зовсiм недавно, як те ж павутиння за колючу  степову
грушу, вiн ?х не знав ранiше, в найкрутiших  боях  та  небезпеках,  котрих
перебрiв бiльше, нiж чумацька валка рiчок по дорозi до Криму. Що  крутiшим
i струпцюватiшим було життя, то дужче його любив.
   Вчорашн? шинкування не одгукнулося нiчим (тому  порадiв:  таки  ще  ма?
силу), згадав про нього у  зв'язку  з  надi?ю,  яку  покладав  на  Квашине
посольство на Дон i яка розтанула в прозорiй тишi  приморозкового  вечора.
Знову напливали жалi, але вiн не пустив ?х у серце. Мав iз чим змагатися й
так. Це й сон змiлiв доконечно перед огромом дня, що накочувався. Той день
видався стопудовим тараном, якого насували на фортечнi ворота.  Скiльки  ж
буде ударiв?
   За палiсадом, у грецькiй хатi, сидить царське посольство. Самойловичевi
людцi розбрелися по куренях - справляють  подвiйну  службу:  посольську  й
та?мну, собачу. Дорошенкiв гонець теж пiдночову? в Уманському куренi. А  в
прикомiрку канцелярi? чипi? iз зашитими в тафту листами татарин.  Сьогоднi
слова повзтимуть гадюками. Стережися, отамане. Це тобi не шаблею махати!
   А чого йому стерегтися! Чи вже може  бути  гiрше!  Ще  донедавна  козак
плакав, а тепер тiльки смi?ться: що взяти з голого? Й реготно з тих, котрi
ще хочуть узяти.
   "А так-таки й нiчого? А те, ?дине, чого  не  покладеш  у  тороки  й  не
змiря?ш мiрою? Пiсля чого  зника?  все?"  Та  думка  блискавкою  пронизала
мозок. Iнакше за що б уже оця дика, нескiнченна веремiя. Оцей герць  брата
з братом. Скiльки тих вихорiв  i  вихорцiв  промчало  по  рiднiй  землi  в
останнi десятилiття! Скiльки вигублено посадiв, сiл;  цiлi  полки,  колись
славнi   й   багатi,   чорнiють   попелищами:   Полтавський,    Гадяцький,
Iрклi?вський. Понад п'ятнадцять лiт од  смертi  Хмельницького  кружля?  на
Укра?нi кривава смертельна хуртовина. В нiй брат не бачить  брата,  батько
сина, стають пiд рiзнi знамена i складають пiд  ними  голови.  Закипа?  то
там, то там, то скрiзь разом, а  ледве  вщухне  -  який-небудь  полковник,
який-небудь  авантюрний  отаманець  почина?   каламутити   довкола   себе,
сподiваючись викрутити щось собi з тi?? веремi?.  Обiця?  свободу  кра?вi,
щасне життя людям. Вони вiрять: воля, що закозакувала за  Хмельницького  в
усьому кра?, не вмерла, не згас ?? дух, не  вичахла  надiя  на  життя  без
пана, боярина i старшини. Лишилося чимало чубатих голiв, якi пам'ятають тi
часи, бачили на власнi очi, як утiкав пан, як  палав  панський  фiльварок,
може, й самi пiдносили вiхтя пiд панську стодолу, а тепер розповiдають  на
призьбi про те онукам. I онуки слухають, i горять у них  очi  (воля  пахне
молодими медами),  стискують  кулачки,  а  коли  тi  кулачки  бiльшають  -
тягнуться до щабель. Щоправда, дiди  i  батьки  розповiдають  про  все  те
пошепки, ще й поглядають через тин на широке сусiдське подвiр'я.  На  тому
подвiр'? сто?ть кам'яниця пана полковника. Мовби зовсiм недавно йшли  вони
з тим полковником в однiй лавi, разом виборсувалися з-пiд  шляхти,  навiть
порятував був козак у бою вiд  певно?  смертi  пана  полковника.  А  тепер
займанщину пана полковника не об'?деш за три днi конем,  а  його  рятiвник
опинився в  пiдсусiдках.  Плати  димове  i  скарбне,  давай  на  вiйськовi
потреби, ?дь у пiдводи. Та ще  й  мовчи.  А  коли  б  же  того...  Коли  б
розподiлити всю займанщину наново!  Кажуть,  у  Полтавi  (Опiшнi,  Нiжинi,
Черкасах...) появився отаман, пода? клича!
   Звичайно, не всi тi, що пiднiмають  посполитих,  сподiваються  доп'ясти
все тiльки собi, ? серед них справжнi лицарi, чистi  серцем  i  помислами,
але нема? для них анiнайменшого просвiтку, б'ються вони, як риба об  кригу
на непроточнiй водi. У тiй кризi - ополонки i сiтi з усiх сторiн.
   Та й мало ?х таких, чистих серцем i помислами.
   Виговський,  Брюховецький,  Хмельниченко  -  хiба  злiчити  смерчi,  що
прокотилися Укра?ною. З усiх сторiн дмуть дужi вiтри, не  дають  загаснути
пожежi, котять ?? то в один, то в iнший бiк. Пiдкуп, зрада, науст -  чорнi
дощi тих пожеж. Коли те скiнчиться?! Чи?ю волею, чи?ю силою? Хто заступить
поле од морових вiтрiв? Вiн пройшов з кожним iз цих людей  частину  ?хньо?
путi, путi найтяжчо?, а потiм, гiрко розчарувавшись, боровся проти  них  i
таким чином проти самого себе колишнього. Вiн мовби прожив кiлька  життiв,
вiд чого хтось iнший мiг би втомитися й зламатися,  але  його  тримала  на
свiтi вiра - велика, незнищенна, вона  пройняла  всi  тi  товщi,  як  спис
крицевий пройма? одразу кiлька тiл, вiн знав, що вона свята й  справедлива
i в iм'я ?? треба жити далi та сповняти ?? всi?ю рештою життя. I  як  спис
крицевий проходить одразу крiзь кiлька тiл, так i вiн пройшов сво?ю  вiрою
i надi?ю  крiзь  них  усiх  -  Виговського,  Брюховецького,  Хмельниченка,
пройшов i звiльнився вiд них, i тiльки iнодi йому грiзно  примружиться  iз
зеленаво? пiтьми Iван Виговський, злодiйкувато усмiхнеться Брюховецький чи
болiсно скривить сво? вiчно недоросле обличчя  Хмельниченко.  Тi  погроза,
усмiх i бiль не зачiпають його серце.
   Сьогоднi розривають  Укра?ну  чотири  гетьмани.  П'ятий,  той  же  таки
Хмельниченко, кона? десь у турецькiй темницi. Либонь, султан трима?  його,
аби ще раз випустити в слушний час, тодi вiн погойда? над  Хмельниченковою
головою  славетною  корогвою  його  батька  -  може,  й  прибiжить   хтось
заслiплений на те ма?во! Але для Укра?ни досить i цих чотирьох. Всi овулом
гублять те, що здобув батько Хмiль. Вп'ялися зубами, немов пси в паляницю,
кожен прагне захопити чимбiльше, кожного  змага?  жадоба  влади  i  жадоба
багатства. Самойлович, Дорошенко, а донедавна Тетеря, Суховi?нко  -  добра
не було i нема од жодного. Якби могли, сонце  роздерли  б  i  розтягли  по
шматку всяк у свою кишеню, всяк у  свою  скриню.  Кожного  пiдпира?  чиясь
рука. Чи?х тiльки пiдкiв не вкарбувалося в укра?нський чорнозем. Кують  тi
пiдкови i в Стамбулi, i в Варшавi, i в Бахчисара?. А мусили б же нерозумнi
гетьмани дiйти мiж собою яко?сь згоди.  Обрати  з-помiж  себе  одного.  За
давньою козацькою регулою. Щоб мiг обiпертися на обидва  днiпровi  береги.
Посеред усього цього кривавого розору, неначе острiвець  посеред  спiнено?
рiки, сто?ть Запорозька Сiч, але не просто сто?ть, довкола  не?  чи  не  в
першу чергу закручуються  грiзнi  смерчi,  вона  перейма?ться  звитягою  i
борiннями тих, хто обiця? народу волю i Укра?нi злуку.  А  на  нiй,  у  ??
серцi,  -  вiн,  божою  волею   кошовий   Вiйська   Запорозького.   Колись
невгамовний,  рвiйний,  нестримний,  а  нинi  оступлений  важкими  думами,
сумнiвами, з темною осмутою в душi. Прожив бурхливе, сповнене  пристрастей
життя, десятки разiв руйнувалися в порох його надi?, впадав  у  вiдчай,  в
чорну меланхолiю i знову пiдносився душею i ставав  на  герць  з  долею  i
ворогами. То вже сутнiсть його вдачi - пориватися кудись, до ледве видимо?
таловини на обрi?, прорубуватись через нетрища. I хоч з роками в його душi
свiтло? барви ставало все менше й менше, а  темно?  бiльше  й  бiльше,  не
складав рук. I нинi клопотався тим же: як припинити братовбивчу вiйну,  як
привести до спiлки гетьманiв?
   Вже стiльки разiв Сiрко домагався, аби скликати в долинi  Росави  раду,
яка б i  порiшила,  кому  володiти  булавою.  На  тi  Сiрковi  поклики  не
вiдгукнувся жоден гетьман.  Наймогутнiший,  Самойлович,  запiкся  помстою.
Залив золотом вуха, заткав парчею очi, не чу? й не бачить, що погибель iде
всьому кра?вi. Що турок i татарин сьогоднi  мiцнi  та  бойнi  стодужо.  Що
замiрились на весь свiт. Два роки тому Магомет з великою вигодою  закiнчив
вiйну з Венецi?ю. Два роки тому погромив  Польшу.  По  дорозi,  вистеленiй
iконами,  в'?хав  у  Кам'янець-Подiльський,  приступив  до  Львова,  який,
правда, зумiв вiдкупитися вiсiмдесятьма  тисячами  ?фимок,  а  вся  Польща
щороку сплачу? султановi по двадцять  двi  тисячi  золотих.  Свого  афекту
турки там не погамували. Найласiший для них край -  Укра?на.  Вони  пiдуть
уже цього лiта. Водою i сушею. Отож ?х треба перестрiти на водi й на сушi.
На Днiпрi та на старих шляхах: Муравському, Чорному, Кучманському.  Хто  ж
заступить тi шляхи? Гiрко, ой гiрко думати, але куди подiнешся од тих дум.
що колись смiливий i духом  сильний  муж  Дорошенко  ввiйшов  у  спiлку  з
сатанином турчином. Що перед його заплющеними очима  татари  виловлюють  i
засилають у вiчну  басурманську  неволю  православний  люд.  Християнською
кров'ю, немов живою монетою, купля? собi Дорошенко у басурманського цiсаря
милiсть.
   Кошовий помiтив, що мислить  словами  листа,  якого  кiлька  днiв  тому
послав у Чигирин.
   Правда, не  вельми  зважають  на  тi  листи  гетьмани.  Солодощi  влади
забивають ?м солоний пах  кровi,  котра  димить  перед  очима.  Думки  про
багатство  потьмарюють  розум.  Це  ж  нинi  так  просто:  написав  цидулу
вiнценосному можновладцю - й ма?ш за пазухою одразу кiлька хуторiв, а то й
сiл. Так повелося од Виговського,  перейшло  на  Брюховецького,  на  Юрася
Хмельницького, на Многогрiшного й ще на багатьох не  менше  грiшних  перед
богом i власним народом. Через те й повстав проти них Сiрко, проти хоромiв
i кармазинiв, проти можновладства й зажерливостi, яким  нема?  кiнця-краю.
Гетьманам у клопiт тiльки золотi дукати та  власнi  високi  уряди.  А  хто
стане в оборону краю, те  ?м  байдуже.  Сiч  сьогоднi  злиденна  й  убога.
Той-таки Самойлович розставив  по  всiх  дорогах  варту,  й  вона  не  да?
хлiбного та порохового перепускiв. Хоче, щоб запорожцi прийшли до нього  з
поклоном.  Сiч  -  то  поважна  сила.  Нею  сподiва?ться   здолати   сво?х
супротивникiв. А iншi гетьмани теж шлють на  Запорожжя  посольства.  Кожен
хоче якимось робом привернути сiчовикiв на свою руку.
   Честолюбство гетьманiв - незборна завада до злуки. Кошовий подумав,  що
колись вiн i сам плекав честолюбивi замiри, одначе той  трунок  мав  iнший
смак i iншу мiцнiсть. Зараз уже не може й вiдгадати, що вело тодi:  буйний
хмiль молодостi чи слiпа й невтримна во?нна звитяга, котра була  прихильна
йому? Бажання покласти кiнець руйнацi? вiтчизни, стулити ?? якось докупи i
захистити од супостатiв! Булава кошового - та чара, якою  спив  трунку  до
знемоги. Мала ту особливiсть - давала пити не зверху, а з дна.  Й  вiдчути
тягар одвiту за всiх, марницю та  нетривкiсть  найповажнiших  повелiнь  на
землi. Пощо йому отi похиленi голови на радi! Поневаж один прикрий  погляд
може стримiти в серцi, як стрiла. Влада - це нiж, який весь час доводиться
нести вiстрям до серця. Вона забира? сон i вклада?  в  голову  думки,  вiд
яких скипа?ться мозок. Вельми нелегко одвiяти iстину вiд неiстини,  правду
вiд олжi. Вiн же не ма? права помилятися. Бо коли  бог  покличе  до  себе,
спита? за все. Це вже буде, мабуть, небавом...  А  може,  той  честолюбний
вогонь притрусив  порох  лiт?  То  ?дина  пристрасть,  яка  не  згаса?,  а
розгоря?ться з роками й заступа? чад кохання, вогонь звитяги, просте щастя
мудростi  в  пiзнаннi.  Тодi,  принаймнi  у   власних   помислах,   людина
пiднiма?ться  над  коханцями,  над   звитяжцями,   над   мудрецями.   Ста?
пiдступною, хитрою, боягузливою i жорстокою. Вона  не  вiрить  нiкому,  бо
сама набира? сили на кровi iнших. Таким людям почина? здаватися, що просто
так i жити нiчого. Вiчна облуда дужого, вiтрило i кiтва корабля  людського
життя. Поки людина молода - вiтрило, з роками - кiтва.
