зом з ними спiвають усi образи в церквi... Кайдаш перелякався i став на ноги. Слуха? вiн i диву?ться. Кайдаш повертав головою на всi боки, всi образи спiвали. Дивиться вiн на образ Варвари. Варвара заворушила пальцями, повернула очима; на ?й убрання замаяло. На образi Параскеви П'ятницi - з розкiшними, розпущеними по плечах кiсьми, з квiтками на головi - квiтки на головi затрусились, неначе од вiтру. Параскева П'ятниця повернула очима на його, мов жива. Кайдаш злякався i вийшов з церкви. У притворi на стiнi висiв здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на образi внизу була намальована в пеклi здорова коняча голова з бiлими гострими зубами; та голова засмiялась до його. Полум'я в ?? ротi загойдалось, мов свiчка од вiтру. Невеличкi постатi грiшникiв та чортiв в зубах заворушились, мов комашня. Маленькi хвостатi та рогатi чортики висолопили до його язики. Кайдаш перелякався, одвiв очi од страшно? картини i вийшов надвiр. Вiн сiв на схiдцях i схилив голову. Надворi було тихо, як у хатi. Сонце стояло низько над самим лiсом i пронизувало свiтом верхи лiсу, зеленi, як трава на степу. Над лiсом од сонця тяглися неначе довгi стьожки та стрiчки, витканi з свiтла й золота. На заходi стояла одним одна хмарка на чистому небi, вся золота, з червоними краями. Смутне Кайдашеве блiде лице освiтилося рожевим свiтом, наче лице в мерця. Вiн пiдвiв блискучi очi, глянув на лiс i побачив, що над самим шпилем, серед лiсу, на хмарцi стояв чоловiк, прозорий, як туман, i неначе кивав рукою до його, нiби кликав. Кайдаш встав i пiшов з гори. Вiн зiйшов вниз, пiшов далi шляхом, а те диво на хмарi одсунулось од його ще далi за лiс. Вiй вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, обставлену горами, вкритими лiсом; в долинi блищала Рось. Кайдаш пiшов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млинi крутились, вода шумiла й розливала голосний гук по долинi. Коло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша про?хав чоловiк возом, а далi пролетiв пан на баских конях i трохи не зачепив його колесом. Кайдаш оступився на кiнець греблi i трохи не впав у воду. Вiн напружив сво? сили, одскочив набiк i опам'ятався. - Боже мiй! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи менi треба було йти до млина, чи в Бi?вцi? - питав сам у себе Кайдаш. Вiн згадував i нiчогiсiнько не згадав, вернувся у Семигори i тiльки тодi згадав, що був у церквi, що з ним там дiялось щось чудне. Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сiм'я вже повечеряла й полягала спати. Вiн пiдiйшов пiд дверi й хотiв постукать. Коли гляне - з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований кабан, з кiнською головою, з рогами i заблищала страшними очима. Вiн оступився назад i махнув на не? руками. Гляне вiн, аж до його лащиться сiрий Барбос. Кайдаш увiйшов у хату. Кайдашиха засвiтила лампу, думала, що вiн був у шинку i зараз почне коверзувати. А Кайдаш сiв кiнець стола, блiдий, як смерть, i задумався. "Боже мiй! Що це зо мною дiялось? - думав Кайдаш. - Чи це мене бог кара? за грiхи, чи показу? свою ласку за правду?" - Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як вiск? - питала в Кайдаша жiнка. Кайдаш махнув рукою, послався на лавi i лiг спати. Другого дня в недiлю Кайдаш ходив цiлий день смутний та задуманий. В понедiлок вiн пiшов в поле косити, а нудьга давила його, як камiнь. Вертаючись з поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку, зайшов з ними в шинок i випив пiвкварти горiлки. Iде вiн через греблю попiд вербами, коли гляне в воду, з-пiд греблi вискочив чорненький хлопчик з маленькими рiжками, з здоровою головою та й побiг за ним слiдком. Кайдаш пiшов швидше, а чорний хлопчик бiг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп, туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець неначе в землю ввiйшов. Кайдаш пiшов через мiсток, коли огляда?ться, а хлопець знов бiжить за ним по мiстку та все приказу?: туп, туп. Кайдаш пiшов стежкою понад ставком, з берега плигали цiлими сотнями маленькi, як жаби, чортики, пiрнали, знов виринали й дражнились з його язиками. Кайдаш прийшов додому. Ввiйшов вiн у двiр, дивиться в той куток, де росли густi колючки, аж там замiсть колючок ростуть маленькi чортики з рiжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув косою, i йому здалося, що тi чортики полягли покосами та тiльки нiжками дригають. Вiн викосив усi колючки, коли гляне за двiр, аж i там, замiсть кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невiстки. Карпо гукнув до батька: - Що ви, тату, робите? Чи вам дiла нема, що ви косите на вулицi кропиву? - Еге, кропиву! Добра кропива! Хiба ти не бачиш, скiльки наросло тих чортiв, бий ?х сила божа! Ось я вас, проклятих, усiх викошу! Сини й невiстки бачили, що батько п'яненький, i почали над ним глузувать. Кайдашиха вийшла з хати й почала його лаять. В той час з поля йшла череда. Кайдашевi здалося, що на кожнiй свинi сидить верхом по чортовi. Чорти волокли довгi хвости по землi, штовхали свиней пiд боки ногами й поганяли ?х макогонами та кочергами. Свинi вибрикували, неначе баскi конi, а чорти гецали зверху та махали руками. - Жiнко! Чи ти бачиш, що то ?де верхом на свинях?-- крикнув Кайдаш до ж iнки. - Схаменися, п'янице! Чи ти здурiв, чи ти знавiснiв! Гаращо вже горiлки напився! - Еге, здурiв! Чи ти ба! Чорти ?дуть верхом на свинях! А бий вас сила божа! Дух святий при нас i при хатi! А ондечки на панському буга?вi якийсь сидить пузатий, та витрiшкуватий, та рогатий! Такого оканя та пузаня я й мiж панами не бачив. А бодай вас хрест побив! А ондечки мiж вiвцами скiльки ?х плута?ться. - Та йди в хату та вечеряй! - крикнула на Кайдаша жiнка. - Та протри, лишень, сво? п'янi баньки! Кайдаш увiйшов у хату. На коминi блимала лампа без скла й бiльше чадила, нiж свiтила. Глянув Кайдаш за стiл; на покутi сидить чумак, з котрим вiн стрiчався в Криму, ще як парубком чумакував з батьком. Коло того чоловiка сидить Кайдашiв покiйний батько i неначе розмовля? з тим чоловiком. Кайдаш придивлявся до ?х, впiзнав чумака й батька, сiв i собi кiнець стола i почав з ними балакать. В хатi всi стривожились. Усiм було не до смiху. Кайдашиха перестала вже лаяться. - Омельку, стань та помолись богу! Що це з тобою дi?ться? - Еге, а хiба ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гостi та ще з херсонським чумаком, - говорив Кайдаш. Молодицi полякались. Мелашка побiгла до сусiдiв i покликала кiлька чоловiкiв. Чоловiки прийшли i почали вговорювати Кайдаша, щоб вiн помолився богу та лягав спати. Кайдаш став перед образами i почав голосно молиться, як моляться маленькi дiти. Кайдашиха хрестила ножем вiкна й дверi, дiстала пляшечку свячено? води i дала Кайдашевi напитись. Мотря побiгла за бабою Палажкою. Палажка на селi була знахуркою. Кайдашиха на той час забула за свою змажку та колотнечу з Палажкою. Одчинились дверi; з темних сiней увiйшла в хату баба Палажка повагом та тихо, в бiлiй катанцi, зав'язана чорною хусткою. Вона так загорiла в жнива, що ?? вид чорнiв, та ще проти бiло? свити, неначе був помазаний сажею. Маленькi чорнi очi блищали, як жар. "Чорна, як сам чорт, - подумала Кайдашиха, - ще переляка? мого чоловiка". Баба Палажка переступила порiг i зараз почала хреститись та нашiптувать. Вона вступила в хату, неначе пiп прийшов з молитвою. - Чи ти ба! На Палажчинiй головi чортячi роги! - сказав Кайдаш. - Iду я, раба божа Палажка, до раба божого Омелька все лихо одганяти з його жил, з його жовто? костi, з його червоно? кровi, з семидесяти суставiв. з його сивого волоса, з його голови, з його булави, з його очей, з його плечей. Зiйди на тi болота, на тi очерети, де глас божий не заходить, де люди не ходять. Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всi вийшли з хати, зостались тiльки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха. Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи свячено? води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла в руки веретено, вмочила його в воду i черкнула шпилькою навхрест по крисах миски; потiм взяла нiж, вмочила його в воду i знов черкнула ним так само по мисцi, та все нашiптувала: - Як пiшла я понад очеретами та болотами та зiйшла я на високу могилу: ой там на могилi, на Осi-янськiй горi, там сто?ть церковця, бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввiйду в ту церковцю. Свята святиця, небесна цариця! П'ятiнко-матiнко, i ти, святий понедiлочку, божий клюшничку! Мокрино, Марино, Агапiте, Алипi?, Iване, Дем'яне й ти, Микола?, Мирликийський чудотворче! Пом'яни, господи, раба божого Омелька, та тi книжки, що в церквi читають: ?рмолой, бермолой, савгирю i ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрiмку й Пархiмку i ти, невiсточко, свята покрiвонько, що в лаврi замурувалась. Наберу я в черепок хуху, та виллю я на раба божого Омелька. Алилуй же його. господи, i шарпни його по боках, по ребрах, по кiстках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на менi, хрест на спинi, уся в хрестах, як овечка в реп'яхах. Помилуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспида угас, василиска попер! Амiнь бiжить, амiнь кричить, амiня доганя?! Баба Палажка дмухнула на воду тричi навхрест i дала Кайдашевi напитись. Потiм вона викликала Кайдашиху в сiни й звелiла ?