як  на  звичайну  палицю,  мiркував  про
найвищий уряд на Сiчi тверезо й розважливо.
   Непевна, а часом i лиха влада кошового. Один нерозважливий крок, i тобi
вже не буде прощення довiку. Двiчi на рiк на  великому  крузi  кожен  може
виповiсти всi тво? недосконалостi й лукавi вчинки. А тим  часом,  коли  ти
йшов попереду батово?, того можуть i не побачити. Крий тебе  сила  божа  з
тво?ю владою! Солодка вона, як i всяка iнша. Надто тодi, коли перебродив у
душi молодий хмiль, коли вже не тривожить жаский  дiвочий  смiх,  за  який
можна вiддати все на  свiтi.  Сiм  лiт  кошовим!  Такого  не  сягав  жоден
сiчовик, Яковлев перебрав усi, зовсiм  старi,  пергамени  й  знайшов  лише
одного козака, якого вибирали на кошев'я шiсть разiв. Узяти в руки  булаву
- це ж насамперед битися з самим собою, пильнувати кожен свiй  крок,  жити
без послабки й радостi в постiйнiй тривозi.
   I вiн майже вороже поглянув на булаву.  Снiжинки  ковзали  по  нiй,  не
затримувались на срiбних гранях; кована золотом, всипана самоцвiтами, вона
мерехтiла в снiговiй завi?. Й здавалася загубленою або покинутою.  Вона  й
справдi зараз була нiчи?ю. Й вiд того кожному здавалося: простягни руку  -
й ти вже володар ??. Це було облудне враження. Один-?диний мент, мить,  що
наближала до влади всiх. Бо в наступну кожен  усвiдомлював,  що  насправдi
вона далеко-далеко, далi, нiж коли б була  у  когось  у  руцi.  Звiдти  ??
принаймнi можна видерти чи навiть одтяти з рукою. А тут  вона  -  нiчия  й
через те не твоя. А коли не твоя, то треба, аби дiсталася достойному,  аби
не шкодував потiм цiлий рiк. Хiба  не  знали  намов  i  пiдкупу,  хiба  не
опинялася вона в руках людей негiдних, хитрих, хiба не слугувала користi й
зисковi! Скiльки намоталося довкола не? облесних  слiв,  обiцянок,  навiть
кривавих, скiльки сердець згорiло в гонитвi за нею.
   I враз майдан, нiби змовившись, вибухнув одним голосним криком:
   - Вiзьми булаву, батьку! Пануй ще!
   - Пануй ще! - гукав Сироватка, i в грудях йому розливалося тепло, мовби
це не Сiрковi, а йому самому оддавали найбiльшу шану. Мала Сiч  достойного
з найдостойнiших мужа, й те сповнювало радiстю i  навiть  гордiстю.  Чи  ж
може похвалитися ще яке вiйсько таким провiдником?  Он  вiн,  немов  сивий
орел! Валечний i простий, приступний кожному, нещадний до ворогiв,  добрий
до козакiв - сво?х дiтей. Таки  ж  добрий  серцем,  хоч  воно  й  обкипiло
кров'ю. Таки ж справедливий i безкорисливий. Кому ж тодi правити ними?  На
ту мить йому навiть вiдступила ревнiсть за  Лаврiна;  Сироватка  розправив
плечi, став мовби вищий на зрiст, дужчий, хоробрiший i до ката гордий.
   - Пануй, батьку!
   - Будь здоровий та гладкий! - гукали кошовому дотепники.
   - Та не скупий, - додавали iншi.
   - Веди нас на турка!
   - Вiримо тво?й шаблi i честi тво?й!
   Всi радiли  тi?ю  одностайнiстю,  перепочивали  перед  незгодвми,  якi,
почували, не утрусять i кулаками! Дво? значних козакiв -  Нiс  та  Гиря  -
вступили в коло, урочисто зачерпнули по жменi снiгу й висипали  на  голову
кошовому. Снiжинки припорошили оселедця, облiпили брови, вуса, тепер Сiрко
мав вигляд кумедний. Козаки реготали. Та то? ж митi  загримiли  литаври  -
вже на честь кошового. Сiрко витер долонею  брови,  вуса,  одягнув  шапку.
Стояв суворий i строгий. Взяв булаву. Пiднiс ?? вгору. Враз урвався  смiх.
Полетiли шапки. Всi,  як  один,  козаки  дивилися  в  землю.  Гримнула  на
дзвiницi гармата, чорна намiтка  диму  осiла  на  заметi  лiвого  бабинця.
Дзвони вдарили шпарко, забемкотiли -аж козакам на мить потеплiло.  Дзвонар
калатав i калатав - довше, нiж того велiв звичай;  грiвся,  а  може,  й  з
iншо? причини. Вже дяк задер вгору голову, помахав  рукою,  дзвiн  затихав
повiльно й неохоче.
   Запорожцi обрали кошового. Вiн мовчки вклонився й, залишаючи  на  щойно
наметеному снiгу чiткий слiд, пiшов до церкви, у свiй бокун -  одгороджене
пофарбованим у зелене палiсадом мiсце навпроти лiвого криласа.  Звичай  не
велiв йому лишатися на майданi, аби не тиснув владою на  подальшi  вибори.
Зеленi,  облупленi  з  одного  боку  дверi  проскрипiли,  сховали  постать
кошового.
   А на килимок, уже добряче присипаний снiговою порошею,  поклав  пiрнача
суддя. Й знову запала тиша. Але вже не прозора, легка,  а  важка,  в'язка,
сповнена приховано? погрози. Суддя бiга отима по обличчях, адже сподiвався
принаймнi на тих, кого споював останнi днi. Але, вдихнувши се? тишi,  вони
сьогоднi теж не одважувались розтулити роти. Кожного лякала  тверда  тиша,
що запала над майда ном. Чубатi голови хилилися нижче й  нижче,  очi  щось
шукали в снiгу Тиша осiдала суддi на плечi, сутулила ?х, в душу  напливала
холодна студiнь, крижанила серце. Його по-конячому  довге,  з  вивернутими
губами, перекраяне шрамом обличчя налилося червiнню сорому i страху, а очi
й далi бiгали по переднiх рядах, i в них свiтилося  благання.  А  далi  по
обличчю перейшла судомна хвиля, очi зблиснули ярою злiстю, але вiн погасив
??, похилив голову в удаванiй покорi, хоч у грудях йому  клекотiло.  Суддя
так i понiс ту тишу на широких, зсутулених плечах у свiй  курiнь.  I  коли
вже завертав у завулок, вдарило в спину, мов каменюкою:
   - На?вся вiйськового хлiба!
   - Вже й черес не сходиться.
   Суддя пiшов швидше, пiдбори чобiт глибоко вгрузали в снiг.
   А вже на майданi тут i там лунали голоси:
   - Носа суддею!
   -Брекала! Дошпетний козак.
   I враз, десь злiва, цiлим куренем:
   - Бiлого, Степана Бiлого!
   Й тодi заворушився весь майдан:
   - Бiлого. Волi?мо Бiлого на суддю!  Було  видно,  що  за  суддю  куренi
домовились заздалегiдь. Степан Бiлий, теж огрядний, як i попереднiй суддя,
чоловiк у чорнiй важкiй кире?,  застебнутiй  на  грудях  срiбною  пряжкою,
крутив на всi боки круглою, як казан, головою: вдавав, що  здивований,  чи
був здивований справдi. Його високi, дугастi  брови  вигнулися  ще  дужче,
довгi вуса обвисли. А що його ймення  гукали  все  голоснiше,  вибрався  з
людського тлуму й почовгав до свого куреня. Не мусив лишатися тут, аби  не
забоявся хто виказати про нього лихе.  Одначе  з  натовпу  вибiгло  кiлька
чоловiк, перейняли й попiдруки повели назад.  Вiн  орав  ногами  втоптаний
снiг, упирався, й теж не розiбрати: вдавано, за звича?м, чи насправжки.  А
його штовхали в плечi, штурхали в потилицю примовляючи:
   - Йди, йди, будеш нам паном!
   Чорна кирея на Бiлому злiтала, як приламанi крила ворона.
   - Шануйся, сучий сину, - гукали сiчовики.
   Вони розвеселилися, смикали Бiлого за поли, обiрвали пряжку, сипали  на
голову снiг - аби шанувався, аби знав, кому зобов'язаний владою. Але цього
?м видалося замало, кiлька чоловiк вхопили нового суддю за руки та за ноги
й поставили сторчма в замет. Суддя важко видряпався iз замету - був геть у
бiлiй порошi, одфоркувався, мов загнаний битюг,  покусував  вуса,  тамуючи
лють, потамував, гадав - усе  скiнчилося,  та  зненацька  збоку  вихопився
молодий, схожий обличчям на тхорика, козак у синiм  жупанi  з  позументом,
лiпонув Бiлого просто в обличчя снiговою грудкою. Суддя похитнувся, копнув
ногою кривдника, аж той заорав носом.
   - Щоб тобi, скурвому синовi, так хотiлося дихати,  як  менi  над  тобою
панувать, - плюнув у його бiк Бiлий,  утираючись  шапкою,  яку  пiдняв  зi
снiгу. Його м'язистий нiс почервонiв, вирлуватi очi горiли гнiвом. - Й над
вами теж. Не дiждете. Шукайте дурнiшого.
   Бiлий рiшуче закрокував iз майдану. Його перепинили, потягли назад, вiн
упирався, тепер уже насправжки, одбивався, i йому скрутили руки.
   - Пануй, шануйся, а то полама?мо ребра, - юртували  запорожцi,  й  було
видно, що погроза ?хня не порожня. Це тямив i Бiлий, вiн узяв пiрнач,  але
й далi, поки литаврщик вибивав дрiб на його честь, був вовкодухий, витирав
шапкою розчервонiле, мокре обличчя, не дивився на запорожцiв. З рота  йому
клубочiла бiла пара - ухоркався.  Вiдтак  потягнув  у  церкву.  На  порозi
зупинився, постояв, махнув рукою - мовляв, пропадай усе пропадом, зник  за
важкими дверима.
   - А мене, хлопцi, нехай  би  й  довбнею  вдарили,  -  сказав  хтось  за
Сироватчиною спиною. - Я витерпiв би.
   - В тебе самого голова як довбня. З такою головою не обирають. Палi нею
забивати можна.
   - А якби головою в г...? - допитувався череватий, веселий запорожець. -
Згодився б?
   Козаки зареготали, на них зацитькали.
   Писаря обрали швидко, Яковлев не встиг покласти на  стiл  срiбного,  на
ланцюжку, каламаря, як його знову втиснули йому в руки.
   - Пиши мудро, по справедливостi.
   По м'якому обличчю кошового писаря розповзалися плями.  Довiра  козакiв
лестила.
   Незрима, наструнена до краю линва, що висiла  над  майданом  од  самого
початку, лопнула, коли стали обирати осавула. Не дiйшли куренi за  осавула
згоди нi позавчора, нi  вчора.  Половина  верхнiх  i  три  нижнiх  кричали
?нченка, решта - Ворону,  ?х  обох  тягли  в  круг,  за  мить  старшину  -
курiнних, хорунжого, обозного, довбиша  -  притисли  до  церковно?  стiни,
натовп перекинув столика, перекинув литаври, сунув до дверей церкви. Хтось
пiдхопив корогву, щоб не  втоптали  в  снiг,  вона  лiтала  над  головами.
Крайнi, котрi не могли дотовпитись, зчепилися мiж собою,  нижнi  й  верхнi
куренi перемiшалися, кiлька чоловiк, не довiвши словами переваги, кинулися
руйнувати Медведiвський курiнь, з якого був Ворона, там уже летiла солома,
медведiвцi стали в оборону, й уже замелькали  шаблi.  А  в  дверях  церкви
зчинилася справжня утарчка, осавульську паличку давно затоптали в снiг,  i
тепер кожна партiя поспiшала проперти свого обранця в осавульський  бокун.
Так колотилися довго. Першого ввiпхали в дверi ?нченка, але  його  тримали
за поли медведiвцi, кунтуш трiщав, напинався на спинi, на товстiй його ши?
повипиналися жили, й хтось черконув ?нченка чимось гострим по щоцi, й кров
закапала на церковний порiг. Ворону тримали так само i тусали пiд ребра, -
маленький, з хлопчачою статурою, з дитячою шн?ю, вiн крутив  на  всi  боки
патлатою головою, радий  би  був  утекти  -  не  вдавалося.  Кмiтливий  од
природи, не останнiй у бою, розгубився вкрай. I?ромонах, що вже й так  був
злодухий на сiчовикiв, замахав хрестом, наказав старостi замкнути  церкву.
"Осквернили, осквернили. На святий  порiг  кров  пролили".  I  застрашливе
вирячив великi, з об'?деними якоюсь хворобою повiками,  очi.  Диякони  вже
гасили свiчки, коли зi свого бокуна вийшов Сiрко.
   - Пане превелебний, знай свою справу, - кресонув очима по i?ромонаховi,
i той знiтився, а тодi пiдiйшов до  дверей  i  розчепив  руки  тих,  котрi
тримали за поли ?нченка.
   - Стань бiля мене. Впустiть сюди й Ворону, - сказав. - Обидва се козаки
достойнi.
   ?нченко й Ворона швиденько сховалися за спиною кошового,  вже  не  радi
всiм урядам на свiтi. ?нченко сопiв, аж було чути в кiнцi майдану.
   - Вийдiть усi з церкви, - провадив далi  кошовий,  -  i  скличте  малий
круг. По тро? козакiв з кожного куреня. Нехай вони оберуть осавула.
   Малий круг - це заслуженi козаки, сiчовi дiди. Повсiдавшись  просто  на
снiгу, вони довго радилися. Малий круг гойдався то в один, то в другий бiк
i обрав осавулом ?нченка. Козаки вже добряче  потомилися,  й  на  великому
крузi Ворону майже нiхто не  обстоював,  й  вiн  тихцем-тихцем  зашився  в
натовп.
   А над Сiччю гуляла вiхола. Стрiхи курiлися бiлим  димом,  колюча  крупа
сiкла обличчя й руки, а запорожцi поспiшали до церкви, в тепло. Й забулися
недавнi незгоди, й усi щиро та праведно хрестили лоби,  навiть  тi,  котрi
недавно зривалися хреститися шаблями. Десь i зача?лася злоба, але в божому
домi, при загальнiй злагодi i ?динодушi?, вона не одважувалася явити  свiй
вид. Козаки гомонiли, й пiп довго  не  мiг  перекричати  ?х.  I  гнiвався,
бубонiв за сво?ю конторкою пiдпаламар - нiхто не купував свiчок. Святi теж
невдоволено  хмурилися,  але  на  них  не  дивилися.   Всмiхалася   тiльки
богороднця: запорожцi - ?? дiти, вона одна розумiла ?х. А потiм  заспiвала
пiвча, гарно  заспiвала,  уроча  мелодiя  опустилася  на  душi  й  змусила
зiмкнутися  грiшнi  вуста.  Лагiдна,  оточена  рум'янощокими  пузатенькими
янгольчиками  божа  матiр  тепер  уже  дивилася  з  iкони  на   запорожцiв
сумовитими, воiстину материнськими очима; в не?  пiд  ногами,  на  тiй  же
iконi, стояв iнший гурт  сiчовикiв,  в  одного  з  них  iз  рота  випадала
паперова стрiчка, на якiй було написано: "Покрий нас. Пресвята Богородице,
сво?м чесним покровом".  Iкона  була  давня,  але  старi  сiчовi  дiди  ще
впiзнавали в тому гуртi  пiд  ногами  в  Марi?  сво?х  полеглих  у  битвах
побратимiв, адже богомаз малював ?? на Сiчi.
   Пiсля довго? служби розiйшлися по куренях, де чекав празниковий, коштом
Вiйськово? Скарбницi, обiд. Вибивали  днища  в  бочках  з  пивом,  оковиту
носили з шинкiв дерев'яними цеберками. У великих кiнвах на  столах  стояли
iншi трунки, на кiнвах висiли корячки. Запахи варенухи, оковито?, тернiвки
на якийсь час навiть  поглинули  крутi,  що  не  вивiтрювалися  з  куренiв
нiколи, запахи кожушини, дьогтю i чоловiчого поту, а також запахи  деревiю
та материнки, якими забивали той дух. Деревiй, тоя,  материнка,  васильки,
медунка та iншi трави стримiли в пучечках та цiлими кулями за всiма трьома
сволоками.