   "Яка сила штовха? того хлопця?  -  зненацька,  несподiвано  навiть  для
себе, перестрибнув думкою. - Що привело сюди Симеона?"
   Та, власне, це вже зараз нiчого не важило.  Мало  вагу  тiльки  те,  що
Симеон принiс з собою: для нього, Сiрка, для  всього  коша.  Для  Укра?ни.
Вiн, кошовий Запорозько? Сiчi, подав царевичу руку помочi,  схилив  голову
пiд ма?во його благенько? непевно? короговки. Й цим навертав на  себе  сто
лих. На що сподiвався? Чого допинав? Привести прибiглеця Симеона до корони
й знайти в тому вигоду собi? Марниця. Хотiв вiдплатити за наругу,  вкинути
власних недругiв у переляк,  у  гнiв,  боротися,  скiльки  стане  сили,  i
погинути, спричинивши неприятелям якомога бiльше зла?
   Гiрко зiзнаватися, але така злорадна краплина в тому замiрi  була.  Вiн
збагнув це  не  тодi,  а  тепер,  вичитуючи  листи,  в  яких  за  погрозою
вiдчувалася перестрашенiсть.
   Одначе то лише краплина. Задля не?  мав  право  важити  тiльки  власним
життям,  але  не  вигодами  всього  товариства,  яке   гетьманськi   посли
намагаються зневiрити й посварити зi сво?м кошовим.
   Отаман помiтив, що вже змага?ться з днем, неначе з диким звiром,  якого
гучки ще не пiдняли з  лiгва.  Пружним  рухом  вiдкинув  лiжника  й  почав
одягатися. В хатцi було холодно, з рота кошовому йшла пара.
   Лаврiн уже не стогнав, а спав солодко,  по-дитячому  пахкаючи  великими
губами, присипаними темно-русим вусом. Грубий подiльський рябчак  сповз  з
нього на до-лiвку, джура пiдтискував босi ноги, намагався сховати ?х,  але
не було куди. Сiрко ще раз  поглянув  на  Лаврiна,  i  раптом  його  серце
заплеснула хвиля жалю та нiжностi. "Що вiн знав у життi? - подумаз. - I що
його чека?? Гарячий кiнь, степ, вiдвага?..  Це  поки  молодий..."  Кошовий
пiдняв рябчака, тихенько вкрив Лаврiна. Хутко вийшов.
   У сiнях на кленовiм стовпцевi стояло дерев'яне вiдро з водою i  великий
мiдний питун, але Сiрко не захотiв умиватися бiля хати,  пiшов  до  рiчки.
Нiч ще тiльки вiдступала, а ранок наступав - тугий i пружний, уже  вмитий.
Помiж низових куренiв, якi стояли не рядочком, як  .верхнi  -  тi  творять
вузькi рiвнi вулицi, - а врозкид, ще й пообростали за  роки  прикомiрками,
прибудовами, через хвiртку в палiсадi вийшов на берег Скарбно?.  Ранки  на
Сiчi забарнi, вони довго виплуганюються з очеретiв, блукають у  туманi  по
затоках та прогноях, не швидко розганяють iмлу, але цей, що наставав нинi,
линув, неначе на дужих крилах. Смiливо викочувалось  iз  сiрих  верболозiв
велике, червоне сонце, над водою, що вже перемiнила темнi зимовi барви  на
теплiшi, м'якшi -  веснянi,  пiднiмалася  легенька  пара.  Власне,  тiльки
кольорами й рiзнилася весна од зими, що минула.  Зима  була  сирiтська,  з
дощами та сльотами, - скотину не загонили в теплi стiйла, - переступила  у
весну, нiхто й не помiтив, коли це сталося. На весняного  Миколу  прилетiв
перший бузько i принiс iз собою весну. Кошовий приглянувся  i  побачив  на
верболозинi довгi нiжнi сережки. Ще вчора ?х не було.  Гостро  пахтiв  кущ
бузку. Звiдки вiн тут узявся, хто його посадив? Посадив хтось з козакiв  i
не признався. Бруньки ще  тiльки  набубнявiли,  але  запаморочливо-гiркий,
клейкий запах аж дурманив голову. I Сiрко подумав: скiльки то принад  несе
весна! Неймовiрно гарна вже сама по собi оця пора - березень перехиля?ться
в квiтень. Тiльки треба вмiти побачити те. Колись вiн  того  не  бачив.  А
зараз вловлю? кожен порух весни. Пахне очерет, пахне верба, i  вода  також
пахне. Сiчовi рiчки понабухали, одначе не вийшли  з  берегiв,  як  завжди.
Коли тануть снiги i рiчки виходять з берегiв, вони  затоплюють  плавнi,  й
тодi тiльки острiвцi, а то й верхiвки дерев виглядають з  сиво?  каламутi.
Тодi озеро Свиняче Море ста?  справдi  морем,  а  Пiдпiльна  -  найбiльшою
днiпровою протокою, й пiдпира? увесь правий берег, все  Козацьке  Поле.  А
нинi повенi майже  не  було,  вода  вже  вiдступала,  залишивши  на  пiску
маленький змiюнець  напливу.  Свiтанок  iшов  з  плавнiв.  З  очеретiв,  з
верболозiв пливли сивi пасма туманiв, просвiтленi сонцем, вони, здавалося,
димiли, одне чимале пасмо зачепилося за вежу - й нi руш, неначе  там  його
прип'яли вiжками. Синьо, прозоро... вогко, сонно у  плавнях,  сонно  i  на
душi. Десь прокрякав ворон, його було не видно за туманом, що обснував кущ
верболозу по то.ч бiк рiчки.
   Щось тануло в душi, вона одiрвалася од чогось, як чайка  од  купини,  -
перелетiла на iншу купину, й кошовий зiтхнув. Колись вiн не лiчив весен, а
тепер щось само лiчило за нього, й душа поспiшала вхопити  якомога  бiльше
весняно? синяви, а та просинь змивала струп'я з давнiх  ран  i  хилила  до
думок про дивно влаштований свiт,  його  та?мницi.  Поставити  б  десь  на
березi рiчки курiнь, завести пасiку...  Сiрко  зiтхнув  ще  раз.  Але  вже
iнакше, бадьорiше - вiдганяючи примарнi думки. А сережки падали на гладiнь
рiчки - верби стояли у водi, i лози, i старi вiльхи по той бiк  Чортомлика
- пливли за течi?ю, i бiля них  сплескувала  риба.  Посеред  плеса  бiлiла
пухка хмарина, весняний вир розкручував ?? то в один, то в iнший бiк. Вода
була ще каламутна, та?ла щось у сво?й глибинi. Вона завжди  щось  та?ть  у
сво?й вiчнiй глибинi.
   На березi не було нiкого, тiльки на Глухiй косi ширмувало дво? козакiв.
Обо? молодi, на голих до  пояса  тiлах  зблискували  краплi  -  тiльки  що
вмилися, а може, й покупалися, грiлися вiйськовими вправами. Один наступав
з палицею, немов iз шаблею,  другий  боронився  палицею,  немов  рушницею,
вiдступав до води. В запалi  вони  не  бачили  кошового.  Вiн  одiйшов  за
обсипаний довгими золотими сережками кущ  верболозу.  Вода  була  студена,
студеним було й повiтря - на оголених до лiктiв руках отамана  повиступали
сироти. А сонце провiщало тепло, й по-весняному тiнькала синиця на гострiй
палi валу. Кошовий вiдчув дивне бажання присiсти пiд палiсадом, пiдставити
ласкавим променям обличчя,  подрiмати.  Бо  й  чого  поспiшати,  не  ворог
приступа?. Бог - свiй, може й зачекати. Майнула оскарга на бога,  по  тому
вiйнув легенький вiтрець страху, перехрестився, вiдступився думкою вiд тих
сфер.
   "Старiсть", - подумав ще  раз.  Але  подумав  iнакше,  нiж  тодi,  коли
тiльки-но пробудився. Вiн таки ще почував силу. Вона грала  в  м'язах,  бо
завжди щось м'яв, ламав у руках, йому хотiлося ламати, хотiлося  крутостi,
змаги, а це свiдчило, що старiсть ще  не  настала.  Вiн  не  любив  нiчого
усталеного, улагодженого, його душа прагла руху, бою, лету.  Любив  змагу,
проте вiдверту, без пiдступiв, йшов ?й назустрiч, наперед спиваючи  серцем
i м'язами ?? шаленство. Вночi йому снилися конi  й  чомусь  часто  снилася
погоня, од яко? втiкав, яка кудись заманювала,  з  якою  потiм  рубався  в
лютому герцi.
   Зараз вiн вдихав туге повiтря, вдихав плавнi  з  ?х  весняним  клекотом
води, з туманом, першими порухами зела, вдихав життя. Весна його хвилювала
завжди, надто весна в плавнях, вiн чомусь подумав, що зiп'? ?? всю. Це  не
були сутяжнiсть i скареднiсть старостi  (либонь,  саме  тому  й  почувався
гарно), вiн не збирався тягнути з життя насолоду чи ощаджувати  й  спивати
по краплi, просто це був свiтлий порух серця. Такi порухи нинi  навiдували
його не часто. Сiрко подумав,  що  недавня  раптова  кволiсть  -  звичайна
весняна млявiсть, пiдкорення веснi, ?? ще приспанiй, не розбурханiй  силi.
А може, й зовсiм iнше, може, йому хотiлося ухилитися вiд  осоружного  дня.
Вiдав - не ухилиться. Мислено збирав себе  на  силi  й  споко?.  Пересiвав
думкою слова, якi почу? сьогоднi, намагався наперед  стру?ти  ?х  гiркоту,
аби потiм у розмовi не обпалити душу, й  почував,  що  не  може  перемогти
себе. Що кривди, неправди проступають, як кров крiзь  перев'язь  на  ранi.
Мабуть, подумав, треба пiти до церкви та дослухати утреню. Зм'якшити серце
молитвою, порадитись з богом. Хоч увечерi поклав - до утренi  не  йти,  не
прихиляти себе до сумирностi: до того  ж  не  хотiв  дочасу  зустрiтися  з
послами. Тому й сказав паламаревi, аби не будив.
   Вертався не в крайню хвiртку, а в сусiдню - всiх ?х прорубано  до  води
вiсiм - ступив у не? в ту мить, коли з крайньо? iз рушником у руках вийшов
Лаврiн Перехрест. Трохи присоромлений  тим,  що  проспав  кошового,  джура
шукав його. Проте шукав не шпарко. Лiниво потягувався,  розглядався,  його
високе, присипане гривою хвилястого чуба чоло  яснiло  споко?м,  по  губах
проковзувала умiшка. Вiн пив весну на повнi груди, для нього вона вже була
теплою, - груди йому  грiла  надiя  -  близька  й  далека.  Кошовий  хотiв
погукати Лаврiна, та в останню мить  передумав.  Дивився  на  запозiханого
джуру,  посмiхався.  Хотiв  вiдгадати:  повернеться  Лаврiн  досипляти  чи
побiжить по березi шукати його.
   Лаврiн не повертався до куреня i не  пiшов  берегом.  Стояв,  приклавши
долоню до чола, дивився на червоне сонце. Воно  мовби  заворожило  козака.
Кошовий подумав, що Перехрест стоятиме  отако  довго.  Чудний  трохи  його
джура. Адже ж рiс на бiдi та водi, все  дитинство  перетолочене,  обвiшане
старцiвськими торбами. Матерi майже не пам'ятав, батька - теж, он i дядько
Мокiй Сироватка вдачi зовсiм iншо?: де пролетить вiтром, а де проповзе  на
черевi, де одгризеться, а де одлеститься. Привiз його  Сироватка  десь  iз
польсько? сторони з ляським католицьким  хрестиком  на  ши?  (через  те  й
Перехрест, про всяк випадок хрестили щ раз у православну вiру),  лазило  в
густому диму попiд лавами в шинках, мiшало в казанах  чорну  ядучу  смолу,
чуло солоне слово, бачило калiцтва та рани i вийшло з того,  як  ковил  iз
роси. А може, воно  вслухалося  в  iнше:  в  тихий  рокiт  бандур,  чистий
церковний спiв, вдивлялося в зеленi плавнi та ма?во бойових  корогов?  Хто
зна. Тiльки ж вабило Лаврiна все красиве та гарне: сумовитi вечоровi спiви
бiля багаття, баскi конi, пальованi ясними фарбами картини в церквi та  на
дверях куренiв. Вiн i сам ясний  лицем  i  щедрий  помислами.  Сорочка  на
Лаврiновi завжди чиста, в комiрi голуба стрiчка, а  темно-руса  чуприна  -
розчесана, кунтуш - охайний. I при тому не скупердяй, не труситься нi  над
шелягом, нi над алтином. Найбiльше  кошовому  подобався  отой  його  порух
головою - ледь вловний, нiби аж  погордливий,  од  якого  темно-русий  чуб
спадав на лiвий бiк, прикривав чоло. Вiн i  справдi  гордовитий,  капосний
хлопець. Почни йому вичитувати, i нехай хоч на чисницю  вловить  неправди,
стрiпне чубом, встромиться поглядом у вiкно - й не руш.
   - Ти хоч чу?ш? - з серцем обiзветься кошовий.
   Мовчить.
   - Чу?ш, питаю?
   - Та чую.
   Й по тому.
   Очi в Лаврiна непоступливi i погляд твердий.  Все  заховано  всерединi,
взято на мiцнi защiпки.  Щоправда,  не  тiльки  Лаврiн  такий  I  де  вони
набираються  свавiльностi,  -  мiркував  отаман  Наче  ж  три  ма?  ?х  на
наструнених вiжках, а от же!..
   А на дiдька вони такi треба, коли б тiльки гнулися перед  отаманами,  -
враз звiльнився думкою. - Гнутимуться перед отаманами, гнутимуться й перед
панами.
