день свято? ночi
Кадр. З тими планами так укривалася, що боялася навiть думати довго про
них.
   Але коли ?й раз забагато було натовпу рiжних достойникiв, казала
запросити злобного Ггазалi й запитала ще раз, чи вiн не зна? причини аж
таких численних вiдвiдин.
   Зробила се нарочно i в тiй надi?, що злобний Ггазалi додума?ться, чого
?й треба, i сво?ми сатирами вiджене бодай найбiльше влiзливих. Ггазалi
зараз змiркував, в чiм дiло, й урочисто вiдповiв:
   - О хассеке Хуррем, благословенне хай буде iм'я тво?!
   Твiй слуга Ггазалi зна? причину тих численних вiдвiдин...
   - Нехай скаже!
   - Недавно при?хав до султана - хай живе вiчно! - посол iндiйського
князя Бегадiра-Шаха, привiз йому в дарi пояс вартостi сто тисяч золотих
дукатiв i сказав: "Султанул-беррайн ве хаканул-баграйн, хадiмул гаремайн
еш шерiфайн, шам джемет мешам, мiср надiретул iср, Галебеш-шегба,
Дарул-джiгад, Дарул-селам!"[68] Поможи пановi мому проти невiрних
нессараг, що приплили морем й усадовилися у його пристанях! А вiн склада?
тобi за допомогу триста скринь, повних золота i срiбла, у святiм мiстi
Меццi, при гробi Пророка...
   - Знаю,- сказала на се хассеке Хуррем.- Султан уже вислав во?нну фльоту
пiд проводом Сулеймана-башi. А тих скринь iще не привезли з Мекки сюди.
   - О хассеке Хуррем, вовiки незабуте най буде iм'я тво?! Тi скарби вже
везуть сюди. А як привезуть, тодi побачиш пiд сво?м порогом найбагатших
скупиндряг, якi всякими способами добиватимуться тво?? ласки, чи радше
скарбiв султана... Як чорнi круки, ждатимуть уперто на добичу й не буде
тако? поганi, на яку вони не пiшли б, аби тiльки дiстати щось зi скарбiв
Бегадiра-Шаха! Се тiльки першi вiстуни тих, що прийдуть...
   Злобне обличчя старого сатирика прибрало острий вид. Вiн вiдчув, що
тиснуться йому з уст ще острiшi слова. Тому низько склонився й вийшов, не
здержаний розумною жiнкою падишаха. В кiлька днiв опiсля почала в сераю
кружляти його сатира про влiзливих прохачiв у султанки. Натовп ?х через те
зменшився, але не багато,

   * * *

   Минув ще якийсь час, i наступило те, що предсказав Ггазалi про всякi
способи здобування ласки могутньо? султанки.
   Одного дня, в порi, коли муедзини кiнчили спiвати третiй азан на вежах
струнких мiнаретiв, зголосився до хассеке Хуррем ?? перший дружба, великий
везир Агмед-баша. Якесь недобре прочуття зворушило серце хассеке Хуррем на
сам вид того достойника. Вiн низько склонився й почав:
   - О, найкраща з жiнок падишаха, о радiсна мати принца Селiма,- нехай
Аллаг буде йому прихильний вiд колиски до гробу. Я прийшов зложити
чолобитню наймогутнiшiй з жiнок султана в тiй надi?, що вона буде й
наймилостивiша для вiрного свого слуги.
   Так виразно вже в перших словах не натякав ?й досi нiчого нi оден
достойник. Се ?? застановило. Очевидно, мусiв мати пiдставу до тако?
смiлостi. Але яку? Була сим дуже зацiкавлена. I щоби скорше довiдатися про
се, вдарила також у виразний акорд:
   - Раз тiльки краснi? той, що просить, а два рази краснi? той, що не
да?! Я радо готова сповнити тво? прохання по силам сво?м...
   Агмед-баша змiшався. Бо вiн приготував собi довгу i круту стежку, заки
мав стати на мiсцi, в якiм мала бути мова про давання. А жiнка падишаха
вiдразу поставила його на тiм мiсцi. "Чи зна? справу, з якою я прийшов?" -
подумав i збентежився ще бiльше. Бачив, що вона запримiтила його
збентеження. Але бiльше нiчого не мiг пiзнати по ?? спокiйнiм обличчю.
Напружив увагу, зiбрав усю свою притомнiсть i по надумi вiдповiв:
   - Багато ворогiв ма? кождий, хто вiрно служить державi падишаха. А
сказано: "Як ма?ш ворогом хоч би мурашку, то будь обережний!" Не знаю, чи
хто з мо?х ворогiв не представив мене перед сонцем падишаха як людину, з
якою годi погодитися.
   В сiй хвилi вже була переконана, що з сим достойником прийдеться ?й
звести завзяту боротьбу. Не знала тiльки, за що. Розумiла добре, що
приповiдкою про мурашку грозив ?й, а не оправдував себе. Скипiла внутрi.
Але не показала того по собi, тiльки вiдповiла так само двозначне:
   - Я не знаю про тебе нiчого злого. А ворог - се дiйсно небезпечна рiч.
Особливо тодi, коли вiн ма? зависне серце. Бо сказано: "Заздрiсного не
примириш навiть найбiльшою ласкою!"
   Великий везир Агмед-баша зрозумiв також, що жiнка падишаха говорить про
нього, а не про його ворогiв. Але пробував дальше переконувати ??, що його
можна позискати.
   - Вiрний приятель,- сказав,- лучший, нiж свояк.
   - Правдиву допомогу да? тiльки Аллаг,- вiдповiла твердо, бо вже ?й
тяжiла ся розмова. А предложениям "вiрно?" приязнi, очевидно, за грошi,
чулася внутрi ображена.
   - I його заступник падишах на землi та й та, що ? зiницею його ока i
зерном його серця,- докинув.
   - Я вже на початку розмови сказала тобi, що сповняю всi прохання - по
скромним силам сво?м.
   Агмед-баша зрозумiв, що довше годi вже зволiкати з тим, за чим прийшов.
I сказав помалу:
   - Я приходжу до наймудрiшо? з жiнок падишаха з великим проханням. Як
воно буде в ласцi сповнене, остану до смертi вiрним невольником усiх
замислiв тво?х i сина твого, хай потiхою тобi буде, о велика хассеке
Хуррем!
   - З яким проханням? - запитала.
   Вiн вiдповiв:
   - Злi люде уважають мене дуже багатим i кажуть, що я
   загарбав у ?гиптi податки падишаха. Але се неправда! Я убогий i навiть
задовжений...
   - "Довг пече, як огонь",- вiдповiла приповiдкою, заохочуючи його до
дальшого прохання, бо була дуже цiкава, кiлько схоче сей великий богатир,
знаний з захланностi. Знала, що султан добре знав головний блуд характеру
Агмеда-башi, одначе держав його на найвищiм мiсцi iз-за його велико?
робучостi, точностi i сприту.
   - Так, о чудова квiточко Едену! - вiдповiв Агмед-баша.
   - Думаю, що падишах радо осолоджу? бiль сво?х вiрних
   слуг. Кiлько треба на заспоко?ння тво?х довгiв?
   - О, ти дуже ласкава, найкраща зiрко свiту! Менi треба (тут вiдiтхнув)
триста тисяч золотих дукатiв...
   - Триста тисяч золотих дукатiв?!.
   - Триста тисяч, о найцiннiша перло держави Османiв! Буду до смертi
вiрним невольником всiх замислiв тво?х i сина твого!
   Се повторення тих самих слiв занепоко?ло ?? ще бiльше, нiж домагання
високо? суми. Вiдповiла майже налякана:
   - Не маю iнших замислiв як тi, що ними живе серце i ум падишаха! А мiй
син щойно усмiха?ться до добрих людей. Але я готова тобi допомогти. Тiльки
аж з таким домаганням не можу прийти до падишаха...
   - Iнша не могла б, а ти все можеш, о найкраща зiрко в життi падишаха!..
   Була здивована величиною, нахабнiстю й упертiстю прохання. Вiдповiла
встаючи:
   - Се неможливе! Адже найбагатший князь Iндi? прислав падишаховi дар,
який варта третину того, чого ти домага?шся!
   - Вiн прислав iще й iншi дари, о дуже милостива панi!
   - Се не дари, а заплата за кров i кошти вiйська падишаха!.. Ти
задорогий приятель,- додала на пращання.
   - Дорожча вiд всiх скарбiв доля дитини... - вiдповiв твердо. Задеревiла
i зблiдла. По хвилi запитала:
   - Як то? А при чiм тут дитина? Завагався й уриваним голосом сказав:
   - А хто ж... оборонить... малого Селiма перед...
   - Перед чим?
   - Перед злобою улемiв i гнiвом падишаха, коли розiйдеться вiстка, що
вiн... охрещений на християнську вiру!.. Хто ж оборонить, як не великий
везир Агмед-баша?..
   Остовпiла з великого жаху за свого сина. Вся кров збiгла ?й з обличчя.
Була блiда, як ялиця, овiяна снiгом.
   Але вмить опритомнiла. Думки, як лискавки, почали ?й лiтати по головi в
дикiй погонi! Наперед цiлий табун думок про небезпеки, якi грозять ??
синовi. Бо за себе не боялася нi хвилинки! О, нi! Навпаки - чулася мiцна,
як ранена львиця, що боронить сво? молоде... Вже вiтрила слабi сторони
нападу. Але не знала ще сили ворогiв.
   Упорядкувала думки залiзною волею i постановила довiдатися, чи ??
та?мницю пiдглянув сам Агмед-баша, чи його спiльники. На хвилинку знов
похололо ?й бiля серця на думку, що та?мницю ?? може знати бiльше людей.
Бо що та?мницю ?? вже знали, сего була певна. Пригадала собi, як
захиталася завiса бiля дверей. З тим бiльшою силою випрямила свою думку й
обережнiсть. I вже спокiйно вiдповiла:
   - Язик не ма? костей i говорить, як йому вигiдно, i як же я можу дати
облизати золоту кiсть всiм язикам тих, що принесли до тебе сю сплетню? На
се замало триста по триста тисяч золотих дукатiв!
   Агмед-баша встав i тихо прошепотiв:
   - О, наймудрiша iз жiнок мослемських! Треба ще тiльки забезпечити
мовчанку одного ?внуха...
   - Котрого? - запитала невинно, як дитина. Агмед-баша завагався. Але
солодкий усмiх матерi принца та ?? великi, чистi, як небо, очi мимохiть
видерли з його уст iм'я спiльника.
   - Гассана,- сказав шепотом.
   - Як? - запитала так само на?вно.
   - Або грошем, або ножем,- вiдповiв, думаючи, що вже ма? в руках
наймогутнiшу з жiнок падишаха.
   - Я ще не мала кровi на сво?х руках,- вiдповiла в задумi. В тiй хвилi
пригадалася ?й ворожба циганки. Немов посвоячена духом з нею, вдивилася в
нахабника. I було ?й ясно, що вiн не уб'? одинокого свiдка ?? та?мницi,
тiльки укри? його, щоб до кiнця життя мати нiж проти не? i ?? сина.
   - Я ще не мала кровi на сво?х руках,- повторила.- I не хочу мати! -
додала з притиском.
   Чула, що тепер сказала неправду. Стало ?й так прикро, аж терпко. Не вiд
того, о, не вiд того, що вiдчула жажду кровi тих людей, якi загрожували
долю ?? сина. Тiльки вiд того, що сказала неправду перед такою людиною!
Вiдчула приниження в душi, таке бездонно глибоке, що з ним не могло
рiвнятися навiть приниження продано? невольницi, яка мусiла робити все, що
?й нелюбе, i султановi не сказала правдивого iменi свого сина. Але се не
було для не? брехнею. Нi. I прийшло в ?? душу пiзнання, що найбiльшим
пониженням для людини се брехня. I що те пониження тим бiльше, чим бiльше
нiкчемний той, перед котрим говориться неправду. I щось закричало в ??
душi дивними голосами: "Ти цариця трьох частей свiту! Чи ти стерпиш аж
таке пониження?" А другий голос говорив до не? немов здалека: "Не убий!"
Знов напружила думку, як струну, i сказала:
   - Приймаю твою оборону перед злими язиками. Прийди завтра в сю пору. Я
ще сьогодня буду в тiй справi говорити з падишахом...
   Агмед-баша весело схрестив руки на грудях, низенько склонився i вийшов.

