хкотiв у Сiркових грудях гнiв. Вже шкодував, що не вчинив на хуторi швайки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати вилаяв Кайдана, бо той знову вiдставав. - У тебе й попереднiй кiнь був такий самий салотряс. Де ти ?х береш, рябопузих? - Таж рябi дешевшi, - щиро пояснив Кайдан. - ?х нiхто не хоче купувати, а чим вони гiршi? Перекуняли, сидячи в тiснiй, нужденнiй корчмi, й погнали далi. Там зупинилася чумацька валка, й людей було - нiде маковiй зернинi впасти, а весь двiр заповнили понакриванi шкурами сани. Ранком були на Сiчi, де Сiрко вчинив розгром канцеляристам (Яковлев з пiдписарями грали в карти), вибанiтував кухарiв Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка-уставщика, який зраня устиг хильнути й трапився йому на очi. Аж пiд обiд одiйшов серцем i сходив до дячка та перепросив, похристосавшись з ним тричi, неначе на Великдень. В дячка минуло? осенi помер у Ки?вi син-бурсак, дячок лишився в свiтi яко перст i вiдтодi частенько топив горе в горiлцi. РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ Легко орати панське поле. Не те що власне, де нивка куца, як посполитський вiк: натяга?шся на зворотах плуга, насобка?шся, начiпля?шся за тини, пеньки та ще, дивись, перекинеш сусiдську межу. А тут гони довгi: двiчi обiйшов загiнку - i вже обiд, ще тричi - i вже вечiр; пустив воли, й вони самi йдуть, помахують хвостами, ледь притриму?ш за одну чепiгу рукою плуга, повiсивши на другу шапку, чалапа?ш босими, аби не бити взувачки, ногами по борознi, а нахолонуть пiдошви - вийдеш на стерню i йдеш собi збоку, знову ж таки притримуючи плуга однi?ю рукою. Вiн легкий, полиця вияснена скибами до блиску, чересло гостре, кра? чорнозем, як воду. Вряди-годи хрусне пiд лемешем бадилина чорнобилю або хитне плуга клубок торiшнього пирiю. "Соб, сiрий, соб, шутий". А небо високе, свiтло-голубе, а сонечко тепле, ще тiльки прозира? з-за обрiю. По першiй загiнцi воно сяде волам на роги... А ось вже i жайвiр обiзвався десь збоку: "тi-тi-тi-тi, вi-i-i-i". Нi, то не жайвiр, то витина? вiвсянка в кущах при долинi, а жайвiр грудочкою завис угорi, перемелю? крильцями сонячне промiння на порох. Тут ?х безлiч, ?днають срiбними струнами небо iз землею. Та й не сам ти в полi, за тобою тягнеться ще аж шiсть плугiв, як випряжуть у обiд бiля могили, балачок усяких, жартiв, реготу - на все поле. А то побiжать до болота, надеруть я?ць крячиних i напечуть у жару. Всi ж бо хлопцi молодi, нежонатi, тiльки Якiв старший, уже одружений, напуска? на себе степенностi. Важко орати панське поле. Важко до болю в серцi. Гони довгi, скиба важка, вiтер у полi пронизливий i вiльгий... Чужi гони, чужа скиба, чужi воли, чужi жайвори в небi. Своя нивка, свiй городчик наперед веселять око: отам буде просо, отам буряки, отут ростимуть висадки. Хочеться кожну грудочку перем'яти в долонях. Хочеться падкувати бiля сво?? землi, бiля свого господарства. Але катма землi й катма господарства. ? лише слiпа на одне око, бсзклуба кобильчина Калитка (орють нею iз сусiдом у супрязi) та четверо овечок. Випрягали бiля могили. Зварили кулешi, порозстеляли на макiвцi могили сiрячини, обiдали. Жартував тiльки Фiлон, на прiзвище Мальований, по-вуличному Кiбчик. Коли Микола перевзувався, насипав йому в постiл гарячо? кулешi, i той довго стрибав на однiй нозi. Погнали воли на водопiй, всi хлопцi йшли позаду, один Фiлон ?хав верхи на шутому, безрогому воловi. Але вiн отак ?здить i на всiх iнших. I здатний на всiлякi вигадки. Через те й Кiбчик. Кiбчастий вдачею, задерикуватий - чуб рудуватий, вихрастий, очi вчiпливi, нiс на кiнчику чи то облупився, чи то йому хтось утер його чимось твердiшим за кулак. Фiлон не змовчить нiкому й будь-кому дасть здачi. Вiн невисокого зросту, чiпкий, мiцний, не заплаче зроду, хоч ти його вбий. Жартувати не жартували, а гомонiти поважно гомонiли. З могили було видно далеко наокiл. У бiк пiвденний скiльки не зори - поля й поля, доли i видолинки, земля пана Замойського, i в схiдний та захiдний також, а в пiвнiчнiй сторонi текла рiчка Гнилий Тiкич i стояв панський фiльварок. Фiльварок - по той бiк, на високому березi, серед парку-гаю, окремо замок, як величав свiй будинок пан, i окремо чорний двiр, далi ще шмат поля, а за ним лiс, панський-таки ж. Вiтряним званий. До фiльварку ?хати греблею через високу камiнну браму Село розкинулося по цей бiк, уподовж Гнилого Тiкичу, на горбках та по долинах одною предовгою i кiлькома коротшими, поперечними вулицями. Хатки у вишневих садочках, хлiви та обори i городи здебiльшого до рiчки. А за городами берег, далi рiчка, оступлена зобабiч високими очеретами. Рiчка широка й гарна, тiльки рибу в нiй людям ловити заборонено, ?м дозволено ловити вже за греблею, де, перепущена крiзь зуби двох водяних млинiв, вода тече невеликим швидким потiчком, скаче по корчах i по каменю. Село мрi? в маревi, поблискують проти сонця всi три банi Микола?всько? церкви, а на шпилi фiльварку, гейби жайвороне крило, трiпоче стяг з графським гербом. Хоч люди подейкують, що ?хнiй пан Казимир зовсiм не граф, а тiльки однофамiлець графiв, але хто осмiлиться сказати те пановi, та й кому до того яке дiло. - Замок колись був ще бiльший, тiльки дерев'яний, - каже Фiлон, облизуючи та ховаючи до кишенi дерев'яну ложку-рибку. - Багато ти зна?ш, - недовiрливо кида? Якiв на прiзвисько Струль. - Сто?ть вiн уже лiт сто. - Сто?ть, та не той, - блиска? очима Фiлон, - той згорiв. - Чого б то вiн згорiв? - облизу? й собi ложку Якiв. Губи в нього тонкi, а очi великi й сумнi, як у старого вола, а чуприна чорна й буйна, i лице довгасте, сказати б, гордовите, коли б не тi очi. - Бо... спалили козаки Хмелевi. Налетiли i в одну нiч... Кобзар розказував. Отой, що на пречисту спiвав на папертi. Вiн у нас обiдав. Люблять парубки поговорити про Хмеля, про козакiв, про Сiч, тiльки бояться. Отож i зараз. - Не бридь дурного, - трохи боязко, а трохи суворо кида? Якiв. - Розказуй тiльки те, що бачив на власнi очi. - Виходить, кобзар брехав? - прискалю? крапчасте, як у кiбчика, око Фiлон. - Може, й брехав, - понуро кида? Якiв. - Йому що - поплескав язиком, та й далi. - А нам? - Сам зна?ш, за що б'ють дурнiв, - звiвся на ноги Якiв i хвицьнув батогом на вишневому батожилнi. - Нам пора запрягать. I знову: "Соб, сiрий, соб, шутий, щоб тебе вовки з'?ли. Куди хапа?ш, не нажерешся нiколи". Воли притомилися, та й голоднi, не напаслися, нерiвно йдуть у борознi (то сiрий попуска?, то шутий), треба пiдганяти, мiцнiше тримати плуга. Вступа? в ноги втома, болять руки. Врештi Якiв кладе плуга лiвою чепiгою донизу, собка? до волiв. За ним тягнеться вузенька, неначе ножем прорiзана, смуга - ?? кра? лемiш. Сонце сидiло на самiй макiвцi могили. Кiнчали оранку ранiше, бо субота. Як ?хали до села, у церквi бемкав малий, яким дзвонять у пiст, дзвiн. Звичайно хлопцi пiд'?жджали до греблi з поля, хоч можна пiд'?хати туди й через куток Ямне, що за греблею. Але вулички там вузькi, покрученi: щоб не на?хати на чий-небудь плiт, воли доводиться вести на налигачi. Фiлон поспiшав i через те по?хав через Ямне. Й не вiв воли, а гейкав з воза. Поспiшав, бо крутилася в головi думка зняти з горища та переглянути ятiрцi. Либонь, за зиму лозовi кiльця потрiскалися, та й дiрки не позалатував з осенi. За тi ятiрцi його сварили батько та мати i старший брат Йосип, бо ставив ?х Фiлон у кiнцi свого городу, в очеретi, де людям ловити рибу заборонялося. Фiлон на тi прохання i погрози батькiв та Йосипа не зважав, бо ще не був упiйманим. Ставив i виймав ятiрцi вночi, а як ?х знайдуть удень, нехай докажуть, що вони його... Фiлон так задумався, що й незчувся, як воли надали в ходi, а тодi й зовсiм побiгли. Вiз саме ви?хав на вигiн, дорога до греблi - прямо, а вони бiгли кудись праворуч, донизу. Воза хитнуло, кинуло, Фiлон вхопився за полудрабок, i в цю саму мить попереду пролунав тонкий скрик. А вiз уже зупинився, i воли пили з вiдер, якi стояли бiля криницi. На цямринах лежало коромисло, а з того боку криницi з-за зрубу виглядало кругле, перелякане личко. - Цабе, сiрий, назад, шутий, бодай би ви повиздихали. Воли ж припали до води, тiльки боками хлипали. - Бодай би ти краще напо?в ?х, - почулося з-за криницi. - Добрий хазя?н. Бач, як здухвини позападали. Фiлон тягнув воли за налигача i бив ?х пужалном по мордах. - Нехай уже допивають, - пролунав той самий голос, i Фiлон оглянувся. Дiвчина вже вийшла з-за цямрини, й Фiлон гаразд бачив ??. Кругле, як мiсяць, обличчя, розлетистi брови, рiвний носик, туго стуленi губи, невисокого зросту, ставна й зграбна. - Витягни ще, - наказала дiвчина. Фiлон погнав важкий цебер углиб, дiстав води, подоливав у вiдра. I втупився зором у дiвчину. Вона не вiдводила очей, спокiйно i якось надто впевнено дивилася на нього. "Чия вона? - розмiрковував Фiлон. - Ткачикiв? I як ?? звати?" Аж сам здивувався, що не зна? достеменно, чия це дiвчина i яке в не? iм'я. Запитати-б, але язик неначе прилип до пiднебiння. Фiлон аж розгнiвався, але не знаходив способу запитати в дiвчини iм'я. - Чию це воду випили воли? - нарештi спромiгся. - Божу, - вiдказала дiвчина. Воли стояли, i з ?хнiх морд у вiдра кльокали краплi, а далi почали смачно хапати спориш, що рiс бiля криницi, вiн аж рипiв пiд ?хнiми губами. - Ти лiпше набери води та сполосни вiдра, - знову наказала дiвчина. Iншим разом Фiлон би тiльки засмiявся на таку вимогу, а тепер вiдвiв убiк воли, уволив волю. Ще й понабирав вiдра. Дiвчина зачепила ?х коромислом, пiдставила плечi й понесла вгору по вулицi, похитуючи станом у лад ходi. А Фiлон стояв, роззявивши рота, й дивився ?й вслiд. Стара, сива, облисiла бараняча шапка з'?хала йому на чоло, руки зiгнули в дугу грушеве пужално. З цi?? митi Фiдон перестав бути Кiбчиком. Вiн одiгнав на чорний двiр воли й у тихiй задумi повернувся додому. В дворi батько - вироблений, переляканий, забитий нуждою чоловiк у сiрiй свитi й сiрiй шапцi, з-пiд яко? вибилося пасмо сивини, та старший брат Йосип, високий - у материн рiд, широкий у плечах, мовчакуватий i понурий парубок, вдвох розбирали загату з очеретяних в'язо.к, якими хата була обкладена ще на зиму; мати саме зварила вечерю, на стiл подавала Василина, сестра, молодша на два роки вiд Фiлона - од великодня пiде ?й шiстнадцятий. Повечеряли галушками з тертою сiм'яною макухою, повкладалися спати. Всi покотом, на полу; з лiвого краю Фiлон i Йосип, з правого - мати й Василина, посерединi батько. Вiн iнодi схропував i прокидався, мацав себе рукою за голову й одразу ж засинав знову. Спали всi, тiльки Фiлоновi не спалося. Либонь, чи не вперше в життi. Й стояло в його пам'ятi кругле личко, й терновi очi гнiвно дивилися на нього. А може, й не зовсiм гнiвно... Ось тепер вони вже дивилися ласкаво. Фiлоновi стало трохи соромно. Звичайно, вiн вже думав про дiвчат, i навiть не так, як зараз, а трохи й грiховно, проте тiльки тодi, коли спав сам пiд пiддашшям комiрчини або в полi бiля товару. Думати про дiвчат, та щe грiховно, бiля сво?? рiднi стидався. А зараз думав, тiльки в тих думках не було й дрiбки нецноти, вiн думав про незнайому дiвчину як про сестру... нi, трохи не так, як про сестру, але й iнакше, нiж думав ранiше про дiвчат. Не йшла вона з мислi, й не мiг заснути до пiвночi. Наступного ранку Фiлон устав услiд за матiр'ю. Вмився, розчесав непокiрного рудуватого чуба й звернувся до матерi. - Я, мамо, взую Йосиповi рантовi чоботи та одягну його шапку. Хочу пiти до церкви. Мати здивувалася (ранiше Фiлон ходив до церкви тiльки на великi свята та сповiдатися, й то пiсля материних вичитувань), трохи повагалася й дозволила взяти шапку та чоботи. - Тiльки ж дивися не помицькай. Йосипу вже двадцять другий рiк, немолодий парубок, треба й сватiв засилати, й батьки стягнулися йому на парубоцьку одежу. От тiльки з ким побратися, куди вести молоду? Податися б у прийми (Йосип згоден на те), так усi багатшi одиначки, навiть дзюби, розхапують проворнiшi. Доведеться, мабуть, прорубувати в коморi вiкно й робити з не? кiмнату. А куди запхати злиднi, того вже не зна? нiхто. Ще тiльки сiють, а збiжжя в кадiбцевi на денцi (мати охкають бiля кадiбця). Але й те сьогоднi Фiлоновi не в клопiт, як не вельми воно йо:iу в клопiт i в iншi днi. У церквi людей певнiсiнько, не протовпитись (церквиця маленька), й стоять вони на схiдцях бiля притворiв, дiвчата i парубки розташувалися кiлькома гуртиками просто на травi пiд вишнями та грушами, хлопцi попiдстеляли свити, повсiдалися зручно, дiвчата поприсiдали, як сороки на лозi, - аби не зазеленити в молоду траву бiлi та жовтi плахти й сорочки. Фiлон обiйшов довкола церкви, але кругловидо? дiвчини не побачив. Тодi вiн пропхався у правi бiчнi дверi, правда, не далеко, та й служба вже закiнчувалася, пiп вiв казання. Наказував, щоб молодшi слухалися старших i щоб чоловiки не били жiнок. Жiнки побожно хрестилися, деякi чоловiки та?