нку. Зараз
за  ним  надiйшов  полковник  Тетеря,  а   за   ним   генеральний   осавул
Ковалевський, поважний, важкий на ходi, плечистий та  поставний.  Прибiгло
ще кiлька жiнок старшини. В ганку стало аж тiсно. Олена Неча?ва та зо  двi
козачки пооступались з лавок i посiдали  на  сходах,  щоб  дати  мiсце  на
лавках чоловiкам.
   Усiм хотiлося побалакати про московських гостей, котрi на сей час  усiм
не припали до вподоби, навiть були непри?мнi, а декому й противнi.  Навiть
слуга Виговського, старий козак, i  той  постерiгав,  про  що  буде  тепер
розмова на ганку, i був такий цiкавий послухати ту розмову, що  став  коло
ганку i насторочив вуха. Виговський вглядiв його i промовив:
   - А пiди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я  не
звелю подавати!
   "Треба бути обережним, - подумав Виговський. -  Москва  ще  сто?ть  над
нами з келепом, а цi бояри пiдкуплять в нас i  слуг  i  випитають,  що  ?м
треба".
   - Ну й гарнi ж гостоньки були оце в нас в Чигиринi!  -  почала  розмову
Катерина. - I вродилась, й охрестилась, а таких пенькiв  ще  не  бачила  в
гостях в мого батька.
   - Бодай ?х лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили  вони  й
мене... панькався з ними, як з болячками, - промовив Iван Виговський.
   - Це такi болячки, що було б лiпше ?х повирiзувати та геть  повикидати,
щоб не загно?ли усього нашого тiла, - обiзвався щирий Данило Виговський.
   Тетеря мовчав i тiльки хитро осмiхався усiм сво?м  широким  плисковатим
лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про  бояр,
доки вони не шкодили йому особисто.
   - Нагуркотiли, настукотiли московськi цi чорнi хмари та й посунулись на
пiвнiч i бодай не вертались! - сказав старий Остап Виговський.
   - Лiзуть в палац гетьманiв, мов гуси в тiк: пускай  ?х,  хоч  вмри,  бо
вони при?хали з Москви! Оце гаразд! Трохи  не  ввiгнали  в  домовину  мого
тата, - сказала Олена Неча?ва.
   - Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться,  як  поросята  в
картоплю, аж кувiкають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона
для наших  рил  саджена  в  тво?му  городi!  -  додала  Катерина  й  разом
реготалась.
   - Ну та й придбав гетьман  собi  приятелiв  в  Москвi!  Цур  ?м,  таким
спiльникам! - додав Данило Виговський.
   - I цур ?м, i пек ?м! Що правда, то правда, -  обiзвався  старий  Остап
Виговський. - Польськi пани кращi за ?х.
   - Принаймнi делiкатнiшi. А цi бояри i гордi, як  сатана,  i  дурнi,  як
ступа, i чваньковитi, ще й до того наглi, наглi без мiри, без  кiнця.  Два
роки минуло, як Укра?на  доброхiть  присягла  московському  царевi,  а  цi
московськi зателепи вже порядкують та орудують  на  Укра?нi,  неначе  вони
завоювали наш край, [неначе] тричi побили нас в  трьох  битвах,  -  сказав
Iван Виговський.
   - Для ?х, москалiв, для ?х, стрiльцiв, став палаци,  пускай  ?х  в  усi
мiста, куди ?м буде завгодно! - сказав Ковалевський.
   - Еге ж! пускай, щоб забрали нас в сво? лапища  в  наших  таки  мiстах,
недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самiсiнькому гнiздi, -  сказав
Iван Виговський.
   - А якi вони чуднi, оцi бояри! - обiзвалась Катерина. - Не сказати б  -
московськi попи в рясах та з патерицями... Як вступила я  в  свiтлицю,  то
трохи не помилилась: думала просити благословення i трохи не цмокнула ?х в
руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедiя!
   - Де, в дiдька, вони схожi на попiв? Вони схожi на татарських мурз  або
на  Бати?вих  баскакiв,  -  бовкнув  Данило  Виговський.  -  Це   правдива
московська татарва, тiльки вiра в них  християнська.  Наш  гетьман  матиме
багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.
   - Не мала баба клопоту, та купила собi порося. Оце ж  i  гетьман  купив
собi бiду, та й за сво? грошi, - пожартував Ковалевський.
   - Та якi вони лайливi! як  вони  грубо  говорили  з  гетьманом!  "Тобi,
гетьмане, негоже! тобi, гетьмане, непристойно! Ти,  гетьмане,  i  Бога  не
бо?шся, i людей не соромишся!"  Лаються  та  й  лаються!  Вилаялись  та  й
по?хали, бодай не вертались, - жартувала Катерина.
   - I справдi: "по?хав мiй миленький, бодай не вернувся", як  спiвають  в
пiснi, - додав Данило Виговський.
   - Та якi ж вони одоробала! Ледве повертаються та  сопуть,  та  хропуть,
неначе крiзь сон в лiжку. Та все чогось  позiхають...  А  пiт  на  гладких
щоках так i дзюрчить, неначе залива з стрiхи. Я  вже  хотiла  встати  з-за
стола та повтирати ?м гладкi морди, бо з ?х лобiв аж в полумиски капотiло,
неначе з стрiхи, ?й-богу,  хотiла  вже  втирати  ?м  вуси  та  бороди,  що
позамочували в борщi, бо я гидлива: гидувала ?сти. Бачила  я  i  польських
послiв, i шведських, i венгерських, i волоських, а таких поганих ще  зроду
не бачила.
   - Добре, що гетьман розкоштував, якi на смак московськi  бояри  i  чого
нам сподiватись од ?х. Може, тепер одвернеться од Москви i оддасть Укра?ну
пiд руку турецького султана. Зда?ться, що, пiд турком нам буде вiльнiше, -
сказав щирий Данило Виговський.
   - Не говори  так,  брате!  Гетьман  говорив  з  велико?  досади,  а  як
обдума?ться та помiрку?, то, може, скаже iнше, - обiзвався обережний  Iван
Виговський. - Може, i в Москвi бояри заспiвають iншо?,  як  довiдаються  i
пересвiдчаться, що польськi пани ?х дурять, бо панам  тепер  дуже  й  дуже
прикрутило.
   Iван Виговський був дуже обережний. Хоч вiн i не любив бояр, але  добре
тямив, що Москва набира?ться тепер сили, побивши Польщу,  i  з  нею  треба
поводитись дуже обережно, щоб часом не запобiгти од  не?  клопоту  й  лиха
через боярську темноту та дурiсть.
   - I добре, пане Йване, твоя Олеся зробила,  що  не  перебралась  оце  з
Ки?ва до тебе. Якби вона оце була  пообiдала  з  боярами,  то  з  переляку
втiкла б з Чигирина в Ки?в, - сказала Катерина.
   - Та й я б не видержала i дременула б слiдком за  нею.  Якби  прийшлось
парити парка через боярськi вереди та лайку, то кожний втiк би од ?х хоч i
до турка, - обiзвалась Олена Неча?ва.
   - Од ?х i поли врiж та втiкай чи до ляха, чи до турка, чи хоч i на край
свiта. Ну та й цяця  ж  оцi  московськi  бояри!  -  говорив  старий  Остап
Виговський.
   - Нелегенько тепер i тiкати од ?х, коли запряглись в московське ярмо, -
сказав Iван Виговський. - Тепер вони  тiльки  кричатимуть  на  нас:  "Гей,
ставай, круторогий! Цабе, моругий!" Поганятимуть вони нас,  як  схотять  i
куди схотять. А нашi - вони йтимуть пiд ?х загадом, куди боярам потрiбно.
   Виговський скоса поглядав на  Тетерю.  Тетеря  тiльки  хитро  осмiхався
чорними очима, а потiм промовив:
   - Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й  скине  його;  а  хто
оговта?ться з ярмом, то й носитиме його, хоч i намуля? собi ним шию.
   "Надво? говорить Тетеря, що i  в  ступi  не  влучиш",  -  подумав  Iван
Виговський.
   - Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що  й  ярмо,  й
занози, й притику потрощила б,  ще  й  в  боярськi  пампушки  штурхнула  б
рогами. Ой грубi ж, ще й до того сапатi тi бояри! - говорила  Катерина.  -
Ото буде про що розказувати Олесi, як оце вона при?де в Чигирин!
   Гостi Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за  двором
несподiвано застукотiли колеса. За ворiтьми спинився ридван. Ярема кинувся
з льоху одчиняти ворота.
   - Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вiвця з перебитою ногою,
- крикнув погонич за ворiтьми на старого Ярему.
   - Хтось при?хав, хтось при?хав! Годi  тепер  балакати  про  московських
бояр, бо вiтер донесе нашу розмову аж  до  само?  Москви,  -  сказав  Iван
Виговський.
   "Чи ворог, чи приятель оце в нас  за  ворiтьми?  Видко,  що  хапа?ться.
Певно, щось спiшне! I хто б це був такий?" - вертiлась в його думка.
   Ярема  одчинив  скрипучi  ворота   так   раптово,   що   аж   ворiтницi
захилитались. Вiн вглядiв, що на  возi  сидiв  лицар.  В  одчиненi  ворота
шугнули чорнi баскi конi, неначе чотири  степовi  орли,  повернули  кругом
широкого двору  i  зопалу  неначе  осiли  перед  ганком.  В  повозi  сидiв
овруцький староста Юрiй Немирич.
   Усi впiзнали його i вмить схопились з мiсця. Iван Виговський та  Данило
кинулись до ридвана так швидко, неначе злетiли по схiдцях на крилах.
   - Ого! Саrissimus dominus* (* Найяснiший господарю! (Латин,)  -Упоряд.)
Немирич! - крикнув Iван Виговський.
   - Тuus semper carissimus amicus et frater* (*  Завжди  найяснiший  твiй
друг i брат! (Латин,) - Упоряд.) -  крикнув  Немирич  з  воза  i  прожогом
схопився i скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було  ще  двадцять
рокiв.
   Iван Виговський простяг руки i обняв його на льоту, неначе впiймав його
на повiтрi. Немирич скочив додолу i  тричi  гаряче  поцiлувався  з  Iваном
Виговським.
   Вже сонце скотилось над лiс i обливало двiр i  садок  червоним  свiтом,
обсипало лиснючi чорнi з  сивиною  Немиричевi  кучерi,  грало  блиском  на
позолоченому держалнi його шаблi, на пiстолетi та кинджалi, заткнутому  за
черес, на золотистiй кольчузi, котру було видко на персах  з-пiд  широкого
кунтуша. Немирич був рiвний станом,  високий  на  зрiст,  гарний  з  лиця,
проворний, аж трохи тороплений.
   Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привiтались з  Немиричем
дуже привiтно. Iван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибiг по
сходах на ганок, поцiлувався з старим  Остапом  i  кинув  жарт  неначе  на
льоту:
   - Ге! reverendissime pater*! (* Ясновельможний отче! (Латин.).)  Сидите
тут на ганку та хлiб дурно збавля?те. Анумо, з нами в стан до Ракочiя!  До
шаблi та до списа! - крикнув Немирич до старого Виговського.
   - Еге-ге? Мо? вже минуло. Нам тiльки й зосталось, що на  ганку  грiтись
проти сонечка, - сказав  сивий  дiд  i  засмiявся  сухими,  тонкими,  нiби
зiв'ялими устами.
   - Просимо до господи! до свiтлицi! - просив генеральний писар Немирича.
   - Спасибi! Навiщо йти до свiтлицi, коли й тут гарно... Сiдаймо  тут  та
побалака?мо, бо я оце хапком прибiг до  Чигирина,  летiв  день  i  нiч,  -
сказав Немирич i не сiв, а нiби впав як пiдкошений на стiльчик.
   - Що ж там таке трапилось? Звiдкiль ясновельможний староста  прибiг  до
нас, так що й воронi тво? вкрились пiною, як я оце  бачу?  -  спитав  Iван
Виговський в Немирича.
   - Просто з венгерського стану навiсного Ракочiя з-пiд Люблiна, - сказав
Немирич.
   - Чого ж ваша вельможнiсть там був? - спитав старий Остап.
   - Як чого? Я ж пристав до Ракочiя з паном Грондським  та  з  польськими
панами дисидентами, соцiнiанами. Нас багато перейшло до Ракочiя, i оце  ми
бились з королiвським вiйськом. Провчили  ми  добре  короля  Яна-Казимiра!
Багато панiв присягло на вiрнiсть Ракочi?вi, багато мiстечок  та  мiст  ми
поздавали самохiть трансiльванському князевi,  щоб  провчити  короля  Яся.
Нехай зна? Ясь, як небезпечно зачiпати шляхту. Хотiв вiн обчикрижити  нашi
права i стати неомежованим монархом, щоб керувати панами, як слугами. А ми
його самого вигнали з Варшави. Ракочiй вже в Варшавi з вiйськом.
   - Невже! - крикнули всi в один голос.
   - Вже! Але був вiн в Варшавi довгенько, та оце  його  вже  витиснули  з
Варшави, бо Богдановi спiльники отi Ракочi?вi  вiвчарi  та  свинопаси,  не
вартi доброго слова.
   - Знаю, знаю! Вони вчились воювати, певно, на запiчку або на печi,  отi
вiвчарi, волохи та венгри, а не на полi битв, - обiзвався Iван Виговський.
   - Вже чи так, чи iнак, а Ян-Казимiр буде пам'ятати до нових вiникiв, як
небезпечно зачiпати шляхту. Шляхта ще й переднiше була пооддавала польськi
мiста шведам i присягла на  пiдданство  Карловi  Густавовi,  щоб  показати
Яновi-Казимiровi, що шляхта в Польщi дужча за короля i зробить, що  схоче.
Тодi Ян-Казимiр мусив тiкати в Сiлезiю. А тепер i ми з Ракочi?м дали  йому
пам'ятного, здорово приборкали його,  нехай  не  квапиться  обтинати  нашi
права. Король хотiв приборкати шляхту, але шляхта не пошилась  в  дурнi  i
приборкала короля.
   - То ваша милiсть вкупi з шведами бились з  королем?  -  спитав  Данило
Виговський.
   - Авжеж бився! Ще б пак не битись,  коли  Ян-Казимiр  намiрився  обтяти
нашi привiле? i стати монархом над шляхтою. Я перейшов був  до  шведiв,  а
потiм оце ходив вкупi з вiйськом Ракочiя на Варшаву. Нiяк не всиджу вдома,
коли яке ледащо зачепить шляхту, - сказав Немирич, - але  тепер,  коли  ми
короля вже добре провчили,  я  покинув  Ракочiя  i  оце  прибiг  просто  з
Ракочi?вого стану до гетьмана. Оце зараз по?ду до гетьмана...
   Немирич жваво пiдвiвся, неначе пiдскочив, i вже насторочився  бiгти  по
сходах.