   Запорожцi розквiтали усмiшками,  заходили  з  морозу,  кидали  на  лаву
шапки, потирали руки, розгладжували вуса. Непитущi залишалися в церквi. ?х
на Сiчi також чимало. То вороги-ворiженьки пустили поголос, нiби запорожцi
- поспiль п'яницi.
   Сiрко iз старшиною вечеряли на чернечому дворi, в i?ромонаха. Отаман не
любив бенкетiв по виборах, але так велiв  звичай.  До  того  ж  вони  були
прiснi -  не  стравою,  а  словом,  поведенцi?ю,  обснованi  молитвами  та
чернечою сумирнiстю. Тиха молитва, супокiй, чистота та ошатнiсть  сьогоднi
сподобались йому. Не багато вiн мав у життi таких тихих вечорiв, не  часто
вiдпочивав душею. Жив нелегко. Не плив у човнi за водою, а  все  поривався
до кращого, правував до справедливостi, не часто спивав життя, не втiшався
ним, хоч i вмiв утiшатися, його завжди щось мучило, щось  непоко?ло,  саме
через те й не змiг вiддати себе в  руки  долi  й  жити  за  ??  пота?мними
велiннями.  Здебiльшого  йшов  наперекiр,   був   невспоко?ний,   упертий,
непокiрний усiм, навiть собi. Незнищенна сила правди жила  в  його  серцi,
вона  не  давала  упокоритись  долi.   Бувало,   на   якийсь   час   мовби
заспокоювався, починав пливти за хвилею, а тодi якась сила вибивала з того
спокою. Тепер часто думав про це.
   Проте не ?в гризьбою серця за тим, що не прожив десь  над  левадою,  не
просидiв на призьбi пiд вишнею або в монастирськiй тишi, тiльки  шкодував,
що, як йому здавалося, не випало пройти так, аби по тому слiду вже  нiколи
не ступала зловорожа нога, й не дiйшов туди, куди прагнув.  Не  покористав
уповнi й того супокою, що його могли дати оцей пiвострiвець над  Скарбною,
кiш, влада. Вiн мiг одво-ложити душу на час, на день, на тиждень  -  пiсля
виграно? сiчi, гарно збудованого думбаса, а тодi його думка починала знову
кудись пориватися, на душi ставало бентежно. Його житт?любство  мало  саме
такий триб - невспоко?ностi. Так жив, так правив кошев'я й, може, через те
не стратив сили, що помiж iнших була одна велика думка, один помисел,  якi
поливали живлющою водою серце й тримали на свiтi.
   - Найкраще було б нап'ясти над нашим островом вiтрило й  попливти...  -
зненацька мовив Сiрко сам до себе. Й замислився.
   А козаки подивували й  притихли.  Не  просто  було  зрозумiти  отамана.
Неоднаковий вiн був навiть протягом однi?? днини. Й не те щоб не однаковий
вдачею,  адже  поставав  перед  громадою  то  сумний,   то   веселий,   то
вiдчайдушний, то палахкий, як порох,  то  розважливий  i  спокiйний,  а  й
справдi мовби жило в ньому два чоловiки. Один неспокiйний, увесь у якомусь
поривi, вiдчайдушний - мiг схопити за петельки найближчого друга,  скинути
з човна гребця, який щось прогавив, i кинутись на вiдчай душi, в  гущавiнь
татар, тiльки сила та божа удача й виручали, мiг обрубати  загребущу  руку
корчмаря, що злупив удвiчi за питво i страви, то - перший. Але жив у ньому
(й про це здогадувалось небагато  козакiв)  iнший  -  глибоко?  i  широко?
мислi, яка текла, мов рiчка,  нiколи  не  спиняючись.  Напилася  душа  пiд
Богдановим корогвами волi, та й на все життя. Либонь, душа й ранiше дихала
волею, а тепер вiн осягнув ?? розумом, оббiгав мислiю i татарський  берег,
i польський край, i московськi землi. Не раз та мисль  ламалася,  ?й  було
кривдно й холодно, вона й сама  десь  заплутувалася,  але,  вивiльнившись,
сягала туди, куди не сягала нiчия iнша. Важкий був ?? полiт, тiсно ?й було
в свiтi, тiй волi, тiй силi, й це пригнiчувало отамана й не раз  кидало  в
глибоку тугу. Либонь, дехто таки здогадувався, що  це  не  просто  отаман,
вдатний стратег, дужий, смiливий, часом нещадний чоловiк, що вiн  не  лише
вмi? повести ватагу козакiв, а тяжко дума? за  них  усiх,  i  ту  думу  не
обмежити Чортомликом, Скарбною  i  Павлюком.  Сам  вiн  волiв  у  тому  не
признаватися, залишався просто отаманом - добрим i гнiвним,  спалахував  i
вiдтавав серцем, за що його й любили козаки.
   За  столом  розмовляли  упiвголоса,  i?ромонах,  усе  ще  ображений  на
кошового, намагаючись не дивитися в його бiк, повiдав свiтськi та  духовнi
новини - нещодавно ?здив у Ки?в i привiз ?х повен мiх. Гомонiли  про  новi
пiдступи унiатiв, якi Арiстотелем вивертають  боже  слово,  про  достойних
отцiв церкви, що дали унiатам i  обскурантам  добру  вiдсiч,  паче  всього
книгами сво?ми "Розмова  бiлоцеркiвська"  та  "Лицар  православно?  церкви
Схiдно? лицаревi костьолу римського" i вогнистими проповiдями в  ки?вських
церквах.
   - Мудре слово - що гостра шабля,  -  мовив  i?ромонах,  сухою  старечою
рукою наливаючи з химерно?, восьмигранно? карафи прозоре вино.
   Сiрко слухав, i супокiй огортав душу. Й не хотiлося йому нiчого,  опрiч
миру та тишi. Вiн подумав, що то тиснуть роки, гнуть i кують його на  свiй
лад. Старiсть пiдкрадалася тривогою, яко?  не  знав  ранiше.  Й  те  часом
дивувало. Страх нiколи  не  володiв  ним.  У  бою  завжди  йшов  попереду,
швидкiсть i натиск виважували власну долю. То не  була  слiпа  одчайнiсть,
вiра в божий промисел. Що ж, погине... Вiн таки щось та звершив на  землi,
чимось прислужився сво?му кра?вi i люду. Просто не  дав  нiколи  зрости  в
душi хитростi, пiдступу, вони ж ?дино ведуть на  стежки  боягузтва.  Та  й
завжди мав перед очима ворога. Спiзнав на  собi  його  пiдступи,  розгадав
його кривавi умисли, й нiколи не вгасала в  серцi  ярiсть  та  мста.  Вони
спалахували в одну мить. Його порубцьовану душу могло легко поранити  одне
необережне слово. Надто кинуте кимось iз товаришiв.  Тодi  спалахував,  як
порох од iскри. Одначе швидко перегоряв, перший iшов миритися.  Не  мав  У
душi ?дi, а злiсть не осiдала на нiй  чорною  кiптявою.  Але,  почував,  з
лiтами мiнялося щось у нiй. Все частiше думав про той час, коли  не  зможе
скочити на коня, вийняти з пiхов шаблю. Та й нащо тодi  все.  Цей  настрiй
переважувався iншим:  що  менше  лиша?ться  людинi  життя,  то  ста?  воно
дорожчим. I людина почина? оглядатися та обачнитися. Й те, чим  нiколи  не
дорожив, набува? ваги. З вiком  зринали  думки  про  статок.  Не  кепсько,
гадав, лишити б щось дочкам. Думки тi, одначе, напливали й  розтавали,  як
хмари, бо не вкладав у нихусi?? душi. То навiть було нiби  щось  не  його,
мовби нашептане кимось. Сливе людським досвiдом? Бо  ж  у  тiлi  вистачало
снаги, i запалу, й жаги, i цiкавостi до життя.
   Любив послухати розумного слова. Про далекi кра?, чудернацьких  звiрiв,
дивнi звича?.  Та  щирiсть,  майже  дитиннiсть  якось  дивно  уживалися  з
суворiстю й тверезiстю. Наслухавшись розповiдей мандрiвних  людей,  i  сам
подумки довго мандрував по далеких краях. Як те гарно! Либоньколи  б  люди
жили в злагодi, вони були б у сто крат мудрiшi й щасливiшi.
   I ще один чоловiк думав про далекi кра?  та  мандри.  Сiчовий  пiдписар
Митрофан Гук стояв при одвiрку й дивився поверх голiв. Дивився так,  мовби
його нiщо не обходило. В червоному жупанi, сап'янових  чоботях  -  ферт  i
веселун, ще й хвацько  пiдпер  рукою  бока.  Одначе  було  йому  невесело.
Запам'ятовував усе мовлене за столом, а сам думав про  те,  що  сама  його
пам'ять ста? пороховою мiною, i чим бiльше пороху, тим  бiльша  небезпека.
Страшно жити з таким вантажем. Ще й невiдомо, яка буде плата.  Бо  ж  таки
нiчого не ма?. Самi обiцянки-цяцянки. Обiцянки великi iз вельможних  вуст.
Отож i ходить по лезу шаблi. Хоче одiгнати невiдчепну ману  веселощами  та
чаркою, одначе не завжди те йому вда?ться. "По?хати б кудись далеко-далеко
й не вернутися бiльше", - подумав улад з отамановими словами i несподiвано
зiтхнув, а тодi спам'ятався й швидко ковзнув по келi? поглядом - чи  нiхто
не помiтив. Зда?ться, нiхто. Та й що помiчати?
   ...Сироватка, котрий не  протовпився  в  церкву  й  одстояв  обiдню  на
морозi, настрибався халяндри,  корячок  горiлки  всипав  просто  в  щербу,
сьорбав гаряче пiйло й почував, як одта?, нагрiва?ться душа. Шевчик, кум -
кумами вони, звичайно, не були, просто називали себе  так  оддавна,  пiсля
того, як колись разом готювалися на хрестинах у знайомого зимiвничанина, -
теж сподобав той напiй, i  вони  довго  чаркували  вдвох,  обсiвшись  бiля
тепло? груби. Гарно ?м там було, аж вони не захотiли сiдати до столу. Там,
бiля груби, обо? й поснули, зморенi теплом, ситою кутею та горiлкою.

   * * *

   Вони зiткнулися в синiй снiговiй iмлi груди в груди. Татарський акинджi
й козацький роз'?зд. Мела хурделиця - за нею спочатку козаки  не  побачили
татар, а татари козакiв, а тодi закружляли в  степу,  рубаючись  мовчки  й
люто. Синьо миготiли шаблi,  розбризкували  по  снiгу  гарячу  кров.  Люди
рубали людей, конi гризли коней, дико iржали в передсмертнiй агонi?.  Люди
помирали мовчки. В степу тiльки так i помирають.
   Татар  було  вп'ятеро  бiльше,  вони  оточили  козакiв  з  усiх  бокiв,
пильнуючи, аби жоден не сховався  в  бiлiй  хурделицi.  Слiпив  очi  снiг,
iржали конi, брязкали сагайдаки й стремена, але,  опрiч  того,  не  чулося
нiчого - жодного людського поклику чи стогону. Вимахували списи й клювала,
конi без вершникiв бiгали довкола тiсного, згарцьованого  копитами  тирла.
Стояв сiчневий мороз, скипень,  з  коней  i  людей  валувала  пара;  шаблi
нагрiлися, снiжини танули на них i збiгали струмочками  навпiл  з  кров'ю.
Козаки спробували прорватися, але ?х збили й не дали пiсля того  скупитися
i стати спина  до  спини.  Кiлька  разiв  злiтав  у  повiтрi  аркан,  але,
обдурений вiхолою, падав у порожнечу. Козаки  боронилися  запекло,  навiть
уже збитi з коней, посiченi, не випускали з рук щабель.  Снiг  пiд  ?хнiми
ногами пiдпливав червоною кип'ячкою, кiнськi копита  перемiшували  його  в
кашу, що одразу замерзала.
   Коли пiдскакав калга-солтан, усе було скiнчено.  Дзямбет-Гiрей  оглянув
побо?сько й суворо та гнiвно напосiвся на  чауша  -  величезного  во?на  з
налитими кров'ю очима, який важко дихав i довго не мiг увiпхнути  в  пiхви
шаблю. Баранячий кожух на лiвому плечi татарина був розрубаний,  по  гривi
гнiдого бахматого коня  збiгала  кров  й  запiкалася  на  ши?  -  татарин,
рятуючись вiд удару,  пiдняв  коня  цапки,  ховався  за  його  ши?ю.  Дво?
спiшених татар вели сво?му ватагу спiйманого звiздочолого козацького коня,
що дурiв од волохатих кожухiв та чужого запаху, рвався з чiпких рук.
   - Чому з кожного випустили кров i душу? Чому не взяли жодного живцем? -
Калга-солтан тиснув тонконогою кобилою гнiдого бахматого, що вже хитався.
   "Язик" ?м був потрiбен конче. Вони пробивалися у снiгах майже  наослiп,
дедалi бiльше ризикували наткнутися на укрiплений козачий форпост, який не
зможуть одразу скурати, й козаки подадуть знак сво?м.
   Чауш  лупав  облiпленими  сльотою  повiками,  затискував  правою  рукою
розрубаний на плечi кожух. Вiн або був оглушений i ще не прийшов до  тями,
або не хотiв вiдповiдати.
   - Вони не давалися, - обiзвався пiший  татарин,  гаркаво,  по-ногайськи
вимовляючи слова, й калга ледве розчовпав, що той каже.  -  Ми  перед  цим
одного знайшли. Замерзав, ледве одтерли.
   - Де вiн? - запитав Дзямбет-Гiрей.
   Кiлька чоловiк кинулись у бур'яни,  вони,  либонь,  забули  за  бранця.
Полонений лежав там, де вони його кинули перед початком бою, -  пiд  кущем
буркуну. В нього були зв'язанi руки й ноги. Одяг i обличчя  вже  притрусив
снiг.
   Один татарин повернув полоненого горiлиць, iнший пiдiбраною пiд  ногами
козачою шапкою обтер обличчя. Калга-солтан нахилився з сiдла. Бранець  був
молодий i гарний. Довгасте, худе й виснажене обличчя,  чорний  вус,  чорнi
розлетистi брови. Проте одяг вельми пошарпаний i  не  схожий  на  козачий.
Може, й не козак це? Небавом довiдаються. Але спочатку його треба привести
до тями.
   - До ханського намету, - вказав нагайкою на полоненого.  -  Хутчiше.  А
самi про?дьте ще трохи вперед. Пильнуйте. Зараз я пришлю замiну.
   На пiвнiчному схилi  балки,  що  трохи  захищав  од  вiтру,  вже  стояв
ханський намет. Орда i яничари розташовувалися вподовж балки.  Коли  калга
поглянув на табiр зверху, йому здалося, що то  ворушаться  мурахи.  Татари
одторочували шкiрянi, шерстю досередини, юки з просяним борошном та  сиром
i шаньки з вiвсом для коней. ?ли самi та годували коней,  вкладали  ?х  на
снiг й собi лягали помiж них. Конi грiли вершникiв. На бiлому снiгу татари
скидалися на гракiв. Декотрi, дужчi, до?ли кобилиць,  тепле  молоко  текло
просто в жили, воно грiтиме довго. Яничари розташувалися  окремо,  пустили
коней на волю, тi збивалися в табуни - головами докупи, а самi гуртувалися
й одразу засинали. Один великий сон  насував  на  вiйсько.  З  нього  мала
натекти нова сила й помчати ?х далi, туди, куди спрямував  прапор  пророка
та перст султана й куди поведе ?х хан орди.