й утопить в горiлцi маленьке цуценя, намочить в тiй горiлцi на три днi оселедця i дати ту горiлку Кайдашевi на похмiлля. Кайдашиха витягла з скринi чималий шматок полотна ще й копу грошей i дала Палажцi за труда. Кайдашиха так зробила, як ?й раяла Палажка. Кайдаш, нiчого не знаючи, як напився тi?? знахурсько? горiлки, заправлено? цуценям та оселедцем, то пив поспiль три днi. Кайдашиха тiльки рукою махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про сво? нещастя, найняв молебень Iсусовi й акафiст богородицi, ходив говiти в Богуславський монастир. Вiн перестав пити на той час, i дiдьки перестали йому привиджуватися. - Це моя смерть iде за мною, коли вже до мене приходив небiжчик батько, - говорив Кайдаш. - Добра смерть, коли ви, тату, й не переста?те пити, - говорив Лаврiн. Од того часу Лаврiн забрав у сво? руки i воли, i вози, i все господарство. Загнали дiти батька на пiч на одпочинок. - Був я колись Кайдаш, а тепер перевiвся на маленького Кайдашця, - говорив Кайдаш за чаркою горiлки в шинку. Терпiв Кайдаш, а далi не витерпiв: знову почав заходити в шинок. Раз була мiсячна нiч. Кайдаш спав на лавi. Чу? вiн, щось рипнуло дверима, i в хату ввiйшов його давнiй знайомий- херсонський чумак. Кайдаш встав i почав балакати з чумаком. Побалакавши в хатi, Кайдаш вийшов на двiр i пiшов з ним за ворота. От вони вийшли на вулицю i пiшли нiби до шинку, але вони перейшли через греблю, минули село, а шинку все не було. Iдуть вони шляхом та все балакають. Вже вони зiйшли з гори, прийшли до Росi, перейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед ними лiс. Мiсяць свiтить на полi, а пiд лiсом лежить густа тiнь. Кайдаш увiйшов у ту тiнь i загубив дорогу. Дивиться вiн - чумака нема, а кругом його товстi дуби та липи. Зверху через гiлля промику?ться свiт мiсяця, й подекуди його промiння блищить на землi, неначе жовтi яснi хустки, розстеленi по травi, або золотi яблука, розкиданi по землi. Кайдаш глянув униз, перед ним росла купа здорових та високих, до самих колiн грибiв, з блискучими, як вогонь, вершками. Купа грибiв заворушилась, з-пiд не? вискочили малесенькi зайчики й почали плигати один через другого. Зайчики почали смiятись, наче малi дiти, а над ними пiднявся розкiшний кущ папоротi й зацвiв блискучими iскрами. Квiтки сипались, наче iскри з печi, а далi з куща виросла здорова, як миска, квiтка, вся виткана з золота й вогню, з червоним жаром в осередку. З квiтки знялась вогняна птиця й пурхнула на дерево. Кайдаш пiдняв голову в гору, стукнув лобом об дуба та й... прокинувся. - Боже мiй! Де це я? - говорив сам до себе Кайдаш. Вiн стояв у однiй сорочцi серед густого лiсу. Над лiсом мiж гiллям висiв повний мiсяць на небi. Товстi стовбури лип та дубiв ледве мрiли кругом його, а бiлi берези блищали неначе бiлi восковi свiчки. Кайдаш обернувся назад i побачив мiж деревом поле, облите мiсячним свiтом. Вiн вийшов з лiсу, глянув на поле i вглядiв шлях. Мiсце було зовсiм незнайоме. Вiн пiшов шляхом з гори й дiйшов до Росi. Млиновi колеса зашумiли й притягли до себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина i тiльки тодi зовсiм опам'ятався та роздивився, куди вiн зайшов. На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечиста сила. На його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на головi пiднялося вгору. Але вiн прийшов до млина, вглядiв людей; люди ходили, розмовляли, носили мiшки на вози. Кайдашевi стало веселiше. Один чоловiк по?хав возом через греблю. Кайдаш пiшов за його возом, розговорився з ним i йшов з ним до самого села. Вже другi пiвнi проспiвали, як Кайдаш прийшов додому i побудив усiх у хатi. Мелашка засвiтила свiтло, глянула на Кайдаша i злякалась: вiй був жовтий, як вiск; його очi блищали й горiли, як свiчки. - Де ти ходиш, де ти бродиш? - почала гримати на чоловiка Кайдашиха: вона думала, що вiн пив до пiвночi в шинку. - Еге, ходиш... Добре ходжу. Не сам ходжу, а мене водить, - промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку. - Завела мене нечиста сила аж у бо-гуславський лiс. Кайдашиха не йняла йому вiри: вона все думала, що вiн п'яний. Кайдаш пiдвiв очi й глянув на комин, на шию коло комина, пiд ши?ю була дiрка на пiч. Дивиться Кайдаш, з тi?? дiрки вискочив чортик, такий завбiльшки, як кiт, та й знов сховався на пiч. Кайдаш не встиг одвести очей, а з-пiд ши? вискочило вже два чорти, показали йому язики i знов сховались у дiрку. Кайдаша взяла злiсть, вiн ухопив макогона, кинувся до комина та як трiсне макогоном по ши?, аж шматки глини одколупились i посипались додолу. - Омельку! Чи ти здурiв, чи ти з глузду з'?хав? - крикнула Кайдашиха. - Еге, здурiв! Хiба ти не бачиш, - он чорти вискакують iз дiрки. - Свят, свят, свят! Перехрестися! Де тi чорти взялися! - говорила Кайдашиха. - Нап'?ться в шинку та тiльки дурi?. Кайдаш обернувся од комина, коли гляне пiд стiл, пiд столом лежить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною мордою, з рогами, з ротом до вух, з бiлими здоровими зубами. Кайдаш злякався i сiв на лавi. Вiн зирнув на пiл, на лавi й на полу сидiли рядком здоровi чорти i клацали до його зубами, неначе вовки. Кожний держав по жаринi в ротi: жар свiтився в ?х зубах, зубатi пащеки червонiли. Один чорт показав йому на сокиру пiд лавою й шепотiв: "Вiзьми сокиру та зарубайся!" Другий показував на налигач пiд полом i шепотiв: "Пiди в клуню та повiсся!" Третiй пiдказував: "Пiди до ставка та втопись!" - Жiнко! Чи ти пак не бачиш, скiльки чортiв сидить на лавi? - говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотiв. - Господи милосердний! Тiльки нас ляка?ш, - говорила Кайдашиха. Мелашка стояла коло печi нi жива нi мертва. Лаврiн схопився з постелi. - Виведiть мене надвiр! Вже чортiв повна хата, а мiж ними здоровi мухи лiтають та чорнi круки шугають, - сказав Кайдаш. Лаврiн взяв батька за руку й вивiв у двiр. Мелашка злякалась i вибiгла слiдком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од переляку. Вона дiстала свячено? води, покропила хату, засвiтила страсну свiчку перед образами. Кайдаш провiтрився надворi. Лаврiн увiв його в хату. Страхiття десь зникло. - Треба менi висповiдатись, - сказав Кайдаш, - це, мабуть, смерть моя наступа?. Кайдашиха й Лаврiн насилу вмовили його лягти на постiль. Тiльки що вiн вилiз на пiл i хотiв лягти, йому здалось, що на постелi лазять здоровi раки та чорнi павуки. Прудкi павуки, такi завбiльшки, як гусенята, кинулись до його, як собаки. Вiн пiдвiвся й почав обтрiпувати одежу. - I де та нечисть набралася на полу! - крикнув Кайдаш, обтрушуючи сорочку. - Лаврiне! Вiзьми вiника та позмiтай оту погань. Лаврiн взяв вiника i нiби щось змiтав з постелi. Тодi Кайдаш лiг на постiль i заснув. На другий день Кайдаш пiшов до священика, висповiдався, але все те нiчого не помогло. До його внадився херсонський чумак, приходив до його вночi та все неначе водив його десь по пущах та по нетрях. Через тиждень той чумак завiв Кайдаша знов на греблю, а вранцi його знайшли в водi на потоках коло само? застави. Мiрошник прийшов пiдняти заставу i вглядiв у водi неживого чоловiка. В млинi мололи семигорськi люди i впiзнали Кайдаша. Волость приставила до втопленика сторожу. Три днi лежав пiд вербою Кайдаш, покритий старою свитою, доки при?хав становий i звелiв синам узяти батька та поховать. - Постив батько дванадцять п'ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в водi не потопати, а проте втопився. I п'ятницi нiчого не помогли, - говорив Карпо. - Варто було мучити себе цiлий вiк. Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали ?вангелiю трохи не коло кожно? хати; пiсля похорону справили багатий обiд. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священиковi на сорокоуст. На четвертий день пiсля похорону Карпо й Лаврiн почали дiлитись батькiвськими спадками. - А що, Лаврiне, - сказав Карпо, - роздiлим тепер грунт пополовинi, а то батько одрiзав менi городу, неначе вкрав. - То й роздiлимо, - сказав Лаврiн. - Чи пiдемо в волость, чи обiйдемось i без волостi? - А нащо нам здалася та волость! Одмiримо пополовинi город та пополовинi садок, та й годi, - сказав Карпо. - Хiба таки самi собi не дамо ради? - Про мене, мiряймо город i самi, - сказав Лаврiн. Карпо взяв довгу та рiвну лiщину i почав з Лаврiном мiряти город вздовж та впоперек. Перемiрявши город, вони роздiлили його вздовж пополовинi й позабивали на межi кiлки. - А що, Лаврiне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обiйдеться? - сказав Карпо. - А навiщо той тин здався? Адже ж у нас двiр коло хати спiльний, хоч на йому й сто?ть i твоя i моя повiтка та загородка, - сказав Лаврiн. - Про мене, нехай буде так, - сказав Карпо. - Але не знаю, як ще нашi жiнки скажуть, - сказав Лаврiн, про матiр вже й не згадуючи. - Хiба в мене жiночий розум, щоб я жiнок слухав? - сказав Карпо. Тiльки що вони перемiряли город та садок, з хати вибiгла Мотря. Вона вийшла на город i окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потiм вийшли на горб i ще раз помiряла грунт очима. Лаврiнова частка здалась ?й бiльшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хлiба все зда?