   - Гетьман нiкого тепер не пуска? до себе, вiн давно слабу?. Тут  тiльки
що були посли од шведського короля та од Ракочiя. Гетьман вирядив послiв i
лiг на лiжко, бо дуже втомився. Зда?ться, вiн вже на ладан дише. Та чого ж
вам, вельможний пане, так приспiло доконче бачитись з гетьманом? -  сказав
Iван Виговський.
   - Хочу оповiстити йому щиру правду про його спiльника  Ракочiя  i  його
вiйсько. Ракочiй не вартий доброго  слова,  не  вартий  того,  щоб  з  ним
держати спiл. А вже його вiйсько, тi венгри та волохи, та усякi греки,  та
усякi заволоки, то не лицарi чеснi, а правдивi розбишаки. Не  вартi  вони,
щоб ми держали з ними спiл. Краще йти в супряжичi з чортами, нiж  з  ними.
Зараз по?ду до гетьмана!
   Немирич, нервовий на вдачу, жвавий, непосидючий та палкий, вже  кинувся
з ганку, щоб вскочити в ридван. Iван Виговський вдержав його за руку.
   - Ласкавий пане! Гетьман слабий; вас сьогоднi не пустять  до  гетьмана.
Сiдайте та одпочиньте з дороги, бо ви стривоженi та втомленi.  Побалакайте
з нами та оповiдайте  нам  докладно,  чого  там  нако?ли  тi  супряжичi  з
дiдьками. Будь ласка, ваша милiсть, сiдайте та втихомиртесь!  -  впрошував
Iван Виговський.
   Немирич сiв на стiлець. Спокiйна, тиха вдача Виговського, його тихий та
привiтний голос неначе свiжим  вiтерцем  подихнули  на  палку,  неспокiйну
Немиричеву вдачу. Немирич сiв i почав оповiдати, але все повертався на усi
боки, неначе його силою посадили на  стiльцi,  неначе  хтось  держав  його
силою на одному мiсцi i не  давав  йому  знятись  з  мiсця  i  полетiти  в
гетьманський двiр. Нервовий та ворушкий Немирич сво?ю  неспокiйною  вдачею
був схожий на запорожця, але з коша не запорозького, а  шляхетського.  Вiн
був ладен кидатись  в  усякi  битви,  переходити  з  шведського  стану  до
Ракочi?вого або й до iншого, аби захистити привiле? шляхти.
   - Ракочi?ве вiйсько - це якась наволоч,  а  не  лицарське  вiйсько,  це
ватага диких волоських вiвчарiв та венгерських свинопасiв та  пастухiв.  А
до ?х поприставали нашi надднiпрянськi левенцi, що  живляться  вiйною,  та
якiсь волоцюги, та пройдисвiти греки, та усяка  наволоч.  Чи  вступлять  в
село польське або  мiстечко,  зараз  грабують,  палять,  руйнують,  рiжуть
товар,  вiвцi,  кури,  качки,  свинi,  розкладають  багаття  в  загородах,
смалять, патрають поросята, ?дять, п'ють, а потiм  посваряться,  полаються
за здобуток i давай самi битись та рiзатись! В ?х все гульня та  рiзанина.
Вони нiчого путящого для нас не зроблять. Це Бати?ва дика татарська  орда,
а не вiйсько. Польська шляхта, соцiнiани кинули Ракочiя. Кинув його  i  я.
Менi сором бути в спiлцi з цi?ю дикою ордою.  Шведи...  О!  Це  iнша  рiч!
Шведи - це шляхетнi  лицарi:  з  ними  варто  держати  спiл.  А  Ракочi?вi
трансiльванцi... пху! Нi! Зараз по?ду до гетьмана i усе докладно заповiщу.
Нехай порве спiл з Ракочi?м!
   I Немирич знов пiдвiвся, щоб бiгти до гетьмана. Карi  чималi  очi  його
блищали. Шляхетне високе чоло лиснiло од поту в одлисках вечiрнього сонця.
Ненависнiсть до  дико?  Ракочi?во?  орди  блищала  в  очах,  виявлялась  в
нервовому лицi. Його брала нетерплячка, так  що  вiн  не  мiг  всидiти  на
мiсцi.
   - Вельможний дорогий друже! Спокiй в цих справах  переднiше  за  все  й
вартнiше  за  все.  Сiдайте  та  вип'?мо  по  кубковi  доброго   меду   та
побалака?мо. А завтра, як дiждемо та живi будемо, то й пiдемо до гетьмана.
Може, вiн подужча? до завтрього. Скидайте, carissime  amice*,  (*  Дорогий
друже (латин.), - Упоряд.) кунтуш та  кольчугу  i  будете  в  нас  дорогим
гостем! - сказав Iван Виговський i  тихенько  бiлою,  але  жилавою  рукою,
зсунув з його плечей кунтуш, а далi почав одчiплювати  шаблю  та  витягати
з-за череса пiстоль та кинджал.
   - Коханий пане! ой, не здiймай з мене кунтуша, бо я  таки  зараз  думаю
побалакати з гетьманом! - сказав Немирич i знов насунув на плечi кунтуш.
   - Не доступитесь сьогоднi до гетьмана, бо вiн нездужа?, про це нема  що
й казати... Чоловiче! випрягай конi та одведи  до  станi!  -  гукнув  Iван
Виговський до погонича. Немирич трохи заспоко?вся. Iван Виговський плеснув
тричi в долонi. Старий Ярема принiс здоровий жбдн меду.  Данило  поналивав
медом срiбнi кубки. Немирич вхопив кубка  обома  руками  i  втопив  гарячi
смажнi уста в холодний напиток, заспоко?в жагу i став i  сам  спокiйнiший.
Випивши кухоль холодного меду, вiн глибоко зiтхнув, неначе  з  самого  дна
нервових персiв, i його очi одразу  стали  спокiйнiшi:  ?х  гарячий  блиск
трохи пригас. Вiн скинув кунтуш,  одчепив  шаблю,  а  потiм  скинув  тонку
кольчугу, сiв i заспоко?вся.
   - Навiщо це ваша милiсть ?хала в кольчузi, коли в нашому кра?,  хвалить
Бога, нiгде нема битви? - спитав Тетеря.
   - А задля того, що по всьому Подiллi блукають  ватаги  надднiстрянських
левенцiв та диких волоських заволок.  Ракочi?ва  армiя  потягла  за  собою
довгого хвоста з розбишакiв та усяких волоцюг, неначе Бати?ва  дика  орда.
Ой, пiду я хоч аж в обляги до гетьмана та застережу його од тих  розбишак.
Може, до гетьмана якось таки доступлюсь.
   I Немирич знов схопився з мiсця. Його брала така нетерплячка, що вiн  i
попару не знаходив, заметушився, парка парив, шукаючи сво?? збро?.
   - Ласкавий друже! Нехай  вже  зоста?ться  на  завтра  ця  справа.  Ваша
милiсть завсiди або на вiйнi, або коло книжки та  коло  науки,  а  все  не
всидить без дiла, - сказав Iван Виговський.
   - Це правда. Марс та мудра Мiнерва - це улюбленi боги вашо? милостi. Од
шаблi та до книжки, од книжки та до шаблi,  в  цьому  усе  ваше  життя,  -
обiзвався Тетеря.
   - Нi, оце менi довелося тепер од шаблi та  до  шаблi,  од  меча  та  до
списа, од шведiв та до Ракочiя. Намахався я шаблею на Яна-Казимiра вкупi з
польськими панами. Але ж буде йому втямки,  як  зачiпати  нашi  шляхетськi
привiле?, нашу шляхетську вольнiсть! - сказав Немирич.
   - А тут,  вельможний  пане  Немиричу,  гетьман  мав  багато  клопоту  з
московськими боярами, мабуть, бiльше, нiж польськi пани з сво?м королем, -
промовила Катерина i таки не втерпiла: розказала Немиричевi усi пригоди  з
московськими боярами i так жваво обмалювала  ?х  навкруги,  i  спереду,  i
ззаду, що Немирич заслухався.
   - Ваш панотець, - сказав Немирич, - а наш гетьман  дуже  помилився,  що
оддав Укра?ну в пiдданство Москвi. Я пристав  до  гетьмаиа,  покинув  свою
соцiнiанську вiру, знов прийняв благочестi? i вернувся  до  нашо?  давньо?
церкви, бо люблю рiдний край i ладен служити на добро йому,  доки  й  мого
живоття, Але пересвiдчився тепер в тому, що й сам гетьман слабий через те,
що йому Москва дала отруту сво?м зневажанням наших прав. Бояри не  пустили
наших послiв i до намету, де  вони  ставили  умову  з  Польщею  на  смерть
Укра?нi. Я вже про це чув. Москва груба, ще й до того темна; вона ламатиме
i зломить нашi привiле?, нашi умовини з нею, бо й сама ?х давно  втратила.
Московськi гордi бояри давно стали холопами i стукають чолом перед  царем.
А в Польщi золота воля для шляхти. Не треба було б  гетьмановi  оступатись
од Польщi.
   - Мене тут Бутурлiн зневажав, як останнього свого  хлопа,  назвав  мене
перед усiма нiкчемним, негодною людиною, - обiзвався Iван Виговський.
   - То це так вiн назвав в  вiчi  нашого  генерального  писаря,  великого
канцлера Укра?ни! - крикнув Немирич i  схопився  та  нiби  скипiв.  -  Так
назвав вашу милiсть якийсь нiкчемний окольничий?  Отака  честь  од  Москви
згодом буде нам усiм! Я знаю бояр добре. Це  перевдягненi  в  дорогi  шати
неписьменнi темнi мужики, тiльки чваньковитi  й  гордi,  як  сатана.  Вони
здатнi загнути нам i в батька-матiр, а то ще й по-соромiцьки, i не  тiльки
нам, а й самому гетьмановi.
   Вже надворi смеркалось. Гостi пили мед i балакали.  Катерина,  Олена  й
iншi жiнки  повставали,  розпрощались  i  пiшли  додому.  Тихi,  делiкатнi
сутiнки стелились по горбах, по зелених левадах, по луках, неначе на  яснi
фарби зеленi й червонястi чиясь небачна велетенська рука накидала легенькi
прозорi покривала. Над широкими без краю луками, понад  Днiпром,  навкруги
обрiю,  небо  нiби  пiдперезалось  фiолетовим  поясом  -  широкою  гарячою
фiолетовою смугою. А серед тi?? смуги викотився на небо здоровий, як  вiко
з дiжi, жовтий, пальовий мiсяць i тихо поплив по фiолетовiй смузi,  неначе
кружало, виковане з матового золота, без свiта, без промiння, без блиску.
   Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi
знов розговорились, i розмова ?х  велася  довго,  доки  не  залиснiв  свiт
мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду  красуня  Iвана  Виговського,  на
високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi  i  довгому
волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись
в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа
Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi  Тетерi.  Свiт
блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних  жбанах  та  кухлях  i  освiчував
найпросвiтнiшi чола тодiшньо? Укра?ни, найпросвiтнiших ??  синiв,  що  вже
були зовсiм ?вропейцi i стояли нарiвнi  з  лiпшими  ?вропейцями  i  бажали
добра Укра?нi, i дбали про ?? гаразд, про ?? просвiтнiсть  скiльки  в  них
було змоги й сили.
   Юрiй Немирич зовсiм заспоко?вся, одпочив пiсля важко?  далеко?  дороги,
розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою  давню  вандрiвку  в
чужоземнi кра?: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна.  Старий
дiд Остап слухав, неначе дитина слуха? казку.
   - Якого там дива я тiльки не бачив!  Якi  там  пишнi  кра?  на  високих
берегах Рейна!  Яке  багатство,  яка  морська  торгiвля  в  Амстердамi,  в
Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з  моря  в  порти,  неначе  степовi
орли, i привозять скарби з  далекого  сходу,  з  багато?  Iндi?.  Якi  там
багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки  розбишацькi
турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв - неначе  хатiв
в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках.  А
над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але
i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи  приборкали  вже  давнiх
лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще  сто?ть  шляхта  на
сво?й волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.
   - Сто?ть тiльки в Польщi, це правда, - обiзвався Iван Виговський.
   - Гетьман погано зробив, що оддав  Укра?ну  Москвi:  при  Москвi  нiгде
нiчия воля не всто?ть. Вона усе злама?, й потрощить, i загасить те  свiтло
науки, що i в нас  засвiтилось.  Помре  старий  гетьман,  тодi  нам  треба
повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани,  й  козаки,  зможемо
вдержати сво? права та привiле?, - сказав Немирич.
   - Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не  понесе  на  Укра?ну,  а
понесе тiльки  грубих,  здирливих  та  лайливих  бояр,  -  обiзвався  Iван
Виговський.
   - Тодi нам треба б заснувати на  Укра?нi  вищi  ?вропейськi  школи  для
мирсько? науки, унiверситети, от хоч би в Ки?вi та в Вiнницi або деiнде, -
тихо промовив Немирич.
   - Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись  i  засну?мо,  -
промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти
в сво? руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi  мрi?  Немиричевi
та й сво? на добро, на просвiтнiсть рiдно? Укра?ни.
   - Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю... Навiщо було  зачiпати  унiю?  -
обiзвався з кутка старий Остап Виговський.
   - Нi, тату! Унi? нам не треба, - сказав Iван Виговський. - Од не? в нас
тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще,
як дома одне стадо та один пастир. З ляхом  дружи,  а  камiнь  за  пазухою
держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч  би  ми  й  [були]  пiд
Польщею.
   Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли  та  балакали
про невiдому будущину Укра?ни, про ?? просвiту та вольнi права. Але в усiх
тiльки й мови було про права шляхти, котра в ?вропi  вже  втрачувала  сво?
геть-то вже широкi феодальнi привiле?, як шкiдливi для  широкого  розвитку
народу й городян.
   - Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти  сво?  права  з
великими привiлеями польсько? шляхти i стати шляхтичами на Укра?нi;  отодi
нами нiхто не насмiлиться орудувати по сво?й вподобi: нi король, нi сейм в
Варшавi, нi цар, нi бояри, - сказав Немирйч, встаючи з-за стола.
   Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав.  В  його  мигали
думки про уклад на Укра?нi, який треба  було  запровадити,  який  здавався
Немиричевi i йому найлiпшим.
   "Немирйч каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiле?
на Укра?нi,  якi  ма?  польська  шляхта  в  Польщi",  -  майнула  думка  в
Виговського.
   Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Укра?нi,  що
великi шляхетськi привiле? впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть
з сво?ми нащадками в польському шляхетському морi, а ?х нащадки, споляченi
до п'ят, стануть ворогами Укра?нi й народовi...
   Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi кра?. Гостi
повечеряли на ганку i розпрощались з  господарем.  Господар  поклав  спати
Немирича в сво?му поко?, а  сам  послався  на  ганку  на  лавi  i  лiг  на
одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо  пiднявся  на  небi,  i  на
ганок впала  тiнь.  Виговський  згадав  Олесю,  згадав  Ки?в  в  мiсячному
ся?вi... А в його думцi виникали якiсь чудовi  чужоземськi  здоровi  мiста
десь над Рейном, десь над морем в Голландi?. Вiн неначе  бачив  кораблi  в
портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь  собори
пишнi, високi, бачив школи. I це  усе  вiн  переносив  в  сво?й  думцi  на
Укра?ну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а  школи  -  в
Ки?вi, на Укра?нi... I йому забажалось взяти в  руки  булаву,  щоб  тiльки
позаводити це усе i на Укра?нi.


   V
   Гетьман Богдан вже був старий i часта  нездужав.  Виговський  знав,  що
йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний
на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до  себе  старшину  i
просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у
всiх козацьких  справах  Iвана  Виговського  або  полковника  Лисницького.
На?жджаючи в Ки?в до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про  волю  гетьмана,
про сво? надi?. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.
   - Ото якби менi довелось в'?хати в Чигирин гетьманшею!  От  би  я  тодi
пiдвела голову вгору i показала б себе сво?й гордовитiй та  неласкавiй  до
мене рiднi! - говорила Олеся Виговському. - Тодi б i вона  схилила  голови
передо мною. Ой, яка б я була рада!  Я  в'?хала  б  в  Чигирин  пишно,  як
польськi королеви в'?жджають в Варшаву,  бо  хiба  ж  я  тодi  не  була  б
королева на Укра?нi або трохи не королева? - говорила  Олеся,  розпускаючи
сво? смiливi мрi?, котрi  збурювали  ??  честолюбну  натуру,  перейняту  в
наслiдок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та  матерi,  з
роду князiв Соломирецьких.
   - А зна?ш, мо? серце, що тво? мрi? можуть  справдитись  навiть  швидше,
нiж ти гада?ш? - говорив Виговський. - Гетьман зовсiм недужий, i  слабiсть
в його смертельна. А пiсля його тiльки мене оберуть за гетьмана, принаймнi
доки гетьманiв син Юрiй скiнчить науки  в  Ки?вськiй  академi?.  Душа  моя
почува?, що так воно станеться.
   - Ото я була б рада! Ой, яка б я була тодi щаслива! Хоч  би  на  кiлька
рокiв менi того блиску, тi?? слави,  того  високого  становища!  -  марила
Олеся, сидячи поруч з Виговським на софi. - I зна?ш що, мiй коханий Iване?
Я готова зостатись в Ки?вi, аж доки не помре старий гетьман, хоч  я  люблю
тебе, i мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за  гетьмана,  тодi  я
в'?ду в Чигирин, мов королева.
   - Про мене й зоставайся в Ки?вi, хоч менi важко жити без  тебе.  Але  я
вже не молодий: серце мо? любить тебе тихо, як тихо грi? осiнн?  сонце,  -
говорив Виговський.
   - Тiльки при?жджай до мене з Чигирина частiше!
   - Ой, важко менi жити без тебе в Чигиринi солом'яним удiвцем, -  сказав
Виговський, зiтхнувши, - але для тебе я готовий на все згодитись.
   I сталося справдi так, як говорив Виговський.
   27 iюля 1657  року  помер  гетьман  Богдан.  Ще  перед  смертю  Богдана
козацькi полковники, поважаючи старого Богдана, обрали  за  гетьмана  його
сина Юрiя, не вважаючи на те, що сам Богдан радив ?м вибрати  за  гетьмана
або Лисницького, або Виговського.  Але  як  тiльки  помер  Богдан,  козаки
схаменулись i почали нарiкати, що над ними постановили  гетьмана,  котрому
було всього шiстнадцать рокiв, i перестали покорятись Юрi?вi.  Юрiй  питав
поради в Виговського, що йому вчинити.

   - Оповiсти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву,  а  я  й
уся генеральна старшина так  само  зречемося  свого  уряду.  Нехай  козаки
вибирають за гетьмана й старшину,  кого  схочуть.  Може,  як  ти  зречешся
гетьманства, козакiв це вразить, i вони стануть прихильнiшi до тебе, - так
радив Юрi?вi Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.
   Про раду оповiстили. Виговський закликав на раду полковникiв,  сотникiв
та по два козаки з кожно? сотнi. Такий був давнiй  козацький  звичай.  Для
ради Виговський i його прихильники призначили  гетьманський  двiр,  щоб  в
йому змiстилось небагато козакiв. Тим часом  Виговський  пiддобрювався  до
козакiв, звелiв викотити з льохiв кiлька бочок  горiлки,  напував  простих
козакiв горiлкою, справляв для ?х багатi обiди, сам частував козакiв,  сам
пив й прикидався п'яним, щоб пiдiйти пiд козацькi норови, бо Виговський не
любив пити i нiколи не був п'яний.
   В недiлю 24 серпня довбишi вдарили на раду. Козаки рушили  в  двiр.  Як
тiльки двiр став повний козакiв, ворота навiщось зачинили. Багато  козакiв
i сила хлопiв зостались за ворiтьми.
   З дому вийшов Юрiй з булавою в руках. За ним  несли  бунчук,  обтiнюючи
його голову.
   - Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд,  котрий  ви  менi
дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий i недосвiднйй,  i  не  менi
пiдняти й знести на собi  вагу  гетьманського  уряду.  Вибирайте  собi  за
гетьмана iншого, старшого i вартнiшого за мене. От вам булава й бунчук!
   Юрiй поклав гетьманськi клейноди на стiл, поклонився  i  пiшов  в  дiм.
Пiсля  Юрiя  вийшов  Виговський,  подякував  козакам  за   честь,   зрiкся
писарського уряду, поставив на стiл чорнильницю i одiйшов в  дiм.  Обозний
Носач поклав на стiл свiй пернач та печатку, поклонився i одiйшов.
   Гетьманська булава лежала на столi серед двору, i багато було таких, що
хотiли ?? взяти, та не насмiлились без волi народу.
   Тим часом за ворiтьми пiднявся шум, неначе там  шумiв  бiр  або  загуло
море на вiтрi. Пiднявся крик стовпища, котрого не пустили  в  двiр,  котре
догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нiкого  не  пустити  на  раду.
Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворiтьми неначе заклекотiло море в час
бурi мiж скелями.
   - Бий ворота! ламай баркани! - кричали козаки за ворiтьми.  -  Висаджуй
ворота! Нас не пускають на раду!
   Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались  помiж
козаками i похапцем питали:
   - Кого хочете вибрати собi за гетьмана?
   - Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! - крикнули козаки.
   Юрiй вийшов з дому i сказав, що йому треба ?хати до Ки?ва i  вчитись  в
академi?.
   Тодi вихопився якийсь сотник i гукнув.
   - Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собi,  а  командувати
вiйськом буде Виговський i на той час буде брати булаву  й  бунчук  з  рук
Хмельниченка.
   - Дайте менi час подумати, - обiзвався Виговський.
   Рада дала йому часу три днi.
   В середу 27 серпня довбишi знов вдарили на раду. Знов зiбралась рада  в
гетьманському дворi. Рада знов викликала Виговського i просила його  взяти
булаву на той час, поки Юрiй скiнчить науки i  дiйде  до  повного  зросту.
Виговський все кланявся i  зрiкався.  Спустивши  очi  вниз,  з  покiрливим
видом, з сльозами на очах вiн дякував радi за честь,  одмагався  i  просив
вибрати за гетьмана кого здатнiшого.
   "Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи  програю?"  -  вертiлось  в  його
головi, неначе якийсь маятник стукав i  вибивав  в  його  душi  цi  слова,
стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце  в  грудях
стукотiло, кидалось, неначе рвалось, хотiло вирватись з грудей. Виговський
ждав, що от-от настане одна мить,  коли  вiн  або  все  програ?,  або  все
вигра?. Вiн  усе  кланявся  та  одмагався,  говорив  тихо,  спокiйно,  але
почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасницi, що йому забива?
дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що вiн сам
у битвi десь на Жовтих Водах або пiд Корсунем, що наста? час,  коли  битва
буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський  одмагався  i
кланявся, козаки ще бiльше просили його взяти часово булаву.  Роздратованi
упертiстю писаря, козаки почади вже,  по-козацькому  звичаю,  закидати  на
лайку. Тодi Виговський, нiби знехотя, присилуваний  волею  ради,  згодився
взяти часово булаву. Рада крикнула  радiсно.  Цей  крик  неначе  воскресив
Виговського. Вiн весь задрижав на радощах.
   Тодi Виговський. сказав:
   - Як же менi прийдеться пiдписуватись, доки Хмельниченко буде вчитись в
Ки?вi, доки вiн стане станiвним чоловiком?
   Тодi з гурту вихопивсь якийсь прихильник Виговського i промовив:
   - Нехай пан Виговський пiдпису?ться так: "Iван Виговський,  гетьман  на
той час, вiйська  Запорозького",  бо  коли  в  його  будуть  клейноди,  то
правдивим гетьманом буде вiн.
   -Добре! Нехай буде так! - гукнули  козаки.  Виговський  взяв  булаву  i
сказав так:
   - Ця булава доброму на ласку, а злому на карнiсть; а манити в вiйську я
нiкого не буду, коли ви мене вибрали за гетьмана. Вiйсько  Запорозьке  без
страху не може бути.
   На радi в Чигиринi були не всi козацькi полковники,  i  ця  рада  могла
здаватись нiби не зовсiм законною.  Виговському  хотiлось  таки,  щоб  уся
старшина настановила його правдивим гетьманом. Вiн оповiстив знову раду  у
Корсунi на 25 сентября. З'?хались  усi  полковники  i  сотники,  прибув  i
польський  посланець  Казимир  Беньовський  та  Юрiй  Немирич,   овруцький
староста, шляхтич православно? вiри. На  цiй  радi  вибрали  й  затвердили
Виговського на гетьманствi.
   Взявши гетьманську булаву, Виговський зараз по?хав в Гадяч i викопав  з
землi закопаний гетьманом Богданом в  Гадяцькому  замковi  великий  скарб,
цiлий мiльйон талярiв. Виговський вважав на цей  скарб  як  на  козацький,
скарбовий, а не за власний, Богданiв. Цей скарб Виговський задумав тратити
для сво?х замiрiв, щоб оддiлити Укра?ну од Москви i  оддати  в  пiдданство
польському королевi; думав за Богдановi таляри  найняти  орду,  найняти  в
свiй Чигиринський полк нiмцiв i ходачкових шляхтичiв для  сво??  особисто?
оборони.
   Виговський  вернувся  в  Чигирин  щасливий,  веселий,  вдоволений.  Вiн
перебрався з сво?? тiсно?  убого?  кватири  в  палац  померлого  гетьмана,
новий, гарно убраний, просторний, вважаючи на палац як на скарбове  добро,
як на палац гетьманський, ранговий.  Високо  пiднявши  голову,  вiн  гордо
походжав по просторних свiтлицях, устелених перськими килимами,  обвiшаних
дорогою збру?ю, дорогими  рушницями,  шаблями,  прикрашених  полицями,  на
котрих лиснiли срiбнi та золотi миски, жбани, тарiлки,  кубки,  пугарi  та
чарки. Смiливi думи заворушились в його головi, замиготiли, як блискавки в
темну нiч. Власть, слава, честь, золото i срiбло, багатство, блиск, iдеали
полiтичнi, щастя Укра?ни, просвiтнiсть - все це натовпом товпилось в  його
головi, змiшалось в думах, як золото й срiбло, пересипане перлами,  облите
огнем блискавки. Думи тривожили гетьмана,  не  давали  спокою,  то  шугали
орлами, то линули пташками, заслiплювали його, забивали памороки.
   "Ой думи мо?, думи, золотi мрi?! аж  тепер  ви  справдитесь,  як  пишнi
золотi сни. Тепер сила в мо?х руках! Тепер я поверну назад колесо  iсторi?
Укра?ни! Не пущу я тепер на Укра?ну грубих причепливих  московських  бояр,
одiрву Укра?ну од Москви i оддам в пiдданство  польському  королевi.  Онде
мо? iдеали! Онде зразець для Укра?ни! Он звiдкiль полл?ться на мене  слава
й золото! Король щедрий, вiн надару? мене за цей вчинок  землями,  селами,
лiсами, золотом i срiблом. Я поставлю умову для Польщi, щоб Укра?на  стала
великим князiвством... щоб забезпечити мiцнiше незалежнiсть  од  Польщi...
Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю i славою, вдоволю  ??
золотi давнi мрi?, обсиплю золотом та перлами. Народ не  пiде  за  мною...
але в мене тепер сила в талярах... Найму орду, найму полякiв,  заб'ю  баки
хлопам i простим козакам i таки  пристану  до  Польщi,  до  просвiчено?  i
вольно? польсько? шляхти. Заведу я тодi  на  Укра?нi  просвiчену  козацьку
шляхту,  заведу   школи,   унiверситети,   заведу   просвiтнiсть,   високо
пiднесеться моя рiдна Укра?на, як високо сто?ть ?вропа. Ох думи мо?,  думи
золотi! Треба написати Олесi, нехай ?де до Чигирина! Нехай ?де з  блиском,
з честю! Нехай в'?жджа? в Чигирин з великим по?здом!"
   Виговський зараз послав козака-верховця в Ки?в з  листом  до  Олесi,  в
котрому оповiстив ??, що козаки вибрали  його  за  гетьмана,  i  велiв  ?й
прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радостi. Вона  почувала  себе
такою щасливою,  що  зразу  поздоровшала,  i  незабаром  щастя  i  радiсть
закрасили рум'янцями ?? лелiйно-бiлi щоки. Дiставши звiстку  од  гетьмана,
Олеся забажала побувати в князя Любецького та в  панi  Суходольсько?.  Але
вона добре знала, що зусiм втеряла в них ласку пiсля того, як вийшла замiж
за Виговськога не послухавши ?х поради. Олеся послала до ?х тiтку  Якилину
на розвiдки.
   Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито  по
дiлу за свiй хутiр коло Ки?ва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому,  i
при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i  Олеся
тепер вже гетьманша.
   Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину сво? чорнi очi; Любецька теж
дивилась на Якилину з дивуванням. Обо? вони не сподiвались, що  Виговський
буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер  постерiгали,
що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер  найвищi  особи
на Укра?нi. Обо? вони стали ласкавiшi до Якилини  Павловсько?,  вiтали  ??
ласкаво, були ввiчливi до не? i просили, щоб Олеся прибула до ?х  на  обiд
другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як  ??
привiтно прийняли обо? Любецькi. Олеся засмiялась.
   - Тепер вони заспiвали iншо? й веселiшо?, заспiва? iншо? i  мiй  старий
дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу  з
Виговським, - сказала Олеся.
   Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся  по?хали  на
обiд до  Любецьких.  Там  вони  застали  i  Суходольську.  I  Любецькi,  й
Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були  переднiше.  Не
тiльки не було в ?х зневаги, але вони тупцяли  коло  Олесi,  поздоровляли,
цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але ?? очi
виявляли ледве примiтну  насмiшкуватiсть.  За  столом  Олесю  посадили  на
першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь - по другий.
   - Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем  за  козаком,  але  ти
перша особа на Укра?нi мiж усiма козачками, - говорив Любецький. -  Тiльки
пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер  ма?ш  силу  мiж  козацькою  старшиною,
можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину.  Не  забувай,  що  ти
родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як зна?ш,  хитро  та  мудро,
по-жiноцьки,  встоюй  за  право  шляхти  як  укра?нсько?,  православно?  й
католицько?, так i польсько?. Не забувай i  про  Польщу,  бо  хоч  гетьман
Богдан i оддав Укра?ну Москвi, але Польща ще сто?ть, ще не  впала  i  буде
сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона сто?ть i процвiта?, бо  ми  звiдтiль
добули собi шляхетськi й панщаннi привiле? i вищу просвiтнiсть.
   - Добре, добре, князю! - обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в  душi,
що нездатна по сво?й вдачi втручуватись в полiтичнi  справи  i  заправляти
ними, бо любила бiльше домове й сiм'?ве життя.
   - Намовляй i настренчуй,  серце  Олесю,  Виговського,  як  тобi  радить
князь, - додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового  меду  пiсля
останньо? потрави.
   Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi  знов  обцiлували  Олесю  i  в
уста, i в щоки i розпрощались з нею.
   - Тобi, серце Олесю, треба ще по?хати в Мокрани до опiкуна, попросити в
його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун  i  доводитися  тобi  дядьком,  -
сказав Любецький на прощаннi.
   - Думаю по?хати оце завтра, - сказала Олеся. I вона другого дня по?хала
в Мокрани з сво?ю тiткою Якилйною та з ?? двома дочками.
   При?хали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався ?х  до  себе  в
гостi i був дуже здивований.
   - Я думав, що ти,  Олесю,  вже  давно  живеш  в  Чигиринi,  -  промовив
Христофор ласкаво й привiтно.
   - Нi, мiй дорогий  дядьку!  Я  довго  слабiла,  а  потiм  завагонiла  i
породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще  й  досi  не  була.  Так
якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман
хоче, щоб я в'?хала в Чигирин з пишнiстю,  вартою  високо?  особи,  вартою
гетьманшi, - сказала Олеся.
   - Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'?хати в  Чигирин
з парадом i  з  пишнiстю.  Але  ти  не  ма?ш  доброго  екiпажа:  твiй,  ще
батькiвський, старий, старомодний. Бери  нашу  нову  французьку,  парадову
карету, бо парад для високо? особи ма? велику вартiсть, i ?дь до  Чигирина
з пишнiстю, а ти тепер висока особа.
   Олеся поцiлувала Христофора в руку.  Карета  була  помальована  зеленою
фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було дво? дверець з вiкнами.
   - Окрiм того, - говорив старий Стеткевич,  -  не  годиться  тобi  ?хати
самiй: треба, щоб за тобою тягся по?зд, як за королевою. Я не по?ду, бо  я
старий, та й не думаю приставати до козацько?  верстви,  як  пристав  Юрiй
Немирич  й  iншi  укра?нськi  шляхтичi.  Вiзьми  з  собою  тiтку   Якилину
Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай ?де з  тобою  i
оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.
   - Ой яка я рада, що по?ду до Чигирина! - аж крикнула Павлина Рудницька.
- Ото надивлюсь на людей i побачу свiта!
   Вона встала i поцiлувала в  руку  Христофора  Стсткевича.  В  не?  таки
майнула думка, що вона там знайде собi жениха мiж козаками.
   - Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! - говорив далi дядько. -  Встоюй
перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за ?? привiле?.  Не
забувай i про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша  давня  шляхта  добула
собi i в привiлеях, i в просвiтностi, все те прийшло до не?  з  Польщi.  I
коли  я  дiстав  просвiтнiсть,  добувся  розумом  до  вольних   просвiтних
соцiнiанських i кальвiнських думок, то все те дiстав з ?вропи, але  дiстав
через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей  для  цього  всього,  а  Москва
зачинить i нiякого свiта не пустить i  з  Польщi,  i  з-за  границi;  тодi
темрява вкри? Укра?ну.
   - Добре, дядю, добре! - сказала Олеся, але ?? думки вертiлись  не  коло
просвiтаостi ?вропи та Польщi, а коло французько? карети та  уборiв.  Вона
вже гадала в думцi, яку собi французьку сукню пошити для парадного  в'?зду
в Чигирин, щоб вразити жiнок козацьких старшин, котрi вбирались в кунтушi,
в жупани, в плахти та в намiтки.
   Олеся i Павлина зiбрали усяке сво? добро в далеку дорогу.  Вони  думали
пробути недовгий час в Ки?вi, щоб пошити собi нове убрання.  Швидко  потiм
вонл ви?хали до Ки?ва.
   Прибувши в Ки?в, Олеся покликала кравця Василькiвського, котрий  вчився
кравцювати в Варшавi i вмiв шити моднi польськi убори. I Олеся, й Павлина,
i  тiтка  Якилина  понабирали  собi  дорого?  матерi?  на  сукнi.  Кравець
заходився коло роботи. Олеся просила тiтку,  щоб  вона  взяла  з  собою  в
Чигирин i сво?х дочок, Маринку та невеличку ще Прiсю. Тiтка пристала на це
i почала й ?х прибирати та чепурити. Олесинi знайомi  та  далекi  родички,
Лговська i Подарицька, запрошенi Олесею до Чигирина, теж  заходились  коло
вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотiли ?хати  до  Чигирина,
.скiльки ?х не благала Олеся. Тiльки Олесин  дядько,  князь  Соломирецький
обiцяв ?хати з нею  в  Чигирин,  бо  мав  сво?  iнтереси:  думав  впрохати
гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Укра?нi коло Бара, звiдкiль
його вигнали козаки як католика.
   Гетьман дав знати Олесi через верховця, котрого дня вона  була  повинна
ви?хати з Ки?ва, щоб стрiнути ?? в Чигиринi, як високу  особу.  З  по?здом
Олесi ви?хала i невiстка ?? Маруся  Стеткевичева,  жiнка  брата  ??  Юрiя,
котрому гетьман обiцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана ?встафiй
Виговський, що проживав в Ки?вi, не по?хав  з  гетьманшею  до  Чигирина  i
прибув перегодя, щоб жити при синовi.
   В  той  час  в  Богдановому   домi   проживали   Богданiв   син   Юрiй,
шiстнадцятилiтнiй  хлопець,  та  третя  Богданова  жiнка  Ганна,  з   роду
Золотаренкiв. Овдовiвши пiсля першого чоловiка Пилипа, вона  вийшла  замiж
за гетьмана Богдана.  Розумна,  поважна  й  хазяйновита,  вона  мала  дуже
великий вплив на гетьмана  Богдана,  вивела  при  його  дворi  гулянки  та
п'янство i була доброю, господинею в домi. Богдан  поважав  ??  й  слухав.
Новий гетьман Виговський дав ?й для прожиття  в  палацi  двi  свiтлицi,  а
Юрi?вi - одну кiмнатку рядом  з  свiтлицями  старо?  гетьманшi,  щоб  вона
повсякчас мала спроможнiсть наглядати за молодим слабовитим i  неслухняним
хлопцем.
   Просторнi свiтлицi покiйника Богдана були розкiшно убранi й вимальованi
усякими арабесками. На дверях були намальованi картини з давньо? священно?
iсторi?. На поличках блищали рядки дорогого срiбного  й  золотого  посуду:
полумискiв, блюд, усяких кубкiв та здорових пугарiв. Все в свiтлицях  було
поновлено, вичищено, вибiлено.  Свiтлицi  прибирались,  як  iк  Великодню,
неначе вони ждали ново? пишно? шляхтянки-гетьманшi.
   Виговський дав знати листом Олесi, коли вона повинна  була  ви?здити  з
Ки?ва, щоб стрiнути з пошануванням ?? по?зд. Вiн  просив  стару  гетьманшу
Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першо? жiнки, Катерину  й  Олену,
щоб вони стрiли нову гетьманшу в найбiльшiй свiтлицi з хлiбом та сiллю.
   В самий день при?зду Ганна Хмельницька сидiла в  сво?х  покоях,  убрана
по-празниковому. Висока на зрiст i трохи огрядна, вона й тепер була  гарна
з лиця. На нiй було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з  золотими
квiтками, кунтуш, та шовкова бiла намiтка, переткана срiбними нитками.  На
ши? на  золотому  ланцюжку  блищав  золотий  чималий  хрест  вiзантiйсько?
кучеряво?  форми,  обсипаний  чималими  брильянтами.  Це   був   подарунок
покiйного  гетьмана  Богдана.  Стара  гетьманша  ждала   при?зду   молодо?
Виговсько? i задумалась серед тишi, котра панувала в здоровому домi,  нiби
завмершому пiсля смертi старого гетьмана. Ганнi Хмельницькiй  було  не  до
вподоби, що Виговський  вимагав  од  не?  вчинити  таку  честь  для  ново?
гетьманшi, але вона мусила коритись, мусила згодитись.
   "Ох Боже наш милостивий та милосердний! -  думала  Ганна,  сидячи  коло
стола, пiдперши щоку долонею. - Минула моя слава, як красне лiто, i  тепер
я мушу чинити, що менi загаду? новий гетьман. Дуже вже велику  честь  хоче
вiн оддати сво?й жiнцi-шляхтянцi. Як я  прибула  в  Богданiв  палац,  мене
нiхто i не думав стрiчати з якимись церемонiями,  а  тепер  я,  така  сама
гетьманша, як i Олеся, мушу прислужуватись, я,  гетьманша,  котро?  слухав
сам  Богдан,  котру  запрошував  вiн   обiдати   вкупi   з   чужоземськими
посланцями... А колись я мала сво?х гайдукiв,  сво?х  паннiв,  дiстала  од
гетьмана право  видавати  гетьманськi  унiверсали  монастирям!..  До  мене
писала листи польська королева, менi кланялись чужоземськi  посланцi...  А
тепер... Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою".
   I стара  гетьманша  пiдвела  вгору  сво?  пишнi  карi  очi  i  зiтхнула
важко-важко, аж ?? широкi плечi та голова, заверчена срiблястою  намiткою,
пiдвелась вгору.
   Дверi рипнули. Ввiйшов Виговський, прибраний в новий  червоний  кунтуш,
ввесь блискучий, веселий, пишний. Вiн поклонився Ганнi i  поцiлував  ??  в
руку.

   -  Вже  по?зд  недалеко  од  Чигирина.  Прошу  вас,  мамо,  моя  дорога
гетьманшо, йдiть до свiтлицi i будьте напоготовi з хлiбом та сiллю, та  не
забудьте привiтати мою Олесю щирою привiтною промовою. Там вже  вас  ждуть
дочки Богдановi: Катерина Виговська та Олена Неча?ва. Ви  станьте  посеред
свiтлицi, а Катерина й Олена нехай стануть коло  вас  по  обидва  боки,  а
Юрась нехай стане побiч вас.
   - Добре! зараз iду! - сказала Ганна, виходячи  вкупi  з  Виговським  до
парадово? свiтлицi, де  сидiли  на  довгiй  канапi,  застеленiй  розкiшним
перським килимом, Катерина й Олена.
   Обидвi вони були убранi в дорогi убрання. -  На  Катеринi  був  дорогий
парчевий зелений з дрiбними  золотими  квiтками  кунтуш,  обшитий  золотим
зубчутим позументом, та червона шовкова спiдниця, обтягнута золотою рiдкою
сiткою, неначе обсипана золотою ряскою; на ши? блищав пишний дорогий  убiр
з чотирьох разкiв дрiбних червiнцiв,  на  котрому  внизу  висiли  зубчастi
причiпки, облямованi кругом нiби  розтягнутими  золотими  краплями.  Олена
Неча?ва, бiльш бiлява, нiж Катерина, убралась в яснiшi убори: на  нiй  був
оксамитовий кунтуш делiкатного, ясно-вишневого кольору  i  шовкова  голуба
спiдниця, обтягнута срiбною сiткою. На ши?  бiлiло  шiсть  разкiв  чималих
перлiв i один разок добiрних  брильянтiв  -подарунок  ??  батька  гетьмана
Богдана. Щоб пiдiйти пiд новомодний смак ново? гетьманшi,  i  Катерина,  i
Олена не завертiли голiв  намiтками,  а  надiли  парчевi  золотi  низенькi
очiпки, з-пiд котрих спускались хвилями на шию й на плечi довгi  срiблястi
намiтки.
   - Та покличте Юрася! Нехай вiн стане побiч вас, бо вiн, хоч i  хлопець,
але все ж таки вiн син гетьмана Богдана, - сказав Виговський  i  вийшов  в
двiр  виряджати  сотню  козакiв,  котра  пiд  проводом  молодого   сотника
Золотаренка, небожа Ганни Хмельницько?, мала вийти назустрiч  по?здовi  за
Чигирин на ки?вський шлях.
   Тим часом дверi в першу свiтлицю, де сидiла Ганна  з  дочками  Богдана,
неначе одчинив вихор.  В  свiтлицю  влетiв  Юрась,  худенький,  блiдуватий
хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, i наробив  галасу  на  всю
свiтлицю.
   - Мамо! що це таке? що тут дi?ться  в  палацi  мого  батька?  -  кричав
Юрась.
   - А що ж тут дi?ться, сину? Ми зiбрались оце стрiчати  нову  гетьманшу.
Та й ти, Юрасю, повинен стрiнути ?? отут  в  свiтлицi,  вкупi  з  нами,  -
обiзвалась до його Ганна Хмельницька.
   - Що це таке? Що вони тут виробляють в мо?й господi? Що це тут витворя?
Iван Остапович? - репетував Юрась на всю свiтлицю.
   - А що ж вiн витворя?? -  обiзвалась  Олена  Неча?ва.  -  Стрiча?  нову
гетьманшу, Олену Богданiвну.
   - Олену, Олену! На дiдька менi здалася та нова гетьманша! Ви зна?те, де
тепер мо? конi?
   - Нi, не зна?мо. А де ж тво? конi? Певно, в станi,  -  промовила  Ганна
Хмельницька, осмiхаючись на вередування свавiльного Юрася.
   - Еге! в станi... в гарнiй станi! В хлiвi! Он де теперечки мо? конi!  А
Виговського конi поставили в батьковiй станi. Я не знаю, що й далi буде! -
кричав Юрась. - Нехай би Iван Остапович запер мене в хлiв, то  мене  б  не
брала така досада, як за мо? конi.
   - Та не в хлiвi-бо, а в повiтцi тво? конi,  -  обiзвалась  Ганна,  -  i
повiтка добра, не гiрша за станю. Невелика бiда, як тво? конi постоять час
в повiтцi.
   - Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив  в
повiтцi сво? конi, та мо?? Хто тут  господар  в  домi?  Вiн,  чи  я?  Я  -
господар! Я - гетьман! А вiн забрав собi на гетьманську булаву i  Суботiв,
викопав захованi батьком в землi грошi, цiлий мiльйон  талярiв,  i  забрав
теж на булаву. Це гарно! Я - гетьман! Вiн мене ограбив! Заграбував  велику
силу грошей мого батька. Викопав закопанi в замку в  Гадячi  мо?м  батьком
грошi, цiлий мiльйон талярiв! Це не жарти! це розбiйництво!
   - Та ти ж, сину, сам зрiкся гетьмансько? булави на який  час,  бо  тобi
треба ?хати до Ки?ва в академiю та кiнчати науки, - сказала Ганна.
   - Навiщо менi ?хати до Ки?ва? Я й дома скiнчу ?х з мо?ми  вчителями.  Я
до Ки?ва не по?ду, поки мо? конi не поставлять в мо?й станi!  -  репетував
Хмельницький, i в його очах вже тремтiли сльози, а його руки дрижали.
   Ганна  Хмельницька  схопилась  з  мiсця  i  кинулась  до  Юрася.   Вона
зауважила, що вiн став дуже роздратований,  i  боялась,  щоб  на  його  не
найшла чорна хвороба i не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти
ласкавими  словами  i  трохи  заспоко?ла,  обiцявши,  що  його  конi  знов
поставлять в станi на старому мiсцi, як тiльки скiнчиться в'?зд  гетьманшi
та роз'?дуться гостi. Юрась заспоко?вся.
   - Сiдай же, сину, коло нас та жди, бо й ти  повинен  стрiчати  вкупi  з
нами молоду гетьманшу, - сказала Ганна i посадовила Юрася поруч з собою на
канапi. Юрась втихомирився; його нервова слабiсть минула, i сльози  одразу
висохли в очах. В дитячих лiтах вiн слабував на чорну  хворобу;  тепер  та
слабiсть вже минула, але вiн був i тепер нервовим i вередливим хлопцем.
   Катерина Виговська вийшла  з  свiтлицi,  швидко  вернулась  i  принесла
свiжий, тiльки що спечений хлiб. Вона поклала на здоровому срiбному  блюдi
хлiб, а на хлiбi зверху - дрiбок солi.
   Незабаром вступив в свiтлицю гетьман, кинув оком, чи все  було  гаразд,
окинув оком стiльцi з високими спинками, оббитi червоним сап'яном,  ослони
й круглi циглики, обтягнутi  червоним  сукном  та  шовком,  окинув  [оком]
килими, розстеленi по свiтлицi, i промовив:
   - Господи спострiчай! Дай, Боже, час добрий!
   Тим часом в свiтлицю вскочив козак-вiстовець, котрий наглядав  з  вiкон
дзвiницi на поле, i промовив:
   - Ясновельможний гетьмане! вже  по?зд  з'явився  на  шляху  за  верстов
п'ять-шiсть од Чигирина!
   - Час менi ви?здити з козаками назустрiч мо?й гетьманшi! Прощавайте тим
часом! - промовив гетьман до Ганни  Хмельницько?  i  прожогом  вискочив  у
двiр, де стояла сотня козакiв. Гетьман вирядив сотника з козаками з двору.
За козаками рушив оркестр, а за ними на  пишному  конi  ви?хав  гетьман  з
декотрими полковниками. Сотня козакiв поскакала в поле.  Оркестр  став  на
мосту зараз  за  мiстом.  На  мосту  ждав  сво??  гетьманшi  й  гетьман  з
старшиною.
   Сила народу зiбралася коло мосту й загетьманським двором. Пiшла  чутка,
що молода гетьманша - дочка князя, що вона ?де з великим по?здом в золотiй
каретi, а за нею ?дуть усе князi, шляхтичi  та  польськi  сенатори,  котрi
знов  запанують  на  Укра?нi  за  нового  гетьмана.  Мiж  простим  народом
розповсюдилась чутка, що  вкупi  з  гетьманшею  на?дуть  польськi  пани  i
привезуть з собою в золотiй каретi якусь страшну вiдьму, а та вiдьма  знов
заведе панщину.
   Незабаром за гетьманським двором  заграли  музики.  Ганна  Хмельницька,
Катерина й Олена кинулись до вiкон. У двiр увiйшов оркестр, i музики грали
голосного марша. За  музиками  ?хав  Данило  Виговський,  а  за  ним  тихо
котилась  блискуча  французька  карета,  в  котрiй  сидiла  гетьманша,  ??
невiстка Маруся Стеткевичiвна i маленька Прiся, дочка Якилини Павловсько?.
На всiх конях над  головами,  на  кракiвських  високих  хомутах,  манячiли
червонi пояси i горiли, як жар, на сонцi. За гетьманшиною каретою котили в
двiр багатi й блискучi екiпажi, в котрих  сидiли  Павловська,  Подарицька,
Рудницька, Лговська, якась родичка гетьмана, Виговська, й iншi  багатенькi
шляхтянки, гетьманшинi знайомi. Павловська взяла  з  собою  й  свою  гарну
дочку Маринцю. Христина, Марусина дочка,  котру  гетьманша  любила  за  ??
веселiсть та жвавiсть, сидiла в екiпажi з  Павлиною  Рудницькою.  I  перед
по?здом, i позад по?зда скакали на конях козаки, а  позад  усiх  ?хали  на
возах   дворовi   слуги   гетьманшi:   кондитер,   пивничий   i    кравець
Василькiвський, котрий згодився ?хати до Чигирина за добрi грошi.
   Гетьман i Данило  Виговський  висадили  Олесю  з  карети.  Сам  гетьман
одчинив дверi в свiтлицю i провiв ??,  взявши  пiд  руку.  Гетьманша  була
убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно  накрохмалений  бiлий
як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i
справдi вступила в  господу  Виговського,  нiби  яка  королева.  Козацькiй
старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе  й
осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi  знайомi  так  само  були
багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то  в  французькi  сукнi.  Уся
свiтлиця сповнилась гiстьми.
   Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i  подала  ?й  хлiб  та
сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.
   - Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, - тихо  промовила
Хмельницька до Олесi.
   - От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, - тихо  обiзвалась
Олеся, - в шляхтичiв нема цього звичаю.
   - А ми, по нашому старому звичаю, стрiча?мо тебе з хлiбом-сiллю.  Пошли
тобi. Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була  здорова,  як
вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з
Iваном Остаповичем панували довго, жили в  щастi  та  в  добрi  i  дiждали
онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!
   - Спасибi! спасибi! - промовила Олеся. Катерина  приступила  до  Олесi,
взяла з ?? рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i  поставила  блюдо
на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись  з  молодою  гетьманшею:  вона
поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась  з  нею  тричi,  потiм
вони обидвi, в знак обопiльно? поваги,  як  обидвi  гетьманшi,  поцiлували
одна другу в плече. Привiтавшись  з  старою  гетьманшею,  Олеся  Виговська
привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.
   - А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, - сказала Ганна.
   - Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! - обiзвався насуплений Юрась.
   Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.
   - Я з Катериною Виговською давненько вже знайома:  ми  познайомилися  в
Ки?вi i таки частенько бували одна в друго? в гостях. А от тепер ми вже  й
рiдня, - сказала Олеся, обертаючись до Катерини.
   - О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з  ким
i поговорити, i розважити себе, - обiзвалась весела й говорюча Катерина.
   Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок.  Ганна
привiталась з ними дуже привiтно i щиро.
   - Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх тво?х гостей сiдати в нашiй  господi!
- просила Ганна Хмельницька.
   Молода гетьманша сiла на  турецькiй  софi  на  першому  мiсцi.  Родички
посiдали поруч  з  нею.  Виговський  попросив  козацьку  старшину  сiдати.
Полковники й сотники посiдали на  стiльцях  та  на  довгих  ослонах  проти
гетьманшi. За козацькою  старшиною  слiдком  натовпилось  в  поко?  чимало
усакого пароду, мiщан та простих козакiв.  Домашня  прислуга  заглядала  в
дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв ново? гетььманшi.  I  козакам,  i
мiщанам не сподобався пишний при?зд гетьманшi  та  ??  родичок  в  дорогих
блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з  причепленими  на
них червоними широкими поясами. Вся  ця  розкiшна  обстава  при?зду  ново?
гетьманшi була схожа на обставу по?здiв укра?нських католицьких  панiв  та
польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з Укра?ни.
   - 3  молодою  гетьманшею  на?хала  шляхта  провославна.  Чого  лоброго,
слiдком за цi?ю шляхтою на?де до гетьмана в Чигирин i польська  шляхта,  -
гомонiли  козаки  й  хлопи,  оглядаючи  з  усiх  бокiв  блискучi  екiпажi,
кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.
   Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi i  випровадити  з
свiтлицi зайвий натовп мiщан та козакiв.
   Як же тобi, панi, показався наш Чигирин?  Зда?ться,  ти  оце  вперше  в
Чигиринi? - спитала Хмельницька в гетьманщi.
   - Пiсля Ки?ва вiн менi зда?ться дуже простим. Менi не сподобалось, що в
Чигиринi дуже багато  вiйська,  дуже  багато  козакiв.  На  яку  улицю  не
поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь  в  вiйськовому
таборi, - промовила Олеся.
   - Бо Чигирин - вiйськове козацьке мiсто. А  ти,  гетьманшо,  певно,  не
любиш козакiв? - спитала в Олесi Олена Неча?ва.
   - Нi, не те, що не люблю... але де багато вiйська,  там  жити  недобре,
неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як  у  Ки?вi  коло
свято?  Софi?,  де  тепер  оселились  московськi   стрiльцi.   Я,   бачте,
шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, - сказала Олеся.
   - Нiчого те, нiчого!  -  обiзвався  гетьман  Виговський.  -  Поживеш  в
Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як  потеплiша?  надворi,  пере?демо  на
життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та  свiтлий.  А  там
сади, як рай, там пасiки в  садках,  куди  не  повернись.  Там  тобi  буде
спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.
   - От там так гарно, як в раю! Я  до  тебе,  гетьманшо,  буду  частенько
навiдуватись в Суботiв, - промовила Катерина.
   - Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в  новому  мiсцi,
мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на  далекiй  чужинi,  -  сказала
Олеся до сво?? давньо? знайомо? Катерини, котру вона любила за  ??  веселу
вдачу i за природжену розмовнiсть.
   Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не  йшла.  Було
зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька  старшина
гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на  нову  гетьманшу.  Родички
Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина  провадила
розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було,
що гостi були притомленi пiсля далеко? дороги. Молода i проворна Христина,
Олесина небога, без сорому казка, позiхнула, а  потiм  встала  з  стiльця,
потягла аа руку з собою Маринцю,  i  вони  вдвох  пiшли  кругом  свiтлицi,
оглядаючи химерно посплiтуванi малюнки на стiнах та дорогу зброю, що  була
порозвiшувана по кутках. Весела Христина, не зважаючи на поважну старшину,
почала бiгати i навiть пустувати. Маруся Стеткевичева  спробувала  спиняти
свою дочку, але Христина про не? й вухом не вела i пiдбивала на пустощi  й
Маринку; здiймала з стiн рушницi та шаблi i  подавала  Маринцi,  котра  не
знала, що робити з тими рушницями  та  шаблями,  i  вертiла  ?х  у  руках.
Гетьманша насилу впинила Христину i звелiла паннам не зачiпати того, що до
?х не належиться. Христина надулась i сiла. Маринка сiла поруч  з  нею,  i
вони почали тихо балакати про молодих сотникiв, котрi сидiли проти ?х.
   Тим  часом  вiстовець  дав  знати,  що  ?де  посланець  од   короля   -
Беньовський, котрого гетьман сподiвався до себе на  днях.  Гетьман  вислав
йому назустрiч двох полковникiв, а сам з старшиною вийшов на ганок i  ждав
його. При?хав незабаром i Беньовський  з  двома  панами.  Виговський  щиро
привiтався з ним i запросив до  свiтлицi.  Незабаром  в  свiтлицю  вступив
Казимир Беньовський, давнiй приятель гетьмана Виговського, тепер посланець
з Варшави у польського короля. Вiн  ввiйшов  в  свiтлицю  тихою,  поважною
ходою, i Виговський знов  привiтався  з  ним,  обнявся  навхрест  i  тричi
поцiлувався. З цього гарячого i радiсного привiтання можна було зауважити,
що гетьман i  пан  Беньовський  вже  давненько,  ще  за  живоття  гетьмана
Богдана, були в великому приятельствi. Не  пота?лось  це  ?х,  очевидячки,
давн? приятельство i од козацько? старшини, i од Олесi.
   Виговський взяв за руку Беньовського i повiв до Олесi:
   - Моя дорога гетьманшо!  Це  ясновельможний  пан  Казимир  Беньовський,
волинський каштелян  i  посланець  од  його  милостi  найяснiшого  короля.
Прибувши цим часом до Чигирина,  його  ясновельможнiсть  хоче  поздоровити
тебе, гетьманшо.
   Гетьманша  встала  i  радо  привiталась  з   Беньовським.   Беньовський
навистрiчки почав говорити ?й красномовну промову.  Вiн  вславився  сво?ми
промовами i в Польщi, i на Укра?нi, задля того король часто  вибирав  його
за посланця на Укра?ну, коли  треба  було  облесливими  словами  прихилити
козацьку старшину до польських iнтересiв i, само  по  собi,  пiддурити  ??
красномовними обiцянками. Беньовський став серед свiтлицi проти гетьманшi,
щоб сказати свою привiтальну промову. По стародавньому звичаю ораторiв вiн
починав сво? промови або од Адама й Ноя, або од самого  Бога,  що  в  нашi
часи виходить трошки смiшно.
   - Найвищий розум, котрого ми нарiка?мо Богом, найвища сутнота, цар  над
небом i землею, колись сотворив першого чоловiка Адама i першу жiнку  ?ву,
- так почав Беньовський свою  промову.  -  Найвища  сутнота  увiв  першого
чоловiка i його супружницю в пишний рай,  зумисне  для  цi??  першо?  пари
засаджений. Ви, ясновельможна гетьманшо, з ясновельможним гетьманом  тепер
в Чигиринi та в Су-ботовi, як Адам i ?ва були в раю.  Вiтаю  ж  вас,  ясна
панi з великого роду, i бажаю вам щастя-долi в цьому новому раю на  пишнiй
Укра?нi, поздоровляю вас з вашим високим титулом, з титулом нiби  королеви
на Укра?нi по вашому становищу в укра?нському суспiльствi.
   Беньовський поцiлував гетьманшу в руку, вона поцiлувала його в плече.
   - Прошу ж вас,  ясновельможний  пане,  сiдати.  Будьте  нашим  при?мним
гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигиринi i в нас в  гостях,  хоч  ви  й
далеченько-таки од нас живете, - сказала гетьманша.
