Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змiнилися у сво©й поведiнцi й розмовах. Панас Якович читав у ©хнiх обличчях серйозну задумливiсть, витримку. Чулися голоси: - Робочий люд не поставлять на колiна! - Звiсно, якщо ми клас, то значить сила... - Капiталiсти й помiщики заодно проти робiтникiв i селянсько© бiдноти! - Дiждемося, що й пани губитимуть штани. - ╙днатися треба. - Взялися за дiло, будемо стояти смiло. Панас Якович вiдчув, як росте нова сила, нова робiтнича свiдомiсть. - Товариство! - почав вiн тиху, лагiдну розмову. - Не перший раз я виступаю перед вами. Багато цiкавого розповiв вам агiтатор, а про те, що робиться зараз на селах скривавлено© Полтавщини, ви самi зна╨те. Я хочу повiдомити, що в Полтавi вже понад два роки живе письменник Володимир Короленко... Гласнi мiсько© управи порушили питання про привiтання в нашому мiстi письменника, який вiдбував багато рокiв заслання. Голова управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив вiтати крамольного. ╙ така думка, щоб послати когось з робiтникiв до Володимира Галактiоновича. - Якщо чоловiк сто©ть за правду, то треба... - Пошлiмо! - загомонiли робiтники. - Чесному хай буде честь. Обрали Гната i ще одного лiтнього сивовусого залiзничника. Розходилися поодинцi. Панаса Яковича Гнат провiв аж на гору, до собору. Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повiдомив, що, нарештi, ма╨ бути здiйснене вiдкриття в Полтавi пам'ятника Котляревському. - Шкода тiльки, що не на цiй горi буде красуватися пам'ятник, а на Протопопiвськiй вулицi. - Повiдомте, коли буде вiдкриття. Нашi прийдуть на свято. Вже добре стемнiло, коли прощалися земляки. Далеко на пiвднi спалахнула розшаленiла пожежа. - Добре горить, - урочисто мовив Гнат. - Хай горить, - задумливо вiдповiв Панас Якович, читаючи в тiй загравi щось нове, тривожне. Видно було, як виривалися iскри, проймали темiнь, братаючись з тихими зорями збентежено© ночi. Незабаром зацокотiли по вулицi копитами сотнi коней. Верхiвцi мчали на пiвдень, ©х супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас сполоханого гайвороння. * * * На запрошення групи лiтераторiв узяти участь у збiрнику "На вiчну пам'ять Котляревському" Мирний вирiшив подати свiй переклад кiлькох пiсень про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володi╨ англiйською мовою та сподiваючись вiд нього поради, вiн завiтав до Володимира Галактiоновича на Малосадову вулицю разом з Василенком. Короленко прийняв гостей у свiтлiй, просторiй вiтальнi, заставленiй книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збiрку сво©х творiв з написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава. 1903 года". Зворушений подарунком, Володимир Галактiонович дiстав iз шафи свою повiсть "Без языка" i написав на нiй: "Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г. Полтава". - Як справа з вiдкриттям пам'ятника Котляревському? - звернувся вiн до Василенка. - Дозволено... Але не все гаразд. - Знову перешкоди? - Сам шеф жандармiв Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис, запроектований на пам'ятнику: "Рiдний край сво╨му першому поетовi Iвановi Котляревському". Написи з "Наталки Полтавки" та шевченкiвського послання "На вiчну пам'ять Котляревському" залишив, при умовi, щоб у них було "сохранено общерусское правописание". - Дивно! - обурено вигукнув Короленко. - Це ще не все. Мiнiстр внутрiшнiх справ наказав полтавському губернатору не дозволяти виступiв i привiтань пiд час вiдкриття мовою народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов ви©хав за кордон, доручивши вiце-губернатору Фонвiзiну та ╨пискому Iларiону виконувати вказiвки Плеве. - Без князя Урусова теж може вiдбутися свято. Але вiдкривати пам'ятник пiд безпосереднiм контролем шефа жандармiв - це ганьба свiтового значення. Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рiдною мовою прославляти iм'я свого народного поета?! - Короленко схвильовано звiвся, почав ходити. - Це можливе лише в державi, де все пiдпорядковане законам гноблення, де вiд обраного за лакейську убогодухiсть академiка до чиновничка найнижчого рангу прославля╨ться тиранiя й недоумство. - Зупинився, тоскно дивлячись у вiкно на кобищанськi кра╨види з обвiтреними хижами та кособокими курятниками. - Все, все може витримати i терпiти цей багатострадний народ, iсторична доля якого так i проситься на оспiвування в геро©чних поемах i романах. Мене хвилюють укра©нськi народнi думи. ╞хнi невiльницькi мотиви викарбуванi й у характерi людей. - Цi мотиви, - обiзвався Мирний, - рiднять нашу поезiю з пiснями iнших поневолених народiв. Я так уявляю й пiснi Лонгфелло... - Так... Коли я був у Америцi, мене вразила популярнiсть пiсень Лонгфелло, в яких заплямову╨ться американське рабство. Капiталiстам байдуже до духовного життя пiвнiчноамериканських iндiанцiв. - Зда╨ться, найкраще розповiв про це життя Лонгфелло в "Пiснi про Гайавату"? - запитав Панас Якович. - Безперечно... Твiр пройнято загальнолюдським гуманiзмом. - Хотiлося б зберегти цей дух гуманiзму i в укра©нському перекладi, - Панас Якович розгорнув теку i поклав на стiл рукопис. Короленко почав читати. Далi дiстав англiйський текст, звiряв з укра©нським перекладом. - Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремi слова треба, на мiй погляд, замiнити, щоб вiдповiдали оригiналовi. - За поради спасибi... - Де ви ма╨те друкувати переклад? - У збiрнику, присвяченому пам'ятi Котляревського. - Кращого нiчого й вигадати не можна! Iменно в збiрнику пам'ятi укра©нського нацiонального поета. Хай звучить свiтовий перегук великих гуманiстiв! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике дiло ви робите... - Не вперше ми, наступники Котляревського, простяга╨мо через океан руку братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грiнченко в поемi "Матильда Аграманте" прославив геро©чну дочку кубинського народу, що вiддала сво╨ життя в боротьбi проти колонiзаторiв. - Приклад гiдний уваги iсторикiв, - Володимир Галактiонович, труснувши сво╨ю буйною шевелюрою, на мить замислився. - Ваше вiдвiдування принесло менi багато при╨мностi. Хочеться разом з вами подiляти хвилювання, що тривожать усiх нас. Отже, про час вiкриття пам'ятника Котляревському сповiстiть мене. Вiзьму участь у святi. - Наше завдання поляга╨ в тому, щоб вiдкриття пам'ятника вилилось у всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що радi були б перетворити цю знаменну подiю в урядовий акт благодiйства, подiбного на те, коли ситi кидають iз свого столу крихти голодним, а самi злорадно потiшаються. - Ваша правда... Так було, так ╨... - Але так не повинно бути... Святкування, на мiй погляд, покаже нам непримиреннiсть двох таборiв у суспiльствi i серед лiтераторiв також. - Я при╨днуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, - по-приятельськи потисли один одному руки. * * * У повенi подiй "i день iде, i нiч iде", i човен вистражданих мрiй гойда╨ люта хвиля, а вiн пливе до берегiв осяяних надай... З наближенням свята вiдкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович розсилав листи сво©м друзям i знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30 серпня 1903 року. До Заньковецько© вiн писав: "Ясна Зоре нашого кону, Славетна панi-добродiйко, Марi╨ Костянтинiвно! Городяни запрошують Вас прийняти участь у виставi "Наталки Полтавки" пiд час святкування постанови пам'ятника нашому славетному письменниковi Котляревському. До ©х запросин ударяюсь i вiд себе до Вас, наша ясна Зоре, з низьким уклоном: допоможiть нам вiдбути наше святкування, як воно годиться задля такого значного для усього краю свята. Ми певнi, що Ваша завжди прихильна до слави рiдного краю душа не обдiле нас сво╨ю ласкою, а Ваше чуле серце не обмине теплою прихильнiстю до нашого благання i жаги - бачити рядом з такими талановитими виставниками "Наталки Полтавки", як Кропивницький, Саксаганський, Садовський i Затиркевичка, i Вас, наша ясна Зоре! Кропивницький i брати Тобiлевичi з великою охотою згодилися на нашi запросини, а славетний наш музика - Микола Вiталiйович Лисенко пообiцяв прибути i виставити разом з "Наталкою Полтавкою" написану ним задля такого значного свята Кантату на вiчну пам'ять Котляревському... Жiнка моя гаряче обiйма Вас i запрошу╨ до сво╨© власно© хати, що хоч i далеченько вiд города (на 3-й Кобищанськiй вулицi), зате серед саду зеленого, на пiдгiр'© пишному примостилася i рада-радiсiнька прикрити Вас i вiд спеки сонячно©, i вiд гаму та кiптяви городянсько©. При©здiть, будь ласка! До Вас усiм серцем i душею прихильний П. Рудченко" Дав прочитати лист Олександрi Михайлiвнi. - Дуже добре, - зауважила вона. - Але чому твiй лист звучить не тiльки нотами запрошення, а й благанням прибути до Полтави нашiй милiй подрузi? - Бо менi вiдомi деякi обставини дiяльностi Заньковецько©. Прикрi недомовленостi виникають у не© з Миколою Садовським. Може статися так, що цього разу доведеться слухати Наталку у виконаннi не Заньковецько©, а Лiницько©. - При╨днуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марiю Костянтинiвну в нашому домi, - неспокiй бринiв у словах Олександри Михайлiвни. - Крiм усього, менi необхiдно зустрiти Марiю Костянтинiвну в творчих справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерiвна". То хотiв би порадитись про закiнчення роману "Повiя", який я пишу вже багато рокiв. Марiя Костянтинiвна чуло розбира╨ться в колiзiях жiночо© душi. - Це необхiдно? - споважнiло запитала Олександра Михайлiвна. - Так... ╞© поради вагомi для психологiчних мотивацiй. Недарма сонячний промiнь, торкаючись землi, розпорошу╨ться барвами веселки. Такими я уявляю гру й товариське слово одержимо© великим талантом акторки, ©й дано силу проникати в найпота╨мнiшi куточки людсько© душi, особливо жiночо©. * * * Готуванням до свята заповнювалось усе дозвiлля Панаса Яковича. Розумiючи його iсторичну вагу, вiн збирався використати зустрiч для узгодження i координацi© багатьох заходiв у культурному життi. Раз у раз надходили звiдомлення про намiри багатьох дiячiв прибути до Полтави. Все це мало вилитися в демонстрацiю i згуртування розпорошених демократичних сил укра©нсько© iнтелiгенцi©, що несла просвiток народним масам. Напередоднi свята пожвавився рух у мiстi. Прибув переповнений