Iван Нечуй-Левицький. Кайдашева сiм'я ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'?ться гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'?ться оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки. На високих гривах гiр кругом яру зеленi? старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високо? гори на той лiс, i зда?ться, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах ся?, а в долинах чорнi?. Над долинами сто?ть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу. Пiд однi?ю горою, коло зелено? левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком. Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною. Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi. Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум'янi губи - все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр. Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв. - Карпе! - промовив Лаврiн. - А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить. - Посватаю, кого трапиться, - знехотя обiзвався Карпо. - Сватай, Карпе, Палажку. Кращо? од Палажки нема на всi Семигори. - То сватай, як тобi треба, - сказав Карпо. - Якби на мене, то я б сватав Палажку, - сказав Лаврiн. - В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована! - Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби. - То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка. - I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить. - То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка гра?, а тиха, як ягниця. - Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, - сказав Карпо. - То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, - сказав Лаврiн. - Коли в Химки очi, як у сови, а сво?м кирпатим носом вона чу?, як у небi млинцi печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такi викрутаси виробля?... Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли без дiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг з стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомiльний, ходив до церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити; вiн понедiлкував i постив дванадцять п'ятниць на рiк, перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважа?. Кайдаш не ?в од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить у ту п'ятницю, той не буде в водi потопати. - А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? - загомонiв Кайдаш до синiв. - Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви зна?те, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи не потопатиме в водi i не вмре наглою смертю. - В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiна, - сказав Карпо. - Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то i в калюжi втопишся, - сказав батько. - Хiба з корчми йдучи... - сердито сказав Карпо i тим натякнув батьковi, що батько любить часто ходить до корчми. - Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiка?ш менi гiркими словами... Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь. Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно. - Карпе! - тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. - Скажи-бо, кого ти будеш сватать? - Ат! Одчепись од мене, - тихо промовив Карпо. - Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; в не? щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить. - Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни. - Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi. Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив: - Вже й знайшов красуню! Та в не? лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять. - Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, - сказав Лавр i засмiявся. - Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в не? неначе чорт сiм кiп гороху змолотив. - Ну, то бери Ганну. - Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'?си, поки кругом обiйдеш, а як iде... Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки. Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи. - Господи! Чи в вас бога нема в серцi, що ви в таку святу п'ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небi? Якого це бiсового батька ви сто?те, згорнувши руки, дiла не робите, та тiльки язиками чортзна-що верзете! - крикнув Кайдаш i почав присiкуватись до синiв та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний i сердитий, та ще бiльше сердився од того, що в його од самого ранку й рiсочки не було в ротi. - Тату! - сказав гордо Карпо. - Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо. Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречано? вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять. - Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, - сказав веселий Лаврiн. - Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, - сказав Карпо. - То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в не? серце з перцем. - сказав Лаврiн. Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його сво?ми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло ?? лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли ?? дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем. - Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? - спитав Лаврiн. Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його. Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею.Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди ?? взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер ?? брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од ?х трохи панства. До не? прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать ?х в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панi? частували ?? в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину. Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природно? звичайностi укра?нсько? селянки в не? пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з не? спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита. - А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! - крикнула Кайдашиха тонким голосом. Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ. - Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло. - Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, - обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови. Сини з матiр'ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тi?? п'ятницi i не пiшов полуднувати. Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать. На дзвiницi вдарили в дзвiн, i тонкий дзвiнкий гук задрижав i розлився по селi на всi долини. Вiн ударився об близьку гору, вкриту лiсом, одскочив i залунав коло дальшого шпиля, а там далi розлився десь далеко понад густим лiсом та все лунав слабко та тихiше й замирав десь в тихих лiсових западинах. Старий Кайдаш кинув струга i перехрестився. Вiн надiв свиту й шапку, пiдперезався й пiшов на гору до церкви. - Омельку! Омельку! - гукнула Кайдашиха тонким голосом. - Не забудь зайти з церкви до пана та вiзьми грошi за вози, бо завтра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславi ярмарок. Чи чу?ш? - Та чую, чую! - обiзвався Кайдаш з-за двора й пiшов на гору до церкви. - Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп'?ш грошi, не матимеш з чим iти на ярмарок, - знов крикнула Кайдашиха, виглядаючи з сiней. Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Вiн сiв коло дверей на кам'яних схiдцях i поклав шапку коло себе. На горах за шпилями, вкритими лiсом, пишно горiв вечiрнiй свiт сонця. Всi шпилi чорнiли в тiнi, а мiж ними в долини проривався свiт пучками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний верх дерева i блищав крiзь зелений лист, як через кришталь. Над лiсом розлився дивний спокiй, а дзвiн гув та дрижав над шпилями, тричi одбиваючи свiй згук. Кайдаш сидiв, мов дерев'яний, i на його лицi розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся, аж затрусився. Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком i почав правити вечерню. Паламар був у полi. Кайдаш пiшов у вiвтар служить за паламаря, посвiтив свiчки перед образами й подав священиковi кадильницю... Церква була зовсiм порожня, тiльки в бабинцi стояли три баби в намiтках. Кайдаш молився, стоячи навколiшки, не зводив ясних очей з царських врат, а його широке блiде лице стало жовте, як вiск, жовте, як лице в ченця. Вийшовши з церкви, Кайдаш пiшов до пана за грiшми. Вiн був добрий стельмах, робив панам i селянам вози, борони, плуги та рала i заробляв добрi грошi, але нiяк не мiг вдержати ?х у руках. Грошi втiкали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашевi свiй напечаток. Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не ?в цiлий день. Голод затяг йому живiт. "Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить", - подумав Кайдаш i зайшов у шинок. В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки. - Оце, куме, так натомився, аж спина болить, - промовив Кайдаш. - Що ж ти таке важке робив? - спитав його кум. - Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна. Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв. - То застав синiв трохи розкопать шлях, - сказав кум. - А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, - сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку. - Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, - обiзвався чоловiк, - а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси. - Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, - сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси. - Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де сто?ть стара груша, та до чагарника, - сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. - От i вози були б цiлi. - Так було б ще лучче... та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, - сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на тво?й лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках. - Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не ?дь, то все пiдпирай воза спиною, - сказав кум, - всю спину поколов iк бiсовому батьковi. - Та, зда?ться, куме, i ти сам котився з тi?? гори з сво?ю Ганною, вертаючись з хрестин? - обiзвався з кутка чоловiк. - I як тi люди ?здили з тако? гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, - говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти. Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому. Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi. - Жiнко, одчиняй! - закричав Омелько й почав лупить з усi?? сили кулаком у дверi. - А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? - крикнула Кайдашиха з хати. - Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином. - Одчини, бо вiкна поб'ю! - репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли. - Як поб'?ш, то й повставля?ш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, - обiзвалась з хати жiнка. Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив ??, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками. Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу. - Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? - кричав Кайдаш. - Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти. Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок. - Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, - сказала Кайдашиха. - А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! ?й-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, - говорив Кайдаш сам до себе, - оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей? Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю. - Яка це iродова душа кида?ться горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При... присягаюсь, що вже бiльше не буду. Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни. - О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра... я тобi оддячу! I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з ?х текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади. - Побила мене лиха година та нещаслива! - загомонiла Кайдашиха. - З чим же ти по?деш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Наста? возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж дума?ш женить сина. - Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, - сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. - Дулю вiзьмеш, а не грошi. - От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од нагло? смертi помирать, - обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом. - А ти чого обзива?шся? Матерi тво?й сторч та й борщ! Спи отам, коли лiг, а то я тебе палицею зверху, - сказав Кайдаш, заточившись i впавши на лавку. - I годi вже тобi! Ще мало того крику, - спиняла мати Карпа. Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дiстав головою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гарбуза. Вiн як упав, так i захрiп на всю хату. Кайдашиха погасила каганець, i в хатi все стихло i втихомирилось. Тiльки собаки надворi ще довго брехали, роздратованi криком та свiтлом у хатi в таку пiзню добу. Всi поснули в хатi, тiльки Карпо довго не спав i все неначе бачив пiд зеленою яблунею свою мрiю в червоних кiсниках на головi та в червоному намистi з дукачем. II_ Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жiнкою по?хав на ярмарок, звелiвши синам забрать заступи та розкопать трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврiн зостались дома. Минув день. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а Кайдаш не вертався додому. Карпо накинув свитку на плечi й пiшов на той куток, де жила Мотря Довбишiвна. Од учорашнього дня вона не виходила в його з думки. Довбиш був багатий чоловiк; вiн жив на самому кiнцi села, там, де глибокий яр входив у лiс вузьким клином. В самому кутку того яру блищав маленький Довбишiв ставочок. Над ставком стояла Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулицi було видно тiльки край бiло? стiни з сiнешнiми дверима. Густi високi вишнi зовсiм закривали од вулицi вiкна й стiни, наче густий лiс. Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишiв двiр. Перед ним блиснув вугол бiло? стiни, пiдперезаний внизу червоною призьбою; зачорнiли чорною плямою одчиненi дверi з одвiрками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вiкнами. Коло вiкон висiли вiконницi, помальованi ясно-синьою фарбою. Карпо став за двором i сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною припiчок. Другий глиняник з бiлою глиною стояв коло порога. - Будь здорова, чорноброва! - сказав Карпо, не здiймаючи бриля i легенько кивнувши головою. - Будь здоров, нечорнобровий! - обiзвалась Мотря. - А йди, лишень, сюди, Мотре, щось маю тобi казать. - Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудому - зась. Карпо був бiлявий, але волосся на його головi звершечку було трохи рудувате. - А хiба ж я рудий? То тiльки собак дражнять рудими, - сказав Карпо. Мотря стояла пiд хатою проти бiло? стiни. Висока на зрiст, рiвна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лiктi, з чорними косами, вона була нiби намальована на бiлiй стiнi. Загорiле рум'яне лице ще виразнiше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лицi, в очах було розлите . щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям i трохи з злiстю. Сонце било на Мотрю косим промiнням, освiчувало ?? з одного боку, обливало жовтогарячий кiсник на головi та червоне намисто на ши?. - Мотре! Чи дома твiй батько та мати? - спитав Кайдашенко з-за ворiт. - Нема, по?хали на ярмарок. А тобi нащо? - Так собi питаю, - сказав Карпо i помаленьку, не хапаючись, перелiз через перелаз у двiр. - Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через нашi перелази? Нашi пороги для тебе дуже низькi, - сказала Мотря. Карпо не зачiпав дiвчат, не жартував з ними. Дiвчата звали його гордим. - Та хоч би й високi, то перескочимо. Здорова була, Мотре! - сказав Карпо, подаючи ?й руку. Мотря руки не подала i пiдставила глиняника. Карпо взяв ?? за руку вище од лiктя здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двiр. - Оцього я вже не люблю! - крикнула Мотря. - Мотре! Хто тобi купив отi червонi кiсники? - Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, - задрiботiла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрiбненьких зубiв. - Та покинь отого глиняника! - сказав Карпо i хотiв однять од не? драного горшка. Мотря сiпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землi. - Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досi припiчка не пiдвела, - сказала Мотря, але не пiшла в хату пiдводить припiчок, а почала мазать призьбу. Мотрi хотiлось пожартувать з Карпом. Тiльки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сiв на призьбi. - Ей, встань, бо я й тебе пiдведу червоною глиною: будеш ще рудiший, - сказала Мотря, махаючи вiхтем коло самого Карпа. - Мотре! Хто це тобi купив таке гарне намисто? - спитав Карпо. - Та вже ж не ти, - сказала Мотря i знов махнула вiхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далi. - А якби я купив тобi намисто, щоб ти сказала? - Не знаю, що б я сказала, - промовила Мотря. Карпо одсунувся на самий край призьби; далi вже й призьби не було. - Вставай, бо зiпхну! - крикнула Мотря. - Ану пхни, чи подужа?ш? - промовив Карпо й осмiхнувся. - Тiкай, бо, ?й-богу, пхну. Я не подивлюсь тобi в вiчi, - крикнула Мотря й замахнулась на Карпа вiхтем. Червона глина бризнула трьома кров'яними крапельками на бiлу Карпову сорочку. Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобiт, i зачепив п'ятою другого глиняника з бiлою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася бiла стежка, неначе хто простелив од порога бiлий рушник. - Чи ти здурiв, чи ти збожеволiв! - крикнула Мотря на ввесь двiр. - Ой лишечко менi! Що ж оце буде, як мати надiйдуть з ярмарку? Карпо стояв серед двору й осмiхався. Вiн нiколи не смiявся гаразд, як смiються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навiть тодi, як губи осмiхались. - Вiзьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це менi мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отi?? червоно? глини за цiлого п'ятака, - промовила Мотря жалiбним голосом. - Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дiвчата за глиняниками плачуть. - Добрi смiшки! Як вiзьму оцього вiхтя та обмажу тобi голову, то ти бiльше не будеш менi глиняникiв перевертать. Мотря нахилилась, вхопила з землi вiхтя з червоною глиною i вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа - Не сердься: найму завтра музики, - промовив Карпо. Мотря бачила, що Карпо залиця?ться до не?, i здержувала свiй гнiв. Другому парубковi вона б i справдi обмазала глиною потилицю. Тiльки що Мотря замахнулась вiхтем, за вербами заторохтiв кiнський вiзок. Мотря опустила руку. - Боже мiй! ?й-богу, мати з батьком ?дуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз i пiшов попiд тином. По другий бiк вулицi котився вiзок i пiдкотився пiд ворота. Довбишка зараз углядiла пiд хатою двi смуги розлито? глини i два глиняники, що качалися серед двору. - А це, дiвко, що таке? - крикнула мати з воза. - Чи ти п'яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники? - Та тут ускочив у двiр чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а вiн, проклятий, як дременув попiд хатою, то й поперевертав обидва глиняники, - говорила Мотря. - Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Вiн, каторжний, скака? через тини, як собака, - промовила мати. - Чом же це ти не пiдвела перше припiчка, та заходилась коло призьби? - говорила мати, ввiйшовши в хату. - Оце, господи! Чом та чом? - крикнула й собi Мотря. - Якби не той каторжний кнур, бодай вiн луснув, я б досi все дiло поробила, - сказала Мотря, осмiхаючись до стiни. Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матiр дома. Тiльки що вiн увiйшов у двiр, батько спитав його: - Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору? - Через яку гору? - спитав Карпо, не дивлячись на батька. - А через оту-о! Хiба не бачиш? - сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висiв над його садком. - Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогоднi не можна жати, а копать можна. - Хiба я здурiв, щоб гори розкопував, - сердито обiзвався Карпо. - А як же ми возитимемо снопи? - сказав батько. - Так, як i возили, - -знехотя сказав Карпо. - А хiба ж мало осiв ми там поламали? - То ще з одну або зо двi полама?мо. Цiлий куток ?здить через гору, а я буду ?? розкопувать. Оце справдi штука! - А хто ж ?? розкопа?, як ми не почнемо? Комусь треба почать, - сказав батько. - Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв, - сказав Карпо i пiшов у хату. - I я так само, - обiзвався Лаврiн та й собi пiшов у хату. Старий Кайдаш тiльки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не розкопаний. - Не буду ж i я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, - бубнiв сам до себе Кайдаш. На дзвiницi вдарили в дзвiн. Старий Кайдаш зняв шапку, тричi перехрестився i пiшов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовицi. Другого дня свiтом вони збирались ?хать на поле по снопи, незважаючи на те, що була недiля. Селяни поважають недiлю й празники i не роблять нiяко? роботи, але не мають за грiх одного дiла: возити в недiлю та в празник снопи. В недiлю вранцi перед службою Мотря Довбишiвна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав'язанi в хустцi квiти та стрiчки i розсипала ?х по столi, застеленому бiлою скатертю; принесла й поставила на лавi червонi сап'янцi. Довбишiвна сiла на круглому дзигликовi коло стола, а подруга-сусiда надiла Мотрi на голову кибалку, вирiзану з товстого паперу, схожу на вiнок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрiчку з золото? парчi, а потiм клала стрiчки одну вище од друго? так, що над лобом було видко пружок од кожно? стрiчки. Всю кибалку кругом i всi коси вона обтикала квiтками з червоних, зелених, синiх i жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрiбненького барвiнку, качуринi кучерi та павинi пера i потiм розстелила по спинi двадцять довгих кiнцiв стрiчок до самого пояса. - Нащо це ти, Мотре, так прибира?шся? - спитала в не? мати. - Тепер же не велике свято. Нащо ти надiва?ш всi квiтки та стрiчки? - Та коли залежались у скринi. Хочу трохи провiтрить, - сказала Мотря, але в не? була зовсiм iнша думка. Карпо обiцяв для не? найнять музики. Вона сподiвалась побачиться з ним у церквi. Мотря вбралася в зелену спiдницю, в червону запаску , пiдперезалась довгим червоним поясом i попускала кiнцi трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квiтками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто, взяла в руки бiлу хусточку та й пiшла до церкви. Вся ?? голова аж нiби горiла квiтками проти сонця. Павине пiр'я блищало й миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах сяв i надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам. Вона дiйшла до Кайдашевого двору. Саме тодi з крутого шпиля з'?жджали два вози з снопами, неначе два стiжки котились з гори. То вiз снопи Кайдаш з двома синами. Високi вози посхилялись на воли й кололи ?