   Серед цього ще ворушкого царства, що повiльно провалювалося в  дрiмоту,
не мiг заснути тiльки великий хан.  Навiть  не  мiг  усидiти  на  шовкових
подушках, кинувши пiд ноги ковдру з лисячих хвостiв, дибав попiд  червоною
запоною, до болю кусав губи, щоб не  завити  по-вовчому.  Несамохiть  рвав
шовк, рвав повсть, розривав ремiнцi й  кидав  пiд  ноги.  Одвертаючись  до
вилоги, негнучкими задерев'янiлими пальцями оббирав бурульки  з  вусiв  та
бороди. Бiля намету юрмилися аги, мiрмiрани, бе?,  ?х  теж  зморював  сон,
декотрi вже дрiмали стоячи, але нiхто не наважувався зайти досередини. Хоч
закон велiв скласти звiт про пiдручне кожному вiйсько одразу по  тому,  як
зупинилися на спочинок. Всi розступилися, коли пiдскакав калга-солтан, вiн
зайшов до намету. Знайденого на дорозi козака дозорцi поклали  на  повсть,
одтирали снiгом.
   Лаврiн  прийшов  до  свiдомостi,  але  зiр  йому  вияснювався  довго  -
здавалося, перед очима метля?ться якесь незбагненне рожеве  шмаття.  Крiзь
те шмаття - плескатi, майже безбровi обличчя з  вузькими  щiлинками  очей,
гостроверхi шапки, кошлатi гриви  коней.  Вiн  бачив  цих  людей  сьогоднi
вдруге, в цьому мiг заприсягтися. Не тiльки  бачив:  навiть  були  змусили
його бiгти; скрутили ремiнням руки й погнали мiж двох коней. Але Лаврiновi
пiдломлювалися ноги, вiн упав, татари зупинилися й кинули  його  в  сiдло.
Все це - неначе крiзь сон. I заснiжений  степ,  i  вологий  круп  коня,  й
волохата, в снiгу, спина татарина. А по тому знову був сон.  Вiн  з  такою
радiстю поринув у чорну теплу прiрву, що вдруге татари ледве витягли  його
з не?. Думки в головi ледь жеврiли й були мовби не його. А вже намислював,
що казатиме. Вiдав, якi немилостивi до запорожцiв  татари,  напевне  знав:
чинитимуть  важкi  спитки,  то  порiшив  видати  себе  за  аргатала,  який
заблудився в степу. Лаврiновi болiло тiло -  здавалося,  його  довго  били
палицями, й туманiло в головi, й почував байдужiсть до  всього  на  свiтi.
Його не злякав полон, тiльки важкий смуток стиснув груди.
   Татари терли Перехресту груди  заповзято,  двiчi  вливали  в  рот  щось
пекуче й гидотне, аж його трохи не знудило, й вiн сплюнув на  снiг  зелену
слину. Мав на мислi ще якийсь час  удавати  з  себе  кволого,  але  татари
безпомильно вловили мент, коли вiн мiг стати на ноги.  Витерли  ще  чимось
смердючим груди й потягли за ковнiр, боляче шильнувши  ятаганом  в  пiхвах
пiд ребро. Лаврiн з несподiванки зойкнув i сiв.
   Перехрест не раз бачив на Сiчi татар,  але  тi  були  зовсiм  не  такi.
Ошатно вдягненi, вони улесливо посмiхалися й  раз  по  раз  сплескували  в
пухкi долонi. Од них пахло  миртом,  якимись  духмяними  травами.  А  тут,
скiльки сягало  око,  вовтузилось  на  снiгу,  комашилося  щось  однолике,
смердюче, схоже на велетенську зграю. Крокiв за  тридцять  од  нього  гурт
татар шматував коня. Кiнь або зламав ногу,  або  пристав,  його  добили  й
тепер краяли ножами, жерли сире м'ясо. Воно парувало,  скрапувало  гарячою
кров'ю, ординцi злизували ?? разом зi снiгом, один припав до кiнсько?  ши?
й пив просто з рани. Вони нажиралися, як вовки, - на довгу дорогу, на бiг,
на нову кров. Й щось гарчали, щось тицяли один одному - певно,  сплачували
за коня, в них були якiсь сво? рахунки, тiльки  цим  i  нагадували  людей.
Бiля самого Лаврiнового обличчя  щирився  чорний  рот  з  пеньками  зубiв,
здавалося, татарин хоче вкусити козака, та не  зна?  як,  шорсткi  холоднi
пучки обмацували його лоб та скронi, роздирали повiки. Татарин заглядав  у
зiницi. Вiдтак дво? дужих ординцiв  ухопили  його  за  руки  й  втягли  до
великого червоного зсередини намету з високою шкiряною  кобкою  зверху:  в
просвiт мiж нею та наметом падало свiтло. Знизу пiтьму розганяло  трiскуче
багаття з кураю, його пiдтримував маленький татарин, що сидiв  на  п'ятах.
Снiг навколо вогню обтав. Вогнянi вiдблиски падали на  Лаврiнове  обличчя,
снiг на ньому почав танути, збiгаючи патьоками за шию i на груди.  По  той
бiк багаття, спиною до вилоги, стояв високий татарин у  вовчому  кожусi  й
лисячiй шапцi. З-за Лаврiново? спини виступив ще один татарин у повстянiй,
отороченiй по краях заячим хутром шапцi й  задзигорiв  швидко,  аж  Лаврiн
спочатку думав, що той лепече по-татарськи, й тiльки згодом утямив, що  то
товмач i говорить вiн по-укра?нському.
   - ...i врятували тобi життя. Ми впiзнали, що ти козак.  Скажи  нам,  чи
давно з Сiчi й куди йшов.  До  застави?  Де  вона?  Тiльки  не  бреши.  Бо
спiзна?ш мук, яких не спiзнають  найбiльшi  грiшники  у  вашому  пеклi.  А
розкажеш - залишишся живий, ще й дамо тобi коня та  харчiв  на  дорогу.  -
Останнi слова мовив з димово? хмарки, яка окутала його.
   Лаврiн мовчав. Стояв i думав, як би не одурити  себе  й  тих,  на  кого
нацiлена ця орда. Треба б поставити  сво?ми  словами  на  путь  нападникам
обмильнi козацькi залоги, але Перехрест не знав, куди йдуть татари,  -  на
Подiлля, на Слобожанщину, пiд Ки?в? Ще подумав: вiн уже  не  зможе  нiкого
застерегти, й не дадуть йому татари  коня,  не  випустять  зi  сво?х  рук.
Сяйнула думка про Килiяну та Марка i згасла. Вони вже теж були не на  його
житт?вому полi.
   Мабуть, вiн би спiзнав тих мук, якими погрожував товмач, коли б  у  цей
час до намету не вбiг велетенського  зросту  татарин  у  розпанаханому  на
лiвому плечi кожусi  й,  клякнувши  просто  в  пiдмоклий  снiг,  заговорив
захриплим голосом в  спину  татарському  ватагу.  Високий  татарин  одразу
обернувся на ту мову, щось сказав,  охоронцi  потягли  Лаврiна  з  намету.
Лаврiн подумав, що ось зараз i скiнчаться його  муки.  В  одну  мить  бiля
цього жаркого багаття  йому  подорожчало  життя,  проте  вiн  не  збирався
вимолювати його у ворогiв та й не сподiвався вимолити. Але його кинули  на
холодну, вже присипану снiгом повсть, на котрiй нещодавно вiдхаючували  од
смертi, й не чiпали бiльше. Лаврiна проймав холод, i, може, вiд того думка
бiгла швидше, стрибками. Бачив широку холодну балку,  припорошений  снiгом
татарський табiр, де перемiшалися потворнi, обкиданi снiгом кiнськi голови
й схожi на могили горбочки, високий намет  i  гурт  басурманських  ватагiв
бiля нього - все справжн? й несправжн?  в  сво?й  неймовiрнiй  iстинностi.
Примiрявся навiть до втечi, але те вже було зовсiм неможливо.
   Чауш коротко оповiв хановi, що вiн зi сво?ми акинджi наткнувся  в  двох
фарсахах[14] звiдси на великий зимiвник на  островi.  Вони  захопили  його
мешканцiв, сiм душ, одного, що  втiкав  у  лози  й  вiдбивався,  зарубали.
Селiм-Гiрей пiдкульгав до вогню, його обличчя перекривила  не  то  гримаса
болю, не то посмiшка. Страх хапонув чауша холодною  рукою  за  горло,  вiн
подумав, що калга-солтан доповiв хановi про бiй iз козацьким загоном,  про
загибель усiх козакiв i тепер на нього чека? велика кара. Але  Селiм-Гiрей
справдi посмiхався. Вiн ступив уперед якось дивно, з пiдскоком, i запитав:
   - Де вiн?
   - Тут, - сказав чауш. Вiн не зрозумiв хана.
   - Де зимiвник? - перепитав хан, i його гострi, зламанi посерединi брови
нахмурились, цього разу вже  вiд  гнiву.  -  Коня  менi.  Покажеш  дорогу.
Сеймени по?дуть зi мною. Всiх полонених теж припровадити туди.
   Ступаючи правою ногою на пальцi, Селiм-Гiрей вийшов з  намету.  Хартуна
не вщухала, ага i його бе? стояли, схожi на бiлi надмогильнi стовпцi.  Хан
подумав, що орду треба пiдняти ранiше, аби ?? не примело  в  балцi.  Хотiв
пройти до осiдланого коня, але наштовхнувся поглядом на постать бейлербея,
начальника  яничар,  зупинився.  Йому  здалося,   нiби   яничарський   ага
посмiха?ться. "Цей жовтяк, - подумав про бейлербея, бо той мав  жовте,  як
шкуринка на помаранчi, обличчя, - скаже в Едiрне, буцiм я  погано  сповняв
вищi повелiння,  що  через  якогось  ганебного  прища  кинув  напризволяще
вiйсько".
   Проклинаючи себе за  слабкодухiсть,  мусив  вiддати  декiлька  наказiв:
вислати посилену охорону,  призначити  по  дво?  од  кожного  загону,  щоб
стежили, аби нiхто не замерз у снiгу, пiднiмали сонних, й  ще  по  дво?  -
наглядати за кiньми. Хоч усе це аги  знали  самi.  I  мусив-таки  запитати
бейлербея, чи на силi яничари, чи не потрiбно  ?м  чого.  Яничарський  ага
перше запитання сприйняв як образу й помочi од хана не сподiвався. Та й що
може дати йому хан у цьому голоыу степу, де тiльки  снiг,  та  бур'ян,  та
слiди хижих звiрiв? Де на обрi? гасакто" табуни диких коней i велетенських
птахiв - дрохв, що ?х  яничарi  кiлька  разiв  мали  за  ворожi  роз'?зди.
Триденний безугавний бiг зморив агу до краю, яничарам поморозив щоки, йому
здавалося, що коли вiн дише, у нього в ротi замерза? слина; ?дине,  що  ще
горiло, й теплiло, й трохи грiло, - лють,  але  на  кого  мiг  ??  вилити!
Швидше  б  кiнчався  цей  триклятий  похiд;  якщо  вiн  залишиться  живий,
згадуватиме його до скону. ?хнi татарськi союзники -  варвари,  а  великий
хан - дикун. Для них цi морози, цей степ - що вовкоеi лiс. Хан не сказав у
Едiрне, якi злигоднi чекають во?нiв столицi правовiрних  на  цьому  бiлому
шляху. Й тепер насмiха?ться з них. Його тонкi губи ворушаться - ?х  звива?
посмiшка.
   - Чим довше сто?ть у куфах вино, тим воно мiцнiше. Чим бiльше злигоднiв
пада? на яничара, тим вiн дужчий. А прохання маю до хана ?дине: нехай його
вони не обкрадають во?нiв султана.
   - Ханськi слуги - теж во?ни султана, - суворо одказав Селiм-Гiрей. - Що
взяли у вас во?ни степiв?
   - Вони тягнуть усе. Коней, ?жу, зброю.
   - Ви ма?те хоч одного, спiйманого на злочинi?
   - Сьогоднi в мене вкрали копчений кiнський окiст. Ми впiймали злодiя.
   Смiховинна скарга: голодний во?н  поцупив  копчений  окiст  з  припасiв
паскудного яничара. Його треба... У цю мить  пекучий  бiль  пронизав  ногу
Селiм-Гiрея. Вiн ухопився за  стремено,  витиснув  крiзь  тонкi,  посинiлi
губи:
   - Велю покарати луком.
   Ледзе Селiм-Гiрей вiд'?хав, як  вершитель  його  присудiв  та  дво?  аг
вiдшукали злодiя й сповiстили йому ханський присуд. Його вивели на сiру, в
мерзлому кiзяччi та груддi дорогу, що ?? годину тому протоптала  в  снiгах
орда. Дорога бiгла на пiвдень у милий серцю  татарина  край.  Вiн  дивився
туди, де вона губилася на обрi?, й  мимовiльний  вiдчай  на  його  обличчi
заступав вираз побожностi та трагiчно? упокореностi.
   Привели коня, напiвдикого, бахматого, з чорною смугою через усю  спину,
прив'язали до хвоста лука.  Татарин  сам  узявся  за  лука.  Провина  була
вочевидь, аллах i хан вiдали про не?, не прощали ??. Велiння хана -  вищий
закон правовiрному на землi.  Аллах  дивиться  на  нього  з  неба,  татари
дивляться iз землi. Залиша?ться  одне  -  померти  мужем.  Дво?  вершникiв
шмагонули коня  нагаями,  вiн  здибився,  рвонувся,  поволiк  татарина  по
груддю, мерзлих кiзяках, поламаних бур'янах. Татарин сконав, не випустивши
лука з рук.
   ...Ледь  гострий,  вiдточений  на   сiдельнiм   ременi   нiж   розiтнув
набубнявiлу, розпарену шкiру на п'ятi, хан вiдчув, як йому нiби  величезна
вага скотилася з плiч.  Стало  гарно,  аж  вiн  засмiявся.  Вiдкинувся  на
подушки - ?х познiмали з полу й  склали  посеред  хати  -  й  з  насолодою
випростав  сковане  кiлькаденним  болем  тiло.  Його  обличчя   розм'якло,
розправилося, вiн задоволене мружив рiденькi брови й пахкав губами, неначе
дитина. Нiс хановi почервонiв, пiд очима  висiли  мiшки,  рiденька  борода
обтiпалася, фарба на нiй вилиняла, й скрiзь  бруднi  па'гьочки  проглядала
рання сивина.
   Селiм-Гiрей обвiв поглядом хату. Випотрошена  велика  зелена  скриня  -
во?ни степу вже попоралися тут, на лавi i долiвцi валялися побитi iкони  -
вони ж познiмали ?х  з  божницi,  але,  впевнившись,  Що  сусальна  фольга
проста, покидали, а заодно потрощили посуд бiля печi та  повибивали  шибки
вiкон, ?х позатуляли подушками.
   Хан був у легкiй турецькiй сорочцi - камкiс, все iнше - кольчуга,  лук,
сагайдак - лежало на лавi. Хатн? тепло хилило його до сну.  Воднораз  йому
вперше за три днi захотiлося ?сти, вiн згадав про вкрадений у яничарського
аги кiнський окiст i наказав подати  копченого  м  яса  й  собi.  А  також
зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзi, служник,  розiрвавши
бурдюг, накришив у знайдену  на  малому  суднику  мiдну  тарiлку  червоних
крижаних скалок i поставив пiд  комин  на  жар.  Поки  вiдтавало  вино,  а
служник рiзав на тоненькi скибочки м'ясо, розкладав  кав'яр  та  родзинки.
Селiм-Гiрей наказав завести полонених, ?х увiпхнули всiх зразу,  й  товмач
пошепки наказав ?м стати на колiна.  Спотикаючись,  заточуючись,  бо  були
пов'язанi за руки мотузками, кiнцi яких тримало  дво?  татар,  штовханi  в
потилицю й пiд ребра, полоненi поклякли  на  долiвцi.  Було  ?х  восьмеро:
господар iз хазяйкою, ?хнiй син,  четверо  челядникiв  та  Лаврiн.  Одного
челядника татари зарубали в лозах - тiкав через лiд, одбивався сокирою,  й
ще один, бiлоокий  Денис,  подiвся  невiдь-куди.  I  Драпак,  i  всi  iншi
вважали, що його порубали теж.
   Хан короткозоре примружився, мельком оглянув усiх.
   - Оцей, - вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догiдливим
виразом очей, - господар зимiвника.
   - Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимiвника, - пожартував  хан.
- Спитай у нього, чи ? серед них запорожцi. Чи зна? хто дорогу на Сiч.
