з села й по?хав понад Россю.  Дорога  йшла  з
гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин  був  пiд  самим
Богуславом. Лаврiн звернув на малий шлях у  глибоку  долину  i  ви?хав  до
рiчки.
   Молодий парубок сидiв на возi i навiть не поганяв волiв. Вiн  задивився
на рiчку, на зеленi верби понад водою.  Веселе  сонце  грало  маревом  над
вербами, над водою, над камiнням. Воли лiниво сунулись по  дорозi.  Лаврiн
дивився на рiчку i спiвав пiснi.
   За Россю, пiд високою скелею, блищав на  сонцi  новий  гарний  панський
млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з  покрiвлею  з  дощок,  з
двома вiкнами, з бiлими стовпами, навiть з ганком.  Четверо  колiс  неначе
залюбки та заiграшки крутились на ясному сонцi й сипали  бризками  на  всi
боки. Вода гула на потоках, шумiла бiлою пiною нижче  од  колiс,  бризкала
нiби туманом, в котрому неначе грали в хрещика маленькi веселки.
   Лаврiн при?хав до млина, позносив  з  воза  мiшки,  за?хав  пiд  верби,
розпрiг воли, поклав ?м сiна, а сам лiг спати. Виспавшись добре в холодку,
вiн скупався в Росi, пополуднував i пiшов у  млин.  Мiрошник  уже  насипав
борошном його мiшки.

   Надворi починало вечорiти. Лаврiн винiс на вiз мiшки i почав  запрягати
воли.

   Не встиг вiн закласти заноза в ярмо i ненароком кинув очима за Рось: за
Россю, коло скелi на долинi, вкритiй зеленим житом, червонiла якась велика
квiтка.

   "Де та квiтка взялася на долинi, та ще така здорова?" - подумав Лаврiн.

   Коли дивиться вiн - та червона квiтка нiби пливе межею, помiж  зеленими
колосками. З-пiд квiтки виринула з колоскiв  голова  з  чорними  кiсьми  i
неначе поплила понад колосками. Лаврiн углядiв, що ту  чорноволосу  голову
двiчi обвивали жовтогарячi кiсники, а за кiсники були затиканi цiлi  пучки
червоного маку. З жита нiби виплила молода дiвчина з сапою в руках. Лаврiн
задивився на не? й покинув запрягати  другого  вола.  Дiвчина  прийшла  до
Росi, стала на плисковатому каменi й  почала  мити  ноги.  Лаврiн  знехотя
задивився на ?? чорнi брови.

   Дiвчина перейшла через греблю, ступила на мiсток на  лотоках,  сперлась
на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До не? з  води
виглянуло ?? лице, свiже, як ягода, з чорними бровами. Дiвчина  милувалась
собою та червоним намистом на ши?.
   Лаврiн стояв пiд вербою недалечка од дiвчини й дивився  на  не?.  Сонце
грало на червоному намистi, на рум'яних щоках. Дiвчина  була  невелика  на
зрiст, але рiвна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона  калина,
довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червонiли, як  червонобокi
яблучка, губи були повнi та червонi, як калина. На чистому лобi були  нiби
намальованi веселi тонкi чорнi брови, густi-прегустi, як шовк.
   Лаврiн дивився на дiвчину, як вона спустила на щоки довгi чорнi вi?, як
вона потiм повернулась боком, дивилась на воду, на  скелi,  як  блищав  ??
чистий, рiвний лоб.

   "Ой, гарна ж дiвчина, як рай, мов  червона  рожа,  повита  барвiнком!"-
подумав Лаврiн, запрягаючи другого вола.
   Дiвчина вирвала з верби гiлку й кинула далеко на воду.  Гiлка  сунулась
по водi поволi, а далi нiби побiгла на потоки  i  шубовснула  пiд  колесо.
Дiвчина засмiялась i блиснула всiма бiлими зубами проти сонця, нiби  двома
низками перлiв. Вона  кинула  очима  на  Лаврiна,  задивилась  на  його  й
засоромилась,  потiм  знялася  з  мiсця,  шугнула  зозулею  проз  Лаврiна,
блиснула на його карими очима i повернула на шлях.

   Лаврiн почутив, що вона нiби освiтила всю  його  душу,  освiтила  густу
тiнь пiд вербою, неначе сонцем, i побiгла на горку зiркою.
   "I де ти, красо, вродилася! - подумав  Лаврiн.  -  З  тво?ми  шовковими
бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упiймаю".
   Лаврiн махнув батогом на воли i, замiсть того, щоб ?хати  додому  через
греблю, повернув цабе на пригорок за дiвчиною.
   Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже густо сiл, i
Лаврiновi дуже хотiлось знати, з якого  села  та  дiвчина.  Дiвчина  пiшла
середнiм шляхом. Лаврiн повернув за нею. Вiн погнав воли й не мiг одiрвати
очей од тонкого стану, загорнутого в горсет, од тонко? загорiло?  ши?.  По
обидва боки стояло високе жито, неначе  двi  зеленi  стiни.  Дiвчина  iшла
попiд самою зеленою стiною, висмикувала з жита синi волошки й затикала  за
вуха. Лаврiн догнав ?? й порiвнявся з нею.
   Вона глянула на його сво?ми темними очима, i йому здалося, що  на  житi
блиснули двi зiрки.
   - Добривечiр тобi, дiвчино!  Чи  далеко  звiдсiль  до  села?  -  спитав
Лаврiн.

   - До якого села тобi треба? - спитала дiвчина,  i  ??  голос  рознiсся,
неначе в житi затуркотала горлиця.
   - До того села, звiдкiля ти сама, - сказав Лаврiи.
   - Не питай, бо швидко старий будеш, - сказала дiвчина й осмiхнулась.

   290

   Вона задивилася на Лаврiна.
   Лаврiн сидiв на возi, спустивши ноги на вiйя, i махав батогом на воли.

   "Який гарний парубок, хоч i бiлявий, якi в його веселi очi!" - подумала
дiвчина, поглядаючи скоса на Лаврiна.
   Дiвчина пiшла уперед. Лаврiн погнав воли за  нею.  Йому  хотiлось,  щоб
вона йшла як можна тихiше, як можна довше, щоб надивитись на не?.
   - Чого це ти так хапа?шся? - спитав Лаврiн.

   - Щоб мати не лаяли, - одказала дiвчина.
   - А де ж ти була?
   - Панськi буряки полола за Россю, а це йду додому, - сказала дiвчина  i
вже смiливiше  глянула  на  Лаврiна.  Вона  пiшла  тихiше,  розмовляючи  з
парубком.

   - Та скажи-бо, дiвчино, з якого ти села, чи з Бi?вець, чи з Дешок?

   - З Бi?вець, - сказала дiвчина, - а тобi навiщо?
   - А хiба не можна спитати? Як тебе звуть?
   - Мелашка. Оце, який ти цiкавий!
   - А як твого батька прозивають?
   - Охрiм Балаш. Може, хочеш знати, як i матiр звуть? - спитала дiвчина й
засмiялась. - А ти сам бi?вський?
   - Нi, я з Семигор. Мене звуть Лаврiн Кайдашенко.
   - А чого ж ти ?деш з борошном не в Семигори, та в Бi?вцi?
   - Та це мене батько послав... - сказав Лаврiн та й не доказав.

   Вузька дорога йшла на гору й прорiзувала високе жито до самого лiсу. На
горi було видко лiсок. Дорога ховалась в лiсок  i  знов  зараз  спускалася
дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий густим лiсом. Лаврiн не поганяв
волiв: вiн забув i про воли, i про мiшки й тiльки дивився на Мелашку.
   В долинi вже стояла пiд деревом густа тiнь. Дорiжка була  така  вузька,
що зелене гiлля вгорi сходилось докупи й  закривало  небо.  Старi  дуби  й
граби стояли в тiнi стовпами, а на противнiй горi верхи дерева  ще  горiли
на червоному вечiрньому сонцi.
   Мелашка йшла стежкою й плуталась мiж високою смiлкою та дзвониками.  ??
чорноволоса голова з маковим вiнком здавалась квiткою мiж  високою  травою
на окопi, мiж синiми дзвониками та червоною смiлкою.
   Лаврiн не зводив з дiвчини очей. ?? краса так заслiпила йому  очi,  так
разом заманила серце, що вона йому здавалась не дiвчиною, а русалкою.
   Мелашка заспiвала пiснi. Пiшов гук по лiсi i розлився по долинi срiбною
луною.

   "Нема в Семигорах нi однi?? тако? гарно? дiвчини",  -  подумав  Лаврiн.
Вiн скочив з воза, кинув воли й пiшов стежкою поруч  з  Мелашкою.  Дiвчина
липнула на його сво?ми очима, мов блискавкою, почервонiла й  спустила  очi
вниз.

   Густа тiнь пiд зеленим гiллям розлила якiсь чари. Мелашка здалась  йому
тепер вдво? кращою. Червоний мак на головi зблiд перед ?? красою.
   - Скажи менi, Мелашко, де ти живеш? Покажи менi хату твого батька.

   В Мелашки так закидалось серце, як птиця трiпа?ться крилами  в  густому
гiллi.

   - Наша хата край села в яру, на Западинцях, - сказала вона дуже тихо  й
зовсiм спустила вi? на щоки.
   Воли помалу плентались дорогою. Лаврiн мовчав, i Мелашка мовчала.

   В лiсi було тихо, як у хатi.  Здавалось,  лiс  уже  дрiмав,  засипав  i
тiльки через сон  дивився  з  гори  освiченими  верхами  на  заходяче  над
Богуславом сонце. На високому дубi, над самими головами парубка й дiвчини,
затрiпала крилами якась птиця. Вона злякалась ?х  обох  так,  що  вони  аж
кинулись.
   - Мелашко! - промовив Лаврiн тихим голосом. - Як  побачив  я  тебе  над
водою, то неначе з криницi погожо? води напився.
   Мелашка засоромилась i дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця на  деревi
затихла, i знов у лiсi стало тихо, як у хатi.
   - Твоя краса, тво? чорнi брови неначе мо?  здоров'я.  Як  глянув  я  на
тебе, то наче набрався здоров'я" - знов почав Лаврiн.
   По дорозi проти ?х iшла якась  молодиця,  спускаючись  з  гори,  Лаврiн
замовк.

   Лiс кiнчився на горi. За лiсом починалось село, розкидане на горах та в
глибоких ярах. Лаврiн сiв на вiз. Мелашка  одiйшла  набiк  i  пiшла  попiд
тином. Вони поминули церкву, знов спустились  возвозом  з  круто?  гори  й
повернули в вузький, як рукав, яр.  Лаврiн  по?хав  за  нею.  Яр  крутився
гадюкою на всi боки. Хати були подекуди розкиданi попiд горами.
   - Оце нашi Западинцi, а ондечки бiлi? наша  хата!  -  сказала  Мелашка,
показуючи на одну маленьку хатину пiд самою крутою горою в  кiнцi  вузько?
тiсно? долини.

   Хата була третя од кiнця й стояла край  вишневого  садочка.  Вона  була
мала, стара, аж похилилась набiк. Коло хати стримiли  хлiвцi  та  повiтка.
Було по всьому видно, що Балаш був чоловiк убогий.
   - Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не  треба?  -
спитав Лаврiн.
   - Приходь, - сказала Мелашка, - але поспiшай  додому,  бо  тебе  батько
лаятиме.

   - А може, ти вийдеш до млина надвечiр, пiд  ту  вербу,  де  я  стояв  з
волами. Однак завтра недiля. Я одпрошуся в батька або прийду i  батька  не
питаючись.

   Мелашка йшла осторонь i мовчала. Вона думала.
   - Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько прив'язав.

   - Прийду, - насилу почув Лаврiн од не? тихе слово.
   Лаврiн спинив воли й водив слiдком за Мелашкою очима, доки вона ввiйшла
в свою хату. Тодi вiн повернув воли назад i по?хав додому.  З  Бi?вець  до
Семигор була простiша дорога, але Лаврiн по?хав назад  тим  самим  шляхом,
кудою йшла Мелашка. Йому здавалось, нiби дiвчина погубила за сво?м  слiдом
квiтки та зорi.

   Лаврiн при?хав додому аж опiвночi. Батько напнув його мокрим рядном:

   - Чого це ти так довго барився, неначе ?здив з мiшками в Крим?

   - Та там у  млинi  так  завiзно,  що  трудно  було  дотовпитися,  мусив
застоювать черги до самого вечора, - одбрiхувався Лаврiн.
   - А я думав, чи не поламав ти часом воза, - говорив сердито батько.

   Мелашка ввiйшла в свою убогу хатину й стовпом стала.
   Доки вона йшла поруч з Лаврiном, доти  на  не?  неначе  пiвденне  сонце
свiтило, а як увiйшла в хату, для не? неначе сонце впало з неба, i  одразу
стала темна нiч. Мати загадувала ?й роботу: робота, випадала з  рук.  Вона
пiшла в  садок,  стала  пiд  вишнями,  схиливши  голову,  i  для  не?  все
здавадось, що вона йде зеленим га?м поруч з Лаврiном  i  нiяк  не  перейде
того гаю... От вона нiби сходить з гори,  входить  в  темну  долину,  а  з
долини знов виходить на гору й знов поруч з  Лаврi-ном  спуска?ться  в  яр
попiд дубами, а Лаврiн нiби дивиться на не? ясними веселими очима  та  все
говорить, мов соловейко щебече... Тихiй та смирнiй дiвчинi  йшла  на  душу
пiсня.
   - Чи ти, дiвко, сьогоднi здурiла, чи на тебе наслано? - крикнула мати.

   Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона  в  сво?й
розмовi несамохiть вкидала слова пiсень.
   I зелений гай, i Лаврiн, i його очi- все  разом  щезло.  Мелашка  важко
зiтхнула i пiшла в хату до роботи.
   Другого дня, в недiлю, Лаврiн не мiг дiждать вечора. Нiколи  йому  день
не здавався таким довгим. Надвечiр Лаврiн накинув на плечi свитку, взяв  у
руки сопiлку й пiшов до млина. Йому здавалось, що його туди несуть  крила.
Цiлу дорогу то сопiлка його грала, то пiсня нiби сама спiвалась.
   Лаврiн прийшов до Росi. За високою скелею перед ним розгорнулась долина
з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечiрн? сонце, так  як  i  вчора,
обливало ясним промiнням усю долину. Вода пiд  колесами  шумiла...  Лаврiн
глянув на мiсток на лотоках. Мелашки не було; подивився пiд ту  вербу,  де
вiн стояв з возом, i там ?? не було.
   Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та  лози.  На
одному каменi пiд вербою сидiла Мелашка. Лаврiн углядiв ?? голову з вiнком
квiток. Сопiлка сама защебетала, як перепiлка. Мелашка вглядiла Лаврiна на
греблi, встала з каменя й стала над водою, похиливши голову.
   Лаврiн перейшов через греблю й насилу продерся  через  густi  верби  та
лози, переплетенi бiлими крученими паничами то ожиною.
   - Добривечiр, Мелашко! - тихо промовив Лаврiн, взявши ?? за руку.

