а, неначе трiски на дровiтнi. Одна рука заклякла з шаблею в пальцях. Закляклi пальцi держали шаблю так мiцно, неначе п'явками впились в держално. Уся мiць, уся сила, з котрою рука замахнулась на свого-таки брата козака, неначе захолола й заклякла в здоровецькому кулаковi. Один прездоровий труп зсунувся плечима з мосту. Одтята голова телiпалась на шкурцi i звiсилась вниз над воду, неначе заглядала в рiчку, а з ши? дзюрчала та точилась тепла кров, як червоне вино з бочки, лилася в воду i закрасила каламутну воду довгою червоною смугою на самiй бистринi. Подекуди по жолобчастих дошках помосту ще стiкала кров в воду i довгими смугами червонiла на бистринi. Юрiй з'?хав на мiст. Кiнь схарапудився, боявся ступати на трупи, як на живих людей. Юрiй торкнув в боки коня острогами. Баский кiнь пiшов по трупах, але все хропiв i прихкав нiздрями, неначе боявся тi?? страшно? картини людсько? звiрючостi. Юрiй спинив коня серед мосту i оглядав картину свiжого кровавого бойовища. Нi один пружок його молодого лиця не здригнувся, нi один пружок жалю та смутку не набiг на його чоло, на його вид. Вiн з презирством дивився на трупи, на кров оборонцiв свого ворога, ненависного гетьмана. З води виринали козацькi трупи, що позачiплювались одежею об стовпи пiд мостом. Трупи то поринали, то виринали, витикаючи поверх води то зрiзану вщерть червону шию без голови, то покривавлене плече без руки. Один вбитий запорожець зачепився жупаном за кiлок стовпа, падаючи в воду. Жупан не пускав його потонути на дно. Вода гойдала тiло, як вiтер гойда? дуба. Червонi сап'янцi то мрiли над водою, то виринали поверх води i лиснiли на сонцi, як червона калина, облита дощем. Довга чуприна, як гадюка, вилася в бистрiй водi, метлялась на всi боки, неначе жменя конопель на бительнi. Вода в Тясминi почервонiла. Тясмин неначе заплакав кров'ю, пролитою братами козаками. Рiчка несла трупи, несла чорнi шапки з червоними верхами. Шапки позачiплювались за кущi затопленого верболозу та високо? осоки. Здавалось, нiби вода вкрилась червоними квiтками чудернацького латаття з чорним широким листом. Ворони почули людську кров, злетiлись i обсiли верби, вкрили кущi. Хижi орли та яструби шугали високо в небi над рiчкою, зачувши дух кровi. Юрiй задивився на ту картину смертi, котра недавно витала над мостом, над рiчкою, i осмiхнувся злим осмiхом. В гоструватому лицi з тонким гострим носом, в гострих темних очах засвiтилось щось хиже, як в очах хижого шуляки. коли вiн кида?ться на здобуток. Дух людсько?, ще тепло? кровi парував пiд гарячим промiнням сонця з кривавих калюж. На мосту тхнуло кров'ю, як в рiзницях. Сам шляхетний кiнь неначе спахнув гнiвом на ту людську звiрючiсть, заiржав i став бити копитами. Копита захлюпали в кровi, як у калюжi, i червонi бризки людсько? кровi пороснули навкруги, як кораловi намистини порваного намиста. Кiнь вдарив копитом в одну голову. Голова покотилась i впала в воду. Вода покотила голову з чуприною, неначе в водi крутився волоський темно-зелений гарбуз, зiрваний з бадиллям, з огудиною. Голова крутилась, переверталась, вищиряла зуби, мотала чуприною, заплутувалась в сво?й чупринi, як в куширi. Юрiй задивився на ту картину й зареготався. Кiнь скочив вперед. На кiнцi мосту лежав впоперек лицем догори ще молодий козак-виговець, пишний, гарний, як картина. Русявi кучерi вилися хмелем кругом голови. Незвичайно? краси лице, нiби виточене з мармуру, неначе задрiмало, очi закрились прозорими вiками, довгими вiями. Кучерi потонули до половини голови в кровi. Сам кiнь неначе пожалував топтати копитами тi кучерi i обминув трупа, нiби живого чоловiка. Юрiй свиснув на коня. Кiнь став дибки i застукотiв копитами. Юрiй поскакав доганяти сво? вiйсько. Тим часом Сiрко з запорожцями погнався за втiкачами. Добре бились виговцi, але нiчого не вдiяли i мусили втiкати. Вони кинулись втiкати врозтiч, а потiм скупчились, побiгли на гору, вбiгли в одчинену браму i сховались за валами, обтиканими дубовим шпичастим частоколом. Брама зачинилась. Налагодивши гармати, козаки-виговцi i нiмцi поцiлились на запорожцiв i смальнули з однi?? гармати, потiм з друго?. Юрiй i Сiрко з вiйськом оступились назад i подались в мiсто. Чигирин ще не був взятий. - Не тепер, то в четвер, а Чигирин i твердиня будуть в наших руках! - обiзвався Сiрко до Юрiя. - Попоробили, попопрацювали ми оце на мiстку, а тепер час би i за добрий обiд сiсти, але, мабуть, гетьманша не нагоду? смачним обiдом за цю криваву справу. - Що не нагоду?, то не нагоду?! Вона рада б теперечки нагодувати нас залiзним бобом, - обiзвався Юрiй. - Тепер вона й Катерина сидять в батькiвському палацi та, мабуть, од злостi кусають сво? пальцi. Зате ж почасту? нас медом та вином моя мачуха Ганна. Я догадуюсь, що вона потай од гетьманшi десь у сусiди готу? нам пишний обiд. Юрiй i Сiрко з деякою старшиною в'?хали в гетьманський двiр. В одчинених дверях на порозi стояла Ганна Хмельницька i держала в руках на срiбному полумиску хлiб та сiль. Юрiй, Сiрко й козаки скочили з коней i приступили до Ганни, поздiймавши шапки. - Вiтаю тебе, сину, в батькiвському дворi, як господаря й гетьмана Укра?ни! Даруй же, Боже, щоб ти гетьманував i пробував в цьому палацi до кiнця сво?? жизностi! - Спасибi, мамо, спасибi! - сказав Юрiй i, поцiлувавши Ганну в руку, хотiв взяти хлiб. - Дам тобi, сину, святий хлiб тiльки тодi, як даси обiцянку, що не вчиниш нiякого лиха тво?й сестрi Катеринi, гетьманшi Виговськiй i ?? дитинi. Скажи менi певне слово, що ти випустиш ?х на волю, не вчинивши ?