подав дiвчинi шаблю й полiз на дуба. Брався вище й вище,
вже гiлка була, як голобля, вже почала гнутись i потрiскувати, гарячий лiй
збiгав по лiвiй руцi, а вiн все лiз i лiз.  Подивився  .вниз,  а  по  всiй
слободi вогнiв-вогнiв розсипано. На зводах журавлiв, на дишлях, в руках  у
хлопцiв i дiвчат. Вiн таки  прилiпив  Килiянину  свiчку  найвище.  Дiвчина
стояла  внизу,  пишалася  тим  вогником,  що  горiв  над  усiма,  пишалася
коштовною шаблею, яку слобiдськi хлопцi просили подержати в руках.
   Та свiчка свiтила ?м обом - Килiянi й Лаврiновi,  вона  горiла  в  його
душi другого й третього дня, не погасла й через  мiсяць.  Згадував  ??  (i
щось засвiчувалося в грудях) погордливо стиснутi  вуста,  й  бiлу,  вишиту
широким квiтом сорочку, й золотий  карбованець  на  атласнiй  стрiчцi.  Та
свiчка освiтила ?хню любов.
   Як верталися до корчми, пристояли пiд вербами над Сiльницею.
   Обо? мовчали, чи набалакавшись за день, чи од яко?сь несподiвано? тишi,
що оступила ?х, чи од яко?сь думки. Стояли, поспиравшись на  вербу,  внизу
жебонiла рiчка, над головами шелестiло листя. Дiвчина  кидала  на  Лаврiна
короткi позирки, вiдводила очi, й тодi в них спалахувало мiсячне сяйво. ?х
обох забрало в полон тремке хвилювання, й що довше вони отако  стояли,  то
дужче воно  наростало.  Духмяно  пахла  нiч  -  степом,  кiнською  збру?ю.
Загадковою  Сiччю  пахнув  дiвцi  парубок  (вона  ще   не   знала   запаху
парубоцького тiла, вдихала його  спрагло  i  з  острахом),  а  сама  пахла
любистком, у якому ранком змила коси.
   Лаврiн почував дивний трепет, вiн  боявся  доторкнутися  до  Килiяни  й
тiльки дивився на не? широко розплющеними очима.  Мабуть,  так  дiялося  з
ними ще й через те, що обо? - не крученi вечорницями, грищами з цiлунками,
сутiнками хати, коли парубки  гасять  скiпку  й  потемки  ловлять  дiвчат.
Лаврiна хвилювали найменшi доторки  до  дiвчини.  Дiткався  як  до  чогось
недосяжного i водночас... приступного й жагучого. Лаврiн здивувався самому
собi, тому, що дiялося з  ним..  Все  сталося  дуже  швидко.  Мабуть,  цей
ярмарок, цi  стрiчки,  цi  вогнi  освiтили  серце.  Бачив,  що  й  дiвчина
почува?ться так само, й це хвилювало подвiйно. Нi,  вiн  не  пускав  думку
дуже  далеко,  просто  крутилася  голова  i  йшов  обертом  свiт.  Раптово
простягнув руку, ?хнi пальцi переплелися й були гарячi, i вона  висмикнула
сво?, i пошкодувала на те, й хотiла, щоб вiн взяв ?? руку знову. А  Лаврiн
геть осмiлiв (такого йому й не снилося). I його  рука  обережно  лягла  на
Килiянин стан. Вiн повернувся до дiвчини грудьми й вiдчув на сво?й щоцi ??
гарячий подих, несамохiть притулився мiцнiше, пригорнулася  й  Килiяна,  а
тодi рвонулася щосили, сказала: - Хочеш знову зi мною брести через  рiчку?
Може, ти водяний? Ну, я пiшла, - мовила, i Лаврiн злякався. Подумав -  оце
вона пiде й вiн ?? нiколи не побачить.
   - А завтра ти вийдеш?
   Вона бачила його хвилювання, вiдчувала свою владу над ним - владу сво??
краси, i то ?? при?мно бентежило.
   - Вийду, -сказала якомога спокiйнiше i в ту мить сама захвилювалася:  а
що, як вiн зляка?ться ?? холодностi  й  не  вийде.  Поспiшливо  додала:  -
Аякже!
   Й побiгла.
   Вiн залишився сам. Його всього переповнило ?? смiхом, ?? голосом,  куди
не повертав голову, йому з пiтьми свiтилися ?? очi. В грудях йому  солодко
млiло, тiло стало легке, у ньому бурхала  сила,  й,  не  знаючи,  куди  ??
подiти, вийняв шаблю, кресонув по довгiй гiлцi, що нависла-над  водою,  аж
зелений вихор знявся. Гiлка впала у  воду,  обкрутилася  кiлька  разiв  на
мiсцi та й попливла за течi?ю.
   А десь на Сiльницi дужi парубоцькi голоси виводили:

   ...Там стояла дiвчина,
   Там стояла дiвчина...

   Почув Лаврiн ту пiсню й собi зненацька заспiвав, хоч не спiвав

   Цвiт калини ламала,
   Цвiт калини ламала...

   I вербовi сльози тремтiли на кiнчику шаблi, яку чомусь i досi не сховав
до надiлкiв.
   А потiм йому стало шкода покалiчено? верби, вiн аж  стенувся  душею.  Й
побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, Що  квiтла  бiля
тину, а над нею сходив золоторогий мiсяць. Ну  просто.;.  просто  бери  та
малюй. I вербу, й  вишеньку  i...  дiвчину  Килiяну  бiля  них,  всi  вони
вельми-вельми гарнi... можна б намалювати й себе, але  вже  десь  далi.  Й
замло?ло Лаврiновi вiд то? краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося
сумовитою журбою.
   Через те, що Сiрко з Лаврiном при?хали, коли ярмарок вже був у розповнi
i всi малi свiтлицi в корчмах були зайнятi, хазя?н корчми  постелив  ?м  у
прикомiрку, який тримав на крайнiй випадок. Там стояли двi лави i  стiл  i
висiла iкона, але в кутку лежали мiшки з пашнею,  и  висiло  на  жердцi  з
десяток вичинених'пiд хром шкур, якi й тхнули, i пахли воднораз.  А  також
стояли двi величезнi кованi скринi, а в них  -  вовна  у  рунах,  сукна  й
полотна, а може, й грошi - лише кошового одважився пустити господар  у  те
царство. Перед iконою чадiла лампада, вони не гасили ??  всю  нiч.  Одначе
поснули не одразу. В шинку при  корчмi  гуляли  гостi,  i  хоч  шинкарська
половина за глухою стiною - гомiн звiдти долiтав добрячий, та й  спати  не
хотiлося. Лаврiн розглядався по кiмнатi-коморi, а сам щось мугикав, а тодi
нагнувся до вiконця, яке заступила чорна, мов безодня, нiч, i  вдавав,  що
дивиться в не?, а насправдi видивлявся сво?  обличчя,  покладене  на  скло
свiтлом лампади. Сiрко сiв на лаву, помацав, чи не м'яко вистелене ложе, й
сказав, нiби помiж iншим, одначе заломлюючи брову:
   - Щось пiд тобою, Лаврiне, земля смi?ться.
   - Як то? - не втямив джура.
   - А просто. Так i тьохка?. I пика твоя  посмiха?ться  у  вiкнi.  Чи  не
капшук з червiнцями знайшов?
   - Та... - одхитнувся од вiкна Лаврiн. - Ярмарок гарний.
   - А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в тво? роки дiвчат лоскотав.
   Лаврiн почервонiв. Про все вони балакали з  кошовим,  через  одне  сито
пересiвали свiт, але були зернини, яких в сито досi не кидали. Iнодi Сiрко
й  зачепить  якимось  словом  джурине  парубкування,   покепку?,   а   той
сфрасу?ться та й замовкне. А зараз i Лаврiновi мовби  iсковзнула  з  серця
крига, там одкрилися плеса чистi й глибокi, веселi й манливi.
   - I багатьох залоскотали? - запитав майже нахабно.
   Сiрко здивувався, аж йому впала брова.
   - Та було трохи. А що, - знову скинув бровою, i обличчя  його  прибрало
вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. - Справимо тобi жупанок,  i
повезу я тебе на один хутiр. Живе там удова, а в не? ? дочка.  Двi  дочки.
Ну, одна мала ще. А старша... Дiвка гарна i пишна. ?й-бо. Неначе  пава.  I
роду гарного.
   - А я не хочу пави, - задьористо вiдказав Лаврiн.
   - Побачиш, то захочеш. - Лаврiн i далi не мiг розiбрати, кепку?  отаман
чи говорить насправжки. - Я сам женився на вдовинiй дочцi.
   - Тiтка Софiя удовенчиха?
   - Ага. Бiгало по сусiдству таке сонливе дiвча. А  я,  було,  при?ду  та
запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собi й не гадки, що то ?й було кривдно
i що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило
в якiй веремi?. Все ?? за дитину мав. Та якось при?хав, а  в  хату  -  ник
дiвка, чистiсiнько ласка, жару прийшла позичити. Я  й  не  впiзнав  ??.  I
довго з того дивував ще й смiявся.
   I, смiючись, закохався.
   - Бiдна чи багата була вдова?
   - Бiдна. У не? ще  три  отаких  яски-ласки  бiгало,  ще  й  безштанькiв
четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно,  на  безвiк  тiй  челядi  не
оддам. Дiти з'являтимуться пiсля тво?х на?здiв. Це дiло нехитре.
   Лаврiн знову почервонiв i труснув чубом.
   - Ви так, батьку, наче про цапка...
   - Го-го-го-го, - зареготав Сiрко. - А хто ж ти такий ?? Дурний цапок.
   - Ну, батьку...
   - Гаразд, не гнiвайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од сво?? долi не
втечеш. Я, бач, не втiк. Хоч залицявся й  до  козачок,  i  до  мiщанок,  i
навiть до татарки.
   - До поганки?
   - Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна... - Сiрко лiг на  лапу,  не
скидаючи чобiт, заклав руки пiд голову. - ?хав я iз застави й заблудився в
хуртовинi. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тодi зими були
лютi. I вже не знаю, чий бог звiв нас у тому смертельному безлюддi  -  мiй
чи ??. Арзи ?? звали, вона вийшла з юрт за вiвцями, яких погнало в степ, i
теж  заблудилася.  Зна?ш,  як  то  заблукатися  в  снiговицю?  Можна  день
крутитися бiля сво?? хати й не знайти ??. Злякалася вона дуже, як  виринув
я iз снiговицi. Упала в замет i  боговi  сво?му  молиться.  А  я  вже  сам
хитався, i кiнь мiй також. Поклав я у снiг вiвцi i коня поклав, забрав  ??
пiд кирею i лiг мiж конем i вiвцями.  I  нинi  пам'ятаю:  кiнь  мiй  важко
хропе, а вона тремтить. Як перележали першу хартуну, пiдвелися,  одтер  ??
горiлкою i сам розкутурхався, вона й знайшла дорогу до сво??  оселi.  Сама
жила, без чоловiка... Щастило менi, як бачиш, на вдiв. Бо вiк наш такий  -
кровi та вдiв. Смiлива була Арзи. То вона тiльки в першу мить злякалася. А
то ж сама в степу жила, розлаялася з родом-племенем  сво?м...  Горда  була
Арзи i гарна... Така гарна, бiльше нiколи тако? не бачив, хоч i  не  нашою
красою цвiла.  Тiльки  зуби  мала  темнi,  корiнням  якимось  степовим  ?х
стемнила - то в них теж красою вважа?ться.
   Лаврiн примостився на крайку  отаманово?  постелi,  принишк,  а  Сiрко,
замрiяний i схвильований, переживав усе в споминi знову:
   - Сама жила. Овечок десяток та стара кобила. Та дiток двiйко. Вони  теж
ледь не загинули в. ту хурiю, з кубел сво?х повилазили, матiр кликали. Я i
?х горiлкою повiдтирав. А тодi вiхола знову знялася, й мело  та  вило  два
тижнi.  Страшно  мело.  Тепер  таких  зим  нема?.  Тепер  зими  сирiтськi,
безснiжнi. А тодi позаносило всi  долини  й  балки,  можна  було  з  конем
провалитися на той свiт. I довелося менi чекати, поки снiг стужавi?...  Та
й не мiг я покинути Арзи - занедужала вона. Одпоював  ча?м  з  полином  та
звiробо?м, одхаючував ?? саму i дiтей ??. Вкипiла вона в мене... як куля в
живе тiло. Чи я в не?...
   Сiрко зiтхнув i замовк. По довгiй хвилi мовив:
   - Гарна була. I красою, i душею. Може б, я й  назавжди  залишився  там,
коли б... Коли б не бог та щоби тирса не текла в рiдну сторону. Поклявся ж
бо я захищати край свiй до скону. Та й жити без нього не мiг.  Як  i  вона
без свого. Тодi й спiзнав: усе можна збити докупи: нi  цi,  грошi,  навiть
притулити поле до поля, а двi батькiвщини в одну стулити не можна. I  двох
богiв в одного також.  То  страшно...  два  боги  пiд  одним  дахом.  Дво?
господарiв - i то не просто. Страшно i сумно. Але iнакше не жити...  Дiтей
?й порятував од вiрно? смертi. Татарчат дво?. I коня оддав.  А  сам  пiшки
пiшов у свою сторону... Татарчата плакали...
   Сiрко посмiхався, але в його очах стояв глухий смуток. Лаврiн зрозумiв:
вiн посмiха?ться, щоб приховати нiяковiсть. I не помилився. Бо в  наступну
мить Сiрко пружно пiдвiвся, тернув долонею щоку.
   - А може, й не було нiчого. Може, все те  менi  привидiлося...  Химерна
придибенцiя й бiльше нiчого. Треба була  менi  та  татарка,  як  i  я  ?й.
Пожартувала доля, пожартували ми  та  й  розiйшлися.  -  Почепив  на  цвях
шабельтас, кинув на лаву кунтуш. - I взагалi нiчого в ньому  свiтi  нема?,
крiм голоду, холоду й смертi. Вони владарюють, i ми у ?хньому законi.
   - Але ж... Нужда закон змiню?, - примружився Лаврiн.
   -  Змiню?...  людськi  закони.  А  владарю?  свiтом...  Чортзна-що  ним
владарю?. Iнодi - оце. - Грюкнув кулаком по кованiй скринi. - А найчастiше
любов. З нею спiзна?ш усе. I рай, i пекло... Менi й  досi  пахне  свiча  у
шлюбнiй кiмнатi. I пахне сад... I дитячi голiвоньки.  Вимитi  купай-зiллям
дитячi голiвоньки... i льолi дитячi. Без цього - людина не людина.
   - Та ж сiчовики...
   - Хiба всi ми з добра - сiчовики. Iнший, iнший закон  людського  життя.
Вiр менi, Лаврiне. Я спив його повну чару.  Хоч...  i  одвик  я  од  тепла
хатнього.
