-  i
все на захiд сонця.
   - Пар голову хрiном, - порадив Сироватка. - Хрiн - божий корiнь.
   - I не спи на захiд сонця, - чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз  рукою
до кишенi по люльку.
   - Мирон теж спить, i йому нiчого, - одказав ?лисей.  Сироватка  й  собi
хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз  у  черес,  покопався  там,
дiстав маленького, з рябенько? шматини, вузлика, розв'язав,  нахилився  до
?лисея.
   - Пiдставляй долоню.  Це  -  попiл  розрив-трави,  спалено?  на  вогнi,
затепленому од непогасно? лампади. Ще якби була  непочата  вода...  -  "Де
вона в них у ката, - подумав, - коли  ось  ця  болотом  смердить".  -  Ну,
нiчого, зап'?ш простою. - Й висипав на широку,  в  мозолях,  долоню  трохи
чорно? сажi.
   "Де такi мозолi нагнав? -  знову  розмiрковував  про  себе.  -  Мабуть,
копаючи оцi ями. Для чого вони ?х риють?" Крутив думку так i так,  потроху
ставав на певному здогадi. Шукають  скарб.  Знали,  що  в  господаря  було
золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
   ?лисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки,  знову  помацав  чорними
пучками голову.
   - Наче полегшало.
   - Коли полегшало, ставай варити кулiш, - мовив бiлоокий. Було видно, що
вiн тут ватаг або принаймнi намага?ться вестися, як  ватаг,  бо  ?лисей  i
Мирон не вельми потурали на його слова.
   - Я вчора варив, - гребонув брудною, чорною  п'ятiрнею  волохатi  груди
?лисей.
   - А я позавчора й позапозавчора, - настовбурчився  Мирон.  Заходило  на
сварку.
   - I прийшов до них  з  ложкою  божий  чоловiк...  -  неждано  обiзвався
Сироватка. - Давайте я зварю.
   Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред  двору.  Ще
кулеша не зварилася,  а  по  двору  дух  пiшов,  аж  комишники  засалапали
язиками, як голоднi коти. Приправив ?? запорожець старим салом,  лiщиновим
листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв.
Зготував двi страви: одну  рiдку,  другу  густiшу,  домiшавши  туди  трохи
гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох  шматкiв  сала  на  днi  боднi  та
ворочка гречаного борошна  в  коморi  бiльше  не  було  нiчого.  Комишники
до?дали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували  далеко  наперед.  Земля
бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiяко? худоби, навiть  буда
бiля хати стояла порожня - пес або забiг, або його забили.
   Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони  забули  про
кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдко? кулешi.  Сироватка  ?в  не
поспiшаючи, ложку нiс до  рота  красиво,  пiдставляючи  пiд  не?  човником
долоню. Вiн не дивився в бiк  комишникiв,  що  повиверталися  на  очеретi,
палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх.  Вiн
знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго - добрi, для лихого -  лихi.
Те, на що не одважу?ться злий чоловiк  удень,  одважу?ться  вночi.  Темнi?
його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його
крутилась, як шапка утопленика у вирi, ?? не тягло вниз i не  викидало  до
берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з  самого
початку.
   Пiдвечерявши,  Сироватка  заходився  мити  казан.  Прив'язав  до  нього
мотузок, хотiв зачерпнути води з  колодязя,  але  Денис  сказав,  що  вона
погана, там згнив пес,  послав  з  цебром  до  копанки  Мирона.  Сироватка
подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi дво? -  зайшлi.
Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись  закликав  ?х,
втративши  надiю  самотужки,  однi?ю  рукою  викопати   Драпаковi   грошi.
Погромисько довкола стояло страшенне - копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях,
шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те  мотав  на
рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл,  набрав  у
жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та  кулями  очерету,
на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло,
й вiн ворушив, ворушив пучками.  Насипав  трохи  в  один  чобiт,  потiм  у
другий, почав узуватися набосонiж.
   - То нащо? - перелякано витрiщив очi Мирон.
   - Кольки з нiг виганяю,  -  байдуже  одказав  Сироватка.  Комишники  не
бачили, як вiн поналивав  у  чоботи  води,  тепер  же,  взувшись,  добряче
притиснув, придавив жар до мокрих устiлок.  Припекло  добряче,  проте  вiн
того нiчим не виказав.
   Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями  подвiр'я  огорнула
пiвтемрява.  Сироватка  сидiв  навпочiпки  над  пригаслим  вогнищем,  його
обличчя й розчепiренi пальцi рук  вiдсвiчували  чер-воно,  губи  беззвучно
ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв  викiльчувалися
тiльки  окремi  слова,  найчастiше  то  були  "сатана",   "страх",   "кара
господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
   Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим  острахом,  Мирон,
коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i  посунувся  ближче  до
?лисея.
   Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля  хати.  Правда,
не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету  й  сказав,  що
божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi
глум, вiн подумав, що Денис не вiрить  йому  до  кiнця,  але  вдав,  буцiм
нiчого не  помiча?,  мовчки  пiшов  у  хлiв.  Брязнула  залiзна  закрутка,
загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана  мостина,  й  все
стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався  до  темряви,  але
вона була така густа, що  не  бачив  i  сво??  простягнуто?  вперед  руки.
Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно,  знизу  -  помiст,
лати пiд покрiвлею - одна бiля одно? й грубi,  в  двi  руки,  -  комишники
знали, куди його закинути. В одному  кутку  намацав  палицю,  поклав  бiля
очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився  вгору,  де  сiрiло  кiлька
дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був
старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у-у-уу" - довге  та  протяжне,
ще й з хрипом. Наслухався ?х над Волошкою, страхом  од  ?хнього  крику  не
проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в  хлiвi  пахло  мишачим  послiдом,
видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i  риби  майже  вивiтрився,
Сироватка ледве вловлював його.  Коли  Мокiй  ворушився,  пiд  ним  трiщав
очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне -  починала  точити  знову.
Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в  минулому
дневi, все одно нiчого не одгада? й не  розплута?,  а  гарненько  заснути.
"Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде".  А  ранок  пiдкаже  сам,  що
робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув  шапку  й  поклав  пiд  голову,
сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в  нiчниць,
склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його
по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг
i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору,  й  на
нiй, на дротинi, - казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував  землi,
Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз,  i
плуг, i борона, i казанок - Сироватчинi. А десь у долинцi  пасуться  конi.
Теж його. Мокiй ?х не бачить, його порива? в той бiк -  щоб  не  зайшли  в
чуже, щоб ?х не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi.  займуть
конi або й вкрадуть ?х. "Треба пiти подивитися", - подумав, i  в  ту  мить
його щось мовби штовхнуло.
   Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон -  у  нього
крадуть конi. Сон нiби й гарний - Мокiй господарю? на власнiй  землi,  але
конi - то хвороба, та ще покража.
   Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй  свiтилося
два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли  й
зайнялися знову. "Кiт", - подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому
пригадалася розповiдь кума Шевчика, як  той  колись  у  селi  глупо?  ночi
покликав кота. Чорний-чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька
крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й  ласкаво  так:  "Кицю,
кицю",  а  звiдти  людським  голосом,  глумливо,  басюрою,  що   Шевчиковi
пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю!" Кум утiкав, аж погубив чоботи.
   "Може,  й  це  такий  котяра",   -   подумав   Сироватка.   Вiк   тричi
перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали,  тихенько
намацав палюгу, що  ??  поклав  в  узголiв'?,  й  пожбурив  угору.  Палюга
брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане "няв", i  моторошнi  зеленi
жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й  знову  спробував
сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли  таки  приплив,
повiз його не по тихому плесу,  а  помiж  розбурханих  порогiв.  Сироватцi
приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися  не  в  котячих  очах,  а  в
чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими
й куценькими рiжками, гострою мордою i  довгим  язиком,  яким  облизувався
по-котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли
тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт  сам  носив  пугарi  з
тернiвкою. Вони обо? добре впилися, й чорт спiвав по-козацьки, а Сироватка
мекав по-чортячи. А тодi  заходилися  гуляти  в  переваги-ваги,  Сироватка
чорта пiднiмав, а чорт Сироватку - нi, бо кожного разу, коли  той  починав
переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж  копита
одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав  його  за  хвоста,  а
розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся  й  побачив,  що
трима? власного хвостяру, а чорт реготiв i  злизував  язиком  з  рiденьких
повiк сльози:
   "Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався
з боку на бiк,  намагався  одчепити  хвоста...  Й  прокинувся  на  добряче
розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
   Якийсь час лежав незрушно.  Вже  заднiло,  в  вузькi  щiлини  мiж  плах
тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро  потекла  Сироватчина
думка,  вiн  пригадав  усе  й  почав  обмислювати,   як   зустрiнеться   з
комишниками, що скаже, як привiта?ться. Але недовго йому довелося  думати,
все склалося само по собi.  Небавом  почув,  як  по  той  бiк  хлiва  щось
шелеснуло, а по хвилi - трiснуло,  здогадався,  що  з  того  боку  за  ним
пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати.
Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк,  неначе
в конвульсi?, й став вигукувати то  голоснiше,  то  тихiше:  "О  iкона,  о
Галiлея!", "О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив
його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами.
Вiрив, що бог усе зрозумi? й простить, мав його за мудрого й  незлобивого,
хоч i знав iз святого письма, що господь часом кара? круто, ще й нi за що.
Але яка йому вигода карати такого  незлобивого  й  нещасного  чоловiка?  У
свiтi ж тiльки й шукають вигоди.
   Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло  у  кронi  густого  дуба  за
хатою, на тому ж  дубi  туркотiла  горлиця,  а  на  стрiсi  хлiва  завзято
цвiрiнькали горобцi. Денис стояв  бiля  хлiва,  а  ?лисей  i  Ми-рон  саме
вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно.
Вони сварилися, бо розсохся  човен,  i  для  того,  щоб  потрусити  ятери,
доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме
сам, кляли болото, рибу, Дениса ?? той час, коли прибейкалися сюди.  Денис
огризнувся, мовляв, вiн ?х не кликав, а таки полiз  на  горище  й  небавом
вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний  казанок  i
грудку смоли, кришив ?? сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив
карасi й лини, заходився варити юшку.  Карасiв  було  чималенько,  частину
поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi  й  така  думка  -
сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося  -  ?лисей  i
Мирон ?ли та пiдхвалювали божого  чоловiка.  Денис  мовчав,  важко  брижив
проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих
людей,  що  сидiли  перед  ним,  у  нього  вже  уклалася  думка.  Денис  -
найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне  в  лоба,
не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи  спочатку  завинив  перед
людьми - й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися -  й  вiн  став
таким. На цьому свiтi бува? всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зача?ний.
Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да.ii - до  черкесiв  або
калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото,  хто  зна,
чи не знайде хтось з трьох  одразу  свою  смерть.  Насамперед  Мирон.  Вiн
ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався  ?лисе?вi,  заспокою?
себе, мовляв, усе зле робить ?лисей, а не вiн. Той  же  прибишство  зробив
собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують  грiх
у попа. Кожного разу поверта? божi заповiдi так, що винуватий  не  вiн,  а
той, кого нанесла на  нього  лиха  година.  Вiн  марновiрний,  його  легко
налякяiи й легко розсердити,  вiн  може  вбити  з  випадково?  пiдозри.  I
вдарить тiльки в спину.
   ?лисей i Мирон  прибилися  сюди  пiзнiше.  Денис  прийняв  ?х  до  паю.
Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:
   - А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на  нiй
телiпався повiшений.
   Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у  яму  недогрнзеного  карася,
сердито блимнув очима:
   - Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут  повiшеник.  I  грушi  не
було.
   Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi  оддавна,  а  цi
прибилися пiзнiше. Обо? -  прибишi,  поки  що  не  грабують,  сподiваючись
знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на
широкий шлях. Вiн, Мокiй, ?м тут на завадi. Вони спробують спекатися його.
А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокi?вi, поспiшати.
   Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на  нього
щиро, чисто й воднораз ледь-ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла
по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся  найдужче.  Кортiло
втяти ще яко? штукенцi?, але зупинив себе. Давалися йому  всiлякi  вигадки
легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.
   По снiданку, пошептавшись  з  ?лисе?м  i  Мироном  бiля  порога,  Денис
насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв  клоччя,  смолу,
пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе ?лисея або Мирона, але
той не покликав. Мирон лежав  на  очеретi,  щось  думав,  а  ?лисей  гатив
товкачкою  по  панциру  черепахи,  яку  принесли  з  болота,   намагаючись
розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я - нащо йому та черепаха?
   Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис.  Провiв  нишковим
поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона
лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.
   Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи  на  дривiтнi,  а  тодi
пiшов по двору, заглядаючи в  усi  копцi.  Вiн  помiтив,  як  заюртувалися
?лисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи ?хнiх стривожених,  злих
поглядiв, бубонiв собi пiд  нiс  першi-лiпшi,  котрi  спливали  на  думку,
слова. А коли  пiдiйшов  близько  до  комишникiв,  сказав  голоснiше,  щоб
почули:
   - Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар,  а  був  то  не  жар,  а
червiнцi. - Й по хвилi, пiдвiвши  вгору  очi:  -  Не  обманюйте  себе,  не
шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А  шукайте  по  глибоких
льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж  здола?те
взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.
   Був майже впевнений, що зерно впаде  на  заскороджену  ниву.  Лише  раз
оглянувся, й то мовби мимохiть, i  побачив,  що  ?лисей  i  Мирон  стоять,
неначе   наковтавшись    давлючки.    Ши?    ?м    повидовжувалися,    очi
повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала
мозок думка: "Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".
   За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був  у  сiнях,
вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши  ??,  всунув  у  прибiй
заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн
не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр,
ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не  примiркував  одного:  як  бути  з
Денисом -  пiдiйти  до  нього,  буцiм  хоче  допомогти  смолити  човна,  й
обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису
може заклюнутися  в  голову  пiдозра.  Та  й,  певне,  вiн  наказав  сво?м
поплiчникам стерегти його... Напевне наказав. I тодi здиву?ться, що  Мокiй
прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.
   Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в
сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа,  заховав  у
халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався
на вигiн по коня, а не на прибиша. По  тому  пiшов  до  кущiв  глоду.  Там
присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис.
Перед  очима  гойдалося  вiзерунчасте  листя  й  довгастi,  вже  обв'юженi
червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку,  майже  без
смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч,  почувся
стукiт.