   * * *

   Упала на шовковi подушки й вiдiтхнула. Але не зiтхненням утомлено?. Хоч
тряслася на цiлiм тiлi, ум ?? був острий, як бритва, i ясний, як огонь.
Тряслася з обурення. I слези виступили ?й з очей. На лежанцi вiдбулася в
нiй якась коротка, але, мов буря, напрасна боротьба. Нутро ?? було так
розхвильоване, як море в часi тучi i бурi. Нараз немов перун трiс у нiй i
потряс цiлим ?ством ??. Була напiвпритомна вiд того потрясения. I
здавалося ?й, немовби щось зламалося в нiй, щось урвалося, щось таке
нiжне, як далекий вiдгомiн пiснi, як золотий промiнь сонця, як усмiх
дитинки. Так, дитинки, дитинки, дитинки.
   Знала, на яку.воду пускалася. Мимо розхвилювання, важила всякi
можливостi, особливо ж вiдношення мужа.
   Скоро перебiгла в думках, як вiн досi нiчого ?й не вiдмовляв: нi
ходження без заслони, нi принимання чужих мужчин, нi замкiв у дверях на
спосiб, який був у домах ?? кра?ни, нi навiть держання собачки, яку
мусульмане уважали нечистим сотворiнням.
   Все, що вона робила, було для нього добре i чисте. Навiть дiткнув
собачки, помагаючи ?? мити. Навiть се!
   Встала. Нi. Зiрвалася, мов львиця з ланцюха!
   Закликала чорних ?внухiв i бiлих невольниць. ?внухам наказала
приготовити прекрасну лектику Селiма, в якiй його виносили в сади. А
невольницям велiла одягнути себе в одяг, у якiм приймала перший раз
султана у сво?х кiмнатах.
   Глянула у венецьке зеркало. Зворушення оживило ?? нiжне обличчя, а
сльози облили ?? великi очi, що виглядали як озера по бурi.
   Вийшла з цiлим почотом невольниць i ?внухiв. Мiж ними йшов i Гассан.
Вiн дуже уважно нiс ?? сина в лектицi, раз у раз оглядаючись на матiр.
Перейшла велике подвiр'я гаремлiку i прямо йшла до брам селямлiку. Сторожа
не вiдважилася задержати ?? при входi до палати падишаха.
   Ще всi пам'ятали перенесення команданта сторожi аж до Трапезунта, хоч
вiн тiльки сповнив свiй обов'язок.
   А сим разом могутня султанка йшла вже не сама, а зi сво?м сином, з
принцом Селiмом.
   Командант сторожi, побачивши ?? напрям, щез, як камфора. А змiшана
сторожа мовчки розступилася, поздоровляючи малого принца як члена
султанського роду Османiв.
   Увiйшла в будiвлю, де ще не була нi одна жiнка мослемська, вiдколи
турки вступили в улицi Стамбула.
   Йшла коридорами й салями селямлiку в дiядемi з перед, в розкiшних
шовках, в блискучих фарарах - i вся в слезах. А перед нею несли чорнi
?внухи малого принца Селiма в бiленьких муслинах, в золотiй лектицi. За
нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки падишаха.
   Вигляд султанки був такий поважний, якби несла з собою найбiльшу
та?мницю держави Османiв. Високо держала голову, а слези, як перли,
котилися по ?? гарнiм обличчю.
   Всi вiйськовi й достойники, яких зустрiчала, схрестивши руки на грудях,
з поспiхом уступали з дороги розплаканiй жiнцi могутнього султана.
   Тут i там на роздорiжжях коридорiв жовнiр стояв мов остовпiлий на вид
жiнок в палатi селямлiку: думав, чи се не привид...
   А деякi побiгли зляканi до команди двiрця селямлiку, де дали знати про
надзвичайну подiю самому адзi сторожi сераю. Той вискочив з кiмнати як
опарений i бiчними переходами скоро пiшов, щоб заступити дорогу Роксолянi.
А вона йшла вiдважно.
   Йшла прямо до салi Велико? Ради Дивану. А як дiйшла до дверей, дала
знак чорним ?внухам, щоб задержалися. I виступила наперед, перед лектику
сина свого. Ага яничарiв, що вже стояв зi сторожею бiля Ради Дивану,
побачивши оплакану найкращу з жiнок падишаха, схрестив руки на грудях i
збентежено промовив:
   - О радiсна мати принца! Падишах занятий судейськими справами. А потому
ма? приймати чужих послiв.
   - Занятий? Судейськими справами? Я також хочу суду - на розбишак, що
бушують в палатi падишаха! - сказала твердо, приступаючи до дверей. Ага
яничарiв вмить вiдступив набiк, схилившись аж до колiн могутньо? султанки.
Тодi вона додала м'якшим тоном:
   - Не бiйся! Перед чужими послами Султан напевно прийме сина свого!
   Дала знак ?внухам, щоб несли лектику за нею, до нутра салi Велико? Ради
Дивану. Й увiйшла у судейську салю з плачем, але так твердо, якби сама
мала в нiй судити.
   Увiйшла й закричала:
   - Рятуй дитину свою! Я боюся вертати в гарему кiмнати!..
   Султан встав з престола.
   - Що се? - запитав голосно i пальцем дав знак усiм, що були в салi, щоб
опустили ??. Збентеженi достойники виходили оглядаючись, як на дивогляд.
Бо хоч до рiжних див уже привикли вiд се? жiнки падишаха, але i в снi ?м
не снилося, щоб вона могла вiдважитися прийти аж тут, незаповiджена, з
дитиною й цiлим почотом!
   За суддями вже без наказу поспiшно вийшли ?внухи й невольницi султанки.
   - Що сталося? - запитав занепоко?ний султан.- Чи хто зробив яку кривду
тобi або дитинi? Гнiв уже мав в очах.
   - Не менi, але нашiй дитинi! - вiдповiла, тихо плачучи, щоб не лякати
сина. Виняла з лектики малого Селiма i взяла його на руки, цiлуючи й
обливаючи слезами.
   - Нашiй дитинi? Хто смiв!? - тихо запитав султан, споглядаючи на сина,
що невинно усмiхався до нього.
   - Агмед-баша!
   - Великий везир Агмед-баша?!
   - Так! Великий везир Агмед-Баша!
   - Що ж вiн зробив?!
   - Наперед кажи його ув'язнити. Бо я боюся, щоб не втiк з палати!..-
Тряслася з обурення.
   - Вiн ? в палатi?!
   - Недавно був у мене! I ще накажи (вплач) ув'язнити його спiльника,
чорного ?внуха Гассана! Вiн жде за дверима... Опiсля я все розкажу...
   Султан уважно подивився на сплакану i схвильовану жiнку. Кинув оком ще
раз на дитину, що вже кривилася до плачу, i плеснув у долонi.
   З трьох дверей велико? салi вийшли нiмi сторожi падишаха. Султан сказав
твердо, слово по словi:
   - Ув'язнити великого везира Агмеда-башу i Гассана, чорного ?внуха, що
служить у хассеке Хуррем!
   Вийшли тихо, як тiнi, схопивши лиш iскристий погляд Роксоляни.
   Султанка Ель Хуррем нiмим рухом попросила подержати сина - й упала
блiда. Зiмлiла у судейськiй салi, А маленький Селiм ревно розплакався на
руках свого батька.
   В такiм положеннi у престольнiй салi великий султан iще нiколи не був.
Не знав, що почати з собою, з дитиною та жiнкою. Не хотiв кликати слуг,
щоб не бачили зiмлiло? жiнки, бо уважав, що дивовижа й так уже була
нечувана.
   Поклав сина в золоту лектику, що стояла на пiдлозi, метнувся до жiнки й
махiнально занiс ?? на мiсце, де сам сидiв. Опiсля скочив до дверей, за
якими все стояла нiма сторожа з вирiзаними язиками. Вiдхилив дверi й
зажадав води.
   Перелякана сторожа ще нiколи не бачила султана в такiм зворушенню i
гнiвi. Вмить подано йому воду у кришталевiм збанi. Сам замкнув за собою
дверi й пiдiйшов до жiнки. Маленький Селiм плакав, аж заходився з плачу.
Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жiнку, раз у раз повторяючи:
   - Що тобi заподiяли? Що тобi заподiяли? Вiдкрила очi, блiда, як квiтка
ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Вiн задержав ?? й сам подав
?й дитину. Сидiли мовчки втрiйку. Вона кормила розплаканого сина, а вiн
подавав ?й воду.
   Як успоко?лася i прийшла до себе, запитав:
   - Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподiяв тобi
i дитинi великий везир Агмед-баша?
   - Скажу, скажу,- вiдповiла тихо,- бо серце трiсло б менi з болю, якби
не сказала.
   - Кажи,- просив.
   - Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч
золотих дукатiв...
   - Як то зажадав? За що зажадав?
   - Аби закрити перед людьми й тобою...
   - Що закрити? - перервав обурений.
   - Що я охрестила твого сина Селiма,- вибухла.
   - Охрестила?..
   - Нi, се видумка! Се нiкчемна клевета великого везира Агмеда-башi й
пiдкупленого ним чорного ?внуха Гассана!
   Ревно заплакала.
   Вiн вiдiтхнув. Оцiнив думкою всю злочиннiсть вимушення i сказав:
   - Обидва злочинцi повиннi вмерти! Тiльки справедливiсть вимага?, щоб ?х
переслухати!
   Була сим дуже занепоко?на. Але не дала сього пiзнати по собi. Думка про
те, як боронитися дальше, успокоила ?? зовсiм.
   Встала i промовила:
   - Роби судейське дiло сво?!
   Склонилася так, як людина, що ма? повну слушнiсть за собою й не бо?ться
вироку. Блiдо усмiхнулася. I пiшла.
   Султан не сказав ?й нi словечка, що непотрiбно зробила дивовижу, яко?
ще не було, вiдколи султани сидiли на престолi.
   А в цiлiм сераю була бiганина, метушня i перестрах не до описання.
Напiвзбожеволiлого зi страху Гассана вiдвели в тюрму. Вiн весь час кричав
з великого жаху:
   - Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й
обiцяв за те багато грошей! I дiм у Скутарi!
   А то все неправда, що я говорив!
   Нiхто не знав, що вiн говорив. Але всi боялися питати. Нiхто не хотiв
знати та?мницi, султансько? жiнки, бо вже чув нюхом, що кров буде на нiй.
   Агмеда-башу ув'язнили в сераю, у хвилi, як iшов через браму
Джеляд-Одасi. Увiйшов до не?, але не вийшов з не?. I нiхто вже бiльше не
бачив мiж живими великого везира Агмеда-башi, першого мiнiстра держави.
Тiльки яничари, що стояли на сторожi бiля Джеляд-Одасi, оповiдали потому
пошепки в касарнi, що довго було чути зойки могутнього везира, заки
замучила його нiма сторожа падишаха.
   - За що? - питали шептом у довгiй на милю касарнi яничарiв.
   - Нiхто не зна?, за що. Бачили тiльки, як iшла з плачем до султана його
прегарна жiнка Хуррем Роксоляна.
   - ? нiхто перед смертю не переслухав великого везира?
   - Нiхто не переслухував...
   - Такого ще не було, вiдколи царству? рiд Сулеймана...
   - Але й не було ще такого султана. Сей зна?, що робить. Шептом говорили
в довгiй на милю касарнi яничари... Бо могутню руку мав той султан
Османiв, що залюбився у блiдiй чужинцi з далеко? кра?ни, перед котрою
незабаром затрясся весь серай султанський, i цiла столиця, i вся могутня
держава Османiв, що простяглася на трьох частях свiту...

   * * *

   Ще того вечера на царськiй брамi Бабi-Гумаюн застромлено скривавлену
голову великого везира Агмеда-башi.
   Уста мав викривленi терпiнням, а кождий нерв його страшно? голови
дрижав у промiннi заходячого сонця. А тiло його вже четвертували
султанськi сiпаги на площах Царгорода.
   I жах великий пiшов по Стамбулi, султанськiй столицi, пiшов по палатах
султанського сераю, пiшов по блискучих салях селямлiку i по пахучих
кiмнатах гаремлiку. I дiйшов навiть до святинь мослемiв. Й iнакше, нiж
звичайно, спiвали в той вечiр муедзини з високих, струнких мiнаретiв сво?
молитви:
   "...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!"
   Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни.
   А дня того вечером другий раз в життi не могла клякнути до молитви
султанка Ель Хуррем, радiсна мати принца, немов у далекiй, закривавленiй
мрацi станула перед нею мала церковця на передмiстю Рогатина. I мовчки
стояла. А здалека долiтав дивний крик муедзинiв на високих мiнаретах
сераю...
   "...Ла Iллага iл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!" Вони молилися до Бога
свого за великого султана i за державу Османiв, по котрiй iшов уже кiсмет
з кривавими руками. I тихо додавали в сво?х молитвах:
   "Вiдверни, Боже, кров вiд дому падишаха!"

   * * *

   А по великих базарах Стамбула ходили дивнi слухи про султанку, яку
бачили у коридорах i салях селямлiку. i так оповiдав собi про се простий
народ турецький:
   "Хотiв Агмед-баша украсти дитину султанки Ель Хуррем. " I пiдкупив
чорного ?внуха Гассана, щоб той пiдсунув сонний напiй султанцi. I зробив
чорний Гассан та недобре дiло: пiдсунув напиток на сон молодiй султанцi...
А як вона заснула, пiдкрався чорний Гассан з великим везиром. I взяли
дитину султанки Ель Хуррем.
   Але вона зiрвалася у снi. I в снi закричала й дитину вiдобрала. I пiшла
сонна на скаргу до Султана... У снi iшла...
   Йшла коридорами й салями селямлiку...
   Йшла...
   В дiядемi з перел, в розкiшних шовках, в блискучих фарарах i вся в
слезах...
   - Уся в слезах?
   - Так! Вся в слезах...
   - А перед нею несли чорнi ?внухи малого принца Селiма в бiленьких
муслинах, в золотiй лектицi...
   - В золотiй лектицi?
   - Так! В золотiй лектицi.
   - За нею йшли бiлi невольницi гарему, збентеженi плачем жiнки
падишаха...
   - Збентеженi плачем?
   - Так! Збентеженi плачем.
   - Йшла просто до салi Велико? Ради Дивану.
   - А як же знала, куди там iти, коли ще нiколи не була в селямлiку?
   - Так! Знала дуже добре, бо вело ?? материнське серце...
   Бо йшла по справедливiсть.
   - Який же вирок видав султан Сулейман?
   - Справедливий вирок видав султан Сулейман: казав так довго бити обох
виновникiв, аж поки згiдно не призналися, за кiлько грошей перекупив везир
чорного Гассана. А потому казав припiкати везира Агмеда, щоб видав з себе
якраз тiлько зойкiв, кiлько дав грошей спiльниковi свому: I сконав Агмед в
Джеляд-Одасi.
   - А чорний Гассан?
   - Його казав султан кинути у море зi зв'язаними руками:
   як перепливе до острова Принцiв, то може йти, куди захоче...
   Справедливий вирок видав Сулейман. Нехай Аллаг Акбар благословить слiди
нiг його! Бо таки крав податки великий везир Агмед, i то крав так, що не
могли його iмити... А на тих податках були стони i кров. Та й вистогнав ?х
Агмед в Джеляд-Одасi... А решту рахункiв возьме в нього Аллаг з вiчними
очима".



   XV. СУЛТАНКА МIСАФIР

   Нiяка влада не родиться з ненавистi.
   Всяка влада i вдасть родиться з любовi.
   О, Ви, що хочете де-небудь яко?-небудь влади!
   Запитайте самi себе, кого i що Ви любите?

   Власть уродилася з любовi, а викормив ?? пошанiвок. Так само, як
дитину, що родиться з любовi й росте з пошанiвку сво?х родителiв.
   Давно-давно, коли турецький нарiд утiкав з Азi? на захiд сонця перед
страшними ордами Джiнгiсхана, провадив його в утечi предок Сулеймана. I за
те полюбив його турецький нарiд i пошаною оточив, як блиском, всiх
потомкiв його. А чим бiльше росла в нiм пошана до роду Османа, тим бiльшу
силу мав той нарiд i мала власть його. I так дiйшов вiн до верху сво??
сили за Сулеймана Великого, Селiмового сина. коли полки його, йдучи горi
Дуна?м, дiйшли в саме серце ?вропи.
   А тодi червоний кришталь влади турецьких султанiв зачав переходити з
любовi великого султана в руки його жiнки, з роду до влади непривично?, що
прийшла Чорним Шляхом ординським i Диким Полем кили?мським з далеко?
кра?ни як бiдна невольниця i полонила серце падишаха.
   То не жiнка прийшла, то прийшов кiсмет[69] Османiв. А мав вiн обличчя
ангела i пальчики такi нiжнi, як першi блиски сходячо? зорi, а очi синi,
як небо весною. I пiддався йому великий султан, володар трьох частей
свiту, що не пiддавався нiкому. I приглядався найбiльший завойовник блиски
сходячо? зорi, а очi синi, як небо весною. I пiддався i законодавець
Османiв, що буде робити прегарний кiсмет, присланий незбагнутою волею
Аллага - Чорним Шляхом степовим i Чорним морем бурливим... Бачив у нiй
великий розум i добре серце. I був тим цiкавiший, що дальше робитиме його
люба Ель Хуррем, котрiй i так не мiг опертися.