м нiякого лиха. Мiй брат Василь обидив Катерину, тим що зруйнував i спалив ?? оселю в Смiлi. Вона тепер не ма? нi житла, нi пристановища. - Добре, мамо! даю сво? гетьманське слово i додержу його. Катерина нехай живе в Суботовi тим часом, - сказав Юрiй. - А чи нема, Ганно, в тебе чого попо?сти? Ми голоднi, як вовки-сiроманцi. Ото б тернули, якби оце нам добрий обiд? Аж за вухами б лящало! - промовив Сiрко. - ? обiд! ?, та ще й добрий! Я вгадувала, чи? буде зверху, а чи? насподi, як ви пiдступали пiд Чигирин, i потай од Олесi Виговсько? звелiла i понаварювати, i понапiкати. Юрiй вступив в поко? i пiшов шукати сво?? сестри Катерини та гетьманшi. Катерина i гетьманша сидiли в одному маленькому поко?ковi. Маленький син гетьманшi качався долi на килимi i грався з кошеням. - Добридень вам в хату! Вiтайте гостей, хоч непроханих i нежаданих! - сказав Юрiй. Катерина мовчала, i гетьманша мовчала. Вони оби'двi понадувались й одвернулись од Юрiя. Нi одна не пiдвела очей, не глянула на Юрiя. - Вже хоч сердьтесь, хоч не сердьтесь, а Чигирин мiй, а ви мо? полонянки. Вас одвезуть в Суботiв i будуть вас там держати, доки я не розправлюсь з гетьманом Виговським, доки не видеру з його рук булави i батькiвських скарбiв, - говорив Юрiй. Запекла та завзята, як i ?? батько Богдан, Катерина встала i, гордо пiдвiвши голову, вийшла до друго? кiмнати. Олеся сидiла мовчки i не глянула на Юрiя. - Ось подивись, який у мене гарний котик! Це менi бабуня дiстала. Але котика не посилай в Суботiв. Я зроду не дам! - говорив Остапчик i втiк у куток та й сховав котика за скриню. Ганна посадила гостей за столи i звелiла подавати обiд. Юрiй пiшов просити Катерину та гетьманшу на обiд. Катерина й Олеся i словом не обiзвались, i не глянули на його. - Не до обiду тепер ?м, сину! ?жа не йде ?м на думку, - сказала Ганна i звелiла подати обiд гетьманшi та Катеринi в окромну кiмнатку. Обидвi вони сидiли за столом i ложок не вмочили. ?м було тепер не до ?жi. Гетьманша нагодувала тiльки Остапчика. Остапко та кошеня пообiдали всмак за ?х обох. - Тепер ви, мамо, зостанетесь господинею в мо?му палацi i будете доглядати мого добра, поки ми справимось з гетьманом, - сказав Юрiй. По обiдi Юрiй звелiв одвезти гетьманшу й Катерину в Суботiв i поставити коло ?х сторожу. Одначе вiн швидко пiсля того випустив Катерину на волю, а гетьманшу трохи не рiк держав в Суботовi пiд сторожею. Катерина, одначе, зосталась жити в Суботовi i вкупi з приятелькою гетьманшi Грушовою, жiнкою генерального писаря Грушi, розважали ?? в самотинi та в горi. Тим часом пораненого Зiнька привезли в двiр. Маринка заголосила, як углядiла стару Демчиху, i кинулась ?й на плечi, неначе жалiлась на свою лиху долю. Демчиха заплакала i почала втiшати Маринку. Чоловiки внесли Зiнька в хату й i поклали на лiжку в кiмнатi. Плач i хлипання стривожили Зiнька. Вiн одслонив вiка, глянув каламутними очима i не мiг опамятатись, де вiн тепер знаходиться. Незвичайнi переднiшi подi?, швидко мiняючись перед його очима, затуманили йому памороки й затiнили пам'ять. Жовтi пружки лiтали перед його очима по бiлих стiнах, по шибках вiкна. Вiн знов заплющив очi, i жовтi кружки замиготiли, стали червонi, як кров, потiм забiгали, задрижали, заворушились, як пшениця на решетi тодi, коли ?? точать; потiм усе позеленiло в Зiнькових очах. Зелений прозорий свiт залиснiв в очах, i йому все здавалось, що вiн потопа? в водi i бачить пiд собою зелене дно, вкрите не то травою, не то дрiбною ряскою, а в тому зеленому свiтi мигали блискучi iскри, неначе лиснiли шаблi та списи. I в одну мить йому уявився дядько Носач, страшний, лютий, з блискучою шаблею в руках. Рука з шаблею замахнулась на його... Зiнько опам'ятався, пригадав i битву на мосту, i дядька Носача, i як вiн впав з мосту в воду, як вода заклекотiла на бистирi i покотила його по залитих зелених лугах. Думки пiшли одна за другою рiвно, неначе намистини в разку намиста нанизувались одна за одною. Зiнько одслонив вiка, втямив, де вiн лежить, впiзнав Маринку, впiзнав матiр, впiзнав свою хату. Вiн почував, як болiла в його голова, як нили роз'ятренi рани на плечах та синi попруги. I нi один стогiн не вирвався з мiцних козацьк персiв. Спокiйно дивились Зiньковi тихi синi очi на Маринку i неначе промовляли. "Не плач, не вбивайся, моя мила. Я ще живий i буду жити..." - А де ж батько? Чи не бачила ти, Маринко, батька? - спитала Демчиха. Тiльки що вона промовила те запитання, за ворiтьми почувся гомiн. Демчиха вибiгла на ганок. - Одчиняй, осавулихо, ворота! Йде до тебе Демко, як дорогий гiсть, в останнiй раз! - гукав старий козак з-за ворiт. Демчиха побiгла одчиняти ворота, вглядiла ту козацьку домовину, стулену з частоколу, на котрiй несли Демка, i зразу зауважила, що вже Демко не встане з тi?? козацько? домовини по вiки вiчнi. - Лежить твiй Демко, буцiм живий, але вже йому не вставати! - сказав старий козак. - Винеси, осавулихо, води в садок; ми обми?мо на йому кров отам, на причiлку, причепуримо, одягнемо, та вже тодi внесемо до господи. Стара осавулиха впала на ноги Демковi, припала до носилок, неначе вплила до його, i довго-довго плакала, побиваючись. Старi козаки та сiрома стояли на одному мiсцi з носилками, поздiймавши шапки, i дали волю Демчисi виплакати горе, вилити сльози. Старi Демковi товаришi козаки обмили Демкове тiло, одягли в козацький жупан, обули в червонi сапянцi, внесли в хату i поклали в свiтлицi. В той час гуркнула гармата раз, потiм другий: запорожцi, пообiдавши всмак пiсля важко? працi на мосту, облягли твердиню, огорнули ?? з двох бокiв, окопались валом, поставили гармати i почали вибивати виговцiв та нiмцiв з замку. Саме тодi набiгла на небi чорна хмара. Вдарив грiм раз, другий. Гуркiт грому злився докупи з гуком гармат. Надворi задощилось, занепогодилось. Дощ полив ливцем як з вiдра i змив мiст, замазаний, залитий козацькою кров'ю, котро? наточили козаки з сво?