гожий
нi до вiдсiчi, нi до втечi. А вони, дво? вартових, йшли просто  на  нього.
Сироватка сидiв при землi й бачив ?х. Закутанi у важкi кире?,  одверталися
вiд дощу та вiтру, обходили вежу. Сироватцi стрiпнуло в гудях i затремтiло
дрiбно-дрiбно - так тремтить  крильцями  конаюча  пташка.  Й  розсипалася,
розлетiлася iскрами якась думка, що було зринула,  але  вiн  не  встиг  ??
вхопити.
   А може, таки вхопив з не? одну iскорку, одначе схилив  до  само?  землi
голову,  а  рукою  чимдуж  заталапав  по  калюжi.  Вiн  навiть  завуркотiв
потихеньку.
   - Пшов, - тупнув ногою вартовий, а другий потягнув з-пiд пахви рушницю.
   - Ось я його...
   Сироватка на чотирьох притьма подався  за  рiг.  Позад  себе  ще  встиг
почути:
   - Не треба, побудиш усiх на гвалт. Нехай бiжить.
   - Розвелося ?х...
   Сироватка перечекав, доки варта погупотiла чобiтьми за великий цегляний
будинок, а тодi скрадливо рушив до вилому в пiвденнiй  стiнi.  Вiн  боляче
забився, коли стрибав, намок, змерз, стiльки стратив сили,  що  уже  ледве
несли ноги. I крiзь страх, крiзь бiль йому вперше подумалося, який же  вiн
нещасний. Але треба було втiкати, треба  було  жити.  I  пробирався  крiзь
темiнь i сльоту до хати шевця  Шкути.  Всю  дорогу  бiг  пiдтюпця  й  таки
зiгрiвся, ногами холоду не почував,  хоч  i  збивав  ранкову  росу  босими
пiдошвами. "Бiда бiду перебуде", - сказав собi,
   Спершу хотiв розбудити шевця та оддухопелити, а тодi згадав його недужу
жiнку, згадав дiтей, перехрестився й пiшов до хлiва. Не висаджував дверей,
не ламав лiси, просунув у дiрку мiж  одвiрком  i  тином  руку  й  патичком
розчинив дверi. Савур впiзнав його, заiржав, i Сироватка поклав йому мокру
руку на теплий тремкий храп,  легенько,  але  владно  потиснув,  а  другою
почухав за вухом. Кiнь ткнувся йому мордою пiд пахву й зафуркотiв та почав
тертися, як умiв фуркотiти й тертися тiльки вiн.
   Знайомий запах кiнського поту та кiзякiв остаточно заспоко?в Мокiя, вiн
помiтив, що кiнь позбивав пiд ноги  сiно,  несамохiть  нагнувся,  пiдiбрав
його i запхнув за драбину. А вже тодi подумав, що це нi до чого,  одв'язав
Савура i вивiв з хлiва.
   Коли вранцi тюремник принiс Сироватцi ?сти, то побачив порожню башту, а
на протилежнiй од дверей  стiнi,  куди  падала  свiтла  пляма,  червоного,
буйногривого коня. Козак покликав варту, хорунжого й коменданта, всi  вони
спантеличено дивилися то на стiну, де басував червоногривий румак,  то  на
старе лiжко. Його викинув  комендант  зi  сво?х  поко?в,  а  тодi  наказав
затягти в порохову вежу, до яко? було на кiлька днiв посаджено захопленого
в полон i гнаного татарами до Бахчисарая  на  викуп  графа  Калиновського.
Лiжко теж було здиблене й, здавалося, приготувалося до  стрибка.  Хорунжий
перехрестився й тихо сказав:
   - Характерник. Я одразу по очах запримiтив, що вiн якийсь не такий,  як
усi люди. Очi нiби й покiрнi, а в них - вовкулаки.
   Тим, либонь, хотiв скинути провину i з себе, i з варти. Всi  й  далi  з
острахом дивилися на червоного коня на стiнi.
   Старий, з тугими, немов скрученi вервечки, вусами комендант  поклав  на
груди широкого хреста. За ним перехрестилася вся сторожа.

   * * *

   Лаврiн пiд'?хав до  невеликого  озерця,  бiля  якого  пастухи  напували
коней. Зашмаленi, босi, стадники стояли на невисокiй плескатiй  могилi,  й
довжелезнi батоги змiями звивалися бiля ?хнiх нiг.  Пастiвник  -  великий,
простягнувся ген до синьо? смужки лiсу, а по  ньому  -  болота  й  озерця,
старицi рiчки, яка понесла сво? води iншою стороною, попiд лiсом. Пастухiв
було п'ятеро -  найстаршому  рокiв  двадцять,  найменшому  -  п'ятнадцять.
Лаврiн вирiшив заночувати бiля них. Стадники радо прийняли його до гурту -
все-таки  новий  чоловiк,  запорожець,  щось  розкаже,  розважить,  та   й
безпечнiше з ним у степу. А зараз  стало  тут  кепсько,  розвелося  багато
вовкiв, i знахабнiли вони вкрай, нападають на коней, надто на лошат,  а  в
стадникiв тiльки й збро?, що щабля та старий самопал. Про це  й  гомонiли,
обсiвшись  бiля  вогнища,  яке  розпалили  в  долинцi  бiля   iншого,   не
обтирлованого, чистого, озерця з порослими осокою та ситнягом берегами.  З
озера набрали води на кашу, Лаврiн вкинув у казанок  четвертинку  сала  та
кiлька цибулин - кулiш  удався  на  славу.  Стадники  розповiли  йому,  як
позаминуло? ночi зворохобився  табун,  як  бiгли  вони  з  головешками,  i
галасували, й гатили в мiдний казанок, свистiли  i  стрiляли  з  самопала.
Нiхто з них не бачив вовкiв, i конi залишилися  всi  цiлi,  одначе  вранцi
помiтили, що в одного стригуна розiрване плече i прокушена  холка.  Лаврiн
розповiв ?м про ями-вовкiвнi, якi влаштовують у плавнях запорожцi, й разом
пошкодували, що не можна викопати такi ями тут. Гомонiли допiзна. Ущербний
мiсяць посвiтив трохи, скотився за могилу, а зорi свiтили ясно, й  срiбний
пилок сипався згори на шiсть чубатих голiв, що посхилялися бiля казанка. I
ще одну постать обвiвало тим  срiбним  пилком,  й  чипiла  та  постать  на
могилi, вглядалася в багаття та людей, якi сидiли довкола  нього.  То  був
Мокiй Сироватка. Йому здавалося, що вiн чу? запах кулешi,  й  нiздрi  його
пиптюватого носа роздувалися, й голодна слина виповнила рота,  i  вже  вiн
збирався пiдiйти до пастухiв, та раптом крайня з лiвого боку постать  бiля
вагню ворухнулася, пiдвелася, вiдступила трохи вбiк.  Навiть  крiзь  нiчну
iмлу Сироватка побачив, що то не пастух, а збройний козак, i  вже  не  був
певний, хто тi iншi люди. Може, вони з Стiни, впiзнають його й занютують в
сирицю. I хоч як вабило його, втомленого, нужденного, до себе багаття, хоч
як лоскотав йому нiздрi  запах  гарячо?  кулешi,  вiн,  повагавшись  мить,
скрушно зiтхнув i посунув з могили. За кiлька сот сажнiв пасся його Савур,
кiнь звик не iржати й мовчки йшов на тихий посвист господаря.
   Саме так, мовчки, поскубуючи траву, й пiдiйшов вiн до Сироватки i цього
разу.

   * * *

   Над плавнями трублять  лебедi.  Сито  iржуть  на  луках  конi,  ходять,
вигинаючи ши?, колами, неначе прип'ятi на довгих мотузках, лошаки гасають,
немов подурiлi. Пастухи вiдганяють коней  вiд  стогiв  довгими  канчуками,
грiються бiля вогнищ. Над  стогами,  над  плавнями  тягнуться  на  пiвдень
безкiнечнi журавлинi ключi, перелiтнi гуси та  качки  сiдають  у  плавнях,
рiчки та озера кишать птицею, вночi плавнi  дзвенять,  неначе  там  тисяча
скарбникiв лiчать золотi червiнцi.  Орли  кружляють  високо-високо,  рiдко
коли спускаються до землi - ситi-бо й вигулюють молодих.
   Самотнiй лебiдь плава? по плесу попiд густою стiною  iржавого  очерегу,
вiн все кричить, тривожно витягу? довгу шию i  вдивля?ться  в  сiро-жовтий
морок, що пану? в глибинi очеретяних нетрiв. Може, й  правдивi  байки  про
лебедину вiрнiсть? Погинула в очеретi подруга -  лисиця  ??  вистежила  чи
орел ударив з високостi, а лебiдь не вiрить у ?? смерть - ячить, вигляда?.
Його серце розрива?ться од тужних лебединих погукiв iз пiдхмар'я, легке  й
гаряче, налите споконвiчним жаром далеких кра?в, воно порива?ться в  небо,
до згра?, але, обезкровлене втратою, пада? в очерети. Лебiдь  без  кохання
злетiти не може,
   Все частiше наповзають на плавнi важкi тумани. Вони  течуть,  як  рiки,
чiпляються за очерети, окутують ?х i дрiмають до пiзнього ранку.  Аж  поки
пригрi? сонце i повi?  вiд  Днiпра  вiтер,  тодi  вони  починають  димiти,
ворушаться, як живi, непомiтно щезають, тiльки де-не-де затрима?ться бiлий
струмiнець, мовби там козак щойно викурив  люльку.  Вода  набира?  з  неба
холоду, пару?, одда? йому лiтн? тепло. Нiчнi тумани холоднi  й  тугi,  хоч
нагортай  ?х  лопатою,  людськi  голоси  набрякають  од  них  i  глухнуть.
Найдосвiдченiшi козаки, досугi сiчовi дiди, якi вiк звiкували  в  плавнях,
заблукають у них на човнах i потiм кажуть, що ?х водила мана. Iнодi,  коли
згори наляжуть хмари, туман не розвiю?ться цiлiсiнький день Бува? таке i в
безхмарну погоду. Опiвденне  сонце  тодi  не  ся?,  нiби  знекровлене,  не
пробива?ться промiнням, бiлi?, неначе кружало сиру. Його видно, мов  крiзь
розведене водою молоко. Пiд ранок такi тумани скрапують густими росами  чи
й дощем.
   Вночi попiд сiчовим городком блука? самотнiй вовк,  його  тонке,  тужне
виття зависа? на самому кiнчику дзвiницi й бринить на вiтрi. Молодi козаки
ходили його полювати - не вполювали. Один з них  не  вернувся  -  чи  його
загриз вовк, чи провалився в бездонний опар. Сiчовi дiди кажуть,  що  вовк
той - перевертень.
   З недiлi почався дощ. Шумить у плавнях, вкутав хмарами пагорби,  накрив
пiвсвiту. У плавнях  вiн  шумить  особливо  однотонно,  шорстко,  очерети,
верби, вiльхи стоять чорнi та мокрi, ронять у воду важкi краплi. Дерева ще
зеленi, але вже зануренi в зимовi думи. Дрiбнi птахи поховалися  в  дупла,
гуси, качки,  лебедi  позбивалися  в  табуни,  поховали  голови  в  пiр'я,
передрiмують негоду, ?м сняться далекi  заморськi  кра?,  сняться  моря  й
океани, через якi доведеться летiти.
   В таку погоду козаки-зимiвничани шаткують капусту,  лущать  квасолю  та
товчуть ячмiнь на кутю. Запорожцi ж тирлуються по куренях: вшивають сiдла,
латають одяг, шиють чоботи, в кого ? грошi, тиняються по шинках.
   Отаман сидить в свiтличцi-келi?  на  лавi,  слуха?  дощ.  Слуха?  й  не
слуха?, курить люльку, дума? а чи спогаду? щось. Спогаду? iншi  дощi,  якi
вже одшумiли й сплинули  по  рiках  у  море.  У  кругле  вiконечко  дряпа?
карякуватою мокрою гiлкою липа - просить, щоб впустили до хати. ?й  тоскно
i страшно самiй, бо надто стара, уже  всохла  половина  гiлок,  та  й  дощ
перiщить, залива? ?? корiння. Цiй липi - лiт  двiстi,  одначе  ще  кожного
лiта зацвiта?, наповнюючи свiтличку медянистим запахом i бджолиним  гулом.
Вона нiби росте в самiй свiтличцi, отаман звик до не?, а  вона  до  нього,
вiн i сам по веснi сповню?ться солодким гулом, а ночами та?мничими шумами,
а зараз вiдчува?, як сiчуть стару, порепану кору холоднi струменi, i  йому
теж ста? холодно. Вiн розумi? стару  липу  i,  якби  було  можна,  залюбки
впустив би ?? до хати. Примiтна Сiрковi липа i чорним глибоким дуплом.  Те
дупло - вiд пожежi. Загорiвся курiнь, його погасили, але згорiла найбiльша
гiлка, й поступово утворилося дупло. Пiдпалив курiнь молодий  козак  Семен
Гурко. Того року Сiрка вперше обрали кошовим. Козаки тримали раду  -  дати
шляхтi бiй у степу чи пiти походом на Брацлавщину. Сiрко  схиляв  раду  на
похiд. Тричi зачинав кошовий мову, й тричi його перебивав гарячий молодик,
Сiрко скипiв i наказав осавулам  прогнати  молодика  втришия.  А  опiвночi
загорiвся отаманський курiнь. Гаразд, що недавно пройшли дощi й зрiзи бiля
куренiв  були  повнi  води.  Гурко  сховався  на  острiвцевi  по  той  бiк
Чортомлика, захопивши з собою двi рушницi та  кiлька  лядунок  з  порохом.
Осавули хотiли пiти на острiвець налогою, але кошовий не пустив ?х. "Нехай
посидить на болотi, молода дурiсть сама з голови вийде", - сказав.  Чотири
днi сидiв козак на низинному острiвцевi, охляв i закоцюбiв, i почала  його
трясти лихоманка, й  вилiз  вiн  з  очерету,  й  пришкандибав  на  майдан,
за?кався й  цокотiв  зубами,  й  не  дивився  кошовому  в  очi.  "Прийшов,
палiюка?" - запитав отаман. "Прийшов", - сказав козак. Запеклий i велечний
козак Семен Гурко-Палiй i думу виро?в одну - на все життя. Торiк при?жджав
на Запорожжя, й сидiли вони вдвох у цьому прикомiрку, й плакав  Палiй  без
слiз, i розповiдав про ру?ну, яка настала  на  правому  березi  Днiпра,  i
думали вони одну важку думу, й  зелено  шумiла  липа,  i  чорно  свiтилося
дупло, але вони не згадували про нього i про той далекий вогонь, бо горiла
душа, а у вичахле дупло студили чужi вiтри.
   ...Смокче отаман погаслу люльку, а туга смокче його серце. Вiдлетiло ще
одне  лiто,  а  з  ним  вiдлетiла  часточка  серця;  надiя,   яка   почала
заквiтчуватись, прив'яла й засохла без плоду. Погинуло чимало  товариства,
чимало козакiв лежить по шпиталях, ворог столочив  землю,  i  хоч  вдалося
вiдтрутити його - й далi висить  бiля  моря  чорною  хмарою,  i  не  мають
запорожцi змоги допомогти правобережному люду, й не  вдалося  привести  до
одностайностi  невiрних  гетьманiв,  стулити  водне   пошматовану   землю,
провiстити рiдному кра?вi золотий великдень на многi? лiта.  Все  лишилося
так, як i рiк, i десять рокiв тому. Копита ворожих коней толочать  лани  й
сiножатi, i вiд смердючих трутiв ворожих палають хати.
   Поменшало в кошового за цей рiк  друзiв  i  збiльшилося  ворогiв.  Десь
повiявся а чи  погинув  у  цiм  лихолiттi  його  гордий  джура,  й  вiрний
вартiвничий степу, непомiтний, але чiпкий, як перекотиполе,  Сироватка  не
вернувся з останньо? чати. Кого ж йому поставити на  тi  чати,  де  знайти
вартiвничого, щоб зорив в усi сторони й перестрiвав бiду за  тисячу  верст
од рiдного дому? З ким  вiн  далi  стане  в  оборону  отчого  краю?  I  чи
настануть коли-небудь такi часи, що оця липа, оцi осокори i дуби зашумлять
на волi, й Дике Поле стане не диким, а добрим i  лагiдним,  i  прихилиться
воно до всi?? вiльно? Укра?ни, й гостре чересло перекра? його вiд обрiю до
обрiю, i там, де тепер шумить ковила, зашумлять жита.  Тими  житами  можна
нагодувати пiвсвiту, але для того треба, аби лани були вiльнi. А думка про
джуру й далi не да? Сiрковi спокою. I чомусь сплива? з сиво? мряки молоде,
мужн?, трохи хиже обличчя... Це було... Так,  це  було,  коли  вони  гнали
Виговського. Козаки спочивали у вишневому саду,  вишнi  ще  тiльки  почали
наливатися соком, козаки смоктали холоднi люльки, й молоде дiвча  принесло
?м вiдро зварено? в печi кулешi. Зварила мати, а принесла вона... Вiн  уже
й iм'я ?? забув. Вони ?ли, i всi дивилися на дiвча, i кожний мав  його  за
сво?, але тiльки на одну мить. Лише хорунжому Сойцi  заманулося  бiльшого,
вiн перестрiв ?? в лiщинi, та його виказав брязкiт порожнього вiдра. Сiрко
зарубав Сойку шаблею, попередньо наказавши йому захищатися, а  дiвча  того
вечора все одно повiсилося в клунi. Хто зна,  чого  випливло  з  мряки  те
нiжне, нiби намальоване гарним богомазом личко, а також  вродливе  обличчя
Сойки. Може, через те... Нi, його Лаврiн не здатен на щось подiбне. Нiякий
злочин не може прилипнути до його серця. Це дощ навiяв йому  лихе,  далеке
видиво.



   РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

   Випав перший снiг. Ще звечора смутило око чорне, мерзле  груддя,  а  на
ранок земля мовби перемiнилася: бiлий степ, бiлi дерева, бiлий хутiр  i  -
тиша. По такому снiгу люблять ходити мисливцi-лисичники.
   Мартин Драпак  обiйшов  зимiвник,  обтупав  стоги,  вимережав  нерiвний
клишнястий слiд аж на плескатий горбок, де колись стояла кам'яна баба, яку
повалив i прикопав ще в перший рiк свого панування на островi, чимось вона
не подобалася й просто заважала. Лiва  Мартинова  нога  ступала  прямо,  а
права, в дитинствi потрощена колодою, загрiбала, й вiд того такий химерний
- хрестиком - слiд. Мартин посмiхався. За один  ранок  облущилася  з  душi
тривога, що лежала шкарубким панциром усю довгу осiнь.  Снiги  цього  року
забарились, а морози стояли трiскучi, скували землю i воднi надра, спалили
холодом очерети i тирсу. Степ зсiрiв, стало оддалеки видно  кожен  горбок,
кожен ожеред, а що вже казати  про  хутiр.  Вiд  лютих  вiтрiв  i  морозiв
облетiло листя навiть на дубах-нелинях. Увесь зимiвник - хата,  хлiв,  двi
комори, стайня, клунi, хижа для наймитiв - розташованi по колу в  глибокiй
долинi; всi будiвлi, навiть клунi -  приземкуватi,  наполовину  загнанi  в
землю. Вхiд до обiйстя один - у снiжнi зими iнакше не доб'?шся до худоби.
   Цi дзвiнкi, як тулумбаси, безснiжнi  осенi  найнебезпечнiшi  Драпаковi.
Влiтку його хутiр бачать хiба що орли. А добутися до  нього  не  можна  нi
пiшо, нi кiнно. На всi сторони розлилося iржаве море: болота й  драглi,  а
також - на перший погляд - зеленi лужки,  насправдi  ж  в'язкi  бабла;  до
острова можна добутися тiльки по довгому, скритому очеретами пагорбу,  але
й та путь перерива?ться у двох мiсцях.  Там  у  Мартина  лежать  загати  з
колод, якi, пере?хавши на острiв, затягу? кiньми в  лози.  Це  була  перша
справжня зима по  кiлькох  роках.  Всi  попереднi  зими  були  сирiтськими
("Сиротi не треба кожушини"), плакали дощами,  хлипали  сльотами,  з  ними
хлипала й душа, люди боялися тако? перемiни в природi, казали, що це  боже
наслання. Та Мартин Драпак не подiляв тако? думки: сирiтська зима  надiйно
захищала його од татар - рiки не замерзали, степи й дороги  розкисали,  по
них нi пройти, нi про?хати. Якби  не  такi  зими,  чи  й  втримався  б  на
островi. Тяжко, ох як тяжко господарювати на цiй землi.
   Сливе на самому вiстрi татарсько? шаблi. Нижче  вiд  Драпакового  нема?
жодного зимiвника. Тiльки об'?знi команди та  бекети,  а  татарва  сну?  в
степу, як щупаки в необловленому озерi. Кожно? хвилi може статися таке, що
iз заможного господаря,  котрий  ма?  п'ятеро,  а  влiтку  то  й  десятеро
челядникiв, сам опинишся в слугуваннi якомусь чорнопузому татарину, а то й
на галерi. Правда, трима? Драпак про всяк лихий випадок i викуп у брата  в
Чигиринi, але то справа малонадiйна. I через те... Так, так, умiючи  можна
жити скрiзь. Сiчi вiн платить димове. Сiч його захища?, ага татарський так
само отриму? од нього  дещицю.  На  випадок  чого  ага  одведе  вiд  нього
басурманську руку. Жити можна. Бо таки великими щедротами платить цей край
Драпаковi за щоденний страх. Году? Драпак Сiч i сам  багатi?.  Цi??  осенi
прикопав пiд березовим пеньком друге горня iз золотими. I  всякого  iншого
добра в нього немало: i сукон нiмецьких та турецьких, i смушкiв вичинених,
i кругiв воску, i два мiднi плуги, i всякого iншого реманенту на  двадцять
наймитiв. Вийде звiдси, купить землицi в Слобожанщинi  -  розгорнеться,  й
кругово? повiстки - на вiйну - його синовi не випаде нiколи. Землi тут  не
мiряно, на одному островi можна наскородити загiнок п'ятнадцять. А  звiра,
а риби, а птаства! Кинь наослiп шапку - накри?ш курiпку. Вдар  палицею  по
водi - приглушиш щуку.
   Вiн справдi ходив по ясенцю з довбнею та сокирою, наглушив  два  кошелi
щук. Рибини стояли бiля самого льоду -  зелено-рябi,  пiвторааршиннi,  вiд
удару довбнею по кризi виверталися бiло-черево. Жито родить iз року в рiк,
худоба множиться, влiтку вже й десять  челядникiв  не  впоруються.  На  цю
весну доведеться шукати ще кiлькоро. Але те йому  не  в  клопiт.  Коштують
челядники дешево. Бо ж утiкачi, один аж з Пiнська, з клеймом на лiвiй щоцi
й вирваними нiздрями - такому й на Сiчi нелегко заховатися, його силою  не
випхнеш з острова. Вiн i без клейма примiтний. Надто очима. Дивнi  вони  в
нього. Драпак бiльше нi в кого не стрiчав таких очей. Вони бiлi, на перший
взiр зда?ться, що очнi яблука разом iз зiницями  позатягали  бiльма,  його
навiть часто  сприймають  за  слiпого.  Насправдi  ж  Денис  -  так  звати
челядника - погляд ма? зiркий, як яструб, а трохи ще i як сова  -  адже  i
вночi бачить. В його очi непри?мно дивитися, бо зда?ться,  що  дивишся  на
видющого,  який  прикида?ться  слiпцем.  Але  трапля?ться,  що  й  справдi
доводиться втiкати очима вiд тих бiлякiв. Це - коли Денис гнiва?ться. Тодi
його зiницi темнiшають, довкола них розжеврюються  червонi  обiдки,  вони,
зда?ться, свердлять тво? очi. Мартин трохи бо?ться Дениса. Бо  той  завжди
мовчить i з'явля?ться якось... тьху, як оце зараз.
   Денис несподiвано виступив з-за  обмережаного  заячими  слiдами  стогу,
здавалося, вийшов з нього або чатував за  ним,  щоб  налякати  хазя?на.  В
сiрiй заячiй шапцi, баранячому, по-татарськи  шитому  -  вовною  нагору  -
кожусi, пiдперезаному пасом з  вовчо?  шкури.  Нiс  у  руцi  зайця.  Ходив
перевiряти пастки. Вчора принiс живого вовка. Мабуть, навмисне не забив  у
капканi, а загнуздав дерев'яною цуркою й  прив'язав  за  лапи  до  тичини.
Поклав його пiд хлiвом, i лежав звiр там до обiду, звиваючись i  блискаючи
на всiх розпачливо-хижими очима, й  нiхто  не  зважувався  його  забити  -
боялися Дениса. Собаки позабiгали в  лози,  конi  в  стайнi  харапудилися,
рвали недогнуздки, а Денис пиряв рептухом сiно з стiжка в долинцi й  мовби
нiчого не помiчав. Аж поки сам Драпак не взяв сокиру та не  хряснув  вовка
по  головi.  Денис  нiчого  не  сказав  хазя?новi,  але  в  очах  у  нього
зажеврiлись отi червонi обiдки.
   Вiн пройшов мовчки, не оддавши  добридня,  бо  таку  ма?  звичку  -  не
вiтатися. Драпак провiв Дениса довгим поглядом i подумав, що цього наймита
треба якось позбутися. Бо ж хто зна,  що  в  того  на  думцi.  Правда,  це
зробити нелегко - добром Денис з хутора не  пiде,  та  й  наймит  з  нього
путнiй. Ще й майже дармовий. "Даси, хазя?не, скiльки не шкода", -  сказав,
коли наймався. "Мабуть, доведеться..." - i недоказав, бо  було  шкода.  Не
людини шкода, а вправного челядника. Драпак просто так нiкого з  свiту  не
звiв i не лютий вiн серцем, але коли потрiбно звершити якусь справу, нехай
i найтяжчу, звершить не клiпнувши оком. "Треба". На  челядникiв  Драпаковi
поки що щастило. Оцi дво? теж не за?каються за плату. Дiвцi все байдуже, а
парубок давно здогадався, що Драпак розкусив його, працю?'як проклятий. Он
як молотять цiпами з самого досвiтку.
   I в ту мить завважив, що цiпiв не чути. Зiйшов з  горба,  постояв  бiля
стогiв, тиша стояла така, що ?? можна було набрати в жменi i вмитися  нею.
"Що б то могло означати? - подумав. - Треба пiти  до  клунi,  послухати  з
того боку". Й поза кущами верболозу потягнув кульгавий слiд до клунi.

