тий  китайський  килим
посипалося мускатне.печиво, пахучi жолудi,  персики  в  меду,  солодощi  з
амброю, пирiжки з фiалками та гiацинтом.
   Нечестивi собаки! Вони хочуть зацукрити його душу,  пiдсовують  чашi  з
мускатним вином, а вiсiм тисяч його кращих во?в уже осушили чашу смертi. З
кожного вийшла кров i душа, душа полетiла за морськi надра в рiднi кра?, а
кров угно?ла чужу землю. Вiн витрача? силу бiля цього нiкчемного мiстечка;
ще тиждень облоги, й йому вже не буде  з  ким  iти  на  Ки?в  i  далi,  на
пiвнiчну  столицю.  Вiн  ста?  посмiховиськом  в  очах  усього  свiту.   А
стамбульськi кравцi вже шиють трiумфальний каптан  з  вiдкидними  рукавами
для  цiлування.  Так,  султан  уже  давно  збагнув,  що  похiд   не   буде
трiумфальний, як те пророкував вiзир Мустафа. "Одкладемо, - сказав той,  -
розор Римсько? держави до iншого часу. Вона зараз не така  погибельна  для
нас". Одначе воювати королiвства Римсько? держави почесно  й  вигiдно  для
скарбницi, а воювати оцi Ладижини, про якi не чули в жоднiй столицi свiту,
важко й принизливо для великого падишаха. Це остання пiдмова, на яку дався
султан. Далi вiзир нехай вою? з чорними джинами  на  островi  Родос,  куди
його повезе галера одразу по закiнченнi цi?? вiйни.
   Султан прибув з-пiд Кам'янця учора ввечерi. Приступало ж козацькi мiста
вiйсько  пiд  рукою   сердара[7]   Мустафи-пашi.   Магомет   вручив   йому
командування не тому, що покладався на його великий бойн'й досвiд, а тому,
що так нараяв великий вiзир - Ахмед-паша. Зараз султан ще раз упевнився  в
мудростi великого вiзира Кепрюлю, який радив йому й зовсiм  не  переходити
днiстрових вод. Зупинитися у повойованiй Молдовi, де мають багато палацiв,
котрi, може, й  поступаються  стамбульським,  але  теж  гарнi.  Звiдти  до
козацьких мiст - палицею кинути, вiн завжди може при?хати на трiумф.
   Зринала думка - чи таки не вернутись у  Фракiю.  Але  воднораз  в  душi
запалала злiсть. Сiм днiв  згаяв  Мустафа  пiд  цi?ю  нiкчемною  фортецею.
Султан далi не мiг всидiти в Кам'янцi.
   Три служки в синiх халатах, чашнiгiри, тихi й непомiтнi,  немов  летючi
мишi, збирали розкиданi солодощi.
   Всi наче змовилися ("вони й справдi у змовi!"), намагаються  вiдвернути
його погляди вiд мiста. Позавчора пiд Кам'янцем  влаштували  полювання,  i
вiн  гасав  помiж  жовтоголових  соняхiв,  арабаш  зламав  ногу,   а   вiн
вполював... порося. Повелитель  правовiрних,  великий  мисливець  вполював
гидотне порося! Хiба для таких ловiв при?хав сюди вiн, Магомет  Четвертий,
охоронець вiри й во?н, що ма? несхибний удар i хоробре  серце!  Он  лежать
його меч i  лук,  повсякчас  нагадуючи,  що  вiн  мужнiй  во?н  i  великий
полководець. У той же час з гiркотою, навiть з огидою зiзнавався собi,  що
похiд утомив його, що, позбавлений розкошiв i втiх  палацу:  мудрих  бесiд
високих учених - мудерiв (адже  вельми  любить  помiркувати  про  вади  та
дивацтва iнших народiв), заспокiйливого спiву  фонтанiв,  магiчних  танцiв
?гипетських танцiвниць, - втрача? звичну рiвновагу, що невдачi вiйська пiд
Кошицею й Бершаддю похитнули його вiру. Злiсний  голос  нашiптував  з-поза
спини: "Ти - кепський во?н, ти звiрився на сво?х  полководцiв,  аби  потiм
всю провину скласти на них". Нi, вiн хотiв кермувати вiйськом сам, а  вони
вiдвертали його вiд того... Це вони затримали його в Кам'янцi.
   Лють тугою сирицею скручувала серце Магомета  Четвертого.  Вiн  покладе
цьому край, погромить варварське мiсто, хоч як мiцно воно сидить на  скелi
i страшенно важке для здобуття, й пiде далi, i звiстка про  його  перемоги
струсне свiт. Цей похiд вiн обмислив з усiх  бокiв.  Ось-ось  ма?  пiдiйти
йому на помiч нова, свiжа хвиля. Вiйсько припливе на  галерах  по  Днiпру,
воно добре озбро?не, ма? хороше  спорядження.  Во?ни  не  втомленi  довгою
сухопутною дорогою, вiн поставить ?х наперед, i тутешнi простори скоряться
?м.
   Треба тiльки швидше зламати це мiсто. Падишах бiльше не буде  звiрятися
на свого сердара; вiддасть повелiння на  штурм  сам.  На  один  переможний
штурм, а тодi вернеться в Кам'янець. Секбанбашам[8] сьогоднi  вже  посланi
накази, на яких вiдтиснуто печать брильянтовою  тугрою,  аби  завтра  були
готовi виступити в похiд далi. Сьогоднi Ладижин впаде попелом в рiку  Аксу
- Вода Буг. Й тодi вiн вернеться  в  Адрiанополь  -  Едiрне.  Й  там  йому
справлять трiумф. Подiбний до тих, якi справляли римським цезарям, коли тi
повойовували варварiв.  У  мечетях  мулли  прославлять  його  iм'я.  Поети
складуть на його честь оди. Вiн знудьгував за  ними.  Нашмаганi  батогами,
вони спiвали про його безсмертя, щастя жити в iмперi? Османiв,  тепер  же,
мабуть, спiвають про очi кохано? i схiд сонця, якого нiколи не бачать,  бо
пiзно встають. Вiн навчить ?х спiвати про Марсове поле!
   Низько зiгнувшись, ввiйшов  начальник  похiдних  султанських  поко?в  i
доповiв, що ага Гаси - начальник яничарського корпусу - чека?  милостивого
падишахового дозволу ввiйти в намет.
   Султан ворухнув пальцем, чашнiгiри зникли, немов ?х i не було,  охорона
вiдступила на крок пiд  чорний  шовк  запони,  задки  виплив  i  начальник
поко?в. Майже одразу по тому до намету вступив  яничарський  ага.  Вже  не
молодий,  аскетично?  статури,  вузьколобий,  вилицюватий,   улесливий   i
непокiрний воднораз. Та непокiрнiсть  примазана  лестивiстю,  мов  Солячка
медом. Яничари - найвiрнiшi й найнепевнiшi падишаховi слуги. Бо вiдають  -
трон сто?ть на ?хнiх плечах. Тяжко без них, тяжко й з ними.  Надто  багато
вони забрали собi волi.
   Яничарський ага опустився на колiна, одначе в очах страху не мав.
   - Повелителю мiй, нехай буде непереможна твоя боротьба за  вiру.  Хвала
аллалу, що перед тим, як померти, менi довелося ще раз побачити падишаха.
   -Аллах премудрий i всюдисущий, вiн оберiга?  правовiрних  синiв  сво?х.
Але звiдки ти, яничаре агаси, зна?ш, що вiн кличе тебе на Марсове поле?
   - Бо хто ж, окрiм хоробрих яничарiв, може  розгризти  цього  горiха?  -
запитав, дивлячись просто в обличчя падишаховi. Магомет скипiв  од  такого
зухвальства, його очi позлiшали, тонкi губи мiцно зцiпилися.
   - Ти нюха?ш фiмiам, який ще не воскурили.
   Яничар вiдверто глузливими очима подивився в протилежний бiк намету, де
з срiбно?, у виглядi  пави  з  розпущеним  хвостом,  курильницi  струменiв
тонкий аромат. Легкий синiй димок вився i вдень, i вночi, султан намагався
загасити ладаном, миррою бдилi запахи цього краю, степу, кiнсько? збру?  i
спiтнiлих у бою тiл. Вдавав iз себе во?на, а сам не  виходив  iз  наметiв,
набитих шовковими подушками i золотими цяцьками. Справжнiй же во?н,  нехай
вiн i монаршого досто?нства, однаково  легко  ловить  запахи  i  мирта,  i
полину. Юлiй Цезар, коли воював варварiв, жив, як простий во?н.
   Легкi сiрi птицi пролетiли в очах яничарського аги. Магомет  помiтив  i
перейняв ?х. Гнiв переповнив його серце, воно кам'янiло злобою.  Ага  Гаси
забув, де випустив сво?х птиць. Тут, у чужоземнiй сторонi, юточенi  ордою,
спахiями,  во?нами  джебелiх[9]  та  малоазiйською  кiннотою,  яничари  не
страшнi султану. Вiн пiдвiвся, важким поглядом притиснув агу до килима.
   - Вiтер перемоги вi? в наш бiк. Горе тобi, якщо не  вловиш  його.  Твоя
душа полетить доганяти той вiтер у полi. А вловиш - вибереш  найкоштовнiшу
шаблю з мого арсеналу.
   Яничар поблiд, стиснув зуби, аби не видати дрожу,  що  враз  почав  ним
тiпати. Мозок закипав ненавистю, серце - страхом, й вiд  того  йому  стало
зимно. Зрозумiв, що життя його повисло на кiнчику меча.
   - Рокую всiх невiрних переможному мечу, - мовив,  упершись  поглядом  у
килим. - Ми скинемо ?хнi тiла з просторiв всесвiту. Я полечу попереду сам,
наче птиця саламандра, - i пiдвiв голову. - Накажи, о великий,  нагодувати
яничарiв. Ми вже бiльше тижня не ма?мо нiяко?  здобичi.  Во?ни  охляли  на
пшонi.
   - Я повелю зварити ?м овечий кебаб. А всiх алай-бе?в дарую  яствами  зi
свого столу, - сказав, ворухнув  пальцем  i  в  цю  мить  наштовхнувся  на
сповненi вовчо? ненавистi, глибокi пам'яттю очi яничара.
   "Якщо вiн  повернеться  з  цього  бою  живий,  -  подумав,  -  то  буде
звинувачений у зрадi".
   - Щедрiсть падишаха не ма? меж, - вклонився ага Гаси i вийшов з намету.
   Йшов нетвердою ходою, падишахова погроза стримiла  в  серцi,  мов  нiж,
вгрузаючи з кожним кроком все глибше. Яничарський ага зупинився за  другим
кiльцем  алай-чаушiв  -  збройно?  охорони  султана  -  й   оглянувся   на
велетенський голубий намет з довгим  трикутним  зеленим  прапором  зверху.
"Клянусь аллахом, - прошепотiв, -  якщо  я  здобуду  перемогу  i  залишусь
живий, цей намет накри? тво? тiло".
   Тiльки за третiм  разом  утрапив  ногою  в  стремено.  Тонконогий  кiнь
китайсько? породи, що бiгав, мов стрибунець, тiльки  скоком,  рвонувся  й,
осаджений незвично мiцним притиском, закрутився на мiсцi.
   ...Падишах спостерiгав атаку яничарiв у розсувну пiдзорну трубу. Бачив,
як вони шикувалися по ортах та алаях - загонах i полках, як вийшли  вперед
алай-бе?, як во?ни творили молитву.
   Тисячi маленьких комашок, що мають пр?iнести нектар слави в його вулик.
Ця думка на мить заволодiла Магометом, вiн розчулився i  вибачив  яничарам
?хнi свавiльства.
   Ага Гаси стояв на чолi першого алаю. Ледве скiнчилася  молитва,  ступив
крок уперед i скинув одяг. Залишився в бiлiй шовковiй талiсманнiй сорочцi,
списанiй од верху до низу суворими мудростями з корану. Яничари розляглися
до голого тiла. Зняли синi, фессалiйсько-го сукна, каптани, бiлi  повстянi
шапки,  сорочки,  штани,  залишилися  в  бiлих  полотняних   панчохах   та
черевиках. Алай-бе? взяли з рук служникiв металевi опанчi,  одягли  ?х  на
голi рамена. Заграли дев'я-титрубнi яничарськi оркестри, тримаючи  чiткого
строю, що  навiть  довгi  драбини  не  ламали  його,  навпаки,  ще  бiльше
окреслювали ала? по краях, полки рушили на приступ. Попереду байрактири  -
прапороносцi - несли знамена. З пiвдороги алай-бе?  вiдступили,  сховалися
посеред  во?нiв,  -  не  вiдступав  лише  а:  а  Гаси,  -  наперед  вийшли
во?ни-велетнi з палицями, в довгих кол,.чугах, зiмкнули передню  лаву.  ?м
поставлять драбини, вони кинуться першi.
   Якийсь квадранс яничари йшли моьчки,  а  далi  закричали,  заволали,  й
крики тi злiтали до трьох небесних сфер. Кяфiри мали  б  умерти  вiд  того
крику, як умирали й падали зi стiн оборонцi Вiдня, Семиграда,  Нейхейзеля,
Брюна, Ольмюца. Проте вони  не  падали,  метушилися  на  валу,  за  ?хнiми
спинами курiли чорнi дими, над головами майорiли бiлi знамена з  червоними
хрестами.
   То був пекельний приступ. Голi, чорнi яничари лiзли, як чорти з  пекла,
зблискували на сонцi шаблi, зблискували голi, пiтнi тiла, на мiсце  одного
вбитого одразу ставало тро? живих. Звiддалiк вони  скидалися  на  вервечки
мурашок, що бралися по патичках угору. Порскали з валу чорнi цiвки  смоли,
падало колоддя, камiння, горщики з  нафтою,  вимахували  келепи  й  бойовi
палицi. Султан то дивився в трубу, то  кидав  погляд  на  великий  круглий
дзигар, що стояв бiля нiг. Вже пiвтори години грав Марсiв кривавий танець,
уже не одна сотня добiрних султанових во?в спила нектар з чашi смертi.  "О
великий володарю небесних сил, - прошепотiв Магомет до аллаха, -  якщо  ти
не допомага?ш нам, то хоч не допомагай нашим ворогам".
   Саме тодi яничарам вдалося зачепитися за лiвий бастiон, осiдлати вал до
Бугу. Замайорiли ?хнi знамена та кривавi алеми - значки полкiв,  й  почали
яничари метати з валу в мiсто гук, од якого знялися  голуби  й  закружляли
над мечетями невiрних. Аж сюди, на горб, долiтали тi переможнi  погуки,  а
також гуркiт тулумбасiв i вищання флейт, вони мали паралiзувати  невiрних,
вибити з ?хнiх рук зброю. Так бувало завжди. Та враз гук пригас,  перейшов
у глухе ревисько.Там знову  заклекотiв  бiй.  Знову  ангел  смертi  Азра?л
збирав свiй кривавий урожай. Козаки ударили злiва, й прийшла ?м пiдмога  з
мiста. Магомет бачив, як козаки гуртами бiгли  через  майдан.  Вони  збили
яничарiв з валу, й ще густiше полилася смола, змоченi в нафтi вiхтi горiли
на голих iiлах чорним вогнем. Марно галасували чаушi,  вимахували  шаблями
алай-бе?, марно переривалися пiд стiнами оркестри - яничари вiдступали.
   Останнiм залишив поле бою ага Гаси, вiн iшов з низько опущеною головою,
не ховався од куль, - диво, чому жодна не зачепила? Може,  його  оберiгали
написанi на сорочцi слова пророка?
   Яничарського агу скарали на тому ж  помостi,  де  вчора  рубали  голови
невiрним, щоб заляканi обложених, тiльки перенесли помiст у лiс i  заслали
дорогим перським килимом.

   * * *

   Наступного дня вранцi турки мiста не приступали. Спантеличенi, дивилися
на вал,  де  на  пiвнiчно-захiдному  земляному  бастiонi  височiла  зелена
корогва з образом пресвято? богородицi, а в обидва боки од не? полоскалося
на вiтрi вiсiм рiзнобарвних прапорiв та  значкiв  iз  хрестами.  Вчора  нi
корогви,  нi  значкiв  не  було.  Покликали  козакiв  Могилiзського  полку
полковника Гоголя, який передався басурманам i ходив у султановому  обозi,
й тi сказали, що то ма?ва - запорозькi. Вони впiзнали корогву, називали по
значках куренi, котрi виставили ?х на виклик  вороговi,  тiльки  не  могли
дiйти розгаду, яким способом прорвалися в мiсто  новi  запорозькi  загони.