   - Доброго здоров'я! - обiзвалась ще тихiше  Мелашка,  i  ??  очi  стали
повнi слiз, як криниця води. - Я думала, що ти не  прийдеш.  Чого  ти  так
забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сварився?
   Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
   Вони сiли на довгому, як стiл, каменi. Сонце свiтило на ?х з-за Росi  й
пронизувало зеленi верби, кущi високо? осоки коло самого  каменя  в  водi,
високий кущ очерету з кудлатими китицями, що закривав ?х од млина.
   - Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови тво? чорнi й  лице  бiле:  де  ж
дiвся рум'янець з твого лиця?
   - Я цiлу нiч спала, як не спала. Все нiби гуляла з тобою в зеленому гаю
та квiтки рвала; все нiби дивилась на тебе -  не  надивилась,  говорила  з
тобою - не наговорилась.
   Лаврiн розпитував Мелашку про ?? батька, матiр, за  сестер  та  братiв.
Вона йому розказала, що ?? батько бiдний, що мати ?? дуже любить i  жалу?,
що в не? багато маленьких сестер та братiв. Лаврiн обняв ?? тонкий стан, i
вона схилила йому  на  плече  голову,  заквiтчану  маком,  настурцiями  та
м'ятою. На Лаврiнове лице похилились свiжi квiтки маку та пахуча  м'ята  й
прохолоджували його гарячу щоку, неначе холодна роса.
   Мелашка розпитувала Лаврiна про його батька, про село, за  семигорських
дiвчат. А вода в Росi тихо плинула, потоки  гули,  неначе  десь  далеко  у
лiсi, тихо коливалась осока та латаття на водянiй  бистринi  коло  каменя,
неначе дерево на тихому вiтрi. Сонце сiдало  за  Россю,  за  богуславським
лiсом. Жита нiби дрiмали.  А  в  молодих  душах  розгорювалась  любов,  як
розгорю?ться сонце лiтнiм ранком.
   Вже сонце зовсiм зайшло, i надворi стало сутенiти. Мелашка встала.

   - Чи це ти пiдеш уже додому? - спитав Лаврiн.
   - Боюся опiзнитися. Менi дорога додому через гай.
   - То я тебе проведу, - сказав Лаврiн. I вони обо? знялися  з  каменя  й
пiшли мiж житами на гору. Лаврiн провiв Мелашку до села.  Вже  було  видно
хати. Треба було прощатися.
   - Дiвчино моя, краща од сонця, не  маю  сили  одiрватись  од  тебе!  Де
збира?ться ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на вулицю. Я там  тебе
ждатиму.

   - Наша вулиця збира?ться недалеко од церкви, пiд вербами, коло криницi.
Але як ти вернешся додому вночi? Що тобi батько скаже?
   - Вже про те не питай! Те буде, що бог дасть. Мелашка пiшла  додому,  а
Лаврiн пiшов до криницi, де збиралась вулиця.
   Надворi  смеркало.  Пiд  вербами,  недалеко  од  криницi,  заворушились
дiвчата й хлопцi. Лаврiн стояв пiд  вербою  коло  тину.  Парубки  вглядiли
його. Поздоровкались з ним i зараз примiтили, що Лаврiн був ?м незнайомий.
   - Що ти за людина? - спитав Лаврiна один парубок. - Ти, зда?ться, не  з
нашого кутка... А чого це ти, вражий сину, ходиш до наших дiвчат, на  нашу
вулицю, нас не спитавшись?
   Парубки обступили Лаврiна навкруги.
   - Я не бi?вський. Я прийшов у Бi?вцi недавно й  шукаю  собi  роботи,  -
обiзвався Лаврiн.
   - Ого-го, добрий робiтник! Роботи не знайшов, а на вулицю зараз  дорогу
знайшов! - крикнув другий парубок.
   - Коли хочеш з нами гуляти та до  наших  дiвчат  ходить,  то  став  нам
могорича, а то ми тобi киями покажемо дорогу з нашо? вулицi.
   Лаврiн знав парубоцький звичай i повiв усю парубочу ватагу в шинок. Вiн
поставив ?м могорича i вже в згодi з ними вернувся на вулицю.
   Мелашка незабаром вибiгла на вулицю. Лаврiн пiзнав ??  й  одрiзнився  з
нею од челядi. Вони стали осторонь, пiд вербою  коло  тину,  з-за  котрого
виглядали широкi квiтки соняшникiв. Лаврiн прикрив Мелашчинi  плечi  сво?ю
свитою i обняв ?? за стан.

   Зорi висипали на небi. Село заснуло. Дiвчата  спiвали  та  жартували  з
хлопцями.  А  Мелашка,  як  горлиця,  горнулась  до  Лаврiна.  Вже  вулиця
розбiглась. На небi зiйшла зоря, а Лаврiн усе стояв з Мелашкою  i  не  мав
сили одiйти од не?.

   - Коли ж ти прийдеш до мене? - спитала Мелашка.
   - Я до тебе ладен щоночi ходить. Прощай, чорнобрива! Прощай,  мо?  ясне
сонечко! Десь ти, моя мила, з рожi та з барвiнку звита, що додержала  мене
до самого свiту, - сказав Лаврiн.
   - Коли я твiй голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе, - сказала
Мелашка.

   - Як я тебе за себе вiзьму, чи не будеш нудитись в Семигорах? -  спитав
Лаврiн.

   - Чого менi нудитися з тобою? Як ляжу спати, твоя тiнь нiби  в  головах
сто?ть у мене. Я б прикрила твiй слiд листом, щоб його  вiтер  не  завiяв,
пiском не замiв, - сказала Мелашка. - А може, ти оце пiдеш за  ту  дiброву
та й занесеш навiки свою любу розмову?
   Не бiйся, Мелашко, я тебе не покину! Пiслязавтра виходь  на  вулицю.  Я
прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила,  краща  од  золота,  краща  од
сонця, - сказав Лаврiн i поцiлував  Мелашку,  наче  впiк  ??  душу  сво?ми
гарячими устами.

   Лаврiн прийшов додому вже  свiтом  i  лiг  спати  в  повiтцi.  Вже  всi
повставали, а Лаврiна не було видно. Вже  сонце  високо  пiдбилось  угору.
Батько знайшов Лаврiна в повiтцi i не мiг добудитися.
   - Десь Лаврiн блукав цiлу нiч, - сказав Кайдаш  жiнцi.  -  Ходить  коло
роботи, мов п'яний, i походя спить.
   - На вулицi гуляв, - сказала Кайдашиха. Минув день, минула  нiч,  а  на
другу нiч Лаврiн знов майнув у Бi?вцi темно? ночi при ясних зорях. Мелашка
знов до його вийшла, i знов вiн вернувся свiтом додому, знов не виспався i
так iзнемiгся, що, без сорому  казка,  пiшов  по  обiдi  в  клуню,  лiг  у
засторонку на соломi й спав до самого вечора.
   - Занапастив себе парубок! - бiдкався Кайдаш. - I де ти бродиш,  де  ти
волочишся цiлу нiч? - питав Лаврiна батько.
   - Там де й ви волочилися, як були парубком, - сказав Лаврiн.

   Лаврiн ходив у Бi?вцi до Мелашки через день i  зовсiм  розледащiв.  Без
Мелашки йому став свiт немилий.  Йому  стала  немила  мати,  став  немилий
батько, стало погане село. Як тiльки наставав вечiр,  як  тiльки  висипали
зорi на небi, його тягло в Бi?вцi. Вiн не зводив очей з тих гiр  та  лiсiв
за Россю, де стояли Бi?вцi.

   - А що, жiнко, настають жнива,  а  з  нашого  Лаврiна  не  буде  нiяко?
роботи, - говорив Кайдаш до жiнки. - Ходить  по  садку,  неначе  напившись
отрути.

   То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його
брати собi невiстку в нашому селi, коли вже ось ма?мо, одну сатану в хатi.
В цих Семигорах усi дiвки тепер, мов чорти.
   - То оженимо його будлi-де: хiба нема бiльше сiл  на  свiтi,  -  сказав
батько.

   Мати пiшла в садок, де пiд яблунею лежав Лаврiн.
   - Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на
думцi ма?ш?
   Лаврiн мовчав, тiльки рукою махнув. Його очi дивились у зелену гущавину
з яблунь та черешень.
   - Я оце говорила з батьком за-тебе. Батько хоче тебе оженити.  Посилай,
сину, старостiв до Катрi Головкiвни.  Катря  тиха  дiвчина  й  гарна,  мов
калина процвiта?.

   - Правда, що процвiта?, як макуха пiд лавкою.  Нема  менi  в  Семигорах
пари.

   - А до кого ж ти ходиш на вулицю?
   - Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бi?вцi.
   - Аж у Бi?вцi! - крикнула мати i в долонi плеснула.
   - В Бi?вцi, мамо! Там набачив я дiвчину! Брови чорнi, очi карi  -  любо
подивитися; личко, як калина, а як гляне, засмi?ться, в мене серце  в'яне.
- Та, про мене, шли старостiв i в Бi?вцi... Чия ж вона дочка?
   - Балашова. ?? звуть Мелашкою.
   - Чи ти ж зна?ш, що за люди тi Балашi? Чи ти ж зна?ш Мелашчинi  норови?
Стережися, сину, щоб не взяв тако?, як Карпо.
   - Як з нею не оженюся, то в Росi втоплюся, - сказав Лаврiн  i  одвернув
лице од матерi.
   - Чи робоча ж вона? Чи ма? що за душею ?? батько?
   - А чом же? Балаш, зда?ться, людина з достатками, але я в  його  скриню
не лазив.

   - То, про мене, посилай старостiв i до Балашiвни, а я з  батьком  по?ду
на розглядини та подивлюся i на твою милу, i на ?? батька-матiр.

   Лаврiн так i зробив,  як  йому  раяла  мати:  причепурився,  взяв  двох
старостiв та й пiшов у Бi?вцi.
   Балаш не сподiвався так рано старостiв до  сво??  дочки.  Мелашка  була
дуже  молода.  Наставали  жнива.  Мелашка  була  потрiбна  в  господi   як
робiтниця. Балаш одказував старостам нi се нi те. Мелашка стояла коло печi
й заливалась слiзьми. Батько постерiг, чого Мелашка так пiзно верталась  з
вулицi, i згодився на заручини. Мелашка втерла  сльози  рукавом  i  подала
старостам рушники.
   В недiлю Кайдаш з Кайдашихою збирались ?хати в Бi?вцi на розглядини  до
Балаша. Лаврiн, веселий та щасливий, запрягав воли.
   - Чи гарна ж, сину, хата в тво?? Мелашки? - питала мати в Лаврiна.

   - Ого-го! Ще й яка гарна! Зда?ться, i в  цiлому  селi  кращо?  нема,  -
говорив Лаврiн.

   - Чи добрi ж хазя?ни Балашi? Чи мають худобу? - питала мати.

   - Та там такi робочi люди, що в нас у Семигорах i нема таких, -  хвалив
Лаврiн, бо йому й справдi Балашi здавались луччими од усiх людей на свiтi.

   - В Бi?вцях мене знають: я варила обiд у попа,  як  вiн  видавав  замiж
дочку. Я  там  у  поповому  дворi  частувала  всю  громаду.  О,  там,  мо?
серденько, ? добрi хазя?ни. - У нас в Семигорах i справдi  таких  нема,  -
говорила Кайдашиха.

   Кайдашиха надiла тонку сорочку,  зав'язалась  гарною  новою  хусткою  з
торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й  дукачi,  надiла  нову
юпку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась.
   "Треба гарненько убратись: мене знають усi Бi?вцi", - думала  Кайдашиха
й загадала Лаврiновi намостить на возi високо сiна, ще й заслати килимом.

   Кайдашиха вгнiздилась на весь вiз, Кайдаш сiв спереду й  поганяв  воли.
Лаврiн iшов за возом.  Кайдашиха  про?хала  коло  шинку,  де  стояла  купа
чоловiкiв, гордовито пiдняла голову й "добридень" людям не сказала.
   - Ого-го, наша панi економша вилiзла трохи не пiд  небо!  -  загомонiли
чоловiки. - Видно, що ?де на розглядини.
   Кайдашиха виставила навмисне напоказ громадi жовтi новi сап'янцi. Сонце
грало на чоботях. Сап'янцi жовтiли на всю вулицю.
   - ?й-богу, пiдняла свиту зумисне вище колiн та показу? жовтi  сап'янцi,
- смiялись чоловiки. - Везе  Кайдаш  свою  жiнку,  неначе  на  ярмарок  на
продаж.

   Кайдашi пере?хали греблю, ви?хали на гору i в'?хали в Бi?вцi. Кайдашиха
обтерла бiлою хусточкою сап'янцi i гордовито дивилася навкруги:  дивiться,
мов, люди добрi, яка панiя ?де до вас у гостi.
   Чималi хати блищали мiж садками. Коло  церкви  стояла  здорова  хата  з
новими вiкнами.

   - Чи не тут живе Балаш? - спитала в сина Кайдашиха.
   - Нi, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи  далi,  -  сказав  Лаврiн,
показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
   Вiз повернув поза  церквою.  В  одному  садку  бiлiла  здорова  хата  з
мальованими одвiрками та дверима.
   - Мабуть, це Балашова хата, - говорила Кайдашиха.
   - Нi, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Западинцях.

   Вже вони минули село. Хат було видно дуже  мало.  Дорога  спускалась  з
круто? гори в глибокий яр. У яру подекуди бiлiли вбогi хати,  неначе  бiлi
вiвцi.

   - Оце, мамо, й Западинцi, - сказав Лаврiн, i його очi весело заблищали.

   Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було нi однi?? хазяйсько?,
добро? хати.

   - Куди ж ти оце везеш нас? Зда?ться, ми вже й село  минули?  -  спитала
мати.

   - Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, - сказав син.

   Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбiглись з крутого, як  пiч,
горба. Кайдаш скочив з вiйя, побiг за волами, спиняв ?х, бив  пужалном  по
мордах, але важкi воли не могли здержать воза. Вiз пхав ?х ззаду,  i  вони
поперли з усi?? сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки i трусилась,
як у пропасницi. Вiз натрапив колесами на горб  i  перекинувся.  Кайдашиха
викотилась з воза, неначе м'яч. Сiно вкрило ?? зверху. Воли  потягли  воза
по долинi.
   Тпру, сiрий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! - кричав  Кайдаш  i  сам
летiв з гори з усi?? сили, незгiрше волiв,  а  воли  басували,  мов  конi,
задерши голови, та тiльки рогами крутили.
   - Оце завiз мене в Западинцi, бодай вони пропали! -  кричала  Кайдашиха
на весь яр. - Трохи в'язiв не скрутила.
   Кайдашиха вкачалась у сiно  та  в  пил  i  тiльки  обтрушувалась.  Сiно
почiплялось до червоних торочок на головi, поналазило за комiр, в  пазуху,
заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився ?й у нiс, у вуха i  навiть
у рот. Вона розперезалась, витрушувала сiно з-за пазухи  та  пирхкала,  як
кiшка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап'янець i  зробив
смугу через усю халяву й передок.
   - А бодай цi Западинцi були запались, нiж мала я в них ?хати! - лаялась
Кайдашиха, витягаючи сiно з-за пазухи, висмикуючи його  з  голови.  -  Оце
заквiтчалась сiном, як вiвця реп'яхами: каторжне сiно коле  в  спину,  хоч
спiдницю скидай!

