iв. Це не боги, а чорти!" - обiзвався Герман. Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: "Мiж нами в храмi ? люди не нашо? вiри. Шукайте ?х! Це через ?х сталася така бiда!" "Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!" - Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, - говорила Олеся; в не? з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу. В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв. В тишi ночi в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею. - Ой Боже мiй! Хто ж це стука? в ворота тако? пiзньо? доби? - промовила Олеся, прислухаючись. - Менi страшно! - То, може, управитель десь запiзнився та верта?ться додому, - втiшала тiтка, але i в не? само? очi стали переляканi. Стукiт швидко затих. В кiмнатi стало тихо. Обидвi женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку. - Нiчого не чуть. - То, може, вiтер де звалив деревину або вивалив частокiл, - обiзвалась тiтка. - Говорiть цьоцю, далi! Який то буде кiнець, - просила Олеся, i вона в думцi становила себе на мiсце безталанно? Розалi?, а Виговського - на мiсце рицаря Германа. Прирiвнюючи ?? долю до сво??, вона дуже бажала знати кiнець того оповiдання. - Ото пiсля служби, як грiм затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму i промовила до нього: "Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечiрньому прузi, i я тобi дам чари й лiки". Другого дня молодий рицар не мiг дiждатись вечора. Вже його й мiсто не цiкавило, не зацiкавлювали його нi храми, нi чуднi жильцi того мiста, смуглявi та сухорлявi, повбиранi в квiтчастi запаски, та плахти, та усякi пiстрявi убрання. Сонце стало на вечiрньому прузi, скотилося над пальмовi лiси i неначе заплуталося червоним промiнням в гостролистих пальмових верхiв'ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гiллi. Герман пiшов до Сандали i застав ?? дома. Вона сидiла над купою зiлля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, i годувала ?? молоком з ложки. Герман i здригнувся i одскочив од порога. "Не полохайся, молодий рицарю, бо не дiстанеш чарiв. Для чарiвництва треба смiливостi. Коли хочеш дiстати од мене чари, то переднiше мусиш видержати спокусу. Ходiм зо мною в мiй палац. Я в цiй хатинi приймаю тiльки простих людей, а ти походиш од колiна великих панiв", - сказала Сандала i вивела його через сiнцi в пишний садок з пальм, фiнiкiв, фiг та апельсинiв. В садку було насiяно стiльки усякого пахучого зела та усяких квiток, що в Германа од того духу запаморочилась голова. Тiльки що вони зiйшли з ганку, Сандала свиснула. З кущiв лавру та рож виплазували чотири товстi та довгi гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострi жала. Сандала оступилась назад i стала позад Германа. Гадюки лiзли просто пiд ноги Германовi i були вже напоготовi оповитись кругом його. В його й дух замер. Тодi Сандала позабирала в руки гадюки, погладила ?х, почепила собi на плечi, однi?ю, найменшою гадюкою, оповила собi шию i повела його далi через сад. Серед саду стояв розкiшний дiм з ганком, обставлений кам'яними зеленими колонами. Дiм був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вiкнами i з терасою нижче ганка, обставленого бiлими колонами. I ганок, i веранда були застеленi бiлими циновками, а через одчиненi дверi був простелений квiтчастий перський килим. Тiльки що вони ступили через порiг, з кiмнат вибiгли два старi леви. Вглядiвши Германа, вони вищирили гострi зуби i кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тодi Сандала махнула батiжком, i леви, як цуценята, побiгли за нею слiдком в кiмнати. Сандала повела Германа через ряд пишних поко?в, устелених iндiйськими килимами, оббитих дорогими матерiями з золотими квiтками, i привела його в останню кiмнату, де стояла здорова пiч. Сандала набрала зiлля, наклала в казанок, розпалила огонь i приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипiв. Дим, чорний як смола, пiшов в широкий комин. Сандала мiшала зiлля в казанку i все щось шепотiла. "От тобi й чари готовi!" - в кiнець усього промовила Сандала. Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германовi i сказала: "Вертайся ж тепер додому. Ввiйдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палацi цим напо?м, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добримм. ?х серце налл?ться любов'ю й прихильнiстю до людей i до тебе. Вони забудуть про помсту; злiсть згасне в ?х душi, а в серцi запану? ласка та добро. Тодi проси в старого князя та княгинi чого забажа? твоя душа i Розалiя буде твоя". Герман подякував Сандалi, заплатив ?й багато червiнцiв, сам сiв на корабель, переплив океан, а потiм день i нiч летiв конем до замку старого рицаря. - I що ж? Вчинили що-небудь тi чари? - не втерпiла Олеся i спитала в тiтки. - Не встиг прилетiти вiн до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиня?ться замкова брама в високiй баштi, а з брами виходить процесiя. Дзвонять в усi дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами ви?жджа? висока колiсниця, оббита чорним шовком та оксамитом; конi вкритi чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа. Другого дня Герман пiшов в замок. Розалiя й ?? мати звелiли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напо?м. Чудовий дух пiшов по всiх покоях. Стара мати з лихо? стала добра, а черстве серце ?? пом'якiшало, як теплий вiск. Вона радо привiтала Германа i згодилась видати за його Розалiю. Герман i Розалiя побрались i були щасливi ввесь свiй вiк. Олеся зiтхнула, неначе ?й стало легше на душi. В кiмнатi стало тихо-тихо. Коли це надворi знов застукотiло в ворота ще дужче, неначе хтось хотiв виламати ворота i ввiрватися в двiр силою. Брама аж гуркотiла. Собаки гавкали, аж вили. В кiмнатцi серед нiчно? тишi було виразно чути кожний удар в браму. I тiтка, й небога скочили з мiсця i стовпом стали. - Ой Боже наш! Хтось напада? на наш палац! - крикнула тiтка Павлина. - Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались нашi хлопи, хотять вигнати нас з села? - обiзвалась Олеся. - Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тодi в свiтi Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кiмнатi! - закричала тiтка. - Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я вiзьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмiлиться ввiрватись в палац, то другi вже не поквапляться лiзти, куди ?м не слiд, - сказала Олеся. Вона пiшла в свою кiмнатку, винесла звiдтiля рушницю та шаблю i почала набивати рушницю набо?м, поклавши шаблю на стiл. - Цьоцю! Берiть i ви другу рушницю та набивайте! - обiзвалась смiлива Олеся. - Ой серденько мо?! Я боюся й доторкнутися до рушницi . Та не крути-бо тi?ю рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, - говорила тiтка Павлина, оступаючись за розiпяту основу килима. - Що ми робитимемо, як вороги видеруть вiкна та лiзтимуть до нас в кiмнату? - говорила тiтка Павлина через пасма основи. - Тодi я телепну по лобi того ворога держалном рушницi або штрикну його в очi шаблею, - сказала Олеся. - Ой страшно! Оя Господи, спаси нас i помилуй од напастi? - молилась тiтка, неначе за тином з ниток. Тим часом за двором стукiт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до ворiт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув сво? кальвiнськi книги, вискочив в заду i вибiг надвiр. До ворiт вже вибiгли слуги, побiг розбурканий i заспаний економ Христофора. - Хто там стука?? - гукнув економ, притулившись лицем до мiцно? дубово? брами. - Чи сво?, чи вороги? - Сво? й не вороги. Я - писар вiйська Запорозького - Виговський. Оповiстiть шановного пана Стеткевича, шо я прибув до нього в гостi, але опiзнився в дорозi, - сказав Виговський. - Не бiйтесь нiчого. - Добре! - сказав економ. - - Але чи ти напевно писар? - питав економ. - Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене зна?, вона впiзна? навiть мiй голос, - сказав Виговський. Економ пiшов до ганку i оповiстив Стеткевича. Стеткевич не йняв вiри нiкому в тi тривожнi й неспокiйнi часи. Вiн викликав надвiр Олесю. Олеся вибiгла з рушницею в руках. Довiдавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пiшла з рушницею через подвiр'я i впiзнала голос Виговського. Стеткевич звелiв одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок i посвiтили. В одчинену браму в'?хав на чудовому конi Iван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Свiт смоляного сучка впав на нього i на голову баского коня. Олеся крикнула з велико? радостi. - Вiн, шановний дядьку! Вiн! Давнiй мiй знайомий! - А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрiча?те мене з рушницею? Певно, думали, що на?хав вночi якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокiй. - Так ми й думали. Ви, пане Iване, таки добре налякали нас в наших пущах, - обiзвалась Олеся. Виговський скочив з коня i кинув поводи в руки козаковi, а сам привiтався до Олесi. Виговський здiйняв шапку i низенько уклонився старому Хрйстофоровi, просячи вибачення, що запiзнився в дорозi i потривожив спокiй добрих людей трохи не серед ночi. - Нiчого те, нiчого! - говорив старий Стеткевич. - Коли ви заблукались в пущах i навiдались в нашi мокрi нетрi, то прошу до поко?в. Будьте мо?м шановним гостем. Я чув вже про вас од панi Павловсько? та од iнших мо?х родичiв. Прошу до свiтлицi! Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов вперед. За ним рушили усi. Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од палаючо? живицi облив палац, неначе кров'ю. Ясно виступив палац на фонi чорно? ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стiни коло башти, з важкими пiрамiдальними пiдпорками. Свiт лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло прикалабкiв ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись свiтла i чорнiли, неначе чорнi колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi мрiли червоно-матовим свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь, неначе висiли над палацом десь в хмарах i поглядали зверху наниз на ту несподiвану ворушню й вештання людей на дворi, на гурт людей, котрi посувались до палацу. Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на свiт Божий. - Прошу до нашо? господи! - просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi в товстiй стiнi, як у твердинi. Молодий хлопчак стрiв ?х з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив слiдком за старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелi по кутках i по серединi були вилiпленi деякi фiгурки: листя, стебла, квiтки й усякi чудернацькi арабески, мiж котрими нiби позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усi?? сили, так що на ?х виступили не рум'янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в нiмф та амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження. Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в багато? рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звича?