх
допитах, осмiлився зауважити:
   - Ваша величнiсть... Не скажу - це по-укра?нськи - не знаю.
   - Брешеш...
   - Запитайте ще когось...
   - Не в нього ж запитувати,-бликнув очима на Полуботка.
   I послав перевiрити, чи правду сказав Володковський. Офiцери перевiрили
й доповiли царевi: Володковський сказав  правду:  "не  скажу"  по-?хньому,
малоросiйському, означа? "не знаю". За "турботи"  по  виясненню  iстини  з
Савича стягнули сiмдесят карбованцiв.
   Одначе не всi трималися так,  як  Жураковський,  i  навiть,  як  Савич.
Переляканi Гречаний, Левенець i Мануйлович пiдписували всi свiдчення,  якi
?м пiдсовував Рум'янцев. Фельдкур'?ри притьма мчали тi папери в  Пiтер.  Й
гадом звивався Петро Валькевич, колишнiй  слуга  гетьманський,  не  тiльки
стверджував все, чого вiд  нього  домагалися  царськi  посiпаки,  а  ще  й
прибрiхував, вигадував на всю силу  свого  хитрого,  верткого,  не  малого
розуму...  Скажений  вдачею,  лукавий,   винахiдливий,   вiн   не   тiльки
псевдосвiдчив, що  чолобитна  була  пiдроблена,  що  всiм  старшинам  були
посланi "научительнi" листи, а й нiбито на власнi  очi  бачив  у  гетьмана
листи вiд Орлика й навiть вiд Карла. Не важило, що не мiг виповiсти  змiст
тих листiв, а чи назвати бодай когось, хто тi листи доправив, царевi  було
досить цього. Запопадливiстю, шаленством Валькевич так сподобався  царевi,
що той взяв його на службу до власно? канцелярi?.
   Цар запитував Полуботка, вiд кого вiн довiдався про по?здку  Рум'янцева
на Укра?ну, але Полуботок на те вiдказав:
   - Тво? слуги, царю, в них i запитуй. Я не знаю, але коли б навiть знав,
однаково не сказав би.
   - Ще скажеш.
   - Не скажу. Вiдаю, яким способом тут  добувають  свiдчень...  Навiть  у
варварському Римi не знали таких способiв... Одначе людина,  якщо  за  нею
сто?ть правда, дужча вiд розпеченого залiза.
   - Вважа?ш, за тобою правда?
   - Свята правда й вiчний Божий закон. Понад нього нема? нiчого.
   Знову стояли один насупроти одного - грiзний, скажений цар i спокiйний,
нескорений  гетьман.  Цар  репався  вiд  непогамованого   гнiву.   Либонь,
Полуботок був першою людиною, яку не мiг зломити. I десь  у  глибинi  його
пранцюватого, гнилого ?ства спалахували iскри подиву та пошани,  але  вони
не могли розгорiтися в свiтлий вогонь. Цар шкодував, що нема? в нього  пiд
рукою жодного такого пiдпомiчника, шкодував, що  Полуботок  не  з  ним:  i
ярився гнiвом. Вiн вже знав, що живого Полуботка на волю не випустить,  бо
той не скориться i невiдомо, якi сили може зiбрати собi в помiч.
   Вдень Петро чинив  вивiд  укра?нським  старшинам,  ходив  дивитися,  як
конають на палях його пiдпомiчнi слуги, а увечерi виточував з велетенсько?
кiстки лампаду, аби повiсити ?? перед iконою Христа.  Дивовижна  несув'язь
цього свiту - найбiльшi грiшники найдужче намагаються догодити  Боговi.  З
тими сво?ми нещирими дарами мають прийти й на Страшний суд.
   Допiкав Полуботку  та  iншим  старшинам  президент  Та?мно?  канцелярi?
дрiб'язковий, у?дливий, нишковий генерал  Ушаков,  з  обличчям  вузьким  i
довгим,  схожим  на  лисяче.  Вважав  себе  великим   вивiдником,   звивав
хитромудрi петлi, розставляв сильця, намагався загнати в них  Полуботка  й
принести царевi в зубах здобич. Заходив то  з  того,  то  з  iншого  боку,
випитуючи, в якому часi до арешту була написана чорнова промеморiя, що  ??