х таки братiв козакiв. З того бойовища пiшла на дальнiшi часи неначе страшна пошесть на проливання братньо? кровi, на велику ру?ну Укра?ни. Прийшов i отаман Iван Сiрко на останнi одвiдини. Вiн перехрестився, поцiлував у руку мерця i став, опустивши руки; потiм заклав пальцi одно? руки за пальцi друго?, вивернувши руки долонями вниз. Здоровi чорнi пальцi хруснули з досади та з горя. Довго стояв Сiрко, високий та плечистий, такий як i покiйник Демко, стояв, похиливши голову i втупивши очi в помiст. Думи за думами линули в його головi: картини битв та стичок виникали одна за другою, тих битв з татарами, з поляками, де вiн бився з ворогами поплiч з Демком ще за молодих лiт. В хатi усi мовчали неначе боялись стривожити той рiй споминок, котрий обсiв сиву Сiркову голову. Демчиха й Маринка перестали голосити. Сiрко зiтхнув. Високi та широкi перси пiдвелись вгору, як гора, й не швидко опали. Вiн пiдвiв голову, пiдвiв карi блискучi очi i зирнув на Демчиху. - Я думала, що Демко вже вмре сво?ю смертю, доживши свiй вiк, - тихо заговорила Демчиха. - Не козакам помирати в сво?й хатi. Наша смерть на чистому полi, наше тiло на поталу орлам та вовкам-сiроманцям, - сказав Сiрко i похапцем вийшов з хати та й попростував на гору до запорожцiв, до замку. ЕПIЛОГ Саме в той час, як Юрiй та Сiрко добували Чигирин, гетьман Виговський скликав козацькi полки на раду пiд Германiвкою. Полки зiйшлися недалеко од Германiвки на долинi, де протiкав невеличкий потiк; ховаючись в осоцi, в рогозi та в очеретах. По один бiк долину перетинав старий дубовий та грабовий лiс. По обидва боки долини стримiли рядами крутi горби. Полки зiйшлися на широкiй долинi i стали лавами з трьох бокiв. Козацька старшина скупчилась серед полкiв на чималому пустому просторi. Серед того простору стояв стiл, застелений червоним сукном. Коло столу стояв з грамотами генеральний писар Груша. Червонi знамена маяли на вiтрi, трiпались, неначе птицi. Уся зелена долина неначе маком зацвiла: скрiзь червонiли на ясному сонцi червонi кунтушi, лиснiли червонi верхи шапок: Кругом стола червонi сап'янцi на полковниках та сотниках аж горiли, неначе вони стояли по колiна в жару Навкруги долини усi горби обсипали селяни з Германiвки та з близьких сiл. Довгi ряди селян в чорних свитах чорнiли по горах, неначе насовувались чорнi хмари. Усi полки, усе стовпище гуло тихо, неначе бджоли в здоровiй пасiцi. З-за гори лiсом з'явився гетьман Виговський на конi в червоному оксамитовому жупанi, в шапцi з двома перами над лобом, обсипаними дiамантами. Пера засяли, заблищали на сонцi. Вiйсько i народ впiзнали по тих перах гетьмана. За гетьманом ?хав на конi обозний Носач та кiлька полковникiв, а за ними слiдком виступав з-за гори полк шляхтичiв та найнятих польських жовнiрiв. Гетьман не йняв вiри сво?м козакам i найняв в польського коронного обозного Андрiя Потоцького, що стояв в Бiлiй Церквi, тисячу польських жовнiрiв на всякий час. Той полк жовнiрiв став пiд лiсом напоготовi до оборони гетьмана. Гетьман з старшиною в'?хав на конi в середину козацькому круга. Вид його був спокiйний на взiр i гордий, але в очах виявлялася тривожнiсть i непевнiсть. Душа його була неспокiйна: вiн не був певний, що рада прийме радо й з прихильнiстю угоду з Польщею. Козацькi полки, стовпища селян на горах затихли, неначе замерли. Лави козакiв стояли, неначе скам'янiли. Тiльки знамена шелестiли та лупотiли на вiтрi. - Шановнi полковники й сотники! Ви вже зна?те, якi пункти Гадяцько? умови з Польщею ми постановили i якi затвердив король i варшавський сейм. Тепер треба оповiстити тi пункти усiм козакам, щоб у нас була певна згода по всiх полках, - почав говорити гетьман. Старшина вислухала тi слова гетьмана i заворушилась стиха. Тi полковники та сотники, що не дiстали од короля права шляхетства, почали тихо гомонiти й нарiкати. Гетьман послав Верещаку й Судиму мiж полки, щоб вони прочитали й вияснили козакам пункти Гадяцько? умови. Козаки вислухали грамоти i закричали: - То це нас знов оддають Польщi! Десять рокiв тiльки минуло, як ми вирвались з лясько? неволi, а гетьман знов одда? нас польським свавольним панам в пекло! Не треба нам Польщi! Не хочемо до Польщi! Бий виговцiв на смерть! Поляжемо головами, а Польщi не пiддамось! Пани нас дурять сво?ми обiцянками. Вони знов на?дуть на Укра?ну, загадають нам робити собi панщину! Запряжуть нас в ярмо! Знов будуть нас заганяти в костьоли! Не попустимо цього! Гетьмане! Клади на стiл булаву! В одну мить усi полки заворушились, зашумiли, як роздратованi бджоли в улику. Стовпище селян по горах заворушилось i закричало. Усi козаки загули, як бiр у велику бурю. Гетьман не був страхополох, видержував не раз великi битви. Але вiн почував, що переполох пiдступа? йому пiд груди. Його здушило в грудях, здушило коло серця; вiн боявся за сво? життя. Тривожними гострими очима поглядав вiн на тi купи вiйська, котрi згромадились кругом Верещаки та Сулими. Крики здужчувались. Замигали, залиснiли шаблi поверх козацьких шапок. Гетьман вглядiв, як рука в Верещаки, пiднята вгору з паперами, одскочила по лiкоть i полетiла вгору. Замигали, заблискали шаблi над головами Сулими та Верещаки. Судиму й Верещаку порубали й пошматували в одну мить. Полки заколивались, захилитались, як хвилi на морi, i рушили до столу, до того простору, де стояв гетьман. Тодi Виговський втямив, що його замiр не вдався, що козацькi шаблi готовi пошматувати й його. Вiн почував, що смерть вже замахнулась на його сво?