в i позаводив i в себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах. Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, i Вигов-ському кинулось у вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне i був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з чорного оксамиту. Кругом ши? бiлiв комiр ввесь в зборах та складках. На головi чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котро? висунулись i телiпались понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей. "Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичiлий в полiських пущах? Що воно за проява?" - подумав Виговський, оглядаючи високу рiвну фiгуру Стеткевича в сiрих панчохах до колiн, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками. - Ви придивля?тесь до мене i, мабуть, чуду?тесь з мого убрання? - спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий ? допитливий гострий погляд. - Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик i не православний, i ношу убрання мо?х заграничних братiв соцiнiанiв та кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як бува? у католикiв полякiв або в козакiв. I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi очi зорили по пишному малиновому жупанi, нiби розмальованому золотом, по червоних сап'янцях та по синiх широких штанях. - Прошу сiдати та одпочивати в нашiй господi! - промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом. - То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? - спитав Виговський Олесю, примiтивши, що Олеся здiймала з плечей рушницю i становила ?? в куток. - Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, - обiзвалась, осмiхаючись, Олеся. - То, бачите, пане Виговський, мо?му покiйному братовi, а ?? батьковi Богдановi прийшла думка вивчити ?? ?здити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, - говорив Стеткевич. - В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од сво?х ворогiв, якби трапився на?зд на оселю, бо в Польщi i на Укра?нi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: на?де якась лиха сатана, що ворогу? з тобою, зруйну? палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб'? челядь, а землю та лiси забере собi та й обладу? ними. Ви самi добре зна?те, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звича?! Не всi порядки i в Польщi гарнi! Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали ?х вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись. "I там в Ки?вi гадюки, i тут гадюки... Поганий для мене знак з цими гадюками", - подумав Виговський. - Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила при?хати до не? в гостi, - промовив Виговський. - Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там пожива?? Як його господарськi справи в ма?тностях? - спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприя? вiн тобi? Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський свата? Олесю. Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки. Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догаду?ться, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, - все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста. Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Ки?в, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив: - А що, небого! Гiсть i подорожнiй - Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напо?ти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря? - Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вешта?ться за дверима та брязка? тарiлками, - обiзвалася Олеся i вийшла з зали. - Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх - це правила гуманiстичного вiку. - Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подоба?ться в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан. - Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде ?х з вечерею. - Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! - просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи сво? старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем. Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що ?й треба сiдати за вечерю, ?? дуже вразив новий гiсть. - Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, - обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од ?? слiв. Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського. - Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, - говорив Стеткевич. Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський ?в за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Укра?нi, про московських во?вод та стрiльцiв, котрi на?хали в бiльшi мiсця Укра?ни. Виговський, хапаючись з ?жею, насилу встигав йому одповiдати. - Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в ?х ма?тностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Укра?ну од Польщi, - говорив Стеткевич спокiйним голосом, - гюгано, погано! - Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а укра?нського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для Укра?ни, для народу i для козакiв; цi обляшки нашо? кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за ?х, - сказав Виговський, висловлюючи не сво?, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана. - Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Укра?нi, бо скрiзь в ?вропi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Укра?ну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати. - Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, - обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського. - Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля... Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись сво?? вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити ?х в суспiльствi. Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав ?? венгерським, переглядаючись з Олесею. - Козаки знищили на Укра?нi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Укра?нi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! - аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. - Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано! "I цей спiва? тi?? ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж мо? дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. - I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. - Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!" Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для не? тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньо? краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського - все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу. - Чого ви, пане Йване, так забарилися, не при?здили до нас цiле лiто? - не втерпiла Олеся i спитала Виговського. - Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'?днання Укра?ни з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили. - То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? - спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важко? задуми. - Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння сво?? душi i за ввесь свiй рiд, - обiзвався Виговський. - I це погано! Погано! "Ну, та й наважився цей дiд з сво?м: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", - подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась. - Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, - сказав Виговський. - Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнi? один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не сво?ю кров'ю та смертю на хрестi, а сво?м моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнi? споконвiчне Боже призначення для кожно? людини: "I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", - думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодi?. - Погано, пане добродiю, погано! - говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення. "Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! - подумав Виговський. - Але що то вiн менi скаже завтра, як довiда?ться, чого я прибув до його господи?" Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла. - Ну, тепер час хоч би й спати! - промовив Стеткевич. - Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий. - То ви розважа?те себе вечорами оповiданнями про святих? - радiсно спитав Виговський в Олесi. - То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, - обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову. -- Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, - промовив Виговський. - Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi ?здити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери ?зу?ти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва. Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку. - На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi - чоловiк Божий, - промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до сво?? опочивальнi. "Чу? моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, - подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. - Хоч вiн кальвiнiст i проповiду? любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнi? на Укра?нi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить сво? "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я ?? викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Ки?вi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!" I Виговський впав на лiжко i пiсля трусько? полiсько? дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном. Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важко? та далеко? дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту. "Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiда? на коня та й ?де слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", - подумав Виговський i заспоко?вся на цiй думцi. Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здорово? клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяно? соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля трусько? дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, при?мним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори. - Чи за грошi молотите, чи послуха?те за панську землю, що пан да? вам пiд посiви? - спитав Виговський в чоловiкiв. - Та послуха?мо за землю, бо сво?? не ма?мо, - обiзвались молотники. "Цебто панщину роблять Стеткевичевi, - подумав Виговський. - От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло". Виговський увiйшов в залу свiжий, бадьористий, з веселими думками в головi. Свiжi зеленi лiси та луги, свiже повiтря пiдсвiжили його душу й тiло. Дверi в кабiнет одхилились, i на порозi став Стеткевич, рiвний, як стрiла, в усьому чорному. - Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, - промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича. - Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав i гiсть, заспали й нашi. Певно, в них снiдання не готове, а я вже хочу ?сти. Прошу до мого кабiнету та побалака?