цього, знав, цiлиться кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той крик пронизував наскрiзь, навiть у Сiрка, який чув його сотнi разiв, змiйкою пробiг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик, змете його й пiдiмне другий, бiльший, перемiша? з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку поодинокi. Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув покришку на панiвцi, нахилив кресало; прита?в подих, повiв цiвкою трохи вниз - якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в когось за ним, натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте Сiрко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець. Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi козаки. Вони випередили татар на якусь мить: туча стрiл злетiла, коли шанцi ще не встигло заволокти димом, i ?хнiй полiт було добре видно. Козаки присiли, в цю хвилину заднi передали переднiм зарядженi рушницi. Сiрко взяв свою - новеньку, iз голендерським замком (майнула думка: Кугукало не злякався, вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись, випалив у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася, гойдалася, трiпотiла на мiсцi. Тiльки кiлька вершникiв прорвалося через перший окiп з ходу, решта басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней за повiддя. Пораненi конi кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки сусiднiх, татари рубали ?х, а самi, вхопившись за стремена сiдел iнших во?нiв, бiгли вперед, допомагали ?м перебратися через рiв. Козаки зробили третiй випал - переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв, але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний вал. Тут не було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема не мала ваги, мало вагу щось iнше, бiльше - те, що там, за спинами, у вiках, i гаряча вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею. Крiзь пошматовану димову шалiнку Сiрко бачив, як ще один вогняний прут хльоснув по татарськiй лавi: падали конi, кiлька стали цапки, ?х збили заднi, й полетiли пiд ноги коням вершники. Тихо зойкнув позаду Кугукало, Сiрко хапав простертою назад правицею порожнечу, а тодi оглянувся й побачив джуру, що сидiв на землi. Обличчя йому було перекошене, очi, налитi кров'ю i страхом, виривалися з орбiт. У плечi Кугукала стирчала очеретина стрiли. Сiрко махнув рукою, щоб iшов до наметiв, а сам ухопив списа пiд ногами. Ординцi вже приступали до шанцiв. Одначе цю тарчу подолати ?м було не просто. Конi басували в пухкiй землi, сповзали разом з вершниками в рiв, чавили тих, хто вже впав, й хоч вал танув, але кожна його п'ядь коштувала татарам дорого. Налога була потужна, сiча стояла люта. Упав молодий пшеничновусий козак Дубограй, покотилася, зрубана при самiм коренi, неначе капустина, голова значного козака Семирозума, похитнувся i зарився обличчям у землю Назар Вовкогоненко. Вже не заломить сиво? шапки, не поведе за собою ватаги гультя?в, не по?де на Лiвобережжя, де, довiдавшись про його смерть, заголосить дiвчина i не одна вдова. Одтанцював на цьому свiтi козак. Татари стрибали з коней на вал, рубалися шаблями, ?х скидали списами на голови тим, що напирали, над бойовищем стояли дзвiн, брязкiт, крики, кiнське iржання й ляскiт пострiлiв. Дим поволi розвiювався, його зносило на лиман, тепер нападники й оборонцi бачили одне одного з близько? вiдстанi - й лють та страх стрибали з очей в очi, й не можна було розiбрати, своя чи ворожа кров струменить по одязi. Татари знову заалалакали, намагалися збити козакiв лементом, а тi кричали й собi - крик рвався iз розпашiлих ротiв, вiн гасив страх i штовхав до звитяги. Передня козача лава рубалася, а задня, хоч i рiдко, лучала кулями, вже бiля валу крутилося немало коней без вершникiв i спотикалося чимало поранених татар. Сiрко хотiв поглянути, чому замовкли шмаговницi на могилах, та в цю мить на гребiнь валу навпроти нього вилiзло одразу дво? татар. Одного хтось збив кулею, але другий, високий, гнучкий, звинувся вужакою, перехилився на лiвий бiк, занiс криву, вже у кровi шаблю. Сiрко побачив його неначе в спалаховi - чорну постать на тлi блiдо-сiрого неба. Повiв правим плечем i, вiдхиляючись од шабельного удару лiворуч, встромив татариновi списа в живiт. Татарин випустив шаблю й посунувся з валу вниз. Вони стояли один навпроти одного, татарин був живий, очi йому горiли кривавим вогнем, перекривлений рот був ощирений, i виднiли великi зуби. Смертельна ненависть спалювала ординця, вiн захрипiв, ковтнув повiтря й раптом дужим порухом посунувся по ратищу до Сiрка. Вiн хотiв уп'ястися в горло кошового, але той перехопив його руки, крутнув на себе. Татарин був ще й зараз дужий, вони хилили один одного, намагалися повалити на землю. Та враз Сiрко вiдчув, як татарин тiпнувся, його руки ослабли, отаман вдарив ординця обома руками в лiве плече, вiдкинув убiк. Той упав, трiснуло навпiл ратище, татарин люто, пекуче повiв кривавими очима, спробував пiдвестися, але знову впав i затих. Очi йому пiдкотилися пiд лоба й так, бiлками нагору, осклiли. Сiрко вихопив шаблю, стрибнув на вал. Вiн ставав на валу ще й через те, щоб козаки бачили: отаман живий i наляга? на ворога. За ним вискочило дво? козакiв з варти, тiльки вони й зацiлiли. Навпроти Сiрка басував конем молодий, безвусий татарин, намагався вистрибнути на вал, вiн вимахнув келепом, але Сiрко легко вiдбив його удар, пружним рухом, вкладаючи всю силу, рубонув з потягом шаблею, затрудило в лiкоть, шабля засичала, кров задимiла аж бiля ефеса. Сiрко хапнув ротом повiтря, в очах йому жахтiло полум'я, вiн ледве стримався, щоб не стрибнути вниз. Знову сягнув шаблею, тiльки кiнчиком, без потяжки, й розсiк гостроверху кучеряву шапку i голову вiд вуха до бороди - тiльки Сiрко умiв так рубати, сталь нiби влипала в плоть. Обличчя татарина майнуло сiрою плямою, не затрималося в пам'ятi, бо очi i думка вже пильнували iншого ворога. За отаманом на вал полiзли iншi козаки, тяли татар по головах. Це був мент переваги, який вiдчула й орда. Татари стратили запал, завертали коней, втiкали в степ. По тому запорожцi пiдбирали поранених, вiдносили в намети, оддавали в руки цилурикiв. Iншi брали шанцевий iнструмент, спускалися в рiв, зачищали, пiдсипали вал. Сонце за цей час пiднялося вгору на лезо шаблi. Орда одступила недалеко: було видно, як майорiли на вiтрi зеленi й синi трикутнi прапорцi, як довкола бiлого, з позолоченим шпичаком, що зблискував на сонцi, бунчука гасали верхiвцi, як там з'?халися докупи п'ятеро чи шестеро - радили раду. Пiд'?хав ще один, i всi вклонилися, обступили його кiньми. Тим часом перед валом крутилося з десяток татар, розжохували коней, кидали погрози - викликали на герць. Хвилювалася пiд кiнськими копитами ковила, виблискували шаблi, ординцi рвали горла, ?хня лайка летiла далi, нiж кулi та стрiли: "Козак - кьопек, собака", "гяур оглу"[27], - й прикладали до ший шаблi та вимахували арканами. Не вичахлi пiсля бою, козаки юртували також. Декотрi з них i собi поривалися до шабель, зиркали на отамана й опускали очi, присоромленi його суворим поглядом. Сiрко на герцi не дав зведення ще перед початком бою. "Прийшли сюди не для грища, - сказав. - Жоден з нас не може важити головою, не стявши кiлькох басурманських голiв". Тож запорожцi косували в бiк татарських джигiтiв, а самi надолужували лопатами. Робота рятувала подвiйно: ставав вищий вал, i бiльшало в серцi спокою. I козаки, i татари поглядали на супротивне вiйсько в пота?мнiй надi? побачити там непоправимий погром i пригнiченiсть, хоч знали гаразд - тi не здадуться, тi не одступлять. Це був тiльки перший помах крил смертi, вони ж маятимуть, поки не виляжуть трупом тi або тi. Декотрi з козакiв тихо молились, але жоден не нарiкав на долю - прийшов сюди сво?ю волею, стали на цьому рубежi на захист правого дiла. До Сiрка, накульгуючи на лiву ногу, пiдiйшов Флор Мина?в. - Ти що, в заячiй норi ховався, а ноги забув утягнути? - поглузував отаман. - Сам себе вкусив за п'яту од злостi, - одбився Мина?в i додав без жарту, хоч i з нiяковiстю: - Кат його вiзьми, чобiт муля?. Зараз перевзуюся. Вiн сiв на землю й стягнув чобiт. - Перевзувайся швидше та вiзьмеш чоловiк двадцять сво?х, i станьте з лiвого краю, бiля лиману, - наказав отаман. - Вони туди вдарять. Азиж не бачили, що там шанцi води не сягають. Йшов по табору, розглядався, й тривога поймала серце: надто багато козакiв побито та покалiчено в першiй сутичцi. Правда, декотрi пораненi верталися од наметiв, прийшов i Кугукало, сором'язливо одвертав безживний, мовби сонний, вид - рана була легка, стрiла проткнула тiльки шкiру на плечi, сiв отодi на землю з несподiваностi, страху, болю. Сiрко подивився в степ, побачив, що орда погустiшала з лiвого боку, послав Кугукала, щоб поквапив Мина?ва. Донцям до лиману довелося бiгти. Й ледве встигли запорожцi повихоплювати з рову землекопiв. Орда розгорнулася враз, зiрвалася з мiсця, немов ?? погнало вiтром, полетiла на шанцi. Од не? вiдокремилася ватага, помчала на лiвий край, до води. Не добiгаючи до Сиваша на три кидки палицi, розгорнулася в лiвий бiк, пiшла лавою на шанцi. Проте лава одразу ж поламалася, а тодi розсипалася зовсiм. Конi, що бiгли бiля само? води, почали провалюватися, падати, тi ж, котрi скакали од води далi, домчали вершникiв до валу, але ?х було мало, запорожцi легко постинали ?х кулями. У центрi ж знову гуркотiла ломова битва. Пряжило сокце, жаром горiли шаблi, дула мушкетiв нагрiлися, аж пашiли. Вже козаки густо вкрили степ бiля шанцiв ворожим трупом, але на кожну козачу шаблю припадало по п'ятнадцять ординських, щербилися шаблi, й притомилися руки змахувати ними. Сiча була нещадна. Козаки й татари похрипли, тепер тiльки дзвенiла сталь, бахкали пострiли, iржали конi. Осiдланi, без вершникiв, татарськi конi виривалися з сiчi й мчали в степ. Iржало й кiлька козацьких коней, поранених стрiлами. Коноводи тримали ?х з усiх сил, дво? чи тро? добили. Шанцi були доброю тарчею козакам. Одначе вони щодалi бiльше осувалися, й нарештi татарам вдалося прорватися на лiвому кра? досередини. Татарськi бахмати перескакували рiв, басували, вривалися в табiр, небавом шанцi в тому мiсцi розтовкли зовсiм, татари попливли у випiр плавом. Там боронилося лише з десяток запорожцiв, та ще з правого боку на схожому на острiвець серед потокiв води горбку, що лишився од шанцiв, манячила одинока постать. То був Кайдан. У довгiй, до п'ят, кире?, з насунутою на очi кобкою, закутавши другою кире?ю груди й голову, молотив важкою гакiвницею майже наослiп по головах, по шаблях, по крупах коней. Був обтиканий стрiлами, мов ?