иче. Надiйшов начальник сторожi i впустив великого ученого, з котрим усi науки зiйдуть колись до гробу, як загально говорили про нього. Що сказав молодому султановi найбiльший мудрець його держави, не довiдався нiхто, аж поки не дiйшло до того, що дрiбнi, делiкатнi рученьки Настi зачали ламати велику i сильну державу падишаха, що простяглася на три частi свiту... Та до того часу ще не раз зацвiли червонi квiти брескви i не раз з гнiздочок голуби вивели молодих. XI. ПЕРША ПОДОРОЖ НА ПРОЩУ РОКСОЛЯНИ На Афонi дзвони дзвонять Почина? Прот великий, Окликаесь Ватопед. Далi зойкнув Есфiгмену, Загудiв Ксеропотаму, Там Зографу, далi Павлю, Розливаесь Iверон... Був кришталево-ясний ранок, коли султанськi галери допливали до Свято? Гори, що як бiлий мармуровий стiжок виднi? на синiм тлi неба i стрiмкими стiнами в море спада?. На довгiм пiвостровi вже здалека виднiли зеленi лiси. Як наближалися, повiяло з них чимсь рiдним на душу Настунi, бо запримiтила там не тiльки кипариси, пiнi? й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатиннi дерева: тут лучилася тверда рiстня ?? рiдно? землi з м'ягкою полудневою рiстнею. Здалека долiтало привiтне грання дзвонiв всiх афонських церков, що вiтали могутнього монарха. На березi заливу Дафнi виднiли великi процесi? монахiв зi всiх монастирiв i багато паломникiв! Свою велику славу, як святе мiсце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору мiж Сходом i Заходом, а ?днiсть була у церквi Христовiй. Оподалiк на скелях полуднево-захiдного узбережжя Свято? Гори бiля пристанi Дафнi пишався в прекраснiм мiсцi старий монастир великомученика й iсцiлителя Пантелеймона, вiдновлений востанн? галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зi всiх земель Укра?ни. I здавалося ?й, що в ?х спiвах почула також вiд дитинства знакомий ?й напiв галицьких церков. Ще на галерi просила Сулеймана, щоби спочав у тiм монастирi. Вiдчула самотнiсть у товпi мусульман i незнакомих монахiв. Зразу зробилося ?й так лячно, якби була сама в якiйсь пустинi. Змовила молитву щиро-щиро. I спокiй увiйшов у ?? душу. А потому стало ?й так ясно i легко на душi, як у рiднiм домi. I здавалося ?й, що кождий дуб i кождий бук, кожда тверда частинка i кожда квiтка Свято? Гори - се ?? рiдня. Вже не чулася самотня. Не вiдчувала нiякого тягару. Уявляла собi Матiнку Господню Воротарницю в Тверськiй iконi на Святiм Афонi. Не лякалася ?? так само, як дiти паломникiв не боялися султана, перед яким дрижали ?х батьки. Любила все кругом, i син? туркусове небо, i спокiйне море, i Святу Гору, i пахучi лiси на нiй, i монастирi, i скити, i трави, i квiти, i монахiв, i паломникiв, i дiтей. А його? - запитала себе. i майже притакнула в душi... Вся запаленiла, скоро кинула оком, чи не рiжниться чим вiд iнших молоденьких отрокiв султана. Не рiжнилася зовсiм одягом i, мабуть, не багато виглядом. Успоко?лася. I знов тiшилася всiм, що бачила навкруги. Тiшилася сво?ю власною радiстю з життя i гралася, мов ясним кришталем,- думкою, яка аж тут ?? привела. Тою думкою, що зродилася в ?? головцi в часi розмови з монахом-вiдступником. Вдивилася в товпу монахiв i здавалося ?й, що бачила якесь знакоме обличчя - десь бiля самого Прота, начальника всiх монастирiв на Афонi, котрий вiтав Сулеймана. Тепла струя перейшла ?й вiд серця до мозку i очей. I здавалося ?й, що ясний кришталь думки, який уродився в нiй, зачина? розгрiватися й вигляда?, як горючий камiнь, про який пророкувала ?й циганка, що буде мати його у волоссю. Вже мала його - в головi... Спокiйно пiшла в товпi отрокiв бiля Сулеймана до монастиря св. Пантелеймона. Коли пiдiйшла до нього з Сулейманом, побачила на верху кам'яно? брами монастиря вже невиразний вiд старостi надпис: "Святу Обитель сiю возобновил человiк, що вiрив у Бога: князь на Галичi, Перемишлi, Звенигород!, Ушицi i Бакотi, Ярослав Осмомисл, син Володимирка. Успе в Бозi 1187 года". З глибоким зворушенням вiдчитала старий напис i побожно змовила "Отченаш" за душу великого володаря сво?? рiдно? землi. * * * Пiсля скромного снiдання, яким монахи приняли високого гостя i його товаришiв, а яке складалося з чорного хлiба, меду i води, пiшла Настя оглянути головну церкву i ?? скити, розсипанi по недалеких скелях. Але як тiльки вийшла з киновi?, зустрiла несподiвано знакомого вiдступника, що йшов з якимсь дуже старим монахом. Збентежилася й хотiла його оминути. Одначе вiн показав ?? свому товаришевi i сказав до нього в ?? рiднiй мовi: - Це улюблений отрок султана Сулеймана, християнин. Ось тут був мiй дiм, моя дитинко! - звернувся до Наступi. Старий монах з бiлою бородою вдивився в не? сво?ми синiми очима, поблагословив ?? знаком хреста i сказав до знакомого Настi вiдступника: - Може, о. Iване, той отрок хоче оглянути нашу обитель? - Так,- вiдповiла живо Настя. По тiм, що монах назвав вiдступника "отче Iване", змiркувала, що тут не знають про його вiдступство. Але не хотiла його зраджувати. Розумiла, що тодi i вiн мiг би видати ?? тайну, що вона не отрок султана, але його любка. Iшли в трiйку як представники трьох поколiнь. Настуня чула ще вдома вiд батька i про св. Афон i про монастир св. Пантелеймона, як про мiсця, до котрих вiд вiкiв спрямованi були серця й уми всiх побожних паломникiв нашо? землi. Знала також, що вступ на св. Афон заборонений жiнкам ще вiд часiв царя Константина i що на Афонi не була ще нi одна укра?нка, навiть нiяка княгиня. Серце ?? билося так, як б'?ться в грудях того, хто перший вийде на недоступний верх гори. - Ти, сину, з нашо? землi? А звiдки? - почав старий мовах. - З Рогатина,- вiдповiла. - Знаю. Ще не знищили його бiсурмани? - Жаль блиснув в його синiх, старечих очах. Увiйшли в церкву, де здалека блистiв головний вiвтар прекрасно? роботи. Настя побожно перехрестилася. Старий монах попровадив ?? перед сам престол i почав: - Святую трапезу сiю сотворили сице: собра во?дино злато, i серебро, i бисерiе, i каменiе многоцiнно, i мiдь, i олово, i желiзо, i от всiх вещей вложи в горн. I егда смiшашеся вся, слiя трапезу. I бисть красота трапези сирiч престола неiзре-ченная i недомисленная уму человiческому, занеже овида убо-являшеся злата, овогда ж серебра, овогда ж яко камень драгiй, овогда ж iнакова... Глибоке вражiння зробили на нiй сi слова старого монаха,- сама не знала чому. * * * Die Nachi ist still, Die Stunde slehl: Vergangenheit ruhrt sacht An goldnen Glocken Iдучи дальше до найближчого скита, побачила красу Свято? Гори. Кругом пiд ногами розливалися яснi води архiпелагу: лавровi дерева i прочитан[46] пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вiрли. Як ухом сягнути,- панувала тиша. Не переривали тишi нi рев звiрiв, нi блеяння стад. Бо по уставам Свято? Гори заборонений там побут самицям усяких животних i нема розмножування. I нiщо не нарушу? глибоко? тишi. Хiба вiтер просвистить час до часу в гiрських проваллях або прошелестить у листi дерев i корчiв. I знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманiтно шумить у прибережжя. Захоплена красою афонсько? природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель. Старець, iдучи пiд гору, втомився. Сiв, вiдпочив хвилинку й почав: - Старе передання восточно? церкви каже: "Коли в ?русалимi святi апостоли з Божою Матiр'ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповiдi ?вангелiя,- дiсталася Богоматерi Iверська земля[47] . Але ангел сказав ?й, що та земля просвiтиться пiзнiше, а ?? сам Бог приведе там, де очiкують ?? опiки. Тим часом чотиридневний Лазар, що був тодi ?пископом на Хипрiйськiм островi, дуже хотiв бачити Божу Матiр. Але боявся прибути в ?русалим, бо там були б гонили його. i за дозволом Богоматерi прислав по не? корабель, на якiм вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вiтер i корабель прибув у пристань Дафнi, до Свято? Гори, де стояв храм поганського бога Аполлона i куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про сво? сердечнi тайни i навiть про тайну самого життя. Як тiльки Божа Мати ступила ногою на берiг, всi кам'янi iдоли закричали: "Люде! Йдiть до пристанi i приймiть Марiю, Матiр icyca!" Народ поспiшив на берiг моря i приняв з почестю Богоматiр. А вона оповiстила народовi про Iсуса. I всi впали й поклонилися йому, увiрували в нього i хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати i сказала: "Се мiсто буди мнi в жребiй, данний мнi от Сина i Бога моего!" Поблагословила народ i сказала: "Благодать Божа да пребудет на мiстi сiм i на пребивающих здi с вiрою i благоговiнi?м... Потребная же к житiю благая будуть iм с малим трудом iзобильна..." Поблагословила ще раз народ i поплила в Кипр. А як минуло вiсiм сот лiт, знов з'явилася тут Богомати в снi пустинножителю Петру. Вiн мав такий сон: святий Николай клячав перед Богоматiр'ю й, показуючи на нього, на Петра, просив ??, щоб показала йому мiсце для чернечого життя. А вона сказала: "Во Афонi горi будет покой его, то ?сть жребiй мiй, от Сина мнi даний, да отлучающимся мiрских молв i ?млющимся духових подвигов по силi своей там временне житi? сво? проведуть без печалi..." Таким остане святий Афон до скончанiя мiра[48]... Настуня закрила очi рукою. Все те, що оповiв старий монах, видалося ?й таким природним i правдивим, що немов бачила й чула, як оживають i кричать кам'янi iдоли, кричать про чуда, якi мають дiятися на землi. Вiрила твердо в чуда. Бо чи ж не чудом було для не? те, що вона сюди дiсталася? Дiсталася, всупереч приреченям цiлих поколiнь могутнiх царiв!.. Дiсталася як невольниця туди, де столiттями не могли дiстатися навiть жiнки наймогутнiших царiв Вiзантi?. Чи ж не чудом було, що з товпи бiдних невольниць так скоро вийшла аж на мiсце, якого ?й завидують дочки перших домiв се? землi? Вiдчула якийсь дивний бiль, що там унизу мучаться товаришки ?? недолi. Той бiль був змiшаний з розкiшною радiстю, що вона не там, мiж ними... Всiм серцем вiдчула дивну руку Господню, котра привела ?? аж сюди - Чорним Шляхом ординським i Диким Полем кили?мським. Привела ненарушену i невинну. Привела i призначила до яко?сь велико? проби-боротьби. А перед тим дала ?й ще у ласцi сво?й побачити найсвятiшу обитель Грецi? та помолитися у нiй. З глибоких тихих ущель i дебрiв Свято? Гори виходили до не? чудовi мрi?, мов срiбна мряка, й нечутно шептали до вуха, що вона призначена до надзвичайних дiл. Хотiла ще тiльки побачити Матiнку Господню Воротарницю. I запитала: - Чи далеко вiдси Iверський монастир? Старий монах зачав здивовано дивитися на молоденького отрока. Бо за Iверським монастирем попитували звичайно старi люде, якi мали тяжкi грiхи на совiстi. Вони хотiли перед смертю подивитися в обличчя матерi Суддi... Помалу вiдповiв: - Недалеко, синку!.. На другiм березi сього вузького пiвострова... Заки я вiдправлю службу Божу, ти вже можеш там бути... По хвилi додав: - Ти хочеш бачити Iверську iкону Богоматерi? Настя, бачачи, що старець розбалакався i радо говорить про святi рiчi Афону, запитала: - А вiдки та iкона взялася? - Одного вечера,- зачав старий,- iноки Тверсько? обителi побачили на морi полумiнний стовп, що верхом сягав аж до неба. Перенятi жахом, не могли рушитися з мiсця, тiльки молилися. А те видiння повторялося ночами i днями. Згодом побачили, що той огненний стовп горить перед iконою Божо? Матерi i спробували на човнах пiдплисти до не?. Але чим бiльше пiдпливали, тим бiльше iкона вiддалялася. Тодi iверськi монахи зiбралися в храмi i слiзно молили Господа, щоб вiн подарував ?х обителi той неоцiненний скарб - iкону Богоматерi. Господь вислухав ?х молитви. Найпобожнiшому з них, Гаври?ловi з Грузi?, з'явилася в снi Пресвята Дiва i сказала: "Вийди в море i з вiрою ступай по хвилях до мого образу!" Гаври?л вступив на море, перейшов по водах, як по сушi, i приняв у сво? обiйми iкону Пречисто? Дiви. ?верськi iноки поставили чудотворну iкону в головнiм вiвтарi. Але на другий день перед утренню iнок, що засвiчував лампади, вступивши в храм, не застав у нiм iкони. По довгiм шуканню побачили ?? переляканi монахи на стiнi, над монастирськими воротами, й вiднесли на попередн? мiсце. Але на другий день рано знайшли ?? знов над ворiтьми. Це чудо повторилося багато разiв. Нарештi Пречиста Дiва знов з'явилася монаху Гаври?лу i сказала: "Об'яви братi?, що я не хочу, щоб вони мене охороняли, але я хочу ?х охороняти - i тепер, i в будучiм життi". Братiя сповнила волю Богоматерi. Вiд того часу i до нинi Iверська iкона знаходиться над брамою монастиря. Як прийшли тут мусульмани, то вдерлися в Iверську обитель. А був мiж ними араб, що називався Варвар. Вiн з ненавистi до христово? вiри ножем ударив Божу Матiр в обличчя. Але, побачивши, що жива кров потекла з ?? рани, що й сегодня можна ще пiзнати,- покаявся, увiрив i став скитским монахом, i спасся, i став святим. Його малюють, синку, чорного, як мурина, з ножем, зi стрiлами i з луком... Настя сидiла i в екстазi слухала святих легенд афонських. Картини, як малював ?