Юрiй Мушкетик. Яса ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ РОЗДIЛ ПЕРШИЙ Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то ?х побрали велети з Громово? печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валя?ться багато таких каменiв. I тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi - бур'ян - не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка. У татарський бiк могила спадала полого, в козачий - круто, стрiмко, а наокруж - степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем - доскачеш па край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, - невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в приладi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари - Малою Ка?р. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять - де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак перестрибував не розбiгаючись, - й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенськип гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньо? пори. Били й били довгими рогами, й майже всi - в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття. Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за ?диною уцiлiлою брилою гранiту. А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? ?хав i загинув... Чи помер? Грав конем у степу... Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блука? поза ра?м, зазира? через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них ? сво? пекло i свiй рай? Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю! Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого бога сво? небо, а в турецького, поганського, сво?. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi-окiя-нi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижиро-вував у хвилях, наш бог i каже йому: "От ти хваста?ш, що гарно пiрна?ш, а дна не дiстанеш". - "Дiстану", - каже той. "Не дiстанеш", - наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог - i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип - ряси нема?. "Де ряса?" - кричить на все море. "Не знаю", - одвiча? наш, а сам регочеться. З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи ?хнi. Мабуть, оця кумова розповiдь - суспiль вигадка, хоч i в нiй ? щось од правди, iстинно-бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать. "Прости, господи, що согрiшив", - щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили. Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею. Сонце, щойно викотившись iз божо? кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по-весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодно? ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В ?хньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжа? по ньому бог, пильну? порядку. В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт. Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у сво?й святобливостi не сягав за межi, де почина?ться власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, бог не вельми дослухався до його молитов: позаминуло? осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, - то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато ?х шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих же кущах чи шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi ма? бути лад, за яким хтось нагляда?. Бог пильну? свого. Сироватка - свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, сво? мiрки, свiй закон. I того закону, вiчного, правiчного, що невiдь-яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл-боривiтер у небi, i змi? жовтобрюхи за могилою. I жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по сво?му кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звича?в, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його - i все зруйну?ться, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати ?? людям заказано. Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по божiм обiйстю: ще шелехне з-за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай кра?м ока зазирнути в господнiй дiм, - либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, - бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, сто?ть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою i шаблею, не ?сть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверня? бiлого свiту поганими словами i оковиту п'? лише на свята та, як трапля?ться, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, бува? на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi яко?сь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго! I знову крiпко задумався козак. i справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. I Сироватка на ту мить забув, що вiн - очi Слiпо?. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi тро? козакiв. Отак - щезли, немов i не було ?х. I забув про засторогу козакiв з Тавинсько? залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи - безкорм'я для коней i важкi переправи через рiки стояли ?м на завадi. Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося, над могилою ширя? важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп'явся на руках i виглянув з-за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже пiдмальований зеленим i червоним степ на обрi? мовби ворушився, мовби напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила. А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам'янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага. В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця ?хня передова залога мчала просто сюди. Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. I одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив ?х покарати його. Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, сво? життя, свою честь. I не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi. Не пам'ятав, як сталося, - жива душа хотiла жити, - що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпо?, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур'ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку. Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м'яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала. I враз Сироватка пригадав: це - лисяча нора. Стара-старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити. Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса-перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав ??, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широко? костi й схуд за зиму, як байбак. I все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину; застiбки на нiй обiрвалися й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiваршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу ге?ну. А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пха? голову в кущ, а сама - на виднотi. Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озива?ться хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп'явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось-ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам'ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно-дрiбно, немов ?? струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у ?? чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що ко?лося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив ?? зi свого дозорського ока й за те ма? каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо', вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу... Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був ?? полоном, ?? часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, - так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима - нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, на сподi, спогадувати нечистого... Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрiж, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи ?х на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячкове стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стопкував усе на купу. Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi спохопився, помацав - кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його. Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок виварено? в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув ?? у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився вдалечiнь. Татари ледве бовванiли на обрi?. Здавалося, то комашиться мурашня. Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув ?? поверх соломи. Й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiло? соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу. А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, ?? не добачиш i за два кроки, але вiн, однак, не залишився в нiй. Тiльки схопив iз сплетено? з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схов'ана мiж купиння липова довбаночка. Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови, знав, що звершив усе, а виглядати - небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. I через те вже не бачив, що чинилося довкола. Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум'яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддик-солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай-чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi руча?