мо тим часом, поки наша Павлина увинеться з снiданням. Виговський вступив в тiсний кабiнет. Сонце сипнуло косим промiнням в дво? вузеньких вiконець i звеселило тiсний, з простою, навiть убогою обставою кабiнет, схожий на чернечу келiю. Коло однi?? стiни стояло просте лiжко. Двi стiни були обставленi полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату. - Оце мо? кальвiнське добро! Поки усi спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцi?? книги, - промовив Стеткевич. - Ми й соцiнiани любимо книги, але бiльш за все любимо нашi кальвiнськi книги, бо в ?х думки свiтлiшi i не заплутують розуму в усякi догматичнi абстракцi?, як вашi й католицькi книги. Нашi книги яснi й зрозумiлi, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщi нам вiльно було заводити i бiблiотеки, й школи, а тепер один Бог вiда?, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано! В той час в дверях кабiнету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, лiтнику. Це убрання, делiкатне й ясне, незвичайно гарно приставало до ?? русо? коси та бiлого лелiйного лиця. На ши? в не? лиснiло дороге материне намисто з перлiв, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нiчого не було на нiй колоритного, але делiкатнi тони убору дуже приставали до ?? лелiйного бiлого лиця та русо? коси. Олеся була схожа на пишну майську мiсячну нiч з ?? делiкатними тонами та сутiнками. Виговський звеселив ?? сво?м при?здом: в не? щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радiсть. - Прошу до снiдання, бо вже сонце височенько пiдбилось вгору, а ми з тiткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний? - Спасибi вам! Поснiдаю з добрим апетитом, - обiзвався Виговський, i вони пiшли в столову кiмнату, де Павлина Рудницька ждала ?х з снiданком. Пiсля снiдання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу i приступив просто до дiла, оповiстивши, що вiн свата? його небогу i що небога вже дала йому сво? слово ще в Ки?вi. - Я вже перечув про тво? сватання i через Павловську, i через князiв Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобi, пане генеральний писарю, що з твого сватання нiчого не вийде. I я, i моя рiдня, порадившись, постановили не видавати Олесi за тебе замiж. - Чому ж так, шановний пане добродiю? Я люблю панну Стеткевичiвну, i вона мене любить... - То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козаковi не пара. Шукай собi, пане Виговський, козачки, гарно?, простенько?, хазяйновито?. В вас простi звича?, в вас простацька обстава, в вас вiйськове мiсто, неспокiйне, як вiйськовий табiр серед степу в час вiйни. Не хочемо ми видавати за тебе нашо? небоги. Вона iншого роду, звикла до iншо? обстави, до iншого товариства. Погано, погано буде ?й в вас. - Чого ж погано? Я чоловiк з достатком. Маю добрi доходи. Посланцi з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка ?й буде до вподоби. - Нi, нi, нi! Погано, пане писарю! Погано для не? буде! Iншi люди, iнше суспiльство, iншi звича?, iнше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигиринi. Слуга попросив Стеткевича вийти на двiр до економа, котрий прийшов до його по дiлу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу i почала розпитувати в Виговського, що одповiдав йому старий дядько. - Те, що й Любецькi: не видамо! Погано в вас буде для не?, та й годi. Зна?те що, Олесю! Як тiльки я ви?ду конем з двору, ви звелiть осiдлати собi коня та й ви?жджайте з двору в гай нiби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побiжимо на конях до Ки?ва та й повiнча?мось, бо я бачу, що уся ваша значна рiдня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабу? й швидко помре; його син Юрiй ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрiй скiнчить науку в Ки?вськiй колегi?, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею! - Я згодна! - промовила Олеся. - Сяду на коня, як тiльки дядько засяде за сво? соцiнiанськi книжки в кабiнетi, i дожену вас. При?демо до тiтки Павловсько? та й повiнча?мось, - сказала Олеся, подаючи руку Виговському. - Нема чого вважати на мою рiдню, бо через не? я нiколи не пiду замiж. Виговський обняв i гаряче поцiлував Олесю. Олеся почервонiла, але на ?? виду, в очах ясно виявилась смiливiсть i завзятiсть сливе козацька. - Я напевно знаю, що моя рiдня буде противитись нашому шлюбовi i нiколи не згодиться на його. Я ви?ду слiдком за вами, нiби на прогуляння. Нiхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, - сказала Олеся. Виговський звелiв осiдлати свого коня i почав прощатись з старим кальвiнiстом. - Вибачай менi, шановний добродiю, що я не згоджуюсь оддати тобi в козацькi руки Олесю. Попроща?мось i розiйдемось з миром i ласкою, - промовив старий Стеткевич на прощаннi. Вийшла й Олеся, i ?? тiтка Павлина i розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбинi гостевi на дорогу харчi: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики i прив'язала торбину до сiдла. - Будете ?хати нашими пущами день i не вглядите нi одного села, нiгде не знайдете й шматка хлiба. Споживайте на здоров'я та й мене згадуйте, - сказала Павлина, втираючи сльози. Олеся вже сказала тiтцi, що вона ви?де з дому i наздожене Виговського, а потiм повiнча?ться з ним в Ки?вi. - Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотiв мiй жених викрасти в батька, я була б ввесь вiк щаслива, - сказала Павлина. - Тiльки буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вiй вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi! Перегодя, як Виговський ви?хав з двору, а старий Стеткевич засiв за книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати коня для по?здки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий. Олеся впала на плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми. Олеся перебiгла через сiнцi, скочила на коня i тихенько промовила: - Тiтко! Я й не тiкаю з дому; я просто ?ду без дозволу дядька до Ки?ва, до тiтки Павловсько?. Прощайте! Прощайте! Олеся помаленьку ви?хала з двору, поволi об'?хала тiк, а як тiльки вона в'?хала в гай мiж рiдкi дуби, тодi торкнула коня острогами. Гарячий кiнь полетiв, нiби стрiла, тiльки дуби замигали в очах в Олесi. Вона оглянулась i кинула очима на зчорнiлий старий палац, що миготiв мiж дубами та липами, вглядiла високi виводи, тонкi криничанi журавлi, i ?? взяв за серце жаль. ?й не шкода було суворого дядька, котрий обрид ?й сво?ю мораллю та вчiнням; ?й було жаль за тiткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала ?? зимнi- ми вечорами оповiданнями то про святих, то про нiмецьких рицарiв. Олеся згадала, що тiтка зосталась нiби сиротою, i важко зiтхнула. "Прощай, старе батькiвське гнiздо! Чи доведеться менi ще побувати в тобi? А може, я не переступлю через тво? пороги й довiку? Тепер на Укра?нi життя крутиться i клекотить, як вода в чортори?. Може, й мене вхопить той вихор i закрутить мене й мою долю", - думала Олеся, летячи на комi томiж соснами, ?? брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось ?й здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях i вернеться в старий палац. Але швидко мiж зеленою лiщиною заманячiв кунтуш, заблищали на сонцi золотi позументи. З-за кущiв виглядала кiнська голова з гострими настороченими вухами; мiж зеленим листом зачервонiв вершок козацько? шапки. Виговський вглядiв Олесю i вискочив з-за лiщини. - Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! - промовив Виговський i поскакав конем поруч з Олесею. - Але зна?ш що, коханий пане Йване? Мiй дядько не такий тихий та спокiйний, як тобi зда?ться. В йому часами пробурку?ться давня вiдвага й завзятiсть укра?нського шляхтича. Як тiльки вiн розшолопа?, де я дiлась, вiн посадить на коней з десять хлопiв i випустить оцю вовчу зграю навздогiнцi за нами. Нам треба збочити з простого шляху i братись манiвцями та об'?здками, - промовила Олеся. - Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут зна?ш усi шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слiдком за тобою. Олеся збочила на вузький лiсовий шляшок, неначе прорубаний через молодi рiвнi сосни. Гарячий дух сосни й живицi, здоровий i бадьорячий, вдарив з сосново? алейки, як з натоплено? печi, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летiв слiдком за нею. Довго вони ?хали цим лiсовим шляшком, неначе тунелем, i незабаром ви?хали на чималу в'?жджену дорогу. Довго вони ?хали цi?ю дорогою, i вже сонце звернуло з пiвдня, як вони прибились до чималого хутора серед лiсу. В хуторi жила сама за себе ходачкова шляхта. - А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобi буде вандрувати на конi в далеку дорогу? - Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою i розбитою, - обiзвалась з сiдла Олеся. - Я так i думав. Пошукаю я в цьому присiлку якого шляхтича, котрий ма? коненята. Наймемо пiдводу, коли можна буде, припряжемо сво? конi i так до?демо до Ки?ва, - сказав Виговський i побiг конем до хутора. Олеся скочила з коня i лягла на травi пiд дубом, держачи коня за поводи. Кiнь щипав низьку траву i прихкав, обертаючи голову до Олесi. Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба i знов лягла пiд дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на травi. Олеся втомилась од незвичайно? для не? далеко? промашки верхом на конi. Вона простяглася на ввесь свiй зрiст, потяглася разiв зо два i лежала нерушно, дивлячись вгору на розкiшне старе гiлля столiтнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по ?? нервах спокiй. Ще нiколи на сво?му вiку вона не почувала себе такою радiсною, навiть щасливою. ?й здавалось, що вона серед зеленого гаю та борiв стала вольною, як повiтря, що усi перетичини, усi намагання значно? рiднi далеко десь зостались позад не?, що вони вже щезли навiк i вже нiхто не буде чiплятись до не? з сво?ю порадою, вже нiхто не насмiлиться розлучити ?? з милим. Вона пiдвела очi вгору i задивилась на повирiзуваний в зубцi дубовий лист, на клаптики синього, як бiрюза, неба, що блищало помiж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, i зелений луг неначе засмiявся до не?. ?? тiшила i сиза далечiнь густого бору, i старi дуплинястi корчакуватi сосни, що росли осторонь на зелених луках i, неначе калiки, повипинали покрученi на всi боки товстi червонуватi гiлки. "Який гарний Божий свiт! Як легко, як весело менi на душi! Я тут вольна, як пташка в лiсi", - подумала Олеся, потягаючись на травi. Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий свiтом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давнiй рицар, про котрого тiтка Павлина часто оповiдала ?й зимнiми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рiвним станом, рiвною фiгурою, i, як вiн наблизився до не?, вона задивилась на його яснi блискучi очi. "Якi розумнi в його очi! Ой, правду вiн каже, що буде гетьманом на Укра?нi. Його очi говорять менi це. Буду я гетьманшею!" I гордовита, i честолюбна душа Олесина нiби заграла од радостi й щастя. Для не? нiби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечiнь борiв, зникла уся поезiя лiсу. В думках ?? мрiло, як пишне ся?