ли в куточках очей глузи. Фiлон випхався з церкви й став недалеко вiд ворiт пiд грушею. Бемкнув дзвiн, люди повалили з церкви. Гуртами й поодинцi, гомонiли неголосно. Ось уже й слiпа старчиха Секлета подибала з дочкою-поводиркою додому... Кругловидо? дiвчини вiн так i не побачив. Недовго роздумуючи, Фiлон попрямував на Загату, де вона жила. Пройшов порожнiми вуличками, наполохав курей, що висипали з чийогось двору на вулицю, буцнув кулаком у лоба чи?сь рябе теля, прип'яте до тину, нiкого не зустрiв (усi саме снiдали) й подався в береги. Вiн не хотiв iти додому, бо доведеться оддати Йосиповi шапку та чоботи, а Фiлон сподiвався побачити дiвчину на веснянках, як називали в них у селi дiвочi та парубочi гулянки за дня. Сидiв вiн на пеньковi довго, вiдгонив бузиновою гiлкою комарiв. Потьохкував сонно соловейко - виспiвався за нiч, трiщала, наче коник у стернi, очеретянка. Пiд очеретом сплескувала риба, ловила комашню. Фiлон не помилився. Коли пiдiйшов до криницi, де вчора заздрiв дiвчину, парубки та дiвчата вже зiбралися на вигонi. Парубки статечно стояли бiля тину, тримали в зубах люльки (здебiльшого порожнi), дiвчата, розбившись на два гурти, грали в жельмана. В святкових строях, здебiльшого заплетенi в дрiбушечки або в двi коси, заквiтчанi барвiнком та сухими васильками. I тiльки одна голiвка не заквiтчана, i тiльки в однi?? дiвчини волосся заплетене в одну товсту-претовстючу, чорну, як нiч, косу. То була... вона. Та сама дiвчина. I вiн уже знав, чия вона. Впiзнав по породi. Здогадався. Грищенкова, Ткачикова по-вуличному, ?? батьки були ткачами, ткали вдома на верстатi панам рядна та лiжники. Диво дивне?, пiвночi не мiг згадати, а це побачив - i враз згадав. Ще вiн згадав, що в дiвчини ? тро? чи четверо братiв, хлопцi - як лути, всi дужi, чорнявi, з важкими кулаками, старший уже, зда?ться, одружений. Такi як перестрiнуть... Але за вiщо його перестрiвати? А за те... Загатчани завше ворогували з сiльськими парубками, й ходити вечорами загатськими вулицями було небезпечно. Удень не зачепить нiхто. Проте й до гурту його не вiзьмуть. Фiлон так i стовбичив бiля криничного зрубу, викликаючи подив у парубкiв та дiвчат, аж поки одна з них, задихана, червонощока, пробiгаючи мимо, не зупинилася та не запитала: - Ти щось загубив? Шука?ш чого? Либонь, у Фiлона був розгублений вигляд. - Учорашнього дня. - Упав у криницю. - Дiстану. - I вже трохи iнакше: - Та то я вчора вельми отiй дiвчинi вiдро потовк, хотiв запитати, чи не били мати ??. Як ?? звати? - Лукино, - гукнула дiвчина. - Тебе мати не била? - А цебто за вiщо? - Оцей парубок каже - за нього. - Отако?, - засоромилася Лукина. - Нехай за нього когось iншого б'ють. Вiн учора волами в криницю в'?хав. Ледве встиг ухопити одного вола за хвiст. Дiвчата й хлопцi засмiялися. Фiлон блиснув очима, насунув на очi шапку й пiшов прiч. Гнiвався на парубкiв i дiвчат, гнiвався на Лукину й... не мiг розгнiватись. Дiвчина запала йому в серце ще глибше. Увечерi вкладався спати пiд пiддашшям комори. Мати казала: ще холодно, але вiн не послухався, послався на задуху в хатi. Ледве в хатi погасло свiтло, встав. Вiн знав, що з недiлi на понедiлок челядь на колодках не гуля?, - розганяють осавули, завтра ж на роботу, хiба що нишком, але сподiвався, що на Загатi хоча б дiвчата зберуться. Куток глухий i далекий, та й там ? де сховатися. Йшов берегами, вузькою стежкою, яка то наближалася до само? води, та пiдбiгала до городiв, перечiплялася через корчi, пiрнала пiд гiлля, яке збивало йому шапку. Мiсяць срiблив воду на рiчцi, очерет темнiв з того боку чорною смуюю, бiля панських мiсткiв хтось проплив на човнi - либонь, сторож. Бриль на його головi теж видавався срiбним. Верби та вiльхи важко занурилися в сво? сни, iiльки осокорина тихо шелестiла без вiтру. Фiлон поминув греблю, крутою стежкою вишкрьобав нагору. Ось i криниця, де вiн побачив дiвчину. А ото вуличка, що веде до Ткачикiв. Iшов i серце йому витьохкувало й забивалося в сторожкiй напрузi. Ось i Ткачикове обiйстя. Лiсяний хлiв понад самою вуличкою, - в стрiху вросла верба, - тин i перелаз, хата в глибинi двору. Велика, стара, розсядиста хата. Там стоять верстати, на них б'ють лiжники Лукининi батько та мати - Саватiй i Онишка Грищенки. Ткачики - буцiмто й заможнiшi од iнших, але яка то заможнiсть, коли землi десятина, а хлопцiв тро?. "Вона ходить через цей перелаз". Гаряча хвиля обiйняла Фiлона. I в цю мить вiн ледве не налетiв на постать, яка темнiла бiля присiшка хлiва, що похилився на вулицю. - Тю... - На свого батька тюкай. - Парубок був миршавий, сонливий, але на сво?й вулицi й через те бадьорився. - Та це я... кобилу шукаю, - Фiлон показав недогнуздка, завбачливо, саме про такий випадок захованого пiд свитою. - Ти не бачив? Гнiда кобила, слiпа на одне око. - Не бачив. Кажеш, слiпа? Через те вона й заблудила, - поважно вiдказав парубiйко. - Може, запитати хлопцiв та дiвчат; вони десь гуляють? - хитрував Фiлон. - Iнодi збираються, але сьогоднi нема? нiкого. Й тодi Фiлон рушив направцi. - Ткачикова Лукина на колодки виходить? - Мати ?? не пуска?. - А вона... з кимось гуля?? - Нащо тобi? - насторожився парубiйко. - Та так... Просив запитати один хлопець, - знову хитрував Фiлон. - Ке ось закуримо, та я й пiду, - дiстав припасеного на цей-таки випадок мiцного тютюну. Сипонув у жменю щедро, ледве собi лишилося на пiвлюльки. - Так гуля? з кимось Лукина? - Кажу ж, мати не пуска? ?? на колодки. Та й... - зам'явся хлопець, - горда вона. А чим там гордитися? ? й кращi дiвчата, - хвальковито сказав сопливий парубiйко. Фiлоновi од тих слiв затанцювало в грудях, i вiн так кресонув кресалом, аж iскри бризнули навсiбiч. - Обережно, хлiва пiдпалимо, - сказав парубiйко. Трут загорiвся, потягло щипливим димком, парубки запалили люльки й розiйшлися. Прийшов Фiлон додому, лiг пiд коморою на соломi, укрився старим кожухом, й одразу з темно?, подзьобано? поодинокими зорями пiтьми випливло до нього знадливе, трохи суворе личко. Й знову вiн крутився до пiвночi, не мiг заснути. Й од того вечора почав учащати на Загату. То буцiм верта?ться з поля, то шука? телицю, то йде з пiдсакою побовтатись у ковбанях (хоч ятiрцi вже стояли в очеретi). Й таки перестрiв одного разу Лукину. Несла од рiчки воду на коромислi, пiднiмалася звивистою стежкою вгору. Вiн заступив стежку. - Чорнобрива, дай напитися. - Вода не питна, несу на золиво, - спокiйно вiдказала вона, а сама чи не вперше пильно подивилася на парубка. В лихiй одежинi, рудий, але... чимось i вабливий. Очi смiливi, проте не нахабнi, обличчя вiдкрите. Фiлон упiймав той погляд, спаленiв i розгубився. Та за хвильку оговтався й напустив на себе нахабства. - Тодi дай поцiлувати. - Овва, - взялася обома руками в боки дiвчина, а вiдра гойдалися на плечi. Вiн спритно зняв вiдра i поставив додолу. - Оддай, - тихо сказала вона. - Я ?х потiм тобi вiднесу. Можу однести хоч за Ляхiвськi гори. - Коли це потiм? - Як... надивлюся на тебе. - Дивися. За це грошей не беру. - Ти пробач, - сказав Фiлон i знову подивував сам собi, адже рiдко коли перепрошував, хiба що батька-матiр. - Пробач, що заступив дорогу. Але iнакше з тобою погомонiти не можна. На колодки ти не ходиш... - А ти ходиш? Сюди, до нас? - Ну, не зовсiм на колодки. Вашi парубки... - Дивися, щоб вони не впiймали тебе. - Вiн уловив у ?? очах щире занепоко?ння i зрадiв. - Не упiймають. А якщо впiймають... У мене теж кулаки ?. - Там мати чекають, - занепоко?лася Лукина й пiдiбрала вiдра на коромисло. - Завтра недiля. Вийди сюди перед вечором, - попросив Фiлон. - Не знаю... Завтра я ?ду в мiсто на базар. - З ким? - Iз Зiнькою. I зникла за хвiрткою. Фiлон прийшов додому й одразу до батька: - Тату, я завтра одвезу на базар того осокора спиляного. - Чого це тобi заманулося його везти? - здивувався батько. - Так струхлявi?. Поки нема? iншо? роботи. - Кому зараз треба в мiстi дрова, - заперечив батько. - Цiна низька. - Якраз i не низька. Тодi, як навезуть усi, вони i впадуть у цiнi. Таки вмовив. Повантажили звечора на воза окоренки, а рано-вранцi й ви?хав з двору. Вийшло на батькове. Та ще вiн поспiшав, аби не випередила його Лукина, аби дiждатися ?? за мiстом, - продав за безцiнь. Хотiв купити Лукинi бодай стрiчку, але грошей наторгував так мало, що не одважився. Дожидався дiвчини в сторонi вiд дороги пiд грушками, так, щоб i дорогу було видно, й щоб нiхто з односельцiв його не впiзнав. Коли дiвчата - мiцна, ставна Лукина й висока, як лозина, Зiнька - появилися, Фiлон вйокнув на Калитку, ви?хав на дорогу й наздогнав ?х. - Сiдайте, хто з товаром, - запросив мовби жартiвливо. Лукина ледь помiтно зашарiлася, а Зiнька здивовано вигнула безбарвнi брови: - Звiдки такий вощик? У не? безбарвнi не тiльки брови, а й волосся, проте на виду непогана: маленький носик, невеликi, чiтко окресленi губки, лагiдна усмiшк?. - Спасибi, - сказала Лукина й поклала на воза чоботи та невеликий клуночок. Зiнька поклала й свою поклажу, обiперлася об полудрабок, щоб скочити на воза, запитала, показуючи на кобилу: - А вона не впаде? - Вона таких вас пiвкопи на гору звезе, - одбувся жартом Фiлон, а сам знiяковiв, як не нiяковiв зроду. Стало йому соромно й за драбинчатого старого воза з неошинованнми колесами, й за безклубу Калитку, яка махала обтьопаним, неначе квач, хвостом i йшла, низько опустивши голову, i за те, що вiз немилосердно скрипiв. - Но, гнiда, - смикнув мотузянi вiжки Фiлон, i кобила раптом дуже кумедно кинула задом. Дiвчата засмiялися, а з ними и Фiлон. - Отаке стерво, ще й лукаве та хитре... Задере голову, i? тодi не одягнеш хомута. Або розставить на пастiвнику ноги, спута?ш, i ходить, наче не путана. - У нас була кобила, що за псом ганялася, - сказала Зiнька. - Вищирить зуби й бiжить за ним. Заговорили за конi, за корови, за овечки, з якими химерами бувають i якi вони розумнi та хитрi. Фiлон озвича?вся й почав дiвчатам показуваги, ях хрока? Терсщенкiв кнур i як осавул Лнзько пiдскаку? в сiдлi, коли ?де на поле. Дiвчата заливалися смiхом, аж хилилися на воза. Кобила тюпала, похиливши голову, з-пiд розбитих копит порскала курява. Фiлон помiтив, що вiд дуги одв'язався повiд, тягнеться в пилюцi, намотав на люшню мотузянi, з порваними сталками вiжки, побiг, прив'язав повiд до стертого залiзного кiльця на дузi. Вйокнув на кобилу, але вона навiть голови не пiдвела. - Ех, конi, конi, - зненацька сумно зiтхнув Фiлон. - Колись були конi... Бо воля була в людей. Воля на них ?здила. - Яка це воля ?здила на тих конях? - запитала Зiнька. - У яких людей? - У таких, як ми. - Тодi люди були не такi, - суворо мовила Лукииа. - Якi ще не такi? - не погодилася Зiнька. - Вольнi духом. I гордi. Правду Фiлон каже. - А батюшка сказав, так богом велено: одним робити, другим володарювати. Зате на тому свiтi... - Не велено те богом. Колись усi люди були вольнi, - перебив Фiлон. - Виходить, батюшка брешуть? - Ну... не кажуть всi?? правди. Приховують, - мовила Лукина. - Вони теж бояться. Дiдуньо оно розказували, як за Хмельницького все сталося. Усiх панiв повиганяли, а котрих побили. - Так i сто?ть усе тс перед очима, - сказав Фiлон. - Тебе ж тодi й па свiтi не було. - Ага. А от заплющу очi й бачу. Тiльки ж нема? ще одного такого лицаря. Поки що. - Ох i розходилися ви. Дивiться, накличете лихо. Вийшло на Зiньчнне. Як пере?жджали греблю, в кiнцi зустрiли пана з почтом i гайдуками. Всi верхи, у високих чоботях iз закотами, з гарапниками в руках. Попереду пан у чорнiм жупанi, в чорних рукавичках, i;а вороному конi, одразу за ним - старший гайдук: теж у чорному i'i на вороному коневi. Очi як вугiль - так i пропiкають, чуб зализаний наперед, губи тонкi, стиснутi, що й лезо ножа не просунеш (врода, але непри?мна), ще й гарапником погойду?. У пана обличчя клинцювате, худорляве, з глибокими морщинами на лобi i в мiжбрiв'?, суворе, кажуть, служив вiн у королiвськiй кiннотi, ма? великi заслуги, за це його й нагороджено цим ма?