   * * *

   Все оточення султана знало, що султанка Ель Хуррем скорше довiдалася
про смерть Агмеда-башi, нiж сам Султан.
   Вона бачила себе в зеркалi в тiй хвилi, коли ?й донесли про се слуги.
Була сим оживлена i скрiплена, як ростина, котру в часi спеки пiдiллють
водою. О, бо й вона пережила гарячий день! Здавалося ?й, що плила хитким
човном по Днiпру i переплила його перший порiг, про який так живо оповiдав
?й у Криму старий козак-невольник. Хвилями було ?й так горячо, аж холодно.
Аж мороз iшов поза шкiру.
   Серед усе? пишноти ?? обстановки пригадався ?й убогий, спокiйний дiм
батькiв, де в часi морозiв частували мiцною горiлкою робiтникiв, що
привозили з лiсу дрова. Здавалося ?й, що й ?? почастувала доля мiцним
червоним сорбетом i що той червоний сорбет облив ?й одяг i руки.
   Обмилася i змiнила одяг. Мала вражiння, що чу? запах кровi. Не
почувалася до нiяко? вини, бо боронила сина. Але той дивний запах
докучував ?й. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорожчих
арабських пахощiв.
   Нiжнi пахучi клуби диму пригадали ?й Великдень у церковцi св. Духа.
Впала на колiна i насилу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже,
що ?? пiдглядають. Але очима душi вдивлялася в образ Пресвято? Богородицi,
що стояв мiж восковими свiчами в убогiй церковцi на передмiстю Рогатина:
"Боже, будь милостивий менi грiшнiй..."
   Милилася щиро. Але грiхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла
невинного сина свого. Грiхом уважала тiльки те, що в тiй цiлi сказала
неправду свому чоловiковi. I за се просила прощення в та?мно? сили над
нами. I була переконана, що колись прощення одержить. Вiдчула полекшу у
грудях. I чула навiть якусь не вiдому досi силу, що входила в не? й росла.
Але й тягар був, о, був. На молитвi застав ?? Сулейман.
   - Приходжу так само незаповiджений, як ти прийшла сегодня ранком до
мене, - почав усмiхаючись.
   Очевидно, при?мно йому було застати жiнку при побожнiм дiлi та ще до
того так правильно обернену лицем до Мекки. Коли й був у нiм якийсь сумнiв
щодо правди слiв сво?? жiнки, то тепер розвiявся безслiдно.
   Встала й радiсно, як дитина, закинула йому рученята на шию. Була
переконана, що Бог прислав його, щоб перепросила мужа за те, чим
почувалася грiшна супроти нього.
   Сiли обо? бiля кадильницi, й Сулейман почав кидати в огонь золотистi
зеренця ладану.
   - Чи ти не ма?ш яко? невольницi, що намовляла тебе з мого сина зробити
християнина? - сказав шуткуючи султан. Вiдповiла весело:
   - Я не маю нi одно? християнсько? невольницi. Але тепер вiзьму! Добре?
   - Добре, добре! Очевидно, на злiсть Агмедовi-башi: нехай ще перед
смертю довiда?ться, що ти не бо?шся його наклепiв! - сказав султан.
   - Вiн уже помер... - вiдповiла тихо.
   - Що? без мого вiдома? Непереслуханий?! Споважнiв i сказав по хвилi:
   - Чи ти, о Хуррем, спонукала до сього мою нiму сторожу?
   Був не так занепоко?ний, як роздратований тим, що висмикнулася йому з
рук добича, на яку щойно мав упасти його п'ястук. Був у тiй хвилинi
подiбний до молодого тигра, який побачив утечу старого вовка перед ним.
   Вона вiдчула, що гнiв його не звертався до не?, а зверталася до не?
бiльше його пристрасна цiкавiсть.
   Вiдповiла так спокiйно, якби ходило о якусь звичайну рiч:
   - А що менi даш, коли скажу тобi правдиву правду? По обличчю султана
було видно зацiкавлення.
   - Чи ти могла б менi сказати й неправду? - запитав.
   - Певне, що могла б. I ти нiколи не довiдався б про се. Але бачиш, що
не хочу.
   Змiркував, що треба з сею гарною дитиною говорити тепер по-дiточому, i
сказав:
   - Я ж тобi досi нiчого не вiдмовив. Скажи, чого хочеш?
   - Двiчi тiлько золотих дукатiв, кiлько хотiв вимусити на тобi
Агмед-баша!
   Розсмiявся й вiдповiв:
   - Але ж бачиш, яка кара зустрiла його за вимушсння!
   - Але я не хочу тих дукатiв для себе, як хотiв вiн!
   - Тiльки для кого?
   - Для моше?!
   - Яко? моше??
   - Тако?, яко? ще нема у тво?й столицi.
   - Ти хочеш будувати нову мошею?
   - Так. Як подяку Аллаговi за вiдвернення першо? небезпеки вiд нашого
невинного сина. I назву ту мошею iменем його батька.
   - Що ж, будуй! Се богоугодне дiло. Тiльки чи не забагато золота ти
хочеш? Ти не зна?ш, дитино, яка се велика сума! Нею можна обiгнати кошти
велико? вiйни i здобути цiлу кра?ну!
   Подумала хвильку й вiдповiла:
   - Але подумай, як твоя мошея виглядатиме! Зна?ш як? Ось як! Всерединi
будуть чотири стовпи з червоного гранiту. Бо червона кров солила менi з
обличчя, коли я змiркувала небезпеку, яка грозила Селiмовi. А верхи тих
стовпiв будуть з бiлого як снiг мармору, бо я тодi дуже поблiдла. I
мiграб[70] буде з бiлого мармору, i проповiдниця, i мiнбер[71] для
хатiба[72], i мастаб муедзина, й висока максура[73] , призначена для тебе.
По боках будуть подвiйнi галерi? з худжрами, в яких люде укривати будуть
золото, i срiбло, й дороге камiння, а яких не рушить навiть султан! Бо все
те буде пiд опiкою Аллага!
   - А ма?ш уже будiвничого? - питав напiвшуткуючи, бо знав, що часто
любить говорити з будiвничим Сiнаном.
   - Будiвничого маю, але ще не маю грошей, тiльки думку. Та й то? я не
скiнчила.
   - Кiнчи; вона дуже цiкава.
   - Так буде всерединi. А зверха буде ще краще, бо я з тобою хочу там
лежати по смертi...
   Великий султан спустив побожно очi й поцiлував подругу. А вона,
одушевлена, мрiла-будувала:
   - Вся площа пiд мошею буде подiлена на три чотирикутники. Середнiй
меджiд[74] я вже описала. Перед ним буде передсiнок. А за ним буде огород
Аллага, де людськi ростини-костi спочиватимуть аж до судного дня, коли
кожде тiло стане свiжим квiтом у великiм воскресеннi Божiм. I там ми обо?
спiчнемо навiки. А над цiлим храмом скажу збудувати чотири мiнарети,
високi, аж до неба. I забезпечу ?х освiтлення у святi ночi мiсяця
Рамазану[75].
   Був гордий з тако? жiнки.
   I так захопився ?? мрi?ю, що сказав:
   - На таку будову варто дати шiстсот тисяч дукатiв. Тiльки чи не буде
замало?
   - Може, й замало. Бо я думаю ще про малу мошею мого iменi. Вона буде
скромна i дешева, з одним мiнаретом. А стане на мiсцi, де мене купили як
невольницю до твого гарему. Тiльки коло не? хочу збудувати школу для
сирiт, кухню для убогих i дiм для божевiльних.
   Божевiльне мiцна любов, якою розгорiло до не? серце молодого султана
тодi, коли перший раз натяками згадувала йому про подiбнi замисли,-
бухнула знов. Забув, з чого почалася та розмова, i припав устами до ??
уст. Боронилася, як колись дiвчиною, кажучи:
   - Ти забув, з чого ми почали. Тепер уже скажу тобi правду: то я
спонукала твою нiму сторожу виконати нинi присуд, який мав щойно завтра
упасти на Агмеда...
   Опритомнiв.
   Совiсть суддi несподiвано сильно застукала до душi великого володаря.
Але ще сильнiше вiдчув скрегiт вищерблюваного в собi кришталю влади.
Мимохiть кинув оком на дрiбнi рученята сво?? жiнки. Виглядали нiжно, як
бiлi квiточки лiле?.
   Припав устами до ?? руки. А вона гладила його по обличчю. Не питав
навiть, як вона спонукала його нiму сторожу передвчасно виконати кару
смертi. Бо щойно тепер стало йому ясно, чим його так цiкавить та дивна
жiнка. Досi був вiн у сво?й палатi й державi сильний, як лев, але
одинокий. Вiн нiкого не боявся, а його боялися всi. В сiй жiнцi вiдкрив
людину, яка не боялася його, вiд яко? мiг кождо? хвилi сподiватися чогось
несподiваного i вiн, i все його оточення. Зовсiм так само, як вiд нього
самого.
   Тим ставала рiвною йому. Мав глибоке задоволення з того, що бiля нього
був ще хтось, кого так само бояться, як його. Мав пару - i не чувся вже
самотнiм. Зрозумiв, яким чином мiг так спокiйно дивитися на ту нечувану
дивовижу, що ?? жiнка викликала сегодня в судейськiй салi: та дивовижа
була йому дорога, неоцiнима. Як лев-самотник, що довго блукав сам i
арештi знайшов собi самицю, простягнувся у весь рiст з задоволення.
   Запитав дуже нiжним голосом:
   - Чи тобi не прийшло на думку, як ослаблю?ш сво?м кроком судейську
совiсть найвищого суддi в державi?
   - Прийшло. Але я сказала собi, що ти можеш переслухати про все ?внуха
Гассана. Вiн живий...
   Вiдiтхнув усею груддю.
   Вона також вiдiтхнула свобiдно, бо знала вже, що викрикував
напiвбожевiльний Гассан.
   Сулейман знов споважнiв на хвильку.
   Пригадав собi рiжнi неприхильнi вискази про жiнок рiжних мудрецiв Сходу
i запитав:
   - Чи ти нiколи ще не сказала менi неправди? Засмiялася, як дитина, i
вiдповiла:
   - Так! Сказала!
   - Коли?
   - Тодi раненько... над морем... коли в червонiм блиску сходячого сонця
надпливали рибалки...
   - А яку ж неправду сказала ти тодi?
   - Я сказала, що хочу ?сти. Але я була сита любов'ю. I думала, чи ти не
голоден. А соромилася запитати тебе...
   По тих словах, що були для нього солодшi вiд меду, могутнiй султан
Османiв перший раз в життi сказав собi, що про душу жiнки всi мудрецi не
знають нiчого... Дивувався сам собi, як мiг тодi повiрити, що та делiкатна
iстота хотiла харчу для себе, а не для нього. Пригадав собi, з яким смаком
тодi за?дав, i сягнув по чашу сорбету...