   Сироватка запримiтив те мiсце - двi верби, що мовби похилилися одна  на
одну.
   Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував
колишнiм Драпаковим ланом - зарослим пирi?м, вiвсюгом i самосiйним  житом,
невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав  горнути
черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки
далi - зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну
грудку. Навчився в  степу  пiдкрадатися  до  сайгакiв  та  дрохв,  бувало,
пiдповзав, що мiг хапати ?х за ноги.
   Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому  перевагу,  з
другого - та?ло небезпеку. Перевагу - зручнiше кинути аркан,  небезпеку  -
мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища
не  розкладав  -  конопатив.  Викладав  рядочками  клоччя,   кiнцем   ножа
заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непоко?ло,  що  Денис  трима?  в
руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для
кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина  перехняблена  в
правий бiк, велика, з розкучманою  чуприною,  на  товстiй,  засмаглiй  ши?
голова  теж  похилена  вправо,  кинути,  смикнути  -  й  полетить   прибиш
шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять,  тепер  потерпав:
що, коли Денис розпроста?ться й пiде в його бiк? Отак вiзьме  й  пiде,  не
випускаючи з рук ножа-колiя. Для чого взяв саме колiя?
   У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у  щiлину
ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками-пальцями, потер шию,
правою почав затягувати тугiше вузький  ремiнний  черес.  Лiпшого  моменту
годi було чекати.  Сироватка  швидко  пiдвiвся,  вмах  безпомильно  метнув
аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист  аркана.  Вiн  кинувся,
але волосяний зашморг хльоснув йому  по  горлу.  Сироватка  чимдуж,  обома
ногами впираючись у землю, рвонув на себе  аркан.  Посмик  був  такий,  що
Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий  кулею.  Йому  й  справдi  забило
памороки - чи од того, що  стис  горло  зашморг,  чи  затявся  головою  об
тичину,  котра  була  пiдкладена  пiд  човен  i  визирала  довшим  кiнцем.
Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити  до  горла
ножа, а тодi побачив, що  прибиш  без  тями,  перекинув  його  долiлиць  i
вiльним кiнцем аркана  скрутив  руки.  Денис  застогнав,  розтулив  очi  й
повернув  голову  набiк.  Обличчя  йому  зсудомив  жах,  здавалося,  хтось
розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло.  Очi
зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали  червоними.  По
його спинi, по головi бiгали мурахи - лежав  бiля  мурашино?  купки,  одна
навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.
   - Не знайшли ми золота,  -  важко  ковтнув  Денис  борлаком,  так  само
косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. - Хай чорт вiзьме  мою
душу, коли це неправда. Хай вб'? блискавиця в першу ж  громовицю.  Жодного
таляра не викопали.
   - Не треба менi  того  золота,  -  сказав  Сироватка.  Гарячi  вогнi  в
Денисових очах одразу ж вичахли, погасли - вже не помишляв винести  звiдси
душу. Подумав, що Сироватка -  упир  або  божевiльний,  котрий  втiша?ться
людськими смертями.
   - То, виходить, ти даремно загубив  Драпака  i  його  челядь,  -  знову
сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив  по  ногах,  бо
помiтив на його чолi якусь думку.
   - Схаменися, чоловiче, - крутнув ши?ю Денис. -  Драпака  i  всiх  iнших
взимi татари потопили в криницi. Через те  й  води  звiдти  не  п'?мо.  Аж
весною повитягали з ?лисе?м i  Мироном.  -  Тепер  Денис  подумав,  що  це
прийшов  Драпакiв  родак  i  хоче   помститися.   Йому   зажеврiла   надiя
порятуватися, й вiн заговорив швидко,  ковтаючи  давку  слину,  що  чомусь
набiгала в рота. - Хочеш - покажу могилу.  Драпака  й  Куделю  укинули  до
криницi живцем. А тих спершу порубали.
   - Кого тих? Кажи на ймення, - суворо приступив Сироватка.
   - Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Дво? челядникiв по?хали  в
хуру й овсi не вернулися. Може,  втекли,  може,  татари  перестрiли  ?х  у
степу.
   - Хто?
   - Семен i Тихiн.
   - А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? - з погрозою запитав Сироватка.
   - Не знаю, не служив такий у Драпака, от же  ?й-богу.  Хрест  святий  i
сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, - забожився Денис. - Коли б я
збрехав... -  I  враз  закинув  ши?ю  й  вертонув  плечима,  аж  Сироватка
вiдскочив i пiдвiв ножа. - Це ж той парубок, що його одправили в  турецьку
столицю! Так, так, - закивав головою i аж посмiхнувся - куточком  рота,  в
один бiк - химерно й страшно. - Його татари в степу пiдiбрали. А  дiвка  -
Килiяна, у Драпака служила. З  парубком  якимось  прибилися,  Марком  його
звати. Вона з Лаврiном розмовляла  в  дворi,  поки  татари  для  них  конi
лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн ?? шукав i на хутiр до не? йшов.
   - А де ж ти був? Звiдки все зна?ш? - запитав Мокiй,  i  в  його  голосi
проступила пiдозра.
   - Я заховався.
   - В хлiвi, в клунi?
   - Коли б то... Та нi... сiно перерили. Знайшли б. У заметi  пiд  хатою.
Оце ось, -  ворухнув  безпалою  ногою,  -  I  на  лiвiй  руцi  теж  пальцi
поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.
   Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче.  А
потiм до не? долучилася надiя й трiшки радостi -  все-таки  живий  Лаврiн,
хоч у неволi, та живий, не  погинув.  Але  чому  вони  не  вбили  його,  а
одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав.
Було видно, що Денис каже правду;
   Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши
по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте  мало  що  мiг  додати.  Йому
найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше,
- спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та  сiно,  -
але крик i зойки витисли  з  пам'ятi  майже  все.  Крiзь  той  крик  ледве
проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини  парубок,  i  одповiдь
Килiяни, i ?? плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав  Марко,  обдурив
??, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка.
Як той при?хав, як пристав у найми.
   Сироватка того не слухав. Марковi  доля  свiй  присуд  справила.  Мокiй
думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й
Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли  його  за  море?  Тiшило  одне  -
Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й  лякало.  Для  чого  повезли?  На
галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?
   Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що  одгадають  мудрi  люди  на
Сiчi, одгада? кошовий. Вiн спробу? дiзнати про Лаврiна все й викупить його
з неволi. Або обмiня? на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить
кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз-за моря не прислали викупу.
От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна.  Хiба  вiн  не  вартий  якогось
яничарського аги!
   Сироватка повеселiшав од тих думок i вже  майже  приязно  подивився  на
Дениса, що затих i, гасячи надi?ю безнадiю, дивився  на  Сироватку.  Мокiй
обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже
законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, -  вiн
був легкий, - перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому
обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих  очах  заметалися  червонi
метелики. Сироватка повернувся до  нього,  сказав,  дивлячись  з  жалем  i
огидою:
   - Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я,  заявилися  на
цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я  тобi  й  не
сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш -i пiдеш, як  пере?ду  на  той
бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.
   Вкинув у човен сокиру й колiйського  ножа,  посунув  човен  на  воду  й
стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в  багно,  погнав
його через осоку до другого берега.



   РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

   А ковалi знай кували, та не всi водне:  хто  шаблю-домаху,  хто  лемеша
гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi
чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики -  здитинiв  на  старiсть,  вику?,
посвистить, а потiм розда? тi пищики дiтям по хуторах.  Кузнi  стояли  над
Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина  -  безверха,
жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм  димом.  Перед  кузнями  -
потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й  шаблi,  люблять
також вони посидiти на тих каменях  та  погомонiти  про  нелегке  козацьке
життя-буття. Ковалi - майже всi характерники, любо з ними погомонiти,  хоч
трохи й страшно. Ковальське плем'я  дружне  й  запекле.  Зачепи  одного  -
збiжаться всi. А треба - й чортовi в  морду  плюнуть.  Разом  i  поодинцi.
Недарма кажуть, що  то  коваль  з  чортом  у  Чортомлицькiй  могилi  скарб
заховали. Насправдi ж ковальський скарб - руки. Всiлякi  ?  майстри,  один
умi? тiльки коня пiдкувати, а iнший вику? колiща до французько? рушницi, й
жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом,  а
не над Сеною. ? такi ковалi, до яких люди пливуть плавом,  вони  одсилають
?х до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв: "Я зачекаю". - "Так довго ж".
- "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота,  а  слава  ?хня  луна?  на
сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому  щось  треба,  зверта?ться  тiльки  до
Скуби, i лама? перед ним шапку (якщо йдеться про сво?, власне), i погрожу?
нога?м (якщо  йдеться  про  громадське).  За  останньою  кузнею  -  кiлька
гут-димарок, де пе-реплавлюють залiзо, одна курiла, й дво?  чубатих  дужих
ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску - залiзний зливок  пудiв
зо два. Вiд кузень i  гут  тягло  гiрким  запахом  залiза  та  крицi,  вiд
пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба  (пекарi  саме  кiнчали
випiчку), обидва запахи сягали широко? базарно? вулицi, намагалися  потяти
один одного. Не потинали, змiшувалися i так,  перемiшанi,  розсiвалися  по
лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобоко?  ятки  на
краю майдану просто пiд  ноги  Сiрковому  коневi  вибiг  низенький,  рудий
крамар з суво?м  синьо?  габи  в  руках,  задзигорiв  щось  швидко-швидко,
показуючи тим же суво?м на козака, що, обiпершись об облiзлу колону  ятки,
смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить  крамар:  дав  вiн
козаковi синьо? габи, той узяв ?? буцiм показати  кравцевi  -  мовляв,  чи
вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши  собi  шмат  на
шапку.
   - Киш, - сказав крамаревi Сiрко, - йди з позовом до суддi  -  по  чину,
нехай судить справедливо зрiлим оком.
   Крамар лупав очi?ма, вiдступав - сам знав, що звернувся не по чину, йти
до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, кошту? стiльки, як те
сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко про?хав повз ятку, бiля  яко?
стояв  козак:  кабардинка  з  нашитим  навхрест  зологим  позументом  була
насунута аж на лоба - добряча шапка, мабуть, з то?-таки габи, - очi  з-пiд
шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано-лiнивi, в  ?хнiй
глибинi ча?лися  глуз  i  насторога,  адже  не  сподiвався  в  такий  мент
нахопитися на кошового.
   За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон  -  темних,
великих, з дубового тесу - фуражних i зернових. Бiля Сiчi году?ться гибiль
усякого люду, ?дуть сюди вони з усi?? Укра?ни, декотрi проциндрюють i  те,
з чим при?хали, iншi наживають статок. Одно? солi  Сiч  спожива?  за  день
кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з  куренiв
кухарi з кухарчуками - тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.
   За останньою, на два ганки, хатою - вiйськового кантаржея - на зеленому
лужку  помiж  кущиками  верболозу  прослалися  бiлi  дорiжки   -   сiчовий
пiдпаламар поправ церковнi рушники й  розiслав  сушигися.  А  сам,  босий,
закотивши штани  на  бiлих  цибатих  ногах,  походжав,  як  журавель,  над
Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:
   - Чолом, вашмосць.
   Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря вижива? з церкви пiп, от той i  шука?
допомоги  в  кошового.  Вiд  сiчового  передмiстя  бита  дорога  правувала
на.далекi горби-в степи, Сiрко ж повернув на  дорогу  лугову,  що  петляла
помiж кущiв та ковбань. Цi?ю дорогою  можна  про?хати  майже  через  увесь
Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й  про?де  той,  хто  зна?
кожен ?? викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей
шмат дороги - вiд Сiчi до сiножатей - був  добре  накочений.  Козаки  саме
звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки - ордини. Сiно звозять влiтi, коли
зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй  Укра?нi.
Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л;то  ще  входить  у
повну  силу,  ще  попереду  його  принади,  його  розкошi,  ще  далеко  до
мозольних, важких жнив,  а  вже  й  звершено  щось  значне,  вже  пливуть,
зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi  по
самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих  мiсць  копицi  стягують
волоком, а з низинних, болотистих виносять на  руках  на  вишмульганих  до
блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони  при
дiлi, либонь, чи не ?диний раз на рiк при дiлi всi,  i  ?хня  хлiборобська
совiсть, - вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, - мовби  упокорена,
заспоко?на. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться,
мовби аж гребу? нею, i вона без оскарги висить на стiнi.
   Дзвонять у хистких рокитах  журавлi,  ситi  конi  ходять  без  припону,
молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи  ?х  до  дна.  Старi,  вусатi
запорожцi вдавано, а то  й  не  вдавано  сердяться,  намагаються  остудити
гарячу кров холодним погуком, та ба...
   А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного  -  який  звезе
перший, тому отаман похвалявся поставити  на  кожного  братчика  по  оковi
воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають  спини  половi?,  мурi,  муругi,
прикро-сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями  вози
пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi  смолок
проводжають ?х. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим
мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по  цiлiй
копицi, й старi  дiди  в  полотняних  штанях  буркотять  у  небесах  -  не
справляються з навалою сiна, та ще кабешу?, скида? брилi вiтер i наганя? в
очi  сльозу.  Свiт  очамрiв,  свiт  пропах  сiном  -  луговим,  болотяним,
грудковим, степовим, свiт гойда?ться п'яно i весело. I  Сiрко  очамрiв  од
того запаху, i в нього голова пiшла обертом.
   I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла  думка:  богом  створенi  для
цi?? роботи. I вiн також. Громадити високi,  до  неба,  стоги,  вигулювати
воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити.  Йти  вгору  i
вгору. А вони - вниз i вниз.  Копають  шаблями  могили.  Замiсть  зерна  -
гаряча картеч... I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч  встигають
зiбрати посiяне. А вони ледве посiють - треба переймати чужi конi.  "А  ми
конi переймем, переймем..." Звiдки це? З дитинства. Бач,  забувся  дитячих
пiсеньок. А так хочеться дитяти... Внука хочеться. Посадовити поперед себе
в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб  тремтiло...  i
не виказувало свого страху.
   "Хiба можна цi?ю рукою пестити дитячу голiвку?" - зрина?  зненацька.  I
дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в  чорних
накрапах од пороху.
   А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витриму?  й  вiн.
Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А  мiнчани  ще  тiльки
розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них  бiльше,  нiж  пальцiв  на
руках i ногах у ?хнього отамана.  Правда,  на  лiвiй  руцi  в  отамана  не
вистача? одного - великого - (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго  ще
?м сутужити.
   - Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?
   - Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.
   - Ласi ви до дурнички... Пона?дали пуза. У Сильвестра вже  й  очкур  не
сходиться,  -  каже  отаман  i,  шкилючи  з  Сильвестра,   вдавано-скрушно
хапа?ться обома руками за штани.
   - Позич, отамане, твого. Вiн тобi вже все одно без надобностi. А я  ось
впорядкую стога й до молодиць хамону.
   - Поки ти його впорядку?ш, iншi молодиць розхапають. От i  я  до  одно?
?ду. Позич свого черева, а все iнше в мене сво? в справностi.
   Козаки регочуть. Смi?ться Сiрко, хоч ?де вiн,  всi  те  знають,  не  до
молодицi, а на пасiку. I думки  в  його  головi  не  грiшнi,  грайливi,  а
смиреннi  й  трохи  сумнi.  Скiнчилися  сiножатi,   тепер   дорога   ледве
вгадувалась  у  високiй  травi  -  поломi.  То  пiрнала  пiд  лiщину,   то
притискалася до озеречка, в якому полощеться  у  водi  вербове  вiття,  то
мрiла помiж бiлих султанiв очеретiв, i пiд копитами коня чавкотiло болого.
Султани молодi, пишнi, а потiм вони злиняють, похиляться - все як у людей.
Починала червонiти калина, займалася  ще  несмiливими  рум'янцями  шипшина
(незабаром спалахне, як недолюблена,  що  не  стратила  сором,  молодиця),
хмiль дерся на вiльхи та клени, i його бiлi шишечки були злiпленi неначе з
морсько? пiни. Вiн був такий буйний, що,  здавалося,  впади  кiлька  таких
бубочок в озеро, й воно перегра? на оковиту. Потемнiло листя на  дубах.  З
лiво? руки на вiддалi трьох кидкiв стрiли  стали  вони  могутньою  стiною,
внизу переплiвся верболiз, i видаються сукупно однi?ю чорною  тучею.  А  в
праву руку по лузi-острову стоять окремi дуби, ?  серед  них  велети,  якi
пiдперли сво?ми  кронами  небо,  а  ?  й  невисокi,  товстючi-претовстючi,
дуплистi  дуби-окоренки,  на  яких  велетенськi  стовбури  вже   вiдмерли,
лишилися тiльки меншi гiлки. Тим дубам вiку й вiку. Що могли б розповiсти,
якби вмiли говорити? Яку та?ну ховають у  старезних  зморшках  кори  та  в
чорних дупдах?
   Сiрко  подумав,  що  колись,  за  молодостi,  його   увагу   привертали
дуби-велети, тепер же його зiр частiше зупиня?ться на дубах-окоренках.  Он
сто?ть лисий дуб, кора з нього спала,  а  той  он  розчахнувся  на  чотири
частини й кона? на землi. Отаманова душа теж розчахувалася  й  слалася  по
м'яких султанах очеретiв, кололася на шипшинах, закипала хмелем.
   Пере?хав  грузький  потiчок,  далi  дорога  повертала  круто  праворуч,
вихоплювалася на кручу, на горб. Сiрко притримав коня. ?хав молодим  конем
- Гнiдком, Ворон спочивав  у  стайнi.  Кiнь  пирхнув,  пiдняв  лiву  ногу,
покусував зубами шкiру на колiнi. Отаман побiг очима по плавнях. В цю мить
вiдпочивав серцем. Плавнi  входили  в  нього,  наче  жива  вода:  зеленими
дiбровами, широкими затоками  Днiпра,  рiчками  й  островами,  озерами  та
луками. Вже й не мислив себе поза ними, вже знав, що зложить тут костi.  В
його серцi, в його думцi злилися во?дино ?хнiй зелений шум i ?хня  захисна
сила. Не десять i не сто  рокiв  сторожують  вони  козацьку  звитягу,  щоб
кинути ?? проти  супостата.  Вiн  прийшов  сюди  сливе  хлопцем,  по  тому
вiд'?жджав i при?здив знову, аж поки не зрозумiв, що поза ними його  життя
нема?. I зна? вiн ?х, наче власну кишеню. Заплюшки може по них  мандрувати
й не заблудиться. А заблуку? там чимало й лiтнiх козакiв.  Надто  коли  на
плавнi наляжуть осiннi тумани. Тодi водять козака п'янi води, аж  доки  не
виб'?ться з сили. Сiрко блукав один  раз.  Три  днi  плутав  по  рiчках  i
зарiчках, на нiч приставав до берега, вистеляв  човна  вербовим  вiттям  i
спав у ньому. Страшно вночi самому в  плавнях.  Чорна,  як  дьоготь,  вода
хлюпоче та?мничо i вiщо, чути холоднi сплески, i рика?  в  хащах  звiр,  i
чути якiсь дивовижнi крики.  Може,  й  правда,  що  то  плачуть  душi  тих
козакiв, якi закопали сво? скарби по островах, а самi погинули  в  далеких
походах.
   Стежка похило опускалася в  балку,  звану  Грушiвкою.  Балка  широка  i
довга, з вiдрогами-байрачатами, з лiсами i лужками, галявинами i  "печами"
- високими  майданчиками,  з  густими  грушевими  нетрями,  крiзь  якi  не
продереться й дикий вепр. Вона геть уся од низу й до верху поросла  дикими
грушами, весною, коли вони зацвiтають, зда?ться, що то тече  бiла  молочна
рiка. А над рiкою пташиний щебет i медянистий гул - беруть  щедрий  взяток
бджоли. Восени ж уся земля встелена жовтими грушками-дрiбничками. Грушiвка
- укохане мiсце сiчових пасiчникiв. Посiли вони всю балку, кожен  уподобав
собi певне мiсце, щоб було зручне для бджiл i  власного  життя  i  щоб  не
залiтала чужа бджола. Сiчовi пасiчники - самiтники, як i  ?хнi  бджоли.  I
майже всi старi-престарi, то догоряли на меду куцi свiчки життя. А  колись
же, колись... Колись то були великi й потужнi свiчки з молодого, прозорого
воску. Життя цих дiдiв поминуло в  лютих  сiчах,  в  шабельному  дзвонi  й
рушничних випалах, у погонях i втечах, у  лютому  голодi,  промайнуло,  як
мить, i тепер вони надолужують його тишею i вiчним гудiнням  божих  комах,
?м зда?ться, що надолужують, а  насправдi  бджоли  осипаються,  як  порох,
?хнiй вiк короткий i трудний, як i вiк плугатарiв i воякiв. В  оцiй  балцi
доживатиме вiку й вiн, отаман коша запорозького  Iван  Сiрко.  Вже  назнав
собi мiсце й минуло? весни посадив кiлька молодих  яблуньок.  Кожного  дня
виходитиме на оцей пагорб i бачитиме Днiпро, Великий Луг, Сiч i чутиме, як
б'ють пороги i як видзвонюють у лузi чистими голосами молодi лебедi.  Вiн,
хто усе життя провiв у боях i походах, лiтав як вiтер, десь у глибинi душi
здогадувався, що i в гудiннi бджiл, в загусклiм, як весняний  мед  узимку,
споко? ? своя краса i втiха. ? втiха неклопiтно? старостi, яка сидить  пiд
яблунею i ходить пам'яттю  в  минулi  походи,  закоху?ться,  розкоху?ться,
руба?ться на шаблях,  вiдсiваючи  в  безгрiшнiй  хитростi  всi  поразки  i
помилки й засновуючись тiльки на перемогах та правдивих дiлах.
   Гнiдко об'?дав листя на берiзцi,  запiнена  зелена  слина  скапувала  з
вудил. Отаман розгнуздав його, прив'язав повiд до луки  сiдла,  пустив  до
пашi. А сам сiв на схилi пiд трьома молоденькими осиками,  обхопив  руками
колiна. Невеселi думи ро?лися в його головi. Мав би  вiн  довiковувати  не
тут, адже ? в нього жона, ? дiти, ? рiд. Одначе рiд  його  обчухраний,  як
одиноке дерево при битiй дорозi. I декотрi  родичi  вважають,  що  в  тому
винуватий i вiн сам. Так вважають братова i ?? дочки. Бо й  справдi,  коли
по Хмелевi ворохобнi гетьмани почали  закручувати  кривавий  вихор,  Сiрко
опинився в самому його центрi. Ще  й  повiв  за  собою  у  ту  завiю  усiх
родичiв: братiв - рiдного та двоюрiдного, синiв, а потiм i зятiв.
   Бо, зламавши укладену з Росi?ю угоду, пiшов з вiйськом на  лiвий  берег
король.польський Ян Казимир, ще й повiв  за  собою  гетьмана  правобiчного
Павла Тетерю, зав'язалися важкi бо?. Во?вода Чарнецький з потурання Тетерi
викинув з могили кiстки великого гетьмана, й пiшла шляхта чужинська й своя
потоптом по тих кiстках, по укра?нськiй землi. Тодi Сiрко  зiбрав  вiйсько
козацьке, перейшов  на  правий  берег  i  почав  громити  вiйськовi  обози
Чарнецького i Тетерi та звiльняти вiд шляхти укра?нськi правобiчнi  мiста.
Сiрко з братом Яковом взяли в оборону  Черкаси,  й  сталася  в  Капустянiй
долинi гаряча битва, i потяли вони Чарнецького, i потяв  ?х  Чарнецький  з
двома солтанами, й оточили  вони  запорожцiв  у  вузькiй  долинi,  й  сiча
стояла, що поглухло од шабельного брязкоту  вороння  в  небi,  яке  чигало
кiнця битви. I тодi погинув Якiв, i ляхи вiдтяли йому голову, нахромили на
вiстря козацько? хоругви й возили ?? перед сво?ми лавами. А  потiм  вороги
втiкали рiллею, i грузли в укра?нському чорноземi конi у важкiй  бронi,  й
били ?х козаки келепами i палицями, й згубили  шляхтичi  голову  Якова,  й
упала вона в рiллю, й закотилася пiд скибу,  бо  скiльки  потiм  не  шукав
Сiрко з козаками, так i не знайшов. По тiй битвi i  ще  по  кiлькох  дужих
козацьких струсах Ян Казимир не витримав i  показав  спину  вiйську  князя
Ромодановського та  козацьким  гетьманським  лiвобiчним  полкам  i  врештi
вiдступив за Днiпро.
   Отак само, як Якова, за три роки до того, повiв Сiрко з собою  старшого
сина Петра, бо пiдступний  гетьман  Виговський  зрадив  клятвi,  що  давав
Хмельницькому бiля його смертного ложа. Й побив  Сiрко  Тимоша,  наказного
гетьмана вiйська Виговського, вчинив над ним правий суд,  а  хтось  учинив
неправий суд над його сином. А другого  сина,  Романа,  повiв  з  собою  в
Переяслав пiд присягу молодому Хмельниченку, i пiд тi?ю  присягою  замiсть
нього розписався сам Юрась  Хмельниченко,  й  серце  отаманове  спiвало  й
плакало, адже явився йому в новому образi сам великий  гетьман  Богдан.  А
коли той образ померк, коли Хмельниченко пiдпав пiд басурманина й повiв за
собою татар, тодi Сiрко спробував перейняти басурманськi орди, i в  бою  з
вiйськом полковника Федора Жученка над  рiчкою  Тором  дiстав  смертельно?
рани Роман. Так тяжко й дорого заплатив  Сiрко  за  помилку  свого  серця.
Сказати  правду,  воно  помилялося  не  раз  -  i  у  Виговському,   i   в
Брюховецькому, колишньому кошовому Сiчi, а  потiм  гетьмановi,  хитрому  й
пiдступному, - пiдступнiсть Брюхо-вецького Сiрко розгадав теж  не  одразу,
та й як було не повiрити кошовому, коли той клявся вiрою i правдою служити
рiднiй землi i  склав  присягу  на  вiрнiсть  Москвi.  Ще  й  запросив  до
укра?нських мiст во?вод iз Москви, ще й отримав  iз  власних  царевих  рук
боярський чин, ще й одружився на княжнi Долгоруковiй. Щоправда, саме  тодi
й засумнiвався  Сiрко  в  його  людськiй  щиростi,  зрозумiв,  що  простим
козацьким жупаном кошовий прикривав свою панську душу. Хитрий i пiдступний
був то чоловiк, дранi чоботи помiняв на шитi золотом сап'янцi, що нiхто  й
не зогледiвся, нiхто того й не помiтив. I немов з води вродилися  в  нього
ма?тки та збудувалися палаци. Давав грабувати во?водам i грабував  сам.  I
коли повстав проти во?вод i захланних старшин Переяславський  полк,  Сiрко
пiшов йому на помiч. Тодi ж остаточно розiйшлися його  дороги  з  дорогами
Брюховецького.
   А ще ж вимахували булавами  Петро  Суховi?нко,  молодий  i  пронозливий
писар  Сiчi,  котрий  теж  оголосив  себе  ге?ьманом,   i   Дорошенко,   й
Многогрiшний. "В останнiй бiй, за доконечну волю", - вигукували  гетьмани.
То були роки гарячих надiй,  тяжких  розчарувань,  людських  слiз,  кровi,
шабельних смерчiв, арканiв, наусту й пiдступу. Такого лиха,  яке  ско?лося
на Укра?нi, не знала нiяка iнша  земля.  Сво?  ж  гетьмани,  зварйованi  i
обнадiянi з сторони, розоряли укра?нськi мiста й витоптували кiньми молоде
жито. Зате власнi лани обгороджували високими мурами. I вiн валяв тi  мури
й топтав уже панське жито. В Сiрковому серцi перегорiло  стiльки  сво?х  i
чужих надiй, запам'яталося чужих зрад i власних розчарувань, що кинь  туди
iскру - воно вибухне, як порохова бомба. I водив вiн спочатку  за  них,  а
потiм проти них козакiв з Мерефи, далеких  та  близьких  родичiв,  i  обох
зятiв, i сусiдiв. I гинули вони в степах та  на  полях  за  чужi  надi?  i
власну волю, яка не справджувалася.
   Все життя вiн шукав собi бога  на  землi,  якого  мiг  би  вознести  на
людське небо, й  одну  по  однiй  розбивав  iкони.  Чому  ж  не  спробував
подвигнути в проводирi самого себе? Боявся власних земних грiхiв,  власно?
