нi, i в тому вогнi метаються обгорiлi козаки. Болiсний зойк вирвався кошовому з грудей, вiн здригнувся й розплющив очi. Залитi срiбним мiсячним сяйвом, плавнi спали. Й примовкли солов'?, а з далеко? далини линула пiсня: Гей, щоб наша червона китайка, Гей, гей, червонiла, А щоб наша козацька слава, Гей, гей, не змарнiла! Це спiвали козаки, що лишилися по той бiк протоки вартувати човни. ?м вторили сiчовики, котрi сидiли на колодах: Гей, у лузi червона калина, Гей, гей, похилилася; Чогось наша славна Укра?на, Гей, гей, засмутилася. Пiсня обпиралася одним крилом на Днiприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Днiпром. * * * Рiчки текли вспак, несли сво? темнi води повiльно i тихо. Й так само вспак текли отамановi думки. Не спалося. Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита сiчами, походами, смертями, морськими побо?ськами. Деякi нитки вже почали висмикуватися, iнодi два кiнчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок i серце котилася його то темна, то просвiтлена до дна рiка життя. Найчастiше плавба починалася од видимих пристаней - перебирав у думцi останнi подробицi приготування, раду, на якiй намагалися передбачити майбутнi подi?, виповiдалися ймовiрнi i неймовiрнi плани - i тодi вертався на дум-баси та стерни, на яких проплив, якi вже перетрухли на порох або ж згорiли до останньо? лавицi, вдруге, втрет? штурмував фортецi, що ?х штурмував ранiше й здобував або не здобував: Очакiв, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк... То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось iншим. Буря бiля Гiбралтару, яка трохи не потопила ?хнi кораблi, бастiони i солонi канали Дюнкерка, щоб добутися до бастiонiв, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельнiй дюнi, в якiй похований сотник Атлант з козаками, коротка служба пiд командою маршала принца Конде i довге голодне стояння в Парижi... Сон чи не сон? Вечiрнi бесiди з французьким послом графом де Брежi, лiнькуватим чепуруном у бiлому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сiрковi розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазарiнi, а королеви Анни не розгледiв, надто багато стояло навколо не? пишно? двiрнi, i жартiвливий герць з королевичем Людовiком. Шестилiтнiй забiяка з довгим, позакручуваним у кiлечка волоссям теж прийшов подивитися на козакiв, вимахував манюньою шабелькою, i козаки випхнули з гурту Сiрка, яко одного з наймолодших та найвеселiших з-помiж себе, й вiн удавано серйозно став до герцю, й за третiм чи четвертим побрязком дозволив Людовиковi "вибити" з рук важку домаху, яка .зблиснула й вгрузла в землю за кiлька крокiв, i панi? в схожих на пiну мереживах заплескали в долоньки - чи то королевичу, чи то козаковi. Сiрко тодi став на одне колiно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Францi? привiз срiбну тютюнницю, кiлька лiктiв бiлого сукна та кiлька десяткiв французьких слiв. По тому, бувало, в куренi, випозiхуючи довгу осiнню нiч, сидячи на низенькому стiльчиковi, кидав Захарковi, хлопчаковi, який прислуговував лiтнiм козакам: "А подай-но, Захарку, мо? пiтiтботи", й Захарко тягнув од груби величезнi чоботиська, й запорожцi реготiли. Або: "А теперки закуримо пипе", - й набивав тютюном ("табак а фром") свою носогрiйку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кiлька сот тисяч золотих франкiв, одержав король Владислав, який найняв кардиналовi Мазарiнi козакiв для штурму неприступно? фортецi Дюнкерка. Тодi Сiрко мало про те думав. Й нинiшнiй Сiрко диву?ться з того. З себе колишнього й з iнших козакiв, чию кров один всевладний лиходiй продав iншому, вони порахували грошi, порахували власнi вигоди, а козаки з того содомського походу собi жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подiбно? торговицi ще багато разiв. Сiрко й нинi не зна?, скiльки франкiв отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрiлив з-за рогу якийсь iспанець, помщався козакам за невiдпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лiвому Сiрковому плечi трохи вище серця. Гай-гай - то не одна позначка, отримана Сiрком не на полi битви. Ще одну вхопив у татарськiй корчмi, чи як там вона назива?ться, нинi вже й забувся, хоч татарську мову трохи зна?, принаймнi може порозумiтися з татарином без товмача. Тинявся по Кафi, куди при?хав iз запорозьким посольством, i занесло його до того шинку. Вiн бачив, що в низенькi дверi пiд лiхтарем iз кольоровими скельцями зайшло дво? венетiйських купцiв, зайшов i собi. Там справдi була свiтличка, в якiй стояли столи й сидiло кiлька нiмцiв та полякiв (венетiйцi подiлися невiдь-куди), але саме з ним чомусь зав'язали сварку п'янi татарськi матроси, котрi бенкетували в сусiднiй залi, i йому довелося одбиватися ослiнцями, столами, залiзною чаплi?ю, й вже в дверях хтось з матросiв черконув його ножем по ши?. Сiрко й далi диву?ться собi колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкоду? за тим. То був чудовий час. Не тiльки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотiлося йому багато побачити, багато зрозумiти, упевнитися, утвердитись в собi самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тодi води в оцих рiках для нього були всi молодi, вони молодi й солодкi тут, на рiках, i старi та солонi в морi. Таке й життя людське - спочатку солодке, а потiм солоне. Але сьогоднi вiн не хотiв про те думати. От зачепився пам'яттю за герць з королевичем, i пам'ять перенесла його в зовсiм iнше мiсце, в iнше герцiвне коло. I вже стояв на герцi, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сiрко на Сiч, заночував на полковницькому хуторi, й Федiр Куций попросив молодого козака повчити вiйськово? науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподiвався й сина вивести в старшинське звання (ранiше хотiв зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руцi шаблю й мушкет. Тимко деякий досвiд мав (вправлявся в ширмуваннi на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрiвнятися з Сiрком, котрий вже обкрутився в кiлькох походах та битвах. Обо? - i Тимко, i Йван - хлопцi молодi, обо? запальнi, одначе Сiрко - тонкий у станi i в'юнкий, i обличчя його поблискувало вiд степово? засмаги, наче бронза, i очi грали веселою безжурнiстю. Тимко ж - бiлий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив ло?м. Бiлий в нього чуб, бiлi брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й вiдкрите. На обох - бiлi сорочки (в одного вишита по ковнiру голубим квiтом, у другого - червоним), поверх сорочок - легкi кольчуги, на головах - легкi сталевi мiсюрки. Ширмували в саду на галявинi, саме бiло квiтли вишнi й засипали молодих герцiвникiв бiлим цвiтом. I яблунi вже викинули рожевий цвiт, вiн пробився крiзь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблунi були дужi, крислатi, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвiли несмiливо, на?вно, сором'язливо. Сiрко обставив галявину новими липiвниками для меду, кiлька кадiбцiв розставив i на галявинi. Тимко налягав, Iван вiдступав, повiльно, нiби знехотя вiдбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носi, на бiлих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, вiн розчервонiвся, важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось-ось сягне супротивника тупою шаблею - зi сточеним на точилi лезом. Саме на той момент i нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в станi, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з нiжними кiлечками волосся, що вибилося на ши? з-пiд очiпка, смаглява (рум'янцi грали на тiй смаглявостi) - надзвичайно гарна, ще й з якимось бiсiвськи-невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво-сiрим усмiхом у Сiркiв бiк, i йому пiд серцем пробiгла лоскiтлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Вiн i сьогоднi не зна?, що хотiла висловити тим усмiхом молодичка - пiдбадьорити (адже вiн одступав), трошки поглузувати, просто викликати усмiх на усмiх, але та мить круто повернула його життя. Сiрковi сперло подих, i почув на сво?х грудях та ши? доторк ?? бiлих довгих пальцiв (це ж вона вишивала сорочки), i голубий туман покотився в його головi. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушнiше, й тодi Сiрко, вдавши, буцiм хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковiй шаблi бiля самого рукiв'я, й жалiбно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимково? руки; Тимко не встиг отямитися, вiн навiть не зрозумiв, що сталося, стояв i оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, i Сiрко. Хвилясте волосся чорнiло до бiло? сорочки, i шабля поблискувала пiд сонцем. Оленка засмiялася (мабуть, вдягнений у вишиту ?? руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився бiля ?? серця), взяла камiнь i пiшла до хати. ?? тонкий стан ледь помiтно розгойдувався в лад ходi, й гойдався вишитий подiл сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячiй колисцi Iванове серце. Сiрко був тодi молодий i неймовiрно чистий. Його тiло було грiховне, вiн знав це, воно кричало про грiх, а вiн гасив той жар, проганяв прiч пекельнi думки, часом навiть накладав на себе ?пiтимiю - спав на голiй землi i ?в пiсну страву, i все одно од кiнчика чуприни й до кiнчикiв нiгтiв його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста кров бурунила в жилах, це було й гарно, i трохи страшно, i встидно. Iван Сiрко довго не мiг заснути тi?? ночi (як i цi??, перед походом, тiльки ж надто рiзнi були причини безсоння), лежав у повiтцi на сiнi, й проткав його до кiсток той Оленчин усмiх, i дратував ?? смiх. Й водночас було йому бентежно на душi, почував сором i в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нiчого й не було, адже не дав приводу нi до яких прикрих думок про себе, а щось йому пiдказувало, що повiвся не достойно козачого звання. Вiн устав ще до свiту, осiдлав коня й по?хав з хутора, ?хав луговою дрогою, пилюка на якiй ще була прибита ранковою росою, десь у травi пiдпадьомкав перепел, й на серцi було легко та хороше. Вiн подобався собi i, хоч Оленка не сплила остаточно з мислi, мiг думати про не? просто так, без неслави для Тимка, як про невiдомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, i легко гарцював кiнь, i молодо грала кров, i вiрив, що ще спiзна? повною мiрою карого чи зеленавого усмiху, спiзна? кохання, й буде воно справжнiм та великим. А Тимко нехай розкошу? з сво?ю красунею, вiн ?х обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов'я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вiтряками й сказав, що теж хоче ?хати на Сiч. Тепер Сiрко вже по-справжньому пошкодував на той Оленчин усмiх. Зрозумiв, якою важкою була для Тимка минула нiч. Зрозумiв, що в того ко?ться на серцi, а. що не мiг вiдмовити в такому проханнi, поставив вимогу вернутися на хутiр та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко по?хав без його благословення. Федiр Куций трохи поохкав, та, либонь, i його кортiла думка побачити на сво?му подвiр'? Тимка загартованим во?ном, який пройшов запорозький вишкiл, похизуватися перед сусiдами, в полку, та й на якийсь уряд тодi пiдiпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Сiчi до осенi. Збирали ?х у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всiлякого iншого припасу, щоб було чим погамувати голод i закропити душу, й кiлька пучечкiв трави од простуди всунула внуковi в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по дво? червоних яблук, якi долежали у вiвшанику до весни. Яблука, що ?х поклала Сiрковi, були червонiшi. Сiрко стояв суворий, споважнiлий, на Оленку не дивився i яблук Оленчиних потiм не ?в. Та й усiм тим припасом вони покористалися мало. Через три днi вже досягли степу й побачили першi маревнi стовпи на овидi й перших орлiв. Вони злетiли з невисоко? могили, де в торiшньому бур'янi лежали людський череп i костi. Чого вони сидiли бiля вимитого дощами черепа та почорнiлих кiсток, чого так довго кружляли над козаками в небi - хтозна, одначе Сiрко визнав те поганим провiщенням, хоч Тимковi й не сказав нiчого, за мить i ?хнi конi злетiли з тi?? могили, неначе птицi. Та лихе провiщення справдилося наступного вечора: розiклали козаки в байрацi бiля вивернуто? з корiнням вiльхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипiти в ньому вода, як був вiн перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобiтьми. На козакiв налетiв ляцький дозiр, який пильнував, аби не втiкали на Сiч посполитi, ?