Iван Нечуй-Левицький. Гетьман Iван Виговський ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексi?вi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень ви?хати до Ки?ва, щоб прийняти присягу од духовенства, ки?вських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Ки?ва. Гетьман знав, що ки?вський митрополит Сильвестр Косов i все ки?вське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесi?ю i не схоче привести до присяги киян. Виговський прибув до Ки?ва поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в поко?. Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недо?дки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати. Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився. - Прошу вступити до мо?? бiблiотеки, - обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний поко?к, в котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iне?м гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його. - Ясновельможний гетьман кланя?ться вашiй милостi, cвятий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Ки?ва ?дуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашо? милостi, святий владико, од вищого духовенства, ки?вських козакiв та городян. - Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Ки?вi. Але нi я, нi духовенство на Укра?нi не дума?мо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! - сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув. - Чом же так, святий владико? - А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i сво? права. Не тако? заспiва? нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн злама? нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в сво? льохи, в котрих вiн кара? муками сво?х духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допомина?ться! - знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови. Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити сво?х потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана. - Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон дума? заново перехрещувати нас всiх на Укра?нi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути ?? з головою в воду: благодать Божа да?ться й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом. - Що правда, то правда: тепер у нас на Укра?нi владики й протопопи - люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, -обiзвався Виговський. - Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа. - Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесi?ю назустрiч посланцям i привести до присяги ки?вських козакiв та городян. - Це можна вчинити. З процесi?ю я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, - сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення. Виговський встав i розпрощався з владикою. - От-от незабаром прибудуть посланцi, - обiзвався Виговський, - час би вже, святий владико, i виступати з процесi?ю i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами. - Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесi?: це можна вчинити, це можна! - сказав владика. - А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! - сказав з гнiвом. Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iне?м, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю: - Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю укра?нсько? церкви, а я не хочу йти проти ?х. Виговський встав з стiльця i почав прощатись. - Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж ?х прийняти почесне i видати ?м добрий обiд, - сказав Виговський. - Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити ?х до себе на обiд i нагодую ?х не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, - обiзвався владика на прощаннi. - I тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмi?ш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними. - Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесi?ю, бо козаки вже давненько виступили з Ки?ва стрiчати посланцiв, - сказав Виговський. - Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, - сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук. Тим часом тисяча козакiв Ки?вського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Ки?ва i пiшли поперед ?х. За козаками конюшi вели дванадцять царських коней турецько? пород?i, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх ?хали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши по?зд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям. За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесi?ю, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до свято? Софi?. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", - як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям. Запросивши до себе в келi? посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в сво? поко?. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ. До його пiдступили двi панi? за благословенням. Одна з ?х була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисоко? шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горноста?м. ?? повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице ?? було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням. Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ?? блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка. - Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi сво? власнi очi, сво? брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в не? делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатно? троянди! Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з не? очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до не? як до особи, котру вiн зна?. "Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", - подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався. Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий. "От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" - подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями. Обидвi панi? провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по саду, обсипаному срiблястим iне?м, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима. "Вона зирнула на мене кiлька разiв, - подумав Виговський, - i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi непри?мнi менi гостi, i це я для ?х натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!" Владика вже входив в келi?. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тi?? процесi?, забув навiть про не? i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив ?? постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ?? кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману. "Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце мо? й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що мо? серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й ся?ва, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув ?? легкий м'який лелiйний вид. Я в Ки?вi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду ?? i довiдаюсь, хто вона", - думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi поко?. Увiйшовши в келi?, митрополит скинув з себе архi?рейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима. "Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила мо? серце", - думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду. Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Ки?вi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого ?встафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого ?встафiя Виговського, котрий тодi проживав в Ки?вi. Домок стояв на Старому Ки?вi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за сво? власне i, пробуваючи в Ки?вi, жили в старого ?встафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною. Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого ?встафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою. - Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi ?жа не йде тобi на душу? - питав його брат. - Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, - обiзвався Iван Остапович. - А може, я втомився од тi?? тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, - сказав Виговський, сiдаючи за вечерю. - Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? - питала в його Катерина. - А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, - знехотя одповiв Виговський. -Що ж таке ви ?