тком. Пановi рокiв пiд сорок, ще юнаком бився вiн у гусарських лавах проти полкiв Хмельницького. Гайдуки, либонь, верталися з ловiв (позаду ?хали два вози), зайняли всю греблю, Фiлону довелося спрямувати Калитку на самий край, ще й пiдтримувати плечем воза, щоб не скотився в дiл. Пан i його смаглявий охоронець порiвнялися з возом. Дiвчата посхоплювалися, поставали бiля затильника воза, посхиляли голови. Фiлон напружився пiд вагою воза, теж дивився в землю. I раптом повiтря розiтнув посвист гарапника. - Шапку, хлопе! Гарапник сам збив шапку. Чорний охоронець знову звiв руку, дiвчата зойкнули, Фiлон прохрипiв: - Воза ж ось тримаю. - Досить, Яне, - наказав пан. - Уже провчив. Та й непоганих дiвчат везе. Надто оту. Як тебе звати? - Кого, мене? - запитала Лукина. - Атож, тебе. Чия ти? - Грищенкова. - Ткачики по-вуличному, - додав хтось iз гайдукiв. - На Загатi живе. Колись ?? батько славився як гарний ткач. - А тепер? - Постарiв. Але ще тче. - I дочку, мабуть, навчив, - посмiхнувся пан й, ще раз гостро глянувши на Лукину, вiдпустив повiддя. Кiнь помчав учвал в кiнець греблi. - Важко тобi було зняти шапку, - докоряла Зiнька Фiлоновi, коли верхiвцi замапячили далеко на горбi. - Спала б з твого лоба позолота? От i ма?ш. Фiлон мовчав. Мовчала й Лукина. А Зiнька талалакала й талалакала, i пiд те талалаканпя Фiлон прошепотiв Лукинi, щоб вона в наступну суботу одразу по заходi сонця вийшла в береги, туди, де вiн ?? зустрiв, як несла воду на золиво. Лукина показала очима, що вийде. Вона в суботу вибiгла, але ненадовго. Лукина обдурила матiр, сказала, буцiм iде до Зiньки позичити сухих гвоздик, отже, тепер мусить ще забiгти й до не?. Не встигли й погомонiти. Стояли пiд обсипаною мiсячним сяйвом вербою. Зорi проглядали крiзь вiття, неначе золотi горiшки, хотiлося дiстати ?х руками. I скрiзь понад рiчкою дрiмали старi верби та вiльхи, й набиралися мiсячного сяйва пуп'янки яблунь у садах. Посiянi в пониззi коноплi стояли стiною, ховали якусь та?ну. Хижо вигнувши спину, з конопель вийшов кiт, свiтячи очима. Фiлон тихенько цокнув язиком, кiт пiдстрибнув на мiсцi й метнувся в коноплянi нетрi. - Восени по?ду з чумаками на Дiн, - сказав Фiлон. - Вже домовився з економом. Кажуть, там можна заробити грошей. Лукина зрозумiла: вiн натяка? на те, що, коли заробить грошей, зможе заслати до не? старостiв. I трохи образилася, адже й про кохання вони ще не говорили, i вiн не запитав, чи любий ?й. А вона, як i як i кожна дiвчина, мрiяла про кохання, про гаряче освiдчення при мiсяцi, клятви-молiння й щирi сльози. Через те сказала насмiшкувато: - Нащо забиватися так далеко, пiди в Занози й викопай скарб. - Ходив i копав, - понуро мовив Фiлон. - Правда? - не повiрила Лукина. - Й горiв там вогонь? I... нечистий, який його стереже?.. - Не було нiякого вогню й нiякого нечистого. Будяки та пустирник. А в землi череп'я бите. I бiльше нiчого. - А ти... правда кажеш? - запитала тихо. Фiлон забожився. Й розповiв, як виглядав молодика, як окропив свяченою водою, що мати принесли вербно? недiлi, заступ, i як копав, i як виполохав кота. - А може, то й був вiн, нечистий? - З мишею в зубах? Вiн як чкурнув... Лукина переминалася з ноги на ногу. - Менi пора. Фiлон узяв дiвчину за руки й притримав якусь мить. На бiльше не зважився. Й ще тричi вiн ходив пiд вербу. Одного разу, вже коли йшов назад, його зустрiло тро? парубкiв, один ухопив за рукав свити, й Фiлон звiздонув парубка в лоб, аж той одлетiв у коноплi. - Порiшу! Порiшу! - гукнув Фiлон, i парубки вломили через коноплi, аж зашкварчало бадилля. За всi три стрiчi вiн тiльки раз по-справжньому пригорнув Лукину й поцiлував у щоку, а освiдчитися в сво?му коханнi не встиг. Стидався. Кожного разу обiцяв собi, що ось пiде й викаже все, що в нього на серцi, й випита? в не?, а приходив - i втрачав смiливiсть, i язик починав заплiтатися. Може, це ще й через те, що надто вже неприступною й гордою поставала в його уявi Лукина: вона й справдi була не схожа на iнших дiвчат, реготух, якi тiльки вдають цноту, а самi так i липнуть до хлопцiв. Великi Лукининi очi були повнi зоряного вогню, але вона гасила той вогонь, трималася спокiйно, впевнено, незалежно. Несла в грудях якусь особливу та?ну, була певною себе, через те й не мiг Фiлон до не? приступитися. А коли одного разу мовби ненароком ковзнув рукою за керсетку, вона ?? не одвела, на вдарила по нiй, але так ковзнула поглядом, що парубок зiв'яв, як зламана гiлка. I те Фiлон пам'ятав повсякчас, ще дужче покохав Лукину. Й тепер думав тiльки про те, як випитати ?? думку щодо нього самого. Вона ще нiчого не сказала йому, але ж щоразу, нехай i ненадовго, виходить на побачення. Фiлон так i не встиг сповнити свого замiру, бо наступно? суботи Лукина пiд вербу не вийшла. А в понедiлок Фiлон довiдався, що ?? взяли на чорний двiр фiльварку для ткацько? роботи. Та новина схвилювала Фiлона до краю. Адже був начуваний i про ткаль, i про вишивальниць, i про поко?вок панських. Про панову розпусту ходили страхiтливi розповiдi. Та й про яке ткацтво може йти мова? Ще не виспiли коноплi, ще ?х треба мочити, бити на бительнi, тiпати, терти на терницi, прясти в пiвмiтки, сукати. До того ж ще й панських овечок не стригли. Одначе в пана могла лежати пряжа в запасi, а Лукинин батько був гарним ткачем i колись працював у фiльварку. Тим заспокоював себе й не мiг заспоко?ти, адже пам'ятав стрiчу на греблi й те, як пан дивився на Лукину. Вiдтодi почав шукати способу, як би побачитися з дiвчиною. * * * Сьомий день Лукина не зна?, на якому вона живе свiтi, ?? взяли не на чорний двiр у ткацьку хату, а в двiр при палацi, де ? двi кiмнати для вишивання. В однiй дiвчата сплять, у другiй, бiльшiй, вишивають рушники, напiрники, серветки. Лукина здогадувалася, нащо ?? взято до двору, i душа ?? стискувалася в тугий горiх, зда?ться, трiшки надави - й трiсне навпiл. Хоч ?? поки що нiкуди не кликали й навiть нi на що таке не натякали. Але з дiвочих розмов знала, що побували в пана i Мелася, й Мокрина. Це звалося "показувати пановi рушники". Справдi, котрась iз дiвчат збирала роботу за тиждень чи й бiльше i несла пановi. На чорному дворi... це називають "збивати пановi перину". А збивати ?? ? кому й так. ? у пана три хльорки, три пишнотiлi дiвулi, якi нiчого не роблять, вилежуються днями, а ночами тiшать пана. Кажуть, що навiдують усi три разом. Вони нетутешнi, з iнших панських ма?ткiв, так само невiльнi. Вишива? Лукина червоною i зеленою заполоччю рушника, додивля?ться до шиття, та як згада? рiдну хату, заквiтчанi ласкавцем i васильками, яких сама нарвала, iкони, а пiд iконами батька за читанням "Ки?вського патерика", матiр iз схиленою на руки головою, братiв, що хоч i не уважно, а таки ж слухають батькове читання, й обiлл?ться ?? серце слiзьми. Назовнi здебiльшого тих слiз не пуска?, а в грудях вони печуть, як отрута. Й луна? ?й у вухах сюркiт цвiркуна у власнiй хатi, й навiть стукiт ляди на верстаку, що гупа? всю зиму - гах, гах, вiдлуню? в спогадi музикою. Старша над дiвчатами - тiтка Одарка, здебiльшого мовчазна, сувора, тiльки як побува? в пiдвального, ста? весела та балакуча. Iнодi вда?ться ?й десь доп'ясти грiш, за нього пiдвальний i вточить ?й того, вiд чого "й коло серця пече". Пiдпивши, водила дiвчат у сад показати, як пани гуляють i казяться. На рiчцi тодi було вогнiв-вогнiв, плавав порон на кодолi, заклечаний i в свiчках, i там веселилися пани, а в ма?тку на балконi не вгавав оркестр. - Скiльки-то кодоли треба на той порон, - мовила Мелася. - Мабуть, пар на десять вiжок би стало. - Сказала, - хмикнула Мокрина. - На сто, не менше. - Панська доля цвiте, наша в'яне, - зiтхнула Мелася. - Не нарiкай на долю, бо буде гiрше, - кинула Одарка. В суботу вранцi старша покойова зненацька покликала Лукину в параднi горницi, - Ходiмо, допоможеш килими трусити. Лукина вся стиснулася, далi заметалася, вибiгла в сiни, щось ухопила й засунула за керсетку. Серце стукотiло, ноги стали важкi, неначе камiннi. Пiшла за старшою покойовою, оглянулася, i ?й одразу попустило в грудях. Позаду йшли Мокрина i Мелася, ?х також покликали. Перейшли гардеробну, вступили в залу, й Лукина розгубилася, Побачила себе спереду, i злiва, й справа - кiлька Лукин стояло, притиснувши до грудей руки. В промiжках мiж дзеркалами висiли килими, а зверху - парсуни вусатих шляхтичiв з мереживами на ши? i при збро?. Проте роздивлятися ?й було нiколи. Старша покойова наказала взяти килим i нести в двiр. I ще двiчi ходила за покойовою. Одного разу ?? перестрiв пан, нiчого не сказав, тiльки осмiхнувся, i усмiшка та злякала Лукину. Якась вона була нiби й приязна, але хижа. Ще за три днi, сердита й понура, бо давно не пригощалась пiнною, Одарка, одвертаючи червоне, прищувате обличчя, наказала Лукинi: - Сьогоднi понесеш пановi рушники. В Лукини пiдломилися ноги, й вона сiла на ослiн. I далi була мов нежива й ледве пам'ятала, як ?? водили на чорний двiр, купали, зодягали в чисту тонку сорочку, гризетову керсетку, як заквiтчували голову. Всi цi днi вона думала про те, що ма? статися. I здавалося ?й, була готова на все. В нiй змалку жили суворiсть i владна рiшучiсть, ?? нелегко було скривдити, й вона вибрала собi спосiб, що, як ?й здавалося, ?диний був достойний ?? роду i ?? честi. Вибрала спокiйно, без маяття i розпачу, й коли стала на ньому думкою остаточно - заспоко?лася. А тепер знову розтривожилася до краю. Рушники несла на руцi. Серце билося шалено, й такий ?? опанував страх, що цокотiли зуби. Ще дужче вона налякалася, коли помiтила бiля дверей пансько? горницi того чорного, похмурого, з непривiтними очима юнака - гайдука, якого бачила на греблi бiля пана. Гайдук стояв неначе неживий, неначе вирiзаний з дерева, його тонкi губи мовби злилися во?дино, очi неклiпно дивилися кудись у куток. Пан помiтив Лукинин страх. Сидiв у кутку невелико? кiмнати, вечеряв. На круглому столику стояли страви, пляшки, ледь погойдував язики свiтла трисвiчник, а над головою висiла клiтка з двома жовтими пташками. - Чого злякалася? - мовив пан. - Мабуть, нарозказували тобi всякого. Дурницi все те. Поклади рушники он туди. Пiд стiною стояла оббита жовтим сап'яном отоманка, на нiй Лукина й розстелила рушники. - Потiм покажеш. Розстели отой, верхнiй. Що ж, гарний. Iди сюди. Йди, я не кусаюся. Лукина облизала смаглi темно-вишневi губи, пiдiйшла. - Сiдай сюди! - наказав пан голосом, якому Лукина не осмiлилася спротивитись. Сидiла на стiльцi, дивилася вбiк. - Ти ткачиха гарна. Що ото таке? Лукина звела очi. - Рядно... заткане квiтами i звiрами. Звiрi були дивовижнi, з людськими головами, а риби з жiночими тулубами. Пан засмiявся. - Молодець. Гобелен назива?ться. Вiсiм рокiв його ткали. - Вiсiм рокiв! - зiрвалося з Лукининнх вуст, i вона глянула на пана, чи вiн не жарту?. Пан не жартував. I дивився на той чудернацький килим. Хоч яка злякана була Лукина, одначе вiдмiтила, що обличчя в пана мужн?, тiльки вже не молоде, й надто великий лоб, ще бiльшим його робили залисини, що пролягли в ледь кучерявому чубi. Вони зустрiлися поглядами, вперше за весь час зустрiлися як людина з людиною. У поглядi Лукини були страх i молiння, погляд пана не виражав нiчого. - Не бiйся, дiвчино, - сказав пан. - Люди на те й люди, щоб вигадувати. Не приховую: ти менi сподобалася. Але я нi до чого тебе не неволю. Захочеш, пiдеш звiдси, як i прийшла. Зрозумiла? Ось за це й вип'?мо. I налив з високо? горлато? пляшки у два срiбнi келихи жовтого вина. - Випий. Ти такого не куштувала. - Я не пила нiколи нiчого, крiм узвару. Пан знову смiявся. - Розказуватимеш потiм дiвчатам, яку солодку водичку пила в пана. Тво? здоров'я, дiвчино. Лукина пригубила келих. - Нi, так не годиться, - сказав пан. - Я п'ю тво? здоров'я, ти - мо?. Хочеш, щоб я захворiв? Мусила випити. Вино справдi було солодке й нiби зовсiм не п'янке. Пан змусив Лукину випити другого келиха, а потiм сказав: - Вип'?ш ще один i пiдеш. Лукина зрадiла й вихилила келих в одну мить. I враз вiдчула, що не може йти. В головi неначе було ясно, а йти не могла. Пiдвелася i сiла. I, мабуть, од того руху в не? зашумувало в головi. Вона злякалася, водночас нею опанували дивна легкiсть i дивовижнi веселощi. Що це з нею таке - ха-ха-ха. Вона зараз таки пiде звiдси. Лукина звелася на неслухнянi ноги. Гобелени, парсуни, трисвiчник попливли перед ?? очима. Ой, як ?