ю замашною косою, вiн неначе почував хвоський свист тi?? коси над сво?ю головою. Страх напав на його в одну мить, i мороз пiшов по всьому тiлi. Гетьман повернув коня назад i з старшиною бiгцем подався до лiсу. Полки рушили за ним навздогiнцi. Тодi тисяча найнятих польських жовнiрiв виступила з лiсу i закрила його й заступила од козакiв. "I втiкав вiн, - як каже укра?нський лiтописець, - як втiка? обсмалений з пожежi". Гетьман втiк в польський обоз, що стояв пiд Бiлою Церквою, i вкупi з польським коронним обозним Андрi?м Потоцьким по?хав до Бiло? Церкви. Стовпище козакiв рушили за ним навздогiнцi i стало станом на Взiннi, недалеко од Бiло? Церкви. Тут зiбралася нова козацька рада. На цiй радi Виговського скинули з гетьманства i обiбрали за гетьмана Юрiя Хмельницького. До Виговського в Бiлу Церкву прибули козацькi посланцi i вимагали, щоб вiн сам при?хав на раду i поклав булаву. Виговський не згодився на це i не по?хав. Тодi козаки послали до його канiвського полковника Лизогуба та миргородськського полковника Лiсницького i домагались, щоб Виговський принаймi прислав бунчук та булаву, коли сам не хоче прибути. Довго Виговський противився, але побачив, що непереливки i промовив: "Я вертаю бунчук i булаву, але з такою умовою, щоб козацьке вiйсько зосталось в пiдданствi польського короля". Виговський доручив бунчук та булаву сво?му братовi Даниловi i вкупi з посланцями одiслав його на раду. Данило оддав бунчук та булаву, оповiстив, що Виговський зрiка?ться гетьманства, але з такою умовою, щоб Укра?на зосталась при Польщi i щоб Юрiй випустив жiнку Виговського з сином з Чигирина, давши переднiше в заклад кiлька козакiв для певностi слова. Козаки згодились й оповiстили Юрiя гетьманом радiсними криками. Юрiя пiдняли, поставили на стiл i прикрили його знаменами. Данило подав йому булаву. Пiсля ради обозний Носач, полковники Гуляницький та Дорошенко прибули до Бiло? Церкви i дали Виговському пiдписку Юрiя i старшини, що вони видадуть йому жiнку з сином та з деякими поляками, що пробували в полонi в Чигиринi. Але не швидко Юрiй випустив жiнку Виговського з полону. Трохи не рiк довелося ?й прожити в Суботовi пiд сторожею. Юрi?вi Хмельницькому не було часу думати про не?. Од Бiло? Церкви козацьке вiйсько рушило до Канева. Зiбрали нову раду в Жердевi, коло Канева, куди прибуло чимало полковникiв з-за Днiпра, прихильникiв Москви. На цiй радi затвердили вибiр Юрiя на гетьмана i постановили знов пiддатись московському царевi. За втрачене гетьманство король Ян-Казимiр щедро обдарував Iвана Остаповича Виговського. Наставив його ки?вським во?водою i сенатором i подарував дво? староств: Любомиль в Холмщинi i Бар на Подолi. В першому староствi було ло 25 сiл i 200 тисяч моргiв землi, в другому було 80 сiл i З5 тисяч квадратних миль землi. Окрiм того, король подарував Виговському ма?тнiсть в Галичинi, коло Жидачева: Руду на Стри?, Волицю й Кохавину. Олена Виговська довiдалася про цей щедрий королiвський подарунок i втiшилася тим, що вона - во?водша й сенаторша, хоч i не гетьманша, та велика княгиня. Юрiй зараз звелiв випустити з полону свою сестру Катерину, але вона не мала пристановища i зосталась жити в Суботовi при Оленi Виговськiй. Вже аж зимою, пiсля Рiздва 1660 року, в Переяславi зiбралась нова козацька рада, на котрiй затвердили Юрiя на гетьманствi i постановили знов вернути Укра?ну в пiдданство царевi Олексi?вi, але багато полковникiв на Правобережнiй Укра?нi не присягли царевi i зостались вiрними королевi. Данило Виговський задумав одiбрати свою ма?тнiсть Смiлу та Лисянку, ма?тнiсть Богданово? меншо? дочки Олени Неча?во?. Вiн рвався в похiд, щоб визволити з полону Олесю Виговську i свою жiнку Катерину. Але корсунський полковник Петренко розбив Данилових козакiв коло Лисянки i самого Данила взяв в полон i видав московським во?водам. Данила повезли в Москву, але вiн помер в Калузi, i його тiло привезли в Чигирин i оддали жiнцi. Катерина звелiла поховати Данила Виговського в суботiвськiй церквi рядом з могилою свого батька Богдана. Катерина зосталась бездiтною удовою. Незабаром пiсля того Павло Тетеря прибув в Чигирин i пробував там довгенько вкупi з паном Беньовським. В Суботовi вiн стрiвся з удовою Катериною i в кiнцi 1660 року Юрiй дозволив сестрi повiнчатись з Тетерею. Восени Юрiй випустив Олесю Виговську з полону i одiслав з певною приставленою сторожею до Iвана Виговського. Iван Виговський, тепер вже ки?вський во?вода проживав в Галичинi, в сво?й ма?тностi Рудi, де був просторний старинний палац, де можна було проживати в мирi i споко?, куди не заходили нiякi козацькi загони. Виговський поновив, побiльшив старий замок i зажив з сво?ю Олесею та сином в споко?. Але йому не сидiлось вдалинi й од Укра?ни в Рудi. Його тягло на Укра?ну, йому хотiлося брати суспiл в укра?нських дiлах, хотiлося грати роль дiяча в iсторичних укра?нських подiях. Вiн перейшов в свою ма?тнiсть Бар на Подолi, щоб назирати за живим рухом подiй на Укра?нi. Виговський полагодив, поновив старий замок, обсадив його гарнiзоном i настановив брата сво?? жiнки Юрiя Стеткевича комендантом замку. Коло Виговсько? завсiди проживала Ра?на, жiнка Костянтина Виговського, та дочка ?? брата Михайла Стеткевича, що був ченцем в Печерськiй лаврi, i уся сiм'я Юрiя Стеткевича. В той час подi? на Укра?