   Нiхто не виказав кошовому бiльше непослуху, як Лаврiн. Нiхто не  сказав
стiльки слiв наперекiр,  як  джура.  А  от  подумав,  що  мають  незабаром
попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що  одтавав  бiля  нього  душею,
перед його чистотою одступався увесь осоружний i маркiтний свiт.  Втiшався
ним, як рiдним сином, не кривдив нiколи,  хоч,  прости  господи,  iнодi  й
кортiло потягти батожильном по  спинi.  Службу  свою  Лаврiн  справляв  нi
добре, нi кепсько, не приховував нехiтi до не?. То правда,  служба  ця  не
вельми в пошанi у  козакiв,  i  Лаврiн  потай  гордував  нею.  Хоч,  може,
котрийсь iнший бiля отамана й шапки не клав би  на  голову.  Ма?  справний
риштунок,  мiсце  за  сирном,   слуха?   поважних   старшинських   розмов,
супроводжу? отамана у ви?зди.
   Лаврiн же давно проситься в степову сторожу.  А  отамановi  шкода  його
вiдпускати. Ще й через те,  що  якийсь  вiн  нiби  незахищений.  Дарма  що
гордовитий, дарма що смiливий. Лаврiн - немов  розумна  доросла  дитина  з
нiжною i допитливою душею. Та допитливiсть росла разом з його лiтами.
   Бувало, виберуться десь на рiчковi розливи або обсядуться в хатi, а вiн
все - чого та чого? Не зглянуться, коли й нiч мине.  Не  вельми  говiркий,
отаман розбалакувався з джурою. Гарнi кошовому тi вечори, в них пересiяв i
власне життя, бачив, де про?хав  уповнi,  а  де  протарабанив  порожняком.
Тепер Лаврiн немов забира? ?х з собою. Добре це? Погано? Хто  зна.  Просто
кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався.  То  бiльше  останнiм
часом з Лаврiном ко?лося дивне. Душа його кудись летiла, чогось прагла,  а
куди й чого - розгадати не мiг. Лаврiн же не казав нiчого. Може,  то  гра?
хмiль молодостi? Тодi нехай ?де в степи, там  той  хмiль  або  перегра?  в
мiцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться  там  злостi,  бо,  як
бачиться кошовому, ?? в хлопця замало.  Обiйде  його  за  сирном  кашовар,
забуде осавул дати в  походi  тараню  -  Лаврiн  тiльки  стрiпне  чубом  i
дивиться кудись поверх голiв, немов те й  не  про  нього.  Затiють  козаки
бiйку - обiйде стороною. Проте нехай хтось спробу?  покепкувати  з  дядька
Мокiя Сироватки, поблiдне, мов стiна, хапа?ться за шаблю. Звичайно,  Мокiй
того не зна?. I з чого така приязнь?
   З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий  майдан,  посеред  якого  стояли
стовп для квестiй i гармата.  Сонце  перехопилося  через  палiсад,  облило
свiтлом дерев'яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць  яко?
виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до  утренi
припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди;  молодi  ж  козаки  на
поповi докори казали, що боговi бiльше в помiч ?хнi шаблi, анiж молитви.
   Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх  Сiрко
знав на ймення, а кого й не  знав,  одним  позирком  читав  карби,  що  ?х
дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана,  бойового  бича  -  цьому  ось
стрiла випила око i в  другому  потьмарився  зiр.  Отаман  не  прискорював
кроку, не намагався прошмигнути  цей  стрiй  нiмих  карбiв  далеких  битв,
злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Iшов повiльно,  дивився
старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого  не  просили  й  нiчим  не
докоряли.
   Сказати правду, якщо Сiрко й почував  десь  невпевненiсть,  то  посеред
цього лаштунку. Вiн не мiг ?м нiчого дати, а  отож  i  всi  слова  були  б
облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв  й  не  мiг  одвернути
тих, якi насувалися.  Може,  отi  прийдешнi  битви  й  були  йому  якимось
виправданням перед увiччями, що ?х оцi люди дiстали в сiчах минулих.  Вiн,
отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його  в
рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Iнакше-бо
сiчовики прийняли ?х марно.
   Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй зна?  замiри,
не гоже мiняти ?х на порозi божого дому. То тiльки Сироватка  може  казати
омильно просто в святу бороду. Став не в  сво?му  бокунi  -  одгородженому
бiля клiросу для кошового мiсцi, а  мiж  козакiв  посеред  церкви.  Службу
правив  i?ромонах,  йому  допомагав  голосовий  пiп.  Молитва  не   лягала
отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори.  I  все
його дратувало. Не любив нинiшнього i?ромонаха - той недишкретно просто  в
церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював  ладаном,  що  аж  запорожцi  мовби
стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й  зовсiм  не
хотiв займатися школою, поклавши всi справи  на  уставщикiв.  Сiрко  велiв
написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого,  попа,  й
листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас,  та  ще
раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже  виходячи  з
церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що  бог  не  завжди  вибира?
собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була  трохи  лячна,  але  вiн  не
проганяв ??.
   Снiдав отаман у сво?му Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi,  й
iрклi?вцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з  досвiтку  бiлувала
?х за курiнною скарбницею.
   Шкуринський курiнь - новий, ще не закублений горобцями,  яких  на  Сiчi
гибiль i якi й пострiлiв не бояться, - не з лiси, а з плах, на сволоцi  ще
не затерлись карби майстрiв: "Благословiнням Отця, дозволом Сина i помiччю
Святого Духа збудовано цей  курiнь  року  божого  1671".  Стiни  в  куренi
дерев'янi, вимитi, стеля-побiлена, прикрашена голубою мережкою  по  краях.
Цi?? весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осiнь  i
зиму - п'ять разiв стрiляла  гармата,  яка  сто?ть  посеред  майдану,  три
козачi душi просто з куреня забрав бог.
   Сволок - мережаний, одвiрки рiзьбленi. Не покутi, в  кутку,  божниця  -
образи на двох довгих полицях, помiж ними кiлька  дорогих,  мальованих  на
кипарисi та жерстi грецькими та ки?вськими  майстрами.  Перед  образами  -
непогасна  лампада.  Пахло  ладаном,  свiжим  хлiбом,  супокiй  i  затишок
огортали того, хто переступав порiг. Почуття затишку не  руйнувала  навiть
густо розвiшана на стiнах зброя. В куренi стояло гудiння, неначе у вулику.
Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з  кутка  в  куток,  i
однак у цьому снуваннi й гудiннi був певний лад, як  у  тiй  же  дуплянцi,
здавалося б, лад у безладдi, та iнакше й бути  не  могло,  iнакше  б  така
кiлькiсть людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тiльки
найнеобхiднiше, сiдали у певному мiсцi, не заступали нi дверей, нi  вiкон,
тут iснували непомiтнi для стороннього  ока  особлива  сув'язь,  особливий
стрiй, заснований на повазi до найстарших, до порубаних та покалiчених,  а
також до курiнного отамана.
   Бiля причiлкового вiкна пощипував струни  бандури  молоденький,  неначе
котиком вилизаний козачок  -  зализана  наперед,  на  самi  очi,  чуприна,
вуса-п'явочки, сливе дiвочi брiвки:
   Пливе човен, води повен, - коли б не схитнувся,
   Пiшов козак в Запорожжя - коли б не вернувся.
   А на рiчцi та на кладцi дiвка плаття прала,
   Вона тому козаковi три дорiженьки вказала.
   Козак нiкого не помiчав, думав щось  сво?,  в  сво?  життя  дивився,  й
курiнний двiчi кахикнув, а тодi повiв бровою - козак  повiсив  бандуру  на
стiну. Справного курiнного обрало собi товариство. Вiн  сидiв  на  покутi,
сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасiчника. Тiльки  на  облисiлiй
головi волосся не вистачало на оселедця,  накручував  його  з-понад  вуха.
Чисто виголена голова блищала, як мiдна  таця.  По  праву  руку  курiнного
сидiли суддя, писар та осавул, високий  таранькуватий  кухар  ?в  з  одних
ваганiв iз отаманом, стоячи. Снiдали щербою та  коржами-загребами,  одначе
варив щербу кухар  не  так,  якi  iншi:  риб'яча  юшка  крута,  а  борошна
тiль-тiль.
   У куренi панувала шаноблива мовчанка. Тiльки  зрiдка  обiзветься  хтось
стиха до сусiди або попросить щось подати.
   У шибку вiкна бився й басовито гудiв джмiль: видно,  щойно  пробудився,
очманiв од повiтря, пахощiв вербових сережок  i  залетiв  сюди.  Запорожцi
осмiхалися.
   Сiрко, як те й належало, сидiв серед козакiв. За козацьким законом  ма?
кошовий (як i вся iнша старшина) обiдати в тому  куренi,  в  якому  ходив,
доки його не обрали на отамана, й сидiти таки на  тому  самому  мiсцi,  де
сидiв ранiше. Дозволялося ходити в гостi в iнший курiнь раз на тиждень,  а
також на свята. Мешкати кошовому теж дозволялося тiльки в сво?му куренi  -
для Сiрка зробили виняток за його заслуги перед товариством  i  з  велико?
довiри. Козаки поглядали на Сiрка шанобливо, але в  жодних  очах  не  було
запобiгання та улесливостi. Улесливiсть на Сiчi мала цiну  вельми  низьку.
Бiля Сiрка примостився ченець-заброда з  далекого  волинського  монастиря,
догiдливими, сливово теплими очима поглядав на  отамана.  Сьогоднi  ченець
таки не дав хука, як першого дня. Аби по обiдi хто кинув на тацю за  нього
плату, нашилив оком козака й присiв бiля нього.  На  козаковi  черкеска  з
галуном, боброва шапка, шовковий пояс, за яким пара шкоцьких,  з  ольстри,
пiстолiв, на перев'язi шита золотом по  оксамиту  лядунка,  а  того  й  не
гадки, що в кишенях у козака ляський  вiтер  доганя?  донського.  Довелося
ченцевi з  любовi  до  ближнього  кинути  башлик  за  обох.  Ту  притичину
згадували за снiданком, намагалися увести ченця в оману й сьогоднi.  Сiрко
й собi вклюнувся у  гру,  аж  на  мент  забув,  яка  вiдчайна  гра  чекала
попереду. Але ченець  тiльки  посмiхався  багатозначно  в  руду  бороду  -
мовляв, знаю, який бiдака сидить бiля мене, i молотив ложкою,  аж  трiщало
за вухами. Впали на тацю два грошi - Сiрко  кинув  за  себе  й  за  ченця,
брязкiт металу вмить  змiв  з  душi  сонячну  лагiднiсть.  Метал  -  завше
тривога. Козаки дякували отамановi та кухаревi за хлiб-сiль,  йшли  надвiр
палити люльки. Сiрко дiстав i свою муругу од диму  зiнькiвку.  Якийсь  час
стояв на широкiм млиновому каменi, що лежав бiля  порога.  Камiнь  врiс  у
землю, зверху його  вже  добряче  злизали  козацькi,  здебiльшого  кованi,
чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину  й  шипiв  на
пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком.
   Отаман смалив люльку, слухав звичайнi,  буденнi  згуки  життя.  Сусiднi
куренi вже  поснiдали,  кухарчуки  скрипiли  колодязними  журавлями,  мили
казани,  видзвонювали  у  них,  мов  у  тулумбаси.   Од   крам-базару   ?м
окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi, ?х на
Сiчi без одного  сто,  як  ударять  гуртом,  гук  котиться  до  Базавлука.
ВiдЧортомлика в бiк Скарбно? летiли чотири качки - три великi,  крижнi,  i
одна чирка, летiли,  неначе  чотири  стрiли,  пущенi  знизу  вгору.  Отже,
прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали, зима стояла сирiтська, й  не
тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала.
   Кошовий не поспiшав. По дорозi ще заглянув до пушкарнi, котру  сьогоднi
мали перекривати. Пушкарi вже повитягали гармати й шикували в ряди. Стояли
гармати пiд стрiлою, пiд вовком, пiд змi?ю, i маленькi мортирки, й затиннi
пищалi. Кошовому здавалося, що чорнi жерла  дивилися  на  нього  голодними
пащеками. Може, так подумалося, бо  пороху  лишилося  з  десять  бочок,  а
свинцю на два випали. Сьогоднi мав змагатися й за них.
   По тiй думцi рiшуче вибив об  мортиру  люльку,  пiшов  вузькою,  кривою
вуличкою до сiчово? канцелярi?.
   На нижнiй приступцi сходiв,  схиливши  на  руках  важку  голову,  сидiв
отаманець Мiюський. Побачивши отамана, пiдвiвся, по його  кругловидому,  з
невеличкою пiдстриженою борiдкою й такими ж невеликими  щiточками-вусиками
обличчю мовби хвиля пройшла, а в темних зiницях забiгали  неспокiйнi  бiлi
вогники. Вони зринули поверх надi? i вже не згасали. Iван Мiюський - тiсно
перетягнутий у тонкому станi чересом, запеклий чоловiчок  з  повними  жару
очима,  з  рiшуче   стисненими   губами,   нижня   губа   бiльша,   завжди
вiдстовбурчена; його й зараз зсередини спопеляв вогонь, пробивався на щоки
хворобливими рум'янцями.
   Донський отаманець хотiв вичитати свою долю з  присурмлених  волохатими
бровами очей кошового й,  не  вичитавши,  зiтхнув.  Приходив  до  кошового
щодня,  буцiмто  знiчев'я,  а  насправдi  -  не  прогавити  змiни  в  його
поведенцi?. Щоби, вловивши, кинути все й тiкати  свiт  за  очi.  Звичайно,
кошовий мiг i сам подати знак до втечi. Адже Мiюський довiрився  йому.  Не
приховував нiчого, не крився нi з чим. Хiба що... Але ж того  Мiюський  не
мiг сказати. Бо тодi мусили витурити його звiдси.
   Все те зараз пробiгло в думцi Мiюського. Й вiн враз вiдчув, що не  може
погнати вперед думку, що вона нiби замерзла в мозку або ?? мiцно вхопила й
трима? чиясь дужча думка. Адже так-таки нiчого й не приховав? А  те,  чи?м
велiнням при?хали? Донського отаманця била  тривога.  Бачив  на  Сiрковому
чолi тяжку задуму, бачив пригашенi вогники в очах i повертав те  на  себе.
Либонь, Сiрко вже здогадався, до яко? чорно? прiрви  штовхав  його  i  все
сiчове товариство Мiюський.