недосконалостi? Надто зрiсся з простими людьми, надто звик не видiлятися з
тлуму, ще й мислив, як усi. Та й не склалося йому на те.  Зате  вiн  i  не
розчарувався в людях. В отих, що бiля рала, в оцих, що на Сiчi,  чи?  душi
не купити нi за якi таляри, котрi вiрять йому, бо вiн - такий, як вони.
   Вiн  пiдтримував  напочатку   гетьманiв,   бо   сподiвався,   що   вони
обстоюватимуть права посполитого,  простого  козака,  -  адже  вони  те  й
обiцяли, - вiзьмуть у серце  болi  всi??  батькiвщини,  та  сподiвання  тi
розвiювалися в порох.
   Та вже не вiрили Сiрковi так, як на початку, зятi, й познiмали  вони  з
бойових коней сiдла та одягли на них хомути. Орють  землю,  а  того  й  не
бачать, що вже бояри та старшини в Мерефi i на них хомути ладнають.  Через
те й не хоче вертатися в свою Мерефу кошовий  отаман.  А  ще  через  те...
Мабуть, жодна в свiтi земля не трима? на  сво?х  грудях  стiльки  сирiт  i
вдiв, як Укра?на. Трапляються села, де не лишилося жодного чоловiка.  Iде,
бувало, через село  козацьке  вiйсько,  й  тiльки  жiночi  та  дитячi  очi
проводжають його. Обсяде сирiтська  дiтлашня  колоди  пiд  тином,  свiтить
голодними очима, й струпом береться козацьке  серце,  й  крижаним  холодом
обвiва? його.
   I його домiвку не минуло те лихо. I перекипiло воно  в  ще  одну  бiду.
Через те й не стелиться йому дорога додому. Може, вiд тих  смертей,  може,
вiд самотини, а може, ще вiд чогось поробилося лихо з  Софi?ю,  отамановою
дружиною. Впала вона в тяжку пасiю, затужила душею, почала цуратися людей.
По селу гомонiли, що Софiю зводить бiс, що це вiн нагнав у ?? серце  туги.
Щоправда, Софiя нiколи не була веселуха, в ?? очах  завжди  ча?лися  iскри
смутку. Та й звiдки б взятися  в  тих  очах  веселощам?  Батька  не  знала
зовсiм, вiн загинув, коли ?й не сповнилося й двох рокiв. Нужда i бiднiсть,
четверо голодних ротiв кавка? на печi, мати билася, як риба  об  лiд,  щоб
прогодувати  ?х.  Вдовина  хата  за  вигоном  похилилася  на  двi  вербовi
пiдпiрки, й похилилася вдова, i зчорнiла, а  ще  ж  сама  молода.  Тодi  й
повернувся з Сiчi в слобiдку  Мерефу  козак  Iван  Сiрко.  Поклав  завести
власне господарство, одружитися, а що його брат, хоч i  молодший,  на  той
час вже мав свою родину, то з спадщини узяв свою частку грiшми. Сiрки жили
на краю села; там, де  закiнчувалося  ?хн?  обiйстя,  височiв  горб,  який
спадав до балки Змiючки, що кривуляла в степ. Сiрко обплiв той горб лозою,
а також загатив рукав балки, там мав утворитися ставок. Це  мiсце  вимрiяв
давно. Перевiз з батькiвського двору рублену комору, прорiзав у нiй  вiкно
й поставив ?? тим вiкном до майбутнього ставу. На тому поки що заспоко?вся
й почав шукати дружину. Спершу впала йому  в  очi  Одарка  -  козир-дiвка,
одиначка, мельникова дочка.  Купалася  вона  три  мiсяцi  в  Можi,  а  вiн
забачив, що в рiчцi купа?ться дiвка, i, як би то  зробив  кожен  збитошний
парубок, сiв на ?? одiж, аби поглузувати, полякати, а вона не злякалася  й
вийшла просто з води перед  його  очi.  Бiло  свiтилося  проти  мiсяця  ??
струнке тiло, струменiла вода - вона ж навiть перса не прикрила  рукою,  i
палав, як у горнi,  козак,  i  серце  його  горiло  вогнем.  I  мусив  вiн
вiдступити, й пiшов назирцi, й таки дознав, з  чийого  двору  та  дiвчина.
Була вона висока й ставна, круглолиця й рум'яна, з бiсiвськими  iскрами  в
очах.  Недарма  сама  купалася  вночi.  Любов  мiж  ними   тiльки   почала
закручуватися, й закручувалася вона  пересмiхом,  обопiльним  кепкуванням,
розмирами  й  мирiннями,  й  довелося  йому  одбиватися  од  мереф'янських
парубкiв, i проводжав вiн ?? не iнакше як при пiстолi й ножi. Дiвчина йому
й подобалася, й не подобалася, вiн би, мабуть,  одружився  з  нею,  одначе
Одарчин батько не захотiв вiддавати  дочку  за  невсидючого  козака.  (Хто
видасть дочку за господаря, який  не  ниву  оре,  а  городить  загату  пiд
ставок?) Й поспiшливо видав  ??  за  сусiдського  парубка  Охрiма  -  сина
багатого чумака. Той син  був  трохи  недолугий,  тонкоши?й,  слабкосилий,
говорив писклявим голосом, мав лестиву вдачу - колiнкував перед дужчим  за
себе, а приходив ще дужчий - вiн при  ньому  починав  кпити  з  недавнього
покровителя й благодiйника; одначе  запопадливо  брався  до  господарства,
спав i бачив себе господарем. Як ?хали молодi  з  церкви.  Сiрко  пролетiв
повз весiльний по?зд на баскому конi - тiльки вiн один у Мерефi мав такого
коня, перського румака,  а  повеснi,  коли  Охрiм  з  батьком  поволоклися
чумацькою валкою в Приднiстров'я по  крейду,  зустрiв  у  лiсi  Одарку,  й
згадали вони колишн?, й ще кiлька разiв вибiгала юна малжонка  в  лiсистий
байрак до смiливого козака, й народився потiм у не? хлопчик,  якого  Охрiм
нарiк Полiкарпом, а бiльше в Охрiма дiтей не було. А козак Iван на той час
уже назнав дiвчину Софiю. Видивився чудотворну красу пiд  лахмiттям.  Вона
чимось нагадувала дiву Марiю з iкони - кругле личко, тонкi, дугастi брови,
точене пiдборiддя. Риси ?? обличчя були тонкi  й  нiжнi,  а  очi  дивилися
сумовито, зача?но, нiби бачили щось таке, чого не бачили iншi. Софiю Сiрко
знав з дитинства. Вдова Шовкова жила по сусiдству з Сiрками й мала четверо
дiтей. Тро? старших - хлопцi, найменша  -  дiвчинка.  Всього  багатства  у
вдови - ?? прiзвище, хлопцi рано розбрелися по  наймах,  Софiя  залишилась
при матерi, пасла людям гуси й  допомагала  вдома  по  господарству.  Вона
пасла гуси й  Сiркам,  i  росла  дiвчинка  дуже  повiльно.  Принаймнi  так
здавалося чорновусому  козаковi  Iвановi,  який  iнодi  при?здив  навiдати
домiвку й не забував виказати те сво? спостереження довгоногому дiвчатi  у
лихiй сорочинi:
   "А ти, Сонько, за цей рiк нiтрохи не виросла". I  не  знав  чорновусий,
гордочолий козак, як тяжко ранять тi слова дiвча, не знав, що воно, чорне,
мале, нужденне, давно по-дитячому й не по-дитячому закохалося  в  нього  й
тяжко пережива? те сво? кохання, а ще  тяжче  -  його  кпини.  Адже  малiй
здавалося, що вона закохалася в мiсяць або в степовий вiтер. Вона  згоряла
з сорому, вона ридала ночами з любовi. (Про все  це,  вже  мужньою  жоною,
розказувала з нiжною сумовитiстю, лежачи  в  гарячiй  постелi  на  мужевiй
руцi). А мiсяць заходив за темну хмару, а тодi  сходив  i  казав:  "А  ти,
мала, так-таки й не  пiдросла".  I  насипав  ?й  у  пригорщу  гостинцiв  -
медяникiв i  золочених  горiхiв.  ??  ображали  тi  гостинцi,  вона  знову
плакала, а таки медяники по?ла й горiхи  теж,  а  двiйко  заховала  i  вже
показала Iвановi пiсля весiлля. Тяжко вона пережила поголос про  Iвана  та
Одарку, рана вiд того залишилась на все життя.
   А Iван, вiд'?хавши одного разу з дому, вловив себе в дорозi на тому, що
дума? не про Одарку,  а  про  чорняву  дiвчинку...  ба  дiвчину,  вродливу
дiвчину Софiю. Й ту думку не вивiяли пронизливi степовi вiтри й не вибив з
голови дзвiн шабель i гуркiт пострiлiв. Й повернувся козак додому  ранiше,
нiж планував напочатку. Софiя вже гуси не  пасла.  I  вiн  шукав  усiляких
зачiпок, аби заникнути на подвiр'я до вдови. Зажартовував з Софi?ю, а вона
поглядала на нього дикувато й зача?но. Вiн намагався вловити в  ??  чорних
та?мничих очах якийсь знак приязнi, вловлював i не вловлював i почував, що
коха?. Як ставили повеснi теслi Сiрковi рублену хату  над  ставом,  то  на
його прохання й за його  плату  помiняли  нижнi  гнилi  вiнки  i  трухлявi
ощепини у вдовинiй хатi i вставили дво? вiкон зi справжнiми шибками, а  не
з бичачими пузирями, а з усякого палiмаччя стулили хлiвець, ще й огородили
подвiр'я. Вдова вiдробляла на Сiрковому обiйстi.  Iнодi  ?й  допомагала  й
Софiя. Траплялося, Сiрко зачiпав дiвча жартом,  а  воно  й  далi  дикувато
поглядало на нього i втiкало. А одного разу злазила  Софiя  по  драбинi  з
вишок, драбина похитнулася, й вiн упiймав ?? на руки. Упiймав, i  притулив
до себе, й опустив на м'яке сiно, й опустився  сам.  Дiвча  подивилося  на
нього тим-таки сумовитим, та?мничим поглядом i  прорекло:  "Силою  криницю
копати - води не пити". По тому Сiрко й не сподiвався, що дiвчина пiде  за
нього, проте запитав у  ??  матерi,  чи  вiддасть  за  нього  дочку,  вона
покликала Софiю, а та враз спаленiла й  сказала:  "Пiду".  I  так  сяйнула
очима, що для нього перекрутився i одмiнився увесь свiт. Зараз вiн не  мiг
пригадати ту мить i подумав:  колишн?  пригадати  неможливо,  воно  тiльки
iнодi пролiта? крiзь серце,  неначе  iскра,  й  тодi  щось  здрига?ться  в
пам'ятi, але тi?? iскри вже нема?, i намагатися завернути ?? -  марнота  з
марнот.
   З роками вони прилiтають рiдше й рiдше, та й зрозумiло: те вогнище  вже
погасло. Кожен мав сво? вогнище, i всi вони згасають. Земля - це кладовище
людських споминiв.
   За весiльними подарунками ?здили вони  з  Софi?ю  в  Харкiв,  летiли  у
легкiй колясцi й по дорозi обiгнали Одарку з Охрiмом, котрi  волоклися  на
той же ярмарок волами на возi, везли крейду. На весiллi дзвенiли три  пари
музик, золотом заливалися сережки-дзвiночки у вухах молодо?, а  погляд  ??
був сумовитий i задивлений кудись у далеч.
   Чомусь йому нiколи не сняться тi днi, не сниться Софiя пiд сонцем i вiн
поруч не?. Вона була тодi така нiжна, мовби зiткана з весняного марева,  i
здавалося йому, залишиться такою навiки.
   Поселилися вони в рубленiй хатi на горi, ставочок на той час уже  почав
обростати осокою, а по  схилу  трепетали  на  вiтрi  листячком  молоденькi
яблуньки.
   Софiя кохала чоловiка, й гаряче тулилася до нього ночами, й кружляла за
ним поглядом удень. Одначе хiба могла вкружляти! Все частiше й частiше  ??
коханий Iван сiдав на коня, й трави замiтали за ним слiд. Тi слiди вели  в
бiк Дикого Поля. Боялася вона за нього,  потерпала,  коли  був  у  дальнiй
сторонi  й  коли  походжав   по   рiднiй   Мерефi...   Найменша   неправда
зворохоблювала його до дна, з ким вiн тiльки не сварився та не  брався  за
барки: з мiсцевим сотником i за?жджим отаманом,  з  харкiвським  вiйтом  i
навiть з полковником.  А  з  польськими  старостами  доходили  порозумiння
шаблями. Та земля як Москвою, так i  Варшавою  вважалася  пограничною,  то
московськi во?води виселяли тамтешнiх пасiчникiв за Коломак,  то  польськi
старости перекидали московськi острожки по Мжi, Мерчику,  Британцi.  А  то
починали засилати з обох бокiв сво?х поселенцiв, i тi оселялися в сусiднiх
слободах. Одначе важко було довго втриматися на тiй землi. В  поле  ?здили
тiльки гуртами, збройнi, доводилося й переховуватися в байраках, i втiкати
в глибiнь московських земель. Часто, коли в ?хнi кра? прокрадався  летючий
татарський загiй. Сiрко мчав  йому  навстрiч  попереду  козацько?  ватаги.
Рубався з татарами i над Мжею, i над Орiллю, i над Сухим Торцем. Шаблi  та
кулi його не брали, й поширилася помiж ордою грiзна слава про слободи  над
Мжею, а помiж самих слобожан - слава добра про козака Iвана Сiрка.  I  вже
як збиралися козаки у ватаги для вiдсiчi басурманам, самi просили  його  в
отамани.  Щербилася,  притуплювалася  широка,  блискуча,  дамасько?  крицi
Сiркова шабля на жовтих, твердих, як кiстка, кизилових татарських  палицях
та турецьких шаблях i на тонких  сигiзмундiвках  та  залiзних  келепах.  З
пiвдня татарва в'?далася комашнею, з заходу чумою повзла  шляхта.  А  коли
над всi?ю укра?нською землею  здiйнялася  блискуча,  в  самоцвiтах  булава
Богдана Хмельницького, Сiрко зi слобожанами пiшов на поклик  тi??  булави.