   * * *

   Просо порскало цiвками вусiбiч i рясним дощем знову опадало на  тiк.  З
трьох бокiв  тiк  закладений  копами  кулiв  i  околоту,  з  четвертого  -
заставлений снопами. Поки  Килiяна  в'язала  солому  в  куль  i  одгортала
лопатою просо в засторонок, Марко сколочував два снопи й розперiзував  ?х.
Далi вдвох перiщили бичами по вологiй соломi. Просо було з  бур'янцем,  на
току гостро пахло лободою й осотом (перекидаючи снопа, Марко щоразу виймав
з долонь малесенькi колючки), й пахло  в  клунi  мишами,  а  над  головами
цвiрiнькали пiд стрiхою  горобцi,  й  великий,  чорний,  розбiйний  котяра
стежив за ними з прикладка соломи гострим оком.
   Марко  перебивав  цiпильном  просянку,  а  сам  скрадливо  поглядав  на
Килiяну. Сьогоднi вона була якась не така, як  завжди:  сувора,  рвiйна  в
роботi - тi?ю рвiйнiстю, здогадувався, намагалася одго-родитися од  нього,
вони обо? працювали як скаженi, мовби намагалися втекти чужою роботою  вiд
чогось лячного, недоброго. Драпак тiльки  посмiхався  на  те.  А  сьогоднi
спала з ?? лиця суворiсть, i Марко не вiдав, на краще то для нього  чи  на
гiрше. Багато разiв просила його покинути зимiвник  i  вернутися  в  рiднi
кра?. Хоч  i  знала,  що  нема?  в  живих  батька,  що  й  хутiр,  мабуть,
сплюндровано,  але  рвалася  звiдси,  мов  птаха  з  сильця.  Сказати   б,
нудьгувала, так зросла ж на хуторi. Але Марко поклав якийсь час пересидiти
тут. Та й, сподiвався, в цiй вольнiй неволi легше буде  прихилити  Килiяну
до себе. Тодi й спливла на думку вигадка,  буцiм  уся  Укра?на  лягла  пiд
турка й татарина. Килiяна спочатку не повiрила, але  те  потвердив  Мартин
Драпак: "Усi пiд турком, дочко, усi. Оце тiльки ми й зосталися.  Та,  мо',
ще який зимiвник". - "А  Запорожжя?"  -  запитала  Килiяна.  "Хто  лишився
живий, - казав Мартин, ховаючи посмiшку пiд острiшки брiв,  -  подався  на
Дiн".
   За одне лише докоряв собi в думцi Нога?ць - не домiзкувався  на  самому
початку сказати Килiянi, буцiм у бою пiд  Ладижином  погинув  Лаврiн.  Так
добре уклалося все в його розповiдi Килiянi: як рвався до не? з  Ладижина,
як нагодився в той час, коли турки сплюндрували хутiр i взяли в  бран  ??,
як побив ?х i втiкав з нею сам, а от щодо Лаврiна вбив  шпона.  Вже  й  не
пам'ятав, як те сталося: не захотiв брати грiха за  живу  Лаврiнову  душу,
сподiвався покористати на тому ("Лаврiн замкнувся в Ладижинi, а я вирвався
до тебе iз пекла"), - важко сказати. Проте Лаврiн залишився в  Килiяниному
серцi. I хоч далi вже й  Драпак,  погомонiвши  з  чумаками,  що  везли  на
Слобожанщину сушену рибу, розповiв, як страшно розорили турки Ладижин,  як
вистинали там усе живе, на щось сподiвалася.  Й  ту  надiю  Марко  не  мiг
погасити.  Не  вистачало   сили,   певностi,   кудись   подiлися   колишня
дошпетнiсть, придумливiсть -  не  мiг  вигадати  переконливо?  повiстi.  Й
розколювалося надво? серце, дво?вся сам. Тиснулись у голову всiлякi  думки
- про себе, про власну нечестиву путь, шукав виправдань i почував,  що  ?х
знайти неможливо. Тодi розглядав себе нiби збоку, неначе сторонню  людину,
але коли й осуджував, десь у свiдомостi жило: це ж таки вiн, iншого  життя
не дано, любить сво? вчинки чи не любить,  а  вiдректися  од  самого  себе
незмога. I ставало шкода себе, й любив себе такого - нещасного.
   Закрайками думки давно уже вловлював у  собi  нечестивiсть.  Веселiсть,
дотепнiсть ?дналися в душi  iз  заздрiстю,  з  хитрiстю.  Ота  дрiбненька,
маленька хитрiсть... Усiм  догодити  в  очi,  усiм  полестити  -  iнодi  й
покепкувати над тими, над ким смiються iншi, дужчi. "Ласкаве телятко  двох
маток ссе", - те нiколи не випадало з мислi.
   I враз спалахувало в мiзках, обриваючи думку: а хiба не  так?  Хiба  не
завдяки розуму, хитрощам вирвався з то? пожежi? Коли  б  не  хитрував,  не
крутився,  як  горобець  пiд  яструбом,  досi  гнив  би,  як   собака,   в
ладижинському ровi або в отiй долинцi, де одтяли голову Мурашковi. Он, вже
в приморозки, бив у пiску яму на збiжжя й викинув череп та костi. В черепi
стрiла татарська площикова - древко вже  згнило,  i  в  кiстцi  ноги  теж.
Згаду? хтось того козака? А, видно ж, погинув у бою... Й  вiн  би  теж  не
побачив нi цього неба, нi цi?? зими, нi Килiяни. Й що  з  того,  що  хтось
згадав би його добрим словом. Та й хто б згадав? Кому вiн треба? А  так  -
живе, вдиха? запах хлiба, милу?ться Килiяною.
   Й буйна радiсть захурделила йому  в  душi.  Марко  подумки  молився  до
iкони, що висiла на товстiй блискучiй сошинi. Вимолював у  бога  прощення,
гаряче каявся перед ним у грiхах, щоправда, приховував деякi помисли, й те
було страшно. Але вiн уже iнакше не мiг. Кажуть, бог зна? все, що  буде  з
людиною. А Марко та?вся од бога, сподiвався, що той,  заклопотаний  iншими
справами, не дослуха?ться пильно до його молитви. I, мабуть, таки  обдурив
самого бога й посмiхався хитро. А потiм знову щось на нього  накочувалося,
й починав гаряче молитися богу, й приходили тодi до нього  видiння,  буцiм
вiн зустрiча?ться з Лаврiном i ста? перед ним  навколiшки,  розкаю?ться  i
плаче, а Лаврiн його обiйма? й притиска? до серця, й вони плачуть обо?,  й
тодi Марко виповiда? Лаврiновi все й з'?дну? Лаврiнову руку з  Килiяниною,
як побратим, як брат, як батько. I дiста? зi сховку грошi, й купу? на  них
зимiвник, й вони всi тро? оселяються там... Щоправда, думка про  грошi  та
зимiвник майнула тiльки раз чи двiчi, й що дивно, жодного разу не  зринуло
в його душi бажання вистговiдатися Килiянi, навпаки,  щойно  бачив  ??,  в
серцi спалахувала iнша жага, ще й перемiшана зi злiстю, а все те, що бачив
допiру, щезало без слiду, й знав  напевно:  не  для  того  пiшов  на  таке
страшне запроданство, щоб вiддати ?? комусь, легше переживе  ??  смерть  i
навiть свою власну смерть, анiж те, що  вона  дiстанеться  Лаврiновi.  Вiн
ненавидiв свiт. Ненавидiв  Лаврiна,  Драпака,  сiчове  товариство  -  усiх
людей. Й не мiг зненавидiти себе. Знав, що десь там, у глибинi його серця,
- лиха чорнота й поливав ??  солодкими  сльозами  жалю  до  себе.  Зринала
оскарга навiть на бога - злякано  проганяв  ??.  Намагався  нi  з  ким  не
знатися, опрiч Килiяни i хазя?на. За  те  його  не  любили  iншi  наймити,
одначе й трохи  остерiгалися  -  вгадували  в  ньому  щось  таке,  що  вже
зрушилося й не ма? впину. Сво?м думкам давав волю  тiльки  пiзно  увечерi,
вклавшись у запiллi на солому й накрившись кожухом  з  головою.  Тодi  вiн
мрiяв про те, як залюбить у себе Килiяну, як  вони  поженяться  й  по?дуть
кудись, де зможуть жити щасливо. I ?хав...  -  у  снах,  але  йому  завжди
снилося, що за ним хтось женеться i що кiнь скида? його з себе.  Цi  думки
останнiм часом зморили його до краю, i вiн  часто  думав,  що  ма?  з  тим
покiнчити.
   Килiяна ж ходила неначе боса по снiгу. В  гордовитiй,  гострiй  Килiянi
мовби  надломилося  щось,  вона  весь  час  почувалася   неначе   на   днi
велетенсько? ями, з яко? хотiла вилiзти й не могла.  Свiт  приголомшив  ??
сво?ю жорстокiстю i невмолимiстю.  Виросла  в  лiсi,  й  почувалася  серед
розкошiв природи маленькою королiвною, i бачила  себе  у  вимрiях  веселою
молодицею, на яку заглядаються чорновусi парубки та молодi  господарi  (те
було у великий стид, але ж то  не  насправжки,  хiба  не  можна  погратися
мислями),  тепер  всi  тi  неяснi  жадання  розкiшного  життя  i   любощiв
розвiялися в порох. Вона бiльше нi на що не  сподiвалася  i  нi  в  що  не
вiрила. Хiба  що  в  Марка,  який  помалу  витягував  ??  з  ями  тонкими,
обережними дотепами. Сво?ми розмовами про свiт намагався повернути  на  ??
вуста усмiшку, вчив цiнувати злиденний будень i радiти тому, що вони живi.
"Ми живi, Килiяно. Ми врятувалися. А могли б лежати отам, у лiсi, i  трава
б проросла крiзь нас". Килiяна була йому вдячна за все, то бiльше, що,  як
?й здавалося, вiн робить це  безкорисливо,  од  доброго  серця.  Щоправда,
вловлювала в його поглядi особливу проникливiсть,  особливу  теплiнь,  але
якiй дiвчинi не при?мно, коли на не? дивляться з ласкою та обожнюванням. I
тiльки раз, оглянувшись зненацька, злякалася. Марковi очi  жахтiли  хтивим
вогнем, вони спалювали ??, забирали в себе, не питаючи в не? згоди.  В  ??
головi майнула думка, що Марко не просто милу?ться нею, що  сво?ю  любов'ю
вiн може запропастити ??. Але в  наступну  мить  Марко  знiтився,  покiрно
опустив очi, пробурмотiв щось ласкаве i вибачливе. Подiбного погляду  вона
в  нього  бiльше  не  завважувала.  Був  поступливий,  добрий,   намагався
переробити i ?? роботу,  найсолодшi  шматочки  (хоч  якi  там  солодощi  в
наймах, та ще таких) пiдсовував ?й. Вона заспоко?лася, проте не зовсiм.  I
почала тишком стежити за ним.
   Килiяна прихилилася до сохи, на якiй висiв запорошений  образок,  що  з
нього годi було  розпiзнати,  котрий  саме  святий  допомагав  молотникам,
сказала замрiяно й печально:
   - Тато завжди по першому снiгу запрягали глабцi,  У  куцому  кожушку  з
опушкою, в ладних чобiтках (уже заробила  на  те  убрання)  була  особливо
принадна.
   - А хiба ви на сво?му хуторi  не  сидiли,  як  ми  отуто,  -  спробував
заперечити Марко.
   Килiяна вперто похитала головою:
   - I однак по першому снiгу ми безпремiнно ?хали в Ладижин. Глабцi в нас
- кленовi, кованi пiд полоззям залiзом... Ми ?здили з  тiткою  Вуцькою  на
зимовий ярмарок. Правда, тато запрягали плохеньку кобилу - Квочку...
   В куточках чорних Килiяниних очей блищало по росинцi.  Й  в  одну  мить
Марковi стало страшенно шкода тих росинок, каяття рвонуло  йому  груди,  й
вiн сказав у якiйсь тужнiй замрi?:
   - Килiяно... Будуть у нас глабцi... Голубi, мальованi... - I  зненацька
гаряче, майже безпам'ятне: -  Давай  повiнча?мося,  Килiяно...  ?  в  мене
грошi... Кохатимемося в розкошах.
   Вiн, як стояв на колiнах на розперезанiм снопу, так i  поколiнкував  до
не?, простерши руки, яко слiпець.  Маленький,  висхлий,  зi  зморщеним  од
страждання обличчям, був схожий на карлика.
   - Давай повiнча?мось, Килiяно, - щепотiв. - Я не можу далi...  Якби  ти
знала... Що менi зробити ще для тебе?..  Я  в  пекло  пiду.  Заподiю  щось
собi...
   - Де повiнча?мося? - одвела вiд iконки вже не  печальний,  а  приховано
гострий погляд дiвчина.
   - У Жовтих Водах... Або в Полтавi... По?демо на Слобожанщину... В  мене
? грошi... Захованi на Запорожжi.
   - Я... Марку... - ?? погляд став ласкавий, теплий, тiльки та ласкавiсть
промiнилась мовби крiзь крижанi скельця, та Марко не помiтив того... -  Ти
добрий... Ти все зробив для мене... I  я  твоя  душею...  Тiльки  я...  Ми
поклялися з Лаврiном перед iконою, що коли хто  з  нас  погине,  iнший  не
шлюбуватиме довiку. Пiде в монастир. Ви з дядьком  Мартином  кажете,  всi,
хто лишився в Ладижинi, погинули? - i дивилася на нього щиро та нiжно. Вiн
мало вiрив у ту нiжнiсть, але  ловився  щоразу.  Ловилося  серце.  Килiяна
вмiла прикинутися доброю кицькою, i тодi воно тануло, як внесена з  морозу
в хату грудка масла. - Звичайно, Лаврiн не дружив би з поганим козаком.  Я
це зрозумiла. I ти сподобав мене з першого погляду.
   - З першого. - Й затремтiв од власного признання. Далi випитала, про що
Марко говорив з Брусом.
   - Он, Марку, який ти славний i розумний.  Ну  хто  б  ще  мiг  доп'ясти
такого  статку.  Правда  ж,  коли  ти  признався  в  ньому  татковi,   вiн
стурбувався?
   - Правда.
   Не втримався й цього разу,  дався  на  пiдмову.  Хоч  йому  трiскало  в
мозковi, щось подавало знак - зцiп вуста, дурню! Але ж  хiба  не  на  його
користь свiдчило те, що вiн тут, а  Лаврiн  хтозна-де,  повiявся  десь,  а
Марко привiз Килiяну в безпечне мiсце й клопотався про не?. Хiба  за  таке
не можна полюбити чи бодай офiрувати все життя. Та й сама Килiяна так щиро
дивилася на нього, так багато обiцяла поглядом.
   - Лаврiн погинув у Ладижинi?
   - Вiн вирвався звiдти, я бачив його...
   Останнi слова застряли Ногайцевi в горлi. Чи то  помiтив,  як  страшно,
немов у глибоких кручiях вода, завирувала в  Килiяниних  очах  темiнь,  чи
самi слова, очищенi розумом, повернулися гостряками, але  йому  перехопило
подих i вiн, вiдаючи, що з наступними Килiяниними словами впаде  на  нього
щось страшне, затрусив  пiднесеними  вгору  худими,  оголеними  до  лiктiв
руками iз скарлюченими, схожими на лапи шулiки, пальцями.
   - Килiяно... Килiяно...
   Килiянине лице пашiло вогнем. Вона вся натяглася, мов тятива,  стиснула
руки в кулаки. Очi ?? горiли, й сама була схожа  хоч  i  на  красиву,  але
хижу, безпощадну вовчицю.
   - Ти юда! Слизький, нiкчемний. Я давно здогадалася, що  ви  з  Драпаком
прода?те мене. А це розпиталася... Ти бридкий...  Я  швидше  повiнчаюся  з
татарином, нiж з тобою. Ненавиджу!
   Вона справдi зненавидiла його. За  оцю  каторжну  працю,  за  схоже  на
сидiння в монастирi життя й ще за вiщось - не знала сама. Може, за те,  що
врятував? Либонь. Але не тому, що  врятував.  Килiяна  з  жахом  споминала
напад яничар, загибель батька - на одну  згадку  про  його  смерть  хололо
серце, але, може, це й грiх перед батьком, не збиралася йти за  ним.  Боже
правий, так гарно на цьому  ясному  свiтi!  Так  хочеться  когось  любити.
Тiльки не оцього Марка; вiн хоче, щоб вона вiддала йому свою молодiсть  за
те, що вирвав з басурманських лабет, а сам обдурю?, та?ться в  чомусь,  це
почувала серцем, а в чому  саме,  до  вчора  здогадатися  не  могла.  Вона
стiльки мрiяла в себе на хуторi (о сором!) про кохання, про ясного парубка
на гарному конi, подiбного до отих шляхтичiв, що скакали за  панiями  обiч
карет. Думала про те, як вiн полюбить ?? й повезе з хутора кудись у  мiсто
чи  принаймнi  у  велике  село  й   вони   житимуть   щасно   та   весело.
Гостюватимуться. У  не?  буде  багато  гарного  вбрання,  i  ?м,  молодим,
заздритимуть сусiди.
   А тепер - Марко. Вона пам'ятала його веселим, дошпетним, хоч  одразу  ж
вловила  i  якусь  зача?нiсть,  а  тепер  та  дотепнiсть  була   принаймнi
жалюгiдною. Натомiсть лишилася зача?нiсть  й  недовiрливiсть.  А  хитрiсть
лежала на виду - плюгава й нiкчемна.  Хух,  який  вiн  бридкий.  З  отаким
цiлуватися?!
   I все частiше думала про Лаврiна, чесного, вiдкритого,  готового  через
неправду нахромитися грудьми на спис. Серце вiщувало ?й - вiн не  погинув.
I ось тепер вона вивiдала це.
   Марко схопився за ноги. Лице його зморщилося, немов з болю, очi блищали
шаленством.
   - Зi мною. Повiнча?шся зi мною. Я... Ти...  На  той  свiт  пiдемо,  але
разом! - ступив до Килiяни.
   Мiж ними в прикладку житньо? соломи стримiли вила. ?хнi  руки  воднораз
упали на навильник. Вони не виривали гостряки з соломи, Килiяна намагалася
притиснути навильник до себе, Марко - вiдняти. Мабуть, обо?  не  розумiли,
для чого це роблять. Зненацька трiйчаки випорснули з соломи  й  зависли  в
повiтрi навпроти Маркового живота.
   В ту мить у клуню вступив Драпак.
   - Що то воно молодята. Все жирують, - сказав. - Ну, показуйте,  скiльки
утяли. Та пiдемо снiдати.
   А очi були неначе двi щiлинки.
   "Любов - це казка, - думав, пробираючись стежкою, пробитою в  глибокому
снiгу. - Це вигадка, де одне мають за iнше. I рiдко бува?, коли двi  казки
збiгаються в одну. Але й тодi вона обов'язково кiнча?ться.  Тут  -  тiльки
одна казка. Це й добре.  Одна  казка...  а  менi  -  бубликiв  в'язка".  I
засмiявся хижо, обтупуючи бiля  порога  мiцнi,  великi  яловi  чоботи.  На
карякуватому, бiлому од iнею в'язi бiля хати вовтузилися горобцi. З  гiлок
сипався срiбний пилок.



   РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

   Обсипане зоряним свiтлом, припорошене снiгами, спало село. Високий  вал
довкола нього здавався  снiговим  заметом,  на  частоколi  виступив  iнiй,
цукристо  блищав  у  мiсячнiм  сяйвi.  Тьмяно  зблискували  проти   мiсяця
незаплющеними очима  маленьких  вiконець  хати  (так  сплять  немовлята!),
порозправляли  натрудженi   попереки   колодязнi   журавлi,   навiть   пси
притомилися сторожувати нiч й позасинали в сво?х видовбаних у гно? будах.
   Давно побрели од левади й вернулися назад музики: десь  спали  цимбали,
спала скрипка; притулившись до теплого комина одм'яклим  за  вечiр  боком,
дрiмав бубон. Тиша огорнула село. Проте була не легка,  прозора,  а  якась
в'язка, нiби придушена згори. Може, що в повiтрi стояла iмла,  й  кружляли
поодинокi снiжинки, й зорi в кущiв'? хмар тремтiли на хуртовину,  а  може,
що десь неподалiк у степу прича?лась бiда.
   I враз ?? брийонуло тонким,  гострим  вiстрям  i  краяло  далi,  вiстря
повзло вгору i вгору, аж поки не вломилося десь у зорянiй iмлi.  Той  звук
входив  просто  в  кров,  минаючи  вуха.  Собаки  цiпенiли  в  будах,   не
одважуючись подати голосу.
   Вовчиця сидiла на горбi, тягла  морду  до  зiр,  в  ??  розтулену  пащу
залiтали снiжинки, танули на червоному язицi. Й  тодi  завила  вся  зграя,
закружляла довкола куща кураю, витоптуючи пазуристими лапами молодий снiг.
Вовкам було голодно. Й вони були злi на мiсяць, на село, на людей.
   Та враз велетенський, з коротким, нiби роздво?ним лiвим вухом вовк,  що
саме обходив кущ, насторожено здригнув на загрив'? шкiрою, тихо  загарчав.
Тодi примовкла вся зграя, вовчиця нашорошила вуха, повернула гостру  морду
в степ. Вона ще слухала степ, а велетенський, iз рваним  вухом  вовк  тихо
вискнув i, вигинаючи спину, ковзнув по схилу горба униз. Зграя майнула  за
ним.
   Лаврiн Перехрест iшов заснiженим степом. Вiтер все дужчав i дужчав, бив
у лице, пара холола просто на губах - вуса йому  вкрилися  iне?м,  блищали
проти зiр. Мороз хапав за душу. Лаврiн одвертав  од  вiтру  лице,  потирав
рука об руку, бо не мав сили вдарити так,  щоб  кров  шугонула  в  пальцi,
вигнала зашпори. Козак охляв, стратив  сили.  Одяг  йому  зветшав,  чоботи
порудiли од води i снiгу, й носки в них позадиралися. В головi  пульсувала
одна думка - дотягнути б до села. Другий тиждень пробивався степами.  Здох
у дорозi кiнь. З'?в увесь запас харчiв, що ?х  вимiняв  за  знятi  з  коня
ронди, i торбу закинув у бур'ян. А тепер ось геть виснажився,  борсався  в
снiгах, ледве волiк ноги. Одначе до села, зда?ться, вже недалеко.
   Степи  тут  такi  безкра?  i  пустельнi,  що  душа  мимоволi  малi?  до
конопляного зерняти. Лячнi вони, над снiгами лежить  безгомiння,  все  тут
спить, i кров почина? текти в  жилах  повiльнiше,  влад  iз  зимовим  сном
степiв.
   Думки теж позамерзали, жила  тiльки  одна,  немов  останнiй  потiчок  у
скованому кригою джерельцi: йти, дiйти до села, бо iнакше  кiнець.  Навiть
та, найбiльша, ?дина, якою жив, думка вперше потонула на днi  його  серця.
Тепер Лаврiн не зовсiм ясно бачив Килiяну, отой манливий образ  над  Сухою
Тьмою втратив тiлеснi риси, козак -уже не почував  тих  гарячих  доторкiв,
якi обпiкали його ранiше, тепер перед ним тремтiв неясний  силует,  схожий
на силует божо? матерi на старiй iконi. Така  iкона  висiла  в  церквi  на
Сiчi.
   Вiн побачив зненацька синi тiнi й одразу зрозумiв, що то таке. Про  те,
що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз i навiть  готувався  до
вiдсiчi. Проте зараз втома зморила й думку,  й  насторогу.  Вони  дрiмали,
приспанi морозом. Рушниця висiла за плечима, пiстоль  лишився  один  -  за
поясом пiд кожухом, другий загубив, сам не вiдав де. Втома приборкала  всi
думки, всi чуття, через те й побачив вовкiв, коли вони вже перетяли дорогу
вдруге, зовсiм близько од нього. Зграя викруглила пiвколо й  повернула  на
дорогу. Вона була величенька, звiрiв п'ятнадцять-двадцять. Вовки  посiдали
на дорозi й, здавалося, чекали на нього - зовсiм як  степовi  вiвчарки  на
господаря, коли вiн iде до них. Кiлька, - мабуть,  переярки,  -  крутилися
позаду, тупцювали, пiдскакували,  одбiгали  назад  i  знову  верталися  до
згра?.
   Лаврiна  обсипало  жаром,  вiн  уже  не  почував  холоду,  втоми.  Щось
рвонулося в ньому до втечi, але погасив цей порух. Одразу  ж  подумав  про
те, що зачiпати тiчку вельми  небезпечно,  лiпше  прогнати  ??  якось  або
обiйти. Адже розказують, що коли зграя не голодна, вона мовби  бавиться  з
пiшаницею, а потiм вiдстане бiля села.
   Так чи так, але що робити? Хоч i уповiльнив крок, iшов  уперед,  просто
на зграю, а та не вiдступала. По спинi, по крутiй ямцi  повз  до  потилицi
тремкий холодок. Вже  видно  ощиренi  морди,  чути  погрозливе,  схоже  на
похрипи, гарчання. Нi, зграя втiкати  не  збиралася.  Лаврiн  зупинився  й
скинув з плеча рушницю. Помiтив, як згра?ю  пройшла  ламка  хвиля,  кiлька
вовкiв вiдскочило, кiлька одповзло назад.  На  притрушенiй  снiгом  дорозi
лишилося дво? звiрiв: великий, вже готовий до  стрибка  вовк  i  другий  -
довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снiгу. Лаврiн здогадався, що  то
- вовчиця.
   Спочатку вирiшив стрiляти в не?, проте швидко змiнив думку: а що,  коли
зграя кинеться на нього? Адже чував  не  раз:  чiпати  вовчицю  не  можна.
Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розiгнати зграю?
Скупчаться знову, пiдуть назирцi. Стрельне ще... Лаврiн направив дуло вище
вовкiв i, чомусь завмираючи в передчуттi  пострiлу,  натиснув  пальцем  на
собачку. Курок сухо клацнув, i вiд  того  вовчиця  схопилася  на  ноги,  а
здоровенний  вовк  скинувся  на  заднiх  лапах,  як  схарапуджений   кiнь.
Лаврiновi похололо в грудях.  Уже  поспiшаючи,  засунув  руку  пiд  кожух,
намацав на перев'язi ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з  вовкiв,
вiн мовби тримав ?х на вiдстанi напруженим поглядом, а сам  вийняв  зубаМИ
затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в однiй  руцi
порохiвницю, другою пiднiс над головою рушницю, пружно натиснув  курок.  Й
знову тишу проклюнув металевий клац. Й  вiд  тоги,  що  чекав  пострiлу  -
грому, сплеску вогню, тиша здалася  смертельно  холодною.  Вiн  вiдчув  на
горлi ?? похлип. Випустив порохiвницю, перехопив рушницю обома руками,  ще
кiлька разiв, звiв i спустив курок. Й тодi зрозумiв - порох  вiдсирiв.  За
останню надiю хапався, як потопаючий за  перетрухлий  мотуз.  Тихо  вийняв
з-за  пояса  пiстоль,  тихо  спрямував  дуло  в  зграю,  коротко  натиснув
вказiвним пальцем на отеплений кожухом метал. I так само не почув  нiчого.
Либонь, од  напруження,  з  яким  чекав  пострiлу,  клац  не  пробився  до
свiдомостi. Натиснув  ще  раз  i  безвiльно  опустив  руки.  Порох  i  тут
вiдволожiв.
   Вовки спостерiгали  за  людиною,  не  наближаючись  i  не  вiдступаючи.
Здавалося, ?х зацiкавили ?? рухи, помахи.  Стихло  навiть  хиже  гарчання.
Тiльки очi свiтилися проти зiр, та то тут,  то  там  коротко  поблискували
iкла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврiновi мозок,  вiн  вихопив
шаблю. Взяв ?? не в праву руку, а в лiву - вовки ще не  нападали,  а  руки
починали клякнути.  Швидко  оглянувся  й  пiшов  назад.  Спочатку  наперед
спиною, а що зграя не насiдала, повернувся, тiльки тримав ?? в оцi.
   Вiн iшов до верб, що чорнiли за пiвтори сотнi сажнiв. Дорога  стара,  й
верби старi, поламанi вiтрами, попаленi грозами - дупло на дуплi, зате  на
тi корчi неважко видряпатися. Чи хоч стати спиною в дупло й вiдбиватися.
   Вовки якусь мить лишалися на мiсцi - з тiчки вирвалося  дво?  чи  тро?,
понюхали  розсипаний  порох,  рушницю,  вiдскочили  з   гарчанням,   потiм
найбiльший з них стрибнув праворуч i побiг. Ще  мить  зграя  вирувала  мiж
вовком i вовчицею, далi помчала за ним. Вовки бiгли  сажнiв  за  п'ятдесят
вiд Лаврiна, викружляли пiвколо й опинилися попереду бiля  крайньо?  верби
чи того, що лишилося од не? пiсля останньо? пожежi -  обгорiлого  пнища  в
два людських зрости.
   Й знову посiдали та полягали на дорозi.
   Лаврiн зрозумiв: пiде вiн назад, вони обкружляють знову й звужуватимуть
коло, поки не кинуться на нього. Або сам, зморений i закляклий,  упаде  на
дорогу. Вони почувають: вiн - ?хня здобич i вже не втече.  Холоднi  мурахи
побiгли Лаврiновi по спинi, вище, вище, по ши?, вже ворушилися на  головi,
й чуб спинався корчами. Але це були не тiльки мурахи страху, а  й  злостi,
вiдчаю останньо? боротьби. Вiн iшов  просто  на  вовкiв.  Ступав  коротко,
спершу виставляв лiву ногу, приставляв праву,  вихрив  шаблею  снiг  перед
вовчими пащеками, й звiрi поволi вiдступали, пiдiбгавши хвости.  ?хнi  очi
горiли люттю й страхом - перед людиною, ?? вiдвагою, натиском.
   Так вiн добився до вербового пнища, на яке не мiг вилiзти i  яке  ледве
прикривало  ззаду,  й  стратив  запал  та  сили,  й  бачив,  що  вовки  не
вiдступлять  далi.  Роз'ятренi,  вони  гарчали,  й  вили,  й  стрибали,  й
спиналися на заднi лапи, в яростi покусували один одного, i тiльки  гаряче
лезо шаблi втримувало ?х од останнього  стрибка.  Попереду  всiх  повз  на
черевi вовчий ватаг, величезний звiр з густою шерстю на ши?, iз розiрваним
вухом. Вiн свердлив Лаврiна прямим звiриним  поглядом,  ?в  його,  живого,
очима.
   Козак вiдчув це усiм ?ством, i лють потекла йому в грудях, вiн вiдчув у
руцi таку  силу,  такий  запал,  що  вже  не  стримався,  ступнув  уперед,
нахилився й щосили махнув шаблею. Зграя вiдринула, завила, збилася докупи,
затим розсипалася i знову збилася, закружляла й заклубочила.  А  на  снiгу
лишилася велика чорна лапа й кривава стрiчка аж до вовчого клубка.
   Лаврiну стало так тужно й немiчно, що аж затемрiло в очах. Зрозумiв, що
за хвилю буде розiрваний на шмаття. Та нараз у  ту  темряву,  у  вже  нiби
небуття, щось вдарило,  сяйнуло,  спалахнула  думка.  У  нього  на  грудях
манюсiнький вузлик з порохом. Кожен  козак  чи  чумак,  що  йде  в  степи,
зав'язу? собi такий вузлик. На той припадок, коли не зможе розвести вогню.
Либонь, через те, що цей порох для вогнища, а не для стрiльби, й не згадав
про нього одразу. "Тiльки б встигнути", - майнуло в головi. Вiн обiрвав на
ши? шворку, зубами розiрвав вузлик. Вийняв пiстоля, звiв курок, але  в  цю
мить вузлик випав на снiг. Перехрест нахилився й, вже бачачи, як од  згра?
вiдокремилася довга сiра  тiнь,  вхопив  пучку  висушеного  тiлом  пороху,
сипонув на полицю. Йому перед очима спалахнув вогонь, а  вовк  перекинувся
через голову й розпластався на снiгу.  Зграя  сипонула  врозтiч.  На  тому
мiсцi, де вона вирувала, лишилася кривава пляма й вибитий до чорноти снiг.
   Лаврiн затис у жменi вузлик з порохом,  пiдiбрав  рушницю  й  пiшов  до
села. Вовки бiльше не облягали його. Ще вiн бачив, як тiчка  збiгалася  до
верб'я й клубочила там. Мабуть, пожирала забитого ним триногого ватага.
   Вiн добився до села, високi дубовi ворота пiд баштою були не  замкненi,
й не було сторожа, додибав до першо? хати, довго  грюкав  У  важкi  дубовi
ворота - подвiр'я .там обнесене парканом, схоже на фортецю, -  йому  нiхто
не вiдчинив, вiн побрiв до iнших ворiт, а потiм ще  далi,  думав,  що  вже
впаде й замерзне на вулицi, аж таки в якiйсь хатi вiдгукнулися i впустили.
Ще пам'ятав, як дивувалися, що його не спинила сторожа бiля  ворiт  ("нема
там нiяко? сторожi"), сказали, що  на  кгвалт  ?х  пiднiмають  пострiлами,
розпитували, хто вiнi i звiдки, Лаврiн щось одказував, а що вже  сидiв  на
витягненiм iз пiдпiччя й розперезанiм житнiм кулi, повалився на  солому  й
заснув мертвецьки. Уже з сонного з нього зняли чоботи й накрили кире?ю.