   Це вiн, Iван, отаманець з Мiюса,  привiз  на  Запорожжя  Симеона,  сина
московського самодержця Олексiя. Мiюський гаразд пам'ята? той  день,  коли
вони  з  Симеоном,  розпустивши  по  вiтру  короговки,  по?хали  назустрiч
кошовому, котрий вертався з-пiд Тягина. Мiюський, який  правував  на  Сiч,
тодi попрощався з життям i навiть прочитав  молитву  за  спасiння  власно?
душi. Одначе ?х чекала мало сподiвана гостиннiсть. Кошовий зустрiв Симеона
яко царевича. Видно, знав про нього. Зiйшов з коня, вклонився до  землi  й
виявляв iншi почестi, як те  й  належало  виявляти  царському  фамiльянту,
наступнику престолу. Отаман слухав оповiдь Симеона з дитинним  спiвчуттям,
в його карих, ледь змружених очах свiтилася  цiкавiсть,  i  Мiюський  тодi
подумав, що вiн буде крутити кошовим, як вiтер вiтряко-вими  крильми.  Але
сталося не так. Кошовий був простий i довiрливий, але iз тi?ю довiрливiстю
линув не до всiх. Лукавство намацував  одразу.  Нахмарений  i  нахмурений,
суворий, але не жорстокий, нiби й добрий душею, мiг спалахнути в один мент
i тодi трощив i кромсав геть усе на путi. Гарячiшо?  людини  Мiюському  не
доводилося стрiчати. А понад усе та його цiкавiсть була зовсiм не  на?вна.
Вiдтодi в головi донського отамана грiшне перемiшалося  з  праведним,  вiн
силкувався розгадати замiри кошового щодо  Симеона  й  не  мiг.  Все  нiби
промовляло за те: кошовий до кiнця повiрив, що Симеон  -  царевич,  котрий
врятувався од смертi й бо?ться попасти в руки бояр.  Вiн  i  далi  виявляв
Симеоновi ознаки найвищо? шани, й дав грошей, i  наказав  зробити  корогви
царськi тафтянi й царську печатку. Але що тодi ховалося за його  зроненими
при тому словами: "Або ми, хлопцi, царсько? печатки не гожi  викувати?  Чи
не ма?мо для того золотих ?фимкiв?" I коли козаки забажали впевнитися,  що
в Симеона на тiлi справдi ? царськi  знаки,  -  червоний  вiнець,  орел  i
мiсяць iз зiркою (царевич похвалявся ними  повсякчас),  сказав  дяковi  та
трьом значковим товаришам, що йшли на  розглядини:  "Дивiться  добре,  щоб
побачили..." Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Мiюський ще  ранiше
бачив ?х - не раз купалися з царевичем у морi: вiсiм бiлих шрамiв од плеча
до плеча.
   Справжня веремiя закрутилася через мiсяць. З Москви та Батурина прибули
посли з вимогою видати Симеона i Мiюського з донцями. Кошовий тодi скликав
раду. Мiюського теж запросили на не?, а послiв не пустили.
   "Браття мо?, отамани-молодцi, - сказав кошовий,  -  Вiйсько  Запорозьке
Низове, як старий, так i молодий! Нiколи в нас не було, щоб кого видавали,
не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного,  то  забажають  другого  i
всiх по одному розтягнуть. А вiн же сидить, як птах у клiтцi, й  нi  перед
ким не винуватий".
   Увечерi гурт сiчовикiв i Симеон з ними обложили Грецьку  хату,  в  якiй
сидiли  посли.  Спочатку  рубалися  словами  -  посли   обзивали   Симеона
сатанином, злодi?м, самозванцем, а вiн ?х холопами й боярськими устiлками,
а тодi взялися за шаблi. Посли та ?хня челядь замкнулися в хатi,  сiчовики
почали розбирати покрiвлю. I вже коли посли попрощалися  з  бiлим  свiтом,
одпустили один одному грiхи, прийшов кошовий i порозганяв забiяк.
   Вчора од царя прибув ще один гонець  з  новим  респонсом.  Сьогоднi  те
послання мають прочитати. З тим ма? звершитися його,  Мiюського,  доля.  В
оцiй ось хатi на два димарi - вiйськовiй канцелярi? Вiйська Запорозького.
   Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сiрка.
Проте осягнув: його  власний  розмисл  куций  супроти  розмислу  кошового.
Супроти його думи. Яка цi?? митi, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило
отамановi чоло, он якi брижi набiгли на  нього,  он  якi  глибокi  зморшки
пролягли вiд рота! Здавалося, й нiс накiбчився  дужче.  I  побачив  гострi
шпичаки в очах -  кошовий  пронизував  ними,  мов  списами,  до  хребтини.
Поскубував вуса, лiва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара.  У
тому поглядi Мiюський вловив щось глузливе  й  грiзне.  Мозок  йому  знову
мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз ма? статися таке, що струсне
його, Мiюського, до дна.
   Спокiйнi слова кошового й справдi злякали отаманця.
   - Скажи менi, отамане, що  робив  Симеон  у  Разiна?  Мiюський  втягнув
голову в плечi, йому чомусь стало  жарко  в  ногах.  Несамохiть  подивився
вниз...Чоботи на ньому  лихенькi,  добрi  були,  та  стопталися  за  зиму.
Отаманець розумiв: брехнею далi не ступиш i кроку. А куди  поведе  правда?
Може, Сiрко дiзнався все про  царевича?  В  грудях  спалахнула  злiсть  на
кошового - боявся, що Сiрко прочита? ??. Надсилу подавив ??, мовив глухо:
   - Водив струги по Хвалинському морю.
   - Стеньчинi?
   - Стеньчинi.
   Тепер було мовлено все. Мiюський чекав рiшення: кошовий мiг оддати його
на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й  важка  -  i  перед
царем, i перед кошовим, бо ж таки  не  сказав,  як  царевич  обкрутився  у
разiнському вирi й з нього виплив. Коли б ще Мiюський знав,  що  ниньки  з
Дону прибув Сiркiв посланець й з якими  вiстями,  вiн  би,  мабуть,  i  не
пiдiйшов до кошового, а ще з ночi втiк би  у  степи.  Проте  кошовий  йому
цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам  i  сам  мусив  вибиратися  на
берег. Хто такий цей царевич - знав од самого початку.  Проте  сподiвався,
що за ним сто?ть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Мiюський,  i
в цьому була його  справжня  провина  перед  кошовим.  З  другого  боку  -
отаманець рятувався, рятував дружнього собi Симеона,  але  якихось  певних
обiцянок од донського кругу не давав.  Виходило,  не  вiн  його  завiв  на
слизьке, а отаман зайшов сам. Та  й  хто  зна,  чи  так  уже  кепсько  все
склалося. Он як стараються посли - ледве на черевi  не  повзають.  Вiн  ще
позмага?ться з ними за Симеона... А  Мiюський...  Отаманець  переступив  з
ноги на ногу. В лiвому чоботi в нього хлюпало.
   Колючi iронiчнi вогники зайнялися в очах кошового, не злостивi,  але  й
не теплi. Мiюському згасав перед ними запал, i врештi вiн  зовсiм  опустив
голову. Сiрко ж довго мовчав, а потiм  запитав,  збивши  тим  з  пантелику
Мiюського:
   - А великi струги були в Стеньки?
   - Рiзнi. Великi й малi. Ми з Симеоном ганяли великого.
   - На стругах стояли фальконети чи яка iнша армата?
   - Фальконети, -  вiдказав  Мiюський,  маючи  оцю  розмову  за  пiдступ;
насторожено й пiдозрiливо чекав нового словесного гака. I кортiло,  вельми
кортiло йому розказати, як возив вiн разом з  вiйськовим  отаманом  Флором
Мина?вим зашитого в шапку Сiркового листа  Разiну  з  Чиру  на  Волгу,  бо
Стенька на той час був уже на Волзi, i Флор гаразд знав, що в  тому  листi
написано. Хотiв Сiрко подвигнути гетьмана Дорошенка на те,  аби  виступити
?динокупно з Разiним, i Дорошенко спочатку погодився, а потiм вiдхитнувся.
I то був не ?диний лист. Не перепиняв Сiрко запорожцям дороги до  разiнцiв
i пiзнiше, ще й ходила чутка, буцiм ?здив сам у Кузьмодем'янськ, де на той
час скупчилися довкола Стеньки донцi, запорожцi, а також лугова i  нагiрна
черемиса, загальною лiчбою п'ятнадцять тисяч. .. Отож, якщо отаман ще  раз
запита? в Мiюського щось про Разiна, вiн таки виповiсть йому оце все,  хоч
i зна?: часи нинi такi, що лiпше тримати язика за зубами.
   Одначе отаман не запитував бiльше нiчого. Посмоктав пригаслу люльку,  а
Мiюський поспiшливо витягнув з кишенi трут  i  кресало.  Кресь,  кресь  по
гострому сколку. Дмухнув i ввiпхнув кiнчик трута в  отаманову  люльку.  По
тому, тримаючи трут в лiвiй руцi, набив правою носогрiйку  й  собi.  Вiтер
зривав з трута м'якi червонi  жарини  й  жбурляв  геть.  Мiюський  заховав
курi?вську справу до кишенi, затягнувся. Тепер дим вився  з  двох  люльок,
вився вгору, сплiтався, змiшувався докупи, i  вiтер  вiдносив  його  вбiк.
Отаман потягнув ще кiлька разiв, вибив жар  пiд  ноги,  розтоптав  великим
чоботом. Сказав тихо, мовби про себе.
   - Нi нам, нi донцям нема? волi. А ой як ?? треба!
   Сховав до кишенi люльку,  тугим  нехворощевим  вiником  обмiв  з  чобiт
багнюку, повiльно поскрипiв сходами ганку. Брязнув дерев'яний цюпик, важкi
дубовi дверi сховали постать кошового.
   А Мiюський стояв i дивився на дверi, мовби сподiваючись щось  прочитати
на них. Тримав отамановi слова як поплутане мотуззя,  не  мiг  розплутати.
Нема? волi - то мусять i далi Сiч та Дон сюяти купно,  як  стояли  ранiше.
Нема? волi - забракло кошовому сил до оборони. Тодi йому, Мiюському, треба
вихоплюватися з Сiчi й тiкати в Польщу чи Волощину.  Бо  ж  небавом  мають
прийти посли. I може бути запiзно.
   Кошовий повiсив шапку на дерев'яного  тиблика  бiля  дверей,  розгладив
оселедця й аж тодi привiтався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний
i нiби трохiт  iржавий  -  старшого  сiчового  писаря  Андрiя  Яковлева  й
дзвiнкий - пiдписаря Гука. Яковлев сидiв за широким столом бiля вiкна. Гук
- за маленьким, персько?  роботи  столиком  у  кутку.  Яковлев  -  важкий,
тiлистий i дужий, йому б носити затинну пищаль,  а  не  каламар,  нiхто  з
козакiв не брав його навхрест, але i в писарських справах вiн непоспiшливо
мудрий та чесний. Колишнiй бурсак Гук,  що  втiк  за  пороги  од  чийогось
святенницького гнiву, - тонкий  лицем,  тонкий  станом,  ферт  i  чепурун,
хвалько i баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як  баранячий  хвiст:
накручу? його перед сном на стрiчку, вусики пiдголенi  й  стирчать  убоки,
пiдваксованi  розведеною  в  олi?  сажею,  кунтуш   на   пiдписарю   сукна
лазоревого, гудзики посрiбленi, черес тонкий, шкiряний, чоботи нiмецькi, з
срiбними пiдковами та подзвоном  -  й  сам  вiн  нiби  не  тутешнiй,  нiби
привезений разом зi столиком заморськими купцями. Гарний статурою,  гарний
лицем, яке трохи псують очi, вони в нього зеленкуватi, не однаковi -  одне
свiтлiше, друге темнiше, ще й з чорним обiдцем довкола зiницi. Гук  охочий
до чарки, любить частування, але вжива? тiльки французьку горiлку,  мускат
та ромельськi вина й п'? так, неначе  робить  ласку  тому,  хто  пригоща?.
Одначе те тiльки на людях, якось кошовий застав пiдписаря, коли той тихцем
похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, пiдiбрав у  будi
старого сiчового пса Шайтана.
   Зате у роботi Гук меткий, спритний думкою, ще вiн хвалькуватий,  любить
законозистi слова,  ма?  себе  за  великого  дотепника,  хоч  дотепи  його
здебiльшого невдалi. Легкий на перо й обiзнаний  на  латинi,  польськiй  i
татарськiй мовах, через те отаман волiв, аби про бiжучi справи казав  вiн.
Навiть вiйськову та?мну канцелярiю часом довiряв пiдписарю.
   З цього й розпочали ранковi труди.
   Отаман пiдiйшов до велико? кахляно? печi й погрiв бiля не? руки - любив
поводити долонями по гладеньких, теплих, синiх кахлях,  то  в  нього  нiби
забавка: поводить - i спокiйнiше ста? на душi. Писар i  пiдписар  дивились
на те поблажливо.
   Гук одiмкнув залiзну, з  потайним  замком  скриню,  дiстав  з  не?  два
скрученi в рурочку  папери  -  похiднi  журнали  двох  команд,  доправленi
сьогоднi вночi гiнцями на Сiч. Перша команда з козакiв  Кислякiвського  та
Мiнського куренiв мандру? понад Бугом, вистежу? велику  татарську  ватагу,
друга несе дозiр на рiчкових розливах. Осавул першо? команди  повiдав,  що
татарська ватага розкололася надво?, одна половина  пiшла  на  Корабельну,
друга - на Гнилий ?ланець, i що вiн  теж  роздiлив  свою  команду  на  двi
партi?. Пiдписар аж з ноги на ногу переступав, так  йому  кортiло  сказати
свiй розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв бiля печi, приплющивши очi,
намагався  розгадати  подальшу  путь  обох  татарських  ватаг.  У  пам'ятi
поставала рiка з допливами, переправами, лiсами й байраками.
   - Вони злучаться з Мертвими Водами, - таки не втерпiв пiдписар.
   - Не з бiса здогаду, - сказав кошовий, так само не розплющуючи очей.  -
Куди намiряються пiти далi? I чого там  крутяться?  Наче  навмисне  в  очi
лiзуть. Одпиши осавуловi, щоб вернувся на Гнилий ?ланець i нiкуди не йшов.