ться бiльшим. Вона скинула з себе пояс та давай мiряти город перше впоперек: на Лаврiновiй половинi вийшло бiльше на один пояс. Перемiряла вона вдруге, - ой лишечко! Лаврiнова частка була бiльше аж на два пояси. - Бодай вас лиха година мiряла, як ви оце перемiряли, - сказала сама до себе й заходилась мiрять поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лаврiнова половина виходила довша на цiлий пояс, ще й висунулась рiжком на вулицю в бузину. - Потривайте ж! - крикнула Мотря на весь город. - Це, мабуть, свекрушище помагала ?м мiрять! Це вона припустила собi на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й рiжок у бузинi собi одтягла. Мотря прожогом побiгла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло припiчка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лаврiном мiряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у дверi кулею, як птиця. - Це ви, мабуть, з матiр'ю так мiряли город, бодай вас мiряв сей та той! - крикнула Мотря на порозi так, що дверi з обох хат разом одчинились i з дверей повискакували всi: i Карпо, й Лаврiн, i Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитрiщали очi на Мотрю. - Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви перемiряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мiрою! - гукнула не сво?м голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала. - Хррр! - захурчав насмiшкувато Лаврiн. - Чого це ти кричиш, неначе на батька. - Кричи на свою матiр! Я й тобi захурчу отi?ю хворостиною, коли хоч. Як ви мiряли город, коли Лаврiнова половина бiльша i вздовж, i впоперек. - Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, - сказав скривджений Лаврiн. - Неправда твоя. Мотре, - спокiйно сказав Карпо, заклавши руки за спиною. - Бреши сам! Ось я тiльки що сама мiряла. Iди в волость, нехай волость вас роздiлить, а не свекруха, - репетувала Мотря. - Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони мiряли. Це правдива причепа! - сказала Кайдашиха. - Бере мо? добро, ще й мене ла?. - Iдiть мiряйте на мо?х очах, а як нi, то я вашi кiлки на межi геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, - кричала Мотря. Мотря вибiгла з сiней i побiгла на город; за нею пiшла Кайдашиха з Мелашкою, i за жiнками пiшли чоловiки. Мотря розперезалась i почала мiряти город поясом: впоперек Лаврiнова половина вийшла бiльша на два пояси. - А що, чия правда? - Як ти мiря?ш? Пiддури кого дурнiшого, а не мене, - крикнула Кайдашиха, - свою половину мiряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврiнову половину мiряла, то аж пояс брався. Геть, погана! Дай я сама перемiряю з Мелашкою. Кайдашиха перемiряла весь город упоперек, - i знов обидвi половини були однаковi. - А що, чия тепер правда! - говорила Кайдашиха. - Ти мiря?ш собi, то натягу?ш, а чужому мiря?ш, то стягу?ш. Ти б людей соромилась! Тобi тiльки б сидiти з жидiвками в крамницях та обдурювати на аршинi людей. - Це якийсь жiночий сажень вигадала Мотря, що стягу?ться й розтягу?ться, як кому треба, - сказав насмiшкувато Лаврiн. - А отой рiжок, що в бузину ввiгнався, яким сажнем будеш мiряти? Не бiйсь, менi не оддаси? - сказала Мотря. - То одкуси його зубами! А де ж його дiть, коли вiн вигнався на вулицю, - сказала Мелашка. Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотiла. Вона причепилась до Лаврiна за батькiвську спадщину. - Чом же ви не роздiлили пасiки? - сказала вона.- Адже ж пасiка батькова! Гаращо все загарбали собi в руки! На Лаврiновiй половинi в садку бiльше двома грушами i однi?ю яблунею. - А ти вже й полiчила? - спитав Лаврiн. - Авжеж полiчила, i сво?м не поступлюсь. Садок не твiй, а батькiвський, - сказала Мотря. - То пересади на свою половину! - -крикнув Лаврiн. - Який ?х чорт подужа? пересадить! Пересадиш, то пiдвередишся, - сказала Мотря. - О, пiдвередишся. Мотре, коли Карпо не поможе, - сказав, смiючись, Лаврiн. - Вже хоч i пiдвереджусь, чи нi, а таки свого. I докажу, - гукнула Мотря i вдарила кулаком об кулак, - ходiм лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте, лишень, нам половину пасiки, а як нi, та бери, Карпе, сокиру та й рубай грушi. Я вам свого не подарую, - кричала, аж сичала Мотря. - Та подивись, лишень, на тво?й половинi все старi грушi, а на мо?й - щепи! - сказав Лаврiн. - Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасiки, половину овець та свиней, - сказав Карпо. - Овва, який розумний! Забери ще половину котiв та собак! - кричала Кайдашиха. - А батька хто лупив у труди? Лаврiн хоч батька не бив. - Не бив, тiльки не слухав! - сказав спокiйно Карпо. - А ти забув, що я ще живу на свiтi? I я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! - говорила Кайдашиха. - Ти хочеш з сво?ю Мотрею мене, сироту, скривдить? Нi, Карпе, нехай нас громада розсудить! - Як громада, то й громада! Ходiм в волость, бо я сво?ю часткою не поступлюсь, - сказав Карпо. Карпо з Лаврiном та з Кайдашихою пiшли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворi коло волостi. Волость присудила Лаврiновi та матерi батькiвське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась i наробила крику пiд волостю. Од того часу мiж Кайдашенками й ?х жiнками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердились з Лаврiном та з Кайдашихою i перестали заходить до ?х у хату. - А що, Мотре, виграла? Здобрiй тим, що тобi волость присудила, - дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею. - Дражнiть уже, дражнiть, як ту собаку, - говорила Мотря i трохи не плакала от злостi. Обидвi сiм'? насторочились одна проти друго?, як два пiвнi, ладнi кинутись один на другого. Треба було однi?? iскорки, щоб схопилась пожежа. Та iскорка незабаром впала поперек усього на смiття. Раз уранцi Мелашка вимела хату й половину сiней, обмела коло сво?? призьби, змела до порога та й пiшла в хату за рядюгою, щоб винести смiття на смiтник. Саме тодi Мотря вибiгла з сiней i вглядiла коло порога смiття. Смiття було пiдметене аж пiд Мотрину призьбу. - Доки я буду терпiти од тi?? iродово? Мелашки! - крикнула Мотря на весь двiр; вона вхопила деркача та й розкидала смiття попiд Лаврiновою призьбою. Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, смiття розкидане геть попiд ?? призьбою й по призьбi. - Хто це порозкидав смiття? - спитала Мелашка в Мотрi. - Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, - сказала з злiстю Мотря. - А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй свого Карпа, - сказала Мелашка i почала змiтати смiття докупи до порога. - Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити! - ляснула Мотря. - Авжеж, велика панi. Покаля?ш, княгине, золотi пiдкiвки, - сказала Мелашка. - Не мети до порога, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття, щоб удруге так не робила, - сказала Мотря. Мотринi слова були дуже докiрливi. Мелашка спалахнула од сорому. - А, ти, паскудо! То ти смi?ш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха? Ти дума?ш, що я тобi мовчатиму? - розкричалася Мелашка. - То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобi, ось тобi! I Мелашка пiдкидала смiття деркачем на Мотрину призьбу, на сiни, на вiкна, аж шибки в вiкнах дзвенiли, а що було мокре, те поприставало до стiни. Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподiвалась од Мелашки тако? смiливостi й спочатку не знала, що казати. - То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала? - Ти менi не свекруха, а я тобi не невiстка. Я од тебе не втiкатиму i мовчать тобi не буду. Ось тобi на, ось тобi на! Деркач свистiв, як шулiка в повiтрi, у Мелашчиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкiша i випустила його з рук. Мотря замахнулась на не? деркачем. Карпо сидiв у хатi, почув, що в вiкна щось порощить. Йому здалось, що в вiкна б'? град. "Що це за диво! Небо ясне, а в вiкна порощить град", - подумав вiн. - Гвалт! Гвалт! - закричала Мелашка. - Якого ти дiдька чiпля?шся до мене, сатано?! З хати вибiгла Кайдашиха просто од печi з кочергою в руках. Вона вглядiла, що Мотря пiдняла деркач угору i ладна вперiщити Мелашку, i махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вiкно. Шибка дзенькнула, а дрiбне скло посипалось на призьбу. З хати вибiг Карпо, а за ним Лаврiн. Три молодицi вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сiпали тi причандали на всi боки. Деркач розiрвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пiр'я з гуски. Чоловiки розборонили жiнок i розiгнали ?х. - Одривай хату! Не буду я з вами жити через сiни, хоч би мала отут пропасти! - репетувала Мотря. - Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама вiзьму сокиру та й заходжусь коло хати. - Чи ви показились, чи знавiснiли? - говорив Карпо. - Хто це розбив вiкно? - Твоя мати! Це вже пiшлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила менi стiни, друга вiкна побила. Ось тобi за те! Ось тобi! - крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжi грязь i кидати на Мелашчину хату. Бiла стiна стала ряба, неначе ?? обсiли жуки та гедзi. - Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобi голову провалю кочергою, - крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря втекла за причiлок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху. - Лаврiне! Одривай ?х хату. Про мене, нехай Мотря йде жити пiд три чорти або пiд греблю; я з нею зроду-вiку не буду жить пiд однi?ю покрiвлею, - кричала Кайдашиха. - Карпе! Одривай хату, бо я пiдпалю й ?х, i себе та й на Сибiр пiду, - кричала Мотря. - Лаврiне! Одривай ?х хату, бо я ладна й до сусiд вибратись. Зараз пiду в волость, та нехай громада зiйдеться та розкида? ?