   - Та тут хоч спiдницю скинь та й по яру бiгай! Нiхто  не  побачить,  бо
щось тут i хат не гурт видно, - сказав Кайдаш.
   Лаврiн  помостив  на  вiз  сiно,  заслав  килимом.   Кайдашиха   зовсiм
очепурилась, сiла на вiз та все лаяла Западинцi.
   По?зд рушив далi. Яр закрутився на всi боки. Хат було видно  все  менше
та менше. Хати були все бiднiшi.
   - Та й крутяться каторжнi Западинцi, аж голова в мене вже крутиться!  -
гомонiла на возi Кайдашиха. - Де ж хата тво?? Мелашки?  -  питала  вона  в
Лаврiна.

   - Ото третя од кiнця, - сказав син.
   Високi, зовсiм голi гори стояли по обидва боки, як стiни.  Зверху  було
видно невеличку смужку синього неба. В самому кiнцi було видно  три  убогi
хатини.

   - Оце завiз мене в якийсь вулик.  Це  не  Западинцi,  а  якийсь  чортiв
мiшок. Сюди тiльки чортам збираться битись  навкулачки,  а  не  господарям
?здити. То це тi тво? здоровi хати! Та тут, мабуть, живуть  старцi,  а  не
хазя?ни.

   Вiз пiд'?хав  пiд  ворота.  Балашова  хата  була  мала  й  стара,  вона
розсунулась, випнула задвiркову стiну i нiби присiла на одпочинок,  неначе
стара баба. На причiлку хата  була  пiдперта  двома  стовпами,  обмазаними
бiлою глиною. Маленькi вiконця ледве блищали.
   Кайдашиха сидiла на возi й не хотiла злазити. Вона зовсiм розсердилась.
Лаврiн одчинив старi ворiтечка. Вони  заторохтiли  в  його  руках,  неначе
кiстки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в ворота. З-за  хати  вибiгла  суха
собака, кудлата, як вiвця, i зашавкотiла на гостей. З хати вибiгло п'ятеро
невеличких дiтей, а за ними вийшла з хати Балашиха в  товстiй  сорочцi,  в
убогiй старiй хустцi на головi.

   Кайдаш i Лаврiн поздоровкались  з  Балашихою.  З-за  Балашихи  з  сiней
виглянула Мелашка, мов квiтка, блиснула чорними  очима,  пахнула  рум'яним
лицем i знов сховалась у хату. У Лаврiна зомлiло серце.
   - Просимо якнайласкавiше до хати! - промовила  Балашиха  й  поклонилась
Кайдашисi.

   Кайдашиха була  сердита  на  Западинцi,  аж  сопла.  Вона  простягла  з
полудрабка жовтi чоботи й показала ?х Балашисi до  самих  колiн.  З  сiней
вийшов Балаш, ще молодий чоловiк, привiтався до гостей, кланявся сватам  i
просив ?х у хату.
   Кайдашиха нахилила в низьких дверях полову, i для не? здалося, що  вона
влазить в якусь скриню в дiрочку. Хатнi дверi  були  ще  нижчi.  Кайдашиха
нагнулась i тiльки що хотiла гордо пiдняти голову, та з  усi??  сили  лусь
тiм'ям об одвiрок!

   Кайдашиха почутила, що в не? на тiм'? вискочила гуля. Вона вхопилась за
тiм'я. Гуля заболiла так, неначе хто сунув у тiм'я розпеченим  залiзом.  У
Кайдашихи виступили сльози на очах, защемiло коло серця, але  вона  мусила
мовчати й терпiть.

   "Ой, крикну! - думала Кайдашиха. - Ой, не видержу, заохаю!  Оце  сором!
Ой, вилаю в батька-матiр i Лаврiна, i цих поганих Балашiв!" - думала  вона
й мусила  зуби  зцiпить,  щоб  вдержати  язика.  Малi  дiти  зареготались.
Кайдашиха мовчки кляла в батька, в матiр i Бi?вцi, i Балашову  хату.  Вона
полапала рукою тiм'я - високий очiпок  поламався  й  увiгнувся.  Кайдашиха
стала шута, як безрога корова.

   Балашиха попросила Кайдашиху за стiл. Кайдашиха глянула на убогу сiм'ю,
на убогу хату i не церемонилась; вона просто полiзла за  стiл  i  сiла  на
покутi, запишавшись та втираючи губи хусточкою.
   Хата була дуже низька. Маленькi вiконця були нiби  слiпi.  Через  старi
шибки, вкритi зеленими та червоними плямами, не видно  було  навiть  неба.
Стара лежанка з камiння неначе присiла й роз'?халась. Камiння повипиналось
з не?, неначе сухi ребра в худо? шкапи.  На  полу  в  кутку  стояла  стара
невеличка скриня. Стеля ввiгнулась, а серед хати  стояв  тонкий  побiлений
стовп: i вiн пiдпирав сволок.

   - Кайдашиха гордим оком окинула хату i обернула голову до  образiв.  ??
червона, високо зав'язана хустка на головi придавила колiна святiй Варварi
на чималому образi. Вона одсунулась од образа й сiла проти вiкна.
   Малi дiти поставали серед хати й повитрiщали на Кайдашиху оченята. Коло
дiтей терлась кiшка, обстрижена од  голови  до  самого  хвоста.  Кайдашиха
глянула на дiтей, глянула на чорнобриве Мелашчине лице й трохи пом'якшала.
Вона любила дiтей.

   - Чом ти, Лаврiне, не сказав, що в мо?х сватiв ?  маленькi  дiти?  Ото,
який же ти! Я була б вам,  дiточки,  привезла  гостинця.  В  мене  ж  ?  й
горiшки, ? мед i мак; була б спекла макiвникiв. Ото, боже мiй! - бiдкалась
Кайдашиха.

   Дiти пороззявляли роти. Горiшки i макiвники залоскотали у  ?х  ротиках.
Вони дивились на багату тiтку i все ждали, що з-пiд поли от-от посипляться
горiшки, а з-за пазухи повискакують макiвники.
   - Оце, боже мiй! Не взяла дiтям нiчогiсiнько. Нате ж вам хоч по шажку.

   Кайдашиха витягла з пазухи хусточку,  розв'язала  вузол  i  роздала  по
шагу. Дiти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
   - Чи можна, мамо, ?сти дзеню? - спитала маленька  дiвчинка  i  полизала
язиком свою дзеню.
   - Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! - сказала Кайдашиха.
   - Кака дзеня! Якби макiвникiв, - сказав хлопчик.
   - Мамо, хочу макiвникiв! - зарепетувала дiвчинка.
   - Якi в тiтки жовтi ноги, неначе в нашо?  зозулясто?  курки,  -  сказав
голосно, але нiби про себе, старший хлопчик.
   - Хто видав так говорити! Ось я тобi дам! Iдiть собi гуляти  надвiр,  -
сказала Балашиха й випровадила дiтей з хати.
   Балаш з Кайдашем посiдали кiнець стола i почали розмовляти за  жито  та
пшеницю, за сiно та за ярину. Балашиха послала найстаршого хлопця в  шинок
по горiлку.

   - Оце, боже мiй! Гарнi гостi, та не  знаю,  чим  вас  i  вiтати.  Тепер
петрiвка, такий важкий час, - бiдкалась Балашиха.
   - Адже ж, мамо, я принесла з лiсу глечик суниць, - вихопилася  Мелашка.
- Зварiм на полудень вареники з суниць та з полуниць.
   - Одже ти, дочко, добре радиш, -  сказала  Балашиха.  -  Побiжи  вибери
свiжих огiрочкiв та й заходжуйся коло вареникiв,  а  ми  з  свахою  трошки
побалака?мо.

   Мелашка завешталась по хатi, зняла з кiлкiв ночви,  винесла  в  сiни  й
пiшла в хижку за борошном.
   Кайдашиха не зводила з не? очей. Мелашка була молоденька й невеличка на
зрiст, але проворна, жвава.
   "Ну, невеличка помiч буде з тако? невiстки. Для  не?  ще  б  тiльки  на
припiчку кашу ?сти", - думала Кайдашиха.
   Хлопець  принiс  кварту  горiлки.  Балашиха   накраяла   хлiба.   Балаш
почастував гостей горiлкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а  Кайдашиха,  по
сво?му звичаю, тiльки губи вмочила й втерлась хусточкою. Вона взяла скибку
хлiба, щоб закусити. Хлiб був чорний,  як  земля,  глевкий  та  несмачний.
Кайдашиха через силу проковтнула шматочок. Хлiб давив ?й у горлi.
   "Чи цi люди вбогi, чи Балашиха зовсiм не хазяйка? Довго прийдеться менi
вчити цю Мелашку, - подумала Кайдашиха i важко зiтхнула. - Коли б  хоч  не
була така сатана, як Мотря. I в Мотрi непоганi брови, а  за  тими  бровами
цiла купа лиха".

   - Погана в вас в Бi?вцях горiлка, неначе сироватка з перцем,  -  сказав
Кайдаш, згадуючи ту чудову запiканку з червоним  перцем,  що  вiн  пив  на
розглядинах у Довбиша.
   - Погана, бо iродiв шинкар розводить водою, - проморив Балаш.  -  Бодай
йому смерть така, як оця горiлка.
   - Так тiльки смердить горiлкою, - сказав Кайдаш.
   Хазя?н почастував  Кайдашиху.  Кайдашиха  багато  приказувала,  а  мало
випила.

   "Ну, та й горда моя сваха! Тiльки полоще  губи  в  чарцi",  -  подумала
Балашиха.

   Поки старi балакали  та  пили,  Мелашка  затопила  в  печi  i  полiпила
вареники. Кайдашиха не зводила з не? очей та все скоса поглядала на чорнi,
неначе житнi вареники на ситi.
   Незабаром i вареники поспiли. Балашиха одцiдила ?х на друшляк i  подала
на стiл.

   - Вибачте на цей раз, будьте ласкавi. До вареникiв нема меду, - сказала
хазяйка.

   - Та обiйдемось, мо? серденько, i без меду. Чи це  житнi,  чи  пшеничнi
вареники? - спитала Кайдашиха.
   - Та це в нас така пшениця вродила, - сказала хазяйка, - не пшениця,  а
якась мiшаниця з житом.
   Кайдащиха полизала  вареники,  ви?ла  полуницi.  а  тiсто  покинула  на
полумиску.

   Полуднуючи, свахи зговорилися, щоб зараз пiсля  Петра  в  першу  недiлю
справити весiлля. Лаврiн  пiшов  з  Мелашкою  в  садок  i  не  мiг  з  нею
наговоритися.
   - Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собi смерть заподiяла,
- говорила Мелашка до Лаврiна.
   - Чи не буде Мелашко, тобi скучно за Бi?вцями? - спитав Лаврiн.

   - --Там менi буде веселенько, де ти будеш зо  мною,  мо?  серденько,  -
сказала Мелашка.
   - Балашиха вийшла й покликала  Лаврiна  й  Мелашку  полуднувать.  Балаш
почастував ?х з сво?х рук i налив чарку Кайдашисi. Кайдашиха взяла чарку в
руки, i хоч була сердита, але таки не вдержалась i розпустила на всю  хату
мед сво?м язиком.

   - Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа;  весела,  як  весна,
робоча, як бджола, а багата,  як  свята  земля!  Дай  тобi,  боже,  спiшно
робити; щоб тво? думки були повнi, як криниця водою,  щоб  твоя  рiч  була
тиха та багата, як нива колосом. Дай вам, боже, i з роси, i з води;  нехай
ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками.
   Кайдашиха таки випила чарку, хоч i скривилась, як середа  на  п'ятницю.
Мелашчина краса таки розв'язала ?й язик й витягла з його меду цiлий вулик.
   Кайдашi надвечiр розпрощались з новими сватами i по?хали додому.
   - Гордi нашi свати, нема що сказати, - сказала Балашиха. - Не знаю,  чи
добре тобi, дочко, буде в цi?? чепуристо? свекрухи, -  промовила  вона  до
Мелашки.

   Нешвидкою ступою потяглися Кайдашевi воли вздовж Западинцiв.  Кайдашиха
сидiла високо на возi i вже поховала сво?  жовтi  сап'янцi,  прикривши  ?х
свитою. Лаврiн iшов осторонь коло воза.
   - Ой, поганяй швидше воли! - крикнула Кайдашиха на чоловiка. -  Коли  б
завидна вилiзти з цього каторжного вулика. Буду пам'ятати, коли ?здила  на
цi Западинцi. Не заманите мене сюди  й  калачем.  Поробили  дверi,  нiчого
сказати! Трохи собi голови не знесла, а на очiпку  зробила  собi  правдивi
Западинцi.

   - Зате ж, мамо, в вас на головi,  мабуть,  набiгли  цiлi  Семигори.  Чи
велика, мамо, моргуля на головi? - спитав насмiшкувато Лаврiн.
   - Моргуля!. Твоя теща правдива моргуля. Хлiба не вмi?  доброго  спекти.
Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цi?ю  невiсткою  наберуся
три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригнала в  двiр  стрижену  ягницю,  а
твоя Мелашка, мабуть, прижене оту стрижену кiшку.
   Кайдашиха лаялась та все подивлялась набiк, чи  часом  не  вглядить  де
знайомих людей. ?й здавалось, що проти не? назустрiч  вийде  вся  бi?вська
громада з головою на чолi.

   - Поганяй-бо швидше! Може, забiжу на часок до попадi та хоч  пополудную
гаразд, та досхочу нап'юся наливки. Я в тутешньо? попадi, як у себе вдома.

   Воли ви?хали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала  й  пiшла  в
двiр.

   - Та не барiться, мамо, не залежуйтесь довго  на  пухових  подушках,  -
гукнув вслiд Лаврiн.
   - Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок  навезе  твоя  Мелашка,  -
обiзвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
   - Хоч мiж дровами, аби з чорними бровами! - сказав Лаврiн.  -  Хоч  пiд
лавкою, аби з гарною панянкою.
   - Побачиш, краси на тарiлцi не краять! Чорними бровами не нап'?шся й не
на?сися, - сказала Кайдашиха й пiшла в двiр.
   - I на чортового батька ?й  здалися  тi  попадi!  Хочеться  ж  дражнити
попових собак! - бубонiв coбi пiд нiс Кайдаш.
   Вже сонце  зайшло,  вже  надворi  смеркалось,  а  Кайдашиха  сидiла  та
щебетала в попадi. Вони стояли, похиливши голови. Лаврiн сперся на  тин  i
думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на возi.
   Забрехали собаки в  дворi.  Кайдашиха  вийшла  з  хати  весела,  неначе
прийшла з церкви.

   - От хто мене вiтав! Не так, як Балашиха. I, господи! Не  знали,  де  й
посадити мене. Частувала мене матушка i ча?м, i горiлкою,  i  наливкою,  -
хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з Западинцями.
   Через тиждень Лаврiн повiнчався з Мелашкою i привiз ?? в батькову хату.


