човнами
перевезено на велику галеру. Доглядав ?х чемно старий Iбрагiм i то разом з
вiрменином. Настуня згадала першi хвилi свого полону. Оба були ласкавi для
сво?х жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде i чи не
пригодиться коли в життю. З обома торговцями ?хав також брат генуенця.
   Галера довго стояла. Мабуть, ждала ще на когось. Рушила щойно пiд
вечiр.
   Настуня з жалем подивилася на мiсто й будiвлю, де пережила стiльки
нових для не? думок, мрiй i почувань.
   Якийсь холодний сутiнок клав сво? нiжнi пальцi на тихi води моря, на
його легкi хвилi й на заплаканi очi молодих невольниць.
   Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гiрша - аж до
страшних домiв розкошi у Смирнi та Дамаску, в Марокку й Самаркандi... Але
болю душ не можна порiвняти. I тому однаково клав сво? нiжнi пальцi
вечiрнiй сутiнок на заплаканi очi невольниць. Нараз - невольницi сумно
заспiвали на пращання... Заспiвали, як птицi заскиглили... Береги Криму i
страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують
того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде -
невiдомого.
   Хоч вони були дуже втомленi, бо не спали минувшо? ночi, але й се?
заснути не могли. А як темна нiч покрила чорним оксамитом безмежну
поверхню моря, жах почав ходити по чорнiй галерi i не дав заснути нi
везеним на торг невольницям, нi ?х властителям. Оповiдали собi про напади
морських розбишак, про страшного Хайреддiна з рудою бородою, котрий не
шану? навiть галер високих достойникiв. Оповiдали про чайки козацькi, що
несподiвано нападають на морю й пiдпалюють турецькi галери.
   Настуня мрiла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на водi.
   А як пiвнiч наспiла i небо та Чорне море стали чорнi, мов найчорнiйший
аксамит i нi одна зiрка не блистiла на небеснiм зводi, - побачили бiднi
невольницi, як далеко-далеко засвiтили на морi три червонi огнi. Вони
скоро зближалися. Неспокiй запанував на галерi торговцiв.
   Хто се може надпливати?
   В тих часах моря були рiвно небезпечнi, як сухопутнi шляхи.
   Неспокiй перейшов у тривогу, бо вже виразно виднiли та?мничi судна - не
то купецькi, не то во?ннi. Нараз пронiсся по галерi шепiт:
   - То пливе Хайреддiн з рудою бородою!
   Хто шептав? Всi шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але нi одна душа не
сумнiвалася, що надплива? Хайреддiн, "пострах п'яти морiв" - вiд Альгiру
по Аден, вiд Кафи по Каiро, скрiзь страшний i скрiзь присутнiй... Жах
спаралiжував усякий рух на галерi торговцiв. А три темнi судна Хайреддiна,
найстрашнiшого пiрата тих часiв, щораз ближче свiтили червоними огнями. У
свiтлi ?х Чорне море ставало ще чорнiше. I якась тяжка задуха лягла на
воздух, i на воду, i на серця всiх людей на галерi,- така тяжка, якби духи
всiх помордованих грiзним султаном Селiмом хмарами летiли зi всiх усюдiв
на суд справедливого Аллага. Навiть невольницi, котрi нiчого не могли
стратити, вiдчували, що може бути ще гiрша доля вiд то?, яку мали: попасти
в руки закам'янiлих злочинцiв як добича, жеребом тягнена.
   А темнi судна Хайреддiна пiдпливали все ближче i ближче. Вже на них
виразно виднiли чорнi тула гармат i блискучi гакiвницi i залiзнi драбини з
гаками, якi розбишаки перекидали на купецькi кораблi i так дiставалися на
них з мечами в руках i ножами в зубах. Онде стояли вони довгими рядами,
ждучи наказу ватажка.
   Галера торговцiв стала - як курка, на котру налiтають шулiки. А на
однiм з пiратських суден вийшов з каюти Хайреддiн з рудою бородою, пострах
всiх людей, що плили морськими шляхами, без рiжницi вiроiсповiдань.
Обличчя опришка було порiзане глибокими близнами. Крiзь легкий прозрачний
кафтан з червоного шовку виднiла сталева кольчуга. За поясом мав два острi
ятагани, при боцi криву шаблю, в руцi звичайну палицю-кавулю. Бороду мав
руду, аж червону, немов помальовану.
   Настя на той вид зачала тихо тремтячими устами шептати псалом:
   - Помилуй мя, Боже, по великiй милостi тво?й i по множеству щедрот
тво?х...
   Кляра, на всiм тiлi дрожачи, шептала до Настунi:
   - Зараз буде напад...
   Хайреддiн глумливо й уперто вдивлявся в галеру торговцiв, не кажучи нi
слова. Над його головою помалу пiдносили червене полотно на двох жердках.
На нiм звичайно виднiло одно-одиноке слово: "Пiддайтеся!"
   Але тепер на велике здивування всiх, що влiпили очi в полотно, був
бiльший надпис: "Десять днiв i десять ночей не беру добичi нi на морi нi
на сушi нi вiд мослемiв нi вiд нессараг, вiдколи вуха мо? вчули вiстку, що
на престол мослемiв вступив десятий падишах Османiв".
   Всi вiдiтхнули, хоч страх не уступив вiдразу: i свобiднi, i невольнi
напiвпритомними очима глядiли на три пiратськi судна Хайреддiна, що тихо
сунули попри них.
   Вони вже зникали на чорнiм тлi, а жах невольниць ще бiльшав на думку
про в'?зд у столицю того чоловiка, котрого хоч на десять днiв пошанував
страшний Хайреддiн з рудою бородою.
   Настуня збiлiлими устами раз у раз вiдмовляла "Помилуй мя Боже" - вже
зi страху перед Царгородом, столицею Халiфа.
   Всi невольницi вже Бог зна? котрий раз оповiдали собi, як перед
виладовуванням ?х у пристанi покують ?х чвiрками в ланцюжки, бо в натовпi
могла б не одна втечи i пропасти.
   Кляра, котра вiдкись докладно знала майже про все, що робили з
невольницямн, пояснювала Настунi, що коли часом не ста? ланцюжкiв, то
скорше навiть мужчин пов'яжуть звичайними путами, нiж молодих жiнок i
дiвчат.
   - Та чому? - питала Настя.
   - Я ж тобi вже говорила! Бо мусульмане кажуть, що найдурнiша жiнка
хитрiша вiд найрозумнiшого мужчини. Зрештою, ми в нашiм вiцi дорожчий
товар, нiж найсильнiшi мужчини.
   Бiлi ручки Настунi злегка задрожали, а в ?? синiх очах заперлилися
сльози.
   Над ранком заснула неспокiйним сном. I снилося ?й, що на галеру таки
напав Хайреддiн-розбишака трьома суднами i що здалека надлетiли малi чайки
козацькi... I що була завзята битва, i що галера почала горiти, i пекла
ясна полумiнь. Пробудилася з криком. Було ще темно кругом. Тiльки оченята
?? пекли вiд недоспаних ночей. Сiла на лежанцi й очiкувала днини. Раненько
почула в небi тужнi голоси. Такi тужнi, що здавалося ?й на хвилинку, що то
?? рiдна мати й батько кличуть за нею: "Настуню! Настуню!"
   А то ключ перелетних журавлiв летiв з Мало? Азi? понад Чорним морем, на
пiвнiч, в рiдний край Настунi. Може, й вiн пращав ??...
   Перед ?? очима став Рогатин i великi луги над ставищем, де часто
спочивали журавлi.
   "Там, певно, все ще в ру?нi," - подумала, i сльози заперлилися в ??
очах. А чорна галера торговцiв живим товаром плила i плила на захiд сонця
- в невiдому будучнiсть.



   VII. В ЦАРГОРОДI НА АВРЕТ-БАЗАРI

   "Viel dunkle Wege fuehren
   Vor unbekannte Тuегеп,
   Wer keine Heimat hat..."
   "Zal z oczu lzy wyciskal tym, со tain patrzyli,
   Co z Bahramen w niewoli w Carigrodzie byli,
   Widzac, ano tuteczne ludzie przedawano,
   Xiedza, cylopa, szlachcica, - nic nie brakowano.
   Jednych kijmi na bazar jak bydlo pedzono
   Drugich w petach, a drugich w lancuchach wiedziono",

   Щойно перестали падати ряснi дощi над гарним Царгородом[24] , i весняне
сонце усмiхалося до нього блиском i теплом. Зазеленiли сади й огороди. I
мiцнiше притулився повiй до струнких кипарисiв у парках Iльдiз-Кiоску. I
зацвiли бiлi й синi бози, i червоний квiт брескви покрив гiлля ??. З
величезних мурiв резиденцi? падишаха позвисали синi, мiцно пахучi китицi
квiтiв глiцинi?. Запах ?х доходив аж до пристанi, де виладовували довгi
ряди молодих невольниць. ...Йшли скованi, по чотири, злученi мiцними
подвiйними ланцюжками, з кайданками на руках. А для чвiрки, в котрiй була
Настя, якось не стало легких, жiночих ланцюжкiв. I на березi Золотого Рога
столицi падишаха заложили на ?? ручки тяжкi ланцюхи, призначенi для
молодих мужчин-хлопцiв, стиснувши ?х на три огнива, бо дрiбнi ручки мала.
   Була б тут, може, ревно заплакала, якби й увагу не вiдвернули дикi
сцени, що дiялися тут при виладовуванню мужеських невольникiв. Вiд Чорного
моря, вiд берегiв Скутарi й вiд моря Мармара тиснулися до Золотого Рога
рiжнi-прерiжш судна, галери, байдаки i каравелi[25] . А з них виганяли на
берiг пристанi маси невольниць i невольникiв. З невольницями поводилися ще
сяк-так, але невольникiв гнали як худобу: били буками i рiзками,
дротяними-нагайками i кiнцями ланцюхiв, аж до кровi.
   Тут узрiла розгорнену в самiй серединi "книгу iсторi? наших найбiльших
страждань i мук". Вiд хвилi, коли побачила сво?ми очима, що навiть
найстрашнiший опришок турецький умiв пошанувати правну владу сво?? землi,
вже не сумнiвалася в розвиненiй болем головцi сво?й, що кождому народовi
да? Бог справедливий таку долю, на яку заслугу?. В синiх очах Настунi знов
мигнула чаша чорно? отру? - на тлi Високого Замку у Львовi. I для того не
заридала вголос на березi Стамбулу i золото? пристанi його. Тiльки двi
тихi слези скотилися з очей ?? на ланцюхи-кайдани i засвiтили, як перли. I
пригадали ?й ворожбу циганки, котро? вже давно не згадувала: "В перлах i
фараpaх ходити будеш i адамашки пiд ногами будеш, а горючий камiнь у
волоссю тво?м..."
   Не в перлах, а в ланцах iшла, не по адамашку, а по поросi, скропленiм
слiзьми невольниць. У волоссю не мала дорогого "горiючого каменя", але
зате немов палахкотiв горiючий камiнь у головi: хвилями вiдчувала такий
пекучий бiль у головцi, що здавалося ?й, немов ?? власнi очi западаються в
нутро голови. Коли бiль уставав, вiддихала, мовби на свiт щойно вродилася.
   А вiд Пери й Галяти, великанських передмiсть Iстамбула, гнали
сухопуттям в ланцюгах i путах новi товпи вже проданих невольникiв! Кого
мiж ними не було! Робiтний народ, селяне i мiщане, шляхтичi й духовнi, що
видно було по ?х одягах: мусiли ?х недавно пригнати з рiдного краю
кримськi ординцi або дикi ногайцi. Бранцi йшли скованi й пов'язанi, як
худоба, битi й катованi. А турецькi пси лизали кров, що капала з ?х ран
вiд побо?в.
   Настуня закрила очi з внутрiшного болю. Були се, очевидно, бранцi з ??
рiдних сторiн, бо переважали мiж ними зiтхання до Бога в ?? рiднiй мовi,
хоч чула також тут i там уриванi слова польсько? молитви: "Здровась Марйо,
ласкiсь пелна... мудль с?н за намi гжешнимi... тераз i в годзiн? сьм?рцi
нашей... амен..."
   Польську мову чула мiж нещасними рiдше нiж нашу. Пригадалися ?й
батькiвськi слова, що й ляхи гарнi пташки, але таки не такi гарнi, як
нашi. I для того менше ?х попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала:
"Як вимiрив Божою мiрою справедливостi..."
   Розумiла, що й нашi, й поляки були тут дуже нещаснi, бо втратили свою
Батькiвщину, цiннiшу навiть вiд здоровля. ? тепер не знали, куди ?х
поженуть та перед чи?ми дверми опиняться. А як не чула вже нi рiдно?, нi
польсько? мови, зачала розглядатися по мiстi, щоб забути страшний вид,
який недавно бачила. Вона зi стисненим серцем дивилася на марморнi палати
i стрункi мiнарети чудово?, як мрiя, столицi Османiв серед квiтiв i зеленi
пiд синiм небом полудня.

