Осип Назарук. Роксоляна

 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I. СТРАШНЕ ВЕСIЛЛЯ

   Не зна?ш ранком,
   Що буде вечерком.
   Народна приповiдка

   Було то в гарячий лiтнiй вечiр 1518 р.
   Золота велика звiзда дня помалу заходила в найбiльший став Подiлля, що
в блискучiм озерi свiтла лагiдно шелестiв м'ягкими хвилями води. Вона мов
цариця лагодилася до сну на сво?м м'ягкiм пурпуровiм ложi. За ставом
виднiли темнi окопи й бiлi стiни Рогатина та спокiйна лента тихо? рiчки
Липи.
   В такий час iз-за синьо? смуги лiсу показалися чотири вози на порошнiм
шляху, що провадив зi Львова до Рогатина. На них ?хали весiльнi гостi. То
старий Дропан, львiвський купець, ?хав з сiм'?ю в Рогатин женити свого
одинака Стефана з дочкою о. Луки Лiсовського - пароха при церквi св. Духа,
на передмiстю Рогатина.
   Молодий Стефан Дропан, що вже вiд двох лiт любився в Настунi
Лiсовськiй, не пам'ятався з весiльно? радостi. Вiн бiльшу часть дороги
йшов попри вози, хоч з нього смiялися, що й так скорше не буде на мiсцi.
   - Не спiшися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком,- говорив йому
батько, що вже переняв цю улюблену приповiдку вiд свого свата, батька
Настунi, який часом при?здив до свого брата, що був священиком при церквi
св. Юра у Львовi. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби
свобiднiше вiддаватися сво?м мрiям про щастя. I не бачив i не чув нiчого,
прiч сво?? дiвчини коло себе, хоч ?? не було тут. Не бачив нi синяво? шати
шалвiй, нi смiлок у тiнистих мiсцях лiсiв, якi пере?здили, не бачив
золотисто? iмли берiз, нi пахучо? м'яти, нi гнучкого ломиносу, нi яглицi,
нi жовто-червоно? дiвини, нi холодку, нi копитника-стародуба, хоч iшов по
них.
   - Йому тепер цвiте папороть... - говорили про нього весiльнi гостi,
прихильно смiючись.
   А в його серцi цвiла й пахла любов.
   Вiн раз у раз згадував, як вона починалася i як перший раз побачив
Настуню на подвiр'ю церкви св. Юра у Львовi. Вiдтодi життя було для нього
одною смугою свiтла, запаху й музики. I боротьби. Батько не дуже був за
цим, щоб вiн женився з попадянкою. Мав для нього на примiтi багату дочку
свого спiльника в торговлi. А й сiм'я Настунi, яка належала до старих
священичих родiв, дивилася нерадо на ?? подружжя з сином "крамаря".
Подобалося ?й його багатство. Вiдпихало те, що вiн "крамар". Але, кiнець
кiнцiв, якось погодилися.
   Як же далеко було молодому Стефановi до мiста, що вже виднiло перед
ним, i до невеличкого дому на березi тихо? Липи бiля церковцi св. Духа.

   * * *

   А там ждали на них, бо все було приготоване до весiлля. Весiльнi гостi
з'?халися вже, й гамiрно було вiд молодi i старших.
   Брат хазя?на о. Iоан Лiсовський найдовше опирався подружжю Настунi зi
Стефаном. Бо мiж церквою св. Юра й сiм'?ю Дропанiв провадився довгий
судовий спiр за якийсь грунт, i о. Iоан недобре думав про старого Дропана.
Та й тепер ви?хав скорше зi Львова, щоб не ?хати разом з "безбожним
крамарем", котрий провадив судовi спори з домом Божим. I, крiм того,
урядив ще одну демонстрацiю,- вiн хотiв бути на вiнчанню сво?? братаницi.
Але не хотiв, щоб старий Дропан мiг чванитися, що вiн, о. Iоан, при?хав
нарочно на те весiлля! Для того вишукав собi якiсь церковнi дiла у
львiвського владики до Кам'янця на Подiллi, щоб тiльки буцiмто по дорозi
бути на весiллю братаницi. Це розголосив iще у Львовi.
   Тепер сидiв зi сво?м братом i з iгуменом недалекого василiянського
монастиря в Чернчу, о. Теодозi?м, в садку бiля парохiяльного дому, при
деревлянiм столику, в тiнi лип. Перед ними стояли три глинянi горнятка,
глечик кислого молока, хлiб i масло.
   - ?ж i оповiдай, що нового,- говорив до нього о. Лука.
   - Вiд чого тут починати? - журився о. Iоан.
   - Вiд справи нашо? церкви,- сказав поважно iгумен Теодозiй.
   - Авжеж,- вiдповiв о. Iоан.
   Хвилину подумав, взяв шматок житнього хлiба, насмарував маслом i,
поклавши його знов на деревляну тарiлку, почав:
   - Нашу святу церкву дорешти розорили и одолiли латинськi гi?рархи та й
панують над нею. А нашi крамарi ще й собi шарпають ??,не стерпiв, щоб не
додати:
   - I врата адовi не одолiють ??,- замiтив побожно iгумен Теодозiй.
   - Так, так,- вiдповiв о. Iоан.- Але щораз бiльше важко ста? дихати.
Гордiсть, лакiмство, нечистоту, обжирство й пиянство - всi без винятку
грiхи головнi бачимо у чужих. А мимо того панують вони над нашою церквою.
I Господь не виводить ?? з чужого ярма!..
   Львiвський священик гiрко усмiхнувся. На се сказав о. Теодозiй:
   - Бо й ми не без грiхiв. Особенно нищить нас оден головний грiх. Це
лiнивство. Iз-за нього ми так покуту?мо. Бував я в свiтi, мiж чужими
людьми, бував у ?русалимi, i в Антiохi?, й на Святiй горi Афонськiй. Але
нiде не бачив, щоб iншi люде так мало прикладалися до книг, як нашi. I
тому вони не умiють боронити сво?? церкви перед нападами ворогiв!
   - Ти все сво?, отче iгумене,- замiтив о. Лука.- А я тобi не раз казав i
тепер кажу, що воно троха так, а троха iнакше. Бо де тих книг взяти? I за
що купити? Га? За що?! А ще до того жонатому священиковi в нинiшних
дорогих часах! Церковнi землi загарбали старости й кс?ндзи. Татарськi
напади дихати не дають. I нiхто ними не журиться! Якось сього року ще не
було ?х тут. Але слухи про них уже йдуть. Селянин зубожiв i раз у раз
дальше убожi?. Мiщанство теж, бо шляхта бере торговлю в сво? руки, хоч
кричить, що це ?й "не до гонору". А наших священикiв вже тут i там навiть
на панщину гонять! I де ?м голова до книг?!
   Настала прикра мовчанка. Отець Iоан, що мав ?хати до Кам'янця,
занепоко?вся на вiстку, що ? вже слухи про небезпеку. Але подумав, що брат
як зна? щось бiльше про се. то скаже йому перед вiд'?здом.
   А о. Лука вiдiтхнув i говорив дальше:
   - От возьмiть на приклад мене! Кажуть, що вiддаю дочку за багача. Але
голо? ?? не можу вiддати. А кiлько мене кошту? це весiлля? Оден локоть
атласу 20 грошей, а фаландашу 35. I в що ?? одягти? I за що?
   Знов помовчав i тягнув, бо перед братом i сво?м приятелем iгуменом не
мав та?мниць:
   - А що кошту? весiлля! Навiть така дурна щука кошту? 2 грошi, короп ще
бiльше, гарнець вина 40 грошей, фунт шафрану 70, камiнь цукру 150, а
камiнь перцю ЗОО! А де байберка, а брокатовi кафтани, а кiндяк, а
чинкатори? Бо й я та й моя жiнка мусимо якось завтра виглядати бодай попри
людей! Ви, отче iгумене, масте одну реверенду й не турбу?теся тим всiм!
   - Ти щось, як крамар, розговорився,- замiтив брат.Аж так скоро
вiдбилося на тобi нове посвоячення?
   - Вибачайте,- сказав о. Лука.- Але якби вам так уже вiд мiсяця жiнка
про нiщо iнше не говорила, як про потрiбнi ?й адамашки й фаландашi, то й
ви так сим накипiли б, що мусiли б перед кимсь пожалiтися!
   - От, дякуй Богу, що одну дочку ма?ш, та й то? позбудешся завтра,-
сказав брат.
   - Таж дякую,- вiдповiв о. Лука.- Але чого ти так завзято хотiв ??
випхати за якогось убогого чоловiка? Щоби клепала бiду, як клепле ??
батько? Га?
   На те сказав iгумен:
   - Гнiвайтеся або як собi хочете, а я вам правду скажу! Не будь у нас
родин - i журби за весiлля, та придане, та фаландашi, та й байберки, та
всю ту мiрську сусту,- то й боротьбу з латинством ми видержали б! А
земленьки наша церква ще вiд князiв наших i народу ма? стiльки, що будуть
ще сотки лiт брати - i вистарчить для нас! Тут не в сiм дiло, а в тiм, що
ми до боротьби з латинством не ма?мо то? збро?, котру мае воно! Правду
кажу, як все, але ви ?? не хочете бачити!
   Тут iгумен звернувся до хазя?на дому i з жалем сказав:
   - Нехай Бог дасть щастя дитинi тво?й на тiм шляху, на який вони ступа?.
Але чи не бiльше богоугодне дiло зробила б вона, якби так пiшла в
монахинi? Ой придалася б та дитина нашiй гоненiй церквi. Бо мае великий
розум. Та ви да?те ?? тому, котрого не любите! Мало ма?мо ми монахинь зi
священичих родiв наших та з панських. А у ляхiв навiть магнати за честь
собi мають, коли з ?х роду в монастир пiде панна. Ось чим вони нас
побивають! I тому народ ?х так шану? ?х костел, бо пошану вiд верхiв до
костела бачить. А ми до сладостей мiрських, як мухи до патоки, липнемо! Та
й така нас i доля в тих сладостях жде. В гiркiсть оберта?ться сладiсть
мiрська. Порохнявi? сила наша, i миршавi? наш нарiд, а поратунку нiзвiдки!
   Ситуацiя зробилася страшно прикра. Але iгумен не звертав на се
найменшо? уваги i говорив дальше:
   - Давав той народ на церкву нашу, да? i буде давати! Але рiдко це
трафиться, щоб було кому правити тим, що вiн да?! I народ се бачить, бо ще
зовсiм не ослiп. Та й не тiльки наш народ бачить, але й сусiди бачать се.
Та й беруть, що хочуть. Бо як не брати? Звалювати всю вину на ворогiв - се
пуста пiсонька. Бо правдою ?сть, що i вони були б у нашiй церквi, якби ми
самi та iнакше дбали за не?. Ось де правда! I не минути нам Божо? кари за
те, що правду закрива?мо! Нiхто не мине то? кари. Прийде, бо ми ??
взива?мо не вiднинi!
   Брат о. Луки вже отвирав уста, щоб вiдповiсти. Але перед ворiтьми
заскрипiли вози Дропана, й весiльне товариство почало вискакувати з них i
прямувати в сад.

   * * *

   Дерева в саду немов занялися червенню, й немов червоний пожар обняв сад
i церковцю св. Духа, що й досi сто?ть на тiм самiм мiсцi, i парохiяльний
дiм при нiй, i тиху ленту Липи, i великий став, i лани золото? зрiло?
пшеницi, що усмiхалася до неба синiми квiтами волошки й немов очiкувала на
серп. Всi присутнi подивилися неспокiйно на небо, лякаючись заграви. Але
вона горiла на заходi.
   В кривавiм блеску конаючого дня надходив молодий Стефан Дропан зi сво?м
щастям у душi. Вiн очима живо шукав сво?? Настунi. Знайшов ?? в садку, в
товариствi двох подруг, дуже зацiкавлену розмовою про щось.
   - Над чим так радите? - запитав весело, пiдбiгаючи до сво?? суджено?.
   - Не скажемо! - вiдповiла за не? ?? подруга Iрина.
   - Не можемо сказати, - поправила ?? Настуня.
   - Завтра довiда?тесь! - докинула друга дiвчина.
   - Та скажiть, скажiть,- просив м'ягким голосом Стефан.
   Дiвчата давалися просити.
   Нарештi Настуня, переглянувшись очима зi сво?ми подругами, вта?мничила
Стефана: Iрина замовила ворожку циганку, щоб перед тим вiнчанням
виворожила ?й будучнiсть!
   - Тiльки батьковi про це нi словечка, бо дуже гнiвалися б! - сказала
Настуня. Стефан прирiк мовчати.

   * * *

   Старий Дропан i його жена привiталися по звичаю з панотцями, й вiн
вiдразу почав:
   - Господи! Як же здирали нас по дорозi! Всего десять миль у?хали ми, а
платили i мостове, i гробельне, i перевозове, i пашне, i ярмарочне, i
торгове, i помiрне, i штукове, i вiд повних возiв, i вiд порожнiх, i на
обидвi руки, i на одну! Драча й лупежество такi, що й пiд турком не гiрше!
   - Хто ?де на весiлля, той не торгу?,- не стерпiв о. Iоан, щоб не
вколоти старого Дропана. Але той не був з тих, що наставляють i другу
ланиту. З мiсця вiдтявся:
   - Не знати, панотче, що бiльше богоугодне: чи по дорозi на весiлля
робити дiло, яке трапиться, чи ?хати за дiлом i по дорозi вступати на
весiлля...
   Поважна жена старого Дропана подивилася на нього з закидом, о. Лука
усмiхнувся, о. Iоан не вiдповiв нiчого.
   Старших весiльних гостей запросив о. Лука вiдiтхнути поки що в садку. А
молодшi щезли. Найскорше щез Стефан Дропан. Пiшов шукати за Настунею i
привiтатися з ?? матiр'ю.
   Отець Лука вийшов до коней не тiльки як хазя?н, але й як знавець. В
гарного коня любив вдивлятися як в образ. А розумiвся на конях так, що
тiльки оком кинув, i вже знав ?м вартiсть i цiну.
   Молодий Стефан знайшов Настуню в крузi подруг, котрi товпилися на
другiм кiнцi подвiр'я бiля молодо? циганки, що хотiла ворожити молодiй.
Якась тiтка Настунi горячо противилася тому, кажучи, що перед самим
есiллям не годиться. А Настуня весело напиралася, кажучи раз у раз:
   - Тiточко! Адже Бозя могутнiша вiд ворожки!
   - Так, так! - пiдтягали за нею ?? подруги, а найбiльше ?? приятелька
Iрина.- Що Бозя дадуть, те й буде!
   Стефан сягнув у карман i знебачки сипнув на ворожку жменю дрiбних
грошей. Се рiшило справу. Настуня кинулася радiсно до нього i взяла його
за руку. А ворожка, що зараз визбирала часть грошей, вхопила ?? за лiву
руку й почала вдивлятися в не?. Тiтка вже не противилася, в напруженню
очiкуючи.
   Ламаною бесiдою почала циганка говорити, дивлячись то в обличчя, то в
долоню Настунi:
   - Твоя чоловiк багата, ах, яка багата. Дуже багата!..
   - Ото виворожила! - сказала одна з подруг.
   - Та все ми всi зна?мо! - докинула друга i глянула на Стефана.
   Вiн спустив очi й увесь запаленiв. А ворожка говорила дальше:
   - В перлах i фарарах ходити будеш... ? адамашки пiд ногами будеш, а
горючий камiнь у волоссю тво?м, а бiленькi шовки на нiженьках тво?х, а
червона кровця на рученьках тво?х... Ладан i кубеба у кiмнатах тво?х... А
?сти будеш дорогий цинамон, а пити будеш солодкi сорбети... А мати будеш
двох синiв, як Ева... i два весiлля, а одного мужа!..
   - Ха-ха-ха! - засмiялися подруги.
   - Тiточко, тiточко! Аж два весiлля i одного мужа! Як же се?
   Тiтка Катерина вiдповiла: "От верзе!" Пiдняла праву руку над молодятами
й поважно перехрестила ?х. Стефан весь час журився тим, вiдкiля вiн возьме
аж таких багатств.
   Циганка вдивлялася досi спокiйно й немов з насолодою в бiленьку
рученьку Настунi. Нараз, немов збентежена смiхом дiвчат, що перервали ?й
ворожiння, дуже споважнiла й iнакшим, суворiшим тоном голосила свою
ворожбу:
   - Далека дорога без мостiв, без шляхiв... По чорнобиллю, по твердiм
корiнню... де цвiтуть шалвi? i божi? ручки... де сон-трава синi?... де
горить горицвiт... де повзе дур-зiлля й перекотиполе... перекотипол-ле...
перекотипол-л-ле!..
   Урвала, немов в екстазi, захлистуючись, як вiд води, i кинулася на
землю збирати решту розсипаних грошей. Потiм глянула глибоко в очi молодiй
i, навiть не звернувши уваги на Стефана, поспiшно вiдiйшла. Оглянулася ще
кiлька разiв за Настунею i зникла за ворiтьми.
   Всiм, що остали, зробилося по ?? вiдходi якось нiяково. Стара тiтка
Катерина заговорила:
   - То, дiти, все так ворожать дiвчатам перед вiнчанням, що буде багата,
дуже багата, що по?де в дорогу, далеку дорогу, що матиме синiв, що буде ?й
i весело, i сумно, от як у життю бува?.
   Настуня на те усмiхнулася й заспiвала:
   Он втоптана дорiженька,
   Посипана маком! Та чи гаразд менi буде
   За тим одинаком?...
   I незначно притулилася до Стефана. ?? веселiсть удiлилася й йому. Вiн
заяснiв на обличчi й вiдповiв ?й веселим тоном:

   Ой втоптана дорiженька
   Горi мочарами!
   А хто ?? так втоптав,
   Любко, вечорами?..

   - Ти, ти, ти! - сказала приязно Настуня й повела його до матерi. За
ними барвистою стру?ю ринула молодь в кiмнати, бо надходила нiч.

   * * *

   А мала се бути остання нiч Настунi в ?? рiднiм домi i - одна з останнiх
на рiднiй землi.
   Вона немов прочувала се. I якось докладно оглядала свою скромну, дiвочу
кiмнатку, одиноке вiкно котро? виходило на луг над Липою. Переглянула ще
раз свiй слюбний одяг i сво? рiчi, якi мала забрати до Львова. Деякi
вiдкладала, щоб забрати ?х при слiдуючiм побутi в Рогатинi. Мiж
вiдлеженими рiчами були й двi повiстi, якi перечитала найменше двадцять
разiв: "Повесть о Китоврась" i "Повiсть дивна о царi Соломонi".
   Заснула пiзно i тiльки пiвсном. I снилось ?й, як хтось спiвав уривки
весiльних пiсень:

   Благослови, Боженьку
   Першу дороженьку!
   Ми йдемо на барвiнок,
   Настуненцi на вiнок...
   Зiленька насадила
   Тонкого, високого,
   Листоньку широкого...

   Хоч Настя була весело? вдачi, але ся переломова хвиля в ?? життю
настроювала ?? так поважно, що встала як у памороцi. Якась неозначена дрож
розкошi й страху, дивно? боязнi перед чимсь невiдомим наповняла все ??
?ство. Рух весiльних гостей ще збiльшував ?? неспокiй.
   Успоко?лася аж перед самим виходом з дому до церкви, коли вже була
зовсiм одягнена до слюбу.
   Вiнчати молодят мав о. Iоан, стрик Настунi зi Львова.
   - Вже було з полудня, як вийшли з дому й попрямували до Церковцi св.
Духа.
   В хвилi, коли Настуня з дружбами станула на першiм деревлянiм схiдцi
церкви, сталося щось страшне. Що саме сталося, в першiй хвилi нiхто з
учасникiв весiлля не здавав собi справи.
   Вони тiльки почули оподалiк крики.
   Уриванi, проразливi крики.
   Всi занепоко?лися й заметушилися. Та й почали iнстинктивно оглядатися
за мiсцем укриття. Втiм скричав хтось:
   - Татаре йдуть!
   - Алла-гу! - залунали дикi крики вже в улицi i з бокiв. Весiлл? вмить
розлетiлося серед страшного переполоху. Кождий скакав, куди мiг. Хто в
сад, хто мiж будинками, хто в шуварi недалеко? рiчки Липи.
   Настуня вискочила з-мiж сво?х дружбiв i хопилася свого судженого.
Хвильку обо? стояли перед створеною й освiтленою церквою, мов задеревiлi.
На хвильку пустилися йти в церкву, мов пiд опiку св. Духа. А потому
вибiгли й пустилися бiгти в сад.
   Але вулиця була вже заповнена татарськими ?здцями. Вони з диким криком
перли наперед. Густi гриви й хвости ?х негарних коней, "бакематiв",
досягали землi. Багато весiльних гостей було вже в ?х руках - на арканах.
На оболоню за садом теж видно було татар, що уганялися за поодинокими
людьми то на конях, то пiшки. Рев худоби долiтав з цiлого передмiстя. Тут
i там блимала пожежа. То татаре пiдпалювали виграбованi доми передмiсть
Рогатина.
   Мiста ще не мали в руках. Там лагодилися до оборони. Чути було грання
труб i биття в дзвони, мов на пожар.
   Пiд навалом жаху Настуня зiмлiла i в сво?й бiлiй слюбнiй сукнi з вiнком
на головi впала на порошнiй дорозi. А Стефан прикляк бiля не?...
   I свiт затьмився обо?м.



   II. ОЙ БИТИМ ШЛЯХОМ КИЛИ?МСЬКИМ, ОЙ ДИКИМ ПОЛЕМ ОРДИНСЬКИМ...

   Там в долинi огнi горять,
   Там та гаре полон дiлять...
   Один полон з жiночками,
   Другий полон з дiвочками...
   З народно? пiснi

   Настуня почула, як хлюпнули на не? студено? води. Пробудилася й
вiдкрила очi.
   Хвилю не розумiла зовсiм, де вона та що з нею дi?ться. Над нею
нахилилися двi постатi з чорними, скiсними очима, малими вусиками й
вистаючими кiстками облич, в острих шапках, з луками за плечима, в чорних
кожухах, вивернених вовною наверх. Грудь Настунi стиснув такий великий
страх, що переходив аж у розпач. Якийсь дивний, пiвсвiдомий жах i
непри?мнiсть розливалися по всiм ?? тiлi i по очах, стискали гортанку,
тамували вiддих.
   Перша ?? думка була, що вона в руках татар - татарська бранка i що тi
пiвдикi постатi з жовтаво-темними обличчями можуть з нею зробити, що
хочуть.
   Вiдвернула вiд них очi. Тепер побачила, що лежала на якiйсь левадi,
недалеко лiска. А бiля не? лежало або куняло в отупiнню багато молодих
жiнок i дiвчат. Мiж ними пiзнала кiлька знакомих мiщанських дiвчат. Сво??
подруги Iрини з Рогатина не бачила. Оподалiк лежали й сидiли мужчини,
пов'язанi мiцними мотузами й ременями. Вiдразу пiзнала мiж ними свого
Стефана. Вiн вдивлявся в жiночий полон. Чула, що очима шука? ??.
   Рiвночасно думала над тим, що сталося з ?? батьком i матiр'ю, з ??
подругами, з ?? весiлл?м... Мала вражiнн?, що воно розбилося, як скло. ,
Щезло, як сон.
   Рогатина теж не бачила. I вiн щез як сон. Що буде з нею?
   Ся думка загорiлася в ?? головцi, як пожар, що зрива?ться на кришi дому
разом з першими лучами нового дня.
   Татаре ходили помiж полоненими, порядкували ?х, б'ючи тут i там
батогами. Стони i крики наповняли воздух. Настуню успокоювало трохи те, що
мала так багато товаришок i товаришiв недолi.

   * * *

   Вечерiло. Нiч затягалася нiжним серпанком та?мничого смутку. В
недалеких корчах заблимали м'ягким сяйвом свято-iванськi мушки-свiтляники.
Вони свобiдно лiтали i свiтили. А десь далеко горiла пожежа.
   Татаре розпалили великi огнi. Видно, мусiли бути в бiльшiй силi й
чулися безпечно. Свiдчив про се й численний полон, який зiбрали. В нiм
було бiльше слюбних пар з дружками й дружбами. Саме тепер паювали ?х.
Настуня не розумiла, на чiм полягало се паюванн?. Бачила тiльки, що воно -
припадкове.
   По небi почали блукати блуднi звiзди, метеори. Хвилями виглядали, як
правдивий дощ. Вона весь час бажала собi одного: жити, жити, жити - за
всяку цiну жити, хочби в бiдi й пониженню, в татарськiй неволi! Бо свiт
був такий гарний, гарний! А вона була ще така молода, молода!..
   Три роди свiтел що блимали на землi i на небi, надавали ?? першiй
невольничiй ночi яко?сь та?мничо? краси. А грiзнi й дикi татарськi обличчя
зi скiсними очима й острими шапками викликали грозу невiдомого ?й,
розкiшного жаху. В корчах чути було крики дiвчат i жiнок, над котрими
знущалися дикуни. Уже тут зрозумiла Настя проклiн, який часом чула на
базарi при сварцi перекупок: "А брала б ти слюб на Дикiм Полi
ординськiм!.." I пiзнала, що ? щастя в нещастю: ?й поки що не грозило таке
знущання, бо татарськi ватажки звернули вже на не? увагу як на цiннiшу
добичу й лишили ?? поки що в спокою.

   * * *

   Ранком зi сходом сонця рушив татарський табор разом з полоном у схiднiм
напрямi. Полоненi мужчини йшли пов'язанi, а женщини тiльки пiд сильною
сторожею. Хорих з переляку жiнок, якi не могли йти, повкидали в чорнi,
обознi мажi i везли. Хорих мужчин убивали на мiсцi. Для того кождий навiть
останками сил старався йти, поки мiг.
   Настуня йшла пiшки в гуртi молодих дiвчат. Йшла у сво?м слюбнiм одязi.
Тiльки вiночок загубила десь. Рання молитва до Бога успоко?ла ??. Якби не
голод i сумнi личка товаришок, була б навiть весела.
   За плечима чула форкання коней татарсько? сторожi, котра час до часу
за?здила iз бокiв та придивлялася дiвчатам. Притiм робила майже про кожду
з них рiжнi голоснi уваги, яких Настуня не розумiла. Особливо докладно
оглядала сторожа дiвочий полон, коли наближався до не? якийсь турок.
   Настуня мала мiж усiма товаришками недолi найспокiйнiше обличчя.
Додумалася, що се надавало ?й поваги навiть в очах дико? сторожi, яка,
показуючи на не? ремiнними нагаями, повторяла часто слово: "Хуррем!"
   Догадувалася, що слово "Хуррем" значить: або спокiйна, або безжурна,
або весела. Не знала тiльки, чи се по-татарськи, чи по-турецьки.
   I се було перше слово з мови грабiжних торговцiв живим товаром, яке
запам'ятала собi..
   Татаре досить часто ставали на коротенький час i злазили з коней, щоб
дати ?м вiдпочити й перекусити. В той спосiб причiкували також на стада
награбовано? худоби й отари овець, щоб табор не розтягався занадто. Тодi
вiдпочивали й полоненi.

   * * *

   Коло полудня, коли спека була вже велика, татаре зробили довший попас.
Приготовлялися до обiду. Настуня була дуже цiкава, як виглядатиме перший
татарський обiд. Вже по приготуваннях бачила, що мужеський полон не
дiстане ?сти, тiльки жiночий. Дуже хотiла покормити свого Стефана, але не
бачила на те способу.
   А татаре розкладали сво? казани й розпалювали огнi. Виймали з возiв
награбовану муку й мiшали ?? з кiнською кров'ю, як на ковбасу, та кидали
валки з то? мiшанини в кипучу воду. Показували бранкам, як се робиться, i
кiльканадцять з них заставили до роботи. Вибирали, смiючись, "молодих", у
весiльних сукнях. Мiж ними знайшлася й Настуня, й одна польська
шляхтяночка, яку iз-за ?? блискучо? сукнi татаре теж взяли за "молоду".
Вона пручалася зразу. Але по трьох ремiнних нагаях почала витривало мiсити
муку з конячою кров'ю.
   Оподалiк зчинився крик. Там упала якась конина i здохла. Татаре з
радiсним криком кинулися на не? й почали ?? шматкувати ножами. Всю
падлину, опрiч м'ясистого задка коняки, дали зараз зварити в соленiй водi.
Пiну забороняли здiймати. А м'ясистий зад конини порiзали на бiльшi круги
й поклали пiд сiдла. Настунi робилося недобре на вид усiх тих приготувань
i ще бiльше на думку, що з сими людьми прийдеться ?й жити хто зна? як - i
як довго! Мимо голоду не могла й дiткнути ?х харчiв. А татаре лакомо
за?дали падлину i ковбаси з кiнсько? кровi та муки[1].
   З бранок мало котра ?ла. Татаре смiялися з тих, що не ?ли, як з таких,
що не розумiють, в чiм смак. Серед реготу рясно роздавали удари батогiв
нiби "на шутки".
   По вiдпочинку табор рушив у дальшу дорогу.

   * * *

   Слiдуючого дня Настуня теж не могла взяти до уст татарських присмакiв.
Пила тiльки воду. I так ослабла, що не могла вже йти. Але боялася, щоб ??
не посудили, що уда?. I тому останками сил держалася на ногах.
   Та пiд вечiр упала - на степах Панталихи. Мовби змовилися з нею, майже
рiвночасно попадали на шляху й деякi iншi бранки. Жара на степу була ще
велика. Татаре здержали похiд...
   Напiвпритомна Настя чула, як дали ?й кiлька порядних батогiв, як ??
пiдняли й поклали в якийсь вiз, на твердi дошки. Очевидно, мусiли зразу
думати, що вона уда? перевтомлену. Батоги з сирiвця, з гудзами, були дуже
болючi. Вилася й корчилася з болю вiд ?х ударiв, а твердi дошки ще бiльше
придавали терпiння. Тiльки пiд головою почула щось м'якше, але з рубцями.
Крiзь роздертi шлюбнi черевички дiткнула пальцями теж яко?сь твердо?
матерi?. В гарячцi здавалося ?й, що се ризи з церкви св. Духа. Якась
гаряча червень заливала ?й очi. Хотiла позбутися ?? й насилу вiдкрила ?х.
I побачила щось таке, як про се спiвалося в народнiй пiскi:
   Одну взяли попри конi,
   Попри конi на ременi...
   Другу взяли попри возi,
   Попри возi на мотузi...
   Треiю взяли в чорнi мажi...
   Вона була в чорних скрипучих мажах. Здавалося ?й, що се домовина. I що
в тiй чорнiй домовинi похоронена вся ?? ясна дiвоча минувшiсть.
   Запала в пiвобморок. В нiм чула, як ще болiли удари татарських батогiв
на нiжнiм тiлi ??. I пригадала собi, як перед кiлькома роками була тяжко
хора. I як тодi так само пашiла ?? головка i все тiло, немов побите. I як
мати ?? клячала перед образом Розп'ятого й офiрувала одиначку свою на
монахиню, коли виздоровi?. Щойно тепер пригадала собi, як опiсля, коли вже
Стефан старався о ?? руку, мати противилася тому. I як пригадувала
обiтницю свою.
   Кров ударила ?й до голови.
   Тепер уже знала, що якби була послухала материнсько? волi, не була б
пiшла страшним шляхом ординським. Бо навiть дикi татаре поважали монахинь
i з пошаною вступалися ?м з дороги, називаючи ?х "дiвчатами дивного
Пророка джаврiв, що помер на хрестi". Монахинi могли свобiдно ходити до
татарських таборiв i навiть брати для бранцiв молоко вiд татарських кобил.
Якби була послухала матерi, була б тепер могла спокiйно йти мiж дику
татарську орду зi спущеними вниз очима, зi збанком у руцi. А башi й аги
татарськi були б iз забобонним страхом вступалися з дороги перед
"нареченою та?мничого Бога джаврiв, що помер на хрестi".
   Зачала плакати найтяжшим, тихим плачем - у чорних мажах татарських, що
?хали Дикими Полями в невiдоме мiсце i в незнану будучнiсть... Попала в
стан пiвсну.

