ними
до тичини, набирав з нього воду й носив угору пiд айву, оливки,  грушi  та
сливи. Вони зеленiли, Лаврiнова та кiлькох iнших невiльникiв снага потроху
переходила в них. Здебiльшого працювали вночi та досвiтками, коли  в  саду
не було нiкого. Вдень чистили рiвчак, лупали камiнь  -  зводили  стiну  од
пiвнiчного, й без того майже неприступного, боку.
   Й раптом усе перемiнилося.
   Цвiли черешнi, ще нiколи не закипали  так  бiлопiнне,  здавалося,  вони
почували, що ?м судилася погибель. Мабуть, уперше ага  Сулейман  Кегай  не
насолоджувався тим запахом.  Сидiв  у  селямлику[17],  за  пiвтора  мiсяця
жодного разу не вийшов у сад. Що вiн там робив, чим струював час  -  нiхто
достеменно не знав.  Казали,  що  ага  замкнувся  iз  зайшлим  дервiшем  -
заплатив тому великi грошi, й спалювали удвох  вишневий  цвiт,  плавили  i
лили у воду срiбло - виворожували азi щаснiшу долю.
   Прогнаний з  поко?в  слуга-кальянщик  розгадував  вiзирове  усамiтнення
простiше: ага топить не срiбло у водi, а свою бiду в горiлцi, й  то  не  в
ракi?, а у вогненнiй козацькiй, вiн мав  до  не?  пота?мну  пристрасть  ще
ранiше.
   Все то були здогади, напевне знали одне: ага  Сулейман  Кегай  попав  у
велику немилiсть. Вiн уже не був вiзиром i радником високо? куббе-алти,  з
дня у день чекали, що за ним прийде асесбашi[18] з але-бардщиками й поведе
до Старого Платана. Тисячолiтн? дерево вже не  родить  горiхiв,  на  нього
вiшають голови скараних  високих  сановникiв.  Сулейман  Кегай  i  сам  не
сподiвався iншого. Адже не справдилася перемогою його рада великому вiзиру
на погром козацько? Сiчi, навпаки - погромлено яничар  i  татарську  орду.
Нiкчемний хан випустив перемогу з  рук.  Уже  був  за  крок  од  не?.  Ага
пам'ятав, яка несамовита радiсть охопила султана й двiр, коли з  козацьких
степiв прискакали гiнцi з вiстю, що замислене збува?ться.  Запорукою  того
була привезена в подарунок султану молода красуня й молодий, дужий  козак.
Дiвчину й козака султан подарував азi  Кегаю.  Вона  мала  стати  двадцять
сьомою наложницею вiзира, а козака ага на радощах поставив на легшу роботу
- доглядати сад. Великий вiзир подарував азi  чорного  арабського  коня  з
сiдлом, обсипаним коштовним камiнням i перлами.
   Тепер ага Кегай не знав, чому по нього не йдуть алебардщики. Чи то  при
дворi забули про нього, чи вирiшили ще й покатувати чеканням. Аллах послав
людинi одне з найбiльших випробувань  -  чекання.  Воно  ?  солодке,  коли
йдеться про кохання, нетерпляче, коли ждеш звiстки, нудне й  дратiвливе  -
вищого уряду, тривожне - невiдомостi, страшне - кари. Це  днi  й  ночi,  а
часом i роки, коли кров засиха? в самiсiнькому серцi. Сулейман Кегай молив
аллаха, щоб вiн забргв його iм'я з  пам'ятi  султана  i  великого  вiзира.
Звичайно, нинiшн? його життя, надто пiсля  бурхливого,  сповненого  дiяння
крутежу при дворi, було життям хробака. Але ж лiпше бути навiть  хробаком,
iiiж чорною землс.ю. Сулейман Кегай  зсохся  й  почорнiв.  I  став  вельми
схожий на кажана. Втягнута в гострi плечi  голова,  довгi  руки,  а  ще  ж
стесаний назад лоб, високi, гострi  надбрiвнi  дуги  й  маленькi  очицi  у
глибоких  вирвах,  що  дивилися  насторожено  й  злякано...  I  життя  вiв
кажаняче. Вдень спав у селямлику, а вночi тинявся по  галереях  i  покоях,
тулився лобом до загратованих вiкон i подовгу дивився на зорi, що  свiтили
комусь iншому.
   Азi весь час вчувалися кроки на сходах,  а  чорнi  тiнi  на  стiнi  вiд
власно? постатi та постатi дервiша видавалися тiнями  алебардщикiв.  Та  й
все  життя  для  Сулейман  Кегая  тепер  було  театром  тiней,  де  ляльки
пiдвiшують до стелi й смикають за мотузочки. Вiн  часто  посилав  дервiша,
щоб той покружився бiля палацу (для того й тримав його,  i  платив  великi
грошi), може, довiда?ться про що-небудь, давав золото на пiдкуп  служникiв
поко?в, дервiш оповiдав  усiлякi  нiсенiтницi  -  мабуть,  приносив  ?х  з
базару, до палацу не ходив, а золото десь ховав. Вiн страшенно  знахабнiв,
залякував агу, на?дався до блювоти солодощiв, навiть курив з кальяна i пив
вино, за що мав би бути спалений живцем. То тiльки невiрнi можуть  вживати
той трунок. Ага мусив терпiти.
   Колись багатий, пишний i гостинний двiр Сулейман Кегая  занепадав.  Вже
не гарцювали  в  ньому  змi?-конi,  не  шелестiли  шовковi  паланкiни,  не
галасували, викладаючи товари просто на розпечений  малоазiйський  камiнь,
купцi. Руйнацiя й запустiння панували в  ньому.  Пойнялися  iржею  залiзнi
кiльця на семи лискучих стовпах, до яких  ще  недавно  прив'язували  коней
вiзировi гостi, голодно крякали, по-брязк^ючи ланцюгами, прикованi до даху
два орли. Жалiбно киркали  та  розлiталися  по  сусiднiх  дворах  i  садах
павичi, навiть собаки  по-забiгали  невiдь-куди.  Недавнi  вiзировi  друзi
обходили двiр, немов там лютувала бобонна чума. Давно втiк ефес - помiчник
по господарству, розбiглися всi  вiльнонайманцi,  повтiкали  бiлi  ?внухи.
Навiть наглядачi за невiльниками, котрим платилося по два акчi  в  день  i
двiчi в рiк давали "на пояс",  залишили  подвiр'я  опального  аги.  Сусiди
Сулейман Кегая, що жили нижче од нього й колись  не  осмiлювалися  похмуро
глянути на високi зубчатi стiни двору, забили глиною жолоб у  тому  мiсцi,
де вiн повертав у сад, i тепер майже вся вода  збiгала  до  ?хнiх  дворiв.
Розбестилися, не корилися навiть раби. Нiкому було ?х пригну ги до роботи,
нiкому покарати - простора  вартiвня  iз  сiрого  каменю  в  лiвому  кутку
великого квадратового подвiр'я стояла порожня. Вони впали у таку  сваволю,
що часом самочинно полишали подвiр'я i йшли вниз до базару чи будь-куди.
   Там, на  базарi,  вирувало  життя,  й  вони  визбирували  його  крихти.
Тинялися  помiж   ятками,   де   стояв   голосний   мелодiйний   дзвiн   -
майстри-бронзарi  кували  славнозвiснi  турецькi  тацi,  мiднi  та  срiбнi
куверти для кави, щити та шоломи-мiсюрки, давали заробити якусь абищицю на
грубiй роботi; допомагали купцям вантажити товари, часом за жменю  сушених
слив, а часом падала у кишеню мiдна монета, або ж просто ловили  витрiшки.
Звичайно, там ? на  що  подивитись:  всiлякий,  нiколи  не  бачений  крам,
заморськi, рiзанi зi  слоново?  костi  штукенцi?,  чудернацькi,  схожi  на
велетенськi прачi, риби, в яких обо? очей дивляться в один  бiк,  не  менш
дивовижнi птахи в золочених та срiбних  клiтках.  ?х  привозять  заморськi
купцi, а жалiсливi правовiрнi купляють i випускають на  волю  пiд  веселий
галас дiтвори. Чорних, бiлих i жовтих рабiв купляють теж, але на  волю  не
випускають. На тому ж базарi на тонких мотузках,  натягнених  мiж  високих
платанiв, ходять за?жджi акробати, внизу пiд платанами  ведуть  несамовитi
танцi дервiшi: й вогонь п'ють,  i  залiзо  жеруть,  борються  на  потертiм
килимку борцi, гра? на сазi меддах -  бродячий  музика,  ?  там  пребагато
всiляких iнших див. I вешта?ться сила-силенна рiзномасного люду: од чорних
безмовних арапiв у червоних фесках та  галасливих  обiрваних  турецьких  i
грецьких циган у жовтих жилетках до молодих ?вропейцiв з довгими чубами, в
батистових сорочках з мереживами та вузьких штанях з ?двабу.
   В тому натовпi легко заблудитися, там нiхто не запиту?, чи ти прийшов з
хазя?ном i ненароком одбився од нього, чи приволiкся сам.
   Лаврiн базару не  любив,  вельми  рiдко  туди  ходив.  Високий,  худий,
ошмалений сонцем, вже й сам схожий на турка, байдуже перебирав очима увесь
Схiд.
   Базар гомонiв усiма мовами, кольорився всiма барвами й щоразу нагадував
йому про рiдний край, рiдну мову й рiднi  звича?.  Хвилини  крадено?  волi
падали тяжкими удавками на серце, кричали криком  про  вiчну  неволю,  про
осоружну чужину.
   Катiвницькими муками було також думати про те, що ось тут, поруч,  живе
тво? сплюндроване кохання, що доля нiби на смiх звела  вас  для  вiчно?  й
тяжко? розлуки. Пекуча злiсть, од  яко?  кидаються  на  вiстря  списiв  чи
гризуть грати, перегорiла,  ??  переломили  втома,  голод,  нудна  сiрiсть
неволi. Тiльки iнодi в якомусь подивi  дивився  на  величезний  будинок  з
широкими вiкнами за зеленими гратами  -  невже  за  якимось  iз  них  живе
Килiяна? Та сама Килiяна... його  Килiяна...  й  руки  несамохiть  кришили
камiнь.
   Дивно  й  незбагненне  влаштована  людська  душа.  Коли   б   Лаврiновi
хто-небудь вiдгадав отаке майбутн?, вiн би нiколи  не  повiрив,  що  зможе
жити на свiтi. А от жив. Час перетер його думки, як жорновий камiнь зерно.
Може, тому, що й сам вергав камiння,  носив  велетенськi  глеки  з  водою,
сьорбав брудне пiйло. Жив... Хоч i не мислив жити. Коли його везли по морю
i море починало кидати кораблем, вiн благав його: "Втопи". Упирався ногами
в дошки, щоб виломити ?х, але вони були мiцнi. Його привезли в  сад,  коли
вiн уже пiдупав на силi, ??  виссала  тяжка  дорога  та  довге  сидiння  в
кам'яному мiшку, й мав поруйнований нещадними щимками долi  дух.  На  силi
повiльно набирав, а духом не зводився. Вiн уже не почував i свого  кохання
- палке, гаряче, воно було нiби  з  чи??сь  розповiдi,  котру  чув  давно.
Чорнобрива, смаглява Килiяна лишилася там, за  морем.  ??  смiх,  ??  мова
лунали на зеленiй луговiй галявинi серед лiсу. А тут, за  обвитими  плющем
стiнами гарему, жила якась iнша дiвчина, котру  Лаврiновi  було  невимовне
жаль i по котрiй плакав серцем. Пiсля того, як ?х привезли в  Козлов,  вiн
не бачив ?? жодного разу, хоч пливли на однiй  галерi  й  були  подарованi
одному турковi. Та вiн i  не  жадав  бачити  ??.  Весь  свiт  для  Лаврiна
здавався затканим сiрою павутиною, вiн нi на що не сподiвався й нiчого  не
чекав. Найтяжчими були ночi в темнiм хлiвi на перетрухлiй  просянцi.  I  в
заплющенi i в розплющенi очi плив зелений свiт, пливло  колишн?  життя,  й
тодi чув рiдну мову, зринали знайомi обличчя: дядька  Сироватки,  Кайдана,
Дороша Бруса, а найчастiше кошового отамана Сiрка. Може, думкою про нього,
про Сiч i тримався на свiтi. Бо ж по тих думках почував,  нiби  припливало
сили. Перехреста часто непоко?ло: чи згаду? його  кошовий?  Щоправда,  вiн
приходив до нього в спогадах не кошовим, а добрим  дядьком  Iваном.  Якось
прокинувся й довго не мiг оговтатись, де вiн. Сон вихопив  його  звiдси  й
перенiс у завiшаний збро?ю прикомiрок кошового. Вони  сидiли  з  отаманом,
але той не розповiдав про походи, не навчав вiйськово? науки, а... тасував
карти. Так, вони рiзалися в карти.  Чому  приснилося  саме  це  -  дрiбне,
випадкове, а не щось  значне,  велике?  Хтозна.  Може,  що  Iван  Сiрко  у
прикомiрку ставав не  суворим  кошовим,  а  дитинно  простим,  по-козацьки
запальним i нестримним, як i вiн сам, Лаврiн. Сiрко приховував цю маленьку
пристрасть вiд усiх. I Лаврiн теж. А грали вони запекло, iнодi  сварилися,
кiлька разiв Сiрко навiть рвав карти. Але одразу вiдходив душею, й по тому
було весело обом.
   Оце щасливе вiдчуття -  не  гри,  а  спочинку  пiсля  запально?  гри  -
навiдало Лаврiна. I йому було так хороше, так радiсно, що коли цей настрiй
розбився об холодний камiнь, вiн трохи не заплакав.  Уперше  за  весь  час
полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому болiла голова й
свiт виповнювала ще важча похмурiсть.
   Та неждано в чорному потоцi безнадi? та безпросвiтностi  зблиснув  йому
промiнь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася  для  нього  та
Килiяни несподiваним боком. З перших днiв, тiльки-но Сулейман Кегай привiв
нову наложницю, старша жiнка аги занепоко?лася. Вона знала, що  серце  аги
давно погасло для кохання, сiм лiт не мав вiн ново? наложницi, а iншi  всi
давно були ткалями й вишивальницями - не  виганяти  ж  дармових  робiтниць
(вiзир був дрiб'язкове жадiбний), та й не хотiв вiн нiкому признаватися  у
старечiй безгрiшностi, проте чорнооку  козачку  не  одiслав  у  вишивальнi
кiмнати, а наказав  поселити  окремо  й  часто  заглядав  до  не?,  купляв
подарунки i навiть сам учив говорити по-турецьки. Й  тiшився,  що  козачка
легко перейма? турецькi слова. Вона зiзналася: ?? мати - татарка й  iнодi,
на  досаду  батьковi,  вчила  говорити  по-татарськи  i  по-турецьки,  аби
вiдтрутити ?? од батька й мати змогу розмовляти з  нею  не  знайомою  йому
мовою.