х хату, - кричала Кайдашиха. З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побiгла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що вiн не дума? одривать хати, а то тiльки полаялись та побились молодицi. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слiдком за Кайдашихою прибiгла в волость Мотря й почала розказувати, починаючи од смiття. Волосний слухав, слухав та й плюнув. - Iдiть ви собi iк нечистiй матерi та, про мене, повибивайте й очi, не тiльки вiкна, - сказав волосний та й пiшов у кiмнату, ще й дверi причинив. Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дiтьми i вже лагодилась лягать спати. Коли чу? вона - на горищi закиркали в сiдалi кури, закричали й кинулись з сiдала. - Ой, тхiр на горищi! - сказала Кайдашиха. - Може, злодюга лазить, - сказав Лаврiн. Кайдашиха вхопила лампу i вискочила в сiни; за нею вискочили в сiни Лаврiн та Мелашка. В сiнях було ясно. Хтось лазив на горищi з свiтлом. - Хто там лазить? - гукнув Лаврiн. З горища нiхто не обзивався, тiльки одна курка киркала на все горло, неначе ?? хто душив. Лаврiн вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках. - Якого ти нечистого полоха?ш наших курей! - крикнув Лаврiн, стоячи на щаблi. - Хiба ти не бачиш? Свою курку впiймала на вашому сiдалi. - Хiба ж ми просили твою курку на наше сiдало? - гукнув Лаврiн. - Чи шапку перед нею здiймали, чи що? - Верни, лишень, менi яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на тво?му горищi. Мотря лазила по горищi та збирала по гнiздах яйця. Сполоханi слiпi кури кидались по горищi, падали в сiни на свiт. - Ой боже мiй! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з свiту зжене! - говорила Кайдашиха. - Ще хату пiдпалить лампою. Покарав мене тобою господь, та вже й не знаю за що! - Мабуть, за вашу добрiсть, - обiзвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою. Одна курка впала з горища й погасила свiтло. В сiнях стало поночi. Лаврiн стояв, сп'явшись на драбину. Мотря штовхнула його п'ятою в зуби. Вiн сплюнув у сiни. Мотря штовхнула його по носi другою п'ятою. Гаряча литка посунулась по його лицi. Мотря ладна була сiсти йому на голову. - Куди ти сунешся на мою голову! - крикнув Лаврiн i почав трясти драбину. - Не лiзь, бо я тебе. сяка-така душе, скину з драбини! Лаврiн скочив у сiни i почав хитать драбину. Драбина стукала об стiну. - Скинь ?? з драбини додолу, нехай собi голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, - кричала в темних сiнях Кайдашиха. Лаврiн прийняв драбину. Мотря повисла на стiнi. Половина Мотрi телiпалась на стiнi, а друга половина вчепилась у бантину, як кiшка, однi?ю рукою та лiктем друго? руки. Мотря держала в руцi курку й не хотiла ?? пускати, а в пазусi у не? були яйця, дуже делiкатний крам. Мотря боялась наробить в пазусi я?чнi, держалась за бантину й нiяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла ?? вниз. - Ой, лишечко, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. - зарепетувала Мотря не сво?м голосом. Од гвалту Карпо не всидiв у хатi й вискочив у сiни з свiтлом. Лаврiн стояв серед сiней з драбиною. Мотря телiпалась на стiнi, неначе павук на павутинi. - Драбиною ?? плещи, та добре! - кричала Кайдашиха. - Нехай не збира? я?ць на нашому горищi! Кайдашиха кинулась до драбини й була б справдi почастувала нижчу половину Мотрi драбиною, але Карпо видрав драбину в Лаврiна, пхнув матiр так, що вона трохи не перекинулась, i пiдставив драбину пiд Мотрю. Вона злiзла додолу з куркою в руках. - Оддай менi яйця, злодiйко! Нащо ти покрала нашi яйця? - репетувала Мелашка. - Це моя курка нанесла, - говорила Мотря, втiкаючи в свою хату. - А хiба ж твоя курка ?х позначила, чи що? Як не вернеш я?ць, я пiду в волость, - говорила Кайдашиха. - Про мене, йдiть i за волость, - кричала Мотря з сво?? хати, витираючи ганчiркою я?чню в пазусi. Мелашка засвiтила свiтло, половила в сiнях сво? кури й повикидала ?х на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на водi пiсля вiтру, доки зовсiм не затих. - Одривай хату од цих злиднiв! - говорила Мотря в сво?й хатi Карповi. - Чи ти здурiла, чи що? Неначе хату одiрвати так легко, як шматок хлiба одкраять? Ти не зна?ш, що то буде коштувать. - Що б там не коштувало, одривай, а нi, я сама одiрву, - говорила Мотря. . - Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться. Одначе швидко пiсля того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи. На другий день Кайдашиха прибралась i пiшла до священика жалiтись на Мотрю. Вана розказала все дiло не так священиковi, як матушцi. Матушка дала бабиним онукам коржикiв та бубликiв, печених з сахаром. Кайдашиха принесла тi гостинцi, роздала Мелащиним дiтям. Мотринi дiти почули носом гостинцi й повибiгали в сiни. Кайдашиха роздала й ?м по бубликовi. - Не берiть од баби гостинця, бо вона злодiйка, - крикнула Мотря з сво?? хати. Дiти забрали гостинцi та й давай махати рученятами на бабу та промовлять тi слова, що ?м доводилось не раз чути од матерi. - Баба погана, баба злодiйка! - лепетали дiти. - А гостинця взяли од баби, ще й бабу ла?те, - сказала Кайдашиха i заплакала. Мотря вискочила з хати, поодиiмала од дiтей бублики та й кинула собакам. - Чи ти людина, чи ти звiрюка, - сказала Кайдашиха, втираючи сльози. Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного кухля води коло Мелащино? дiжки, бо в сiнях стояло двi дiжки з водою: Мотрина по один бiк, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власностi, вхопив кухоль з тi?? дiжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив. Кайдашиха вискочила з хати i наробила галасу. - Бач, iродова душе, вчила дiтей мене лаяти, а тво? дiти менi шкоду роблять, - крикнула Кайдашиха до Мотрi в дверi, - iди, лишень, сюди та подивись! Мотря вибiгла з хати й подивилась. Черепки лежали далi, а хлопець стояв, засунувши пальцi в рот i схиливши винну голову. Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотрино? дiжки та - хрьоп ним об землю. - Оце чорт його й видав. Старе як мале! Зовсiм баба з глузду з'?хала. Що вам дитина заподiяла? - крикнула Мотря. - Тво? дiти такi змiюки, як i ти. Наплодила вовченят, то не пускай ?х до мо?? дiжки. - То сховайте свою дiжку в пазуху, а кухля менi купiть, бо ви не дитина, - сказала Мотря. - Овва! Гаращо розпустила сво?х дiтей, як зiнських щенят. Не дiждеш. - сказала Кайдашиха. - Коли так, то й я вам оддячу! - сказала Мотря. При тих словам вона побiгла в Лаврiнову хату, вхопила з полицi горшка i хрьопнула ним об землю. Мелашка i Лаврiн тiльки рота пороззявляли. Мотря вибiгла з хати. Мелашка за нею. - Коли так, то й я зугарна до московсько? закуцi?, - закричала Кайдашиха i як несамовита вбiгла в Мотрину хату, вхопила з припiчка здорову макiтру та - хрьоп нею об землю. Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволiла. - О, стонадцять чортiв вам з Мелашкою разом! За таку макiтру я знаю як вам оддячити! - закричала Мотря, блiда, як вiск. Вона вскочила в Лаврiнову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купi горшкiв, що сохли на лавi. Горшки застогнали; черепки посипались додолу. Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полицi, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полицi, як яблука з яблунi, неначе земля тряслася. Кайдашенки так здивувались, що ?м здалося, що молодицi зовсiм показились. Лаврiновi спала на ум думка, чи не покусала часом матерi скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому здалось, що до Мотрi вже приступа?. Але глянули вони, що з полицi сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матiр i одняв од не? кочергу. Лаврiн висмикнув з Мелащиних рук рогача i спас живоття трьом полумискам. Всi три молодицi насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекiт у хатi був такий, що не можна було нiчого розiбрати. - Ти - змiя люта, а не свекруха! - кричала Мотря. - Буду я чортова дочка, коли не розiб'ю тобi кочергою голови. - Хто? Ти? Менi? Сво?й матерi? - сичала Кайдашиха. - Карпе! ти чу?ш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш менi, сво?й матерi? Карпе, вiзьми вiрьовку та повiсь ?? зараз у сiнях на бантинi, бо як не повiсиш, то я ?й сама смерть заподiю. - Карпе, вiзьми налигача та прив'яжи на три днi свою матiр серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на не? три днi собаки брешуть, нехай на не? три днi вся громада плю?! Вона мене або отру?ть, або заруба?, - верещала Мотря. - Що ти кажеш? Щоб мене мiй син, моя кров, та прив'язав налигачем серед вигону на смiх людям? - сичала Кайдашиха. - Ось я вiзьму мiшка та напну тобi на голову мов скаженiй собацi, бо ти нас усiх перекуса?ш. Кайдашиха витягла з-пiд лави порожнього мiшка й кинулась до Мотрi. Карпо тiльки очi витрiщив i не знав, кого слухать: чи вiшати жiнку, чи прив'язувати налигачем матiр. - Ти злодiйка! Ти покрала в нас яйця! - кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрi з мiшком у руках. - Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цiлий рiк. Я на тебе робила, як на пана панщину, - кричала Мотря. - А чом же ти мене не кидала, коли тобi було в мене погано? - пищала Кайдашиха. - Чом тебе чорти не понесли на Бассарабiю або за границю? - Овва, через таке паскудство та оце тiкала б за границю! Тiкай сама хоч пiд шум, пiд греблю! - гвалтувала Мотря. - Ти злодюга, ти вiдьма! - Хто? Я? Я вiдьма? Я злодюга? - сичала Кайдашиха. - Ось тобi на! Кайдашиха тикнула Мотрi дулю й не потрапила в нiс, та в око. Мотря вхопила деркача i сунула держалном Кайдашисi просто межи очi. - Ой лишечко! Виколола проклята змiюка менi око! - заплакала Кайдашиха i вхопилась за праве око. В не? з ока потекла кров. Лаврiн та Мелашка побачили кров i розлютувались. Вони кинулись оборонять матiр. Лаврiн пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю i пхнув Лаврiна. Лаврiн ударився об мисник. Три полумиски, захищенi Лаврiном од нагло? смертi, посипались йому на голову. - Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з тво?