х обох пов'язали й потягли кудись у пiтьму. А потiм ?м просто в вiчi тицяли смолоскипом, i вусатий вузьколобий шляхтич гукав: - На сосну здрайцiв, на найтовщу гiлку лайдакiв! Тимко жебонiв, що вiн син ре?стрового полковника Куцого й що батько послав його на Сiч покликати додому старшого сина (здобувся на вигадку), але ?х не слухали, тицяли рукiв'ями шабель у зуби i пiд очi й далi погрожували повiсити або посадити на палi. "Знаю я того брата, там ?х сто тисяч тих братiв, ви запорозькi вивiдники, ось ви хто". Потiм ?х обчухрали, як молодi, деревця, й кинули до вузько?, глибоко? ями - вовкiвнi. Тимко колiнкував по дну ями й скиглив, як молодий пес, що попав у вовчий капкан ("що буде", "що буде, нас порiшать..."), а Сiрко гнiвався, бо не займався обтертий трут i вiн не мiг запалити люльку. ("Та не штовхай хоч ти пiд бока, й так не горить"). А потiм, коли галас нагорi затих, вiн сказав Тимковi, що, поки ночi, треба вибиратися з вовкiвнi. Наказав Тимковi пiдсадити його, але Тимко скиглив: "Ти втечеш, мене покинеш", тодi спробував пiдсадити його, одначе вiн боявся вилазити з ями перший. Сiрко сiв i ще раз натоптав тютюном люльку, а коли викурив ??, цитькнув на Тимка й ще раз прослухав нiч i сказав, що ляхiв нема? - вони по?хали. Справдi, коли вилiзли нагору, там нiкого не було. Видно, чата справдi повiрила, що Тимко - син полковника, що це не вивiдники й не зброднi, завдавати ?м смерть не важилися, а вдовольнилися кiньми, саквами та срiблом iз Тимкового череса. Сiрко на сво? три таляри, завбачливо зашитi в онучу, купив у рибалок довбаночку, й нею правувалися до Сiчi. Над берегом зависла сторожка тиша, нiде не було видно нi лялечки, й Сiрко сказав, що тиша та небезпечна й що ?м потрiбно десь прича?тися та зачекати великого дуба або iншого човна, який iтиме вниз. Але тепер почав насмiхатися над Сiрком Тимко, вiн бравував, казав, що в човнi безпечно, що ?х там нiхто не сягне й що Сiрко бо?ться не за нього, а за себе. Сказати по правдi, вони обо? пiвникували один перед одним, i причиною тому була Оленка, отой ?? необачний смiх. Так вони попливли далi. Трималися ближче до правого, козачого, берега, але якось, вже недалеко вiд порогiв, зi степу налетiли ординцi, й заалакали, й стали кидати на козакiв стрiли, але жодна не влучила, хоч стрiляли зблизька, й Сiрко збагнув ту хитрiсть - ?х гнали до лiвого берега, де прича?лася засiдка. Й вiн уперто правував серединою рiчки, хоч стрiли свистiли над головою раз по раз, й тро? чи четверо татар спустилися до само? води, i ?хали за два кидки палицi, й страшно ощиряли роти, й вимахували кизиловими гирлигами. Було видко ?хнi обличчя i луки в руках. Тимко впав на дно човна, а Сiрко налiг на весла, й човен шалено летiв серединою рiчки. Татари на конях ярилися й почали цiляти точнiше, довелося кермувати ближче до лiвого берега, низинного, пiщаного, де жовтiли пересипи, на яких сидiли бiлi чайки. За пiв-верстви нижче за течi?ю в правий берег врiзалася зелена плавня, в тих очеретяних нетрях i сподiвався сховатися Сiрко. Вершники з пiщано? одмiтини були змушенi з'?хати на гору - круча там приступала до само? води, й Сiрко знову повернув човна до правого берега. Й тодi Тимко, що стояв навколiшки на днi довбанки, заволав: "Ти куди... Назад... Треба сюди". Даремно Сiрко намагався йому пояснити, що там може бути засiдка, що то тiльки на позiр берег пустельний, вiн навiть скреготiв зубами й лаявся чорно, але Тимко не послухався, схопився й стрибнув у воду. Трохи не перекинув човна, Сiрко йому гукав, щоб вернувся, намагався втримати човна на мiсцi, але Тимко брiв до берега, а човен, хоч i повiльно, несло за течi?ю. На кручi алалакали татари (воии не могли ?хати далi, шлях ?м перетинало болото.) i стрiляли уже навсправжки, намагалиоя влучити в Сiрка, але стрiли не долiтали, падали у воду. Вiн налягав на весла, що аж вода сичала пiд дубiвкою, i вломився лiвий кочет. Дадi загрiбаводним веслом Iван оглядався да татар, що купчилися на кручi, оглядався й на лiвий берег, де неначе з-пiд землi виросли татарськi вершники - помчали до Тимка. Вони навiть не кидали аркана, вiн сам бiг у ?хнiй полон. А Сiрко пересунув довбаночку через пiщану косу, що цi?? пори вiдокремлювала Днiпро вiд луки, й, плутаючись у лепешняку, потягнув ?? далi, а потiм втiкав бiловоддям у очерети, де татари не могли його сягнути. На Сiчi вiн часто згадував Тимка i його дружину Оленку, й кортiло йому при?хати до не? на хутiр та розказати, як добиралися вони до Сiчi i як татари полонили ?? муж,а. I ще щось манило його на хутiр, й серце вiдгадувало, що Оленка зрадiла б його при?здовi. Але вiн не по?хав. Тiльки переказав через чумакiв Федору Куцому, що його син у полонi в берегових татар, - Сiрко розпiзнав ?х по шапках. Не раз i не двiчi по тому згадував Сiрко Оленку й чомусь згадав ось тепер, i спогад той похвилював його. Давно вже нема? Куцого, може, нема? й Оленки або вже вона стара баба, не зна? вiн, чи живий Тимко, чи викупив його батько, а може, бiлочубий козак тяжко сутужив на галерах, може, прийняв чужинську вiру й одружився вдруге, по-чужинському закону - на татарцi. Невiдомi путi господнi i людськi? теж. ...А рiчки й далi котили сво? води то в один, то в другий бiк, i напливали спогади, й плив вiн сам, i шумiла пiд вiкном старезна липа, хилила i не могла схилити його до сну. III Сiрко стояв посерединi думбаса, поставивши ногу на барильце зi свинцем, обiпершись рукою об щоглу, на вершечку яко? майорiла синя короговка з образом Христа. Десь далеко в степу, вище порогiв, вночi пройшов дощ, Скарбна набрала сили, могутнiй човен рвало з припону, ялиновий помiст пiд ногами погойдувався й скрипiв. Сiркове обличчя було суворе й нiби осяяне невидимим свiтлом. Чоло й щоки зблискували, мов на стальниках бронза, очi - змруженi, в них горiли невеликi, але дужi вогники. I в праву, i в лiву руку од отаманового човна - уподовж усього схiдного й пiвденного берега Сiчi, на Скарбнiй, на Павлюку-Днiприщi, на Прогно?, - стояли такi самi думбаси та стерни. На них густо цвiли козацькi шапки. Вже й керманичi сидiли на сво?х мiсцях, бiля кормиг - по дво? з кожного борту, а на носах, бiля загрiбних весел - пiдотамани. Тiльки на Сiрковому думбасi керманичеве мiсце не зайняте - кошовий сам кермуватиме човном; загребним на носi, збивши на потилицю синю, в кабарзi, шапку, сидiв Мiюський, пильнував отаманового поруху. I всi двадцять четверо веслярiв також. I бiле вiтрило лежало на помостi, готове по тому ж таки поруховi звинутися вгору й забрати в сво? широкi груди всi вiтри Великого Лугу. На неширокiй пiщанiй смузi берега з'юрмились козаки - тi, що лишалися в Сiчi. Й валили через усi вiсiм хвiрток, визирали через частокiл, позалазили на мiстки для стрiльби, перегукувалися з тими, що в човнах, перекидалися шапками та люльками. Бiля само? води скупчилася пiвча - досугi дiди, кiлька хлопчакiв, два диякони, пiп у святковiй ризi з хрестом у руках. Кошовий оглянувся на сизо-рожевий пружок на сходi, глянув на небо, пiдвiвся. Стягнув з голови шапку. Луговий вiтерець покуйовдив йому оселедця. - Панове молодцi, - мовби й неголосно мовив отаман, одначе його почули всi, - не наша в тому вина, що ма?мо гибiль ворогiв. Не наша в тому вина, що мусимо не поле скородити, а ворожi ребра. Не наша в тому вина, що не гойда?мо на сво?х колiнах дiтей, а нас гойда? хвиля днiпрова. Тяжка наша путь, але праведна. Понищили нашу волю ляхи, а басурмани забирають дiти нашi, доруйновують рiд наш. Подивiться навкруг: орда сплюндрувала нашi домiвки, нашi церкви, нашими жiнками i дiтьми заповнила сво? кочовища. А скiльки вона нашого брата запродала на галери i скiльки його порубала: ще не було нiколи на нашiй землi стiльки вдiв i сирiт. Сам бог наказу? нам iти на ворога й помститися за наругу i зневагу ймення Христового, за спаленi церкви, за дiтей i матерiв наших. Сам бог наказу? визволити з неволi братiв наших. Отож з богом, братове, з богом! - Помовчав мить i додав: - Хто бо?ться, зiйдiть з човнiв, бо ваш страх може перекинутися ще на декого. - 3 човнiв нiхто не сходив, i Сiрко спроквола махнув рукою. Й одразу ж на носi отаманового думбаса звилася корогва. Заспiвала пiвча, всi, хто сидiв на човнах i стояв на березi, познiмали шапки. Сумно погойдувалася корогва на отамановому човнi, скорбно спiвала пiвча, журливо лизала берег зеленава хвиля. Смуток огорнув берег i плавнi, заткав простiр до самiсiнького обрiю. Надивлялися на тих, з ким прожили поруч не один мiсяць i не одне лiто, хто, може, не раз заступав побратима грудьми од кулi чи ворожо? шаблi, а з ким, може, ввiйшли в гнiв та чвари i тепер прощали грiхи. Пощо грiхи, коли несуть сво? життя на бранне поле за найбiльшу святiсть, за рiдну землю та вiру. Щиро молилися, приносили присяги перед куренями на вiрнiсть товариству i безкорисливiсть: "Скарай мене, боже, тепер i потiм, якщо я покину в бiдi товариша i кинуся до втечi, щоб урятувати власну душу... Присягаю господу-богу перед святим ?вангелi?м, що, будучи в нинiшньому походi з кошовим отаманом Сiрком та iншими старшинами, полковниками та осавулами походними при побиттi ворога i де трапиться, здобичi вiйськово? не приховаю, купно з усiма стоятиму в бою i купно вернуся на Чортомлик". Розжалобилися братчики, в когось уже й зрадлива сльоза покотилася по щоцi. Бо ж не всi повернуться, не всi. На велику вiйну йдуть. Не всi шапки квiтнутимуть, коли човни приставатимуть до цього берега. А деякi й не пристануть, згорять у батальному вогнi або потонуть. А в кожному човнi - знайомi обличчя, знайомi очi, знайомi усмiшки. Сiрко вiдчув, що i йому стислося серце, загупотiло десь вище, нiж ранiше. "Може, не вернемося", - пропливла сумовита думка. "Дурницi. Старiю", - прогнав ??. Ще не скiнчила спiвати пiвча. Сiрко вийняв з-за червоного китайкового пояса булаву, махнув нею в лiву i праву руку. Бризнув з валу вогонь, ще раз i ще, й покотилися плавнями гарматнi луни. Знялося гайвороння над крам-базаром, закружляло в повiтрi. Гарматнi стрiли заглушили брязкiт ланцюгiв та стукiт гакiв. Злетiли весла, важко, з хлюпотом разом упали в воду, вона завирувала, свiтлими, в бiлих пузирках струменями попливла вподовж бортiв. Короговка на отаманськiй щоглi нагнулася, прощально замаяла крилом i то хилилися, то випростувались у човнах козаки, долаючи течiю Скарбно?, прямуючи до широкого Днiприща, на бистрi? води, пiд високе небо. Прощавай, Сiч-мати, нехай тебе охороня? пресвята богородиця. Шапки полетiли вгору, - там, у човнах, i тут, на березi, - то останн? прощання. А чиясь червоноверха, з крайнього човна, впала на воду, загойдалася й попливла, мов багряна квiтка. Скарбна пiдхопила ii, обкрутила кiлька разiв на мiсцi й понесла в протилежний од човнiв бiк, що швидко линули Днiприщем, залишаючи за собою пiнявi слiди. Над Днiпром плив довгий журавлиний ключ. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча. Хоч у першу годину й була та звiстка як градова хмара. Похмурi, зi згнiченими серцями, сходилися оборонцi на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрi?в, полковник Сава, бурмiстр, молодий пiп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх i подив усiх отець Сильвестр пiдняв замiсть хреста шаблю й прорiк: - Козаки, ми очистились од скверни; однинi серед нас нема зброднi, нема зрадникiв. - Вiн гнiвно, тiльки губами, всмiхнувся, i та усмiшка вiдбилася на лезi шаблi. - Станемо всi приборно до оборони, й господь-бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на помiч лiвобережцi. А що протопоп передався султановi, то його вже давно навiдував нечистий. I всi ще раз пiднеслися духом i поклялися загинути, але не здаватися басурману, i в усiх очах полум'янiв один звитяжний вогонь, i туг, у гуртi, смерть здавалася не страшною. Лаврiн стояв у центрi натовпу, дивився в очi побратимiв, бачив, як звитяга розпирала ?м груди. А потiм вiйт запропонував обрати собi полковника. Козаки й ладижинцi обрали полковником Анастаса Дмитрi?ва. З ним за три валечнi днi оборонцi одбили ще чотири ворожi налоги. Другого дня по Мурашковiй втечi просто до Бершадсько? брами пiдскакав на гнiдому конi турок i кинув стрiлою через стiну листа. Поки козаки опам'яталися, турок був далеко. Листа складав могилiвський полковник Гоголь, той, що пiддався султановi й ходив у його обозi. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оцi: страхав незлiченними силами, погрожував карами, прихиляв усiх здаватися, обiцяв помилування, а Анастасу ще й милостi - зробити начальним чоловiком та тримати в достатку. Дмитрi?в порiшив тих ворожих спокус не являти нiкому, листа порвав, а Гоголю одписав: "Воля ваша, грiхи вашi на ваших головах. Надiю маю на бога, й виручка нам iде, а ти, Гоголю, басурману, диявольському догiднику пiддався, йому i служи!" Цей респонс понiс у ворожий стан старий козак Снiтка - Анастас сподiвався, що йому вдасться бодай щось розвiдати там. Снiтка не вернувся, натомiсть турки прислали свого посланця, сирiч вивiдача, з котрим прийшов i Мурашкiв челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскiльки челядник перед смертю сказав, що Снiтковi турки завдавали найлютiшо? муки. Одначе й турок жодного виводу о собi не дав. Потому боронилися ще чотири днi. В мiстi палали пожежi - ?х уже нiхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею - лютували голод i смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе - морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив бiля хворого. Найбiльше помирало дiтей. Вже не ставало й дощок на труни, покiйникiв ховали без вiдправи, закутуючи в рядна. Гарматна стрiлянина не вщухала нi на годину, жiнки та дiти тулилися в льохах i ямах, вилазили звiдти, тiльки щоб погребти померлих. Старшинська бiла челядь юрмилася в замку. Козаки волiли лишатися на валу, дивитися в очi вогневiй та шабельнiй смертi було легше, нiж голоднiй i моровiй. Туск i зневiра стояли в ?хнiх очах. Якщо й оглядалися в пiвнiчний бiк, то в безнадi?. У ровах загнивалися трупи, коли повiвав захiдний вiтер, сморiд стояв - не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м'ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кiнськими кiстками, виловили всiх голубiв бiля церкви, а також горобцiв i ластiвок. В мiстi об'явилися грабiжники, вбивали людей за коробець борошна, i впiймати ?х не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втiха, одна надiя, що й ворог до?да? рештки запасiв. Анастас Дмитрiев вимiркував комонну вилазку через Бершадську браму - з того боку турки майже перестали пильнувати, але мiщани ?х не пустили. "Йдiть пiшi, - сказали, - а на конях ви втечете". А пiша вилазка - не вилазка, треба було промчати од брами до лiсу в одну мить. Пiзнього вечора з п'ятницi на суботу ладижинцi знову бачили лихе знамення: по небу бiг вогняний кiнь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слiд. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрiлою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподiвався на захист гетьманських вiйськ та втiкав на лiвий берег: гетьман одступив аж за Днiпро. Сотник Падалка родом iз Ладижина, торiк разом iз Тетерею передався Самойловичу, руку впiзнали писар i вiйт. Городова старшина враз стратила вiру, поклала одчинити туркам браму. * * * Голубий, на двi половини, шовковий гетьманський намет стояв пiд дикою яблунею. Яблучка були ще зеленi, не яблучка - бубочки. В гущавинi гнiздилися плиски, якi вже насиджували яйця. Птахiв розполохали гомоном, а потiм вони вернулися, сiли на гнiздо, але пташата, либонь, вже не виведуться - яйця захололи. Намет стояв у невеличкiй долинцi, перед наметом височiв пагорб, з якого видно в обидва боки лiвий днiпровський берег, а також берег протилежний, правий - високий, гористий зi стрiмкими кручами, зi схожими на могили горбами, мiсцями лисими на макiвках, а подекуди порослими лiсом. На горбах iнодi з'являлися верхiвцi, маленькi, наче шаховi фiгурки на дошцi, й зникали. "Не птахи, не перелетять", - думав гетьман. Одного разу тро? вершникiв на низеньких, булано? мастi конях спустилися до само? води, прогарцювали пiд кручею, пустили по стрiлi i щезли. Стрiли не долетiли й до половини Днiпра. Либонь, вершники й самi знали, що стрiли не долетять до табору - в такий спосiб виявляли зненависть i зневагу. Табiр розкинувся в лiву сторону од гетьманського намету - сердюки, гармашi, далi все iнше вiсько, а ще далi - стрiльцi князя Ромодановського, донцi i калмики. Пiд берегом стояли бiльшi й меншi човни - ?х зiбрали по Днiпру. На них три днi тому переправилося на цей берег вiйсько. Ромодановський радив вкгрунтуватися на горбах по той бiк, аби в слушну годину можна було рушити в похiд, Самойлович його ледве переважив. "Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнiв, як вiдомо, б'ють", - буркотiв гетьман пiд нiс, але так, щоб нiхто не чув. Тепер був спокiйний. Спробують турки переправитись - переб'ють ?х по частинах. Роз'?зди пильнують по Днiпру на кiлька миль угору i вниз. Самойлович лежав на пагорбi на купi попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горноста?во?, з павиними перами шапки не знiмав. Кашлюк напав дуже до речi. Попив джерельно? води, й той напосiвся. В присутностi московитiв, та й перед сво?ю старшиною, гетьман особливо напружував легенi. Якщо покличуть до одвiту - хо-рував, не мав сили вiддати всi належнi розпорядження! Вiн i ранiше часто вдавав хворого. Боявся заздрощiв i через те крiзь i всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсiли болячки: коле пiд серцем, не да? дихати, крутить ноги, болить голова. "Всi думають: щасливий чоловiк Iван Самойлович. Яке там щастя! Жiнка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха... ще й кольки в животi. Нi випити, нi з'?сти... Оце випив з вами, а тепер всю нiч скиглитиму, як собака". Йому спiвчували, його пропускали нагору. Ще й пiдсаджували. "Нехай лiзе, йому недовго". О, то не проста наука. ?й вiддано половину життя. Осягати ?? почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церквi, гаряче молився богу, i раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненiсть, що сягне високих порогiв. Просив ?х у бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й вiн не сидiв склавши руки. Вiн уже тодi знав: у будь-якiй грi вигра? той, хто гра? упевнено. ? гравцi вдатнiшi, дужчi, але виграють тi, якi спрямували себе на виграш. Досягти його будь-якою цiною. I - досягають. Хоч, якщо сказати правду, тодi вiн ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя - вгору i вгору. Вiн не жив. Iншi жили, а вiн лiз по щаблях. Кожен з них - видивлений i вивiрений, гетьман завжди сяга? наперед оком i розумом. Зна? гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким i скiльки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебiльшого вдавав простака. Простакiв не бояться, ?х люблять, ?м спiвчувають... Тепер вже бояться i його. Тi, що пiд ним. А в самого вiра у власну непомильнiсть i мудрiсть з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибинi душi став побоюватись нескiнченних удач. То таки страшно: до рук iде тiльки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде - страшно. Не був слiпцем: досягнув верхнiх щаблiв не особистою хоробрiстю i не во?нним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, ?? треба вмiти вибрати з колоди... То вже iнша справа. Вiн вибирав. Тепер у нього на руках усi козирi. Одначе справжньо? радостi нема?. А чому нема?? Адже - на вершинi. А клопотiв не поменшало, навпаки - побiльшало. Хоч би оця вiйна... Забандюрилося царевi - йди на вiйну. Пiшов... Здавалося б, тiльки тепер i пожити. Досягнув того, чого й не сподiвався. А що воно йому да?, оце верховiття? Для чого так шалено i страшно напружувався? Може, щастя й поляга? тiльки в отому - братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя... Жодно? хвилини перепочинку - не встиг вiдхекатись, а очi пасуть наступний щабель. I жодно? насолоди: думки тiльки про те, щоби хтось не обiгнав, не пiдпиляв щабля у драбинi, не стягнув за полу. Дозволити собi якiсь насолоди - боронь боже, треба бути взiрцевим. Що ж вiн ма? в кiнцевому рахунку? Нiчого. Щоправда... Мудрi кажуть: чим вище ти зiйшов, тим ширший виднокiл i бiльше можна зробити для людей. Зробити бiльше... Гм, гм... Тi мудрецi бачать не далi власного пупа. Ось i вiн, гетьман, - увесь у шорах обставин i може зробити стiльки, скiльки вони дозволяють. Його думки перетяв неголосний окрик: - Ваша вельможносте, князь! Вiд березового гайка, що рiс на крутосхилi, йшов Ромодановський. Високий, висхлий, з довгою жовтою бородою, довгими руками, у довгiм каптанi - схожий на жердину, на яку повiсили сушити дорогий святковий одяг. Його супроводжували два стрiльцi. Князь ворухнув рукою, стрiльцi залишилися бiля гетьманського намету. Покректуючи, покашлюючи, Самойлович почав пiдводитись. Легеньким натиском на плече боярин посадив його знову. Сiв i сам. Простягнув ревматичнi ноги. На його чоботях жовтiв пилок з трав, що саме квiтували. - Харку, Ждане, - гукнув Самойлович. - Соку боярину i менi. За хвилю пiдiйшли челядники Харко i Ждан, принесли дубове барильце i два корячки. Сiк треба пити з корячкiв. Вони привезли його вчора з Батурина разом з кореспонденцi?ю, похiдними стiльцями, складаними шкуратяними канапами та килимами для намету i всiляким iншим начинням - чотири парокiннi вози. Харко та Ждан вточили соку й вiдiйшли вбiк. Березовий, настояний на липовому меду сiк при?мно заломлював зуби. - То як, покращало тобi трохи? - одпиваючи маленькими ковтками терпкий напiй, запитав Ромодановський. Очi в боярина втомленi i досвiдченi, вельми досвiдченi, i гетьман бо?ться, чи не розгадають його. Не вiрить вiн тим очам, як i всiм iншим. Й через те вiдказу?: - Трохи покращало. А через те, що втомленi, йому здебiльшого вда?ться переважати боярина на свiй бiк. Самойловичу зда?ться, князь розумi? все, тiльки вда?, буцiм чогось не дотямкову?, буцiм йому не вiдомi всi складностi тутешнього життя, тутешнiх стосункiв, звича?в, i через це, мовляв, поклада?ться на гетьманову мудрiсть. В свою чергу Самойлович розумi?: так краще, так вигiдно обом. Бувши боярином, Ромодановський за двадцять рокiв уже перемiряв цi степи вздовж i впоперек. На радi в Переяславi стояв перед народом на ганку за плечима московського попа, на радi в Нiжинi пiдносив Брюховецькому булаву, пiдсаджував на високий схiдець Многогрiшного й зсадовив також... У Москвi йому вiрять i багато чого йому прощають. Дасть бог, простять i цього разу. Та, власне, й прощати нiчого. Нiякого проступку вони не зробили, нiякого злого вчинку теж. Мовби у вiдповiдь на тi гетьмановi думки Ромодановський розiмкнув вуста. - Не можу, гетьмане, витягти з серця того шпичака, не можу. Iз зазубнем вiн... I кров сочиться. Ромодановський натякав на посланця з Ладижина, який прибився до них минуло? ночi. Тро? ?х перехопилося через ладижинську стiну, тро? скрадалися болотом понад Сiльницею, дво? загинуло, а один проповз помiж татарськими дозорами, турецькими наметами i вибрався на волю. Двiчi втiкав i втiк од ногайських ватаг, якi грабували Подiлля, допався коня i мчав пiд Черкаси, а звiдти сюди, до Канева. Й трохи не втопився у Днiпрi, сторожовi козаки кинулися в пiтьмi човном на волання i виловили його з води. Вихаркуючи воду, вицокуючи зубами, ладижинський посланець Пархiм Губа сказав, що цидула, яку вiз, розмокла у водi й загубилася, але всi ладижинцi, й козаки гетьманськi, i сiчовi, i донськi волають допомоги. Кулi й порох кiнчаються, в мiстi люту? голод, тримаються вони з останнiх сил. I ще багато iнших страхiть розказував Губа, й гетьман, вислухавши його, наказав узяти Губу пiд варту, щоби нiкому нiчого не розповiдав, не пiдривав бойнiй дух вiйська. Гетьман мовчав, i боярин казав далi: - Неправильно ми вчинили, одступивши аж сюди. Не таку, як треба, вiйну ведемо. Вiн казав "ми" й жодного разу не обмовився, що здався на гетьманiв план, що опирався тому плановi з самого початку. Одначе опирався не вельми. Мiг би стати на сво?му... Не мiг. Морщиться, стена?ться з болю бояринова душа, утриму? його вiд рiшучого кроку. Вже мовби мала взятися струпом... Взялася, проте не зовсiм. Понад сiм лiт мучиться в турецькому полонi бояринiв син Андрiй. Кожного разу, коли турки вирушають у похiд проти Росi?, беруть його з собою. Знають, що супротивним вiйськом кермуватиме Андрi?в батько, знають, що увижатиметься боярину нахромлена на спис синова голова - утримуватиметься вiд рiшучих дiй. "Хоч би вже якийсь кiнець, тiльки швидше", - iнодi дума? боярин i ляка?