во того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затiнить i князiв Любецьких, i князiв Соломирецьких, неприхильних до ?? милого. - От я i пiдводу знайшов! - промовив Виговський, сiдаючи на травi коло Олесi. - А вже б час нам i попо?сти. Спасибi тiтцi, що прив'язала менi до сiдла торбу з харчами. I Виговський звелiв козаковi одв'язати i принести ту торбу. Вiн вийняв печену тетерю, паляницю й сiль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку i поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на травi глечик молока й два кухлики. I здорова, молода Олеся пообiдала з таким смаком, з яким вона нiколи не обiдала в палацi свого батька. Попо?вши всмак, Виговський велiв шляхтичевi лагодитись в дорогу. Вiз був простий, труський. Шляхтич поклав у вiз два кулi, а на кулi наклав соломи i переплiв ?х зверху ликами. Виговський припрiг свого коня, а Олесиного привязав до воза ззаду. Шляхтич сiв за погонича, i вiз покотився швидко по втертiй лiсовiй дорозi до Ки?ва. Знов повився полiський бакаюватий шлях через яри та луки, через густi сосновi лiси. Сонце стало на вечiрньому прузi, як вони в'?хали в чимале село Микитяни. В кiнцi села стояв пусткою палац якогось дiдича; дiдич, очевидячки, був католик i мусив покинути свою ма?тнiсть. В палацi всi вiкна були повибиванi, всi дверi повиламуванi, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення i ?й стало важко на душi. Не встигли вони в'?хати в село, як од корчми рушили до ?х воза чоловiки i спинили конi, вхопивши за гнуздечки. - А чого вам од нас треба, люди добрi? - спитав Виговський. - А того треба, що вам не слiд сюди вертатись! - обiзвався понуро один чоловiк. Селяни, вглядiвши вiз, на котрому ?хали пани, почали сходитись i поставали кругом воза. Декотрi чоловiки вибiгли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, i в не? в душi похололо. - Отже ж, це яхнянський дiдич! ?й-богу вiн! Це вiн верта?ться з Польщi в сво? село, - обiзвався один чоловiк. - Та я не яхнянський дiдич! Я козак, я з козацько? старшини! - крикнув сердито Виговський. - Поганяй далi, вiзниче! - Ба, не поганяй-бо! Далi, пане, не по?деш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довiдаються яхняни, тво? давнi панщаннi, - промовив один чоловiк. - Це давнiй яхнянський дiдич, а то його жiнка! А коли не вiн, то його брат, бо дуже скинувся на його, - промовив один дiд. - Не пускаймо його в Яхни! ?дь собi, пане, назад до Польщi, коли тобi шкода сво?? голови. - Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дiдич? Дивiться, на менi козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися? - А чи то ж велика труднацiя надягти на себе козацький убiр та й проскочити в Яхни? Бог тебе зна?! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панiв в ма?тностi i запрягати людей до панщини, - гомонiв старий дiд. - Та тепер вже не польський король пану? на Укра?нi, а московський цар, бо гетьман i козаки присягли на пiдданство царевi, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в ?х села та палаци на Укра?нi, - обiзвався Виговський. - А Бог його святий зна?i Ми про це нiчого не чули, нiчого не зна?мо, а тiльки зна?мо про те, що польськi пани повертаються з Польщi i неволять людей, силують робити панщину, - промовив дiд. - Та бреше вiн, оцей пан! Це вiн хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрi, що, було, за сво?ми панщанними людьми ходить на полi з рушницею та неслухняних пiдстрелю? кулями, ?й же богу, вiн! Дрючками його! дрючками! Не ймiть йому вiри! - гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки, завзятий ворог панiв. - Повертай назад, вражий сину, з сво?ю панi?ю, бо тут тобi буде й кiнець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скiльки начiпляв на себе зодота! I чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сидiла нi жива нi мертза. Вона стала жовта, як вiск, - Оце яка напасть трапилась менi в дорозi! Мене жде в Чигиринi гетьман, а тут тобi на!.. Люди добрi, везiть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, - сказав Виговський. - То й повезiм! - обiзвався один дiд, очевидячки, здатливий i не лихий чоловiк. Шляхтич погнав конi до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справдi вгадав, що Виговський з козацько? старшини. Виговський сказав йому, хто вiн такий. Батюшка вернувся в хату, накинув ?пiтрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати i стрiв Виговського як значну особу, на порозi хати. Громада поздiймала шапки. Виговський i Олеся поцiлували хреста i батюшку в руку. - Еге, високоповажний генеральний писарю, нашi хлопи, нетямущi полiщуки, вважали тебе за католика дiдича i стрiли тебе як ворога? - промовив батюшка. - Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколiями, а менi не пойняли вiри, що я козак. Запевнiть ?х, панотче, що ви бачили мене не раз в Ки?вi, бо й ви менi щось на примiтi, - сказав Виговський. - Прошу ж до мо?? хати! - прохав батюшка. Олеся так i шугнула в дверi, неначе спасаючись од нагло? смертi; за нею слiдком вступив в сiни i Виговський. Вона вбiгла в свiтлицю i, сливе непритомна, не сiла, а впала на стiлець. Батюшка оповiстив громадi, хто був при?жджий козак. Громада, похиливши голови, рушила з двору. Переночувавши в тiснiй простiй хатi сiльського панотця, Виговський з Олесею до?хали потiм без пригод до Ки?ва i за?хали до двору тiтки Якилини Павловсько?. Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як сво?му щастю. - Еге, це ви вдвох ви?хали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? - питала Якилина Павловська, осмiхаючись. - Та еге ж! - обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесино? одежi. - Мусила Олеся саму себе пустити до Ки?ва, коли iншi не пускали. - Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, - говорила Якилина. Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого ?встафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн ви?хав з двору, а до Якилини Павловсько? зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Ки?вi й не догаду?ться про ?? при?зд до Ки?ва вкупi з Виговським. В той час, як вони ?хали улицею, ?х углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецько? i розказав ?й про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловсько?, щоб одбити од Виговського Олесю. Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довго? трусько? дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв. Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю i почали зорити очима по закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорово?, неначе ясла, софи. Для Олесi цей раннiй вiзит був такий непри?мний, що вона аж скривилась i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; ?й так було гарно та спокiйно в тишi, в закуточку широко? софи. Золотi мрi? ро?м лiтали нiби перед ?? очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про сво? будуще високе становище гетьманшi, першо? особи на Укра?нi пiсля гетьмана. - О! А ти, Олесю, в Ки?вi? - крикнула Любецька. - О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? - гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська. - Я, цьоцю, прибула до Ки?ва з Iваном Остаповичем Виговським, - обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи. - А то чого так? - спитала Любецька. - А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: ?хали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори... Це диво та й годi! - гукала Суходольська. - I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось ?хати до Ки?ва. Не ?хати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Ки?ва, в доброму здоров'?, - тихо говорила Олеся. - Щось тут ?! Щось та ?! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, - говорила Любецька. - Ба, спроста, моя дорога цьоцю. При?хала до Ки?ва в гостi та й годi, - говорила Олеся. - Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? - спитала Любецька. - Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й по?хала з Виговським до Ки?ва. От i все! - промовила Олеся. - Але ж ти оце прибула до Ки?ва, щоб повiнчатись з Виговським, нi в кого не питаючись? - спитала панi Суходольська. - Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Ки?вi, чи й нi, - говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання. - О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! - гукнула стара й криклива Суходольська. - Чого б тобi й ?хати з Виговським вдвох в таку далечiнь? - Що ти собi задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобi? Ти шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн... Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волинi, тепер козак, хоч i служить за якогось там писаря при гетьманi, - репетувала стара шляхтянка. - Вiн, тiтко, займа? високий уряд при гетьмановi, ма? великi доходи; вiн чоловiк з достатками, бо оце недавно поставив сво?м коштом Чигиринський монастир, - тихо говорила Олеся. - То шо з того! - репетувала княгиня Любецька. - Тебе вiн завезе мiж козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в сво? хлопськi стародавнi убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм спростишся. Ох, горе менi тяжке! - Як не схочу, то мене нiхто нiгде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в не? вбиратись, Коли я при?ду в Чигирин, то при?ду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, - гордо обiзвалась Олеся. - Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не догляда?, нiхто ?х не вихову? гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не ма?ш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажа?мо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами укра?нськими, а може, й польськими, - говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз. - Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, - тихо й спокiйно говорила Олеся. - Ну то й давай собi ради сама! - крикнула Любецька вже спересердя. - То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! - репетувала вже сердито Суходольська. - Бог з тобою, коли цура?шся свого роду, цура?шся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому! - Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одно? не хоче. "Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi сво?ю порадою та криком!" -думала Олеся мовчки. - Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як зна?ш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, - сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею. - Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! - крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею. "Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усяко? поради не буду чути", - подумала Олеся. Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда. - Пiшли? - спитала Якилина. - Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, - сказала Олеся. - Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильно? й добро? тiтки Якилини Павловсько?. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в ?х щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли ?й доводилось спарувати хлопця з молодою панною. Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловсько?, як у раю, i не мiг натiшитись сво?ю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важко? вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з Олесиною рiднею, одпочивав i од важко? канцелярсько? служби при старому вередливому гетьманi. Але на Олесi усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котро? не мiг навiть вгамувати сво?ю ласкою та коханням ввiчливий Виговський. I причеплива уперта рiдня, i довга тяганина з сватанням, i несподiванi втьоки з дому од старого Стеткевича, i несподiване, нiби крадене, вiнчання проти волi усi?? рiднi - все це окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю. Тим часом з Чигирина до Ки?ва при?хав Данило Виговський i переказав Iвановi Остаповичу, щоб вiн зараз ?хав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, i гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського i навiть сердитись за його дляння з сво?м шлюбом в Ки?вi. Виговський доручив догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам, як можна швидше, поспiшив до Чигирина. Тим часом Олесина слабiсть затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi, пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити ?? до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козакiв, з неохотою збиралася ?хати до Чигирина i, очевидячки, сама длялась з ви?здом. - Нехай вже моя Олеся перезиму? в вас, шановна тiтко, а влiтку ми перевеземо ?? по теплi та при теплiй сухiй годинi, щоб ?й наш Чигирин здався кращим, - говорив Виговський до тiтки. - То й нехай так буде. Вона в мене, як у рiдно? матерi. Я ?? доглядатиму, як свою дитину. А не дай, Господи, вона зимою застудиться в дорозi в тих степах та на тих степових вiтрах! Що тодi станеться з нею? - говорила тiтка Якилина. Тим часом настала весна, холодна та непогожа. Вже й Великдень минув, а холоди все не минали, неначе наважились шкодити Виговському й Олесi. Настало лiто. Олеся породила сина Юрiя. - Знов притичина менi з Олесею! Вже й козацька старшина смi?ться, що я ховаю десь в Ки?вi свою жiнку-шляхтянку i боюсь показувати ?? козакам в Чигиринi, щоб вона не одбила ?? од мене, - говорив Виговський тiтцi Якилинi. IV Як тiльки гетьман Богдан Хмельницький оддав Укра?ну в пiдданство московському царевi, цар Олексiй оповiстив Польщi вiйну. Богдан тiльки й бажав того: в його давно була думка одняти од Польщi ще Волинь за Горинню та Галичину, прилучити цей край до Укра?ни i зiбрати докупи ввесь укра?нський народ. Богдан ще перед тим, як мав вiддати Укра?ну в пiдданство московському царевi, приговорив собi спiльника, шведського короля Карла Густава. Вiн посилав листи до Карла Густава через двох шведiв, польських офiцерiв, взятих в полон в дрижипольськiй битвi з поляками, i намовляв його постановити спiлку з козаками, щоб воювати Польщу. Шведський король послав до Богдана свого посла генерала Вiльгельма Карлуса з подарунками та грамотою. Богдан постановив умову з королем вкупi воюватись з поляками i не ставити миру з ними без обопiльно? згоди. Вiн переслав через Карлуса грамоту й подарунки: тро? турецьких коней з багатою збру?ю, три янчарки, три буйволячi роги i три козацькi кунтушi з вишневого оксамиту, обкладенi перлами та золотом. Московське вiйсько 1654 року вступило в Бiлу Русь. За вiйськом незабаром прибув сам цар. Богдан послав на пiдмогу царевi три козацькi полки пiд приводом нiжинського полковника Василя Золотаренка з правами наказного гетьмана. Московськi во?води забирали одне мiсто за другим на пiвнiчнiй Бiлiй Русi, завоювали Дорогобуж, Бiлий, Невель, Мстиславль, Рославль, Оршу, Шклов. Золотаренко завоював в Могилiвщинi та Мiнщинi Рiчицю, Гомель. В серпнi московське й козацьке вiйсько розбило вiйсько литовського польського гетьмана Радзивiла. Москалi й козаки пiшли загонами по Бiлiй Русi. Цар вступив в Смоленськ. Полоцьк i Вiтебськ самi оддалися царевi. Чернiгiвський полковник Подобайло взяв заново Гомель, Пропойськ, Новий Бихiв. Цар взяв Смоленськ i все посовувався далi на Литву до Вiльна. Саме в той час Карл Густав вступив в Польщу. Познань i Велика Польща мусила присягти на пiдданство шведському королевi. Короля Яна-Казимiра пани не любили. Варшава здалась шведам i присягла королевi без битви. Шведи забирали одне мiсто за другим, взяли Ченстохiв i заграбували скарби в монастирi. Польськi пани боялись, що король однiме од ?х вольностi й права, кидали короля i приставали до шведiв. Вони поставали зрадниками Польщi i королевi. В той час, як Польщу забирала Москва й шведи, Богдан вступив з козацьким вiйськом в Галичину вкупi з московським вiйськом пiд приводом Бутурлiна. В Богдана була думка забрати пiвденнi польськi провiнцi?, заселенi укра?нським народом, i довести до кiнця визволення усього укра?нського народу од Польщi. Карпатськi русини, гуцули пiднялись i пiшли загонами по Галичинi, били й грабували польських панiв. Богдан пiдступив пiд Львiв i обложив його звiдусiль. Мiста й твердинi в Галичинi здавались однi за другими або гинули в боротьбi. Козаки взяли твердиню Гродек. Богдан взяв великий викуп з Львова, а Бутурлiн з москалями та козаками взяли Люблiн, спалили й вигубили усiх жидiв. Вiйна тяглася вже другий рiк. Польща неначе вже гинула. Пани-зрадники опам'ятались. Побачивши, що Польща гине, вони почали думати та гадати, як би спасти рiдний край од загину. Шведи грабували Польщу, зруйнували Ченстохiвський монастир, забрали церковнi скарби. Шведський король не поважав польських республiканських порядкiв i говорив панам, що його шабля покаже закони для побито? Польщi. Пани покидали Карла i знов присягали Яновi-Казимiровi на вiрнiсть. Чарнецький розбив шведське вiйсько. Ян-Казимiр, Чарнецький та Любомирський розiслали заклик до народу. Варшаву одняли од шведiв. Шведський король оступився в Пруссiю. Пани почали думати та гадати, як би спасти Польщу, бо московський цар вже забрав усю Бiлу Русь i взяв Вiльно. Одiбравши од шведiв Варшаву та Великопольщу, поляки постановили йти на мир з козаками та й московським царем. Ян-Казимiр послав разом послiв до царя i в Чигирин до Богдана Хмельницького, щоб помиритись з козаками i з Москвою. Ляндскоройський при?хав в Чигирин, просив гетьмана помиритись з Польщею i дати помiч полякам проти шведiв. - Невже ви дума?те, що ми такi дурнi, що будемо проливати нашу кров за вас, коли пани й досi вважають нас за сво?х пiдданих? - сказав Хмельницький. - Оповiстiть нас вольними од вас, незалежними вiд Польщi. Нехай зна? Польща, що ми не пiдемо нi на яку приятельську умову з нею, доки вона не одкажеться вiд усi?? Русi. Як пани признають нас незалежним, вольним од Польщi народом, тодi ми житимемо з вами, як приятелi й сусiди, а не як пiдданi й невольники. I справдi вже минав другий рiк од того часу, як Укра?на присягла на пiдданство московському царевi, а поляки й до того часу ще не одмежували границь Укра?ни од Польщi i вважали Укра?ну як польський край. Ляндскоронський вернувся в Варшаву нi з чим. Зате ж польськi посли в Москвi спромоглись вговорити царя на мир. Вони обiцяли, що пiсля смертi свого короля пани виберуть царя Олексiя за польського короля, i Москва, й Польща стануть одним потужним царством. В Москвi боялись, що шведи стануть небезпечнi для само? Москви, а патрiарх Никон дав раду помиритись з Польщею i почати вiйну з шведами, щоб одiбрати од ?х Ливонiю i давнi кра? Великого Новгорода. Цар послав сво?х комiсарiв в Вiльно, щоб постановита мир з Польщею. Богдан, довiдавшись про це, послав в Вiльну i сво?х посланцiв, щоб вони встоювали за права Укра?ни. Але московськi комiсари не пустили ?х в намет на раду i самi постановили мир з Польщею в сентябрi 1656 року. По цьому трактатовi Польща була повинна пiсля смертi Яна-Казимiра обiбрати собi за короля царя Олексiя Михайловича, а цар обiцяв воювати з шведами, сво?ми переднiшими спiльниками, i обороняти од ?х Польщу, нiби вже сво? царство. Богданових посланцiв не пустили на раду в намет i сказали ?м, що Хмельницький та козаки - пiдданi, а через те вони не смiють подавати голос там, де про ?х долю говорять посланцi монархiв. Козацькi посланцi вернулись в Чигирин до гетьмана. Тим часом на Укра?нi пiшла чутка, що цар обiцяв польським панам припинити козакiв, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що вiн знов оддасть Укра?ну Польщi, а гетьмановi звелить виставити козацьке вiйсько проти шведiв для оборони Польщi од шведiв. Богдан стривожився. Цар та московськi бояри повели полiтику з Польщею наперекiр усiм Богдановим замiрам та планам. В Чигирин прибiг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гiнця не допустили до гетьмана. Уся Укра?на була стривожена чуткою про Вiденський трактат. Скрiзь загомонiли, що цар присилу? козакiв йти на помiч Польщi, сво?му лютому вороговi, i спасати ?? од шведiв. Говорили, що цар може знов оддати Укра?ну Польщi. Вернулись Богдановi посланцi з Вiльна в Чигирин. Вони вступили в Богданову свiтлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов i Виговський. Придибав i його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гостг. Всi ждали певних звiсток, що таке постановили царськi бояри в Вiльнi, помирившись з Польщею. Усi були смутнi. Усiм було важко на серцi. Богдан вийшов до свiтлицi, стривожений, з неспокiйними очима. В його руки трусились, а очi аж горiли. Iван Виговський стояв, похиливши голову. Темнi, яснi очi неначе пригасли, неначе ?х повила iмла. В очах в старшини свiтилась i тривога, й журба. Посланцi впали в ноги гетьмановi й обнiмали його колiна. Очi в ?х були заплаканi. - Ясновельможний гетьмане! Пропало вiйсько Запорозьке! загине Укра?на! Нема нам помочi нi од кого. Ми навiть не зна?мо докладно, яку умову поставили уповносиленi вiд царя московськi бояри з ляськими комiсарами. Царськi посланцi не пустили нас i в посольський намет. Навiть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божо? церкви. А ляхи сказали нам по щирiй совiстi, що вони постановили таку умову з царем, щоб Укра?на з Запорозьким вiйськом знов була пiд Польщею... А як вiйсько Запорозьке з усi?ю Укра?ною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам сво?м вiйськом i битиме вiйсько Запорозьке. Загинемо ми! загине Укра?на! Посланцi заплакали, обнiмаючи гетьмановi колiна. - Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею i Москвою. Пропащi ми навiки! Не наша сила встояти проти ?