   * * *

   Великий султан Сулейман випив чашу сорбету, не тiльки зi спраги, але й
тому, що чув якусь дивну пустку в нутрi. Вона не була прикра й навiть
робила йому якусь полекшу. Що се таке з ним дiялося - не знав. Але був
переконаний, що вияснення знайде лише в очах се? жiнки. Обняв ?? й чекав
якогось нового "нападу", нового "вимушення" ?? нiжних рученят i чудових
уст. Чув при?мнiсть у цiлiм тiлi з того, що ? хтось, що може на нiм робити
вимушення.
   Вона iнстинктом жiнки вiдчула свою перевагу в сю хвилю. I мала навiть
ясний план ще одного вимушення. Вже дiйсного вимушення - а то для себе, не
для моше?. Але трохи боялася зачати, а ще бiльше - не знала, як зачати.
   Вiн налив собi ще одну чашу сорбету. Пив помалу, любуючись думкою про
те, що ся дивна жiнка, очевидно, ще чогось захоче. ?? мовчанка дразнила й
напружувала його. Не видержав i сказав:
   - Ну, скажи вже раз те, про що дума?ш. Я сьогодня готов програвати...
   - А звiдки ти зна?ш, що я ще чогось хочу?
   - I знаю навiть, що чогось незвичайного. Бо ти зi звичайними справами
не надуму?шся так довго, от як напримiр зi смертю Агмеда-пашi.
   Ще подумала й запитала:
   - Чи тобi було прикро, що я зробила таку дивовижу?
   - Нi. Було щось надзвичайне. Нiяка iнша з мо?х жiнок не вiдважилася б
на таке. I се менi навiть сподобалося, що ти така вiдважна.
   Подякувала йому усмiхом i сказала:
   - А що ти зробив би, якби я зробила ще бiльшу дивовижу?
   - Тут, у палатi?
   - Так.
   - Прилюдно?
   - Так.
   - Яку дивовижу?
   - Довго триваючу.
   - Цiкаво! Як же довго?
   - Цiле життя.
   - Довго. Але я не розумiю!
   Мовчала й надумувалася.
   Був уже переконаний, що заноситься дiйсно на поважнiшу дивовижу, коли
вона аж так довго надуму?ться. Ждав. Вона повiяла вiяльцем i запитала:
   - Чи ти мiг би наближитися до жiнки, про яку знав би, що вона недавно
могла бути в руках iншого мужчини? Видивився на не? i вiдповiв коротко:
   - Нi.
   - А що ти вiдповiв би, якби я так само сказала тобi:
   "Нi"!..
   Коли вимовила те слiвце "нi", здавалося ?й, що вплива? на другий, ще
бiльше небезпечний днiпровий порiг.
   ?? вiдповiдь була для нього зовсiм несподiвана. Скорше сподiвався
почути ганьбу вiд Пророка з неба, як таке. Був ображений, мов нечуваним
замахом на сво? права.
   В першiй хвилi хотiв ?й вiдповiсти, що вона належить до нього, як кожда
жiнка в сiй палатi, i що вона була ще недавно невольницею! "Але невольниця
не здобудеться на те, щоб висмикнути з рук султана кришталь судейсько?
влади,- подумав.- I не вiдважиться навiть на спробу таких змагань, як
ся!.." Пригадав собi, що вiд часу вiнчання з нею не був ще нi разу у iншо?
жiнки.
   Вибирав у душi мiж усiми i нею. Волiв ??. Думав, як над шуткою. Але по
?? обличчю бачив, що се для не? зовсiм поважна справа. ? запитав:
   - А що ти зробила б, якби я вiдмовив?
   Те, що вiн ужив слова "зробила б", а не "сказала б", застановило ??.
Зрозумiла, що тепер рiша?ться ?? становище на цiлу будучнiсть, на цiле
життя та що вiд се? хвилi вплив ?? буде або безнастанно рости, аж до
невiдомо? висоти, або безнастанно меншати, аж упаде до ряду тих
жiнок-невольниць, що служать до розкошi й забави - роки не зiв'януть.
   Все, що винесла з дому, пiднялося в нiй на саму думку про такий упадок.
Але не хотiла в такiй рiшаючiй хвилi нiчим подразнити мужа. I лагiдним
словом вiдповiла:
   - Я скажу тобi се аж тодi, коли ти вiдмовиш.
   - I викона?ш се?
   Голос ?? задрожав, але миттю набрав звуку. Вiдповiла твердо, заглянувши
йому в очi:
   - Виконаю!
   Надумався.
   Пригадав собi ?вропейських монархiв, що жили без гаремiв. Пригадав собi
й життя Пророка Магомета, котрий довго жив з одною жiнкою, Хадiжою, що
була старша вiд нього. А ся була така молода! Якесь внутрiшн? почуття
справедливостi пробудилося в нiм, мов ключ цiлющо? води, що добува?ться зi
скелi. Примкнув очi вiд натовпу думок i сказав:
   - I я виконаю те, чого ти домага?шся.
   Була дуже задоволена. Але не показала того в такiй мiрi, як могла.
Може, iз-за страху, що переведення то? надзвичайно? постанови султана
награфить на рiжнi перешкоди... Задумалася.
   Сулейман взяв ?? за руку i промовив:
   - Пригадую, що ти прирекла сказати менi, що зробила б, якби я був
вiдмовив.
   Спокiйно почала оповiдати, мов казку дитинi:
   - Я зробила б те, що роблять жiнки в мо?м краю, коли ?х мужi люблять
iнших жiнок.
   Йому шибнуло в думцi одно-одиноке слово: "Мiсафiр!" I вiн запитав:
   - А що саме?
   - Я взяла б малого Селiма на руки й опустила би твою палату, столицю i
державу. ? не взяла б я з собою нi одно? прикраси, яку ти менi подарував:
нi дiядем з перел, нi перстеня з брильянтом, нi синiх туркусiв, нi одягу з
шовку, нi грошей!
   - I з чого ти жила б у дорозi, та ще з дитиною? - запитав. Задрижала.
Бо сподiвалася, що запита?, яким правом забрала б йому сина. Але зараз
успоко?лася. Бо се його питання було для не? доказом, що вiн бiльше любить
??, нiж дитину. Спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi:
   - А з чого жиють убогi жiнки з дiтьми? Я варила б ?сти хорим в
тiмарханах i чужинцям в каравансераях, я прала б бiлизну в великих
гамамах[76].
   Перервав, сильно занепоко?ний на саму думку, що ся жiнка могла б утечи
з його палати й на небувалий сором йому, як його законна жiнка, заробляти
таким чином на життя сво? i його сина!.. По хвилi запитав:
   - Чи ти дума?ш, що мо? люде не знайшли б тебе i не привели б сюди, заки
сонце другий раз зайшло би на небi?
   - О, се ще не таке певне! Я нiкому не призналася б, що я жiнка султана,
пана трьох частей свiту. Скажи, чи хтось так легко догадався б, що
робiтниця в лазнi може бути жiнкою султана?
   Подумав i вiдповiв:
   - Дiйсно, нелегко.
   Спокiйно оповiдала далi, мов казку дитинi:
   - ? так працюючи, iшла б я все на пiвнiч, чужими краями, аж поки не
дiйшла б до рiдного дому.
   Не мiг погодитися з думкою, щоби щось подiбне могло статися проти його
волi, i сказав:
   - Нелегко було б людям догадатися, що ти султанська жiнка. Але нелегко
було б i тобi втечи передi мною!
   - Скажiм, що тво?м людям навiть удалося б зловити мене в дорозi. То що
ж ти зробив би менi? Здивовано вiдповiв:
   - Що? Наказав би знов привести сюди й замкнув би в гаремi!
   - Яким правом? Адже я свобiдна! Волю подарував менi сам султан
Сулейман, якого весь нарiд назива? справедливим. Гадаю, що вiн не сплямив
би свого iменi i сво?х законiв насильством над безборонною жiнкою, i ще до
того матiр'ю свого сина!
   I знов шибнуло йому в думцi словечко: "Мiсафiр!" Усмiхнувся i подумав,
що то вiн супроти не? безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина i
його любов. Та не сказав ?й того, тiльки запитав:
   - Але яким правом забрала б ти мого сина з собою?
   - Таким самим, як Гагар забрала Iзма?ла.
   - Адже ?? чоловiк вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганяв би.
   Був дуже цiкавий, що вона вiдповiсть на се. А вона спокiйно оповiдала
далi, мов казку дитинi:
   - Рiжну твар Господню рiжно виганяють з ?? гнiзда. Iнакше пташку,
iнакше рибку, iнакше лисичку. Я не могла б навiки остати - в домi розкошi,
як свобiдна жiнка, хiба як невольниця! Любов не терпить товаришок! -
вибухла. ? була дуже гарна в тiм вибуху i гнiвi.
   - Адже ти як свобiдна звiнчалася зi мною. Та й знала, бо бачила, що я
маю й iнших жiнок. Так чи нi?
   - Так. Але я думала, що ти покинеш iнших. I як бачиш, я слушно думала!
Бо ти вже прирiк.
   На се не знав, що вiдповiсти. Думав уже над тим, яке вражiння викличе
його постанова. Був навiть задоволений з того. Бо до всiх пророцтв про
його надзвичайнiсть в iсторi? свого народу приходила ще одна, дiйсно
небувала надзвичайнiсть. Усмiхнувся, обняв ?? тим дужче, що мав уже ??
одну, i сказав:
   - А вiдки ти знатимеш, чи я не заведу собi гарему десь за Царгородом?
   - Сулеймановi вiрю на слово? Iншому я не повiрила б.
   Споважнiв.
   В тiй хвилинi прочув, що з тою жiнкою переживатиме дiйсно дивнi
пригоди, яких не переживав нi оден султан. I пригадалися йому слова
Пашасаде: "Прегарна хатун Хуррем ма? ум високий i душу, що так умi? лучити
святi думки Корану зi сво?ми думками i сво?м бажанням, як лучить великий
будiвничий Сiнан благороднi мармори з червоним порфiром".
   Дiйсно. Навiть се ?? надзвичайне бажання не було противне святiй
читанцi Пророка. А те, що вона нi разу не заговорила при тiм про Коран,
переконувало його, що вона вже наскрiзь стала мусульманкою, бо з досвiду
знав, що позiрно наверненi на мусульманство люблять багато говорити про
Коран, особливо тодi, як домагаються чогось. "Вправдi, багато вчених
говорило, що жiнка не ма? душi, але ся, очевидно, ма? душу",- подумав. I
ще яку!
   З задуми вирвали його таки його власнi слова, котрi вимовив несподiвано
для себе самого:
   - Я завойовник i розумiю душу завойовникiв. Ти здобула мiй гарем, а
потому, кажу тобi, возьмешся i до здобування мо?? держави...
   Говорив се так, мовби цiкавiсть, як се виглядатиме, перемагала в нiм
усi iншi думки.
   Вона не зрозумiла вiдразу й по-жiночому вiдповiла:
   - Побачиш, що тобi не буде зле по здобуттi гарему! А державу - як же я
можу здобути ???
   - Наперед схочеш знати всi ?? тайни, почавши вiд першо?: не перешкоджай
у працi чесним людям!..
   - Тайни держави? - запитала, й очi ?й засвiтилися, як дитинi, котрiй
покажуть гарну забавку.
   - Так! Держава ма? сво? тайни, подiбно як подружжя життя,- сказав,
вдивляючись у ?? очi.
   Не питала, якi дальше. Бо була ще надто пересичена радiстю сво?? побiди
над гаремом. I не хотiла непоко?ти чоловiка ненаситнiстю. Але в головi
сплiтала сво? спомини й думки про могутнiсть вiд першо? зустрiчi з ним.
Сплiтала з тим, що вiн тепер сказав. I здавалося ?й, що за сим першим
здобуттям мусить прийти якесь друге, трет?, десяте. Як воно приходитиме,
ще не знала. I навiть не знала, що саме приходитиме. Але слова чоловiка не
виходили ?й з тямки. "Та?мницi держави! ?х, певно, можна знайти у вiйську
й на вiйнi",сказала собi.
   I постановила побачити колись вiйну, бо там найяркiше мусить блистiти
кривавий кришталь влади.
   Твердо постановила ждати, аж поки лучиться нагода, побачити вiйну.
Знала, що вiйна страшна. Бо чула про не? немало та й сама бачила й
пережила татарський напад. Розумiла, що бiльше захопила ?? охота побачити
вiйну зблизька, з самого нутра.
   Нараз засвiтило ?й у головцi, мов у церквi на Великдень. Адже при тiй
нагодi могла побачити чудовi кра?ни заходу, про котрi так гарно оповiдав
Рiччi у школi невольниць, у Криму! Де вiн тепер?I де може бути Кляра?
Iрина? I... батько та мати...
   Засоромилася, що так рiдко згадувала про них. А прецiнь вони були такi
добрi для не?... Вже двiчi посилала з купцями розвiдчикiв у Польщу, щоб
довiдатися, що з ними сталося. Але купцi привезли тiльки вiстку, що всякий
слух по них пропав. Що ж мала робити бiльше? Тепер усi ?? думки були
захопленi сином i вiйною. Кривавий кришталь влади, який раз заблистiв
перед очима ?? душi, полонив ?? вже назавше.
   Думала, що аби той кришталь посiсти, треба його наперед побачити в огнi
i зрозумiти. Думала до ранку.

   * * *

   На другий день рано султан особисто наказав привести до себе ?внуха
Гассана. Переслухав його без свiдкiв. Гассан трясся весь час, як осиковий
лист. I раз у раз повторяв:
   - Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав менi так говорити.
   - А нащо ж ти так говорив, коли знав, що се неправда?
   - Бо везир казав.
   - Адже ти знав, що се неправда!
   - Знав.
   - То чому ж ти говорив?
   - Бо везир казав.
   - I грошi обiцяв?
   - Обiцяв.
   - I ти тому так говорив?
   - Тому. Але я вже бiльше не буду.
   - Певно, що не будеш,- закiнчив допити султан. Над вечером ?внуха
Гассана зашили в мiшок i понесли топити в Босфорi. Вiн ще в мiшку кричав:
   - Все неправда! То великий везир Агмед-баша казав менi так говорити! Й
обiцяв за те багато грошей i дiм у Скутарi!..
   - Там пораху?ш тi грошi,- вiдповiв оден з яничарiв, що кидали в море
чорного Гассана.Заколихалося море, i тiльки воднi круги покотилися по нiм.
Так погиб Гассан, ?внух Роксоляни.
   I так закiнчилися хрестини султанського сина Селiма.

   * * *

   Хассеке Хуррем казала собi докладно оповiсти про те, як топили Гассана.
Й опiсля кiлька разiв ходила на мiсце його страчення. Ще довго потiм
непоко?в ?? чорний Гассан: снився ?й, як раху? золотi грошi на днi моря,
на мiленькiм пiсочку мiж червоними коралями...
   А кришталь влади над гаремом вже мала в руках! Тепер виднiло перед нею
цiле море криштальне i як кров червоне... А сонце над Стамбулом сходило
раз у раз таке криваве, що побожнi мослеми ставали здивованi й молилися до
всемогучого Аллага, щоб вiдвернув нещастя вiд роду падишаха. Бо всi
вiрили, що його нещастя було б нещастям усе? держави i народу.

   * * *

   Як показати всему дворовi султана свою побiду над гаремом? Над сим
думала тепер султанка Ель Хуррем. Хотiла се зробити якнайделiкатнiше, але
виразно. Рiжнi думки приходили ?й до голови. Рiшилася на двi. Пiслала
свого учителя до ради улемiв, iмамiв i хатiбiв з повiдомленням, що зачина?
будувати величаву святиню для Аллага.
   - Благословенне хай буде iм'я ??, як iм'я Хадiжi, жiнки Пророка,-
сказав на ту вiстку старий Пашасаде, з котрим усi науки зiйдуть колись до
гробу. I повторила тi слова Висока Рада iсламу з лицем, оберненим до
Мекки.
   А тодi молода султанка Ель Хуррем дала знати до султансько? кухнi, що
особисто перейма? нагляд над нею. Нiхто не вiрив, що се можливе. Нi ??
служницi, котрих посилала до кухнi, нi тi, що працювали там.
   Але улюблена жiнка Сулеймана дiйсно прийшла, У скромнiй бiлiй сукнi,
без прикрас, з бiленьким фартушком на собi.
   Навiть страчення великого везира Агмеда-башi не викликало тако?
дивовижi, як сей крок султанки Ель Хуррем. В цiлiм сераю мов запалив!
Голосно зачали говорити про пониження досто?нства жiнки падишаха.
Переляканий Кiзляр-ага повiдомив про се самого падишаха. А над вечером
прийшли завiзванi до султана Кемаль Пашасаде i Пашкепрiзаде.
   Султан Сулейман дозволив ?м сiсти на диванi й довго мовчав. Не знав,
вiд чого i як починати. Нарештi сказав:
   - Ви, може, додуму?теся, в якiй справi попросив я вас до себе?
   - Так, нам зда?ться,- вiдповiв Кемаль Пашасаде.
   - Що ви кажете на се? Чи був коли такий випадок у мо?м родi?
   - Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула,
сама кляч для дiтей сво?х до?ла, сама харч для мужа свого пекла i варила.
Нема в тiм, що робить султанка Ель Хуррем, нiякого пониження,вiдповiв
Кемаль Пашасаде. А Пашкепрiзаде, як луна, повторив його слова:
   - Давно-давно твоя розумна прапрабабка, царю, жена султана Ертогрула,
сама кляч для дiтей сво?х до?ла, сама харч для мужа свого пекла i варила.
Нема в тiм, що робить султанка Ель Хуррем, нiякого пониження.
   Султан вiдiтхнув. Бо вже з досвiду знав, яка важка боротьба з су?вiр'ям
i привичкою людських думок i очей. Знав, що часом лекше здобути найбiльшу
крiпость, нiж переламати оден людський погляд тодi, коли нема на чiм
опертися в минувшинi.
   Незабаром у всiх мечетах Стамбула славили хатiби жiнку Ертогрула i
ставили за взiр всiм жiнкам правовiрних мослемiв. А обурення, яке закипiло
проти молодо? султанки Ель Хуррем, зачало переходити в подив i пошану. Бо
змiнчива думка кождого народу, змiнчива бiльше, нiж хвиля на морських
безвiстях. I благословеннi тi, що протиставляють ?й свою думку i сво?
дiло, коли се роблять в почуттi сво?? пра-востi i в пошанi законiв Божих.
   Щойно тепер не боялася султанка Ель Хуррем в уявi сво?й представляти
собi свого сина Селiма на престолi султанiв. Була вся потрясена тою
блискучою мрi?ю. Червона кров била ?й до очей.
   Але що зробити з первородним сином Сулеймана вiд iншо? жiнки?.. Знала,
вiдчула й розумiла, що законодавець Османiв не уступить в сiй справi так,
як уступив в iнших. Знала твердий i споконвiчний закон Османiв, святий для
всiх мослемiв вiд краю до краю величезно? держави султана Сулеймана,
намiсника Пророка на землi.
   Мов пекуча iскра, впала у серденько султанки Ель Хуррем. Впала i пекла,
горiла i щемiла i полум'ям палючим до головки йшла. А султанка Ель Хуррем
бiгла до колиски сина Селiма...
   Ой, колисала 'го, повивала, в бiлi муслини спати клала, в яснi? очка
заглядала, в маленькi ручки цiлувала. I страшне дiло задумала - при
золотiй колисцi сина, як усмiхалася дитина, в прекраснiй кiмнатi, в
марморнiй палатi, в цiсарськiм садi, над морем чудовим, над Рогом Золотим,
що весь кипiв життям i сiяв пiд синiм небом, у блиску Божого сонця.
   Бо свобiдну волю дав Господь людинi - до добра i зла. А хто вiдразу не
опреться злому, того воно захопить, як огонь захоплю? дiм. I тодi
нестримно дозрiва? овоч думки людини, як дозрiва? буря, зiрвана хмарою.