   Беньовський сiв проти гетьманшi коло стола.
   -Ох, не близький свiт! Я тепер пробуваю в сво?й ма?тностi  на  Подiллi,
коло Бара, але бiлi?ш того, що живу в Варшавi або на Волинi.
   - Прибувайте до нас частiше, будете оповiдати  менi  про  Варшаву,  про
двiр, про двiрськi звича?, про двiрське життя: буде що менi послухати,  бо
я,  признаюся,  дуже  цiкава  знати;  як  живуть  люди,  вищi  за  нас   i
просвiтнiшi.
   - Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибi!
   -  Тут,   в   Чигиринi,   в   палацi   гетьмана   Богдана,   все   дуже
по-старосвiтському: на стiнах, за образами,  вишиванi  рушники,  на  стелi
понамальовуванi янголи та усякi малюнки,  неначе  в  церквi.  Це  менi  не
подоба?ться.
   - Чому ж? Янголи нiкому не шкодять, - Обiзвалась стара гетьманша Ганна.
   - Воно так, але церква церквою, а палац палацом, - сказала Олеся. -  От
у палацi мого покiйного панотця, i  в  князя  Соломирецького,  i  в  князя
Любецького то все вже по-чужоземському: на  стелi  скрiзь  понамальовуванi
амури та венери, як в Луврi або в Варшавi в палацi короля.
   - Нiчого те, ясновельможна гетьманшо, нiчого  те!  Поживете,  то  й  ви
поставите палац, а варшавськi майстри понамальовують вам таких  амурiв  та
купiдонiв, що аж гарно буде подивитись: сама любов так i  проситиметься  в
серце з стелi та стiн. А лукавi купiдони будуть з стелi  пальчиком  кивати
на ваших красунь: стережiться, мовляв, красунi, бо мо? стрiли не жарти! Ой
стережiться!  бо  й  чигиринськi  козаки  не  вiльнi  од  стрiл  Купiдона:
побiджують вони й козакiв.
   Беньовський обернувся до дам та паннiв i покивав на них  пальцем.  Дами
усмiхнулись.
   - Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, - обiзвалась смiлива  й
проворна Павловська.
   Дверi одчинились, i в свiтлицю вступив  шляхтич,  ки?вський  пiдкоморiй
Юрiй Немирич з кiлькома провославними дiдичами-панами, котрi, по  волi  чи
по неволi, були прихильнi до козакiв ще за гетьмана Богдана i пiшли навiть
в козаки до його на службу, хоч i гнiвались на його за те, що  через  його
хлопи одбились од панщини.  Довiдавшись,  що  молодо?  гетьманшi  ждуть  в
Чигиринi, Немирич заздалегiдь прибув до Чигирина, щоб  поздоровити  молоду
гетьманшу-шляхтянку. Високий та рiвний станом, з розумними очима, поважний
на ходi, славний оратор того часу та вчений чоловiк, Юрiй Немирич  вступив
в свiтлицю тихо й поважно, неначе  вступав  в  сенат.  Його  часто  шляхта
вибирала за посланця в варшавський сейм, i вiн говорив в сеймi  та  сенатi
дуже красномовнi й розумнi промови латинською мовою. Немирич був убраний в
французьке убрання XVII вiку, в  чорний  кафтан,  в  черевики  й  панчохи.
Кругом ши? бiлiв високий цупкий комiр, але поверх  цього  убрання  Немирич
накинув на плечi козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.
   - Моя дорога гетьманшо! Це Юрiй Немирич, дiдич,  овруцький  староста  i
ки?вський пiдкоморiй; це мiй дорогий знайомий, -  промовив  Виговський  до
сво?? жiнки.
   Олеся встала. Немирич поздоровив ??  коротеньким  привiтанням,  мiшаючи
старосвiтську  книжну  мову  з  живою  укра?нською  мовою.  Юрiй   Немирич
поцiлував Олесю в руку. Вона попросила його сiсти. Немирич привiтався i  з
старою гетьманшею. Вiн бував в останнi часи i в гетьмана Богдана,  в  його
палацi, помирившись  з  новим  козацьким  суспiльським  укладом  життя  на
Укра?нi. Немирич привiтався i до Беньовського, як до давнього знайомого.
   - Який я  радий,  що  ми  тут  стрiлися,  неначе  змовились,  -  сказав
Беньовський до Немирича. - Як ми давно бачились! як давно!
   - Нема де правди дiти, таки давненько, - обiзвався Немирич.
   - Я давно чула про вас,  шановний  пане,  од  свого  дядька  й  опiкуна
Христофора Стеткевича. Вiн дуже хвалив вас, як вченого чоловiка i славного
оратора. Вiн кальвiнiст, як i ви.
   - О нi, ясновельможна! Я був колись замолоду соцiнiаном, але повернувся
до вiри свого народу, - сказав Юрiй Немирич.  -  Я  вже  давно  став  знов
православний.
   - Ви бували в чужих  краях?  У  Францi?,  в  Парижi?-  спитала  в  його
гетьманша.
   -  Бiльш  того,  ясновельможна,  що   в   Голландi?.   Придивлявся   до
чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвiтити, бо i в
наших, i в польських школах ще нема правдиво?  свiтсько?  науки,  яка  вже
тепер сутнi? по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такi школи i в
нас на Укра?нi замiсть духовних церковних шкiл. Я вернувся до  вiри  сво?х
предкiв, пристав,  як  i  багато  наших  православних  дворян-дiдичiв,  до
покiйного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки  мiж  усякими
верствами нашого суспiльства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч,
може, й несамохiть, визволив народ од крiпацтва.
   - Пане Юрiю! пани повиннi бути в кожнiй державi, бо на ?х лежить висока
повиннiсть обороняти рiдний край i дбати  про  науку  та  просвiтнiсть,  -
сказав Беньовський.
   - Це вже мо? дiло, а  не  тво?,  пане  Беньовський,  -  обiзвався  Юрiй
Немирич, - я й сам не зрiкаю вартостi вищо? верстви, шляхетства для  сво??
вiтчини, але рабство менi не подоба?ться. Кожний  чоловiк  носить  в  собi
образ Божий.
   - Ясновельможнi панове! Тепер час не змагатись, а  веселитись,  що  моя
дорога гетьманша благополучно до?хала з Ки?ва до нового житла.  Мамо,  час
би вже привiтати гостей старим медом, од котрого усякi хмари зсовуються  з
чола! - сказав гетьман до Ганни  Хмельницько?.  -  Почастуйте,  мамо,  мою
молоду гетьманшу та мо?х вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи
розвеселяться.
   Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потiм вернулась.  За  нею  слiдком
вступив в свiтлицю козак i винiс на срiбному блюдi здоровий  жбан  старого
меду i вже поналиванi медом срiбнi кубки: Виговський  подав  перший  кубок
Олесi, взяв один  кубок  у  руки,  усi  гостi  взяли  по  кубковi  меду  i
повставали.
   - Вип'?мо за  здоров'я  мо??  дорого?  молодо?  гетьманшi!  -  промовив
Виговський.
   - За здоров'я ясновельможно? молодо? гетьманшi!  Даруй  же,  Боже,  щоб
ваше життя було солодке й мiцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! -  гукнув
Беньовський на всю свiтлицю. - Вiват! вiват! вiват!
   Усi гостi гукнули тричi "Вiват!". Саме в той час прибув в  двiр  дядько
гетьманшi Олесi по матерi, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою
Зiна?дою. Одчинились в свiтлицю дверi i,  як  гостi  пили  мед  i  кричали
вiват, на порозi з'явився Соломирецький поруч з сво?ю гарною дочкою.
   - Ого-го!  князь  Соломирецький!  Наливайте  кубки  медом!  Вип'?мо  за
здоров'я князя  i  його  дочки  Зiна?ди!  -  гукнув  Виговський  назустрiч
родичевi-князевi, радий, що до його завiтали в гостi  тi  Олесинi  родичi,
котрi йшли проти Олесиного шлюбу з ним.
   - За чорнi очка та гарнi брiвки молодих  паннiв  Маринцi,  Христини  та
князiвни Зiна?ди! вiват! - гукнув Беньовський, неначе вiн був  молоденький
панич.
   - Вiват! - гукнули гостi, а панни засоромились,  почервонiли  i  тiльки
поглядали одна на другу: звiдкiль, мовляв, i для чого це така  нам  честь.
Козацька старшина тiльки переглядалась та  осмiхалась.  Козаки  знали,  що
п'ють за здоров'я паннiв та жiноцтва тiльки в польських палацах; це не був
козацький звичай пити прилюдно за поважних оказiй  за  здоров'я  жiноцтва.
Окрiм того, ?м не  сподобався  при?зд  до  нового  гетьмана  шляхтичiв  та
родичiв гетьманшi високого колiна.
   Маринця й Христйна кинулись до Зiна?ди i почали  з  нею  обнiматись  та
цiлуватись.
   - Ой, яка я рада, що оце ти,  Маринцю,  та  ти,  Зiна?до,  при?хали  до
Чигирина, - говорила Христйна  до  молодих  паннiв,  -  буде  менi  з  ким
погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то менi втiха  з  старих
тiток та дядин! - жартувала Христйна, скоса поглядаючи  на  тих  тiток  та
дядин.
   - А зна?ш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась
в не? жити в Чигиринi та в Суботовi, - тихо шепотiла Маринка  Христинi  на
вушко.
   - Невже! От i добре! - сказала  Христйна  i  аж  крутнулась  на  одному
мiсцi, а потiм пiдскочила.
   - А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас,  старих?  -  спитав
Виговський в паннiв здалеку.
   - Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас,  старих,  а  про  молодих!  -
сказав веселий Беньовський. - Ой  панни!  стережiться  лишень  ви  молодих
козакiв, цих степових орлiв.  На?хали  ж  колись  до  гетьмана  Богдана  з
во?водою Адамом Киселем молодi шляхтянки й панни, й панi? та й...  декотрi
й додому не повертались, навiть замiжнi, не тiльки  панни:  позалiтали  на
вольнi степи з красунями козаками, покинули  навiть  сво?х  чоловiкiв.  Ой
стережiться козакiв! Бо козак, як орел, як побачив дiвчину, то i  вмер,  -
жартував веселий Беньовський.
   - Та ми, пане Беньовський, цього не дуже бо?мося! Ми в цьому  безпечнi,
- обiзвалась весела Христина.
   - Ми не бо?мось козакiв, - додала за нею Маринка.
   - Моя гарна панно! Не зарiкайтесь заздалегiдь i не  ручайтесь  за  сво?
серце, бо серце вольне, як вiтер, - сказав Беньовський.
   - Я зарiкаюсь заздалегiдь, - обiзвалась Христйна.
   - I я зарiкаюсь, - сказала Маринка.
   - Глядiть лишень та стережiться! Не  дурно  ж  спiвають  в  пiснi:  "Ой
дiвчина-горлиця до козака горнеться", -  промовив  Беньовський  i  покивав
делiкатно пальцем на трьох паннiв. -  Ви  три  грацi?,  а  декотрi  козаки
люблять грацi?, хоч вони все в битвах трохи не щодня.
   Панни i справдi зорили скоса очками  по  козаках,  котрi  сидiли  попiд
стiною довгим рядом. Мiж доходжалою старшиною сидiли  й  молодi,  й  гарнi
сотники i  простi  козаки,  сини  декотрих  поважних  старих  сотникiв  та
полковникiв.
   - А придивiться й вгадайте, хто з  молодих  козакiв  тут  найкращий?  -
говорила весела Христйна до Маринки та Зiна?ди.
   Маринка й Зiна?да осмiхнулись i мовчали.
   - Але жарти жартами, а нам час  i  честь  знати,  дати  спокiй  молодiй
гетьманшi i подорожнiм, бо  вони  здорожились.  Чи  правду  я  кажу,  пане
пiдкоморiй? - сказав Беньовський, вставши з мiсця.
   - Правда твоя, правда! Треба нам i честь знати, - обiзвався Немирич.
   Беньовський, Немирич i вся козацька старшина  заворушилась,  вставши  з
мiсця: всi  вони  розпрощались  з  гетьманшею  та  з  при?жджими.  Гетьман
запросив усiх до сво?х свiтлиць, доки покличуть ?х на обiд.
   - Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський!  Навiдуйтесь  до
нас! I ви, пане Немиричу, не  минайте  нашо?  господи!  -  запрошувала  ?х
гетьманша.
   - Вже чию господу мину, а вашо? так не  мину!  -  говорив  Беньовський,
обернувшись на порозi.
   Гостi зостались в свiтлицi i  розбалакались.  Якилина  Павловська  сiла
поруч з Ганною Хмельницькою i швидко познайомилась з нею i  розговорилась.
Павлина Рудницька була незвичайно рада, що за?хала в далекий i  новий  для
не? край. Козаки вчинили на не? дуже при?мне  враження.  Вона  почала  вже
марити, що тут в Чигиринi до не?  причепиться  якийсь  козацький  прудиус,
закоха?ться в не?,  доконечне  посвата?,  i  вона  ви?де  з  Чигирина  вже
замiжньою, а не панною.
   Довгенько балакали гостi, ждучи  обiду,  коли  несподiвано  в  свiтлицю
увiйшов Юрась i, без  сорому  казка,  голосно  промовив,  не  вважаючи  на
гостей:
   - Що це таке, мамо? що це таке?
   - А що ж це  таке?  Свiтлиця,  а  в  свiтлицi  нашi  шановнi  гостi,  -
обiзвалась Ганна Хмельницька.
   - Я ?сти вже хочу! Чом ви й досi не да?те обiдати?  Я  вже  давно  ?сти
хочу i вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже  пообiдав,
а ви й не дума?те про обiд i гадки не ма?те.
   - Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям i справдi  вже  час
би й обiдати. А пiди, Катерино, та спитай в кухарiв, чи вже готовий обiд?
   Катерина вийшла на часок i знов вернулась в свiтлицю.
   - Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи  готовий  вже  до  обiду  гетьман  та
старшина, - сказала Катерина.
   Тим часом увiйшов Виговський i спитав в Ганни,  чи  можна  вже  просити
старшину й гостей до столу. Катерина оповiстила, що  можна,  бо  обiд  вже
готовий.  I  Ганна  Хмельницька,  добра  господиня,  нагодувала  гостей  i
гетьманшу таким смачним обiдом, який  ?м  рiдко  траплялось  ?сти.  Молода
гетьманша сподiвалась, що при обiдi i по обiдi буде здорова випивачка,  що
козацька старшина почне без мiри пити  та  гуляти.  Але  нiчого  цього  не
трапилось. Ганна Хмельницька не велiла подавати на столи багато горiлки та
вина. Вона ще за живоття Богдана вивела  при  дворi  гетьмана  гулянку  та
п'янство.