   Товмач переклав, i Мартин Драпак, кланяючись то хановi,  то  товмачевi,
обома руками вказав на Марка.
   - Ось вiн запорожець. Недавнечко з Сiчi. Наймит мiй.  -  I  запобiгливо
дивився хановi в очi, хоч мало на що сподiвався. Намерзла на вуса бурулька
льоду заважала Драпаковi говорити, а одiрвати не мiг - руки були зв'язанi.
   - Скажи: вiн залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнiшим шляхом.
   Марко стояв на колiнах, похнюпивши голову. Йому  було  байдуже  все  на
свiтi. Вiдчайдушна остаточна Килiянина вiдмова,  новий  страшний  полон  -
чого ще сподiватися? Обiч стояв свiдок  двох  його  зрад,  його  суддя  й,
мабуть, тiльки волею  випадку  не  кат  -  Лаврiн  Перехрест,  дивився  на
Килiяну. Може, оцi татари врятували Марка вiд  Перехрестово?  шаблi?  Адже
Лаврiн прийшов згладити його зi свiту. ?дине, що  почував  ясно  й  чiтко,
почував оголеним серцем, - це Лаврiнову присутнiсть. Хотiлося  глянути  на
нього, й боявся. Ось вiн прийшов, i земля розверзалася пiд Марком.  Татари
важать його на найстрашнiшу зраду. Нi, вiн не поведе  ?х.  Вiн  скаже,  що
Драпак бреше. Що сам збрехав Драпаковi... Лаврiн не  видасть  його.  Нехай
Лаврiн...
   I враз у той розмисл вплiвся  новий,  гарячий,  лячний.  Йому  аж  роса
виступила на чолi. "Вони сказали, залишиться живий, якщо проведе на Сiч...
Значить, усiх iнших скарають... Залишиться живий один... Той,  хто  покаже
дорогу...  ?х  усiх...  Нiхто  нiчого  не   знатиме..."   Серце   забилося
швидко-швидко, рвонулося, як птах iз чужих рук. I вже  вiн  не  мав  волi,
його заполонив страх, i  хоч  усвiдомлював,  що  чинить  жахливий  злочин,
поспiшаючи, аби поперед нього  не  вихопився  хтось  iнший  -  Лаврiн  або
Омелько Сич, теж запорожець, - закивав головою: I - Я знаю всi  дороги.  Я
проведу... - Прорiк тi слова в нестерпнiй; тузi, й  щось  луснуло  в  його
душi, й щось там померло.  Лаврiнове  прокляття  упало  в  холодне  дупло.
Намагався не дивитися в його бiк, аби не наразитися на вбивчий погляд, хоч
знав, що вже й той погляд його не зупинить. На мить перед  Марковим  зором
майнула свiтла пляма - сонячна галявина; й побачив  посеред  галявини  двi
постатi, й заплющив очi. Те видиво було з днiв, коли вони  з  Лаврiном  ще
ходили, обнявшись  по-братньому,  i  любили  один  одного.  Сонячна  пляма
погасла, й то? ж митi для Марка настала вiчна нiч.
   Хан зрозумiв вiдповiдь ще до того, як товмач переклав ??. Ще раз  обвiв
очима бранцiв, затримав погляд на дiвчинi.  Гостреньке  личко,  рiвненький
носик, точене пiдборiддя, до якого хочеться торкнутися пальцями, брова, як
серп молодого мiсяця, ще й чорна цятка над бровою, що особливо принадно, а
очi синi, темнi, як морська глибина. Дивна невiдповiднiсть  i  воднораз  -
краса. Губи звабливi, чутливi, червонi. З  таких  бранок  бувають  солодкi
наложницi. Вона гарна навiть без  рум'ян.  Подумав  про  це  холодно,  без
краплi хiтi. Звершував найбiльший подвиг життя i був  тiльки  во?ном.  Цей
похiд скiнчиться повним i навiчним погромом козакiв. Вiн зробить те,  чого
не зробив султан з усiм вiйськом. Селiм-Гiрейове iм'я муедзини  прокричать
з усiх веж Адрiанополя й Стамбула.  Хан  уже  на  порозi  перемоги.  Нехай
знають про це в Адрiанополi.
   - Негайно  спорядити  гiнцiв,  -  сказав  товмачевi.  -  Вони  повезуть
найсолодший привiт i звiстку про близьку перемогу за море. А що нашi слова
- не шелест вiтру, що ми уже  в  кра?нi  гяурiв,  султану  засвiдчить  наш
подарунок: оця чорноброва дiвчина i оцей молодий кяфiр, - вказав очима  на
Лаврiна. - Всiх iнших - пiд кригу. Щоб не лишилося слiду.
   Килiяна не зрозумiла слiв хана. Та вона й не чула ?х. Вона дивилася  на
Лаврiна. Бачила й не бачила  його,  адже,  як  i  всi  iншi  бранцi,  була
розчавлена лихом, погано тямила, що вiдбува?ться в хатi, всi  думки  в  ??
головi перемiшалися, й чорно палахкотiла лише одна - про смерть.  I  крiзь
той чорний вогонь бачила Лаврiна, але сказати йому  нiчого  не  могла,  то
промовляла ?? пам'ять, то промовляло щось за не?,  й  через  те  не  могла
розiбрати його слiв, а його погляд, його  усмiшка  вiдпливали  кудись  все
далi  й  далi,  аж  поки  не  перетворилися  в  червону  крапку.   Килiяна
знепритомнiла.
   Тихо? зоряно?  ночi  татари  добиралися  до  Сiчi.  Варту  бiля  могили
Мама-Сура зняли безшелесне. Марко вказав землянку, в якiй вона  сидiла,  й
видолинок, яким пiдлiзти до не?.  Сторожа  пильнувала  не  вельми,  тiльки
зрiдка хтось вилазив з куги, озирав степ i мерщiй  пiрнав  назад  у  тепле
кубло. Дозорець, який саме вилiз iз землянки, пiдстрибував на горбочку, як
за?ць. Це був зовсiм молодий козак, вiн грався сам iз собою, зi степом,  з
мiсячним сяйвом, яке текло мiж синiх снiгiв. Три стрiли -  двi  з  чорним,
одна з бiлим пiр'ям - вп'ялися йому в спину, вiн упав не зойкнувши. Решту,
чотирьох, схопили живцем. ?х поклали горiлиць на снiг, вони  бачили  темнi
обличчя татар, високе небо й важкi, холоднi зорi. Бачили одну нову  зiрку,
звечора ?? ще не було, вiдали, що небавом бiля  не?  спалахне  ще  чотири.
Напевно це вiдало тро?, четвертий сподiвався  якось  одвернути  ??  з'яву.
Ковтаючи сльози презирства до себе, прошепотiв, що покаже, якою  з  восьми
хвiрток вони пройшли сюди, примкнувши ??  за  собою  дерев'яним  ключем  i
заховавши його в снiг. Його поставили на ноги, тро? iнших лишилося  лежати
на снiгу  з  перетятими  ятаганами  горлами.  Нiхто  вже  не  помiтив,  чи
побiльшало на небi зiрок.
   Орда  i  яничари  спiшились  у  долинi  Татарки,  коней   лишили   бiля
запорозьких стогiв. Вони оточили ?х, били пiд ноги  сiно,  засiвали  бiлий
снiг свiжими кiзяками.
   Через Днiпро, широким Днiприщем полонений дозорець повiв татар до Сiчi.
Стежка, яку протоптали дозорцi, була вузька, брели глибокими  снiгами,  що
покрили кригу.
   Селiм-Гiрей сидiв на схилi Мами-Сури. На снiг накидали подушок, заслали
попонами, й хан стримiв на цьому гнiздиську, як чорногуз на купинi.  Перед
ним  лежали  безмовнi,  заметенi  снiгами  плавнi.  Снiги  переливалися  в
мiсячнiм сяйвi,  одсвiчували  холодом.  Дерева  внизу  теж  були  обкиданi
снiгом, стояли, закутанi в синi кожухи, як нiмi  велети.  Сiч  чорнiла  за
кiлька верст по той бiк Днiпра. Бачив  ??  неясно,  швидше  вгаду?ав,  нiж
бачив, там не свiтилося жодного вогника й  не  було  чути  жодного  згуку.
Темна, з розмитими берегами крайка, кiлька чорних горбкiв i щось сиве,  як
дим, - усе, що мiг ухопити зором.
   Спiшене татарське i яничарське вiйсько посувалося по заметенiй  снiгами
кризi. Спочатку перетнуло Днiпро, а далi вийшло на широкий,  майже  прямий
рукав. Там окремi постатi  злилися  в  один  темний,  ворушкий  потiк,  що
котився в бiлi нетрi ночi. З обох бокiв  громадилися  синi  тiнi  i  якiсь
кучугури. Скрiзь - на деревах, на кризi, на сивiй пеленi  снiгу  -  лежала
мовчазна засторога приснуло? небезпеки. Один випадковий стрiл, один  погук
- i все зрушиться, загримить, закипить, чорне перемiша?ться з бiлим,  бiле
- з червоним. Так здавалося хановi. З кожного во?на  перед  походом  узято
присягу на тишу, кожному риштунок перевiряли чаушi, кабашi, аги й калга.
   Зрiдка Селiм-Гiрей через товмача  звертався  до  зв'язаного  Марка,  що
сидiв на снiгу, й той вiдповiдав. Чорнi вежi з того боку - там частокiл, з
цього - плетенi iз лози кошi, засипанi землею. Кошi  вже  старi,  фортецю,
кажуть, закладав лiт двадцять тому кошовий  Лутай  з  козаками.  За  Сiрка
пересипано двi башти й поставлено двi новi, пущено в рiв воду та прорубано
кiльканадцять нових бiйьиць для гармат. Гармат  на  сiчi  багато,  скiльки
саме - Марко не зна?, але ? великi, ? мортири, ? й  малi,  на  колесах  та
ручницi. Лiд довкола Сiчi обрубують спецiальнi команди.  Марко  говорив  i
говорив, намагався пригасити розпач, що  пiднiмався  з  глибини  дуi.  Вiн
розумiв, що вчинив зраду, яко?, мабуть, запорозький кiш  не  знав  одвiку.
Йому  хотiлося,  аби  запорожцi  прокинулися,  вдарили  по  басурманах  та
погромили ?х, i воднораз боявся того. Перед  ним  лежали  Днiпро,  плавнi,
Вiйськова Скарбниця, кiш. Кров била в  мозок,  коли  дивився  в  той  бiк.
Звiдти вiяло чимось рiдним, дорогим i... страшним. Плюгавий хан з плюгавою
ордою при його допомозi ось зараз розтопчуть запорозьку твердиню на порох.
Й не заспокоювала думка, що татари й турки доскочили б Сiчi й  без  нього.
Через те  вже  майже  в  напiвбожевiльнiй  маячнi  розповiдав  хановi  про
запорозькi гармати, зумисне  добудовував  башти,  помножував  сили,  мовби
шукав у тому застрашеннi якогось рятунку чи хоч полегкостi  зструпцьованiй
зрадою душi.
   Селiм-Гiрей слухав його, широко розплющеними очами дивився на Сiч.  Вiн
ще нiколи не був так близько вiд коша гяурiв. Йому й справдi здавалося, що
запорозькi гармати прозирають аж сюди. Хану  стало  моторошно  й  холодно.
Потягнув на плечi зшиту з ведмежих шкур повсть. Мимохiть оглянувся  назад.
Нiмою  стiною  стояли  за  спиною  сеймени.  Неспокiй  звiяло   з   серця.
Селiм-Гiрей знову подивився на Сiч. Чорна рiка  во?нiв  уже  допливала  до
не?. Було тихо. Десь двiчi протяжно завив вовк  та  гулко,  мов  гарматний
пострiл, вдарила на Днiпрi крига.
   Хан здригнувся. Йому здалося, що вiйсько  посува?ться  надто  повiльно.
Подивився на зорi - чи  далеко  свiтанок.  Небо  було  син?,  зорi  висiли
низько, здавалося, ?х можна було хапати руками й  ховати  за  пазуху.  Але
вони бринiли од холоду, тож вiд само? думки про те, що кладе ?х за пазуху,
хана зморозило.
   У повiтрi майнула чорна тiнь, рiзко вдарилася  вбiк.  Сова.  Пугукнула,
летячи над лозами, i знову холодний  дрiж  прокотився  по  хановiй  спинi.
Неймовiрно  повiльно  спливав  час.  Хан  злостився,  кусав  губи,  що  не
володарював над часом, а тiльки над людськими життями.  Не  володарював  i
над сво?ми почуттями. В серцi то  витанцьовували  божевiльнi  дервiшi,  то
щось бубнiли муедзини. Оцi години - години вiчностi. Сто чи й  бiльше  лiт
сто?ть на перешкодi Кримському ханству Запорозька Сiч. Вона  стримить,  як
кам-iмь на бистрiй рiчцi, на якому розбиваються швидкокрилi галери. Тисячi
?х розбилося за вiки на тому каменi.  Й  судилося  той  камiнь  сколупнути
йому, великому хановi велико? орди Селiг.i-Гiрею. Його iм'я  прокричать  з
усiх мiнаретiв Стамбула та  Адрiанополя.  Його  iм'ям  назвуть  кораблi  i
мiста. Воно вже летить  на  крилах  вiчностi  Благословенний  час,  тiльки
збiга? вiн надто повiльно.
   Служник з дзигарями чипiв за хановою спиною, але хан волiв  на  дзигарi
не дивитись.
   Врештi прибiг захеканий гонець - один з тих,  що  ланцюгом  простяглися
уздовж Днiприща, то звiстка долетiла, як птиця.
   - Гяури сплять. Лiд навколо сiчi не обрубаний. Яничари вже заходять  до
фортецi.
   Хан зняв iз мiзинця персня, дав гiнцевi.
   - Перейняти всi дороги до втечi. Оточити фортецю з усiх  бокiв,  щоб  i
дух не. вилетiв звiдти, - вже вкотре повторив слова Кепрюлю.
   На Днiпрi знову лунко стрельнула крига. Вiдтак з  синьо?  мли  долинуло
коротке вовче виття. Це вже вив не вовк:  татаря  подавали  знак,  що  Сiч
оточили, що кiльце замкнулося.
   Селiм-Гiрей вийняв iз пiхов шаблю. На  ??  лезi  з  обох  бокiв  горiли
золотом слова: "Володар хан" - з одного боку i "Це - найповнiший доказ"  -
з другого.
   Хан поцiлував шаблю i поклав ?? собi на колiна. Вiн  розпочинав  велику
битву за остаточне знищення гяурiв.

   * * *

   Сироватка реготав увi снi. Йому снилося, що  кум  Шевчик  i  його  брат
Одарiй виловили в Скарбнiй русалку й принесли йому  в  подарунок.  Русалка
дивилася на нього  зеленими  очима,  намагалася  прокусити  сiтку,  в  яку
замотали ?? сiчовики. Мокiя розпирав смiх, бо козаки забули  звичай,  який
найпильнiше забороняв приводити на Сiч жiнку,  а  русалка  хоч  i  нечиста
сила, а таки ж жiночо? породи. От, думав,  перепаде  ?м,  як  вернуться  з
обiднi запорожцi.
   Обличчям русалка була схожа на Мавру. Всi жiнки, якi снилися  будь-коли
Мокiю, були схожi на Мавру Чи через те, що майже не знав  iнших  молодиць,
чи за щось в покуту. Вiн розумiв це навiть увi снi, сердився,  але  нiчого
не мiг перемiнити. Отак - не вистачало йому , ще на Сiчi Маври.
   Од реготу й пробудився й здивувався, що лежить на долiвцi. Йому нахолов
правий бук. - низом З-пiд дверей бив холодний, як лезо ножа, струмiнь. Але
ворушитися не хотiлося, вiн  потягнув  кирею,  обгорнувся  полой.  Помацав
рукою - груба вже вичахла. Лiворуч, вткнувшись пуском йому в  плече,  спав
кум Шевчик. Плямкав увi снi губами,  Прицмокував,  неначе  маляс  лизькав.