   * * *

   Як довго була в такiм станi пiвсну, не знала. Чула тiльки, що кiлька
разiв зливали ?? личко водою. А двiчi пробували якiсь, мабуть жiночi, руки
заливати ?? молоком.
   Коли нарештi вiдкрила очi, побачила кругом себе безмежну й дику
рiвнину, покриту полином i чорнобилем, тирсою-ковилем, пориту балками й
ярами. Зрозумiла, що опустила вже галицьку землю з ?? управними полями,
гаями й лiсами. Опустила - назавше, немов щось шепнуло ?й.
   Гнiтучий жаль стиснув ?? грудь, i серце в нiй защемiло. Як оком
сягнути, бачила кругом тiльки спеченi сонцем степовi простори, якi вже
починали жовтiти вiд жари. Тiльки в балках i бiля солончакiв виднiли тут i
там смуги яко?сь сiро? зеленi.
   Бiльше вiдчула, чим зрозумiла, що знаходиться на Диких Полях, на однiм
зi страшних татарських шляхiв. Де саме була, не знала.
   Припускала, що на Чорнiм Шляху.
   Чорний Шлях[2] , званий також Злим Кроком або Шляхом Незримим. Чорним
називався вiн з рiжних причин. Ходило ним чорне нещастя, убийство, грабiж
i чорна смерть - чума. Йшли ним столiттями чорнi вiд бруду орди
монгольськi й почорнiлi вiд нужди бранцi-невольники. I земля тут з природи
чорна, а татарськi конi, стоптавши траву, значили на нiй чорне пасмо
переходу.
   Шлях сей iшов майже по тiй самiй лiнi?, по якiй i сегодня йде
торговельний шлях до Одеси. Туди i колись давно йшов сухопуттям
торговельний i во?нний шлях староукра?нських князiв.
   Татаре мали звичайно три дороги, якими в сво?х на?здах розливалися по
Укра?нi, вибiгаючи спiльно з-над Чорного моря. Оден ?х шлях iшов волоським
пограничем, другий серединою Подiлля, третiй Ки?вщиною й Волинню. А всi
вони лучилися в Схiднiй Галичинi. В серце ??, у Львiв змагали всi навали
татарськi, що плили як повiнь тими трьома шляхами. Волоський iшов проти
Львова через Бучач i Галич, подiльський або кучманський через Теребовлю й
Золочiв, волинський закручував на пiвночi i йшов проти Львова через Сокаль
i Жовкву. Йдучи з трьох рiжних сторiн, змагали вони до одно? мети, до
серця Схiдно? Галичини i впивалися в околицю Львова, мов три кривавi мечi
в грудь людини.
   Кождий з тих шляхiв народ ще сегодня назива? чорним i ще сегодня
оспiву? трагедi?, якi дiялися на тих чорних шляхах татарських.

   Iз гори, з гори, з темненького лiсу
   Татаре ?дуть, волиночку везуть...
   У волиночки коса
   Золотоволоса -
   Щирий бiр освiтила,
   Зелену дiброву i чорну дорогу...

   В такiм самiм положенню, як оспiвана в народнiй пiснi волинянка, була й
галичанка Настуня.

   * * *

   Свiдомiсть, що знаходиться на страшнiм татарськiм шляху, була для
Настунi чимсь iще страшнiшим, нiж сам той шлях, нiж свiдомiсть, що була в
руках торговцiв живим товаром. Закрила очi.
   Але цiкавiсть мучила ?? й спонукала знов вiдкрити ?х та й оглянути
страшний шлях, яким везли ?? в незнанi землi й незнану будучнiсть.
Отворила очi й довго дивилася.
   Не був се властиво нiякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський
чамбул, майже не рiжнилася вiд Дикого Поля. Тiльки вряди-годи зустрiчався
на тiй полосi людський або кiнський кiстяк, ще рiдше слiди огнища, а бiля
них порозкиданi костi й побитi черепи з горшкiв i людей. Тiльки далеко
поза собою бачила чорнiючу смугу землi, стоптану копитами ординських
коней. Не розумiла, чому в пiснi спiва?ться: "Ой битим шляхом
кили?мським..." Бо се не був нi шлях, нi битий... Хiба били його сво?ми
пораненими ногами бiднi бранцi-полоненi та копита некованих татарських
коней.
   Онде йшли вони - татарськi бранцi - оточенi татарською сторожею.
Помарнiлi, почорнiлi, ледви на ногах держалися. Здавалося ?й, що вони не
видержать довше се? подорожi в безмiрнiй одноманiтностi степу, виссаного
жарким сонцем з останнiх сокiв - як серце ?? було виссане з надi?.
   Подивилася на сво? ноженята, щоб побачити, чи не пораненi. Бо, може,
прийдеться i ?й дальше йти пiшки... Щойно тепер запримiтила, що ма? тiльки
оден слюбний черевичок на собi, i той подертий. Видно, мусiли роззувати
??, але оставили. А, може, при взуванню оставили, подумала.
   Невзута нiжка болiла. Придивилася ?й ближче. На нiй була кров,
почорнiла, засохла...
   I ще побачила, що в чорних мажах, якими ?хала, були без ладу накиданi
рiчi, головно жiночi, й усяка матерiя, очевидно, награбована. Гiрко
усмiхнулася. Бо пригадалося ?й пророцтво циганки. Воно вже здiйснювалося,
але зовсiм iнакше. Бо вправдi бачила "пiд ногами" адамашкову матерiю, але
не було нi перлiв, нi фарарiв, нi бiленьких шовкiв. I кровцю мала не на
рученьках, а на нiженьках...
   З тривогою пошукала на собi маленького срiбного хрестика вiд матерi, бо
боялася, чи не забрали його. Вiн був. Засунула його набiк. Як же дорогий
вiн був тепер для не?! Не тiльки як пам'ятка вiд матерi, але й як пам'ятка
з то? кра?ни, яку покидала - може, навсе. Перший раз у життю вiдчула
дiйсну близькiсть того, хто помер на хрестi, замучений. Терпiнн? наближало
?? до нього. Кругом бачила також терпiння битих бранцiв, якi йшли
пригнобленi на свою Голгофту. Мiцно притиснула хрестик до себе й
успоко?лася. Тому хрестовi служив ?? батько. Iменем того хреста боролися
на степах нашi козаки з татарами. Якась неозначена надiя на помiч, на
свободу почала прозябати в ?? думках.
   Оглянулася на всi боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його
знайти, хоч обхопила зором майже цiлий татарський обоз, що як великий,
чорний вуж тягнувся Диким Полем i вилискував тут i там збро?ю сво??
сторожi.
   I пригадалися ?й казки з дiточих лiт про те, як страшнi смоки й потвори
поривають дiвиць i забирають зi собою, яких опiсля освободжують вiдважнi
лицарi.
   "Козаки! Козаки!" - закричало щось в ?? душi. Вдивилася в дикий степ
усею силою свого молоденького зору. ? побачила далеко, десь дуже далеко -
ряди постатей, якi скрадалися тихо, як тiнi, в напрямi табору. Не
виглядали на татар. Чула се всiм серцем сво?м. Якась безмежно глибока
прихильнiсть i любов до них засвiтила в нутрi ?? душi. Побачила й кiннi
вiддiли - козацькi, певно козацькi! Зiрвалася на чорних мажах i витягнула
рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так
дрожав-дрожав, що всi конi козацьких вiддiлiв - не мали нiг... Так... Вони
?хали на конях, якi не мали - нiг...
   Зрозумiла, що це був злудний привид степово? пустинi, який часто
лучався на диких полях Укра?ни.
   Упала на вiз...
   Вiдвернула личко вiд матерi?, на котрiй спочивала, i соленi каплини
заперлилися ?й з очей. Витиснула ?х заведена надiя. Пробувала здавити в
собi жаль. Але не могла.
   А в тiм часi далеко, на Галицькiй Землi, у Рогатинi, хора мати Настунi,
в тяжкiм горю сво?м, на хвилю задрiмала при пораненiм батьку. I мала
сполудня дивно виразний сон.
   Снилося матерi, що ?? Настя, дочка-одиначка, йде Чорним Шляхом
кили?мським i Диким Полем ординським... Йде в сво?й легкiй, слюбнiй, бiлiй
сукнi... зелений вiночок згубила десь в степу... Йде попри дикi
конi-бакемати, йде пiд батогами диких татар... Йде серед спеки степом
бездорiжним... а пiт солений залива ?й очi, лл?ться в уста... I вже в не?
жовкне личенько дiвоче, та темнiють очi синi як вода... А червона кровця з
нiжок ?? сплива?, на тверде корiння, на степове сон-зiлля краплями
накрапля?...
   Настунина мати з плачем зi сну зiрвалась i до церковцi св. Духа зi
сво?м тяжким болем пошкандибала i Матерi Божiй свою бiдну Настуню всею
душею в опiку вiддавала.
   А в тiм самiм часi далеко вiд не?, на Чорнiм Шляху кили?мськiм, на
Дикiм Полi ординськiм молоденька Настя сердем материнську журбу вiдчувала,
слiди ?? по хатi очима цiлувала, жаль в собi задавляла. Але здавити не
могла.
   I плач потряс нею, як нагальний вiтер яблiнкою в садi над Липою, бiля
церковцi св. Духа... Виплакавшися, зiтхнула до Бога i успоко?лася.

   * * *

   На однiм з посто?в запримiтила Настуня якийсь неспокiй мiж татарською
сторожею. Татарськi команданти раз у раз збиралися на наради, перечилися
мiж собою, висилали гонцiв. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже
далеко в степах. Очевидно, татарам грозила якась небезпека.
   На цю думку радiсно заблистiли очi Наступi, а в серцi розгорiлася
надiя. Надiя на свободу.
   Як надiйшла нiч, не могла заснути. Бо цiлий табор не спав. Чути було в
воздусi, що на щось заноситься. Задрiмала щойно по пiвночi, як Косарi вже
високо пiднялися на небi.
   Як довго дрiмала, не знала. Збудив ?? тупiт кiнських копит i страшний
крик. Намети татарського табору в однiм кiнцi палахкотiли ясним огнем. В
його блеску побачила кiлька невеличких козацьких ватаг, що вiдважно
вдерлися в татарський табор. Пiзнала козакiв по ?х лицях i шапках, по
чубах. тих, якi в метушнi й бою втратили шапки. Серце в ?? грудях забилося
так, що немов грудь розсаджувало. .
   В таборi мiж полоненими пiднялася метушня. Козаки перли якраз на ту
часть табору, де мiстилися полоненi. Вже доперли до мужеського полону. Вже
частина полонених мужчин получилася з ними. Вже чула виразнi оклики в
рiднiй мовi: "Рiж, бий невiру-бiсурмана!"
   I здавалося ?й, що мiж полоненими доглянула й свого Стефана, котрий
напирав на татар з люшнею вiд воза. Серце в нiй билося як пташка в клiтцi.
Вже бачила, як верта? додому, як кiнчить перерване весiлл? i як
справджуються слова цигансько? ворожки, що матиме два весiлля, а одного
мужа.
   Весь жiночий полон з дрожачим серцем слiдив вислiд боротьби. Полоненi
дiвчата й жiнки сидiли тихо, як переляканi птицi, над якими б'ються
шулiки. Тiльки тут i там якась вiдважнiша вимикалася в степ серед
замiшання й iнстинктом кермована бiгла в напрямi, вiдкiля прийшли козаки.
Настуня з жалем дивилася на свою зранену нiжку.
   Татаре боронилися завзято. Особенно витривало боронили то? частi
табора, де був жiночий полон.
   Нараз Наступi похололо в серцi. Козаки почали подаватися... Вона ще не
розумiла, що сталося. Невимовний бiль i жаль стискав ?й серце мов клiщами.
Невже вони не освободять ??? Невже й Стефан покине ???
   Козаки i з ними частина полонених були вже за таборами. Очевидно,
вiдходили поспiшно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозумiти,
що було причиною того всего.
   Щойно по довгiм часi, як козацькi ватаги вже ледви виднiли в блиску
догоряючих частин табора, побачила, як здалека над'?здив бiльший
татарський чамбул.
   Тепер i татарська сторожа з табора кинулася в значнiй частi в погоню за
втiкачами.
   Як чорне гаддя, затемнiли на степу татарськi вiддiли. Козакiв уже не
видно було.
   "Нехай ?х Бог ряту?!" - подумала Настуня й хотiла молитися за них. Але
увагу ?? вiдвернув прикрий крик. То оставша частина татарсько? сторожi
добивала ранених козакiв i деяких полонених, перед тим виколюючи ?м очi й
знущаючись над ними в страшний спосiб.
   Так закiнчився серед укра?нського Дикого Поля оден з тих незлiчимих i
страшних епiзодiв, одна з тих нiчних рiзанин, в котрих вiд вiкiв нiхто не
просить нi не да? пардону. А кривавi степи Запорiжжя знов мерехтiли
спокiйно в раннiй iмлi, такi здоровi i свiжi, якби ?х щойно сотворила
дивна рука Господня.
   Настуня в сво?й глибоко вiруючiй душi думала весь час над тим, чому Бог
дав ?й на цiлi днi наперед побачити козацькi вiддiли, перекиненi, може, на
багато миль злудним привидом пустинi, а не дав ?й освободження. Думала й
не знаходила вiдповiдi.
   I ще на одно не знаходила вiдповiдi, а саме на питання, чому дiти то?
землi, з котро? вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом i силою бiльшi вiд
татар. Чому вони не женуть татар у неволю, але татаре ?х?

