Iван Пiльгук. Грозовий ранок ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Потомленi конi зупинилися бiля корчми, що прича?лася пiд крутим горбом на березi рiчки Говтви край битого Полтавського шляху. Кучер, зiскочивши з передка, став обтрушувати зi свитки пилюгу. З брички, крито? халабудою, почувся грубий голос: - Гей, шинкарко, гостей зустрiчай! Дверi корчми заскиглили, мов немазаний вiз. На порозi з'явилася не шинкарка, а три худорлявi, середнього зросту чоловiки. На головах у них ледь трималися порудiлi шапки. Пiдтримуючи один одного та непевно ступаючи, вони вийшли на вулицю. З них видiлявся той, що одна нога його була взута у чобiт, а друга боса. Взутою ногою вiн тупав об землю, приспiвуючи: - "Закаблукам лиха дам... Достанеться й передам!.." Гей, роздавайся, море, решетилiвськi чоботарi гуляють! Шибайголови заходилися танцювати, не звертаючи уваги на подорожнiх. До них пiдiйшов кучер, промовив: - Боже поможи у вашому дiлi! Напiвбосий пiдвiв голову, розпростер руки: - Микито! Звiдки тебе, брате, занесло сюди? Далi зняв чобота, жбурнув його в розбиту шибку корчми. - Давай, шинкарко, i за цей чобiт горiлки! Крiзь розбиту шибку шинкарка подала жбан горiлки. - Пий, Микито, бо чоботарi сьогоднi гуляють, пропивають останн?, щоб завтра легко було у далекiй дорозi. Вночi зустрiнемося з побратимом Семеном i - бувайте здоровi... - Ц-с-с! - застережливо пiдняв пальця другий чоботар. Тим часом iз брички зiйшли два подорожнi. - Кого це ти, Микито, везеш? - запитав босий. - Та то ж пан Сухопень... - Сухопень? Ха-ха-ха!.. Пика панська, i вуси по-шляхетському пiдстриженi... А Сухопень! ?й-богу, не панське прiзвище... А ще надува?ться... А то що за жевжик бiля нього з гудзиками на фуркальцi... Нiби якийсь возний... - Та то ж такi мундирчики носять фертики, що сидять бiля паперiв у полтавському магiстратi, - додав другий. - Але цей не схожий на них... I сорочку з чумацькими рукавцями видно. Та й очi добрi, не злi... Воно щось таке... - То домашнього навчателя найняв Сухопень... Iваном Петровичем звуть... - Iм'я нашенське... Та й скрипка, видати, не з циганських рук дiсталась йому. Може, не вiдмовить i нам заграти? - хитруватими прижмурками босоногий поглядав на подорожнього. - Запитай! Може, не погорду? нами, - стиха докинув iнший. Ступивши кiлька крокiв, босоногий вклонився i насмiлився звернутись до юнака: - Витанцьову?мо бiля цi?? корчми, бо помiняли чоботарськi шила та дратву на бурлацькi торби. Тепер не прославленi ми решетилiвськi шевцi, а бурлаки, - знявши шапку, ударив нею об землю. - Якщо ваша ласка, мосьпане, то затриндикайте нам вiдхiдно? на скрипцi. Не зронивши жодного слова, юнак узяв смичок, заграв. Гультя? принишкли, вловлюючи мотив мелодi?. Один, наче протверезившись, добрим голосом почав за скрипкою: Ой горе тiй чайцi, Горе небозi, Що вивела ча?няток При битiй дорозi... Спохмурнiло похилились бурлацькi голови. Стрепенула ?хнi душi пiсня. Вторячи тужливий мотив, обнялись i попростували шляхом до села. А навздогiн голосила скрипка, присмутком колишучи три велетенськi тiнi, що ?х поволокли за собою сiроми до похилих, порудiлою соломою критих чоботарських осель. Дрiмотно насурмилась у яворовому затiнку спорожнiла корчма. Як той обдертий, згорблений лiтами старець блима? з-пiд обвiтрено-острiшкуватих брiв на багатiя, так вона позирала сво?ми побляклими вiкнами на той бiк рiчки, де недавно вирiс двоповерховий палац, обнесений муром. На вежi палацу герб власника i число "1786". То рiк, коли цариця Катерина "пожалувала" село Решетилiвку iз степами й лугами сво?му фавориту, сподвижниковi князя Потьомкiна вельможному Попову Василю Степановичу, закрiпостивши 1800 душ козацького населення. Ще недавно на тому майданi, де збудовано палац, збиралася козацька громада в сiряках, сюди прибували запорожцi iз Сiчi замовляти в решетилiвських шевцiв добротнi чоботи. Та розвiялася за вiтром слава. Збудувавши палац, новоявлений володар крiпацьких душ, наляканий повстанням у селi Турбаях, подався супроводжувати царицю в ?? мандрах, залишивши сво?х "яничарiв" наводити крiпосницькi порядки. Коли ж царськi вiйська зруйнували Турба?, що кiлька рокiв були озбро?ною фортецею-республiкою, вельможний господар бундючно в супроводi загону кiнноти з'явився у свiй палац, гучно бенкетував днi i ночi, вибив срiбну медаль на пам'ять про щедру милiсть царицi. А бенкетувати Василь Степанович навчився, ще будучи правою рукою Потьомкiна при користуваннi державною казною. Коли хто з менш вельможного панства про?жджав шляхом повз палац, то мусив iти туди на уклiн. Не мiг не пiти до вельможi, повертаючись iз Полтави, i золотонiський помiщик Герасим Сухопень, який добув собi ма?тнiсть i дворянство з ласки Потьомкiна та Попова. Залишивши свого кучера, кухаря та найнятого учителя бiля корчми, Сухопень якраз потрапив на бенкет. А юнак-учитель сидiв задумливо бiля корчми, на пеньку край двору, прислухався, як надвечiр прокидалася десь пестлива дiвоча пiсня. Щедра позолота вiд заходу сонця обсипала старезнi явори, що розкинули вiти на солом'яну стрiху корчми. Уже бралися туманом голубi сутiнки над рiчкою, а юнак сидiв у глибокiй задумi. Бiля корчми розташувалися ночувати подорожнi. Поскидали ярма з волiв, розвели багаття, вiдпарювали суху тараню, готували вечерю. Навколо запахло вареною рибою. Можна було вiддаля пiзнати, що то отаборилися чумаки. Щоб послухати про чумацькi мандрiвки, до багаття посходилася молодь, чоловiки. З'явився кобзар. Чумаки привiтали його, запросили до вечерi. Незабаром забринiли струни кобзи, понесли невимовну печаль у сивi присмерки. Юнак прислухався до кобзарського спiву. Тако? пiснi ще не чув. А коли до кобзаря при?дналися чоловiчi голоси, юнак звiвся й наблизився до гурту. Тихо, притамовано лунала пiсня: Зiбралися всi бурлаки До рiдно? хати. Тут нам любо, тут вам мило Журбу заспiвати... Старечi й молодi голоси обiймалися вiльним плином, вимовляючи жадання простору, скарги живо? душi, затамовано? пристрастi. Здавалося, тi звуки вигойдувалися й сповивалися в колисцi суворо? народно? бувальщини, щоб ?днати людськi серця в побратимськiй задушевностi. Пiсня билася в захмарене крайнебо, стогоном котилася, шепотом прокляття розносилася очеретами i завмирала. Глибокi сiрi очi юнака ставали ще глибшими. Коли тужне гудiння струн обiрвалося i запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець, - юнак обiзвався: - Чолом вам, добрi люди! Приймiть сердечну щирiсть вiд мандрiвно? людини. - Хто ж ти, сину, звiдки й куди мандру?ш? - запитав iз гурту найстарiший. - Я з Полтави. А мандрую до Золотоношi. Звуть мене Iваном, а прозивають Котляревським. - Видно, щира душа. Приставай до нашого гурту. Юнак витяг з-пiд кобеняка скрипку. - То ти i на скрипцi тямку?ш? Може, нашу скорботу розважиш? - Заграйте весело?, - попрохали дiвчата. Пiд награвання нежданого скрипаля полилася пiсня: Ой бачиться - не журюся, в тугу не вдаюся, А як вийду за ворота, од вiтру валюся... Аж ось, нiби якийсь привид, виринула з пiтьми, поволi наближаючись до вогнища, висока постать. Навiть при млявому свiтлi можна було розглядiти, що людина дуже стомлена. Рука мандрiвника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, вiн несмiливо наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову. - Хто ти i що шука?ш серед ночi? - обiзвався один з гурту. - Хто я - питай вiтра в полi. А шукаю того, чого важко знайти, - тихим, густим, як дзвiн, голосом вiдповiв невiдомий. - Як же тебе занесло сюди, може, шука?ш загублене? - Угадали. Загубив долю, а шукаю правду. - То, мабуть, довго ти шукатимеш ??? - Шукатиму, аж поки сили матиму, - зовсiм тихо вiдповiв мандрiвник. Задушевна, та?мнича розмова викликала приязнь до нього. Вiд вогнища пiдвiвся отаман чумацько? валки. Сивi вуси, широкi вибiйчанi штани на очкурi, кремезнi, засмаглi руки надавали поважностi його постатi. Пiдiйшов до завiталого, змiряв сво?м допитливим поглядом, заговорив: - Ке менi свою руку, чоловiче! - Взяв руку, стиснув ?? i голосом поважного господаря додав: - Рука жорстка, мозоляста i без злодiйсько? лихоманки. По очах бачу, що чоловiк путящий. А нашi дiди навчали: "Коли ?си святий хлiб, то дай i тому з'?сти, хто прийде до тво?? трапези". Отож сiдай, чоловiче, бiля нас i покуштуй чумацько? таранi та чабаку. А може, й кулешу поглита?ш з вагана. - Спасибi, - вiдповiв, сiдаючи на землю, невiдомий. ?в вiн швидко, важко дихаючи. При свiтлi вогнища можна було примiтити на щоцi в нього закруглений, ще свiжий шрам. Увага всiх була звернута на несподiваного гостя. Вiн подякував за вечерю i схилив голову на руки. - З яких кра?в iдеш, чоловiче? - приязно обiзвався з гурту старечий голос. Нiби прокинувся вiд сну мандрiвник. - З яких кра?в, легко вам питати... З тих кра?в, де залишив найдорожчi днi свого життя. Чули про турба?вцiв? - О чули, чули!.. - Звичайно, чули!.. - То ти з Турбаiв? - Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським вiйськом. Але несила... Здались у лiтню спеку цього року. Зруйнували, спалили дотла кожен двiр лютi гусари. Перетворили наше квiтуче село на гробовище... Полилась наповнена гiркотою розповiдь. - Всiх непокiрних погнали царськi гусари десь на заселення пiвденних степiв. А я не пiддався посiпакам, утiк... Голос оповiдача забринiв гнiвом i обiрвався. Чоловiк звiвся, взяв у руки палицю. - Куди ж ти зiбрався? Можемо тебе приютити на ночiвлю... - Спасибi за ласку. А приютить мене темна нiч серед степу. Юнак iз скрипкою в руцi пiдiйшов до мандрiвника, потис його руку. - Ти вразив мо? серце... Скажи, як звати тебе, куди тепер мандру?ш? Може, будеш у Полтавi, то... - Нi, мо? шляхи стеляться лiсами та байраками. Кажуть, нескоренi люди помандрували на Кубань, а дехто за Дунай... Може, i я натраплю на тi шляхи. Маю добрих побратимiв, десь чекають. Охрестили мене Семеном, а прозивають Битим, - кинув, уже iдучи по шляху, подорожнiй. Ще зупинився, поглянув убiк, де свiтились вогнi панського палацу, i грiзно посварився дужим кулаком: - Веселiться, проклятi! Почувся вiддаля кличний свист i якийсь гук. Постать мандрiвника нiби розвiялась у пiтьмi. Тiльки там, куди пiшов вiн, розлягалася i поволi стихала пiсня, завмираючи в бездоннi неба: Гомiн, гомiн по дiбровi, Туман поле покрива?... А коли зовсiм завмерла пiсня, кобзар тихо промовив: - Добрий спiвака, щасти йому в путi-дорозi... Догорало вогнище, налягала темiнь на землю. Але молодь не розходилася. - Послухати б ще думу про Марусю Богуславку, - обiзвалася з гурту дiвчина. - Про Морозенка, Наливайка i Остряницю, - додав парубок. - То пiдкиньте ще хмизу до вогнища, а я трохи поладнаю струни, - вiдповiв кобзар. Швидко юнаки шаснули на берег, набрали оберемки гiлля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темiнь неба вогнянi жмутки, якi, розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважнiле згаром повiтря щiльнiше кутало землю. - Слава не вмре, не поляже, всьому свiту розкаже, - почав кобзар, а далi полилися його спiви, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака. Коли спiвак обривав речитативи паузами, то його бандура сво?м гудiнням продовжувала промовляти не домовлене в думi. Пiд цей спiв мереживом снувалися думки-картини... Це ж жива iсторiя народу. Вона вся в пiснi... Тут можна пiзнати велике вiчноживе серце народу. Просторами рiдного краю в кривавiй боротьбi змагалася воля з неволею, засiваючи трупом поля бо?в. Жалощами никла трава на полi, i вiтри несли до майбутнiх поколiнь розлогу пiсню, думу та надiю... Думкою обiймався з героями Вергiлi?во? "Ене?ди". Наче вичитував на ?? сторiнках, як колись у семiнарi?, про славнi походи троянцiв. Пригадалося, як тодi перемайстровував на свiй лад вергiлi?вський вiрш, за що прозвали його семiнаiристи римачем. Линули, як широка повiнь, мрi? юнака, а з ними росли i мужнiли настирливi думки. В душi прокидалося щось ранiше невiдоме. Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка iз клiтки. Палка уява заповнювалася близькими, рiдними картинами. Нiби самi геро? древнього Вергiлiя перевдягалися в кобеняки i козацькi жупани, ставали близькими до сучасностi, рiдними братами, а береги давньо? латинсько? землi заквiтчувалися широколисттими тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рiдного краю, просторами якого звучить голосна мова народу, виплекана в iсторичних бурях i мирнiй хлiборобськiй працi. Новi й новi думи розгорталися за кобзарським спiвом, снувалося мереживо римованих рядкiв, що лягали основою перелицьовано? "Ене?