нi не йшли рiвною ходою, а бiгли швидким конем. Юрiй Хмельницький, пiсля битви пiд Чудновом, де поляки розбили московське вiйсько i взяли во?воду Шереметь?ва в полон, знов оддав Укра?ну Польщi, а потiм зрiкся гетьманства i постригся в ченцi. На Правобережнiй Укра?нi козаки вибрали за гетьмана Павла Тетерю. Польський король Ян-Казимiр виступив з вiйськом на Укра?ну, перейшов за Днiпро, щоб добути собi i Лiвобережну Укра?ну, де полковники зосталися вiрними Москвi i вибрали собi за гетьмана Брюховецького. Iвану Виговському захотiлося знов добути собi гетьманську булаву. В той час, як король брав городи за Днiпром, в Ки?вщинi стало неспокiйно. Ки?вський во?вода сидiв в Барi i пальцем не поворушив, щоб заспокоювати край. Гетьман Тетеря винував у всьому Виговського, говорив, що "Бар усьому виною". В той час Iван Сiрко з запорожцями рушив в Брацлавщину, щоб одняти Правобережну Укра?ну од Польщi i послав вперед загiн пiд приводом Сулимки. Сулимка дiйшов до Бiло? Церкви, де його розбили польськi жовнiри пiд приводом Чарнецького i полковника Себастiана Маховського, здичiлого й жорстокого чоловiка. Виговський, певно, хотiв знов взяти гетьманську булаву i часто промовляв: "Продам Бар, продам Руду i заграю ляхам в дуду". Тетеря i Маховський обвинуватили Виговського, що вiн хоче зрадити Польщу i пристати до Москви, що вiн накликав запорожцiв з Сулимкою. Ця чутка дiйшла до Бара. Виговський видав 1 марця в Фастовi протест проти такого заздрiвання його в зрадi, а сам поспiшив до Бiло? Церкви, щоб виправдати себе перед Маховським, котрому король дав право втихомирити край хоч би найстрашнiшими карами. Виговський не застав Маховського й Тетерi в Бiлiй Церквi, по?хав в Рокитну, але й там ?х вже не було. Тетеря й Маховський рушили на Корсун. Маховський запрошував Виговського в Корсун. Не заздрiваючи нiчого, Виговський прибув до Корсуна i став на кватирi в одного мiщанина. До його зараз прийшов Маховський i оповiстив, що вiн засудив його за зраду Польщi на смерть. Оповiстивши Виговському свiй присуд, Маховський вийшов з хати i поставив сторожу з польських жовнiрiв коло сiнешних дверей. Виговський стояв серед хати як непритомний. Вiн почував, що попався в руки свого ворога, що неминуча смерть жде його за порогом. Усе його тривожне життя, усi подi? його вiку майнули перед ним, неначе ряд взорцiв на довгiй паперовiй смузi, майнули подi? все кривавi, неспокiйнi: i полон в татар, i битви гетьмана Богдана, i його служба в Богданових походах, i страшна битва пiд Конотопом, де вiн одбивався од Москви, де полягли десятки тисяч московського вiйська, i Гадяцька умова, i ласка короля. Листочки книги його життя перегортались швидко, неначе од вiтру шелестiли... От вiн сам вступа? на мiсце великого Богдана, вiн сам гетьман i великий князь Укра?ни, надарований великими ма?тностями, багатий i славний на всю Укра?ну; от вiн во?вода i сенатор, а може, й знов гетьман i великий князь... I якийсь нiкчемний полковник Маховський перетне нитку його життя, поверне в порох його мрi?, потопче ногами його палкi бажання й його мертве тiло. В хатинi було тихо, як в домовинi. Був ранок 9 марця. Сонце пишно зiйшло i осяяло усю хатину, пiдживило мертвоту тишi. Виговському стало невимовно важко на серцi. Йому забажалося жити i добуватись слави. Вiн опам'ятувався i пожалiв, що не взяв з собою козацько? сторожi. "Пiду скажу Маховському, щоб дозволив менi покликати священика, щоб дозволив висповiдатись i запричаститись перед смертю, а через священика я дам знати, що мене хотять зараз згубити з свiта... Може, обiзвуться мiщани, стануть за мене, заступляться за мене козаки..."- подумав Виговський i раптом одчинив дверi i вийшов надвiр. - Дай менi, полковнику, священика! Дай менi хоч висповiдатись та заприча... Здичiлий i звiрюкуватий Маховський скомандував жовнiрам. Жовнiри випалили з рушниць, i Виговський звалився i, як снiп, впав на одвологлу землю. - Невже я впав од польських куль? Невже мене вбили поляки, котрих я так любив? - промовив Виговський i вхопився за серце. Жменi його були повнi кровi. Вiн махнув рукою i забризкав кров'ю лице й очi Маховському... - Олесю моя дорога! Сину мiй! - ледве промовив Виговський, i його голова впала на землю. Збiглися мiщани та козаки, внесли в хату мертвого Виговського i поклали на лавi. Хоч Виговського не любили за його прихильнiсть до Польщi, але лиходiйний вчинок полковника Маховського, котрий без суду й позвiв покарав смертю сенатора i во?воду, цей розбiйницький, самоправний вчинок збурив увесь Корсун i пiдняв усiх проти Маховського. Маховський мусив тiкати з Корсуна. Звiстка про убiйництво Виговського швидко дiйшла до Бара. В Барi добре знали Маховського, знали звiрячi норови цього польського гайдамаки. Виговська вся отерпла й охолола, зачувши про такий самоправний вчинок Маховського. Вона впала, як снiп, на руки сво?? приятельки Грушово? та невiстки Стеткевичево?. В Барському замку все стривожилось. Усi сподiвались, що лютий Маховський, ворог покiйника Виговського, от-от незабаром з'явиться з сво?м полком пiд Баром, нападе на замок, спалить, знищить i заграбу? усе добро, повбива? усю сiм'ю й рiдню Виговського. Комендант замку, брат Виговсько?, Юрiй Стеткевич зараз дав приказ полагодити вали та частоколи кругом замку, звелiв лаштувати гакiвницi, поставити ?х на валах, на баштi узбро?в двiрських козакiв, навiть наймитiв, подававши ?