   * * *

   Зi сходом сонця табор рушив у дальшу дорогу. Свист ремiнних нага?в i
крики болю полонених не умовкали. Але жiночого полону не били. Навпаки.
Щойно тепер дали сему полоновi можливий харч: ячмiнь, просяну i гречану
кашу, приправлену кiнським товщем.
   Настуня зрозумiла, що кормлять ?х уже як свою власнiсть, яка
представля? бiльшу цiну на торзi, коли добре вигляда?.
   Вже чула в серцi, що не вирветься з неволi. ? почала спокiйно
придивлятися сво?м власникам присадкуватим, з товстими черевами, широкими
плечима, короткими шиями й великими головами, з узькими, чорними очима,
короткими носами, малими ротами та з волоссям, чорним, як смола, i грубим,
як конячi гриви.
   Розумiла, що прийдеться ?й стати невольницею або, може, жiнкою одно? з
тих брудних потворiв, про якi ще вдома оповiдала ?й бабуня, що вони
родяться слiпi, як собаки[3] .
   Здавлювала в собi обмерзiння й дивилася в невiдому далечiнь. А уста ??
шептали молитву до Богоматерi.
   Татаре щораз дальше запускалися в безмежнi степи, йдучи в
полуднево-схiднiм напрямi. А чим далi посувалися у глибину степiв, тим
бiльше свобiдно почувалися й ?хали помалiше. Але в мiру як наближалися до
сво?х аулiв, щораз то частiше бралися до тресури свого жiночого полону,
щоб заголюкати до останка сво?х бранок i зламати в них усякi прояви ?х
волi.
   В тiй цiлi як лише котра прочуняла вiд утоми, казали ?й злазити з воза,
прив'язували за шию мотузком до маж i так казали йти або й бiчи при возi.
Здоровiших, у котрих можна було сподiватися сильнiшо? волi, тресували ще
бiльше дико: таких брали на ременi за шию й попiд пахи та гнали попри
конях.
   Ой ще не все сказав Настунинiй мамi ?? виразний сон про долю ??
дочки!.. Коли й вона прийшла трохи до себе, мусiла також iти що другий
день на мотузi попри чорнi мажi татарськi i мусiла часом бiчи попри диких
конях на ременях. пiд ляскiт батогiв i пiд регiт ординцiв.
   I так ?х тресували по черзi, всiх без рiжницi походження i вiри, i
мови, всiх, що породила наша гарна земля, котро? ?? мешканцi не могли
оборонити iз-за неладу мiж ними.
   В одних тi знущання кидали iскру ненавистi, i тi поганiли в душi i на
обличчю. Настя не належала до них. На татарських ременях пригадувала собi,
що не тiльки ?? мати, але й вона сама жертвувала себе в хоробi на службу
Богу. А потому, коли минула хороба, забула свiй обiт i знайшла собi
земного нареченого. Тепер сво? терпiння уважала покутою за зломання обiту.
Без словечка скарги бiгла попри конi ординськi. А терпiння, яких зазнавала
i якi спокiйно зносила, надавали ?? вже перед тим гарному личку якогось ще
бiльшого вдохновения. Личко ?? продовжилося й набрало тако? велико?, що аж
хоробливо? нiжностi, а очi в болю i терпiнню набрали глибини. Дух ?? рiс i
крiпшав в упокореннях, як росте у кождо? людини, котра свiй хрест лучить з
думкою про Бога й очищення.
   Татаре знали вже з практики, кiлько ?х дико? тресури може видержати
кожда сорта живого товару. Для того звичайно не перетягали струни, бо той
"товар" становив ?х багатство.
   Але не одна з тресованих, оскiльки не погибла, дiставала й кiлька разiв
горячки, заки перейшла великi степи Укра?ни i дiйшла до Криму. До тих
останнiх належала й Настуня[4].
   Молитвою втихомиряла сво? болi й упокорення. В уявi сво?й бачила тодi
нутро церковцi св. Духа в Рогатинi або катедри св. Юра у Львовi, де вперве
побачила свого Стефана.
   Але часом горячка вiд степово? жари i знущання доводила ?? до маячення,
коли вже лягла на твердiй землi для вiдпочинку. Тодi уперто переслiдував
?? привид Чорного Шляху, хоч замикала очi. В ?? уявi йшла тодi тим шляхом
чорна смерть, чума. Iшла висока, аж до хмари, вся чорна, як оксамит, з
чорною косою у руцi, на бiлiм кiстянiм держаку. Йшла i смiялася степами
Запорiжжя, а все йшла вiд сходу сонця...
   Настуня вже осво?лася з думкою про все, навiть про чорну смерть на
Чорнiм Шляху.
   Тим часом ?? Стефановi удалося в замiшанню прилучитися до одно? з
козацьких ватаг. Незабаром добився вiн до Кам'янця, де його батько мав
спiльникiв. З одним з них пiшов Стефан зараз до монастиря Тринiтарi?в,
котрi займалися викупом з полону. Там якийсь польський монах з побожним
виглядом заявив йому, що коли прийме польську вiру, одержить допомогу при
викупi сво?? суджено?. Але коли почув вiд Стефанового товариша, що батько
сего молодця назива?ться Дропан,- вiдразу зм'як i почав обчисляти кошти
викупу. Бо Дропан був знаний.
   Молодий Стефан любив Настуню. Але вiн твердо любив i свою церкву, хоч
вона була в пониженню. Може, якраз для того любив ?? так дуже, що бачив ??
слабiсть в порiвнянню з латинським костелом. Не розумiв причин слабостi
одно?, нi сили друго?, хоч бачив крiпку органiзацiю латинських священикiв,
?х всюдиприсутнiсть i цiпку зв язь ?х самопомочi.
   Як кожда сильна i благородна вдача, так i Стефан не дався б був взяти
на нiякi обiцянки нi навiть на сповнення ?х - за цiну опущення сво??
церкви. На предложения чужого монаха не вiдповiв нi словечка, хоч чув жаль
у душi, що й наша церква не мала такого чина, як тринiтарi?. Батькiвський
товариш вiдповiв за нього:
   - Се син Дропана, купця зi Львова. Нi вiн, нi його батько не схоче
даром вашого труду.
   Тепер i чужий монах не вiдповiв нi слова, тiльки дальше рахував
приблизнi кошти викупу.
   Вийшовши з тринiтарського монастиря, пiшов Стефан подякувати Богу - до
сво?? церкви бiля самого ринку в Кам'янцi. Довго клячав на ?? кам'яних
плитках i молився.
   А коли вийшов, побачив на церковнiм подвiр'ю подругу Настунi, Iрину,
котрiй також удалося втечи серед замiшання, хоч i з iншою ватагою козакiв.
Була дуже втомлена i змарнiла. Разом по?хали в дальшу путь - додому.



   III. В ОБЛАСТI ТАТАРСЬКИХ АУЛIВ

   Pace tua, si pax ulla est tua, Pontica tellus,
   Finitimus rapido quam terit hostis equo
   Pace tua dixisse velim tu pessima duro
   Pans es in exilio, tu mala nostra gravas.

   А Настуня мала таку сильну горячку, що була пiвпритомна, коли на
татарськiм шкiрянiм мiшку, випханiм сiном, переправляли ?? через Днiпро
коло Таванi.
   Ой далеко ще вiд Таванi до кримсько? шийки Перекопу. А дуже далеко для
тих, що мусять пiшки йти з мотузом на ши?, як невольники.
   За Таванню зачиналися вже татарськi аули. Але вони були тут iще такi
рiдкi й подвижнi, а Настуня була така перетомлена, що в областi мiж
Днiпром i Перекопом не запримiтила нiяких аулiв, хоть чула, як татаре
часто повторяли слово "аул" i вже за кiлька тижнiв подорожування з ними
догадувалася, що се значить. I домiрковувалася, що входять в область ?х
движимих "осель" чи радше посто?в. Мов злуднi привиди степово? пустинi
щезли кудись тi аули на всiм просторi мiж Таванню i Перекопом - точно так,
як фата-моргана.
   Мабуть, пiд сю пору татаре боялися чогось в тiй областi й усунули сво?
аули аж за шийку Криму. А може, Настуня iз-за тяжко? перевтоми тiльки не
запримiтила нiчого.
   Вiд непам'ятних часiв пересувалися по степах, мов та?мничi хмари, рiжнi
завойовники, племена, орди й ватаги добичникiв, яких навiть з iменi не
зна? iсторiя. Однi другим видирали в кривавiй боротьбi награбовану добичу.
I щезали з нею в безвiстях бездорiжного степу, паленого сонцем.
   Одинокий ви?мок у тiм хаотичнiм стовковищi грабiжникiв становили
найдальшi окра?ни степу, надморськi побережжя, передовсiм Крим. У його
мiстах держалася тривка культура старих грекiв, яка без упину боролася з
диким i страшним степом, заливана раз у раз його мутними хвилями.
   В Криму в тiм часi сидiла татарська влада. Сидiла як брудна, ?дка пляма
на дорогоцiннiм, поломанiм, запорошенiм клейнодi. А ту брудну пляму
шарпали звiдусiль то внутрiшнi мiжусобицi, то ногайцi, то козаки, то
безiменнi ватаги всяко? збиранини, яка по добичу заганялася аж за Перекоп,
у сам Крим.
   Перекоп був немов тою жилою, котрою плили двi противнi собi, кривавi
стру? добичникiв: одна з Криму явно i в значнiй силi на Укра?ну, друга з
Укра?ни, та?мно, малими, але вiдважними ватагами - в Крим. Обi йшли мечем
i огнем, обi лили кров i ширили знищення.
   Перекоп був небезпечною шийкою. Тому татарський загiн зi значною
добичею постановив переночувати в степу i щойно ранком наблизитися до
моря, а вiдти через Перекоп посунути в Крим.
   Татаре розложилися на нiчлiг. Вечiр на степу був дуже гарний, хоч сам
степ був мертвий. Вiн робив вражiння мертвого, мимо життя, яке на нiм i
над ним метушилося. Малi зайчики скакали оподалiк. Птицi лiтали. Онде
дрофи довгим рядом летiли низько над степами. А там високо в воздусi
кружляли орли i супи та багато яструбiв.
   Настуня дивилася на те все i завидувала кождiй птичцi, що може летiти,
куди хоче.

   * * *

   Раннiм ранком наблизилися татаре до Чорного моря. Настуня ще нiколи в
життi не бачила моря. Була дуже цiкава, як воно вигляда?.
   Тут, близько Перекопу, пригадала собi, що ?? бабуня оповiдала ?й про
море:
   "На морю,- говорила ?й,- не такi риби, як у нас. А великi-великi! Вийде
така риба, пiдпливе до берега та й усе собi спiва?. Нiхто не може ??
пiдслухати, бо вона все втiка?. Але був такий оден, що конче хотiв
пiдслухати. Сховався за корч. А риба не бачила, пiдплила та й сво?... А
той усе собi пише з кождо? спiванки одно слово, аби не забути. Прийшов
другий раз та вже бiльше засяг. Пустив потому мiж людей, i з того спiванки
тепер".
   Бiльше Настуня нiчого не знала про море. Але й се так оживили ?? молоду
уяву, що аж серденько живiше билося ?й у груди.
   Табор сунув помалу. Нараз задув при?мний, холодний вiтер вiд полудня й
усiх тронув до глибини татарський оклик:
   "Денгiс! Денгiс!"
   "Море! Море!" - прошепотiли рiвночасно змарнiлi уста полонених. Бо море
на кождого робить глибоке вражiння, все одно, чи вiн свобiдний, чи в
кайданах. I тому всi оживилися, хоч iще не бачили його, тiльки чули
близькiсть того велетня.
   Не довго тривало, а перед ?х очима простяглася довга, рiвна поверхня
води в першiй червонiй загравi дня. Веi вiдiтхнули так, якби тут мала
кiнчитися ?х мука.
   Незабаром побачила Настуня довгу, бiлу вiд пiни, смугу морського
припливу та почула його грiмкий, оживляючий шум. i побiгла молодими очима
по безмежнiй живiй поверхнi моря - з розкiшшю, в якiй мiстилося почування,
що вiдкрила щось зовсiм нове. В тiй розкошi мiстився й казковий спомин з
дiточих лiт. Очима почала шукати чудових риб, вiд яких люде переняли
спiванки. Але ?х - не було видно. Тiльки бiлогрудi меви лiтали над морем i
скиглили радiсно до сходячого сонця.

   * * *

   На Перекопi було тихо. Табор пересунувся через нужденне мiстечко Ор i
знайшовся на Криму, де вперве безпечно вiдпочав. Здалека виднiли бiднi
аули кримських татар з масою кучерявих овечок на пасовиськах. Зi струнких
веж де-ревляних мошей муедзини кричали сво? молитви. Помолилася й Настуня
до Бога свого, що терпiв на хрестi.
   Вже на другий день почали в табор приходити громади купцiв у рiжних
одягах татарських, турецьких, грецьких, ?врейських, арабських,
iталiйських. Були мiж ними старi, й молодi, й середнього вiку люде,
поважнi й веселi. Вони низько кланялися татарським начальникам i просили
дозволу оглянути привезений "живий товар".
   Татарська сторожа спроваджувала ?х помiж рядами засоромлених жiнок i
дiвчат, котрi розумiли, що оглядають ?х на продаж,
   Властивий подiл добичi ще не був переведений. Але купцi вже тепер
хотiли оглянути ??, щоби слiдити за тими жiнками й дiвчатами, котрi ?м
особливо припадуть до вподоби.



   IV. У КРИМУ

   Взрiла корчi все зеленi
   В синiх горах Криму,
   Полонини Ча?ирдагу -
   Мов квiтки килиму...