жак колючками, проте жодна не сягла глибоко тiла. Сiрко, що вже давно побачив потужну татарську налогу, кинувся до земляного городка, та запорожцi, котрi стояли на ньому, вже й самi поспiшали до мiсця скрути. Попереду швидко бiг Мiюський, вимахував шаблею, лице йому було перекошене, вiн щось кричав, але не розiбрати що. Сiрко забiг навперейми, помахом шаблi зупинив переднiх ("пропадуть, по одному порубають татари"), шикував у стрiй. З ним була i вся його друга команда - тридцять сiчовикiв, вони несли караульну i пiдпомiчну службу при кошовому i бiля наметiв. Козаки стали батовою - трьома лавами, пiшли, виставивши вперед списи. Штрикали коней, стрiляли з пiстолiв. I таки потисли, погнали ординцiв назад. Сiрко йшов у першiй лавi, в однiй руцi тримав пiстоля, в другiй - шаблю. Пiстоля - на крайнiй припадок, рубався шаблею. Вже весь умився потом, вже спiтнiла й рука, але черен шаблi, обвитий дротом, мовби прикипiв до долонi. Крива козацька шабля захищала вiд ударiв зверху, як щит. - Коней, коней жигайте! - гукав вiн. Одурiлi од болю, кровi та диму, дикi татарськi конi харапудилися, гризли одне одного, кидалися наослiп, скидали вершникiв, татарам було важко в отакiй веремi? щiльно спрямувати удар. Сiрко йшов попереду козакiв, шабля миготiла над його головою, й миготiв червоний шлик шапки: i для козакiв, i для татар отаман тепер здавався майже велетнем. Сiрко вiдчував себе неначе в човнi над порогами. Пiд ногами - безодня, а вiн летить, i душа його легка, й тiло легке - душа звiльнилася вiд оболонки страху, весь вiн спрямований на одне - досягти мети. Раптом Сiрко вiдчув, як йому мовби вогнем пропекло лiву ногу. Проте не зупинився - боявся, що зупиняться козаки, а до вилому було зовсiм недалеко. Вони тисли татар з усiх бокiв; збитi в купу, ординцi вже не мали змоги рвонутися, розсипатися по табору - втiкали. Утiкали i всi iншi вподовж шанцiв. Даремно ревли алайчавушi, перiщили тих, що втiкали, ремiнням по плечах, даремно вимахував бiлим бунчуком солтан на вороному конi, - татари мчали в степ. Горiла, несамовито кричала рана, здавалося, ногу рвали довгi зуби: в чобiт цебенiла кров. Коротка стрiла в чорнiм опiреннi провисла, здавалося, ?? гнула до землi невидима рука. Вона пробила штани, онучу й занизалася в литку. Сiрко оглянувся, чи нiхто не дивиться, швидко застромив у землю шаблю, дiстав з пiховцiв ножа на срiбнiм ланцюжку, розрiзав чобiт. Рана була не важка, але болюча. Вiстря пробило шкiру й м'яз. Ще трохи - й вийшло б навилiт. Зцiпивши зуби, штовхав стрiлу вперед, аж почервонiло в очах, доки чорне, закривавлене вiстря не виткнулося з того боку. Тодi вийняв стрiлу з рани. Кров зацебенiла дужче, вiн вийняв iз загортка в поясi жмут павутиння, затоптав у рану. Вiдтак перевзувся, зняв з пояса гаман з кресалом та люлькою, пiстольну кобуру - все це висiло з лiвого боку, гаман засунув до кишенi, кобуру викинув, важко пiшов до шанцiв. Сумне видовисько одкрилося його очам: скрiзь по валу та бiля нього лежали порубанi та дострiлянi козаки, вже нiкому було носити поранених, вони повзли самi, кривавлячи ковилу i ?вшан, чулися стогони, прокляття, молитви, погуки на порятунок. Простягав угору руки козак iз закривавленим лицем - стрiла пронизала обидвi щоки, але отаман не зупинився: не мав чим допомогти, та й не було коли. Треба було допильнувати, щоб осавули розставили решту козакiв, та подивитися, чи скрiзь зарiвняли осипи на шанцях. Випори закладали кiнським трупом та землею. До отамана пiдiйшов Нiс, спокiйний i розважливий, як завжди, тiльки зрошене потом чоло та блiдi рум'янцi на вже немолодому обличчi свiдчили, що також побував у бою. Вiн пораяв перенести на середину шанцiв хоч одну ручницю. з могили: мовляв, козаки на могилi одiб'ються й самi. Сiрко наказав учинити так i пiшов до городка, звiдки його гукали козаки. Поруч Сiрка просто з барильця пив воду Охрiм Сич, зморщене, наче печене яблуко, обличчя сiчовика аж пашiло задоволенням, вода збiгала по гострiй бородi i текла за пазуху. Гострий, порослий поодинокими сивими щетинами борлак Сича ковкав, Сiрко й собi потягнувся до барильця та й опустив руку. Йому махали руками, вигукували його ймення одразу тро? запорожцiв, щось ?х розтривожило вельми. Ледве видряпався вгору, ще не перевiвши подиху, окинув зором табiр. На недосвiдчене око то була повна руйнацiя, майже погром, але отаман одразу побачив, що всi козаки пильнують свого мiсця, що пiдпомiчники носять з ям у невисокiм обривi над Сивашем порох та кулi, й подумав, що вiдходити за вал гуляйгородка рано. Крутилася ще якась думка, либонь, про тi ж ручницi, але козаки вибили ?? криком. - Батьку, орда, ще орда. Та звiстка була немов раптовий випал гармати. Й скрикнула рана, вiдгукнулася десь у грудях, пiд серцем, та вiн задушив той крик. Подумав з тугою: щось сталося з командами, котрi пiшли в Крим, адже не прийшли й досi. Вiн видивлявся орду, що насувала з правого боку. ?? вкривала густа курява, орда йшла купно, прямувала на ханський бунчук, що, звихрений вiтром, майорiв, як бiлий рушник. Попереду трiпотiли два ряди зелених прапорцiв, звиваючись над клубками куряви, погойдуючись то в лiвий, то в правий бiк. I враз Сiрко зiрвав з голови шапку, вдарив нею об землю бiля нiг. - Литаврщику, - закричав, - бий "на коня"! То сво?. Сво?! Маленький, верткий, довгорукий, схожий на мавпу литаврщик, що сидiв пiд городком, вибив довгий, голосний дрiб. Вiн стрибав довкола литаврiв i бив не вгаваючи. До нього по чорному схилу котилася червоноверха, оторочена кабаргою, отаманова шапка, вiн управно, паличкою, пiдхопив ??, помiняв на головi на свою сукняну з пропаленим верхом. А на могилi протяжно, хрипко подавала гасло труба: вартовий дозорець теж розгледiв умовнi покиви зелених прапорцiв. * * * Зачувши ще один згук сурми, Митрофан Гук глибше увiткнув голову в колiна. Вiн не розiбрав того поклику, сприйняв його як знак до нового бою. До шпитальних наметiв, за якими лежав у бур'янi, повзли й повзли пораненi, але вiн ?х не бачив i стогонiв ?хнiх не чув, хоч сам-таки напросився на початку бою в допомогу цилурикам. Зате чув шум битви, вiн вiдчував ?? всiм тiлом, яке трусилося, немов у пропасницi. Ну нащо, нащо напросився у цей триклятий похiд! Чого сподiвався вiд нього? Бахчисарайського золота? Слави? Нехай вона буде тричi проклята. Й нехай буде проклятий гетьман, чий резидент наобiцяв йому золотi? гори за правдивi i точно описанi перипетi? походу та домови i перемови, якi вестиме кошовий отаман з донцями та ордами. Вже йому не вийти звiдси, вже його тут потнуть злi й хижi ординцi. Хоч би якось порятувати життя, хоч би якось вiддатися в полон. Вiн скиглив, неначе побитий пес. I стогнали, ойкали пораненi козаки, котрi повзли до наметiв. А тодi Гук зарився обличчям у кермек, заткнув пальцями вуха i лежав мертвий, хоч ще й живий, на порепанiй, чорнiй, гнилий землi. * * * По довгiй, пофарбованiй хною бородi Селiм-Гiрея скочувалися краплi поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга в'?далася кiльцями в тiло, а позолочений, з куфiчними написами шолом стискав голову каральним обручем. Вiн зняв шолома, сухий вiтер лизнув солонi краплi поту на лискучому тiм'?, затрiпотiв зжужманою мичкою чуприни. Хановi здалося, що його при?мно залоскотали. Але йому не вдалося довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти, треба наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним наскоком об'?жджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике щастя во?новi - знати, що разом з ним у бою великий хан велико? орди й престолу. Немало ?х випило сьогоднi чашу смертi, ?хнi душi вже розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними, але хан зна?, що паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiда?, кого погинуло бiльше - гяурiв чи правовiрних. Не вiн ?хню землю, а вони його попрали копитами сво?х коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розiслав гiнцiв по горах i долах, три сол-тани роз'?хались у три кiнцi й привели йому п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi караче?, вже потомленi в сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й ненавистi, й готовностi битися за вiру до кiнця. А кому ?? забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними кур-бачами, закупленими в Стамбулi. Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим клекотом у грудях. Мало що козаки побили його взимi бiля Сiчi, вони осмiлилися прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства. Але тепер вiн не випустить ?х. Дурнi гяури самi принесли голови, аби правовiрнi повiдрубували ?х i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць. То буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по iнших кра?нах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити живим. Урус-шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних - йому рубатимуть правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних - йому заллють горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм-Гiрей, ще не зазнав жоден гяур. Хан надiв на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до вiйська, коли до Селiм-Гiрея пiдскакав маленький, пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному бахматi, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко сказав: - Нехай тво? серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi-ага з ордою. - Хай прославиться на вiки переможне ханове iм'я! - молодо закричав перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i за те, що тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною головою. - Хай застогнуть земля i небо! - вигукнув калга-солтан. - Смерть гяурам! - I витер рукавом солонi краплi зi стемнiлого од утоми, хижого обличчя. Хан торкнув правим колiном коня, той слухняно, широкою, розмашистою риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до лiвого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селiм-Гiрей дивився в степ. Там справдi вставала курява. Хан пiдняв угору руку з двома розчепiреними вбоки пальцями. Дво? сейменiв з почту ви?хали з-за його спини. - Скажiть азi, - мовив, - нехай стане на лiвому крилi. Сеймени попустили поводи, помчали назустрiч вiйську. - Сонце свiту мого, великий хане, - наблизився до ханського стремена, засвiтив бiлками вузьких очей бей племенi аркан, - аллах провiща? перемогу. Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним, приламаним нiгтем, i хан пiдвiв голову. Високо в небi ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленiючи в бiк Сиваша. ?х уже бачило все вiйсько, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмiшка, й без того широкий, iз запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух - бей перший вказав на вiсникiв перемоги i сподiвався на винагороду. Та в цю мчть хан перевiв погляд у степ i побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не встигли до?хати до вiйська Седi-аги. I враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого кiнь затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов, вдивлявся в пiднятi над головами значки та постатi вершникiв. Значки були ?хнi, ординськi. А вершники... Досвiдченим оком степового во?на хан розпiзнав, що то не ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку, що ?? називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо. - Це козаки! - гукнув нуреддин-солтан, що напружено, до гарячо? сльози вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося щось у головi. Одначе опанував себе, викинув убiк праву руку. - Вiйську - списами сюди! Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по конях i людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали iнший поклик - рушати: треба було розiгнати орду для зустрiчного удару. В них за спинами тремтiв iнший згук - гугнявий, протяжний - козацьких труб, проте ординцi його вже не чули. Татарськi конi брали з копита. Лава була туга, лiве крило обганяло праве сонце свiтило вершникам в очi, слiпило ?х. Свист, стукiт копит, шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, рукiв'я шаблi береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипа?ться злiсть, а в серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в коня були ощиренi роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик. Двi лави вдарили одна в одну, неначе двi хвилi, й закрутилися шаленi кручi?, завируiзал:i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського во?нства була потужнiша, вона почала тиснути козачу кiнну лаву, ось-ось мала перекинути ??, та в цю мить на татар налетiла ззаду третя лава, й бiй знову завирував на мiсцi. Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ. Бахкали пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од кiнських копит, в скаженiй яростi вони пiдтинали знизу коням сухожилля й розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона пiна юшила бiлий ковил. Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв-велетнiв, намагався пробитися до лiвого крила, вирватися з бою. Над його головою трiпотiв бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед самими ханськими грудьми свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй ши?, залишивши на нiй кривавий слiд. Звiздочолий, золотисто? мастi румак звинувся. Селiм-Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх: ще жодного разу, одколти став на чолi орди, йому не припадало крутитися в такiй сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття - солоно? лютостi, певностi свого мiсця - поки караче? бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця. Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався бiй, земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила криця, трiщав одяг, ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i вже не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю, лютi й страху, рубалися наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий, тонко-вусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита. Меншало во?нiв, ширшало поле бою - вiн розповзався в усi боки. Один по одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi. I враз скрикнув високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочц? перерубав ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кiстка. Спритно, кiшкою, сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на коня вискочити не встиг - упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його руки встиг ухопити iнший запорожець, дво? сейменiв кинулися за ним й згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе ?? не втратив ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув шаблею по рiпицi хвоста сiрого, в яблуках коня. Бiлий, розкiшний хвiст упав на землю. Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах, але ага вже встиг вiдскочити вбiк. Iз запалено?, прокушено? губи татарина текла кров. Очi горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста, схопив держално, обiрваним з ши? шовковим шнурком прив'язував до нього криваво-бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в поводi коня, - вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено, скочив на коня, пiдняв над головою бунчук. Червоний струмок збiгав по держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червонi краплi зрошували виголену до блиску голову. Вiн крутив нею на всi боки, закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне "аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було ?х мало. Вони стратили во?нну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм-Гiрей бачив це. Вiн далi не пильнував бою, правував конем у бiк гiр. Вирватися у чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер! На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари, що втiкали. Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну сурму кiнь. Iнший свiтло-рудий румак спинався на переднi ноги й не мiг зiп'ястися, в нього був розпорений живiт, i з криваво? пiни виглядали кишки. Хан об'?хав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях. Вiн ударив коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi й пустив учвал. Вiтер свнстiз йому у вухах, хан зiгнувся в сiдлi, лiвою рукою правував, а правою, зовсiм не по-вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив силу й боявся впасти. Тепер за ним бiгло тiльки дво? сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на заднi ноги. Та хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблi, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летiв, як птиця. Бiла пiна падала йому з рота й осiдала на пожухлих травах. Над степом високо-високо в небi ширяли два орли. * * * ...Сироватка одразу побачив, що то не простi татари, й помчав ?м навперейми. Надто значний був перший - у блискучому шоломi, на рудому, що одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг ?м дорогу, проте татарин у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй шапцi з пером, повернув i поскакав назустрiч Мокi?вi. Сироватка сам не знав, що його кинуло в погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух - гнатися за тим, що втiка?? Мабуть, останн?. Але одразу ж побачив: здобич не по силi. Татарин був велетенсько? статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм риштунку й на доброму конi. А Мокi?в Савур важко йойокав селезiнкою. Сироватка теж притомився вiд довго? дороги, риштунок його - стара, тонша в одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й не стрельнеш без розсiшка), ще й телiпалися ззаду при сiдлi сакви та дзеленькав мiдний казанок - його таки доп'яв. Одначе уникати бою не випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi! Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю - пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повiв плечем, розслабляючись, збираючись силою до змаги. Вони летiли чистим притихлим степом назустрiч один одному, важкий, сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний у костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi, у якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих, у червоних прожилках вух, якi висiли, наче в зайця. Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як пес на стозi", - ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з конем. Мокiй знав, що не витрима? того першого скаженого удару. Лишалося сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в правий бiк кiнь. Татарин звiвся в стременах: вiн збагнув маневр, очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i шаблею в правий бiк - не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохi?ву шаблю. Був чорний, пласколиций, крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'? у нього чорнiли тiнi злостi, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт. Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його пiдборами, i Савур уже лiз до його бахмата, вкривав крийма, так, що татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку. Хекнувши з натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию - сеймен прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей, замахнувся знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши ?? супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи лiвою рукою за обушок, усiм тiлом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку, але вдарив тiльки рукiв'ям шаблi Сироватку по головi. Червонi iскри спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився за гриву коня. Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й похиливсь у правий бiк - на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина шабля, вiн лежав на землi, залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що потяв такого дужого ворога. Розпалений бо?м, потерпаючи, що гнiдий бахмат утiка?, Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв з дво?, натягнув повiддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнiдого бахмата й то бiльше вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь - цiле багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську гриву шаблю, сховав ?? в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо злилися перед ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили. * * * Запорожцi перейшли Сиваш успак у тому самому мiсцi, в якому перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак, до Кочкар i Чорно? долини. Везли чималу здобич, вели сiм тисяч визволених християн, гнали полоном кiлька аг, бе?в, а серед них найзнатнiшого та найбагатшого пiсля хана мурзу - Батиршу-Мансурова. Валка розтяглася на кiлька верст. Убоки розлетiлися козацькi загони - шарпали татарськi таши, одбивали худобу й табуни коней. Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашiло жаром, хмари ходили на обрi? бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той час бiльшу силу. Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був мертвий а чи сонний, i навiть табуни диких коней та сайгакiв не будили його. Вони зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою. Кiнськi копита вилякували з не? коникiв, вони розлiталися вусiбiч рудими бризками, скрекотiли шорстко, непри?мно, здавалося, хтось черка? склянкою по залiзу. Невiдступне ?хали в далекiй далинi, обiч валки, дивовижнi велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по водi. Люди тяглися в той бiк очима, хоч знали, що то - омана. Степ хворiв спекотою, безводдям, марив дощами та синiми рiками. Валка йшла важко, волокла за собою хвiст сiро? кушпелi, позначила шлях витовченими бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками, ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями - знаки для партiй, що вiдстали. Обличчя козакiв побурiли вiд сонця, шкiра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з того одягу нiчого для себе пiдiбрати не могли. Йшли конi пiд в'юками, махали головами, одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися i похудли, животи ?м попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипiло в небi, а сонце шмалило немп-лосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сiрко доторкнувся до мiдно? луки й одсмикнув руку - пропекло вогнем. Визволенi з полону брели окремо, на деякiй вiдстанi, щоб не ковтати пилюку й не годувати сво?ю кров'ю гедзiв та мух, як ро?лися бiля коней. До пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти, кого радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах. Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни. Вертаючись од бiчного пiд'?зду, Сiрко вирiшив пiд'?хати до валки, наздоганяв ?? ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавнiх бранцiв несуть клунки, хотiв порадити оддати ?х козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на конi, - але це вже пiсля привалу, - захопленi в татар табуни пiшли попереду. Вiн ?хав, поклавши кунтуш на холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть спека не могла випалити радостi з його душi, щось молоде, давн? пульсувало в нiй, отак би звiвся на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги в усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато кровi, але пролили не марно - вона шуга? волею в жилах он тих людей. Як-то зараз свiтяться ?хнi душi! Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон - смерть у катiвницьких мурах. Але й для iнших козакiв нема? в свiтi нiчого страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорнi дiри анатолiйських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока бiлява дiвчина, либонь, литвинка, поруч не?, ведучи за повiд коня, ступав молодий запорожець у збитiй на потилицю шапцi. Уподобав козак дiвчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далi вився бiля не?, щось говорив, говорив i усмiхався. I в помiч йому були сонце, степ, минулий бiй i страх та радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини. Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i таранкуватий парубiйко, обо? в татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з-пiд руки парубiйковi якiсь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина. Бо не рвався вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi? Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели з кошем до волi одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тi?ю волею, порадiти ?хньою радiстю. Але що довше приглядався, то меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу подумав, що тро? визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бiк. I вiн уловив у тих поглядах щось нишкове, злодiйкувате, нерадiсне. Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю снiгу. Не довiряючи собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима далi й помiтив, як разом оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi клунка. Може, вони оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в ?хнiх очах теж привидiлася йому? А отой майже вiдверто ворожий позирк - вiд утоми, а може, з болю... Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство - воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, нiж той, з яким народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звича?. Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони ? на свiтi? Для чого бережуть звича? батьки? Для того, щоб дiти обмiняли ?х у чужому кра?, як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звича? можуть бути й гарними, але ж вони - чужi. Тiльки потурнаки мiняють сво?, батькiвське, на чужинське. Так можна помiняти все. Але ж тодi збiднi? свiт. Це якби барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звича?, вiтцiвщину - це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих пiснях - пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк промiняв рiдну пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв та налив чужо?! У чужому кра? теплiше сонце, у чужому кра? солодшi плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цура?шся його? Край, як i долю, не вибирають, вони - од бога. Огрiтий iзнагла нага?м, кiнь завертiвся, мов помрачений. А далi рвонувся й, стелячись низько, полетiв за козацькою партi?ю. Аж надвечiр стали в неглибокiй балцi, по дну яко? хлюпотiв помiж сухих осок степовий струмок. Його облiпили конi й люди, i хоч як перiщили ?х нагайками козаки з варти, але не могли нiчого вдiяти. Воду скаламутили тi, що стояли нижче, бiгли вгору, учинилися лемент, стовпотворiння. Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу. По тому Сiрко наказав варити на всiх кашу - на козакiв, недавнiх невiльникiв i полон. Казанiв мали вдосталь сво?х та й захопили чимало в татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухi кiзяки, рубали в балцi лозу i терен. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемiшувався з пахощами полину, буркуну, iнших уже сухих трав. Сiрко довго блукав понад балкою, вiдтак зiйшов на могилу, що самотньо чорнiла у степу плескатою макiвкою, дивився на багаття, на визволених з полону, що розташувалися на схилi балки й перевзувалися, вмивалися у струмку, декотрi прали. Був схожий на степового пiдорла, котрий щойно сiв на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над перенiссям, стримiла стрiла. Пекуча дума краяла мозок. Не веселив навiть степ, котрий хоч вже й пахнув домiвкою, близьким вiдпочинком, але навiвав тугу сво?м безмежжям i безконечнiстю. Душi кортiло кудись сховатися, а сховку не було. По той бiк струмка на горбi сидiв ворон, вiн поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табiр, вишукував здобич. Отаман почував - вiн клю? йому серце. Вiтер доносив вiд струмка лоскiтливий запах димку та кулешi, але вiяв вiн не тiльки з балки, а й ще звiдкiлясь - iз далекого далеку - й доносив запах iншо? кулешi, чимось схожо? й не схожо? на цю. Смачна, круто заварена була то кулсша, що ?? варили на кризi Березанського лиману. Там стояли зимiвлею турецькi галери, в по-занавiгацiйну пору вони правили за тюрму. Дерев'янi черева галер були наповненi кайданниками, котрих приковували не до лав, а до одного велетенського ланцюга, що звивався вздовж борту галери. Кайданники спали в сiнi, страшенно мерзли, ?х морили голодом, i вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них першим справжнiм обiдом за кiлька мiсяцiв. Одначе до тi?? кулешi теж спочатку потрiбно було дiйти. Козаки залишили коней в кущах бiля лиману, а самi добувалися по кризi. Вiд моря вже наступала весна, вдень пригрiвало сонце, снiг на кiлька сот крокiв од берега пiдтанув, i в кожному ?хньому слiду хлюпала вода. Iнодi вона перехлюпувала й через халяву в чобiт. Вони вирушили перед свiтанком, над лиманом висiв вологий, густий туман, що осiдав на одежi, на обличчi, на бровах, i Сiрко пам'ята?, - бач, не забулося, - як звезькував його мокрою долонею. Був вiн тодi молодим козаком, молодим i зеленим, як барвiнок, вiдчайдушним i безжурним, як степовий вiтер. Мчав попереду iнших сайгачим скоком i накликав на сво? серце найдужчого з ворогiв. Сторожа почула ?х крокiв за сто, але нiчого не могла вдiяти, козаки змели ?? вмить, Сiрко встиг потяти тiльки одного турка, який обороняв вузенькi, спущенi на лiд сходи. I така тодi змагала Сiрка вiдвага, й такий у серцi бринiв жаль до кайданникiв, така великодушнiсть вихлюпувала з серця, що вiн бив молотом по ланцюговi, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники, й лепетiли та вигукували всiма мовами, й молилися кожен сво?му боговi i боговi богiв - безмежнiй спочутливостi й великодушшю визволителiв. Й тодi козаки розпалювали з дощок, вiдiрваних iз галер, вогнища й варили кулiш. Бо без то? страви кайданники не були спроможнi пiти з ними, а вони всi хотiли йти з козаками далi, до Очакова, щоб помотатись сво?м лютим ворогам. То був банкет ?днання i спiльно? наснаги на грядущу битву, бачив справедливiсть у тому, що визволеним на тому банкетi присвiчували велетенськi смолоскипи, якими стали жахливi катiвнi - турецькi галери. Вони пили молоде турецьке вино й не п'янiли. Жоден iз визволених не втiк у лози, хоч ?х нiхто не стерiг, жоден не поспiшав повертатися додому, й жоден не помишляв про подальше життя серед катiв сво?х - туркiв. Були, зда?ться, одностайнi у сво?му гнiвi, в дружбi, в жаданнi помсти. З думою, iз свiтлим спомином Сiрко зiйшов з могили й побрiв помiж бранцями, iнодi зупинявся, розпитував у того чи в того про життя в неволi. Всi вони уже знали його. Осторонь iнших сидiла смаглява черкешенка в дорогiй одежi - кажуть, жiнка чи наложниця хана. Вона збила ноги, отаман наказав пiдiбрати для не? взу-вачку, знайшли чоловiчi ремiннi постоли, вона виглядала в них, як горлиця на гусячих лапах. Але, видно, за ханом не сумувала - усмiхалася. А може, подумав, посмiхалася зi страху, щоб задобрити його? Вони, недавнi бранцi, не всi щирi. Знову ловив скрадливi й навiть приховано ворожi погляди. Серед радостi, щастя стрiчалася байдужiсть, а часом зловорожiсть. Молодий, зарослий до самих очей чорною бородою парубiйко сидiв по-татарськи, пiдiбгавши босi ноги, неподалiк од води, розминав у руках онучi, що взялися коржем. Сiрко пiдiйшов до нього. Забачивши отамана, той пiдхопився, вклонився - не по-татарському, а таки по-козацькому, але очима втiк у степ - ген через струмок, на той бiк балки. Й Сiрко не впiзнав його. В далекiй-далекiй глибинi, як тонкий промiнець на днi глибоченно? копанки, змигнув неясний спомин i згас... А Марко стояв i вростав у землю, у вiчний степ... По кiсточки, по колiна, по пояс. Зараз Сiрко пригада?, як приходив вiн до нього i скрадливо розповiдав, що дво? козакiв Кислякiвського куреня не дишкретно щось про нього казали. Отаман тодi прогнав його... Або пригада?, як приходив до Лаврiна. Якось сидiли на долiвцi й лаштували набо? до полювання. Сiрко пiдсiв до них, i довго розмовляли... Нi, не впiзнав його отаман. Може, коли б заглянув у вiчi, то й упiзнав би. Але очi Марко ховав. - Ти козак чи татарин, чоловiче? - запитав Сiрко. - А може, - тум?[28] - З Ладижина я, пiдсусiдок козака Чересленка. Сiрко не повiрив тим словам. Чи тому, що вчорашнiй невiльник не дивився йому в очi, чи через те, що Сiч вела з Бахчисара?м довгi перетрактацi?, аби викупити козакiв, якi попали в полон пiд Ладижином, й таки нiчого не домоглася - увесь узятий в Ладижинi ясир поганини продали в рабство в Персiю. Звичайно, можна було спробувати дознати в цього чоловiка, хто вiн, але нащо? Небавом доля розшерету? ?х сама. Вiн ще не знав, як-то розшерету? ?х доля, сподiвався, що якось воно складеться. Ця думка вперше змигнула в ного головi бiля шанцiв, коли ховали порубаних у бою запорожцiв. Тодi до могили не пiдiйшло чимало визволених iз неволi. ?? погасила iнша думка, iнший бiль - про те, що вороги не залишать у споко? могили. Везти ж полеглих iз собою в таку спеку було неможливо. Так i залишили ?х на чужинi, в таборi за шанцями, присипаних солоною землею, а поверх землi - накошеним шаблями керме.там. Але пiсля того, як догнав у степу валку визволених, як побачив подеколи скрадливi позирки назад, на Крим, ця думка вернулася. Вона була важка, як та земля, що ?? навалили на груди порубаним побратимам, гнiтила його неясним передчуттям та неясним рiшенцем. Зроджувалася в грудях скарга на долю i на сво?х землякiв, що так легко горнулися до чужого берега, так легко переймали чужi звича? i пiснi. Чужиною переймаються тi, в кого душа як барабан: хто по ньому вдарить, тому й честь прогуркоче, тi, в кого нема? в душi нiчого святого, хто самi суть - патолоч, пужина, смiття. А воно ж засмiчу? й чистi береги, чистi ниви. В ?вангелi? сказано: колись зiйдуться водне усi народи, всi нарiччя. Може, й буде таке. Але чому ма? першим зникнути його нарiд, вливши сво? сили в iнших? Несправедливо це i проти божого закону. Вiн на цiй землi одвiку й розпочинався з себе, а не вiд когось. У горлi стояло прокляття, але кому його кинути - не знав. Дивився на чоловiкiв та жiнок, що прудили сорочки, шепотiлися чи просто спали, й те почуття, з яким зустрiв ?х пiсля кривавого бою над Сивашем, тануло. Тепер майже кожен погляд здавався пiдступним, кожне слово - скрадливим. Вiн не мiг приймати ?х у серце через те, що серед них були такi, яким очужiла рiдна земля. Розумiв: то - несправедливо, але серце було зле, воно мало свою волю - лиху. I зводилась у головi страшна думка - вiн не може, не ма? права привести ?х на Укра?ну. Не може поселити зловорожцiв серед сво?х людей, не може висiяти власною рукою серед пшеницi кукiль. То що ж робити? Пустити ?х, нехай iдуть у Крим, а потiм вертаються з ятаганами? Якщо й не самi прийдуть, то ?хнi дiти... Отаманiв гнiв, його бiль i розпука злютувалися в запитання, з яким i звернувся до чоловiка, що видавав себе за ладижинця: - Там тобi було добре чи погано? Марковi пересмикнулися губи, i Сiрко, не в змозi перемогти неприязнь до нього, сказав: - Тiльки не бреши. Нема? для чого. Стояли в спекотi, на краю балки, обо? закiптюженi, серед сухих, стоптаних трав, один прямий i суворий, другий знiчений i обмерлий. Десь поруч було гнiздо шершнiв, великi, туго перетягнутi в станi, вони з iржавим гудiнням зривалися з трави й пролiтали помiж кошовим i Марком. Циганкуватий дядько, що за кiлька крокiв вiд них струшував з сорочки вошi, метляючи нею по кущевi полину, враз пiдскочив на мiсцi й, махаючи сорочкою в повiтрi, побiг з горба до рiчки. - Не знаю... - одказав Нога?ць, згоряючи в страховi: чого це до нього причепився кошовий отаман, що хоче вiд нього й чи, бува, таки не впiзнав? Звичайно, не впiзнав, iнакше б розмовляв з ним якщо не шаблею, то нагайкою. Марко гриз себе каяттям, що не сховався в Бахчисара? бiля монастиря свято? Софi?, що дався погнати в степи. Тепер йому не минути лиха. Не одкрутитись од розпитувань, вивiдувань, розпiзнання. Весь цей час вiн ховався в натовпi, намагався триматися подалi вiд запорожцiв. I ось зненацька зiткнувся з самим отаманом. Отака його нещаслива, проклята доля, котить ним, як бур'яниною, та все в чи?сь багаття. Але нiякi iншi думки не бралися Марковi до голови, страх знову заполонив його всього од кiнчикiв вух до п'ят. I знову стояв на герцi з долею за власне життя, й сподiвався вистояти. Його не впiзна? нiхто. Борода - до самих очей, на головi - чорна куделя. Одяг - татарський. Немов у вiдповiдь на Марковi думки, впало нове Сiркове запитання: - Якби одпустили, вернувся б назад?.. Маркове обличчя пересмикнулося, в очах потекла сiра каламуть. - Не знаю. Вiн боявся збрехати й боявся сказати правду. Вичавив на губи посмiшку догiдливу й вибачальну воднораз. Отаман довго мовчав. Марко переступав з ноги на ногу, йому здавалося, що кошовий забув про нього. Сiрко дивився в степ, а бачив щось червоне, воно мовби накочувалось на нього - на козакiв, на всiх. То не була степова пожежа, й сонце хилилося не в той бiк. Йому аж сльози набiгли в кутики очей. Заплющив i розплющив очi, степ ще раз майнув багряно й упав до нiг сiрою кире?