й старий монах-маляр, пересувалися ?й, мов живi перед очима. Слова: "Об'яви братi?, що я хочу ?х охоронять - врiзалися ?й у пам'ять незнищимо. З задуми збудив ?? бувший о. Iван, що весь час не промовив нi слова. Тепер додав, кажучи кожде слово: - Жiночого пола на святiм Афонi не було вже бiльше як тисячу лiт. Аронськi отцi законоположили, щоб жiночий пол не мав вступу на Святу Гору. А се потверджено було грамотами всiх царiв вiзантi?ських i великих султанiв. Була тут лише жiнка першого християнського царя Константина. Але як тiльки пiдiйшла допершого скита, Божа Мати крикнула з iкони: "Ти чого сюди! тут iноки, а ти жiнка! Нi кроку дальше!"... Цариця злякалася й вернула до Вiзантi? та оповiла се брату Аркадiю. Се той, котрий щороку присилав сюди 12 фунтiв золота i 17 срiбла з царсько? скарбницi. А як настали турецькi султани, то i вони пошанували святий закон Афонський... З Настунео дiялося щось надзвичайне пiд впливом дивно? тишi й оповзань. Здавалося ?й, що тутешнi монахи люде не з сего свiта. Якийсь внутрiшнiй розрух опанував ?? душу, мов орану весноп земельку, в яку ма? западати насiння. Постава й рухи старого монаха вже вiд першо? хвилi зустрiчi з ним робили на не? вражiння, що вiн мусiв колись належати до високопоставлених людей. Тепер по його оповiданнях нафала переконання, що вiн мiг би ?й не одно сказати i в iншiх справах: тих, що ними зацiкавив ?? Рiччi у школi неводниць. По надумi промовила до нього: - Скажи менi, старче Божий, чому турки мають свою сильну клац на великих землях, а ми нi? Старець вдивився на не? з такою увагою, що аж брови зморщив. Опiсля повагом вiдповiв: - I ми все те мали, мiй молоденький сину... - Чому ж ми втратили? - запитала з великим зацiкавленням. - Бо вiрностi в нас не було. Старець зморщив чоло, якби пригадував собi щось давно забуте, i продовжав: - То мирськi дiла, мiй сину! Але як ми не мали втратити сво?? влади, соли вже в десять днiв по смертi Владимира убили на Алтi сина його, праведного Бориса... Та не в тiм рiч, що вбили. Було таке вiд часiв синiв Адама у всiх племен i народiв. Але в тiм сором i горе, що праведний Борис сконав, опущений вiйськом сво?м. Так само зраджений, погиб i Глiб пiд Смоленськом, i Святослав, в долинi над Опором, серед гiр високих, де i я лiт тому п'ятдесят молився i докидав соснини, щоб звiрi не порили княжеського гробу... Всi вони погибли, опущенi вiйськом сво?м... Божий старець мав слези в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в нього, як в образ, i ловила кожде слово з його уст. Тут старець знов напружив ум свiй i високо зморщив чоло та почав: ..."А въ лъто 6655[49] убиша кiяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ... И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага повергоша"... Вiдiтхнув i продовжав: ..."А тисяцкiй Лязор - то мусiв бути варяжскiй нащадок, мiй синку, бо пошанував хоч тiло князя - "повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше, покриша его одеждами своими и положиша тъло его въ церкви святаго Михаила. И на ту нощь Бог прояви знаменiе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И наутръя приъха игуменъ Антонъ и везе тъло князя Игоря въ монастырь къ святому Симеону и тамо положиша его въ гробь"... Старець знов вiдiтхнув i додав: - Так опису? стара лiтопись нашо? землi, як поводився наш народ з владою своею, слухаючи пiдшепту бунтiвникiв. - А на що ж Бог допустив до тако? страшно? рiчi, коли той наш князь був праведник, як видно з чуда над тiлом його? - запитала Настя. - Бо дав Господь свобiдну волю людям, сотворивши ?х на образ i подобi? свое. Робiть, що уважа?те добрим, сказав ?м, а не схочете, то побачите, до чого дiйдете... На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу... Не спинялася та злоба i перед найбiльшими володарями нашо? землi, мiй сину... Королевi Даниловi, першому розумом по Соломонi, на пирi, при чужих послах, для бiльшо? наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя... А Ярослава Осмомисла, котрого навiть чужi князi i султани вибирали суддею за розум його, взяли галичане на страшнi тортури: живцем спалили перед очима його любу жiнку... Се той сам господар нашо? землi, за голови котрого сiяла вона золотом i достатком, як нiколи. Се той сам, що вiдновив святу обитель сiю... Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона iсцiлителя й кiнчив: - Аж до самого кiнця нашо? влади так поступали з нею! А Бог милосердний довго дивився на те, поки не приняв душi останнього нашого князя, що сконав вiд отру? в тяжких муках... I не оставив уже на знущання жадного нащадка свого, бо помер молодий вiд злоби батькiв наших... Ось чому ми, дитино, не ма?мо влади сво??... Не в тiм рiч, що були злi вчинки, а в тiм, що не було спротиву в народi проти них... Не було нi пошани, нi оборони владi. Тому вона й упала... На Настю зробило те оповiдання Божого старця тяжке вражiння. Вимовилася втомою i вернула до монастиря. З полудня ви?хала з султаном i iншими отроками через пiвостров до Iверсько? обителi. Грунт був сухий i кам'янистий, з рiдкими, але животворними потоками. Чудовi лiси i садя стояли кругом, а в них дерева маслиннi, орiховi, смоквовi й помаранчевi, каштановi й кипарисовi та огороди з овочами i виноградною лозою. Здалека виднiв бiлий снiг на високих шпилях Свято? Гори. В'?хали в дубовий лiс, пишний, мiцний i великий. Тиша тут була така, що навiть комахи не бренiли в воздусi. "Розумiю,- сказав мов до себе Сулейман,- чому тут спочивав найбiльший завойовник Еребу[50], що дiйшов найдальше на схiд сонця..." Настуня оглянулася ще раз в напрямi та?мничого острова Самотраке, з котрого походила мати Олександра Великого. З гори видно було Самотраке й Л?мнос, Iмброс i Тассос, i ледви замiтку полосу берегiв Дарданелльського проливу, Ге-леспонту. Вечерiло, як наближалися до Iверсько? обителi на пiвнiчно-захiднiм склонi Афону, що стояла на прибережжi морського заливу, на тлi потрiйних неде?в гiр, покритих неграми й лiсами. Якраз входила процесiя в браму свято? обителi. * * * Iверськi монахи глибоко клонили голови перед темною iконою Богоматерi, що стояла над монастирською брамою. Настуня глянула на Сулеймана i на iкону та мимохiть i собi склонила голову. Вид Iверсько? Богоматерi був строгий. Вона представлялася як Мати грiзного Суддi. На ланитi темно? iкони без нiяких слiдiв колориту виднiв знак криваво? рани, що надавав ?й ще бiльше грiзного вигляду. Настя подивилася на Сулеймана. Вiн ще вдивлявся в образ матерi "християнського Пророка". Дрож незначно переходила i по його обличчю. Насунув турбан ще глибше на очi, нiж звичайно, i твердим кроком увiйшов на подвiр'я старого монастиря. Там заночував з усiм почотом сво?м в окремих келiях. Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути в сво?й келi?. Мiсяць заливав ?? кiмнату таким сильним свiтлом, що було в нiй ясно, мов удень. Дусилася в тiй малiй келi? i чулася дуже самотна, мов осиротiла. Чи подiлали на не? монастирськi мури, чи дух вiдречення вiд свiту, що вiяв тут вiд столiть, чи та?мнича нiч полудня,- досить, що веселiсть, яка нiколи не опускала ??, щезла зовсiм. Вiдчула потребу яко?сь охорони й опiки. Охорони не перед зовнiшнiм свiтом, бо ту мiг ?й дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в ?? нутрi. Того ще не було. Одначе, тiнь того, що мало прийти, вперве тут упала на ?? молоду, розхвильовану душу... Чула виразно, що розлетiвся вже нiжний запах ?? першо? любовi, яку вiдчувала до Стефана, та що помалу, але постiйно входить в ?? серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати ??, дiйсно як вино. Любов грiшна, любов до невiрного бiсурменина, який ставав ?й все дорожчим. Пригадалася ?й пiсня сербських невольникiв. I пригадалася ?й подруга Iрина. Що вона сказала б на вiстку, що Настя стала жiнкою султана!.. Якась гордiсть пробудилася в ?? душi. Вже не журитиметься нiчим!.. Скарби незлiчимi матиме в руках... Властива кождiй жiнцi жадоба забезпечення себе i будучого потомства вiдпочивала в ?? душi, як насичена боа. Рiвночасно та думка справляла ?й бiль i лишала, мов бурливий потiк, якийсь дивний осад в ?? нутрi. Образ Богоматерi Воротарницi не сходив ?й тямки. А мiсяць немов викликував надвiр. Встала. Одягнулася. Вийшла... Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тiй порi. Але хотiла походити бодай по стежках монастирського города, ближче чудотворно? iкони. Тихо, як кiточка, перейшла попри султанську сторожу i пiдiйшла до брами. Брама була вiдчинена!.. Бiля не? мiцно пахли синi бози, i бiлi ясмини, i червонi рожi, i синi грозну квiтiв глiцинi?, i червоний квiт брескви, що виглядав мов кров на обличчi iкони... Пiвп'яна вiд запаху вийшла перед браму... Нiч була ясна i спокiйна. Нi найменший вiтрець не вiяв вiд Гелеспонту i вiд Пропонтиди. А ?линське море, гладке мов дзеркало, посрiблене сяйвом мiсячного блиску, вiддихало тихо, як великий став пiд Рогатином... На спомин рiдного краю задрижало серце молодо? Настi й очi ?? звернулися до обличчя Божо? Матерi. Воно було зовсiм iнакше, як вдень! Якесь бiльше задумане i менше остре, хоч все ще суворе. Молода невольниця в екстазi впала на колiна i поцiлувала чужу землю. З острахом подивилася на Iверську iкону, очiкуючи, що вона ось-ось крикне, зiйде з-над брами i прожене ?? зi Свято? Гори. Але iкона з суворим видом мовчала й немов готувалася слухати ?? молитви. I молода невольниця зачала молитися до образа з таким переняттям, якби говорила до живо? людини: "...Матiнко Господня, Воротарнице! Твiй Син сказав до всiх людей: "Просiть i дасться вам, шукайте i знайдете, стукайте i отворять вам..." Матiнко Господня, Воротарнице в Iверськiй iконi на Святiм Афонi!.. I я тебе прошу!.. I я шукаю тво?? опiки!.. i я стукаю до милосердя твого!.." Вiдiтхнула, коли важила в душi те, що дальше мала сказати ласкавiй Матерi Бога, котра зна?, що таке бiль. Прочувала, що зможе вертати. Але з чим i до кого? Хто зна?, чи там живуть iще батько i ненька? Хто зна?, чи Стефан не оженився вже? I чи вiльно тут тратити таку нагоду до сили i до влади? Тут пригадалася ?й ворожба циганки, що буде великою панею. Вiдiтхнула i знов молилася: "...Я бiдна дiвчина з далеко? кра?ни, без дому i без роду мiж людьми чужими, одна-одинока як билина в полi! Мене вирвали з дому й загнали в свiт далекий. Але я не прошу нi за свою волю, нi за сво? щастя... Матiнко Господня, Воротарнице! Дай менi тiльки знак, що робити маю у сво?м ваганнi! Я не можу забути мук нещасних бранцiв i осель пожежi в сво?м рiднiм краю. Може, ти так хочеш, щоб я злагiднила великi нещастя рiдно? землi? Дай менi знак який-небудь вiд всемогучого Сина свого в Тройцi ?динiй! Адже вiн зна? все i всiм опiку?ться, навiть червачком найменшим! А бiль душi мо?? бiльший, нiж бiль розтоптаного червака. Я не хотiла б вирiкатися церкви, в якiй молиться мiй батько. Бо тодi буду самотня ще бiльше, нiж тепер. Але ж iнакше не принесу пiльги тисячам нещасних. Ти зна?ш, що таке бiль! Встався за мною до всемогучого Бога, що сотворив небо, i море, i вiтри, i птицi небеснi, що наказав людям творити добрi дiла. Дай менi знак який-небудь, Матiнко Господня, Воротарнице! Може, якраз в тiй цiлi дивна рука Божа привела мене аж сюди, степами i морями, щоб я принесла пiльгу горiючим селам i гнаним у неволю жiнкам i мужчинам? Дай менi знак який-небудь. Матiнко Господня, Воротарнице! Кивни сво?м оком, задрижи повiкою, витягни пальчик до мене!.." Молилася всею наiвною щирiстю невинно? душi. i дивилася пильно-пильно то у вираз обличчя Матiнки Бога, Воротарницi, то в безвiсти синього неба над святим Афоном. Але не змiнялося дивне обличчя iкони. Лиш у небесних та?мних безвiстях тихо моргали зорi на синiм тлi i ясний мiсяць сунув, мов млинове коло. Була сама. I вiдчула самоту. I якийсь дивний внутрiшнiй голос немов заговорив до не?: - "На образ i подобiе сво? сотворив Бог людину, i дав людинi промiнь розуму свого i вольно? волi сво?? як двi могутнi керми, щоб переплила життя. Рiшай сама пiсля розуму свого i волi сво??, що ?х дав тобi Бог! А прийде час, коли Бог дасть тобi не оден знак, але багато, чи ти добре рiшила i чи добрi стежки тво?..." Почула брязк збро? i вiдгомiн крокiв серед нiчно? тишi. То сторожа пiдносила зброю. В брамi стояв задуманий Сулейман за насуненим глибоко турбаном, з кривою шаблею при боцi. I вiн не мiг заснути то? ночi. I йому не сходив з тямки суворий образ Воротарницi обителi, в якiй заночував. I вiн вийшов, щоби вночi подивитися на той та?