------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------







   ПIСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННIСТЬ МАТЕРI?

   Забрiвши у хащi, закутаний у вiтер,
   накритий небом i обмотаний пiснями
   лежу, мов мудрий лiс, пiд папоротi квiтом
   i стигну, i холону, й твердну в бiлий камiнь.

   Рослинних рiк пiдноситься зелена повiнь,
   годин, комет i листя безперервний лопiт.
   Залл? мене потоп, розчавить бiлим сонцем,
   i тiло стане вуглем, з пiснi буде попiл.

   Прокотяться, як лява, тисячнi столiття,
   де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
   I вугiль з наших тiл цвiстиме чорним квiттям,
   задзвонять в мо? серце джагани в копальнi.

   ("Книга лева", 1936)



   ПРИВIТАННЯ ЖИТТЯ

   I день i вiк однаково минають. Не задержать
   нам хвилi. Кожна мить знов родить другу мить,
   i перша в другiй спить, обi у третiй, та, як вежа,
   час вироста? й меж не ма? й нас нiмить.

   Так на минулого й майбутнього раменах
   повiшено, мов плахту, долю нашу.
   Ми - ланцюга поодинокi звена,
   ми - вiдтинок малий зi стрiчки часу.

   Це наших днiв звичайна тут дорога,
   не пада? нiщо до безвiстi води.
   Вiддати треба нам життю щомога,
   а треба кожному, ще поки молодий.

   Тепер ще квiтка дiйсностi надi?ю цвiте,
   не кида? ще тiнi дерево зневiри.
   Хоч зна?, що морози, серце вiру? проте
   i лiктями ужитку правди ще не мiрить.

   Для молодих плечей легкий ? неба в'юк,
   в одноманiтностi не явиться нам позiх.
   О, не словами уст, але словами рук
   спiвати будем пiсню на життя порозi.

   Вiтай життя! Що бiль да?ш, i щастя,
   i красу, i сум, i горе. В менi юний пал вне вмер ще.
   Вiтай життя! I на привiт тобi я понесу
   м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.



   РОТАЦI?

   Бiжать але? звукiв, саджених у гами.
   Мов на акорд, упав поверх на поверх.
   Греблi жовтих мурiв, денний вулиць гамiр
   вiд берега по берег, тiнь вiнкiв дубових.

   Мусу? день, мов склянка золотого чаю,
   прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
   Йдуть люди жовтих мiст, i ?хнi очi сяють,
   хоч смуток вглиб ховають, мов гiрке насiння.
   _
   Церкви, цукернi, бiржi - духовi i тiлу.
   Для зiр i для монет. Ждучи рiдких окрушин
   крихкого щастя, прочува?м iншi цiлi.
   Мов зонд у рану, розпач грузне в нашi душi.

   Але за муром джаз i танцi лампiонiв,
   балет балончикiв, хор барв, мов хор гобо?в,
   i жовтi груди велетенських стадiонiв
   зiтхають глухо пiд бурхливою юрбою.

   I стеляться до нiг дими - покiрнi птахи,
   а сонце, мов павук, на мурiв скiснiм луку
   антен червоне павутиння розiп'явши,
   мов мертвi мухи, ловить i вбива? звуки.

   Митцi рослин - тюльпани, дбаючи за форму,
   припавши на колiна, барвно й гарно гинуть,
   а за законами нам невiдомих формул
   вирують днi й мiста й вирують бормашини.

   Дроти тремтять, мов нерви. Теплий бiлий листик,
   зоря в конвертi, кiлька слiв i квiт шипшини.
   Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
   над вирвами нудних мелодiй бормашини.



   АВТОБIОГРАФIЯ

   В горах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
   тодi щось дивне й незнане пробудилося у менi,
   i пiднеслася голова, й слова прийшли до уст зеленi.
   Тепер - де б я не був i коли-небудь,
   я все - п'яний дiтвак iз сонцем у кишенi.

   А як зiйшов iз гiр гамiрливих мiст,
   у злиднях i невдачах не кляв нiколи долi та не ганив,
   глядiв спокiйно на хвиль противних гурагани.
   Мо? пiснi - над рiчкою часу калиновий мiст,
   я - закоханий в життя поганин.

   ==============================================================





   Поема

   Пружнаста вiхола -
   прудка пiдпора крилам.
   Борiння. Зрив. Упертий рев стрибка.
   Як нудно пахне тулуб лiтака
   розпеченим металом i мастилом!
   Як ухають, працюючи навзаводи,
   мотори!
   Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
   Брести крiзь нiч,
   в морознiй хузi плавати,
   нести мо? малесеньке життя...
   Напружено, аж пальцi побiлiли,
   чiпляюсь за дюралi?вий плинт
   i прислухаюсь, як гребе пiд крила
   густенну бурю працьовитий гвинт.
   Греби поглибше, далi й далi вгвинчуй
   десяток тихих людських iснувань
   туди,
   за пруг,
   за фронт,
   за бiй,
   за грань,
   де кожен -
   сам, самiтний, по?динчий, -
   стрибне в ревiння, в хаос, в хлань.
   Це буде грань життя мого.
   Не знаю, -
   кiнець чи грань?
   Мо? сiмнадцять лiт
   я в пам'ятi квапливо проглядаю,
   печальний список бiдочок i бiд.
   Не бiдкаюсь. Даремно. Нi до чого.
   Кому? Тобi, Iване Хомичу?
   От знов на мене вiн поглянув строго,
   немов почув, як гiрко я мовчу.
   За мною слiдом ти крiзь отвiр ступиш,
   за мною звалишся у прiрву, в круговерть,
   зацiпиш зуби,
   сталь кiльця поцупиш
   i трапиш в снiг
   чи вгрузнеш в смерть.
   Ти зробиш все, як я,
   а може, навiть краще,
   хоч я - молодша
   й легше долечу,
   та ти пройшов
   такi безжальнi хащi,
   де вмерла б я, Iване Хомичу!
   Про мене зна?ш бiльше, анiж кажеш.
   Неприязнь тлi? нишком, наче трут.
   Вдивля?шся,

   чека?ш,

   мiриш,

   важиш, -
   не вiрить людям -
   твiй щоденний труд.
   Я знаю це, i злюсь, i зневажаю,
   але убiк очей не вiдведу,
   бо нi жаху, нi сумнiву не маю
   перед лицем того, на що iду.
   Мене вiд спiльного походу не вiддiлить
   нi зiр колючий,
   нi колючий дрiт,
   i я зумiю тiлом власним втiлить
   той досвiд мiй,
   який би мiг знесилить,
   але став силою прожитих трудно лiт, -
   ?х темний подих розпачу опiк,
   жалка образа вiдшмагала ?х,
   у горлi згорбивсь,
   зщуливсь i знемiг
   мо?х питань невикричаний крик.
   Двi тисячi сто дев'яносто днiв, -
   i в кожен з них я входила, як в бiль,
   немов крiзь терня, дерлася крiзь гнiв.
   Двi тисячi сто дев'яносто днiв, -
   i я не впала,
   й винесла звiдтiль
   недоторканну кладь надiй i почуттiв,
   як здобуток мо?х нiмих зусиль.
   Я - не сама,
   була я не сама
   в сво?й хитливiй утлiй самотi.
   Я бачила,
   що не схова? тьма
   велико? просвiтлостi путi.
   Я бачила,
   я прагнула до них,
   прокладачiв незмiряних дорiг,
   до добро? жадоби ?х робiт,
   до ?хнiх спiльних радощiв i бiд,
   до ?хнiх роздумiв, i планiв, i нарад,
   до ?хнiх здвигнутих мiльйонним маршем
   свят...
   - Дивись, Оксано, ось тобi на свято, -
   блакитноокий, наче трошки журний,
   слова звучать, як завше, хриплувато,
   а тон удано жвавий i бравурний.
   - Принiс тобi дарункiв небагато,
   "Кобзар" в оправi, ще й пенал
   фiгурний. -
   Це батько мiй,
   це наш Василь,
   мiй тато.
   Тому шiсть рокiв.
   Дiльше як шiсть рокiв.
   Переджовтневi смерки прохолоднi.
   Iще на сходах чую шурхiт крокiв, -
   вiн знов страшенно втомлений сьогоднi,
   але ввiйде в кiмнату так, неначе
   з-пiд душу вибiг чи прийшов з футболу,
   лише на ши? синя жилка скаче
   i бiля губ проклалась зморшка квола.

   Ми вийшли втрьох.
   Дзвiнке, як бронза, листя
   бринiло, впавши на але? парку.
   За чорними кущами переярку
   пiдморгували вiкна передмiстя.
   Хитання тiней,
   темряви несталiсть,
   два силуети -
   батька й мами Вiри.
   Вiн взяв ?? за руку:
   - Що б не сталось,
   не похитнись, не втрать сво?? вiри... -
   Не втратити сво?? вiри? Нi,
   вона ?? не втратила й в ту мить,
   як ми почули,
   що дзвiнок гримить
   в переддосвiтнiй чуйнiй тишинi.
   I вiн пiдвiвся вдягнений.
   З постелi
   звелася мати.
   Грюк дверей раптовий.
   В квартиру струнко увiйшов вiйськовий
   у довгополiй негнучкiй шинелi.
   Мене обнявши, кам'янi? мама,
   а батько,
   крiсло сунувши в куток,
   сидить, вдивившись невiдривно й прямо
   у кожен ?хнiй рух i крок.
   На стiнцi висне збита набiк рама.
   Розкидано хапливо стос книжок.
   З чорнильницi повзе лiлова пляма
   на зошита мого листок.
   Повзе, як пляма, втома i знемога,
   стряса? тiлом тихий дрож тривог.
   На нас востанн? глянув вiн з порога.
   Ми тiльки вдвох.
   Ми вдвох.
   Схилившись, мати пiдняла з долiвки
   портрет, -
   давно вiн висiв в нашiм домi.
   На грудях батька навкiс три нашивки
   i зiрка на суконному шоломi,
   Таким стояв на кручах приднiпрових,
   таким доходив аж до львiвських стiн,
   таким пiшов в супроводi вiйськових,
   зодягнених так само, як i вiн.

   Казала мати: - Помилка. Страшна.
   Дурна. Кричуща. Скоро буде вдома. -
   Минали днi i тижнi.
   Путь вiдома:
   до пiдворiтнi, в сiни, до вiкна.
   Десятки рук в вiконце тягнуть клунки, -
   цибуля, хлiб, жовтаве сало, сiль.
   На клаптиках, принесених звiдтiль,
   слова про те,
   що все гаразд,
   цiлунки,
   як вчиться Ксана?
   Твiй Василь.
   Тут довгi черги помилок таких,
   як з батьком.
   Я вже пiзнавала ?х -
   наляканих бабунь, заплаканих дружин.
   Он теща Шведова. Он Голубенкiв син.
   А он Марi?чка,
   чорнява i гнучка,
   актора нашого знайомого дочка.
   Ми з нею часто вкупi повертались,
   порожнi кошики додому несучи.
   Позиченими з рiзних п'?с здавались
   ?? примовки, реплiки, плачi.
   Вона по?хала весною на село,
   про родичiв казала i про дачi,
   а я тягла все меншi передачi,

   бо в мами грошей зовсiм не було.
   Коли, притиснувшись до стiнки в пiдворiтнi,
   чекала я, щоб в сiни увiйти, -
   дбайливий дотик рук
   чи усмiх негпомiтний,
   митт?вий дар людсько? теплоти, -
   який потрiбний,
   дорогий,

   привiтний,
   який ласкавий
   був для мене ти!
   У пам'ятi я збережу навiк
   i вчительки уважнiсть обережну,
   i з другом батька бесiду бентежну
   про те, яким ? справжнiй бiльшовик.
   I от кiнчивсь етап життя один:
   нема чого ходити в караулку,
   нема чого прийомних ждать годин,-
   назад додому, до свого притулку
   iду з каструлькою схололих картоплин
   i довго човгаю по нашому провулку,
   лякаючись вiддати ?й цидулку,
   що вiн - на вислання,
   що вiн...

   ...Пiдкинуло. Здригнулось. Зашкребло.
   Затнувся подих. Оберт. Шарудiння.
   В iлюмiнатор щiльно влип Павло,
   Iван Хомич вчепився за сидiння.
   Я, глянувши в напiвзамерзле скло,
   грiзне й барвисте вгледiла видiння,
   переблиски вогнiв
   у чорнотi внизу,
   червонi, жовтi i зеленi траси
   стрибучих рисок.
   Сполох, як в грозу.
   Забагровiлих хмар раптовi обертаси.
   Мотори рвуть на повному газу.
   Бляшанки, паки, ящики, припаси
   переповзають з боку в iнший бiк.
   Пунктир смертей
   промчався повз i зник,
   i знову тьма,
   i знов слiпуча рiзь
   iскринок, бризок, вогникiв, блискiток.
   Розверзлись хмари.
   Вгору потяглись
   розжаренi ножi розлючених зенiток.
   Ревуть мотори,
   аж гогочуть,
   аж
   риплять хрящi бляшано? кабiни.
   В горлянцi згус ковток гiрко? слини.
   У хвiст машини люто пре вантаж...
   Я радше з подиху моторiв,
   нiж з радiсного крику бортстрiльця,
   дiзналася про тишину просторiв,
   яка нас оточила без кiнця,
   лиш дальнi залпи сплеском вогнепаду
   ще шарпали i злили горизонт.
   Пiлот ввiйшов,
   квадратик шоколаду
   погриз,

   сказав:

   - Перелетiли фронт.
   I знову цiдиться мертвотна синь плафонiв,
   Павло знов мостить в ранцi кожну, рiч;
   забившись в темний кут, на вiдкиднiм ослонi
   похнюпився Iван Хомич.
   Що вiн надумав отi?? ночi,
   сторонячись людей,
   на самотi,
   один в сво?м душевнiм худосоччi,
   один в сво?м одлюдницькiм життi?
   "Дiвча дiвчам,
   але не розгадаю,
   по виразу очей не розберу,
   чи змучена, чи злякана до краю,
   чи, може, гра? з нами лживу гру.
   Я недаремно радив командиру
   не йти на пробу,
   я б застосував
   i тут чiтку, здорову недовiру,
   не без пiдстав - нi, нi! - не без пiдстав.
   Яких причин та?мна, скрита сила
   ?? сюди, в лiтак цей, привела?
   Чи виправдань сво?х батькiв схотiла,
   чи вiдплатить, як зрадниця мала?
   Не йде про честь батькiвського наймення, -
   пiд материнським прiзвищем вона
   вписалася в народне ополчення,
   анкети не заповнивши сповна.
   Я викрив фальш
   i зразу ж генералу
   доклав,
   що з нею так, мовляв, i так.
   Дарма.
   Немов i не почув сигналу,
   а нинi й сам садив ?? в лiтак.
   Що ж, довiряйте,
   хоч свою довiру
   доводите занадто гаряче,
   та вас ще гарячiше припече,
   коли вона догра? гру нещиру
   i в слушний час до нiмцiв утече..."

   Його терзав, давив i тряс
   пiдозри заздрий рик, -
   як чад, струмiв вiн помiж нас,
   як сизий присок, пiк.
   Босонiж присок перейду,
   прорву бiду, мов чад, мов тьму,
   i свiй солдатський хлiб прийму,
   як всi, в однiм ряду.
   Iти отак, iти отак,
   не повертати вбiк,
   хоча проник i в цей лiтак
   глухий, злобливий рик.
   Вже не прикличе вiн бiди,
   з дороги не зiб'?,
   бо знаю я,
   за що й куди
   несу життя сво?.
   I я побачила в iмлi,
   у синiй зморi лiтака,
   як простяглася звiддалi
   до мене спогадiв рука, -
   вона щедротно пода?,
   щоб я напитися могла,
   густим питвом життя мо?
   у сумiшi добра i зла.
   У ньому - гiркiсть, плач, i прах,
   i сонце, й сталь, i смiх,
   I iскри в маминих очах,
   i темна туга ?х.
   Задивленi в любов i даль,
   живi, живi, живi
   вони були i в ту прощальну мить,
   коли мiж нами сiрi вартовi
   стояли, щоб до не? не пустить.

   Тодi мене учителька забрала.
   А далi - дитбудинок. Старший клас.
   Навчання, праця, витримка тривала
   i роздуми про себе i про час.
   Листи вiд мами в м'ятому конвертi.
   директор сам розпитував: звiдкiль?..
   Що принесуть пояснення одвертi?
   З ким подiлити неподiльний бiль?
   Не все було самотнiстю i болем, -
   був труд, i гурт, i регiт згаряча,
   i шум весни, i захват волейболом,
   i хлопець хлопцем, i дiвчам дiвча.
   Не раз Павло - секретар осередку -
   пiдходив, щось казав i замовкав,
   допомагав менi вдягти жакетку
   та й бiг, пославшись на негайнiсть справ.
   В любимий батькiв парк

   ми з ним ходили часом,
   теплiшало, коли торкався вiн руки,
   а в ту недiлю рушили всiм класом
   на Люботинськi затишнi ставки.
   Верталися в вiнках, в пiснях, в iгрi, в розгонi,
   Павло поперед всiх стрибав, смiшив мене.
   Вже з першого обличчя на перонi
   ми прочитали:
   сталось щось страшне.
   Я до кiнця, до старостi, до скону
   запам'ятаю тишину,
   юрбу на площi,
   гучномовця конус,
   хрипiння пауз,
   фраз вагу жахну.
   Коли розходилися люди, -
   були вони уже i тi, й не тi.
   Велике дiло праведного суду
   ?х спiльним дiлом стало у життi.
   Вони iдуть, -
   невже пройдуть повз мене,
   мене на бiк одсторонивши знов?
   ?х шереги,
   ?х кличi,
   ?х знамена -
   мо?,
   як дух, як плоть моя i кров.
   Невже я справдi марна й негодяща,
   щоб внесок мiй придатися не мiг?
   Вони iдуть. Дорога ?х - найтяжча
   зi всiх людьми прокладених дорiг.
   "Брати i сестри!"
   Так по-людськи вперше.
   Як вiдповiм йому?
   Як вiдповiм?
   Той комунiст, що впав, в його тюрмi померши
   i в нього вiрячи, - вiн батьком був мо?м.
   Його загибель - також наша втрата,
   безглузда втрата в битвi двох свiтiв.
   Хто займе мiсце впалого солдата?
   Вони iдуть. Твiй час наспiв.
   "Брати i сестри".
   Як же вiдповiсти?
   Як звать мене тепер?
   Дочка?
   Чия?
   Не вiн один,
   а це - всi комунiсти
   на мене кличуть,
   i пiдводжусь я,
   i разом з ними я пiду до краю,
   i разом з ними змiрю шлях оцей,
   не перерву,
   не зраджу,
   не зламаю
   путi мо?х батькiв, путi мо?х дiтей.

   Коли всiм класом ми до вiйськкомату
   пiшли й просили в армiю забрать,
   там, одiбравши хлопцiв, може, п'ять,
   погнали геть компанiю строкату.
   Себе ми вiдчували пiвлюдьми.
   Куди ж iти? I от знайшли у мiстi
   Потрiбне дiло. Записались ми
   На курси, званi курсами радистiв.
   Тодi з'явивсь Iван Хомич.
   Вiн брав
   од нас заяви, посвiдки, анкети.
   Питав, порившись в вороху заяв:
   хто дiд? хто батько? звiдки? як ти? дети?
   Вiн зберiгав,
   вiн пильно доглядав,
   провiривши до крапки i до риски,
   життiв недовгих наших списки,
   затиснутi в бляшаних клямрах справ.
   Постановили мало не вiдразу
   зарахувать курсантами наш клас,
   лише про мене не було наказу,
   нарештi появивсь i цей наказ.
   Вагавсь, як видно, на мо?й заявi
   Iван Хомич поставити свiй гриф...
   Не довго вчилась я радистськiй справi, -
   звалилась.
   Жар. Жага. Верзiння.
   Тиф.
   Проснулась в родички з Холодно? гори,
   два мiсяцi пролежавши в гарячцi
   на кривоногiй, ветхiй розкладачцi,

   метаючись з тривоги i жари,
   i вибрела на вулицi пустиннi,
   пострижена, збентежена, слаба, -
   десь там на мене друзi ждать повиннi,
   там мiй обов'язок,
   i труд мiй,
   i судьба.

   Сiпнувши дверi, збила я гачок,
   i, протягом пiдхоплений, пiд ноги
   шугнув шумливий, довгий звiй стрiчок,
   жмутки соломи, курява пiдлоги.
   На чорнiй дошцi - крейда дбалих вправ,
   таблицi Морзе бiлi крапки й риски.
   Антеннi рами. Книги без оправ.
   Кривих вернь?рiв[1] ебонiтнi диски.
   Плакати й клаптi, запханi у кут.
   I я одна в безмовностi просторiй
   покинутих поспiшно аудиторiй
   радистських курсiв.
   Я одна отут.
   Забули попередить? Не хотiли
   з собою брати?..
   Павле, як же ти...
   Не скрикнути.
   Ще раз зiбрати сили.
   Не тратить часу.
   З Харкова пiти.

   Спустошенiсть площi,
   де протяг по полю асфальтному вивiв
   узори похмурi i чорнi, як траурнi ленти вiнкiв, -
   це звихрений попiл паперiв,
   попалених наспiх архiвiв,
   потоптаний погар писання,
   уривки обвуглених слiв.
   Безлюддя печальних кварталiв.
   Духмянiсть тонка листопаду.
   Часами гарматним розкатом проноситься
   в тишинi
   розпачливе рикання лева з розбомбленого
   зоосаду, -
   вiн, скровлений, сильний, безумний,
   вмира? уже три днi.
   Нi, ця тишина не тихiша
   за гуки, розриви й обвали
   за ляск запопадний зенiток,
   за брязкiт осколкiв о брук,
   за вибух,
   одсвiчений багро в дзеркальнiй стiнi п'?десталу,
   звiдкiль нам говорить Шевченко
   розгнiваним порухом рук.

   Продзвонять пiдкiвки патрульних.
   Процюкають кроки старечi,
   i дивляться люди й будинки пустими очима бiди.
   Поникши на лавцi, холону,
   хилю упокорено плечi,
   шукаю у звивинах мозку надi? зiтертi слiди.
   - Оксано! - раптово i рiзко.
   - Оксано! Яка ж бо я рада... -
   Марiйки, схвильованi руки розмотують хустки
   кайму.
   - Лишилась?.. Недовго чекати.
   Тiкають. Кiнчилась ?х влада.
   Нiчого я ?м не забуду. За все розрахунок вiзьму. -
   Марiйчинi тiнявi очi, Марiйчинi губи вологi
   i щось небувале, незнане, нове i небачене в них.
   Вiд не? вiдсахуюсь, повна iще потайно? тривоги,
   i морок раптовий мiж нами,
   мiж мною й тобою,
   пролiг.
   - Я слухаю радiо...
   Вермахт. Культура. Берлiн. ?вропейцi.
   Бо?шся? Зголосимось разом.
   Обидвi ми - жертви Чека... -
   Я зводжусь.
   Двi тiнi трiпочуть
   на жовтiй пiщанiй алейцi.
   Ударю.
   До болю, до крику назад розмахнулась рука.
   Ударю.
   Ти чу?ш?
   Тiкай же,
   бо я придушу тебе, шлюхо.
   Виходить, оце i ?сть ворог,
   зустрiнутий вперше в життi.
   Зiницi пожовкли, як в кiшки.
   - Тiкай же! - проказую глухо.
   Побiгла.
   Я вийшла iз мiста ярком по знайомiй путi.
   Димучi простори. Гримучi дороги.
   Поля спопелiлi. Спалахнутi стоги.
   Масних палениськ пелехата юга.
   Привали. Бюмбьожки. Прокльони.
   Тривоги.
   Побитi, ганчiр'ям обкутанi ноги.
   По воду, по хлiб, по надiю черга.
   I раптом - зелена донецька сага,
   дихання вологи, холодна куга...
   Спинитися - вмерти з одчаю й знемоги.
   Вперед. Пилюга. Пилюга. Пилюга.

