ду в мене все жарти, було, вертяться на думцi. А як угляджу де в степу ворога-татарина на конi, то в мене аж душа загра?, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лiсi зайця та ще й старого, так би гнався за татарином хоч би й на самий край свiта. Демко знов глянув на сина. Три старшi його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка пiд Кумейками. Гармата влучила йому в груди i розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одiрванi руки й ноги його сина, як покотилась по землi голова. Два меншi сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зiнько. Старий Демко сподiвався, що вже не швидко загримлять гармати на Укра?нi, не швидко буде литись козацька кров, i втiшався тим, що пiсля його смертi Зiнько зостанеться господарем в оселi, буде доглядати господарства, догляне ло смертi i стару матiр. - Зiнько суму? i зiтха?, певно, не од того, що мухи кусають його за нiс, - обiзвалась стара Ольга, - От ти старий i розумний чоловiк, а не догада?шся з яко? це причини, а ми, баби, то зараз i догада?мось, хоч ви, чоловiки, й нехту?те нами, мов дурепами. А ми, жiнки, таки собi з розумом люди. - О, ви вже i справдi митцi на все! - смiявся старий Демко. - 3 яко? ж то причини Зiнько суму?? - Та це ж та причина, з яко? сумують усi молодi хлопцi в свiй час, од чого, може, сумував i ти, хоч ти в тому не призна?шся. - Не бреши-бо, стара, на старостi лiт! Я зроду не сумував i сумувати не буду й до смертi. Це ти на мене без сорому набрехала, - сказав Демко i осмiхнувся. Ольга засмiялась, осмiхнувся й син. - Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший - з перцем, - сказала Ольга. - Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, - промовив Демко Лютай. - Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з яко? це причини наш Зiнько суму?? - От там вона! - сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток,, де стояв гетьманський палац. - Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показу?ш? - спитав Демко. - Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга. - Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! - обiзвався Демко. - А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка - шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга. - Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?-обiзвався син. - Та, сину, й люди, але... - Але, бач, шляхтичi злiпленi не з свято? землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не на?сться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, - жартував старий Демко. - Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, - жартувала й собi стара. - Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? - пiшов навпростець батько. - Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Ки?ва, або й далi, - сказав син i задумався. - А до залицяння то близько звiдсiля, - додала мати. - Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашо? верстви людина. Ох Боже мiй! - сказала мати i зiтхнула. - Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й оха?! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! - промовив Демко. - В не? рiдня шляхетська, в не? рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидi?ш, зачеврi?ш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! - сказала мати. - Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, - сказав син. Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався. - Та це тво?й матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона оха?, а не через Маринку, - говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв. Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав ?? на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. ?х поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi. Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки. - А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? - почав балакати Мiняйло. - Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Укра?ну, але це нiсенiтниця, - сказав недбайливо Демко. - Укра?на не телиця, не потягнеш ?? за роги налигачем. - Це, мабуть, гетьманша його пiдбива?, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже ?? манить польський дух, як кота сало, - сказав один сивоусий козак. - Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга. - Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав! - Як збунту?ться гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на не? з гармат та рушниць! - сказав Демко. - То й зберу! А ти дума?ш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, - сказала Ольга. - Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох! - Це гетьман хоче запровадити на Укра?нi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацько? старшини добути шляхетських привiле?в, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Укра?ну, - сказав Демко. - Пху! - плюнув Мiняйло на один бiк. - Пху! - плюнув один старий козак на другий бiк. - Не дiждуть вони цього! - крикнув Мiняйло. - Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiря?мось з польською шляхтою шаблями. - I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Укра?нi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiле?. Навiщо ж так воно, що одному привiле?в з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити? - промовив молодий Зiнько. - Розумнi слова при?мно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на! - сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапля? в його думки. - Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигаду? гетьман! - обiзвався Мiняйло. - Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! - обiзвався один козак. - Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна - знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, - сказав Демко. - Але вiн i сам вп'?ться на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! - сказав Мiняйло. - I сам вп'?ться на смерть, i впо?ть на смерть Укра?ну, - сказав Демко Лютай. - Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! - крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита. - Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не поклада? цього! - кричали козаки. - Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо! - Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панька?ться, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! - кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах. - Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому ?х дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! - сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами. - Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузо? полiсько? шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! - говорив Демко. - Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути. - Не попустимо цього! - кричав Мiняйло. - Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! - закричали старi дiди i од гнiву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий помiст на ганку двигтiв, а старi половицi скрипiли, неначе немащенi осi. - Зазнали ми раз од Польщi усякого лиха, що вдруге не схочеться, - тихо промовив Демко, - не вся старшина пiде за гетьманом: от i встане брат на брата i роздеруть Укра?ну на шмаття. Полл?ться братня кров. - Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напастi! - говорила Ольга, зiтхаючи. Вона пiдперла щоку долонею, а з очей покотились двi сльози. - От i сподiвайся, стара, до себе в гостi польських жовнiрiв та польських закуцiй. А що ти, стара, будеш робити, як ми пiдемо в похiд, а на нашу оселю нападуть жовнiри? - говорив Демко Лютай до сво?? жiнки. - Певно, схова?шся в погребi за дiжками та кадовбами? - Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушницi, засядемо за тином або в хатi пiд вiкнами та й будемо частувати кулями, як тiльки який жовнiр вступить в двiр, - сказала Ольга. I вона говорила правду. За часiв во?н Богдана Хмельницького i козачкам, i молодицям часом доводилось одбиватись од несподiваного нападу полякiв. В тi тривожнi часи, коли сподiвались польського нападу щодня, щогодини, коли усi козаки були на вiйнi, покидавши дома самих молодиць, укра?нськi молодицi набирались смiливостi i вiдваги й окозачувались. Страшна година силувала й жiнок ставати з рушницями до оборони рiдного краю. - Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козакiв з Чигирина i на викопанi в Гадячi Богдановi скарби найма? в вiйсько нiмцiв, полякiв та усяких пройдисвiтiв, - обiзвався один старий козак Чухрай. - Вже й приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готовi йому до помочi, так гомонять в Чигиринi. Не знаю, чи тому правда, чи нi, - сказала стара Люта?ха. Тим часом за ворiтьми заревли корови та воли, замекали вiвцi: прийшли череди з поля. Корови тислись коло ворiт, поклавши голови на важкi дошки. Телята обзивались до ?х з левади за клунею. Надворi було тихо й гарно, як у раю. В оселi був такий спокiй, плило таке тихе, сiльське, господарське життя, неначе страшно? ру?ни та рiзанини за гетьмана Богдана нiколи й не було, неначе люди в Чигиринi жили завсiди в спокою i в щастi i не зазнали пожежi, битв, вирiзування людей, рiзанини та руйнування. Ольга Люта?ха пiшла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двiр, вiвцi побiгли, неначе бистрий весняний потiк. Наймички вийшли з дiйницями. Сама осавулиха взяла дiйницю, сiла на маленькому стiльчику i стала до?ти корови вкупi з сво?ми наймичками. Невеличкi пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корiв, держали за нашийники телятка, котрi пручались i рвались до корiв. - А що, старi! коли натанцювались вже на помостi, то час би вже й полуднувати. Чи вип'?мо гiрко?, чи солодкого меду? - говорив старий Демко. - Мабуть, гiрко?, бо нам знов буде гiрко, а не солодко од тих замiрiв Виговського, - сказав Мiняйло. Тим часом старий Демко винiс на ганок добру пляшку горiлки i полумисок з пирогами. Старi козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий пiдняв проти Польщi ре?стрових козакiв i задумав пiдняти усю Укра?ну, про смiливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Iлляша Кара?мовича, котрий виказав польському гетьмановi про замiри Павлюка та Скидана, що вони задумали пiдняти народ проти польських панiв. Демко подав синовi чарку горiлки. Син не схотiв пити, взяв чарку в руки, надпив i подав батьковi. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вiчi, i ?? делiкатний вид з палкими очима все нiби стояв перед ним i не давав йому спокою. Його думки все обертались до тих чудових очей, як орлинi очi до сонця. Зiнько встав, пiшов до станi, вивiв коня, накинув сiдло i проворно скочив на його. Кiнь захилитався пiд ним i став дибки, а потiм знявся з мiсця i вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка i мовчки махнула рукою слiдком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетiв до гетьманського двору! Зiнько i справдi полетiв до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною i з гiстьми сидiла в садку. Сонце вже скотилось дуже низько i пронизувало садок наскрiзь золотим промiнням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сидiла на лавцi коло самого ганку. Коло не? на стiльчиках сидiли Катерина та Олена, Богдановi дочки, деякi немолодi жiнки козацько? старшини обсiли сходи ганку. На ганку стояв обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько, котрий зайшов в гостi до гетьмана. Маринка, Христина i кiлька дочок полковникiв та сотникiв бiгали по садку, грали в хрещика. Зiнько вступив в садок, привiтався до гетьманшi та ?? гостей i став пiд грушею, спершись об стовбур сво?м дужим плечем. Вiн розглядав паннiв: шляхтянок та козачок. Паннiв зiбралось чимало. Усi вони були в квiтчастих дорогих жупанах: i червоних, i блакитних, i рожевих. Блищали золотi дукачi та сережки, блищали золотi позументи, манячили усякi стрiчки. Прогалина нiби цвiла пишними квiтками. Панни грали й щебетали, неначе ластiвки. Було чимало мiж ними гарних з лиця, але нi одна не сподобалась Зiньковi так, як Маринка. Вона вглядiла Зiнька i почервонiла, ?? карi яснi очi стали ще яснiшi. Вона стала веселiша й проворнiша, почала пустувати, прудше стала бiгати з подругами, ганятись за ними, переганяти ?х, все вешталась, все бiгала, не могла на мiсцi встояти. - Чого це ти, Маринко, стала така прудка? - спитала в не? Христина, скоса поглядаючи на Зiнька. - То ходила, неначе нежива, а тепер лiта?ш, неначе та птиця. - Я й давно була прудка, тiльки стала оце прудкiша, щоб доконечне тебе впiймати, - ?казала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, пiд котрою стояв широкоплечий Зiнько в чорнiй шапцi з червоним верхом, з-пiд котро? вибивались русявi кучерi i лиснiли на сонцi. - Навiщо ти, небоже, пiдпира?ш грушу плечима? Чи бо?шся, щоб не впала та не задавила панянок?- гукнув з ганку Тимiш Носач i насмiшкувато зирнув на Зiнька. Вiн знав, що його небiж дуже несмiливий при дiвчатах. Зiнько пiдвiв сво? яснi вiка, зирнув на дядька i осмiхнувся. Вiн догадався, що дядько пiднiма? його на смiх. "Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопатi, перед паннами, що я боюся паннiв, - подумав Зiнько. - Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин мiряй. Ой ляпне, сором менi буде перед... перед Маринкою, однi?ю тiльки Маринкою". Довгенько гуляли дiвчата в хрещика на широкiй прогалинi, вкритiй зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зiнько i придивлявся, котра з ?х найкраща, i бiльше за всiх сподобалась йому Маринка i височеньким зростом, i тонким гнучким станом, до котрого нiби влип вишневий оксамитовий корсет, i ясними карими очима, i тонкими, довгими, гострими на кiнцях, як стрiлки, бровами. Дiвчата потомились, розчервонiлись од бiганини i обсiли довгим рядком схiдець ганку, неначе ластiвки гiлку вишнi. Тiльки Христина й Маринка не сiли вiдпочивати i стали за гетьманшею поблизу од тi?? грушi, де стояв Зiнько. Зiнька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачiпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зiнька язик неначе прилип. "I чого це на мене найшла така несмiливiсть? Чого це я неначе боюся цi?? молодо? дiвчини? - думав Зiнько, поглядаючи на Маринку. - Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз смiливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, i смерть менi була не страшна... а тепер чогось не смiю слова промовити до цi?? молодо? шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько i погляда? на мене". Тим часом надiйшли ще новi гостi. Прийшов Сомко, а з ним ще кiлька молодих козакiв, синiв старих сотникiв. Дiвчата встали й розсипались по прогалинi. Молодi козаки балакали з ними, жартували, а Зiнько все стояв пiд грушею, неначе прилип до не? плечима, i не насмiлився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом бiло? сорочки. Вiн думав промовити до не? слово, а те слово неначе спинилось у його на кiнчику язика. - Давайте, дiвчата, грати в цiцi-баби! - гукнула проворна Христина. - Давайте! Ми вже одпочили, - сказала Маринка. Почали вибирати цiцi-бабу. Всi поклали пальцi на стiл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальцi i промовляючи: - Котилася торба з великого горба, а в тiй торбi кишн-паляниця, хто впiйма?, тому доведеться жмуриться. Христинин палець спинився на Маринчиному пальбi. Маринцi зав'язали очi, повели до грушi, пiд котрою стояв Зiнько, поставили ?? й звелiли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зiнько оступився од грушi на ступiнь. Усi панни шелеснули, як птицi, на всi боки i поховались в садку по кущах. Христина сховалась пiд стiл, за котрим сидiла гетьманша з Катериною. "I чого це менi ця цiцi-баба з зав язаними очима наче страшна стала? Така гарна i така страшна? Не насмiлюсь заговорити з нею та й годi, - думав Зiнько, оглядаючи височеньку фiгурку Маринки. - Але вона тепер з зав'язаними очима стала вже не така страшна... А дай, заговорю з нею..." I справдi, пишнi очi дiвчини, зав язанi хусткою, не тривожили молодого козака. Вiн став смiливiший. - Ой довго тобi, панянко, прийдеться шукати паннiв! - заговорив таки Зiнько до Маринки. Маринка впiзнала його голос i почервонiла. - Чому ж довго? Може, панни поховались в свiтлицях? - одповiдала Маринка. - ?м не можна ховатись нiгде, тiльки в садку. - Та вони то в садку, але дуже далеко позабiгали, - сказав Зiнько. - А я ?х таки знайду, хiба вони пiрнуть пiд землю, то тодi не знайду, - сказала Маринка. Стало тихо, навiть старi гостi замовкли: то був знак; що вже всi поховались. Маринка розв'язала хусточку i скинула ?? з очей. Нi однi?? панни не видко було в садку. - Нiкого не видко, неначе татари похапали паннiв, - несмiливо промовив Зiнько до Маринки. Маринка осмiхнулась i з-пiд ?? рожевих уст блиснули два рядки бiлих, густих та рiвних, неначе пiдрiзаних зубiв. Червона неширока стрiчка вiнком обвивала ?? голову та товстi чорнi коси на головi. Та червона стрiчка незвичайно приставала ?й до лиця, надавала краси темним карим чималим очам. "Гарна, як калина в зеленому листi", - подумав Зiнько, почуваючи, що його серце стривожилось i закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; ?й не хотiлося бiгти в садок та шукати дiвчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному мiсцi, не одходила од Зiнька, неначе ждала од його розмови. "Чом це менi одпала охота шукати паннiв? Все б стояла та дивилась на цього Зiнька. Якi в його тихi яснi очi! якi в його м'якi русявi кучерi! Як менi хочеться погладити тi кучерi, м'якi та лиснючi, неначе шовк!"-думала Маринка i все стояла поруч з Зiньком. - Показати тобi, панно, на декотрi кущi... де сидять пташки? - спитав в не? Зiнько. Гетьманша посварилась на його пальцем i насупила брови: мовчи, мовляв, не тво? дiло! Маринка побiгла в гущавину i почала шукати сво?х подруг. Довгенько вона блукала в гущавинi i нiкого не знайшла. Вона повернулась до ганку, вискочила по сходах на ганок i заглянула за густий лист винограду, котрий гнiздом висiв на стовпах ганку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача. - Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене в кишенi ще одна панна сховалась, - жартував Носач, вдаривши себе по жупанi збоку. Зiньковi стало жаль Маринки. Вiн пiдморгнув раз до не?, а другий раз пiд стiл. Маринка заглянула пiд стiл i зареготалась. Пiд столом почувся Христинин регiт, дзвiнкий, як срiбний дзвоник, котрий дзвенiв десь неначе за тонкою стiною. Гетьманша й Катерина Вигроська й собi засмiялись. Засмiялись усi гостi. А Маринка тягла з-пiд стола за руку проворну Христину. В той час з кущiв посипались дiвчата в квiтчастих уборах, неначе райськi птицi вилiтали з-пiд зеленого гiлля. Пiднявся регiт на ввесь садок. Христина розчервонiлась. Щоки в Маринки аж горiли. - Це тобi хтось сказав, де я сховалась! Ти б сама зроду-звiку не догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобi сказав! - говорила i реготалась Христина i моргнула одним оком на Зiнька. Маринка опустила вi? на щоки, втупила очi в траву i засоромилась. В той час вона була така гарна, що Зiнько не мiг одвести очей од ?? довгих чорних вiй, котрi спадали кружками на ?? делiкатнi матово-бiлi щоки, зарум'яненi рожевим прозорим одлиском. Зiнько ледве вдержав в персах важке зiтхання. "Загорiлось мо? серце од тво?х очей, од тво?? краси, та не знаю, що з того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука", - подумав Зiнько. Вiн пригадав, що Маринка - шляхтянка, не козачка; пригадав, що його батько не любив шляхти, хоч би й сво??, укра?нсько?, не то вже польсько?; пригадав, що й мати його була неласкава до шляхти, i вiн вже неначе передпочував тi докори, якi мали сказати йому батько й мати. "Ой дiвчино мила! навiщо ти занапастила мо? серце карими очима, чорними бровами?" - подумав Зiнько i важко зiтхнув. I поважний батько несподiвано неначе став перед ним на ввесь свiй козацький високий зрiст i впiк його страшними неласкавими очима. Надворi вечорiло. Зорi несмiливо виступали на ясному синьому небi, неначе боялися пишного одлиску сонця, котрий одбивався сво?м замираючим червоним свiтом на червоних хмарах, на оранжевому гарячому небi десь далеко за лiсом. На садок впала гаряча iмла. Гетьманша встала i запросила гостей, паннiв та козакiв до поко?в. Зiнько пiшов слiдком за паннами в свiтлицю. Гетьман не виходив до гостей. Обозний Тимiш Носач, Зiнькiв дядько з материно? руки, пiшов в поко? гетьмана. Там держали раду, як прийняти московського посланця, що прибув з Москви з докорами од царя, чому гетьман не дав знати в Москву про вибори його на гетьмана. В свiтлицi накривали столи, готувались подавати вечерю. Панни розсипались по здоровiй свiтлицi, неначе пташки по садку. Зiнько таки насмiлився приступити до Маринки. "Ану, чи буде говорити з козаком ця шляхтянка, чи, може, погорду?, як горду? козаками сама Виговська?" - Чи ще не занудилась ти, Марино, тут, в Чигиринi? Не нудьгу?ш за домом, за матiр'ю? - спитав Зiнько. - А чого менi скучати? Менi в Чигиринi веселiше, нiж дома, - промовила Марина. - В нас рiдня все або не молода, або й зовсiм стара, або дуже значна, що нехту? вже нами, простiшими шляхтичами, хоч би й рiдними. Моя мати не цура?ться й простiших людей в Ки?вi, але в нас мало бува? в гостях паннiв. - А менi здавалось, що тобi в Чигиринi так весело, як в тюрмi, - сказав Зiнько. - От i вигадав! Я в такiй тюрмi готова сидiти хоч i десять рокiв або й довше, - сказала Маринка i зареготалась. - Що ж тут в нас гарного, що так тебе принаджу? до Чигирина? - спитав Зiнько. - А он! - сказала Маринка i показала рукою на паннiв. - Глянь, скiльки в мене веселих подруг! Хвалити Бога, ? з ким i погуляти, i розважити себе. Та й вашi козаки все веселi: все жартують i старi, й молодi, неначе ?