м рушницi. Чутка про убiйництво Виговського швидко пiшла по околицях. Дрiбна православна шляхта, близькi й знайомi Виговського, православнi пани сполохались: вони боялись, що загiн Маховського от-от вчинить напад i вирiже впень усiх православних шляхтичiв, прихильникiв Виговського. Шляхта повтiкала до Бара, зiбравши спохвату деякi дорожчi повитки та скарби. Увесь замковий двiр сповнився втiкачами. Дiти пiдняли плач, жiнки поперелякувались, поховались в садках за валами, в льохах, в пивницях. Юрiй Стеткевич давав усьому лад та порядок, роздавав харч втiкачам, роздавав рушницi та усяку збрую. Виговська боялась i за сво? життя, i за життя свого сина. Юрiй Стеткевич звелiв ?й i всiм женщинам лаштуватись в дорогу, щоб переховатись в густих лiсах, доки мине небезпечнiсть. Позапрягали карети та шарабани, набрали чимало харчiв. Виговська й Маруся Стеткевичева з Грушовою позабирали скарби i поховали ?х в возах. Забравши на вози усiх женщин та дiтей, Юрiй Стеткевич завiз ?х в густi барськi лiси i сховав в страшнi гущавини грабового лiсу в глибокiй долинi, куди трудно було доступитись загонам Маховського. В узькiй долинi на маленькiй прогалинi, закритiй кущами лiщини та вiльхи, пiд самим грабовим лiсом поставили вози та шарабани. Весна була рання, але холодна й вiтряна. Одвологла мерзла земля пустила густий опар, неначе курiла димом. Усi позлазили з возiв i поставали мовчки мiж грабами та столiтнiми дубами: усi боялись навiть голосно говорити. Земля на прогалинцi вкрилась зеленою травою. Синiй та бiлий ряст манячiв помiж кущами. Жовтогаряча кульбаба вкривала прогалину, неначе хто розкидав по травi зiрки. Остапко й весела дочка Юрiя Стеткевича Христина кинулись бiгати по травi та рвати ряст i заговорили голосно. Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною. Виговська впинила ?х i заборонила говорити голосно. Усi притихли й ущухли i говорили тихенько, неначе коло домовини, в котрiй лежав покiйник. Настав вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла розкладати багаття, щоб часом жовнiри Маховського не вглядiли диму та огню i не догадались, де вона хова?ться. Вiтер жалiбно гув мiж голим гiллям. Лiс коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а в долинi в затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний лiс i неначе вкрила його трауром по Виговському. ?жа нiкому не йшла на думку. Усi полягали в шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й погоничi на соломi на возах. Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес. Одна Виговська не спала. Сон втiк од ?? очей i неначе сховався в густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi коло сонного Остапка, i важкi, сумнi думи низько похилили ?? голову, як важкий снiг похиля? гiлля зелено? сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались одна за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i вирнула з чорно? темряви постать Олесi, вся закутана в сумний чорний убiр, виглянуло ?? повне зблiдле лице, смутне чоло та заплаканi очi. Вона згадувала сво? дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала сво? палкi мрi?, котрi Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в Ки?вi, всього в оксамитi, в кармазинах, в золотi, пишного й гарного, як намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з ?? очей i впала на ?? повнi бiлi руки... - За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За якi мо? провини? - тихо промовила Виговська i пiдвела сво? смутнi очi вгору. А над лiсом пишно блищав мiсяць i неначе летiв назустрiч швидким хмарам. Лiс шумiв на горах, аж гiлля гнув i не дав одповiдi. Виговська пригадала звiрячий вид Маховського. Коло не? в ногах стояла рушниця, набита набо?м. Помста закипiла в ?? серцi, як окрiп на великому жару. Вона вхопилась руками за рушницю i була б рада, якби Маховський в той час напав на табiр, всадити йому кулю в самiсiньке серце. Три днi й три ночi ховалась Виговська з приятельками в лiсах. Виговська, Грушова i всi женщини держали напоготовi набитi набоями рушницi провсякчас. До Бара дiйшла звiстка, що Маховський повернув на Черкаси i не ма? на думцi вчинити напад на житло Виговського. Тодi Виговська вернулась в замок i послала вiрного шляхтича до Корсуна просити в Маховського, щоб вiн вернув ?й тiло Виговського. Виговська спостерегла, що на Укра?нi почина?ться велика Ру?на, що пробувати в Барi неспокiйно й небезпечно од усякого нападу i полякiв, i козакiв. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку Галичину, куди не заходили нi польськi, нi нiмецькi загони. Брат Виговсько? Юрiй зараз-таки, не гаючи часу, перевiз все ?? добро в Руду. Виговськiй вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i вона поховала його в скитi коло Гнiздичевсько? Руди в склепi Хрестовоздвиженсько? церкви. Недовго пiсля тi?? страшно? подi? жила Виговська. Переполох в Барi, блукання по барських лiсах та пущах в негоду, пере?зд до Руди ранньою весною в сльоту та холоди порушили ?? здоров'я. Почуваючи близьку смерть, вона написала духiвницю, в котрiй одписала сво? скарби i спадщину сво?м родичам, близьким i далеким, i всiм сво?м слугам, згадала навiть про княгиню Любецьку та панi Суходольську, котрi колись ставали на дорозi до шлюбу з Виговським. Багато скарбiв та ма?тностей свого мужа i усi сво? ма?тностi в Могилiвщинi, коло Оршi, вона записала на церкви та монастирi, а свою французьку карету та ридван одписала ?