рухливу  цiль.  Нiякого
iншого птаха, опрiч  хижого  луня  та  ворон,  сiчовики  не  чiпали  Надто
райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що  зимою  з
дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi  i
його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися  бiля  ?хнього  прикомiрка.
Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть ?м на голови.
   Збоку гурту,  дженджуристе  поставивши  на  колоду  ногу  в  шагреневiм
сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи.  Рiзнi  його  очi  -
темнiше i свiтлiше - одверто смiялися, й той ?хнiй насмiх був  непри?мний.
I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi  плавав
у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук  рушницi.  Й  всi  знали,
якщо вiн ?? вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила  чутка,
нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож - чортовi в  заклад  душа,  а  йому  -
непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Ма? iншiе оружжя - перо
й каламар! Гук тiшив сво? самолюбство, а мав його на цiлий курiнь.  I  хоч
продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й  страшна  i  нiхто  iз
запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би по?хати в плавнi (й то зовсiм не
через те, що вiн  брехун  i  хвалько),  але  шану,  до  яко?  домiшувалась
острашка, пiдписарю оддавали.
   Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и  добре
пам'ята?, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них  закипiла  змага,  i
Гук переводив на порох усi, якi  вдалося  дiстати,  грошi.  Сiрковi  стало
весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить  збоку  гримнув  ще
один  пострiл,  i  ширококрилого  птаха  нiби  кинуло  вгору,   далi   вiн
швидко-швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно,  куля  пройшла  попiд
самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.
   Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з яко? курiвся димок,  вдавано  байдуже
розглядав насiчку на курку.
   Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть
зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе.  Ховаючи  у  вуса  посмiшку,
примружив око й сказав пiдступно, одначе  пiдступнiсть  ту  вловив  тiльки
Перехрест:
   - А ти, Лаврiне,  часом  не  продав  нечистому  душi?  Бо  нам  небавом
доведеться ставити ще один курiнь - для чортячого племенi.
   Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно-русим  чубом  з-пiд
сиво? шапки,  одвернувся.  Такий  вiн  завжди:  стрiпне  чубом,  зiб'?  на
потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй  сво?й  маленькiй
погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi,  а  в
них чистота i якась добра та?на, яку хочеться осягнути.
   Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн  навiть  пошкодував  на
свiй жарт. Згадав, що ма? прощатися з Лаврiном, це ж перед походом  козаки
вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й  трохи  розгнiвався  на  себе:  не
назавжди ?де Лаврiн, полiта? Козацьким Полем, пропахне полинами та  димом,
набере в груди звитяги - вернеться.
   Вони  разом  пiшли  обiч  розгасло?  дороги  до  брами.  Отаман   кинув
скрадливий погляд на Лаврiна,  а  той  дивився  вбiк,  на  далее  зарiччя,
сторожовi козаки розкладали  там  багаття.  На  правобережних  горбах  теж
манячила сторожа. Козаки ?хали  повiльно,  так  повiльно,  що,  здавалося,
залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася  образа,  що  джура  без
осмути полиша? його, навiть  не  погомонiли  на  дорогу.  Це  була  образа
старостi, самотностi серед людей. Теплi  слова,  котрi  лежали  на  серцi,
прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови.  Вiтер  доносив  од  круч  гiркий
запах торiшнiх полинiв i волого? землi. Весна йшла навальне.

   * * *

   Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях  дощ  i
лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося,  то  сичать  велетенськi
змi?, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом  скрипiли
й стогнали, кришилося сухе дерево i  падало  на  плеса,  й  вода  од  кори
стемнiла. Сухi,  поламанi  очерети  ворушилися,  наче  живi,  вони  хотiли
втекти, але  хвиля  знову  й  знову  валяла  ?х,  старi,  обсмиканi,  наче
дiдiвськi чуприни-оселедцi, мiтелки були  мокрi  й  хилиталися  жалюгiдно.
Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i  запорожцi  хрестилися:  недобра
ознака - грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на  четвертий  день  -
дала можливiсть послам вирушити в дорогу.  З  неба  сiялася  руда  мжичка.
Одразу потеплiло. Верби та вiльхи .понад Чортомликом стояли чорнi,  мокрi,
з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по  плесу.  З  верб  у
воду падали якiсь жучки, ?х хапала риба.
   Бiля грецько? хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв.  Прийшов  за
звича?м i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський  пахолок
i сказав, що пiддячий приказу Мало? Росi? Семен  Щогол?в  ма?  до  отамана
пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не  велiв  сiчовий
закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.
   Годованi  вiвсом,  застоянi  посольськi  конi  рвали  з  рук   повiддя,
харапудились, поривалися куснути один одного.
   Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки  торгових  комор  та
шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського,  хоч  той  ховався  за
спини й шапку насунув на самi очi.
   Щогол?в вийшов з Грецько? хати останнiм, наблизився  до  Сiрка.  Був  у
козацькiй кире?, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом  хати,  де
начебто  дощ  був  менший.  Щогол?в  довго  ковзав  пальцями,  намагаючись
застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi
впiймав, загнуздав  мотузяною  петлею.  З  дощем  похолоднiшало,  з  ротiв
струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.
   - Отамане, - тихо мовив Щогол?в, - хлiбний i пороховий пропуск  я  тобi
добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими  та
нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога,  що
вiйсько на оборону прийде. - Пожував мокрими губами й  сказав  несподiвано
жорстко та непривiтно: - За самозванця  ж  милостi  не  сподiвайся.  Й  не
покладайся в цьому нi на чи? заступництво.
   - Я покладаюся тiльки на не?, - торкнув рукою  шаблю  отаман.  -  Увесь
вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось  ти,
посол царський,  кажеш  ме-нi  про  запомогу  та?мно,  щоб  не  чув  посол
гетьманський. Неначе  крадене  перепроду?ш.  Азиж  Самойлович  не  спробу?
повернути все на сво?? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра  полетять  на
захист не тiльки мо?х дочок, а й тво?х. Кажуть, у тебе гарнi дочки.
   Щогол?ву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть,
воно стало сумне i добре.
   - Мав ще сина, та погинув у бою з  супостатами  пiд  Азовом,  -  сказав
тихо. - Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.
   Вiн вклонився й пiшов до коня.
   "Якщо обози з ядрами прийдуть, - подумав кошовий, -- то ми  виграли  ?х
Симеоном.
   А далi нехай парубок втiка? в степи".



   РОЗДiЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   "Мосцепане Дорошенку, не наш уже Вiйська Запорозького гетьмане. Як тьма
рiзна ? од свiтла, так зловорожий чоловiк од доброго  i  боголюблячого,  i
слушно хтось сказав: "Важко взлому i пiдступному  чоловiковi  доброчинства
вiдшукати", - це прислiв'я вельми стосовне до вашмосцi. Ледве сколегувавши
з нами, яко об тiм засвiдчив обширний ваш лист до  нас,  ваша  мосць,  хоч
зовсiм у тому не малося потреби, почав  водитися  з  басурманами,  давнiми
христа святого i вiри  свято?  нашо?  християнсько?  ворогами,  назвавшись
?хнiм зичливим сином, а нас. Вiйсько Низове Запорозьке,  знищував  i  щиру
братiю свою православних християн викорiнювати i  в  подарунок  басурманам
посилати пiдступно i безсовiсно положився; яко лист той через Мазепенка до
хана кримського з посилкою в подарунок  кiльканадцяти  чоловiк  товариства
нашого посланий, котрий з ним же, Мазе-пенком, в  руки  нашi  попав,  ясно
свiдчить..."
   Яковлев читав листа таким  басом,  що  мухи  зривалися  з  стелi  й  iз
дзижчанням билися об нерiвнi, в рябих камiнцях, катюжанськi шибки. Це  про
свого кошового писаря запорожцi жартували, що вiн  з  басом  i  народився.
Сiрко осiдлав фотеля на грубих точених  нiжках,  обiперся  пiдборiддям  об
гнуту спинку й дивився  у  вiкно.  Слухав  Яковлева  й  не  слухав:  листа
обмислили ще вчора, - думав. Справдився його гiркий розгад  про  туркiв  i
татар, про близьку вiйну. Вона вже маяла  крилом  понад  Козацьким  Полем.
Третього червня, коли Сiрко з компанi?ю чинив малий розвiдний промисел  за
Днiстром, напали козаки на дивну тасьму. То  була  татарська  тасьма,  але
помiж татарських було  видно  слiди  й  козацьких  коней.  Бiля  Запомницi
погнали по тасьмi коней -  ??  було  добре  видно,  вона  стелилася  серед
високих типчакiв, неначе там проплинув потiк. Про?хали миль п'ять  й  бiля
Вовчого Скоку в  байрацi  знайшли  мiсце  привалу  того  дивного  чамбулу:
об'?денi кiнськi костi, що були ще теплi, й шкiрка з  ковбаси  -  свинячо?
ковбаси, сирiч християнського за?дку. Пiд кущем калини червонiла кров,  ??
гарячi бризки ярiли в густiй травi. Тут стялася якась бiйка чи сутичка.  А
далi один iз сiчовикiв наткнувся  на  вбчтого  козака.  В  ньому  впiзнали
аргатала з Медведiвського курскя Демка Лисого.
   Тодi осавул поквапив запорожцiв, i вони далi побiгли кiньми по  тасьмi.
Поблизу Оргi?ва нагнали малий  татарський  чамбул,  а  з  ним  Дорошенкове
посольство в Крим. Старшим у посольствi  був  ротмiстр  надвiрно?  хоругви
Дорошенка Iван Мазепа. Дев'ятеро кримських татар гнали полоном п'ятнадцять
занютованих у кайдани запорозьких аргаталiв. Дорошенкiвцi захопили  ?х  на
сво?х випасах i вiддавали хановi в ясир яко свiдчення сво?? приязнi.
   Чорне  посольство  саме  стало  до  переправи,  коли   його   обскочили
запорожцi. Дво? татар, вив'язавши з очерету плотики, поклавши на них одiж,
плили кiньми на той бiк, сподiваючись знайти в чагарях рибальський  човен.
?х i уздрiли запорожцi, пустили обох  влучними  пострiлами  на  дно  пасти
днiстрових ракiв. Конi ж перепливли на той бiк i поволокли плотики в степ.
Решта татар прича?лася у верболозi за пiвтори сотнi крокiв од того  мiсця,
де на горбi просто з коней смалили з мушкетiв по  плавцях  запорожцi,  ?м,
може б, i  вдалося  заховатися  -  вони  позапаковували  невiльникам  роти
ганчiр'ям, але тi почали дзвонити в кайдани. Запорожцi зачули  передзвони,
вдерлися в чагарi, татари кинулися навтьоки, в  яростi  за  занютованих  у
залiзо сво?х братiв одного ординця зарубали у водi, решту - на березi, хоч
басурмани й просили пощади, молитовне попадали на колiна та поскладали  на
грудях руки. Бiлий чистий днiстерський пiсок  обагрився  сiмома  кривавими
плямами - згарячу перерубали навпiл i одного дорошенкiвця,  порубали  б  i
iших двох, та зупинив осавул,  сказавши,  що  ?х  треба  допитати.  Вiн  i
пригнав до Сiрка поперед себе Iвана Мазепу  з  арканом  на  ши?.  Русявий,
блакитноокий ротмiстр був блiдий, як полотно, язик  йому  заплiтався,  вiн
поспiшав виповiсти кошовому одразу всi та?мницi,  й  Сiрковi  раз  по  раз
доводилося зупиняти його та починати усе спочатку.  Сiрко  чинив  допит  у
сво?му наметi, сам сидiв у глибинi, а ротмiстра посадовив бiля порога, щоб
бачити його вид.
   Ротмiстр був гарний з лиця  й  вельми  вчений  та  хитрий  -  намагався
впевнити кошового, що Дорошенко його послав на ту функцiю кгвалтом, що вiн
давно просився в правобiчного гетьмана на тихе життя в сво?  Мазепинцi  на
Бiлоцеркiвщинi, там у нього жiнка i  батько,  але  той,  сирiч  Дорошенко,
мовляв, не одпускав i указав:  якщо  Мазепа  не  викона?  його  повелiння,
скарати родину.
   Сiрка мало обходила ця балачка, вiн розпитував про Дорошенка, про  його
перетрактацi? з Кримом та Портою. Ротмiстр вiз цiлу торбу листiв: до  хана
Селiм-Гiрея, вiзиря ханства Субан Кази, до вiзиря порти Сулейман  Кегая  i
великого вiзиря  Кепрюлю,  до  султана  Магомета,  до  свого  резидента  в
Адрiанополi Гаврила Лiсовського, декотрi з них були  написанi  латиною  та
по-турецьки, латини в чамбулi  не  знав  нiхто,  й  Сiрко  наказав  Мазепi
прочитати реляцi?. Мазепа читав, нахилившись до свiтла, русявий чуб спадав
йому на чоло, вiн одгортав його рукою, раз по раз  поглядав  на  гетьмана.
Коли читав за Дорошенка чи ще за кого,  то  видiляв  тi  слова,  мовби  ?х
промовляв сам Дорошенко, i пояснював те,  чого  не  мiг  втямити  кошовий.
Дорошенко оповiщав у листах, що вiн не став на силi, що  пiд-помiчнi  йому
нога? в усiх битвах з адверсором оголили тил i що вiн залишився сам  проти
полякiв та Самойловича, що коли султан та хан одкладуть обiцяне рушення до
осенi, вiн не всто?ть i оддасться на милiсть ворога.
   По тому Мазепа казав, що од хана нещодавно  були  в  Чигиринi  посли  й
принесли певну вiсть  на  рушення.  Йому  вiдомо  й  те,  що  бiля  Цецори
споруджують великий табiр, либонь, для султана, а  хан  уже  нацiлився  на
Реут. Де вони зiйдуться, якi мають замисли  -  ротмiстр  не  вiдав.  Сiрко
бачив, що Мазепi кортiло сказати бiльше, вiн  ледве  стримувався,  аби  не
вигадати чого, проте  боявся  прогнiвити  того,  в  чи?  руки  оддав  його
припадок долi. Вiн не мiг усидiти на мiсцi, часто потирав чорний  отiк  од
волосяного аркана на ши?, дивився сивому отамановi в очi так,  нiби  хотiв
ускочити туди сам. Вiн не просився - боявся виказати перед суворим кошовим
малодушнiсть, а тiльки говорив не  вмовкаючи.  Гарно  сказав  Мазепа:  про
кривди Укра?нi од ляхiв, про чорну татарську  чуму,  про  покинуту  синами
неньку й поросле стоколосом поле.
   - Боже праведний,  -  прикладав  до  грудей  руки  з  рiвними,  довгими
пальцями ротмiстр, - нiде нашому братовi  козаковi  не  можна  жити  сво?ю
волею. Там  турчин,  там  лях,  там  ще  якийсь  дiдько,  i  треба  комусь
догоджати, бо iнакше й дiтей малих, i матiр продадуть у ясир. Утiк  я  вiд
ляхiв, хотiв прожити тихо та мирно - де там. А як менi не хотiлося ?хати з
оцим ясиром! Спробував умовити гетьмана, так ви ж зна?те, який  вiн.  "Або
?дь, або й тебе повезуть..."
   Довго слухав його Сiрко, й скрушно йому стало, що сини Укра?ни, вправнi
в красному словi,  латинi  та  фiлософi?,  скiнчивши  школи  та  академi?,
волочаться по ?? степах iз занютованими в кайдани братами, чистими  серцем
та помислом, котрим, може, й зовсiм незнанi риторика та  пi?тика.  Страшно
стало, що ротмiстр i два його помiчники не порубали на почивку  чужинських
охоронцiв i не втекли з бранцями на Запорожжя. Вiн запитав Мазепу,  чи  не
збирався той вчинити так, i той, пожувавши пересохлими губами,  заглянувши
кошовому в'очi, ледь чутно сказав, що не збирався, бо "Дорошенко сказав  -
втоплю в копанцi твою малжонку i батька, до десятого колiна  вистинаю  рiд
твiй". Мазепа вловив настрiй кошового, стерiгся брехнi, яко?, знав, той не
терпiв i за не? мiг покарати,  намагався  не  схибити,  потрапити  тому  в
стрiй. У дикiм страховi оглядався назад, де пiд вербою  стояли  запорожцi,
готовi схопити його за руки та ноги, насипати в пазуху пiску й шугонути  в
Днiстер.
   Мазепi здавалося, тiльки вмовкне, одразу оддаленi? од кошового,  випаде
з його думок, й опиниться вiн у руках козакiв, а тодi... Й вiн  розповiдав
про свiй пополячений край, тамтешнi порядки, непомiтно перекинувся на двiр
польського короля, при якому колись служив, ще й шпарко брався по  драбинi
вгору, доки заздрi шляхтичi  не  врубали  щабель,  мудро  розплутував  усi
нинiшнi чвари и замисли, ще й не раз одсилався на подiбнi  замисли  держав
Вiзантiйсько?  та  Римсько?,  знаходив  однакове  й  одмiнне.   Сiрко   аж
заслухався. "Нинiшнiй султан уявив себе Юлi?м Цезарем, але йому до Цезаря,
яко хрущевi до орла. Цезар був великим во?ном, вiв залiзнi когорти, а  цей
збира? рiзномасне вiйсько  з  усiх  кра?в  свiту,  таке  вiйсько  гоже  до
грабунку, але не гоже  до  волейно?  потреби.  Якщо  скупляться  всi  нашi
когорти та атакують, як Сагайдачний пiд Хотином, то й перемога буде  такою
ж".
   Найдужче запало Сiрковi в пам'ять оте, як йому здавалося,  щире:  "нашi
когорти". Отже, таки нашi!
   "Як же ти багато зна?ш, чоловiче, як мудро мiрку?ш, - скрушно думав,  -
i яка мiлка проти тих мудростей твоя душа. Й чому то воно так  ведеться  в
свiтi, що мудрiсть може вимiрковувати собi всiлякi облуди й кривi  стежки.
Тако високо цiну? сама себе? А яка ж цiна ?й?"
   Десь закрайками думки йому було шкода гасити  такий  свiтильник.  Може,
вiн ще колись спалахне во славу вiтчизнi! А степ пахнув гiрко, полинно,  й
жайвiр  спiвав  угорi  весело  та  дзвiнко.  Може,   жайвiр   i   врятував
Дорошенкового посла?
   Сiрко кидати в Днiстер Мазепу не велiв, а  наказав  вiдправити  його  у
знятих з невiльникiв кайданах  до  Батурина  як  живе  свiдчення  близько?
татарсько?  та  турецько?  iнкурсi?.  "Нехай  спiзна?  i  на   все   життя
запам'ята?, як то носити тi залiза", -  мовив,  бо  ж  не  терпiв  нiякого
насильства- над людьми.
   Кошовий поспiшив вернутися на Сiч. Тепер мав  найпевнiшi  свiдчення  до
велико? вiйни, мусив готуватися до не?.  То  бiльше,  що  опинялися  проти
адверсора вiч-на-вiч. Донедавна ще мали якусь надiю  на  Дорошенка:  може,
схаменеться, -адже прислав ?м зичливого, спокутливого листа, -  одкинеться
од басурман, але тепер то було марне сподiвання. Дорошенко слугував ворогу
й став ворогом ?м, запорожцям. Важко, до болю в скронях  думав  Сiрко  над
тим що ось вже стiльки лiт лл?ться в укра?нських степах  укра?нська  кров,
брат iде проти брата, син проти батька, всi  вони  стають  пiд  корогви  з
образом Христа, i всiм ?хнi провiдцi кажуть,  що  воюють  вони  за  праве?
дiло. Що тому причиною, з чого все почалося i чим  скiнчиться?  Думав  над
тим ранiше, дума? й нинi... А кров тим часом лл?ться,  i  незабаром  увесь
квiтучий край перетвориться в дику пустелю. I все те  на  користь  ворогiв
Укра?ни, найперше тих-таки туркiв i татар.
   "А так поневаж всеконечно колишня любов твоя до  нас  згасла,  -  гудiв
Яковлев, - взаем допiру i наша до тебе гасне i  до  кончини  тво??  вже  в
серцi не загориться".
   Гарного респонса уклав Яковлев. Спом'янув про те,  як  шукав  Дорошенко
ласки в коша, згадав Хмеля, якому той вiрно служив, i з  ?вангелiя  списав
про благого чоловiка. Одначе  кошовому  видавалося,  що  лист  той  вельми
мудрацiйний, читцевi легко заблукати в словесних хiдниках  та  закомiрках,
чужоземними словами вони мовби примастили ярiсть та пiдсолодили правду.
   Так писали у вiдповiдь Самойловичу та його вченим писарям. А тут  треба
кинути слова важкi, як гирi, колючi, як стрiли, кинути  не  з-за  куща,  а
прямо, вiдкрито.
   - Порви це послання, - мовив, пiдвiвшись з фотеля. -  Понакручував  ти,
як цап на чужому городi. Напишемо iнако. По-нашому, по-простому.
   Яковлев знизав плечима, почухав за вухом пером.
   - Quae scripsi - scripsi [5]. Скажи сво?  -  я  допишу.  А  нащо  рвати
такого гарного респонса? Всю нiч  над  ним  прiв.  Та  й,  либонь,  у  нас
небагато посольського паперу.
   - Гаразд, - махнув правицею Сiрко. - Бути по-тво?му. Пиши отак...
   Вiн говорив повiльно,  його  лiва  брова  здригалася,  глибокi  зморшки
пролягли на чолi, наче борозни на схилi горба. Важко  виколупував  кошовий
слова, проте вкладав ?х надiйно, й мурування виходило мiцне.
   Яковл?в поставив велике закрутисте "P. S.", нижче якого на папiр  лягли
рiвнi, написанi розмашистим, iз загогулинами i викрутасами почерком рядки.
   "Поглянь i розваж, вихровата голово Дорошенку! Яка то ? щира приязнь до
тебе басурманська, котру у них купу?ш за голови й  душi  християнськi,  що
лишилися, пiд тво?м реяментом. Чи та ж басурманська до тебе  ласка,  котру
сплачу?ш дорогоцiнними душами християнськими? Певно, за таку цiну нiхто не
докуплявся ?? нi в кого. I чи довго вона триватиме? Певно, доти, доки люди
будуть пiд тво?м рейментом, а як людей не станс, не стане i ?хньо? до тебе
ласки. Якщо ти не можеш домислитися й пiзнати, що виросте з тi??  тво??  з
басурманами дружби, то ми тобi нагада?мо й скажемо: тiльки погибель тобi й
вiтчизни нашо? крайн? спустошення, бо вiда?мо ^.обре,  що  ти,  догоджаючи
сво?й непостiйнiй вдачi, скоро свою приязнь до басурманiв одмiниш. А  якщо
так учиниш, то, певне, роздрату?ш ?х вельми, сам же вiд гнiву втечеш туди,
куди доля кине, а вiтчизну нашу залишиш басурманам, тобою роз'ятреним,  на
цiлковитий розор i запустiння, котрого не  дай  боже.  Оте  хитророзумство
тво? й незгода з нами ? початком i привiсником лиха вiтчизнi, котре  нехай
би на тобi самому окотилося!
   Вашмости мосце пану  незичливi?  приятелi  Iван  Сiрко  отаман  кошовий
вiйська Запорозького з отаманами i всiм старшим та меншим товариством".
   Додиктував i подумав безрадiсно: "От i все. Лишилися проти ворога самi.
Та лiпше, - зринула iнша думка, - мати попереду певного ворога, нiж позаду
непевного друга".