   * * *

   Пробудився  од  неголосного  гупання.  В  хатi   ще   стояла   темрява,
сiрувато-сива, зимова, одсвiчена снiгами, в нiй ворушилися  постатi.  Дво?
козакiв взувалися бiля полу, встеляли в чоботи,  що  позсихалися  за  нiч,
устiлки, притупували, знову перевзувалися - на цiлий день, потiм постягали
з жердки кожухи,  повдягалися,  посунули  з  хати.  Мабуть,  пiшли  порати
худобу. А на полу ще хтось спав i на печi також - чулося  сопiння  й  тихе
шемрання. Пiд пiччю сокорiли кури -  пообморожували  лапи  та  гребенi,  i
господарi забрали ?х до хати.
   Лаврiн знову склепив повiки.  Одначе  заснути  не  мiг.  Крутило  ноги,
щемiли пальцi на лiвiй руцi - мабуть, приморозив, i все тiло було сповнене
яко?сь ламко?  млостi,  налите  холодом,  втомою,  аж  боявся,  що  зовсiм
занедужа?, не встане. В тупому болю стискалося серце. Згадував минулу  нiч
уже без того моторошного страху, що обнiмав його бiля села, згадував  iншi
днi i ночi, якi перебрiв, мов чорнi рiки, й жахався. Дослухався  до  свого
тiла, наче до поламано? скрипки. Сили  й  надi?  було  на  денцi.  Скiльки
пройшов дорiг, скiльки поминув сiл,  розпитуючи  всiх  "про  татаркуватого
козака та чорняву дiвчину на сiрому конi" - хлопець, мовляв,  дуже  схожий
на татарина, а в дiвчини над лiвою бровою родима цяточка, - що та путь  не
вкладалася в його пам'ятi. Спочатку був напав на слiд - в якомсь селi  пiд
Уманню ?х таки бачили. Це було до нашестя туркiв i татар на Умань, а  далi
в тiм кра? чорна буря перемiшала все од верху до низу, замела  всi  слiди.
Там уже  нiхто  нiчого  не  пам'ятав,  окрiм  власного  горя.  Лаврiн  сам
кiльканадцять разiв був на краю загибелi,  адже  блукав  помiж  татарських
грабiжницьких ватаг, натикався на них, рятувався прудким  конем.  В  однiй
втечi загнав коня, довелося кинути.  Став  пiшани-цею.  Тодi  в  сто  крат
подовшали дороги, й скрiзь чатувало лихо. Два  рази  нападали  грабiжники,
потопав у Бiлозерському лиманi, коли в холоднiй осiннiй водi  тягав  сiтки
отаману Гирi (треба було за щось жити, якимось  коштом  мандрувати  далi),
сiтка зачепилася пiд водою за холуй, пiрнув, щоб  одчепити,  й  заплутався
сам. Добре, що рибалки вирвали та одкачали. В Охматовi його  хотiли  силою
вписати в надвiрну варту, й  знову  довелося  втiкати,  уже  просто  з-пiд
рушниць. Потiм в долинцi бiля дороги пiдiбрав чийогось коня. Мабуть,  його
покинули татари. Був безклубий  i  слiпий  на  обо?  очей.  Либонь,  ослiп
недавно, бо йшов без остороги, куди  направляли.  Лаврiн  одпасав  слiпого
коня кiлька днiв у лiсi й далi по?хав верхи. Замiсть сiдла пiдстелив мiшок
з соломою, стремена приробив  мотузянi.  Саме  тодi  намислив  податися  в
степи. Все йому вказувало, що Маркова путь прослалася туди.
   Коли Лаврiна поторсали за ногу, вiн зрозумiв, що  заснув  удруге.  Його
будили до снiданку. Лаврiн помiняв у збучавiлих чоботях (стояли в печi  за
заслiнкою) устiлки,  взувся.  Ледве  понатягував  ?х  на  ноги,  так  вони
позсихалися. На  столi  парували  в  казанi  кулеша,  дебела  господиня  в
червоному очiпку насипала ?? у велику дерев'яну миску, видовбану просто  в
товстому брусi стола. За столом зiбралася вся родина: господар, господиня,
дво? синiв i, певно, невiстка - дружина старшого сина. Господар, господиня
i сини - всi люди кремезнi, огряднi, тiльки невiстка маленька,  щебетлива,
як ластiвка.
   Обо? синiв вельми схожi на батька - лобатi, з важкими  пiдборiддями,  з
широко поставленими очима - i такi ж  дужi,  як  батько,  втрьох  могли  б
завдати на плечi рублену комору i винести ?? за село. Тiльки такi  люди  й
втримувались на цьому важкому полi.
   За снiданком Лаврiн оповiв сво? пригоди ("На тому тижнi вовки  загризли
коня пiд хорунжим, а самого хорунжого не зачепили", - зауважив господар, а
господиня  тричi  перехрестилася),  розказав,  куди  йде  i  кого   шука?.
Перехрест не приховував сво??  бiди,  тiльки  казав,  що  Килiяна  -  його
сестра. Похитувала головою господиня, тихенько йойкала невiстка,  господар
почiсував густу чорну бороду, в його очах свiтилися спiвчуття й насмiх  (?
такi люди, чужа бiда мовби трохи  грi?  ?х:  "Ге-ге,  зi  мною  такого  не
станеться"), такi  ж  чорнявi,  як  батько,  сини  перебирали  всiх  нових
поселенцiв, нових наймитiв у селi та по хуторах  доокiл.  Це  ?м  було  як
забавка. Змагалися, хто згада? бiльше. Та  нараз  старший  син,  що  вилiз
iз-за столу й гострив бруском сокиру, - збирались у  байрак  по  дрова,  -
повернувся до Лаврiна й сказав, важко брижачи чоло:
   - А не тi це дво?, що прибилися до  Драпака?  Достеменно  такi,  як  ти
кажеш.
   - Це той Драпак, що в Рудих болотах? - пiдвiв голову господар.
   - Еге ж. Мартин Драпак. Коня в нього Остап вимiняв за восьмеро овечок.
   - Може бути, - знову пошкрiб бороду господар, але вже зовсiм по-iншому.
- Далебi, вельми схожi. Я ?х сам бачив.
   Лаврiн вiдчув, як йому тривожно закалатало серце. Щось пiдказувало,  що
його страдницькi мандри сягають кiнця.  Зараз  його  змагала  тiльки  одна
думка: як знайти Килiяну та Марка. Думав спокiйно i втомлено. Тi гарячковi
замiри, тi жахнi плани на  помсту  Ногайцевi,  котрi  кував  у  першi  днi
гонитви,  перегорiли,  перетлiли,  тепер  мав  звершити  кару  за   зраду,
викликати Марка на герць або просто пристрiлити  з  рушницi.  Якщо  ж  вiн
одружився з Килiяною...  Такий  розмисел  теж  виникав,  тодi  розради  не
знаходив. Тодi, мабуть, Марка судитиме уряд.
   Про Килiяну думав щодня, щогодини, одначе почував -  вiд  того  думання
вона не приблизилася до нього й на  цяту.  Бачив  ??  нiби  крiзь  прозору
тканину, за яку сам не мав права ступати. Може, через  те,  що  дуже  мало
знав ??. Найчастiше чомусь згадував, як сидiли на травi в Брусовому дворi,
в Килiяни розплелася коса, трiшки, на самому кiнчику, а вiн нишком розплiв
?? всю, й було те при?мне йому: Килiяна вдавала, буцiм не чу?.  Розплетена
коса лежала на його руцi,  це  була  його  коса,  тiльки  в  ту  мить  вiн
по-справжньому зрозумiв, як шалено коха? дiвчину. Але тепер  того  спомину
було замало. У серцi висiла туга; вiн знав: погасить ?? тiльки тодi,  коли
побачить Килiяну.
   Лаврiн помолився одразу всiм святим, якi ще дрiмали в  ранковому  теплi
на широкiй божницi, почав збиратися в  дорогу.  Господарi  вiдмовляли:  до
хутора бiльше п'ятдесяти верст, та й поверта? на хуртовину. Вони навiть по
дрова  не  по?дуть.  Радили  дочекатися   запорозького   чамбула,   котрий
добиратиметься до застави й прихопить iз  собою  Перехреста.  Але  чамбула
можна  чекати  й  тиждень,  i  два,  а  за  цей  час  багато  чого   могло
перемiнитися. У Лаврiна на таке чекання не було снаги. Вiн  пересушив  пiд
комином порох, оглянув i зарядив рушницю та пiстоль. Подякував  господарям
за ночiвлю, за сало та хлiб, якi дали в дорогу, а парубковi ще  за  тютюн,
вклонився хатi з порозвiшуваними по стiнах рушниками i  збро?ю,  вклонився
на порозi господинi,  на  мить  затримався  поглядом  на  теплих  червоних
пiвнях, що ними був розписаний комин, зiтхнув, зодягнув шапку,  вийшов  на
подвiр'я. По селу скрипiли колодязнi журавлi, помукували  коровi?,  iнколи
iржали конi - козаки напували худобу, й таким миром вiяло од того  гомону,
що вiн аж завагався. А тодi рiшуче стрiпнув  головою  i  пiшов.  Нежонатий
хазя?нiв син провiв його за  село,  ще  раз.  спробував  вiдмовити.  Он  i
горобцi понадувалися на хвищу, й вiтер по небу розвозить хмари. А далi  по
дорозi - жодно? хати. ?хн? село - крайн? в степу. Обкопане валом, обнесене
високим, мiцним частоколом, воно то оборонялося од татар,  то  одкуплялося
од них. Частiше одкуплялося, татарськi купецькi  обози  теж  передньовують
тут, для них за селом збудовано караван-сарай i видiлено окреме пасовисько
й водопiй. За те мали од самого хана ординанс на  захист  вiд  степових  i
берегових татар.
   Хлопець був жалiсливий  i,  мабуть,  просив  Лаврiна  залишитися  щиро.
Лаврiн почав вагатися, а тодi знову подумав про Килiяну, й думка та  була,
як свинець у ранi (а що, коли  потiм  увесь  вiк  шкодуватиме  за  згаяний
день?!), ще раз розпитав дорогу, ще раз попрощався й пiшов.



   РОЗДIЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

   Султану крiзь сон гупотiли копита. Хан Селiм-Гiрей  од  того  гупотiння
давно оглух, не помiчав його. Сорок тисяч татар i п'ятнадцять тисяч яничар
мчали заснiженим степом. Це  не  був  звичайний  набiг,  коли  орди  йдуть
широкою рiкою, розливаються на меншi рiки i потоки, коли  ординцi  хапають
здобич, бранцiв i поспiшають  вернутися  назад,  до  головного  коша.  Тут
самовiльне вiдлучення на сто  сажнiв  каралося  смертю.  Вже  третiй  день
летiли  вони  в  бiк  пiвнiчного  вiтру,  зупиняючись  тiльки  на  короткi
перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу,  щоб  випорожнилися
перед бiгом. Уся орда мчала велетенською колоною по  п'ятнадцять  коней  у
ряд, конi пов'язанi ремiнням за гнуздечки, а мотуззям за рiпицi хвостiв, -
пiдтягували  тих,  якi  вiдставали.  Хто  падав  з   коня,   того   копита
перемелювали в криваве тiсто. В головi колони, одразу за прапором пророка,
якого вiз у стременi емiр, та двома зеленими значками з бокiв,  зiгнувшись
у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявлено? iне?м  гриви,  скакав
нуреддин-солтан, за ним -  п'ятнадцять  отаг  i  ханська  гвардiя  -  полк
сейменiв. Снiги попереду орди бiлiли чистою скатертиною, а  позаду  лежали
чорнi, переоранi копитами, парували кiнськими кiзяками  -  здавалося,  там
протекла брудна й каламутна рiчка. Туди  злiталося  зi  степу  гайвороння,
кружеляло, падало, скльовувало послiд.
   Великий хан велико? орди i престолу Селiм-Гiрей скакав  збоку,  Щоб  не
затоптали конi. Йому торували путь десятеро вершникiв особисто? охорони  -
капi-куллу. Хан несамохiть стискував колiна, стьобав коня  нагайкою  й  за
мить стискував знову, й вiд того вiн бiг, нiби спутаний. Хан зцiпив  зуби,
сльози виступали йому з очей, скочувалися по щоках,  i  гострий,  як  нiж,
вiтер зрiзував ?х. Нелюдський бiль народжувався в  нозi  й  розтiкався  по
всьому тiлу, нанизував Селiм-Гiрея на велетенського списа. Хану здавалося,
нiби у правий чобiт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило,  а  в  п'яту
штрикало,  неначе  туди  ввiйшла  зазубрена  стрiла  й  хтось   силкувався
висмикнути ??. То болiв звичайнiсiнький чиряк.  Ногу  почало  пекти  ще  в
Бахчисара?, а за два днi чиряк дозрiв, шкiра на п'ятi  натяглася  й  стала
бiла та лискуча.  Невчасно  випав  хановi  цей  похiд.  Але  хiба  мiг  не
скоритися фiрмановi[12], "котрий да? щастя" й прибув од  Високого  Порога.
Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю i соколину  шапку.  Один
тiльки  раз  спробував  не  одягнути   таку   шапку   його   антецесор[13]
Аадиль-Гiрей  -  i  його  кiстки  орли  порозносили  по  найвищих   кручах
Понтiйських гiр, - над ним звершився  грiзний  закон  Фатiха.  Селiм-Гiрей
любив Порту i ненавидiв ??. Вона дала  йому  владу,  але  скувала  волю  й
поставила за його спиною на чати смерть. Вiн  ненавидiв  султана  i  любив
великого вiзиря. Кепрюлю-заде Гiрей зобов'язаний усiм.  Втративши  батька,
гнаний ханськими псами, багато рокiв ховався у горах Черкесi'! та Румелi?,
аж поки про те не довiдався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селiма
до себе. Селiм ?хав пiд шибеницю, а опинився пiд ханським бунчуком.
   Думка про цей похiд зродилася не в Гiре?вiй  головi.  Однак  хан  вiда?
гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, i,  либонь,  тодi  з
ним поведуть бесiди не султан i Кепрюлю, а райськi гурi?. Проте, зда?ться,
невдача загубила ?хнiц слiд. На початку  зими  Селiм-Гiрей  бiгав  швидким
сандалом пiд чорними вiтрилами в Адрiанополь до Високого Стремена,  й  там
вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всi можливi несподiванки. Вони
таки скинуть проклятих гяу-рiв, козакiв, з просторiв всесвiту  й  одкриють
собi шлях до тих кра?в. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю-заде,  вiн  намислив
видушити шершнiв у ?хньому гнiздi. Нинiшнiй вiзир  умi?  робити  велике  з
малого: маленькi, похованi по кишенях правовiрних акче спливаються  докупи
й утворюють велику державну казну, несмiливi думки i думоч-ки  сплiтаються
докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радникiв, i
тепер ось один з них, паша  Сулейман  Кегай,  радник  особливо?  ради  при
султановi - куббе-алти - виле-лiяв  чорну  квiтку  смертi  гяурам-козакам.
"Там, де не пробiжить ведмiдь, пробiжить лисиця",  -  вже  давно  твердить
вiн. Ведмедевi, щоправда, не вдалося пообiгти, вiн загруз пiд Ладижином. Й
тодi вдалися до лисицi.  Бо  ж  повелитель  правовiрних  наказав  винищити
запорозьке кодло будь-якою цiною.
   Мудрий радник Сулейман Кегай  вивiдав,  що  першого  сiчня  всi  козаки
збираються докупи, другого - обирають нову старшину й  тодi  п'ють  чорно.
Кепрюлю, зачувши  те,  сказав:  "Це  день,  посланий  нам  аллахом.  Треба
непомiтно, птахами пролетiти степ, вистинати  сторожу,  оточити  Сiч,  щоб
звiдти не вилетiло й духу, i вiддати п'яних гяурiв суворому й безпощадному
мечу". Кепрюлю наказав не скуплювати всi орди, а  взяти  найкращих  во?нiв
гiр i степу, а яничарiв для  походу  одбирав  сам.  Все  врахував  великий
вiзир, все виважив, одначе i йому невiдомi божi помисли та забаганки:  сiм
минулих зим степи дзвенiли, як пересохлi бубни, й  несподiвано  ?х  укрили
глибокi снiги. Аллах стелив пiд ноги правовiрних  непорочний,  але  важкий
килим, посилав ?м ще одне випробування. А може, завалив снiгами степи  бог
невiрних? Але нема? таких перепон,  яких  би  не  здолали  правовiрнi  пiд
прапором пророка!
   Все складалося  так,  як  намислили  Кепрюлю  i  Сулейман  Кегай  i  як
напророкував знаменитий астролог Галiб-бей. От тiльки клятий чиряк.  Ще  б
два  днi...  Лiкарi  б  привезли  з  моря  свiжих  морських  трав,   котрi
розм'якшують шкiру й висмоктують  гнiй.  Але  гидотна  болячка  не  хотiла
чекати кiнця великого походу.
   Другим чиряком у цьому набiгу для хана, тiльки вже не  на  нозi,  а  на
душi, були яничари. Таки треба було вмовити  Кепрюлю,  щоб  залишив  ?х  у
Едiрне. Посадженi на конi, вони волочаться за ордою, як  поламанi  кантари
за небесними колiсницями. Але ж Едiрне послало ?х,  аби  потiм  татари  не
сказали, що самi випили келих звитяги.
   Селiм-Гiрся морозило. Ногу пекло  вогнем,  кожен  удар  кiнських  копит
вiддавався болем у п'ятi, а по тiлу повзали крижанi пальцi холоду. Хоч  на
хановi - тафтяний кафтан i теплий джiупех на хутрi,  а  поверх  ще  вовчий
кожух, й повстянi рукавицi, i  шапка  з  хутра  рудих  лисиць,  на  котрiй
поблискували алмази. З кiнських нiздрiй виривалися бiлi хмарки пару, груди
коня - геть в iне?, в iне? й грива, i кiнчики вух, а сiдельна лука набрала
холоду стiльки, що вiн чув його крiзь рукавицю. Холодом вiяло звiдусiль.
   Хан iз заздрiстю поглянув на ближчу колону, над якою клубочи-лись важкi
випари. Там, в гущi коней, розiгрiто? кровi, поту й  гарячо?  сечi  тепло.
Кiнськi морди пообростали iне?м, iз нiздрiв валувала пара. Густiша, тугiша
з нiздрiв тих коней, що йдуть пiд вершниками, й рiдша, прозорiша над тими,
якi зараз бiжать упорожнi. Важкий, але  теплий  дух  висить  над  колоною.
Оддалекя зда?ться,  що  то  горить  пiд  кiнськими  копитами  степ.  Iнодi
зрива?ться на iржання якийсь кiнь, i тодi татарин перiщить  його  короткою
нагайкою по кiстлявiй горбоносiй мордi, а далi знову  тупiт  копит,  шерех
снiгу, скрип сiдел. Дзвякоту збро? не чути,  в  татарина  все  припасовано
мiцно.
   Праворуч  вiд  хана  зашелестiв  бур'ян,  з  ханським  вороним  румаком
порiвнявся гнiдою  кобилою  калга-солтан,  що  вiв  у  походi  орду  й  то
вiдставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет-Гiрей,  швидкий  на
думку, не кепський во?н, хоч  трохи  занiжений  у  дитинствi  в  Стамбулi,
прагне показати себе во?ном  суворим,  витривалим,  не  пiдвладним  утомi.
Мабуть, калга переборю? самого себе. У Селiм-Гiрея, що  вирiс  на  конi  в
безперестанних утечах  та  погонях,  ноги  стерпли  й  болять  у  колiнах.
Зда?ться, до них попiдвiшувано гирi. А як  то  воно  Дзямбету,  котрий  до
сво?х  двадцяти  лiт  вилежувався  па   м'яких   стамбульських   подушках,
подорожував на власному вiтрильнику по Венецiях та Iспанiях. Проте  хановi
не шкода калги. Йому нiкого не  шкода.  Вiн  не  зна?,  хто  з  найближчих
пiдданцiв його друзi, а хто - вороги. Кому  звелено  наглядати  за  ним  i
потай доносити в Кафу, де сто?ть на вiчних чатах могутня султанова залога,
готова по  першому  знаку  падишаха  виступити  й  кинути  його,  хана,  в
найглибшу  ущелину.  Так,  хан  не  вiрить  навiть  Дзямбету,   наступнику
престолу, бо  й  вiн  став  калгою  за  повелiнням  з  Адрiанополя.  Та  й
вислужу?ться вiн вельми. Правда, зараз цена добро  -  комусь  треба  вести
колони и давати лад всьому вiйську.
   Калга одягнений, як звичайний юзбашi, тiльки зброя в  нього  коштовнiша
та на головi, поверх шапки, - дуван. Калга слабу? на простуднi  хвороби  й
бо?ться вiтру.
   Хан злостиво подумав, що пiсля  цього  походу  калзi  доведеться  довго
випарювати боки: зараз уже обличчя Дзямбет-Гiрея обросло  iне?м  i  схожий
вiн на ?жака, а що буде далi?!
   Дзямбет-Гiрей вигнувся в сiдлi, припав головою до гриви, щоб  заглянути
хановi в  очi,  з  чорно?  дiрки  рота,  обнизано?  крижаними  бурульками,
вилетiло разом з парою:
   - Яничари падають... Засинають... Треба зупинитися на перепочинок.
   Посинiлi вiд холоду серед бiло? ворси iнею губи калги ворушилися,  наче
двi п'явки.
   "Знову яничари",  -  скипiв  злiстю  хан,  але  водночас  вiдчув  якусь
полегкiсть: вiддасть велiння на зупинку не  з  огляду  на'власний  бiль  i
втому, а на прохання калги. Вiн мрiяв про перепочинок  давно,  сподiвався,
що хоч трохи вщухне бiль. I вже, як про щось зовсiм  недосяжне  й  жадане,
вперше в життi подумав про теплий будинок, нехай би це  була  навiть  хата
гяурiв, аби тiльки там мiг роззутися  та  ще  аби  лiкар-коновал  розрiзав
кинджалом чиряк. Але для того потрiбна гаряча вода й вогнище, та й  просто
вiн не може роззутися на трiскучому морозi. Десь  там,  позаду,  везуть  у
тороках намет, але його не нагрi?ш  багаттям,  а  закип'ятити  воду  то  й
зовсiм нi в чому.
   Од однi?? згадки про вогонь хановi гостро запахо кавою, теплом,  i  вiн
майже з ненавистю подивився на довколишнiй свiт - на бiлi, в колючому iне?
бур'яни i трави, над  якими  гнав  поземку  вiтер,  на  низькi  хмари,  на
калгу-солтана.
   - Знайдiть велику балку, - вичавив  крiзь  неслухнянi  вуста.  -  Пошли
когось до акинджi, - кинув  погляд  уперед,  де  серед  високих  бур'янiв,
врозсип, беш-беш синiли глибокi слiди  вiд  кiнських  копит.  Там  пройшов
передовий розвiдувальний загiн ногайцiв з племенi чобана. Слiди  пропадали
в снiгах, що  слалися  до  обрiю,  затканого  синюватою  млою.  В  повiтрi
кружляли волохатi снiжинки. Все вiщувало хуртовину.
   Просто на хана вiтер гнав велике кругле перекотиполе, воно  було  схоже
на живу iстоту i котилося бiля кiнських нiг. Далi кiнь  перетнув  глибокий
вовчий слiд i слiди оленицi та оленяти.
   - Я наздожену ?х  сам!  -  гукнув  Дзямбет-Гiрей  i,  збиваючи  снiгову
куряву, спрямував кобилу по слiдах. Якийсь час вiн манячив  попереду,  мов
чорна птиця на бiлом снiгу, й враз щез. Селiм-Гiрей спочатку  подумав,  що
калга-солтан провалився разом iз конем у вовкiвню або в якусь iншу яму,  а
потiм придвився пильнiше й побачив у снiговiй кашi сiру кулю, котра  мовби
котилася вниз. То калга-солтан спускався конем у балку.