в, й потекли вони назад, у кримську сторону. Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося - просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав - починали перемовлятися знову. "Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали", - вилаявся спересердя, але полохати не наважився. А небо стояло син?, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, - то для татар певна ознака, - але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами. Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка - ганяла од болiтця, - шугала вниз одна, сiпалася за нею й друга, - також зникли, а далi - холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi. А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли - ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я, якого там була гибiль, а на?вшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго - мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли - потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi. Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, - конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне "пугу, пугу!" та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацi?, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi. Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем. Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли. - Погинув Мокiй, - мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. - Мабуть, вхопили, коли тiкали назад. - Достойний був козак, - обiзвався Гришко, осавул Тавинсько? залоги. - Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi. - Поклав свого живота за товариство. Востанн? прислужився йому, - казав далi перший козак. - Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирно?, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади сво?... Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв... - I як вiн ?м дався на влови, - прогудiв Кайдан, козак велетенсько? статури, круглолиций, грiзний з вигляду. - Пронозливий же та хитрющий. Може, зата?вся де? Вiн такий, заши?ться - з собаками не знайдеш. "Бий тебе сила божа, який вреднючий", - вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще яко? бридоти, вiдгукнувся: - Осьдечки я! - I пiдвiвся, але монявся ще довгенько, розминав затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках i навiть у п'ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинсько? застави. ?х було чоловiк тридцять-сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь. - Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором ?х понесло. - Натер перцю, - реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору - по-ляськи - вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу. Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку - смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос: - Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака. Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч-на-вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з-пiд колись дорого?, а тепер вилiзло?, замицькано? смушево? шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру. У тих очах - i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись. Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi - глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий, пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдмiтив, що ?х побiльшало. Отаман старiв. На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд яко? на чоло падала тiнь. В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав - то оманливе враження. Помислом i поведенцi?ю отаман гострий, весь сiк гнузда? гаряче герце й не загнузда?. Од усi?? його постатi вiяло силою, мiццю, ?х не опили роки й утома далеко? мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка - на десять менше. Однi?ю рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на другу накручував шабельтас недорого?, але тягнуто? з добро? крицi шаблi. Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагренево? шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав - ох! - i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по ?? крутому жолобку пробiг непри?мний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька. - Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, - наказав Сiрко козакам пiд'?зно? команди, - а Мокiй покаже менi свiй бурдюг. Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами - степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя. - Ну, де ж твоя куга? - запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким, карякуватим в'язом. - Осьо, - вдоволено проказав Сироватка. - Де? - подивував отаман. - Та осьо ж. - Козак розгорнув вiття в'язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопано? в схилi поросло? нехворощею балки i обкладено? дерном. - Умi?ш ховатися, - мовив, i не знати - осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. - А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг? - Не спав я, батьку, - не схиляючи голови, мовив Сироватка. - Думав. - Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину? В голосi отамана - роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг. - Про бога, - вiдказав. Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус. - А не брешеш? Сироватка праведно звiв очi д'горi. - Вiн же чу?! Бог од того нахабства трохи не впав з неба. Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак лл? кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспоко?вся, бо то був не бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. I плюнув не бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся i повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись - а таки кортiло - запитати отамана, чого при?хав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана -що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи... Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею - в помiч козакам сiчово? сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина.. Одначе все оббулося. То й отаман пересердиться "Бiда бiду перебуде", - сказав сам собi. Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однi?? камiнно? брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що сто?ть на вершечку камiнно? баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiставав i Сироватки мовби й не помiчав. Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi - червонi й жовтi вогники-тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато-багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував на сво? рiзкi слова й обмiзковував, як ?х завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто кона? тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них - за пiвдня конем доскакати. На безкорм'?, в спеку й холод. Влiтку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змi?, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi... Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це тяжче за схиму. Позаминуло? весни вернувся козак з далекого дозору - його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi про?хати. Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за чергово? оказi? знову подався у степ. То що ж трима? його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людсько? оселi ненависть? А чи привела велика любов до сво?? землi, до рiдно? неньки-вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужо? бiди, чужо? кровi, чужих слiз. А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в колисцi першо? митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухка? губенятами, випручу? повнi рученята, посмiха?ться зачудовано й тихо. Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлi? при долинi козельцi й веронiка, а по балках - ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спада? згори жайворова пiсня. Благословенний степ! Благословенне життя! Проклятий степ! Прокляте життя! Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизу? до кiсток. I голод - хоч шаблю гризи. Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його на?док. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо - воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв. Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку ? нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi сто?ть дзвiн, зда?ться, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй Укра?нi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умива?ться не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазу?ться вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, ??, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган. Нi, не про степ, а про козака думав отаман. Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчино? люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'?, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку. - Втомився, Мокiю? - запитав тихо. - Лишимо тобi замiну По?деш з нами. Одiспишся в споко?. Поп'?ш з братчиками варенухи Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем право? руки якось кумедно, сторчма, дотоптав ?? тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге. - Нi, отамане, - одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до зими. А тодi при?