   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   Самойлович ступив на рiчкову рiнь i зiтхнув  широко,  на  повнi  груди.
Прохолодний вiтерець обвiяв йому обличчя, поворушив вуса, гетьман вимахнув
руками - нестеменне так, як бувало за молодостi, коли  хотiлося  стрибати,
бiгати, борюкатися, хотiлося не  знати  чого.  Вiн  любив  поранки,  любив
прогулятися без охорони по сво?х володiннях, надто тут, у Седневi,  звiдки
й розпочався як муж,  як  ма?тна  людина.  До  того  ж  Седнiв  -  один  з
найгарнiших куточкiв по всiй Укра?нi. Гетьманове серце сповнилося гордощiв
- звичайних, людських, маленьких, й саме через те, що звичайних, людських,
маленьких, - стало йому особливо затишно. Гарно жити серед таких  розкошiв
природи, серед тако? краси, тодi  й  сам  мовби  ста?ш  кращий,  добрiший,
чистiший. Видивився вiн цю мiсцинку давно, виплекав у серцi, летiв до  не?
птахом, повз вужем, продирався диким вепром  крiзь  нетрi,  й  тепер  вона
його. Тихо i швидко плинула бiля нiг рiка. Плинула широкою зеленою долиною
зi сторони пiвнiчно?, й раптом круто повертала пiд високу гору, й лащилася
до не?, й гризла у повiнь кручу, яку од верху до низу вкрили  вiковi  дуби
та яворини, осокори та клени,  а  понад  самою  водою  кучерявилися  гiнкi
верболози, а верби мили в прозорих струменях зеленi коси, й  тисячi  живих
ключiв, що ними промивати очi немовлятам, били з-пiд могутнiх каменiв i зi
срiбним дзвоном вливалися у Снов. А по всiй долинi - високi копицi, ще  не
звезенi в стоги, й на тих копицях сидять мовчазнi шулiки. Його стоги, його
шулiки, його  рiчка.  Нi,  рiчка  не  його.  Боже,  скiльки  млинiв  можна
поставити на Сновi, бистра вода крутила б колеса, та ба... Опираються тому
довколишнi селяни, й росiйськi купчики, й  деякi  значнi  козаки.  Мовляв,
через тi млини не зможуть плавати по рiчцi бiльшi та меншi човни.  I  вiн,
всевладний гетьман, мусив скоритися, ба - мусив приховувати сво?  гнiв  та
роздратування.  Мусив  усмiхатися  на  кпини  Iвана   Домонтовича,   суддi
генерального, чи? човни-кораблi возять по Снову сукна та шкiру.  Кпини  тi
запобiгливi, одначе... За двi верстви звiдси у Снову ?  невеликий  доплив,
званий Зеленим, на якому можна б поставити кiлька млинiв,  але  вiн  -  на
луцi вдови Хiврi Дiгтяренчихи. Клята вдова стала на пень - не продам луку,
й квит. Дiгтяренко мав поважнi заслуги  перед  козацьким  вiйськом,  перед
самим Хмелем, i хоч значного вiйськового товариша  давно  нема?,  -  Хiвря
прийняла  приймака,  сiчовика  Викусу,  -  ??  пам'ятають  по  Дiгтяренку.
Звичайно, мiг би турнути уперту  бабу,  одначе  те  було  б  супроти  його
принципiв. Необачних вчинкiв гетьман не  робить.  Обачнiсть  -  штаб  його
життя i владарювання. Декому зда?ться: гетьман - цiсар у  сво?му  кра?,  а
того й не вiдають, що влада його - як та земля на трьох слонах: царевi  та
Ромодановському догоди, власну старшину задобри (гримай,  банiтуй,  але  й
задобри), для челядi будь батьком. Вiйна розвар'ювала посполитих, i  тепер
вони сплять i бачать себе верхи  на  конях  з  ратищами  в  руках.  А  всi
веремi?, якi крутилися по тому, тiльки  пiдливали  у  вогонь  олi?:  кожен
гетьман,  добiгши  булави,  в  боротьбi  з  супротивним  гетьманом  обiцяв
пуховики, шовком шитi, i волю, бiльшу за сваволю. Оце, на думку  гетьмана,
найстрашнiше лихо, яке  породили  незлагоди  помiж  гетьманами.  Чим  йому
нелюбе Запорожжя, так це пiснями  про  те,  що  там  воля  ходить,  як  ?й
заманеться,  в  кармазинi  i  полотнi  й  що  туди  завжди  може  податися
посполитий. Не завжди вiн  туди  добiжить,  а  от  спробувати  таки  може.
Принаймнi в мислях. Тi мислi... ?х не виб'?ш нiякою  лозиною.  Самойловичу
на все життя в пам'ятi, як збунтувалися селяни в Краснiм Колядинi. Це було
при гетьманi Брюховецькому, вiн,  Самойлович,  тодi  писарював  у  Краснiм
Колядинi й писав  красно.  Саме  тодi,  року  того  ж  шiстдесят  шостого,
збунтувався полк Переяславський, бунтiвники повбивали та прогнали царських
во?вод i старшин й проголосили усiх вольними козаками. Ту пожежу  побачили
халупники з Красного Колядина й теж почали носити хмиз на пiдпал. Мiсячно?
ночi пролунав стукiт у вiкно одного-другого халупника,  i  вже  по  всьому
селу зашемрiли тривожнi шепiтки, заскрипiли хвiртки, а там  десь  i  криця
дзенькнула (коса чи й шабля),  а  далi  бевкнув  дзвiн.  Халупники  ходили
юрбами, про щось радилися, затим поставили варту на ви?здах  iз  села,  по
тому повалили на подвiр'я власника села значного козака Явдокима  Сербина.
Явдоким Сербии сховався в куми  на  горищi,  i  його  шукали  цiлий  день,
знайшли аж надвечiр i потовкли добряче. Й побили-потрощили  всi  скринi  в
хатi, всi дзеркала, повивертали всi боднi та кадiбки й  поставили  Сербина
на ганку, а його, Самойловича, посадовили поруч. Вельми не хотiв iти на ту
функцiю  колядинський  писар  Iван  Самойлович,   але   йому   погрожували
киюганами, й мусив сiдати на недоламаний  фотель,  брати  в  руки  перо  й
писати дарчi листи. Сербии трусився, як облитий в  спеку  криничною  водою
пес, i дарував панщину, й дарував халупникам  по  п'ять  десятин  поля,  й
обiцяв, що сiль, тютюн i горiлку продаватимуть по такiй самiй цiнi,  як  у
мiстi, й все те Самойлович списував на папiр, а Сербии пiдписував. Того  ж
вечора Явдокнм Сербии послав Самойловича у полк до брата свого Василя, аби
той прийшов на помiч, Самойлович пробрався за село, розпутав на пастiвнику
коня й погнав по дорозi, але пiд лiсом його перехопили запорожцi, якi йшли
по помiч переяславцям. Iвана Самойловича привезли в село й оддали на  волю
халупникам, якi звiдкiлясь вже знали про його намiр,  либонь,  затовкли  б
писаря на смерть, але його прикрив святим хрестом пiп  Одарiй.  Самойлович
не мав власних ма?тностей, це також стало йому в пригодi.
   З того розбою, з того рейваху чи не найдужче запам'яталися  Самойловичу
грiзнi очi Iвана Сiрка, очi насмiшкуватi й небезпечнi, як  i  його  слова:
"Бачу, писарю, твою душу через двi шкури - чорна твоя душа.  Злапали  тебе
на гарячiм i поганiм  вчинку,  й  маю  сумнiв,  що  вiн  останнiй".  Потiм
запорожцi примусили його тричi повторити слова: "Вчинив я  непорядно,  яко
шкодливий пес" - i заприсягтися на животворнiм хрестi, що бiльше нiколи не
триматиметься  пансько?  сторони.  Вiн  поклявся  й   кривавою   ненавистю
зненавидiв запорожцiв, а надто зухвалого та грiзного Сiрка. Тi?? ненавистi
не поменшало з роками, замiсилася вона на  страховi,  а  зiйшла  на  славi
кошового. Гетьман не раз запитував себе:  невже  тому  харцизовi  так-таки
нiчого й не треба? Адже хотiли його козаки обрати  гетьманом,  хотiли.  Не
взяв до рук гетьмансько? булави. Чому? Чи справдi ота гола воля для  нього
понад усе? Не може того бути! Та  воля,  також  гординя,  солодка  гординя
зречення, вознесiння над усiма iншими людьми, навiть гетьманами, то схима,
пiсна i солодка схима. Лише вiн, попович, вiда?, якою солодкою вона бува?,
коли людина обманю? себе i бога. Вже кобзарi носять у  сво?х  старцiвських
торбах пiсеньки про кошового, а вiн, гетьман,  давав  ?м  торби  новi?,  у
торби клав таляри золотi?,  якi  мали  б  задзвенiти  пiснями,  одначе  не
задзвенiли.  Пече,  мучить  гетьмана  важке  запитання:  чому  так,   чому
знаходить той, хто не шука?, i не знаходить той, хто шука??
   ...Запорожцi по?хали з Красного Колядина наступного дня, а за  два  днi
туди ввiрвалися сердюки Брюховецького. Спочатку  вiд  халупникiв  вимагали
лише  повернути  листи,  писанi  Самойловичем  i  пiдписанi  Сербином,  та
покоритися, а що вони не покорилися, ?х перiщили лозою  на  широкiм  ганку
Сербиново? хати. Iван Самойлович стояв бiля плоту,  жодно?  участi  в  тiй
квестi? не брав, i навiть коли його запитали, хто найдужче вар'ював  проти
Сербина, сказав, що не вiда?, але за кожним ударом його серце стрибало вiд
радостi й кричало: дужче, дужче бийте харцизяк. Халупники мовчали,  бо  за
ворiтьми репетували ?хнi жiнки, очманiло гукали: не пiддавайтеся,  козаки,
не хилiться, ми люди вольнi?. Тодi почали хапати i полосувати лозою жiнок.
   Подих вiтру звiяв розшалiлi думки. Гетьман пiшов берегом рiки назустрiч
течi?. Зняв шапку. Ноги в м'яких, телячо? шкiри,  чоботях  ступали  легко,
бiлий плащ маяв за спиною. Вiн любив цей плащ,  бiла  габа  навiвала  йому
молодi думки. Бiля нiг текли голубi струменi, такi голубi й такi бiлi,  що
бiлiших, голубiших не бачив нiде на свiтi. Вони мовби й не прозорi, але  в
них вiдбито кожен листочок, кожну хмаринку i вiддзеркалено  його  постать.
Молода постать i молоде обличчя. Несамохiть нагнувся над  водою...  Пильно
придивився, неначе не мав у домi добрих дзеркал. Опасистий, важкий, кругле
обличчя ("дiвчата колись задивлялися") стесаний назад лоб, густе, кучеряве
волосся, дугастi на кiнцях брови, короткi вуса,  трохи  витрiшкуватi  очi.
Колись були просто великi, по-молодому  на?внi.  Гай-гай,  коли  те  було,
зараз вони досвiдченi й пiдозрiливi. Й не сподiваються чимось подивувати.
   Самойлович скупо усмiхнувся. Е нi, ще не всi  меди  спито.  Ще  не  всi
скарби  зiбрано.  Й  усмiхнувся...  власнiй  усмiшцi.  Сво?му  найбiльшому
скарбовi. Гетьман свiдомий того, що  саме  вона  вивела  його  на  вершину
влади. Коли починав iти, тiльки й мав з усього припасу, що ??. Вона  одна,
однакова на все життя. Скупа, нелукава усмiшка людини, яка не та?ть нi  на
кого зла, людини простецько?, щиро?, трохи  на?вно?,  котру  можна  навiть
обдурити, але то - грiх. Одначе маленькi одмiни вона  ма?.  Ще  як  жив  у
Ходорковi  поблизу  Попiльнi,  була  невиразною,  невизначеною,  на  урядi
пiдписаря в  Краснiм  Колядинi  прокреслилася  чiткiше,  трохи  окрiпла  у
Веприку  на  писарськiм  урядi,  спалахувала  цнотливо  назустрiч   сво?му
благодiйниковi   Степану   Гречаному,   генеральному    писарю    гетьмана
Брюховецького,  змiцнiлою  вiн  привiз  ??  назад   у   Красний   Колядин,
повернувшись на сотенний уряд;  свiтилася  тихою  вдячнiстю,  яку,  однак,
нiколи й нiчим не окупити, гетьману Многогрiшному  при  пiрначi  наказного
полковника  Чернiгiвського  полку;  зблиснула  новою  надi?ю  на  радi   у
Новгородi Сiверському, коли Многогрiшного було обрано на гетьмана, а його,
Самойловича, на генерального суддю. Остаточно вона визначилася на  радi  в
Козачiй Дiбровi при гетьманськiй булавi.
   При всiх тих одмiнах завжди залишалася стриманою, щирою, трохи на?вною,
нiби аж трохи простецькою. У Москвi його  й  нинi  мають  за  простецького
чоловiка,  який  любить  побуркотiти,  потупцюватися,  почухатися,  одначе
сповнить будь-яке велiння - хоч i непоспiшливо, зате старанно. Тепер  йому
доводиться неухильно триматися того штибу, личини  доброго  буркотуна,  не
вилазити з не?, ховати свою освiченiсть, свою  вченiсть,  -  вчена  людина
хитра, - свою  проникливiсть  (вiн  i  Ромодановського  бачить  наскрiзь),
грати, як грають  спуде?  на  базарi.  Нинiшня  його  усмiшка  -  скупа  i
простецька, але й  трiшки  сувора,  трохи  батькiвська.  При  всьому  тому
гетьман - людина замкнута, похмура, либонь, за все життя не вiдкрив нiкому
нi душi, нi помислiв. Любить самотину, навiть чару п'? наодинцi. Одначе не
напива?ться.  Не  любить  нiяких  забав,  нiяких  грищ,  не  зна?   нiяких
пристрастей. Якби мав - дiдька лисого зiйшов би на верхiвку влади.  Все  в
нього розплановано наперед, все розрихтовано по поличках. На тих  поличках
- запаси тiльки  для  себе,  нема  чого  пiдгодовувати  iнших  -  можливих
суперникiв. Його серце - льодовня, де остуджуються найгарячiшi думки.
   Хлюпнула рибка, вода змила усмiшку, змила вiддзеркалену постать  самого
гетьмана. Поплинула й понесла ще одну мить його життя. Отак i тече вона, й
течуть з нею його лiта.
   Вода змила усмiшку, та не могла змити старо? жовчi з дна душi, нелюбовi
до людей, презирства до них,  страху  перед  ними.  I  навiяла  думки  про
минущiсть життя, минущiсть усього й  само?  людини.  Так,  вiн  вийшов  на
найвищу гору, на яку судилося зiйти йому ?диному  в  його  краю.  Й  тепер
усвiдомлював, що найкраще почував себе, коли  йшов,  а  не  коли  дiстався
вершини. Й не тiльки через те, що тут вiють пронизливi вiтри,  що...  далi
йти нiкуди. Почував незавершенiсть чогось, невтолимiсть у душi. А  що  ма?
завершити? Подолати Дорошенка i злучити докупи всi землi? Злучити землi чи
згуртувати людей? Отак, як це зробив Хмiль. Розумiв, що Хмiль  робив  щось
iнше. Хмiль був проводирем усiх  отих  людей,  вони  йому  вiрили,  любили
його...
   Раптом щось срiбно зблиснуло у водi, почувся дужий виплеск,  i  гетьман
побачив велику рибину. Вона була недалеко вiд берега, пливла трохи дивно -
пiвбоком, ще й зяпала iклистою пащекою. Либонь, була приглушена.  То  була
сула, яку течiя несла повз нього. Самойлович не стямився, як ступив у воду
й схопив рибину пiд жабра. Та в ту саму мить, як сула вже була в  повiтрi,