   * * *

   На другий день, як утопили в Босфорi чорного Гассана, зустрiлися улеми
Мугi?ддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде у передсiнку Гагi? Софi?, найбiльшо?
моше? в цiлiм Царгородi.
   Перший промовив Мугi?ддiн Сiрек:
   - Чи то правда, що ти, о приятелю, був з Пашкепрiзадем в султана
Сулеймана - нехай живе вiчно! - i що ви вiдкрили йому та?мницю про його
прапрабабку, жену султана Ертогрула?
   - То правда, о приятелю, що я з Пашкепрiзадем був у султана Сулеймана -
нехай живе вiчно! - але то неправда, що ми вiдкрили йому та?мницю про його
прапрабабку, жену султана Ертогрула, бо вiдкрив ?? менi Пашкепрiзаде, а я
вiдкрив султановi.
   - Благословенне хай буде iм'я Аллага! Може, все те замiшання скiнчиться
на смертi Агмеда-башi й одного ?внуха!..
   - Може, скiнчиться.
   Так думали улеми Мугi?ддiн Сiрек i Кемаль Пашасаде. Й обидва
помилялися.
   Небагато днiв минуло, як одного вечера з дiльницi вельможiв затривожено
сторожу сераю i велику казарму яничарiв дивною вiсткою, що пiдбурена кимсь
товпа народу обляга? палату вбитого Агмеда-башi i вже проломила огорожу.
   Як стiй, рушили туди вiддiли яничарiв i сiпагiв. Але хоч дiйшли ще в
сам час, не перепинили здобуття палати i знищення ??. Начальник яничарiв,
що дав наказ жовнiрам вiдперти товпу, впав, тяжко поранений камiнням, а
вiйськовi вiддiли стояли безчинно, слухаючи крикiв товпи, що треба знищити
гнiздо i рiд того, котрий хотiв украсти сина падишаха.
   I на очах вiйська розгромлено палату Агмеда-башi та всi будiвлi ??, а
його жiнок i дiтей витягала розшалiла товпа за волосся на вулицi Стамбула.
I нiхто не знав, що з ними сталося.
   Султана не було того дня в Царгородi. А як при?хав, зараз завiзвав до
себе Кассiма, команданта Стамбула, товариша сво?х дiточих забав, котрому
довiряв i котрий був дуже прив'язаний до нього.
   - Що сталося в мо?й неприсутностi? - запитав. . - Знищено дiм
Агмеда-башi. Його жiнки i дiти лежать пораненi.
   - Хто се зробив?
   - Зробила пiдбурена товпа.
   - А хто ж ?? пiдбурив?
   - Царю,- вiдповiв отверто командант Стамбула,- всi слiди вказують на
те, що жерело того заворушення нiде iнде, тiльки в сераю.
   - Чи ти припуска?ш, що хтось iз близьких менi осiб свiдомо викликав те
недобре дiло?
   - Того не припускаю. Мо? найлуччi звiдуни не принесли нiчого такого, що
давало б пiдставу до подiбного припущення.
   - Може, боялися щось таке приносити?
   - Знаю ?х добре i думаю, що сказали б усе. Султан задумався i довго
думав. I мовчки сидiв бiля нього приятель з його молодечих лiт, командант
Стамбула. По хвилi Кассiм докинув:
   - Я думаю, що се самосiвний зрив, котрий зродився зi старо? ненавистi
народа до Агмеда-башi i котрий тiльки використали рiжнi темнi духи.
   - Як радиш залагодити ту справу?
   - Вона сама залагодиться. Я довго радився з найстаршими людьми, що
служать при менi. Всi то? думки, що треба тiльки порадити сем'?
Агмеда-башi, щоб ви?хала зi Стамбула, а народовi оповiстити, що коли б iще
раз лучилася спроба таких непорядкiв, то з волi самого падишаха не буде
помилування.
   - I не робиш нiяких доходжень бiльше?
   - Я вже досить доходив. Нiчого тут, опрiч шуму, не зробимо.
   - Нехай буде i так,- сказав султан.- Але другу подiбну ворохобню треба
буде вже здавити рiшучо i безпощадно.
   Незабаром сем'я Агмеда-башi опустила Царгород, i все затихло над
Золотим Рогом. Султан нi словечка не сказав сво?й любiй жiнцi про ту
непри?мну подiю. А вона дiйсно не була винна в нiй: то тiльки злий замiр,
який кiльчився в нiй, вiдчула темна товпа з пристаней i передмiсть
столицi, як вiдчува? вода, де низ i куди плисти.

   * * *

   В кiлька днiв по нападi на дiм Агмеда-башi перша жiнка падишаха, мати
його первородного сина Мустафи, просила послухання у мужа. Падишах не мiг
вiдмовити.
   Прийшла з малим синком, вся в чорнiм i з глибокою заслоною на обличчi.
А як вiдслонила ??, видно було обличчя гарне i блiде, вимучене журбою. З
плачем упала до нiг чоловiковi i сказала:
   - Вибач, що я просила побачення. Але се? ночi мала я страшний сон:
снилося менi, що хтось обкрутив шнур (тут дала знак синовi, щоб вийшов)
довкруги ши? нашо? дитини й... - плач не дав ?й докiнчити.
   Султан збентежився й вiдповiв тихим голосом:
   - Що ж я тобi поможу на важкi сни?
   - Дай i менi дозвiл опустити з сином столицю й замешкати у мо?х
родичiв. Я маю дуже важке прочуття.
   - З сином? Се ж неможливе. Вiн як мiй наслiдник мусить бути вихований
тут, на дворi.
   - Наслiдник? Ще не знати, чи на його наследство згодиться та, вiд волi
котро? залежить все в цiлiм сераю - вiд падишаха почавши, на конях у
стайнях скiнчивши!..
   - Жiнко! - перервав Сулейман.
   - Може, неправда? - запитала дрижачим голосом.Чогось подiбного ще не
було в родi батькiв тво?х! Вся служба огляда?ться тiльки на ?? волю, а я,
мати престолонаслiдника велико? держави Османiв, не маю навiть чим по?хати
до моше? на молитву...
   - Ще мало коней i повозiв?
   - Нi, не мало, зовсiм не мало! Але ж я не можу показатися на вулицях
Стамбула з первородним сином падишаха в гiршiм повозi, нiж вона, та
приблуда з Керван-Йолi, що...
   Не докiнчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.
   - Кождiй з вас вида?ться гiршим все, що одержить друга. А моя жiнка Ель
Хуррем так само добра, як ти...
   - Так само? I для того вже всi iншi жiнки забули, коли ?х муж був у
них? А ти, батько, забув, як вигляда? твiй син вiд першо? правно? жiнки!..
I ти кажеш: "так само"!.. О Боже!.. I навiть ви?хати вiдси не вiльно,
тiльки маю тут мучитися сама в тих мурах?..
   Розплакалася голосно i хилялася вiд ревного плачу, як чорна сосна вiд
сильного вiтру. Крiзь плач говорила щось нерозбiрчиво.
   Сулейман, котрий все був рiшучий, тут не мiг здобутися на рiшучiсть тим
бiльше, що вiдчував i розумiв ?? прикре становище. Надумався, що се добра
нагода позбутися на будуче подiбних сцен, котрi в разi повторювання могли
нарушити його досто?нство в очах служби i всего двору. I сказав:
   - Може, тво? прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворi.
Повiдомлю тебе про те в свiй час.
   Плач пiд чорною заслоною устав. I дався чути притишений, але як сталь
острий, голос:
   - Погодити? В свiй час? Знаю! Ти хочеш наперед ще поговорити з нею! Щоб
вона рiшила про те!.. Нi!.. Беру назад свою просьбу!.. I не вступлюся
вiдси, хiба мене i мого сина силою винесуть з дому мужа i батька, живих
або мертвих!..
   Склонилася глибоко i, хлипаючи з плачу, пiд заслоною, вийшла з кiмнати,
а здержуваний плач потрясав нею, як вiтер деревиною.
   Атмосфера в сераю ставала щораз тяжча. Рiжнi понурi слухи зачали ходити
по великiм комплексi султанських палат. I занепоко?лася за внука мати
падишаха...



   XVI. БОГ ВСЕМОГУЧИЙ

   "Domine, Deus meus, ne elongeris a me Dens meus,
   in exilium meum respice! Quoniam insurrexerunt in me
   varice cogitationes et timores magni affligentes animam
   meam. Quomodo pertransibo illaesus? Quomodo
   perfringam eas?" - "Ego inquit, ante te ibo..."

   А в п'ятницю рано, в турецьку недiлю, третього тижня мiсяця Хаваля зi
всiх мiнаретiв султансько? столицi голосно закричали мослемськi муедзини:
   - Аллагу Акбар! Ла-iллага-iл-Аллаг! Ва Магомет, расул Аллаг! Гам алас
сала!.. Гам алас сала!.. Гам алас сала[77]!..
   А в кожду п'ятницю рано, в турецьку недiлю, молода султанка Ель Хуррем
з палати на молитву в мошею шестернею бiлих коней, у золотiй каретi, зi
сторожею кiнних яничарiв ви?жджала. I, як завжди, пiд мурами по дорозi
убога бiднота у два довгi ряди стояла, на милостиву паню, на матiр принца
Селiма чекала. I руки простягала, милостинi благала.
   Кого там не було! Хто не стояв пiд муром палат Роксоляни? Стояли убогi
турки, араби, курди i татаре та всякi мусульмане, стояли греки, вiрмени,
iталiйцi, угри, волохи i поляки та всякi iншi християне, ждали жиди i
цигане, i нiкого слуги султанки не минали, по жiночiм боцi ?? невольницi,
по мужеськiм ?внухи бiдним людям милостиню роздавали.
   А часом з рiдною краю Роксоляни стояли невольник чи невольниця, iз-за
старостi лiт випущенi на волю. Стояли i ждали на помiч, на дорогу. Спритна
служба султанки вже вмiла пiзнавати людей з ?? кра?ни й давала ?м окрему
милостиню. А вони рiдним словом подяку султанцi складали i слезами
пращали, пiднесеними руками благословляли.
   I в п'ятницю рано, в турецьку недiлю, третього тижня мiсяця Хаваля,
молода султанка Ель Хуррем з палати на молитву в мошею шестернею бiлих
коней, у золотiй каретi, зi сторожею кiнних яничарiв ви?жджала.
   Вже ви?хала за брами султанського сераю i по боках карети два рiвнi
ряди яничарiв на буланих конях грали-скакали, як слуги султанки милостиню
роздавали. А втiм якась жiнка старенька, в убогiм одязi чужинецькiм, iз
ряду бiдних жiнок виступала, незначно знак хреста святого на себе клала,
промiж коней яничарiв прорвалась, з плачем i з грошем у руцi:
   - Настуню, дитино моя! - закричала i бiля золото? карети султанки, на
слiдах ?? колес, на дорозi впала.
   А молода султанка Ель Хуррем голосно скричала, золоту карету свою
задержати казала, сама скоренько з повозу висiдала, пiшки до старо? жiнки
пiдступала, в дорогих шатах сво?х на землю бiля не? клякала i, плачучи, по
руках цiлувала.
   - Чи добре тобi тут, дитинко моя? - стара мати питала.
   - Дуже добре, мамо.- Настуня сказала i як вiд великого тягару глибоко
вiддихала, свою рiдну матiр до карети взяла i до палати завернути казала.
   Мовчки плакали обидвi в золотiй каретi найбiльшого султана Османiв, аж
поки не вступили у прекраснi кiмнати Ель Хуррем.
   А по цiлiм сераю i по всiй столицi, мов лискавка, рознеслася вiстка, що
Бог зна? вiдки прийшла убога теща Сулеймана i що з рядiв жебрачих, пiд
муром палати, взяла ?? в султанськi кiмнати султанка Роксоляна. У багатих
родах башiв i везирiв закипiло обурення, гаряче як окрiп...
   Але улеми i проповiдники свято? читанки Пророка представили народовi як
взiрець доброти поведения султанки супроти матерi. I тiльки ще вище
пiдносилися руки убогих, що благословили молоду матiр принца Селiма, до
котрого зараз завела Настуня свою рiдну матiр, щоб показати ?й внука.
Радостi матерi не було кiнця. Цiлувала дитя i раз у раз хрестила, а все
тiшилася, що вiн здоровий i гарний...
   - А як ти живеш з iншими його жiнками? - питала.
   - Не зле i не добре, от як з котрою, мамо.
   - Бiльше зле, як добре. Та певно! Яке з ними може бути життя? А ма? ще
твiй чоловiк маму?
   - Та ма?. Вiн ще молодий, i вона не стара. Сорокiвки ще не ма?, мамо.
Добра жiнка. Найкращi сво? клейноди менi подарувала.
   - То вже, певно, задля сина зробила.