   Де я ?х надибала? В школi за тихим
   Осколом.
   Зайорзав, забiгав, на зборах захрипнув
   Павло,
   але повернувся зi зборiв отих
   з протоколом:
   на курси мене зараховано знову було.
   Крутнулись вернь?ри.
   Зеленi заблимали вiчка.
   Зметнулись антени.
   Полiзли у нори шнурки,
   i пiшла цокотня,
   перестук, позивних перекличка,
   пульс морзянки рвучкий,
   призвича?ний двигiт руки.
   Будь спрямована в цiль,
   будь, мов пострiл,
   несхибна i стисла,
   будь невтомна, - i ти,
   як народний пароль, розбереш
   зашифровану рiч,
   та?мничi позначення й числа
   партизанських команд,
   диверсантських суворих депеш.
   Розсип iскор -
   i мчать всепроникливi цятки та риски,
   i домчать,
   i десь в Харковi
   тол
   штаб-квартиру СС роздере.
   З цiлим свiтом говорить
   рука худорлява радистки
   iскрометним ключем сво?м:
   цятка - тире,
   цятка - цятка - тире.
   Я ловлю себе часом,
   що чую ввесь свiт, як морзянку,
   на пунктир двох iскрин
   покладаю всi звуки землi -
   i ритм свого серця,
   й Павлову журливу спiванку,
   i гудiння моторiв, заблуканих в снiжнiй iмлi.
   Я ?х розумiю:
   глибокий, протяжливий подих,
   бистрий вiддих,
   короткий,
   як цятка, як iскра, як блиск.
   На сво?х, продиктованих тактом спалахувань,
   кодах
   бурмотять вони, може,
   про взятий незважено риск.
   Що ж, нехай...
   Похилюсь на брезент парашутного тюка,
   буду слухать себе, сво? серце, свiй крихiтний свiт.
   Яка там була в мене школа, i мука, й наука
   I скiльки згадок назбиралося протягом лiт!
   Лежить мо? тiло
   у ватнику, в штанях, в ушанцi,
   лежить, прикурнувши
   на паках патронiв i толу,
   i стряса?ться пульсом,
   одмiряним в строгiй морзянцi,
   i хвилi вiд нього
   розходяться по видноколу.
   Якщо зiбрать
   в единий пункт,
   в ?диний центр,
   в ?дину цятку
   думки, чуття, пориви, мрi?, сни,
   усе ?ство
   до краю,
   без остатку,
   до дна останньо? глухо? глибини,
   аж задвигтiти,
   як двигоче стрiлка,
   на компасi в магнiтну даль рвучись,
   щоб кожен нерв, клiтинка, мускул, жилка
   призивом спiльним наскрiзь пройнялись,
   тодi, -
   я вiрю, вiдчуваю, знаю, -
   як резонанс, озвуться позивнi
   iз далини,
   з тайги,
   з-за гiр Алтаю
   долине крик, призначений менi.
   Я пальцями об серце вибиваю
   сигнали точнi, простi i яснi.
   Вслухаюсь -
   хвилi йдуть з-за небокраю.
   Прийом! Прийом!
   ? вiдповiдь?
   Ще нi...
   Так знову бий усiм ?ством прагнущим
   туди, в Сибiр, у безмiр, в буревiй.
   Нi пасмам гiр,
   нi вартовим,
   нi пущам
   не зупинити клич мiй позивний,
   Вистукую:
   двi риски, цятка й риска,
   i знов двi риски, i три риски вслiд.
   До палу мозку,
   дзвону кровотиску
   я променюсь,
   я б'юсь об кругозвiд.
   Сигналю:
   - Мамо! -
   Знов двi риски. Цятка.
   Сигналю:
   - Мамо! Мамо! Мамо! Ма... -
   Не зойк, не писк безсилого дiвчатка -
   змужнiла вже без тебе я сама.
   Ось парашут мiй. Строп туга укладка.
   Ось люк. За ним - кружiння, безвiсть,
   тьма.
   А може, й смерть?
   Двi риски. Цятка.
   Мамо!
   У мене все. Прийом. Прийом. Прийом.
   На днi очей, напроти мозку прямо,
   в свiтiннi ганглiй,
   виразно цiлком
   я бачу маму.
   Постать, брови, очi,
   сумнi, безмежно теплi i живi.
   Вузенькi плечi в стьоганцi робочiй
   i хустка в'язана на сивiй головi.
   Здмухнувши снiг по мерзлiм пiдвiконню,
   вдивилась в свiт.
   Уже свiта? там.
   До мене руку тягне.
   Рваний шрам
   протяв пориту зморшками долоню.
   - Зiпрись об мене. Час вставати, доню.
   За тебе я ручаюсь всiм життям... -
   Так. Певне, час.
   На вгрiтому сидiннi
   заворушивсь Iван Хомич.
   Павло пiдвiвся, тихо став узбiч,-
   мовчить, ладна? ременi наспиннi.
   Механiк в дверях одкрутив болти.
   - Приготуватись! - запалало слово.
   I неминуче впало так раптово,
   що вже не стало
   нi турбот, нi спогадiв, нi су?ти.
   Одна. Сама. Лиш ти. Лиш ти.
   Нi, ось Павло. Вiн йде вперед. Пусти.
   Пусти його. Вiн скочить в пiтьму перший.
   За ним i я. Хомич останнiй. Три.
   Твердим ударом тьму дверей продерши,
   в ребристiй сталi заревли вiтри.
   Мороз зiм'яв, пожмакав, згрiб лице.
   Нема назад.
   Як томить кожна п'ядь!
   Як давить ранець!
   Спокiй! Де кiльце?
   Затисни й сiпай на рахунок п'ять.
   Павло пригнувся.
   Брязкiт.

   Свище падь.
   Падiння. Прiрва. Край. Не вiдступать.
   Хтось пiдштовхнув:
   - Пiшла! -
   Ступила, зникла, витлiла до тла.
   Стрибок.
   Падiння

   головою вниз,
   скрутило м'язи враз,
   розсiк морозу врiз,
   суглоби рве по швах,
   хребет до трiску гне
   на друзк,
   на брязк,
   на стиск,
   на смерть
   волочить, стаску?, жене,
   вогненна круть, зелена верть
   до пня розколю? мене,
   я розметалась,
   серце, ноги, руки,
   сто рук, сто нiг, сто тiл,
   навальна млость, стрибучих iскор муки,
   i раптом рветься тулуб мiй навпiл,
   протяжний гук, опуклий вибух,
   болючий струс
   i тишина,
   десь в нутрощах, в життя найглибших глибах
   колючих спазм згасаюча луна,
   бринливi стропи пiдпирають круто,
   i, як долонь, прикривши височiнь,
   сiрi? надi мною кругла тiнь
   ривком розгорнутого парашута,
   гойдаюсь всiм тiлом,
   пручаюсь, пiдстрибую, висну
   мiж чорною тьмою внизу
   i чорною тьмою вгорi,
   очам не пробити ?? непрогляднiсть зловiсну,
   безмежнi пустоти, бездоннi нурти, пустирi,
   сама, одинока, самiтня, одна, позабута,
   мiж чорною тьмой внизу
   i чорною тьмою вгорi,
   клаптинка тканини, лапатий листок
   парашута,
   пiд ним безпорадна,
   мов кокон, метляюсь на довгiм шнурi,
   волокон i м язiв розчахнутий вихорем вiхоть,
   хистке iснування, закружляне в снiжнiй iмлi,
   аби не зомлiти, щоб вiрити, пружитись, дихать,
   землi доторкнутись i встояти на землi,
   не пухла долоня легко? шовково? тканки
   роздмуханим куполом вчасно прикрила мене,
   повиснуте бомбою тiло тяжке диверсантки, -
   мiй гнiв, мою клятву, мо? поривання земне
   велика долоня,
   мiцна материнська долоня,
   робочими зморшками рiзко i гiрко порита,
   ?? неухильнiсть, безстрашнiсть, турбота, безсоння
   трима? мене над розверстими ямами свiту,
   долонi мiльйонiв, землею i сталлю натрудженi,
   пожаром пропахченi, порохом битви опеченi,
   звелись надi мною в суворiм i владнiм напруженнi,
   щоб я не сконала на чорних снiгах Задонеччини,
   могутнi, дбайливi долонi мойого народу,
   стражданням спотужненi, спеками й стужами
   шпаренi,
   моя охорона в страшнiй крутi? небозводу
   мiж тьмою i тьмою,
   в падiннi,
   в самiтному мареннi,

   долонi людей, допомога, пiдпора всесильна
   в менi, надi мною, зi мною, навколо, повсюди,
   я маса, я сила, я частка життя невiддiльна,
   я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мiй! Люди!

   1964

   [1] Вернь?р - пристрiй для настройки радiоапаратури.

   ==============================================================






   ** ЧАРИ БАРВIНКОВI **

   Не кидають народи _
   порожнiх слiв на вiтер. _
   Слова Павла Тичини _
   ввiчу менi стоять: _
   "О скiльки у природи _
   немудро-мудрих лiтер, _
   о скiльки у людини _
   невмiння прочитать!" _

   БАРВIНКОВИЙ ЦВIТ

   Барвiнку, зимолюбку, всезелен,
   з-пiд снiгу соки п'?ш земнi жаждиво.
   Ти на землi цвiтеш, як гобелен,
   як наша мова - незбагненне диво.

   Зазеленiв i цвiтом засинiв
   на рiдних долах матерi Вкра?ни,
   як доля ?? дочок i синiв,
   що в нiй, як i в тобi, ? щось нетлiнне.

   Пiд сонцем ти явля?ш торжество
   й пiд снiгом, видиво вiчнозелене,
   як мови укра?нсько? ?ство -
   ? в нiй, як i в тобi, щось незнищенне.

   З калиною твiй переплiвся шлях,
   з калиною твiй цвiт блакитний виник:
   немов калина - дiвчина в пiснях,
   i хлопець у пiснях - немов барвiнок.

   На рiдну землю дивним сплетом лiг,
   барвiнку наш, барвiночку хрещатий.
   Ти сплетом лiг, як плетиво дорiг,
   ?диний, як Днiпро i як Хрещатик.

   СВIТЛИЙ ХРАМ

   Акростих-загадка _

   Шумливий плац, майдан а чи глухий
   провулок,

   Коли сто?ть вона, рiднiшi нам;
   Освячена трудом, завжди кипить, як вулик, -
   Ласкавий i суворий свiтлий храм:
   Адже писались тут i перша буква й нулик!

   Хто вона?

   Не вiдгадав? Притих? Вiдгадка майже поруч:
   пiдкаже акростих - у загадцi лiворуч!

   ЧАРIВНИЙ РОЗМАЙ

   Загадка _

   Не бачили, щоб жовкнув вiн,
   зелений i взимi,
   улiтку рясно стелеться
   низенько по землi;
   цупкi зеленi хрещики
   на кiнчику стебла,
   i синiй цвiт, i цiлий свiт,
   i океан тепла.

   Хто вiн?

   (Барвiнок)


   НЕЗЛИМ ТИХИМ СЛОВОМ

   Я.Г.


   Портрет Шевченка в затишнiй залi
   На рушничковi - калини цвiт.
   Старий учитель гурткiвцям юним
   розповiда? про "Заповiт":

   - В Переяславi зродилось
   днем тяжким зимовим:
   "Не забудьте пом'янути
   незлим тихим словом..."

   Але чом казав Шевченко,
   нерозлучний з лихом,
   щоб його згадали словом
   i незлим, i тихим?..

   - Незлим, - каже вчитель сивий, -
   це в нас вiд природи,
   це вiд совiстi людсько?,
   вiд людсько? вроди.

   Бо народ наш укра?нський
   звiку незлобивий:
   завжди хоче, щоб при ньому
   й iнший був щасливий.

   Таж i в пiснi: "Ой гай, мати,
   ой гай зелененький,
   десь по?хав з Укра?ни
   козак молоденький.

   Од'?жджавши, шапку знявши,
   низенько вклонився:
   "Ой прощайте, слобожани,

   може, з ким сварився!"

   Завмерли учнi й дзвiнка не чули,
   мов занiмiли в затишнiй залi.
   Тарас дивився на них з портрета,
   а вчитель сивий провадив далi:

   - А чом Шевченко, що знався з лихом,
   просив згадати ще й словом тихим?
   Тому що тихо росте калина,
   тому що тихо росте дитина,
   радi? мати над нею тихо
   i тихо плаче, як прийде лихо.

   I тихе, й свiтле людське бажання:
   в похiд виходить - щоб до свiтання;
   iти в дорогу в час миру й згоди
   на яснi зорi, на тихi води.

   БАРВIНКОВЕ МIСТО

   Чому зовуть Барвiнкове
   це слобожанське мiсто,
   що на рiцi Сухий Торець
   збудоване воно?
   Цю назву мiста iнколи
   пояснюють дво?сто,
   хоч справжня назва, iстинна,
   цiкавить нас давно.

   На мiсцi Слободи воно -
   Барвiнково? Стiнки,
   й хоч заснував колись його
   козак на iм'я Шпак,
   та, кажуть, що навколо там
   росли ряснi барвiнки,
   то й мiсто це барвiнкове
   назвали саме так.

   А ? ще друга версiя -
   цiкава теж сторiнка;
   лелi? також нам вона
   барвiнком у росi, -
   що козаки отамана
   славетного Барвiнка
   побудували мiсто це
   у всiй його красi.

   Проти рожна перти,
   ЛIЗТИ НА РОЖЕН

   "Проти рожна перти,
   проти хвиль плисти"...

   А скажи одверто,
   розумi?ш ти
   цi Франковi мислi,
   знанi нам здавен,
   i народний вислiв
   лiзти па рожен? _

   Кожен мовний чинник
   завда? турбот:
   як i звiдки виник
   дивний цей зворот?

   Вiд мужiв мисливих
   цi слова iдуть;
   у анналах сивих
   знайдеш ти ?х суть.

   Я скажу при словi
   сам рожен вiдкiль:
   так в праруськiй мовi
   звався гострий кiл.

   На ведмедя ловчi,
   йшовши напролом,
   захищались ловко
   гострим цим колом.

   Ошалiлий, лютий,
   пер несамохiть
   i, рожном зiтнутий,
   загибав ведмiдь...

   Зрозумiв тепер ти
   знане нам здавен
   проти рожна, перти,
   лiзти па рожен? _

   НАВМИСНА МОРОКА

   Загадка _

   Я вам нею натякаю,
   нею думать спонукаю,
   щоб кмiтливий врахував,
   що я нею приховав,
   вас морочачи навмисне,
   i тодi вiдгадка зблисне.

   Що це таке?

   (Загадка)


   ЩО ПIДКАЗУ? ЛТАВА

   Де прадiд коней вiв на попас,
   бо там росла хрумка отава,
   старий засвiдчу? лiтопис
   поселення, що зветься Лтава.

   Була тут, кажуть, неглибока
   у степовому кура?
   у Ворскли рiчечка-притока,
   що звали Лтавою ??.

   Тепер калюжка лиш в канавi,
   але iсторiя цiкава,
   бо вiд поселення "по Лтавi"
   i мiсто назване - Полтава.

   У ДВОХ РОЛЯХ

   Загадка _

   Звичайна, друзi, загадка для вас;
   вгадайте, про яке словечко мова:
   простий числiвник це i водночас
   це - наказовий спосiб дi?слова.

   То яке ж це слово?

   (Три)


   чари барвiнковi


   Умовi - чари барвiнковi,
   аж сяють барви веселковi -
   разки, вiнки словосполучень,
   прислiв'?в, висловiв i фраз -
   i зна?ш ?х, вживав не раз,
   але береш, як вiчний учень,
   i слуха?ш рядки пiсеннi,
   а бачиш все, немов на сценi:

   "Несе Галя воду,
   коромисло гнеться.
   За нею Iванко,
   як барвiнок в'?ться".

   Умовi - чари барвiнковi:
   печаль i радiсть в рiднiм словi.
   Iз ним i в пеклi ти i в ра?.
   I просто серце завмира?.

   ТИ - ФIЛОЛОГ

   Чи зна?ш ти, що ти - фiлолог,
   дитя кмiтливе i шпарке?
   Сюди до рими слово полог_.

   Ану скажи, що це таке?

   А в тебе вже очицi грають,
   ти кажеш: - Полог - те, що ним
   завiшують чи покривають
   (шовковим, плисовим, лляним).

   То, певно, ти таки фiлолог,
   дитя цiкаве i шпарке.
   Сюди до рими слово Молох.
   Ану скажи, що це таке?

   Ти кажеш: - Молох - рiч не мила,
   бо нам нагаду? про смерть;
   це - символ, це жорстока сила,
   що вимага багато жертв.

   То, бачу, ти таки фiлолог,
   дитя допитливе, шпарке.
   Сюди до рими слово сполох_.

   Ану скажи, що це таке?

   Ти мовиш гiдно, як колега:
   - А сполох - це переполох,
   тривога, переляк, бентега,
   що охопила багатьох.

   Що ж, молодець! Ти любиш слово
   i щиро прагнеш знань дiйти.
   I слово квiтне барвiнкове,
   коли любов'ю ся?ш ти.

   Тлумачиш назви свого краю,
   гiр i долин, рiчок i нив.
   Яке я слово не спитаю,
   а ти його вже й пояснив.

   Фiлолог ти. Це кожен бачить,
   i кожен скаже без вагань.
   Бо фiлологiя - це й значить
   любов до слова i до знань!

   Я ТВОРЮ НОВI СЛОВА

   Загадка _

   В словi зна?ш де я ??
   Пiсля кореня.
   А призначення мо? -
   словотворення.

   Я творю новi слова
   або форми слова,
   щоб красива i жива
   розквiтала мова...

   Хто я?

   (Суфiкс)


   ГЕОМЕТРИЧНО-БОТАНIЧНА

   ЗАГАДКА


   Цей термiн з геометрi? ми зна?м:
   на коло схожа замкнута крива.
   А справа лиш налiво прочита?м -
   стан яблука, коли ласун зрива.

   Що це таке?

   (Елiпс - спiле)

   КОЖНУ ЛIТЕРУ ЦIНИ

   Кожну лiтеру цiни,
   бо нема? ?й цiни.

   Ось вiдома в давнину
   дудочка - сопiлка:
   виймеш лiтеру одну -
   i вже буде спiлка...

   Сварка йде така, що ну! -
   перепалка (бiйка):
   змiниш лiтеру одну -
   мирна перепiлка.

   Змiниш лiтеру одну
   у словечку бiйка -
   i вже - леле - на сосну
   мчить звiрятко бiлка.

   Бiльше прикладiв не дам,
   помiзкуй - придумай сам.

   ЗАЙМЕННИКИ - ПСУВАЧI

   Загадка - жарт _

   Якщо до жарту ви готовi,
   назвiть, кмiтливi дiтлахи,
   тi два займенники у мовi,
   що можуть зiпсувать шляхи.

   Якi це займенники?

   (Я - ми)

   РИБАЛЬСЬКА Сiтка

   Шарада _

   Iз двох складiв я даю iменник
   (в тво?й правицi розгадки нитка):
   склад перший - частка, другий -
   прийменник,

   а разом буде рибальська сiтка.

   Який це iменник?

   (Не - вiд)

   Нi пуху нi пера

   Коли ви на екзамен
   виходите з двора -
   вам зичить голос мамин:
   "Нi пуху нi пера!"

   I все оте - i усмiх,
   i маминi слова -
   надi?ю на успiх
   у серцi ожива.

   Та зичення все ж дивне:
   хто так бажав? Кому?
   Не ствердне, позитивне,
   а навпаки. Чому?

   Ловець колись на звiра
   а чи на птаха йшов,
   близькi ж боялись щиро
   зурочити улов.

   Тож зичучи ловцевi
   удачi i добра,
   казали молодцевi:
   "Нi пуху нi пера!"

   Та цей дотепний вислiв
   ще й досi не вiдмер
   i не лише мисливцiв
   стосу?ться тепер.

   Отож у цьому сенсi,
   бажаючи добра,
   я всiм кажу вiд серця:
   нi пуху нi пера!

   ЛЕГКО ЧИ ВАЖКО?

   Загадка _

   З землi й дитя мене пiднiме,
   хоч я не палиця й не м'яч,
   але - о диво - через хату
   не перекине i силач.

   Вгадай: легке я чи важке?
   I взагалi - що я таке?

   (Пташине перо)

   ПРО ДЯДЬКА I БУЗИНУ

   Хоч роботи завжди тьму-
   тьмущу мав наш тато,
   та встигав на всi "чому"
   нам вiдповiдати.

   А вже вмiв тлумачить нам
   швидко все на подив:
   чи вигадував те сам,
   чи з книжок виводив?

   Як не мiг щось пояснить
   чи було не варто,
   то задумувавсь на мить
   i вдававсь до жарту.

   Раз пита? менший брат:
   - Що таке платформа?
   - Це великий, - каже, - плат
   i вели-и-ка форма!

   Ще про дядька й бузину
   якось ми спитали.
   - О, про це в старовину, -
   каже, - повiдали.

   Хлопець був такий, Лаврiн,
   з'?здить в город мрiяв.
   З'?здив раз до дядька вiн
   з матiр'ю у Ки?в.

   Як жили в селi вони,
   то, було, не зрiдка
   пирогами з бузини
   пригощала тiтка.

   Цього ж разу, як на грiх,
   рiдна тьотя мила
   бузиняниками ?х
   i не пригостила.

   А Лаврусь ?х полюбляв,
   то й пита? в мами,
   чом це обiйшла, мовляв,
   тiтка пирогами.

   Мати каже: - То не зле,
   й сподiватись годi:
   дядько в городi, але
   бузина в городi!

   I вiд цього Лавруся
   i вiд його мами
   Укра?на зна? вся,
   й зна?мо ми з вами -

   як вiд чого часом щось
   надто вже далеко,
   хтось чогось не дотогось,
   що й збагнуть нелегко,

   кажуть: от так дивина,
   ну вже й невпопадько:
   на городi бузина,
   а в Ки?вi дядько!

   ЩО ЗА ДIД У БАБИНIЙ СПIДНИЦI

   Загадка _

   Хоч росте вона i на городi,
   ? про не? загадка в народi:
   "Сто?ть дiд над водою
   iз чорною бородою".
   Хоч не вiн це, а вона
   i зоветься

   (Бузина)


   ЛIТА? ПОПIД НЕБЕСАМИ

   Загадка _
   _
   Хто лiта? попiд небесами,
   що вiдомий вiн людинi кожнiй?
   Названий точнiсiнько так само,
   як i ваш звичайний подорожнiй.

   Хто вiн?

   (Супутник)

   СЕ ЛЕВ, А НЕ СОБАКА

   Ой як було нам ловко
   подовгу слухать тата,
   про приказки, примовки,
   i в буднi i на свята!

   Пита?мо: - А звiдки:
   "Се лев, а не собака?"
   - Це, - каже, - з оповiдки
   про 'дного неборака.

   Художнику Мартину
   (був гордiсть вiн мiсцева)
   замовили картину -
   намалювати лева.

   Намалював нiвроку.
   О, звiрина страшлива!
   А хтось поглянув збоку:
   "Та в нього ж кiнська грива!"

   Переробив - та наче
   потрiбна знову правка:
   у мордi щось собаче -
   ось вiзьме i загавка.