   Вони повкладалися голова до голови,  -  так  стояли  лави,  -  погасили
свiчку. Горiла  тiльки  лампада.  Спочатку  кiмната  провалилась  у  жовту
пiтьму, а потiм випливла з не? - набралося свiтла з  лампади.  Якийсь  час
лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий -- про джуру. Гарно  йому
було про нього  думати,  гарно  усвiдомлювати,  що  ма?  при  собi  такого
вдатного хлопця. В Лаврiновi мовби впiзнавав себе.  Того,  колишнього,  не
розчарованого в життi i друзях, не обпаленого громами. Цi?? науки,  важко?
науки розчарувань, вiн Лаврiна вчити не буде. Бо ж розумi?: без вiри,  без
довiри-нема? молодостi,  нема?  звитяги,  нема?  життя.  Нехай  краще  вiн
помиля?ться, але душа його буде ясна. Нехай вiрить у людей, вiрить у те...
в що вiн сам уже не може повiрити.
   А Лаврiн,  мовби  у  злагодi  з  тими  думками,  мовби  вiдгадавши  ?х,
проникнувши у них, запитав:
   - На чому, батьку,  все-таки  сто?ть  свiт:  на  справедливостi  чи  на
несправедливостi?
   - Сто?ть вiн на несправедливостi, - одказав Сiрко. - А вiрити  треба  в
справедливiсть.
   - Ви вiрили?
   - Вiрив. Бував обдурений, але i  вельми  втiшений.  Без  вiри...  нема?
нiчого. А найперше - нема? душi. Ти не  вiриш,  i  вже  вона  як  висушена
грушка-лiсiвка. Не проклюнеться, не розiв'?ться, не зацвiте. А як  же  без
цвiту в свiтi? Свiт - вiн од цвiту, од зав'язi. А  зав'язь  -  то  правда.
Тримайся ??, сину.
   ...То були вiщi слова. Лаврiн ?х потiм згадував часто. Бо життя  з  то?
ночi закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Килiяна зазнайомила козака
зi сво?м батьком, що зупинився в iншiй корчмi, займав  маленьку  свiтличку
(в такi днi корчмар за окрему свiтличку лупить великi грошi), i не виходив
з не?, i в самотинi цiдив  оковиту.  У  Килiяниного  батька  Бруса  Дороша
погляд важкий i гострий, як дев'ятип'ядна коса. Тi очi нiби вгрузли вглиб,
над ними горбилися великi, в кулак, дуги i нависли брови стрiхами вниз.  З
носа i з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус  вже  поярмаркував:
продав шiсть назимкiв i десять волових шкур й купив чабака  в'яленого  сiм
в'язок, три суво? полотен з глухiвських основ - у двох по сорок лiктiв  та
ще в одному тридцять два, а також сiм куф горiлки й куфу судацького вина.
   Побачившi? дочку iз запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу  з
горiлкою, нi за що обiзвав Перехреста сiчовим псом, а коли той, стрiпнувши
чубом, у гнiвi оддав Брусовi крутi слова назад i  хотiв  пiти,  вхопив  за
руку,  посадовив  на  лаву  поруч  себе.  "Гордий",  -  подумав.  Це  йому
подобалося й не  подобалося.  Гордий  -  значить,  чесний,  не  покривдить
Килiяну. Але може пiти наперекiр йому.
   Проте його дужче вабила Лаврiнова чеснота. Може, через те,  що  не  мав
того нiколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу  й
налив собi та Лаврiновi по штофу, а Килiяну одiслав у велику  свiтлицю,  в
якiй зараз не було нiкого. (Вночi там люду - як горошин у  торбi,  зайнятi
обидва поли i навiть долiвка). Вiн довго розпитував  Перехреста  про  Сiч,
про нього, а коли Лаврiн одмовив, що казати  про  себе  сливе  нiчого,  бо
сирота й не зна? роду-племенi, чомусь прояснiв лицем  i  частував  вельми.
Вони шинкували до пiзньо? ночi, й Лаврiн добре впився, а таки пам'ятав, що
Дорош сватав за нього Килiяну й тiльки вимагав, аби Лаврiн iшов у  прийми.
А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хiба що на Дике  Поле.  Й
було йому весело й чогось трошки  страшно.  Вiн  почувався  перед  Брусом,
немов роздягненим до душi, почував свою незахищенiсть, молоду  дурiсть,  а
од Бруса не мiг одщiпнути й скiпкi?. Був у його руках,  як  ота  ярмаркова
лялька, що ?? смикають  за  шнурочки.  Але  чи  не  вперше  це  чомусь  не
ображало. Хотiв сподобатися Брусовi й не знав як. I  чубом  стрiпував  уже
лише за звичкою, а не од погорди.
   Пробудившись ранком, подумав, що Брус  наплiв  сп'яна  кошiв,  але  той
налив по похмiльнiй чарцi - тiльки по однiй - i сказав суворо:
   - Ти не забув нашо? вчорашньо? домови? Я свою Килiяну за князя  мiг  би
видати. Не хочу! Тебе  сподобав.  Мине  петрiвка,  при?зди  на  хутiр.  Та
дивись, не пробалакайся нiкому. Бо тодi не бачити тобi Килiяни  довiку.  А
може, й бiлого свiту.
   Та дивна засторога трохи збентежила Лаврiна. I трохи розгнiвило те,  що
Дорош бiльше не пустив Килiяну з ним на ярмарок. Зiбрався  того  ж  дня  й
ви?хав парою сiрих у яблуках огирiв на хутiр.
   А Лаврiн вернувся на Сiч, аби перечекати  петрiв  i  спасiв  пiст.  Але
серце не хотiло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими,
як сирiтська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху  Тьму  й  себе  з
Килiяною на конi. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним, йому здавалося,
що й кiнь пам'ята? дiвчину. Чекання стру?ло серце.  Воно  було  солодке  й
гiрке воднораз. Довгий пiст не вiддалив, не розмив нiжного виду, навпаки -
мовби освятив, обсипав чистим i ясним сяйвом. Часом  Лаврiновi  здавалося,
що Дорош посмiявся над ним, а сам примусив дочку  подати  рушники  iншому.
Але ж Килiяна не подасть. Нiкому, опрiч  нього.  Вона  так  i  сказала  на
прощання.
   Тiльки... Тiльки чого з ним так повiвся Дорош Брус?
   Про Килiяну й про все, що з ним сталося, не  розповiв  нiкому.  Лише...
Марковi. Але Марко - це нiби вiн сам. Надто вiдтодi, як обмiнялися мiдними
хрестиками й поклялися на шаблях на вiчне побратимство.  Марко  напросився
по?хати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Вiн i так сваритиметься, що  не
дотримав строку. Мусить же Лаврiн мати не весiллi  свого  боярин.а.  Та  й
Марко, напевне, сподоба?ться Брусовi. Одначе  ного  чомусь  нема?.  Обiцяв
догнати на узвозi, а вже Старi Могили, а його не видно.
   Й саме тодi позаду почувся тупiт. То таки був Марко. Низько пригнувшись
до ши? коня,  виставивши  вперед  списа,  летiв,  мовби  мав  зiтнутися  з
ворогом.
   Хоч який замрiяний був Лаврiн, а, побачивши Марка, обвiшаного  в'язками
бубликiв, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.
   - Клятий корчмар, - витер Марко шапкою обличчя, - трохи не догнав. Ох i
пер. Й барильце з вином я таки  впустив,  -  удавано  скрушно  чи  справдi
скрушно (хiба Марка розбереш!) зiтхнув. Маркiв Султан губив  шматки  пiни.
Це був високий i красивий араб з тоненькими бабками й маленькою, головою.
   А сам Марко Нога?ць - маленький i круглий, як гарбуз. Крутий у  плечах,
мiцний статурою, вертлявий, як дзига. Нiс у нього  пиптем,  очi  вузенькi,
неначе прорiзанi рiзачкою, й веселi та хитрi,  часто  усмiхненi.  Веселять
його вид i чепурнi  невеличкi  вусики,  i  ямочка  на  пiдборiддi,  навiть
родимка на лiвiй щоцi. Вiн чимось схожий чи на татарина, чи на  цигана,  й
не тiльки виглядом, а й вдачею. Найбiльше вiн любить мiнятися - будь що на
будь що, любить вертiтися там, де торгують кiньми, де зiбрався гурт людей.
Йому аби була добра бесiда, товариство до яко?-небудь картярсько?  гри,  а
там уже перевершити його не мiг нiхто. Так думав Лаврiн. Карти мелькали  у
Маркових руках, як горiхи в бiлчиних лапах, казали, що вiн трохи й махлю?,
але нiколи не ловився. Безжурний i штукарний, кепкував однаково з iнших  i
з себе, й за це йому прощалося бiльше, нiж будь-кому. Лице у нього веселе,
привiтне, нiс - готовий щомитi зморщитись од веселого смiху. Тiльки в очах
помiж веселих iскринок iнодi висвiчувались якiсь iншi. Та губи мали звичку
не смiятися, а мовби кривитися. Але зараз i вони трiпотiли весело, й  лице
Марковi пашiло, а в очах - слiпий дощ або метелиця.
   Вони потоваришували давно.  Власне,  це  Марко  прикипiв  напочатку  до
Лаврiна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони,
сiчовi пiдпарубчаки, перепливали Чортомлик бiля самих  порогiв.  I  одного
разу Марко не зборов течi?, вона знесла його,  i  вiн  завис  на  рогатому
холу?вi. Нижче ж стримiли зуби Собачого Каменя. Лаврiн пiдплив до нього  й
кинув йому мотузок,  а  сам  ледве  одвернув  од  тих  зубцiв,  промчав  у
шумовиннi до Скарбно?. Нi Лаврiн, нi Марко не сказали тодi  й  потiм  один
одному жодного слова - то було б нижче козацько? гiдностi,  але  та  течiя
знесла водне ?хнi душi, ?хню приязнь. Вiдтодi заприятелювали.  Як  i  iншi
парубчаки,  любили  вечорами  поблукати  вiд  куреня  до  куреня  -   десь
почастують чаркою, цiкавою оповiдкою-, а десь замахнуться малаха?м. Лаврiн
ображався, йшов прiч, а  Марко  дратувався,  доки  за  ним  не  гналися  з
тим-таки малаха?м. Але Марко вмiв i обдурити куренян, прикинутись овечкою,
пiдлеститись й несподiвано викинути фортеля, од якого в сiчовикiв  очi  на
лоба лiзли. Те не подобалось Лаврiновi,  але  Марко  i  його  облещував  й
трiшки брав на глуз. Потiм Лаврiн  прощав  те,  й  вони  мирилися.  Лаврiн
смiявся з Маркових дотепiв найщирiше, вiрив  у  його  билицi-небилицi,  й.
либонь, через те й Марко уподобав його собi в  дружбу  дужче,  нiж  когось
iншого з сiчових молодикiв. У нього ж бо друзi -  в  кожному  куренi,  вiн
умi? ввiйти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався  з  ним.
Але вмi? Марко й пустити про кого-небудь турусу,  та  так,  що  всi  в  те
повiрять, i розповзеться  та  чутка  по  Сiчi,  мов  короста,  налипне  на
небораку - не одми?шся. Кiлька разiв на тому ловився, курiнний  погрожував
одлучити його од людсько? честi, одначе прощав за веселiсть  i  шпетнiсть.
Так само прощав i Лаврiн.
   Марко ма? свою гординю - Султана. При?хав на  ньому  торiк  з  ярмарку,
казав - вимiняв у циган, але тому нiхто не йняв вiри. Бо  де  б  знайшовся
такий дурний цигащ що обмiняв би стрункого ара-баша на  миршавого  шевляга
Чортика, уземка, котрого Марко ледве виго?в од корости. Шерсть на ньому  й
далi росла погано, а весною, коли кiнь линяв, на животi в нього проглядала
лиса, нiби вибрита, шкiра. А в Султана  тонкi,  сухi  ноги,  тонкий  храп,
чутливi вуха, вiн так i рве з рук повiддя, так i гра? пiд вершником.
   Лаврiн помiтив, що од того ярмарку щось змiнилося в товаришевi,  одначе
що саме - вловити не мiг, а сам Марко нiчого не розповiдав.
   Низенький Нога?ць поглядав зi свого громака на Лаврiна згори вниз. Його
араб потягнувся до  Лаврiнового  Коршака,  але  той,  норовистий  i  злий,
прищулив вуха, куснув жеребця за холку. Парубки, бач, приятелювали, а ?хнi
конi - нi. Султан пирхнув, затанцював по краю дороги, й Лаврiновi довелося
торкнути свого коня острогами, щоб не вiдстати.
   Вони наздогнали загiн i збочили лiворуч, аби не ковтати  руду  кушпелю,
котра висiла в повiтрi. Так ?хали якийсь час. Широка дорога понад  Днiпром
то збiгала на пагорби, то спадала вниз, беручись угору, вони бачили зеленi
плавнi й сiро-жовте зарiччя. Обiч  гостинця  -  могили  й  могили,  давнi,
порослi  колючими  бур'янами,  обпаленi  сонцем.  Нiхто  не  вiдав,  чи?ми
кiстками так густо встелено той шлях. З  могил  злiтали  степовi  орли  й,
кружляючи, вiдлiтали в степ.

   Ой там, в степу, при дорозi,
   Шумлять-гудуть дрiбнi лози.
   Ой там молод козак блудить,
   Пiд ним сивий коник нудить, -

   виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не  вельми  гарним,  зате  дужим.
Спiв  вплiтався  в  степ,  линув  над  кушпелею,  i  козаки   слухали   не
перебиваючi?. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ  пахтiв  торiшнiми
полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей  степ
може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство  тут
заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не ?хньо?, а  багатьох  поколiнь.
Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжн? поле, на
якому ще виростають пшеницi i дiти.  ?хали  тюпака  i  риссю  -  коней  не
морили, бо дорога далека.
   Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад  Днiпром  далi,
на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ.  Й  одразу  пропали  плавнi,  в
обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки,  пустельне
о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу
й утому. Та не такий Марко Нога?ць, щоб нудьгувати. Позаду  всiх,  глибоко
позасовувавшi? у великi дерев'янi  стремена  ноги,  важко  погойдувався  у
сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий - у пiвлiктя вуса,
волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, -
насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан - високий i дебелий, i
кiнь  пiд  ним  важкий:  копита  -  як  чавунцi,  ще  й  трохи   кумедний,
чорно-гнiдий, а на черевi - бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь  теж
дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент  прив'язав  до  хвоста
бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою  на  холцi,  замахав
хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу,  довго
не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився  й  погнався  за
Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати  його
ратищем, але тiльки збив з Марково? голови шапку, але той  упiймав  ??  на
лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову  налягла  на  плечi.
Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а
половина команди. Конi йшли  ступою.  Хуркнула  з  трави  хохiтва,  прудко
замахала крилами, аж зарябiло в очах,  блиснула  чорно-бiлим  намистом  на
ши?, -то був самець у розпалi шлюбного шалу, - i впала в трави. Шукай -  i
з собаками не знайдеш. Козаки провели ?? полiт сонними очима.