пископовi львiвському на спомин душi. Померла Олеся Виговська в ма? 1664 року. Про свого сина Остапка, котрого сам Виговський ще за свого живоття оддав в опiку Константиновi Виговському, вона чомусь i словом не згадала в духiвницi. Певно, тодi вже його не було на свiтi. * * * Неспокiйне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Iвана Виговського, доброго, щирого патрiота, тонкого полiтика, оборонця прав Укра?ни, чоловiка великого розуму та ?вропейсько? просвiти. Виговський щиро любив Укра?ну, встоював за ?? полiтичнi й нацiональнi права, дбав про науку й просвiту на Укра?нi, був, може, вищий за усiх сво?х сучасникiв, окрiм гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врiвнi з найлiпшими дiячами тих часiв, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою. Не любив вiн Москви за ?? непросвiченiсть i постерiг, що Москва не додержить свого слова, однiме привiле?, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, пiддержувала Польщу на погибель Укра?нi. Але його польська i шляхетська полiтика була несво?часна й антинародна. Гадяцькi пункти - це найвищий акт автономi? Укра?ни за усю ?? козацьку iсторiю. Але Виговський не спромiгся його здiйснити, i цей акт зостався тiльки актом на паперi, як "Наказ" царицi Катерини II, що вдивив ?вропу i зостався мертвим для Росi?. Виговський не був невiдомий тому, що народ та просте козацтво не пристане на задану умову до Польщi, мав на думцi силою зломити маси i силою прилучити ?х до Польщi, як Петро Великий силою заводив сво? реформи в Росi?. Але Виговського зломила сила темних мас, котрих лякала iдея украiнсько-козацько? шляхетчини, пiдхожо? до польсько? на Поднiпрянщиш, що так далася ?м взнаки. Не можна сказати. що маси не втямили й не тямили його полiтики в тi бурливi часи загального полiтичного усенародного руху, [коли] полiтику тямили й простi, коли й молодицям доводилось вою-ватись з ляхами. Нещасна голота та чорнота як тiльки розчовпла польсько-шляхетську полiтику Виговського, тiкала в Полтаву i приставала до полковника Мартина Пушкаря, котрий добувався гетьмансько? булави i, може, й дурив голоту, щоб через не? дiстати булаву. Уклад Укра?ни за Богдана був нацiонально-прогресивний i демократичний, уклад удiлово? Русi, але Укра?на його часiв була схожа на уклад сьогочасно? Швейцарi?, Америки або Норвегii, де нема привiлейно? верстви дворян та дiдичiв. За Богдана не було верствового подiлу в суспiльствi за привiлеями, були вiйськовi, городяни та селяни з однаковими правами. Козаки не зачiпали навiть укра?нських православних дiдичiв, але не дали ?м великих привiле?в польсько? шляхти. Виговський заводив на Укра?нi уклад старо? Польщi або старо? аристократично? Англi? та феодально? ?вропи з привiлейним панством. Його полiтика була регресивна, не нацiональна, аристократична. Маси духом почули, чим тхне цей не поступовий середньовiковий старопольський дух, духом вгадали наслiдки його, з панщиною в перспективi, якi стались потiм на Захiднiй Укра?нi, i Виговський впав. 1895 року, 6 юля Ки?в СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛIВ Аналой - високий церковний столик, на який кладуть iкони чи богослужебнi книги. Бакаюватий - вибо?стий. Банiцiя - оголошення людини поза законом. Баскак - збирач податкiв на Русi за часiв татаро-монгольсько? неволi. Блаватний - шовковий. Бунчук - булава з металевою кулькою на кiнцi i китицею - прикрасою з кiнського волосу. Бург - мiсто. Бурянуть - збуритись. Бусурман, бусурмен - людина iншо? вiри; лайка. Валасатись - байдикувати. Вантага - вантаж. Варенуха - горiлка. Вивiд - димар. Визубень - щербина. Вишахрувати - розпустити. Вiртути - печиво. Вiстовик - посильний. Войдуватись - змагатись. Волохи - жителi Придунайських князiвств i Трансiльванi? (на територi? нинiшньо? Румунi?). Ворушкий - меткий. Гакiвниця - гармата. Галаган - поплавок на рибальськiй сiтi. Герольд - оповiсник при дворах ?вропейських монархiв. Гiльце - обрядове дерево укра?нського весiлля, обвите квiтами, ягодами, колосками. Дiдизна - батькiвщина. Довбиш - барабанщик. Доходжалий - пiдстаркуватий. Дреколiй - кiлок. Заломити - тут: переважити. Заметитись - заразитись. Заскалубина - щiлина. Затяжець - гетьманський козак iз чужоземцiв. Зачеврiти - зiсохнути. Кабиця -- яма, пристосована для варiння ?жi в казанi Кав'яр - iкра. Каплун - пiвень. Келеп - ручна зброя у виглядi молота iз дов'гим держаком. Клейноди -- знаки влади. Кликун - той, хто оповiща?. Клобук - високий головний убiр iз покривалом у православних ченцiв. Кляштор - католицький монастир. Кмiтити - стежити. Кружало - круг; тут: клумба. Кунтуш - верхнiй розпашний одяг заможного польського i укра?нського люду XVI-XVIII ст. Левенець - високий, дужий юнак. Лiтник - старовинний жiночий одяг iз легко? матерi?. Лучаний - луговий. Лягома - пiд час сну. Льокай - лакей. Льотр - розбiйник. Мазка - кров, сукровиця. Манускрипт - рукопис. Ментор - наставник. Моругий (муругий) - темно-сiрий iз темними смугами. Метка - низка. Мнишики (мнишки) - варенi коржики iз сиру з борошном. Мокрач - болото. Мурза - титул феодально? знатi у татар. Навистрiчки - навипередки. Навиглядач - спостерiгач. Навратливий - нав'язливий. Надимитись - дутися. Надiсь - очевидно. Напелехати - нарвати. Настиратись - набридати. Насторочитись - намiритись. Нечля - зась. Носатка - посудина з довгим носиком, що нагаду? чайник. Облапувати - володiти. Обляги (в обляги) - час, коли лягають спати. Одникуватись - вiдмовлятись. Одсипне - один iз видiв феодального податку. Оповiстка - повiдомлення. Осада - поселення. Осадчий - засновник населеного пункту. Пальовий - блiдо-жовтий з рожевим вiдтiнком. Парка парити - дiяти поспiхом. Партячити - готувати. Патер - католицький священик. Перебаранчати - перебивати. Пернач - булава, у якiй навколо стержня розташованi металевi дощечки (пера): знак влади полковника. Перун - блискавка. Перша Пречиста - християнське свято на честь Богоматерi. Пiдкоморiй - урядовець при королiвському дворi. Плачинда - вирiб плескато? форми iз прiсного тiста iз начинкою чи без не?. Плебс - народ. Побiдник - переможець. Повiсмо - пучок оброблених конопель або льону, готовий для пряжi. Позир - погляд. Покладати - тут: думати. Поко?