   По  обiдi,  як  козацька  старшина,   небагато   випивши,   розiйшлась,
Виговський, зовсiм тверезий, пiшов  до  свого  кабiнету  [з  Беньовським],
Юрi?м Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кiлькома
православними шляхтичами, котрi при?хали з  Немиричем  поздоровити  молоду
гетьманшу з при?здом. Закуривши здоровi люльки, вони посiдали  на  низьких
турецьких софах i почали балакати од щирого серця.
   - От ви, Йване Остаповичу, тепер i гетьман на Укра?нi. Що ж тепер  далi
буде? - спитав в гетьмана Немирич, вивiдуючи його думки.
   - Те буде далi, що кри?ться потай од усiх  i  в  вашiй  головi.  Але  я
вгадую вашi думки, пане Немиричу, навiть просто скажу, що не  помиляюсь...
- обiзвався гетьман i  глянув  пильно  просто  в  вiчi  Немиричевi  сво?ми
розумними гострими очима.
   - Вас козаки вибрали за  гетьмана,  а  ви  й  досi  не  послали  навiть
посланця в Москву, щоб  оповiстити  царя  про  сво?  вибрання,  -  говорив
Немирич.
   - Я й не думаю посилати, в Москву посланця. Не подоба?ться менi Москва,
не подобаються  менi  московськi  непросвiченi,  й  дуже  грубi,  й  наглi
московськi бояри. Не люблю я i тих московських во?вод,  що  вже  засiли  з
стрiльцями в наших бiльших  мiстах,  навiть  в  тих,  в  котрих  по  умовi
гетьмана Богдана з  царем  Олексi?м,  вони  не  повиннi  бути,  як  от:  в
Чернiговi, в Нiжинi, - сказав Виговський.
   - Засядуть московськi во?води i у всiх наших мiстах i заберуть  Укра?ну
в сво? руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! -  говорив  Немирич.  -
Москва вже склалася з розбитих удiлiв в монархiю, а монархiя  не  стерпить
нашо? республiки на Укра?нi i чи тепер,  чи  потiм  злама?  й  знесе  нашi
порядки, нашi  привiле?,  наш  уклад.  Польща  i  тепер  ?  республiка,  i
республiка шляхетська: при Польщi i на Укра?нi вдержиться гетьманщина.
   - Це ви, пане Немиричу, неначе чита?те  мо?  думки  в  мо?й  головi,  -
обiзвався  гетьман  Виговський,  осмiхаючись.   -   Окрiм   того,   Москва
непросвiчена i вона не дбатиме про свiтло  науки  i  не  поважатиме  нашо?
просвiтностi на Укра?нi.
   - При Москвi наша просвiтнiсть впаде,  нашi  школи  впадуть,  бо  не  з
Москви йде до нас свiт науки, а з чужоземських  кра?в  через  Польщу.  Нам
треба завести два унiверситети: в Ки?вi i в Вiнницi, найменше два, i  такi
увiверситети, якi я бачив за границею, з науками свiтськими, правдивими, а
не з теологi?ю нашо? Ки?во-Могилянсько? академi?. Польща це  попустить,  а
московськi бояри назвуть цi заграничнi школи безбожними й  лютерськими,  -
говорив далi Немирич.
   - Буде в нас з Москвою за  такi  школи  велика  тяганина,  -  обiзвався
Данило Виговський.
   - Москва нiколи не попустить волi нашiй шляхтi, хоч би й  православнiй,
не тiльки католицькiй; а скiльки гетьман  Богдан  вигнав  з  Укра?ни  таки
укра?нсько?, хоч  i  не  вже  покатоличено?,  шляхти!  -  промовив,  князь
Соломирецький, - Хiба це добре дiло? Хiба ж цi шляхтичi й дiдичi  не  дiти
однi?? матерi Укра?ни?
   I Виговський, i Немирич змовчали i нiчого не  одповiдали  на  цю  думку
князя Соломирецького.
   - Знов i те, що держава без шляхти  неможлива  рiч,  -  почав  говорити
Немирич. - Шляхта i тiльки шляхта ма? спроможнiсть дбати про свою просвiту
i розповсюднювати науки по всiй державi. Вам, козакам, треба б  добуватись
шляхетських привiле?в, а не змiщуватись з плебсом, котрому нема часу дбати
про виховання й просвiтнiсть.
   - Оце свята правда! - аж крикнув гетьман. - Вашi думки правдивi. Козаки
повиннi зрiвнятись з шляхтою i дiстати шляхетськi привiле?, а  не  ставати
запанiбрата з плебсом. Через це то нам Польща бiльше стане в пригодi.  Але
що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть простi  козаки?  Що  скаже
народ? Польщi не люблять на Укра?нi.
   - Буде бiйка, буде колотнеча повсякчас, але потiм, як усi побачать,  що
поляки не втручаються в справи  на  Укра?нi,  то  й  замовкнуть,  а  потiм
потроху звикнуть до нових порядкiв, - промовив Немирич.
   - Я задумав знов з'?днатись з Польщею, - обiзвався гетьман  Виговський,
- i вчиню це дiло хоч би й декотрi козаки i не  пристали  на  це,  хоб  би
полились рiки кровi. Король само по собi повинен нас з'?днати з  поляками,
як рiвних з рiвними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку
старшину нiби на пораду i довiдаюсь, якi в ?х думки та гадки,  який  в  ?х
погляд на це дiло. Серце мо? лежить до Польщi, а не до  темно?  Москви.  А
ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на  пораду  i
вчинiть пропозицiю од короля й сената. Менi  нiяково  самому  починати  цю
пропозицiю.
   -Добре, добре, ясновельможний! Нехай i пан  Немирич  приходить,  i  ви,
шляхтичi, приходьте: може, ми i вмовимо непокiрливих i  незгодних  з  нами
полковникiв.
   Гетьман  Виговський  другого  дня  ввечерi  скликав  до  себе  козацьку
старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицiю  королiвського  посланця
Беньовського. Гетьман  ходив  по  ясно  освiченiй  свiтлицi  тихою  ходою,
спустивши голову додолу.  Думи  ро?м  вилися  в  його  головi,  одна  одну
попереджаючи, як хвилi на водi в негоду на здоровому вiтрi. Виговський, як
тiльки став гетьманом, одразу задумав план з'?днання  Укра?ни  з  Польшею,
але почував, що пiсля Богданових побiд над Польщею це дiло буде  трудне  й
небезпечне.
   "Ой велике й небезпечне дiло задумала  моя  голова!  -  думав  гетьман,
ламаючи руки так, що аж пальцi лущали. - I треба хапатись з цим дiлом,  бо
Юрась вийде з академi? i вiзьме од мене гетьманську  булаву.  Порива?  всю
мою душу не на пiвнiч, а туди, на захiд, до Польщi,  до  ?вропи.  Там  для
мене ся? сонце, а пiвнiч неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить
мене ма?тностями, селами, лiсами; рiчкою полл?ться золото  з  Варшави.  Ой
думи мо?, мрi? мо? золотi! Не да?те ви менi спокою нi вдень нi вночi.  Але
треба... треба провадити дiло розумно й обережно, щоб часом i  моя  голова
не покотилась додолу, як дитячий м'яч: в цьому дiлi - або пан, або пропав!
   I хруснули усi пальцi на обох руках в гетьмана;  знов  похилилась  його
голова ще нижче, а хода по свiтлицi стала тихiша. Гетьман спинився i  став
на одному мiсцi; його голова неначе захрясла  в  натовпi  смiливих  думок,
неначе не могла знести велико? ваги великих думок. Вiн неначе бачив  перед
сво?ми очима той блиск, силу й славу Укра?ни, бо дуже любив рiдний край.
   Почала збиратись в свiтлицю козацька старшина, яка тодi  нагодилась  до
Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру
гетьмана Виговського; надiйшов  Богданович-Зарудний,  генеральний  судець;
Тимiш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким
Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники  Данило  Виговський
та Нечай; Богдановi зятi й iншi сотники, котрi тодi прибули  до  Чигирина.
Незабаром увiйшов  в  свiтлицю  Юрiй  Немирич,  а  зараз  за  ним  вступив
королiвський посланець пан Беньовський.
   - Од найяснiшого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана,  i  до  вас,
козацька старшино, посланець  ясновельможний  Беньовський  з  королiвською
пропозицi?ю. Просимо вас  вважливо  вислухати  пропозицiю  i,  порадившись
вкупi з нами, сказати посланцевi свою одповiдь, - почав  говорити  гетьман
Виговський.
   - Чи це, гетьмане, буде рада, чи тiльки порада?-спитав в гетьмана дехто
з старшини.
   - Нi, це тiльки порада, так... тим часом... Як дiло пiде в нас на  лад,
тодi ми зберемо й правдиву козацьку раду i  оповiстимо  цю  пропозицiю  од
короля та польського сенату, - промовив Виговський.
   Гетьман став посеред свiтлицi за столом.  Кругом  стола  стала  в  коло
козацька  старшина.  Пан  Беньовський  виступив  перед   колом   i   почав
висловлювати польську пропозицiю в ораторськiй промовi.
   - Найвища сутнота, отець наш небесний, що створив небо i  землю,  ще  в
раю дав велику заповiдь нашому праотцевi Адамовi i нашiй праматерi ?вi,  а
через ?х i всiм людям заповiдав любитися i  жити  в  згодi.  Усi  ми  дiти
нашого одного праотця, ми всi  брати.  В  раю  не  було  нi  католика,  нi
православного. I в нас колись був рай i на Укра?нi, i в  Польщi;  жили  ми
колись в згодi по-братерськи, любилися,  мирилися  i  лиха  не  знали.  Не
зазнали ми нiяко? сварки, нi бiйки, бо ми побратались, як рiвнi з рiвними,
вольнi з вольними.
   - Ясновельможний пане, кажеш правду, - обiзвався Павло Тетеря.
   - Свята правда! - сказав гетьман.
   - Це, певно, було тодi, як ?зу?ти поробили з  наших  укра?нських  панiв
перевертнiв-католикiв, - промовив Сомко насмiшкувато.
   - От ви менi й перебили промову, - сказав Беньовський. - Ворог людських
душ, чорт  проклятий,  зумисне  пiдвiв  нас,  пiдбив  на  сварки  на  нашу
погибель. Вдаривши себе в перси,  пiзнаймо  сво?  грiхи  i  простiмо  однi
другим нашi обопiльнi провини. Забудьмо про давнi  сварки  та  змагання  i
знов зiйдемось докупи i будемо жити в згодi, як жив наш  праотець  Адам  в
раю з нашою праматiр'ю ?вою. Гетьман Богдан недобре дiло вчинив, одiрвавши
Укра?ну од Польщi. Забудьмо про Богданове  дiло,  вимажмо  його  з  карток
нашо? iсторi?, з козацьких чорних лiтописiв.
   - Ну, пане Беньовський! Що написано пером, того не вивезеш i  волом,  -
обiзвався Цюцюра.
   - Я прибув до вас, гетьмане й старшино, з  пропозицi?ю  од  найяснiшого
нашого короля прилучити Укра?ну до Польщi. Приставайте до Польщi, як рiвнi
до рiвних, вольнi до вольних. I нам без вас погано, i вам без нас недобре;
i поляки були виннi, i козаки не без грiхiв та  помилок,  -  говорив  далi
Беньовський. - Найяснiший наш король,  наш  правдивий  отець,  простить  i
вибачить козакам ?х провини, ?х помилки, а значнiй  старшинi  дасть  право
шляхетства, зрiвня? ?х в привiлеях з польською шляхтою.
   - А чи не стане часом наша тiнь довша,  як  станемо  шляхтичами?  -  не
втерпiв Носач, щоб не пожартувати.
   - Я думаю, що шляхта повинна бути в усякiй державi, повинна  бути  i  в
нас, - сказав Юрiй Немирич. - Козацька старшина  повинна  мати  шляхетськi
привiле?, бо вона здобула ?х мечем i на дiлi вже ?х i ма?.  Я  пристаю,  i
вся православна шляхта охоче пристане зо мною до  Польщi,  як  до  держави
багато бiльше просвiчено?, нiж Москва, держави пiдхожо?  до  укладу  життя
козацького.
   - Пан Немирич говорить правду, - сказав Данило Виговський.
   - Отже ж, ви все менi перебива?те, - почав говорити пан Беньовський.  -
Я посланий од короля до вас, як та Но?ва голубка до ковчега, i принiс вам,
козакам, масличну гiлку миру i згоди з Польщею.  Розривайте  з  Москвою  i
пiдхиляйтесь знов пiд мiцну руку найяснiшого польського короля,  нашого  й
вашого природженого отця й добродiя.
   Декотрi з полковникiв загомонiли, зачувши таку пропозицiю Беньовського.
В свiтлицi пiднявся гомiн. Однi не хотiли слухати  далi  тi??  пропозицi?,
другi  спиняли  ?х,  щоб  вони  не  перебаранчали  говорити  далi   пановi
Беньовському. Палкий Сомко, палкий Носач повиймали шаблi з пiхов i  почали
ними махати.

   - Не хочемо цього далi й слухати! Не приста?мо на таку  пропозицiю!  Не
треба нам  польського  короля!  Вiн  напустить  на  Укра?ну  польсько?  та
католицько? сполячено? укра?нсько?  шляхти,  нашле  ?зу?тiв!  Знов  будуть
повертати народ на католицтво! Знов будуть сполячувати укра?нську шляхту!
   - Чи не отаку масличну гiлку ви нам принесли,  ясновельможний  пане?  -
сказав Сомко, показуючи йому свою шаблю.
   - Неправда! Не меч, а мир приносить нам ясновельможний пан Беньовський.
До Польщi! до Польщi! до з'?днання з Польщею! - крикнув Павло Тетеря.
   - Не буде цього нiколи! Нам не треба шляхти! Ми всi тепер тут рiвнi:  i
шляхтичi, й козаки, й мужики, - говорив Остап Золотаренко.
   - Згода! Годi! Не галасуйте! Подумайте, погадайте, а потiм скажете свою
гадку. Це ж тiльки пропозицiя найяснiшого короля, а до самого дiла  ще  не
близький свiт, ще буде добра  промашка,  -  говорив  гетьман,  заспокоюючи
старшину. - Вкладiть шаблi в  пiхви!  Ми  обража?мо  посланця  найяснiшого
короля. Посланець - особа освячена. Ш-ша!
   - Я тiльки принiс вам пропозицiю про згоду! Нехай буде мир мiж нами  на
землi, як на небi мiж херувимами  та  серафимами!  -  заспокоював  козакiв
Беньовський. - Чи ? ж що в свiтi кращого, як мир та згода, коли братерськi
народи живуть в згодi, як рiвнi брати? Хiба ж  ми  не  брати  i  тiлом,  i
духом? Хiба ж ми не дiти отця небесного? Хiба ж ми не близькi  до  других?
Наш отець, польський король, не понехту? тими, котрi покаються перед ним i
пiдхиляться пiд його руку. I ми будемо жити в  згодi.  Знов  буде  рай  на
Укра?нi.
