I ти?.. - Як бачиш, при?хав до тебе. Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборнiй церквi дзвiн, i були його згуки дратiвливi обом. Гетьмановi аж кортiло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумнi звуки пливли крiзь мальованi шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надi?ю, засiвалося кулями, проростало ратищами, а потiм не збулося. Кiлька разiв гетьмановi здавалося, що хапав те живе голiруч, але потiм воно знову випорскувало й мрiло, як марево в гарячих причорноморських степах. Либонь, тiльки один раз випустив його з власно? вини. Того не мiг вибачити собi все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од яко? вже не можна порятуватися. Це сталося, коли вiн, погромивши ворогiв, мав доконечно добити ?х, не давши доскочити фортець i зачинитися в них. Вiн уже вiв сво? полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вiк хита?ться вiд утоми з боку на бiк перед його очима вороний бiлоногий кiнь) i прохрипiв пiдступну вiсть: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутуленi спини ворогiв, але вiн уже не бачив ?х, свiт йому заступили чорнi, як вуглини, очi, що смiялися до когось iншого. Жiнка обiймала когось iншого, вiдчиняла комусь iншому дверi опочивальнi в той час, коли вiн шаблею захищав сво? i ?? панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й вiн, полишивши ворога на божу волю, полишив вiйсько на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жiнку та ?? ыилосника. Стугонiло серце, стугонiла пiд копитами дорога, й падали на не? гарячi сльози любовi й прокляття. А коли давав лад у власному домi, пропав встановлений лад у вiйську. Все спливло з роками: любовне очманiння, солона отрута ревнощiв, i назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Вiн навiть гаразд не знав, чи дружина зрадила справдi та хто був ?? коханцем, - челядь стала на захист ?? честi. Й не знав, хто той гонець, бо потiм нiколи з ним не бачився. Хтось його пiдiслав? А може, то був чорний посол само? долi - вiн не втопився в Днiпрi, не спiткнувся пiд ним кiнь, не натрапив у байрацi на розбiйникiв. Все життя гнав його од себе й не мiг прогнати. Той ?здив слiдом на вороному конi й посмiхався злорадно. Найчастiше появлявся тодi, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гiнця, зруйнувати збудований дiм, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, i покута - до могили. Звичайно, так розмiркову? тепер. Коли найсолодшi поцiлунки здаються пiсними. А тодi вiн кохав. Кохав шалено. Й вiдданий з милих уст комусь iншому один поцiлунок дорiвнював життю. Яка химе-рiя? Який незбагненний свiт! Бемкали дзвони, вони були сумнi, здавалося, дзвонили по небiжчику. Але ж, зда?ться, нiхто iз значних людей не помер у мiстi, щоб оповiщати про те з дзвiницi соборно? церкви. А може, й це чийсь пiдступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорiчний Великдень. Веселе свято, а мiдь гудiла важко, печально. Вiн тодi наказав зупинити дзвонарiв, але тi замкнулися на дзвiницi й не пустили козакiв. Гетьман ?хав зi Стiни в Чигирин. Грав пiд ним кiнь, трiпотiли над ним знамена - все, як i завжди, - пiдскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький про?зд заповнили татари - вели ясир, вiдкуп. Iржали конi, ревiла худоба, дзвонили кайданами бранцi-християни. Вони зводили руки, однi - в мольбi, iншi - в прокляттi, а вiн одводив очi й ввiп'явся пальцями в кiнську гриву, аж бiлий румак хропiв i круто вигинав шию. А тодi гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нага?м праворуч i лiворуч, його басаманили теж, вiн про?хав, немов через бойовище (диво, що не спинила нi стрiла, нi шабля), втiкав у замок, у тишу молiльно? кiмнати, в чадну безодню горiлчаного виру. А татарськi посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив ?х, сво?х союзникiв, по пиках, повибивали зуби, i наказав повикидати у вiкно, i вже чекав смертi од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, i настала в мiстi смертельна скрута, и уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в поко? бочку з порохом, скочив на не? iз запаленим гнотом у руках i гукнув, що зiрве себе i всiх разом з собою, але не здасться. Тiльки отак подвигнув козакiв на оборону, й хтозна, кому рвiйнiше складати присягу старшини - гетьмановi чи бочцi з порохом. Сiрко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихi замисли Порти, й в'язав усi бiди укра?нсько? землi з його, Дорошенковим, iм'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кiнчик пам'ятi гонець на вороному конi, - спогад той був гострий, як нiж, - вiн одштозхнувся од камiна й важко ступив до столу: - Що ж тодi привело тебе до мене? При?хав сказати, що я збродня й зловорожець? Сiрко потер рукою чоло. Почував досаду й злiсть, але вже не тiльки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: i оцей його наглий при?зд, i триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Сiчi, мислив ?? зовсiм iнакше. Все таке саме, але слова не тi. Й Дорошенко не той. I раптом глевка туга оповила йому серце, й вiн пронизливо, iз спiвчуттям сказав: - Як же ти постарiв, Петре. Я тiльки тепер помiтив. Як же ти... А козак був... Який козак був! Хмiль тебе любив... Дорошенко розгубився. Й Сiрко засоромився теж й мовив майже суворо: - Я до того... I я був козаком незлецьким. Обо?... з ярмарку ?демо. "Людина однаково безпомiчна на початку i вкiнцi, - подумав. - I там i там ?? життя незрозумiле i ма? мало значимостi. Проте на початку воно не загрожу? нiкому". Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далi з тi?ю ж нещаднiстю, але без злостi й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, вiдчаю не пригасила гiркота слiв, але раптом сам вiдчув - лунають вони щирiше й переконливiше. - Я при?хав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Укра?ну, повернути ?? собi в пiдданство. З тво?ю помiччю вiн того може сягнути, подумай, яким лихом пада?ш па свiй нарiд. Уже й так у пiснях проклинають тебе кобзарi... Чим ти важиш? Повiр, Петре, вже тобi не возвеличитися, й слава твоя облiта?, як цвiт на тернi. Ти цього не бачиш, а всiм вочевидь. То що ж лиша?ться? Оцi золотi келихи, оцi палати? Се - прах! Заплющ на хвильку очi й послухай... Чу?ш - дзвiн? То дзвонять невiльники кайданами в Стамбулi... Тi, котрих занютовано при тво?м попуску. - А без мене ?х не хапали? Може, ще бiльше! - Однак той дзвiн не про твою совiсть. А сей - про твою.-- Сiрко пiдiйшов до Дорошенка, обiперся рукою на стiл. - Послухай, мосьпане, пошли послiв у Москву та до Самойловича. Замирiться з ним. Склади з себе чин гетьманський i оддай булаву. Станьмо разом з лiвобережцями i з московитами супроти супостата. I виговориш вольностi для народу. Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сiрка, ледве ймучи вiри почутому. - Оддати булаву Самойловичу! Та ти... Ти з розуму спав. Швидше грiм прогримить поперед блискавицi, нiж таке станеться. - Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу ?? в сiчову скарбницю. А далi скличемо в долинi Росави раду й оберемо гетьмана. - Але ж ти сам сказав, що менi вже не возвеличитись? - Авжеж, - погодився кошовий. - Сподiваюся, що й Самойловича обмине ся честь. - Прецiнь не для себе хочеш виманити ??? - недовiрливо повiв вогненним оком. - Го-го-го-го, - зненацька засмiявся отаман. - Тодi для кого ж? - вигукнув з серцем. Гнiв, образа знову клекотiли йому в грудях. Ледве тамував ?х. На ту мить йому забулися тяжкi розмисли, якi останнiм часом розколювали голову, катiвницькi муки, що ?х зазнавав, споглядаючи свiй край. А вже ж i сам не бачив ви?зду з глухих сутичок, що в них опинився. Гасив запiзнiлi порухи совiстi горiлкою й почував, як поволi дурi? од не?. Вона розмивала все: бажання займатися справами у сво?й поруйнованiй державi, родинний затишок, тиху замрiю над книгами. В нього не лишилося нiчого, опрiч срiбного келиха та голосних ?репенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того. - Невже не знайдемо по всiй Укра?нi достойного мужа? - сказав Сiрко. - Не бувати тому! - скажено затупотiв ногами гетьман. - Не бувати! Швидше волосся поросте на мо?й долонi, нiж я випущу з не? булаву. Йди звiдси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходiйну голову та натоптати ?? клоччям. Воно в тебе й так замiсть мiзкiв. Iнакше не при?хав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе i нас хочеш обдурити: де тi вольностi? Де та ?днiсть? Хто ?х дасть? Дав волю гнiву, жбурляв словами, але чим бiльше вивергував ?х, то виразнiше бачив, що його крик - лише луна колишньо? сили, певностi, ?? одчайний схлип. До сьогоднi, до цi?? митi, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по сво?му маленькому царству грiзним i дужим гетьманом, iнодi самодурствував, але раптом при?хав муж i поклав пруг, котрий вiн не ма? сили переступити, котрий хилить його житт?вий шлях круто вниз. Й зараз той чоловiк дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стуленi глузливо, майже зневажливо. А Сiрко знову думав про те, як страшно може перемiнитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодiсть, була вiра, була святiсть у душi. Гримiли по кленових мостах молодi конi... Дивно влаштований свiт; коли людина молода, коли в не? нiчого нема?, вона може усiм офiрувати товариству, вiтчизнi. Навiть життям. Коли ж у не? повнi комори, не хоче поступитися й дрiбкою. Скiльки-то валечних мужiв, смiливих во?нiв на його очах перетворилися у обережних обивателiв... Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не во?н. Вже йому важко вiдмовитись од навощених пiдлог, кришталевих чар, догiдливих усмiшок челядi, вже йому голову навiк отуманила влада, вже найдужче любить себе. Дорошенковi здавалося, що кошовий кпить з його гнiву, й лютував ще дужче, але вся його ярiсть розбивалась об спокiйну, трошки спiвчутливу посмiшку. В тiй посмiшцi справдi були осуд i смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужевi, нинi розтерзаному й розтрiпаному, по вiдкритому, смiливому серцевi, яке виродилося в зневiрене i зле. Його самого доля не розтрiпала, вiн не дався ?й, хоч i не мав од не? нiчого. Вiн не мав з не? великого зиску, як Дорошенко, платив тiльки за содiяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що нiколи й не зустрiчався з молодим, смiливим мужем. А ще його мучила думка: у що вiрить цей сивий чоловiк? I взагалi, чи може вiн ще у щось вiрити? Адже перейшов такi каламутнi потоки... Шлях до влади - через нетрi, де нiж i петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона ?дина трима? його на свiтi, й страчено стiльки сили, й пролито стiльки кровi. Ще бiльше ?? пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цiлий край... За який викуп? Вiн вiрить у нього чи нi? Та хiба не можна вiд не? вiдректися? Вiдректися - стати нiким. Стати Людиною! Яка ж вона проклята, ця влада, декотрi не хочуть випускати ?? з рук, лежачи й на смертному одрi. - Пам'ята?ш, Петре, Батiг? - запитав тихо, проникливе, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душi гетьмана. - Банкет пам'ята?ш? Пiшли ми з тобою, обнявшись, у степ. I ти тодi сказав... Сказав, що Хмiль зацвiв у тво?й душi на все життя. Гетьман не чув, а може, вдав, що не чу?. Й далi клекотiв, i далi погрожував, лаявся чорно - по-козацькому, по-московському й по-татарському. Сiрко пiдвiвся. Одначе за порогом зупинився, i в серцi йому заклекотiли слова, якi не мiг понести з собою. Вернувся, щоб сказати ?х. Ступив на порiг i побачив, що гетьман лежить на пiдлозi, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болiсний стогiн. Кошовий тихо вiдступив назад. * * * Вiн спав, а може, марив. Потопав у м'яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у водi. Думав насправжки чи увi снi... Думав про те ж саме. А за що вiн ?? любить? Нагромадив слiв великих... За що ж вiн ?? любить? За зорi, за степи, за карi очi? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за вiщо? За вiщо? "А за вiщо мати любить дитину? - зринуло зненацька. - А дитина матiр? Та й хiба може свiт iснувати без цi?? любовi? Якщо тебе народила праведна мати, то ?? не можна не любити. Iнакше ти - покруч, потороча, бридке створiння, а не людина". В ту мить щось майнуло перед його внутрiшнiм зором, i вiн розплющив очi. Низько, зiгнувшись по-яструбиному, до опочивальнi зайшов з п'ятисвiчником у руках Дорошенко. Був у довгiй вишитiй сорочцi, з-пiд яко? виглядали смугастi перськi шаровари, в бухарському квiтчастому халатi, накинутому наопаш. У хисткому свiтлi п'яти свiчок обличчя його видавалося висiченим з чорного каменя. Сiрко не встиг навiть подивувати, як гетьман вийняв з-пiд пахви велику, обсипану коштовним камiнням булаву й поклав на столик в узголiв'? кошового. - Та сама... На. Вчини, як тобi велять господь i совiсть. Вiн повернувся й вийшов, щiльно зачинивши за собою дверi Сiрко помацав рукою - булава була холодна, здавалося, на нiй повиступав iнiй. Кошовий одсмикнув руку. То це за не? пролито сгiльки кровi, - подумав. - Нiкчемнi метал i камiнь забрали стiлькч людських життiв... На нiй i зараз кров. Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти ?? об простирадло... й пробудився доконечно. Сiв на постелi, оглядався здивовано. В опочивальнi панувала тиша, дрiбнi бiтi зорi зазирали у вiкно. Сiрковi сгало моторошно. Вiд цих зiр, од чужо? горницi, сiд химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халатi наопаш, у смугастих перських шароварах тинявся пiзно увечерi по палацу хмiльний Дорошенко. Кошовий пошкодував, що не ви?хав учора. Невже йому й справдi щось важила ця булава? Чого хотiв досягти, обiбравши ?? в Дорошенка? Тiльки зупинити кров, що заливала рiднi поля. Тiльки миру помiж братiв. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть пiсля. Сплинули наверх кинутi Дорошенком слова: "Прецiнь не для себе хочеш виманити ???" Й потопилися одразу ж... Не для себе. Й поки що нi для кого iншого. Так, якби було кому - вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись i сам вар'ював проти дужо? руки i тiльки згодом зрозумiв, що iншого виходу нема?. Не було в кра? вищо? сили, вищого закону, якому б пiдкорилися всi i велiнням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону сiчовому, але цi два закони, на жаль, зiйтися не можуть. Вiн не терпить насильства й примусу, але без сильно? руки нiчого вдiяти не можна. Дорошенко сказав, що забира? Сiрко булаву собi. Дорошенко сам не вiрив у те, що сказав. Сiрко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замiрiв i совiстi й розумiв, що так довго тривати не може. Гетьман кiлька разiв поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра ма? щось статися. I що саме? Сiрко не знав напевно. Може, гетьман i сам не вiдас, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сiрка i всiх козакiв, якi при?хали з ним... А може, кiнцем довголiтньо? братовбивчо? вiйни, першим днем миру, надi?ю на щастя краю. Бо далi так тривати не може. Iнакше'гетьмани вигублять до кореня свiй власний народ. * * * Дорошенко зрiкся гетьманського чину ранком наступного дня. Цiлував булаву востанн? й вручав ?? в руки кошовому Сiчi Запорозько? на радному майданi бiля соборно? церкви. Майдан був майже порожнiй. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козакiв, Сiрко та Флор Мина?в - оце й усi, хто був при тому. Так повелiв Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майорiли проти сонця прапори та корогви. Всi санджаки того ж дня повiз у Москву гетьманiв брат Андрiй. Дорошенко поки що залишався в Чигиринi чекати сво?? долi. Вiн не розпускав вiйська, проте одкликав з Адрiанополя сво?х резидентiв i наказав випровадити геть турецьких i татарських. У Чигиринi поки що не знали, чого чекати: миру ч;; ново? вiйни. То бiльше, вiдомо всiм: найтривкiший мир наступа? пiсля найтяжчо? вiйни i найтяжча вiйна пiсля довгого миру. * * * Повертаючись вiд Дорошенка, запорожцi зупинились на першу исчiвлю в корчмi навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попiд призьбою й бiля ганку вигналися бур'яни в пояс, хтось познiмав дверi, повиймав вiкна, одначе широкi дубовi лави, а також стiл i кленовi поли для нiчлiжникiв залишилися. З хати притьмом вимчав кiт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипiв, а тодi занявкав. Здичавiв, але ще не зовсiм. Козаки попутали коней i пустили в лужок пiд дикi грушi па попас, а самi розташувалися в корчмi. Вона була величенька й складалася iз за?жджого дзору та шинку, якi роздiлялися повiткою, пiд не? подорожнi ставили конi й закочували вози або затягали сани. При шинковi мiстилася й кiмната, в якiй жив корчмар з сiм'?ю. Все те тепер запустiло: мальованi крокусом стiни та сволоки потемнiли, пiч полупилася, долiвка вибилася. Одначе радiли й такому затишку, все ж не годувати комарiв десь у байрацi. Вечiр мав пiти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманцi та фляжки були повнi, а в передках возiв, на яких допроваджували подарованi чигиринцями гармати, покочувалися туди-сюди новi кленовi барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подiя, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на свiтi. Не вiдомо, хто iз козакiв i як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сiрко вiз у тороках свого сiдла, - адже, коли Дорошенко ?? вiддавав, запорожцiв не було, всi вони стояли посто?м у нижньому посадi, булаву Сiрко вирiшив показати вже в Сiчi, на великому крузi, - але в корчмi хтось виповiв цю та?мницю. Вiсть та зв'южила сiчовикiв. Уже трохи хмiльнi, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, i почали вимагати, аби оддав булаву. - Викинь ??, батьку! - гукали запорожцi. - Вона турком смердить. На нiй кров християнська. - Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, - хтось спробував погамувати козакiв, але його не слухали. - Ти одурив нас, нишком од коша вiв перемови з гетьманом. Не ма?ш на те зволення! - лунали голоси. - Виходь до нас. Винеси ??, ту заразу! Вони розпалю'вали криком один одного, дво? найвiдчайдушнiших, а може, найхмiльнiших, переступили порiг, де в свiтлi олiйного лiхтаря без жупана, в самiй сорочцi, вишитiй дрiбним барвiнковим квiтом по комiрцю, сидiв кошовий, ?м намагався перешкодити Нiс, пропхався й собi до дверей, але його не пускали. - Чи ви подурiли, чи показилися, - усовiщав сiчовикiв Нiс. - Кошовий вже спати вклада?ться. Ви хмiльнi й дурнi. Ось прочума?тесь... А ще краще: при?демо на Сiч, запита?мо перед усiм товариством. - Ми хочемо зараз, - осмiлiлий од горiлки, кричав з-за чужих спин Шевчик, перемiнивши голос. - Нехай да? одвiт. - Тобi, пришелепуватому? - взявся в боки Нiс. - Кошовий, далебi, ма? свiй розум. Шевчик сховався, але iншi не вiдступали. - Може, вiн i ма?, а ти нi. Йди, осавуле, до сучо? матерi! Носа зiм'яли, одтерли, а самi приступили до ванькирчика ще прикрiше. I вже не запитували, а правили вину. - Ви з гетьманом замислили щось гибельне для сво?? вiтчизни. - Ми вольнi, а гетьмани у нас комусь служать! Кошовий встав, одягнув кунтуш. - Йдiть геть, - сказав. - Дам одвiт на вiйськовому крузi. - Зараз давай, - закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало, аж полум'я лiхтаря трiпнулося за вiдчиненими дверцятами й трохи не погасло. - Ти радився з нами, коли брав ??? Отаман до того крику скипiв, його лiва брова звично зломилася й круто поповзла вгору. - Не маю нужди радитися з дурнями, - гукнув i схопив Плямкала однi?ю рукою за груди, а другою за плече й витурив у сiни. Плямкало полетiв шкереберть, збив з нiг одразу двох. А Сiрко вхопив за плечi ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Вiн хряпнув дверима й мимохiть повернув дерев'яного цуцика. Все ско?лося в одну мить. А в наступну у дверi вдарила лайка й загупотiли кулаки. Проте дверi були мiцнi, дубовi, окованi залiзними штибами. Видно, в цiй кiмнатинi мешкав корчмар i тримав тут грошi. Запорожцi ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати дверi плечима, а вони лише гудiли. - Несiть колоду! - залунали голоси. - Лаву давайте. Тягнiть ?? з свiтлицi! - Ми йому покажемо, як глумитися з товариства! - Розiб'?мо булаву на головi! Сiрко розумiв, що то не порожнi погрози. Хмiльнi, розлюченi зпорожцi увiрвуться до комiрчини, свiтло погасне, й хтозна, що може ско?тися в темрявi. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на порiг? Не випадало. - Ет, чортово? матерi, - вилаявся скрушно. З комiрчини були ще iншi дверi - на кухню, а звiдти - в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожнi сакви, в яких лежали його пожитки, серед них i булава, й вийшов у заснований густими тiнями сад. Запорожцi кинулися вже на кiнський тупiт, кiлька чоловiк похапали конi й погнали навздогiн. Вони мчали широкою дорогою, нiч падала на степ, немов шатрище чорного, пiдрубаного намету, конi форкали в темрявi й притишували бiг. Проскакавши з пiвмилi, сiчовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вiтер видув з голiв хмiль, й стало ?м прикро за себе i страшно за содiяне. Були як дiти: то хоробрi до безрозсудностi, то безпораднi до немiчностi. Кружляли на одному мiсцi й гукали розпачливими голосами: - Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав. Сiрко не чув того. Вiн давно звернув з дороги й ?хав степом. Не було радостi, не було злостi на тих, хто гнався й не наздогнав. Тихо шелестiла трава, розумний i сторожкий кiнь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, вiддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини iнших Шевчик, i йому стало смiшно. Вiн реготав: коли б на той час хто стрiвся в степу, втiкав би, прийнявши за божевiльного. Йому аж сльози набiгли на очi, витирав ?х кулаками. Але те тривало недовго. Похмурiсть поволi оповила його, голову обсiли сумнi думки. Сумнi думки - чорнi круки на одинокому деревi. Й серед них - набiльша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства сво? перетрактацi? з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нiбито правильно. Запорожцi не пустили його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всiх сiчовикiв, наперед не розкрившi? всiх сво?х замiрiв, розкрити ж ?х не мiг, бо долетiли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вiрити. Вiн живе й болi? тiльки ним, дба? тiльки про нього. Вiн помислив за них усiх, а таке завжди не подоба?ться людям. То хiба ж вiн винуватий, що долею повелено мислити за iнших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мiзки викрутять, не домiркуються нi до чого. Почував, що в оцих його думках щось не стулю?ться iз запорозьким звича?м, законом, та й не тiльки iз звича?м та законом Сiчi. Хiба ж не в та?нi вiд людей, од вiйська виколихували сво? замiри Брюховецький, Дорошенко! "Але ж, - оборонився майже гнiвно, - мо? замiри чистi". З темряви на мить виглянули Плямкаловi очi, зиркнули пiдступно й нахабно: "Звiдки менi знати, що ти хочеш?" - "Через те й не зна?ш i не дiзна?шся нiколи, що мало пiд оселедцем олi?", - знову захищався сердито. "Я не знаю, - не гасив нахабних вогникiв Плямкало. - Брекало, Кваша знають. Усi гуртом до чгось домислимось". - "А коли домислитесь до чогось iншого?!" Двi мотузки не зв'язувалися. Давно i крiпко думав над тим. Спостерiгав не раз: людина замишля? на добре, а виходить зло. Чи замисли куцi, чи щось заважа?, чи кожна людина ма? на всi добрi i злi справи сво? мiрки? Тодi що ж виходить - не може бути добра для всiх? А, мабуть, не може. Навiть сiчовий закон не всi справляють однаково, й не всiм вiн до вподоби. Найчастiше бува? так: почина? людина з турботи про ближнього, зi справедливостi, а закiнчу? олжею. Не може сповнити сво?х замiрiв, почина? пiдпилювати, пiдрiвнювати власнi мiрки, мiня? золото на мiдь, а срiбло на залiзо. Мiдь роз'?да? цвiль, а залiзо iржавi?. Саме так розпочинали Брюховецький i Дорошенко. Правобiчний гетьман i далi не спливав з його пам'ятi. Спустився у видолинок. Ворон брiв по груди в туманi. Врештi, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув нiздрi, заiржав. Голосне iржання дзвiнким клубком покотилося понад туманом у нiч, розтануло в нiй. Сiрко пiдiбрав повiддя. Думка ще спотикалася в головi; не проганяючи ??, прислухався й розглядався. Туман плив попiд кiнським черевом, скочувався в ще глибшу долиу. Вдалинi мрiли чорнi кучугури дерев, ще не потопленi туманом, звiдти тягло сирiстю. Молодо кричав у травах перепел, i враз той крик пробився крiзь бентегу думок, упав на оголене серце. Сiрко вiдчув, як щось затремтiло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася i впустила далеку-далеку нiч, тихий дiвочий шепiт i гарячий пал на губах. "За один поцiлунок вiн оддав гетьманство". На ту мить вiдлетiло все - важкi думи, битви, клопоти, лишився тiльки крик перепела, закутанi в туман вологi верби, зелений пах трави й щем серця. Все iнше було далеке й непотрiбне. Десь iз самого денця зiрвалась думка про свiт - який вiн широкий i росяний i як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотiв у ньому. Кiнь пив з копаночки воду. По копаночцi плавав туман, i, здавалося, Ворон спитав його. Зривалися з кiнсько? морди краплi, кльо-кали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон пiдвiв галову й заiржав коротко, з похрипом. Може, вiн чув вовка, а може, його тривожила самотiнь. Вiн довго не хотiв брати вудила, врештi сталь дзенькнула об кiнськi зуби. Ворон пожував вудила i притих. Сiрко сiв у сiдло. Треба було думати, куди правувати далi. Вирiшив зненацька: "По?