ли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? - питала цiкава та говорюча Катерина. -Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке ?ли, ?в i я, але що ?ли, того вже я не пригадаю. -Невже-таки не пригада?ш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина. -Чимсь закушували пiсля горiлки,.. зда?ться, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм... я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом. - Отже, ти чимсь не вдоволений... Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? -говорила Катерина й дивувалась. Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр. -Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Укра?нi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! - сказала Катерина. - Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, - обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидо? панянки. - А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, - говорила весела Катерина. - Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких на?дкiв. -Невже-таки всi вони пузатi? - сказала Катерина зареготавшись. - Усi не всi, а було тро? таких, що й на одну паровицю не вкласти, - сказав Виговський. Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати ?х на смiх. - Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? - обiзвалась цiкава Катерина. - ?й же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, - сказав Виговський осмiхаючись. - Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, - сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. - Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi. - Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, - обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий. - Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, ?м не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, - сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Укра?нi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони сво?х iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однi?? битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтично? умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усяко? напастi. - Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти зна?ш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, - сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота. Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку. Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збру?ю, здавався йому тепер непри?мним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi поко?, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Ки?ва, вештанням та турботами цiлого того дня. Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись. Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонi? та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з сво?ми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Ки?в уже давно мав магдебурзьке право: сво? мiське самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од ?х мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Укра?ну ще по Зборовському трактатовi вже не вернуться нi в сво? ма?тностi, нi до Ки?ва, i само по собi не накладуть руки на магдебургiю Ки?ва. По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Ки?в. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки укра?нських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'?. Кiнь нiби чванився перед людьми сво?ю красою, сво?ю розкiшною грiвою та рiвною статтю, позуючи на всi сво? кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рiвний станом Iван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсно? узько? улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга. Не до?жджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ?? приятельку. Обидвi панi? спинились, стали i притулились пiд барканом, поки ?х поминав смiливий верховець з сво?м козаком. Виговський впiзнав ?х обох, i його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд. 257 - Який пишний козак! - промовила старша панi. - Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, - обiзвалась панна. - Певно, з козацько? старшини, бо я його вчора примiтила на процесi? рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови? - Примiтила, - тихо одповiла Олеся. - Ото диво! Чи зна?ш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе тво?, неначе вiн украв ?х у тебе. Ото диво! - Украв, та не вмiв сховати, бо виставив ?х на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, - промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела. Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панi? одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр. "Певно, вони тут живуть, в цьому домi... Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у не? гострий як бритва, вона, певно, ?х зна?", - подумав Виговський, в'?жджаючи в подвiря. Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ?? кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати ?й про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до весело? розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання. - Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Ки?вi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в не? блискучi й темнi; друга багато старша за не? i дуже схожа на не?. Видко, що то ?? або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, при?мна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв ?х обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив ?х снiгом з-пiд копитiв. Чи не зна?ш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи укра?нки благочестиво? вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями. - Ага-га! догадуюсь! Одна з ?х, старша - то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка ??, а небога, дочка того старого каштеляна. - Вони живуть тут, в Ки?вi, завсiди чи тiльки бувають на?здом? - Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона ма? двi дочки. А Олена Стеткевичева при?хала до не? з Новогрудка в гостi i вже гостю? в не? тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона на?жджа? в Ки?в до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, вигляда? собi в Ки?вi гарного жениха. Я ?х обох знаю. Це мо? добрi знайомi. Я буваю в ?х в гостях, а вони в мене. - Невже! - аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з не? висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн. - Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? - сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила в Виговського сво? невеличкi темнi очi, розумнi, як у ?? батька, гетьмана Богдана. - То ти ?х обох зна?ш? - промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi. - Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про ?х i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, сво?ю дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського. - Чом же вiн не видав сво?? дочки замiж? - Певно, ждав жениха для сво?? дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали ??, бо були високi задля не?, а за нижчих ?? батько не давав, хоч ?? вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, - сказала Катерина. - От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збира?ться квакнути з усi?? сили. Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З нависло? на стрiсi льодово? бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панi? повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на ?х рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились ?й на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ?? з рукава. Iван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку. Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали сво? кунтушi на стiльцях. Катерина попросила ?х сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти ?х. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесi? та церемонi?. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до ?х при?хав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав ?й про все. Катерина розказала все, що говорив ?й Виговський, так гарно, що обидвi панi? слухали ?? з великою цiкавiстю, ?м обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана. Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив сво? вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю сво?ю мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка. Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодо? панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На ши? лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на ши? висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в не? були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу. Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка: - А ми, пане писарю, бачили вас вчора! - Де ж ви мене бачили? - спитав Виговський. - А коло свято? Софi?, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, - сказала Павловська. Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами! - Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит. - Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? - обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського. - Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, - сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi. - Чи ви, пане писарю, самi прибули до Ки?ва, чи, може, й жiнка при?хала з вами? Чи ви жонатi? - знов спитала цiкава Павловська. Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами. - Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння. А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась... - додав Виговський. I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, ?х очi весело заграли. У кожно? майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ?? очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до не?, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз. "Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! - подумала Павловська. - Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана... Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" - думала Павловська. - Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з сво?м весiллям, нема де правди дiти, - сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну. - А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однi??, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! - дрiботiла Павловська i смiялась. ?? кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе ?? куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака. - Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, - промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши. Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi. - Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Ки?ва? - спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловсько?, а весела Павловська була для не? небогою. Нi один кружок ?? бiлого лиця не ворухнувся, неначе ?? бiле личко було висiчене з мармуру. - Завтра надвечiр треба ви?здити до Чигирина. - Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не пролива? за вами слiз, - сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами. - Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Ки?вi, то я в тому ще певнiший. Треба ?хати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Ки?вi. - Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже ?сти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, - промовила Катерина i встала, поклавши сво? шитво на столi. Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий - з сметаною, поставила тарiлку холодно? смажено? риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого - з горiлкою - лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько ?встафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана Виговського, як хазя?н, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на сво?му чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв. Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця. - Та й загулялись ми, небого, з козаками! - аж крикнула Павловська. - Та випийте ще кухличок меду на прощання! - припрошував старий господар тiтку. - Ой, буде вже, буде, мо? серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Ки?в, - говорила весела тiтка. - Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж зна?те, що тепер польськi та укра?нськi католики-пани вертаються на Укра?ну, бо гетьман пуска? ?х. А мiщани ганяють ?х з Ки?ва, на передмiстя. Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, - сказала Олеся. - Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! - промовила тiтка. - Не бiйтесь! Я вас проведу до само? господи, - обiзвався Iван Остапович. - От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, - говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. - Але... сьогоднi ми гостю?мо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзн? снiдання або на раннiй обiд. - Добре, спасибi! - обiзвалась Катерина i ?? чоловiк. - I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, - просила Павловська Виговського. - О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! - сказав Виговський зрадiвши. Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гада? та метику?, але що, цього не вгадаю..." I гостi розпрощались з господарями. Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловсько?. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство. Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловсько?, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловсько? був такий самий, як i в старого ?встафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодi?в. В Павловсько? скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловсько?, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони. - От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи зна?те, Iване Остаповичу, що ви менi цi?? ночi снились? -промовила Якилина Павловська. - I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось почервонiла. - Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловсько?. - Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я... - Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'?! - обiзвалась Катерина, усмiхаючись. - А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. - Снилось менi, десь я неначе йду до свято? Софi?, а ви ката?те на страшному конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихка?, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцю?те на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi . "Ото вразив ?х обох! Аж приснився обом та ще тi?? ж само? ночi", - подумала Катерина. - Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина голосно. - Менi зда?ться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщу? на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило. - Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цi?? ночi, - сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский! - Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, - одповiв Iван Остапович. - Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина. - I я б погарцювала, бо дуже люблю ?здити верхи, - обiзвалась Олеся. - Невже ви вмi?те ?здити верхи? - спитав Виговський. - О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене ?здити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиня? на?зди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся. - Чи ви грецько? вiри, чи католицько?? - спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни. - Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецько? вiри, - сказала вона, кивнувши головою на Павловську. - В нашiй сiм'?, пане Йване Остаповичу, ? всяка мiшанина, - обiзвалась Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецько? вiри, а вже брати мо? розбрелись по усяких вiрах. Один був грецько? вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат ?? Михайло, од першо? Богданово? жiнки, князiвни Соломирецько?, зостались православнi, а двi ?? зведенючки-сестри од друго? Богданово? жiнки - католички Францкевичево? - стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлi? горох перемiшався з капустою. - От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однi?? з ним вiри. - Але оце ми базiка?мо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром ви?здити з Ки?ва, а то ще як дiзна?ться гетьман, то й на мене розгнiва?ться, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, зда?