   - "Вiдкрий сво? очi й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже нiколи не у
зриш!"
   Сими словами Корану вiдiзвався старий турок, купець Iбрагiм до свого
вiрменського спiльника в мiстi Бахчисараю, привiвши до нього щойно куплену
невольницю.
   Старий вiрменин подивився на свiжий товар, i його очi весело блиснули.
   - Ва, ва[5].сказав по хвилi, скривившися.- Ти, певно, заплатив тiлько,
що за тi грошi можна б купити дiм у Кафi, в самiй пристанi!
   - О, заплатив я багато,- сказав Iбрагiм.- Але варт!
   - Що варт? Як варт? Чому варт? Що на нiй есть? Ледви на ногах сто?ть!
Кому ?? продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здоровi дiвки
за тi грошi, якi ти взяв!
   - Слухай! - вiдповiв спокiйно старий Iбрагiм, вiдкриваючи верхнiй одяг
i руки молодо? дiвчини, що вся запаленiла вiд сорому.Ти подивися тiльки!
Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти ?? з Бахчисараю до Кафи.
Там у гуртi лекше ?? укри?мо до слушного часу. Бо тут забере нам ??
котрий-небудь зi синiв Могаммед-Гiрея, а заплатить тiлько, що й плюнути не
варт!
   - За не? нiхто багато не заплатить! Вона хора!
   - Не говори дурниць! Я сам взяв би ?? до свого гарему i мав би потiху
на старi лiта. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не есть,
тiльки втомлена дорогою i татарською тресурою. А ти не був би втомлений,
якби так тебе кiлька тижнiв гнали, як коня на ременях?
   Старий вiрменин знав се, а сперечався лише по сво?й торговiй звичцi. По
хвилi сказав:
   - Може, ?? троха пiдхова?мо i продамо якому башi.
   - Нi,- вiдповiв Iбрагiм.- Я вже думав над тим. Ми ?? не троха, тiльки
довше пiдхова?мо... А потому я сам повезу ?? продавати.
   - Чому ти сам?
   - Бо я сподiюся вкрутити ?? бодай на служницю до гарему, може, навiть
якогось дефтердара[6]: се лучше для нас, нiж до башi. Хто знас, як вона
нам може стати в пригодi.
   - Лiпше не мати пригод! А заки вона здобуде собi ласку яко? жiнки
великого пана, нас уже може й на свiтi не буде.
   - То дiти нашi будуть!
   На се старий вiрменин був чуткий. Вiн подумав хвилю i сказав:
   - Добре, повеземо ?? завтра до Кафи. Але я за тим, щоб ?? якнайскорше
продати. Такий товар недобре довго держати!
   - Побачимо, побачимо!
   - А кiлько ти дав за не??
   Старий Iбрагiм назвав цiну - i почалася сварня!
   Настуня не розумiла ?х розмови, тiльки догадувалася, що не попала в
найгiршi руки i що оба купцi радяться та перечаться над тим, як ??
найпоплатнiше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в
руки напiвдиких татарських ватажкiв i торговцiв живим товаром, якi
розiбрали помiж себе ?? товаришок.
   Вiрменський купець, не перестаючи сваритися з Iбрагiмом, отворив дверi
й закликав невольницю. Не треба було ?? довго кликати, бо вона
пiдслухувала пiд дверми. Вiн рухом руки показав ?й Настю, й обi вийшли.
Невольниця завела ?? в якусь кiмнату з закратованими вiкнами, де куняли
вже iншi невольницi. По ?х обличчях видно було, що також недавно привели
?х сюди.
   Служниця, що привела Настю, сказала до не? тiльки одно слово:
   - Кафе![7] - i показала рукою далечiнь.
   Настуня остала з товаришками недолi. Порозумiтися з ними не могла.
Страшно втомлена заснула пiд натовпом думок з молитвою на устах. Збудили
?? аж до вечерi.
   Проковтнула шматок коржа i троха молока та знов заснула.
   А як пробудилася ранком, побачила на подвiр'ю запряжену татарську
телiгу й обох сво?х власникiв, готових до подорожi. ?? закутали в якiсь
старi лахи й посадили на вiз.
   Оливними гаями й дубовими лiсами ?хали вони попiд чудовi гори, де на
верхах пишалися вiчнозеленi, чатиннi дерева i корчi. На ?х узбiччях
виднiли винницi й огороди та сади з олеяндрами, магнолiями, тулiпанами,
миртами, мiмозами i гранатами. На синiм тлi полудневого неба колисалися
злегка корони кипарисiв i дерев лаврових. Дорогою минали чудовi ломи
рiжнобарвного мармору й цiлi валки маж, що везли бiлу сiль. Краса чудово?
кримсько? природи вiдривала думки молодо? невольницi вiд понуро? дiйсностi
й непевно? будучностi. Та краса природи успокоювала ??.
   Праворуч виднiло верхiв'я Чатирдагу, одно? з найкращих гiр на землi.
Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася пiд ?? вражiнням. I
пригадалися ?й могутнi слова, якими зачина?ться Святе Письмо: "На початку
сотворив Бог небо i землю".
   Тут, у стiп чудного Чатирдагу, вiдчула всiм ?ством сво?м безмежну велич
Творця. I дух ??, придавлений неволею, пiзнав сильнiше велич палати-свiта,
у котрiм Бог нагромадив тисячi красот i чудот i дав на мешкання рiжним
народам.
   Тут пригадала собi, як раз пере?здив через Рогатин польський король i
батько Наступi мусiв його вiтати. Вернувши додому, сказав:
   - I ми мали б тепер свого господаря, якби таки нашi крамольники не
стро?ли були з гордостi останнього князя се? землi, заки ще мав потомство.
Думали, що самi потрафлять правити, без голови!
   I зiтхнув, складаючи ризи.
   Тут Настуня повторила батькiвське зiтхання, тiльки ще тяжче. Розумiла,
що не була б тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники нашi
не розвалили влади сво?? землi... На синiм тлi Чатирдагу немов узрiла чашу
чорно? отру?, котру нашi крамольники пiдсунули молодому князевi Юрi?вi -
останньому з роду Данила.
   У священичiм станi заховалися i ще були в тiм часi уснi перекази про
мученичу смерть вiд скритоубийства останнього потомка Володимирово? кровi
на Галицькiй землi, котрий для скрiплення Галицько-волинсько? держави
оточував себе нiмцями й iншими людьми захiдно? культури. Якраз се
викликало до нього ненависть наших ненависникiв, i вони на Високiм Замку у
Львовi пiдсунули йому помалу дiлаючу отрую перед самим ви?здом його у
подорож на Волинь. Стара бабуня Настi часто з сумом оповiдала, як молодий
князь Юрiй сiдав у повозку з отру?ю в нутрi, як ?хав у болях на Волинь, як
до?хав у смертельних потах до свого замку у Володимирi i як там вився в
передсмертних судорогах на долiвцi сво?? палати.
   Нi бабуня, нi батько, нi мати не вмiли ?й сказати, коли се було. Казали
тiльки, що тодi була прекрасна осiнь на нашiй гарнiй землi, i що дуже
рясно зародила була садовина. I що потому три днi бив тяжкий град по всiй
землi Галицько-Волинськiй, спочиваючи хвилями. I що вiд того часу б'? ту
землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз:
   - Гарнi пташки не тiльки нашi, а й ляхи! Але все-таки вони пошанували
заповiдь Божу: "Не убий!" бодай щодо свого господаря. I тому мають сво?
господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають...
   Настуня слухала колись тих оповiдань, як байки. А тепер вже не тiльки
розумiла, але й вiдчувала все значiння того. На собi вiдчувала, що
значить, коли якась земля стане жировищем i оборою чужих на?здникiв.
Образи ру?ни i недолi все? землi стояли перед нею так виразно, як бiлий
снiг наверху Чатирдагу, як темнi лiси пiд ним.

   Ой на горi снiг бiленький,
   Десь по?хав мiй миленький,-

   забренiла пiсня в ?? молодiм серденьку. Але уста не вимовили ??, тiльки
очi яснiше заблистiли.
   Настуня не могла вiдвернути очей вiд чудового Чатирдагу. Вiн красою так
утихомирив ??, що з повним споко?м у душi до?здила до велико? торговицi
невольницями, до пристанi Кафи.

   * * *

   Третього дня в'?хала Настуня зi сво?ми двома власниками в улицi
надморського мiста, де в однiм днi продавано на торзi й до З0 000
невольникiв та невольниць. Вже здалека виднiли старi, темнi, величезнi
доми генуенцiв з закратованими вiкнами. В них сидiли маси невольникiв i
невольниць, призначенi на продаж.
   Мiж будинками побачила несподiвано християнську церкву оо. тринiтарi?в,
що займалися викупом невольникiв.
   Пiзнала ?? по розiрванiм ланцюху, що як символ прикрiплений був над
входом до церкви. З церковно? брами ви?здили якраз два монахи на ослах.
Вона бачила раз у Львовi тих "Ослячих братiв", як збирали датки пiд
церквою. Навiть сама дала ?м раз щось на полонених.
   Скрiзь по схiдних торговицях невольникiв ?хали тi "Ослячi брати",
обличчями оберненi до хвостiв ослячих, бо не уважали себе достойними
?здити так, як ?хав на ослi Спаситель свiту, Цар над терпiнням його.
Скрiзь iшли вони, сини рiжних народiв, по наказам з далекого Риму, в
покорi духа свого йшли - лагодити страшнi терпiння невольникiв. Настуня з
вдячнiстю дивилася на них.
   Лекше вiдiтхнула на думку, що й тут ? тi, котрi пам'ятають iменем
Христа про допомогу бiдним невольникам. I вже з лекшим серцем дивилася на
старi, великi доми генуенцiв з закратованими вiкнами.
   На подвiр'я одного з таких домiв за?хала телiга з Настунею й ??
власниками. Вони помалу висiли з воза i взяли з собою Настуню досередини.
По коридорах крутилося багато людей зi смаглистими, полудневими очима й
безлiч прислуги.
   Iбрагiм i вiрменин задержали одного з них i щось розпитували його.
   Настуня вiдразу змiркувала, що вони тут, як у себе вдома.
   За хвилю Iбрагiм кудись подiвся, а вiрменин завiв ?? до одно? з кiмнат,
де сидiв при столi якийсь сухорлявий чоловiчок. Вiн говорив кепсько
по-нашому й випитував Настуню, вiдки вона, кiлько ма? лiт, хто ?? родичi,
де живуть i яке мають, майно. При тiм вiрменин весь час щось говорив йому,
розмахуючи руками. Сухорлявий чоловiчок записував собi щось у велику
книгу.
   Потiм вiрменин дiстав вiд нього якийсь шкiряний значок i запровадив ??
до iншо?, велико? кiмнати при тiм самiм коридорi. В нiй стояли цiлi ряди
шаф з рiжними одягами. Бiля них поралася жiноча прислуга.
   Вiрменин вручив шкiряний значок старшiй мiж прислугою, що, очевидно,
розпоряджалася там, i вийшов.
   Вона взяла Настуню за руку, попровадила до одно? з шаф, подивилася на
Настуню раз i другий i почала вибирати з шафи якiсь одяги, даючи ?х
держати Настунi. Вибравши, крикнула на одну зi служниць i сказала до не?
кiлька слiв. Та повела Настуню рядом напiвтемних, подiбних до себе,
кiмнат. Настуня несла рiчi, додумуючись, що вони призначенi для не?.
Дорогою спробувала в пальцях матерi?. Була досить добра.
   Нарештi стала перед одною з кiмнат, вiдки через напiвотворенi дверi
бухала пара.
   "Купiль",- подумала Настуня й усмiхнулася. Не купалася вiд часу, як
попала в татарськi руки.
   В купальнi оживилася й прийшла до себе. Вернув ?й давнiй гумор.
Купалася довго, аж поки якась стара служниця не дала ?й знаку, що час уже
одягатися. Вона помогла Настунi розчесати ?? золотисте волосся й
одягнутися. Скiнчивши роботу, попровадила ?? перед якесь надломане
зеркало, що стояло в кутку сусiдно? кiмнати, i пляснула язиком. Настуня
глянула в зеркало: була майже задоволена собою i сво?м одягом.
   Стара попровадила ?? знов тими самими напiвтемними кiмнатами, несучи
старi рiчi Настусi. В кiмнатi, де стояли одяги, вiддала ?? в руки
керовницi i пiшла. Та докладно оглянула Настуню вiд голови до стiп i щось
поправляла на нiй.
   Настуня змiркувала, що тепер запровадять ?? до когось, хто рiшатиме про
?? долю. Додумувалася, чому вже тепер: мабуть, Iбрагiм i вiрменин хочуть
зараз вертати або мають якiсь iншi дiла. Розумiла, що вона остане тут, у
сiм будинку, тiльки не могла догадатися, до чого ?? призначать.
   Керовниця шатнi закликала одну зi слуг i сказала щось до не?. Та
попровадила Настусю довгими коридорами до кiмнати, перед дверми яко?
стояли посильнi. Сказала щось одному з них. Вiн вступив досередини, i за
хвилину вийшов вiрменин. Служниця вказала йому Настуню.
   Вiрменин подався: не пiзнав ?? в новiм одязi. Потому взяв ?? за руку i
впровадив до кiмнати.
   Була це велика, гарна саля, з колiровими венецькими шибами у вiкнах.
Долiвка ?? вистелена була матами. Перед вiкном стояв стiл, на нiм
оправленi в шкiру книги й два трираменнi свiчники. Перед столом сидiв на
подушцi Iбрагiм, а бiля нього старий уже мужчина, сухий, середнього росту
брюнет, мабуть, старший брат того, що записував у першiй кiмнатi, бо були
дуже подiбнi.
   Iбрагiм, побачивши Настуню, встав i пiдiйшов до не? з очевидним
задоволенням, придивляючись, як вона покращала в новiм одязi. Взяв ?? за
руку й попровадив аж до господаря кiмнати, що вдивився в не?.
   Настуня мимохiть склонила голову. Iбрагiм весь час говорив, вiрменин
притакував йому. Хоч Настуня на думку, що зараз пiчнуть ?? знов оглядати,
вже змiшалася, одначе запримiтила, що тепер уже не тiльки Iбрагiм, але й
вiрменин говорить те саме, а господар кiмнати мовчить.
   Оба ?? "опiкуни" почали рiвночасно оглядати ??. Вона так змiшалася, що
кров почула аж в очах. Коли наступив вiдплив кровi, запримiтила, що
господар кiмнати огляда? ?? зовсiм такими самими очима, як ?? батько коня,
який йому сподобався.
   Сей спомин оживив ??, й вона усмiхнулася сама до себе. Господар кiмнати
сказав щось. Оглядини були скiнченi, i то корисно для не?, бо оба ??
дотеперiшнi опiкуни були, очевидно, задоволенi. Господар кiмнати пiдiйшов
до одно? з шаф, виняв вiдтам якусь шарфу червоно? краски i заложив ?? сам
на рам'я Настунi.
   Iбрагiм i вiрменин попращалися з ним, взяли з собою Настуню i повели до
зовсiм iншого крила будинку. Перейшли з нею два великi подвiр'я й огород,
у якiм були дерева. Потому впровадили ?? в новий будинок i передали в руки
iншо? керовницi. Попрашали рухом руки i пiшли.