мний образ Матерi християнського Пророка, якого замучили солдати. Великий султан усмiхнувся над тим, що зробили предки теперiшнiх iсповiдникiв вiри Сина Марi?. Думав, що якби так його влада простягалася тодi над ?русалимом, як простяга?ться тепер, то, певно, нi оден мусульманський намiсник не дозволив би був так мучити того невинного проповiдника в бiлому хiтонi! А так - предки "джаврiв" споганили свiт: скрiзь, куди приходять ?х потомки, несуть зi собою знак шибеницi, на якiй повiсили свого Пророка! - "Чи бачив хто щось подiбне! - думав iдучи великий султан, що не терпiв християнсько? вiри, а передовсiм знаку, хреста.- Куди не глянь у ?х краю, скрiзь бачиш ?х святу шибеницю: при стежках i шляхах, i на розпуттях, на домах, i на церквах, i на стягах та коронах ?х князiв i монархiв, на грошах, ба навiть на грудях ?х послiв!.. Навiть на сво?й любцi бачив я шибеницю!.. А так мiцно держаться тi "джаври" сво?? шибеницi, що навiть невольниця не хотiла зречися знаку шибеницi за цiну султанського сигнета! I чого вони так держаться то? шибеницi, на котрiй ?х божевiльнi предки повiсили ?х Пророка?" Так думав калiф усiх мусульман i не знаходив на се вiдповiдi. Але велика твердiсть "джаврiв" подобалася йому, як подобалося все, що було тверде, велике, глибоке i правдиве, хочби й разило його. Вiрив у те, що Магомет був бiльшим пророком нiж Христос i що прийшов по нiм, аби так само "поправити" його вiру, як Христос поправив вiру пророка ?вре?в, Мойсея. ?вре?в не любив з рiжних причин. А головно тому, що вони не мали в собi спокою. Приглядався не раз, як його яничари добивали полонених рiжних народiв. Джаври звичайно спокiйно умирали, а ?вре? нi. Не терпiв сього. З джаврiв подiбно вертiлися перед смертю вiрмени i греки, ?х так само не терпiв султан. Великий, погiдний спокiй то? невольницi, що онде молилася до матерi свого Пророка, iмпонував йому так, як iмпонував добрий полк, що йшов на певну смерть,- уперто, твердо. Очевидно, вона мусiла вже запримiтити його. Але не звертала на нього найменшо? уваги. Се дразнило його - й подобалося йому, що був хтось, що не звертав на нього уваги. В почуттю сво?? сили й могутностi вiдчував потребу того. Майже з покорою виждав, аж його любка скiнчила молитися. Встала i просто пiдiйшла до нього так природно i на?вно, як дитина. Пiшли обо? понад морський берiг. Вона ще раз оглянулася, i мовби чула, як у мiсячнiм сяйвi йшов мов лунатик бувший монах, вiдступник. Iшов без шапки, з заломаними руками i з болем на обличчi. Чи так мучило його вiдступство вiд христово? вiри, чи злочини, яких докопував у сво?й шпiонськiй службi, чи одно i друге? Тепер зрозумiла Настуня, чому вiн так гарно-гарно оповiдав ?й, як то Мати Божа Воротарниця в ясну спокiйну нiч проща? злочинцям ?х страшнi дiла. Збагнула вже його душу i його мрi?. Додумалася всего... А вiн iшов просто до образа над брамою. I не бачив нiчого, задивлений у жерело ласки. Хто зна?, як довго мрiв вiн про сю молитву перед чудотворним образом Богоматерi? - подумала Настуня. Оглянулася ще кiлька разiв. I все бачила, як iшли-скрадалися до образа темнi тiнi людей-грiшникiв. Всi вони мали якийсь тягар на душi. Всi, всi, всi. "А Сулейман? - подумала.- Цiкаво, яка його душа - там - у самiм нутрi?.." * * * Султан запримiтив у Настунi якусь змiну. Була ще погiднiша, як звичайно. Така дуже погiдна, як осiнь, що да? солодкi овочi. "Може, попращалася зi сво?м Богом?" - шибнуло йому в душi. В тiй хвилi припускав, що вона покорилася перед ним так, як покорилася перед його предками отся християнська земля з усiми святинями. Радiсть засiяла на його обличчi i на хвилину остудила його горячу любов, як остуджу? все, що вже осягнене... Але, глянувши в очi невольницi, вiдчув, що сю твердиню не вистарчить раз здобути. Великий завойовник вишептав мимохiть слова: - Люблю тебе... - I - я,- дуже тихо вiдповiла молода невольниця, так тихо, що великий султан не знав, чи вiн дiйсно чув тi слова, чи тiльки причудилося йому те, що хотiв чути. Час для нього немов задержався вiд невиразного словечка його любки, що до котрого не був певний, чи дiйсно його чув. Але радiсть його через те не була менша. Якась розхвильована, солодка розкiш, що давала йому небувале почуття сили i житт?во? радостi, обхопила все його ?ство. Мов зелектризований перуном стояв великий султан Османiв на березi вiчно-гомонного моря. I чув у собi подвiйну силу i подвiйну велич. Чув у собi погiдну радiсть з життя, яку переливала в його серце та тиха дiвчина з далеко? кра?ни. Помалу минало його розхвилювання. I обличчя султана залив спокiй, який йому найбiльше подобався в людях. * * * А вiд та?мничого острова Самотраке сунув мiсяць вповнi, спокiйний, як найбiльший володар Османiв. Сунув i сипав сво? срiбне свiтло на пальчасте листя винограду, на вiчно зелене гiлля дерев лаврових, на високу браму iнокiв iверських, на снiжистi шпилi Свято? Гори i на мiнливi води ?линського моря, в котрiм також любилися Божi сотворiння й через любов набирали сили до дальшого життя в невiдомiй глибинi. Та не знав великий султан, яка глибина була в душi його любки i що мало вийти з глибини то? душi. А на не? святий Афон зробив таке сильне вражiння, що рiшилася не покинути христово? вiри за нiякi скарби свiту, навiть за дiядем султанки Османiв! А що вже полюбила молодого Сулеймана i хотiла стати його жiнкою, то вiдчула, як колеться душа i як великий бiль входить у серце. I бачила вже перед собою круту стежину думки, якою мала йти душа ??, тягнена двома силами: вiрою i любов'ю. О, вже чула, що буде мати що прощати ?й Матiнка Господня Воротарниця, на святiм Афонi, в Iверськiй iконi... Любов i вiра, двi найбiльшi сили в людинi, вже боролися в нiй, як бореться буря з берегом Гелеспонту. Земська любов зачинала покривати все, освiтлювана лискавицями того, що люде називають щастям-долею. Покривала ?х обо?. Вiн мимо розуму свого не бачив навiть того, що вона вже вспiла дати йому й учителя i на прощу до святого мiсця "джаврiв" затягнути. Великий султан Османiв у квiтi сво?? молодостi йшов поруч улюблено? жiнки святими стежками Афону, як iшов колись прародич Роксоляни. А вона йшла, як Ева, навiть не думаючи про те, чи вiн завага?ться з'?сти все, що вона йому подасть - вона, його будуча жiнка... Великий султан Османiв, володар трьох частей свiту, iшов в облаках райсько? розкошi - з бiдною дiвчиною, з невольницею. Вiн здобув ?? любов у хвилi, коли вона побачила, як вiн спокiйно ждав, заки вона скiнчить молитву до Бога свого. В тiй хвилинi здобув володар Османiв найбiльшу любов свого життя, найбiльшу розкiш його i - найтяжчу прикрiсть... Бо кожда правдива любов - се повторення та?много минулого всего людського. Се золотий дзвiн його бувальщини: його високих злетiв i кривавих упадкiв та покути. О, дивний ?сть зв'язок мужчини з жiнкою, а iм'я йому та?мниця... * * * О, багато наук винесла Настя з першо? сво?? прощi в далекiй чужинi. I навiть не сподiвалася ще одно? розв'язки питання, котре час до часу запрятувало ?? розбудженi в Криму думки. А сталося се так: Коли вже мала вертати з Сулейманом до монастиря зi сво?? прогулки в спокiйну, тиху нiч,- нараз вiд Гелеспонту повiяв напрасний вихор i закрутилося море пiд Афоном. I засичали збуренi води, i похилилися вiд вихрiв лiси на горах. А помiж скелями Афону щось застогнало й засвистiло. I видно було, як в глибоких яругах, немов з жаху, трясеться вся рiстня. I небезпечно стало йти дальше, бо вихор пiдривав пiднесенi до ходу ноги та мiг кинути в пропасть. Сулейман глянув на Настю, котра дрижала зi страху i холоду. Опiсля подивився довкруги, потягнув ?? за руку в тихiше мiсце пiд густе дерево мiж скелями, зняв зi себе свiй верхнiй одяг й обтулив перелякану дiвчину. А сам обличчям звернувся до Мекки й, похиливши голову, зачав молитися. Молилася й Настя до Бога свого, вся дрижачи зi страху. А тим часом небо затягнулося хмарами i грiм зачав ричати, тисячним хором лунаючи мiж скелями Афону. I погасли всi звiзди на небi, якби ?х нiколи не було, i настала темна нiч, а з чорних хмар хлинули потоки дощу. Серед несамовито? темряви час до часу прорiзувала небо так само несамовита яснiсть. В ?? жахливiм фосфоричнiм блеску тим страшнiше,виглядали чорнi челюстi вирiв на морi, котрi крутилися немов у шаленiм танцi й летiли на береги Афону. По кождiм освiтленнi наступала ще тяжча темрява i не видно було навiть руки перед очима. Настя вся дрижала в обiймах Сулеймана, притулившись до дерева. Не говорила нi слова i не чула, що вiн говорив. Думки в не? бiгали безладно, а всi кружляли коло несамовитого свiтла, що раз у раз роздирало темряву. Нараз i нутро ?? переляканого духу роздерла подiбна лискавка... Зрозумiла, чому ?? батько так не любив роз'яснювання будуччини ворожками... Адже по кождiм такiм роз'яснюваннi наступала ще бiльша темрява. I хто, уповаючи на роз'яснення йому шляху скорою лискавкою, пустився б iти куди-небудь, того напевно ждала б заглада. Бачила се наглядно. Коли на хвильку затих рев бурi i гримiт громiв на горах, вчула, як говорив до не? молодий султан Османiв: - Ти вся прозябла, я дам тобi зараз i свiй кафтан. Вiдповiла: - Ти володар велико? держави, а я никла квiтка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема... Сулейман не вiдповiв нi слова i зачав розпинати свiй кафтан. Задержала його руку, кажучи: - Не хочу! - Чому? - За тобою вже напевно шукають тво? люде i кождо? хвилини можуть сюди доповзти. - I що з того? - Та й що ж подумають собi, коли побачать, що великий султан Османiв дрижить в сорочцi на дощi, а кафтан свiй дав служницi з гарему свого?.. - Ти не служниця, ти будеш найлюбiша жiнка моя! - Ще нi, ще нi! I Бог зна?, що буде з нашо? любовi. Та й не хочу я, щоби тво? люде зле думали про мене, коли б я допустила до того, щоб ти наразив для мене сво? здоровля. - Не оглядайся на людей! - А на твою матiр також нi? Таж вона довiдалася б про все... Се здержало Сулеймана. А буря дальше гула. I султана Османiв дiйсно шукали його вiрнi люде, повзучи з нараженням життя помiж скелi Афону, що дрижали вiд ударiв перунiв. Два з них погибли: один упав у пропасть, другого вдарив перун й убив на мiсцi. На другий день Настя бачила тiла обидвох, покритi вiйськовим знаменем. XII. "I ДВА ВЕСIЛЛЯ, А ОДНОГО МУЖА..." Eine bot ihm einen bunten Traum Und er hat sein Herz dafur gegeben. Nannt' es Liebe und ein reifstes Leben. Jahre gingen und er merkt' es kaum. Und sein Blut gor wie der Saft der Reben. Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до сво?? столицi. I занепоко?вся весь гарем на вiстку, що блiда невольниця iде з ним вже вiд Солуня в дорогiм дiядемi з перел, i гiршилися всi, що вона ще досi заслоною не закрила обличчя, як велить звинай мослемiв. Надзвичайна тиша залягла палату Дерi-Сеадету, коли в'?здила до не? невольниця Хуррем. Тiльки переляканi ?внухи товпою вийшли ?й назустрiч i кланялися ще нижче, як перед тим. Та занепоко?нi були не тiльки мешканцi султанського гарему, але й всi везири, кадiяскери, дефтердари й нiшандшi i навiть Кiзляр-агасi, наймогутнiший зi всiх двiрських достойникiв. Вони нюхом схiдних людей чули, що наближаються якiсь великi змiни в життi цiсарського двору. * * * Мов чорна туча над землею, висiла ненависть над великим гаремом падишаха. Ненависть всiх жiнок i одалiсок до блiдо? чужинки, невольницi Хуррем, "християнсько? собаки", що полонила серце десятого султана. На другий день по при?здi Настунi побачила вона вечером, як до ?? кiмнати вбiгла мала чорна собака з деревляним хрестиком, прив'язаним до хребта. Зразу так налякалася, що аж крикнула. Але вмить успоко?лася, догадавшись, що се буде "дарунок" ?? суперниць, котрi зненавидiли ??. Вони, очевидно, нарочно тепер пiдкинули ту собаку, бо була се звичайна пора вiдвiдин падишаха. Якраз пiд ту пору хотiли вони збентежити Настуню i, може, спробувати востанн? вiдвернути вiд не? серце Сулеймана. Зрозумiла се вмить. Успоко?лася i принадила до себе собачку. Собачка мала обвалянi болотом нiжки i якусь дощинку, причiплену до деревляного хрестика. На дощинi була надпись. Три слова: "Калим знайдi з Керван-Йолi"[51]. Зрозумiла тяжкий глум i насмiх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навiть калиму приняти. Вiдчула сей глум тим тяжче, що не зробила нiякого лиха нiкому, вiдколи тут була. Жаль огорнув ?? такий, що сплакала. Слези, як шнурочки перед, пустилися ?й з очей, i не могла ?х затамувати, хоч не хотiла, щоб так застав ?? падишах. Напрасно зачала витирати очi. Потому закликала служницю i казала собi подати води. Обмивши очi, взялася мити обвалянi болотом нiжки собачки. В тiй хвилi заповiв ?й оден з ?внухiв, що падишах вже йде. Зразу хотiла укрити собачку. Але надумалася. "Все одно довiда?