   Два бiлi ?внухи стерегли Килiяну й не пускали до iнших поко?в. Низенька
постiль, висока кадильниця для пахощiв, мережане вiкно,  а  за  ним  гiлка
чинари, то увесь ??  свiт.  Навiть  не  знала,  яке  то  дерево.  Повiльно
обзвичаювалася, верталася до життя, повiльно виходив з не? страх.  Хоч  ще
довго стояла в очах жахлива  дорога,  надто  подорож  на  каторзi.  Старий
корабель скрипiв на хвилях, вона сидiла в  дощатiй  будцi  й  слухала  той
скрип. У будцi-домовинi. Й вивертало  ??  нутрощi,  й  навiть  молитва  не
лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водянi гори, якi  ходять
ходуном, i обiйме ?? такий  страх,  що  знову  проситься  в  буду.  Аж  не
вiриться, що все те було, i вдячна вона цьому старому чоловiковi  за  його
безгрiшнi ласки, за солодощi й  за  тихi  слова.  Адже  вiдала,  як  важко
живеться iншим невiльницям.
   Тепер старша жiнка й iншi жiнки стали боятись, щоб часом  не  спалахнув
пiд повiвами пiвнiчного вiтру присипаний попелом жар, щоб не вiдмолодилося
для кохання серце аги. Адже  знали  -  таке  траплялося.  Хто  вiда?,  якi
несподiванки можуть тодi спiткати ?х. Чи не почне вилущувати ага  для  не?
солодкi зернята, а ?м кидати лушпини?
   Проте, приголомшений  нещастям,  ага  забув  про  нову  наложницю.  Або
намагався забути, адже кожною сво?ю з'явою дiвчина нагадувала про лихо, що
впало на нього. Вона була для нього мовби чорним  талiсманом  долi.  Стара
жiнка втямила: приспiв ?? час. Вона наказала спровадити нову  наложницю  з
гарему, одвести на пташарню та приставити до  роботи.  Жiнки  й  наложницi
гарему кiлька днiв  повторювали  дотеп  старшо?  жiнки:  "Нехай  бiля  не?
булькочуть iндики, а не наш повелитель". Та по всьому упадку, по  тривозi,
яка оповивала дiм колишнього вiзира дедалi бiльше,  незабаром  забули  про
не? й вони. На той час велику, оббиту мiдною бляхою хвiртку двору Сулейман
Кегая стали обминати не лише недавнi друзi аги, а й продавцi м'яса,  риби,
вина й навiть мулла. На  базар  посилали  недорiкуватого  вiльноодпущеника
Арслана з рабами, якi радiли тому, що сталося, поспiшали кожен  зачерпнути
якомога бiльше, нехай i примарно?, волi. ?х уже не замикали на  нiч,  вони
не боялися присiсти без дiла десь у куточку на мощеному  тесаним  камiнням
подвiр'?  чи  зiйтися  в  гурт  та  поточити   ляси.   Здебiльшого   греки
перешiптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, укра?нцi
з укра?нцями. Всi розумiли, що цей попуст - тимчасовий, що  так  довго  не
триватиме, й намагалися вгадати, у який бiк крутоне ?х доля й  яким  робом
можна запобiгти найгiршому лиховi.
   В тi днi й зустрiлися Лаврiн з Килiяною. Думка пробратися  на  пташарню
заволодiла Перехрестом, як тiльки вiн  довiдався,  що  Килiяну  спровадили
туди. Пташарня - на iншому дворi, там стояли й конюшня, i  хлiв,  у  якому
вiдпоювали молоком молодих телят, i голуб'ятня,  -  туди  навiть  в'?зд  з
iншо? вулицi. Од головного двору  в  малий  вела  довга  стежка  мiж  двох
мурованих з каменю стiн. До одно? прилягав сад. З камiнного басейну саду в
скотарський двiр спадала череп'яна труба, по  нiй,  наливаючи  спочатку  в
камiнний жолоб, подавали воду для коней, телят,  качок.  Коли  води  текло
мало, звiдти приходив сваритися  конюх  Харiлiс,  низенький,  круглий,  як
грецький кавун, циган. Мав круглi плечi, пухкi,  -  зроду  не  скажеш,  що
Харiлiс конюх, - руки, круглу голову. Ту його подобу до  кавуна  ще  дужче
творили смугастi куцi штани й старий, обрiзаний вище колiн  халат.  Одначе
очi в Харiлiса гострi, глибоко захованi, вони то посмiхаються  ?лейно,  то
стають  як  пiстольнi  цiвки,  все  вiн  цока?  язиком,  все   до   чогось
пригляда?ться, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же!  Харiлiс  не
обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремiнному  постолi
у заздалегiдь видовбану в мурi пiчурку,  пiдскакував,  хапався  руками  за
верх й вилазив на нього, тодi по стовбуру яблунi спускався  додолу.  Циган
був вiдчайдушний i любив небезпеку. Вертаючись назад, нiс у пазусi  кiлька
яблук, персикiв, слив - що потрапило пiд руку. Харiлiса  побоювалися  iншi
невiльники, бо, опрiч усього, вiн мав нiби якийсь привiлей, йому прощалося
таке, за що iншi по мiсяцю б носили синцi од  кнута-шестерика.  Мав  якусь
заслугу перед агою або управителем його ма?тку. Й був вiн неохайний. Й  не
стiльки зовнi, скiльки в душi; поналипало там бруду -  не  одмити  нiякими
найсвяченiшими водами. Це вловлювалося з одного  погляду.  Дуже  непри?мнi
очi в Харiлiса й усмiшка  теж,  вона  свiдчила:  його  можна  намовити  на
будь-який пiдступ, пiдбурити на будь-який злочин.  Либонь,  i  мав  ?х  за
плечима добру в'язку. "Що в тебе ? на обмiн? Що даси?" - чiплявся  вiн  до
Лаврiна. "Дулю з маком", - вiдказував Лаврiн; циган, хоч i не розумiв,  що
йому каже козак, гаразд розумiв його красномовний жест, i цокав язиком,  i
погрожував поглядом.
   Харiлiсовим лазом i скористався Лаврiн. Вiн вибрав час по  обiдi,  коли
конюхи й телятники розбрелися хто куди. ?хня з Килiяною перша стрiча  була
радiсна й тяжка воднораз. Килiяна, яка  саме  несла  качкам  у  коритчатку
запарену просяну полову, перемiшану з ряскою, забачивши Лаврiна, зойкнула,
впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь-кому збоку видалося б,
що вона мусульманка й хова? лице од незнайомого  мужчини.  Качки  вирували
бiля ?? нiг, кахкотiли, били бiлими крильми, клюкали  по  ногах  червоними
дзьобами, а вона мовби стратила мову.  Лаврiн  теж  не  знав,  що  казати.
Дивився на Килiяну, й серце спинялося в грудях. Був худий,  в  обтрiпаних,
коротких, до колiн, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, i
в грубiй турецькiй  матроськiй  сорочцi.  На  Килiянi  -  одяг  новiший  i
чистiший, але теж старий i замицьканий. Жовтi  штани  та  голуба  сорочка,
пiдв'язана крайкою. Чудний був той одяг, i чудною  здалася  йому  Килiяна.
Вiн дивився на не? радiсно, крiзь сльози, й очужiло; цi почуття мiшалися й
опановували ним по черзi, й не мiг знайти зладу, не мiг заспоко?тись. Йому
аж не вiрилося, що це сто?ть Килiяна. За тисячi верст од  рiдного  хутора,
на чужiй жовтiй землi, в чужому, не жiночому, одязi. Його Килiяна...  Його
чи не його? Врештi Килiяна розтулила руки.
   - А я думала, якийсь турок.
   Лаврiн справдi засмаг до чорноти, до того ж був без шапки,  коротенький
чубок нависав стрiхою. Коли його привезли на турецький  берег,  то,  як  i
всiх iнших невiльникiв, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.
   Килiяна враз засмiялась сво?м словам. Навiть смiх був не  ??.  I  слова
теж. Хiба таких слiв чекав?
   Лаврiн стояв незрушно, вiн був здивований i зляканий. Проте втямив:  цi
слова, цей смiх нiчого не означають. Килiяна сама не  тямить,  що  каже  i
чого смi?ться. Наступно? митi дiвчина заплакала.
   Лаврiновi ж невидимi гарячi пальцi стисли горло, в грудях  запекло,  до
болю схотiл'ося втекти кудись, заплакати й собi. Вiн зцiпив зуби.
   Килiяна ще трохи поплакала, а тодi втерла кiнцем  старо?  аби  обличчя.
Iржав  у  стайнi  жеребець,  бив  копитами,  -  дурiв  од   застою,   йому
одгукувались iншi конi, бiля ворiт зупинилися  якiсь  правовiрнi,  голосно
розмовляли про те, що ага ранiше мучив  людей,  а  тепер  мучить  скотину.
Лаврiн i Килiяна сховалися бiля пташарнi за купою хмизу.
   То було ?хн? перше сховисько. Потiм вiн приходив  туди  до  Килiяни  ще
кiлька разiв, а тодi вмовив ?? увечерi втекти до нього в сад.
   Прихистком ?м стала зелена галявина в кiнцi саду,  на  якiй  в  кiлькох
мiсцях сiрiли велетенськi каменi. Якось там  залишилися  на  нiч  i  потiм
залишалися  часто.  Спiзнали  найбiльшо?  близькостi,  яка   бува?   помiж
чоловiком i жiнкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврiновi
колись. Чуже небо, чуже повiтря, чужi шелести мовби сковували його. Колись
вiн думав, що то буде суспiль царство забуття, а та, найперша,  мить  буде
миттю вознесiння на небо... Ще важче було Килiянi,  яка  ранiше  так  само
iнакше уявляла цю мить. Адже уявляла!
   ...Дружки  проведуть  ??  до  свiтлицi  i  розплетуть  косу,  проведуть
сумовитою  пiснею,  в  свiтлицi  стоятиме  шлюбна  постiль   з   мережаним
простирадлом i вишитими подушками, свiчка й iкона.
   ...Боже,  яка  глевка,  задушлива  нiч,  якi  великi  зорi,  що   мовби
пiдглядають за ними. Кохалися  похапливо,  невмiло,  соромливо.  I  все  ж
навiть таке кохання - розумiли  -  було  в  ?хньому  становищi  найбiльшою
ласкою долi, найбiльшим  щастям.  Поволi  заспокоювалися,  призвичаювалися
самi до себе i до тако? - мовби й не крадено?, але й не до кiнця  розкуто?
- любовi. Щиро молилися боговi, що послав ?м таку радiсть. Божо?  кари  не
боялися, вони належали одне одному, а по?днатися не могли з  басурмансько?
зловорожостi. Бог милосердний, бог всюдисущий, вiн бачить  усе  i  освячу?
?хню любов без попа.
   Лаврiновi було щасно з Килiяною, одначе в його почуттi було  стiльки  ж
кохання, скiльки  спiвчуття.  Надiй  на  прийдешн?  в  них  нема?  нiяких:
вирiшиться усе з агою - ?х продадуть. Напевне ж,  нарiзно.  А  разом  вони
можуть залишитись тiльки в тому випадку, якщо обо? вiдiйдуть в iнший свiт.
Вiн поки що не сказав про це Килiянi, бо вимiрковував  i  якiсь  шляхи  до
втечi. Тут ?х не затрима?  нiхто,  одначе  далi...  Надто  вони  примiтнi,
особливо вiн. Килiяна ще може видати себе за  татарку.  Вона  навiть  зна?
кiлька десяткiв татарських слiв. А вiн... Тодi нехай спробу? втiкати сама.
Вiн добуде ?й одiж, хоч трохи грошей... Виведе ?? за мiсто. Килiяна,  коли
вiн обмовився про те, не захотiла його й слухати.  Вона  почувала,  що  не
витрима? тако? напруги, такого страху, й не хотiла навiть мислiю забредати
на тi стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надiями, що все  складеться
добре само по собi, жила тим новим, що народилося  в  нiй.  В  ??  обiймах
забувався й Лаврiн. Тепер днi стали довгi  -  в  чеканнi  вечора,  а  ночi
короткi, мов спалах свiчки.  Теплi  пiвденнi  ночi,  не  попаленi  спекою,
сповненi нiжно? млостi, запаморочливих запахiв, легких повiвiв вiтру. Ночi
були чужi, а любов - ?хня, щира. Лаврiн, сором'язливий  i  суворий  зроду,
був скупiший на ласки. Килiяна ж любила палко й гаряче, забувала  про  все
на свiтi. А може, й справдi трохи забула чи  примирилася  з  сво?ю  долею.
Принаймнi неволя не видавалася ?й такою страшною, як  напочатку.  Турки  -
теж люди, тут можна жити, треба тiльки прилаштуватися. Навiть про  гаремну
кiмнату лишився свiтлячок при?много спомину. Намисто,  що  його  подарував
турок, коштувало, як ?хнiй колишнiй хутiр, i  було  таке  гарне,  що  вона
носила його не на ши?, а на долонi. Й сподобалося, як  ?й  фарбували  щоки
служницi, з'?днували ?? дугастi брови,  й  надовго  ?й  запам'ятався  смак
гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла  надто  обманюватися.  Туга
брала за серце, напливала на Килiяну хвилями. З сумом,  зi  страхом  божим
думала  про  оце  ?хн?  з  Лаврiном  безшлюбне  життя.  Й  тодi  ?й  знову
пригадувалося, як чекала весiлля, як готувалася в думках  до  нього.  Вона
вимрiяла його до останньо? стрiчечки. Навiть свою усмiшку, свiй  вигляд  у
церквi i вбрання до останнього рубчика. Вона не  надiне  на  голову  цiлий
город квiтiв, як деякi сiльськi дiвчата. А тiльки - три квiтки. Три ружi -
двi бiлi й одну червону. До бiло? керсетки, до  бiлих  чобiток...  Бачила,
так вiнчалася в Стiнi одна панянка.