ться, мiй борщ вже докипа?, а каша допрiва?, - сказала Павловська i побiгла до пекарнi. - Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi. - Що весела, то весела! я ?? люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Ки?вi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i ма?ток, аж на Полiссi, - сказала Олеся. - При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав Iван Остапович. - Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я пере?хала з сво?ю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарю? мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся. - Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Ки?в! - О, я до не? частенько на?жджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й сво?? хати, i свого господарства. "Можна буде з нею часто бачитись в Ки?вi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!" Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Но?вого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i ?ли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонi?. - Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду. - Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою. - А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьмансько? булави? - спитав в Олесi Iван Остапович. - Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, за?даючи обiд маковниками. - Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi зда?ться, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловсько?. - Заходьте ж до нас, як будете в Ки?вi! Не минайте мо?? хати! - сказала Павловська до Виговського. - Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Ки?вi в тiтки? - спитав Iван Остапович. - Та, мабуть, по?ду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi. - То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посила? по дiлу до Ки?ва, - сказав Iван Остапович i вийшов з поко?в весело? Якилини. II Невеселий ви?хав того ж таки дня з Ки?ва Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'?хав у густий ки?вський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Ки?вi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн за?хав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертво? самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Ки?вi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались ро?м в головi Виговського. "Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ?? з рук гордовито? високо? рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумi? добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський... Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки ?? поважатимуть; козацька старшина не посмi? заводити в мо?му домi запорозько? сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", - думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумно? соснини, неначе вiн читав на ?х сво? думи. Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Ки?ва. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала. Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей. Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною. "От було б добре, якби оце з мо?? хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене сво?ю тихою розмовою", - думав Iван Остапович, сидячи на канапцi. Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених поко?чках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi поко?, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на сво?му вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше. "Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мо? серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! - Виговський важко зiтхнув. - Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", - подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi сво? записи, зробленi в Ки?вi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана. Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита. Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i по?хав до Ки?ва. Вiн зайшов в гостi до Павловсько?, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до не? на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими на?дками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловсько?. В кiнцi обiду при?хала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда сво?м князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiду?ться до Якилини Павловсько? та до Олесi. Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся ви?здить додому в свою ма?тнiсть пiсля Великодня через тиждень. "Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись Олесi, що я маю замiр сватати ??, а то як за?де в свою ма?тнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до не?. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; ви?де з Ки?ва, то й забуде про мене", - думав Виговський, вертаючись з Ки?ва до Чигирина. А Олеся про його не забувала. Пiсля його при?зду до Ки?ва вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в не?, що про його. - От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! - смiялась тiтка. - Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подоба?ться. Якби менi жити в Ки?вi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, - говорила Олеся. - От i не подоба?ться! Ти ще й не була в тому Чигири?ii, а вiн тобi вже й не подоба?ться, - сказала тiтка. - Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi. - Ой же, мо? серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, - обiзвалась тiтка. - А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усi?? Польщi й Укра?ни: ? на що подивитись, ? чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! - сказала Олеся i зiтхнула. - ?й заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi. На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Ки?ва. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було. "Чи не по?хала вже Олеся часом додому? - подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. - От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Ки?ва? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться ?хати до не? на далеке Полiсся в якiсь Мокрани". Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в сво?му казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло сво?? тiтки, а вiн все дивився на ?? височеньку тiлисту та рiвну постать, на ?? бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку. Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з ?? голови, закутано? поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби ?? несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловсько? i поздоровив ?? з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар. -- А де ж це Олена Богданiвна? - було його перше слово, як вони вийшли з церкви. - Може, ви?хала в сво? Мокрани? - Нi, нi, не ви?хала! - сказала Павловська i осмiхнулась. - В Олесi ще зранку болiла голова, i вона зосталась дома. Довгенько вони йшли мовчки. Було знать по очах Павловсько?, що вона чогось ждала i через те мовчала, i Виговський щось думав i мовчав. Тiтка ждала, що вiн от-от скаже про сво? думки та замiри сватати Олесю, ?й дуже бажалось стати на цей раз свахою... i потайне бажання ?? здiйснилось. - Цьоцю Якилино! - почав Виговський. - Менi дуже сподобалась ваша шановна небога i я думаю заслати до не? старостiв. Поперед цього прошу вас, допоможiть менi в цьому дiлi то порадою, то сво?ми словами, а потiм скажете менi просто, чи можна мати яку надiю? Чи вийде Стеткевичiвна за мене замiж? Тiтка зрадiла, аж засмiялась, ?й припадав до вподоби такий жбних для Олесi, а вона вже давненько ходила на розпитки в Ки?вi до козакiв i довiдалась од ?х, що уряд генерального писаря при гетьманi - високий уряд, хоч магнати й багатi православнi пани нехтували козаками. - Пане Йване! я певна, що Олесi ви до вподоби i що вона готова вийти за вас замiж хоч i сьогоднi. Але в не?, бачите, багато усяко? високо? рiднi: i князi Соломирецькi, i князi Любецькi, i князi Друцькi-Горськi, i Огiнськi. Я постерiгаю, що вони спротивляться цьому, а найбiльше спротивиться старий князь Василь Соломирецький та Христофор Стеткевич, Олесин опiкун i нiби названий батько. Вiн чоловiк гордий, гоноровитий i дуже не любить козаччини. Отут може бути задля вас притичина. - Шкода! Ох, як шкода! - аж крикнув Iван Остапович. - Але чи шкода, чи нi, дiло ще не починалось. А тим часом прошу вступити до мо?? хати попо?