   Пащеку вiн поправив,
   так хвiст - немов ломака.
   То пiдпис i поставив:
   "Се лев, а не собака".

   Й тепер як щось не схоже
   хтось виставить публiчно,
   всi бачать, що негоже, -
   сприймають iронiчно.

   Мовляв, щоб розпiзнати,
   що втнув якийсь чудака,
   слiд, кажуть, пiдписати:
   "Се лев, а не собака"!

   КАМПАНIЯ I КОМПАНIЯ

   Запитала Надя на уроцi мови:
   - Юрiю Петровичу, чом це так бува:
   як пишу кампанiя - правите на о ви,
   а пишу компанiя - правите на а?

   Осмiхнувсь учитель i сказав Надi?:
   - Придивись, подумай, - рiзнi це слова:
   мовиться про заходи чи во?ннi дi? -
   пишеться кампанiя - з лiтерою а.

   А коли це група, де зiбрались люди
   на пiкнiк, на гулi чи на торжество -
   написання слова зовсiм iнше буде -
   пишеться компанiя - з лiтерою о.

   Аж Данило раптом пiднiма? руку,
   мав завжди за муку цю складну науку:
   - А якби полегшить, - пропону? Даня, -

   та ввести ?дине слiв цих написання?

   - Нi, це неможливо, - вчитель вiдповiв. -
   Цi слова вiд рiзних, вiд латинських слiв.

   Перше з них кампанiя - не збагнеш нiколи -
   йде вiд слова campus, по-латинi поле,
   тобто битва в полi, де ведуть вогонь, -
   це й було первiсне значення його.

   Друге з них - компанiя - теж цiкаве слово.
   I його стлумачимо не бездоказово.
   I воно з латинi, зазирнiмо вглиб:
   corn - прийменник разом, ну, a panis - хлiб.

   Звичнi словотвори, все у тому ж дусi,
   бо в розмовнiй мовi виникли з потреби.
   Первiсне компанiя означало: друзi,
   що хлiб-сiль звичайно дiлять помiж себе.

   Всiм це зрозумiло? - Всiм, - гукають дiти.
   - Що ж, - радi? вчитель, - це великий плюс.
   I Надiя каже: - Як не зрозумiти?
   Ну, принаймнi, - каже, - бiльш не помилюсь.

   БЕЗ'ЯЗИКИЙ бухкало

   Загадка


   Що воно - хто запита:
   всерединi - пустота.
   Без'язикий i без вух,
   тiльки й чути бух та бух!

   Що це таке?

   (Бубон)


   I ЗНАЙДЕТЕ ОБОВ'ЯЗКОВО


   Коли спонука? нас мовник
   дослiджувать слово живе,
   то нiби розвiдницький човник
   по мовному морю пливе.

   - Ось, - каже, - новеньке вам слово,
   шукайте корiння, зерно -
   i знайдете обов'язково,
   вiд чого походить воно.

   Словечко це - панiрувати:
   семантику[1] ма? яку?
   А Людочка: - Це коли мати
   обвалю? рибу в муку.

   - I рибу, й битки, - каже Даня.
   А вчитель: - Близькi до мети.
   Але тут конкретне завдання -
   походження слова знайти.

   - Я думаю, - каже Надiя, -

   що панiрували пани.
   А що була панська це дiя,
   то й слово лишили вони.

   - Шукайте подiбних утворень, -
   учитель втруча?ться знов. -
   Згадайте, де ще такий корiнь,
   знайомi перегуки мов.

   А Надя: - Та як не згадати?
   Ми зна?м подiбнi склади:
   ком-панi_-я, панi_-рувати, -
   так ось веде нитка куди!

   - Та це ж вiд латинського panis!
   аж скрикнув Вакуленко Глiб. -
   Це справдi знайома нам данiсть,
   бо panis_ - ми зна?м - це хлiб!


   В землю закидалося,

   пiд сонцем гойдалося,

   Загадка _

   В землю закидалося,
   пiд сонцем гойдалося,
   в печi гартувалося,
   запашним виймалося,
   нам з вами дiсталося.

   Що це таке?

   (Хлiб)


   брати ноги на плечi

   В лiтню пору медову
   у шкiльному саду
   я розмову про мову
   з дiтворою веду.

   "От, - кажу я малеча -
   мовний вираз вiзьмiть -
   брати ноги на плечi,

   як його розумiть?"

   Стихли всi з настороги,
   i хитринки в очах:
   "Як це можна, щоб ноги
   та були на плечах?"

   Оля згаду? вечiр:
   "В нас гiмнастка одна
   брала ноги на плечi -
   майстер спорту вона!"

   "Добре, приклад чудовий, -
   я втручаюсь на мить, -

   вислiв нашо? мови
   тут буквально звучить.

   А стосовно до втечi?
   Всi ж ви чули, мабуть:
   кажуть - ноги на плечi -
   споминай, як зовуть!"

   Гриць задумався трохи:
   "Е-е, нема? дурних:
   то на плечi не ноги,
   а взуття, що на них!"

   Бачив дiда вiн змалку:
   у путi припече -
   черевики на палку -
   i завдасть на плече.

   Коменту?мо жваво
   цей дотепний зворот.
   Прислухайтесь: цiкаво,
   як говорить народ!

   ПIДКЛАСТИ СВиНЮ

   Я вашу увагу на хвильку спиню:
   хто зна?, озвiться, будь ласка,
   де вислiв узявся пiдкласти свиню_?


   - Скажу, - лине голос Тараска. -
   Я чув, що немовби за давнiх часiв
   справляли якiсь iменини
   й такому, що тiльки телятину ?в,
   пiдклали в тарiлку свинини...

   - Ти, бачу, Тараску, на здогад мастак,
   фантазiя - рiч непогана,
   Та, кажуть, пригощений був неборак
   iз почту татарського хана.

   То ж вiрнi Корановi люди були,
   твердим сво?м схiдним канонам.
   I ?сти свинини вони не могли -
   не велено ?хнiм законом.

   А вже як посунув на нас бусурман -
   ми знали його всi слабини:
   якщо був загарбник iз магометан -
   вояки не ?ли свинини.

   Тож схiдне сво? диктували меню,
   але наш народ не корився.
   Щоб ?м насолить - пiдкладали свиню, -
   так, певно, й зворот утворився.

   Не на те рятували дiди

   Спонукав нас iмперський Прокруст [2]

   до невiрностi рiдному слову.
   В укра?нця зрина? iз уст:
   "Я, ты знаешь, забыл свою мову!"

   Як цього зрозумiть молодця,
   що не здатен свого розкумекать,
   коли навiть заблудла вiвця
   не забуде по-сво?му мекать?

   Нашу мову в час горя-бiди,
   не одно? тяжко? навали,
   не на те рятували дiди,
   щоб онуки ?? забували.

   ЗАЛЕЖНО ВIД НАГОЛОСУ

   Загадка _

   Вгадайте словечко - ми будемо радi:
   два склади (подумайте, майте терпiння).
   Як наголос зробим на першому складi,
   то буде синонiм до слова насiння_.


   Умова не стане для вас на завадi,
   бо в значеннi змiна можлива ?дина:
   як наголос зробим на другому складi,
   то буде синонiм до слова родина_.


   Яке ж це слово?

   (Сiм'я)


   КАЛЕНДАРНЕ СЛОВО

   Загадка


   Слово ? календарне в мовi,
   ? три звуки у цьому словi.

   Варто перший лиш звук змiнити -
   вже напiй ми зможемо пити.

   Змiним другий - покаже клешнi
   й поповзе у води тутешнi

   Змiним третiй звук для забави -
   буде вже синонiм канави.

   Не потрапте туди в пiтьмi...
   Дальшi змiни робiть самi

   Назвiть основне слово
   I похiднi вiд нього.

   (Рiк, сiк,рак,рiв)

   ПОДУМАЙ ТРIШКИ

   Загадка _

   Це слово - упряж для тварини
   (впрягай i мчи навперегони).
   Замiниш звук - i вже знаряддя
   для нападу чи оборони.

   З замiною i без замiни
   це слово знали й нашi предки.
   Його початок нам пiдкаже
   десята лiтера абетки.

   Яке це слово?

   (Збруя, зброя)

   смiятися на кутнi

   - Ану, - пита? вчитель, -

   дослiдники майбутнi!
   Що означа? вираз -
   смiятися на кутнi! _

   Гриць каже: - Кутня - цвинтар
   (це скрiзь - мiсця покутнi).
   Смiятись там - i значить
   смiятися на кутнi.

   А Федь: - Про смерть говорить
   цей вираз, досить грубий,
   бо в черепi, звичайно,
   виднiють кутнi зуби.

   - Ану, - пита? вчитель, -

   хто ще як розумi??-
   Засумнiвались учнi,
   нiхто сказать не смi?.

   - Тут, - каже вчитель, - треба
   рiзницю в лицях бачить,
   коли смiються люди
   i коли люди плачуть.

   По-рiзному в людини
   виднiються крiзь губи
   при смiховi - переднi,
   при плачi - кутнi зуби.

   Самi ж гримаси схожi,
   нема чого й балакать.
   Смiятися на кутнi_ -
   це й означа? плакать_.


   ПОВТОРИ РАЗIВ ТРИ

   Скоромовка-жарт


   Повтори разiв три:
   Памiр, Армавiр, _
   Гiбралтар, Гвадалквiвiр... _
   Чи досягнеш ти Ла-Маншу,
   язика не поламавши?

   НЕМА КОЛИ

   Пiдслухана розмова _

   З Козина веде козу
   Стара бабця у Плюти.
   - Сiдай, бабо, пiдвезу!
   - Нема часу. Треба йти.

   Назв у нього ? аж двi

   Загадка-головоломка


   Назв у нього ? аж двi -
   ? на -ок i -ях.
   Ходить вiн на головi
   й разом - на ногах.

   Знайте ще, якщо у вас
   вгадувать ? потяг:
   голий вiн та водночас
   також i в чоботях.

   Хто вiн?

   (Гвiздок, вiн же цвях у чоботi)

   ЗАГАДКА З ПIДКАЗКОЮ

   Додумайсь, хто вона, й простеж -
   у не? особливiсть ?:
   що бiльше з не? ти береш,
   то бiльшою вона ста?.

   А пiдказати можу я:
   шукай слiвце на букву я.

   То хто ж вона?

   (Яма)

   ХОДИКИ


   (З мого дитинства) _

   Нi книг, нi перiодики.
   Одноманiтнi днi
   I тiльки вiрнi ходики
   працюють на стiнi

   Ох, працьовитi ходики -
   як вiчнi ходаки!
   Хто стука в хату: "Хто та-кий?
   питають.Хто-та-кий?"

   Ланцюг тоненький з гиркою.
   "Цок-цок... а цить-а-цить!"
   Пiдтягнеш гирку - тирка?
   i маятник не спить.

   Загашу?мо гнотика
   в мигтливiм слiпунi
   Ляга?м спать, а ходики
   працюють на стiнi

   Iдуть ледь-ледь попереду,
   i я в досвiтнiй змрок
   спiшу погнати череду
   пiд ?хнi цок та цок.

   ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВАХ

   Безлiч висловiв цiкавих
   чу?мо ми всюди.
   Видко папа по халявах_ -
   дотепують люди.

   Я з дитинства чув цей вираз.
   Де набрав вiн сили?
   Та дiзнався, коли вирiс,
   що колись носили

   рiзнi чоботи - бiднота
   й тi, що при мамонi:
   бiднi - чорнi, а панота -
   жовтi та червонi...

   Зносять пришви кольоровi
   шляхтичi проворнi -
   ?хнi служки гоноровi
   пiдшивають чорнi

   I доношують пiстряве
   (бачать всi стороннi):
   пришви чорнi, а халяви
   жовтi та червонi

   При смiшному перекро?
   взуванки тi??
   "висвiчалися" геро? -
   служки та лаке?.

   У недоносках пiстрявих
   козиряли всюди.
   "Видно пана по халявах!" -
   говорили люди.







   ПРОГАВИШ - HE НАДОЛУЖИШ

   Загадка _

   Усi ми рiвнi перед ним -
   i свiтлi, й темнi, й русi
   Коли й на мiсцi на однiм,
   то все одно ми в русi

   А вiн спiшить, а вiн летить,
   бо вiчностi вiн служить.
   Якщо прогавити хоч мить,
   то вже не надолужить.

   Хто вiн?

   (Час)


   СИДIР


   Колись ?гипетська богиня
   Iсiда вздрiла дiтлахiв,
   що пасли скот на луговинi
   i вже не ?ли кiлька днiв.

   Вона ж - богиня материнства,
   iз серцем, повним доброти;
   отож в поривi доброчинства
   взялася ?м допомогти.

   I в той же самий лiтнiй ранок
   послала з неба, iз-за хмар,
   голодним пастушкам снiданок,
   свiй iсiдор - Iсiди дар_.


   Через Iсiдин цей дарунок,
   який одержали малi,
   вже сидором_ пастушнiй клунок

   назвали люди взагалi.

   Iсiдин дар розвiяв вiтер -
   по всьому свiту прогуло;
   i слово Iсiдор, Iсiдор
   i на людину перейшло.

   I друговi чи однодворцю
   сказати можем ти i я:
   "Сидорку, Сидоре, Сидорцю!" -
   назвати звично на iм'я.

   Та можемо про дар Iсiди
   почуть i в iншому ряду,
   коли знайомi чи сусiди
   женуть на пашу череду.

   Й тепер: iз двору вируша?
   пастух, а мати: - Сину мiй,
   а сидора ти взяв? - гука?
   (про торбу i про ?жу в нiй).

   ПIД СТОЛОМ I ПIД ЛIжком

   Загадка _

   Ану, хто вони? Поодинцi й гуртом
   i з цим поквитайтесь "горiшком":
   як ?сти сiдаю - вони пiд столом,
   а сплю - спочивають пiд лiжком.

   (Черевики, чоботи, сандалi i т.п.)

   СОБАКУ НА ЦЬОМУ З'?В

   Спритний парубiйко в поле йшов косити,
   бiг за ним собака. Раптом чоловiк
   ?де з поля возом:
   - Парубче, куди ти?
   - Йду косити жито: день году? рiк.

   Тут же виявля? вдачу парубочу:
   - Прийми воза, дядьку, а то перескочу.

   - А що то у тебе, парубче, в торбинi?
   - Пироги.
   - А чом ?х так багато там?
   Жартувати й далi до смаку хлопчинi:
   - Як не з'?м - собацi решту я вiддам...

   Добре наробившись, в пору вечорову,
   йде хлопчина з поля, косу - на плече.
   Раптом зустрiча? чоловiка знову,
   що сидить край двору й мотуза суче.

   - Звiдки йдеш? - гука? дядько
   парубчинi.

   Той скривився, наче з кислого щавлю.
   - З косовицi, - каже (жарти iншi нинi), -

   прийми, дядьку, мотуз: не переступлю...
   - Що, вдалося, може, хоч пiвниви втнути?
   - Цiлу ниву, дядьку!
   - Та не може бути!

   - А де пироги тi?
   - Геть усi по?в.
   - А собака де твiй?
   - I собаку з'?в...

   Отже, справа, друзi, у сумлiннi й силi
   Ось чому нам кажуть про майстрiв-трудяк:
   вiн, мовляв, "собаку з'?в у цьому дiлi",
   тобто ма? досвiд, зна?, що i як!

   Не минайте анi титли

   Лине дзвоном величаво
   Шевченкова мова:
   прочитайте тую славу
   од слова до слова.
   Не минайте анi титли,
   нiже тi? коми...

   А що значить слово титла_,

   з "Кобзаря" знайоме?

   В давнiх мовах над словами
   стяжечка умовна
   (це тодi, як не да?ться
   ?хня форма повна).

   ? чимало слiв таких,
   наведу окремi з них:

   Бог, Апостол, благодати,
   честь, молитва, небеси,
   благочестя, милiсть, мати,
   дух, дута. Господь, спaси....

   Не простi перлини мовнi
   позначала титла, -
   нi, слова значущi, повнi
   святостi i свiтла.

   Тож Тарас i вчив нас мати
   вдачу нелукаву,
   як святе письмо, читати
   нашу давню славу.

   ГОЛОДНИЙ I СИТИЙ

   Загадка _

   Тобi вiдгадку пiдкажу,
   як долю визначиш мою:
   коли голодний, то лежу,
   коли ж на?мся, то стою.

   Хто ж я?

   (Мiшок)


   ЛЕСЯ


   Слово, чому ти не твердая криця...
   Леся Укра?нка

   Я бачу: кущистi ласкавцi,
   i Леся, гортензi? садячи,
   на хвильку присiла на лавцi -
   ?й пишеться в рiдному Гадячi

   О слово iз сяйвом лелiтки,
   помножуйся в силi сторицею:
   ти стало пелюсткою квiтки,
   а треба - незламною крицею...

   Подумав про не?, тендiтну:
   з якою зрiвнять поетесою,
   щоб лагiдно й нiжно, як рiдну,
   народ називав просто Лесею?

   Палала прозiрлива жiнка,
   i сяяли барви палiтри,
   щоб слово дзвiнке Укра?нка
   писалось з велико? лiтери.

   ЯКИЙ КОШИК У КУЩI?

   Загадка _

   На цей раз буде загадка простою:
   берем звичайне слово з двох складiв -
   зелений кущ, який цвiте весною,
   назад чита?м - кошик для грибiв.

   Що це за слово?

   (Бузок, козуб)

   займенники - чистуни

   Загадка-жарт _

   А хто з вас, дiти, вiдгада?,
   як будь-хто, перш нiж ?стиме,
   трьома займенниками ма?
   зробити руки чистими?

   (Ма? ви-ми-ти)

   НI КОЛА НI ДВОРА

   - А чому, - Тарасик запитав, -

   про людей говорять iншi люди:
   той кiлком_ поперек горла став;

   той кiлком_ стирчить, мовляв, усюди.


   Тим хоч кiл_ на головi теши_,
   впертостi й колом_ iз них не вибить_...
   - А подумай, друже, й сам скажи...
   - Хтозна, - побоявсь Тарасик схибить.

   - Розумi?ш, в нашiм словнику
   цi звороти, мабуть, найдавнiшi:
   хтось там як сорока_ на кiлку_,
   той кiлком поперек горла_ й iншi


   Мова нам пiдказу? сама:
   вдумайся, чому говорять зроду -
   нi кола анi двора_ нема?
   Вiдповiдь - у побутi народу.

   Лиш господар дiставав надiл,
   ще не маючи нiяких статкiв,
   зразу забивав у землю кiл,
   той кiлок - початок всiх початкiв.

   Стали тим колом_ i взагалi

   звати поселенцi учорашнi
   кожну смужку орно? землi,
   кiллями розмiчену в два сажнi...

   I тепер нам ясно все цiлком.
   Отже, друже, пошуки не марнi
   Бачимо, чом вирази з кiлком_

   в нашiй мовi й досi популярнi

   КРА?НА I ... ТВАРИНА

   Загадка _

   В кра?ни букву Я з бокiв вiдкину, -

   й помiтить змiну враз дитина кожна:
   кра?на перетвориться в тварину,
   що нам на нiй i покататись можна.

   Що це таке?

   (Я - понi - я)

   ВIН ? У КОЖНОГО

   Загадка _

   У всiх вiн ?, ось подивись-
   старе, мале чи юне.
   Та кепсько, коли хтось кудись
   його без дiла суне.

   Що це таке?

   (Нiс)


   ЗАРУБАЙ НА НОСI

   Гриць катався на льоду,
   не спитавшись мами,
   та й потрапив у бiду:
   шурхнув з ковзанами.

   Мамин гнiв хлоп'я мале
   пам'ята? й досi:
   "Бить не битиму, але
   зарубай на носi_!"


   Дивно це було сприймать
   хлопцевi малому:
   "Як? На носi зарубать?

   Ще й собi самому?"

   Може, нинi смiшно вам
   в теплiм дружнiм колi
   Гриць тепер смi?ться й сам, -
   Гриць давно вже в школi

   В лiтгурток вiн став ходить
   i знайшов розгадку:
   нiс походить вiд носить
   в даному випадку!

   Бо носили в правiки
   за собою всюди
   палички i дощечки
   неписьменнi люди.

   I як ми в записники
   все заносим з вами,
   так вони - на дощечки,
   званi в них носами_.

   Отже вираз виник там,
   а зберiгся й досi
   Це, читачу, й ти затям,
   зарубай на носi_!





   Сестривечiр, добрички!

   (З пастуших жартiв) _

   На вигинах Сули, де бiльше пашi,
   розкошували нашi корiвки;
   березнякiвськi череди i нашi
   розходились по березi рiки.

   До нас пiдходять ?хнi пастушки,
   а ми ?м жарту кида?м пучок:
   - Сестривечiр, добрички,
   чи не телячили ви наших бачичок?

   - Телячили, - всмiхаються, - телячили:
   задрали лози та побiгли в хвiст! -
   Вiд старших знали, що цi жарти значили,
   i розумiли ?х нехитрий змiст...

   ДУРНЕ, ЯК...

   Загадка _

   Маленьким тiшило мене:
   на вигонi собi гуля.
   А то, бувало, як чкурне,
   що ждати хтозна й вiдкiля...
   На несвiдомого: дурне, -

   говорять люди, - як

   (Теля)


   ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ

   Кажу: зелена вулиця. Ну й що ж?
   Усi ми добре зна?м, що це значить.
   Але колись iшла по тiлу дрож,
   як хто "зелену вулицю" побачить.

   Зелена вулиця_ сто лiт назад,
   коли ще час i смутен був, i скрутен,
   це - двi стiни муштрованих солдат,
   де в кожного зелений був шпiцрутен.

   Мiж двох рядiв по "вулицi" такiй
   здiймалися шпiцрутени-лозини:
   засудженi проходили по нiй,
   тяжкi удари падали на спини.

   I не один солдат вiд них помер,
   i не один страждав i тяжко хворiв.
   А от зелена вулиця_ тепер -

   в путi ланцюг зелених свiтлофорiв.

   Зелена вулиця_! Як пiдоспiв -
   будь ласка, ?дь, да?ться повна змога;
   у переноснiм значеннi цих слiв -
   широка, вiльна i пряма дорога.

   Свiт бабусиних казок

   На Сулi прозорi хвилi,
   як бурштиновi
   Панський сад росте на схилi
   в Костянтиновi.

   А в саду тiм, кажуть, вiтка
   на ялицi ?,
   там на вiтцi висить клiтка
   iз жар-птицею.

   Краде бiлка там горiхи
   з саду панського.
   А для хлопця стiльки втiхи
   для селянського!

   А горiхи, цю привабу,
   кращу жемчуга,
   й нам, було, приносить баба
   Тимошенчиха.


   А казкам якi ми радi
   тим, бабусиним,
   що вiд них i взимку в хатi
   як у вусi нам,

   як веде про Йвана мову
   про царевича,
   про Телесика чи Бову
   Королевича.


   Наче мишки, тихо-тихо
   всi сидiли ми;
   як добро змагало лихо -
   так радiли ми.

   За вiкном плелася сiтка
   снiговицею.

   Цiлу нiч нам сниться клiтка
   iз жар-птицею...

   ?ДИНЕ СЛОВО

   Загадка _
   _
   Хто захоче вiдгадати - хай не дуже поспiша:
   в мовi це ?дине слово, де апостроф пiсля Ш.
   Коли, друже, ти одразу розгадать не зна?ш як,
   зосередься - розгада?ш: слово це просте

   (Миш'як)


   СТАНЕ ВIН
   ПРИВАБЛИВОЮ РIЧЧЮ

   Загадка _

   Вказiвний простий займенник цей
   повтори в жiночiм родi двiчi -
   й стане вiн привабливою рiччю,
   забавкою для малих дiтей.