ю. А десь у пам'ятi бродив голос - Лаврiнiв голос i якийсь iнший, регiтливий, але й лестивий. Сiрко спробував подивитися туди - в далекi днi, напружився згадкою, йому здавалося, ось зараз щось обiрветься в головi, щось перевернеться. Вже зовсiм iншими очима подивився на Марка. Вiн бачив цього чоловiчка маленьким-маленьким i дрiбненьким-дрiбненьким. Той iшов до нього оддалеку, пробирався через нетрi, розгортав комиш, аж поки не пiдiйшов на вiдстань, з яко? кошовий побачив його посмiшку. Тодi й пригадав цього чоловiка. Густа борода сховала його обличчя, вона сплелася з вусами, з чуприною, залишивши тiльки бiлi латки пiд очима та самi очi - вузькi, схожi на татарськi. Вони вводили в оману всiх. Ввели i його. А тепер вiн знав, хто це такий. От тiльки не пам'ятав ймення. Але це колишнiй козак. Вiн не раз бачив його з Лаврiном. Про цього козака казали... I враз ще одна згадка блискавицею висвiтлилась в пам'ятi. Полоненi басурмани казали, що ?х навiв на Сiч запорожець, схожий на татарина. Сiрковi гаряче вдарила в голову кров, люто зчепила пальцi в кулаки. "Взяти тебе на спитки... Ти скажеш... Все скажеш..." I одразу ж iнша думка, холодна, як припорошена iне?м шабля: "Рано... Ще рано". Вона змикалася з тi?ю, котра вперше виникла бiля шанцiв, коли ховали порубаних побратимiв. А за ними й ще одна: "Чи треба накликати прокляття на власнi голови? Чи треба, щоб усi знали, що серед запорожцiв ? зрадники? Адже нiяка кара не в змозi спокутати зради". А серце ятрила злiсть, вiн не мiг погамувати ??. Через те й запитав ще раз, важко впершись Марковi поглядом у груди: - Так пiдеш назад, коли вiдпустимо? - Й казав далi, не чекаючи вiдповiдi: - Пiдеш, пiдеш. "Пiдеш до отця свого й понесеш йому кривду свою". - Нема в мене нi отця, нi неньки, - тихо сказав Нога?ць. Зиркнув скрадливо отамановi в очi, але в них стояла чорна мжа, й вiн знову опустив голову. - Не того отця маю на мислi. А що неньки нема? - брешеш. У всiх нас ? ненька. Вона одна - во вiки вiкiв. Бува? тiльки серце без неньки... Бува?... - й осмикнув себе думкою: "Рано ще, рано". Важко повернувся й пiшов. А Марко лишився стояти в страховi та невiдомостi, плутаючись у прикро обрiзаних кiнцях, що затягнули вузол власного життя. По обiдi та короткому спочинку кошовий наказав пiдняти й зiбрати докупи всiх, кого виручили з неволi. Вони збийся у великий тiсний гурт над балкою, декотрi поглядали здивовано, декотрi злякано. Досi йшли мовби за власною волею, самi по собi - щоправда, позаду й з бокiв у степу мрiли козачi пiд'?зди, але ж то було для ?хньо? i всього вiйська оборони, й це вперше мовлено до них словами наказу. Сiрко пiшов уподовж натовпу, припадаючи на лiву ногу. ?? потягла рана - нова чи давня, нова рана нiби й не болiла, пiсля бою вiн промив ?? мiцною горiлкою, присипав перепаленим порохом та обiклав зiллям воронячого ока, перев'язав чистою шматиною. Вона заживала. Кошовий отаман пройшов у кiнець, вернувся й став перед натовпом. Довгим поглядом обвiв усiх, здавалося, рахував людей чи шукав когось. Натовп стояв притишений: був вiн рiзноликий i рiзнобарвний, тихий i згнiчений. Багато виморених, вимучених облич, весь одяг чужинський, вiд того й люд видавався мовби не сво?м. Одначе ж це були сво?, християни, - волиняки, подоляки, слобожани, запорожцi й трохи полякiв та литвинiв, московитiв i молдаван. Усi вони занiмiли в тривожному чеканнi. Сiрко тепер уже знав певно, що чекання те не однакове для всiх i що жадають не всi одного. - Люди добрi, - сказав суворо й тихо, але так, що почули i в тому кiнцi натовпу, - козаки, посполитi i всi iншi, кого недоля закинула пiд басурманина. Ми визволяли вас од поганина й привели в оцей степ. Тепер вибирайте самi, кому куди стелиться путь: у землю батькiв чи назад у ханську сторону. Вести силомiць на налигачi не будемо нiкого. У кожного з вас ? серце, а в ньому любов, що вибира?. ? совiсть, ? честь... - Отаман примовк з досади на себе, що не втримав тих слiв... - Отож воля ваша. Хто пiде з нами, лишайтеся на мiсцi, хто хоче вернутися, проходьте вперед, за мою спину. Юрба заворушилася, загомонiла. Тi, що були посiдали, пiдводилися, заднi спиналися навшпиньки, заглядали через плечi переднiх. Сiрко не сподiвався, що все станеться так швидко. Ще полонений нога?ць-товмач не переклав до кiнця його слiв, - не всi розумiли по-укра?нському, - а вже цiлi гурти недавнiх бранцiв потяглися за його спину. Декотрi навiть бiгли, наче боялися, що ?х зупинять. Допiру вiн думав: ?х буде небагато. А вони йшли i йшли: однi - радiсно посмiхаючись, iншi - похиливши голови, бо ж на них дивилися отаман i козаки, й, може, десь глибоко в серцi обзивалася совiсть. Отаман спочатку намагався втримати ?х поглядом, а далi опустив очi й дивився в землю. Сiрковi здавалося, то не люди, то гранiтнi брили одриваються од скелi й котяться на нього. Либонь, скелi, про яку мислив, у яку вiрив усе життя, - не було. Були каменi, багато каменiв, i то тiльки доля могла злютувати ?х водне. Але чому цi люди не боялися божо? кари? Чому не боялися, що помруть з туги по вiтчизнi? Чи в них нема? вiтчизни? Чи стала нею та, бiля гiр? Тi, що перебiгали, обминали його, немов чумну вiху. Яра злiсть ходила гомоном по рядах запорожцiв: на отамана, що дав таке повелiння, на недавнiх бранцiв, за визволення яких скiльки наклали життям, бранцiв, котрих мали за братiв, з котрими гомонiли на спочинках, дiлилися хлiбом, тютюном i радiстю. Виходило, вони ?х дурили? Й тодi козаки намарно лили кров? I в могилi над Сивашем надаремно заснуло на вiки вiчнi двi тисячi побратимiв! Страшно ?м стало свого походу й отаманового умислу. Стояли похмурi, з важкою оскаргою в очах. Уже останнi перевiтники долучилися гурту за отамановими плечима. Кошовий пiдвiв голову, повернувся: було ?х трохи менше, нiж тих, що лишилися. Отаман не йняв вiри очам. Запитував себе й не мiг вiдповiсти: що штовхало недавнiх бранцiв назад? Спочатку гадав - зажадають повернутися отакi, як черкешенка. Звикла до розкошiв, ситого життя, промiняла на нього волю; Коли йому сказали, хто ця жiнка, повелiв не чiпати ??, хоч могли б одвести полоном i потiм заправити в хана викуп. Проте вона не пiшла, лишилася на краю балки. Вiтер трiпотiв ?? блакитною намiткою, вона тримала ?? тонкими бiлими пальцями й дивилася не в кримську, а в кавказьку сторону. Отамановi стислося серце, вiн ледве стримався, щоб не вклонитися тiй жiнцi. Сiрко знову повернувся до меншого гурту, пошукав очима - чорнобородий татаркуватий козак стояв серед тих, що лаштувалися на Крим. Та й де мiг стояти? "От i розшеретувала доля, - подумав отаман. - Нехай лиша?ться безiменним навiки". Потiм пiдiйшов до трьох чоловiкiв, подолякiв (на них ще шапки й пояси подоляцькi), що стояли праворуч од нього й тихо перемовлялися. - Скажiть менi, чого йдете туди, а не в рiдний край? - запитав. - Може, я чогось не тямлю? Може, ви забули, де отча земля? Подоляки довго переминалися з ноги на ногу, а тодi за всiх, знявши бриля, вiдповiв високий, вже немолодий чоловiк з коротко пiдголеною рудуватою бородою. - Пробач нам, отамане, але, може, тобi й справдi важко до всього дорозумiтися. В Криму в нас осiдлиська й господарства, а дома - нiчого. Чого ж нам iти туди? Ми простi хлiбороби, а ще ж помiж нас немало майстрового люду. Майстровому в Кримськiй Таврi? й зовсiм добре. Бондарi ми. У татар сади, виноградники, бочок треба без лiку. - Либонь, по-тво?му, отчизна там, де господарство й де сите життя? - з гiркотою мовив отаман. Чоловiк пом'яв у руках бриля, зiтхнув. - Може, я щось i не так сказав. То прости нам, отамане. Не годнi ми на високi розмисли. - Вiн пiдвiв голову, на днi його очей горiли недовiрливi, неприязнi вогники. - Прецiнь, уже шкоду?ш на сво? добре велiння? Тодi вкажи пов'язати нас i гнати в отчий край, буцiм пожартував, але вклав у слова стiльки прихованого глузу, злостi, що злякався сам, швидко заморгав спаленими сонцем вiями. Сiрковi очi налилися червоним вогнем. - Я нi за чим не шкодую, - не стiльки подоляковi, скiльки собi сказав вiн. - Бог нам суддя! I вчинкам нашим. Вiн суддя всiм. Нiхто не зрозумiв до кiнця тих його слiв, нiхто нiчого не вичитав з отаманових очей. Тiльки один чоловiк прочитав у них невмолимий присуд, прочитав наструненою душею, струпцюватою пам'яттю, тремким серцем, налитим по вiнця перегiрклою зрадою. На мить вiн закам'янiв. Став ще одною камiнною бабою у степу. А коли трохи вiдтало серце, вiн подумав, що, може, це найлiпший кiнець. Вже не мiг нести далi чорного вантажу у душi й не мiг натягти на себе ще одну личину. Тiльки подумав, що в гуртi все-таки помирати легше. Й гаразд знав, що дати о собi вивiд не може, бо то - гiрше смертi. Кошовий повернувся й, накульгуючи дужче, нiж ранiше, важко погупотiв чобiтьми до зчорнiло? од сонця могили. Та враз, ступнувши кiлька крокiв угору, зупинився, немов наштовхнувся на натягнену линву. Прислухався, здивовано, повiв бровою. Серце стукотiло якось дивно, здавалося, воно ось-ось зупиниться й не стрепенеться бiльше. Отамановi зроду не болiло серце. Пекли рани, вже з десяток лiт терпнув лiвий бiк, але як болить серце - не знав. Тепер йому здавалося, що хтось ввiткнув у спину довге шило й повiльно повертав у серцi. Вiн несамохiть засунув пiд сорочку руку, стиснув груди. Навiть подумав, чи не вiща це пересторога, чи не покара за задумане? Ось зараз впаде на цiй могилi й залишиться на нiй навiки! Тривожний холодок пробiг у грудях. Одначе те не злякало отамана. Тiльки подумав: треба поспiшати вiддати велiння, а по тому - будь що буде! Але ще не до кiнця вмерла надiя на цих людей, йому просто не вiрилося, що вони потечуть у кримський бiк. Вiн оглядався, зупиняв ?х думкою, поглядом, молив бога, аби злучилися з тими, що стояли над балкою. Того не сталося. Закинувши на плечi клумаки, менша валка потягла на Крим. Йшли помiж двох живих стiн, i козачi погляди пропiкали ?х до кiсток. Поспiшали поминути цей останнiй рубiж совiстi, докорiв, рубiж вiтчизни. Останнiм вiдходив Марко. Вiн навiть постояв якусь мить, неначе вагався. Проте хiба мiг вагатися? Душа його була як випалене поле, йому нiчого не хотiлося, нiчого не бажалося. Якщо вiн i помилився в отамановому замiрi, то вже нiколи не вернеться в рiдний край. Донедавна втiкав думкою од рiдного краю. А тепер ось дихнув У його обличчя козацький степ, послухав рiдно? мови, i серце стиснулося з чорного болю. Донедавна на кожен крок сво?? провини бачив причину, приневолю, а тепер причини змалiли, а провина виросла до огрому. Марко так катувався сво?ю зрадою, шо останнiм часом не раз зринала думка: нехай би погасла мука разом iз свiтом. Ця думка зблиснула й тодi, коли розмовляв з кошовим, щось аж молило в ньому, аби той вийняв шаблю i спинив бiг свiту в його очах. А вже в наступну мить жаско захотiлося жити, аж страшно стало свого майже несвiдомого бажання. Як же вiн любив себе! Дорожив сво?м життям, у душi вивищувався над iншими людьми, хоч розум пiдказував, що насправдi - дрiбний i нiкчемний. Ним одмалечку володiв страх, диктував усi вчинки. Марко здогадувався про це, але жодного разу не спробував боротися. Адже на другу шальку треба було покласти власне серце. Все це зрозумiв до кiнця тiльки в оцьому степу, в оцьому походi. Страшний то був для нього похiд, але вже зовсiм з iншого боку. Про свою зраду думав день i нiч, носив ??, як отой проклятий Марко торбу з душами загублених грiшникiв. Й не раз спливала думка про того Марка, бачив у тому лихе провiщення долi. Мука випалила душу, й була вона як криниця без води. Тiльки одна думка билася в головi: коли б можна було розпочати життя од порога, вiн би пройшов його iнакше. Божечку, вiн би швидше тричi вмер, нiж один раз зрадив. У цю мить йому мовби перевернулося все в душi. Каяття розривало ?? на шмаття, його всього виповнив плач, вiн ридав безголосо. Хотiлося спокути, хоч крихту, хоч краплю. Вiн i сам не знав, на що те йому. Може, для того, щоб увесь вiк, якщо ?