Декотрi доходили думки, що частина  куренiв  просто  була  приховалася,  а
тепер стала до бою.
   Так чи iнак, а тiльки в таборi обложникiв тi запорозькi стяги викликали
чимале замiшання. ?х споглядав  хан,  споглядав  сераскер  вiзир  Мустафа,
видивлявся в трубу  султан,  вони  довго  радилися  й  поклали:  перш  нiж
розпочинати новий приступ, провести пильну розвiдку та дознати  доконечно,
через якi ворота чи пота?мний хiд ввiйшли до фортецi запорожцi.
   Сiчовики теж видивлялися новi прапори. Вони ходили по  валу  юрмами,  й
вiд того здавалося, що ?х справдi побiльшало. Помiж них штовхався й Лаврiн
з Ногайцем та Кайданом. Лаврiн удавав байдужiсть, а груди  йому  розпирала
радiсть, i зухвалiсть, i трiшки навiть гордiсть - адже це майорiли  стяги,
намальованi його рукою. Вигадка та була не його: Кайданова  чи  Маркова  -
зараз уже й не пам'ята? достеменно чия, але образ богородицi, й гармати, i
стрiли, й хрести у зiрках малював у  притворi  церкви  вiн.  Списав  ?х  з
пам'ятi, й запорожцi казали, що  його  богородиця  достотно  така,  як  на
справдешнiй хоругвi в сiчовiй церквi. I в зiрках, у стрiлах  не  помилився
анi  разу.  Допомагали  йому  Марко  та  Кайдан,  Марко  фарбував  камковi
полотнища, а Кайдан стругав держална.  Сею  маленькою  фантазi?ю  обложенi
здобули пiвдня перепочинку. Заладнали прорву у правому бастiонi, поставили
новi палi замiсть обвалених, наносили  колоддя  та  камiння.  Його  лупали
ковальськими молотами у величезному розломi в саду за  церквою  -  камiннi
пласти тут випирали iз землi,  пiдступали  до  самого  чорнозему,  на  них
стояла фортеця, церква й  iншi  будiвлi.  Камiннi  брили  лежали  на  валу
купами.  ?хнi  гострi  гранi  поблискували,  як  леза  сокир.  Намальованi
Лаврiном прапори  пiднесли  бойнiй  дух.  У  стомлених  серцях  оборонцiв-
заполум'янiла вiра, що ?х на поталу не  вiддадуть.  Зiркiше  вглядалися  у
пiвнiчний бiк, прислухалися: чи не гуде козацькою ясою небо, не летять  по
мастях коней гетьманськi полки, не гойда?ться степ од  ходи  сердюкiв?  Та
дорога з опiвнiчного боку була пустельна.
   Турки грали сурмами приступ аж надвечiр, i знову вiдступили до  шанцiв.
Вночi вони спробували  вчинити  два  пiдкопи,  але  оборонцi  ?хнiй  задум
розгадали. Козаки заздалегiдь розставили попiд валом тимпани, насипали  на
них проса, що вiд ударiв сокирянок  пiд  землею  осипалося,  вказувало  на
небезпеку. В тих мiсцях провели контрмiни й вигребли порох з пiдкопiв.
   Проте не менш небезпечним ворогом стали приступи з середини мiста.  Цей
ворог був незримий, але так само страшний.  Одвiчний  супутник  обложених,
хапав за горло одразу всiх. Мiсто не мало запасiв, прохарчувати двi тисячi
вiйська та кiлька тисяч бiженцiв не могло. Вижали на городах жито,  варили
iз стеблом, та i його вистачило  ненадовго.  Вижали  траву,  пообчухрували
листя - дерева стояли голi,  немов  ранньо?  осенi.  Останньо?  ночi  було
кимось покрадено просо з барабанiв. Почалися грабунки  в  мiстi.  Виламано
вiкна в кiлькох крамничках  бiля  базару,  але  нiчого  ?стiвного  там  не
знайшли. Обивателi замикали ворота не тiльки на нiч,  а  й  удень,  але  й
усидiти не могли - страх заповзав в усi шпарки, хотiлося знати, що  ж  там
за взятими на шпуги вiконницями. Бiля колодязiв  стояли  величезнi  черги,
вночi воду носили з Бугу.
   Днi були жаркi, в мiстi стояв  сморiд.  Вулички  вражали  пустельнiстю,
вряди-годи по них прошмигував чернець у довгiй рясi - бiг кудись прочитати
канон на iсход чи??сь душi.
   За голодом прийшов iнший незримий ворог, проти якого теж не мали збро?.
Той ворог - чутки, лихi вiщування. Являлися чорнi знамення, вiщi знаки,  й
все те клалося на одне:  гетьманове  вiйсько  на  помiч  не  прийде.  Вони
забоялися, одступилися за Днiпро. Ладижинцi ж, чим довше  оборонятимуться,
дужче роздратують супостата, й на ?хнi голови впадуть страхiтливi кари. На
те показували прикмети: зiрка впала у вир на Бузi, i вишня зацвiла посеред
лiта. Кайдан намагався  всiх  запевнити,  що  вишня  зацвiла  од  пожеж  -
перегрiлася земля, але йому не йняли вiри. Пiп двiчi окропив  ??  свяченою
водою, проте цвiт не обсипався.
   ...У вiйтовiй хатi зiбралася на раду  козацька  та  городова  старшина.
Хата у вiйта багата, на сiм свiтлиць i поко?в; у чотирьох свiтлицях-  печi
iз зелених кахель, два поставцi, лави, обкладенi зеленим  сукном,  килими,
покривала, шовковi завiски. Старий вiйт дивився на все вiдсутнiм  поглядом
- дочка iз зятем жили в  Переяславi,  власне  життя  добiгало  краю;  весь
статок уже був нiби не його, нi за чим не шкодував i нi  од  чого  не  мав
радостi. Проте обов'язок перед громадою спонукав скликати  через  лавникiв
на цей сумний круг старшин.  Схилився  на  кiстляву  руку,  жував  сухими,
поморщеними губами, нiби хотiв щось сказати, але якщо й казав,  то  тiльки
самому собi.
   Городова старшина загомонiла, тiльки-но сiли за  довгий  липовий  стiл,
видно, що прийшла сюди з одною думкою: боротися до кiнця.
   - Дасть бог, i одiб'?мось, -  сказав  бурмiстр,  рудобородий  дядько  у
венетiйському зеленому каптанi, оперезанiм козацькою шаблею.
   Усi погляди зверненi на Мурашка, котрий сидiв край  столу,  зiгнувшись.
Обличчя Мурашкове вкрили зморшки,  був  геть  сивий,  рот  йому  кривився.
Полковник хорував шлунком, а ще дужче катували його  хмарнi  думи,  тиснув
тягар, що завдав собi на плечi. Гаряча вiдвага, звитяга, з  якими  недавно
козакував у степу, шарпав татарськi ташi, перегорiли  на  попiл  i  чорною
осугою осiли на душу. В нiй усе дво?лося, не сходилося докупи,  витиналося
гострими шпичаками, що росли день од дня й шматували ?? все дужче. Страшна
вiдповiдальнiсть гнула до землi. Не був боягузом i мiг сам пiти на  ворожi
списи й померти, але не  мiг  бачити  стражденних,  спрямованих  на  нього
поглядiв жiнок та дiтей. Вони вiрили в нього, як у спасителя. А вiн уже не
вiрив нi в що i найперше - в гетьмана. Якби збирався дати вороговi бiй пiд
Ладижином, уже прийшов би, принаймнi подав би якимсь чином звiстку. Ночами
полковника мучили змори, жахався у снi, а ось уже третю добу зовсiм не мiг
склепити повiки. Був бридкий сам собi. Йому здавалося, кривавi потоки,  що
червонять Сiльницю та Буг, течуть  через  його  нерозважливiсть.  У  мiстi
лютував голод, хати бiля валу були переповненi пораненими, якi мерли,  мов
мухи. За кiлька днiв ладижинський цвинтар вирiс удво?. Приймав усе те,  як
покуту за якiсь грiхи й боявся бiльшого  лиха.  Серце  провiщало  бiду  од
самого початку, вiн тодi  хотiв  од'?хати  звiдси,  даремно  ладижинцi  не
випустили його. Вiн би  забрав  з  собою  провину  за  вбивство  ханського
фа-мiльянта, басурмани не помщалися б  за  це  Ладижину.  А  тепер  мiщани
прирiкають сво?ю затятiстю на смерть i себе, й сво?х  жiнок  та  дiтей,  i
його козакiв.
   Кожнiй людинi  вiдведена  мiра  страждань,  покути  за  вчинки  -  його
переповнилася вщерть.
   - Ми затягу?мо зашморг на власнiй ши?, - пiдвiв полковник голову, й очi
йому заблищали, - та й нема в нас чим  боронитися.  Свинцю  лишилося  дво?
корит, пороху теж обмаль. Султан обiцяв милосердя - приймiмо його жадання,
поки не пiзно.
   - Хiба ти не зна?ш султанового милосердя! - суворо грюкнув  об  пiдлогу
шаблею Сава. В його карих, косуватих очах горiли осуд i гнiв. - I  коли  б
хто з нас важився до то? згоди... - нервово  вийняв  з-за  пояса  похiднiй
пiрнач, поклав на стiл i одразу ж прийняв його.
   - Я важуся, я, - закричав Мурашко, - i пошлю зараз до султана козака...
   - Ти не можеш послати без нашо? згоди, - обiзвався Анастас Дмитрi?в.  -
I мислиш зараз, як зайда. - Анастасовi втома обiйняла синiми  колами  очi,
темне обличчя почорнiло ще дужче, нiс загострився i став, як дзюбка.
   - А ти прибiглець... Хто ти такий? - Мурашко був  схожий  на  загнаного
вовка. Оглядався на всi боки,  нiзвiдки  не  чекаючи  допомоги,  очi  йому
микуляли  й  бiгали.  Одвернувся  до  вiкна.  Бачив,  як  попiд  будинком,
злодiйкувато  оглядаючись,  дво?  козакiв  несли  щось  у  мiшку.  Мабуть,
одбатували  шмат  конятини  або  доп'яли  якусь  iншу  живнiсть.  То  було
заборонено, i щось рвонулося в полковниковi, аби гримнути на козакiв, та й
зiв'яло. Здалеку долiтало гудiння, що,  здавалося,  вгвинчувалось  у  вуха
(так гудуть шершнi в гнiздi), - турецький табiр не замовкав i на мить.
   - Я людина цi?? сторони. За не? складу живота свого, -  блиснув  чорним
вогнем очей Анастас. - Пане полковнику, тебе  настановило  товариство,  ти
мусиш сповнити його волю. - I став поруч Сави. Той, високий i  важкий,  як
гора, плечима пiдпирав стелю, цей  був  маленький,  чорний,  як  запечений
корж, - затятий.
   - Я... не можу бiльше, - тихо й страшно сказав полковник i подивився на
всiх примерклим поглядом. - Я подаю в абшид. Але допоможу вам усiм...
   Мурашко пiдвiвся з обшитого шкiрою стiльця й повiльно пiшов до  дверей.
Нiхто не одважився зупинити його. Нiхто не зрозумiв Мурашка, з чого  потiм
сталося велике лихо.
   На вiкнах свiтлицi були мiцнi грати, у рамах - товсте  вiденське  скло,
проте Мурашковi слова  якимось  чином  одразу  проникли  на  майдан.  Вони
звар'ювали козакiв, i тi  важилися  вбити  полковника.  Одначе  на  дверях
будиночка, в якому мешкав Мурашко, став Анастас  Дмитрi?в;  поки  усовiщав
призвiдцiв,  полковниковi  вдалося  зтекти  через  вiкно  й  сховатися   у
протопопа.
   Цi?? ночi Лаврiн  i  Марко  по  черзi  вартували  на  валу  од  Слободи
Ладижинсько? яко смолоскипники.  Бiля  палiсаду  стояло  вiдро  з  нафтою,
лежало кiлька полiн i купа клоччя. Смолоскип горiв, ввiткнутий в  трухляве
дупло в палi, над ним лiтав кажан, ледве не черкаючи крильми.  Нiч  стояла
холодна, iмлиста. Небо затягло  сiрою  повстю  хмар,  рiдко-рiдко,  неначе
прискалене око, зблимувала в холоднiй таловинi зiрка. Важко  спало  мiсто,
спав ворожий стан. Уже не галасував, як перше, вже не грала увечерi  зурна
-  втома  й  смерть  притлумили  дикий  запал.  Зрiдка,   мовби   знехотя,
перегукувалися дозорцi. ?хнi гортаннi оклики черкали, як залiзо по каменю.
   Лаврiн спав,  щiльно  закутавшись  у  кирею.  Десь  здалеку,  з  мiста,
долiтала пiсня, ?? вели два голоси, мабуть, спiвали такi самi дозорцi,  як
Марко та Лаврiн.

   Ой вийду я на могилу
   Та погляну у долину,
   У долинi огонь горить,
   Коло огню турок сидить.
   Коня держить за поводи,
   За поводи шовкови,
   Бiля його дiвка сидить,
   Дiвка сидить, слiзно плаче,
   Слiзно плаче, турка просе:
   "Пусти мене. турчиночку,
   Побачити родиночку,
   Ще й рiдну Вкра?ночку".

   Гарно спiвали козаки, славнi мали голоси, i Марко подумав: шкода  буде,
як погинуть. А далi Марко чомусь озлився на спiвакiв, мабуть, через те, що
нагонили на нього тугу, а йому й так було страшно, здавалося - нiч сповила
його густою чорною сiттю. Почував небезпеку  чолом,  потилицею,  скронями,
боявся одiйти од Лаврiна й  боявся,  аби  через  вал  не  скралися  ворожi
вивiдачi та не зашморгнули на ши? аркан. Минуло? ночi  витягли  городового
козака, й вiн захлинувся, вони покинули його на лузi.
   Десь у глибинi душi Нога?ць почував, що страх ма? над ним  бiльшу,  нiж
над деякими iншими козаками, силу. Проте не один вiн такий. На  хоробрiсть
бог чомусь скупий, а страх сi? щедро. Всi на землi  чогось  бояться:  однi
бiльше, iншi менше. Якщо не шаблi та полону,  то  старших  над  собою  або
чуми. Нi, шабля й аркан лячнi всiм,  то  тiльки  декому  вда?ться  схопити
власну душу в кулак i стиснути до отерлу. Життя не дороге тiльки причинним
або таким, як Салiй. Хворий на пранцi, вiн шукав смертi, лiз на ратища  та
шаблi, але залiзо його не брало.  Вороги  втiкали,  забачивши  гнилоносого
бойчака, й втiкала смерть, аж поки не змилосердилася та штовхнула  п'яного
з валу.
   Звичайно, ? й серед  простих  козакiв  такi,  що  вибiгають  пiд  кулi,
викликають на  герць  супротивника.  Аби  возвеличитись  над  iншими,  аби
доскочити чинiв i шани в товариства. За ними, стративши голову,  кидаються
iншi. Але тi люди либонь, не надiленi великою мудрiстю. Чи заховано хоч  в
одного сто талярiв, чи ходив хтось iз них мрi?ю бiля справжнього щастя, чи
мав хист i розум до  справжнього  жаргу,  чи...  закохався  в  гарну-гарну
дiвчину?! То все просмердiлi порохом i тютюном зарiзяки, що, опрiч коня та
шаблi, не знають нiчого.
   Йому було трохи соромно за цi думки, здебiльшого  вiн  гнуздав  ?х,  не
давав волi. Але зараз  стояла  глупа  нiч,  i  туск,  i  лiтав  кажан  над
смолоскипом - вони не мали стриму! А попереду нiч, як море, а перед  очима
курить пiтьмою чорна долина, встелена сонними тiлами туркiв та татар.  Вни
сплять купами, одинокi вогнища догорають по схилу. Десь там  прича?лась  i
його смерть.
   "I чого я по?хав з Лаврiном? - тоскно думав. - Сидiв би оце на Сiчi..."