   Що це?

   (Цяця)


   ЩО ЗА СПЛЮХА?

   Загадка _

   Не з залiза, не з дерева
   ця пухкенька сплюха:
   ? у не? два черева
   i чотири вуха.

   Що це таке?

   (Подушка)


   КОЛЯДНИК


   ? колядочка у Гриця:
   "Коляд-коляд-колядиця!"


   Мати хусткою зав'яже -
   тiльки носик вигляда.
   Хоч мороз "Дошкулю" каже,
   так на те ж i коляда!

   Гриць завбiльшечки з мiзинець,
   але справжнiй колядинець.

   Коляду?, як годиться:
   "Коляд-коляд-колядиця!


   Дайте, дядьку, пирiг,
   покладу собi у мiх!

   А не дасте пирога,
   вiзьму бика за рога

   та виведу на порiг
   та викручу правий рiг!"

   Ось до iншого йде двору,
   напуска ману сувору:
   "Дядьку, дайте ковбасу,

   а то хату рознесу!"

   А дорослi тьотi й дядi
   цим колядкам дуже радi.

   I дають то те, то се,
   i в торбинцi Гриць несе,

   мов господар iз базару,
   сливи, грушi для узвару

   й гарбузцi аж золотистi,
   й трохи кроликам вiвса,
   й пироги пухкi, пашистi,
   й над усiм цим - ковбаса!

   Сам завбiльшечки з мiзинець,
   коляд-коляд-колядинець.


   МЕРТВА ХВАТКА

   Цей зворот, як довели
   мовники-дбайливцi,

   свого часу занесли
   в лексику мисливцi

   Бо порода ? собак:
   iклами сво?ми
   жертву вхопить - i нiяк
   пащi не рознiме.

   Не одному вже ловцю
   пси в пригодi стали,
   i мисливцi хватку цю
   мертвою назвали.

   А вiд того й повелось
   (тут i слiв розгадка):
   чiпко взявся ти за щось -
   кажуть: мертва хватка!

   МОГИЛИ СИВI ПОВIДАЮТЬ

   Як ти густо, краю милий,
   полином вiкiв пропах.
   i якi лиш не бродили
   племена по цих степах.

   Волелюбнi осередки
   осiдали вздовж Сули,
   де за волю славнi предки
   в славних битвах полягли.

   Хвиля часу - неугавна.
   Що ж нам каже сивий мiф?
   В наших землях з пра-прадавна
   кiмерi?ць жив i скiф.

   Скiф потиснув кiмерiйця,
   скiфа витiснив сармат.
   Ще в вiках пильнiш порийся -
   гот сармата тис назад.

   Готу гун завдав удару,
   гуна витiснив авар,
   печенiг потис авара, -

   безлiч сутичок i чвар.

   Гримнув половець з лiтами -
   вiдступив i печенiг.
   Сiчi знов гримлять степами,
   за набiгом знов набiг.

   Мiж свiтань i перехмарин,
   вздовж степiв, дорiг курних
   сунув турок i татарин,
   i козак ставав на них.

   Так сiклись на смерть затято,
   що мiшались кров i пил.
   Тому й досi так багато
   по степах сто?ть могил.

   Але наш ти, краю милий,
   мрi? наш чумацький шлях,
   нашi предкiвськi могили
   на безмежних цих степах.

   Батурин


   Ви бували в Батурин!,
   у мiстечку славнiм,
   вiдомому з гетьманщини
   походженням давнiм?

   На берегах на Сеймових
   гетьмани гримiли.
   Ржали конi козацькi?
   i шаблi дзвенiли.

   Яке ж його походження?
   Подекуди йдеться,
   нiби мiсто засноване
   як польська фортеця.

   А потiм хтось додумався
   (хитрий i не дурень),
   нiби йменням Баторiя [3]

   названо Батурин.

   Та ранiш вiн заснований,
   нiж Стефан Баторiй
   мав будь-яке вiдношення
   до цих територiй.

   Грала наша тут музика,
   i кобза, й бандура.
   А назва йде вiд давнього
   словечка батура_.

   А батура_ в цiм випадку

   означа: фортеця.
   Ось вiдкiля походження
   ниточка сну?ться!

   ЯК РОЗКласти горiхи?

   Головоломка _

   Ой, допоможи менi, Насте,
   сорок п'ять горiхiв розкласти,
   що доспiли в цей понедiлок,
   розкладать на дев'ять тарiлок.
   I нiяких в облiку збiгiв:
   в кожнiй - рiзна кiлькiсть горiхiв!

   Як воно виходить?

   (1,2,3,4,5,6,7,8,9)


   я - поняття,
   з чотирьох лiтер

   Загадка _

   Я - поняття. З чотирьох я лiтер.
   Кожен мене зна?.
   Писне миша чи застогне вiтер -
   вже мене й нема?.

   Хто я?

   (Тиша)


   СВЯТI ГОРИ

   О.Гончару


   Як Дiнцевi личать цi зеленi брами,
   що людину кличуть у священнi храми!

   Святогiрськ: ра?ни чи сокори тут?
   Диво Укра?ни цей донецький кут!

   Рай земний та й годi. Врода неймовiрна.
   Тут сама природа - проповiдь Нагiрна.

   Мiсць таких пригожих не бува? двох.
   В час навал ворожих уберiг сам Бог.

   Звiда? той муку, звiда? той горе,
   хто пiднiме руку на Святi? Гори.

   ЩО ЗНАЧИТЬ
   "КОНИКА ПАСТИ"?

   Я люблю задушевнi
   молодих матерiв перемови,
   вболiвання ?х кревнi,
   ?х заледве надломленi брови,
   як почнуть розмовлять -
   все про дiток,
   про сво?х немовлят,
   малолiток:


   - Моя Лiдка, Уляно,
   почала дибулять так рано...

   - А Миколка мiй, Насте,
   почав уже коника пасти...

   Кожен зна?, яке маля,
   коли вперше нiжками дибуля.
   А що значить коника пасти_!

   Як? До чого його прикласти?

   "Та це ж просто, - матуся каже,
   усмiхнувшись очима ясними, -

   як дитя на животик ляже
   i голiвку пiднiме".

   Пiднiмали так само голови
   пастушки, лежачи на осоннi,
   щоб видно було навколо,
   де пасуться ?х конi

   Ось вiдкiль цей походить вираз!
   Бо хотiлось, щоб хлопчик вирiс,
   бо хотiла в нiм бачити ненька
   чумаченька чи козаченька.

   Цiлувала волосся пушок:
   - Ах ти ж мiй пастушок!

   ЩЕДРИЙ ВЕЧIР

   Чи зна?м ми нашi обряди i звича?,
   чи ?х не затьмили канони чужi?
   Пригадую: скiльки краси та?мничо?
   у Щедрому вечорi - святi душi...

   I скiльки пориву в розмiренiм цокотi
   копит за вiкном, у розгонi саней...
   А в хатi наш батько сiда? на покутi,
   i ми за столом, цiла купа дiтей.

   Мiж батьком i нами - кутя i крученики,
   шкварки й холодцi, - все аж очi вбира,
   я?чня, ковбаси, в макiтрi - вареники,
   коржiв, пирогiв отакенна гора!

   I як наша мати зумiла настачити?
   Ось батько з-за тих пирогiв до рiднi
   (навмисне пригнувшись): - Чи ви мене
   бачите? -
   А ми в один голос: - Не бачимо! Нi...

   - Видать, - каже батько, - були не
   ледачими".

   Помолимо ж Бога та вдарим чолом,
   щоб ви мене, дiти, й на той рiк не бачили,
   як сядемо знов за святковим столом.

   Вертаюсь до мови тi? чарiвничо?
   i щиро бажаю, щоб вiчно жили
   такi дорогi родовi нашi звича?
   i гнулися в нас вiд достатку столи.

   по саму зав'язку

   Цiкавi вирази народнi
   Ось каже чоловiк один:
   "В провулок напхано сьогоднi
   по саму зав'язку машин".

   А другий каже, що у нього
   по саму зав'язку турбот.
   Звiдкiль тут зав'язка? У кого
   дiзнатись учням про зворот?

   - Так, певно, говорити стали, -
   сказав Олесевi дружок, -

   тому що зерно насипали
   по саму зав'язку в мiшок.

   Та ось питають на уроцi -
   що скаже вчитель про слiвце?
   - Е, народилося в сорочцi, -

   всмiхнувся вiн, - словечко це.

   У давнину, коли в людини
   ще гудзики не повелись,
   була в сорочцi чи кофтинi
   на ши? зав'язка колись.

   Коли ж по горло хтось на?вся -
   "по саму зав'язку", - казав.
   Отак цей вираз i прижився:
   народ сказав, як зав'язав.

   СПОГАД


   Мене спинила бiла пiна гречки,
   легка i запашна, неначе збита
   крильми веселих бджiл.
   А недалечке
   долина, вся духмянiстю налита.

   Де я читав таке? Та ще ж у школi!
   Це ж Коцюбинський! Лiт спливло немало.
   Тепер iду: луна? пiсня в полi,
   i все це наяву менi постало.

   Це ж "Intermezzo"!
   Що той грiм i туча?
   П'?ш трунок цей - i серце знову юне.
   I арфа долами дзвенить спiвуча,
   i вiтерець перебира? струни...

   ШИРОКА НАТУРА

   Варить юшку в казанi
   дужий козарлюга.
   В ложку взяв: смачна чи нi
   iз-пiд вусiв дмуха.

   Ось iз вогнища дiстав
   гiлочку-кривульку,

   жар-вуглинку вiдламав,
   затоптав у люльку.

   Ще в огонь хотiв дровець
   пiдiкласти трохи,
   та штанами - хай ?м грець!
   зачепив триноги.

   Леле! Вже обiдать зась,
   вже не буде дiла:
   добра юшка розлилась,
   тiльки зашипiла.

   Вiн обличчя поверта,
   в степ сердито кида:
   - От проклята тiснота -
   й повернутись нiде!

   ВIН I ВОНА

   Загадка _

   Ану вiдгадайте, друзi, що це значить:
   вiн завжди за нею в небесах просту?.
   Його кожен чу?, та нiхто не бачить,
   ?? кожен бачить, та нiхто не чу?.

   Що це таке?

   (Грiм i блискавка)

   ПОГОВОРИЛИ


   Жарт _

   - Здоров будь, весельчак,
   як живеться, мiй друже?

   - Та не так, щоб i так,
   i не дуже, щоб дуже.

   - А що мозок сушить
   чи журиться та плакать?

   - Е, та що говорить,
   як нема що й балакать!

   УКРА?НСЬКI ПРИКМЕТИ

   1 ПРОГНОЗУВАЛИ ДОСТЕМЕННО

   Сьогоднi добре знають люди,
   яка погода завтра буде,
   бо теле- й радiопрогноз
   пiдкаже - спека чи мороз.

   В старi ж часи - i це знаменно
   дiди й бабусi наперед
   прогнозували достеменно
   погоду з безлiчi прикмет:

   як мiсяць гострий - на негоду,
   як рiвний - на ясну блакить,
   щербатий - то вiдомо зроду,
   що незабаром задощить.

   Якщо дiзнатися належить,
   така погода чи така -
   старе й мале уважно стежить
   за виглядом молодика:

   якщо з рогами вiн крутими,
   то знай - невдовзi дощ iтиме;
   з положистими заяснiв -
   чекати слiд погожих днiв.

   Що це не примха, не зухвалiсть
   дiзнався я ще в юнi днi:
   ставалось, як прогнозувалось,
   на подив людям i менi

   На колос, на ряснi стеблини,
   на тиху нехворощ i хвощ
   сьогоднi промiнь сонця лине,
   а завтра йде краплистий дощ.

   2. ДИВИСЯ, МИТЮ, ПРИМIЧАЙ

   Мене у лiс водила мати:
   -Хiба не диво цей Шамрай? [4]

   В нiм стiльки можна прочитати -
   дивися, Митю, примiчай.

   - Рослини, - каже, - не прогледять
   анi жари, нi бур, нi гроз.
   I про погоду попередять -
   умiй лише читать прогноз.

   Он папороть побiля хмизу:
   а пiдiйди поглянь лишень -
   як листя скручене донизу -
   на сонячний, погожий день.

   А рiвне, випростане листя -
   готуйся, друже, хоч-не-хоч -
   бiжи вкривай сiнце в обiйстi,
   бо неодмiнно буде дощ.

   Як дурманять акацiй квiти
   й над ними в'ються комарi -
   погожий день тобi не свiтить:
   то вже негода на порi...

   Давно матусi вже нема?.
   А я прибув. Стою в Шамра?,
   де папороть. Бiля куща.
   Без парасоля, без плаща.

   А листя випростане, рiвне
   помiж зелено? трави.
   I з неба зирить око гнiвне
   з-пiд хмари, наче з-пiд брови.

   Висять прозорим малахiтом
   гiлки акацi? вгорi
   I над пахким жовтавим цвiтом
   роями в'ються комарi

   Шамрай. Дерев зелена брама.
   Бiжу, бо про негоду в нiм
   мене попереджа? мама
   рослин барометром живим.

   3. РОСЯНИСТИЙ ПЕРЕСПIВ

   Старшi люди мовили менi,
   що коли з листочка навеснi
   можна спити росянi краплини,
   незабаром соловей прилине.

   Я щодня шукав росу на листi,
   обдивлявся я квiтки барвистi
   Як заграло сонце у росинi,
   соловей озвався на калинi.

   I щодня мiж листом росянистим
   витинав колiнця навеснi,
   розсипались росяним намистом
   срiбних звукiв розсипи ряснi

   А ячмiнь же колос викида? -
   соловейка голос покида?.
   Справдi, ледь з'явивсь ячмiнний колос -
   соловейка враз покинув голос.

   ПЕРЕМОВИНИ ДЯДЬКIВ

   Змалку я любив село,
   де дядьки на всьому знаються.
   I цiкаво нам було,
   як вони перемовляються.

   Хто яких вжива? слiв,
   як у речення ?х зв'язу?.
   Ось розмову двох дядькiв
   третiй дядько переказу?:

   "Хто тобi, - ка', - молотив?"
   Ка': "Семен Пацула з Миною..."
   "Скiльки ти, - ка', - заплатив?"
   Ка': "Три пуди з половиною..."

   Замiсть "каже" - просто "ка'":
   Курманiвська [5] мовна з'явинка -
   колоритна, слобiдська,
   як у Квiтки-Основ'яненка!

   БIЛА ВОРОНА

   Не в шовках-оксамитi
   в тридцять третьому роцi, -
   в бiлiй маминiй свитi
   я сидiв на уроцi

   Вiдчували судому
   у нетопленiй школi
   Якось бiг я додому
   помiж верби й тополi

   I почув то? митi
   з двору дiда Софрона:
   "Не щастить цьому Митi:
   вiн - як бiла ворона!"

   Буду ту одежину,
   кляту"бiлу ворону",
   iдiому невинну
   пам'ятати до скону.

   В пору ту свiтанкову
   не сягала уява,
   звiдкiля в нашу мову
   залетiла та гава.

   Нинi знаю я, звiдки:
   мiж усяко? тварi,
   хоч бува? це зрiдка,
   бiлi ? екземпляри.

   Бiлий крук чи лисиця -
   ?м браку? пiгментiв.
   В свiтi ?х - одиницi
   мiж усiх континентiв.

   Тому скрiзь по кра?нах,
   без межi i кордону -
   скрiзь на рiзко вiдмiнних
   кажуть: бiла ворона!

   ЩО ЗА ПТАХ?

   Загадка - жарт _

   Любi юнко i юначе,
   що за птах то пролетiв,
   що про нього кажуть, наче
   важить сорок вiн пудiв?

   Що за птах?

   (Сорокопуд)


   ВАША СУПУТНИЦЯ

   Загадка _

   Лечу вiд краю i до краю,
   чарую дивними словами.
   Я вас на крилах пiдiймаю
   або сумую разом з вами.

   Хто я?

   (Пiсня)


   Я анi скрипка, анi бас

   Загадка _

   Я анi скрипка, анi бас,
   сама iз деревини,
   та звеселю й спечалю вас,
   коли мiй спiв полине.
   З мо?х складiв неважко скласти
   словечка сопка й спiлка.
   Отож назвiть мене, будь ласка.

   Зовуся я

   (Сопiлка)


   ПЕРЕТВОРЮЮСЬ на очах

   Загадка _

   Я iменник i вживаюсь тiльки в множинi, -
   а закiнчення ви, друзi, замiнiть менi -
   стану травкою, що сохла у погожi днi,
   i вживатимусь вiдтодi тiльки в однинi.

   Який я iменник?

   (Сiни, сiно)

   РIДНЕ


   Лелека щось вицоку?,
   з'явившись на Сулi
   "Сто?ть гора високая... -
   спiвають у селi -

   Край берега, у затишку,
   прив'язанi човни;
   а три верби схилилися,
   мов журяться вони..."

   До слiз щемлива пiсенька
   хвилю? раз у раз:
   усе таке самiсiньке
   край берега у нас.

   Все, як у пiснi Глiбова, -
   гора, човни, га?...
   Часом не на Сулi, бува,
   написано ???

   Та хай не цьому луговi
   судився цей мотив,
   хай Глiбов пiсню Буговi
   чи Снову присвятив -

   летять птахи iз вирiю,
   на крила налягли.
   А я пейзаж примiрюю
   до рiдно? Сули.

   ВДЯЧНI СЛОВА

   Дитячi роки. Першi кроки.
   Зелений вигiн i Сула.
   I тiльки сядеш за уроки,
   а тут матуся посила:

   - Пiди, спасибi тобi, Митю,
   води вiдерце принеси. -
   Я йшов. Але побiг би миттю
   ще до схiд сонця, до роси.

   Бо каже мама щонайм'якше
   (книжками ж, бачить, зайнятий).
   А коли вас так просять - як же
   вам пiсля цього не пiти?

   Хоч був "i молоде, й зелене",
   а все як слiд робить хотiв.
   I вже тепер в душi у мене
   до мами стiльки вдячних слiв.

   Бо лиш вона, лиш рiдна мати
   могла не мати й крихти зла;
   умiла словом спонукати -
   й робота легшою була.

   СЛОВА ПОКЛИЧНI - ПРОСИ
   Й ВЕЛИЧНI

   В джерелах слова - душi криниця,
   а рiдна мова - як чарiвниця.

   Звичайний приклад вiзьму навмисне,
   краса ж така в нiм, що серце стисне.

   Дивися - в кличнiм простiм вiдмiнку:
   "Ой не стелися, зелен барвiнку..."


   Одвертий кличний - немов дитинний,
   музичний, зичний та ще й гостинний.

   Вживеш ти усно чи на паперi -
   мов у свiтлицю вiдчиниш дверi.

   Звертання щире, душевне, щедре -
   Василю, Павле, Iване, Петре!

   I так сердечно, i так ласкаво -
   Наталю, Лесю а чи Любаво!

   До зборiв, сходки вiдкрито й радо -
   чи товариство а чи громадо!

   А найсвятiше душа при?мле -
   моя Вкра?но, кохана земле,

   ти, сивий Днiпре, i ти, Дунаю, -

   милiших серцю звертань не знаю.

   ЗАГАДКА З ГЕОГРАФI?

   Жарт _

   Щоб Федя в географi? кохався,
   пiзнав у нiй безмежжя чар i див
   i щоб у школi з лiньками не знався,
   Олесь йому загадку спорудив:

   - Чи ти кра?ну в Африцi узна?ш,
   в якiй рiка Оранжева тече?
   Назад кра?ни назву прочита?ш -
   тебе за лiньки сором обпече...

   Федько по картi йде, мов крiзь болото,
   одразу видно: в джунглях новосел.
   Олесь йому: - Таж он вона - Лесото!
   Федько назад чита?: - От - осел!

   ЗВЕРТАННЯ


   Скiльки ? в нас, любi друзi,
   для звертання нiжних слiв -
   i до тата, й до матусi,
   до бабусь i дiдусiв!

   I татусю, й мамцю, й нене,
   i дiдусю, й бабцю теж, -

   миле, нiжне, сокровенне -
   як ще краще назовеш?

   А Федько звертання творить
   так, що душу виверта:
   замiсть "мамо" - "ма" говорить,
   замiсть "тату" каже "та"!

   В школi Беллу - "Бе" гука?,
   а Меланю кличе "Me"!
   Леле! Школу оглашае
   белькотiння лиш саме.

   Учня вiн iмення зна?,
   та не встигне пiдiйти,
   як за гудзика хапа?
   i вигуку?: - Ей ти!

   Дома: - Ба-а! - кричить бабусi.
   (Лiньки повнiстю назвать).
   Як ви дума?те, друзi,
   що йому на це сказать?

   Мабуть, треба щось кумекать,
   бо iнакше мимохiть
   будем тiльки бекать-мекать
   там, де треба говорить!

   НАЙДЕШЕВШЕ Й НАЙДОРОЖЧЕ

   Загадка _

   Скажеш так чи надiшлеш поштою -
   я вiд того нiчим не змiнюся.
   Я людинi нiчого не коштую,
   але високо нею цiнюся.

   Що це таке?

   (Слово вдячностi)

   ВIДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО,
   ЯК ЛIТЕРА МIНЯ? СЛОВО

   Метаграма _

   Всього чотири лiтери у словi,
   а змiст його мiняють початковi:
   З г_- буде чорна птиця дика,

   з п_ - iнша, горда i велика,

   з к_ - вже напiй пахучий буде,

   що для гостей готують люди;
   з л_ - вирiб, дошка з стояками,

   де спочива?мо ми з вами,
   також вибiй, на шахтах знаний,
   i вивержень потiк вулканний.
   Коли ж там С поставлю я,
   то буде вже людське iм'я.

   Якi це слова?

   (Гава, пава, кава, лава, Сава)

   ЯКI МИ РОДИЧI?

   Каламбур _

   - Iване, кажуть, родичi ми з вами.
   Чи так? Скажи, будь ласка.

   - Аякже! Ваша мама нашiй мамi
   двоюрiдна Параска.

   ЦIКАВ ? СЛОВО

   Загадка _

   Хто слово цiкаве менi наведе?
   Нехай обiзветься кмiтлива душа.
   В цiм словi - подво?на лiтера Д
   i в ньому ж - подво?на лiтера Ш.

   (Пiддашшя)


   103


   ПОКАТАВШИСЬ, ПОПО?Ж

   Загадка _

   Я частина колеса: можеш добре мчати
   лиш у воза запрягай коня.
   Переставиш наголос - буду означати
   споживання ?жi серед дня.

   Хто я?

   (Обiд)


   ПОМIЖ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

   Чи ви звертали увагу на це -
   на Укра?нi то явище примiтне:
   вiтаються люди й сказать слiвце
   прагнуть якесь привiтне?

   Мати каже сусiдовi на межi,
   щоб засвiтився на добрiм словi:
   - Здоровi були та Боже вам поможи!
   - Спасибi Будьте i ви здоровi!

   А батько в чийсь двiр заходить зi мною
   (сюдою з Загреблi пряма дорога),
   аж тут i господар трясе бородою,
   курей году? коло порога.

   - Здрастуйте! - батько йому.- Як
   пожива?те?

   - Живемо, - каже дiд, - бiдi наперекiр.
   - А ви нам ноги не поперебива?те,
   що ми йдемо оце через ваш двiр?

   Дiд провiв рукою по бородi рудiй,
   вiдчувши якийсь приплив теплоти:
   - Та якщо й переб'?м, то хiба по однiй,
   щоб i другий раз ви могли пройти.