й легко i важко водночас. - Чекай, я допоможу, - смiючись, сказав пан. На мить той смiх привiв ?? до тями. - Дух святий з нами, - сказала, не знати чому, неначе уздрiла нечистого. - З нами, з нами, - реготнув пан. - 3 тобою i зi мною. Ось зараз ляжеш на отоманку, спочинеш... А я побуду бiля тебе. Ось так... I поклав Лукину на ?? рушника. Й розстебнув тугi гаки керсетки на пружних грудях, i побачив невеликого, гострого, зробленого iз скiска ножа. Його обличчя ощирилося, вiн i злякався трохи, й засмiявся, - ця пригода з ножем додавала перчинку до його хiтi. Вiн узяв ножа i з тi?ю ж таки усмiшкою кинув його на пiдлогу. * * * Фiлон наохляп на Калитцi спускався узвозом до рiчки. В супрязi з сусiдом, Сокуром, привезли поповi соху з лiсу, розвораного воза лишили на поповому обiйстi (колоду здiймуть завтра толокою), правував додому. Дорога круто пiшла пiд гору, хомут з'?хав Калитцi на голову, один посторонок волiкся по пiску, Фiлон нагнувся за хомутом i сам зсунувся кобильчинi на шию. I в цей час мельком побачив бричку, що наближалася, а в нiй двi постатi. Намагався втриматися, хапався за гриву, за хомут, але пiд його вагою кобиляча голова хилилася дедалi нижче, врештi Калитка махнула нею, i Фiлон полетiв на землю. I в цей час пролунав смiх. Панський смiх вiн упiзнав би i в пеклi. А iнший, другий, дiвочий... Лежав на землi й не вiрив. Вона смiялася? Вона смiялася... Вона смiялася! Весь цей час вiн прожив у муках, займаючись надi?ю, згораючи в безнадi?, i ось тепер все в ньому взялося попелом, i тiльки жарина кривди i лютi жеврiла в серцi. Як Лукина плакала, вiн уже не чув. РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ На Сiч весна завжди приходить з моря. Пiсля довго? суворо? зими подув низовий вiтер, принiс теплий туман, i той туман почав з'?дати снiг. Хряпнула синя крига на Днiпрi, темнi розколини зазмi?лися на всю ?? метрову товщину, в них проступила вода. Крига ледь-ледь зрушилась, затрiщала тут i там, посеред Днiпра на мiсцi зимово? санно? дороги постала сторч велетенська крижина, широкi склянi злами заблискотiли пiд сонцем. Над рiчкою пролунав гуркiт i трiск, вода понесла льодовий панцир у море. Кригу, що навпроти Великого Лугу, знесло за один день, зверху через пороги йшла кришаниця, а на Днiприщi й Чортомлику лiд ще довго синiв i пiздрюватiв, його поволi розлизувало хвилею, а потiм приступили зверху пiвнiчнi води й змили i його. Земля звiльнилася од полону, розквiтла. Напо?нi теплими весняними туманами, очерети i трави росли наввипередки, в берегах гнало пагiння молодо? лози, трави стояли рутвяно-зеленi, а в степу на горбах почали пiдгорати на вершечках бур'яни. Весною днi летять, наче на швидких крилах. Скосили трави, а вже по горбках жовтiв ячмiнь, та й жито хилилося долу стиглим колосом. Ранками виглядало сонце, а далi небо затягувало нудними безбарвними хмарами, якi не викликали нi злостi, нi радостi, а тiльки нудьгу, й лише чорнi хрестики ластiвок над сiчовими баштами на мить прикликали думку про життя, що летить невiдь-куди. Вночi тi хмари мандрували в опiвнiчний бiк, пiд полудень верталися. А потiм попливли й не вернулися, настали спекотнi днi. З плавнiв повiвав вiтер, несучи запахи болотно? тванi, рогозу, хмелю. Запорожжя обезлюднiло: жнивували по хуторах зимiвничани, пiшли в степи до кримських кордонiв команди, а слiдом за ними рушили й чумацькi валки. Зрiдка тягнув од куреня на базар який-небудь сiчовик чи приставала до лiщиново? пристанi липова довбанка з мокрими сiтями. В тiнi пiд вербами обсiвся гурт сiчових дiдiв, м'яли та лiниво нюхали табаку - в кого мiцнiша, м'яли беззубими ротами балачку про добрi старi часи, походи на Козлов та Кафу, про гостювання в самого султана. Тихенько торкав струни новенько? бандури дiд Розколупа, вона бринiла ледь чутно, не перебивала балачки. Розколупа сам робить бандури й розда? козакам, плати не править, вiзьме, хто скiльки дасть. Той бренькiт хилив старих козакiв на спомини, як сон, i сон, як спомини. Проте й нинi не вся Сiч дрiмала. То тiльки здавалося, що все заснуло. Голосно, iз залiзним хряпом гахкав важенний водяний молот - Чортомлик кував зброю, видзвонювали в кузнях ковальськi молоти, курiла двома димарями стара похилена селiтерня, пiд ?? повiткою з пiвдесятка голих козакiв товкли в ступах уже готовий порох; запорозькi сiргатали ганяли через Днiпро конi - щоб не боялися води, щоб були мiцнi. Голi козахи пливли поруч з кiньми, тримаючись за гриви, перегукувалися, пiдбадьорювали коней парубоцьким свистом. Вода мила голе козацьке тiло - бiле-бiле: запорожцi не скидали сорочок навiть у найбiльшу спеку на косовицi. У степах пильнували дозори, мандрували з чумацькими валками попiд Перекопом та по Криму вивiдники. Зачувши про криваву зимову веремiю на Сiчi та прочитавши послання коша iз запрошенням на спiльну налогу на Крим, донцi вiдрядили на Запорожжя отамана Флора Минаева з чималеньким товариством - в триста козакiв, аби довiдатися достеменно про все, дiйти домови, якими силами йти, де збиратися, якими шляхами добуватися, та й просто погостювати. Гостина була щира, донцi загулялися на Сiчi. Стали вони табором у кiнцi присiчового мiстечка за корчмою Хоми Пугача, поставили намети, попiднiмали на возах голоблi та дишла, на деяких голоблях висiли дуги, хомути та сiделка, на iнших - великi чорнi казани, в яких варили кулiш та галушки. Варили по-запорозьки - щоб ложка в кулешi не хилилася. Коней пустили в степ, до запорозьких табунiв, запорозькi аргатали й наглядали за ними. При?хало чимало дiдiв, яким уже важко махати шаблею i косою, та к на коня видряпатись також, а тiльки на вози, i молодикiв, якi вчилися запорозько? вiйськово? справи. Дiди-розбрелися по куренях, одстоювали утреню i обiдню, смалили на колодках бiля Грецько? хати, що з високими дерев'яними колонами, кружганком i великими рiкнами, люльки, молодики здебiльшого товпилися на тирлi пiд горою, де випробовували силу, вправлялися в лучнiй i огнистiй стрiльбi, бiгали наввипередки або ж пiрнали в Пiдпiльнiй. Донцi i запорожцi мiнялися кiньми, одягом, збро?ю - вже й не розiбрати, хто з них донець, а хто - запорожець. Давн? побратимство ?днало Сiч i Дон. Не злiчити, скiльки сходжено сукупним вiйськом походiв проти чужоземних неприятелiв, в скiлькох рокошах крутилася разом, скiльки з'?дено пшона з одних мiдних казанiв, скiльки пролито кровi на одну й ту ж землю. Гостювали й зараз у запоруку того, що нинi теж будугь разом. Запорожцi ще ранiше написали про свiй замисл i в Москву, просили запомоги вiйськом i ядерним та хлiбним запасами. Москву ?дино визнавали над собою, ту Москву, яка уклала з Хмелем Переяславськi статтi i поклала злуку на вiки вiчнi. А гетьмана Самойловича не визнавали. З листами одправили значних козакiв Максима Щербака та Григорiя Пелеха. Посли вiд'?хали в зазимки, а вернулися, коли вже солов'? над Скарбною втомилися спiвати. Перестрiла ?х у сiверських землях весна, вода позносила гатi та розмила греблi, взяла ?х у полон, посадила на довге марнування над Сеймом. Навiть сухо? лiтньо? пори шлях од Запорожжя до Москви тяжкий i небезпечний. Рiчки й зарiчки, пiски й болота, часом доводиться самим рубати лiс та викладати гатки, шукати про?зду, а то й братися навмання - по сонцю та зорях, через лiси та бори, де гуляють розбiйнi ватаги, де ведмедi вночi ламають спини стриноженим коням. Подорожнiй на тому шляху не ма? спочинку нi вдень, нi вночi. Той, хто викiнчив його, почува?ться не меншим звитяжцем, нiж той, хто вийшов живим з криваво? сiчi. У Москвi вiнчали надi?ю запорозький замисел i вiдписали, що надiшлють ординанси гетьману Самойловичу, калмицькому тайшi Аюкаю, князю Каспулату Муцаловичу черкаському, аби тi йшли з вiйськом на скуплення з сiчовиками й всi разом вчинили налогу на Крим. Сiрко читав царську грамоту й розпитував посланцiв про новини, привезенi з далекого краю, у сво?му прикомiрку, туди зiйшлася вся сiчова старшина. В хатинi було тiсно й душно, поодчнняли обо? дверей - на вулицю i в курiнь, у них з'юрмилися козаки, слухали дива, котрi оповiдали Щербак i Пелех. Од вiтру, що повiвав знадвору, хиталися язички вогню на трисвiчнику. Петро Кугукало, новий джура кошового, затуляв ?х шапкою. Джуру отаман узяв недавно, остаточно стративши надiю вiдшукати Лаврiна Перехреста. Петро Кугукало - хлопець забудькуватий, млявий i сонний, з булькатими очима, повiки котрих гно?лися од яко?сь хвороби, - не припав отамановi до серця, але тепер йому було байдуже. Та й, думав, може, надмiру чiпля?ться до хлопця, мiря? його по Лаврiновi. Джура дрiмав стоячи. Вiн або дрiма?, або жу? щось - найчастiше сушню, дiстаючи ?? з глибоченних кишень синiх штанiв. Бiля нiг Кугукала, просто на долiвцi, вивернувся величезний, чорний, з бiлою плямою пiд горлом, котяра, лежав, як неживий. Сiрко подумав, що вони чимось дуже схожi мiж собою - його джура i оцей кiт, обо? вайлуватi, лiнивi й невразливi: прожени за шкоду - пiдуть i небавом припхаються знову, не пам'ятаючи лайки i сво?? шкоди. I голос у Кугукала тонкий, котячий. Не такий, зовсiм не такий був попереднiй джура. Може, через те так часто згадував його кошовий. Хiба б ото Лаврiн отак сонно позiхав у кулак. Та вiн би досi в вуха i в очi влiз послам, не прогавив жодного слова, мотав усе на вус, а тодi до пiвночi не дав би спокою отамановi: "А зна?ш, батiку, коли б нам отаку гармату поставити на Ляськiй баштi... Набити картеччю". - "Був уже один такий, сокири зв'язував. Спи вже". - "Той в'язав з дурного розуму. А ми б пiд жерлом тi?? гармати увесь узвiз тримали". У цьому прикомiрку - прибудованiй до куреня хатинi - ще й зараз все нагадувало про Лаврiна. Розмальований виноградом сволочок (пам'ятав, як хлопець принiс з церкви фарбу), розвiшана по килиму зброя (Сiрко почiпляв абияк, Лаврiн перевiшав по-сво?му: три рушницi - двi по краях i одна зверху, двi шаблi, три порохiвницi, а посерединi кобза з великою квiткою); два снопики одворотного зiлля за трямком. Виглядали тiльки кiнчики гузирiв - Лаврiн запхнув ?х покрадьки, щоб охороняли кошового вiд напастей i ворожо? шаблi. Сiрко дивився на них, i серце йому оповивала тепла журна хвиля. Бачачи, що кошовий щось дума?, козаки притихли. Вiд то? тишi вiн очутився, повернувся до Щербака та Пелеха. Тi сидiли пiд образами, пили холодний узвар iз сушених персикiв, яким частують тiльки послiв та iнших вельможних гостей, i перемовлялися. По хвилi Сiрко уважно слухав ?хнi оповiдi. Новин було багато. Нещодавно добiгла кiнця велика незгода помiж царем Олексi?м та патрiархом всi?? Русi Никоном, що вкрутила у свiй вир найзнач-нiшик церковних та мирських мужiв, вiдгукнулася й на простих священиках та всьому поспiльству; цар надто близько пiдпустив до свого серця патрiарха, надто високо помислив себе патрiарх та й перехилив коромисло дружби в один бiк. Велику владу обiйняв на Русi Никон - писався государем, державцем, крутий мав норов, тяжку руку, скупив незлiченнi багатства - все те врештi злякало Олексiя, якому бояри й ранiше нашiптували погибель трону й вiнця од патрiарха. Вельми перетерпiла церковна братiя, патрiарх з не? хрестом i патерицею вибивав ?ресь. Либонь, не стiльки ?ресь, скiльки глупоту й темряву. По всiх церквах не однаково правилась божа служба, не однаково хрестилися, не одне писалося в церковних книгах, переписаних напiвграмотними дячками. Аби виправити богослужбовi книги та звiрити ?х iз грецькими оригiналами, Никои запросив з Ки?всько? колегi? вчених мужiв з i?ромонахом ?пiфанi?м Слови-нецьким на чолi, вправних у грецькiй та латинськiй мовах, зело мудрих в iнших науках. Коли патрiаршество Никона скiнчилося зняттям з нього сану й засланням у Воскресенський монастир, усi подумали, що реформацiя уже скiнчилася. Одначе цар i новий патрiарх повелiли не вертатися до старого. Почався церковний розкол. На той час, коли там гостювало запорозьке посольство, в Московськiй державi велася тяжка - кнутом i Сибiром - боротьба iз розкольниками та ?ретиками. - А як же ки?вськi вченi мужi з i?ромонахом? Що мають за дружбу з Никоном? - запитав Сiрко, котрий сидiв бiля вiкна й слухав неквапливу оповiдь Щербака. Того весь час поривався перепинити Пелех, бо йому здавалося, що Щербак оповiда? не так, вiн пiдхоплювався, починав дзигорiти, вимахував руками й навiть намагався промовляти за патрiарха та царя, обо? вони в нього бiгали й кричали, i запорожцi, якi не любили поспiху, щоразу зупиняли Пелеха. "Не сiчи. Хiба ж ото таки цар дринза?, як п'яний дячок, i дулi суче! Кажи ти, Максиме!" - "А суче, суче!" - Пелех. - Не впала на них немилiсть. Живуть, як за Никона жили, - погладжував вуса Щербак i похитував великою головою. - Ще й нових стовпiв вченостi з Ки?