х в спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитрiщали здоровi очi. - Карпе! Держи-бо цабе! - крикнув батько на сина. - Поминай колесом отой каторжний горбок. - Цабе, сiрий! Цабе, моругий! - крикнув Карпо i крутнув батогом над рогатими головами. Але саме в той час вiн глянув униз. Проз ?х двiр iшла Мотря в квiтках та стрiчках. Червона запаска, червонi чоботи, як жар, пояс - все блищало й сяло проти вранiшнього сонця, як щире золото. Карпо задивився на те диво, а вiз вискочив уже одним колесом на крутий горбик. - Держи цабе! - крикнув не сво?м голосом старий Кайдаш, побачивши, що вiн нахиля?ться на один бiк. - Чи ти оглух, чи ти ослiп! Карпе, держи-бо цабе! Карпо не мiг одiрвать очей од Мотрi, а вiз усе нахилявся набiк. Батько кинув заднього воза i побiг з гори до переднього та все кричав: цабе, сiрий, цабе! Вiз вискочив колесом на горбок i перекинувся набiк. Передня вiсь хруснула, як трiска, а колесо зав'язло в рiвчаку. - Ой, лиха моя година та нещаслива! - крикнув Кайдаш. - Це ж мене покарала свята недiля. I нащо було сьогоднi ?хати по снопи? Не встиг Кайдаш набiдкаться, як заднiй вiз нагнався на переднiй i перекинувся. Тим часом на дзвiницi вдарили в усi дзвони. Всi люди, що сидiли коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашевi було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всiх людей коло церкви. Вiн зняв шапку i почав хреститись. - Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята недiля, й свята п'ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! - говорив Кайдаш i трохи не плакав. - Вас, тату, все кара? як не п'ятниця, так недiля, - сказав Карпо насмiшкувато. - Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на свiтi божому робити? - бiдкався старий Кайдаш. - Кидаймо снопи та ходiм до церкви, - сказав Карпо. В старого батька й справдi була така думка. Йому хотiлось одмолитись за свiй грiх. Карповi ще бiльше хотiлось до церкви. Вiн тiльки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увiйшла в браму, як перейшла цвинтар пiд зеленими вишнями й стала коло самих дверей, коло дiвчат. Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за роботу. Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвiз снопи в двiр, а на горi зостався тiльки поламаний вiз. Старий Кайдаш накинув свиту й пiшов до церкви одмолюватись за свiй грiх. За ним слiдом пiшов i Карпо, щоб подивитись на Мотрю. Карпо перейшов цвинтар i тiльки встиг кинути очима на Мотрю. Вона зумисне стала коло дiвчат з самого краю. Карпо ледве вглядiв на ходу ?? гострi, як нiж, очi, вхопив ?? блискучий погляд з-пiд вiнка квiток та зеленого листя. Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. ?? довгi стрiчки маяли на вiтрi, неначе листя розкiшного хмелю, що почiплявся на тополi. Мотря затулила губи хустиною, але зараз ?х одтулила й смiливо спитала: - Чи вийдеш по обiдi на музики? - Вийду! А ти, Мотре, вийдеш? - Вийду, хоч би й мати не пускала, - одказала Мотря i побiгла на греблю та й сховалась за вербами, тiльки червонi стрiчки блищали мiж зеленим листом. "Ой, важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона мо?ю: в'?ться, як в'юн у руках, та коли б не вислизнула з рук", - подумав Карпо та й пiшов у хату. По обiдi на вулицi вдарили тро?стi музики i пiшли через все село до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дiвчата на городах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затрiщали. Жнива кiнчились, наставав вiльнiший час. Дiвчата збирались на гулянку пiд корчмою. Корчма стояла коло греблi над ставком мiж високими вербами. Всi дiвчата були тiльки в червоних кибалках, одна Мотря прийшла в квiтках та в стрiчках. Дiвчата зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Мiж парубками зачорнiла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв музики дiвчатам. Усi дiвчата здивувались. Нiхто не догадавсь, що вiн найняв музики для однi?? Мотрi. Мотря пiшла у танець i повела за собою других дiвчат. За дiвчатами пiшли в танець хлопцi. Тiльки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Вiн не любив i не вмiв танцювать. Оддалеки вiн спiдлоба дивився на Мотрю, як на ?? плечах манячiли довгi кiнцi стрiчок, як дрiботiли в танцях ?? червонi чоботи, як бряжчало на ши? добре намисто з дукачами. Музики разом стали, неначе струни порвали. Дiвчата перестали танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Вiн не приступив до не?, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати злiсть. Надвечiр дiвчата почали розходитись. Пiшла додому й Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав ?? i пiшов з нею поруч, але довго не промовляв i слова. Мотря мовчки лузала насiння. Довбишiв двiр був недалечко. Вже було видко садок i задимлений верх. Вони пiшли греблею. - Чого це ти, парубоче, слiдком iдеш за мною? Мати вглядить та ще й вила?, - сказала Мотря, не дивлячись на Карпа. - А як я свисну за садком, чи вийдеш? - Я б обсадила черешнями двiр, щоб i твого голосу не було чуть. - Чому ж так? - Хто тебе зна?, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся? Я не знаю, чи ти мене вiрно любиш, чи з мене смi?шся. Ще й слави на все село наробиш. Карпо спинився пiд вербою на греблi. Мотря i собi стала. - Я не гордий, я не пишний i гордо не несуся. Я тебе, Мотре, щиро люблю i з тебе не смiюся. Мотря стала якась добрiша i ласкавiша. Вона осмiхнулась i глянула Карповi просто в вiчi. ?? блискучi очi неначе легка роса присипала. - Як зiйдуть зорi на небi, я видам матерi вечерю та й вискочу на часок у садок. Прощай, Карпе! - сказала Мотря i крутнулась перед ним так швидко, що ?? стрiчки обсипали йому лице, нiби пухом. "Ой ти, дiвчино, з кучеряво? рути-м'яти звита та з гостролисто? шельвi?!" - подумав Карпо i повернув назад до дому. Минуло недiль зо двi. Вже кiнчалось лiто. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрi старостiв. Старости замiняли хлiб; Мотря не цуралася Карпа. На Семена старий Кайдаш надiв нову чорну свиту, засунув за пазуху паляницю, взяв у руки цiпок i пiшов з сво?ю жiнкою до Довбишiв у гостi. Кайдашиха вбралась, як у недiлю, в горсет, в жовтi чоботи, в нову бiлу свиту, ще й засунула в рукав бiлу хусточку. Довбишi були багатенькi, i Кайдашевi хотiлось себе показать перед багатирями. Кайдаш з жiнкою ввiйшов у Довбишiв двiр. Надворi було гаряче, як лiтом. Сонце тiльки що звернуло з пiвдня. Кайдашиха стала коло ворiт i обтерла полою пил з жовтих чобiт. Недалеко од хати пiд грушею Мотря терла коноплi, ?? руки ходили ходором. Терниця гавкала пiд ?? руками, як сучка, дрiбно та голосно, аж скрипiла, аж вила. Жменя конопель маяла в ?? руцi неначе лисячий хвiст. - Добридень, моя дитино! Боже, поможи! - промовила Кайдашиха до Мотрi тоненьким голосом. - Доброго здоров'я! Спасибi! - обiзвалась Мотря з садка, i ?? руки не переставали ворушити мечик терницi. Вона тiльки пiдвела голову вгору i знов спустила очi на терницю. - Чи батько та мати дома? - спитала Кайдашиха. - Дома. Вони в хатi, - обiзвалась Мотря, i терниця замовкла на хвилину та й знов загавкала на ввесь садок. Довбишка виглянула в вiкно й догадалась, що Кайдашi йдуть на розглядини. Вона миттю заслала скатертю стiл, поклала на столi хлiб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сiни, вскочив у хижку i накинув на себе свиту. Ще Кайдашиха розмовляла в дворi з Мотрею, а Довбишка одчинила сiнешнi дверi й стала на порозi. Кайдашi привiтались до Довбишки. Хазяйка попросила ?х у хату. В сiнях гостей стрiв Довбиш i поцiлувався з ними. Всi вони ввiйшли в хату, i гостi знов поздоровкались з хазя?нами. Кайдашиха поклала на стiл паляницю. Довбишка взяла паляницю в руки, поцiлувала й знов поклала на стiл. - Як вас, свахо, бог милу?? Чи живi, чи здоровi, мо? серденько? - говорила Кайдашиха тонким голосом та все пишала губи. - Спасибi вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити бога. Сiдайте, свахо, щоб старости сiдали, - просила хазяйка. - Та дай же, боже, щоб старости сiдали. Як дасть господь милосердний, то, може, й справдi старости незабаром сядуть у вас, - говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на губах i на виду нiчогiсiнько не було. - Чи це ви, свахо, запилились? - спитала в Кайдашихи хазяйка. - Еге, мо? серденько. Надворi душно, неначе серед лiта, - сказала Кайдашиха i знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила чепуритись i держала себе дуже чисто. Все на ?й було чистеньке, неначе нове. Кайдашиха сiла коло стола на ослонi. Кайдаш балакав з хазя?ном. - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл! - просила хазяйка. Кайдашиха пересiла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась i була прохана. Пробуваючи на службi в панiв, вона набралась од ?х чимало пишання. - Та сiдайте-бо, свахо, за стiл, будьте ласкавi. Оце, господи! А ви, свату, чого це сто?те? Сiдайте за стiл, а то ще й старости нашi спротивляться. Кайдаш полiз за стiл. Кайдашиха тiльки трохи посунулась по лавi до стола й очi спустила додолу. - Оце, господи! Сiдайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покутi! Ви ж таки наша сваха! - припрошувала хазяйка Кайдашиху. Кайдашиха зовсiм спустила очi, запишалась, втерла губи хусточкою i посунулась на саме покуття. Вона ледве пiдвела очi й глянула на хату. - Де це моя Мотря? Оце загаялась за тi?ю роботою. Вже й час полуднувать, - говорила хазяйка, вештаючись по хатi. - Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильну? коло роботи, що й не розгина?ться. Ото, мо? серце, гарну невiсточку матиму, коли дасть господь милосердний довести дiло до ладу, - заговорила Кайдашиха, неначе в розмовi мед розлила по хатi. Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввiйшла в хату i стала коло порога. Мати загадала ?й зiбрати з глечика сметану та накришить сала. Сама хазяйка накраяла хлiба, а хазя?н внiс з хижки бокату пляшку горiлки i поставив на стiл. В горiлцi плавав червоний стручок перчицi, неначе тiльки що вирваний на городi. Кайдаш глянув на перець, i в його слинка потекла. Мотря поставила на стiл полумисок з сметаною й тарiлку з шматочками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрi очей, неначе хотiла випитать всю ?? душу. ?? очi з м'якеньких стали зразу тверденькi. Брови насупились, а осмiх злетiв з уст i нiби вилетiв з хати. - Спасибi тобi, мо? серце кохане, що ти нас вiта?ш, - промовила Кайдашиха до Мотрi, i знову на ?? уста прилинув осмiх, а з словами неначе полилась патока з уст. Кайдашиха сiла, згорнувши руки, нiби тiльки що запричастилася й прийшла з церкви. Мотря пiдвела на будущу свекруху гострi очi й постерегла ту патоку сво?м пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не сподобався Мотрi. Тим часом Довбишка звелiла дочцi розкласти в челюстях трусок i спрягти я?чню. Мотря почала поратись коло печi. Хазя?н налив чарку перцiвки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Вiн насилу здержався. Хазя?н пiдняв чарку вгору i почав приказувать: "Даруй же, боже, нам щастя й здоров'я, а помершим пошли, господи, царство небесне. Поможи нам, боже, довести дiло до кiнця, а ти, дочко, будь щаслива й здорова. Як будеш свекровi та свекрусi покiрненька, буде твоя голiвонька веселенька". Хазя?н випив усю чарку до самого дна, щоб не зоставалось на сльози, знов налив i подав Кайдашевi. Кайдаш устав, приказав до чарки кiлька слiв i швидко вкинув у рот горiлку. Хазя?