   I ми йдемо. I так свiтло на душi
   I щось лоскотливе наплива? у груди.
   I так при?мно, що ми тут не чужi,
   i що навколо хорошi люди.

   ЧИМ БАГАТI, ТИМ I РАДI.

   Тiтка Оришка жила в Курманах,
   щолiта бiлила убогу хатину.
   Вiкна хатини дивились на шлях.
   Червонi ружi виглядали з-за тину,
   щоб i цвiтно, i привiтно.

   Хто здалека ?де повз них -
   бiля колодязя спинить пiдводу.
   Брязне вiдрами й цепом вiзник -
   набира? студену воду.

   Наче в казцi, одчиниться хижка -
   й до журавля при колодязi
   вийде тiтка Оришка
   в чепурненькому одязi.

   Дядько - на воза, поправив мiшок
   i на волiв: соб, цабе!
   А Оришка: - Вiзьмiть хоч пирiжок. -
   (Щоб не подумали, що село скупе).

   Чим багатi, тим i радi...

   ?де з Ромна бородань на Брiд -
   бiля колодязя спинить пiдводу.
   Брязне цепом i вiдрами дiд -
   набира? студену воду.

   Наче в казцi, одчиниться хижка -
   й до журавля при колодязi
   вийде тiтка Оришка
   в чепурненькому одязi

   Дiд сiда на вiз, бере батiжок,
   шкапа останн? сiнце скубе.
   А Оришка: - Вiзьмiть хоч грушок. -
   (Щоб не подумали, що село скупе).

   Чим багатi, тим i радi..

   Щира й весела, докине слiвця,
   щоб враження в кожного мандрiвця
   вiд Курманiв найкраще було,
   бо дуже любила рiдне село.

   НА БАЗАРI

   Йдемо з матусею на Спаса -
   гуде Коровинський базар...
   Мед, масло, гарбузи, меляса
   i яблука, немов янтар...

   Ось дiд Оверко,
   знайомий дiд.
   I груш цеберко
   бiля ворiт.

   I каже: - Ледве придибуляв, -

   за поперек схопившись, кривиться.
   Кива на грушi менi: мовляв,
   бери, яка на тебе дивиться.

   Ось дядько Федiр, наш родич - сват
   (у нас був тиждень тому назад).

   Сто?ть, як завше,
   жу? мундштук,
   грушки розклавши
   по десять штук.

   Цiни нiколи не попустив би.
   Пiдходим, а вiн збентежено глядь.
   - Я, - каже, - вас би i пригостив би,
   та не хоцця десятка розбивать.

   А тiтка Настя торби збира?,
   струснула крихти для горобцiв.
   - Попродавала, нiчо' й нема?,
   вiзьми, Митюшко, хоч гарбузцiв...

   - Спасибi, тьотю... Ой, не треба!
   Купили ми кавун - "як жар".-
   Свiтило ясне сонце з неба,
   стихав Коровинський базар.

   ЛЮДСЬКА ВДАЧА

   Загадка _

   Про яку, вгадайте, йдеться людську вдачу:
   зроду не збiднi?ш з нею, далебi.
   Бо за тую вдачу матимеш вiддачу:
   що роздав ти людям - вернеться тобi.

   Яка це риса вдачi?

   (Щедрiсть)


   БЕЗ ЗУБIВ ГРИЗЕ

   Загадка _

   У тварин не бува?,
   навiть i в шимпанзе.
   Хоч зубiв i не ма?,
   а людину гризе.

   Що це таке?

   (Совiсть, сумлiння)

   ОСОБЛИВА НIЧ

   Загадка _

   Що за пiч у Гаврила -
   i пахтiла, i курила,
   а нiчого не зварила.

   Що це таке?

   (Кузня)


   КУЗНЯ


   Д. Молякевичу _

   Дмитро Панасович, поет,
   жартун непересiчний,
   вiдкрив менi один секрет,
   секрет - фiлологiчний.

   Заговорив вiн про слова:
   - ? вченi, добре знанi,
   а от слова й для них, бува,
   з походження - туманнi

   Ось слово "кузня". Фасмер, Даль [6],

   дають близьке - кузнець, коваль,
   кузенний, кузниця й т.д.,
   а де вони взялися? Де?

   Яке походження прапра -
   "кузенного" словечка? -
   Уважно слухаю Дмитра:
   куди веде вервечка?

   Бесiдник мiй усе це враз
   спромiгся пояснити:
   - Ви зна?те, в селi у нас
   словечко ? кузити.

   Коли пронизливо свистить
   поземка в сивий грудень
   чи в горно дмуть: "О, вже кузить!
   Кузить!" - говорять люди.

   Для тих, хто зна? цей вiтрець,
   уже не та?мниця,
   чом коваля зовуть кузнець,
   а горно звуть - кузниця.

   У мовознавцiв ми й на мить
   не вiдбира?м кусня.
   Та справдi: чи не вiд кузить
   походить слово кузил?

   БIЛИМ ПОЛЕМ Я IДУ

   Загадка _

   Я тонкий, твердий, та знаний всюди,
   бiлим полем я охоче йду.
   Що ти дума?ш - очима люди
   визначають по мо?м слiду.

   Хто я?

   (Олiвець)


   ЯКА НАЗВА?

   Загадка-жарт _

   Двiчi повторив Панько Вареник
   укра?нський вказiвний займенник
   i здивовано гукнув до друга:
   "Це ж так зветься африканська муха!"


   Яка назва цi?? мухи?

   (Цеце)


   МIСЦИНА НАД ЯРОМ

   Загадка _

   Тож бувають у мовi дива!
   Це слiвце iнтригу? недаром:
   на шiсть лiтер - апострофiв два,
   означа? мiсцину над яром.

   Яке це слово?

   (Над'яр'я)


   ЗАГАДКОВI IМЕНИНИ

   Шiсть десяткiв рокiв ма? чоловiк,
   загадку маленьку загадав для нас:
   не прогавив жодних iменин за вiк,
   та в життi ?х справив лиш п'ятнадцять раз.

   Може б, друзi, з вас хто потрудився
   та й сказав, коли вiн народився?

   (29 лютого)

   З ОДНИНИ У МНОЖИНУ

   Загадка _

   Вживаюся я тiльки в однинi -
   коротке слово з невеселим змiстом.
   Додайте лiтеру - i в множинi
   одразу стану слобожанським мiстом.

   Який я iменник?

   (Сум, Суми)

   СЛАВУТНI МIСЦЯ

   Над назвою задумавсь я,
   ще в юностi почутою:
   звiдкiль таке Днiпра iм'я?
   Чом зветься вiн Славутою?

   Читаю, стежу, та, на жаль,
   все та?ною вкутане.
   Аж натрапляю: пише Даль,
   що слово ? славутина,

   що значило в старi часи,
   в народнiм давнiм звича?
   кут неповторно? краси,
   природи мальовничо?.

   А хвилi сивий Днiпр несе,
   де зелень кучерявиться.
   Славутне справдi тут усе,
   бо все красою славиться.

   А де ще ? га?, луги,
   як на святiй Хмельниччинi?
   Горинi тихi береги,
   яр-зiллям закосиченi.

   А це хiба не дивина,
   в зелений бiр укутана:

   Славута-мiсто вирина,
   що звалося Славутина.

   Вбирай красу, твори добро,
   милуйся рястом, рутою -
   й збагнеш, чому зовуть Днiпро
   Славутичем, Славутою.

   ЩЕ ПРО НАЗВИ

   ...Нема? мудрiших,
   нiж народ, учителiв.

   М. Рильський

   Здавна, за царя Гороха,
   словом круглим, як горох,
   ув оселi край порога
   сипав жвавий скоморох:

   - Чули? Обухiв
   торбу набухав,
   а Ки?в - ви?в...

   А народ же як пристебне -
   слово влучне i шпарке
   вiчно житиме, дотепне,
   чи солодке, чи гiрке.

   Мова дiдова не змеркла,
   перейшла до внука:
   "Славен город Бiла Церква,
   ще славнiш Прилука..."

   Одному Золотоноша
   на всi сто хороша.
   А для iншого Тараща
   у сто разiв краща.

   Я люблю цю перепалку -
   чув про не? змалку:
   "Ой хвалився Яготин -
   Нiжин менi побратим".

   А до нього славний Нiжин:
   "Я красою не обижен.
   У степу сто?ть Ромен,
   та й той менi не ровен".

   Вiд Обухова до Iчнi -
   жарти, дотепи зустрiчнi
   Вiд Красилова до Варви -
   все новi квiтчастi барви:

   мак, любисток i ласкавець -
   не будяк i не осот -
   бо найкращий мовознавець
   мудрий рiдний наш народ.

   ПОЩАСТИЛО


   Пiсенька-жарт _

   У недiлю нашiй Варi
   пощастило на базарi

   Для курей золотокоса
   пiдкупила гречки й проса.

   А для себе - босонiжки,
   стало легше тюпать пiшки.

   Легко серцю молодому,
   йде спiваючи додому:

   "Трошки гречки, трошки проса,
   трошки взута, трошки боса".

   Бiжить без нiг

   Загадка _

   Бiжить без нiг в ярки, в рови,
   без рук, а ма? рукави.
   Я вiдгадав уже, а ви?

   Що це таке?

   (Рiчка)


   СИРОТА ДО НАРОДЖЕННЯ

   Загадка _

   А вiдгадайте, що за дивовина
   в умовi загадки незвичнi данi:
   iще не народилася дитина,
   а вже у мачухи на вихованнi

   Що воно?

   (Зозулине яйце)

   ДИВНИЙ ПОЛIГЛОТ

   Загадка _

   Що не скажеш ?й - повторить
   з гарною вимовою.
   I не вчила, а говорить
   будь-якою мовою.

   Що це таке?

   (Луна)


   Вимов скоро скоромовку

   Вимов скоро: тiтка, квiтка,
   крига, кринка, бровка,
   скроня, скриня, сковорiдка
   буде скоромовка!

   БАБИНЕ ЛIТО

   Стала осiнь луками ходити,
   наснувала з павутин антен...[7]

   Лiто, лiто бабине, куди ти
   захурчало в триста веретен?

   Ох, бабусям, дiдусям до серця
   ця теплiнь (пiдмiчено давно)!
   Чом же лiто бабиним зоветься
   i чому не дiдове воно?

   Кажуть люди: то лiта? в ступi
   баба вiтрогониста Яга:
   всi шляхи, усi стежини любi
   скоро бiла замете юга.

   Може, то на бабиних маршрутах
   прядива тонкого ниточки?
   Нi, летять на срiбних парашутах
   на новi домiвки павучки.

   I Яга тут, мабуть, нi при чому,
   бо тодi вiд бабиного зла
   у ясному небi голубому
   павутина б чорною була...

   Пригрiва? сонечко потрiшки,
   i сьогоднi здогадались ми:
   то бабусi Осенi усмiшки
   в передодень бiло? зими.

   ВIД МАЛОГО
   ДО ВЕЛИКОГО

   Загадка _

   Я суцвiття злакiв, де плоди на мливо
   достигають жовтi, наче вiск.
   З наголосом iншим - велетенське диво,
   статуя, колона, обелiск.

   Хто я?

   (Колос)


   ТIПУН ТОБI НА ЯЗИК!

   Дiдусь вируша в кожусi,
   онук пода? башлик:
   - Простудитесь ви, дiдусю...
   -Тiпун тобi на язик!..

   Недавно читав я нарис,
   дiзнався наприкiнцi:
   тiпун - хрящуватий нарiст
   у птаха на язицi

   I на язицi в людини
   вискаку? прищ - тiпун.
   Звичайно, не без причини,
   коли людина - брехун.

   Поводься завжди зразково.
   Якщо ж, пустий балакун,
   сказав ти брехливе слово -
   то й сiв на язик тiпун!..

   Коли щось лихе вiщу?ш,
   галдикнеш, як той iндик, -

   одразу ж на це почу?ш:
   - Тiпун тобi на язик! _

   ЧОМУ ДЕСНА?

   Люблю я завзятих хлоп'ят i дiвчат
   за те, що до знань вони ласi;
   люблю завiтати й розмову почать
   з кмiтливими в класi:

   - А що, коли, друзi, спитаю я вас:
   що значить, примiром, десниця_ -

   I весело й дружно гука? весь клас:
   - Правиця! Правиця!

   -Десниця, - кажу, - зна? й бабця стара, -

   ? правою дiйсно рукою.
   Чому ж тодi лiва притока Днiпра
   зоветься Десною!

   - Колись я по радiо чула одне
   пояснення, - каже Марiчка, -

   Десна - це вiд скiфських словечок спо, сне -
   вода, тобто рiчка.

   - Чудово! Мiркуйте, шпаркi, молодь...
   дiтей заохочую знову.
   Принишкли, мовчать. I я далi тодi
   веду свою мову:

   - ? ще одна версiя, друзi мо?,
   що теж нам цiкавою буде:
   угору iшли по Днiпра течi?
   селитися люди.

   Дорога на пiвнiч була нелегка,
   немало зазнали клопоту.
   А назва Десна - бо була ?м рiка
   праворуч по ходу.

   НАВЧИЛА


   Жарт _

   Ох цi шпаки-витiвники!
   ?м пишуть слово ворон,
   вони читають навпаки,
   виходить слово норов.

   Сороко, ти не скрекоти
   даремно коло хати.
   У гай за вчительку лети,
   навчи шпакiв читати.

   Сорока вчить, усе як слiд
   шпачки на вус мотають.
   Черкнула ?м: потоп i дiд,
   дiд i потоп читають.

   Дай ще урок шпачкам сво?м,
   сороко-бiлобоко!

   Черкнула слово око ?м,
   вони читають: око!

   Про не? слава навсебiч -
   недарма скре-ке-чила.
   - О, - кажуть, - зовсiм iнша рiч,
   як правильно навчила!

   * * *

   Читать слова звичайно i навспак
   цiкаво так, що не списать пером.
   У нас це зветься лiтеральний рак,
   а греки називають палiндром.

   ХТО Я?

   Загадка _

   Рiчкою красивою я взяла розгiн,
   раптом перша лiтера попливла в затоку,
   а коли поставили iншу навзамiн -
   стала несподiвано я... порою року.

   Хто я?

   (Десна, весна)

   "КОЗАЦЬКI? КОНИ
   НЕ ТОПЧУТЬ БАРВIНКУ"

   Т. Сергiйчуку

   ? речi на свiтi суцiль загадковi:
   звiдкiль срiбнi цоки в звичайнiй пiдковi?

   Поляже козак, повний сили i моцi, -

   звiдкiль людськi сльози в коневому оцi?

   Головоньку клонить... Жалобна година...
   Казав було батько: "Не кiнь, а людина".

   Недарма в народi говориться, синку:
   "Козацькi? конi не топчуть барвiнку..."

   А я не спитав, хоч iшли тодi поряд:
   "Скажiть менi, тату, чому так говорять?"

   морочить голову

   Не буду зайвого торочить,
   щоб не сказали: чув десь дзвiн...
   ? вираз: голову морочить.
   Але звiдкiль походить вiн?

   На це знавець лiнгвiст-iсторик
   вiдкаже (сумнiву нема):

   "Морочить - це вiд слова морок,
   а морок - це туман, пiтьма".

   Тодi й синонiми нам стануть
   яснiшi - що вже говорить -
   такi слова, як затуманить,
   як спантеличить, одурить.

   Отож коли пiдкреслить хочуть,
   що водить хтось когось за нiс -
   "От, - кажуть, - голову морочить,
   ошуку?, як сущий бiс!"

   ДIСТАНЬ IЗ ПIД ЗЕМЛI

   До мене запитання
   в листiвках i листах.
   Пита? Шендрик Таня,
   пита? Ваня Стах:

   "Вiдкiль походить вислiв
   iз-пiд землi дiстать?"
   Подумав я, помислив -
   доводилось читать,

   що в люду, хай i бiднiсть,
   лиш дрантя та торби, -

   бува? необхiднiсть
   ховать якiсь скарби.

   Крадiжки. I стихi?.
   Й навали ворогiв.
   Якi ж були надi?
   не втратити скарбiв?

   Тодi ж не те, що нинi,
   у наш новiтнiй час -
   таж не було в поминi
   нiяких ощадкас.

   Був спосiб для людини
   сво? скарби сховать
   надiйний i ?диний -
   у землю закопать.

   До слушного ?х часу
   i клали всi туди,
   в пiдземну "ощадкасу",
   подалi вiд бiди.

   Пан накладав податки,
   а не внесеш - тюрма.
   Бiдак стогнав: нестатки,
   бо грошей же нема,

   А посiпака строго,
   здиравши з бiдних дань:
   "Менi то що до того -
   хоч з-пiд землi дiстань!"

   В кра?нi лад змiнився,
   старе розтало в млi
   А вислiв залишився:
   дiстань хоч з-пiд землi!

   ПОТРIЙНЕ ЗНАЧЕННЯ

   Загадка _

   Ану прикиньте розумом:
   яке словечко воднораз
   республiка, i озеро,
   й задушливий отруйний газ?

   (Чад)


   ? ТАКА КРА?НА В БIЛIМ СВIТI

   Шарада _

   Ось кра?ни назва. В нiй - п'ять лiтер;
   ви ?х роздiлiть на три i двi -
   в листi зашумить одразу вiтер,
   застрибають коники в травi,
   бо отi три лiтери однi -
   невеликий лiс у множинi,
   другi двi - зазначу при нагодi -
   вказiвний займенник з ними в згодi.
   ? така кра?на в бiлiм свiтi
   й назива?ться вона

   (Га?-тi))


   ЩОБ УЗНАЛИ УКРА?НКУ

   Не було iмення в пресi
   Бiлозерсько? Олесi,
   хоча твори з ?? рук
   вже давно iшли у друк.

   В не? прiзвище - озерне:
   в ньому - бiлки гострий зiр,
   i пшениця бiлозерна,
   й тихий мiсяць-бiлозiр.

   Мала жiнка свiй ужинок,
   власним iменем красна.
   Чом же Ганною Барвiнок
   нарекла себе вона?

   Крига тиснула iмперська,
   i прибрала Бiлозерська
   барвiнковий псевдонiм
   (скiльки рiдного у нiм!).

   Пiдказала ймення "Хата" [8]

   чи котрийсь порадив брат? [9]

   Там, де хата - рута-м'ята,
   барвiнковий зелен-сад.

   I взяла з того барвiнку
   барви, вiно i вiнок,
   щоб узнали укра?нку
   з-помiж тисячi жiнок.

   МОВЧАЗНI НАВЧАТЕЛI

   Загадка _

   Хоч в уснiй мовi нас нема?,
   а на паперi мовчимо,
   та все, що ти чита?ш, друже,
   сприймати правильно вчимо.

   Хто ми?

   (Роздiловi знаки)

   КРА?НА Й... ГОЛОВНИЙ УБIР

   Загадка _

   - Ой, цiкаве слово! - каже Нiна.
   В словнику, як хочеш, перевiр:
   напиши з велико? - кра?на,
   а з мало? - головний убiр.

   Що це за слово?

   (Панама)


   Iвaн носить плахту,
   а Настя-булаву?

   Ви чули примовку,
   i досi ще живу:
   Iвaн носить плахту,
   а Настя булаву?

   Так люди говорять
   (i правильно цiлком)
   тодi, коли в Настi
   Iван пiд каблуком.

   А факт iсторичний
   в основi тут лежить.
   Загляньмо в минуле -
   побачим вочевидь.

   На Лiвобережжi
   у той прадавнiй час
   Iван Скоропадський
   став гетьманом у нас.

   Любив надмiр жiнку -
   отож не дивина,
   що правила Настя,
   вродливиця-жона.


   Вона i в державнi
   втручалася дiла.
   Тож Настина влада
   безмежною була.

   Й пiшло помiж людом
   (бо видно ж наяву):
   lван носить плахту,
   а Настя булаву!

   ТА?МНИЦЯ

   ЗВИЧАЙНОГО СЛОВА

   Я запитую учнiв,
   чом рослина будяк,
   красень гордий колючий,
   назива?ться так?

   Запитально дивлюся,
   раптом чую:- Будяк? -
   обiзвалась Ганнуся, -
   Бо росте вiн будь-як!

   - Молодець ти, що ма?ш
   власну думку про це.
   Але зараз узна?ш,
   звiдки дивне слiвце.

   У Франка ? це слово
   в написаннi бодяк.
   Може, це випадково?
   Нi, не просто це так!

   В словi кожна карлючка
   мов пiдказка, мов код.
   Я згадав, що колючка
   по-болгарському - бод.

   А рогами колоти -
   по-росiйськи - бодать
   (не лише полiглоти
   можуть щось розгадать!).

   Мови дивний разочок
   нам пiдказу?, як
   слiв сукавсь мотузочок:
   бод, бодяк i - будяк!

   ЯК ЗАЧЕПИТЕ - ПОКОЛЕ

   Загадка _

   Свитка сива, аж бiляста.
   На однiй нозi сто?ть.
   I, зда?ться, нiби хваста,
   знаний протягом столiть.

   Малинова на все поле
   шапка ся?, мов корона.
   Як зачепите - поколе.
   Й це не напад - оборона!

   Що це таке?

   (Будяк)


   ОТ ТАК ШТУКА!

   Метаграма _

   Для всiх була я люба-мила
   вгорi всерединi кiмнати.
   Як першу лiтеру згубила -
   на лузi почала брикати.
   Ще згодом лiтеру згубила -
   зробилась iменем дiвчати.
   Та - що за лихо? - ще згубила
   i стала нотою звучати.
   Передостання ж утекла -
   лишилось я.

   Хто ж я була?

   (Стеля, теля, Еля, ля, я)

   БАРВIНОК НЕЗНИЩЕННИЙ

   Скiльки ? на свiтi квiтiв,
   стiльки ? на свiтi мов.
   "Дивне розма?ття"

   Скажiте, чому це повинно так бути,
   щоб стiльки зела i барвистих суцвiть -
   i раптом не стало барвiнка чи рути, -

   чому це повинно так бути, скажiть?

   А скiльки ж було ворогiв знавiснiлих,
   жорстоко топтали барвiнковий цвiт;
   топтали на схилах, батькiвських могилах,
   а вiн кучерявивсь, дивуючи свiт.

   Чи то закодовано, може, чи звикнув,
   але незнищенний таки, далебi
   Бо скiльки не никнув, зi свiту не зникнув,
   зорiють очицi його голубi

   I хай там найтяжча бiда а чи скрута,
   все рiдне ми будем плекать i любить.
   Не зникне уже нi барвiнок, нi рута,
   покiль ? земля i небесна блакить.

   ЯМ КРА?НИ I СТОЛИЦI?

   Загадка _

   Ану, фiлологи натхненнi,
   з допитливими лицями:
   якi кра?ни однойменнi
   iз ?хнiми столицями?

   (Алжир, Тунiс, Люксембург,
   Мехiко, Бразилiя та iн.)

   ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ГОРIШОК

   В редакцiйнiй кiмнатцi
   видавництва "Днiпро"
   метикують завзятцi,
   кожен гострить перо.

   А поетом же хвацьким
   був iз них не один.
   Та сидять над Словацьким
   кiлька добрих годин.

   Б'ються ентузiасти,
   спiльний в них iнтерес:
   як рядок перекласти -
   цi то пес, цi то бес?

   Так на так - зникне рима:
   чи то пес, чи то бiс -
   втрата неприпустима, -

   хто по дрова, хто в лiс.

   Варiант: "нечистяка
   чи собака?" - не те.
   Де таланту ознака?
   Дiло наче й просте?

   Й мова наша спроможна
   вiдтворити вповнi
   Чи по-польському можна,
   а по-нашому - нi?

   Вже i сум, i зажура,
   й пошук знову i знов...
   Аж тут раптом Сосюра
   до кiмнати зайшов.