   Тепер усе те було немов насмiх долi. Одначе Килiяна не впадала до кiнця
в розпач. Все-таки на тих ружах не кiнчалося життя. Може, доля  хоч  трохи
зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, ?? теж  уже  не
вернуть у гарем, вони з Лаврiном одружаться.
   Лаврiн кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султановi
слуги заберуть майно. I насамперед рабiв. Але  вiн  був  безмежно  вдячний
боговi за те, що той йому послав.  Та  ще  тодi,  коли  Лаврiн  вже  й  не
сподiвався нi на що.
   Килiяна щойно викупалася в  басейнi.  Перед  нею  викупався  вiн.  Вона
сказала, щоб вiн не дивився у ?? бiк. I вiн спочатку не дивився.  Сидiв  у
травi, обхопивши руками колiна, шукав очима Кiнь-звiзду, ?? не було. I вiн
знав чому. То - козацька зоря.  А  тодi  таки  переборов  сором,  пiддався
спокусi i повернув голову. Килiяна стояла бiля басейну й розчiсувала коси.
Мiсячне сяйво обцiловувало ?? тiло, й воно  свiтилося.  Килiяна  про  всяк
випадок прикрила лiвою рукою груди, але вiн все одно бачив ?х, вони гостро
стримiли проти мiсяця, на них зблискували срiбнi краплi. I по всьому  тiлi
також. Стрункому й гiнкому. Й Лаврiн зажмурився. I чомусь подумав, що таке
щастя доля просто так не посила?. I почав молитися богу.
   - Лаврiнку, а як ти дума?ш, там ми були б щасливi?  -  вирива?  його  з
молитовно? задуми Килiяна.
   - Де - там?
   - Ну, вдома. Якби одружилися? Лаврiн диву?ться.
   - А як же iнакше?
   Килiяна сiда? бiля нього, ?й не  подоба?ться  Лаврiнове  обличчя.  Воно
суворе, нiби камiнне, й зда?ться чужим.  Тепер  воно  майже  завжди  таке.
Тiльки коли  вiн  усмiха?ться,  воно  знову  ста?  по-дитячому  простим  i
довiрливим. Але й тодi на чолi не розгладжуються зморшки.
   Килiяна раптом ляка?ться.
   - Лаврiне, а в мене зморшки ??
   - Нема?.
   - Правда?
   - Чого б мав брехати.
   - А в тебе... ось тут i ось тут. Тодi, ну, там, ?х не було. Я зараз  ?х
розгладжу, i ?х не буде.
   Лаврiн усмiха?ться ?? на?вностi i щиростi.
   ...Про ?хнi стрiчi знали майже всi слуги аги. Але те було байдуже всiм.
Вони самi ходили, хто куди хотiв, шукали розради, де  могли.  Дво?  рабiв,
Лаврiнових товаришiв по  неволi,  брати-молдавани  Мирон  i  Петря,  першi
вечори навiть сторожували оддалiк, аби хто не пiдкрався  до  закоханих.  А
потiм  побачили,  що  Лаврiну  та  Килiянi  нiщо  не  загрожу?,   облишили
чатування.

   * * *

   Лаврiн i Килiяна сидiли на травi за широким, пласким каменем,  дивилися
на велику зелену зiрку, що мерехтiла над  скелями.  Нiч  слалася  прозора,
м'яка. В повiтрi стояв дивний пах ароматно? тополi, змiшаний  iз  пахощами
яблуневого цвiту. Мiсто спало. По ньому блукали тiльки  ревнивi  закоханi,
вбивцi та сторожа. Це було чуже  мiсто  з  чужими  подихами  й  молитвами.
Лаврiн почував його чужiсть усiм ?ством.
   Гомiнке вдень, вночi воно - неначе вичумлене.  Не  чути  спiву  дiвчат,
парубоцького погуку, хiба що коли-не-коли бемкне у мiдний таз  сторож  або
брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.
   Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут  усе  заховане  од  свiту,
виокремлене, звернене поглядом всередину.
   Не те, що на Укра?нi, де до ранку  витьохкують  солов'?  та  виспiвують
дiвчата, де мрiють проти зiр сонними вiкнами хати й тихо  пливе  по  ставу
бiле качине пiр'я.
   Зорi тут ближчi, жаркiшi, але й чужiшi. Лаврiновi згадувалися зорi  над
Чортомликом,  над  рiдним  куренем,  надто  тихо?  зимово?  ночi.  Очищенi
морозом, яснi, вони дзвенiли, мов скалки льоду, ?х хотiлося взяти в руки й
занести в тепло, в курiнь, де одразу мала настати  та  ж  божа  чистота  й
врочистiсть, що на небi. Вiн i далi не мiг звикнути до  цього  неба,  цi??
землi, до цих дерев. Не мiг узяти ?х у душу не тiльки тому, що  невiльник,
а як просто людина. Працював, ходив, а  тодi  наче  прокидався,  оглядався
довкруж, i кожне те прокидання одривало вiд серця крихту життя.
   Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те
було майже безнадiйно: тисячi верст по чужiй землi, де кожне око - вороже,
де кожна дорога - до тюрми, iншi невiльники розказували, що втекти  звiдси
не вдавалося нiкому. Тепер же не мiг важитись i на це. Залишити Килiяну  -
то зрадити любов, зрадити себе.
   Потiм думка понесла його далi, в дитинство, куди вертався рiдко. Чомусь
йому пригадався тихий зимовий вечiр. Мати вже спала на печi, вiн дививсь у
вiкно, верхня шибочка якого була забита дошкою,  а  нижнiй  вiн  не  давав
замерзнути майже нiколи - прохукував. Це була одна з двох шибочок в  ?хнiй
хатi, бо й замiсть усiх iнших - ще на двох вiкнах - чорнiли дощечки.  Зорi
на  снiгу  iскрили  коштовними  блискiтками,  йому  так   забажалося   цих
блискiток, що вiн тихцем узув материнi чоботи набосонiж i подався  надвiр.
Блискiтки не давалися до рук, вiн  розгрiб  снiг  i,  мабуть,  вернувся  б
розчарований до хати, коли б не натрапив  на  барвiнок  -  на  iнше  диво.
Листочки були холоднi, але зеленi, живi.  Барвiнок  пiд  снiгом  не  вмер.
Йому, зеленому, було там бiло й, мабуть, самотньо, але вiн  один  на  весь
город, сад - на всi городи, сади й  лiси  -  не  покорився  зимi.  В  його
корiнцях прича?лися якiсь могутнi сили, що ?х не могли здолати  морози.  А
сам вiн що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврiн вiдгадати не може  й  зараз.
Мабуть, боровся, хоч не бачив нi сонця, нi свiтла. А тодi хлопець занiс до
хати одну гiлочку, й милувався нею, i розтоплював душею всi  снiги  i  всi
морози. Отже, не тiльки на небi ? чудеса, а й на землi,  отже,  ?  щось  у
?хньому кра?, що не скоря?ться зимi.
   - Про що ти дума?ш? - вдруге запитала вона.
   - Про тебе, - вiдказав.
   - Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тiльки не  обманюй.
А то розсерджусь.
   - Я нiколи не обманюю.
   - Таки нiколи?
   - Нiколи.
   - Ну, а коли треба збрехати?
   - Промовчу.
   - Тодi скажи, про що ще думав, крiм мене? Тiльки не мовчи. Й не  хмурся
так.
   Колись ?й подобалося, як  вiн  хмурився,  -  насурмлював  по-хлоп'ячому
нiжнi брови, а вся вдача - на виду, - тепер тi брови лякали ??.  I  чомусь
лякав гордовитий профiль парубка, що чiтко вирiзьбився проти синього неба.
   Вiн повернувся до не?:
   - Про барвiнок.
   - Про який барвiнок? -здивувалася Килiяна.
   - У нас пiд хатою рiс барвiнок. Був  завжди  рутвяно-зелений.  Лiтом  i
зимою. Тут його нема.
   - Зате тут ? вiчнозеленi лаври, i  кипариси,  i  мирт,  i  розмарин,  -
перераховувала дiвчина.
   - Тут нема? барвiнку, - повторив Лаврiн, i  Килiяна  не  впiзнала  його
голосу. Вона мало знала  Лаврiна,  пiзнавала  тiльки  тепер,  i  оця  його
настирнiсть тривожила ??. Це була не впертiсть, а щось iнше, бiльше,  воно
лякало дiвчину непримиреннiстю, невживнiстю  в  усе,  що  не  було  рiдним
кра?м,  вгадувала  в  ньому  небезпеку  для  обох  i  намагалася   будь-що
розворушити, розкутурхати Лаврiна.
   - Тут теж ростуть яблунi, грушi, сливи, - обстоювала сво?.  -  Он  саме
цвiтуть черешнi. Божечку, хiба ти не бачиш,  яка  краса.  Бiлi-бiлi.  Наче
полотно по гiллi розвiшане.
   - Вони цвiтуть не так, як у нас, - сказав Лаврiн. -  У  нас  -  цвiт  у
росi. Й листя теж. А тут - листя шорстке й тепле. Сухозлiтна ця  краса.  -
Вiн пiдвiвся й знову сiв навпочiпки.  Груди  йому  враз  задихали  швидко,
подих став гарячим, заговорив: - У нас воля,  Килiяно.  Почула  б  ти,  як
гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як  спiвають
козаки над Скарбною. I осокiр ворушить листям...
   Лаврiн справдi цiну волi склав тiльки тут.  Ну  що  таке  Великий  Луг?
Просто луг. Земля й трава... Йди собi... Саме так - iди, куди хочеш.  Боже
правий, як йому хотiлося зараз побiгти по  тому  зеленому  луговi.  Впасти
лицем у траву й лежати отак, нiчого не думаючи. Тiльки дихати волею.
   Вiн би зацiлував кожен кутик плавнiв, кожну очеретину,  кожну  билинку.
Все то - воля... Нащо, зда?ться, вона людинi? ? вона, робити з нею нiчого.
А як страшно без не?! У дощову  погоду,  коли  дмухав,  сiверко,  вiн  чув
запахи Великого Лугу. Спрагло  вдихав  пахощi  вербових  котикiв,  молодо?
лепехи, рясту. Вiн був певний, що чу? ?х,  що  вiтер  перевiва?  ?х  через
море. А коли над його головою летiли в рiдну сторону птахи, ще  й  радiсно
курликали, радiсно гелготiли та ячали,  тодi  серце  йому  розривалося  на
шматки i вiн не знаходив собi мiсця. Найчастiше падав у  траву  i  затуляв
пальцями вуха.
   Очi йому горiли, вуста болiсно розкрилися, i в мiсячному  сяйвi  бiлiла
смужка зубiв. Вiн i зараз був гарний. Дарма що в лахмiттi  й  нестрижений.
Але обличчя - чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, - для не?.  На
мить ?й аж стрепенулося колишньою радiстю .серце-за судженого, його  вроду
й палку вдачу. Але та радiсть щезла, як iскра в печi, й натомiсть вернувся
страх. Примарний страх перемiшався з близьким, теперiшнiм, вона аж стенула
плечима й.оглянулася. ?й здавалося, що хтось прича?вся за каменем,  слухав
?х. ?? лякав i цей камiнь - велетенський, пласкобокий, вiн, мабуть, колись
скотився з гори, пiдiм'явши  дерева  й  кущi.  Щось  велике,  несосвiтенне
пiдiм'яло пiд себе i ?х з Лаврiном. Вона й сама все частiше занурювалася у
себе, у власнi думки, а потiм  притьма  втiкала.  Ловила  промiнчики,  якi
посилало сонце. I тiшилася ними. Тутешн? життя ?й не зрозумiле, воно лихе,
гiрке, але, почувала, в тiй гiркотi ? сво? солодинки.
   - Не думай про те, - попросила жалiбно. - Я ось... побачила свiт iншими
очима. Я в батька наче в раю  жила.  А  бачила  той  рай?  Не  бачила,  не
подякувала. Якби те вернулося... тож усi листочки, всi мальви вицiлувала б
на батьковому дворищi. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посила?
бог. Свiт i тут гарний. I сонце, i дерева. Забудь про свiй Луг...  Ну,  не
забувай, але прихилися серцем i до тутешнього сонечка.
   - Я хотiв би, не можу, - зiзнався вiн. У цю мить вiдчув, що мiж  ним  i
Килiяною немов повисла якась порожнеча. Й що  ??  не  подолати  з'?днаними
руками i навiть вустами. Чому - не мiг одгадати. Дiвчина сидiла  поруч,  i
справдi мiг узяти ?? за руку, але дiткнутися серцем до ??  серця  не  мiг.
Йому мовби щось пiдказувало, що тут, у неволi, все мало бути iнакше.  Мали
б або плакати в обiймах, або класти разом мости на  втечу,  або  збiгатися
тiльки на куцу любов. А було щось iнше. А хiба вiн не любить ??? Любить...
"Люблю". Казав це слово про себе, а воно  було,  як  сухi,  хоч  i  дорогi
колись, квiти. Вiн злякався й пробудився вiд думок. Подивився на  гострий,
рiзьблений проти зiр профiль Килiяни,  обняв.  Спробував  прошепотiти,  як
колись, коли вони сидiли на зеленому лужковi бiля хати Бруса Дороша:
   "Пропекла ти  менi  серце".  Цi  слова  й  вирвалися  з  серця.  I  вiн
засоромився ?х, i виказав ними всю свою любов. А тепер i цi слова  не  мiг
промовити, бодай подумки. Щось стояло за  плечима,  неначе  тiнь,  i  вiн,
утiкаючи од не?, вернувся до попередньо? розмови.
   - Й сни менi сняться  бiлi  та  бiлi.  Снiг  скрипить  пiд  ногами.  Ти
пам'ята?ш, як скрипить пiд ногами снiг? - Лаврiн пожував стеблинку  трави,
зiтхнув. - А тут все лiто та лiто...  Менi  не  сходить  з  думки  Сiч.  I
кошовий. Вiн був менi нiби батько. Й Марко. Хитрiсть його  з'?ла.  Поганий
збродень! Вiн повiв орду на Сiч. Невже вони зруйнували ??? Невже козаки не
перейняли ?х?!
   Килiяна здивувалася.
   - Хiба ти не зна?ш, - сказала, - чого прогнали з палацу султана  нашого
агу? За погром вiйська, що йшло на  козакiв.  Знайшли  в  тiм  якусь  його
провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Сiчi всi!