н знову налив чарку i подав Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку i наговорила приказок живим i мертвим повнiсiньку хату. - Даруй же, боже, нам i нашим дiтям вiк довгий та щасливий, щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвiла довiку, як рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втiхо, як зозуля садочок, приголубила мою старiсть. Пошли тобi, боже, вiк веселий, як рибi в морi. Кайдашиха ледве помочила губи в горiлцi, хоч i любила горiлочку. Кайдаш глянув на жiнку i подумав: "I на якого нечистого вона розпустила язика!" Йому дуже заманулось випити по другiй. - Що це ви, свахо, так мало випили? - припрошувала хазяйка. - Ой, буде, буде? - залепетала Кайдашиха. - Така гiрка, як полин! Я не знаю, як тi п'яницi ?? п'ють. - Та випийте-бо, свахо, бiльше. Невже оце ви зоставля?те стiльки на сльози? - просила хазяйка. Кайдашиха знов притулила губи до чарки i трохи не помилилась та не хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один ковток i дуже скривила губи. - Та випийте-бо, свахо, повну! - знов просила хазяйка. - Ой, буде, мо? серденько! Коли б не впиться, - сказала Кайдашиха i оддала хазяйцi чарку в руки, закусивши хлiбом та салом. Довбиш налив чарку i покликав до стола Мотрю. Мотря взяла чарку, ледве промовила кiлька слiв, дуже швидко притулила чарку до губ i ще швидше ?? одвела, неначе губи чаркою попекла, i одвернулась, втираючись рукавом. Гостi й хазя?ни почали полуднувать, знов випили по чарцi й розговорились. Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чванитись i почала розказувать, як ?? шанували пани та попи. - Оце недавно, серденько мо?, просили мене готувать обiд аж у Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний! На?хало гостей повнiсiнькi хати, а я на всiх настачила. Вже як пороз'?здились гостi, а матушка й кличе мене в поко?, садовить мене на стiльцi за столом, сама сiда? зо мною вечерять. Так мене частувала, спасибi ?й, та все припрошу?: та випийте-бо, панi Марусю, та ?жте-бо, панi Кайдашихо. ?й-богу, правду кажу, п р о ш е вас. Мотря одвернулась до порога й засмiялась. З того п р о ш е смiялись по всьому селi i дражнили через те слово Кайдашиху панi економшею. - Коли б менi тiльки господь вiку продовжив, а я вже доведу до пуття тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському дворi! Та згадка за панський двiр навела думку про недавню панщину, навела сум на всiх. Кайдашиха примiтила те? i звернула на iншу стежку. - А що вже за сво?х синiв, то, ?й-богу, грiх буде не хвалити ?х. В мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старiсть прикриють мене орлиними крилами. Хвалити бога, буде до кого прихилиться. Що за люба дитина мiй Карпо, такий слухняний, такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий вiн був i маленьким: оце, було, покину в колисцi, пiду на город, вернуся, а вiн лежить - анi писне. Мо? сини неначе пахучi васильки на городi. Довбиш i Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороззявляли, а Кайдаша брала злiсть. Вiн усе ждав, щоб його жiнка хутчiй стулила рота та щоб хазя?н наливав по чарцi. Червоний перець у горiлцi дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а жiнка розпустила розмову на всю губу. Вiн не видержав. - I годi тобi хвалитись дiтьми. Хвалила ж сова сво?х дiтей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса? - сказав Кайдаш. - Авжеж, що правда, то не грiх, - притакнула Довбишка й неначе пiдлила масла в вогонь. - Я не хвалю сво?х синiв, але, коли правду сказати, то на всi Семигори нема? таких хлопцiв, як мо?. Що вже робочi, слухнянi, покiрливi, то дай, боже, таких дiтей усякому. Мого Лаврiна. п р о ш е вас, хоч у пазуху сховай, а як iде селом, то дiвчата аж перелази ламають. Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла мiру. Карпо зовсiм не слухав не тiльки ??, але навiть батька, а покiрним вiн не був навить малим хлопцем. Мотря напрягла я?чнi й подала на стiл. Довбиш знов почастував гостей. Кайдашиха випивала вже по повнiй, не кривила рота й губiв не втирала хусточкою. Чарка частiше пiшла кругом стола. В пляшцi вже зостався на днi тiльки червоний стручок. У Кайдаша i в його жiнки посоловiли очi. Вони встали з-за стола й почали прощатись, обнiматься та цiлуваться. Кайдашиха спiткнулась на порозi. - Дасть бог, поженимо дiтей, то я для Карпа прироблю хату через сiни, - сказав Кайдаш, виходячи за ворота. - В мене синами не поле засiяно. Лаврiн зостанеться в мо?й хатi, а Карпо житиме через сiни в противнiй хатi. - О то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як не схотять, то як схотять! - сказав Довбиш, випроводжаючи сватiв за ворота. - Де вже, щоб мо? сини та не помирились! На цiлому свiтi нема таких слухняних дiтей, як мо? сизоперi орли! - хвалилась Кайдашиха, виходячи через ворота на вулицю. - Прощайте, зоставайтесь здоровi! Спасибi вам за хлiб, за сiль та за вашу ласкавiсть! - прощалась Кайдашиха, гукаючи за ворiтьми. III _ Пiсля друго? пречисто? Карпо повiнчався з Мотрею. Чотири днi грали музики, чотири днi пили й гуляли гостi в Довбиша. В четвер ранесенько, тiльки що почало на свiт благословиться, Кайдашиха прокинулась i збудила невiстку. - Мотре! Вставай, моя дитино, затопи в печi, та як будеш розкладать дрова, то поклади на двох полiнах переклад, та вибирай, мо? серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше розгорiлись. А як приставиш окрiп, то пiди видiй корову та оджени вiвцi до череди. Мотря прокинулась i через сон насилу розчовпала, що свекруха вчить ?? розкладать дрова в печi, неначе ?? й того мати не навчила. Мотря встала, розпалила в печi й приставила чавун з водою. - Пiди ж, моя доню, видiй корiвку. Я трохи ще полежу. Чогось я нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! - застогнала на печi Кайдашиха, укриваючись рядном. В хатi ще всi спали. Мотря пiшла, видо?ла корову, процiдила на цiдилок молоко й погнала до череди корову. Верта?ться вона в хату, а свекруха спить на печi, аж хропе. - Чи одiгнала до череди? - спитала спросоння Кайдашиха, прокинувшись. - Вiзьми ж, мо? серце, начисть картоплi на борщ та накриши бурякiв, а я ось зараз встану та покажу тобi, як борщ накидать. Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну охала на печi й встала тодi, як надворi зовсiм розвиднiлось. Вона вмилась, стала перед образами й довго молилась, доки Мотря не наклала в горщик картоплi, бурякiв та капусти. Свекруха хрестилась, а скоса все поглядала на невiстчинi руки. Розумна Мотря й собi спiдлоба поглядала на свекруху й постерегла той косий погляд. Кайдашиха помолилась богу й почала знов навчати невiстку, як наливать борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла над душею в Мотрi, наче осавула на панщинi, а сама не бралась i за холодну воду. - Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та накришиш сала на вишкварки до кашi, - знов порядкувала Кайдашиха, згорнувши руки, а далi знов полiзла на пiч, заохала й знов лягла одпочивать. Мотрi стало легше, що свекрушинi очi не слiдкують за ?? руками. "Але чом оце свекруха не береться до роботи?" - подумала вона. Кайдашиха була зовсiм здорова й дурила свою невiстку. Вона була рада, що взяла в свою хату добру робiтницю, i почала залежуватись. В печi зашкварчав горщик. - Мотре! - крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з печi. - Чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збiжить сало, то борщ доведеться хоч собакам вилляти. Мотря замiтала сiни. Вона кинула об землю вiником i побiгла до печi. - Якби я могла розiрватися надво?, то я б i сiни мела, i коло печi стояла, - промовила Мотря неласкавим голосом. В хату перегодя ввiйшов Кайдаш з синами i звелiв подавать обiд. Мотря подавала обiд на стiл, а мати сидiла за столом неначе в гостях. - Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рiдка, - сказала Кайдашиха й почала знов навчати Мотрю. Мотря тiльки очi спускала додолу. По обiдi Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла нiж i почала вишкрiбать вiнця старого засаленого горщка. Горщик завищав пiд ножем, наче цуценя. - Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в головi скромадить, - сказала Кайдашиха. - А як же його шкребти, щоб не було чуть! - не видержала Мотря й пiдняла свiй твердий голос. - Не дуже дави ножем, мо? серденько любе, то горщик не буде скавучать, наче собака, що зав'язла в тину. Мотря замовкла й кинула нiж на лаву. Нiж задзвенiв. Свекруха тiльки скоса поглянула й трохи постерегла Мотринi норови. По обiдi Кайдашиха загадала невiстцi насiяти борошна, а потiм вчинить дiжу, а сама знов полiзла на пiч спати, а виспавшись, встала й пiшла до сусiди в гостi. Мотря задумалась, соваючи ситом по сiйцях, перекладених уподовж ночовок. Вона догадалась, що ?? свекруха недобра i що пiд ?? солодкими словами хова?ться гiркий полин. Але Мотря була не з такiвських, щоб комусь покорятись. Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невiстку, а сама вкрилась з головою на печi й заохала. Мотря вже не йняла вiри тому оханню. Вона зварила обiд, замiсила дiжу. Роботи було багато. Невiстка вешталась, наче муха в окропi, скрiзь встигала, а свекруха, вставши з печi, тiльки хату вимела, ще й смiття покинула зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й насилу здержувала свого язика. Виплескала вона хлiб, посаджала в пiч i подала на стiл обiд. Борщ вийшов несмачний. Свекруха тiльки ложку вмочила й не ?ла борщу. - Недобрий, дочко, сьогоднi зварила борщ. Мабуть, i сьогоднi сало збiгло, - сказала Кайдашиха. - Бо ви, мамо, не дуже помагали менi варити, а в мене не десять рук, а тiльки двi, - одрiзала Мотря. - Хто видав так говорить матерi! - сказала Кайдашиха навчаючим голосом. - Коли не вмi?ш гаразд, то треба вчитись. I я не вмiла, але пани вивчили мене на економi?. - Я, хвалити бога, панщини не робила й у панiв не вчилась, - знов одрубала Мотря. Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не замовчуватиме. Настала субота. Роботи було ще бiльше. Кайдашиха тiльки хату замела та й сiла коло вiкна старi сорочки латать. Мотря пiдмазала стiни, обмазала комин, грубу, припiчок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина i роздивлялась, чи добре невiстка помазала. - Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже вiхтем, а так, мо? серденько, дрiбненько та дрiбненько перше вподовж, а потiм упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрiзь вiхтi знать, - сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний i тiльки де-не-де було знать вiхоть. - Матерi було все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, - несмiливо обiзвалась невiстка. - Я, серце, бувала в свiтах i знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панськi поко?, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собi навчишся, - сказала Кайдашиха та й знов сiла коло вiкна шити, ще й пiснi затягла. - Чи ти, стара, здурiла на старiсть, чи що? - обiзвався Кайдаш. - Сьогоднi субота, а вона пiснi затягла. Кайдашиха замовкла. ?й було сором перед невiсткою. Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати Мотрю серденьком i вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала ?й робити роботу, третього тижня вже почала на невiстку кричать, а далi й докоряти. Мотря насилу вдержувала язика й тiльки поглядала на свекруху сердитим оком. Настала Пилипiвка. Потяглися довгi, як море, ночi. Молодицi на селi почали вставати вдосвiта прясти. - Мотре! - кричала з печi Кайдашиха. - Вставай прясти. Чи ти не чу?