Нехай пильну? степ. Степ нехай пильну?, чу?ш,  -  сказав  суворо  й  трохи
роздратовано, бо помiтив у Гукових очах  заперечення.  Ще  його  дратували
подзвоном писаррвi чоботи. Почне отаман думати, а  вони  -  дзiнь,  неначе
цвяшком по лобi. - Та перевзуй чоботи, як iтимеш до канцелярi?.  Калата?ш,
як пес на ланцюзi.
   - В мене нема iнших, - ображено пiдтиснув губи Гук.
   - Надери лика й сплети постоли, - з серцем сказав Сiрко. - Що там далi,
читай.
   Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками.
Чаус, що доправив ?х на Сiч, волiв, аби читали  ?х  при  ньому.  По  нього
послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим  кривим  ножем
Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта
козацьким хуторам од татар  пагуби  не  буде,  схиляв  до  миру  й  просив
роз'?здити границю, як указано  на  мапi.  Журився  попереднiми  кривдами,
клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких  валок,
котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напо?м були  розведенi
його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не  сповненого
отрути.  По  тому  почали  дiлити  пограничнi  землi.  Татарський   посол,
маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з  твого
обличчя найменшу вiдмiну - ну тобi диявол, недарма й наймення таке  ма?  -
Чорт-хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав  до  дверей,
пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як  вугiль,
меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв.  Гук,  що  правив  обов'язки
бута, ледве встигав перекладати.
   - Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсi? на козакiв.
Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них.безкорм'я
i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до  лiжка.  Аллах  i  бiда
просвiтлили розум дивану. Краще  багато  торгувати,  нiж  багато  воювати.
Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi  тропи.
Але дайте нам цього лiта пасовиська по ?ланцю.
   Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли  приходить
морове лихо,  попросиш  запомоги  в  будь-кого.  Сiчовики,  якщо  складали
обiцянку, трималися ?? твердо. Траплялося, навiть пускали  татар  на  сво?
пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од сво?х
вивiдувачiв з Криму та  Перекопу.  В  грудях  йому  перекочувались  гострi
отрутнi краплi притлумлено? злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi -  теж
злостиво, але на обличчя тi?? посмiшки не випустив.  Смiх  ходив  йому  по
серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи  нiби
подивованим. Затим по ньому  проповзла  хмарка  недовiри,  але  теж  буцiм
випадково?, яку хотiв прогнати й не мiг.
   - Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашо?  чати  з  Бугу,  -
сказав Сiрко, i Гук iз  здивуванням  звiв  на  нього  очi  -  адже  отаман
вiдкривав та?мницю вiйськово? канцелярi?. - Але Сiрко удав, що не  помiча?
того погляду, провадив далi: - Не сво?ю лозою обплiвся гонець. Праву?  вiн
не з Криму, а з  бiлогородсько?  орди.  Може,  бiлогородський  мурза  хоче
обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю,  допитати  червоним
залiзом: звiдки при?хав i де взяв ханську печатку?
   В грудях кошовому й справдi закипала злiсть  на  брехливого  татарчука,
вже не стримував ?? i глипнув на нього вогнисто.
   Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились
кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову
осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.
   "Хан зараз у ногайськiй ордi", - подумав, а вголос сказав:
   - Та не в наших це звичаях. Запитай у  нього,  -  кивнув  товмачевi,  -
одколи це Гнила Лука стала татарською?
   Вони знову вернулися розмовою до  кордону,  татарин  i  далi  обстоював
кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб  прийти
завтра i  вже  укласти  доконечну  угоду,  Яковлев  i  Гук  перезирнулися,
генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:
   - Не важився татарин  до  велико?  незгоди.  Хитро  ти  його,  отамане,
квестi?ю прилякав.
   - До незгоди вiн не важився не через квестiю...
   - А з яких же респектiв i причин? -  запитав  Гук  i  посмiхнувся.  Вiн
завжди осмiха?ться так багатозначно та глйбокомудро, мовляв,  я  знаю  все
краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблю?.
   - Було, ледащо, повноважне на всi уступки, - сказав кошовий. - Мав таке
повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацi?.
   Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.
   "А хан, може, й не в ногайського мурзи, - подумав знову. - Мабуть, чаус
умисне за?жджав туди, аби прип'ясти нас до ногайсько?  орди...  Задав  же,
клято? матерi, невiра, загадку".
   Одне було вочевидь - татари цього лiта вирушать  великим  походом.  Хан
нещодавно ?здив у Адрiанополь, отож ?х пiдпиратимуть турки.  Пiдуть  сушею
чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати  не  вдалося.  Сушею  -  шлях
довгий, та й козаки про все довiдаються  заздалегiдь.  Либонь,  не  тiльки
сушею. Бо очакiвський мурза пота?мно лашту? малi галери.
   I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи.  Всi  попереднi  днi
впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.
   Все життя йшов до чогось невловимого,  почував  його,  але  не  обiймав
мислiю, здавалося, мiг до нього  дiткнутися,  одначе  то  була  омана,  бо
лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий,
тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв  нiж.  То  щемiла  й  квилила  рiдна
земля. Не пам'ятав, одколи ?? горе стало його горем.  Од  тих  днiв,  коли
золотi алтини лягли на Хмелевi очi й  по  тому  закружляли  чорнi  вихори?
Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною  сiччю  в  густу
хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не ма? сили  спинитися.
Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось-ось  змете  всiх.
Треба якось зупинитися, повернутися грудьми  до  лави,  зчепитись  руками.
Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.
   Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман
усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi  -  усмiшка  в  кошового  була
ясна, збадьорлива.
   - Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо,  що
сказати послам, - мовив. - Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести  тоту
балачку.
   Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе до?дав вареника.  Губи
в нього великi,  вивернутi,  й  велика  голова,  брезкле,  м'яке  обличчя,
сiро-бiлi, безбарвнi очi, - на  перший  взiр  зда?ться,  що  писаревi  все
байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а  ще  -  гранично  чесний.
Викликало в ньому посмiх  лиш  одне:  молодився.  Фарбував  вуса  й  носив
строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змага?ться з пiдписарем?
   - Скажемо те, що намислили вчора.
   - Вчора - то не сьогоднi. - Й пiдвiвся, пружним потиском  рук  розiгнав
застояну кров. - Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом  викурю
люльку.
   Пiдписаревi здалося, що настав мент  наблизитися  до  кошового,  й  вiн
сказав удавано-захоплено, багатозначно, хоч трохи й до-гiдливо:
   - Ох i гула вчора корчма "При калинi" над Чортомликом!
   Сiрко покошлав крутi брови.
   - Не за тво? пив, пiдписарю. Пильнуй свого.
   Гук хвацько крутнув вусики.
   - Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.
   - Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку  мускату  оддали  послам.  I
того, рiдше заглядай у чарку, частiше - в папери.
   Гук знiтився - все в нього сьогоднi виходило не в лад. З-за свого столу
пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, ута?мничений  у  якiсь  сво?  думки.
Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два  боки  чуба.
Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од  свого  улюбленця.
Плеснув того по плечу, кинув коротко:
   - Чеши. Отаман жарту?.
   Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв-Носа, Брекала,
Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.
   Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих  обрусами  лавах  попiд
стiнами - з одного боку  сiчовики,  з  другого  -  посли.  Старi  сiчовики
тримали в зубах порожнi люльки: i в  куренi,  i  в  канцелярi?  палити  не
вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й  рiдко  палили,  старий  Кваша
востанн? натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку  лiт  десять  тому.
Але носить за чересом, пха? в зуби - який то козак без люльки. В  свiтлицi
панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди,
неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi  вимага?
i козацька регула - звичай. А вiн на Сiчi - найповажнiша  сила,  на  ньому
засноване все ?? буття: порядок, способи бою, честь i посмертна  слава.  А
що  писанi  закони  завжди  можна   переписати   по-новому,   неписанi   -
непоруигнiшi за них. ? в козакiв i писанi закони,  знають  вони  закони  i
сусiднiх народiв - на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке
право, i литовський статут, i царське "Уложенi?", i кiлька  латинських  та
турецьких книг, але мудростями  з  них  козаки  послуговуються  не  вельми
часто.
   Сонце свiтило в покутн? вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна
рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про не?, як про
справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить  переплисти  ??.  Царевi
посли - пiддячий приказу Мало? Росi? Семен  Щогол?в  та  сотник  стрiльцiв
Василь Чаду?в були у важких ведмежих шубах - при?хали ще за морозiв  i  чи
не знайшли на себе на крам-базарi справно? одежi, чи не хотiли одягатись у
козацьке - повпрi-вали од самого початку, витирали  пiтнi  чола  долонями,
були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не  пообмiтали  чоботи,  на  долiвцi
бiля ?хнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у ?хнiй  бiк  -
затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали  на
нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув  рукою.  Першим
пiдвiвся з широко? липово? лави Щогол?в, високий, рокiв сорока  чоловiк  з
широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн  читав  цареве  послання,
написане словами грiзними, за якими вловлювалася  розгубленiсть.  Послання
було довге, Щогол?в не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього  не
тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на  папiр.  В
листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто  тому
свiдки. "Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi,  -  читав
Щогол?в, - в церквi архiстратига  Миха?ла,  в  присутностi  його  царсько?
величностi,   на   яких   похоронах   були   святiйший   Iосиф,   патрiарх
Московський..." По тому йшов довгий ре?стр  бояр  та  ?пископiв  живих  та
померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi  цар  знову  наказував  i
просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.
   Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам  думав  про  те,  що  лиха
через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим  ковшем.  Але  коли  б
вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того  теж  добра  не
мали б, то бiльше перед  великим  басурманським  рушенням.  У  Москвi  про
замiри туркiв  i  татар  нiчого  не  знають.  Ймуть  вiри  не  запорозьким
посланням, а  Самойловичевим,  а  той  уводить  в  оману  царя.  Каже,  що
запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Бо?ться вiйни, одводить
?? думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману,  чого  сам
хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти ?вропи,  а  не  проти
них, вiйною на Укра?ну не пiдуть.
   Помалу в думки кошового почала просмоктуватися  досада,  яка  роз'?дала
спокiйнi слова, приготованi ранком.
   Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.
   - Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не  вертатися,
- мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко.  Його  круглi  на
квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас
наскрiзь, знаю наперед,  в  яку  сторону  гнутимете  лозу.  Надихався  вiд
гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й  кипiв  чужим  гнiвом.  Хотiв
вислужитися.  Перебрав  на  себе  всi  подальшi  перетрактацi?  з  сiчовою
старшиною.
   - Ну й не вертайся, лишайся з нами, - понюхав  просто  з  жменi  табаки
козак Нiс. - Чоловiком станеш... Ми тебе кашоваром  настановимо.  Апчхи!..
Бачиш, правда. - А нiс у  Носа,  як  кушка.  I  сам  вiн  козак  поважний,
сповнений власно? гiдностi.
   Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажа? Носа,  й  казав  у
той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман  був
нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз,  тiльки  брови  впали
низько й очi з свiтло-карих стали темно-карими.
   Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина  мовчазно  оддавала  сво?
повноваження кошовому. I те для сторонньо?  людини  було  дивно,  адже  на
крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами.  Вiрили  так
отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?
   Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю,  рiдко  коли  тут
промовлялися високi слова, ?х мовби соромилися, ?х  боялися,  проте...  не
боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати,
на чому трима?ться Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах,
на   несхибнiм   ударi,   на   вiдчайдушнiй   хоробростi?   На   мудростi,
досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й
зварити соломаху, що ?? не розрiзати  ножем.  До  нього  горнулися  молодi
козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I  був  значнiший  за
всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у сво?х вчинках,  глибоке  знання
людей, здобуте на полях бо?в серед смертей  i  кровi,  давали  йому  право
першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi,  бував  крутий,  вельми
крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою,
глибоко? довiри. ? такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все
життя. Хоч ? й такi очi, котрi можуть  обманути,  одурити  людину  на  все
життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто
з товариства не мiг завдати йому найменшо? кривди.
   - Мiюського з товариством... - сказав Черняченко, але  Сiрко  перепинив
його.
   - ?х тут нема. А коли б i були, ми все одно  ?х  не  видали  б.  Такого
нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали.
У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми ?х. Те в нас на пам'ятi.  Втям,
осавуле.
   Сказав так,  що  Черняченко  втямив:  зачiпати  розмовами  Мiюського  -
небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:
   - Ви мусите  сповнити  царське  й  гетьманське  жадання  й  сьогоднi  ж
ординувати самозванця в Батурин у сирицi.
   - Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить  по  власнiй
волi... I тако? прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали,  -  сказав
Яковлев. - Тим паче царевичiв... Вони не з неба  падають  i  в  болотi  не
ростуть.
   - Вiн такий царевич, як я фiлозоп, - гнiвно насурмив брови  Черняченко.
- Вiн злодiй i самозванець.
   - Який ти фiлозоп, ми бачимо, - сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. -
Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть - i  свою
морду в люстерку не впiзна?ш. Скажуть,  що  це  те  мiсце,  яким  на  лаву
сiдають, - i ти погодишся.
   Голосно дзижчала в кiмнатi бджола, билася в  шибку.  Де  вона  взялася,
чому так рано вилетiла?.. Сiрко поторсав  розбряклу  за  зиму  раму,  дужо
штовхнув ??, вiкно прочинилося, й бджола полетiла геть.  У  вiкно  вiйнуло
вiльгiстю, рiчковою сирiстю. Отаман причинив вiкно.