   VI _
   Тиждень прожила Мелашка в  свекровiй  хатi,  як  у  раю.  Пiсля  вбого?
батьково? хати вона нiби ввiйшла в  панськi  поко?.  Кайдашева  хата  була
просторна, з чималими  ясними  вiкнами,  з  новими  образами,  з  великими
вишиваними рушниками на стiнах та на образах. I зелении садок, i  маленька
паciкa в садку пiд горою, i криниця пiд грушею, i левада, i зелена дiброва
на горах, i розмова з Лаврiном за пасiкою - все нiби  заквiтчало  свекрову
хату квiтками та залило пахощами, Тиждень минув, як одна година.
   Мелашка нiби не бачила, як п'яний свекор лаявся з  свекрухою,  нiби  не
чула, як свекруха обсипала ?? неласкавими словами.
   Кайдашиха привiтала старшу невiстку перше солодкими медовими словами, а
потiм уже дала ?й покуштувать полину. З Мелашкою  вона  обiйшлась  iнакше:
вона одразу почастувала ?? полином. Вона не злюбила Мелашчиних  батькiв  i
як тiльки бралась за тiм'я, то згадувала Западинцi  i  сво?  розглядини  в
Балашiв. Мелашка була молода, незугарна до важко? роботи, а Кайдашисi дуже
бажалось на старiсть полежати та одпочить.

   Тiльки тиждень пiсля весiлля Кайдашиха змовчувала та скоса поглядала на
Мелашку, показуючи ?й роботу. На другий тиждень вона вже лаяла невiстку  i
глузувала з не?.
   Одного дня ще вдосвiта Кайдашнха збудила Мелашку i загадала  ?й  мiсить
дiжу, а сама поралась коло печi. Мелашка влiзла руками в дiжу  i  нiяк  не
могла вимiшать тiста з самого дна: дiжа була здорова,  а  вона  сама  була
невеличка на зрiст i не могла дiстать руками до дна.
   - Лаврiне! Пiдстав сво?й жiнцi пiд  ноги  стiльчика,  бач,  не  дiстане
руками й до половини дiжi.
   Лаврiн узяв маленького стiльчика i пiдставив Мелашцi пiд ноги.  Мелашка
вилiзла на стiльчик  i,  запнувшись  бiлою  фантиною,  неначе  боролася  з
здоровою дiжею, тикаючи в тiсто маленькими кулачками  та  тонкими  руками.
Лаврiн не зводив очей з Мелашки i милувався, як  вона  проворно  орудувала
руками, як стiльчик хитався пiд ногами. В не? на лобi виступив пiт.
   - Лаврiне! Втри жiнцi пiт з лоба, а  то  ще  в  дiжу  покапа?,  -  знов
сказала сердито Кайдашиха.
   Лаврiн обтер сво?м  рукавом  гарячого  Мелашчиного  лоба.  Мелашка,  як
дитина, глянула на його  темними  очима  й  осмiхнулась.  Свекрушин  докiр
полетiв проз ?? вуха й не зачепив душi.
   - Лаврiне! - знов гукнула Кайдашиха. - Утри лиш носа сво?й  жiнцi.  Он,
бач, дядьки з носа виглядають, -  вже  кепкувала  свекруха,  дивлячись  на
дитячi Мелашчинi руки.

   Мелашка осмiхнулась, але якось жалiбно глянула на Лаврiна, вона  неначе
не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала полин.
   Лаврiн мовчав i тiльки глянув на матiр.
   В хату ввiйшов Кайдаш. Вiн виголодався за роботою i почав  гримати,  що
Кайдашиха опiзнилась з хлiбом.
   - Опiзнилась. Чому пак не опiзнитись, коли понабирали в хату невiсток з
Западинцiв. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з Балашами й поготiв...
Он бабля?ться з дiжею од самого ранку, неначе дитина пiчки копа?.

   Кайдашиха заглянула в дiжу. Тiсто було зовсiм невимiшане: на йому  було
видно бульбашки, неначе горiхи.
   - Геть вилазь з  дiжi,  бо  сьогоднi  не  будемо  обiдать!  -  крикнула
Кайдашиха на Мелашку.
   Мелашка витягла з дiжi руки в тiстi, скочила з стiльчика й стала  серед
хати. В не? на лобi блищали здоровi краплi поту. Кайдашиха помила по лiктi
руки й кинулась з злiстю на дiжу, як на свого  ворога.  Тiсто  в  дiжi  аж
запищало i неначе заплямкало губами пiд ?? руками. Мелашка  знала,  що  не
вгодила свекрусi, i стояла нi в сих нi в тих серед  хати  та  дивилась  на
замазанi руки.
   - Чого ти сто?ш, нiби сьогоднi привезена? Он зосталось тiста  на  руках
на цiлий хлiб. Пообшкрiбай ножем тiсто в дiжу та порайся коло печi.

   Мелашка зiтхала. Вона почутила, що рiдна мати i б'?, та  не  болить,  а
свекруха словами б'? гiрше, нiж кулаками.
   Мелашка мила руки, але руки в тiстi не швидко обмивались.
   - Чого ти там бабля?шся? Мий хутчiй руки, бо прийде  батько  вдруге  до
хати, то вiн нам поб'? спину! - вже крикнула Кайдашиха на Мелашку.
   Мелашка затрiпала рученятами, неначе пташка крилами.  Ще  й  гаразд  не
обмила тiста на руках, обтерла ?х сяк-так рушником i  кинулась  вимiшувати
лемiшку. Вона сiла долi, поставила в колiнах горщик, обвернутий ганчiркою,
i, хапаючись, так повернула кописткою в горщку, що вона зав'язла в  густiй
лемiшцi, хруснула й переломилась.
   - Ой боже мiй, з цим  недбайлом!  -  крикнула  Кайдашиха,  глянувши  на
Мелашку. - Тепер, про мене, стромляй руку в лемiшку та й мiшай.
   В Мелашки затрусились руки. Вона  вхопила  ложку  i  почала  вимiшувать
лемiшку ложкою. - Мати твоя, мабуть, вимiшувала лемiшку ложкою та  й  тебе
навчила! - крикнула з злiстю Кайдашиха.
   Мелашку здавило в горлi. Вона заплакала. Тiльки що Кайдашиха виплескала
хлiб, а Мелашка посаджала, посипаючи лопату  межисiткою,  голодний  Кайдаш
знов увiйшов у хату i почав лаяти жiнку й невiстку.
   - Якого ви недовiрка вдвох робите, що в вас i досi обiд не  готовий!  -
крикнув Кайдаш на всю хату. - Пiди, Мелашко, до Мотрi та  позич  хлiба  на
обiд.

   Тiльки що Мелашка ступила на пopiг, Кайдашиха крикнула так, наче на нe?
хто линув кип'ятком:
   - Не йди до Мотрi позичати хлiба, бо ноги рогачем  поперебиваю!  В  не?
снiгу зимою не дiстанеш. В Карповiй противiй  хатi  дверi  були  одчиненi.
Мотря почула цi слова.
   - Як тiльки котра з вас ступить на мiй nopiг, то я вам обом поперебиваю
ноги оцi?ю кочергою! - крикнула Мотря з свого порога i показала кочергу. -
Сплять до обiду та ще мене  й  судять:  судiть  вже  Мелашку,  а  мене  не
зачiпайте.

   Мотря причинила сво? дверi, аж горище загуло. Мелашка побiгла до сусiди
позичать хлiба на обiд.
   Мелашка позичила хлiба i верталась через свiй садок.  Вона  вглядiла  в
садку Лаврiна.

   - Зобiжа? тебе, мо? серце, мати, -  сказав  Лаврiн  i  неначе  закрасив
материну лайку сво?ми ласкавими словами.

   - Дарма, що мати ла?,  аби  ти  мене  тiшив  сво?ми  очима,  -  сказала
Мелашка, глянувши Лаврiновi в самi синi очi.
   Йшла вона за хлiбом, садок неначе пов'яв для не? й листя пожовкло, а як
верталася назад, глянула милому в вiчi, i для не? знов  садок  розвився  й
зазеленiв, i сонце весело на йому заграло.
   I знов в Кайдашевiй хатi почалася колотнеча Кайдашиха почала  свариться
й стала дуже лайлива та опришкувата.  Вона  нападалась  на  Мелашку  сливе
кожного дня, точила ??, як вода камiнь. Мотря  не  любила  Мелашки  i  все
чогось пiдкопувалась пiд не?, мов рiчка пiд крутий берег. Мелашка  жила  з
Кайдашихою в однiй хатi,  а  через  Кайдашиху  Мотря  була  недобра  й  до
Мелашки.
   Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у вiз.  Мелашка
вже нудилась за Бi?вцями,  за  батьком,  за  сво?ю  доброю  матiр'ю.  Вона
просилась в свекрухи в гостi до батька, свекруха ?? не пустила.
   Кожно? недiлi просилась Мелашка в  гостi,  i  кожно?  недiлi  Кайдашиха
знаходила для не? роботу. Мелашка зажурилась.
   - Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? - питав у не? чоловiк.

   - Скучила за матiр'ю. Вже й жнива минають,  а  я  нi  разу  не  була  в
матiнки в гостях. Цi?? ночi менi снилось, що я стала зозулею та й полетiла
в Бi?вцi. Прилiтаю в батькiв садок та  й  сiла  на  вишнi.  Батько  неначе
виходить в садок та й просить мене до хати. Я влiтаю в  хату,  дивлюсь,  а
моя мати лежить на лавi мертва, заверчена намiткою, укрита чорним  сукном,
згорнула руки на грудях i жалiбно дивиться на мене.
   - Коли мати не пуска?, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то, може,  й
пiдемо в гостi.
   - Проси, Лаврiне, батька, бо я з нудьги  не  знаю,  де  дiтись.  Шумить
дiброва  на  гopi  та  тiльки  жалю  менi  завда?.  Щовечора  дивлюся   на
заросянськi гори, щовечера порива? мою душу!  Якби  я  мала  крила,  я  б,
зда?ться, зараз одвiдала свою неньку. Така нудьга мене бере, що, зда?ться,
якби я зозулею летiла, то лiси б посушила  сво?ю  нудьгою,  крилами  садки
поламала б, степи попалила  б  сво?ми  сухотами  i  зеленi  луги  сльозами
залила.
   Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврiновi стало жаль
молодо? жiнки.

   Вiн пригорнув ?? до себе, вговорював ласкавими словами.
   - Зда?ться менi, що до мо?? матiнки й дорога терном та  колючою  ожиною
заросла, - сказала Мелашка.
   Лаврiн таки впросив  батька,  а  батько  почав  вговорювать  Кайдашиху.
Кайдашиха пустила невiстку до родини,  а  сама  таки  не  по?хала.  Навiть
попадинi пуховi подушки та наливка не заманили ?? на Западинцi.  Кайдашиха
вговорювала по?хать до сватiв Кайдаша. Кайдаш не схотiв, бо в Бi?вцях була
недобра горiлка.

   - Вiзьми ж, Мелашко, паляницю батьковi, а дiтям я передам гостинця; ось
бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, i не бачили таких  паляниць,  не
тiльки що не ?ли, - сказала Кайдашиха, подаючи Мелашцi пухку паляницю.
   Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин  докiр,  стала
для не? важка, як камiнь.
   Лаврiн пiшов з Мелашкою в Бi?вцi.
   Тiльки що Мелашка ступила на батькiв  порiг,  та  й  залилась  дрiбними
сльозами, впавши матерi на груди.
   - Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в гостi, в
вiкна виглядала, та вже й перестала.
   - Не пускав нас батько, не пускала й мати, - сказав Лаврiн, -  в  жнива
було дуже багато роботи.
   - Чого ж це ти, дочко,  так  розплакалась?  Мабуть,  дуже  нудилась  за
Бi?вцями та за нами, - говорила мати, - привикай, серце, до чужого села та
до ново? рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж  кажуть:  дiвка,  як
верба: де посади, то прийметься.
   - Не так легко, мамо, прийнятись, - говорила Мелашка, -  коли  посадили
нiби на гарячому пiску.
   Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.
   - У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як  квiтка  в'яла,  -
сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку.  -  Чого  ти,
дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй  став  такий  тихий  та
смутний.

   - Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, зда?ться,  ладна  й
до вас вернутись.
   - Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, - сказала
Балашиха, осмiхаючись через сльози.
   Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бi?вцях, що  вона  ще  дуже
молода й жалку? за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що
Мелашцi було важко в свекрухи.
   - Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я  плакала,  а
далi звикла. Така вже жiноча доля.
   Мелашка обцiлувала маленьких  братiв  i  сестер,  розв'язала  хустку  з
гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було  всякого
добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука,  ще  й  медяники.  Дiти  аж
плескали в долонi та щебетали на всю хату.
   Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з  горiлкою.  Балаш
частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на  свекруху  й
свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi  жнива,  i  полила  ними
материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.
   - Я тижня не пробула в свекрухи i вже  сльозами  облилася,  -  говорила
Мелашка. - Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'?ли. А збоку
через сiни живе Карпова Мотря,  наче  люта  змiя,  не  сприя?  менi  через
свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.
   - То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти  не
мовчи:

   - Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я  одна,
як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.
   Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку,  ввiйшла  в  хату,  сiла  за  стiл
полуднувать i не полуднувала.
   "Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!"  -
думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
   Мелашка посидiла в батькiв до вечора,  пiшла  до  сусiд,  побачилась  з
сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла  вона
двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась
назад на батькову хату; вийшла на гору,  ще  раз  подивилась  на  вишневий
садочок.

   "Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" - подумала
Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.
   Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре,  замiтала
я сiни, виносила i сво? й тво?  смiття,  а  завтра  не  винесу,  -  думала
Мелашка, згадуючи напутiння сво?? матерi, - нехай вже ла?  мати,  а  то  й
вона кричить".

   Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе  мотузком
одмiряла.

   - Як вимела рiвненько! Чи не поясом  мiряла  сiни?  -  питала  Мотря  в
Мелашки.

   - А хоч би й поясом, що тобi до того!  Не  буду  мести  тво??  половини
сiней та виносить твого смiття, - сказала Мелашка.
   - А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком,  як  мазала  дiл  та  стiни?  -
обiзвалась Кайдашиха. - Мiря?те ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

   Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала  ?й
перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од  того
часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла ?? Мотря.

   Настала зима, настав важкий час для Мелашки.  Кайдашиха  напосiлась  на
не?, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу,  а  всю  важку
роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка,  вкинута
в чуже село, мiж чужi люди, не смiла  нiчого  говорити  проти  свекрухи  i
мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi  щаслива,
як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко.  Старий
Кайдаш пив у шинку, приходив  п'яний  додому  i  зганяв  злiсть  бiльш  на
невiстцi, нiж на сво?й жiнцi. Мотря не пропускала  Мелашки  через  сiни  i
зачiпала ?? ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.
   Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до  Кайдашiв  зайшла  баба
Палажка Солов'?ха. Вона була дуже богомольна i щороку ?ла паску в Ки?вi  в
Лаврi. I тепер вона  збиралася  в  Ки?в,  але  самiй  iти  до  Ки?ва  було
невесело, а ще до того  вона  трохи  боялась  сама  виряджатись  в  далеку
дорогу. В не? була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi
все-таки бабi безпечнiше.

   - Помагайбi вам! Поздоровляю вас  з  великим  понедiлком,  -  промовила
Палажка.