   * * *

   Мокiй Сироватка мав вигляд людини, що  перехворiла  на  чуму.  Вiн  був
схожий на болотяного  птаха  -  маленького  сiрого  куличка,  який  зарано
прилетiв на рiдну луку й тепер терпiв од стужi та безкорм'я.
   Насправдi ж рiдна запорозька  лука  зустрiла  свого  дозорця  теплом  i
привiтом.  Вiн  уже  одiспався  й  варенухи  попив,  i  навiть  у  капшуцi
побрязкувало - сiчова казна заплатила за чотири роки добровiльно?  сторожь
п'ятнадцять  золотих  талярiв.  На  все  зле  щодо   себе   Сироватка   не
пам'ятливий, вiн не згадував  скрут  i  лих,  яких  натерпiвся  на  березi
Волошки, забув би й про недавню тяжку мандрiвку пiд Ладижин, коли  б  вона
не в'язалася в одне з Лаврiновою долею.  Думка  про  Лаврiна  морила  його
незгiрш за пекельну хворобу - вiтряницю. Почував перед  Лаврiном  провину,
що не вiдкрився йому, може б, тодi й Лаврiнове життя склалося iнакше, й не
по?хав би вiн невiдь-куди. А що, коли вiн уже нiколи не вернеться й  Мокiй
не побачить його бiльше?  Не  скаже  слiв,  якi  вимрiяв  у  самотинi  над
Волошкою, отих простих гарячих слiв, що го?ли його власну душу.  Вони  вже
мовби прикипiли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж  милий,
то його рiдний син, рiдна плоть! Обiйняти дорогi рамена, занурити долоню в
русяву чуприну, а тодi можна й померти. Якою ж вiн був  холодною  колодою,
яким слiпцем! Хотiв содiяти на краще! Оберегти од пересудiв, од кпинiв.  А
не вберiг од чогось гiршого.
   Нiхто й далi не знав, куди Лаврiн подiвся,  нiхто  не  бачив  його  вiд
самого спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього,  гiрко  впала  лiва
брова й чорнi тiнi пропливли в очах. Вiн теж мовби почував якусь  провину,
обняв Мокiя, посадовив поруч i сидiв  мовчки.  Мокi?вi  навiть  здалося  -
кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лаврiна, одначе не  обмовився
й про те. Сироватку провiв  на  ганок  писар  Яковлев,  вiн  розповiв,  що
кошовий вже посилав на Правобережжя  розшук,  запитував  через  товмача  в
татар, проте Лаврiнового слiду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув.
   Тiлистий, важкий Яковлев скрушно зiтхнув i ще  сказав,  що  йому  також
вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратiвливий i аж
трохи кульга? на пам'ять, бо часто задуму?ться. I порадив старому  дозорцю
шукати хлопця, пообiцяв од себе два золотих.
   А може, й справдi не виплив Лаврiн з бузьких хвиль, - думав  Сироватка.
Останнiй, хто його бачив, - Кайдан, Сироватка розшукав його  i  розпитував
пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, вiн запевняв, що втонути  Лаврiн
не мiг, що татарськi дозори не пiдстрелили козака. Кайдан лежав на  стiнi,
доки Перехрест не одплив на пiвверстви вниз по рiчцi.
   - Рвався кудись Лаврiн, - сказав Кайдан, розчiсуючи саморуч випиляним з
кiстки гребiнцем  важку,  мов  кiнський  хвiст,  чуприну,  -  не  лише  од
турецького аркана втiкав. Просив його, щоб  почекав  за  Кам'яним  Горлом,
одказав: "Не чекатиму". Щось  його  канудило  й  манило.  Мо',  де  золото
назнав?
   - Хiба б не подiлився з тобою? - з образою в голосi сказав Сироватка.
   Кайдан поглянув на нього здивованими, довiрливими, як у дiитини, очима,
мить подумав i ствердно хитнув головою:
   - Правда. Подiлився б безпремiнно. Тодi хто зна,  куди  вiн  поривався.
Мо', комусь слово дав?
   Ця  розмова  трохи  одм'якшила  Сироватцi  душу,   вiн   аж   спробував
пiдвеселити себе звичним: "Бiда бiду..." - та не пiдвеселив. Ох, не минула
вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лаврiна, не може воно  так  страшно
заарканити чоловiка. Хотiв було пiти  до  ворожбита,  нехай  би  видивився
Лаврiнiв слiд у чорнiй водi або в розтопленому  оловi,  нехай  би  зняв  з
нього приворот, але не пiшов. Не йняв  вiри  нинiшнiм  ворожбитам.  Вельми
багато  ?х  розвелося,  курять  вонючим  зiллям,  палять  собачу   шерсть,
обмовляють один  одного,  а  власно?  долi  не  розгадав  жоден.  Останнiй
справжнiй ворожбит - Свiчкар - помер лiт двадцять тому. Жив не в куренi  й
не бiля базарища, а в кузi на острiвцi Iгрень, плати за сво?  ворожбитство
не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього нi старого
цапа, нi сови, нi прирученого ужаки, бо "що може знати, - казав Свiчкар, -
про людину нiкчемна тварюка?" Вiн все вичитував iз зiр, з  очей  прибульця
та з чисто? води. Вiн i собi провiстив  смерть  на  клечальну  недiлю,  на
клечальнiй недiлi й помер. Звичайно, ? й серед  нинiшнiх  такi,  котрi  не
стiльки ворожать, скiльки знахарюють,  i  знахарюють  добре,  знаються  на
хворобах, на всiляких травах i  корiннях,  але  на  долях  -  зась.  Доля,
вона... Може, й бог не завжди зна?, що чека? чоловiка на його путi.  Бо  ж
часом йому таке виро?ться, так його закрутить, що вко?ть, чого  й  сам  не
сподiвався. Та цур, краще не думати про те.
   З цими думами Мокiй послав руку в кишеню шароварiв,  намацав  капшук  з
грiшми, посунув у бiк базарища.
   На Сiч саме валом валили запорожцi. Завтра рiздво - найбiльший  годовий
празник, i башлiвка - розподiл усiх сiчових угiдь, i вибори старшини,  тут
i останн? ледащо не влежить  на  печi  в  зимiвнику.  Йшли  партiями  -  з
форпостiв, залог, добиралися гуртами, валками  -  од  далеких  зимiвникiв,
поверталися з городових полкiв, iз Слобожанщини,  поверталися  й  тi,  якi
?здили до родакiв чи пригрiлися  бiля  жалiсливих  удовиць.  Йшли  лугарi,
степовики, заволоки, статковi й нетяги, багатi й голоколiнчики, кобзарi  й
лiрники, старшини i простi, старцi i калiки, ?хали розвальнями,  глабцями,
штильовими саньми з козирками, з пiдрiзами  й  без  пiдрiзiв,  простими  i
схожими на заморськi кораблики, ще й вистеленими килимами, ?хади  верхи  й
вели коней пiд юками, - прямували з усiх бокiв, втоптали, в'?здили дороги,
аж вони блищали, наче  дзеркало,  спiвав  i  скрипiв  пiд  полоззям  снiг,
змiюки-конi викрешували з намерзлого на дорозi  льодку  iскри,  у  повiтрi
витало  передчуття  великого,  довгого,  ситого  свята,   обличчя   яснiли
зосередженiстю i усмiхом, очi променiли, серця розкривалися для  дружби  i
добра i дуже рiдко для давнiх порахункiв. Приволоклися навiть тi, що майже
нiколи не вилазили з болiт, з риболовецьких куг, - мокрогузи,  про  котрих
кажуть, що вони на паску христосуються мiж собою вареними раками. Це ж про
них спiвають слiпцi, буцiм вони, заздрiвши чаплю i подумавши, що то дiвка,
почали залицятися до не?. Прибула гостьова партiя з Дону - двiстi чоловiк,
привезли поклiн вiд козачого донського круга, два вози  таранi  та  кiлька
барил пiнно?. Вони розповiли, що бiля днiпрових порогiв  бачили  предивне?
диво: крижаний припай нижче днiпрових порогiв укрили тисячi  тисяч  ворон,
криги не видно за ними, злетiлися, либонь, з усього свiту й  летять  далi,
зграями й по однiй, й  усi  падають  на  кригу,  тiльки  деякi  перед  цим
перекидаються у повiтрi, а далi стрiмко йдуть униз.  Хто  ?м  пода?  знак,
звiдки ?м вiдомо про той склик? Такого  нiколи  не  бачили  нi  донцi,  нi
запорожцi, довго гомонiли-гадали, до чого б це  чорне  знамення,  й  стали
думкою: не на добро. Одначе швидко про  те  забули.  За  донцями  при?хали
гостi з Межигiр'я, але й за ними слiд не  запав:  козаки  звiдусiль  валом
валили на Запорожжя. А що вже юрмилося  бiля  церкви  старцiв,  а  що  вже
шнипало по вуличках i завулках усяких волоцюг, пройдисвiтiв -  не  приведи
боже! Мокiю вперше спливло на думку, скiльки-то всякого  народу  году?ться
бiля Сiчi. Кожен норовить пожаковати на дурничку, щось потягнути з не?.  З
найдальших монастирiв ?дуть голими драбиняками  чорноклобучники,  гнуться,
побираються, над  ними  збиткуються,  кепкують,  часом  i  потовчуть,  але
вертають тi у сво? монастирi  з  повними  возами  добра  й  туго  набитими
калитками.
   Помiж  усiм  тим  рiзноликим  i  обiдраним  людом  статечно  походжають
козаки-зимiвничани. Тi, котрi посiли хутори, або тримають  власний  рибний
промисел, або курять горiлку й при?хали сюди глабцями, засланими килимами.
Ходять по дво?, по  тро?,  купи  тримаються.  Цих  видно  оддалеку.  Ряснi
кита?вi й  камчевi  каптани,  бiлi,  лавочного  сукна  свити,  пiдперезанi
перськими шовковими або козацькими шкiряними, з пряжками, поясами,  поверх
каптанiв  або  свит  -  тонкi,  маково?  та  червоно?  барви,  сукнянi,  з
позументом жупани. Ще й якi жупани - гаптованi,  з  заковрашами,  широкими
вильотами, руки козаки висувають у роздери, а довгi  рукави  позав'язуванi
ззаду й висять, неначе крила; штани на козаках теж  ряснi,  "в  достатку",
з-пiд них  метляються  китицi  на  халявах,  а  самi  чоботи  'гостроносi,
сап'яновi - червонi та синi, шапки  на  зимiвничанах  високi,  сукнянi,  в
хутрi - горноста? та кабарзi, на шабельтасах i лядунках срiбло - все так i
мигтить, так i гра? барвами. Й хто, спитайте, справжнi  козаки  -  оцi  чи
отi, що по куренях, у декого з куренян нiчим прикрити грiшне  тiло,  нi  в
чому добiги до крам-базару, так i барложаться всеньку зиму на голих дошках
полiв чи гнуться бiля теплих груб, виляскують засмальцьованими картами.  А
що в жодного за душею нема? ламаноге шеляга, то рiжуться в чуприндули,  за
зиму повисмикують один одному оселедцi - пiд весну тi висять, мов обтiпанi
мички.
   Сироватцi в серцi замло?ла  заздрiсть.  Отаким  статечним,  в  сукнi  й
кабарзi хотiлося бачити  Лаврiна.  Щоб  мав  свiй  статок,  щоб  на  свято
при?здили до нього на молодi меди в мальованих глабцях  гостi,  щоб  сидiв
вiн, Мокiй Сироватка, на покутi та вiтав гостей повною  чаркою,  а  русява
невiстка метушилася бiля печi, червонiла й пишалася.  А  на  колiна  лiзли
онуки, i вiн удавано (перед гостями)  сердився,,проганяв  ?х.  Про  онукiв
думав  у  сво?й  зеленiй  пустелi  дуже  часто,  повимрiював  собi  кiлька
повiстей.
   Саме так проведуть рiздво оцi гнiздюки, сиднi, як бридливо називають ?х
на Сiчi козаки.
   А голота нап'?ться, порозквашу? один одному  носи,  повибива?  вiкна  в
шинках,  однесе  на  лiд  кiлька  пивних  комор,  а  пiсля   свят   ще   и
одшкодовуватиме збитки. Пивницi, ятки, шинки, корчми вже приготувалися  до
свого найбiльшого рiчного генделя. ?х тут, за сiчовими валами,  безлiч.  ?
"чистi", де стiни пофарбованi свiтлою фарбою, а по  них  ще  й  картини  -
високi ружi пiд вiкнами, козак та дiвчина  над  рiчкою,  батько  Хмiль  на
конi; там високi вербовi лави, вкритi нала-вошниками,  а  столи  застеленi
шльонськими  скатертями,  сволоки  та  стiни  бiлi,  помальованi  квiтами.
Шинквас фарбований, на полицях чудернацькi пляшки з  горiлками  аглицькою,
нiмецькою, руською, французькою та з усiлякими винами, - а ? й такi,  куди
можна ввiйти лише згинцi i де стеля та стiни чорнi, як у дьогтярнi,  а  за
столи правлять дубовi окоренки, порубанi ножами та ятаганами. То  п'яницi,
аби шинкар не завдав ?м сво?? лiчби, помiчають випитi кварти.  Там  шинкар
за шинквасом схожий на убiйника з велико? дороги, вiн умi? скрутити  руки,
що й не писнеш, i вигребти з кишенi пропите,  а  то  й  стягнути  чумарку.
Горiлка в тих шинках жовта, з пригарою, настояна на тютюнi, од не?  спира?
подих i iскри сиплються з очей. Проте в шинках та корчмах показнiших можна
скуштувати трункiв, якi тiльки ?  на  земнiй  твердi.  Ще  й  кожен  шинок
славиться якимсь особливим  напо?м,  здебiльшого  горiлкою,  настояною  на
травах. ? серед шинкарiв чимало дотепникiв, над шинквасом та по  стiнах  у
них понаписуванi примовки, як-то: "Нам гори нема, тiльки рiвно",  "Пий  за
сво? й за кумове", "Хто ?? засмаку?, радiсть  вiдчу?",  "Лiтом  не  кисне,
зимою не мерзне, перед обiдом не сушить, пiсля обiду не душить", i картини
веселi на дверях: хмiльний  запорожець  зачепився  за  колоду  й  ла?ться:
"Чого, п'янюго, розлiгся на дорозi" або два п'янi куми на однiй  кобилi  -
один передом, другий задом. Здебiльшого почина? сiчовик пити, дивлячись на
ружi та козака з дiвчиною, а кiнча?, важко схилившись  над  зарубками.  Як
воно водиться завжди i скрiзь, до шинкiв навiдуються не всi люди, а лишень