ш? Вже третi пiвнi проспiвали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш? Мотря встала, засвiтила свiтло, розпалила в челюстях трiски й сiла коло печi прясти. Карпо й Лаврiн повставали й стали коло припiчка ногами м'яти коноплi, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла пiвпочинка й почала приставлять до печi обiд, як Кайдашиха злiзла з печi й сiла за гребiнь. Вже надворi стало свiтати. Мотря стала оджимать сорочки з вiдмоки, а Кайдашиха навiть хати не вимела. Дiло нiби горiло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печi. Кайдашиха разiв зо два одсунула горщик од жару, вимiшала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злiсть. "Не буду замiтать хати, - подумала вона, - ану, чи вимете свекруха". Вже сiли за обiд, а хата була незаметена. - Чом це ти, Мотре, хати й досi не замела? - сказала Кайдашиха. - Чи ти хочеш, щоб з нас люди смiялись? Мотря натомилась коло роботи, ?? взяла злiсть. Вона вилила з ночовок у помийницю луг i так кинула ночовки на ослiн, що вони посковзнулись i полетiли на землю. - Легеньку руку ма?ш! Легенько ставиш, невiстко! - крикнула Кайдашиха на Мотрю. - Однi ночви ма?мо, а ти й тi розбий. - Як розiб' ю, то купите другi, - одрубала Мотря. Кайдашиха побачила, що невiстка сердиться на не?. ?? саму взяла злiсть. Настав вечiр, а в хатi було смiття трохи не по кiсточки. Кайдашиха стала й собi оджимать сорочки, а хати не замела. - Чому це у вас i досi хата не метена? - спитав Карпо, увiйшовши в хату. - Бо твою жiнку сьогоднi перелоги напали, - сказала вже сердито Кайдашиха. - Не знаю, кого напали перелоги, - ледве обiзвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, нiби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисi в очi. - Якого це ти нечистого так ляпа?ш? Ще мало смiття в хатi, то нехай буде грязь, - крикнула Кайдашиха. - Чом ти сво?й жiнцi нiчого не скажеш? - сказала Кайдашиха до Карпа. - Хiба ти не бачиш, що вона мене не слуха? та дiла не робить. - А це хiба ж не дiло? Не в пiжмурки ж граю, - крикнула й собi Мотря. - Чому ти, Мотре, i досi не замела хати? - промовив Карпо до жiнки. - Не замела, бо гуляю од само? пiвночi. Ось уже й рук i нiг не чую, так натанцювалась, - промовила Мотря. - Та чого це ти кричиш, як на батька! - крикнула Кайдашиха. - Менi вух не позакладало: чую. - Я на батька не кричала нiколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сiм'ю сама. - А хiба ж ти робиш сама? - спитала Кайдашиха. - А хто ж менi помага?, коли хата й досi не заметена, - крикнула Мотря. - Чого це ти, Мотре, кричиш на матiр? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, - обiзвався Карпо. Мала розум, а в вас, мабуть, оце загубила, - сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало i дукачi коливались. Мотря поскладала плаття на коромисло й пiшла прати на ставок. В хатi стало тихо. Кайдашиха взяла вiник i вимела хату й сiни. - Ти, Карпе, не потурай сво?й жiнцi, а то вона мене не слуха?, ще й ла?. Вона мене зовсiм не ма? за матiр. Що з того, що вона робоча, коли хата три днi сто?ть неметена? - Не три днi-бо, а тiльки один день, - сказав Карпо. - Так, сину, так! Держи руку за жiнкою, а матерi не можна буде далi в сво?й хатi й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, пiдтопталась. Менi можна й одпочити. А ти жiнцi не потурай, бо вона й над тобою далi коверзуватиме. Карпо узяв шапку та мерщiй з хати. Йому було жаль жiнки, жаль i матерi. Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печi й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала ?х на лавi. По хатi пiшов холод та вогкiсть. Свекруха поралась коло печi мовчки. Невiстка достала з полицi хлiб та сiль i сiла полуднувать. Вона кинула оком на дiл: хата була заметена. "Не буде моя невiстка покiрна та слухняна, - думала Кайдашиха, стоячи коло печi, - не одпочину я на старiсть од роботи". I Кайдашиха важко зiтхнула. Мотря зрозумiла те важке зiтхання наче докiр собi. Чоловiки посходились у хату й сiли за стiл. Мотря кинулась насипать галушки в миску. - Геть! - крикнула Кайдашиха. - Сама зумiю насипать. Не ти напартолила. Сiдай та запихайся! Мотря одiйшла набiк, згорнула руки й собi зiтхнула. - Чого це ви гризетесь? - обiзвався старий Кайдаш. - Чи вже не помиритесь коло однi?? печi? Ти-бо, Мотре, повинна таки поважати матiр, бо мати старша в хатi, - почав навчать старий батько, - треба ж комусь порядкувати в хатi та лад давати. Дасть бог, приставлю через сiни хату, тодi будеш собi господинею, але в гуртi все-таки лучче жити... Всi вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сiла вечерять. - Годi тобi, дочко, гнiватись, - знов почав батько, - сiдай та вечеряй, бо ти натопилась. Мотря стояла коло мисника й з мiсця не рушила та все дивилась у пiч, де тлiв жар у попелi, неначе хотiла розвеселить сво? очi веселим вогнем. Всi встали з-за стола, подякували боговi та Кайдашисi, а Мотря все стояла на одному мiсцi, наче сирота в чужiй сiм'?. Карпо сiв на лавi й насупив сво? рудуватi брови. Мiж бровами було знать двi зморшки, в котрих чорнiла густа тiнь. В хатi стало тихо, як у вусi. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столi. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврiн стали перед образами й почали молиться богу, а Карпо все сидiв на лавi, а Мотря все стояла коло мисника. Свiтло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись у темрявi. Мотря чула, що на ?? душу лягло щось важке, але нi одна сльоза не виступила на ?? очах. Другого дня вранцi Мотря замiтала сiни. Чу? вона, Кайдашиха говорить надворi з якоюсь жiнкою та все за не?. Мотря виглянула крадькома з сiней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти не? за ворiтьми стояла ?? кума, голова проти голови, неначе вони цiлувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвiр'я. - От, мабуть. Довбишi надавали за Мотрею всякого добра, - говорила кума, - ще й ти, кумо, забагатi?ш за невiсткою. - Де там, мо? серденько! Я думала, що такi багатирi наженуть менi повний двiр волiв та корiв, а вони пригнали одну дурну вiвцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невiстка не одчиня? при менi сво?? скринi; мабуть, тим, що порожня. - Чи робоча ж твоя невiстка? - спитала кума. - Чи тямить хоч трохи в хазяйствi? - Хлiб ?сти добре тямить, - сказала Кайдашиха. - Я думала, що тi багатирi вмiють добре спекти, зварить. Але менi довелось всьому вчити невiстку. Та то, мо? серденько, моя невiстка незугарна тобi нi спекти, нi зварити, нi прясти, нi шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не ?дять; як помаже комин, то всi вiхтi знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив ?? сам Довбиш укупi з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лiнива, то й сказати не можна. Вранцi буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тiльки сопе... - Од кобили чую! - крикнула Мотря. висунувши голову з сiней. - Що й одно? сорочки менi не справили, а судите на все село. Кайдашиха замовкла й не знала, де очi дiти. Кума десь дiлась, неначе крiзь землю провалилась. Мотря поралась в хатi й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пiшла на ставок прать й прийшла додому аж увечерi. - Потривай же, свекрухо! - говорила голосно Мотря сама до себе, розвiшуючи сорочки по тину. - Будеш ти в мене цигансько? халяндри скакати, а не я в тебе. На другий день удосвiта Кайдашиха закричала з печi на Мотрю: - Мотре! Вставай вже прясти! Мотре! Чи ти чу?ш? Мотря прокинулась, але не обзивалась. - Мотре! Вже третi пiвнi спiвали! Вставай та розкладай у печi трiски. - Ох-ох-ох! - застогнала Мотря достоту таким жалiбним голосом, як стогнала Кайдашиха. - Так у мене болять крижi, що я iз постелi не встану. Кайдашиха впiзнала Мотрину комедiю й розсердилась. - Чого це ти дражнишся зо мною? Ти дума?ш, що мене пiддуриш? Годi тобi брехнi справлять. Вставай та в печi розтоплюй. - Мамо! Годi вам спати! Вставайте та в печi розтоплюйте! - крикнула й собi Мотря з полу. - А я трошки покачаюсь! - Оце довелось на старiсть терпiти таку напасть од сво?х дiтей, -промовила Кайдашиха. - Карпе! Штовхни пiд бiк свою жiнку, нехай уста? до роботи. В хатi всi спали, аж хропли. - Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять. Кайдашиха прикусила язика, але ?? розбирала злiсть. - Чи ти здурiла сьогоднi, чи наважилася мене з свiту звести? Омельку! - крикнула Кайдашиха на свого чоловiка. - Чи ти чу?ш, що витворя? твоя невiстка? Старий Кайдаш лежав на лавi догори лицем i важко дихав. Вiн звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жiночий крик, гострi жiночi голоси стривожили його, i вiн почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, нiби в хату серед ночi вбiгла коза з червоними очима, з вогнем у ротi, освiтила огнем хату, вхопила в переднi лапи кочергу й почала поратись коло печi та все клацала до його червоними огняними зубами. Вiн хотiв пiдвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залiзнi. А коза все крутилась коло печi, а далi почала танцювати, висолопивши язика на пiваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не сво?м голосом. Сини повскакували з постелi й кину- лись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться i собi повставали. Карпо перекинув батька на бiк, i вiн тiльки тодi прокинувся й опам'ятався. - Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? - питав батька Карпо. Кайдаш пiдвiвся, сiв на лавi й довго протирав очi. Страшний сон перелякав його. Вiн устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому все здавалось, що його кара? свята п'ятниця за те, що вiн не додержував посту в п'ятницю i ввечерi в шинку напивався горiлки. Такий несподiваний випадок зав'язав рота свекрусi й невiстцi. Вони обидвi кинулись до роботи, але Мотря не вимiтала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на вiник, то на невiстку, а далi витягла з скринi сорочку й сiла коло вiкна шити. Мотря одiмкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собi сiла латать коло другого вiкна. Обiд докипав у печi. Борщ, приставлений до жару. дув бульки й клекотiв вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невiстку спiдлоба й промовила: - Чого це ти, Мотре, сiла шити? Хiба ти не бачиш, що в печi обiд недоварений, а хата сто?ть i досi неметена? - Та вже ж бачу, не повилазило, - обiзвалася Мотря затягуючи нитку в вушко. - Гляди лиш, щоб тобi й справдi не повилазило. Сядеш собi шити по обiдi, як упора?шся. - Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, - почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху. - Дражнись, дражнись! - сказала свекруха. - Кидай лишень сорочку та вимiтай хату, кажу тобi. Я хазяйка в хатi, а не ти. Роби те, що тобi загадують. - А я вам, мамо. не наймичка. Я й в сво?? матерi не була наймичкою. Коли пiшлось на колотнечу, то нам треба робити дiло пополовинi. Поганять i в мене стало б хисту, аби було кого. - Не видумуй чортзна-чого. Як була я в панiв, то робила за двох таких, як ти: варила обiд на двадцять душ; а ти й на п'ять душ не попнешся. - Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв. - Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як вiзьму кочергу, то й зуби визбира?ш, - крикнула Кайдашиха й скочила з мiсця. - Ви менi не рiдна мати: не давали зубiв, не ма?те права й вибивать. В коцюби два кiнцi: один по менi, другий по вас. - Карпе! Чи ти чу?ш, що твоя жiнка витворя?? Чом ти ?й нiчого не скажеш? Карпо слухав усю ту розмову й не знав, що ?м казать. В хату ввiйшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалiтись на невiстку. - I хто нараяв нам брати невiстку з тих багатирiв? - крикнула Кайдашиха. - Лучче було взяти циганку, нiж багачку з порожньою скринею. - Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлiбом з сiллю не ходила, порогiв ваших не оббивала. Ви самi до мене прийшли. - сказала Мотря трохи тихiшим голосом, остерiгаючись свекра. Старий Кайдаш розсердився на невiстку й почав на не? гримати. - Мотре! Коли ти наша, то слухай матерi та роби дiло. Не сьогоднi ж до нас привезена. Наш хлiб ?