його лiва нога ковзнулася, по?хала вниз, i вiн зачерпнув  у  халяву  води.
Вискочив на берег, затанцював на однiй нозi. Сула  вела  свiй  смертельний
танок у травi бiля його нiг. Гетьман оглянувся,  чи  нiхто  не  бачить,  в
якому вiн недишкретному становищi, одначе на  лузi  не  було  нi  лялечки,
тiльки шулiки з гiлляки мовчазно зорiли в далечiнь. Не схопити б застудно?
хвороби, подумав гетьман. Вiн рiдко коли хворiв, тiльки любив  прикидатись
хворим. Тодi всi тупцялися довкола нього, жалiли чи вдавали,  що  жалiють.
Декотрi пов'язували з  хворобою  гетьмана  сво?  нечестивi  плани.  А  вiн
раптово "одужував" i вганяв ?х у переляк та засмуту.
   Самойлович роззувся, вилив з чобота воду, зняв штани i викрутив холошу.
На суху, товсту бадилину кiнського  щавлю  повiсив  чобiт,  й  вiн  одразу
запарував. Гетьман засмiявся. Сподобався собi дитиннiстю. А ще  смiявся  з
себе самого, з риболовлi: як же глибоко, подумав, сидить у нас оте  давн?,
зашкарубле, надбане за нужди та бiдностi. Чи ж потрiбна йому оця сула? Але
отака рибина в тi давнi днi була б набутком неабияким. Вiн  не  розкидався
сво?м статком нiколи. Стягував копiйку по  копiйцi,  дряпався  вгору  сам.
Його не пiдсаджував нiхто. Нiхто не вкинув йому в  сакви  задарма  жодного
мiдяка. Вже потiм статок iшов до статку. Але  й  сьогоднi  вiн  не  любить
одщiпувати од  сво??  паляницi  кавалки.  Одщiпни  одного,  розклюють,  як
горобцi, всю паляницю. Його називають жадiбним. Одначе то не жадiбнiсть, а
ощадливiсть.  I  сулу  вiн  виловив  не  вiд  жадiбностi,  просто  не  мiг
примиритися, що вона проплива? мимо.  Чого  ма?  пропливати?  А  може,  то
виловив ?? не вiн, а виловила його пам'ять? Давно-давно, вперше  навiдавши
цi мiсця, був зачарований, приголомшений красою рiчки  та  лукiв.  Тодi  й
помислу такого не було, що вони можуть стати його  власнiстю.  Помислу  не
було, а щось чiпко засiло в  серцi.  Якось  вони  з  сотником  Мокi?вським
ловили волоком рибу. I варили на березi юшку.  I  дим  вiд  тi??  юшки,  i
запахи луки навiчно осiли у глибинах його пам'ятi.  Та  вечеря  залишилася
бентежною та?ною, якимсь чаром, що неначе спорiднився з чимось  таким,  по
чому з давнiх-давен нудьгувала його душа. А нудьгувала вона по  красi,  по
довершеностi, але красi й довершеностi  не  свiтовiй,  не  божiй,  а  його
особистiй.  Уже  сама  свiдомiсть  володiння  такою  красою  сповнювала  б
значущiстю i смислом його власне буття, смислом простим i  високим,  який,
може, чимось i вступа? в суперечнiсть iз божим  помислом,  але  без  якого
людське iснування ста? пiсне i нужденне.
   Холоша висохла, висох i чобiт. Вузькою, покрученою  стежкою  Самойлович
пiднiмався вгору. Переступав струмки i струмочки,  що  били  просто  з-пiд
гори живлющою водою, переступав з кореня на корiнь, вклонявся  калинi,  що
посплiтала над стежкою вiття. Голову  дурманив  важкий  запах  бузини,  аж
зiтхнув, коли вийшов  на  гору.  Звiдси  вiдкривався  кра?вид,  кращий  за
?русалимський, змальований на iконах. Неозора далечiнь,  а  внизу  долина,
обрамлена лiсом, i синя стрiчка рiки на зеленому полi - хочеться розкинути
руки й полетiти. I летiтиме вiн не над  чужими,  а  над  власними  луками!
Чимало вже в нього i сiл, i мiстечок, саме це - найкраще,  i  любить  його
гетьман найдужче.
   Десь приглушено голосила пiд молотком на бабцi коса, полини над  кручею
пахли далеким дитинством i молодiстю. В густих  нетрях  вишняка  невидимий
молодий, гарячий голос кликав: "Галю, Галю", а дiвочий,  надто  спокiйний,
лiнивий та байдужий, вiдказував:  "Чого  тобi?"  Щось  знову  зрушилося  в
Самойловичевому серцi. Отако птахом  шугонути  туди  б!  Без  булави,  без
клопотiв, без жартiв, без цькувань i суплiк, фальшi i  кровi  -  в  молодi
помисли i гарячий шепiт. I розчинитися там. I вiдчув, коли б  навiть  таке
було можливе, вiн би не шугонув. Не помiняв оце  на  те.  Й  вiдчув  якусь
зверхнiсть над отим шепотом i водночас аж злiсть на самого себе.
   Стежечка вилася в густiй  дерезi  й  спадала  попiд  старою  дерев'яною
церквицею, такою старою, що видавалася  аж  нiби  обгорiлого.  У  Седневi,
окрiм цi??, двi церкви, цю можна б звелiти розiбрати, так в однiй  iз  них
висить чудотворна iкона, й пiде помiж людьми прикрий поголос про гетьмана.
Мовляв,  грошей  на  новi  церкви  шкоду?,  а  старi  валя?.  Тут  вiн  не
вiдкрутиться,   церкву   доведеться   перебудовувати.   Врятувався   попик
чудотворною, примусивши ?? заплакати з тi?? скрухи. Грiх так думати, але в
це чудо гетьман не вiрить. Та й взагалi  вiн  не  вельми  бо?ться  грiшних
думок. Сам побував у божих челядниках, бачив усiлякi  грiхи.  Нiби  боговi
нiчого робити, а тiльки наглядати за всiма сво?ми рабами i пiдслуховувати,
про що вони шепчуться по кутках.  Сам  вiн  скоромного  не  ?в,  а  грiшив
легенько. Знав одного iгумена, який  у  великий  пiст  кутуляв  ковбасу  i
тримав у келi? дiвчину, доки вона не привела дитину. Тодi спровадив  ??  i
знайшов собi iншу...  Про  те  дiзнався  архi?пископ,  одначе  не  покарав
грiшника на смерть, як то годилося б, а одправив у iнший монастир.  I  той
живе там i понинi - за  сiмдесят  йому  -  й,  мабуть,  так  само  кутуля?
ковбасу. Якщо, звичайно, лишилися в ротi зуби.
   I в думках, i вголос гетьман осуджував таке грiховодство. Воно ще й тим
лихе, що позбавля? страху i покори iнших. А також побожностi i святостi. А
без святостi жити на землi не можна. I  любить  гетьман  церковну  регулу,
любить гарну пiвчу i гарнi казання, хоч  прихову?  те.  Зна?-бо  -  й  так
прозивають поповичем.
   Його вразило убозтво церкви: iконостас побив шашiль, стiни струхиявiли,
образи потемнiли. Тiльки на однiй iконi - чудотворнiй  -  висiй  новенький
рушник. ? убогi люди, ? убогi села, ? убогi й церкви. Найчастiше - все  те
вкупi. Паламар у свитi щиро читав  "Iсусе  Христе,  ти  прийшов  на  захiд
сонця..." i переступав босими  ногами,  й  пiд  його  пiдошвами  шелестiла
пересохла осока, якою було вистелено долiвку церкви, а пiп в обшмульганому
лудановому фелонi дивився в землю - думав щось сво?.
   Заспiвала пiвча - голоси були жалiбнi, тоненькi,  тремтячi.  Самойлович
подумав: так спiвають i на похоронах. Вiн би хотiв,  щоб  отако  по  ньому
спiвали. Старцiвський спiв  розм'якшу?  серця.  Жалiбний  спiв  i  могутн?
ревiння гармат - що може бути  лiпшого  для  во?на  при  його  проводах  в
останню путь. "Треба не забути цього".
   ...Вiн любив думати про власний похорон. Не боявся  того.  Море  голiв,
неголосна пiвча, плач  скрипок.  Всенародний  плач,  всенародна  скорбота.
Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули.
I чийсь одинокий, розпачливий зойк.
   Самойлович зупинився бiля дверей, у тiнi, i його не помiтили. Помiтив i
впiзнав тiльки високий довгоши?й парубок,  який  стояв  бiля  столика,  де
продавали свiчки. Побачив гетьмана,  вклонився,  трохи  постояв  нерiшуче,
взяв свiчку й понiс до чудотворно?, де догоряла iнша свiчка. Вiн зрозумiв,
що гетьман об'явитися не хоче, й  не  сказав  поповi  про  з'яву  високого
гостя. Це сподобалося Самой-ловичу. А хлопець вже повертався, нiс у долонi
згарок i не дивився в його бiк. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до
нього. Видався вiн йому по знаку. Ще й  дуже  по  знаку...  Таке  ж  чоло,
той-таки нiс... Але той хлопець - лiпшо? вроди i без таких прищiв на  лобi
та щоках. I не витягу?, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав нiздрi,
вертав у щось давн?, срiблисте, тремке. О,  коли  б  йому  хоч  на  кiлька
хвилин вернути оту дитячу вiру й дитячу непорочнiсть, вернути  сльози,  що
стояли в душi... Вiн тодi був чистий i на?вний, i як же йому  було  гарно.
Зда?ться, не мав нiчого, його батько був бiдний пiп, а вiн ма? усе.  Увесь
свiт, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав  за  хрещення  по  чотири
грошi i хлiбину, за iм'я новонародженому  -  грiш,  за  освячення  хати  -
коробку жита, за поминальний сорокоуст - двi коробки i десять крашанок,  а
йому належать всi жита за цариною з усiма птахами i всiма та?мницями,  всi
луки i всi небеса.
   Гетьман постояв ще трохи, а тодi кивнув парубковi i  вийшов  з  церкви.
Ступав по стежцi й знав, що парубок iде за ним. Зупинився на горбi, заклав
за спину руки.  Розчулення  минуло.  Але  не  треба  легковажити  власними
почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха  одежина,  дранi  чоботи...  Убоге,
некрасиве, смиренне створiння, а погляд жадiбний, зацiкавлений,  з  вiрою.
Якщо такого повести за собою - пiде в огонь i воду. Вивести  в  люди  -  i
буде вiрний до кiнця. Тiльки треба запалити те серце, розбудити, кинути  в
нього iскру. Одне, либонь зрiднi цьому,  запалив.  Пiдiбрав  старченя,  що
пасло овечки за пришви, й вiддав у бурсу. I хоч воно не довчилося,  чогось
там нако?ло й з бурси втекло, сплачу? борг i нинi. I сплачуватиме  довiку,
бо гетьман да? йому новi й новi позички. Однi да?, iншi обiця?. Тепер  той
парубок на Сiчi. Так. треба брати сирiт.
   - Як тебе звати i яке в тебе прiзвище? - суворо запитав гетьман.
   - Гуком прозивають, а звати Ждан.
   - Чому - Ждан? - Дивиться недовiрливо.
   - Не знаю. Батьки так нарекли.
   - I де тепер вони?
   - Померли.
   - Коли?
   - Давно.
   - Чого я повинен витягувати з тебе слова, як  горiхи  з  чужо?  кишенi.
Розказуй.
   Парубок почервонiв, аж зникли прищi на обличчi.
   - А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток
тiльки пам'ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самi воли.
Без батька. А тодi пiдскочив до ворiт чорний фургон, вилiзли з нього якiсь
люди в смолi, забрали воли i воза. Матерi  переказали,  буцiм  чумна  була
хура i ?? спалили. А батько, мовляв, помер у дорозi. Одначе  люди  кажуть,
що батька десь прибили, а воли i воза загарбали.
   - Хто? - гетьмановi очi зблиснули мiдно.
   - Не знаю. Кажуть так. Тi??  ж  осенi  сталася  пожежа,  од  блискавицi
згорiло двадцять три хати. I наша також. Корова тiльки й залишилася.  Ряба
була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати
нема?, хлiва i клунi також, а корова сто?ть i нам руки лиже. Оце пам'ятаю.
   - Брата Митрофаном звати? В Жданових очах сяйнув подив.
   - Ви зна?те Митрофана?
   - Я все знаю, - коротко одказав гетьман. - Розказуй далi.
   - Оце i все, - стенув гострими плечима Ждан. - Мене забрала тiтка. А  в
не? само? семеро. Через два роки вона померла - й дядько  вигнав  мене  на
вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв  мене
отець Дементiй. Брат - на Сiчi. Передавав якось  уклiн  через  запорожцiв,
кажуть, писарю? там. - Останнi слова мовив майже хвастовите.
   - Я його оддав у науку, - сказав Самойлович. -  Тiльки  вiн  не  вельми
шанувався. - I вперся прямим, як ратище, поглядом парубковi в груди.  -  А
ти шануватися вмi?ш?
   - Якщо не кривдять, - крутнув ши?ю парубок.
   - Гордий... - кинув гетьман, але без насмiшки. Смиреннiсть  i  гордiсть
дивно по?днувалися в хлопцевi.
   - Я - козацького роду, - i знову почервонiв.
   - Знаю. Одначе з того тобi хлiба не ?сти. Хочеш до мене в челядники? Не
сюди - в замок. А  там  -  буде  видно.  В  мене  ниньки  нема?  свiчкаря.
Свiтитимеш свiчки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогнi фейерверковi.
А звiдти й до гарматно? стрiльби близько.  А  може,  сягнеш  яко?сь  iншо?
науки.
   Очi хлопця свiтилися захватом, вдячнiстю i недовiрою.
   - Прийдеш у понедiлок до  управителя,  Климентiя,  скажеш,  що  я  тебе
покликав.
   Хлопець щиро подякував, але руки не поцiлував. I це  також  сподобалося
гетьмановi.
   "Один - на Сiчi, другий - тут, - вiдмiтив у думцi.  -  Не  кепсько".  Й
похвалив себе. Брав хлопця з пота?мною метою, а ще через те, що захотiлося
йому зробити добре дiяння, яке  завжди  було  б  перед  очима,  вiн  мовби
спокутував тим дiянням грiхи,  заспокоював  совiсть.  При?мно  буде  щодня
зустрiчати людину, яка  дивитиметься  на  тебе  захоплено,  такi  молодики
стають вiдданi душею i тiлом, на них можна покластися в найважчу  хвилину.
А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних  синiв,  Семена  i  Григорiя.
Вони - ген-ген, аж у  пiвнiчнiй  станицi.  Щомитi  засвiдчують  там  сво?м
мешканням гетьманову  вiрнiсть  царевi.  Найменший,  Якiв,  поки  що  бiля
батька. I обидвi дочки також. Дочки -  то  його  розрада,  принаймнi  поки
недорослi. Либонь,  тiльки  вони  не  бояться  батька-гетьмана,  вловлюють
сво?ми серденьками його приязнь, i те особливо при?мно Самойловичу.
   Отож робив добре дiло й мовби замовляв перед всевишнiм слово за  синiв.
Семеновi, старшому, вiддасть у  спадок  Седнiв.  Разом  з  полями,  гаями,
конями-змiями... i з оцим хлопцем. Гетьман усмiхнувся у вуса (бачив, що та
усмiшка сподобалася хлопцевi), повернувся  й  пiшов.  Крокiв  за  двадцять
оглянувся. Парубок стояв посеред бiлого, сизого, чорного  мерехтiння.  Вiн