Сироватка пригадав сон,  посмiхнувся  й  осiнив  себе  хрестом.  Про  всяк
випадок. З лiвого кутка куреня долинув  тихий  гомiн.  Сироватка  повернув
голову (в нiй одразу  нiби  зрушилося  щось,  аж  тенькнуло  в  скронi,  й
згадалося, яке питво  вживали  звечора),  побачив  жовтаве  свiтло,  котре
вибивалося  з-пiд  попони.  Там  сидiли  запеклi   картярi.   Гарно   вони
вкублилися: в самому кутку, в закапелку мiж грубою та  стiною,  завiсилися
двома попонами - однi?ю  од  високого  полу  при  стiнi,  на  якому  спали
запорожцi, другою - од причiлкових вiкон  та  дверей.  На  пiдлозi  стояла
свiчка з воску й чорнобильнику у дерев'янiй тарiлочцi. Вiн тiльки й  бачив
??. Гравцiв не було видно - та вони вже, либонь, i не грали, просто точили
ляси - вiн вгадував ?х по голосах. Власне, знайомий йому тiльки один голос
- старого Цвiркуна, козака метикованого, лукавого, трохи брехуна  й  трохи
характерника. Щоправда, характерник з нього теж кепський супроти  тих,  що
жили на Сiчi в давнiшi роки. Тi вмiли плавати по землi в човнах, проходити
по дну рiки, брали в руки розжаренi ядра, повертали вершникiв на птахiв, а
пiщаниць - на котiв. Або кинуть на Днiпро кирею, посiдають тро? чи четверо
на не? й пливуть собi, люльки палять. Ще й,  гемонськi  хлопцi,  вусом  не
ведуть i оком не зморгнуть, буцiм так i треба. А що Цвiркун?  Щоправда,  в
карти з ним на грошi грати не сiдай, обдере, як вовк  козу,  ще  вмi?  без
ключа одiмкнути будь-якого замка, найбiльше ж, на  що  вдатний,  -  молоти
язиком. Бреше, аж курява вста?, й щоразу по-iншому  Зараз  теж  всiвся  на
свого шевляга, править теревенi, i язик йому не пухне.
   - ...Отож каже йому чорт, - вiв свою повiсть Цвiркун, а  молодi  козаки
навiть дух попритаювали: пiвнiч,  святочний  вечiр,  його,  нечистого,  не
доведи господи i в думках споминати, а дiд ним так i крутить. - "Вертайся,
козаче, до мене з найкращим другом". Прийшов чоловiк додому, сiв на покутi
та й дума?: хто в нього найкращий друг? Швидко й домислився: жiнка - хто ж
iще. Приходить з нею до чорта. А чорт той вже й не чорт, а панич, та такий
гарний  та  красний,  вуса  пiдкручу?,  чорними  бровами   пiдморгу?,   не
зогледiвся чоловiк, як вони з жiнкою вже  у  кутку  всiлися  та  й  почали
перешiптуватись.
   "От тодi, - каже чорт, - заживемо...". Й тиче жiнцi ножа,  а  та  хова?
його в рукав свити. Плюнув чоловiк i поволiкся  додому.  Ще  в  нього  двi
нагоди залишилось, чорт загадав до трьох  разiв.  Вдруге  прийшов  вiн  iз
сусiдом, товаришем з дитячих лiт, а чорт уже  знову  не  чорт,  а  купець,
сидить за столом i червiнцi по купках розклада?. I знову не встиг  чоловiк
снiг iз шапки обмести, глип - товариш його сто?ть бiля чорта, й той йому в
кишенi золото сипле. А сам шепоче щось i очима на  сокиру  в  кутку  серед
рогачiв показу?. А товариш згiдно кива? головою. I вдруге чоловiк нi з чим
поволiкся додому. Залишився в нього останнiй, третiй раз. Довго сидiв того
вечора на покутi та думав, хто ж у нього найкращий друг. Перебрав  мислi?ю
всiх сусiдiв, усiх родакiв - i не зважився  нiкого  взяти  з  собою.  Вже,
мислив, програв чортовi душу. Вийшов з хати, а  тут  -  пiд  ногами  Рябко
крутиться. Чоловiк i взяв його з собою. Тiльки чорт побачив Рябка,  так  i
завертiвся по корчмi, так i  закрутився,  хотiв  шаснути  до  мисника,  де
козакова заставщина лежала, а Рябко його за литку - хап...
   Сироватцi знана ця гiрка повiсть. Гiрка ще й через те, що в  нього  теж
нема? справжнього друга. Плекав надiю на Лаврiна, принаймнi думав, хоч  не
Лаврiн йому, а вiн Лаврiновi був би справжнiм другом.  Мокiй  охоронив  би
його й од чужого заздрiсного  ока,  й  од  злих  урядовцiв,  й  од  усього
бридкого на свiтi.
   Запорожцi в кутку й далi ходили оповiдями бiля чорта.
   З чортом Сироватка за все життя мав тiльки одну лиху приключку. Це було
ще в сво?му селi, Драбинiвцi, за часiв  його  довгого  парубкування.  Йшов
якось пiзно ввечерi греблею й почув,  як  нечистий  каламутив  пiд  мостом
воду. Був вiн у печiнках усiм, бо ж стiльки  всiляких  кабешiв  робив,  не
приведи боже. Пiп уже й  воду  святив,  i  хрест  ставили  на  мосту,  але
нечистий якимось побитом навiть хрест у  воду  зiпхнув.  I  порiшив  Мокiй
прислужитися громадi, цiною власно? душi порятувати ??. До того ж  Мокi?вi
тодi грала в жилах толiка горiлки, висока святобливiсть штовхнула його  на
той вiдчайдушний  вчинок.  Щиро  помолившись  боговi,  затиснувши  в  ротi
мiдного хрестика, що висiв на грудях, спустився пiд мiст i кинувся на руду
поторочу. Вiн ухопив ?? за хвiст, що  був  твердий,  гнучкий  i  слизький,
поволiк на греблю. Потороча опиралася, i хоч страх випирав  Мокi?вi  душу,
вiн таки виволiк нечистого на греблю, по якiй саме проходив гурт парубкiв.
Хтось роздмухав од  жару  в  люльцi  вогню,  й  коли  вiхтик  сухого  сiна
спалахнув, усi побачили бiлобоке теля. Парубки реготали,  теля  мекало,  а
Мокiй хекав, як ковальський  мiх.  Вiн  пiшов  додому  й  не  бачив,  куди
подiлася бiсова тварина. Й хоч наступного дня Iса-?нкова Мокрина божилася,
що то ?? теля. Сироватка стояв на сво?му, бо знав, з ким насправдi стояв у
смертельному прю. Нечистий, коли. вже було нiкуди подiтися, перекинувся  в
теля.
   У цьому його ще бiльше впевнив припадок, що стався зi скрипалем  Кийком
на тому самому мiсцi. Це було навеснi, й моста тодi не було,  його  знесло
повiнню, з води стримiли  тiльки  чорнi  палi.  Женучи  вранцi  худобу  до
череди, люди побачили Кийка, що сидiв посеред рiчки на палi й  витинав  на
скрипцi "циганочку". До нього гукали, кидали груддям, а вiн нiчого не  чув
i знай шкварив одсирiлим смичком по струнах. Музика тiльки тодi  отямився,
коли до нього пiдпливли човном; здивовано оглянувся й розповiв,  що  вчора
увечерi  вертався  з  корчми,  де  грав  з  двома  iншими  музиками,  його
перестрiли паничi й попросили, щоб пограв у них на весiллi.  Вiн  пiшов  з
ними, грав ?м усю нiч, паничi з  панянками  танцювали,  й  пригощали  його
вином, i давали грошi. Понасипали червiнцiв повнi кишенi.  "Ось  вони",  -
Кийко виймав з кишень овечi кiзяки.
   Сироватка не мiг утямкувати, чого це йому не спиться. У теплi, в добрi,
шабля ворожа не висить над головою, звiр не блука? доокiл. Од причiлкового
вiкна долiтало голосне, з присвистом, з гагаканням  хропiння,  хропiло  ще
кiлька чоловiк, у куренi стояв важкий, спертий дух  -  баранячих  кожухiв,
поту, перегару, хоч пили й менше, нiж сподiвався Сироватка. Не всi на Сiчi
п'яницi, як плещуть по слободах злi язики, випивають запорожцi  тiльки  на
божi свята, та й то, звiсно, в мiру. Це ?х з Шевчиком зварило - з  холоду,
iз якогось незвичного питва.
   Закукурiкав у сiчi на драбинi пiвень, заляпав крильми по  драбинi,  але
чи далеко до свiтанку - було невiдомо. На нього не покладалися, бо  зовсiм
одурiв без баб'ячого курячого племенi, та й старий був,  як  архi?рейський
батько. Сливе од того  спiву  заворушився  Шевчик.  Вiн  довго  ворочався,
мабуть, хотiв заснути знову, а тодi позiхнув широко,  перехрестив  рота  й
сказав:
   - Чогось менi в головi чмелиться.
   - Менi теж, - одповiв  Сироватка.  Шевчик  хвилю  помовчав  i  позiхнув
знову.
   - Ми, мабуть, рано вклалися.
   Така делiкатнiсть розсмiшила Сироватку, сказав:
   - Писнули, як свинi. Трохи що не пiд столом.
   - Тодi я поберуся на сво? мiсце. - Шевчик пововтузився й сiв. -  Он  як
з-п'д дверей тягне. - Хтось iз козакiв  зiтхав  у  снi,  а  потiм  голосно
мовив: "Господи" й затих. Шевчик почухав босою  ногою  об  ногу.  -  Скоро
благословиться на свiт?
   Десь далеко завив вовк, Мокiй послухав i сказав:
   - Мабуть, не скоро.
   - А чого ж тодi не спиться? - не погодився Шевчик  i  встав.  Обеоежно,
намагаючись не зачепитися за сирно, рушив до вiкна. Слiдом за ним по стiнi
попливла маленька, менша за  нього  самого,  тiнь.  Мокiй  почув,  як  вiн
тихенько одставив пiдпiрку, торигнув внутрiшнiми вiконницями.
   I враз Шевчик не то скрикнув, не то зойкнув. Сироватка, що був  укрився
з головою й знову почав дрiмати, подумав, що кум затявся,  перекинувся  на
другий бiк, але  зненацька  до  нього  крiзь  кирею,  крiзь  похлипi!  сну
пробився страшний Шевчикiв шепiт:
   - Турки! Турки на вулицi!
   Сироватка подумав, що Шевчиковi знову зашумувала  з  головi  пiнна  або
потемрiло d очах, бо знав: до  жартiв  кум  не  здагний.  Вельми  сумирний
чоловiк кум Шевчик. "А щоб тебе муха гедзнула" - вся лайка його.
   - А султана не видно? - невдоволено пробурмотiв. - Лягай ото.
   - Крий мене сила божа - турки.  Повнiсiнька  Сiч.  Панове-братця,  вони
стоять пiд вiкнами, - так само пошепки сказав Шевчик.
   Хтось переступив через Сироватку, почалапав босими ногами до вiкна.
   Сироьатка сiв.
   I враз курiнь струснув приглушений крик:
   - Турки!
   Це було так неймовiрно, що жоден з тих, хто  прокинувся,  не  пiдвiвся.
Коли б зараз, на третю нiч нового року, в лютi  сiчневi  морози  над  ними
загуркотiло й хтось сказав, що то грiм, у таке повiрили б швидше. Турки та
татари  нападали  на  Подiлля,  на  Слобожанщину,  пiдходили   до   Ки?ва,
пiдступали до iнших великих мiст, але щоб вони ввiйшли в Сiч - такого i  в
згадках не було. Вони нiколи не приступали ??, навiть  не  наближалися  до
не?.
   Одначе Сироватка, який прочумався ранiше за iнших, почувши  цю  звiстку
ще з одних вуст, зрозумiв, це - правда. Звичний до  небезпеки,  до  рiшень
раптових, голосом хрипким, трохи зчужiлим, але все ж спокiйним, сказав:
   - Не кричи. Й зачинiть вiконницю. Збудiть  курiнного!  А  вже  по  тому
страх засунув йому за пазуху  холодну  крижану  п'ятiрню.  Страх  на  мить
скував тiло. Навiть у лисячiй норi не  почував  тако?  безвиходi,  мабуть,
через те, що там потерпав тiльки за власне життя, а тут була цiла Сiч. Але
не виказав страху жодним порухом.
   Поруч у когось цокотiли зуби.
   - Я не сплю, - сказав курiнний Степаненко,  що  сам  гаразд  нiчого  не
тямив, але, переймаючись споко?м Сироватки, наказав: - Будiть усiх. Тiльки
тихо.
   В цю мить хтось шпарко пiдвiвся за попонами, й вiд того свiчка погасла.
В куренi стало темно, як  у  могилi.  Надихана  сотнею  легенiв,  сповнена
важкого духу пiтних тiл темрява була густа, як  дьоготь.  Вона  зiмкнулася
над головами тих, хто вже пробудився, лiзла  у  вуха,  хапала  страхом  за
серце: люди борсалися в нiй, почуваючи себе похованими живцем.
   - Викрешiть вогню! - сказав Сироватка.
   У кутку, завiшаному попонами, заклацало  кресало,  за  мить  там  хтось
захукав i запалив свiчку. Каламутна хвиля вiдринула, з  нею  вiдступила  й
моторошнiсть.
   - Треба подати знак iншим куреням, - обiзвався хтось важким, м'ятим  зi
сну басом.
   - Як же ти подаси, коли басурмани геть запрудили вулицi, -  одказав  од
вiкна iнший козак. - Куди дивилася сторожа?..
   - Ми подамо знак стрiльбою, - вже опанував себе курiнний.  -  Стрiльцi,
ставайте до вiкон. - Бiжiть кiлька чоловiк на кухарську половину. Самiйле,
ти там отамануй. Пильнуйте сiнешнiх дверей. Свiчки  приготуйте,  щоб  було
видно набивати рушницi.
   В куренi стояла товчiя, козаки наштовхувались  один  на  одного,  хтось
навiть бамкнув лобом об лампаду - чогось його понесло на стiл, -  а  потiм
зняли попону в кутку, й  рiденьке,  як  сирiвець,  свiтло  розпливлося  по
довгiй хатi. Од тi?? свiчки засвiтили ще одну, поставили поки що пiд  пiл.
У куренi панував шарварок.  Однi  були  вдягненi,  iншi  -  в  сорочках  i
споднях. Кайдан пiдперезав споднi чересом з шаблею,  в  чоботях,  тримаючи
рушницю в руках, уже стояв при покутньому вiкнi, бiля нього гупав шомполом
у дуло козак У короткiй полотнянiй  сорочцi,  дво?  iнших  одтягали  лаву.
Мелькали блiдi, розмитi плями  облич,  над  головами  помахували  рушницi,
стукотiли порохiвницi.
   - На сирно, кладiть рушницi на сирно, - наказував Степаненко.  Тi,  хто
набиватиме, стали до столу. Всi  знали,  у  кого  несхибна  рука,  хто  не
випустить кулю в бiлий свiт.
   Сироватка зi старою кремiнною рушницею в руках став до вiкна.
   Цо того, що бiля дверей, крайнього. Не був безпомильним стрiльцем,  але
тут промахнутися було важко, й  знав,  що  не  зляка?ться,  не  пропустить
супостата.
   - Як подам гасло, - сказав Степаненко, - одтуляйте разом  усi  вiкна  й
робiть випал.
   - Зсипте увесь порох на стiл, - радили од покутi.
   - А як спалахне?! - заперечило одразу кiлька голосiв.
   - Починаймо, -  прошепотiв  хтось  нетерплячий.  Поспiшали  й  так.  Не
думали, що з того буде, прагнули одного - оборонитися й подати знак  iншим
куреням. Терпке, гаряче  передчуття  близького  бою,  небезпеки,  можливо?
загибелi володiло козаками, до  нього  домiшувалося  вiдчуття  непевностi,
незвичностi  бою  й  очiкування  всiляких  несподiванок.  Кiлька   чоловiк
молилося проти непогасно? лампади, що чи не вперше, одколи висiла на цьому
гапликовi, погасла, й це лякало.
   - Готовi? - запитав курiнний ламким з напругою голосом  i,  не  чекаючи
вiдповiдi, звелiв: - 3 богом!