си, нам i роби, а як нi, то ми тебе й попросимо слухати. - Хiба ж я дурно ?м ваш хлiб? Од ранку до вечора й рук не покладаю... - А ти хотiла згорнути руки та й сидiти? Чого це ти розходилась? Та я тобi не подивлюся в зуби! - крикнув Кайдаш, i його темнi очi заблищали: вiн замахнувся на Мотрю рукою. - Тату, в Мотрi ? чоловiк, - сказав понуро Карпо. - ви не дуже на не? махайте кулаками. Кайдаш спахнув полум'ям. - А ти чого оступа?шся за сво?ю жiнкою? - крикнув вiн на Карпа. - Коли хочеш, то я тобi носа втру. - Ба не втрете! Я вже не маленький, - одрубав Карпо. Блiде батькове лице стало жовте, неначе вiск. Вiн кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп. - Що ви менi цвiка?те в вiчi, неначе змовились. Хiба я не ваш батько? Хiба менi не можна в сво?й хатi порядок дати? - Тату! Не махайте не мене руками, бо й у мене руки ?! - сказав Карпо й собi зблiд на виду. Його червонi губи побiлiли, неначе полотно. - Як вiзьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете менi покорятись. - Тату! Оступiться, прошу вас, - сказав Карпо, блiдий, неначе смерть, - бо й я налигача знайду. Кайдаш побачив, що Карпо не жарту?. Вiн не мовчав батьковi й маленьким, а тепер по всьому було видно, що вiн говорив не на вiтер. - Пху на тебе, сатано! - плюнув набiк Кайдаш i хрьопнув дверима так, що з полицi полетiло горня й розбилось на шматочки. - Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жiнку свою навча?ш! Ти вiзьми ремiннi вiжки та загнуздай ?? так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собi невiсточку! Взяла собi в хату бiду! Мотря сидiла коло вiкна, червона, як жар, i плутала ниткою вздовж i поперек, i по комiрi, й по пазусi. Карпо вийшов з хати й собi хрьопнув дверима так, що вiкна задзвенiли. Кайдашиха й Мотря зостались у хатi вдвох. сидiли коло вiкон одна проти друго? й нiби шили, не пiдводячи очей од шитва. В хатi стало тихо, тiльки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дiд гарчав, а густа каша нiби стогнала в горшку, пiдiймаючи затужавiлий вершок угору. А зимн? сонце глянуло весело в вiкно й заграло рожевим свiтом на бiлому коминi, на бiлiй грубi й намалювало долi чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодицi все сидiли одна проти друго?, все шили й понашивали од злостi таких безконечникiв, що потiм прийшлось ?м довго випорю-вать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного вiника, що стояв у кутку, пiд мисником. В хату ввiйшов Лаврiн, узяв вiник i почав мести дiл. Од вiкон до само? печi простяглися нiби огнянi стовпи, витканi з сонця та дрiбного пороху, котрий ворушивсь в ясному промiннi, неначе дрiбнiсiнька мошка. Чоловiки посходились в хату. Моря стала насипать борщ. Чоловiки посiдали за стiл; сiла й Кайдашиха. - Чи помирились? - спитав батько, обертаючись до молодиць. Свекруха й невiстка мовчали. Карпо сидiв за столом i обiдав мовчки. Пiсля того, як вiн оженився, вiн нiби вирiс у сво?х очах. Кожний батькiв докiр здавався йому тепер удво? важчим. Його думка лiтала коло яко?сь хати, в котрiй вiн живе сам з сво?ю жiнкою, сам господарю? без батька, без матерi i нi од кого не чу? нiякого приказу та загаду. Од того часу вже не було ладу мiж свекрухою та невiсткою. Вони поглядали одна на другу спiдлоба. Мотря не дуже вважала на Кайдашиху й Кайдаша, але для не? все здавалось, що в хатi чогось тiсно, неначе ?? душать стiни, душить стеля, душить пiч. Вже було недалеко до рiздва. Роботи було ще бiльше. Мотря вимазала сiни, помила лави, мисник, полицi. Перед празниками закололи кабана. Почався в хатi гармидер. Кайдашиха все гукала на Мотрю, а Мотря нiколи не змовчувала свекрусi. - Мамо! Не кричiть на мене, - говорила Мотря, пораючись коло ковбас. - Я й сама пороблю дiло й без вас. Лучче лягайте на лiжко та, про мене, берiть у руки бандуру, курiть люльку, як наша панi економша. Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для не? будлi-яку нову одежину. Кайдашиха одрiзала для не? нову запаску. На третiй день рiздва Мотря витягла з скринi нову спiдницю, привезену од батька. Спiдниця була дуже гарна та рясна, зелена з червоними густими рожами. Вона повiсила спiдницю на сволоцi, на кiлку. Кайдашиха тiльки скоса поглядала на ту спiдницю. Мотря пiшла в хижку, надiла спiдницю й червону запаску, ввiйшла в хату та все походжала по хатi та розправляла широкi фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха нiби не дивилась на спiдницю. - Ото спiдницю справив менi Карпо iк празнику! - сказала Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла широку спiдницю на обидва боки. - Батьковi сво?му покажи, однак багатий! - сказала Кайдашиха, не дивлячись на спiдницю. - Сьогоднi пiду до батька та й покажу, тiльки не ту чорну запаску, що ви справили менi iк празнику. - Ой господи! Доведеться лаяться на рiздво до служби, - сказала Кайдашиха, - через тебе нема менi нi празника, нi недiлi. Хiба не чу?ш? Он до церкви дзвонять! У великий пiст Кайдашиха принесла от ткалi гарне тонке полотно й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком замкнула. - Та не замикайте, мамо! Хоч i я рук до полотна докладала, та не буду красти, - промовила Мотря; але ?й дуже хотiлось одкраяти свою частку й сховать в свою скриню. Настав великий пiст. Вже до великодня було недалеко. Весна була рання. На п'ятiм тижнi пiшов на поле навiть удовин плуг. Мотря почала вговорювать Карпа. - Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квiтчала мене, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси батька, щоб дав менi грошей на нову хустку та на спiдницю. Куплю собi iк великодню нову одежу та хоч уберуся по-людськiй. Карповi й самому хотiлось прибрать свою жiнку, як прибира?ться квiтка навеснi. Вiн почав просити в батька грошей. - А де я тобi наберу стiльки грошей? - сказав батько. - Твоя жiнка не дiвка: ?й замiж не йти. Пiде мати до Корсуня на ярмарок, то й справить, що там буде треба. Кайдашиха й справдi по?хала на ярмарок. Мотря просилась й собi, але свекруха ?? не .взяла. Ввечерi Кайдашиха привезла Мотрi з ярмарку хустку й матерi? на спiдницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з маленькими квiточками. - Мабуть, хочете мене в черницi постригти, - сказала Мотря й кинула хустку на стiл. Вона глянула на матерiю, набрану на спiдницю; матерiя була убога, темненька, з червоними краплями. Мотря навiть не розгорнула ?? та й одiйшла од стола. - Я знала, що тобi не вгожу. Я не знаю, хто тобi й вгодить, - сказала Кайдашиха, розсердившись, - де ж пак! Зросла в такiй розкошi. Мотря мовчала. А для не?, молодо?, так хотiлось зав'язать на празник голову розкiшною червоною хусткою. Вона тiльки легко зiтхнула. "Не моя воля волить у цiй хатi", - подумала вона. I для не? схотiлось волi та сво?? хати. IV _ Настало лiто. Почались жнива, почалася в полi робота. Сiм'я лiтом мало сидiла в хатi, менше стало колотнечi. За гарячою роботою в полi не було часу сваритись. Кайдашi вижали свiй хлiб i стали заробляти у пана на снiп. Мотря жала дуже швидко й заробила з Карпом бiльше кiп, нiж Кайдаш з Кайдашихою. Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо ще бiльше нiби вирiс сам в сво?х очах. Вiн тепер вважав себе за правдивого хазя?на, у всьому рiвного батьковi. В йому десь узялась повага до самого себе. Батько був дуже радий онуковi й обiцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сiни. Мала дитина наче трохи помирила свекруху з невiсткою. Кайдашиха припадала коло свого онука, неначе коло сво?? дитини, вчила невiстку, як дитину купать, як сповивати, i знов заговорила до невiстки солодким голосом. Мотря ненавидiла той облесливий голос, але стала ласкавiша до свекрухи. Поки вона слабувала пiсля родива, Кайдашиха стала для не? в великiй пригодi. Але не так сталося, як дитина почала пiдростать. Кайдашиха тiшилась онуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю важку роботу за себе й за свекруху. Карпо й Мотря, заробивши лiтом собi хлiба, вже знали, що вони ?дять свiй хлiб, а не батькiвський. В стiжках стояло жито й пшениця, до котрого вони приклали бiльше працi, нiж батько та мати. В скринi в Кайдашихи лежало полотно, в котрому може, третя нитка була напрядена Кайдашихою. Карповi та Мотрi стало ще важче дивитись батьковi в руки. Лихо в хатi тiльки затихло й прита?лось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту гадину перше молодицi. I гадина пiдвела голову, засичала на всю Кайдашеву хату, на все подвiр'я. Пiсля покрови Кайдашиха витягла з скринi два суво? полотна: один сувiй давнiший, товстого та недобре вибiленого полотна, а другий - тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайдашиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша, для Карпа, Лаврiна й Moтpi, a coбi одрiзала тонкого полотна на три сорочки i зараз сховала сувiй у скриню. - А менi, мамо, не одрiжете тонкого полотна, хоч на одну сорочку на празники? - спитала Мотря, насилу здержуючи голос. - Мене товста сорочка рiже в тiлo, а ти, Мотре, ще молода: носи тим часом товстi сорочки, - сказала Кайдашиха. - А ви дума?те, мене товста сорочка не рiже в тiло? - Та бач, дочко, ти не ходиш до панiв, а мене пани й попи просять варити обiд. кличуть до себе в поко? вечерять, ще й у покоях кладуть спати i подушки пiд боки стелять. Як же таки менi йти мiж такi люди в товстiй сорочцi? - Хоч менi й пани не стелять пiд боки пухових подушок, але ж i я пряла на тонке полотно, може, бiльше од вас, - сказала Мотря. - От i бiльше! Що лаялась, то й справдi бiльше. Не звикай до тонких сорочок, бо ще хто зна, як буде тобi на сво?му хазяйствi, - сказала Кайдашиха. - Як вже там не буде, a гiршe не буде, як у вас. Коли б хоч одну тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас i того не заробила? - Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й закутайся в його з головою. Так вже настирилась менi, що вже й не знаю, як од тебе одчепиться, - сказала Кайдашиха. Мотря одвернулась до вiкна i вперше заплакала од того часу, як переступила через свекрiв пopiг. Вона почутила, що свекруха кривдить ?? в тому, до чого вона доклала багато працi сво?х рук. Вона втерла крадькома сльози рукавом. Мотря взяла одкраяне для не? полотно i швиргонула його на лаву. Довго лежало воно на лавi надувшись, неначе сердилось на невiстку. Мотря достала з скринi червоно? та синьо? заполочi i вже надвечiр ciлa вишивати рукава квiтками. Квiтки виходили здоровi та лапатi, неначе вона вишивала ?х на мiшку або на ряднi. Мотря плюнула, покинула шити розкiшний хмiль i тiльки подекуди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зiрками. Пошила Мотря сорочку, випрала й надiла. Товсте полотно синiло, неначе буз. Вона глянула в дзеркало, i для не? здалося, що в такiй сорочцi в не? лице почорнiло й брови стали не такi гарнi. "Була я в батька, було мо? личко бiленьке й брови чорненькi, а в свекра личко мо? змарнiло й брови полиняли, - подумала Мотря, роздивляючись на себе в дзеркалi. - Iз'?сть свекруха, люта змiя, мiй вiк молоденький". Свекруха пiшла до шинку та напiдпитку судила свою невiстку на все село, що вона нiчим не догодить невiстцi; що справить, то все для не? погане, та дешеве, та не до лиця. Молодi молодицi все чисто переказували Мотрi, як ?? судить у корчмi свекруха. "Постривай же, свекрухо, не буду я бiльше для тво?? пансько? шкури на тонке полотно прясти", - подумала Мотря, i з того часу вона стала прясти починки собi окремо та ховать в свою скриню. - Навiщо ти, Мотре, хова?