   - Спасибi, будь i ти здорова, - одказала Кайдашиха, - сiдай, Палажко, в
нашiй хатi.
   Палажка сiла на лавi й скорчилась в три погибелi. Вона за великий  пiст
так спостилась, що в не? тiльки очi блищали.
   - Чи пiдеш, Палажко, i цього року до Ки?ва? - спитала Кайдашиха.

   - Як господь поможе та сподобить, то чом би й не пiти. З'?ла я двадцять
пасок у Ки?вi, то,  може,  бог  поможе  з'?сти  i  двадцять  першу.  Стара
Головчиха зохотилась iти зо мною, та, може, хто iз вас пiде з нами, бо  як
з хати пiде ?сти паску в Ки?в хоч одна людина,  то  бог  благословить  усю
сiм'ю i на хлiб буде полiття. А як хто ?стиме щороку в Ки?вi паску, та  ще
й умре на великоднiм тижнi, той пiде просто в рай, бо на великоднiм  тижнi
царських врат не зачиняють i в церквi, i в раю; душа через  царськi  врата
так i полетить просто в рай.

   Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що вiн богобоящий.
   - А хто постить двадцять п'ятниць на рiк, той не пiде просто в рай?  Чи
не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в Лаврi? - спитав Кайдаш.

   - Нi, - сказала з повагом Палажка, -  хто  постить  у  тi  п'ятницi  та
носить при собi сон богородицi, той  не  буде  в  водi  потопати,  в  огнi
горiти, од нагло? смертi помирати, а в рай просто, не пiде. А хто  пiде  в
?русалим або щороку в Ки?вi в  Лаврi  паску  ?стиме,  або  вмре  на  самий
великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до бога.
   Мелашка слухала, i в не? робота випала з рук.
   - Треба в Ки?вi  на  великому  тижнi  висповiдатись,  в  чистий  четвер
одговiться, треба молебень на печерах найнять, на часточку дати, на  святi
мощi по шагу покласти, то тодi господь  i  помилу?  нас,  -  навчала  баба
Палажка, пiднявши вгору палець. - А хто купить мира од  мироточивих  голiв
або оливи з лампад над святою Варварою та буде мазать собi очi та  лоб,  в
того нiколи не болiтимуть очi й голова. Я  знаю  в  Ки?вi  всi  мощi,  всi
церкви. Оце як ходжу по печерах та по церквах, то за мною iде слiдом сотня
або й друга людей, а я всiм розказую, в якiй церквi якi мощi, показую,  де
лежить пiр'я з архангела  Гаври?ла  в  панянському  монастирi,  де  сто?ть
молоко богородицi, де святий Миколай  притиснув  до  стiни  сво?м  образом
злодiя, як той хотiв обiкрасти церкву.
   - Невже притиснув? - спитала Мелашка, розплющивши широко очi.

   - Авжеж притиснув, ще й рукою ухопив та й держав, доки ченцi  з  усього
Ки?ва не посходились. А од образа пiшов свiт  на  всю  церкву,  неначе  од
сонця. Ченцi думали, ще в церквi пожежа, та й позбiгались. Коли глянуть на
те чудо, та мерщiй на себе ризи, та зараз вдарили в дзвони, та  позабирали
в руки свiчки, та давай перед Микола?м править та молитись. Тодi  образ  i
пустив злодiя. А той злодiй зараз постригся в ченцi та й став святим.
   В хатi всi слухали Палажчину розмову.  Молодицi  позгортували  руки  та
важко зiтхали, приказуючи:
   - Ой боже наш, боже наш!
   - А я оце як прийду до того Миколая, та як почну розказувати,  то  мене
люди обступлять та й слухають, та аж шапки поздiймають  та  хрестяться.  Я
знаю i де грошi коло образiв класти, а де грошi черницям та ченцям  просто
в руки давати. А за мною люди так  i  валять  валкою,  а  я  ?х  воджу  од
Во?нного Миколая до Десятинного, од Десятинного  Миколая  до  Доброго,  од
Доброго Миколая  до  Малого,  а  далi  до  Мокрого  Миколая,  а  потiм  до
Притиского Миколая.
   - Ой, пустiть мене, мамо, в Ки?в з бабою! - просилася Мелашка.  -  Я  й
зросла, а в Ки?вi не була. Мене й господь не помилу? на тому свiтi.
   - А церкви там усе з золотими  верхами.  В  печерах  лежить  дванадцять
братiв, що будували лаврську дзвiницю. Кажуть, що як будували, то вона все
входила в землю, а однi?? ночi вийшла вся з землi. Од того часу всi  брати
постриглись в ченцi. Господи, скiльки я переводила  людей  на  самий  верх
дзвiницi до великих дзвонiв!

   - Ой, пустiть мене, матiнко! Зда?ться, вмру, як не пiду в Ки?в.  Чи  то
правда, що там ? такий лев, що з рота вода тече?
   - Авжеж ?: а на левовi сидить святий Самсон та щелепи йому роздира?. Як
пiймав його на Подолi коло Днiпра, як роздер  щелепи,  та  й  сам  каменем
став, i лев каменем став, а в лева з рота вода потекла. Та якого там  дива
нема! Якби розказувать за все, то не те що дня було б мало, - тижня  мало!
- говорила Палажка й пiдвела очi до образiв, пiдняла обидвi руки вгору, ще
й пальцi розчепiрила. - Там на Андрi?вськiй горi пiд престолом ?  джерело,
а в те джерело щороку забивають вiз вовни.  Як  тiльки  покажеться  зверху
роса, то зараз знов запихають туди вiз вовни,  бо  якби  полилась  з  того
джерела вода, то ввесь свiт залила б. Я сама чула, як янголи бовтають воду
пiд престолом. Ой господи! Помилуй  нас,  грiшних!  -  сказала  Палажка  i
зiтхнула на всю хату.

   Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.
   - Пiду я з бабою до Ки?ва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене,  то
я, зда?ться, вмру, - сказала Мелашка.
   - Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi  великий
грiх од бога, - навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.
   - Та коли ж на великому тижнi багато роботи, - обiзвалась Кайдашиха.

   - Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду,
- просилась Мелашка, втираючи сльози.
   - Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, - сказав  Кайдаш.--
Пiшов би й я, та наста? чоловiча робота на полi.
   - А коли, дочко, дума?ш iти, то спечи собi святу пасочку та  калач,  та
вкинь у  торбу  крашанок,  та  кiльце  ковбаски,  та  шматочок  сала,  щоб
розговiтись свяченим у Лаврi,  то  тебе  господь  простить  i  помилу?,  -
навчала Палажка. - А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному.  Мене
всi прочани знають з усього свiту, я ?м усiм даю привiд у Ки?вi.  В  Ки?вi
вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.
   Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати.  Кайдашиха  вчинила  тiсто  й
спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв
i другого дня зайшла за Мелашкою. В  Палажчинiй  торбi  була  й  паска,  i
чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в
хатi й просила простити ?? грiхи. Прочани пiшли до Ки?ва.
   -  Та  не  барися,  дочко,  вертайся  додому!  -  наказувала  Кайдашиха
невiстцi, стоячи за ворiтьми.
   - Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, - говорила Палажка,
кланяючись до дзвiницi трохи не до само? землi.
   Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб  попрощатися  з  тими
молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом,  то
для не? довелось сливе не минати нi одно? хати i ходити з хати в хату,  як
ходить пiп з молитвою.

   Прочани йшли день, упросились в одному селi на  нiч  до  добрих  людей,
переночували й раненько знов  пiшли  в  дорогу.  Мелашка  неначе  на  свiт
народилась: ?? не допiкала тут нi свекруха, нi  свекор,  нi  Мотря.  Понад
дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили.  Надворi  було
тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi.
   Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а  на  горi
могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тi?? могили вже  було
видно Ки?в з церквами та дзвiницями. Тi?? могили прочани не минали нiколи.

   Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З  могили
було видно на горах високi дзвiницi, церкви  з  золотими  верхами.  Кругом
Ки?ва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром,  нiби  повитий  сизим
туманом, бiр, а  мiж  соснами  подекуди  блищали  широкi  плеса  розлитого
Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв,  неначе  дорогi  камiнцi,
розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на  ки?вськi  гори;  золотi  верхи
сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а  за  нею  й
молодицi почали бити поклони.
   Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

   - Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло не? сама Лавра, а  то  далi
свята Софiя, а то свята Варвара, - говорила вона.
   Молодицi водили очима слiдком  за  ??  рукою,  а  Мелашка  стояла,  мов
кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для не? якоюсь  дивною
казкою. Вона вперше йшла до Ки?ва.  Прочани  перейшли  бiр  i  прийшли  на
заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до ?х:
   - Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть  i  помилу?.  Йдiть
говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й  Лавра.  У  нас  бiльше
мощей, нiж у других монастирях; у нас ? частка младенця, убитого Iродом, ?
риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гаври?ла, й молоко
богородицi.

   Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала ?х
до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само
стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.
   Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже  йде
в Ки?в ?сти двадцять першу паску й зна? всi церкви й монастирi.
   Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.
   - Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? - спитала Мелашка.

   - Де там тобi тут! - гордовито сказала Палажка. - Покажу тобi й лева, а
це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя...

   Мелашка  глянула  на  дзвiницю  i  трохи  злякалась.  Для  не?   чогось
здавалось, що дзвiниця впаде на не? й розчавить ??.
   Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй  церквi  йшла  одправа.  То
було саме на страсть в  чистий  четвер.  Вся  велика  церква  нiби  палала
свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море,
заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни,  спалахнуло  на
високому iконостасi до само? банi, розтопило на щире  золото  iконостас  i
повисло  пiд  банями  огняними  краплями  на  панiкадилах.  Пiсля   кожно?
?вангелi?  дзвонили  в  дзвони.  Серед  церкви  виходили  ченцi,   ставали
пiвкругом i спiвали страснi пiснi.
   Палажка й Мелашка посвiтили сво? свiчки й впали навколiшки.  Сорок  душ
ченцiв у чорних клобуках спiвали серед церкви такi жалiбнi  пiснi,  неначе
хотiли виплакати в пiснях всесвiтн? горе. То був не жаль, не плач горя,  а
якийсь слiзний крик, якесь море слiз, що зливалось тисячi лiт,  i  злилось
докупи, i полилось пiснями з грудей. Зда?ться, в тому морi слiз текли рiки
народного горя од самого початку свiту, горя од холоду й голоду, од  меча,
од огню, од татар, од царiв, од панiв, од жидiв, од дужого й багатого,  од
дикого звiра...
   Якась надзвичайна туга лилася слiзьми з тих  давнiх  лаврських  пiсень,
складених сотнi лiт... I Палажку,  i  Мелашку  здавило  за  серце.  В  тих
сльозах спiву нiби текли рiки ?х власних слiз од ?х бiдностi, од  панщини,
од московських та польських  закуцiй,  од  давнього  польського  ярма,  од
жидiвського здирства... Палажка плакала, аж ридала, Мелашка нiби почула  в
тих пiснях, впiзнала сво? горе в свекрушинiй хатi i залилась слiзьми.
   - Рятуй мене, боже! Рятуй, бо я, молода, загину!  -  молилася  Мелашка,
стоячи навколiшки коло Палажки й заливаючись слiзьми.
   Вони вийшли з церкви. Надворi  була  пiвнiч.  З  церкви  висипала  сила
народу. Коло Лаври була гостиниця тiльки для панiв. Весь народ покотом лiг
кругом церкви на кам'яних плитах. Багата Лавра  не  спромоглася  поставити
гостиницю для народу, хоч забагатiла народними грiшми.
   Висипали зорi на небi. Мелашка не могла заснути. В не? над головою нiби
висiла дзвiниця, а в вiкна виглядали здоровi дзвони. Вона й дивувалась,  i
боялась тих дзвонiв та все розпитувала в Палажки про печери, про святих  в
печерах, за лева та про пiр'я з архангела Гаври?ла. Для не?  так  хотiлось
побачити всi дива, що вона не почувала, як у не? болiли ноги, нили колiна.
   На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До не? пристало
ще з п'ятдесят молодиць. Всi вони йшли за нею, наче слiпцi за поводатарем.
Палажка водила ?х од одно? церкви до друго?, так що прочани  погубили  лiк
церквам.  Прочани  прийшли  в  Софiю.  Серед  церкви   на   амвонi   стояв
митрополiтанський стiлець з червоною подушкою. Один дзвонар поклав  на  ту
подушку образок, поставив олив'яну тарiлку, вдарив  поклона  й  поклав  на
тарiлку шага. Баба Палажка й собi  вдарила  перед  стiльцем  три  поклони,
поцiлувала образок й кинула на тарiлку шага. За нею  посипались  молодицi.
Посипались п'ятаки на тарiлку. Дзвонар зiбрав з  тарiлки  грошi  й  сховав
собi в кишеню.
   - Святий сидiв на цьому стiльцi! Йдiть  цiлуйте  образ  та  кладiть  по
шагу, - говорила баба Палажка до молодиць.
   З Софi? Палажка повела прочан до  Михайлiвського  монастиря  й  найняла
молебень святiй Варварi. За нею слiдком i другi молодицi  клали  грошi  на
молебень. Од Варвари Палажка повела ?х до святого Андрiя,  а  звiдтiль  на
Подiл у панянський Фроловський монастир.
   - Наймайте молебень святому Флору й Лавру! - шептала черниця молодицям.
- Жертвуйте на святi мощi, а грошi давайте менi до рук.
   Деякi молодицi оддали грошi черницi в руки. Черниця сховала ?х десь пiд
свою чорну рясу.
   - Чи показують ризу господню та пiр'я з архангела Гаври?ла?  -  спитала
баба Палажка.
   - Од пiр'я ключi у матушки iгуменi?. Ви не  сподобитесь  його  сьогоднi
бачити, а ризу господню я вам покажу.
   Черниця повела бабiв за колони,  зняла  з  однi??  срiбно?  домовини  з
мощами червоне покривало. Пiд ним було  друге  -  дороге,  все  золоте,  з
золотими китицями.

   - Спасайтеся! Прикладайтесь до  господньо?  ризи!  -  говорила  черниця
плаксивим голосом. - В цiй ризi Христа жиди мучили.
   Баба Палажка впала навколiшки, залилась  слiзьми  й  поцiлувала  кiнчик
золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона доторкнулась губами
до золота та до оксамиту.
   Для не? здалося, що вона бачить самого Христа й цiлу? його  одежу.  Всi
молодицi  плакали  та  втирали  сльози,  а   черниця   плаксивим   голосом
розмальовувала, як жиди Христа мучили, як  накладали  на  голову  терновий
вiнець, як били вiрьовками i розпинали на  хрестi.  Богомольцi  кидали  на
ризу грошi, а черниця забирала i ховала ?х десь пiд рясою та все поглядала
на дверi, щоб часом не надiйшла мати iгуменя.
   В велику п'ятницю Палажка повела прочан на Подiл. Прочани заночували  в
Братському монастирi. Утреня  мала  початись  в  третiй  годинi  опiвночi.
Богомольцi зiбрались лягти спати  покотом  на  травi  пiд  липами  пр-осто
чернечих келiй. З одних дверей келi? за  богомольцями  слiдив  очима  один
чернець, молодий, здоровий та повновидий, з  довгою  чорною  бородою.  Вiн
набачив у церквi Мелашку. ??  краса  так  вразила  його,  що  вiн  не  мiг
одiрвати од не? очей. Вiн вийшов слiдком за нею з  церкви,  пiдглядiв,  як
вона сiла з богомольцями пiд липами полуднувати, i все  стояв  на  дверях,
доки смерклось надворi i богомольцi полягали рядом на травi. Вiн нагледiв,
що Мелашка лягла другою од краю i пiшов у свою келiю.