   У  серцi  ворухнувся  докiр  Лаврiновi.  Справдi,  чого  Перехрест   не
послухався, чого не вдався до втечi? Навiть сьогоднi, коли Марко спробував
заговорити про це, подивився на нього, як  аркана  кинув.  А  який  примус
трима? ?х тут? Вони не правобiчнi козаки й не гетьманцi, котрi служать  за
грошi, й мiсто це чуже ?м. Лаврiн хоче при?хати до сво?? кралi  звитяжцем.
А чого ма? гибiти отут вiн, Марко? Складати Лаврiновi  славу  й  обороняти
його щастя? Думка повзла покрадьки, як злодiй поза городами.  Вiн  розумiв
це, але не мiг з собою нiчого вдiяти. Страх ви?в душу до дна. Страх, нiч i
смолоскип, що миготiв зловiсно. I чорнi нетрi вишняка,  що  пiдступали  од
мiста до валу. I хрипке квилiння, яке  долiта?  з-за  валу  з  городiв,  -
стогне поранений, не пiдiбраний сво?ми турок.
   Смолоскип пригасав, горiв уже  не  яскраво-бiлим,  а  червоним  вогнем,
густо чадiв, i Марко пiшов, щоб замiнити  його.  Вiн  присiв  бiля  вiдра,
почав намотувати на палицю клоччя. Й враз побачив, як стежкою од  замково?
вулицi  пiднiма?ться  кiльканадцять  постатей.  Спочатку  подумав,  що  то
старшина перевiря? варту. Йшли  швидко,  але  якось  дивно  -  згинцi,  не
роззираючись по боках, була якась  скрадливiсть  у  ?хнiй  ходi.  Й  надто
багато ?х  прошкувало  -  чоловiк  двадцять.  Хотiв  окликнути,  але  щось
перехопило подих, i думка повернулася, як нiж у ранi. Ще не  вхопив  ??  i
почував бiль,  страх,  якусь  важку  моторошнiсть.  Нехай  iдуть.  Вiн  не
зупинить. Вiн нiчого не бачив. Сьогоднi вдосвiта вони будуть  на  волi.  А
вiн залишиться тут, рокований на смерть.
   Нi, вiн мусить зупинити ?х... Адже ранком можуть  довiдатися,  що  саме
тут пройшли втiкачi. Треба збудити Лаврiна... Спершу крикне...
   Крикне, й вони зарубають його.
   Переднiй втiкач обома руками  торсонув  палю,  зачепив  за  не?  кiнець
мотуза, кинув мотузяне кiльце в рiв. I в цю мить Нога?ць упiзнав його.  Це
був Мурашко.
   "Йдуть по "язика". Ця нова думка ще не встигла злетiти, як впала, збита
iншою. Та, друга, зродилась од спомину про те, що сталося  сьогоднi  вдень
на радi, про що гомонiли козаки. Полковник утiкав. У?i  оборонцi  мiста  -
приреченi.
   Марко вiдчув, що  закалатало  серце,  а  в  животi  прокотився  твердий
холодок. У горлi стояв крик, вiн ковтав його, наче  давучу  потраву.  Так,
вiн загине. Залишиться тут i загине. Й лежатимуть у землi його  грошi.  Що
грошi... Для чого вони йому? - Жити... Аргаталом, поденщиком... Он вони  -
житимуь. А його вб'ють або полонять. Страшно... Завтра турки знову  пiдуть
на приступ. Полiзуть на оцi стiни.  Вiн  сьогоднi  великою  силою  стримав
себе, аби не побiгти... Побiгти? Куди? Там, у мiстi, глум, або  й  смерть.
"Нащо я при?хав сюди?! З волi... О божечки!"
   Пригускло текла думка про те, який вiн самотнiй. Загине -  нiхто  й  не
помiтить у цiлому свiтi. Ну хiба що Лаврiн... Але й вiн незабаром полишить
його й одiйде до Килiяни. Якщо, звичайно, вони залишаться живi.
   Але де там! З цi?? вершi  ?м  уже  не  вибратися.  Лаврiн  не  побачить
Килiяни... I вiн теж... I нiяко? iншо? дiвчини. Й нiкого-нiкого. Хоч  нащо
вони йому всi, вiн згоден жити  сам  на  все  Козацьке  Поле,  аби  тiльки
вирватися з цi?? проклято? вовкiвнi.
   Майже  несамохiть  оглянувся.  Сонне,  оточене  ворогом  мiсто  справдi
видалося чорною ямою. Втеча Мурашка - це присуд усiм.  Марковi  стало  так
страшно,  аж  почали  дрiбно  цокотiти  зуби.  Вiн   мовби   роздвоювався,
розривався навпiл. Одна половина душi  летiла  в  очеретянi,  хащi,  друга
поривалася до Лаврiна. Тремтячими  руками  для  чогось  i  далi  намотував
клоччя,  смолоскип  уже  був,  як  солом'яний  куль,  хоч  щось  Ногайцевi
пiдказувало, що вiн йому вже не знадобиться. Враз Марко похолов  вiд  цi??
нечестиво? думки, яка в одну мить пiдкорила його.
   У  турецькому  таборi  заспiвав  пiвень,  i  враз  Марковi  всi   думки
вiдлетiли, й вiн пiдхопився, пiдбiг  до  тi??  палi,  де  щойно  товпилися
втiкачi. Мотузок  ще  погойдувався,  вiн  падав  у  нiч,  на  волю.  Марко
оглянувся: Лаврiн спав пiд палiсадом. Оглянувся ще раз, зупинився, i думка
пропливла холодно, в'язко: "Вiн не пiде. Й не пустить мене".
   Нога?ць пiдтягнувся на руках, пересягнув частокiл. Видряпавшись з рову,
побiг навздогiнцi й небавом почув талапання попереду.  Одначе  вирiшив  не
злучатися з мурашкiвцями, бо хто зна, що вони зроблять з ним. Лiпше тихцем
пройти за ними, либонь, Мурашко зна? певний лаз на волю. Хтось його  веде,
показу? шлях. Мурашко з козаками йшли понад  ровом  до  болота.  Чавкотiло
болото, трiщав очерет, Нога?ць аж стенався душею од  тако?  необережностi.
Хотiлося наздогнати й сказати, аби йшли тихiше. Втягував голову  в  плечi,
ступав тихо - коли б мiг, полетiв би понад землею, як сова.
   Очерет i кущi оступили Марка з усiх бокiв, йому здавалося, що  утопився
в них. Разiв зо два чи зо  три  провалювався  в  глибокi  ковбанi,  навiть
майнула страхiтлива думка: аби не засмоктало драглисте бабло. Й  весь  час
переслiдувало вiдчуття, що хтось скрада?ться позаду, вiн  часто  озирався,
вiд того заточувався, наштовхувався на кущi. I  враз  йому  здалося,  нiби
попереду почало рожевiти. Зупинився,  присiв,  приглянувся  пильнiше  i  з
жахом побачив на горбi велике багаття. Мурашко та козаки  йшли  просто  на
вогонь.
   Це було так нагло, так  моторошно,  що  вiн  рвонувся  вбiк  i  наослiп
кинувся в очерет. Бiг i бiг, доки зовсiм не  стратив  сили.  Тодi  сiв  на
купинi, затулив обличчя руками, горло йому здавили твердi дужi  пальцi,  й
вiн несподiвано вiдчув, що його  руки  мокрi.  Вiн  плакав,  боявся  свого
плачу, а плач булькав у горлi  гарячими  спазмами.  Йому  було  неймовiрно
шкода себе, i в той жаль всмокталося все: вiчне сирiтство, поневiряння  на
Сiчi, Лаврiнова любов, припадок долi, що закинув ?х сюди. Все  його  життя
вкрите чорними стрiчками.
   Вiн блукав до самого ранку й щоразу натикався на турецькi  й  татарськi
залоги. Дозорцi стояли довкола болота так щiльно,  що  могли  доторкнутись
один до одного списами.  Двiчi  зачували  його  талапання,  перегукувалися
тривожно й погрозливо, раз приступили  до  болота,  й  вiн  утiкав  знову.
Розпач заволодiв Марком, вiн знесилiв до краю й згубив надiю.  Десь  перед
свiтанком знайшов серед кущiв верболозу сухий, засиджений крячками  горбик
i примостився на ньому. Мокра одежа липла до тiла, його бив студений дрiж,
i, аби хоч трохи зiгрiтися, згорнувся клубочком i лiг. Зринала  думка  про
повернення, зринало в душi каяття, було шкода Лаврiна й себе. Ну що  бачив
у життi? Нi роду, нi племенi, тiльки сiчове товариство... А над  тим  усiм
слалася iнша думка: чим зможе допомогти Лаврiновi? А себе загубить.  Лiпше
переднювати тут, видивитися зручне для втечi мiсце...
   На чорнiй, неначе обсмаленiй, купинi тiнькала плиска, трусила обведеним
бiлою крайкою хвостом, поглядала на нього  зизим  оком.  Вона  не  боялася
його, й те чомусь заспокоювало.
   Зiйшло сонце, вiн трохи зiгрiвся й уже почав дрiмати, колi? почув чи то
крик, чи якесь шемрання. Розгорнув кущ i побачив  довгий  ключ  татар,  що
спускалися до болота. Над ними лiтали чайки, кричали жалiбно, й  той  крик
стогоном висiв над  болотом.  Крайнi  з  лiвого  боку  татари  зупинилися,
поспиралися на списи - здавалося, то косарi  зайняли  собi  гони  i  зараз
рушать уперед - середина й правий край заходили, вирiвнювали  ланцюг.  Тут
не було iншого здогаду - йшли промацувати болото.
   Вiн утiкав плазом, помiж  купинням,  провалювався  руками,  занурювався
головою, рiзючка рвала лице, дряпала шию, повз i повз, скиглив  зi  страху
безголосо й нiчого не бачив попереду. В головi  ясно  горiла  одна  думка:
треба братися ближче до валу, татари  не  зважаться  пiдiйти  туди.  Крiзь
волоття очеретiв бачив гостряки частоколу, намагався не спускати ?х з ока.
Отако, плазуючи, наштовхнувся на жiнку з дитиною.  Це  було  несподiванкою
для них обох, i обо? злякалися  до  нестями.  Жiнка  стояла  посеред  куща
ситнягу, як поранена чапля. Вона, мабуть, була ще молода, хоч зараз вiк ??
ледве  вгадувався  -  обличчя   запухло   вiд   комариних   укусiв,   губи
потрiскалися, очi спотворив жах. Була без очiпка,  без  плахти,  в  довгiй
сорочцi, пригортала до грудей замотане в полотняну шматину дитя, а сама не
зводила  з  Марка  божевiльних  очей.  Звiдки  вона  взялася:   втекла   з
татарського табору, ховалася десь у льоху Слободи  Ладнжинсько?  i  мусила
перебратися звiдти сюди? Марковi тi запитання  не  стояли  в  головi.  Вiн
вимахував руками, показував на мигах, що треба ховатися, та жiнка,  видно,
бачила те й сама. Мiсце для сховку видалося Марковi непоганим: очерет  рiс
густо, й  вода  стояла  глибока,  ?х  можна  помiтити  тiльки  наткнувшись
ненароком. А вже далi до валу - лише осока, коли б вони спробували втiкати
пiд захист валу, татари постинали б ?х з лука. Татари йшли, як  гучки,  що
гонять звiра на мисливцiв. Йшли знехотя, лiниво перемовлялися; лiвий  край
ключа не сягав очеретiв, де ховалися Марко та жiнка з дитям.
   Вони б, мабуть, врятувалися, коли б не заплакало дитя. Переляк зсудомив
обличчя молодицi, спалахнув полум'ям у очах, вона тицяла дитятi тiтьку,  а
дитя чеберяло рученятами, не брало грудей. Може, в не? перегорiло  молоко,
може, йому болiло щось, але воно кричало все  голоснiше  й  голоснiше.  До
Марка та жiнки долiтав плескiт води, обо? розумiли: татари ось-ось почують
?х. Марко стинав молодицю поглядом,  заклинав,  а  тодi  зламав  очеретяну
мiтлу й замахав нею  перед  зморщеним  личком  немовляти.  Вiд  того  воно
зайшлося плачем ще дужче, плач поплив понад очеретом,  татари  загелготiли
голоснiше, й жiнка у вiдча? занурила дитину у  воду.  Занурила  тiльки  на
мить... На одну коротку хвильку. Але  коли  вона  вихопила  з  води  бiлий
згорточок, вiн i не ворухнувся.
   Страшний зойк  рвонувся  ?й  з  грудей,  звiдкiлясь  зiрвалися  крячки,
шугнули вгору, вони були стрiмкi й сивi, як той крик. Татари зламали стрiй
i всi гуртом кинулися до жiнки та Марка.



   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   Музики шкварили джинджируху.
   Та на Сiчi бувало рiдко, щоб зiбрався увесь цех, всi  двiстi  п'ятдесят
чоловiк. Здебiльшого блукали малими ватагами по зимiвниках,  по  ярмарках,
невiдлучнi були тiльки литаврник, сурмачi  й  трубачi.  А  зараз  обнизали
чотири ряди колод, i  сидiли  просто  на  землi,  й  стояли  пiд  куренем.
Попереду, на нижнiй, найдовшiй, колодi, - кобзарi й бандуристи, трохи вище
- лiрники, сопiлкарi, скрипалi, а вже далi  -  волинкарi,  трубачi  й  всi
iншi, яким Сiрко й назви не знав. Пiввiку звiкував на Запорожжi,  не  однi
пiдошви стоптав на цьому майданi, а й зараз  йому  вдивовижу,  яким  робом
потрапляють у лад всi оцi свистiлки, баси, кози, дримби, тимпани та бубни.
Бо, опрiч усього,  сливе  половина  музикантiв  -  слiпцi.  Цимбалiст  був
молодий, вибивав шпарко, i плечима пiдкидав, i бровами пiдморгував, i тро?
молодих скрипалiв стояли плече в плече, довгi чуби повибивались  ?м  з-пiд
шапок, обличчя мали непроникнi, смичками водили, наче шаблями!
   Ось разом загули труби, залилися  срiблом,  рiзонули,  неначе  гострими
бритвами, сурми й вмовкли враз, вiдтак заторохтiли тимпани,  розсипали  по
майдану невидимi  горiхи,  аж  кортiло  нагнутися,  назбирати  ?х,  i  теж
примовкли, гудiв тiльки найбiльший тулумбас - зi шкури тура, у котрий било
одразу восьмеро довбишiв, та ще пузанiст  надимав  щоки,  й  басова  труба
гухала, нiби Сурський порiг. А цех-мiстр стояв до музик боком, мовби й  не
дивився нi на кого, тiльки водив по струнах  смичком,  але  так  тихо,  що
його, либонь, нiхто не чув.
   Цехмiстр - трохи чудний чоловiк: зимою й лiтом ходить у свитi,  пошитiй
з двох рiзних шматкiв сукна -  бiлого  й  чорного,  у  ремiнних  постолах,
кожуха й чобiт не одяга? нiколи. "Свiт з бiлого й чорного, отож i  одiж  у
мене така", - поясню? вiн. Iнодi, здебiльшого тодi, коли  музики  виводять
канта або яко? iншо? церковно? пiснi, його заступа? регент iз  Самарського
монастиря - вiн при?здить на цi днi на Сiч.  Тулумбасам  тодi  мало  волi,
перед ведуть скрипки й сопiлки, i яка то музика - сумна i мрiйна, золота й
оксамитова, нiжна й прекрасна, як сам свiт. Не по однiй шкарубкiй, геть  у
шабельних шрамах козацькiй душi проплине тодi  сльоза,  не  одна  мозiльна
рука потайки змете ?? з щоки. Козаки - як дiти, розчулити ?х спiвом нiчого
не варто, козак може заплакати  з  спочуття  i  до  наймолодшого  з  трьох
братiв, якi втiкають iз турецько? неволi, i до старо? неньки, що споряджа?
в далеку дорогу сина, i пройнятись мукою вдовицi, яка в самотинi оре  свою
ниву. Козака неважко й розгнiвати, i пiдняти пiснею до найвищо? звитяги, а
також розсмiшити й повести в одчайдушний, вогнистий танок. Були  б  тiльки
музики!