годував голубiв. М'яв суху проскуру й кришки  сипав  на  землю.  А  голуби
злiтали з низенького бабинця, сiдали  йому  на  плечi  i  голову,  клювали
просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима.  "Попик  або  надто
совiсливий, або дурний", - несподiвано перекинувся думкою на священика.  I
в ту мить згадав рiдного брата, Мартина, протопопа роменського.  Мартин...
той мудрий. Може, аж занадто.  Скарги  на  нього  приходять  частiше,  нiж
привiти  од  самого  Мартина.  Ма?тностей  ма?  бiльше,   нiж   лубенський
полковник. Попи й дяки в нього продають по  базарах  тютюн  i  горiлку,  у
кожнiй чумацькiй валцi, яка йде в Крим по сiль, ? пара i його  сивих,  або
муругих, або перистих. А цей попик...  "А  як  би  вiн  одважився  у  мо?х
володiннях..." - засмiявся вдоволено.
   Гетьманське подвiр'я-за високим парканом, врiвень з парканом  -  тесовi
ворота, бiля яких дрiма? сердюк з охорони, пiд'?зд до будинку - пiвкругом,
дорiжка обсаджена в'язами. Будинок - на два ганки,  переднiй  низенький  i
широкий заднiй,  високi,  вузькi  сходи  збiгають  на  галявину,  за  якою
почина?ться ставок. Довкола ставка - розкiшний сад, там любить вiдпочивати
гетьман.
   В кутку за ворiтьми перемовлялося дво? челядникiв. Гетьман  нахмурився:
про що вони можуть говорити? Це пiдозрiло. Бiля ганку з шапкою в руках  на
нього чекав седнiвський вiйт Гнат Мирилко, маленький чоловiчок з  великою,
лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий i розумний.
   Мирилко довго  вклонявся,  ходив  окалясом,  запевняючи,  що  зроду  не
одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.
   - Що там? -  обiрвав  Самойлович,  бо  й  справдi  не  хотiв  руйнувати
елегiйного строю душi, який оповив ?? пiсля мандрiвки до рiчки та вiдвiдин
церквицi, чимось схожо? на ту, у якiй правив його  батько  i  в  якiй  сам
запалював свiчки, коли, бувало, нездужав свiчкар. -  Але  одразу  ж  трохи
м'якше: - Щось ско?лося? - Подумав, що вже багато  лiт  уряду?  високо,  а
влада робить людину крутою  i  похмурою.  Помiчав  це  за  собою,  гнуздав
власний норов. Завважив i щойно. Вiйт -  людина  маленька,  але  потрiбна,
справно викону? всi повелiння, справно  повiда?  про  все,  що  дi?ться  в
Седневi i доокiл. Осмикнув себе й розгнiвався ще дужче: клята звичка,  так
вiн i проживе, догоджаючи всiм - великим i малим. Та вони мають  злизувати
порох з його чобiт, ще й бути вдячними за те...
   За  хвилину  ще  раз  пересвiдчився,  що  вчинив  правильно,  приязнiше
повiвшись з вiйтом. Той мiг  i  не  доповiдати  про  лиху  притичину,  яка
ско?лася  в  мiстечку,  одначе  оповiв,  бо   справа   стосувалася   Хiврi
Дiгтяренчихи, тi??  само?  вдови,  яка  не  хотiла  продавати  Самойловичу
(самому  Самойловичу!)  луку  iз  Зеленим  Допливом.  Щоправда,  про  його
перемови  з  удовою  не  знав  нiхто,  вiв  ?х  гетьман  з  Дiгтярен-чихою
вiч-на-вiч... Отже, треба зробити два висновки:  ще  пильнiше  стежити  за
будь-якими власними перетрактацiями i приохотити Мирилка, позаяк дiйщлий i
тонкий розумом.
   - За?здила баба свого приймака, Пилипа, та  так  за?здила,  що  той  аж
загнувся. - Мирилко од перших слiв вплiтав у свою розповiдь певну -  темну
- барву, i гетьман зрозумiв, що  той  розповiда?  йому  все  неспроста.  Й
махнув рукою, запросивши вiйта  сiсти.  Вони  посiдали  просто  на  широкi
приступцi ганку (метка челядниця в миг ока на  гетьманiв  покив  застелила
сходинки квiтчастим лiжником), i Мирилко повiльно, мовби  спогадував  щось
iз далеких лiт, повiв розповiдь.
   - Пилип хоч i сiчовик, а чоловiк плохенький,  сумирний,  вона  попирала
ним гiрше, нiж челядником. Бувало, i спати в хату не пускала,  i  ?сти  не
давала. Вiн здебiльшого з наймитами ?в.  А  спав  бiля  коней.  Якось  був
коросту захопив, то вона: "Стань у дощ  пiд  ринву,  дощова  вода  хворобу
зми?". А ще ж тiльки провесiнь,  вiн  послухав  ??,  в  нього  й  вступила
застудна хвороба. Тодi вона питва якогось дала, вiн же не випив, а  вилив,
собака полизав i здох. Хотiла згладити його з свiту. Багатство все в  не?,
а в нього одна пуга у вузликах. Та  й  вона,  траплялося,  по  ньому  ж  i
ходила. Мокне у зрiзi пуга - уже всi знають, що Хiвря сердита  на  Пилипа.
Лиха жiнка, вона й Дiгтяренка загнала на той свiт.Так то ж  був  хазя?н  i
хоч iнодi - все ж  учиняв  щванку  та  давав  ?й  здачi.  Врештi  Пилиповi
урвалося терпцю, й вiн сьогоднi вдосвiта осiдлав коня крiпенько,  сам  сiв
гарненько та й потягнув до себе на Сiч. А Хiвря сочила, не встиг Пилип  за
ворота ви?хати, як вона крикнула на гвалт наймитiв. Тiльки ж нiхто  з  них
на тi лови не зголосився, один Пархiм, удвох з  Хiврею  вони  й  застукали
сердегу у лозах бiля Якимового броду. Що там ско?лося, вiда? тiльки бог, а
Пилиповi голову провалили, поки довезли на возi, вiн  i  упоко?вся.  Тепер
Хiвря каже, що то Пархiм потяв Пилипа каменюкою,  а  Пархiм  божиться,  що
тiльки стягнув Пилипа з коня. - Вiйт прокашлявся й докiнчив: -  Пархiма  я
завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашо? милостi.
   Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квiтник, що розкинувся
попiд низеньким рiзьбленим штахетником. Червонi й  рожевi  пiвонi?  хилили
долу важкi суцвiття, зблискували пiзньою росою сережки ("розбите  серце"),
i шовкова трава стелилася гетьмановi по душi, вже  поверх  тих  непри?мних
справ, про якi доповiдав Мирилко. Але саме вона й  прошелестiла  йому,  що
справа не така вже непри?мна.
   - Добре зробив,  -  врештi  мовив  гетьман.  А  думка  побiгла-побiгла,
звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував  подумки
бiля Якимового броду, побував на луцi, де впада? у Снов Зелений  Доплив  i
погомонiв з Дiгтяренчихою, вiн ще не виважив усього до кiнця, але  план  у
його головi уклався сам по  собi.  "Треба  не  забути  вiйта",  -  майнуло
наостанку. А вголос сказав:
   - Приведи ?х обох до мене.
   Гетьман не одразу пiшов до поко?в, якийсь час ще походжав по саду.  Сад
- молодий, огороджений високим парканом iз  хвiрткою,  яка  замикалася  на
гвинтовий  замок.  Вона  вела  на  господарський  двiр.  Там  -  корiвник,
свинарник, пташник - усi критi гонтом, а далi, ще  за  одним  парканом,  -
хлiви i клунi, повiтки й стодоли. Гетьман любив споглядати через  лiщинове
пруття за годiвлею птицi: як  давляться  послiдом  ненажерливi  качки,  як
поважно йдуть до корму гуси, як отетерiло кидаються на  всi  боки  iндики,
.лопочуть крильми цiсар-ки  та  кури,  як  спускаються  згори,  кружляючи,
голуби, а з ними дикi горлицi. Вони теж, хоч лiтають по лiсi, його.  Iнодi
й сам кидав жменю зерна, i голуби вихрили довкола нього, а вiн стояв серед
того ма?ва. Любив слухати,, як хлебчуть бурду (ма?  й  тут  свою  винницю)
воли i свинi - то ж таки його  воли  i  його  свинi.  I  жив  на  подвiр'?
велетенський рябий когут, дуже  б'ючий,  якого  боялися  всi  челядницi  i
навiть челядники. Пiдбiгав ззаду непомiтно й боляче клював у  литку.  Його
перiщили лозиною, аж випадало з крил пiр'я, а вiн  налiтав  i  гоготав,  а
потому переможно кукурiкав: "Я його перемi-i-iг".  Когута  не  рiзали,  бо
знали - його любить гетьман. Одначе сьогоднi не пiшов туди. З господарчого
двору  долiтав  гомiн,  дерев'яне  калатання,  брязкотiння.  Там  на   всю
потужнiсть працювала новенька, на п'ять робочих  i  два  загiрних  казани,
винниця (ще  вчора  стояло  сорок  бочок  молодого  солоду)  й  коптильня,
медоварня  та  пивоварня,  там  упрiва?  тридцять  душ  наймитiв:  солять,
коптять, переливають, сiчуть, рiжуть - готують на?дки та напо? для гостей.
За кiлька днiв -  престольне  храмове  свято,  при?де  вiтати  гетьмана  з
свiтлим празником генеральна старшина, хочеш не хочеш, мусиш  садовити  за
столи - такий звичай.
   Але й про те зараз не думав гетьман.  I  прогнав  нiмця-ескулапа,  який
крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боцi, й той хотiв зробити
припарки.
   Самойлович снiдав i думав-продумував наперед  розмову  з  вдовою.  Йому
прислужувала одна iз челядниць - Палажка, мовчазна  й  похмура.  ?й  однiй
довiряв - не отру?ть, - хоча й не вельми охайна i нового  панського  штибу
не зна?. На снiдання була червона риба, гречаники, смаженi в'юни, мнишки з
сиру - все те запивав пивом, наливаючи його з бiло? носатки iз позолоченою
ручкою. Страви смакували, не-згледiвся, як ум'яв  двi  сковороди  млинцiв.
Повiв оком на Палажку - скiльки разiв казав, щоб  не  пiдкладала.  Гетьман
повнiв, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткi, густi вуса,
примастив ?х пивом i пiшов до мало? свiтлицi. Та свiтлиця  -  для  простих
прийомiв, там дешевi сiрi  шпалери  на  стiнах,  лавки,  вкритi  рядняними
налавочниками,  дубовi  ослонцi,  липовий  стiл  без   обруса,   з   двома
каламарями, на божницi iкони в простому обкладi. Балачку вiв  сам.  Навiть
вiйта не запросив до свiтлицi. Першим став перед ним Пархiм  -  низенький,
схожий на цигана чоловiк у сiрiй свитi i драних чоботях. Вiн розповiв,  як
покликала його Хiвря, як вiн сiв на коня охляп, а Хiвря сiла  на  другого,
прихопивши з собою вила-трiйчата, як  Пархiм  наздогнав  у  лозах  Пилипа,
скочив на землю, хотiв притримати Пилипо-вого коня, але Пилип ударив  коня
пiд боки, й кiнь вирвався, проте Пархiм устиг вхопити Пилипа  за  ногу,  й
той упав на землю й почав одбиватися, й  тодi  пiдоспiла  Хiвря,  й  Пилип
банiтував ??, вигукував, що вона вiдьма, суча дочка, й казав iншi ущипливi
слова, а Хiвря собi байодила Пилипа, а тодi Пилип плюнув у ?? бiк, а Хiвря
вхопила каменюку, що валялася пiд ногами, й ударила Пилипа  по  головi.  А
вiн, Пархiм, тiльки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втiк.
   - I не цiлив у Пилипа каменем? - запитав  гетьман.  В  Пархiмових  очах
чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очi гетьмановi  й
дрiбно-дрiбно хрестився.
   - Не цiляв, не бив, нiяко? шванки не завдавав, тiльки тримав за ногу.
   - А якщо доведеться дати вивiд на животворнiм хрестi? - ледь  примружив
очi Самойлович.
   - Дам.
   Дво? осавулiв вивели Пархiма. Гетьман наказав впустити Дiгтяренчиху. До
поко?в зайшла лiтня, огрядна молодиця в зеленiй керсетцi, картатiй плахтi,
жовтiй намiтцi, червонолиця, iз залишками не до кiнця облетiло? вроди.  ??
зеленi, трикутнi очi неспокiйно бiгали, в них схлюпував страх. Одначе вона
задзигорiла, заторохтiла, не давши розтулити рота гетьману.
   - Вiн обiкрав мене. Забрав коня, забрав грошi...
   - Кажуть, грошей при ньому не знайшли, - все  ж  втиснувся  в  ??  мову
Самойлович.
   - I сiдло, й iншу збрую; i свита, i чоботи, i  шапка  -  все  на  ньому
мо?...
   - Кажуть, вiн при?хав до тебе на конi, - з притиском мовив гетьман.
   - Який там кiнь... Патика. Вiн здох ще тi?? весни. I сам вiн...  Тiльки
ханьки м'яв... П'яниця й нецнота.
   Гетьман мовчав. Давав  препоганiй  бабi  викричатись.  Вона  галасувала
довго, упослiджувала вже мертвого приймака. Галасувала зi страху.  Гетьман
це добре бачив i, коли нарештi Дiгтяренчиха вмовкла, сказав:
   - Нехай i так. Але хто ма? право полишати людину душi?..
   - Пилип ударив Пархiма, а Пархiм його...
   - Чим?
   - Каменем.
   Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хiврi вiдхлинула вiд обличчя кров
i посинiли губи.
   - I ти складеш об цiм присягу на святому хрестi? Дiгтяренчихою тiпнуло,
й аж тепер сiла на ослiнець. Просто перед нею на стiнi висiли iкони,  вона
боялася звести на них очi. Надто ж на картину страшного суду.
   Гетьман усмiхнувся в думцi: ту картину наказав повiсити саме тут.
   - Складу, - прошепотiла ледь чутно.
   - А якщо заприсягнеться й Пархiм?
   Дiгтяренчиха зронила руки. Очi ?й округлилися, губи затрусилися,  i  ?х
перекосило, повело вбiк. Хотiла щось вимовити й не могла.
   - Такий гожий ранок був сьогоднi, - розмiрковував уголос гетьман.  -  Я
ходив на луку, на сiна сво?  дивився.  Пройшов  аж  до  Зеленого  Допливу.
Даремно ти, Хiвре Дiгтяренчихо, не продала менi його. Там можна  поставити
добрi млини. Збира?шся покласти гребельку?
   - Менi тепер... гребелька на  той  свiт.  -  По  Хiвриних  щоках  текли
сльози.
   - Чого ж так, - розважливо мовив гетьман.  -  Не  поспiшай.  Може,  той
Пилип сам упав на камiнь? Вiн же падав з коня? Пархiм його цупив за ногу?
   - Падав... - Дiгтяренчиха ще нiчого не розумiла.
   - Ось так... Посидить Пархiм у секвестрi, охолоне,  пригада?,  як  дiло
було. Ма?мо на те час. А  нинi  я  хочу  погомонiти  про  луку  твою,  яка
врiза?ться в мо? сiножатi. Одна твоя, ?дина...
   Хiвринi очi засвiтилися надi?ю. Зрештою збагнула, яку кладку  стеле  ?й
гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якiй можна врятуватися.
   - Берiть ??, ваша милiсть. I луку, i доплив...
   - Нащо ж так, Хiвре, - примружив очi Самойлович. - Я не грабiжник...
   - Я... вам... дарую...
   - ... I дармiвщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу...