ду отако прямо й перепливу через Днiпро. Просто зараз, уночi". Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху. "Може, й на краще". Невдовзi про Дорошенкову згоду пiддатися Москвi повiз iз Сiчi до царя кореспонденцiю значковий товариш Овсiй Шашiль. РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ Гетьман любив затишнi кiмнати, м'якi фотелi й канапи, килими - особливо турецькi та перськi. Завжди сiдав так, щоб перед очима була вся кiмната й щоб тримати в полi зору всiх, хто в нiй. Не любив, коли пiдходили ззаду або ставали збоку. Навiть по саду ходив тiльки по прямих стежках i лише там, де не було кущiв i великих дерев. А ще вiн любив вареники з вишнями, гречаники з салом i ковбасою, смаженi в маслi курячi пупки, вишнiвку i прозоре французьке вино. Принаймнi так йому здавалося, й такi страви йому готували, коли обiдав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому смакувало. Ось i вишнiвка... Пам'ятав, як ще в батькiвськiй хатi стояли на пiдвiконнi сулi? з вишнями i в них грав рубiновий сiк, бiгли вгору по стiнках рожевi бульбашки, але для них, дiтей, було заборонено навiть пiдходити до тих бутлiв, i вишнiвка здавалася неймовiрним залассям. Пам'ята?, як восьмирiчним хлопчаком добрав спосбу добутися до того трунку - вирiзав очеретину й тягнув крiзь не? солодку вишнiвку i доливав у бутлi води, аж поки не впiймався на грiшному промислi. Його зачинили в льоху, й вiн рюмсав там вiд обiду до вечора, а по тому два тижнi одмолював у бога грiх. Бог простив йому пiсля першо? молитви, вiн це вiдчув одразу й за це полюбив бога, а батьковi не прощав довго. I ось по багатьох роках, ба десятилiттях, згадав солодку батькову вишнiвку, й забаглося йому ??, челядники заставили судiями довгий стiл, але жодна не смакувала. У всiх бутлях не те. Чи вишнi не тi, чи не на тому сонцi настоянi... А тодi один кухарчук принiс невеликого штофа (каже, купив у одно? баби), ягоди там були поморщенi, вишнiвка - темно-червона, але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих сулiях з тонкими шийками в батьковiм домi. На жаль, i я, бабина, була не та, яку пив через очеретину. I вiн зрозумiв, що то? йому вже не скуштувати нiколи - ?? спили лiта, й не побiгти босими ногами по споришу, i не рвати яблука-зеленцi, не смiятися щиро й весело. Гетьман сумно подумав, що й сам вiн - жертва вiчно нездiйсненних бажань, жертва погонi, в якiй втiкача - мрi? - нiколи не наздогнати, навпаки, з роками вiдста? вiд не?. I лиша?ться в душi порожньо, лиша?ться невдоволення собою, лиша?ться вiчна оскарга на свiт, i не хочеться зiзнаватися, що вибрав цю путь сам. I тодi вiн засмутився, й весь день був задуманий, i наказав запалити в домашнiй церквi п'ятдесят чотири свiчки, хоч не сказав, у спокуту яких грiхiв або на звершення яких замiрiв ма? згорiти той вiск. Здивований таким велiнням, Ждан Гук позапалював свiчки. Гетьман не вказав, перед якими святими ?х свiтити i якi молитви читати. Так вони й згорiли перед образами святих в нiмiй тишi. Догорiли свiчки в церквi, i Ждан запалив два п'ятисвiчники в обвiшанiй килимами свiтлицi. Гетьман наказав вiдставити один п'ятисвiчник далi, Ждан перенiс його на кахельний карниз грубки. Гетьман подумав, що вже давно хотiв прогнати цього парубiйка, та чомусь не проганяв. Не справджувалися його надi? на цього хлопця, хоч вiн нiчого недишкретного мовби й не зробив, але гетьман душею вiдчував, що той до всього доскiпливо пригляда?ться, нiчого не прийма? на вiру, якщо так, то пiд тими прищами неодмiнно загнiздився черв'ячок недоброхiття. I все-таки вiн i досi чимось йому подобався. Чим же? Нелукавством. Простотою. А ще чим? Тим, що негарний?.. А може, тримав через те, що взяв сам, що обридли лестивi, слизькi челядники. Нехай ходить серед них хоч один отакий - вiдкритий i дикий. Колись i сам був такий... Нi, не такий. А який був? I яким мiг бути, аби не подув сприятливий вiтер у його вiтрило? Попував би десь у селi. Доживав вiку добрим сiльським батюшкою, мочив би у сулiях вишнi та квасив на зиму капусту з хроном, смородиновим листям та горобиною. Десь у глибинi свiдомостi (неначе в снi) майнуло, що, може, в тому бiльше щастя, нiж у гетьманствi. Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такi думки, i щезли спогади, i став вiн знову важким, похмурим, буркiтливим гетьманом, котрого мучать безсоння i печiя, а сам вiн обрида? всiм бубонiнням, нудними повчаннями, i влазить у всi великi й дрiбнi справи, i не може ?х вирiшити за раз, часто одклада? на завтра. На завтра! Вчора одклав не обмiзковану грамоту з малоросiйського приказу. В тiй грамотi сказано, що йдеться до нових утарачок з турками - до велико? вiйни, Адрiанополь i Стамбул рихтують ?? давно, й через те треба увiйти в спiлку iз Запорожжям, пропустити туди пороховi та провiантськi обози й видiлити з гетьманськi' скарбницi кошти для закупiвлi збро?. Гетьман протримав у головi цей клопiт трохи не всеньку нiч, так i не позбувся його. Зняти варту, яку сам наказав поставити i пропустити обози! I таким робом укрiпити на силi Сiч, дати потачку сваволi й непослуху. Посполитi й так втiкають на Сiч, нема ?м стриму. А дознавши, що Москва шле за пороги свинець i сукна, попливуть туди, як плав. А може, тi?? вiйни й не буде. Вже турок один раз вхопив шилом патоки, вдруге не захоче. Що йому бiльше в мислi - укра?нськi рядна чи венетiйськi сукна? Опрiч того, Самойловича канудило вiд думки, що допомагатиме тому прибишевi, сво?му запеклому вороговi - Сiрковi. Спогадував слова, якими той шпетив його в листах, i важка, густа кров упала в скронi. Нi, не дiжде, ланець! Кiсткою в горлi Самойловичу Запорожжя! Зараза непослуху розтiка?ться звiдти по всiй гетьманщинi. Ма? себе той пробишака за зацного лицаря, узяв моду всiх повчати, ще й хоче привести його до одно? спiлки з правобережцями. Гетьман зна?, що то за спiлка! Видеруть з рук булаву, вiддадуть, кому самi схочуть. Що буде, коли не викона? оце велiння Москви? Надiшлють грамотку, вишпетять. Цар i бояри теж вiдають, що Сiч - то дикий клубок шершнiв, але мусять терпiти, бо той клубок сто?ть на перепонi вовковi - турчиновi. Може, й грамотки не пришлють. А може, вiн гетьман, добре не прочитав тi?? реляцi?! Саме так - добре не прочитав. Ця думка осяяла його, як знамення. Перехрестився, дiстав маленький ключик, вiдiмнув ковану срiбними штабами скриню. Вийняв з не? листа з двома печатками, поклав на стiл. - Ей, свiтла! Ждан зайшов з передпокою iз п'ятисвiчником в руцi. Цей п'ятисвiчник (свiчки товстеннi, з бiлого лою) для читання. Самойлович страчав зiр катастрофiчне, це його вельми непоко?ло i пригнiчувало. Тепер, коли вiн читав, свiчкар стояв збоку i присвiчував над головою. Приступаючи до столу, Ждан побачив великого голубого метелика, який бився в шибку вiкна, прочинив вiкно i випустив його. Гетьман скривився. Й на хвилю вiдволiкся од сво?х думок, ?х одволiк чоловiк на парсунi, що висiла на протилежнiй стiнi. Та парсуна - ?дина у кiмнатi. Чоловiк наморщив чоло, примружив очi, поклав на вуста палець. Навiть Самойлович не зна?, хто це такий. Якийсь латинянин, одягнений у козацьку одежу. Але вельми значущий його жест. Вiн увiбрав цiле людське життя. Багато життiв. Життя цiлих поколiнь людей. Помовч - i чогось досягнеш! Помовч - i залишишся живий. Навiть пота?мнi думки можуть вiдгадати! Не поспiшай, помисли - знайдеш найкраще рiшення! Увесь вiк гетьман живе з прикладеним до вуст пальцем. Якби прийняв - гай-гай, чи сидiв би в оцiй свiтлицi?! Портрет чимось йому й не подоба?ться. Либонь, нагадуванням, що й той жест можуть вiдгадати. А також думкою про те, що не все життя - в отiй мовчанцi, що ? на свiтi iнше життя, просте й веселе, сповнене радостi й довiри, безжурностi, позбавлене страху й засторог. Може, воно i ?, але не тут. Не в цих i не в подiбних до цих стiнах. Самойловичу здалося, що чоловiк на портретi пiдморгнув йому. Мовляв, твiй розгад правдивий. Гетьман знову пiдсунув ближче листа. У Ждана зiр, як у сокола-боривiтра. Боривiтер бачить маленьку птащку-пастушка в густiй травi на вiдстанi версти. Рядки, над якими гетьман нахилявся до самого столу, в свiчкаревому очу - як грубi гужiвки. Гетьман дума?, що Ждан не вмi? читати й не зна?, що той з дячком Алтином давно подолав часословець, псалтир i окто?х i тепер сам чита? всiлякi книженцi?. Ждан хотiв одкритися давно, але якось не випадало, а тепер i не знав, як те зробити. Та й iнодi вельми цiкавi кореспонденцi? чита? гетьман. Ждановi втямки, як це страшно бути вта?мниченим у гетьмановi справи, й мучить його совiсть, ось через це вiн на хоче бiльше прислужувати в цих покоях. Цур ?м, отим вигодам, про якi казав Митрофан, i козацькому кунтушевi, i легкiй роботi. Це ж лише в людських очах вiн козак гетьманського двору, а насправдi - звичайний наймит. Щоправда, всi тут наймити. I старший кухар, i управитель, i навiть генеральний обозний. I оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо писаний вiн на добро Запорозькiй Сiчi i всьому поспiльству, а ще там сказано, що йдеться до велико? волейно? потреби, либонь, i гетьман пiде в похiд, а з ним i Ждан. Нi, Ждан з гетьманом не пiде, вiн намислив собi iнший путiвець. - Розпали у грубцi, - раптом звелiв гетьман, - щось мене морозить. Ждан здивувався - гетьман нiколи не пояснював сво?х велiнь. "I чого вiн такий непривiтний? - думав Ждан. - Доскочив найвищо? влади. Все в нього ?... Скiльки то користi можна зробити на такому урядi. Може, тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?.." Ждан заходив у глухий кут. Йому, небораковi, здавалося, що влада й дана для того, аби робити людям добро. Все було готове до пiдпалу: тонкi кленовi полiнця, м'яка вiвсяна солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок свiчки лизнув ??. Золотi вiдсвiти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями Жда-новому обличчi, на зеленiй кахлi, на кованiй срiблом скринi. Ждан вiдступив iз п'ятисвiчником до дверей. Не знав: йти йому чи чекати, коли гетьман почне читати далi. Вiн так i не навчився вгадувати гетьмановi порухи, часто ступав ногою не в тi, що треба, слiди. Й знав, що гетьман це бачить, але не мiг здогадатися, чому не проганя?. Щоправда, цей важкий вельможний чоловiк не мрiв ласкою нi до кого, й мало кому вдавалося вiдгадати бажання гетьмана, хоч усi летiли летом на один покив його пальця, гнулися до пiдлоги; лише вiн, Ждан, стояв прямо, не гнувся й не хилився, i гетьман терпiв його. А може, свiчкар i гетьмана впевнив, що ма? стояти прямо, як свiчка. Гетьман важко пiдвiвся з фотеля, взяв аркуш i пiшов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папiр спалахнув у одну мить. Вогненна сила аж пiдняла бiлий аркуш угору, а впав вiн донизу, на попiл, червоним сувiйчиком. Ждан у першу мить не стямився з подиву. Далi йому спершу стало холодно, а потiм душно, зяпав вiдкритим ротом, i гарячий дух переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить - тiльки на мить - спробував обдурити себе розгадом: такi листи треба спалювати, аби не розкрилася та?мниця. Одначе одразу ж i вiдкинув ту думку: зовсiм не така це та?мниця, щоб ?? ховати од генерально? старшини. Гетьман усi листи одда? до та?мно? канцелярi?. Розгад був один. Уже потiм Ждан довiдався, що й з гiнцем, який привiз його, сталася лиха приключка: заснув у надмiр натопленiй хатi, в якiй каглу у бовдурi хтось рано заткнув, так i помер неборака вiд чаду. В першу мить Ждан понiс оцю та?