   В отамана теж  музики  бiля  самого  серця,  прикоху?  ?х,  заграють  -
зда?ться, воно само смi?ться i плаче. Це його клопоти збирають ?х на Сiч.
   Музиканти обливалися потом незгiрш, нiж косарi на толоцi,  а  танцюрист
лишився один - чiпкий i маленький, коли йшов навприсядки,  замiтав  полами
майдан, шестеро чи п'ятеро лежали на  землi,  повiдкидавши  руки  й  ноги.
Забачивши отамана, музики  гримнули,  як  на  водохреще  пiсля  останнього
пострiлу, а танцюрист зiрвав з голови червоноверху шапку й вдарив  нею  об
землю бiля отаманових нiг. А сам пiшов чортом, пiшов  змi?м,  i  очi  йому
горiли, як у змiя, й вуса миготiли, як двi шаблi, i поли жупанини злiтали,
наче крила. Ще й приспiвував зi свистом:

   Ой посiяв козак гречку
   На дубовi на вершечку.

   I  все   велетенське   коло   затупотiло   ногами,   заторохтiло   влад
порохiвницями й ложками:

   Сам п'ю, сам гуляю,
   Сам стелюся, сам лягаю.

   - Йдiть геть, бiсовi дiти, - вiдмахувався Сiрко. - Он  ваш  танцюриста.
Якраз до вашо? музики i до вашого чину.
   Серединою  майдану,   не   зважаючи   на   танцюристiв,   iшов   козак.
Голий-голiсiнький, тiльки довкола стегон на  ремiнному  орчику  телiпалося
пiврушника. Але сива шапка - задерта гордовито: мовляв, сво? прогуляв,  на
чуже не заздрюся, й вигляд у козака поважний. Пропити шапку  -  то  ганьба
для запорожця, нiхто не оддасть тобi добридня. А що штанiв, чобiт  нема  -
то марниця. Он i святi на картинах геть усi без штанiв i чобiт.
   - Отамане, не погордуй! - блиснув очима танцюрист. I враз Сiрко вiдчув,
як вiд того зблиску мовби щось загорiлося в грудях. I пiдняло, й  понесло,
й стало йому легко та терпко. Гомiн юрби, ??  смiх  лоскотали,  вогники  в
примружених очах дратували ("де  там  йому,  поважним  паном  став,  та  й
пiдтоптався"), цiлив на них з-пiд присурмлено? брови, немов з пiстоля, але
ж хiба одiб'?шся од усiх! Й це дратувало ще дужче, й дратували музики, якi
загаджи-кали голоснiше, викличне - пiд'юджували отамана. Годилося б  пiти-
оважно, спокiйно (такий i мав намiр), та враз його мовби пiдхопило щось, i
вiн теж зiрвав шапку, зiрвав шабельтас i, натискаючи на  п'яти,  пiшов  на
запеклого танцюриста. А  той  вже  мчав  прiч,  уприсядку,  згинцi,  майже
дiстаючи обличчям колiн. Сiрко теж пiшов навприсядки, з розтяжкою вниз,  -
летiв у бистрiй погонi, спинаючись на стременах, дiстаючи  шаблею  ворога,
що утiкав, - хотiв догнати навсправжки. А той домчав до цимбалiстiв i враз
- помах, злет, стрiмкий яструбиний злет, i вже -  втiкай,  втiкай,  чорний
вороне. Й ворон утiкав, волочив одне крило,  то  пiдлiтав,  то  падав,  то
дрiботiв по землi, шукаючи сховку.
   "Ах ти ж, чортiв син".
   Проте  за  кiлька  хвилин  Сiрко  лежав  на   голоземлi   серед   iнших
невдах-танцюристiв, витирав полою обличчя та шию. В грудях горiло полум'я,
подих сперло, руки й ноги тремтiли, та ще на додачу до всього -  пiдвернув
ногу. А затятий танцюриста стрибав бiля нього, мов цап, посмикував себе за
розтрiпанi вуса, витинав дивовижнi третяки. Сiрко,  не  знати  чого,  враз
озлився на свою поведенцiю, на оце дратiвливе вихляння зеленими  потертими
сап'янцями перед його носом, пiдхопився, щоб потягнути глумливця надiлками
шаблi по спинi, але той вчасно вловив у отаманових  очах  гнiв  i  собачою
риссю рвонув через майдан.  З  розбiгу  налетiв  на  тулумбаса,  й  довбиш
пригостив його пiвпудовим, обтягненим  шкiрою  билом.  Козаки  реготiлися.
Реготав i Сiрко. Кращого смiху, як у  нього,  не  було  на  всiй  Укра?нi.
Витирав кулаками сльози в очах i похлинався смiхом. Отаке нiкчемне,  отака
патика.загнала його до знемоги!
   Пересмiявшись, отаман пiдвiвся, обтрусив пилюку, кинув козаковi пiвкопи
одчiпного й пiшов до нижнiх куренiв. Ще гаряче шугала  в  жилах  кров,  ще
пружно, в лад музикам, ступали  ноги,  а  душу  враз  опалив  безпричинний
смуток. Таке з кошовим бувало часто - в розпал  веселощiв  обiймала  серце
туга, й вже не мiг ?? прогнати. Радiсть доторкалася до чогось  приспаного,
й воно прокидалося.  Тяжкi  лиха,  смертi  й  рани  не  захмарили  Сiрковi
навiчно-похмурiстю душi, не випили не? житт?во? снаги, одначе  переплутали
в нiй струни.  До  того  ж  було  трохи  маркiтно,  що  дався  на  пiдмову
танцюристовi й музикам. Прикро, з якого боку не поглянь. Ще хтось подума?,
що запобiга? таким робом у товариства приязнi, кат його вiзьми! Нi в  кого
нiколи нiчого не  запобiгав.  Усiм  бог  вiдмiряв  рiвно,  тiльки  декотрi
прихопили чужого. А вiн свого не вiддасть. Та й чого ма?  вiддавати,  чого
ма? гнутися перед кимось - нехай то буде гетьман чи навiть цар. Вони  такi
ж самi люди, як i iншi, ?дять, i п'ють, i норовлять пожаковати, де  тiльки
можна. Всi на Сiчi знали -  отамана  голiруч  не  взяти.  Його  й  страшно
братi?, страшно зачепити неправим  словом.  Нерозумне  слово  вибачить,  а
кривдне, пiдступне не пробачить зроду-вiку.
   Назустрiч пройшов товариш куреня Васюрипського Дерикоза. Його пота?мний
ворог. Може, найбiльший з ворогiв. I то  за  вiщо?  Не  обирають  кошовим.
Пнеться до булави увесь вiк, а ?? йому не  дають.  Може,  через  те  й  не
дають, що пнеться. Го-го - бери ??. Заслужи й бери. Дерикоза вже  не  може
володiти собою. Безпричинно  гнiвиться,  на  кожнiй  радi  виступа?  проти
кошового. Кошовий рiдко коли вiдповiда? йому. I  всi  те  розумiють:  бiда
чоловiковi, кортить влади, а до не? не допускають.
   Дерикоза пройшов мовчки. Важкий погляд, важке обличчя, ледве  торкнувся
рукою шапки.
   I ще один чоловiк не привiтався до отамана, та й  не  мiг  привiтатися:
стояв прив'язаний до стовпа.  Одвернув  змарнiлий,  iз  засмоктаним  чусом
писок, похилив голову - боявся, що отаман пiдiйде до купи лози, що в нього
за спиною. Покрав свiчкар Слинько свiчки, продав ?х, а грошi передав  двом
племiнницям-старчихам,  i  судили  його   мирським   судом   (так   звелiв
i?ромонах), прив'язали до палi  посеред  майдану  i  поклали  жмут  рiзок,
цвьохких, але тоненьких, бо й дячок тоненький, хирлявий тiлом. Одначе й та
лоза лишилася не обхвостаною, i кiвшика, що висiв на кленовому  вiдерцi  з
оковитою, нiхто не здiймав  -  Слинько  все-таки  господнiй  слуга,  та  й
крадiжку свiчок не мали  за  справжню.  Тиждень  тому  бiля  стовпа  стояв
прив'язаний Харко Туз, велетенсько? статури  козак,  i,  хоч  чоловiк  вiн
лютий-прелютий, i такий, що вночi  краще  з  ним  не  зустрiчатися,  ще  й
до-кожного, хто брав у руки кiвшика, сичав: "Уб'ю, не прощу  зроду",  лозу
обхвостали до бiлого. Бо Туз  -  збродня  i  виродок,  подавився  риб'ячою
кiсткою i прибив кухарчука трохи не до смертi. Отож i не жалiли  запорожцi
лози. А до Слинька пiдiйшов тiльки Кайдан, довго стояв бiля стовпа,  довго
мовчки дзьобав гарбузове насiння, а тодi занурив корячок, випив оковиту  i
тричi шмагонув сам себе по спинi (щоб не сказали,  що  пив  на  дурничку),
почовгав не оглядаючись. А там, де вiн стояв, лишилося означене гарбузовою
лузгою мiсце.
   Сiрко похитав головою - чи то в докiр Слиньковi, чи на  ту  неохайнiсть
Кайданову, пiдкликав осавула i наказав: "Одв'яжiть".
   Сiрко прошкував горiшньою вулицею  помiж  розстелених  попон,  на  яких
сушивсяперемелений порох, помiж багать,  де  на  залiзних  пруттях  кухарi
смажили турiв i сайгакiв. Це - в дорогу. Кухарям, котрi лишалися  в  Сiчi,
нiколи в небо глянути. Й заздро ?м на козакiв,  котрi  юрбами  блукали  од
куреня до  куреня,  часом  хтось  iз  них  зупинявся  й  одбатовував  шмат
сайгачини, кухарi сварилися, але  не  вельми.  Сiрко  теж  узяв  у  кухаря
довгого, вузького ножа, рiзонув смужку м'яса з лопатки. А смачно, кат його
вiзьми. "Не перепалiть", - мовив. Уже в кiнцi вулички  кошовому  зустрiвся
запорожець з папугою на плечi, мабуть, вони були сп'янiлi обо? - чоловiк i
птиця, бо  й  белькотiли  обо?  щось  зовсiм  незрозумiле.  Одначе  дорогу
кошовому сiчовик .уступив, а папуга -подивився синiм оком i прорiк: "...ще
й вина".
   Бiля новiдчиняних комор купами лежало всiляке начиння - шкiрянi  мiшки,
барила, сiдла, череси, осавули перебирали його, цiле вiдкладали, попсоване
вiддавали лагодити. Бiля них крутилися дiтлахи з церковно? пiвчо?,  мацали
зброю, сiдали в сiдла. Дво? з них хотiли загнуздати Шайтана, один уже  сiв
верхи, старий пес не огризався, стояв, похиливши голову. Сiрко гримнув  на
хлопчакiв, вони хуркнули, як горобцi, а Шайтан  повиляв  хвостом,  нiби  з
вдячностi. I пошкандибав за ним. Вiн кульгав на праву  ногу,  дригав  нею,
нiби хотiв з не? щось iзтрусити.  Ступить  i  дригне,  ступить  i  дригне.
Навiть пси тут покалiченi, подумав отаман.
   На крам-базарi люду, як у Ки?вi в ярмарковий день. Спритнi  перекупники
вертiлися помiж козаками, цокали язиками, видирали один  в  одного  з  рук
кунтушi, свити, черкески, чоботи.
   Побачивши отамана, принишкали,  а  деякi  поспiшали  шаснути  за  ятки.
Перекупникiв  не  любив,  у  ?хнiх  суперечках  з  козаками  тримав   руку
сiчовикiв.
   Пахло свiжим борошном, олi?ю, копченою рибою. Особливо духмянiла  олiя.
Видно, недавно набили, хотiлося вiдламати окра?ць  i  вмочити  в  миску  з
олi?ю. Ще гострiше пахло брагою. Запах сивухи забивав усi iншi запахи.
   Сiч клекотiла. Сiч шаленiла. Комусь, либонь, ця гулянка  -  остання  на
цьому свiтi, й спробуй зупини його. Та й нащо зупиняти?! Нехай  гуляють.
Сiрко сам любить веселе товариство i веселе застiлля. Та ще щоб слово  так
мовилося до ладу й було красиве i  розумне.  От  тiльки  деякi  не  знають
стриму й спину, од того гублять людський чин. Напо?ли паламаря, й вiн  три
днi не може прочунятись у корчмi, продере очi,  а  йому  -  пугар  якогось
запашного пiйла  пiд  вуса  -  4iраицузького  мускату  з  перцем,  грiтого
угорського, - й пiшла паламаревi корчма млиновим колесом; впо?ли  дияконiв
i посварили мiж собою - засперечалися, котрий з них мудрiший. Одначе потiм
i помирили чаркою, прийшовши до згоди, що молодший диякон бреше так  само,
як i старший, а обох разом i пес не перебреше.
   Ранiше б його власна душа лiтала  по  цьому  вировиську  на  крилах.  I
лiтала, i впивалася радiстю та волею. Нинi ж,  почував,  його  таки  менше
кортить людський тлум. I навiть загадки iнших душ  мало  i'iого  хвилюють.
Може, вже наситився там доста? Либонь, i зна?, пильно зна? - не ма?  права
нi на чарку, нi на гульбу. Ще й мусить стримувати од того  iнших  старшин.
Iнакше хто пильнуватиме ладу, хто стане в приклад?
   Пiд  оцю  веремiю  сьогоднi  вранцi  гультя?  вчинили  розгромисько  на
крам-базарi. Там сталася справжнiсiнька баталiя. Крамовий базарний люд теж
не в потилицю битий - брагарники, калашники сталi; з  дрюччям  та  кiллям,
сiромашня наперла од ворiт, декотрi взялися за шаблi, й  не  однiй  буйнiй
головi похмiлля вихаркувалося кров'ю. Зголоднiв сiчовий люд  i  обтiпався,
давно запорожцi не глають нiзвiдки захистку,  а  обози  й  далi  перепиня?
гетьманська варта. Послали осавулiв до сиднiв, але тi  одказали:  сплатили
комонне й обозне, й не дали нiчого.
   Кошовому доводиться супроти власного серця пильнувати, аби нетяги  таки
не обпатрали  гнiздюкiв.  Потрусять  сьогоднi  -  завтра  нiхто  не  схоче
селитися на сiчових землях. Невеликий з них прибуток, а все ж щось капа? у
вiйськову скарбницю од димiв, од млинiв, вiiнннць i рибних промислiв.
   I погнав на крам-базар осавулiв. Воно-то правда, до Сiчi присмокту?ться
чимало i  лихого  люду.  Спочатку  покiрнi  та  запобiгливi,  а  коли  вже
прнсмоктався, п'? руду, як п'явка. Вернуться з  походу  сiчовики  й  сiють
таляри на всi боки. А по тому ходить  запорожець  в  боргах,  як  рябко  в
реп'яхах, доки не зворохобиться. Тодi хапа? полiняку й бiжить громити ятки
та шинки. А погромить - з чим  залишиться,  хто  йому  позичить  хоч  отой
ламаний грiш? Через те - знову ж таки супроти серця - дав таке  повелiння.
А в сво?х повелiннях кошовий що  кремiнь.  Зiпхнути  його  з  думки,  якщо
певний, Що вона правдива, не зможе й сто чоловiк.  Не  похитнеться  й  пiд
рушничною цiвкою.  I  ще  одне  повелiння  оддав  кошовий  перед  походом.
Повелiння про тишу. Вельми розгулялися запорожцi,  неслушне  чинять  серед
ночi галаси, й ремствують сiчовi дiди та й непитущi козаки також,  кажуть,
що хочуть виспатись перед походом. А то ж  як...  Виспатись  треба.  Може,
комусь судилося заснути навiки.
   Од буйного танцю до чорних дум, мовби з весiлля на поминки. За  тиждень
- похiд... Лiпше перебрати в пам'ятi, чи не забули чого, чи не  схибили  в
чiм.
   Незлецький козак Сироватка, вилущив ханський-горiх з шкаралущi. Як  вiн
дознав, що галери ховаються в лиманi? Ледве не схибили: сподiвалися на них
пiзнiше... Треба перестрiти галери до Кизикермена.