м i лиха нема. Хоч вони все в битвах та в битвах десь по степах, але видко, що про смерть ?м байдуже, неначе ?? й на свiтi нема. Якби надi мною лiтала смерть трохи не щодня, менi було б не до жартiв. - Ми, Маринко, звикли до битв. А як свистять над головою кулi, то це все одно, що гудуть над головою джмелi або бджоли, - сказав Зiнько. -- Цур ?м, таким джмелям та бджолам! Я не охоча до такого гудiння. - О, не говори так, Марино! Той свист куль для нас все одно, що музики для дiвчат. Аж жижки чогось задрижать, як почу?ш той свист; аж кров закипить, а серце так ходором i ходить, неначе ти напився старого меду або доброго вина; на душi весело, й кида?шся в битву, неначе йдеш на якийсь веселий бенкет; як зачу?ш свист куль, зараз так би й кинувся в битву на ворогiв i рубав би ?х, i кришив, як черствий хлiб, i шаткував би татарву, як капусту. Зiнько запалився, згадуючи битви з татарами. Очi в його засвiтились, вiн махав руками, неначе в його i справдi в руках була шабля, неначе вiн углядiв перед собою татарву i був напоготовi кинутись в битву i шаткувати ворогiв, як капусту. Марина замилувалась, дивлячись на смiливий вид козака, ловлячи матовий блиск в його синiх очах, котрий ставав все гострiший. Зiнько дуже сподобався Маринцi в той час. "Ой, який вiн, мабуть, гарний в той час, як в його руках свистить шабля, як вiн кида?ться в битву на ворога! Яка смiливiсть в його очах! Який огонь заблищав в його ясному поглядi!" - подумала Маринка i тiльки тепер догадалась, чому Чигирин був для не? такий веселий та принадний. Молода дiвчина тепер почувала, що i Чигирин, i гетьманський палац стали для не? ще принаднiшi, ще веселiшi. - Тут би я хотiла жити i не ви?здити з цього Чигирина... Не хочеться менi вертатись додому... Тут би я й вiк звiкувала, дивлячись на... Зiньковi яснi очi, стоячи з ним вкупi!" - думала Маринка, задивляючись на Зiнька. Перед вечерею вийшла з сво?х поко?в i стара гетьманиiа, Ганна Хмельницька. Вона якось неохоче привiталась до молодо? гетьманшi, зараз одiйшла од не? i сiла за столом оддалеки. Мiж двома гетьманшами, мiж двома господинями в палацi вже починалась незгода то за те, то за друге, то за слуг, то за господарськi справи. За столом Маринка сидiла мiж паннами далеченьке од Зiнька, але вiн примiтив, що Маринка не зводила з його очей, все дивилась на його, розчервонiлась, все балакала з подругами та смiялась, неначе впилася мiцним медом. В не? очi блищали, вона все кидала очима на молодого козака. Зiнько почував, що на його сипались iскри з тих ясних очей i западали десь глибоко в душу, в його серце. Вiн був тепер певний, що Маринка його любить, i йому забажалось признатися, що й вiн ?? любить. Але де сказати, коли в свiтлицi повно гостей? "Ой який гарний цей молодий бiлявий козак! Гарний вiн i з тихими очима, гарний i з сердитим поглядом, гарний, як смi?ться, гарний, як i сердиться", - думала Маринка, не зводячи цiлий вечiр очей з молодого козака. Пiсля вечерi гетьманша встала i почала походжати по свiтлицi тихою ходою, неначе вона гуляла. Ганна Хмельницька скоса поглядала на не? i все ждала, що молода гетьманша сяде поруч з нею i ласкаво побалака?. Але Виговська все ходила i навiть не глянула на Ганну: вона все наглядала за Зiньком, придивлялась до його i зiтхнула легенько. "Мiж цим козаком та Маринкою почина?ться любов, - подумала Виговська, - але Маринка шляхетського роду, а Зiнько i його батько з простих козакiв. Ой коли б те кохання мiж ними не стало причиною лиха для бiдно? Маринки! Вийде те саме, що було зо мною та з Iваном Остаповичем, коли моя рiдня хотiла нас розлучити... А Зiнько - хлопець гарний та кучерявий, i на вдачу моторний та добрий. Батько його, хоч з простих козакiв, але заможний чоловiк... Добре було б, якби Маринку одружили з Зiньком, але ж його батько - страшний козарлюга!" - I Виговська поважно приступила до молодих козакiв, що стояли купкою в кутку i промовила: - Оце ми на днях ви?здимо до Суботова. Прошу вас, молодi козаки, не забувати нас i навiдуватись до нас в Суботiв. В Суботовi в нас не будете нудитись. Мiсце гарне й веселе, а я хлiба й солi, й мiцних медiв не пожалiю для вас. I ти, Зiньку, не забувай нас, прибувай до нас в гостi, не жалуй свого коня вороного, не за?здиш його, Суботi в недалеко од Чигирина. Я буду рада гостям кожного часу. Не забувайте про мо? iменини. - Спасибi вам, ясновельможна гетьманшо! Коли дозволите, то ми ладнi за?здити не одного коня вороного, а до вас в Суботiв прибудем, - промовив Зiнько i поцiлував гетьманшу в руку. Iншi молодшi козаки й сотники так само подякували гетьманшi i поцiлували ?? в руку. Зiнько приступив до Маринки, котра сидiла серед подруг. Йому здавалось, що Маринка мiж ними, як те сонце, краще й пишнiше за всi зорi, за ясний мiсяць. Йому так забажалось промовити до не? одне словечко, що вiн ?? любить, що вiн без не? жити не може, але кругом не? вилися молодi панни, як тi бджоли. Зiнько одiйшов мовчки. "Нехай вже iншим разом, лiпшим часом скажу я Маринцi те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботовi..." - думав Зiнько i оступився од Маринки. Вже пiзньо? доби вернувся Зiнько додому. В домi всi спали. Зiнько одвiв коня в станю, а сам пiшов спати в клуню на сiно. Другого дня вранцi мати спитала в Зiнька, де вiн був, де вiн загаявся до пiзньо? доби. - Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привiтна до мене, казала, щоб я й iншi молодi козаки, що були в не? в гостях, прибували в Суботiв в гостi на ?? iменини, - сказав син. - А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привiтна до тебе, чи не дуже? - спитала мати. - I Маринка була привiтна до мене, привiтнiша за всiх паннiв. З усiх паннiв вона найбiльше говорила зо мною. - Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось... - А як договоримось? - сказав син i осмiхнувся. - Чим же вона не гарна? - Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила ?? в Ганни Хмельницько? на обiдi. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, i за тебе замiж не пiде. Вона, певно, горду? нами, козаками, як i вся наша православна шляхта. Та, сказати по правдi, менi не хотiлось би мати невiстку-шляхтянку. - Чом так, мамо? - аж крикнув син. - А тим, що i наша православна шляхта спанiла, набралась пансько? пихи од польсько? шляхти. Шляхтянка-невiстка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати тво?м старим батьком, хоч вiн був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору i задира? носа перед козаками, хоч би козаки були й багатi, й значнi. - Мамо! Це ще вилами писано по водi, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багато? шляхти, - сказав син. - Та вона, Зiньку, за тебе й не пiде, а коли б i захотiлася вийти за тебе замiж, то гетьманша за тебе й не оддасть ??. Дурнiсенько ти топчеш до не? стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечiрня зiрка на небi, та ти ?? не дiстанеш: не для тебе вона свiтить, а для когось iншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, - обiзвався батько з кiмнати. - Я, тату, постерiгаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, - обiзвався син. - Зда?ться, сама ясновельможна гетьманша приставля? менi драбину до неба. -Так, так! говори до гори, а гора мовчить! - крикнув старий Лютай з кiмнати. - Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч i дiстанеш ту зорю, то попечеш руки i будеiй хукати на пальцi цiлий вiк. - Ой сину, i не думай собi, i в голови не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможнi, але не багатирi якi Я сама не цураюся усяко? роботи, як бува? в господарствi багато дiла. А Маринка - панi: вона не схоче робити просто? господарсько? роботи. Шляхтянки звикли панiти, а не господарювати. Зроду-звiку не прийму я шляхтянки за невiстку. Цур, пек ?м, тим панiям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та смiятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой, не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й поча?вська! Маринка буде кепкувати з мене. - А може, й не буде? Звiдкiль, мамо, вам знати про це? - сказав син вже з невдоволенням. - Отже ж, мати чи не каже правду, - сказав батько i вийшов з люлькою в ротi з кiмнати в свiтлицю i сiв коло стола на ослонi, вкритому килимом. - I менi не хотiлось би брати в свою хату невiстку-шляхтянку. Не хотiлось би менi й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Укра?ну, а Польщу дуже любить. I гетьман тягне туди ж, до Польщi, - сказав батько. - А я не тягну до Польщi, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пiшла, - несмiливо обiзвався син до батька. - Маринка сама по собi, а гетьманша сама по собi. - Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочу?ться од яблунi. А Маринка з тi?? ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зiтха? ще заздалегiдь, може, за рiк, може, й за два почала вона важко зiтхати та охати. Це погана прикмета! - сказав батько вже поважно й насупився. Зiнько примiтив, що батько почина? сердитись, замовк, вийшов на ганок, сiв на лавi i задумався. Вiн постерiгав, що матиме багато клопоту, як тiльки Маринка згодиться вийти за його замiж, що йому треба сподiватись велико? притичини од старих. Зiнько зiтхнув й сперся лiктем об гратки ганку i втопив очi в небо, в той бiк, де був Суботiв. Надвечiр другого дня Зiнько сiв на лавцi в ганку i засумував. Маринка ви?хала з гетьманшею з Чигирина, i Чигирин став йому немилий. "Ой, тягне мене, порива? мою душу туди, за гори, де ти пробува?ш, мо? серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би менi заборонив батько й мати. Не життя менi на цьому свiтi без тебе в парi! - думав молодий козак. - Осiдлаю коня, по?ду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не ви?хали з Чигирина", - подумав Зiнько. I вiн осiдлав коня, побiг в Чигирин, об'?хав гетьманський палац, заглянув в подвiр я, заглянув в садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрiзь було пусто; нiгде не було видко й душi. Зiньковi здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманськiй оселi. "Скрiзь, скрiзь пусто, скрiзь мертвота, неначе в гетьманськiй оселi усi вимерли. Тiльки слiди тво? живi й милi для мене, мо? серце!" - подумав Зiнько, вертаючись додому з засмученою душею. Щовечора сидiв Зiнько на ганку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бiк за горою, де був Суботiв. Мати знала, чого син сидить задуманий, i мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посуму?, посуму? та й забуде про Марннку. - Отже ж, пропаде хлопець нi за що, нi про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! - говорила Люта?