   * * *

   Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й
прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед
початком Рамазану[26].
   Вже вiд ранку глiтно було на широкiй вулицi, що з пiвнiчного кiнця
пристанi провадить до Iльдiз-Кiоску, положеного над Босфором, на височинi
Бешiкташу.
   Незлiчимi повозки сунули в барвистiй товпi народа... А вiд Бешiкташу аж
до гори Iльдiз стояло шпалiрами вiйсько падишаха. I все ще виходили
султанськi сили стройними рядами з довго? на милю казарми яничарiв, котру
скоро кiнчив десятий султан Османiв. Всi дахи кам'яниць були битком
заповненi глядачами. З кождого вiкна дивилися цiкавi очi тiсно стиснених
голов. А всi мури по обох боках вулицi обсадженi були видцями до
останнього мiсця. Довжезними рядами сидiли на них турецькi жiнки i дiвчата
в завоях. Кожда з них очiкувала нетерпеливо, щоб побачити молодого
султана.
   Те саме бажання мали й молодi невольницi, яких уложено далеко позаду -
просто для того, що дальше в натовпi не можна було нi йти вперед, нi
вернути до пристанi.
   З моше? вийшов довгий ряд мусульманських духовних: старi, бородатi
мужi, поважного вигляду, в довгих одягах з зеленого шовку, з широкими,
золотом гаптованими ковнiрами. На головах мали зеленi турбани з широкими
золотими лентами. Йшли мовчки i поважно - в напрямi до султансько? палати.
Там, перед вiкнами великого падишаха, в укриттю перед товпою,
навантажували султанськими дарами святу, весняну каравану до гробу
Пророка.
   Настуня вся замiнилася в зiр. Але не могла бачити, що дiялося там, куди
пiшов довгий ряд духовних.
   Перемогла в собi внутрiшн? пригноблення, яке мала iз-за наложених на
руках ланцюхiв.
   I вже з веселим усмiхом звернулася до старого "опiкуна" свого i сказала
лагiдним, як оксамит, тоном:
   - Скажи нам, добрий Iбрагiме, куди йдуть тi духовнi? Iбрагiм ласкаво
подивився на не? й вiдповiв:
   - Скажу тобi, о Хуррем, хоч ти й не визна?ш святого iменi Пророка. Бо я
не трачу надi?, що свiтло науки його осiнить колись тво? веселi очi.
Правду скажу тобi. А що се правда, перекона?шся, як Аллаг буде ласкав для
тебе i зробить тебе служницею одно? з жiнок падишаха, нехай живе вiчно!..
   Показав рукою i говорив дальше:
   - Тi духовники йдуть на велике подвiр'я палати падишаха, де пiд вiкнами
султана всiх султанiв навантажують святу каравану султанськими дарами.
Визначнi паломники, що пiдуть з нею до гробу Пророка, i тi духовнi, що
товаришать ?й, вступають у великий намет, де для них приготована спiльна
вечеря. По вечерi входить мiж них сам Шейх-Уль-Iслям, Заступник Халiфа у
справах Iсляму i благословить ?х на путь. Опiсля виходять з намету i
стають перед вiкнами султана. Щасливий той, чи? очi можуть хоч раз в життю
побачити десятого й найбiльшого султана Османiв!..
   Тут старий Iбрагiм зiтхнув i говорив дальше:
   - Вiн ста? в однiм з вiкон i знаком руки праща?ться з паломниками. А
вони кланяються йому до землi. Зараз потiм виходить тридцять висланцiв
султана й передають провiдникам каравани золотi грошi в шкатулах з бiло?
шкiри, зав'язаних зеленими шнурами. За ними виходить багато носильникiв зi
скриньками, в яких ? султанськi дари для Мекки. Наперед навантажують двох
верблюдiв, потому тридцять мулiв. Опiсля тих двох верблюдiв провадять по
великих купах пiску, насипаних на той час в подвiр'ю султансько? палати,
щоб показати, як свята каравана йтиме важким шляхом пустинi.
   В тiм мiсцi Наступi задрожало серденько в грудi. Але вона ще не знала
чому. Щойно по хвилi додумалася причини свого зворушення: мусульманський
символ пригадав ?й iнший символ iнакшого свята, в рiднiм домi батькiв, де
на святий вечiр вносили дiдуха i стелили на долiвцi пшеничну або житну
солому. Надворi смеркало, i перша зiрка блимала на небi. I звичайно
потрясав снiжок. Як сон, як сон, як далека мрiя рисувався ?й у душi сей
святочний спомин. I Настуня похилила на хвилю головку.
   А старий Iбрагiм оповiдав дальше:
   - По тiй церемонi? задержують обох верблюдiв на мiсцi й розстеляють
перед ними молитовнi килими. Духовники звертають лице до Мекки, а
Шейх-Уль-Iслям ще раз благословить ?х. I тодi свята каравана опуска?
палату султана i входить мiж народ. Ось зараз надiйде...
   Дiйсно. По зворушенню народа видно було, що надходить свята каравана.
Очi всiх звернулися в той бiк. На чолi каравани посувалися тi самi
духовники, що йшли недавно до султансько? палати. Тiльки тепер ?хали на
бiлих конях; сiдла ?х були багато вибиванi золотом. Шпалiри вiйська з
трудом здержували товпу, що перлася, аби якнайближче стати бiля свято?
каравани. Вiйсько тупими кiнцями копiй i ударами батогiв заганяли тих, що
випихалися iз рядiв. Два переднi верблюди виставали високо сво?ми головами
понад товпу. Дорогi металевi вудила звисали з ?х пискiв, а шовковi кутаси
з ?х золотом тканих накривал. На хребтi першого верблюда колисався на
дорогоцiннiм килимi намет, скарбами наповнений, покритий килимами велико?
вартостi, грубо золотом i срiблом тканими. Другий верблюд мав на хребтi на
шовкових килимах дивну вежу з павиними вiялами й чудовими страусиними
перами, що мали вiдганяти злих духiв вiд каравани. За верблюдами йшла
вiйськова сторожа пiд такт глухих ударiв барабанiв.
   Нараз похiд став. Два араби, озбро?нi кривими шаблями й металевими
плитами, малими, як тарiлка, скочили проти себе в дикiм двобою. Скорими,
напрасними ударами били себе взаiмно по сво?х металевих щитах i шаблях,
справно граючи кiньми. Се видовище представляло напад розбишак на каравану
й оборону ??: паломники, заосмотренi в довгi палицi, вiдганяли напасникiв.
I похiд вже спокiйно посувався дальше.
   В серединi каравани, пiд охороною сильно? сторожi вiйська, несли два
мiцнi мули гарну, як павiльйон рiзьблену, лектику з темного дерева. Дах
то? лектики був на золочених стовпах. На верху ?? блистiв золотий
пiвмiсяць. По обох боках мала лектика по три вiдчиненi вiкна, а спереду i
ззаду по одному. Всi вони заосмотренi були занавiсами. На пухких подушках
чудово? лектики сидiв малий синок султана, що представляв батька: сам
султан тiльки духом iшов з караваною.
   На вид престолонаслiдника велике одушевления опанувало народ. Але вiн
тiльки рухами очей i рук, а не криком, давав вислiв сво?м почуванням, щоб
голосним криком не злякати малого принца з кровi падишаха.
   I тiльки тихий шепiт iшов в народi мослемiв: "Се Мустафа, первенець
султана Сулеймана..."
   Був се перший член сем'? падишаха, якою Настя побачила в столицi
султанiв. Гарне, живе дитя.
   За лектикою йшов довгий ряд тяжко навантажених мулiв. Кождий з них
двигав крiм двох скринь ще якийсь дивоглядний, чотиригранний прилад з
павиними i струсиними перами. Всi тi тягарi покритi були дорогоцiнними
шалями.
   За мулами знов ?хала сильна вiйськова сторожа. А за нею iншi члени
свято? каравани i маса народу.
   Весь той мальовничий похiд сунув у напрямi до пристанi, де мав
переправитися на азiйський берег, до Скутарi.

   * * *

   За той час вiрменин i генуенець кудись ходили. Мабуть, шукали нiчлiгу
для себе i для свого жiночого товару. А може, шукали покупцiв, бо фiлiя ?х
фiрми мусiла вже давно приготовити нiчлiг для свого "товару". Може, й
вiдповiдних покупцiв знайшла, i вiрменин та генуенець тiльки для
переконання ходили кудись.
   Настуню якось сильнiше заболiло серце на думку про тяжку долю, яка жде
невольниць. Не журилася чомусь собою, тiльки ними. Вроджена ?й веселiсть
немов говорила до не?:
   "Ти даш собi всюди раду".
   Але як день почав умирати в улицях Царгороду, закрався неспокiй i в
серце Настi. Зразу щемiв у нiм тихо, мов дрожання маленько? рани. Потому
щораз дужче i дужче. Вже тьохкало серденько в грудi. Спочатку - мов
цвiркун в житi - вривано, незначно. Нарештi розтьохкалося, як соловейко в
калинi, в саду над Липою.
   Вже сумерк почав тихо блукати в улицях Стамбула. Муедзини кiнчили
спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв, як надiйшли вiрменин з
генуенцем. Були задоволенi зi сво?? прогулки по мiсту. Вiрменин шепнув
щось Iбрагiмовi, i той також повеселiшав.
   Звернувся до дiвчат i сказав:
   - Ходiть! Ма?мо вже нiчлiг бiля Авретбазару.
   Рушили.
   ?врейка Кляра, що йшла коло Наступi, шепнула до не?:
   - Матимемо завтра багатих купцiв.
   - Та що з того?
   - Як то що з того? Все лучше попасти в багатший дiм, нiж в убогий.
   - А звiдки зна?ш, що так буде?
   - Як то, вiдки? Ти гада?ш, що вони вернули б такi задоволенi, якби не
пiдкупили слуг якогось багатого дому, котрi завтра купуватимуть
невольниць? Но, я ?х дуже добре знаю! А не забудеш за мене, як тобi буде
лучше, нiж менi?
   - Нi. Але й ти не забувай!
   - А чи я тебе забувала в Криму?
   - Нi, нi. Я тобi дiйсно вдячна! - казала Настуня до Кляри. Та розмова
трохи успоко?ла ??.
   Вже зовсiм було темно, як ?х власники запровадили ?х у великi сiни
якогось за?зного дому, що стояв при самiй жiночiй торговицi. Спокiйно, як
овечки, зайшли туди дiвчата. Незабаром розковано ?х i розмiщено у великих
кiмнатах. Для котрих не стало мiсця, тих примiщено в сiнях, на сiнi. Всi
одержали воду до миття, харч i свiже бiлля.
   ?сти майже нiчого не могли. Але з при?мнiстю милися по довгiй дорозi. I
поклалися спати, кожда зiтхнувши до Бога.
   Настуня вiдразу заснула.
   Спала так слабо, як пташина на гiлцi. Вiд довшого часу переслiдували ??
майже щодруго? ночi якiсь дивнi сни. I тепер мала дивний сон: снилося
Настi, що йшла степами, кривавими слiдами, з iншими невольницями. I всi
дiйшли до якогось мрачного мiста над морем. Було темно в улицях його. При
входi до кождо? вулицi стояв мужчина у збро? з жiнкою в бiлiм одязi i з
дитиною. I брали на нiч утомлених подорожнiх. Але питали: "Чи ма?ш
батькiвщину?" Хто мав, той iшов вiдпочивати додому, до кiмнати. А хто не
мав, мусiв лягати на вогке камiння, пiд домом. А собаки бiгали скрiзь i
нюхали лежачих, i зубатi щурi скакали по них. I холодна мрака стояла в
темних улицях. Настуня лягла на мокре камiння й заснула. I в снi мала сон:
весь час снилася ?й чорна чаша отру?, кинжал убийникiв i якась довга бiйка
без кiнця. Тупа, безладна i безцiльна. З криком i вереском плювали на
себе, i шарпали себе, i кололи довгими ножами.
   Збудилася в снi. I знов ?й снилося, що не хотiла спати на твердiм
мокрiм камiнню чужо? вулицi. Встала i добивалася до дверей. Але вони були
вже замкненi, i нiхто не вiдчиняв. I щось збунтувалося в нiй. Зачала бити
дрiбними п'ястуками в чужi замкненi дверi, мiцнi, дубовi, в мури
вмурованi. I на диво - розбила ?х. Але геть покривавила собi рученята. I з
серця ?й плила кров по бiлiм одязi. I з очей ?? двома струями лилися
кривавi сльози - такi червонi-червонi, як огонь. А як дiсталася до чужого
дому, вiн був пустий у тiм крилi. Впала втомлена на ложе, на м'ягкi
подушки, але заснути не могла. А кров з ?? серця плила i плила по
подушках, по лiжку, по пiдлозi - до дальших i дальших кiмнат. А потому
надiйшов якийсь мужчина, i збирав ту кров пригорщами з долiвки, i хитався
мов п'яний.
   Стряслася на всiм тiлi.
   Пробудилася, втомлена до краю. Глянула у вiкно.
   Ледви сiрiло на торговицi. Тихо клякла на лежанцi, обернена обiиччям до
закратованого вiкна, й пiдняла очi до неба. Черствий подув ранку
вiдсвiжував ?? чисту душу. Вона мов бiла квiтка вiдчувала, що наближа?ться
щось у ?? життю, щось зовсiм нове й невiдоме. Всi думки i всi почування
звернула до одинокого Опiкуна, котрого тут могла мати - до всемогучого
Бога.
   I представився ?й в уявi ясний верх Чатирдагу, що пiдноситься високо
над землею. Вона нiколи не була на нiм. Але бачила його i знала, що вiн
iсну?, гарний, як мрiя, спокiйний i могутнiй. В сiрiм сутiнку ранку
молилася до Бога з твердою i мiцною вiрою в те, що Вiн чу? кождс ?? слово,
хоч би як тихо шептала. Молилася.
   - Всемогучий Боже, що бачиш все на свiтi! Ти видиш, як вста? мiй
батько, щоб iти до Тво?? церкви на молитву. Даруй менi, Боже, поворот
додому! Я пiду пiшки кривавими ногами, о прошенiм хлiбi, як iдуть убогi на
прощу до святинь. Нiколи без милостинi не вiдiйде прошак iз мого дому. I
нiхто нiколи не попросить даром мене за нiчлiг. Я для сирiт буду добра, як
ненька...
   Слези заперлилися ?й в очах. Крiзь них побачила якiсь невисказано
далекi простори i вiдчула надзвичайну силу молитви. Хвилинку мала
вражiння. що всемогучий Бог вислуха? ?? та сповнить ?? гаряче бажання.
Вiдчула розкiш, яка розлилася ?й по очах i по обличчю та миттю висушила
слези. Була задоволена вже тою хвилинкою щастя, хочби тепер прийшло хто
зна? що! Була певна, що се Божий дар-ласка на дальший шлях життя.
   "Да будет воля Твоя яко на небесiх, так i на землi..." - пфошепотiла з
глибоким вiдданням себе в опiку Провидiнню. I засоромилася в душi того, що
хотiла вказувати Божiй премудростi шлях". яким мае ?? вести. Була вже
зовсiм спокiйна i приготована на все, що присудить ?й всевишня сила Божа.
Чулася дитиною Бога й вiрила, що Вiн не дасть ?й зробити кривди. Мала
роз'ясненi, як дитина, очi й вiдсвiжене екстазою обличчя, як моленниця.
Виглядала, мов рання квiтка полева, свiжа i ясна.
   Надворi теж роз'яснювалося.
   Зачинався рух.
   Невольнгiцi повставали й почали митися й одягатися. Робили се нервово,
як перед далекою дорогою, в невiдомий свiт. Снiдання майже не ?ли. Не
могли.
   Коли одягнулися, ?х власники оглянули докладно кожду зокрема й усiх
разом. На деяких поправляли одяг. Деяким казали замiнити одяг. Знов
закували ?х у ланцюжки i вивели ?х на торговицю.
   Там уже був рух.
   Зi всiх усюдiв надходили малими й бiльшими групами невольницi,
призначенi на продаж, пiд доглядом сво?х власникiв i ?х слуг. Деякi вже
стояли на видних мiсцях. Були там жiнки й дiвчата з рiжних кра?в, усякого
вiку й вигляду - вiд найчорнiших муринок до найбiлiших дочок Кавказу. Були
з грубими рисами, призначенi до тяжких робiт, були й нiжнi як квiти,
вихованi виключно для розкошi тих, що ?х куплять. Усякий смак мужчин мiг
тут бути заспоко?ний: вiд того, що хотiв найтовстiшо? жiнки, яка з трудом
рухалася, до того, що хотiв дiвчини нiжно? й легко?, як птиця.
   Купцi вже крутилися по базарi й оглядали призначений на продаж товар.
Настя спокiйно придивлялася групам невольниць, бiля яких станув купець.
Скрiзь невольницi миттю змiняли сво? поведения, вiдповiдно до вiку й
вигляду купця. Очевидно, скрiзь уживано тих самих або дуже подiбних
способiв "виховання" ?х. По деяких групах невольннць було видно, що були в
особливо гострiй школi. Бо надмiрно виконували те, чого ?х учили. Тiльки
призначенi до тяжких робiт служницi сидiли нерухомо i лише час вiд часу,
по наказу сво?х власникiв, пiдносили тягарi, якi стояли бiля них, щоб
доказати свою силу. Товстi жiнки переважно сидiли без руху. Деякi з них
сильно за?дали, мабуть щоб доказати, що можна ?х зробити ще бiльше
товстими.
   Продавцi розкривали сво?х невольниць i голосно захвалювали ?х красу або
силу. Деяких миттю спускали з ланцюжкiв i переводили за руки перед
купцями, щоб доказати плавнiсть ?х ходу.
   Деяким наказували танцювати на площi або спiвати.
   Всi тi картини зразу цiкавили Настуню сво?ю рiжноманiтнiстю. Потому так
обурювали, якби кождий наказ вiдносився безпосередн? до не?. А потому знов
збайдужнiла. Втома робила сво?. Сидiла як кам'яна подоба.
   Але коли до ?? групи наближалися покупцi, довга тресура в школi робила
сво?: мимохiть викликувала й у не? виученi рухи та погляди очей.
Переходили цiлi товпи купцiв. Першу продали ?врейку Кляру. Настуня зi
сльозами в очах пращала ??. I навiть не могла змiркувати, до якого краю
по?де ?? товаришка. У чвiрцi Настунi остали вже тiльки три невольницi:
вона, одна грекиня й одна грузинка.
   Коло полудня Настунею зацiкавилися аж два купцi нараз. один молодий,
другий поважний, з довгою сивою бородою. Але почувши високу цiну,
вiдiйшли. Молодий вертав iще два рази. Але власники Настунi, очевидно, не
спiшилися з продажею ??. I навiть не дуже прихвалювали. Видно, ждали на
щось.
   Настуня втомилася й сидiла, пiдiбгавши ноги пiд себе, збайдужнiла на
крик торговицi й на все кругом.
   Нараз побачила, як заметушилися ?? власники й усi разом почали ?й
давати знаки руками, щоби встала. Махiнально встала й оглянулася.
Серединою торговицi йшла бiльша група чорних ?внухiв пiд проводом якогось
достойника, також чорного. Мусiв се бути слуга якогось дуже високого дому,
бо всi кругом вступалися з дороги i кланялися низенько. Мiж чорними
?внухами йшли двi, очевидно, щойно купленi, бiлi невольницi надзвичайно?
краси. З ними йшла також якась старша жiнка в заслонi, поважна, як панi.
   Вiрменин, що стояв бiля Настунi, перекинувся поглядом з генуенцем й
Iбрагiмом i почав кланятися та голосно кричати:
   - Нехай яснi вашi очi не минають i сих квiтiв в огородi
   Божiм!
   Нервовим рухом Iбрагiм шарпнув заслону на грудях Настунi i закричав:
   - Маю одну дiвчину, бiлу, як снiг на Ливанi, свiжу, як овоч iз
нестертим пухом, солодку, як виноград з Кипру, з грудьми твердими, як
гранати з Базри, з очима синiми, як туркус, що приносить щастя, - вивчену
в школах для розкошi вiрним, добру до танцю, добру до розмови, послушну,
як дитину, - вмi? крити тайну...
   Настуня запаленiла на обличчi.
   Чорний достойник став, придивився ?й уважно i сказав щось невиразно до
жiнки в заслонi. Вона приступила до Настунi й, не кажучи нi слова,
дiткнула ?? обличчя й узяла в пальцi ?? золотисте волосся - зовсiм так, як
пробу?ться матерiю. Пригадала собi, як ?? перший раз продали у Криму.
   Зрозумiла, що була знов продана. Не знала тiльки кому. Кров ударила ?й
до очей i до голови. Мов крiзь криваву мряку бачила, як ?? дотеперiшнi
власники кланялися чорному достойниковi й жiнцi в заслонi. I чула ще, як
чорний достойник вiдсапнув i сказав до Iбрагiма: "По грошi прийдеш вечером
до мене".
   Склонила голову перед сво?ми ще не проданими товаришками, мовчки
пращаючи ?х.
   Заходило сонце за Гагiю Софiю, як бiдну Настуню на Авретбазарi другий
раз продали i з ланця спускали, кайдани з рук здiймали i чорним ?внухам
незнаного пана в руки вiддавали.
   Пiшла в товпi чорних як уголь ?внухiв...
   А за нею клекотiла й шумiла жiноча торговиця Стамбула на Авретбазарi...
   Рух улицями в походi оживив Настуню з ?? втоми. Думки зачали ?й ходити
по головцi. Хотiла збагнути, кому ?? продали й куди ?? ведуть.
   Вiд самого початку розумiла, що продали ?? до якогось дуже багатого
дому. Може, попаде в дiм якогось аги[27] або дефтердара. Але якого?
   Не довго тривало, як ?внухи зачали йти в напрямi величезних будiвель.
Серце в нiй захололо зi страху... Не було сумнiву: ?? вели в напрямi
сераю[28]... Здовж попiд мури ходила рiвним кроком вiйськова сторожа...
   "Ну, вiдси вже нiхто нiякими грiшми не викупить мене,- шибнуло ?й в
головцi. - Навiть якби Стефан продав увесь свiй ма?ток, то й сим тут не
дiб'?ться нiчого", - подумала i зiтхнула.
   Дрижала як лист осики, коли впровадили ?? в якусь страшну велику браму,
на котрiй виднiли застромленi на гаках свiжi людськi голови з виверненими
вiд болю очима, стiкаючi кров'ю. Зрозумiла, що входить у нутро дому сина i
наслiдника Седiма Грiзного, десятого султана Османiв, найгрiзнiшого ворога
християн.
   Мимохiть пiднесла ручку i притиснула до грудей малий срiбний хрестик
вiд матерi. Се успоко?ло ??, хоч страх мала такий, що тiльки на хвильку
вiдважилася пiднести очi до неба.
   I так увiйшла на подвiр'я сераю, де зеленiли високi платани. А велика
звiзда дня якраз зайшла, i сумерк ляг на величезнi мури i сади сераю в
столицi Сулеймана, султана туркiв-Османiв.