   То була для Лаврiна неймовiрна радiсть. Вiн  аж  засмiявся,  скочив  на
ноги, схопив чималий уламок гранiту i вдарив по скелi. Блiду  запону  ночi
пропалив снiп iскр. М'яким, барсячим кроком Лаврiн закружляв по  галявинi.
Вiн давно призвича?вся до темряви, бачив кожен камiнчик, кожен кущ.
   - Козацтво не погинуло! Отчий край  ?!  I  буде  довiку,  поки  свiтить
сонце! Нехай повиздихають вороги, нехай похлинуться власною кров'ю...
   Килiяна чомусь злякалася.
   - Лаврiне, - покликала.
   Лаврiн довго не  мiг  заспоко?тись.  Нарештi  лiг  бiля  ??  нiг.  Вона
нахилилася над ним. Дивилися просто в очi. ?? груди гостро напинали  тонку
сорочку, рвалися йому назустрiч.
   I вiн знову почав хвилюватися. Як i завжди.
   Й розвiялися Килiянин страх i тривога. Подумала: ?? любов, ?? чари  для
Лаврiна бiльшi й дужчi за все на свiтi. Вони  мають  непереможну  силу,  й
доки вiн у ?хньому полонi, доти вона може бути спокiйною. I було ?й  гарно
владарювати, й любила за те Лаврiна.
   - Тодi Марко погинув теж, - сказав Лаврiн.
   Килiяна вiдвела його руки, що тягнулися до ?? колiн. Вона дивувала,  що
Лаврiна так збурила вiсть  про  погром  туркiв  i  татар.  Вiн  говорив  i
говорив, усе хотiв розгадати той бiй, розпитував ??,  але  вона  не  знала
бiльше нiчого. Та й нащо воно ?й! ?м треба думати про сво?.
   Лаврiнiв спомин про Марка нагадав ?й iнше.
   - Лаврiнку, - пошукала в темрявi його руку. - До мене  в'язне  Харiлiс,
конюх. Отой циган.
   - Зажартову??
   - Яке там зажартову?... Тягне в конюшню.
   - Тягне в конюшню! -  Перехрест  став  на  колiна.  -  Я  йому  провалю
каменюкою голову!
   - Не чiпай його, - злякалася Килiяна. Вже шкодувала на сво? слова. Адже
хотiла не стiльки поскаржитися, скiльки  одкинути  Лаврiна  од  думок  про
далеку батькiвщину. - Не займеш, Лаврiнку?..
   - Ну... не займу. Я, тiльки скажу йому...  -  Знайшов  ??  губи  i  вже
забув, що скаже Харiлiсу.
   Вiн перестрiв Харiлiса у вузькому хiднику мiж дворiв. Сидiв на стiнi, й
коли той ступив на стежку, скочив i став перед ним.
   Першо? митi циган злякався, а тодi на його обличчi закруглiла посмiшка.
   - Бiр аллах[19], - вигукнув вiн. - Я думав, на  мене  стриба?  барс.  -
Салям  тобi,  володарю  персикiв.  -  I  поклав  обидвi   руки   на   свою
засмальцьовану тюбетейку чи то в жарт, чи вiтаючи справдi.
   - Нема тобi салям, -  плутаючи  турецькi  й  укра?нськi  слова,  сказав
Лаврiн. - Якщо ти... гелiйор[20] до Килiяни...
   - О, Килiяна!.. - заплющив блудливi очi, прицмокнув язиком циган.  Його
тугi, м'ясистi щоки блищали. - Рахат-лукум. Троянда... - I, побачивши,  як
нахмурився Перехрест:  -  Беса[21].  -  Й  хтиво,  хитро  та  насмiшкувато
воднораз: - Хiба троянда зiв'яне, коли я одщипну собi одну пелюсточку?
   Лаврiн пружно, аж Харiлiс сахнувся й ударився головою об стiну,  пiднiс
йому до носа мiцний важкий кулак.
   - Ось бачиш, який у мене беса!
   Циган, спотикаючись, одбiг кiлька крокiв i зупинився:
   - Ти пошкоду?ш за цим, кьопек[22]. Знатимеш, як посягати  на  наложницю
правовiрного, та ще й аги.
   - Юрю![23] - похмуро сказав Лаврiн.
   - Ти не зна?ш, що твоя шия - тонша з  волосину.  Але  це  зна?  кат,  -
гукнув Харiлiс у спину й побiг до хвiртки.

   * * *

   Служба в  Марка  легка,  не  клопiтна.  Накида?  який  кiнь  крем'яхiв,
пiдбiжиш, заметеш ?х у совок, калюжi розiтреш  мiтлою  -  й  знов  у  свiй
куток. За такою службою можна жити. Роботи багато тiльки  в  днi  парадiв.
Тодi кiннота валом  валить  через  пiвнiчнi  ворота,  гарцю?  на  мощеному
вапняковими плитами тiсному подвiр'? й пряму? до Пiщаних ворiт. А  довкола
гасають  всiлякi  бе?,  санджакбеги,  аги  й  iншi   татарськi   старшини.
Порозтоптують крем'яхи, доводиться зчищати ?х лопатою. Але паради  бувають
не часто. В буднi днi ж Марко весь день куня? в глухому  пiвнiчному  кутку
двору за кипарисом, хоч як припiка? сонце, а тут - вiльгiсть i  прохолода.
Правда, якщо виходить хан або при?здить якийсь солтан, за кипарисом сидiти
не велено, можуть прийняти за засiдника i коли не порiшать  на  мiсцi,  то
вiдрубають голову на мiстку  перед  ворiтьми,  й  вона  булькне  в  брудну
рiчечку Чурук Су, що стриба? по камiнню попiд  стiнами  ханського  палацу.
Тодi треба вийти з тiнi й упасти ниць, i нiхто на тебе навiть не гляне.  I
не пiдводити голови, поки не стихне гомiн та стукiт  копит.  В  iнший  час
розглядав подвiр'я, скiльки хотiв. Тут снувало  безлiч  слуг  i  проходило
немало всiлякого iншого люду. Не всiх Нога?ць вже й боявся, не перед усiма
вклякав на колiна.  Бiльшiсть  з  прибулих  -  нрохачi,  позивачi,  навiть
значнiшi з них не наважувались тут голосно чхнути,  а  позбиткуватись  над
ханськими слугами - про таке й гадки не мали.
   П'ять разiв на день кричав над  Марковою  головою  муедзин  з  мiнарета
мечетi, котра стояла з лiвого боку двору, скликав правовiрних на  молитву.
Тодi на якийсь час завмирало все:  з  облич  правовiрних  спливав  клопiт,
утихали пристрастi, правовiрнi падали на колiна  в  бiк  кибли  й  зводили
вгору руки. Й ставали чимось схожi мiж  собою  -  жовтаво-бiле,  з  довгою
пещеною бородою обличчя  аги  й  червоно-мiдне,  в  зморшках,  iз  брудною
мичкою, схожою на жмут пересохло? осiнньо? трави, скотаря.
   За мечеттю - кладовище ханiв та мурз, далi - ще якiсь будiвлi, в  кiнцi
двору - комори, конюшнi, льохи. Палац у  саду,  з  правого  боку  двору  -
кiлька одноповерхових i двоповерхових будiвель,  переходи,  критi  тераси,
якiсь башточки. Найдужче Маркiв зiр вабила соколина башта,  на  стiнi  пiд
нею справдi висiли клiтки зi вченими соколами й стояли драбини, по яких до
тих клiток добиралися сокольничi. З тi?? бшти крiзь густу дерев'яну рiзьбу
хановi жiнки дивилися на паради. Тодi грали бубни, гуслi, кiмвали й  арфи,
лунали спiви, довкола стояв  шарварок,  проганяли  усiх  служникiв,  окрiм
стременних, конюхiв i Марка. Першi  днi  Марковi  ввижалися  за  горiзьбою
чи?сь очi, обличчя, вже  згодом  упевнився,  що  то  просто  гра  сонячних
променiв. Може, й приходили в соколину башту хановi жiнки, але коли -  вiн
не знав. Вiкна гаремних кiмнат теж  завжди  завiшанi  плетеними  рогожами.
Двiчi чи тричi, на великi свята, спускалася в двiр  старша  ханова  жiнка.
Вона сидiла в  мушребi  -  вирiзаному  з  дерева  химерному  стiйлиську  з
кватиркою, подавала з кватирки милостиню. Життя плинуло мимо Марка широким
потоком - бiлими кiньми, синiми звивалами в  золотих  зiрках,  мальованими
скриньками заморських мiняйл,  а  з  чорного  двору  -  корзинами  iнжиру,
мигдалю, персикiв, од яких у  повiтрi  довго  стояв  в'язкий  солодкуватий
запах. Тi запахи, а також тонкi аромати саду - глiцинi?, бузку,  троянд  -
?дине, чим мiг користати з iншими  слугами  й  навiть  вельможами  палацу.
Щоправда, лише тодi, коли вже позмiтав усi кiзяки й нiхто  не  в'?здив  до
двору та не ви?здив з двору.
   Недалеко вiд огорожi росло дерево, на якому золотилися дивовижнi плоди,
либонь, солодкi-пресолодкi. Марко бачив, як на вкритi блискучими  краплями
порепи сiдали оси й спрагло цмулили сiк, тодi в нього  набiгав  повен  рот
слини, але навiть гниленький плiд, що пiдкочувався до мережано? огорожi  i
його було легко дiстати паличкою, взяти - зась, - можна втратити  руку,  а
то й голову.
   Коли ж Марковi нi на що було дивитися, мав свою осiбну забавку. В кутку
мiж двома стiнами висiли двi павутини, вони  торкалися  нижнiм  i  верхнiм
краями одна одно?. На верхнiй  жив  великий,  сiрий  павук,  на  нижнiй  -
менший, чорний, швидкий, як блискавка. Марко ловив на осоннi муху й пускав
у павутиння. Сiрий наближався до жертви поволi, часто зупиняючись,  чорний
кидався з прожогу. Коли Марко пускав муху в верхню павутину, чорний  бiгав
по горiшньому кра? сво??, навiть спинався на заднi лапки,  але  поласувати
чужою здобиччю не зважувався. А сiрий, якщо  не  був  голодний,  замотував
муху в павутину - здавалося, вiн сповива? ??, - й бiг  геть.  Залишав  про
запас, на голодний день.
   Коли й те обридало - Марко дивився на гори. Високi й порослi лiсом,  ?м
нема? краю. Вiн, як пiщинка, загубився серед них. Якби ж  то  загубився  -
думав... А як же? Тут його козаки не досягнуть.
   Цвiли дивним синьо-жовтим цвiтом великi  розлогi  кущi,  яким  не  знав
назви. Цвiли посеред лiта. Тут взагалi багато всiляких див. Одначе вони  -
чужi дива. Й не цiкавили Марка. Вiн розумiв  це,  як  i  те,  що  повiльно
вмира?. Адже його нiщо не цiкавить. Гарцюють на конях бе?, i конi, й збруя
так i мигтять, колись вiн не одвiв би од них очей.  При?жджають  заморськi
купцi, привозять дивовижних звiрiв, але й вони йому не в подив. Одначе вiн
хоче жити. Це щось у ньому хоче жити. А самому йому байдуже. Аж страшно од
тако? думки. А якось заглянув у калюжку, яку лишила на замощеному подвiр'?
кобила якогось хана, й одхитнувся. Йому здалося, нiби звiдти подивився  не
вiн сам, а хтось iнший. Вразили не тiльки  вуса  та  борода.  Чоловiк,  що
дивився в прозору воду Чортомлика, мав iншу душу:  трохи  глузливу,  трохи
зачiпливу, ну... трохи й хитру, але  свiтлу,  вiн  ??  проглядав  до  дна,
свiтлу й веселу, вона щиро смiялася, розтiкалася вподовж  усього  степу  i
лiтала на виручку товаришам. Вона  була  чимось  схожа  на  Лаврiнову,  на
Кайданову, на Сiркову. Здебiльшого вiн ?? не бачив - така була прозора.  А
ця - темна, в жовтих ковтюхах i чорних звивинах. I вiн сахнувся в  жаховi.
Але потiм знову пiдвiвся душею. Вiн таки виграв найбiльший заклад - життя,
якби вчинив тодi  iнакше,  вже  б  вороння  костi  порозтягувало  по  тому
острову. А вiн живе. Он свiтить над горами сонце, й  вiн  його  бачить,  i
вдиха? гiркий запах олеандра. Частiше, звiсно, вдиха? запах кiнсько? сечi.
Але й то - запах життя.
   За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був  справний
у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену  послугу.
Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що ?х там вигублено. Хан обiцяв
йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто  зна?,  що  вiн
повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже  вiдтяти
голову. Мабуть, вiн просто забув про  цього  невiрного.  Селiм-Гiрею  дуже
боялися  нагадувати  про  нього,  адже  в  такий  спосiб   нагадають   про
погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова
обiцянка волi невiрному - що  погук  орла  над  упiйманим  зайцем.  Одначе
чинити з ним щось за власним розмислом  нiхто  не  наважувався.  Пам'ятали
також: цей козак самохiть прискакав за ханом.  У  тiй  кривавiй  заметiлi,
коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що
на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори  пасти  вiвцi
або одружать i посадять на винограднику.
   Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не  мiг  вирвати
?? з серця. А може, з мислi. Це була,  як  здавалося  йому  самому,  надто
осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi,
суперництва. Так, саме з того... Але потiм... Ну  що  б,  здавалося,  отой
лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й
поглузувати. Того погляду забути не мiг - двi синi блискавицi з-пiд тонких
брiв i усмiшка на губах. "Ось я... Моя  любов  гаряча  й  терпка.  А  кого
полюблю - ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту  посмiшку  й  пiшов
босими  ногами  по  розкиданих  долею  якiрцях?  Що  могло  бути  в  свiтi
хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Митт?ва тiнь, синiй спалах,
кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.
   Спомин про Кплiяну в'язався  водне  зi  спомином  про  Лаврiна.  Iнодi,
згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве  вдоволення,  що,
однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi,  нею
вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно.  На  цiй  думцi
почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще
бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на  землi.  Це  збагнув
давно, там, на схилi Мами-Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те,
що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь  час  вiн
ще плекав намiр втекти вiд  ханських  сейменiв.  А  потiм  подумав,  що  в
козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати  його  й  виказати.
Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй
землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня  й  по?хав  з
ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки  iнодi  з  нетрiв  душi  пiднiмалася
гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному  мiсцi,
як коршак над видолинком. Спогадувався  Великий  Луг,  Сiч,  воля,  веселi
веснянi грища, перегони на  човнах  по  Чортомлику,  гостьовi  по?здки  на
Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим  перед  богом  i
людьми. Не його вина, що так сталося...  А  щось  йому  нашiптувало,  щось
стукало в серце - таки його вина, вiд заздростi до  Лаврiна  аж  до  зради
побратимства; i здригався, жахався  содiяного.  Навiть  боявся  звертатися
думкою до бога, просити в нього прощення.  Зривався  на  щирiсть,  панахав
душу: "Боже, прости, ти ж бачиш..." I не мiг прорватися до бога.  Бог  був
неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити  з  ним,  як  iз
живою людиною, бо волiв оправдуватися,  а  не  лаятися.  I  басурманському
боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що  вiн  десь
?. I все в його головi тодi перемiшувалося, i  вiн  хрестився  швидко,  за
звичкою, й мерщiй шукав  яко?сь  роботи.  Згадав  Лаврiна,  й  чорна  лють
потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через  нього,
через його любов. Якби не розказував про не?, якби  не  взяв  з  собою..."
Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на  весь  свiт.  I
банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покара?,  був  впевнений,
що вiн його тут не дiстане.
   Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з  невiльництвом
й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось  мовби  опустилося  йому  в
грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав,
що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його  уже
й на свiтi нема? або веслу? десь  на  галерах  до  кривавого  поту  i  всi
морськi бурi чатують на  нього.  Проте  справжнього  жалю  до  Лаврiна  не
почував.
   На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось  схоже
до протесту.  Й  тодi  думав,  що,  може,  колись  втече  звiдси.  Потайки
пробереться на берег Скарбно?, одкопа? грошi  й  помандру?  в  Польщу  або
Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок  страхом.  Волiв
не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося.  Що  ж,
так звелiла доля. Вiн не  винуватий.  Якщо  сказати  правду,  йому  навiть
пощастило. Залишився б у Ладижинi - упав би трупом. Вже й спомин про нього
розвiявся б.  При  тiй  згадцi  Марко  починав  труситися  -  вiн  смiявся
нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн
бачив щось у менi, якусь правоту, якусь  правду.  Адже  вiдомо:  без  волi
божо? i волос не впаде на людськiй головi.
   Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували  його.  Не
почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому
таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не  зовсiм  погано.  А
дасть  бiг,  на  осiнь  одпустять  на  волю.  Християни  тут  теж  не  всi
невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах.
Чимало з них сiють  ячмiнь,  пасуть  худобу  та  доглядають  виноградники.
Тiльки податi платять бiльшi, нiж  татари.  Марко  чекав  осенi.  I  часто
поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли  сiрим
муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут ? розкiшнi
долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та  iншi
дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одно? скелями,  а
люди - густими живоплотами,  можна  й  вiку  звiкувати,  не  знаючи  свого
найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

   Вишневi сади зацвiтають,
   Ой там зозулi вилiтали,
   На син?? море поглядали.
   Син?? море замерза?,
   Замерза? льодком тоненьким,
   Притрушу? снiжком бiленьким.
   Ой там козак з турком воювався,
   Там козаченько розгулявся,
   А пiд ним коник розiгрався,
   У син?? море увiгнався.
   Та пiд ним льодок проламався,
   Та козаченько обiзвався:
   "Ой бийся, коню, вибивайся
   Та отцю-неньцi уклоняйся,
   Ще й мо?м братцям совiтникам,
   Ще й мо?м сестрицям.
   Та й мо?й жiнцi-удiвоньцi,
   Та й мо?м дiткам-сирiточкам".

   Запорожцi лежали пiд палючим кримським  сонцем  у  заростях  кермеку  -
високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний  синьо-рожевим  цвiтом.
Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного  квiту  вони  мовби
мерцi. Саме так чому здалося  Сiрковi,  коли  поглянув  на  чотири  тисячi
розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi  тiльки  поскидали
чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли  самi
й стали бiля сво?х господарiв, стерегли ?хнiй сон.  Дув  сухий  i  колючий
кримчак, через те сiчовики й перепочивають у  долинцi.  Вiтер  ворушив  на
горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi,  вони  були  бiлi,
блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби  вкритому
сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг
слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв  перемiшане  багно  було  чорнiше  за
дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо  ?
дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись
до них.
   Сiрко подумав, що солона, як ропа, вода  в  Сивашi  у  тому  мiсцi,  де
пройшли козаки, ще посолонiшала. То був пекельний перебрiд. Люди майже  до
колiн провалювалися в чорний, густий глей,  пiд  гле?м  ноги  впиралися  в
ковзку, наче крижану, кiрку, не знаходили опертя, - тягли за собою  коней,
пiдважували ?х мотуззям пiд животи, падали разом  з  ними  та  риштуком  у
солоне багно. Тягнув козак ногу, i йому здавалося -  на  нiй  повис  увесь
Крим з султаном  i  ордами,  витягував,  а  другу  тим  часом  засмоктував
Улу-Дениз[24]. Так волоклися вони через два броди й  через  довгу,  вузьку
долину, в  якiй  вода  висохла,  а  земля  була  густо  встелена  дрiбними
черепашками. Черепашки хрускотiли пiд ногами, конi ж  провалювалися  трохи
не до колiн: деякi, зляканi пiдступнiстю земно?  твердi,  виривали  з  рук
повiддя, намагалися вимчати скоком, але одразу ж вибивалися з сил i падали
у вибехканi копитами ковбанi або здиблювалися  й  провалювалися  по  живiт
одразу. Вони  не  iржали  -  козаки  заздалегiдь  позав'язували  ?м  храпи
сирицею. Те чомусь було страшно - здибленi мовчазнi конi й знесиленi, нiмi
люди бiля них. Конi  розбризкували  чорне  болото,  воно  летiло  вусiбiч,
заляпувало обличчя, одяг; всi козаки, коли вибрели на  сухе,  були  чорнi,
неначе вимазанi в дьоготь. Одмивалися на краю болота, й по тому  на  руках
та обличчях повиступала бiла сiль.
   Зате жоден кримчак не знав про той перехiд.  Запорожцiв  побачили  бiля
Кам'яного мосту четверо татарських  дозорцiв,  але  про  те  вони  вже  не
розкажуть нiкому.
   Коли Сiрко взимку взяв намiр вчинити налогу  на  Крим,  сподiвався  йти
двома шляхами: через Перекоп i через Сиваш. Так ходили ранiше з Косаговим.
Хан кидався з ордою в один бiк, козаки налягали ззаду, й опинявся вiн  мiж
двох шабель. Щоправда, одного разу ордi  вдалося  затиснути  Косагова  пiд
Перекопом в мiцнi лещата, Сiрко над силу прорубав стежку до  виходу.  Тодi
полягло немало стрiльцiв i козакiв, одначе вирвалися й струснули  Крим  од
краю до краю. Косагов - мiцний во?н i  надiйний  товариш.  На  його  слово
можна було покл.асти-ся. А в такому вiйськовому промислi коли  б  один  не
дотримав до-мови:  де  й  коли  з'?хатися,  кому  в  який  бiк  iти,  кому
заманювати вороже вiйсько, а кому очiкувати в засiдцi, другий  погинув  би
напевно.
   Проте цього року для потужно? налоги  з  двох  бокiв  Сiрковi  забракло
сили. Самойлович сердюкiв не прислав. Й далi  не  пускав  на  Сiч  хури  з
порохом та провiантом. Калмикiв теж прийшло  мало:  головний  тайша  Аюкай
спорядив у похiд свого брата Великого Замсу, але  той  чомусь  вернувся  з
пiвдороги, вiдрядивши на Сiч мурзу Мазаи-Батира з невеликим  загоном;  Дон
усе ще не набрав на силi пiсля погрому Разiна,  був  слабкий,  як  бранець
Пiсля квестi?.
   Флор Минаев зiбрав двi тисячi донцiв i привiв з собою. Сiрковi довелося
помiняти замисел. Вiн одiбрав квоту  вiйська  в  двадцять  тисяч  i  повiв
степами в обхiд Перекопу до Сиваша. Йшли ночами - вдень ховалися в балках,
обминали битi шляхи й татарськi таши, терпiли од спеки та безводдя.
   Стояла вiтряна погода, сухий дончак  пiднiмав  хмари  пилюки,  горизонт
увесь час був затягнений бурою iмлою, небо прихилилося до  само?  землi  i
сiяло то дощем, то  червоно-рудим  пiском.  Пiщанi  бурi  були  ?м  добрим
захистком, але й спивали сили. Доводилося  часто  зупинятися  по  долинах,
пускати на попас конi. А в два останнi  днi  годували  ?х  iз  шаньок:  на
виморених конях по Криму не проскачеш. Хоч i звичнi  до  всього,  козацькi
конi проти колючого пiщаного  вiтру  йшли  неохоче,  швидко  втомлювалися,
худнули на очах. У Кочкарськiй долинi простояли добу, давали ?м  набратися
сили.
   Сиваш переходили ввечерi - за  свiтла,  нiч  перепочили  на  березi,  а
вдосвiта в Крим уломилися три загони - один помчав на  ханську  столицю  -
Бахчисарай, два iншi  полетiли  на  Козлов  та  Карасiв,  де  здавна  були
найбiльшi  невольничi  ринки  ханства  i  всi??  Порти.  Струснувши  Крим,
визволивши бранцiв, мають всi три партi? в один день зiйтися  на  Салгiрi,
де в не? впада? iнша рiчка - Зуя, й разом  вернутися  сюди.  Сiрко  ставив
поле на березi Сиваша з чотирма тисячами козакiв. Увесь день i нiч  копали
шанцi, а зараз, стомленi, знемо-женi, спали, виславши в степ дозори.
   Мiсце для  оборони  кепське.  Скрiзь,  куди  оком  кинь,  -  степ,  уже
порудiлий о цiй порi, нiде нi кущика, нi  деревинки,  сива  ковила,  сухий
пирiй та дятлина; позаду - бiла пустеля  Сиваша,  що  вже  виглядом  сво?м
хапала тугою серце. Його мертвотний спокiй не будили навiть чайки, хоч  ?х
на глеюватiй косi сизiло багато, але були якiсь мовчазнi, безголосi. Може,
?х  притомила  спека,  а  може,  вони  по-сво?му,  по-пташиному  вiдчували
мертвiсть болiт i тому не мали сили до звичних стрiмких польотiв та  грищ.
Або були це зовсiм iншi чайки: викльовували черепашки, пожирали  риб'я  на
мiлинах й тим вдовольнялися.
   З правого боку вiд того мiсця, де спали козаки, сажнiв за  тридцять  од
глеюватого берега лиману, сiрiли поряд двi степовi могили.  Вони  й  стали
для козакiв правим бастiоном, на  якому  поставили  двi  легкi  гармати  -
ручницi. Од них прокопали шанцi на сто сажнiв  на  схiд  i  там  нагорнули
чималий насип - другий бастiон. Третiй нагребли вже посеред  табору  -  на
той лихий випадок, якщо татари прорвуться через шанцi, й теж обкопали його
ровом. Вiд могил i лiвого бастiону  протягли  рови  до  Сиваша.  Оборонний
табiр споруджували, щоб вистачило мiсця для коней i  щоб  стояли  вони  не
бiля ровiв. Попереду шанцiв у степу накопали ям та  копцiв,  набили  трохи
дубового палiччя - скiльки вистачило дрюччя, що прихопили з собою.
   Запорожцi - люди звичнi до лопати, вона ?м найперше ста?  в  оборону  й
помiч. Татари не вмiють копати шанцi й  не  вмiють  до  них  приступати  в
пiшому строю, спiшений ординець схожий на щупака, викинутого на берег.
   Сонце палило немилосердно. Сiрко скинув шапку й кунтуш, лишився в бiлiй
сорочцi з дрiбною вишивкою на комiрi, але й  те  не  допомагало.  На  його
мiцнiй, засмаглiй потилицi, перекресленiй  вниз  од  лiвого  вуха  шрамом,
поблискували крапельки поту, обличчя сiрiло  втомою,  одначе  живий  блиск
чорних чоловiчкiв у очах свiдчив про  те,  що  отаманову  мисль  спека  не
вклала спати й що сам вiн готовий будь-яко? хвилини стати до бою. Та й  як
могла заснути  мисль,  коли,  зрушенi  його  велiнням,  мчали  степами,  а
можливо, уже й вулицями чужинських  мiст  козаки,  сподiваючись  ?дино  на
укладений кошовим план та на його ж захист. А його замисл - то божевiльний
ризик. Як майже всi iншi - за вiк помилився тiльки раз. Вiн  любив  ризик.
Любив ту мить, коли мозок мовби охоплю? полум'я, коли в грудях бринить  до
краю напнута струна й власне життя нiби вп'ялося зубами  в  метал  -  тугi
стремена, мiцнi вудила, добре гартовану шаблю.
   Але до то? митi треба прийти. Треба подбати заздалегiдь, аби  ворог  не
налетiв ззаду, не розкро?в вiйсько навпiл,  не  виготував  пастки.  Пастку
слiд налаштовувати ворогу. Й мислити за нього й за себе воднораз.
   Проте зараз про пастку можна не думати. Тут нiкуди ховатися, просто все
залежить од того, чи вистоять козаки за цими канавами, чи зможуть стримати
натиск ординцiв. Вiн сам прирiк себе на  стояння  тут,  бiля  цi??  гнило?
ковбанi. Адже там - легше. Там ти  -  як  стрiла  у  польотi,  там  нiколи
думати, там бiльша звитяга i швидше збiга? час.
   Кошовий стояв на могилi, дивився на степ. Звiдтам, звiдки вони прийшли,
Сиваш навiть Сiрковi здавався кра?м землi, тепер же його думка  прослалася
далi, майже в безкiнечнiсть, за гори i море, й вiн подумав про те, яким же
крихким у цьому безмежному свiтi ? людське  життя,  якi  примарнi  людськi
бажання i все, пов'язане з ними. Це було хвилинне розслаблення, не  личило
в цей час тримати в головi такi думки, й вiн прогнав  ?х.  Мрiв  на  обрi?