ш починки в свою скриню? - спитала Кайдашиха. - На те, що треба; не буду ж ?х ?сти, - одрубала Мотря. - А може, й по?си: хто тебе зна?, - сказала Кайдашиха. - Не бiйтесь, не понесу в шинок, не проп'ю i не буду напiдпитку судити, як ви мене судите. - Що ж ти з ними дума?ш робити? - спитала мати. - Помотаю на мотовило, осную та вироблю собi тонкого полотна на сорочки. Може, й пiд мо? боки хтось постеле подушки... Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, i трохи стурбувалась. Вона пряла лiниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня. Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього пряжва. - То це ти дума?ш збиратись на сво? хазяйство мо?м прядивом? - спитала Кайдашиха. - Прядиво таке ваше, як i мо?. Хiба я не брала конопель, не мочила, не била на бительнi, не терла на терницi, може, бiльш од вас? Кайдашиха замовкла. Для не? здалося, що невiстка того не зробить, а тiльки мститься над нею за товстi сорочки. Одначе одного дня по обiдi Мотря витягла з сво?? скринi десять товстих починкiв, взяла мотовило й хотiла мотать. Кайдашиха побачила, що то не жарти, i спахнула. - Чи ти жарту?ш, молодице, чи зо мною дражнишся? - спитала в Мотрi свекруха. - В мене нема жартiв, - сказала Мотря, махаючи мотовилом, котре гойдалось в ?? руках i черкалось об сволок. Кайдашиха зобiдилась. - Дай сюди мотовило! Це не тво?, а мо?. Принеси од свого батька та й мотай на йому, про мене, сво? жили, - крикнула Кайдашиха й ухопила рукою мотовило. - Ба не дам, бо й менi треба, - одказала Мотря, не випускаючи з рук мотовила. - Дай сюди, кажу тобi! - крикнула на всю хату Кайдашиха, люта од злостi. - Я сама зараз буду мотать. - Ба не дам! У вас нема чого мотать, бо ви нiчого не напряли, - крикнула й собi на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома руками. Геть собi iк нечистiй матерi! Дай мотовило, кажу тобi! - зарепетувала Кайдашиха вже не сво?м голосом i вхопила мотовило обома руками ще й потягла до себе. - Ба не дам! Хiба будемо битись, чи що? - крикнула Мотря й сiпнула до себе мотовило. - Дай! - Ба не дам! - Дай, кажу тобi! - Ба не дам! Молодицi пiдняли гвалт. Чоловiки позбiгались у хату. м здалось, що молодицi б'ються. Серед хати стояли свекруха й невiстка i сiпали кожна до себе мотовило. Обидвi були лютi, в обох очi блищали. Починок качався долi. Старий Кайдаш, Карпо й Лаврiн повитрiщали на молодиць очi, не знаючи, од чого ско?лась мiж ними така сварка. Свекруха й невiстка так розлютувались, що не примiтили чоловiкiв. - Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! - кричала Кайдашиха й сiпала до себе мотовило. - Одчепiться, бо й я вмiю пхатися, - кричала Мотря несамовито й тягла до себе мотовило. - Чи ви подурiли сьогоднi, чи показились, - сказав Кайдаш, - чи в хрещика гра?тесь? Покиньте мотовило! Молодицi його не слухали й тягались по хатi з мотовилом, незважаючи на його слова. - Та це вони, мабуть, в ворона граються, - обiзвався насмiшкувато Лаврiн. - Це добра iграшка! Мотре, покинь мотовило, бо як ухоплю кочергу, то поб'ю тобi руки. Кайдаш ухопив кочергу й замiрився на молодиць; вони його нiби й не бачили i все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив, бо тодi була п'ятниця. Вiн був голодний та сердитий. Жiночий крик дратував його. - Покиньте мотовило, бо так i впечу обох по спинi кочергою! - крикнув вiн на всю хату. Молодицi стояли блiдi, як смерть, i од злостi ледве дихали. Вони вже не мали сили самi покинути те мотовило. Кайдаш кинув з усi?? сили об землю кочергою, вихопив з ?х рук мотовило i потрощив його на цурпалочки. Свекруха й невiстка розiйшлись набiк. - Чого ви ла?тесь? Чого ви сваритесь? - почав Кайдаш. - Господи! Сьогоднi свята п'ятниця, а вони тебе, неначе на злiсть, тiльки до грiха доводять. Нащо тобi, Мотре, те мотовило? - Буду сво? починки мотать. Одначе в вас добро? сорочки не заслужиш, - сказала Мотря. - Вона хоче прясти собi на полотно нарiзно од нас, - сказала Кайдашиха, ледве дишучи. - Нащо тобi прясти нарiзно? Чи тобi хто полотна не да?, чи що? - спитав Кайдаш у Мотрi. - Хочу прясти, бо маю право, - сказала Мотря. - Ставте, тату, мерщiй хату через сiни, - обiзвався Карпо. - Ти б лучче свою жiнку трохи приборкав, щоб не так високо лiтала, - сказав батько. - Хiба моя жiнка курка, щоб я ?й крила обборкав, - сказав Карпо. - Карпе, не дратуй мене, коли хочеш, щоб i в тебе була цiла чуприна. - Далеко вам до мо?? чуприни! - обiзвався Карпо. - Ти дума?ш, що в мене руки не доросли до тво?? чуприни? - крикнув батько. - Мабуть, уже переросли... Мати кривдить жiнку, а ви мене, - сказав Карпо. - Хто ж тебе зобижа?? Xiбa я тобi ?сти не даю? - крикнув батько. - A xiбa ж ви дали менi коли хоч копiйку в руки? Я роблю, а ви грошi в свою скриню хова?те. - Нащо тобi грошi? Xiбa хочеш ?x пропить? - сказав батько. - А хоч би й пропить. Яке вам до того дiло? - сказав Карпо. - То ти мене будеш на старiть вчити! - кричав старий Кайдаш, блiдий, як смерть, та все приступав до Карпа. - Тату, не лiзьте! Я роблю й маю право на сво? добро. Одрiзнiть нас. - То ти через свою дурну жiнку будеш менi цвiкати таке в вiчi! Чого ти, бiсова дочко, гризешся з матip'ю? - крикнув старий Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом. - Чи ти хочеш бути найстаршою в xaтi, чи що? Чи ти хочеш, щоб мати була тобi за наймичку? Я тобi полiчу ребра оцим мотовилом. Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом i зачепив ?? по руцi. Мiж батьком i Мотрею став Карпо, неначе з землi вирiс. - Тату, не бийте Мотрi, - крикнув вiн несамовито, - яке право ви ма?те бить мою жiнку? - А чом же вона не слуха? матерi та тiльки збива? бучу в мо?й хатi? - Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скида? на Мотрю, а сама тiльки походеньки та посиденьки справля?. - То це ти таке говориш за свою матiр? - крикнув Кайдаш. - То це ти менi колеш очi через свою жiнку? - крикнула Кайдашиха, приступаючи до Карпа з другого боку. - От чого я дiждалась на старiсть од сво?х дiтей! - Як ти смi?ш таке говорити на свою матiр? - суворо крикнув Кайдаш i приступив на ступiнь ближче до Карпа. - Тату! Не наближайтесь, - говорив спокiйно, але понуро Карпо, стоячи стовпом на одному мiсцi. - Через твою жiнку, через оте ледащо та я буду на старiсть таке лихо терпiти! - крикнула, аж завищала Кайдашиха i вдарила кулаком об кулак пiд самим носом у Карпа. Карпо навiть не одхилив голови й не клiпнув очима. Вiн тiльки витрiщив ?х ще бiльше, так що вони стали зовсiм круглi. - Я поб'ю на тобi оце мотовило на трiсочки, як ти не впиниш сво?? жiнки! - крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще ближче. Карпо не оступився й не одхилився i тiльки зблiд та понуро поглядав на батька. - Тату! Оступiться! Не вводьте мене в грiх, - сказав Карпо. Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як хвилi б'ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився, кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди. Карпо зблiд, як смерть, а тонкi губи, мiцно стуленi, стали зовсiм бiлi, неначе полотно. - Тату! Не бийтесь! - ледве промовив Карпо. Кайдаш, блiдий, з темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа. - Тату! Вiзьмiть лучче сокиру та за одним разом зарубайте мене, - промовив Карпо, ледве дишучи; вiн почутив, що вся кров налилась в його голову, заливала йому вуха, очi; вiн почув, що в його вухах задзвенiло й зашумiло, й зашелестiло, а в очах все в хатi почало крутиться. - Не лiзь, бо задушу, iродова душе! - крикнув Карпо та й кинувся, неначе звiр, на батька й штовхнув його обома кулаками в груди. Старий Кайдаш як стояв так i впав навзнак, аж ноги задер. Поламанi шматки мотовила випали з його рук i вдарились об грубу. Кайдашиха, Мотря й Лаврiн крикнули в один голос. Лаврiн з матiр'ю кинувся обороняти старого батька i заступив його собою. Карпо оступився на два ступенi до стола i знов став непорушно, неначе скеля, бiлий, як крейда. Його темнi очi погасли й нiби померкли, а волосся на головi настовбурчилось i стирчало, неначе в ?жака. Мотря злякалась, що за ?? мотовило син побив батька. Лаврiн з матiр'ю пiдвели батька й посадили на лавi. Кайдаш не говорив нi слова й тiльки стогнав. Вiн не стiльки забився об дiл, як стривожився. Неповага од сина й сором перед сво?ми дiтьми, i гнiв, i злiсть - все злилось до купи в його душi, запекло його в грудях так, що йому здавалося, нiби Карпо вбив його на смерть. - Нема в тебе бога в серцi! Недурно ж ти до церкви не ходиш, - через силу вимовив Кайдаш та все стогнав. Кайдашиха почала голосно плакати. У Лаврiна брови насупились. Biн був ладен кинутись на Карпа й обiрвать йому волосся на головi. Одна Мотря спокiйно ciлa на лавi, згорнула руки и дивилась то на пiч, то пiд пiч. У Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав крутиться свiт. Biн узяв шапку й вийшов з хати. - Це все через тебе, невiсточко! - промовила Кайдашиха i вдарила до Мотрi кулаком об кулак. - Може, через мене, а може, й через вас, - спокiйненько промовила Мотря, дивлячись пiд пiч. - Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сiни та, про мене, там хоч голови coбi поскручуйте! - сказав Кайдаш. - Та перше зробiть менi й матерi дво? мотовил, - спокiйненько промовила Мотря. - Бодай тобi добра не було з тво?м мотовилом. Через тво? мотовило син побив батька. Ой, свiте мiй! Не дадуть дiти сво?ю смертю вмерти, - бiдкалась Кайдашиха. - Хоч зараз вибирайся до сусiд з сво?? хати. Сумний зимнiй вечiр заглянув через вiкна в хату. Густi дiди стали по кутках i навели, як блiда та сумна смерть, покiй на роздражнену, розгнiвану ciм'ю. Молодицi замовкли та тiльки важко зiтхали. На лавi сидiв старий Кайдаш, сидiв мовчки й coбi важко зiтхав, пiдперши голову долонею й спершись лiктем на колiно. На його широкому блiдому лобi, на його спущених вiках лежала глибока, важка туга, лежав сором, перемiшаний з жалем. Вiн не ?в цiлий день. Його тягло за живiт. Вiн накинув на себе свиту, надiв шапку та й пiшов до шинку поминати святу п'ятницю та запивати сором. Карпо вийшов з хати в однiй сорочцi. Вiн пiшов i став за повiткою пiд грушею. Свiжий перший снiг укрив гори й долини нiби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голi бiлi гори, що зовсiм зливалися з бiлим небом у вечiрнiй iмлi так, що не можна було розiбрати, де кiнчались гори, де починалось небо. Вiн дивився на чорний довгий рядок гip, котрi чорнiли од густого дубового лiсу, неначе обкутанi чорним сукном, i вiн нiчого того не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собi; вiн нiби здерев'янiв од тi?? подi?, котру недавно вчинив. М'який перший холод нiби протверезив Карпа. З його голови почав виходити якийсь чад, i вiн потроху почав примiчать хати, гори, лiс; вiн примiтив, як батько вийшов з двора, пiшов шляхом поза ставком на греблю, увiйшов у шинок, як у шинку в вiкнi заблищав вогонь. Вiн примiтив купку чоловiкiв, котра чорнiла й ворушилась коло шинку на бiлому снiгу. I все те вiн бачив, неначе десь у водi, одкинуте зверху од високого берега, або десь на днi неглибоко? прозоро? рiчки. Холод почав проймати Карпа. Вiн почутив, що його тiло труситься од голови до самих пальцiв на ногах, що в його голова горить нiби вогнем. Вiн повернувся на мiсцi й зачепив головою гiлку грушi, вкриту снiгом. Снiг, неначе пух, посипався на його голову, на плечi, на голу шию, за пазуху. Тодi тiльки вiн опам'ятувався, набрав у руки снiгу, приклав до голови й тихою ходою пiшов у хату. В хатi було тихо й сумно; нiхто не говорив нi слова, тiльки вогонь палав та трiщав у печi i здавався однi?