ва до Москви кiльканадцять при?хало. У церквах соборних ?х чимало i в царському теремi теж, не тi тепер звича? при Московському дворi. Й там занепада? багато чого старого, - зiтхнув лiтнщ козак. - Наших грамотi?в у тiм провина немала. Бачено - в Iiреображенському селi воздвигли комедiйнi хоромини i грають-показують блазнiв. Як у нас на Подолi. - И зовсiм не блазнiв, - пiдхопився низенький кремезняк Пелех, якому, видно,тi комедi? вельми сподобалися. Вiн заходився показувати, як грали лицедi? "Блудного сина", надуманого Симеоном Полоцьким. Його маленькi очицi захоплено блищали, по пицi розповзалась масна, хитренька посмiшка, й вiн справдi був схожий якщо не на блудного сина, то на ярмаркового злодiя. Козаки реготали, й Сiрко реготав теж. I просив Пелеха ще раз показати, як верта?ться блудний син додому. А тодi витер у куточках очей сльози, що набiгли од смiху, сказав замислено: - Шабля проти шаблi, хрест проти хреста. Нема спокою людинi на землi, не вмi? вона жити в мирi. I блудних синiв теж розвелося чималенько. Волочиться по чужинських хоромах, нагуля?ться, натiшиться, а тодi верта?ться i вимага? телицю. Далi отаман майже не слухав послiв, думав сво?. Трохи перегодя мовив: - Бачу, приймали вас милостиво й по чину. З того ма?мо радiсть. - Грiх скаржитися, - пiдтвердили посли. - Не чули од московських людей кривди, а тiльки гостиннiсть i шанобу. - Пригощали нас там добре, - казав Пелех. - Як випили на потуху, ледве в сани повлазили... Ласi стрiльцi до цього зiлля, незгiрш, як нашi голоколiнчики. Бояри у винах заморських теж вуса мочать, а тодi вогнi пускають, фейерверками званi. Багато спалюють пороху... ... - А скрiзь по лiсових нетрях, де ми ?хали, московити дьоготь женуть i мають з того таляри загранишнi... - вiв свою лiнiю Щербак. - Якби в нас був лiс, i ми б могли заробити, а то ледве вистача? на юхту... Сiрко хитнув головою, а сам думав уже про iнше посольство. Про власну мандрiвку на Правобережжя. Якою буде його стрiча з правобережним гетьманом? I що про те скажуть тут, на Сiчi? На тiй його путi чинила кошовому помiшки старшина й все товариство. Либонь, i самому той замiр не раз лягав тяжким сумнiвом на серце. В нещадний кривавий розбрат зайшло Запорожжя iз правобережним гетьманом. Либонь, не могли примиритися сiчовики з Дорошенковими зброднями, його якшанням з турчином та татарином, з тим, що вiн двигав ?х на християнськi землi. Надто ж перейнялись ворожiстю до нього пiсля погрому в Ладижинi. Тодi Сiч послала Дорошенковi листа, в якому називала його поганином i запеклим сво?м ворогом. Зiштовхнулися запорожцi з дорошенкiвцями пiд Смiлою i Жаботином, дзвякнули щаблi, потекла крiвця. Християнська крiвця через поганина i його лукавого приятеля Дорошенка. Правобережний гетьман клявся в листах найстрашнiшими клятвами, що пiд Ладижин i Умань турчин прийшов не за його наустом, що не мислив вiн лиха Ладижину й запорожцям, але якщо тi мають його за адверсора, то й вiн матиме ?х за недругiв довiку. Сiрко й сам горiв гнiвом на Дорошенка. Скiльки злих слiв сказав йому в думках, скiльки кинув на важку, чубату, зачмелену голову його проклять! Але досвiд пiдказував iнше: вогнем вогню не погасити. Бiля мiжусобного багаття тепло тiльки ворогам. Й тодi зцiплював зуби, гнуздав погорду, гасив гнiв. Важко йому було: почував, як щось переверта?ться всерединi, черка? гостряками по серцю, як сердиться з одно? думки на те, що мусить увiйти в Дорошенковi поко?, сiдати за його стiл, розмовляти з ним. Але не милостi шукати, не просити запомоги по?де до Дорошенка. По?де шукати добра - не собi, просити миру - теж не собi, шукати порозумiння мiж двома вершителями людських доль на двох днiпрових берегах, котрi щодень вiддаляються один вiд одного й уже можуть нiколи не зiйтися. А розiйдуться днiпровi береги, то й Днiпро увiйде в землю! Його лякала та стрiча; якщо й цього разу пiде врозруб, доконечно змалi? надiя на оборону краю, на iриденту - на все те, чим жив i задля чого стiльки рокiв не випускав з рук шаблi. Знав: перетрактацi? будуть важкi. Либонь, привести Дорошенка до миру з Самойловичем не вдасться. Бува?, ворожнеча заходить так далеко, що люди уже не володiють собою. Вiн i сам не може пригасити у сво?му серцi гнiву проти Самойловича. Сибiрськi морози остудили його, а надмухав ?х туди гетьман-попович. Але що ж дiяти? Якщо не втихне братовбивча вiйна, Укра?на стече кров'ю. Може, йому вдасться вмовити гетьмана, щоб передав булаву комусь iншому, щоб вiдмовився вiд не? зовсiм. У тих сво?х майбутнiх перетрактацiях покладався на перший яскравий спалах, на власну щирiсть i не-хитрiсть, якими не раз обеззброював супротивникiв. Вимислюючи собi мандрiвку в Чигирин, виповiв сво? замiри та сумнiви Флору Мина?ву. Яко чоловiку сторонньому i хоч ще молодому, але гострому на думку й гартованому долею в житт?вих кру-чiях. Це вже вдруге Мина?в на Сiчi, позаминулого лiта вiн теж ходив з запорожцями на Крим. А ще ранiше ходив Флор зi Степаном Разiним. Обмiтав з чобiт пилюку шовками, здобутими в Персi?, пив густi вина з боярських льохiв, обiймав купецьких дочок, клявся Стеньцi на вiчну дружбу, пили з одно? чари, та вчасно й одхитнувся од нього, вiн тiльки трохи надпив з чари, решту випив сам Стенька, аж до кривавицi на днi, якою й похлинувся поблизу московського кремля. Коли схопили Разiна, Флор уже давно був на другому березi, i Стенька пiшов без нього в далеку криваву путь. Та путь, либонь, манячила перед очима Флора все життя. Мина?в не продав Разiна, вiн наперед побачив, що той заварив пиво надто круто i воно перегiркло ще до того, як його розлили в чари, що сам отаман не вiдав до кiнця, хто й де його питиме. Мина?в не раз важив сво?м життям i в iм'я товариства, i в iм'я отамана, а тодi враз видалося воно йому дорогим, а iнше пиво смачнiшим. Нинi втiшався сво?ю розважливiстю i мудрiстю. Та й просто перемiнився вiдтодi. Став iншим навiть з вигляду: поважчав, покруглiшав, став статечним, хазяйновитим козаком, розважливим i нешвидким на балачку, мудрим отаманом, до чийого слова вже прислухалися на вiйськовому крузi. I, мабуть, тiльки сам i знав, що в його жилах ще й досi бродить дещиця того пива, яке пив iз Стенькою, i що гарячий Разiнiв погляд випалив у душi двi дiрки навiчно. Й студять у тi дiрки холоднi вiтри, й тодi ста? Мина?ву незатишно та холодно, i смокче тодi серце думка, й гойда?ться за спиною невидима тiнь. Немов у спокуту, першим врубу?ться в сонмище татарви, й шабля в його руцi миготить, як у давнi, колишнi часи, й хмiль гарячить голову, i йому самому зда?ться, що вiн кудись порива?ться, до чогось дотика?ться, прилуча?ться до чогось гарячого й крамольного, хоча поклявся вже нiколи до того не прилучатися. Мина?в умiв утiшатися життям. Часом на самотi переймався гарячою радiстю, що Стеньчинi костi вже давно рознесли круки, i брата його, i всiх iнших разiнцiв, а вiн живе й п'? меди, гуля? на банкетi життя, i гулятиме ще довго, й зазнав iнших утiх - ? в нього жiнка та дiти, й поважають його на Дону, Обирали вiйськовим отаманом i скоро оберуть знову. Власне, на те отаманство заробляв i тут. Радiсть не раз поймала його в церквi, коли починали проклинати царевих ворогiв, а найперше боговiдступника Стеньку, але й страх тодi струшував ним, i вiн гаряче хрестився та благословляв у думцi ту нiч, у яку втiк вiд крамольного отамана. Але бували ночi, коли Разiн приходив до нього увi снi. З роками те траплялося все рiдше. Разiн одпливав на чорному прузi далi й далi, промовляв тихiше й тихiше, тiльки погляд його свiтився, як i колись, - гаряче, скажено, й тодi Мина?ву ставало особливо моторошно й гiрко. Разiн забрав з собою часточку яко?сь його сили й вiри - i ще щось, на що Стенька так i не вказав йому i, може, й не мiг вказати, але сам жив тим, та так i забрав iз собою на той свiт. А може, воно - найбiльша сила на землi. Може, тiльки ним i повинна жити людина. Отi?ю вiльнiстю душi, вiтром свободи, лише без кровi й насильства, i знову ж ще чимось, чому Мина?в не мiг знайти визначення. Вiн недаремно так пильно приглядався до запорозького отамана. В ньому, як здавалося Мина?ву, теж жило оте невiдоме, яре, i було воно ясне, очищене, тiльки мовби скуте. Часом йому здавалося, що Сiрко просто зна? якiсь заповiтнi слова, i якби вiн виказав ?х. Флор по-iншому б подивився на свiт i на себе самого. Кошовий отаман - мудрий i мовби нацiлений кудись. У якусь печаль, у якусь мрiю, на якусь мету. Проте вiн не виказу? анi то? печалi, анi то? мрi?. Може, через те, що надто багато лиха упало на його душу i надто багато нещастя чигало попереду. Мина?в учився в кошового отамана вiйськово? науки й науки жити з людьми. В цьому, останньому, Сiрко був багато в чому не схожий на Разiна. Послуха? думки кожного, не образить нiкого, хоч i не дасть попуску, й покара?, але покара? тiльки винуватого. За невинного сам пiдставить голову. Нема? бiля нього лестивцiв, нема? нашiптувачiв, нема? й пасинкiв. I тiльки тодi, коли його доведуть до киплячки, тiльки в буйному хмелi вловлю? Флор у ньому щось таке, що ранiше не раз спостерiгав у Стеньцi. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятiсть. Мина?в пам'ятав i боявся ??. Й тодi радив iншим не йти насупроти отамана. А ще подiбний Сiрко до Разiна у веселощах. Нестримний, рвiйний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тiнь i вiн нiби кудись вiдлетить. Сiрко й собi виокремлював Флора Мина?ва з усього козацького гурту. Вельми цiкава була для нього ця людина, цiкава й сама по собi, а надто тим, що Флор знав Разiна. Вiн i досi не мiг вiдгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребiнь i що привело до зг^би. Флор Минаев, коли його запитували про Стеньку Разiна, розповiдав про ?хнiй похiд у Персiю, про "заваруху на Дону" i про все iнше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сiрковi запитання: яким був сам Разiн, як мислив, як жив, з чого уклалася ?хня з Флором дружба i на чому обiрвалася. Тiльки раз, коли кошовий надто допiк його, сказав: - Вогнем горiла Стеньчина душа. - А потiм помовчав i додав: - I голова - теж. Й не вiдгадати - осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше - схвалював, за друге - осуджував. У бою Флор Минаев мiцний, тямковитий-либонь, уже устоялася кров i набувся бойного досвiду. Сiрко зна?, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опрiч усього, за Мина?вим нинi сто?ть Дон. I думку, яко про козака, уклав про Флора давно. Не раз i не два гасали в степах понад Сiверським Дiнцем, разом шарпали нога?в i вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмi, де слова легкi, де язики щедрi на обiцянки, а в походах та сiчах, де на двох - двi шаблi, але одна ханька з водою, яку не розруба?ш, одна небезпека, одна смерть. Вони нiколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрiчах трохи кпили один з одного, здебiльшого згадували смiшне й не згадували гiркого. Роки щодалi дужче роздiляли ?х, помiчали один в одному, як старiють, але вза?мини ?хнi лишилися тими ж, що й ранiше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сiрко пiднявся на найвищий щабель старшинського звання, Мина?в здебiльшого ходив наказним отаманом; звичай не велiв йому бути запанiбрата з кошовим, i вiн те брав до уваги. Мина?в вислухав Сiрка i сказав: - Вiзьми й мене на цю виправу. - Меди в Дорошенка солодкi, - примружив лiве око Сiрко, - але й шабля гостра! - Так я лизатиму меди, а ти - шаблю, - сказав Мина?в. - Поки лизатимеш меди, можуть тобi одтяти язика. А то й голову. Нi, Флоре, - мовив уже без усмiху. - Непевний це ралець. Не варто на нього ?хати. Зовсiм недавно ми вiншували в наших реляцiях правобiчного гетьмана сарданапалом i погубителем християн. Вовком вiн на Сiч диха?. - Чого ж тодi ?деш? - запитав донський отаман. - Менi, - зiтхнув, - iнакше не випада?. Кажуть, слiпому не свiтять. Хочу повезти в Чигирин свiчку. Мислю, дуже багато слiпих блука? у нашiм кра?. - Чував, був уже один такий. Ходив удень зi свiчкою. - I я чував оту химерiю од грамотi?в. Вiн шукав людини, а менi треба, щоб та людина вiдреклася од само? себе. Вiн ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пiтьмi. Тому й застерiгаю тебе. Не розiбравшись, в пiтьмi легко рубонути не ту, що треба, голову. Мина?