   Дорога розтанула в травах. Це вже  була  не  дорога,  а  примiтна  лише
козакам звивиста стрiчка, якою про?жджали аргатали або проходила  козацька
партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе
приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин,  байбачих
та ховрашиних нiр.
   Лаврiн i Марко знову ?хали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й
хоч не в звича? козакiв  доправлятися,  хто  куди  ?де,  одначе  краще  не
мозолити осавуловi очей.
   Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чека? на нього. Й усмiхався сам
до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн  дивився  на  дiвчину  у  власнiй
уявi, знову й знову бачив ?? над Сухою Тьмою, й  од  того  спомину  горiло
тiло й було йому соромно та солодко.
   Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався  в
цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину.  Лаврiн  часто  розказував
про не?, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою
брав ?? за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А  може,
то вже були й не Лаврiновi руки? Не  Лаврiновi  пальцi?  Й  не  Коршак,  а
Султан нiс ?? через Суху Тьму?
   Таки Султан. Виносив з чорно?, як бездонна криниця, ночi й мчав  ??  та
Марка веселим ярмарком.
   "Щасний Лаврiн", - думав Марко. Бажав  товаришевi  долi  й  зi  страхом
почував, що  це  йому  важко.  Маленький  чорний  шулiка  дзьобав  йому  в
самiсiньке серце. Невiдь-чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати  йому
всiм, навiть життям.
   Й тодi ж прокрадалася  думка:  чи  ж  усiм?  Ранiше  сонце  свiтило  ?м
однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у
мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим  мчати  на  виручку.  I  тодi  Лаврiн
променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не  перед  кожним
курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi.
   Лаврiн - збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався
i трохи пiдносився над ним у думках.  Разом  росли.  разом  тинялися  бiля
погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками  -  ?х
записали до куренiв i почали навчати бойво?  козацько?  справи.  Лаврiновi
допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи  нiчого  не  споживав
сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило
- взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не
треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тi?ю службою. Й не зажив там  надi?
на який iнший уряд. Навiть ма? серед старшини  немало  вороженькiв.  Марко
сам такий: прив'яжи до верби - одгризеться, але ж бува?,  що  не  хочеться
лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба  догодити  -  повеселити
курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по-циганськи. Й тобi
дадуть пусту, пустять вишкребти казана.
   Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда ?  зовсiм
не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство  i  певнiсть,  що  дiйшов,
зросту й сили - бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко,  тако?
певностi не мав, за не? любив Перехреста й трохи заздрив  йому.  В  усьому
iншому Лаврiн - неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким  словом,
вiн гидливий, i над тим Марко часто  кепкував;  з  сором'язливостi  й  ота
Перехрестова погорда. Вiн зодягався в не?, як.у сталеву кольчугу.
   Найкраще ?м бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох
з Марком  брали  малого  човна  та  поселялися  на  кiлька  днiв  десь  на
недалекому островi. Збирали ча?нi та качинi яйця,  ловили  малим  волочком
рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету,  запливали  в  очеретянi
нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те -  в  доброму  змаганнi,  в  щирiй
приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один  перед
одним байдужiсть - випробовували себе. I мрiяли. Про  чати  на  Козацькому
Полi, про походи на Крим. Звiсно - в однiй командi.  Там,  серед  плавнiв,
Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi,  чiпкi
й гiнкi - в одну мить могли в-идряпатися на височезне  дерево,  пiрнути  в
воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'?сти по
сирiй рибинi.
   Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн  був  трохи  iншою,
анiж Марко,  часточкою.  Лаврiн  жив  з  ними  одним  життям  i  любив  ?х
споглядати. Вiн любив ?хню сумовиту красу - чомусь з усього найсумовитiшу.
Його тривожив дощ у плавнях, лiле? в затишку, осiннi верби, що тихо ронять
на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона,
коли той викруглював дивовижнi чаклунськi  кола,  й  вiдтавав  душею  бiля
диких каченят - малесеньких, пухнастих грудочок, що,  смiшно  хилитаючись,
бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або  купував
у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього  не  дуже
виходило, тож не показував сво?х малюнкiв  нiкому.  Бо  Марко  вже  й  так
пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi  або  на
пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим  часом  або
хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi  вимаже  сажею  вуха  чи  й
просто вiзьме на висмiхи.
   Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбо?? душi, стндався його,
бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та  ружi?  То  з
руки тiльки дiвчатам, а якщо  вже  щось  малювати,  то  конi  та  думбаси,
пiвонi? ж та пiвники тiльки так, для забавки.
   Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й  зовсiм  не  вертався  на
Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн - найближчий Маркiв  товариш,  але
Марко й з iншими  молодиками  водив  дружбу.  Здебiльшого  Лаврiн  не  мiг
прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б,  мало  бути
навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у  вiйськових  вправах  спритнiший,  i
грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i  кунтуш,  розстебнута  на  всi
застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли  перечiпа?ться,  тiльки  диву?ться.
Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнi? рiки, а обдурити його в
справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам  здиву?ться  власнiй
на?вностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка  ж  обвести  кругом
пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зача?лася жарина недовiри, вiд
яко? зайнялася iнша жарина - хитростi. Либонь, ?х  i  закинула  туди  лиха
доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он
прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб  добутися  до  гуртового
казана, доводиться або пролазити попiд руками, або  хапати  через  голови.
Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому  дивитися  чистими
очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху - i всiх iнших.
I почував маленьку зверхнiсть  над  ними.  Й  над  Лаврiном  також.  Тонко
пiдмiчав людськi вади i вмiв ?х лицедiйськи передавати.  Багато  знав  про
пота?мний свiт людсько? душi й просто про свiт, найперше про Сiч - що i  в
якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi,
звiдкiля прибули посли i хто ?х приймав у вiйськовiй канцелярi?.
   Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi  перегони,
всiлякi змаги. Серед сiчових  молодикiв  iснувало  запекле  суперництво  -
скочити на необ'?ждженого коня, переплисти Днiпро  на  порогах,  схопитись
"навхрест" або "попiдсилу". Марко сам  до  тих  змаг  не  вдатний,  одначе
володiв неперевершеним умiнням  звести  в  герцi-задирачцi  iнших,  Лаврiн
волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не  любив  виставлятися
на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися ?хнiй дружбi, але  ?м  до
того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й  Марко
мовби вiддаленiв, але тiльки ледь-ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест
гаряче й захоплено  розповiв  Марковi  про  Килiяну.  Марко  зрадiв  щастю
товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно.
   ... Марко клiпнув очима,  оглянувся.  Хiба  вiн  не  радий  Лаврiновому
коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи  не  матиме  сам.  Чи  ж
його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна?
   Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь-чий гандж. Коли допiкав
кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного  -  й
щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так  тонко
сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужо? мислi, не розплута? ?? на
стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський
уряд. Але казали так немов: на  посмiх.  Бо  ж  бачили  в  ньому  штукаря,
мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важко?  образи,  яку  мусив
гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що
не дурнiший не тiльки за  осавула  свого  куреня,  а  й  за  курiнного.  З
порадами ж не поспiшав, тримав ?х при собi.
   Нелегке то було життя, але  сподiвався  на  якийсь  неймовiрний  талан,
сподiвався, що виб'?ться нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрi?  уже  й
дивився з тi??  гори  на  iнших.  Знав  напевне  одне:  вибившись  наверх,
допоможе й Лаврiновi.
   А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв  покинути  кошового,
пiти  в  курiнь.  Простим  козаком.  Всi  попереднi  джури  -   хорунжими,
осавулами, декотрi мають сво? зимiвники. Випросили виморенi  чи  вигубленi
татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля
нього, либонь, покориста?ться й вiн.
   Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на  людях  триматись
осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого-небудь гнiву. Перехрест
ма? заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру.
   Доля  несподiвано  розiслала  перед  Лаврiном  бiлий  сувiй,  а   Марко
залишився на чорному тирлi. Й було  йому  сумно  та  скрушно.  Й  хотiлося
зробити щось таке... Чимось здивувати всiх. Вигадати щось  кабешне  або  й
зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно зна?, що свiт - вiн недобрий
i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе,  що  кожен  пряде  свою
ниточку й намага?ться захопити для не?  якомога  бiльше  куделi,  а  то  й
присукати до сво?? ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою  впiймати
все, що трапиться. Неждано-негадано Лаврiновi,  який  нiчим  для  себе  не
клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу  крайку,
Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з то? хвилини, як  вiн
дiзнався про Лаврiнове щастя, щось  зрушилося  в  ньому.  Став  понурим  i
дратiвливим, все бiле й зелене в серцi  перецвiлося  в  чорне;  незлобивий
кпин обернувся в насмiх, захоплення - в заздрiсть, заздрiсть -  в  обмову.
Це помiчав сам i не мiг  нiчого  з  собою  вдiяти.  Бажання  похизуватися,
здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi.  Проте
нинi степ, далека мандрiвка i  якесь  неясне  вiдчуття,  якесь  сподiвання
навiяли йому в груди колишньо? легкостi та веселостi.
   - Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, -  почав
Марко плести кошi. - Вона була завбiльшки з коня.  Як  побiгла,  аж  земля
задвигтiла. Пiд'?хали,  а  там  двадцятеро  я?ць.  I  кожне  завбiльшки  з
цебер...
   - Дрохва по двадцятеро я?ць не несе, - сказав Кайдан.
   - Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн  ще
сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися  дрохвенята.  А  я  йому  -  давай
пiдсиплемо.
   - Ну? - недовiрливо закопилив губи Кайдан. - Пiд кого б то?..
   - Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана  Кирила.  Спить
вiн без просипу, може, й висидить.
   Козаки реготiли, Кайдан також.
   Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшо?, як з криницi
Рубаново? залоги, води нема? в усьому степу. Вона пахне чебрецем  i  дикою
м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока,  бо  залога  сто?ть  на
горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика - сажнiв по  двадцять  у
кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний,  дубовий,  о
дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi  залiзом.
Бiля валу - височенна "фiгура", а на вершечку  вплетений  лозовий  кiш,  з
якого зорить у степ  козак.  Кiлька  роз'?здiв  пильнують  понад  Сiрим  i
Мрячним байраками. Всього в залозi стоять  посто?м  сiмдесят  два  козаки.
Залога затiсна для тако? кiлькостi людей, - частина з них ночу? на другому
поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), -через  те  в  стiнi
валу викопано двi чималi землянки. Служба на посто? нудна, обтяжлива  (хоч
це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi,  дозорцi  довго  не
хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками,  частували  холодною  юшкою  з
карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку
й наказав сво?м козакам сiдлати конi. Незабаром залога i "фiгура"  згинули
в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут
буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i  так
рiк у рiк - столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов
вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв,  як  почало
свiтити сонце. I той самий каня висiв  над  степом,  i  той  самий  байбак
свистiв бiля нори.
   Нудно козаковi в степу. Майнув на обрi? табунець сайгакiв i розтанув  у
травах. Вiковiчнi трави котили вдалеч вiковiчнi  хвилi,  й  пахло  од  них
старими  медами.  Вiтер  пiднiмав  хмари  жовто-зеленого  пилку,  й   тодi
затуманювалося сонце, а конi пирхали й збивалися з кроку. Доцвiтали  дрок,
горицвiт, дев'ясил, буркун i  медунка,  всi  вони  пахли  медами  й  цвiли
жовто-Майже всi квiти в степу величаються тою  барвою,  тiльки  катран  та
га'лючник додають бiло?, а шавлiя - синьо-фiолетово?. I вiд того i в очу в
козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.
   На  обрi?  стояли  високi,  схожi  на  козацькi  шапки,  хмари,  ще   й
кучеряво-бiлi, козаки ?хали на захiд, хмари-шапки пливли на  схiд.  Козаки
проводжали ?х очима.
   Любить козак степ! Вiн i сам того не зна?; так любить, що  й  жити  без
нього не може, - квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й  ширяють  там
пiдорлики, i ча?чка в'?ться в мислях, спогада? вiн ?х i  осягне  до  кiнця
свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому  селi  чи  слободi
(рiдко кому з них таке випада?), i затужить його душа, й рвонеться  -  вже
вiльна, без тiла - понад  долинами  i  вибалками,  квiтами  i  травами,  i
оселиться десь на високiй могилi.  Зустрiчатиме  й  проводжатиме  козацькi
чати, але вже мовчки.
   Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами  день  спадав  на  землю
жовто-сiрою iмлою. Дво? пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не  вичахле
небо - облiтали перед сном сво? володiння.
   Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце.
Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в  криницi  була  чорна,
застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по ши?  долонею,  аж
бризнула пилюка, -к  iнь  одразу  бухнувся  на  землю  й  почав  качатися,
по-собачому пiдiбгавши ноги.  Так  качався  тiльки  вiн;  Султан  -  важко
перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм  ще
довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi,  а  Коршак  скочив  на
ноги враз, обтрусився, але якийсь  час  не  йшов  пастися,  а  косував  на
господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. ? серед них такi,  що
нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить  на
хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте
Лаврiн легко  укоськував  найхарапудистiшого  румака.  Козаки  казали,  що
Лаврiн зна? таке слово, й вiн того не  заперечував,  бо  почував  у  сво?х
руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву  силу,  ласкаву  впевненiсть,
якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi.
   Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна,  а
Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече  свiжо?.  На
трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш  й  одразу  ж  по  вечерi
вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь.
   Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього  хтось
дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли  в
безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього?
   Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали,  вклавшись  кружка
довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки.
   Копi паслися тут же, в долинцi,  iнодi  чулося  важке  гупання  -  кiнь
перестрибував стриноженими  ногами,  пофоркування,  нутряне  зiтхання.  На
пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах.  Лаврiн  пiшов  до
нього. То був Кайдан.
   - Йди спати, - сказав Лаврiн. - Менi однаково не спиться.
   - Мед-пиво сниться? - Кайдан тихенько засмiявся. - Чи болить щось?
   - Нiчого не болить.
   - Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi.
   Кайдан поспiшливо, - боявся, щоб Лаврiн не передумав, - почимчикував до
стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору.  Зупинився.  Перед
ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на  нього,  чи
сам  умiв  чаруватися  -  лежав  безшелесне  й  тихо,  аж  було  чути,  як
наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка,  кожна  бадилиночка,
кожна квiтка,  тiльки  зорi  не  спали,  стерегли  в  травах  вiчнiсть.  I
зблискував над обрi?м серпик мiсяця, здавалося,  хтось  збира?ться  вижати
степ i не одважу?ться. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали
над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi  озера  або  моря.  Зорi,  й
трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон.
   Одначе спало не все. Майнула проти зiр  тiнь  i  пропливла  бiля  самих
Лаврiнових нiг -  пролетiла  степова  сова.  Нез'ясненна  тривога  оповила
Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними  очима,
вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало - не тiльки омрiяну
зустрiч вiщувало воно, а  й  щось  незнане,  невiдоме.  Життя  -  то  i  ?
невiдомiсть.
   Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе
думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ  i  зорi,  зорi,  й
степ, i сон, який панував тут од першого дня  сотворiння  свiту.  Бездонна
нiч, i вiн посеред не?...  I  свiт...  Що  ж  таке  свiт?..  Який  же  вiн
дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать
сотворив ти... Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За
вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним  твого  високого
дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь  прожити
так, щоб на мо?й душi не було жодно? брудно? пяти. Не покривджу  сиротину,
допоможу калiцi. Не даватиму попуску  собi.  Бридуватнму  поганим  словом.
Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi
глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом
i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той  берег,  од  якого
одштовху?ться i з  яким  проща?ться,  вiн  проща?ться  з  легковажнiстю  i
безжурнiстю, вступа? в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке  теж
прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i  суворiший,  просив  у
неба благословення, а воно мовчало.
   В ту мить йому захотiлося покинути  все  й  пiти,  загубитися  в  цьому
безконечному степу.
   Та одразу ж втрутився здоровий глузд: куди й чого?  I  що  це  з  тобою
дi?ться? Наслання? Мана?  Чи  це  зорi  зваблюють  у  солодку  й  тривожну
невiдомiсть? Вони купалися в росяних травах i свiтили йому в обличчя, ?хн?
сяйво було живе й неживе, примарне i хистке. I знову тривога  забринiла  в
серцi, й вiн здригнувся, струснув головою, пiшов униз. Щось воно  вiщувало
йому: велику радiсть або велике лихо.
   По той бiк  балки  запiдпадьомкав  перепел.  Лаврiн  зупинився.  Чомусь
оглянувся назад. I враз у його думцi все постало зовсiм по-iншому. Широкий
степ, широкий свiт... А козаковi мовби й нема? в ньому мiсця.  Ранiше  про
це не думав. Сiч - мати... Як у пiснi. Вона - його колиска i його  хата...
Сiчовий курiнь - Лаврiнова хата. Iншо? домiвки не знав... А десь  же  вона
була... Звiдкiлясь почалося i його життя... i були в нього батько та матч,
а може, й брати та сестри, дядьки та тiтки... рiд, родина... Чи стане йому
родиною Брус? I чи то його мiсце в широкому свiтi?  Задумався  парубок.  У
задумi обличчя його стало сумним. Одинока зоря сльозою скотилася  по  його
лискучiй од мiсячного сяйва щоцi. Мiсяць гойдався над обрi?м, наче  срiбне
стремено.
   Хоч Лаврiн не спав усю нiч, одначе вранцi почувався бадьорим, тiльки ще
самотнiшим, ?хав занурений  у  думки,  трохи  вiдставши  од  ватаги  Сонце
сходило з-за хмари червоним колом, а потiм  бризнуло  косим  промiнням,  i
засвiтилися в одну мить,  степлiли  роси.  Жайвiр  потянув  у  небо  тонку
струну, i вона задзвенiла, наче кобза.
   ?хали  до  полудня,  пiдпасали  конi,  й  знову  ?хали,  i  вже   трохи
притомилися, тож пригасли розмови та  жарти.  Небо  пашiло,  як  розпечена
пательня, i лише за полудень спека почала  спадати.  Несподiвано  праворуч
заманячив табун коней, i осавул повернув просто  туди.  Вершники  ?хали  в
травах, що сягали стремен, - вони тут були особливо буйнi, але й  м'якi  -
мiтлиця та тонконiг, конi йшли обачно, раз по раз  неглибоко  провалюючись
копитами в ховрашинi та байбачi нори,  сторожко  схропували.  Бiля  табуна
закрутилися на конях верхiвцi, дво?  по?хало  назустрiч.  Певно,  впiзнали
запорожцiв. Один iз них, що на  сухореброму  темно-гнiдому  румаковi,  був
хазя?ном табуна Гнилкою. Гнилка - похмурий, трохи недовiрливий  чоловiк  з
побитим: ряботинням обличчям, у?дливою усмiшечкою в  куточках  губiв  i  з
вiчною насторогою i погрозою в очах, жилавий, худий, з втомленими очима, з
великими, робочими, звиклими i до цiпа, й до шаблi руками, ще недавно  був
не хазя?ном, а спiвволодарем табуна й хутора. Вiн мав свою частку в таборi
i хуторi, а належали вони  козаку  Носу.  Гнилка  -  хазя?н  запопадливий,
смiливий i вмiлий. Землi тут -  скiльки  кiнь  копитом  вiдмiря?,  а  таку
сягнисту ходу, як у Гнилчиного румака,  побачиш  не  часто,  звiра  -  аби
стачило куль i пороху, трави - можна викласти  стiг  до  неба.  Тiльки  не
лiнуйся й не давай  лiнуватися  iншим,  i  Гнилка  не  лiнувався.  Наймити
крутилися довкола нього, як млинки. Здебiльшого то були аргатали. Всенький
рiк, од талих вод до перших снiгопадiв, вони в степах при табунах.
   Восени Гнилка  розрахову?ться  з  аргаталами  стригунами  й  бузiвками,
сьоголiтешнiми лошатами й телятами. З року в рiк Гнилчина  частка  в  Носа
бiльшала, врештi вiн вiдкупив у нього весь табун - двiстi п'ятдесят  корiв
i бичкiв - i хутiр.
   Кошевi Гнилка платить димове i вiйськове, а також  перетриму?  козакiв,
якi ?дуть у дозори або караули. I татарському азi платить дещицю, й ближнi
татарськi кошi не вельми його шарпають. У  крайньому  випадку  на  коротку
вiдсидку вiд малочисельно? розбiйно? ватаги ма?  Гнилка  бiля  ворiт  хати
рублену башту на вiсiм бiйничок, а в баштi маленьку гарматку.
   Запорожцi  гордують  домовитими  козаками,  називають  ?х  гнiздю-ками,
сиднями, а в душi не одному  розтiка?ться  заздрiсть,  коли  дивляться  на
ситi, наче вилитi, корови й прудконогi конi. Корови всi коричнево?  мастi,
вони дикiшi, нiж тi, якi господарi тримають по селах, а конi й геть  дикi:
побачивши незнайомих вершникiв, витрiщились на них, наче на диво,  а  тодi
буланий, з темною смугою вподовж спини жеребець коротко заiржав, пирхнув i
повiв табун у степ, хвилюючи жостiр i тирсу.  Все  це  його,  Гнилчине!  А
вигляд ма? непоказний,  i  убранство  його  проти  козацького  просто-таки
нужденне.  На  ньому  полотняна,  промаслена  од  нужi  сорочка,   шкiрянi
штани-мешини, яловi чоботи, витертi в травах до червоного, та ще  ремiнний
гаман, а в ньому - кремiнь i трут, ремiнний черес з швайкою i  кресалом  -
все, як i в iнших аргаталiв. Хiба що рушниця та шабля кращi.
   Гнилка зна? степ, як свою п'ятiрню, всi горби  i  видолинки,  рiчки  та
байраки, впаде десь билиночка, i  вiн  зна?,  чого  вона  впала,  хто  тут
пройшов чи про?хав, i  угаду?  наперед,  хто  про?де  й  пройде,  на  тому
трима?ться, та й сiчовики чи не найдужче поважають таких людей. Вiн пройде
по степу вночi iз зав'язаними очима й не заблука?,  в  нього  слух,  як  у
дикого тарпана, а нюх, як у вовка. Було видно, що Гнилка давно не злазив з
коня, виморився, його очi сльозилися й хворобливо блищали.
   Гнилка передав табун сво?му пiдпомiчниковi, а сам iз козаками по?хав до
хутора. Хутiр - чималенький, проте ставлений не мiцно:  хата,  два  хлiви,
стайня на двадцятеро коней, двi кошари - все обнесене тином  й  навiть  не
обмазане глиною. Над уцвяхованими ворiтьми височить башта, впада? в око  й
вал новенький з невисоким палiсадом. Хата  -  крита  очеретом,  а  поверху
очерету - землею, там уже порiс бур'янець.
   Проте ? в нього й критi сукнами кожухи, й хутра лисиць  та  кабарги,  i
смушки, все те поховано в бочках у великiй ямi пiд долiвкою - льоховi.
   Й нинi Гнилка найбiльше думав про них. I про корови та  конi.  Вiн  був
похмурий i дратiвливий. Саме бiля нього Лаврiн вiдчув, саме вiдчув,  а  не
зрозумiв, що небезпека татарського рушення  повисла  над  кра?м,  що  вона
ходить десь отут, може, принишкла в  оцих  травах,  i  щомитi  за  лiсяною
огорожею зимiвника може спалахнути жорстоке  татарське  "алла",  й  звiдти
полетять свистючi татарськi стрiли. Гнилка казав, що дозорцi помiтили  вже
давно, як малi татарськi кошi потяглися до  великих  i  татарськi  чамбули
стали за?жджати далi,  вони  озлiшали  й  посмiливiшали.  Гнилка  збирався
залишити зимiвник й податися кудись на Слобожанщину.  Вiн  бачив  попереду
збитки, а може, й розор, i вiд того ним заволодiли ще бiльше похмурiсть  i
смуток.
   Та й усiх козакiв оповив смуток. Здавалося, один Марко не помiчав того,
баляндрасив, i смiявся, й навiть кепкував з тих, що гомонiли  про  близьке
татарське нашестя. Пого мовби пiдносило щось, гiрке й веселе воднораз, вiн
чомусь почувався, як зайшлий  смiливий  чоловiк  на  чужiй  пожежi,  ходив
околясом, кепкував, пiджартовував, спробував подратувати короткошийого,  з
гострими i довгими, наче штилi, рогами бугая, що ходив у мiцнiй  загорожi,
той ревнув, недобре подивився на козака, кiлька разiв  кинув  широкою,  як
сковорода, ратицею землю собi на спину,  а  тодi  буцнув  крутим  лобом  з
кучериками бiля рогiв, аж  затрiщало  вiр'я,  i  Марко  ушився  пiд  регiт
козакiв. Вечеряли в  дворi  бiля  призьби  на  широкому  ряднi.  В  казанi
парувала юшка з галушками, скупенький поставець кружляв по колу. Гнилка ?в
неохоче. Клював носом, голова йому хилилася  до  колiн.  Раптом  вигукнув,
неначе уражений гедзем:  "Аркань,  Прокопе,  жеребця,  аркань".  Побачивши
розсмiянi очi, заклiпав повiками, знiяковiв, виловлював з казанка галушку,
поквапливо жував, а далi очi  йому  заплющувалися  i  голова  хилилася  на
груди. I знову: "Варко, Варко, вижени з клунi кури". Лаврiн подумав:  який
то важкий лантух - Гнилчине багатство. Якщо збiжжя не придавить до  землi,
то висиплеться через дiрку. Марко хотiв пожартувати над Гнилкою,  покласти
йому в ложку замiсть галушки жабу, але Лаврiн не дав. Гнилка  небавом  тут
же, бiля призьби, й заснув. Уранцi Марко таки викинув фортеля, який  ледве
не обiйшовся йому дорогим коштом.
   Гнилчиха - дебела, товстонога молодиця - бiгла з  дiйницею  до  корови,
Марко перепинив ?? й запитав, чого вона не вийшла  до  нього  увечерi,  як
обiцялася.
   - То я задурно дав тобi плахту! - Марко казав голосно, аби чув чоловiк,
котрий обтiсував бiля хлiва новий дишель до  котиги  -  величезно?  гарби.
Гнилка витрiщив вирла, збуряковiв на рябому виду, з дишлем у  руках  пiшов
на жiнку й на Марка. Запорожцi одняли в  Гнилки  дишель,  але  скiльки  не
розраювали, гнiздюк не йняв вiри,  що  то  був  жарт.  Сiкався  до  жiнки,
вигукував, що бiльше не пiдпустить  до  ворiт  жодного  сiчовика.  Прийшов
осавул, пан Амбросiй, послухав, узяв когось iз козакiв з  рук  нагая,  але
Марко вже потягнув коня за ворота, й осавул тiльки встиг покласти  басаман
на крижi Султану  та  довго  скородив  моркву  навздогiн  Марковi.  Лаврiн
наздогнав Ногайця, й вони полишили козацьку  залогу,  по?хали  далi  самi.
Лаврiновi туманила голову досада:  вбив  шпона  Марко,  невдатно  вив'язав
жарт. Марко ж смiявся, але щось заважало  йому  оддатися  душею  жартам  i
веселощам до кiнця. Вони були неначе чорна нитка  п'блакитному  шитвi,  що
прялась у майбуть i туманила Марковi день.
   Проте йому таки вдалося утнути й дошпетну штуковину. Й тим  потiшити  i
себе, й Лаврiна. Це вже було недалеко од  Ладижина.  Про?здили  вони  мiст
через невеличку рiчечку Соб, i Марко з  коня  побачив  у  очеретi  якогось
чоловiка. Дiйшлий Нога?ць одразу вгадав, хто то такий: то сидiв старшина й
рахував вози, верхiвцiв i пiшакiв, якi добувалися по  його  мосту  на  той
бiк. Увечерi вiн звiрить свою лiчбу  з  лiчбою  мостового  i  таким  робом
дiзна?ться, чи обманю? його мостовий.
   Марко стиснув острогами коня й  погнав  по  греблi,  гукаючи:  "Татари,
татари в степу!" Старшина зопалу стрибнув просто в воду й вбрiд добувся на
греблю, по якiй дядьки саме везли зерно на помол у його ж таки млин. Ох же
й регiт стояв на греблi. В одного  дядька,  котрий  низько  нахилився  над
бильцем мосту й витирав кулаками сльози в очах, аж  шапка  упала  в  воду.
Смiявся мостовий, смiявся Лаврiн, що ?хав назирцi, тiльки Марко  сидiв  на
коневi незворушно й, здавалося, не помiчав нiчого, а якщо  й  помiчав,  то
воно його мало обходило.
   Такий штиб його жартiв.

   * * *

   Дорога кривуляла лiсом, з правого боку синiли ялини та сосни, з  лiвого
тягнувся мiшаний лiс: дуб, клен, береза,  iнодi  грабина  або  осичина.  В
понизов'ях - вiльха та верболози. Лiс  -  мовчазний,  глухий.  Прокопитили
мiсток - товстi плахи ув'язанi лозою, про?хали ще  з  пiвсотнi  сажнiв,  i
Лаврiн повернув коня лiворуч, просто в струмок, що плюскотiв у  травi.  Цю
путь про?хав сотнi разiв, нехай тiльки в думцi, але  заблудитись  не  мiг.
Дорогу йому розказав Брус, а потiм Килiяна.
   Ось верба над струмком з п'ятьма короткими товстими гiлками, схожими на
розчепiренi пальцi. Тут вони знову взяли в лiву руку.  У  травi  виднiлась
ледь помiтна колiя, яку можна  було  вiдшукати,  тiльки  знаючи  про  не?.