   VIII. СЛУЖНИЦЯ В СУЛТАНСЬКIЙ ПАЛАТI

   Любов перша - чаша запахучих квiтiв,
   Любов друга - чаша з червоним вином,
   Любов третя - чаша з чорно? отру?...
   З сербсько? народно? пiснi

   Сходяче сонце щойно усмiхнулося над вежами i мурами султанського сераю,
i над страшною брамою Баб-i-Гумаюн[29], i над ще страшнiшою
Джеляд-Одасi[30], i над великими платанами в подвiр'ях терему, i над
малими вiкнами в пiдваллях челядi, й над спальною кiмнатою новокуплених
невольниць.
   Настуня прокинулася й вiдкрила очi. Iншi невольницi ще спали.
   Перше, що ?й прийшло на думку, була челядь в домi ?? батькiв. Одних
слуг батьки ?? любили, других нi. Уважно пригадувала собi, котрих i за що
любили.
   Думки ?? перервала кяя-хатун[31], шо прийшла будити невольниць. Вони
позривалися на рiвнi ноги й почали одягатися. Мовчки одягалася й Настуня й
потайки перехрестилася та змовила "Отченаш".
   Новокуплених невольниць повела кяя-хатун на перший поверх гарему, щоб
показати ?м його розклад. Опiсля мали ?х оглянути i розiбрати мiж себе
султанськi жiнки й одалiски.
   Весняне сонце грало свiтлом на рiжнобарвних венецьких шибах вiкон
султанського гарему й оживляло оргi? красок на чудових килимах кiмнат.
Уважно придивлялася ?м Настуня i всiми змислами вiдчувала радiсть на вид
то? пишно? краси. I здавалося ?й, що вона купа?ться в тiй красi, мов у
теплий день в рiцi рiдного краю. i здавалося ?й, що стiни, покритi
килимами - живi-живiськi i що вони оповiдають чудовi казки, як оповiдали
бзбуня в рiднiм домi. I здавалося ?й, що вона вже не служниця, не
невольниця, тiльки багата панi, збагачена самим видом тих дивних красок i
чудових картин. Цвiтучi кра?ни дивилися на не? зi стiн, далеко кращi, нiж
в дiйсностi, квiти, й овочi, i винограднi грозна. Онде йшла Агар з малим
сином Iзма?лом. Iшла пустинею, вигнана мужем з дому, пiд надходячу нiч.
Але навiть пустиня виглядала на килимi м'ягка, мов матiрна пiсня. I все
так чудово вiдбивалося вiд матово-золотистих стiн гарему. Так. Тут чула
бiля себе теплоту i працю великих умiв i рук артистiв.
   Мiсцями переходила напiвтемними коридорами й неприкрашеними кiмнатами,
що виглядали як кам'янi ломи. Мимохiдь скоро минали ?х.
   Улюбленiй жiнцi султана не сподобалася нi одна зi свiжокуплених
невольниць. I ?х повели в дальшi, менше прикрашенi крила гарему, де
Настуню вибрала собi одна з султанських одалiсок, гарна, але дуже
розпещена туркиня.
   В ?? кiмнатах зараз лишилася Настя. З нею було там ще кiлька
невольниць.
   Уже на другий день почала Настуня пiзнавати життя великого гарему, його
звича?, завистi, iнтриги й ненавистi.
   Думки й розмови султанських жiнок, одалiсок i служниць крутилися
передовсiм коло особи молодого султана. Всi були якнайдокладнiше
поiнформованi про те, котрого дня i в якiй порi був вiн у одно? зi сво?х
жiнок чи одалiсок, як довго там сидiв, чи вийшов задоволений, чи нi, на
кого по дорозi подивився, що сказав,- до найменших подробиць. Одяги й
повозки, служба й солодощi, оточення султана - все, мов у дзеркалi,
знаходило докладне вiдбиття в розмовах i мрiях гарему. Настуня скоро
пiзнала все те, i скоро воно навкучило ?й.
   В душi вiдчувала, що все те тiльки тимчасове. I тiшилася тим, хоч воно
трохи й турбувало ??. Вiдколи розсталася з рiдним домом, все було у не?
дивне й тимчасове. Все, все, все.
   Було се в три тижнi по прибуттю Настунi до ?? ново? панi. Весна свiтила
в повнiм розгарi.
   Дерева цвiли у садах султанських. А в парках Iльдiз-Кiоску, мов води
рiк, нiжно хвилювали довгi й округлi грядки Червоних, синiх i пурпурових
квiтiв.
   П'янi пахучим соком квiтiв i дерев, жужжали пчоли у золотiм сонцi. На
ясних саджавках мiж зеленню листя i блиском квiтiв плавали гiрлянди
бiленьких лебедiв.
   На тлi аж темно-зелених кипарисiв дивно вiдбивали слiпучо-бiлi корчi
ясминiв, бiля котрих ставали i молодi, i старi, що переходили чудними
огородами сераю, вдихаючи запашну ласку неба. А часом над саджавками у
парках султанських розпиналася семибарвна дуга. I було тодi так гарно, мов
у раю.
   Настуня привикла вже до сво?х робiт, до ношення води, до миття кам'яних
сходiв, до чищення кiмнат, до трiпання килимiв i диванiв, опiсля до
обтирання дорогих мальовил, вкiнцi до скучного й довгого одягання сво??
панi i навiть до тихого бездiльного сидження в ?? передпокою. В думках
старалася ще тiльки привикнути до того, щоб не журитися на вид старих
невольниць, котрi тут i там волочилися, як тiнi, при ласкавiших жiнках
султанських.
   Так надiйшов пам'ятний для Настунi день i та?мнича година ?? долi.
   Вечерiло.
   Муедзини кiнчили спiвати п'ятий азан[32] на вежах струнких мiнаретiв.
На сади лягала чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi[33] . Пахли глiцинi?.
   Служницi, мiж ними i Настя, кiнчили одягати султанську одалiску в
м'ягкi нiчнi шати й мали розходитися, як надiйшов кiслярагасi, начальник
чорних слуг в ранзi великого везира. Вiн повiдомив особисто паню, при
котрiй була Настуня, що сього вечера зволить ?? вiдвiдати сам падишах.
Низько склонився i вийшов.
   Султанська одалiска оживилася так, що важко було пiзнати, чи се та сама
жiнка, ?? великi чорнi очi набрали блиску й живостi. Наказала покропити
себе найдорожчими пахощами й одягти в найкращi шати i прикраси. Всi ??
слуги одержали гострий наказ, стояти бiля дверей сво?х кiмнат i - не
дивитися в очi великого султана, коли переходитиме.
   Тиша залягла в цiлiм крилi гарему. Тiльки чорнi ?внухи ходили на
пальцях i надслухували, чи не йде вже султан, володар трьох частей свiту.
   Настуня пiсля наказу сво?? панi скромно стала бiля дверей ?? кiмнати й
поклала руку на залiзнiй кратi вiдчиненого вiкна, в яке заглядали розцвiлi
квiти бiлого ясмину, пронизуванi та?мничим сяйвом мiсяця
   Серце в ?? грудях билося живiше: вона була цiкава побачити великого
султана, перед котрим дрожали мiльйони людей i навiть дикi татарськi орди,
якi нищили ?? рiдний край.
   Лискавкою перебiгли перед нею спомини подiй вiд часу ?? вивезення з
рiдного дому. ?й здавалося, що на всi землi та шляхи, якими йдуть орди
татарськi, простяга?ться рука се? людини, що мала входити в кiмнату ??
панi, що ся людина - жерело то? страшно? сили, яка нищить усе кругом. Так,
серце в грудях Настунi билося живiше. Перший раз у життi вiдчула якийсь
небувалий у не? внутрiшнiй неспокiй. I вся перемiнилася в слух. I
здавалося ?й, що вона очiку? спiву соловейка i що вiн ось-ось затьохка? в
парку...
   Довго чекала.
   Нарештi здалека зашелестiли кроки по килимах кiмнат. Настя вiдчинила
дверi й махiнально оперла знов руку на залiзнiй кратi вiкна, в котре
заглядали розцвiлi цвiти бiлого ясмину.
   Не дивилася на молодого султана.
   Тiльки раз, оден раз.
   Султан став.
   Так... Перед нею став i стояв у блиску мiсячного свiтла. у всiй красi i
молодостi сво?й, первородний син i правний наслiдник Селiма Грiзного,-
Сулейман Величавий,- пан Царгорода i ?русалима, Смирни i Дамаска i сiм сот
мiст багатих Сходу i Заходу, десятий i найбiльший падишах Османiв, халiф
всiх мусульманiв, володар трьох частей свiту. цар п'ятьох морiв i гiр
Балкану, Кавказу й Лiвану, i чудних рожевих долин здовж Марiци, i страшних
шляхiв на степах Укра?ни, могутнiй сторож святих мiст в пустинi Мекки i
Медини i гробу Пророка, пострах всiх християнських народiв ?вропи i
повелитель найбiльших сил свiту, що мiцно стояли над тихим Дуна?м, над
Днiпром широким, над ?вфратом i Тигром, над синiм i бiлим Нiлом...
   Ноги пiд нею задрижали.
   Але свiдомiсть мала майже ясну. Вiн був прекрасно одягнений,- стрункий
i високий. Мав чорнi як терен, блискучi, трохи зачервонiлi очi, сильне
чоло, матово-блiде обличчя лагiдного виразу, тонкий, орлиний нiс, вузькi
уста й завзяття бiля них. Спокiй i розум блистiли з карих очей його. На
дорогiй темнiй котарi бiля дверей одалiски виразно вiдбивала висока
постать його.
   Стефан Дропан зi Львова був кращий, бо не такий поважний. Та сей був
молодший вiд Стефана. Така молодiсть била вiд нього, що не могла собi
уявити, як вiн мiг би стати старцем з бiлою бородою i зморщеним обличчям,
якого ?й описував у Кафi учитель Абдуллаг. Се видалось ?й просто
неможливим.
   Спустила очi вниз i ручку зняла з залiзно? крати... Чула, як обкинув ??
поглядом згори додолу, мов жаром обсипав. Збентежилася так, аж кров ?й
пiдiйшла до личка. Засоромилася того, що ?? невiльницький одяг закривав
красу ?? тiла. За хвилинку виринув у не? ще бiльший страх на думку, що
скаже ?? панi на те, що султан так довго задержався тут...
   Мимохiть пiдвела вi? та благаючим поглядом показала султановi дверi
сво?? панi, немов прохаючи, щоби скорше йшов туди. I знов спустила сво?
синi очi.
   Але чи султана Сулеймана задержав бiлий квiт ясмину, що заглядав у
вiкно, чи бiлолиций мiсяць, що пронизував пахучi листочки ясмину, чи бiле,
як ясмин, личенько Настунi, чи ?? переляк - досить, що султан не вiдходив;
стояв, вдивляючись у не?, як в образ. За хвилю запитав:
   - Я тебе ще нiколи не бачив?
   - Нi,- вiдповiла тихе, ледве чутно, не пiдводячи очей.
   - Як довго ти тут?
   В тiй хвилi вiдчинилися дверi сусiдньо? кiмнати й виглянула султанська
одалiска з розгнiваним обличчям.
   Султан рухом руки дав ?й знак, щоб зачинила дверi. Вона на одну мить
спiзнилася виконати наказ, на мить, яко? треба, щоб кинути гнiвним
поглядом на свою служницю як суперницю. В ту мить молодий Сулейман обхопив
поглядом обидвi жiнки. I сказав до Настi, збираючись до вiдходу:
   - Ти пiдеш за мною!
   Зовсiм збентежена, глянула Настуня на свiй одяг i на свою паню. А та
стояла мов громом ражена. Настя махiнально пiшла за Сулейманом. Iдучи,
чула на собi погляди сво?? панi. А в дальших кiмнатах i сво?х товаришок,
що кололи ?? завистю, мов затро?ними стрiлами.