в задумався, але по хвилi попросився у товаришi знову. Може, йому пригадався Стенька i замло?ло на душi, що полишив тодi отамана на самого себе. Сiрко подумав i мовив: - Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою i сво?ми козаками Дiн. I замислився знову. Сiрка останнi днi змагали сумнiви, вiн не звик упускати ?х глибоко в серце, ставав при замiрi твердо. Але на цю кладку ставати не поспiшав. Спиняло кошового й вiще знамення - всю нiч перед ви?здом з Сiчi на небi, бiля Волосажару, горiли два вогнянi стовпи, вiн двiчi виходив з куреня, дивився на них, скрiзь по вуличках товпилися запорожцi, гомонiли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Нiч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти мiсячного свiтла вiкнами куренi, запорожцi в накинутих на плечi кунтушах скидалися на потривожених журавлiв. Плавнi мрiли темним кучугур'ям кущiв i дерев на зарiчках, по затоках шаленiло жаб'?, покрило сво?м скрекотом усi iншi згуки. Той скрекiт був буденний, звичний. I нiч, сповнена запахiв бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокiй. I сонно мрiли бiля церкви важкi камiннi хрести - пiд ними лежать найславетнiшi козаки, якi покрили себе вiчною славою. А може, й не найславетнiшi. Найславетнiшi - завжди безiменнi. ?хнi костi порозносили по степу ворони й сiроманцi, або бiлiють вони на днi глибокого моря. На сiрому каменi миготiли рожевi вiдблиски. Вогнянi стовпи бiля Волосажару горiли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися сiчовики, тривожно гомонiли, важили знамення на лихо. Але чому неодмiнно тi стовпи мали вiщувати лихо Запорожжю, а не ?? ворогам? Сiрко озлився спершу на запорожцiв, а тодi вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел, а щоб той промисел був певнiший, взяв з собою замiсть п'ятдесяти, як намислив ранiше, п'ятсот виборних козакiв та гаразд озбро?вся сам. Флора Мина?ва супроводжувало двiстi донцiв. * * * Сторожа донесла, що пiд Жовтими Водами та у верхiв'? Iнгульця блукають нога?, через те ?хали на Микитин Рiг, на Кiчкас, де переправилися на лiвий берег, а далi - лiвим берегом аж до Вужина, вiд якого й подалися на чигиринську сторону. В Вужинi перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспанi, на свiжих конях рушили до правобережно? столицi. Сiрко наказав зупинитися в Бу-жинi надовше ще й для того, щоб Дорошенкова сторожа донесла гетьману про запорожцiв, щоби той мав час на розмисл: впускати ?х до Чигирина чи перестрiти гiнцями й завернути назад. Гiнцiв запорожцi не зустрiли. Сiрко ?хав попереду. Ворон - високий темряк - йшов пiд ним розмашистою риссю, кошовий часом стримував його, щоб вся команда не гнала позаду чвалом. Кiнь мав два ганджi - нарiст на заднiй лiвiй нозi вище колiна й вавку на ши?, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там у нього в кiстцi сидiло вiстря татарсько? стрiли, рана часом засинала, часом прокидалася, не вдавалося ?? заго?ти. Зате високий, костистий Ворон прудкий i витривалий, як верблюд з татарських кочев'?в. Неперебiрливий до корму, добу й двi мiг скакати без води та пашi. Сiрко не пам'ята?, щоб вiн коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах, не хотiв мiняти коня на iншого, на молодого, цiнував його i жалiв. Отамановi здавалося, що Ворон розумi? навiть всi його мислi. Жодного разу не схибив у бою, норов мав крутий, але не примхливий. Кошовий кинув повiд на мiдну луку сiдла, роззирався довкола. Дорога то падала вниз, у глибокi яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала на крутi плечi горбiв. По згiр'ях у густих садках лiпилися хатки, здебiльшого вони чорнiли вибитими вiкнами. В яруги iз степiв вкотилася вiйна, скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом. Зрiдка подвiр'ям перебiгав здичавiлий кiт, забачивши вершникiв, шмигав у нетрi нехворощi, буркуну та маку-видюку. В зеленiм хутiрцi над широким ставом, од якого повiвало гнилим конопляним духом, - мабуть, коноплi намочили, а витягти не встигли й вони зотлiли там, - дорогу ?м перебiгла чорна, гостроноса сучка з виводком цуценят, уже чималеньких, сучка зупинилася, спрагло вдихала кiнський i людський дух, вiн щось нагадував ?й, собачатам же той дух був геть чужий та ворожий, вони задки, по-вовчому пiдiбгавши хвости, вiдступали в густi хащi самосiйних конопель пiд хатою. Довкола хати рiс густий сливовий сад, сливи вже дозрiвали, густо синiли, вкритi бiлуватою памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали густий, запаморочливий дух конопель. Нiщо в свiтi не пахне так житт?дайно, як зеленi коноплi. Дверi в хату були прочиненi, скрипiли та?мниче, сумовито: ними грався вiтер. Й така вхопила отамана за серце туга, що ледве поборов спокусу пiднести пiд високу, викладену гребенем стрiху трут та спалити ??. ?дине, що нагадувало колишнi села, це лелеки в гнiздах, але й вони були якiсь не такi - мовчазнi та настороженi. Либонь, ?х теж лякали порожнi подвiр'я, донедавна сповненi гомону, галасу дiтвори, гелготу та сокору птицi й реву худоби. I церква темнiла чорними дощатими стiнами, сумно мрiли хрести на цвинтарi. Мертве село, мертва церква, здавалося, в нiй i вiдправу чинять мертвi. Люди покинули рiднi обiйстя, подалися до тих, хто ?х захистить, навiть якщо й одягне за те на них сво? ярма. Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатiй ярузi, хати стояли рiдко, врослi в здичавiлi сади, колюче терня, в'язiвник i хмiль. Тут чомусь росло багато хмелю, висiв довгими бородами, одквiтав. Було моторошно, брав страх - у такому мiсцi легко налетiти на ворожу засiдку. Сiрко вислав уперед ще один роз'?зд. Нарештi виплутались нагору. Але й там козакiв не полишав смуток. Поля довкола позаростали пирi?м, березкою та стоколосом, там паслися дрохви та сайгаки. Тiльки подекуди, здебiльшого поблизу чималеньких, захищених муром або валом сiл, жовтiли лани пшеницi та жита. На лану, що тягнувся по схилу до лiсу, побачили женцiв. Видно, женцi помiтили ?х давно: на вербi при дорозi сидiв сторож, а другий, комонний, з рушницею за плечима, крутився на стернi. Женцi теж були при шаблях, з мушкетами та самопалами. Сiрко подав знак на вiдпочинок в лiву од дороги руку, де пролягав зелений ярок, по дну якого протiкала рiчечка, а сам повернув до женцiв. Власне, тi женцi - не женцi, а косарi, може, через те, що пшениця вродила дрiбна, а може, що поспiшали швидше звезти збiжжя з поля. Смутком повiяло кошовому од лану, що нiчим не нагадав жнив на власному полi, не наповнив думками про тихе хлiборобське щастя та добрi жнивнi звича?, про ниву, на якiй полукiпки, як збитошнi парубкп, i спiви, i свято останнього снопа. Скрушно стало вiд споглядання дружби коси й мушкета, й поле чомусь запахло не дозрiлим зерном, а кров'ю. "Ми виляжемо так, як жито", - подумав нагло. ?хав понад ланом, торкаючись стременом колосся. Дзвенiло колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров. Косарi обступили отамана, радiли запорожцям, розпитували, куди тi ?дуть, журилися жнивами. Сiрко не крився, сказав, що ?дуть шукати згоди з ?хнiм гетьманом, на обличчях косарiв розгладжувалися посмiшками зморшки: люди сподiвалися, що запорожцi дiйдуть з гетьманом згоди, вiзьмуть ?х пiд свiй захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сiрка, що вчинив незлецьки, по?хавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серцi, дивна забаганка засвiтила усмiхом вуста. Вiн скинув кунтуша, узяв у женця в плескатiй баранячiй шапцi косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повiв кiссям i вгородив хлiборобську шаблю носком у землю. Вийняв ??, пильнував, аби коса йшла носком угору, повiв покiс. Одначе грабки чiплялися за стебла, толочили колосся, зрiзанi горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, вiн нахиляв ?х то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навiть звук був у коси не такий, як треба, - не посвист, а шаркiт, сухе скреготiння, од якого аж дерло по душi. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замiсть рiвного покосу десяток викладених одне бiля одного сорочих гнiзд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навiки випав iз хлiборобських гонiв, що ось уже сорок, якщо не бiльше, лiт ?в хлiб, запрацьований iншими. Земля йому не пахла, яко хлiборобовi. Увесь вiк мав себе за плугатаря, а насправдi який вiн плугатар? Вже ледве пам'ята?, як пада? з-пiд лемеша чорна скиба, як мiня? рiлля пiд бороною барву, як, перш нiж упасти в рiллю, ростуть у долонi важкi зернини. Орав шаблею, сiяв кулями. Тримав рiдну землю в серцi, як ?? оборонець, i боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висiло на боцi у пiхвах з шагренево? шкiри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлiбороб, який багато чого призабув. Так принаймнi йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: "Я все можу". Виходить, не все. Колись таки й мiг. Але давно те було. Косарi переморгувалися, чоловiк у кудлатiй шапцi почухав нестрижену потилицю, сказав: - Воно iнодi легше жати на тому полi, нiж на цьому. - Дурний ти, Терешку, - сплюнув пiд ноги косар зi шрамом на лобi, - тут лишень ти косиш, а там можуть i тебе втяти. - Недарма тобi в'язи покрутило, все назад озира?шся, - вiдповiв Терешко. - Неначе сам щойно не ховався у житi, - гостро одказав косар зi шрамом. - Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима - ще страшнiша, - спробував помирити ?х Сiрко. - А про поле мовив ти, чоловiче, добре. Волiв би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому. Сiрко попрощався з женцями й по?хав до козакiв. Вони вже напо?ли конi й трохи пiдпасли ?х, не знiмаючи сiдел, тiльки попустили попруги. Переобiдали самi - солониною з хлiбом, запиваючи просто з просвiтлено? до дна рiчечки, по?хали далi. Ополуднi перед ними заманячили золоченi хрести та банi церков на горi. Мiсто Чигирин, оселя нездiйсненних мрiй Петра Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбiв на березi Тясмину при його впадiннi в Днiпро. Воно складалося мовби з двох мiст - горiшнього, де на Кам'янiй горi стояли фортеця, гетьманськi хороми, будинки старшини, соборна церква, i нижнього - на пiдгiр'?, де критi гонтом та черепицею будiвлi тиснулися одна до одно?, де сiримi-ло з десяток тополь та стiльки ж дзвiниць; там жив вiйськовий i ремiсничий люд. Гора висока, i мiсто з церквами, гетьманськими та старшинськими хоромами, мiцними мурами неначе зависло пiд хмарами. Стара гетьманська столиця зустрiла запорожцiв та донцiв церковним дзвоном. Козаки зупинили конi, поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже нiби й не було сьогоднi нiякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить за один день... Небавом довiдалися, що дзвони тi - на ?хню честь. Й стрiчали ?х пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, i в тому був якийсь пота?мний Дорошенкiв замiр, але саме поспiльство, стражденне, вимучене вiйною, полинуло надi?ю навстрiч кошовому. За мiську браму вийшли мирськi й духовнi: жiнки та дiти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно зодягнуте мiщанство, й городовi козаки при повнiй збро?, всi з просвiтленими обличчями, з надi?ю в очах. Не вгавали на дзвiницях дзвони, калатали, неначе на престольне свято, високо вгорi зi стiн гримали гармати, бiлi клубки диму котилися по схилу гори аж на приднiпровськi луки. Одначе бiля мiсько? брами запорожцiв i донцiв перепинила озбро?на варта, вiд кошового зажадали, аби на хрестi та ?вангелi? поклявся, що не везе в серцi жодного лихого замiру проти гетьмана й не зробить злого вчинку. Сiрко зiйшов з коня, поцiлував хрест i ?вангелi?, заприсягнувся. А сам подумав: вельми бо?ться його гетьман, вважа?, що може вiн з кiлькома сотнями козакiв скурати могутню гетьманську столицю. Пiсля того ?х упустили до чигиринсько? фортецi. Того ж дня приймав ?х у сво?му палацi гетьман й давав банкет на ?хню честь, не виказавши нi радостi, нi здивування, нi про що не запитував, нiчим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не подавав про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцiм запорожцi при?хали до нього просто так, у гостину, як то бувало ранiше, вдавав щедрого господаря й зичливого приятеля. А може, хотiв спочатку заморськими винами й медами усолодити запорозькi душi, сподiвався, що по тому й бесiда буде солодшою. Запорожжя - то честь i слава Укра?