ди". А коли замовкав спiвець, то урочиста тиша нiби продовжувала уронену ним мелодiю, i зорi напилялися нижче, слухаючи та впиваючи в себе кришталевi звуки землi... Нiч пливла, як важкий човен у безкрайому морi. Уже помилився на небi золотавий Чумацький Шлях. З заходу пiдiймалися темнi хмари, повiяв вiтер, почувся вiдгомiн громовицi, не зовсiм звичайно? для передосенi. Молодь поволi розходилась. Пошкутильгав i кобзар до сво?? хати... А юнаковi ще довго вчувалися спiви та звучання бандурцi, i перед очима розкривалися якiсь вiковi завiси, поставали ще не пiзнанi, не змiрянi зором, не доторканi мрiями далi. На тлi голубого безмежжя нiби гойдалися, щезали i знову виринали обриси кра?видiв i силуетiв. Вони поволi пливли, ринули. Хотiлося збагнути та?мницi того безмежжi. Думка росте, несеться на невидимих крилах, порина? в глибину минувшини, кружля? голубкою бiля тi?? корчми, щр самотньо прича?лася край шляху, зазира? в похиле вiкно, щоб пiзнати захованi та?мницi. Серед хмар блука? блiдий мiсяць, нiби шука? десь пристановища на незахмареному плесi неба. Але темнi хмари закривають його i зловтiшно торжествують свою перемогу. Густа темiнь пливе назустрiч свiтанковi. В небi гримить. Надходить грозовий ранок. 2 Важко розвiяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути невiдомий свiт. Тодi кожна видима пiд час подорожi картина породжу? живе слово велико? повiстi-поеми, i уява перегорта? ?? сторiнки, переноситься в епоху, овiяну невмирущими пiснями, переказами, думами. Другий день мандрiвки принiс новi враження. Пан Сухопень був у доброму гуморi. Вiн навiть посадив найнятого учителя в бричцi поруч з собою i назвав його Iваном Петровичем. Та чому й не бути йому в доброму гуморi? Дуже припав до душi вчорашнiй бенкет у великосвiтському палацi. Особливо сподобалося, як потiшав придворний блазень гостей. А червона чирва, налатана ззаду на штанях, що мiнилася в iншi кольори, коли блазень кланявся панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей, весь час мерехтiла в очах i викликала посмiшку. ? чому повчитися з розваг панства i повезти у свiй, хоч i не дуже вельможний, але багатий будинок. До того ж пан Сухопень радiв з нового придбання. Вiн порадував вельможного Попова, подарувавши барана бухарсько? породи, а той у свою чергу подарував йому молоду дiвчину-крiпачку Наталку, яка, прислужуючи у панських горницях, навчилася одягати панночок та зашнуровувати огрядну панi. Всю цю корисну науку ма? привезти Сухопень до свого будинку. Трьома добрими кiньми правив старий кучер. За бричкою у простому кованому возi ?хав панський кухар. На воза посадили i "крiпацьку душу" - Наталку. Конi збивали копитами куряву, i вона неслася за вiтром, стелячи в просторах осiнню печаль, що проймала дiвоче серце. В сумному гудiннi вiтру, який бився об придорожню стерню, вчувалися ?й i тихий материнський спiв, i прокльони бездольцiв. Сидiла нерухомо, наверталися сльози на очi, крили туманом усе навколишн?. Лише дорога стелилася в каламутну невiдомiсть. Журавлi, вiдлiтаючи в теплi кра?, ронили на землю жалiбне курликання i несли за собою прощальну гiркоту. Щось мугикав стиха старий кучер. Пановi не сподобалось його тоскне наспiвування, i вiн почав жартувати: - Чого ти, Микито, все однi?? бубониш? - Спiваю про конячу душу... - А хiба в коня ? душа? - Звiсно, ?... така терпка, як i в мужика. Скiльки не перiщ по ребрах, застря? в горлянцi душа i не вилiта? до неба. Коняча i мужича душi рiднi. Хiба не доводилось вам бачити, як плаче або смi?ться кiнь? Щоб викликати кучера на розважливi розмови, пан запитав: - Розкажи, Микито, що ти посiяв би, якби тобi сама цариця подарувала оце поле? - Для царицi посiяв би гречку! - А чому гречку, а не щось iнше? - А, кажуть, вона дуже любить у гречку стрибати. От щоб догодити... Може, як бувало колись з Нечосою, пострибала б. Iван Петрович лише посмiхнувся i додав: - Для царицi гречку сiють у столицi. - Про царiв не годиться такого говорити, - суворо зауважив пан, - царiв треба шанувати i ласку до них виявляти. - Тож я зичу ласку i вiд себе, i вiд оцих загнузданих коней. Погляньте, як вони нашорошили вуха, прислухаються. Но, гнiдi! - кучер погнав коней трюхцем i знову прокволисте затяг пiсню, доповнюючи гудiння вiтру. Iван Петрович увiходив думками й почуттями у той спiв. Чулась у ньому приборкана воля, що котилася перекотиполем по колючих стернищах, забираючись у ковилеве роздолля та воронцеве квiтiння. Уявляв маловторованi шляхи. Ким i коли протолоченi вони? Якi ватаги топтали шумливу тирсу й задумливi чебрецi? Кому сонце споконвiку дарувало тут щедроти тепла й багрянi заграви сходу й заходу, щоб переливати ?х у мелодiйнi слова i нести для поколiнь жагу почуттiв та сподiванок? Хотiлося юнаковi при?днати до них свiй голос, влити краплини власно? кровi, щоб заповнити гармонiю незамулених плином часу уявлень i почувань. У думках перегортав вiдомi й ще незбагненнi сторiнки народного життя, обвiтреного суховiями й грозами повитого. Небо i землю обiймали сизi далi, на тлi яких вимальовувались уявою виплеканi мандрiвники, що несуть пригоди сво?х блукань i невичерпну житт?ву снагу. Пiзнавав одчайдушну ватагу Енея. Наче зустрiчався з ним вiч-на-вiч. Замовк, наспiвавшись, кучер, а вiдгомiн посiяно? тривоги колихався в придорожнiх порудiлих гiрчаках. Рiдний голос вчувався у них. Може, то долинало вiдлуння добрих слiв матерi, наче ронить ?х вона _синовi, як заповiтне напуття. Нiби вiдчув Микита настро? юнака i почав розповiдати казку про Марка Пекельного. - I ходить той Марко по свiту, товчеться у пеклi, б'?ться до дверей святого раю. Та нiде не знаходить пристановища i знову мандру?. Довга розповiдь лилася з уст кучера - про вiчного мандрiвника, вiчного шукача щастя. Що такому пекло? Вiн бродить по ньому, як сiрий вiл у болотi... Слухаючи кучера, пан задрiмав. А Iвана Петровича розповiдь повела знову до Енея i його козацько? ватаги. Еней теж може перебрести через пекло, щоб вiльно пiти просторами широко? землi разом з козаками-троянцями. Гомоном, дотепами, пiснями стелиться ?х шлях... "Куди вони йдуть, там бори гудуть..." - Прийде час, i принесе Марко Пекельний правду для народу, бо недаремно вiн ?? всюди шука?... - веде розповiдь панський кучер... Конi то бiгли, то йшли повiльно ступою. Ось колеса врiзалися в пiщану колiю. Кременчуцький шлях стелився до переправи через Псьол. Сухопень намiрився побувати в Кременчуцi на ярмарку. По шляху дедалi бiльше траплялося скрипучих дерев'яних возiв, широких гарб. А коли наблизилися до Псла, то важко було пробитися до порома. Даремно Сухопень сперечався i гукав, щоб розступилася "мужва". Довелося затриматися, доки переправляли збитi у валку селянськi та чумацькi вози. Котляревський пiдiйшов до порома, де збилися люди, вози, конi, воли, корови, вiвцi. Тут стояв ярмарковий гамiр. Поромник - здоровий, обпалений сонцем лiтнiй чоловiк з засуканими по лiктi рукавами брудно? сорочки - здавався казковим перевiзником у пекло через Стiкс. А цей з торбою за плечима? Чи не Марко Пекельний, що про нього розповiдав кучер? Чи не в пекло просту?? Адже його без черги бере на переправу поромник. А ось стара циганка, нiби та Сiвiлла, що супроводила живих людей у пекло. Куди ж пробива?ться вона? До Наталки, яка зiйшла з воза, наблизилась до рiчки. - Дай, золотоволоса красуне, руку. Скажу, за ким думки у серцi носиш. - За сво?ю невiльною долею... - Циганка покличе твою долю. Циганка дасть приворот-зiлля i вiдворот-зiлля... Циганка дасть зiлля, i твоя доля буде прозорою, як вода у Пслi. Юнак наблизився, слухав розмову. Дiвчина пiшла далi до берега, задивилася на воду. Прозора вода здавалася ?й каламутною хвилею. Схиливши голову на груди, дiвчина вiдчувала на собi погляд юнака. Здавалося, що тим поглядом вiн торкався до ?? зашарiлого лиця, до засмагло? ши?, до рук, навiть до грудей, що прискорено пiдiймалися i опускалися. Пасмо свiтлого волосся, вибившись з коси, спадало на плече i тремтiло з кожним ?? подихом. Юнак хотiв наблизитись, ступив крок i застиг вражений, побачивши, як дiвчина зронила у воду сльозу. О, скiльки таких Наталок носять сповненi горем серця незмiряними просторами краю! Хто розповiсть про ту сердечну повiнь почуттiв людини, хто збере тi кришталево чистi сльози? Проходять поколiння цими наснаженими гiркотою шляхами i несуть, несуть у рiдному словi, у рiднiй пiснi снагу життя. Несуть у прийдешнi вiки. I нема тому кiнця-краю. 3 Будинок, у який потрапив Котляревський, стояв недалеко вiд Золотоношi на пригорбi серед лугiв, що стелилися низиною до Днiпра. Господар пiсля подорожi в Полтаву почав заводити новi порядки. Вимагав, щоб усi дворовi величали його "вашим сiятельством", хоч нiяким "сiятельством" вiн не був, а вибився у дворяни з мiщанства i добув за послуги вiд Потьомкiна хутiр на пiвтораста крiпацьких душ. Бентежило Герасима Петровича не зовсiм шляхетське прiзвище - Сухопень, але боявся переiнакшити його, щоб не було розбiжностi з дворянським ре?стром. Бо його рiд хiба що уславився тим, що Герасимiв дiд, об'?вшись вареникiв з сметаною, вiдправив свою душу до безславних предкiв. Родина Сухопеня невелика. Найпомiтнiша в нiй - огрядна, богом суджена Гликерiя Степанiвна. Обiцяла бути не менш огрядною i дев'ятнадцятилiтня донька Марта. Меншi хлопчик i дiвчинка почали навчатися в Iвана Петровича. Тоскно i одноманiтно минали днi в панському будинку. Особливу нудоту нагонили обiди, якi тяглися довго i томливо. "Його сiятельство" вимагав, щоб учитель пiд час таких обiдiв розповiдав щось жартiвливе, бо господиня дому вважала, що вiд смiху смачнiша? страва. Вона сперечалася з донькою Мартою, яка доводила, що краще пiд час довгого обiду перечитувати сторiнки якогось сентиментального роману, а пiсля обiду спiвати найулюбленiшу пiсню: "Стонет сизый голубочек". Тодi ?? бiле лице здавалося ще блiдiшим, а темнi очi наливалися самовтiхою. З цi?ю пiснею Марта залишала ?дальню, а дiти сiдали за свiй стiл для занять. Поважно поруч з ними займав крiсло Герасим Петрович, а господиня, начепивши на голову святковий оксамитовий кораблик, сiдала бiля вчителя. Вона вважала, що найкраще для дiтей слухати уроки пiсля обiду, бо на голодний шлунок наука не пiде в голову. Починався урок. Дiти вивчали заповiдь: "Чти отця свого i матiр свою". Учитель добирав до заповiдi iлюстрацi? з бiблiйних легенд, розповiдав про Ноя та його дiтей. Вставляв сво? i Герасим Петрович: - Кожне созданi? да убо?ться свого создателя!.. Потiм починався урок арифметики. Iван Петрович вигадував задачi, в яких треба було довiдуватися, як дiти в лiсi збирали гриби й квiти та як подiлили мiж собою i скiльки дiсталося кожному. Хлопчик i дiвчинка охоче розв'язували задачi. Але тут втрутилася Гликерiя Степанiвна i запропонувала учителю вигадати таку задачу, де б говорилося про гоноровиту сусiдку помiщицю Голубецьку. - I щоб ??, кляту, потрясла трясця так, щоб аж волосся повилазило на головi, - поставила категоричну вимогу Гликерiя Степанiвна. Котляревський посмiхнувся, подумав. - У помiщицi Голубецько?, - став складати задачу, - 200 крiпацьких душ, а волосся на головi стiльки, що вистачило б кожнiй крiпацькiй душi висмикнути по чотири волосинки. Коли ж напала на Голубецьку трясця, то стiльки повипадало у не? волосся, що залишилося по однiй волосинi на двi крiпацькi душi. Отже, треба обчислити: скiльки залишилося волосся на головi у Голубецько?, а скiльки повипадало, коли ?? била трясця? Господиня задоволено слухала задачу, втiшно посмiхалася. - Подумайте, дiти, - сказав Iван Петрович. Швидко хлопчик вiдповiв: - У помiщицi Голубецько? залишилося на головi сто волосинок. - Правильно. А випало скiльки? Вiдповiла дiвчинка: - Випало сiмсот волосин... - Сiмсот волосин забрала трясця у помiщицi Голубецько?... Щоб ?