   Козаки разом шарпнули вiконницi. Вони спершу не побачили нiчого - та  ж
чорнота, що й у куренi, тiльки аж угорi - темно-синi смужки й проталинки -
в наступну мить здогадалися, що турки повилазили на призьбу. Перший  випал
прийшовся ?м просто в груди та спини.
   Куренем двигонуло, неначе його спробував пiдважити плечем якийсь велет,
щось жалiбно забряжчало  в  кутку,  зi  стелi,  з  стiн  густо  посипалися
шпаруни. Вогняний спалах ще стояв стрiльцям  в  очах,  а  вже  ?м  у  руки
тиснули iншi рушницi, й вони прикладали ?х до плечей, цiлилися  цiвками  в
густий штахет гостроверхих шапок. Тепер пострiли гупали вроздрiб, часто, й
хоч свiчки погасли, але рушницi можна було набивати  при  свiтлi  випалiв.
Затрiщали сiнешнi дверi, але ?х мiцно пiдперли плечима Кайдан i ще  кiлька
козакiв. Колоди-тарана в туркiв не було, та коли б i була, вони не  змогли
б розвернути ??. Турки алалакали, кричали, ставали на спробу стрiляти, але
в них нiчого не виходило. Вони збилися так тiсно, що анi дiстати  рушницi,
анi прицiлитися з них не могли. Та й козаки  ховалися  в  куренi,  а  вони
стояли на вулицi. Ятаганами, шаблями ж черкали  тiльки  сво?х.  Намагалися
добитися до вiкон, вихопили двi чи три  рушницi,  козаки  одразу  ж  стали
обачнiшi й далеко не висовували ?х. Гримнуло  лiворуч,  а  потiм  ще  десь
трохи далi.
   - Шкуринцi вдарили, i величкiвцi, i платникiвцi, - гукали запорожцi.
   Сяйнуло зовсiм близько, навпроти. То розпочали бiй  ?хнi  сусiди  через
дорогу, козаки куреня Шкуринського.
   По якомусь часi в куренi  стало  темно  вiд  порохового  диму.  Спирало
подих, шерхли горлянки, дим ви?дав  очi.  Козаки  набивали  рушницi  майже
навпомацки. Дим валував у сiни, звiдти  клубочило  морозяне  повiтря.  Дим
бурхав з вiкон, здавалося, куренi горять, але вiн, хоч  i  ви?дав  козакам
очi, був ?м на користь - ховав ?х од ворожих очей.
   - Вони пiдпалили курiнь! - iзнагла закричав хтось так голiосно, що його
почули в усiх кутках, дарма що стояв гомiн i гармидер, й лунали  пострiли,
i лемент туркiв i яничар надворi.
   - То в тебе од страху матня горить, -  сказав  Сироватка,  i  всi,  хто
стояв поблизу вiд нього, зареготали. Запалити курiнь зараз було не  просто
- трiскучий морозна да стрiсi - в аршин снiгу. Та й турки погорiли б самi.
Проте слова про пожежу навели курiнного на iншу думку.
   - Полiзьте хто на горище, аби вони звiдти нас не  заскочили,  -  гукнув
вiн.
   - Сiлькiсть. Я пильнуватиму горище, -  сказав  Сироватка,  вже  добряче
втомлений i  оглушений  бо?м.  Передав  рушницю  Мiюському,  тому  кiптява
замалювала обличчя, блищали тiльки зуби та очi. Скрипучою старою  драбиною
Сироватка полiз на горище, десь над ним була озниця, але вiн ?? не  бачив,
тiльки чув, як туди струму? густий пороховий дим. Зненацька пiд  ним  щось
зашелестiло, залопотiло. Сироватка аж сахнувся, а тодi здогадався,  що  то
пiвень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже  не
чув - вилiз  на  горище.  Тут  стояла  повна  темрява,  вiн  натикався  на
пересохлi,  невiдь-коли  повiшенi  шкури,  оббирав  з  обличчя  павутиння,
перечiплявся на якомусь дрюччi i вже рачки добрався до  стрiхи,  туди,  де
вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище,  гуркiт  бою
долiтав з двох бокiв, i стало трохи страшно,  козаком  заволодiло  почуття
беззахисностi, повно? ворожо? облоги.  Ворог  кожно?  наступно?  митi  мiг
утнути щось несподiване. Треба було бодай щось робити.  Сироватка  вирiшив
продерти стрiп i подивитися на вулицю. Вiн  продирав  його  довго:  очерет
позмерзався, одламував його коржами, до кровi  подряпав  пучки.  Врештi  в
обличчя посипався снiг. Припавши очима до дучки, вiн побачив синiй,  рiдко
поцяткований зорями намет неба, заснiженi стрiхи сусiднiх куренiв i нi гич
бiльше. До того ж валував дим, застилав виднокiл. Прилаштовувався й так, i
сяк, але вулицi йому не було видно. Уже хотiв був  спускатися  вниз,  коли
помiтив  на  сусiдньому,  через  дорогу,  куренi  щось   темне,   рухливе.
Придивився пильнiше й розгледiв людську голову та плечi. Хтось спостерiгав
за бо?м. Сироватка пригадав, що то курiнь отаманський, i подумав, що Сiрко
прорвав стрiп i сто?ть на горищi. Але достеменно розгледiти не змiг.
   То справдi був Сiрко. Отаман дивився згори,  завзяття,  з  яким  допiру
порядкував у куренi й стрiляв сам, поволi  спливало,  натомiсть  напливало
почуття гiрко? досади. Вони проспали турецьку та татарську  iнкурсiю,  вiн
не володiв сво?м вiйськом, не мiг нiчим допомогти жодному куреневi.
   Щоправда, бiй i  так  стрiмко  й  невтримно  котився  в  бiк  козацько?
перемоги.  То  було  нещадне  побо?сько,  викликане  необхiднiстю  власно?
оборони, повне  знищення  зухвалих  нападникiв.  Жорновий  камiнь,  котрий
котили на iнших, упав на них. Либонь, вони подбали про  одне  -  увiйти  в
Сiч, захопити  ??  увi  снi,  а  що  робити  далi  -  не  вiдали.  Мабуть,
сподiвалися: козаки здадуться самi. Навiть вибратися з Сiчi  вже  не  мали
способу. Брама замкнута, хвiртки вузькi, гори трупiв перегороджували  шлях
до них. Сiч - це село з величезними хатами i вузенькими  вуличками,  ще  й
щiльно огороджене валом та палiсадом.  Яничари,  мов  чорнi  живi  комахи,
лiзли  по  мертвих,  зблискували  сталевими  жалами   шабель,   огризалися
вогняними спалахами, а ?х вистинали схованi за товстими стiнами  стрiльцi.
Дим  валував,  немов  од  велетенсько?  пожежi,  й  перекочувався  чорними
клубками по вулицях, а в  тих  клубках  крутилися,  перечiплялися,  падали
люди, щоб уже нiколи не встати. То таки падали люди, пригнанi на погибель.
Чи ж на те бог, нехай вiн i поганський, пустив ?х на свiт, щоб замерзали в
калюжах власно? кровi. Важка дума стискала серце старого  козака,  й  була
вона причiплива, дивна, не вiдповiдна тому, чим би мав клопотатися зараз.
   Холодною  люттю  наливала  серце  думка  про  диявольську  пiдступнiсть
османських вершителiв людських доль. Йшли не на чесний герць, а  на  дикий
розбiй, пiдле вбивство. Хiба може так ходити вiйсько на вiйсько?
   Вперше на вiку, стоячи в гущi бою. Сiрко не спрямовував його, а  тiльки
спостерiгав. Його самого розбудила стрiлянина, вiн ледве  встиг  зi  свого
прикомiрка перебiгти в курiнь, уже там дiзнався про все, поставив до вiкон
стрiльцiв i став iз мушкетом сам. У нього ще болiло плече  од  стрiльби  й
дзвенiло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою  й  окремi
його вогнища.
   Турки й татари розбили дверi сiчово?  канцелярi?  та  церкви,  але  там
могла сховатися  тiльки  частина  ?х,  та  й  то  невелика.  Та  й  лишень
сховатися. Вдертися адверсору вдалося, зда?ться, лише в один  Iрклi?вський
курiнь. Що там чинилося, яка сiча кружляла помiж бiлих  стiн,  отаман  мiг
лише здогадуватися.  Попiд  iншими  куренями  лежали  гори  трупiв,  турки
ховалися за пушкарнею, за курiнними скарбницями,  деякi  перелазили  через
частокiл. Але мiстки, по яких втiкали, теж здебiльшого були пiд обстрiлом,
кiлька чорних постатей висiло просто на палях, двi чи три -  на  березових
поручнях, внизу - лежали купами.
   Сiрко боявся одного: аби турки зi злостi не запалили  Сiч.  Прецiнь  не
були готовi й до того, не мали анi порохових труб, анi глечикiв з нафтою.
   Про те, що його може влучити куля, Сiрко не думав, як нiколи  не  думав
про значимiсть власно? персони. Навiть не почув, як свиснула куля й за двi
чвертi од його голови  зашипiв  снiг.  Побачивши,  що  не  влучив,  яничар
спробував набити рушницю ще раз, але  не  змiг.  Руки  йому  покорчило  од
морозу, вiн випустив велику матерчату лядунку,  й  кулi  розкотилися  бiля
нiг. Нахилився, щоб визбирати ?х, але, пiдтятий козацькою  гарячою  кулею,
укляк. А далi на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на
яничара волохату татарську кошму.  Козаки  вiдчиняли  дверi  куренiв  i  з
шаблями  в  руках  вибiгали  на  вулицi.  З  чорних  отворiв  дверей   дим
викочувався велетенськими клубками, так нiби  всерединi  куренiв  шаленiли
пожежi.
   Козаки були закiптюженi, чорнiшi за туркiв та  татар,  од  ?дкого  диму
потьмянiла навiть криця блискучих шабельних лез. ?х вияснювали кров'ю.
   Шабля з  тягнуто?  крицi  на  ханових  колiнах  була  холодна  i  ясна.
Селiм-Гiрей чув гуркiт, бачив вогнянi сплески, що були  схожi  на  спалахи
блискавицi, й тривога колола йому серце. Не мiг розгадати до кiнця, що там
чинилося, знав одне: во?ни Магомета не мусили стрiляти. Вони повиннi  були
швидко, вмент вирiзати невiрних, одтяти голову  урус-шайтановi  Сiрковi  й
кинути ?? до його нiг. Всi iншi голови засолити й  нахромленими  на  списи
провезти перед очима султана i  всiх  правовiрних  Столицi  Щастя.  Голову
Сiрка ма? привезти вiн сам.
   Рушнична громовиця й далi розколювала нiч, полохала звiрину в  плавнях.
З кущiв верболозу вибiг олень, промчав, закинувши  за  спину  роги,  попiд
самою могилою. Помiтивши раптом  людей,  стрибнув  убiк,  скаженим  скоком
погнав назад у хащi.
   Коли до Селiм-Гiрея прибiг другий гонець - яничар, хан ходив по макiвцi
Мами-Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожцi  зашпунтувалися  в
куренях i ведуть стрiльбу по во?нах пророка. Хан  наказав  одтяти  гiнцевi
голову.
   Коли третiй гонець,  захеканий,  вмитий  потом,  упав  хановi  до  нiг,
Селiм-Гiрей обхопив руками голову.
   - О мой караче?! - закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повiтря.  То
був справжнiй крик розпачу, але було  в  ньому  й  трохи  зумисностi,  аби
засвiдчити во?нам,  як  вiн  ?х  любить  i  потерпа?  за  них,  аби  потiм
переповiдали всiм у Козловi та Бахчисара?.
   А незабаром з криком "харциз рiже" побiгли усi караче?. Пошарпанi,  без
збро?, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися  один  поперед
одного в долину Татарки, де бiля  розбитих  стогiв  на  козацькiм  займищi
толочили снiг ?хнi конi.
   Хан наказав привести  коня  й  собi,  але  все  ще  стояв  на  вершечку
Мами-Сури. Во?ни пророка бiгли гуртами й поодинцi  протоптаним  шляхом  по
Днiприщу, декотрi вилазили iз бережняка, але жоден не завернув до  могили.
Скрипiв пiд ногами снiг, брязкала зброя,  чулися  стогони.  Свiтало,  вони
бачили сейменiв i хана на вершечку могили, але страх  перед  козаками  був
дужчий за страх покари в Бахчисара?. I все ж хан ще на щось сподiвався. На
мудрiсть двох аг, котрi, як йому сказали, засiли  в  поганськiй  мечетi  з
хоробрими во?нами, на яничар, на чудо, звершене  аллахом,  котрому  гаряче
молився, стоячи лицем до  кибли[15].  I  аж  тодi,  коли  на  могилу  збiг
Дзямбет-Гiрей i, кинувши до нiг  Селiм-Гiрея  шаблю  i  придавши  до  його
плеча, тихо,  страшно  та  просто  прорiк:  "Кiнець",  хан  завив  i  сам,
кульгаючи, побiг униз, до коня.
   На схилi  Мами-Сури  лишилася  гора  квiтчастих  подушок,  двi  попони,
невеликий перський килимок, ведмежа  повсть  та  зламана  навпiл  коштовна
шабля з написом, що свiтив проти мiсяця: "Це - найпевнiший доказ".

   * * *

   Погоня, що ?? спорядили вранцi запорожцi,  не  сягнула  хана.  Два  днi
гналися козаки, а на третiй шквиря замела слiди втiкачiв.
   На Сiчi старшина зiбралася в  отамановому  куренi  й  радила  раду,  що
робити з полоном та побитими супостатами. Полон - пiвтори  тисячi  туркiв,
котрих захопили в сiчовiй церквi та повитягували з верболозiв,  серед  них
чотири аги, - поки що замкнули в пушкарнi  та  конюшнях  за  крам-базаром.
Поклали одностайно: зачекати до вiдлиги, а тодi туркiв  вiдпустити,  а  аг
тримати, поки за них не привезуть викуп. Не знали, що  робити  з  побитими
ворогами. Вони лежали горами, в кiлькох мiсцях  кучугури  з  людських  тiл
сягали стрiх, трупи позмерзались, й iнодi  ?х  не  можна  було  розчепити.
Хотiли бити в мерзлiй землi могили, але ж скiльки то треба могил -  навiть
одну велику могилу не спроможнi були видовбати в мерзлоземлi. Хтось пораяв
спалити трупи на кострищах, але де взяти стiльки дров? Сiчова старшина  аж
пiдупала духом од тих клопотiв. Чекала отаманового слова,  а  вiн  мовчав.
Сидiв на покутi, тримав у ротi порожню  люльку  -  в  куренi  й  отамановi
палити зась, дивився на помережанi  морозом  шибки  ?диного,  що  вцiлiло,
вiкна. Мороз такий малювальник, який кожного  разу  вигаду?  новi  й  новi
картини. I малю? листя та квiти кра?в пiвденних,  про  якi  тiльки  чувано
тут, а там, де такi дерева ростуть,  не  бува?  морозiв.  Думка  бiгла  по
дивних закрутах  та  зазубнях,  одпочивала  на  райських  квiтах  i  знову
верталася до кривавих мирських справ.
   Отаман, одначе, думав не про мертвих, а про  живих.  Ще  нiколи  хан  i
султан не нападали на Сiч. Завше обминали ??  стороною,  йшли  в  лiву  чи
праву руку. Либонь, зараз вона  ?м  на  великiй  завадi.  Не  просто  собi
грабунок, шарпанину кра?вi замислив султан. Вiда? - поки сто?ть на  рiчках
козацька фортеця, доти турецький i татарський слiди заростатимуть  травою.
Та й пройти татари далеко не можуть. Страх  напиня?  ?хнi  конi,  поверта?
ординцям голови назад.  Страх  зрушив  ?х  i  на  оцю  налогу,  од  котро?
запорожцiв порятував  бог-вседержитель.  Отамана  пiк  сором.  За  те,  що
поснули  з  такою  безпечнiстю,  що  мало  виставили  сторожi  й  впустили
басурманiв на Сiч.'Щоправда, про таке нахабство нiхто й подумати  не  мiг.
Тако? iнкурсi? Сiч не знала нiколи. Одначе цим сво?? провини не одвернути.
Турки ледве не вистинали ?х. Сiрковi здавалося, що  й  всi  отамани  зараз
думають про те саме, й кожен почува? свою провину й провину кошового.