   * * *

   Настуня знайшлася у великiй кiмнатi, де було багато молодих невiльниць.
Вони зараз обскочили ?? й рiжними мовами почали питати, хто вона, з якого
краю, коли i як попала в полон.
   Були мiж ними i бранки з укра?нсько? землi. Настуня зараз присусiдилась
до них.
   Побачивши сво?х, повеселiшала й оповiдала майже радiсно. Тут вiдчула
близькiсть людей, уроджених на однiм шматку землi, де сонце так само
свiтить.
   - Ти така весела! - сказала з подивом одна з ?? нових товаришок недолi.
   - А чому не ма? бути весела? - вiдповiла друга.- Адже пiде до школи, а
за той час, може, родичi довiдаються, де вона, й викуплять ??.
   - До яко? школи? - запитала Настуня.
   - То ти не зна?ш? Ми тобi скажемо,- посипалося зi всiх бокiв. А одна з
них, що мала на руцi таку, як Настуня, червону шарфу, тiльки вже старанно
пришиту, почала так:
   - Отся червона лента значить, що тебе зараз не продадуть...
   - Ой чому нi! - перервала друга.- Або не продали тому тиждень одно? з
нас, хоч мала червоний знак?
   - Е-е, ту сподобав собi якийсь великий пан i дав бiльшi грошi!
   - Також i ?? може хтось сподобати собi.
   - Е-е-е, за тою вже шукав! А сих, що призначенi до школи, показують
тiльки дуже багатим купцям, i то рiдко.
   - Але скажiть уже раз, до яко? школи пiду,- просила Настуня.
   - Властиво, то ми всi в школi, i то в якiй школi! Треба слухати й
учитись, бо б'ють. Ах, як б'ють! Онде лежить на сво?й лежанцi ляшка з-пiд
Львова, побита за непослух так, що нi сiсти, нi лежати не може.
   Настуня глянула в той бiк, де ?й показали хору. На долiвцi лежала боком
у кутку на лежанцi молода дiвчина й не рухалась. Настуня пiдiйшла до не?
зi спочуттям. Всi разом з нею звернулися в той бiк i обступили хору.
   Лежача болiсно усмiхнулась i сказала до Настунi:
   - Тут б'ють дуже болючо, але нешкiдливо - батогами по обвитiм тiлi.
   Втiм увiйшла керовниця, а за нею внесли обiд.
   Почався рух. Всi сiдали на сво?х мiсцях. Тiльки хорiй подали харч.
Настунi також призначено ?? мiсце.
   По обiдi, який був дуже ситий, бранки почали прощатися з Настунею,
кажучи:
   - Кожда з нас мусить iти до сво?? роботи. Вечером оповiмо тобi все. А
ти поки що поговори собi з хорою, бо тебе ще сьогодня не заберуть до
школи.
   Коли всi опустили кiмнату, Настуня присiла до хоро? й запитала ??
лагiдно, вiдколи вона в полонi.
   - Я,- вiдповiла хора,- попала в татарський полон уже рiк тому. Батько
мiй, В?л?жинський, ма? село i, може, мiг би викупити мене, якби знав, де
я. Але тi генуенцi укривають лiпших бранок...
   - Чому укривають?
   - Бо сподiваються або тим бiльшого окупу вiд родичiв, чим довше вони
тужитимуть, або велико? цiни вiд чужих, яким раз у раз показують нас,
вивчивши наперед, чого ?м треба.
   - А чого ?м треба?
   - Як вiд котро?. Вони дiлять нас, бранок, на рiжнi роди. Одних, простих
i негарних, призначують до тяжких робiт i до працi вдома. Iнших беруть до
шкiл.
   Ляшка усмiхнулася з прикрiстю i сказала:
   - До тако?, як тебе призначили, ще добре дiстатися.
   - А до яко? школи мене призначили?
   - Тебе призначили таки до дiйсно? науки. Навчать тебе читати й писати
посвому та, може, сво?х рахункiв i спробують продати як служницю до гарему
якогось могутнього башi або дефтердара, що ма? ласку в хана.
   - Нащо ж ?м сього?
   - Аби мати через тебе знакомства i помiч в рiжних справах.
   - А що ж служниця може зробити?
   - Як де, як котра, як коли. Не одно вишпiонувати можна. Тi хитрi
генуенцi вже все обмiркували.
   - А до яко? школи призначили тебе?
   -- Мене до зовсiм iнакшо?. Гарних дiвчат призначують вони до гаремiв
сво?х багатих панiв i вельмож та вiдповiдно кормлять i виховують. Ти
бачила, кiлько харчiв принесли менi?
   - Бачила. Дуже багато.
   - I я все мусiла з'?сти. Бо якби нг з'?ла, то знов дiстала б
кiльканадцять батогiв, хоч я вже така збита, що сидiти не можу.
   - За що?
   - За непослух, кажу. От мене висiкли за таке. При?хав з Трапезунта
якийсь старий баша, що хотiв вибрати собi мiж дiвчатами нашого пана, - чи
панiв, бо вони спiлку мають,- якусь гарну дiвчину до гарему. Привели мене,
гарно одягнену, й наказали менi виконати при нiм усе, чого мене вчили в
мо?й школi.
   - А чого ж тебе вчили в тво?й школi?
   - Се не така школа, як ти дума?ш. В тiй школi, де я була. мало вчать,
але основно Вчать ?сти, танцювати ?х танцi й iнакше поводитися супроти
старих, а iнакше супроти молодих.
   - Як же?
   Молода ляшка Ванда трохи засоромилась. Але сказала:
   - Як при?де молодий, що хоче купити дiвчину, то вона ма? заховуватися
дуже несмiло, спускати очi вниз, закривати ?х стидливо руками i так
заiнтересувати його.
   - А старого як?
   - Старого зовсiм iнакше. Йому ма? дивитись просто в очi, робити до
нього гаряче, огнисте око й очима немов прирiкати йому розкiш, аби
купив[8] .Отож при?хав тут до нашого пана старий як свiт баша з
Трапезунта. Кiлькадесять найкращих дiвчат уставив йому наш пан у ряди, а
мiж ними й мене. Всiм нам остро пригадали, як поводитися. Баша, опираючись
на палицi, перелiз попри нас i кожду оглянув. Я як подивилася на нього, то
мало не зiмлiла: старий, згорблений, каправий, голос ма?, як сухе, ломане
дерево. А вiн якраз показав - на мене! Вивели мене з ряду нi живу нi
мертву, й сам пан запровадив мене до окремо? кiмнати зi старим башою, де
той при нiм мав мене докладнiше оглянути. Наш пан ще по дорозi давав менi
очима знаки, як поводитися. Але я постановила собi поводитися якраз
iнакше, нiж мене вчили.
   - I доконала свого?
   - Так. Старий баша приступав до мене кiлька разiв, а я нi оком на нього
не глянула, хоч мiй пан аж кашляв з гнiву. I баша сказав йому при менi:
"Що ж! Вона гарна, але без життя. Не хочу!" Та й по?хав, не купивши
нiкого!..
   - Я так само зробила б.
   - А я вже нi, нехай дi?ться, що хоче. Бо через тиждень били мене тричi
на день так, що я вiд пам'ятi вiдходила. Бiльше не хочу того. Коби тiльки
той сам баша не при?хав удруге.
   Дрож потрясла нею.
   Настуня потiшала ??.
   - Адже вiн уже тебе не схоче.
   - Ага! Нiби вiн пам'ятатиме, що вже раз оглядав мене. Приберуть мене
зовсiм iнакше, волосся опустять на груди, не назад,- о, бачиш, яке гарне
волосся виплекали в мене! Вони знають, як се робити!
   Показала сво? дiйсно гарне i буйне волосся та й, вiдiтхнувши, додала:
   - Маю таке прочуття, що той старий труп таки купить мене! Почала
плакати тяжко.
   - А що ж вiн тобi зробить, як ти не любитимеш його, навiть коли вже
тебе купить?
   - Ех, як же ти нiчого не зна?ш про се, що вони виробляють з непокiрними
невольницями, якi не пiддаються всiм ?х забаганням! Поживеш, то почу?ш. I
тут мiж нами ? такi, що були вже в гаремах у Царгородi, i Смирнi, i
?гиптi. Оповiдають страшнi рiчi.
   Настуня задумалася.
   Перед ?? очима стояв розiрваний ланцух на Тринiтарськiй церквi монахiв
як символ усього найкращого. Щойно тепер зрозумiла, що значить невольниця,
а що свобiдна людина. Розiрваний ланцух на Тринiтарськiй церквi видався ?й
золотим символом, дорогим над усе. Нараз прийшло ?й на думку, що коли
сьогодня вчу? голос дзвону з то? церкви, то вiдзиска? свободу.
   Пригадалося ?й, що батько ?? дуже не любив таких забобонних повiрок.
Але не могла опертися тому, що тепер уродилося в ?? душi, хоч воювала з
сим. "Може, сьогодня недiля?" - подумала. Бо в дорозi втратила рахубу
днiв. А боялася запитати товаришку недолi чи вона не зна?, що сьогодня за
день: хотiла якнайдовше дуритися, що сьогодня недiля i що зараз задзвонять
на вечiрню молитву в Тринiтарськiй церквi. Той голос мав для не? бути
знаком, що буде ще свобiдна. на волi, вдома, в рiднiм краю. Тi два
поняття: рiдний край i свобода - лучилися в ?? думках i мрiях нерозривно.
   "Не мав слушностi батько, коли говорив, що здоровля найбiльше добро
людини,- подумала.- Бо ще бiльше добро свобода".
   Але не давала по собi пiзнати того, що дiялося в ?? душi. Iнстинктом
чула, що веселiсть i глибоке почуття радостi з життя - одинока ?? оборона.
   - Не журись,- сказала до ляшки.- Що ма? бути, те буде!
   I затягнула таку веселу пiсоньку, що й Ванда повеселiшала. Так
перебалакали аж до вечера, а - дзвiн не задзвонив... Прийшли з робiт iншi
товаришки. Вiд то?, що мала червону шарфу, довiдалась Настуня, що вже
завтра поведуть ?? в школу i що там ? вже двадцять дiвчат, крiм не?. Вона
?врейка з Ки?вщини, а ? там ще двi грекинi i iншi з рiжних земель.
Головних учителiв мають двох: оден турок, оден iталi?ць...
   По вечерi дiвчата знов почали виходити.
   - Куди ж ви знов iдете? - запитала Настуня.
   - Знов до школи, але вже до лекшо?,- вiдповiла ?й ляшка.
   - Там учать жiнки,- доповiла друга.
   - I ти туди завтра пiдеш,- докинула третя.- Мусиш пiти, хоч, певно,
трохи умi?ш робити те, чого там учать.
   Настуня була дуже цiкава побачити ту школу невольниць. Не спала то?
ночi майже зовсiм.



   V. В ШКОЛI НЕВОЛЬНИЦЬ В СТРАШНIМ ГОРОДI КАФI

   Кожда школа вчить не для себе, але для життя.
   "I am miserable and in a manner imprisoned and
   weighed down with fetters till with the light of Thy
   presence Thou comforlesi me, givest me liberty and
   showest me Thy friendly countenance.. "