   - Ми вже зна?мо тепер про твою пропозицiю пане Беньовський, то вже нема
чого бiльше й балакати про це, - промовив Сомко. - 3 цього  пива  не  буде
дива. Дiло  вже  зроблено  гетьманом  Богданом,  а  мертвого  з  гробу  не
вертають.

   - Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з сво?ю пропозицi?ю  не  мир,  а
меч, - обiзвався  Тимiш  Носач.  -  Король  та  пани  пустять  на  Укра?ну
польських дiдичiв та ?зу?тiв, насадять на уряди в Укра?нi сво?х урядникiв,
знов роздiлять наше суспiльство на ворожi  верстви:  на  щляхту,  козакiв,
хлопiв, а цей порядок нам непотрiбний, це польський порядок! Ми не  згоднi
на це. А коли ти, гетьмане,  пристанеш  до  цi??  королiвсько?,  польсько?
пропозицi?, то ми доберемо способу проти цього дiла.
   Сомко вийняв шаблю i  показав  Беньовському,  Павло  Тетеря  та  Данило
Виговський вийняли i сво? шаблi з пiхов i показали Сомковi.
   - А ми приста?мо до злучення з Польщею i для цього знайдемо такий самий
спосiб! - гукнув Павло Тетеря.
   I мiж старшиною знов пiднявся галас, шум, гам та змагання.
   - Годi вже вам, годi! Ходiмо лiпше та вип'?мо по чарцi  горiлки  та  по
кубковi меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицiю польського посланця,
- сказав гетьман, i старшина потрохи вгамувалась i заспоко?лась.
   - Зберу ж я тепер раду з самих тiльки прихильникiв Польщi, i  тодi  вже
доконечне постановимо умову з'?днання Укра?ни з Польщею, - шепотiв гетьман
Виговеький на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з свiтлицi.
   - На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на  кам'яну  гору.  Схочеш  -
зробиш усе i зумi?ш зробити усе з  тво?м  хистом  та  великим  розумом,  -
шепотiв Беньовський на вухо гетьмановi. - Але зна?ш що, ясновель можний ?
   - А що? - спитав тихо Виговський.
   - Переднiше за все обстав свою особу  й  Чигирин  вiйськом  з  найнятих
чужоземцiв: з нiмцiв та волохiв або з шляхтичiв, та вже тодi починай  дiло
з'?днання Укра?ни з Польщею. На сво?х козакiв не дуже  покладай  надiю,  -
шепотiв Беньовський.
   - Я вже загодив татарське вiйсько, загодив Карач-бея з  його  ордою,  -
сказав Виговський до Беньовського. - Я таки думаю справдити свою думку, як
би там не гомонiла заднiпрянська  старшина.  Вiнницький  полковник  Богун,
ки?вське духовенство й митрополит -  це  наша  сторона,  бо  всi  вони  не
присягли Москвi й досi.
   Тиждень гостювали в гетьманшi Виговсько? ?? родички та знайомi i тiльки
другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала  ?х  додому,
просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговта?ться на  новому  мiсцi  в
Чигиринi та осво?ться з новими для не? людьми. Одначе гостi  не  згодились
зоставатись довше. Якилина Павловська поспiшала до сво?? господи, до свого
господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвiнiста Христофора
Стеткевича. Гостi почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.
   - Не звикла я ще до нового мiсця; буду я нудитись,  як  ви  ви?дете  од
мене. Окрiм  Катерини  Виговсько?,  нема  в  мене  близько?  приятельки  й
порадницi, окрiм не?, нема менi з ким поговорити й розважити себе. Гетьман
все за роботою, все ма? якiсь дiла з посланцями та з козаками. Зануджуся я
отут в Чигиринi, доки звикну до його... Зна?те що, кохана цьоцю?  Покиньте
в нас свою Маринку, -  говорила  гетьманша  на  прощаннi  до  сво??  тiтки
Якилини. - Нехай вона побуде  в  мене  який  там  час.  В  Чигиринi  тепер
пробувае моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробувае  мiй
дядько князь Соломирецький з дочкою, i Маринцi буде весело з Христиною  та
князiвною Зiна?дою. Нехай Маринка зоста?ться в мене до котрого часу.
   - Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться.  Заохочуй  ??,  Олесю,
може, вона й зостанеться в тебе. Може,  ще  тут  i  замiж  пiде  за  якого
прудиуса-козака, - сказала тiтка Якилина i зареготалась.
   - Може, й пiде, як хто путящий трапиться. Я  й  не  дуже  прихильна  до
вiйськових людей, до козакiв, а пiшла ж замiж за козака, бо серце мо? мене
потягло, - обiзвалась Олеся. - А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе
на який час. Чи  зостанешся,  чи  по?деш  з  мамою  до  Ки?ва?  -  спитала
гетьманша, покликавши Маринку.
   - Ой спасибi тобi, Олесюi Зостануся. Менi буде тут весело  з  Христиною
та з Зiна?дою, - весело обiзвалась Маринка, аж темнi очка в не? заграли.
   Окрiм Христини та Зiна?ди, молоду Маринку манила до  Чигирина  ще  одна
особiсть: Зiнько Лютай з  сво?ми  бiлявими  кучерями,  з  веселими  синiми
очима, з веселою  розмовою,  жартами  та  пiснями.  В  Лютая  був  чудовий
дзвiнкий голос, i вiн любив спiвати, як спiва? сiльський веселий парубок.
   Ви?хали гостi з двору. В  просторних  покоях  стало  порожньо  i  якось
мертво. Гетьманшу  взяв  жаль,  як  вона  вернулась  i  переступила  порiг
просторно? свiтлицi. Але три молодi панни  i  справдi  не  дали  гетьманшi
сумувати: пiднялися в свiтлицi жарти та смiшки. Христина бiгала, дурiла та
зачiпала подруг, пiднiмаючи ?х на смiшки. Вона розiгнала гетьманшин сум, i
розвеселила ??.

   VI
   Недалеко од Чигирина проживав в сво?му  хуторi  старий  Демко  Лютай  з
жiнкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зiньком. Лютай  був  осавулом  в
вiйську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого  козаки  звали  попросту
Павлюком. Ще 1637 року, тодi як  пiд  приводом  Павлюка  ре?стровi  козаки
пiдняли повстання  проти  Польщi,  Лютай  служив  в  вiйську  за  осавула.
Повстання козакiв пiд гетьмануванням Павлюка скiнчилось битвою з  поляками
пiд  Кумейками  та  Мошнами.  Козаки  були  побитi  i  мусили  постановити
невигiдний для себе мир з польним польським гетьманом  Андрi?м  Потоцьким.
Демко Лютай мусив пiдписати умову того миру вкупi з Богданом Хмельницьким,
котрий служив тодi в вiйську Павлюка за писаря i котрий потiм якраз  через
десять рокiв сам пiдняв усю Укра?ну на Польщу i  розбив  польське  вiйсько
пiд Корсунем.
   Чимала Люта?ва хата стояла пiд горами на височенькому пригорку i неначе
оглядала зеленi луки та луги, по котрих вився болотяний  Тясмин,  зарослий
очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна,  з  свiтлицею,  i  двома
кiмнатами, але така стара, як i  ??  господар  Демко  Лютай:  вона  осiла,
ввiйшла трохи в землю, широкий  ганок  з  штучно  виточеними  стовпчиками,
вкритими  штучними,  але  чудернацькими  вирiзками,  перехнябився,  неначе
налагодився лягти на бiк на  одпочинок,  нiби  втомлений  давнiми  лiтами.
Маленькi вiконця  хати  ледве  були  примiтнi  на  бiлих  стiнах,  чорнiли
здалеку, нiби покрученi в стiнах дiрочки, i тiльки проти вечiрнього  сонця
ясним блиском нагадували  про  невеличкi  склянi  шибки,  вставленi  в  тi
дiрочки. За хатою на долинi розрiсся старий густий садок; далi  за  садком
нанизу лиснiла зелена левада з  розкiшним  огородом,  а  за  левадою  знов
розсипались понад луками, неначе череда, веселi пригорки та горби,  вкритi
старим лiсом. Попiд зеленими горами та  пригорками,  скiльки  сягало  око,
слалася широка низина, розстелялись  луки,  луги,  високi  очерети.  Серед
мочарiв вився гадюкою Тясмин мiж купами вiльхи,  верб  та  лози.  На  схiд
сонця синiла смуга високо? гори, котра нiби нависла над самим Чигирином, а
на горi  стримiв  чорний  замок  з  баштами,  валами  та  високим  дубовим
частоколом на валах. А за зеленими  луками  та  полями  ясно  вирiзувалась
проти неба нiби зубчаста смуга пiскiв, широка  та  довга,  скiльки  сягало
око. Смуга пiскуватих кучугур, могил та горбiв була облита червоним свiтом
i зливалась з синiм небом, вилискувалась.
   Була недiля. Сонце вже стояло  на  заходi  i  обливало  червоним  тихим
свiтом i луги, i лiси, i пригорки. Луги зеленiли, аж лиснiли проти  сонця.
Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворi стояла  тиша.  На  ганку  на
лавцi сидiла стара Ольга Люта?ха, висока й сухорлява, в шовковiй  картатiй
плахтi, в бiлiй намiтцi. Проти не? на другiй лавцi сидiв ??  син,  молодий
козак, Зiнько, високий,  здоровий  та  плечистий.  Русявi  короткi  кучерi
сипались горошком на його широке чоло,  на  кремезну  шию.  Молодий  козак
втупив очi в  широку  зелену  низину,  нiби  милувався  широким  простором
долини, але задуманi яснi очi показували, що  його  думки  лiтали  не  над
лугами та гаями, а полинули десь далеко, в iншi мiсця,  в  iншi  садки,  в
iншi га?.
   - Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий  сивоусий  козак,
втомлений битвами, неначе на  тво?  плечi  лягло  сiм  десяткiв  рокiв  та
сiмдесят битв з ворогами? Я по тво?х очах бачу, що думки тво?  не  тут,  а
десь iнде, десь пiшли в гостi, - говорила мати до сина.
   Син неначе прокинувся од сну i кинув на матiр гострий погляд.
   - Як тiльки сонце йде на захiд, спуска?ться над луки,  на  мене,  мамо,
все находить задума й журба. I з яко? це причини, я тому невiдомий, - тихо
обiзвався син.
   - Ба, причина ?. Я й знаю ту причину, що на  тебе  наводить  журбу,  та
тiльки не хочу тобi говорити про не?, - обiзвалась стара Ольга, i ?? чорнi
невеличкi очi засвiтились. В ?х мигнули на  одну  мить  жiночi  хитрощi  i
насмiшкуватiсть.
   - Як же ви можете знати ту причину? Хiба  ви,  мамо,  заглядали  в  мою
душу, як у криницю, та бачили ту причину? - сказав син i  засмiявся.  Бiлi
рiвнi, як пiдрiзанi, зуби блиснули. Вид в Зiнька став веселiший.
   - I не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина  ворушить  тво?
думки.
   Старий Демко Лютай в той час стояв в  свiтлицi  коло  стола  i  набивав
тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зрiст, що його  сива
чуприна на здоровiй круглiй головi трохи не черкалась об  сволок.  Набивши
тютюну в люльку, вiн викресав  огню  i  хотiв  вже  запалити  люльку,  але
ненароком глянув на два рядки образiв в  кутку  на  покутi  в  золотих  та
срiбних шатах. Усi святi неначе дивились старому Демковi в  вiчi.  Старому
стало нiяково кадити таким зiллям перед образами.  Вiн  прислухався  через
поодчиненi хатнi i сiнешнi дверi до розмови матерi з сином.  Розмова  його
очевидячки зацiкавила. Демко тихою ходою пiшов на ганок.
   Незабаром  маленькi  дверi  з  сiней  в  ганок  неначе  заслонила  синя
заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька i неначе  глянула
огневим оком на ганок; за нею вистромився  карлючкою  закручений  цибук  з
здоровим жилавим загорiлим кулаком, котрий  подужав  би  одразу  вбити  на
смерть людину, якби ним Демко телепнув пiд  вухо;  за  кулаком  висунулась
сива, аж бiла, чуприна на круглiй однизу пiдголенiй головi; з-пiд  чуприни
виглядали кiнцi сивих вусiв, як двi жмiнки конопель; за чуприною та вусами
висунулись  з  дверей  мiцнi  та  широкi  плечi,  черкаючись  од  одвiрки.
Здавалось, нiби старий козарлюга  не  виходив,  а  вилазив  з  стародавнiх
низьких i вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухбину.
   Демко  протиснувся  через  дверi,  пiдвiв  вгору   здорову   голову   i
випростався на ввесь свiй високий зрiст. Пiдголена  голова  лиснiла  ледве
притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по головi. Демко стояв на
ганку, як дуб, хоч i старий, але мiцний,  кремезний,  широкоплечий.  Синiй
кунтуш розхристався на грудях; з-пiд широких рукавiв  бiло?  сорочки  було
видко жилавi товстi руки, на котрих лиснiли напруженi товстi жили,  неначе
обидвi дуки були обкрученi мiцними вiрьовками. Демко потяг диму з  цибука.
Люлька спахнула. Дим повився синiми клубками попiд стелю гайка. Демко  сiв
на лавцi коло старо?, i лавка увiгнулась пiд ним i заскрипiла.
   - То це на тебе, Зiньку, находить сум  перед  вечором?-  спитав  старий
Демко, зирнувши гострими синiми очима на сина. - Чого ж це  ти  зажурився?
Добрий козак не повинен журитися. Журба - це  бабське  дiло,  тiльки  баби
люблять зiтхати та божкати: "Ой Боже мiй! ой Господи! ох-ох-ох!" - хоч  би
?? курка брикнула або муха за нiс вкусила.
   - От i вигаду? старий! Хiба ж я зiтхала коли, як мене кусали мухи,  хоч
би й спасiвськi? - обiзвалась Ольга.
   - А то ж нi! Сам чув на сво? вуха, як  зiтхала  та  все  одгонила  мух,
неначе татарську орду, та все казала: "Ой Боже мiй! ой  лишечко  мо?!  ох!
ох!" Та все ох та ах! Охати та зiтхати -  це  дiло  бабiв.  Козакам  сором
сумувати!
   - Та то я, може, зiтхала чого iншого,  а  не  од  того,  що  мене  мухи
кусали, - обiзвалась стара.
   - Мабуть, нi! бо ? такi молодицi,  що  як  ?х  кусають  мухи,  то  вони
гедзкаються, як телицi в Спасiвку, та брикаються  руками  й  ногами,  а  ?
такi, що тiльки охають та стогнуть, - жартував старий Демко.
   - Смiйся, смiйся собi на здоров'я! аби не плакати! - обiзвалась стара.
   - От, Зiньку, в нашi часи козаки не сумували й не журились, та ще  такi
молодi, як ти. Замоло