козацький пiд'?зд - три цятки то зникали,  то  знову  виринали  в  маревi,
хвилями бiгла до нiг ковила, здавалося, то розлилося по землi пiняве море.
Вiтер ворушив кошовому оселедець, не обвiвав прохолодою, а обливав пекучим
паром. Сiрко подумав, як-то можуть спати козаки, певно, пiт пройма? ?х  до
кiсток. Щоправда, виморились страшенно, то й сплять. Вiн сам поклав  ?х  у
кермек, аби набралися сили перед бо?м.
   На могилу зiйшов Флор Мина?в, став поруч. Негарний з виду - бiлобровий,
рябий, ще й ряботиння не ямками, а червоними цятками,  ведмедкуватий,  але
пронозливий, дотепний, путнiй козак i отаман.
   - Прип'яв ти  мене,  пане  кошовий,  бiля  цього  болота,  як  теля  на
стернищi. Козаки татар шарпають, там  кожна  шабля  до  потреби.  Ширмував
словами, хоч знав, навiщо залишив його кошовий. Сiрко в його бiк голови не
повернув, з-пiд приставлено? дашком до чола долонi дивився на шанцi,  щось
вимiрював. Вiдповiв не зразу.
   - Тут, Флоре, вона буде до бiльшо? потреби.
   Мина?в знизав плечима, немов скидав з них невидимий вантаж.:
   - Нашi вже доскакали до Козлова... Смiятимуться з нас, якi повернуться.
Скажуть, що ви тут робили - кози пасли? А на Дону  який  дам  одвiт:  чого
ходив у Крим - виспатися бiля болота?
   - У найповнiшiм наступi треба думати про оборону, - зауважив кошовий  i
оглянувся на Сиваш. По ньому бiгли брижi, вiн був  ще  непривiтнiший,  нiж
степ.
   - Та яка оборона, - вже й справдi починав нетерпеливитися Мнна?в. -  Що
тут боронити? Оцю гнилу воду?
   - Ти ж зна?ш що. Брiд. Шлях на  вiдступ.  Проскочити  назад  в  якомусь
iншому мiсцi, може б, i вдалося. Але хан насяде на нас якщо не по цей бiк,
то по той. Ми - пом'ятi, а вiн свiжий. - Сiрко сiв на кунтуш, що лежав  на
могилi. Дiстав люльку з довгим мiдним ланцюжком, простягнув до Мина?ва, що
присiв  поруч  навпочiпки.  -  Трусони  свого  мухомора.  -  Й  по  хвилi,
притоптавши великим пальцем тютюн: - Хан прийде сюди.
   - А як не прийде?
   - Ще лiпше. Одначе прийде. Помiзкуй  сам:  куди  йому  йти?  Як  би  ти
вчинив? Спробував перейняти шлях до  втечi  чи  почав  ганятися  за  всiма
ватагами по Криму?
   - Ну...
   - Нащо ж вважати, що хан  дурнiший  за  нас  з  тобою.  Мина?в  хвилину
мовчав, уже нiби погодився, та враз знову скинув рудуватими вiями:
   - Звiдки ж вiн знатиме, де ми перейшли Сиваш?
   - Вiзьмуть козакiв у полон. Допитають. Другого... десятого.  Комусь  та
розчеплять зуби. На цих ось терезах, - показав на  закопи,  -  весь  похiд
виважуватимемо. Й не тiльки похiд... Тому й залишив найнадiйнiших козакiв.
Солоно тут буде... А в тебе рука важка й серце хоробре.
   - Таке вже й хоробре, -  засоромився,  аж  спалахнули  кiнчики  великих
вiдстовбурчених вух, Мина?в. - Солоно - то ще нiчого. Якби не було кисло.
   - Оскоми не наб'?мо. - Сiрко висипав з люльки жар у суху траву, й  вона
спалахнула. Не пiдводячись, розiтер пiдошвою вогонь,  показав  люлькою  на
городок у серединi оборони.
   -  Треба  нам  досипати  ту  кучугуру.  Очевидно,  доведеться   з   не?
одбиватися. Йди збуди Носа i Гнилицю,  а  сам  вiзьми  кiлькоро  сво?х  та
про?дьте в лiву руку понад лиманом.

   * * *

   Вершник поставив коня цапки, аж  зачепився  шапкою  за  вишневе  вiття,
крикнув, неначе рубонув шаблею: "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!"
   Вершник промчав, а крик стояв, нiби  завис  у  повiтрi  й  тремтiв,  як
натягнена тятива. "Сiрко-шайтан! Сiрко-шайтан!" Його повторювали гори, вiн
бився у тiснiй долинi,  вiдлунював  од  велетенських  камiнних  лобiв,  що
нависли над ущелиною, гримiв, немов водоспад. Це було неначе пожежа темно?
ночi. Все звихрило в одну мить: татари металися,  немов  запамороченi,  не
знаючи, куди податися, що робити. А тодi промчав кiнь без вершника, за ним
- залитий кров'ю татарин на незасiдланому  конi,  вiн  устиг  гукнути,  що
козаки вже в Салачику  -  передмiстi,  що  там  руба?ться  з  ними  мiська
сторожа, рвонув коня, а за кiлька  скокiв  звалився  на  бруковану  дорогу
мертвий. З його розтуленого рота текла кров. Вiн не доскакав до  палацу  з
п'ятдесят сажнiв.
   Але чутка випередила його. В палацi зчинився  несосвiтенний  переполох.
Там тепер правив один володар - страх, вiн був дужчий за всi  повелiння  й
накази.  Аги  i  бе?  перемiшалися  з  простими   во?нами,   мурзи   бiгли
наввипередки з маленькими, в непомiрне широких штанях, в  довгих  каптанах
арапчуками,  ?внухи  штовхали  в  плечi  високих  сановникiв  поко?в,  аби
звiльнити собi шлях до втечi.
   До хана звiстка про напад гяурiв-козакiв долетiла не одразу. На той час
саме вiдбувалося  засiдання  дивану.  Знудьгувавшись  у  Золотiй  кiмнатi.
Селiм-Гiрей пiднявся на балкон у кiмнату дивану й собi. Балкон  був  густо
загратований дерев'яними гратами, нiхто з радникiв дивану нiколи не  знав,
чи ? хан зараз там, чи  його  нема?.  А  вiд  того,  що  мiг  сидiти  там,
вiддавалися справам сповна й до  кожного  слова  приплiтали  ханове  iм'я,
славили його один поперед одного. То було змагання лестивцiв, змагання,  в
якому побивав той, хто добирав слiв вищих i солодших.  Радники  дивану  до
засiдань готувалися тижнями, декотрi навiть наймали собi мудрецiв, щоб  тi
писали ?м ?хнi казання наперед. До того ж це була  дуже  хитра  гра:  адже
вдавали, що хан ?х не чу?, що говорять про нього позавiч.  Вiн  i  справдi
сидiв не завжди, й багато лестощiв проливалося в порожнечу. А коли  сидiв,
забавлявся: намагався  вiдгадати,  в  чи?му  голосi  бiльше  щиростi,  хто
примазу? сво? слова медом, а в кого вони солодкi насправдi.
   Сьогоднi радники дивану мов  показилися,  намагалися  перекричати  один
одного й за тим не почули, як закричала варта й  забив  на  сполох  чорний
барабан.
   Коли в диван влетiв от-ага й  гукнув,  що  во?ни  семиголового  дракона
Сiрка рубаються з во?нами пророка в Салачику,  Селiм-Гiрей  в  першу  мить
подумав, що от-ага проти звичаю наковтався зрання  зеленого  вина  i  йому
одурманiло в головi. Але, щойно  спаралiзованi  новиною  радники  на  мить
вмовкли, вiн  почув  далекi,  проте  виразнi  удари  барабана:тум-тум-тум,
тум-тум-тум - i страх одiбрав  у  нього  силу,  аж  довелося  присiсти  на
канапу. Але одразу ж пiдхопився, вибив ногою дерев'янi грати й, повиснувши
на руках, стрибнув униз. Це був найкоротший шлях до втечi. Проте з  дивану
вибiг останнiм, страх вимiв радникiв умить  величезною  мiтлою.  Побачивши
хана, зупинився тiльки диван-ефендi. Вiн щось  белькотiв,  хан  не  слухав
його, рвонувся в двiр. Був у непiдперезаному халатi,  зелена,  як  морська
вода, чалма розв'язалася й трiпотiла за плечима,  неначе  зламане  пташине
крило. Хановi очi горiли переляком i злiстю, тонкi  вуста  були  синi,  аж
чорнi. Його тримав за поли сором, але i зупинитися не мiг, здавалося, ноги
самi бiгли по бiлих плитах. Слiдом за ним стрибав диван-ефендi зi  срiбним
ослiнчиком у руках, на який хан опира?ться ногами, коли сидить  на  сво?му
ложi пiд час ради, либонь,  i  сам  не  знав,  навiщо  вхопив  його.  Дво?
велетенського зросту татар  бiгцем  пiдвели  хановi  закульбаченого  коня,
рудий гарячий румак, збурений криком i бiгом  конюших,  рвався,  намагався
стати дибки, й татари ледве стримували його.  Стрибав,  реготав,  вертiвся
дзигою божевiльний дервiш, i замацулений, зшитий з клаптiв халат на  ньому
миготiв брудною райдугою, верещали в сералi хановi жiнки - до них нiхто не
бiг, щоб порятувати.
   Хан, не опираючись на стремено, скочив на коня, конюшi метнулися вбоки,
й рудий румак, звившись, як змiй, помчав до пiвденних ворiт. Хан -  вiчний
на землi, i вiчна його тiнь. Вона втiкала поперед хана, здавалося, ось-ось
одiрветься  i  щезне  навiки.  Бiля  обкованих  залiзом   дверей   порталу
залишилося п'ятеро чи четверо во?нiв велетенсько? статури  у  кольчугах  i
шоломах-мiсюрках, страшних у сво?му  споко?.  Всi  вони  були  нiмi.  Дво?
тримали за поводи в'ючних коней,  решта  виносили  з  палацу  коштовностi.
Здавалося, вони знали про напад наперед, чекали на цю хвилину.
   З лементом розбiгалися жiнки гарему, вони кумедно дрiботiли на  високих
дерев'яних ходулях, падали, одна метнулася до  коня  в  тороках,  думаючи,
мабуть, що це для не?,  але  чорний  мовчазний  во?н  ударив  ??  держаком
нагайки по головi. Вона зойкнула, впала на брук, чорне запинало з кiнсько?
волосiнi  вiдкрилося,  й,  мабуть,  вперше  правовiрнi  побачили   обличчя
хансько?  дружини.  Це  була  жiнка  дивно?  вроди  -   молода,   смаглява
черкешенка. Вона лежала горiлиць, ??  iзор[25]  закотився,  татарин  якусь
мить дивився важким вогнистим поглядом на бiлу смужку тiла  мiж  червоними
шароварами й куценькою, яку матросiв iз галер, вишитою курточкою,  а  далi
вiдвернувся й заходився ув'язувати тороки. Черкешенка пiдвелася i одразу ж
впала, пiдвелася знову,  оглянулася  по  двору  й  повiльно,  як  сновида,
побрела назад у гарем. Всi, кому пощастило вихопитись на  коня,  були  вже
далеко.

   * * *

   Марко  сидiв  у  сво?му  кутку  за  кипарисом,  скулившись,  зiбгавшись
калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв  тiпала  ним,
мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що
татари поженуть його з собою  або  й  уб'ють,  а  коли  побачив,  що  вони
полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожу?. Одначе  страх
не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого  боку:  думкою,  що
вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, - чутка була  неймовiрна,  таке
йому й у  снi  не  снилося,  щоб  сюди,  мiж  крутi  гори,  в  Зiницю  Ока
правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней,
- то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто
показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд
полонених. Марковi од то? думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася  паля
на рову за Сiччю, чималенький гострий  стовп  iз  бляшаним  вiстрям.  Вона
заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на
те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець...
   Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс  бородою
до самих очей, давно не пiдрiзав  чуба  i  нiби  аж  всохся  лицем,  якось
зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий  на  лiсовика,
що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в  ньому:  адже  колись
потайки любив чепуритися, не раз задивлявся  в  люстерко,  розглядав  себе
нещадно, але й з певною думкою:  як  йому  лiпше  посмiхатися,  яка  шапка
личить бiльше i в який бiк зачесати  чуприну.  Тепер  же  оця  перемiна  в
обличчi мовби ставала в пригодi.
   Й знову пригадав сво? мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi - на  трухлявiй
просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий
Луг, широкий i зелений, вольнi озера та зарiч-ки, й стислося серце.
   У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з  кутка
- домелю?ться хтось з сiчових дiдiв i зирка? строгим оком, але на нього не
потурають. Марка просять i з того кiнця  сирна,  й  з  цього,  а  курiнний
вдавано сердито присадовлю? бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут,  не  грiши
бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, бо?ться, аби  не  пропустити  якого
Маркового дотепу. "А що, як упасти на колiна перед  кошовим...  -  зринуло
раптом... - Прийняти найбiльшу покуту... Вони добрi... Вони щирi... Нiколи
не карають тих, хто покаявся..."
   Вiн злякався тi?? думки. Не таку збродню вчинив,  щоб  запорожцi  могли
простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на
мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з  обох  бокiв  стиснули  гори,  не
високi,  але  крутi,  здавалося,  то  величезнi  бики  обступили  ??.  Пiд
Марковими  ногами  дзюркотiла  рiчка,  каламутна  Чурук  Су,  вона   текла
праворуч, по ущелинi, вподовж не? бiгли дорогою татари: пiшi й  кiннi,  на
вiслюках, на мулах, з  клумаками  й  без  нiчого.  Скрипiли  гарби,  ревла
худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною,  тi,  що  втiкали,
злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi.
Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм  трiшки
сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз  мiсто  залишилося  позаду,  дорога
роздiлилася на двi, бо розбiглася  в  двi  руки  ущелина:  прямо  й  круто
праворуч. Марко побiг праворуч - туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога
весь час бралася вгору; з право?  руки  повисли  стрiмкi  кручi,  з  лiво?
чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору -  дорогу  з  обох  бокiв
обступали хащi кизилу, в'язовнику,  бересклету,  вони  переплелися  вгорi,
затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше.