ться",- подумала. Сулейман увiйшов, як звичайно, поважний, але зараз на ?? вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзанiй собачцi, засмiявся весело i запитав: - А се що? - Се мiй калим, Сулеймане,- вiдповiла тихо. А жаль так дзвенiв у голосi ??, як дзвенить умираючий звук дзвiночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по ?? обличчю. Сулейман став мов перуном ражений. Ще нiколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах сво?х, як весна, кроплена дощиком. А внутрiшнiй бiль так у нiй горiв, як горить крiзь вiкна пожар у нутрi дому. Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав ?? бiль i плач. В тiй хвилi доглянув деревляний хрестик на собачцi i перечитав надпис на дощинцi... Вона вперве назвала його по iменi в болю сво?м... Було се музикою для нього. Вiдчув тим глибше ?? бiль i образу. Здавив у собi гнiв i сказав: - О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала нi одна з мо?х жiнок, нi жiнок мого покiйного батька,- нехай Аллаг буде милостивий душi його!.. А тi, що придумали сей недобрий жарт, вiдпокутують за нього! Перестала мити собачку, зложила обi ручки як до молитви i сказала: - Не роби нiчого злого, щоб ти не покарав невинних у гнiвi тво?м! Бо як же ти вiдкри?ш винних у величезнiм сераю, де живуть тисячi людей? - Я вже знайду на те способи! - вiдповiв молодий Сулейман. Сам докiнчив мити ?? "калим", погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван. Перейшовся нервозно кiлька разiв по кiмнатi, усмiхнувся до сво?? любки i схвильований вийшов. Ще iз-за дверей сказав до сво?? любки: - О, Хуррем! Коли не зломлю страхом се? ненавистi, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грiзнiше. Се, що вони зробили тепер, тiльки початок вибухiв. Я знаю сво?х людей! I пiшрв рiвним кроком коридорами гаремлiку. А Настуня остала в страху, що буде дальше. * * * На другий день рано Настя як звичайно збудилася i виглянула вiкном на внутрiшн? подвiр'я гарему. Не чула нi одного спiву, нi одного звуку, хоч звичайно вже кипiло життя в тiй порi. Всi вiкна кругом були зачиненi. А пiд сво?ми вiкнами побачила подвiйну сторожу зовсiм нових ?внухiв, яких ще нiколи не бачила. Звичайно повiдомляли ?? служницi навiть про найменшу новину, яка сталася в гаремi. Тепер не зголошувалася нi одна. Здивована Настуня сама пiшла до кiмнат сво?х служниць. Були зiбранi разом i мали переляканий вигляд. На ?? вид однi низько похилилися, iншi аж поклякали на землю. - Що з вами? Що сталося? - запитала Настуня, сама перелякана. - О, панi,- вiдповiла одна з ?? невольниць.- Такого вже давно не було в гаремi - якраз тепер батожать дротяними нагайками двох ?внухiв тво?х перед страшною брамою Джеляд-Одасi, куди ?х незабаром запровадять... А одну з найкращих одалiсок падишаха зашивають у шкiряний мiшок i будуть топити у Босфорi... Настуня зблiдла. Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподiвалася аж тако? страшно? кари за свою образу. Очевидно, султан мусiв уже заявити суддям, що ?? обида - се обида його i його дому... Без того аж така кара була б неможлива. Щось у нiй захвилювало. Вдячнiсть для твердого опiкуна свого, страх i боязнь, щоб iз-за не? погибло тро? людей,- все те вiдбилося на ?? обличчю. Показала пальцем на двi сво? невольницi i сказала одно словечко: - Ходiть! Встали. Вона казала подати собi плащ i вийшла, як стояла, з двома служницями. Тихо мов у могилi було в цiлiм гаремi i пусто на коридорах його. ?внухи, що стояли при виходi на сторожi, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвiр'я гаремлiку. ? прямо йшла до брам селямлiку[52], де вступ жiнкам був остро заборонений. Начальник яничарiв, що був при сторожi бiля брам селямлiку, пiзнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони[53]. I вже знали ?? всi люде в палатi султана. Став у дверях i, низько склонившись, промовив з острахом: - О, найкраща зiрко в палатах падишаха! Вступ до селямлiку - жiнкам заборонений! Не вiдповiла нi словечка. Скромно i тихо стала бiля нього перед дверми - i ждала. Начальник яничарiв збентежився. Вся сторожа стояла мов остовпiла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на блiду Ель Хуррем, то на свого змiшаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилi сказав: - О, найкраща квiтко в городi Аллага! Не входи у дверi селямлiку! А я сам пiду й повiдомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми... Мовчки кивнула головою на знак, що годиться. Не довго тривало, як з кiмнат селямлiку надiйшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночi подiбний, i дзвонив острогами. За ним iшли два високi достойники. На вид молодо? Ель Хуррем, що скромно стояла бiля дверей селямлiку, випогодилося гнiвне i завзяте обличчя падишаха. Вiн запитав: - Що доброго, о Хуррем, мiг би я зробити для тебе? - Даруй життя трьом людям! - сказала молода Ель Хуррем i зложила руки, як дитина. Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селiма Грiзного! Вiн мовчки стояв. А оден з достойникiв вiдповiв за султана! - Нема дарування кари за образу падишаха, о панi! - Але ж ? зменшення кари,- вiдповiла.- Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей,- додала так тихо i невинно, що султан вiдразу змiнився на обличчi. Всi видивилися на нього, як вiн скiнчить сю незвичайну авдi?нцiю, яко? ще не бачили в султанськiм сераю. - Спинити кару на просьбу Ель Хуррем,- сказав коротко, усмiхнувся до молодо? Ель Хуррем i зник у коридорах селямлiку. * * * Того ж вечера був падишах у кiмнатах Ель Хуррем. Як тiльки переступив порiг, запитав: - Чи ти дума?ш, о Хуррем, що тим способом позиска?ш собi любов жiнок мого гарему? I чи ти зна?ш, що та, котрiй ти врятувала життя, коли ?й сказали, хто випросив ?й життя, навiть не заявила охоти подякувати тобi за се? Подумала й вiдповiла: - Я не для подяки просила за ?? життя. - А для чого ж? - Бо так учив Бог, що помер на хрестi. Падишах задумався. Потому запитав: - Як же саме вiн вчив? - Вiн учив: "Любiть ворогiв сво?х. Чинiть добре ненавидячим вас..." Я пiсля волi мо?? матерi мала стати нареченою Бога, що помер на хрестi... Молодий Сулейман посумнiв. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душi Настунi. В тiй хвилi зрозумiв те, чого не мiг зрозумiти на святiм Афонi. Зрозумiв, чому тi "джаври" так твердо держаться хреста. Перед ним вiдкрився немов замкнений досi й зовсiм йому невiдомий, новий огород душi його любки, в котрiм цвiли квiти, яких досi не стрiчав. Рiвночасно бiльшала в нiм любов до не? i рiс бiль, що мусить утратити ??. Розумiв, що треба рiшитися якось скiнчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний лiс, в котрiм може заблудити - навiки. I пригадалися йому слова його любки про найбiльш нещасливих людей... То? ночi не спав десятий i найбiльший володар Османiв, наймогутнiший сторож i виконавець приписiв Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати бiль того, що любить?.. Не спала то? ночi й Настуня у величавих кiмнатах гаремлiку. I всю нiч палила пахучий ладан i молилася, i все пропускала в молитвi Господнiй великi Божi слова: "i не введи нас во iскушенi?..." Лиш уста Настунi вимовляли тi слова молитви,- може, найглибшi зi всiх. Але серденьком скакала понад них. А над ранком, як сон ?? не брався, змiшалася Настунi Господня молитва. I втомленi уста вже не говорили: "Да будет воля Твоя". Але здавалося ?й, що хтось ходить по садах падишаха i кричить до не? з-мiж дерев: "Да будет воля Твоя, о найкраща квiтко в палатах падишаха!" "Да будет воля моя!" I заснула в гарячцi на шовковiм ложi, в палатi падишаха... * * * А на другий день коло полудня двi великi новини потрясли султанським сера?м. Молода Ель Хуррем одержала в дар вiд султана аж два дiядеми чудово? краси. Оден з золотистих топазiв, а другий з дуже дорогих, лазурових бадахшанiв, котрий мала на собi рiдна мати султана, коли було ?? весiлля з покiйним його батьком, султаном Селiмом. Падишах - говорила тихо служба у палатi - ходив особисто до кiмнат сво?? матерi i випросив у не? найкращий дар з ?? весiльного калиму. Служба оповiдала собi пошепки, що молодий падишах ледви держався на ногах, як iшов до матерi, а огонь гарячки горiв в очах його... Начальник сторожi яничарiв, що не впустив Ель Хуррем до прийомних кiмнат султана, одержав вiд падишаха похвалу за вiрну службу, мiшок золота, вищу рангу i - перенесення до Трапезунта... I ще говорила шепотом служба у сераю, що болюча пристрасть до блiдо? Хуррем трясе у теремi десятим i найбiльшим султаном Османiв... I що молодий цiсар палахкотить, як свiчка, i тане на очах... I що його мати з журби змарнiла так само, як ?? син... I дивна тривога залягла в сераю, а побожнi мослеми, оберненi обличчям до Мекки, молилися за здоровля зраненого серця падишаха. А в тiм часi в гаремi клячала на долiвцi блiда чужинка з далеко? кра?ни, невольниця Хуррем, "знайда з Чорного Шляху", званого Злим Кроком або Шляхом Незримим. Клячала й молилася до Бога свого, обернена обличчям до мало? церковцi в Рогатинi. Молилася й дивилася то на деревляний хрестик Спасителя, то на два найкращi дiядеми, якi ?й подарувало серце Сулеймана зi скарбiв царського роду його. А нiхто не зна?, чи? серце було бiльше розхвильоване i в котрiм бiльший бiль: в серцi невольницi чи молодого султана?.. Бiдна невольниця з далеко? кра?ни в болючiй думцi сво?й назавше мiняла свою любов до Бога на хрестi - за любов до людини, за скарби свiта сего, за дiядем султанки, за владу на землi... * * * З небувалим напруженням очiкували дальших крокiв молодого Падишаха. Минуло ще кiлька неспаних ночей султана - i довiдався весь двiр, що сам Капу-ага ходив просити до султана двох визначних духовних. Пiзнiм вечером вступили до султансько? кiмнати Мугi?ддiн мудеррiс i муфтi Пашасаде. Нiхто не знав, що вони говорили з султаном, i вони нiкому сего не сказали. Але на другий день рано пiшли вони по наказу султана на згiршення цiлого двора до кiмнат блiдо? невольницi. Тако? дивовижi не було ще нiколи в Дерi-Сеадетi, щоби два побожнi й ученi улеми йшли до невольницi в гаремi султана, i ще з його наказу! I тому сам Кiзляр-агасi пiдслухував ?х особисто й опiсля оповiв усе, що чув, сво?м приятелям у великiй тайнi. Що ж чув Кiзляр-агасi в кiмнатi невольницi i що оповiдав сво?м приятелям? Вiн оповiдав так: Ученi улеми вступили до кiмнати блiдо? невольницi i сказали разом: "Благословенне хай буде iм'я тво?, хатун! Десятий i найбiльший володар Османiв, Сулейман - нехай вовiки трива? слава його! - дару? тобi волю i каже запитати, чи i коли хочеш опустити його палату, столицю i державу?" А блiда невольниця довшу хвилю мовчала. - I що на те сказала? - запитав нетерпеливий Капу-ага. - Не сказала на те нi слова. - I улеми так пiшли? - Не пiшли. - А що ж робили? - Слухали. - Таж вона нiчого не говорила! - На те нiчого не сказала. Але вiдповiла ?м так, що ма?мо - нову паню! - Як же вiдповiла? - Так вiдповiла: "Визнаю, що нема Бога, тiльки Бог, а пророк його Магомет!"[54] Слухаючi аги, везири i кадiяскери побожно звернулися в сторону Мекки i всi, як один, повторили святi слова Корану. А Кiзляр-агасi оповiдав дальше: - Я незначно вiдхилив занавiсу, щоб побачити обличчя нашо? панi у хвилi, як осiнила ?? ласка Пророка i свiтло правдиво? вiри. Була така блiда, як перший снiг, що паде на високiм верху Чатирдагу. Але ви того нiкому не кажiть! Не скажете? - Так. Оповiдай дальше! Докладно все, що бачив, переповiдав старий Кiзляр-ага, найвищий достойник двора падишаха. Лиш не мiг переповiсти анi змалювати нутра душi Настунi i думок ??, що билися як птицi в клiтцi, коли ?й оповiщено дарування свободи! Мала в тiй хвилi двi головнi думки, що так стояли бiля не?, мовби батько й мати. А перша думка говорила ?й: "Бачиш? Бог милосердний i всепрощаючий вислухав молитви серця твого, котрим ти молилася в нiч перед проданням на Авретбазарi. Пам'ята?ш, як ти тодi молилася? "Даруй менi, Боже, поворот додому! Я пiду пiшки, кривавими ногами, як iдуть убогi на прощу до святинь..." Пам'ята?ш, Настю? Оте? Бог Всемогучий вислухав молитви серця твого. I можеш не тiльки йти, але навiть ?хати додому, як велика панi, бо султан Османiв, Сулеймян Величавий, напевно не схоче, щоби його любка, хоч зранила серце його, вертала пiшки у свою кра?ну..." А друга думка говорила Настi: "Настуню, Настуню! Два рази продали тебе чужi люде, а третiй раз ти сама себе прода?ш. Прода?ш свою вiру в Спасителя свого, котрий i за тебе помер на хрестi. Прода?ш його науку про доброту терпiння на сiй долинi слiз. Прода?ш за земну любов до сотворiння, за скарби свiта сего, за дiадем султанки, за владу на землi... Йди, дитино, йди, бо вольну волю ма?ш... Та колись побачиш, куди ти зайдеш... без хреста малого i без вiри в нього..." I вiд тих думок була така блiда молода чужинка з далеко? кра?ни, що прийшла Чорним Шляхом на землю Османiв з вiрою в Бога свого... Бо ?