ду. - Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющу?ться, то розплющу?ться червоне око на кiнчику трута - давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. - Лаврiпа кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв? За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не при?хав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив ?? й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась. - Справний козак, - мовив. - Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпира?. Кров гра?. А може, й сам не зна?, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холу?в у нас i так багато. - Сливе, - одказав Сироватка. - Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником. Тепер обо? думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не зна?, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiда? того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий. Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив во?нно? науки - щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдно? Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми. Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини - Петро й Роман - погинули за Укра?ну. Петро наклав головою за рiчкою Тором поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у сво?? матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман налива? три чарки. Одну випива? сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I, може, через те такий дужий в отамана удар - не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi - не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi. Лаврiн для Сiрка - й смутне нагадування, й розрада воднораз. I для Сироватки - також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од тако? розради йомутеж не повеселiшало. Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть. Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнак ше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцi?? самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi - замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, - i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак - його кров - житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть ?? в спадок сво?м дiтям. Оскiльки Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти його, Мокi?вi, а не Сiрковi. Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка. А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрада?ться ревнивою мислiю до нього, кошового, ста? з ним на однiй кладцi на переваги-ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по-iншому, але нинi обо? думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по-сво?му, поспiшив перевести розмову на iнше. - Рано цього року зламали гарби татари. Ще не зламали, - замислено вiдказав Сiрко. - Це були акин-джi[1] з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварю?ться соломаха. Либонь, з Адрiанополя ?? солять. Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався... - мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Ка?р. Якщо становисько там... Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого. Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори укра?нського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх-давен, i казати далi не було чого. Обо? знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла. Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак. На могилу зiйшов довгоши?й молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з-пiд не? виглядали великi, по-дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, при?хав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiта? воля i де вита? вiдвага, нехай уми? душу в чистих степових вiтрах. Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали ?х i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно - чи вони постуляли пелюстки, чи накрили ?х типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сиво? бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця ?хня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi яко?сь саванно? урочистостi. Од не? вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру. Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрi? в небi вихрило гайвороння. - Вовки або рисi загризли оленя, - сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в протилежний бiк. - Туди дивися. - Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: - Святе це мiсце. - чати. Найсвятiше на всiй Укра?нi. Стiй, хлопче! Нехай налл?ться вiдвага в твою душу! - А в мене ?? доста, - безпечно вiдповiв козак. РОЗДIЛ ДРУГИЙ Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий - холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь-ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв. Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдляку? не тiльки мiсячне сяйво - вiд нього захища? парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля мало? тюрми. Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапля?ться повсякчас: спаленi? од одного слова, од крихiтно? думки, i вже йому нема? стриму. Через це його бояться, цим подоба?ться сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по-венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на ши?. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось? Султан тiльки тепер зауважив, що мiря? опочивальню навкiс од вiкна до стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Iскандера Дворогого[2]. Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила ?? тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiда? нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не зна? достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Iбрагiма, навербувати новi полки во?нiв пашi й суб-пашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести ?х у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир - тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власно?, вiзирово?, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби до часу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай пану? у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю. Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося сво?ю мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрi? та Венецi?, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсила? йому данину - двадцять двi тисячi злотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася ?вропа, гарячкове ку? мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумi?, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути ?? iз просторiв свiту. У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря. Лишилося здолати одну перепону - промчати прудконогими кiньми Козацьке Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв - козакiв. Вiн не хоче зважати па застороги Кепрюлю: вiзир умi? збирати золото й не вмi? завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Iвана Сiрка з ланцюгом на ши?. В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус-шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю. Бр-р-р. Султана злихоманило. Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто - невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали ?хнi таблицi. У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiта?, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцю? пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит! Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус злива?ться з Тунi?ю i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних. Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не ма? права наближати будь-кого до свого серця. У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшо? i найбагатшо? мечетi в свiтi. Селiм - ?диний, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завою? свiт. По-грецьки мiсто назива?ться Адрiанополь. Султановi подоба?ться ця назва, у нiй вловлю? якийсь пота?мний смисл: адже колись Грецiя - це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так. Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим. "Який непотрiб оцi кулi", - подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже ?х почепили ще за Селiма? А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той кона?, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi сво?ю уявою, розпалював ??. Це вола? з мiнарета божевiльний муедзин, склика? серед ночi на молитву правовiрних. I нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан[3]. "Зв'язати чи посадити його в кам'яницю, але тому опиратиметься муфтi[4]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу аллаху". Султан почував, що вже не засне. Невiдь-чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини. Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купу? душi, залiзо охороня? життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куня? сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороня? султанове життя й коли прода? його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не бо?ться. Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий - йому щойно виповнилося тридцять, однак почува? в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього наплива? хвилями. Султан то жада? дiяння, боротьби - й тодi вiзири, пашi, аги, за?