пасажирами ки©вський по©зд. Ще ранiше при©хали гостi з Галичини та Буковини. На квартирi повiреного Миколи Андрiйовича Дмитрi╨ва вiдбувалася нарада членiв комiсi© по улаштуванню свята. В нiй взяли участь прибулi представники з iнших мiст. Панас Якович приховував сво╨ хвилювання. Але збентеженiсть його гостi читали у виразi проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами. Рухливий, енергiйний Борис Грiнченко, що прибув з Ки╨ва, гаряче говорив: - Ми повиннi протестувати проти заборони рiдно© мови. Протестувати! Всiма засобами протестувати! - Але як? - запитував Микола Андрiйович. - Можна не пiти на офiцiйну частину. А згодом з'явитися з вiнками i влаштувати народне свято, - обiзвався Василенко. - Нi! - знову гарячився Грiнченко. - Треба протестувати саме в ту мить, коли голова зборiв заборонить комусь промовляти. Демонстративно ма╨мо скласти свiй протест! Учасники наради завагалися. - Я пiдтримую Бориса Дмитровича, - обiзвався Панас Якович. - На свято прибудуть i нашi друзi, i тi, що намагаються надати всiй подi© казенно-офiцiйного змiсту. Спостерiгаючи всi перипетi© в готуваннi до свята, я зрозумiв, що тут вiдбува╨ться зiткнення двох тенденцiй... Я б сказав, зiткнення двох протилежних сил. - Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рiшучими, - вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. - Наше, прибуле сюди, чернiгiвське драматичне товариство настро╨не радикально. - А може, нам досягти б яко©сь згоди? - обiзвався представник "Нового времени" Горленко. - Шкода, що тут нема посла вiденського парламенту Романчука. Менi вiдомо, що вiн за згоду, за примирення обох тенденцiй. Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сiмействi..." - Не про ту згоду йдеться в "Наталцi Полтавцi", - Коцюбинський, посмiхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем. - Отже, товариство, будемо рiшучими... Нас пiдтрима╨ молодь! - вiв далi Грiнченко. - На свято прибула й Леся Укра©нка. Вона непримиренна. З нею чернiгiвська приятелька Андрi╨вська. До них прислуха╨ться радикально настро╨на молодь. - Витрима╨мо iспит... - Не вiддамо на поталу нашого Котляревського... У пiднесеному настро© розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали полiца©. Мiщани збиралися до кладовищенсько© церкви. Тут дряхлий ╨пископ Iларiон вiдправив панахиду. А тим часом бiля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду. Пiсля того служiння учасники молебства на чолi з ╨пископом рушили до пам'ятника на Протопопiвськiй вулицi. Сюди прибув вiце-губернатор Фонвiзiн з урядовими особами. Як тiльки Iларiон обiйшов з кропилом пам'ятник, вiце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У вiце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, нiби вiн хотiв пiдкреслити, що недарма якийсь iз його прадiдiв написав комедiю "Недоросль". Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаментi горель╨фи: троянцi-запорожцi на чолi з Ене╨м човнами вiдпливають у мандри, сцена з "Москаля-чарiвника", постать Наталки з вiдрами на коромислi i бiля не© пан возний. Запанувала урочиста тиша. Вiце-губернатор i голова управи стояли, нiби переможцi, що виграли баталiю... Але такий урочистий спокiй тривав лише кiлька хвилин. Делегати рiзних груп вiнками оточили пам'ятник. На постамент зiйшов Борис Грiнченко i голосно зачитував напис на кожному вiнку: - Вiд письменникiв Ки╨ва: "Ти до нового всесвiтнього життя збудив рiдне слово"... Вiд Укра©нсько-руського наукового товариства у Львовi... Вiд Одеського лiтературно-артистичного товариства: "Батьковi ново© укра©нсько© лiтератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Вiд львiвського товариства "Просвiта": "Народному просвiтителевi"... Вiд академiчно© громади в Галичинi: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба ся╨, тебе не забудуть"... Вiд товариства укра©нських дiвчат у Львовi... Покладення кожного вiнка супроводилося гучним "Слава!". Тисячнi голоси лунали на вулицi. Нарештi всi вони злились у неугавне, урочисте й грiзне "Сла-а-а-ва-а!". Вiце-губернатор, ╨пископ, урядовi особи десь зникли. Перемогло народне свято... Почалось урочисте засiдання мiсько© думи в театральному залi гоголiвського будинку. Засiдання вiдкрив мiський голова Трегубов. У президi© зайняли мiсця й члени управи губернiального земства з головою Лизогубом Федором Андрiйовичем. Губернаторську ложу заповнили найзначнiшi офiцiйнi особи, серед яких - ╨пископ, вiце-губернатор i неодмiнний радник Фiлонов. Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасовi побратими. Серед них вiн пiзнав непримиренного Гната. Вiдкривши засiдання, Трегубов зачитав пишномовну привiтальну телеграму губернатора Урусова: "З берегiв Леману, оспiваного Вольтером, Руссо i Байроном, моя думка переноситься до любимо© вiтчизни, i, при╨днуючись до святкування вiдкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синовi нашо© дорого© Полтави, я прошу прийняти i передати мiському громадському управлiнню мо╨ поздоровлення". Ще тiльки дочитував голова привiтання князя Урусова, як на гальорцi хтось роблено кахикнув. Панас Якович пiзнав - так кахикав залiзничник Гнат, коли хотiв висловити сво╨ заперечення. З прихованою усмiшкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторсько© ложi, ©х пiдхопила президiя i дехто в залi. Пiсля запитання телеграми губернатора ╨пископ Iларiон залишив ложу. В його блiдому, засохлому обличчi можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогоднi, щоб свято проходило з усi╨ю офiцiйною чемнiстю. В ложi залишився вiце-губернатор з сво©ми пiдручними. Не криючи сво╨© тривоги, туди поглядав Трегубов. Вiн надав слово для довiдки про iсторiю побудови пам'ятника книгаревi укра©нсько© книгарнi Маркевичу. Наступнi виступи жiнок - Олени Пчiлки та ╙фiменково© - викликали пожвавлення в театрi. "На сторожi коло ©х поставлю слово!" - останнi слова ╙фiменково© злилися з овацi╨ю. Вiд губернiально© земсько© управи привiтання виголосив голова Лизогуб Федiр Андрiйович. Вiн говорив з таким незаперечним пафосом, нiби давав управителям вказiвки в якомусь iз сво©х ма╨ткiв. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою. - Чого ти, Панасе? - запитав Василенко. - Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафотi, а цей нiби грiхи його замовля╨ сво©м лiберальним вiрнопiдданством. По-iншому говорив би сьогоднi наш друг, член та╨мно© "Унi©" Дмитро... - Можна пишатися добiрною промовою земського пустобреха. На трибунi львiвський делегат, член австрiйського парламенту Романчук, потрясаючи сво╨ю сивою чуприною, вишколено сипав цiлими жмутками урочисто-патрiотичних слiв. Першим зааплодував йому в ложi вiце-губернатор, а на гальорцi знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президi© поруч з головою губернiально© земсько© управи. Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову. - Це ж той, - тихо звернувся до нього Василенко, - про якого Франко сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хлiб i кусень сала". Iнакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Нiби представленi тут двi Галичини - одна в особi Романчука, а iнша, демократична, в особi Стефаника. Красиво й переконливо вiтав галичанин Студинський, закiнчуючи промову: - Вiн пiдняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства! Ще виступали галичани, буковинцi. Вiд чесько© громади вiтав Коварджик... Професор Харкiвського унiверситету Сумцов говорив повiльно, нiби викладав сво© iсторико-фiлологiчнi дослiдження з висновками: - Не бiдний той народний грунт, на якому могли вирости такi спостережливi й чулi письменники, як Iван Петрович Котляревський. Тiльки ступив на трибуну представник Чернiгiвського драматичного товариства Михайло Коцюбинський, як голова захвилювався, зустрiвся поглядом з вiце-губернатором, що неспокiйно засовався в крiслi. Фонвiзiн не зводив очей з голови зборiв. Трегубов читав загрозу в тому поглядi. Його чотирикутна постать нiби на©жачилась i набубнявiла. - З того часу, - лилася чистим джерелом промова Коцюбинського, - забуте й закинуте пiд сiльську покрiвлю слово, наче фенiкс з попелу, воскресло знову i в устах батька нашо© укра©нсько© лiтератури Iвана Котляревського гучно зазвучало по всьому свiту!.. Трегубов не переставав позирати то на промовця, то на вiце-губернатора, який чимдалi бiльше хмурив брови, пускаючи загрозливi стрiли на голову зборiв. Пронеслись бурею оплески. А на трибуну виходить Андрi╨вська вiд Чернiгiвського драматичного гуртка. На головi в не© солом'яний капелюшок. Свiтле волосся, блакитнi великi очi й чарiвна усмiшка - дiвчина швидко привернула увагу слухачiв. Вона, позираючи на Лесю Укра©нку, яка вiдповiдала ©й схвальним поглядом, почала: - Шановнi панове! Тут сталася несподiванка. Трегубов, зустрiвши нищiвний погляд Фонвiзiна, почав дзвонити. Але дiвчина продовжувала. Голова дзвонить, не даючи промовляти. Вiце-губернатор пiдiйма╨ться з крiсла, ще раз кида╨ грiзний погляд головi i виходить з ложi. Радник Фiлонов залиша╨ться. Вiн зводиться, тримаючись за ефес шаблi, наче збира╨ться придушувати чергове повстання. Зблiдлий Трегубов продовжу╨ дзвонити. Вловлюючи хвилину, дiвчина настирливо знову: - Шановнi панове! Нарештi тремтячим голосом зверта╨ться Трегубов: - Панове! На цьому урочистому засiданнi не повинно бути мiсця демонстрацiям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень! З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання i розлiгся визивний смiх. А вiдтак знявся галас. Чулися вигуки: - Ганьба! - Дайте говорити дiвчинi! - Свободу дайте! Як хвиля пiд час прибою, прокотився по театру рокiт вiд гальорки до залу. Здавалося, що й розвiшанi на другому ярусi портрети Гулака-Артемовського, Гребiнки, Квiтки-Основ'яненка, Костомарова заворушилися. А Шевченко в срiбнiй рамi нiби ожив i гнiвно, заклично поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дiвчинi. Знову калатав у повiтрi дзвiнком голова, не давав промовляти. На сцену швидко пiдiйма╨ться харкiвський присяжний повiрений Мiхновський. Галас спада╨. - Менi доручено зачитати привiтання, написане тою мовою, яку вiдродив у лiтературi Котляревський, - виразно говорить Мiхновський. - Якщо виступати на святi Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а привiтальну теку залишаю президi© зборiв, - кинув на стiл. Знову галас, дзвiнок голови. Мiхновський не сходить зi сцени. - Прошу, - продовжу╨ вiн, - записати в протокол засiдання мiй протест i дати виписку для оскарження в сенат. - Правильно! - загули голоси. Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити? Дiвчина кида╨ i свою порожню теку на стiл президi©, сходить зi сцени, зустрiнута обiймами Лесi Укра©нки. Пiдiйма╨ться чернiгiвський повiрений Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють враження. - Я пiдтримую законну вимогу повiреного Мiхновського i при╨днуюсь до його протесту. Трегубов нада╨ слово спiвробiтниковi "Орловського вестника" Чоботарьову, сподiваючись якогось захисту. - Друзi! - почав Чоботарьов. - Ми прибули сюди з Орловщини на народне свято. Нас обурю╨ таке становище. Я - орловець - при╨дную свiй протест, погоджуючись з попереднiми ораторами! У залi не змовкали вигуки, ©х пiдтримувала гальорка. - Ганьба! - Дайте свободу ораторам! - Геть узурпаторiв! - Свободу дайте! Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кiлку. На сцену виходили один за одним представники, що мали читати сво© привiтання. Вони демонстративно забирали тексти привiтань, а порожнi теки клали на стiл президi©. Першим пiднявся з мiсця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко, демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й iншi. Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до Лизогуба. Швидко театр опустiв. Горленко неохоче виходив, невiдомо до кого промовляючи: - Яку ж кореспонденцiю я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та мирно треба чинити. Лише президiя залишалася за столом. А над нею висiв у позолоченiй рамi портрет iмператора, який байдуже дивився на опустiлий зал. На вулицi ще купчилися люди. З'явилася полiцiя, щоб "пресекать демонстрацию" за вказiвкою вiце-губернатора Фонвiзiна. До Мирного пiдiйшов Короленко. - Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. - Разом пiшли вулицею, запрудженою збуреними людьми. Де групувалася молодь, почувся заспiв жiночих голосiв: Шалiйте, шалiйте, скаженi кати, Годуйте шпiонiв, будуйте тюрми... Пiсню пiдхопили десятки голосiв. Залунала, набуваючи чимраз бiльшо© потужностi, мужня мелодiя, наче виривалися з обiймiв печалi слова й шукали простору та волi. - Вперше чую таку пiсню, - звернувся Короленко до Панаса Яковича. - То галичани подарували ©© Котляревському. Незабаром появився Фiлонов на конi. З ним жандарми. Фiнал першого дня святкування Котляревського завершувався втручанням найлютiшого чиновника адмiнiстративно© влади в губернi©. Будучи залежним вiд його свавiлля, голова мiсько© думи Трегубов вiдклав до наступних засiдань розгляд численних привiтань, ©х поступило росiйською мовою 208, укра©нською - 238 та решта чеською i французькою мовами. Не змогли висловитися на святi прибулi гостi з Америки та ╨вропейських кра©н * * Пода╨ться за матерiалами мемуарно© монографi© полтавського журналiста Дмитра Iваненка "Записки й воспоминания", 1910, Полтава. За цi╨ю монографi╨ю наведено текст вiтально© телеграми губернатора Урусова та вмiщено данi про офiцiйну частину вiдкриття пам'ятника i черговiсть виступiв на урочистому засiданнi. * * * Художня частина свята вiдбулася 31 серпня у гоголiвському музейному примiщеннi поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з перших iлюстраторiв "Ене©ди" художника Порфирiя Мартиновича, який виконав ©х у студентськi роки, навчаючись разом з вiдомим Сергi╨м Василькiвським у Петербурзькiй художнiй академi©. Тодi студента Мартиновича палко пiдтримував у цьому один з фундаторiв Товариства передвижникiв Iван Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повiтi, престарiлий Мартинович привiз дарунки свого таланту на свято, де його зустрiли з великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекцiйний лiхтар iлюстрували дiапозитиви малюнкiв. Панас Якович не мiг не висловити свого прихильного ставлення до художника - не тiльки iлюстратора, а й талановитого побутописця. Та й сво©м життям Мартинович нагадував багатьох бездольцiв, до яких виявляв особливий iнтерес i спiвчуття письменник-реалiст. Лiтературно-художнiй ранок, присвячений пам'ятi Котляревського, вiдбувався без представникiв адмiнiстративно© влади, що покладалась у цьому разi на пильнування та╨мно© служби полiцейського управлiння. Вiдкрив збори Микола Садовський декламацi╨ю: Сонце грi╨, вiтер вi╨ З поля на долину, Над водою гне з вербою Червону калину; На калинi одиноке Гнiздечко гойда╨, - А де ж дiвся соловейко? Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченковi слова вiрша "На вiчну пам'ять Котляревському". Уривки "Ене©ди" чита╨ Михайло Старицький. Довгi сивi вуса, острiшки гострих дорiдних брiв, пломiнь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей - як той мандрiвник з Ене╨во© ватаги... У перервi Панас Якович зустрiв Володимира Галактiоновича. Вiн тримав розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кiнця статтями, повiдомленнями про Котляревського та вiдкриття пам'ятника. Газета вiдкривалася статтею Бориса Грiнченка. - Газету не можна обвинувачувати у вiдсутностi лiбералiзму, - посмiхався Короленко. - Ще нема й року, як почала жити в Полтавi перша приватна газета, а успiхи наявнi... - То завдяки енергi© Дмитра Iваненка. Вiн охоче вмiща╨ й мо© етнографiчнi нариси, - додав Василенко, що пiдiйшов до приятелiв. - Будете тут? - запитав Короленко, показуючи на повiдомлення в газетi: "31 серпня в ресторанi "Монголiя" вiдбудеться обiд для шановних гостей, прибулих на вiдкриття..." - Завiтаю. - Зустрiнемося там... Пiсля перерви - концерт. Диригу╨ Микола Лисенко. На завершення - вистава "Наталки Полтавки" з участю славетних братiв Карпенка-Карого, Саксаганського, Садовського... Сталося так, як i припускав Панас Якович, - роль Наталки у ювiлейнiй виставi виконувала акторка Любов Лiницька. В ресторан "Монголiя" Панас Якович лише завiтав, бо поспiшав до себе на Кобищани, куди мали прибути приятелi. Разом з ним по©хав i Василь Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи доручення Iвана Франка. Така розмова вiдбулась у домашньому кабiнетi Мирного. - Маю особисте прохання до вас вiд Iвана Яковича Франка i звертання нашо© Укра©нсько-русько© радикально© партi©, - почав Стефаник. - Я схиляюсь перед Iваном Яковичем i радий виконувати його прохання. - Прохання взяти на себе тяжку ношу... Репрезентувати тут, у Полтавi, нашу радикальну партiю, як партiю переважно селянсько© демократi©. - Демократичнi й соцiалiстичнi iдеали радикалiв менi дорогi... Але партiя радикалiв - це сво╨рiдне явище для Галичини... У нас розкриваються ширшi демократично-революцiйнi обрi©. - Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, ©дучи сюди, мав намiр обов'язково побувати в Петербурзi i зустрiтися з Максимом Горьким, почути його живе слово. Радив менi Франко зустрiтися з ним i передати низький уклiн. Довiдався, що Горький десь ви©хав. Шкодую, що не вiдбудеться сподiвано© зустрiчi. - Передайте Iвановi Франковi, що його прохання виконуватиму, - повернувся Мирний до попередньо© розмови. - По можливостi об'╨днаю групу прихильникiв. - Це добре. Iнформуватиму Франка про наслiдки нашо© розмови... У вiтальнi вже сходилися гостi, ©х приязно приймала Олександра Михайлiвна, знайомила з сво©ми дiтьми. - Це наш найстарший - Вiтя - одинадцять рокiв ма╨... Навча╨ться в гiмназi©. I Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише почина╨ буквар гортати й малюнки вирiзу╨... - Нi, не вирiзую... Татко заборонив, - засоромився хлопчик i закрив обличчя материною спiдницею. - Бачите, який, - смiялась Олександра Михайлiвна. Забрала дiтей, вiдвела в дитячу кiмнату. Повернувшись, сiла за фортепiано. Полилися мелодiйнi звуки. Гостi невимушено вторили: Ой що ж бо то та за ворон, Що по морi кряка╨? Ой що ж бо то за бурлака, Що всiх бурлак збира╨? - От i зiбралися бурлаки пiд твою покрiвлю, Панасе, в тво╨ кобищанське гнiздо, - Олена Пчiлка обняла Олександру Михайлiвну. - Дякую, друзi, за увагу... Прошу до столу. - Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, - заперечив Микола Дмитрi©в. - Оце ми розмовляли з Ольгою Петрiвною... ╙ така думка, щоб органiзувати видання в Полтавi журналу i дати йому назву "Рiдний край". - Хороша думка. Я пристаю на таке дiло, - пiдтримав Михайло Старицький. - Коли про це зайшла мова в мо©й хатi, то менi належить гаряче привiтати друзiв. - I стати на чолi редакцi© журналу! - додав Василенко. - Нi... З багатьох мiркувань належало б очолити журнал Миколi Андрiйовичу як повiреному. Та й без Ольги Петрiвни не обiйтися. - Згода! - вiдповiла Олена Пчiлка. - Тяжка справа... Мине не один рiк, поки доб'╨мося дозволу. - Не впадай, мамо, у сво© вагання! - обiзвалася Леся Укра©нка. - Подi© розгортаються... Може, околi╨ скоро отой шеф жандармiв... - Лесю, ти занадто оптимiстична й радикальна. Не так воно все дi╨ться, - застерiгала мати. - Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хiд подiй з високих гiр, а не з тихо© долини... Запрошую все наше товариство до себе, в "Зелений гай", пiд Гадячем. Там я прочитаю сво© новi вiршi, поеми. - Та й на Драгоманову гору завiта╨мо, - додала Олена Пчiлка. - Про таку подорож я давно мрiю, - погодився Мирний. Леся заграла на фортепiано, приспiвуючи: Смiливо, друзi... - Завжди вона щось вигада╨, - хитала головою мати. Ще дужче Леся вдарила по клавiшах. До не© пiдiйшов Панас Якович, тепло, по-батькiвському поклав ©й руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспiв. На верхiв'я широкого ясновидства пiдiймала його нова сила. * * * Хата на Драгомановiй горi за тридцять лiт вiдтодi, коли зустрiчався тут Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся пiд ношею часу. Покошлана вiтрами солом'яна покрiвля почорнiла, мiсцями взявшись зеленкуватим мохом. Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи ©© в сонця та вкорочуючи його лiтню орбiту. Застиглi в та╨мничих передчуттях сади випромiнювали щедроти землi пахощами переповнених щiльникiв та достиглих плодiв. Задумливо оглядали птицi спустiлi вiд пташенят гнiзда; лише безжурно юрмилися горобцi, розсипаючи дрiбнодзвонне цвiркотiння по городах, тинах i деревах. Стоячи на однiй нозi, лелека мудро вимiрював простори далекого лету. Олена Пчiлка сiла на призьбi пiд навислою стрiхою. - Тут я, - мовила, - ще дiвчинкою колись ранками вигрiвалася проти сонця... Примощуйтесь, друзi, де хто може. - Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчiлкою. Можеш i на карнизi присiсти, - Панас прилiг бiля призьби на зiв'ялiй травi. Гостi розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною скатертиною. - Пригадую цю скатертину дуже давно, - поважно обiзвався Михайло Старицький, сiдаючи на трухлявий пеньок. Бiля нього знайшов собi мiсце i Микола Лисенко. - Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А вiн по©хав у чужi кра©, залишивши скатертину в цiй хатi. Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького. - Пригадую, як ми на цьому подвiр'© зустрiчалися. Скiльки тодi райдужних надiй плекалося в наших молодих серцяхi Принiс оце сюди я сво╨ пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, - крiзь iмлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче вiн намагався виглянути з минувшини в майбуття. - Михайле Петровичу! Голос серця переда╨ться поколiнням. Пригаду╨те, як ви закликали колись нашу молодь до працi... "На вас, завзятцi-юнаки... кладу найкращi гадки", - Леся обняла Старицького. - Спасибi, доню, що не забува╨ш доброго. Але пiдтято нашi крила. Несем стражденницький вiнець. - Несем, Михайле... Несем. А хто прийме його? - Мамо! ╙ кому перейняти вогонь сердець. Вiн незгасний, як iскра Прометея, - Леся випросталась, мов розквiтла мальва. - Тобi все зда╨ться таким, Лесю, як у казцi. А ми дивимося на свiт очима достиглими й бачимо глибше. - Розквiтнуть троянди червонi колись там, де тепер ставлять шибеницi... - Доки розквiтнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, - Олена Пчiлка сумовито дивилася на Лесю. - Iсторiя поведе на шибеницю тиранiв, гнобителiв думки вiльно©, честi i правди. Вiтер революцi© змете шибеницi! - Лесю, страшить мене той вiтер революцi©. - Вiтер... То наш вiтер. Вiн розвi╨ тумани. Хай собi вi╨! Тверда рука напина╨ вiтрила! - Ти невгомонна, як той рвучкий вiтер. - Так. Його Михайло Петрович назива╨ боревi╨м... "Смiло глянемо в вiчi боревiю та змiрку╨мо усе розумом"... Так, зда╨ться, сказано у вашому вiршi, Михайле Петровичу? О, скiльки бiд, розрад i катування На тiм шляху тернистiм я дiстав - За серця жар, за вибухи змагання, За сiянку мо©х питомих мрiй, Сподiванку народного пробудка! Не раз мене всипав наклепiв рiй... - Старицький опустив на груди голову. - Я подiляю, друже, тво╨ хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш, отой "стражденницький вiнець". Ти в поезi©, а я в музицi. - Микола Вiталiйович замовк, збираючись з думками. - Породженi струнами звуки - вiчнi. Вони нескоримi, бунтiвливi. Коли хочете знати, то музика ╨ найреволюцiйнiшим виявом людського духу. Музика може покоряти серця i вести людей на звитяги. Народ, що втiлив себе в музицi, безсмертний. Як ти дума╨ш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Вiн у музицi проголосив визволення людини вiд приниження ©©, поширив горизонти вiльно© художньо© мислi... Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш? - Дивлюся, як виблиску╨ проти сонця хвиля на Пслi. Тече вiн... Тече... I хлопцем був я, тiк... I тепер з посивiлою головою прийшов сюди, а вiн усе тече, вiдмiряючи час сво©м невпинним плином. - Хочеться полинути за тим плином у невiдомi, незнанi свiти! - вкинула Леся. - Ти велика мрiйнице, Лесю! Все тобi кудись линути, забиратися на високi гори... А менi зда╨ться, що й з цi╨© Драгоманово© гори далеко можна сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! - хвилювалась Ольга Петрiвна. - Тут Михайло Драгоманов плекав сво© найкращi мрi©. - I понiс ©х у далекий свiт... Я шаную свого дядька... Але те, що плекав вiн у сво©х мрiях, ╨ пройденим шляхом. Зараз новi часи... Новi сили дiють у суспiльствi! Я на гору круту крем'яную Буду камiнь важкий пiдiймать I, несучи вагу ту страшную, Буду пiсню веселу спiвать. - Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зiрвалася в провалля. - Не бiйтеся, мамо! Один смiливець розiб'╨ться, а його вчинок породить тисячi ще завзятiших мандрiвникiв на високi гори вселюдського прогресу!.. Схиляюся перед тими, що на сво©х знаменах написали гасло: "Пролетарi всiх кра©н, ╨днайтеся!" Панас Якович пригадав збори залiзничникiв, коли агiтатор зачитував ©м ленiнську "Искру". - Вогонь тво©х речей, Лесю, зiгрiва╨ мо╨ серце. Приходять новi поколiння, приносять з собою молоду силу, новi iдеали. Iде той час, що про нього мрiяв Шевченко: I день iде, i нiч iде, I, голову схопивши в руки, Диву╨шся, чому не йде Апостол правди i науки? - Хай гряде! До дна вип'╨мо наповнений келих, - Старицького не залишав давнiй артистичний хист. | - Краще даваймо пити чай, - перевела на iнше Оленi Пчiлка. Гостi розташовувалися пiд розлогими вербами. Пожовтiлими стернями стеляться лани. По них сонячнi плями котяться, вириваючись з обiймiв хмар. А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо i земля злилися в неосяжнiй повенi просторiв. * * * Принiс сюди найсвятiшi поривання душi. Пройшовши крiзь грозовi буревi© днiв, зупинився тут, на цiй рiднiй горi, де залишив юнь i мереживо весняних марень. Наче пiлiгрим пiсля тяжко© подорожi, зупинився на межi, до яко© привела уява в шуканнях дивно© кра©ни заповiтних мрiй i видiнь. Зiв'ялий ромен стелився по стежцi, шурхотiв пiд ногами, обдаючи давно знайомими пахощами степового роздолля. Впивав ©х, тамуючи жагу. Як i колись, шастали з-пiд нiг коники-стрибунцi, наче вiтали прибуття гостя до берегiв кришталевоводого Псла. У замрiянiм забуттi простував зарослою стежкою, якою не раз ходив у молодi роки. Тихо присмерками обволiкався Псьол. Ще щiльнiше горнулася до нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гiллясто© яблунi. Пiшов i тепер. Вiддаля пiзнав постарiле дерево. Ще пишнiше воно розпустило гiлля, вкрите вересневою позолотою. Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промiнням обвiтрену хатину бiля яру. Здавалося, от-от з не© вийде дiвчина з коромислом на плечi. Чекав, наче вiрив, що трапиться чудо. Хотiв вiрити. Хотiв на мить повернути давнi роки i вiддати ©м незгаслий трепет свого серця. Нiби зачарований, пiдходив ближче. Вiд хати повiяло пусткою, з-пiд стрiхи випурхнули кажани, жалiбно заскiмлили. За причiлком щось, наче ведмiдь, заволохатилось. Пiдiйшов ближче i побачив, що то сидiв старий скоцюрблений дiд. Привiтався, запитав... - Гай-гай, чоловiче добрий, - сплеснув руками дiд. - Давно хата пусткою сто©ть, наче заклята. Люди обходять... А менi байдуже... Пасу ото овечат, то треба ж десь i присiсти, хоч у поганенькому затишку. А що сичi водяться в пустцi, то до того звик. Вони, як малi дiти, плачуть. Все-таки обзива╨ться щось живе. Плачуть вiдтодi, як прибилась сюди, до колишньо© материно© хати, безталанна вродливиця... Зда╨ться, Галею звали... Прибилася пiсля довгих блукань. Не застала живою матерi... Було це люто© зими. Тут i околiла, замерзла пiд рiдною хатою. Хрещений люд зiйшовся... Поховали бездомницю... Вiтер i могилку розвiяв. Там, пiд яблунею... - Дiдусю! Не говорiть бiльше, не говорiть!... - Якщо не говорити, то й не буду... - Дiд погнав овечат. - Бришки, бришки до двору, куцохвостi!.. Стояв, як очманiлий. Якась невидима сила нiби заворожила на цьому мiсцi. Де поруч яблунi красувався колись широким листом кучерявий клен, тепер чорнiв пеньок. Сiв на нього... Темiнь поволi кутала околицi, занурювалась у густi вiти. Тихо ронився на землю шелест разом з падаючим зрiдка листом. Мiсяць сходив, як i колись. Лише тепер його промiння сiяло холодну луску по землi. Зорi одна за одною запалювались у бездонному небi, посилаючи приязну усмiшку й тихi сльози... Сидiв, нiби чекав когось... Та хiба можна повернути минуле? Хiба трухлявий пеньок вiд клена вiзьметься знову зеленими кучерями? Пiтьма ночi трепетно голубила в сво©х обiймах землю. Полином пропахлий вiтерець шепотiв нескiнченну казку. В срiбному маревi гойдалися тумани, колихаючи пiсню... Стелися, барвiнку, низенько... Хто спiва╨ ©©? Чий голос в'╨ться над цими зачарованими просторами? Яка вродливиця вторить недоспiвану колись пiсню? Це ж ©© улюблена пiсня. Яка дiвчина тепер голубить ©© сво©м звабливим голосом? I куди, якими шляхами чи роздорiжжями понесе вона цю пiсню, щоб вiдiрвати вiд серця i кинути в невiдомi свiти? Зринали у спогадах болi, як каламуть. Перекликалися пiвнi... Так само, як i колись. Лише тодi викликали жаль за вкороченням ночi, а тепер нiч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер i сичi плачуть, як осиротiлi бездольцi... Стривай! То вони розповiдають билицю... Про що вона марила в останньому снi? Яку тривогу принесла до рiдно© хати? В думках зринали фрагменти для останньо© частини роману "Повiя". "Сон колише ©©, наганя╨ ще бiльше забуття. Це зразу наче що по зашийку ©© трiснуло, аж кинулась вона, посипали iскри з очей - i... диво... перед нею лiто. Гаряче iскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зеленi поля пiд тим сонячним свiтом, пташки спiвають, летючi метелики в'ються перед очима, у повiтрi пахощi. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без мiри, без краю, вiтер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться вiд лану до лану. "Чи╨ се поле?" - пита вона прохожого шляхом чоловiка. "Тво╨ поле", - каже той, скидаючи перед нею шапку... I от з усiх сторiн, з усiх кра©в, з-за густо© пшеницi i високого жита почали витикатися дiвочi i жiночi голови, гладенько причесанi, гарно заквiтчанi. Личка у ©х рум'янi, очi яснi та тихi... I всi кинулися до не©. "Ось наша мати! Ось наша мати! Пiдтомилася, бiдна. Вiзьмемо ©© та донесемо до хати". I, пiднявши на руки, молодi та дужi, понесли ©© полем. Широким шатром розстила╨ться над нею небо син╨, по йому нi плямочки, нi хмарочки, хiба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пiсню на землю..." Нiби вiдбулася ще раз зустрiч з незабутньою людиною. Здавалося, виконав свiй обов'язок... * * * На прощання знову зiйшлися бiля хати, завжди радо© гостям. Микола Вiталiйович зняв кобзу з верби. - Хто може тримати закутою в нiмотi гармонiю, що ©© породжують життя i мрi©? Якщо людська рука не торкатиметься до цих струн, то вiтер бринiтиме ними, розбуджуючи сплячих i заскнiлих! Не знаю, який бог змайстрував багатострунну лiру. Але вiрю, що той бог був сином самого сонця. - I почав перебирати струни. Звуки обiймалися з гнучким рясновiттям, гойдаючись у сонячнiй позолотi. Сонце горнулося до задумливого обрiю, ╨днаючи сво© промiння з достиглими пахощами вересневого надвечiр'я. Уронили з пiднебесся ледве чутний клич дикi гуси. Старицький звiвся, простягаючи благальне ©м услiд руки. - Гуси! Гуси! Повернiться! Не вiдносьте на сво©х крилах у безвiсть наших рокiв. Вернiться з ними разом. Хай ще раз упадуть на нашi плечi пережитi негоди. Вернiться! Благаю вас, гуси! - Вiн нагадував древнього сивого вiщуна, що закляк у заклинальнiй позi. - Гуси! Гуси! Не зважа╨те? То летiть на вiльнi простори! Несiть у майбуття нашi печалi, нашу тривогу й мрi©. Несiть щастя для тих, хто народжу╨ться. Хай зустрiча╨ вас надхмарне сонце, вiтайте його вiд нашого поколiння, вiд нашо© землi! Замовкнувши, вiн ще стояв нерухомо, нiби чекав чогось, ще неопiзнаного в життi. Здавалося, древня сила пiдiймала його на височiнь того лету, щоб оглянути далi. Наче вiки розкривали сво© дверi, з яких виходили тiнi, що увiнчали безсмертям цi простори. Оглядаючи ©х, стояв колись на горi древнiй князь, сво╨ю сивою мудрiстю зважуючи пересторогу вiд половецьких руйнiвних набiгiв. Виходив на цю гору козацький лiтописець Грабянка, щоб далi окинути зором землю й увiчнити ©© сво©ми думами. Минають днi, минають ночi, стираючи гранi столiть, i сходяться сюди дiти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедро© душi... Вiками потомлене сонце лягло на вiдпочинок. Синьою кире╨ю земля постелила йому постiль i сама готувалася до сновидiнь. Далеко за Пслом раптово спалахнула пожежа, наче хто присвiчував, щоб не заблудитися в пiтьмi далеких дорiг. - Горить там, де й колись, пригадую, горiло, - роздумливо мовив Панас Якович. - Знову горить? Який жах! - Ольга Петрiвна злякано дивилась, як темними звоями стелився дим. - Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гнiву! - Леся випросталась. - Продовжуйте грати, Миколо Вiталiйовичу! - Я граю, коли наструню╨ться моя душа. - Хай бринять натягнутi струни! В музицi ви продовжу╨те сторiнки мого "Вавiлонського полону". Старицький все ще стояв у благальнiй застиглiй позi, наче в бронзi литий. На його розкосмачених вусах повисли росистi краплинки, виграючи переливами рожевого перламутру. Микола Вiталiйович гучнiше вдарив по струнах. Звуки покотилися по гнучкому срiблолистю верби, викрешуючи iскри, що стелилися по зiв'ялiй травi. * * * Не квапився повертатися до Полтави. Службовi справи затримували в Гадячi... Як завжди, перебуваючи тут, заглянув i до колись рiдно© оселi Рудченкiв. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичiв. Коли ж ви©хав уже з мiста, то думками ще не розставався з ним. Просив фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомi га©, байраки та плеса. Кра╨види викликали милi спогади. Нiби знову поверталися забутi пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучо© юностi. Та поволi виривалася думка з обiймiв минулого й ластiвкою закружляла над рiдною оселею. Старшi сини десь уже в школi. А менший - з Олександрою, дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу, нiби крила якiсь та╨мницi. I ранiше помiчав нервування дружини, але не мiг дати ради. За останнiй час, особливо пiсля губернаторського бенкету, вона виявляла розгубленiсть, часом впадала в мовчанку. Тодi прозорi очi вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепiано. Але кого винити в цьому? Може, справдi вiн винен у ©© нервуваннi? Iнодi бачив ©© заплаканою. На запитання не вiдповiдала або обмежувалася стислим "так", "минеться". А праця по службi весь час збiльшувалася, до того ж творчi задуми забирали все дозвiлля. Iншi чиновники справдi бiльше вiддавали часу сво©м дружинам. Картав себе i забiгав думкою до кобищанського будинку, хотiв цього разу найтеплiше зустрiти дружину. Везе ©й вишиванi червоним та чорним подарунки. Хочеться побачити в ©© мрiйних очах тиху радiсть i послухати гру на фортепiано. Роздумами скорочувався нудний шлях... Ось i Полтава. Сутiнками крилися вулицi, коли прибув до власного дому. На порозi зустрiла няня. З виду побачив - щось сталося. - Олександра Михайлiвна де? - тривожно, запитав. - По©хали... - Куди? - Сказали, що в Карлiвку до Шейдеманiв. - До Шейдеманiв?! Вибiгли дiти, обiймали батька. - Мама по©хала... Мами нема дома, - розпачливо повторювали. Сiли вечеряти. Панас Якович намагався не виявляти сво╨© схвильованостi, розважав дiтей. А коли мимохiдь поглядав на стiлець за столом, де завжди сидiла Олександра, то дiти, вловлюючи неспокiй батька, переглядалися мiж собою. Коли всi поснули, Панас Якович пiдiйшов до фортепiано. Воно було розкрите, ноти не прибранi Ще довго сидiв у кабiнетi. А поруч бюст Шевченка. Наче чув слова: Минають днi, минають ночi, Шелестить пожовкле листя. За вiкном справдi тоскно шелестiло листя, а над верхiв'ями дубiв незрадливо сяяли зорi. Не дай спати ходячому, Серцем замирати I гнилою колодою По свiту валятись... Благальне звучали слова Кобзаря, наповнюючи болем невсипучi думки. * * * Лагодився ви©хати в Карлiвку, щоб вiдшукати Олександру. Але з кожним днем обтяжували службовi справи. Якась лихоманка потрясала урядовi кола, приносячи недобрi вiстi з Далекого Сходу. В Полтавi лютував Фiлонов, а iм'я мiнiстра внутрiшнiх справ генерала Плеве звучало з кожним днем погрозливiше. Чиновники ладнi були молитися шефу жандармiв. Ширилися чутки: "Плеве заборонив", "Плеве попередив", "Плеве дав наказ". Були такi, що мовчали при згадцi високо© особи або хмурили чоло. Чимало знаходилось i тих, у кого гнiвом наповнювалися очi, коли заходила розмова про всеросiйського сатрапа. Плеве до того наводнив мiсто жандармами, справниками, що ©х стало бiльше, нiж книжок у книгарнях. Не минула ласкаво© уваги шефа жандармiв демонстрацiя пiд час вiдкриття пам'ятника Котляревському. Над Полтавою, як i над усi╨ю кра©ною, нависали зловiснi хмари. Це помiчав Панас Якович i по роботi в казеннiй палатi, i по запроваджуваному цензурному режиму. Генерал-губернатор Урусов пiдозрiлiше й суворiше потав ставитися до робот службовцiв у державних установах, вбачаючи всюди крамолу, навiть у дiяльностi земства. Вiн запроваджував суворий нагляд за службовими особами. З цi╨ю метою давав необмеженi повноваження Фiлонову, вокладаючись на його тверду руку й жандармську вправнiсть. З дня на день чекав Панас Якович прийому в губернатора. Пiсля перебування в Полтавi мiнiстра Плеве князь Урусов став жорстокiшим i роздратованiшим. Повертаючись пiзно з роботи, Панас Якович знаходив утiху в зустрiчах з сво©ми друзями. Найчастiше заходив до нього Василенко. З ним зустрiчав i рiздвянi свята. Вперше довелося святкувати без дружини. Олександра Михайлiвна не поверталася з Карлiвки. - Вiкторе Iвановичу, - звертався до друга, - роздiли мою самотнiсть на свята. Разом поколяду╨мо. - Добре. Я можу запросити таких колядникiв, що й земля пiд ними загуде. Вдаримо, як циган рядном, лихом об землю. А тим часом все перетовчеться та перемелеться... Ще нiколи в Панасову хату на Кобищанах не сходилося стiльки колядникiв, як цього року. Стiл у вiтальнi було густо заставлено ©жею та напоями. Колядували у дворi, пiд вiкнами й у вiтальнi. Славили в колядках господаря, бажали щастя всьому роду. Завiтала разом з колядкою в хату немеркнуча краса, в якiй ╨дналися дарована землею родючiсть з вродою й честю людини. Вiктор Iванович органiзував з колядникiв добiрний хор © сам керував ним. Усю вiтальню заповнили спiваки. Вiд дотепiв, смiху аж трусився весь будинок. Змагалися спiвами дiвчата з парубками. Прославлялася врода, хоробрiсть у козацьких походах, висловлювалися сподiванки щасливих зустрiчей. Ой добрий вечiр, пане господарю! Радуйся, ой радуйся, земле! Вимiтай двори, застилай столи! Клади калачi з яро© пшеницi!.. Буде до тебе три гостi разом. Привiтання гостей розчулило Панаса Яковича, © вiн уважно вловлював слова колядки, як тривожну передвiстку. Що то перший гiсть - тепле сонечко, А другий же гiсть- ясний мiсяченько, А ще й третiй гiсть - зоря ясная... Саме в цей час розкрилися дверi вiтальнi, й ввiйшла вся заснiжена Олександра Михайлiвна. Вона здивовано зупинилась. Колядники продовжували: Ой добрий вечiр, добрий вечiр... - Мамо! Мамо! - кинулися до матерi дiти. - До нас коляда прийшла! Наче зачарована несподiваним сном, Олександра стояла, не рухаючись з мiсця. - Прибула? - тамуючи докором радiсть, обiзвався Панас Якович i почав здiймати з не© заснiжений кожушок. Колядники продовжували спiви. Хвилину слухала Олександра, а потiм сiла за фортепiано i взялась добирати мелодiю колядки. Тодi ще злагодженiше зазвучали голоси. Панас Якович не вiдривав свого погляду вiд дружини. Збуджене пiсля морозу лице пашiло, як колись, коли вперше слухав ©© гру. Пiдiйшов, нiжно поклав руку на плече. Колом обступили дiти, зазираючи в обличчя матерi. Нова радiсть стала, Як на небi хвала... - Нова радiсть... Пiзнаю ©©, - тихо, як молитву, шепотiла Олександра. * * * Кожен день нового року приносив тривожнi вiстi. Нарештi мала вiдбутися зустрiч Панаса Яковича з генерал-губернатором. Всеросiйський жандарм Плеве лютував. Частiшали арешти, ув'язнення без суду. Кожного дня Панас Якович переглядав оголошення й офiцiйнi повiдомлення в "Киевлянине", звертаючи увагу на загострення вза╨мин з Японi╨ю. Газета за 29 сiчня 1904 року привернула увагу оголошенням про виступи в Ки╨вi трупи Саксаганського й Садовського. Сповiщалося про вистави .