Дорога  бралася  вгору,  а  тодi  покривуляла  праворуч,  обминаючи  ру?ни
монастирища. Сумно й страшно сiрiли тi ру?ни. Не було нi стiн, нi стовпiв,
тiльки купи камiння, порослого бур'яном, та неглибокi ями. За монастирищем
колiя  вповзла  на  стару  гребельку,  насипану  мiж  двох  ставкiв,   уже
замулених, порослих лепехою,  очеретом.  Вiдтак  поминули  нешироку  стiну
лiсу, а далi вiдкрилася долинка, оточена з усiх бокiв  горбами.  По  схилi
горба праворуч кучерявився сад, за ним жовтiла  огорожа  з  очерету.  Хата
стояла мiж лiсом i садом, притiнена осокорами. Вiкна обмальованi по  бiлiй
глинi жовтими пiвонiями та червоними ружами, вiд того в  Лаврiновiм  серцi
теж зацвiли пiвонi?. Бiля хати - клуня, два хлiви, двi  комори,  ще  якiсь
будiвельки - мабуть, погрiбник i льодовня.  Обiйстя  огороджене  воринням,
зчорнiлим, але ще мiцним. Од подвiр'я кривуляла в долину стежечка. Пiрнала
в густий кущ калини, а там  -  до  криницi.  Мабуть,  звiдти  починався  й
струмок, його позначала густа, яро-зелена гривка осоки. Запорожцi не могли
одвести од то? божо? краси очей. I водночас обо? подивували, що Дорош Брус
оселився в такiй глухоманi. Та ще й сховав тут красу -  Килiяну.  А  може,
через не? й осiвся тут?
   З подвiр'я  вибiгли  двi  здоровеннi  курти  -  вiвчарки  з  короткими,
поодрубуваними для злостi хвостами, обпали  козакiв.  Курти  були  злi  як
гаспиди, ?хнi очi з чорними пучками шерстi над  ними  горiли  жаринами,  з
пащек текла слина. Такi можуть i на смерть загризти. Вони не  лементували,
а коротко, хрипко погавкували,  норовили  стрибнути  на  груди.  Запорожцi
посiдали в сiдла, конi пряли вухами, переступали ногами, а Лаврiнiв Коршак
вищирив зуби й поривався  вкусити  курту.  Вiн  тремтiв  i  дрiбно  трусив
холкою.
   - Дунаю, Вовкулако, пiшли геть, - нараз пролунало. Козаки оглянулися  й
побачили за кущем лiщини Дороша  Бруса,  що  стояв  з  мушкетом  у  руках.
Дознав, що до нього хтось ?де, вийшов назустрiч. Привiтався нi холодно, нi
радо - тiльки черкнув по Марковi  поглядом.  Прикладом  мушкета  позаганяв
собак, зачинив у погрiбнику. Тодi повернувся до кущiв малини й порiчок, що
пiдступали просто до лiсу, гукнув:
   - Це сво?, виходьте!
   З лiсу вийшло дво? старих  -  дiд  та  баба,  мабуть,  челядники,  -  i
Килiяна. Марко, як побачив ??, в першу мить розгубився. Вона  була  зовсiм
не така, як вималювала  уява.  Нижча  зростом,  -  то  Лаврiновi  видалася
високою, - струнка й гнучка, як  лозинка.  Личко  в  Килiяни  невелике,  з
гостреньким пiдборiддям, смагляве, а очi чорно-синi, але не холоднi, в них
так i стрибали гарячi iскорки. Туга чорна коса  спадала  по  грудях  нижче
пояса.
   Килiянина краса обпекла Марка. Ще й подивилася дiвчина чомусь спершу на
нього, а  вже  тодi  на  Лаврiна.  Й  зайнялась  рум'янцями,  й  ледь-ледь
усмiхнулася  кутиками  губ.   Вони   були   в   не?   особливо   принаднi:
темно-вишневi, владнi, примхливi й нервовi. Навiть недосвiдчений у дiвочих
чарах Марко  вiдчув  це,  йому  неймовiрно,  до  смертi  захотiлося  бодай
пальчиком доторкнутися до цих красивих i небезпечних губ.  Марко  гребонув
п'ятiрнею чорний, з пiдлизом з лiвого боку  чуб,  i  йому  на  якийсь  час
одiбрало мову.
   Й нагло, страшно i приголомшливо майнуло в думцi, що вiн мiг  би  вбити
Лаврiна. Несосвiтенна, дурна й дика  думка,  навiяна  нечистим,  Марко  аж
стенувся, аж озирнувся, чи не помiтив чого  Лаврiн,  а  тодi  сплюнув  пiд
ноги.
   Лаврiн теж довго  мовчав.  В  його  душi  щось  затремтiло,  спалахнуло
яскравим свiтлом, i вiн увесь  заяснiв  вiд  щастя.  Воно  виповнило  його
всього, що усмiхався трохи аж  причмелено.  I  вже  по  тому  pняв  шапку,
стрiпнув чубом i тихо сказав:
   - Добридень, Килiяно.
   - Добридень, - стримано вiдказала вона.
   Козаки поставили у стайню коней, умилися  з  дороги;  господарi  одразу
запросили ?х до столу. Потрави подавала стара, яку звали Вуцькою,  Килiяна
розстелила перед козаками рушники  та  поклала  кленовi  мальованi  ложки.
Горiлкою Дорош гостей не частував i вiд ставив убiк пугар, що його  дiстав
з торок Нога?ць, а принiс iз  льоху  барильце  березового,  настояного  на
ячменi соку. Сiк був рiзкий i трохи хмiльний. Килiяна сидiла поруч батька,
навпроти козакiв, ловила  скрадливi  Лаврiновi  погляди,  i  те  не  могло
сховатись нi од кого. Й така була гарна, що Марко не мiг  одвести  од  не?
очей. На головi вже не  коса,  а  дрiбушечки  -  кiлька  маленьких  кiсок,
перев'язаних червоними стрiчечками, вони ?й вельми личили,  робили  ??  ще
загадковiшою, та й вона сама не  ховала  тi??  перемiни,  промовляла  всiм
сво?м виглядом: "Ось я, яка!" Вона була  як  погода  напровеснi:  мiнялась
щохвилини.. В очах у дiвчини грали блискiтки. Вона  кидала  ?х  Лавриновi.
Декiлька ?х потайки од усiх упiймав Марко. Аби привернути  увагу  дiвчини,
спробував покепкувати над старою, що кутуляла  гречанi  вареники  з  сиром
беззубими яснами, але Дорош нахмурився, й вiн умовк.  Килiяна  була  якась
особливо соромлива й притихла, але ?? очi так i  сяяли  радiстю.  А  Марко
боявся пiдвести очi: вперше в життi вiн тратився, вперше в  життi  почував
свою незугарнiсть.
   По обiдi Брус показував господарство: простору  хату  на  два  ганки  з
прохiдними сiньми, в яких в'язками висiли вовчi та лисячi шкури,  вовна  в
мiшках i пряжа, свiтличку i кiмнату, в кiмнатi на стiнах висiли  килими  й
ведмежi  шкури,  поверх  них  зброя  -  шаблi,  кинджали,   ятагани,   два
напiвпанцири, списи, мушкети; в свiтличцi стеля була  побiлена  крейдою  з
чорними мережками по краях,  на  прикрашенiй  рушниками  внутрiшнiй  стiнi
висiло гнiздо ремеза - на щастя. В хатi  -  простi  лави,  стiл  i  дорогi
пiдсвiчники, дорога скриня i навiть комод iз рiзьбою. Пробiгла Килiяна, на
мить зупинилася бiля вправленого в мiдний обiд  люстерка,  звiдти  на  не?
глянула вродлива смаглявка - лишилась задоволена,  майнула  надвiр.  Дорош
теж повiв гостей на подвiр'я - показати обiйстя. Найбiльше вiн  кохався  в
пасiцi, вона стояла в саду на горбi, обнесена очеретом.  У  саду  набирали
соку раннi грушi, ще зовсiм зеленi, а вже гнули  долу  вiття.  Бiля  плоту
росли мальви, ясна рiч  -  насадила  Килiяна,  вони  дивилися  на  козакiв
великими, здивованими, але теплими дiвочими очима. Посеред  пасiки  бiлiла
капличка з образами святих Зосима i Саватiя,  на  багатьох  дуплянках  теж
намальованi образи святих, а на деяких просто картини: козак Мамай,  козак
у неволi. Картини мальованi погано, й  Лаврiн  подумав,  що  намалював  би
краще. Вiн колись допомагав сiчовому богомазу i пробував писати по  дереву
.людськi парсуни, деякi з них богомаз позстругував, а кiлька лишив,  трохи
пiдмалювавши.  Того  Лаврiновi  кортiло  найбiльше  -  навчитися  малювати
картини, вiн навiть хотiв найнятися до богомаза, але того прогнали з  Сiчi
за якусь  крадiжку.  По  тому  Лаврiна  тiльки  iнодi  кликали  до  церкви
пофарбувати бокуни та дверi, розмалювати держална для хоругов, малювати  ж
хоругви та iкони замовляли богомазу Самарського  Микола?вського  монастиря
або привозили ?х з Ки?ва.
   В омшаниках, куди теж завiв ?х Брус, гуск у липiвниках мед. Дорош  Брус
величався сво?м статком, але справжньо? радостi вiд того величання, певно,
не мав. Був похмурий i весь час нiби дослухався до  чогось.  Кiлька  разiв
повертав мову на татар, розпитував, чи не знають  чого  нового  запорожцi.
Тут, на Подiллi, все пропахло  чутками  про  них.  Чимало  людей  покинули
хутори й подалися на лiвий берег.
   Лаврiн слухав Дороша у пiввуха, те й знай  оглядався  на  подвiр'я,  де
Килiяна з Вуцькою розвiшували по вiр'ю полотно. Коли вернулися I до  хати,
Марко з Дорошем сiли на призьбi, а Лаврiн догнав  Килiяну,  я  що  йшла  з
серпом у берег, забрав серпа i пiшов поруч. Не  вельми  довго  вони  жали,
повсiдалися на травi, тихо гомонiли. Килiяна видалася Лаврiновi  трохи  не
такою,  як  на  ярмарку.  Там  вона  шастала  помiж  яток,  прицiнювалася;
примiрялася, зажартовувала з крамарями, була вогниста й швидка,  а  тепер,
мовби притихла, принишкла, стала простiшою,  домашнiшою,  а  вiд  того  ще
милiшою.
   Килiяна ж чекала перемiни в сво?му життi i думала про не?. Про не?, про
себе, але не про Лаврiна, який вiн ? i яким буде  мужем.  Буде  такий,  як
вона захоче, це вирiшила одразу.
   Марко спостерiгав за ними обома зоддалiк, не знати чому  йому  стиснуло
щимками серце, хотiлося пiдiйти до них, а знавши,  що  зайвий,  не  пiшов.
Потоптався на подвiр'?, знову  сiв  поруч  Бруса,  на  окорованiй  дубовiй
колодi пiд призьбою. Якийсь час сидiли мовчки, Марко, котрому було  мулько
од то? мовчанки, запитав Дороша, чи не нудно, не страшно йому жити в  оцiй
глушинi. Дорош повiв зизим  оком,  не  одказав  нiчого.  Чи  тому,  що  не
хотiлося говорити, чи й не знав, що одказати. Як не знав уже й того, нудно
йому тут чи гарно. Квiтнув сад, ро?лися бджоли - мир i супокiй.  Од  звiра
мав захисток, мав оружжя... Але ж вибирала це мiсце неволя... Вiн i  зараз
обминав велелюддя, на яких мiг зустрiти свою,  позначену  грiзним  карбом,
долю.  Двадцять  снiгiв  стануло  вiдтодi,  коли  востанн?   танцював   на
запорозькому базарищi. Забув, як воно й ноги ходять у танцi. Либонь, нiхто
й не пiзнав би його. А однак волiв не стрiчатися з сiчовиками. Невиконаний
присуд ходив слiдом усе життя, з роками не вiддалився, не стерся. Навпаки,
росли статки, вiн приступав ближче, росла  Килiяна,  й  зростав  неспокiй.
Останнi тижнi Дорош ходив як потороча. Може, що зустрiв  запорожця.  Ще  й
засватав за нього  дочку.  Й  сприйняв  це  як  лихий  триб  долi.  Вчиняв
Кчлiянину волю й заразом хотiв раз i назавжди прогнати  хистку  тiнь  з-за
плечей: "Нiчого я не боюся, все згинуло, розтануло, поросло лободою".
   Думка  звивалася,  як  гад  бiля  босо?  ноги.  Ворухнися  -  й  одразу
ввiп'ються отруйнi зуби.  Сливе  вже  черкаються  ноги.  Сьогоднi  збагнув
доконечно: не згинуло, не розтануло, не поросло лободою. Побачив  з  кущiв
запорожцiв, i тенькнуло в грудях; уже й упiзнав, а  руки  тремтiли,  ледве
подолав спокусу розрядити випалом рушницю. Але хiба розстрiля?ш минуле!
   Дорошевi в грудях заклекотiла злiсть. При?хали на  його  добро,  як  на
сво? власне. А вiдають, якою кров'ю, яким грiхом перед богом воно  нажите?
Кара за грiхи йому, Дорошевi. А статок тому голоштаньку. Вiн, Дорош  Брус,
не хотiв тi?? кровi. Був, як i оцей  Лаврiн,  вольним  i  гордим  козаком.
Стояли вони на Маячцi малою залогою, i шрамуватий рiдкозубий осавулець Кiт
пiдбив ?х перестрiти та потрусити татарських купцiв. Усiм припав до  серця
осавулiв замiр - басурмани, нехристи, дiло те угодне богу й корисне  собi.
А далi були купцi. волоськi, за ними чумаки  з  Дону  й  сво?  чумаки.  Не
зогледiлись, як стали прибишами. Не сказати,  щоб  Дорош  не  карався  тим
лихим промислом: поклав собi в думцi одкинутись тихцем од  ватаги,  осiсти
десь на Подiллi. Та небавом  ?х  упiймали,  й  стали  вони  перед  сiчовим
товариством переконанi правом. Осавула присудили до палi,  а  ?х  чотирьох
посадовили на гармати на три днi. Рiк пiсля того Дорош козакував чесно. Аж
поки не заникнув на Маячку та не розкопав свiй сховок. Вiн був порожнiй. I
така скруха взяла Дороша, така злiсть, що трохи не вбив сiчовика,  з  яким
при?хав туди й чи? грошi лишилися цiлi. З ляку той роздiлив  свiй  набуток
навпiл, але грошей була мiзерiя, й наступно? ночi вони  вдвох  засiли  при
битiй дорозi. Так стали комиш-никами. Хитрий придумали  промисел.  Засiдку
вчинили на днi лiсового яру, такого крутого, що порох з-пiд кiнських копит
падав прямiсiнько в прiрву, понад якою кривуляла дорога.  Чумаки  спускали
вози по одному, заклавши межи спицi дрюччя; Наступного воза пускали тiльки
тодi, коли переднiй  доповзав  до  низу.  Про  те  криком  сповiщали  самi
вiзники.
   Обпатравши одного воза, пов'язавши чи  порiшивши  -  якщо  опиралися  -
вiзникiв. Брус або його напарник, приклавши до рота  долонi,  подавали  iз
зеленого мороку знак iншим:
   - Гей, пускай!