х, - говорили крiзь сльози посланцi. Хмарний, сумний осiннiй день заглядав в просторну Богданову свiтлицю через невеличкi вiкна i неначе збiльшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Iван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Двi сльози покотились з темних очей. Один Богдан не похилив голови. Вiн спахнув, пiдвiв сиву голову. Уста й нiздрi задрижали. Старi руки затрусились. Вiн крикнув, неначе в гарячiй битвi з панами. Злiсть i гнiв на московську полiтику душили його. - Московськi бояри подурiли й показились! В ?х нема не то однi?? клепки в головi, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам пiдмоги вiд Москви. Укра?на була як чайка в степу, що вивела дiток при дорозi. Я мусив вiддати Укра?ну царевi, бо не було де дiтись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь i божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний! Дехто з старшини почав плакати. - Не плачте, не журiться, дiти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Пiдемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо i пiд бусурменським царем, не тiльки пiд християнським. Московськi бояри грубi, дурнi й темнi. Ляхи ?х дурять. Нiколи не станемо до помочi нашому споконвiчному вороговi Польщi! Нiколи не пiдемо бити шведа, нашого щирого спiльника. Пани не одмежували й досi границь Укра?ни, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщi, а Москва знов хоче вiддати нас панам на поталу. Невже ми повиннi стати до помочi нашим ворогам проти наших друзiв? Пани дурять Москву! Нiколи вони не оберуть собi за короля московського царя. Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсiднiми вiйнами та клопотами, завсiднiм, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не мiг здержати себе, не мiг вгамуватись. Страх за будучину Укра?ни, за усе сво? дiло, що вiн провадив за усе сво? життя, помилка московського царя, легкодумнiсть i дурiсть московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна. А Виговський стояв i не промовив i слова. Вiн неначе крiзь сон чув ту лайку та крики Богдановi, як крiзь сон людина чу? завивання бурi в лiсi. А його серце болiло й нило. Тихий на вдачу й помiркований, звиклий та?ти сво? щирi думки й вчиняти Богданову волю, Виговський i тепер не виявив i словом свого збудження проти Москви, свого гнiву; але в думцi вiн згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Укра?нi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславсько? умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Укра?ною, що схоче, як покаже ?? потреба, ?? iнтереси, а не вигоди Укра?ни. Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана, але болiло тихо, без гуку, без крику, без слiв, як тлi? жар в сухому деревi перед пожежею. "Що то станеться тепер з Укра?ною? Де ?й дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацько? кровi! А скiльки ще доведеться ?? пролити!" - снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався. Гетьман зараз оповiстив, щоб на днях зiбралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом приголомшена. Вийшов слiдком за нею й Виговський з сво?м старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки i слова не промовили, ?х наздогнав Данило Виговський. Вони ввiйшли в свiтлицю Виговеького такi сумнi, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину. Вже був час пiзнiх обiдiв. Виговський звелiв подавати обiд. Слуги накрили стiл i подали обiд. Вйговськi сiли за стiл. Але ?м не пилось i не ?лось. Страва сто-яла на столi й холонула. Налитi чарки стояли повнi. Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi вiконця тiсно? свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським. - Отака-то наша доля, тату! - заговорив Iван Виговський. - Я нiчого доброго для Укра?ни i не сиодiвався од Москви. Не люблю я Москви й нiколи не любив ??, - тихо промовив старий Остап. - Московськi бояри темнi, непросвiченi, ще й до того гордi та чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на ляхiв, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, - говорив Iван Виговський. - В нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, укра?нцi, вже полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщi. Москва - третiй Рим, а четвертого вже й не буде. Це тiльки й чу?ш од ?х. Не ждати нам добра од Москви! - Я давно нарiкав на гетьмана, що вiн прийняв московське пiдданство i тепер нарiкаю, - обiзвався Давило Виговський. - I недурно ти нарiка?ш, - сказав Iван Виговський. - Ще нi сiло нi впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки пани покадили ?й пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще ж ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi за Горинню. Ми ще не зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгада?, яка доля нас жде? I Виговський зiтхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр. - Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i втямив добре, чим тхне Москва, - сказав старий Остап Виговський. - Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома царствами, - сказав Iван Виговський. - I один Бог вiда?, як ми виплута?мось на волю. Москва оце одразу показала сво? норови. Наших козацьких послiв поляки приймали й вiтали, як i послiв заграничних, цiсарських, нiмецьких, венгерських. ?х приймали з честю й пошаною, давали ?м харчi, кватири, давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi дорогi сукна. А московськi бояри не пустили ?х навiть близько до намету, нiби якусь непотрiб. - Це недобрий знак, - обiзвався Данило Виговський. - Коли Москва вже тепер, тiльки що прийнявши Укра?ну в пiдданство, проганя? наших посланцiв i не шану? ?х, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та насадовить свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах? Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, i чарки стояли повнi. Слуга з дива витрiщив очi. Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали ?сти страву. Але ?жа не йшла ?м на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька. "Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась непри?мна притичина", - подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву. А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило ?х. Важка дума каменем налягла на ?х душу. Данило попрощався i пiшов додому. Старий Остап пiшов одпочивати до сво?? кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край вiконечка i поглядав на хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами. "Чи не так вже котилось горе по Укра?нi за усi Богдановi часи, як котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки кровi за рiками лились по всiй Укра?нi, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна рiчка зсякнути й висохнути, десь знов пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до корiння. Пани спаскуднiли. Польща пада?, i при такiм упадi Польщi Укра?на встояла б i мала б силу одбиватись i вдержувати сво? права. Москва росте, набира?ться сили. Бояри не страшнi тепер царевi: це потомки давнiх двiрських шутiв та скоморохiв Iвана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи царевi, i будуть чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi, як годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну ?? й я ще бiльше з ?? нiкчемними, наглими холопами-боярами". Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни, стали тiнi в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвiшаних вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в Виговського. Його думи полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви за волю Укра?ни. Смутна згадка за згадкою летiла швидко, як чорнi хмари на небi. I несподiвано Виговський згадав Корсун, i Пилявцi, i Берестечко, згадав Ки?в. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а в тому домковi неначе вглядiв Олесю... I в одну мить в його свiтлицi неначе блиснув промiнь ясного сонця, неначе звiдкiльсь повiяло теплом. Свiтлиця одразу нiби повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе бачив ?? тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла якась пишна квiтка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Вiн неначе почував пахощi од тi?? квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi i сповнили його душу. Йому стало весело на серцi. Якiсь надi? на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе набирався сили. Одна при?мна думка викликала другу i розганяла смуток. I одразу вiн пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Укра?ну од Москви. "Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на сво?х подужних плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як i менi. Вiн одiрве Укра?ну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!" I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з тим ся?вом щастя i надi? на лiпшу долю Укра?ни, на ?? волю. Виговський повеселiшав, встав з стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому сили, розiгнала смуток. "Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на сво?й кладцi, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш укра?нський народ докупи, i тодi пристанемо до хистко? Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй Польщi. Богдан уже зверта? з сво?? полюблено? стежки. Вiн тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу сво?ю радою... На Укра?нi розвидню?ться аж тепер! От-от зася? сонце волi i самостiйностi! ? надiя! Ще не вмерла козацька мати!" I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив по свiтлицi i все розгладжував долонею сво? високе бiле чоло, повне дум, та гадок, та надiй на лiпшу долю Укра?ни. Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з сво?? кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi не мiг заспоко?тись, лаявся, сердився i проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Укра?нi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його пiдождати трохи та гаразд розвiдати про це дiло, обнiмав колiна, доказував, що це неможлива рiч, щоб цар оддав Укра?ну ворогам благочестиво? вiри й поганцям на поталу. - Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку чутку про Москву i оступимось од царя, то про нас пiде слава як про зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це тiльки така чутка пiшла по Укра?нi, а чуткам не все можна йняти вiри, - вговорював i заспокоював писар гетьмана. Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв. - Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати ?х, а не помагати ?м, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Укра?ну од Польщi границями, - говорив Богдан старшинi. А тим часом вiн послав в Москву до царя лист. В сво?му листi Богдан писав, що польськi пани нiколи в свiтi не додержать свого слова, не сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i просять його брата собi за короля. В кiнець усього Богдан благав царя не вертати Укра?ни Польщi, як сво?й будущiй державi, не давати на поталу ляхам православно? вiри. Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козакiв i навiть не дав вiдповiдi на Богданiв лист. А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Укра?