   З тими думками вийшов за сiчовi  ворота.  Чорними  круками  пiд  самими
чортомлицькими  вербами  сидiло  на  довгiй  колодi  тро?  кобзарiв.  Вони
пророкували, застерiгали, намагалися вибити з чубатих голiв хмiль:

   Ой три лiта й три недiлi
   Минулося на Вкра?нi,
   Як козака турки вбили,
   Пiд явором положили.
   Пiд явором зелененьким
   Лежав козак молоденький.
   Його тiло почорнiло,
   А од вiтру пострупiло.
   Над ним коник зажурився,
   По колiна в землю вбився.

   ?х обминали, в ?хнiй бiк спльовували, боягузливiшi - хрестилися. Ниньки
цих не шанували. Хоч ?хнi слова й справдi  западали  в  думки  засторогою:
виваж усе, якщо бо?шся - не йди, а йдеш, знай, що на тебе чека?.
   Туман поле покрива?.
   Де козак той про?жджа?,
   Ой ви?хав край могили,
   Край могили-верховини.
   "Ти, могило-верховино,
   Чом ти рано не горiла?"
   "Бо я кров'ю окипiла".
   "Ой якою?" -"Козацькою,
   Половина iз лядською".
   Ой йдуть ляхи на три шляхи,
   А козаки на чотири,
   А татари поле вкрили...
   На мiстку через рiв, поспускавши до води босi ноги, сидiла варта.  Вода
в протоках уже зацвiтала, не текла нi в той, нi в той бiк; тут, на осоннi,
у затишку дух стояв важкий, гнилявий, вартовi  звикли  до  нього,  змагали
його мiцним тютюновим пахом пiвлiктьових люльок. Дивилися понад дорогу, на
тирло. А на тирлi, як i тодi, коли  збирався  вiд'?жджати  Лаврiн,  лунали
пострiли. Козаки не бачили, як пiдiйшов отаман, - стояли спинами до нього,
- вицiлювали камiнцi, покладенi на вкопану в землю брилу.  Бiльшi,  меншi,
ще меншi, вони лежали рядком, за четверть  один  вiд  одного.  Цiлитись  у
менший можна було тiльки пiсля того, коли влучав у бiльший. Зараз  цiлився
саме крайнiй з правого боку козак - гостра, зсутулена  спина  в  обтiпанiй
чумарцi, по-осиному тонкий, перетягнутий  тонким  ремiнним  чересом  стан,
насунута на лоба шапка - цiлився недовго,  стрiлив,  i  середнiй  камiнець
бризнув увсiбiч гранiтними скалками. Козак обернувся -  вiн  нiби  почував
спиною, що хтось сто?ть позаду, а може, запримiтив кошового ще ранiше.  Це
був Iван Мiюський. Без борiдки, iз запорозькими вусами - не схожий сам  на
себе. Тiльки очi вогнистi та задьористi. Кошовий його  давно  не  бачив  i
ледве впiзнав. Вiн схуд i  почорнiв,  черкеска  йому  була  розстiбнута  й
сорочка теж.
   - Ну що, батьку отамане, береш мене на свого  думбаса?  -  пiдiйшов  до
кошового, не мiг стримати похвальби самому собi.
   - Хiба ми ?демо гусей полювати? - примружив лiве око отаман. - Я ще  не
знаю, який з тебе весляр.
   - Я можу не тiльки на веслах. А й бiля стерна... Чи бiля  загребного...
Водив ладь?... не меншi, нiж тво?, - мовив майже з викликом.
   - Я й забув, - знову примружив око  Сiрко,  -  ти  ж  Стеньчинi  струги
ганяв. I Стенька був задоволений?
   - Авжеж, - знову з викликом мовив Мiюський.
   - А його царська милiсть... Олексiй Михайлович?
   - Що його царська милiсть?
   - Вдоволений з того чи нi?
   Мiюський несамохiть стенувся, здивовано скосив  очi  на  отамана.  Вони
були вдвох, йшли до Чортомлицького  озера,  на  березi  якого  тро?  голих
запорожцiв- мiшали тичинами в казанi смолу,  а  ще  тро?  довгими  квачами
смолили дуба. Пахло смолою i свiжими стружками. Два коршаки, один у  небi,
другий у водi, пильнували щось сво?.
   - Ну, гаразд, то я так, - стер  з  лиця  посмiшку  Сiрко.  -  А  хто  ж
царевича стерегтиме? Симеона?
   - Куди йому втiкати? - -чи то сумно, чи то скрушно сказав  Мiюський.  -
Сидiтиме, яко заморська  птаха  в  клiтцi.  Вiзьми,  батьку,  з  собою,  -
зненацька запросився щиро... - Не хочу я лишатися тут...
   - Страшно? - пронизав поглядом донського отаманця кошовий.
   - I страшно, - зiзнався Мiюський. -Страшнiше, нiж там... А я,  ?й-богу,
вправний на водi.
   - А ось ми зараз побачимо, - враз знову змiнив важку бесiду  на  легку,
жартiвливу отаман. - По?демо глянемо ще раз на  стерни.  Провезеш  мене  в
дубi через Карача?вi холу?. Тiльки затям, я в одежi купатися не люблю.
   - Провезу, отамане, - весело одказав Мiюський. - Жодна бризка не  впаде
тобi в око.
   - Ну, очi, примiром, я вмiю заплющувати, -  мовив  отаман,  пересягаючи
ногою борт легко? дубiвки.
   У човнi терпко пахло  лепехою  i  рогозом  -  на  днi  валялося  кiлька
прив'ялих лепешин i  розчавлена  рогозяна  качалочка,  але  обидва  запахи
забивав сморiд стухло? риби - рибина  стухла  десь  пiд  дощатим  мiстком.
Мiюський пiдняв одну дошку, другу - знайшов чималу плотвицю  i  викинув  у
воду. Сполоснув руки, взяв весло. Сiрко сiв на прову, Мiюський -  на  гуз.
Вiн  одiпхнувся  од  берега,  легка,  як  пiр'?на,   дубiвка   захиталася,
здавалося, вона ось-ось зачерпне води, але Мiюський повiв веслом од  корми
до носа, й човен вирiвнявся, став незрушно, здавалося, вiн вмерз у  кригу.
Чортомлик, котрий напирав iз поля, бiля Сiчi розливався озерцем, а там, де
зливався iз Скарбною,  береги  сходилися  знову,  i  у  вузькiй  горловинi
стримiло кiлька каменiв. Весною i в дощi вода притоплювала ?х,  запорозькi
човни та й  iноземнi  торговi  кораблi  пiдходили  до  старого  причалу  з
пiвнiчно-захiдного  боку,  зараз  вода  впала,  каменi   оголилися,   вода
клекотiла й пiнилася, ринула до Скарбно? водоспадом. Мiюський легко  повiв
веслом, човен тихо рушив в обхiд сiчового  пiвострова  до  холу?в,  щомитi
пришвидшуючи плин. Тож отаманець поставив весло руба,  надержував  його  й
воднораз направляв у лiвий рукав. Обличчя Мiюського посiрiло з натуги, вiн
закусив лiвий вус, од чого  одкрився  правий  кутик  рота  й  виблискували
невеликi бiлi зуби. Малий, вузький у костi, але  мав  силу,  тримав  човна
мiцно, неначе на припонi. Враз отаманець вимахнув  веслом,  ударив  ним  з
лiвого боку, вiдтак з правого, й човен стрiлою полетiв у кручiю.  Це  була
мить коротка й шалена, - Сiрко ?х любив у життi, - щось хльоснуло по днищу
човна, загримiв на днi дерев'яний сполик для води, ревнув з  правого  боку
запiнений вир, i вже дубiвка тихо плинула по бiловоддю. Кошовий увесь  цей
час спостерiгав за Мiюським, крякнув вдоволено, але не сказав нiчого. Далi
пливли Скарбною, .вже другою - ?х на урочищi три  й  кiлька  Пiдпiльних  -
тих, що пiдпирають поле. Сiрко  вказав  пальцем  лiворуч,  i  .вони  через
вузеньку протоку вийшли на широке плесо.  Довкола  нього  густою,  зеленою
стiною стояв очерет, i Мiюський далi не бачив жодно? протоки,  прогною  чи
?рика. Сiрко знову показав пальцем, одначе  навiть  звиклий  до  болотяних
нетрiв Мiюський цього разу нiчого не завважив. I, тiльки пiдпливши впритул
до густих заростей чакану, побачив над самою водою  чорну  дiрку.  То  був
потяг - прорiзаний повiнню вузенький рiвчак, звiдти перла вода, й  весляру
довелося щосили пхатися,  аби  посувати  дубiвку  г,г;еред.  Кiлька  разiв
заганяв човна носом у очерет,  i  тодi  кошовий  одпихався  руками,  двiчi
довелося лягати на  дно  -  низько  переплiвся  верболiз.  Вiн  бачив,  як
трiпотiли проти течi?  красноперi  рибки,  як  бистрець  трiпотiв  зiллям,
нагинав пруття, вiн i весляра зiгнув та напружинив. А кошовий мовби  й  не
помiчав нiчого, дивився вперед, ще й лiольку посмоктував.  Цвьохнув  голий
вербовий прут, i сiра, побита, мiллю шапка Мiюського  впала  у  воду.  Вiн
бовтнув руками - не схопив, бистрець понiс ??, й за мить  вона  згинула  з
очей. Мiюський не знав, що  йому  чинити,  тримався  руками  за  верболiз,
оглядався назад, аж поки обiзвався Сiрко:
   - Не доженеш. Буде лискам на гнiздо. На той рiк забереш з качатами.
   Мiюському стало шкода шапки, хоч була  стара,  й  вiн  стратив  веселий
стрiй душi, грiб не так шпарко. Тепер скидався на покривдженого  хлопчака.
Надто коли опускав голову i рудий чуб падав  на  чоло.  Хащi  розступилися
враз, i дубiвка вискочила на озеро ще бiльше, нiж  поминули  нещодавно.  З
шумом вибухнув перед  самим  носом  човна  табун  бакланiв,  помчав  понад
очеретами, торкаючись чорними крильми бiлих, м'яких мiтелок.  Качки  бiгли
по водi, кумедно перебираючи лапами, але в повiтря не зривалися, норцi теж
правцювали в зеленi хащi, вони, здавалось, сидiли незрушно, лише  косували
назад очима, одначе пiд водою прудко працювали лапами  -  позаду  вставали
пiннi слiди. Життя тут  кипiло,  вирувало.  В  чорнiм  очеретянiм  пралiсi
ячали,  тахкали,  крукали,  диркали,  квилили,  сичали   пташинi   голоси,
висвистували малi очеретянки та пастушки. Мила у водi  довгi  коси  верба.
Плесо довкола не? було тихе й сонне. Гостро пахло  лепехою  та  чаполочем,
тяглi?ся з дна до свiтла жовтi  "глечики",  гойдалися  на  товстунах  бiлi
лiлi?, либонь, марили увi снi. I раптом - вибух. То  вирнула  з-пiд  вiття
велетенська щука, вхопила свою жертву. Мiюський  подумав:  кожен,  у  кого
мiцнi зуби, прагне, щоб вони марно не гуляли. Поминули дерев'яну  башточку
на острiвцi - вона глипнула чорними очима бiйниць - i одразу  ж  сховалися
за вербами: таких башточок тут чимало, в час  небезпеки  вони  прикривають
пiдступи до Сiчi, нинi гармати похованi  десь  по  островах,  у  дуплах  i
печерах, у кучах-землянках,  i  схований  там  всiлякий  iнший  вiйськовий
припас - на те й Вiйськова Скарбниця. Мiюський на  хвильку  поклав  весло,
занурив у воду кiвшиком долоню, одпив кiлька ковткiв. На чолi  йому  густо
виступила  роса,  чуприна  розвихрилася,  очi  блищали.  Сiрко  оглянувся,
осмiхнувся.
   - Потяг отой назива?ться  -  Чологрiй,  -  сказав  аж  тепер.  Мiюський
помiтив, що посмiшка в отамана - щира, майже дитинна. В нього посмiха?ться
все: очi - свiтло-карi, променистi, з зеленавим блиском,  зморшки  довкола
них, брови -  лiва  заломлю?ться  вгору,  права  -  вниз.  Так  само  вони
заломлюються в нього i в гнiвi, але тодi стають мовби двi хмари, а зараз -
гейби м'якi снiпки сухо? трави. Ще й по одному  стрiпку  з  кожного  пучка
посерединi - вгору, неначе маленькi крильця в летi. Отаман мовчав, смоктав
порожню люльку. Був скупий на слова, стареча балакливiсть  обминула  його;
на не? хворiють люди марнославнi, якi  хочуть  укласти  про  себе  вигiдну
думку, вiн тим не опiкувався, ще й сам не любив говiрливих людей.
   Прошумiли в повiтрi  бiлi  крячки,  ширнули  праворуч  понад  неширокою
протокою. Мiюський спрямував чорну смоляну дубiвку  слiдом  за  ними.  Вiн
тепер здогадувався: вони йдуть направцi  й  мають  вийти  або  на  широкий
днiпровий рукав, або на Днiпро, одначе чи далеко кiнець мандрiвки, вгадати
не мiг. В обидва боки, скiльки  сягало  око,  слалася  безмежна  Вiйськова
Скарбниця - плавнi, очеретянi та верболозовi хащi, острови та  пiвострови,
на яких росли чорнi та бiлi тополi, вiльхи, берести,  чорноклен,  а  помiж
них кущi бересклету, терну, крушини. По деревах вився хмiль, на ньому  вже
закипiли блiдо-зеленавi султани, висли вниз, може,  вiд  того  осокори  та
клени погойдували верхiв'ями, гейби п'янi.  Пiд  ними  росли  ситi  трави,
здавалося, тiльки доторкнися -  з  них  так  i  бризне  зелена  юшка.  Над
плавнями кружляли орли  та  пiдорли,  ?хнi  гнiзда  чорнiли  на  вершечках
вiкових дубiв.Ночами на тих дубах гули пугачi, вони гнiздилися по  дуплах.
Туркотiла над головою горлиця, десь далеко  шкварчала  сиворакша.  Птаства
тут - гибiль i звiра теж, тiльки в цих  нетрях  важко  його  добувати.  На
самому вершечку дуба на сухiй гiлцi сидiв  орел.  Вiн  був  старий,  такий
старий, що майже не мiг стиснути кiгтями гiлку й боявся впасти.  Й  злiтав
уже не пружно, а намагався вхопити  крильми  вiтер  та  полинути  на  його
потоках. Тодi,  розпростерти  на  струменях  крила,  здавався  могутнiм  i
грiзним, й:качинi та гусячi згра?, вабачивши  його,  шугали  в  очерет.  А
насправдi вiн був кволий,  i  болiли  йому  всi  кiстки,  й  болiли  рани.
Найдужче допiкають двi, - одна вiд посланого людиною вогню,  а  друга  вiд
вовчих зубiв - добивав на  снiгу  вовка,  й  той  у  передсмертнiй  агонi?
вгородив йому в бiк iкло.
   Повiки самi напливали орловi на очi, й  охоплював  примарний,  старечий
сон. Йому то плив перед зором осiннiй вигорiлий степ, то змигувала в хмарi
блискавиця, то синьою стрiчкою перетинав шлях Днiпро. Орловi ячали лебедi,
але вiн не полював ?х уже навiть увi снi. Видива з  лебедями  -  снiговиця
бiлого пiр'я i гаряча кров - бачив уже нiби чужими очима,  й  хтось  iнший
тримав у лапах гнучку лебедину шию. Сам вiн уже давно  полював  маленьких,
кволих козенят, жирних лисок, не гребував i дохлятиною.
   Крiзь липкi жовтавi щiлини очей орел бачив унизу човна i двох  людей  у
ньому, один з них дивився на нього. Орел поворушив крильми, хотiв злетiти,
але важко йому було зриватися з вершечка дуба, i вiн залишився  на  мiсцi.
Якимось притупленим чуттям вловив, що ця людина не завдасть йому шкоди.
   Сiрко  справдi  приклав  до  губiв  пальця,  не  дозволивши   Мiюському
пугукнути i злякати орла. Човен тихо проплинув попiд дубом.
   Зненацька закучерявлена з обох бокiв вербами  протока  круто  повернула
праворуч, вони випливли на довге озеро. Пiшли кра?м озера, понад очеретом.