сть одно лиш важне дiло людини на землi: жити по вiрi в Бога. А Кiзляр-агасi оповiдав дальше: - Була дуже красна i мала великий розум в очах. Оба улеми не знали, що вiдповiсти. Перший промовив Мугi?ддiн мудеррiс: "Благословенне хай буде iм'я тво?, хатун!" А муфтi Пашасаде, як луна, повторив тi слова... I знов мовчали ученi улеми, аж поки наша панi не дозволила ?м ласкаво сiсти. Тодi старий Мугi?ддiн з любов'ю подивився на не?, як на свою дитину, i сказав недорiчнi слова, хоч який вiн розумний. - Якi ж недорiчнi слова сказав розумний Мугi?ддiн? - запитали всi. - Вiн сказав отсi слова: - "Чи не жаль тобi, панi, оставати в чужинi? Чи не бо?шся ти чого"? - А що ж вiдповiла наша панi? - Вона вiдповiла повагом, помалу словами Пророка. - Якими словами Пророка? - "...О, бiйтесь Аллага, iменем котрого просите себе вза?мно! I бiйтесь лона матерi сво??! Глядiть, що Аллаг дивиться на вас! I звернiть сиротi добро ?? й не мiняйте свою гiршу рiч за ?? лiпшу, i не лучiть ?? добра зi сво?м, бо се великий злочин! Берiть собi жiнок з-помiж тих, якi видаються вам добрi, тiльки двi, або три, або чотири. А коли бо?теся, що се несправедливе, то дружiться тiльки з одною свобiдною або такою, яка посiда? вашi права[55] . Се найскорше охоронить вас перед несправедливiстю..." - Мудро вiдповiла наша панi! - сказав здивований другий везир, котрий мав дуже злющу другу жiнку. - А що на те вiдповiли ученi улеми? - Сидiли як остовпiлi. Перший промовив Мугi?ддiн Сiрек. - I що ж промовив Мугi?ддiн Сiрек? - Вiн сказав отсi слова: "Четверта сура[56] Корану, об'явлена в Мединi". - А вчений Пашасаде? - Учений Пашасаде, як луна, повторив його слова: "Четверта сура Корану, об'явлена в Мединi..." I знов мовчали ученi улеми. Перший промовив Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив Кемаль Пашасаде? - Кемаль Пашасаде промовив недорiчнi слова, хоч вiн дуже мудрий. - Якi ж недорiчнi слова промовив дуже мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде промовив отсi слова: "Благословенне хай буде iм'я тво?, хатун! Ти не боятимешся нiколи i нiчого, бо при тобi буде серце найбiльшого з султанiв!" - Чому ж ти сi слова назива?ш недорiчними? - Бо таку вiдповiдь дала на них наша панi: "Коли небо розколеться, i коли звiзди розсипляться, i коли води змiшаються гiркi з солодкими, i коли гроби обернуться, тодi зна? душа, що вона (зле) зробила i що (добре) занедбала, i в тiм днi одна душа не зможе помогти другiй, бо дня того рiшатиме Аллаг!" - А що на те вiдповiли улеми? - Сидiли як остовпiлi. Перший промовив Мугi?ддiн Сiрек. - I що ж промовив Мугi?ддiн Сiрек? - Вiн сказав з подивом отсi слова: "Вiсiмдесята i друга сура Корану, об'явлена в Меццi". - А вчений Пашасаде? - Учений Пашасаде, як луна, повторив його слова: "Вiсiмдесята i друга сура Корану, об'явлена в Меццi". А наша панi додала: "В iм'я Аллага, милостивого, милосердного, пана у судний день!" А потому довго мовчали ученi улеми. Нарештi промовив Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив Кемаль Пашасаде? - Кемаль Пашасаде промовив отсi слова: "О велика хатун! Благословенне хай буде iм'я тво?, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка! Ти зна?ш, що вибрав тебе на жiнку найбiльший з володарiв османських. I, певно, примiнишся до звичаю жiнок його закривати обличчя перед чужими, о хатун!" - А що вiдповiла мудра Хуррем хатун? - Мудра хатун Хуррем вiдповiла отсi слова: "О мудрий муфтi Пашасаде! Чи ти зустрiчав у Коранi наказ, що жiнки мають закривати обличчя? Бо я читала уважно кожду стрiчку св. читанки Пророка i не бачила того..." А вчений муфтi Кемаль Пашасаде вiдповiв: "Але чи бачила ти, о хатун, та?мничi знаки в Коранi?" - А що вiдповiла мудра хатун Хуррем? - Мудра хатун Хуррем вiдповiла отсi слова: "Я бачила та?мничi знаки в Коранi, о мудрий муфтi Пашасаде. Навiть великий учений Мугi?ддiн Сiрек говорить про тебе, що всi науки зiйдуть до гробу з тобою, жий вiчно! Але чи ти можеш, о муфтi, з чистою совiстю запевнити, що в тих знаках, яких нiхто не вiдчитав досi, ?сть наказ, щоб жiнки закривали обличчя? Чи ж мiг Пророк дати такий наказ, коли Аллаг не наказав квiтам закривати бiлих i червоних платкiв обличчя ?х?[57]" - А що на те вiдповiв мудрий Кемаль Пашасаде? - Мудрий Кемаль Пашасаде вiдповiв по правдi отсi слова: "Я не можу з чистою совiстю запевнити, що в тих знаках ?сть наказ Пророка, щоб жiнки закривали обличчя". А Мугi?ддiн Сiрек, як луна, повторив його слова. I довго мовчали ученi улеми... * * * Мiж зiбраними теж запанувала довша мовчанка. Кождий з них обдумував можливi наслiдки впливу тако? султанки на уряд i сво? становище. Перший промовив Капу-ага; - Тепер треба нам ще тiльки знати, чи Мугi?ддiн i Пашасаде вiрно повторили падишаховi свою розмову з нашою панею. I що додали? I що на все те сказав великий султан? - Се напевно знас спритний Iбрагiм-паша,- сказав Кiзляр-агасi. - Може, i,зна?, але не скаже, - вiдповiв розумний грек, що був у великих ласках в султана. - Чому? - загуло з усiх бокiв.- Адже Кiзляр-агасi сказав, що знав! I ти також слухав! - Не скажу, бо з султаном нема жартiв! - Певно! Але тут не в жартах дiло! - А я тобi кажу, що з такою султанкою ще бiльше нема жартiв! - докинув Кiзляр-агасi, що бачив уже не одну жiнку в гаремi. - Iбрагiм-паша бо?ться! - дразнили його. - Злочинця все пiзнати по трусостi його! - приповiдкою вколов хтось мiцно Iбрагiма, нiби шепотом, але так, що всi чули. - Скажу,- рiшився Iбрагiм.- Тiльки не оповiм, як я довiдався про се. - Того ми не потребу?мо! - Догаду?мося! - Ну, кажи вже раз! - Мугi?ддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде оповiли султановi все i не скрипи нiчого... - А-а-а-а! - крикнув здивовано Капу-ага. - I чого ти диву?шся? - загули з круга. - Вони ж люде чеснi! - Не всi такi скритi, як Iбрагiм! Iбрагiм удав, що не чув дотинку, й оповiдав дальше: - Султан уважно слухав ?х оповiдання. Уважнiше, нiж ради Великого Дивану,- вiддячився Iбрагiм дотинком декому з присутнiх. - Все залежить вiд того, хто говорить, що говорить i як говорить,- пробував вiдтинатися оден з членiв Дивану - Тихо! не про Диван бесiда! нехай оповiда? далi! - Султан звернув увагу на четверту суру Корану i кiлька разiв повертав до не? в розмовi з улемами. - А як султан звернув увагу на четверту суру Корану? - Султан звернув увагу на четверту суру Корану так, що питав улемiв, чи нема в нiй укрито? погрози, так укрито?, казав, як укрите терня пiд пахучою розою в огородi падишаха... - А що вiдповiли ученi улеми? - Мугi?ддiн Сiрек вiдповiв: "Iз-за одно? правдиво? рози зносить огородник багато колючок". А Кемаль Пашасаде сказав: "Тiльки птиця сороката зверха, а людина сороката внутрi". - А що розумiв пiд тим мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде розумiв пiд тим, що всякi замiри ма? внутрi людина. Але навiть зi слiв ??, якi виходять наверх, мов пара з горшка, не можна пiзнати ?? нутра. - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде сказав "птиця" - замiсть "звiрюка", як говориться у приповiдцi. - Бо не хотiв дразнити падишаха навiть словом, яке протиставив натурi Хуррем. - I розумно зробив муфтi Пашасаде, бо сказано: "Навiть як ма?ш муравля ворогом, то все-таки будь обережний". - А що вiдповiв султан? - Султан вiдповiв те, що такий, як вiн, султан повинен був вiдповiсти: "Я знаю,- сказав,- що говорять старi мудрцi про людей. Бо вчив мене старий муфтi Алi Джемалi, який був уже муфтi за дiда мого Баязеда i справував той високий уряд за весь час правлiння батька мого, Селiма,- нехай Аллаг простить всiм трьом! Але нi старий Алi Джемалi, нi нiхто iнший зi старих мудрцiв не говорив з хатуною Хуррем i не бачив ??... - А що на се вiдповiли ученi улеми? - Ученi улеми мовчали довго, дуже довго. I не перервав ?х мовчанки великий Сулейман. Нарештi промовив мудрий муфтi Кемаль Пашасаде. - I що ж промовив мудрий муфтi Кемаль Пашасаде? - Мудрий муфтi Кемаль Пашасаде отворив серце й уста i промовив так: "Ти правильно сказав нам, що рiльник ? на те, щоб орав i засiвав землю, коваль на те, щоб пiдкував коня, котрого приведуть до нього, жовнiр на те, щоб боровся i погиб, коли треба, моряк на те, щоби пливав по морю, а учений на те, щоб висказував сво? думки на основi сво?? вченостi й ума свого. Бо в тiм вартiсть i цiна кождого з них. I ми скажемо тобi по совiстi сво?й i умiнню свому: прегарна хатун Хуррем ма? ум високий i душу, що так умi? лучити святi думки Корану зi сво?ми думками, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром. Та яке серце ма? велика хатун Хуррем, отверте чи скрите, лагiдне чи остре,- сього ми не зна?мо". - "Але я знаю, - перервав султан...- Вона ма? добре серце, i тому ма? радiсть в очах i в обличчi!" - А що на те сказав Мугi?ддiн Сiрек? - Мугi?ддiн Сiрек, як луна, повторив слова Пашасаде i доповнив ?х так: "Як вiд хлiбороба не вимагають, щоб бiльше сiяв насiння, нiж ма? у мiшку, так вiд ученого не вимагають, щоби сказав бiльше, нiж ма? в умi сво?м. Онде пiд парком палати тво?? блищить-смi?ться море, спокiйне i веселе. Але не можна знати, чи попри синопський берiг не йде вже вихор Чорним морем i чи не збурить вiн до дна Босфору, i Золотого Рогу, i моря Мармара i чи не вдарить сильно в Серай Бурун". Султан мовчав. - А що сказав мудрий муфтi Пашасаде? - Мудрий муфтi Пашасаде, як луна, повторив слова Мугi?ддiна i скiнчив так: "Прегарна хатун Хуррем принесе тобi велике щастя, або велике горе, або велике щастя i велике горе... Бо вона ма? ум високий i душу, що так умi? лучити святi думки Корану зi сво?ми думками i сво?м бажанням, як лучить великий будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром". - А що сказав старий Мугi?ддiн Сiрек? - Мугi?ддiн Сiрек, як луна, повторив слова Пашасаде i доповнив ?х так: "Велика хатун Хуррем умi? так лучити зi сво?ми думками i сво?м бажанням не тiльки те, що ? в Коранi, але й те, чого в нiм нема,- як лучить великий будiвничий Сiнан порожнiй воздух з розмiрами копул у святих мошеях i замкнених худжрах[58]". - А що на те вiдповiв султан? - Султан вiдповiв на те: "Ви ж самi сказали, що не зна?те змiсту та?мничих знакiв Корану. Може, хатун Хуррем лучила якраз те, що ?сть в Коранi, зi сво?м бажанням?" - "Може",- вiдповiв мудрий муфтi Пашасаде. "Може", - повторив, як луна, Мугi?ддiн Сiрек. Султан подякував ?м i хотiв нагородити великими дарами, якi мав уже приготованi для них. Але оба улеми не приняли дарiв, кажучи, що сказали те, що знали i що повиннi були сказати. I замовкли вельможi в султанськiй палатi i мовчки розiйшлися до сво?х урядiв. * * * А кiнцево? розмови двох учених улемiв не повторив ?м Кiзляр-агасi, бо не хотiв передчасно викликати рiжних толкiв. Та розмова виглядала так: - Чи замiтив ти, о приятелю, що нова султанка вiдразу пiдкреслила те мiсце в Коранi, де Пророк Магомет поруча? брати лишень одну жiнку, подiбно як Пророк нессараг[59]... - Я замiтив, о приятелю, що нова султанка вiдразу пiдкреслила те мiсце в Коранi, де Пророк Магомет пору час брати лишень одну жiнку, подiбно як Пророк нессараг. - Чи ти не припуска?ш, о приятелю, що нова султанка може розпочати ще не бувалу боротьбу проти усего гарему падишаха? - Я припускаю, о приятелю, що нова султанка може розпочати не бувалу ще боротьбу проти усего гарему падишаха. - Чи ти не припуска?ш, о приятелю, що та боротьба може скiнчитися криваво в кiмнатах гаремлiку, i в салях селямлiку, i в улицях Стамбула, i ген поза ним у величезнiй державi падишаха... Нехай Аллаг вiдверне кров вiд дому того!.. - Я припускаю, о приятелю, що та боротьба може скiнчитися криваво в кiмнатах гаремлiку, i в салях селямлiку, i в улицях Стамбула, i ген поза ним у величезнiй державi падишаха... Нехай Аллаг вiдверне кров вiд дому того!.. - Чи ти не уважа?ш, о приятелю, що ми повиннi про се повiдомити Велику Раду улемiв i хатiбiв?.. - Я уважаю, о приятелю, що ми повиннi про се повiдомити Велику Раду улемiв i хатiбiв... - Чи ти не уважа?ш, о приятелю, що Велика Рада улемiв i хатiбiв повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма... - Я уважаю, о приятелю, що Велика Рада улемiв i хатiбiв повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма... Також Кiзляр-ага думав, що небезпечно викликати гнiв Сулеймана, сина Селiма. I тому нiкому не переповiв, що говорили мiж собою два найвищi улеми, Кемаль Пашасаде i Мугi?ддiн Сiрек. * * * Вже голосно говорили в цiлiй столицi, що падишах ладиться до великого весiлля з бувшою служницею... Незадоволенi з того мали ще одиноку надiю на матiр падишаха, що вона може перешкодить тому. Мати падишаха дiйсно говорила з сином в справi весiлля. Але що саме, нiхто не довiдався. Говорила вона i з будучою невiсткою. Але й се на диво остало та?