ну, пiдмовляли й цiсаря. Тодi Богдан, не питаючись в царя, завiв переговори з трансiльванським князем Ракочi?м. З початку 1657 року Укра?на постановила умову з Швецi?ю та Трансiльванi?ю роздiлити Польщу мiж собою. Ракочiй вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi полки. Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй йшов на Варшаву. Цар Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку. Московськi посли ви?хали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував, коли вже наступав кiнець його життя. Богдан знав, що Бутурлiн ?де з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм розiйтись з царем i послав стрiчати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лiсницький ви?хав назустрiч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй, генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський. Юрiй иросив послiв вибачити, що сам гетьман не ви?хав ?м назустрiч, бо нездужа? i лежить на лiжку. Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок ?м два багато осiдланi конi. - Добродiй наш гетьман звелiв вам ?хати до його, - сказав Ковалевський. Посли при?хали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв ?х Iван Виговський. - Не майте за зле, - сказав генеральний писар, вiтаючись з послами, - гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас. Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, нiс загострився. Голова вже посивiла. Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було знать, що над ним лiта? подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в ?х свiтилось давн? завзяття. Свiтився й гнiв на московських бояр за зраду Укра?нi й за нехтування ?? iнтересами, дорогими для гетьмана. Бутурлiн, здоровий та огрядний, вступив в свiтлицю i поклонився гетьмановi. Високий комiр синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримiв кругом ши?, неначе клепки дiжi, поцяцькованi парчею та золотими взорцями. З того комiра, неначе з курена, висунулась i нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сiрими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важко? духоти в важкому убраннi, обшитому золотом, Бутурлiн розпарився як у лазнi. З чола лився пiт i стiкав по ситих щоках. Йому було важко й досадно i од духоти, i од злостi на гетьмана. Бутурлiн та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожi на московських поважних протопопiв i сво?м убранням, i бородами, i поважними фiгурами та рухами. Бутурлiн тричi перехрестився до образiв, тричi поклонився гетьмановi. Позад посла стояв дяк Василiй Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Вiн хрестився до образiв, кланявся та аж сопiв од духоти в важкому довгому суконному офiцiальному убраннi. Бутурлiн спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та царицi, та ?х дiтей. Посли зараз роздали царське жалування по списовi для гетьмана, генерального писаря та для полковникiв. Роздавши жалування, Бутурлiн сказав: - Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державнi справи, а тобi, гетьмане, наказано вислухати за тi державнi справи. - Не можна менi теперечки слухати про державнi справи, - сказав гетьман. - Я нездужаю, i дуже нездужаю; нехай вiйськовий писар Iван Виговський вислуха? про великi справи його царського велнчества. - Ми присланi по указу великого государя до тебе, гетьмане, i нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, - обiзвався Бутурлiн. Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярськi кольнули його в самiсiньке серце. "I я ж такий боярин на Укра?нi як i ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер", - подумав Виговський i спустив очi: нехтування московське вразило його дуже непри?мно. - Я нiяк не можу при сво?й хворобi говорити про державнi справи i давати одповiдь, - сказав гетьман, - та про що б ви не говорили те не буде вта?но вiд писаря. - Не годиться тобi, гетьмане, одмовлятися нiякими причинами: треба слухати указ i загад великого государя без жодно? суперечки, - сказав боярин. - Указу й загаду царського я повинен слухати, але од хворостi менi говорити не можна. Дасть Бог, подужчаю, тодi дам знати. "Ну та й причепилась оця московська причепа, неначе шевська смола! Чiпля?ться до слабого чоловiка: хоч вмирай, а його вислухай! Це правдива московська пеня. Польськi посланцi не чiплялись до нас так нагло й грубо", - думав Виговський i тiльки крутив свого довгого лиснючого вуса. Надутi й сердитi московськi посли вийшли в велику свiтлицю i хотiли вже йти з двору. Гетьман послав Виговського просити ?х зостатись на обiд. Посли вернулись в кiмнату до гетьмана i гордо сказали: - По милостi царського величества для нас обiди наготовленi в нашiй господi: ми будемо ?сти в себе. - Усi посли царськi по милостi царського величества в мо?му домi ?ли i за довговiчнiсть государеву пили. Вчинiть i ви так само. А коли так не зробите, то менi буде здаватись, нiбито буде неласка до мене його царського величества, - сказав гетьман. Посли згодились зостатись на обiд. Столи накрили коло гетьманового лiжка. До гостей вийшла гетьманова третя жiнка Ганна, з роду Золотаренкiв, та Богданова старша дочка Катерина, що була замужем за Данилом Виговським. Обидвi були убранi в дорогi оксамитовi вишневi кунтушi та в бiлi шовковi намiтки, наверченi на золотi парчевi очiпки. Вони попросили послiв за стiл. Гетьман попросив на обiд Iвана Виговського та осавула Ковалевського. Перехрестившись та прочитавши молитву, усi посiдали за столи. За столами при обiдi нiхто не говорив. Усi сидiли мовчки, усi були задуманi. Посли були сердитi, аж понадувались. Виговський поглядав на бояр скоса i тiльки крутив сво? довгi чорнi вуси. Гетьманша й Катерина не насмiлювались говорити з чужими послами. Веселiй та говорючiй Катеринi страх як хотiлось побалакати з чужоземцями, розпитати, як живуть в ?х теремах московськi бояринi, якi в ?х звича?, яка поведенцiя в убраннях. Але вона боялась батька, щоб часом чимсь не прохопитись i не сказати чого зайвого, такого, чого не дозволя? етикет. Обiд був невеселий, вже геть-то поважний, навiть сумний, схожий на обiд на панахидах. В очах в усiх свiтилась обида, невдоволення, заздрiвання. Вряди-годи недужий гетьман обзивався словом до Бутурлiна, та гетьманша тихо давала слугам якийсь там загад, а нетерпляча Катерина сливе на саме вухо шепотiла мачусi сво? уваги i все поправляла на ши? разки намиста з дрiбних червiнцiв. На половинi обiду гетьман пiдвiвся, звелiв слугам пiддержувати себе, взяв срiбний кубок з венгерським i промовив бажання здоров'я царевi, царицi, царiвнам, ласкавому заступниковi Укра?ни патрiарховi Никоновi, боярам, думським людям i христолюбному вiйськовi, щоб Господь покорив пiд ноги царевi не тiльки ?ретикiв, але й самого поганина бусурмана султана турецького. Випивши кубок, гетьман впав знесилений на постiль i вже того дня бiльше не вставав з лiжка. Усi хапком до?дали обiд i швиденько розпрощались з недужим гетьманом. Другого дня царськi посланцi знов намагались, щоб гетьман прийняв ?х i вислухав. Виговський одмагався, що гетьман слабу?, не може ?х вислухати. Посли стояли на сво?му i говорили, що вони присланi не на довгий час, що ?м треба хапатись додому. Двiчi ходив генеральний писар до гетьмана i двiчi приносив послам ту саму одповiдь, що гетьман не може нi слухати, нi одповiдати, i прийме послiв, як тiльки трохи одужа? й подужча?. Але московськi посли таки при?хали в гетьманський двiр непроханi, ?х привiтав Iван Виговський i запросив до свiтлицi. Посли почали вивiдувати в Виговського, навiщо гетьман ма? стосунки з шведами та трансiльванським князем Ракочi?м. Виговський глянув на образ Спасителя, перехрестився i сказав: - Божусь i присягаюсь, що в гетьмановi i в усьому Запорозькому вiйську нема нiяко? неправди i зради царевi. Але як пiшли чутки, що нiби цар, ставши польським королем, оддасть Укра?ну Польщi, як поляки почали посилати сво?х послiв до султана та до кримського хана, щоб намовити ?х напасти на Укра?ну, то гетьман почав шукати собi помагачiв та спiльникiв, щоб бути з ними в приятельствi. Усе це гетьман зробив не для зради царевi, а на честь i хвалу великого государя. - Дивно нам, що гетьман вступа? в спiл з царевими ворогами без наказу й дозволу царського, - сказали посли. Виговський почав одмагатись, вговорювати i заспокоювати послiв. Його красномовна промова лилась, як вода весною в бистрих потоках. Вiн говорив швидко, й плавко, й розумно, виправдуючи гетьмана. I посли трохи заспоко?лись. Але через чотири днi гетьман поздоровшав i звелiв Виговському покликати до себе послiв. Посли вступили в здорову свiтлицю. Гетьман сидiв на канапi, худий, змарнiлий та блiдий. Вiн так спав з тiла, що оксамитовий вишневий жупан став широкий i бгався на його худому тiлi широкими складками. Здавалось, нiби на канапi сидiла тiнь колишнього огрядного, здорового велетня-гетьмана. Гетьман попросив послiв сiсти на почесному мiсцi на канапках в кутку пiд образами. Виговський сiв оддалiк на стiльцi. Бутурлiн почав говорити з докором в голосi: - Обiцялись ви, присягаючи на пiдданство царевi, в святiй Божiй церквi по непорочнiй Христовiй ?вангельськiй заповiдi перед святою ?вангелi?ю служити i бути в пiдданствi у великого государя на усiй його волi й неслуханнi, а по теперiшнiх ваших замiрах ваше спочування переноситься од його царського величества на Ракочiя. Тепер ми чу?мо, що ти вже вступив в спiл з шведським королем Карлом Густавом та з Ракочi?м i послав полковника Антона Жданова з Запорозьким вiйськом на помiч Ракочiю, щоб руйнувати мiста й села Корони Польсько?, забувши страх Божий i свою присягу. Тодi було б слiд допомагати царевi, щоб вiн мiг стати польським королем та великим князем литовським, а не брататись з такими ?ретиками, кальвiнами. Це тобi од Бога грiх, а од нас сором! Слова московського посла розсердили гетьмана. Вiн спахнув i промовив одкрито й з запалом: - Од шведського короля я нiколи не оступлюсь. В нас давне приятельство i згода од того часу, як ми ще не були в пiдданствi в царя. Шведи - люди щирi й правдивi, не те, що ляхи; вони додержують свого слова. А цар вчинив з нами свою немилiсть: помирився з поляками i хоче оддати нас в руки полякам. Нам треба не миритись з поляками i не помагати ?м вiйськом проти шведiв, а битись з ними до кiнця i знесилити ?х до краю. I тепер йде чутка, що цар вже посила? з-пiд Вiльна двадцять тисяч вiйська на нас, шведського короля та Ракочiя. Ми й гадки не ма?мо оступатись од царя i ладнi йти на його ворогiв, на невiрних бусурманiв, хоч би менi в теперiшнiй мо?й хворобi i смерть трапилась в дорозi; задля цього повеземо з собою й домовину... Великому государевi, царському величеству, у всьому воля: вiн монарх великий; тiльки те менi дивно, що йому бояри нiчого путящого не порадять; ще й не дiстали польсько? корони, з Польщею миру не постановили, а вже з шведами, сво?ми ж спiльниками, розiйшлись i почали з ними вiйну. А те, що ви говорите, неначе б я давав згоду, щоб царськi во?