п'╨с "По ревiзi©", "Запорожець за Дуна╨м" та про черговий бенефiс Карпенка-Карого в комедi© "Хазя©н". Радiв за свого побратима. Перегорнувши сторiнку "Киевлянина", прочитав: "ВЬIСОЧАЙШИЙ МАНИФЕСТ..." У ньому сповiщалося про початок вiйни з Японi╨ю. Тяжкi думи облягли, розтривожили Панаса. Нiчого не сказавши дружинi, поспiшив на службу. Тепер робота в казеннiй палатi стала ще напруженiшою. Прийом у генерал-губернатора було вiдкладено. Увагу князя цiлковито полонили невiдкладнi справи мобiлiзацi© та во╨нних поставок. З кожним днем ширилися чутки про поразки росiйського флоту, про загибель "Варяга", про блокаду Порт-Артура. Газети стримано повiдомляли про фронтовi подi©, якi глибоко хвилювали кожного громадянина. В мiському парку вечорами зазвучали тужнi звуки вальса "На сопках Маньчжурi©", що супроводився iнодi приспiвом: I плаче народ, проклина╨ вiйну. Прокляття вiйнi, прокляття вiйнi." У цих звуках хрипiла, захлинаючись, вся микола©вська iмперiя i стогнали поневоленi народи. Тривожно минали першi мiсяцi вiйни, всюди точилися розмови про Порт-Артур. Почали прибувати ешелони з пораненими, а з ними ширились прокляття. Арештантськi роти на Сiннiй площi переповнювалися людьми в сiрих халатах. Розливалися плеса Ворскли, а над ними стелились риданнями дiвочi веснянки. Ринула повноплинно вода, миючи корiння дубiв та зiтхаючи серед урвищ. На раннiх зорях уставали люди, чекаючи нових повiдомлень, а вечорами прислухалися до веснянок, бо найправдивiший голос кри╨ться в пiснi. Про це не раз Василенко говорив Панасу Яковичу. Разом вони сумували, коли одержали звiстку про наглу смерть Михайла Старицького 27 квiтня 1904 року. По©хав хоронити побратима Вiктор Iванович, а Панас не змiг з ним подорожувати, бо вiдповiдальнiй службовiй особi ви©здити можна лише за дозволом генерал-губернатора. Князь Урусов тримав на мiсцях усiх чиновникiв губернi©. Що робити? Ви©хати нелегально, на кiлька днiв залишивши роботу? Тодi посипляться доноси та╨мних агентiв, i справа дiйде до самого невблаганного й жорстокого блюстителя порядкiв iмперi© мiнiстра Плеве. А це ж його при©зду разом з iмператором Миколою чекав з дня на день губернатор. Вся явна i та╨мна жандармерiя готувалася до цi╨© подi©, Кiлька днiв Панас Якович ходив засмучений пiд враженням звiстки про смерть друга i побратима. Минув лише рiк, як зустрiчався з ним на вiдкриттi пам'ятника Котляревському. Журбою повилося серце. Пригадувались слова написаного Михайлом того ж року вiрша: Ох, тяжко! Пiд гнiтом пошарпане серце холоне, Зда╨ться, що я, i брати, i все рiдне у морi кривавому тоне, А зверху ще давить якась невмiркована сила. Невже пiд ногами у мене чорнi╨ розкрита могила?! Пiсля служби блукав навмання вулицями. Зустрiв молоду жiнку в жалобi. Очi заплаканi. Навiть зупинився. Але жiнка тоскно пройшла повз нього, понесла свою журбу за рiдним, що загинув десь на сопках Маньчжурi©. А в парковi ридально звучав мотив вальсу: Прокляття вiйнi, прокляття вiйнi... Стелилося те прокляття вiдгомоном аж на плеса, перегукуючись з ледве чутним квилiнням журавлiв... Повернувшись додому, усамiтнився в кабiнетi. Не давали покою думки, заповнюючись мотивами реквi╨му на смерть друга. Писав: "Не стало невсипущого трудiвника на нашiй лiтературнiй нивi, котру вiн немало збагатив сво©ми коштовними перекладами i самостiйними талановитими творами. Не стало щирого робiтника задля розвою нашого кону, що допомагав пiднести його високо угору не тiльки сво©ми мистецькими працями, а й ще сво©м хистом вишукати дотепних людей до того дiла, зводити ©х до гурту, обминути деякi припони та заборони. Не стало гарячого поборника за добро та поспiх свого народу, за його мову та пiсню, за всi тi вiками нажитi духовнi ознаки... Великий жаль пройма╨ наше серце, що неминуча смерть вирвала мiж. нас таку значну задля всього нашого краю силу i зя╨ на нас сво╨ю чорною домовиною" *. Заадресовував листа шанувальникам пам'ятi Старицького. * Панас Мирний. Зiбр. творiв: У 7 т. - К., 1971. - Т. 7. - С. 509. 549 * * * Розмови про подi© на Далекому Сходi ширились у мiстi й знаходили вiдгуки на селах. Навiть повiтря наснажувалося задухою передгроззя. На початку травня на Полтавщину прибув сам iмператор, щоб пiднести пiдупалий дух вiрнопiдданства. Iмператора супроводжував великий князь Олександр Михайлович та неодмiнний супутник у "небезпечних" по©здках його величностi шеф жандармiв Плеве. За iмператором всюди слiдував генерал-губернатор Урусов. При нагодi вiн протягував уперед голову, щоб виказати свою вiрнопiдданiсть зачiскою та вусами, пiдстриженими на iмператорський кшталт. А великий живiт туго затягав блискучим поясом, бо в його утробу могли б вмiститися три iмператори. Невiдступне прямував за ним i Фiлонов, не вiдходячи вiд свого шефа та намагаючись уловити його настро© в кожному русi пухко© руки чи у виразi гарбузоподiбного обличчя. Насамперед iмператор вiдбув у Козельщанський монастир, взявши там участь у молебствi за дарування перемоги. У полтавському соборi вiн теж молився. Старому ╨пископу Iларiону не пощастило дожити до цього дня. Незадовго перед тим вiн послав свою блаженну душу до лику святих. Недарма ж прислужував йому в свiй час "ясновидець" Гришка Распутiн. Тепер iмператорську службу правив ╨пископ Гедеон - вдатний на священнi промови та проголошення анафем. Пiсля цього молiння iмператор Микола забажав зробити огляд ╙лецького та Орловського полкiв, що стояли в Полтавi. Огляд вiдбувався на Сiннiй площi, поруч яко© жовтою високою громадою вишкiрилися залiзними гратами арештантськi роти. Тут були виставленi посиленi наряди вартових, арештантам заборонили виглядати у вiкна. Найурочистiшою частиною торжества було iмператорське вручення офiцерам iконок Козельсько© божо© матерi. Офiцери в супроводi оркестру спiвали "Боже, царя храни". Тiльки обiрвалися звуки гiмну, як iз-за грат арештантських рот докотилися вигуки: - Iконками, iконками воюйте проти японцiв! - Бiльше тюрем муруйте! Цi слова, очевидно, вловило "недрiмливе" вухо шефа жандармiв, бо вiн насупив сво© кошлатi брови i з острахом глянув на iмператора... Фiлонов ухопився за ефес шаблi. Ця подiя стала предметом розмов у мiстi. Сподiвалися, що Плеве не подару╨ такого скандалу. Голова губернiально© земсько© управи Федiр Андрiйович Лизогуб пишався тим, що за часiв його дiяльностi було побудовано земський палац на Петровськiй площi, до яко© сходились полтавськi шляхи. Пишатися належало б вправним майстрам - умiльцям, що приклали сво© руки до велично© архiтектурно© споруди. Голова земсько© управи при нагодi хотiв похизуватися, запрошуючи на огляд будинку вiдомих осiб. Потрапив на огляд i Панас Якович разом з Короленком i Василенком. Iдучи на Петровську площу, приятелi обмiнювалися думками про недавн╨ вiдвiдання мiста високопоставленими особами. Володимир Галактiонович аж тряс сво╨ю кудлатою головою при згадцi iменi Плеве. - Коли хочете знати, Панасе Яковичу, - з притиском на словах говорив Короленко, - то iсторiя свiдчить, що здебiльшого товстозадi державнi мужi були обмеженi на розум. - Менi зда╨ться, що Плеве товстим задом може позмагатися з любим державним дiячем. - Невесело в кра©нi, де державна мудрiсть вимiрю╨ться не глибиною розуму, а товщиною задiв... Тим часом до спiвбесiдникiв пiдiйшов Василенко. Вiн був заклопотаний пiдготовкою до вiдкриття будинку губернiального земства, бо в ньому вiдведено просторi зали для iсторико-етнографiчного вiддiлення Полтавського музею. Василенко, як любитель-етнограф, давав поради i архiтектору Кричевському, i художнику Василькiвському. Мирного. Короленка i Василенка зустрiв у вестибюлi голова губернiального земства i повiв оглядати чудовi зали. Колони, рiзьба, кольоровi полив'янi стiни з укра©нськими вiзерунками справляли велике враження. - Барокко! Укра©нське барокко! Яка краса! - вигукнув Короленко. - Дивiться, яка динамiчна композицiя, декоративна пишнiсть, контрасти об'╨мiв, пластика колон, ефектнiсть кольорiв... Укра©нське барокко! - Тут дiйсно багато взято вiд укра©нського барокко, - висловив сво© судження Василенко. - Але мене вражають елементи народно© творчостi. Пригодились i розписи полив'яних опiшнянських горшкiв, барвистих дiгтярiвських та решетилiвських вишивок. Я назвав би такий стиль укра©нським вiдродженням... Зупинилися бiля картини, розгорнуто© на всю стiну. Як живi, ©дуть чумаки. Постатi, воли, вози - натурального розмiру. Чумацький шлях стелеться на долину. Бiля дороги баштан, курiнь, стиглi кавуни. - Це картина Василькiвського "Чумацький Ромоданський шлях", - пояснював Василенко. - Той самий, що згаду╨ться у вашому романi? - запитав Короленко. - Той самий, - скромно вiдповiв Мирний. - Коли б я описував шлях пiсля огляду цi╨© картини, то наповнив би його кольорами живописця. Погляньте, яка безмiр шляху! Це дорога наших предкiв. Тому вiд не© пашить щедрим сонцем. Погляньте, яке приязне, закучерявлене легенькими хмаринами небо! - Кажуть, що художник Левiтан заздрив Василькiвському, дивлячись на небо його "Козачо© левади"? - запитав Короленко. - Небо у Василькiвського - то небо Укра©ни. Адже небо ╨ дзеркалом пишноти землi. Так у кожнiй кра©нi митцi живопису передають у фарбах зриму красу рiдних кра╨видiв... А постать чумака, що йде попереду чумацько© валки? - Видно, що то людина ступа╨ по власнiй землi, шляхом, протореним столiттями, - вставив Василенко. - На землi степовий Чумацький шлях, а на небi - зоряний Чумацький Шлях... До картини Василькiвського "Козак Голота" першим пiдiйшов Короленко i зупинився, наче перед якимось чарiвним привидом. Серед дикого степового простору, що безмежно послався до залитого червоною смугою обрiю, височiв силует Голоти-вершника. В руках у нього рушниця. Нещодавно вiдбувся його по╨динок з татарином-людоловом. Переможений розпластався на землi, його дикий кiнь несеться, загубивши вершника. Природа сво©ми кольорами доповню╨ настрiй волелюбства i козацько© одчайдушностi. - Цього вершника, - промовив Короленко, - можна поставити поруч трьох богатирiв у картинi Васнецова. - Можна... Але вiн мiг би порушити заворожену нерухомiсть богатирiв. Занадто динамiчна постать нескоримого Голоти. - Щось невимовне чарiвне в картинi природи, - перевiв на iнше Короленко. - Так. Природа завжди промовля╨ до людини, - говорячи, Мирний не зводив очей з картини. - Фарби живописця в пейзажi завжди обiймаються з словом письменника. Коли зника╨ пейзаж з художньо© лiтератури, то тьмянi╨ i сила слова. - Вашi думки заслуговують уваги, - докинув Короленко. - Так. Пейзаж завжди гармону╨ нацiональному колориту слова. - А це полотно без пейзажу? - Короленко зупинився перед картиною Василькiвського "Обрання полковником Мартина Пушкаря". - Це полтавцi обирають полковником Пушкаря, щоб пiд його булавою виступити на з'╨днання з загонами Богдана Хмельницького, - пояснював Василенко. - Народ вруча╨ обраному полковнику клейноди, як символ козацько© влади. Уявiть собi, що для створення цi╨© картини позувала цiла трупа Саксаганського! - Подихом народного волелюбства дише картина. Короленко пильно вдивлявся в козацькi постатi. Нiби розносився вiд