гетьман вiдiслав на Укра?ну, та хто ?? писав. Те йому було  потрiбно,  аби
потягнути з бiдолахи жили, добитися обмови  всiх,  кого  хотiли  обмовити.
Полуботок вiдповiдав, що промеморiю писано з його слiв, а хто саме  писав,
не пам'ята?, а коли б i пам'ятав, однаково не сказав би.
   Ушаков свистiв крiзь дiрявий переднiй зуб сво? запитання, й  здавалося,
що вiн сичить.
   ...В тi страшнi днi Полуботок довiдався,  що  у  Якова  народився  син,
перший його онук (до цього все були дiвчатка), й усмiхався просвiтлено,  а
Ушаков думав, що гетьман смi?ться з нього, i аж корчився зi злоби.

   * * *

   Уже протягли вiд Укра?ни в  холодну  далечiнь  iржавi  струни  журавлi,
одквiтували сади, пташки вивели пташенята, а Розискна колегiя все ще  вела
слiдство. Проривалися з-за стiн Петропавловсько? фортецi  якiсь  чутки,  i
знову западала глуха нiмотнiсть, здавалося, все там мертве,  вже  й  нема?
нiкого та нiчого й тiльки червоно-бiлий  прапор  трiпотить  на  шпилi,  та
кожно? чверть  години  куранти  вигравали  чужоземного  канта.  Менi  день
починався з того, що я виходив на подвiр'я й дивився на той шпиль i слухав
тоненьке, немов комарине, дзижчання, вигравання курантiв. Як  я  ненавидiв
той прапор i тi куранти!
   А днi повзли, волохатi й одноманiтнi,  як  гусiнь  у  запущеному  саду.
Людська душа звика? до всього, либонь, i в мо?й душi все поросло мохом  та
глухою кропивою. Навiть злiсть, розпач,  який  охоплював  мене  напочатку,
порiс тим зелом. Бо що я мiг вдiяти, чим допомогти в'язням? Молитвою?  Але
я... не вiрив навiть у молитву. Куди вона подiлася, куди  витекла  з  мене
гаряча, сповнена вiри, надi?! Бог ? любов! Либонь, вiн  ставав  ненавистю.
До ворогiв мо?х, до цього, такого розпланованого, такого чистого мiста,  в
якому царським указом заборонялося, аби на вулицях "нiякого скаредства  та
мертвечини не валялося". Тi вулицi були рiвнi й чистi, й обiч них зеленiли
квiтники та садочки, я пiдмiтав ?х разом  з  полоненими  шведами  й  садив
молодi деревця, доглядав за ними, заробляючи на життя. Кiлька разiв наймав
човника та, вдаючи з себе рибалку, пропливав бiля заклятого острова,  один
раз навiть пристав до берега,  але  вiд  стiни  в  мiй  бiк  побiгло  дво?
солдатiв з рушницями, i я вiдплив на бистрiнь.  Я  пережив  у  Пiтерi  двi
повiнi й молив Бога, аби вiн змив водою в море  це  прокляте  мiсто.  Одна
повiнь, вже восени, була особливо  великою.  Люди  почали  тривожитись  ще
звечора, коли вода на мiрних стовпах сягнула небезпечно? бiло? риски.  Всю
нiч ревiв вiтер, бушувала буря, а на ранок канали здулися, й вода пiшла на
вулицi. Я бачив, як впав у нашому дворi паркан, як ошалiло  мчали  вулицею
конi, як якийсь чоловiк по колiна в водi  пiдвiв  пiд  вiкно  будинку,  що
навпроти нашо? корчми, коня, i як з вiкна з криком вихопилася жiнка, впала
коневi на спину, й чоловiк повiв коня уподовж вулицi. А  в  нас  у  корчмi
вода залила пiдвали, а далi здулася, трiснула пiдперта нею знизу  пiдлога,
й половий, молодий хлопець Архип, посковзнувся  i  впав  у  залитий  водою
погрiб, й ми наледве витягли його. Трохи далi за нами жив  якийсь  значний
пан, там увесь час стояла паровиця коней, запряжених у ридван, а коли вода
сягнула коням до животiв, ридван  вiд'?хав,  натомiсть  пригнали  великого
човна. Той пан чомусь не хотiв лишати домiвку й сидiв там, аж поки вода не
почала спадати. Й по вулицях, по каналах, по Невi пливло безлiч  усiлякого
колоддя, деревин, плах iз розвалених водою хат, i ми виловлювали все те  й
складали в себе на подвiр'?. Так що, хоч господар i потерпiв вiд повенi  -
залляло пiдвали та зiрвало пiдлогу, але надолужив на дармовому паливi.