За ?? помахом вiдчайно кидався в найжорстокiшi сiчi й останнiм вiдступав з
ратного поля пiсля невдачi. Сини росли без батька, пошепки вимовляючи його
iмення разом  з  молитвою.  Зрiдка  навiдуючись  у  Мерефу,  Сiрко  щоразу
дивувався, як вони виросли. Хлопчики були темно-русi, як i  батько.  Схожi
на нього, чепурнi, доглянутi. Змитi голiвки, барвистi стрiчечки в  комiрах
сорочок, навiть  очкурики  на  штанцях  -  барвистi;  шанобливi,  зiркi  -
пота?мна надiя Сiрка й Укра?ни. Вiн садовив ?х обох  на  свого  пропахлого
боями коня i вiв коня напувати до рiки. Хлопцi  сидiли  щасливi  й  гордi,
пишалися батьком i тяглися рученятами не до чепiг, а до  рукiв'?в  шабель.
Либонь, винуватий сам - не навчав ?х хазяйнувати. А коли йому було  вчити?
Петро - той мав кебету до столярського ремесла. I лаву зробить, i топорище
витеше, навiть зробив власноруч двi борони. Його б трохи пiдохотити...
   Обидва хлопцi були сумирнi й лагiднi i хоч тяглися до шабель, а боялися
кровi. Якось, коли вже були пiдпарубчаками, при?хав вiн  додому,  й  Софiя
заходилася лаштувати багату  вечерю,  треба  було  зарiзати  барана.  Йому
нiколи не випадало рiзникувати.  А  хлопцi  поховалися  в  саду.  Довелося
чекати, поки повернувся з поля Ничипiр, пiдсусiдок.
   Петро любив доглядати сад. I був  сором'язливий,  як  дiвчина.  А  коли
пробився над губою русявий вус,  коли  одягнув  сиву  шапку,  вродливiшого
парубка Мерефа не знала. Дiвчата паленiли вiд одного погляду на нього.
   Коротка була ?хня путь. Коротка й чесна. Во  славу  Укра?ни.  Безвiснi,
безвусi, лежать у козацьких могилах, i бiла хвиляста  тирса  горнеться  до
?хнiх  могил.  Вiн  чомусь  мало  пам'ятав  смерть  першого  сина.  Просто
навалилася на нього чорна нiч, а чи сам упав у чорну ополонку. Пам'ята?  -
хотiлося плакати, але того не мiг собi дозволити, бо поруч стояли  козаки,
яких мав вести в грядущi бо?, i вiн  до  болю  стискав  зуби,  аж  з  ясен
потекла кров. Коли ж загинув Роман (чуб буйний,  вус  русявий,  а  довкола
коноплi столоченi i пахнуть гiрко-прегiрко), вiд нього  вiдступився  свiт.
Вiн уже не думав про козакiв, мабуть, i не збирався нiкого вести за собою,
його гойдало й гнуло до землi, i вiн бачив перед собою тiльки  страдницьке
обличчя Сiрчихи та блiде, що враз стало нiжним,  майже  дитинним,  обличчя
сина. I звiдкiлясь з червоно-сизо? iмли прийшли до нього  Романовi  слова:
"Тату, а отi зiрки - то померлi? А що, колись  i  я  засвiчуся  зiрочкою?"
Романовi тодi було лiт сiм. Залiз на  колiна  до  батька,  який  сидiв  на
призьбi, й манюньою пучечкою показував на срiбнi  свiтлячки  над  головою.
"Колись засвiтишся. Але дуже не скоро. Спочатку засвiчуся я, а  вже  потiм
ти". Сiрко гадав, що сказав синовi жорстоку правду, а вийшло,  що  обманув
Романа, бо правда виявилася в сто крат жорстокiшою. Три днi й три ночi  не
спав. Думав i думав, розумiв, що  може  од  того  збожеволiти,  й  не  мiг
одiгнати вiд себе важкi думки. Якби вiн наспiв на мить  ранiше,  устиг  би
вiдвести вiд сина той шабельний удар. А вiн не встиг. I тепер думав  чому.
Йому болiли скронi, не мiг узятися нi  до  яко?  роботи,  тiльки  думав  i
думав. Не почував злостi до ворогiв, а  лише  якусь  неохватну  образу  на
життя та свiт. I навiть... на бога. Вiн не боявся його, вiн  грiшив  перед
ним непокорою i гiрким осудом. Мало що той  насилав  на  його  народ  тучi
ворогiв, мало що не освiтив його путi жодною щасливою зорею, вiн ще  карав
тих, котрi хотiли оборонити себе i свою землю.  Зненацька  йому  спало  на
думку, але так, наче це була не його власна думка, а  думка  яко?сь  iншо?
людини, чужо? й холодно?: може, так i мусило статися, адже не збулося  те,
що вiн обiцяв синам, не прийшли туди, куди вiв, й  вони  пережили  б  таке
саме розчарування, що й вiн. Вiн  розсердився  на  себе  i  гнiвно  зломив
брову. На мить, на одну лише мить на  плечi  навалилася  непомiрна  втома,
гаряча ядуха стиснула груди, що вiн аж лапнув за них руками  й  розстебнув
гаки кунтуша. Щось чорне, важке майнуло  перед  очима,  затуманило  мосок.
Шаблi, гетьмани, спалахи гакiвниць,  гучнi  литаври  -  все  обернулося  в
одному колi, наче у велетенському барабанi:  й  блиск  булави,  i  хряскiт
черепiв, i закличнi погуки. Для чого все, чим усе те  збулося  для  рiдно?
землi, що принесло? Витоптана земля, вигубленi дiти...
   Сiрко застогнав. Зненацька i тяжко, як не стогнав ще  нiколи.  Й  мовби
пробудився й вернувся до смутних сво?х думок.
   ?дине, що мiг тепер сказати: по смертi Романа вiн уже не жив майбутнiми
радощами, вiн уже нiколи не смiявся весело,  завжди  i  всюди  в  глибинах
пам'ятi стримiв гострий чорний цвях. Його знову врятувала козацька  справа
Вiн не належав собi. Жив для товариства, для нього мав  умерти.  Умерти  й
воскреснути ще в чомусь. Того не знав. Лише передчував.
   Сiрчиха посивiла з горя, i вiдворотним став ?й увесь людський  рiд,  не
могла дивитися на людськi парсуни, а лиш  на  парсуни  богiв.  Чудно  вона
молилася, не словами святих молитов,  а  шепотiла  щось  сво?,  тiльки  ?й
зрозумiле. I боялася вона льоху, боялася хати, не  спала  ночами,  блукала
поза селом у травах i збирала, як маленька, квiточки. Софiя й ранiше (i те
знав тiльки вiн, ?? муж) часто впадала в пасiю.  Було,  ходить,  опустивши
долу очi, а потiм як затужить-затужить, i нiчим ?? з того смутку не виб'?ш
- нi лайкою, нi жартiвливою мовою, нi веселим бриньканням бандури.  Багато
разiв Сiрко приступався до не?, обiймав за  плечi,  заглядав  пiд  зелений
очiпок у темнi, журнi очi: "Що тобi, скажи?" -  "Нiчого",  -  вiдказувала.
Iнодi зiзнавалася, що мучать ?? якiсь передчуття.
   Дивно i страшно перемiнилася  дружина,  часом  йому  здавалося,  що  це
зовсiм iнша жiнка. Сiрковi ставало моторошно бiля не?: сидять вони  поруч,
гомонять, а водночас  Софiя  -  десь  далеко-далеко,  невiдомо  де.  Iнодi
сердився, кпив з не?, Софiя вiд того ще дужче замикалася в собi, в ?? очах
ча?лися образа i  докiр.  Iнодi  йому  здавалося,  буцiм  дружину  обплела
невидима павутина: рвони - й вилущиться з того стручка, й стане,  як  усi.
Не ставала. I тодi йому щемко спливало на згадку, як, бувало, чекала  його
за молодостi, як не  випадала  з  його  серця  у  днi  найбiльшо?  скрути,
найгарячiших битв,  як  летiв  до  не?,  як  спрагло  обiймав,  як  гаряче
горнулася до нього i, заплющуючи очi, шепотiла: "Боже, як  я  тебе  люблю.
Любитиму до останнього дня". I як, бувало, раптом вiдкидалася  вiд  нього,
жаско ревнувала, намагалася випитати, чи ночував у  iнших  жiнок,  а  тодi
плакала, обвивалася довкола нього, наче красоля довкола соняшника. Кохання
тодi здавалося йому безкiнечним, як i власна сила, й саме  життя.  А  воно
мигнуло, неначе спалах блискавицi. Любов - це марево, це марево  душi,  це
свято душi, яка одяга?ться у ошатну одежу. То гарне марево, тiльки  шкода,
що коротке. Одначе ? люди, котрi увесь вiк проживають у маревi, й хто зна,
чи ?х жалiти, чи ?м заздрити. ?  в  свiтi  люди,  якi  нiчого  за  вiк  не
посiяли, а тiльки жнуть чуже, а ? такi, що мають щастя в сiвбi i жнивах, а
не в спеченому хлiбовi. Пiсля смертi  синiв  Софiя  остаточно  вiдцуралася
свiту. Надто по Романовiй смертi. Вона  тодi  не  зронила  жодно?  сльози,
ходила з сухими очима, й  нiчого  перед  собою  не  бачила,  i  нiчого  не
розумiла. Казали ?сти - ?ла, кликали до молитви - молилася, але все  те  з
чи??сь понуки. З часом трохи одiйшла, почала ?здити по монастирях, подовгу
залишалася там. Хто зна, що  ?й  допомогло:  далекi  мандрiвки,  стрiчi  з
незнайомими  людьми  чи  й  справдi  зцiлилася  вiд  iгумена   лубенського
Мгарського монастиря Афанасiя. Одначе й  те  зцiлення  справжньо?  радостi
Сiрку не принесло. За цей час вони очужiли остаточно. Наче й  не  любилися
нiколи, наче й не народили четверо дiтей. Поралася Софiя по господарству -
вона гарна господиня i хороша мати, а його мовби не помiчала.  Ставила  на
стiл страву, а очi - чужi, i руки чужi, i мова чужа. Губи складенi  пiсно,
в очах - вiчний докiр. За вiщо? За те, що любив усю рiдну землю дужче, нiж
оцей клаптик над ставом? За те, що полишав ?? з дiтьми,  а  сам  лiтав  по
всiх шляхах? Зда?ться ?й, що спiзнав на тих ночiвлях безлiч  iнших  жiнок?
Але хiба тим перейматися в ?хнi роки? Давно пересвiдчився: людська душа  -
лiсовi нетрi. Не раз бачив на власнi очi: проживе подружжя  вiк,  народять
купу дiтей, здобудуться на статок - а чужi-чужiсiнькi. I не ?дна?  ?х  той
статок, не ?днають дiти. Може, i в них таке? "Ти прожив вiк, як схотiв,  а
я од шiстнадцяти лiт поливала цю землю сво?ми слiзьми".  Й  хочеться  йому
закричати: я жив не так, як хотiв, а як велiв менi  людський  закон  i  як
велiло серце. I ось аж тепер йому одкрилося... Вона сама того не  розумiла
до кiнця: ?й потрiбний був вiн, не вiн i рiдний край, а тiльки вiн. А йому
- вона i рiдний край. ?й потрiбний був чоловiк бiля серця, батько дiтям, а
вiн не лише забрав у не? синiв, а  й  повiв  ?х  пiд  ворожi  шаблi.  Вони
потягнулися до нього давно. Вона ще тодi бачила,  передчувала  серцем,  що
вiн забере в не? синiв, i вiн забрав ?х. I що дав натомiсть? Не тiльки ?й,
а й Укра?нi. I хiба можна щось дати  замiсть  рiдних  дiтей?  Страшно,  до
паморозi в серцi iнодi думав - можна. Якби ж воно те, за що вони загинули,
справдилося... Здавалося б, Софiя мала знайти щастя в дочках. Але й  дочки
не горнулися до не?, вони, дочки, то таки його кров, його  остання  надiя.
Неоднаковi вони - старша висока й ставна, лицем схожа на матiр, молодша  -
невисока, гостролиця, зiрка - хто тiльки в Мерефi погляне на  не?,  одразу
згада? ?? батька. I помислами вони з ним, може, ще народять багато онукiв,
якi виборють кращу долю його згорьованому кра?вi.
   Ходив удома по саду, над ставом,  думав  важку,  безкiнечну  думу.  Сад
вирiс i постарiв, декiлька яблунь i груш уже всохло, ?х викорчували  i  на
?хн? мiсце посадили молоденькi щепи.  Стара?ться  молодший  зять.  Мабуть,
нiщо так не свiдчить людинi про старiсть, про прожитi роки, як  посаджений
власними руками сад. Дерева, якi плодоносять, старiють ранiше,  нiж  люди.
Люди, якi плодоносять, теж ст:;рiють рано. Сад  пережив  себе.  Його  пора
вирубати. Сiрко посадив один сад. Вiн не з тих людей, якi викорчовують  по
одному дереву i саджають по однiй щепi. Якщо сад - то новий. Його сад  вже
одшумiв. Тiльки посадженi водночас iз садом осокори все ще пнуться  вгору.
Стоять край городу, мов козаки в узгодженiй шерезi, шумлять на всiх вiтрах
- литовському, сiверському, донському i кримському. Вже  й  сам  почувався
чужим на цiй землi. Аби врости у не? душею, треба ?? обробляти,  треба  ??
перепускати через серце i думку. Колись вiн сподiвався, що вросте корiнням
в оцей грунт разом з яблунями та грушами. Не врiс. Не  його  в  тiм  вина.
Вирвали з корiнням вiтри,  покотили,  неначе  перекотиполе,  по  степах  i
байраках. Котять донинi. Милував очi ставок. Гребля давно заросла  травою,
i виросли на нiй верби, полощуть вiття в зеленiй водi. I по той бiк ставка
теж виросли верби,  а  з  цього  росте  дуб.  I  дуб,  i  верби,  й  хмари
вiддзеркалилися у  водi,  аби  ще  раз  повторити  власну  красу.  Сiрковi
подумалося, що все ж щось содiяв  на  цiй  землi.  Подумав  з  при?мнiстю,
навiть з насолодою, яко? ранiше не знав. Це ж i дочки, подумав,  з  оцього
ставу i оцих осокорiв? А чи з Великого Лугу? Нехай краще будуть з Великого
Лугу. А над водою юрмилися якiсь постатi. Витоптували  траву,  на  вербове
гiлля понавiшували чорного шмаття - сушили пiсля прання.