   Часом вдавалося перепустити невеличку, возiв у п'ять,  валку.  Якщо  не
впорувались тихо, доводилося тiкати. Мали для того певну стежку.
   Одначе восени самi попали в пастку. Дорошiв  товариш  погинув,  а  його
зв'язали. Гнало Дороша п'ятеро козакiв, ?хали на конях, а  Дорош  iшов  iз
зв'язаними руками, з мотузком на ши?, притороченим другим кiнцем до  сiдла
хорунжого з Самарсько? паланки. Дорош волiкся по дорозi, вже попрощався зi
свiтом, тiльки просив у  бога  легшо?  смертi.  Перед  очима  стояв  лихий
навчитель, шрамкуватий осавулець Кiт,  гострим  кiнцем,  оббитим  залiзом,
паля вилiзла йому бiля ши?; за якийсь час тiло  висохло,  й  коли  повiвав
вiтер, крутилося, й костi  торохтiли,  немов  були  зсипанi  до  шкiряного
мiшка. Очi  Коту  склювали  пiдорли,  а  рiдкi  великi  зуби  щирились  на
зустрiчних, зарiкаючи ?х на крадiжку.  Страшно  було  Дорошевi  то?  палi.
Пряжило сонце, маленька ватага  розтяглася  по  степу  втомленим  пташиним
ключем. Хорунжий куняв у сiдлi. Вони в'?хали в балку, й  козацький  ключик
згинув з очей. Упевнившись, що  нiкого  не  видно,  Брус  щосили  потягнув
хорунжого за ногу, й той гепнув на  сухоземля,  затим  двiчi  вдарив  його
важким чоботом по головi,  зубами  витягнув  з  пiхов  хорунжого  шаблю  й
перепиляв об не? сирицю на сво?х руках, перетяв мотузок на  ши?.  Хорунжий
спробував був пiдвестися, Дорош одтяв йому голову. Кiнь  у  хорунжого  був
гарний, то Дороша не наздогнали.
   З грошей, якi приховав у яру, - оця хата на  два  ганки,  й  килими,  i
пасiка, й дво? коней у стайнi, двi пари волiв та три корови.
   За жiнку взяв пiд Баром наймичку  з  корчми,  татарку-вихрестку,  котра
майже не говорила по-укра?нськи й не могла його виказати. Жiнки не  любив,
бив ?? тиранськи, доки вона не оддала християнському богу душу. Ото у лiсi
?? могила з маленьким хрестом. Килiянi тодi сповнилось дванадцять рокiв.
   З роками  розквiтла  Килiянина  краса,  пiшла  дiвчина  в  Брусiв,  але
вгадувались у нiй i материнi риси. Коли вловлював ?х, хмурнiв;  тодi  йому
здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме вiн загнав на той
свiт матiр, i помститися. Його страх засновувався  на  тому,  що  в  гнiвi
Килiяна  не  раз  виказувала  всю  чорноту  ?хнього  життя  й   намагалася
прокрастися думкою в Брусове  минуле,  але  вiн  тримав  його  пiд  сiмома
замками. Вiн ?? трохи боявся i по-сво?му любив.
   Килiянi зятя вимрiяв  давно:  сироту,  бiдного,  щоб  був  працьовитий,
поштивий, до скопу вдячний i вiдданий Дорошу та  його  дочцi.  I  щоб  був
навчений бойно? справи - умiв оборонити  хутiр.  Лаврiн  пiдходив  пiд  ту
мiрку цiлком. Ото тiльки що запорожець. Та Килiяна прив'яже мiцно, в цьому
був упевнений, а що з перцем - перець з часом викваситься. I  все  те,  що
наспiвали слiпi спiвцi на Сiчi - про отчий край, оборону вiри - розвi?ться
по цих хащах. Тут матиме вiтчизну й свого кошового - його,  Дороша,  бо  й
молитиметься до куплених Брусом образiв. Так мислив  по  першiй  стрiчi  з
Перехрестом. Одначе в останнi днi вповзла йому в голову iнша гадка.  Лячно
стало  жити  в  цiм  кра?.  Люди  покидали  Подолiю  й   переселялися   на
Лiвобережжя. Сюди, на хутiр, кожно? днини могли заскочити басурмани. Як не
ховався Дорош, а про хутiр  знали.  Спродатися  б  та  ви?хати  куди-iнде.
Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обiйстя!  Оно  понад  дорогами
свiтять чорними очницями пустки. Доведеться  просто  залишити  хату,  сад,
пасiку.
   Тяжко,  до  розлому  в  головi  розмiрковував  Дорош.  Уперше  йому  не
вистачало власного розуму,  власного  розмислу.  Може,  постарiв?  Стратив
колишню впевненiсть, силу?  Тому  й  подiлився  сво?ю  скрухою  з  молодим
за?жджим козаком. Хоч i бачив, що Марко не стiльки слуха?, як  пасе  очима
дочку. Ох, цi сiчовики, монашаться в плавнях,  а  тодi  з'?дають  жiноцтво
очима. Нiби й не личило так дивитися на наречену товариша...
   - Я сам купив би таке обiйстя, - озвався Марко. - Коб не в цьому мiсцi.
Як побачу гарне - куплю.
   - Ма?ш грошi? - поцiкавився Дорош.
   - Маю. Сто золотих, - Марко аж стенувся  од  того,  що  виповiдав  свою
та?мницю, але, диво, стриматися не мiг. Вiн нiби помщався  комусь:  чи?йсь
радостi, чи?мусь щастю, впевняв когось i себе, що й вiн дещо ма?.
   - Варуй боже - сто золотих! - гукнув  Дорош.  -  Отцiв  то  та  неньчин
заповiт?
   - Мо?. Не маю вiтця та неньки, - одказав Нога?ць. Його  й  далi  кудись
несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.
   - Де ж узяв ?х? - все з бiльшою настирливiстю допитувався Брус.
   - Божi то грошi. Запалив у лiсi дуба - холод морив,  звiдти  й  потекли
золотi сережки, - брехав Марко. - Якийсь прибиш накрутив свердлом дiрок  i
напхав алтинiв.
   Марко подумав, якщо Брус розкаже про це Лаврiну, вiн одмовиться, скаже,
пожартував. Мало  пустив  по  Сiчi  горобцiв.  Та  й,  либонь,  уже  й  не
побачиться з Лаврiном. I що йому Перехрест! До Лаврiна доля  на  всi  боки
верхом. На Сiчi кошовий прикохував, тепер ось знайшов  Килiяну  з  багатим
тестем. А в Марка тiльки й щастя - те золото. Звичайно, про сережки  казав
обмильне. Захопила запорозька чата польських послiв до  татар,  посадовили
?х у секвестр при пушкарнi. Марко стояв на вартi, пiдгледiв у щiлину (вона
затикалася кулем), як один шляхтич сховав у  жерлi  мортири  папушу.  Коли
послiв повели на квестiю, витяг з жерла мортири туго  зав'язаний  кисет  з
алтинами. Потiм запорожцi облазили всi гармати - видно, шляхтич сказав про
грошi, може, для того й ховав, щоб одкупитися, - не знайшли, подумали, лях
збрехав.
   У Брусовому розпитуваннi Марко вловив хижу  зацiкавленiсть  i  йшов  ?й
назустрiч. Дибав, немов у в'язке болото, з  якого,  може,  й  не  вдасться
вибратися. Нехай хоч Дорош згаду? його, нехай позаздрить  на  чужi  грошi,
нехай... зненавидить Лаврiна. Вiн сам не сподiвався, що в його душi лежить
така гидь. I воднораз така пекельнiсть, така несосвiтенна ярiсть. Почував,
що може зважитись на будь-який вчинок. Заздрiсть роздирала йому  груди.  В
цю мить мiг пожбурити в пекло  все:  Сiч,  товариство,  Лаврiна  i  власне
серце. Маленький, хижий, сидiв, зчепивши в замок долонi рук. В  його  очах
зата?лися жовтi согi'яки, голос iз напруги став хрипкий.
   В першу мить Марко злякався того, що зав'язувалося у них з Брусом. Йому
аж шпарко стало, й думка заслала  чорнотою  мозок.  А  тодi  десь  зринуло
розважливе: ну то й що? Не вiн почав оцю балачку, а  Дорош  Брус.  А  вiн,
Марко, нiчим не согрiшив  на  землi,  щоб  щастя  одкинуло  його  од  усiх
порогiв. Нехай Брус  розпиту?.  Може,  опiсля  розкаже  й  Килiянi.  Разом
позаздрять йому. I колись, пiсля сварки з Лаврiном чи з  досади  на  нього
(не вiк же буятиме ?хня любов) Килiяна згада? його, Марка. Згадував же  ??
вiн, думав про не?, ще не бачачи. Лаврiн навiяв ?? образ, але тодi вiн був
безтiлесний, наче марево, але  хiба  можна  закохатися  а  марево!  I  ось
тепер... Сподобалася йому. А таке, знав, не  забува?ться.  Це  була  мала,
зовсiм маленька, майже нiкчемна  втiха  -  вiд  не?  Марковi  стало  трохи
моторошно й  трохи  злорадно.  Бiльшим  було  те,  манливе  й  пекуче,  що
вловлював за словами Бруса, i вловлював теж  неясно,  як  слiпець  далекий
гомiн.
   - Я можу позичити, коли  вже  край,  скiльки  там  треба,  -  сказав  i
подивився Дорошевi в очi, хоч з-нав, що просто так не позичить i алтина  -
хотiв подратувати.
   - Чим же я ?х вiддячу, - пожадливо й скрушно зiтхнув Брус. - Якби  тво?
грошi та до мо?х волiв та  коней...  До  того  добра,  що  в  скринях,  до
Килiяниного посагу...
   Марковi аж схлипнуло в  грудях,  i  вiн  похилив  голову.  Чорна  трута
розтiкалася по душi, й уже не мав  волi  зцiдити  ??.  Вперше  нiби  збоку
поглянув на себе й на Лаврiна. Так,  ?м  обом  було  добре  вкупi.  Лаврiн
подобався йому споко?м душi, щирiстю, побратимською вiдданiстю. Тим, чого,
почував,  мав  замало  сам.  Й  то  бiльше  кортiло  пiд  ?хати   Лаврiна,
покепкувати з нього. Але Лаврiн на  його  кпини  ображався  рiдко,  тiльки
всмiхався. Лаврiн - вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом,  аби
подратувати  товариша,  пiдсипав  соромiцьких   жартiв,   i   тодi   вони,
траплялося, й сварились. Але по тому, перегнiвавшись, Лаврiн; знову йшов у
курiнь до Марка. Кошовий теж любив послухати Марково? мови. Одначе, собi в
дружбу взяв не його, а  Перехреста.  Пригаду?,  тодi  Марка  вперше  взяла
прикрiсть на Лаврiна.
   Вiн би любив побратима, коли б того опосiло горе. Втiшав би,  намагався
допомогти, навiть роздiлив би горе навпiл. Прощав i вибачав товаришевi все
- не мiг вибачити щастя. Смутно вiдчував це, й  прокрадалася  думка,  чому
так: горе роздiлити можна, а щастя - нi. Злива пада рiвно на всiх, а сонце
тiльки на тих, що на галявi. Люди -  сiянцi,  кожен  росте  сам  по  собi.
Одного витолочить доля, iнший вибуя?  й  тягнеться  в  небо.  Зараз  сонце
свiтило не йому.
   - А може, й справдi удатися до тебе? - правив далi Брус.  -  Ти  при?дь
пiсля жнив. Сам.
   Дорош вiв торг, як лютий татарин. У тому торзi не  програвав  у  жоднiм
разi. Не при?де Марко, не  зумi?  Брус  присилувати  Килiяну  -  лиша?ться
Лаврiн. Вiв безпрограшний торг, вдавав безжурнiсть, а голову дужче й дужче
стискав невидимий обруч, i мучила його якась та?мниця  -  либонь,  то  був
неясний спогад, що вiн через цi ж  таки  проклятущi  грошi  вже  один  раз
вчинив страшний злочин, порiшив товариша й тепер чинив новий злочин, може,
страшнiший, нiж той, колишнiй. Йому аж трiщало в  головi,  а  вiн  i  далi
вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думцi: ще раз, ще  один
тiльки раз перебiгти по вербовiй кладцi - не вломиться ж вона, й  замiнить
ту кладку мiцною, вкгрунтованою  на  доброчинностi,  спокутi  й  вiрi.  Не
покарав же його бог того разу, не покара? й тепер.
   Марко в цю мить ненавидiв i  подобав  Дороша.  Вгадував  у  ньому  щось
потайне, пожадливе й страхався, що почува? щось подiбне  у  власнiй  душi.
Вона розколювалась, як горiх, уже не мiг стулити обидвi половинки  докупи.
Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про ?хн? колишн? з  Лаврiном
товаришування, про Сiч, побратимство, але все було  не  таке,  як  ранiше,
пройняте чимось гiрким i, як здавалось йому, з Лаврiново? вини. Був би  не
?хав сюди чи принаймнi не заманював з собою  його,  й  Марко  не  знав  би
нiчого. Нащо стiльки розказував про Килiяну, нащо розхвалював ???
   Обо?, i Марко i Дорош, втомилися вiд то? розмови. У Дороша з натуги  аж
роса виступила на чолi. Витер чоло  шапкою,  пiдвiвся.  Йому  самому  було
мулько на душi. Може, мулькiше, нiж тодi, коли одтяв голову хорунжому. Там
хоч рятував сво? життя... А тут... здобував грошi.
   Дивився на долину, а бачив золотi алтини. Земна краса, що  на  старiсть
зiйшла на душу божою благодаттю, не могла потопити  пожадливостi  й  думки
про сито одкраяний шмат. В ту мить у поле його  зору  потрапили  Лаврiн  i
Килiяна, вони сидiли  на  горбочку,  Килiяна  щебетала  до  парубка.  Брус
подумав, що нiхто й нiколи не сидiв отак поруч нього й не яснiв  до  нього
очима. Життя його мина?, а вiн так i не звiдав того  великого,  що  робить
людину iншою, щасливою, вiд чого завмира? серце й мiня?ться свiт, у  нього
взагалi не було любовi, вiн прожив життя суворе, сповнене небезпек, страху
й борiння. I зненацька в серцi старого прибиша ворухнулося  щось  лагiдне,
добре до дочки й отого парубка, несамохiть вiн замилувався гарною парою та
побажав ?м щастя. А тодi здивувався самому собi: у  серце  потекла  важка,
свинцева заздрiсть, але й вона його ятрила недовго. Брус Дорош  зiтер  все
холодним розмислом. Проте тепер не  змiг  одкараскатись  од  думки:  буду?