   Збентежено вибиралася Настуня до школи невольниць. Але ум ?? працював
живо. Розумiла ясно, що в сiй школi може бути побудована пiдвалина ??
дальшо? долi - добро? або зло?. Чи до утечi, чи до дальшого життя тут -
все треба пiзнати тутешн? життя i те, чого воно вимага?. Розумiла се так
ясно, як Отченаш, котрий раз у раз повторяла.
   Довго думала над собою. I твердо постановила пильно присвоювати собi
все, чого в тiй школi вчитимуть. I роздумувала ще над одним, хоч
соромилася того сама перед собою...
   Роздумувала, як сподобатись учителям. Розбирала докладно натяки
товаришок неволi про те, як поводитися супроти молодих мужчин, а як
супроти старих. Але стидалася докладнiше розпитувати про те.
   Коли перший раз переходила огородом з iншими невольницями до сусiднього
будинку, де була школа для невольниць, побачила через залiзну огорожу,
недокладне забиту дошками, страшний вид: на вулицi вився в ланцюгах i
болях нагий невольник з тавром на обличчi, вистогнуючи тiльки два словечка
в нашiй мовi: "О Боже!.. О Господи!.." Костi в руках i ногах мав
потовченi, й обломки ?х виставали крiзь пороздирану шкiру. Якраз спускали
на нього великих, нарочно голоджених собак, щоби рвали ту жертву... При
нiм стояла сторожа, щоб його з милосердя не дорiзали християне, бо вiн мав
сконати з голоду i спраги та упливу кровi, рваний собаками двiчi на
день[9].
   Були се звичайнi способи, уживанi мусульманами проти невольникiв, котрi
уперто втiкали. А вживано ?х публiчно на те, щоб iнших вiдстрашити вiд
утечi.
   На той страшний вид Настунi закрутилося в головi, вона побiлiла як
стiна, хлипнула воздуха й упала на грядку квiтiв, сама як скошена квiтка.
Падала також зi словами: "О Боже, о Господи!"
   В синiх очах Настунi знов мигнула чаша чорно? отру? на тлi Чатирдагу...
i зазвенiли в душi страшнi, але правдивi слова Святого Письма: "На
потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу".
   Думки блискавками шибали ?й по головi.
   Катований невольник був гарно збудований, i легко мiг бути потомком
одного з тих злочинцiв, що пiдсували чашу з отру?ю на Високiм Замку у
Львовi, пам'ятно? осенi, коли рясно зародили сади по всiй землi
Галицько-волинськiй...
   Довкруги на вулицi лунали зойки кiлькох iнших катованих кнутами
невольникiв: то публiчно виконувано на них рiжнi кари за найменший
непослух. Настя, лежачи, затулювала вуха руками.
   По якiмсь часi пiднеслася при помочi товаришок i блiда як смерть пiшла
дальше, подiбна до лунатички. Молилася всю дорогу з великою вiрою, кажучи
в дусi:
   "О Боже, о Господи! Ти, певно, справедливо кара?ш нарiд наш за його
грiхи великi. Але змилосердися над ним i надi мною в сiм страшнiм городi
кари. Покажи менi приязне обличчя сво?, i стане лекша неволя моя... Возьми
опiку надi мною..."
   З такими думками вступила в шкiльну кiмнату й усiла, як iншi, на
плетену мату, пiдiбгавши ноги пiд себе.
   О, якже се болiло!
   Товаришки, що вже до всего привикли, смiялися з не? й потiшали ??,
кажучи:
   - Привикнеш! Не бiйся!
   Старалася тепер всiми силами забути те, що бачила на вулицi. Молилася i
дивилася в дверi.
   До кiмнати повагом вступив учитель в завою на головi. "Нi молодий, нi
старий",- мигнула Настунi думка крiзь головку i збентежила ?? так, аж
покраснiла. Не знала, як супроти него поводитися.
   Поважний турок Абдуллаг вiдразу запримiтив нову ученицю й ??
збентеження. По його обличчю перебiгло щось нiби увага, нiби задоволення:
може, подумав, що то вiн як мужчина зробив таке вражiння на гарнiй
невольницi. Але старався не дати пiзнати сього по собi. Усiв на подушцi i
почав поважно, як щодня, свою науку словами:
   - Нема Бога, тiльки Бог[10], а пророк його Магомет!
   Тричi повторив сi слова з таким притиском, як би добував ?х iз глибини
свого серця.
   Настуня розумiла ?х, бо зустрiчалася з ними майже вiд першого дня сво??
неволi.
   Слова Корану, читанки пророка, наводив учитель Абдуллаг тiльки в
арабськiй мовi. Пояснював ?х дивною мiшаниною -
турецько-персько-татарсько-слов'янською. При тiм надробляв гестикуляцi?ю й
показував руками предмети, про котрi говорив.
   Як губка воду, так Настуня втягала в себе правильну вимову арабських
слiв. Але зi змiстом ?х не годилася в душi, противилась йому, хоч була
вдячна учителевi, що так уважно повторяв сi слова. Була переконана, що
робить се для не?. Вдивлялася в нього, як в образ.
   З дальшо? його науки не розумiла нiчого. I чулася найменшою з усiх
учениць. Але тим твердше постановляла собi в душi зрiвнятися з ними й
навiть випередити ?х. Уважно вслухувалася в чужi звуки мови учителя. Вся
перемiнилася в слух.
   Щойно при кiнцi науки запитав поважний Абдуллаг, чи котра з учениць не
зна? мови Настунi. Зголосилась ?врейка. Абдуллаг наказав ?й передати
Настунi все, що чутиме вiд нього, i взагалi помагати в науцi. ?врейка
переповiла се Настунi. Вона поглядом подякувала учителевi. По скiнченнi
лекцi? Корану Абдуллаг учив рахункiв.
   Коли Абдуллаг вийшов, було полудн?. Ученицi пiшли на обiд. Настуня сiла
бiля сво?? опiкунки Кляри (так називалася ?врейка) i зiбрала в думцi
вражiння,- як робив голосно ?? батько, коли рiшався на якесь бiльше купно
або iнший важний крок. Чула, що в Абдуллагу матиме приятеля, бо
сподобалася йому: вдивлявся в не? весь час. Вправдi незамiтно, але
частiше. нiж в iнших. Частiше й iнакше. Зовсiм так, як вдивляються,
наприклад, жiнки в гарну, дорогу матерiю, яко? iз-за цiни не можуть
купити. Вiн не зробив на нiй нiякого вражiння як мужчина, як зробив
Стефан, коли вперве побачила його. Але мимо того вiдчула смак у тiм, що
сподобалася йому.
   Роздумуючи над тим, не забула про свою опiкунку. Питала ??, як
назива?ться по-турецьки кожний предмет, який бачила на столi. Кляра радо
говорила ?й i живо пояснювала все. що знала. Кляра була типова
представниця свого рухливого племенi, котре з потреби привикло бути у
чинним мiж чужими. Опiсля та учиннiсть перейшла в кiсть i кров його та
стала органiчною потребою жидiвсько? раси в добрiм i злiм.
   Прихильнiсть Кляри була для Настунi поки що бiльше потрiбна, нiж
приязнь Абдуллага. Вiд Кляри довiдалася, що з другим учителем, iталiйцем
Рiччi, сама могтиме порозумiтися, бо вiн був у Лехiстанi та й навiть троха
говорить так, що вона зрозумi? його. Була тим дуже врадувана та й уже
майже зовсiм весела йшла на науку по обiдi.
   З полудня прийшов Рiччi. Худий, жилавий мужчина, з якимсь дивним огнем
в очах. Мав панськi, аристократичнi манери. Таких людей бачила Настуня
тiльки на мить, як пере?здили раз через Львiв. Отець Iоан казав ?й, що се
були ненецькi посли, котрi ?хали в Москву.
   Була дуже цiкава, яким чином такий чоловiк опинився на службi у людей,
що торгували жiнками. Очевидно, мусiв мати якiсь та?мничi пригоди в життю,
котрi загнали його аж сюди i приневолили до такого заняття у таких
людей...
   Рiччi рiвно живо зацiкавився сво?ю новою ученицею. Вiн зараз-таки, заки
приступив до науки, випитав ?? доклад но, вiдки вона, чим ?? батько, як i
коли дiсталася в полон i що вмi?.
   Був задоволений з iнтелiгентних вiдповiдей Настунi, хоч при деяких
незначно усмiхався. Особливо виразно усмiхався, коли Настуня твердо
пiдчеркнула свою вiру та красу ?? обрядiв i церков.
   Се вкололо ?? так, що вона вiдважилася замiтити:
   - Ви, певно, латинсько? вiри... Рiччi знов усмiхнувся i вiдповiв:
   - Мо? батьки визнавали ту вiру.
   - Як то - батьки? А ви приняли iншу? - запитала з ледви замiтним
обуренням в тонi. Бо вже з дому винесла погорду до тих, якi покидають вiру
батькiв.
   - Нi,- вiдповiв Рiччi, смiючись.- Але про се, якщо ви цiкавитесь тими
справами, поговоримо колись докладнiше, i про красу рiжних обрядiв та
святинь у рiжних краях поговоримо також. Я радо говорю про се, особливо з
молодими й цiкавими людьми...
   Взявся до науки. При тiм кожде речення перекладав такою мiшаниною, що й
Настуня його розумiла. Говорив про рiжнi народи, про життя на дворах
панських i королiвських i про те, як там пишуть листи, як будують, як
одягаються. Цiкаво говорив.
   Настуня так зацiкавилася його наукою, що при вечерi навiть не мала часу
подумати про сього учителя. Тiльки випитувала Кляру, що вiн говорив досi,
заки вона прийшла до школи. I Рiччi при кiнцi лекцi? вчив рахункiв.
   По вечерi попровадили ?? товаришки до тих кiмнат, котрi бачила, як
тiльки прийшла до сього будинку. На питання, чого ще ?х тут учать,
вiдповiли ?й:
   - Дурниць! Зараз побачиш...
   Тут вчили вже жiнки пiд проводом то? керовницi, яка переодягала
Настуню.
   Вчили - залицятися, сiдати на колiна, нiжно i горячо цiлувати, плавно
ходити по кiмнатi, одягати й роздiвати мужчин (одяги стояли на деревляних
моделях), обiймати, робити ?м гарнi заво? й турбани. Все - на моделях.
   Настунi ся наука зовсiм не сподобалася. Вона просто не могла собi
уявити, як можна цiлувати когось iншого, крiм Стефана. Але пригадала собi
слова Ванди й задумалася.
   I се? ночi довго не могла заснути. Думала про все, що бачила й чула в
тiй дивнiй школi. З одного була вдоволена: з припущення, що вона сама
провадитиме науку в напрямi, який цiкавитиме ??. Була спритна. Вже першого
дня змiркувала по поведению учителiв, що се може ?й удатися. Успоко?на
тим, заснула твердим сном.
   Скоро помiтила Настуня основну рiжницю мiж сво?ми обома учителями. У
Абдуллага не було iншого Бога, крiм Аллага, не було iншо? влади, крiм
султана, не було iншого свiту, крiм мусульманського. Вiн був добрий i
навiть при?мний чоловiк. Але пригадував ?й вола в кератi, що крутився все
в оден круг, хоч часом той круг був доволi широкий i гарний. Абдуллаг з
захопленням оповiдав про велич султансько? влади, про красу столицi i
палат падишаха, про його сади цвiтучi, про пишнi одяги його двору, про
силу його вiйськ, про далекi кра?ни, якi пiдлягають його владi, про ?х
багатства i красу, про всю величнiсть Сходу. Але всьому основа було у
нього призначiння. Все буде, як мас бути, як Аллаг призначив. I в тiм
основне рiжнився вiн вiд iталiйця. Так основно, як рiжниться Схiд вiд
Заходу.
   Рiччi в усiм пiдчеркував вагу i значiння людсько? думки,
пiдприсмчивостi i працi. Навiть у тiм, що очевидно мусить бути,говорив,-
може людина робити важнi змiни.
   Любила його за сю думку. Бо нi на мить не покидала сво?? мрi? про
утечу, про те, що колись вирветься з сього чужого ?й свiту, куди ??
насильством запроторили й учили, крiм потрiбних речей, поцiлункiв i
залицянь. Ненавидiла сю науку рiвно сильно, як любила ту науку, яку ?й
подавав Рiччi. З переняттям слухала його оповiдань про чудовi будiвлi
iталiйськi, про царицю моря - Венецiю на 122 островах, про золоту книгу ??
родiв, про ?? Велику Раду, про могутнiсть Дожi, про олов'янi тюрми в
пiдземеллях, про високi школи у Флоренцi?, про Ватикан у Римi та про всi
дива епохи Вiдродження.
   Наперед сподобалось ?й у тiй науцi це, що Рiччi говорив про
пiдприемчивого духу тамошнiх людей. Потому перемогло в нiй захоплення
зовнiшнiм блиском тамошнього життя. Та вкiнцi знов бiльше зацiкавилась
людьми, яких ?й представляв iталi?ць. Особливо велике вражiння зробило на
не? оповiдання про те, що на Заходi й жiнки займаються всiм тим, що й
мужчини: i торговлею, й наукою, i навiть державними справами! I дивним
дивом,хоч була в неволi,- перший раз почула тут у собi - людину. Вправдi,
i вдома знала, що були й у нас жiнки, якi правили державою, от як велика
княгиня Ольга. Але се знання було якесь запорошене i неясне, немов
казкове. То було так давно, так дуже давно, як у байцi. А тут усе те
дiйсно тепер вiдбувалося, жило. На саму думку про те рамена ?й пружилися,
мов сталевi пружини, i грудь пiдiймалася високо.
   Тут вперше прийшло ?й на думку, чому жiнка не мала б займатися
державними справами?
   "Чи я не така сама людина, як мужчина?" - подумала. I якась iскра
дивно? амбiцi? заiскрилася в ?? серцi - тим дивнiша для не? само?, що вона
добре розумiла, що була в неволi, i розумiла також, що i там, у старiм
краю,- так його в думцi називала, бо сей був для не? зовсiм новий,-
властиво, тiльки однi монахинi зi всiх жiнок кермували сво?ми публiчними
справами. Знала, що вони мали сво? наради, що самi визначували членiв
сво?х монастирiв до рiжних справ i по?здок. А всi iншi жiнки подiбним не
займалися. I тим бiльшу вдячнiсть вiдчувала супроти церкви, котра
допускала й пiдносила жiнок до тако? працi. I тим бiльше гнiвалася в душi
на учителя Рiччi, що вiн якось так з усмiхом говорив про церкву.
   Настунi анi не снилося, що Рiччi був одним з полiтичних розвiдунiв
Венецi?, найбагатшого тодi мiста ?вропи. Його завданням було слiдити
всякими способами вiдносини на Сходi та причинятися до виховування таких
iнтелiгентних невольниць, яких опiсля можна було б ужити до звiдунсько?
служби на дворах мусульманських намiсникiв, адмiралiв, генералiв,
везирiв[11] i вельмож.
   Щоб не звертати на себе уваги турецько? влади, котра особливо не
терпiла венецiян, Рiччi буцiмто був на службi у генуенцiв, ворогiв i
конкурентiв Венецi?, котрi мали розмiрно бiльше симпатi? у туркiв, нiж
венецiяне... Велика генуенська купецька фiрма, у котрiй служив пiд сю пору
Рiччi, мала спiлку з купцями вiрменськими, грецькими, турецькими та
арабськими. Iнтерес i полiтика були в нiй так майстерно пов'язанi й
закритi, що навiть далеко не всi учасники то? спiлки знали, в чiм рiч.
Головна централя спiлки нарочно була примiщена в Кафi, а не в Царгородi,
де мала тiльки свою фiлiю з найбiльш довiреними людьми.
   Настуня бiльше вiдчувала серцем, нiж розумiла розумом, що в огородi ??
думок наступа? якась змiна. Виглядало ?й, немовби той ?? внутрiшний огород
подiлився на три рiжнi грядки з рiжними квiтами.
   Перша грядка була та, котру засадили в ?? душу ще вдома. Вона була ?й
наймилiша, мов васильок, пахуча, хоч найменше зрозумiла.
   Друга грядка була та, яку засаджував в нiй турецький учитель Абдуллаг.
Вона не любила його науки. Але вiн сам був ?й симпатичний, бо вiдчувала в
нiм чесного й вiруючого чоловiка.
   А третя грядка була та, яку засаджував в нiй iталiйський учитель Рiччi.
Iнстинктом вiдчувала, що вiн гiрший вiд турка. Але наука його так ??
потягала сво?м солодким блиском, мов грiх. Мов тепла, ясна водиця в купелi
обiймала ?? дивна наука тодiшнього меткого Заходу. Бiльше вiдчувала, нiж
розумiла, що та наука визволя? нутро людини, але страшно визволя?. Да?
чашу отру? в руку i кинжал у другу й говорить:
   "Тобi все вiльно робити, що тiлько хочеш!" А строга наука Сходу
говорила: "Ти ма?ш слухати Аллага на небi й султана на землi!" Вона
в'язала - ще тяжче, нiж татарське ремiння. Але в тiм зв'язанню чути було
силу. Вiдчувала ?? Настуня в Абдуллагу, що був сильно зв'язаний тою наукою
на всi боки.
   Перед чистою, як квiтка, душею Настунi стояв тодiшнiй Захiд ренесансу,
заражений уже безвiрством i злочином,- i чужий Схiд, повний жорстокостей,
але сильнiший вiрою в Бога на небi, котрий вибрав той Схiд на кару для
землi.
   Боронилася в сво?м нутрi, як борониться метелик, кинений у воду.
Одинокою ?? внутрiшньою опорою був хрест. Але його щораз бiльше немов
заливали двi новi стру?. Ще виринав вiн у ?? душi - навiть яснiший, нiж
перед тим. I держалася його так, як держиться мурашка на малiй трiсочцi,
котру вже несе повiнь.
   О. страшна ? внутрiшня повiнь розхвильовано? душi людини! А така повiнь
щойно зачинала прибувати в невинну душу Настунi...

   * * *

   Хоч Настуня не любила Рiччi, але з запертим вiддихом слухала його
лекцiй, особливо про безогляднi вчинки жiнок в iталi?. Як же вiн цiкаво
оповiдав! Про ?х iнтриги й заговори або про рiжнi отру?, якими прятали зi
свiту ворогiв.
   У нутрi кричало щось у нiй, що так не вiльно робити. Але рiвночасно
заглушувала той крик нова свiдомiсть, що так роблять... I моральний крик
?? душi був щораз тихiший i тихiший. Просто освоювалася з тим, хоч терпiла
вiд того.
   Одного дня прийшло ?й на думку, що ?? учитель ма? якийсь означений i
добре обдуманий план, коли оповiда? ?м про те все. Властиво вiд першо?
години, яку перебула разом з ним у школi, вiдчувала, що се якийсь
та?мничий чоловiк, котрий чогось не договорю?. Кiлька разiв здавалося ?й,
що ловить кiнець нитки його дуже та?мничого клубка. Вже пальчик прикладала
до чола на знак, що вiдгадала. Але по хвилi спускала ручку... Не могла
вiдгадати.
   Все те ?? цiкавило й захоплювало, але й мучило. Тому вiдiткнула, коли
Рiччi перейшов до зовсiм нових справ. Настуня щось чула про се вже вдома -
першi глухi вiстi. Але тут довiдалася докладнiше про новi дива-дивеннi,
якi iталiйський земляк ?? учителя вiдкрив за великим морем, у котре
заходить сонце. Довiдалася про червоних людей, що летять як вихор степами
i здирають шкiру з голов побiджених, про ?х шкiрянi вiгвами й кам'янi
святинi на та?мничих озерах, про золотi палати ?х царiв у Мексицi i Перу
та про страшну, завзяту боротьбу з бiлими на?здниками.
   З того повернув Рiччi на оповiдання про чудовi пригоди Одiссея. Помалу
перейшов до еллiнсько? фiлософi?, втягала в сво? думки його науку, як
втяга? квiтка росу в нiжнi листочки. I дозрiвала на очах, як черешня.
   Все, що вчула, обговорювала потому зi сво?ю товаришкою ?врейкою, котра
бiльше знала, бо довше вже була в руках сих торговцiв, котрi старанно
пiдготовляли сво? жертви.
   Раз запитала ?? Настуня:
   - Скажи менi, Кляро, на що вони нас вчать про тi отру? i про жiнок, що
таке роблять?
   - То ти, Настуню, ще не зна?ш? Вони мiркують собi так: ану ж котра з ?х
невiльниць дiстанеться до якогось високого дому, де ?м треба буде спрятати
когось. Тодi прирiкають золотi гори, i не одна таке робить. Все те спiлка,
котра сяга? Бог зна?, як далеко! Я не знаю, але здаеться менi, що та
пiлка сяга? навiть у тi зовсiм новi землi, про котрi оповiда? Рiччi.
   Настуня здригнулася, як вiд порушення гадини: та страшна думка так ??
занепоко?ла, що нiколи не любила зачiпати в розмовi то? справи.
   Але раз знов запитала Кляру:
   - Чи ти гада?ш, що й Абдуллаг ? у тiй спiлцi? - Абдуллаг? Нi! Се чесний
турок, вiн слуха? Корану. Але вiн не зна?, що робиться.
   Раз, коли сама йшла коридором i спiзнилася трохи до школи, зустрiв ??
Рiччi, задержав i несподiвано запитав:
   - Чи Ви по?хали б зi мною в захiднi кра??
   - Як то? - вiдповiла збентежена i цiла запаленiла.Адже я в неволi...
   - Втечемо разом.
   Не знала, що вiдповiсти. Хотiла видертися вiдси. Але пам'ятала про
свого Стефана. А що значить утечи з Рiччi, розумiла. Та не хотiла вiдмовою
наразити собi його. I вiдповiла по хвилi скоро, якби спiшилася:
   - Я... я... надумаюся...
   Хтось надiйшов, обо? поспiшно пiшли до школи.
   Рiччi почав iще краще оповiдати про дива захiдних кра?в, про ?х високi
школи i науки в них.
   Так минав час. А сподiваний викуп не приходив... I навiть чутки не було
нi вiд Стефана, нi вiд батька. А може, не допускали до не? нiяко? вiстки?
Часом сидiла й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильно?
науки.
   Властителi Настунi тiшилися, що мають таку пильну ученицю.
   А тим часом Стефан Дропан, наречений Настунi, зi значними грiшми ?хав з
польським посольством слiдами сво?? любки. Був у Бахчисараю i добився до
Кафи. I молився в церквi оо. Тринiтарi?в, лиш через улицю вiд сво??
Настунi.
   Скрiзь розпитував i по?хав дальше аж до Царгороду. Але навiть нiяко?
вiстки про не? не здобув. I не вiдзискав Настунi, i вона не вiдзискала
його. I хитрим торговцям не вдалося ужити ?? до сво?х цiлей. Бо незбагнута
рука Господня керму? долею людей i народiв на стежках, якi вони самi собi
вибирають вольною волею, iдучи до добра чи зла.