   Прийшов Сiрко з саду, заярився не знати од  чого  й  порозганяв  пiсних
черничок та чорнопиких дiдiв, якi видавали себе за дякiв i галиччю облягли
дiм, а сам по?хав на Запорожжя. Це було торiк на маковiя. Вiдтодi в Мерефу
не навiдувався. Втопкав стежку в цей байрак- кiнь сюди вже йшов  сам,  без
повода. Тут  вiдпочивав  душею,  тут  снував  сво?  безкiнечнi  думи,  тут
намiрявся дожити вiку. Не зможе звести шаблю, то прислужиться козакам  хоч
порадою.
   Тим не втiшався. Вiдчув себе безкiнечно самотнiм i втомленим. Так, його
люблять i поважають запорожцi. Поважають...  Люблять...  Але  поважають  i
люблять як свого ватага, як  незрадливу  людину,  котрiй  можна  вiрити  i
довiрити навiть життя. Але людинi цi?? любовi мало. Надто на старiсть, ?й,
як i дитинi, хочеться ласки. I тут для нього повний одруб. Навiть дочки...
Вони його мовби й люблять, але хiба можуть вони зрозумiти його  життя,  що
минуло в походах i сiчах? У них  сво?  родини,  дiти,  сво?  клопоти,  якi
чимось чужi йому i в якi ужитися вiн вже не зможе. Сiчове товариство -  то
безлiч. А когось одного  бiля  серця  нема?.  Почало  було  складатися  на
батькiвсько-синiвську дружбу з Лаврiном, але й Лаврiн щез. Його гордовитий
i розважливий джура мовби провалився крiзь землю. Мабуть,  не  треба  було
його вiдпускати... Сiчове  товариство  -  то  поважна  сила.  То  останнiй
прихисток волi. Але то - не життя. Життя - це хата, де господиня, де дiти.
У хатi, де малi дiти, й пахне iнакше, нiж у куренях. У набитих по зав'язку
людом куренях пахне пусткою, а у вдовинiй хатi з сиротами  хоч  i  гiркий,
але незнищенний дух життя...
   Брiв i брiв по житт?вих гонах  i  не  знав,  де  зупинитися.  Зненацька
подумав, що, може, й сам жив не так, як треба, й понесе на той  свiт  вину
перед Софi?ю. Вона тiльки вдавала з себе  жiнку  самостiйну  та  горду,  а
насправдi була слабка i потребувала його  пiдтримки  та  захисту.  Ота  ??
самотнiсть,  ота  величезна  вiдвiчальнiсть  перед  дiтьми,  перед  свiтом
зломили ??. А вiн ?й захисту не дав i  не  мiг  дати,  вiн  захищав  iнше,
бiльше, й тепер не мiг захистити. Те,  що  вiн  захищав,  оступили  дужчi,
супротивнi сили, це був злий, несправедливий присуд долi, який  упав  саме
на цей шмат божо? землi. За тим, бiльшим, впустив i мале,  сво?,  а  може,
саме там знайшов би  щастя,  звiкував  би  вiк  у  добрi,  статках,  любiй
розмовi. Не мiг так жити. Не  мiг  знайти  щастя  у  вселенськiм  нещастi.
Навiть не пiдозрював, що можна прожити, сховавшись вiд буйних вiтрiв цього
свiту. Не для того прийшов у свiт. Може, чогось не дотямкував,  чогось  не
добачив, летiв на всi поклики i рубався на всiх вiрах... Воднораз подумав,
що, як людинi во плотi i кровi, йому нема чого скаржитися  на  життя.  Вiн
звiдав усього: щиро? втiхи побратимства, гарячого, хоч i  недовгого,  шалу
кохання, дивно? новизни свiту пiсля,  здавалося  б,  невiдворотно?  налоги
смертi, трiумфальних перемог над власними плоттю i духом при  зiткненнi  з
смертельними небезпеками, молитовно? тишi в душi i  великоднiх  дзвонiв  у
серцi. Найсолодшою стравою з усiх земних була м'ялиця з сухарiв, витрушена
з мiшка й роздiлена рiвно помiж усiма козаками, найтеплiше  мiсце  -  бiля
степового багаття в осiнньому байрацi, найщирiша  бесiда  -  бiля  того  ж
багаття пiсля цiлоденно? втечi од ворога або  погонi  за  ним.  Його  тiло
обвiяли всi вiтри - степовi, морськi, лiсовi, байрачнi; його плечi обсипав
порох усiх звiзд- вечiрних, опiвнiчних, ранкових; його вуста пили  воду  з
глибоких кригiиць i з вибитих копитами ямок у степу, й дзвiнку днiпрову, i
солону сиваську, i дощову просто з неба. Все те в ньому, з усього того вiн
сам. I через те не може шкодувати, що з чимось розминувся у свiтi. I можна
б спокiйно думати про iнший свiт, про круту дорогу туди,  якби  лишав  цей
свiт таким, яким мав бути за його мислями, за заповiтами батькiв i пiснями
кобзарiв. Пече його, як отрута, одна й та ж думка: що зробив не так i чого
не доробив? Й через те позивався з долею i навiть з богом, запитував його,
а вiн мовчав.
   Ступав по  схилу  вниз,  кiнь  ступав  з  ним.  В  цьому  мiсцi  байрак
розчахувався  на  двi  гiлки.  I  росла  посерединi,  на  гострому   розi,
велетенська груша, не груша -  цiлий  лiс  на  одному  коренi,  пiднебесна
зелена держава iз зеленого листя, твердих зелених грушок, пташиних  гнiзд,
з  нестихаючого  шелесту,  цвiрiнькання,  щебету,  бджолиного  гулу.  Сюди
сходилися на сво? ради пасiчники,  одначе  тi  сходки  вiдбувалися  рiдко,
пасiчники  -  вiдлюдьки  i  нiяко?  товчi?  не  люблять.  Байрак  великий,
сховатися ? де.  Крокiв  за  сто  повернув  у  вузьку  горловину,  порослу
лiщиною. За горловиною прослалася  чималенька  долина,  оступлена  з  усiх
бокiв  осиками  та  в'язами,  помiж  якими  росли  кущi  терну   та   було
нагромаджено купи хмизу, здебiльшого колючого, грушевого. Огорожа та - вiд
ведмедя та iншого хижого звiра й од звiра двоногого.  По  схилу  гори  рiс
яблуневий садок i сiрiла латка городу з маленьким баштанчиком, за  городом
сiрiла ще одна огорожа - з очерету, там стояла  пасiка.  Кiлька  бджоляних
колод висiло на деревах. Бiля них - лазива. Всi  дуплянки  -  чепурненькi,
понакриванi житнiми кулями, ще й перебували пiд охороною святого  Саватiя,
який сидiв на грушевому пеньочку, тримаючи в однiй руцi хреста, а в другiй
- драбину. Саватiй - сумирний, поморщений дiдок, ще й трохи  горбатий,  бо
сотворений з дубового окоренка пасiчником за власною подобою. I  одягнений
так само - в довгу сорочку, пiдперезану ликом, полотнянi штани  й  личаки.
Поруч пасiки - вiвшаник i вкрита очеретом хатка-катрага з ?диним вiконцем,
у якому замiсть шибок - натягненi на  раму  воловi  мiхури.  За  хаткою  -
вишневий  садок  i  хащi  лiщини.  Заскрекотала  на  осицi  сорока,  друга
затрiщала десь на горбi, й з горiхово? хащi  вилiз  горбатенький  дiдок  у
липовому брилi,  й  таки  ж  у  довгiй  полотнянiй  сорочцi,  й  таких  же
полотняних штанях на червоному очкурi, в  шкуратяних  постолах-верзунах  -
господар пасiки Трохим Нечепа. В однiй руцi  тримав  скiсок,  у  другiй  -
тонку, гiнку горiшину, що бiлiла свiжим зрiзом.
   - Це ти, пане Iване? - Дiдок кинув гiлку, пiдняв бриля, оддавши Сiрковi
тим добридня. - А я думаю, хто це мо?х сорок полоха?? - Очi в дiдка добрi,
лагiднi, трохи вицвiлi, але ще живi, й усмiшка  ясна.  Сiрко  подумав,  що
тiльки серед пасiчникiв можна зустрiти таких чистих душею дiдкiв.
   - Поспiшив ти, пане Iване, поспiшив, - так само  яснiючи  очима,  мовив
Нечепа. - Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.
   - Макогiн сказав, що Пилип Курка приторгову? Нечепину пасiку.
   - Нехай вiн на Лисiй Горi торгу?ться.
   Така жартiвлива балачка повторю?ться помiж  них  щоразу.  Нечепа  давно
намiря?ться продати пасiку,  але  намiр  той  не  доконечний,  а  може,  й
несерйозний. Хоч кожну нову зиму дола?,  як  круту  гору:  обсiли  старого
болячки, а сил ста? все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а вiн
вага?ться. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду.  А
може, i не в покуту... Був i вiн гожим парубком, i присовувалися до  нього
близенько на колодках дiвчата, й  покохала  його  чепурненька,  веселенька
Хiвря, може, й не козир-дiвка, але лицем бiла i станом  струнка.  А  потiм
валили вони з братом Зiновi?м у лiсi дубину  на  сохи  для  клунi,  й  дуб
вломився, вдарив Трохима по спинi, i щось  там  трiснуло,  й  почав  рости
горб. Горб рiс пiвроку, далi перестав, а за цей  час  перестала  до  нього
посмiхатися Хiвря. Небавом Трохим  постерiг,  що  вона  посмiха?ться  його
братовi Зiновiю. Трохим не вар'ював проти  бога,  покорився  долi,  вiддав
свiй грунт i свою худобу Зiновiю, а сам пiшов у  мандри.  Жив  при  одному
монастирi,  потiм   при   другому,   одначе   послушенства   не   прийняв,
прислуговував у церквi та трапезнiй, а далi в монастирськiй школi. Грамоту
знав, почав читати книжки, вiд одного дяка навчився  латини  та  польсько?
мови. Потiм знову мандрував, побував аж на Афонi й, живий та неушкоджеиий,
повернувся назад. Може, через те його не чiпали в дорозi, що  горбатий,  -
взяти в нього нiчого, й на невiльничi роботи не гожий. А того, що  ча?лося
пiд темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрiвках.
По тому знову жив при монастирях, вже  сiчових,  в  Самарському  монастирi
навчав дiтей грамоти, пiсля Велико? чуми два роки справляв  уряд  сiчового
пiдписаря. I ось вже майже десять рокiв пасiчнику? в Грушiвцi.
   Сiрко лише вда?, що ?здить прицiнюватися до Нечепино? пасiки, насправдi
ж йому кортить порозмовляги з горбуном, вiдчути Трохимову тиху  лагiднiсть
i чистоту, яких не одiбрали всi  жорстокостi  i  всi  незугарностi  свiту.
Нечепина  душа  лишилася  дитинно  чиста  i  правдива.  I  через  те  любо
погомонiти з пасiчником про те, що ж у свiтi iстинне, а що не  iстинне,  -
про вселенський божий свiт i про самого бога, про  багатство  й  бiднiсть,
про вiйни  близькi  й  дальнi,  особливо  тi,  якi  колись  вiв  Александр
Македонський, про Древнiй Рим, про Рим новий, Вiзантiйський, про туркiв  i
татар, про свою укра?нську  землю,  яка  вона  була  колись,  що  про  не?
написали чужинськi мудрецi й що вiщують ?й прийдешнi лiта.  Багато  земель
обiйшов на сво?му вiку Нечепа, багато прочитав  у  тих  землях  дивовижних
книг, про все ма? свiй розмисл, а що  той  розмисл  пiдкрiплений  чистотою
серця i непохитною вiрою - особливо поважний.  I  поставали  перед  Сiрком
дивовижнi кра?, нинi iснуючi й присипанi порохом лiт, за яким вже не видно
й найвищих дахiв, i поставали люди, яким не було мiсця нi в християнськiм,
нi в поганськiм раю, бо вiрили вони в iнших богiв i мали звича?, про якi й
чутка запала на землi. Гуло, як вулик, велетенське мiсто Рим, яке  збирало
данину майже з усього  свiту  й  тонуло  в  розкошах,  пропахло  духмяними
квiтами i кров'ю ворогiв та  власних  достойникiв  (виходило,  що  кривавi
чвари народилися разом з  людьми),  й  стугонiли  в  полi  залiзом  грiзнi
легiони, й ставали проти них у кривавiм герцi iншi  народи,  яких  римляни
вважали дикими, й помалу та потроху  переможцi  поглинули  самих  себе,  й
зводилися на руйновиську iншi могутнi держави, починали ткати нову  нитку,
а потiм та нитка виявлялася подiбною до  старо?  -  iсторiя  повторювалася
спочатку, всi iмперi? мали один i той же кiнець - безславний, i не  можуть
вони мати iншо? долi, будують-бо свiй достаток на кiстках  iнших  народiв.
Нечепа розповiдав про тi мiста так, неначе  сам  побував  у  них,  звiдтам
долинали навi'iь запахи,  навiть  духмянощi,  й  брязкiт  мечiв,  i  зойки
конаючих, i гуркiт колiсниць, i нiжна музика. Така вiн  людина  -  Нечепа.
Сiрко, окрiм того, що  поважав  Нечепу,  вiдчував  до  нього  спiвчуття  й
милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старiсть
в самотинi. Отаман вiдгадував майже кожен порух Нечепино? душi, тiльки  не
подавав знаку, навпаки, намагався пiдбадьорити,  пiдвеселити  жартом.  То,
либонь, вiдгадували  його  власнi  болi  та  втрати.  Особливо  подобалося
Сiрковi, що Нечепа -  повний  безсрiбляник,  мiг  би  забагатiти,  зiбрати
статок, бо бджоли до його рук iдуть, взяток дають добрий, але старий майже
увесь мед вiдда? на Сiч, насамперед сiчовим i  самарським  старцям.  Сiрко
подумав, що таких людей лиша?ться все  менше  й  менше,  а  може,  ними  й
трима?ться людський рiд, бо святi - вони далеко й високо i  прикладом  для
простих смертних бути не можуть.
   Сiрко розсiдлав коня, пустив на попас, сiли з Нечепою  на  розстеленому
кулi очерету, гомонiли. Пахло материнкою, яблуками,  горiшиною,  над  усiм
тим панував запах меду. В повiтрi стояло туге, медянисте  гудiння,  бджоли
йшли хвиля за хвилею, -  здавалося,  ?х  видмухують  з  горiшини  невидимi
велетенськi вуста, - й танули в небi жовтими цятками.