ться тi?? думки. Про все те вiда? гетьман. Проте жодного разу навiть натяком не дiтнувся князево? болячки, i Ромодановський цiну? ту тактовнiсть. - Князю, Григорiю Григоровичу, не край свого серця. Вчинили ми мудро й правильно. Не мали ми влучного моменту, не мали щасливого припадку. Всi небеснi сили i сили земнi були на боцi адвер-сора. Та й власнi його сили... Надто вони великi й потужнi. А що було б, якби потерпiли поразку? А то й погром! Хто б нам те пробачив? А так - вiйсько з нами, все вiйсько. Приспi? час... Вiр менi - приспi?. Виснажиться султан пiд Ладижином, стратить вiру i впевненiсть, а ми тодi й наляжемо. - А вигубить супостат увесь край? - мовив Ромодановський. - А пiде вiн на Ки?в, на Москву? Адже такi недишкретнi плани лелi?. Ми поставимо йому тарчу, не пустимо його. А Ладижин... Не сила наша. Чимось треба й поступитися. - Не зна?мо ми, як розглядатимуть нашу во?нну кампанiю в Москвi, - слабко опирався князь. Все, що говорили допiру, перетерли в мислях i в розмовах багато разiв, на новий рiшенець жоден з них не був готовий, розмова добiгала краю мляво. Гетьман говорив i дивився щиро, князь не до кiнця вiрив у ту щирiсть, i все ж почувався певнiше, як вона була. Та й таки ж його правда - про найближчi замiри адверсора вони нiчого не знають. Козаки були впiймали в степу двох кiнних татар, учинили ?м допит, але тi твердили, що вони - мирнi люди, ?хали в Умань за викупом, що його призначив за сина купець Дудка, й показували цидулу Дудчину, але ?м не вiрили, бо знайшли iншу цидулу од калги невiдомо кому, вони й про ту цидулу казали, буцiм велено оддати ?? Дудцi - так i не дознали козаки од них правди. А що то татарськi во?ннi вивiдники - сумнiву не мали. - Вiйсько ми не розгубили. Воно все з нами, - мовив гетьман. Вiйсько, якому нiчого не загрожувало, розкошувало на березi велико? i могутньо? рiки. Козаки купали коней, купалися самi, ловили рибу i варили юшку зi смачних днiпровських судакiв та лящiв. Саме в цей момент понад берегом пливло велике зелене дерево (вода пiдмила корiнь, i воно впало iз кручi), й козаки обнизали його, й бавилися, неначе дiти. А на березi, на невисокiй кручi, стояв Ждан i дивився на тi грища. Витягував довгу шию, нервово переступав з ноги на ногу. Вiльний днiпровий вiтер навiяв йому в груди звитяги, й вiн мрiяв про те, як приступиться до гетьмана й попросить взяти його на вiйну, i гетьман дозволить, вони перейдуть на правий берег, i пiдуть громити осоружного турчина й драпiжного татарина, i в'?жджатимуть уадiста i села жаданими визволителями, й гнатимуть харцизяк через усе Дике Поле, i в тих битвах, у тих утарчках гетьманський челядник козацького роду Гук Ждан покри? себе звитягою i славою. III Вузьким, звивистим кам'яним лазом Лаврiн i Кайдан вилiзли на нарiжну башту. Перелiзли на уступ стiни й розпласталися на теплому, нагрiтому за день сонцем камiннi. Гнанi вiтром, в небi пливли рванi хмари, схожий на розжарене велике чавунне ядро мiсяць то ховався за них, то виринав знову. На голих горбах по той бiк Бугу горiли вартовi багаття, праворуч, по цей бiк рiчки, вниз по течi? палало Пiдгiр'я - дальнiй куток Ладижина, й на воду падали багрянi вiдсвiти. Вони сягали аж сюди, до фортецi, де шаленiла кручiя i вода червонiла, як кров. Темнiшим був лiвий бiк Бугу - попiд берегом росли густi кущi, кидали на воду волохатi тiнi. Вибрали цей шлях до втечi, бо знали: тут найменше ворожих дозорiв. Проте чигали iншi небезпеки. За багато лiт вода пiдмила берег, стiна фортецi спадала просто в Буг, трохи нижче, на вигинi, клекотiв вир. По тому березi стояли орди. ?хнiй стан розкинувся аж до Чортового Горла, де вода шаленiла й стрибала по гострих камiнних зубах. Хто вiдважиться кинутися чортовi на зуби! Вони вiдважились. Лежали голi на ще теплiй стiнi, обмацували руками камiнь, шукали зазубня, за який можна було зачепити мотузок. Його не стачило до води, доточили скрученi вдво? вiжки, ремiннi й мотузянi. - Знайшов, - прошепотiв Кайдан i почав прив'язувати мотузок. - Спускайся перший. Ти легший... Нелукавий i щирий Кайдан пропускав Лаврiна наперед, бо сам був майже вдвiчi важчий, боявся, аби вiжки не обiрвались й вiн плескотом, сво?ю смертю не перетяв шлях до волi Лаврiновi. - Вiщу? менi серце - не випливу я, - пошепки мовив Кайдан, повертаючи до Лаврiна обличчя. В цю мить зблиснув мiж хмар мiсяць освiтив його чубату, вусату голову, лискучу щоку. - Якщо щиро молився - не утопишся, - непевно мовив Лаврiн. - Я не боюся. Перехрест ще раз поглянув зi стiни вниз. Чомусь подумалось: отак само по мотузку спускався з валу Марко. Од то? думки стиснулося серце. Марко не збудив його, не сказав, що втiка?. Коли ж Лаврiн ранком упевнився в Марковiй втечi, йому здалося, що бiлий свiт став чорним. Ще тиждень тому вiн гаряче клявся, що будуть разом до кiнця - в життi i смертi. В Лаврiна на ши? - Маркiв хрестик, ще й зараз не знав, що з ним робити. Зняти й покласти отут, на стiнi? Вкинути в Буг? Але ж хрест - боже благословення. Та й, може, Марко не втiк, а Мурашко повiв його неволею? Боявся, що знiме бучу, пригрозили й змусили спуститися вниз. Хотiлося в таке вiрити й не вiрилося: чому Марко не закричав, не збудив його, не боронився - вiн би пробудився вiд найменших згукiв борнi. - Поспiшай, поки мiсяць сховався, - прошепотiв Кайдан. Здавалося, мотузок пада? на той свiт. На мить наплинув страх. Темне небо, прямовисна стiна й чорна прiрва. Неначе в пекло. Лаврiн набрав повнi груди повiтря, зiтхнув. Помацав руками мотузок, звiсив униз ноги, посунувся, боляче тернувшись животом i грудьми об камiнь. "Прощавай, Килiяно", - прошепотiв, хоч ця путь мала привести до не?. Через Килiяну й оцей ризик. З неволi його мiг викупити кiш, могли обмiняти на полонених туркiв, мiг виторгувати ?х у султана Дорошенко, а з чорного дна Бугу вже не викупить нiхто. В цю мить згадав, що не попрощався з Кайданом: не потис йому руки, не сказав добрих i вдячних слiв, - аж рвонувся, але вже було пiзно. Велика Кайданова голова непорушне чорнiла над виступом, а пiд ногами в Перехреста тихо схлипувала безвiсть. Намагався якомога щiльнiше прикипати до стiни, але вона випорскувала з-пiд колiн, обкручувався й бачив то чорний потрiсканий камiнь, то вогнища на березi Бугу. Бiля них не видно було жодно? тiнi, татари спали; здавалося, багаття горять самi. "Бачать чи не бачать?" Моторошно почував свою наготу, вiд того здавався ще беззахиснiшим. Мотузок був новий, не обшмульганий, "костриця впивалася в шкiру, потрiскувала на долонях. Пересягнув вузол, ремiннi вiжки зазмi?ли в долонях, аж долонi схопилися вогнем, пригальмував лише на другому вузлi. Майнув пояс бiйниць, майнула чорна вирва нижче них, i вiн плюснув у воду. Холодна студiнь обпекла шкiру, тiло струснуло дрожем, мить ще тримався за вiжки, одначе почував - його зносить на береговий камiнь, випустив ?х. Одразу помiтив на водi зловiсний вiдблиск, пiрнув, не захопивши повiтря. Стиснуло груди, загудiло у вухах, йому здавалося, що опуска?ться на дно, жах опанував ним, та вiн зусиллям волi вимахнув руками, i його понесло вгору, закрутило, а свiтла не побачив. Вода заламувала ноги кудись униз, вiн плив боком, загрiбаючи од живота, намагався вирватися з виру. Вода ходила по тiлу залiзними потоками струменiв, вони були холоднi, а вся вода тепла, а може, то тiльки так здавалося. Ще раз вимахнув руками, й перед очима блиснув жовтавий вiдсвiт, вiн знову пiрнув, але пiзно, треба було ранiше, - якщо хтось iз дозорцiв дивився на воду, то побачив його неодмiнно. Вiн не стямився, коли його винесло на поверхню, оглянувся й помiтив, що таки пливе пiд лiвим берегом. Гребнув ще кiлька разiв, повернувся грудьми до течi?, вхопився правою рукою за кущ, що нависав над водою, одчахнув гiлку й знову поплив. Лежав на спинi, вiддавшись на волю течi?, гiлку тримав зубами. Замаскуватися так порадив Кайдан. Де вiн, уже у водi чи ще на стiнi? - майнуло в головi, й одразу помiтив, що пливе не попiд кущами, а бiловоддям, i почав гарячкове, але безшумно братися до берега. Не почував утоми, а тiльки ламку важкiсть у руках та ногах, дзвiн у головi. То дзвонила напруга, осторога. А може, просто плюскотiла у вухах вода, спiвала одвiчну пiсню, ?й однаково, кому спiвати: веселому козаковi, що купа?ться при мiсяцi, чи втiкачевi, потопельниковi. Почало зводити судомою лiву ногу, вщипнув ?? кiлька разiв i вiдчув утому. Тiло стало важке, мовби в жили налили свинцю, й сперло вiддих. Обабiч пливли темнi береги, але вiн уже мало що бачив. Страшно було козаковi: вiн вже й не знав, на тому чи на цьому вiн свiтi. Хоч воднораз якимись невiдомими ранiше чуттями все чув i вловлював. Й нараз у вухах знову задзвенiло, але той дзвiн був iнший, глухiший i басовитiший. Здавалося, то дзвонить мiдний казан, в якому закипа? вода. Тяжким зусиллям повернувся на бiк, насторожено прислухався. Попереду справдi клекотiло й дзвенiло. Щось стукало в пам'ять, проте вона була, як темна нiч. Втома й напруга вичавили з не? геть усе, тiльки iнодi, мов з глибоко? криницi, сколихувалося до нього обличчя Килiяни й пропадало. I враз неначе блискавиця вдарила в мозок. То клекотiло Чортове Горло. Рвонувся думкою до бога, але не пам'ятав .жодно? молитви. * * * Марко сидiв пiд дикою грушею, прив'язаний до стовбура волосяним арканом, iз занютованими в колодку ногами. Бiля ши? аркан затягнено мертвим вузлом, його розрубають лише в Стамбулi чи Бахчисара?. Iнших полонених одвели до глибокого байраку за лiсом, а його чомусь тримали тут. Дознали, що запорожець, допитували про Сiч. Багато там вiйська, де зараз Сiрко, чи готуються запорожцi до походу, скiльки мають дубiв та чайок, якi посольства приймали й чи збираються злучатись iз гетьманцями та стрiльцями? А звiдки все те знати Марковi? Дуби та чайки поховано по зарiчках, не кожен курiнний вiда?, скiльки ?х. Вiйсько розбрелося по луках та лиманах, а на ради з послами його не запрошували. Звичайно, гомонiли запорожцi всяке... Розказав про отамана, про Саву, про Симеона та московське i гетьманське посольство. Нiбито не лiпляться в один корж кошовий та лiвобережний гетьман. Те краще знати Мурашковi, сам похвалявся, що обiдав за широким гетьманським столом. Столочив, випалив Марковi душу вiзирiв товмач. Тiльки раз ударив палицею, та й то не боляче, одначе погрози його були страшнiшi за батогове карання. Вiн ?х виказував тонким ?лейним голосом, нахилившись уперед, посмiхаючись в очi, погладжуючи довгу роздво?ну бороду. Коли б хто побачив його збоку i не чув слiв, то подумав би, що вiн зiзна?ться в дружбi та приязнi, умовля? прийняти якiсь дарунки. - Жили ми тягнемо довгими, тонкими обценьками. Я вiзьму в мiстра i покажу ?х. О, то цiла наука, побачиш сам. Щоб зрiзати на живiй головi шкiру, теж треба чимало вмiння. Рiжуть ?? пасами. Ось тут, а далi отако, - прокреслював пальцем по Марковiй головi, - а ковпачок зверху залишають. Викрутити буравом очi також не просто. Буравлять не зразу, а потроху. Ну, ти розумi?ш сам, усе це роблять тим, хто бреше, не каже всi?? правди. Сам сидiв на мiндерi - сiнничковi, в тiнi. Марка неодмiнно садовив на сонцi, збоку стояв височенний турок з голою шаблею в руцi й незмигно дивився на Ногайця. Очi в турка, наче велетенськi сливи, булькатi й чорнi, в них дрiмав колючий туман. Накажи такому перепиляти людину надво? - перепиля?, не повiвши бровою. I Марко так заговорив, що вже не мiг загнуздати свiй язик. Намагався догодити товмачевi, вгадував наперед, що тому кортить знати. Його губи посмiхалися, а в очах свiтилася щирiсть майже собача. Товмач посмiхався частiше й частiше, тепер Марко почував не тiльки страх, а нiби навiть незручнiсть, коли не знав чогось iз того, що турок запитував. Йому хотiлося впевнити товмача, що вiн опинився серед оборонцiв мiста випадково, що запорожець з нього кепський i що йому подобаються турки. Якось, коли розповiдав про обманнi прапори, виставленi на валу, ледве стримався, щоб не сказати, що й вiн допомагав ?