   * * *

   Не пам'ятала, як i куди йшла i як опинилася в невеличкiм нарiжнiм
будуарi гарему, де в закратованi вiкна заглядав синiй, мiцно пахучий боз.
   Серце в ?? грудях билося так сильно, що сперла знов руку на крату
вiкна.
   Молодий Сулейман пiдiйшов до не? i, взявши ?? за руку, повторив сво?
питання:
   - Як довго ти тут?
   - Три тижнi,- вiдповiла майже нечутно. А груди ?? так хвилювали, що
запримiтив се султан i сказав:
   - Ти чого така перелякана?
   - Я не перелякана, тiльки не знаю, як тепер покажуся на очi сво?й панi,
якiй я мимохiть перебила твiй прихiд.
   Забула з перестраху додати який-небудь титул, належний володаревi
Османiв. Говорила просто через "ти" i "твiй". Вiн, очевидно, взяв се на
рахунок незнання мови i звича?в.
   - Ти зовсiм не потребу?ш показуватися ?й на очi,вiдповiв, усмiхаючись.
   - Чи ж не так само зле буде менi тепер у кождо? з тво?х жiнок? -
замiтила дуже тихо. Султан весело засмiявся i сказав:
   - Ти, бачу, не зна?ш, що котру жiнку чи дiвчину султан раз дiткне, ??
вiдокремлюють i дають ?й окремих невольниць i ?внухiв.
   Зрозумiла. Мов лискавицi, ослiпили ?? на мить новi, зовсiм несподiванi
вигляди.
   Хвилину билася з думками й вiдповiла, вся спаленiла вiд сорому:
   - Мусульманам Коран забороня? насилувати невольниць проти волi ?х...
   Молодий Сулейман споважнiв. Пустив ?? руку i здивований запитав з
притиском на кожнiм словi:
   - Ти зна?ш Коран?
   - Знаю,- вiдповiла вже трошки смiлiше.- I знаю, що Коран у багатьох
мiсцях поруча? як богоугодне дiло освободжування невольниць, а передовсiм
лагiднiсть i доброту супроти них. I знаю, що ти наймогутнiший сторож i
виконавець приписiв Пророка,- додала, незначно пiдводячи очi на молодого
султана Османiв.
   - Хто вчив тебе Корану? - запитав.
   - Побожний учнтель Абдуллаг, у Кафi, в школi невольниць. Нехай Аллаг
Акбар дасть йому много добрих лiт!
   - Вiн добре вчив тебе.
   Обое дивилися на себе; якби вiдкрили в сiй палатi щось зовсiм
несподiване. Вона не сподiвалася нiколи, що буде мати нагоду в чотири очi
говорити з могутнiм падишахом i може випросити у нього свобiдний поворот
до рiдного краю. Чула всiми нервами, що ся молода людина здiбна до
благородних учинкiв. I вже ввижався ?й у далекiй мрi? рiдний Рогатин, i
церковця св. Духа, i сад бiля не?, i луги над Липою, i великi стави, i
бiлий шлях до Львова... Аж покраснiла вiд мрi?, як снiжний квiт калини,
сонцем закрашений.
   А вiн не сподiвався, що мiж невольницями одно? зi сво?х одалiсок
зустрiне чужинку, яка кепською мовою, але зовсiм влучно говоритиме про
Коран i не схоче вiдразу кинутися йому до нiг - йому, наймогутнiшому з
султанiв! Здавалося йому, що в ?? так скромно спущених оченятах замигтiв
вiдблиск гнiву. На одну мить.
   На хвилинку забушував також у нiм гнiв. Особливо вразило його слово про
"насилування". Хотiв ?й сказати, що не мае ще нiяко? пiдстави говорити анi
навiть думати про се. Але вчас змiркував, що такий висказ може зразити
безборонну невольницю та замурувати ?й уста. I перемогла в нiм цiкавiсть
молодо? людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею, i
успокоювало його гнiв ?? признання, що вiн наймогутнiший сторож свято?
читанки Пророка.
   Взяв ?? знов за руку i сказав:
   - Чи ти вiриш у Пророка?
   - Я християнка,- вiдповiла виминаюче, але доволi виразно.
   Усмiхнувся, думаючи, що вже ма? перевагу над нею.
   - I як же ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не вiриш у
нього?
   - Але ти вiриш,- вiдповiла так природно й весело, що роззбро?ла його.-
А ти тут рiша?ш, не я,- додала.
   - Та й розумна ж ти! - сказав здивований Сулейман.- А вiдки ти родом,
як назива?шся i як сюди попала? Скромно спустилася очi й вiдповiла тихо:
   - Яз Червоно? Руси. Тво? люде називають мене Роксоляна Хуррем[34].
Татари вивезли мене силою з дому батькiв, в день вiнчання мого. I продали
мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарi.
   - Ти була вже жiнкою другого? - запитав.
   - Нi,- вiдповiла.- В сам день вiнчання вивезли мене. Молодий Сулейман
хвилину боровся зi собою. Потiм взяв ?? за обидвi ручки, подивився в очi й
запитав:
   - А чи ти по сво?й волi лишилася б тут, якби я прирiк взяти тебе до
свого гарему на правах одалiски?
   - Ти не зробиш сього,- вiдповiла.
   - Чому?
   - По-перше, тому, що я християнка.
   - А по-друге?
   - По-друге, тому, що я тiльки яко служниця слухняна... Засмiявся i
сказав:
   - По-перше, ти i яко служниця не зовсiм слухняна!
   - А по-друге? - запитала.
   - По-друге, говори ти по-трете, бо не скiнчила.
   - Скiнчу! Отож, по-трете, я думаю, що тiльки тодi можна вiддаватися
мужчинi, коли його любиться...
   Молодий султан знав, що в цiлiй величезнiй державi його нема нi одного
дому, нi одного роду мослемiв, з котрого найкраща дiвчина не впала б йому
до нiг, якби лиш проявив охоту взяти ?? до свого гарему. Вiн дуже
здивувався, що тут, одна з його служниць,- ба, невольниця! - може мати
такi думки... "Що за диво?" - подумав.
   - Значить, тобi треба сподобатися? - запитав напiв з глумом, який
одначе щораз бiльше перемагала цiкавiсть.
   - Так,- вiдповiла на?вно.
   - I як же можна тобi сподобатися? - питав з iще виразнiшим глумом.
Одначе рiвночасно чув у глибинi душi, що ся дивно вiдважна дiвчина зачина?
його дуже iнтересувати.
   А вона спокiйно вiдповiла:
   - Подоба?ться менi тiльки такий мужчина, який не дума?, що мас право й
може зi мною робити, що хоче...
   - А чи ти зна?ш, що я мiг би за такi слова взяти тебе силою до свого
гарему як невольницю?
   - I мав би тiльки невольницю...
   - Розумiю. А як жiнка ти хотiла б, щоби тво?й волi пiдлягали всi палати
мо?. Правда?
   - Нi.- вiдповiла щиро, як дитина.- Не тiльки палати, але й уся твоя
земля - вiд тихого Дунаю до Базри i Багдаду, i до кам'яних могил фараонiв,
i по найдальшi стiйки тво?х вiйськ у пустинях. I не тiльки земля, але й
води, по котрих бушують розбишацькi судна рудого Хайреддiна.
   Молодий падишах пiдняв голову, як лев, котрому на могутню гриву хоче
сiсти легка пташина. Так до нього не говорив ще нiхто!
   Був у найвищiй мiрi здивований i - роззбро?ний. Тiнь твердостi зовсiм
щезла довкруги його уст. Велике зацiкавлення сею молодою дiвчиною, що так
основне рiжнилася вiд усiх жiнок в його гаремi, перемогло в нiм усi iншi
почування. Пустив знов ?? руки i почав поводитися як супроти дiвчини з
найповажнiшого дому.
   - Де тебе виховували? - запитав.
   - Вдома i два роки в Криму.
   - Чи ти, о Хуррем, зна?ш, чого домага?шся?
   Мовчала.
   В тiй хвилi чула, що звела першу боротьбу з могутнiм падишахом, з
десятим i найбiльшим султаном Османiв - i що тепер наступить
кристалiзування ?х вза?мин. Iнстинктом вiдчула, що се кристалiзування не
смi? поступати скоро, коли ма? бути тривке. Глибоко вiдчувала, що се не
остання розмова з султаном.
   А молодий Сулейман почав якимсь м'ягким розмрiяним тоном:
   - У старих книгах написано, що були могутнi султанки, якi по завзятих
боях брали в пiдданство султанiв. Але ти, о Хуррем, хотiла б мене взяти в
пiдданство зовсiм без бою!..
   - Без бою неможливо нiкого взяти в пiдданство,вiдповiла.
   Довшу хвилю вдивлявся в ?? молоде, iнтелiгентне личко. Потому сказав:
   - Так, ма?ш слушнiсть. Чи ти, може, не виграла вже бою?..
   Не вiдповiла.
   Вiн приступив до вiкна i схопив кiлька разiв запашного воздуху, як
ранений.
   Вона жiночим iнстинктом вiдчула, що доволi глибоко загнала йому в нутро
солодку, але затро?ну стрiлу першого вражiння симпатi? i любовi. I
вiдчувала, що вiн зараз спробу? виривати з серця ту стрiлу.
   Молодий Сулейман задумано вдивлявся в ясну нiч. Нараз став близько
перед нею i запитав:
   - Чи можна бiльше разiв любити в життю?
   - Я молода й недосвiдчена в тiм,- вiдповiла.- Але я недавно чула, як
спiвали про се невольники зi сербсько? землi, що працюють у тво?м парку.
   - Як же вони спiвали?
   - Вони спiвали так:

   Любов перша - чаша запахучих квiтiв,
   Любов друга - чаша з червоним вином.
   Любов третя - чаша чорно? отру?...

   Сказала се напiвспiвучим тоном, причiм, як могла, так перекладала
сербську пiсню на турецьку мову. По хвилi докинула:
   - Але я гадаю, що i перша, i друга любов може стати отру?ю, коли не
поблагословить ?? Бог всемогучий.
   Сулейман признавав ?й у душi глибоку рацiю, бо розчарувався був на
сво?й першiй любовi.
   Став як вкопаний. Був переконаний, що вона дума?, що вiн уже перебув i
третю любов... Не хотiв оставити ?? в тiм переконанню. По хвилi промовив
помалу не то до себе, не то до не?:
   - Першу чашу я вже випив. Тепер, мабуть, другу зачинаю пити, хоч вино
заборонене Пророком. I вже чуюся п'яний вiд нього. Тiльки третьо? чашi
нiколи не хотiв би я пити...
   Дивився допитливо в ?? очi. I був далеко кращий нiж недавно, коли
побачила його, як iшов до ?? панi. Тепер здавалося ?й, що вже не вiд
сьогодня зна? його. Мовчки слухала биття власного серця.
   По хвилi Сулейман. сказав:
   - Ти завдала за весь час тiльки.одно питання, а я завдав тобi багато
питань. Запитай мене ще за що... - й усмiхнувся. Був дуже цiкавий, що ??
зацiкавить.
   Настуня подивилася на нього уважно, чи не глумиться. Змiркувавши, що
нi,- спитала дуже поважно:
   - Чому ти ма?ш зачервонiлi очi?
   Такого питання не сподiвався вiд невольницi, з котрою вперве говорив.
Бо привик його чути тiльки вiд одно? жiнки - вiд сво?? матерi, коли вертав
утомлений з нарад Високо? Порти, або з довго? ?зди конем в часi вiтру, або
коли задовго читав книги, або звiти намiсникiв i дефтердарiв.
   Вiдповiв з при?мнiстю:
   - Сильнiший кiнь повинен бiльше тягнути... Несподiвано схопив ?? в
рамена й почав цiлувати з усею жагою молодостi. Боронилася, чуючи, що мiж
ним i нею сто?ть на перешкодi передовсiм рiжниця вiри. Iз-за то? рiжницi
чулася ще невольницею мимо горячих поцiлункiв падишаха. Iз-за хрестика вiд
матерi, який чула на грудях, боронилася перед першим вибухом пристрастi
молодого мужчини. В шамотанню з нею побачив молодий Сулейман срiбний
хрестик на грудях Настунi. I всупереч звича?вi мовчки зняв свiй золотий,
султанський сигнет, який мав ще його прадiд Магомет у хвилi, як в'?здив у
здобутий Царгород.
   На нiм був чудовий, синiй туркус, що хоронить вiд роздратування й
божевiлля, вiд отру? i повiтря, що да? красу i розум, i довге життя та й
темнi?, коли його власник хорий. Поклавши сигнет на шовкову подушку,
вдивився в оксамитнi, великi, вже втомленi очi невольницi. Але вона - не
зняла малого хрестика, хоч зрозумiла його i хоч вiн сподобався ?й тепер. I
се рiшило про ?? вартiсть в очах великого султана...
   Шамотання з молодим i сильним мужчиною втомило ??. Щоб мати змогу
вiдпочати, сказала, ловлячи воздух:
   - Будь чемний, а завдам тобi ще одно цiкаве питання!
   - Завдавай! - вiдповiв Сулейман, також вiддихаючи глибоко.
   - Як ти можеш спроневiрюватися сво?й найлюбiшiй жiнцi, залицяючись так
до мене, хоч ти мене вперве побачив!
   - Якiй найлюбiшiй жiнцi?
   - Казав менi побожний учитель Абдуллаг, що твоя найлюбiша жiнка
зоветься Мiсафiр. Зiйшла, казав, у серцi десятого султана, немов ясна
зоря, i зробила багато добра у всiх землях Халiфа... Я сама бачила у
святiй караванi гарне дитя тво?, певно, вiд то? жiнки,- додала.
   Повторяла слова учителя без нiякого замiру i з повною вiрою, що султан
уже ма? найлюбiшу жiнку, котра назива?ться Мiсафiр. А слова учителя, що та
жiнка зробила i багато лиха, пропустила, щоб не вразити падишаха.
   Молодий Сулейман зачав слухати з великою увагою. Не тiльки змiст ??
слiв зацiкавив його, але й свобiдна форма i вже перший акорд ??, першi два
слова. Хоч люде се такi ?ства, що якби ?х було тiльки трьох на свiтi, то
оден з них був би ?х головою, то все-таки в кождiм, без ви?мку, ? природне
бажання бодай iлюзi? рiвностi. Ма? се бажання i цар, i жебрак, i велетень,
i дитина, бо се прояв вiчно? правди про рiвнiсть всiх перед обличчям Бога.
   Султан не чув довкруги себе атмосфери рiвностi, хiба при однiй сво?й
матерi, i тому з великою при?мнiстю вчув вiд служницi слова:
   - Будь чемний!
   Але коли вона скiнчила, з тим бiльшим захопленням заатакував ??,
кажучи:
   - Не маю найлюбiшо? жiнки! Хiба, може, буду мати...
   Не могла догадатися, чи зна? вiн передання, якi оповiдали про нього.
Але якийсь внутрiшнiй стрим не радив ?й питати про се.
   Опиралася постiйно дальше.
   Опиралася - аж поки вiд укрито? в мурах Брами яничарiв не залунали
надзвичайнi молитви улемiв[35]. Бо в круговоротi часу наближався великий
день Османсько? держави, в котрiй ?? вiйсько вдерлося в столицю грекiв.
   I турецькi улеми молилися досвiта.
   Султан, хоч збурений був до самого дна, перемiг себе. Встав,
засоромлений, i пiшов сповнити обов'язок молитви.
   Настуня глибоко вiдiтхнула, вiдпочила й упорядкувала волосся та одяг на
собi. А як виходила з нарiжного будуару зi спущеними вниз очима, срiбнi
звiзди Косарi на небi пiднялися високо над стрункими мiнаретами Стамбула -
й низенько кланялись чорнi ?внухи молодiй служницi в султанськiй палатi...