   В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив  лiву
ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього
точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то  тут,
то  там  каменi  зводилися  сторчаками,  доводилось  обминати  ?х.   Марко
захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду
закричала  жiнка,  той  крик  пiдшмагнув,  i  люди  знову  побiгли.  Марко
оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула  у  зеленiй
сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не  злякало  його.  Вiн  не
побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони
зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли  ноги.
Десь там, у кiнцi ущелини, сто?ть неприступна фортеця Чуфут Кале,  в  нiй,
мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi.  А  його,
може, до фортецi й не пустять.
   Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою,  що  заблукала
на безкрайому житт?вому полi. Йому хотiлося  плакати,  але  не  було  кому
поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу.  Винуватцем  усiх  лих  був
сам. Та ще привели до бiди оцi люди,  цi  втiкачi.  Якби  не  прийшли  пiд
Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося.
   Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й  стинав
голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по  них  на  той
бiк.
   Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво  запiнила
серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх.
   Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали  татари,  за
ямами-печерами ма? бути православний монастир свято? Софi?.  I  церква,  й
келi? - вирубанi в  скелi,  в  них  живуть  ченцi  -  вiльновiдпущеники  з
християн або тi, кого викупили, але вони не  захотiли  вертатися  у  рiднi
кра?. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi  грiшники,
як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не  послано  богом  йому
оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди?
   Вiн справдi  побачив  вирубанi  в  скелi  сходи.  Вони  стрiмко,  майже
прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням.
   Нога?ць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь
перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з
поставленого стiйма стола,  кiлькох  лав  i  обкорованих  обаполiв.  Марко
зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом  з
богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий  i
мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна  iкона,  в  серцi  Iсуса
стримiла стрiла. Мабуть, ?? пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв
i не знайшли.
   Хтозна, чи почував бiль од то? стрiли Iсус,  але  Марка  вона  протнула
нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога  -  той
не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не  пiде  нiкуди,
кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто,  i
з тi?ю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе  й  проклинав
цiлий свiт.

   * * *

   Сироватка скакав позад усiх. Його Савур  геть  пiдбився,  губив  клоччя
пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там,  у
обтертому  попругами  черевi,  йойка?  живе  створiння.  Колись   це   був
кiнь-вихрач, але роки й голодне  неста?нне  життя  забрали  силу,  нагнули
нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом,  вигнули  спину.  I
зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й  кiнчики  вух,
вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно  дзвякали  вудила.
Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому кра?, це  -  нiби
завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем,  а  не  раз  i
рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки  та  негоди,  сам  себе
годував у степу й сам рятувався  од  небезпеки.  Зачувши  кiнський  тупiт,
лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та
людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати  вовки
та рисi, тiльки раз  побував  у  вовчих  лапах,  але  вирвався,  хоч  i  з
обiдраною на крижах шкiрою.
   На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня  й  мав
хитринку, через яку його знали всi пекарi  та  житники  крам-базару.  Вмiв
поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся  вiхтем  сiна
з-пiд голови сонного п'яного козака, не було й того -  корою  з  осики  та
лози. То чи ж мiг покинути його  Сироватка?  Правда,  коли  Савура  почало
заносити в правий бiк, а в аулi трапився  кiнь  -  татарський  вигулянець,
темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з  пiвверстви
й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж  -  той
був кувач, дiставав заднiм копитом передн?. Савур покiрно стояв,  де  його
залишили, жував сухими,  бiлими  од  старостi  губами.  Копита  йому  були
порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi  -
довгi  лискучi  пасмуги,  шерсть  пiд  попругами  випрiла  й   повилазила.
Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а  Савур
скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому
кра? а чи докоряв йому... Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води
й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи  моторошно
- копита Савура стукотiли  в  тишi,  одначе  радiв,  що  таки  не  полишив
товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв,  аж  жовта
курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару  -  ??  гнало  тро?
запорожцiв, трохи далi лежали бiля  дороги  двi  бiлi  порубанi  татарськi
вiвчарки  й  стояв  поруйнований  очеретяний  курiнь.  Той  дрiбний  розор
нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На  днi
глибоко? балки виднiла  розтрощена  двоколiсна  татарська  гарба,  мабуть,
хтось пустив ?? просто з кручi. А далi на дорозi лежав  долiлиць  татарин,
земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз  затисненою  шаблею  лежала
обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин ?хав на  гарбi  й
незглянувся, як його наздогнали. Куди ?хав? I  як  вони  ?здять  по  таких
крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель?
   Плутаючись думкою в темних хiдниках людського життя, не  зглянувся,  як
доскакав до Бахчисарая. На  Сироватку  знизу  вгору  глянули  гострi,  мов
ратища, бiлi мiнарети, червонi черепичнi дахи та сiрi очеретянi стрiхи, що
мовби налазили однi на одних, маленькi зеленi садки, оточенi тополями. Вiн
на хвилину притримав  коня,  в  подивi  оглядаючи  татарську  столицю,  де
виношувалися найпiдступнiшi замiри проти Сiчi, проти рiдного  степу,  його
самого, звiдки стiльки разiв налiтало на отчий край  з  шаблею  i  арканом
лихо. Трохи приголомшений - бачив його в уявi не таким: на горбi, а  не  в
долинi, великi палаци, а не сотнi маленьких круглих будиночкiв,  -  пустив
униз коня стопою. "Забiг ти, Мокiю,  на  край  свiту",  -  подумав  чи  то
гордовито, чи то скрушно.
   Козаки вже добряче погуляли в  мiстi.  В  тiсних  кривулястих  вуличках
лунали кiнське iржання, людський гомiн, щось трiщало,  валялися  на  бруку
червона черепиця, казани, кошми - всiляке iнше начиння. Сироватка подумав,
що невеликий мiдний казанок йому б  пригодився,  адже  збирався  вернутися
знову  на  варту.  Вiн  в'?хав  до  палацу  -  туди  поспiшало   найбiльше
запорожцiв, там стояли товчiя, лемент,  з  вiкон  летiли  килими,  шовковi
барвистi i парчевi подушки, в повiтрi плавало чорне й бiле пiр'я та  ядуча
порохнява. Молодий чорновусий  козак,  блиснувши  очима,  брийонув  шаблею
подушку,  що  летiла  з  вiкна,  й  над   головами   запорожцiв   вибухнув
бiло-рожевий клубок,  обсипавши  ?х  пiр'ям  од  шапок  до  чобiт.  Козаки
лаялися, кебешник реготав. Сироватка  полишив  Савура  бiля  кипариса,  не
прив'язував - знав, з мiсця той не зiйде й нiхто не позаздрить  на  такого
виморинця, пiшов у палати. Палац трохи розчарував його. Такий собi чималий
голуб'ятник з кружганками та  кольоровими  вiкнами.  Всюди  стояв  погром,
валялися перекинутi столики,  низенькi  диванчики,  пiд  чобiтьми  трiщало
череп'я, скалки дзеркал. Все вартiснiще козаки вже повиносили,  залишилось
начиння або громiздке, або, може, й коштовне, але якому запорожцi не знали
цiни. У кiлькох свiтлицях трапились Мокiю  величезнi  глечики,  пузатi,  з
горлечками-цiвками, вiн навiть в  один  заглянув,  з  нього  пахло  чи  то
ладаном, чи то канупером. Сироватка подумав, чи не ладан  тримають  у  цих
гладущиках,  перекинув  один,  другий,  але  вони  були  порожнi,   тiльки
всерединi щось затарабанило.
   У палатах тонко й вiдворотне пахло розкiшне чужоземне  життя,  що  його
топтали чобiтьми запорожцi, але той запах уже забивав iнший - кiнського та
людського поту, розiпрiло? шкiри, тютюну  й  не-вичахло?  збро?.  В  кутку
велико? бiлостiнно? кiмнати лежали два  трупи  -  козака  й  велетенського
мiднолицого татарина в роздертiй опанчi. Вiн  вищирив  великi  бiлi  зуби,
здавалося, хотiв дотягнутися до мертвого ворога. В сусiднiй кiмнатi  стояв
регiт, Мокiй заглянув  туди  й  побачив  чималий  гурт  запорожцiв,  котрi
оточили якесь дивне створiння. Сироватка придивився й зрозумiв, що то дитя
яко?сь iншо? людсько? породи - чорне, наче  вимазане  сажею,  з  кучерявим
волоссям, великими губами, булькатими очима, що зблискували  бiлками.  То,
мабуть, був якийсь пахолок, прислужник  котро?сь  з  жiнок  султана,  дитя
забилося кудись пiд канапку, й татари не  побачили  його,  як  утiкали,  а
тепер хтось iз запорожцiв витягнув на свiт божий. Козаки казали, що  це  -
арапченя. Воно вмирало од страху, але й з усiх сил боролося за сво? життя,
намагалося  вимолити  його  всiлякими  штукенцiями:  танцювало  на  руках,
просовувало крiзь ноги голову й тодi ставало схоже на жабу. Сироватка бiля
нього не затримався, пiшов далi. По свiтлицях i переходах гасали запорожцi
з бебехами, чимало сновигало й  просто  так,  пороззявлявши  роти,  кiлька
жартiвникiв понатягували поверх одягу шовковi халати, один навiть пов'язав
шапку тонким, як  павутина,  серпанком  i  ходив  вихилясом.  Дво?  донцiв
намагалися  повiдколупувати  шаблями   золотi   лiтери,   що   ними   були
вицяцькуванi товстi мiднi дверi. Iншi ?х пiд'юджували: отамечки в свiтлицi
-  золотi  зiрки  на  стелi,  спробуйте  поодгризати.  Лiтери  були   лише
позолоченi, й козаки полишили ?х. Сироватцi чомусь стало душно  й  тоскно,
вiн уже шукав, як би вибратись з цього  лабiринту,  перебрiв  довгу  залу,
побачив попереду свiтло й переступив високий порiг.  Але  то  ще  не  було
подвiр'я, а тiльки засклена з усiх бокiв веранда,  посеред  не?  дзюркотiв
трьома  тонкими  струменями  мармуровий  фонтан.  Скло  в  альтанцi   було
кольорове, й вода розсипалася райдугою, аж  Сироватка  замилувався.  Потiм
спом'янувся, - прогаянка могла важити дорого, а  що  виходив  без  нiчого,
оглянувся. Альтанка була порожня, тiльки попiд  стiнами  стояли  низенькi,
оббитi шовком диванчики. Помацав шкарубкою долонею один з них i вiдчув пiд
шовком шкiру. Пригадав, що давно шукав товару на  передки,  навiть  вийняв
ножа, а тодi плюнув, заховав ножа в шкiряний чохолок на поясi й  вийшов  з
альтанки геть.
   Сироватку весь час не покидала думка  про  Лаврiна,  блукав  по  двору,
шукаючи когось iз служникiв, аби розпитати про сина. Знайшов дво?  чорних,
смаглявих чоловiкiв у кiнцi двору, бiля конюшнi, де чомусь валялися купами
сушенi сливи, сидiли навпочiпки,  розгрiбали  якийсь  клунок;  коли  Мокiй
окликнув ?х, кинули вузол, злякалися, почали кланятися, забелькотiли, а що
- Сироватка втямити не мiг. Одначе  обо?  чомусь  вказували  руками  далi.
Сироватка послухався ?хнiх покивiв,  пiшов  попiд  довгим  хлiвом  i  бiля
ворiт, що вели на пiвденну сторону, здибав натовп. Тут стояв крик i  плач,
аж Сироватцi морозом обсипало серце. Людськi подоби в лахмiттi,  ковалi  i
ткачi  з  пiдземелля,  й  кiлька  душ,  одягнених  чепурнiше  й  не  таких
виморених, - служникiв двору, чоловiки й  жiнки,  кiлька  з  дiтьми,  вони
обiймали козакiв, обiймалися  одне  з  одним  i  плакали  гiрко,  а  деякi
смiялися, мов божевiльнi. Худий, чорний черкес з гачкастим  носом  обхопив
руками голокоре дерево  й  ридав,  як  дитина.  А  iнший,  теж  смаглявий,
невольник стояв бiля нього й дурникувато  лупав  очима.  Вони  ще  не  всi
осягли до кiнця волю,  а  козаки  квапили  ?х,  показували,  куди  йти,  й
розпитували, де ще ? невiльники та чи не знають потайних ханських схронiв.
Сироватка оббiг майже всiх  -  розпитував  про  Лаврiна,  його  не  вельми
слухали, а хто й слухав, то не мiг сказати нiчого втiшного, Мокiй тiльки й
дознав: чимало бранцiв, надто запорожцiв, татари тримають у фортецi  Чуфут
Кале. Козаки вже по?хали здобувати ??.
   Вiн вернувся назад, знайшов Савура й теж по?хав вуличкою, що  кривуляла
понад каламутною рiчечкою по ущелинi, котра тяглась  на  схiд.  У  рiчечку
текли з розбитих глекiв та бочок  вино,  олiя,  кумис;  вода  пiнилась  то
червоно, то бiло, умащувала жиром гостре камiння, мовби  пiдлещувалась  до
нього. Мiсто було живе й мертве воднораз. Живе козацьким гомоном, гупанням
сокир, ляскотом щабель, трiскотнявою - з того кiнця вже спалахнули пожежi,
але весь той гомiн був гомоном руйнацi?, з дворiв вiяло пусткою, мертвотно
свiтили порожнiми очницями гратованi вiкна та дверi будинкiв. Звичайно,  з
тих мертвих очниць могла вилетiти жива стрiла, й Мокiй пильнував за  ними.
В одному мiсцi йому зустрiвся  посеред  вулицi  слiпий  лiтнiй  татарин  у
високiй,  гостроверхiй  шапцi,  вiн  щось  белькотiв,  простягуючи   вгору
складенi докупи долонями  руки,  -  мабуть,  когось  проклинав.  Сироватка
обминув його й по?хав далi. Траплялися на дорозi трупи -  один,  з  луком,
перевис через низеньку цегляну огорожу - половина тiла в дворику, половина
- на вулицi, але ?х було мало: татари  встигли  втекти.  Та  й  не  вельми
багато людей мешкало цi?? пори в мiстi, майже всi  були  на  яйлi[26],  на
виноградниках, збирали по лiсах  горiхи  й  кизил.  А  швидкi,  як  вiтер,
бейськi та ханськi конi винесли господарiв умить.