них вiльний гомiн збуджено© громади. - Це мальовнича iсторiя нашо© Полтавщини. - Не тiльки Полтавщини, а й всi╨© Укра©ни. В картинах Василькiвського я ще глибше пiзнаю рiдну кра©ну. Хотiлося б познайомитися з художником, - Короленко поволi вiдходив вiд картини. Голова губернiального земства поважно повiв далi гостей, пишаючись, наче у власному будинку. Привiв у вестибюль при виходi, де на стiнi було вигравiрувано напис: "Збудовано за часiв голови губернiального земства Ф. А. Лизогуба". Зупинилися бiля напису. - Федоре Андрiйовичу! - звернувся Короленко. - Дiло ви добре зробили... Але чи не зда╨ться вам, що цей напис зiтре iсторiя? Ми зна╨мо, що в iсторi© не раз бувало так, що пам'ятники залишалися, як витвiр людського генiя, а написи стиралися... Лизогуб почервонiв. На владному самовпевненому обличчi лягла тiнь образи... "Краще б вибив прiзвище свого брата Дмитра, що загинув на ешафотi", - подумав Панас Мирний. Раптово з вулицi почувся голос газетяра: - Важлива подiя! В Петербурзi вбито бомбою мiнiстра Плеве! Купуйте газети! - Таку газету варто купити, - Мирний поглянув на Короленка. * * * Вiстi про розстрiл сiчнево© демонстрацi© в Петербурзi сколихнули й розбудили всю кра©ну. Революцiя почалась... Частiше став навiдувати Панаса Яковича його приятель Дмитрi©в Микола, розповiв про по©здку в складi делегацi© до столицi з метою домовитися з урядовими особами про поширення укра©нських видань. А найтiснiше в'язало друзiв спiльне готування до друку тижневика "Рiдний край", перше число якого мав вiдкрити Мирний вiршем "До сучасно© музи", закликаючи: З слова живого скуй самопали Й з ними мiж люди iди. - Iти мiж люди ми готовi були й ранiше, - коментував свого вiрша письменник. - Ранiше плекали цю iдею народники. Захоплювався i я нею, пишучи першi сво© твори. Але час вимага╨ переглянути змiст того ходiння. Замало тепер пiти на село в хлiборобськiй свитинi. У сво©й новiй п'╨сi, названiй "Не вгашай духу", я спробував послати любителiв сценiчного мистецтва улаштовувати вистави в колективi залiзничних робiтникiв. Однак написане не задовольня╨ мене. Треба розкрити вимоги такого колективу. Тому не свитку хлiбороба варто накидати на плечi, а вбрання майстрового. У мене ╨ друзi серед залiзничникiв. Зустрiчi з ними допоможуть здiйснити новi творчi задуми. - Дорогий Панасе Яковичу! Ти добув, уже славу визнаного письменника. Сво©ми творами Панас Мирний уже увiйшов на сторiнки iсторi© нашо© культури. Для шанувальникiв iменi письменника цього досить, - намагався Микола Андрiйович угамувати друга. - Нi, Миколо! Цього не досить! Не досить написаного мною. Життя висува╨ новi теми, нових геро©в. Повертати Чiпку в новi твори нема рацi©, - розсудливiсть i воля ╨дналися в словах Панаса Яковича. На розмову нагодився Вiктор Iванович Василенко, слухав, не наважуючись висловлювати сво© занепоко╨ння, бо знав Панасову непохитнiсть у рiшеннях, - Написане тобою, друже, не може бути вiдмежованим вiд нашо© сучасностi. Воно органiчно по╨дну╨ться з нею, - продовжував резонерствувати Дмитрi©в. - За таке визнання спасибi. Однак зупинятися на зробленому не можна. Зараз я задумав перекласти "Орлеанську дiву" Шiллера. Хай нашi люди на зразках велико© iсторi© навчаються бути нездоланними в любовi до рiдного краю. Але це ще не все. Я переживаю муки, одягаючи свiй мундир високого чиновника. Недарма, коли доводиться проходити в ньому по Кобищанськiй вулицi, то слiдом чую на подвiр'ях гавкання собак. Зовсiм по-iншому менi почува╨ться, коли одягаю звичайне вбрання. В ньому зустрiчаюся з сво©ми приятелями - залiзничними робiтниками, - брижами задумливостi бралося чоло Панаса. * * * Розгорталися подi© 1905 року. Кожен мiсяць приносив новi вiстi. Та чи можна все збагнути, сидяче за столом казенно© установи? Доводилося конспiруватись заслуженому статському раднику Панасу Рудченковi. Високе звання та нагороди завуальовували дiяльнiсть демократа Мирного. Не завжди могла збагнути це Олександра Михайлiвна. Ось i тепер, коли вiн одягав просте вбрання для зустрiчi з побратимами, дружина наготувала йому парадну форму статського радника - майже генерала. - Для чого то? - запитував ©©. - Пригодиться, Панасе, - Олександра ретельно оздоблювала його костюм нагородами, наче хотiла цим вiдвернути вiд багатьох хвилювань. Не могла збагнути, з чого вони походять, вважала, що головна причина ©х поляга╨ в якiйсь прикростi по службi. Може, доведеться бути на прийомi в губернатора? Треба, щоб пiшов у повнiй формi при всiх нагородах. Турботи дружини поблажливо сприймав. Понуривши голову, дивився на ордени, що ©х вона приладнувала. Читав у них свою службову бiографiю: орден Станiслава 3-го ступеня, орден свято© Анни 3-го ступеня, орден святого Володимира 4-го ступеня, орден Станiслава 2-го ступеня, орден свято© Анни 2-го ступеня, кiлька медалей та рiзних познак. - Даремнi турботи, Олександре! Тепер треба лагодитись не на прийом у губернатора, а до чогось iншого... Раптово на порозi з'явився Вiктор Iванович. - У мiстi почина╨ться погром... - Чорна сотня дi╨? - М'ясники, крамарi i всяка наволоч збира╨ться купами. Серед них ╨ переодягненi полiца©. Нахваляються розправитися з ораторами й тими, що пiдозрiлi книги пишуть. Що дiяти нам? - Сидiти дома та ховатися не будемо... Одягаймося! - Панас Якович почав одягати сво╨ парадне вбрання, начепив ордени i всiлякi значки. - А далi що? - запитав здивовано Василенко. - А далi одягайся й ти, - витяг i подав цилiндр. - Це той, у якому я ©здив на одруження. Одягай цилiндр, чорний костюм. Про запас маю i князiвський жетон. Недарма ©здив у Карлiвку... Ти будеш князем - його сiятельством, а я - його превосходительством. У такому виглядi пiдемо на вулицю. Пiдемо назустрiч мерзотникам... Незабаром Панас Якович з Вiктором Iвановичем йшли в мiсто. Зупиняючись, прислухалися до вигукiв оскаженiлого ревiння натовпу... Iшли назустрiч тим звукам. Часом вловлювали вiдгуки людських зойкiв, благального плачу жiнок, вереску дiтей. Але цi звуки затамовувало ревiння багатьох збуджених голосiв та спiв "Спаси, господи" i "Боже, царя храни". - Таким я тебе вперше бачу, - мовив Василенко, дивлячись у вiчi сво╨му друговi. - Таку ганебну подiю я теж уперше бачу. Тут треба бути рiшучими... Iшли назустрiч... Йшли "його превосходительство" i "його сiятельство". Ось уже й "богоугодне╨ заведение", далi початок Малосадово© вулицi. Знали, що тут недалеко живе Короленко... Показався натовп. Попереду несли величезну iкону спасителя та портрет царя. Обидва хилиталися, наче напiдпитку, разом з оп'янiлою юрбою. Очi й обличчя погромникiв кров'ю та люттю налитi. Мирний i Василенко твердо йшли вперед. На по╨динок з чорною потворою. Панас Якович зупинився бiля iмператорського портрета. - Для такого державного дiла належало б добути кращий портрет. А цей - мухами засиджений... Який сором! Яка непоштивiсть до його iмператорсько© величностi! Хто тут з та╨мно-уповноважено© сотнi? - Мирний звiв голову, стряснувши сивою бородою. Юрба зупинилася. Наперед вибiг чоловiк у сiрому плащi, пiд яким можна було вгледiти форму полiцейського урядника. - Це ми, поспiшаючи, бо... - урядник запнувся. - Як вважа╨те, ваша свiтлiсть князю? - звернувся Мирний до Василенка. - Це не вiдповiда╨ величi його iмператорсько© величностi! - дивним голосом пробасив Василенко, вирячивши зовсiм не по-князiвському очi. Урядник, переступаючи з ноги на ногу, витяг з кишенi папiрець. - Ваше превосходительство! Ми по цьому списковi, - подав папiрець, тихцем запитав: - Що скажете, ваше превосходительство? Панас Якович спокiйно розгорнув папiрець, прочитавши, передав Василенковi. - Як вважа╨те, ваше сiятельство? - запитав. Вiктор Iванович похитав головою, указав пальцем. - Прiзвище Короленка викреслити!! - Та це ж той, що проти царя-батюшки агiту╨... - Викреслити! - владно мовив Панас Якович, аж ордени забряжчали на грудях. - Слухаю, ваше превосходительство... Викреслимо! А це? - показав урядник, де на папiрцi записано: "Рудган Мирний". - Зна╨те, ваше превосходительство, такого? Де його шукати? Це теж якась ©хня особа. - Гай-гай... Далеко шукати... Соромно уряднику почесно© iмператорсько© служби не знати, що того Мирного в Сибiру вже й кiстки вiтер розвiяв... А ви шука╨те... Сором! - Рад старатися, ваше превосходительство... Значить, викреслити... - Викреслити i не згадувати бiльше нiколи! Який сором! Який сором!.. Розлютований натовп скаженiв. Чулися непевнi вигуки. Аж ось iз-за рогу виткнулась група робiтникiв з червоним прапором. Натовп заколихався... - Бий чорну сотню! - почувся голос. Робiтники пiшли навалом на погромникiв. Тi кинулися тiкати. Хтось наступив ногою на iкону спасителя, видавивши одне око. Робiтники пiшли далi з революцiйною пiснею. На тому мiсцi, де недавно лютував натовп, iкона спасителя дивилась одним оком у прозоре блакитне небо, наче благала якогось несподiваного чуда. Серед робiтникiв Панас Якович пiзнав декого з побратимiв-залiзничникiв, i його лице прояснiло. - Не квiтами заквiтчаною гряде до нас воля, а скорботною, закривавленою, - роздумуючи, мовив Василенко. - Так, друже, дiйснiсть вносить поправки до наших мрiй. Сувора дiйснiсть... Тепер я можу збагнути дещо. Давно зародилася думка написати утопiю "Сон" i зобразити в нiй картини майбутнього ладу. Ладу справедливого... Переконуюсь, що шлях до нього криваво стелиться. Необхiдна страшна, пекельна боротьба. Боротьба така, яко© ми ранiше й не уявляли... От що значить воля! Коли б я був живописцем, то намалював би ©© в образi скорботно© жiнки, яка випросталась i взяла в руки закривавлений меч... Страшна, невблаганна месниця, що сприйняла гнiв Шевченково© Марини та й мо╨© повi©. Слухаючи Мирного, Василенко дiйшов з ним до будинку на Кобищанськiй вулицi. Прислухалися. В мiстi тихо. Лише iнодi десь розлягався несподiваний вигук i плач, нагадуючи про недавно вчинений чорною сотнею погром. У дворi зустрiла Олександра Михайлiвна. З нею дiти. - Ти був на якомусь особливому прийомi? В такому вбраннi не звикла тебе бачити. - Не хвилюйся... Все гаразд... - Не можу не хвилюватися - за тебе, за дiтей наших, - Олександра кинула тривожний погляд, наче промовляючи: "Я все знаю". - Моя рiдна... - Хвилююся вiд то© пори, як вiддала сво╨ серце тобi. - Спасибi, дорога, - Панас обiймав дружину й дiтей. - Треба