ни. Який же козак не прагне прилучитися до того во?нства, зрiвнятися з ним честю i славою! Дзвенiли золотi й кришталевi чари, гримали гармати. Спiвала пiд вiкнами свiтлицi пiвча. Щедро частував гостей гетьман. Сливе два роки живе правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте веселощi тi хмiльнi, нервовi - не справжнi. I нiхто не ма? од-ваги сказати про те. Рвуть струни скрипок серби, гарцюють козаки, дрiботять червоними чобiтками мiщаночки, гупають чоботиськами старшини, тiльки гетьман сидить край столу й постогну?: "Нудно менi. Нудно од ваших танцiв". Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всi iншi. Одначе гетьман не казав, що йому нудно, а пiдгупував на мiсцi чобiтьми й гукав: "Весело. Весело менi". А очi пiд бровами чорнiли вуглинами. Банкетували три днi. Нi друзi, нi вороги - друзi й вороги. Наступив четвертий день, другий день по святiй тройцi. * * * Сiрко сидiв на лавочцi пiд рясною вербою, вирiзав з гiлки млинка. Довкола нього - на лавочцi, на травi, просто посеред дороги - комашився чималий гурт дiтлахiв, бо ж цiкаво, як вправно й швидко рiже дiдусь-запорожець великим гострим ножем вербину. Всi запорожцi вправнi з ножем i деревом, запорожець iз заплющеними очима скаже, яке це дерево, скiльки йому рокiв, зранку чи увечерi зрiзане. Люблять запорожцi вирiзати з дерева всiлякi штукенцi?, а тут ще такий попит. Свiтило сонечко, слiпило очi, Сiрко одвертався, аби не пошкодити майже готового млинка, ще й з людською парсункою. Втiк од гучних Дорошенкових бубнiв, забрiв аж сюди, на край посаду, присiв на лавочцi, де вовтузився бiля цурпалка зi скiском малюк у величезнiй яничарськiй шапцi, прив'язанiй довгими пацьорками до ши?, взявся допомогти хлопчаковi, допомiг, захопився, й враз налетiла ?х цiла зграя - босоногих i галасливих, затрiщала верба, i йому аж зарябiло в очу вiд патичкiв, котрi тицяли пiд нiс. - Гей, приберiть ратища, повиколю?те очi, - вдавано гнiвно насурмив брови, а подумки вiдзначив: "Вскочив у халепу". А все через те, що першого млинка зробив хоч на продаж: гуркотiв бадьоро, ще й пiдсвистував пiдрiзами на крилах. На хуркiт i збiглася галаслива "орда". Тепер доводилося одкуплятись од не?. Та ще й не хотiв, аби новi млинки були схожi на тi, якi вже тримали в руках дiтлахи. Кошовий тiльки упрохував, щоб тi, хто вже мав цяцьку, одходили далi: у вухах хуркотiло, цiркотiло, торохтiло, аж у скронях почало поколювати. Верховодив "цехмiстр" у яничарськiй шапцi й на правах першого замовника, майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподiвано вiн замовк, притих, здивований отаман повiв оком i побачив, що хлопчак притулився до його плеча, забрав собi на колiна отаманову шаблю й пестить ?? пальцями. Щось гостре, гаряче пройшло попiд серцем кошового, аж сльози набiгли на очi. Десь отако, подумав, туляться власнi внуки й, либонь, теж бавляться чи?мись шаблями. А потiм пiдростуть i складуть голови над Днiпром чи Бугом. Тяжка й жорстока гра точиться на землях вiтчизни. I сам вiн огрубiв, звовкулачився у плавнях. Сливе забув, що таке дитячий лемент, дитяча усмiшка, якi, можливо, ?дино й надають смислу людському життi на землi. Не пищаль, не шабля, не бойовi поклики, а щебет дитячих голосiв i безжурна, беззахисна дитяча усмiшка. Вiн майже не пам'ятав усмiшок власних дiтей. При?здив додому в солонiй од поту, пропахлiй степом одежi, брав ?х на руки, а про що з ними говорити - не знав. Тягнувся до дiтей, а вони тяглися до його козацько? збро?. Промовляв до дiтей серцем, воно одне вiдало, що ?м казати. Вiн уже тодi глибинним чуттям вгадував, що втрача? щось найбiльше в свiтi i його вже не вернути, - найбiльшу радiсть, найбiльше щастя, по яких шкодуватиме. Вiн не пам'ятав, як пахнуть дитячi голiвки, не знав, якi найпершi слова сказали його сини. Пам'ятав тiльки ?хнi останнi слова, сказанi на браннiм полi. Вiн навiть не вiда?, чи знають слово "дiд" його онуки. Небавом одне по одному притихли всi дiти. Мабуть, хтось iз старших сказав котромусь на вухо, хто сидить перед ним. Мовляв, це той самий Сiрко, при одному йменнi якого туркiв i татар трясе лихоманка. Чи прочитали в очах старого козака печаль, подивували ?й? Вiдчули лагiднiсть, i доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце в сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях, у шрамах. Випило лиха, випило вогню - шабельного та гарматного. Але не налилося злобою й не нахололо байдужiстю. То дарма, що в отамана так круто зламана лiва брова. То дарма, що впали на груди довгi вуса. Що грiзно в'?ться при боцi шаблюка й стримлять за поясом кут" срiблом пiстолi. То дарма. Дiдусь добрий. Вiн любив синiв. Мати завжди страхала ?х ним при шкодi: "Ось при?де батько, я йому розкажу", але вони знали, чули серцем, що вiн добрий. Жодного не вдарив i дивував, як-то можна бити дiтей. Мабуть, через те, що рiдко ?х бачив. Але й приголубити по-справжньому не вмiв. Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сiдати на коня. Оце i вся його ласка, i вся наука. З нею й вiдiйшли в iнший свiт, схожi лицем на нього, а вдачею - в матiр. Чомусь особливо запам'ятав, як учив ?здити верхи меншого, тримав за ногу, а кiнь схарапудився й побiг... Пiдосавул Ничипiр давненько стояв пiд клунею по той бiк вулицi,. ховав у рудi вуса усмiшку. Вiн торкнувся рукою шапки, вклонився отаману: - Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього. Осавул не сказав, що чека? його давно, йому шкода було одривати Сiрка од дiтей. Сiрко зiтхнув, поклав на лавочку скiска й вербову цурку. Вiн подумав, що Дорошенко знову хмiльний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе музики, ще й сам вдарить "козачка" або "горлицi". Вiн шалений у всьому - у бою i в танцi, часом для нього бiй - то танок, а танок - то бiй. Якось, коли його вiйсько занепало в бою iз шляхтянськими хоругвами, й поле було вкрите трупом, й не було снаги до ново? налоги, вiн покликав музик, вийшов перед полки, вийняв з пiхов шаблю i наказав грати "горлицi". Й так, у танцi, навприсядки, пiшов на адверсора. Й тодi пiшло за ним усе вiйсько, й збило ворожi хоругви. То була найбiльша вiдвага його серця й найбiльша перемога. Довго пам'ятали ?? вороги i сво? козаки, довго стояла ?м в очу самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею перед ворожою лавою. Сам-один пiшов на вороже вiйсько! Вiдгримiли музики, вже гетьман не мав сили до ново? "горлицi" в полi, а тiльки на дубовiм помостi пiсля хмiльного ковша. Сiрковi пити не хотiлося, одначе мусив iти. На подив, гетьмап не був хмiльний i сидiв у горницi сам. Скронi зблискували, i кучерява борода також - очевидячки, нещодавно вмивався, й лице було блiде, очi дивилися тверезо. Й, либонь, через те - на похмiлля - вочевидь проступили лiта зморшками й одутлiстю, сивиною на кучерявiй, пофарбованiй хною бородi, на довгих, що вилися, вусах, госгрих, злинялих бровах, а також на всьому великому, важкому обличчi. Роки пройшли через його серце дзвоном шабель, шаленим кiнським бiгом, кров'ю ворогiв i друзiв, яких мав за бурхливий свiй вiк в достатку. Ходив пiд рукою Хмеля, ?здив його послом до шведського короля, вiв перетрактацi? з Сомком, пiд Опiшнею перебiгло на його бiк вiйсько Брюховецького, водив дружбу з Многогрiшним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир iз Ханенком, тепер ось зiтнувся на вузькому смертельному мiстку з Самойловичем. В куцi два десятирiччя по Богдановiй смертi напхалося гетьманiв, уклалося зрад i пiдступiв, що в iнший час ?х вистачило б на столiття. Всi тi вихори, вихорцi й смерчi промигнули на його очах, майже у всiх обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й вломлювалися, як солома, ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини. Гаряче любив, гiрко ненавидiв, а сивiв у самотi, озлобленостi, серед знахабнiлих ворогiв i заляканих невiрних друзiв. Звик до панства й не хотiв його втрачати. Манячила у сивому туманi постать Хмеля, й не мiг до не? не те що дорiвнятися, а вже й пiдступитися. Та постать манячить усiм гетьманам. Вони кличуть у свiдки великого покiйника i викладають на прилавок iсторi? з його спадку те, що кому до користi. Гетьман сидiв край широкого столу в широкiй свiтлiй горницi, стiн яко? були оббитi багрянцем, пiдлога встелена килимами, стеля вилiплена слюдою, пiдпер велику голову обома руками. Кажуть, ? в гетьмана й iншi горницi, особливо багатi, обставленi поганською розкiшшю, розповiдають, там вiн курить кальян, п'? чужинськi напо?, перед ним танцюють напiвголi танцiвницi. Може, все те й неправда, про те запитати Сiрковi нiби не годиться. А чомусь кортiло. Кортiло трохи по-дитячому, а трохи i всерйоз. Бо й те щось важило. Побачивши Сiрла, встав iз незвичним для себе поспiхом, вийшов на середину горнгцi, немов намагався заступити отамановi шлях. Якусь мить стояв так, високий, кремезний, рiшучий, мiряв гостя поглядом, Сiрко зупинився за крок вiд нього. Був нижчий од гетьмана, але теж крутий в плечах, мiцний, хоч i геть сивий. I погляд його сталево-карих очей, перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався. Про що думали обо?? Яка завiя промайнула перед очима, що побачили в тiй завi?? Чи? очi, чи? постатi, чий поклик вiдлунював у ту мить у серцi того й того? Все вiдали, все пам'ятали, од Хмеля й ще ранiше, аж до останнього розмиру. Були неначе два плавцi, що виборсалися з однi?? кручi? i стали на двох берегах рiчки. - Давай, отамане, помолимося, - показав гетьман рукою на прочиненi дверi молiльно? кiмнати. - Щоб не лишилося на душi грiховно? осуги. - Я вже молився, - спокiйно сказав кошовий. - I грiховно? осуги не маю. Одначе переступив порiг молiльно? кiмнати, пошукав очима пресвяту богородицю, не знайшов - може, вона й стояла на котрiй полицi, але побачити ?? було важко: iкон було дуже багато, i всi наполовину захованi за шовковими завiсками, ще й виблискували золотом, аж рiзало очi. Постояв перед кiотом, прочитав "Вiрую" i повернувся назад у горницю. Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, нi на обличчi, нi в очах святобливостi не було, навпаки, в них свiтилася невпокорена злiсть i неприхований виклик. Сiв за широкий стiл, поклав на нього великi руки. На столi була намальована картина страшного суду, й гетьмановi руки сягнули просто у ге?ну вогненну. Сiрко усмiхнувся, а гетьман, не зрозумiвши його усмiху, нахмурився, пожував твердими губами. Може, саме через отой усмiх i почав отако, з одрубу, не кинувши гостевi дорiжки, по якiй той мав сам пiти. - Кажи, що привело тебе до мене? Тiльки не крутiйствуй. Ти се погано вмi?ш. У правiй його бровi заплутався сонячний промiнь i у вусах теж, вiд того гетьманове обличчя було немов розрубане навпiл i трохи зловiсне. Вiн не нагадував Сiрковi про давню обопiльну приязнь, а також про пiзнiший розруб, мабуть, розумiв, що вияснення причин одразу розведе ?х по рiзних дорогах. Але й обiйти того вони не могли. Очiкували, хто почне перший. Сiрко посмiхнувся, його посмiшка була нi доброю, нi злою. Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три днi, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер почина? розмову отако. Вiн або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволiкав розмову вiч-на-вiч, хотiв одкрутитися од не? й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сiрко вловлював непевнiсть у поведенцi? гетьмана, i йому хмурнiло на душi. Пам'ятав мiцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горiлкою його подобу й уже шкодував, що при?хав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по-?вангельськи: - Важко орати, коли нiчим сiяти. - Все од бога милосердного. Прецiнь, уже вийшов у поле. - Й враз, перебравши ще раз у думцi Сiрковi слова, скинув важкими бровами. - Чи? поле ма?ш на мислi? - Тво?, гетьмане, - спокiйно одказав кошовий. - Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женцiв. Гетьман уперся важким поглядом Сiрковi в перенiсся, сказав з образою i злiстю: - Якщо при?хав чинити дознания по татарськiй налозi на Сiч, то не туди втрапив. Сiдлай коня i колоти в Бахчисарай. - Може, по?демо й туди, - розважливо мовив Сiрко. - Чогось тебе болить та налога. Я ж нiби про не? нiчого не запитував. - Мало менi ваших листiв, - блиснув очима Дорошенко. - Померти менi безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулi визрiв той злий замiр. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той пота?мний похiд великому вiзиру. Кiлька лiт виношував його, протуркотiв ним Кепрюлю вуха. - Звiдки зна?ш те, гетьмане? Кошовий запитував спокiйно, розважливо, а на губах зача?лася посмiшка, ?? можна було потрактувати i як добру, примирливу, i як пiдступну. Чоловiчки Дорошенковнх очей метнулися туди-сюди, його дратував той усмiх, але надто поважний був мент, хотiв чи не хотiв, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповiдати сво? та?мницi. - Мiй резидент у султана дознав. - Гаврило Лiсовський? Чоловiчки гетьманових очей враз стали гейби скаламученi кринички. - Ма?ш там свого вивiдача? - Може, й маю, - кошовий вiдповiв ухильно. - Але про це розповiв посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лiсовським. Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтiли в гнiвi важкi повiки наллятих вогнем очей: - Я так i знав, що це вiн, давнiй ворог, обмовив мене перед сiчовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лiвобережжю попенят i все одно нiчого не докаже. Яко тхiр, з нори чадить. - Мiлi?ш серцем, гетьмане, - мовив Сiрко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув. - Яко день рiзниться од ночi, так злий чоловiк од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вiвцi пустити пiд вовчий гiн. Хоче одiбрати в мене булаву, аби розкарячити куцi ноги на обидва днiпровi береги. Пiдрясник вiн вонючий, а не гетьман. - Дорошенко стишив голос, i слова на його губах шелестiли, як вогонь на дощовому вiтрi. Й великi булькатi очi теж наллялися вогнем. Видно, вiн бачив свого ворога близько, не забував про нього нi на годину, бачив як потвору, вiдьмака чи злу поторочу. Обопiльна ворожнеча стала для обох гетьманiв життям, у нiй спалювали кров'ю, губили глузд, державу i людський чин. - А чи ма? силу захистити край? Аби не я, вiн би давно весь був пiд турком. Я стою йому в оборонi: то одби-ваюся шаблею, то згодовую пса-турчина власним серцем. Мо? право на булаву завойоване кров'ю. Мiй чин вищий за його! Я - гетьман, а вiн - попович. - Ви обидва навiженi! - вдарив одразу обома кулаками по столу Сiрко, й очi йому потемнiли од гнiву, а брови зломилися й стали гострi, як вiстря стрiл. Це було так нагло, що Дорошенко першо? митi не повiрив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навiть на бранному полi, ви?жджаючи на герць, нiхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Цi слова, мабуть, були несподiваними й Сiрковi. Виплеснули, як огонь з рушницi, а в грудях пекло й далi, й пекли вуста iншi слова, може, не такi образливi, але не менш гiркi. - "Мо?", "я", - сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гнiву й прокляття. - Про себе тiльки дба?те. А чи? дiти, вже й забули? Не тi?? Укра?ни? Та хiба вона вас обходить? ?й сльози - вам перли, ?й кров, а вам трунки. - Страшнi слова мовиш, - з чорною погрозою в голосi сказав гетьман i важко, аж заскрипiв оббитою шкiрою позолочений стiлець, пiдвiвся. - Все життя стояв я ?й у захист... - Вiдаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпiжному вовковi турчину за владу. Не ти оддав татарину жителiв Орловця? Не з твого призволення повели iз мотузками на ши? в турецьке пекло биклi?вцiв? Уже пiд гетьманськими вiкнами татари торгують укра?нцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава кровi свого народу?! Спинись, чоловiче, стече кривавиця, i залишиться безживний труп. Пiд вагою отаманових слiв Дорошенковi плечi опускалися все нижче й нижче, врештi не стало снаги стояти, й вiн сiв. Дивився на власнi стисненi кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сiрко казаз далi: - ?хали ми тво?ми полями, а там воiстину нiкому нi орати, нi сiяти. Аравiйська пустеля, а не Приднiпров'я. Всi полишають твiй край. Про таке щастя мрiяв ти, гетьмане? Згадай свою молодiсть. Згадай Хмеля, батька нашого. Таку вiтчизну заповiдав вiн нам? - Чи ж я не хотiв з'?днати обидва береги? Чи не я важив життям задля не?? - з болем i гнiвом скрикнув Дорошенко. - Розкраяли одне поле на двi половини без мо?? i тво?? на те згоди. I лишився я на одному кiнцi поля, а на другому всупротив менi розкарячився многогрiшний. Виперли його проти мене, бо ж не хотiли вволити мо?х справедливих вимог. - Ти справдi важив життям, i важив не раз, - погодився Сiрко. - Був чоловiком доброго клича. Та не Укра?ну ти нинi любиш - себе в Укра?нi. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою i багатством. А ти полюби ?? без булави... - Я любив... Присягаю боговi в тройцi ?диному. - Тодi - любив. А потiм... I скiльки ?х, таких... - ?х? - Нас. Той - за пiрна. Той - за воли волоськi. Той - за челядникiв. А ти полюби ?? за голоднi сироти, за заплаканi вдови. За вiчне ?? страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривонiс, Богун... i всi iншi, безiменнi. Надто отих, чи? й хрести погнили, i могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам'ята?мо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усiх iнших народiв i держав вона скуплялася, а наша - нi. Хiба ж вона не праведна? Хiба вона не свята? А вже тодi полюби за широкi степи, за га? черешневi, за зорi, за карий усмiх жони сво??. За материну пiсню! Чей спiвала тобi? Всi чужоземцi кажуть: тако? пiснi бiльше нема? нiде в цiлому свiтi. Чу?ш - в цiлому свiтi! То що - нехай ?? розтопчуть татари, нехай вона щезне?.. Його шию душив ковнiр, вiн рвонув його, аж одлетiли гаплики. - А ти... ти... - Дорошенковi очi налилися кров'ю. - За що ти ?? любиш, не за булаву? - Вiда?ш, гетьмане, сам, що таке моя булава, - сказав трохи спокiйнiше. - Сьогоднi в мене, завтра вiддам iншому, не налипа? на не? золото, i хуторiв нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком i проллю кров таку саму, як усi. Просту. Не гетьманську. Подумай об цiм. Добре подумай. З його грудей вирвалося зiтхання. Зненацька зiтхнув i Дорошенко. Сiрко провiв по обличчi рукою, немов знiмав з нього невидиму павутину, й мовив: - Кажу - подумай... Бо й при?хав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тiльки до розуму. - А до серця? - з надi?ю, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко. - До серця - пiзно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобi вiри й мати в бозi надiю на тебе. - Кажеш, мовби про покiйника... - Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти ?, - казав далi розважливо кошовий, i це було страшнiше за докори, за гнiв. - Вмерла на Укра?нi вiра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий - i тебе нема?. - Сказав, i в самого похололо серце. Дорошенко пiдхопився знову, замiряв горницю з кутка в куток, аж жалiбно дзвенiли на горiховiй полицi золотi та срiбнi чашi, тарелi i чари. Тицявся, неначе барс у клiтцi. Сiрко подумав, що вскочив до не? сам, - вiдступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защiпка. Зупинився бiля мурованого камiна, на карнизi якого стояв бо?вий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився звiдти вороже. Звiдси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофiйович Дорошенко, правобiчний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебiльшого й малювали правобiчного художники. Чимале поле iз зелених i синiх квадратiв кахлю, i на ньому важкий чоловiк у вишитому золотом кунтушi. Пронизливi очi, велика кучерява борода, важкi вуса, що майже затуляють вуста. Зненацька вiн ворухнувся, й враження парсуни зникло, очi примружилися, вуста вiдкрилися в злостивiй посмiшцi. - Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш вiдчути на власнiй шкурi. - Якби мав силу, не обплiтався б чужою лозою. Дорошенко скрипнув зубами. Когось iншого за такi слова гетьман зiтер би на порох. Одначе була в Сiрковi, що сидiв напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довiри, непереборна сила правди - цей чоловiк не обдурить, не зробить iграшкою у якiйсь сво?й грi. Бо ж людськими долями не гра?ться й для себе нiчого не прагне. Несосвiтенне! Такого не бува?... Таке ?. Мав час i спосiб пересвiдчитись. Останнi слова Сiрко сказав не гнiвно й навiть не сумно, скорше безнадiйно. Встав i собi, пiдiйшов до вiкна. Воно було зачинене, ще й завiшане шовковою перською ширмою. Вiн одсунув ширму, хотiв вiдчинити й вiкно, - в горницi стояла задуха, - але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вiкно - вузьке, високе, гратоване, розмальоване жовтими та синiми косинцями, промiж синiх - бiлi. Горниця - на другому поверсi, звiдси видно широкий, вимощений камiнням двiр, широку долину Тясмину, вже припеченi сонцем, але ще зеленi луки. I горби, як гори, що синiли ген у далинi. За ними ховалося сонце. На подвiр'? порожньо, тiльки бiля вхiдних дверей будинку сто?ть, обiпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби - синi, а козак - жовтий, й од того наче несправдешнi. А внизу, пiд вiкном, - яблуня, одна на все подвiр'я, верхнi гiлки на нiй усохли, а нижнi рясно зародили, мабуть, чи не востанн?. Гетьман дзеленькнув у срiбний дзвiночок. На порозi став молодий козак у малиновому кунтушi. - Принеси двi янчарки, - наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав. Дорошенко одчинив вiкно й поклав обидвi рушницi на пiдвiконня. Очi його жахтiли диким запалом. - Бачиш голубiв на даху церкви? - вказав Сiрковi. - Там чорнi й бiлi. Я стрiляю чорного, ти - бiлого. Хто влучить... Сiрко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана: - Стрiляти божих птахiв на даху церкви? - Моя церква, мiй i одвiт, - блиснув чорними зiницями Дорошенко. - I хiба можна... Хiба можна заставлятися на таке? - з серцем мовив Сiрко. - Чув я, гетьмане, про тво? лихi дивацтва. Але щоб отак... Цур вiд того мене й тебе... Я можу стрiлити чортовi в око, але в голубiв не буду. - Як хочеш, - напрочуд легко погодився Дорошенко. - Я ще покажу, живий я чи мертвий. - Тодi для чого обплiвся чужою лозою? - запитав кошовий. В цю мить на дзвiницi соборно? церкви, яко? звiдси було не .видко, забовкав великий дзвiн. Сiрко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловiк. - ...Що мушу робити? Гетьман повторив слова, яких не почув Сiрко. - Не знаю, - щиросерде зiтхнув кошовий, i були в тому зiтханнi й спiвчуття, й огуда, i смуток. - Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в кра?, котрого не змагають чужi сили. Ну, може, й не щасно... А все-таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кiнець. Много лiт зичив тобi добра й побiди. Хотiв, аби з'?халися докупи ви, гетьмани, й обрали з-помiж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гуртi й батька легше бити. I вже поготiв оборонитись од ворога. Весь вiк ми косимо не собi жито. Косимо нарiзно, рiзним господарям - то ляхам, то, як ти оце, туркам, i з того вони мають зиск, а ми - лихо. - Випало нам багате поле, та помiж широких шляхiв. - Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й тi шляхи Хмiль нам показав правдиву дорогу... Покладав колись я надiю й на тебе. Сподiвався, пiднiмеш високо булаву... - А нинi? - похмуро, вже без надi? запитав гетьман. - Не вiрю. Пiзно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кiньми. - I по хвилi: - Про себе багато дума?ш. - Звiдки така впевненiсть? - Читаю у тво?х очах. А нам уже не випада? ширмувати з долею. - Може, - погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. - I ворони клювали один одного... I найсмирнiший осел вбив найбiльшого лева. - Ти про що? - Про воронiв, якi клювали один одного... - Це зi святого писанiя? Дорошенко вдоволено усмiхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай i славетним, але ж "болотяним" полководцем. - Лiтописцi-iсторики оповiдають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку вiн дав великий банкет... Сiрко ледь поблiд, потер долонею пiдборiддя. - Банкет i ти дав великiй. Може, й перевершив... Колючим поглядом Дорошенко помацав Сiрка. Але той був незворушний. Всмiхнулися обо?. Вперше за три днi. За мить гетьман знову спохмурнiв. Бликнув з-пiд брiв очима. - Король польський шле до мене послiв. Обiця? заступництво, права i вольностi. - Всi королi обiцяли. А сповнив хоч один обiцянку? При?жджав перед Великоднем од нього i до мене гiнець та?мний. Обiцяв булаву... Дорошенко пiдхопився, аж похитнувся важкий стiл. - Неправда... - Клянуся святою покровою... Дорошенко важко опустився на стiлець. -