мницею. Тiльки рiжнi глухi вiстi ходили про се мiж двораками й жiнками гарему. В гаремi кружляли, як оси, злобнi дотепи про те, що блiда невольниця принесе в посагу падишаховi. Бо дочки ханiв вносили як посаг золотi ключi мiст i великi багатства. "Тут навiть не знати, кому калим слати, бо нiкому не вiдомо, де ?? рiд i дiм",- говорили з завистi матерi поважних турецьких домiв, що мали дочок на виданнi. Настуня, як у мрацi, дивилася на приготування великого весiлля й оглядала чудовi дари, "сатшу". Як у мрацi, ставали перед нею спомини ?? першого весiлля i першого любка. I вона мимохiть боялася, чи се весiлля не скiнчиться так само дивно, як скiнчилося перше. Три найдостойнiшi турецькi жiнки оглянули Ель Хуррем по старому звичаю, чи не нарушена вона. Бо правнiсть потомства кровi падишаха мусiла бути певна понад усякий сумнiв, а нiхто не може знати, чи воля Аллага не забере до себе першого сина падишаха вiд iншо? жiнки. Тi оглядини так збентежили невинну Настуню, що не вiдкрила очей з рук сво?х, аж поки темна нiч не лягла на сади падишаха. У крайнiм збентеженнi заснула з гарячою молитвою на устах до Матерi Того, котрого виреклася, i мала передслюбно? ночi дуже дивний сон. Снилася Настунi Свята Гора Афонська мiсячно? ночi, вся у блиску зiр, оточена пiною ?линського моря... I снився ?й образ Матiнки Бога, Воротарницi, на святiм Афонi, в Iверськiй iконi. Снилося ?й, як оживала Матiнка Господня, Воротарниця. I як зiйшла з-над брами тихими ногами. I йшла понад води аж до Гелеспонту й до моря Мармара. I прийшла до мiсця, де мила обличчя молода Настуня пам'ятного ранку на сходах з мармору. I йшла Мати Божа великим парком падишаха, i понад платани, i понад пiнi?, прийшла до кiмнати будучо? султанки. I похилилася над ?? ложем, немов рiдна мати. А мала смуток i лагiднiсть в очах. I глянула на ложе будучо? султанки й тихенько сказала: - А хто ж тобi буде дружкою, Настуню? Ти ж бiдна дiвчина з далеко? кра?ни, без дому i без роду мiж людьми чужими, одна-одинока як билина в полi... Настуня сплакала в снi i вiдповiла: - Матiнко Господня, Воротарнице! Я навiть не знаю, чи в туркiв ? дружки... А Божа Мати ще нижче схилилась i лагiдно спитала Настуню у снi: - А зна?ш ти, дитинко, що ти тепер зробила? - Матiнко Господня, зда?ться менi, знаю. Дотепер мене насилу волiкли аж тут, а тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боцi милого. Скажи менi. Мати, чи добрий буде муж мiй, чи буде мене любити? - Добрий буде муж твiй, Настуню, дитинко,- сказала Мати Божа, Воротарниця.- Ти в його любовi замкнеш очi сво?. Всi три нареченi, яких ти мала, дитинко, були добрi для тебе. Будь же добра й ти - на тiм шляху високiм, на земнiм кладовищi, повнiм слiз i роз". А як Мати Божа пригадала Настунi материнський обiт, плач у снi стряс нею - i збудилася. Надворi свiтало. Слюбний день вставав. Промiння Господнi вiкна цiлували. I десь далеко, в улицях Стамбула вiйськовi банди грали, полки Сулеймана на торжество скликали... * * * А в серденьку Настунi вже грала така музика, що ?? головка забула про все... Забула й рiдну матiр в далекiй кра?нi. У ?? серденьку грала вже любов страшну пiсню, сильнiшу вiд смертi. О, се не була вже нiжна й напiвдiточа любов до Стефана. Се була любов жiнки, що так знайшла свiй предмет, як знаходить туча шпиль гори, котрий освiчу? лискавками i б'? перунами. Любов - любов - любов! Вона вже часом так кипить у нутрi, як лава у горi, хоч на склонах ?? ще все спокiйне, i зеленiють полонини, i синiють, мов очi, тихi озера... * * * На великiй площi гiпподрому стояли вже намети, що мiнилися до сонця чудовими красками, й величний трон для султана. Почалися весiльнi торжества. Невиданий блеск i пишнота Сходу так ослiпили оченька Настунi, що перших вiсiм весiльних днiв все помiшалося ?й у тямцi, мов якийсь безконечний хоровiд шалених танцiв, блискiв походiв, гомонiв i музики. Здавалося ?й, що танцюють довкруги всi поко? гаремлiку, всi брами селямлiку, всi кiннi полки султана, всi шатра на площах i навiть хвилi Золотого Рогу i Чорного моря. Нiколи опiсля не могла в порядку пригадати собi того, що бачила i чула за дев'ять днiв свого весiлля з десятим i найбiльшим султаном Османiв. В султанських палатах i на площах столицi гостили сiгiльдарiв, сiпагiв, улюфеджiв, хуребiв, джобеджiв, топджiв, везирiв, бегiв i беглербегiв. А дев'ятого дня, як у навечерi дня, призначеного до вiддання наречено? в руки будучого мужа, удався падишах, немов мiж двома стiнами з золото? парчi i шовку, якi звисали з вiкон i мурiв, на площу гiпподрому й пiд веселе грання музики засiв на престолi та приняв желания найвищих урядовцiв i намiсникiв. На пирi того ж вечера пив султан солодкий сорбет з чашi, рiзьблено? з одного туркуса. Праворуч його сидiв старий заслужений муфтi його дiда Алi Джемалi, а лiворуч Шемс-ефендi, призначений на учителя принцiв. В пирi взяли участь всi професори високих шкiл i академiй. Вони диспутували про ученi справи. На пишно заставлених столах стояли дактилi з Багдада, гранати з Шербана, риж iз Базри i яблука з Ахляту, кожде ваги до сто дiргем![60] Слiдуючого дня перший дружба Агмед-баша попровадив невиданий пишнотою "похiд пальм весiльних". Одна з них складалася з 46 000 малих частей, друга з 60 000. Вони представляли чудовi красою дерева, квiти i звiрята. Для народу уряджено величнi видовища, забави i змагання борцiв, для учених, поетiв i письменникiв духовi турнiри з диспутами. На них поети предкладали до оцiнки весiльнi вiршi й одержували нагороди в золотi. Настуня вперве пiзнала сестер свого мужа: одну, що була жiнкою Лютфi-пашi, i другу за Фергадом-пашою. А потiм i сiмох стри?в Сулеймана. З них найбiльше припали ?й до вподоби Шегiн-Шах i Абдуллаг-Хан, найстарший i наймолодший. Всi вони цiкаво оглядали ?? та старалися влекшити ?й самоту мiж чужими. Але почуття чужостi вiяло на не? нестримно в тiй пишнiй товпi османських вельмож. Як же iнакше виглядало тут весiлля! Здавалось ?й, що цiле життя буде мiж ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що зв'язувало б ?? з тими людьми i ?х племенем, опанувала ??. Молодi ?? очi мимохiть зверталися на мужа. "Яку долю готовить вiн менi?" Вже не запитувала себе в душi: бо вже любила... Перехилила головку i глянула у вiкно. Там серед ночi чудово горiли на ?? честь високi деревлянi вежi, уставленi здовж Золотого Рогу. Золотисто-червона заграва ?х освiтлювала парки сераю й кiмнати гарему. Iз-за мурiв долiтав радiсний рев товпи, розбавлено? на вулицях i площах столицi. Ракети рiжнобарвних огнiв пiдносилися високо до звiздистого неба й немов освiтлювали будучий шлях ?? життя: були мiж ними золотi блиском, як хвилi радостi, були зеленi, як луги весною, були червонi, як свiжа кров, були перлистi, як слези. Вдивилася в них. I тодi принесли ?й пишний калим - весiльний дар Сулеймана, що манив очi, мов грядка раю на землi. Стояли на столах у кiмнатах Ель Хуррем золотi корони й нараменник, садженi брильянтами. I блистiли великi нашийники з перел бiлих, як iней на шибах вiкон, i з перед найдорожчих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнiшо? ночi. I свiтили дивними блесками прекраснi дiядеми з червоних як кров рубiнiв, i з зелених смарагдiв, i з темно-бронзових турмалiнiв, що приносять щастя. А оден був з опалу, з сардiйського каменя недолi, оточений колючим терням, як велiв старий звичай у царськiм родi Османiв. Вiн стояв, напiвприкритий шовковою хустинкою попелястого кольору Iзабеллi. Настуня дивилася на тi дива краси i працi й думала, чи не сниться ?й те все. Але нi. Дотикала тих чудових рiчей. Се була дiйснiсть. Така прегарна дiйснiсть, що навiть ?? мала собачка ставала на лапки i здивовано глядiла на блискучий калим Настунi. Прийшов султан i радiв ?? радiстю. А коли муж запитав ??, чи подоба?ться ?й весiльний калим, вiдповiла: - Дуже подоба?ться менi мiй весiльний калим. Подякуй . вiд мене тим, що приготовляли його. - Але наймилiшо? тобi частi твого калиму ти ще не бачила... Була дуже-дуже цiкава, що се таке. I просила, щоби сказав. Не хотiв. - Побачиш,- вiдповiв усмiхаючись. - Коли? - В п'ятницю, як ?хатимемо з моше?. Се буде твiй дiйсний калим, i я вже наперед тiшуся, що вiн сподоба?ться тобi... Прийшла п'ятниця. Султан ?хав на престольну молитву до Гагi? Софi?, найбiльшого мечету Царгорода. В золотiй каретi ?хала Ель Хуррем з матiр'ю султана. А за ними безконечний ряд двiрських карет. В нiм ?хав великий гарем, Дерi-Сеадет, султана: стрункi i делiкатнi дiвчатка з Еребу, ще не розвиненi, як пупiнки роз, i огнистi дочки Балкану, i прекраснi бiлi женщини з Кавказу, з очима, мов глибiнь, i рослi та сильнi жiнки з гiр Алтаю. А кругом безлiч вiйськ i народа. А як по престольнiм богослужению ви?здили з мечету i до?здили до Авретбазару - вечерiло. На торговицi, на тiм самiм мiсцi, де колись продали Настуню чорним ?внухам гарему, побачила вона крiзь вiкно коляси величезну скiлькiсть одягнених по-нашому дiвчат i жiнок. Безмежна радiсть била з ?х очей i облич, i укра?нська пiсня заливала жiночу торговицю Стамбула... - Се твiй калим, Хуррем! - сказав Сулейман.- Вони iдуть додому. Настуня заплакалася з радостi. А великий хор наших жiнок спiвав: Рубай,сину, ясенину - Буде добре клиння! Бери,сину,сиротину - Буде господиня.. Молода султанка плакала, як дитина, у критiй колясi султана Сулеймана i рукою з вiкна пращала великий полон укра?нок. А жiночий похiд, освiчений свiтлом смолоскипiв, спiвав: А у нашiм селi-селi сталась новина: Молодая дiвчинонька сина повила. Не купала, не хрестила, в Дунай пустила... А потому обняли ?? ум турецькi пiснi, що лунали довкруги - так одностайно, як сипаний вiтром пiсок на пустинi. А в улицях Стамбула пiд гук гармат i самопалiв, пiд блиск ракет i гомiн музик шалiли п'янi вiд опiюму кавалькади на п'яних вiд опiюму конях. I клекотiв радiсно весь Стамбул султанський. А живий "калим" Настунi при смолоскипах, з возами харчiв i одягiв, з веселими спiвами тягнув на Пiвнiч, до радного краю Настунi. * * * Та одного, що приготував Сулейман Настунi як частину ?? калиму, не вiдкрив ?й ще. Було се сповнення приречення у справi приняття учителя Абдуллага. Спiлка торговцiв невольницями, до котро? належала колись Настуня, вернула до Кафи у великiм страху. Бо в палатi падишаха нiхто не пояснив ?брагiмовi, на що треба падишаховi учителя Абдуллага. Старий Iбрагiм одержав тiльки письмо з поручениям до влади в Кафi, щоб доставила до Царгорода Абдуллага. А друге таке письмо пiшло окремо. Старий Iбрагiм у присутностi цiло? спiлки торговцiв повiдомив Абдуллага, що його взивають до султана, очевидно, в якiмсь зв'язку з Роксоляною. Всi спiльники зачали питати Абдуллага, чи не говорив вiн невольницям чогось такого, за що мiг би султан покарати тепер i його, i цiлу спiлку. Абдуллаг вiдповiв: "Аллаг мiй свiдок найбiльший, що я вчив тiльки того, що каже Святе Письмо. А бiлу квiтку з Л?хiстану я шанував весь час, бо бачив у не? розум, покору i пильнiсть. Але нехай дi?ться воля Аллага!" Спокiйно сiв Абдуллаг на во?нну султанську галеру i пiд сторожею при?хав до Царгорода в день перед вiнчанням сво?? ученицi. Його привели до сераю й повiдомили султана, що вже доставлено Абдуллага з Кафи. Султан сказав, що перша ма? побачити його нова султанка Хуррем в день пiсля вiнчання свого, а перед тим ма? з Абдуллагом поговорити муфтi Пашасаде. Коли Абдуллага провадили до найвищого заступника султана в духовних справах, вiн налякався зустрiчi з великим вченим. I всю дорогу молився, щоб Аллаг дозволив йому знайти ласку в очах Пашасаде, котрий знав десять способiв читання Корану i всi науки близького й далекого Сходу, почавши вiд науки про небеснi блискучi зорi, скiнчивши на науцi про блискучi зорi в темнiй землi, про самоцвiтне камiння, вживане на лiки у всяких хоробах. А слава його лунала по далеких землях. Щасливо перейшла для Абдуллага авдi?нцiя у голови учених Кемаля Пашасаде. Вiн говорив з ним довго про способи читання Корану, якi зна? звичайно кождий учитель читанки Пророка. Але про те, на що його спровадили до Царгорода, не мiг йому нiчого сказати, бо сам не знав. На другий день по слюбнiй ночi Роксоляни, коли муедзини скiнчили спiвати третiй азан на вежах струнких мiнаретiв, впровадили Абдуллага до кiмнат султанки Роксоляни. Абдуллаг тихо сидiв. Коли вiддалилася прислуга, губився в домислах, чого казала його завiзвати до себе улюблена жiнка падишаха. В сво?й скромностi провiнцiального учителя анi на одну хвилину не припускав, щоб його ждало становище учителя - тут, у величезнiй столицi свiту, де було тiлько великих учених! Ще раз i ще раз переходив у сво?й пам'ятi, чи не сказав колись якогось необережного слова про султана або чи не образив чим його теперiшньо? жiнки. I не мiг пригадати собi нiчого подiбного. Довго ждав Абдуллаг у кiмнатах султанки Роксоляни. Вже так оглянув усi рiчi, дивани й десенi, що бачив ?