   Обмислював поведенцiю послiв, намагався поглянути в ?хнi повноваження -
глибоко переживав. Вiн не стримався на самому початку перетрактацiй  i  не
збирався  стримуватись,  хоч  знав,  що  потiм  усi  його  слова  там,   у
гетьманськiй столицi i в Москвi, пересiватимуть  крiзь  густi  сита.  Далi
промовляли Нiс, Брекало, Кваша. Запорожцi казали, що  Симеон  присягав  на
хрестi та ?вангелi? й розповiдав, як його, пораненого, вивезли пiд рогожею
з Москви, як вiн ховався, обiцяв незабаром сам при?хати до Москви, i  його
там одразу впiзнають цариця та матуся Марiя, а поки що ?хати не  може,  бо
бояри  хочуть  звести  хлопця  зi  свiту.  Ось  i  зараз   вони   намовили
царя-батюшку, бо знають, що царевич  заступа?ться  за  простий  люд.  Далi
козаки виказали все, що накипiло на бояр та во?вод, i банiтували, й кпили,
а посли мусили слухати. Осмiлювався казати щось сiчовикам  наперекiр  лише
Черняченко, обзивав ?х гультiпаками та харпаками, погрожував гетьманськими
карами. Хоч i хололо зi страху  в  животi,  й  серце  стислося  в  крижану
бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Вiдав - все  те  впаде  у
вуха гетьмана-благодiйника. Йому ж самому весь час щось нашiптував на вухо
гетьманський посольський пiдпомiч-ник Осько Заволока.  Був  то  маленький,
лисенький чоловiчок, ляканий з усiх куткiв. Спiзнав  в'язницi  варшавську,
чернiгiвську, очакiвську, звiдусюди його викупляли,  скрiзь  потроху  брав
мудростi й лишав волi, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що
позаду хтось ходить i ось-ось  знову  хапоне  за  горло.  Мабуть,  гетьман
послав його зумисне, аби передав свiй страх  iншим,  аби  нагадував  сво?м
виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.
   Сiрко мовчав, i та його мовчанка все глибше виповнювалась гнiвом  проти
Черняченка. Запекло в грудях, пiд серцем заклекотiла злоба. В не?  влилося
все - давнi пiдступи гетьмана, Сибiр,  теперiшнi  його  викрутнi;  кошовий
боявся, що не стрима?ться, i одвернувся до вiкна.  В  калюжi  пiд  корчмою
купалися горобцi, вiдстовбурчували  пiр'я,  наскакували  один  на  одного,
войовниче цвiрiнькали. Чудернацька гороб'яча купiль, хоч i не  проковзнула
мимо очей, не зм'якшила думки.  Знову  дивився  на  Черняченка.  Лукавець,
гетьманський  прихвостень,  ще  недавнечно  сам  ходив  у  дранiй   свитi,
соболиний  ковнiр  личить  йому  як  коровi  сiдло,  а  вже  хоче  ступати
по-панськи. I що то за диво: вчора вилiз iз свити, а сьогоднi хоче  пхнути
ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступа?  псяюха  в
гетьмановi  слiди.  То  -  достеменно  вовча  тiчка,  слiд  лишають  один.
Громадить багатство гетьман, i вони козирують на нього, напихають бебехами
власнi скринi. Й що то за  лихо:  ще  ж  недавно  свiтив  попович  драними
лiктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно.  Цар  iз  свого
широкого халамидного рукава щедро розда? гетьмановi та  старшинам  села  й
мiстечка, i вже в Самойловича тi?? землi й тих сiл,  як  у  лихо?  пам'ятi
Вишневецького. Руки самi стискалися в кулаки. Черняченко кра?м ока  стежив
за ним.
   - Я бачу, оний царевич гетьмановi у бiльший клопiт, нiж рiдний нарiд, -
врештi сказав кошовий. - На нашi реляцi? про басурманiв не одписав жодного
слова,а по царевича пригнав  пiвсотнi  гiнцiв.  Табун  коней  за?здили,  -
докинув i розтис кулак.
   -  Од  таких  царевичiв  постають  розор  i  смута,  -  зблиснув  очима
Черняченко. - Нема? спокою в нашiм кра?. Нижчий  пiдняв  руку  на  вищого,
молодший на старшого. Брат гострить  сокиру  на  брата.  Бо  розвелося  на
Укра?нi зброднiв... I всiм ?м кiш пристановисько да?.
   Сiрко пiдвiвся. По його тугiй, смаглявiй щоцi ковзнув сонячний зайчик й
розбився бризками на  мiднiй  застiбцi  кунтуша.  В  розсiченому  глибокою
зморшкою мiжбрiв'? залягла глуха  тiнь.  Отаман  пiшов  уподовж  свiтлицi.
Ходив туди й назад -  високий,  стрункий,  рвiйний.  Коли  перетинав  снiп
променiв, за спиною спалахував вогняний вихор. У його  ходi,  замкнених  у
ланцюг над чересом руках почувалася сила, ??  вловлювали  всi  й  мимоволi
стежили очима за отаманом, а  не  слухали  осавула.  Зупинився  рiзко,  на
пiвкроцi.  Суворий  кiбцюватий  профiль  чiтко  окреслився  проти   вiкна.
Кресонуло в душi,  аж  гарячi  iскри  сипонули  на  серце  -  вже  не  мiг
стриматися, не мiг зупинитися, хоч десь  там,  у  гарячiй  глибинi,  якась
холодна скалка застерiгала, нагадувала, що вiн страшенно шкодить собi. Але
в серцi зiбралося стiльки гнiву, гарячо? злостi,  сиво?  гiркоти,  стiльки
кривд, образ (ще ж вiн i нi з ким iз  них  не  говорив  про  Сибiр  -  про
бузувiрське ув'язнення, оглумлення, неправдивi дiзнання, ще  ж  так  перед
ним нiхто й не пробачився), що вони самi рвалися з грудей.  Розумiв:  оцей
байбак, оцей равлик - велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили
кам'янi.
   - Гетьмани зродили в отчому краю смуту,  а  не  хто  iнший.  Проливають
християнську кров за уряди, за ма?тностi, за млини, а Крим при такiй лихiй
годинi нас дотира?. Чи дума? гетьман, яка хмара нависла над кра?м? Ми  вже
втомилися ординовати йому тi листи, аби дав яку запомогу проти татар.  Вiн
на те наказав не  допускати  на  Сiч  обози  iз  провiантом  i  вiйськовим
риштунком. Сердюки на Микитинiм Розi б'ють гострокiл i башту зводять.
   - Чати, - схопився Черняченко, - поставленi,  аби  не  пускати  на  Сiч
волоцюг, сво?вольцiв, що  втiкають  од  чепiг  та  цiпа.  I  ще  башта  на
Микитинiм Розi, щоб не  допускати  татар  до  переправи  на  Буди-лицькому
порозi. А менi гетьман повелiв переказати, аби ти йшов  до  нього.  У  нас
вiйська чотириста тисяч. Станеш гетьмановi в  помiч,  вiзьмете  спiльно  в
оборону отчий край. Гетьман давно жде сiчовикiв.  Кожному  буде  сукна  на
каптан. I провiант, i огниста стрiльба всiм.
   Черняченко немов переродився. Його вирлуватi очi заблищали, по товстiй,
вiдстовбурченiй нижнiй губi зав'юнила посмiшка. Здавалося, хтось перекував
йому навiть голос - з громового настав рокiтливий, муркiтливий. "Натреш  i
попустиш, натреш i попустиш, - повчав  його  перед  вiд'?здом  гетьман.  -
Поманиш. Вони там уже животи чересами до хребтiв попiдтягали.  Ти  обiцяй,
обiцяй. Голодна людина вабка на обiцянки. Нам аби його виманити з Сiчi..."
   Куций розумом сам, пiдбирав таких же куцих пiдпомiчникiв,  -  щоб  були
дурнiшi, щоб не обiйшли в чому, - вкладав ?м у голови сво? недолугi мислi.
Як не знав того, - а може, й знав, i мирився з тим, не хотiв лiпшого, - що
отакий, хитрий, обачний, не глибоко мудрий сам потрiбен iншим,  тим,  чи?ю
волею обiйма? чин-уряд. Вiн i жив, i правив хитрiстю, й нiколи не  довiряв
серцевi, бо серце може завести в нетрi, а хитрiсть -  тiльки  по  вказанiй
дорозi.
   Такi, як Черняченко, вiрно йшли визначеними гетьманом стежками. Вони не
дозволяли собi думати, вiдаючи, що то не вигiдно. Таким  чином,  урядувала
сiрiсть, а iнакше й бути не могло. Сiрiсть - повсюди. Сiрко так i подумав:
настав час сiрих гетьманiв. Ранiше були краснi гетьмани,  мудрi  гетьмани,
були й великi колотi?, пробищаки, навiть авантюристи, крутi? та харцизяки,
а це - нiякi. Такий час. Великий душею та розмислом i не може  висунутися,
бо думки одразу видадуть,  що  вiн  розумний,  а  кому  такий  потрiбний?!
Старшинi? Зроду-вiку. Та й кожен iз старшин знав,  що  коли  вiн  ретельно
виконуватиме службу, не висовуватиметься, то  й  сам,  можливо,  доскочить
високого чину. А може,  й  найвищого.  Треба  славити  гетьмана  в  очi  й
позаочi. "Тiльки мудростi гетьмановiй ми завдячу?мо..." А вiн уда?, що  не
чу?. Чу?, собака! Ой як чу?! Хто найкраще похвалить, але не  навпрошки,  а
тонко, той i вигра? найбiльше. Сво?? думки не мають, на всi лади талмудять
те, що сказав гетьман. Лестять, топчуть у власних душах рештки совiстi,  i
вже нема? нiкого, щоб був собою. Все жариво душi  йшло  на  лестощi  -  на
здобуття чину й багатства. Ще недавнечко лестили  Многогрiшному.  Величали
його, яко бога. Прорече яке слово, аж  у  поли  б'ють,  мовляв,  зроду  не
чували тако? мудростi, i в рот зазирають. Чи не випаде  ще  яка  мудрiсть,
щоб пiдхопити ?? й понести на вулицю. Всi оглупленi i мали б не дивитися з
сорому в очi, а дивляться.
   Саме такий i оцей осавул,
   Черняченко  пiдбавляв  меду,  не  помiчаючи,  як  сплива?  на  поверхню
дьоготь. Щиростi в голосi не було.
   Московськi посли перезиралися, не до кiнця осягаючи, про що йдеться.  I
не поспiшали втручатися в суперечку. Вельми то  небезпечна  справа,  як  i
саме посольство на Сiч. Нiхто не  хоче  сюди  ?хати,  випихають  силомiць.
Запорозька, як i Донська, вольниця - то морська стихiя, яка може збуритися
в одну мить. Нехай лiпше чубляться  самi,  все,  що  треба,  вони  сказали
Черняченку ще в дорозi.
   Кошовий крокував по свiтлицi, а  всерединi  дужче  й  дужче  напиналися
невидимi линви, рухи ставали чiткiшi, пальцi правицi стискалися. Так ходив
тiльки назустрiч небезпецi (тут неначе й небезпеки нiяко?  нема?;  прямо?,
поряд, нема?, ? щось значнiше) та в години найбiльшо? тривоги.
   Зупинився навпроти гетьманового посла так раптово, що той  вiдсахнувся.
В налитих  чорнотою  очах  кошового  зблиснуло  щось  гостре,  одчайне  до
нещадимостi. Покрутив у  осавула  на  широкому  ремiнному  поясi  золотого
ланцюжка iз роззявленою вовчою пащекою замiсть гаплика.  Рука  в  кошового
м'язиста, звична до шаблi i повода й не  звична  рахувати  грошi,  гратися
коштовними абищицями. Осавул це подумки завважив.
   - Чотириста тисяч, кажеш? I в турка стiльки нема. З  таким  вiйськом  i
сам чорт не брат. Звiдки скупилося? А сам  мружив  лiве  око  i  вже  знав
вiдповiдь.
   - Правобережнi до нас iдуть. Либонь, чував: полковник Лизогуб  прихилив
свою барву пiд гетьманський бунчук?
   - Чував. Гетьманська десниця щедра, тому й горнуться пiд не?.  Ми  самi
пам'ята?мо милостi його мосцi, - й така в його голосi зринула щирiсть,  що
Черняченко згiдливо закивав головою, витяг шию, на якiй вiддулася  товста,
мов палиця, жила, скидався на гусака, що з гелготом  вертався  до  гусячо?
згра?. - Прислав нам торiк  гетьман  сукна,  й  коли  помiряли  -  припало
кожному козаковi на пiврукава. Мабуть, нинi хоче пожалувати ще стiльки ж!
   Запорожцi засмiялися, а Черняченко, бачачи, що легко дався на  пiдмову,
збуряковiв. Сiрко заклав за черес  руку,  повернувся  до  запорожцiв,  вiв
далi:
   -  А  що  Лизогуб  пiдлизався  -  то  нам  вiдомо.  Вражий  пес,   вмi?
пiдлизатись. Як лизне, аж у п'ятах стане жарко. Вiрний буде слуга.  Вилиже
гетьманськi черепки до поливи.
   I враз висмикнув руку, круто, на закаблуках,  повернувся,  -  скрипнули
половинi, - обпалив гнiвним поглядом Черняченка, що у  того  аж  зайнялася
полум'ям  чуприна.  В  поглядi  посла  Самойловича  страх  переплiвся   iз
ненавистю i розсудливою обачнiстю. А  Сiрко  крив  його  крийма,  дивився,
немов уперше бачив. Насправдi знав це порiддя давно. Його погляд сповнився
презирством, аж пословi од того зарум'янилися обидвi щоки. За  довгi  роки
пройшов перед Сiрком людський рiд: простаки й хитруни, щирi й пiдступники,
звитяжцi й боягузи. Вже не мiг дивитися на людей, як колись, - лише  щиро,
з на?вною довiрливiстю. Впала в душу темна пасмуга, впала й не зникала.  I
всiх перепускав через не?. Люди нечеснi вiдчували його внутрiшнiй  прищур,
зневагу,  силу  й  врештi  торопiли  перед  нею.  Як  оце  нинi  зiщулився
Черняченко.
   - За каптан хоче купити нас гетьман? Лишень про сво? гетьманство й болю
в нього. За ма?тностi сво?, з кривди скупленi. А що ойчизна  в  небезпецi,
це йому не коле в серце. Що татари виловлюють  арканами  людей  i  пусткою
ста? наша земля, об тiм його душа не плаче! Супостат вiн,  а  не  гетьман.
Недруг сво?му кра?вi i всьому люду християнському.
   Очi отамана блищали ярою злiстю.