   Я дивувався, як можуть жити в цьому мiстi люди: в  постiйному  страховi
повеней, кари за содiянi грiхи, в голодi та холодi. Але вони мусили  жити,
бо жили ?хнi пани, а панам наказав триматися цього мiсця цар.  Може,  царi
на те й посланi Богом, аби випробовувати нас? Царi не бачать людських слiз
i живуть за зовсiм iншими законами,  нiж  простi  смертнi,  хоч  самi  теж
смертнi й помирають так само в муках. Сливе, вони не хочуть  розумiти,  що
смертнi? Не знав того й Петро, i лютував, i розважався нечестиво за кiлька
мiсяцiв до власно? смертi.
   Найдужче менi запам'яталися блазнiвськi похорони карлика.  Спочатку  на
вулицi  появилося  тридцятеро  крихiтних  хлопчикiв  -  пiвчих,  за   ними
пiп-карлик в церковнiм уборi, за попом - маленькi сани  з  труною,  в  якi
запряжено шестеро крихiтних коней у чорних попонах.  За  саньми  -  карло,
царський фаворит з маршальським жезлом, за  ним  -  попарно  кiльканадцять
карликiв, i ще один карло з жезлом, за яким,  також  попарно,  карлицi.  З
бокiв марширували солдати з  смолоскипами  -  велетнi-гвардiйцi,  а  також
чорнi велети-гайдуки. Замикали шестя iмператор з  Меншиковим,  одягненi  в
звичайне, не жалобне убрання,  про  щось  перемовлялися,  цар  посмiхався,
Меншиков реготiвся. Либонь,  смiялися  вони  з  власно?  вигадки,  з  оцих
похорон. Так i йшли вiд  iмператорського  дому  до  прошпекту,  а  там  на
карликiв уже чекали  велетенськi  сани.  Гвардiйцi  хапали  карликiв  i  з
реготом кидали в них.
   Надвечiр цар давав жалiбний обiд, на  який  з  усього  мiста  сходилися
маленькi, не вище двох аршин, люди. Обiд  був  багатий,  довкола  саду,  в
якому вiдбувалася жалiбна учта, товпився голодний  люд  всiлякого  зросту,
вдихав запахи страв. Цар банкетував з карликами.
   У кiнцi червня вiдзначали "прославлену вiкторiю". Бiля Тро?цько? церкви
поставили намет величезний з олтарем, Петро приходив у тому одязi, в якому
був пiд  час  бою-  зеленому  каптанi  з  червоними  вiдворотами,  зелених
панчохах, старому капелюсi, з списом у  руцi.  I  банкетували  в  Лiтньому
саду, i фей?рверки пускали, до них цар мав особливу пристрасть.