сти свяченого з мого столу. Там ми ще побалака?мо докладно про це дiло. Вони увiйшли в свiтлицю Павловсько?. Коло столу, накритого бiлою скатертиною i заставленого усяким свяченим, стояла Олеся. По свiтлицi клубками вився дим ладану. Олеся ждала з церкви тiтки i накадила ладаном, позасвiчувавши усi лампадки перед образами. В свiтлицi одгонилось важким духом церкви од диму та лампадок. Олеся глянула на тiтку i засмiялась. - От i наша слаба! Гарна слаба! Полiнувалась йти до церкви, - сказала тiтка. - Не думайте, цьоцю, так! Зранку в мене i справдi болiла голова, а тепер вже перестала, - обiзвалась Олеся i почервонiла, глянувши на Виговського. - Христос воскрес! З празником будьте здоровi! - сказав Виговський, скидаючи свiй кунтуш i переступаючи через порiг свiтлицi. - Воiстину воскрес! Будьте й ви здоровi! I вас поздоровляю з Великоднем! - промовила Олеся i стала така рожева на виду, як була рожева ?? сукня. Виговський був убраний в новiсiнький оксамитовий жупан вишневого кольору, обшитий золотими позументами. Цей вишневий жупан дуже приставав йому до лиця. Вiн неначе покращав удво?. Одлиски позументiв грали чудовими золотистими сутiнками проти весняного сонця i сипали ясний свiт на матово-бiлi щоки й високе чоло Виговського. - Ну, тепер похристосу?мося! - промовила тiтка i тричi поцiлувалась з Iваном Остаповичем i, очевидячки, не без смаку. Iван Остапович пiдступив до Олесi i похристосувався з нею. Олеся засоромилась, стала червона, як калина, i очi спустила додолу, одначе не спротивилась i тричi поцiлувалась з ним. Виговський, як добрий навиглядач, зауважив на це, як на добрий знак для себе. Вибiгли з кiмнати i двi дочки Павловсько?. Старша Маринка, вже шiстнадцятилiтня тоненька дiвчина, була чорнявенька й гарна, як намальована. I вони обидвi похристосувались з Виговським. Посiдали за стiл i попо?ли свяченого. Тiтка велiла подавати страву. По обiдi тiтка вийшла з свiтлицi нiби по господарству. Олеся й Iван Остапович зостались вдвох. Iван Остапович сiв на канапi поруч з Олесею. Вона обернулась до його i глянула йому просто в вiчi. Двi пари ясних темних, дуже схожих очей стрiлися дуже близько. Олеся неначе прочитала, як у книзi, в його очах, що думав Iван Остапович. Виговський по ?? очах вгадав одповiдь. Вiн заговорив стиха, щоб його слова не доходили через дверi до друго? кiмнати. - Олександро Богданiвно! Я за?здив коня, поспiшаючи до вас в Ки?в. Не можу всидiти в Чигиринi без вас, i день i нiч все про вас думаю. I рано й вечiр так i порива? сюди мою душу, як тiльки гляну на пiвнiч од Чигирина, на зеленi лiси та дiброви, бо знаю, що за тими дiбровами та гаями пробува? чарiвниця, що причарувала мене одразу сво?ми карими очима та високими бровами. Час менi одружитись. Становище мо? на Укра?нi високе. Шукав я мiж нашими козачками дружини, та й.. i... й досi не знайшов. Не тако? пари менi треба. Я вас одразу полюбив, як углядiв вас вперше. Чи приймете ви мо?х старостiв, як я пришлю ?х сватати вас? - Прийму... прийму! - сказала смiливо Олеся, анi запикнувшись. - Я рада вийти за вас, бо полюбила вас одразу, як побачила вас вперше. Тiльки... тiльки... Ох, будемо мати притичину! - промовила Олеся, зiтхнувши i згорнувши руки. - Матимемо таку притичину, що я й сама не вiдома тому, що вийде з вашого сватання. - Чому так? - раптово спитав Виговський. - Мiй опiкун, старий дядько, удовець Христофор Стеткевич, вiрою кальвiн, i мо? родичi князiвського роду спротивляться i не видадуть мене за вас, - тихо обiзвалася Олеся, спустивши очi додолу i задумавшись. Рум'янець одразу погас на ?? бiлих щоках, а смуток впав сутiнком на рожевi вiка, на пишнi уста. Виговський замовк i сам задумався. Вiн догадувався, що притичина буде немала i що за Олесю прийдеться войдуватись з ?? високою рiднею. - Христофор Стеткевич, князь Любецький i його жiнка дуже не люблять гетьмана Богдана й козаччини за те, що гетьман одiрвав Укра?ну од Польщi. Вони встоюють за Польщу. I на козакiв, i на гетьмана вони злi, аж сичать. А ви ж генеральний писар в гетьмана! - сказала Олеся. - Але ж я сам шляхтич, хоч i пiшов на службу в козацьке вiйсько. Правда, я з небагатих шляхтичiв, але кожний шляхтич шляхтичевi рiвня. Що до того, що вашi родичi князi? Вони такi ж шляхтичi, як i я, а "шляхтич в загродi рiвний во?водi"! - сказав Виговський. - От що, пане Йване! Пiдiть ви оце сьогоднi з цьоцею Якилиною до нашого родича князя Любецького. Вiн в Ки?вi од того часу, як вiйсько Богданове вигнало католицьку шляхту з Укра?ни. Побалакайте з ним, спитайте й про наше дiло. Що вiн вам скаже, те саме скаже вам i мiй опiкун Стеткевич, бо вони великi приятелi i мають однi думки. Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з мо?м опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що ма?мо вчинити. - Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми по?демо до князя Любецького, - сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку. Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав ?й про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала ??. - Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, яко?-то вони заспiвають, - говорила тiтка. - Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'?мо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, - говорила Павловська, вдягаючись в жупан. Виговський i Павловська хапком по?хали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю. Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Ки?вi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок. Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на ?х зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз сво? довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од ?х ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки. Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до ?х. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем. - Поганий для мене знак, отi гадючки! - промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу. - Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, - зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись. - Хоч не вкусять, так заморозять холодом, - сказав Виговський. Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котро? був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiло? прозоро? тканини i зав'язала кiнцi на ши? нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю. Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецько? i поцiлував ?? в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид ?? повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою. - А ми вже бачились з вами, пане Виговський! -обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька. - Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловсько?, - сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню. - Сiдайте ж у нас! - промовила Любецька, сiдаючи на канапi. Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi. Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського: "Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло ма?ш до мене? Навiщо ж ти менi здався?" Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi. - Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з ?х близькою рiднею, якою ви ?м доводитесь, - обiзвався Виговський. "Навiщо менi це здалося?" - неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив: - Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в мо?й господi! - сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi. - Чи по дiлу прибув до Ки?ва, пане генеральний писарю, чи на прощу? - При?хав я до Ки?ва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, при?хав я i по дiлу, - сказав Виговський. - А у нас в Ки?вi сталася велика змiна: запанувала Москва, на?хали московськi стрiльцi, десь узявся московський во?вода, - почав говорити князь. - Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Ки?вi сидiв московський во?вода з стрiльцями, - знехотя обiзвався Виговський, - треба було прийняти цих гостей. - То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазя?нами! - сказав Любецький. - Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею. - Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Укра?