   Проте не одвiтом перед кошем зараз турбувався отаман. Жоден  запорожець
i не помишляв про його одвiт. Сiрка чи не вперше на  вiку  поймав  острах.
Спогадував, як усе сталося, й почував на серцi  камiнну  пригнiченiсть  та
важку скутiсть. Вiн не володiв тим бо?м. Вiн  був  комашкою,  пiр'?нкою  в
руках фортуни. А що до того не звик,  почувався  нiби  обдуреним.  Вiн  не
корився долi. I хоч не йшов ?й наперекiр, знав: вона  прихильна  до  того,
хто не пада? перед нею ниць, хто напира?, а не заклада?ться. А  останнього
разу вiн не тiльки закладався, а й був немов зв'язаний.
   Одначе й тепер не стiльки квилив  душею,  скiльки  намагався  пробитися
думкою далi. Адже не  приведи  боже  помилитися  ще  раз,  не  приведи  не
вiдгадати замiри адверсора! А те, що адверсор  не  од-ступиться,  шукатиме
iншого способу понищити ?х, сумнiву не мав.
   Нинi турок i татарин могутнi й дужi. Наклавши мито  на  полякiв  та  на
цiсаря, пограбувавши венетiйцiв, вони на тi грошi накупили шабель  бiльше,
нiж усi iншi султани та хани, котрi владарювали до них. Вони не  захочуть,
щоб тi шаблi  iржавiли  по  кам'яницях.  Нинiшн?  лiто  чи  наступна  зима
сповниться в цiм кра? брязкотом сталi. Бойовиськом стане Укра?на. Вона вже
стала ним. Вигиба? Брацлав-щина, зайшла ру?на на Подiлля,  полишають  люди
землi Ки?вщини. Знову заходить на  велику  й  довгу  вiйну.  Знову  ворожi
копита топтатимуть укра?нське поле. А воно вже й так стоптане од  краю  до
краю. "Всi народи, - подумав гiрко, - мають право на  щастя,  та,  скiльки
вiку, в мого народу хтось намага?ться одiбрати його долю. Вже нiби  нiчого
й не лишилося, вже нiби й боротись нi за що, а серце не примиря?ться. Воно
зна?: сонце ма? рiвно свiтити всiм народам на землi". Тим, що  йдуть  з-за
моря, мало свого сонця, ?м мало сво?? землi, важаться на чужу. Важаться на
малi дiти i на чужу красу. Тож як перепинити лиходiям шлях? Як не  пустити
?х в Укра?ну?
   Та думка вже давно пекла отамановi  мозок.  Почувався  в  одвiтi  перед
живими та мертвими й перед  тими,  котрi  ще  й,  не  народилися.  Страшно
передавати в спадок неволю.  Страшно  заповiдати  дiтям  рабство.  Жадобою
влади, мерзенними хвилинами втiхи живуть гетьмани.  Що  буде  по  них,  ?м
байдуже. Вiн слав ?м листи, закликав до миру, злагоди. Намагався повернути
лицем до справжнього ворога. Й не тiльки повернути.  Вони  мусять  завдати
удар першi. Мусять струсонути ворожий стан до  дна,  вибити  зброю  з  рук
басурманiв. Було б  добре  напасти  воднораз  iз  моря  й  сушi.  В  самих
запорожцiв на це сили не стане. Для  того  треба  бiльшого  вiйська.  Вони
напишуть листа в Москву, пошлють гiнцiв на Дон. Спробують дiйти хоч яко?сь
згоди з Самойловичем. Лишалася ще одна поважна сила, на  котру  доводилося
зважати. Вона була мiнлива й непевна. Могла стати в помiч, а могла вдарити
в спину. Покрив ганьбою сво? сивини  колись  валечний  гетьман  Дорошенко.
Пiдпер списами невiрних свiй стiлець i сплачу? за те данину християнськими
душами. Кошового те пекло, немов свiжа рана. Й думав,  що  мусить  сам  ??
го?ти. На все треба шукати яко?сь ради. А ?? не завжди можна знайти.
   Мисль текла, як кров крiзь перев'язь. Лiта  його  не  молодi,  все,  що
випало звершити, звершив, якщо впаде од пiдступного  удару,  то  й  смертю
одкри? декому очi на те, чого не бачили ранiше. Вiн  по?де  до  Дорошенка.
Се, либонь, буде його остання дипломатiя на землi. I, може,  вона  принесе
користь рiдному кра?вi. Ще подумав: ма? про  все  сказати  на  крузi.  Але
одразу ж думка закрутилася в крутому вирi - сiчовики не  пустять  його  до
правобережного гетьмана. З непевностi за отаманове життя, та  й  запеклися
на Дорошенка лютою злобою. За Умань, за Ладижин, за посланих у дар  хановi
шiстнадцять  християнських  козацьких  душ,  котрих   запорожцям   вдалося
вiдбити. Щиросердi й високi в помислах, вони не схильнi до  дипломатiй.  А
помiж тим iнодi дипломатiями, живим, рахманним  словом  можна  виграти  не
менше, нiж батовою. Нужда часом змiню? найтвердiший  закон.  Не  хибно  те
знати всiм. А вiн може по?хати до  Дорошенка,  не  питаючи  дозволу  коша.
По?хати не як кошовий Сiчi, а як простий козак,  який  колись  добре  знав
iншого простого козака Петра Дорошенка, а потiм ще й  породичалися:  Сiрко
через сина, а Дорошенко через дочку. Справжнiми родаками вони не  стали  -
не склалося, а потiм погинув Сiркiв син, Дорошенкова  дочка  вийшла  замiж
вдруге, i вони вже й не згадували нiколи, що колись  були  свояками.  Вони
обо? ходили пiд корогвою  Хмельницького,  й,  обiпершись  на  заповiти  та
пам'ять покiйного воiстино валечного гетьмана, вiн  вестиме  з  Дорошенком
перемову.
   Козаки стиха перемовлялися - про се, про те, а пам'ять грузла в  чомусь
непри?мному, важкому. Кривава полуда не спливала з-перед очей.
   - Зiпсували гаспиди нам усi празники, - сказав Кваша i,  позiхнувши  та
перехрестивши великого щербатого рота, потер руку об руку. Був вiн  схожий
не на сiчовика, а на розжирiлого заморського купця, бо ж кунтуш на ньому з
опушкою, i шапка з павиним пером, i гендлярська звичка потирати руки.
   Квашу мовби й не почули.
   Рада чекала на слово  кошового.  I  йому  довелося  вертатися  мислю  з
далеких мандрiв по чужих полях i  горницях  до  справ  невдячних,  але  од
котрих нiкуди було подiтися.
   - Так ми нiчого не вдi?мо, -  мовив  звiльна  й  потер  рукою  чоло.  -
Доведеться нам, хоч це й богопротивна справа, прорубати на Днiпрi ополонки
й повкидати трупи туди. Нехай пливуть, звiдки прийшли.
   Круг схвалив отаманову пораду.
   Трупи одривали од куп баграми й волокли, приторочуючи по два, по три до
кульбачних стремен, кiньми одтягували до  довгих  ополонок,  прорубаних  у
синiй днiпровiй кризi. Вiйськовий риштунок  складали  бiля  пушкарнi.  Але
навiть не всi шаблi можна було взяти - повмерзали  в  кров.  Вона  рихтiла
повсюди: на вулицях,  на  тинах,  призьбах,  стiнах  куренiв,  ??  зчищали
лопатами, затрушували свiжим снiгом. По  тому  йшли  i?ромонах  з  дяками,
одправляли молебень та кропили святою водою.
   Клопоту всiм вистачило аж до водохрещ.
   Цього року вони були не схожi  на  тi,  що  ?х  справляли  запорожцi  в
попереднi роки. Пiсля покрови  та  рiздва  водохреще  -  найбiльше  сiчове
свято. Й  люблять  його  запорожцi  вельми.  Престол,  хрест  ставлять  на
Скарбнiй. На Сiчi ? великi митцi тi?? справи, вимурують з криги хрест,  що
його видно з лiвого днiпровою  берега,  i  величезний  престол  на  гнутих
нiжках, i стiльцi, й квiти.  Недавнечко  минули  башлiвка  i  вибори.  Сiч
клекотить людом, вийдiть на кригу - захрясне i  Скарбна,  й  Чортомлик,  i
Павлюк-Днiприще. Шапки та жупани цвiтуть  на  бiлому  снiгу,  як  мак  при
долинi. На фортечних примостках  iз  запаленими  гнотами  стоять  пушкарi.
Святить  воду  настоятель  Самарсько-микола?вського  монастиря  в  золотих
ризах, блискучому сакосi, довкола нього  i?ромонахи,  простi  попи,  дяки,
пiвча. I щойно вiн доторкнеться великим золотим, з фiнiфтю хрестом до води
в про-рубi, ледве нечистий, незримий, вискочить звiдти, вдарять  запорожцi
по  ньому  з  мушкетiв,  самопалiв,  яничарок,  бандолетiв,   венетiйських
аркебузiв. I випалять усi гармати, мортири та шмаговницi. Й обсиплеться  з
дерев iнiй, i трiсне од випалу лiд, й несусвiтенний  гуркiт  розлама?  над
плавнями тишу, й голосна луна пiде гуляти Великим Лугом, понад  занесеними
снiгом  островами,  понад  замерзлими  рiчками  та  озерами,  вганяючи   в
смертельний жах звiрину, а риба б'?ться об лiд i пада? на глибину.
   Чорна, важка хмара окута? Скарбну, Чортомлик,  Павлюк,  Сiч,  а  з  то?
хмари вихлюпне новий випал,  гармати  виплюнуть  новi  клубки  диму,  луни
вдарять о низькi хмари i впадуть грудьми на лiд. Й ще раз кресоне вогонь з
диму,  що   вже   покрив   чорно-сивими   крилами   сусiднi   займища,   й
Кошеiванцiвську могилу, й запорозьке кладовище на горбi.  Стемнi?  довкола
снiг, чорнi, схожi на наваксованi вуса, пасмуги простелються  по  заметах.
Чорна  хмара  не  влягатиметься  довго.  I  мчатчмуть  далеко   в   степу,
позаламувавши на спину роги,  сайгаки  та  оленi,  а  вся  дрiбна  звiрина
закопуватиметься в снiг.
   Й пiдуть iз Скарбно? попи та пiвча, розiйдуться  по  куренях  сiчовики,
сядуть за вставленi  святковими  стравами  сирна,  а  на  льоду  ще  довго
гримiтимуть пострiли. То дострiлюватимуть вигнаного з води чорта  тi,  хто
вдосвiта розминувся з ним бiля крам-базару - йшли до шинку, а вiн  бiг  до
водних надр. Iнодi отако смалять до самого вечора.
   Так бувало щороку. Нинi ж на водохреще у сiчовiй  фортецi  не  стрiляла
жодна  гармата.  Тiльки  з  десяток  рушничних  та  пiстольних   пострiлiв
пролунало на Скарбнiй, та й то невлад.

   * * *

   За два тижнi пiсля водохреща  пройшла  на  Сiч  звiстка,  що  на  Малiй
Московцi вломився на пiдмитому льоду Самойловичiв гонець Черняченко, якого
врятувала подарована боярином Ромодановськчм шуба  з  власного  плеча  (не
вбгалася в пролом) i який лежить на хуторi Верещаках з ломотою в поперецi.
Через не? вiн навiть у санях не  гожий  при?хати.  Коли  про  те  доповiли
Сiрковi, вiн сказав: "Ми люди не гордi, з'?здимо  самi".  Взявши  з  собою
двох козакiв - Кайдана i за?куватого, мiзковитого Смолку, погнали верхи на
Верещаки. Було на третiй день пiсля заметiлi, ?хали вузькою, ледь пробитою
в снiгах дорогою, конi йшли важко, з-пiд копит летiло бiле снiгове  кiмля.
Година склалася гожа, а на серце тиснули важкi,  мов  снiги,  думи.  Першi
снiги впали ще на зелене листя i вже не  станули,  тепер  додалося  нових,
чимало вiття на деревах було потрощено, чимало дерев поламано - кривулястi
трiщини бiло змi?лися вподовж чорних стовбурiв,  здавалося,  ?х  крутив  i
вивертав злий велет, обкладенi бiлими подушками, ялини хилили долу вiти  з
крижаними бурульками на кiнцях (понамерзало у вiдлигу), лози й зовсiм були
схожi на бiлi буди, дуби стояли  мовчазнi  i  якiсь  чужi,  а  тонкостаннi
берiзки,  з  котрих  снiг  облетiв,  трiпотiли  рiдким  жовтим  листячком,
здавалося, то ?х  обсiли  горобцi.  I  стояли  в  сво?му  мiдному  убраннi
дуби-нелинi - чудо лiсiв: усi дуби голi, а цi в листi  -  й  снiг  теж  не
тримався на них, i шелестiло те листя шорстко, жерстяне, холодно  -  якось
особливо. Та ще iополi зводили вгору чорнi сухi руки. Свiт  був  красивий,
важко красивий, - i Сiрко з сумом вiдкарбував про  себе,  що  надто  пiзно
почав помiчати його красу. Пролетiв по  ньому  з  шаблею  i  бачив  тiльки
битви, кров, пiдступи. А мiг би прожити iнакше. Милуючись снiгами й талими
водами. Не мiг. Не на те поставлений долею!
   З кiнських нiздрiв валувала пара, за спиною в Сiрка  то  тирликала,  то
затихала немудра Кайданова пiсенька про кума, який мав бджоли, - рябопузий
Кайданiв Бичок плiвся позаду, весь  час  вiдставав.  Сiрковi  раз  по  раз
доводилося притримувати свого Ворона. Кайдан  голосу  не  мав,  а  спiвати
любив. Старий кiнь пiд отаманом iшов рiвно, високо кидаючи  сухi  бабки  з
блискучими, одшлiфованими снiгом копитами. I всю дорогу в грудях  у  Сiрка
здiймалася надiя на те, що гетьман направив посольство неспроста, що  хоче
вiн сам пригорнутися до запорожцiв i пригорнути ?х до себе,  хоче  вчинити
?м добро хоча б за те, що погромили ворогiв. Все на свiтi  не  вiчне,  все
мiня?ться: тануть снiги, облiта? на деревах листя, iржавi? навiть  залiзо,
тiльки надiя вiчно нова й молода, якщо повiрити, що вона ?.
   До Верещакiв добулися надвечiр, коли жовте, як курячий виливень,  сонце
вже торкалося овиду.  Хутiр  Верещаки  (ма?  трьох  пiдсусiдкiв)  багатий,
ворота тесовi, з дашком, хата на  двi  половини  з  трьома  горницями.  По
подвiр'ю походжали сердюки, порали на нiч конi. Дво? тупцяли бiля колоди -
рубали дрова, загнали у в'язовий окоренок по саме топорище колун  i  тепер
не  могли  його  витягти.  Монялися,  сопли,  вiдштовхували  один  одного.
Передаючи  повiддя  челядниковi,  бiлобровому  кирпатому  хлопцевi,  Сiрко
моргнув Кайдановi. Той перевальця, мовби знехотя, пiдiйшов до колоди, взяв
однi?ю рукою колун i так гахнув обухом об колоду, що  окоренок  розлетiвся
навпiл й одна з полiняк перелетiла  аж  через  тин.  Так  само  перевальця
Кайдан пiшов од колоди. В Сiркових очах стояло: "Знай  наших".  Таким  був
зачин перетрактацiй iз гетьманцями.
   В сiнях на розiсланiй соломi громадилася бiлизна,  яку,  либонь,  щойно
зняли з мотузкiв, замерзлi лiжники, сорочки та рядна були наче викуванi  з
бiло? жерстi, холодом од них вiяло аж на серце. А в хатi i  в  горницях  -
жарота, хоч голий ходи.
   З морозу та вiтру в теплiнь  -  то  особливо  гарно.  Грiли  об  гарячу
лежанку  руки.  Смолка  прикладався  щоками  до  теплих  кахлiв,  в  нього
вiдтавали рудi брови та вуса, i з них скрапувала  вода  й  спадали  дрiбнi
крем'яшки льоду. Та ще  господар  одразу  ж  пiднiс  по  корячковi  тепло?