ха до Демка. - Цур дурно? навiсно?! Пропаде... Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччинi, чи в Польщi? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жiноче кодло. А коли який козак i пропав через це, то вiн, певно, поперед того на?вся собачо? блекоти та й здурiв, а потiм вже й пропав! - кепкував старий Демко. "Порива? до тебе, молода дiвчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невiстку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити i любитиму, доки й мого вiку. Осiдлаю коня, побiжу в Суботiв смерком... Може, де тебе вгляджу в оселi, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то менi буде легше", - думав Зiнько, поглядаючи на гори, на лiси. Надвечiр вiн осiдлав коня i поскакав до Суботова. Вже лягома до?хав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бiк майдану мрiла на вищому пригорку проти ясно? смужки неба одна церква, по другий бiк неначе тонула в темрявi друга церква на шпилi. Зiнько при?хав до гетьманського двору, оглядiв подвiр'я. Скрiзь було тихо. В палацi вже погасло свiтло, очевидячки, там вже спали. Зiнько повернув коня поза частоколом i пустив його тихою ходою. Вiн заглянув у садок. Свiтло свiтилося в одному вiкнi з самого краю палацу. "Чи не в не? свiтиться свiтло? I що вона робить тепер? i про що дума?? Як менi хочеться побачити ??, знати ?? думки! Перелiзти б через частокiл та хоч заглянути в вiконце..." - подумав Зiнько, але вiн здалеку примiтив, що те вiконце було заслонене заленуватою завiсою. Зiнько об'?хав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь-неначе знявся з мiсця, як птиця, i полетiв по битому шляху. Зiньковi стало легше на серцi од швидкого руху. Свiже вогке повiтря прохолодило його гаряче лице. "Ой, коли б тi гетьманшинi iменини швидше, а то моя душа занидi? од довгого ждання!" - думав Зiнько, вже свiтом вертаючись в батькiвський двiр. Через тиждень старий Демко Лютай послав Зiнька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасi, i звелiв йому прикупити двi пари молодих волiв до плуга. З Зiньком по?хав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому тi воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова. Купивши двi пари волiв, Зiнько звелiв наймитовi гнати воли додому, а сам збочив з просто? дороги i завернув до Суботова. Вже смерком вiн вглядiв верхи суботiвських церков i в його серце защемiло. Кiнь летiв, як стрiла, неначе постерiгав думки свого хазя?на. От i верхи гетьманського палацу мрiють в темрявi, як в туманi! От i садок за домом вирiзу?ться на небi, неначе густi, чорнi хмари облягли палац з трьох бокiв! "Як не вгляджу ?? де-небудь, то за?ду до гетьманшi в гостi, вступлю смiливо в ?? поко?в, i, може, побачу Маринку... Гетьман живе на другiй половинi палацу, то, може, й не бачитиме мене... Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високi пороги для простого козака..." Зiнько об'?хав двiр. В дворi не видко було нi живо? душi. Вiн пустив коня поза садком, об'?хав садок, заглянув через частокiл: на прогалинах, в квiтниках нiкого не було, тiльки квiтки пахли з садка, аж дух забивало. Зiнько повернув коня назад i, похнюпившись, ?хав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однi?? прогалини кiнь сам спинився, неначе спiткнувся. Зiнько вглядiв, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому пiску, котрим була посилана стежка. Вiн придивився, впiзнав тонкий, гнучкий стан i височеньку постать: то гуляла по садку Маринка. - Хто то такий? - крикнула Маринка через частокiл. - Чого тобi тут треба? Зiнько впiзнав Маринчин голос. - Це я, Маринко, Зiнько Лютай, коли не забула про мене, - обiзвався Зiнько з-за частоколу. Маринка наблизилась до частоколу. - Добривечiр тобi. Марино! I не думав, не гадав тебе побачити, а от i трапилось, що я таки тебе побачив, - промовив тихо Зiнько. - Це ти так пiзно при?хав до нас в гостi? Чого ж ти так опiзнився? - спитала Маринка так само тихо, але Зiнько почув, що ?? голос дрижав. - Я не в гостi при?хав, але за?хав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька двi пари волiв. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядiти тебе. Отже, i вглядiв! Неначе сам Бог з неба погодив менi i вивiв тебе в садок. Мiй кiнь сам спинився от на цьому самому мiсцi, неначе впiзнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку тако? пiзньо? доби? - Про тебе думала, - обiзвалась щира Маринка. Цi слова вирвались в не? несамохiть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем; i почервонiла. - А я думав про тебе, об'?жджаючи кругом садок. Мо? думи неначе викликали тебе в садок в цей пiзнiй час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого слiду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нiкого на свiтi не любив. Я не вперше отут об'?жджаю оселю та заглядаю в садок... Я за?здив би коня, за?здив би й не одного, аби тiльки вловити погляд твiй, ясний та милий, аби тiльки подивитися на тебе, подивитись на тво? очi i знов вернутись додому. - I не ?здь сюди, i не муч надаремно коня, бо з того нiчого не буде, нiчого не вийде. Гетьманша вже заздрiва?, що ти мене коха?ш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою сво?ю приятелькою... - Що ж вона говорила про нас? - спитав Зiнько. - Попереду пiднiмали мене на смiх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим... смiялись менi тобою. I нiяково менi було, i при?мно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цiлий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але... Маринка спинилась i замовкла. - Але що ж? Може, вони думають, що я так тiльки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро i готовий хоч би й завтра до тебе старостiв слати. Хiба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка. - Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твiй батько i твоя мати нiзащо в свiтi не дозволять тобi мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обо? не люблять шляхти, вважають панiв за сво?х ворогiв. Зiнько важко зiтхнув. Маринка примiтила це i собi зiтхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду. - А ще що вони говорили про мого батька та про матiр? - Говорили, що менi жити в домi твого батька та матерi буде погано, бо вони, хоч люди заможнi, але люблять самi все робити, як простi селяни, що вони i мене будуть силувати до просто? роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду ?м непокiрлива... А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в сво?? мами, бо ми люди, хоч i заможнi, але не багатi, мабуть, бiднiшi за вас... - говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як ?? голос задрижав, а сльози так i закапали з очей. Зiньковi стало невимовне жаль ??. Сльози ?? неначе гарячими краплями падали на його серце. Вiн почував в душi, що Маринка дуже його любить i догаду?ться, що його старий батько та мати стануть ?й впоперек дороги до щастя. - Не плач, Маринко! Я поговорю з сво?м батьком та матiр'ю, розкажу ?м, що ти не з тих великих ледачих панiв, котрi нiчого не роблять i тiльки люблять байдики бити. Мiй батько i моя мати ще не знають добре нi тебе, нi тво?? матерi, хоч моя мати не раз бачилась з тво?ю матiр'ю тут, в Чигиринi. Я поговорю з ними... а потiм... потiм... Чи любиш ти мене щиро? Скажи менi правду, моя добра Маринко! Чи можна менi до тебе старостiв слати? - I люблю тебе, i старостiв присилай. Гетьманша i моя мати будуть тому радi, але... але... Я постерiгаю, що з того нiчого не вийде, - сказала Маринка, втираючи сльози. - Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця сво?ми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мiй батько схоче, хоч вiн крутий на вдачу. Мати моя добра людина i жалiслива, та й батько не лихий, хоч у його крутi норови. Душа моя чу?, що тебе вони полюблять i приймуть за невiстку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди i сподiвайся! Зiнько нагнувся над сiдлом, перехилився через частокiл, обняв однi?ю рукою Маринку за шию i неначе впiк ?? уста сво?ми гарячими устами. - Прощай, Зiньку! Прибувай на гетьманшинi iменини. Побачимось, поговоримо, i менi легше буде на душi. Зiнько повернув коня на шлях i торкнув його пiд боки острогами. Кiнь полетiв, як орел. Свiжий вiтрець повiвав з степiв i прохолоджував гаряче Зiнькове лице. Зiнько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криницi цiлющо? води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя пiснею. Од щастя, од любовi Зiнько завiв пiсню, i його голос полився степами, дзвенiв, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодо? душi козака, уся радiсть кохання, котрою була сповнена його душа, як весняно? пори рiчка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацько? пiснi. Як пишно та ясно тепер свiтили зiрки на небi для Зiнька! Вони неначе смiялись до його з високого неба сво?м мигаючим свiтом. Яким пишним здавався тепер Зiньковi широкий степ, десь далеко вкритий сизою iмлою, широкий, просторний, облитий тихим ся?вом зiрок, прикритий синiм, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летiти на конi без мiри, без кiнця, i щоб тому степовi не було нi краю, нi кiнця, хотiлось спiвати до свiта, до сонця. Тiльки степ та зорi на небi слухали Зiнькову пiсню. Зiнько незчувся, як доскакав до Чигирина i дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небi твердиня на горi, неначе чорна та важка хмара. - Чи це вже й Чигирин? - аж крикнув голосно Зiнько, i йому не хотiлося в'?жджати в мiсто, в тiснi, душнi улицi. Йому знов забажалось летiти конем по степу, назустрiч вогкому холодному вiтровi, i дивитись на широке небо над степом, засiяне зорями. Йому там було добре, вiльно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тiльки зорi, та степ, та степовий вiтер спочувають до його щастя, до його любовi. "Широкий степ - мiй боярин, а яснi зiрки - дружечки мо?? молодо?; вони тепер однi радi мо?му коханню! - думав Зiнько, повернувши коня на узьку уличку. - Ох, що то скаже мiй старий батько? Що то скаже моя неня? Та й яко? ще заспiва? i сама гетьманша, як я зашлю старостiв до Маринки?" I Зiнькiв кiнь пiшов тихою ходою по душних улицях сонного мiста, а Зiнько схилив голову, i сам похилився од важких думок в головi. Зорi неначе згасли на небi, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака. VII Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловсько?. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i по?хав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней... Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Укра?ну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьмансько? справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв... Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши ?х на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Люта?ха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попо?вши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довго? важко? та втомно? роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Люта?ха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi. - А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? - спитав в сина Демко. - Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня? - Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а... - А манiвцями... - обiзвалась мати. - Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем. - А куди, мамо? Ануте, чи вгада?те? - До Суботова, до гетьманського двору. Певне, за?здив в гостi в гетьманський двiр, - сказала Люта?ха. В двiр не за?жджав, а коло двору був, це правда, - сказав син. - Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же ?? де-небудь? - спитала. - Бачив ??, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, - сказав син. - I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? - сказав батько. - I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi... - Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до не? старостiв хоч i зараз. - От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! - жартував батько. - Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай ?й в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж ?й що? - А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до не? слати, - сказав Зiнько. - Ого-го! кидаймо овес, нехай висипа?ться на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! - жартував старий Лютай. - Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап'янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко. - Ох, ох! - зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо. - Заздалегiдь, стара, зiтха?ш i ще за рiк або за два до весiлля, - сказав старий Демко. - Мабуть, оха?ш на запас, бо запас бiди не чинить. - А може, й вчинить бiду, - обiзвалась стара Ольга. - Бог його святий зна?. - Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього нема? ж бiди, - обiзвався син. - Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? - спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито. - Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, - сказав скн несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi. Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст. - Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! - крикнув батько. - Коли, тату, мо? серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? - несмiливим тихим голосом промовив син. - Чу?ш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай тво? серце трохи пристарi?ться, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Зна?мо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на не? сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiле?. - Але ж, тату, Маринка i ?? мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашо? вiри, - сказав син. - Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi. Он при?здив до нашого табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду i нашо? вiри Адам Кисiль; при?здив нiбито за посланця од короля, щоб помирити козакiв з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обiцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири роки, бо нам тодi з польського скарбу не давали плати поспiль чотири роки; наговорив нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сiв в сенатi, брав добрi грошi од полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан, i став готовий продати i козакiв, i мужикiв, i всю Укра?ну полякам за лакомство погане. Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка. - Не така, тату! Я ?? знаю i духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, - обiзвався син. Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову i сперся на поручата. Вiн важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Ада-ма Киселя, i його облесливi слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Укра?нi й козакам, i йому стало важко на душi за грiхи православно? укра?нсько? шляхти, котра тягла до Польщi i для сво?? особисто? вигоди була готова i сполячитись, i продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Укра?ну. - Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до ?? матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в свою хату, не розвiдавши добре, яка вона людина, який ?? рiд, - тихо промовила мати. - Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох! - А який ?? рiд? Князi Любецькi, князi Соломирецькi, Огiнськi, Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина ?х вже спольщилась, пристала до католицько? вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, - [сказав Демко]. - Ой Боже мiй ?диний! Ох! - почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очiпок на головi. - Та воно ж нездатне нi спекти, нi зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо ма? бiлi ручки, бо звикло панiти i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило. - Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмi? i спекти, i зварити, - обiзвався син. - Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже й гудьте. - Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки ?м подай або прийми! Бiльше вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай ?м усе робить, нехай запряга?ться до панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай брати нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невiстка, нiж шляхтянка. - Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi! Ще й присниться, що чортиця сто?ть з кочергою коло мо?? печi. Дух святий при нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! - сказала мати i тричi перехрестилась. Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки i прожогом дременув у сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях i з усi?? сили стукнув лобом об одвiрок. - Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких гостинцiв! - сказав Демко i неначе пiрнув в темряву сiней. Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i все важка зiтхала, ?? чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi, ?х блиск неначе припав росою та пилом. - Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в не? вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей i сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину! - Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, - сказав син, - навiщо менi гнiвити Бога? Навiщо менi викликати на себе кару з неба самохiть? Боюся, мамо, щоб менi часом не довелося в водi потопати, в огнi погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до не? добре, навиглядайте ??, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як i менi. - Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-тво?му, - сказала мати, - але все-таки я боюсь тi?? шляхти... Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч i рада вволити твою волю. Минув тиждень, минув i другий. Зiнькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тодi саме настали жнива. Йому не було часу лiтати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Пiсля обжинкiв якось одного дня надвечiр прибiг козак-вiстовець з Суботова в Люта?в двiр. Лютай, Люта?ха i Зiнько сидiли на ганку i балакали, одпочиваючи пiсля роботи довгого лiтнього дня. - Козак од гетьмана... - тихо сказав Зiнько. - Чого треба гетьмановi од мене? - ще тихiше промовив старий осавул. Козак зняв шапку, поклонився Демковi i промовив: - Просили гетьманша i гетьман, щоб ти, осавуле, з жiнкою та з сином не забули про гетьманшинi iменини i щоб прибули до ?х в Суботiв завтра на пiзнiй обiд. - Спасибi, спасибi за честь та за ласку! - сказав Дем-ко. - Але я вже старий: не менi ?здити на iменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай ?дуть. Подякуй гетьмановi i гетьманшi од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горiлки та йди до пекарнi пiдвечiркувати, - сказав Демко. Зiнько винiс пляшку з горiлкою, i старий батько сам випив i почастував з сво?х рук посланця, а Ольга винесла на тарiлцi пирогiв i подала козаковi на закуску. Козак випив всмак пiсля дороги, аж крякнув пiсля друго? здорово? чарки, i пiшов до пекарнi. - Ну що, стара? По?деш до гетьманшi в гостi? -спивав Демко в жiнки. Син подивився на матiр пильним i прохаючим поглядом. - По?ду! - сказала Ольга. - А ти, Демку, по?деш? -- Чого я туди по?ду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панiв, чи що? Надивився я доволi на тих панiв. Буде з мене на ввесь останнiй вiк! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, ?цоб в гетьманському домi козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем да? гостям меди, вина та горiлку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гостi? Ет! не по?ду я на тi iменини до Олесi-преподобницi! ?дьте собi самi, коли хочете. Там же побачите i Маринку, що Зiньковi од не? свiт замакiтрився. Другого дня вранцi Ольга Люта?ха убралася в найкраще убрання: завертiла голову шовковою намiткою, надiла жовтi сап'янцi, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту i звелiла синовi запрягати конi. Син запрiг чудовi баскi конi в простий кiнський вiз, обшитий новими лубками, намостив в задок сiна i застелив сiно новим квiтчастим килимом. - Та поснiдайте ж добре, - говорив старий Демко, - бо будете голоднi. Я вже знаю тi пiзнi панськi обiди. Як почне варшавський кухар партолити якiсь панськi потрави, то вас i за живiт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти замiж! Чи не хочеш ти часом запаморочити свiт якомусь прудиусовi в гетьманському палацi? - жартував старий Демко. - Оце Господи! Не надiну ж я буденно? одежi, коли ?ду в гетьманський двiр. Там же будуть усякi полковницi, а може, й шляхтянки та княгинi на?дуть з Ки?ва до гетьманшi. Не буряки ж шкромадити я прибралась, i не капусту буду шаткувати, а буду сидiти поруч з гетьманшею. Може, при?де й Маринчина мати Якилина Павловська... -- Бодай ?й колеса розпались в дорозi, коли вона ?де з Ки?ва! Про Маринку менi й не згадуй i не дуже там з нею панькайся. Чу?ш, стара? Не дуже цiлуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова ?? i в пазуху сховати i в пазусi привезти менi на гостинець. - Ох, ох! Ой Мати Божа поча?