нi, - сказав Виговський. - Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! - аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi. - Князю, сядь! Не ходи! - промовила Любецька до чоловi ка. - За Польщi нам було добре, - говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, - народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю дво? сiл на Полiссi, а з ?х тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мо? хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi мо?? землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в сво? ма?тностi, бо хлопи бунтуються проти ?х, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецько? вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться. - Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! - крикнула Любецька. - Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, - тихо промовила Любецька до Виговського. Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем. - Але що ж, князю, ма?мо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо ско?лось, - несмiливо обiзвався Виговський. - Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! - прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, - поганi вони люди, бо нако?ли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! - вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви. - Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи! - Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! - одповiв з криком Любецький. - Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! - обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською. Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський свата? Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку. Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання. - Я оце прийшов до вашо? княжо? милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь ?й родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? - промовив смiливо Виговський. Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди. - Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною? - Хочу, i хочу знати думки вашо? милостi про це велике задля мене дiло. -Гм... гм... Не радив би я Олесi виходити замiж за козака. Я не люблю козакiв! - знов, спахнувши, промовив князь. - Не буде од мене на це згоди. Одначе... одначе... Олена ма? ближчих родичiв i опiкунiв. Прошу, питайте в ?х! - Але, князю, коли буде ласка вашо? милостi й згода, то все-таки й ваша милiсть допомiг би менi в цьому дiлi. I ви, княгине, допомогли б менi, i вас прошу про це дiло! Княгиня перестала розмовляти з Павловською i надулась. Вона й не глянула на Виговського, а тiльки поглядала на князя, неначе говорила: "I як вiн насмiлився сватати родичку князiв i сенаторiв, цей козак з убогих шляхтичiв з села Вигова?" Князь мовчав i тiльки крутив сво? довгi сивi вуси. Усi замовкли. В свiтлицi стало тихо. Всiм було нiяково. Князь не мав охоти говорити й мовчав, неначе був дуже зобиджений. В той час дверi помалесеньку заскрипiли i далека княгинина родичка з маленькою головкою внесла кубки i здорову пляшку старого меду. Князь мовчки поставив кубки на стiл, мовчки налив ?х медом, випив сам i подав кубок Виговському й Павловськiй. Всi пили мед i мовчали. Княгиня була нiби сердита: гнiв свiтився в ?? очах. Вона дуже не любила козакiв, бо була католичка. Випивши кубок, Виговський встав i почав прощатись. Встала й Павловська, невесела й задумана. Князь i княгиня розпрощались неласкаво, неначе виганяли з свого дому Виговського. - Погана справа для мене в цих князiв! - промовив Виговський до Павловсько?, вийшовши з дому, - неласкавi до мене цi князi. - ?дь, пане Йване Остаповичу, в Мокрани до Олесиного опiкуна, поговори з ним. Може, з ним буде тобi лiпша справа. Павловська з Виговським вернулись додому i ввiйшли в свiтлицю. Олеся сидiла на канапi, пiдперши щоку долонею, i дуже задумалась. Вона сiла в такiй позi, як тiтка з Виговським вийшли з дому, i сидiла непорушне, доки вони вернулись. Олеся передпочувала, що скажуть князь Любецький i княгиня, бо знала, як вони ненавидять гетьмана Богдана i козакiв. Багато дум передумала вона, сидячи в тихiй свiтлицi. Вона щиро полюбила Виговського, але догадувалась, що матиме багато клопоту, доки допровадиться дiло до кiнця. - Нi з чим вернулись? - тихо спитала Олеся в тiтки. - Нi з чим! - сказала сумно тiтка. - Як заговорив Iван Остапович, що хоче тебе сватати, князь i княгиня понадимались i говорити з нами не схотiли. Князь набундючився, як iндик, бiга? по свiтлицi та тiльки: бу-лу, бу-лу, гу-лу! Мовчки випили ми по кубковi меду, мовчки й з свiтлицi вийшли. - Пане Виговський! прибудьте до нас в Мокрани i поговорiть з мо?м старим дядьком Христофором! Може, вiн буде до вас ласкавiший за князя Любецького. Але чи так, чи iнак, а я буду ваша, хоч би уся рiдня стала менi на дорозi i ставила менi притичини! - сказала Олеся i гордо пiдвелася з мiсця. - Не буду я слухати родичiв! Виговський подякував i поцiлував Стеткевичiвну в руку, потiм розпрощався i вийшов з свiтлицi. - Не забувайте ж нас! - гукнула до Виговського через порiг Павловська. III Двiр покiйного Богдана Стеткевича стояв край невеличкого полiського села Мокран, на ледве примiтному невеличкому пригорку, неначе вiн вилiз на той горб, рятуючи себе од болота, котре з трьох бокiв суспiль облягало Мокрани. З високою гострою зчорнiлою покрiвлею з двома узькими баштами, котрi були приставленi на двох углах, з товстими стiнами i узенькими вiкнами, мурований стародавнiй палац був схожий на теперiшню поганеньку гуральню, задимлену, чорну й непривiтну. Поверх покрiвлi стримiли мурованi високi й товстi димарi, прикритi зверху од дощу вимурованими шапками, в котрих чорнiли з двох бокiв дiрки. Цi високi й широкi димарi здалеку були схожi на високi улики, прикритi зверху книшами або якимись чудернацькими паляницями. На чотирьох рогах палацу були поробленi мурованi зверху узькi, внизу широкi пiдпiрки: здалеку здавалось, нiби палац, неначе черепаха, розчепiрив сво? купецькi товстi нiжки i налагодився злiзти з пригорка, але нiяк не мiг рушити з мiсця. Палац був кругом обкопаний глибоким ровом, а на окопi стримiв гострий дубовий частокiл. За окопом лиснiли болота, котрi подекуди зеленiли осокою та густими очеретами. В густiй осоцi подекуди неначе тонули круглi кущi верболозу та вiльшини. За палацом розкинувся розкiшний старий садок, в котрому подекуди стояли старi важкi дуби. Кругом палацу за Мокранами на всi боки мрiли зеленi сосновi бори, неначе зелене ? гладеньке море облягало кругом i палац, i село. I тiльки подекуди над сизо-зеленими борами високо витикались гостроверхi старi-престарi ялини, неначе дивились розкидчастими гiлками на те море борiв та старих дубових лiсiв. Олеся Стеткевичiвна при?хала з Ки?ва в Мокрани i цiле лiто ждала в гостi Виговського. Але вже й лiто минуло, а вiн не при?здив. Вже й жнива минули, настала Перша Пречиста, а його не було. Олеся засумувала i не раз в думцi нарiкала на чоловiкiв, що вони непевнi люди, не вмiють додержати свого слова. "Може, вiн знайшов iншу, кращу за мене i покохав ??, а мене забув? - думала не раз Олеся, ходячи по старому садку з сумною думою на чолi. - На свiтi всього трапля?ться. А може, вiн одкинувся од мене через те, що його обидила моя рiдня, отi князi Любецькi. Вiн вищий урядом за тих мо?х родичiв, князiв Любецьких та Соломирецьких. Вийшовши за його замiж, я була б велика панi мiж козаками, вартнiша за зубожiлу княгиню Любецьку; тодi й я високо пiдняла б голову i згорда дивилась на тих усiх князiв. Я ?м тодi дам себе знати!" - марила Олеся, ходячи попiд старими яблунями, гордовито пiднявши голову вгору i поглядаючи на яблунi, де рясно бiлiли й червонiли на гiлках здоровi вже достигаючi яблука. Настав вечiр. Олеся вернулась в свою кiмнату i, засвiтивши восковi свiчки, взялась до роботи з сво?ю вже немолодою родичкою по батьковi Рудницькою. Павлина Рудницька, пристаркувата панна, доводилась ?? батьковi сестрою в первих. Овдовiйши, Богдан Стеткевич запросив до себе Рудницьку за хазяйку i за товаришку для Олесi. Рудницька була з небагатого роду i з охотою перейшла на життя до Богдана Стеткевича. Негарна з лиця, сухорлява, чорненька, але проворна й розумна, Павлина Рудницька i на старостi лiт зосталась такою ж романтичною i мрiйною, якою була замолоду. Вона не втратила надi? вийти замiж за гарного, хоч i убогого жениха, все сподiвалась, що вiн звiдкiльсь-таки при?