й i тi, що залишилися, повипадали! - поправила мати i оголосила закiнчення уроку. Коли почало вечорiти, Котляревський, переодягнений у парубоцьке вбрання, пiшов на вулицю. Молодь збиралася вiддаля од села аж на березi Днiпра, пiд старезним крислатим дубом, який здавна звався дубом Iвана Сiрка. I знову в збудженiй уявi поставали геро? добре вивчено? в семiнарi? поеми мудрого Вергiлiя. Помандрували вони свiтами пiсля руйнування Тро? шукати пристановища на новiй землi. Описи тих мандрiвок перелицьовували наступнi поети рiзних народiв. Земними просторами пiшов безстрашний Еней, якого зустрiчали всюди в кра?нах, де шанувалася лицарська вiдвага, смiливiсть i духовна дужiсть. Прибува? вiн з сво?ю ватагою троянцiв i до Днiпрових берегiв, а звiдси вируша? i за Дунай та на Кубань. Думки напрошуються розповiсти iсторiю кра?ни переiнакшеними з Вергiлiя епiзодами, наповнити ?х промовистим гумором, показати незламнiсть волi до перемоги лихолiттям перестражданих людей. Долею битi, гартованi негодами, засмаглi пiд вiтром i сонцем iдуть по рiднiй землi кремезнi, великодушнi, несхибнi в побратимствi, незламнi переможцi пригод. Зда?ться, сама природа вселя? мудрiсть товариського ?днання в запеклi душi одчайдушних шукачiв незвiданих тривог. Пiзно повертався Iван Петрович до двору. Ще довго не спав. Брався читати книгу, яку придбав на ярмарку в Кременчуцi. "Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку" Осипова. В ?? гуморi знаходив розважливу принаду, та не вiдчував тi?? iсторi?, в та?мницi яко? з благоговiнням входить потомок, перегортаючи лiтописи сво?х предкiв. Уява обгортала прочитане. Заглиблювався в нерозгаданi та?мницi народного життя i вiв за собою в думках ватагу моторного козака Енея в далекi мандрiвки по широкому свiту. Здавалося, нiби янтарними зорями нiч освiтлювала ?х безмежну путь... 4 З кожним днем бiльше проникав у глибину задумано? поеми - перелицьовано? "Ене?ди", прагнув надати ?й народного змiсту, по?днати повсякдення з геро?кою iсторичних подiй. Адже проблиски онароднення лiтератури принесли просвiтителi, а народнi рухи XVIII столiття вiдкрили завiсу нового осмислювання лiтературних тем, привели Радiщева до смiливого викриття крiпосництва. Проймаючись тими iдеями, молодий поет не обмежувався сво?ю учительською працею, наполегливо брався писати фрагменти задуманого твору. Народжувались волелюбнi геро?, здатнi на подвиги, побратимство у вза?минах. Тут пригодились поетовi знання народних пiсень i дум та житт?-стверджуючого гумору. Кожен задуманий епiзод наснажував здоровим, дотепним смiхом. Адже то разюча зброя в життi несхибного у сво?х шуканнях народу. Творив не в тихому кабiнетi, не за насидженим столом, а усамiтнюючись на роздоллi. Вiтер з Днiпрових низин обгорта? думне чоло, а сонце мережить веселкою писанi рядки. У твореннi знаходив сво? покликання i наче сам вирушав у далекi мандрiвки з ватагою одчайдушного товариства, очоленого безстрашним Ене?м. У словi нiс житт?ву мудрiсть народу. Минала осiнь, зима... Одного погожого весняного дня пан надумався всi?ю сiм'?ю ви?хати на берег Днiпра, щоб там у прохолодi провести день. Служниця Наталка та учитель супроводили помiщицьку сiм'ю. Коли пан i панi з дiтьми поснули в холодку пiд деревом, а Марта захопилася читанням роману, Котляревський вiдiйшов i сiв пiд сво?м улюбленим дубом, що звисав вiтами над урвищем. Шепiт молодого дубового листя навiвав думки. Здавалося, що то пестливо перешiпту?ться лист з шелестом степово? тирси i в та?мничих звуках срiбною ниткою сну?ться казка, лине в мережану даль минувшини. Може, родилась вона ще тодi, коли дикий половець або злий татарин пiдстерiгали тут пiд дубом свою здобич. А розквiтала та казка, заповнювалась подихом волелюбства тодi, як десь пiд цим дубом сходилися покривдженi пiд прапори Богдана Хмельницького або Залiзняка. Нiби вчувалося iржання бойових коней... Розкритою залишалась книга на сторiнках, де йшлося про зруйнування Тро?, а ?? геро? помандрували морями i понесли до берегiв ново? землi сво? звича? i завзяття. Так i нескоримi запорожцi пiшли шукати новi шляхи, щоб понести ними свою житт?ву силу, розвiяти тугу просторами несходимо? землi, в синьому безмежжi морiв, повитих грiзними вiтровiями. Ось вони постають в уявi - засмаглi пiд вiтром i сонцем, кремезнi, великодушнi, несхибнi у товариствi, незламнi в боротьбi. Умiють пити, гуляти i рубати ворогiв. Перед ними постелилися шляхи мандрiвок, пригод, геро?чних подвигiв... Знову й знову перегорталися сторiнки iсторi?, живо?, наснажено? подихом пiснi, найближчо? подруги надi?. Легко промайнула тiнь i обiрвала думки поета. Бiля нього стояла задумлива Наталка. Рiвна, гнучка, вона нiби принесла з собою шелест запашних трав i подих рути-м'яти. - Чого ви вiдбилися вiд гурту? Там Марта так мило наспiву? про сизого голубочка, що вiн скоро здохне вiд то? пiснi... - Лукава посмiшка промайнула на устах дiвчини. Зникла з ?? лиця жура, голос бринiв рiвно, привабливо. - Ви можете тут пiд дубом так довго сидiти? - З дубом я подiляю свою самотнiсть. - I часто ви тут бува?те? - Приходь сюди, то ще частiше буватиму. - Заважатиму вам думати... - Нi... Не заважатимеш, я дiлитиму з тобою сво? думи... Розмова раптово обiрвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта. - Наталко! - гукнула. - Мама кличуть тебе допомогти одягнутись. Дiвчина зiрвалась, побiгла. Марта залишилася. - Чого ви вiдбилися вiд гурту? - з докором, нiби пiдслухавши, повторила вона слова Наталки. - Люблю самотнiсть... - I в романах люблять самотнiсть тi, що закоханi або мають намiр закохатися. - Нi того, нi другого за собою не помiчаю. - Ой, як шкода, як шкода... - Нема чого шкодувати. - Чогось ви суму?те... - Бо прикро жити тiй людинi, яка не здатна сумувати. - А я думала, що ви не такий... - Такий, як бачите. - Нi, не такий... - А який? - Скажу потiм, коли ви не будете шкарубким i колючим, - зiтхнула так, наче геро?ня недавно прочитаного французького любовного роману... Часто приносив Iван Петрович сво? пекучi думи i хвилювання до Сiркового дуба. Кожного разу слухав у шелестi листя нескiнченну казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмiрне чулося в нiй. Внизу хвиляста течiя пiдмивала дубове корiння. Душа ставала нiби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повiтря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтiння листу. Все те зливалося у великий гомiн, i в ньому чулась розповiдь про буття могутнього народу, поставали iсторичнi його шляхи i роздорiжжя. Вiки розкривали перед ним обiйми, i вимальовувалася жива неозора iсторiя. Треба розповiсти про не?, передати дотепними словами про подвиги i походи, про боротьбу за рiдний край. Народжувалися новi сторiнки сповнено? народно? мудростi поеми, геро?м яко? виступа? сам народ, що увiбрав у сво?й мовi, в незрiвнянному гуморi та задушевнiй пiснi живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у свiти виплеканi в думах геро?... Приходила Наталя, приносила польовi квiти i вiдкрите для почуттiв сво? вразливе серце. Цим зустрiчам був радий. - Я не заважатиму вам... тiльки вiддаля сидiтиму. Тут так, що й спiвати хочеться. - Спiвай, спiвай, Наталю! Твоя пiсня доповню? мо? думи. Розповiдай про все, що чула вiд батька, вiд матерi, вiд дiда про його походи. Дiвчина розповiдала, i в ?? голосi бринiв невiльничий стогiн. Хотiлося присунутися ближче до не?, приголубити. Але не смiв порушити зачарованостi. Здавалося, що та розповiдь ?дналася з сумом польових квiтiв i лагiдним плескотом хвилi. - А що то ви все пишете, пишете? - запитала несмiливо. - Нiкому ще не читав, а тобi прочитаю; Еней був парубок моторний I хлопець хоть куди козак... Лилися новi й новi рядки. Дiвчина сердечне слухала, i в ?? задумливо непорушних очах ятрилися перлини невловимо? втiхи. - Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усi ми говоримо, простi люди... Таке цiкаве, нiби слухаю розповiдь свого дiда про козацьке життя i походи. - Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грiзних бур, земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказiв, пiсень, казок. Коли б усе зiбрати, списати, то була б велика книга... Така книга, якi залишили для поколiнь iншi народи... А нашi брати скнiють у темрявi, але носять у собi велику, ще не виявлену силу. Наталя не все могла сприйняти з цi?? розмови, але серцем вiдчувала щирiсть, сердечну теплоту i в думках вiдповiдала собi: "Правда... То все правда". Голубливе усмiхалася, та не насмiлювалась уронити зайве слово... Десь почулися голоси парубкiв, що вже збиралися на вулицю. Наталя зiрвалася. - Побiжу, а то засмiють мене, що одна приходжу сюди до вас. - Повертайся ще, Наталю! - Може, й повернусь! Побiгла. Зупинилася аж на стежцi бiля калини, що вже квiтчалася зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила вiночок. А потiм на свiтанку, дивлячись на вiночок, вишивала рушничок - червоними гронами та чорними листочками. Бережно згортала вишивання, нiби ховала в ньому плекану дiвочу надiю. Родиннi свята бучно вiдзначалися в панському дворi. Ось i тепер заворушився весь хуторянський Олiмп, бо календар указував на день свято? Гликерi?. До двору Сухопеня з'?халося чимало гостей. Прибув навiть родич господарки конотопський помiщик Максим Парпура. Це була культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Вiн часто при?жджав з Петербурга на Укра?ну. Дружина Парпури змагалася з поважною iменинницею в розумiннi добрих страв та манiрному поводженнi з гостями. Обидвi вони виявляли свою прихильнiсть до прибулого в гостi офiцера Сергiя Вербицького, який служив у Кременчуцi i знав добре, де й коли справляють iменини в сусiднiх помiщикiв. Гирявий, як огiрок, вiн хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику i задиралися вгору напомадженими вiстрями. Коли Наталка, прислуговуючись гостям, подала йому рушничок, вiн пiдморгнув ?й i безцеремонне обняв за стан: - Красуня яка... Дiвчина, нiби вжалена, вiдскочила, почервонiла. Котляревський помiтив поведiнку офiцера, але нiчим не виявив свого обурення. Господар доручив Iвану Петровичу розважати гостей: - Як домашньому вчителевi, наказую розважати гостей рiзними розмовами, щоб регiтно було! - Смiх - то велика сила. Вiд смiху i плакати можна... - Нi, менi треба iншого. Давай веселого смiху, щоб животи рвалися, щоб очi вирячувались на лоба! - То це страшний смiх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення. - А начепiть ззаду на штанях червону чирву i носа кирпатого намостiть. Щоб так, як у вельможних Попових на бенкетi було. Вiн привiз iз само? столицi такого блазня, який навiть царицю смiхом розважав. - Блазнем я не збираюся бути, ваше сiятельство. - То я ж грошi тобi плачу i вимагаю, щоб смiхом i рiзними там викрутасами розважав гостей! - Розважатиму, як зумiю. - Дивись, щоб було регiтно, - суворо додав господар. У просторiй кiмнатi на столах були поставленi рiзнi лакомини, печенi поросята, кендюхи, вергуни i буханцi. Тут стояли сулi? горiлки, наливки та варенухи з сливами i родзинками. Та й квасу поставили, бо так велося на бенкетах у Потьомкiна i Попова. Сухопень навiть пробував так само вiдпускати нижню губу, як вiдпускав ?? на бенкетi Попов. Коли гостi сiли за стiл, господар пiдняв келих, прохарамаркав подяку гостям за привiтання супутницi його життя. Iвану Петровичу було вiдведено мiсце на кра?чку столу. Обiк стояла збентежена Наталка, готова до послуг i несподiванок. Вона навчилася приховувати свiй неспокiй i огиду. Швидко зчинився гамiр, галас, ревище. Найбiльше галасували панi Сухопеньова i Парпурова. Мiж ними виникла сварка. Панi Парпурова зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом. Але цю суперечку обiрвав, пiднявши келих, офiцер Вербицький. - Панi i панове! - звернувся вiн. - Даваймо вип'?мо за чудовий жiночий рiд, за жiночу красу, бо жiноча краса - це... це, розумi?те... це богом дане чудо... Красу треба любити... Як... Вiн не поспiшав випити келих i кiлька разiв закручував вуса, силкуючись вразити гостей якимось дотепом. В очах його вiдбивалося стiльки нахабства i безсоромностi, самолюбства та духовного убозтва, що Iван Петрович з огидою вiдвернувся i хотiв сплюнути, як вiд чогось нестерпно нудного. Випивши, офiцер хвацько закрутив вуса i кинув зухвалий погляд на Наталку. Вона ображено опустила очi. Опустила очi i Марта, що весь час ловила кожне слово бравого офiцера, ?