   * * *

   Увечерi у малiй свiтлицi гетьман переглядав ма?тнi  справи.  Перед  ним
стояли двi дерев'янi рiзьбленi скриньки, наповненi паперами,  а  збоку  ще
одна, мiдна, з льодяниками, а також  карафка  з  солодким  вином.  Гетьман
любив поласувати, хоч i приховував свою пристрасть.  Одначе  сьогоднi  вiн
посолодив душу й без льодяникiв. Ну що б,  здавалося,  та  нiкчемна  лука?
Скiльки ?х у нього, скласти докупи -  конем  не  об'?деш  за  день.  А  от
стримiла йому колючкою пiд  нiгтем,  i  сьогоднi  врештi  вiн  ту  колючку
вирвав, виколупав.
   Гетьман дiстав зi скриньки перев'язану зеленою стрiчкою  паку  паперiв,
розв'язав, розiклав  ?х  вiялом,  наче  карти,  шукав,  куди  прилаштувати
новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тiй колодi  була  грамота,
де чорним по бiлому написано: "Божою  милiстю  ми,  пресвiтлий  i  великий
державний государ, цар i великий князь Олексiй  Михайлович  всiя  Велико?,
Мало? i Бiло? Русi самодержець (i далi за титулом), пожалували ?си у вiчне
володiння за  вiрну  службу  гетьмана  Малоросiйського  Iвана  Самойловича
мiстечком Седнiв з угiддями, урочищами, лiсами, луками, рiчками  i  черню,
яка ма? чинити пану послуженство,  з  тим,  щоб  нам,  великому  государю,
служив многi? годи з великим старанням, i стверджу?мо цим царським  листом
в укрiплення i утвердження того, що йому дано".  Гетьман  поторкав  руками
велику жовту печатку, ще раз пробiг очима по паперах i врештi  прилаштував
до мiсця новеньку купчу. Тепер  цi  папери  можна  зв'язати  й  бiльше  не
розв'язувати. Вiн так i  зробив  -  поклав  ?х  до  скриньки,  замкнув  ??
маленьким золотим ключиком  i  поставив  до  велико?  скринi,  ошпуговано?
залiзом. Вкинув до рота  льодяника  й  пiдсунув  до  себе  другу  маленьку
скриньку. Тут лежали дарчi грамоти, писанi вiд його  iменi.  Поклав  перед
собою одну, мовчки перечитував,  смоктав  цукерку,  та  враз  скривився  й
виплюнув ??  просто  пiд  ноги.  Цукерка  гiрчила,  як  i  грамота.  "Його
iмператорсько? величностi Вiйська Запорозького обох сторiн Днiпра  гетьман
Iван Самойлович. "Ознаймову?мо цим нашим  писанням,  кому  про  те  вiдати
належить, особливо пану полковниковi ?хньо? царсько? пресвiтло? величностi
нiжинському,  обозному  суддi,  осавуловi  i  всьому  старшому  i  меншому
товариству: суплiковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило,
просячи ласки нашо? про надання села Процьки  з  двома  греблями  i  всiма
приналежностями в полку Нiжинському для лат-вiйшого дому свого виживлення,
а  також  хутора  Барсукiвки  з  сiножатями  по  рiчцi  Остер   вiд   лiсу
Припутнянського до могили Тарасихи,  а  також  лiс  Припутнянський.  Тодi,
давши проханню поiменовано? особи мiсце i бачачи його до нас, рейментарiв,
зичливiсть i давнi у вiйську заслуги, i до таких  же  оного  заохочуючи  в
даний час, одда?мо йому село Процьки, а також хутiр Барсуки  з  сiножатями
по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи,  а  також  лiс
Припутнянський з ласки нашо? рейментарсько?. Вiдаючи про таку  нашу  волю,
аби нiхто зi старшин, яко i'чернь, з  одбирання  означених  сiл  i  урочищ
поiмснованiй особi жодно? найменшо? перешкоди не чинив, а вiйт тамтешнiй з
належними тяглими вiддавав послушенство, сим листом нашим вiру?мо.  Писано
в Седневi, року божого 1674 iюня, 6 дня".
   Чого ж пригiрчила гетьмановi  ця  грамота?  Хiба  мало  написав  таких?
Писано ?х у генеральнiй канцелярi?  по  кiлька  на  день.  Всi  гетьмановi
родичi отримали ма?тностi. Не забував вiн ?х i  далi.  Родаки  -  то  таки
родаки, стоятимуть за тебе до смертi. Одначе доставала такi грамоти й iнша
старшина.  Але  ця  особлива.  Надто  пригiрчили  Самойловичу  слова   про
вiйськовi заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман
вперше зважився облягти Чигирин i надiйшов туди з вiйськом; одного  ранку,
коли гетьман ще опочивав на пуховиковi у похiдному лiжку,  наметом  раптом
двигонуло, аж затрiщала велика тичина, а далi пролунав дикий,  верескливий
голос:
   "?валт, рятуйтеся, хто в бога вiру?, татари". Гетьман так  перепудився,
що не мiг знайти виходу з намету, його вивiв звiдти  i  пiдсадив  на  коня
оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на  той  час  свiтла  чи  темна  сила.
Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Вiн  один  знав
про той недишкретний Самойловичiв  маневр  i  мовчав,  одначе  всiм  сво?м
виглядом показував, що пам'ята? все. А тим часом засипав гетьмана листами,
випрохував усе новi й новi урочища та села.  Цьому  треба  покласти  край,
подумав гетьман. Але як? Послати  його  на  якусь  факцiю,  з  яко?  нема?
вороття?  Треба  все  добре  обмислити.  Спомин  про  той  ранок  завдавав
гетьмановi неймовiрного сорому i болю. Гетьман не був таким уже  боягузом,
те сталося з несподiванки, зi сну. I  скiльки-то  прикрощiв  може  завдати
людинi, - подумав гетьман, - якась  випадковiсть,  спомин  про  безглуздий
вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а вiн же стримить у пам'ятi,
як  гострий  цвях  у  пiдошвi,  й  муля?,  ятрить.  I  ятритиме,  доки  не
позбудеться злощасного свiдка.
   Останнiм клопотом гетьмана на сьогоднi був лист  до  московського  царя
про Сiрка. Кошовий отаман просив у Олексiя для  Запорозько?  Сiчi  слободу
Мерефу. Про  це  Самойловичу  донiс  вiрний  чоловiк  iз  Запорогiв.  Таке
прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Сiч одне село, а тодi
почнеться - дай друге, дай трет?... Здавалося, що там одне село -  крапля.
Крапля живо? води для спраглого велетня. А щоб пiдказати царевi спосiб  до
вiдмови, написав:
   "Такого  нiколи  не  було,  щоб  Сiч  Запорозька  слободами  володiла".
Обв'язав листа стрiчкою i засургучував власноручно. Завтра  вiддасть  його
кур'?ру. А щоб кур'?р не ?хав упорожнi, долучив до того листа  ще  два,  в
яких просив собi у володiння село Хрущi i мiстечко Ямпiль.  Упоравшись  зi
справами, довго сидiв  непорушне,  пiдперши  рукою  голову.  Його  втомили
клопоти, втомили довгi  манiвцi,  якими  щойно  пройшов.  Хотiлося  шляхiв
коротших - до серця, хотiлося добро? бесiди i приязнi. Того давно не знав.
Усi мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тiльки. Нi жiнка,
нi дiти нiколи не запитають, як йому живеться, як ма?ться.  Неначе  вiн  з
каменя, а не з живо? плотi. Вже й старшина, з якою кiлька рокiв любiсiнько
бенкетував, почува?ться з ним не  на  однiй  нозi.  Сам  по  собi  завiвся
порядок, що вони встають, коли вiн заходить. Спочатку хотiв вiдмiнити  той
порядок, а потiм передумав. I врештi залишився сам. Й  чи  не  вперше  так
щемко вiдчув свою самотнiсть,  але  на  те  вже  розради  не  мав.  Ламати
усталений лад не випадало.