   З самого краю коло Мелашки лягла баба  Палажка  i  нiби  стерегла  сво?
стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська  молодиця  десь  спiзнилась,
прийшла  до  гурту  i  лягла  спати  коло  баби  Палажки  з  самого  краю,
пiдмостивши пiд голови клунок з харчами. Баба Палажка лежала тепер од краю
другою.
   Вже пiзненько, як усi богомольцi поснули таким сном, що ?х не розбудили
б i лаврськi дзвони, чернець вийшов з келi?, знайшов той  ряд,  де  лежала
Мелашка, як йому здавалось, другою од  краю,  пiдкрався  тихесенько  та  й
натрапив якраз на бабу Палажку.
   Саме тодi бабi Палажцi приснилось, що вона вилiзла на лаврську дзвiницю
та й стала пiд великим дзвоном. Дзвiн одiрвався та й  упав  на  не?.  Вона
закричала з усi?? сили, але дзвiн надавив ?? важким серцем i затулив рота.
Прокида?ться вона i чу?, що на ?? лицi чиясь здорова борода, а чи?сь  губи
так вчепились в ?? губи, що вона нiяк не могла розтулити рота. Вона хотiла
пiдняти руки, але хтось держав ?? за руки, придушивши ?х, нiби залiзом, до
землi. Вона хотiла повернути головою, а в не? на  лицi  плуталась  страшна
борода, повнi губи так цiлували ??, що губи аж пристали до зубiв.
   Баба Палажка перелякалась. ?й здалось, що на не? справдi впав дзвiн, що
то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила головою i  так  крикнула
на  все  горло,  що  побудила  всiх  богомольцiв.  Пiднявся  твалт,   шум.
Богомольцi заворушились, зашумiли, а повнi губи цiлували бабу  в  щоки,  в
брови, в очi, а далi щось чорне знялося i, як куля, полетiло мiж липи.
   "Що це таке? - думав чернець.  -  Така  гарна  молодиця,  а  лице  таке
тверде, як дiрявий горщик; аж губи щемлять!"
   - Що там таке! Чи злодi?, чи що? - питали соннi богомольцi.
   - Це тебе, Палажко хтось чи цiлував, чи хотiв обiкрасти,  -  обiзвалась
крайня баба.

   - Ой, щось побiгло! - крикнули молодицi, i кожна почала облапувати свiй
клунок пiд головами.
   - Це нечиста сила мене давила, - говорила баба Палажка. - Це  вiн  мене
скушав, бо я вже висповiдалась i завтра мала причащатись. Оце,  боже  мiй,
який грiх трапився! Двадцять пасок з'?ла в Ки?вi,  а  за  двадцять  першою
такий грiх трапився. Послинив нечистий усе лице, й губи, й  щоки.  Пху  на
тебе, сатано!
   - Та то якийсь послушник побiг до келiй, - говорив один чоловiк.

   - Еге! Добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт!  Цур  ?м,  таким
послушникам. Прийдеться завтра другий  раз  сповiдатись.  Оце  одговiлась!
Боже мiй, яка менi напасть од скусителя, - бiдкалась баба Палажка.
   - Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як вiн  вас,  бабо,  цiлував,  -
сказала простенька Мелашка.
   - Оце вигадала! - сказала баба Палажка. - Чи то можна, щоб в  монастирi
були такi ченцi. Неначе я оце вперве в Ки?вi. Говорить неначе маленька. Ще
рознеси по Семигорах, як вернешся додому.
   Баба Палажка дуже обидилась.  Вона  бачила,  що  Мелашка  пiдривала  ??
повагу, буцiмто чорти вже звернули на не? свою увагу й  почастували  сво?м
жениханням та поцiлунками.
   Одначе на другий  день  баба  Палажка  боялась  зоставатись  на  нiч  у
монастирi i повела прочан  говiть  в  одну  церкву  на  Подолi  пiд  самою
Андрi?вською горою. В тiй церквi був старий  священик.  Вiн  збудував  для
богомольцiв, зараз коло цвинтаря,  на  церковному  дворi  довгу  комору  з
перегородками, але без вiкон, i пускав туди прочан на  нiч.  Тi?ю  коморою
вiн притягував до себе велику силу богомольцiв  i  заробляв  добрi  грошi.
Монастирi навiть не поробили для селян i таких комор.

   Баба Палажка завела прочан  у  ту  комору.  Там  вони  поскладали  сво?
клуночки й замкнули дверi. Раненько в велику суботу прочани пiшли в церкву
говiти.

   Старий священик сповiдав людей. Сотня богомольцiв стояла кругом його  i
ждала. Баба Палажка кивнула на сво?х рукою i повернулась до  дверей.  Вона
боялась, що не дiждеться сповiдi. А грiх тi?? ночi мучив  бiдну  бабу,  як
пекельний огонь.

   Тiльки що семигорцi застукотiли чобiтьми по залiзному помостi, священик
покинув сповiдати якусь бабу, обернувся, махнув до баби  Палажки  рукою  i
крикнув на всю церкву:
   - Куди ви, бабки! Йдiть до мене сповiдатись! В мене шагом дешевше,  нiж
у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене сповiдь шагом дешевше й  покута
бiльша.

   Баба Палажка махнула до сво?х, i вся ватага повернула од дверей назад i
знов застукала чобiтьми по залiзному помостi.
   Тим часом як баба Палажка сповiдалась, Мелашка вийшла з церкви  й  сiла
мiж довгими рядками  бабiв  на  церковних  схiднях,  пiд  стовпами.  Скраю
недалечко вiд не? сидiла старенька проскурниця й продавала проскури.
   Мелашка задумалась. Третiй день прожила Мелашка в Ки?вi, як у ра?. Вона
згадала, що через день для не? треба буде  вертатись  додому,  i  зiтхнула
дуже важко. Сльози виступили на  ??  очах.  Вона  в  Ки?вi  не  бачила  нi
свекрухи, нi свекра, нi Мотрi, не чула нi од кого лихого слова.  Нiхто  не
гриз ?й тут голови.

   Проскурниця почула те важке зiтхання, глянула на молодицю й  задивилась
на не?.

   - Чого ти, молодице, так тяжко зiтха?ш? - спитала вона Мелашки.

   - Господи, як тут у Ки?вi гарно!  А  як  подумаю,  що  треба  вертаться
додому, то менi зда?ться, що оце треба через день умирать.
   Мелашка розказала проскурницi за сво? горе. Добра проскурниця слухала й
жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в головi чудна думка. Несподiвано  ?й
стало на думку зостаться в Ки?вi. Краса мiста,  краса  церков,  монастирiв
одiбрала од не? думку навiть про Лаврiна.
   - Наймiть мене, матушко, за наймичку. Не пiду я додому.
   - Коли хоч, то й ставай помiсячно. В мене одна  робота  -  пекти  щодня
проскури, - сказала проскурниця.
   Мелашка сподобалась проскурницi, а од не? саме тодi одходила наймичка.

   - Тут у церквi нашi односельчани. Сховайте мене, матушко, в свою  хату,
поки вони пiдуть з Ки?ва додому.
   Проскурниця повела ?? в свою хату.  Хата  була  зараз  коло  церкви  на
цвинтарi, в великому домi, в нижньому етажi, тiльки дверi в хату  були  за
брамою, на другому дворi. Проскурниця привела Мелашку в  пекарню.  Пекарня
була  невеличка,  але  висока,  з  одним  здоровим  вiкном,   переплетеним
залiзними гратками. Пiд вiкном од стiни до стiни стояв довгий стiл.  Ввесь
стiл був укритий рядками проскур i великих, i маленьких, i малесеньких. На
лiжку коло  печi,  на  подушках,  застелених  бiлим  простирадлом,  лежали
здоровi проскури, як паляницi. Наймичка печатала проскури знамеником.
   Проскурниця звелiла Мелашцi помить руки i поставила ??  в  кiнцi  стола
вироблять проскури. Мелашка викачувала тiсто та все  поглядала  на  дверi.
Вона боялась, щоб баба Палажка не вислiдкувала ??.
   Здорова пiч була вже витоплена й пашiла вогнем. Через дверi було  видно
маленьку кiмнату, де жила проскурниця. В кiмнатi було чисто й гарно, як  у
вiночку. На лiжку бiлiли чистi подушки. На  вiкнi  червонiли  мiж  зеленим
листом китайськi рожi. Коло образiв з  золотими  широкими  рамами  блищала
лампадка. На Мелашку неначе повiяв тихий теплий вiтер у лiтнiй день, такий
спокiй був розлитий в тих кiмнатах. Вона викачувала проскури, а  ??  думки
лiтали в Семигорах, коло Лаврiна. Сльози  закапали  в  не?  з  очей.  Вона
втерла ?х рукавом.
   "Не вернуся додому, зостанусь тут, що бог дасть, а потiм що буде, то  й
буде", - думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.
   Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась i повела  бабiв
з церкви. Вона хотiла вести ?х у печери, але на цвинтарi оглянулась на всi
боки й примiтила, що нема Мелашки.
   - Де ж це дiлася Мелашка? - питала Палажка, оглядаючись на всi боки.  -
Чи не зосталась у церквi?
   Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв дверi i  замикав
замком.

   - Куди це вона пiшла? Може, вона десь за церквою? - говорили баби.

   Палажка обiйшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору,  обдивилась
увесь двiр, - Мелашки нiде не було.
   - Оце, боже мiй! Де це вона загаялась? - бiдкались баби i посiдали  пiд
стовпами на схiдцях.
   Сидiли вони, сидiли, ждали-ждали, а Мелашки не було.
   - Куди це ?? нечистий понiс? - почала вже лаятися Палажка.  -  А  може,
вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо ?? ждати.
   - Авжеж ходiм, а то ще й в печери опiзнимось.
   Баби знялися з мiсця й швиденько почимчикували з цвинтаря.
   Ввечерi баби вернулись з Лаври за Мелашкою,  а  Мелашка  не  приходила.
Палажцi треба було йти знову у Лавру на дiяння, щоб ?сти паску у лаврi,  а
Мелашка  неначе  скрiзь  землю  пiшла.  Баби  пiшли  в  Лавру,   дiждались
свяченого, розговiлись, знов вернулись на Подiл,  а  Мелашка  все-таки  не
приходила. Вони замету- шились i забiдкались, кинулись шукати  Мелашку  по
монастирях, скрiзь питали в прочан i нiчого не  допитались.  Просидiли  ще
день-другий у Ки?вi та й пiшли в Семигори.

   Баба Палажка, вернувшись у Семигори, боялась зайти сказать Кайдашам про
Мелашку, пiшла собi додому та й сiла. Але по селi пiшла чутка, що  Мелашка
десь одбилась од сво?х i не вернулась  в  Семигори.  Та  чутка  дiйшла  до
Кайдашiв: ?? принесла баба Параска Гришиха, лютий Палажчин  ворог,  вiдома
на все село брехуха.

   Христос  воскрес!  З  святками  будьте  здоровi!  -  сказала   Параска,
переступаючи через Кайдашiв порiг.
   - Чи ви пак зна?те, де ваша Мелашка? Це ж наша  Палазя  розгубила  свою
череду десь по Ки?вi. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у
Ки?вi, а з Ки?ва, мабуть, пiшла на заробiтки за границю або на Бассарабiю.
Вже правда! Палажцi тiльки б слiпих блиндарiв водити по селах, а не  людей
до Ки?ва.

   - Та це я перечула вже через людей на селi, - сказала  Кайдашиха,  -  а
Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, пiд шум чи пiд греблю та й  очей
не показу?.

   - Еге! Зна?ш ти, чого вона ходить щороку до Ки?ва паску ?сти?  Та  вона
цiлу нiч в Братському монастирi обнiмалась та цiлувалась, вже й  не  знаю,
чи з ченцями, чи з чортами. Зна? вона там усi входи! Побачиш, коли вона не
принесе з Ки?ва другого байстрюка в приполi, бо одного вже ма?: ще й  твою
невiстку навчить добру.

   Параска розказала Кайдашам всю комедiю з бабою  Палажкою  в  Братському
монастирi у велику п'ятницю.
   - Ти, Кайдашихо, не пускай з нею бiльше Мелашки до Ки?ва, як ще Мелашка
вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розговля?ться в Ки?вi, -  говорила
баба Параска.

   Лаврiн стояв нi живий нi мертвий. В його й руки опали. :

   - Ой боже мiй! Що ж тепер нам робити? Де  Мелашку  шукати?  Завела  ота
стара, бодай ?? завело в безодню, - говорила Кайдашиха.
   - Та пiди в волость та попроси, щоб ?? погнали в Ки?в  шукать  Мелашки.
Нехай зна?, як поводатарю-вать, - намовляла Параска, - та пiди та побий ?й
морду, та натовчи добре потилицю. Шкода, що вона не завела мо?? невiстки..
Я б оце показала ?й Ки?в.
   - Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас, - обiзвався Лаврiн.

   - От i через мене! Ще що вигадай! Хiба я гнала ?? в потилицю  до  Ки?ва
чи що ? - говорила Кайдашиха.
   - Бо ви ?? гризли, гризли, доки до  свого  не  догризлись.  Як  пропаде
Мелашка, то я вам цього не подарую, - говорив Лаврiн, блiдий, як смерть. -
А оту стару вiдьму я за коси потягну в Ки?в, нехай менi шука? Мелашку.
   - Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду пiдганяй! - намовляла Параска.--
Та чого ви сидите? Чом ви не пiдете до не?? Ви дума?те, що  вона  сама  до
вас прийде? Пiдiть до не? та розпитайте, та наступiть на не?, та придавiть
колiном, то вона й розкажи вам, де дiла Мелашку.  Певно,  завела  десь  на
спасiння.

   - А справдi ти, Параско, добре радиш, - сказала Кайдашиха, -  ходiм  та
присiкаймось до тi?? дурисвiтки, може, вона зна?, де Мелашка, та тiльки не
хоче признаватись.

   - Авжеж, iдiть усi гуртом та насидьте на не?, то вона й призна?ться, де
старцiв водила, -- намовляла Параска.
   Кайдаш, Кайдашиха та Лаврiн пiшли з бабою Параскою до Палажки.
   Палажка сидiла пiд хатою на призьбi й грiлась на весняному сонцi.  Вона
вгледiла Кайдашiв з бабою Параскою за ворiтьми, догадалась, чого  вони  до
не? йдуть, i трохи злякалась.
   - Христос воскрес, Палажко! - сказала Параска.
   - А я оце до тебе гостей навела i сама в гостi прийшла.
   Баба  Параска  одчинила  ворота,  впустила  Кайдашiв,  знов   зачинила,
сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки i тiльки поглядала
на Палажку веселими сiрими очима. В не? губи  осмiхались,  неначе  хто  ?х
помазав свiжим медом. Вона налагодилась дивиться на кумедiю.
   Баба Палажка не одказала на ?? привiтання. Вона тiльки блиснула на  не?
злими маленькими чорними очима. Кайдашi обступили Палажку.
   - А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не завела, - сказала
Кайдашиха. - Де наша молодиця?
   - А хiба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на Подолi,  ще  й
нам наробила клопоту. Ми через не? просидiли в Ки?вi цiлих два днi,  ще  й
мусили бiгати по монастирях та по церквах.
   - Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? - спитав Кайдаш.