ю проклятою матiр'ю, з тво?м iродовим кодлом! - репетувала Мотря. - У волость ??, розбишаку! В тюрму ??! Одривай, Лаврiне, ?х хату, бо я сама полiзу та буду зривати кулики. Лаврiн i справдi розлютувався. Вiн ухопив драбину, приставив до стрiхи, вискочив на покрiвлю й почав зривати кулики з Карпово? хати. Кулики сипались на землю. На хатi заблищали крокви й лати, наче сухi ребра. Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала з-пiд очiпка волосся та й побiгла до священика, а потiм у волость i наробила там гвалту. - Ой боже мiй! Дзвонiть в усi дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лаврiна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вiру?! - кричала не сво?м голосом Кайдашиха в волостi. - Скликайте громаду та зараз, зараз! Волосний i писар, побачивши покривавлену Кайдашиху, полякались i побiгли до Кайдашенкiв.За ними бiгла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибiгла в двiр i вглядiли живого Лаврiна. котрий сидiв на хатi та зривав кулики. З хати вибiгла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря. - Рятуйте мене! - голосила Мотря. - Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада зна?, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в бога вiру?! - Чого це ти, навiсна, кричиш? - спитав голова. - Адже ж ти жива. - Рятуйте мене, вона мене вже вбила! - репетувала Кайдашиха. - Чи ви показились, чи що? - сказав писар. - Бiга? по дворi й кричить, що ?? вже вбили. Що тут у вас ско?лось? - Ось що ско?лось! - ткнула пальцем на око Кайдашиха. - А ти що робиш ото на хатi? - гукнув голова до Лаврiна. Зараз менi злазь та давай одвiт перед нами. - Не злiзу, доки не одiрву Карпово? хати, - говорив Лаврiн i швиргонув куликом волосному на голову. - Якого ти нечистого кида?шся куликами? Зараз менi злазь, а то я полiзу та сам тебе стягну, та всиплю тобi сотню рiзок, - кричав волосний. Лаврiн трохи прохолов, зiрвавши пiвсотнi куликiв, i злiз додолу. Волосний з писарем пiшли в хату: в Лаврiновiй i в Карповiй хатi валялись купами черепки. З хати повибiгали дiти, вглядiли страшне закривавлене бабине лице й пiдняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. З села почали збiгатись люди. Волосний з писарем та з кiлькома громадянами повели в волость Кайдашенкiв, ?х жiнок та Кайдашиху. Вони насилу розплутали ?х справу i присудили Карповi одiрвати хату й поставити окроми на сво?му городi, бо Лаврiн, як менший син, мав право зостаться в батьковiй хатi i за те був повинен додержать матiр до смертi. Громада присудила роздiлити грунт мiж Кайдашенками пополовинi. Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два днi. Пiсля тако? колотнечi стара Кайдашиха заслабла. В не? нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона ослiпла на праве око. - Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сiм'?? - казала Кайдашиха. - Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу. Кайдашиха надумалась пiти до священика й просити його, щоб вiн освятив хати. Не сказавши нiчого Лаврiновi й Карповi, щоб вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побiгла до священика й попросила його освятить хати. Наступав храм в семигорськiй церквi, i молодицi на селi почали мазати хати. Мотря якраз того дня полiзла в пiч, щоб ?? вимазать. Кайдашиха прийшла додому з священиком, з ними прийшов i дяк з паламарем. Священик покропив свяченою водою хату й сiни. Кайдашиха просила його посвятить i Карпову хату: ?й усе-таки шкода було сина. Кайдашиха одчинила дверi в Карпову хату, а там з припiчка телiпались ноги п'ятами догори, пальцями вниз. Товстi литки стримiли, наче двi деревини. В печi лежала Мотря. Священик покропив Карпову хату. - Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хiба я вас просив, чи що? - сказав матерi Карпо. - На те, щоб твоя жiнка не била горшкiв та не вибивала очей, - сказала Кайдашиха. - Нашу хату майстри закладали на твою Мотрю. - То святiть, мамо, перше себе, бо й ви не безвиннi: набили горшкiв удвох з Мелашкою бiльше од Мотрi, - сказав Карпо. - Не жартуй, сину! Ти ще молодий. Пам'ятай: у тебе дiти, в тебе худоба.Гляди, лишень... - Та вже святiть не святiть мою хату, а я ?? одiрву та й не буду закладать на колотнечу, - сказав Карпо i зраз заходився одривати хату та ставить на сво?му грунтi. Двiр був невеликий, а як його роздiлити, то очевидячки обидвi половини стали ще меншi. Стара хата стояла на вулицю боком, бо хати в селах ставлять вiкнами i дверима на пiвдень, а пiвдень припадав не на вулицю. Карпо поставив свою хату недалечко од Лаврiново?. Вона стояла до Лаврiнових дверей задвiрком. Мотря намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб i птиця через його не перелiтала. Карпо мусив перегородить i двiр, i город. - Отак би ти, Карпе, давно зробив, то були б i горшки цiлi, i в тво?? матерi очi не повилазили б, - говорила Мотря. Перебули Кайдашенки зиму на опрiчних дворах, i двi сiм'? почали потроху миритись. Спершу почали забiгати з однi?? хати в другу дiти. ?м байдуже було про батькiвську колотнечу. За дiтьми почали забiгать один до другого батьки для сво?? господарсько? справи: то за стругом, то за свердлом, то за сокирою, - спершу в повiтки, а потiм i в хати, а вже за ними почали любенько через тин розмовляти й жiнки. Тiльки Кайдашиха не ходила до Мотрi: слiпе око навiки загородило ?й стежку до не?. На Кайдашевiй давнiй оселi повiяло миром. Щоб не бiгати кругом через ворота, Карпо й Лаврiн зробили в дворi через тин перелаз. Мир мiж братами помiцнiшав ще бiльше задля господарсько? справи, задля спiльно? вигоди. Карпо, одрiзнившись, од батька, спочатку таки набрався багато лиха, поки зiбрався на сво? хазяйство. Вiн був чоловiк гордий, упертий, не любив нiкому кланятись, навiть рiдному батьковi. В його була тiльки пара волiв, i як йому треба було спрягаться пiд плуг, вiн нiколи не просив волiв у батька, а напитував супряжичiв мiж чужими людьми. В Лаврiна зосталась пара батькових волiв. Карпо спрягався з Лаврiном, i вони вдвох у супрязi орали попереду Карпове поле, а потiм Лаврiнове. Карпо ходив за плугом, а Лаврiн був за погонича. Спiльна вигода присилувала ?х помагати один одному в оранцi, i в сiвбi, i в заволiкуваннi, i в возовицi. Саме тодi пiшла залiзна дорога з Ки?ва недалечко од Семигор. Селяни почали держати конi i ставали пiд хуру возить на залiзну дорогу сахар з ближчих сахарень, борошно з панських та ?врейських млинiв. Карпо й Лаврiн купили й собi по коняцi. А так як на одному конi далеко не за?деш i багато не завезш, то вони спрягались кiньми пiд одну хуру й дiлились заробiтками пополовинi. Податi були великi, плата за землю була чимала; i Карпо й Лаарiн побачили, що поле не настачить ?м грошей на податi, i мусили шукати заробiткiв в осiннiй та зимнiй безробiтний час. Громада в волостi обiбрала Карпа за десяцького. - Карпо чоловiк гордий та жорстокий, з його буде добрий сiпака, може, його боятимуться хоч баби та молодицi, - говорила громада. - А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, - прикинув слiвце один жартiвливий чоловiк. - Не можна, вона повибива? всiм бабам очi, - гукнули чоловiки, смiючись. Прийшов приказ з волостi рiвняти шляхи, лагодить мости та насипать на багнах греблi. Карпо загадував людям на роботу i попереду усього звелiв скопать той капосний горбик на горi, вище од свого городу, на котрому його батько поламав десяткiв зо два возiв. - Ану, Лаврiне, бери заступа та йди на роботу, - загадував Карпо братовi. - Пiди вижени на роботу свою Мотрю, - промовила стара Кайдашиха. - I Мотрю вижену. Ви дума?те, що пожалiю? - говорив Карпо. Вiн i справдi мусив вислати на роботу й свою Мотрю. Люди прокопали спуск навкоси, так як колись радив старий покiйний Кайдаш, ще й горбик молодицi знесли в приполах пiд Карпiв тин. Минуло чимало рокiв пiсля панщини. Громада трохи заворушилась i почала встоювать за свою вигоду, за сво? громадське право. Тим часом громада почала дiло з жидом. Один багатий жид з мiстечка заплатив пановi добрi грошi й купив собi право поставить в селi на панськiй землi шинки. Вiн заквiтчав сво?ми шинками село з чотирьох бокiв i пустив горiлку по дешевшiй цiнi, нiж в громадському шинку. Люди кинулись за горiлкою до жидiвських шинкiв. Громадський шинок стояв порожнiй, в його нiхто й не заглядав. Волосний зiбрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громадi. - Панове громадо! - говорив Карпо. - Нехай нiхто з села не купу? горiлки в жидiвських шинках. Посадiм коло шинкiв десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей. - Я сам сяду з дрюком i буду одганяти хоч би й свою рiдню! - гукнув Лаврiн. - Нехай жиди посидять дурно цiле лiто над сво?