   IX. I ЗАЧАЛАСЯ БОРОТЬБА НЕВОЛЬНИЦI З ПАНОМ ТРЬОХ ЧАСТЕЙ СВIТУ

   Вислiд кождо? боротьби непевний...
   Для того в жаднiм положенню не трать
   надi?, що вигра?ш.

   До краю збентежена несподiваним знакомством з найвищою особою на всiм
Сходi, вертала Настя до сво?? службово? кiмнатки. По дорозi, мов крiзь
мряку, запримiчувала, як низенько кланялись ?й тi самi слуги i навiть
достойники гарему, якi перед тим не звертали на не? нiяко? зваги, навiть
наказуючи ?й щось - так, якби говорили "вйо" до коняки...
   Вiдповiдала на низенькi поклони, але майже незначно, бо ще в сво?м
почуванню iз-за напрасно? змiни свого становища не могла мати певностi, чи
тi поклони не кпини, не глум i не шутка гаремово? служби,- хоч розум
говорив ?й, що нi.
   Весь час, як iшла коридорами гаремлiку, мала вражiння, що весь гарем не
спить i не спав се? ночi нi хвилинки. Раз у раз нiби припадкове
вiдхилялися котари й занавiси кiмнат i будуарiв по обох боках коридорiв та
виглядали з них сильно зацiкавленi обличчя то ?? товаришок-невольниць, то
одалiсок у дорогих шатах, то навiть жiнок султанських. Останнiм кланялася
по припису, як перед тим. Чула на собi погляди ?х здивованих очей - то
повнi цiкавостi й завистi, то навiть нетаено? ненавистi... I чула, як
гарячка пiдходила ?й до очей. I чула роздразнення в кождiм нервi. А
передовсiм - збентеження. Не знала, як iти, що робити з власними руками,
як держати голову. Так iшла, мов мiж двома рядами огн'в i рiзок. Насилу
здержувала слези в очах.
   А як знайшлася перед входом до сво?? службово? кiмнатки, побачила
самого Кiзляр-агу з ранзi великого везира з трьома групами гаремових слуг:
в однiй стояло окремо кiлька ?внухiв з лектикою, в другiй кiлька бiлих, а
в третiй - чорних невольниць з зовсiм iншого крила гарему, бо не знала
нiкого з них.
   Мимохiть склонилася перед Кiзляр-агою. Але вiн поклонився ?й ще нижче i
сказав до не?: "О, хатун!"[36]. А разом з ним глибоко вклонилися перед нею
всi три групи гаремових слуг.
   Знала, що титул "хатун" не належався ?й, бо була невольницею i щодо
увiльнення треба було формального акту. Знов мала легке вражiння глуму.
Але Кiзляр-ага, чоловiк серйозний, промовив до не? поважно:
   - Благословенне хай буде iм'я твое, хатун, i нехай Аллаг внесе через
тебе добро i ласку свою в ясний дiм падишаха! Оте? слуги тво?! А зараз
запровадимо тебе до твого будуару, бо не годиться, щоб ти оставала в малiй
кiмнатцi хочби хвилю довше вiд часу, коли взяв тебе за руку великий султан
Османiв.
   Рухом руки показав закриту лектику на знак, що може всiдати. Збентежена
в найвищiй мiрi, звернулася Настя мовчки по сво? убогi рiчi. Але
Кiзляр-ага вмить додумався того i сказав:
   - Всi тво? рiчi, хатун, вже в лектицi...
   Рада була всiсти в не?, щоб укритися перед очима здовж коридорiв. Але
якийсь дивний сором вчерашньо? невольницi вiдпихав ?? вiд шовкових занавiс
лектики. Волiла вже йти, нiж датися нести.
   Пiшла в товпi ?внухiв довгими коридорами гаремлiку в товариствi
Кiзляр-аги, вся запаленiла на обличчi. Не пам'ятала опiсля нiчого, що
бачила по дорозi. Пригадувала собi тiльки, що перед вiдходом хотiла ще
попрощатися зi сво?ю панею, котра не була для не? зла. Але досвiдчений
Кiзляр-ага i сего домiркувався та й шепнув ?й:
   - Наилучше iншим разом...
   Коли знайшлася в призначенiм для себе будуарi, глибоко вiдiтхнула i
кинула оком на ряд сво?х кiмнат. Були ще краще урядженi, нiж у ??
дотеперiшньо? панi. Чудовий запах ладану нiсся злегка по них. Подумала, що
завдячу? все те тiльки довгiй розмовi з падишахом, а може, його збуреному
по вiдходi виглядовi, котрий мусiла запримiтити служба.
   - Коли сi кiмнати не сподобаються тобi, о хатун, можеш одержати iншi,-
сказав поважно Кiзляр-ага.
   - О, се прекрасно дiбранi кiмнати,- вiдповiла i глянула у вiкно. Там
уже сiрiло, i зачиналося лящiння раннiх птиць у садах сераю.
   - Спасибiг за перше добре слово, хатун! - сказав задоволений
достойник.- Маю добру волю старатися, щоб задоволенi були завше уподобання
тво?.
   Дав знак ?внухам i слугам - i всi вийшли, за ви?мком двох невольниць,
призначених до розбирання ново? панi. Опiсля сам серед уклонiв i бажань
вийшов з будуару.
   Одна бiла й одна чорна невольницi заметушились i принесли сво?й панi
нiчний одяг. Але Настя була така втомлена переживаннями се? ночi, що не
хотiла змiняти одягу. Сказавши ?м, щоб вийшли, сама скинула з себе свiй
верхнiй одяг, i в невольницькiй сорочцi поклалася на чудовий перський
диван, i затягнула над собою прекрасну котару з Кашмiру.
   Щойно тепер почулася лучше.
   Вiдiтхнула кiлька разiв глибоко i примкнула повiки. Але заснути не
могла. Кров, мов молотками, стукала ?й у висках, а перед очима повторялися
картини подiй, якi пережила вiд вчера,- вiд хвилi, коли муедзини скiнчили
спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв.
   "Десь тепер, може, дзвонять на утренню в Рогатинi",подумала i клякла на
м'ягкiм диванi. Схилилася так, що головою дiткнула його, закрила обличчя
обома руками i розплакалася в молитвi до Бога свого. Мала певнiсть, що Бог
вислухав ?? молитви в нiч перед проданням ?? на Авретбазарi i що дасть ?й
через знакомство з султаном можнiсть повернути додому. Горячо дякувала
Богу.
   Потому втома зробила сво?, i сон зморив ??.
   А в часi, коли вона, плачучи, молилася, до найдальших крил i кiмнат
гарему дiйшла вже дивна вiстка, що, напевно, справдиться старе передання
туркiв i при десятiм падишаху Османiв царствувати буде могутня султанка
Мiсафiр...

   * * *

   Настуня пробудилася по короткiм снi i скоро зiрвалася з дивану.
вилинку стояла перед ложем, протираючи очi, бо думала, що спить...
   Над ?? ложем висiли прекраснi, дорогi котари... Вiдхилила ?х... Вона
була в величавiй кiмнатi, а не в спальнi невольниць... I нiхто не взивав
??, щоб одягалася...
   Ще раз клiпнула очима по мiцнiм снi i пригадала собi, з ким вчера
говорила i як опiсля сам Кiзляр-ага запровадив ?? в отсi кiмнати та
призначив ?й окрему прислугу. Чи все те дiйсно сталося?..
   Але якраз iз-за котари сусiдньо? кiмнати виглянула одна з призначених
?й бiлих невольниць i, низько кланяючись, запитала, чи хатун хоче
одягатися.
   Кивнула несмiло головою на знак згоди i не знала, що з собою почати.
Миттю вступили в ?? спальню двi iншi невольницi i глибоко склонилися. Одна
з них запитала, чи хатун хоче скупатися. Знов притакнула несмiло, бо по
тiм як iще вчера сама послугувала, було ?й прикро вживати послуги iнших,
?? новi невольницi одягнули ?? тим часом i завели в гарну купальню.
   Настя мовчки купалася, а серце ?? билося майже так, як учера, коли
вперве побачила Сулеймана. По купелi завели ?? слуги в ?? одягальню, де
побачила прекраснi посудини з дорогими парфумами, ще красшими, нiж були у
?? попередньо? панi.
   Чого там не було!
   На малих столичках з чорного гебану стояли пахощi з Гiндостану i
прегарнi красила: вогкий, чудовий сандал i темна аняна, i блiдо-рожева
паталя, i ясно-червона бiмба, i мiцно пахучi парфуми прiянгу та чорний
альоес, i чудна масть з червоно? живицi з лякки... Оподалiк у кутку
незначно горiло пахуче корiння нарду.
   А пiд вiкнами цвiли прегарнi лотоси, i пахуча бакуля, i бiлi "квiти
смiху" кетакi, i ще бiльшi кандалi, i дивний манго з квiтом, як кров
червоним, i гарна карнiкара.
   Деякi з тих парфум i квiтiв бачила у сво?? бувшо? панi, але не всi. Не
знала, як забиратися до того всего, хоч недавно сама помагала при тiм
сво?й панi. Слуги робили з нею, що хотiли. На всi ?х питання лише
потакувала.
   Тiльки при одяганню вже показувала, якi одяги i яких красок хоче.
   Вiдiтхнула, коли скiнчили ?? одягати i завели до ?дальнi, де вже був
накритий столик для не? з рiжними присмаками й овочами. Сказала ?м, щоб
оставили ?? саму.
   Оглянулася, впала на колiна й довго молилася. Щира молитва успоко?ла
??. Сiла до столу i несмiло зачала коштувати присмаки з султансько? кухнi,
думаючи про Сулеймана...

   * * *

   А молодий Сулейман встав з думкою про чужинку-невольницю. Чогось
подiбного ще не переживав. Був мов п'яний. У нiм дрижали всi нерви.
   Йому, пановi трьох частей свiту, оперлася його власна невольниця... I
ще до того покликуючись на свою вiру!.. Щось нечуване в його родi!..
   Думки його бiгали безладно. I всi кружляли коло то? невольницi, яку
вчера перший раз побачив. Пробував вiдвернути вiд не? сво? думки. Не мiг.
Раз у раз вертали.
   Образ молодо? чужинки таки стояв перед ним. Ось-ось сто?ть мов жива:
волосся золотисте, очi легко синi. Личко бiле як снiг з таким вiдтiнком,
як у першого пупiнка рози, а таке лагiдне, як у його матерi, що все
бо?ться за нього. I притiм так само енергiйне!.. Очi Сулеймана почервонiли
ще бiльше, нiж вчера.
   Здригнувся. Так, вiн ще не зустрiчав у сво?м життi жiнки, котра бiльше
пригадувала б йому його матiр, нiж ся невольниця з далекого Л?хiстану. Вже
був певний, що вона, й тiльки вона потрафить виступити супроти нього так
само лагiдно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому
одверто правду в очi, коли стрiлив якогось бика без пороху.
   А серед вiчних пiдхлiбств i подиву остре слово матерi було йому таке
при?мне, як разовий хлiб голодному. Був зовсiм певний, що i ся невольниця
скаже йому те саме, як тiльки возьме ?? за жiнку...
   Встав i пiдiйшов до вiкна.
   Парк цвiв. I в душi султана розцвiтала друга мiцна любов. Вiдчував се
глибоко i ще раз пробував з'ясувати собi, чим його властиво взяла за серце
та чужинка з далеко? кра?ни, яко? перед тим не бачив. Ще раз i ще раз
уявляв собi ??. Мала бiле як квiт ясмину личко i великий спокiй у нiм, i
великi очi. А говорила так спокiйно i розумно, якби належала до найвище
освiчених улемiв iсламу. Так бодай здавалося йому...
   Нараз заворушилася в нiм думка- вiд яко? засоромився. Вона була вже в
нiм вчера, але якась пiвсвiдома. Щойно тепер остро проявилася в нiм i
нагло заволодiла всiм його еством i чувством, перейшла як тепло-гаряча
хвиля по його чолi, обличчю, грудях, руках i ногах. Йому зробилося вiд не?
так горячо, що аж отворив уста.
   Зрозумiв, що його опанову? пристрасть. До чужинки. До невольницi. До
християнки! До не? одно?!..
   I пригадалися йому ?? слова про чашу з червоним вином. О, вiн ще не пив
з кришталево? чашi того червоного напитку, забороненого Пророком! Але
знав, як вiн дiла?. Так само, як любов. Тiльки любов мiцнiша!...
   Думка, яко? соромився, щораз виразнiше видиралася на поверхню його
свiдомостi й тягнула за собою другу, яко? ще бiльше соромився. Перша була
така, як у кождого молодого мужчини.
   А друга думка була така, чи не ужити рiжних способiв примусу? Та вiд
се? думки молодий Сулейман аж покраснiв - з сорому. Вiн, може, мiг би був
зробити се з кождою iншою, тiльки нe з нею, котра так спокiйно вмi?
дивитися i поклика?ться на важнi для нього, а не для не?, постанови
Корану!.. Так хотiв ?? любити...
   За сими думками прийшла третя, ще бiльше напрасна. А що буде, як та
невольниця таки упреться при сво?м i не вiддасться йому нiколи, хоч ?внухи
вже мусiли ?? зачислити до жiнок, яких дiткнув...
   Нервозно плеснув у долонi.
   До кiмнати вступив нiмий невольник.
   - Покликати Кiзляр-агу!
   Безмежно довгим видався йому час, заки прийшов найвищий достойник
гарему. Вiн уважно подивився на змiнене обличчя падишаха i низько
склонився, майже дотикаючи чолом долiвки.
   - Де ?сть невольниця, з котрою я вчера вечером говорив? - запитав
султан, пробуючи надати собi байдужний вигляд, хоч чув, що не ста? йому
вiддиху.
   - Благословенна Роксоляна Хуррем, як велить старий звичай, вiдокремлена
була зараз по виходi з нарiжного будуару й одержала окремих невольниць i
?внухiв. Тепер одяга?ться в новий одяг i вигляда?, як сонце у квiтах
ясмину,- вiдповiв достойник, котрий змiркував, шо молодий султан
опанований вже пристрастю до ново? женщини.
   Молодий Сулейман так змiшався, що не знав, що вiдповiсти. Вiдвернувся
до вiкна, щоб не дати слузi запримiтити свого змiшання. Вiстка про те, що
вона одяга?ться в новий одяг, влила в нього надiю, що вона повину?ться
йому. Але боявся того вражiння, яке викличе вона в новiм виглядi. А враз з
тим боявся упокорення, що може не дiстати ??, хоч уже всi знають, що вiн
вiдчува? до не?... Вiн - пан трьох частей свiту...
   Нараз прийшла йому до голови щаслива думка. I вiн сказав:
   - Нехай прийде до мене Мугiеддiн мудеррiс[37] ! Кiзлйр-ага низько
склонився й опустив кiмнату. Заки дiйшов до будинку улемiв, знали вже всi
в палатi, що першою в цiлiм гаремi ста? блiда чужинка, невольниця Хуррем,
"християнська собака". I зашипiла ненависть по коридорах, кiмнатах i
парках сераю, як ?довита гадина, що сунеться по чудових квiтах.