доччине щастя не на добрi. Думка лiтала, як  ластiвка  бiля  поруйнованого
гнiзда. Було маркiтно. Почував печiю в грудях, захотiлось  упитись.  Хвилю
повагавшись, пiшов у комору. Повернувся з пузатою карафою. Цiдив горiлку в
чарки тут-таки, на призьбi, дивився на Марка - невдатного  на  вроду,  але
хитрого, розколупував його оком, переводив зiр  на  Лаврiна,  що  безжурно
лежав на оберемку трави, а в головi текла  важка,  як  пригуслий  дьоготь,
думка: "Все можна подiлити. Горiлку,  алтини,  коней,  навiть  смерть.  Не
можна подiлити любовi". Од того ставало  злостиво-радiсно,  але  чомусь  i
страшно. Й трохи заздрiсне. Що не зазнав сам того щастя  -  любовi.  Й  не
вiдав, що воно таке. Пекуче, як горiлка? Солодке, як  мед?  Не  вiдгада?ш.
Йому стало прикро на долю, вiн плюнув i розтер по  зеленiй  травi  важким,
наче кованим iз залiза, чоботом.
   Лаврiн, як i Брус, також дивився  на  долину.  Вона  вабила  його  зiр,
лежала бiля ?хнiх з Кнлiяною нiг, немов зелена плахта.  А  по  нiй  синiм,
безпечно кинутим каламайковим поясом  -  струмок.  По  горi  -  пишний  та
кучерявий сад, за садом - важкi темнi ялини. Йому трохи дивно, що  Килiянi
байдужа ця краса. I трiшки бентежно, й навiть прикро, що в  не?  тiльки  й
мови, як утекти звiдси. Прикро тому, що йому, Лаврiповi, досить Килiяни, а
?й, виходить, його мало.
   Й ще одна думка смоктала Лаврiнове серце. Тiльки нещодавно, ?дучи сюди,
подивився на все не  безжурними  очима,  а  очима  майбутнього  господаря,
Килiяниного чоловiка, приймака. Адже ранiше, на Запорожжi, йому нiколи  не
клалися в голову думки про землю та одруження. Гадав: буде запорожцем,  та
й квит. Вiн нiколи не ходив бiля землi, хоч  i  не  цурався  роботи.  Вмiв
косити, трохи знав бондарське ремесло  -  хлопчаком  двi  весни  допомагав
бондаревi, любив малярство, хоч спiзнати  вповнi  малярсько?  науки  й  не
вдалося. Лаврiна не стiльки дивувала та  непоко?ла  швидка  й  несподiвана
Брусова згода видати за нього Килiяну, скiльки те, що йшов до шлюбу  майже
голий, безгрошовий. Тi думки смутили  й  пригнiчували,  вони  кружляли  по
одних i тих же гонах, нi на цяту не посуваючись уперед. Ким  вiн  буде  на
Брусовiм господарствi? Наймитом? Челядником? Од того одразу  ставало  щось
дибки в душi й брови збiгалися на перенiссi в тугу хмарку. В мислях Лаврiн
порiшив: стане чумаком. Продасть шаблю, коня, купить пару волiв,  ще  пару
дасть йому Брус, i по?де вiн нехай i в небезпечну, зате грошовиту  дорогу:
в Крим по сiль. За дво?-тро? лiт зачумаку? власний статок...
   Гарний був у задумi Лаврiн. Килiяна тихцем милувалася ним.  Дiвчину  аж
гордощi брали, що ?? покохав отакий парубок. Смiливий, палкий...  На  мить
побачила себе, й чомусь без сорочки, в його обiймах, вiд  то?  соромiтно?,
не дiвочо? думки зашарiлася, одначе зору од Лаврiнового обличчя не одвела.
"Мiй", - щось проспiвало у серцi. Душею почувала, що до всього Лаврiн ще й
добрий. Тiльки трiшки гордий. А  ще  -  замисливий.  Задивився  на  далекi
верхiвки дубiв, а про не? мовби забувся. Нiчого, вона  йому  замислюватися
не дасть.
   А дивитися на лiс то й зовсiм нiчого. Вiн обрид ?й до знемоги.  I  оцей
хутiр. Вона за ними свiту не бачила. Хiба тiльки кра?чок,  коли  вiдпускав
батько з челядницею, бабою Вуцькою, до  Бершадi,  де  в  тi??  -  дочка  в
замiжках за бондарем. Сам вiн туди не ?здив жодного разу. Баба Вуцька - то
тiльки на вигляд сумирна та тиха, а насправдi бiдова й проворна. Водила ??
по церквах, по базарах, завозила i в Ладижин, i в Стiну. Вуцька колись, ще
до Хмельниччини, служила поко?вкою у панiв  Обидовських,  набачилася  див.
Любила розповiдати про те. Про ви?зди, про конi, про банкети,  де  всеньку
нiч грали музики й пускали в кiнцi саду барвистi вогнi. Панi? - в  шовках,
сукнях, по низу оторочених хутром, а руки й плечi - голiсiнькi. Килiяна  й
сама раз бачила в Бершадi таку кавалькаду. Ой же й грало лицарство  кiньми
довкола двох карет, у яких сидiли панi?. Вуцька казала,  що  паничi  задля
дiвчини здатнi на що хочеш - навiть на смертельний герць.  Килiяна  певна,
що й ?? Лаврiн за не? пiшов би  на  шаблях  проти  будь-кого,  i  в  думцi
пишалася цим. Наслухавшись Вуцьки, наблукавшись по мiсту, Килiяна довго не
могла заснути (вони зупинялися у Вустино? знайомся мiщанки) й тодi  думала
про освiтленi  ста  свiчками  зали,  нечуванi  танцi,  лоскiтливi  вусики,
дзвiнкi шпори. Й тодi Килiяну поймало тривожне хвилювання, вона  лежала  в
нужденнiй свiтлицi, а ?? уява малювала i тi зали, й тi свiчi, i тi вусики,
i ще багато такого, що не привидиться дiвчинi при свiтлi дня, вона  чекала
якогось  дива,  ??  всю  переповнювали  передчуття  яко?сь  стрiчi,  котра
перемiнить все ?? життя, i вона тривожно завмирала. Вона не  мала  все  те
навiть за мрi?, а тiльки за казку, але ж ми  i  лiта?мо  в  казках!  А  от
пере?хати до мiстечка, бодай такого, як Бершадь, то вже не казка.  (Лаврiн
теж появився не з казки й не зовсiм пiдходив пiд тi ?? мрi?, але  здоровий
глузд пiдказував Килiянi, що на бiльше ?й сподiватися нiчого).  Вирватися,
вирватися з-пiд цих густих вiт, утекти вiд цього тоскного шуму.  Здавалося
б, виросла в лiсi, мала б стати його часткою. Не стала. Вона й любила  цей
зелений шум, i хотiла вiд нього втекти. Та?мнi сили довго дрiмали  в  нiй,
тепер вони пробудилися i владно штовхали ?? в людський гомiн,  у  людський
крутiж. Килiяна давно зрозумiла: вона гарна собою - i боялася, що не зумi?
взяти того всього, що може заплатити за ?? красу свiт. Ота-ко, - мрiяла, -
сидiтиме вона, як отi панi? при вiдчиненому на вулицю  вiконцi,  пiдклавши
пiд лiктi вишиту подушечку, i лузькатиме насiння.
   Там, у Бершадi, спогадувала вона, стiльки лавок, а в них так i  мигтiли
парча та срiбло. Як одгуляють весiлля, Лаврiн чумакуватиме.  Тiльки  не  в
Крим по?де - хай тому Криму цур - а по городах, по ярмарках. Вона, либонь,
теж iнодi ?здитиме з ним. Уже казала про те батьковi. Правда,  вiн  ?й  на
те: "Один дурак возив на продаж гарбузи, та з ними й голову продав... Он у
лiсi скiльки галяв. Аби руки та плуг, порозорювати ?х, позагороджувати  од
звiроти - можна за п'ять лiт забагатiти". Батько насправжки хоче  запрягти
Лаврiна в лiсову роботу. То його давня мрiя. Бо  сам  трохи  ледачкуватий.
Тепер же бере дармового наймита. Килiянi аж моторошно  од  то?  думки.  Тi
перелоговi землi вмент вип'ють Лаврiнове здоров'я,  ?х  мало  покорчувати,
поорати, а ще треба стерегти по ночах з рушницею. Нi, вона одда?ться не за
наймита, а за гречного мужа.
   Сподiвалася переважити батька. Важкий i понурий,  вiн  не  знав  з  нею
зладу. Боявся ?? галасу, слiз, ладен був задобрювати чим тiльки мiг. Новим
намистом, кумачами, мандруванням на прощу з бабою Вуцькою, хоч i знав,  що
прощi тi не вельми побожнi.
   Нi Килiяна, нi Лаврiн не вiдали, що Дорошевi плани перемiнилися.  Бiгли
думками вперед, десь там ?хнi думки  сплiталися,  й  обом  було  гарно  та
затишно. Лаврiновi аж шкода стало Марка, що самотньо (Дорош кудись  пiшов)
сидiв на призьбi.
   - Марку, йди до нас, - покликав Лаврiн.
   Марко не почув. Душа його в цю мить злостиво посмiхалася, й посмiхалася
не на радощах, що звершиться його несподiване жадання; вона осягнула, що i
в iнших душах такi ж чорнi холодини, як у його, а може, й гiршi: хто  йому
Килiяна - нiхто, Дорошевi ж - рiдна дочка, а вiн ?? запроду?. Марко не  до
кiнця вiрив, що все буде так, як намислили вони з Дорошем,  але  вiдчував,
що на такому замiсi не може зiйти  i  Лаврiнове  щастя.  Першо?  митi  був
охопив його душу вiдчай, але сплив, його витiснив слiпий дощ, який замивав
останнi слiди.
   - Марку, йди до нас, - знову покликав Лаврiн. I хоч Марко з його голосу
вловив, що кличе вiн для годиться, пiдiйшов i  сiв  на  оберемок  зелено?,
ледь волого? трави. Вiн бачив, що перебив розмову, але тепер  уже  зумисне
не збирався швидко йти прiч. А може, перебив не обом, бо здалося йому,  що
Килiяна посмiха?ться до нього привiтно. Мабуть, то була  несвiдома  дiвоча
гра, а може, ?й трiшки кортiло подратувати  Лаврiна.  Чи  й  хто  зна,  що
кипiло в тих чорних зiницях. Перемовляючись  з  Лаврiном,  плела  вiнок  i
тепер одягла його  собi  на  голову,  повернулася  до  Марка  й  запитала,
дивлячись на парубка:
   - Личить? Гарна я в ньому?
   Марко побоювався звести очi й бачив не вiнок, а довгу шию i  гаптований
комiрець сорочки, що ?? облягав.
   Запитання спантеличило Марка й навiть розсердило. Вiн погамував злiсть,
хитнув головою в бiк Лаврiна;
   - Це нехай вiн призна?.
   - Вiн уже признав, - засмiялась дiвчина.
   - А хiба треба, щоб ще хтось?
   Тремке, солодке, не знане досi почуття протекло по його  серцю,  але  в
солодке домiшалися краплi гiркого. Любов  гiрчила  ненавистю.  В  Маркових
очах митт?во зблиснув вогонь, який злякав Килiяну. Лаврiн реготав, а  вона
зняла вiнка i розiрвала. Запала мовчанка, аж Лаврiн перестав смiятися й  з
жалем дивився то на вiнок, то на Килiяну.
   А вона зиркнула на Марка й мовила:
   - Ти не такий, як про тебе розказував Лаврiн. Набурмосений i  сердитий.
Хоч би посмiхнувся.
   - Козакам у буднi посмiхатися заборонено, - здобувся на жарт Марко.
   - А в свята?
   - В свята й поготiв.
   - Ви того такi похмурi, що без дiвчат, - в одну мить вирiшила К.илiяна.
- Таки ж нiколи-нiколи жiноча нога не ступала на острiв?
   - Чого ж, приходять, - думаючи щось сво?, пiдтримав жартiвливу  розмову
Марко.Русалки забiгають. Трапля?ться, i в курiнь котрась заникне.
   - Й що тодi?
   - Всяке бува?...
   - А я на русалку схожа чи нi? - притулила до голови розiрваного вiнка.
   Марко  спохмурнiв.   Лаврiн   страктував   ту   похмурiсть   по-сво?му.
"Пережива?, суму? за нашою  дружбою,  -  подумав.  -  Може,  нам  вдасться
вмовити Бруса й Марко залишиться з нами". Йому було шкода Марка. А Килiянi
було весело. ?й хотiлося жирувати,  жартувати,  вона  вирвала  травинку  й
провела нею Лаврiновi за вухом, аж Марко вiдчув  той  лоскiт,  в  серцi  в
нього завирувало. А Килiяна враз пiдхопилася на ноги й показала на  гривку
осоки посеред долини.
   - Ходiмте до саджалки, я покажу головнiв. Хтозна-де вони взялися.  Такi
великi. Запливають у струмок, а тiльки що, втжають назад до озерця.  Я  на
них загадую собi всяке.
   - Я люблю дивитися на них  тiльки  тодi,  коли  вони  на  сковородi,  -
пожартував Марко i пiшов до хати. Лаврiн i Килiяна, взявшись, як дiти,  за
руки, побiгли до саджалки.
   Спати гостей Дорош поклав у хлiвi на сiнi, застеленому м'яким пухнастим
лiжником. Лаврiновi хотiлося погомонiти з Марком, але той мовчав,  удавав,
що спить. Боявся - заговорить i викаже щось з того недоброго, що сукали  з
Брусом; важка, кiгтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до кровi.
А була якась незручнiсть, глуха млiсть у серцi, що зродилася  в  тишi,  на
подушках, вишитих  Килiяниною  рукою.  I  вiн  аж  зрадiв,  коли  ця  тиша
урвалася: заквакали  жаби  в  болiтцi,  i  розпугукались  пугачi  в  лiсi,
здавалося, пугачеве плем'я змагалося з  жаб'ячим,  хто  кого  перекричить.
"Весела сторононька", - подумав Марко, засинаючи.
   Килiяна не спала  довго.  У  маленькiй  горницi  було  задушливо,  вона
пiдiйшла до вiкна й спробувала крiзь грати його вiдчинити. Воно нiколи  не
вiдчинялося, нiби прикипiло, та вона врештi виштовхнула обидвi  половинки.
I здалося ?й, що вiдчинила вiкно в iнший свiт. Вiн вже був у нiй,  тремтiв
i брав у свiй полон. Серце солодко щемiло, було радiсно,  гарно  й  чомусь
тривожно. Пугукали сови - це ?й звичне,  плив  лiсом  мiсяць,  шелестiв  у
вiттi вiтер, залiтав до горницi, при?мно остуджував гарячi перса.  Килiяна
притулила до них руки й зненацька заплакала.

   * * *

   Ранком наступного дня, по снiданку, Дорош закликав у  свiтлицю  Лаврiна
й, напускаючи на  себе  надмiрну  заклопотанiсть  та  похмурiсть,  сказав,
постукуючи по столу пальцями:
   - У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весiлля  зараз.  При?жджай,
як перемелеться, перетруситься. На рiздво при?жджай! -  А  сам  дивився  в
пiдлогу важким поглядом.