   З  не  меншою  пишнiстю  перевозили  з  Володимирського  монастиря   до
Олександрiвського мощi святого Олександра Невського. Вiд гирла рiки  Iжори
до Пiтера труну везли на яхтi, i  цар  сам  кермував,  й  грали  вiйськовi
музики, стрiляли гармати, йшли  стро?м  солдати,  юрби  народу  стояли  на
набережнiй i дивилися на водяний парад. Я також стояв у товпi й думав  про
виверти долi: цей самий святий Олександр Невський не вибував  з  ханського
намету, лизав ханськi шкiрянi личаки,  зводив  наклепи  на  iнших  князiв,
сво?х сусiдiв, i з ханськими вiйськами  побивав  ?х;  скiльки  вiн  побив,
понищив естiв, литовцiв, тверцiв, рязанцiв i новгородцiв - не злiчити.  Ще
й помер у  ханському  наметi,  обiжравшись  браги.  Отакий  святий!  Увесь
слов'янський свiт гинув вiд татар: впали Ки?в, Галич, Чернiгiв,  Любеч,  i
вивищилася на татарах Москва.  Спритнi  московськi  князi  отримували  вiд
ханiв ярлики на володiння  слов'янським  свiтом  i  отримували  в  пiдмогу
татарськi ножi та стрiли. Татарське загарбництво ввiйшло в ?хню кров, вона
шугала по жилах i гнала ?х на завоювання сибiрських народiв. На  силi,  на
ненавистi замiшаний пiдмурiвок цi?? держави,  на  них  i  трима?ться.  Тут
нiколи нiчого не було з любовi. Анi дрiбки любовi! Тiльки  ненависть.  Тут
батько вмертвля? сина, жона мужа. Ще й похваля?ться цим на весь  свiт.  Як
вони всi ненавидять один одного! I яку велику, чорну силу та?ть ненависть.
Чи держава й мусить триматися на тому? Влада - це страх. Ненависть, наказ,
смерть - i потiм осанна.  Тому,  хто  наказав  убивати.  Тому,  хто  вбив,
найбiльше пустив у свiт сирiт i вдiв. Пам'ятайте про нього! Дивiться,  ось
його грiб, оббитий золотом та срiблом. Ось  церква  на  його  честь...  На
честь Олександра Невського! Невже Бог справдi впустив його  в  сади  сво??
Нi. Валаса?ться в пеклi, а оцi ось люди творять з нього святого й вiддають
почестi, неначе святому. Ще, може, й ката Петра возведуть у святi! Не може
такого бути! Вiн зробив немало для Московi?, але й понищив московитiв  без
лiку. Вiн лютий i скажений, недобрий та пихатий, хоч умi? вдавати  з  себе
простого та зичливого чоловiка. Вчинить  маленьке  благо,  i  його  лакизи
кричать  на  весь  свiт,  ставлять  "доброчинностi"  свого  пана.  Найпаче
Прокопович, лакиза понад лакиз, вiтiйству? на площах i в церквах, i  нема?
тих медоточивих слiв, якими б не помастив Iрода-царя.
   Кiлька днi тому, прошкуючи по вулицi, наштовхнувся цар  на  матроса,  у
хатi якого вчинилася радiсть - народився довгожданий син, i цар зайшов  до
хати, i подарував  породiллi  карбованця,  й  випив  коряк  браги,  одначе
примусивши спершу випити матроса та породiллю, аби упевнитися  -  в  бразi
нема?  отрути.  Й  скiльки  було   вточено   словесно?   браги   царськими
пiдбрехачами! До яких  тiльки  найславетнiших  дiянь  прирiвнювали  вчинок
царя! I знову чи не найдужче вiтiйствував наш земляк Феофан!
   Цар банкетував, веселився, а  в  темних,  похмурих  пiдземеллях  конали
безневиннi люди, i ?хнi стогони не сягали його вух. Не сягали навiть тодi,
коли вiн сам спускався в пiдземелля.  Нi,  не  мучило  його  сумлiння,  не
збирався шукати правди - не мiг примиритися з тим, що живе на  свiтi  муж,
який не зiгнувся, не впав навколiшки, не вимолю? собi того, що дано  Богом
усiм - життя.
   ...Скатований гетьман лежав на  вологих  дошках  похмурого  пiдземелля.
Догоряв останнiй великий свiтильник  укра?нсько?  свободи.  Про  що  думав
гетьман у тi хвилини? Се вiдомо тiльки Господу, а  бiльше  нiкому.  Можемо
лишень сказати напевно одне - про Укра?ну.