де до не?, несподiвано закоха?ться в не?, i вона пiде за його замiж, ви?де з ним кудись далеко на самий край Укра?ни або Польщi, в якiсь широкi степи або в дикi пущi, i буде з ним проживати щасливо. Панна Павлина була письменна, любила читати, дiставала книжки в багатих сусiд-дiдичiв, прочитала кiлька стародавнiх рицарських романiв, переложених на польську мову, i пам'ятала ?х трохи не до словечка, до останнiх дрiбних подiй. Часом вечорами находила на не? охота оповiдати тi рицарськi iсторi? Олесi, i вона вмiла дуже гарно розказувати, так що Олеся слухала ?? оповiдання, неначе сама читала книжку. Панна Павлина любила читати i церковнi книжки, а найбiльше любила читати житiя святих. Кiмнати, в котрих жили панна Павлина та Олеся, були невеличкi й невисокi. Невеличкi вiкна з круглими маленькими шибками, пробитi височенько в товстих стiнах, нiби заглядали в кiмнати i неначе не насмiлювались пропускати багато свiтла знадвору. Темнуватi вдень, кiмнати ввечерi, освiтленi свiтлом, були багато привiтнiшi й при?мнiшi, вистланi килимами, чисто прибранi, обвiшанi образами в дорогих золочених шатах. Панна Павлина сiла на стiльчику коло розiпнуто? на здорових пальцях основи i почала вироблювати килим. Олеся сидiла коло столика i вишивала шовком та золотом покрiвець на аналой для церкви. Через одчиненi дверi свiтилась лампадка перед образами в Олесинiй опочивальнi, застеленiй килимами. Восковi свiчi розливали доволi свiтла на невеличку кiмнатку панни Павлини. В кiмнатках було тихо, спокiйно й чисто, як в монастирських келiях в черничок. - От i лiто мина?, а Виговський не при?здить до нас! - тихо почала говорити панна Павлина. - Не дай, Господи, як вiн не при?де! Ох, як буде важко та тяжко тобi, серце Олесю! - Я й сама не знаю, чому вiн так запiзнився. Може, його гетьман не пуска?, може, в його роботи багато, бо вiн менi натякав, що при гетьмановi Богдановi служба дуже важка, - обiзвалась Олеся. - Коли б через це, то ще нiчого. Був i в мене жених... гарний, гарний, чорнявий, як намальований. Ох, ох! Бував вiн в покiйного мого панотця частенько, а потiм через пiвроку почав присватуватись до мене. Я й слово сво? дала, а вiн як по?хав, як за?хав десь далеко, на вiйну, чи що, та тiльки я його й бачила. Ох! Не йму я вiри тим паничам. Якi вони непевнi в словах! Якi вони змiнчивi! Як вони граються нашим серцем, неначе м'ячиком! Ох, ох, ох! Я в цьому вже пересвiдчилась, - говорила панна Павлина i разом з тим зiтхала так важко як людина, котра на вiки вiчнi втратила когось дорогого для серця. -Виговський не з такiвських, цьоцю Павлино, я певна, що вiн не з такiвських. Вiн розсудливий, певний чоловiк, бо вже не дуже молодий. Вiн не повинен не додержати свого слова. - Вiр, вiр ?м, мо? серце! А я вже звiрилась раз i другий, то й буде з мене на ввесь вiк. Один мiй жених присватався до мене. Тато не хотiли видавати мене за його, бо вiн був дуже вбогий шляхтич. Тодi вiн намовив мене, щоб я втiкла з ним, ?й же богу, признаюся, що я вже хотiла з ним тiкати! - i вiн, як по?хав, то вже й не вернувся! - бiдкалась панна Павлина плаксивим голосом. - Ой, не йму я ?м вiри од того часу, i всiм паннам буду заказувати, щоб не йняли ?м вiри. - Цьоцю Павлино! Виговського становище поважне й високе: йому нiяково дурити мене, дочку Богдана Стеткевича i князiвни Соломирецько?. ?, мабуть, якась iнша притичина, а дурити мене, родичку сенаторiв та князiв, такому поважному й немолодому козаковi нiяк не випада?. - Може, ти й правду кажеш, - сказала тiтка. - Цьоцю! Розкажiть менi якусь iсторiю. Ви так гарно розказу?те, неначе по книжцi чита?те, - просила Олеся. - Не знаю, що б тобi розказати. Хiба розкажу тобi про Олексiя, чоловiка Божого. Олесi не хотiлось слухати про святих. Згадка про Виговського направила ?? думки на iншу стежку: ?й заманулось говорити або слухати про любощi. - Потривайте, цьоцю! Розкажiть менi яку iсторiю про рицарiв! Ви багато зна?те тих iсторiй. - Потривай! Нехай пригадаю, - сказала тiтка. - Де то ви, цьоцю Павлино, дiставали тi книжки з такими цiкавими iсторiями, котрi ви менi розказували? - То, серце Олесю, ще як мiй панотець служив за управителя в одного польського пана на Волинi, то вiн випрошував тi книжки в пана задля мене, бо знав, що я дуже люблю читати. Я тобi ще не розказувала однi?? iсторi? про молодого рицаря Германа. А ця iсторiя дуже схожа на твою iсторiю з Виговським. - Схожа! - аж крикнула Олеся i перестала вишивати. - Розкажи ж менi, серце цьоцю, ту iсторiю, коли вона схожа на мою. - Це дiялось десь далеко за границею, в нiмецькiй землi. Там жив дуже багатий рицар, князь Адольф. В його була одним-одна дочка Розалiя, гарна, як янгол; бiла-бiла, з русявими кучерями; щоки в не? були свiжi та рум'янi, як рожi, уста, як тi коралi, а очi блакитнi, як небо. Батько ?? був багатий рицар i мав сво? чимале царство як король. Багато молодих рицарiв на?здило в палац, багато ?х сваталось за Розалiю, але вона нi за кого не хотiла виходити замiж. Вже батько й мати сердились на не?, силували ?? вибрати собi жениха, а вона неначе затялась: не хочу та й не хочу, бо тi усi женихи менi не до вподоби. - Чого ж то так? Чи не думала вона постригтись в черницi? - спитала в тiтки Олеся. - Нi, не думала... Раз якось старий рицар Адольф з жiнкою та дочкою плили на суднi по якiйсь великiй рiчцi. Плили вони коло якогось мiста. За мiстом на горi над рiчкою стояв палац з баштами. В той час на човнах гуляли по рiчцi молодi рицарi i з ними гуляв молодий хазя?н того палацу, Герман, красунь на всю нiмецьку землю. Човни плили за судном. Розалiя стояла на чердаку того судна, спершись на порученчата; вона вглядiла того красуня. Рицарi примiтили Розалiю i не могли надивитись на не?, така вона була гарна та пишна. Вони почали кидати ?й на судно квiтки; кинув червону рожу й Герман. Розалiя нагнулась, взяла ту однйм-одну рожу, заквiтчала нею свою русу косу i осмiхнулась до Германа. Од того часу вона любила його одного i не могла його забути, неначе вiн причарував ?? сво?ми очима. А батько й мати Розалi? про це нiчого не знали й не вiдали. Ото Розалiя все одверта?ться од женихiв та одсила? ?х з батькового палацу нi з чим. Батько ?? й каже до сво?? жiнки: "Зберу я в себе в дворi рицарiв на великий турнiр; нехай вони вчинять велику рицарську битву. Може, Розалiя не любить паничiв з лиця, але полюбить того, хто виявить велику силу й зручнiсть на турнiрi, хто покаже себе найдужчим й найсмiливiшим i поб'? усiх значних борцiв-рицарiв". Старий князь Адольф, порадившись з жiнкою, дав оповiстку в сво?му царствi i по всiй нiмецькiй землi, що вiн весною, через тиждень пiсля Великодня, буде справляти при сво?му дворi великий турнiр, i щоб до його з'?жджались усякi рицарi, хто ма? охоту показати свою силу i свою зручнiсть в битвi; найзручнiшому побiдниковi на турнiрi князь Адольф обiцяв великi нагороди, котрi буде роздавати його дочка Розалiя, i коли рицар-побiдник сподоба?ться Розалi?, то князь видасть ?? за його замiж. Прийшла весна, минув Великдень. Рицар Адольф велiв збудувати для турнiру здорове забудування з просторним круглим майданом посерединi. На помостi, кругом майдану, попiд стiнами поставили стiльцi, понакриванi червоним дорогим сукном. Проти брами князь звелiв поставити на високому помостi шовковий намет, а серед намету поставити широкий трон, вкритий золотою парчею. Почали з'?жджатися рицарi звiдусiль, а разом з ними прибували i ?х батьки, матерi й сестри, i усякi гостi, щоб подивитись на той турнiр i на славну красуню Розалiю. Князь звелiв зарiзати двадцять волiв, пiвсотнi баранiв, звелiв убити усяко? птицi, викотити з льохiв кiлька бочок старого вина, щоб приймати гостей. Настав день турнiру. Князь Адольф, його жiнка та дочка посiдали на тронi проти ворiт, кудою в'?жджали на конях рицарi. Ввесь намет, усi стiни вгорi були обвiшанi гiрляндами з листу та квiток. Усi гостi розмiстилися навкруги на стiльцях та ослонах. Почали ви?здити на конях рицарi в залiзних позолочених панцирях, в залiзних шапках. Почалася битва. Багато молодих рицарiв ви?жджало на битву, але мiж ними не показалося нi одного мiцносилого та дуже смiливого. Вже сонце пiдбилося високо вгору, коли несподiвано на майдан ви?хав якийсь несподiваний рицар з закритим лицем, ввесь нiби закований в позолочене залiзо. Пiд ним кiнь аж вигравав, аж танцював. Сам рицар був рiвний станом, плечистий; вiн гордо почав викликати на битву рицарiв. Рицарi ви?