ми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почува? у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Iз Золото? Галере? сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця - капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетено? плющем мармурово? колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше. "Отак вони охороняють!" Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть. Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в не? було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував ?? жаскiсть, його аж морозило од не?. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком. Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть. Широко розтуленим ротом султан ковтав п'янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що ?? можна було нацiдити в келих. Тиша - над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлю? сад чоловiчо? половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь - жiнок i наложниць - гойдають у снi сво?ми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно. . Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi - вiд балакунiв-недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони - бостанджiбашi та капуджiбашi... Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить ?х. Смiх, що булькав султановi в горлi, був ?дкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже ?м нiчого, нехай мудрують, як повiдомити сво?му повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине ?х у ще бiльший страх. Так ма? бути. Свiтом ма? правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попередн?, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар - ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у сво?х вiршах надiлили його лев'ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди-годи ви?жджав за межi палацу, а коли i'i ви?жджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. I все ж так i не мiг перерубати чорно? ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного звитяжного вчинку Iскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь-звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Iскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож ?диною втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв. Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею. "Цього лiта гяури-козаки мусять бути знищенi, - одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. - Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу". Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам'ятi правовiрних сво? iм'я й упевнитися в собi як мужевi i во?новi. Вiн боявся цього походу й жадав його. * * * Король польський Михайло Корибут-Вишневецький, син вiдступника од православ'я I?ремi? Вишневецького, помирав. Вiн не знав, що помира?. Що повний мiсяць, який нахромився на гострий готичний шпиль за Чорною Кам'яницею, бачить востанн?, й чашка кави, яку щойно випив, - остання. В не? було всипано отруту. Зараз вiн думав, що його лихоманить од застуди. Король ?хав у Хотин до вiйська, зупинився у Львовi, а що заснути не мiг, наказав серед ночi принести каву з ромом. Його житт?ве коло завершилося на тридцять третьому роцi. Шляхта бiльше не вiрила в його освiчене глупство. В усi тi реляцi?, комiсi?, договори, якими сподiвався повернути собi Укра?ну. А з нею власнi п'ятдесят шiсть мiст, тридцять дев'ять тисяч шiстсот десять посполитих у них. Щлях-та нiколи не змириться зi втратою земель на лiвому березi Днiпра. I вiн розумi? це: його власне серце не хоче з тим змиритися. То його землi, його посполитi. А глибинами думки осяга?, що та непримиреннiсть, та запеклiсть може стати для Польщi фатальною. Тi землi неначе сакви на плечах людини, яка повисла над прiрвою. Брийонуги ножем - та й вилiзти нагору! А тiльки ж у саквах половина всього статку. Робив спроби донести цю думку до буйних i гордих голiв. Гордi голови одверталися од нього. Шляхта знову покладала надi? на шаблю, на мiцну руку i полководницький хист гетьмана Собеського. Михайлу вiдомо те. Але ?хнi сподiвання викликають у нього гiркий посмiх. Як вони можуть повернути землi на правому березi Днiпра, не кажучи вже про лiвий, коли самi платять данину турецькому султановi! ?м нi за що найняти ландскнехтiв, нiчим платити власному вiйську. "А чи не краще: раз вiддати ту данину козакам, щоб позбутися ?? назавше", - раптом думка шпорта? втомлений мозок короля. Вона приходить зненацька, i вiн аж пiдводиться з фотеля. Почува? тяжкiсть у тiлi, якийсь мло?стий холодок пiд серцем, але не зважа? на те, гарячкове розкручу? думку далi. - Нехай куплять зброю i провiант. Спорудять чайки... Проголосять гетьманом Сiрка. Тiльки козаки можуть зупинити занесений над ?вропою ятаган. А тодi знову зiштовхне лобами Дорошенка, Самойловича, Ханенка, Сiрка чи ще там кого". Вiд тi?? думки королю нiби аж попустило пiд серцем. Стiльки мучився, стiльки стру?в мозку в безсоннi, а рятунок отак близько й такий несподiвано простий. Звичайно, ця думка прийшла не зненацька, вона ходила довкруж, як старець на морозi довкола хати, проте вiн не зважувався ?? впускати. I ось - впустив. Негайно ж спорядити цю мисль у путь, нехай летить на далеку, забродну й немилу королевому серцю Сiч. До людини, яка багато чим зобов'язана йому й через те мусить бути до його листа особливо зичлива. Корибут-Вишневецький наказав покликати писаря. I коли той, приховуючи невдоволення, запозiханий, щосили витрiщаючи очi, аби прогнати дрiмогу, вмочив у каламар перо, король почав диктувати, спершись на лутку вiкна: "Вельможний, щиро коханий нами отамане кошовий славного лицарства запорозького сiчового Iване Дмитровичу Сiрку..." I враз схитнувся, вхопився обома руками за мiсячний промiнь - сповз, тримаючись стiни, униз. Мiсяць одiрвався од шпиля, колесом покотився по Замковiй горi. * * * Мiсяць плив помiж рваним кущiв'ям хмар, як лис рiденьким пiдлiском. То пiрнав за бiлi кучугури, то виринав знову, здавалося, вiн скрада?ться до величезного чорного замку, що стримить на кручi над Сеймом. У крайньому горiшньому вiкнi замку горiв одинокий вогник. Рiвно цiдив у пiтьму червонясте свiтло; здавалося, його просто забули погасити. Та враз вiн стрiпнув крилом i вирушив у мандри - крайн? вiкно провалилося в нiч, натомiсть по черзi засвiчувались сусiднi й теж заплющувались - аж поки зник зовсiм. Гетьман Iван Самойлович зайшов до скарбiвницi й зачинив за собою дверi. Вiн не знав, чого йде туди. Хоч давно впевнив себе, буцiм у цiй залi вiдпочива? душею. Для гетьмана все, що зiбране отут, бiльше, нiж просто скарб. Воно мовби втаювало якусь силу, означало якусь тривкiсть, владу над свiтом, над людьми i навiть... над самим собою. Воно мовби продовжувало його виднокола кудись далi, хоча куди - невiдомо. Тiльки тут, в оцiй скарбiвницi, вiн i вiдчував по-справжньому свою силу i мiць. I знову не лише через те, що оцього всього не ма? нiхто в кра?, а тому, що iз цим багатством владарював над свiтом i сягав кудись далеко-далеко. Звичайно, вiн не був слiпцем i розумiв: усе це - теж прах, ляже вiн на смертному одрi, воно не поряту?, за нього не купиш i митi життя, всипанi самоцвiтами шаблi лишаться по ньому, i ?х з'?сть iржа, кунтушi зотлiють. Але ж зотлiють не скоро. I потiм - якась частка, незрима частка його самого перейде в цих скарбах дiтям, онукам. Частка батьково?, дiдово? сили, влади, мудростi... Кожна рiч, навiть найдрiбнiша, мала в цiй залi сво? мiсце, свiй куточок. Вiн то збирав думкою все - й тодi, здавалося, прилучався до чогось та?мничого, що ма? безмiрну силу, - то знову мляво розвiшував по стiнах, розкладав по скриньках i лавах. Розвiшував шаблi - в золотi, бiрюзi, дiамантах, ?х би вистачило на комонний полк, викладав рядками пiстолi, сiдла, срiбло, люльки, соболi - все, що зiбрав протягом життя - купляв, вимiнював, для того, власне, жив. Коли несподiвано впала до рук гетьманська булава, добро попливло плавом. Булава притягувала коштовностi, як магнiт цвяхи. "До гетьмана без сукна не йди". Цi слова виловили його пота?мнi служники й принесли як доказ чи??сь крамоли. Але вiн не наказав карати за них. Вiн знав, що знищити слова важче, нiж оцi ось коштовностi. Та й для чого забороняти тi слова, коли з них народяться новi коштовностi. Самойлович узяв з полицi важку чару, повернув карбуванням до свiтла. Хоч той напис знав i так, не читаючи: "Не збирайте собi скарбiв на землi, де мiль i ржа ?сть i де злодi? пiдкопуються i крадуть". Вiн би, може, й повiрив цим словам, коли б вони були викарбуванi не на золотi. Мабуть, золотар був або великий фарисей, або великий дотепник. I все ж незбагненна та?мнича сила щоразу вела його до цi?? чари, змушувала серце пойматись острахом i читати зi святого письма далi: "Збирайте собi скарби на небi, де нi мiль, нi ржа не ?сть i де злодi? не пiдкопуються й не крадуть. Бо де скарб ваш, там буде й серце ваше". Нi, вiн не опирався божим словам, од само? думки про таке холод обвiвав душу, - але ж чому майстер вирiзьбив ?х на золотi? I що хотiв сказати: там, на небi, i вiн, i гетьман, для якого рiзьбив чару, матимуть однаково? Майстер помер торiк, вiн уже на небi. Й, може, п'? з ще коштовнiшо? чари? То хiба тут, на землi, вiн, гетьман, не мусив мати чари лiпшо?, нiж простий золотар? Вiн i далi опирався злому замiру майстра. Для чого злодiям красти, коли матимуть однаково з ним? Й не ?