   * * *

   Султановi здавалося, що час задержався, хоч клепсидра на його столi
пересипала без упину золотий пiсок, як завше.
   Нетерпеливо ходив по сво?х кiмнатах i ще двiчi висилав службу по
старого улема. А в цiлiй палатi горячо молилися правовiрнi мослеми за
побожного султана, який, мимо пристрастi до християнсько? невольницi, не
зближа?ться до не?, поки не осiнить ?? вiра Пророка.
   Нарештi вступив до кiмнати султана старий улем Мугi?ддiн-Сiрек i
привiтав його словами:
   - Сторожевi Корану, десятому султановi Османiв благословенство i поклiн
вiд колегi? улемiв, iмамiв[38] i хатiбiв[39].
   Молодий Сулейман рухом руки подякував за привiт, сiв на шовкову подушку
й дав знак старому священиковi, що може також сiсти. Тричi склонився
старий Мугi?ддiн перед заступником Пророка, дякуючи за велику честь, i сiв
на нижче мiсце обличчям до халiфа.
   Сулейман почав вiдразу, без нiякого вступу:
   - Маю до тебе довiр'я i хочу ради тво?? в такiй справi. Мо? серце
полонила християнська невольниця велико? краси i розуму. Як найвищий
сторож Корану не хочу переступати святих постанов його i силою брати
невольницю. А вона добровiльно не вiддасться менi, кажучи, що рiжнить нас
вiра... Освiти ?? серце правдивою вiрою Пророка!
   Старий Мугi?ддiн, що любир Сулеймана бiльше, нiж рiдного сина,
задумався i так глибоко опустив голову, що аж бiла борода його оперлася на
долiвку. По хвилi сказав:
   - Ти найбiльша надiя Османiв, i сонця твого щастя нiщо не повинно
затемнити! Але якраз тому я не можу зробити тобi того, що спробував би
зробити кождому iншому правовiрному...
   - Чому? - запитав здивований Сулейман.
   - Мiй приятель i великий учений, Муфтi Кемаль Пашасаде, з яким усi
науки зiйдуть колись до гробу, каже: "Навiть найбiльший лiкар не береться
простувати звихнену руку сво?й власнiй дитинi. А чужим навiть зломанi
ребра склада?". Вибач менi, надi? Османiв! Я не для ласки говорю, що цiню
тебе бiльше, нiж рiдного сина. I тому не можу лiчити твого серця...
   Молодий Сулейман з вдячнiстю, але з нета?ною прикрiстю залюбленого
подивився на старого фiлософа й запитав:
   - А в кого ж ти радиш менi просити се? прислуги?
   - Вiддай сю справу колегi? улемiв.
   - Нi. Се менi задовго тривало б,- вiдповiв нетерпеливо. Старий
Мугi?ддiн знов помовчав. Потому зачав непевним голосом:
   - То, може, уповажниш мене говорити в тiй справi з християнським
патрiархом...
   - З християнським патрiархом? Чейже вiн не навертатиме християнки на
iслам! - сказав молодий султан з найвищим здивуванням.
   - Сам не буде. А може знайти такого, що може се лучше зробити, нiж нашi
улеми. Не забувай, падишаху що Аллаг вiддав тобi владу над ними i що вони,
може, посвятять одну душу для ласкавостi серця твого...
   Молодий султан подумав i сказав:
   - Муфтi Кемаль Пашасаде недаром уважа? тебе сво?м приятелем. Нехай
буде, як кажеш! Тiльки скоро роби се дiло. Вступ ма?ш кождо? хвилi.
   Авдi?нцiя була скiнчена.
   Ще того ж дня вернув до султана Мугi?ддiн-Мудеррiс.
   - Що сказав християнський патрiарх? - запитав султан,
   - Вiдмовив,- вiдповiв спокiйно Мугi?ддiн. Султан скипiв. Обличчя мав
спокiйне, але пiд очима дрижали м'язи. Запримiтив се старими очима
Мугi?ддiн-Мудеррiс i сказав помалу, слово за словом важучи, мов на вазi:
   - То моя рада була зла, не його рiшення. Нехай же тво? рiшення не буде
менше справедливе, нiж його. Не забудь, о могутнiй, що боротьба з жiнкою
не вигра?ться насильством. Я передумав дорогою вiдповiдь патрiарха i всi
наслiдки ??. Та й кажу тобi по щиростi серця свого: нiколи не прихилиться
до тебе серце то? невiрно?, нi не змiнить вона щиро вiри сво??, коли б ти
iз-за не? покарав християнського патрiарха. Силою з жiнкою не вигра?ш
справи. Султан помалу охолонув. По хвилi запитав:
   - Отож що тепер радиш робити?
   - Заки я був у патрiарха, улеми знайшли вже бувшого ?х монаха, i то з
землi Роксоляни, що втiк з монастиря i приняв вiру Магомета. Я нiколи не
дивився добрим оком на таких людей, але тут вiн може зробити прислугу
тобi. Iншого способу не бачу. Коли дозволиш, вiн iще сьогодня може
говорити з тою невольницею.
   - Роби, що уважа?ш! - вiдповiв коротко Сулейман. I додав:
   - Осво?ними соколами ловлять соколiв диких.
   - А сей бувший монах хоч не сокiл, то дуже бистрий ястрiб. Його знають
нашi улеми i кажуть, що вiн дуже спритний. Вже не раз уживали його.
   - Побачимо! - сказав Сулейман.
   Мугi?ддiн-Мудеррiс низько склонився i вийшов у задумi.

   * * *

   Ще того ж дня сталася в султанськiй палатi подiя, яко? не було, вiдколи
в нiй засiли предки Сулеймана: до гарему падишаха впровадив за його
дозволом сам Кiзляр-ага бувшого монаха й завiв його до кiмнат молодо?
Хуррем. I оставив його сам на сам з нею, тiльки поставив сторожу з чорних
?внухiв пiд дверми.
   Настуня, хоч знала строгi закони гарему, майже не здивувалася тим, що
до не? допустили чужого мужчину.
   Вiдчула, що вiн приходить у зв'язку з султаном. Але в якiм? Сего не
могла додуматися, хоч з найбiльшою увагою вдивлялася в обличчя гостя.
   Була се людина лiт понад 50, з хитрим виразом, який мають звичайно всi
вiдступники.
   Хоч мав уже постанову признатися, що вiн вiдступник, але тут ще раз
передумав, чи сказати се, чи нi. I рiшив сказати. Бо якби опiсля
довiдалася правди, то не мала б уже нiякого довiр'я до нього. А вiн
сподiвався ще не раз зустрiчi з нею.
   Поблагословив ?? знаком хреста i, завагавшися ще хвильку, заговорив
рiдною мовою Настунi:
   - Дитино! Я - бувший монах, приходжу до тебе в справi дуже важнiй для
всiх християн i для тебе...
   Се так поразило Настуню, що вона стала як непритомна. Хоч розумiла
кожде слово, але не знала, що сказав ?й гiсть.
   Була би краще його зрозумiла, якби заговорив був по-турецьки або
по-татарськи.
   Вiн запримiтив се i ще раз, помалу, повторив сво? слова, що як мiцний
мiд впливали на Настуню.
   - Ви з мого рiдного краю?! - запитала Настя, а слези як горох пустилися
?й з очей.
   - Так; дитинко, так - вiдповiв гiсть.
   - Ви давно з дому?
   - Мо?м домом, дитино, була монастирська келiя,вiдповiв поважно. - А
там, де ми родилися, був я давно-давно.
   Настуня посумнiла. А вiн сказав до не? лагiдним тоном:
   - Але я приходжу до тебе, дитино, в справi, близькiй також нашiй рiднiй
землi, дуже близькiй, хоч вигляда? далекою.
   Молода дiвчина вся перемiнилася в слух. Правда, вiд хвилi розмови з
падишахом почувалася могутнiша, нiж була перед тим. Одначе, все-таки не
розумiла, як вона, бiдна невольниця, замкнена в клiтцi птичка, може
помогти рiдному кра?вi, з котрого вийшла, й народовi, котрий мучився там.
Атже не могли на се порадити нi ?? батько, нi стрий, нi iншi розумнi люде.
А що ж могла порадити чи помогти вона? Була дуже цiкава. Вже добре
розумiла, що в'яжеться се з залицянням султана. Але яким способом можна з
того залицяння дати щось доброго людям пiд Рогатином i Львовом - сего не
бачила.
   Те, що говорила султану про Базру й Багдад, було чисто особистим
бажанням поширення сво?? сили, чимсь таким, що ма? й повiй, який
притулиться до дуба. А тут закроювалася перед нею в невиразнiй iмлi справа
якогось дiлання з означеним напрямом. Яким - не знала. Але вiдчувала
можливiсть i важнiсть його iснування.
   Витягнула свою бiлу ручку й, заслонюючись вiд очей гостя, вдивилася в
себе. Раз, другий i третiй кинула оком на крати гарему й дерева в парку -
i знов думала. Гiсть змiркував, що в нiй кiльчиться якась нова думка, i нi
словечком, нi рухом не переривав та?мницi уродкн думки.
   Ученi й фiлософи людства не знають iще то? та?мницi. Не знають, як
повста? життя органiзму нi життя людсько? думки i що саме виклика? його.
Не знають, хоч у ?х власнiм нутрi дiються тi та?мницi.
   Не знала й блiда невольниця з далеко? кра?ни, що викликало в нiй
заграву ново? думки - таку мiцну, що аж рукою прислонила очi. Чи викликав
?? старий султанський палац, загарбаний царям вiзантiйським, у котрiм
кожда кiмната була кров'ю злита? Чи далекi дзвони в галицькiй землi? Чи
стан невольницi, перед якою стояла доля й давала ?й владу вiд синього
Дунаю до Базри i Багдада, i до кам'яних могил фараонiв? Чи молодiсть,
заплiднена стрiлою думки? Чи далекi дрожання вiдродженого Заходу?
   - Знаю, знаю,- крикнула несподiвано i вискочила як людина, що нагло
наткнеться на блискучий скарб, оточений гаддям. Вона в тiй хвилi
вiдчувала, що провадить не тiльки дуже тяжку боротьбу з паном трьох частей
свiту, але ще тяжчу боротьбу з собою. Вiдчувала, що боротьба з могутнiм
падишахом зарисову?ться на тлi ще бiльшо? боротьби - в ?? власнiм нутрi
так, як зарисову?ться велика битва вiйськ на полях, де в землi бореться за
сво? iснування страшним, невблагальним бо?м кождий корiнець i кожда
стебелинка. Ой, а може, Рiччi мав рацiю, коли вчив, що тiльки
безогляднiсть - се страшне право землi i цiлого свiту? I дивно усмiхався,
коли говорив про церкву! Де вiн може бути тепер?
   Пригадала собi, що чула ще в Кафi, що бувшi власники невольниць, коли
продадуть ?х до високих домiв, ждуть на мiсцi мiсяць або i два. I потому
через ?внухiв бачаться зi сво?ми бувшими невольницями, вивiдуються в них
про вiдносини в тих домах i роблять ?м рiжнi предложения.
   "Певно, i до мене прийдуть,- подумала.- Адже вищого дому, як сей, нема
тут нiде". Була цiкава, чого вiд не? схочуть. "А може, сего вiдступника
прислали генуенцi? - подумала.- Чого вiн хоче? А тут нiкого порадитися!
Коби хоч турок Абдуллаг був тут!.. "
   Гiсть не запитав ??, що саме вона зна?. Сидiв неповорушно i ждав.
Молода невольниця важко вiддихала. Грудь ?? хвилювала, мов у любовнiм
палi, а яснi очi заходили iмлою. Прийшовши до себе, пiдiйшла до вiкна,
вiдiтхнула свобiднiше й сiла на шовковiй подушцi дивану, показавши гостевi
мiсце оподалiк.
   Вiн розумiв, що тепер пiчнеться його найтяжче завдання: зломити в душi
людини святу форму ??. Бо не суть думки, а форма наймiцнiше опанову? душу
чоловiка.
   Се завдання було для бувшого о. Iвана тим важче, що й вiн сам не пiрвав
зовсiм у нутрi з формою, яку мав у нiй пiрвати. Його весь час мучив грiх
вiдступства.
   Ясно розумiв, що тут найслабше мiсце, на якiм може заломитися все дiло.
Вiдiтхнув, перехрестився й почав:
   - В ясну, спокiйну нiч, як вiтри не вiють вiд Гелеспонту i вiд
Пропонтиди, як ?линське море, гладке, мов дзеркало, посрiблене сяйвом
мiсячного блиску, вдиха? в себе запах синеньких бозiв, i бiлих ясминiв, i
червоних роз,- тодi Мати Божа Воротарниця в Iверськiй iконi на святiм
Афонi сходить з-понад брами на стежки колючi, на шляхи розстайнi, на
кам'янi дороги... Йде босими ногами по гострiм камiнню, по твердiм корiнню
й шука? при стежинках зломаних ростинок, шука? в болю ранених звiрят,
шука? горя в людськiй душi... . I як iде розбiйник з ножем у халявi, i як
iде убийник з кривавими руками, i як iде зрадник правдиво? справи,-
вда?ться з ним в розмову i проща? йому, як тiльки в нiм вiдчу? жаль за
грiхи...
   Молода невольниця, спочатку дуже заслухана в бесiду бувшого монаха,
перервала:
   - Чи всi грiхи людськi проща? Мати Божа Воротарниця?
   - Нi, не всi, дитино. ? оден грiх, якого не проща? навiть Мати Божа
Воротарниця в Iверськiй iконi на святiм Афонi.
   - А який це грiх?
   - Се грiх супроти мужа.
   - Хто ж його проща??
   - Проща? церква Божа по словам Христовим. Думка молодо? невольницi
випрямилася, як струна, й iнстинктом дiйшла та?мницi вивищення церкви над
земськими справами.
   "Значить, хтось хоче мене так прив'язати до Сулеймана, щоб опiсля
тiльки вiн мав владу надi мною",- сказала собi. Сама не знала, вiдки та
смiла думка взялася у не?. Чула тiльки, що ?? хтось у якiйсь цiлi хоче
обмотати i що вiдбудеться завзята боротьба мiж нею i кимсь iншим, хоч
сильним, але укритим. Якийсь острий глум вибухав з глибини ?? душi, й вона
вiдповiла:
   - А я знаю оден грiх, якого не смi? простити навiть церква
   Божа.
   - Нi, моя дитино! Церква ма? владу прощати всi грiхи.
   - А чи ти, мiй отче, простив би в рiднiм краю, де вороги так нищать
правовiрний люд, зраду нашiй церквi, так тяжко гоненiй. Коли Мати Божа
Воротарниця в Iверськiй iконi на святiм Афонi не проща? зради лишень
супроти одно? людини, то як же могла би простити зраду супроти костей
цiлих поколiнь i церкви Сина свого?..
   Бувший монах зблiд. Одиноке слабе мiсце мав у сво?й душi, коли йшов до
се? дiвчини. I якраз те мiсце вичула вона невинною душею. Зразу хотiв
пояснити ?й, що церква все проща?, коли бачить покаяння i щирий жаль
людини. Але не мiг отворити уст, такий став пригноблений при тiй молодiй
чистiй дiвчинi, i сидiв мовчки. Мовчанку перервала вона:
   - Я сама по?ду молитися Божiй Матерi в Iверськiй iконi на святiм
Афонi!..
   Не пробував ?й пояснити, що се недопустима рiч, бо ще прапрадiд
теперiшнього султана Магомет прирiк на просьбу святоафонських монахiв не
допускати жiнок на святий Афон. I вiд того часу се султанське приречення
не було нiколи зломане так само, як придержувалися його перед тим i
християнськi царi вiд часiв Константина.
   Думав над тим, чи не захиталося щось у тiй молодiй дiвчинi? Чого вона
захотiла ?хати на прощу до все прощаючо? Матерi Божо? Воротарницi в
Iверськiй iконi на святiм Афонi?
   Розумiв, що на перший раз досить сказав i досить зробив. Чув, що сам
був зранений у найчуткiше i найбiльш болюче мiсце сво?? скалiчено? душi.
Але, очевидно, якимсь чином зранив тепер душу також се? дитини, хоч не
знав ще, чим i як. Бо дивна ? душа людини: вона бiльше та?мна вiд середини
пущi, i вiд морсько? глибини, i вiд небесно? безвiсти. Бо незбагнутий
Сотворитель тих див дав душi людини свобiдну волю вибору мiж добром i
злом, мiж вiрнiстю i ламанням ??. I тим зробив ту душу подiбною до себе.
   А в душi Настунi виростало, як горючий корч, ясне бажання пiти на прощу
до Богоматерi в Iверськiй iконi на святiм Афонi. Пiти i висповiдатися зi
сво?х покус i просити поради. Бо й кого ж мала просити в сих мурах палати,
де на чорнiй брамi Бабi-Гумаюн сторчали скривавленi голови людськi...