к - кiмнатка. Попар - дух. Посесiя - переданий в аренду державний ма?ток. Притичина - заковика. Префект - тут: особа, що обiймала адмiнiстрацiю ?зу?тсько? колегi?. Пригiчний - наглядач у панськiй економi?. Прикалабок - невелика прибудова. Присок - жар. Прiмас (примас) - вища духовна особа у католицькiй церквi. Промашка - прогулянка. Пугар -кубок. Ридван - карета для далеких подорожей, запряжена 6-12 кiньми. Розмякинитись - обм'якнути. Розпитки - розпитування. Розчовпити - збагнути щось. Садукей - представник релiгiйно-полiтично? течi? у стародавнiй Iуде?. Са?т (са?та) - сорт тонкого англiйського сукна. Сапатий - хворий на сап. Сириця - тут: ремiнь iз невидублено? шкiри. Свiнути - розсвiтати. Скривати молодих - надягати на голову молодо? убiр замiжньо? жiнки. Сливе - власне. Слих - чутка. Соб - вигук до волiв i коней при поворотi лiворуч. Сотати - тут: вкривати. Спис - список. Спiл - угода. Спотання - зопалу. Станiвний (станiвкий) - змужнiлий, повнолiтнiй. Стiйчик - вартовий. Стовпише - натовп. Сугорб - пагорб. Сукмана - суконний верхнiй одяг. Сутiнок - тут: вiдтiнок. Сутнiти - iснувати. Таволга - чагарникова рослина з колючими пагонами; турки били нею сво?х полонених. Тлiнний - тут: виснажений, знесилений. Тривний - поживний. Уповносилений -уповноважений. Фалендиш - сорт тонкого сукна. Фарисей - представник одно? iз релiгiйно-полiтичних сект в Iуде?. Фацеиiя - гумористично-сатиричне оповiдання. Фольварк (фiльварок) - комплекс земельних угiдь, де помiщик вiв сво? господарство . Хорунжий - особа, що входила до складу генерально? старшини, iнспектувала вiйсько i охороняла полковi прапори. Цабе - вигук при поворотi коней направо. Цибатий - з довгими тонкими ногами. Чепрак (чапрак) - вовняча пiдстилка пiд кiнське сiдло. Чердак - тут: корма. Шаг -- дрiбна монета. Шарабан - стародавнiй чотириколiсний екiпаж з попереднiми кiлькарядними сидiннями. Шарварок - додаткова до панщини повиннiсть по будiвництву мостiв, шляхiв тощо; напружена праця Шкуратяний - шкiряний. Шутлий (шутий) - тут: мiст без звичних поручнiв. Янчарка (яничарка) - особливий вид рушницi. ПРИМIТКИ Уперше надруковано у виданнi: Гетьман Iван Виговський. Iсторична повiсть Iвана Левицького. Накладом редакцi? "Дiла". (Львiв, 1899.-Т. LХIV; "Бiблiотека найзнаменитших повiстей", пiд ред. Iвана Белея). Зберiгся автограф твору (ЦНБ АН УРСР. Вiддiл рукописiв, ф. 1, од. зб. 27 835) з численними авторськими правками, скороченнями. Як свiдчить титульна сторiнка рукопису, Нечуй-Левицький планував здiйснити нове видання саме за цим джерелом тексту: "По цьому рукописовi треба друкувати друге видання, а не по книжцi галицького видання". Справдi, у першодруковi видавцi зробили чимало редакторських правок, скорочень, замiн одних виразiв, слiв iншими тощо. Проте ця редакторська праця нерiдко полiпшувала рукописний текст, де зустрiчалися повтори авторсько? думки, окремi дiалоги чи повiдомлення розповiдача з "надлишковою" у цих мiсцях iнформацi?ю. Пода?ться за автографом. _Олексiй Михайлович_ (1629 - 1676) - росiйський цар, за якого змiцнився абсолютизм монархi?, проведено закрiпачення селянства, здiйснено возз'?днання Укра?ни з Росi?ю. _Виговський Iван Остапович_ (Луговський О.; ?-1664) - генеральний писар вiйська Запорозького, потiм гетьман (1657- 1659). Прихильник шляхетсько? Польщi. _Косов Сильвестр_ (? - 1657) - ки?вський митрополит з 1647 р.; пiд час Визвольно? вiйни 1648- 1654 рр. виступав проти возз'?днання Укра?ни з Росi?ю, був противником Брестсько? унi?. _Никон_ (у миру - Минов Микита; 1605 - 1681) - росiйський церковний i державний дiяч, московський патрiарх (1652- 1667, 1681), iнiцiатор ряду церковних реформ (1653-1656), якi викликали розкол у росiйськiй православнiй церквi. _"Ки?в уже дивно мав магдебурзьке право..." _- Це феодальне мiське право на самоврядування купцiв, мiщан i ремiсникiв дiяло у Ки?вi з поч. XV ст. "..._по зборовському трактатовi_..." - Йдеться про угоду (18серпня 1649) у м. Зборовi мiж Б. Хмельницьким i польським королем Яном II Казимiром. _Чигирин_ (Чигрин) - головне мiсто Укра?ни за Богдана Хмельницького (на Тясминi, правiй притоцi Днiпра). "..._подались на нову вiру - арiянську_..." - Йдеться про ?ретичну течiю у християнствi, яка набула певного поширення у XVI- XVII ст. у Польщi i на Укра?нi. Прихильники цi?? течi? вiдкидали церковний догмат про ?днiсть Бога-отця i Бога-сина. _Печорський монастир_ - цебто Ки?во-Печерська лавра, заснована 1051 р. _Масниця _- обрядове свято, що бере початок у язичництвi i знамену? перехiд вiд зими до весни в аграрному календарi. _Михайлiвський монастир _- тобто Михайлiвський Золотоверхий монастир, споруджений внуком Ярослава Мудрого князем Святополком в 1108-1113 рр. Був одним iз осередкiв антиунiатсько? боротьби. Зруйновано в 1934 р. "._..вiрою кальвiн..._"- тобто послiдовник протестантського вiро", вчення, заснованого Жаном Кальвiном (1509-1564). Виникнувши в XVI ст., в процесi Реформацi?, це вчення стверджувало iде? напередвизначеностi, Божого невтручання i закономiрностi, а також обстоювало "мирський аскетизм".