х справдi вiдпустять, чимось втiшатись у чужому кра?? Щоб мати й там якесь право на життя? Але що мiг зробити вiн, тричi проклятий рiдною землею? Проклятий Сiччю, ладижинцями, Лаврiном... I враз йому пригадалося, як розбалакався по дорозi од монастиря свято? Софi? Мокiй Сироватка, розказав, що шука? сина, Лаврiна, й що Лаврiн не зна?, ким йому доводиться вiн, Мокiй. Запитував i його, чи нiчого не чував про того козака. Сироватка не впiзнав Марка та й не мiг впiзнати, не бачив його майже чотири роки. Марко тодi одказав, що, мовляв, не чував. А тепер йому хотiлося сказати бодай про Лаврiна. Вiн i справдi мало знав про нього, не вiдав, куди татари його подiли, що з ним зробили. Марка одразу по хановому наказу повезли в балку до татарського вiйська й тримали там. Серед запорожцiв, що стояли тут, вiн не бачив Сироватки. Й був радий тому. Вiн почував, що самому Сироватцi цього сказати не змiг би. А оцьому старому козаковi, що обiперся на ратище, либонь, зможе. Вiн пiдступив до козака, що стояв з самого краю, й мовив, дивлячись поза його плече, в степ: - Знайди Мокiя Сироватку з Васюринського куреня й скажи йому, що його Лаврiна запопали татари на хуторi зимiвчанина Мартина Драпака. Я не знаю, де вiн зараз, а тiльки бачив, як його привезли на хутiр зв'язаного. I, не оглядаючись, швидко пiшов за валкою. Спочатку всi вони йшли густою юрмою, далi наперед вирвалося кiлька чоловiк - цi майже бiгли, - валка розтяглася по степу. Пожухлi сивi трави сягали ?м вище пояса, здавалося, люди бредуть через спiнену рiку. Тi, що вирвалися наперед, прямували не по недавнiх слiдах, а забирали праворуч, либонь, добре знали степ, били слiд на Перекоп. I вся валка журавлиним ключем потяглася за ними. Над балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запанову? на кладовищi бiля свiжо? могили пo останнiй лопатi землi. Втiкачi зникали в травах, здавалося, вони ховаються в них. Тiльки Сiрковi, що стояв на могилi, було видно чорнi та сiрi шапки й клунки на плечах, вони неначе пливли по сiрих хвилях. А ще вiн бачив на далекому пагорбi, за який сiдало сонце, великого оленя. Здавалося, олень трима? сонце на рогах. Мабуть, оленя дивував i тривожив ключ, що тягнувся степом. Вiдтак вiн скинув рогами, гребонув копитом i полетiв на захiд. Сiрко й далi дивився в степ, у бiк Перекопсько? башти. Тонкий, гострий спис повiльно входив йому в груди й врештi зупинився на рiвнi серця. Там заболiло, запекло, як нiколи ранiше, i вже то було не серце, а вiдкрита рана. Стиснутi в кулаки руки теж були гарячi, i вiн великою напругою розтис долонi. У горлi став клубок, на очi накотилися сльози, кожно? митi вони могли потекти по щоках. "Зараз би впасти i вмерти", - подумав. Але i вмирати не мав права. Коли голови втiкачiв стали зливатися з обрi?м, кошовий наказав окличниковi погукати старшину; ледве зiйшлися всi восьмеро похiдних полковникiв, а також осавули й пiдосавули i стали перед ним, вiн поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ: - Рубати всiх упень! Слова впали в козацькi серця, як розпеченi цвяхи. Полковники стояли, ураженi дужче, нiж би наглим гарматним випалом iз залоги. - Сумно дивитися на таке, - казав далi Сiрко, - але цим людям милiшими виявилися басурмани, нiж рiднi брати. Землю батькiв, яку татарин i турчин вiками заливають кров'ю, вони промiняли на землю ворогiв рiдно? вiтчизни. Вiру, з якою прийшли в свiт i в якiй одвiку жили ?хнi предки, вiддали на глум i посмiх. I все те задля ласого шматка, задля власно? користi. I не тiльки. ? серед них i прямi злочинцi, для яких нема? вороття додому. Для цих людей нема? нiчого святого. Вони пiдуть проти брата, множитимуть ворогiв наших. Важко менi вiддавати таке повелiння, ох як важко. Але зрада оплачу?ться тiльки кров'ю. Старшини стояли, скованi мовчанкою. Допiру всi бiгли думками за визволеними бранцями й навiть сподiвалися, що кошовий накаже завернути перекиньчикiв, але це його велiння видалося ?м неймовiрним. Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли вiками на могилах камiннi велети, були такi ж незворушнi й невмолимi. В обкладених сумними зморшками очах кошового вiдсвiчували червонi вогнi - чи то ?х кинуло туди призахiдне сонце, чи вони зайнялися зсередини. Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь i самi горiли в ньому. Вони знали, що отаман все життя горить на пекельнiм вогнi любовi й ненавистi. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли - на всю Укра?ну, а все величезне горе ?? вмiщу?ться в його серцi. Тiльки в його. Вони вiрили, що iншого повелiння вiн скласти не мiг. - Тому, хто вiдцурався вiтчизни, нема? мiсця на землi, - знову сказав кошовий. - А грiх од бога - на менi одному. - Хвилю помовчав, знову перевiв погляд на степ. - Вишикуйте, пачове отамани, козакiв по командах. Одберiть молодих. Вони мають виконати повелiння долi. Вiн рушив до коня. Руки йому налилися свинцем, i сам був неначе iз свинцю, аж кiнь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його, притиснув вуха й здригав на холцi шкiрою. Щось вловив у господаревi таке, вiд чого сахався й наливався диким страхом. I отаман довго лозив ногою стремено i, сiдаючи в сiдло, обома руками тримався за передню i задню луки. Дикий степ сполохав кiнський тупiт. Марко оглянувся й побачив вершникiв, що летiли, низько попригинавшись до кiнських грив; здавалося, вони ховали в гривах обличчя, над ними червоно блищали шаблi. Вiн зрозумiв усе. В одну мить спливли отамановi слова, шарпнулася тужна думка, що мiг залишитися бiля балки, й згасла, як гнiт пiд дощем, не почував страху, й розпач не рвав груди. Доля з усiх бокiв обступила його глухою стiною, й Нога?ць давно вже втратив надiю проломити ?? та втекти на чистi, зеленi оболонi. Та й де його оболонi? За солоним Сивашем, на ханському подвiр'?? Коли б ще не побачив запорожцiв, не почув ?хньо? весело? вольно? мови, може б, i жив. Пригадував Чортомлик, i широкий радний майдан, i високi могили понад кручею. Вiн запродав усе - високi могили, майдан, Чортомлик i вольнi? води. Йому бiльше не хотiлося жити, хоча не хотiлося й помирати. Нога?ць не втiкав, не голосив, не падав на колiна. Й коли над ним захропiв кiнь, прийняв смерть як божу кару за всi содiянi на землi грiхи. Вже несамохiть затулився руками, й залита синiм вогнем гаряча шабля впала на чубату голову. Задушливо пахли стоптанi копитами полини. Сiрко ?хав стопою, ?хав по слiдах у травi, там неначе проплинула рiчка, нахиливши типчаки, ковили i поклавши ?х в один бiк. Ворон хропiв, iшов бокаса, отаман правував ним майже несамохiть, а сам дивився на посiчених. То було щось несосвiтенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття в ньому не було. Не втiкав очима од розкритих мертвих очей, в котрих позастигали жах, подивуваннл, здавалося, хотiв назавжди забрати собi в душу тi осклiлi погляди. Майже всi лежали головами до Криму. Над ними пiнилися ковили, що вже одцвiтали, свiчками стояли в головах полинi. Витолоченим степом по трупах котився кущ кураю, зачепився за чорну чубату голову, забринiв на вiтрi й затих. Молодий рудовусий козак пучком трави витирав шаблю, кинув траву пiд ноги коневi, й вона лежала кривавою пiною. Козак похилився на гриву коня, вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь ?хав без дороги в степ, як помрачений. Його не зупиняли. Сiрко натягнув поводи. Кiнь не хотiв стояти, пряв ногами. Отаман зняв шапку, сумно похилив голову. Похропували конi, подзвякувала криця. Порубанi лежали, витягнувшнсь в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справдi нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетiв не в той бiк. Сiрковi зарябiло в очах, на мить йому здалося, нiби тi руки зво-дяiься, вимахують, вiн уже чув посвист вiтру й тихий жалiбний клич. Вiн знав, що чутиме його довго - все життя. Що вертатиметься сюди душею та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволi зводилася думка: чи правильно вчинив i чим одкупиться перед свiтом. Правильно - не правильно, хто судитиме? Для нього - правильно, для когось - неправильно. I все ж стало страшно, нагнувся над трупом, що лежав бiля кiнських копит, немов хотiв щось вичитати в мертвих очах. По худому, з широкою бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось з дна душi, стисло серце. Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив себе перед божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотiв сухими губами: "Карай, боже, якщо я неправий. Я не мiг вчинити iнакше. В пострах онукам i правнукам, у науку всiм мо?м братам. Я так люблю ??, мою вiтчизну, що готовий мучитися за не? довiку!" Пiдвiв голову, ще раз окинув поглядом степ. Намагався охопити зором увесь ключ. Не всi трупи було видно, декотрi ледве чорнiли в травi, iнших сховала ковила. - Простiть нас, брати, - мовив гiрко, крiзь бiль, що проймав груди, - а самi спiть тут до страшного суду господнього, анiж мали б у Криму мiж басурманами розмножатися на нашi молодецькi християнськi голови, а на свою вiчну без хрещення погибель. Потiм оглянувся на козакiв, що непорушне сидiли в сiдлах, низько вклонився ?м. - А ви, - мовив, - простiть менi, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. Вина перед богом - на менi одному. А у вас народяться дiти, ви розкажете ?м про сумнi поминки на Чорнiй долинi. Нехай знають: хто одцурався рiдно? землi, не гожий дивитися на сонце! Нема? двох сонць, нема? двох богiв, нема? двох неньок. Розкажiть про це сво?м дiтям. Нехай ?х теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть сво?м дiтям. Сухий, колючий вiтер зiрвав з отаманово? щоки солону сльозу. Вiн одвернувся, удав, що молиться, але молитися не мiг. А опiвночi, коли вичахлий, безкровний мiсяць заховався у хмарах, отаман пiшов у степ. Вiн iшов, i Стожари гойдалися на обрi?, як п'янi. Зорi мерехтiли. Чумацький Шлях плинув, неначе рiка. Все тут, у степу, жило й умирало за вiчним законом, тiльки вiн звершив свiй власний закон, свою волю - гiрку, праведну, яка здавалася йому едино праведною i вiд яко? не мiг вiдступитися, хоч це було неймовiрно важко. А що, як вершить ?? не так, як треба? Хто розвi? сумнiви? Тi, якi вiд нього за сто, за триста рокiв! Вiн несе вiдповiдальнiсть перед ними, а вони перед ним - нi. Неправда! Вони теж зв'язанi з ним одним законом, бо в ?хнiх жилах тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими полинами i закипiла вiд шабельних смерчiв. Вiн вiрить, що праведна. А тiльки ж... Сiрко впав у густу траву. Важкий, тисячопудовий тягар повалив його. Тримав на плечах увесь свiт, перейнявши на себе i земнi, й божi справи. Коли вiддавав наказ на сiчу, вiдчув, як обпалило блискавицею серце, але воно не здригнулося, вiн прозирав ним далеко-далеко, у вiки. А тепер знову став звичайною людиною, i такий великий був свiт, i такий широкий степ, що почувався в ньому крихiтною зерниною, яка може прорости i яку можуть звiяти вiтри в солоне море. Козачий стан гомонить у тисячу голосiв, готовий пiдвестися по одному покиву його пальця, справля? сумну тризну. Всi козаки злякалися содiяного, й вiн злякався теж, i не мiг пробачити собi кремiнностi, й не мiг вчинити iнакше. Боявся сво?? самотностi й плакав з нелюдсько? одвiчальностi, яку перейняв на себе. Вiн оплакував сво?х порубаних зрадливих землякiв i козакiв, що погинули марно, визволяючи тих зрадливцiв, оплакував власну долю i долю Укра?ни, яку запродують усi, хто тiльки може. Нiхто не чув того страшного плачу, тiльки самотня, ясна й червона, неначе крапля кровi, зiрка стояла над його головою, а тодi враз зiрвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по собi вогненний слiд. Та повеснi на тому мiсцi, куди падали отамановi сльози, виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти нi коса, нi шабля. ...