   - Де ви, бабо, дiли Мелашку? - кричав Лаврiн.
   - Куди ви ?? завели? Навiщо ви ?? покинули в Ки?вi?
   - Оце, боже милостивий! Хiба ж я ?? в пазуху сховала, чи з'?ла, чи  що?
Завела та й завела... Хiба Мелашка мала дитина, що я ?? за руку заводила!

   - Навiщо ви ?? пiдмовляли йти в Ки?в? Чого ви  притаскались  до  нас  з
сво?ми брехнями, розпустили дурного язика  про  чуда?  Нащо  ви  пiдманили
молодицю? - репетував Лаврiн, згорнувши руки на грудях.
   - Про якi брехнi це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не про якiсь
брехнi. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я щороку ходжу в Ки?в,
щоб брехнi точити. В тебе, Лаврiне, молоко  на  губах  не  обсохло,  з  ти
брехню завда?ш преподобним жонам.
   - Йдiть, бабо, до Ки?ва та пошукайте Мелашки, бо як не пiдете, то я вас
силою потягну, - сказав Лаврiн.
   - Авжеж потягни, та ще й за коси,  та  пiдганяй  ??  батогом  ззаду!  -
крикнула з-за ворiт баба Параска.
   - А тобi яке дiло? Чого ти прийшла паскудити мо? ворота!  Он  послинила
ворота, як скажена корова! - крикнула од призьби баба Палажка.
   - Я, бабо, пiду в волость жалiтись на вас. Вас волосний присилу? йти  в
Ки?в за Мелашкою.
   - Ти залигай ?? вiжками та й веди! Чого ти на не? дивишся, як на  святу
та божу! - гукала за ворiтьми баба Параска. - Цiлувалася в Ки?вi з ченцями
та з чортами, доки не розгубила сво?? челядi.
   - Хто? Я? - крикнула Палажка й скочила з призьби.
   - А то ж хто? Вже  чи  не  я.  Добре  розговiлася,  нiчого  сказати,  -
говорила Параска.

   - Йди, Палажко, з нами в волость, - сказав Кайдаш,  -  нiчого  тобi  не
поможе. Там даси одвiт перед громадою.
   - Де ви дiли мою жiнку? Куди ви ?? завели? - кричав Лаврiн.
   - Та вона завела  ??  в  монастир  до  ченцiв!  -  кричала  Параска  за
ворiтьми.

   - Вбирайся та йди з нами! Нiчого тобi не поможе. Пiдеш  ти  з  Лаврiном
знов до Ки?ва та хоч покажеш, де загубила мою невiстку, - гомонiв Кайдаш.

   - Як пiдеш другий раз у Ки?в, то  не  цiлуйся  з  ченцями!  -  крикнула
Параска на всю улицю.
   - Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? - закричала Палажка i  вхопила
граблi. - Ось я тобi, стара вiдьмо, покажу ченцiв та чортiв!
   - А що,  поводаторко,  смачно!  -  кричала  Параска.  Палажка  покинула
Кайдашiв, кинулась до ворiт  i  вперiщила  граблями  по  воротях.  Параска
одскочила. Граблi перебились пополовинi. Половина одскочила  за  ворота  й
зачепила по руцi Параску. Параска вхопила шматок граблiв i  шпурнула  ними
через ворота на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю  на  Параску.
Параска прийшла пiд ворота, плюнула в двiр i пiшла по вулицi.
   - Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона  чiпля?ться  до
мене, неначе я згубила з  свiту  ??  невiстку,  -  голосила  крiзь  сльози
Палажка, вхопившись руками за голову. - Це не Мелашка, а смерть моя.  Коли
вона зосталась у Ки?вi, то, певно, через тебе, Кайдашихо.  Про  мене,  йди
собi в Ки?в чи хоч i  за  границю  та  й  шукай  ??,  -  сказала  Палажка,
обертаючись до Кайдашихи.

   - Що ти кажеш? Через мене Мелашка  покинула  нас?  Тобi,  Палажко,  час
помирати, а ти набрiху?ш на мене! Схаменися, стара  бабо!  Що  ти  верзеш?
Сама ходить по хатах, пiддурю? людей iти з собою, а на мене склада? пеню.
   - Ба через тебе. Хiба люди не говорять за тебе на селi? Хiба не зна?мо,
як ти нападалась на невiстку? Отак якраз, як ота стара сука,  Параска,  на
мене, що я через не? i свiту не бачу.
   -  Палажко,  небреши  на  старiсть.  Ти  грiха  не  бо?шся,  -  сказала
Кайдашиха.

   - Ба не брешу. Бреши сама! - крикнула Палажка i кинулась на  Кайдашиху,
як пiвень кида?ться на другого пiвня.
   - Ба брешеш! Яке тобi дiло до мене та до мо?? невiстки? Яке  тобi  дiло
до того, що в нашiй хатi робить-ся? Нащо тобi  заглядати  в  нашi  горшки?
Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Па-лажки. Палажка  кидалась  до
Кайдашихи й била кула-ком об кулак. Вони то збiгались, то розбiгались,  як
тi пiвнi, що кидаються один на одного.
   - За мо? горшки, за мою невiстку ось тобi на!  -  сказала  Кайдашиха  i
дала Палажцi дулю пiд самiсiнький нiс, так що вона аж голову задерла.
   - А тобi ось двi!
   Палажка стулила двi дулi, покрутила одну кругом друго? i сунула  обидвi
пiд самий нiс Кайдашисi.
   Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бiк, а другу на
другий.

   - Куди яка панiя! Проше та проше, панi економша! - дражнилась Палажка з
Кайдашихи. - Це по-панськiй дулi сучиш; нiчого казати, звичайна!
   - Не тво? дiло, по-панськiй чи не  по-панськiй!  Вбирайся  та  ходiм  у
волость, от що! - репетувала Кайдашиха.
   - То й пiду! Ти дума?ш, я тебе боюся? То й пiду. Пiди вперше вберися  в
жовтi чоботи та в червоне намисто, панi економшо, коли  хочеш  вести  мене
позивати в волость.
   - Не тiльки в жовтi, в червонi чоботи взуюсь, а  та  ки  тебе  в  тюрму
посаджу, - кричала Кайдашиха й крутилась на одному мiсцi,  неначе  козачка
танцювала.

   Кайдаш i Лаврiн микались i собi в бабську змажку, кричали на все горло,
змагались разом з бабами й пiдняли такий гвалт  на  весь  куток,  що  люди
повибiгали з хат. Параска знов вернулась, сперлась руками на  ворота  i  з
злiстю осмiхалась сво?ми сiрими очима.
   Кайдашi таки потягли бабу Палажку в  волость.  Параска  пiшла  за  ними
назирцi оддалеки. Палажка нiби почула ?? плечима, обернулась, взяла грудку
землi та й пожбурила на не?.
   - На свого батька кидай! Скажена! - крикнула здалека Параска.

   - На, цю-цю! На, сiра! - крикнула Палажка i знов пожбурила  на  Параску
грудкою.

   Понеси сво?му чоловiковi та дочцi на  закуску!  -  крикнула  Параска  i
все-таки йшла за Кайдашами в волость.
   Кайдашi прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав  про  ?х  дiло,
вилаяв Палажку, але не присудив ?й iти в Ки?в шукати Мелашки. Вiн  сказав,
що Мелашка не маленька, а коли зосталась у Ки?вi, то вона мала свiй  розум
у головi для того.

   Палажка вийшла з волостi з Кайдашами, скрутила двi дулi, тикнула  ?м  у
вiчi й пiшла додому. Лаврiн  спустив  очi,  похилив  голову  i  гукнув  до
Палажки:

   - Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб'ю або повiшу!
   - Повiсь свою маму на сволоцi на кiлочку, ще й убери в червонi  чоботи?
- обiзвалась Палажка й дременула додому. Позад не? здалеки  йшла  Параска.
?? сiрi очi притухли: Палажки не посадили в холодну.
   Лаврiновi доводилось самому йти до Ки?ва шукать Мелашки. Вiн  ходив  по
селi та розпитував тих бабiв, що ходили до Ки?ва  разом  з  Мелашкою.  Всi
вони казали, що Мелашка покинула ?х коло тi?? церкви, що сто?ть пiд  самою
Андрi?вською горою, на Подолi, а як звали  ту  церкву-  нi  одна  баба  не
знала. Пiд тi?ю горою на Подолi сто?ть не одна церква.
   Лаврiн усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не  приходила.
З Ки?ва  вертались  прочани  й  розказували  багато  дива,  як  бува?  мiж
прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од людей, а тi люди казали,
що нiби на сво? очi бачили, як у Лаврi ходив  якийсь  чоловiк,  у  котрого
руки приросли до материних кiс. Так той син з матiр'ю  й  ходять  по  всiх
ки?вських церквах та монастирях та просять, щоб ?м господь  простив  грiх.
Друга баба принесла з Ки?ва звiстку, що якась  молода  молодиця  ходила  в
Ки?вi по Лаврi та по  печерах  та  все  кричала  не  сво?м  голосом.  Люди
говорили, нiби ?? прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рiд, i вона
з того часу  ходить  у  Ки?вi  по  монастирях  в  однiй  сорочцi,  боса  й
простоволоса, блiда, як смерть, нiчого не ?сть, не п'? й  не  говорить  та
все просить бога журавлиним та совиним голосом, то нявка?,  як  кiшка,  то
реве, як товаряка. Всi Кайдашi стояли кругом баби,  посхилявши  голови,  i
тiльки важко зiтхали. Кайдашисi здалося, що та молодиця була Мелашка. Вона
боялась, що ?? проклiн  побив  Мелашку,  як  лиха  година,  почутила  свою
провину i тiльки плакала мовчки.
   Через кiлька день через Семигори йшли з Ки?ва люди  й  розказували,  що
коло Ки?ва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка полетiла по селi.  Баба
Параска принесла ту звiстку до Кайдашiв. Кайдашиха дуже  стривожилась.  ??
серце пом'якшало, i вона дуже жалкувала за тим, що  недобре  обходилась  з
сво?ю невiсткою.

   Тим часом чутка про Мелашку пiшла по близьких селах, дiйшла до Бi?вцiв.
В Бi?вцях скрiзь говорили i про сина, що прирiс руками до материних кiс, i
за молодицю, прокляту родом, i про вбиту жiнку в бору. Мелашчин батько  та
мати побiгли в Семигори до Кайдаша. Вони довiдались, що Мелашка й  справдi
пропала десь у Ки?вi.

   Бiдна Балашиха голосила; Балаш i собi плакав;
   Кайдашиха ридала, бо почувала свою провину; Лаврiн стояв коло порога  й
собi плакав. Карпо з Мотрею, забувши  про  колотнечу  з  матiр'ю,  i  собi
ввiйшли в хату i сумно дибились, пiдперши руками  голови.  В  хатi  неначе
лежала на лавi мертва Мелашка, i вся рiдня зiйшлась на ?? похорон.
   - Боже мiй милостивий! - голосила Мелашчина мати. - Якби Мелашка вмерла
дома, менi не було б так жалко; я б знала, що вона вмерла; я б ?? оплакала
по-людськiй, а то, може, ?? тiло звiрi рознесли по  лiсi.  А  все,  свахо,
через вас. Чи то раз Мелашка приходила до мене та заливалась слiзьми?
   Кайдашиха втерла  сльози  рукавом  i  терпiла  не  менше  од  Балашихи.
Несподiване горе впало на не?, неначе камiнь  з  неба.  Довго  плакали  та
сумували Кайдашi й Балашi. Кайдашиха, Балашиха та Лаврiн  постановили  йти
до Ки?ва та шукать Мелашки. Балашиха вернулась на час у Бi?вцi, щоб тiльки
забрать на дорогу одежу та харч, i вони втрьох зараз-таки того  дня  пiшли
до Ки?ва.
   Тим часом Мелашка служила в Ки?вi в проскурницi.  Вона  прожила  перший
тиждень тихо, спокiйно, як у бога за дверима. Робота  в  проскурницi  була
неважка пiсля важко? роботи в свекрухи. Харч була добра. Сама  проскурниця
була добра женщина, не лаяла, не гризла Мелашки  з  ранку  до  вечора,  як
гризла свекруха. Перший тиждень Мелашка  одпочивала.  Але  другого  тижня,
пiсля  провiд,  Мелашка  почала  нудитися  за  Лаврiном.  Вона   виробляла
проскури, а ?? думки лiтали в Семигорах коло милого. От  ?й  зда?ться,  що
вона сто?ть з Лаврiном у садку пiд черешнею,  розмовля?  з  ним,  дивиться
йому в очi. Лаврiн докоря? ?? за те,  що  вiн  любив  ??,  як  свою  душу,
жалував ??, як мати дитину, а вона покинула його. От вона примiча? в  його
очах сльози: сльози виступили з його синiх очей  i  полились  по  рум'яних
щоках на траву...
   Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з ??  очей  рiчкою  на
стiл. Вона ледве встигла перехопити ?х рукавом.
   - Чого ти, Мелашко, плачеш? - спитала проскурниця. - Чи жаль тобi села,
чи матерi, чи чоловiка?
   - Не жаль менi нi села, нi роду, жаль менi тiльки чоловiка. Мабуть, вiн
за мною побива?ться, коли одразу так залило мою душу сльозами.
   - То вернись додому, коли тобi за ним жалко, - говорила проскурниця.

   - Не вернуся, матушко, менi зда?ться, що треба вертатися  в  пекло,  як
тiльки я згадаю про свекра та свекруху.
   - Якби менi прикликать сюди Лаврiна, я  б  до  смертi  не  вернулась  в
Семигори, - згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в пiч проскури,  вийшла
в двiр i стала на воротях. Ворота виходили в цвинтар; через ?х було  видно
високi стовпи церкви з широкими залiзними схiдцями. На  схiдцях  сидiли  i
стояли прочани. В церквi правили вечерню. Мелашка обвела  очима  прочан  i
вглядiла семиторських молодиць. Вона так зрадiла,  що  крикнула  й  хотiла
побiгти до ?х розпитать про  Лаврiна,  але  схаменулась  i  оступилась  за
браму. Вона дивилась з-за брами на сво?х людей i неначе  побачила  Лаврiна
та рiдну матiр.
   Вечерня скiнчилась. Люди розiйшлись; пiшли  з  цвинтаря  й  семигорськi
молодицi. Мелашка слiдкувала за ними,  доки  вони  не  зайшли  за  залiзнi
гратки. Молодицi обернулись, вглядiли ??, але вона так швидко одскочила за
ворота, що молодицям здалось, нiби вони бачили мару, схожу на Мелашку.
   Надворi стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала пiд липою  й
згорнула руки. Вона все думала за Лаврiна, як вiн суму?, як плаче за  нею,
а сльози лилися з ?? очей.
   На цвинтарi було тихо, як  у  хатi.  Тополi  й  липи  млiли  в  теплому
повiтрi, а Мелашцi нiби снився семи-горський садок; вище од садка на  горi
семигорська церква, пiд церквою ставок; в садок виходить до не? на розмову
Лаврiн, бере ?? за руку.