сть iржа золота, вона ?сть залiзо, а залiзо - то бiднiсть. Мабуть, це таки були трохи грiшнi думки, але гетьман любив ширмувати словами сам iз собою. Це - не до кiнця страшно, в небезпечний момент завжди можна вкласти шаблю до пiхов. Можна щиро помолитися й заспоко?ти душу. Проте в життi гетьман такого ширмування не любив. Волiв стояти певно. Не любив слiпого ризику, не виваженого до кiнця рiшенця, не убезпечено? з усiх бокiв справи. Мабуть, тому i досягнув найвищо? влади та великого статку. За такi скарби можна купити будь-чию прихильнiсть та ласку. З iншого боку - зичливiсть часто приходить укупi з новими скарбами. Ось цей золотий корабель з людськими парсунами, вiтрилами, щоглами й гарматами - останнiй безгрошовий набуток. Легкий, грацiйний - справжнiй мистецький шедевр. Золото, срiбло, слонова кiстка... Подарунок боярина, князя Ромодановського. Гетьман на мить задумався. Корабель приплив до нього в скрутний час. Мовби провiщав сво?му новому господарю небезпечну плавбу. Тож треба бути обачним - плисти повiльно й обережно, i тiльки по тихих водах. Нехай дурнi рвуться через пороги. Самойлович прочинив рiзьбленi дверцята шафки, дiстав звiдти зелену полив'яну карафу й налив з не? у чару з карбуванням червоного сурозького вина. Одпив кiлька ковткiв. Вино було густе й терпке, золото холодило вуста. Гетьман - не п'яниця, але любить випити на самотi. Любить усамiтнитися й помiркувати або й просто посидiти, приплющивши очi, зiгрiваючи кволою думкою власне серце. Не любить людського тлуму, галасу, гучних музик, взагалi не любить юрмиськ i крутежу. Його вважають похмурою людиною. Мабуть, так воно i ?, одначе вiн умi?, коли потрiбно, й здмухнути з власного чола ту похмурiсть та приохотити iнших до веселощiв. Якби не вмiв, то не стояв би у цiй залi. Й не пив би терпкого червоного вина. П'ючи його, в такий спосiб заперечу? мудрiсть, написану золотарем на чарi. Нiби змага?ться з ним i з усiма тими - тисячами, а може, й мiльйонами, якi застерiгали iнших, бо самi не могли того доп'ясти. Що ж, у цю мить душа його - тут, одначе ?? вистача? i на цiле гетьманство. А покличе Всевишнiй до себе - складе йому звiт за всi дiяння, нiколи й нiчого не приховував од нього i все, що робить, - з думою про нього. Нацiдив ще трохи вина й сховав карафку. З чарою в руках ступив ще кiлька крокiв. На полицi, вишикуванi рядками, стояли дзигарi. Всi - химернi та мудрацiйнi. Попереду - найкоштовнiшi, подарованi великими державцями. Дзигар з вовком, у вовка в зубах вiвця, турок стрiля? у вовка стiльки разiв, скiльки зараз годин, - дарунок султана; куля з ланцюгом, що руха?ться, коли молот вибива? об не? години, - дарунок польського короля; сторожова вежа, на якiй щогодини з'явля?ться новий стрiлець, - московського царя. Гетьман тупо дивився на дзигарi, i коли зненацька на вежi поруч тих трьох, що вже стояли, появився четвертий стрiлець, - сахнувся, трохи не випустив п'ятисвiчника. I аж скреготнув зубами. Вчора сам завiв це мертве залiзо, а сьогоднi вже й забувся. А ще стрiлець нагадав йому про недописаного листа до московського царя. Непроста рiч писати листи царевi. Можна не доступити, можна переступити. Либонь, той лист з'?в i його сон. Два писарi прiли над аркушами, а лист так i лишився незакiнчений. Вiн сам стомився вiд писання й вiд тяжких думок. Сьогоднi його найбiльший неспокiй - Сiрко. Чоловiк свавiльний, непримиренний, годi й думати про те, щоб схилити його на свiй бiк, вiн чита? тво? думки й забiга? наперед тво?м замiрам. А отже, гетьман не зна?, як упевнити царя, що Сiрка треба знову вiдправити туди, звiдки привозять соболинi хутра. Що вiн небезпечний царевi так само, як i йому, гетьману. "... враг той давнiй Сiрко о сирнiй недiлi присилав до нас писаря вiйськового з товаришами, - подумки перечитував листа, - вимагав вiд нас нiбито запасiв, ордою стращав, а насправдi вивiдував, де вiйська стоять i яка ?хня поведенцiя. А писар сам сказав по сво?й совiстi, що той-таки Сiрко Москвi служити не збира?ться". Гетьман подумав, що Сiрко й справдi давнiй його ворог. Надто круто сходились i розходились у життi ?хнi дороги. Аж поки не схрестилися тут, у Батуринi, мов двi шаблi. Самойлович пам'ятав, як iшов вiн з образом спасителя до аналоя, бiля якого лежала гетьманська булава, - скiнчилося гетьманство Многогрiшного, - а чорнi горлянки ревiли, аж темрiло в очах: "Сiрка! Волi?мо Сiрка гетьманом!" Ще Самойлович пам'ятав, як тремтiла лiвиця переяславського полковника Дмитрашка (права була порубана, поко?лася на перев'язi), коли пiдтримував його. I як зiмкнувся козачий стрiй, як вони з Дмитрашком повернули назад. А потiм утiкали в Козачу Долину. Сiчовi харцизяки вимагали скликати чорну раду, на яку запросити запорожцiв i всiх городових козакiв. Либонь, ще не вивiявся ?м з пам'ятi запах старшинсько? кровi, пролито? на Чорнiй радi в Нiжинi. Але зась. То була остання свавiльна, самовiльна рада. Старшина стала на тому: на новi вибори простих козакiв не пускати, а обрати гетьмана "тихими голосами". Боярин Ромодановський тихо та мирно справив вибори. Порядку пильнували стрiльцi стольника Григорiя Не?лова, простих козакiв туди не пустили. З Чернiгова привезли архi?пископа Лазара Барановича, i тi ж Дмитрашко та ки?вський полковник Солонина поставили Самойловича на стiл. Й саме тодi, коли гетьмана покривали бунчуком, на майдан з-за низенько? церквицi в'?хав запряжений парокiнь вiз. На ньому лежав зв'язаний Сiрко. Полковник Жученко, який за велiнням Самойловича та старшини заманив його в хитро сплетене самим же Самойловичем сильце, з нерозумно? голови приволiк кошового просто сюди. Либонь, то була чиста випадковiсть, що вiз вкотився на майдан саме тодi, коли бунчук опустився на непокриту Самойловичеву голову, а може, Жученко хотiв догодити майбутньому гетьману, пiдкреслити важливiсть моменту, одкарбувати вознесiння одного й падiння другого, кидав йому пiд ноги в найурочисту мить найбiльшого суперника - чатував десь поблизу й рушив пiд звуки литаврiв. Не на кожного дурня знайдеш раду! Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генерально? старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз про?хав попiд прихиленим униз бунчуком мiж анало?м i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди ?хнi схрестилися. На гетьмана невiдпорне цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почу? сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною: "Клянуся богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу". Самойлович i зараз пам'ятав той погляд i тi слова. Коли вiз про?хав, вiн подумав, що ота пилюка з-пiд копит i колiс притрушу? його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там... - за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, - в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам'янцем-Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, ?диною панаце?ю од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварю? на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чи??сь нерозумно? намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити ?х. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: "А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти". Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою збро?ю. Його можна взятi? тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипа? злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищу? його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянi?, а слава не iржавi?. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть? Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум'яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупаво?. I враз тiнь схитнулася - гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив ??. А може, справдi вперше побачив ?? у великiй су?тнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скориста?ться? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним сво?ми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай-гай, колись будь-яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно. "Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Iнакше - навiщо все це...") Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше - Сiрковi. "Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю". Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап'янцi. Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспоко?ння, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збира? рiч до речi iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залиша? все, i виявля?ться, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi! Зненацька йому тупо б'? в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, - прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть - вiчна зверхнiсть живого над мертвим. Нi, нi, затопту?, забива? ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно мо?, всi пiд мо?ми чобiтьми. I вiн теж. Думка про Сiрка не да? гетьмановi спочинку. Нинiшнiй кошовий Сiчi вар'ю? проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовля? козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Орди-ну? суплiки i йому, в яких заклика? "вчинити так, як за Хмеля було". Не доведи боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться. Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi сво?? путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко при?хав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдно? розмови, й опинився в колодках. Ма? гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле ?х одне за одним, вказу? на всi злi учинки кошового, проте розв'язати собi руки не може. У цю мить гетьмановi сплива? на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно. "Симеон... Царевич Симеон..." Гарячий, змi?стий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступа? до ополонки, прорубано? власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що... Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi поко? i впав на стiлець. Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперi, лишаючи позаду широкi чорно-коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть ?х i змайструють рiвний високий палiсад, з-за якого Сiрковi вже не вибратися зроду-вiку. Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопак криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зача?лися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього? "Я сам грiшний", - подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярi?. Кiлька ?х завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро. * * * Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiло? стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону божо? матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почеплено? на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь-ледь стрiпнувши вiями Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од не? невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном I снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi дво? козакiв - один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку Молодий - то Лаврiн, а лiтнiй - хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи сво?? справи. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ Отаман гуляв.. Гуляв, як останнiй нетяга. Хiба що ширшим колом ходили в шинку козаки, густiше подзвонювали срiбнi талери та мiднi чехи й корчмар подавав чистiшу горiлку. Отаман не валявся пiд лавою, не пропивав чину, але гуляв бучно. Ходуном ходив просторий шинок над водою - в круглi, наче гарматнi жерла, шибки було видно Чортомлицьке Днiприще з сухими й жовтими, як бронза, торiшнiми очеретами по той бiк, сумовитими вербами, що спадали забрунькованим вiттям у високу весняну воду, й карякуватими, ще сонними дубами. Ходуном ходили широкi грубi липовi лави, й дубовi столи, й шинквас з шинкарем та двома челядниками. Гуляли червоиохвостi пiвнi на куманцях та горнятах, гуляла пiч i всi п'ятнадцятеро козакiв, що зiйшлися вшанувати отамана. ?х би прийшло й бiльше, та корчмар примкнув дверi. Шинок - великий, свiтлий i хоч не найкращого штибу, але чистий - добре вимитi мостини, вишкрябаний до бiлого ножем стiл, пофарбований у зелене шинквас, картини на дверях - на однiй козак руба?ться з трьома турками, на другiй - самотнiй козак у степу, ще й пiдпис пiд картиною: "Нiхто за ним не заплаче", а на дерев'яних тибликах бiля входу гарно вишитi рушники, на них також козаки i ще пави, хатки й дерева та нехитрi слова: "Личко витирай, здоровий бувай". Кошовий стояв посеред шинку з бандурою в руках, бив одразу по всiх струнах, притупував ногою, а довкола ходив околясом козак Кайдан, та так, що тiльки миготiли бiлi закоти на чоботях й звивалися за плечима, як змi?, довгi рукава жупанини. Важкий i неповороткий, з густою куделею волосся довкола круглого виду, Кайдан у танцi й бою швидкий, як вивiрка, й палахкий, як порох. Отаман i сам почувався легким та пружним (плотi не потурав - жменя сухарiв, кiлька ложок кулешi, суха тараня, тверда постiль - всi його розкошi), й мовби полегшало все: шинок, верби над Чортомликом, конi на картинах, бандура в руках. Сiрковi видавалося, мовби його самого пiдносило щось, i пiдхоплювало високою хвилею й крутило, гойдало, мчало. I в грудях теж зводилася висока тепла хвиля, й все було легким i гарним. А по краю цi?? хмiльно? хвилi, достеменно по краю грозово? хмари, щось ходило, щось черкало крилом, вiн не пускав його в тучу, але не мiг прогнати зовсiм. Воно не розбивало його весело? вiдчайдушностi, проте й не губилося, вiн не мiг забути його зовсiм. Так над кущем шипшини, пiд яким сидить боривiтер, ширя? ластiвка. Боривiтер зорить за чимось сво?м, але вiн пам'ята? про ластiвку, чу? ?? незатемненими чуттями, зна?, що вона ось зараз вилетить i шугоне на нього, черкне сивих крил, а може, й ударить, але те йому не страшне, хоча непри?мне. А може, трохи й не так, бо вiд того, що чатувало на нього, Сiрко сховався майже вiдверто, втiк у буйний хмiль, знав, кого драту? i чий наклика? гнiв. Знав, що той гнiв сто?ть за порогом, чату? на нього, що вiн так не одбудеться, але волiв, аби все те зачекало. Дарма, нехай скипается бiльший гнiв, нехай потiм змага буде ще важча - йому треба виграти час. Йому зараз гуля?ться, йому зараз весело. Проте й не мiг того зовсiм виштовхнути з пам'ятi. Воно трималося мiцно, засвiчувалося, як блискавиця по краю хмари, й не випадало з голови. Навiть не заважало гуляти. Вiн брав його на кпин, прискав на нього мiцною оковитою, що аж схоплювалися червонi вiдчайдушнi сплески: веселився до знемоги, рвав невидимi пута, вже не почував ?х зовсiм, а тiльки - вогонь у грудях, легкiсть у тiлi, веселiсть у думках. Вiн обертався, й шинок обертався з ним, i не од хмелю, впо?ти його було достобiса важко, а все од то? ж весело? вiдчайностi. Так йому хотiлося. Так йому малося. Вiн бiльше прикидався п'яним. Чи хотiв бути п'янiшим, нiж був насправдi. Й навмисне послаблював прикро наструненi вiжки. Щоб несли, не спинялися гарячi зв'юженi конi. Гарно було прикидатися. Хотiлося прикидатися. Гарно все-таки жити на свiтi! Хоч i важко. Ох, як важко. Крутився свiт, крутилися думки. Вертiвся довкола нього веселий козак Кайдан, веселий, i дитинно щирий, i на?вний, що його обдурити - наче табаки понюхати: видурить проноза грошi або вимiня? свою стару шапку на Кайданову нову, ще й покепку?. Одначе покепку? тiльки той, хто цього козака вже зна?; виглядом сво?м Кайдан може налякати й самого дiдька: велике, кругле, як дiжа, обличчя, великий нiс, товстi губи, витрiшкуватi очi, кудлатi брови, ще й чорнi патли лiзуть з-пiд шапки. Притупував обома ногами, кружляв довкола отамана. Випита на дурничку горiлка зробила його легким i самовпевненим. Кошовий пiдморгував йому. Одначе те пiдморгування козакiв до панiбратства не наближало. Гострий суворий пруг у душi отамана залишався завжди, тримав ?х на деякiй вiдстанi. Нiхто кошовому не закаже гуляти, нiхто не дорiкне - не часто вiн навiду? шинок, не часто тривожить струни старо?, що висить у шинкаревому ванькирчику для нього - бандури. Це його день. Саме в цей день, за тиждень до благовiщення, тридцять рокiв тому (зда?ться, тридцять: хiба вже тридцять?!), вперше при?хав на Сiч. По тому якийсь час ще водив Вiнницький полк, вiдтак, знову ж на благовiщення, прийшов на запороги навiки. Тож коли йому й погуляти, як не в цей день! Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Тро? - з рiдно? Мерефи, решта - з колишнього Вiнницького полку. Сiрковi було i важко, i легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим i шаленим, безжурним i нестримним. Любив отаман життя, любить i понинi, хоч в останнi роки щось примеркло в його душi, найдужче ж любить сiчове товариство. I воно горнеться до нього завжди - ходить Сiрко в отаманах чи простим козаком. Де найбiльше юрмище, там i Сiрко. I любить послухати гарного слова, вмi? й сам сказати. При чарцi й без чарки. Одначе нинi зроня? те слово рiдко. Сiрко подумав, що, може, це останнiй раз, а далi станеться сподiване й вiн переступить незримий пруг, розпочне iнше життя й вже не зможе отако бенкетувати, земля горiтиме пiд його ногами i пiд ногами тих, хто стоятиме насупроти, i кожен день вибухатиме, як порохова бомба. Всунулись у шинок цигани з ведмедем - хтось таки одiмкнув дверi - ?м налили по пугаревi пiнно? й витурили в шию, а ведмедевi, що огризався, залiпили квашеним кавуном у рило й линули пiд хвоста скажено?, було чути, як вiн ревiв i качався в березi Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величностi короля Яна Собеського ротмiстр Ян Завiша - високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох бокiв носом; пiвтора мiсяцi сидить вiн у посольськiй хатi, добива?ться, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузi, а той зволiка?, й вирiшив пан посол погомонiти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному мiсцi. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королiвського посла за стiл i подати чистий пугар. Зблиснула отамановi в душi синя iскра. - Гей, Ониську, - гукнув до корчмаря. - Горiлки послу його величностi. Аглицько?. Вогнисто?. Шинкар принiс пляшку жовто? аглицько? горiлки, запечатану так мiцно, що нi шинкар, нi жоден з козакiв не могли добрати способу розкубрити ??. Тодi Сiрко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв iз завiшених пiхов шаблю ("щоб не скаламутити, пане посол, сво?