   * * *

   Ждан зайшов на подвiр'я, зупинився. Звiдси було видно шмат сiрого поля,
i зелену смугу лiсу, i золотавi копицi хмар над лiсом. Сонце  просвiчувало
?х наскрiзь, здавалося, там iде дощ. I поле, i лiс, i хмари-копицi  вабили
до себе, нагадували, що свiт широкий, не зiйшовся клином на  цьому  горбi,
над цi?ю рiчкою, хоч якi вони чарiвливi та гарнi.
   З глибокого, похмурого  колодязя  витягнув  цебер  води.  Коли  тягнув,
старий, горбатий звiд скрипiв i похитувався, нiби мав  ось-ось  упасти.  А
може, i впаде. Тут все у ветхiсть приходить, все  пада?.  Убога  церква  й
убога хата, одну половину яко? займа? дяк, а в другiй шпихтiр для калiк  i
сирiт. Дяк сам убогiший за деяких старцiв. Ще й ледачий i трохи  п'яничка.
Зируженими од сонця очима Ждан повiльно обвiв подвiр'я,  неначе  бачив  це
все уперше... Рублена хата з сiньми без горища -  стiни  обмазанi  глиною,
дощi та сльоти глину оббили, й вони  свiтять  лозовими  ребрами,  у  сiнях
ступа i дiжка без дна. В хатi таке саме убозтво... Судник, а на ньому  три
полив'янi миски, жердка, скриня, що воднораз править за стiл, пiч, на якiй
кашля? дяк, а йому окселенту?  в  пiдпiччi  порося  з  одмерзлим  хвостом.
Найбiльше хатн? багатство - уламок венецiйського дзеркала, яке розбилося в
гетьманських палатах, - дяк не пропив той уламок,  бо  вмазаний  у  стiну.
Бiля хати - хлiв i погрiбник, вiд двору - стежка до  низинного  городчика,
де зеленi? велетенська грядка цибулi i де жодного разу не зацвiв мак.
   Ждан прип'яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. I
щось випросталося, рвонулося в ньому самому. "Як же я тут  жив?..  Мерщiй,
мерщiй звiдси..." I аж засмiявся  без  голосу,  й  аж  притупнув  цибатими
ногами в полотняних штанях, i подумки вклонився гетьмановi. Якi ж то добрi
крила занесли його до ?хньо? церквицi! Та в ту мить в його головi  майнула
iнша думка, i щось  прихололо  в  душi,  й  помалiла  радiсть.  Щось  його
стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про  те,  що  тут  нехай  i
голодна, а все-таки воля... Прокотилася в пам'ятi глухою луною  чутка  про
гетьманову неласкавiсть, захланнiсть... Може,  не  йти?  Може,  залишитись
тут? Злорадно усмiхнулася бiльмом  ?диного  вiкна  дякова  половина  хати.
Зацвiрiнчали горобцi пiд стрiхою i один по одному похуркотiли крiзь  дiрки
в сiни. Ждан стрепенувся. Видався сам собi горобцем, який шука? шпарини. А
вiн таки не горобець! Отож  мерщiй  звiдси  в  широкий  свiт  на  бурхливу
бистрiнь життя.



   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   Татари рушили на Укра?ну, коли заполовiли жита. Кримська орда злучилася
з бiлогородською й, учинивши по  малiй  водi  переправу  пiд  Джанкерменом
через Днiпро, вийшла до Днiстра й стала табором пiд Сороками. Малi  ватаги
шарпали Подiлля, калга-солтан з ногайцями врубався в  Польщу,  а  польське
вiйсько i не збиралося заступати йому шлях.
   Козакам Тавинського  чамбулу  -  роз'?зду  -  вдалося  добути  язика  з
ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що
служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом,  у  нiй  трималося
багато почутого в ханському наметi.  Загубивши  пипку,  татарин  не  хотiв
загубити голову, виповiв усi та?мницi козакам. Вiд  нього  довiдалися,  що
орда наводить пiд Сороками мiст  через  Днiстер,  по  якому  мають  пройти
султан та вiзир iз турецьким вiйськом, що цього лiта вони повоюють Укра?ну
та Польщу, перезимують  у  Ки?вi,  а  наступно?  весни  рушать  далi.  Йде
турецьке вiйсько од Бендер на Яси, посува?ться поволеньки, бо  ма?  великi
тяжари - везуть гармати та iншi вiйськовi причандали. Це,  либонь,  уперше
доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повiдав: вiйська в
султана стiльки, що земна твердь перехиля?ться на той край, з  якого  воно
йде, там незлiченно народiв i племен -  не  вистачить  на  руках  i  ногах
пальцiв, щоб усi перелiчити. Вони йдуть пiшi i ?дуть на конях,  одногорбих
i двогорбих верблюдах, навiть  були  слони,  але  вони  чомусь  поздихали,
вступивши в козацькi степи. Проте в який бiк покаже пiд  Сороками  перстом
султан, татарин, не знав. I ще вiн сказав, що з Криму пiшла не вся орда  й
що в Очаковi чекають на турецький флот iз сипаями.
   Сiрко наказав укласти з  татаринового  зiзнання  листа  й  одправити  в
Москву. Пiвнiчну столицю охопила тривога, там готувалися до велико? вiйни,
споряджали вiйсько, в мiстечку Путивлi будували хороми  для  царя.  Звiдти
вiн мав  повести  во?нну  кампанiю.  А  тим  часом  указав  Самойловичу  й
Ромодановському  виступити  назустрiч  турецькiй  армi?.  Гетьманське   та
стрiлецьке вiйсько пiдiйшло до Днiпра й, довiдавшись, що турки  та  татари
далеко, переправилося на правий берег та обложило  в  Чигиринi  Дорошенка.
Самойловчч сподiвався пiд  цю  веремiю  забрати  в  того  6улаву  й  стати
гетьманом обох берегiв  Днiпра.  Бо  хоч  навеснi  йому  здався  ставленик
польсько? сторони Ханенко, а з ним десять правобережних  полковникiв  i  в
Переяс лавi було скликано раду, на якiй Самойловича проголошено  гетьманом
обох берегiв, Дорошенко тi?? ради не визнав i булави не  оддав.  Запорожцi
теж мали ?? за нечинну, казали, що гетьмана обирали не  за  вольностями  й
правами Вiйська Запорозького. Сiрко вимагав скликати раду в долинi Росави,
широку ii вольну, як за батька Хмеля, аби вона навiчно проголосила  одного
гетьмана для Укра?ни. На те не схилялися нi Самойлович, нi  Дорошенко,  як
не схилялися ранiше Виговський, Брюховецький i  Хмельниченко.  Коли  Сiрко
починав думати про те, йому в пам'ятi спливала  притча  про  батька,  який
залишив синам хату. Велику та свiтлу хату - на двi половини. Замiсть того,
щоб порядкувати в нiй ладком, сини виривали один одному чуби, хапали  один
одного за горлянки, мовляв, на мо?й половинi кращi порядки, пiддайся менi.
I розсипали  в  бiйцi  жар  iз  печi,  хата  горить,  але  вони  чубiв  не
випускають.
   ...Гетьману й старшинi - клопоти великi, державнi,  аби  втриматись  на
високих урядах, аби повоювати  один  одного;  козакам  -  клопiт  дрiбний:
спорядити вiд кожних п'яти дворiв  на  вiйну  вояка.  Вiйськовий  риштунок
пiдскочив у цiнi неймовiрно, i впали цiни на хлiб, полотно та дьоготь.  За
iнших часiв частину обладунку брав на себе гетьманський двiр, нинi ж  мали
сутужити тiльки пiдпомiчники. В городових полках на  базарах  та  ярмарках
люди гомонiли, що гетьмана  Самойловича  ?м  не  треба,  бо  ж  побiльшала
компанiйщина та iншi побори,  стало  гiрше,  як  за  Демка  Многогрiшного;
дорошенкiвцi ж, де стацiя, а також млинова й компанiйська подать були такi
ж високi, як i на лiвому березi, волiли пiддатися Самойловичу. До  того  ж
?х вiдлякувала татарська протекцiя, за  яко?  не  завжди  зна?ш,  хто  ти:
союзник чи бранець, i вабила спiлка з  ?диновiрним  росiйським'людом,  при
якiй, либонь, вдасться оборонитися.
   Самойлович порiшив: настав час здолати свого останнього ворога. А  тодi
добере способу заткнути свавiльнi пельки. Загнузда? Сiч, скрутить ?? в рiг
баранячий. Вiзьме в облогу зусiбiч - жоден безштанько туди не пробереться,
не опереже сухореброго стану шабельтасом.
   Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зi ста  гармат.
Але вельми мiцна Чигиринська  фортеця  на  крутiй  горi,  опоясана  трьома
рядами ровiв, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стрiли,  сталевi
луки й кiлля, а по схилах рогатки, щити та iншi смертоноснi мудрацi?.  Всi
приступи розбивалися об фортецю,  як  хвилi  об  камiнну  забору.  Спалили
нижнiй посад, та й потому. А в степу  по  той  бiк  Тясмину  вже  кружляли
татарськi дозори.
   Все те було достеменно вiдомо запорожцям, тiльки не мали розгаду,  яким
шляхом пiде султан i для чого в Очаковi збира?ться флот.  Певно,  то  буде
друга хвиля, котра пiдiпре першу. Галери пiднiмуться Днiпром  до  порогiв,
сипа? обкладуть Сiч, аби не мати в  тилу  потужного  ворога.  Сiчова  рада
порiшила поки що з Сiчi не виступати, а тим часом спорядити з  полковником
Савою загiн пiд Чигирин, аби вчинили розвiдку. Наловили "язикiв", а  також
домовились iз гетьманцями та стрiльцями про сукупнi iнкурсi? на ворога.
   З тим загоном од'?здила й змiна Тавинськiй залозi. Пiвтори доби йтимуть
разом, а далi роздiляться, й кожна партiя поверне в свою руку.