х малювати. А тодi збагнув: це ж може впасти лихом на власну голову - i жахнувся. Потiм, коли товмач iшов вiдпочивати, йому ставало соромно. Бо ж хiба думав коли-небудь, що такий слабкодухий. Навпаки, осмiював за хлипкiсть iнших. Того ж Лаврiна, який нiколи не наважувався отак просто пiдiйти й сiсти до чужо? кулешi, червонiв од солоного жарту i жодного разу не ходив дивитися на батiжне карання. Але й сором той не був пекучий. Хто вже знатиме, як вiн тримався перед товмачем i що йому казав. Шелестiло над головою вiття, спрагло дихала з пiвдня гаряча юга, падали долу чимось попсованi дочасно пожовклi грушки. Це була звичайна польова груша з густою колючою кроною, пiд нею, либонь, часто зупинялися орачi та женцi, вiшали на не? торби, вiдпочивали в густiй тiнi, а цього лiта - пастухи, бо земля толокувала. Марко теж кочував разом iз тiнню - то накручував на стовбур аркан, то розкручував, а вночi гибiв з холоду. З голоду чи од грушок пекло в животi, вiн боявся захворiти й сконати отуто пiд грушею. Першого дня полону, хоч який був зляканий, душу заливало злiстю й образою за оце собаче сидiння, мав його за посмiх над собою. Тi, хто проходили мимо, стьобали батурами просто так, знiчев'я. Вiн не здогадувався, що посаджено його тут навмисне, аби налякати й розв'язати язика, адже ага нашилив його оком одразу й вiдгадав, що душа в цьому тiлi телiпа?ться маленька й крихка. Першi днi до грушки часто лiтало дво? дроздiв (мабуть, суха гiллячка бiля вершка була ?хнiм улюбленим сiдлиськом), а тодi перестали. Щодалi менше й менше тинялося в полi туркiв та татар - вони спустилися в долину. Толока була згарцьована ще до Маркового полону, й ординцi коней випасали аж ген пiд лiсом, а тодi табуни щезли, й звiдти, мабуть, ?х погнали ще далi. Зрiдка неподалiк про?жджали на верблюдах або мулах з притороченими з обох бокiв шкiряними мiшками турки-водовози, доправляли в табiр чисту криничну воду з виярка лiвобiчного. Один, маленький i кривоногий, майже щоразу зупиняв навпроти Марка мулiв i бiг, щоб тусонути його пiд боки або хвицнути пугою по обличчю, - нiкчемний сам, втiшався чужою мукою, беззахиснiстю i страхом. Рот у нього був наче куряча гузка, а зуби кривi й чорнi, вiн ощиряв ?х, неначе збирався вкусити. Iнодi набирав у жменю води й бризкав Марковi в обличчя, але напитися не дав жодного разу. I обiрвав з його пояса ложку в шкiряному чохлику. Марковi не так було шкода ложки, як самого себе, бо дужче згнiтила думка, що вона йому вже не знадобиться. Марка палила спрага - пити йому давали раз на день, та й то не завжди, вiн бачив, як крапала з мiшкiв на сухоземлю холодна вода, i мiзки йому обсипало жаром. Там, пiд грушею, дивлячись на вiльних дроздiв, на заховане в густiй кронi бiля стовбура маленьке гнiздечко, думав про те, що нещасливий випадок, слiпа круговерть долi за один день перемiнили все його життя, поламали, розчавили, з вiльного чоловiка обернули на раба. Чого було ?хати на хутiр до Бруса? Або сюди, в Ладижин? Обмини його, проклятого, й ?дь далi, на Черкаси, на той бiк - нiчого не сталося б. Ще пожив би на Запорожжi, далi викопав би грошi й по?хав кудись на Ки?вщину чи Чернiгiвщину. Поставив би хату, накупив би худоби... Найкраща дiвка пiшла б на той статок... Думка про щастя, яке тримав у руках i втратив, ятрила душу, мов рана. Якби не колодка на ногах, замкнена на гвинтовий замок, зубами перегриз би мотузок i втiк. А так - куди втечеш? Ноги лама? пiвпудовий тягар, а довкола - ворожий стан. Головний турецький табiр розташувався нижче по долинi, ближче до дороги, - в березовому лiску й доокiл нього. Там стояли велетенськi намети i юрмився люд, метушилися пiшi та кiннi турки. Одного дня Марка одв'язали, зняли колодку й повели до того наметового мiстечка. Його поставили перед очi вiзиря. Там зустрiв Мурашка. Ледве впiзнав його - людська подоба, шкура та костi, живий шкелет; обличчя - жовте, запалi щоки позаростали щетиною, опукле чоло - пооране зморшками, а над чолом, у рiзнi боки - мичка сiрого, як осiння тирса, волосся, сивина спалила його за кiлька днiв. Стояв, зчепивши за спиною руки, дивився в землю, як у могилу. Його не водили на арканi, як Марка, навiть руки мав вiльнi. Ногайця, щойно пiдвели до великого, як попiвська хата, намету, дво? туркiв ухопили за руки, третiй приставив до спини ножа, ще дво? стали попереду з голими шаблями, хоч бiля вiзирових нiг лежали два велетенськi чорнi пси, що розiрвали б на шмаття, якби вiн зробив хоч порух у бiк ?хнього володаря. Вiзир - маленький сухенький турок з кучерявою бородою - тiльки й запитав, скiльки козакiв прийшло у Ладижин. Марко сказав, i тодi Мурашко пiдвiв голову, подивився на нього гострим, як турецький нiж, поглядом. Марковi похололо в животi й застрибали в думцi якiсь слова, котрi довго не мiг зiбрати докупи. "Сам оддався доброю волею, а буравить мене, схопленого кгвалтом. Через тебе я опинився тут". Не спам'ятався, як зiрвалися вони з язика. Либонь, винесла нагору гiркота, змора, злiсть. На того ж Мурашка, за котрим полiз по линвi. Котрий убив ханового сина, а тепер ходить на волi. Вiн згубив ?х усiх. Може б, султан i не йшов на Ладижин. А хан, либонь, ще не зна?, що содiяв Мурашко. Треба сказати вiзировi. Проте не сказав. Слова застряли в горлi, мисль пхала ?х назад, пiдказувала, що може накликати на свою голову ще бiльше лихо. Одначе таки через Мурашка на нього впав смертний присуд. Полковник не хотiв одкривати та?мниць оборони, а також та?мниць гетьманського та стрiлецького вiйська. "Прийшов сво?ю волею, - казав, - на зраду мене не пiдiб'? нiхто". Вiн iшов у ворожий стан не для того, щоб порятувати власне життя, а щоб поменшити султанiв гнiв, дiйти яко?сь угоди, не до кiнця лихо? для ладижинцiв, прислужитися оборонцям. Але Ладижин не приймав його послуг. Вiн боронився далi. Султан i вiзир волiли бачити в полковниковi "язика", в кращому випадку - свого вивiдача, а не во?на, який почесне склав зброю. Його та двадцятеро iнших козакiв, що прийшли з ним, тримали як аманатiв-заложникiв Ладижина, й перший же султанiв гнiв, ще одна невдача пiд стiнами могли впасти на них катiвським мечем. Мурашко знову сiв не в той човен. Викидаючись з фортецi, не мислив себе рабом, а тiльки полоненим, який за законами вiйни буде обмiняний; сподiвався зробити щось для ладижинцiв i пiдносився в думках над ними. Рятувався сам, а ?м хотiв полегшити муки. Тепер двадцятеро його козакiв сидять у сирицi (мають свого полковника за здрайцю, зрадника), турки вдень водять його на волi (воля пiд рушничним дулом), а на нiч вкидають у погрiб на хуторищi. На його голову посипалися найчорнiшi погрози. Мурашкова душа розчахнулася, вiн прокляв себе й ту годину, коли зважився на нерозсудливий вчинок. Полковник впав у сатанинський гнiв, обзивав вiзиря адрiанопольським щуром, реготiв у лице, декому здавалося, що вiн збожеволiв, проте У тому чаду не виповiв жодно? та?мницi. Двiчi одсилав його на страту Мустафа-паша, двiчi посилав гiнця, щоб завернув назад, двiчi зустрiчали полковника сухим гарчанням чорнi пси. За третiм разом гiнця вслiд не послав, ще й наказав стяти голови всiм аманатам та виставити ?х на списах перед валом. До Марка пiдбiгло тро? туркiв у жовтих смугастих сорочках, один зняв колоду, другий перерубав шаблею аркан, вони вхопили його попiдруки й потягли. В першу мить Нога?ць не зрозумiв, куди його провадять, одначе думка про те, що турки не одв'язали, а перерубали аркан, кинула в ляк. Жодного разу не хапали так - торсали, тусали, кiлька разiв вiн падав, пiдхоплювався знову, пiдштрикуваний шаблею турка, що спотикався позаду. Турки були злi чи роздратованi, гаркали, гиркали, поблискували бiлками очей, аж Марковi ходив по спинi холод. Минули клинець стоптаного жита, збiгли на пагорб, перед ними вiдкрився широкий луговий видолинок. Марко ще нiчого не розумiв, стривожений, озирався довкола; мимо нього у видолинок поспiшали татари i турки, мордували його лютими поглядами. Марко подивився ?м услiд i побачив велику спиляну березу, високий пень, а на ньому турка у жовтiй сорочцi, у зеленому ковпаковi та капцях на босонiж. На перев'язi в нього висiв нiж завширшки в пiвтори долонi. Той нiж прикував Маркiв погляд, йому помлiло всерединi, а колiна стали м'якi, неначе були з вати. I все ж вiн помiтив по обидва боки бiлого березового стовбура якихось пов'язаних людей. Але погляд не встиг затриматися й на них, турок, що досi стояв на пнi до нього спиною, повернувся, й Нога?ць побачив просто перед собою бiлий ощир посмiшки пiд тонкими, врозлiт, тарганячими вусами, чорний блиск очей з-пiд збритих брiв. Й iнший ощир - синiх, конвульсивно стиснених вуст та заплющенi очi. Тарганистий мiстр тримав у руках голову Мурашка. Марковi чуб поспинався корчами, його охопив жах, вичавив з тiла силу, в горлi тiльки булькало, вiн обвис на руках туркiв, i тi потягли його волоком. А потiм мовби тонке жало пройняло Марка од живота до мозку, вiн закричав, почав вириватися, одбиватися руками й ногами. Де взялася сила - невисокий, але кремезний, мiцний у плечах, вперся, й турки не могли зрушити з мiсця, i тодi один iз них, який чвалав позаду, вдарив його шаблею плазом по головi. Нога?ць тiпнувся, випорснув з катiвських рук, рачки поповз убiк, у натовпi зареготали, затиджикали по-сво?му, по-басурманськи. Зненацька серед десяткiв хижих облич Нога?ць побачив одне, теж ощирене, проте знайоме, з довгою роздво?ною бородою й, може, через те не таке страшне; з краю натовпу, засунувши за пояс, що оперiзував чималенький живiт, руки, стояв вiзирiв товмач. Марко вхопився за те обличчя поглядом, вiдчайдушна надiя спалахнула в ньому. Дивився на товмача знизу вгору собачими очима, просив, квилив, понiвеченi стогоном слова падали йому з вуст, як подерте клоччя паперу. Товмач ковзнув байдужим, лiнивим поглядом i одвернувся. Турки волокли Марка за ноги, вiн хапався за траву, по землi простелилися двi чорно-зеленi борозни. - Я син... полковника... дадуть великий викуп... Грошi... Таляри, в мене ? таляри. Багато золотих талярiв... Слугуватиму до гроба... Пане товмач, таляри... I вже коли стратив рештки надi? й завив по-вовчому, товмач ступив уперед, подав туркам знак. - Де в тебе таляри? Нога?ць лежав, скулившись, тихо пiдвивав i схлипував. - У Скарбницi... у Вiйськовiй Скарбницi... Закопанi на островi, - забелькотiв. Товмач махнув рукою: тi грошi - все одно, що в зубах у шайтана. Та й, мабуть, бреше клятий кяфiр. Катовi помiчники знову вхопили Марка, i в цю мить у його головi згасаючою iскрою зблиснуло: Килiяна. Чому зблиснула та iскра в ту мить, що ?? покликало? А може, тому й зринула, що часто думав про не?. Була вона нинi для нього як сонце в хмарах осiнньо? пори. Килiяна - то останнi днi волi, не знано? нiколи бентеги, болю, заздростi. Вона жде Перехреста, й вiн прийде до не?. Лаврiн продереться до сво?? любовi крiзь пекло. Вони спiзнають щастя... А вiн... О боже, порятуй, подай сили... За що вiн гине отут?! Тихо, гарячкове молився, линув до бога думкою i серцем, вперше творив свою молитву, таку щиру, аж кров'ю спливала душа, i враз з жахом збагнув: бог його не чу?, одгорнув од себе, не бачить його, не хоче бачити... Все це - в одну мить, думка про бога змигнула, як бiла блискавиця, й згасла чорно, а думка про Килiяну вже не погасала, нею, останньою, ще жив. - Пане товмачу... Дiвчина... Ти ще не бачив тако?... Ось тут, за горою... На хуторi в лiсi. Гарнiшо? нема на свiтi. То сонце... То мак у полi... Де бралися такi слова, чи?ю сатанинською пiдказкою сплiвся такий замiр? Товмач нахмурив рiденькi чорно-рудi брови. Щось йому свiдчило, що невiрний цього разу каже правду. - Мислиш, що тебе поряту? брехня? - Приступив ближче. - Пройдеш через усi муки пекла. Порiжемо на стьожки язик... Випечемо залiзом очi... Молитимеш о смертi, а ?? не буде. Лiпше помри зараз... - Не брешу я. Ми ?хали на весiлля. - Нога?ць стояв на колiнах, обпаленими смертю очима чiпко тримався за товмача. - Товариш мiй хотiв женитися. Батько одклав весiлля до зими. Чиста вона й непорочна, як весняна вода. - Весняна вода не бува? чистою. А сам думав про те, що, може, й справдi послати служникiв на хутiр з цим козаком. Голову йому одрубають потiм. А вiн матиме квiтку в гаремi. Бо вiзир щедрий тiльки на обiцянки. Сластолюбець i скнара, позавчора подарував йому таку жабу, що всi бе? лускали зо смiху. Ще й мусив цiлувати гороб'яче колiно добродiйника. Вiн ненавидiв вiзиря. Той зробив з нього блазня, потiшався над ним за кожно? нагоди. Над тим, що любить поспати та по?сти, над його не вiйськовою статурою, над пузцем й тим дав привiд iншим - сво?