   Спершу цар послав до льоху лiкаря - щоби  скаламутив  душу  гетьмановi,
поманив примарою життя. А далi вiн сам i вiзьме ту душу в сво? жменi.  Вiн
умiв те робити. Немало людей обманув обiцянками.
   ...Зайшов  з  лiхтарем  солдат  з   сторожi,   за   ним   -   лiкар   з
скринькою-готувальнею. Аби справити враження, дiстав з  скриньки  нiмецьке
причандалля: шнiпер, ножицi, катедр, поставив у рядок  кiлька  пляшечок  з
лiками. Полуботок повiв  очима,  але  не  ворухнувся,  навiть  кайдани  не
брязнули.
   - Ось.... Поставимо тебе на ноги... ?хня величнiсть повелiв...  Милостi
його незмiрнi... Каже: верни до життя чернiгiвського полковника... Вiн нам
потрiбний...
   - Кому? - враз пролунав тихий голос.- Даремно клопочешся, лiкарю.  Нащо
менi життя, якщо не можу бути корисним вiтчизнi! Нехай вiн спершу  поверне
??... Але вiн не поверне.- Й замовк. Байдуже  вiдвернувся  до  стiни.  Анi
iскри зацiкавленостi у вченому ескулапi.
   Лiкар  зрозумiв,  що  Полуботок  його  лiки  вживати  не  буде.   Склав
причандалля й мовчки вийшов за дверi.
   По хвилi увiйшов цар. Знову ж таки, лише  Бог-всевидець  зна?,  про  що
вони говорили, одначе останнi слова  гетьмана  вилетiли  з  пiдземелля  на
Божий  свiт.  Бiля  напiввiдчинених  дверей  стояло  кiлька   гвардiйських
офiцерiв, аби кинутися на поклик царя,  йому  на  допомогу  (Петро  боявся
Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом  до  стiни).  Вони  й  винесли
Полуботковi слова на волю:
   - Вiрю безсумнiвно, що за безневинне страждання мо?  i  ближнiх  будемо
судитися в  спiльного  й  нелицемiрного  суддi  нашого  всемогущого  Бога.
Незабаром станемо перед ним, i Петро з Павлом справедливо розсудять нас.
   Петро з Павлом...  Дво?  найбiльших  святих.  I  вiдповiдно  -  один  з
найбiльших грiшникiв i один з найбiльших праведникiв.
   Петра тi слова струснули, наче трухлу грушу. Проте вiн  був  не  з  тих
людей, котрi вiдступають з порожнiми руками. Сховав  свiй  гнiв  i  сказав
удавано спiвчутливо:
   - Не знаю, на чи?му боцi правда, i, мабуть, вже  й  не  дiзнаю  ??.  Та
нехай. Ти чоловiк мужнiй i вже одним  тим  заслужив  прощення.  Менi  такi
слуги дуже потрiбнi. Нема? в мене ?х... Я прощу тобi твою  непокору,  твiй
непослух й випущу тебе звiдси... Й ти побачиш Неву та сонце -  зараз  воно
ся? у небi,- й побачиш свiй край, сво?х рiдних, топтатимеш трави,  скiльки
- зна? лише Бог. Ось тобi мо? царське слово. Але скажи...  Багато  про  те
балакають, багато ходить всiляких чуток... Ти - ма?тний чоловiк.  Де  тво?
золото? Де твiй скарб? Його не знайшли...  Зiзнайся  й  одразу  вийдеш  на
волю.
   Цар нахилив смолоскип, який тримав у руцi. В ту мить брязнули  кайдани,
хоч постать у кутку  навiть  не  ворухнулася.  Цар  вiдсахнувся.  Пролунав
сухий, спокiйний голос:
   - Вiн тут.
   - Де? - мимохiть вигукнув цар.
   - Тут,-  Довга  суха  рука  показала  на  серце.-  Тут  вiн,  зi  мною,
найбiльший мiй скарб - Укра?на. За не?  приймаю  муки,  за  не?  прийму  й
смерть. Сього скарбу нi ти, нi  тво?  посiпаки  нинiшнi  та  прийдешнi  не
заберуть нiколи.
   Смолоскип зашипiв - цар, сам того не помiчаючи, притулив його до стiни.
Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню  перед
себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у  стiну,  смолоскип  погас.  Цар
вибiг у дверi, за якими стояла  варта.  Навстрiч  йому  кинувся  комендант
фортецi, вони зiштовхнулися, цар вiдкинув його вiд  себе,  процiдив  крiзь
запiненi люттю губи:
   - Нема? пощади! - Й рубонув рукою повiтря.
   Гетьман Павло Полуботок загинув вiсiмнадцятого грудня 1724 року  й  був
похований в  лютий  мороз  за  Малою  Невою  при  церквi  Святого  Самсона
Страннопри?мця. Нiкого з наших на тих похоронах не було,  нiкого  туди  не
пустили, аж через два тижнi менi  вдалося  постояти  в  жалобi  бiля  його
могили пiд стiною монастиря та взяти з не? жменю землi, аби привезти ?? на
Укра?ну. За ту жменю землi, себто за те, що ченцi пустили мене в  монастир
i показали могилу, я вiддав ?м всi, якi заробив за лiто, грошi.
   Гетьман не помилився,  коли  сказав  царевi,  що  незабаром  вони  обо?
стануть перед престолом Господнiм на останнiй ралець. Цар сконав  двадцять
восьмого сiчня 1725 року. Помирав вiн тяжко, страшно, либонь, тi муки були
посланi йому у вiдплату за смерть Полуботка. Вiн репався вiд сечi  та  вiд
калу, якi не йшли з нього, й шаленiв з лютi, гамселив  лiкарiв,  котрi  не
могли нiчого зробити, й голосив,  завивав,  кричав  так,  що  жахалися  не
тiльки слуги в будинку, а й люди, якi випадково трапилися на вулицi.  Його
допiкали  кольки  й  печiя,  i  вiн  скручувався  в  клубок,  неначе  гад.
Сподiваючись  спокутувати  сво?  нелюдськi  грiхи,  наказав  випустити   з
в'язниць всiх розбiйникiв, зарiзяк, але  не  велiв  випускати  укра?нських
невiльникiв. Розбiйники пiшли з ножами чинити  свою  чорну  справу,  життя
царевi вони не доточили.

   * * *

   Зi смертю гетьмана закрився свiтлий зшиток мого  життя.  Воно  втратило
для мене сенс, свiт спорожнiв i потьмянiв.  Я  видавався  собi  горошиною,
загубленою на битому шляху. Шляхом йшли  тисячi  людей,  i  всiм  ?м  було
байдуже до мене, а горошинi байдуже до них. У свiтi  дуже  мало  любовi  i
дуже багато ненавистi. Я ще мав у серцi трохи любовi, але не знав, кому ??
вiддати. Кого любити, що любити... Мою бiдну  нещасну  землю,  але  ж  моя
любов не поряту? ??. Його любов могла  порятувати.  I  ту  любов  убито...
Вбито за любов до вiтчизни.  Славна  смерть...  Якщо  вона  взагалi  бува?
славною.
   Лишатися далi в Пiтерi менi було нiчого. Ще донедавна я чогось чекав...
Сподiвався, що вiдчиняться дверi темницi i  вийде  Вiн.  Ледь  усмiхнений,
суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподiвався з малою  надi?ю.  Люди
завжди чекають. I живуть чеканням.  Воно  -  смисл  нашого  життя.  Людина
вмира?, коли переста? чекати. Менi не було кого чекати. I  я  вернувся  на
Укра?ну.
   Пам'ятаю: останньою думкою при прощаннi з пiвнiчною столицею було:  нам
сюди дорога заказана на вiки вiкiв.  Тiльки  найостаннiший  дурень  при?де
сюди з надi?ю в серцi. Якби я мiг, написав би молитву i змусив вивчити  ??
всiх наших дiтей: нiколи, нi за якого  випадку  не  вiрте  москалевi.  Хто
повiрить,  вже  тiльки   тим   занапаща?   Укра?ну.   Москаль   перехитру?