   Пера всi вiдiклали,
   гурт - до нього увесь.
   - Як би ви переклали -
   цi то пес, цi то б?с?

   - Як? - I тут же розв'язка
   поетичний рекорд, -
   Дуже просто: будь ласка,
   чи то хорт, чи то чорт?

   БIЛУГОЮ РЕВIТИ

   Тепер, звичайно, весь народ -
   дорослi, навiть дiти
   прекрасно знають цей зворот:
   бiлугою ревiти.

   Та звiдки помилка така
   в схiднослов'янських мовах?
   Адже рибина це морська
   з родини осетрових!

   Лiнгвiсти свiдчать недарма,
   що тут у мовi хиба:
   "В бiлуги голосу нема -
   вона нiма... як риба!"

   Ох, цi та?ни, хай ?м грець!
   Тут нашорошуй вуха:
   у морi ? такий ссавець
   з дельфiнових - бiлуха!

   Вiн справдi iз морських глибин
   реве, немов корова.
   I дивно, як цих двох тварин
   змогла поплутать мова? .

   Подiбнiсть винна звукова!
   Та знають навiть дiти
   i розумiють цi слова -
   бiлугою ревiти!

   ЩО МОЖЕ ЛIТЕРА

   Загадка _

   Букву З поставим мiж складами -
   буде любий нам фольклорний твiр,
   С поставим - матимемо з вами
   металевий головний убiр.

   Що це таке?

   (Казка, каска)

   БЕРЕЗОВА КАША

   Син одбива?ться од рук.
   Ракетки. Самокати.
   Батькiвським правом до наук
   почав я спонукати:

   - Щось ти уроки занедбав, -

   все iгрища тi вражi
   Гляди, щоб ти не скуштував
   березово? кашi!

   На це всмiха?ться не зле
   синок довготелесий:
   - Я знаю, - каже, - сiк, але
   щоб каша iз берези?

   А я йому: - Того, хто вчивсь,
   любили предки нашi
   й несли за те, що не лiнивсь,
   до школи горщик кашi

   Хто ж не обтяжувавсь нiчим,
   суворi предки нашi
   всипали добрих рiзок тим -
   березово? "кашi".

   А знав би ти, якi були
   з берези пруття голi,
   що ними дiтвору сiкли
   в старiй церковнiй школi.

   О, там старались що не крок
   "пiдвищувати" бали
   i за невивчений урок
   безжалiсно стьобали.

   Тож батько наш i нам казав
   за витребеньки нашi:
   - Гляди, щоб ти не скуштував
   березово? кашi!

   лохвиця


   Коли ми ?дем Ки?в - Суми,
   побiля Лохвицi - мiсток.
   Обабiч - заростi. Внизу ми
   аж вiдчува?м холодок.

   Вже й Лохвиця. Чи не рослина
   дала ?й назву отаку?
   Адже росли тут лох, лохина,
   що ? в Грiнченка в словнику.

   Та головне, що рiчка в'?ться
   повз давнi насипи, вали.
   Сухою Лохвицею зветься
   i ? притокою Сули.

   Снiгами живиться й дощами,
   й, бува?, так пересиха,
   що, мов калюжка мiж кущами,
   ста? воiстину суха.

   Та назва не да? спокою:
   що ж Лохвиця в собi та?ть,
   що може бути i сухою -
   як тайну слова зрозумiть?

   Щоб дивну назву розтлумачить,
   нас може виручить слiвце -
   слов'янське локва. Що це значить?
   А означа? слово це -

   калюжа, рудочка, болiтце
   (а зменшувальне - локвица).
   I докажiть ви, що не звiдси
   походить назва Лохвиця!

   ДУМАЙТЕ, ЧИТАЙТЕ

   Слова рiднi, питимi?
   ще раз пригадайте:
   "Учiтеся, брати мо?,
   думайте, читайте..."

   А чи генiй випадково
   в час важко? стуми
   повторяв пекуче слово:
   "Думи мо?, думи"?..


   "В Укра?ну, - мовив сумно, -
   iдiть, думи-дiти".
   Щоб розумно, не бездумно
   ми жили на свiтi

   Тож не нидiть нам, не скнiти -
   йти, не знавши втоми.
   Розумiть, чи? ми дiти,
   пам'ятати, хто ми.

   "ДIДУ МIЙ, ДУДАРИКУ"

   У селi з давнiм другом
   в тиху пору теплiсiньку
   над Сулою, над лугом
   рiдну слухаю пiсеньку:

   "Дiду мiй, дударику,
   ти ж, було, селом ходиш,
   ти ж, було, в дуду гра?ш,
   тепер тебе нема?,
   дуда твоя гуля?..."

   А Сашко менi: - Друже,
   в спiвах - рiднi бувальщини.
   I пiснi не байдужi
   до духовно? спадщини:

   "...i пищики зостаються,
   казна-кому дiстаються"...

   Хай звучить i не модно
   сопiлчина небiжчика,
   не для кого завгодно
   зоставалися пищики.

   Як сказати Сашковi,
   чим я пiснi завдячую?
   Полюбив ?? змалку
   я душею дитячою:

   "Дiду мiй, дударику,
   ти ж, було, селом ходиш..."

   Виклика кожним звуком
   почуття в нас незвiданi,
   що дiдами онукам
   з правiкiв заповiданi...

   ЗНАЧЕННЯ ПОБIЛЬШИТЬСЯ

   Метаграма _

   Це слово часто стрiнете:
   три лiтери у нiм;
   та першу з них замiните
   в цiм словi чарiвнiм -

   i значення побiльшиться
   одразу в сто разiв.
   I будете ви тiшиться
   з двох зовсiм рiзних слiв.

   Якi це слова?

   (Рiк, вiк)

   ЛИСИЙ I БОСИЙ

   Загадка _

   Ану, хто з вас вiдгада?
   (може, хто й не вчеше):
   згори лисий погляда?,
   знизу - босий бреше.

   Що це таке?

   (Мiсяць i собака)

   НЕ ЛИШЕ ЗАПЕРЕЧУВАЛЬНА

   Загадка _

   А хто пораду? мене -
   скажiть менi, будь ласка:
   в якому словi частка не -
   пiдсилювальна частка?

   (Нехай)


   I ТАКЕ БУВА?

   Загадка _

   Хто жiноче ймення вiдгада?,
   дуже миле у сво?й природностi,
   що в пестливiй формi означа?
   представницю iншо? народностi?

   (Марiйка, марiйка)

   ПТИЦЯ й ПАРАСОЛI

   Загадка _

   Летить птиця на роздоллi,
   випуска? парасоль

   Що це таке?

   (Лiтак i парашути)

   МЕТАЛЕВА ЖИРАФА

   Загадка _

   Хоч не слон я i не робот,
   а жирафа металева,
   вантажi беру у хобот -
   цеглу, рейки i дерева...

   Хто я?

   (Пiдйомний кран)

   158


   ДИВЛЯТЬСЯ СЕСТРИЧКИ

   Загадка _

   Дивляться сестрички
   так, немов живi?:
   жовтi в них очички,
   бiлi у них вi?.

   Хто вони?

   (Ромашки)


   жити па широку ногу

   Прислуха?мось до слiв потроху.
   Часом кажуть про якихсь друзяк:
   "Звикли жити па широку ногу,
   розкошу? так тепер не всяк!"

   Що то за нога така широка?
   Де у нашiм висловi взялась?
   Дошукатись - немала морока,
   а бува, i встановити зась.

   Треба знать середньовiчну моду
   i тодiшнiх багачiв буття:
   у ?вропi модi на догоду
   величезне шилося взуття.

   Це взуття носили i слов'яни,
   козиряла в нiм усяка знать:
   що ботинки довшi - бiльше шани,
   можна багача по них пiзнать.

   Як, бувало, йде цабе велике -
   зразу видно, що воно "з панських":
   ледве не з пiвметра черевики,
   широко ступати треба в них!

   Щоб ходить зручнiше - неодмiнно
   мали щось робити мудраки:
   в носаках тримать набите сiно
   або ще загнути носаки.

   У Парижi про панiв великих
   i сьогоднi можна ще почуть:
   "О, цi мають сiно в черевиках!",
   тобто добре, в розкошi живуть.

   Тож i ми простежить ма?м змогу
   i потвердити для читачiв:
   вислiв жити на широку ногу
   породила мода багачiв.

   ? вона й сьогоднi, рать не боса,
   правда, вгору носака не пне.
   Але глянь: iде, задерши носа,
   або, ще як кажуть, кирпу гне.

   ПИЛИП IЗ КОНОПЕЛЬ

   Перш нiж лiзти, люди важать,
   на який ступить щабель.
   Щось невлад зморозиш, кажуть:
   як Пилип iз конопель.

   Хто такий Пилип той дивний
   i чого вiн там сидiв? -
   Iнтерес уже спортивний
   до таких крилатих слiв.

   Жив пан Фiлiп (з книг я знаю).
   Шляхтич, з польських був земель
   з Сандомирського десь краю,
   iз мiстечка Конопель.

   Якось вiн прибув на раду
   (сеймик саме скликав ?х),
   щось там бевкнув не до ладу -
   у присутнiх подив, смiх:

   - Хто то? - всi питають.-Пробi! -
   Та на нього оком стрель.
   - То пан Фiлiп iз Конопi!
   (пан Пилип iз Конопель).

   I пi?пов Пилип у люди
   аж за тридев'ять земель.
   I пiшов гулять усюди
   той Пилип iз конопель.

   А можливо, що й не в цьому
   слiв крилатих справжня суть.
   Бо Пилипом, як вiдомо,
   у народi зайця звуть.

   Може, iстина так близько,
   не за тридев'ять земель:
   просто вискочив зайчисько
   iз звичайних конопель.

   Вам цiкаво, - тема, звiдки?
   Iз Мiцкевича узята.
   Придивiться до примiтки -
   "Пан Тадеуш". Пiсня п'ята.

   РОБИ, ЩОБ НЕ ПЕРЕРОБЛЯТЬ

   Казав татусь - робити треба,
   не виглядать, що зробить хтось.
   "Роби, та так, щоб пiсля тебе
   перероблять не довелось".

   Бо всi пра-пра i дiд, i баба -
   в калюжу ще нiхто не сiв.
   А виросте якась незграба,
   то пiдведе Бiлоусiв.

   Iще навчаючись у школi,
   запраг, щоб дiло йшло на лад.
   Я колоски збирав у полi,
   я прислухався до порад.

   А радили вставати зрання,
   порада ж ця - великий плюс.
   I я збагнув: секрет - старання,
   i нинi з iншими дiлюсь:

   "Роби, i не зважай на втому,
   i не чекай, що зробить хтось.
   Коли ж зробив, то щоб нiкому
   перероблять не довелось!"

   I ЧОГО ВОНО ТАК?

   Наяву чи ввi снi десь верба чи смерека,
   чи з лататтям ставок чи болiтце грузьке,
   але раптом побачиш - на хатi лелека -
   щось таке укра?нське, щось рiдне, близьке.

   Наяву чи ввi снi десь тополi над шляхом,
   чи село, повз яке про?жджав разiв сто, -

   а прилiплене десь у куточку пiд дахом
   так оселю теплить ластiв'яче гнiздо.

   I чого воно так, що на рiднiй стежинi
   чи на довгих шляхах неймовiрно трудних,
   так бентежать серця нам ключi журавлинi,-
   може, предкiвськi душi вселилися в них?

   МО? СЕЛО

   Мо? село - нi гiр, нi круч, -

   рiвнина, рiвнина.
   Пусти - покотиться обруч
   до самого Ромна.

   I вiд стрiмких роменських круч
   дорога вздовж ланiв:
   пусти - покотиться обруч
   до самих Курманiв.

   Чому обруч? Як атрибут
   вiн, може, й застарiв.
   Та я - i це пiдкреслю тут -
   iз роду бондарiв.

   - Ми не якiсь, - казав мiй дiд, -

   заблуди-пришелепки.

   У тих, хто забува свiй рiд,
   не вистача? клепки.

   СЛОВО НАШЕ РIДНИ

   Акростих _

   Р_оде наш красний, роде наш прекрасний,
   Iн_шого в свiтi не шука?м ми;
   Д_ух укра?нський, вольний, незагасний,
   Н_е подолати силам зла i тьми:
   Е_ри ново? вже гримлять громи.

   С_лово погiдне, слово наше рiдне,
   Л_юбим тебе ми, будем вiк любить,
   О_брiй вiдкрився, всiм свiтам ти видне,
   В_идне як сонце, як ясна блакить;
   О_ рiдне слово, хай тобi щастить!

   [1] Семантика (вiд гр.  Semantiko  -  означальний)  -  значення  слова,
словосполучення i т.п.
   [2] Прокруст - мiфiчний старогрецький розбiйник,  який  вiдрубував  або
витягував ноги жертвам, що не вiдповiдали довжинi його лiжка.
   [3] Баторiй Стефан - король польський.
   [4] Шамрайназва лiсу.
   [5] Курманiвська - вiд назви "Курмани", рiдного села автора.
   [6] Фасмер Маке (1886-1962) - нiмецький фiлолог-славiст. Даль Володимир
(1801-1872) - росiйський мовознавець i письменник.
   [7] З вiрша мого брата Олекси.
   [8] "Хата" - укра?нський лiтературний альманах.  виданий  1860  року  в
Петербурзi
   [9] Бiлозерськi Василь i Микола -  дiячi  укра?нсько?  культури,  рiднi
брати письменницi Ганни Барвiнок.




   ** ДИВО КАЛИНОВЕ **

   Як прислiв'я чудове,
   йде вiд роду до роду,
   що народ - зодчий мови,
   мова - зодчий народу.


   ВОГНИЩЕ РОДИННЕ

   На свiтi бiлому ?дине,
   як i днiпрова течiя,
   домашн? вогнище родинне,
   оселя наша i сiм'я.

   Ми вiдтодi початки лiчим,
   як муж з камiнням i палiччям
   за звiром кидався вдогонь,
   а жiнка берегла вогонь,

   вогонь, що предки розкладали,
   здобутий ними вiд тертя;
   пожитки рiзнi, причандали,
   що перейшли з первобуття.

   Й слова житейськi необхiднi,
   що проростали, як зерня,
   вогнем освяченi i рiднi:
   горнутись, горниця, горня.

   Хоч ?х походження i рiзне -
   нема? в цьому дивини.
   Та дух вiтчизни, материзни
   несуть i досi нам вони.

   Слова, що доти ?х не знали,
   первiснi трепетнi слова,
   що зiгрiвали i ?днали, -
   i мова врунилась жива.

   В щасливi i в тяжкi години -
   куди б нам не стелився шлях
   не гасне вогнище родинне,
   в людських запалене серцях.


   З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА

   Де вам, друзi, траплялось,
   щоб од мiста, села
   три рiки розливалось
   з одного джерела?

   Що не рiчка, то мова
   прагне, рине у свiт
   од безсмертного Слова,
   що про княжий похiд.

   Що не рiчка, то мова
   з-понад волзьких степiв:
   це росiйська чудова -
   гусел радiсний спiв.

   Що не рiчка, то мова
   з-над Славути-Днiпра:
   укра?нська чудова -
   кобзи сонячна гра.

   Що не рiчка, то мова,
   де шипшини корал:
   бiлоруська чудова -
   нiжний видзвiн цимбал.

   Вiд Русi розливалось
   три могутнiх рiки.
   I тепер побратались
   на вiки, на вiки.


   НАЙДОРОЖЧЕ

   Синiв i дочок багатьох народiв
   я зустрiчав, якi перетинали
   гiрськi й морськi кордони i на подив
   багато бачили, багато знали.

   Я ?х питав iз щирою душею:
   - Яку ви любите найбiльше мову? -
   I всi вiдповiдали: - Ту, що нею
   спiвала рiдна мати колискову.


   А ВIДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?

   Загадка

   А вiдгадайте-но: що я таке?
   Всi хочуть, як народиться дитина,
   щоб я було красиве i дзвiнке,
   бо носить все життя мене людина.

   (Iм'я)


   ВIЧНО ЖИВА

   А мова не корилася царю -
   анi царю, анi його сатрапам,
   з орлом двоглавим стаючи на прю,
   що брав ?? у пазуристi лапи.

   Несла устами вiдданих синiв
   мужицьку правду, ту, що ? колюча,
   смiялася з ненависних панiв,
   що ?хня правда на всi боки гнуча.

   Плюндрованiй, не надавали прав,
   немов на звiра, об'являли лови.
   Орел впивався в душу, тiло рвав -
   вiн був безмозкий, хоч i двоголовий.

   Заборонити дереву рости,
   ширяти вольнiй птицi у блакитi,
   живiй рiцi мiж берегiв плисти,"
   ходити сонцю по сво?й орбiтi?

   Заборонить дощевi поливать
   гiнке стебло, щоб не зросло колосся,
   поетовi - писать i малювать,
   щоб приректи народ на безголосся?

   О як хотiла, прагла воля зла,
   щоб ти була лиш суржик мiшанина:
   щоб вiчно недорiкою була
   на втiху скалозуба-мiщанина!

   Хай давню жуйку мiщанин жу?,--
   воскрели, пiднеслися духом люди.
   Бо ? в народу Жовтень, Ленiн ?,
   i рiдна мова ? i вiчно буде!


   ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ

   Порипують роменським шляхом гарби,
   Сулою тихо хлюпають човни.
   I плине люд з сво?м нехитрим скарбом
   на ярмарок у нашi Курмани.

   Вози на вигонi. Стирчать голоблi.
   Корови й конi поблизу осель.
   Горшки i хомути. Мiшки картоплi.
   I крутиться весела карусель.

   А нам, малим, усе цiкаве вдвiчi:
   хто звiдкiля прибув до Курманiв.
   Вусатий дядько - з Раково? Сiчi,
   той - з Бiло? Берези, той - з Тернiв.

   Хтось примiря? теплi рукавицi,
   когось приваблю? садовина.
   - А ви звiдкiль? - З Погожо? Криницi,
   тi - з Бiлопiлля, тi - з Лебедина.

   I назви в юнiм серцi зазвучали,
   як щось казкове, дивне, чарiвне,
   немов далекi зорянi причали,
   кудись манили, кликали мене...

   Хто так назвав тi селища навколо?
   Хто оспiвав дiброви i лани?
   У небi мiсяць - як млинове коло,
   а на землi - Климентовi Млини...

   Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
   куди не кинь - барвистих слiв розмай:
   Ромен, Боромля, Липова Долина,
   Березiв Яр, Лука, Зелений Гай...

   Так зберiга? мова калинова
   на гронах дивних свiжостi росу,
   щоб у майбутн? музикою слова
   нести душi народно? красу.


   З ОДНI?? МИ РОДИНИ

   Загадка

   З однi?? ми родини
   вiд Андрiя до Ярини.
   Як по одному, самi,
   ми бува?мо нiмi,
   хоч i ма?м рiзнi назви
   й добре зна?те всiх нас ви.
   Певним станемо рядком -
   заговоримо ладком.
   Ми - писемностi основа.
   А без нас нiхто нi слова!

   Що це таке?

   (Лiтери абетки)


   ДУХМЯНИЙ ДИВОСВIТ

   У спеку й дощ - без панiки -
   i ясним гожим днем
   з учителем ботанiки
   ми влiтку в мандри йдем.

   Гудiнням бджiл озвучений
   духмяний дивосвiт:
   i паничi тут крученi,
   i королевий цвiт.

   А хто розбризкав схилами
   пiд гомiнке цвiрiнь
   цю жовту цвiть на килими,
   цю золоту яскрiнь?

   Лист голий iз росинками,
   холодний, а на сподi -
   покритий волосинками
   i теплий. То в народi

   i стали мати-й-мачуха
   цi квiти називати:
   холодний верх - то "мачуха",
   а теплий спiд - то "мати".

   Спочинемо у тiнi ми:
   ось прямо бiля нiг
   iз вузликами синiми
   сто?ть петрiв батiг.

   Та зовсiм то не вузлики,
   не плетив торочки, -
   то неба синi кусники,
   блакитнi квiточки.

   Всi назви ми запису?м
   (а дощик - мов крiзь сито).
   Залитий парк мелiсою -
   немов меди розлито.

   Уже до дому близько ми,
   все рiдне навкруги.
   А нас дощу i блискавки
   перiщать батоги.

   У спеку й дощ - без панiки
   i ясним гожим днем
   з учителем ботанiки
   ми з подорожi йдем.


   З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТIВ НА БАЛКУ

   Каламбур

   З коси бузько летiв на балку
   (косар косу там брав на брус),
   i сiв бузько в дворi на балку,
   на довгий дерев'яний брус.


   РIДНЕ СЛОВО

   Ти поста?ш в яснiй обновi,
   як пiсня, линеш, рiдне слово.
   Ти наше диво калинове,
   кохана материнська мово!

   Несеш барвiнь гарячу, яру
   в небесну синь пташиним гра?м
   i, спивши там вiд сонця жару,
   зеленим диха?ш розма?м.

   Плекаймо в серцi кожне гроно,
   прозоре диво калинове.
   Хай квiтне, пломенить червоно
   в сiм'? великiй, вольнiй, новiй.


   КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

   Тарасик набiгавсь,
   примчав iз двора.
   Уже й за уроки
   сiдати пора.

   Ось вiршика вивчив,
   задачi зробив.
   В щоденник заглянув
   тривогу забив.

   Гласить неодмiнний
   шкiльний записник:
   "Принести до школи
   клумачний словник".

   Завдання у класi
   вiн сам записав.
   А що за словник то -
   i досi не взнав.

   Прибiг до бабусi,
   що прала рушник:
   - А що таке, - каже,
   клумачний словник?

   - Клумачний? - бабуся
   на те хлопчаку. -
   Та, мабуть, що носять
   його в клумаку!

   Сестричка смi?ться,
   швидка на язик:
   - Сам, - каже, - доклумай,
   який це словник!

   Та це вам не шахи,
   це вам не лото:
   кого не спита? -
   не зна? нiхто.

   Спитав у сусiда -
   вже дещо нове:
   - В нас, - каже, - в будинку
   письменник живе.

   По радiо мову
   веде про слова.
   Слова - це перлини,
   це дивнi дива!

   Пiди ти до нього -
   у нього книжки.
   Вiн зна? й розкаже
   про всi словники.

   Ну що ж, як розради
   нема? нiде,
   в квартиру поета
   Тарасик iде.

   Ось дзвонить, заходить:
   - Будь ласка, - гука, -
   клумачного дайте
   менi словника!

   Поет усмiхнувся:
   - Ти просиш дарма:
   клумачного, - каже,
   в природi нема.

   Клумачний... То, мабуть,
   почулось... Пробач,
   бо той, хто тлумачить,
   той зветься - тлумач.

   Бува?, що слово
   вiдоме давно,
   а зна? не кожен,
   що значить воно.

   I тут у пригодi
   ста? визначник
   скарбiв наших мовних -
   тлумачний словник.

   Тарасику, свiтла
   твоя голова,
   Ану, зустрiчав ти,
   наприклад, слова:

   красуля, красоля?
   Словник розгорни -
   i зразу побачиш,
   що значать вони:

   красуля -красуня,
   красоля - цвiток.
   I тут же: краснуха -
   хвороба дiток.

   Оце ж i тлумачний
   словник! Зрозумiв?
   А ? словники ще -
   походження слiв.

   Любити життя -
   звiдси йде житт?люб.
   А шлюб - вiд слюбитися
   слюб - отже й шлюб!

   Вивчатимеш мову:
   слова - в головi,
   любов до них - в серцi,
   в самому ?ствi.

   - Слова в головi? -
   розсмiявся хлопчак. -
   То, значить, для слiв
   не потрiбний клумак!