х докладно, навiть замкнувши очi. Нарештi зашелестiли жiночi кроки за дорогою занавiсою. Вона заколисалася, розхилилася, i в кiмнату вступила вся в чорнiм оксамитi, з одним блискучим брильянтом на грудi i в чудовiм дiядемi з перед бувша невольниця, "знайда з Чорного Шляху", жiнка десятого султана Османiв, велика хатун Хуррем. Була трошки втомлена на обличчi, але весела, як весна. На вид Абдуллага ?? очi засвiтили ще яснiше, як благородний камiнь на ?? грудях. Абдуллаг на той вид так остовпiв, що стратив владу в ногах i навiть не мiг рушитися. Щойно по хвилинi похилився сидячи так, що чолом дiткнув дивану на долiвцi. А велика панi, Роксоляна Хуррем сiла напроти нього так тихо i скромно, як колись, коли ще була невольницею в Кафi. Зовсiм-зовсiм так само... I слези трiснули з очей поважного учителя Корану, що не плакав уже тридцять лiт. А як виходив з будуарiв султанки Ель Хуррем, то ще мав слези в очах. I зi слiзьми говорив до Кiзляр-аги, що тако? султанки не мав ще рiд Османiв, бо вона в такiй покорi слуха? науки Корану, як слухала колись невольницею... Скоро розiйшлися по султанськiм сераю похвали Абдуллага. I серця улемiв, хатiбiв та дервiшiв зачали прихилятись до блiдо? чужинки, що полонила серце падишаха. Und mag dein Pfad in Zweifelsnacnt verschwinden - Das Kreuz am Wege wirst du immer finden. Urns Kreuz geht dein, geht aller Menschen Wallen: Am Kreuze mussen alle niederfallen. Am Kreuze, ob sie noch so ferne irren, Muss ihrer Wege Ratsel sich entwirren... XIII. УРОДИНИ ПЕРВОРОДНОГО СИНА РОКСОЛЯНИ Дитина - се в цiлостi будучнiсть, оперта на минувшинi. Вже семий раз сходив мiсяць над Стамбулом, вiдколи молода султанка Ель Хуррем свою службу розсилала, дверi сво?х поко?в на чотири спусти замикала, вiкна в салонах сво?х сама заслоняла,- материнський, маленький, срiбний хрестик з великим болем серця зi ши? здiймала, на деревляний хрест з першого свого "калиму" прив'язала, м'ягким, золотистим шовком разом ?х обвивала, темно-цеглястим i квiтистим адамашком обкладала, у тверду, срiбну парчу поклала й уважно мiж найдорожчi пам'ятки сховала... Сховала в невеличку скриньку-деревлянку, де вже лежав дорогий для не? невольницький одяг, в котрiм ?? вперве побачив володар трьох частей свiту, як у нiм скромно при дверях одалiски як служниця стояла... Там вже лежав обвитий, одинокий, слюбний черевичок, котрий у крамi в Рогатинi з матiр'ю купувала... Там був i кривавий платочок, котрим свою зранену нiжку на Чорнiм Шляху, на Дикiм Полi обтирала, коли йшла степами при чорних мажах скрипучих як татарська бранка i з утоми та з болю упала i пiд бiсурменськими батогами всiм сво?м молоденьким тiленьком дрижала... Там було i маленьке глиняне надщерблене горнятко, котрим у Бахчисараю i потому в Кафi з Клярою чисту воду пила. I пару засушених листочкiв, котрi пiд Чатирдагом, сидячи на возi, на пам'ятку з дерева зiрвала. I маленький камiнчик з святого Афону, де Божу Матiр, що робити, питала... Вже семий раз зiйшов мiсяць над Стамбулом, вiдколи молода султанка Ель Хуррем сво? синi очi бiленькими руками закривала, i перший раз в життi свого мужа Сулеймана цiлувала, i всiм тiлом дрижала, i про цвiтучу й пахучу землю, i про син? небо, про батька i про неньку, про день i про нiч, i про весь свiт з розкошi забувала. * * * А як минув перший пал розкоше i перший мiсяць любовi, мов золотистий ручай солодкого меду пролинув, то сумнiв дригнув у серденьку Ель Хуррем. I, мов гiлка осоки, совiсть задрижала. I, мов пташка у клiтцi, думка трiпотала. I тодi молода султанка Ель Хуррем в гарячi пальчики святий Коран брала, й цiлими днями читала, й учителя свого про Божi речi питала, загадку призначiння i життя людини розв'язати гадала. А побожний Абдуллаг благословив Аллага, що така побожна молода султанка настала. Благословив, куди ходив i вчив ?? всего, що сам знав i в що вiрив. - О велика хатун,- казав до Ель Хуррем.- Аллаг посила? людину на сей дивний свiт на коротку хвилину. I не спуска? з не? ока й уваги вiд колиски до гробу. I, як батько, уважа? на свою дитину, котра йде кладкою понад рiку. А кому Аллаг дав бiльше розуму i бiльше сили, вiд того й бiльшого рахунку зажада?, коли людина перейде стежку свого буття i вип'? всi чашi, гiркi i солодкi, котрi ?й Аллаг поклав при дорозi життя. А час до часу присила? Аллаг свою пересторогу i, як батько, упомина?. Так вiрив побожний Абдуллаг i так учив високу ученицю свою, гарну i розумну султанку Роксоляну. Помалу пiзнавала вона 70 сект iсламу з рiжними-прерiжними науками. Та се не вдоволяло ??. Зачала вчитися мов рiжних народiв, щоб бути товмачем для свого мужа, коли приходили посли з кра?ни нессараг. Скоро пiймала чужi мови, бо дуже прикладалася до науки,- щоб убити внутрiшнiй неспокiй i почуття опущення. Часом до ?? мозку немов ковтали згiрднi думки i слова народних пiсень про потурнакiв, котрi виреклися сво?? вiри для панства i лакiмства. Тодi тим дужче бралася до працi. А в ?? серденьку все дрижав сумнiв, чи добре зробила, що на сво?й дивнiй стежинi скинула маленький хрестик материнський... I скоро минав час, невидимий та найсильнiший твiр невидимого Бога. * * * В день свято? ночi Кадр[61], у котрiй зiслано Коран з неба, зголосився в сераю блукаючий дервiш[62]. Сиве волосся його спадало аж до стiп, а необтинанi нiгтi виглядали, як пазурi орла, а хiд його був до танцю подiбний. Не хотiв сказати нi свого iменi, нi походження, а на всi питання вiдповiдав: - Маю об'явлення для падишаха! Його допустили до султана. Вступивши в кiмнату, приложив руку до серця й до чола i сказав: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що верта? щороку[63], то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султансько? кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. - Добре чи зле? - запитав занепоко?ний Сулейман. - Се зна? Аллаг i Пророк його Магомет! Не ждучи подяки, приложив руку до чола й до серця i вийшов. А йдучи коридорами ходом, до танцю подiбним, голосно голосив об'явлення сво?: - Коли одна з жiнок падишаха породить сина в рiчницю здобуття Стамбула, в день, що верта? щороку, то син той матиме iнакше значiння, нiж усi iншi дiти султансько? кровi, вiдколи править царський рiд Османiв!.. Сi слова потрясли султанським сера?м i звернули увагу на Роксоляну Хуррем. Бо тiльки вона могла бути при надi?. В цiлiм сераю знали, що вiд вiнчання падишах Османiв ще не був у кiмнатах нiяко? iншо? жiнки. З найбiльшим напруженням очiкувано предсказаного дня. А як настав той час, потряс бiль породу лоном Роксоляни i вона породила сина в найбiльший день Османсько? держави. Як прийшла з болю до себе, зажадала води. А як подали ?й, наказала невольницям опустити кiмнату. Довго вдивлялася в першу дитину свою. Зболiлий мозок ?? працював, мов у гарячцi. Хотiла пригадати собi щось i не могла. Нараз блiде обличчя ?? легко покраснiло, уста вiдкрилися i прошепотiли: "... Призри нынъ, Господи Боже, на тварь твою i благослови, i освяти воду сiю, i даждь ?й благодать избавленiя i благословенi? Iорданово... " Оглянулася на всi сторони, чи хто не пiдгляда? ??, та знов вдивилася в свою дитину. Не могла з велико? втоми пригадати собi дальших слiв свято? молитви, яку не раз чула з уст батька, а якою впроваджу?ться дитинку в християнську сем'ю. Знала тiльки, що в молитвi говориться дальше про воду як iсточник нетлiння. неприступний противним силам. Думкою спочала на тих словах, що виринали з забуття в ?? мозку, як на зеленiм гiллi спочивала голубиця, вислана Но?м з ковчега по потопi. Напрасним рухом руки зачерпнула води й, обливаючи сина свого, первородного, промовила тихо: - "Крещается рабь Божiй Стефанъ въ имя Отца, и Сына, и Святаго Духа, Аминь..." Перед ?? очима стояв перший любчик ?? Стефан. I його iменем охрестила сина свого з султанського роду Османiв. Рiвночасно зробила над дитиною тричi знак святого хреста. Вiдiтхнула так сильно, якби скiнчила дуже важку працю. Здавалося ?й, що вiд того ?? вiддиху захиталася занавiса бiля дверей. Втомлена до краю впала на шовковi подушки, блiда. але вдоволена. Пригадувала собi, як добре чулася колись у кривавiм блеску вiри в хресне дерево терпiння. Навiть як невольниця не вiдчувала в тiй вiрi такого неспокою, як тепер, коли ма? все, чого душа i тiло забажають. Розумiла, що втратила скарб, з яким не дасться порiвняти нiякий з земних скарбiв. I хотiла бодай для свого сина зберегти той скарб, впровадити його в посiдання того, що сама стратила. Зразу уважала свiй учинок чимсь зовсiм звичайним i природним, чимсь таким, що належалося ?й дати, а синовi взяти як спадщину. Щойно по якiмсь часi блиснуло ?й у думцi, що в сiй палатi не було ще нiколи хрещеного султанського сина! Страх перед мужем обхопив ??. Зразу легкий, опiсля дужчий. Перед ним i перед усiм тим чужим оточенням, в яке попала. Але разом з тим страхом вродилася в нiй дивна при?мнiсть, якесь миле почування та?мницi, яка лучила ?? в думцi зi сином. О, вiдтепер не чулася вже самотня в сiй палатi, навiть як не було б у нiй мужа! Мала сина, свого сина! Крiм iнстинктово? прихильностi до плоду свого лоана, пробудилася в нiй також iдеальна, майже мiстична любов до дитини, що оточила ??, як золотистий янтар оточу? мурашку. Напiв у гарячцi чула, як до кiмнати входив падишах, як тихо пiдступив до ?? ложа, як присiв бiля нього i нiжними словами говорив щось до не?. Вона держалася йiго руки i щось говорила до нього. Говорила про сина i про те що свято його обрiзання мусить бути дуже велике та що на нiм мусить бути могутнiй володар з ?? кра?в... Султан усмiхався ласкаво й успокоював ??, щозапросить наймогутнiшого з сусiдiв. * * * Сулейман додержав слова. Крiм звичайних запрошень, до намiсникiв i вельможiв вислав сим разом також запрошення до великого венецького дожi Андрiя Грiттi. Турецький посол, весь одягненiй у золото, впроваджений 12 членами Велико? Ради на заседання венецького сенату, заповiв свято обрiзання первородного сина Роксоляни й запросив дожу як гостя до Стамбула Старенький дожа оправдався сво?м вiком i далекою доргою, але прирiк вислати окреме почесне посольство пiд проводом свого найстаршого сина[64]. В означений день зачалося свято обрiзання Стефана. Був гарячий ранок, коли Сулейман з усiм сво?м двором до?здив до гiпподрому. На його пiвнiчнiй частi, бiля Мехтерхане, де стояла музика, пiднiмався велики? трон на лазурових стовпах, пiд золотим балдахiном, весь покритий найдорожчими матерiями. Кругом лишался чудовi намети найрiжнiших красок. А як султан до?здiв до Арслянхане[65], пiдiйшли до нього пiшки з великой почестю два везири, Аяс-баша й Касiм-баша. На середнi гiпподрому привiтав його великий везир Агмед-баша в оточеннi всiх агiв i беглербегiв. Пiшки товаришили султановi, що сам-оден ?хав на конi, аж до престола, котрий стояв мiж здобутими тронами й наметами рiжних володарiв, перевищаючи ?х сво?м блеском. Пiд оглушаючий звук музики Сулейман сiв на престол, а свiтськi i духовнi достойники тиснулися до нього з дарами й цiлували руки його. Другого дня допущено до поклону султановi посольства курдiйських емiрiв i чужих держав. Найпишнiше виступило надзвичайне посольство Венецi? пiд проводом сина самого дожi, Альойзiя Грiттi. Се посольство просило послухання й у султанки, матерi принца, й було допущене за дозволом султана. Велике було здивування султанки Ель Хуррем, коли мiж пишно одягненими вельможами Венецi?, котрi стройними рядами ждали на не?, стоячи в ?? будуарах, побачила свого учителя зi школи невольниць. На хвильку стала в ходу зi здивування i зiбрала всю свою силу волi, щоб не змiшатися. Влекшили ?й се, немов на команду в оден такт, глибоко похиленi перед нею голови венецьких вельмож i сенаторiв, котрi стояли в такiй позицi?, аж поки вона не перейшла салi i не сiла на сво?м високiм крiслi, так густо садженiм перлами, що дерева на нiм зовсiм не було видно. Сiдаючи на престiл, запримiтила, як Рiччi давав незначно знак молодому синовi дожi, котрий зараз виступив наперед i зачав промовляти до не?. Зрозумiла, що Грiттi тiльки формальний провiдник посольства, а в дiйсностi керму? ним досвiдчений Рiччi, котрий за той час дуже подався й обличчя його стало ще бiльше сухе, нiж було. Церемонiя привiтання тривала коротко. Султанка подякувала за вiдвiдини й желания та поручила посольство опiцi Аллага в поворотнiй дорозi додому, що на обличчях турецьких улемiв викликало нета?не вдоволення i радiсть. Коли вставала з престола, взяв Грiттi з рук ?? бувшого учителя невеличку шкатулку, оббиту бiлим як снiг саф'яном з золотим замочком, обв'язану зеленими стяжками, i вручив ?