мницю, як вiдкопаний на злодiйському обiйстi скарб. Вiн понiс ??, як справжню коштовнiсiь, яку можна посернути людям, адже це найбiльша радiсть - подарувати iншим щось велике, ранiше одiбране в них, i тiулив до серця, i горiв, немов у лихоманцi. I тiльки згодом вона придушила його, як жорновий камiнь. Вiдчував ?? огром, аж болiло серце. Спускався вниз сходами, нiс у руках п'ятисвiчник, i пливла по стiнi легка тiнь, що, здавалося, теж знала все й радiла разом з ним. Щось велике, не знане ранiше заполонило Ждана, наповнило незвичайною вiдповiдальнiстю, аж урочистiстю. Вiн зрозумiв: нлсту?пiв момент, для якого живе, приспiв час виправдати перед богом власне iснування на землi. Звершити дiло праведне, хоч i небезпечне. Через те й праведне, що небезпечне. Нiч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами мiсяць. Тихо пливла попiд вербами рiка iз золотою кладкою на той бiк i срiбними палями, густо повбиваними в воду. Кажуть, по тiй кладцi вночi ходить козак - кучерявий, рiдкозубий Олiйниченко Кузьма, а тодi перебiга? на цей бiк i ганя?ться за вертлявою, мов дзига, дикуватою Оришкою. Ганявся вiн за нею й за життя, а Оришка втiкала вiд нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що приневолять батько та мати пов'язати засланих Кузьмою старостiв рушниками (Кузьмi батько передавав олiйницю i водяний млин) i вона у вiдча? побiжить по цiй дорiжцi на той бiк Сейму, але добiжить тiльки до глибу, а за нею й Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й нi. Але таке бува? пiсля пiвночi. А зараз пiд вербами регочугь дiвчата, i той смiх пругкою хвилею проходить по Ждановi, лоскоче серце: Ждан рiдкозубий, але у воду не побiжить. Одрубав отак у думцi, а серце чомусь стислося, й вiн зупинився. А тодi думь.а-iа?на прогнала всi iншi думки. I вiн покликав: - Тимку! Ходи сюди! - Йди ти. - Нi, ти! Маю справу. Пiдiйшов Тимко - високий, гарний парубок у китайчатiм жупанi, мiсяць вигравав на його обличчi, й було воно мужн?, гордовите. Тимка люблять дiвчата. Тимко - Жданiв товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий, як бубон, Ждан смалив халявки до найгарнiших дiвчат. Власне, халявок не смалив - тiльки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, i всi батуринськi красунi по черзi снилися йому ночами. Вiн знав, що незугарний, знав, що бiдний i що жодна з тих дiвчат не пiде з ним до вiнця, й переживав страшенно, й не мiг нiчого з собою вдiяти. Отак i закохався у високу станом, русокосу Вiвдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вiвдя красива, що вже знала собi цiну, а що вже правила за ту цiну... парубки глухо? ночi й на кладовище ходи чи по ?? забаганцi, i в чужi садки лазили, i вкинули соцького в рiчку, а ?й все було мало. Й кривавили один одному пики, i провалювали голови, а вона заливалася смiхом, й кожного вечора проводжав ?? iнший парубок. Одного разу, на зло всiй паруботi, забаглося Вiвдi, щоб ?? провiв додому Ждан. Отодi й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вiвдю кiлька вечорiв суспiль. Але по тому Вiвдю почав проводжати Кирик, а далi Махтей, а далi несподiвано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. I запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповiдали один одному всi, якi мали, та?мницi, й Тимко пристав на Жданiв замiр тiкати разом на Сiч. Спочатку пристав, а потiм чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе. - Чого бiжиш, як з пожежi? - Тимку, ходи ближче... Я тобi скажу таке... Розумi?ш, я припадком прочитав московського листа у гетьманськiй свiтлицi. У листi вказано, аби дали запорожцям хлiбного й порохового перевозiв, аби гетьман послав на Сiч i сво? обози. А гетьман того листа не показав нiкому i спалив у грубцi. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемiнити свiй намiр... Навiть при мiсячному свiтлi було видно, як поблiд Тимко. Обличчя його якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла. - Ти... ти... - зашепотiв вiн... - цс-с. - I оглянувся на кущ, що чорнiв неподалiк. Ще й присiв i приглянувся проти води. - Дурне мелеш... Хто тобi повiрить? - Архiмандрит попросить гетьмана поклястися на ?вангелi?. - Та ти тямиш, що молотиш. До архiмандрита як до неба... Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такi мудрагелi в льохах гризли залiза. I знай: ти менi нiчого не казав... Цур дурня... Забудь... То вищi? помисли. Ми й справдi кузьки. - Ти не кузька, а блощиця, - скипiв Ждан i крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку рiчки вiяло холодом. - Йди вже, - понуро, тихо мовив Тимко. - Проспися. Бо... Якщо мене вiзьмуть на квестiю... - За що тебе брати на квестiю. Ти - нiкчемний за?ць. Скуби собi капусту. Тимко опустив голову. Ждан плюнув пiд ноги й почовгав по стежцi вгору. Йому самому було страшно. Й не знав, чи витримав би тi лютi квестi?, яких, правда, сам не бачив, але про якi чував. Але ж, подумав, у двiтi ? щось бiльше за власний страх. I навiть за життя. Якщо напружитися.... Якщо зiбрати во?дино волю - можна витримати. Вiд широко?, обплутано? корiнням дерев стежки вiдбiгали вбоки iншi. Ждан несамохiть повернув на одну з них. А може, й не випадково. Вона вивела його берегами на гору, далi привела по широкiй межi до новенько? дерев'яно? церкви. Липовий, котрий ще не потемнiв, дашок блискотiв проти мiсяця, як слюда. Церкву спорудили на мiсцi старого церквища, ще й бур'янiв довкола не викосили. За ними не видно було давнiх настоятелiв храму, могилок ?хнiх. У хатинi бiля церкви, власне, у сторожцi, доживав вiку колишнiй дяк у абшидi Хома, двоюрiдний брат седнiвського дяка, звiдки його й знав Ждан. Обидва дяки дуже схожi один на одного, обидва не пiднялися на вищi щаблi церковно? драбини, обидва потроху прикохували хлопця, але самi бiдували. Нинi в новiй церквi новий дяк, а Хома справляв сторожiвську службу. Перебивався вiн з ячмiнно? кутi на воду: десь прочита? канон на iсход душi, комусь напише клопотання до полкового суддi або й до гетьмансько? канцелярi?. Дуже любив писати тi папери Хома Хом'як, тiльки не любили ?х читати в канцелярiях. I не любили самого дяка, може, через те и дочасно виперли з церкви. У дяка Хоми потайно вчився грамоти Ждан. У Хом'яка свiтилося, й Ждан постукав у маленьке, в однохрестя, вiконце. А тодi пригадав, що дяк нiколи не замика? хату, й прочинив дверi. Хом'як сидiв за столом, читав псалтир. Вiн його чита? завжди, тiльки вичиту? з нього трохи не те, що вичитують iншi. Прочита? главу, а далi сяде й замислиться, як то воловi пролiзти у вушко голки?! Чи вiл так схуд, чи голка така велика, чи вушко роздима?ться... Псалтир - ?дина книжка в дяковiй хатi i ?дина коштовна рiч. Все iнше Хом'як давно поспродував та помiняв на борошно, квасолю, а то й на пугар горiлки. Лишилася одна миска та один черепочок, двi ложки (одна для гостя), дерев'яний цебер з водою, порожнi полицi i жердка, а на печi - кожух. У кожух Хом'як одяга?ться взимку, кожухом укрива?ться. Навiть вiника нема? в Хоминiй хатi, й не метено там, мабуть, з рiк. Хом'як нечесаний i невмитий, важкi сиво-чорнi ковтюхи звисають йому на очi, й важка борода розтеклася по грудях, а сам великий i темний лицем. Ждан завжди думав про те, що дяк Хома давно покiнчив рахунки зi свiтом i не бо?ться нiчого. Через те й вирiшив одкритися йому та запитати в нього поради. Хом'як вислухав Жданову оповiдь, дивився перед себе на важкi, чорнi, покладенi на святе писання руки. Ждан скiнчив, а дяк усе ще мовчав, не вiдриваючи погляду вiд рук. Виглянула iз запiлля миша - худа й довга, шаснула пiд пiч. Либонь, вона тут вже не боялася нiчого. Це чомусь i розвеселило, й утвердило в сво?й думцi Ждана. Але, йому в подив, Хом'як, i далi не повертаючи до нього голови, пробурмотiв: - Щасен чоловiк, що все чинить обачно, й син людський, що твердо в законi держиться... - А чому ви так кажете, дядьку? - крутонув ши?ю Ждан. - Обачно, бо... Як сказав господь: ще пiвень не проспiва? тричi... - А хто може виказати? - Отож я й запитую. Ждановi помертвiло в очах. Й не вiд страху за себе, не вiд натяку Хом'якового (хоч пам'ятав i розумiв, яку небезпеку посiяв, виповiвши Тимковi та?мницю), а саме через те, що син людський виявився зовсiм не такий, як вiн про нього думав. Напружував пам'ять, щось з не? виплутувалося, а тодi прорiк: - Але ж ми разом читали: "Справедливiсть твоя скрiпить тебе... нiчого тобi боятися, страх не наблизився до тебе". - Ти випустив слова "далеко будеш вiд гнiву". А вiн навис над тобою, ти в його лабетах, у його кiгтях. - А чого боятися вам? - Я не боюсь, - промимрив дяк. - Хоч... усе живе о сво?му животi дума?. I враз скипiло в Жданозiм серцi, вiн стиснув кулаки, що лежали на колiнах, прямим, кинджальним поглядом сiконув дяка. - Скiльки вам лишилося жити... Й чого варте таке життя? - Е, хлопче, - нарештi пiдвiв голову Хом'як, - що менше лиша?ться в квартi трунку, тим вiн дорожчий i солодший. Коли його повна кварта, не шкода й на долiвку пролити. Знову пробiгла миша, тепер уже з-пiд печi в запiлля. - Усе в божiй волi, - бубонiв Хом'як. - А найперше ми, грiшнi. Ти не зна?ш, якi то могутнi володарi свiту цього. I як добре вони знають та вгадують усе, що проти них. Навiть мовленi у льоху слова сягають ?хнiх вух. - Чи не мишi ?х носять! - скривив у посмiшцi губи Ждан. - Отроче, ти дуже мало зна?ш свiт. А я пожив на ньому. Самих гетьманiв на мо?й пам'ятi вiдспiвали дочасно... Свiтом, Ждане, править страх. Вiн ходить на котячих лапах i вибира? собi поживу. Ждан не хотiв думати про те, що чи хто править свiтом. Але вiн враз вiдчув, що йому стало душно. Здавалося, вiн зав'яз у чомусь глевкому i йому годi з нього вибратися. Рвонувся, немов з пут. Чув, як вони трiщать, однi спадають, а iншi... iншi тримають його, i думав про те, що оцей ось велетенський чорний чоловiк обплутаний ними з голови до нiг. У них i ляже в домовину. Здавалося, чого йому боятися: один, як перст, i жодних статкiв, i жодних надiй вiдломити ласий шмат вiд тлустого пирога на святковому столi життя. По?да? осушки й крихти й бо?ться втратити ?х. Як же вiн пояснить це боговi, якою молитвою вiдмолить свiй людський грiх? Вибiг з хати, зупинився вже аж за церквою. Вона сяяла, як свiчка, та не осявала душi. Ждан вiдчув себе маленьким, самотнiм на цьому свiтi, таким самотнiм, що хотiлося заплакати... Вгорi щось шкиргнуло чи шкрябнуло, вiн пiдвiв очi, подивився На баню церкви. На мить йому здалося, що проти зiр щось майнуло - крила чи руки, i вiн затулив обличчя, а тодi тричi перехрестився. Проте великого страху од того ма?ва не почував. Щойно поховав за вечiр у душi другу людину. А ?х у нього й було лише дво?. Вiн вiрив у ?хню людську совiсть, чеснiсть i ось мусив попрощатися з ними навiк. I нема? йому бiльше куди подiтися, нема? з ким порадитися. I видався йому свiт скованим одним велетенським ланцюгом. Увесь цей час його не полишала ще одна думка - про Митрофана, брата, сiчового пiдписаря. Найкраще було б якось зв'язатися з ним - передати письмову цидулу чи навiть закликати того до Батурина, адже Митрофан сам натякав, що був би радий, якби Ждан передавав йому тутешнi новини. Але кожного разу та думка наштовхувалася на гостру перепону, на посадженi в засаду чати: Митрофановi нiчого казати не можна. Митрофан служить не лише сiчовому товариству, а ще комусь, а якщо не служить, то готовий служити. Страшно: ?диний брат - i йому не можна вiдкритися! Й така гiркота пойняли Ждана, аж не хотiлося жити. Стiльки довкола ницих людей, нишко-вих, хитрих, заляканих. Сливе увесь свiт з них. Ще донедавна вiн думав iнакше. Навiть у сирiтствi, в старцiвствi йому стрiчалися добрi люди. Багато добрих людей, котрi хоч самi були бiднi й покривдженi долей, а таки ж спiвчували iншому бiдаковi й допомагали чим могли. I вже пiзнiше, коли його прийняла за пiдпасича дядина, у веселiй хлопчачiй згра? спiзнав багато злого, але немало й доброго, все зле було кабешне, добре йшло вiд мислi й серця. Всi хлопчаки були правдивi, всi мрiяли вирости в справжнiх достойних козакiв i прожити тiльки правдою. Як же все гарно почина?ться в свiтi i як погано кiнча?ться! "Через те нема? долi нашому кра?вi, - думав. - Бо порiзнила отако всiх неправда". Тепер у Ждана залишився на пораду лише один чоловiк. Ждан не вельми вiрив у його совiсливiсть i правдивiсть, але був певний, що той нiкому не викаже та?мницi. Бо сам не любить гетьмана. Сидiр Колиска догляда? гетьманський ви?