ми шаблями тобi горiлки, на них кров поганська") - гарну, тонку сигiзмундiвку й коротким, майже невловним помахом одрубав шийку. Вiн таки не скаламутив горiлки, одтяв шийку по самому ?? краю - хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш - просто з пляшки. - За здоров'я його королiвсько? величностi! - пiдняв чару Сiрко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очi в самiсiнькiй глибинi розсмiянi, веселi. Далi срiбло дзвенiло за здоров'я обох польських гетьманiв - коронного i польного, за сейм, за королеву й королевичiв, а що такi тости п'ють до дна, Ян Завiша небавом упився, водив посоловiлими очима по корчмi, шкiрився по-п'яному щиро й одурiло. - Ти Iван, я Iван... - п'явками витягуючи тонкi синюшнi губи, белькотiв Завiша й тягнувся пугарем до Сiрково? чари. - Iван, та не пан, - посмiхався Сiрко, й лiва брова хмарою ходила по темному чолу, пiдморгував запорожцям. I майнуло рожевим птахом: "Ти Iван, я Iван..." Три Iвани зараз на Сiчi... Якби три Iвани... Якби завжди були однокупнi i поважали рiвно один одного три Iвани, добре було б жити в свiтi. - Король казав: ти пив з ним чару дружби, - белькотiв посол. - Миру! Тодi вiн був ще коронним. - Ще казав: ти мудрий, хитрий i тихий. - Нi хитрим, нi тихим нiколи не був. - Ага. Щось ти й тодi вчворив. - Полковник Лисиця хотiв перебити менi балачку з коронним, тобиш королем нинiшнiм, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навiть з чортом, - пiдморгнув козакам. Сiрко дивився на п'яного Завiшу, а кра?м мислi, мов лезом гостро? бритви, й далi щось одсовував. В душi йому знову закипав злостивий смiх: нехай ждуть, нехай гнiвляться. Вiн не забув. Але вiн гулятиме. Наперекiр долi, наперекiр всьому. Й те, й те сплiталося докупи, але жодне не переважало. Й нiкому, хоч би хто й знав, а може, й самому отамановi, не одгадати - веселився вiн чи тiльки одсовував щось, утiкав од чогось, сподiвався на щось, чекав. Таки й сподiвався, й чекав. I не абищицi. Воно було велике, бiльше за нього, за саму Сiч i всi ?? нинiшнi звитяги. Саме так заклада?ться запорожець одразу на все - коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не вiн. Закладалася доля. И не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Вiн програвав надiю i щастя жити нею. Сiрко бив по струнах, i грубi, з пиляних навпiл плах стiни шинку струшував дужий похiдний марш. Запорожцi пiдстукували в лад пiдковами й ложками, приймали густий рокiт бандури за веселий зачин до пiснi й нi гич бiльше, адже походом на Сiчi поки що не пахло, й тiльки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Вiн бiльше не звертав уваги на Завiшу, той упився до решти, намагався й собi одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодно?. Козаки реготали, вони знали, що таке не вда?ться нiкому, а коли посол ледве не одтяв собi пальцi, вклали йому до пiхов сигiзмундiвку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок та той час уже окутала темрява - сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олiйнi каганцi й поставили один над шинквасом, другий - на вправлену в стiну дощечку, й у шинку враз все змiнилося. Iншими стали обличчя, одежа, смiх, здавалося, вiн набрав у себе темнiших, густiших звукiв, навiть музика стала iншою. Найбiльша ж перемiна сталася в наладунку отаманово? душi. Вiн давно передав Кайдановi бандуру, той шкварив весело? "Горлицi", а Сiрковi враз мовби чорна тiнь майнула перед зором. I вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тiнь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам'ятi, й хоч вона щезла, все ж лишила по собi слiд. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з'являлася в мент найбурхливiших веселощiв, у мить найбiльшо? розкутостi душi. Сидiла й чатувала край поля? Нiколи не полишала його? Так чи iнак, але виполохував ?? з гнiзда ярий смiх, весела, як сонячнi iскри на снiгу, музика. Вiн сам не знав чому. Хотiла нагадати, що вже на те не ма? права? А хто на те ма? право? Хiба можна наказати самому собi, сво?й душi? Вона ма? свою волю й веде себе, як ?й повелiв бог. Виходило, що вiн повелiв ?й i це? Чи, може, ту тiнь накликав сво?ми думками сам? Вiн нiколи не забував за бiди, що впали на його родину, а також за лихолiття, розпросторене по всiй рiднiй землi. Либонь, вони притемнили душу, поклали в нiй важку сувору риску. Проте вiн не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Iнодi ж бува?, що горе ста? гординею людини, вона й на свiт дивиться тiльки крiзь нього й почина? думати, нiби воно да? ?й щось бiльше, якесь пота?мне право. Вiн не прагнув того права. Просто воно, як це бува? найчастiше, просвiтило його хай жорстокою, але глибинною мудрiстю, i те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав i ранiше. Хiба що трохи суворiше. (Навiть не став буркотуном, таким собi мудрагелем, що всiх повча? i чита? усiм проповiдi. Здебiльшого на старiсть у людей менша? справ i бiльша? слiв, вони стають мудрi, але мудрiсть та - листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зiркiше бачив ницiсть, пiдступ, боягузтво, розчахував ?х чи кпив у душi, дивився на них крiзь гiрку, трохи злу примруженiсть. Й тодi поривало неждано шмагонути нечестивця, зiрвати з нього шати й показати голого, з вiдьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покалiченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилi мiг оступитися й сконати. Та вiн не любив нерозумного ризику. Вiддати життя - то вже за щось iстотне! Прислужитися товариству та вiтчизнi не дрiбкою, а чимось великим. Боротьба, житт?вi поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогникiв у зiницях очей, не спили енергi?. Проте надпили житт?любства, навiяли в голову нових, не знаних ранiше думок. Так, помiчав, як налягали на плечi лiта, як потроху мiняли вдачу. Нiби й не набрало ваги власне життя, а став обачнiшим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильнiше розглядався й вивiряв поступ. Може, це просто вiд того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав ?? немало. I не тiльки тi??, що в м'язах, а й тi??, що в серцi. Вiн умiв скрутити все - пiдкову, повiддя норовистого коня, пота?мний, погрозливий рокiт юрби, був упевнений у собi й вельми непоступливий. I робив усе не тi?ю шаленою напругою, коли, бува?, перекипа? кров i рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрiчався з отаманом, помiчав ?? одразу, бо вона промiнилася з очей, зi слiв, скупих, але кованих, як залiзо, й розумiв, що та сила - свiтла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях - ущербнiсть чи непевнiсть. Доброта i любов були прихованi в отамановому серцi глибоко-глибоко, здавалося, вiн сам прихову? ?х. Найперше, звичайно, почували силу кошового запорожцi, недарма з року в рiк знову й знову обирали його кошовим свого вiйська. Вони кричали його на свого ватага не тiльки тому, що знали: вiн не полишить ?х у бою, а й тому, що рiвно дiлив на всiх гнiв i справедливiсть, в його серцi завжди знаходили вiдгомiн незлобивiсть та щирiсть i дiставали найсуворiшу вiдсiч науст i пiдступ. О, вiн не щадив ?х! Вiн гримав на них, сварив, брав на глузи, навiть гiрко, мiг i шмагонути по плечах, однак вони знали, що вiн ?х любить, i прощали те. Хоч вiн i не потребував нiчийого прощення. Вiн берiг ?х у походах i в бою, не давав обдерти лихварям та корчмарям, встановив твердi порядки на крам-базарi. В сутяжництвi з сiчовиками лихварiв завжди ставав на сторону козакiв, наказував заплатити з Вiйськово? Скарбницi або й вiддавав у заставщину власнi грошi, якщо вони в нього були. Тому-то, побачивши, як охопила отамана зажура, посмутнiли козаки, стих рокiт бандури, поставець кружляв, наче на поминках. Звикли бачити отамана в доброму стро? душi, веселим i гарячим, сповненим житт?во? снаги, могли ще й зараз уявити розвихреним парубком з iскрами в очах - й, хоч не вiдали, яка-то нинi в його душi темна нiч, запечалилися. Надто хмарним стало чоло у Кайдана. А крiзь ту тучу пробивалося тепле, м'яке промiння, то було тепло любовi до отамана, тi??, яка не вичаха? до смертi. I згадалася козаковi на ту мить iнша корчма, стояла вона вiд цi?? за триста верст i за двадцять лiт. Сиротою, вигнанцем з рiдного дому валасався тодi вiн, Кайдан, по свiту, заблукав до порожньо? корчми пiд Смiлою, в якiй полуднував тiльки один чоловiк - жилавий, смаглявочолий запорожець з ледь кiбчастим носом. Запорожець наминав книшi з салом, наминав, аж кавкало за вухами, а в Кайдана голосно кавкало в животi, i вiн намагався не дивитися на стiл, дивився на сво? постоли, припорошенi бiлою пилюкою. Проте вже був тертий свiтом, намагався зачепитися балачкою за козака, вiдтак сподiвався зачепитися й за полумисок. - Не скажете, до Колобродiв далеко? - запитав. Козак затримав праву руку з книшем, лiвою пiдкрутив вуса. - Для кого далеко, для кого близько. Кайдан подумав: пуста вiдповiдь. - Ех, до цих би книшiв та ще вишкварок, правда, хлопче? - i звернувся козак до Кайдана i потягнувся до кухля з пивом. Висушив кухоль, утерся рушником i знову взявся до книшiв. Кайдановi ненависним було чавкання, ненависним здавався козак, на обличчi якого лиснiло вдоволення, а в очах не свiтилося жодно? мислi, а тiльки втiха вiд ?жi. Лiнивий, тупий козак, подумав вiн, тiльки й зна? набити кендюха. На той час до корчми зайшло ще дво? козакiв i сiли поруч того, що ?