   - Це ж знову Пилип Курка прителiпа?ться на кулiш, - вдавано поскаржився
Нечепа. - Вiн твою, отамане, з'яву носом чу?. Я його перепиню.
   Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того  цапканпя
розраду, покинь Грушiвку Курка, на другий день згладиться звiдси й Нечепа.
Сiрко те зна?, посмiха?ться у вуса.
   - Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.
   - Чогось бджола втiка? з пасiки, - поскаржився  Нечепа.  -  За  минулий
тиждень втекло три ро?. Вже  й  водою  свяченою  кропив  -  не  допомогло.
Мабуть-таки, чу? щось боже створiння, чу?. Я  вже  й  свiчки  гробовницькi
заготував, з воску жовтого...
   - На вiск для тi?? свiчки, яку тобi вкладуть у руку, бджоли ще й  перги
не збирали. I квiтки ще тi не виросли, - сказав Сiрко. - Хитру?ш, Трохиме,
бо?шся, що справдi при?хав пасiку торгувати.
   Казав щиро, переконано, аби розвiяти хмарнi Нечепинi думки,  -  поважав
старого вельми.
   - Горб мiй почав болiти, нiколи не болiв, а тепер болить,  -  пропустив
повз вуха Сiрковi слова Нечепа. - Може, то за грiхи мо?. Не сповняю в  цiй
пустелi закону божого, бува?, й святки плутаю, постiв не дотримуюся...
   - Бог у серцi...
   - А скверна все одно  в  животi.  -  Зненацька  зморшки  на  Нечепиному
обличчi розгладилися, й воно засвiтилося зсередини м'яким, добрим свiтлом.
- А так же не хочеться полишати цю божу благодать, - i повiв рукою.
   Верещала сиворакша в берестяних хащах, двiйко диких голубiв летiло  над
байраком. Сонце  заплуталося  в  грушевiм  гiллi,  густе,  червоне  свiтло
м'якими потоками лилося на землю.
   - Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обiдав?  Сiрко
звiвся на ноги, одстебнув шаблю, повiсив ?? на молоденьку яблуньку.
   - Кулiш варитимемо. Ось спочину трохи. - Й подивився  на  сонце.  -  Ще
тiльки великий пiдвечiрок.
   - Зараз соку вточу, - заметушився Нечепа, бо хоч i дружньо мався з  ним
Сiрко, одначе ж отаман!
   Сiрко пiшов до невеликого куреня, що стояв посеред саду.  Зняв  кунтуш,
роззувся, онучi понамотував на халяви чобiт. Нечепа  тим  часом  принiс  з
льоху корець березового соку, настояного на липовiм меду. Сiрко подякував,
дiстав у куренi стару кирею i простелив у травi. Горбун знову взяв  скiсок
i полiз у лiщиновi нетрi. Отаман лежав i дивився вгору. Над ним  розкинула
листяний намет яблуня, та такий густий, що жодно?  небесно?  проталини  не
було видно. Серед листя густо червонiли  яблучка  -  маленькi  й  лискучi.
Сiрко подумав, що навiть йому, во?новi, а не господарю,  втямки,  од  чого
це: надто густе вiття на яблунi, його треба розрiдити.
   Й далi шкварчала сиворакша, i щебетало iнше птаство,  й  легiт-вiтерець
ласкаво перебирав на яблуньцi тремкi листочки. Божа краса, яко? нiколи  не
помiчав. Якщо поле, то рiвне чи нерiвне - для битви, якщо сонце, то високо
чи низько - для битви ж, лiс - для засiки, рiчки -  для  байдакiв,  а  для
серця - нiчого. Байдуже. Ось складе з  себе  уряд  отаманський,  заведе  в
байрацi пасiку, посадить башта-нець... Отакий, як у Нечепи. Щоб  кавуни  -
як голови... Кавуни... Козачi голови. А зелене бадилля - то оселедцi.
   ...Оселедцi метляються над  водою,  та  ще  виблискують  гострi  вiстря
ножiв. Стриба?, наче поламане колесо помiж небесних баюр, мiсяць; зорi  як
розсипаний жар, а  рiка  заломлю?  ноги,  а  рiка  густа,  як  дьоготь,  -
намага?ться втягнути козака в глибину.  Сiрко  гребе  обома  руками,  ножа
трима? в зубах, трима?ться одиноко? червоно? зорi, що  блищить  над  самим
обрi?м. Врештi ноги дiстали мулького дна, вiн узяв ятагана в руки  й  тихо
побрiв до берега. Поруч нього брели iншi козаки. Бiля самого  берега  йшли
згинцi, а далi поприсiдали, й вода струменiла  по  мокрiй  одежi,  й  тiло
струшував дрiж, а вiн стискав зуби,  аби  не  цокотiли.  Хтось  приглушено
чхнув, й тодi сама втиснулася в плечi голова; десь заiржав кiнь i крикнула
нiчниця. Бiля обличчя промайнув кажан. Сiрко  пiдвiвся.  Так  само  згинцi
пiшов понад берегом. Зупинився. Чекав,  коли  вигулькне  з  хмари  мiсяць.
Добре, що вiн закутався в хмари, темiнь накрила козакiв, але вона  накрила
й шляхтянський табiр. Десь поруч ма? бути нiмецький  редут.  Увечерi  вони
видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман  i  сказав,  що  редут
укгрунтовано слабко.
   - Запорожець пiвдня може сидiти на днi рiчки без повiтря, -  сказав,  i
отамани, що стояли в нього за спиною, засмiялися.
   Сiрко не смiявся. Вiн би навiть образився за запорожцiв, коли б гетьман
не мав i себе за сiчовика й не починав з Сiчi свою велику справу.  Дивився
на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хмiль пальцем - кинувся б грудьми на
списи. Вiра пропiкала серце. Було солодко й страшно.
   Вiн iшов попереду козацько? ватаги. Вода вже стекла з одягу, тiло ломив
холод. Тихо, по-кошачому перелiз через земляний вал, пiдповз пiд  високого
воза. Там хтось спав. Сiрко завмер  на  однiй  нозi,  переступив  сонного.
Знову виглянув мiсяць i освiтив табiр. Нiмцi спали, наче  побитi.  Либонь,
виморилися до краю, кiлька днiв iшли болотами, далi вкгрунтовували  табiр,
а весь минулий день стояли стро?м пiд палючим сонцем. Декотрi попiдкладали
пiд голови сiдла - побрали з обозу, познiмали з себе  панцири  та  залiзнi
шишаки. Декотрi спали в панцирах - мають щастя,  тих  не  чiпатимуть.  Очi
самi знайшли першого ворога. Цапина борiдка стримiла вгору, в руках тримав
списа. Так, зi списом у руках,  i  пiшов  на  той  свiт  зайда  з  далеко?
нiмецько? землi. Польський король заплатив йому за смерть.
   Болiла в суглобi рука. Ятаган  уже  не  яснiв  пiд  мiсяцем,  а  тьмяно
зблискував. А потiм десь збоку пролунав крик. I гримнув рушничний пострiл.
Спалах був короткий, неймовiрно слiпучий. Задзвенiла  броня,  забрязкотiла
зброя. Козаки втiкали до Стиру, кидалися з розбiгу в дьогтярно-чорну воду.
Вона прийняла ?х. Але раптом  знову  вилущився  мiсяць  i  освiтив  кiлька
десяткiв голiв. Для стрiльцiв це були гарнi  цiлi.  А  потiм  запалали  на
березi смолоскипи, й рiка з чорно? стала червона.
   Вiн прокинувся, лежав i  дивився  в  густе  плетиво  яблуневого  вiття,
обнизане нiжним зеленим листям i червонобокими яблучками, а голова все  ще
притягувала до себе ляськi кулi. I обсипав ?? згори тонкий ценькiт синицi.
Холодний туманець обвiяв серце. Сiрко нiколи не вбивав  увi  снi.  Вбивали
його. Й тодi вiн прокидався. А коли сам  намiрявся  на  когось,  йому  або
вломлювалася шабля, або пiстоль не стрiляв, а якщо пiстоль i  стрiляв,  то
ворог не падав.
   Отаман зiтхнув i скрушно подумав, що  чомусь  йому  нiколи  не  сняться
крислатi яблунi i пташиний щебет. I не сняться  йому  перемоги,  а  тiльки
поразки. Найчастiше - оця. Дим вiд тi?? битви затулив сонце,  i  вже  воно
нiколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився
в п'ятдесяти великих битвах i майже  всi  виграв,  багато  разiв  вертався
думкою до цi??, проходив через ?? пекло од початку  до  кiнця.  Тепер  вiн
бачить все по-iншому, i в iншiй подобi вступа? в не?, i  склада?  про  не?
iнший звiт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тi?ю чи  iншою
стороною ще до ?хнього початку. Й то не через те, що мало було вiйська, що
не так воно розташувалося, що стали супроти нього  сили  небеснi  -  дощi,
спека, вiтри й громовицi, а через те, що мав такий  чи  такий  стрiй  душi
той, хто розпочинав ??. А той стрiй теж складався  iз  чогось:  з  якихось
невдач, з яко?сь скрухи, з горя чи  й  хворостi.  До  людсько?  душi  може
налипнути стiльки всього, що вона пада? на темне житейське дно, як сокира.
   Нi, либонь, все не так. I стрiй душi тут нi до чого. Хоч потiм (потiм!)
багато балакали у вiйську, буцiм гетьман на той час хорував здоров'ям,  що
почалися в нього  нелади  вдома  й  був  невдоволений  Тимошем.  Сливе  не
Тимошем, а тим, що Тимiш програв кампанiю в  Молдавi?,  i  тiльки  гетьман
осягав до кiпця гiркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той
свiй кепсьмiй стрi? душi гетьман не напав на ляське вiйсько в  дорозi  вiд
Сокаля до Берестека й не перешкодив йому  переправитися  через  Стир.  Хто
скаже навiть сьогоднi: мiг  Хмельницький  напасти  на  ворога  на  вузьких
греблях мiж Стирем i Берестечком чи нi?! Ця та?мниця пiшла з гетьманом  на
той свiт. Все залежало вiд того, яких мав вивiдникiв, яку розвiдку  чинили
його козаки i якою мiрою довiряв тiй розвiдцi.
   Першi утарчки виграли козаки. В однiй з них побував i Сiрко. Були  б  i
дотерли на браннiм полi Вишневецького з вiйськом, якби не пiдоспiв тому  в
помiч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, i ?м  довелося  вiдiйти
за переправу. I скурали козаки  також  кварцяних  жовнiрiв  на  очах  обох
таборiв, i тiкали жовнiри в табiр, а козаки стинали ?х. Козацький дух тодi
злетiв пiд хмари, а ляський припав до землi.
   На все життя у Сiрковiй пам'ятi  тi  табори  -  ляський  над  Стирем  i
козацький над маленькою, болотистою Пляшiвкою. А помiж ними чисте  горбате
поле, тiльки подекуди мрiють кущики лози та хвилюються високi,  до  пояса,
трави. Козацький табiр обiп'явся трьома рядами возiв, зв'язаних мiж  собою
ланцюгами,  i  вкрився  кiннотою.  Ляхи  виставили  наперед  гармати,   за
гарматами -.ряди нiмецько? пiхоти, теж закутано? по краях  кiннотою,  далi
пiвколом - гусари з  червоними  ратищами  списiв,  за  гусарами  -  ляська
пiхота, бранденбурзькi драгуни i шляхетське ополчення. Зранку  поле  вкрив
туман, а коли вiн розвiявся i стало видно вороже вiйсько, Сiрко  вилiз  на
воза й довго приглядався до  ворожих  лав.  Бачив  королiвську  сторожу  у
тигрових та леопардових шкурах, гусар у залiзнiй бронi, з срiбними крилами
за плечима, в шоломах iз страусовим  пiр'ям,  шляхетських  ополченцiв,  де
кожне во?водство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сiдлах,
iноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями i оком пам'ятi  бачив  у
себе позаду сiре козачо-мужиче вiйсько у  свитах  i  кунтушах  зi  старими
рушницями та  приклепаними  до  дубових  i  кленових  держалн  косами.  То
бiднiсть iшла на багатство, то йшли зневiра i вiдчай  на  ожирiлу  пиху  i
кровожерну лють. Й знову Сiрко не боявся:  вiн  знав,  що  бiднiсть  завше
хоробрiша за багатство, а неволя страшнiша за смерть. А ще вiн не  боявся,
бо попереду вiйська у горноста?вiй  кире?  з  булавою  в  руках  лiтав  на
гарячому  аргамаковi  батько  Хмельницький  i  кидав  валечнi  поклики  до
вiйська. Тiльки раз оглянувся назад Сiрко.  Лiпше  б  не  оглядався.  Йому
замло?ло пiд  грудьми,  й  лихе  передчуття  стисло  серце.  Неначе  крило
велетенського лiнивого птаха, там здiймався бiлий ханський прапор. Либонь,
то було не передчуття. Сiрко нiколи не довiряв хановi,  ханськi  слова  що
пужина, басурман уже одвiяв  усе  наперед  i  зерно  засипав  до  та?много
сховку.
   I те, й те вiйсько стояли супроти одне одного й знемагали  пiд  сонцем.
Нiхто не вiдважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як  розвiявся
туман, здавалася миттю рiвноваги. Зараз хтось порушить ?? й почнеться сiча
- та мить розтягнулася од  ранку  до  полудня.  У  нiй  спакувалися  вiки,
дотеперiшнi й майбутнi, i ввiбрала вона  в  себе  стiльки  страху,  надiй,
яростi, що ними можна було б розтопити небо...
   Сiрковi лихi передбачення справдилися.  У  розпал  сiчi  хан  i  татари
покинули козакiв i втекли з поля  бою.  Й  не  просто  втекли,  а  забрали
полоном   Хмельницького.   А   потiм...   Що   було    потiм,    про    те
виспiвали-виплакали кобзарi. I як пополуднi почала находити на сонце хмара
(так воно було насправдi), i як заспiвали ляхи молитву, i як пiшла лава на
лаву, i як заревiли гармати й у пороховому диму сховалися обидвi  лави,  i
як скаженiли конi та топтали пiшаниць, i як  навiчно  сплiталися  трупи  в
панцирах з трупами у свитках, i як ляхи зайняли  поле,  де  ранiше  стояли
татари, i як ударили на козакiв з трьох бокiв, i як вiяв козакам в обличчя
вiтер, i як вони вiдступали до Плящiвки, i як зупинив битву дощ,  посланий
з неба мовби на те, щоб змити iз землi кривавi  плями,  i  як  окопувалися
притисненi до болота козаки, насипали вали високi, рови копали глибокi,  -
посполитi - люди до заступiв звичнi, та й знали, що  тiльки  земля-матiнка
може ?х захистити, - i як градобо?м падали на табiр гарматнi  ядра,  i  як
робили козаки вилазки, i як ще раз уночi  з  ножами  в  зубах  перепливали
рiчку та сповняли у ворожому таборi криваву мсту.