За кiлька днiв у верхiв'? рiчки Конки, на старому татарському шляху, званому Муравським, запорожцi дiлили вiйськову здобич. Дiлили порiвну, на всiх - на козакiв i визволених з полону. Сiрко пильнував сам, щоб не обдiлили нiкого - нi досугого дiда, нi сиротини. Хто не мiг чи не хотiв узяти свою частку кiньми, кожухами, килимами, тому вiддавали грiшми. Там же, в зеленiй долинi Конки, пiд вербами прощалися. Козаки повертали до Днiпра, з ними вiдходило з пiвсотнi недавнiх бранцiв, що вирiшили записатись у запорожцi, решта прямувала до Ворскли, аби звiдти, з Полтавщини, розiйтися по домiвках, ?м дали про?жджi листи з печатками - хвацький вусатий запорожець з рушницею на плечах був гарантом ?хньо? недоторканостi. Тi листи, склавши удво?, вчетверо, ховали до пазух або шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима ?врей-столяр зробив з вербових патичкiв бiленьку рамку, вправив листа в не? i почепив на шворцi собi на шию. * * * "Ясновельможний мосцi хане кримський з многими ордами, близький наш сусiде! Не мислили ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством кримським у велику неприязнь i вiйну заходити, якби од вас не побачили того початку, який минуло? зими ваша ханська милiсть учинив, послухавши дурно? ради шаленого й безумного вiзиря Цареградського, а по нiй i неслушного ординанцу найяснiшого й найвельможнiшого султана свого. Прийшли з яничарами його i з численними ордами Кримськими до нас, вiйська Низового Запорозького, нiчною порою приступивши близько до Сiчi нашо? i знявши сторожу нашу, що стояла за Сiччю, заслав був у Сiч п'ятнадцять тисяч яничарiв, наказавши ?м (чого в стид було чинити - не по-кавалерському) всiх нас, молодцiв вiйська Запорозького, сонних, що не сподiвалися жодно? бiди, вибити й видушити. I кучку нашу сiчову з фундаменту вивернути i розорити; а сам з ордами бiля Сiчi став, аби й духу молодцiв наших, якi втiкали б, не випустити. Тiльки той намiр i замисел Христос-бог наш премилосерднiйший повернув нам на добро, бiду i упадок наш тодiшнiй повернув на упадок i бiду голiв яничар турецьких; про що сам, ваша ханська мосць, добре вiда?ш. Якого злого замислу вашого i недишкрецi? (яко вiд тих людей, якi рицарським промислом бавляться i правду в собi заховати люблять) нiколи не сподiвалися на себе, так i потрiбно? обережностi i до дання вiдпору готовностi не мали: тiльки господь-бог спаситель зберiг i захистив нас вiд напастi вашо? i крайнього упадку нашого. Цей учинок ваш вельми зневажив нас, вiйсько Запорозьке, i принiс нам немалу шкоду, отож i ми, прикладом древнiх предкiв i братi? нашо?, мусимо постаратися око за око вашiй ханськiй мосцi i всьому панству Кримському свою зневагу i образу вiдплатити i помститися, але явно, а не та?мно, по-рицарському, а не так, як вчинили з нами ви; i бог серцевидець при нашiй правдi лiпше нам допомагав гостювати в панствi вашому Кримському, нiж вам бiля кучки нашо? сiчово?. I якщо та гостина наша в панствi вашому показалася недиш-кретною, то так воно i ?: бо козаки, яко не одно? матерi дiти, так i не одного суть норову, однi направо, другi? - налiво, а третi - прямо стрiляли, то тiльки добре, що не минали цiль; та й недишкрецi? тi?? од вас навчилися, а не самi вимислили, бо i в Криму ваша ханська мосць, не прийнявши нас за гостей i добрих кавалерiв, поспiшив було з ордами сво?ми сильними до Сиваша, до то? переправи, котрою ми увiйшли в панство ваше, де, стоячи, хотiли нашого повернення дiждатися i там нас поглинути, на переправу не пустити, але й тут намiр ваш судьбами всемогущего бога нашого вспак перемiнився, а нам милiсть божа при нашiй правдi допомогла i торжествувати над вами дозволила, в якому торжествi й потурбували вашу ханську милiсть, а коли з нашого боку щось видалося недишкретне, то мусиш, ваша ханська милiсть, в тому нас вибачити, зважаючи на те, що завжди недишкрецiя платиться недишкрецi?ю. Подiбне й не снилося вашiй ханськiй мосцi, щоб вiйсько наше Низове Запорозьке в малiй i вельми щуплiй кiлькостi осмiлилось i одважилось на знамените й багатолюдне панство Кримське воювати й наступати; того б i не було (не через боязнь, але через давню з Кримом сусiдську приязнь), якби зi сторони вашо? не подана була оказiя i причина до неприязнi i вiйни з нами, вiйськом Низовим Запорозьким. Не важся, ваша ханська мосць, мати (як приказують) поля за бовдур i нами, вiйськом Запорозьким, легковажити, а вiйною на нас надалi наступати: якщо то буде iнакше, то i ми, - вза?мно, в бiльшiй уже силi вiйська нашого i з кращою до вiйни готовнiстю не через Сивашську переправу, а через Перекоп, виламавши i вiдчинивши собi в нiм ворота, певний-бо до того ма?мо спосiб, - завiта?мо в панство Кримське i доти з нього не вийдемо, доки при всесильнiй допомозi божiй бажаного намiру нашого не побачимо сповнення. Бо одважнi кавалери i мужнi вiйська Запорозького вождi, предки i славнi антецесори нашi здавна на Крим i царство Турецьке морем i землею воювали... (якщо цьому ваша ханська мосць не вiрить, то звели в сво?х Кримських та Константинопольських лiтописних книгах писарям сво?м пошукати, певне, знайдеш; а ще бiльше - здамося на лiтописи грецькi, римськi i польськi, де ясно проголошена немеркнуча слгва козацька i похвальнi дiла вiйськовi вiйська Запорозького), то й нам, ?хнiм нащадкам, хто заборонить iти тим же похвальним предкiв наших шляхом? Так, не бажа?мо ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством Кримським воювати i бути в гнiвi, проте якщо знову побачимо зачин ваш до вiйни, то й ми навза?м воювати панство Кримське не побо?мося. Якщо ж з охочих молодцiв чамбули вашi i нашi, по розлеглих i диких степах гуляючи, сходитимуться й битимуться, того нам i вам до зачинання велико? вiйни ставати не треба. Не ширячи листа нашого до вашо? хансько? мосцi... те все висловивши, зичимо вашiй ханськiй мосцi доброго здоров'я i щасливого благополуччя. Писано в Сiчi Запорозькiй року 1675, сентемврiя мiсяця, 23 дня. Вашо? ясно? вельможно? хансько? мосцi зичливi приятелi Iван Сiрко, отаман кошовий, з усiм вiйська Низового Запорозького товариством". РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ Гарно мандру?ться Сироватцi з сiчовими чумаками, з веселим отаманом Драгожилом. Тiльки тут, на високому чумацькому возi, Мокiй Сироватка зрозумiв, яка велика земля i яке безконечно високе небо, яка похаплива й клопiтка проти них людська душа i як ?й не вистача? спокою та волi. Багато йому передумалося, пересiялось у пам'ятi за цi днi, часом те, що колись мав за зерно, виявилося згонинами, а те, що мав за одвiйки, - зерном. По-iншому тече в дорозi думка, iнакше прийма? в себе свiт душа. Думка йде врiвень з воловою стопою i з жайвороновою пiснею, що, мовби iавiчно, повисла в небi. Й довша? свiт, i ширша?, розпросторю?ться. Нiхто не зна? так, як чумаки, неба, хiба, може, мореплавцi, нiхто не перемiряв стiльки землi, нiкого так не вi гають по селах молодицi та дiги, нi на кого не налаштовано по байраках стiльки засiдок. А ще нiхто не зна? стiльки пiсень, як чумаки, а надто чумацький ватаг Семен Драгожил. Не випуска? Семен з рук бандури, в нього навiть поли веселiше йдуть пiд пiсню. Неначе святий, сидить, пiдiбгавши пiд себе ноги, в передку воза Драгожил, i легiт-вiгер ворушить його пишнi, розчесанi на два потiчки вуса. Тiльки коли-не-коли мацне себе по животу, чи не згубив широкого череса, в якому грошi на всi довгi милi в татарськiй землi - за переправи i за водопо? - мостове, поромне, криничне, а також за пашу, а основне - плата за сiль, золотi? й срiбнi? таляри. Та як може згубити, почува? ту вагу повсякчас, й черес той можна зняти, тiльки порiшивши отамана. А порiшити його нелегко. А степ - зелений та буйний, аж спiва? серце. Встане з-за моря, з того краю землi, сонце, й заiскрить вiн росами, й ударять у срiбнi литаври жайворони, i настане така краса та благодать, аж страшно ста?, що люди не бачать ?? - толочать кiньми i поливають кров'ю, що ?м просто нiколи за сво?ми клопотами натiшитися божими щедротами. Iдуть, ремигають воли, ?хнi тiнi, неначе гори, пливуть по травi. Валка чималенька - шiсть батових, шiстдесят одна пара волiв, одна батова - Драгожилова, через те ма? пiдпомiчника. Iдуть веселi чумаки, вони спивають степ, як церковне вино, а ще ж ?м радiсно, бо каймакам ' перекопський написав, що "сiль цього року сiла добре, води й трави на путi багато", що розбiйнi ватаги виловлено всi, й чумакам у дорозi нiчого не загрожу?, i що подару? каймакам[29] першiй валцi два вози солi безкоштовно. А ?хня валка йде перша, чумаки вже впевнилися в цьому, й мажi ?хнi четвероволовi котяться швидко, и гребла для солi на мажах новi, i отаман мудрий та веселий. I спiвають вони влад, славлять пiснею день. Сироватка до спiвiв мало вдатний, слуха? та дума?. Ввечерi перший зiскочить з воза, назбира? хмизу, сухо? нехворощi-залiзняку, що спалахне жарким полум'ям i обпалить обличчя, принесе води, а iнколи й воли попасе вночi. Його Савур iде в поводi за возом, вiн за цi пiвтора тижня аж на крижах набрав. А ще Сироватка розважа? чумакiв бувальщинами зi свого сторожового життя, розповiдями про нечистого та iнше вiдьомське кодло, збреше так, мовби щодня стрiчався з рогатим око в око, вiн же тiльки раз вцупив його за хвоста з-пiд греблi. Розважа? чумакiв Мокiй, а думка його кружля?, як чайка над поруйнованим гнiздовиськом, покигиче тут, одлетить у далину й верта?ться знову. Й слухати скрип чумацьких колiс козаковi вже недовго. Допитавшись на Сiчi, де сто?ть зимiвник Мартина Драпака, вiн по?хав з чумаками, котрi прямували через тi кра?. З чумаками й ситiше, й безпечнiше, й не так нудно, як самому. Сироватка сподiвався вивiдати у Драпака щось певнiше про Лаврiна. Може, той зна?, куди того повели чи хоч яким побитом Лаврiн прибився на Драпакiв хутiр. Якщо сина басурмани погнали на Перекоп, можна буде через чумакiв або через козацьких товмачiв запитати в перекопського мурзи, де вiн зараз ?, й спробувати викупити. Викопа? Мокiй сво? грошi у Вiйськовiй Скарбницi, трохи докладе кiш чи сам отаман. Коб тiльки той Драпак сказав правду. А може, й сам зв'язаний якоюсь ниточкою з татарами, тодi перемову треба починати з ним. Димить сивим маревом степ, i стали на овндi хмари, неначе високi церковнi банi, аж хочеться на них помолитися. А потiм на баню сiда? райська птиця, й, тiльки придивившись пильно, пробудившись вiд сон-замрi?, Сироватка бачить, що то не райська птиця, а хохiтва дрiбно трiпоче крильцями, застигла в повiтрi. Гарна птиця хохiтва, дума? Сироватка, велика, гладка, ще й дурна, переловив вiн ?х сильцями бiля Слiпо?, "прости менi за те, господи". Ту тиху лагiднiсть мандрiвки надщербила пригода, яка сталася на Мокi?вих очах i з його участю. Зупинилися якось чумаки в зеленому байрацi, зварили вечерю, по?ли, й Мокiй понiс до копаночки порожнi казани, щоб ?х помити. Поставив пiд кущиком, а сам на мить одвихнувся по нуждi. Коли вертався назад, то побачив: щось шкряба?ться в бiльшому казанi, аж той ходить ходуном. Спочатку Мокiй подумав, що то собака, та одразу й розупевнився: бабралася в казанi, вишкрябуючи, вигризаючи рештки кашi, людина. Мокiй не став клпьати когось собi в помiч i не став лякати кашо?да, а пiдiйшов ближче и тихо мовив: - А чого ж це ти, чоловiче, наче пес, вилизу?ш чужi казани? Постать одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя, та таке марне, таке заросле й обсинцьоване, аж старому козаковi стало страшно. Й одiж на парубковi була пошматована, пошарпана, крiзь дiрки свiтило тiло. - Хто ти такий, парубче? Звiдки ти взявся? - запитав Мокiй. Парубок мовчав. Вiн не кинувся на Сироватку й не втiкав, либонь, мiра його душi переповнилася вщерть. Бо якусь мить вiн ще сидiв на землi, скулившись по-собачому, зчепивши на колiках руки, а тодi враз похитнувся й заплакав. Це було дуже дивно, й Мокiй присiв бiля парубка, спробував його заспоко?