затятi дудлi?, пиятики, хоча не поминають ?х i люди  поважнi  -  з  яко?сь
нагоди чи подорожнi.
   Рiздвянi свята славляться врочистостями. Як вийдуть  комоннi  козаки  в
повнiм бойовiм риштунку - з ратищами, пищалями, як попруть лавами  пiшi  -
стануть по куренях, так i зацвiтуть шапками: кожен курiнь ма? свою  барву,
замайорять значки i бунчуки, i вдарять тулумбаси, й гук пiде по долинi,  й
пiднiметься до хмар золота яса, i пiдуть через мiст на майдан - курiнь  за
куренем, лава за лавою, суворi й урочистi,  гордi  й  валечнi,  готовi  на
смерть за господн? слово, за пресвяту богородицю i свою матiр-вiтчизну,  й
гармашi витягнуть з льохiв гармати та поставлять жерлами в тi сторони,  де
вороги, завмира? козацька душа i прагне звитяги та слави. Свята скiнчаться
грищами: кiнськими перегонами по дорозi або по снiгу, вогнистою i  луковою
стрiльбою, перетягуванням за мотузок на льоду через проруб. А  як  попруть
лусом навкулачки курiнь на курiнь або наляжуть усi нижнi куренi на верхнi,
не одному пустять з носа криваву юшку, не один  не  дораху?ться  зубiв.  А
одiрваних гапликiв, а кожу-шиння, а  втоптаних  у  снiг  шапок  -  лопатою
загрiбай.
   Звичайно ж, гнiздюки до  тих  грищ  не  вступають.  То  люди  статечнi,
розсудливi вони на той  час  уже  сидять  на  сво?х  теплих  зимiвниках  i
розговляються рiздвяною ковбасою.
   Але воднораз  при  зустрiчi  iз  зимiвничанами  i  якесь  iнше  почуття
ворухнулося в Сироватчиному серцi. Й вiн розправив худенькi плечi,  пiдвiв
голову й не вступив дороги двом  гнiздюкам,  що  перли  вузьким  протоптом
попiд коморою, з яко? нависав козирок снiгу, просто на нього. А  чого  ма?
вступати? Чи ж вiн, Мокiй Сироватка, менше за них прислужився  товариству?
Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось  пiде  до
церкви, i йому поступляться мiсцем бiля само? богородицi, i  в  куренi  за
святковим столом отаман  першого  привiта?  чаркою  його,  й  на  сiчовому
майданi пiд час виборiв вiн стане в першiй  лавi.  Тож  зiйдiть  з  чесно?
козацько?  дороги,  чортовi  сиднi!  Зiйшли.  I  стало  веселiше  на  душi
козацькому дозорцевi. Й поширшав день. I навiть  йому  одкрилася  на  мить
божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срiбному iне?,  вiтер  зривав  з
гiлок бiлий пилок i трусив на  червонi  верхи  козацьких  шапок,  на  синi
кунтушi, iскрив на сонцi. З самого  краю  -  високий  нелинь,  його  листя
вiдсвiчувало мiддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував  довгу
шию, шипiв - мабуть, вдавився кiсткою. Грiзно  хмурились  фортечнi  стiни,
весело тусали один одного вартовi козаки на мiстку - грiлися, поглядали на
сонце, чи скоро замiна. I ще одному сiчовику не вступив дороги  Сироватка.
Високо, неначе норовистий кiнь, кидаючи вгору колiна, назустрiч  Сироватцi
ломився  сiчовий  гультяй,  прибий;олова  Назар  Вовкогон.  Найхоробрiший,
найзавзятiший на Сiчi козак - лице геть у шрамах, щоправда,  тi  шрами  не
попсували його, воно гарне, але й  гордовите,  пихате  та  нахабне.  Назар
смiливий, як чорт, i забiякуватий, як п'яний шляхтич. Перший лiзе на  борт
турецько?  галери,  перший  врiза?ться  в  татарське  стовписько,   перший
одскочить набiк i прихова? венетiйськi таляри. А потiм нишком  забере  ?х,
ходить по Сiчi гоголем, а за ним тупотить гурт  гульвiс,  а  вiн  заломлю?
шапку, а вiн дивиться козирем, ще  й  потiша?ться  над  якимсь  неборакою,
голоколiнчиком. Бешкету?, гуля? Вовкогон тижнiв зо  два,  далi  зника?  на
кiлька мiсяцiв - пода?ться на Полтавщину чи Слобожанщину.  Задурю?  голови
дiвчатам, зводить з розуму молодиць. О, там вiн показати  себе  вмi?!  Там
земля вгина?ться пiд його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують
услiд поважнi хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тiльки  того  й
треба, йому тi покиви душу грiють. Не раз i  не  двiчi  перестрiвали  його
сiльськi парубки, били тяжко, й приходили позови на  Сiч,  i  прив'язували
Назара до стовпа, але завжди знаходився козак,  який  сплачував  за  нього
викуп. Тiльки раз довелося протанцювати на прив'язi халяндри цiлу добу,  й
били його киюганами гнiздюки по ребрах i по зiгнутiй спинi (голову затуляв
руками), через те тепер у нього одне плече вище за iнше. Але постава  така
ж горда и шапка заломлена на лiве вухо.
   Слава богу, подумав Сироватка, що  Лаврiн  не  такий.  Гордовитий,  але
поштивий i цнотливий, сто?ть на людськiй честi. А це таке стерво... Та  ще
й небезпечне.
   Сироватка уступив Вовкогону на пiвноги.  I  Вовкогон,  либонь,  збагнув
усе, блиснув бiлими зубами (клацнув, неначе вовк) i теж став однi?ю  ногою
в снiг. Спочатку хотiв деменути плечем,  щоб  одлетiв  упертюх  за  третiй
замет, а тодi упiзнав дозорця, торкнувся правицею сиво? шапки.
   Другого дня свiтло? недiлi  Сироватка  встав  рано,  почистив  жупачок,
причепурився, повивертавши кишенi та повисипавши з  них  тютюн,  пiшов  до
церкви, одстояв утреню, таки сподобився честi  стояти  навпроти  пресвято?
богородицi, а коли пiвча  заспiвала  канта  i  всi  запорожцi  вийняли  до
половини з пiхов шаблi, Сироватцi аж мороз пiшов поза спиною, й вiн оголив
кривого сталевого клинка й вiдчув, що боронитиме рiдну вiтчизну до загину.
Доспiвали канта, ще раз брязнула криця, розсiявши по церквi мiрiади  синiх
та червоних iскор. I розчулив, розчулив суворому  козаковi  серце  дитячий
хор, хлопчики спiвали так щиро, так гарно, аж Сироватцi сльоза загiрчила в
очу. По тому Мокiй роздав по копiйцi  старцям  -  виловлював  оком  тихих,
сумирних, обминав настирливих, котрi лiзли в очi,  намагалися  втиснути  в
руку маленькi, як горiхи, й твердi, як  шрiт,  проскури,  пiшов  до  свого
Васюринського куреня снiдати.
   Мерехтiли iскрами натертi до блиску позолоченi панiкадила на стiнах,  i
лампади горiли яро, по-святковому. На лавах - новi  нала-вошники,  зметено
порох з образiв, навiть сволок натерто вiхтем  до  жовтого  полиску.  Люду
набилося - не протовпитися, виринали курiнь, аж пара  димiла  з  рота.  На
всiх  обличчях  -  смиреннiсть,  статечнiсть,  урочистiсть,  щоправда,  ця
врочистiсть трохи розтала за сир-ном: чимало козакiв непоштиво казало  про
кошового, бо наклав заборону в цей  день  на  продаж  горiлки.  Бiгали  на
крам-базар, але там усi корчми, всi рундуки та  ятки  стояли  замкненi,  а
помiж них походжали осавули, пильнуючи  наказу  кошового.  Кiлька  чоловiк
навiть вигукували, що кошовому одiлл?ться  сьогоднi  на  виборах,  що  вiн
нап'?ться чорно?, то бiльше, перед самим снiданком у курiнь увалився  гурт
сiчовикiв, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселi  й  говiркi  й
одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зiзналися, що ходили на  ралець
до вiйськового суддi й вiн  пригощав  чистою,  без  пригари,  горiлкою,  й
французькою горiлкою, i навiть грiтим мускатом з перцем. "От кого  нам  на
кошового кричати, - казали вони. - От хто почасту? нас пiсля башлiвки".
   Мав суддя на посадi свiй двiр, а в ньому винокурню з  трьома  казанами,
курив з челядниками горiлку на продаж, варив мед i пиво; останнiми  днями,
кажуть, курiло,  аж  зайнявся  димар.  Iншi  брагар-ники  платили  чинш  у
Вiйськову Скарбницю, суддя не платив нiчого. Не платив вiн i  за  олiйницю
дубом, i за гончарну пiч.
   - За куфу смердючки ви готовi цiлувати пiд хвоста болотяного дiдька,  -
суворо сказав курiнний, i горлопани трохи примовкли. - Нема? у вас  встиду
й лицарсько? честi.
   I коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому  саламурi  з
десяти приправ варених судакiв та  осетрiв,  курiнний  роздiлив  рибу  мiж
товариством, а крикунам наказав вiддати хвости. Тi  заклiпали  очима,  але
ставати проти отамана не  насмiлилися.  Слово  його  тверде  аж  до  нових
виборiв, i рука в нього важка.
   По снiданку сiчовики чистили  одяг,  зброю,  ваксували  чоботи,  кiлька
чоловiк пiдфарбовували вуса. Пiд ногами крутився  п'яничка  Жук,  вiн  уже
десь виклянчив штани й чоботи i тепер випрохував  кунтуша  або  свиту.  На
покутi сидiв кiт  -  умивався.  Здоровенний  котяра  з  товстою  мордою  i
обмороженими вухами.
   Хоч i чекали всi того гарматного пострiлу, все ж вiн ударив  зненацька.
Забряжчали круглi, неначе тарiлки, шибки, курiнний перехрестився на образи
й пiшов до сiчово? канцелярi?, де збиралася старшина.  А  на  майданi  вже
дрiбно торохтiли литаври, политаврщик вибивав "склик". Одначе запорожцi не
вельми поспiшали. Нехай ?х почекають  тi,  кого  мають  вшанувати.  Вже  у
литаврщика впрiла чуприна, вже паламарi винесли з церковного  притвору  та
поставили на снiг маленького горiхового столика,  накрили  його  килимком,
уже бунчужний уткнув у замета пiд церквою стяг - зелена камка затрiпотiла,
й затрiпотiв на нiй образ архiстратига Миха?ла, який погрожував мечем усiм
ворогам вiри христово?. А снiг на майданi лежав  чистий,  невтоптаний.  На
майдан потяглися першi гурти сiчовикiв.
   А що й далi сходилися повiльно, по куренях метнулися осавули, пiдганяли
забарних кулаками. Ставали по куренях, шапки грали одним  квiтом.  Але  по
якомусь часовi козакiв з'юрмилося - не повернути плечем. Курiнь напирав на
курiнь, мiшалися барви, гомiн стояв, як на великодньому ярмарку.  Декотрi,
кому не вистачало мiсця, видряпувалися на високi призьби, на  купи  колод,
ще iншi намагалися вилiзти на  куренi.  Рiг  покрiвлi  Кущiвського  куреня
осiдлало кiлька чоловiк, вони пообдирали  стрiху,  й  кущiвський  курiнний
лаявся чорно, стягував нахаб за ноги. Якийсь козак вилiз аж на  колодязний
звiд, i дво? сiчовикiв з реготом то опускали цебер у колодязь,  то  швидко
витяг, вали його, й сiчовик лiтав, мов на гойдалцi. З нього уже спав лiвий
чобiт, але той не просився. Попереду натовпу стояли сiчовi дiди, тi, що  в
битви вже не ходять,  а  тiльки  дають  поради,  на  них  найкращий  од,яг
(повитягали зi скринь пересипанi махоркою шитi золотим галуном  кунтушi  i
бобровi шапки, шевровi  чоботи),  вони  були  поважнi  й  урочистi,  бо  й
залежало од них найбiльше. Щоправда, не все.
   Вже понад два тижнi мололося на Сiчi виборне борошно,  козаки  радилися
по куренях i в шинках, вишiптували та вигукували най-достойнiшi iмена, якi
натовп або сприймав схвальним гомоном,  або  забивав  у  пельки  кулаками,
потроху залишалися найдостойнiшi, вони обростали, наче бджолинi  матки  на
вiттi, новими прихильниками, iншi ж одпадали, ?м обцурковували крила.
   Окремим гуртом утоптували снiг донцi - прийшли  й  собi  подивитися  на
вибори, гомонiли мiж собою, зачiпали запорожцiв. ?х  вибори  не  обходили,
трималися вiльно, ?м просто було цiкаво.
   Сироватку, котрий напочатку  стояв  попереду,  одтiснили,  розлучили  з
кумом Шевчиком, i тепер вiн змушений був заглядати наперед  через  голови.
Майдан аж двигтiв, гомонiв приглушеним гомоном. Сiчовики  радилися  кiлька
днiв по куренях, курiнь з куренем, щодо деяких  старшин  згоди  дiйшли,  а
щодо iнших - нi. Й починали доходити тепер. Подекуди згода йшла на  згоду,
а подекуди - на незгоду. Поки що не виймали з кишень кулакiв,  але  деiнде
слова летiли, як  розпеченi  ядра.  На  церковному  карнизi,  попiдбиравши
лапки, сидiли голуби, зизими намистинами очей позирали вниз, здавалося, ?м
теж було цiкаво. Один голуб зiрвався, облетiв навколо банi, знову  сiв  на
карниз.
   - Припiка?, - тер вуха миршавий рябий  козачок  i  моргав  посрiбленими
вiями.
   Хiба це мороз,  -  посмiхався  лiтнiй  червонопикий,  з  бородавкою  на
верхнiй губi козак у кабарзi, в довгому кожусi, критому синiм сукном, i  у
великих, добре напо?них дьогтем чоботях. - Ось колись були морози.
   - Тодi морози були добрi й кожухи також, -  вищиряючи  прокуренi  зуби,
кинув рябий козачок.
   - Хто ж тобi не да? купити такий зараз...
   - Купило притупило.
   - Гараздуй як слiд, то й вигостриться.
   - За такими, як ти, нагаразду?ш.
   Вдарила на Чортомлику крига, тонковидий, з плескатим носом козак Снiгур