   Радi? письменник
   з тямкого дружка:
   - Як любиш, наука
   тобi не важка.

   Цiннюща в людини
   до знань ненасить.
   I ?х за плечима,
   тих знань, не носить.

   - Спасибi! - Тарасик
   додому побiг.
   I ледве, зрадiлий,
   ступив за порiг:

   - Доклумав! - гука?
   сестричцi сво?й.
   А потiм бiжить
   до бабусi мерщiй.

   Примчавши на кухню,
   червоний, як мак:
   - Бабусю, - кричить, -
   не пiдходить клумак!

   Цiннюща в людини
   до знань ненасить.
   I знань за плечима, -
   гука, - не носить!


   I ТАК I НАВПАКИ

   Загадка

   У нiм - три лiтери, та ба -
   iде на ньому молотьба.
   А прочитай з кiнця - i вмить
   почне тобi мишей ловить.

   (Тiк i кiт)


   IЗ ПРАДАВНЬОГО КОРIННЯ

   Що не мова - чудо, диво.
   Чув, наприклад, ти оцi
   назви - як звучать красиво
   бiлоруськi мiсяцi?

   Перший - cтyдзень, другий - люты,
   третiй мiсяць - сакавiк,
   а четвертий - красавiк...
   Скiльки нiжностi в них чути!

   Мiсяцi в болгар i нинi
   всi зовуться по-латинi:
   януарi, февруарi,
   март, апрiл, але другарi

   назви знають ще й народнi,
   що живуть i по сьогоднi.

   Сiчень в них - великий Сiчко,
   лютий - менший Сiчка брат,
   i тому малий вiн Сiчко,
   хоч зима й не йде на спад.

   Березiль же - баба Марта...
   I живий тут кожен мiсяць:
   той рiку скував не жартом,
   той чобiтьми глину мiсить.

   Все пiдмiтили народи, -
   календар життя, природи!
   Дивовижно йдуть у парi
   i январь i януарi!

   Все красиве, все погiдне
   у сплетiннi запозичень,
   i близьке всiм нам, i рiдне -
   сiчень - студжень, Сiчко - сiчень.

   Чу?ш? Наче нив подзвiння,
   щойно вистигне колосся...
   Iз прадавнього корiння
   проросло, переплелося...


   ДОРОФЕЙ

   Де я вперше чув росiйську мову?
   На Роменщинi, в глухiм селi.
   В пам'ятi мо?й зрина? знову
   спогад про дитинство на Сулi.

   З тих рокiв двадцятих бачу й досi:
   коли голод гнав до нас людей,
   жив у тiтки нашо? Ходосi
   хлопець з Волги, звався Дорофей.

   В латанiй до нас приходив свитi,
   грався з нами, за м'ячем гасав.
   В нього очi - як волошки в житi,-
   мов про нього Головко писав.

   В хатi нас не двiйко i не трiйко,
   не як з рукавички - як з мiшка.
   В тiтки ж за Сулою Дорофiйко
   рiс коло ще меншого Мишка.

   Якось вiн зайшов до нас у хату
   (а було тодi йому лiт шiсть),
   до макiтерки метнулась мати,
   пирiжка да?, а вiн не ?сть, -

   взяв за пазуху, картуз на брови:
   - Это я Мишутке понесу... -
   Так спiзнав я i чарiвнiсть мови,
   i росiйсько? душi красу.


   ЧИ ТО ЗЛIВА, ЧИ ТО СПРАВА

   Загадка

   ? слова - ну й цiкаво!
   ? слова - просто диво!
   Прочитаймо ?х з вами:
   чи то злiва направо,
   чи то справа налiво -
   означають те саме.
   Ось дивiться: корок, бiб,
   око, Кирик, зараз, пiп...
   ? ще й iншi на умi,
   та назвiть ви ?х самi.


   ГОВОРИ, ЯШКО, IЩЕ РОЗКАЗУЙ!

   Як була пiсля вiйни розруха,
   дядько Бiлик взяв торбину: що ж,
   поки що прощай, рiка Ревуха! -
   та й подався iз синком за Сож.

   Взяв вiн хлiба й солi на дорогу
   (бо дорога довга i важка).
   Добре, що з собою на пiдмогу
   пiдхопив кмiтливого Яшка.

   Тесля там робив хлiви, сара?,
   поправляв на зиму реманент.
   А Яшко, як це в майстрiв бува?,
   щось тесав та подавав струмент.

   Од хлоп'ят почув вiн про геро?в,
   про вiдвагу ?хню на вiйнi.
   I незчувся, як слова засво?в,
   бiлоруську мову i пiснi.

   I за кiлька мiсяцiв по тому
   (непомiтно лiтнiй час зрина)
   повернулися вони додому,
   заробили бульби i зерна.

   I Яшко став дiтям говорити
   все, що чув за Сожем вiд хлоп'ят.
   Обступають хлопця нашi дiти,
   розглядають з голови до п'ят.

   Полонить Яшко, чару? навiть
   дзвiнко-нiжним бiлоруським "дз?".
   Оголошу?, чита напам'ять -
   Янка Купала:
   "А хто там iдз??"

   Бiлоруська мова - наче казка, -
   вперше чують Таня, Коля, Гриць:
   - Говори, Яшко!
   - Ды калi ласка,
   буду i чытаць i гаварыць...

   I вони iзнов то бiля хати,
   то бiля Ревухи бережка
   сходяться гуртом, щоб розпитати,
   щоб послухать Бiлика Яшка.

   Де Яшко з'явля?ться - одразу
   неодмiнний хвостик дiтвори:
   - Говори, Яшко, iще розказуй!
   - Говори, будь ласка, говори!


   НА КОЖНIМ КРОЦI

   В життi робив ти свiй перший крок,
   сьогоднi в школу йдеш на урок.

   А що iдеш ти, то робиш кроки, -
   отак i вийдеш у свiт широкий.

   I раптом думка помiж думок:
   а що за слово цей самий крок?

   Тут щось цiкаве та?тись може,
   бо й слово кроква на нього схоже!

   Та слово, друже, знань вимага,
   в болгарськiй мовi ? крак[1] - нога.

   А в бiлоруськiй ? слово крочыць,[2] -
   уже й не треба мiзки морочить.

   А як вiдкрились нам крок i крок, -
   тодi звiдкiль же росiйське шаг?

   Згадай тут вiдстань, ту, на яку ти
   ногою можеш вперед сягнути -

   один раз ступиш - один i сяг,
   а сяг прадавн? дало нам - шаг.

   Отож i справдi кiнець мороцi.
   А що потрiбно на кожнiм кроцi?

   На кожнiм кроцi - знання, знання,
   iнакше йтимеш ти навмання.


   СОБIНОВ СПIВА?

   Собiнов при?хав на гастролi.
   Золотий сезон. Найкращi ролi.
   Собiнов спiва? на Вкра?нi
   ув "Он?гiнi" i в "Лоенгрiнi".
   Собiнов спiва? в "Майськiй ночi".
   Тисячi послухати охочi.

   Наша опера заледве набира? сили,
   й раптом - свiтове iмення в нiй оголосили.

   Жовтню - перший лиш десяток. Ще зiяють рани,
   тi, що нашому народу завдали тирани,

   як була на рiдну мову люта заборона,
   як жорстоко ?? царська тиснула корона.

   А сьогоднi море звукiв плещеться безкра?:
   в укра?нському театрi Собiнов спiва?.

   Але що це? Ярославець, корiнний волжанин,
   укра?нською спiва?. Знак любовi й шани.

   Для волжанина, напевне, нелегка то праця -
   кожне виплекати слово, знати, не збиваться!

   Сотнi слухать Лоенгрiна, й Ленського охочi,
   i Левка у "Майськiй ночi" слухать до пiвночi...

   Грiм овацiй. Свiжi квiти. Захват по виставi.
   Коло нього i артисти, й глядачi цiкавi.

   - Ви пробачте нам, - аж сяють молодi дiвчата, -
   а по-укра?нськи важко ролi вам вивчати?

   Вiн, симпатiю вiдчувши в ?хньому нестримi,
   лиш очима усмiхнувся, ще в костюмi й гримi:

   - Може, декому i важко, та признатись мушу,
   легко все менi красиве запада? в душу.

   У Москвi я Заньковецьку бачив на гастролях,
   укра?нських корифе?в у найкращих ролях.

   В юнi роки з ними навiть виступав укупi,
   у Сад омського Миколи в укра?нськiй трупi...

   В нашiм мовнiм багатоголоссi
   Собiнов хвилю? нас i досi.
   Золота сторiнка не зiв'яне.
   То хiба ж могли тодi кияни,
   як i харкiв'яни, й одесити,
   на руках артиста не носити!


   КЛАСНА ЗАГАДКА

   Iще одна загадочка для вас:
   прикметник означа найвищий клас,
   спорiднений з iменником спiвзвучним.
   Лиш Й на К в кiнцi змiнiть - i враз
   ви познайомитесь з маленьким учнем,
   який не ходить ще i в другий клас...
   Як почнете цей вiрш читать спочатку,
   то знайдете ви натяк на вiдгадку.

   Який прикметник i
   який iменник?

   (Першокласний i першокласник)


   ЗАГАДКА ДИТИНСТВА

   Враження дитинства - ясновеснi!
   Слiв краса! Звiдкiль iде вона?
   Наче загадки якiсь чудеснi:
   рiдна мова - дивна дивина!

   Вперше у життi штанцi крамнi
   хлопцевi придбали у Ромнi.
   Лиш надiв - усi йому: -- Митянчик,
   ти - як янчик!

   -Що за янчик? - хтось спитав. I сивий
   батько наш поважно вiдповiв:
   -Так говорять, коли хтось красивий,
   так ми чули од сво?х батькiв...

   я цiкавивсь цього слова змiстом,
   в словниках шукав його стократ...
   Та в Чехословаччинi туристом
   побував i розказав мiй брат:

   - Зна?ш, хто наш Янчик благородний?
   Як не здогадались ми? Це ж той
   люблений словак, герой народний,
   справдi красень, Яношик-герой!

   Я зрадiв: усе - в ?динiм словi,
   все в iменнi! Отже сумнiв прiч.
   Яношик! Але в розмовнiй мовi -
   Яншик, Янчик - ось у чому рiч!

   Слово пломенить червоним маком
   (над легендою не владний час!).
   Як його передали словаки?
   Як воно долинуло до нас?


   СЛОВО ЦЕ - СТАРОВИННА БУДОВА

   Загадка

   Слово це - старовинна будова
   з гостряками мурованих веж.
   Щойно змiниш ти наголос слова
   цим одразу будову замкнеш.

   Що це за слово?

   (замок, замок)


   ГУСИ

   Професора Баженова [3] уроки
   усе життя я буду пам'ятать.
   Байки Крилова повторяли, поки
   не навчимося правильно читать.

   Професор нас вимовою чiткою
   подивувать нагоди не минав:
   - Читайте так: "Лозиною гнучкою
   на продаж селянин гусей до мiста гнав".
   Читаючи, ви уявiть картину:
   гусей, i селянина, i лозину.

   I я згадав, як дядько ?лисей
   наймав пiдпасичiв гонить гусей:
   ледь свiт в Ромен погнать i дотемна
   за двадцять верст вернутися з Ромна.
   За те, що вiджене гусей Марiйка,
   дивися, й набiжить якась копiйка.
   Але "гел-гел" для старшо? сестрички
   не раз слiзьми кiнчалося з незвички.


   Згадав я на заняттi той маршрут
   i вже забув, чого сиджу я тут.
   Професор бачить: - Митю Бiлоусе,
   куди тво? помандрували гуси? -
   Певнiше я спираюся на парту
   вiд теплого професорського жарту.
   А вiн кива? - повторять за ним:
   "Таж нашi предки врятували Рим!"

   Проказую рядок, але на думцi
   iзнов сестра, окра?ць хлiба в сумцi...
   I вже через гусей тих на травi
   Ромен i Рим змiшались в головi...
   Не знаю я, чи справдi вiд навали
   спасли тi гуси Стародавнiй Рим,
   а нас вiд злиднiв трохи рятували,
   коли я був малим...


   ЧУДЕСНI БАРВИ

   Якi чудеснi барви у нашiй рiднiй мовi,
   якi вiдтiнки рiзнi вiд Сейму аж по Сян!
   У Ки?вi говорять iнакше, нiж у Львовi, -
   i чорногуз, i бусол, лелека i боцян...

   Так наче назива?ш рiзновиди лелек ти,
   а це лиш рiзнi назви, синонiмiчний ряд.
   А ? ще риси мови, що звуться дiалекти:
   це говори мiсцевi на дещо iнший лад.

   На Ки?вщинi (в Лiтках) взуття зовуть обувка,
   а огiрок звичайний в Чернiговi - гурок,
   а кошик на Полiссi (в Iванковi) - кошувка,
   i назви, i вимова рiзняться що не крок.

   Раз якось на базарi професор iз столицi
   заговорив iз дiдом, що ягоди привiз:
   - То, значить, на Полiссi вродили полуницi?
   Я бачу, ви з-над Сновi, iз хутора Рогiз.

   Дiд витрiща? очi - i як це може бути?
   - То ви з Рогозу родом? Мо, iнженер? Поет?
   - Та нi, я просто знаю, як де говорять люди:
   прислухуюсь до мови - i в цьому весь секрет.


   СЛОВО ЦЕ ПРОСТЕ -- НЕ ДИВОВИНА

   Загадка

   Слово це просте - не дивовина
   (зустрiча?м мало не щодня),
   органiзму складова частина
   i перiодичне видання.

   В цьому словi тiльки й заковики:
   другий склад наголоси - i вмент
   означать почне воно великий
   клавiшний музичний iнструмент.

   Що це за слово?

   (Орган, орган)


   МИХАЙЛО СВ?ТЛОВ ЧИТА? РУДАНСЬКОГО

   Нi, ?й-право, дивне сяйво ? навколо слова!
   Укра?нську мову в Ялтi чув я вiд Светлова:
   про Руданського Степана принагiдне мовив,
   i полинув на Вкра?ну вiтру нiжний повiв.

   Ми з будинку йшли до моря смуглi, загорiлi -
   Луговськой, Светлов i тут же - Вiкстрем, Нонешвiлi.
   Говорили, що Руданський лiкував тут хворих
   i ходив по цих завулках i по цих ось горах.

   - Да, - сказав Светлов, - Руданский - и поэт и личность. -
   I додав по-укра?нськи:- Спiвомовки - вiчнiсть!
   Як там здорово у нього, - осмiхнувсь грайливо, -
   про торговцiв спiвомовка... я зiб'юсь, можливо:

   "Зайшов мужик до крамницi,
   а пани смiються:
   - Тут не дьоготь, тiльки дурнi
   однi продаються.

   А мужик ?м: - Тож нiвроку
   добре торгувалось,
   щойно два вас таких гарних
   на продаж зосталось..."

   Бистрi скутери по морю мчали повним ходом,
   а Светлов стояв високий, схожий з Дон Кiхотом.
   Повiдав нам спiвомовки з сатиричним вiстрям,
   всi смiялись, особливо Нонешвiлi й Вiкстрем.


   НЕВМИРУЩИЙ РУШНИЧОК

   На декаду в Ташкент з Укра?ни
   прилетiли i старшi майстри,
   i з молодшо? ?хньо? змiни
   два поети: обидва - Дмитри.

   Заповняють картки в готелi,
   аж пiдходить дiвча:- Я - Зухра, -
   усмiхаються очi веселi
   до гостей з-над Славути-Днiпра.

   У руках записна в не? книжка:
   - Хочу, - каже, - в концертi для вас
   заспiвати "Рушник" Малишка, -
   пiдкажiть укра?нськi слова.

   Переглянулись два поети
   (щойно в свiт "Рушничок" злетiв):
   сяк-так знають першi куплети,
   а з останнього - кiлька слiв.

   Та не знати свого - це ж сором,
   i не скажеш про це Зухрi.
   Що ж, згада?м, мовляв, вiдтворим,
   як звучить у нас на Днiпрi.

   А воно, знайоме до болю,
   в головi не все ожива.
   Що робить? Дали собi волю -
   повставляли сво? слова.

   I чудово Зухра проспiвала,
   заворожена зала була:
   "Рiдна мати моя, ти ночей не доспала
   i водила мене у поля край села..."

   Прозвучав "Рушничок", нiвроку!
   "Бiс! - кричать узбеки. - Ура!"
   Але якось через пiвроку
   прибула на Вкра?ну Зухра.

   Виступа? вона з концертом,
   пiсню в нашiй столицi спiва.
   Iз узбецьким легким акцентом
   вимовля укра?нськi слова.

   Та цiкаво, що буде далi:
   тут найвищi ноти бери,
   бо Малишко сидить у залi, -
   це помiтили два Дмитри.

   Пiсня стелиться, пiсня лине,
   та чи автору це не в гнiв:
   слiв Малишкових - двi третини,
   а третина - слова Дмитрiв.

   - Видно, сплутали щось узбеки? -
   настороживсь поет. - Що таке? -
   Щось незвичне, немов далеке,
   але серцевi все ж близьке!

   А Дмитри пiдвелися знишка
   (поряд ложа ?х - бенуар),
   поглядають в партер на Малишка, -
   аплоду? Зухрi пiсняр.

   Та кому на серце не ляже?
   I Малишко просяяв:- Бiс!
   Я не знав, що "Рушник" мiй, -каже, -
   варiантами вже обрiс!

   ЗЛИТКИ ЗОЛОТI

   Чи ти задумувавсь, вiдкiль отi
   у нашiй мовi злитки золотi?
   Як намистини, диво калинове -
   частини мови!

   Який спiвець, поет, який письменник
   уперше слово вигадав - iменник?
   Iменник! Вiн узяв собi на плечi
   велике дiло - визначати речi, -
   iм'я, найменування i наймення:
   робота. Бiль. I радiсть. I натхнення.

   Ну а вiзьмiмо назву - дi?слово,
   само пiдказу?, що дi? слово!
   Ще й прикладу на нього не навiв,
   а вже до пiвдесятка дi?слiв!

   Прикметник дасть iменнику - предмету
   якусь його ознаку чи прикмету.

   Числiвник може визначить тобi
   число речей, порядок при лiчбi.

   А поспитай звичайного займенника,
   за кого вiн у мовi? За iменника!

   (Хоч може цей наш скромний посередник
   замiнювать числiвник i прикметник.)

   Прислiвник звик, незмiнюваний в мовi,
   ознаки рiзнi виражать при словi.

   Сполучник каже: скромну роль я маю,
   але слова я в мовi сполучаю.

   I частка мовить: слово я службове,
   але людинi чесно я служу.
   I, будьте певнi, в iнтересах мови
   i так i нi де треба я скажу.

   А вигук може пролунать, як дзвiн,
   у мовi, мабуть, найщирiший вiн!

   "Ура! - гукнеш ти друзям неодмiнно. -
   Сьогоднi з мови я дiстав "вiдмiнно"!"

   Частини мови! Назви наче й звичнi,
   полюбиш ?х - красивi, поетичнi!

   "Вiдмiнно" заслужив ти. Знав - чудово.
   Це за любов найвища з нагород.

   Хто ж так назвав оцi частини мови?
   Назвали вченi.
   Й пiдхопив народ!


   ПРО ДАВНIЙ ПРЕДМЕТ

   Загадка

   Цей iменник означа предмет
   для зрiзання злакiв i трави.
   Прочита?ш ззаду наперед -
   будь-що тисни ним чи сiк дави.
   Який це iменник?

   (Серп, прес)


   ЛIНИВОМУ НЕ РОЗГАДАТЬ НIКОЛИ

   Загадка

   Лiнивому не розгадать нiколи,
   кмiтливому на вiдповiдь - хвилина.
   А буде наша загадка така:
   три букви, означають те, що й поле.
   Додай знак м'якшення - i вже тварина
   з родини оленiв, струнка й прудка.

   Що це таке?

   (Лан i лань)


   ЦЕ Ж ЯК ВIРШ!

   ? ще люди соннi, наче сови,
   а глухi до слова - це найгiрш.
   Ти до рiдно? прислухайсь мови,
   прокажи вiдмiнки - це ж як вiрш!

   Називний пита?: хто ти? що ти?
   Хоче вiн про наслiдки роботи
   i про тебе чути лиш похвали,
   щоб тебе як приклад називали.

   Родовий доскiпу? свого -
   хоче знати вiн: кого? чого?
   I про тебе знать, якого роду,
   що нема? роду переводу.

   Все давальний дасть - не жаль йому,
   але хоче знать: кому? чому?
   Знать про тебе, гожого на вроду,
   що да?ш i ти свому народу?

   У знахiдного сво? потреби:
   вiн - кого? i що? - пита? в тебе.
   I кого всi ми за друзiв ма?м,
   i що друзi роблять нам навза?м?

   А орудний хоче знать: ким? Чим?
   У трудi орудуй разом з ним.
   Хоче знать: що здатний ти утнути?
   Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?

   А мiсцевий - де? В якому мiсцi?
   Хоче знати - у селi чи в мiстi?
   Кличний заклика? всiх навколо:
   гей, Iване, Петре чи Миколо,
   ви не будьте соннi та байдужi -
   у життi нема нiчого згiрш.

   Рiдна мова! В нiй слова - як ружi,
   а самi вiдмiнки - наче вiрш.


   НА УРОЦI МАТЕМАТИКИ

   Вiн до класу зайшов неквапливо,
   крейду взяв i, немов чарiвник,
   вивiв числа на дошцi красиво:
   - Ось вам дiлене, частка, дiльник.

   Заспiвало нам слово доданок,
   мов дударик заграв на дуду;
   а дiльник - як щiльник iз дуплянок,
   що дiдусь нам зiбрав у саду.

   Частка, множник, добуток, остача -
   квiтiв жмутик, i бджiлка гуде;
   оживають слова - i задача
   веселiше до розв'язку йде.

   Зачарованi мовним розма?м,
   що росою спада? з розгiль,
   ми в учителя щиро пита?м:
   - А вiд кiль це буяння? Вiдкiль?

   - Вiд землi слова рiдного соки, -
   усмiхнувсь вiн, скiнчивши урок, -
   Це - поезi? небо високе,
   що людину зове до зiрок.


   ВIН ПIСЛЯ РЕЧЕННЯ, ЦИТАТИ

   Загадка

   Вiн пiсля речення, цитати
   вмостився, схожий на гачок.
   Всiх нас примушу? питати,
   а сам нi пари з уст - мовчок.

   Що це таке?

   (Знак запитання)


   МУДРИЙ ПОРАДНИК

   Загадка

   Завжди можу стати в пригодi,
   мо?х вам порад не злiчить.
   I кажуть про мене в народi:
   "Мовчить, а сто дурнiв навчить".

   Що це таке?

   (Книга)


   ДI? СЛОВО!

   Бистрi очi, вмiлi руки,
   рухи точнi, як слова.
   Вияв радостi i муки -
   слова, мови плоть жива.

   Де лемiш i чересло -
   розрослось колосся,
   сиве жито поросло -
   слово розцвiлося!

   Де сокири звуки чистi,
   пилки виспiви простi,
   тирси розсипи злотистi,
   мови злитки золотi.

   Де позначило тесло
   бiг колiс, полоззя,
   де цвiлося ремесло -
   слово розцвiлося!

   Стружок кучерi русявi,
   сивi вуса конопель,
   на Днiпрi, Сулi, Росавi -
   не за тридев'ять земель.

   Де загонило весло
   в сiть йорша, лосося,
   змислi слово проросло -
   слово розцвiлося!

   Далi - лопать замiсть весел
   i машина замiсть рук,
   вiд старих простих ремесел -
   в царство мудростi наук.