   Невiдь-чому йому в одну мить згадався спекотний  день,  скрипучий  вiз,
полковник Жученко на чалому конi й гетьман на столi: вже гетьман i  ще  не
гетьман - з молитовне зведеними вгору руками. Здавалося,  Самойлович  хоче
вознестися на небо й не може.  Це  вiн  наказав  скрутити  Сiрка  сирицею.
Чимало часу минуло вiдтодi. Пам'ять - як  дерево:  спочатку  опада?  цвiт,
потiм - плоди, а за тим вже й листя. А  кошовому  все  стояли  в  очу,  не
забувалися молитовне, хрестом зведенi вгору руки. То була нещира  молитва,
молитва за себе, супроти нього, Сiрка, i таких, як вiн. Вiд самого спомину
в жилах клекотiла кров. Немало в Сiрка ворогiв: турки й  татари  називають
його семиголовим драконом, моляться в костьолах за його  смерть  ксьондзи,
але то вороги вiдвертi, вiчнi, то дiти чужих матерiв,  чужо?  вiтчизни.  У
сто крат важче, коли в'яже тебе сирицею твiй сусiд  або  й  твiй  брат.  I
кидав далi:
   - А за гречне запрошення йти до вас  -  спасибi.  Побував.  Уже  боярин
Ромодановський, гетьманiв друг i порадник, менi один раз одписав на картцi
милiсть. Продав за двi тисячi червоних. Скiльки кому при дiльбi дiсталося,
я не знаю.
   - Хто ж тi червонi заплатив йому? - стулив губи  Черняченко  i  глипнув
притамованим поглядом. То був складний  погляд.  Вже  досить  знервований,
напружений, буцiм здивований, а десь  у  глибинi  зача?лися  презирство  i
ненависть. Шляхетнi городовi козаки  оддавна  гребували  Запорожжям,  вони
його боялися, але й запобiгали перед  ним,  хотiли  б  його  приборкати  i
хотiли... знищити. Ба - знищити не просто. Можна поламати власнi зуби.
   - А хто, помисли собi, маючи  до  мене  милосердя,  мiг  сплатити  такi
грошi? А тепер гетьман хоче купити нас за каптани. - Лiва  брова  кошового
пiдвелася вгору, виказуючи його гнiв. Отаман був грiзний, на  його  темно?
бронзи обличчi, як i перше, не  здригала  жодна  риска,  але  воно  пашiло
вогнем.
   Запала тиша, аж було чути  передзвiн  ковальських  молотiв  та  голосне
гахкання довбнi - хтось забивав палю. На ту мить сонце зайшло за хмару,  в
свiтлицi примеркло й стало незатишно.
   Злiсть поймала Сiрка. Це була задавнена, як зашкарубла, незагойна рана,
злiсть. Вона не пронизувала наскрiзь, як бувало, коли спалахувала раптово,
мов порох на полицi, заслiплювала в одну мить. Тiльки та мить i  була  для
нього важкою i небажаною. Намагався не вiддатися  на  волю  гнiву,  як  то
трапля?ться, коли людина пуска?ться  берега,  розпалю?  сама  себе,  ярi?,
почува? в тому насолоду, - насолоди вiд того не почував. Вiн  гасив  гнiв,
од того вогню засвiчувався iнший вогонь - гiрко? iронiчностi, кпину. Опрiч
того, зараз Сiрко подумав, що оця його вiйна з  гетьманом  через  посла  -
марниця, й замовк. Погляд кошового промовляв,  що  ма?  справу  з  лаке?м.
Посол, боячись цього слова, прочитавши його в очах кошового, зiщулився, аж
поменшав. Бачив, що зарвався, малiв на очах. I крутилася Сiрковi на мислi,
вироювалася думка, яка закiльчилася по дорозi  до  канцелярi?:  гетьман  i
Ромодановський - одне, а нарiд московський - iнше. Сiч од вiку  стояла  за
поспiльство, а поспiльство - за союз з Москвою. Старшини ж обома  нiздрями
ловлять запахи, якi несе  ?м  ляський  вiтер,  а  тим  часом  з  во?водами
обдирають те ж таки поспiльство.  Отож  i  спробуй  дiйти  з  ними  згоди,
домовитися по щиростi. А з ким нинi можна дiйти згоди? Чи ? така сила, яка
чинить без обману?
   Кошовий постояв хвилю й сказав тихо i владно:
   - Шкода менi слiв, гетьман все одно не впустить ?х  у  сво?  серце.  На
замку воно в нього. Йдiть, посли, у ванькир i чекайте нашого рiшенця.
   Побачивши в очах Заволоки панiчний жах, додав, опускаючись на лаву:
   - Ми люди вольнi, послiв не зачиня?мо, послами не торгу?мо. Хоч  кинули
ви на пашi голови немало лихих слiв. Просто беремо речинець для розмислу.
   Цими словами заспокоював i  застерiгав  воднораз.  Намагався  перебiгти
дорогу тому,  що  могло  виплисти  з  оцих  перетрактацiй.  Його  обiйняла
тривога, дума кружляла, як поранений крук. Подосадував на себе.  Не  треба
було дратуватися. "Але ж i псяюха", - згадав  Черняченка  й  знову  скипiв
гнiвом.
   Посли виходили у бiчнi дверi, а з  сiнешнiх  виткнулася  чубата  голова
Лаврiна Перехреста, джура кликав до себе кошового.
   - Пане кошовий, - приступив так близько, аж Сiрковi залоскотало од його
подиху в вусi, - царевич казиться, до послiв порива?ться. Хлопцi вже  геть
ухоркалi?сь, не можуть втримати його... З ножем кида?ться.  Послали  мене,
аби вас покликав.
   - Принесiть послам сирiвцю та вина, - гукнув кошовий у прочиненi дверi,
- а я небавом вернуся.
   Вартовий козак просив Сiрка, аби не заходив до  оскаженiлого  царевича,
але кошовий вiдтрутив його.
   Симеон сидiв  у  келi?  при  церквi  на  оббитому  шкiрою  позолоченому
стiльцi, пом'ятий i пожмаканий, неначе щойно вирвався з кулачного бою.  На
його вродливому обличчi погасли рум'янцi, в очах  чорною  кип'ячою  смолою
свiтилася злiсть. Обличчя в нього теж пом'яте и трохи спите; хоча  кошовий
наказував не давати йому горiлки, сердобольнi запорожцi  вже  ж  частували
нишком.
   Дорогий, лазоревого  сукна  каптан  на  Симеоновi  був  розiрваний  пiд
пахвами, на пiдлозi келi? валялися золотi гудзики  й  стягнений  зi  столу
шовковий обрус. У правiй руцi Симеон тримав  довгого  вузького  турецького
ножа, якого вихопив у  вартового,  й  через  те  до  келi?  тепер  боялися
заходити. Кошовому було шкода дорого? одежини, яку  справляли  на  скарбнi
грошi, й стало прикро.
   Симеон побачив отамана, скочив на ноги. Стояв наструнений,  ворохобний,
запальний, гарний у гнiвi, рвiйний, як вiтер. Ще  мить  -  i  кинеться  на
Сiрка, як допiру кидався на охоронцiв. Царевичу двадцять  лiт,  статурний,
гарний лицем, а вдачею гарячий i погордливий.
   Покусував нижню губу, метав з очей iскри.
   Сiрко дивився на Симеона гнiвно  й  трохи  насмiшкувато.  В  душi  щось
кришилося й осiдало на днi холодним iне?м. Знав-бо - Симеон  на  нього  не
кинеться, тiльки" кричатиме й тупотiтиме  ногами.  Так  може  кричати  той
Симеон, який вида? себе за царевича.  А  справжнiй  Симеон  -  самолюбний,
скрадливий i лукавий - потерпатиме в страховi. А може, й кинеться з ножем.
Либонь, довiв себе до краю. Кошовий ножа не  боявся.  Нiкчемного  царевича
послала доля, але де ж  узяти  iншого?  Отаман  пригадував  того  Симеона,
котрий тiльки-но при?хав на Сiч i ще не знав,  як  йому  вестиметься  тут.
Втомленого, настороженого, сумирного й задумливого парубка у старiй  шапцi
й телячому, з невичинено? шкiри, кунтушику, вiн шукав захисту,  i  кошовий
тодi щиро пожалiв його. Симеон прихилився до нього, як до  батька,  навiть
заплакав  розчулено.  I  Сiрковi  заболiло  серце,  було   шкода   хлопця,
знеласкавленого  долею.  Та  й  попав  Симеон  на  ту  мить,  коли  Сiрко,
повернувшись  з  походу,  споминав  тих,  що  погинули,   й   жалiв   усiх
покривджених, усiх старцiв, усiх сирiт. У такi хвилини вiн взагалi  ставав
розчуленим i на?вним, як дитина, соромився себе,  намагався  сховатись  од
людських очей, намагався вчинити якомога бiльше добра. Захистити Симеона -
хiба то не богоугодне дiло? Але щойно Симеона визнали за  царевича,  як  з
того телячого кунтушика почала вилущуватись iнша подоба.
   Кошовому вже давно не  болiв  цей  парубок,  просто  лишився  Си-меонiв
замiр., яким хотiв покористатися для коша. Десь трiшки-трiшки ворушився до
нього жаль як до людини - скалiчено?, невдатно?, але й зло?.
   Симеон ще раз подивився кошовому в очi й дещо упокорився.
   У Сiркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвiчувалася в  них
не часто, але коли в зiницях спалахували синюватi iскри,  погасити  ?х  не
вдавалося нiкому.
   Симеон дихав важко, на губах - пузирки пiни.
   - Чому мене не пускають до послiв?  -  закричав  Симеон,  i  лице  його
перекривилося у гнiвi, i то був гнiв не просто? людини, а людини  владно?,
зарозумiло? i пихато?. Симеон вельми довго носив цареву печатку й  прийняв
стiльки поклонiв, що вже  й  сам  майже  вiрив,  що  вiн  -  царевич;  все
переплуталося в ньому: нахабство, страх, надiя на щось велике, в що  вiрив
i не вiрив, нудьга i туга й нарештi жадання помсти за оце марудне чекання,
а кому - й сам не знав.
   Сiрко неквапливо зняв шапку, низько, як те  й  велiв  закон,  вклонився
царевичу - од того аж закололо в печiнках, помахом руки наказав вийти двом
козакам, що стояли при одвiрку. Так само повагом сiв у фотель по  той  бiк
столу.
   - Поклади ножа... а то порiжешся, - мовив. - Буде вава. Симеон  скажено
крутнув чорними зiницями очей.
   - I не  витрiщайся...  Ну,  зарiжеш  мене,  а  далi  що?  Хто  за  тебе
заступиться? Хто тобi краму на штани дасть?
   Сiмеон неохоче поклав на лаву ножа.
   - А тому, Симеоне, не пуска?мо, що нерозумний ти  ?си,  -  казав  далi,
зiтхнувши. - Та посли розлузають тебе, як плюсклого горiха. Я сам,  прости
господи, плутаюсь у тво?х повiстях, a посли впiймають за хвiст на третьому
словi. Ось послухай, якi висвiдчення привезли вони...
   Сiрко стелив мову неквапливо й важко, i пiд вагою його  слiв  Симеоновi
плечi опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, i  царевич  похилився
до стiни. Тiльки кошовий i мав над ним владу, тiльки вiн i вмiв погамувати
його гнiв. Але по хвилi оскаженiв знову, куснув кулак, очi його  стали  як
двi жарини:
   - Про що дiзнаються, отамане? Я царевич... Ось напишу батюшцi листа,  й
вiн сам пришле по мене...
   Царевич почервонiв - але вже не з гнiву.  Сталося  так,  що  вiн  мовби
порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон  знав,  що  Сiрко  давно  про  все
здогадався, але обо? вдавали, буцiм кошовий нiчого не зна? й прийма?  його
за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi,  вони
цi?? гри не продовжували,  .хоч  i  не  зачiпали  в  розмовах  Симеонового
минулого. Сiрковi те було неважко  -  розколупати  Симеона  до  найменшого
зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про  його  минуле,  про
всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони  стали  маленькими
змовниками, мовби  крадiями,  вiн  би  споганив  свiй  великий  замисел  i
споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором,  i  не
бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi  значуще,
промовисто - мовляв, знаю, хто ти ?, те знання тримали обо?  в  найглибшiй
глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри,  але
Сiрко тiльки рукою махнув:
   - Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його  не  з
московськими, а з нашими послами.
   Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але  все  його  шаленство
розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений  корч.
Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв  та  шкиргав  зубами.  I
блимав очима, але  вже  не  як  вовк,  а  як  маленький  загнаний  звiрик.
Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого  доброго
попереду в цього хлопця нема?. Сам завда?  себе  у  неволю  свого  замiру,
сво?? хворобливо? думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе
не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв  та  царкiв  уже  скiнчили
сво? життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча
вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може,  зазнав  би
щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя - щасливим не будеш. Звiв
на царевича-бранця очi й сказав:
   - А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли по?дуть - i  втiкай.  Кудись  на
лимани або на правий берег.
   Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.
   - Хочеш позбутися мене, отамане!
   - Шкодую тебе.
   - Не шкодуй, менi бог показав мою путь.
   - Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним i з собою також.
   - Я вже радився, - i зблиснув очима.
   - Ну, тодi... - Сiрко пiдвiвся. - Поводься хоч, як належить царевичу.
   Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але
розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв.  Нащо  вселяти  зайву  надiю,
коли сам не зна?, чим усе скiнчиться.
   Покликав козакiв i вийшов з келi?. В обличчя дихнуло свiжiстю. I все  -
ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi  холоднi  снiжинки
нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в'язкого та клейкого чисту
i правдиву  думку.  Нiколи  ранiше  не  крутiйствував,  не  ходив  кривими
вуличками, либонь, уперше пiрнув у  колючi  нетрi  дипломатiй  та  пiдмов,
якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатi? принесли користь.
   I враз щось  чорне  змигнуло  перед  очима,  стиснулося  серце,  й  вiн
застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке  з  ним  бувало.  Напливе  часом  й
чорнi? день, - та мисль накликала бiль, а  може,  навпаки,  може,  вони  в
парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. I так
йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв - одпустило. А  думки
вже плинули старим рiчищем.
   Не принесуть йому користi дипломатi?. Не визнають Симеона нi Дорошенко,
нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не
прийдуть на помiч i донцi. Але  й  вiдступати  нiкуди.  Треба  взяти  оцим
прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб  вислухали
в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.
   Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з-за моря
на рiдну Укра?ну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини  та  луки  залито
водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та  раптом  з
неба завихрять бiлi  снiжинки  -  окидь,  й  весна  та  зима  щепляться  в
мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода,  рiчки  покотять  свинцевi
води через притопленi очерети та верболози, посмутнi? на  душi  од  самого
погляду на них. Але то тiльки на  час,  пригрi?  сонце  -  вода  заблищить
степлiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть руча?,  змиваючи
в рiки спомини о зимi.
   На рiчках i в зарiччях галасувала качва.
   Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п'ядь
його життя, вже,  звичайно,  не  найкраща,  а  все-таки  наповнена  доброю
тривогою i надi?ю.
   Верба випустила довгi сережки, зронила ?х аж на сiрий камiнь.
   То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку
бiля церкви ще кiлька таких каменiв  -  на  могилах  двох  i?ромонахiв  та
значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi.
Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме,  як  гомонять  на  радi
козаки, як стрiляють на водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли
здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може,  однесуть
його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж  вистача?.  Але
спочине ще не скоро. Ще гаряче шуга? в жилах  кров  i  в  серцi  достатньо
жару. I сили, i переконаностi, i впертостi також.
   Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi  куреня  бусла.
Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало  воно  на  мить  тремке  i
беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й  протекли
крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна. "Той чи не  той?"
Той самий, для якого мостили вони з  Лаврiном  колесо,  чи  якийсь  iнший?
Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн i народився i  вирiс  на  Запорожжi,
отож був ?хнiм родаком. "Весна", - ще раз вiдмiтив думкою, але  вже  трохи
iнакше. Весна  -  це  розкiш  для  душi,  це  час  найбiльших  клопотiв  i
найбiльших сподiвань.
   На сiчових вулицях - роскаль. Сiрко пробирався  вузькою  стежкою  попiд
куренями. Бiля Кислякiбського  куреня  його  погукали  згори  -  запорожцi
перекривали курiнь, дво? лежало на гребенi, ще  кiлькоро  -  трохи  нижче,
очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам  бога  в  помiч  i
сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.
   На голiй гiлцi темно? олешини  сидiв  шпак  i  спiвав,  вiн  нiкого  не
боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по-синичому, птаха це така,  що
по-сво?му спiвати не вмi?, а тiльки по-чужому, всi ж думають,  що  вiн  ?х
передразню?.
   На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а з ним
ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали,  що  п'ють  воду.  Вони
були немов настороженi птахи. Махни рукою - зiрвуться й полетять.  Либонь,
насправдi були готовi до лету, п'ятеро прийшли  сюди,  а  тро?  чекають  з
кiньми бiля Кошеiванцiвсько? могили.
   Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях.  Стежка  в  цьому
мiсцi була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не  бабрати  в  калюжi
чоботи, хапалися руками за кiлля запрути,  обшмульгали  його  долонями  до
блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до
тако? поведенцii, в грудях йому ворухнулась  досада.  Але  вона  одразу  ж
розтала, подумав:
   "Мiюський набрида? не аби так, важить животом сво?м i козакiв". Кругле,
з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й  потемнiло,  нiби  аж
вкрилося лишаями. Ранiше  вiн  голився  чисто,  залишав  тiльки  невелику,
клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице  нерiвне,  кущами,  заросло
щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi  вогники-запитання.  Вiн  не
мiг погасити ?х, приховати покорою, хоч i знав, що тут не ма? жодно? сили,
що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер  знову  був
свавiльним  розбiйним  отаманцем   з   Мiюсу,   який   колись   причарував
вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона - сина
варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького. "Скажи,  кошовий,  -
хапав Сiрка поглядом за груди, - чим це скiнчиться для нас? Ми  довiрилися
тобi. Ми такi ж козаки, як i ти..."
   Сiрко вернув Мiюському його мовленi подумки слова:
   - Не дивися бiсом, Iване. Ти козак - i я козак. Вiри одно?  i  помислiв
одних.
   - Ти послiв боярських приймеш, - з тугою в очах сказав Мiюський. - Чару
дружби питимеш. Ми бачили - вже понесли вино. А за чарою, вiстимо...  -  й
не доказав, махнув рукою.
   - З ким пити - вiдаю сам. Маю свiй розум.
   По хвилi його погляд вiдтанув.
   - Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах  та
свитах. I п'? не срiбними, а простими чарками. Хто того не зна?: мiж  нами
- вiчне побратимство.  Зблисне  шабля  на  Дону,  бачимо  ??  з  днiпрових
берегiв. Скрута настане в нас - донцi йдуть на помiч.  А  хiба  може  брат
видати брата? - Й посмiхнувся очима. - Тут  ще  один  Iван  набива?ться  в
дружбу, але оний Iван - не той.
   Мiюський слухав i думав щось сво?. Вiн уже не  мiг  думати  нi  про  що
iнше. I проказав-проспiвав сво? думки словами давньо? запорозько? пiснi:

   В чистiм полi криниченька, там холодна вода,
   Там дiвчина воду брала, дорогу вказала:
   "Оце тобi, козаченьку, три дороги виднi.
   Одна - на Дiн, друга - на Крим, а третя - на Запорожжя".

   Сiрко усмiхнувся. Поклав отаманцю  на  плече  руку,  й  той  вiдступив.
Одiйшовши кiлька крокiв, оглянувся.
   - Приходь увечерi, - сказав. - Чара в мене не срiбна, але повна. Отам
проспiва?ш усю пiсню.
   Повернувшись до канцелярi?, по  короткiй  радi  малого  круга,  наказав
покликати послiв. Тi зайшли - в'ялi, розморенi чеканням i вином.
   "Не спопели гнiвом велико? справи", - знову мовив  подумки  слова,  якi
спливли по дорозi до канцелярi?. Бо серце було й далi налите  ярим  гнiвом
на царя. За те, що той дався на пiдмову Самойло-вичу, за Сибiр, за те,  що
й нинi дослуха?ться гетьманових порад. Але цар - не вся Москва,  не  народ
росiйський, з яким заповiв жити в дружбi i спiлцi Хмiль. Це розумiв, хоч i
далi ярiв гнiвом на царя - його серце не вмiло  прощати  наруги,  й  треба
було виграти час, проти хитро? думки пускати хитру думку й  тим  оборонити
братчикiв з Дону.
   - Отож, панове посли, - сказав кошовий.  -  Порадились  ми  й  порiшили
ординовати з вами сво?х послiв. Ми не вiримо нi  вам,  нi  вашiй  грамотi.
Нехай нашi посли самi про все  почують  i  нехай  у  Москвi  нашу  грамоту
почитають. Бо хочемо, щоб там знали лро  те,  яка  буря  гряде  над  нашим
кра?м, А грамоту свою спочатку прочита?мо на великому крузi. Такий  у  нас
звичай.
   Кошовий попрощався з послами й одпустив ?х, затим порадився з суддею та
писарем про завтрашнiй круг. Аж потому читали листи з Дону. ?х добували  з
скринi, яка замикалася на три замки, ключi од яких були: один -  у  Сiрка,
другий - у Яковлева, третiй - у суддi. В  нiй  зберiгалася  книга  ре?стру
облiку вiйськового скарбу, та?мна кореспонденцiя, а також компути - зшитки
курiнних ре?стрiв. Найгiршi вiстi Сiрко завжди залишав на кiнець,
   "У нас на Дону чутка ?, - плямкаючи  великими  губами,  рiвним  голосом
гудiв Яковлев, - що государ на нас, холопiв сво?х, нинi по  веснi  наказав
послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по  Дону
будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв,  ця  звiстка
правдивою учиниться, - а принесли , ?? вiрнi люди- то  ми  одразу  з  Дону
напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять  i
бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi
черкаси  донським  козакам   допомагатимуть,   i   ми,   донськi   козаки,
допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах i в Сiчi один одного в
скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки сво?? прислати  вам  не
можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм  Лузi  творили,  сповнити
теж не можемо".
   Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну  мрiю,  ховав,  як  рiдну
дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то  за  замисел,  i  тепер  навiть
розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як  донцi
ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi
по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши ?х по Великому Лузi,
тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта  вернулася  на  Дiн,
тодi ж Сiрко мав пота?мну бесiду з донським отаманом, i той  виповiв  усе,
що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi
й двигонути  разом  проти  бояр  i  старшин  гетьманських.  Велику  на  те
покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.
   Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше,  нiж
вичитав Яковлев, одначе нiчого не  розпитували.  Погомонiли,  позiтхали  -
життя розставило сво? карби, якi несила зiтерти.
   По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у
Медведiвському куренi козак Харко  Перепел,  лишив  у  скарбницi  сiмдесят
злотих, а тестаменту не залишив, з Мельникiвки при?хав син, пiдпарубчак, i
допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав  одрахувати  на
поминальнi обiди - дев'ятини  та  сороковини  -  попам  на  часточку,  щоб
записали покi-йника в синодиках поминальних  та  голосно,  щиро  згадували
козака, а решту оддати Перепеленковi.
   - Сиротину зобиджати грiх, - мовив  суворо  i  сумно.  Ще  один  козак,
супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi  вшетечно  дiвку,
хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в
комору, наказав висвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному
мордуванню в церквi:
   "Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмi?ш - не ганьби Сiчi". Таким робом
покiнчив з цi?ю  справою.  Ще  один  козак,  якому  завдавали  злодiйство,
одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в  канцелярiю  втелющилося
дво? дебелих сiчовикiв, i один з них - Саливон Вовчок -  довго  галасував,
завдавав другому - Викусi Сулi? - слова ущипливi, а за вiщо - Сiрко не мiг
утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне
й те ж: "Лихий попутав. П'яний був - лихий попутав". Врештi Сiрко  зупинив
Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позива? Вовчок.
   - З бiсiвського наущення все  сталося,  -  опустивши  долу  очi,  мнучи
шапку, почав козак. - Випили ми аж по двi кварти в корчмi  Червонiй  i  ще
пили, а скiльки - вже не пам'ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди  чинив
менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i
тричi перепрошував. Не таюся сво?х нестатечних вчинкiв - i я його  називав
недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо  ж
п'янi були. А  як  стали  пiдводитися,  незнарошне  напнулися  лобами,  ii
здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.
   - А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, - потвердив Саливон.
   - З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а  вiн  мене.  Й
попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав господь  у  нас
розум, надто в мене,  i  вчинив  я  Викусi,  побратимовi  сво?му,  тiлесну
шванку.
   - Яку саме? - запитав Сiрко.
   - Вухо вiдкусив, - тихо прошепотiв Викуса.
   Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив,  що  в
нього справдi нема? лiвого вуха. Рана вже зажила,  червонiв  тiльки  шрам.
Кошовий подивився на одного козака,  на  другого,  i  раптом  йому  сперло
подих,  i  вiн  аж  похилився  з  реготу.  Вовчок  спохмурнiв,  а   Викуса
розгубився.
   - Чого ти, отамане, регочеш? - запитав вiн.
   - Таж давно мав ти таке вчинити, - витер кулаками очi Сiрко.
   - Чому? - здивувався козак.
   - Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. - I раптом серйозно й
суворо: - Бо п'яний.
   Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв,
очi дивилися на отамана неприязно.
   - Отамане, а як же менi тепер? - запитав вiн.
   - А що тобi? Викуса тебе перепросив?
   - Перепросив. I що менi з того?
   - Як то що? Вухо ж вiн не приши?? I я теж.
   - Не приши?, - погодився козак.  -  А  як  жити  менi?  На  славi  мо?й
дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодi?.
   - Всi ж знають... - мовив отаман.
   - Знають на Сiчi...
   Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови.
   Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.
   - Пиши.
   Писар вмочив у каламар перо.
   "Дано цю цидулку козаковi Саливону на те,  аби  його  добро?  слави  не
нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин,  який,  п'яний,  йому  те
вухо вiдкусив, цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких,  у
слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб  ховано  було  -  для
увiрення кожному, хотя чому те знати, сiю нашу грамотку показувати".
   По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж
просльозився. Подякувавши  отамановi  за  такий  рiшинець,  обидва  козаки
пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню  i  оддасть
одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички  хилялися  постатi
скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно  було  й
насправдi. Серед тисяч звитяжцiв траплялися людцi, якi прийшли на  Сiч  не
землю рiдну захищати, а погуляти. Й отако прогайновували життя. Догулювали
до старостi. Як оцi дво?. Нема? в них нi роду, нi племенi, нi  неньки,  нi
дiтей, i самi вже не  потрiбнi  нiкому,  тiльки  не  бачать  цього.  Сiрко
зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важко? дороги. Проте втома  не  хилила
його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт  дереву  або  залiзу,
розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та ?хав у плавнi. Але вони ще
стояли холоднi, майже безживнi,  молоде  життя  ще  тiльки  народжувалося,
рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька  увагу  кошового
привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчово? вежi над  в'?здом,
перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода.  За  ровом  росли
осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли  бiля  поручнiв,
дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову  -  ледве  не  спала  з  голови
шапка, притримав ?? рукою. Високо в небi кружляв сиво-крил - раннiй  гiсть
iз заморських кра?в, одвiчний мешканець плавнiв, то пришвидшуючи  лет,  то
майже завмирав на мiсцi, ледве-ледве ворушив крильми.
   Пострiли лунали за крам-базаром,  бiля  кузень.  Гемонський  птах,  вiн
зовсiм ?х не боявся, може, звик до них,  звiкувавши  бiля  Сiчi,  а  може,
оглух на старостi. Запорожцi  стояли  пiвколом  на  тирлi,  де  найчастiше
вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний  для
вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не  втiкав  i
навiть не пiднiмався вище. Правда,  ширяв  високо  й  так,  ледве  чи  був
досяжний  для  куль.  Над  луками,  над  горбами   галасувало   розлякане,
наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на  землю,  то  знову  Зривалося
вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi
дерева обкиданi ?хнiми гнiздами, наче козацькими шапками, - мало бiля Сiчi
поживу, але й запорожцi мали  для  вправ  дармову