варенухи (сидить же  на  запорозьких  землях),  i  зовсiм  забулася  важка
дорога, глибокi снiги та порожнi, неначе вимерлi, лiси й луки.
   А ось гетьманським посланцем був кручений i не  зичливий  Сiчi  чоловiк
Максим Черняченко з не  менш  незичливим,  тiльки  хитрим  i  запобiгливим
Оською  Заволокою.  Черняченко  лежав  на  широкiй  лавi  на   кожухах   i
покректував. Коли простягував руку для вiтання, якось дивно смикнувся,  по
його довгастому, з вирлоокими очима обличчю хвилею  прокотилася  судома  -
либонь, був хворий насправжки.
   - Поперек, - поскаржився. - Вхопило - нi дихнути,  нi  повернутися.  Це
вже  попустило.  Баба  припарки  робить.  А  то  з  ложки  годували,  наче
маленького.
   Груба стрiляла крiзь нещiльно причиненi дверцята  червоними  жаринками,
вони падали  на  лист  жерстi,  прибитий  до  пiдлоги,  повiльно  згасали.
Спочатку темнiли кра?, далi вогник зменшувався,  i  врештi  остання  iскра
вiдлiтала в невiдь-куди.
   - Отак i життя, -  фiлософськи,  розважливо,  думаючи  про  щось  сво?,
далеке,  мовив  Черняченко,  клiпнув  повiками  i,  повертаючись  звiдтам,
докiнчив попередню думку: - Отож i не до?хав до вас. А для мене при?зд  на
Сiч - свято. Бо вона свята.
   Сiрко мовчав, очiкуючи, коли гетьманський посол  почне  балачку,  задля
яко? забився так далеко вiд гетьмансько? столицi. Вiн почував, як виходить
з нього холод i як м'якшають серце та  думка,  трохи  боявся  того  i  був
насторожi - знав, з ким ма? справу.
   - Снiги впали великi, гарнi снiги. Скiльки лiт вже таких не було, - вiв
далi Черняченко.
   - Гарнi, тiльки важкi, - пiдтримав розмову Сiрко, долонею  розправляючи
вуса.
   - Ми вчора бачили в лозах, як пробивався табунець вепрiв, - вклюнувся в
розмову Заволока. - Поросята, так тi просто тонули. Старшi свинi пiдпирали
?х ззаду рилами.
   Увiйшла господиня й покликала всiх до столу. Черняченку принесла вечерю
в горницю. За стiл,  окрiм  господаря,  посiдали  Сiрко,  Оська  Заволока,
Кайдан, Смолка - сердюки зварили собi кулiш  надворi  в  казанi.  На  печi
кублилося трiйко чи четверо дiтей, пряли цiкавими очицями за  запорожцями,
перешiптувалися. Сiрко пiдiйшов до печi, дiстав iз бездонно? кишенi штанiв
торбиночку з позолоченими горiхами (купив у корчмi по дорозi), розкрив  ??
перед малечею:
   - Пригощайтесь на здоров'я.
   Хлопчаки потяглися до золотих крем'яхiв, дiвчинка соромилася,  й  Сiрко
висипав горiхи у ?? маленьку жменьку. Вони там всi не  вмiстилися,  кiлька
впало на лежанку. Найстарший, лiт дванадцяти, але ще безштанний, хлопчик у
довгiй, до п'ят,  сорочцi  скочив  на  лежанку  й  визбирав  ?х.  Господар
почастував  гостей  настояною  на  катранi  горiлкою.   Був   це   мiцний,
корчакуватий чоловiк, зi стриженою в кружок, схожою на  казан,  головою  i
короткими, дужими руками. I все у Верещаковому домi було  мiцне,  будоване
на  безвiк.  Стiни  з   товстенних,   фарбованих   жовтою   фарбою   плах,
велетенський, розмальований сволок, широкi й товстi, в долоню,  липовi  та
дубовi лави, навiть миски, якi подавала на стiл господиня, були  не  такi,
як у всiх: важкi й великi, ?ли печене сало, холодець з хроном,  вергуни  i
локшину, запиваючи все це запашним узваром  iз  дичок.  Добрi  дикi  грушi
ростуть на запорозьких землях, надiйно всiвся  на  них  Верещака,  справно
платить Сiчi податi й сам ма? дещицю.
   По тому до горницi зайшли всi тро?  запорожцiв.  Верещака,  Заволока  i
сердюцький хорунжий Грива, високий чоловiк з перекошеним ротом, позначеним
шрамом - вiд удару шаблею. Знову гомонiли про снiги, - то на врожай, - ось
тiльки лягли на незамерзлу землю, озимина може пiдiпрiти, та й худобi  пiд
весну буде сутужно, вкосили мало,  не  готувалися  до  тако?  зими.  Сiрко
запитав, як пройшли рiздвянi свята в гетьманськiй столицi, про те розповiв
Заволока, розповiдав iз захватом, аж захлинався:
   - З огнистою стрiльбою.
   - Як у панiв? - запитав Кайдан.
   А чим ми гiршi? - блиснув очима Оська. - При?хали майже всi полковники,
i вся генеральна старшина з'?халася... Ще довго  ходили  околясом.  Врештi
Черняченко мовив:
   - Нам би, пане кошовий, погомонiти око в око.
   Сiрко сидiв на лавi незворушно, навiть бровою не поворухнув.
   - Либонь, ти козацьку регулу зна?ш...
   - Знаю то знаю...
   - Не маю права вести перемови в та?нi од козакiв. Черняченковi  одвисла
нижня губа, вiн бринькав по нiй пальцями, розмiрковуючи, як йому повестися
далi. Самойлович уповноважував  його  до  та?мно?  розмови.  "Обiцяй  усе.
Мерефу, яку просить у царя для Сiчi, й iншi слободи та мiста  обiцяй,  там
видно буде. Свинцю i пороху також, i хлiбного довозу.... Обiцяй,  аби  Сiч
визнала його над собою. В цю мить майже ненавидiв гетьмана, хоч  був  усiм
зобов'язаний тiльки йому. Легко варнякати отамо в Батуринi, при?хав би хоч
раз в оцi нетрi. Гетьману хочеться погамувати честолюбство, а Черняченковi
доводиться пiрнати у вершу. Гнiвався на Сiрка й  нервувався,  бо  не  було
iншого способу до розмови. Отож покректав, скрушно зiтхнув:
   - Не горнеться Сiч  до  гетьмана,  не  горнеться.  Сiрко  зiтхнув  теж,
удавано чи насправжки:
   - Не горнеться гетьман до Сiчi, не горнеться.
   - Та то ж гетьман!
   - А то - Сiч. Скiльки Самойлович гетьманом?
   - Три роки.
   - А Сiчi - триста.
   Не знав, скiльки насправдi лiт сто?ть Запорозька Сiч, мозив,  бо  гарна
цифра, i в пам'йтi людськiй Сiч безсмертна.
   -  Пiдгорнулася  б  Сiч  пiд  гетьманськi  штандари,  -   правив   сво?
Черняченко, - ?й би вигода, а Укра?нi слава. Згадай-бо гетьманiв, визнаних
на Запорогах i по всiй Укра?нi.
   - Це ти на Iванця Брюховецького натяка?ш? - удав на?вного Сiрко. -  Так
вiн запродав Укра?ну за боярство i князiвство. Всю суспiль запродав, купно
з боярами i во?водами почав  обдирати  рiдну  землю.  I  люди  зненавидiли
Iванця i його бояр,  а  вiн  потiм  i  бояр  зрадив,  бо  гнiву  народного
злякався...
   - Не на Iванця, а на Хмеля, - з серцем мовив Черняченко.
   - Ну, сягнув високо...
   - Чому високо? Ти ж i проти нього вар'ював.
   - Вар'ював трохи, але тому гетьмановi всi iншi i в пояс не сягають.
   - I Дорошенко?
   - А чого це ти про нього запиту?ш?
   - Бо вiн тобi ми пiший од лiвобiчного гетьмана.
   Сiрко враз одмiнився, задумався. Почував, як важко замло?ло в серцi, як
осмута оповила душу.
   - В Хмеля ми разом з Дорошенком ходили. Либонь, i не було пiсля Хмеля в
нас такого мужа. Загнали його в город, i почав вiн його  толочити.  Багато
хропосту наробив, багато лиха.
   - Й робить далi.
   - Правда.
   - Але не ми загнали, сам залiз.
   - Прецiнь вiда?ш, що брешеш, а от же прип'ясти язика не можеш.
   - Хитрун Дорошенко i слововiдступник.
   - Нужда закон змiню?, - похмуро кинув Сiрко.  -  I  хто  ж  його  таким
зробив? Забувся? Адже був гетьманом обох берегiв Днiпра, вибраний по честi
i в славi. Але ж  не  хотiв  признати  статтi,  якi  Iванцьо  Брюховгцький
уклав... Дуже то  були  лихi  статтi.  А  тут  ще  Андрусiвське  перемир'я
пiдоспiло... А вiн же хотiв, щоб обидва береги були вкупi.
   - Хотiти - то мало, - невизначено протягнув Заволока. Зблимував,  цiдив
у кутку на лежанцi густе, жовте свiтло олiйний лiхтар, вплелася в козацьку
мову цвiркунова пiсня i замовкала на голоснiй балачцi.
   - Авжеж, - погодився Сiрко. - Городив вiн  тинок  на  перехрестi  трьох
дорiг, сподiвався одгородитися... Ляхiв потяв, татар потяв...
   - А тепер сам татарам служить.
   - Iстинно так, - сумно погодився кошовий. - Самойлович i Ромодановський
щороку до нього приступають, а вiн у сво?му Чигиринi - наче дужий  звiр  у
клiтцi: i взяти не вiзьмеш, i з клiтки не випускають. Люту?. На  козацьких
хребтах злiсть зганя?. А це вже нi к лихiй матерi. Гадка така в  нас  ?  -
саме вiн на Сiч турок нацькував.
   I в цю мить подумав, що треба покласти край  людському  розоровi  через
Дорошенка. Ще сам не вiдав, як це зроб'ити, ще не  було  жодного  замислу,
тiльки десь там, глибоко в грудях, визрiло несхитне й  важке  переконання:
все, що нинi робить правобiчний гетьман Петро Дорофiйович Дорошенко, -  на
пагубу вiтчизнi.
   - В розмирi ми з ним. Ви це зна?те, - тiльки й сказав.
   - То не вiн  наслав  на  рiздво  на  вас  туркiв  i  татар?  -  запитав
Черняченко, i в його витрiшкуватих очах свiтилося лукавство.
   - Гадка ? така, але... Н-не вiн, - мовив Смолка.
   - Наробили хрусту. - На великiй, вологiй  губi  гетьманського  посланця
грали вiдсвiти вiд грубки, й через те здавалося, що вона смi?ться. А може,
Черняченко смiявся насправдi, тiльки глибоко ховав смiх.
   - Ми ?х скурали, а не вони нас, - твердо сказав  Сiрко.  -  Хоч  потуга
була велика.
   - А якби стояла на Сiчi гетьманська залога, обiйшлося б без потуги.
   Сiрко глибоко втягнув у себе повiтря.
   - Ти ба. Запахло смаленим. Горить щось.
   Всi сполошилися, найдужче Верещака i Черняченко, перший як господар,  а
другий тому, що лежав на кожухах i був не гожий до  втечi.  Панiчно  лапав
руками довкола себе, намагався пiдвестися.
   - Не тут запахло, в Батуринi, - заспоко?в ?х Сiрко.  Кайдан  засмiявся,
за ним запирхав, неначе кiт, Заволока, а Верещака аж  похлинався  радiсним
реготом i верещав на всю горницю, наче сиво-ракша.  Через  такий  смiх  до
нього прилипло прiзвисько Верещака.
   Колись уже ставила на Сiчi свою залогу шляхта, Богдан ?? сколупнув.
   - То ти нас iз ляхами рiвня?ш, - закричав Черняченко,  в  такий  спосiб
виливаючи свiй недавнiй страх, а також злiсть за провал перетрактацiй,  за
марнiсть далеко? подорожi й за майбутню нагiнку од гетьмана. Його  мишачий
розум метався в пошуках ще яко?сь щiлини, а ?? не було.
   - Ви самi порiвнялися з ними панством. Такi самi порядки заводите, як i
шляхта. А що татарин нас дотира?, те вам байдуже. Кликали купно в похiд на
Крим...
   - Купно! Пiд чи?ю хоругвою?
   - Пiд двома.
   "А ось тобi", - проказав подумки Черняченко й скрутив загогулисту дулю,
але з рукава кожуха не висунув.
   - Що ж, приневолити вас не можу, - зiтхнув  Сiрко.  -  Знову  пiдемо  з
донцями.
   - Цар указав...
   Та що ви всi пiд царя лiзете, - сплюнув на долiвку кошовий,  -  цар  та
цар. А донцям, братнiм людям, не одписали  жодного  разу.  Не  там  спiлки
шука?те.
   Черняченко Сiрка вже не слухав. Бачив, що  всi  повiддя  обiрвано,  усi
сильця розплутано, залишилося  одне.  Запорожцiв  -  тро?,  а  сердюкiв  -
десятеро. Вiн аж затремтiв од тi?? думки, й дрож почав його бити такий, що
того не мiг приховати. А що, як привезти вар'ята в мiшку - i  всiй  справi
кiнець? Або й... По дорозi можна той мiшок  загубити  в  глибоких  снiгах.
Посольська душа трiпотiла, Черняченко аж упрiв, у куточках мiцно  стулених
губiв виступила пiна. Прикриваючи долонею обличчя, зглянувся з хорунжим. I
той зрозумiв усе. Пiдвiвся. Ступив до дверей. Одначе кошовий дивився  дуже
пильно й помiтив тi позирки.
   - Ану, осавуле, сядь на ослiнець, - неголосно мовив i враз гримнув:- Та
не так, мурлом до стiни. Кириле, одстебни пiстолi i шаблю.
   Кайдан перевальця пiдiйшов до осавула, але одстiбати зброю полiнувався,
вийняв ножа й обрiзав шабельтас й обидвi кобури. Оська Заволока з переляку
полiз пiд лаву - нiж у Кайдана був у долоню завширшки.
   - Виглянь у сiни, - тихо наказав Кайдановi Сiрко. Повiльно, мармулувато
Кайдан посунув до дверей i враз рвучко прочинив ?х. За мить  вiн  затягнув
до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комiр.
   - Принюхувалося.
   - Лiзь пiд лаву, - наказав Сiрко. Той шпарко порачкував пiд лаву.
   - Сваволиш, пане кошовий, - сказав Черняченко,  але  не  погрозливо,  а
неначе вибачався сам. Вiдав: цими словами  поряту?ться  в  Батуринi.  Адже
сказав ?х, ? свiдки.
   - Двiчi в одну пастку не лазять, - пояснив Сiрко. - А тобi... Шкода, що
ти лежачий. А то докiнчили б цю балачку на шаблях. - I  застерiг  тих,  що
сидiли в кутку та пiд лавою: - Якщо хтось рипнеться за дверi, поруба?мо.
   Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув  голову  в  плечi  Вiн
навiть забув про третiй, обов'язковий, пункт сво??  мiсi?  -  подати  кошу
списки втiкачiв, аби ?х спiзнали й повернули в  кайданах  у  ма?тки.  Кiш,
звичайно, на тi реляцi? не зважав, одначе кожна така  вiдмова  свiдчила  б
проти нього i особливо проти  кошового.  Про  це  Самойлович  доповiдав  у
Москву. Списки  лишилися  в  шкiрянiй  скриньцi  пiд  лавою.  Сiрко  почав
неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан  довго  монявся,  не
сходилися гаплики на кожусi, й довго не мiг знайти черес.  Смолка  нервово
переступав з ноги на ногу Сiрко чекав спокiйно.
   Вийшли на ганок. У дворi було порожньо, хутiр облягли  синi  снiги,  на
небi горiли кинутi щедрою пригоршнею стиглi зерна зiрок.
   Ви?хали з двору. Тут дорога роздiлялася: одна вела на Сiч, друга  аж  у
гетьманську столицю. Сiрко подумав: цi дороги все вiддаляються.
   Що далi конi вiдносили вершникiв вiд  хутора,  то  дужче  пала