Вiн стояв молодий, дужий, з нього аж скрапувала жива сила. Десь  у  темних
його нетрях голосно квоктала чомга, хрипiли лиски - в очеретi ?х  видавали
бiлi носики, попискували курочки. Вони не дуже боялися,  то  та,  то  iнша
перебiгала од куща до куща, навiть гребли по  лататтю  лапами,  зовсiм  як
?хнi домашнi родичi. Десь далеко, либонь на сусiдньому плесi,  загелготiли
гуси, попереду щось гухнуло, здавалося, на островi впало дерево,  на  мить
птаство вмовкло, а потiм розгомонiлося знову. Високо  над  плавнями  бусол
нiс у дзьобi змiю. Вона звивалася, а вiн дужо i радiсно махав крильми,  бо
ж був гарним батьком - роздобув сво?м бусленятам вечерю.
   Вже почувався свiжий подих Днiпра, його бiлих  вод,  що  перекипiли  на
порогах, далi вони течуть вiльно й тихо, розливаються по рiчкових запливах
i рукавах, миють шовковi трави й очерети. Вода - як сльоза: вертаючись  iз
далеких походiв, козаки п'ють ?? пригорщами, хмiлiють, змивають з чола i з
пам'ятi все лихе, наповнюються новою снагою.
   Сiрко й далi сидiв незрушно, але тепер Мiюський  гаразд  бачив,  що  то
зовсiм не байдужiсть, його обличя одмiнилося, стало тонше, чутливiше. Ледь
розширились нiздрi прямого, з невеликою  горбинкою  носа,  крiзь  бронзову
засмагу на щоках проступили рум'янцi,  очi  стали  гострiшi.  Певно,  вони
схоплювали кожен помах крил, кожен сплеск  води.  Проте  Мiюський  не  мiг
розгадати, чи отаман дивиться тiльки на плавнi, чи крiзь них ще  на  щось.
Зненацька Сiрко ворухнувся, склав трубочкою губи, i  з  них  злетiв  тихий
переливчатий свист, дуже схожий на квоктання чомги. Очерет  аж  загудiв  -
вiдгукнулися десятки голосiв, а одна птаха навiть виплила  на  чистоводдя,
та, забачивши човна, шаснула назад. А  Сiрко  вже  свистiв  по-куличиному,
далi проквилив ча?чкою, - його обличчя свiтилося хлоп'ячим завзятттям, очi
сяяли задьористо й радiсно. Вiн ще раз прокричав ча?чкою,  а  тодi  стулив
губи, й над плесом пролунав  грiзний  поклик  кiбця.  Плавнi  шелеснули  i
вмовкли.
   - Го-го-го-го, - засмiявся отаман i чомусь знiяковiв, насунув  на  лоба
шапку, махнув рукою, мовляв, греби, чого став.
   Мiюський налiг на весла.
   Отаман був Мiюському загадкою, котру хотiв розгадати, але не для  того,
щоб покористатись,  а  стати  в  добрiй  пригодi.  Та  й  не  просто  було
покористатися отамановою приязню, це вже знав достеменно. Бачив: запорожцi
люблять Сiрка, як не любили жодного iншого отамана. За  що  люблять?  Адже
норову крутого, не потура? нiкому... Трясе ?х, як чорт суху грушу.  Але  й
собi - також... Безкорисливий i справедливий. Не  зажив  на  сво?му  урядi
жодно?  копiйки.  Ще  й  не  журиться  тим.  Ота  його  крута  дума,   ота
нахмаренiсть - то дума не за себе. Вiн, може, й  радий  би  позбутися  тих
думок,  та  не  може.  Душа  кошового  присохла  струпами,  але  пiд  тi?ю
шкарубкiстю лежала така любов, доброта та щирiсть, що  тому,  хто  до  не?
добувався, вистачало ?? на все життя. I упертостi, i  житт?во?  снаги  там
теж вистача?.
   Мiюський збагнув усе це недавно. Й не з того, що кошовий не видав  його
царським посланцям, ще  й  звелiв  до  лiта  внести  за  нього  з  кошово?
скарбницi плату за ?жу в курiнь, а з того, як той  клопотався  за  простих
козакiв, з того, як слухав увечерi, сидячи на призьбi, кобзаря,  як  зараз
щиро, майже дитинно вдивлявся у плавнi.
   Отаман  справдi  любив  плавнi.  Тут  розкошувала  його   душа.   Любив
мандрувати по рiчках, безконечних протоках i ?риках, нiхто краще за  нього
не знав ?х. Здебiльшого мандрував сам, йому подобалося запливати в  зелену
глухомань, вiднаходити новi, ранiше не баченi куточки. Був непосидючий,  в
куренi та канцелярi? нудьгував, намагався якомога швидше вирватася звiдти.
В  отамановiй  головi  завжди  крутилися  всiлякi   химерi?.   Вiн   часто
наштовхувався  на  усталенi  звича?,  якi  хоч  i   поважав,   але   часом
проламувався й крiзь них. Загадував плести велетенськi, котрi б порятували
Сiч од голоду, сiтi, ставити на човнах не по однiй, а по двi щогли, навiть
був вигадав з ковалями човен, на якому  можна  було  потай  пiдпливати  до
ланцюгiв, якими турки перегороджували Днiпро, й розклепувати ?х. Той човен
робили з двох, покладених один на одного, мiцно припасованих i засмолених,
знизу чiпляли мiшки  з  пiском,  човен  весь  ховався  пiд  водою,  зверху
стримiло тiльки жлукто, в яке  виглядав  дозорець.  От  тiльки  гребти  на
такому човнi було важко.
   Човни на два стерна - теж його придумка, проте не  теперiшня  -  давня.
Скiльки тих справ переробив  за  вiк!  Скiльки  сiч  перейшов!  Клопотався
запорозькими справами, а життя, всi його  радощi  i  присмаки  залишав  на
потiм. I ось воно проминуло, як ота бiла квiтка в  потiчку.  Проминуло  не
почавшись? Зберуться увечерi в куренi козаки, й почнуть деякi вихвалятися,
скiльки зачерпнули жменями зерен iз золотого засiву життя, майне i йому  в
головi чорна думка, але й щезне одразу. Хiба в тому суть твого,  чоловiче,
буття? Хiба його можна вимiряти цеберками медiв, якi спив, казанами  кашi,
м'якими пуховиками i пухкими молодицями? Не понесемо на той свiт iз  собою
медiв i не поволочимо пуховикiв. Правду каже i?ромонах  -  щастя  в  тобi.
Воно в божiй красi, в оцих плавнях, високому небi, гострому помаху  шаблi,
в голубiй ясi перемоги. В думцi про  те,  що  прожив  чесно,  звершив  для
товариства, для рiдного краю все, що мiг.
   А хiба звершив усе? Хiба на таке  сподiвався?  Але  цур  йому.  Тим  ще
матиме час каратися. Новий клопiт сушить  голову.  Отамана  непоко?ло,  чи
скiнчили  теслi  роботу,  думка  про  те  перебила  всi  iншi,  вiн   став
нетерпеливитись, Мiюський завважив це й погнав дубiвку швидше.  Широкою  й
глибокою протокою увiйшли в озеро, з другого  кiнця  якого  бiлiв  широкий
доплив. Понад лiвим кра?м  озера  стiною  стояв  очерет,  а  понад  правим
тягнувся високий, сухий острiв. Вподовж усього острова стояли прип'ятi  до
вкопаних у землю колод човни - прудкi  стерни  й  ще  бiльшi,  з  крутими,
вигнутими боками та  невисокими  щоглами  -  думбаси.  ?х  було  багато  й
здебiльшого новi - бiлiли свiжоструганим деревом та  поблискували  смолою.
Мiюський почав рахувати, та збився на третьому  десятку.  З  того  боку  в
озеро саме заходив один такий човен - опачини дружно лягали на  воду,  вiн
плив швидко, та враз всi опачиыи, що були по лiвому боцi, впали в воду,  а
тi, що з правого, зависли у повiтрi - човен крутнувся на  мiсцi  й  кормою
посунув до очерету. Запорожцi  опробовували  човен  на  хiд.  Коли  думбас
пiдiйшов ближче, Мiюський налiчив на ньому  двадцять  чотири  веслярi.  На
думбасi сидiло два керманичi - на гузi та на провi, той,  що  на  гузi,  -
головний, вiн кермував деменом, а той, що на  провi,  -  довгим  загрiбним
веслом. Запорожцi на думбасi помiтили отамана, вирiшили привiтати  його  -
розiгнали човен, пройшли, пiднявши вгору весла, повз маленьку  дубiвку,  й
вона загойдалася на високiй хвилi.
   А на березi теж юрмилися запорожцi, здебiльшого голi до пояса, обкуренi
димом, замазюканi в смолу, й лунав  стукiт  сокир  та  довбешок,  дзвенiло
залiзо, й трiщало дерево.
   Мiюський знайшов щiлину мiж двох стернiв i спрямував дубiвку до причалу
- високо? лiсяно? запрути у водi, на яку од берега  були  покладенi  важкi
липовi верхняки.
   Отаман вiтався з майстровими та гребцями, щось розпитував,  а  Мiюський
пiшов берегом. Повсюди горами бiлiли трiски, валялися важкi дубовi  бруси,
необтесанi й необкорованi  колоди,  теслицi,  чорнiли  якiсь  рогачики  та
важкi, обплетенi лозою "кобили". Од них до води падали гiнкi сосни - тут i
там лежали потертi, мовби погризенi зубами, сосновi  кругляки  та  всiляке
дрюччя. Либонь, на тих "кобилах" i майстрували човни. В  самому  кiнцi  на
передостаннiй iз них ще стояв недобудований думбас,  його,  мабуть,  i  не
збиралися добудовувати - не видно було нi  загнаних  у  дерево  сокир,  нi
свiжих дощок - либонь, облишили, побачивши, що однак не встигають спустити
на воду до походу, а може, щось там не так змайстрували й просто покинули.
   Донського отаманця змагала цiкавiсть, - сам майстрував на Мiюсi  човни,
тiльки меншi, - залiз на думбас,  обдивлявся.  Малий,  легкий,  стрибав  з
ребра на ребро, як бiлка. Помостiв на кормi та носi не було, й добре видко
все черево корабля: важке, суцiльне, з липи дно, нижнi облавки  з  дубових
дощок, верхнi - iз соснових, i дубовi ребра,  й  дубовий  брус  -  з  двох
деревин, скрiплених  посерединi,  бiля  щогли.  Пахло  свiжими  стружками,
смолою, гiрким людським потом.  Мiюський  лазив  довго:  довидивлявся,  як
щитовано дошки, куди вправлено кочетки,  намагався  вiдгадати,  що  то  за
залiзнi гаки вподовж бортiв, бо  розпитати  не  було  кого.  Всi  корабели
зiбралися по той  бiк  причалу  довкола  отамана  бiля  купи  велетенських
кiтвиць, якi стояли стiйма. Там точилася якась розмова, вельми голосна  i,
як видалося Мiюському, гаряча. Гомiн наростав з хвилi на хвилю, й  злiтали
важкi, мов удари келепа, окрики,  вже  й  отаман  вимахував  правицею,  як
шаблею, й це занепоко?ло Мiюського. "Що воно може бути? - подумав. -  Адже
то не мирна балачка",
   Набачився на Дону й на Сiчi отаких кгвалтових кругiв, де розривають  на
грудях кунтушi, де в помiч слову стають кулаки, а то й  шаблi  та  сокири.
Мiюський пiшов до гурту, котрий фурiював, - там зiбралося кiлька  сот  пар
личакiв та чобiт i тепер важко  тупотiли,  перемiшували  iз  землею  давно
витолочену  траву.  Одначе  вар'ювали  не  всi   запорожцi,   чимало   ?х,
здебiльшого тi, що стояли за спиною в отамана, дивилися в  землю,  декотрi
тихенько вiдходили до човнiв, поралися бiля  них.  Колотилися  здебiльшого
майстровики, нетяги, голоколiнчики, тi, хто став до працi за плату, хто не
йшов у похiд. Не всiм вистачало на човнах мiсця, не  всi  й  волiли  нести
сво? голови пiд кулi.
   Мiюський давно збагнув, що й на Сiчi, як i скрiзь,  хоч  тут  i  бiльше
волi, бiда бiду доганя?. Тому, в  кого  десять  пар  волiв,  сюди  втiкати
нiчого, вiн не покине сво? десятини, оратиме до сьомого поту, адже  втiка?
безземельна сiрома, всiлякий ремiсничий люд, що розорився. Але ?дуть  сюди
й броварники, крамарi - ставлять ятки  над  Чортомликом,  часом  оббирають
козакiв до нитки, на тому багатiють. Чимало скипа?ться  всiляких  веремiй,
заколотiв, але тако?, як  оце,  колотнечi  Мiюський  ще  не  бачив,  стояв
спантеличений i приголомшений. Й не тому, що боявся, - задьористий вдачею,
першим кидався на чужi кулаки, туди, де пила мед весела вiдвага,  але  тут
злиднi пили сирiвець, i те було сумно.
   - Плати, отамане, як обiцяв,  -  гукнув  через  голови  Явдоким  Верша,
довговидий, чубатий запорожець. - Бо ж не випустимо звiдси.
   Сiрко стояв, заклавши праву руку за пояс, намагався уговтати  сiчовикiв
поглядом.
   - Я не кую грошi. Вiйськова Скарбниця порожня.
   - За що ж годували отут комарiв? За що хекали сокирами од зорi до зорi!
За тво? ласкаве "дякую"? Але ним ми не прокормимось, - юртували козаки.
   - Повернемося з походу - сплатимо сповна.
   - А як не повернетесь? - вигукнув Верша. Сiрко, либонь, тiльки й  чекав
на тi слова. Очi йому спалахнули, лiва брова круто зломилася, й вiн пiрвав
козака за сорочку.
   - То ти, кручий сину, з мене мертвого хочеш наперед взяти платню? То ти
погрожу?ш порубати менi  думбаси  та  стерни?  А  тодi  прийдуть  турки  й
порубають твою дурну голову!.. Якщо не скручу ?? я.
   Вiн одiпхнув од себе  невдатного  запорожця,  хотiв  пройти  далi,  але
сiчовики не розступалися. Вони трохи притихли, але гули, як школярi,  коли
хочуть явити непослух дячковi. Й тодi Сiрко, зметикувавши, що  так  просто
йому не викрутитись, метнув зором по  натовпi  й,  нашиливши  оком  одного
горлопана, котрого сливе знав, ступив до нього.
   - Не ма?те встиду... Вiда?те самi, куди важимося. За море,  в  грабськi
землi, до турецько? столицi. Ось ти, Феодосiю, пiдеш на першого  стерна  -
розривати ланцюги пiд Кизикерменом? Йди, там мiсця стане. Й  на  розвiдних
човнах теж!
   Козак лупав бiлими, майже безбарвними повiками. Знав, бiдолаха,  що  то
таке - рвати ланцюги, котрими перегороджено Днiпро. Там кожен сажень  води
пiд прицiлом гармати, турки стрiляють наослiп й  разять  геть-чисто  всiх.
Рiдко коли вда?ться розклепати ланцюги й цiлими прослизнути далi.
   - Чого лупа?ш вирлами? - не давав сiчовиковi отямитись отаман. - Язик у
тебе гострий, як шабля, а шабля - як язик.  Чи  тут  усi  такi?  Гей,  хто
охочий на першого стерна, одходьте до того дуба...
   Поки  запорожцi,  обамбуренi,  приголомшенi  словами  кошового,   м'яли
ханьки, Сiрко пiшов просто на Явдокима Вершу,  й  той  вiдступив,  за  ним
розступилась решта. Але затятий запорожець враз звинувся, схопив  рушницю,
яка стояла тут же, бiля дерева, й звiв курок.
   - Не пiдходь, отамане, не пiдходь! - закричав несамовито, i бiлки  його
очей виверталися, й було видно, що ладний на все. - Уб'ю!
   - Убивай, убивай, гаде, - скипiв i собi Сiрко й пiшов просто на  Вершу,
на чорну цiвку рушницi, що ледь погойдувалась у руках козака.
   - Не пiдходь, уб'ю! - ще раз закричав Верша й  якось  дивно  верескнув,
вiдскочив убiк, в очерет. Сам ховався в зелених  хащах,  звiдтам  стримiло
тiльки довге коване дуло.