вська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять... - сказала навздогад Ольга. Син з матiр'ю, поснiдавши, сiли на вiз. Конi, баскi та лихi, як змi?, так i шугнули в одчиненi ворота i полетiли улицею, тiльки густа курява пiднялася з-пiд копит та колiс i закрила вiз нiби густою хмарою. - Господи, не споспiшай! Дай, Боже, час недобрий! - крикнув вслiд воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування. Баскi степовi конi так швидко долетiли до Суботова, що стара Ольга i незчулась, i не стямилась, як перед ?? очима заманячiли двi церкви по обидва боки широкого майдану, як забiлiли ряди крамниць по один бiк майдану. - Ой сину! спини конi пiд оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти зна?ш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тiльки що трусив сажу в коминi? Скажуть панни, що при?хав в гостi чигиринський сажотрус, - сказала Ольга. Син оглянувся до матерi - Та й ви, мамо, зчорнiли од пилу, аж страшно на вас дивитись: i ви стали такi, неначе тiльки що вилiзли з комина, - обiзвався син. - Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду в поко?; скажуть: при?хала якась мара. Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городi було видко криничку. - Якась дiвчина брала воду з криницi. Ольга перелiзла через перелаз, попросила дiвчину злити води ?й на руки. Дiвчина зливала з вiдра в пригорщi, а осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько витяг рушника з воза i подав матерi. Мати втерлась i подала рушник Зiньковi. Зiнько двiчi вмився i двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук. Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i по?хали до гетьманського двору. Ворота в двiр стояли одчиненi, неначе самi запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усяко? мастi: мiж ними лиснiли i багатi екiпажi пана Беньовського та iнших православних панiв. Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з канапи i пiшла до не? назустрiч до само? середини свiтлицi, привiтно привiталась до не?, поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Люта?ха примiтила, що гетьманша була дуже ввiчлива й привiтна до не?, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як вона була в гетьманшi в гостях. "Це добрий знак.. для мого Зiнька, але не для мене i не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привiтна до мене" - подумала Люта?ха, сiдаючи на канапi рядом з гетьманом. - Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось..." Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв на стiльцi в куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув очима гостей. Мiж ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався. - Чом же осавул Демко не при?хав до нас в гостi? - спитала в Ольги гетьманша. - Не при?хав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозi, як старий вiз! - сказала Демчиха i засмiялась. - Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! - сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась. - В цiлому Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко. - Та вiн мiцний, це правда, але лiта сво? беруть, - сказала Ольга. - Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили. - Лiта руйнують i старi мурованi палаци, не тiльки мiцних людей, - обiзвалась гетьманша, - а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотiв потурбувати себе ради мо?х iменин. Я була б рада його при?зду до нашого двору, - сказала гетьманша з докором. - Та коли б ти, гетьманшо, знала... то вiн не такий мiцний, як тобi зда?ться: вiн тiльки веселий на вдачу та вдався собi жартiвливий: все пiднiма? мене на смiх, i мене, й iнших, - промовила Ольга Люта?ха. - Сказати правду, твiй пан Демко так зумисне однику? од нашого гетьманського двору... неначе цура?ться нас... - промовила гетьманша i трошечки насупила сво? тонкi брови. - За мого покiйного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, - обiзвалась Катерина Виговська. - Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жарту? i з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом. Демко i мiй панотець все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про смiливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбовi гармати i перевiз ?х в Сiч та й сказав: "Отут ?м мiсце!" - Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай вiн не цура?ться нашого хлiба-солi та прибува? до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi, - сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була зроду нерозмовна. За не? говорила Катерина, ?? найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала ?? до себе, як тiльки до не? збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацько? старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як ?? батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати. - Нехай твiй пан Демко в другий раз не побо?ться дороги. Як розсиплеться в дорозi, то ми його отут посклада?мо, наб'?мо обручами та й посадимо за стiл, - жартувала Катерина Виговська. - Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий обручами? - промовила Ольга, смiючись. - О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий обручами, - додала Катерина i зареготалась. - Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, - сказала Ольга Люта?ха. - От ваш Зiнько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задуму?ться, - промовила Катерина, зирнувши на Зiнька, котрий i справдi сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу. Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв огород: вона знала, чого Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки. - Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас i при?мнiшу для себе раду, - сказала Катерина. Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там гуляло кiлька паннiв-козачок, котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i в садку не було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн гуляв з ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати в ?х, де дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати. Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю ввiйде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, ?й страх як хотiлось поговорити з Маринкою, розпитати ?? й навиглядiти, щоб довiдатись хоч трохи, яка вона людина. - Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi кiмнати? - спитала в гетьманшi Ольга Люта?ха. - Нi, не пересипали, а тiльки трохи поновили та приставили кiлька кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та й гетьманiв батько тепер живе в нас, пере?хав оце недавно з Ки?ва, то й для його треба було окремо? кiмнати, - сказала гетьманша. - Пiду я подивлюся на новi поко?! - сказала Ольга i встала з мiсця. Ольгу цiкавили не поко?: ?й забажалось знайти Маринку i побалакати з нею та ще й на самотi. Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи в усякi кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печi з кiлькома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв. Маринка вглядiла осавулиху i почервонiла, як макiвка: ?й здавалось, що дверi от-от одчиняться вдруге i ввiйде в пекарню Зiнько, бо догадувалась, що вiн прибув в гостi з матiр'ю. Христина зирнула на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась. - Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарю?те, чи що? -сказала Ольга Люта?ха, приступаючи до столу. - Доброго здоров'я, тiтко, - сказала Христина. - А йдiть до нас до помочi! - Доброго здоров'я, тiтко! - обiзвалась i Маринка. - Але ж, Христино, тiтка прибула до нас в гостi задля того, ш,об ?сти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, - сказала Маринка. "Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З не?, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як в домi повно гостей та ще й панянок", - подумала стара, i зрадiла. - Бувши, Маринко, на тво?му мiсцi, я б зроду не пристала на те, щоб смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, - говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга. - Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло не?, бо варшавський кухар не так то гаразд готу? цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, - сказала Маринка. "Чи ти ба! - подумала Ольга. - Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гостi. - Добра дитина! ?й-богу добра!" - От i спасибi тобi, Маринко, що й про мене пам'ята?ш, - промовила голосно Люта?ха. - Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно люби! - почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина, але голосно промовила-тiльки першi слова пiснi i потiм схаменулась i останнi слова неначе проковтнула. Маринка й Христина розтягли корж i розстелили його на здоровiй сковородi, котра стояла на столi. Потiм Маринка помазала увесь корж пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржi печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його качалкою. I знов чотири маленькi бiленькi ручки вхопили той коржик i почали проворно розтягувати його на всi боки. Корж все ширшав i став тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на iграшку. Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи: - Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякi потрави, такi, що в нас ?х не знають. Але хитрий кухар розказу? менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики, або перетираю печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готу? деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказу?. - Мабуть, через те, що бо?ться: дума?, ти одiб'?ш в його хлiб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, - жартувала Христина. - За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вмi? готувати усякi потрави, вмi? зварити такий борщ, вмi? спекти такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас в гостi князi Любецькi та Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки, - говорила Маринка. - Ото й добре, мо? серце, що ти вчишся куховарсько? справи. Все це колись стане тобi в пригодi, - сказала стара осавулиха. - I я й тепер дякую сво?й матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце! На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди. Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, ?? пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд ?? пальцями корж почав свiтитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вiкно, що виходило в садок, i вглядiла Зiнька. Корж вийшов з-пiд ?? рук подiрявлений, неначе кулями прострелений. - Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! - сказала жвава Христина. - Давай ще будемо ?х рвати, як рвуть дранi галушки! I Христина смикнула корж так, що вiн перервався пополовинi. В Маринчиних руках телiпався тiльки дiрявий шматок коржа, неначе шматок дiряво? хусточки. - Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й завершимо плачинду, - говорила сердито Маринка i розстелила на плачиндi обидвi тоненькi половинки коржа. Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з волоських горiхiв, ще й залили ?х густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола i всунув в пiч. Маринка i Христина помили руки i заглянули в пiч, щоб подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях сухi трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна. Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько сидiв на лавцi пiд старою грушею i розмовляв з товаришами. Несподiвано вiн углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли в садок рум'янi, аж червонi. Полум'я в печi розпекло ?м щоки. Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом не? та Христини ро?м вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зiнько не насмiлився i приступити до не?. Молодi дiвчата гуляли й бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв, як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум'яним личком сво?? мило?. Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в дверях з'явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчi приятельки гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жiнок полковникiв та сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку коло не? зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло не? неначе з землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв. - Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати. Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя? - Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i застукала там мене й Христину. - Чи говорила ж з тобою мати? - спитав Зiнько. - Говорила, ще й дуже ласкаво. - Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, - сказав Зiнько. - А батько? - спитала тихенько Маринка. - Про батька не скажу... з батьком буде менi багато тяганини та клопоту. Батько - чоловiк завзятий, - сказав Зiнько i опустив вiка на сво? яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. - Але чи так, чи iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погрима?, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але добрий. - Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од само? гетьманшi. А я . гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, - сказала Маринка, i по ?? щоках покотились двi сльози. Зiньковi стало жаль молодо? дiвчини. Вiн взяв ?? за руку. - Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я ?? впрохаю, а вона вблага? батька. Дасть Бог, все буде гаразд! - промовив Зiнько. - Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i православно? вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку. - Або добути, або дома не бути, - обiзвався до Маринки Зiнько словами приказки. - Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати; без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi доконечне випрохати в його благословення. Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, ?? журливi очi стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по ?? щоках: вона постерегла, що без батьково? волi Зiнько не насмiлиться слати до не? старостiв. Вона чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк. - Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i себе, й мене. Ще не час сльози лити, - втiшав Зiнько Маринку. За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата, гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках. Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат. Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за не? i забавляла розмовою полковниць. Люта?ха сiла й собi на лавцi i завела розмову з сво?ю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з пiвдня. Люта?сi хотiлось ?сти. I полковницi були вже голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки, неначе потомились пiсля важко? роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе й про обiд забула. "Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! - думала голодна Люта?ха. - Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень... А я, хапаючись в дорогу, з'?ла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з ?сти ще зо три? Ой, ?сти хочеться!" Люта?ха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи не вийде хто просити на обiд. З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому оксамитовому кунтушi, в жовтих сап'янцях з срiбними пiдковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав ?х десь з мiшка цiлими пригорщами. Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi. - А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд? - гукнув з ганку гетьман. - Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! - промовила гетьманша до полковниць. "Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! - подумала Люта?ха. - Я звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне". - А! панi осавулиха в нас в гостях! - крикнув гетьман i вiн не пiшов, а побiг до Люта?хи, вхопив ?? за плечi й поцiлував в плече. - А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку. - Демко все нездужа?, старi?ться. Важко йому ?здити. Я при?хала з сином, - сказала Люта?ха. - О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не при?хав до нас. Шкода! Так йому й скажiть. Вiн Богданового двору не цурався, а од нас одцурався, зовсiм одцурався. Шкода, шкода! А от i ваш Зiнько! Здоров був, молодий козаче! Спасибi, що хоч ти при?хав до нас, коли батько полiнувався, - гукнув гетьман до Зiнька ласкаво й привiтно. - Батько все нездужа?: старий став, - обiзвався Зiнько, скинувши шапку i поклонившись гетьмановi. - Прошу ж, Зiньку, до столу! Проси й сво?х товаришiв. Гей, панни! йдiть обiдати! годi вам цвiрiнькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих пташок в свiтлицю та посип ?м сiм'я або проса... З садка виринули панни, неначе райськi птицi вилетiли, в ясний плахтах та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зiнько з молодими товаришами. Гетьман знов заговорив до Зiнька, спинивши його на ганку, i все розпитував про батька, неначе запобiгав ласки в старого осавула. В свiтлицi стояли столи довгими рядами, вже понакриванi. Усi ввiйшли в свiтлицю. "Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?" - подумала Люта?ха i зирнула на гетьманшу. - Моя дорога осавулихо! сiдайте отут, коло мене! Ми ж так давно бачились! - сказала гетьманша. - Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! ? тут старшi за мене. Осавулиха все одмагалась сiдати поруч з гетьманшею, просила ?? садовити на пошановних мiсцях полковниць. - Сiдайте, сiдайте, панi осавулихо! Ви ж мiж нами найстарiша людина, а ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, - обiзвався гетьман, - а от в нашому чоловiчому рядку за столом велика дiрка без старого Демка. Шкода, що не при?хав! шкода! Сiдайте ж, осавулихо! Вам од нас честь поперед усiх. Я люблю старого осавула, як любив його i гетьман Богдан. Так йому й скажiть, осавулихо! Осавулиха ще трохи покомизилась i таки сiла мiж гетьманшею та Катериною. Вона запишалась i спустила очi додолу, неначе соромилась тако? велико? честi. За довгий ряд столiв сiли старшi. По один бiк сiв гетьман i посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посiдали полковники та сотники. Проти ?х сiли рядочком полковницi. За меншими столами сiли рядками молодi козаки та панни, однi проти других. Зiнько сiв проти Маринки та Христини. Молодi панни й козаки сидiли мовчки, неначе ?х i в хатi не було. Полковницi говорили нишком, неначе когось боялись. Навiть полковники не насмiлювались говорити голосно. Всiм неначе було нiяково сидiти за столом, де сидiла молода гетьманша в парчевому золотистому кунтушi, в намистi з перлiв i з брильянтовою дiадемою на розкiшних русявих косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всiм зацiпила рот. Один пан Беньовський та говорюча Катерина смiливо й голосно говорили неначе за всiх, неначе накупились говорити за всiх. Несподiвано дверi одчинились. В свiтлицю увiйшов гетьманiв батько, Остап, старий, сивий, аж бiлий, трохи згорблений, в темному кунтушi, в зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий цiпок. Всi встали. Остап Виговський поклонився разом до всiх, сiв в кiнцi стола поруч з гетьманшею та гетьманом i закашлявся. Гетьман попросив усiх сiдати i спитав батька про здоров'я. Старий тiльки рукою махнув i ледве одкашлявся. Недавно вiн перейшов з Ки?ва на життя до сина в Суботiв: довга важка дорога до Суботова трохи не запровадила старого дiда на той свiт. Усi сiли i замовкли. Замовк навiть говорючий пан Беньовський, щоб не тривожити сво?ю веселою голосною розмовою старого Виговського. В свiтлицi знов стало так тихо, неначе усi повиходили з дому в садок. Тiльки й чуть було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання перестало, але гостi ще не зразу заговорили, неначе боялись сво?м голосом роздратувати старечий кашель та старечi стиски в грудях в гетьманового батька. Столи трохи не гнулись од важко? дорого? посуди, котрою були заставленi од краю до краю. На столах лиснiли ряди срiбних тарiлок, полумискiв, срiбних позолочених здорових кубкiв та пугарiв, срiбних пляшок та невеликих бутлiв з горiлкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучнi, але чудернацькi форми. Кругом з усiх бокiв кра? столiв були застеленi бiлими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальцi. Столи аж лиснiли од срiбла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрi запопав в сво? руки гетьман Виговський. Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався з усiма i випив. Срiбна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не лiтала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарiвниця заворожила ?? крила. Гетьманша тiльки пригубила чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i нiколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його i неначе говорила очима: "I сам не пий друго? чарки, i не смiй частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах сво?? Олесi, не посмiв сам пити i других не посмiв частувати. Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки дво?: пан Беньовський, як королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом i бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та молодi козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сидiла дуже висока особа: або сам король, або ки?вський митрополит та архi?ре?. Та особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i кричати усi гостi, була молода гетьманша-шляхтянка. Пiсля друго? потрави невеличка чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки не взяла чарки i посунула ?? до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсiм-таки не козацька чарка тiльки дражнила навiть стару осавулиху Люта?