зд i дво? верхових гетьманових коней. Кругленький, пухкенький Колиска - вельми вправний конюх, четверо вороних у стiйлi не пiдпускають до себе нiкого, окрiм Сидора. Може, слово зна? таке, а може, пiдкорив коней-звiрiв м'якiстю, добротою, охайнiстю. Якщо Ждановi випада? вiльна хвилина, вiн одразу бiжить у конюшню.Там затишно, там пану? чистота, й тебе охоплю? особливе почуття доцiльностi життя та тривкостi всього сущого на землi. В двi руки од проходу стоять конi - воронi, сiрi, гнiдi, мишастi, годованi вiвсом, добре вичищенi, побрязкують цепками, переступають з ноги на ногу, зiтхають глибоко, по-сво?му, по-конячи. У самому кiнцi стайнi, в щiльно загороджених стiйлах - внизу дошки суспiль, а вгорi мiцнi дерев'янi грати - басують два знаменитi на весь край жеребцi - Шляхтич i Пiвень. Шляхтич - перський румак, довгоногий, довгоши?й, Пiвень - бахматий, з важкими грудьми, довгою гривою i мiцними копитами. Одного разу тим копитом вiн забив на смерть пса-вовкодава, що був заникнув до стайнi, коли Пiвня виводили на прогулянку. А вгорi щебечуть у гнiздах ластiвки, стайня без ластiвок - то й не стайня, а льох. У лiвому кутку бiля дверей лежить накошена трава й стоять мiшки з вiвсом. Пахне травою, дьогтем, ремiнною упряжжю, гно?м i кiнським потом. Колиска дозволя? Ждановi почистити конi залiзним, з вишмульганою дерев'яною ручкою шкреблом. Той чеше воронi, гнiдi, сiрi боки, а потiм ще протре коня солом'яним вiхтем, аж шерсть на коневi заблищить, а Жданове серце осмiхнеться. Ще Колиса iнодi да? Ждановi вигуляти жеребця, промчати охляп аж за село, до Вовчо? могили. Ждан любив коней не стiльки за гарячiсть i прудкiсть, скiльки за красу. I, скачучи на конi, уявляв себе не звитяжцем, а милувався, як гарно, як грацiйно бiжить кiнь. I тодi його душа виповнювалася чимось чистим, дзвiнким, красивим. Сидiр Колиска коха?ться в конях одмалечку, пожалi? найгiршу шкапу, але отих четверо i тих дво? не любить. "А щоб ви понесли його пiд кручу..." - якось, крутячись у вiльнi хвилини на стайнi, почув його бубонiння Ждан. I зрозумiв, за що Сидiр ненавидить цих красивих коней: бо вони'возять гетьмана. А одного разу пiсля гетьманових вiдвiдин конюшнi Колиска так нажохав четверик, що машталiр не змiг управитися з ним, й довелося запрягати iнших. За що Сидiр не любив гетьмана - хто зна. Адже починав служити ще в його батька, а потiм Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не любить, що попович став гетьманом, а Колиска так i лишився конюхом. А Ждан занику? не тiльки в конюшню, а й до Колиски додому. Якось Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привiз, а тодi прийшов ?х пиляти, а там i колоти... Вiн перепиляв i переколов не одну хуру дров. I впорав весною Колисцi поле - дванадцять упругiв у долинцi пiд Щербатiвкою, i обкопав канавою Колисчину садибу... Казав, що знудьгував за простою роботою. А насправдi вiн знудьгував за голубими очима Парасочки, Колисчино? дочки. Дуже веселi в Парасочкп очi, завжди розсмiянi, Ждан не натiшився тим смiхом i не сягнув його глибини. Парасочка вида?ться йому красунею з-понад красунь. I тратиться вiн перед нею, й нарiка? на себе, а нiчого вдiяти не може й приступнтися до Парасочки теж не вмi?. Тiльки iнодi, коли забудеться, коли ошалi?, то розбалака?ться й тодi чеше, наче дячок-уставщик, i Парасочка слуха? з цiкавiстю. А потiм блисне оком, крутнеться на товстенькiй нозi, й вiн знову знiяковi?, зашпортнеться, пече ракiв. А Парасочка хихоче й сплеску? руками: "Який же ти смiшний. Ждане". Парубок ?й подоба?ться. Подоба?ться не вродою ("ох, коб хоч трохи кращий"), а саме оцi?ю цнотливiстю, нiяковiстю й ошалiлiстю. А ще ж дечим i зобов'язана Ждановi. Про це зна? не тiльки вона, знають ?? батько та мати. Пiшла Парасочка в Текелiйовi сосни по малину - пiшла, дурна, сама, а ?? й пiдсочив Олельчин Iгор. Син сотника Олелька Iгор - без князя в головi, причмелений, але силу ма? велетенську, бо ?сть наче не в себе, а до роботи не здатний. Тобто не хоче нiчого робити, такий у нього причмiл. От вiн i вхопив Парасочку на дорозi. Дорога вилась у кущах понад рiчкою, а в рiчцi Ждан перевiряв вершi. Бiля дороги сушилися його ж крильчаки. Зачувши Парасоччин вереск, вiн вибiг на дорогу, закричав i собi, напав на Iгоря, а той зопалу втелющився в сiть. Поки виплутався, Парасочка втекла. Пом'яв тодi Iгор Ждановi боки, зате Парасочка врятувалася. Увечерi Колиска закликав Ждана додому, пригощав його горiлкою й просив нiкому про ту пригоду не розповiдати. Ждан дотримав слова i став бажаним гостем у Колисок. Параска склада? цiну сво?й вродi й через те не зовсiм легковажить Ждановим коханням. Хоч i не осяга? його до кiнця (цей найкоштовнiший у свiтi скарб здебiльшого поцiновують найдешевше), трима? хлопця бiля себе - отако й зрiвноважуються на вселенських терезах любовi двi шальки. То життя, доля провадять свiй вiчний вiдбiр. Ждан виповiв свою та?мницю наступного дня, проводжаючи Колиску додому. Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея, де саме наливалися червоним соком вишнi, стежка була широка, й мiсця вистачало обом. Колиска не сахнувся, не зацiпенiв зi страху, а ще й розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив ??. - Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, - сказав Колиска, повертаючи з стежки на широку вулицю. - Пагуби вiн ?м хоче. Бо ж не признають його над собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця - з реляцi?ю - дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако - без огляду. Сидоровi думки роздiлилися на двi отари. I не мiг вiн зiбрати ?х докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще було б вiдхреститися од цього хлопця та його небезпечного замiру. Але й Ждан тодi вiдхреститься вiд нього. А йому вельми припав до серця цей парубок. I йому, й Парасочцi. Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина. Але тi багацькi синки самi шукають наречених з багатим посагом, та й репане багатство i душу робить репаною. А Ждан - хлопець совiсливий, чесний, сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку, нi тестя та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо ?х просто в нього нема?, прихилиться до ?хнього, Колисчиного, роду. То нiчого, що не ма? статку, не в ньому щастя. Вiдмовити Ждана вiд того, на що той намiрився, теж було небезпечно, можна прогадати в його очах, змалiти до порошинки. Лiпше перебрати той клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись. О, Сидiр гаразд зна? гетьмана. Зна?, що робить з тими, хто бодай одним оком загляда? в шпарку до його поко?в. Нема? нiчого небезпечнiшого за намагання стати на путi вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi зятя, треба його якось вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з поко?в до стайнi (челядi те в подив), й головний управитель позавчора сказав старшому конюху, аби забирав свiчкогаса до коней. А в недiлю ?дуть стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця. - ? в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських канцелярiях, куди подiвся той ординанс. - Вiн пристояв мить, i мусив пристояти Ждан. - Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна. Дивися, не виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi. * * * Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу ж по?хав у Седнiв, куди вiд'?хав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями, блукав луками, де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не гадав, що батькiвщина, на якiй, власне, нiчого не ма?, може так дiймати до живого, накликати стiльки споминiв. Запах рiдно? луки одразу притлумив запахи всiх iнших, нехай i розкiшних, полiв i лукiв. Кра?на дитячих споминiв, у яку вели рiднi стежки, була багатшою, нiж всi iншi кра?ни. А вiн таки ж набачився за останнiй мiсяць кра?в i земель, ?хали степами й лiсами, минали мiста i села, й пригод ?м лучилося чимало. Напали на них розбiйники, i, може б, вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник i дво? челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не розгубився - дiстав з сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi, з одного випалив у широку спину розбiйницького отамана, з другого - в низенького, схожого на тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на голе тiло. Отож вiн понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на Дон i подарунки старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили i порятованi ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi гостинцi, й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не поманило Ждана в рiднi кра? - лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та земля твоя, на якiй народився. Там, на Дону, спiвали укра?нським козакам пiсень три рудi красунi - внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан спочатку думав, що вони спiвають йому. А тодi розупевнився. Надто вони були красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець Лещенко, танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi як три рудi хмарки. А в Батуринi на нього чела? пухкенька, червоненим Парасочка. За всi?? несерйозностi ?? смiхотливо? одачi, та й при деяких ?? недосконалостях, у не? вистача? розуму поцiнувати кохання молодого, цнотливого козака. ...Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцi?ю дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв за ними. Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги. Отам, на Крячковiй могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми карасiв. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови - й вони сколочували ?? до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i ?хн? бiле полотно дерлi видимi деркачi. Отам, пiд олешиною, вовки розiрвали Явдошку - оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд Реп'яшок з рушницею. А ото синi? Неситiв бiр, туди вони ходилипо малину, хоч i боялися вовкiв. Ждан блукав по луках, по полях, вiн мовби прощався з ними, щось йому пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь. Вернувся на панський двiр, i його запросили до столу. Сьогоднi в гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi стояли столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло чоловiк сорок. Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли на вартi в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку вiд Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана кортiло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував - соромився. А Колиска й собi не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав дослухатися й coбi. В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав вервечку. В сусiдньому селi Макишинi, в ма?тностях таки ж ?хнього гетьмана, зрiла змова. Колишнi вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзi?ю зiписали в пiдсусiдкiв, збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана. Та коли б тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж вивiдали й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну з турками, й списали на папiр все. Зiбрали грошi, дво? призвiдцiв - козаки Гулько i Зайченко - лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулiя, виказав ?х. Сердюки запрягли коней у воза з клiткою, в якiй возять продавати на базар гусей, поклали туди зв'язаного Сулiю, й по?хали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв'язали, щоб вивiдав усе до кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi той поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестiю. Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманськi милостi в'?лися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем - троюрiдним братом по матерi. Це з ним пасли вони на Рокитянськiй луцi корови, ловили в болотi карасi й обiдали на Крячковiй могилi. З не? злiтали вниз, наслiдуючи степових ча?чок... Це ж, мiркував Ждан, вiн уже нiколи не погомонить з мрiйливим Трохимом Гульком, не почу? його скрипки, його тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося, хоч i смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гульковi. Все-таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi. Тихенько вилiз iз-за столу, налив у мiдний пугар дулiвки й вийшов з свiтлицi. Сутенiло. У дворi стояла гнiтюча задуха, пахло кiзяками, перепрiлими збо?