й особисто як дар, кажучи, що iншi "скромнi дари" венецького сенату знайде в кiмнатах сво?х. Була така зацiкавлена тим, що може бути в тiй шкатулцi, що не промовила нi слова, тiльки усмiхом i похиленням голови подякувала за дар i вийшла. Прийшовши до сво?х кiмнат, вiдiтхнула i зараз вiдчинила шкатулку. Був у нiй нашийник з брильянтiв i перстень з туркусом, Але скоро замiтила, що шкатулка мала подвiйне дно. Коли висунула його, побачила мiнiятурну книжечку в оправi зi щирого золота й емалi?. Витягла й отворила. Було се - Святе Письмо, таке саме, яке бачила у свого батька, тiльки в маленькiм форматi. Менше була б здивувалася, якби той сам дар дав ?й мусульманин Абдуллаг, нiж Рiччi, котрий так глумливо усмiхався, коли говорив про церкву i вiру. "Що се ма? значити?" - запитала себе. Подумала, що, може, Рiччi перебув якийсь допуст Божий i змiнився. Бо що то вiн порадив синовi Грiттi дати ?й такий дар, того була певна. Якби Рiччi не вручив ?й був того особлившого дару, була б його через Абдуллага завiзвала на окрему розмову, як свого бувшого учителя. А так - не хотiла викликати пiдозрiння. Мужевi показала той дивний дар, але сама бiльше не заглядала до нього, бо вже за першим разом та мала книжечка тяжiла ?й у руцi й викликала якийсь тягар на серцi. Велич i дорогоцiннiсть дарiв, якi звезено щасливiй матерi принца, перевищала все, що бачили в Стамбулi при нагодi таких i подiбних свят. Iндiйськi шалi та муслiни, венецькi атласи, ?гипетськi дамастi, грецькi делiкатнi, як пух, матерi?, срiбнi миси, повнi золотих монет, i золотi посуди, повнi дорогого камiння, лазуровi полумиски i кришталевi чашi, повнi найдорожчих родiв цинамону i галок та квiту мушкателi з райських островiв Банда, i пахощiв iндiйських, китайську порцеляну з ча?м, i чудовi кримськi хутра несли прекраснi грецькi хлопчики, дарованi султанцi разом з тим, що несли. Етiопськi й угорськi невольники та мамелюки вели чудовi клячi арабсько? раси й туркменських жеребцiв. Четвертого дня почалися представлення для народу. На площi уставлено побудованi в тiй цiлi двi деревлянi вежi, наповненi угорськими полоненими. Опiсля почалися турнiри й змагання мамелюкiв. Султан приглядався ?м разом з народом до пiзньо? ночi, яку свiтлами замiнено в ясний день. Опрiч штучних огнiв, довго горiли деревлянi вежi. Слiдуючого дня знов збудовано два новi замки. Кождого з них боронила сотня тяжких ?здцiв, що робили випади. По здобуттю ?х i упровадженню в полон багато гарних дiвчат i молодих хлопцiв, замки пiдпалено, й вони горiли довго внiч. Семого дня виступили густими лавами полки яничарiв i пишно одягнена кiннота сiпагiв пiд проводом генералiв, несучи торжественнi пальми або так званi свiчi обрiзання з чудовими квiтами та золотим дротом, що обвивав символи плiдно? сили. Осьмого й дев'ятого дня вiдбувалися танцi на линвах, при звуках музики. Танцювали звиннi ?гипетськi линвоскоки на високо протягнених шнурах. Моряки i яничари лiзли по дарунки, умiщенi на верхах високих гладких стовпiв, висмарованих оливою i милом. Десятого дня угощувано учених i учителiв, якi мали денну платню меншу, нiж 50 аспрiв[66], як також усунених суддiв, котрим у тi днi сво?? радостi падишах ласкаво вибачав провини ?х по довгiй покутi. Три слiдуючi днi пописувалися скоморохи й весельчаки. Кождого з них обдаровано щедро золотими й срiбними монетами, якi ?м притискано на чолi або сипано на голову. Чотирнадцятого дня всi достойники двора i вiйська удалися до старого сераю й винесли малого принца та занесли його на гiпподром, де напроти нього вийшли пiшки везири й товаришили йому аж до престольно? салi султана. П'ятнадцятого дня дав Сулейман бенкет для найвищих достойникiв. Праворуч його сидiв великий везир Агмед-баша i везири Аяс i Касiм, беглербеги й вiйськовi суддi з Румiлi й Анатолi, учитель старшого принца Хайреддiн i син татарського хана, а лiворуч колишнiй великий везир Пiрi Могаммед, Сейнель-баша, Ферухшад-бег, потомок князiв роду Бiлого Багана, Мурад-бег, син ?гипетського султана Кансу Ггаврi й останнiй нащадок княжого роду Сулькадрiв. Шiстнадцятий день присвячено приняттю учених. По правiй руцi султана сидiв Муфтi й вiйськовий суддя Анатолi?, Кадрi-бег, а по лiвiй учитель принцiв i вiйськовий суддя Румiлi?, Фенарiсаде Мугi?ддiн. Муфтi й учитель принцiв почали на бажання султана диспуту над мусульманським "Отченашем" - першою сурою Корану. В диспутi взяв участь також Халiфе, оден з бувших учителiв самого султана. Загнаний в кут бистроумнiстю одного з присутнiх, так собi це взяв до серця, що на мiсцi дiстав пораження. Його винесли зi салi й занесли до дому, де вiн ще того самого дня помер. Сiмнадцятий день присвячено тишi й приготуванням до обрiзання. Вiсiмнадцятого дня вiдбулося в престольнiй салi свято обрiзання. На бажання матерi одержав малий принц iм'я свого дiда по батьковi, що називався Селiм. I хвалили всi розум хассеке Хуррем, радiсно? матерi принца. Везири й беглерберги, аги й улеми цiлували руки султана, складаючи желания. Всiх обдаровано почесними одягами. Вищi достойники одержали такi дари, що був задоволений навiть найбiльше захланний з них - Агмед-баша. Сей день продовжено штучними огнями довго внiч. В три днi опiсля закiнчено свято обрiзання Селiма перегонами в Долинi Солодких Вiд. Тривало се свято повнi три тижнi. Такого довгого i величного свята не бачила ще столиця султанiв. Як вертали з перегонiв, Сулейман, шуткуючи, запитав свого любимця Iбрагiма-башу: - А що, Iбрагiме, чи тво? весiлля було бiльше величаве, чи свято обрiзання мого сина Селiма? - Такого весiлля, як мо?, не бачив iще свiт, хоч як довго сто?ть, i не бачитиме,- вiдповiв Iбрагiм. - Що?! - запитав султан, здивований такою смiлiстю. А Iбрагiм вiдповiв: - На мо?м весiллi був такий гiсть, як падишах Мекки i Медини, законодавець наших днiв, хай живе вiчно!.. А батько принца Селiма на святi обрiзання свого сина не мав такого гостя... Султан усмiхнувся i пiшов до жiнки переповiсти ?й слова Iбрагiма. - Той Iбрагiм занадто розумний,- вiдповiла уражена хассеке Хуррем, коли Сулейман переповiв ?й, смiючись, його слова. I усмiхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати. XIV. "...А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВО?Х..." "Немов ту пилку. Бог Кинув нас на свiт. Вiн зна? нашу цiль, Вiн зна? i Тебе". Омар Кгаiям Султанка хассеке Хуррем, "радiсна мати принца", скоро прийшла до повного здоровля i розцвiтала, як роза в султанськiм огородi. Бiле, як ясмин, личенько ?? набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодостi сво?? мала та?мничий спокiй, який ма? осiнь, що вже принесла плоди. Найстаршi мешканцi сераю згiдно говорили, що не було в нiм досi кращо? i милiшо? жiнки. А падишах приходив до не? кождо? днини по нарадах Дивану. Постiйно засiдав до стола тiльки з нею й вiдпочивав при нiй душею. В сераю говорили, що сiй жiнцi не вiдмовля? падишах нiчого й дивиться крiзь пальцi навiть на чужi звича?, якi вона заводить в гаремi. А хассеке Хуррем ходила без заслони по цiлiм сераю й вiдважилась навiть допускати до себе чужих майстрiв, що довго сидiли в ?? кiмнатах i малювали ?? портрети. Такого ще не було нiколи в султанськiм сераю. Правовiрнi мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кiмнати гарему. Але нiхто не вiдважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнiв його. Навiть улеми i проповiдники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо нiколи не бракло ?? на молитвi у святу п'ятницю, в великiй моше? Царгорода. Згодом i вони привикли до того й навiть самi приходили просити послухань у хассеке Хуррем. I часто глiтно було в кiмнатах Ель Хуррем. Приходили до не? ученi й поети, малярi й будiвничi, духовнi й полководцi. Кождого приймала радо, й кождий виходив вiд не? здивований ?? умом i зацiкавленням. Навiть злобний письменник Ггазалi, котрого боялися й найвищi достойники iз-за його сатир, а котрий не щадив нiкого, був одушевлений "найкращою квiткою сераю". Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на ?? просьбу одержав з султансько? скарбницi тисячу аспрiв мiсячно? платнi, яко? був би нiколи не побачив iз-за остроти язика свого. Але й iншi поети, що мали забезпечення й майно, були одушевленi нею. I перекладчик "Шах-наме" Джелiлi, i божеський Бакi, i фантастичний Хiялi, i ворог його Сатi, i вiчно п'яний Фусулi, й веселий комiк Лямi?, котрий говорив: "Хассеке Хуррем любить слухати поетiв. Се я розумiю. Але що вона говорить з Сеадi-Чел?бiм, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрiзаде, що зна? всi бiблiотеки Сходу - i бiльше нiчого!.." А Фусулi вiдповiдав йому словами перського поета Гафiса, найбiльшого лiрика Сходу: Каже Пророк, що вино Всiх злочинцiв мати! Що ж робити, як воно Солодке, прокляте,- I солодко, як дiвчина, Цiлу?, мiй брате!.. Але вся та пишна лавина влади i культури Сходу, що пересувалася постiйно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла ??. Замiтив се перекладчик "Шах-наме" Джелiлi. I сказав раз до не?: - О, велика хатун, спiчни духом сво?м пiд наметом Омара Кгаiяма[67], що робив намети для духу. - Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелiлi: - Як подоба?ться тобi, о хатун, отся думка Омара Кгаiяма, солодкого як мiд, гiркого як гiрчиця: Цiль i мета сотворiнь - се любов, Сила у соку вина - се любов, Рим молодечих пiсень - се любов, I пам'ятай, що життя - се любов. - Гарне i правдиве,- вiдповiла Ель Хуррем,- але я сподiваюся чогось глибшого вiд нього. - I ма?ш рацiю, о хатун,- сказав на те великий поет Бакi. - Мабуть, догадуюся, чого очiку?ш. I на те вiдповiда? Омар Кгаiям, кажучи до шукаючо? душi: Ти мене пита?ш, яка тайна свiту, Ти на те чека?ш, що розкаже вчений: Свiт - картина з мраки, з безвiсти зринае I знов у ту мрачну безвiсть пропада?. - Так дармо пропада?? - запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрiзаде, котрий знав усi бiблiотеки Сходу: - Перший рубайят се вислiв молодостi Омара Кгаiяма, другий рубайят се вислiв з тих його лiт, коли вiн не вiрив в Бога i мав гiркiсть в устах. I ще ?сть оден його рубайят з того часу: 3 великим трудом черпав я науку Зi старих книг, котрi читати важко. На свого духа довгих мандрiвках Знайшов я правду - одну-одиноку: Я прийшов, як вода, i, як вiтер, минуся. - А що вiн сказав, коли вернув до Бога? - Тодi сказав: Плаче водна капля, далеко вiд моря. Море каже: "Дармо б'?шся iз-за горя. Кожде сотворiння Господня дитина: Дiлить нас вiд Нього лиш часу каплина". Султанка лекше вiдiтхнула, якби впав ?й з грудей якийсь тягар. А Пашкепрiзаде замiтивши, що ?й справля? пiльгу, додав: - Дальшi твори духу Омара Кгаiяма дають уже повний вiдпочинок для духу навiть грiшних людей. Вiд них не виймав вiн i себе, кажучи: Хоч клейнод всiх чеснот не належав до мене I хоч блиск всiх чистот вiд грiхiв не був мiй, Не назвав я ще бiлого чорним нiколи, Тому вiрю у ласку Господню для мене. Обличчя султанки роз'яснилося зовсiм, а Пашкепрiзаде закiнчив ще одним рубайятом Омара Кгаiяма: Направо чи налiво - пилка кiнець кiнцiв Послуха? грача, а не сама себе. Немов ту пилку. Бог кинув нас на свiт: Вiн зна? нашу цiль. Вiн зна? i тебе!.. Настрiй був дуже поважний, коли комiк Лямi? замiтив: - Що Омар Кгаiям великий фiлософ, се i я признаю. Але я вже бачив, як пилка навiть у доброго грача кiнець кiнцiв упала в воду. Та й чи тiльки в воду? Всi засмiялися, а служба зачала розносити ласощi й солодкi сорбети та прегарнi полудневi овочi. Так на верхах, в султанських салонах, шукали правди про Божу тайну свiту, котру кождий вiруючий нарiд знаходить вiд вiкiв у твердiй вiрi в Бога, а як верхи захитають його в нiй, вiн розплива?ться, мов мрака на долинi. О, глiтно було в кiмнатах Роксоляни! А у всiх крилах гарему, де жили iншi жiнки падишаха, було тихо i пусто, як в опущенiм домi. Тiльки зависть куняла в них. Але й вона не вiдважилася поки що виходити з укриття. Бо людська зависть i злоба, як грабiжнi звiрюки, ждуть на свою жертву, щоби зловити ?? у пригожу хвилинку. * * * У прийомних кiмнатах хассеке Хуррем ставало щораз то бiльше глiтно. Вже не тiльки вiд поетiв, артистiв i учених, але й вiд везирiв, кадiяскерiв, дефтердарiв, нiшандшiв, сiгiль-дарiв, чокадарiв, нiкябдарiв, ходжiв i всяких iнших достойникiв. Найрадше говорила вона з великим будiвничим Сiнаном. Та приняття iнших зачали ?? томити, а часто й нетерпеливити, бо вiд багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають. Султановi не хотiла жалуватися на ту повiнь прохачiв, бо боялася, щоб вiн всiм не заборонив приходити до не?. А деякi з них були цiкавi для не?, вiд деяких сподiвалася допомоги для сво?х планiв, якi почали в ?? мрiях виринати вiд хвилi, як стала матiр'ю, а ще виразнiше, вiдколи довiдалася про ворожбу старого дервiша, що прийшов до Сулеймана в