жджали проти його, але вiн усiх вибивав з сiдла; вони падали з коней на землю, неначе стиглi яблука сипались з дерева. Всiх вiн побив i вийшов побiдником. Князь, княгиня, усi гостi в один голос, як один чоловiк, крикнули йому: "Гарно! Вiват!" Князь покликав його до сво?? ложi, i князiвна Розалiя подала йому букет з рож, дорогий золотий кубок, потiм зняла з себе дорогий шовковий шарф, перев'язала йому через плече, а на тiй перев'язi почепила меч з золотим держалном. Батько запросив його i усiх рицарiв до себе на обiд до свого двору. Настав час обiду. Рицарi почали збиратись в замок. Прийшов i невiдомий рицар, все ще закутаний в збрую i з закритим видом. Вже гостi почали садовитись за столи, а рицар все стояв i не одкривав лиця. - Одкрий же, смiливий рицар, свiй вид, щоб ми знали, хто ти такий, i привiтали тебе як рицаря i як чоловiка. Просимо тебе сiдати з нами за стiл! - промовив господар до гостя. Молодий рицар одкрив вид. Розалiя, як стояла, так i впала на софу: то був той красунь, котрого вона бачила на Рейнi як плила на суднi. Старий батько помаленьку пiдвiвся з мiсця i почервонiв, його очi блиснули гнiвом i помстою. - Ти - Герман! Ти - син мого закатованого ворога! Твiй батько колись напав на мiй замок, ограбував його, загнав ввесь мiй товар в поля, заграбував мо? червiнцi, попалив ввесь мiй хлiб, ще й погнав у полон сотню мо?х хлопiв! Ти - син мого ворога, котрого я ненавиджу i не прощу його, поки й мого вiку! - Я - син твого ворога, але я сам не ворог тобi, не ворог i тво?й пишнiй дочцi Розалi?, бо я ?? давно полюбив, ?? одну любитиму до смертi. По тво?й умовi ти повинен видати за мене свою дочку. - Я згодна вийти за тебе замiж, за тебе i бiльше нi за кого! - обiзвалась Розалiя, вставши з софи. Перед нею став коханий Герман, ще кращий, нiж був колись, гарний, як сонце, русявий та кучерявий, здоровий, рiвний станом, рум'яний, як яблуко. Од його аж тхнуло здоров'ям та щастям. - Не буде цього нiколи, доки мого вiку! Не буде! Я з ворогами непомирливий i за сво?х ворогiв не буду видавати сво?х дочок! - грiзно промовив батько. Все в залi затихло i прита?ло дух. Усi гостi думали, що старий князь кинеться з мечем на Германа, що Герман впаде мертвий додолу серед пишного натовпу рицарiв та дам. - Ти, молодий рицарю, хоч син мого лютого ворога, але зостався побiдником на турнiрi на мо?му празниковi; через це я прошу тебе садовитись за стiл i бути мо?м шановним гостем; не цурайся мого хлiба-солi, бо я тобi, молодому рицаревi, не ворог i повинен оддати тобi честь, а родатись з тво?м батьком не хочу! Прошу до столу, до рицарсько? шляхетно? компанi?! - додав далi князь Адольф. - Не маю рицарського права гнiвити тебе сво?ю одмовою од тво?х запросин, - обiзвався понуро рицар Герман i сiв за стiл, але далеко од господаря, аж в кiнцi стола, звiдкiля йому було видко красуню Розалiю в вiнку з бiлих рож та нарцисiв. Тимчасом, як тiтка розказувала, а Олеся слухала i вся перелетiла думкою в замок князя Адольфа, несподiвано гуркнули дверi в кiмнату i з-за дверей висунулась в маленькiй чорнiй ярмулцi сива голова старого Христофора Стеткевича, Олесиного дядька й опiкуна. I тiтка Павлина, й Олеся обидвi жахнулись, кинулись, аж крикнули. Чогось ?м обом здалося, що вони сидiли в залi за столом князя Адольфа i несподiвано в залу ввiгнався страшний батько Германiв, мов розбишака. - Що це ти, Павлино, розказу?ш так довго та голосно, що аж в мо?му поко? чуть, нiби хтось пiд самими дверима сто?ть та бубонить, - промовив Христофор тоном суворого батька й педагога. - Та це я, брате, за роботою оповiдаю Олесi про... про Олексiя, чоловiка Божого, - обiзвалась тихо тiтка Павлина i запикнулась. - Ото й добре! Це дiло благочестиве. Тiльки, будь ласка, не розказуй Олесi тих нiмецьких романiв, котрими ти напхала собi голову. Молодим паннам не слiд оповiдати про тi рицарськi походеньки та романсики з усякими паннами. Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за... Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до сво?? кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзi? неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами. - Що ж було далi? -не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки. - Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалi?, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалi?, так що ?м нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в ?? кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi сво? й ?? iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла тi пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодi?. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на не? i посилав ?й привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалi?ю ?здили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора ви?здив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала ?здити в той лiс. Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподi?, коли князь не видасть за нього сво?? дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити сво? молоде життя, розбити сво? серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить сво? життя. Довго жив Герман недалечке од замку, але йому не довелося нi разу побачити сво?? кохано? Розалi?. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло ру?н якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд ру?н з маленько? кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до не? i злякався, глянувши на ?? страшне чорне обличчя, на ?? дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця. - Молодий рицарю! - промовила до нього циганка. - Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все тво? горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти тво?му горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давн?, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзна? тебе i вiддасть за тебе свою дочку. - Може, ти, чарiвнице, вчиниш це сво?ми чарами? - спитав в циганки Герман. - Нi, не можу, не маю тако? сили. Але ?дь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про не?, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо ?? кожний зна?. Сандала - велика чарiвниця. Вона одна зна? такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i ?дь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип'? те вино або з?сть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу. Герман подякував циганцi, сiв на коня i по?хав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради. ?хав вiн пiвроку через усякi царства, потiм при?хав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйсько? мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло ру?н замку: вона була ?? старша сестра. Герман привiтався до не?, передав ?й поклiн од сестри, оповiдав про сво? горе i просив ?? допомогти йому в тiй бiдi. - Добре! - обiзвалась циганка. - Ради сво?? меншо? сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу. - Але ж я не вашо? вiри, я - християнин, - обiзвався Герман. - Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й мо? лiки бiльше тобi допоможуть, - сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то при?мний, то противний. Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло ру?н старого замку. Герман розпрощався й вийшов. Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана. - Ой цьоцю! Яке страшне ви розказу?те! ?й-богу, я не буду спати цi?? ночi, а коли й спатиму, то тi iдоли будуть менi снитись цiлу нiч, - сказала Олеся. Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про усяке страхiття, як i про кохання, i вела далi сво? оповiдання про страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а найбiльше страшне. Iнколи вночi ?й снилось, що ?? викрада? жених, що вона вже тiка? з ним якимись пущами та борами, хоч той жених нiколи й гадки не мав викрадати тако? печерицi, якою була й замолоду Павлина. Тiтка Павлина почала оповiдати далi: - Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже: "Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi". I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати. "Впади на землю i поклонись нашим богам", - тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала. "Не можу, не можу я молитись до цих страшних бог