ти. - Отако?. Козак, парубок i... в плачi. - Я... не козак, - схлипнув парубок. - Я од пана втiк. Фiлоном мене звати. Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на iнше, Фiлон почав оповiдати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнiм часом. Вiн сам нестямився, як це сталося, не знав, чому оповiда? цьому старому чумаковi чи козаковi про сво? злигоднi. Либонь, прийшла пора оповiсти будь-кому. Вiн оповiдав i сам дивувався тому, що сталося з ним, не вiрив, що подолав стiльки верст, стiльки перепон. Ховався в лiсах, спав пiд копицями, годувався вим'ятим з колоскiв зерном, i знову хижi ловцi нападали на його слiд, i знову вiн утiкав. Пробирався на Сiч, добився аж сюди й двiчi натикався на шляхетськi залоги, якi заступали всi дороги на Запорожжя, i вже не сподiвався туди добутися. Йому вже мовби все й байдуже, але ж носить хрест на ши?, i жива душа сама не йде з тiла. Довго слухався його Сироватка й спогадував власне панщинне життя, спогадував пана Казана-Казановського, й захлипало його власне серце, й затремтiли десь близько-близько вiд очей сльози. - Почекай, хлопче, може, щось зметику?мо гуртом, - мовив. Вiн покликав Драгожила й переповiв чумацькому отамановi все, що почув вiд парубка. - Треба нам доправити його до Микитиного перевозу, - сказав на закiнчення. Драгожил довго чухав потилицю, то здiймав, то знову одягав шапку. А тодi мовив: - Дуже це небезпечно, бо ж не сам я ?ду, а вiд громади... Може все прахом пiти, але коли така справа, ? у нас один викрут. Прихворiв у нас на самому початку чумак Микола, Оверкiв батько, i ми залишили його в Мар'янiвцi, в родичiв. А в компукт чумацький вiн вписаний. - Тодi нехай оцей парубок i буде Миколою, - пораяв Сироватка. - Воно то так... Але ж Микола сливе дiд. - А хiба в Фiлона на пицi написано, скiльки йому рокiв i чий вiн син, а тепер батько? Перемiнимо чумакiв на возах, хтось iз старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо iм'ям того чумака. Та й по всьому. - А так, - погодився Драгожил. - Кебетливий ти. Ходiмо ж та порадимося гуртом. Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потiм нагодував Фiлона таранею та хлiбом iз салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасi, й випросив в одного з чумакiв для Фiлона чоботи. А тодi помовчав i сказав сумно: - Як не знайду свого сина й вернуся на Сiч, може, станеш мо?м сином. Ти один тепереньки на весь свiт, i я, мабуть, один. Опiвднi Сироватка попрощався з Драгожилом та iншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а вiн повернув праворуч. Коли тiнь подовшала на пiвтори ступнi, пiд'?хав до урочища Деркачi, посеред якого, як казали, стояв Драпакiв хутiр. Болото Деркачi лежало в не глибокiй, але широкiй долинi, мабуть, з нього витiкала i якась рiчечка й текла до Днiпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нiчого й не побачив; i в лiву, i в праву руку стiною стояли очерети, тут i там купами росли верби, а далi зеленiли якiсь iншi дерева, мабуть, то й був хутiр Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Про?хав у праву руку - той же очерет, тi ж верби, в лiву - те ж саме, нiде нi гребельки, нi дороги, анi будь-якого слiду. Найбiльше дивувало Сироватку те, що не видно нiякого слiду. А мусив вiн десь бути. Стояло пiзн? лiто, вода далеченько вiдступила од весняно? одмiтки, позначено? змiйкою покинутих на березi комишiв, осоки та палiччя, помiж зелених бородавок купин на рудому болотиську повiдпечатувалися навiть якiрцi лапок куликiв i плисок. Сироватка вирiшив пошукати дороги iншим способом. Зупинив коня бiля високо? гiллясто? верби; не злазячи з сiдла, роззув чоботи, зняв i кинув у траву шаблю та пояс i, вхопившись обома руками за мiцну гiлку, полiз на дерево. Покректуючи, остерiгаючись, щоб не зiрватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище яко? на рiвнi людського зросту висiло одразу тро? воронячих гнiзд, далi лiзти не зважився - кора була гладенька, аж слизька, й гiлка тонка. Виднокiл йому трохи затуляло вербове гiлля, але й крiзь нього бачив острiв. Теж неясно - його береги скрадали очерети й верболози, далi гнулися верби, а за ними - шапки дубiв, кленiв i виднiло щось чорне чи сiре. То, певно, й був зимiвник. Сироватка приглядався довго, але побачив тiльки рiг хлiва чи хати. Мокiя стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирiшив посидiти якийсь час в оцьому дозорi, може, появиться хто бiля хутора, але над головою розкаркалося вороння, й вiн полiз униз. Савур скуб траву. Мокiй забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена пiна, розгнуздав (вiн взагалi рiдко коли його загнуздував, кiнь слухався повода й так, трохи помiркував, узяв за повiд i повiв у лiву руку, де ще ранiше запримiтив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсiдлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сiдло й весь риштунок - рушницю, шаблю, пiстолi, схожу на качку порохiвницю-натруску, примоцував гiллячками. Савур одразу ж лiг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезiнкою. А вiн дiстав з торокiв хлiба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобiдав, по тому роздягнувся й полiз у болото. Нарiзав ножем очерету й мiцно, по-татарськи, з'?днав ликом докупи два снiпки, прив'язав до них одежу. Застромив у снiпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикрiпив до очеретяних чубiв мiцне, скручене вчетверо лико, - плотик був готовий. Поплескав по ши? Савура - од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за вухом, розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому вслiд - не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка. Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояно? води й рiзкий, терпкий, що трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбiгалися водянi курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i дременув з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото, вийшов на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав плотика й не намочив одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пiшов угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися позаду осоки; чорнi, помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко шелестiли в травi. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн iшов помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в обхiд, i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сiньми, - з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено подушкою; праворуч - рублений хлiв, до нього приплетений довгий лiсяний хлiв, з лiвого боку - клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi, сажi та погрiбцi. Все - пiд одним накриттям, тiльки клуня трохи вища. Посеред двору - колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що ?? прив'язують для рiвноваги, одiрвалася, валя?ться в травi, нiде нi пса, нi худобини й жодно? живо? душi. Можна було подумати, що обiйстя порожн?, коли б скрiзь по ньому не чорнiла купами земля. Деякi купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя те немало здивувало й насторожило, вже навiть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспоко?вся: що йому можуть зробити, що з нього взяти. "Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб скрипнули, пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд хлiвом, на купi очерету, лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби в бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi од його погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: тако? нечисто? сили ще не стрiчав. Був чоловiк без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальцiв. "От i дотопкав свою стежку до призьби, - подумав Сироватка. - Отут жаба й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби зрозумiти: нiг йому звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати страху. Сироватка пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землi), чемненько привiтався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде - сам розумiв, що змолов дурницю, але на iнше одразу не здобувся. Бiлоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по-християнському, i коли б уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки, однакового зросту й майже однаково? статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий - зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в чоботях з обрiзаними халявами; обминаючи копцi, вони пiдiйшли до Сироватки. Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав. - Звiдки такий узявся? - запитав стрижений по-козацьки. Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у таке Мокiй не вiрив. - Каже, завернув води попити, - скривив сухi, потрiсканi губи бiлоокий i випростав з-пiд себе праву руку. Сироватка помiтив, що на нiй нема? пальцiв. - Напо?мо? Нехай вип'? весь колодязь? - Як завернув? - здивувався стрижений у кружок. - I не мокрий нiскiлечки? Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся. Люди цi непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душi, вiдчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивцiв жартом: - Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите - й пiдошви сухi, - показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота. - Як Iсус Христос по водi, - глумливо й невдоволено скосив очi схожий на ченця чоловiк. - Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся знову, вiдповiв по-?вангельськи: - I побачив Iсус лукавство ?хн?, i не робив чудес, бо не вiрили. Всi тро? зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не мiг вiдгадати, хто цi люди, але розумiв, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звiдси. Це або комишники, що вбили господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще раз подумав: показувати, що бо?ться, не можна. Слова iз святого писання зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у кузi над Волошкою ?вангелi?, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало йому, що треба триматися за боже слово. - Й чого ж ти мандрував степом? - запитав схожий на ченця. Сироватка знову вiдповiв ухильно: - Лисицi мають нори, птаство небесне - гнiзда, тiльки синовi людському нiкуди голови прихилити. - То це ти принiс ?? сюди? - вперся бiлими бликалами той, що сидiв на очеретi. - Чи прошкував кудись? - Ти вiру?ш, шо бог один, - тицьнув пальцем Сироватка. - I бiси вiрують, та й тремтять. А басурмани - не вiрую гь. Й треба принести в ?хн? царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять. Всi тро? знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет. - Просiть, то й дасться вам. Грiховна вода на святих устах стане святою, - так само покiрно мовив. - Принеси, ?лисею, води, - скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув головою бiлоокий. Схожий на ченця комишник пiшов у сiни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, - брали ?? десь з копанки, мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка вдавав, що п'? iз задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животi. Вiн ще не вирiшив до кiнця, що йому робити далi, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк - грiх такого зачiпати. Та й не трима? мирського в пам'ятi, у нього в головi сво?, не знанi простим людям замiри i клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловiка одягом i виглядом. Але хiба не мiг скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi немало таких, кому в головi зацвiло. Iншого викруту не бачив. Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспiшали щось чинити - куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi, порадитися мiж собою. Дво?, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали. ?лисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн шукав на нiй гулi. - Болить, клята, - поскаржився. - Крутить щось, так гiрко крутить