нами, з-за високого зеленого паркану з гетьманського саду повiвало сухим, переспiлим запахом липи. Пiдiйшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв на землi i спав, прихилившись спиною до червоно? цегляно? стiни льоху. Однi дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував, що вони не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак само по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто - пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь. - ...Хлопцi, виходьте, - гукав Ждан, запах цвiлi бив йому в носа. Нiхто не виходив, i вiн покликав удруге i втрет?. Нарештi там щось заворушилося, зачовгали на схiдцях ноги, i з льоху вийшли двi, пропахлi кислими огiрками та капустою, постатi. Вони озиралися, розгублено витрiщилися на Ждана. - Трохиме, Василю, сердюк спить, - шепотiв Ждан. - Втiкайте. В'язнi озиралися, злякано косували на дубову хвiртку в парканi. - Куди ми втечемо... - Зi мною, на Сiч, - i аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собi вiддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. I з цього вогню, неначе з вибуху порохово? гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмiшкою. - Нiкуди нам втiкати. Не стiльки з слiв, скiльки з Трохимового вигляду Ждан зрозумiв, що вони не втiкатимуть. Й не осудив ?х. Подумав: у них жiнки, дiти (в Гулька - четверо), батьки... В цю мить вартовий сердюк голосно вiдригнув i лупнув очима. В тих очах стояла хмiльна каламуть, думка довго не могла пробитися крiзь не?. Врештi пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотiв, а далi тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його головi знявся рiй думок, але вiн не мiг вхопити жодно?. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися. - Допоможiть вкинути його в погрiб, - гукнув до Гулька й Лещенка. Тi монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тодi один за одним шаснули в погрiб. А сердюка, - Ждан не пам'ятав, як те сталося, - деменув в обличчя, а сам згинцi попiд вiкнами свiтлицi побiг до ворiт, якi вели з господарчого двору на греблю й далi на дорогу за село. * * * Митрофан шукав собi срiбнi пiдкови, щоб були по каблуковi, в мiру тонкi i щоб посерединi в них була чирвочка. Вона дуже гарно вiдкарбову?ться на снiгу та вологiй землi. Й зовсiм не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою слiду. Таких пiдкiв не було. Обiйшов усi ятки на Костянтинiвськiй вулицi, де торгували залiзом i залiзяччям, а пiдiбрати собi пiдкови не змiг. Ось i остання ятка. Над самими дверима висiла в'язка кiнських пiдкiв, бiля не? - набiр кiнських залiзних пут, у кутку - шкворнi, а далi попiд стiнами залiзо для возiв (ободи, ступки, отеси, пiдгейстери), а також ухналi, скребки, ножi для скобления, бляшки для наритникiв, кiльця й дзвiночки для дуг, вудила всiх розмiрiв. Чубатий лiтнiй крамар у круглiй, татарськiй ярмулцi та замицька-ному чужоземному каптанцi намагався збагнути з вигляду запiзнi-лого покупця, що йому треба, заяснiв виробленою посмiшкою, та враз стенувся, неначе з холоду, спохмурнiв i пiшов зачиняти дверi. - Щасливо добувся? - запитав, шкиргонувши важким засувом. - Мовби щасливо. Нашi запорозькi кугути мандрувати не люблять, радi випхнути за сiчовi ворота будь-кого й на дорогу припасiв не шкодують. Так що не схуд. - Ще схуднеш, - похмуро пообiцяв крамар. - Прив'язали ви мене до свого воза. Ще й брата мого в Батуринi. А в нього шестеро... Як пуцьвiрки. - А що б вони ?ли, тi шестеро, якби не гетьман? - буркнув Митрофан. - I чим би торгував ти? - Я оце стою тут i мовби душу свою продаю, - зiзнався крамар. - Вiдпустiть ви ?? на покаяння. - З тiлом чи без тiла? - Й бачив, як тiпнувся крамар, як вiн злякався, та й у самого душа зiщулилася й затремтiла, сполохана чорною думкою: "А хто вiдпустить мою?" РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ Пан Казимир iз сво?м гостем, двоюрiдним братом Владиславом, сидiли в садку в збудованiй у схiдному стилi альтанцi, пили густий i холодний - просто з льоху - грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав при?хав третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок рокiв сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом i вишуканими манерами. Любив поговорити про речi високi, про римських цезарiв, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цiлковито цивiльною i посiдав уряд скарбника Луцького магiстрату. - Лиха це рiч... старiсть, - мовив пан Владислав, у очах якого ча?лася сумна думка, i вiдсьорбнув з великого пузатого кухля. - Дуже лиха. - Ти начебто не такий вже й старий, - заперечив пан Казимир. - Маю на мислi не кволiсть i хвороби тiла - iнше. - Що ж саме? - запитав Казимир i посмiхнувся. - Чим вона тебе ляка?? - Не ляка?, а смутить. Молодiсть - вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля яко?сь мети або заради когось iншого. А старiсть - зроду-вiку. Та й не в самiй жертовностi суть. - А в чому? - знову посмiхнувся Казимир, якого тiшила ця розмова, як, бува?, тiшить людину гарна оповiдка. - В тому, що вона не вiрить у щось таке, заради чого можна принести жертву. - А для чого ?? приносити, - сказав Казимир. - Викинь всi цi дурницi з голови й живи. Живи, поки можеш. Поки можеш випити й з'?сти. Кохати дiвчат... - А що ти назива?ш коханням? Отих сво?х... - Бiлогрудих лебiдок... - Так вони ж, мабуть, бридують тобою? - Нехай спробують, - ощирив у посмiшцi зуби Казимир. - Та й чого ?м бридувати? Я ще того... при здоров'?. I живуть вони лiпше од iнших хлопок. В полi не працюють. - Якщо це життя, - промимрив Владислав i пухкою бiлою рукою роздушив комара, тiльки червона пляма лишилася на щоцi. - До речi, а де тво? Ядвiга i Адам? Казимир поморщився на Владиславову нетактовнiсть. - У Краковi. Де ж iще? Адам у колегiумi... - А Ядвiга? - Я ?й не забороняю жити, як вона хоче. Тiльки сюди ?й потикатися зась. - Казимир пiдвiвся. - Ходiмо звiдси, поки нас не з'?ли комарi. Отаке кляте мiсце, гарне й кляте: все лiто тнуть. Брати пiдвелися й дорiжкою пiшли до палацу. По дорозi зустрiли дiвчат, якi йшли з шиттям, ?м дозволялося вишивати в саду, в дальнiм його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дiвчата вiдступили в траву, пропускаючи панiв. - Що то за дiвчина, чорнява i кругловида? - запитав Владислав. - Позаду всiх стояла. - Сподобалася? - реготнув Казимир. - Можу поступитися на нiч. - Та нi. Я про те: надто вона змарнiла, i повно суму в ?? очах. Навiть не суму, а туги. Тако?... ну, безпросвiтно?. - Все ти щось вигаду?ш, - невдоволено мовив Казимир. - Дiвка як дiвка. Звичайна хлопка, як усi iншi. Вони пiднялися по сходах на ганок. При дверях, обiпершись плечем на одвiрок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорнi очi були непроникливi, здавалося, вони не пропускають свiтла, воно од них вiдбива?ться. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви. - Дивний якийсь цей хлопець, - сказав Владислав, коли вони почали пiднiматися сходами на другий поверх. - Менi зда?ться, вiн може людину вбити. Казимир засмiявся хрипкуватим смiхом. В тому смiховi вiдчувалися i досада, й радiсть, i нiби аж величання. - Все тобi щось зда?ться. Але цього разу ти вгадав. Уб'? й не здригнеться. Варто менi тiльки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима: - Дивна вiдданiсть. Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очi засвiтилися. - О, то незвичайна iсторiя. Хочеш - розкажу. Нiкому не розповiдав, а тобi розкажу. Може, ти тодi... Ну, перемiниш свою скептичну фiлософiю на iншу, оптимiстичнiшу. Сiдай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м'яких стiльцiв. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дiстався менi в спадок вiд тата. Проте я також трошки причетний до тi?? iсторi?. Менi вже було шiстнадцять лiт, i батько брав мене на тi лови. Як ти зна?ш, ? у нас два ма?точки на Брацлавщинi: Пiски i Кчине. Так от, чверть вiку тому в тих мiсцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч i хлоп, ще й невловимий. Якi тiльки засiдки не робили на нього, якi тенета не розкидали - проривав i вислизав. Не було од нього спасу не тiльки мо?му татусевi, а всiм довколишнiм панам. I тодi татусь дiзнався, що в Чаплi ? син. Син, якому рiк. Ага, я забув тобi сказати, що жiнка Чаплшiа теж ховалася в лiсi, а синка вiддали далеким родичам. Тато й влаштував там засiдку. Сказав так: колись хтось iз них двох та прийде. Два мiсяцi сильце стояло порожн?. А тодi впiймалася пташка. Знадлива була, я вже ?? пам'ятаю. Ну-от... Привiз татусь ?? в замок разом з дитиною i почав торгуватися. Торгувалися i торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбiйника, стерва, дуже. Та врештi виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в iнше мiсце. Залишилася в тому ж лiсi, й не могли ?? знайти. Заздалегiдь приготувала собi той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися-торгувалися й виторгували всiх до одного. - Я не все зрозумiв, - на мить перебив Владислав, перемiнившись на обличчi. - Про отi торги. Який же товар? У не? - дитина, у вас - куля або шворка на шию? Так? А далi... - Чекай ти! - махнув рукою Казимир. - А як шворка, то що? Тiльки трошки, було, посинi?... Ну-от... i збив мене з розповiдi. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний. - Вiн лишився сам? - Його матiр татусь подарував одному пановi з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фiльварку. До п'ятнадцяти лiт. А потiм я вiддав його до вiйська на вишкiл i наказав навчити грамоти. - I парубок не зна?, хто вiн? - Звичайно. Я йому сказав, що вiн син бiдного безземельного шляхтича й що його батько загинув у вiйнi з Хмельницьким. - I вiн забув рiдну мову? Казимир зареготав. - Та вiн i не знав ??. - I враз його обличчя стало серйозне. - А що вже вiрний менi. В огонь i воду за мною i поперед мене. - Так, це важливо, що сво?? мови не зна?, - промовив Владислав. - Не зна? рiдно? мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавка?, як навчили. Яничар. - Щось подiбне. Владислав довго потирав пухкою рукою пiдборiддя. - Поганий чоловiк був твiй татусь, а мiй дядько. - Це ж як поганий? - Не можу сказати й як. Дуже. Обличчя пана Казимира поблiдло, вiн схопився з стiльця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губiв затремтiли. Одначе стримався. - ?дь звiдси. - Звичайно, по?ду. Я й сам не хочу жити в такому домi. - ?внух, - таки гукнув навздогiн Казимир. За хвилину до ганку, де чорнiло вибасуване в споришi кiнськими копктами тирло, пiд'?хала карета. Казимир стояв бiля вiкна, лiвою рукою тримався за довгу порть?ру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихi вогники, але вiн не дав ?м розгорiтися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворiтьми, вже вiддаленiв стукiт копит, а вiн все стояв прихилившись до лутки вiкна. Якась думка звивалася на днi його серця - серед гнiву й злоби, серед глуму i насмiху над невдатним двоюрiдним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долонi. Неначе з-пiд землi вродився козачок у червоних чобiтках. - Лукину, вишивальницю. Лукина увiйшла й зупинилася бiля дверей. Пан обвiв ?? постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що ?? очi займають все обличчя. Такi були великi й зболенi. "Тьху ти..." - вилаявся про себе пан. I подумав, що з цi?ю дiвкою йому й поталанило, i не поталанило. Була вона дуже цнотлива, вiдлюдькувата i якась... гордовита. А чим вже ?й гордувати в ?? становищi? Пiдступитися ж до не? вдалося тiльки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тодi нагороджувала любощами, не вiдомими Казимировi ранiше. Тiльки зо два рази прошепотiла якесь iнше, не його iм'я. А по тому ставала знову як горiх серед колючого гiлля. I кiлька разiв пановi спогадувався ножик iз скiска. Було смiшно, а трохи й лячно. I все ж... ? щось у цiй дiвчинi. Була б вона шляхтянкою... Просто якби вiн був молодший i зумiв закохати ?? в себе. Незвичайними розповiдями, хоробрiстю, чоловiчою силою, нiжнiстю, подарунками. Про таке вiн колись мрiяв. I такого йому не стрiлося. Спочатку вiйна, та й був живий татусь, вiн сидiв у цьому ма?