в, мабуть, вони допiру порали конi. - Ей, корчмарю, ще три книшi i шiсть кухлiв пива, - гукнув перший запорожець i пояснив сво?м товаришам:- У хлопця грошi вкрали, нiчим заплатити. Мабуть, нi корчмар, нi обо? запорожцiв не повiрили у байку ватага, одначе вона давала Кайдановi можливiсть повечеряти без особливого приниження, й вiн сiв до столу. По вечерi козаки, а з ними й Кайдан, вийшли надвiр, отаман запалив люльку й запитав: - Так куди ти йдеш, хлопче? - До Колобродiв, - трохи нiтячись, вiдказав Кайдан. - Ти йдеш з Колобродiв. - Звiдки ви... - Пилюка на тво?х постолах бiла, така тiльки пiд Колобродами. А йдеш ти до Мринська. Якщо так, то лiпше не ходи. - Чому? - запитав Кайдан. - Бо там отаман Ропуха дурнiв ловить для вiйська полковника Гнилицi. - Ну, так... - Погане те вiйсько i поганий то полковник. Бреше, буцiм правду обстою?, а сам ляхам служить. Кайдан знiчено дивився на сво? постоли, чомусь не одважуючись глянути в очi отамана, можливо, через те, що справдi йшов на клич Ропухи. Брехати ж далi не одважувався: надто прозiрливим виявився цей запорозький отаман. - А де ж менi ?? шукати? - тихо мовив вiн. - На Запорожжi. Не скажу, що там знайдеш ?? саму, та вже хоч ?? подобу. Хлопець ти при силi, а розуму ще наберешся. Отак Кайдан зустрiв уперше Сiрка i так став запорожцем. Раптова тиша вилущила кошового з власних дум. Вiн оглянувся й несподiвано дужо плеснув по крутiй, схиленiй ши? Кайдана. По шинку пiшли виляски, козак скинувся, звихрила довкола голови густа куделя волосся, здивовано заклiпав важкими повiками. - Комар присмоктався, - посмiхнувся Сiрко. - А-а, - протягнув Кайдан. - Я ж то чую, щось наче шилом штрика?. - Вигляд у Кайдана грiзний, а душа дитинно добра й нелукава, от над ним потiшаються всi, навiть отаман. - Го-го-го-го! - на повнi груди смiявся Сiрко (звiдки взятися комаревi в мiсяцi березiлi?!), засмiялися й козаки. Гарно смiявся отаман - круто зломилися брови, ходили по обиччю зморшки; а що Кайдан i далi щиро оглядався, не мiг нiчого втямити, шукав подивованими, цинамоновими очима клятих комарiв, смiх змагав Сiрка дужче й дужче, а козаки то вже трохи не падали од реготу пiд столи. Кайдан так i не втямив, чого смiються запорожцi, на його круглому, як дiжа, бровастому обличчi й далi круглiла на?вна та простакувата усмiшка, а щоб якось одкрутитися, порятуватися, взяв бандуру й втяв пiсню про комара, що оженився на мусi. Його комар дзизкотiв так тонко, стрибав так кумедно, що запорожцi реготалися довго. А далi зринула весела "Циганочка", за нею "Метелиця", й шинок знову заходив ходуном. За вiкнами вже стояла глупа нiч, уже горiла тiльки одна олiйна лампа, друга погасла, й, мабуть, через те, коли до шинку зайшов Яковлев, його нiхто не помiтив. Обминаючи тих, що танцювали, вiн посунув важким животом вподовж довжелезно?, на всю стiну, лави, пiдiйшов до Сiрка, прошепотiв на вухо: - Кваша вернувся. - Де вiн? - запитав кошовий. В одну невловну мить очi його стали тверезi, стороннiй чоловiк взагалi мiг подумати, що Сiрко не пив зовсiм. - Тут, бiля шинку, - ворухнув великими, пiд чорним густим вусом губами писар й посунув вподовж лави назад. Сiрко, не помiчений козаками, вийшов слiдом за ним. Нiч стояла холодна й глуха. На вечiр притиснув морозець, але сво?ю минущiстю, тимчасовiстю тiльки дужче нагадував про весну, мiсяць був на ущербi, вiн скотився за верби й мрiв мiж ними, наче педокована пiдкова. Десь високо вгорi просвистiли невидимi в пiтьмi качинi крила, на мить пiдняли й вирвали Сiрка з корчми, одiрвали од Чортомлицького Днiприща й кинули кудись далеко-далеко, аж йому тенькнуло в серцi. Це була тiльки одна коротка мить. Вона пролетiла крiзь груди, мов куля навилiт. Саме качинi крила навiяли йому щось давн?, забуте, щемке й нiжне, що стисло груди. Це вони принесли ма?во весни - чи й не ма?во, а спомин про не?. Спомин отих далеких днiв дитинства, коли ждав весну. Коли яко?сь хвилини, найчастiше саме пiзньо? вечiрньо? години, раптом схоплював ??. Довкола - налитi водою балки, розгаслi поля, налитi соком яблунi й вишнi, що бачив удень, зненацька все разом пронизувало душу. Чимось одним - посвистом крил, криком журавлiв з чорного неба, поблиском зiрки. Душа жадала весни, а з нею ще чогось невiдомого, несподiваного, й в одну мить раптом хапала щось велике, жадала бiльше, нiж звичайно може обiйняти людина. Вона тiльки не могла надовго затримати його. Потiм ця мить з'явиться ще. З часом вона буде примеркати, блiднути й майже розпливеться в чомусь чорному й холодному. ?? не можна прикликати силою, вона з'явля?ться тiльки сама, й то зовсiм несподiвано. Вона давно-давно не з'являлася кошовому. Так давно, що вже й забув про не?. Як майже забув чи не хотiв згадувати багато чого, пов'язаного з тими днями. То свистiли ?? крила, то шумiла ?? весна. Вона не справдилася йому, як не справджу?ться на землi кожному, якого б щастя не спiзнав i яко? слави б не зажив. Спитого трунку не можна випити вдруге. А ще вона нагадала, боляче нагадала, що його ждання минулося, що нiчого гарного, незвiданого попереду нема? i нема? довкруж нiяких та?мниць. А тiльки ж ними живе людина. Вони - у серцi, в ньому бентега любовi i радiсть батькiвства - дитини на руках, ?? першого осмисленого погляду, першого слова. I ще чогось - великого, незвiданого, що прийде, обов'язково прийде до тебе... Для нього все те минулося. Його вже справдi не жде нiяка бентега, хiба що - бентега смертi в бою. Це було так несподiвано, що Сiрко аж зупинився, i все - шинок над Чортомликом, темнi вежi Сiчi праворуч i оця важка довга весна - видалися йому несправжнiми. Але стояв перед ним справжнiй Яковлев, опасистий i череватий сiчовий писар, i сидiв на перекинутому догори дном човнi звичайний сiчовий козак Кваша. I хрумтiв крихкий вечiрнiй льодок пiд ногами. Й гудiв на вiтрi голим вiттям кущ калини. Всi iншi шинки козаки називають iменем ?хнiх держателiв - "Семенiв", "Драганiв", "Лупалiв", а цей "При калинi". Почувши кроки кошового, Кваша звiвся, пiшов назустрiч. Був низенький, теж кремезний, як i Яковлев, кутався в довгу кирею, накинуту на плечi наопаш. Сiрко через його голову бачив важку, мовби притвердiлу воду чортомлицького озерища й блiдий пруг мiсяця, що падав у по-жухлi очерети плавнiв. Там вiн загубиться й зiйде вже аж через мiсяць ясним одкованим серпом. Привiтавшись з Квашею, Сiрко, на мить притлумивши щось у душi (адже стояв перед отим, очiкуваним, вiд чого втiкав думкою весь вечiр), запитав: - Ну, розказуй, що там? - А що, - одказав Кваша, обличчя його й далi не було видно, воно ховалося в тiнi велико?, насунуто? на очi кобки:- Людцi боярина Ромодановського все ще рiжуть донцям зi спин ремiнь. Пiдплива? Дон кров'ю з усiма притоками, i нова налога на них iде. Не можуть донцi нам пiдсобити. Цидулу ось написали. Сiрко не мовив жодного слова. Тiльки враз вiдчув, як щезло, мовби його й не було зовсiм, недавн? вiдчуття вiдчайно? веселостi, а натомiсть виросло, стало в усьому огромi те, що ходило блискавицею край хмари. Воно заповнило його геть усього, i вже не мiг думати нi про що iнше. На тiло, на душу налягла втома. Подумав, що надто багато ваги надав тому, очiкуваному, а воно ж - тiльки мент з того бiльшого, чим жив i клопотався всi останнi десять лiт. Й буде жити далi. Просто завтрашнiй день доведеться стрiчати по-iншому. Жив надiями, а коли вони гинули, як кожен сильний чоловiк, не гинув з ними. Новим уже днем жив, його турботами, погрозами, з ними боровся й не вмирав вiд того, що не збулося. Тiльки стояла в грудях важка грудка. Й зiм'яти ?? не мiг. Знав - вона розсмокчеться не одразу. - Цидулу прочита?мо на малому крузi, - сказав. У корчму вже не вернувся. Стояв i вслухався у нiч. * * * На Сiчi пахло весною i далекими походами. Сiрко прокинувся враз, неначе його хто покропив холодною водою. Вiн навiть пошукав очима: чи не сто?ть паламар, чи не прийшов будити до утренi, одначе не побачив нiкого. Тут, у кутку, де стояв оттоман, панував смерк, а по кiмнатi вже розлилося свiтло: воно цiдилося в продовгуватi, оправленi в олово шибки вiкна, котре зорило на схiд: кошовий добре бачив живi, веселi парсуни апостолiв за тайною вечерею, - вражий богомаз, либонь, малював iкону в корчмi, але ж до ката гарно, - i зовсiм не святу чубату голову Лаврiна Перехреста, джури, що спав на лавi й чомусь зчепив на грудях руки та важко дихав. А чого йому важко дихати - хлопець молодий, дужий, тiльки й клопоту - не припiзнитись у курiнь до кулешi. Русявий, стрижений у кружок чуб Лаврiновi розсипався, прихмарив високе чоло, а великi, по-дитячому пухкi губи були розтуленi в болiснiй усмiшцi. Лаврiн чомусь посмiхався увi снi. Сiрковi враз стало тепло на душi, й вiн посмiхнувся й собi. Перша думка, що скресла в головi Сiрка, - про оце його коротке спання: вiку лишилося небагато, душа сама хоче вкоротити темряви, доточити свiтла. Вона увi снi блука? в таких нетрях, обiйма?ться з такими проявами (а колись же пролiтала нiч, як дикий кiнь степову балку!), що поспiша? бодай не до радiсного, а теж похмурого, але таки живого, справдешнього дня. Ця думка потягла за собою iншу, з сивими нитками смутку й чорними - скорботи, вони поволоклися, як пасма бабиного лiта. Йому були прикрi й цi нитки, ще й чимось схожi на тi - вкритi ранньою памороззю, адже почали чiплятися