надiслати телеграму в Петербург, висловити спiвчуття сiм'© померлого брата... - Телеграму я вже вiдправила... Бережи сво╨ серце... Для дiтей i для... - Берегтиму, хоч i важко не поранити його, розбиваючи кайдани, що сковують душу людини, - цiлував дiтей. Вона провела Панаса благальним поглядом добрих очей, коли пiшов до свого кабiнету. Вiн знав, що цього вечора до пiзньо© ночi дружина гратиме Бетховена... Схиливши голову на руки, сидiв за столом, думками перегортав сторiнки народжуваного твору, доповнював епiзоди боротьби й змагань. Пригадував друзiв. Ось вони проходять, щезають, наче в туманi Нiби почувся знайомий голос. Прагнув збагнути його, поглянути на повиту журбою постать жiнки. Куди несе вона свою снагу й змарновану вроду? Вловлював щось рiдне, звабливе й суворе в нiй... Прислухався до знайомо© сонати, звуки яко© линули з-за стiни. Нiби гойдали його тi звуки, породжуючи видiння. Передати б ©х у фарбах, як Леонардо да Вiнчi. А може, словом? Починав писати, щоб вилити вимрiянi думки про щастя людини, про плекану волю. Буремною пристрастю билися в стiнку i розсипалися звуки Бетховена, наповнюючи вщерть почуття i думи. "Воля... Нi, вона не така, як про не© мрiяли в молодi роки, - шепотiли уста, нiби розмовляв з кимсь близьким. - Нi, не в пишному вбраннi з'явля╨ться вола... В боротьбi, в кровi... I переможе. Переможе воля!.." Голова хилилася до столу. Водив рукою по аркушi паперу. Визрiвало оповiдання "Сон". Вимальовувалася картина майбутнього: "Увижалося менi: сонце тепле та ясне, небо високе та блакитне, оздоблене серед ночi тисячами тисяч зiрок, що вигравали сво©ми веселими очима й бризкали в душу тихого одрадою. Серед того свiту ясного пiд тим небом високим та чистим купалася в розкошах блаженна сторона; буяли високо вгору га© темнi; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленiли кругом сади-виногради, виблискуючи з-пiд зеленого одягу високими чепурними будиночками сво©х сiл та городiв. I люди вбачались менi - не похмурi та непривiтнi, не зiгнутi та пригнiченi нуждою та недостачами, боязкi та замурзанi, а високi та статнi, з ясними та веселими очима, прибранi в чисту та добру одежу, якiсь й гордi й привiтнi. Видко, що ©м добре жилося серед отих ланiв широких, га©в зелених, садкiв кучерявих..." Звiвся з-за столу, пiшов назустрiч звукам Бетховена. * * * Кожен день приносив новi подi©. То страйкували залiзничники, то повсталi селяни забирали помiщицькi ма╨тки, то з'являлися каральнi експедицi©, несучи жорстокi розправи. Каламутне плинув час, залишаючи за собою грiзнi вибухи людсько© пристрастi, закликiв i проклять... Зустрiчi Панаса Яковича з Гнатом i його друзями ставали тривалiшими. Якось вiн, завiтавши до земляка, застав у нього жiнку-селянку i хлопчика. Обвiтренi обличчя, потомлений вигляд говорили про них як мандрiвникiв, що подолали значну вiдстань вiд села до мiста. - Це моя дружина прийшла i сина вперше до мiста привела. Чiпкою назвали хлопця. Може, буде таким завзятим, як i той Чiпка, що в книзi описали. Тiльки хай не збива╨ться з правдивого шляху. Оце ма╨ пiти в школу. Почав з лiтер слова складати... Тепер передам йому ту книгу, що вiд вас колись одержав, - витяг з шухлядки, подав хлопчиковi. Той, дивлячись на обкладинку, водив пальцем по лiтерах: - Хi-i-б-б-а-а... Хiба ре-е-в-в-у-у-ть ревуть во-о-л-и воли. Хiба ревуть воли... Мати не зводила очей з сина. - Понесемо книгу на село. Може, там про землю пишеться? Тепер у нас тiльки й мови, що про землю. Кажуть, незабаром дiлитимуть ©© на кожен двiр, на кожну душу. - Хто дiлитиме? - запитав Гнат. - А хто ж? Лiворуцiя... Недарма стяг червоний викинули бiля сiльсько© управи. Комiтет тепер порядку╨. - Значить, пiшло движенi╨ й там, - обiзвався один з побратимiв. - Звiсно, - додав iнший, - не сидiти ж бiднякам, як тим грибам пiд листям. Треба витикати на свiт голови. - А як же там урядник, старшина? - Урядник утiк, а старшина, наче лелека на висхлому болотi. Тепер i землю можна подiлити... - Атож, тiльки приборкати треба багатi©в, забрати у них землю, а тодi й дiлити, - Гнат приязно поглянув на дружину й на сина. В очах жiнки радiсть обiймалася зi смутком. Здавалося Мирному щось давно знайоме й рiдне в рисах ©© обличчя, в загрубiлих од працi руках. Де зустрiчав таку? Скiльки в нiй звабливо© простоти, житт╨во© нев'янучо© снаги й скорботи! Принесла вона ©© сюди, може, тими шляхами, що й Шевченковi Катерина та наймичка? Принесла вона в цю побратимську хату й давню тривогу та сподiванки. Пiзнавав жiнку-трудiвницю, жiнку-матiр багатострадного народу. Серце письменника наливалося жагою, новими бажаннями. Болiв i радiв разом з побратимом Гнатом... Раптово до хати зайшов один з побратимiв. Його схвильований вигляд висловлював тривогу. - Гнате! Товаришi прислали за тобою. Всi збираються... Чекають. Гнат швидко натяг кашкет, блузу, щось узяв до кишенi й швидко вийшов на вулицю. Доносилися тривожнi гудки з залiзничних майстерень. Вулицею цокотiли вершники. Незабаром повернувся схвильований Гнат. - Небезпека, - звернувся до Панаса Яковича. - Зустрiнемося, коли подам звiстку. - Взяв принесенi примiрники "Рiдного краю" та iншу лiтературу i швидко пiшов. * * * Царський жовтневий манiфест 1905 року засвiдчував урядову розгубленiсть i демагогiчну гру прихильникiв монархiчного трону. Подi© навiювали новi теми творчостi чулому до громадського життя Мирному. Криваве придушення повстання селян у Сорочинцях каральною експедицi╨ю, очоленою самим Фiлоновим, викликало гнiвнi думки письменника. Наче знову зустрiвся з цим пiдсатрапником, як i тодi, пiд час виклику Рудченка до губернатора. Читав у газетi "Полтавщина" 12 сiчня 1906 року "Вiдкритий лист статському радниковi Фiлонову". Володимир Короленко в ньому обвинувачував: "А якщо i ви, як iншi вам подiбнi, залишитесь непокараними, якщо, уникнувши всякого суду за поблажливiсть начальства i безсилля закону, ви разом з кокардою волiтимете безпечно носити тавро цих тяжких публiчних обвинувачень, то й тодi я вiрю, що це мо╨ звертання не пройде безслiдно. Хай кра©на бачить, до якого порядку, до яко© сили законiв, до яко© вiдповiдальностi службових осiб, до якого обмеження прав громадянства кличуть ©© через два мiсяцi пiсля манiфесту 17 жовтня". Короленковi слова повторював Панас Якович, при╨днуючи до них сво© почуття та обурення. Пригадував ганебного Фiлонова, з яким не раз доводилось зустрiтися вiч-на-вiч. Завжди вiяло холодом вiд цi╨© темно© сили - запеклого стража монархiчного устрою. Шкодував, що за надрукування вiдвертого, гнiвного листа Володимира Короленка було припинено видання газети "Полтавщина"... Сорочинська трагедiя сколихнула громадськiсть. Збирався Панас Якович навiстити сво©х приятелiв у потерпiлому селi, подiлити з ними свiй гнiв, скорботу й надi©. Та ось ще подiя... У той час, як готувалася каральна експедицiя в iншi села, на головнiй вулицi мiста мстивою рукою застрелено ката Фiлонова... Але не ця подiя схвилювала народолюбця, бо розумiв, що не легше стане од знищення одного ката. Заграви, що обiймали роздолля Полтавщини, викликали болючi запитання. Тривожно звучала кореспонденцiя, вмiщена в "Рiдному кра©" про судовi процеси: "То йшло диканське дiло, то сорочинське... Незабаром буде йти так звана "лохвицька справа". Виносилися вироки про заслання нескорених наступом реакцi©. Присвячував ©м рядки вiрша "До братiв засланцiв". Тепер надрукувати його в "Рiдному кра©" неможливо. Не мiг i сидiти на Кобищанах та прикриватися в установi мундиром чиновника Рудченка. Треба живим словом обiзватися до поборникiв нескорено© волi. Вуста шептали, як сповiдь, слова: "Ще треба зустрiтися з давнiми друзями. Недарма доля звела на Полтавському шляху з тими шукачами волi. Треба зустрiтися..." Одягнув просте вбрання, обiйняв дружину й дiтей. Повiдомив, що затрима╨ться на цiлу нiч. Пiшов на перехрестя шляхiв за мiсто, де бовванiють старезнi дуби. Проходив вулицями, такий звичайний, трохи згорблений, бородатий, малопомiтний, Каральнi роз'©зди шастали, наводячи страх на обивателiв. Зупинялися в скверах. Зголоднiлi конi обгризали вiття дерев, а вершники сварливо перегукувались, обтрушуючи з чобiт i щабель дорожну пилюку. Бiля вокзалу та залiзничних майстерень стояли вартовi, як увiгнанi в землю гострi палi тюремно© огорожi. То - небезпека. Шляхом конво©ри погнали арештованих. Пiзнав декого з побратимiв. Треба вiддаля обiйти, вибираючись на перехрестя. Тихо, моторошно. Думка лине слiдом за арештованими, що ©х погнали невiдомо куди конво©ри. Уже й не видно ©х. Лише вчува╨ться потужний ритм ходи. Викрешувалися слова: Не журiться, брати! Суд повинен прийти, Правий суд мусе встать на землю! Стояв, сподiваючись на умовлену зустрiч. Виглядав когось, як надiю, як плекану мрiю. Уже й смеркло... Прислухався. Нарештi почулися кроки, а за ними виринула з пiтьми постать, нiби велетень пiднявся з землi. Пiзнав Гната. Вiн iшов твердою ходою, як i тодi, коли зустрiв його вперше бiля яру. Панас Якович зрадiв, пiшов назустрiч. Той кремезною рукою обняв його, взяв жмуток нелегально© лiтератури. Гнiвом i мужнiстю бринiла його розповiдь: - Дамо рiшучий бiй мозолястими руками, як тiльки кине гасло нам комiтет, - останнi слова вимовив з притиском. Тиху розмову повивали та╨мничим шумом дуби. Здавалося, сходяться сюди давнi друзi, стають привидами навколо дубiв, слухають зелений гомiн, що лине вiд високих верховiть аж до могутнього корiння, зануреного глибоко в землю, сонцем вигрiту, таку рiдну, як материнське лоно. Приносить сюди свiй гнiв горем битий Чiпка-бунтар, дару╨ щедру мудрiсть вдумливий дiд Улас, дода╨ житт╨во© пристрастi Лимерiвна, а багатострадна Христя несе на розсуд жiноче безталання гiрке. Сто©ть, повита барвiнковим смутком, схиливши голову на наболiлi груди. Уже ранок почав жеврiти на обрi©. Десь на просторих розгонах всесвiту сонце ще барилося. Але його руху не спинять чорнi демони ночi Ось воно, величне, нi з чим незрiвнянне, вирина╨ з синьо© iмли небокраю. Верхiв'я дубiв першими вловлюють його червонясте промiння. Рiзноголосе обiзвалося птаство, ╨днаючись з гомоном старезних дубiв. Шумлять вони, наче виводять на струнах кобзарську думу... Впивав тривожною душею той дивний гомiн життя. Стояв, зачарований барвами народжуваного дня. Збиралися побратими на нову раду. 1968-1970