тку. - Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, - гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помiтив осмуту цi?? дiвчини. Лукининi губи смикнулися, з темно-вишневих стали бiлими, а з куточкiв очей скотилися двi сльози. - Я... я в тяжi, - прошелестiла вона. Пан наморщив високе чоло. - Ну й бiда менi з цими дiвками, - спробував повернути все на жарт. - Ледве з якою пересплю, уже й понесла. - I осмiхнувся погордливо, хижо. Хоч насправдi це була четверта дiвчина, яка завагiтнiла вiд нього. Стояв, роздумував, що робити. Вiдправити в Пiски чи Козине? Так Пiски зовсiм маленьке сiльце, а в Козиному вже тро? чукикають байстрят. Треба видавати замiж. Тут, у селi. - Ти пiдеш замiж? - запитав голосом, що не викликав заперечення. - За кого б ти хотiла вийти замiж? - Той... не вiзьме мене. Пан зареготав. Наче трощив горiхи голими руками. - Накажу - вiзьме. Та й без наказу. За кого б ти хотiла пiти? - За Фiлона. - За якого Фiлона? - А сам поморщився, бо пригадав, що саме це iм'я шепотiла Лукина в п'янiй гарячцi кохання. - За Фiлона Мальованого... - i знову затнулася. - Але вiн, мабуть, не схоче. - Нехай спробу?. Та й кажу ж, ще сам прибiжить. Зна?ш Лимарiв хутiр? - Отого, що згорiв у хатi? Лукина гаразд знала хутiр козака-полiсовщика Лимаря. Вiн був вольний козак, бездiтний, i коли померла дружина, порядкував сам, сам i пiч топив - та й згорiв разом з хатою. А все iнше лишилося: двi комори, клуня, хлiв лiсяний i хлiв рублений, саж, погреби, великий сад. - Знаю, - прошелестiла сухими губами. - Лимар був вольний. - Ага, був. Я купив обiйстя. - (Збрехав i не моргнув оком, просто всю Лимареву землю i хутiр прирiзали до панського поля). - Дарую тобi його i ще п'ять десятин землi. Хату збуду?те самi. Казимир аж запишався власною щедрiстю. Ще жоднiй покритцi, навiть жодному найзапопадливiшому слузi не давав такого дарунка. Сам не знав, як це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досi кипiв у думках проти Владислава, який би зроду-вiку не проявив тако? великодушностi й щедростi. А ось вiн... хоче - дару? обiйстя, а хоче - викачають намазану дьогтем дiвку в пiр'? i вивезуть у гнойовому возi за село. - Рада? - помолодiло блиснув очима. - Рада, - тихо мовила Лукина й ледь вклонилася пановi, але в очах ?? ро?лася якась неспокiйна думка. - Останнi два рушники можеш залишити собi. Пов'яжеш ними старостiв. Старшим старостою буде сам осавул Лизько. - По тих словах повернувся й вийшов, сподiваючись, що вже нiколи нi в серцi, нi в пам'ятi не зрине спогад про Лукину, як не зринають вони про всiх iнших покинутих ним покриток... * * * Осавул Лизько зайшов у двiр Мальованих попереду овечок, що бiгли з пашi й збивали куряву, i вже тут передихнув, зняв шапку. В нього на тiм'? блиснула лисина, вiн витер шапкою спершу ??, а далi обличчя й розгладив вуса. Вiн бачив, що Фiлон пiшов у береги, але не завернув його, вирiшивши, що краще спочатку побалакати з його батьками. - Драстуйте вам у хату, з п'ятницею будьте здоровi, - мовив Лизько нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя. Лизько - високий, худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник, обличчям i непри?мними очима. Колись, кажуть, тi очi були й добрi, й ласкавi - звичайнi людськi очi, але за роки осавульства все тепло з них вивiялося, осталися попiл i сажа. Текля i Василина саме ставили на лежанцi опару. Оникiй i Йосип довечерювали солоною таранею з галушками (Фiлон повечеряв ранiше). Всi посхоплювалися, занiмiли. А Лизько, сповнений самоповаги й добродiйства, яке мав учинити, сiв на лавi, поклав бiля себе шапку й сказав: - Тiсна, тiсна у вас хата, але скоро тут попросторiша?. - То ж яким побитом? - обережно запитав Оникiй, витираючи долонею рiденькi вусики. - А таким-от, що треба вам женити сина. - Самi про те клопочемось, та... - Оникiй скрушно ударився в поли. Лизько всмiхнувся й крутнув вуса. - Принiс я, Оникiю, в твою хату велику радiсть. З пансько? ласки йду до тебе в старости. - Ой, - вхопилася за сухi груди Текля. - Василина ж мала ще. Лизько вдоволено засмiявся. - Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости. В хатi запала насторожена тиша. - Кого ж це менi сватають? - обережно запитав Йосип. - Не тобi, а Фiлоновi. Всi, хто був у хатi, спантеличено поглядали одне на одного. Лизько потiшився переляком господарiв, суворо сказав: - Василино, вийди з хати. - I, коли за дiвчиною зачинилися дверi, поважно мовив: - Будемо сватати Грищенкову Лукину. - Ткачикову? - перепитав Йосип. - Ткачикову. - Це ту... покритку, - йойкнула Текля й заплакала. - За вiщо нам, за вiщо нам такий страм i така кара? - Ану вмовкни, - гарикнув осавул. - Добра менi кара. Пан за нею одда? Лимарiв хутiр i ще п'ять десятин землi! I знову в хатi запала тиша, але вже iнша, надiйнiша, свiтлiша. - А це... не жарти? - обережно мовив Оникiй. - Я оце прийшов би жартувать, - обурився Лизько. Йосип, що сидiв iз розтуленим ротом, мовив: - А-ж не вiриться. Коли б оце менi... Оникiй теж стрепенувся: - А може, нехай свата?ться Йосип. Вiн старший. - Сказано - Фiлон. - Фiлон так i Фiлон, - одразу здався Оникiй - Воно справдi, Текле, дiло трохи таке... Але ж цiлий Лимарiв хутiр. - Звiдки будете ?? сватати? Осавул знизав плечима. - З дому, вона вже вдома. Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душi на таке. Хоч, звичайно, було ?й i кривдно: сподiвалася, що поодружуються сини нехай i не на найкращих дiвчатах, нехай i не на красунях, але на чистих, не з панських поко?в. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре... якщо добре. Вона перша й сполошилася: - А якщо Фiлон не захоче? - Як-то не захоче, - здивувався осавул. - Пан наказав. Кличте хлопця. Йосип пiшов i по якомусь часовi вернувся з Фiлоном. Було видно, не втерпiв, дорогою все йому розказав. Бо Фiлон не привiтався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозi й прорiк: - Я женитися ще не буду. Його лице дивно мiнилося. - Як це ще не будеш? - не зрозумiв осавул. - А так. А на Лукинi - то й нiколи. I зцiпив зуби, аж потемнiли вилицi з молоденьким, лише кiлька разiв потятим бритвою пушком. Осавул спантеличився. На таке вiн не сподiвався. - Та ти зна?ш... ти зна?ш, що мелеш, - мовив навiть не погрозливо, а злякано. - Та тобi... Та тебе... - Скажiть пановi: я не одружуся на Лукинi, хоч убийте. - А коли б на мене... - сказав Йосип. - От i женися, - витиснув крiзь зуби Фiлон. - Сину, змирися, - просив батько. - Ми його змирнмо канчуками, - погрозливо мовив Лизько. - Я все одно на Лукинi не одружуся, - сказав Фiлон, i така була в його голосi затятiсть, так яро палали його очi, що осавул взявся за шапку. Його провiв на вулицю Теклин плач. - ...Як це не хоче одружуватися? - здивувався на Лнзькову оповiдь пан Казимир. - Приведiть його сюди. Дво? гайдукiв привели Фiлона. За пановою спиною стояв Ян. - Чому це ти не хочеш одружуватися на такiй гарнiй дiвцi? - здивовано й мовби м'яко запитав пан. - Бо... не люблю ??, - одказав Фiлон. - Стояв на блискучiй пiдлозi, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, i стояв мiцно. I сам був мiцний - шия бронзова, лице смагляве, вiдкрите. Це дратувало пана. - Але я велю. Фiлон мовчав. - Утямив? - Над нами, пане, ще ? бог, а вiн менi не велить, - сказав Фiлон, не опускаючи очей. Цi слова привели пана в нестямний гнiв. - А я наказую... I тобi, й тво?му хлопському боговi. Слово гонору, ти вiзьмеш Лукину за жiнку. - Не вiзьму, хоч убийте. - Вiзьмеш! - верескнув пан Казимир i затупотiв ногами. - На конюшню його. Гайдуки пiдхопили Фiлона пiд руки, потягли з поко?в. Вже зайшов вечiр, i на конюшню принесли двi свiчi. При ?хньому хисткому свiтлi його й били. Форкав у мiцнiй загорожi жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тiльки на пiвсили. Один навiть попросив Фiлона: "Ти кричи". Фiлон не кричав. А тодi на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистiли на всю силу. Коли Фiлона пiдвели з старо? лави, сорочка прилипла йому до тiла - Ну! - процiдив крiзь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. - Гарнi в тебе бояри? - Це, пане, не мо? бояри, а вашi. - Що-що? - не зрозумiв пан. - Кажу, що на мо?му весiллi бояр не буде. Бо не буде самого весiлля. - Засiчу до смертi i мертвого женю... - Хiба що мертвого. - Гайдуки! - Ваша свiтлосте, - зашепотiв за Казимировою спиною Лизько. - Я хочу вам щось сказати. - Що ще там? - невдоволено озвався пан, але ступив у темiнь. - ? ще один спосiб, - проникливе, лакейським голосом шепотiв осавул. - Колись, пам'ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото... Замкнули на нiч у порожнiм вiтряку i запустили вiтряк. Воно, зна?те, порожнiй, вiн гуде, як гаспид. Камiнь шкирга?, iскри сиплються. Ну, як у пеклi. Вже за пiвгодини застукотiв той у дверi й зiзнався. Пан замислився. - Що ж, менi одного млина не шкода. - Та отой, крайнiй, од шляху. Вiн уже старий, камiнь з'?вся, мiняти треба. А воно вiтрець набира?ться. - Й пiдняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивiться, який вiгср. - Пан руки не пiдняв, посмикав себе за вуса й сказав: - Роби. Тiльки варту постав, бо вiн, бачу, такий, що й втекти може. - Не втече, - пообiцяв осавул. На драбинчатiм возi четверо гайдукiв i осавул привезли до млинiв Фiлона. Вiн не знав намiру сво?х катiв, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силi. Лють клекотiла йому в грудях, болiло серце, а на ньому закипали сльози. "Якби вона хоч не смiялася" - ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорнiй, важкiй струнi. Осавул вiдiмкнув млина, гайдуки впхнули туди Фiлона й зачинили дверi. Фiлон зiтхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млинi... То що ж. Пахло мливом i мишами, млин ледь гудiв - вiтер набирав сили й свистiв у крилах. Зверху щось шелеснуло - Фiлон подумав, що то пугач або який iнший птах знайшов собi тут прихисток на нiч. I враз пiдлога пiд ним гойднулася, заскрипiла, вiн вiдчув, що поверта?ться разом з млином. Гайдуки розвертали вiтряк проти вiтру. А далi млин загудiв, заревiв, неначе сто чортяк вхопилося за його крила, заскреготiв, зашкирготiв камiнь, й iскри з-пiд нього бризнули такими снопами, що Фiлон вiдсахнувся й боляче об щось ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки, пiдводився i з жахом дивився на полум'я, яке рвалося з-пiд каменя. Фiлон подумав, що з хвилини на хвилину спалахне млин i що вiн згорить разом з ним, почав хреститися. Однi?ю рукою хрестився, а другою тримався за стiнку млина,. закусивши губи. А млин торохтiв, а млин верещав, реготав, жахкав полум'ям, здавалося, вiн зiрвався з припону й мчить кудись, як навiжений. Фiлоновi рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей, вiн уже й поповз до них, i враз у його головi кольнуло, мов розжареним цвяхом: "А вона ще й смiялася". Вiн поколiнкував у куток, де лежало кiлька мiшкiв з-пiд борошна, упав на них, накрив голову руками й затих. Опiвночi горiшнiй камiнь стерся, вломився, трiснула вiсь, млина заклинило, й вломилося крило, вiтряк затих, тiльки гудiв пiд буряним вiтром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки вiдчинили млина, Фiлон спав на мiшках. Каменi так i не перемололи його затятостi. А рано-вранцi у фiльварок прибiгла Лукина, вона добилася до пана й просила, щоб з Фiлоном ?? не одружували. Цiлувала пановi чоботи, а вiн бридливо вiдступав i сказав, ощиривши зуби: - Я дав слово. Воно - непорушне. Сьогоднi вдень чекай старостiв. Вiнчатися - увечерi. Старости були в кита?вих шапках з квiтками i в червоних жупанах, вони вели молодого до молодо?, за ними ?хало ще дво? гайдукiв на конях, i коли Фiлон в одному мiсцi кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан. - Татари, татари, - тiльки й сказав вiн, а сам вирiшив, що вiнчання не буде. Свiтилок теж було двi - з васильками в косах i з свiчками iз ярого воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Фiлон ще встиг вирвати в свата хлiб i вкинути в криницю, але принесли iнший хлiб. До церкви молодих привезли на возi, а через подвiр'я молодого вели два боярини, тримаючи за вiдкиднi рукави жупана. Позаду йшли ще два боярини-гайдуки й впирали Фiлоновi в плечi два пiстолi. Пан сказав перед цим: якщо уко?ш щось, вiдмовишся шлюбувати Лукинi в останню мить, бояри натиснуть на курки. Лiтнiй, тiлистий пiп увесь трусився, й трусилися в його руках вiнцi, й ходуном ходило ?вангелi?. Голос йому зривався, вiн за?