   - Не дурiй, Явдокиме, - суворо, але вже трохи спокiйнiше сказав  Сiрко.
- Ну ж бо, не дурiй. Я не боюся твого стрiлу, ось  мо?  серце.  Але  ж  за
тиждень похiд. I хто поведе  козакiв,  ти?  Отакий  дурний  i  варйований?
Отож-бо виходь.
   А що Верша не виходив, вiн гримнув:
   - Виходь. Бо ти, боягузе, стрельнути забо?шся, а я як  стрельну,  то  й
iскри з тво?х очей посиплються. - I вiн просто за  дуло  рушницi  потягнув
Вершу з очерету. Дуло гойдалося навпроти Сiркових грудей. Явдоким тремтiв,
наче в пропасницi, i покiрно йшов за кошовим. Сiрко виволiк його на берег,
Явдокимовi руки розтулилися самi, й вiн випустив рушницю.  Сiрко  поставив
?? до дерева.
   Всi знiчено мовчали.
   - Отож воно й ?... - мовив отаман скорiше сумно, нiж переможно.  Допiру
в його очах трiпотiло щось схоже до кпину, але, прогiрклий наскрiзь,  кпин
згас, й одразу згас запал  боротьби,  натомiсть  у  душу  напливли  сором,
досада i злiсть - уже хтозна на кого.
   У похмурiй мовчанцi, в  супроводi  одного  лише  цехмiстра  корабельних
майстрiв Сiрко  простував  уподовж  берега.  Вiн  недовго  оглядав  човни,
наказав веслярам переганяти ?х до Сiчi. По  тому  сидiв  на  березi,  бiля
само? води, обхопивши руками колiна. Гнiв одлетiв, лишилися досада й  сум.
Не раз йому доводилося ставати супроти козакiв, навiть  завертати  ?х  пiд
час втечi на бойове поле, погрожувати смертю, одначе  й  тодi  почував  за
собою правду. Вiн не боявся людського тлуму, не  боявся  лихих  слiв,  але
боявся  неправди.  А  зараз  зачерпнув  ??  ковшем  з  чорного  казана.  Й
пригадалося йому, як три роки тому майстрував з козаками морськi човни. То
було не майстрування, а добра музика. Вганялися один за одним в роботi,  а
по тому закручували веселi грища, й полохали  птаство  дружним  спiвом,  i
пили оковиту, й реготiлися донесхочу. Сокири тяли, як тулумбаси, а  пилки,
як скрипки.  Й  забандюрилася  тодi  Сiрковi  химерiя  -  збудувати  човен
потайний, щоб плавав вiн пiд водою, а над водою  стримiло  тiльки  жлукто,
крiзь яке спостерiгав би дозорець. Над тим довго потiшалися,  реготали,  а
далi пiшло  на  суперечку,  молодi  козаки  звалили  два  дуби,  обтесали,
приладнали один на другий, приправили дубове жлукто-лаз. А  щоб  човен  не
виринав, знизу прив'язали  мiшки  з  пiском.  Весла  вставили  в  дiрки  й
запакували щiлини змащеним жиром клоччям. Човен спустили  на  озеро,  туди
сiли козаки... Вiн перекинувся донизу жлуктом за  другою  спробою.  Козаки
над силу витягли дубове доробало, обрiзавши косою мiшки з  пiском.  Одначе
тодi нiхто не сердився, не  поклав  осуги  на  отамана.  А  його  придумка
пiзнiше сповнилася по-iншому. Вони просто перекидали човна й  притоплювали
його грузилами. Дихаючи тим повiтрям, що в човнi, йшли по груди у водi.  А
потiм враз виринали перед носом туркiв. Так  розклепували  ланцюги,  якими
погани перетинали  Днiпро  бiля  Кизикермена,  так  знiмали  сторожу  бiля
фортець понад рiчками.
   Хтось сiв у травi поруч Сiрка. Отаман скосив очi. То був  Верша.  Козак
помонявся трохи й дiстав кисет. Вдався до  звичайного  козацького  способу
примирення, тiльки вельми незугарне й  на?вно  погойдував  кисетом  козак.
Сiрко трохи поморив Вершу, а тодi набив люльку з його кисета. Клацнуло  по
кременю кругле, iз завивинами кресало.  Солодко  зачадiв  трут.  Посидiли,
покурили, пiдвелися.
   - Брате мiй, брате, - мовив Сiрко - чи ж  моя  вина,  що  нема?  в  нас
талану?
   Помахом  руки  Сiрко  пiдкликав  Мiюського,  той  пiдiгнав  дубiвку  до
крайнього, не викiнченого думбаса, й там отаман ступив у не?.
   Вiн сидiв як хмара. Не дивився на сiчовикiв, що,  злi  й  присоромленi,
мовчки стояли на березi, не дивився й на Мiюського. Дубiвка швидко йшла по
рiчцi, лишаючи за собою пiнявий слiд. Отаман мовчав. А тодi вийняв люльку,
постукав нею об нiс човна, почав натоптувати тютюном.
   - Добре тому чортовi в дудку грати, сидячи в очеретi, - мовив чи то  до
Мiюськго, чи сам до себе i покошлав брову. - Одну злама? - другу вирiже.
   Мiюський нiчого не збагнув, а Сiрко не розтовкмачував. Показував,  куди
правувати, розцмакував люльку. Вони верталися кружним шляхом - по  великих
рiчках, течiя тут була млява, й Мiюський швидко гнав дубiвку.
   Сiрко сидiв нахмарений, Мiюському видалося, що отаман  одразу  постарiв
лiт на десять. Допiру перед корабелами стояв палкий  та  дужий  козак,  що
йому руки грали м'язами, очi жахтiли рiшучiстю, а зараз плечi зсутулились,
зiр пригас, глибше прокреслились риски на чолi та  щоках.  Перед  Мiюським
сидiв сливе старий чоловiк, згноблений життям, обкладений клопотами.  Йому
аж шкода стало отамана.
   - З лиха, мабуть, вони... - наважився обiзватись.
   - Лiпше було б, якби  iз  розкошiв,  -  зiтхнув  кошовий.  I  зажурився
насправжки, знав-бо гаразд:  найбiльший  його  статок  на  цьому  свiтi  -
справедливiсть. I знав також: не богом вона дана, не в колисцi наспiвана -
пильнував того людського закону давно. Жити правдою, не  покривити  душею,
що б тобi не загрожувало i якi б ваби перед тобою не поставали.  Зда?ться,
просто - ох не просто. Iнодi душа аж стена?ться, так хочеться ?й пiрнути в
якусь щiлинку. Бодай на мить. Надто в дрiбному. "Це ж для тебе, для  тебе,
- нашiпту? вона. - Для тво?х гараздiв. Забудь про все. Спочинь".
   I доводиться проганяти ту ману. Весь вiк проганяти.  I  ось  щойно  вiн
переступив той невидимий пружок. То вiн гримав не на Вершу,  а  на  власну
совiсть.
   Трохи розхмарився, коли зустрiли рибалок. Тi  саме  тягли  невiд,  дво?
йшло попiд берегом, по груди у водi, тро? вели друге крило невода  човном:
дво? гребли, один тримав сiть. Там же, на березi, й солили рибу  саламуром
iз липового цебра, складали в низенькi, широкi дубовi бочки.
   Мiюський  бачив,  як  у  крило  бiля  берега  зблиснула  бiлим  животом
величезна  рибина,  як  похитнулися  рибалки,  котрi  брели  у  водi,   як
затремтiла сiть. Либонь, те бачив i отаман,  бо  подав  знак.  Рибалки  на
човнi щосили запрацювали веслами, однак вiн  ледве  посувався,  Сiрковi  й
Мiюському довелося чекати довго. Всiх чекало розчарування - в матнi тiпали
хвостами золотавi лящi, великi, як вагани, трiпотiло всiляке  iнше  риб'я,
зiпало ротами кiлька щук, одна - двохаршинна, а тi?? рибини -  бiлуги  чи,
може, севрюги - не було, встигла втекти.
   - Тепер  вона  вам  знакомита  -  впiзна?те,  -  спробував  пожартувати
Мiюський. - Взяток i без не? чималенький.
   - З таким взятком заробимо на волоки до постолiв,  -  сказав  маленький
одноокий дiдок, цiляючи важким товкачем по  головi  найбiльшу  щуку.  Вода
йому збiгала з мокро? одежi, дiдок вибивав халяндри.
   Мiюський втямив: у тутешнiх рибалок тi ж клопоти, що й у них  на  Дону:
сiль пожира? увесь зарiбок. А ще ж, мабуть, треба заплатити  за  мережу  i
десятинне в кошову скарбницю... "Недарма кажуть: добре там, де нас нема?".
   - Чи? човен i мережа? - запитав Сiрко.
   - Гуковi, - похмуро кинув рудобровий, коротконогий  дядько,  викручуючи
штани.
   "До лиха спритний канцелярист цей Гук, - подумав Сiрко. - Швидко  зiб'?
статок. А з вигляду - баляндрас, ферт".
   Сiрко з Мiюським повернулися, коли сонце вже скотилося за далекi  горби
по той бiк долини. В сiрому небi густо в'южило вороння, летiло на  острови
на ночiвлю. Всi птахи вмовкли, з  гущавини  долiтала  тiльки  меланхолiйна
пiсня дрозда.
   Човна прип'яли на Скарбнiй., навпроти прорубаних у палiсадi хвiрток  од
нижнiх куренiв. Сiч ще гуляла, толочила гомоном вечiр, сюди, до рiчки, той
гомiн  спадав  приглушеними  сплесками.  Кошовий  зняв  з  голови   важку,
оторочену по низу кабаргою шапку, подав Мiюському.
   - На. Заслужив. Гарно провiз. Наче графа.
   - Дорогувата плата, - зам'явся Мiюський.
   - Нiчого. Носи на здоров'я. У мене ? iнша.
   Шапка була гарна, але великувата. "Пiдкладу вербового  прутика,  вимощу
вовною",подумав Мiюський. Вiн подякував i пiшов. Ступав легко,  здавалося,
йшов не по пiску,  а  по  мощенiй  колодами  вулицi.  У  хвiртцi  на  мить
затримався, поправив на головi шапку, зник. Сiрковi чомусь  здалося,  нiби
Мiюський хотiв вернутися й щось  сказати,  та  передумав.  А  що  вiн  мiг
сказати? Ще раз попроситися в похiд? Одначе, хоч  отаман  йому  нiчого  не
обiцяв, обо? знали, що на  думбаса  Сiрко  його  вiзьме.  Отаман  розумiв:
рiшенець його не простий i може завдати немало клопоту. Адже  в  боярських
грамотах Мiюський записаний "вором", приказнi люди вимагали видати його, а
вiн натомiсть впису? його в запорожцi. Допiру Мiюський був просто  зайшлим
чоловiком, а тепер ста? козаком Вiйська  Запорозького.  Бажання  Мiюського
отамановi зрозумiле: вiн врештi хоче прибитися  до  твердого  берега,  хоч
воднораз, як i сам кошовий, не бажа? розголошувати те. Й сподiва?ться,  що
залишиться  невпiзнаний.  Недарма  зголив  бороду  й   голову,   залишивши
оселедця. Його й справдi  нелегко  впiзнати.  Сiрковi  Мiюський  подобався
прямотою, нелукавством, хоробрiстю та розумом. Проте вiн  ще  не  вирiшив,
куди вписати колишнього донського прибульця. По вiд'?здi Лаврiна отаман ще
й досi не мав джури. Щоправда, Мiюський не пiдходив  на  джуру  не  тiльки
вiком, а й через те, що не випадало йому вертiтися перед  очима  за?жджого
люду. Краще нехай iде в курiнь або в зимiвник.
   Мимовiльна згадка про Лаврiна ще дужче засмутила отамана. Вiн уже знав,
що Лаврiн не по?хав до дядька - про  те  доповiв  посланець  з  Тавинсько?
чати, а куди подiвся, не мiг допитатись нi в кого. Найпевнiше - пристав до
козакiв Сави й залишився в Ладижинi. Там  зараз  --  пекло.  Шкодував,  що
вiдпустив джуру. Тепер бачив, що в поспiшливiм i раптовiм вiд'?здi Лаврiна
щось крилося. Лаврiн останнiм часом був якийсь  метушливий.  Щось  Сiрковi
натякав про Лаврiна й невисокий, чорнявий козак з  Медведiвського  куреня,
якого не раз бачив з Лаврiном. Того вечора вiн приходив до  Перехреста  й,
не заставши, - отаман послав  Лаврiна  дубом  на  острiв,  -  присiв  бiля
кошового на призьбi. I все ходив  словесними  околясами  довкола  Лаврiна,
котрому "пороблено, тiльки не на зле, а  на  добре,  а  може,  й  на  зле,
пороблено чарами, од яких нема одвороту", все ждав, що  отаман  кине  йому
кладку, а вiн перебiжить по нiй. Отаман знав таких людей, якi  мимовiльно,
а може, й не мимовiльно поспiшають звiльнити душу од та?мниць, котрi ?м  -
немов зайвий тягар, хоч, може, той тягар напросилися нести самi. ?м легша?
од того, вони нiби прислуговуються тому, кому переповiдають чужу та?мницю.
Не любив того отаман i прогнав козака. А тепер  шкодував.  Принаймнi  знав
би, де джура й що з ним. Шукав того козака в Медведiвському куренi, але не
знайшов, вiн теж щез. Може, по?хав з Лаврiном?
   Отаман почувався самотнiм. Серед тисяч людей - тiльки погукай  -  кожен
охоче прийде викурити з кошовим  люльку.  ?  серед  них  i  скоробрехи,  й
хитробрехи, а ? й поважнi, такi, що побували за  морями  та  океанами,  на
горах i в долах, а може, i в самому пеклi, ?х  цiкаво  послухати,  з  ними
цiкаво погомонiти. Й однак жоден з них не  годен  замiнити  йому  Лаврiна.
Щирий i допитливий, як дитина, джура не раз  змушував  i  кошового  лазити
п'ятiрнею до потилицi в пошуках нехибно? думки, пояснення  вчинку,  якого,
здавалося б, i пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповiдаючи йому
сво? крутi гори, по-iншому бачив ?х сам, й здавалися вони йому  не  такими
осоружними та крутими. Вiн немовби розпочинав з ним  друге  життя.  Одначе
якими дорогами не ходили вдвох, Сiрко рiдко коли завертав на ту,  що  вела
до рiдно?  Мерефи,  власно?  молодостi,  залицяння,  одруження,  родинного
життя. Й не через те, що на Запорожжi те не дуже шанувалося. Просто  жалiв
Лаврiнове сирiтство. Гартував з нього во?на, бо рiдному кра?вi потрiбнi не
тiльки хлiбороби, але й во?ни. А тепер часто думав, що саме в тому не  мав
правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Укра?ну  тiльки  звiдси,
iз Запорогiв, а не повсюдно, не з кожного кутика ??. З  Мерефи,  Ладижина,
Нiжина. I не тiльки вони, а й  дiти,  внуки,  правнуки  ?хнi.  Ось  де  та
причина, що ?хня земля увесь вiк не може захиститися од ворога.  Ця  думка
спала отамановi зовсiм недавно, не да? йому жити.  Йому  ??  вистачить  на
весь вiк, що лишився.
   Але зараз отаман клопотався iншим.
   Чому не наблизив Лаврiна до свого серця  настiльки,  аби  той  одкрився
йому у всьому? I в останньому сво?му замiрi. Хоч який може  бути  замiр  у
Лаврiна, парубiйка, котрий, опрiч цеберки  з  водою,  сирна  в  куренi  та
канцелярсько?  призьби,  не  знав  нiчого?  Яку  мiг  мати  та?ну?  Й   що
несосвiтеннiшими видавалися йому  такi  запитання,  то  бiльше  турбувався
Лаврiновою долею. I знову думав про те, що вельми схожий  Лаврiн  на  його
молодшого сина, на Романа. Часом дивився на Лаврiна, а бачив Романа: та  ж
довiрлива яснiсть очей, таке ж гордовите чоло, та  ж  вiдкритiсть  душi  й
готовнiсть прислужитися товариству. Сiрко не тiльки  не  натiшився  сином,
вiн жодного разу не прихилив його голову  до  сво?х  грудей,  адже  був  i
другий син i було щось iнше, бiльше, в iм'я чого вважав, не мав  права  на
нiжнiсть. На не? мало право серце, це вiн зрозумiв потiм, вже коли  Романа
не стало. I ось тепер все оживало  в  Лаврiновi.  Оживало,  й  тривожилася
душа, бо пам'ятав: в любовi до Романа було  i  якесь  гiрке  передбачення.