обов'язково, й одурить, i уярмить. То його життя, його сутнiсть. Тим вiн i
дужий - пiдступнiстю та нещаднiстю. По всiх наших кордонах  мусять  стояти
залiзнi стовпи з написом: "Не вiрте москалевi".
   У Глухiв  менi  з'являтися  не  можна  було,  допинатися  вiтцiвщини  й
поготiв. Я пiшов на польську сторону, кiлька рокiв тинявся по  монастирях,
навчав дiтей по монастирських та братських школах, далi мене взяв один пан
вчити його власних дiтей, я пожив у пана два роки, а  потiм  одружився  на
вдовi, у яко? було дво? дiтей - син та дочка. З удовою  прожив  одинадцять
рокiв, поки не дiйшов зросту ?? син, мiй пасинок,  та  не  привiв  у  хату
злющу-презлющу невiстку. Кажуть, що всi дiвчата хорошi, й невiдомо, звiдки
беруться злi свекрухи, то не зовсiм правда, либонь, на цiй дiвцi вже  тодi
лежав карб злючо? свекрухи.
   Я вернувся на лiвий берег, пiшов у Мгарський монастир, але чернецтва не
прийняв, чому - то моя й  Богова  вiчна  та?мниця,  спочатку  допомагав  у
школi, а далi став монастирським пасiчником. Пасiчникую й досi.
   На  старiсть  людина  живе  споминами.  Молодими  споминами.   Ще   раз
перебанкетову? в мислях  на  банкетi  життя,  одначе  трунок  той,  неначе
розведене вино. I тiльки один спомин не перекис, не згiрк,  грi?  серце  i
кров i хвилю?, як i в тi давнi днi - спомин про  Улясю.  Нема?  ??  давно,
рiвно тридцять лiт прожила на свiтi, померла молодою  й  лишилася  молодою
для мене. Згадую все од першого до останнього дня; старий i сивий, i  досi
мрiю та марю нею, з бiло? челядi сниться менi вона одна.  I  приходить  до
мене на розмову мiй гетьман, але то вже й не спомин, то дума  всього  мого
життя. Чому не збулося, як мало збутися, й чи збудеться коли...
   Трапля?ться, шкодую за чимось. Проживаю в мислях життя  по-iншому.  Мiг
же я залишитись у Академi?, стати вченою  людиною,  може,  навiть  стовпом
науки або церкви. Мiг упросити батька, аби лишив при собi, не  одсилав  до
Полуботка. Мiг не закохатися в Уляну. Мабуть, не мiг. Та й то був би не я.
Було б не мо? життя. Отже, нарiкати на долю нема чого. Вона поставила мене
на праведну путь, навчила бачити, де добро, а де зло. Я  прожив  життя  не
марно, хоч i не звершив нiчого значного.
   Вернувшись на лiвий берег, одкопав на хуторищi напери, взятi  Iльком  у
Михайлiвцi. Вони й нинi зi мною, читати менi  стало  важко,  навiть  через
побiльшуване скло, одначе бiльшiсть iз них знаю напам'ять. Хотiв  передати
?х комусь з Полуботкових нащадкiв, тепер ось не знаю, що  з  ними  робити.
Може, доведеться  спалити.  Бо  ж  навiщо  вони  таким  нащадкам,  як  оцi
паничi... Та й паничi самi побояться тримати ?х, спалять або  покористають
супроти справи, за  яку  загинув  гетьман  Полуботок.  Нинi  таких  людцiв
розвелося - гай-гай. Отсих паничiв  нiякi  папери,  нiякi  та?мницi  життя
Павла Полуботка  не  цiкавлять,  окрiм  однi??  -  та?мницi  гетьманського
скарбу. Всi тро? гаразд знають, що гетьманська (Скоропадського)  скарбниця
i власна скарбниця Полуботка кудись зникли.