   У кiнцi Бахчисарая, де долина розбiгалася  в  двi  руки,  над  рiчечкою
зеленiла густа трава, й Мокiй злiз з коня, попустив задню попругу й пустив
його, не путаючи, самопаш. Сам пiшов далi пiшки.  По  великому  каменюччю,
попiд густу горiшину й шипшину. Незабаром  йому  зустрiвся  гурт  козакiв,
вони йшли,  тримаючи  в  поводi  коней.  Козаки  сказали,  що  фортецi  не
приступатимуть, вельми то безнадiйний промисел. Вона на такiй крутiй горi,
що шапка пада? з голови, якщо спробу?ш подивитись на не?.  Отаман  i  гурт
козакiв облягли в церквицi пiд горою якогось бея, а  вони  ?дуть  захопити
товар, що пасеться в долинi по той бiк Бахчисарая. А  тут  ось,  -  вказав
нагайкою  хорунжий,  -  православний  монастир.  Козаки  рушили  вниз,   а
Сироватка - вгору, поклав собi розпитати в  ченцiв  про  Лаврiна.  Майнула
йому перед обличчям велика синьо-голуба птаха, послизнувся на купi  пшона,
розсипаного на дорозi, переступив кизилову гирлигу й врештi доковзався  до
церкви.
   Проте побачити когось з ченцiв Мокi?вi не вдалося. Вони сидiли високо в
горi, в печернiй церквi, наглухо зашпунтувавши сходи.  Либонь,  не  хотiли
пускати й козакiв, щоб потiм не держати одвiт  перед  татарами.  На  скелi
бiля  входу  висiла  iкона  святителя,  в  серцi  Iсуса  стримiла  коротка
татарська стрiла,  опiрена  чорним  вороновим  пiр'ям.  Довкола  мовчазно,
погрозливо громадились гори, Мокi?вi стало холодно на душi, вже хотiв iти,
та зненацька побачив у куточку сходiв пiд дерев'яним завалом сiру постать.
Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та  коли  придивився  пильнiше,
його здогад загойдав сумнiв. Густi, не татарськi,  брови,  високе  чоло  i
якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
   - Гей, чого сидиш тут?! - гукнув  Сироватка  про  всяк  лихий  припадок
якомога суворiше.
   Марко повiльно пiдвiв голову. Вже не перший козак окликнув  його  пiсля
того, як не пустили ченцi, коли бог не прийняв у свiй  схрон,  одначе  всi
вони поспiшали й нiчого не допитувалися в нього. А цей став  як  укопаний,
наче й не збирався нiкуди йти. Видно, нетяга - лихенька кунтушина, порванi
чоботи, бiг би та знiмав iз убитих ханських слуг сукна та  сап'яни  -  таж
нi, га?ться, ще й вийняв кисет, набива? люльку. I враз  Марковi  тiпнулося
щось пiд серцем. Вельми знайомим видався йому цей  козак,  хоч  i  не  мiг
пригадати анi його ймення, анi з якого той  куреня.  Пронозливий,  пильний
погляд, вуса-вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим  пальцем  люльку,
повернувши ?? цибухом од себе...
   Солодкий запах диму залоскотав Марковi нiздрi, вiн глибоко вдихнув його
в груди, аж похлипнувся. I враз з тим димом ввiйшло щось болюче,  до  щему
близьке, й вiн заплющив очi. В головi гули трагiчнi дзвони, й  синя  хвиля
плинула перед зором пам'ятi. Вiн мiцно стиснув зуби, аби не  закричати,  i
вже не почував слiз, що котилися  з  очей  i  губилися  в  густiй,  чорнiй
бородi. Вперше пiсля татарського полону текли з його очей щирi сльози.
   - Ти плачеш? - зворушено мовив Сироватка. - Ти козак?
   - Проклятий я, проклятий...
   -  Хто  тебе  завдав  сюди?  -  спiвчутливо  запитав  Сироватка.  Марко
розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу  -  тiльки
синiй вiдчай i тяжка мука.
   -  Я  посполитий...  З-пiд  Ладижина,  -  видавив   з   грудей.   Дайте
затягнутися.
   - На, затягнись... Та в мене ? ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак
гарна. Бери, бери, - втиснув Марковi в руки глиняну люльку. - Ходiмо,  аби
з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.

   * * *

   Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як  ропа.  У  всiх  присиваських
криницях вода гiрка, а  в  цих,  що  викопали  козаки,  ще  й  не  встигла
встоятися - тхнула болотом. Ходили по казану  ложками,  як  того  й  велiв
звичай, за сонцем: перший -отаман, за ним - козак у лiву вiд нього руку, й
так, поки знову  не  доходило  до  отамана,  й  пильнував  отаман  суворо:
споживали страву не про себе, а про товариство - для мiцностi в бою.  Мали
ще курену рибу, але до не? нiхто не доторкнувся -  палила  спрага.  Козаки
Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли  в  ямi.  Хорунжий  принiс
кошовому настромлене на нiж серце -  щоб  був  добрiшим  до  дiтей;  Сiрко
дрiбно покришив серце в  казан,  але  покуштувати  його  не  встиг  нiхто.
Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього  й
побачив, що степом мчав пiд'?зд, переднiй козак вимахував  прив'язаною  до
списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й
запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв  бiля
полишеного кислякiвцями  сайгака,  великим  кривим  ножем  батував  м'ясо.
Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку,  вiтер  ворушив
його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
   В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней -  так,  щоб
не розбiглися й щоб було легко розшморгнути:  по  четверо  в  кожну  руку.
Коней навмисне поставили далеко од шанцiв -  татари  найперше  намагаються
дометнути стрiли до них, поранити  ?х,  тодi  вони,  здичавiвши  од  болю,
метаються по табору i топчуть  оборонцiв.  Конi,  хоч  i  потомленi,  були
неспокiйнi:  вловлювали  далекий  тупiт  тисяч  i   тисяч   чужих   копит,
схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води,
стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
   Переднiй дозорець з пiд'?зду, гостролиций, гарний на взiр козак  Чмiль,
встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши  гарячими
очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
   Знову загуркотiли литаври - тепер  уже  подаючи  гасло  до  бою.  Сiрко
зiйшов з могили й  попростував  уподовж  шанцiв  по  гребеню  окопу.  Вони
встигли викопати ?х два, переднiй - менший, завглибшки лiктiв у п'ять,  що
мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки  встигли  вистрiлити  кiлька
разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На  днi  його
виступила  вода.  Третього,  за  який  би  можна  одступити,  якщо  татари
прорвуться через другий, викопати не встигли.  Сiрко  вельми  шкодував  за
тим. Козаки - люди, звичнi  до  роботи,  окопами  тiльки  й  рятуються  од
ворога. Татарин найпевнiше почува? себе  в  сiдлi,  вони  досягають  свого
швидкiстю,  силою,  скопом;  поляк  i  нiмець  -  латами,  доброю  збро?ю,
гарматами, козаки - лопатами. Вони - як кроти; ледве  встигли  вiдiрватися
од адвер-сора, вискочили на горбок - i вмить зарилися в землю.  Й  спробуй
?х виколупнути з-за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i  харчу.
То тiльки в пiснях козак на конi та на конi,  насправдi  ж  вiн  бiльше  в
землi. Може, через те, що вже звик до не?, що в нiй та в нiй, -  i  смерть
йому не така страшна.
   Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi,  де  навiть  не
залишиться могили, - чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки
- татари розтопчуть могили кiньми потiм,  переважить  басурманин  -  наб'?
соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисара?, Кафi  чи
в якомусь нiкчемному кошi.
   За  Сiрком  на  невеликiй  вiдстанi  ступали  низенький,  як   бочечка,
сигнальник з трубою та осавул з прапором.  Ноги  грузди  в  пухкiй  землi,
кошовий подумав, що довго цей вал не протрима?ться. Либонь,  коли  б  мали
вози й присипали ?х  землею,  тодi  вiн  не  осунувся  б.  Йшов  повiльно,
вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить  прочитував  кожне,  на  декотрих
затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на  кому  зупинився  поглядом,
розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу,  з  котрою  розпочинав
кожен бiй. Нехай  потiм  сiча  завихрить  його,  понесе,  куди  й  сам  не
сподiва?ться, i стане вiн страшним у бою, але зараз  охоплював  зором  усе
вiйсько, майбутн? бойовище й ще раз обмислював замiр  на  битву.  Вистояти
першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин - тiльки  на  конi  татарин.
"Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", - кажуть  вони.  Басурмани
мусять стратити бiля цього валу запал,  певнiсть,  кожна  наступна  налога
буде слабша за попередню.
   Отаман жодного  разу  не  розпочинав  волейно?  потреби  зi  зцiпленими
зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв - то лихий помiчник
польовому гетьману... Вiн знав це гаразд. Адже сам  не  раз  був  вихрений
ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть... Вона повиса?  на  тобi  гирею.
Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати.
Здебiльшого битву розпочинав перший.  Найважливiше  було  влучити  момент,
коли напасти на ворога. Вiн, той  момент,  майже  невловимий,  незримий  i
неосяжний,  його  вловлю?  серце,  сповнене  нездоланно?  переконаностi  у
вчасностi удару. Це вселя? певнiсть  себе  й  iнших  i  вiдчуття,  що  все
вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То  -  вершина  всi??
вiйни, найвища точка ще не розпочато? битви. Однак отаман знав  i  те,  що
оцямить не народжу?ться з  нiчого,  серце  ??  пiдказало,  бо  очi,  розум
побачили, обрахували вiйсько сво? i вороже, визначили  його  розташування,
слабке мiсце в його стро? i навiть настрiй. Хiба можна  визначити  настрiй
ворожого вiйська з тако? вiдстанi? Можна. З того ж таки,  як  розташоване,
як сто?ть,  навiть  з  пiднятих  списiв  i  шабель.  Отже,  цей  момент  -
вiдважнiсть, зухвальство в по?днаннi з розрахунком. Ворог не сподiва?ться,
що ти можеш рознести  його  в  цю  мить.  Здебiльшого  обидвi  лави  довго
приглядаються одна до одно?, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив  усе
й поклався на удачу. Водночас ?? продиктували розум i  серце.  А  далi,  в
бою, - вже тiльки вона. Ста? моторошно i трохи аж  весело,  нема?  й  тiнi
страху, остороги, ? вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не  вб'ють,  що
ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвню? безсмертю. Все те - в  наступi,  в
атацi. Тепер - навпаки. Отако само подумати  за  ворога.  Пошукати  слабкi
мiсця в сво?й оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який-небудь  полк.
I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог  не  страшний.
Зiбрати во?дино всю волю, весь  спокiй  i  стояти  непохитно.  У  цьому  -
запорука перемоги.
   Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився - чув  плечима,  як  тужавi?
обрiй, але не оглядався. Знав - татари не пiдуть з ходу.  Вже  бачать,  що
козаки готовi до оборони, - та й  не  сподiваються  захопити  фортунно,  -
дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi,
рвуть бороди солтани, лiта? помiж ордами солтан пiд  бунчуком.  Розпалюють
себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите "аллах",
вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд
копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто  щабель,  може,  й  вона
почува?, що скоро стане з бiло? червоною.
   Саме тепер ма? показати найбiльший спокiй.
   Сiрко зняв шапку, витер обличчя.  Парило.  Гiрко  пахли  трави,  солоно
дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як
розлите срiбло. Тепер увесь козачий  табiр  лежав  перед  зором  кошового.
Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води  Сиваша,
й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був  складений  мовби  з
двох половинок - нижчо?, куди у високi повенi сягали води лиману, поросло?
кермеком та кущиками солонцю, й горiшньо?, уступом -  степово?,  у  сивому
?вшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
   На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший,
голубий, -похiдна церква), на горiшнiй - чорнiв  гуляйгородок  -  земляний
насип i шанцi. За спиною в кошового лежав  Крим,  попереду  крилася  сивим
маревом Укра?на. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами
земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим.  Сiрко  не
намагався гге-рейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на  той  бiк
лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого  присиплють  ось
цi?ю землею. Думав лише про землю  за  сивим  маревом  й  про  людей,  якi
довiрили йому сво? долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
   Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисара?? Можливо.
   То? хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь,
не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли ?х розбивають на каменi.
   Молитви в церквi  за  боже  во?нство,  що  заступило  рiдний  край  вiд
супостата? Мабуть.
   Щастя рiдно? землi?
   Того напевне!
   Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене
серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
   -Отамани-молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора,  лютого
ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати.  Харциз
хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших,  хоче  понищити  нас,
заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi - як  кiстка  в
горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш  зелений  край,  витоптав
жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на
поле битви голови нашi. Нам ? за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон
i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить  через
оцi шанцi на Укра?ну.
   - Слава отаману! - загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив  тихо
та переконано:
   - Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить  -  загине  в  його
гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не  буде  йому  прощення  на  тому
свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися  цi?ю
дорогою додому. Станьмо  ж  ?динокупно,  серце  до  серця,  не  страшiмося
ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мо?!
   Сiрко зiйшов i став у першому  ряду  за  шанцями.  Позад  нього  стояли
Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з  прапором
одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу - ?х
було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi  й  чорнi  бунчуки,
зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв  i  прапорцiв
здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й  тупоту  -  шаленою
фугою татари помчали на козакiв.
   Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала  його  пiд
себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали  й  сохли
трави.  Зараз  гострi  копита  пiдтинали  ?х   пiд   корiнь.   Довго-довго
пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме  тут  ковила.
Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi-хохiтви.
   Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце - так, щоб для право? ноги  було  опертя,
взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий,  його  довгасте
обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi  стали  великi  й
круглi. Хоч Кугукало - вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в
пiшому строю - взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок  у  печiнках
страшно стояти й дивитися, як на тебе летить  ощирена  списами  й  шаблями
лава, почувати всi списи на сво?му серцi, а шаблi на головi. Й думка,  хоч
як ?? проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто  зна,  що
страшнiше. Нiчого не бо?ться во?н так, як полону. Самi ж басурмани кажуть:
лише той, хто побував у полонi, зна?, що таке  ворог.  А  Сiрка  й  самого
сушить спека, й вiн зна?, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi
i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна  радiсть,
тужавiла сила - вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв  рокiв.  Ще  б  ковток
свiжого степового вiтру!
   - Пильнуй! - гукнув. Кра?м ока вiн  увесь  час  стежив  за  татарами  й
бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти  його  з  ходу.  З
лiвого боку загупали мушкети - рано, отаман пiдвiв свiй,  холодно  вицiлив
вершника зi значком на списi. Не переднього  -  в