- донець, разiнець (по разiнщинi на Сiч прибилося чимало донцiв, змiшалися
iз запорожцями, бояри допиналися ?хньо? видачi, але ?х не видавали,  через
це тi ще косiше дивилися на Сiч) - хитнув головою:
   - Наче з гармати. Нечистий грима?.
   - А старшина бариться, - хукаючи на пальцi, сказав Снiгур.
   - А чого ?м - у теплi сидять, - зi злiстю кинув рябий козачок. - Люльки
курять.
   - Якi люльки, дурню. Вони - в i?ромонаха, - розважливо сказав  козак  у
синьому кожусi. - Тобi аби, наче дурнi, з гори бiгли.
   - Бiгли не бiгли, а козаки ждуть.
   - Пiдождеш, невеликий пан.
   - Ми ?х обира?мо, - правив сво?? рябий козачок. - Ось вiзьму й скажу...
   - А тобi казало пiдiтнуть.
   - А що, вже й на Сiчi не можна мовити слова правди?
   - Воно то можна, - почухав пiд шапкою чуприну козак з темним, посiченим
глибокими зморшками обличчям. - А тiльки...
   - Що тiльки?.. Що тiльки? - сiкався рябий козачок, вар'ював з холоду  i
злостi. - Ось крикну Чиргикала на суддю...
   - Так в Чиргикала очкур з валу.
   - Очкур, може, й з валу, а хто перший на турецьку каторгу вилiз?
   - Того не бачив. А як упав у воду й очкур йому розв'язався - бачив.
   - Ми ось на тво?му черевi розв'яжемо очкура.
   - Тихiше, уже йдуть, - хтось збоку.
   Од верхнiх куренiв, де стояла сiчова канцелярiя, потяглася  старшина  -
кошовий, суддя, писар, осавул,  вони  пробиралися  черiдкою  попiд  стiною
церкви та купкою  хрестiв  i  капличок,  поставлених  на  пам'ять  кошовим
отаманам. Вся старшина у  святковому  одязi,  нових  чоботях,  при  збро?.
Дивилися в землю, а що думали - один бог зна?, мабуть, кожен сво?.  Уже  в
колi кошовий випростався, вийняв з-за пояса булаву. Литаврщик,  маленький,
верткий чоловiчок, схожий на мавпу, яких iнодi привозили заморськi  купцi,
двiчi хвацько вибив дрiб на честь старшини, увiткнув палички в снiг, хукав
на посинiлi пальцi. Зиркав веселими очима знизу вгору на кошового. Мовляв,
ну, як я втнув?! Кошовий пiдморгнув йому ледь помiтним  покивом  брови.  З
церкви винесли корогву i хрест iз  дашком,  вийшов  i?ромонах  у  камчатих
ризах, дяки, пiвча, розпочали молебiнь.  ?х  ледве  чи  й  слухали,  чийсь
захриплий бас позаду те й знай вигукував: "Та його головою  тiльки  клинцi
забивать", мабуть, у такий спосiб одкидав  чийогось  кандидата,  а  темний
лицем, наче древня iконка, старий i?ромонах  кривився,  немов  од  зубного
болю, зло косував сльозливим, в червоних прожилках оком.  Широким  рукавом
змiтав з ?вангелiя снiг, що танув на  теплiй,  щойно  винесенiй  з  церкви
срiбнiй оправi, читав молитву швидко, рота розтуляв  не  широко  -  боявся
застудити горло.
   Молебiнь скiнчили швидко, i?ромонах i обидва дяки сховалися в церквi, а
пiвча лишилася, бо теж була з сiчовикiв. Тепер старшина опинилася мовби  в
тiсному кiльцi.  В  груди  суддi  вперся  важким  поглядом  гармаш  Дем'ян
Топтуха, i всi знали, чого вiн пронизу? того очима: дав суддя  гармаша  на
спитки за вкраденi грошi, а тодi тi грошi знайшлися.  Колишнiй  осавул,  а
тепер зимiвчанин Iван Гапочка  нетерпляче  переминався  з  ноги  на  ногу:
несправедливо посадили на ораних ним грунтах Гриця Колоса. I  ще  кiлькоро
запорожцiв дивилося на суддю  зизом.  "Викажуть,  викажуть  усе,  -  думав
суддя. - Невже кошовий не заступиться?"
   Обличчя кошового не виявляло нi  страху,  нi  занепоко?ння.  Вiн  обвiв
поглядом запорожцiв, сказав:
   - Нинi, панове молодцi,  у  нас  новий  рiк,  треба  нам,  за  звича?м,
роздiлити рiчки, озера, урочища. Розпочинай, писарю.
   Яковлев зняв з голови величезну шапку з хутра чорних лисиць,  пересипав
туди з кишенi заздалегiдь написанi ярлики, поклав шапку на столик.  Пхукав
у пишнi вуса, неначе по важкiй  роботi.  Курiннi  по  одному,  за  сонцем,
пiдходили до шапки, тягли папiрцi. Однi йшли  до  сво?х  куренян  радiснi,
iншi чухали потилицi, а отаман Батуринського куреня  аж  шапкою  об  землю
вдарив.
   - Чи ж не напасть: третiй рiк Сухий Луг випада?.
   - Пороблено, пороблено! - гомонiли батуринцi.-- Хтось напустив ману  на
нашого курiнного.
   Але що вдi?ш: перебашльовувати не випадало. Треба б помiняти курiнного,
але теж шкода - дбайливий хазя?н, майстер  на  всi  руки  й  герцiвник  на
шаблях найкращий на всю Сiч.
   Тихо розiбрали з шапки пiдписаря  ярлики  на  новi  зимiвники  тi,  хто
поодружувався минулого року й ще на мав грунтiв. Товариство давало  ?м  на
нове хозяйство поради, од яких почервонiла б i пiч.
   Кошовий дивився убiк, мовби все те його не обходило зовсiм. А  може,  й
справдi не вельми обходило? Все йшло заведеним  порядком,  все  тут  знало
сво? мiсце й чин, i йому, власне, робити було нiчого. Так  велося  одвiку,
тут не доступи й не переступи -  сiчовi  дiди  пильнували  закону  суворо,
вимагали виконувати його до цяти.
   У Сiрка сьогоднi був гарний стрiй душi. Хоч i одкарбувало щось У думцi,
що минув ще один рiк, що вiн ще трохи наблизився до того  чорного  порога,
за яким погасне день, i почорнi? снiг, i стануть нiмими голоси. Але ж поки
що йому днi?, й чу? вiн дзвiн литаврiв, i козаки променять очима.  Вiн  не
боявся ?х. Не боявся, що хтось  викаже  якусь  кривду,  хтось  вила?.  Ну,
вилаяти... Й у душi ворухнулося щось гостре, гаряче. Нехай  одважиться!  А
найперше, думав, того не буде, бо не чинив по несправедливостi.  Намагався
жити не за примхами, а за велiнням совiстi. Проте вiн не пiдлещувався й не
жив христовою заповiддю.
   Й не намагався так жити. ? люди добрi, якi хочуть бути добрими. Хочуть,
щоб про них ходила слава як про добродi?в, вони гасять у душi злi  пориви,
прихиляють до себе м'якiстю й тихiстю. Влещують  усiх  чисто,  лагiднi  до
правих i неправих, бо зробили влещення i  доброту  собi  промислом  заради
того, аби обiйняти високi посади. З часом у багатьох це ста? другою душею.
То, мабуть, i справдi на добро, якщо ста? душею. Проте  отаман  нiколи  не
нахиляв себе на те. Зло й добро ловив серцем i розумом, але частiше  чинив
за велiнням серця, за добро платив добром, а за зло вiдмiрював злом. Може,
ще й через те, що не боявся. Не боявся зла. О, вiн i  сам  бував  гнiвний.
Щоправда, швидко одходив, але той, на кого впав його гнiв, пам'ятав довго.
Вiн зумисне не догоджав нi окремим людям, нi цiлому свiтовi.  Вiн  не  був
?хнiм бранцем i не хотiв ним бути. Схоче - покине все, збере ватагу й пiде
за Буг або на Кубань. Як колись пiшов од гетьмана. Та й потiм таке  бувало
не раз. Звичайно, лiта поклали сво? карби й на його душу. Вiн помiчав,  що
вже не такий, як був колись. Не такi i гнiв його, i доброта, й щирiсть. Цi
змiни помiтив у собi давно, неначе бачив себе збоку,  неначе  розглядав  у
комусь чужому. Колись, за молодостi, та й довго по тому, вiн  був  занадто
щирий, непослiдовно щирий i довiрливий.  Мiг  легко  купитися  на  дзвiнке
слово й гарячий блиск очей, мiг розчулитися трохи  не  до  слiз,  а  потiм
розчаруватися й повiрити в щось  iнше.  З  роками  душа  загрубiла,  оцi??
на?вно? щиростi вже не мав. Вiн навчився розумiтися на людях,  промацувати
?х думкою, вивiряти на вчинках.  Проте  це  зовсiм  не  означало,  що  вiн
змiнився геть до решти, що вiн уже нiколи не вiрив  у  блиск  розгарячiлих
очей, у порив i слово. В людинi не перемiня?ться  доконечно  нiщо,  тiльки
гарту?ться або розгартову?ться, твердiша? чи розм'якшу?ться. Його й  зараз
могли збурити i слово, й пiсня, зате встигав i обмислити, що буде, як  усе
скiнчиться. Слимакам, хитрим людцям прилiпитися до нього не вдавалося. Вiн
?х розпiзнавав i тодi ставав нещадний, й мусили вони втiкати з-перед  його
очей. Кошев'я на Сiчi правити важко. Люду тут багато, i  люд  усiлякий.  ?
козаки сумирнi, працьовитi, ? чеснi звитяжцi, а ? й харцизяки-зарiзяки,  ?
такi, якi вар'юють проти всiх, навiть проти самого бога, вар'ювання - то i
? ?хн? життя, а ? такi, що по кiлька разiв на день мастять ?ле?м  душу,  а
по тому нашiптують по куточках лихi  слова.  Однi  хочуть  вознестися  над
товариством славою, iншi - доп'ясти пiрнача чи хоч осавульсько? палички. ?
жмикрути,  ?  п'янички,  ?  непитущi,  ?  повнi  безсрiбляники.  Переважна
бiльшiсть - просто козаки, якi втекли вiд пана, чесно  й  вiддано  служать
товариству та вiтчизнi. До когось Сiрко лелi? серцем, когось зневажа?, але
при кошев'? не ма? нi улюбленцiв,  нi  ворогiв,  нi  синiв,  нi  пасинкiв,
намага?ться ставитись до всiх однаково, навiть до сво?х зловорожцiв,  адже
розумiв: репрезенту? владою навiть ?х, i нi  в  кого  iншого  вони  правди
знайти не зможуть. Таке ставлення до людей  зробив  неухильним  законом  i
впевнився, що воно - ?дино правильне.  Думав  над  тим  давно  й  довго  i
гнузда? сирицею крутий норов i гаряче серце. Бува?, хоч  i  рiдко,  сириця
обрива?ться. За тим шкоду?.
   А через те, що не крутiйствував, не чинив нi проти кого пiдступiв, й не
боявся нинi нiкого. Дивився у натовп, не одводив погляду.  Може,  хтось  i
ма? на нього зло, напевне, ? такi, адже не можна вволити волю всiх, та вiн
i не збирався догоджати будь-кому, жив власним  розмислом,  жив  турботами
коша, - нехай кажуть, вiн зустрiне ?хнi слова з  одкритими  очима.  Знайде
сво? слово. Дасть одвiт усiм. Вiн не заховав  до  власно?  кишенi  жодного
шеляга. Не послав на смерть, як  те  роблять  гетьмани,  жодного  чоловiка
задля сво?? вигоди. А якщо вiн ?м чимось не до серця, нехай обирають  собi
iншого. Йому вже добряче остирався цей хоч i поважний, але й клопiтний для
його лiт уряд.
   Поволi гомiн вщухав. Потiм, пiзнiше,  по  куренях  довго  снуватимуться
балачки довкола нових урочищ i будуть сварки та радощi, а зараз усi  мовби
забули про ярлики. Кошовий обвiв товариство довгим поглядом,  ступив  крок
уперед, зняв з голови шапку, вклонився на всi сторони й поклав  булаву  на
покритий килимком столик. Його чисте, з  високим  чолом,  ледь  кiбцюватим
носом обличчя було незворушне. Навiть снiжинки не танули на ньому,  тiльки
налипли в кущiв'? брiв та додали трохи бiлостi в  оселедець,  а  од  чисто
виголено? голови одскакували.
   - Братiя моя, отамани-молодцi,  славне  Вiйсько  Запорозьке,  -  сказав
дзвiнким на морозi голосом. - Дякую за честь, котрою були удосто?ли. Важке
випало лiто, й не всi, хто вручав менi сю булаву, стоять сьогоднi отут, на
майданi. Декотрi дивляться на не?  з  Капулiвських  горбiв,  декому  випив
ворон очi пiд Ладижином, або в гирлi Корабельно?, або на Бузi. За них  дам
одвiт перед богом. А перед вами - за тi негаразди, якi  ма?мо  в  сiчовому
домi. Ви зна?те  ?х.  Виповiдайте  вашi  кривди  й  виберiть  собi  нового
кошового по досто?нству сво?му i за звича?м козацьким.
   Сiрко одступив од столика назад, у гурт старшини. Над  майданом  запала
тиша. Була  чиста  й  прозора,  як  перша  крига  на  Днiприщi.  Ледь-ледь
поскрипував пiд ногами снiг та десь побрязкувала  об  шаблю  лядунка.  Той
звук теж був чистий, срiбний. Над плавнями тужавiв  вiтер,  закручував  на
гребенях куренiв колючий снiг, сипав важкою крупою на шапки, ворушив  сиву
чуприну на головi кошового, тугi снiжинки  били  йому  просто  в  обличчя.
Сiрко, вже не кошовий, а звичайний, хоч i значний, козак, стояв непорушне.
Про що думав? Про напастi й лиха минулого року, про ще бiльшi бiди,  котрi
нiс новий, тисяча шiстсот сiмдесят п'ятий рiк, - потерпав: виберуть чи  не
виберуть на нове кошев'я?
   Про таке не подобало думати. Булави не прагнув. Те бачив  бог  i  вiдав
вiн, пробувши кошовим уже сiм лiт. Далебi, заприкрi?, коли оддадуть шанобу
комусь iншому. ("Клята гординя, - скрутив одну думку iншою, - уже звик  до
високо? честi за сiм лiт, стримить у душi гострий шпичак. Але хiба  ще  не
зламав його, як iшов  сюди?")  Звичайно,  якщо  не  виберуть,  буде  трохи
кривдно, значить, змалiв у очах коша, значить, ? кращi. "А бий  тебе  сила
божа, яка ж бо капосна людська душа". I вже iнакше: "Вознесися,  вознесися
над су?тнiстю свiту, розтопчи нiкчемну гординю, стань великим у малому". I
вознiсся, й опустився на грiшну  землю  простим  козаком.  Простим  i  без
гординi. I вже дивився на булаву