м i султановим слугам, усiм його чашним, стремiнним, наметовим, сластолюбiшим за товмача в сто крат i дурним та тупим, як безроге бидло невiрних, - кепкувати з нього... Учора ввечерi, коли товмач сидiв у темному наметi, спочивав пiсля вечерi, хтось вiдхилив полiг i кинув йому щось на колiна. Вiн помацав руками, спочатку заплутався пальцями в м'якiй куделi, далi ковзнув долонею по чомусь холодному, горбкуватому, наткнувся на двi виямки й з жахом та огидою зрозумiв, що то - людська голова. Звичайно, вiн не боявся мертвих невiрних, але то було несподiвано, гидко, й до того ж голова забруднила йому кров'ю одяг. Вiн вибiг з темного намету й побачив силяхуара-агу[10] та двох татарських бе?в, вони захлиналися зо смiху, але вдавали, що не бачать його. Товмачевi наморочилось од лютi в головi, але що мiг вдiяти! Що ж, подумав, нехай тi дурнi потiшаються. А вiн нинi добуде собi збройне красуню. Вiн прихова? ?? в обозi й покаже пiзнiше, коли всi наберуть собi вдосталь полонянок. На саму думку про красиву полонянку товмача пойняла солодка хтивiсть. Уже багато днiв не мав жiнки. Похiд може затягнутись хтозна на скiльки. Бiля нiкчемного мiстечка вони товчуться два тижнi. Де тi багатi полони, де та швидка вiкторiя, якими так похвалявся вiзир! Товмач напустив на себе державну заклопотанiсть, сказав суворо та владно: - Кяфiр зна? великi та?мницi. ?х треба витягти з нього. Одведiть назад. Турки поволокли Марка на пагорб. * * * Лаврiн пробирався лiсом. Коли б його зараз спiткав хто iз запорожцiв, не впiзнав би нiзащо. Обличчя й губи йому пошерхли, попухли вiд комарино? трути, очi позападали, i в них горiла дика осторога, босi ноги кривавились. Зодягнений був у довгу полотняну сорочку, яка подерлася й висiла шматтям, за плечима висiли лук i сагайдак на тонкому ремiнцi. Вiдтодi, як полишив Ладижин, минула доба. Доля була милостива до нього. Заткала небо хмарами, не потопила в хвилях, не розбила на каменях Чортового Горла, винесла на бiлу косу. Вода спила силу, розпластаний, вiн лежав на березi, серце гупало в землю, й вiн чув його стукiт. Не почував нi нiг, нi рук, вони мовби подерев'янiли, й гудiло в головi. Здавалося, там усе ще клекоче водоспад. Земля поволi знову наливала його силою. Вертала те, що забрала. Воно все ?? було й буде колись. Невдовзi одтерпли руки й ноги, вiн пiдвiвся. Щиро помолився богу й пiшов косарською стежкою берегом. Знав, що вона перетне дорогу до Брусового хутора. Не пiшов, а побiг, щоб нагрiтися, аж поки зiйшло сонце й од води потягнувся теплий туманець. Принаймнi здавалося, що вiн теплий. Незабаром наштовхнувся на пiщанiй косi на труп татарина, певно, його убито пiд Ладижином й вода знесла аж сюди. Лаврiн погидував одежею, взяв тiльки лук i сагайдак. Шаблi при турковi не було. Не пройшов i пiвверсти, як запримiтив у виярку погромлений бiженський обоз - двi перекинутi гарби й воза. Довкола валялися дiжечки, корцi, всiляке начиння, поблискували у травi мальованi ложки, на кущi горiшини висiв батiг. I йому вчувся останнiй поцвьох погонича. Далi знайшов сорочку - довгу, до колiн, мабуть, дiдiвську, зняв з кнутовища батiг i пiдперезався. Дорога вiд Бугу в'юнила лiсом, пiшов обiч не?. Пильнував, аби не згубити ??, не заблудитися. Одного разу ледве не наскочив на татар, що гнали полон. Це сталося в яру: вийшов до дороги, хотiв перетнути ??, - ще з горба помiтив, що вона на протилежному схилi забирала праворуч, - i почув тупiт. Ледве устиг скочити за кущ жостеру й присiсти. Лiс тут був рiдкий, лихий для втечi. Розпластався в травi, очима пас дорогу. Татар було душ десять, ?хали один за одним - низькорослi мишастi конi махали головами. Попереду погойдувався в сiдлi ватаг - усi iншi у вивернутих вовною догори кожухах, у повстяних шапках, а вiн у каптанi й легкiй червонiй шапцi з пером, мабуть, поцупив усе те десь у фiльварку. Й полон його був найбiльший. Позаду сидiла дiвчина, коса розсипалася ?й по грудях, сорочка була розiрвана, й бiлiло плече, з нею - на iнших конях - довговусий, голий до пояса дядько та хлопець-пiдлiток, жiнка й ще менший хлопець. Усi з пов'язаними назад руками, мабуть, одна родина. Попереду татарський ватаг гнав п'ять пар волiв, три чи чотири корови та гурт овечок. З усiм вправлявся сам, стежив зiрко, батiг у правицi то злiтав угору, то звивався в порохнi, як змiя. Iншi везли по одному, по дво? бранцiв, в останнього з притороченого до сiдла шкiряного мiшка виглядали двi бiлявi голiвки. Старша дiвчинка плакала, друга була зовсiм мала, нiчого не розумiла й тiльки водила великими, довiрливими оченятами. Хоч повстяна шапка була насунута татариновi майже на очi й на обличчя падала тiнь, Лаврiн помiтив, що той посмiха?ться. Перехресту здалося, нiби iз землi, на якiй лежав, виткнувся гострий нiж, пройняв йому груди - й там запекло вогнем, тугий клубок зсотався пiд горлом, аж стало важко дихати. Й пахла, гiрко пахла дрiбнолиста, пожухла на вершечках трава. Вiн рвав ?? з корiнням, не помiчаючи того. Ледве тямив, що робить. Хруснула в суглобi рука, хруснули пальцi, тятива ляснула й завила, татарин упав коневi на гриву. Лаврiн не бачив, куди влучив, але знав - увiгнав стрiлу по пiр'я. Небагато на Сiчi таких стрiльцiв з лука, як вiн. Мiг одразу натягнути два луки й пустити з них двi стрiли, мiг стрiляти на скаку по летючiй цiлi. Отаман учив його на островi тi?? стрiльби. Мчав лiсом, мов гнаний вовками олень. Думка теж летiла, як стрiла, вказувала шлях - угору, по крутосхилу - тут важче коням, тут може змилити погоню. Але лiс по схилу був зовсiм рiдкий; дубки та берiзки, а помiж них галявини, просвiтленi сонцем до дна. Коли б татари погналися, вони впiймали б його. Татари не погналися. Боялися, що розбiжиться полон. Лаврiн передихнув аж за горбом. Утома важко налягала на ноги, проте перемiг себе, пiшов далi - гнала вперед тривога. Вiн мовби й не думав про Килiяну. Вона була з ним повсякчас. Лаврiн знав: загине, якщо не побачить ?? Серце билося тiльки для не?, i якщо не знайде Килiяни - воно зупиниться. Неначе в туманi проступали й зникали обличчя Марка, Мурашка, Кайдана. Потiм, потiм думатиме про них. Все життя думатиме. Скрадався, неначе звiр, сам ставав звiром. Проминув мiсце, де треба було брати лiворуч, вернувся - не зпiзнав струмка: наче вiн, наче й не вiн. Потiм, скрадаючись, дiйшов до дороги, побачив знайомий мiсток i впевнено побрiв по струмку вгору. З душi нiби щось спливало, навiть перестали густи ноги, прибуло сили. На мислi стояло - вирвався з пекла: тiльки тепер оглянувся назад, аж не вiрилося, що все те було з ним. Й що оце вiн, живий та здоровий, iде по рiчищi струмка, а над головою тихо-тихо шумить лiс i десь туркоче горлиця. ?? туркiт на мить перенiс його в плавнi - саме отак на островах у лiсi туркочуть горлицi в час сiнокосу. Вiн осмiхався, i коли б його отакого зараз хто побачив. мав би за божевiльного. Струмок спiвав пiд ногами, злизував з них кров, його холоднi доторки були при?мнi й трiшки болючi. Лаврiн думав про Килiяну, про те, як ось зараз заявиться на хутiр; усе, що сталося з ним, злущило з душi колишню торопкiсть перед Брусом, вiн почував свою вiдповiдальнiсть i перед ним, i перед його дочкою, але вже iнакше - як муж i оборонець. Вiн поспiшав до них. Зненацька Лаврiн спiткнувся на корчику, подивився вниз i вiдсахнувся, здавалося, наткнувся на хитро замаскованого капкана. На березi струмка чорнiли вирви од кiнських копит. Не побачив ?х ранiше, мабуть, через те, що надто вiддався радостi, а може, вершники спочатку про?хали лiсом, а тодi повернули до струмка. Думки закружляли, як круки над побо?ськом: хто про?хав, куди? Чому слiди тiльки в один бiк? Вiн пригнувся, розгортав траву, придивлявся пильно, як того навчали козаки на залогах. Свiжi! В деякi ще не натекла вода. Й глевтяки багна на травi. Це пройшли не козачi конi: козаки сво?х коней кують бодай на переднi ноги. Коли кiнь розку?ться весною, то й лiто бiга? не кований, але ж тут аж шiсть слiдiв. У селянських - копита великi, розвитi... Та й чого ?хати сюди селянам? Брус ?здить возом тим кра?м, через гору, по твердоземлi. Що бiльше Лаврiн роззирався, то все дужче обiймала його тривога. Вироювалася страшна думка. Вона зблискувала, як гостре лезо. Навiть околишнi селяни не знають, де живе Брус Дорош, звiдки про те довiдалися турки або татари? Вiдчуття близько? небезпеки студенило серце. Йшов сторожко, готовий зустрiти чужинцiв. Ось верба з п'ятьма зведеними вгору, немов у судомi, гiлками-конарами, звiдси до монастирища проляга? довга вузька галявина. Колись тут була дорога. Слiди повертали в той бiк, губилися в травi. Лаврiн зупинився. Ще жеврiла надiя, що хтось по?хав до монастирища. Тiльки що йому треба бiля порослих бур'яном каменiв? У цю мить почув трiск. Майже несамохiть ступив за вербу, за той ?? край, де од землi гнало пагiння. Серце стукало гулко, одлетiли геть всi думки, лишилась одна, котрою намагався розiрвати чорну запону невiдомостi. Цiнькала вгорi синиця - десь тут було ?? гнiздо, й те цiнькання билося об важку Лаврiнову напругу, дзвенiло на нiй, як далекий поклик на оголенiй шаблi. Спершу побачив тiльки тiнi. Принаймнi так видалося. Згори падало призахiдне промiння, переломлювалося в листi, змiнювало обриси всiх предметiв. А далi тiнi немовби полетiли кудись убiк, в листянiй сутiнi загострилися, вигранилися постатi коней i людей. Одна, друга, третя. Перша - якась незграбна. Щось обвисало з сiдла в обидва боки. I враз... Свiт помертвiв Лаврiновi в очах. Ще не вхопив усе до кiнця зором - бачив тiльки чорнобородого турка на конi й перекинутий через коня сувiй, а думкою, тривогами, серцем вiдгадав усе. Килiяна! Турки везуть Килiяну. На мить думка розтеклася, а далi мислив гаряче, але розважливо. "Рятувати. Стрiлити турка. Й другого... ?х тро?... Тро?... Слiдiв - шiсть?" Пильнуючи, аби не зачепити яку галузку, дозирався вперед. Перший i третiй - турки. Третiй щось тримав перед грудьми. Неначе дитину. Вiн гойдав закутану в бiлий шмат руку, заколисував бiль. Притримував ?? другою рукою. Очевидно, був поранений. Третiй - не страшний. А другий... Лаврiновi обпекло груди. В очi бурхнула червона хвиля, вiн ледве йняв собi вiри - другий був Марко. Його товариш. Чий хрестик носить на ши?. Вiддихнув важко, в серцi закипiв гнiв, але не було коли розбиратися зi сво?ми думками та почуттями. Лаврiн видобув iз сагайдака стрiлу. Ще встиг помiтити - стрiла важка, з широкими площиками. Точнiший буде полiт. Бiле, як снiг, мабуть лебедине, пiр'я на стрiлi з одного боку забарвлене в червоне. Та стрiла вже побувала в чи?хось грудях. Майнула думка - не влучити б у Килiяну. "Не влучу", - вже крайком мислi. Перехрест пiдпустив туркiв сажнiв на десять. Уже бачив обличчя першого турка, нiби сплеснуте згори й знизу, чорне, в глибоких зморшках. Турок щось жував. Задирав угору голову, сипав потраву в рот. Мак чи просо. Цiлився в бороду турковi, трохи нижче, трохи лiвiше, вiдтягував тятиву, пальцями почував ?? силу. Лет стрiли був короткий, вiн навiть почув удар. Турок здивовано вирячив очi, вхопився руками за груди, хотiв закричати, але в ротi йому тiльки зашипiло, по бородi потiк з пiною червоний мак, вершник гойднувся вперед, потiм - назад, знову вперед i посунувся з коня. Глухо гупнуло тiло, кiнь сахнувся, задом, крижами налазив на кущ, метнувся у другий бiк, i Килiяна теж сповзла з сiдла. Лежала на травi, розкинувши руки, й Лаврiновi страх брийонув по серцю - нежива. Його думка мовби розщепилася на двi: одна летiла до Килiяни, друга штовхала ще по одну стрiлу. З того й забарився. Турок з пораненою рукою утiкав. Гнав коня через кущi, бiла шматина метлялася, як птиця. Лаврiн натягнув тятиву, хапав оком цiль i не мiг ухопити. Врештi впiймав i в ту мить, коли опускав тятиву, послизнувся на мокрiй приболотнiй травi. Мабуть, через те не влучив, а може, стрiла по дорозi влучила в гiлку й змiнила напрям польоту. Сiра постать ще раз майнула мiж кущiв, Лаврiн пробiг кiлька крокiв i зупинився. Турок щез. Гойдалося вiття, трiщало галуззя, панiчно кричали над головою сороки. Кинувся до Килiяни, пiдвiв голову, вона гойднулася, як нежива. Проте вуста горiли, вони були болiсно розтуленi, на них закарбувався жах. Лаврiн в непам'ятi зчепив руки, пiдвiв угору очi, шукаючи рятунку, й неначе крiзь туман побачив Марка. Той сидiв у сiдлi, ноги його були зв'язанi пiд животом коня сирицею. Нараз почув такий знайомий, котрий видався незнайомим, голос: - Вона жива. Турки влили ?