й було прикро, що вiн кинув погляд не на не?, одягнуту в модне вбрання, а на просту крiпачку. Iван Петрович чув про цього мартопляса, що не минав жодно? нагоди попиячити, поволочитись за жiнками. Про Вербицького розповiдали, як вiн викрадав крiпацьких дiвчат i навiть чужих жiнок, а сам, живучи холостяком, заводив у себе в домi породистих собак. Розповiдали, що вiн викликав ревнивих чоловiкiв на дуель i виходив переможцем. "Таке убоге думкою, а носа граблями не дiстанеш..." - подумав Iван Петрович. - А тепер, - пробасив господар, - наш придворний учитель розповiсть вам щось смiшне. Пiдбирайте животи, панове! - ПросимоI.. - Давай!.. - Слуха?мо!.. Котляревський пiдвiвся: - Прошу пробачити, що я не налiпив носа, як налiплюють блазнi. Не буду я ковтати шпаги, як ковтають ?х ярмарковi артисти. Шпагу я залишу для лицарiв, якi проймають жiночi серця, вiд чого вона часто затуплю?ться i ста? не збро?ю, а ламаним веретеном. Далi розповiв анекдот про дурня, який танцю? на похоронах, спiва? похоронно? на весiллi. - А на iменинах крутить вуса вгору i щедро кида? посмiшку скромним дiвчатам, - закiнчив, глянувши в бiк Вербицького. Гостi стримано засмiялися. - Давай ще! - буркнув господар. - Прочитаю вам про грiшникiв у пеклi, - розгорнув зошит i став читати, як кипiли в пекельнiй смолi "ксьондзи, до баб щоб не iржали", та й тi, "жiнок сво?х що не держали в руках, а волю ?м давали", "i в гречку деякi скакали"... Багатим та скупим вливали Розтоплене? срiбло в рот, А брехунiв там заставляли Лизать гарячих сковород... Це читання особливо сподобалося Максимовi Парпурi. Вiн пiдiйшов до Iвана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообiцяв дати, але iншим разом. - Смiшного! - вимагав господар. - Можна... Було це тодi, коли бог творив видимий свiт, а сатанил перешкоджав йому. Задумав бог створити пана i мужика. Замiсив з ангелами пухке пшеничне тiсто, щоб злiпити пана, i житн? з висiвками, щоб злiпити мужика. Вилiпивши пшеничне тiло огрядного пана i чорне тiло мужика, виставив ?х на сонцi запектись, а сам пiшов до раю, щоб набрати там у мiшок духу i вдихнути його в новi створiння. Та, на жаль, робота ця припала аж на шостий день божо? працi по створенню свiту, i старий бог дуже стомився - та й сiв вiдпочити в раю. Потомилися й ангели, якi наглядали за новими створiннями. Поснули так, що вiд ?хнього хропiння затремтiли свiтила небеснi. А тим часом дуже спритний сатанил, перекинувшись у собаку, прибiг, понюхав мужиче, житн?, тiло i тiльки чхнув. Понюхав панське, пшеничне, i поглитав його. Приходить бог, несучи цiлий мiх живлющого духу, а на тому мiсцi, де виставив проти сонця панське тiло, сидить сiрий пес i облизу?ться. Розгнiваний бог вогняною рiзкою-блискавкою розбудив ангелiв, гукаючи: "На бiса ви менi здалися, такi нероби! Ще й день суботнiй не наступив для вiдпочинку, а вже поснули". Ангели почали верещати, а бог як гукне на них: "Вiдбираю у вас право голосу на всi часи! Хай i всi створiння з ангельською душею залишаться без права голосу! Тiльки тому даю право, хто з сатанила вилупиться!" А далi ухопив бог пса за вуха, той аж заскавучав. Як ударить його, держачи за вуха, об дуба, так i вискочив пан Дубовецький. Як ударить вдруге об вербу, так i вистрибнув Вербицький, як ударить об сухий пень, так i вилiз... Розповiдач обiрвав на цьому, не назвавши прiзвища свого господаря. Але дехто з гостей поглянув у бiк Герасима Петровича, який нiби проковтнув щось. Офiцер Вербицький моргнув, немовби крiль, вусами. Добре, що розповiдач згадав його рiд як панський, створений божою та собачою ласкою. Вербицький вважав собак прикрасою всього живого божого створiння, тому лише тихо бовкнув; - Кожен панський рiд ма? свою гордiсть... - I кожен пiвень гордо хорохориться на сво?му смiтниковi, - так само тихо додав Iван Петрович, а далi, скориставшись з су?тнi пiсля розповiдi, пiдвiвся з-за столу, зняв скрипку. Швидко полилися мелодi? - спочатку грайливi, а далi - сумнi, як кигикання чайки. Лише Наталка могла вловити вiдомi ?й мелодi?. - Що це за музика? - нахилившись через стiл, запитав господар офiцера Вербицького. - То з французько? опери, - авторитетно вiдповiв той. - Це добре... Хай гра?, - задоволено поглянув господар. Далi полилася мелодiя пiснi "Чого вода каламутна". Наталка звела голову, поглянула на скрипаля, догадалася, що вiн для не? грав. Зустрiлися поглядами, - А це що вiн гра?? - знову запитав господар офiцера. - Це з iталiйсько? опери... - Я так i догадувався, що з iталiйсько?, бо нашi такого не видумають... Та незабаром господар звiвся: - Доволi нас заграничною музикою розважати! - Папа, хай гра?, - благала дочка. - Доволi, говорю, виводити заграничнi викрутаси! Звуки скрипки раптово обiрвалися, i скрипаль окинув поглядом присутнiх. - Давай циганський квартетi - гукнув господар. В зал увiйшли чотири цигани, законтрактованi в Кременчуцi i привезенi спецiально на банкет. Хрипко полились звуки. Пiдводилися гостi вiд столу, ставали до танцiв. Першою виступила iменинниця. В парi з офiцером Вербицьким вона виконувала ?диний доступний для не? танок - "Бариню". Але швидко захекалась i сiла. ?? заступила панi Парпурова, нiби дратуючи господарку: ось як, мовляв, у нас танцюють, у самiй столицi, з вихилясами. Вона так розходилася, що й очiпок грезетовий сповз на потилицю. Цi вихиляси припали до серця Вербицькому, i вiн у такт музицi примовляв соромiцькi приспiви, вiд яких Марта нiяковiла. Шукаючи порятунку, пiдiйшла до Iвана Петровича, i той одразу запросив панночку до вальса. Циганський квартет виконував старовинний вальс у ярмарковому стилi. Мартi здавалося, нiби вона носиться на крилах, ?? партнер був майстерним танцюристом. Панночка схилила голову йому на плече, млосно зазирала у вiчi. Нiкого не бачила перед собою, зачаровано кружляючи в шаленому вихорi. - Стомилась, - промовила Марта, - вийдемо надвiр... - Прошу, - Iван Петрович повiв панночку до вихiдних дверей. Нiч була зоряна, запашна. Вже вiдцвiли липи, а дуби заплiднились блакитно-зеленими жолудями. Повiтря пашiло зрiлими хлiбами, в яких десь солодко белькотав перепел. Зупинилися на дорiжцi до льоху. Марта мовчала i горнулася до грудей Iвана Петровича. Але раптовий брязкiт розбитого скла на дорiжцi розвiяв зачарованi хвилини. То Наталя несла наливку з льоху i вiд несподiванки випустила з рук пляшки. - Наталю! Чого ти? - обiзвався Iван Петрович i пiдiйшов допомогти ?й. Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях зустрiв ?? Вербицький i повiв танцювати. Iван Петрович залишився серед двору бiля Наталi. В докiрливому поглядi дiвчини заблищали вогнi. Взяв ?? за руку. Вирвала, промовила: - Я служниця, не руште мене... - Нi, ти чарiвниця, бо можеш полонити серце... - Не глумiться надi мною... Я сирота... - Нi, ти яснiша за вечорову зорю, - взяв ?? за обидвi руки, пригорнув. Промайнули хвилини, що здатнi заступити собою вiчнiсть... Небо тремтiло зорями... - Наталко! Неси наливку! - почувся голос господарки вiд будинку. Наталка зiрвалася, побiгла. Вiн стояв на дорiжцi бiля битого скла, тихо промовив услiд дiвчинi: - Народ, що виплекав жiнку з прозорою душею Форнарiни, не породив свого Рафаеля... Срiбними серпанками повита, пливла збентежена нiч... 6 Пiсля банкету ставлення до Iвана Петровича в панськiй сiм'? погiршало. Його поведiнкою на вечорi був незадоволений Сухопень, а панi перестала навiть вiдвiдувати заняття з дiтьми. Та юнак i не шукав поблажливостi до себе вiд господаря i господарки. Вiн охочiше зустрiчався з дворовими людьми та кучером Микитою, слухав дотепнi розповiдi, скарги. У свята збиралися конюхи, погоничi, скотарi, чабани бiля похило? хати Микити. Сiдали на сiно i вели розмови, в яких господар вiв перед. Вiн багато бачив на сво?му вiку i багато зазнав прикростей. Тому вважав найкращими сво?ми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, i вiрив, що коняча душа така ж, як i душа панського попихача. - А панська душа, - додавав Микита, - подiбна до собачо? душi... - Та то ще яка й собака, - втручався молодий погонич. - ? собаки добрi, а ? злi... - Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрiшими стали. - Пани не будуть косити. То ми ?м косимо, а собi хлiба просимо... - Панам i в пеклi почесне мiсце, - докидав сво? Микита. - Вони якщо й косять там пекельний очерет, то для того, щоб пiдiгрiвати казани з смолою, в яких паряться мужики. Дотеп Микити викликав веселий смiх. Розмови захоплювали Котляревського. Вiн розпитував, як колись вiдзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву i коли ?ли ??. З особливою дотепнiстю розповiдав Микита пригоди свого прадiда-запорожця. Тодi заворожено замовкали всi. - Я був ще маленьким, коли чув казки вiд прадiда, може, щось перебрешу, то вибачайте, люди добрi. - Та бреши, аби доладне було. - Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав i прадiд мiй. Хай йому легко зiтхнеться, якщо потрапив у рай, i гiрко гикнеться, якщо чорти забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина - бувати у пеклi. Там усi чорти йому запанiбрата. А вiдьми, так тi i хвости сво? пiджимали, коли зустрiчалися з прадiдом. Вiн з ними таке виробляв, що одна, закохавшись, не знесла розлуки, коли вiн виступив у похiд, i спалила себе на кострищi - тiльки смалятиною зашкварчало. Коли довiдався про це прадiд, то лише промовив: "Хай ?й вiчне царство, а менi щире побратимство i щоб ще раз така моргуха-краля iзна-йшлась!.." Розповiдi сiяли в уявi поетичнi домисли. Пiд ?х враженням малювалися картини святкових розваг, iгрищ, танкiв, пiсень. А найбiльше думки снувалися навколо дотепних розповiдей про пекло i грiшникiв у ньому. Цi роздуми нанизувалися рядками: Панiв за те там мордовали I жарили зо всiх бокiв, Що людям льготи не давали I ставили ?х за скотiв. За те вони дрова возили, В болотах очерет косили, Носили в пекло на пiдпал. Чорти за ними приглядали, Залiзним пруттям пiдганяли, Коли який з них приставав. Хай палахкотить пекельна смола, хай пече заклятих i породжу? смiх. Смiючись, поет склада? гiмн вольностi, розуму, людяностi! Дiйшло до серйозно? розмови з господарем дому. Весь час вiдчував Котляревський, що умови його перебування в помiщика стають нестерпними. Сухопень перестав запрошувати поета разом обiдати. Невдоволення виявлялося i в поводженнi панночки Марти, яка не могла пробачити, що домашнiй учитель бiльше виявля? приязнi до крiпачки, нiж до не?, та байдуже ставиться до ?? романтичних зiтхань, до кокетливого загравання. Зачекавши, коли господар пiсля снiданку залишився один у ?дальнi, Iван Петрович пiдiйшов до нього. - Ваше сiятельство! - Що ма?те до мене? - Серйозну розмову! - Он як! - звiв здивований погляд. - Я давно маю намiр говорити. - То говори... - Хочу говорити про вашу крiпачку - дiвчину Наталку. - Он як? Дiвчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида на не? оком. Така принада! Цими словами нiби вдарили по обличчю домашнього учителя. Вiн заявив рiшуче: - Я хочу зараз просити ?? звiльнення вiд крiпацтва... Вона... - Он як! Ха-ха-ха-ха! Зухвалий регiт ображав почуття людсько? гiдностi, гнiвом сповнював серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повiв далi: - Можна... При умовi, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревiзькi списки. Менi треба побiльше крiпацьких душ. Цi слова до глибини потрясли душу поета. - Прошу не смiятися... Я теж дворянин. Мав трьох закрiпачених i вiдмовився вiд них... - Таких голодрабих дворян багато бродить по свiту Не один з них радо пiшов би для притулку в ревiзькi списки i став би крiпаком у доброго пана. - Я хочу серйозно говорити. Ви згоднi на викуп Наталки? - Для цього треба багато грошей... Дiвка добра. - То скiльки вимага?те за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином. - Що говорити, коли таких грошей не може мати бiдний навчатель. Штани треба полатати, а потiм... Котляревський звiвся, ледве стримуючи сво? обурення Раптово розчинилися дверi, i в кiмнату ступив Максим Парпура. Вiн потис руку господарю, учителю. - Вiтаннячко всiй добрiй сiм'?! А це той козак, що про Енея опису?? - звернувся до Iвана Петровича. - Добре смiшить нашого брата... Оце про?здом з Кременчука... Спродувався, бо скоро ?