   VI. В НЕВIДОМУ БУДУЧНIСТЬ

   "Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris:
   et non invenies altiorem viam supra,
   nec securiorem viam infra, nisi viam sanctae crucis".

   Понад морем сумно лине
   Ключ вiдлетних журавлiв.
   Хто з них верне? Хто загине?
   Чути ?х прощальний спiв.

   Багато днiв минуло у школi невольниць, i над страшною Кафою вже другий
раз на пiвнiч летiли журавлi. Настала гарна весна, i земля запахла. Одного
вчасного вечера, коли до пристанi причалив ряд турецьких галер, побачила
Настуня з вiкна сво?? кiмнати, як вiйськова сторожа у пристанi зачала
кидати сво? шапки на землю i зривати намети! Голоснi оклики воякiв
доносилися аж до не?.
   Миттю стало вiдомо всiм, що в мiстi Ограшкей помер у дорозi старий
султан Селiм[12] i що тiло його чорними волами везуть до Стамбула.
   Якесь небувале заворушення заволодiло мусульманами.
   На устах усiх було iм'я престолонаслiдника, що досi був намiсником
Магнезi?.
   - На престол вступа? молодий Сулейман!
   Сi слова вимовляли мусульмани з якимсь особлившим притиском i
та?мничiстю в очах.
   По вулицях мiста якось iнакше йшли вiйськовi вiддiли: iнакше ступали,
iнакше несли мушкети, iнакше пiдносили голови. Крок ?х став твердий, а
литки яничарiв мов сталь напружалися... У старих, чорних улицях Кафи
збиралися товпи мослемiв i,голосно кричали до неба:
   "Аллагу Акбар[13]! Нехай сто лiт живе султан Сулейман!" ...Десятий
султан Османiв! А з тим окликом якась дивна легенда вiри i надi? йшла вiд
Чорного моря i вiд гiр Чатирдагу мiж народ мослемiв. Йшла i крiпила його
на дусi i на тiлi.
   Навiть на подвiр'ях гаремiв побожнi жiнки мослемiв пiднiмали сво?х
дiтей вгору i з завзяттям шептали:
   "Нашу кров i майно - на приказ падишаха!"
   I всi моше? станули отвором, а народ мослемiв хвилями напливав молитися
за молодого султана. Iз верхiв мiнаретiв кричали муедзини дивними голосами
сво? молитви. Мов дрож громовини йшла по краю мослемiв. Чути було в
воздусi, що надходить велика доба держави Османiв, пiдготована твердiстю
покiйного султана. Якась аж неймовiрна ?днiсть опанувала мусульман всiх
племен i станiв - вiд багача до жеброти. Вiд не? тим виразнiше вiдбивали
посоловiлi обличчя чужинцiв, християн i жидiв.
   Настуня з цiкавiстю очiкувала дня, щоб розпитати свого учителя
Абдуллага про молодого султана.
   Як тiльки на другий день увiйшов у кiмнату Абдуллаг, запитала його:
   - Чого мусульмани сподiються вiд нового султана? Абдуллаг подивився
уважно на не?, склонив голову, схрестив руки на грудях i сказав глибоким
та?мничим голосом:
   - Султан Сулейман буде найбiльший зi всiх султанiв наших!
   - Чому? - запитала молода невольниця, котра вже убулася в школi i
привикла до учителiв.
   - Бо так предсказано,- вiдповiв з глибокою вiрою поважний Абдуллаг.
   - Але що саме предсказано? - запитала цiкаво Настя.
   - Предсказано, що з початком кождого столiття родиться великий муж,
який обхопить те столiття, як бика за роги i поборе його. А султан
Сулейман уродився в першiм роцi десятого столiття Геджри.
   - Але ж у тiм роцi уродилося бiльше людей,- замiтила Настуня.
   - Не говори так, о, Хуррем,- вiдповiв поважно Абдуллаг,- бо султан
Сулейман любимець Аллага, i свята рiзка в руцi його ма? за собою ще оден
знак на те, що буде найбiльший зi всiх султанiв наших.
   - Який знак? - запитала ще цiкавiше.
   - Такий, що вiн десятий з черги султанiв! А число десять се найбiльш
досконале число! Бо воно кiнчить i завершу? перший круг чисел. Про
досконалiсть сього числа свiдчить те, що ма?мо десять пальцiв на руках i
десять на ногах,- ма?мо десять змислiв: зiр, слух, нюх, дотик i смак i
п'ять таких у нутрi, ма?мо десять частей свято? книги Корану i десять
способiв читання ??, ма?мо десять учнiв Пророка i десять заповiдей, i
десять частей неба, i десять генi?в над ними, i з десяткiв склада?ться все
вiйсько падишаха. Десятий султан тяжко поб'? ворогiв iсламу. Чи не чу?ш,
як iнакше переклика?ться сторожа у пристанi? Вона вже чу?, що велика рука
взяла над землею знак влади Пророка, ще бiльша, нiж була рука його
грiзного батька, нехай Аллаг буде милостивий душi його![14]
   А вiйськова сторожа дiйсно iнакше перекликалася у кафськiй пристанi.
Iнакше на вежах спiвали муедзини. Iнакше носили голови навiть простi
мослеми: ?х уявою заволодiла вже мiцна вiра в великого султана, що все
переможе i все упорядку?. I дивнi легенди почали оповiдати про молодого
Сулеймана.
   Настуня все нетерпеливо ждала на Абдуллага, щоб розпитувати його
докладнiйше про нового султана. Тепер Абдуллаг, а не Рiччi, цiкавив ??
передовсiм.
   На другий день почала знов розпитувати Абдуллага про молодого султана.
I так зацiкавилася тим, що говорила вже доволi добре з Абдуллагом, навiть
без допомоги товаришок.
   Абдуллаг, урадований ?? зацiкавленням, оповiдав з найвищим захопленням,
говорив про великi дiла, яких напевно докона? сей молодий султан.
   Настуня довго слухала його з зацiкавленням. Нарештi перервала його
словами:
   - Говориш про його дiла так, якби султан Сулейман мав вiчно жити.
   - Нi. Вiчно жити не буде й вiн. Але старе передання каже, що вiн i по
смертi правитиме свiтом ще якийсь час.
   - А се як?
   - Ось так. Десятий султан Османiв умре на львинiм столi сидячи. А що
вiн у хвилi смертi сво?? оточений буде всiми ознаками влади, то люде i
звiрята, генi? й злi духи боятимуться його i слухатимуть, думаючи, що вiн
живий. I нiхто не вiдважиться наближитися до Великого халiфа. А вiн нiкого
не закличе, бо буде неживий. I так сидiтиме, аж поки малий червак не
розточить палицi, на якiй великий султан опирати буде обi руки сво?. Тодi
разом з розточеним патиком упаде труп Великого Володаря. I смерть його
стане вiдома всiм. I пiчнеться небувалий нелад в державi Османiв. Мiшками
зав'яжуть собi ши? аги i вельможi i настане страшне панування
Капу-Кулiв[15]. Арпалiк[16] i Пашмаклiк[17] знищать велику скарбницю
султанiв, а перекупства i злочини, як черви, розточать силу законiв
десятого й найбiльшого султана Османiв. Ще з того боку моря, з пустинь
далеких такi передання принiс мiй нарiд про десятого й найбiльшого султана
Османiв. По хвилi додав:
   - А ти, нiжна квiтко, не бiйся страшного часу Капу-Кулiв. Бо
предсказано, що хто матиме лiт бiльше нiж десять, коли вперве почу? сi
передання про Сулеймана, той не побачить смертi десятого султана. Бо дуже
багато морських хвиль ударить до берегiв землi, заки зморщиться молоде
обличчя Великого халiфа i як молоко побiлi? каре волосся його.
   Учитель Абдуллаг говорив се спокiйним голосом. I нi оден нерв не
задрижав на його обличчi.
   З запертим вiддихом слухала Настя старого повiр'я туркiв про ?х
найбiльшого мужа. Немов в екстазi, запитала:
   - А не предсказано нiчого про жадну з жiнок десятого султана?
   - Все, що призначене, ?сть i предсказане. Найлюбiша жiнка десятого
султана буде Мiсафiр[18]. Зiйде як ясна феджер[19] у серцi падишаха, а
зайде криваво над царством його. Зробить багато добра i багато лиха в усiх
землях халiфа вiд тихого Дунаю до Базри i Багдаду i до кам'яних могил
фараонiв!
   Навiть в царствi мовчання, у страшнiй пустинi, де вiк вiкiв чорнi?
Мекам - Iбрагiм[20], серед жари засвiтить чистий ключ водицi за стопою ??.
Бо дасть ?й Аллаг з високого неба велику ласку свою i розум великий. Але
шайтан засi? в ?? серденько рiвно велику гордiсть...
   В школi невольниць було тихо, хоч мак сiй. Учитель Абдуллаг вiдiтхнув i
говорив дальше:
   - Довго i завзято постом i молитвою буде боротися Велика Султанка зi
сво?м грiхом, поки не пiддасться силi шайтана - у святу нiч Рамазану... I
затермосить вихор брамами сераю i вiкнами гарему, а в серцi султанки зiйде
грiх гордостi, i засмi?ться шайтан у садах султанських i в мармурових
палатах падишаха. А потiм кара Божа так певно надiйде, як йде пустинею
напо?ний верблюд. Бо Аллаг людинi багато позича? i довго чека? i нiчого не
дару?, даром не да?...
   Настуня задумалася, але не над жiнками падишаха. Ум ??, котрий Рiччi
зацiкавив державними справами, звернув увагу на щось зовсiм iнше, i вона
сказала:
   - Ще одно! Чи не предсказано, що буде дальше з державою великого
султана?
   - Все... що призначене... ?сть i предсказане дрожачою душею вiщих
людей,- вiдповiв Абдуллаг. I додав якби з сумом:
   - Коли доповниться круг вiкiв на повiках вiчних очей Аллага, тодi нарiд
Османiв поверне вiдки прийшов, сповнивши по наказу Божiм сво? призначiння
на безбожних нессараг[21]. А вертати буде знов на схiд сонця пiд проводом
кривавих ватажкiв сво?х без роду i без плоду, лише з огнем в зубах...
   Помовчав хвилю i закiнчив:
   - Як кожда людина, так i кожде плем'я ма? свiй кiсмет[22], твердий i
невмолимий, котрого не об'?де нi конем на землi, нi судном на морю...
   Говорив так певно, мовби читав зi свято? книги Корану. Нi на одну мить
не проявився неспокiй в очах його. Всею поставою i всiм виразом обличчя
говорив, що буде те, що ма? бути. i навiть Сулейман Великий не здержить
крокiв Призначiння. "Кiсмет" iшов...

   * * *

   Рух, викликаний вiсткою про смерть старого султана i вступлення на
престол нового, не вгавав, а крiпшав дня на день. Рух в пристанi став
великанський. З глибин Криму приганяли на торг великi маси коней, худоби i
невольниць. Попит за ними був сильний. Бо всякi достойники заосмотрювалися
в сей товар, щоб робити дарунки ще вищим достойникам: запопадали ?х ласки
при сподiваних змiна; хотiли вдержатися на сво?х становищах або одержати
при тiй нагодi вищi.
   Наука в школi невольниць майже зовсiм перервалася, бо щодня приходили
вельможi й багатi купцi, яким у рiжних одягах або й напiвнаго показувано
весь жiночий товар. Раз мало не купив Настунi якийсь анатольський баша.
Купно розбилося тiльки iз-за високо? цiни, з яко? не хотiв генуенець
опустити нi шеляга.
   Не переривано тiльки науки, яко? вчили жiнки. Сю науку вбивано в голови
невольниць з iще бiльшим натиском. Скоро повторювано з ними особливо науку
густовного одягання й добирання красок в одягах та в уряджуванню кiмнат, в
укладанню кашмiрських шалiв та дорогих серпанкiв з Моссулю й Дамаску.
Поведення з невольницями стало надзичайно суворе: за найменшу неточнiсть
били ?х батогами, докладне обвиваючи тiло перед биттям, щоб не поранити.
Харч був багатий, як нiколи.
   Серед такого руху, де кожда кождо? хвилi могла сподiватися змiни сво??
долi на гiршу, майже без вражiння здiйснилося прочуття ляцько? шляхтянки.
Всi ?? товаришки дивилися якось безучасно на те як ?? одягали.
   Всi вже знали, що при?хав старий, знемощiлий баша. Настуня при пращанню
шепнула ?й на потiху:
   - Вiн купу? тебе не для себе, а на дар для когось Може, й молодому
мужчинi дiстанешся.
   - Ой нi,- вiдповiла жертва.- Вiн уже над грбом i в нiкого ласки не
запопада?. Для себе купить мене! А може жити ще довго...
   З'явилися i вiрменин, i старий Iбрагiм та й разом з генуенцем прийшли,
ще раз упiмнули свою жертву, щоб старалася сподобатися старому башi.
   - Бо iнакше буде дуже зле,- сказали ?й торговцi, щоб залякати й iнших.
   Нещасна жертва, пам'ятаючи попереднi знущання, зараз пiднесла голову й
почала крiзь сльози кидати огнистi погляди та живо рухатися так, як ??
вчили. За годину ?хала в критiй колясi зi старим трупом до пристанi як
його власнiсть.
   Настуня з жалем пращала очима свою землячку, бо сама не знала, що з нею
буде завтра.
   - Бiдна Ванда В?л?жинська вже ма? чоловiка,- шепнула Настуня до свое?
товаришки Кляри. Та не вiдповiла нi словечка, така була стурбована.
   Кляру призначили в оден ряд з Настунею - невiдомо, куди...

   * * *

   Генуенець, Iбрагiм i вiрменин ходили по огородi й над чимсь радили.
Невольницi з запертим вiддихом слiдили з вiкон кождий ?х рух, кождий вираз
?х облич. Знали, що тi торговцi рiшають тепер про ?х долю, але не знали,
що рiшать.
   Ще того вечера повiдомили ?х, що завтра рано повезуть на продаж цiлу
школу. Куди, не сказав нiхто. Але всi додумувалися, що морем i
правдоподiбно в Царгород, бо там найбiльший попит. Сам Iбрагiм повезе ?х,
оповiдали. Все одно - опиняться на авретбазарi[23] . Се знали.
   Настуня не спала майже цiлу нiч. Не спали й ?? товаришки. Споминали
минувшiсть, вгадували будучнiсть.
   Раннiм ранком принесли ?м гарнi одяги й наказали старанно одягнутися.
Недовго тривало - i цiлу школу рядами поведено до пристанi та