   Сiрко теж плив у тiй ватазi через Стир, вiн не сподiвався  вернутися  в
табiр, одначе йому знову пощастило.
   Про що ж iще спiвають кобзарi i розказують на призьбах дiтям покалiченi
в тiй битвi козаки? Ще вони спiвають про  те,  як  очолили  вiйсько  Фiлон
Джаджелiй та Iван Богун, - спочатку Джаджелiй, а далi Богун, -  як  десять
днiв i десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на островi  триста
звитяжцiв i як останньому з них сам король обiцяв помилування,  але  козак
того помилування не прийняв, а погинув зi славою.
   Чого ж не виспiвали кобзарi? Об чiм мовчать бандури i  кобзи?  Вони  не
спiвали того, як шляхта привезла i  поставила  на  землянi  кучугури-бурти
новi гармати, як пiшов дощ i не втихав три днi й  три  ночi,  як  розмокла
земля i чорна багнюка натiкали в дранi козацькi чоботи, як шляхта вимагала
видати Хмельницького Тимоша i Богуна i як ревiла тисячоголосе:  "Ставай  у
плуг, бидло, ставай у плуг", як ляхи не хотiли  приймати  жодних  умов  на
примирення, хоч козацькi  посланцi  нагадували  королю,  що  тричi  щадили
переможеного ворога i самого короля, випускаючи його  з  оточеного  i  вже
скураного табору, як влетiла в табiр чутка, буцiм Хмельницький повернувся,
й пiднiсся козачий дух понад кошлатi  дощовi  хмари,  i  як  та  чутка  не
справдилася...
   I як увечерi в недiлю козаки почали будувати три  гатки,  як  кидали  в
прокляте болото вози, сiдла, кунтушi, чоботи, шапки, навiть порохiвницi та
капшуки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати i вдарили по  шляхетськiй
залозi, що чатувала по той бiк  болота,  i  як  прикривали  той  трагiчний
вiдступ  козаки-голоколiнчики,  посполитi,  стояли  з   косами   насупроти
супостата, та не вистояли до кiнця, й останнi  кодаки  кинулися  на  гатки
овулом, i розламалися гатки, й чимало козакiв потонуло в болотi.
   Про те кобзарi не спiвають. Либонь, чинять правдиво:  тiльки  перемоги,
що закарбувалися в пiснях, роблять невiльникiв смiливцями, тiльки  побiднi
погуки - яса - роблять ?х вiльними. Люди можуть лишатися в неволi, а пiснi
- нiколи в свiтi. Вони перейдуть у спадок дiтям, онукам, правнукам, чистi,
правдивi, величнi. I що вам до того, як брiв через болото по горло у  водi
молодий козацький сотник Iван Сiрко i як гарматна  картеч  перемiшувала  з
чорним багном бiлi лiле? i  зелене  латаття.  Латаття  i  лiле?  виростуть
знову. I виростуть сини у Сiрка... Сини  не  виростуть.  Виростуть  дочки,
вони народять онукiв. А вже тi народять синiв. Може, через двiстi,  триста
рокiв ймення такого - Iван i прiзвища - Сiрко не лишиться на Укра?нi. Його
правнуки матимуть iншi iмена й iншi прiзвища. Одначе лишиться  пiсня.  Про
тих триста, якi поклали за лiпше померти, нiж пiти у неволю,  i  про  всiх
iнших, якi чесно, до останнього вiддиху служили сво?й рiднiй землi.  Пiсня
закарбу? навiки одне iм'я - Укра?ну, во вiки вiкiв свiдчитиме тим, хто  ??
спiватиме, що вони - народ вiльний. О внуки й правнуки!  Ви  оратимете  це
поле й не знатимете, що кожна ного п'ядь напо?на кров'ю.  Що  й  земля  ця
масна й багата, бо обпилася кровi. I колос важкий, повнозерний,  бо  вирiс
на тiй землi I раптом тривожно  стиснулося  серце.  А  чи  ж  спiватимуть?
"Боже, - прошепотiв, - скажи менi, подай знак: намарнi чи не намарнi  нашi
жертви i вся оця ру?на, овдовiлi матерi,  посиротiлi  дiти?  Вiдкрий  менi
помисли сво?, дай прозрiти майбутн? вiтчизни мо??. Без не? не мислю  життя
свого й  прокляну  внукiв,  якщо  вони  забудуть  пролиту  батьками  кров,
зневажать нашу звитягу i нашi муки. Готовий стати се? ж митi  перед  судом
тво?м, тiльки скажи, що все, що посила?ш народу  мо?му,  не  в  безконечну
покару, а в майбутню славу".
   Лежав iз заплющеними очима. Перед ними майорiло щось червоне, здавалося
- трiпоче на вiтрi корогва. Поволi розплющив  гарячi  повiки.  Якийсь  час
лежав непорушно. Виринав iз власних думок. Неначе з глибокого виру.
   Рiзко випростав з-пiд голови руки, сiв. Стрельнуло в груди, рiзонуло  в
боцi.  У  кiстках,  у  суглобах,  у  всьому  тiлi  зача?лися  берестецькi,
чортомлицькi i всi iншi тумани i вже не виходили звiдти.  Аж  не  вiрилося
цi?? свiтло?, ясно? днини,  що  на  цьому  благословенному  Великому  Лузi
можуть бродити такi пiдступнi тумани i дути такi палючi вiтри. У  половини
запорожцiв хворi суглоби, i чимало ?х вихаркують з легенiв туман  разом  з
кров'ю. Цi?? ось, останньо?, що минула, осенi  й  Сiрка  скувала  хвороба,
бiльше мiсяця ходив, як дiд Око. Дiд Око, колишнiй  запорозький  дозорець,
просидiв пiввiку в очеретах, Оковi вiсiмдесят дев'ять, найстарiший сiчовий
дiд, простуднi хвороби не скрутили його, як iнших, а поставили правця, вiн
ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиля?,  далеко  бачить,  i,
мабуть, через те, що бiль не  полиша?  його  тiла,  всiх  банiту?.  Скрiзь
бачить недбальство, несповнення старих звича?в  i  шпетить  кожного,  кого
здиба?. Були спровадили старого  в  сiчовий  монастир,  але  там  йому  не
сподобалося, порядки там суворi, чернецькi, сварити нiкого, i вiн утiк.  Й
знову швендя? по сiчових вулицях та хрестить  усiх  зустрiчних  скоромними
словами, не зачiпа? лише Сiрка, либонь, через те, що Сiрко побував у таких
щимках, у таких сiчах, якi й Оковi не снилися.
   Болячки отаман дола?, про болi сво? мовчить. I зна?, що це ще  таки  не
старiсть. Десь вона бродить неподалiк, чалапа? босими ногами поза куренем,
а в  курiнь  поткнутися  бо?ться.  Ще  мiцна  у  Сiрка  рука  i  дух  його
незборимий. I хочеться йому  звершити  багато,  хочеться  i  далi  жити  в
крутежi й кипiннi. Старiсть почина?ться з обмеження  хотiнь.  "Що  з  того
буде? Та нiчого, як i з усього iншого". Саме так: тiло ще мiцне, але  душа
прагне все менше й менше. I врештi всi бажання збiгаються в одну  маленьку
крапку, яка може тлiти довго, як iскра на жаринi.
   Сидiти на колодi й думати про щось сво?, упокоритися лагiднiй  днинi  й
медянистому гудiнню бджiл?.. Нi, ще рано. Хочеться  iншого.  I,  аж  тепер
зрозумiв, хотiтиметься до само? смертi. Його серце не упо-кооиться  нiколи
- i думка порива?ться з цього медяного раю  в  широкий  степ,  на  сiчовий
майдан, на  весь  неозорий  майдан  укра?нський,  у  той  вихор,  в  якому
прокружляв без спочинку понад сорок рокiв.  Вiн  кружляв,  як  ластiвка  в
табунi кiбчикiв. Летiти тiльки прямо - то смерть. А вiн таки здебiльшого й
летiв так, не терпiв глухих завулкiв i темних суточок. А доля шарпала його
раз по раз, кидала на тини i на мури, вiн випростувався i йшов далi.  Тодi
вiн ще не знав цих слiв: "Нужда закон змiню?". Законом був заповiт батькiв
i славних лицарiв рiдно? землi. А вихри ставали дедалi  дужчi,  i  вже  не
видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили
й деякi друзi, i, щоб не видати та?мниць всього товариства, щоб  ворог  не
вистинав вiйська, iнодi самому доводилося "змiнювати  закон".  А  серце  й
далi не мирилося з тим, завдавало катiвницьких мук. Вiн кара?ться й  нинi,
каратиметься й далi, до могили, i, мабуть, у могилi, що не  змiг  звершити
задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю. Помре з нею в руцi.  На  спокiй
не ма? права.
   Сiрко рiшуче одчахнувся од тих думок, встав i пiшов  до  куреня.  Сонце
вже зависло на самiсiнькiм краю балки, воно було схоже на щойно викуване в
кузнi колесо, здавалося, ще мить -  i  покотиться  по  схилу  та  запалить
лiщину. Нечепа вже порався бiля казанка, з трави стирчав  гострий  горб  i
крайок бриля.
   Кулiш варили пiд старою грушею-пилипiвкою, до кулешу Нечепа подав горох
тертий, а Пилип Курка принiс  варених  ракiв.  Вiн  таки  не  припiзнився,
прийшов, коли  кулiш  уже  умлiвав  на  жару,  пафкаючи  тугими,  гарячими
бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловiк Сiркового  вiку
у чорнiй хламидi, рябий лицем, з тонким,  як  мантачка,  носом  i  довгими
вусами. Пилип Курка - колишнiй сiчовий дяк, який добровiльно вiдрiкся  вiд
свого сану i  перейшов  у  запорожцi,  а  по  кiлькох  роках  -  у  сiчовi
пасiчники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника  й  боялися.
За його спиною, на безпечнiй вiдстанi вiд жару, що  пострiлював  червоними
iскрами, лiг великий i теж худий одновухий пес з недобрими  очима.  Пес  i
справдi був недобрий,  нишковий,  нападав  спотиньга  -  без  голосу,  мiг
хапонути за литку несподiвано, нi сiло нi впало. Чи не найбiльше суперечок
помiж Нечепою i Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду  не
тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали
пса), але Курка не зважав на тi прохання, й щоразу  слiдом  за  господарем
волiкся i його недобрий охоронець. Сам Нечепа  тримав  песика  маленького,
розумного, котрий тiльки сповiщав господаря про чиюсь  з'яву,  на  кожного
звiра подавав iнший голос, вночi пильно стерiг  пасiку,  а  при  небезпецi
ховався в тiснiй дiрцi пiд куренем. Там  сидiв  i  тодi,  коли  на  пасiцi
з'являвся Пилип Курка з  Гадом.  Сiрко  на  мить  приплющив  очi  (спомини
сьогоднi заплiскували його) й побачив iншу постать i iншого пса...  Висить
посеред двору закопчений казанок, i  бiлий  дим  стелиться  попiд  лiсяним
хлiвом, i рябий пес вiдбiг далеко, аж до ворiт, пирха? од диму, й  кашля?,
похлипнувшись димом, батько, одганя?  дим  од  обличчя  баранячою  шапкою.
Батько любив варити кашу посеред двору. I очi в нього були веселi,  i  двi
крутi, веселi - од диму - сльозини викотилися з очей, поблискують,  неначе
крапельки сосново? живицi. Малий Iван iз братом допомагають батьковi. .
   Оце i весь спомин про батька. Той загинув, коли Iвановi не  виповнилося
й десяти рокiв. Батько був схожий на  Нечепу,  надто  вдачею  -  добрий  i
сумирний.
   На днi байрачно? приладi споночiло швидко, одначе з  того  ж  грушевого
гiлля вже випручався тонкий, але ясний серпик мiсяця, й золотими гудзиками
розсипалися по небу зорi, й грушевий  корчик  салапав  двома  язичками,  -
вiдсвiти од вогню грали на  обличчях,  на  ложках  i  чарках,  на  мiдному
куманцевi, що стояв посеред сiрячини, розiслано? для  вечерi.  З  неба,  з
Чумацького Шляху, сипався бiлий пилок - божа сiль, святi досолювали й  без
того круто присолений кулiш. Вiн був гарячий, заправлений  салом  i  диким
часником, ще й зараз, вже знятий iз жару, вже на землi, пафкав i белькотiв
щось у гарячцi та пускав пару.  Перший  черпав  з  казанка  бiлою  липовою
ложкою отаман, за ним - Нечепа, срiбною, турецькою, i вже по тому Курка  -
мальованою, круглою, великою i щербатою. Докучали комарi, й  Нечепа  кинув
на жар кiлька сухих кiзякiв, димок потягло вгору, вiн заструменiв i  танув
у темно-синiй безоднi. Пили  калганiвку,  ?ли  кулiш  iз  тертим  горохом,
ласували раками, запиваючи ?х березовим соком.
   - ?мо-?мо, а наче й не ?ли, -  сказав  Курка,  витягуючи  довгу,  як  у
гусака, шию та заглядаючи в казанок. - Коли  б,  пане  Iване,  не  того...
Колись пригощали  мене  таким  кулешем.  Блукав  у  плавнях  i  набрiв  на
косаря... Вiн i запросив до вечерi. Казаночок маленький, ?мо, як  за  себе
кида?мо, а хоча б на палець над'?ли. Я помiтив те? та давай хреститися  за
кожною ложкою, а тодi дивлюся - кулешi в казанку тiльки на денцi.
   Горбун сьорбав кулiш, скiпки не пiднiмав. Й тодi Курка зайшов з  iншого
боку.
   - 0-хо-хо-хо-хо,  хотiв  би  не  согрiшити,  однак  з  тобою,  Трохиме,
согрiшиш. Влови та й влови йому  ракiв.  Ог  i  вловив,  ось  i  по?ли,  й
оскоромилися. Страшний це грiх - ?сти в пiст м'ясо.
   - Ми ?ли не м'ясо, а