Йому щось мовби пiдказувало, що син буде з ним недовго. Це саме  вiдчуття,
ця сама сива пасмуга лежала на душi, коли нещодавно  дивився  на  Лаврiна.
Вiн вiдхрещувався од не?, намагався не вiрити сво?м передчуттям i  не  мiг
одкараскатися. Вiн тодi думав ще й про те; що всi вони  стоять  на  такому
прузi, на такiм житт?вiм валу, де можуть погинути щомитi, через те в  його
голову завiюються такi думки, а серце йому пiдказувало - не про  всiх  так
боляче i так вiщо дума?. I тепер вiн не тiльки нудьгував за Лаврiном, я  й
страждав.
   Спогадав джуру, й не хотiлося нiкуди йти. Його нiби виштовхувало щось з
гомону, крикiв, подзвону чарок. Не цурався зовсiм чарки, - його  срiбного,
з позолотою келишка, сiм лiт  тому  придбаного  у  Козловi,  не  заснувало
павутиння: часом запече пiд серцем, запала? вогонь у грудях  -  сама  рука
потягнеться  до  нього,  -  просто  хотiлося  тишi,  хотiлося  на   самотi
попрощатися з тим, чого не треба виносити на люди, що приросло до серця. Й
треба ще раз перебрести думкою рiчки, якi потiм долати  човнами.  Сiчовики
п'ють, хто гiрко, хто солодко, i для кожного з них визначенi  днi  походу,
мовби  вже  кимось  примiрянi,  обмисленi.  Вiн   знав,   чому   запорожцi
почуваються так, та iнакше й не могло бути - на те й отаман,  щоб  мислити
за всiх. А в його головi думки вибухають, як пороховi мiни: й те не так, i
те треба перемiнити. Вислати дозори берегом  чи  водою?  Йти  човнам  усiм
разом чи роздiлитися на кiлька партiй?
   Промайнув кажан, як чорна думка, сховався  в  тiнi  башти.  Нiч  стояла
тепла, ясна, небо нiби засiяне золотими вухналями, понад Днiприщем  сивiли
верби, з-за яких сходив мiсяць.  Мiсячна  дорiжка  прослалася  в  турецьку
сторону. Старi  сiчовики  кажуть,  що  опiвночi,  коли  всi  сплять,  тi?ю
дорiжкою ходить чорт. Од крам-базару долiтало ледь чутне  дудонiння  -  то
б'? в барабан запорожець Вус. Вiн гвалту?  тишу  денно  i  нощно,  барабан
замовка? тiльки тодi, коли навiжений Вус спить.  По  той  бiк  Скарбно?  й
понад Чортомлнком верби  зводились,  як  чорнi  кучугури.  Там  заливалися
солов'?. Водилося ?х у зелених прибережних нетрях гибiль.
   Сiрко пройшов лiворуч - за крайньою хвiрткою пiд палiсадом лежала  купа
колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присiсти, але почув
приглушений гомiн, зупинився. Запорожцi  прийшли  послухати  солов'?в.  То
були здебiльшого лiтнi люди, упокоренi долi й боговi. А  солов'?  спiвали.
Ох i  витинали  вони  се?  ночi!  Вже  й  весна  минула,  а  вони  все  не
вгамовуються.
   "Тихо-цить, тихо-цить", - розпочинав один i одразу ж швидко-швидко,  аж
ледве  можна  було  вловити   паузи:   "фiть-фiть-фiть",   а   тодi   нiби
оддалеки-далеки: "Тьох. Тьох. Тьох".
   Другий, дзвiнкий, високоголосий, мовби у тонкi  тривожнi  литаври  бив:
"тьох-тьох-тьох-дiнь, тьох-дiнь", а десь поряд обзивався третiй -  млосно,
рознiжено: "тi-ох, тi-ох, тi-ох".
   "Тiур,  тiур,  тiур  -  лясь-лясь-лясь",  -  намагався  перекричати  ?х
молодий, запальний, недосвiдчений.
   - Твiй - зовсiм наче бурсак-п'яничка, - сказав козак, i Сiрко по голосу
впiзнав, що то Загубиколесо.
   - Зате голосний, - заперечив хтось, а хто - отаман розпiзнати не  змiг.
- А твiй - як проханий панич...
   - Зате ж ну тобi цехмiстр. За всiх умi?. А "дячок" i оцих  трьох  колiн
не вхопив: i козак  швидко  засвистiв.  Загубиколесо  вмiв  передражнювати
"чужих"  солов'?в,  та  так  вдало,  що  тi,  спантеличенi  чи   ображенi,
замовкали. Коли ж усi спiви зливалися водне - в трiск i  свист,  ляскiт  i
дзенькiт й починало наморочитись у головi, Загубиколесо  спиняв  ?х  лютим
розбiйним посвистом. Солов'? вщухали, а затим розпочинали  знову.  Вступав
завжди отой молодий, ляскiтливий. Обманювався  сво?м  спiвом,  гадав,  вiн
при?мний солов'?хам. Будив ?х  од  солодко?  дрiмоти,  дратував.  Й  тодi,
обурений, встиджений за весь солов'?ний рiд, вступав  старий,  досвiдчений
спiвак: "йох-йох-йох - фюiть-фюiть, сюрр, тiнь-тiнь-тiнь".
   По ньому настроювались на спiв iншi.
   Сiрко подумав, що це слухають  солов'?в  тi,  хто  не  дослухав  ?х  за
молодостi. Або й зовсiм нiколи не чули того спiву. Хiба чу?  коли  солов'я
наймит - загнаний у борозну хлоп, захвойданий у росах чабан? Солов'? -  то
кохання. Чимало запорожцiв його не знали. Отако й звiковували - не  паленi
солодкою пристрастю, не обцiлованi, не милованi. Лихо прогнало з  дому,  а
тут уже нiкому було пробудити серця. I все ж Сiрко, бувши коханим колись i
сам палко кохаючи, дивував тому. Безглуздим видавалося, що  те  незапалене
паливо так i залишилось  й  згорить  уже  в  могилi.  Може,  через  те  на
запорозькому кладовищi цвiтуть такi буйнi червонi маки? Ту та?ну знав лише
бог. Козаки про кохання говорити не любили.  Рiдко  вдавалося  й  кошовому
добутися пiд броню безжурностi та кпину. На все  життя  запам'яталося,  як
страшно водив у снi рукою по бiлявих  дитячих  голiвках  старий  нешлюбний
козак Суд, як пестив сво?х дiтей, котрих нiколи не мав. Вiн так  i  помер,
не почувши слова "тату". Самi козаки знали одну матiр -  вiтчизну  i  одну
колиску - струганi  на  островi  думбаси  та  стерни,  яких  ще  називають
чайками. Й то неправда, що всi вони - женоненависники, потурмаки.  Сняться
?м весною голубi сни, сняться бiлi  руки  та  високi  перса,  бува?,  жага
доводить козака до сказу, й кида? вiн Сiч, товариство та  йде  в  слободу,
хоч i зна?, що чека? там на нього сириця, кийове карання й  вiчна  неволя.
Може, й Лаврiновi приснився голубий сон? - зненацька подумав отаман.
   Гарно спiвали солов'?. Мабуть, нiде  не  було  таких  спiвакiв,  як  на
Запорожжi. Тут дзвенiли шаблi, тут гуляла воля, i все те перейняли в  сво?
хорали мастакуватi птахи.
   Аби не заважати козакам. Сiрко не пiшов до них, сiв  просто  на  ще  не
вичахлий пiсок. Срiбно зблискувала проти мiсяця вода, вона  була  м'яка  i
тепла - це вiдчувалося на вiдстанi. Рiчки текли вспак,  несли  сво?  темнi
води повiльно й тихо, мiсяць купався у водi, вечiр був м'який i  лагiдний.
Такий, як i вчора. Всi вечори iншi, хоч i здаються однаковими;  просто  ми
однаковi у тих вечорах. Схилився на лiкоть, розпростав ноги -  вiдпочивав.
Йому болiв лiвий бiк, болiв давно, часом затерпав так, що не вiдчував його
зовсiм. Дивився, як сходить за Днiпром мiсяць, слухав  солов'?в  чи  й  не
слухав, бо думки пiшли кудись, як пiхота на приступ. Спочатку вернулися до
того, що сталося ниньки на островi. Не мав на майстрових  козакiв  образи,
почувався винуватим сам, хоч i не мiг нiчим зарадити нi ?м, нi собi.
   Й втiк од тих думок до походу. Кого послати наперед та де зупинитися на
першу  ночiвлю?  А  далi  думка  перебiгла:  де  зустрiнуть  туркiв  i  що
робитимуть, скуравши ворога на водi, - попливуть назад чи пiдуть  на  Буг?
Мабуть, пiдуть на Буг. Спалять мости пiд Сороками... Мости  треба  спалити
ще до бою. От коли б  Самойлович  ударив  на  той  час.  Кiш  послав  йому
респонс, в якому розкрива? сво? замiри. А може, замiри коша спiвпадають iз
замiрами  гетьмана?  Може,  через  те  й   одступив   од   Ладижина,   аби
приготуватися  до  велико?  волейно?  потреби?  Одначе  ж...   лишив   пiд
басурманином цiлий край. Лишив мiста i села на поталу вороговi.
   В Ладижинi застряв i Сава. Не вирватися вже запорожцям iз  Ладижина.  I
нема? в Сiрка сили, щоб стати в полi проти турка.  Нема  кого  послати  на
пiдмогу. Та й не можуть запорожцi пiти пiд Ладижиi:, коли по Днiпру  пливе
до Сiчi ворожа ескадра. Спочатку треба зустрiти ??. А тодi зайти  вороговi
в спину.
   Може, й Лаврiн по?хав iз Савою? - знову зрина? думка. Адже ви?жджав  iз
Савиною командою. А в Тавинськiй залозi його не бачили.
   Од згадки про Лаврiна  Сiрковi  мовби  гарячий  струмiнець  пробiг  пiд
серцем. Пiшов хлопець, понiс з собою часточку його. Сiрково?, радостi.  Чи
не останню?
   Погинули рiднi сини, лишилася в  роду  тiльки  бiла  челядь,  й  нiкому
передати шаблю. I шаблю, i самопали, i люльку.  Що  вiн  може  передати  в
спадок дочкам? Хiба що ненависть... Ненависть до  ворогiв  отчого  краю  i
любов до цi?? стражденно? землi. Це ?дине, що може передати ?м...  I  вони
збережуть ?х. Дочки вмiють берегти спадок батькiв. Незгiрш, нiж сини. Якщо
вони справжнi дочки сво?х батькiв. I передадуть у спадок  сво?м  дiтям.  З
чорними бровами й карими очима. Допоки ходитимуть по цiй землi  чорнобровi
й кароокi парубки та дiвчата, нiякими кiньми, нiякими возами не  столочити
?? шовково? трави. Йому запахи волi передав батько. А  батьковi  -  дiд  з
бабою, котрi втекли од пана в степи й осiлися над рiчкою Мжею. Випалили  у
степу бур'ян, викопали землянку, не побоялися нi звiра, нi злого татарина.
Волю вони цiнували дужче, нiж власне життя. Перед вела баба.
   А може, все це облуда? Адже небагато тих чистих трав лишилося в  отчому
кра?. Потоптали,  згодували  чужинцi  сво?ми  кiньми,  розтягли  по  сво?х
стодолах. Може, й вiн дурить себе весь вiк?
   Тодi для чого оця фортеця, отi налаштованi в дорогу думбаси та  стерни?
Для чого весь вiк мiряв веслами Днiпро, кiнськими копитами Дике Поле? Чи?м
велiнням сорок лiт не випускав з рук шаблi? Був пронизаний всiма  вiтрами,
шмаганий дощами, стрiляний - рубаний по всiх сторонах... Що здобув? Склали
голови сини, посивiла од горя ?хня  мати,  в  страховi  за  батька  живуть
дочки. Повiв за собою братiв, зятiв, односельцiв, кликав усiх,  кого  мiг.
Для чого?
   Вже сивi тумани обклали голову, старiсть сто?ть за плечима, як  старець
iз торбою... Боже праведний,  чому  не  любиш  ??,  як  я...  Мою  нещасну
сторону! Чим вона завинила перед тобою? Чи перед  iншими  племенами?  Хiба
люд мiй не робочий, чи мало пролив кровi на сво? поля?! А може, мало? Мало
тобi, рiдне поле, кровi мо?х синiв?. Може, тобi ще треба  мо??  кровi?  То
скажи, як пролити ??, щоб уже довiку було вiльне? Я готовий, боже,  битися
шаблею i з тво?ми апостолами, аби це була остання битва на цьому полi!
   Моя душа хоче супокою, тiло спочинку. Але, мабуть, вона не матиме  його
й на тому свiтi, пориватиметься сюди.
   Сiрко важко похилив, голову. З лiтами ?? все частiше  захмарювало  тими
думками. Вони - мов кулi у зраненому тiлi. Не мiг через них знайти спокою,
тихого життя. Оце: нащо жив, що содiяв, - усе частiше ставало  перед  ним.
Бо ж оддавна розмислював сво? життя не ях споживання пшона i  обшмульгання
кармазинових, у п'ятнадцять лiктiв, шароварiв. Давно, ще  коли  був  живий
Хмiль, заро?лися йому в голову тривожнi думки й уже не  одступалися.  Якби
жив для кармазинiв, мiг наскладати ?х повну клуню, упокорився б,  догоджав
якомусь володаревi, оддав би йому в услугування душу  й  шаблю.  За  такий
удар споконвiку платять дорого! Заморськими  винами,  пампушками  в  меду,
солодкими жiнками. Бери все, оддай нам тiльки солю! I оддають, i сплять  у
пуховиках, i чорнобровi челядницi стелять  постелi.  I  обертають  вiльних
козакiв у наймитiв. I гребуть пiд себе, i багатiють. За  багатство  можуть
продати душу.
   А вiн виступав проти всiх державцiв, проти Самойловича  й  Дорошенка  й
сам згоряв у тiй кип'ячцi. Й через те не мав спокою нiде. Ранiше,  бувало,
поривався  душею  до  бога,  хотiв  i  його  звар'ювати  сво?ми   гарячими
молитвами, запитував, чому це  iншi  народи  можуть  жити  самi  по  собi,
обробляти рiдне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе
розради не мав. Бог жив сво?м промислом i велiв  йому  жити  сво?м.  Сiрко
кидався то в один бiк, то в iнший, шукав правди, та не собi, а  для  всiх.
Наслухався слiв хитрих, облесливих, а ще слiв мовби  й  вiдвертих,  у  якi
вiрив i той, хто ?х зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що однi  слова
- для одних, iншi - для iнших, а часом обдурював i сам себе. Бачив  правду
на годину i правду до крутого моменту, бачив правду подiлену й подрiбнену,
а ?дино? не знайшов. Й стала йому ?диним опертям у життi шабля, вона  одна
давала вiдповiдь певно, лише на не? звiрявся. На не? покладався.  Це  була
важка розрада - не-страхом, що колись випустить ?? з рук, а  тим,  що  нею
можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато  шабель,  i  щоб  рубали
водне. Бо навiть тут, на Сiчi, ? люди пронозливi та хитрi, користолюбивi й
нишковi. Щоправда, ?х небагато.  На  Сiчi  нiкуди  заховатися  й  нема  де
заховати крадене. Все тут на виду. I сакви, i зброя, i Душа.
   Великий, важкий, кований  мiддю  мiсяць,  що  був  сховався  у  вербах,
викотився на небесну оболонь, його жовто-зелене свiтло залляло Сiч, рiчку,
висвiтлило постатi козакiв на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового
на березi Скарбно?.
   Отаман не побачив, як зiйшов мiсяць.  Сидiв,  заплющивши  очi,  i  йому
чомусь здалося, що плавнi перед ним лежать чорнi, вигорiлi. Страшне видиво
явилося кошовому. Вогонь, вогонь по  доли