   * * *

   Проминули крам-базар, хату Охрiма Капшука за Чортомликом, котрий трима?
воли на пiдкормку, - витяга? ними весною та восени па ро.'i аслих  лугових
тванях вози, що правують на Сiч,  далi  пере?хали  тирлище,  де  запорожцi
розминають конi, стрибають через кущi та  ями  й  об'?жджають  лошакiв,  а
також самi вчаться ратно? справи, помахали Кириловi, одноокому  парубковi,
який наймиту? в корчмаря Купрiяна. Пiд  горою  притулилося  двi  корчми  -
Купрiянова i ?врея-вихреста Шийки, тут  заночовують  тi,  хто  за  дня  не
добився  до  сiчового  передмiстя  або  з  яко?сь  причини  бо?ться   туди
поткнутися в сутiнках.
   Конi пiшли некрутим узвозом угору. Лаврiн Перехрест обiперся об високу,
мiдну передню луку сiдла, звiвся в стременах,  востанн?  оглянувся  назад.
Лаврiн прощався з Сiччю. Не мав iншо? домiвки, не мав iншого роду-племенi.
Сiчовий курiнь - вся його батькiвщина i вся родина. Он вiн,  ледь  мрi?  в
маревi. А поруч iншi, темнiють стрiхами, на деяких стрiхи  взялися  мохом,
кiлька свiтлих, вкритих минуло? осенi; чорнiють дерев'янi башти i  бiлiють
та сiрiють корчми й кузнi над Чортомликом, Грецька хата та  за?жджий  двiр
Семена Кобилки. Корчма, хворостянi та рубленi ятки, за?жджi двори обкутанi
дубами та вербами, яворами i осокорами,  там,  де  осокорiв  найбiльше,  -
запорозька пристань.
   Стислося в тузi серце. Знав - уже нiколи не загра?  конем  бiля  могили
Мама-Сура, не стрельне на водохреща з церковно?  дзвiницi  з  гармати.  Ще
хлопцем залазив туди, випрохував у гармашiв  гнота,  а  по  тому  походжав
серед однолiткiв, замурзаний у сажу та  кiптяву,  поважний  та  гордий.  З
роками, коли подорослiшав, теж ходив до церкви частiше за iнших  молодикiв
- послухати пiвчо?. Гарно спiвала  запорозька  пiвча,  нею  зачудовувались
навiть  iноземнi  гостi.  Онде  бiлi?  церковна  дзвiниця,  мiдний   хрест
поблиску? проти сонця, обабiч, трохи нижче, поблискують ще два хрести - на
бабинцях, видно навiть чорнi очницi вiкон-бiйниць.
   Навпроти церкви - курiнь отамана, на його гребенi чорнi? лелече гнiздо.
З нього саме знявся лелека, полетiв  на  Заднiпря.  Сiрко  сам  поклав  на
гребенi  поламане  колесо  польово?  гармати,  й  птахи  звили  на   ньому
гнiздисько. Вони обвиклися,  ?х  навiть  не  одлякувала  стрiльба.  Лелечi
гнiзда чорнiли ще на кiлькох куренях.
   З цього боку, од поля, сiрiло  квадратове  громаддя  дерев'яно?  башти,
обнизано? чотирма рядами грiзних бiйниць. Далi, по валу, -  кiлька  менших
башт, збудованих пiзнiше. Двi - вже за його молодо? пам'ятi.
   Над плавнями, освiтленi знизу сонцем, пливли по  небу  тугi,  схожi  на
подушки в рожевих напiрниках, хмари. Пливли чередою  -  двi  великi,  одна
менша й ще менша, а  вкiнцi  зовсiм  манюсiнька;  вони  чимось  нагадували
придане наречено?.
   Вся Сiч звiдси, з кручi, схожа на  велетенську  круглу  порохiвницю.  А
перед Сiччю - вiтряки, неначе велетнi на сторожi. Увесь Великий  Луг  оком
не охопити. Вiн розкинувся на сiмдесят версту довжину i на двадцять  п'ять
у ширину. Так кажуть старi козаки. Неначе шовковi  стрiчки,  зблискують  у
зеленому шумовиннi рiчки Бандура, Домаха, Мiрошник. Рiки обснували Сiч, як
синi жили. Однi з них, як Скарбна, Пiдпольна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган,
Цинбал, одчахуються од Днiпра, розходяться в рiзнi боки, знову зливаються,
знову розбiгаються, iншi, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають
пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера  Великого  Лугу:  Кругле,
Головате, Лопухове, Савку, i Василеве, i Коровчине, i  Рачне  -  кожне  не
схоже на сусiдн?, кожне iнше чимось вабливе й  чимось  знамените.  Скiльки
тут риби, скiльки звiра!  Над  Лебедевими  озерами  стоять  баштовi  дуби,
високi й старезнi, там помости  бляхою  окованi,  з  тих  помостiв  козаки
подають вогняне гасло. Минуло? суботи спалахнув вогонь  на'одному  дубовi,
Сiч.сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом  дозорцi  подали
другим гаслом знак - тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали  ?м
знак з Синьо? Фiгури, а тi дозорцi буцiм забачили вогонь на Слiпiй. Одначе
потiм дознали, що зi Слiпо? ?м  тi??  перестороги  Сироватка  не  подавав.
Просто хтось палив у степу вогонь, подiбний на дозорчий.
   Лаврiна пройма? болем ще одна думка - на  нього  марно  чека?  в  степу
дядько. Обдурив, увiв вiн у оману i його. Втiка? од цi??  думки,  знову  й
знову вгляда?ться в плавнi.
   Гарний Великий Луг влiтi, гарний вiн i весною, у неозору повiнь.
   Спочатку напоять його водою степовi рiки,  а  потiм  пiдiпруть  горiшнi
води, i вiн набухне, розiлл?ться, наче син? море.  Зеленiють  лозами  лише
окремi острови, стоять серед води, наче велети, вiковi дуби й  осокори.  А
вода пiниться, вода кипить, несе старi стожарища, вирванi з корiнням кущi,
пташинi гнiзда. А десь там, у глибинi, на затоплених островах - запорозькi
скарби. Так думають тi, хто щойно пройшов на Сiч. Насправдi там не скарби,
а мiзерiя. Грiзний весною Великий Луг, i величний, i молодий. А бува?  вiн
i старий, недужий, хирлявий.  Як  вигорять  степи,  як  посохне  листя  на
вершечках дубiв, як зацвiте вода в протоках i озерах  i  потягне  вiд  тих
проток гнилим смородом, тодi нема? спасу на Великому Лузi. Весною верстовi
стовпи комашнi пiдпирають небо, влiтi комарi тучами  обсипають  все  живе,
восени простуднi тумани котяться валами  по  луках  та  рiках  -  останнiй
старцiвський  пiдсусiдок  не  позаздрить  козаковi.  Тумани  тут  густi  й
страшнi, туман i плавнi -  це  щось  одне  неподiльне,  з  плавнiв  тумани
народжуються, за них тримаються, й тiльки  потужний  низинний  чорноморець
подужа? одiрвати вiд очеретiв важкi бiлi  клубки  й  виперти  в  степ,  де
пронизливi й гострi, наче списи, пiдвiтри розшарпують ?х  у  клоччя.  Коли
обсiдають плавнi осiннi тумани, зда?ться, що все в  них  умира?,  блукають
тiльки старi дуби (а може, вони й справдi блукають!), очерети  ж  i  лози,
трави й верби, обпившись бiлого диму, стають важкi й похмурi.  Не  лiтають
птахи, - в туманi страшно летiти, - хижий звiр забива?ться в нори, хiба що
злодiйкувато прошмигне хитра лисиця, пiдбере сонну качку  й  вернеться  по
власних слiдах, та одинокий прибиш-комишник прича?вся з ножем  при  глухiй
стежинi. Туман - то його  брат.  Ось  яка  вона,  воля,  -  гливко  хлипа?
сухотними грудьми холодний туман,  це  на  не?  повзе  з  гнило?  Скарбно?
бобонна чума, це ?? втопкують, вбивають в болото колючi  осiннi  дощi.  Не
заздри козаковi, нуждепниц хлопе з  тепло?  печi,  ти  натiпався  гарячого
борщу, зарив на печi у гаряче просо ноги й  спиш  до  завтрашнього  ранку,
поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На пiч не залiтають кулi,  i
низенька стеля халупи не дозволя?  зловорожцю  махнути  шаблею  над  тво?ю
головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди, тут воля  червону  крiвцю
кружля?. Йди сюди, коли життя тобi як понюх табаки,  коли  люта  ненависть
роздира? груди згiрш од сухот,  коли  серце  розпеклося,  неначе  гарматне
ядро, i злiсть зсоталася пiд горлом в тугий клубок, страшнiший  за  чумний
бобон. Сто вiкiв ти в неволi, одначе й неволя бува? теплою та  вiльною,  а
воля холодною i  голодною.  Може,  ти  скажеш,  що  орлам  теж  холодно  у
високостi, одначе вони не чiпляються черевами за линючi очеретянi мiтелицi
i не в'ють гнiзда по темних печерах! Подумай i примiрся, прислухайся: чи ж
орлине серце б'?ться в тво?х грудях?!
   По цих думках у Лаврiновiй головi з'явля?ться ще одна - полиша? Великий
Луг не на вiк. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зiв'? гнiздо... Сiрко  теж
ма? сво? обiйстя i дiти. I вiн по кiлькох роках плистиме по отих  зарiчках
до сивого Днiпра. Вiн йому нiби батько.
   Днiпро  тiльки  вгаду?ться  за  яворами  та  вербами  по  зеленiй  пiнi
верболозiв, а довкола плавнi, як море. Од Днiпра до Сiчi приступа? широкий
Павлюк-Днiпрнще, у вербах та осокорах - не широка, але повновода  Скарбна,
з правого боку сiчового пiвострова, схожого на качиний нiс, дрiма? лiнивий
Прогнiй, з лiвого розлився озером Чортомлик,  котрий  несе  сво?  води  iз
степiв. Синi рiчки-протоки поп'ялися по днiпровiй долинi - то  таки  мовби
жили на натрудженiй руцi.  В  тому  мiсцi,  де  Чортомлик  обiйма?ться  зi
Скарбною, з води стримить чорне камiння. Для  сiчових  хлопчакiв  то  була
небезпечна п захоплююча забавка - проплисти кручi?ю помiж порогiв.
   В лiву й у праву руку од Сiчi  рiчки  й  зарiчки,  допливи  та  затоки,
плавнi та плавнi - вся Вiйськова  Скарбниця,  у  якiй  не  добере  ладу  й
болотяний дiдько (то ж вiн плаче на плесах темними  ночами),  а  запорожцi
таки добирають. Може, не всi, а тi острови  Лаврiновi  теж  знанi,  й  вiн
вiдшуку? очима Вiльнi Води, Бiлозерський лиман  -  ганяв  по  них  дуба  з
отаманом на рибнi промисли, на сiнокоси, на пота?мнi острови, де запорожцi
роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа  розпросторилась  по
всiй Вiйськовiй Скарбницi, нiби  одiрвалася  й  полинула,  а  вiн  лишився
мертвий i нiмий. I хоч допiру в нiй витинали веселi бубни,  жура  огорнула
серце. Й почував гострi докори совiстi, бо ж обдурив i отамана, i  рiдного
дядька. Сiрко послав його, щоби одвiдав Мокiя Сироватку i  або  лишився  в
Тавинськiи залозi, або вернувся з Сироваткою на  Сiч.  Вволив  його  давн?
бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька  татарина,  походити  з
командою на Буг.
   Козаки оглядалися на сiчову церкву, знiмали шапки,  хрестилися,  Лаврiн
також перехрестився щиро, iз зiтханням,  аж  запечалилось  серце.  Смутком
вiяло i вiд старого козацького кладовища, яке  поминали.  Воно  лежало  на
горбi над днiпровою долиною. Хрести  стояли  високi,  опасистi,  дубовi  i
ясеновi,  стемнiлi  вiд  дощiв,  чимало  помiж  них  камiнних  -   значним
товаришам. На них списанi ратнi дiла покiйних.
   Лаврiн любив бродити  по  кладовищу,  читати  посiченi  дощами  написи.
Молодостi кортить погратися думкою  про  смерть,  бо  зда?ться  сама  собi
безкiнечною, i душа вiдчува? спраг життя, але й може примiрятись до чогось
вiчного, великого. Вiн же тут бiльше, не ходитиме.
   Нi, Лаврiн таки не повернеться на Сiч. Нi  з  дядьком,  нi  сам.  Нехай
простить йому товариство i пресвята богородиця,  що  одкида?ться  отако  -
пота?мно - й проща?ться з козацтвом. Але ж хiба вiн винуватий!  Серце  ма?
свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, вiн ледве  йняв  вiри,
що все це сталося з ним, Лаврiном Перехрестом, який сподiвався на  Сiчi  й
вiк звiкувати, кохався в зелених плавнях, гарних  конях,  а  ще  бiльше  в
сумовитих вечорових спiвах  над  Чортомликом,  дзвiнких  сiчових  музиках,
мудрих розповiдях кошового отамана. Сiч йому була всеньким свiтом, i тепер
нiби виходив iз цього свiту в iнший, i те бентежило, ба навiть лякало.
   Стало так сумно, що вiн трохи не заплакав. Коротким i сумним було  його
прощання з кошовим. Чи то отамановi провiщало щось серце, чи вичитав  щось
у Лаврiнових очах, покошлав руками чорнi, з поодинокими  рудими,  сторчма,
волосинами брови, подивився йому просто в очi.
   - У широкi свiти ?деш... Iншi там мiрки i життя iнше. Не  таке,  як  на
Сiчi. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрiбно. - (Лаврiновi
здалося, що кошовий щось зна?, i вiн знiтився). - Вдивляйся у свiт пильно.
На всi груди дихай. - Вiн помовчав i поклав йому на плече  руку.  -  I  не
барися. Як забарились мо? сини.
   Незвична була Лаврiновi та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби
Сiрковим сином. I те, що отамановi сини  погинули,  а  вiн  ?де  назустрiч
сво?му щастю, обпiкало докорами серце. "Прости, отамане. Але ж ти теж  мав
синiв", - попрощався в мислях - вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося
йому, що сам кошовий, коли  якось  повели  вони  мову  про  широкий  свiт,
несподiвано для Лаврiна сказав: "Ти ще взна?ш, що це таке.  Ти  ще  по?деш
туди". Лаврiн здивувався, Лаврiн засмiявся, що аж сльози набiгли на очi, й
вiн гаряче заперечив: "Я не по?ду. Я буду з тобою завжди". А у  вiдповiдь:
"По?деш. Обов'язково по?деш. Мусиш ?хати. - Помовчав i додав: -  Не  знаю,
чи зрозумi?ш ти мене... Я сам помилявся... Гiрко помилявся, коли думав, що
вiнець життя нашого - отут. А хто ж посi?  жито,  хто  посадить  сад,  хто
розкаже  дiтям  казку?  Правдиву  казку...  Про  козака   i   турка,   про
Iвасика-Телесика. Нашу казку. Будь-яка iнша - буде  не  така.  I  жито,  i
вишня... Навiть увiткнута в найкращу землю шабля, скiльки ??  не  поливай,
не забруньку?. А земля наша, нарiд наш - iз  жита  i  вишень.  Жито  -  бо
життя. Та й не можна жити тiльки однi?ю ненавистю. То  страшнi  люди,  якi
живуть тiльки нею. Жити треба любов'ю".
   Це було трохи бiльше року тому, Лаврiн тодi не зрозумiв з Сiрково? мови
угодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обiзвалися .  отамановi
слова, й Лаврiн здивувався, що Сiрко так прозрiв його життя. Вiн тiльки не
мiг прозрiти моменту, коли  вони  проростуть.  Власне,  Лаврiн  мiг  би  й
сказати отамановi про свiй намiр i хотiв сказати, але промовчав, бо не  до
кiнця вiрив у сво? щастя, чогось соромився та й взагалi  був  стриманий  у
почуттях. I ось тепер туга оповила  душу,  коли  б  мiг,  розрубав  би  ??
навпiл, одну половинку залишив тут, а другу взяв iз собою.
   Ще  раз  обвiв  поглядом  сiчовий  городок,  гамiрний  крам-базар   над
Чортомликом, i зiр йому заслало прозорим туманцем. Але  то  вже  було,  як
остання хмаринка над свiтлим  обрi?м.  Йому  й  справдi  враз  заяснiло  в
головi, зашумувала в грудях радiсть близько?, жадано? стрiчi, вiн  гукнув,
свиснув, зiрвав коня, й закалатали, заграли  пiд  дрiбний  перестук  копит
срiбнi дзвони. Лаврiн  заграв  конем,  якому  передався  радiсний  настрiй
господаря, й вiн  тягнув  на  себе  повiддя,  покусував  блискучi  сталевi
вудила, лебедем вигинав шию. Рихтiла  дорога,  стовпом  вставала  попереду
кушпеля од Залоги, й була вона  золота,  а  думка  давно  обiгнала  загiн,
помчала туди, куди летiв помислами. Вже не помiтив,  як  його  кiнь  знову
перейшов на рись, а далi пiшов стопою. Уздовж попруги, що в'?лася в  коня,
проступила бiла пiна.
   Останнi днi в очу стояло одне й те ж видиво,  хоч  береги  були  рiзнi,
щоразу iншi, а плин води, смертельна борня - тi самi, й так  само  гаряче,
аж  проймала  дрож,  било  серце,  й  переслiдували  тi  ж  самi  страх  i
бентежнiсть.
   Там справдi були береги i рiчка. Називалась вона Суха Тьма.  I  молодий
рябий  перевiзник  на  човнi,  й  гурт  по-святковому  вдягнених   дiвчат.
Перевiзник правив з них не дорого - по одному поцiлунку, тiльки  жодна  не
хотiла давати то? плати. Може, що при  гуртi.  Бо  Перевiзник  був  хоч  i
рябий, але гарний. Саме тодi й нагодився Лаврiн.
   - Гей, котра не забо?ться, перевезу задаром, - гукнув i заграв конем но
зеленому березi. На серцi було вогнисте - свiт би перевернув.
   Що з ним сталися, де в нього взялася отака смiливiсть, вiн i  потiм  не
мiг сказати. Вирвалася з душi якась гаряча сила, крутонула  ним,  понесла.
То була жарка й соромлива хвиля. Не мiг у тому нiкому признатися, але йому
часто снилися дiвчата. Снилися нiжно i соромiт-но, i вiн качався на лавi й
часом до ранку не мiг склепити повiки. Не знав, як  одвести  ту  ману,  не
було з ким порадитися, а молоденький попик, якому  вiдкрився  на  сповiдi,
чомусь засмiявся i наказав тричi читати на нiч "Богородицю".  Читав  -  не
допомагало. А якось приснилася сама богородиця, але так, що  потiм  боявся
звести в церквi очi на святу iкону. Тодi  спогадував  бiлу  поторочу,  яку
колись здибав уночi над Днiпром. То  блукав  у  сподньому  молодий  козак.
Доведений парубочим голодом  до  нестями,  шукав  русалок.  Нехай  котрась
залоскоче, затягне у вир, але спочатку полюбить.  Та  звiдки  тут  взятися
Русалкам, думав Лаврiн. Хiба можуть вони переплисти через пороги.  Мабуть,
можуть. Бо козак не вернувся в курiнь. Чи таки знайшов русалку, чи  здибав
його болотяний. Парубок той довго увижався Лаврiновi.
   Дiвчата  спiдлоба  зиркали  на  довговидого,  зугарного  запорожця,  що
гарцював на свiтло-бурому конi, хихотiли. Розгарячiлий  ?здою,  розпашiлий
козак був молодий, як барвiнок, i вдатний  на  вроду.  Ледь  засiявся  над
верхньою губою вус, чисте лице, чистi великi  очi,  що  шукали  дiвочих  i
втiкали од них. Ще й темно-русий  чуб  з-пiд  малиново?  шапки.  Й  голуба
стрiчка в комiрi сорочки. Ох  же  й  безсоромнi  цi  запорожцi...  Смалять
халяви до кожно? дiвчини. А залишиться такий з дiвчиною наодинцi, червонi?
й за?ка?ться, не може здобутися на слово. Вабить  до  них  дiвчат,  хоч  i
остерiгаються  поговору.  Авжеж,  запорожець  -  то  вже  поговiр.   Лiпше
триматися од них подалi.
   I враз з гурту виступила одна - чорнява, вогнеока, з родимкою над лiвою
бровою. Лаврiновi чомусь найперше впала в око та родима цятка. А  пiд  нею
кругла, дугою, брова; а вже потiм рiшуче стисненi червонi-червонi вуста  й
викличне випнуте гостреньке пiдборiддя. Й чорна, рвiйно закинута за  плечi
коса. Дiвчина смiливо подала  руку,  вiн  попустив  лiве  стремено,  легко
пiдхопив ?? i посадовив поперед  себе.  Бачив  ??  смагляву  щоку,  крайок
нiжного вуха, чув ?? дихання  й  хвилювався  страшенно.  Ще  ж  нiколи  не
пригортався до дiвчини. Здурiти можна!
   Лаврiн не знав броду, посеред рiчки вода сягнула коневi по шию, дiвчина
пiдтисла ноги, ?? картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й бiлiла
смужка сорочки, й бiлiли ноги, а Лаврiновi страх стискував серце, що зараз
вода зiб'? коня й понесе на чорнi корчi. Дiвчина не кричала, тiльки  мiцно
обхопила рукою його руку, але вiн боявся, що випустить  повiддя,  бо  вони
мимоволi натягували ?х. Щось гукали дiвчата, кинувся перевiзник, але  кiнь
винiс ?х на берег, i, перш нiж  Лаврiн  опам'ятався,  дiвчина  скочила  на
траву. Лаврiн сидiв у сiдлi, паленiв од сво?? смiливостi. Вперше  у  життi
обiймав дiвчину.  Вчинив  по-запорозьки,  власне,  оцей  його  рiшенець  i
прийшов iз розповiдей козакiв-джигунiв, а тепер парубок неначе  скам'янiв,
не знав, що сказати. Тим часом через рiчку гнав човна  з  дiвчатами  рябий
перевiзник, - Лаврiн, мабуть, збив цiну, - i чорнява  дiвчина  побiгла  ?м
навстрiч.
   - Може, пiдвезти далi, - пробурмотiв,  хоч  i  розумiв,  що  каже  щось
безглузде: яка дiвчина захоче, щоб ?? вiз у сiдлi додому козак.
   Дiвчина на мить оглянулась, блиснула очима. Вони були чорно-синi, в них
чорнiли iскорки смiху:
   - Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмi?ш ти обiйматись, якби сама  не
трималась, упала б у воду.
   Вiн спаленiв ще дужче й так i не наважився  запитати,  як  ??  звати  й
звiдки вона. Й потiм шкодував вельми, адже коли ще попаде в цi кра?.
   А дiвчина запала в серце. Весь день не знаходив собi мiсця, двiчi бiгав
конем на Суху Тьму, хоч знав, що там ?? нема;  й  не  мiг  заснути  -  нiч
перетлiла в очах, як мокрий курай. "Тверде в тебе,  козаче,  сiдло,  й  не
вмi?ш ти обiйматися...". Сiдло як сiдло, ще й з  ремiнними  китицями  бiля
стремен, а от обiйматися...
   Ворочався на твердому сiнниковi в прикомiрку  на  за?жджому  дворi,  де
пахло мишами й ремiнною збру?ю, а десь витинала скрипка та торохтiв бубон.
   Там танцювали хлопцi та дiвчата.
   Вiдтак зовсiм недалечке  прокотився  дiвочий  скрик,  вiн  був  жаский,
грайливий,  закличний.  Смiх  лоскотнув  по  серцю.  Лаврiн   вiдчув,   як
наструнилось його тiло й як затремтiло йому в грудях.
   Щось дивне ко?лось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори.  Бо  й  нiч
була не така, як тi, що знав ранiше. Цвiла пiд коморою вишня, вона була  в
срiблястiй росi й дурманила нiжним пахом голову. Лаврiновi  ще  нiколи  не
пахнув так цвiт. Й не лоскотав так серце дiвочий  смiх.  Вiн  аж  дратував
його. Чомусь не хотiв, щоб то смiялася ота дiвчина... А  сам  слухав  смiх
жадiбно, зата?но-гаряче, нiби аж iз злiстю.  Тiло  йому  ломила  дивовижна
кволiсть, вiн потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на  вишню,  дивився
на зорi й чудувався, що нiколи ще так  не  бачив  ?х.  Цвiла  вишня,  цвiв
барвiнок, цвiли зорi... була б у землi шабля - й вона б зацвiла. В  кожно?
людини наста? отой час, коли серце розкрива?ться, як квiтка,  i  вся  вона
ста? спрагла й напружена, тiльки не  помiча?  того.  Спрагла,  як  весняна
рiлля на зерно. Ледве впало в рiллю - i вже проклюнулося.  Закрутила  його
Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Сiчi, козак для товариства  на  вiки
вiчнi.
   ...У задушливiй свiтличцi за?жджого двору, закусивши  зубами  вишиваний
рубчик сорочки, гарячими, чорними очима дивився в пiтьму.
   Лаврiн таки зустрiв ту дiвчину.  Другого  дня  на  ярмарку  -  виходив,
вибiгав i таки знайшов. Й уже був смiливiший. Смiливостi додала йому  нiч.
Вiн не пам'ятав, як сталося, що вони з Килiяною загубилися од гурту  iнших
дiвчат i пiшли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок!  Вiн
шумiв йому в головi. Уперше бачив стiльки чужоземного  люду,  й  коней,  i
краму.  Юхтовий  ряд,  гончарний  ряд,  житнiй  ряд,  тютюн  роменський  i
нiжинський, а також заморський - паками в рогожах, збруя оберемками, плуги
i борони рядами. А гомону, а галасу, а божби - нiде так часто i  щиро,  не
помiчаючи власно? брехнi, не божаться,  як  на  ярмарку.  Ярмарок-ярманок!
Ярмарок-шарварок. Дiвчина шастала помiж рядiв, як ласка, все ??  цiкавило,
до всього мала дiло. Лаврiновi в очу миготiла золота  i  срiбна  парча,  й
сiдла, i гнуздечки, й французькi  рушницi,  й  нiмецькi  сукна,  й  кованi
залiзом скринi, й хустки в'язками,  а  над  усiм  тим  -  дзвони,  дзвони,
дзвони. ?х разом iз срiбним передзвоном продавали молодi русявi дзвонарi з
Московщини; загледiвши Килiяну, закалатали так, що  Лаврiновi  аж  заклало
вуха. А в дальнiх рядах,  куди  кiлька  разiв  заводила  його  Килiяна,  -
фiнiки, фiги, родзинки, горiхи,  сливи,  турецький  тютюн,  грецьке  мило,
заморськi  вина.  Червоний  перець  низками,  якийсь  молодий   чорновусий
подолянин повiсив одну з них Килiянi на шию задарма.
   Килiяна, що виростала на хуторi, дивилася на все  з  якоюсь  пожадливою
цiкавiстю, штовхалася помiж  людей  безбоязно  й  настирливо,  немов  була
певна, що купцi привезли це все показати саме ?й. 1 належати все  це  мало
тiльки ?й, а вiн сам, Лаврiн, приставлений до не? за пахолка. ??  червона,
у синю квiтку хустка весь  час  майорiла  попереду.  Бiгала  швидко  й  не
втомлювалась.  Тiльки  груди  ходили  поривно,  й  тодi  на  них   хвилями
перелизалося намисто, а Лаврiновi кортiло  зiбрати  його  в  жменю.  Гарне
намисто було в Килiяни. I гарнi очi. Тiльки дуже чорнi.  I  в  них  горiла
пристрасть, про яку не здогадувалися нi вiн, нi вона. Пiд ринковою стiною,
де рядком  стояли  шинки  та  брагарнi,  а  в  полотнянiй  ятцi  продавали
розбавлену малиновим соком воду, перепинив ?м шлях пiснею кобзар у темному
од дощiв солом'яному брилi. Кобзар був слiпий па одне око, а другим  бачив
за дво?, воно злодiйкувато жеврiло пiд кущистою бровою ii ухопило  Лаврiна
з Килiяною. I то таки ?м заспiвав темний линем, одноокий кобзар, та  пiсня
чимось була й люба i не  люба  Лаврiнозi,  бо  ?днала  ?х  з  Килiяною,  а
закiнчувалася погано. Одначе всi кобзарськi пiснi мають нещасливий кiнець.
Гарно грав кобзар, проникливо, ще й  завзято  (шинкар  пiднiс  йому  добру
чарку, щоб довше сидiв пiд його яткою), дзвенiла й  плакала  многострунна,
одшумiла вона десь у  полi  вербою,  одгойдала  пташинi  гнiзда,  а  тепер
гойдала гарячi серця:

   "Де ж ти, мiй милий, ви?жджа?ш,
   Що ж ти мене, молодую, покида?ш".
   "По чiм же ти мене пiзнала,
   Що ти менi всю правду сказала?"
   "Рано вста?ш, коня напува?ш,
   Частенько коням обрiк дакш,
   В сiни iдеш - сiделка шука?ш,
   До хати iдеш - дитину колишеш.
   Люляй, люляй, дитино малая,
   Зосталася мати молодая!
   Вернися ж ти, мiй миленький, вернися.
   Курено? горiлки напийся!"
   "Не вернуся, мила, не вернуся -
   Я в дорозi сиро? нап'юся".

   Лаврiн кинув на полотняну торбу кiлька мiдякiв i  кiнець  пiснi  слухав
уже зоддалiк:

   "А хто ж тобi, мiй миленький, постiльку постеле?"
   "В чистiм полi травиця шовкова -
   То для мене постелька готова".
   "А хто ж, мiй миленький, могилу тобi оплаче?"
   "В чистiм полi чорний ворон кряче,
   То ж вiн менi могилку оплаче".

   Килiяна не взяла до серця тi?? пiснi, вона, зда?ться, й не слухала ??,
а Лаврiновi вона якийсь час каламутила думку ("То вiн,  клятий,  отако  iз
заздростi"), i горiла в пам'ятi жарина ворохобного  ока,  а  потiм  жарина
погасла i пiсня теж. Iншi пiснi, iншi думки затоптали ?х.
   Лаврiн не розлучався з Килiяною до самого вечора. Вона водила  його  по
базару, а вiн ходив слiдом, ?? вабили коштовнi речi, вабило  золото,  вона
торгувалася, хоч нiчого не купляла, а вiн насторожено позирав, щоб хто  не
покривдив ??. Одначе вона була  не  з  тих,  кого  можна  покривдити.  Вiн
милувався дiвчиною, ?? легкою поставою, усмiшкою, довгою-предовгою  косою,
стро?м. I дивувався, що ? на свiтi  отаке  чудо.  Зодягнена  Килiяна  була
пишно: керсетка зi штофу, морева запаска, козловi, укра?нським ладом  шитi
чобiтки. Той одяг присмутив козака. За  Килiяною  -  значний  батькiвський
статок. А в нього, що на плечах, - оце все. Колись не думав  про  те.  Мав
ложку на шовковiй шворцi, мав нiж на металевiм  ланцюжку  -  й  того  було
досить. Мав охайне, навiть ошатне, вбрання. Може, воно й  завело  в  оману
Килiяну? Амарантовий жупан, са?товi штани, шитi  нiмецьким  ладом  шевровi
чоботи.  Продав  ?х  йому  Гук,  пiдписар,  сподобалися   вони   Лаврiновi
мелодiйним, захованим у закаблуки подзвоном. Першi днi не мiг наслухатися,
ховався у прикомiрку,  ходив  i  слухав.  Поки  одного  разу  не  розбудив
кошового,  що  прилiг  перепочити   пiсля   обiду,   й   той   пригрознвся
повiдрубувати закаблуки. Ще мав при боцi  шаблю  в  золочених  пiхвах,  ??
торiк подарував отаман - сповнилося двадцять лiт. Сам Сiрко  носив  просту
шаблю добро? сталi. Й тепер козак пригадав, що за?жджий варшавський купець
давав на Сiчi за оцю шаблю вiсiм карбованцiв. Удвiчi  бiльше,  нiж  кошту?
добрий кiнь. Отже, вiн ма? пару гарних коней. Ця думка  трохи  привесслила
козака, й вiн уже не сурмонив брови, майже весело  подивився  на  дядькiв,
якi сидiли пiд возами, що на них лежали мiшки з  житом,  i  пiдвечiркували
салом. Дасть бог, i вiн колись отак само  вивезе  на  базар  власне  жито.
Назустрiч Лаврiновi й Килiянi йшли лавою  парубки,  хотiли  взяти  в  лаву
Килiяну, але  побачили  запорожця  -  розступилися.  Килiяна  блиснула  на
Лаврiна чорнющими очима, в яких змигнули вдоволення i маленький захват,  а
Лаврiновi в  душi  прокотилися  солодкi  горошинки  погорди,  й  ще  дужче
посолодив ?? Килiянин погляд. Одначе друга лава таки взяла ?х у полон:  на
вигонi дiтлашня гралась у вовчка - "ходить баба по бору, по  бору  та  рве
зiлля лободу,  лободу",  й  Килiяна  опинилася  в  колi,  а  Лаврiн  мусив
перекинутись у вовчка, од чого обо? зовсiм розвеселилися й на  якийсь  час
стали дiтьми. Одначе по хвилi Лаврiновi той веселий  настрiй  розвiявся  -
чомусь згадалося власне старцiвське дитинство, та й побачив дiвчинку,  яка
стояла бiля ятки з хустками i стрiчками й великими сумними очима  дивилася
на барвисте ма?во. Дiвчинка була боса, в лихiй сорочинi i не могла одвести
од стрiчок очi. Грудаста крамарка у бiлiй  свитi  кидала  на  не?  недобрi
позирки. Лаврiновi стиснулося з болю серце, й  вiн  несподiвано  для  себе
дiстав з кишенi маленький тхорик з грiшми й купив аж двi стрiчки - червону
й зелену - i подарував  дiвчинцi.  Та  засмiялася  од  щастя  й  пiдстриба
побiгла через майдан. Килiянинi очi зайнялися ласкавим вогнем. Лаврiн у цю
мить сподобався ?й найдужче. Осмiливiвши, вiн i Килiянi купив  у  веселого
носатого грека атласну стрiчку iз  золотим  карбованцем  (стратив  на  не?
майже всi грошi, якi мав), подав дiвчинi, й вона почепила ?? на шию поверх
коралового намиста. Й дивилася на нього щиро й трохи  лукаво  чорно-синiми
дикуватими очима, такими темними, аж щем брав Лаврiна за душу. Вона знала,
що гарна, що чару? Лаврiна, i не тiльки його. ?й було при?мно, що ??  чари
дiяли  на  цього  козака.  Вона  хвилювалася  сама  й  дратувала  парубка,
втiшалася  сво?ю  владою  над  ним,  молодiстю,  дикiстю,  яку  хтось  мав
перейняти. I неначе казала Лаврiновi - переймай.
   - А правда, що запорожцi на паску христосуються з жабами? -  запитувала
вдавано на?вно й трохи  пiдступно.  Вiн  здогадувався,  що  вона  навмисне
драту? його, й вiдповiдав улад:
   - А чого ж... Якщо жаба чорноброва...
   - А правда, що вони дiвчат викрадають?
   - А ти б як хотiла? - знайшовся вiн i цього разу...
   - Я?.. - Вона на мить розгубилася, а тодi стрельнула  довгимi?  списами
вiй. - Я думаю, що бува? навпаки, - й сховалася за яткою. I коли вiн оббiг
ятку з другого боку та виглянув з-за рогу, то побачив, що  Килiяна  сто?ть
бiля стiни i погладжу? на грудях подаровану ним стрiчку. I так йому  стало
гарно, так святково на душi, що вiн аж не повiрив у сво? щастя. Дивився на
дiвчину, i йому яснiло на душi, а потiм уловив себе на тому й нахмурився.
   Настав вечiр, i на майданi блимали тисячi  свiчок.  Вонплюлум'янiли  на
тинах, на рогах волiв, на пiднятих угору голоблях. Найбiльше ?х блискотiло
на високому крислатому дубi бiля ветхо? дерев'яно? церкви.  Парубки  брали
свiчки з рук дiвчат, лiзли на дуба й прилiплювали  ?х  на  вiття.  Весело,
легко стало Лаврiновi. Й щось  розпростувалось  у  грудях.  Огортав  очима
дiвочий стан, а обiйнятi? не зважувався. Вiн узяв iз ?? рук товсту-воскову
свiчку, одчепив i