   Лаврiновi вiд тих слiв нiби зiвало щось у душi. Спершу подумав,  що  це
вiдплата йому вiд Бруса за те, що  не  дотримав  умови.  Просив,  щоб  той
помiняв сво? рiшення. Брус був непохитний. "Я ж не вiдмовляю, просто нехай
перевi?ться, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повiнчав.  А  яке
вже там весiлля!" Лаврiн мусив  погодитися.  А  по  довгому  розмислi,  по
перемовi з Марком навiть визнав слушнiсть Брусових слiв.  Справдi  -  лихе
весiлля пiд шабельний дзвiн! Коли ?хали сюди, довкола тiльки й гомону було
про татар. Одначе, з iншого боку, його шабля теж  могла  стати  в  пригодi
Дорошевi. Раптом Лаврiновi осяяла надiя.
   - Дозволь, пане-батьку, - звiв очi, - поки що лишитися за челядника.
   Брус махнув рукою:
   - Не треба. Не хочу я людського поговору. Весiльний кисiль треба варити
на чистiй водi.
   Лаврiн мовчки вклонився й вийшов.
   Килiяна несподiвано вчинила опiр  батьковi,  накинулася  на  нього,  як
вогнеока рись, але вiн витримав  напад,  соромив  ??  ущипливими  словами,
упокорив.
   Козаки подякували господарю за  гостиннiсть,  посiдлали  конi.  Килiяна
розпустила червону стрiчку, якою прив'язувала куделю, обмотала нею рукiв'я
Лаврiново? шаблi.
   Дорош i Килiяна провели  ?х  до  монастирища.  Лаврiн  i  Кнлiяна  йшли
попереду. Дорош i Марко вiдстали на кiлька кiнських постатей. Лаврiновi не
хотiлося вiд'?жджати. Чомусь його непоко?ла Брусова,  нехай  i  тимчасова,
одмова. А надто засмучувала нова розлука з Килiяною. Килiяна вела за повiд
Коршака.
   - Ну чого вiн, чого?.. - про батька.
   - Не знаю.
   Зламала калинову гiлку з твердими, ледь почервленимп сонцем  ягодами  й
вплела коневi у гриву.
   - Вона швидко зав'яне, - сказав Лаврiн.
   - Дарма. Я й собi зломлю гiлку й почеплю в  кiмнатi.  Хай  нагаду?  про
тебе.
   - Калина - то смуток, - знову мовив Лаврiн. Душу йому огорнула печаль.
   Килiяна раптом захотiла викинути калинову гiлку, але вiн не дав.
   - Ти зламала ??, вона принесе менi щастя.
   Узяв дiвчину за руку, з вуст злетiло вiчне, як свiт:
   - Ждатимеш?
   Килiяна зупинилася, подивилася йому в очi сумно й вiрно:
   - Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. -  На  серцi  в  не?  кипiли
сльози.
   Обо? подивилися на сонце, що пробивалося крiзь рване хмар'я червонястою
плямою. Чудна й страшна була для Лаврiна ?? вiдповiдь. Вiн стиснув дiвчинi
руку, сказав тихо:
   - Не треба так.
   - Ждатиму!
   Вiн не почув того слова, а тiльки вловив, як воно побiгло по ?? руцi  в
його руку й далi, до серця.
   - I я теж. Щоб там не сталося... Я нiкого... Нiкого до тебе не  знав  i
не любив. Я i з Сiчi майже нiколи не ви?здив...
   Мабуть, цього не треба було казати, вiн  засоромився,  почервонiв,  але
Килiянi його слова сподобалися.
   - Не барися, - сказала вона.
   ?й здалося, що сто?ть перед прiрвою.
   На греблi попрощалися вдруге.
   За мить кущi лiщини сховали двi постатi: важку - Дороша Бруса, й тонку,
легку - Килiяни.
   Лаврiн не бачив, куди йде кiнь, той сам вибирав дорогу.  Йому  потемнiв
свiт, вiн ?хав уперед, а серце рвалося назад. I  така  в  ньому  зсоталася
туга, що хотiлося плакати. Марко його розраював, вiн, хоч нiчого  не  чув,
схитував головою.
   Козаки пiд'?жджали до дороги, по якiй у бiдарцi гнав чалим конем якийсь
чоловiк. Вiн стояв на колiнах, однi?ю  рукою  тримався  за  плетений  кiш,
другою перiщив лозиною коня. Побачив козакiв, щось крикнув, не  зупинився,
погнав далi. Козаки  погукали,  Марко  навiть  хотiв  наздогнати,  а  тодi
передумав:
   - Украв щось чи на пожежу?
   Про?хали ще з пiвверстви й побачили в глибокому рiвчаку гарбу.  Лiворуч
од гарби  чорнiв  мiсток,  вiн  був  провалений.  Чоловiк,  либонь,  хотiв
об'?хати його, й гарба засiла по  самi  осi  в  твань.  Молоденькi  волики
змiсили пiд собою грязюку, вона сягала ?м до животiв.  Заляпаний  болотом,
селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що  рябi
вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у тванi молодиця, щось пiдкладала
пiд колеса, а з гарби виглядала цiла низка дитячих голiвок.
   - Чого тебе холера сюди занесла? - осадив перед самим обличчям чоловiка
коня Марко.
   Той лупав очима, як сновида, Марко хотiв розбудити його нагайкою, але в
ту мить заголосила молодиця:
   - Ой лишеньки-боженьки, поможiть. Не дайте погинути. Татари, татари!
   - Де? - крутнувся конем Марко.
   - Скрiзь. Он наша слобода горить, наше село, - показала брудною рукою.
   Над лiсом справдi тяглися пасма диму.
   - А куди ж ви ?дете? - запитав Лаврiн.
   - У Ладижин. У фортецю. Всi тiкають туди, - оговтався  чоловiк.  Лаврiн
злiз iз коня, прив'язав його до  вербички  -  кiнь  крутив  головою,  гриз
деревце, - закасав рукава, вступив  блискучими,  з  подзвоном  чобiтьми  в
твань.  Занурив  у  багно  руки,  намацуючи  спицю.  По  невдалiй   спробi
пiдiпхнути воза руками Лаврiн i Марко витягли  з  мiстка  вузьку  мостину,
пiдклали пiд задн? колесо, загейкали, засобкали;  вигинаючи  короткi  ситi
ши?, волики налягли, гарба заскрипiла,  погойдуючись,  випливла  на  сухе.
Чоловiк, хоч був забейканий у багно з нiг до голови, по?хав - навiть забув
подякувати, тiльки дiти махали  козакам  рученятами  з  коша  i  лепетали:
"Козаки, козаки", та долiтало розпачливе жiнчине голосiння: "А краще б вже
зразу свята присипала".  Лаврiн  та  Марко  помилися  в  струмку  й  стали
радитися. Порiшили ?хати в  Ладижин  i  собi.  Лаврiновi  зривалася  думка
вернутися назад, але вiн притомив ??. Ще наведе татар. Та й, либонь,  Брус
ма? в лiсi надiйний сховок. Всi, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим
менше люду, тим легше сховатися в сховку.
   Вiн ще роздумував, а Марко вже сидiв на коневi,  у  якого  скапувала  з
вудил зелена пiна (скуб траву не розгнузданий), чекав. Лаврiн одв'язав  од
вербички Коршака.
   По дорозi до Ладижина поминули чимало бiженських пiдвiд, i цiлi  валки,
й пiших утiкачiв. Декотрi везли на возах припас  -  пшоно  i  борошно,  за
возами, натягуючи налигачi, чалапали корови,  iншi  втiкачi  вихопилися  в
чому були. Мчали, бiгли, поспiшали пiд  захист  фортечних  мурiв.  Села  й
хутори стояли порожнi, там нiби пролетiв смерч, з деяких димарiв,  правда,
курiвся дим, але людей у тих хатах не було. Тiльки на далекому пагорбi  за
яром махали крильми два вiтряки, видно, там не  знали  ще  про  татарський
набiг, мололи собi лихо. Лаврiном i Марком заволодiла тривога, а  воднораз
?х пойняла грiзна врочистiсть, понапускали на себе суворого вигляду - адже
й справдi могли зiткнутися з ворогом, ?хали швидко, з-пiд попруг  у  коней
повиступала пiна.
   Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам пiд ноги. Лежав у
глибокiй та розлогiй долинi, освiтлений сонцем, звiдси  було  видно  кожну
вуличку, кожен  будинок.  Сонце  грало  на  червонiй  черепицi  дахiв,  на
блискучих банях церков; тiльки фортеця сiрiла в.iжкими мурами, вона одразу
ж навела на думку про вiйну, про можливi близькi бойовища. Дах на  гострих
вежах у кiлькох мiсцях був попровалюваний,  сонячне  промiння  ламалося  в
дiрах, здавалося, там хтось хова?ться.
   Лаврiновi гарячий суховiй обпалив серце: он  Слобода  Ладижинська,  там
ходили по ярмарку з Килiяною, он дерев'яна церквиця, в якiй слухали  разом
вечiрню. В той вечiр ?хня любов мовби освятилася. Вони виповiли ??  комусь
третьому, кого боялися одурити навiть у помислi. А он i дуб, на  який  вiн
дряпався зi свiчкою, що ?? дала Килiяна. Запалила вогонь, i вiн  горить  у
його грудях. I все стало так близько, аж  йому  защемiло  в  серцi.  Бачив
себе, бачив Килiяну пiд дубом, свiтло грало на ?? дукачах, на  коралях,  в
?? очах, i йому було в тих вогнях тепло i хороше.
   Слободу Ладижинську  оддiляли  од  Ладижина  очеретянi  хащi  Tо  рiчка
Сiльниця. Мiсто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, iз  заходу
його обмивав Буг, зi сходу i пiвдня -  Сiльниця,  котра  мовби  охоплювала
Ладижин синьою крайкою.
   В зручнiм до оборони мiсцi змуровано Ладижин. До нього можна пiдступити
тiльки з пiвночi, але там - високий земляний вал iз земляними бастiонами й
частоколом, попiд валом - рiв, що одним кiнцем упира?ться в Буг, другим  -
у Сiльницю.
   Тому й збиралося сюди стiльки втiкачiв.
   Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там - гам, лемент; котилися
згори  вози,  налiтали  один  на  одний,   рвалися   постромки,   трiш.ало
позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спицi, а над усiм тим - жiночий та
дитячий плач, посвист батогiв i чийсь госгрий та  довгий,  мов  колiйський
нiж, зойк:
   - Ой лю-у-у-удоньки. Вони його живцем у вогонь... Ой лю-у-у-удоньки!
   Лаврiновi  од  того  крику  обсипало  морозом  шкiру.  Уява  намалювала
високого, худющого чоловiка, - чомусь саме  високого  й  худого,  -  якого
кидали у вогняне пекло. Козак несамохiть натягнув повiддя,  кiнь  форкнув,
спiткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша.
   - Перехрестися... Кажуть, не на добро.
   Лаврiн перехрестився, а подумав чогось про Килiяну. "Було  б  вернутися
на хутiр".  Його  охопило  хвилювання,  почувався  Килiяниним  захисником,
оборонцем, душа  жадала  звитяги  i  подвигу.  Попереду  Лаврiна  i  Марка
повiльно посувалася пiдвода, на  возi  хтось  лежав,  вкритий  рядниною  з
головою, а правив пiп у пiдряснику, пiдперезаному козацьким чересом.
   Узбiччям промчало  вгору  на  змилених  конях  з  десяток  козакiв,  на
Лаврiнiв та Маркiв помах не  спинилися,  погнали  далi.  На  греблi  перед
Бершадськими  ворiтьми  -  стовписько.  А  мiст  чомусь   пiднято,   заднi
натискали,  дишель  переднього  воза  висунувся  далеко-далеко,  кремезний
хуторянин збивав назад воли, а його син перiщив батогом з  воза  тих,  якi
натискали ззаду, - людей i коней. Загуркотiли ланцюги, мiст упав i  одразу
пiднявся вгору знову. Вищали колiщата блокiв,  але  те  вищання  не  могло
заглушити лементу, що стояв по той бiк ворiт. Там кипiла баталiя. В тiсний
пролаз ворiт було видно спини якихось людей, на них, мабуть, натискали,  а
вони одбивалися, навiть виблиснула  шабля.  А  на  греблi  чуток,  гомону,
нещасть - Лаврiн i Марко брели в них по самi вуха, й собi пробиваючись  до
мосту. Через якийсь час його опустили, й живий вир  заклекотiв  у  вузьких
воротях. Стогнали мостини,  брязкали  ланцюги,  воротнi  не  могли  нiчого
вдiяти, стояли над водою по той бiк ланцюгiв i держалнами одштовхували ти,
хто напирав. Дерев'янi мостовi пiдпори гойдалися й  скрипiли,  загрожували
повалитися. На якомусь возi вирвався з клiтки чорний  пiвень,  полетiв  по
головах, упав у воду. Iншим разом це викликало б регiт, нинi  нiхто  й  не
оглянувся.
   - Може, не ?дьмо сюди? - нахилився до  Лаврiна  Марко.  -  Конi  в  нас
добрi...
   - А нашi! Що кошовому  скажемо?  -  заперечив  Лаврiн,  i  Марко  мусив
погодитись.
   У фортецi Лаврiн i Марко довiдалися достеменно про  все.  Може,  вперше
чутки, яких наслухалися по дорозi,  були  куцiшi  за  правду.  Турецьке  й
татарське вiйсько всiм огромом посунуло на  Подiлля.  З  ним  -  султан  i
вiзир,  кримський  хан  з  усiма  мурзами  та  беями.  Вони  пiд  Баром  i
Кам'янець-Подiльським. Стiна  й  Кошиця  вже  пiд  копитами  басурманськнх
коней.  Кошиця  -  зруйнована  дощенту.   Сзмойлович   i   Ромодановський,
незважаючи  на  суворий  наказ  iз  Москви,  одсiчно?  потреби  давати  не
одважилися,  вiдступили  iз  Чiiгирина  до  Черкас.  Козаки  гомонiли,  що
Самойлович не придатний до польового гетьманства, а князя  Ромодановського
син попав у полон до турчина, й  той  погрожу?  прислати  батьковi  набиту
сiном голову отрока, якщо батько-князь i  далi  ставитиме  перед  султаном
тарчi. Боярин в страховi за життя сина переклав увесь вiйськовий провiд на
грiзного в палатах i лякливого та буркiтливого в полi гетьмана.  Тепер  не
знали,  чи  Самойлович  двигне  назустрiч   турчину   сво?   вiйсько,   чи
вiдступатиме далi. Татари уже доскочили аж до  Черкас.  Козацьке  вiйсько,
яке застав  на  Правобережжi  лихий  припадок,  розбiглося  по  мiстах:  у
Ладижинi замкнулося двi тисячi лiвобережних козакiв з наказним полковником
Мурашком, з них половина комонних i  половина  серденят  пiхоти,  сiмдесят
комонникiв ротмiстра  Анастаса  Дмитрi?ва,  запорозька  команда  в  двiстi
чоловiк iз полковником Савою,  переяславський  полковник  Войца  Сербин  з
почтом, донський отаман Амбросiй, а з ним  шiстнадцять  козакi