ду знову на службу в Петербург. От добре було б повезти туди i описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тодi, на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i знають, що ми теж люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi! - Прошу до вiтальнi, - запросив господар гостя. Котляревський постояв трохи i вийшов, тамуючи бiль зневаги. На ганку ненароком зустрiв Наталку. - У Iвана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблiдли... - Ой болить, Наталю, болить. I голова болить, i серце болить. - Може, до баби пiти. Тут ? така, що допомага?. - Не допоможе... I поповзли пiсля цього чорною примарою хвилини, години, днi i ночi... 7 Щоб розквитатися з помiщицьким будинком, у якому зазнав багато прикростей i образ, Iван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуцi, записався кадетом у Сiверський карабiнерний полк. Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю помiщицьку сiм'ю. Господар жалкував, що не встиг занести його в ревiзькi списки. Дочка, перемагаючи ревнощi, висловлювала бажання зустрiтися з Iваном Петровичем, коли вiн вислужиться до офiцерського мундира. Дiти щиро плакали, бо полюбили вчителя за веселiсть i дотепну розважливiсть. Панi горювала, боячись, що дiти вiд цього можуть втратити апетит. Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було розставатися з дiвчиною, яка сво?ю вдачею, щирiстю, спiвами торкнулася найчутливiших струн юнацького серця. Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Iван Петрович i Наталка пiшли знайомою дорiжкою до Днiпра. Повiнь пiдточувала могутн? корiння дуба, що вперше цi?? весни вiтав сво?х гостей. Iван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слiв вiдчувала дiвчина i хилилася до плеча, нiби упившись лелiнням перших квiтiв. Вiдчувала теплу руку на сво?му станi. А в душi народжувалась якась невимовна музика i лягала смутком на шовковi трави. - Хочу тобi, Наталю, сказати, що я залишаю помiщицький дiм, - тихо вимовив i замовк. Здавалося, зорi насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було, як у темному небi десь загелготiли дикi гуси, летячи iз iрiю до старих гнiзд, та нiжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо... - Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, - з хвилюванням продовжував юнак. - Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут. Наталя, слухаючи, затамувала подих. - То це остання зустрiч? - Нi, не остання... Повернусь... Добуду звання офiцера... Це для тебе, щоб звiльнити, викупити тебе з цi?? неволi. Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива i тиха, як конвалiя перед цвiтiнням. - Хай буде свiдком нашого розставання цей дуб, що спостерiгав не одну подiю за сво? життя. - Хай буде, - промовила, не подаючи виду, що в серцi проносилися бурi. Здалося, що й вiтер ударив по вiтах, як по струнах, i загула вiд того земля пiд ногами, а трава нiби зiв'яла. - Хотiла б, - вела далi дiвчина, - на дорогу дати вишиваний рушничок, та ще не помережила кра?чкiв. - Домережуй, Наталю, i бережи до того часу, як нашi руки зв'яжуть цим рушничком, коли повернуся. - Домережу i збиратиму в нього свою печаль... 8 Сiверський карабiнерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при реорганiзацi? козачих вiйськових частин, стояв на Укра?нi, в Кременчуцi. Котляревський потрапив сюди у рiк смертi Катерини Друго? та приходу до iмператорсько? влади Павла Першого. Серед офiцерiв полку iшли розмови про цi подi?. Доходили чутки, що Павло Перший повернув iз Сибiру Радiщева, звiльнив вiд ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi сатирика-просвiтителя Новикова, надав волю полоненому герою польського народу Костюшку, а полководця Суворова пiддав опалi. А тим часом висунувся пiдступний, хитрий i жорстокий свавiлець комендант столицi Аракче?в, який домiгся вищих посад, вдавався до провокацiй, користуючись довiр'ям iмператора. Тому чутки про "помилування" Радiщева та iнших здавалися непевною грою, до чого не раз в iсторi? вдавалися пiдступнi можновладцi i тирани. Навколо Котляревського групувалося тiсне коло офiцерiв, що наважувались висловлювати смiливi думки. Коли сходились, то жартома обирали "курiнного отамана". Iнодi цю роль виконував Iван Петрович. Багато несподiванок принiс Котляревському 1798 рiк. Вiн одержав звання прапорщика, i з цi?? нагоди зiбралося "курiнне" товариство. Цього разу за отамана обрали прибулого з столицi учасника iнспекцiйно? комiсi?. Виявилося, що це колишнiй полтавський семiнарист, який знав i поважав Котляревського. Вiн здивував присутнiх привезеною з столицi книгою, на обкладинцi яко? значилося: "ЕНЕИДА" _на малороссiйскiй языкь перелицiованная И. Котляревским__ъ___ _Часть I_ _Съ дозволенiя Санкт-Петербургской цензуры_ _Иждивением М. Парпуры_ _В Санкт-Петербурге_ _1798 года"._ Така несподiванка радувала i завдавала прикростi Iвану Петровичу. - Цього я не сподiвався, не сподiвався... Як же так? Хто дозволив Максимовi Парпурi друкувати? Я цього не хотiв. Це ж тiльки три частини... Твiр не закiнчений... - Частини, але дуже дотепнi, Iване! Пригаду?ш, ще в семiнарi? тебе обзивали римачем. Отже, недаремно. - Я так не хочу... Не хочу, - збуджено повторював поет. - Я того Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок: Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику, Гарячу мiдь лили за шкуру I розпинали на бику. Натуру мав вiн дуже бридку Кривив душею для прибитку, Чуже? оддавав в печать... - Здорово, Iване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклi мацапура, а книга ? на славу нашим землякам. Чудова книга! Друзi перегортали сторiнки, читали окремi рядки, смiялися. Далi слухали про столичнi подi?, про якi смiливо розповiдав "курiнний". - На Сенатськiй площi кожен день паради перед лицем iмператорсько? величностi. Заводить муштру на прусський манiр. Кожного разу виявля? якесь невдоволення. Одного разу перед iмператором проходила рота велетнiв гренадерiв. Це роздратувало низькорослу величнiсть. Вiн виявля? неприязнь до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: "Стiй!" Рота зупинилася. "На колiна!" - заверещав iмператор. Гренадери-велетнi стояли нерухомо. Тодi ще хрипкiший пролунав вереск: "Кроком руш на Сибiр!" Рота рушила за мiсто, а далi маршем попростувала шляхами на Сибiр. - Це ганьба! - Образа честi во?на! - Образа честi людини! Звiвся Iван Петрович. - Панове! - почав вiн. - Згадаймо того, хто говорив: "Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не в царской?" - Радiщев! - обiзвався один iз офiцерiв, який знав, що проголошенi слова належать автору "Путешествия из Петербурга в Москву" - твору забороненого, але розповсюджуваного просвiтителями в рукописних списках. Тому напiвголосно додав офiцер: - Це той, що мав мужнiсть сказати: "Не бойся громов всесильного!.. А сия цензура ?сть лишняя. Один несмысленнмй урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие лета остановку в шествии разума". Жвавiшала розмова. Коли ж виявилося, що не тiльки обраний за "курiнного" офiцер, а й сам начальник iнспекцiйно? комiсi? генерал Дотiшамп критично ставиться до заходiв нового iмператора, Iван Петрович прочитав присутнiм : Вельможi царство збунтовали, Против царя всiх наущали; Вельможi! Лихо буде вам. Вельможi! Хто царя не слуха, Таким обрiзать нiс i вуха I в руки всiх оддать катам. - Здорово влiпив! - Обрiзать нiс i вуха! Залишить тiльки мiдний лоб i свинячу потилицю, як в Аракче?ва! - Ха-ха-ха... - Правильно! - Просимо ще Iвана Петровича! Коли вгамувався регiт веселих офiцерiв, Котляревський продовжував далi читати уривки з ново?, четверто? частини "Ене?ди". Але жвавi, невимушенi розмови раптово обiрвалися, бо в кiмнату ввiйшов офiцер Вербицький. - Вербицький духом чу?, де можна випити, - обiзвався хтось iз гурту. - Така моя доля, - поправив вуса Вербицький i налив келих. - За здоров'я нашого батюшки-царя Павла, - додав вiн, п'ючи. - I за упокiй душi його батенька Петра Третього, що не сво?ю смертю помер, - додав один з офiцерiв, викликавши усмiшки iнших. 9 Стежка до Сiркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як тiльки могла бодай на часинку залишити панське подвiр'я. Ще не доходячи до дуба, прислухалася до шелесту листя. Пригадувала, як казав Iван Петрович: "Багато про що шепоче те листя". Хотiла збагнути його та?мничий шепiт. З хвилюванням пiдходила ближче, але нiкого не знаходила тут. Схилялася позолочена гiлка, задумливо гнулася до води. Повiйне вiтер - i розносить, розсипа? шепiт. А коли пада? листя додолу, то з ним пада? i той тихий шепiт. Такий вiн рiдний, дорогий. Хочеться зiбрати його в пригорщi, не дати вiтровi розносити в безвiсть. Тримаючись за вiти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибiнь. Там, як у дзеркалi, бачила себе, нiби гойдалася на легкiй хвилi. Думала: "Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вiтах. Та хоч би й русалкою стати, аби..." Повiяв вiтер, погнав жвавiше хвилю, i в нiй затремтiла вiддзеркалена постать. Заспiвала тихо, щоб не приглушити рiдний передзвiн листя: Вiють вiтри, вiють буйнi, Аж дерева гнуться, Ой як болить мо? серце, А сльози не ллються. Де ти, милий... Вiйнув ще рвучкiший вiтер, зiрвав цiлий жмуток жовто-гарячого листя. Погналася за ним, але вiн упав на течiю. Ступила по колiна у воду, та .не спiймала. Дивилася, як пiшли по водi вiд ?? нiг брижi, погнали листя, i воно закружляло на водогра?, мiшаючись iз збитою пiною. Так i доля людини... Де ти, милий, Голуб сизий? Де ти, озовися? Пiсня застрявала в горлi... Сiла на вогку землю, обняла колiна руками i думала-гадала, нiби розмовляла з дубом. Повiльно кружляючи, на колiна упав листок. Взяла його, притулила до теплих уст. Пригадувала... "Вiн говорив, що листя ста? жовто-багряне тодi, коли вбере в себе досхочу сонця... I пахне сонцем". Пригортала до грудей листок. Здавалося, що вона не одна. Ставало теплiше, втiшнiше. Зачаровано занiмiло дубове гiлля... Та ось знову рвонув вiтер, заворушив вiтами, покотився тривожний шелест, братаючись iз плескотом розбуджено? хвилi. В тому шелестi знову й знову снувалася нескiнченна розповiдь-казка. Через море до султанських берегiв ходили визволителi невiльникiв. Там, на Чорному морi, на каменi бiлому, стояла темниця кам'яна. То не сизi? орли клекотали, не буйнi? вiтри повiвали, а бiднi? невольники плакали-ридали. Тi ридання дiвка-бранка зачува?, темницю вiдмика?, невольни-кiв визволя?. Не повернулася до рiдного краю дiвка-бранка. Зустрiвшись на мурах з турецьким пашею, вона смiливо кинула йому прокляття i загинула. Щоб не щезла слава про не?, невiльники, повернувшись до рiдного краю, насипали в степу на роздоллi високу могилу i назвали ?? Дiвочою могилою. З вiтрами розмовля? вона на просторi. А прийде час, - так розповiдали люди, - повiють вiтри з чотирьох бокiв - i почу?ться живий голос дiвки-бранки. Тодi застугонить дивним гомоном земля... А вiтри гудуть i гудуть, стелять казку-пiсню, якою не раз милувався той, з ким подiляла такi оповiдi. Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала останнi його променi. Холод проймав босi ноги. Пiдвелася, випросталася, склала руки на груди, щоб було теплiше, i понесла свiй смуток до панського двору. В думцi складала лист до ?дино? дорого? людини, називала ?? соколом сизокрилим, благала, звертаючись до вiтру, до зiв'яло? трави, сухого очерету, щоб понесли до нього невгамовану скорботу. Шкодувала, що не встигла добре навчитися вiд нього грамоти. Чим ближче пiдходила до панського двору, болючiшими ставали думки. Пан став пильнiше приглядатися, вимага? одягати нове вбрання, коли на?здять гостi. Терпить зневаги вiд Вербицького, коли той при?здить свататись. У дворi з докорами зустрiла панна, а панi, вирячившись, не вгавала, як перед дощем жаба. Дiвчина гордо звела голову, нiби викресала блакитну блискавку непокори. Хотiла бути такою, як та дiвка-бранка... З непроханою журбою линули захмаренi днi. Снiгом замiтало стежку до дуба. Поволi кригою сковувався Днiпро. Та не сковувалися пекучi думи-болi. ?дину втiху знаходила, дивлячись на калиною вишитий рушничок, пригортала його до грудей i пестила найсердечнiшими словами, якi тiльки могла витворити дiвоча пiсня. 