кався й часто заглядав до книги, бо пам'ять йому вiдмовила, на молодих не дивився, i молодi не дивилися одне на одного, у Фiлона в самого очi були як цiвки пiстолiв, а Лукина сво? очi виплакала, й на тому мiсцi темнiли двi чорнi ями. Пiп пiдняв хреста й запитав молоду, чи шлюбу? вона сво?му майбутньому мужевi, i Лукина прошепотiла сухими, як торiшн? листя, губами: "Шлюбую". Далi вiн запитав те саме у Фiлона, той довго мовчав, i затiпався пiп, i напружилися старости-гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пiстолiв, i тодi Фiлон проказав голосно: "Шлюбую". Щоправда, перед цим пошепки мовив боговi, собi та панотцевi "не". Панотець удав, що не почув того "не", й дав цiлувати хреста. По тому молодих одвезли на ?хн? обiйстя. Стояла глуха нiч, далеко за лiсом моргала блискавиця, глухо цокотiли колеса, й цокали пiдкови коней пiд верховими гайдуками. I глухо, порожньо було в Фiлонових грудях, вiн чомусь дослухався, чи не чути грому, але i небо, i обрiй нiмували. ?х завели до велико?, на двi половини, рублено? комори й замкнули там. В першiй коморi горiли двi свiчки, стояв стiл, i на ньому - весiльна вечеря. В другiй коморi бiлiла шлюбна постiль. Фiлон побачив ?? й здригнувся. Лава в коморi стояла тiльки одна, при столi, вони посiдали на не?, кожне з свого кiнця. У Фiлоновiм серцi все вже перегорiло, не було там нi злостi, нi гризьби, вiн сидiв, схиливши голову на жупан з весiльною квiткою, й дихав важко, наче йому щось горiло в грудях. I всi думки покинули його, всi мислi й замрi?, знав тiльки одне: це несправжн? весiлля й несправжня жона сидить у тому кiнцi столу. А несправжня жона, Лукина, зiщулилася, наче покалiчена пташка, й боялася ворухнутися. Фiлон мовби й не мав на не? зла, й не мiг пробачити чогось. Змайнув йому в головi спомин про криницю, про дiвчину з вiдрами на плечi, й вiн скрипнув зубами. Було жаль себе, й почував страшну оскаргу на долю, а ще почував люту злiсть на пана. Так сидiли довго. I хоч Фiлоновi здавалося, що свiт для нього померк, але вiн iснував i нагадував про себе звуками, кольорами, запахами. Тепер вже десь там, далеко, погримував грiм, i миготiли свiчки, якi вже згорiли бiльше нiж до половини, й дратували Фiлона запахи виставлених на столi страв. У нього в ротi за два днi не побувало й рiски. I спрага мучила. Пекло пiд серцем. Губ потрiскалися й були сухi, аж гарячi. Перед ним стояв куманець з горiлкою, вiн повiльно, щось спогадуючи, налкв у чималий глиняний кухлик. Почав пити i враз подумав, що йому лиша?ться тiльки одне - впитися. Випив один кухлик горiлки, i другий, i третiй, i четвертий. А до страви так i не доторкнувся. И коли зашумувало в головi, коли свiчки й тарiлки попливли кудись убiк, вiн устав i, похитуючись, пiшов на другу половину комори. Стягнув з лiжка лiжник, узяв подушку й кинув у куток. Повалився на не?, але, хоч який був п'яний, заснути не мiг. У головi стояла дзвiнка порожнеча, в якiй важко, зi скрипом, оберталося якесь колесо. А потiм хтось бiлий опустився бiля нього на колiна, заломив руки й бився головою об мостини, молячись до нього, наче до бога. - Не винувата я, Фiлоне, не винувата. Ти повiр. Просила я його, щоб не неволив тебе до шлюбу, у ноги падала. Горечко нам, горечко, загинули ми обо?, але я не винувата. Не вiриш? Бий мене, убий, тiльки не дивися на мене таким звiром, не муч мене сво?ми страшними очима. Убий - i похова?ш зi мною ганьбу мою, й покоха?ш якусь iншу дiвчину. Ти молодий, смiливий, гарний. Бий мене, катуй... - I тягнулася до нього бiлими руками, й обiймала за шию, й притискалася тугими грудьми, й росила його обличчя сльозами, й вицiловувала тi сльози, й Фiлон незчувся, як... узяв ??. Раз, i вдруге, i втрет?. А вранцi прокинувся, й бив ?? тиранське, й знову пив, i знову спав з нею. Лукина проклинала свою долю й, звикла до любощiв та ласк розбещеного милосника, гаряче обiймала придбаного пiд пiстолями мужа. Тими обiймами не стiльки притягувала, скiльки вiдштовхувала, бо Фiлон повсякчас пам'ятав, хто ?? навчив тих ласк. Так тривало три днi й три ночi. А вранцi четвертого дня Фiлон постукав у дверi. - Чого тобi? - запитав гайдук, що вiдчинив ?х. - Не вiк же менi сидiти в коморi, - понуро мовив Фiлон, дивлячись у землю. - Треба щось i робити. Он тин похилився... - Давно б так, - сказав гайдук i показав, де стоять заступ, граблi та вила. Фiлон пiдвiв голову. Сонце свiтило, як i колись, як i колись, ?хали з поля вози, везли до фiльварку раннiй, скошений на горбах, ячмiнь, i чорними скиртами стояли панськi клунi та обори, до них було зовсiм недалеко. Увесь ранок вiн порався бiля тину. А опiвднi при?хав верхи Ян i забрав з хутора гайдукiв. Вiн Подивився на Фiлона, й погляд той видався Фiлоновi трохи дивним. Не було в ньому погрози, чорно? злостi, навпаки, в глибинi темних криничок прича?вся сум. * * * Увечерi загорiлися одразу двi стодоли i клуня. Одна стодола - цiла, в нiй був складений ячмiнь, друга, у якiй лежав овес, не викiнчена до верху. Клуня ж була напiвпорожня, в засторонку лежали трохи торiшньо? соломи, ось у нiй найдужче й розгулялося полум'я. Воно гоготiло й вило, пiдхопленi вiтром палаючi кулi злiтали високо в небо, ?х вiдносило в поле, в сторону лiсу. Пощастило пановi, казали люди, якi спостерiгали пожежу з села, що вiтер з поля. На пожежi металися дворовi, гайдуки, накривали мокрими ряднами зверненi до пожежi дахи конюшнi та iде одно? клунi. Спробували гасити й стодоли - нiчого не вийшло. Там було справжн? пекло. Здавалося, полум'я лиже темнi важкi хмари, його вiдсвiти лтiгли на рiчку, й вода в нiй набралася червоно? барви. Пан Казимир спочатку гасав верхи, а потiм оддав коня, став бiля огорожi саду й звiдти погукував на двiрню. Одначе вiн тiльки заважав, справжнiй лад усьому давав Лизько, йому допомагав економ. Вони розташували людей ланцюжком, тi подавали вiдрами воду од криницi, якою поливали стайнi та комори, iншi ловили розжаренi пiхтi соломи й затоптували ?х, ще iншi баграми вiдтягували вбiк палаюче колоддя з клунi, верх яко? незабаром упав, пiднявши високо полум'я, вiд чого всi поточилися назад, а пан затулив обличчя долонею. Але не тiльки пожежу гасили гайдуки. Вони гасали по чорному дворищу та в парку, шукаючи палiя. Бо один гайдук на самому початку сказав, що бачив, як хтось побiг од стодол до саду. Не в поле, звiдки мiг перебiгти в лiс, а до саду. Тепер кiлька гайдукiв стерегли дорогу в поле, iншi металися по садку. Вони перегукувался, присвiчували смолоскипами пiд кущi, заглядали з кожне дупло, обдивлялися кожне дерево. Фiлон лежаз пiд кущем жостеру, зiщулившись у грудочку, пiдiбгавши ноги. Серце гупало йому в грудях, губи здерев'янiли, вiн молив бога, щоб його не помiтили. Стодоли i клунi пiдпалив вiн. I побiг до саду, якась невiдома, всевладна сила вела його туди, вiн хотiв побачити пожежу зблизька, побачити пана, його переляк, його лють i безсилля. Вiн розумiв, на яку небезпеку наража? себе, але не мiг нiчого з собою вдiяти. Вiн не продумав шляхiв утечi, можливо, сподiваючись на оте "якось воно буде", його мозок, все його ?ство заполонили гнiв i почуття помсти. Вiн був страшний, коли пiдпалював стодоли i коли вилами розносив у всi кiнцi вогонь. Тодi вiн увесь був тiльки з помсти. А тепер - ще й зi страху. Неначе пострiли, ляскали голоси гайдукiв, хисткi вогнi блукали по саду, розшукуючи ного. I зараз Фiлон думав тiльки про те, як йому врятуватися. Можна було пробратися до рiчки й залiзти в очерет, але ж вiн заклякне, та й знайдуть там його. А плисти через рiчку не можна, вона вся свiтиться, неначе в нiй тече не вода, а живе срiбло. I тодi подумав, що ?диний шлях до втечi - бiля самого палацу, де найменше сподiваються його здибати. Й коли кiлька смолоскипiв вiддаленiли до рiчки, вiн увесь напружився й метнувся до палацу. Пролазив попiд кущами, прикипав до дерев, майже вростаючи в шорстку кору дубiв та кленiв. В одному мiсцi його хитнула спокуса - залiзти у велетенське дупло в стовбурi липи, переборов ??, присiв у куточку мiж будинком та ганковими сходами. Дихав важко, в грудях йому клекотiло, в горлi булькало. Ловив кожен шелест, кожен шурхiт, кожен шепiт. Тихо! Тiльки там, за будинком, лунають голоси й потрiску? могутн? кострище. На мить у серцi спалахнула радiсть - вiн таки помстився, налякав пана. Шкода, що вiтер перемiнився. Знову прислухався, вiдiпхнувся спиною од стiни, легким скоком помчав далi. Обминув клумбу, переступив низенький, до колiн, штахетник, завернув за рiг i ледве не наштовхнувся на постать, що стояла спиною до нього. Вона була освiтлена тiльки спереду й мовби вирiзьблювалася на тлi заграви. Вiн скорше збагнув серцем, анiж впiзнав, хто це. Все ?ство його затремтiло, щось страшне знялося в ньому гарячою хвилею й заплеснуло. В цю мить пан Казимир оглянувся. Те, що вiн побачив, вжахнуло його. Освiтлене загравою, Фiлонова постать в саду була непомiрне велика й страшна. Вона була мов гора. Пан Казимир закляк, рот йому перекосило, й останн?, що вiн побачив, були зубцi вил-трiйчакiв, якi зметнулися звiдкiлясь знизу. Фiлон висмикнув вила, ще не до кiнця тямлячи, що сталося. Сталося страшне, невiдворотне, як присуд долi; його горло опекла ще одна гаряча хвиля, й вiн захрипiв. I в цю мить почув тупiт чи?хось нiг позаду. Майже несамохiть викинув уперед руки для захисту й почув, як у них затрудило, як гострi трiйчаки ще раз ввiйшли в щось туге, пругке i вертке. Вила випорснули йому з рук. Вiн ?х не шукав, а дивився на тiло, що корчилося бiля його нiг. То був Ян, старший гайдук пана Казимира. Вiн кiлька разiв трiпнувся, перевернувся з плеча на спину, вимахнув рукою з розчепiреними пальцями. Його рука здригалася в повiтрi, кудись показувала, i Фiлон на мить кинув погляд у той бiк. I враз до його вух долинуло якесь булькотiння, якесь шамрання, що склалося в кiлька слiв. - Нащо... ти... його. Я... мав... сам... Фiлон не збагнув Янових слiв. Та й не мiг далi залишатися тут, вiн зiгнувся й попiд парканом подерся крiзь кущi малини. РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ Сад аги Сулейман Кегая - найкращий у всьому Карача?[16]. Висока цегляна стiна роздiля? його надво?: внутрiшнiй, маленький, з мармуровою чашею посерединi, i зовнiшнiй, .великий, що тягнеться по горi вздовж дороги аж до голих сiрих скель мальовничими кущами: срiбнолистими оливковими та черешневими гаями, хащами фундуку, яблуневими та сливовими садками, а бiля самих скель - величезним каштановим га?м. Помiж фруктових дерев - стрункi ряди кипарисiв, кущi жасмину, мiмози, геранi, тису та розмарину. Птаство чманi? од тих запахiв, не вгава? спiвами цiлий день - воно, мабуть, злiта?ться сюди з усього Анатолiйського узбережжя, перехожi зупиняються пiд стiною, вдихають дармовi благовоння. Камiнною стiною сад вiдгороджено од дороги. Дорога стара, покинута, хто зна, куди вона вела, адже вище вже .нема? жодно? оселi, там пустельне нагiр'я: громаддя каменiв, помiж яких поплелися хащi ломиносу, аспарагуса та схожих на дерезу кущiв, у них кишма кишить гаддя та шмигають сiрi ящiрки. Вдень вони грiються на сонцi, й треба бути обачним, щоб не наступити на скручену в клубок змiю. З того боку нагiр'я дуже круто обрива?ться в долину, аж не йметься вiри, що цю стiну здвигнула природа, а не рука людини. Глянеш униз - серце зупиня?ться од страху. Вже нижче, сажнiв на сто чи й двiстi, стiна почина? спадати пологiше. В долинi пасуться табуни корiв та овець, але так далеко, що вони схожi звiдси на мурах. З нагiр'я видно й майже всю цю сторону - широку долину Марiци з обома притоками -Тунджою i Ардою, довгим Михайлiвським мостом, фортецю Демiр Таш, зеленуватi шпичаки мiнаретiв, величну мечеть Селiма, майолiки бань та червонi i сiрi дахи будинкiв. Дорога спуска?ться до мiста, але звiдки - сьогоднi годi збагнути. Може, на нагiр'? колись стояла фортеця, та потiм розвалилася? Або десь був узвiз. Тепер же, зда?ться, вона спада? просто з неба. В ?? камiнному ложi вiзировi невiльники продовбали рiвчак, по котрому шумлива дощова вода збiга? у великий камiнний басейн, а звiдти по довгiй трубi - в менший, мармуровий. Ще одна труба прокладена од нього на господарський двiр. Рiвчак продовбано давно, лiт сорок тому. Тодi ще були молодi сад i ага Сулейман Кегай. Великий камiнний басейн став для Лаврiна Перехреста безодньою прiрвою, яка поглинала його силу. Двома велетенськими мiдними глеками, прив'яза