ми барилами. Посидять та й пiдуть. - Добре Кайдашенки радять! - загула громада. - Посадiм людей та й не пускаймо нiкого в жидiвськi шинки. Громада порадилась i розiйшлась. Жид побачив, що непереливки, взяв вiдро горiлки, однiс волосному; друге однiс писаревi, зiбрав до себе в шинк десять чоловiкiв таких, що заправляли громадою, i поставив ?м цiле вiдро горiлки. - Чого нам змагаться, - говорив хитрий жид, - нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю цiну в сво?х шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованцiв одчiпного. - Чи вже заплатиш? - гукнули чоловiки. - Ой-ой, чом i не заплатить для добрих людей; ви дума?те, що я жид, то в мене й душi нема? Я ладен i на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете вiри. I жид перехрестився зовсiм по-християнськи. - Чи ти ба! Жид хреститься! - гомонiли люди. - Ви дума?те, що я не поважаю вашо? вiри? Та я ладен жити з вами, як з братами, - пiдлещувався жид. - От вам ще вiдро горiлки! Суро! А винеси гостям оселедцiв та паляниць! - гукнув жид до жидiвки. Сура зiтхнула на всю кiмнату, так ?й було шкода оселедцiв, але вона винесла й поклала перед людьми на столi. - ?жте, люди добрi! Ви дума?те, що я шкодую для вас? - говорила Сура. - Ой вей мiр, ой-ой! - прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати. Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав ?м на цимбалах сво?ми облесливими словами. Давнi панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, пiдсолодженi горiлкою та приправленi оселедцями, так i влазили в ?х душi. Вони не знали, що жид вибере тi сорок карбованцiв i за оселедцi, i за ту горiлку, що вони в його дурнички п'ють, з ?х-таки кишень - то недоливками, то водою, пiдлитою в горiлку, то бiльшою платою. Люди розтали, як вiск, i почали хвалити жида. Декотрi вже були зовсiм п'яненькi. - Так що ж, панове, та ще й якi панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волостi, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, нiби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Iцькову сучку, - пiдлещувався Берко до мужикiв. - Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати менi й свiй шинк, i будете пускати людей в мо? шинки? Я подарую сорок карбованцiв на волость, а за ваш шинк зараз покладу грошi на стiл! - А добрий жидi - гукнув один п'яненький мужик. - Ще й грошi зараз да?. Будемо стояти на сходi за його! Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе! Саме в той час Карпо Кайдаженко ?хав з ярмарку, вглядiв коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горiлки не любить i на сходi йде все проти його. Вiн сховався в кiмнату. - Здоров, був, Карпе! - гукнув Грицько i почав обнiмать та цiлувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками. - Та здоров був... - говорив Карпо, одвертаючи лице. - Та годi вже! - Здоров був, соколе! Та зайди-бо а шинк та випий хоч чарочку з нами! - молов Грицько i знов ухопив Карпа руками за шию i цмокнув його в щоку. Грицькова борода подряпала Карповi щоку, аж кров виступила. - Та одчепись iк нечистiй матерi. Оце припало тобi цiлуватись! Аж кров виступила на щоцi! - Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип'?ш з нами хоч по однiй чарцi, хоч пiвчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати! Грицько розвiв знов руки i наставив губи. - Та одчепись собi! Пiди, обнiми та поцiлуй мою коняку, коли вже припала охота цiлуваться, - говорив Карпо. - А нащо це ви горiлку п'?те в жидiвському шинку? - спитав Карпо. - Та бодай не казати... сказав Грицько, - тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його зна?, де вiн такий добрий взявся. Благодаренi? богу i всiм святим, вiн i на церкву дасть! Ото кумедiя! - А ви забули, що самi на громадi постановили? - Серце, голубчику, бiлий лебедику! - говорив п'яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карповi в нiс. - Та не цурайся-бо нашого хлiба-солi. Карпо бачив, що з п'яним розмовлять - тiльки гаяти час, вдарив коняку батогом. Вiз покотився. - Карне! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельцi, хоч пiвкрапельки! - гукав ззаду Грицько й бiг за возом. На другий день зiбралась громада. Прийшов Карпо i вдивився. Громада спiвала вже iншо?; волосний та писар тягли за громадою i кричали, щоб оддати Берковi й громадський шинк, не тiльки що пускать людей по горiлку i в жидiвськi шинки... бо Берко зараз платить грошi... - Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! - сказав понуро Карпо й одiйшов од громади набiк. Громада оддала Берковi громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей та дав, а тiльки дурив п'яних мужикiв. Громада дорого потiм заплатила хитрому жидовi... Берко приймав за горiлку не тiльки пашню, але навiть крадене сiно й солому. Понесли люди мiшками пашню в Беркову комору, а Берко тiльки гладив бороду бiлою рукою, дивився, як п'янi мужики валялись пiд його шинком, та зараз-таки пiдняв скажену цiну на горiлку в усiх шинках. IХ _ Цiлу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селi дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невiстки на те не вважали i жили мiж собою в згодi. Лаврiн любив Мелашку: нiколи ?? не то що не бив, i пальцем не зачепив, навiть нiколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карповi, але вiн не любив говорити i бiльше мовчав. Але настала весна. Хати Кайдашенкiв стояли дуже близько одна коло одно?, а ?х городи були перегородженi тiльки поганеньким тином. Мелашка посадила огiрки коло самого тину. Огiрки зiйшли, як зелене руно. Показались раннi огiрочки. Мотрин пiвень перескочив через тин та давай вибирати Мелашчинi огiрки. Пiвень сокотав та скликав курей. Всi Мотринi кури перелетiли через тин в огiрки. За курами полiзли крiзь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння. Стара Кайдашиха вийшла на город, углядiла таку шкоду та аж за голову вхопилась. Вона налапала пiд ногами палицю та й поперла нею на курей. Палиця влучила в пiвня; пiвень кирнув i потяг через тин перебиту ногу. Дво? курчат лягло на мiсцi. Мотря вибiгла i вглядiла свого пiвня. Пiвень тяг ногу по землi. - Чи це ви, мамо, перебили мо?му пiвневi ногу? - гукнула Мотря через тин до Кайдашихи. - А то ж хто? А як ще раз тво? кури пiдуть на нашi огiрки, то я ?х порiжу та по?м. - То й заплатите! Хiба в нас волостi нема, - говорила Мотря. - Не було, пак, вам на городi мiсця для огiркiв: насадили пiд самим перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке? - А що? Пiвень ногу волочить, - спокiйно обiзвався Карпо. - Карпе! Пiди до матерi та скажи ?й, нехай вона другий раз не б'? мо?х курей, - чiплялась Мотря. - Гм? - мукнув Карпо, стоячи коло хати. - Карпе! Чи ти чу?ш, чи тобi позакладало? - кричала Мотря. Карпо стояв i дивився на пiвня. - Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з свiту зогнати? Пiди та вилай свою матiр. - Iди та й лайся, про мене, хоч до самого вечора, - сказав дуже спокiйно Карпо. - Так, ?й-богу, так. Оце добре! Мати вбила дво? курчат, перебила пiвневi ногу.. - Пiдсипай, пiдсипай перцю, - насмiшкувато сказав Карпо. - Бiжи! Нехай Лаврiн заплатить за пiвня! - крикнула Мотря пiд самим вухом у Карпа. - Ану голоснiше, бо не чую! Пiдкидай солi до перцю, бо вже давно ?ли з перцем. - Пiди посип перцем сво?й матерi в носi та в ротi, - верещала Мотря. - Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила! - Бий тебе сила божа, ледащо! - крикнула Мотря, кидаючись до Карпа. - Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! - промовив спокiйно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши брови. Мотря оступилась. Саме того вечора Лаврiнiв кабанчик просунув рилом тин та й побiг у Мотрину картоплю. Як угледiла Мотря, як ухопить хворостину, як вперiщить кабанчика по спинi! Кабанчик закувiкав та й потяг по землi зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги та й перекинула в Лаврiнiв двiр. Стара Кайдашиха вибiгла з хати, вглядiла кабанчика й наробила галасу на ввесь двiр. - А це хто перебив спину нашому кабанцевi? - Я перебила! - гукнула Мотря з-за угла сво?? хати. - Нехай не лазить в мiй огород. Оце вам за мого пiвня. Мотря стояла за сво?ю хатою i виглядала зумисне Кайдашиху. Вона гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась i побiгла в хату. - Лаврiне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збiгайтеся сюди! Чи ви бачите, що наробила наша Мотруня? Лаврiн i Мелашка вибiгли з хати i дивились на бiдного кабанця. ?х узяв жаль та досада. - Це вже Мотря i справдi не знати що виробля?, - сказав Лаврiн на вiтер. Мотря стояла за вуглом i тiльки того й ждала. Вона вискочила з-за вугла як козак з маку. - Ось i я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого пiвня! Оце вам за мо? курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте мене! Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин, як можна далi в Лаврiнiв двiр, неначе хотiла достати кулаками до Кайдашихи; потiм крутнулась i швидко щезла за вуглом, неначе на повiтрi розлетiлась. - Постривай же ти, суко! Скручу я голову тво?му пiвневi, - сказала Кайдашиха. Кайдашиха взяла кужiль, сiла прясти за хатою та все поглядала на огiрки. Коли це Мотрин пiвень вилiта? на тин; потрiпав крилами, закукурiкав та - шубовсть у Лаврiновi огiрки. Кайдашиха схопилась з мiсця та давай закрадаться до пiвня з кужелем. А пiвень клю? огiрки та тiльки: со-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби. Баба як поперла кужелем та лусь його по головi! Пiвень закрутився на одному мiсцi. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому в'язи, потiм дорiзала, опарила, обскубла та й укинула в борщ. Але в той час прийшли Мотринi дiти до Мелашчиних дiтей гулять. Старший хлопець i вглядiв пiвнячу перебиту ногу, що стримiла з горшка. Вiн зараз чкурнув до матерi та й розказав. Мигря вбiгла в Лаврiнову хату, заглянула в пiч, не сказавши добридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справдi стримiла здорова перебита пiвняча нога з товстою гулею посерединi i з одним одрубаним кiгтем. Не сказавши нiкому й слова, Мотря вхопила пiвня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати. - Ой бабо! - крикнула одна дитина до старо? Кайдашихи. - Побiг пiвень з горшка, тiльки патьоки по припiчку потекли. Баба мовчала, надувши щоки. Меланцi стало нiяково. Лаврiн осмiхнувся. Мотря вбiгла в свою хату з пiвнем у руках та сунулась до Карпа. - Чи ти ба, що твоя мати виробля?! Ото тобi перець з сiллю. Пiди насип сво?й матерi повний рот перцю, ще й слiпе око потруси. Вона зовсiм сказилась i без перцю. Адже ж це наш пiвень? - сказала Мотря, показуючи Карповi перебиту ногу. - Наш. Навiщо ж ти зарiзала? - Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свiй борщ укинула. Пiди та виколи сво?й матерi друге око! Який ти господарi Чом ти ?й нiчого не кажеш? Та твоя мати вiдьма; та вона незабаром порiже та повкида? в борщ мо?х дiтей. Пiда та хоч обскуби ?й коси. Карповi шкода було пiвня. Вiн розсердився на матiр за такi збитки i мусив iти лаятись з матiр'ю та Лаврiном. Вiй вернувся додому, а тим часом Мотря звелiла сво?м дiтям упiймать Мелашчиного чорного пiвня та принести до хати. Хлопцям тiльки того було i треба. Вони покатали на Лаврiнiв город, впiймали чорного пiвня й принесли матерi. Мотря вкинула його в кучу. Тим часом поганенький тинок мiж двома городами зовсiм осунувся. Рову не було, i через тин почали скакати свинi. На другий день у Карпiв город ускочив Лаврiнiв рябий кабан i порався в картоплi. Мотря вглядiла кабана i наробила гвалту. Вона вхопила рогача, дiти забрали кочерги i гуртом кинулись за кабаном. За дiтьми побiгли собаки. Мотря з дiтьми загнала кабана в свiй хлiв та й зачинила. Лаврiн почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана. - Авжеж! Кабан твiй в займаннi. Викупи, то й вiзьмеш, - гукнула Мотря через тин, - а як не викупиш, то верни менi пiвмiшка картоплi. Лаврiн почухав потилицю та й пiшов у хату. Кайдашиха тiльки губи з цiпила. Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав ?х кум у шинок полоскати повивач пiсля похрестин. На Карповому дворi дiти одв'язали коняку i почали ?здити верхом по дворi. Коняка зiрнула з гнуздечки, на радощах хвицнула заднiми ногами та й скочила через тин у Лаврiнiв город. Поганенький тинок звився, як полотно, пiд кiнськими копитами i полiг на городину. Коняка пiшла пастись на Лаврiновi буряки. Лаврiновi дiти прибiгли в хату i дали знати бабi та батьковi. Всi повибiгали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою. Мелашка й Кайдашиха взяли ?? за гриву з двох бокiв, завели в хлiв та й заперли. Карповi дiти бачили все те з двору. Вони зараз побiгли в шинок i розказали, що ?х коняка в займаннi у баби, зачинена в хлiвi. Карпо й Мотря вже трохи були напiдпитку й побiгли додому. - Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони смiли взяти нашого коня? - кричала дорогою Мотря. - Я ?м покажу, що мiй кiнь не те, що ?х пiвень, - говорив сердитий Карпо. Карпо з Мотрею прибiгли додому. Стара Кайдашиха вешталась коло хати без дiла: вона ждала Мотрi. В не? аж губи трусились до лайки, та не було з ким лаяться. Вона вглядiла Мотрю й затрусилась. - А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? - гукнула Мотря до Кайдашихи. - Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб вона в наш город не скакала, - обiзвалась Кайдашиха. Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за сво?? хати до тину. Не сиза хмара над дiбровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибiгла а хати Мелашка з Лаврiном, а за ними повибiгали всi дiти. Двi сiм'?, як двi чорнi хмарi, наближались одна до друго?, сумно й понуро. Мортя стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом ?? стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею стояв Карпо у вузькiй сорочцi з короткими та вузькими рукавами, в широких бiлих штанях з товстого полотна. Позад ?х стояла купа Карпових дiтей у вузьких штанцях, у сороченятах з короткими рукавами, в спiдничках вище колiн. По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. Рядом з Мелашкою стояв Лаврiн у широких рясних синiх з бiлими смугами штанях, у чоботях. Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. ?? очi, ?? тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум'янцем од вискiв до самого пiдборiддя. Гаряче сонце лляло свiт на двiр, на людей, обливало ?х од голови до нiг. Чорна здорова хустка чорнiла на бабi Кайдашисi, неначе горщик, надiтий на високий кiлок. Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А сонячне марево заливало всiх, дрижало, переливалося мiж жiночими та дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась помiж людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки стояли коло хат i крутили хвостами, дивлячись на людей, ?м здавалося, що ?х от-от покличуть i нацькують ними когось. - Нащо ви одв'язали нашого коня та заперли в свiй хлiв? - крикнула Мотря. - Не святi ж прийшли з неба та одв'язали його! - Одчепись, сатано! Хто його одв'язував? То тво? дiти ?здили по дворi та й упустили його, - крикнула Кайдашиха. - То, мамо, баба одв'язали коня та й пустили по дворi! - брехали Мотринi дiти з-за угла. - Нi, не баба! То Василь одв'язав та ?здив, доки не впустив коня, а кiнь як задер заднi ноги та плиг у наш город! - кричав Лаврiнiв хлопець. - Он глянь, суко, на тин! Це твiй кiнь звалив. Заплати три карбованцi та оддай нашого кабана, тодi вiзьмеш свого коня. - кричала баба Кайдашиха. - Як то? За свого невiрного гнилого кабана та ви взяли нашого коня! - репетувала Мотря, пiднявши лице вгору. - То ваш кiнь гнилий та червивий, а не наш кабан, - кричала Мелашка з-за бабиних плечей. - Ще й та обзива?ться! Мовчала б уже та не гавкала, - кричала Мотря до Мелашки. - Принеси лишень три карбованцi, а нi, пiду в волость тебе позивати, -- обiзвалась Мелашка. - Ще й вона пiде в волость! Втри переднiше вiскривого носа та тодi пiдеш у волость, - кричала Мотря. - Не лайся, бо я тобi в вiчi плюну, - говорила баба Кайдашиха. Молодицi пiдняли гвалт на все село. ?х лайка дзвенiла, як дзвони на дзвiницi, по всьому яру, доходила до дiброви. Люди з кутка позбiгались i дивились в ворота й через тин. Декотрi сусiди почали вмикуватися, хотiли ?х мирити i вговорювали Мотрю. - Та це ж тi каторжнi Балашi! Хiба ж ви ?х не зна?те? - кричала Мотря до людей. - Та це ж тi iродовi Довбишi! Хiба ж ви ?х не зна?те? - репетувала баба Кайдашиха. - Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами. - Та годi вам лаятись! - гукнув з-за тину один чоловiк. - Як же годi! Та це ж тi пiдтиканi, задрипанi Балашi! Хiба ж ви ?х не зна?те? Це ж тi бi?вськi лобурi, що старцiв по ярмарках водять! - кричала Мотря. - Он зав'язалась, як на Великдень, а батько ходить по селi з торбами. - Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмi?ш! У тебе й до того розуму та хисту нема, - кричала Мелашка. - В тебе вже розуму, як у дiрявому горшку; стiльки, як у тво?? свекрухи! - кричала Мотря, взявшись за два кiлки i висунувшись у Лаврiнiв двiр. - Що я тобi винна, що ти мене потрiпу?ш? - крикнула Кайдашиха i кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кiлки i оступилась од тину. - Оддайте менi коня! - крикнув Карпо пiсля всього, - бо як не оддасте, то я й сам вiзьму! - Ба не вiзьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, - обiзвався Лаврiн. - А завiщо я буду тобi платить? Тво? свинi скакають у мiй город, а моя коняка вскочила в твiй! Оддай коня, бо пiду з дрючком одпирати хлiв, - гукнув Карпо. - Ба не оддам! Про мене, йди в волость позивати, - кричав Лаврiн. Карпо стояв блiдий, як смерть. В його головi трохи шумiла горiлка. Вiн вхопив дрючка, скочив через тин i кинувся до хлiва. 3 хлiва в дiрку, вище од дверей, виглядала смирна коняка з добрими очима. Bci в дворi стояли та мовчки дивились на Карпа; вci боялись його зачiпати, бо знали, що вiн не спустить, як розлюту?ться. Одна баба Кайдашиха кинулась до хлiва й заступила дверi. Карпо вхопив матiр за плечi, придушив з yci?? сили до хлiва i крикнув як несамовитий: - Нате, ?жте мене, або я вас з'?м! Карпо затрусив матiр'ю так, що легенький хлiв увесь затрусився. Баба заголосила, випручалась та навтьоки з двору. Карпо погнався за нею з дрючком. Але стара була прудка i так покатала з двору, як мала дiвчина. Важкий Карпо в здорових чоботях нiяк не мiг догнать матерi. - По спинi лупи ??! Виколи дрючком ?й друге око! - кричала з двору Мотря. Лаврiн з Мелашкою побiг слiдком за Карпом оборонять матiр. Кайдашиха побiгла з гори i добiгла до ставка. Карпо наздогнав ??. Вона вже чула над головою дрючка i з переляку вскочила у ставок, не пiднявши подола. Карпо добiг до води та й спинивсь. - Не так шкода менi матерi, як шкода чобiт! - гукнув вiн на березi. - Гвалт! Рятуйте, хто в бога Bipy?! Ой, утопить мене, - кричала баба, стоячи по колiна в водi. - Та не втопишся, бабо, бо навiть i серед ставка старiй жабi по колiна, - сказав один чоловiк, що напував воли. Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пiшов у клуню спати. Кайдашиха вилiзла з води мокра до самого пояса i заляпана по саму шию та й пoбiглa просто до священика. Вона йшла через село й голосила та жалiлась людям на сина, на Мотрю. Лаврiн, Мелашка, ?х дiти i юрба людей - всi йшли слiдком за бабою через село.Кайдашиха прийшла до священика i почала плакати та жалiться на Карпа i на Мотрю. - Батюшко! Зосталась я сиротою, i нема кому за мене оступитись. Мотря вибила менi око, а Карпо трохи мене сьогоднi не втопив. Священик одiслав Кайдашиху в волость. Вона пiшла в волость. Слiдком за нею йшли люди й дiти. У волостi присудили або дати Крповi десять рiзок, або заплатить матерi п'ять карбованцiв, як тiльки Карпо не перепросить матерi i не помириться з нею. Карпо надвечiр проспався. Його покликали в волость i, хоч вiн був десяцьким, хотiли його простягти i всипать десять рiзок. Карповi стало сором. Вiн не робив панщини, i його пани не били. Вiн перепросив матiр, i мiж двома Кайдашенками знов настав мир. Щоб свинi не скакали через тин, вони восени перекопали батькiвський город ровом, ще й дерезою обсадили, Знов почалася згода мiж Кайдашенками. Малi дiти знов перими почали прибiгать однi до одних гуляти; за ними почали заходить один до другого брати, а пiсля всiх пересердились ?х жiнки, хоч од ?х перших все лихо починалось. Брати зовсiм помирились, i Лаврiн держав до хреста Карпову дитину. Минула зима. Знов настало лiто. Золоте лiто несло за собою нелад мiж Кайдашенками. Той нелад знову почався за грушу. Як громада дiлила мiж братами двiр старого Кайдаша, до Карпово? половини одiйшла груша. Тин пройшов на аршин поза грушею. Та груша була Лаврiнова. Ще хлопцем Лаврiн прищепив сво?ми руками щепу на старому пнi. Груша погналася вгору, як верба. Батько подарував Лаврiновi ту грушу иа багату кутю тодi, як Лаврiн чхнув за вечерею. В сiм'? всi звали ту грушу Лаврiновою. За це знали всi на кутку. Груша росла широко й високо i довго не родила. Сам Лаврiн натякав Карповi не раз i не два, що в Карпiв двiр одiйшла його груша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було. На бiду того лiта груша вродила, та ще й дуже рясно. Грушi були здоровi, як кулаки, та солодкi, як мед. Таких груш не було в цiлому селi. Груш уродило так рясно, що гiлля аж гнулось додолу. Лаврiновi дiти довiдались, що та груша не дядькова. Хоч сто?ть у дядьковому городi, а батькова. Стара бабуся ?м докладно за все розказала й намовила ?х полiзти через тин та нарвать груш. Дiти тiльки того й ждали. Хлопцi полiзли на грушу та й давай трусить, а дiвчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тiтка Мотря. - А нащо це ви рвете нашi грушi! - крикнула Мотря на небожiв та небог. - Еге! Це не вашi грушi. Бабуся сказали, що це груша батькова, а не дядькова, - говорили дiти та все збирали грушi. - Ось я вам дам грушi! Зараз повикидайте менi грушi з пазух, бо я нарву кропиви, та позадираю вам спiднички, та дам таких груш, що ви не потрапите, кудою втiкати. Мотря кинулась до кропиви. Дiти пiдняли гвалт i кинулись на тин, як котенята. На ?х крик вибiгла з хати Мелашка. - А навiщо оце ти, Мотре, б'?ш мо?х дiтей? - спитала в Мотрi Мелашка. - За те, щоб не крали мо?х груш, - обiзвалась з-за тину Мотря. - А хiба ж це тво? грушi? Це наша груша; хiба ж ти не зна?ш, чи що?-- говорила Мелашка. - Ще що вигадай! На нашому городi та виросла ваша груша! Це, мабуть, свекрушище тобi наговорила на вербi грушi, а на осицi кислицi, - говорила Мотря. З хати вийшов Лаврiн i почав оступаться за дiтей. Вiн кричав до Мотрi, що то груша його, що про те зна? все село, що його дiти мають право рвати грушi, коли схотять. Кайдашиха вискочила й собi з хати й вже лаяла Мотрю на всю пельку. - Iдiть, дiти, та рвiть грушi смiливо! Це ваша груша, - говорила до дiтей Кайдашиха. - Нехай тiльки влiзуть у мiй город вдруге, то я ?м ломакою ноги поперебиваю! - кричала Мотря. А грушi висiли, як горнята, та жовтi, як вiск! Лаврiновi дiти дали б ?м гарту, хоч би вони зовсiм були чужi, а тут бабуся й мамуся кажуть, що можна й треба рвать. Дiти знов полiзли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дубцем i побила дiтям спини; На Лаврiновому дворi пiднявся гвалт. Через тин лаялись вже не жiнки, а чоловiки. Лаврiн доказував, що то груша його, бо вiн ?? прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що груша його, бо росте в його городi. - Коли вже на те пiшло, то я маю право на половину груш, бо груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, - говорив Лаврiн. - Ба не дам i половини, бо груша росте на мо?й землi. Мало чого там батько не говорив колись, - говорив Карпо. А дiти все лазили в дядькiв огород, а Мотря все частувала ?x рiзкою. Брати мусили йти в волость. У волостi присудили, щоб Карпо давав щороку половину груш Лаврiновi або щоб одгородив до Лаврiнового двору грушу з землею на два аршини та й продав Лаврiновi ту землю навiки. - Авжеж! Так оце продам два аршини землi! - кричав Карпо. - Я й Лаврiнових грошей не хочу i землi не дам. Про мене, нехай прийма? coбi грушу на свiй двiр, - говорив Карпо. - Але ж, чоловiче, грушi не можна прийнять, - говорив у волостi голова, - а рубати доброго дерева rpix. Давай щороку половину груш Лаврiновi, та й iдiть coбi з богом. Лаврiн i Карпо вийшли з волостi i нiбито помирилися. Карпо пристав на те, щоб давати половину груш Лаврiновi. Прийшли вони додому. Карпова жiнка заспiвала iншо?. - За що ?м давати половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб ми давали ?м половину картоплi та бурякiв. Це все свекруха наговорю? в волостi. Мотря знов ганяла Лаврiнових дiтей з свого города ломакою, доки грушi зовсiм не обiрвали то Мотринi, то Лаврiновi дiти. Минула зима, знов настало лiто. Капосна груша, неначе на злiсть, ще бiльше розрослась i вшир i вгору, знов уродила i стояла рясна, як облита. Груш уродило мiшкiв зо три, коли не бiльше. Грушi були здоровi i дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло карбованцями, а це для селян, було не жарти. Знов почалась така сама комедiя. Ще грушi не достояли, а Лаврiновi дiти кинулись на ?x, як бджоли на мед. Мотря вибiгла з коцюбою, побила дiтей, ще й грушi пооднiмала. Мелашка розлютувалась за сво?х дiтей, як вовчиця, кинулась до Мотрi й трохи не здерла iз не? очiпка. Карпо i Лаврiн пiшли до священика. Священик раяв ?м зробити так само, як переднiше раяли в волостi. - Ти, Карпе, заплати Лаврiновi одчiпного три карбованцi, i нехай груша буде навiки твоя. Ти, Лаврiне, приста?ш на те? - спитав священик - Чи то можна пристати на те, - сказав Лаврiн. - Я щороку продам груш за три карбованцi, а то щоб я взяв три карбованцi раз, та й годi. От нехай менi Карпо одрiже на два аршини землi з грушею та й одгородить. От на це я пристану. - Авжеж! В мене й так огороду обмаль, ще й одрiж йому на два аршини. Я на це не пристану, - сказав Карпо. - Про мене, Лаврiне, бери грушу та пересади в свiй город. - То дiлiться щороку грушами пополовинi, - сказав священик. - Коли ж, батюшко, Лаврiновi дiти лазять у город, вибачайте, як свинi, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють ?х, - сказав Карпо. - Бо твоя жiнка таки гадюка, вибачайте в цiм словi, батюшко. Твою жiнку тiльки посадить в клiтку та показувати за грошi, як звiрюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матiр, вибила ?й око, й мо?х дiтей так i лупить ломакою по чому влучить, - жалiвся Лаврiн. - Ну, то як же воно буде? - спитав священик. - Нехай так буде, батюшко, як ви скажете. Так, як ви присудите, так воно вже нехай i буде! - сказали брати. - То я ж кажу, щоб Карпо заплатив тобi три або чотири карбованцi, та й нехай буде груша його, то й сварки бiльше не буде мiж вами, - знов сказав священик. - Зроду на це не згоджусь! - сказав Лаврiн. - Там батюшко, грушi, вибачайте, коли ласка, як вашi кулаки. Я щороку продам груш два або й три мiшки за три або й за чотири карбованцi. - Ну, то ти, Карпе, одрiж йому землю з грушею. - Хiба я таки сказився чи з глузду з'?хав, щоб одрiзувать землю, - сказав Карпо. - То йдiть собi та, про мене, вдавiться тими грушами разом з сво?ми жiнками, - сказав священик, пiшов у кiмнату та й зачинив дверi. Карпо i Лаврiн постояли й пiшли додому та все лаялись. Лаврiн кричав, що вiзме сокиру та й зруба? грушу.Вони застали на дворi коло грушi колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврiнових дiтей, Мелашка з бабою одгризались од Мотрi i неначе гавкали через тин. Люди з кутка почали збiгаться. Прибiгли й баба Палажка Солов'?ха, а за нею баба Параска Гришиха. - Ой господи! Якби хто взяв Лаврiнову хату та одiпхнув ??, - сказала премудра баба Палажка, - геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у дiброву, то вони б помирились. - Навчай, навчай! Яка премудра! - не втерпiла баба Параска. - Подивись, лишень, на себе! Коли б твого чоловiка хто посунув за дiброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, i мiж вами був мир. Дiло з грушею скiнчилось несподiвано.Груша всохла, i двi сiм'? помирились.В обох садибах настала мирнота й тиша. 1878 року