ю живою веселою iстотою в мертвiй хатi. Вже в хатi i свiтло погасло, а Кайдаш сидiв у шинку, пив з кумом горiлку й там заночував. На другий день перед обiдом Кайдаш увiйшов у хату i унiс дво? нових мотовил. - Нате вам дво? мотовил та, про мене, очi повиколюйте собi, - сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву. Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обiдi витягла з сво?? скринi починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в ?? руках i вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. Нi один цар не махав з такою втiхою скiпетром, як Мотря сво?м мотовилом. Вона почула в собi дух господинi, самостiйно? господинi. Свекруху брала злiсть. Для не? невiстчине мотовило гуло, неначе кусливi джмелi кругом ?? голови. "Пропадуть мо? конопельки! Похоплива невiсточка попряде ?х собi на полотно поперед мене", - подумала Кайдашиха. А невiстка мотала починки, полiчила чисницi та пасма, скинула пiвмоток з мотовила й сховала в свою скриню. - Ховай, невiсточко, в свою скриню, що запiрвеш. Швидко схова?ш усе наше добро, ще й нас убга?ш у свою скриню, - промовила свекруха. - Не бiйтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла й сво?й скринi, то ще б i надвiр викинула, - сказала невiстка. Другого дня Мотря позбирала сво? й Карповi сорочки й намочила в лузi. - Чом же ти не забрала та не помочила вcix сорочок? - спитала мати. - Тим, що вас ycix бiльше обпирати не буду. Перiть coбi самi; адже ж ма?те руки. - Нащо ж той захiд на два рази? Xiбa ще мало гармидеру в хатi? Нащо ти наляпу?ш зайвий раз у хатi? - сказала Кайдашиха. Мотря не слухала матерi. Вона пооджимала сво? сорочки, другого дня одзолила, попрала и покачала. Кайдашиха мусила заходжуватись сама коло сво?х сорочок. Вона вже й не говорила за те чоловiковi, тим що боялась колотнечi. Вона думала, що все те якось перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не минулось. Раз Мотря спекла хлiб. Хлiб не вдався. Вона подала його на стiл до борщу; хлiб вийшов липкий, з закальцем на два пальцi. На бiду й борщ вийшов недобрий. - Недобрий борщ, - сказав Лаврiн. - Але й хлiб спекла, хоч коники лiпи! - сказала сердито Кайдашиха. - Аж у горлi давить, - обiзвався i coбi старий Кайдаш. Як на лихо, Лаврiн, жартуючи, взяв та злiпив з м'якушки коника, поставив його на столi, ще й хвоста задер йому вгору. Мотря зирнула на коника та й скипiла, неначе хто линув на не? окропом. Вона лучче витерпiла б лайку, нiж смiшки. - Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! - крикнула Мотря й кинула об стiл ложкою. - Чого ж ти кида?ш ложкою нам усiм у вiчi? Честi не зна?ш, чи що? - сказав старий Кайдаш. - Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хлiб ложкою, - обiзвався вперше сердито на свою жiнку Карпо. - Позабризкувала стравою усiм oчi. Щось ти справдi вже дуже розiбралась. - То варiть та печiть собi самi. Я нiчим вам не вгоджу, - сказала Мотря, одiйшовши до печi. - Якби ти була наймичка, то ти б собi одiйшла од нас, а ми пекли б та варили самi собi, - сказав Кайдаш. "Будете ви й так самi пекти й варити", - подумала Мотря й задумала на другий день варити обiд тiльки для себе та для Карпа. Другого дня Мотря встала дуже рано, сiла собi прясти, потiм затопила в печi, знайшла два невеличкi горщечки й приставила в одному борщ, а в другому кашу; якраз стiльки, скiльки треба було на двi душi. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо. Кайдашиха спала собi гарненько на печi та викачувалась. Полум'я трiщало в печi, окрiп булькотiв, а вона потягалась на печi в теплiй постелi, думаючи, що невiстка варить обiд на всiх. Вже стало розвиднятись, Кайдашиха злiзла з печi, глянула в пiч i вглядiла дво? маленьких горнят. - Що це ти, Мотре, вариш у тих горнятах? - спитала вона. - Борщ та кашу, - одказала Мотря. - Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках? Сьогоднi ж не п'ятниця: i батько буде обiдати. - Буде обiдать, як ви наварите, бо я на вас усiх не буду бiльше варити. Я вам нiчим не догоджу. Варiть самi собi, одначе ви вчились в панiв. Надворi вже свiтало. Сiм'я обiдала рано, а Кайдашисi прийшлось тiльки що заходжуватись коло сирих бурякiв та коло капусти. - Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене з свiту! - крикнула Кайдашиха. - Що це ти витворя?ш? - Те, що бачите. - Приставляй у бiльшому горшку борщ! - Навiщо? Мiй борщ вже докипа?, - сказала Мотря спокiйно, але насмiшкувато. Кайдашисi довелось самiй приставлять другий борщ та другу кашу. Зiйшло сонце. Мотря покликала Карпа обiдати i поставила на стiл борщ. Сам Карпо здивувався. - Що це ти, Мотре, вигаду?ш? Ти хочеш знов розсердить батька? - сказав Карпо. - Сiдай та ?ж! Розносився з батьком. Батьковi наварить борщу мати, а я бiльше не буду варити на всiх. Карпо не знав, чи сiдати за стiл, чи нi. Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвiр'я. В хату вбiг Кайдаш, а за ним Лаврiн. - Подивись, що твоя невiсточка витворя?! - крикнула Кайдашиха, вихопивши з печi мале горня з кашею. Старий Кайдаш витрiщив очi на горня i не знав до чого воно йдеться. - Глянь! Що це таке! - сказала Кайдашиха, тикаючи пiд самий нiс Кайдашевi горня з кашею. - Каша. Що ж воно, як не каша. - сказав Кайдаш. Вiн не доглядався, в якому там горшку зварили кашу. - Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невiсточка оцю кашу, - сказала Кайдашиха. - В щербатому б то, чи що, - сказав Кайдаш. - В щербатому... А чи стане цi?? кашi на вcix? - спитала Кайдашиха, сердита, що Кайдаш не розумi? дiла. - Чорт вашого батька зна?, в якому там горшку ви приставля?те кашу. Бийтеся собi удвох, а мене не зачiпайте, - сказав Кайдаш, сердитий на жiнок. - Та це твоя невiсточка зварила обiд тiльки для себе та для Карпа. Вона хоче обiдать окремо, - сказала Кайдашиха. - Та нехай, про мене, обiда? й сама, ще й розпережеться, - сказав Кайдаш. - Нехай, про мене, з'?сть оцю кашу з горшком... Старий Кайдаш пам'ятав мотовило. В його й досi щемiла спина. - Я вже не знаю, що це далi буде. Вiзьму та й пiду в комipники. Чом ти, Омельку, нiчого не скажеш отiй сатанi? Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти ноги догори, i мовчав. - Коли ти нiчого не скажеш, то я сама викидаю отой обiд свиням, - сказала Кайдашиха i швиргонула горщик з кашею в помийницю. Горщик гепнув у шаплик. Поми? бризнули на стiну й облили ?? патьоками до само? полицi. Мотря аж зверетенилась. - Коли ви викида?те страву в помийницю, то я не буду ?сти вашого хлiба. Ваш хлiб давить мене отут в горлi, як важкий камiнь. Нате вам i цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте його собакам. Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем i кинула ?? пiд ноги свекрусi. Миска розлетiлась на черепки. картопля покотилась аж пiд припiчок. - Пху на вас! - плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ i пiшов у повiтку робити воза. - Пху! - плюнув i собi Карпо та й вийшов з хати. Лаврiн присiв i жартiвливо плюнув на самiсiньку копичку бурякiв та квасолi та й собi пiшов з хати. В хатi зостались самi молодицi. Кайдашиха стояла коло печi над розбитою мискою мов кам'яна. Мотря стояла коло стола, як стовп, i дивилась на широкi патьоки на стiнi коло помийницi. В хатi було тихо, тiльки в печi на жару шкварчала ринка з вишкварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабiв разом, вхопившись за коси. Сало шипiло, як змiя, булькотало, кувiкало, як свиня в тину, геготало, як гуска, гавкало, як собака, пищало, скреготало, а далi нiби завило: гвалт, гвалт! Ринка, вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й пiдняло здоровий огняний язик. лизнуло челюстi i загуло вiтром в коминi. Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з печi ринку i накрила ?? ганчiркою. Ринка погасла, а по хатi пiшов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю: - Вiзьми ж вiник та пiдмети, коли насмiтила сво?м борщем серед хати, або, про мене, сховай оте добро в свою скриню. Мотря взяла вiник, згорнула черепки, буряки та картоплю до помийницi й укинула в помийницю. - Зварила обiд для свиней; хто вже хто, а свинi тобi сьогоднi подякують за хлiб, за сiль, - сказала Кайдашиха. Мотря мовчала, тiльки зуби зцiпила. Вона вхопила кожух, накинула на себе та й побiгла до сво?? матерi. - Дайте, мамо. пообiдать, - сказала вона Довбишцi. - А чом же ти не, пообiдала вдома? - спитала мати. - В мене свекруха люта змiя: ходить по хатi, полум'ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах гра?, а де ступить, то пiд нею лiд мерзне, а як гляне, то од ?? очей молоко кисне. - Кажи, дочко, свекровi, щоб вас одрiзнив, а то ви колись з свекрухою спалите хату, - сказала Довбишка, насипаючи в миску борщу. Колотнеча в Кайдашевiй хатi не переставала. Кайдашиха не говорила з Мотрею по три днi, хоч Мотря вже не смiла варити собi обiд окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого онука, колихала його, цiлувала, пестила. Мотря не давала ?й дитини й одганяла ?? од колиски. Тiльки вночi, тодi як Мотря спала мiцним сном, Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та годувала ?? молоком. Кайдаш побачив, що справдi треба одрiзнити дiтей. Вiн боявся Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те i нiтрiшки не жалкував, неначе вiн побив якого-небудь парубка в шинку. У Кайдаша в повiтцi лежало чимало деревнi. Кайдаш прикупив трохи колодок, щоб поставить Карповi хату через сiни. Тiльки почалася надворi весна, вiн закопав слупи. Мотря посiяла на тому мiсцi пшеницю. Пшениця зiйшла, то був знак, що мiсце для хати було чисте. Кайдаш з Карпом закидав стiни, вшив покрiвлю, а Мотря валькувала стiни. Стара Кайдашиха не поклала сво?ми руками нi одного валька глини. Настало лiто. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою хату. Мотря вимазала чисто хату i тiльки половину сiней, неначе мотузком одмiряла. Вона мазала сiни та все голосно спiвала: Коли б менi господь помiг Свекрухи дiждати! Заставила б стару суку Халяндри скакати. Скачи, скачи, стара суко, Хоч на однiй нiжцi. А щоб знала, як годити Молодiй невiстцi. А у батька свого горе - В свекра погуляти! А у свекра гiрше пекла: Свiта не видати. Мотря спiвала на злiсть свекрусi голосно на всi сiни. Дверi були одчиненi. Кайдашиха зачинила дверi з притиском, а Мотря ще голоснiше гукала: Заставила б стару суку Халяндри скакати. Карпо з Лаврiном перенесли Мотрину скриню в нову хату. Мотря сiла на скринi й промовила: - Тепер я зовсiм панi! Вона гордо сидiла на сво?й скринi, як цар на престолi. - Як же, Карпе, тепер буде у нас з хазяйством? Чи тiльки Мотря оддiлить сво? горшки, чи й ти дума?ш оддiлитися з худобою та з полем? - Лучче, тату, зовсiм одрiзниться з худобою i полем, - сказав Карпо. - Гляди, щоб навпiсля не жалкував. Ми робили в гуртi однi?ю худобою, а ти зна?ш, що в гуртi каша ?сться, а гуща дiтей не розгонить. - I вже, тату, нас гуща давно розiгнала! Як уже буде, так i буде. Одрiзнiть мене з худобою i з полем. Буду плакати на себе, а не на вас. - То ти i свiй тiк закладеш? У нас грунт такий тiсний. - Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку, - сказав Карпо. I батько мусив оддiлить синовi хазяйство: дав йому пару волiв, воза, борону i мусив видiлить частку поля. Мотря з того часу у сво?й хатi нiби на свiт народилась. В свекрушину хату вона нiколи й не заглядала. V_ Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лаврiна до млина. Лаврiн запрiг воли. Батько винiс з комори два мiшки жита й поклав на вiз. Мати дала Лаврiновi торбину з харчю. - ?дь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млинi не завiзно: млива там небагато. До вечора змелеш i додому вернешся. Син рушив з двора, ви?хав