ху. "Ну, не вп'юся я за обiдом такою чарочкою! - думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. - Не встигнеш притулити чарку до губiв, а вже й дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!" Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й непростi, бо ?х готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан. Потрав подавали багато, але гостi не багато ?ли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не дуже припрошувала гостей ?сти й пити. В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу, котру стулив кухар. Гетьманша сво?ми руками одрiзала шматок плачинди, поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже одкраяла невеличкий шматочок для себе. "Честь менi одда?... це недурно... Гетьманша запобiга? в мене, пiддобрю?ться до мене... Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синовi старостiв слати до Маринки", - подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухко? та смачно? плачинди. Осавулиха примiтила навiть подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi. Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських во?вод та бояр i доказував, що для козацько? старшини була б найкраща й найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою. Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать, що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не дуже при?мний обов'язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе ?х визволили з тюрми, а слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що ?м у саду пiд вольним небом стало легше на душi. - Але старi козаки й козачки були, очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не п'янi. - Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! - гомонiли нишком старi полковники. Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорого? горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до варенухи i сво?ми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi. Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути та гвоздикiв. Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали. - Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi, - сказав гетьман. - Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарцi цього добра. Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам. - Менi дайте не чарочку, а кухлик! - крикнула Хри-стина. - А то навiщо? Ти ж панна, - обiзвалась гетьманша. - Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться менi знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, - сказала Христина. - Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без музик, - сказала Катерина. - Але я тобi не дам здорового кухлика. - Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я буду п'яна, - говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою. Катерина одняла од не? кухлик i подала ?й невеличку чарку. - Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони нам i заспiвають яко? весело?. От i нам, старим, буде веселiше, - сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi. Маринка подякувала i не схотiла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку. - Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то бува? чоловiк п'яний, - сказала Маринка. Гостi розговорились. Розмова пiшла голосна й шумлива. Мiцна пахуча варенуха зразу вдарила усiм в голову i забила памороки. На чистому повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про гетьманшу, i про ?? шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi з гостей не церемонились: приступали до столу i самi наливали собi по другому кухликовi. Гаряче повiтря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли з ближчих Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i билися, неначе й вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли вилися ро?м над столом, над головами гостей, над ?х кубками. Гетьманша одмахувалась од бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, ?м хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не почастувала ?х, не попросила випити по другому. Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в не? аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила ??. Вона ждала, щоб ?? почастували другим кухликом, але гетьманша i не думала просити ??. "Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? - думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. - Це диво та й годi! Я знаю добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не пила тако? пахучо?! I з чого вони ?? варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться менi отi?? варенухи! - Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати ?? вдруге. - Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носi отой солодкий та перцевий дух! - думала осавулиха, але таки не насмiлилась просити в гетьманшi другого кухлика. - Ця гетьманша не часту?, а тiльки драту? гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер свiт настав! Ох-ох!" - I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи не заплакала. Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не дуже наглядали за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий дух варенухи, свiже повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi очi, розворушили серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись з ?? гарячих рожевих уст розкошi, щастя, кохання. - Панни, а давайте грати наввипередки! - гукнув Зiнько. В його була думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до ?? рук, до ?? стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею. - Ми не гра?мо наввипередки з хлопцями! - обiзвались панни. - А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? - крикнула Христина. Зiнько став вряд з Христиною, i вони обо? покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька. - Зiньку! час нам вже додому ?хати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! - гукнула з-за кущiв осавулиха. - Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiга?мо по садку, - обiзвався Зiнько. - Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла. Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про ?? матiр i просила передати од не? поклiн, як вона по?де до Ки?ва i побачиться з сво?ю матiр'ю. - Прощайте, панни! Прощай, Маринко! - сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки. - Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, - сказала осавулиха. Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця... "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за тво? очi оддав би свою козацьку славу!" - думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз. - Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене при?мний, - говорив гетьман осавулисi на прощаннi. - Кланяйтесь вашому старому i од мене! - промовив пан Беньовський. - Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, - говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв. Гостi почали прощатись i роз'?жджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство. - Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, - говорила осавулиха дорогою до сина. - Ця гетьманша i ?? гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних. Вже смерком Зiнько з матiр'ю при?хали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав ?х з вечерею. - Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на сво?х шляхетських iменинах? - спитав старий в жiнки. - Було що ?сти, та не було чого пити, i принуки не було, - сказала осавулиха. - Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетськi перини i бiльше не вставала до гостей. Лiнивi чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiня?ться свiт! як то мiняються люди! Ой-ой-ой! - Я це знав добре i через те не по?хав до гетьмана, - сказав Демко. - Що правда, то правда! - сказала Люта?ха. - Од гетьмана Iвана не вийдеш п'яна... Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть сердився, що ти не при?хав сьогоднi до його в гостi. - Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, - сказав понуро Демко. - Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав, що польний гетьман Потоцький i досi ма? до тебе ласку. Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою. - А про Маринку скажу, що кращо? i добрiшо? невiстки я й не знайду. Я i в гетьманську пекарню таки заглянула... Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала ?? задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона просто? роботи, нездатна вона валасатись без дiла. - То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, - сказав Демко. - Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi. - Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, - сказала Ольга Люта?ха. - Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити. Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки. - Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на сво?му вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! - сказав старий i перехрестив сина. Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на сво?му вiку не був вiн такий веселий, як того вечора. - Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти - супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджу?ться Польща. Тепер, сину, ?ж борщ iз грибами - держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для Укра?ни. Але... поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на старих грудях. Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок, що говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi. Другого дня вранцi Демко сказав синовi: - Запрягай, Зiньку, конi та ?дь до Ки?ва до старо? Павловсько? та спитай в не?, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостiв слати i час дурно гаяти. - Ваша правда, тату, - сказав син, - без матерi шкода й заходу коло цього дiла. I другого дня старий осавул та його жiнка вирядили сина в дорогу. Якилина Павловська привiтала Зiнька дуже радо, поблагословила йому слати старостiв до Маринки i, не гаючи часу, сiла на вiз з Зiньком i прибула до Чигирина. Другого дня пiсля при?зду додому Зiнько по?хав з старостами в гетьманський двiр до Суботова, i Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижнi в гетьманському дворi в Суботовi справляли Маринчине весiлля. Старий Демко мусив ?хати на весiлля до нелюбого гетьмана, сидiв на весiллi надутий та насуплений. Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобiгав в його, але не розважив старого осавула i не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданiв товариш не спочува? до Польщi, не спочува? до з'?днання Укра?ни з Польщею, i догадувався, що Демко через те одверта?ться i од його, i од його гетьманського двору. "Ой, стане менi ворогом, i, може, лютим ворогом цей ста