   Паничi довго ходили околясом, вивiдували, випитували в мене, що ?м було
потрiбно, й, врештi, не вивiдавши нiчого, переповiли менi казку (а чи й не
казку) про те, як ?здив тисяча сiмсот двадцятого року Полуботкiв син  Якiв
у личинi купця в  Архангельськ  двома  палубними,  запряженими  четвериком
коней, возами з двома молодими, пишно одягненими пiдпомiчниками, й найняли
вони там англiйську шхуну, носили на не? на тичинах,  на  мiцних  ремiнних
петля, важкi барила, й та шхуна вночi пiд усiма вiтрилами вийшла в море, й
перепливла його, й допливла до Лондона та пристала  до  берега.  Шкiпер  i
один пiдпомiчник зiйшли на берег i незабаром вернулися з двома каретами. В
однiй Якiв та шкiпер по?хали в Ост-Iндську компанiю, найбагатiшу в  свiтi,
й там Якiв уклав договiр про те,  що  за  дорученням  батька  вiн  вносить
двiстi тисяч золотих карбованцiв з розрахунку приросту  чотири  карбованцi
на сто. Тi грошi мiг узяти Павло Полуботок або його найближчi  спадко?мцi.
В угодi також було обумовлено, що  грошi  не  пiдлягають  "конфiскацi?  за
давнiстю". Якiв та шкiпер вернулися на шхуну й перевезли грошi. З шкiпером
вони щедро розплатилися та порадили тримати язика на припонi.
   Але хто може втримати в собi таку та?мницю!
   Паничi при менi рахували прирiст у чотири карбованцi на сотню -  бiльше
як за п'ятдесят рокiв - i нарахували велику суму.  Вони  допитувалися,  що
менi вiдомо про Якова i ту його мандрiвку до Архангельська. Я вiдказав, що
все, що вони розповiли, схоже на байку, адже про якi гарячi конi та пишний
одяг могло йтися тодi, коли подорож до Пiтера була подiбна до  подорожi  в
пекло й прирiвнювалася до вiйни. Це тепер паничi гасають на перекладних  -
за тиждень вiд Глухова до Москви. Тодi конi в дорозi не мiняли, i путь  та
була неймовiрно важкою. Я промiряв  ??  тричi.  Анi  мостiв,  анi  бродiв,
хвороби та болячки, й стужа та  спека,  й  розбiйники  по  лiсах.  Хiба  б
довезли тро? хлопцiв такий скарбi Та й не було, не могло бути в полковника
Полуботка на той час таких грошей. I навiщо б  вiн  ?х  вiдправляв  аж  до
Англi?? Тодi ще вiн сам сподiвався стати гетьманом.
   Паничi похнюпилися, а  я  сказав,  що  скарбом,  i  значним,  Полуботок
заволодiв пiзнiше, вже будучи гетьманом, i що  скарб  той  кудись  справдi
подiвся,  його  не  знайшли  царськi  конфiсканти  й  не  здобули  тодiшнi
спадко?мцi - Полуботковi сини. Шкода, що ?х вже  нема?  в  живих.  Либонь,
вони знали та?мницю скарбу. Менi достеменно невiдомо,  аби  хтось  iз  них
?здив за гряницю. Вже по тому, як цар ув'язнив Полуботка, ув'язнив  вiн  i
його синiв. Одначе перед арештом Якiв кудись зникав надовго. Й ходила така
чутка, що ?здив вiн чи то до Англi?, чи то до Бельгi? й  поклав  у  якийсь
тамтешнiй банк чималi грошi, але тi грошi  можна  взяти  лише  тодi,  коли
Укра?на буде вiльною й матиме спосiб розпорядитися тим скарбом  на  власну
користь.
   Це, останн?, я чув вiд людей. I дуже багато думав про волю  та  неволю,
про долю неньки нашо?, за яку поклав голову гетьман,  менi  хотiлося,  аби
хоч по краплi того бажання, тi?? жаги,  нехай  у  далеких  мислях,  мрiях,
зайнялося в грудях паничiв. Якщо така iскра горiтиме, вона перейде в дiти,
у внуки, й пролетить через вiки, й спалахне зiркою  на  земному  небозводi
серед iнших зiрок. То i ? найбiльший, справжнiй скарб гетьмана  Полуботка,
який вiн заповiв усiм нам. Понад той скарб - Укра?ну - бiльшого нема?.