   * * *

   - Якi ж тут, Настуню, великi багатства у кiмнатах тво?х! I то все тво??
- сказала бiдна мати Настунi, оглянувши помешкання сво?? дочки. Вже й
плакати на той вид перестала.
   - Або я знаю, мамо,- вiдповiла Настя.- Та нiби мо?, Я все, що захочу,
маю.
   - Такий добрий твiй чоловiк?
   - Дуже добрий.
   - А я все молилася до Бога, встаючи й лягаючи, щоб добру долю пiслав
тобi, доню. Тiльки ти якийсь тягар ма?ш на душi серед того добра. Бачу,
бачу. Серцем вiдчуваю. I твiй покiйний тато молився за тебе до само?
смертi. - Заплакала.
   Настуня на вiстку про смерть батька не могла зразу промовити нi слова.
Залилася слiзьми i зiтхнула до Бога. Коли обидвi виплакалися, запитала
Настя:
   - Як же ви, мамуню, вiдважилися самi пускатися в таку далеку дорогу? I
як ви дiбралися сюди? I хто вам донiс, де я та й що зi мною дi?ться? Бо я
вже посилала не раз довiрених людей з великими грiшми, щоб менi принесли
бодай вiстку про родичiв. Вертали й говорили, що i слiду по вас не могли
знайти.
   - Та то було так. Зараз по нападi ми обидвое з татом похорувалися з
жалю за тобою, бо гадали, що вже нiколи тебе не побачимо на сiм свiтi. Та
й батько й не побачив, бiдний. А Стефан, твiй наречений, розпитував за
тобою зо два роки. Кудись ?здив, шукав. Все надармо. I нам за той час
помагав. А потому оженився, i все скiнчилося.
   - А з ким?
   - Та з тво?ю подругою Iриною. Разом з полону втiкали i там серед пригод
i познакомилися. Правда, вiн ще вiрно шукав за тобою, не зараз побiг за
другою.
   Тато наш не переставав уже хорувати. Парохiю дали iншому, а я з хорим
мусiла ?хати до рiднi в Самбiрщинi. Гiрко нам жилося. Божа ласка, що хоч
не мучився довго. Ще на смертнiм ложi згадував тебе. А потому я сама
остала...
   Знов сплакала й оповiдала дальше:
   - А потому прийшли дивнi вiстки про тебе i твою долю.
   - Куди? Аж у Самбiрщину? - запитала Настя.
   - Аж у Самбiрщину. Аякже.
   - I що ж оповiдали?
   - Та таке верзли люде, що аж повторити нiяково! Може, скажу тобi
колись. А нарештi чую, глум з мене, доню, роблять... Стара попадя, кажуть,
турецького цiсаря за зятя ма?!.. А сама, кажуть, у подертих черевиках
ходить... Та й дуже смiялися з мене. Натерпiлася я вiд людських язикiв,
Настуню,- досить! Але Бог - всемогучий, доню! Привiв мене аж сюди, через
такi кра?, i гори, i води, що не кождий мужчина потрафив би сюди добитися!
А я, бiдна, слабосильна жiнка, та й добилася при Божiй помочi...
   - А вiрили ви, мамо, що турецького цiсаря за зятя ма?те?
   - А де ж у таке диво можна було повiрити, доню! Я вже й у дорогу
вибралася до тебе та й ще не вiрила. Аж як побачила тебе в золотiй каретi,
а турецьке вiйсько довкруги, тодi я подумала, що, може, й правда! Але ще
напевно не знала, бо гадаю, ану ж ти за якого генерала вийшла, що служить
коло самого султана. Аж тепер вiрю, як вiд тебе чую. Та й ще мов сон усе
менi зда?ться... Диво Боже, та й тiльки! Вже на якусь пробу Божа мудрiсть
зробила се диво. Не без причини воно, доню.
   - А як же ви, мамо, вiдважилися в таку далеку дорогу, через тiлько
чужих земель пускатися? I з ким ви сюди добилися? I за що?
   - Та то було так. Кпять собi з мене люде та й кучму менi з насмiхiв
шиють. Вже й дiти покрикали за мною: "Цiсарська теща йде!" Не обзиваюся,
бувало, нi словечком. Тiльки до Бога зiтхну та й Йому свою гризоту
поручаю. Аж одного дня, в недiлю то було, з полудня, сиджу я по службi
Божiй, по обiдi, у сво?х своякiв, що мене притулили, та й думаю. Дивлюся,
а через вiкно видко, як два старi жиди входять на подвiр'я. Певно, якiсь
купцi, гадаю. I анi в думцi не маю, що вони до мене. Бо що я мала на
продаж? Хiба свою журу та й опущену старiсть, що передо мною...
   - Мамо! Ви ще не старi, лише зжуренi. Вiджи?те в добрi коло мене. I
менi з вами веселiше буде. Як же я тiшуся, що Бог всемогучий прислав менi
вас!
   - Та й я до смертi, доню, буду дякувати Богу за ту велику ласку. Отож,
кажу, анi в думцi не маю, що тi купцi до мене. Але за хвилю кличуть мене
домашнi. "Тi купцi,- кажуть,- до вас прийшли за чимсь". Я настрашилася, бо
гадаю, певно, покiйний твiй батько, царство йому небесне, якийсь довг
лишив i менi не сказав. Йду нi мертва нi жива. Виходжу до них, прошу ?х
сiдати, а сама аж трясуся зi страху: бо ану ж зо сто золотих схочуть,
гадаю. I вiдки я бiдна возьму для них таку суму?
   - Як же вони зачали?
   - Та сiли й оден на другого подивився, i старший з них зачав: "Ми до
вас,- каже,- з одною справою, панi..." Певно, за грошi, гадаю i ледво
вимовити можу: "Прошу, кажiть!" А вiн каже так: "Ви вже, може, чули, що
ваша донька живе i великою панею в Туреччинi стала",- "Та чула я,- кажу,-
всяке говорять люде, а Бог оден зна? напевно, де вона та й що з нею
дi?ться, та й чи вона ще ? на свiтi". I сльози менi закрутилися в очах.
   - А вони що?
   - А оден каже: "Нашi, жидiвськi купцi зi Львова були там, де ? ваша
донька,- каже.- I видiли ??,- каже,- на сво? очi,- каже,- як iде з палати,
таки з палати,- каже,- шiстьма кiньми ?де,- каже.- I в золотiй каретi,-
каже!" А я як не бухну плачем!
   - Та чого, мамуньцю?
   - Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять... Та й кажу до
них: "I не сором вам, старим, поважним людям, насмiватися над бiдною
вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?"
   - А вони що?
   - А оден з них каже: "Ну, ну, то ви, ?мость,- каже,мудро дума?те,-
каже,- як гада?те, що ми нiяко? лiпшо? роботи не мали та й з Перемишля аж
сюди до вас умисно ?хали, щоб насмiятися над вами... Добрий iнтерес, нема
що казати",- каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: "Не дивуйтеся,
люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачнi, бо менi вже так
докучають рiжнi люде, що сама не знаю, що говорю". А вони кажуть: "Ми на
тiм нiчого не стратили, не ма?мо вам що вибачати. Ви нас i не образили.
Але вислухайте нас до кiнця, ми за то нiчого не хочемо".
   - Та хочби ви що й хотiли, то не дiстанете, бо нiчого не маю,- кажу.
   - Ми зна?мо. Вiдки у вдови по чеснiм священику ма?тки? Та й ще по
такiм, що хорував! Ми всьо зна?мо, бо нам люде казали.
   Я вiдiтхнула, що вже нiяких грошей не схочуть, i питаю:
   - А говорили тi вашi знакомi купцi з мо?ю донькою? А вони кажуть:
   - Ви гада?те, що до не? то так легко доступити, як до вас, ?мость,--
лиш хвiртку в плотi вiдчинити та й, як нема близько пса, просто йди до
кухнi й запитай, чи ?мость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже
половина наших жидiв зi Львова, i з Рогатина, i з Перемишля, i з Самбора
не тiльки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий iнтерес мiг би
там зробити. Такий iнтерес, як мiд! Але там замiсть плота високi мури,
замiсть хвiртки залiзна брама, i то не одна, а замiсть пса войсько сто?ть,
i анi не рушиться з мiсця! Нема куда зайти i запитати, чи донька нашо?
?мостi вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову i питав
коло брами, то так би йому всипали, що вже бiльше за нiким не мiг би
питати, чи вдома, чи не вдома.
   - А чого ж ви-в мене хочете? - питаю. А сама гадаю, що коли то навiть
ти, Настуню, то в добрi клямки тебе там взяли. А вони кажуть:
   - Помалу, ?мость, зараз почу?те. Всьо вам скажемо. Таже ми на те
прийшли. А чому не пита?те, як ваша донька вигляда?? Та вже по тiм можете
пiзнати, чи ?? нашi видiли, чи не видiли.
   - Ну, а як же вона вигляда?? - кажу.
   - Файна, дуже файна! Бiла, золоте волосся, синi очi, подовгасте лице,
малi руки, як у дитини, i добре серце ма?, бо як ?де, то не мина? нiяких
бiдних, навiть наших, жидiвських, хоч ми iнша вiра.
   - Сама розда? милостиню? - питаю.
   - Ви хотiли, аби вона сама виходила з повозу i роздавала грошi? Ну, ну,
там уже ? такi коло не?, що роздають i мають, що роздавати. Коби вона лише
стала або не дуже борзо ?хала, то турки, чи не турки, весь нарiд тельмом
бiжить: то по запомогу, то по справедливiсть, як кому де кривда дi?ться,
всьо одно, в якiм краю. То так ?? карету письмами закидають, якби снiг на
дворi падав,- каже.- А ?? слуги,- каже,- всi письма збирають, бо такий уже
наказ мають,- каже.
   - Та й що вона з тими письмами робить? - питаю.
   - Що робить? Вона сама не робить, бо там коло не? вже такi ?, що
роблять. Найменше письмо, навiть подерте,- каже,- розглядають i потому
кожду справу розбирають,- каже.- I з-пiд землi винного добувають,- каже,а
невинному допоможуть,- каже,- аби не знати де був, чи оден, чи другий,-
каже.
   - Ну, а як такий, що провинився, втече в iнший край? - питаю.
   - Ну, ну,- каже.- Ви гада?те,- каже,- що султан послiв не ма?,- каже.-
А де турецький посол при?де, то так всi коло него скачуть, як от ми, жиди,
коло свого рабiна. Ще гiрше,- каже,- бо ми свого рабiна шану?мо,- каже,- а
турецького посла в iнших краях, як огню бояться,- каже.
   - Та чого так дуже бояться? - питаю. А сама вже боюся. А купець каже:
   - Ви, як дитина, пита?те,- каже.- Та чи нема чого боятися,- каже,- як
за тим послом,- каже,- коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько
йде, i тяжкi гармати везе, i мiста розбива?, i села з огнем пуска?, а всьо
бере. А яничари, гада?те, нiби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема
чого боятися!
   - То моя донька,- питаю,- таке слово ма??
   - Слово, кажете? Вона силу ма?, яко? ще свiт не видав,- каже.- Що хоче,
то робить,- каже.
   - Ну, а як чоловiк ??,- питаю,- чогось iншого хоче? А жид каже:
   - Коли вiн того самого хоче, чого вона хоче, i то вже всi знають,-
каже.- Нiби ви не розумi?те, як то ??
   - Але,- кажу ?м,- чи одна так може виглядати, як моя дочка?
   А вони кажуть:
   - О, розумно кажете, ?мость! I якраз тому ми до вас при?хали, щоб ви
могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.
   А я ?м на те кажу:
   - Та як же ж я вам можу вiдси сказати,- кажу,- чи там сидить моя дочка,
чи не моя? А вони на те:
   - Розумне слово кажете, ?мость! Вiдси не годна навiть рiдна мати
пiзнати. Але треба туди по?хати й подивитися.
   - Туди?! - аж крикнула я.- Та за що? Таж то суми треба, щоб у такi
далекi кра? ?хати! I то на непевне! Бо таки скорше не вона, нiж вона. Чи ж
мало гладких дiвчат на свiтi? Та й не мало,- кажу,- кому таке трафитися,
та якраз мо?й доньцi? Коби де якого-небудь чесного чоловiка трафила, а не
то такого великого моцара! - Так кажу. А сама в думцi мiркую:
   "Бог всемогучий керу? всiм. Хто зна?, що може бути?"
   А жиди кажуть:
   - Ну, а вiдки ви, ?мость, можете знати, що то на не? не трафило? Пан
Бiг всьо може, бо вiн всемогучий. Нашi купцi там уже довго розвiдували мiж
слугами, i таки кажуть, що найперша жiнка нового султана, котру вiн
найбiльше любить, звiдси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що ?? татаре тому
пару лiт забрали в ясир. Котра ж iнша може бути, як не ваша донька?
   - Бог би з вас говорив,- кажу,- але то всьо може бути байка.
   А вони кажуть:
   - А ми вам, ?мость, на ту байку позичимо грошей на дорогу i туди, i
назад, як схочете вертати. I самi з вами по?демо. А я ?м на те:
   - Люде добрi,- кажу,- нiяких позичок не беру, бо не маю на що позичати,
нi з чого вiддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! I не
тiльки вертай зi смiхом, але ще довг вiддавай! Та з чого?
   - А жиди що на те, мамуню? - запитала Настуня.
   - А вони подивилися оден на другого та й кажуть: "Гм, може, так, а
може, iнакше. Зна?те, що? - кажуть.- Ми вам, ?мость, таки так дамо грошей
на дорогу,- на наше ризико! Може, стратимо, а може, нi".
   - А ви, мамо, що на те сказали?
   - А що ж я, доню, iншого могла сказати, як: "Не хочу я нiчийого
задармо! Дякую вам, але не хочу, бо вiдки ви приходите до того, щоб менi
щось задармо давати?"
   А вони кажуть:
   "?мость, ви гада?те, що то буде-таки зовсiм задармо, якби там ваша
дочка була? Ну, ну, добре ви, ?мость, гада?те! Ми, панiматко, вiд вас
нiчого не хочемо. I вiд вашо? доньки ми нiчого не хочемо, бо вона сама
дасть".
   А другий докинув:
   - Вона й давати не потребу? нiчого, лише нехай одно слово скаже, аби
нам в турецькiм краю кривди в торговлi не робили. Ми бiльше не хочемо i не
потребу?мо.
   - А як то не моя дочка,- кажу,- тодi ви до мене: вiддавай грошi за
дорогу!
   - ?мость, хто вам то каже?
   - Та тепер не кажете, але потому можете сказати.
   - Ми вам тепер на письмi дамо, що нi тепер, нi потому нiчого вiд вас не
хочемо. Ну? Добре буде?
   - Боюся я й вашого письма,- кажу.- Моя нога,- кажу,ще не була в судi,
нехай там нога чесного чоловiка не стане! Бог зна?, що ви понапису?те, а
потому свiти очима по судах. Тягайся!..
   - Ну,- каже старший,- розумiю: судовi ви не вiрите i, може, ма?те
слушнiсть: усякi суддi бувають. Але свому владицi вiрите? Як вiрите, то
завтра можете ?хати з нами до вашого ?пископа в Перемишлi.
   - Та ще ?пископовi вашими паперами голову клопотати? Мало вiн ма? сво?х
клопотiв? - кажу.
   - Ну, де ви видiли такого владику, аби не мав клопотiв? I чим лiпший,
тим бiльше клопотiв ма?. Так, як з кождим чоловiком. Але вiн на то
владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав iнтереси,каже,-
А ви гада?те. що iнтереси без клопотiв?.. Ну, надумайтеся,- каже.- Ми
прийдемо завтра.- Попращалися i пiшли.
   - А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до
тебе, гадаю, дорога як на другий свiт. Далека й незнана. Та й коби ще
знаття, що то до тебе! А то ?дь. Бог зна? куди та й за чим, гадаю. Доньки,
що за турецьким цiсаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в снi
кому таке приснилося? А тут нi порадитися з ким, бо лише смiються люде. Ще
скажуть, що стара з розуму зiйшла та й байку за правду бере. Як тiльки
жиди з хати - вже причепилися: "Що вам,- кажуть,- жиди казали?" - "Ет,-
кажу,- дайте менi спокiй з жидами! От, верзуть Бог зна? що!"
   - Не скоро, мабуть, заснули ви, мамо, то? ночi...
   - Та де можна було заснути, доню! Так менi здавалося, якби на тамтой
свiт вибиратися... Задрiмала я аж над ранком, як уже свiтало. I снилася ти
менi, вся в бiлiм i в блискучiй коронi на головi. А з серденька твого
крiзь бiлу суконку краплями червона кровця виступа?. А ти рученьками за
серденько хапа?ш, кровцю розтира?ш, i вже по пальчиках вона тобi
сплива?... I тяжко зiтха?ш... I така мене туга за тобою зняла, що я таки у
снi сказала собi: "Нехай ся дi? воля Божа! По?ду! Що буде, то буде!"
   - Жиди прийшли?
   - Та прийшли, доню. Переночували знов у мiсцевого корчмаря i прийшли