води були в Чернiговi, Нiжинi та Переяславi i збирали царськi податi, так цього не було; в Переяславi з боярином Бутурлiним ми умовлялись, щоб царськi во?води були тiльки в Ки?вi. Я буду служити великому государевi, а од шведiв нiколи не оступлюсь. - Гетьмане! - сказав. Бутурлiн. - Говорити тобi такi непристойнi речi сором. Треба Бога пам'ятати i свою присягу царевi, як ти обiцявся великому государевi вiрно служити i усякого добра йому хотiти. А тепер за помiччю вiйська Запорозького шведський король i венгерський Ракочiй пошарпали мiста Польсько? Корони i великi скарби в монастирях забрали. Ви руйну?те Польську Корону, на котру обiбрали пани нашого государя... Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невiдомо з яко? причини... Нема тобi сорому i Бога ти забува?ш. Служба твоя в великого государя нiколи не буде забута... тiльки непристойнi й високi замiри покинь, Виговський сидiв у куточку i з дива вирячив очi на московського посла. "Такими гордими словами, - думав вiн собi, - промовляли до Богдана польськi пани тiльки зараз пiсля Корсунсько? битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панiв не знають гаразд, а пiддуренi панами, вони й справдi ще оддадуть нас полякам до рук... Погана справа з боярами" - думав Виговський. I вiн почував, що гнiв на бояр пiдступа? йому до серця. Йому хотiлось встати у заговорити i словами стати до оборони i гетьманово? полiтики, i iнтересiв рiдного краю. Але вiн здержався. Помiркований, здержливий, тихий на вдачу, вiн вмiв правувати i сво?ми думками i сво?м словом. Уся збуренiсть в йому виявилась тiльки в тому, що вiн двiчi повернувся на стiльцi i згорнув руки на персах. Бутурлiн говорив далi докори гетьмановi i почав говорити та навчати: - Ви помага?те ворогам царевим, руйну?те й грабу?те Корону Польську, на котру пани обiбрали нашого государя; ви пролива?те вкупi з шведами та Ракочi?м християнську кров. Божим церквам i християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережiться "како опасно ходите", щоб часом вам за такi неправди не навести на себе праведного гнiву Божого, - говорив Бутурлiн в тонi навчаючого старого протопопа. "Це не бояри думськi, а нiби попи з московських соборiв на?хали нас навчати та наводити на добру путь задля сво?? користi, а на нашу пагубу. Саме ж московське вiйсько на Бiлiй Русi руйнувало й грабувало i костьоли, й польських панiв-християн, i села, й мiста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряаоть. Гарнi цi московськi попи-бояри!" - подумав Виговський. I справдi, якби посланцi не були взутi в жовтi сап'янцi, можна було б по всьому - i по обличчi, i по убраннi, i по мовi - подумати, що вони не бояри, а московськi або вiзантiйськi попи. I гетьман, i Виговський здавались врiвнi з ними ?вропейцями. Вже були пiзнi обiди. Гетьман звелiв накривати столи i попросив послiв на обiд. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкiшному зеленому кунтушi, з чималим дорогим золотим хрестом на ши?, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, бiла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послiв сiдати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка. Гетьман звелiв сiдати за столи i синовi Юрi?вi, i генеральному писаревi Виговському, i сво?му зятевi Даниловi Виговському. Гетьманша почастувала послiв. Усi посiдали за столи. Але цей обiд був невеселий. Обидва Виговськi i не дивились на послiв: вони ?м стали противнi. Усi мовчали, неначе за столом сидiли високi московськi духовнi особи, архi?ре? або митрополити, перед котрими було якось нiяково говорити про буденнi справи. I цей обiд був схожий на панахиду. - Чи це ми були на гетьманському обiдi, чи на панахидi? - спитав Данило в Iвана Виговського, виходячи од гетьмана. - Менi все здавалось, що я на панахидi: все не розбирав, чи я обiдаю з боярами, чи з московськими надутими попами, - сказав Iван Виговський. - Ой, коли б цi обiди з боярами i справдi не стали панахидами по Укра?нi! - обiзвався Данило Виговський. - Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за ?? дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, - сказав Iван Виговський. - Москви драпувати не годиться: може, ще повернемо справу на свiй бiк. Треба буде по?хати до послiв i попросити вибачення за гетьмана. Не раз i не два менi доводилось i за Польщi вгамовувати та здержувати старого гетьмана пiсля його розмови з польськими послами. I другого дня Iван Виговський по?хав до московських послiв i сказав ?м: - Ясновельможний пан гетьман звелiв сказати вам "добридень" i спитати про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий i тiльки був радий, що ви в його домi хлiб-сiль ?ли; пробачте йому, що вiн в тяжкiй сво?й слабостi палко говорив з вами. Вiн при сво?й хворобi тепер на усiх сердиться; такi вже тепер в його норови; i нас усiх вiн усе ла?, за якусь нiсенiтницю так розсердиться, що до його хоч не приступай. Iван Виговський мав талан ораторський i любив говорити, але в розмовi вiн завсiди був дипломатом, i дуже обережним дипломатом. Посли почали випитувати в писаря про спiл гетьмана з шведами та з Ракочi?м i сказали йому: - Писарю Iване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем i з дорогою душею, без хитрощiв, а твоя служба царевi не буде нiколи забута царем. - Я гетьмана й полковникiв завсiди наводжу на добру путь, а на знак сво?? вiрностi й щиростi в вiрi я оце одружився з дочкою Богдана Стеткевича, благочестиво? християнсько? вiри. ? в його ма?тностi коло Оршi в Могилiвщинi, так нехай би цар звелiв вiддати цi ма?тностi мо?й жiнцi й менi i записати ?х за нами, а я буду йому за вiрного слугу до кiнця сво?? жизностi. ? государева ласка до iншо? шляхти, що царевi не служила, а тi ма?тностi були колись Стеткевичевi. Посли пообiцяли Виговському тi ма?тностi, але цар ?х не вернув Виговському. Бояри московськi вславились сво?ю скупiстю навiть за границею, хоч для себе були зажерливi. Посли знов домагались, щоб ?х допустили до гетьмана говорити про сво? справи. Але ще ?х i до гетьмана не допустили, як в Чигирин при?хали шведський посол, а за ним посол од Ракочiя. Гетьман зараз прийняв послiв. Московськi посли випитували в гетьманських челядникiв, пiдкуповували двома парами соболiв пiдписарiв гетьмансько? канцелярi?, але нiчого не випитали. Стали вони випитувати в Iвана Виговського, але Виговський запевняв ?х, що посли тiльки говорять про любов та згоду з вiйськом Запорозьким i бiльш нiчого. Одправивши чужоземних послiв, гетьман запросив до себе Бутурлiна та Михайлова на прощання. Iван Виговський та осавул Ковалевський закликали послiв i запросили ?х в гетьманськi горницi. На прощаннi посли довго вмовляли гетьмана, щоб вiн порвав спiл з шведами, помирився з поляками, як будущими царськими пiдданими, i став до помочi полякам проти шведiв. Одкритий i простий Богдан сказав ?м: - Од шведiв ми не оступимось. Шведи - нашi найкращi спiльники. Нехай цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з Москвою, тодi ми вчинимо справу на iнший спосiб. А теперечки допроваджуймо до кiнця справу з ляхами: треба наступити на ?х з двох бокiв - московське вiйсько по один бiк, а шведський король по другий, i бити панiв, щоб ?х з корiнням викоренити i не допустити ?х злучитись з iншими спiльниками. Ми ?х добре зна?мо! Хоч вони на словах i обiбрали государя на свiй престол, але на дiлi цього нiколи не буде. Шукають же вони собi iншого короля в Цiсарщинi. Посли не знайшли, що на це вiдповiдати гетьмановi. Тодi вони почали домагатись, щоб гетьман звелiв збудувати в Ки?вi для московського вiйська казарми або понаймати кватири. Гетьмановi було не до вподоби, щоб великоруське вiйсько оселялось в укра?нських мiстах. Вiн почав одникувати й одмагатись. Iван Виговський одразу постерiг, для чого цар дума? оселяти московське вiйсько по укра?нських мiстах. Вiн почав потакати гетьмановi i сказав, що однiмати оселi й грунти пiд казарми та дратувати жильцiв небезпечно, щоб з цього дiла часом не вийшло те, що колись вийшло в Суботовi, як ляхи одняли в гетьмана Суботiв, через що й досi лл?ться кров на Укра?нi. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому. Бутурлiн спахнув i промовив: - Дивно менi та й годi! Як це ви Бога не бо?тесь i сорому в вас нема? А тобi, писарю, i тобi, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слiв i говорити так голосно. Це звичай людей нiкчемних, негодних! Виговський зблiд як крейда од боярсько? лайки. Ковалевський почервонiв з досади й посатанiв. "Таким тоном говорили колись до нас дикi польськi звiрi Миколай Потоцький, Самiйло Лащ, та й то до Корсунсько? битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи пiддячий, нижчий за мене, кида? менi в вiчi лайку при гетьмановi, менi, кращому й вищому за його, менi, великому канцлеровi вiйська Запорозького!" - майнула думка в Виговського. Вiн замовк, бiльше й слова не промовив, стояв блiдий та задуманий, але зата?в в сво?й душi ще бiльшу ненависнiсть до московських гордих, непросвiчених, наглих та грубих бояр. Гетьман перебив цю розмову i сказав: - Не знаю, я в Ки?вi давно не бував. Подума?мо, як це дiло зробити, i подамо звiстку вам на од'?здi вашому через генерального писаря. Посли розпрощались з гетьманом. На од'?здii з Чигирина вони таки встигли випитати через пiдписарiв гетьмансько? канцелярi?, чого при?здили чужоземськi посли i що гетьман постановив спiл з шведами та Ракочi?м воювати з Польщею i роздiлити ?? мiж собою на три частки. Московськi посли ви?хали з Чигирина вже пiсля пiзнiх обiдiв. Iван Виговський, випровадивши послiв за мiсто, вернувся додому i одпочивав, сидячи на ганку, неначе одбувши важку панщину. Вiн скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький лiтнiй жупан, сiв на лавцi в просторному ганку i балакав з старим батьком ?встафi?м. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку пiд високою Замковою горою серед розкiшного старого садка, а мiсто спускалось наниз i розстелялось по низинi. Низина, просторнi луки та сiножатi зеленiли неначе застеленi зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долонi. Виговський одпочивав нiби пiсля важко? роботи, скидаючи очима широкий простiр, де бiлiли купами доми, лиснiли хрести церков та позолоченi макiвки на банях. Виговський не встиг одпочити, як прибiгла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, i бiгцем вибiгла по схiдцях на ганок. Проворна на вдачу та дуже цiкава, вона ледве дiждалась, поки генеральний писар вернеться додому, i, вглядiвши в вiкно, що вiн про?хав вулицею ва конi, зараз побiгла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними. Не встигла Катерина i на лавцi сiсти, як у хвiртку вскочила Олена Неча?ва, менша Богданова дочка, i бiгцем побiгла до ганку. I ?? брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвiртка знов заскрипiла, i на подвiр'? з'явився Данило Виговський, стрункий, рiвний, як стрiла, легкий на ходi, i швиденько попростував до га