10 У новому вбраннi прапорщика Iван Петрович поспiшав ранком у штаб полку. Думав про Наталю. Тепер, добувши звання офiцера, вiн може виконати обiцянку зустрiтися з нею. Треба лише домовитись про вiдпустку i збиратися в дорогу. Багато рожевих думок-надiй промайнуло в уявi. Пригадував зустрiчi, тихi розмови. Не мiг розвiяти дум, що глибоко опанували ним. А коли бiля штабу зустрiв знайомого кучера Микиту з ма?тку пiд Золотоношею, то дуже зрадiв. - Як потрапив сюди, Микито? - Привiз офiцера Вербицького. Вiн же посватався i заручився з панською дочкою Мартою Тому пан звелiли возити його нашими кiньми. - То це неабияка подiя, - засмiявся Iван Петрович. - Аж панськi телята, радiючи, позадирали хвости. А мiй буланий, бачите, слухаючи розмову, навiть хвостом хвицнув у правий бiк. То, значить, стверджу? правду i радi?. - Доведеться i тобi, Микито, потанцювати на весiллi. - Не доведеться. Сказано, панське кохання, а наше горювання... Довго дiвка ждала, доки таке добро дiстала, - посмiхнувся Микита. - Ну, хай ?м щастить... А як там живуть нашi люди? - ? прикростi. - Якi? - Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всi гуляли з нагоди сватання, а на ранок не стало дiвчини. - Не стало Наталки? - тривожно перепитав. - Так-так, Наталки... Тi??, що привiз пан разом з вами. Пам'ята?те? - Та ще й як пам'ятаю! А розшукували ??? - Нашi дворовi люди розшукували, пан бiдка?ться. Така дiвчина i запропастилася. Звiстка тяжко вразила Iвана Петровича. - Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвiдати, розпитати людей, дiвчат, парубкiв, чи не чули чогось про Наталку. Коли що, то знайди день i поспiшай сюди, до мене. Я живу он там, у флiгельку. Вiддячу тобi. Зробиш? - Для вас все ладен зробити. - Спасибi, Микито. У штабi Iван Петрович просив вiдпустку для ви?зду в родинних справах. Але виявилося, що таку вiдпустку можна одержати тiльки пiсля закiнчення роботи iнспекцiйно? комiсi?, що прибула в полк на чолi з генералом Дотiшампом. Повернувшись до сво?? кiмнати, Iван Петрович не мiг знайти спокою. Линула у безсоннiй каламутi нiч. Нiколи його не тривожила так думка про Наталю, як тепер. Пригадувалися найрiзноманiтнiшi подробицi зустрiчей з нею. То нiби вчувався ?? голос - тодi насторожено пiдводився з лiжка, прислухався. Переконувався, що то вiтер шарпонув листя за вiкном. То ввижався рушничок, вишитий ?? рукою. Здавалося, що червонi кетяги калини на ньому бралися полум'ям i пекли груди... Вранцi поспiшав у вiйськову частину. Саме випадала традицiйна зустрiч офiцерiв. Вояки полку пишалися тим, що ?м дiсталася стародавня срiбна татарська шабля, подарована Суворовим сотниковi Чорноморського козацтва, яке пiд командою Антона Головатого брало участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1787 - 1791 рокiв. Тодi в штурмовiй бригадi, що добула фортецю Iзма?л, сотник, виявивши великий геро?зм, був тяжко поранений i перед смертю передав подарунок сво?м товаришам. А потiм шабля дiсталася во?нам Сiверського полку. Тут установилась традицiя - щорiчно вiдзначати пам'ять померлого героя i присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних поминкiв тому, хто виявить лицарську смiливiсть i дотепнiсть у розмовi та поведiнцi. Цього разу поминки збiглися з прибуттям у полк генерала Днiстровсько? i Кримсько? iнспекцi? Дотiшампа. Такi iнспекцi? завжди супроводилися перемiщенням офгцерiв та переглядом рангiв. Тому була нагода зiйтися всiм офiцерам, як завжди, на околицi мiста в просторiй кiмнатi жiнки, яка добре готувала страви i вмiла догодити сво?м гостям. Срiбна кривуляста шабля висiла над столом, заставленим напоями та закусками. Iвану Петровичу випало сидiти супроти офiцера Вербицького, який завжди тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати, повторював: - Не посоромимо честi офiцера! Велися жвавi розмови про новини, привезенi iз столицi офiцерами iнспекцiйно? групи. Але найдотепнiше розповiдалося про власнi пригоди - i дiйснi, i вигаданi. Найбiльше намагався виявити кмiтливiсть та дотепнiсть Вербицький. Вiн без всякого сорому розповiдав про сво? зухвалi пригоди, обливаючи брудом цинiка все найсвятiше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки: - Автор "Дон-Жуана" мало розумiвся на тому, про що писав. Коли б менi довелося писати такий твiр, то я багато чого доповнив би такого, що й не снилося тому Дон-Жуану. От що, панове! - Панове! Вербицький писатиме романи! - гукнув хтось. - Хай пишуть iншi, дивлячись на мене... Я вам можу таке розповiсти, що ви тiльки очi вибаньчите, а дехто може вiд заздрощiв облизатися... Ось ще вип'ю келих та зберуся з думками i розповiм про свою останню пригоду. При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, вiд чого Iвану Петровичу стало непри?мно й тривожно. Котляревський повагом звiвся, почав розповiдати казку про мандрування святого Петра по землi: - Було це тодi, коли святий Петро наглядав за райськими душами. Покликав його бог до свого престолу та й каже: "Ой Петре, недобре ти нагляда?ш за сво?ю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втiкають iз раю душi, як iз крiпосницького двору". - "То й не диво, - вiдповiв Петро, - якби по чарцi горiлки давали в раю, то сидiли б праведнi душi. А без горiлки i бiс ?х не вдержить. Аж перелази трiщать - розбiгаються". Насупився бог, сидячи на престолi, та як гукне: "Ти менi не говори такого! Я цар над царями i владар над землями й морями! Я тебе на Сибiр запроторю за неслухнянiсть!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - говорить переляканий Петро. А бог струже йому, аж охрип вiд крику: "Iди на землю, зупиняйся бiля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втiкачi з раю, жени ?х у потилицю, хай повертаються!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - тiльки повторю? святий Петро. "Та придивись за вiйськовими... Може, стрiнеш якесь земне створiння з закрученими вусами. Придивись. Там ? такi, що нi по бенкетах не шляються, нi чужих жiнок не крадуть, нi дiвчат не знеславляють, нi вусiв угору хвацько не закручують". - При цих словах оповiдач глянув на Вер-бицького, який слухав, пiднiсши догори пальця. - А далi бог наказу? Петровi: "Як зустрiнеш такого, то бери його на огненну колiсницю i тарабань галопом у рай, бо нам потрiбнi й такi люди". А Петро тiльки повторю?: "Слухаю, ваша величнiсть". - "Пошукай, - наказу? далi бог, - дiвчину Наталку i запитай, ??, чи не поглумився хто над нею?" - Е, нi! - обiрвав тут розповiдь Вербицький. - ?? чорти вхопили i понесли в ге?ну вогненну! - Панове! - загукали офiцери. - Хай Вербицький розповiсть про те, як чорти вхопили дiвчину! - Можу розповiсти, аби срiбну шаблю присудили менi, - погодився Вербицький. - Давай! - Слуха?мо! П'яним голосом Вербицький почав: - Бенкетували оце недавно в мого приятеля-помiщика. Випили досхочу. Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка, чепурна. Задумав украсти дiвчину. Невелика ж цяця, крiпачка... Крали ще й не таких! Чому нашому брату, вiйськовому, не потiшитись при нагодi... Коли всi поснули, я'пiдiкрався до дiвочо? опочивальнi, накрив сонну шинелею, та на коня, i гайда аж до Днiпра пiд розлогого дуба. А вона плаче, проситься, тремтить вiд переляку. Сказано - дурна, не бувала ще в наших руках. Тiльки я надумав ?? приголубити, а вона як рвонеться з мо?х рук та з днiпрово? кручi шубовсь у воду... Лише гукнула: "Рятуй мене, дубе!" Та й за водою... Пропала марно крiпацька душа... Ха-ха-ха! - залився смiхом. Офiцери загомонiли. Звiвся Котляревський з повним келихом у руцi: - Панове! Пiдношу цей келих за мерзотника i негiдника! З цими словами ударив келихом об пiдлогу так, що бризки полетiли на присутнiх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах. - Як смi?ш? - раптово протверезився Вербицький. - Це образа офiцерсько? честi! Образа дворянина за якусь там крiпацьку душу! Зчинився лемент. - Панове! - Не можна так! - Заспокойтеся! Вербицький продовжував верещати: - Викликаю за образу честi на дуель! На дуель! Коли трохи улiгся лемент, Котляревський твердим голосом вiдповiв: - Виклик на дуель приймаю... На цьому обiрвалася гулянка. Офiцери розходилися. Залишилась над столом непорушне висiти срiбна татарська шабля. 11 Повний мiсяць лукаво, з та?мничою усмiшкою, зазирав у вiкно. Чи то усмiшка приязнi, чи докору? Прозора хмаринка його обволiка? i непомiтно розплива?ться, розта?, щеза?. Чи не так i життя людське? Навернулися на думку слова, прочитанi у сiренькiй книжечцi "Наркiсс", яка з'явилася новинкою у цьому роцi. Кажуть, написав ?? якийсь мандрiвний фiлософ, але його прiзвище не позначено на оправi. Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази? Хотiв збагнути правду тих слiв: "Всяк ?сть тем, чи? серце в нем... О серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й содержишь..." Уже й мiсяць заховався, нiби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою незмiрних тисячолiть. Знав, що вранцi пострiлами двох пiстолiв вирiшиться хистка доля. Але чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рiдна хата на горi, звiдки далеко видно надворсклянськi простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цi?? гори взимку не раз з дiтворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли, бувало, закурликають першi журавлi пiд хмарами, нiсся мрiями за ними в невiдомi кра?. Разом з курликанням западали в душу мелодiйнi веснянки. I все це таке рiдне, близьке. А ще рiднiше звучить знайомий голос, вириваючись iз пiтьми ночi, - голос матерi. Вона тихо спiва?: Ой Iване, Йване, Дитя мо? кохане... Розповiда? пiсня про долю сина, що, дiйшовши гожого зросту, залишив рiдну хату i подався у свiти шукати омрiяного щастя. В пiснi степова дорога постелилась у сизу тривожну далечiнь. Поволi материна пiсня тоне в кобзарському спiвi. Кобзар сивовусий, у бiлiй сорочцi, край битого шляху. Звуки бандури несуть невiльницький спiв на тихi води, на яснi зорi, у мир хрещений... Прокинувся, коли ще ледь засiрiло свiтанком небо. Мiсяць заховався. Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганнi несподiванки. Iшов до умовленого на березi Днiпра мiсця зустрiчi з сво?м запеклим ворогом. Залишав мереживо слiдiв на припалiй росою стежцi. Зволожена нiчною прохолодою, пахла травами надднiпрянська земля. Так вона пахла i в надворсклянськiй низинi, коли малими ногами ходив з дiдом до рiчки ловити рибу. I такi ж голубi свiтанки вкривали тодi розкiшну землю, i так же прокидалася вiд подуву вiтерця хвиля на водi. Пив усi?ю душею чарiвну гармонiю свiтанку, як чисту джерельну воду, що таму? пекучу жагу. Ось i призначене мiсце... Три явори на березi. Пiд ними забовванiли чоловiчi постатi. Один пiшов назустрiч, привiтався - то земляк з Петербурга, з iнспекцiйно? комiсi?. Погодився бути секундантом. Показався на обрi? червоною дугою кра?чок сонця, гублячи промiння, обволiкаючи кумачевою пеленою верхiв'я яворiв. Секунданти перевiрили пiстолi, вiдмiряли умовну вiдстань. Рвучкими кроками Вербицький вийшов на лiнiю. Котляревський, не кваплячись, теж зайняв свою позицiю: огидно було стояти супроти тако? знахабнiло? нiкчеми. Хвилина, i гримнули пострiли. Вербицький поточився, випустив пiстоля, упав, кров залила йому лiве плече. У Котляревського кулею зiрвало лiвий погон. Вiн гидливо швиргонув на землю пiстоль, з якого курився легенький сизий димок, а сам круто повернувся i з похиленою головою пiшов геть вiд яворiв, над якими закружляло, зловтiшно каркаючи, сполохане гайвороння. Сонце виринуло над розкiшною землею i золотом сипало на не? сво? щедроти. Iван Петрович iшов бур'янами навпростець, сполохуючи жайворонкiв. Простував до казарми, що здавалась йому сiрою, непривiтною марюкою, яка гнiтить думку i волю живо? людини. Не дiйшовши казарми, зупинився на белебнi. Душа ридала, прагнула вимовити скорботу ображених почуттiв. До Котляревського пiдiйшов секундант, що весь час iшов слiдом, тримаючи в руцi зiрваний кулею погон, не спускав приятеля з очей. - Iване, ти зблiд. Може, принести води? Ти наче п'яний? - П'яний... Тiльки не вiд питва, а вiд кривди лихо?... 12 На негайний виклик командира полку Котляревський не з'явився через хворобу. Якась байдужiсть до всього навколишнього опанувала ним. Байдужий був i до друзiв, якi перевiдували його. Зате в думках охоче зустрiчався зi сво?