й щось у рота, щоб не кричала. Туман сплив з-перед Лаврiнових очей, тепер Марка бачив добре. На неголенiм, майже квадратнiм обличчi Ногайця проступали вилицi, губи пойнялися синявою, в очах стояли сiрi риски. Двi сiрi риски - двi зради. Обо? розумiли це. Двi зради. Надто страшна друга. Чим би не була спонукана. Тяжким катуванням, неминучою смертю. Лаврiн подумав, що через нього ледве не втратив навiки Килiяну. З нею втрачав свiт. Зараз вiн був суддею Марковi. Марковi, з яким разом ганялися за сiчовим псом Шайтаном. Спали в одному куренi. Стояли на стiнах Ладижина... Вiн не мiг оддiлити того Марка вiд цього. Душа квилила з болю. Й шматував ?? страх за Килiяну. Але той страх поволi вiдступав. Килiяна жива. Вона житиме! Вiн знайшов ??! I враз Лаврiна опанувала радiсть, аж забув про все, що думав допiру. Килiяна жива! Вона скоро прокинеться. Вiн врятувався сам i врятував ??. Та що там все на свiтi! Все склалося щасливо. Боже, гарно як... Марко... Дурний боягуз Марко! А може, вiн зовсiм не винуватий? Може, його схопили на хуторi, куди вiн утiк з Ладижина?.. Ослiплений радiстю, в ту мить прощав те, чого, либонь, не прощало й залiзо. Вихопив з пiхов мертвого турка шаблю, перерiзав сирицю, котрою були спутанi Марковi ноги. - Злазь, Марку. Холодний скрип шаблi по сирицi прокраяв у свiдомостi хiдник для давнiшо? думки. "Туркiв було п'ятеро". - Мурашкiвцi мене повели силою, - похлинаючись гарячою слиною, забелькотiв Марко. - Заткнули рота... Лаврiн перепинив його. - Де решта? - показав на вбитого, що лежав у травi. Марко злiз з коня, понуро дивився пiд ноги. - Двох Дорош... Сохiрем, третього окропом... дiд-челядник. - Як окропом? - запитав Лаврiн, не випускаючи зi сво?? руки Килiянинi пальцi. Вони були холоднi, безживнi. - Нiс бабi на золиво... Витяг з печi, ступив до дверей, а той саме на порiг. - А Дорош, дiд i баба? - запитав, хоч уже здогадався й так. - Порубали, - ледве шелеснув губами. Тi смертi теж лежали на його душi. Вiн пригадав усе й мимоволi зажмурився. Почував себе страждальцем, мучеником на цiй землi. За вiщо йому таке? Доля гралася ним, як кiт мишею. Одпускала, а тодi знову накривала кiгтистою лапою. Пригадав, як порятувався вiд катiвського меча, як повiв на Брусiв хутiр зграю. Страх i далi не випускав з кiгтiв його душу. Вiн здогадувався, що, навiть передавши Килiяну в руки туркам, ледве чи поряту?ться. Сподiвався, що Брус зачу? на?зд i зустрiне ?х кулями. Збро? в нього повна комора, вiн може вистинати iз засiдки всiх. Але ж Брус може стрiлити i його? Не помилу? вiн Марка й тодi, коли понищить туркiв. А не станеться так: Брус i Килiяна з челядниками сховаються в лiсi? Тодi його звинуватять в облудi й вiддадуть у руки катовi. Краще вже, коли застануть всiх на хуторi. Вони застали ?х удома, й то зненацька. Навiть курти не зустрiли ?х гавкотом. Десь бiгали в лiсi, не почули кiнського тупоту. Турки кинулися в двiр, стрибали з коней через вiр'?, четверо налетiли на Бруса, що саме виносив iз хлiва гнiй, дво? кинулись у хату. Одного Дорош Брус деменув важким дерев'яним сохiрем у груди, вибив душу, другого з розмаху вдарив по головi, й сохiр розлетiвся на цурпалля. У запалi схопився рукою за голу шаблю, й пальцi розсипались по травi. Турки одрубали йому голову, а тодi довго кромсали шаблями тiло, вимiщаючи гнiв i страх. Килiяну схопили в свiтлицi. Всю худобу й сво? конi зачинили в хлiвi, щоб забрати потiм, - туркiв лишилося дво?, та й один з них поранений, боялися, що не справляться, посiдали на Брусових коней i по?хали. Один он лежить пiд кущем з Лаврiновою стрiлою в грудях, а другий утiк. Вiн швидко повернеться з пiдмогою. Треба втiкати звiдси. Зненацька iнша думка шпига? Марковi мозок. Втiкати з Лаврiном i стати перед сiчовими суддями? Чи тiльки перед Перехрестом? Впасти на колiна й молити, щоб не вiддав його на пагубу, не розказував нiкому нiчого. Лаврiн може й простити його. Адже - звитяжець! Одружиться на Килiянi!.. Спливе хмара, вернуться на хутiр. Вiн подивився на Лаврiна iз ненавистю, сiрi вогники в його очах розжеврiлися до червоного. Лаврiн, помiтивши тi вогники, сприйняв ?х по-iншому. Бо й сам думав про небезпеку. - Треба поспiшати. Турок може вискочити на дорогу й надибати сво?х. Вiн оглянувся, шукаючи коня. Сiрий, в яблуках жеребець - Дорошiв - попаски йшов до хутора. Лаврiн ступив, щоб пiдняти повiд, жеребець форкнув i побiг, але далi нагнувся до пашi. Лаврiн погнався за ним, жеребець знову труснув головою й одбiг сажнiв на двадцять. - Косю-косю-косю, - сердився й намагався улестити сiрого Лаврiн, - на ось, - удав, нiби несе щось у жменi. Жеребець скосив лазурове око й бокаса пiшов попiд лiском. Ремiнний повiд змi?в у травi. Лаврiн рвав траву, листя з дерев - жеребець не давався. Видно, мав норов, а може, його схарапудили чужинцi. Врештi вже аж за монастирищем, майже бiля хутора, Лаврiновi вдалося перейняти його. Спересердя рвонув вудила, скочив у сiдло й, низько пригнувшись, помчав до струмка. З розбiгу кiнь трохи не наскочив на мертвого турка, захропiв, схарапудився, й Лаврiн ледве вгамував його. В ту мить очi вхопили якусь порожнечу, мозок ще не осягнув ??, але душу обвiяв страх. Перехрест оглянувся й з жахом побачив, що бiля верби нема? нiкого. Нi Килiяни, нi Марка, нi коня. Червонi й чорнi iскри замерехтiли перед очима, груди щось стисло, аж похилився з сiдла. Ще раз обвiв очима галявину: пiд кущем бересклету кособочився мертвий турок, за кiлька крокiв вiд нього в травi лежала шабля. Крiзь листяний намет пробився червоний промiнь, заграв кривавими одсвiтами на блискучiй крицi клинка. * * * Султан сидiв на конi, дивився, як його во? грабують мiсто. Снiжно-бiлий тюрбан одсвiчував проти сонця самоцвiтами. Хоч ладижинцi винесли на шовковiй подушцi ключi й одчинили обидвi брами, наказав брати мiсто шаблею. Турки й татари ввiрвалися у беззбройне мiсто, розсипалися по вулицях. Обуренi такою злою пiдступнiстю, деякi мiщани й козаки боронилися. Турки рубали збройних i беззбройних, шаблями робили мiтки-значки на спинах (кожен свою), мчали далi. Декотрi козаки стрибали в Буг, але з протилежного берега кидалися кiньми в воду татари, хапали ?х за чуби, тягли на пiсок. У льохи, в яких ховалися жiнки та дiти, кидали солому, пiдпалювали; тих, хто рятувався втечею, пiдтинали стрiлами. Султан на поруйнування мiста дав пiвдня. Завтра ранком во?ни Магомета вирушать далi. Й уже потяглися чорнi ключi туркiв з людськими головами в мiшках, кидали голови на купу; паша, що сидiв на барвистому килимку, платив по п'ять злотих за кожну. Полоном брали тiльки молодих дiвчат, ?х, пов'язаних вервечками до палиць, гнали на гору, i тут, у прохолоднiй тiнi берiз, султанський ?внух зривав одежу, обмацував холодно й дiловито, водив руками по стегнах, по грудях, смикав за коси-одбирав: кращих - в Адрiанополь, гiрших - в улуси. Крики та зойки розбивалися об його серце, як морська пiна о камiнь. Великий розшук учинили турки в мiстi по Анастасу Дмитрi?ву, але вiдшукати його не змогли. Дво? мiщан, що бачили ротмiстра останнi, сказали на допитi, що Анастас перевдягнувся в .селянське вбрання i видовбав собi схрон у валу. По?хали туди, куди вказували мiщани, справдi, знайшли вимощену соломою нору, але Дмитрi?ва в нiй не було. Вiзир лютував, наказав насипати в капшук та почепити перед шатром п'ятсот червонних, щоб вiддати тому, хто принесе голову Анастаса. Вишитий бiлим квiтом капшук гойдався на палицi до вечора, його зняли, аби нiхто не вкрав уночi. Од мiста прискакав хан, пiд'?хав до вiзиря. Зiйшли з коней, заплакали за звича?м, поцiлувалися. Вiзир пов'язав голову хана коштовним шахським тюрбаном, але хан не прояснiв од то? милостi, був похмурий, злий. Його гнiвило, що султан наказав рубати бранцiв, у Бахчисара? давно не мали нових рабiв, а хто не зна?, що новi раби - найкращi, ще не зiпсованi, не хитрi, сильнi. Задля цього й пiшов у похiд, а не заради честолюбних султанових замiрiв. - Яничарськi шаблi вже обпилися кровi, - показав вiн рукою на гору закривавлених голiв. - Во?ни степу просять султана впустити ?х у мiсто. Мустафа зiтхнув, розвiв руками: падишах твердий у сво?х повелiннях, до того ж вiн зараз гнiвний. Хан дивився на вiзиря невiдпорним поглядом, в його змружсних очах свiтилися хижi вогники. Вiзир вагався, кований i гнутий за довгi роки розум йому пiдказував: хановим проханням, легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранцiв всi вельможi в Едiрне i особисто вiн, вiзир, заьжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й iншого разу не пiдняти орди в похiд, вiдiпреться мором, голодом, падежем коней - знайде якусь одмову. Орда - це вiтер, а вiтру в покорi не втрима?ш. Вiн вою? в цих степах не перший рiк, й здебiльшого татарськими шаблями. А не пiдуть вони з ним, султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив iти до падишаха. Падишах сидiв на бiлому конi й мов заворожений дивився на трикляте мiсто, що палало з усiх чотирьох кiнцiв. Навiть звiдси, з горба, було чути, як трiщить черепиця й жаха? вогонь, султан бачив розтрiпаних червоних птиць, що злiтали вгору - в мiстi було немало будiвель пiд солом'яними покрiвлями, вогнянi вихори несли кулi - дим i чорний попiл слалися уподовж долини. Хижа посмiшка ощирила султановi зуби, вiзир ледве одважчвся потурбувати'його. - О великий падишах, -схилився темним лицем в низькому покiонi, - дозволь прилинути сво?м лицем до стремен тво?х. Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотiй луцi сiдла. Проте вiзир не встиг нiчого сказати. В цю мить пролунав наглий тупiт, вершник мчав з гори прямiсiнько до султана, летiв так швидко, що, здавалося, ось-ось покотиться шкереберть по схилу разом iз конем. Той тупiт прокотився по перших вiзирових словах, сполохав ?х. Так може дозволити собi мчати до султана гонець iз найважливiшою звiсткою. Навiть Магомет повернув голову. Гонець пiдлетiв, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попiд попругами, повиступало мило, впав на колiна, хотiв говорити й не мiг. Нахапався вiтру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рога запеклася червона слина. Тремтячою рукою дiстав з пазухи згорнутий у трубку папiр, подав вiзировi. - Що таке? - запитав султан, i по його бiлому, що лущилося од вiтрiв i спеки, обличчю майнула тiнь. Вiзир зламав печатку, розгорнув сувiй. Пробiг першi рядки й поблiд, папiр застрибав у його руках. - Аллах... Аллах... - прошепотiв. - Шайтан Сiрко розгромив нашу ескадру. Потопив усi кораблi. Вiн уже на Бузi, палить переправи. Гонець лежав, чекаючи смертi. ?? вже не вiдвернути нiякими силами свiту. Знав про це, коли ?хав сюди: виконував гiрку волю аллаха i вже передав йому свою душу. Вона з його живого тiла уже летiла в райськi сади. На його витягнутiй ши? конвульсивно пульсувала темна жилка. Тiнь-тiнь-тiнь. Але цього разу сталося несподiване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вiсника, а сидiв на коневi, як потороча, дивився на темну цятку в небi. То був ворон, що непорушне завис над полем. По тому султан зiйшов з коня й, обвiвши мертвим поглядом палаюче мiсто, зсутулився, мовчки пiшов у намет. Волiк ноги, наче столiтнiй дiд. Пiдмога, що на не? сподiвався Магомет, не прийшла. Порубаних i пострiляних туркiв зносило в Чорне море. В те саме море, на яке - так запевняли султана кизакерменськi аги - й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькi човни. З усi?? ескадри вцiлiв i втiк у море лише один турецький вiтрильник. Один! З тим вiйськом, яке лишилося, маючи на п'ятах запорозькi куренi, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Ки?в. Опрiч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали вiдшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив вiйсько й вiд'?хав у Фракiю. Сердаром над вiйськом залишався й далi вiзир Мустафа-паша, султан сподiвався скласти на нього в Едiрне всю провину за невдалий похiд. Шовковий зашморг уже чека? на невдаху-сердара. Султанове вiйсько повернуло на захiд i, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повiтах хлопцями й дiвчатами i тим задовольнивши свiй афект, повертало вiд Уманi через волоську землю до Дунаю i далi потягло до сво?х змi?них язвин на зимiвлю. Так оповiв про це лiтописець. I скiнчив свою оповiдь гiркими словами: "По такiй плачевнiй i невiджалованiй укра?нськiй ру?