рано.
   - "Що ж,- кажуть,- ?демо до Перемишля? То ближче, як до доньки".
   - "Та ?демо,- кажу,- спробую".
   - "Ну,- кажуть,- як до Перемишля до?демо, то вже так, якби ми й до
вашо? дочки до?хали".
   - Сплакала я, доню, та й по?хала з жидами. Ледви дiйшла я до
?пископсько? палати, бо вiддиху не ставало. Найбiльше з сорому.
   - Та чого з сорому, мамо?
   - Доню, доню! як неправда,- то стид, а як правда,- то грiх, гадаю, за
чужу вiру замiж виходити, сво? покидати.
   Настуня закрила очi руками й не сказала нi словечка. Мати змiркувала,
що ся згадка заболiла Настуню. I оповiдала дальше:
   - Правда, ласкаво приняв мене владика i згiрдного слова не сказав. Чув
уже, казав, про тебе i твою долю. Але не впевня?, чи то правда, чи нi. Бо
всякi дива розказують не раз про татарських бранок. Вислухав жидiв,
поговорив зi мною i сказав: "Усяке бува? з Божо? волi, нехай Бог
благословить вас у далеку дорогу! Без його волi нiхто вам нiчого не вдi?!"
I поблагословив мене. Лекше на душi стало.
   - Ну, а з тим письмом, що жиди обiцяли, що сталося?
   - Закликав владика аж двох духовних i казав списати те, що говорили
жиди, що беруть на себе всi кошти дороги аж до Царгорода й назад, вiдки
мене взяли, та зрiкаються звороту на всякий випадок, чи там буде моя
донька, чи не буде, чи схоче заплатити за мене, чи не схоче. Написали,
пiдписали, менi вiдчитали, потому ще до ?пископа носили, запечатали i в
актах ?пископських сховали. А жиди при них менi щось на дорогу таки до рук
дали i такi радi були, що страх. Подякувала я всiм, ще до храму Божого
вступила, на убогих дала, хоч сама я небагата, i в Божу путь пустилася, в
далеку дорогу.
   Тут вiдiтхнула Настунина мати, перехрестилася, якби вдруге зачинала
подорож, i хотiла оповiдати дальше. Втiм служницi внесли овочi й солодкi
сорбети. Низько склонилися i вийшли.
   - А ма?ш ти, Настю, хоч одну нашу дiвчину мiж сво?ю челяддю? - запитала
мати.
   - Маю, мамусю, маю. Гапка назива?ться. Приняла я ??, коли тут був раз
оден випадок.
   - Випадок, кажеш? Певно, з тими чорними, вони такi якiсь лячнi, що аж
дивитися страшно.
   - Тi чорнi люде не страшнi, треба лише привикнути до ?х вигляду. А
випадок тут був, бо де нема випадкiв? Та про се потому. Ма?мо часу доволi.
Тим часом прошу, покрiпiться.
   - Не можу нi ?сти нi пити,- сказала мати,- поки не докiнчу та з свого
серця не виллю хоч здебiльша те, що я перейшла по дорозi, заки добилася до
тебе, доню. Ой перейшла я щось, доню!
   Та не пам'ятаючи, що перед хвилькою сказала, зачала прикладати уста до
чарки з сорбетом i, помалесенько п'ючи, говорила:
   - Добрi тут напитки ма?ш, аякже... Так пустилася я в Божу путь. Поки
нашим кра?м ?халося, то ще так, якби вдома був чоловiк, хоч i зроду не
бачила я тих околиць. Пере?хали ми Карпатськi гори. Там, дитинко, так
смереки пахнуть, аж серце раду?ться. А травиця, як той шовк на тобi, така
гарна та мила та зiллям усяким пахуча. А потому в'?хали ми в угорський
край i щодалi, то нашо? мови все менше i менше було чути. Але гарний то
край! Так i видно на нiм Божу руку. Але п'ють там, дитинко, п'ють. Ще
гiрше, як у Польщi. Здовж дороги в тiм краю бачила я лиш гульню та забави.
Дотанцюються вони до чогось, доню, бо то все таке бува? з тими, що
забагато танцюють. А жиди всюди як вдома, i всюди сво?х знайдуть, i скрiзь
доступ мають, i всюди розмовляться, з кождим, чи наш, чи поляк, чи мадяр"
чи нiмець, чи турок. Аж дивно.
   - А шанували вони вас, мамо, по дорозi?
   - Шанували, доню, що правда. Лiпшi були, нiж сво? не раз бувають.
Нiякого зла вони менi не заподiяли, все, що було потрiбне, я мала. Тiльки
раз таки доброго страху на?лася я через них. А було то так: як уже
пере?хали ми великi рiвнини угорськi i в'?хали у кра?, де твiй чоловiк
царству?,- то, кажеш, вiн добрий?
   - Дуже добрий, мамо. I розумний, i справедливий, i нiчого менi не
вiдмовля?. Лiпший вже не може бути.
   - Нехай йому Бог здоровля дасть! Шкода лиш, що не християнин,-
зiтхнула.- Отож, як ми вже в'?хали в його царство, то побачила я турецьке
войсько з кривими шаблями i такий мене страх зняв, що ну! Оттут, гадаю,
лиш голову зрубають, та й по всьому. Хiба на другiм свiтi побачимось. А й
жидам, видко було, трохи тряслися руки, як ?х вози турки оглядали. Щось
вони там ?м давали i якось пустили нас далi. Ну, i знов ?демо. Рiвнина
така, що куди хочеш дивися. А жиди по пару днях кажуть, що до Дунаю вже
недалеко. Серце в менi стиснулося, бо то велика вода, недаром про не? у
пiснях спiвають.
   - А зна?те, мамо, ви вже бачили Дунай, а я ще не бачила. Бо я з iншого
боку сюди при?хала. Через море.
   - Та море ще бiльше, як Дунай. Усячину Бог сотворив . на тiм свiтi, а
всьо чоловiк перейде по Божiй волi. Отож, до?хали ми до того Дунаю. Рiка
то рiка, доню! Та й де то? води тiлько набереться, гадаю, що так пливе i
пливе, лиш синi?, а другий берiг ледви мерехтить. Гей, гей! А то ще за тою
водою кавалок до тебе, кажуть. А як дунайським берегом по?хали ми довший
час, бачу,- мiсто. Замок такий на бiлих скалах пiдноситься вгору, що хiба
птах туди годен долетiти проти волi тих, що в тiм замку старшують. А жиди
кажуть, що там сидить турецький намiсник, нiби заступник твого чоловiка.
Таки так кажуть: "Видите,- кажуть,- у тiм замку сидить заступник чоловiка
вашо? доньки!" А я собi гадаю:
   "Аби я того заступника тодi на сiм свiтi побачила, як свого небiжчика
мужа, а твого покiйного тата, царство йому небесне!.." Але нiчого не
обзиваюся. Нехай говорять, що хочуть,- гадаю.- Та зна?ш, доню, таки мусiла
я його побачити, i то в тiм високiм замку!
   - А то як?
   - Та так: десь у мiстi за?хали жиди зi мною до якогось за?зного дому,
дали менi кiмнатку, а самi пiшли за сво?ми iнтересами. Сиджу я й молюся
Богу. Нема ?х та й нема. Аж десь так з полудня вже було, на другий день,
чую - бренькiт Дивлюся вiкном, войсько турецьке йде i мо?х жидiв веде!
Вони блiдi, трясуться i на мо? вiкно показують та й щось говорять! На,
ма?ш, гадаю. I задеревiла я. Духу в собi не чую.- Вiдiтхнула, якби ще не
видихалася з тодiшнього страху, й оповiдала далi:
   - Входять товпою в хату турецькi жовнiри. Але не кричать. Навiть руки
до чола i до серця прикладають i голови передо мною схиляють.
Домiркувалася я, що жиди мусiли ?м наговорити, що я до яко?сь велико? панi
iду. Та й вiдiтхнула я. А на подвiр'я, вже бачу, й вiз за?жджа?. Така
бричка, що й владицi не соромно було б такою ?хати. Не знаю, що то буде, i
питаю жидiв.
   А вони кажуть:
   - Не бiйтеся, ?мость. Ви вже нас поратували. Бо ми тут в iнтересах
натрафили на ворогiв, аби вони собi кишки поламали! I були б нам усе
дочиста забрали, бо нас тут прискаржили перед турецькою владою. Але ми
сказали, що веземо няньку жiнки самого султана. Ми так мусiли сказати, бо
ви, ?мость, бiдно одягненi та й з нами простими возами ?дете. То нас ще
побили б за брехню, якби ми правду сказали.
   - А на що ж ви,- кажу,- заходили собi в то всьо?
   - Де ми заходили? Та то на нас зайшло! I, може, лучше, що зайшло. Бо як
ми ?м за няньку султанки сказали, то зараз як не тi стали i спокiй нам
дали. А тепер ви, ?мость, мусите з нами пiти на замок i там потвердити, що
ми сказали.
   - Та на неправду свiдчити? А як присягати скажуть?
   - На яку неправду? Або ви, не няньчили свою дитину? Яка неправда? Де
неправда? В чiм неправда?
   - А де ж я знаю напевно, чи жiнка султана - моя дитина, чи не моя?
   - Ну, ну, то нехай вас допустять туди, а ви тодi напевно скажете. Де
тут неправда i в чiм тут неправда? Лиш подумайте! Чи ви ?м касу ?дете
розбивати? Чи ви з ?х войськом ?дете битися? Ви ?дете сво?? дитини шукати.
Кождий чоловiк - розумi? се. А як не ваша, то ви ?м также нi мур не
вкусите, нi моря не вип'?те. Верта?те, та й вже.
   - Не було ради. Треба було йти. Вийшла я з турецьким войськом i з
жидами, а серце в менi лиш тьохка?. Всадили мене в той повiз. Конi як
змi?. Лиш лiцами ?х торкнули i пiшли!
   Ледви вилiзла я на той замок. Спочивала я пару разiв. Правда, навiть
турки милосердi? мали. Не стигували на мене, а крок за кроком iшли.
Ставала я, ставали й вони i чекали. поки я не вiдпочала. Нарештi вийшла я
на ту гору. Таке подвiр'я кам'яне, що з него видко дуже далеко: i Дунай, i
поля навкруги. Як у раю, так гарно. I впровадили мене до якихсь поко?в.
Скрiзь дивани дорогi, подушки на пiдлогах аксамитнi. Показують менi турки,
що можу сiдати. Сiла я. А жиди стоять. Чека?мо. За якийсь час чую - йдуть
ще якiсь люде. Аж замерехкотiло вiд них. А тi, що вже були, низько
кланяються тим, що надходять. Я не знаю, що з собою робити, чи сидiти, чи
вставати, та й сиджу. Аж тут з-мiж тих, що прийшли, виступа? якийсь ще не
старий i не молодий вже чоловiк, по-турецьки одягнений, в турбанi. Та й
чисто по-нашому каже:
   - Слухайте, жiнко,- каже,- ма?те правду сказати, як на сповiдi, бо ви,-
каже,- перед самим цiсарським намiсником, котрому я кожде ваше слово
переповiм по-турецьки.
   - Питайте,- вiдповiдаю,- а я скажу, що буду знати.
   - Чи то правда,- пита?,- що ви няньчили жiнку великого султана
Сулеймана i ?дете до не? з отсими купцями, до Царгорода?
   - Та до Царгорода з тими купцями я ?ду,- кажу.- Але чи жiнка султана то
та сама, котру я няньчила, то скажу аж тодi, як ?? побачу. Я ?ду,- кажу,-
шукати то?, котру я няньчила на сво?х руках,- кажу,- бо люде говорять, що
вона в Царгородi,- кажу.
   - Добре ви, мамо, вiдповiли,- сказала Настя.
   - Та правда все добра, доню.
   - А що ж той товмач на те?
   - Товмач зараз заговорив до намiсника. Старший, уже сивий, чоловiк був
той намiсник. Вiн щось сказав товмачевi. А той знов до мене:
   - Видко,- каже,- що ви правду говорите. Тепер питаю вас, вiдки ви i
коли ту дiвчину-попадянку, що ви ?? няньчили, забрали татаре?
   - Я,- кажу,- зi свого краю, з Червоно? Руси, а тодi була я в Рогатинi.-
I кажу, коли то було, всьо по правдi. А вiн знов переповiда? тому старому
пановi. Той лиш головою поважно кивав. I знов щось сказав товмачевi. А
товмач до мене:
   - А мали ви якi певнi вiсти вiд того часу, як ту дiвчину татаре взяли?
   - Та вiстей,- кажу,- було багато, казали люде, що вийшла замiж високо.
Але де ж я можу знати, чи се правда?- Боялася я i словечком згадати, що
люде i про цiсаря говорять, аби туркiв не образити. А вiн знов переповiв i
вже щось довше мiж собою говорили. I iнших запитували. I тi щось говорили.
А жидiв уже не питали. Видко, мусiли ?х перед тим розпитувати. Досить, що
нарештi товмач знов звернувся до мене та й говорить:
   - Цiсарський намiсник каже вам, панi, переказати, що се може бути
правда, що ви сказали. Тому пита? вас, чи не потребу?те ви чого або чи не
ма?те яко? скарги. Всьо скажiть i нiчого не бiйтеся.
   - Нiчого,- кажу,- я не потребую i нiяко? скарги не маю. Коби лиш нас
бiльше не спиняли по дорозi...- Вiн переповiв i се. Знов поговорили та й
каже вiн до мене:
   - Ваше переслухання скiнчене. Дiстанете таке письмо, що нiхто вас
бiльше по дорозi не зачепить...- Подякувала я, доню, i тому намiсниковi, i
тому товмачевi. А на вiдхiднiм сам намiсник склонився i всi, що були з
ним. Тодi я подумала: "Ну, коли то ти, доню, то мусиш там мати великий
пошанiвок, як такий великий пан задля тебе навiть стару няньку твою
шану?". I ще менше я вiдтодi вiрила, що се може бути.
   - А на письмо довго ви, мамо, чекали?
   - Не довго тривало, як мене тим самим повозом вiдвезли. А ще того дня
вечером принесли менi то письмо i таки до мо?х рук дали. I ще раз той
товмач питав, чи не потребую чого. А я знов подякувала.
   - А не питали, чи сторожу вам, мамо, дати?
   - Не питали, бо видко дiло, що не були певнi. Той намiсник, мабуть,
мiркував так: не знати напевно, чи я нянька, чи не нянька теперiшньо?
султанки. Як нянька, то вистарчить менi пропуск, а як не нянька, то
сторожею осмiшив би себе. Отож гадаю, що вiн розумно зробив. Досить, що я
по?хала дальше, i вже дiйсно по дорозi не чiпали нас бiльше. То письмо
помагало. Горами й долинами до?хала я з тими купцями аж до сего мiста, i
попiд такi чорнi гори ?хали ми, доню, що нехай сховаються нашi Карпати,
хоч i там вiрли мусять добре летiти, заки долетять на найвищi скали. А тут
на верхах снiги, бiлi-бiлi, а пiд ними лiси такi чорнi-чорнi, аж синi. А
долинами води бренять i квiти прекраснi. Велику красу Господь Бог поклав
на сi дивнi землi, але наша, доню, таки при?мнiша, бо наша.
   Мати вiдiтхнула глибоко i продовжала:
   - А як побачила я великi мури i брами сего мiста, то такий страх мене
зняв, що я аж сплакала.
   - Та чого, мамо? Таж тут безпечнiше, нiж по дорозi.
   - Не зi страху перед чужими людьми, дитино! Але, гадаю, ану ж ти не
схочеш признатися до бiдно? мами.
   - Та що ви кажете, мамо!
   - Дитинко, всякi дiти бувають. I не одно я вже на сво?м вiку чула про
дiтей. Добре то приповiдка каже, що батько або мати навiть семеро дiтей
вигодують, а потому семеро дiтей одного батька або одно? мами не годно
прокормити. Часом дитина лиш троха пiднесеться понад свiй стан, а вже
соромиться родичiв. А ти таки несподiвано високо дiйшла, дуже високо. А
жиди не дурнi. Мусiли й вони над тим думати, бо кажуть до мене: "?мость,
ви пiдете з нами i станете мiж людьми, де ми вам покажемо. Як буде ?хати
повозом цiсарева, а ви пiзна?те, що то ваша дочка, то не закричiть,-
кажуть.- Лише спокiйно подивiться, вiдiйдiть набiк i нам скажiть. А ми вже
знайдемо спосiб, як вас звести з вашою донькою разом". Розумно радили,
доню. Але я як тебе узрiла i як милостиню вiд мо?? дитини твоя слуга менi
в руку втиснула, то - не видержала я, доню моя! Заплакала я i закричала. А
ти вибач менi, дитинко моя, серцевi наказати не годен.
   - То нiчого, мамо! Всьо добре. Незабаром побачите мого чоловiка.
   - Шкода, що я до него нi слова промовити не годна, бо не знаю його
мови.
   - Вiн вирозумiлий чоловiк, побачите.
   - А чого ти, доню, так за того намiсника попитувала? - запитала мати.-
Не метися, доню, на нiкiм, навiть якби було за що.
   - Я, мамо, не хочу метатися. Але менi треба знати, яких людей мiй
чоловiк де ма? або хоче настановити. От недавно питав мене, чи буде добрий
оден командант. I рiжнi приходили за ним просити. А я людям все кажу, що
не мiшаюся до справ султана. Але я часом мiшаюся, мамо.
   - Добре, доню, робиш, коли так кажеш людям. А чи мiшатися, то ти вже
тут лiпше зна?ш, нiж я.
   Говорили ще довго-довго i кiлька разiв ходили дивитися на дитинку.