м Ене?м та його ватагою троянцiв. Як завжди, Еней скидав убрання стародавнього римського во?на i одягав козацький жупан. Тодi линули думи туди, де розквiтала хоробра звага i несла на рiзьблених човнах-чайках помсту до гаремiв турецького султана. А хвиля кида? човни, пiниться i гра? розбурхане море. Нема краю його грiзним просторам, нема впину завзятим мандрiвникам. Та поволi вiтер ущуха?, заляга? хвиля. Курять люльки мандрiвники, шукачi нових берегiв. Минають i заклятий острiв чарiвницi Цирце?, пливуть все далi й далi. Спiвають пiснi, а сонце вигра? промiнням, розсипа? веселку по хвилi морськiй. Перед веде безстрашний Еней. Пiсля мандрiвки в пекло вiн ста? ще бувалiший, завзятiший. Що йому пекло i щасливе царство Плутона з манiрною Прозерпiною? Вiн мандру? до вимрiяних берегiв. Йому з троянцями належить майбутн?, бо недаремно оглянув пекло не з олiмпiйських висот, а спустився в нього крiзь вiковi напластування грiшно? землi. Не раз у поезi? народжувалися геро?, якi ходили в пекло i поверталися з нього загартованими в горнi народних страждань. Так помандрував у пекло i середньовiчний флорентi?ць Алiгi?рi Данте. Настирливi, колючi думи вiдхиляють завiсу столiть, i з'явля?ться та, що стала музою творця "Божественно? комедi?", натхнула спiвця - переможця пекла. То була зореподiбна Беатрiче. Та хiба одна вона? Проходять вiки, вiдроджуються, виступають на iсторичну арену новi народи, породжують богорiвних геро?в, що черпають силу всеплодющо? землi, повито? рiдними пiснями та сонцем. I народжуються новi Беатрiче, наснажують красою думи поетiв. Пишучи рядки четверто? частини "Ене?ди", хотiв би сам полинути з сво?ми героями. Прокидались невимовнi бажання грiзних бо?в, походiв. Щоб земля здригалася в бурях, грозою були повитi шляхи i стугонiли вiд завзяття хоробрих. З такими настроями, прохворiвши кiлька днiв, Котляревський з'явився на виклик командира полку в штаб. його змiряв роздратовано-гнiвним поглядом полковник i не вiдповiв на привiтання. Незалежний, гордий вигляд прапорщика дратував полковника. За столом сидiв i генерал Дотiшамп, перегортав папери. - Прапорщик Котляревський! - грiзно гукнув полковник. - Хто дав право прапорщику стрiляти на дуелi в поручика Вербицького i тяжко поранити його? - Якщо поручик лишився живий, то я жалкую, що куля пiстоля зрадила мене. На другий раз стрiлятиму в мерзотникiв влучнiше, - вiдповiв рiвним голосом. - Струнко! Хто дав право прапорщику так тримати себе? Вам загрожу? вiйськове покарання! Знайте честь офiцера! - верещав полковник. - Слухаю, ваше високородi?, - виструнчився Котляревський, - не тiльки честь офiцера, а й честь громадянина менi над усе! - Що? Що говорить прапорщик Котляревський? Честь громадянина... Це вiльнодумство! Прапорщик повинен знати, що слово "громадянин" заборонено по регламентацi? самого iмператора! Громадянина нема, ? мешканець, пiдданий! Генерал Дотiшамп перестав гортати папери, звiв на Котляревського погляд. Поведiнка смiливого прапорщика зацiкавила його, вiн прислухався до розмови. - Ви розумi?те, що таке честь офiцера?! - продовжував полковник. - Честь, розум, совiсть я поважаю i захищаю як офiцер. - Що? Що говорить прапорщик Котляревський? За це зна?те куди потрапляють такi розумнi? На Сибiр! - Вiтчизна велика... - Що? Вiтчизна? Яка вiтчизна? Прапорщику треба знати, що по регламентацi? iмператора слово "вiтчизна" заборонено! Нема вiтчизни, а ? держава, iмперiя! Розумi?те - держава, iмперiя i нiяких вiльнодумних слiв! За це на гауптвахту! - I до генерала Дотiшампа: - Ваше превосходительство, як вважа?те? Прапорщика Котляревського на гауптвахту i суворо судити... - Пане полковнику, - обiзвався генерал, - прошу вiдкомандирувати прапорщика Котляревського в мо? розпорядження! - Слухаю, ваше превосходительство! Прапорщика Котляревського вiдкомандирувати в розпорядження генерала Дотiшампа! - Прапорщик Котляревський, - спокiйно звернувся генерал, - наказую завтра о десятiй годинi прибути в штаб на розмову зi мною! - Слухаю, ваше превосходительство! Вийшовши з штабу, Iван Петрович не поспiшав повертатися додому. Йому не хотiлося думати, що вчинить генерал. Хотiлося, щоб рiшення було найсуворiше, бо остогидло жити у цiй казарменiй обстановцi. Все тут здавалось йому нiкчемним, буденним. З великою радiстю подався б десь на фронтовi лiнi?, зазнав би суворостi шалено? сiчi. Вiдчув би справжнiй подих геро?зму. Полинув би у невiдомi свiти або й у саме пекло. Ранком прибув у штаб i смiливо став перед генералом Дотiшампом. Перше, що почув од нього, було: - Люблю смiливих офiцерiв! З такими можна весь свiт пройти... Будемо вiдвертими як офiцери. Раджу вам обережнiше поводитися з регламентованими поняттями нашого iмператора. Приховуйте сво? настро?... Ви ще молода людина... Я от старий рубака i тому знаю, що всякi звича? мiняються з часом, а людина залиша?ться людиною... Що ж ви мовчите? Зi мною можна говорити вiдверто! - За честь людини я ладен завжди виступити проти негiдникiв! - вiдповiв Котляревський. Генерал звiвся. - Ви, пане прапорщику, менi подоба?тесь! Беру вас сво?м ад'ютантом. Завтра приступайте до виконання обов'язкiв! До побачення! - Слухаю, ваше превосходительство! Вийшовши iз штабу, Iван Петрович зустрiв друзiв. - Як! - Що? - Яке покарання? Котляревський спокiйно усмiхнувся, всi зрозумiли, що нiчого особливого не трапилося. Друзi запропонували завершити бенкет, перерваний несподiваною дуеллю. Пiшли на околицю мiста, в ту ж кiмнату. Там на столi так i залишилися недопитi напо?, висiла срiбна татарська шабля. Сiли тiсним колом, бо тут зiйшлися лише друзi. Полилися вiльнiшi, нiж того разу, розмови. - Панове! - виступив найстарiший за вiком. - Я п'?дiймаю келих за святого апостола Петра, який, залишив нагляд за ра?м, пiшов по грiшнiй землi i допомiг прапорщику Котляревському виступити на захист зневажено? честi. - Залишимо все святе боговi, а людям людське. Так говорить святе письмо, - обiзвався земляк Котляревського i зняв срiбну шаблю, що висiла над столом. - Пропоную оцю татарську кривулю передати прапорщику Котляревському як переможцю у боротьбi за честь людини! - Передати! - Хай руба? не тiльки туркiв турецьких, а й тих, що душею потурчилися! - Ура! - розляглося по кiмнатi. Передаючи в руки Котляревському шаблю, земляк промовив: - Хай буде гострим, як ця шабля, i тво? смiливе слово? Приймаючи подарунок, Iван Петрович вiдповiв: - Така шабля здатна не тiльки проймати сво?м вiстрям серце, а й зачаровувати його. Саме сво?ми чарами вона може принести бiльшу перемогу, нiж звичайним ударом вiстря. Поцiлував шаблю, звернувши увагу на нерозбiрливий татарський напис, а з другого боку леза прочитав: "Добув перемогу - поверни переможеному". 13 Служба ад'ютантом у генерала Дотiшампа не дуже подобалась Iвану Петровичу. Прикро було виробляти в собi великосвiтськi манери, що ?х вимагав генерал, надавши ад'ютанту звання поручика. Зате охоче ?здив у вiдрядження, побував у рiзних мiсцевостях, довiдався про та?мницю вбивства iмператора Павла гвардiйськими офiцерами. Побував Iван Петрович i в Золотоношi. У будинок колишнього свого господаря вiн не завiтав, але зустрiвся з давнiми друзями з селянсько? молодi. Його цiкавили розповiдi про безталанну Наталку. Дехто чув, що якiсь рибалки на Днiпрi рятували утопленицю. Iншi говорили, що мiсцевi прочани ходили до Червоногiрського монастиря i чули нiби Наталчин голос, коли хор черниць виконував "Iже херувими". Але виявилося, що то спiвала черниця Феофанiя. Нiхто не мiг розповiсти достеменно про та?мниче зникнення дiвчини з помiщицького дому. Навiстив старого друга - Сiркового дуба. Та не почув тут того рiдного голосу й тихо? пiснi, що слухав колись. Найцiкавiшою, бажаною подорожжю для Котляревського був при?зд у Полтаву 1804 року. Вiдбулась задушевна зустрiч з давнiм другом Стеблiним-Камiнським. Разом з ним узяв участь у влаштуваннi традицiйного вертепу на Новий рiк. Готувався до свята i генерал-губернатор князь Куракiн. Полтавське дворянство збиралося вiдзначити успiхи дiяльностi генерал-губернатора. Справдi, вигляд мiста набагато змiнився. З'явилися мурованi споруди державних установ, вперше прокладено в мiстi тротуари, засновано лiкарнi, школа садiвництва. Поширились торгiвля, млинарська, винокурна промисловiсть. На свято в губернаторський будинок потрапив i Котляревський, який привiз Куракiну привiтання вiд генерала Дотiшампа. Полтавськi дворяни пiднесли губернатору коштовний подарунок - золоту табакерку, уквiтчану брильянтами. Це були найурочистiшi хвилини свята. Саме в цей час залунала хорова пiсня на вулицi бiля будинку. То прибула молодь. Губернатор дозволив пропустити у зал хор з вертепом. Швидко бiля дверей залу з'явилися юнаки й дiвчата в селянському святковому вбраннi. Полилася вiтальна пiсня. Далi наперед виступив юнак у синьому жупанi, пiдперезаний вогняно-червоним кумачем. То був Стеблiн-Камiнський. Вiн розгорнув папiр i став урочисто читати привiтання: "Пiсня на Новий, 1805 год пану нашому i батьку князю Олексiю Борисовичу Куракiну". Урочисто звучали поздоровчi слова. Губернатор i присутнi не чекали такого дотепного i гострого привiтання. Аж ось заворушилися дворяни, переглядаючись. Декому виступив пiт на лобi. А промовець з особливим пiднесенням читав; Хто чолом бив на сусiда, Хто на пана-людо?да, А попросту - на суддю, Що за цукор та за грошi Iзробив суд нехороший, Цiлу розорив сiм ю... I таких було доволi, Що прохали на панiв, Що пани зо зло? волi Не дають пахати нив; Що козацькими землями, Сiнокосами, полями Вередують, мов сво?м. Суд у правду не вника?, За панами потака?... Губернатор труснув вiд несподiванки сво?м сивим париком i нахмурив чоло, але дослухав до кiнця читання привiтально? оди. Присутнiй на святi полiцмейстер збентежено поглядав то на губернатора, то на читача такого несподiваного вiтання i хапався рукою за ефес сво?? шаблi. Раптово гримнув хор, розкрилась скринька, виставлялася вертепна драма. Привiтання вразило присутнього на святi Василя Васильовича Капнiста. Адже вiн був не тiльки автор прославлених "Ябеды" та "Оди на рабство", а генеральний суддя Полтавсько? губернi?, обраний дворянством на цю посаду. "Суд у правду не вника?", - весь час вчувалися йому слова. Поруч з Капнiстом сидiв Василь Назарович Каразiн - iнiцiатор i натхненник заснування в Харковi унiверситету, що незабаром мав вiдкритися. Саме з метою знайти пiдтримку серед полтавських дворян-просвiтителiв прибув вiн на свято в Полтаву, знайшовши насамперед найпалкiшого прихильника в особi Капнiста. Коли закiнчилася вертепна драма, до Стеблiна-Камiнського пiдiйшли привiтати його Василь Капнiст i Каразiн. - Ви зворушили мене, - говорив Капнiст, потискуючи руку. - Хто написав таку оду? - Автор ?? - Котляревський. - Той, що написав "Ене?ду"? - Так. - Це талановита людина, - вставив Каразiн, - хотiлося б познайомитись iз ним. В цей час пiдiйшов Iван Петрович. - Можу вас познайомити, - промовив Стеблiн-Камiнський, рекомендуючи Котляревського. - То це ви Котляревський? - запитав Капнiст. Каразiн задоволене всмiхався. - Приймiть мою прихильнiсть до себе за вашу смiливiсть. Прошу завiтати в мiй дiм, - тиснув Iвану Петровичу руку Капнiст. 14 А цi?? ж новорiчно? ночi в Червоногiрському жiночому монастирi, серед дубових дiбров пiд Золотоношею, перед iконою дiви Марi? стояла на колiнах молода черниця Феофанiя i била поклони. Блiде лице iнодi спалахувало рум'янцем, очi ронили син? промiння, коли уста шептали молитву. Чи то молитва, яко? навчилася вiд iнших черниць? Чи, може, вислiв невловимих почуттiв, що чистими бризками ринули iз трепетного серця? Навколо залягла зловiсна тиша, в якiй пливла томлива безнадiя, виснажуючи мозок, шматуючи душу. Час вiд часу порушувалась тиша - ударяв дзвiн на монастирськiй вежi. Тодi коливався вогник у лампадцi, а звуки дзвону тремтiли сво?м гудiнням, i вiд того нiби густiшою ставала темiнь ночi. Пригадувалося черницi, як мати розповiдала казку про новорiчнi дзвони. Колись якийсь князь замурував нескориму невiльничку у високiй вежi i поставив дзвiницю. Та в новорiчну нiч запала вежа з дзвiницею в землю. Щороку в цю нiч гудуть пiдземнi дзвони, i з ними вирива?