   Х. В ПАРКУ IЛЬДIЗ - КIОСКУ

   Дивний ?сть зв'язок мужчини з жiнкою, а iм'я
   йому та?мниця. Глибiнь то? та?мницi пiзнала тiльки
   церква. I тому - не розв'язу? ?? та й назива? тайною.

   Молодий Сулейман спробував ще раз освободити сво? почування й думки вiд
чару блiдо? дiвчини. Перейшовся по iншiм крилi i вiдвiдав свою першу
жiнку. Успоко?вся.
   Але як тiльки зголосився Мугi?ддiн Сiрек зi сво?м звiтом у дорученiй
йому справi, Сулейман знов занепоко?вся... Який вислiд? Що приносить йому
старий приятель?..
   Мугi?ддiн докладно переповiв султановi все, що довiдався вiд бувшого
монаха.
   Цiкавiсть султана росла. Вiн запитав старого Мугi?ддiна, що дума? про
вислiд.
   - Нiчого не можна ще думати,- сказав старий.- Се дивна дiвчина.
   - А що робити, як упреться ?хати на Афон?
   - Гадаю, що коли попереднi володарi опиралися дивним забаганкам жiночим
i додержували приречень сво?х батькiв, то опреться i султан Сулейман. I ще
радив би я вислухати, що скаже Муфтi Кемаль Пашасаде.
   Султан вже був непевний, чи опреться, хоч не мiг собi уявити того, як
можна зломити батькiвське приречення. Але та непевнiсть так його
подразнила, що зараз наказав заповiсти сво? вiдвiдини молодiй Хуррем.
Постановив зимно поводитися супроти не? й не уступити перед ?? афонською
забаганкою.
   Вже на коридорах, якими йшов до кiмнат Ель Хуррем, зауважив, що
служницi й ?внухи дивляться на нього зовсiм iнакше, нiж дивилися досi: з
якоюсь бiльше напруженою увагою й надзвичайною цiкавiстю. Та ?х цiкавiсть
була така велика, що навiть важилися не схиляти належно голов, щоб тiльки
докладнiше придивлятися йому. Се його дратувало. Але рiвночасно та ?х
цiкавiсть удiлилася й йому.
   ?внухи, що стояли бiля кiмнат Ель Хуррем, отворили йому дверi так якось
дивно, якби вже не вiн тут був головна особа, а та блiда невольниця, до
яко? йшов!.. Усмiхнувся, як усмiха?ться в думцi лев, що переходить попри
нору мишки.
   Вступив напрасним, молодечим кроком.
   I - тихо став майже бiля самих дверей ясно освiтлено? кiмнати Ель
Хуррем.
   Його любка, очевидно, ждала на нього стоячи. Але була се рiшучо вже не
та сама дiвчина, з котрою недавно говорив. Так основне змiнилася... Хвилю
не здавав собi молодий султан справи з того, що саме сталося з нею. Щойно
помалу освiдомлював собi сво? вражiння.
   Першим, дуже сильним, його вражiнням був ?? поклiн - рiвний, спокiйний
i поважний. Так здоровила тiльки одна особа, яку досi знав: його молода ще
мати, яку султан дуже шанував. Мимохiть порiвняв ?х знов у душi. I знов
здавалося йому, що вона ма? в собi щось подiбне до його матерi.
   Другим сильним вражiнням був одяг Ель Хуррем. Се вже не був сiрий одяг
невольницi, який заслоню? красу тiла. Через тонкi i як снiг бiлi муслiни
перебивало ?? рожеве молоде тiло, дискретно заслонене i гарне, як весняна
земля, що родить пахучi квiти. Накинений на рамена плащ з темних фарарiв,
пiдшитий дорогим адамашком, спадав аж до маленьких стiп, обутих у мешти з
бiленького шовку. На грудях мала чудовий нашийник з бiло-матових перлiв, а
на золотистiм волоссi бiло-шовковий турбан на турецький лад. На нiм
пишався горючий камiнь. Виглядала в тiм одязi як правдива султанка...
   Але найбiльше вражiння робила вона сама: ?? великi спокiйнi очi, й
ма?статично-спокiйне обличчя, i цiла постава. Щось тепле й дуже живе било
з ?? на око спокiйного обличчя. З очей виднiла якась думка, що так
оживляла ?? личко, як горючий камiнь оживляв ?? турецький турбан. Молодий
султан вiдчув iнстинктом любовi, що то нова думка вiдродила ?? та що
довкруги то? думки збира?ться у не? все: кожда частинка ?? одягу i
прикрас, кождий ?? рух i кождий напрям, всi ?? почування й гадки. "Чи се,
може, початок любовi, любовi до мене? " - подумав на хвильку, i дрож
перейшла його тiлом, як електрична струя. Почувся бiльшим i сильнiшим,
мовби щось доповнило його силу. Подiбне вражiння мав тiльки в кiмнатi
сво?? матерi. Але се було сильнiше, при?мнiше й мало в собi щось, що
непоко?ло його душу - можнiстю утрати.
   Все те разом заворушило змисли й ум падишаха та скристалiзувалося в нiм
в одно-одиноке, мiцне не то почування, не то думку: "Вона повинна бути моя
жiнка!.."
   Пригадалися йому слова досвiдченого Кiзляр-аги, що благословенна Хуррем
вигляда? в новiм одязi, як рожеве сонце у квiтах ясмину. Був йому вдячний
за таку оцiнку сво?? любки. Так, вона дiйсно виглядала як нiжно-рожеве
сонце, раннiм ранком оточене бiлою iмлою небесних муслiнiв. I в душi
молодого Сулеймана почався новий ранок життя.
   Вона весь час мала скромно спущенi очi. Не оглядала його, бо не
потребувала: iнстинктом жiнки чула, що дi?ться в нiм. Спокiйно ждала, що
скаже.
   Молодий Сулейман, опанувавши першi вражiння, промовив:
   - Ти зiбрана на вихiд?
   - Так. Може, пiдемо в парк?
   Якби була сказала: "Ходiм до парку!" - був би, напевно, вiдповiв: "Нi,
останьмо тут". Але вона тiльки питала, чи, може, пiде в парк. Вiдповiв:
   - Пiдемо, дуже прошу. Там дiйсно дуже гарно. Вiдчинила йому дверi - так
само, як тодi, коли була служницею одно? з його одалiсок... Ся скромнiсть
аж заболiла його i збентежила. Йшов бiля не? коридорами палати так, якби
не вiн був тут головна особа, а вона. Iшов так зразу мимоволi, потому
свiдомо. I мав якусь дивну розкiш з того, що запримiтили се i чорнi
?внухи, i стрiчнi невольницi, й молодi одалiски, якi нароком виходили з
кiмнат... Запримiтили, бо кланялися нижче ?й, нiж йому, пановi трьох
частей свiту! Уважав се окупом сво?й любовi до не?. I мав утiху з того, що
молода Хуррем приязнiше вiдповiдала на поклони слуг i невольниць, нiж на
привiти його жiнок.
   В цiлiм величезнiм палацi падишаха не було вже нiкого, хто не знав би,
що буде нова султанка Мiсафiр, наймогутнiша зi всiх.

   * * *

   SilberbKilcn im dunklen Zeit -
   Sternenfunkelnder Garten.
   Deine Augen lauschen erhellt:
   Wollen Wunder erwarten.
   Hinter Baumen glanzt ein Gold,
   Ist ein Kammerfensterlein:
   Mogen dort die Wunder sein,
   Die zu Dir gewollt?..