   * * *

   А як Настуня скiнчила випитувати маму за всю рiдню i за всiх знакомих i
сусiдiв, тодi запитала:
   - А що там, мамо, так поза тим дi?ться у нашiм рiднiм краю?
   - Молода ти ще, доню, ви?хала з дому, та й тяжко тобi сказати, що там
дi?ться.
   - А прецiнь, мамо, що? Чи так, як тут?
   - Я ще не знаю, донечко, що тут ?сть, бо закоротке я тут. Але як то, що
я вже по дорозi у тво?м новiм краю взрiла, порiвняю з тим, що там у нас
робиться, то кажу тобi, доню, що там гiрше. Досить там поляки жеруться мiж
собою, а нашi, донечко, ще гiрше. Ненависть мiж нашими така, що оден
другого в ложцi водi втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без
уговку якiсь процеси мають. А мiщане як про-цесуються з церквами! Доню,
доню! Може, я й грiшу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна
iнакше подумати, лише так: справедлива ?х, донечко, доля зустрiла, що так
?х татаре женуть степами в ременях, босих i голодних! Ой справедливо!
   - Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не зна?те, яка то страшна кара пiд
татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла
дикими степами, раненими ногами.
   - А пам'ята?ш ти ще, доню, iгумена з Чернча?
   - Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати?
   - Чернче тодi спалили татаре, i монастир згорiв притiм, хоч, що правда,
тi бiсурмени не палять навмисно Божих домiв. А нашi християне, дитино, як
завозьмуться, то й свою власну церкву розiб'ють i знищать. Такий дивний
наш нарiд, доню.
   - Таж не весь нарiд такий, мамо! Всякi ж люде бувають.
   - Правда, доню. ? й у нас добрi люде. Але, зда?ться, що таки нiде так
легко не знайдуть послуху тi, що юдять, як мiж нашими людьми. Iгумен о.
Теодозiй, чоловiк розумний, каже, що Юда Iскарiотський мусiв походити або
з полякiв, або з наших, а не з жидiв. Так багато, донечко, тих юдiв мiж
нашими.
   - Що ж вони таке роблять, мамо?
   - Що роблять? Ти питай, чого вони не роблять! Вже наших так там
притиснули по мiстах, що навiть тiло помершого чоловiка, чи жiнки, чи
дитини не вiльно на кладовище вивозити з мiста тою брамою, що iнших людей
вивозять, чи виносять, але тою, котрою падлину везуть. Так, так, донечко.
   Настуня закрила очi руками, а хвиля обурення пiдогнала ?й кров до
обличчя. А мати оповiдала дальше:
   - I, зна?ш, навiть такий насмiх та гнет не спам'яту? ?х! Вони мiж собою
шукають ворогiв i ненавидять сво?х гiрше, нiж чужих. I хоч яка бiда мiж
нашими по мiстах, а по селах не лучше, то на процес проти сво?? церкви все
грошi зберуть! Казав менi о. Теодозiй, що всi владики в процесах з
громадами. Нема нi одного без процесiв, i так вiдколи пам'ять людська
сяга?. Вже у полякiв того неба, доню, або як трафиться, то таки рiдко. Хоч
яка бутна ?х шляхта, а таки якийсь пошанiвок зна?, хоч колись, хоч супроти
когось! А нашi, донечко, нi та й нi. Хiба що ?х чужi поб'ють без
милосердя, обiдруть донага i голих, босих та голодних поженуть у неволю
нагаями i ремiнними бичами. Тодi плачуть i нарiкають та й пошанiвок для
такого ворога мають. I при тiм всiм процеси не устають нi на хвилиночку:
пани процесуються з панами, шляхта зi шляхтою, мiщане з церквами, села з
селами - колами, горiшнiй кут села з долiшнiм кутом села, вулиця з
вулицею, дiм з домом, чоловiк з чоловiком, а всi разом з жидами.
   Настуня щось порiвнювала в душi. По хвилi сказала:
   - То тут, мамунцю, таки великий пошанiвок ?сть. Дуже великий.
   - I тому, дитинко, кажу тобi, твiй чоловiк ще далi сягне, як сягнув. Я
проста попадя, доню, але то, що очi бачать, кажу, та й що розумнi люде
говорять. Каже о. Теодозiй, що Господь Бог так справедливо вiдмiрив нашим
кару, що нi на макове зерно не схибив.
   - А за що ж ви, мамо, так натерпiлися разом з покiйним татом?
   - За що? За тих, що перед нами були, так у нашiм Святiм Письмi
написано, доню. От, бачиш, ти у нас все добра дитина була, i мене ти
пошанувала, та й тобi, доню, Бог добру долю послав, що аж диво. А схибиш
проти Божо? волi, то вiдпокуту?ш, доню, ой тяжко вiдпокуту?ш i ти, i - най
Бог вiдверне - твоя дитина. Бо кара Божа йде вiд роду в рiд. А як
навернешся, доню, серцем до Бога, то будеш чути, як Вiн iде перед тобою в
життi тво?м так, як iшов перед тобою i передi мною аж сюди та й не дав нам
кривди зробити по дорозi.
   Мати перехрестилася побожно. Простi слова ?? глибоко западали в душу
молодо? султанки. Але немов не знаходили в нiй дна. Лискавками перебiгли
?й у душi важнi подi? ?? життя, неспричиненi i спричиненi нею. Пригадала
собi, як виреклася вiри сво?х батькiв задля любовi до мужчини i блиску
свiту сего. Мигнув ?й перед очима убитий великий везир Агмед-баша i чорний
слуга Гассан. А потому пригадала собi страшну думку, яку мала про
первородного сина свого мужа вiд iншо? жiнки. Задрижала. Але не бачила
повороту. Немовби плила або летiла в пропасть. Зiтхнула.
   - Бог ласкав, донечко,- казала лагiдно мати, що запримiтила тяжке
зiтхнення дочки.- I все ще час, поки живе людина, завернути зi зло?
дороги. Аж там уже не буде часу, як у сиру земленьку ляжемо i скiнчиться
наша спроба на сiм свiтi.
   I мати зiтхнула.
   Прийшли слуги просити до стола. Молода султанка перекинулася поглядом з
матiр'ю i вiдповiла:
   - Потому.
   Довго ще говорили.
   Зачало вечерiти. Крiзь венецькi шиби вiкон султансько? палати
заблистiла червень заходячого сонця i заграла на дорогих коврах стiн i
долiвки. Муедзини зачали спiвати п'ятий азан на вежах струнких мiнаретiв.
На сади лягала чудова тиша ночi в Дерi-Сеадетi.
   Настуня встала, перепросила матiр на хвилю i вийшла.
   Йшла просто до сво?? молитовно? кiмнати, де впала на диван, обличчям
обернена до Мекки. Вiд часу убийства Агмеда-башi й чорного Гассана ще не
молилася так горячо. З роздерто? душi ??, немов запах кадила з жару
кадильницi, пiдносилася молитва до Бога. Дякувала в покорi за ласку, що
привiв матiр до не?, i постановляла щиру поправу. А як переломила в собi
злу думку про те, що думала зробити з первородним сином мужа свого,
вiдчула таку легкiсть на серцi, як тодi на жiночiй торговицi, коли досвiта
вiддавалася в опiку Богу, кажучи: "Да будет воля Твоя!"
   Не пам'ятала, як довго молилася до Бога. Коли встала, не чула спiву нi
з одно? вежi мiнарету. А в кiмнатах свiтилися вже пахучi свiчi.
   За той час мати Настi вспiла вже розговоритися з Гапкою й довiдалася
вiд не? не тiльки про "випадок", але i про всякi iншi обставини життя
сво?? дочки.

   * * *

   Султан Сулейман прийшов до кiмнат Ель Хуррем, коли його жiнка ще
молилася.
   Покликана невольниця сказала, що панi на молитвi. Сулейман Великий
пiдняв руку вгору i сказав побожно: "Ель Хуррем говорить з бiльшим, нiж я.
А як скiнчить молитися, також не кажи сво?й панi, що я жду, хiба сама
запита?".
   I тихо усiв в однiй з ?? прийомних кiмнат та задумався.
   А по гаремi стрiлою пiшла вiстка, як дуже шану? султан жiнку свою, до
котро? прибула мати ??. I вся служба вiдтодi ще бiльше на пальцях
пiдходила до кiмнат Ель Хуррем.

   * * *

   Вже було пiзно, як Настуня закликала службу й запитала, чи султан був.
   - Падишах уже довго жде в нарiжнiм будуарi. Падишах не казав говорити,
що жде, поки хассеке Хуррем сама не запита?.
   Молода султанка Ель Хуррем вся покраснiла на обличчi Коли служба
вiдiйшла, не видержала, щоб не похвалитися матерi, який делiкатний ??
чоловiк.
   - Ласка Божа, доню,- вiдповiла мати.- Бачу, що вiн направду великий
цар.
   - Так всi люде кажуть, мамо, i сво?, i чужi. А войсько так дивиться в
него, як в образ.
   - Не роби ж йому, доню, нiчого злого, бо жiнка, донечко, може зробити
багато зла чоловiковi, як хоче, i вiн навiть не зна? того.
   Настуня запровадила маму до кiмнат свого сина, а сама пiшла до мужа.
   Вiн перший зачав живо говорити:
   - Чую, що ма?ш дорогого гостя. I казали менi нашi улеми, що ти, о моя
мила Хуррем, знайшлася так, що будеш довго прикладом i взiрцем всiм дiтям
правовiрних мослемiв, як мають шанувати сво?х батькiв i матерей! Не
знаходять слiв похвали для тебе.
   Настуня вся сiяла з радостi, що чоловiк так вiдразу привiтав i похвалив
?? стрiчу з матiр'ю. Була прекрасна у сво?й радостi. I запитала:
   - А чи ти будеш добрий для мо?? матерi?
   - Не схочу прецiнь показатися гiршим вiд сво?? жiнки,- сказав весело. I
додав по хвилi.- А як у вашiм краю вiта?ться чоловiк з матiр'ю сво??
жiнки?
   Настуня з вдячнiстю подивилася на нього i вiдповiла:
   - Се твiй край, Сулеймане, i я твоя. Ти не потребу?ш питати про звича?
в мо?м краю. Твiй край вже давно мо?м кра?м i твiй нарiд мо?м народом.
   - Знаю, о Хуррем, що ти найбiльшим даром не втiшишся так, як
привiтанням тво?? мами по звичаям тво?? землi i твого роду. Чому ж я не
мав би зробити того?
   Вона вся запаленiла з задоволення, стала на пальцi й шепнула йому до
уха кiлька слiв, якби не хотiла, щоби хтось почув ?х. Опiсля запровадила
чоловiка до кiмнат сво?? дитини, де великий султан точно по звичаям кра?ни
сво?? жiнки привiтав ?? матiр. Бо чого не зробить мужчина для жiнки
весело? вдачi, котра вмi? прив'язати його до себе?

   * * *

   Ще, мабуть, нiде й нiколи не втiкали так два купцi з нiякого мiста, як
утiкали тi, що привезли матiр султанки Ель Хуррем. Все лишили, що мали, й
утiкали - на однiм возi.
   - Зле ми зробили, Мойше,- сказав молодший до старшого.
   - То не ми зле зробили,- вiдповiв старший купець,але стара попадя. Нащо
вона кричала? Нащо вона наробила такий гармiдер мiж дiдами?
   - Але нащо ми ?? мiж дiдами поставили, Мойше?
   - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що я маю розумного спiльника. Таже ти
сам так радив! I ти добре радив. Бо тодi султанка найпомалiше ?де, як
милостиню розда?, i стара мати могла ?й наилучше придивитися. А якби ми
були ?? поставили десь в iншiм мiсцi; то карета з султанкою була б лише
мигнула мiж вiйськом. I знов треба було чекати аж до п'ятницi.
   - А не можна було старо? попадi поставити перед головну мошею, де
султанка висiда?? Таж там вона вже не ?де нi скоро, нi помалу!
   - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. А то троха
iнакше. По-перше: чому ти той розум ма?ш ззаду? А-по друге: навiть той
заднiй розум не ?сть нiякий розум. Там нi нас, нi ?? не допустили би
стояти. А навiть якби допустили здалека, то мiж тими панами, що там
за?жджають, i тим войськом, стара попадя була б i так нiчого не доглянула.
I таки треба було б чекати знов до п'ятницi i там само ?? поставити, де ми
?? поставили. А тепер зна?ш, що з нами буде, як нас зловлять?
   - Що буде, Мойше?
   - Як нас зловлять, то можемо собi обидва сказати: "Бувай здоров, i
Львiв, i Перемишль, i наша лазня у Львовi!"
   - Чому так, Мойше?
   - Бо нам тут справлять лазню i запорпають.
   - За що, Мойше? Чи ми що зле хотiли або зробили?
   - Видиш, Срулю, я гадав дотепер, що маю розумного спiльника. Ми, Срулю,
зробили добре дiло, але ми його зле зробили. Розумi?ш? I нам не вибачать
за те, що ми з султансько? тещi жебрачку зробили, бо що правда, то вона не
? нiяка жебрачка.
   Глибоко вiддихаючи, сказав Сруль:
   - Кажуть, що султан дуже справедливий чоловiк. А де ж була би
справедливiсть убивати нас за нашi труди i за нашi грошi?
   - Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спiльника. Ти гада?ш,
що наша справа мусить дiйти до самого султана? На сто випадкiв вiн i про
оден не все може знати. Анi вiн, анi його жiнка. Тут уже е такi, що сим
займаються.
   Так говорили у смертельнiм страху два купцi, що втiкали бiчними
дорогами з султансько? столицi. А тим часом султанка Ель Хуррем пiслала по
них свою службу. Служба вернула i сказала, що ?х вози ?, а ?х самих уже
цiлий день i нiч не було в за?знiм домi. Наказано ?х шукати в обавi, чи
хто ?х не убив у великiм мiстi. Недовго тривало, як вiдшукала ?х спритна i
до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у
смертельнiм страху до сераю.
   Таким чином жидiвськi купцi, що привезли матiр султанки, одержали у не?
послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла ?х дуже
ласкаво в присутностi сво?? матерi, дозволила ?м сiсти i довго з ними
говорила про рiдний край, про свiй Рогатин, про Львiв, про крами, цiни i
матерi?, про подорож i вiдносини в сусiднiх краях.
   Опiсля, дякуючи ?м за привезення матерi, дала кождому з них значну
скiлькiсть золотих монет у прозрачних шовкових покривалах як дар, ще й
питаючи, якi кошти виложили на подорож матерi. Обидва купцi, низько
кланяючись i з радiстю стискаючи золотi дари, вiдповiли, що вже не мають
нiяких коштiв i що тi ласкавi дари, якi одержали, перейшли ?х найбiльшi
надi? на вiдплату.
   - То, може, ма?те якесь iнакше бажання? - питала колишня рогатинська
попадянка, усмiхаючись.
   - О, найяснiша панi,- вiдповiв старший з них.- Ми не зна?мо, чи можна
просити залагодження одно? справи...
   - Спробуйте,- вiдповiла ласкаво,- як тiльки се буде в мо?й силi, то
зроблю.
   - Два роки тому, коло татарсько? границi, ограбували наших спiльникiв
на великi суми! Що ми вже не находилися по всiх польських владах, i нема
способу дiстати яке-небудь вiдшкодування. Ми пристали б i на половину
шкоди.
   - А де се сталося?
   - На половинi дороги мiж Бакотою i Кримом.
   - Ви згадували про татарську границю. По котрiм боцi границi наступив
грабунок?
   - Найяснiша панi! Де там ? яка границя? То тiльки так говорять, що
границя. А там хто хоче, той рабу?. Рабують ляхи, рабують козаки, рабують
i татаре, бо чому не мали б рабувати? Але що поляки кажуть, що то ?х
земля, то, може б, вони заплатили, як ?х?
   Молода султанка плеснула в долонi. З'явилася служниця.
   За короткий час з'явився урядовий товмач з турецьким писарем. Султанка
випитала ще про назвиська ограбованих i вбитих, про ?х спадко?мцiв i
подиктувала про се короткий лист до польського короля. Закiнчила його так:
"Iменем свого мужа, султана Сулеймана, прошу полагодити ту справу i в дарi
залучаю кiлька сорочок i спiдньо? бiлизни".
   Французький товмач в