ться душа невiльницi, прорiзу? свiтанком нiчну темiнь. А прийде час, коли невiльничка вилетить золотою пташкою разом з ударами новорiчного дзвону i ося? промiнням темряву ночi. Черниця била поклони i молилася за всiх невiльниць на свiтi. Молилася, а думки снувалися, перебираючи пережите... Ще тодi, коли врятували ?? рибалки, не дали потонути в Днiпрi, знайшла притулок вона в старо? черницi. Сказала, що не пам'ята? свого роду. За тиху вдачу сподобалася старiй черницi, i та повела ?? до iгуменi. Iгуменя погодилася взяти дiвчину за послушницю до монастиря. Так стала черницею. - Даю тобi нове черниче iм'я Феофанi?, замiсть твого мирського iменi Наталки. I будеш ти молитися, сповiдатися, доки чистий ангел увiйде в твою душу. Мине багато рокiв, i душа твоя очиститься послушництвом та молитвами. Чи буде так, чи нi - не замислювалась молода черниця. Вона виконувала велiння iгуменi, i в цьому знаходила заспоко?ння, але не втiху. Бiльше втiхи ?й давало спiвання в черничому хорi. Сумовитими переливами Феофанiя виводила слова церковно? пiснi "Iже херувими". Не осмислюючи ?? змiсту, вона серцем вiдчувала, що в звуках переда? якусь невимовну скорботу. Здавалося, що спiвом розмовля? з кимось, розповiда? йому свою печаль, як розповiдала ?? колись пiснею "Чого вода каламутна". От i зараз сто?ть на колiнах, б'? поклони, а на серце наверта?ться ця пiсня, пригаду?ться той час, коли спiвала ?? на березi Днiпра. Зда?ться, що зашелестiв листям дуб Сiркiв, а пiд ним сидить... Та нi, обрива? думки, бо iгуменя наказувала не думати нi про що житейське. А воно ж саме лiзло в голову, вселяло в душу розпач. Тодi черниця починала ридати. Не раз чула цi ридання iгуменя i вважала, що то душа черницi з богом розмовля?. Але не те вiдбувалося в душi молодо? черницi. Ладна була вирватися iз мурованих стiн, полинути на простори... Нудно пливе навислою хмарою новорiчна нiч. Тоскно мерехтить вогник у лампадцi, освiтлю? лице божо? матерi. Вдивля?ться в те лице, i зда?ться, що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати... Та вигляд очей у не?, наче в невiльнички. Хiба й мати божа була невiльницею? Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи пiдiймалися ро?м, обволiкали туманом тiсну келiю, а з того туману випливала дорiжка, що вела до Днiпра. Дорiжкою iде вона, а поруч той, вiд кого вперше почула людську приязнь... Та удари дзвону розвiюють туман, i щеза? дорiжка. А вгорi у вiконце ледь-ледь зазира? новорiчна нiч, б'? в скло хуртовина, нiби хоче пригорнути черницю пухнастими обiймами люто? зими. Прислуха?ться до тоскного виття вiтру. Хочеться, щоб сильнiше гула хуртовина, може, розвiяла б думи тяжкi, понесла ?х сивими просторами, де грозовий вiтер пестив колись червонi кетяги калини. Вiд поклонiв пасмо волосся вибилося з-пiд чорного запинала, впало на чоло. Зовсiм не черничим рухом схудло? дiвочо? руки пiдбирала волосся, а воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу. У вiкно починала пробиватися синизна ранку, затихала хуртовина, здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвiн. Так минають ночi, роки розносять невiльницьку тугу. А за нею, нiби лебедi ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. I здавалося черницi, що разом з тим дзвоном лине вона всi?ю сво?ю iстотою, неначе в каламутному водогра?. Лише млосне зiтхання б'?ться об мурованi стiни, i тоне в лазуровiй глибинi дiвоча печаль. 15 Настав час походiв. У 1806 роцi Туреччина оголосила вiйну Росi?, щоб повернути пiд владу султана Крим i захопити Грузiю. Вiйна не була несподiванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свiй престиж, втрачений вiд поразок у попереднiх вiйнах. Наполеонiвська дипломатiя штовхала султана на вiйну з Росi?ю. З проголошенням Наполеона iмператором Францi? в 1804 роцi та пiсля блискучо? його перемоги в 1805 роцi пiд Аустерлiцем над австрiйською армi?ю, пiдтриманою росiйськими вiйськами, полiтична атмосфера наснажувалась во?нними грозами. З оголошенням вiйни Котляревського було направлено на фронт з наданням йому звання штабс-капiтана. Звiльнившись вiд казармено? одноманiтностi, вiн прибув у штаб командуючого корпусом генерала Мей?ндорфа i залишився тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник во?нних дiй. Змiна ця нiби кайдани зняла з душi... У штаб-квартирi на березi Днiстра вiдбувалась консультативна нарада штабних офiцерiв. На стiнi висiла розгорнута карта Молдавi? i Валахi?, позначена де-не-де маленькими паперовими прапорцями. Старий генерал, командир корпусу, говорив стисло: - Наше завдання - швидко переправитися через Днiстер, а потiм... Вiн показав двi крапки, позначенi прапорцями. - Бендери, Iзма?л! Тут головнi скупчення ворожих сил. Вдалим форсуванням Днiстра забезпечимо оточення турецько? фортецi Бендери i падiння ??. Використа?мо в цьому бойовий досвiд Суворова. Далi - Iзма?л. Цей твердий горiх треба розкусити добрими зубами. Першокласна фортеця збудована французькими iнженерами. Коли ?? штурмував Суворов у 1790 - 1791 роках, то на одинадцяти бастiонах стояло двiстi шiстдесят ворожих гармат, i пiд командуванням Айдозоле-Махмет-пашi захищав фортецю гарнiзон з вiдбiрних турецьких частин у кiлькостi тридцяти п'яти тисяч воякiв. Суворов вирiшив перейти вiд облоги до штурмово? тактики. Шiстсот росiйських гармат, виставлених проти Iзма?ла, примусили замовкнути турецькi бастiони. А потiм раптовий штурм, рукопашний бiй i переможне "ура". Тодi вiдзначилась команда Кутузова, i Суворов призначив його комендантом фортецi. Перевiвши дух, подумавши, Мей?ндорф продовжував: - Не гiрше озбро?но Iзма?л i тепер. До того ж турки мають консультантiв вiд Наполеона Бонапарта. При цьому генерал пiднiс руку, пiдкресливши значимiсть прославленого у той час полководця. - Зруйнований Iзма?л у наших руках був недовго. По Ясському договору 1791 року його повернуто Туреччинi. За цi п'ятнадцять лiт Туреччина вiдновила i модернiзувала фортецю. Ми повиннi розумiти важливiсть i складнiсть нашого завдання. Примруживши жвавi очi, генерал окинув поглядом присутнiх. - Якi ? запитання? Прошу штабс-капiтана Котляревського. - Вiдомо, що пiд час штурму Iзма?ла Суворовим велику роль вiдiграло Чорноморське козацьке вiйсько. Тодi прославився кошовий Антон Головатий, командуючи козацькою флотилi?ю та пiхотою. Чи ? намiр командування використати i в цiй вiйнi козацькi частини. Я маю на увазi козакiв Задунайсько? Сiчi. Запитання штабс-капiтана змусило генерала на хвилину замислитись. Вiн подивився на карту, потiм вiдповiв: - Так... Чорноморське козацьке вiйсько виявило свою хоробрiсть у взяттi Iзма?ла. Вiдомо, що козацька флотилiя пiд Iзма?лом за стратегiчними маневрами Головатого вписала геро?чнi сторiнки морського бою. Про цi подвиги мiг би багато розповiсти тодiшнiй командуючий Чорноморським флотом адмiрал Ушаков. Але це справа iсторi?... Що ж до практично? постановки питання, то використання у вiйнi козакiв Задунайсько? Сiчi можливе, якщо на це буде зволення його iмператорсько? величностi... Складнiсть поляга? в тому, що Задунайська Сiч перебува? пiд зверхнiстю султансько? Туреччини. Тут потрiбнi дипломатичнi заходи. Пiдiйшовши знову до карти, командуючий корпусом перевiв розмову на iнше: - Ми пiдходимо до Буджацьких степiв. По шляху до Iзма?ла ма?мо перейти ?х. В степах татарськi села. Буджацькi татари войовничi i мають при собi зброю. Мусульманська релiгiя ?дна? ?х з турками. Правда, ?хнi во?води не завжди миряться з султанськими пашами. Нам треба обережно поводитись з буджацькими татарами i повести з ними дипломатичнi переговори. Слiд пам'ятати, що мусульмани вихованi в дусi нетерпимостi до iншо? вiри. При кожнiй необережностi до ?хнiх звича?в можна натрапити на опiр. Iслам часто штовха? навiть поодиноких мусульман на фанатичнi виступи... Я наказую бригадировi Катаржi i штабс-капiтану Котляревському пiдготуватися для по?здки на переговори з во?водою буджацьких татар. Це складна мiсiя. - Радий виконати доручення! - вiдповiв Котляревський. Далi офiцiйна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесiду, запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на невiдкладностi форсування Днiстра. Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналi во?нних дiй: "15 числа командуючий корпусом прибув зi сво?м штабом у Дубосари, де передбачено було головним начальником вiйськ генералом кавалерi? i кавалером Мiхельсоном, пiсля наведення через рiку Днiстр моста, переправитися вiйськам на молдавську сторону..." А 21 листопада при розгорнутому описi подiй занотовано: "Головна квартира командуючого визначена за Днiстром у селi Телицi на вiдстанi од Бендер у 25 верстах". Через три днi в журналi Котляревський описав похiдне розташування частин росiйсько? армi? з висновками: "Таким чином Бендерська фортеця взята без всякого кровопролиття. Паша про ?? захоплення довiдався тодi, коли росiйськi вiйська зненацька захопили вал, батаре?, вулицi та ворота, i всюди, де треба, встановили пости й караули". З падiнням Бендер турецькi вiйська вiдiйшли до Iзма?ла, де були зосередженi головнi ?хнi сили. Росiйська армiя без бо?в просувалася на пiвдень, ввiйшла в Буджацькi степи. В татарських селах було понад 30 тисяч озбро?них або готових носити зброю. Турки сподiвалися на опiр буджакiв росiйському вiйську. Перед командуванням постало завдання: або силою розiгнати татарськi озбро?нi ватаги, або привернути ?х на свiй бiк. Час вимагав дiяти негайно. Рiшення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року: "Протягом минулих днiв пiсля здобуття фортецi Бендери командуючий корпусом, окрiм встановлення внутрiшнього в фортецi порядку та доставки вiйськам потрiбного продовольства, спрямовуючи сво? види на Iзма?л, велику мав турботу, щоб схилити буджацьких татар на бiк Росi?. Татарськi начальники i найповажнiшi родом вагалися приймати дружелюбно росiйськi вiйська. Командуючий корпусом запропонував бригадиру Катаржi ?хати в Татарiю з ад'ютантом командуючого штабс-капiтаном Котляревським, взявши з собою перекладача, i переконувати татарських старшин про прийняття миролюбивих пропозицiй, обiцяючи ?м дружбу i лише вигоди вiд росiйських вiйськ, якщо вони будуть приязними до Росi? та дотримають спокою при переходi вiйськ через ?хнi землi. Бригадир Катаржi i ад'ютант Котляревський, не щадячи себе для користi сво?? вiтчизни, без найменших вагань погодились на пропозицiю i, одержавши вiд командуючого настанови, вiдбули в Татарiю". 16 Стояли золотi днi запiзнiло? пiвденно? осенi. Шелестiла пiд копитами коней прибита легкими заморозками тирса та порудiлий придорожнiй спориш. Часом випурхне з ковилових кущiв сполоханий птах i сколихне степову тишу. Нiби в зачарованому маревi розкинулась придунайська далечiнь, повита сизою iмлою. Дзвенiли вiдiгрiтi пiд легким промiнням сонця коники-цвiркунцi, розсiвали ледве вловимi настороженим вухом срiбнi передзвони, вiтаючи вершникiв. Степова дорiжка губилася серед сухих похилених трав. На обрi? показалася бiла димова смуга. Злегка запахло терпким згаром. Зупинили потомлених коней. Ненапованi до пiвдня, вони стоячи дрiмали. - Нiби хтось люльку десь закурив, - пожартував Котляревський. - Коли б вiд цього курива не закрутились нашi голови, - вiдповiв Катаржi. - Не первина нам iз жару в полум'я попадати, - продовжував жартувати штабс-капiтан. Тим часом димова смуга поволi розвiялась i щезла, а замiсть не? показався кiнний роз'?зд. Офiцери не сходили з коней, спостерiгали. Конi насторожили вуха, розширили нiздрi, нiби вiдчуваючи небезпеку. Мертву тишу порушували комахи, що нiби повисли на скiсних променях померклого сонця. - Очевидно, татарський роз'?зд, - дiйшов висновку Катаржi. - По лементу та кольоровому вбраннi можна думати, що дiйсно татарська ватага, - зауважив Котляревський. - Не будемо ж драла давати, ?дьмо назустрiч! - торкнув острогами коня i викинув бiлий прапорець. Вершники, озбро?нi рушницями, шаблями, ятаганами, оточили офiцерiв, якi через перекладача привiталися. Татари лементували, розмахували руками, збро?ю. В лементi можна було розiбрати слова: - Аллах... Султан... Рус... Iзма?л... Частина вершникiв посходила з коней. Присадкуватi постави, круглi голови, вкритi мохнатими кучмами та чалмами, скiсно прорiзанi примруженi очi, - все