   Опустивши палату, почулася молода невольниця свобiднiша у великiм
парку, що доходив аж до моря Мармара. Розумiла, що тепер розiгра?ться гра,
яка вирiшить те, чи вона лишиться невольницею, чи стане наймогутнiшою
царицею свiту.
   Тиша панувала у величавiм парку падишаха. Чудова тиша ночi в
Дерi-Сеадетi. Понад верхами столiтнiх дерев сунув тихо мiсяць по синьому
небi у безмежну даль. I ясно свiтила молочна дорога, що виглядала мов
срiбний шаль, тканий з мiлiонiв розсипаних перлiв i святоiванських
мушок-свiтляникiв.
   Молода Ель Хуррем зiтхнула до неба, до Матiнки Бога, Воротарницi. Iще
раз, останнiй, згадала свободу. Згадала 14 великих брам Стамбула й
вибирала в душi, якою хотiла б ви?хати в рiдний край. Сiмома виходять
вiйська падишаха: вони для звичайних людей зачиненi. А для не? -
замикалося в уявi i сiм останнiх брам Царгорода... Глянула на квiти i на
кращий вiд квiтiв одяг, який мала на собi. Та й вiдчула, перший раз
вiдчула - порив вдячностi для молодого Сулеймана.
   Зiрвала пук ясминiв з куща, котрий минали, i дала його молодому
товаришевi прогульки. Та промовила тихо:
   - Хочу подякувати тобi за новий одяг. Вiн такий гарний!.. А се так
при?мно, хоч на короткий час,- мати гарний одяг...
   - Чому на короткий час? - запитав, подякувавши поглядом за квiти.
   - Бо я невольниця. Невольницю вдягають i роздягають по волi ?? пана...
   Засмiялася так природно й весело, якби хотiла сказати:
   "Але я приготована на се! Менi властиво все одно, як це скiнчиться..."
Та не було се все одно молодому Сулейману. Вiн вiдхилив ?? плащ i взяв за
руку. По хвилi запитав:
   - Скажи менi, Ель Хуррем, що ти робила б, якби сповнилося твое бажання
i тво?й волi пiдлягала би вся моя земля вiд тихого Дунаю до Базри i
Багдада, до кам'яних могил фараонiв i до найдальших стiйок мо?х вiйськ у
пустинях...
   Втягав запах зачарованих ясминiв, як найсолодший нектар, i пам'ятав
кожде слово ?? бажання з першо? розмови.
   - Я перед тим просила б о зломання одного приречення... Знав, про що
говорить. Але не хотiв навiть допустити до розмови про се i сказав:
   - Якi ж дивнi тi жiнки! Приречення мужчини не ломлять! Подумала хвилю i
сказала:
   - Я будувала б, багато будувала б!
   - Що ж ти будувала б? - запитав з тим бiльшим зацiкавленням, що досi нi
одна з його жiнок не висказала подiбного бажання.
   Вiдповiла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на
тi будови:
   - Наперед збудувала б я велику iмарет[40]. Бо не можу думати про те, як
убогi ходять голоднi й не мають нi чим, нi де заспоко?ти голоду свого.
   Став здивований. Вона виростала в його очах на дiйсну султанку.
   - А потому? - запитав
   - Потому казала б я збудувати велику дарешшiфу[41].
   - Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?
   - А потому каравансерай для подорожнiх i чужинцiв... Останн? слово
виповiла майже нечутно. Але тим краще увiйшло воно в душу великого
султана. Був захоплений.
   - Ти ма?ш не тiльки великий розум, але й дуже добре серце, що не
забува?ш людей з кра?ни, з котро? походиш. I що ж ти будувала б далi?
Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена,- додав з веселiстю в
очах.
   - Дальше збудувала б я великий гамам[42], бо не можу дивитися на бруд
людей.
   - Ти ма?ш всесторонньо гарну душу, моя дорога,сказав Сулейман.- Будуй
дальше! Тобi варто вiддати скарбницю, бо дума?ш про обов'язки султана.
   - I ще збудувала б я багато мекбетiв[43]...
   - Гарно! Що ще?
   - I ще дуже велику кiтабхане[44]...
   - Чудово! Того я сподiвався по тобi... А скажи, на котру з тих рiчей
ужила б ти найбiльше грошей? Подумала i вiдповiла:
   - Про се я ще не говорила.
   - Так? - запитав, зацiкавлений.- Отож на що? Думав, що вона заговорить
тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилi змiркував, що вона як
християнка не скаже сього.
   Вона мовчала. Подивилася в його палкi очi i сказала повагом, помалу:
   - Найбiльше грошей ужила б я для найбiльш нещасливих людей.
   - Слушно. Але хто вони?
   - Се тi, що повиннi жити в тiмархане[45]...
   Молодий Сулейман притиснув ?? нiжно до себе i йшов мов ослiплений, бо
пожар мав в очах. Ослiплений був не бiлим квiтом у ясминовiй але? i не
срiбним свiтлом мiсяця, що заливав увесь парк, а мрiями молодо? Мiсафiр...
   Так. Се були султанськi мрi?.
   Тако? любовно? розмови вiн ще не мав. Перебiг у споминах усi сво?
розмови з жiнками. Якi ж вони були пустi в порiвняннi з сею!..
   Мав якусь велику, безмежну яснiсть у душi. На небi гинули поодинокi
звiзди. А його щось пiдносило до звiзд. Високо, високо.
   Вона запримiтила се i сказала:
   - Бог розсiяв звiзди по небi, як хлiбороб насiння по рiллi.
   - I одну з них, мабуть, через забуття кинув до мого парку,- сказав
молодий султан.
   Вона покраснiла з задоволення, але навiть очей не пiдняла на нього. Так
?й було добре з ним, що не хотiла се? хвилi псувати просьбою о дозвiл
ви?хати на Афон, хоч весь час думала про се.
   Але й вiн думав про се. Думав вже не так, як хотiв старий учений
Мугiеддiн Сiрек.
   Думкою, яку заострила любов, почав порiвнювати вартiсть обох поглядiв:
пустити ?? на Афон чи не пустити ?? на Афон? Почав порiвнювати так, що
його думка, мов магнетична голка, схилялася до бажання Роксоляни. Вiн
мiркував уже тiльки в тiм напрямi i з тим замiром, щоб оправдати себе.
   I як не оправдати? Що значить одна ?зда одно? жiнки до якогось там
монастиря "джаврiв" супроти здобуття тако? жiнки! Адже на не? можна
здатися в усiм! "Тако? перли Аллаг не кидае двiчi на шлях життя людини!" -
подумав.
   Став, немов отрясаючи з себе приречення предкiв i традицiйну заборону
старих царiв Царгорода, котрих спадщину переняв його рiд. А вона,
розмрiяна, йшла дальше в мiсячнiм сяйвi, що заливало ясминову алею.
   Дивився, як iшла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в ?? легке,
гармонiйне колисання, що було для нього музикою без тонiв, розкiшшю без
дотику, краскою без свiтла, життям
   без воздуха. Вiддих запирало йому в грудях, але так при?мно, як при?мно
залива? вода потопаючого.
   Нараз видалося йому, що десь уже бачив такий хiд. Думка його пошукала в
споминах i - знайшла. Так... Подiбний хiд бачив вiн у самицi королiвського
тигра, що ходила по великiй клiтцi в Арслянхане. Ходила, як благородна
королева, хоч була в неволi.
   Рiшився. Тiльки не знав, як почати.
   Приспiшив кроку. Але так тихо, якби лякався перервати ?? думки.
   А вона також думала. I також лякалася. Тiльки чогось зовсiм iншого...
Лякалася, щоб вiн не пригадав собi докладно першо? ?х розмови.
   В дiвочiй гордостi не залежало ?й на тiм, чи вiн возьме ?? за жiнку, чи
нi. Боялася лишень того, чи не занадто нахабно домагалася вiд нього... Не
могла скiнчити думки. Так ?й зробилося соромно. Прийшла ?й на думку мати.
Як же вона видивилася б на кожду дiвчину, котра вiд мужчини домагалася б
майна! I то в першiй розмовi!.. Господи!..
   За нiякi скарби свiту не була би сказала сво?х думок!
   Запаленiла. I була як червона квiтка мiж бiлим ясмином.
   - Що з тобою, Хуррем? - запитав Сулейман. По його тонi вiдчула
сильнiше, нiж перед тим, що вiн любить ??, що стара?ться о не?. В ту мить
пригадався ?й ще оден небезпечний висказ ?? з першо? розмови та його
вiдповiдь. Кров ударила ?й до голови так, що оглянулася, де сiсти.
   Занепоко?ний Сулейман запровадив ?? до найближчо? альтанки.
   - Що з тобою, Хуррем? - запитав удруге. Але сього вже таки нiколи не
сказала б нi йому, нi нiкому. Ледви сама собi могла повторити те, що тодi
сказала:
   - Чи ж не так само зле буде менi тепер у кождо? з тво?х жiнок?
   Як же я могла щось подiбного сказати! - думала, схиливши головку i
спустивши очi вниз. Адже вiн мiг зрозумiти, що я освiдчилася йому! I
навiть так зрозумiв, бо дав таку вiдповiдь. Не розумiла, як могла щось
подiбного сказати, хоч добре знала звичай мослемiв у справах заручин i
подруж.
   Вiд сорому хотiла б пiд землю сховатися.
   - Що з тобою, Хуррем? - запитав утрет? султан. Несподiвано рiшилася -
сказати, заперечити! Бо заважко було ?й з тим спомином. Помалу, немов
шукаючи слiв i тонiв, таких нiжних, як слiди мало? пташки на снiгу,
почала:
   - Я думаю над тим, чи (тут вложила личко в обi долонi) не напихалася...
я... тобi?..
   - Ти?! Менi?!
   Встав i смiючися додав:
   - Адже я ще не зустрiчав тако? гордо? дiвчини нi жiнки. Нiколи!
   Вiдчула, що мiцна любов покрила в його душi спомин першо? любовi, мов
золотий мiд вощину.
   - Чи ти дiйсно над тим думала, Хуррем? - запитав нiжно.- Чи, може, над
ви?здом до свого Бога?.. - рiшився сказати. Рiшився так само несподiвано,
як вона перед хвилею.
   Дивилася на нього здивована, вiдки вiн зна?, що дiялося в ?? душi.
   Вiн не хотiв, щоб вона заперечила, бо чув, що тодi не знав би, як ?й
заявити, що годиться на се. Не очiкуючи ?? вiдповiдi, продовжав:
   - ?дь, куди хочеш i коли хочеш! Хоч би завтра! I хоч би в мiсце, в яке
я прирiк не пускати жiнок! - Останнi слова майже викидав зi себе.- Тiльки
верни! - додав м'якше.
   Зрозумiла, що вiн знас, куди вона хотiла б по?хати. Вiд кого знае, се
?? не обходило. Мабуть, той вiдступник оповiв комусь. Але се було ?й
байдуже.
   Образ Богоматерi Воротарницi станув ?й перед очима. Зрозумiла велику
жертву Сулеймана. Вона була для не? завелика, щоб вiдразу могла ??
приняти.
   - Я не хочу, щоб ти ломав приречення задля мене,сказала тихо, майже
нечутно.
   Встала зi слезами в очах i вийшла з альтанки.
   Як тiнь, пiшов за нею молодий Сулейман. I йшли у блиску мiсячно? ночi,
обо? щасливi, як дiти.
   Вiн хотiв ?й конче подарувати те, чого вона не хотiла приняти. Якраз
тому хотiв доконче се подарувати, що вона щадила його.
   - Ти дуже благородна. Ель Хуррем! - почав.- Але що значить приречення,
якого зломання нiкому не шкодить?
   - Я не хочу, щоб ти ламав навiть такi приречення,вiдповiла з упором
дитини.- Але й маю спосiб на те, щоб ти не зламав нiчого i щоб я по?хала.
Ти зна?ш, куди? - запитала цiкаво.
   - Знаю,- вiдповiв.- А який же ти спосiб ма?ш? - запитав, зацiкавлений.
   Не питала його, вiд кого зна?, куди вона хоче ?хати, тiльки спокiйно
вiдповiла:
   - Мiй спосiб дуже простий. Ти чи твiй далекий предок прирiк, що не
допустите жiнок на святу гору Афонську. Але я можу по?хати переодягнена за
хлопчика, як твiй отрок...
   Усмiхнувся на ту жiночу хитрiсть i сказав:
   - Ти дуже спритна, Ель Хуррем. Але твiй спосiб закрива? тiльки зломання
приречення...
   - I вже зовсiм-зовсiм нiкому не шкодить,- сказала радiсним щебетом, що
лунав у парку, як лящiння соловейка в гаю.- Я так дуже хотiла б кудись
iти, ?хати, або лучше йти, йти, кудись далеко-далеко, хочби зараз-зараз!..
   Почала бiгти парком дрiбними нiжками, оглядаючись на нього, як молода
вивiрка-бiлка.
   Падишах Сулейман бiг за нею, як бiжиться за долею, за щастям: всiм
серцем сво?м i всею вiрою.
   Радiсть мав в очах i в кождiм членi силу. Чув, що та радiсть ма? сво?
джерело в нiй. I чув, що в тiй хвилi вiн не султан, не володар трьох
частей свiту, не цар п'ятьох морiв... Тiльки мужчина, що любить! I було
йому так легко й так радiсно на душi, що вiдчув потребу сiсти на коня,
високо, i гнати далеко - з нею, зi сво?ю любкою. Сказав:
   - Пiдiм до сторожi при найближчiй брамi. Я зараз скажу привести два
конi i по?демо!
   - Нi,- вiдповiла, весело смiючись.- Ваша приповiдка каже, що ? три
непевнi рiчi: кiнь, цар i жiнка. Нащо ж ?х лучити, коли нам добре так?
   Радiсно смiялася i скоро йшла парком в напрямi до моря. Радiсно смiявся
i вiн, кажучи раз у раз: "Не ваша, тiльки наша!" Тiшився, як дитина, ??
вiдчуттям, що вона не бачить у нiм султана, тiльки мужчину.
   Дiйшли до краю парку i сходами з бiлого мармуру зiйшли на берiг моря
Мармара.
   Свiтало.
   На Дiвочу вежу, на береги Скутарi, на Кизиль-Адаляр, на анатольський
Гiссар i на долину Солодких Вод спадала рання мряка, як пух iз ангельських
крил. А срiбнi меви радiсним гомоном вiтали червень сонця, що надпливала
вiд Бiтинi?.
   Настуня зiйшла по бiлих мармурових сходах аж до морських хвиль i мила в
них ручки та бiленьке личко, радiсна як мева, що вiта? сонце. Його червона
позолота падала нестримно на кипариси й пiнi?, на буки i платани. Падала й
на очi великого султана, що то? ночi ще дужче полюбив молоду чужинку з
далеко? пiвночi.
   Надпливали попри берiг у двох човнах турецькi рибалки. Вони пiзнали
падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях i не дивилися на
незакрите личко молодо? панi.
   - Я так з'?ла би щось,- сказала Настуня й подивилася в очi молодого
Сулеймана.
   Вiн знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу.
Скоро дали йому рибалки печено? риби i коржiв. I ще нiколи не смакували
йому нiякi потрави так пишно, як той скромний харч, який ?в з любкою
раненьким ранком на березi моря на сходах мармурових.

   * * *

   Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав вiн, як питав
звичайно в таких випадках:
   - Який дарунок хотiла б ти завтра одержати?
   - Дарунок? - вiдповiла.- Пощо? Хiба гарну квiтку. Здивувався i знов
запитав:
   - Бiльше нiчого?
   - Ах,- плеснула в долонi, як дитина.- Чи не можна б сюди спровадити
учителя Абдуллага? Я тобi вже раз згадувала про нього. То чесний турок.
Вiн дуже шану? Коран i тебе! Знаеш, вiн мiг би ще вчити i мене, i тебе!
Направду мiг би!.. - I усмiхнулася весело.
   Султан усмiхнувся так само весело, як i вона.
   - А де ж вiн тепер може бути? - запитав.
   - Або тут, або в Кафi,- вiдповiла й подумала, що матиме коло себе хоч
одну знакому душу, нехай i турка.
   - Добре,- сказав Сулейман.- Спровадимо сюди учителя Абдуллага.
   То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палатi падишаха. Як
же багато ?х роздавала вона потому - в Европi й Азi?, на землях i на
водах, в армi? i флотi, у судах i скарбi султанськiм! А все робила з одним
та?мним замiром i так витривало, як тiльки робить жiнка - жiнка, котра
любить або ненавидить. Але ще не час казати про та?мний план Роксоляни, бо
вона ще не мала його. Ще не засiяв грiх у ?? чисту душу нiяких та?мниць,
нiяких справ укритих, i вона була подiбна ще до то? меви, що радiсним
гомоном вiта? ранком сонце.

   * * *

   На другий день з полудня бувшi власники Настi сидiли в за?зднiм домi
бiля торговицi i ждали на прихiд генуенця, котрий пiшов до султанського
сераю, щоб розвiдати, що сталося з ?х невольницею. Вже вечерiло, як
скрипнули дверi й увiйшов генуенець. Був блiдий як смерть i задиханий.
   - А тобi що? - крикнув вiрменин, побачивши його.
   - Втiкаймо, як сто?мо! - вiдповiв генуенець, клiпаючи очима i важко
дихаючи.
   - Та чого? Та куди? - посипалися питання.- Та що сталося? Та говори до
ладу!
   Генуенець сiв як пiдкошений. Його перестрах удiлився всiм. Видихавшись,
почав оповiдати:
   - Приходжу до султанського сераю... Суну бакшиш в руку сторожевi...
Пуска? мене... Добиваюся аж до заступника самого Кiзляр-аги... Що то мене
коштувало!.. Господь на небi зна?, а ви не повiрите!
   - Ну та вже менша о те! Говори, що було дальше!
   - Говорю заступниковi Кiзляр-аги, чи не мiг би я бачитися з такою-то
невольницею з Русько? кра?ни, з Роксоляною Хуррем, проданою тодi й тодi,
на службу, до султансько? палати...
   - А вiн що? - перервав нетерпеливо вiрменин. Турок Iбрагiм слухав весь
час спокiйно, але дуже уважно.
   - "Що?! - каже до мене (а бакшиш вже сховав).- Чи ти, чоловiче, не
здурiв?"
   - А ти йому що?
   - А я йому кажу: "Та чого ж би я мав дурiти? Се моя бувша невольниця,
маю ?й дещо передати, дещо сказати, як звичайно бува?. Ви ж зна?те..."
   - А вiн що?
   - А вiн каже, що вона нiчого не потребу?!.. "Як то не потребу??" -
питаю його... А вiн каже: "Чоловiче, забирайся, поки ти живий, бо як хто
пiдслуха?, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як вигляда?
Баб-i-Гумаюн!.. Нинi-завтра,- каже,- буде ?? весiлля з падишахом, а той
хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!.. Здурiв дочиста!.." - каже.
   Присутнi повставали зi здивування. Сим разом навiть поважний ?брагiм
отворив уста i сказав суворо:
   - Не жартуй з такими вiстками!
   - Я також гадав, що вiн з мене жарту?! Але вiн каже:
   "Чоловiче! Тихо... Я тобi i твiй бакшиш зверну, i йди собi, вiдки
прийшов. Не хочу клопотiв мати!.." Як вiн сказав, що навiть бакшиш зверне,
то я вже знав, що се не жарти. I вже менi не потребував бiльше повторяти,
щоб я йшов... Я не пiшов, а побiг. Зна?те, може бути бiда! Не всьо в нас
було в порядку. Як вона тепер слово шепне султановi, може бути зле з нами!
   - ?дьмо нинi вночi! - сказав вiрменин.
   - Зараз!.. То ще не все!.. Бiжу я сюди й бачу коло головного мечету...
султанськi сiпаги в тулумбаси грають... Люди ся збiгають... Пiдходжу i
чую, як сiпаги кричать: "А хто знав би, де знаходиться Абдуллаг з Кафи,
учитель Корану в однiй зi шкiл невольниць... i не повiдомив про се найвищу
владу падишаха... тому буде вирваний язик... i живцем буде над огнем
колесований... аж до семого поту!.."
   - Гарна iсторiя! - шепнув переляканий вiрменин, що також побiлiв як
смерть. А пiт на нього вiдразу виступив. Наступила загальна мовчанка. По
якiмсь часi вiрменин сказав:- Ва, ва! Сумнiву нема, що й за нами вже десь
шукають...
   Всi затихли i стояли, як мертвi подоби. По хвилi знов сказав вiрменин:
   - А не добре я радив, продати ?? ще у Криму? Нiхто не вiдповiв. По
хвилi сказав старий Iбрагiм з твердою вiрою:
   - Перед очима десятого султана - нехай живе вiчно! - не укри?ться нiяка
рiч. Iду сам до султанського сераю i скажу, де ?сть Абдуллаг.
   - А як уже не вернеш вiдти?..
   - За все хвала будь Богу милостивому, милосердному пановi в судний
день! - вiдповiв побожно турок Iбрагiм словами Корану. I повагом
вийшов-таки зараз з кiмнати.
   За хвилину вели його сiпаги до султанського сераю. А оставшi сидiли в
такiм страху, як iще нiколи по продажi нiяко? невольницi.

   * * *

   I знов минув день. А вечером був на авдi?нцi? у султана найбiльший
учений, муфтi Кемаль Пашасаде. Йшов з палицею, повагом, похилений, але
бадьорий, з бiлою бородою, в зеленiм одязi, так вилинялiм вiд старостi, що
при входi свiжа султанська сторожа не хотiла його впустити, думаючи, що се
якийсь прошак. Усмiхнувся i сказав, що сам султан його кл