нi i запустiннi, вiдходячи од Уманi додому, турчин повидирав i розорив мiста тамтешнi Тростянець, Бершадь, Манькiвку, Тульчин, Попонне Мале i iнших сiм, яких не згадалося, а решта народу в мiстах i повiтах тамтешнiх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю i нi вiд кого згоди, жодно? милостi i оборони собi не сподiваючись, а перестерiгаючись щорiчного ясиру людьми i дiтьми, подiбно до того, що сталося того лiта, великими гуртами i таборами зо всiх повiтiв збирались i болiсними серцями i слiзоточними очима зi сво?ми чудовими тамтешнiми селами i угiддями навiчно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Днiпра перебиралися". Виплеканий у безсоннi ночi султаном, великий похiд скiнчився безславно. Турецьке вiйсько вiдступало у Фракiю, орди кинулися грабувати Подiлля, Брацлавщину, Волинь. Для днiпрового правого берега наставав тяжкий час Велико? Ру?ни. * * * "Вельможний мосцiпане гетьмане тогобiчний укра?нський малоросiйський, Iване Самойловичу. По кончинi славнопам'ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого i ласкаво зичливого отчизнi сво?й малоросiйськiй сина, коли почали наставати частi i непостiйнi гетьмани, та розкро?ння (що ясно показу?ться з договорiв Андрусiвських, року 1667 постановлених) через незичливi? сусiднiх монархiв факцi? на дво? ?дино? Мало? Росi?, отчизни нашо? бiдно?, спершу на два гетьманства, почавши вiд Пушкаря Полтавського i вiд Сомка Переяславського, потiм i на трет?, через Ханенка Уманського гетьманство роздiлилися, i через мiжусобицi постiйнi, за приводом ?х, бранi кровiю братiв наших достатньо очервонилися; тодi ми. Вiйсько Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили i пiзнали, що наступа? для отчизни нашо? малоросiйсько? занепад i всеконечне запустiння; що сталося з ласки вашо? гетьмансько? i попередникiв ваших гетьманiв тогобiчних. Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, нiколи не могли без жалю сердечного вкусити хлiба i по трудах денних спокiйно зажити вiдпочинку; оскiльки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою i неприязню гетьманiв обох бокiв Днiпра доведетья нам пустельну й мертву Малу Росiю, матiр нашу, повними слiз оглядати очима i бачити, як чудовi житла батькiв i прабатькiв наших стають лiгвиськом диких звiрiв. Тому по силi нашiй запобiгаючи, либонь, до сьогобiчних гетьманiв листи нашi вiйськовi засилали, i викривали, i радили, аби для загального добра отчизного всi незгоди i неприязнi сво? вiдкинули, залишалися в приязнi i згодi з тогобiчними гетьманами, попередниками вашими, i до ляських обманливих намов i обiтниць зовсiм не прихилялися; однак тi? перестороги малий успiх мали, i, навпаки, чим далi, тим дужче мiж ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Днiпра, злоба i ворожнеча зростала, i через мiжусобнi ?хнi битви братiю нашу до кореня витинали. I хоча всi отi колишнi гетьмани вдавали себе щиро зичливими вiтчизни нашо? будiвничими i оборонцями; однак та?мно i безсовiсно, з немалим отчизнi ущербком i власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного i ненаситних афектiв бiльше на сво? потоки води всяк iз них забрати намагався, i доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки ?? разом зi сво?м урядом стратив, з немалим для отчизни лихом. Не подивуй отож, ваша вельможнiсть, на нас. Вiйсько Низове Запорозьке, що по причинi нинiшнього розорення турчином Чигирина, Канева i всiх iнших цьогобiчних мiст i сiл укра?нських малоросiйських довелося нам i тебе записати в ре?стр нещиро зичливих отчизнi нашiй гетьманiв; бо коли зважити, яку на слiзнi? ладижин-цiв, уманцiв i iнших мiст i повiтiв тамошнiх суплiкацi? показав щирiсть i яку?юдав оборону вiд турецького нападу, то iнакше не можна сказати про вашу милiсть, - милостивий пане, тiльки так, як i вище згадано. Оскiльки з походу тодiшнього вiйськового i обiцяно? лади-жинцям i уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замiсть сво?? щиростi запхнув дiрку Мурашкою, ?диним братом нашим, добрим i вiдважним рицарем, котри? за здоровi? отчизни i Ладижина живiт там свiй згубили, а сам як журавель, що сто?ть на купинi, здалеку через Днiпро на Ладижин i Умань дивився, що там дiятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вiтром не занесло i тобi в рознiжених перинах, як павi в краснопiстрявiм пiр'?, не зашкодила. Про нещирiсть вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тiльки ми, Вiйсько Низове Запорозьке, а й увесь свiт великоросiйський i малоросiйський ясно бачать i може бути, що через нещирiсть i незичливiсть вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин iз iншими мiстами i селами укра?нськими од турчина пропасти i кiнчити навiк неоплаканим запустiнням з величезним кровi християнсько? пролиттям i щирих братiв наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба бiльшу мала силу... Що тобi до сторони цi?? запустiло?? Якого собi з не? сподiва?шся пожитку i збагачення? - розглянься... Так власний ти ? погубитель... сьогобiчно? Укра?ни... А з часом, через розумне посередництво, могла б i вся цьогобiчна Укра?на од влади турецько? i без такого кровопролиття (пiд високу Руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися i з тобою разом ?диного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка i на всю Укра?ну цьогобiчну, що й трохи не хотiв почекати такого Щасливого часу. Отож i дочекався крайнього упадку i запустiння отчизни нашо?! I вже тепер пiсеньки, Дорошенку зложенi?, суть i тебе стосовнi, бо ж за тебе, Самойленка-гетьмана, врешту пуста сьогобiчна Укра?на стала, за що сам перед усевидящим богом вiдповiдати будеш. Один чоловiк, князя Ромодановського син, розумовi тво?му видався кращим, анiж тисяча братiв наших, християн православних великоросiйських i малоросiйських, за недбальством тво?м, на погубу басурманам без допомоги вiд тебе належно?, в Чигиринi, Каневi та в iнших мiсцях залишених. Хто тут слiпотi розуму твого не здиву?ться? Хто тiльки, жорстокосердя тво? побачивши, може до тебе прихилитися за приязню i зичливiстю? I якщо ?диного праведного Авеля кров волала од землi до бога про помсту Ка?новi, то що гада?ш, скiлькох i скiлькох братiв наших, православних християн, пролитая по тво?й причинi кров не буде на тебе скаржитися i в господа-творця свого, судi? праведного, просити справедливостi? Вiдай напевне, що незабаром спiтка? тебе, об чiм не мислиш; за кров братiв наших власною сво?ю або чад сво?х заплатиш кров'ю, за погублений багатьох братiв наших на дiм твiй найде пагуба; багатства тво?, котрi зiбрав i якi зiбрати мислиш, в день гнiву божого не допоможуть тобi, бо тiльки правда заступа? мужа од смертi, вони дiстануться тим, хто й не клопотався, щоб ?х зiбрати, а ти всього того будеш позбавлений i як по тво?й винi вiтчизна наша малоросiйська сьогобiчна стала спорожнiла, так розквiтлий дiм твiй стане порожнiй, i в житлах тво?х живущого не буде; якою мiрою мiряв, такою й тобi буде одмiряно, за належним словом ?вангельським. I, нарештi, замiсть благополуччя, вiншу?мо тобi, з жалю сердечного нинiшнього i крайнього упаду Укра?ни, отчизни нашо? малоросiйсько? сьогобiчно?, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся i, остерiгаючись упадку власного, пошукав для вiчного життя i добра милостi божо?, яка щиро пода?ться всiм, чого i собi щиро зичимо. Залиша?мося вашо? вельможностi зичливi приятелi i брати, Iван Сiрко, отаман кошовий, зi всiм товариством Вiйська Низового Запорозького"[11]. РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ Маленькi слюдянi вiконця в золочених рамах були вiдчиненi, шовковi фiраночки вiдтуленi, жовтий вiтер з жовтого поля залiтав просто до карети, солодко студив гетьмановi ледь прибитi сивиною вуса. Ситi конi бiгли прудко (гетьман любив, щоб конi були гладкi), карета - добра, нова, з позолотою i рiзьбою, на залiзному ходу, однак вельми вибо?ста дорога з Чернiгова до Седнева гетьмана так загицала, що мусив наказати статечному, в бiлiй свитi i сивiй шапцi форейторовi повернути з дороги в лiсок. Свiчкар Ждан Гук повигрiбав пiд дубом з трави жолудi i дрiбне палiччя, iнший челядник розстелив ведмежу шкуру, й кривоногий, кухарчук (за каретою ?хав маленький обозець в п'ять пiдвiд) покраяв велику диню. Гетьман дужо любив динi. Дубiвка пахла медом i дозрiлим лiтом. Самойлович взяв одну скибку й сказав писаревi, або той читав листа. Старий, хитрий i мудрий писар читав тихо, декотрi мiсця перебiгав скоромовкою, розводячи при тому руками - однi?ю з листом, другою - порожньою, мовляв, це не ма? ваги. Насправдi ж перебубнював мiсця, недишкретнi для гетьмана. I стояв боком до гетьмана: Самойлович не любить, коли дивлягься, як вiн ?сть, - "заглядають у рота". Вiн i в ма?тку обiда? сам, рiдко коли допуска? навiть когось iз старшин. Самойлович схитував головою. Сьогоднi його майже не дратували запорозькi гаки - та й не мусили дратувати, вертався з Чернiгова, з прощi, де архi?пископ Лазар Баранович вiдпустив усi грiхи, содiянi й несодiянi, - кидали запорожцi навздогiн шапкою. Обачнiсть i розважливiсть стали гетьмановi в пригодi й цього разу. Послухався б царського указу, пiшов пiд Ладижин, поклав би там сво? вiйсько, i той же цар затуманiв би до нього немилiстю. А можна ж було не тiльки вiйсько згубити, а й власну голову. А так усе оббулося. Турчин повернувся за море, цар оголосив гетьману через стольника князя Волконського подяку, запорожцi знекровiли i обшарпалися ще дужче. Царю ж вiн догодив вельми, й недорогим коштом. Аби вернути забраний Лжесимеоном спокiй (спершу сам поятрив, написавши, що Сiрко трима? у себе самозванця-разiнця i хоче йти на тi ж мiста, котрi руйнував злодiй i боговiдступник Стенька), зачинив у гратованому льосi дво? запорозьких посольств: Ярему Квашу, Грицька Оглоблю, Процика Золотаря, Тоцького Трохима, писаря Перепелицю i багатьох iнших значкових товаришiв, кого вдалося нахапати. А це наказав завдати в фортецю Сiркових зятiв та жiнку й одписати на казну ?хнi ма?тностi. На те цар велiння не дав, але, Самойловичу доповiли його оплаченi вуха й очi в Москвi, всiма iншими клопотами цар Олексiй був задоволений. Полишений у Сiчi наказним Брекало побрикався та й змушений був видати Лжесимеона любiсiнько в руки Самойловичу. В столицю самозванця привезли в залiзнiй, кованiй гетьманськими ковалями клiтцi. Псяюха ж Сiрко ма? вигоду зi сво?х походiв: Магомета не досяг, Симеона втрагив. Голоштаньком був, голоштаньком i зостався. Й склика? до себе знову всiх голоштанькiв. По гетьманських полках i зараз нишком читають його листи, аби йшли козаки на Низ, де, мовляв, може, й не в'?жно, зате воля гуля? з шаблею й нiхто нi перед ким шапки не скида?. Попусти ?й, то вона гулятиме, i нiкому буде поле орати та махати цiпом. Сiчовики звинувачують його в розорi правобiчного укра?нського краю. Обзивають незичливцем, потурнаком, слiпцем. Щоб послухався ?х, то, може, й справдi лежав би досi з порожнiми очницями. Заклинають на втрату ма?тностей, влади й родинного спокою. Хочуть нажахати, розтру?ти, звар'ювати. Нi, вiн не пустить у душу тi?? ?дi. Не дiждуть сiчовi гультя?, аби отру?в ?хньою трутизною серце. Звичайно, йти з ними в повний розруб не можна. Простолюд i вiйсько осудять його. Та й небезпечно ставати iз Запорожжям у вiдверто ворожi стосунки. То зграя. ?х треба виловлювати по одному. Обкласти з усiх бокiв лiгвисько, розставити капкани. Й душити, душити... А було, було... Колись i сам марив Запорожжям. Затуманили голову дурнi слiпцi з бандурами. Тьху на вас, слiпi очима i розумом. Тьху на тебе, Великий Луже! Тi слiпцi й нинi виспiвують про волю. Про тi днi, коли гуляла вона з оголеною шаблею по Укра?нi, стинала панськi голови, пiдпалювала фiльварки. Про Хмельницького спiвають. I ще довго спiватимуть. Хмiль вступив у голови i ось вже двадцять лiт макiтрить ?х. Хмелевим iм'ям голота борониться од старшини, ляка? ?? ним, пророку? нового Хмеля. А вже ж i того досить. Дух Хмельницького вита? над правим i над лiвим днiпровими берегами, iнодi варто комусь назвати це iм'я, i вже задзвенiли шаблi, заблискотiли коси та вила. Не хоче голота коритися, не хоче. Свого часу Самойлович i собi набрав у груди того сво?вольного духу. Та й випустив потихеньку. Цур йому. Тепер зна?, що це таке. А посполитi марять новою Хмельниччиною. Ледве попусти, забудуть послух, випустять з рук чепiги, потягнуться до шаблi. Не потя