   - Боже мiй! Прийми мою душу до себе, - говорила бiдна молодиця, - лучше
менi камiння носити, нiж таке горе терпiти. Полинула б я через бори, через
степи та хоч би глянула свого милого. Грiх менi, що: я мучу його й себе!

   Над цвинтарем нiби висiла Андрi?вська  тора  з  гострим  верхом,  а  на
самому вершечку стримiла  Андрi?вська  церква  i  нiби  висiла  на  ясному
темно-синьому небi, що блищало на заходi. Легкi хмарки сунулись  по  небi.
Мелашка задивилась на гору, на церкву; ?й здалось, що не хмарки  летять  в
небi, а тонкi, з самих стовпiв, боковi банi  на  церквi  заворушились,  що
сама церква почала коливатися на гострому версi гори. На не? напав  страх.
Вона глянула ще раз вгору, i ?й здалось, що хрести на церквi  трусяться  й
коливаються, що колива?ться вся гора, от-от впаде на не?. I вона  прожогом
побiгла з цвинтаря до хати.
   Проскурниця посадила Мелашку вечерять- вона й ложки не  вмочила.  Лягла
вона спати, ?? сон не брав. А журба та туга давила ?? коло серця, як важка
гора. Тiльки, що вона заснула, аж ?й  сниться,  що  вона  йде  з  Лаврiном
зеленим бi?вським га?м, йде по пояс в травi та в квiтках, а далi вийшла на
шлях i пiшла з ним мiж двома стiнами зеленого жита,  прийшла  до  млина  й
сiла з ним над Россю на каменi, обняла його й приголубила. Коли гляне вона
на Рось, аж Лаврiн пливе, потопа?  серед  рiчки.  Бистра  вода  несе  його
серединою. Лаврiн то порина? з головою, то вирина?, виставля? руку й маха?
на не?. Вона хоче кинуться у воду, рятувать його, а ??  ноги  приросли  до
каменя, нiби пустили вербове корiння. А вода клекоче,  булькотить  та  все
несе Лаврiна далi на гостре камiння, де вода реве та стогне, нiби  весною.
Мелашка хотiла закричати i тiльки нiби  зашумiла  листом.  А  за  Россю  в
Семигорах десь дзвiн сумно дзвонить на гвалт, i тиха луна йде  над  водою,
над шумом, понад дiбровою.
   Мелашка прокинулась. На дзвiницi дзвонили на утреню. Вона  схопилась  з
постелi й перехрестилась. Надворi почало на свiт благословиться.
   "Боже мiй! Вiн за мною побива?ться! Я взяла на свою душу великий грiх",
- думала Мелашка.
   Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до нового мiсця:
пекла проскури, ходила по церквах, по  монастирях  i  вже  сама  добре  не
знала, чи вертаться чи не вертатись додому.
   Тим часом Мелащина мати  з  Лаврiном  та  Кайдаши-хою  йшли  до  Ки?ва,
стрiчали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не бачили вони молодо?
молодицi, що одбилась од гурту, чи не чули  чого  про  таку  молодицю  мiж
прочанами в Ки?вi? Вони вступили в великий бiр пiд Ки?вом i разом усi тро?
заплакали та все дивились по дорозi мiж сосни: ?м  здавалось,  що  Мелашка
лежить десь у бору вбита. Бiр жалiбно гув на тихому вiтрi, неначе бджоли в
здоровiй пасiцi, i тiльки ?м жалю завдавав.

   Прийшли вони в Ки?в, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала  велика  сила
людей з усяких кра?в. Вони втрьох ходили, розпитували, чи не чув  хто,  чи
не бачив молодо? чорняво? молодицi, чи не шукала, чи не  питала  вона  про
сво?х людей. Прочани розказували, що недавно  одна  молодиця  одбилася  од
сво?х людей i шукала  ?х  на  печерах,  але  та  молодиця  була  русява  й
немолода.
   Лаврiн з матiр'ю та з тещею зайшов у новий  Iонi?вський  монастир.  Мiж
богомольцями походжав старий iгумен в шовковiй чорнiй рясi,  розпитав  ?х,
чого вони шукають, i почав уговорювати Лаврiна, щоб вiн  зостався  в  тому
монастирi на роботу на год або на два за спасiння душi, доки не  знайде  в
Ки?вi сво?? жiнки. Чернець лякав його тим,  що  господь  покарав  його  за
якийсь грiх, як не свiй, то батькiв  або  материн.  Лаврiн  трохи  вже  не
зостався, але йому дуже хотiлося знайти Мелашку!

   Всi вони тро? пiшли шукати тi?? церкви на Подолi, що стояла  пiд  самою
Андрi?вською горою, але таких церков було доволi. Вони ходили, розпитували
в людей i зайшли на той цвинтар, де жила Мелашка.
   Пiд стовпами коло церкви Лаврiн сiв з матiр'ю на схiдцях.
   Проскурниця сидiла на самому нижньому схiдцi й  продавала  проскури.  В
той час Мелашка вибiгла з пекарнi й хотiла побiгти до проскурницi за  щось
спитать. Вона виглянула в ворота й почала роздивляться на  прочан.  Обвела
вона очима по схiдцях раз i нiкого знайомого не побачила.  Народ  сновигав
коло церковних дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! - коло само?
проскурницi сидить молодий чоловiк, зовсiм такий, як Лаврiн. Вiн сидiв  до
не? боком. Мелашка впiзнала Лаврiнову русяву кучеряву голову, рiвний  лоб,
рiвний тонкий нiс. Але чого вiн став такий блiдий, такий смутний?
   "Чи Лаврiн, чи нi?  -  думала  Мелашка.  -  Де  ж  дiвся  з  лиця  його
рум'янець? Чого вiн став такий блiдий, як  смерть,  та  нужденний,  неначе
слабий?"

   Вечiрн? сонце свiтило на високi бiлi стовпи, на людей, що  вештались  у
промiннi, неначе мухи сновигали й  грали  проти  сонця.  Промiнь  упав  на
Лаврiнове лице.

   - Це вiн! - сказала сама до себе Мелашка i вхопилась за  серце.  В  не?
заморочилась голова; вона крикнула i трохи не впала на мiсцi.
   - Адже ж ото моя мати! - зашепотiла Мелашка, вглядiвши свою матiр  коло
товстого бiлого стовпа. - А ондечки й моя свекруха...
   На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась за ворота й
одну хвилину не знала, чи бiгти до ?х, чи  тiкать  в  пекарню.  Але  Лаврi
обернувся до не? лицем. Мелашка глянула на його  яснi  очi,  заридала,  як
мала дитина, i, як стояла в однiй сорочцi, так протовпом  i  кинулась  мiж
люди просто до Лаврiна.

   Лаврiн углядiв ?? й тiльки подивився на не? смутними докiрливими очима.

   Вона прибiгла до його й заголосила на весь цвинтар.
   Мати й свекруха вглядiли Мелашку й кинулись до не? з плачем.
   Народ обступив ?х навкруги.
   - Ой боже мiй? Нащо ти, дочко, нас  мучила!  -  перша  почала  говорити
Мелашчина мати. - Ти зна?ш, якого ти жалю нам завдала?
   - Ми думали, що тебе вже й на свiтi нема, - говорив Лаврiн, -  ми  тебе
оплакали як помершу.
   Мелашка стояла та тiльки хлипала, як хлипають малi дiти. Вона  й  слова
не могла промовить. I сльози, i кривда, i радiсть так здавили в грудях, що
вона ледве зводила дух.
   - Де ж ти, дочко, тут пробува?ш? - спитала Мелашку свекруха, плачучи.
   - Отут служу в добрих людей, стала в  матушки  за  наймичку,  -  насилу
промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
   - Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичi? - спитала  проскурниця.
- Шкода менi тебе! В мене ще не було тако? добро? та робочо? наймички,  як
ти.

   - Ми, матушко, вiзьмемо з собою Мелашку, - обiзвалась мати. -  Господи,
як вона вимучила нас, доки ми ?? знайшли. Слава  тобi,  господи,  що  таки
знайшли.

   Народ  ворушився,  гомонiв,  розпитував.  Цiкавi   молодицi   обступили
Мелашку, ?? матiр та свекруху. Проскурниця покликала  Мелашчину  рiдню  до
себе в хату. - Вертайся, дочко, додому;  тобi  нiхто  й  лихого  слова  не
скаже, - викручувалась свекруха ласкавими словами.
   - Та вже ж вернусь, нiде не дiнусь. Якби ви  не  знайшли  мене,  то  я,
мабуть, сама вже не вернулась би.
   Другого дня Мелашка з рiднею вийшли з Ки?ва. Всi йшли бором  смутнi  та
невеселi. А бiр гув, як море в негоду, од найтихiшого вiтру та наводив сум
на сумнi й без того душi.
   Мелашка прийшла додому, i свекруха справдила сво? слово; од  того  часу
вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин  неначе  сховала  десь  у
комору для Мотрi. Кайдашиха боялась,  щоб  Мелашка  знов  не  чкурнула  на
Бассарабiю або й за границю. Сльози та несподiвана тривога помирили сiм'ю,
неначе всiх помиряюча смерть.

   Вернувшись додому, Кайдашиха по?хала в  Богуслав  на  ярмарок,  набрала
Мелашцi на спiдницю й на хвартух, купила  здорову  гарну  хустку  й  новий
жовтий з червоними квiтками очiпок. Через два тижнi Мелашка  обродинилась:
вона мала сина.


   VII _
   У Кайдашевiй хатi стала мирнота: свекруха помирилась з невiсткою.  Зате
на дворi, мiж двома господарями, старим та молодим, почався нелад.  Лаврiн
вже вважав себе  за  господаря.  Вiй  був  менший  син  у  батька,  i  все
батькiвське добро,  по  укра?нському  звичаю,  припадало  меншому  синовi.
Лаврiн знав, що батькова хата, батьковi воли й вози, все батькiвське добро
- все те його добро. Вiн перестав  слухати  батька,  а  батьковi  хотiлось
порядкувать в господарствi. Кайдаш постарiвся i став ще частiше  заглядать
в корчму, запиваючи давн? панщанне горе. Всi грошi, що вiн заробляв у пана
та в людей на возах, на плугах та боронах, старий Кайдаш пропивав у шинку.
   Вiн  не  давав  Лаврiновi  грошей  до  рук,  i  Лаврiновi  стало  важко
покорятись дражливому та лайливому батьковi.
   У петрiвку починалась косовиця та  гребовиця,  а  тим  часом  достиг  i
раннiй ячмiнь-рихоль.
   Старий Кайдаш загадав звечора  Кайдашисi  та  Мелашцi  гребти  сiно,  а
Лаврiновi косити  ячмiнь.  Другого  дня  Мелашка  взяла  на  руки  дитину,
причепила на спинi  колиску  й  триноги  для  колиски;  Кайдашиха  забрала
граблi, тикву з водою, i вони вирядились у поле.
   Старий Кайдаш порався в повiтцi коло свого майстерства.  Коли  дивиться
вiн, серед двору Лаврiн запряга? воли, а коса лежить на призьбi.
   - Чом це ти, Лаврiн, i досi не йдеш у поле? Чи ти не  бачиш,  що  сонце
вже от-от поверне на полудень? -  спитав  Кайдаш.  -  Та  нащо  ж  ти  оце
запряга?ш воли?

   - По?ду до млина. Казала мати, що нема  борошна,  -  обiзвався  Лаврiн,
завертаючи воли до воза.
   - А я ж тобi велiв iти косити ячмiнь?
   - Посто?ть до завтра, не де дiнеться, не втече.
   - Ти ж зна?ш, що ячмiнь зовсiм стиглий: зараз висиплеться.
   - Ячмiнь ще не зовсiм стиглий, ще два або три днi посто?ть, - обiзвався
Лаврiн. - Гей, перiстий! Ший ставай! - крикнув вiн на вола.
   - Iди в поле косити, кажу тобi! Як треба буде до млина, то я сам по?ду.

   - I я дорогу знайду. Iдiть, тату, в повiтку та майструйте коло воза.

   Син не слухав батька.
   Старий Кайдаш плюнув i пiшов у повiтку, а Лаврiн почав запрягать воли.

   "Заженуть мене синки швидко на пiч", - думав старий Кайдаш,  майструючи
в повiтцi.

   Другого дня Лаврiн узяв косу i пiшов з Мелашкою та з матiр'ю до ячменю.
Батько мовчав та тiльки поглядав на Лаврiна.
   - Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? - спитав Лаврiна батько.

   - А хiба ж Карпо вас пита?ться, як iде на поле? А чим же  я  гiрший  од
Карпа? - обiзвався Лаврiн, кинувши косу й перевесла на плечi.
   - А як прийдеться платить подушне та  за  землю,  то  й  тодi  мене  не
спита?шся? - спитав Кайдаш.
   - Ви берете грошi в сво? руки, то ви й платiть. Давайте менi  грошi  до
рук, то й я буду платить, - сказав Лаврiн.
   - Може, ти хочеш, щоб я й тобi видiлив твою частку поля, як Карповi?

   - Нащо? Ваша частка - i моя частка; ви сьогоднi господар, а я завтра, -
сказав Лаврiн.
   - Добре поважа?ш старого батька! Покара? тебе господь за мене, а як  не
тебе, то тво?х дiтей, - сказав батько.
   - Не питай старого, а питай бувалого, -  сказав  Лаврiн.  -  Карали  ви
Мотрю, карали вже й Мелашку i без господа; буде з нас тi?? кари.
   З того часу Лаврiн загарбав хазяйство в сво? руки. Батько мусив мовчати
i рiдко коли вмикувався  в  хазяйство.  Вiн  бiльше  майстрував,  заробляв
грошi, постiв усi п'ятницi та з горя, сливе, щодня вертався ввечерi додому
з шинку п'яний. Його голова стала сива, аж бiла, тiльки брови  чорнiли  на
широкому блiдому лицi та  темнi  очi  блищали,  неначе  в  ямках,  глибоко
позападавши пiд бровами.

   Раз у спасiвку старий Кайдаш пiшов в суботу на  вечерню.  Сонце  стояло
над лiсом. Церква була порожня. В бабинцi стояла одним одна  баба.  Кайдаш
став навколiшки i бив поклони. Дяк спiвав жалiбну церковну пiсню. Коли  це
чу? Кайдаш, щось потягу? тоненьким  голосом  за  дяком.  Голос  лився,  як
срiбло, десь зверху. Вiн пiдвiв очi  й  глянув  на  iконостас.  Зверху  на
iконостасi стояв чималий золотий хрест з терновим вiнком на перехрестi,  а
по боках коло хреста  стояли  навколiшки  два  позолоченi  янголи.  Кайдаш
глянув  на  янголiв,  вони  розтулювали  роти  i  спiвали  разом  з  дяком
тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвiв очi. Глянув вiн на намiснi
образи, i вони спiвають, а ра