   Щоб ракету понесло
   в зоряне мiжгроззя.
   Де безмежне зiр число -
   слово розцвiлося!


   I ЯКБИ МОЯ БАБУСЯ ВСТАЛИ

   - Любi дiти, хто з вас тему вiзьме, -
   каже вчитель, - тема не важка:
   розказати про неологiзми
   на заняттi мовного гуртка.

   I знiчев'я глянув на Марiйку
   (знали всi вiдмiнницi iм'я).
   Але Людочка, що мала з мови трiйку,
   руку пiдняла: - Давайте я...

   Як це сталось - досi невiдомо:
   доказать запраглося в ту мить.
   Та злякалась, розгубилась дома:
   "Вийду... що я буду говорить?"

   У дворi Тарасика зустрiла:
   - Що робити? - А Тарасик ?й:
   - Дам посiбник. З мовознавства. Дiло? -
   Шмиг додому - i несе мерщiй.

   Люда дома книжку розгорнула -
   ой, якраз цiкава ? стаття:
   рiзних слiв сучасне i минуле,
   як слова народжу? життя.

   Низку слiв докинула ?й мама,
   що з'явилися не так давно:
   холодильник, кiнопанорама,
   телевiзор, стереокiно...

   I коли гурток зiбрався знову -
   iнша справа! - Люда на гуртку
   повела свою нехитру мову,
   що й малим i старшим до смаку:

   - Я читала, - повiда? Люда
   стишенiй цiкавiй дiтворi, -
   що слова так само, як i люди,
   молодi бувають i старi.

   Кожен з нас неологiзми зна?:
   це новi слова. Вони кругом.
   А в старих ?х словниках нема?,
   мотобол, фломастер, космодром.

   А якiсь слова обов'язково
   тiльки змiню? життя живе.
   То й бува?, що вiдоме слово,
   але значення його - нове.

   В нашем побутi така новинка
   для старих людей звучить невклад:
   каблуки - шпильки, вид мебли - стiнка,
   а портфель квадратний - дипломат.

   i якби моя бабуся встали,
   здивувались теж би, що двiрник -
   не людина, як вони вважали,
   а на склi машини очисник!

   Учнi тепло, дружно засмiялись
   i незчулись, як настав кiнець.
   Люда щиро: -- Ой, я так боялась! -
   А Марiйка: -- Що ти? Молодець!

   Вчитель каже: -- Клас тебе заслухавсь, --
   Кращого й чекати я не мiг. -
   Люда ж знов: -- Це не моя заслуга, --
   це мени Тарасик допомiг!


   ПЕРШЕ - СНIП ПО ОБМОЛОТI

   Шарада

   Перше - снiп по обмолотi
   на покрiвлю хати,
   друге - жiнка, ще точнiше -
   материна мати.

   А коли в одному словi
   по?дна?ш те i те -
   буде квiтка, що весною
   жовтим цвiтом зацвiте.

   Що це таке?

   (Кульбаба)


   ЯК ЦАР ПОВЕЛIВ

   Доводилось чути менi:
   "Навiщо тi коми дурнi? -
   Казав п'ятикласник-хлопчак. -
   Зi слiв зрозумiло i так!"
   На це я казав у одвiт:
   ? притча старезна, як свiт,
   переказ про вирок царя,
   коли привели бунтаря.,
   Слузi вiн дикту? в ту мить:
   "Карати не можна простить".
   Той пише, як цар повелiв,
   а коми не ставить мiж слiв.
   I ось на майданi для страт -
   бунтар у кайданах. I кат,
   що мав за царя вiдомстить.
   "Карати, не можна простить",-
   слуга об'явля рiшенець.
   Аж руку пiдносить мудрець
   (усi шанували його):
   - Не так прочитав ти, слуго. -
   Бо встиг зазирнуть тайкомл,
   що коми у текстi нема.
   Взяв вирок, поправив умить:
   "Карати не можна, простить".
   Побачив, що кома змогла?
   Така колись притча була!


   МОЖЛИВОСТI ПРЕФIКСА

   Загадка

   Префiкса можливостi безмежнi.
   Пари слiв, що змiстом протилежнi,
   префiкс може в значеннях зрiвняти.
   Але що там довго мiзкувати?
   Префiкса до слiв додаймо з вами -
   рiзнi стануть означать те саме;

   Що це за префiкс?

   Напiв...  (напiвправда  -  напiвбрехня,  напiвсвiтлий  -   напiвтемний,
напiвсолодкий - напiвгiркий i т.п.)


   ВЕСЕЛЕ СЛОВО

   Добре слово настрiй, дух пiдносить;
   забувати, друже мiй, не варто,
   що для настрою i жарту досить
   просто теплого людського жарту.

   Як народ веселе слово творить?
   Ось по кризi йде дiдок бровастий,
   зустрiча? дядька i говорить:
   - Де б оце його отут упасти?

   Дядько теж бо?ться посковзнутись,
   але йти йому уже певнiше.
   Не минув нагоди усмiхнутись:
   - Та вже падайте, де вам зручнiше...

   I обидва розсмiялись гучно:
   ковзанку пройшли благополучно.

   Ось улiтку (квiти на газонах),
   смiючись, бiжать дiвчата юнi,
   будiвельницi в комбiнезонах,
   крейдою оббризканi красунi.

   I за мить уже шпаркi дiвчата
   вносять козли крiзь склянi дверини.
   Й тут же Мотря, дiвчина завзята,
   блиснула очима в бiк Марини:

   - Як би це розбити шибок зо три?
   Ти заходь, Марино, звiдсiля ось... -
   А Марина ?й: - Та бачиш, Мотре,
   я ж оце й сама вже нацiляюсь.

   I обидвi розсмiялись гучно:
   козли пронесли благополучно...

   Ти звертав увагу, друже милий,
   що таке в життi веселе слово?
   Гумор нада? людинi сили,
   коли в серцi ся? веселкове.


   СКОРО ВЖЕ КАНIКУЛИ

   Нам гулять, звичайно, нiколи,
   в школi все для нас цiкаве.
   Але скоро вже канiкули -
   нас новi чекають справи.

   Жовтень каже: - Дощ я висiю
   й чисте небо вам готове!
   Ми ж на свята у Киргизiю
   i - в похiд на Алатоо...

   Землю бiлою нам дратвою
   Дiд Мороз прошив на славу.
   В цi ж канiкули ми в Латвiю
   гайнемо на Даугаву!

   Травень каже: - Повзеленюю
   буйним зiллям кожну хату.
   Ми ж на свята - у Вiрменiю,
   до пiднiжжя Арарату!

   По дощах земля стужавi? -
   здiйсним лiтнi мри давнi:
   в червнi ?демо в Молдавiю,
   до Днiстра, в зеленi плавнi!

   А з Молдавi? у Грузiю
   нам дорога недалека.
   З усiма сво?ми друзями
   ми знайомi ще з Артека.

   Про кiно, було, там споримо
   чи про книжку, що чита?м.
   Вам цiкаво, як говоримо,
   коли мов усiх не зна?м?

   Хто грузинською, марiйською...
   Коли ж разом братнiм клубом
   всi говоримо росiйською,
   бо ??, як рiдну, любим.

   Нам гулять, звичайно, нiколи,
   в школi все для нас цiкаве.
   Але скоро вже канiкули -
   нас новi чекають справи.


   ДВI КРА?НИ

   Шарада

   До умови шаради просто?
   тут ми Африку мусимо вставити;
   в нiй до назви кра?ни жарко?
   Бо попереду мусим добавити -
   й принесуть нам у клiматi змiну
   дивовижнi словеснi химери цi,
   i потрапим ми в iншу кра?ну,
   що вже буде в Пiвденнiй Америцi.

   Якi це кра?ни?

   (Лiвiя й Болiвiя)


   ПРИЧАРОВАНА

   Ра?сi Карагезян[4]

   Сквером жiнка миловидна
   йде зi школи з дiтками:
   схiдний тип (з обличчя видно),
   порiвнялись швидко ми.

   Усмiха?ться: - Так пряжить
   тижнями останнiми,
   що мо? малята кажуть -
   наче в ?реванi ми!

   Взагалi ми з Зангезура
   свiй вiрменський рiд ведем.
   В нас, як каже ваш Сосюра,
   щастя зоряний едем.

   Що не слово, то такою
   мовою спiвучою!
   Iдемо попiд густою
   липою квiтучою.

   - Як, - питаю, - ви, вiрменка,
   нашу мову вивчили?
   - А читаючи Шевченка!
   Мабуть, це пришвидшило!

   "Кобзаря" читала в вузi,
   час у ночi крадучи.
   "Стажувалася" в бабусi
   у селi Безрадичi.

   Як спiвали молодички
   "Продай, милий, сивi бички",
   часом пiдпрягалася, -
   вiд душi смiялася...

   - Що ж найперше стало вабить?
   б ж якась основина?
   - Укра?нська пiсня, мабуть, -
   нею причарована!

   АББАС I МИКОЛА[5]

   Два гарнi поети вiдомi у нас -
   киянин Микола й бакинець Аббас.

   Як з'?дуться разом цi дво? братiв,
   подовгу смакують красу рiдних слiв.

   Миколу хвилю? розмова жива,
   Аббаса пита? про ?хнi слова:

   - Чечек у вас - квiтка, як чiчка у нас.
   - I кюль у нас - квiтка, - говорить Аббас.

   - То й наша кульбаба iде звiдсiля?
   - Так, - каже Аббас, - луки й вам звеселя.

   Микола русалок згадав на Днiпрi.
   - Цiкаво: русалка у вас - су перi!

   - Тут, бачиш, два слова, бо су - це. вода,
   а з не? русалка - перi - вигляда.

   Жарту? Аббас, бо русалок не раз
   стрiчав у Шевченкових творах Аббас.

   Смакують, до сутi доходять самi.
   Микола напам'ять чита Насiмi.

   Рядкiв переклали не сотню, не двi, -
   це чiчки духмянi, це квiти живi!

   Киянин Микола й бакинець Аббас
   прозорiстю слiв милувались не раз:

   - Ах, чудо-слова: чи Десна, чи Басань!
   - А вашi дива: Сумга?т, Ленкорань!

   Аббасовi сниться безмежжя Днiпра,
   Миколi завжди - бiлопiнна Кура.

   Тому про них друзi говорять у нас:
   бакинець Микола-й киянин Аббас.


   СТАЮТЬ У ПРИГОДI

   Загадка

   Коли твiр якийсь готую,
   рiзнi речення пишу,
   щось, бува?, я цитую,
   мову вводячи чужу.
   Але, любий мiй читачу,
   як для вас ?? позначу?
   Тут уже не допоможуть
   анi коми, нi крапки,
   у пригодi стати можуть -
   здогадались ви?

   (Лапки)


   МАЛЕНЬКI ПОСЕСТРИ

   Оляночка пiсля школи
   гостю? в Литвi у Агне.
   I радiсно, як нiколи,
   зелена ?м рута пахне.

   Ось Агне бiжить на ганок
   стрiчати погожий ранок,
   а там заста? Олянку
   i каже: - Доброго ранку!

   - Лабас рiтас! - Олянка ?й.
   Давай умиватись мерщiй.
   Воркують собi дiвчатка,
   завжди нерозлучнi, в парi.

   У Агне - синi очатка,
   в Олянки - очицi карi.
   Беруть газету в кiоску
   (на вулицi повно люду):

   - Я буду вивчать литовську!
   - А я - укра?нську буду!
   Злетiв шпачок на полянку,
   примчав на траву, на попас.

   - Он шпак! - зрадiла Олянка.
   I Агне зрадiла: - Шпокас!

   А ген рiка недалеко.
   I Агне: - Он гандрас бродить!
   Олянка: - А в нас - лелека!
   Не схожi слова, виходить.

   Олянка хотiла б нинi
   буть з Агне в Ки?вi в парi.
   У Агне - очата синi,
   в Олянки - очицi карi.

   Вже й вечiр. А рута пахне.
   Та нiч насува? з-над плес.
   - Добранiч! - говорить Агне.
   Олянка: - Лабос накть?с!


   ПIДПРИ?МСТВО I ЗАТОКА

   Загадка

   Двоскладове наше слово -
   пiдпри?мство промислове,
   а знак м'якшення додай -
   буде вже частина рiчки
   чи затока невеличка.

   Що за слово? Вiдгадай.

   Власне, два тут слова (з рiзним
   наголосом навiть).
   Хочеш - пiдкажу тобi я:

   це -

   (завод i заводь)


   СIМ'Я

   Ти чув таке: сiм'я - держави ланка?
   Я розкажу, яка в нас ? сiм'я:
   Дiд - укра?нець, баба - росiянка,
   онук - туркмен. (I ?хнiй родич - я.)

   Нiде не приймуть хлопця за чужого;
   куди не киньте - скрiзь його рiдня.
   I Ки?в свiй для нього, i Чарджоу [6],
   i вiн про всiх турбу?ться щодня.

   Чорнявий хлопчик: в маму а чи в тата?
   Батьки ж бо - укра?нка i туркмен.
   Яка ця хата мовами багата,
   ще й славна розма?тiстю iмен.

   Олекса - дiда звали. Баба - Люся.
   Батьки - Рахман i Ольга, син - Мурад.
   I мови - тата, мами i бабусi -
   звучать, як спiв, i ?м хлопчина рад.

   А якщо мама хоче супу з гречки,
   бабуся - щi, а татко любить плов?

   Тодi пораду проти суперечки
   да? ?м Котляревський знов i знов:

   "Де згода в сiмействi,
   де мир i тишина,
   щасливi там люди,
   блаженна сторона..."

   Тодi всмiхаються батьки i дiти,
   як всi щасливi люди на землi.

   В оселi ?х витають заповiти
   Шевченка, Пушкiна й Махтумкулi.


   СЛОВЕЧКО ПIДВЕЛО

   Яка чудесна кожна мова!
   Але слова мотай на вус.
   Як не уважний ти до слова,
   то може трапитись конфуз.

   Бо ? омонiми мiжмовнi,
   вiдомi вченим з давнини:
   слова однаковi назовнi,
   та рiзнi значенням вони.

   I дуже легко помилиться -
   суцiльнi рифи навкруги:
   болгарське булка - молодиця,
   вонявка в Чехi? - духи,
   а бiлоруське бульба - й зроду
   картопля... Он якi дiла!

   Та розкажу я вам пригоду,
   яка в Молдавi? була.

   До пiонерського будинку
   край мальовничого села
   у табiр працi й вiдпочинку
   юнь з Укра?ни прибула.

   Знайомляться загони, класи:
   гука вожатий i сво?м,
   i гостям теж: - Интр-ац-ла-каса!
   що значить: "Просим вас у дiм!"

   Наш хлопець, до дурнички ласий,
   Не знав, що каса в них - це дiм.
   - Ще й не робив, а вже до каси! -
   гукнув, пожвавившись: - Ходiм!

   Нiчого дивного нема?,
   що збоку смiшно всiм було.
   Подумати - i то ж бува?:
   отак словечко пiдвело!


   ДО ПОЕЗI? ЛЮБОВ

   ? на ки?вськiй околицi
   восьмирiчка в Крюкiвщйнi.
   Зна?ш, чим вiдома школа ця
   всiй великiй Батькiвщинi?

   Слiдопитами завзятими
   (йдуть на пошук знов i знов).
   ?хнi буднi робить святами
   до поезi? любов.

   А музей! Хлоп'я з указкою
   вiрш чита?... Ряд портретiв...
   Гомонить живою казкою
   бiля школи Сад поетiв.

   Почуття ж бо стiльки теплого
   в них до во?на-спiвця!
   В пам'ять кожного полеглого
   посадили деревця.

   У поезiю закохана
   дiтвора розкаже радо
   про Герасименка й Когана,
   Чумаченка i Отраду.

   Ось рядочки безiменнi? -
   ким написанi? Коли?
   Щоб узнать - в Москвi, в Вiрменi?
   слiдопити побули.

   Що чита?мо, що бачимо,
   затамовуючи подих, -
   все зусиллями дитячими
   в лiтнiх зiбрано походах.

   Кожне з них душею чулою
   як перлин, тих слiв шука
   до обiрваного кулею
   поетичного рядка.

   Рюкзачок - ?х амунiцiя,
   бiльш нiчого в них нема?.
   Але кажуть, що й мiлiцiя
   на шляхах ?м козиря?.

   МАЛЕНЬКА, МЕНША ВIД МАЧИНИ

   Загадка

   Маленька, менша вiд мачини,
   нi з ким не стану на борню.
   А при читаннi, коли треба,
   й людини мову зупиню.

   Що це таке?

   (Крапка)


   ВОНИ ДЛЯ РЕЧЕННЯ БАГАТО ВАЖАТЬ

   Загадка

   Вони для речення багато важать:
   турботливо обнiмуть, як дружки,
   i вставленi слова й цитату вкажуть,
   Давайте ж назовем ?х. Це -

   (Дужки)


   ЧИ ВАЖКО РОЗГАДАТЬ?

   Як розгадать, звiдкiль походить слово,
   що дивиться на тебе загадково?

   Таких птахiв стрiчали-бо не раз ви,
   що зробули звукоподiбнi назви:

   у росiян кукушка, знана птиця
   в болгар ?? сестриця - кукувiца.

   А пiвень - кокот у слов'ян справiку
   (бо й ко-ко-ко, -- не тiльки ку-ку-рi-ку!)

   В прадавнiй Iндi?: куккутас - когут,
   а схоже у Литвi: кукутiс - одуд!

   А одуд у болгар за збiгом дивним
   зоветься жартома... циганським пiвнем...

   А якщо назви не звукоподiбнi?
   Зусилля додатковi тут потрiбнi.

   Бува? слово: вда?тесь до нього -
   не промовля? спершу вам нiчого.

   А назва не звичайна, не безлика, -
   у нiй прихована краса велика, -

   над назви островiв, архiпелагiв, -
   як мiсто-сад Алма-Ата в казахiв.

   Для них не тiльки милi звуки в словi,
   а Батько Яблук це в казахськiй мовi.

   А чом болгарське мiсто зветься Враца?
   До нього вхiд - мiж скель ворiтця - вратца.

   А в нас село - чом зветься Нiжиловичi?
   Колись жили мисливцi - мужi ловчi!

   Та щоб збагнути слова суть чудесну,
   теж треба вергати руду словесну.

   Як роблять це невтомнi i натхненнi
   талановитi мовознавцi-вченi.


   ЗЛИТА Х ХВОСТКОМ ЦЯ КРАПКА

   Загадка

   Злита з хвостиком ця крапка,
   невелика, власне, лапка.
   Робить паузу, всiм знайома.
   Як вона зоветься?

   (Кома)


   ШЕНI ЧIРИМЕ[7]

   Р. Чiлачавi

   Слiв грузинських, де я вирiс,
   не учили ми.
   Але чув я чудо-вираз -
   шенi чiриме.

   Чий високий дух, як гори, -
   тим вiдмiрено
   брать чуже на себе горе -
   шенi чiриме.

   Лихо в друга чи в сусiди
   висне гирями: -
   "Най менi тво? всi бiди -
   шенi чiриме".

   Чий широкий дух, як море, -
   тим вiдмiрено
   брать чуже на себе горе -
   шенi чiриме.

   Бiль словами гасять люди
   щемно-щирими.
   Хай наш вiк щасливим буде -
   шенi чiриме!


   А ХТО Я?

   Загадка

   Я такий же, як знак роздiловий,
   i вiдомий шкiльнiй дiтворi.
   Та в словах укра?нсько? мови
   я пишусь не внизу, а вгорi.
   Спробуй лиш написати iм'я -
   зразу стану потрiбним i я.

   (Апостроф)


   ВИПАДКОВА НАЗВА

   - Ти зна?ш, друже, що може слово
   з напiв'ясного нам джерела
   предмету назву дать випадково,
   i назва влипне, як там була!

   Тарасик слухав мене, завмерши,
   уже до бесiд зi мною звик. -
   Коли англiйцi ступили вперше
   до австралiйцiв на материк
   i там уздрiли якусь тварину -
   сумчасте диво на двох ногах -
   подивувались якусь хвилину,
   аж гульк - тубiлець iде на шлях.

   Англi?ць якось йому зненацька:
   - Що за тварина ця чудернацька? -
   Та слiв англiйських не чувши й близько,
   знизав плечима той: - Кенгуру!
   (що означа? по-австралiйськи
   "не розумiю", "не розберу").

   Отак i стало це кенгурисько
   вiдоме в свiтi як кенгуру.
   Все, бачиш, сталось тут випадково,
   а не зiтреш ти його нiчим:
   для австралiйцiв i рiдне слово,
   але як назва - немов вiтчим.


   ПРО ПIВНЯ

   Чом пiвень, як спiва, очей не одкрива??
   Тому, що вiн по пам'ятi спiва?!

   (Французький жарт)

   - Але ж удень спiва? рать спiвоча,
   а пiвень i вночi - як потороча!

   (Реплiки цiкавого хлопця)

   Красень пiвень по подвiр'ю ходить.
   А про нього ви хiба не вчили,
   що з тропiчних джунглiв вiн походить,
   де курей уперше приручили?

   Любленець iндiйського народу,
   знаний там цей красень гребенястий,
   як провiсник сонячного сходу,
   вiчний символ радостi i щастя.

   Де iндiйська голуба Малакка
   чи пiвденний iнший осередок -
   правив за будильник цей спiвака,
   красеня сьогоднiшнього предок.

   А для нас диковина велика:
   спить собi спiвун пiд дахом дому
   й раптом - леле - як закукурiка!
   А секрет, мiй друже, ось у чому:

   екваторiальнi днi i ночi
   в рiзнi пори дивовижно рiвнi:
   в час той самий - хочеш чи не хочеш
   засинали й прокидались пiвнi.

   Сонця схiд завжди о шостiй ранку,
   захiд же - увечерi о шостiй.
   У години цi й вели спiванку
   когутовi предки пишнохвостi.

   Тож кричать пiвнi вночi й понинi
   без нiяких примх i забаганок,
   бо в цей час на ?хнiй батькiвщинi
   саме почина?ться свiтанок.

   ТРIШЕЧКИ НАПРУГИ

   Загадка

   Нумо трiшечки напруги,
   ось вам i подробицi:
   перше тут - предмет, а друге
   що з предметом робиться.

   Як би речення словами
   не були заклечанi,
   досить легко ми ?х з вами
   визначимо в реченнi.

   Хто вони?

   (Пiдмет i присудок)


   ЩЕ ПРО СПIВУНА

   - Це ви так розповiли про пiвня, -
   чи не вiн - улюблений ваш птах?
   Бляшанi його фiгурки дивнi
   i менi стрiчались на дахах!

   (З розмови з Тарасиком)

   Справдi, пiвень - птиця, що ?дина
   ма? вiд годинника ключi,
   що й спросоння нам, котра година,
   сповiща? завжди уночi.

   Взять iндика, що в дворi калдика,
   павича красуня-хвастуна, -
   не замiнять белькотом i криком
   нам нiчного часу вiстуна...

   Предок нашого словечка голос -
   слово gal, а вже вiд нього шлях
   i до пiвня - по-латинi gallus, -
   адже й справдi голосистий птах!


   ЖАХЛИВА ПЛУТАНИЦЯ

   Тарасик, як метелик,
   пропурхав до пiвдня.
   Оце б дивитись "телик",
   та ? ще завдання.

   I власнi назви спiшно
   на завтра вчити став:

   - "...наприклад, Рим, Рубiжна,
   Га?тi, Кокчетав..."

   I все це вчити мусим...
   Нащо воно менi? -
   Повiв тут батько вусом:
   - Нi, - каже, - синку, нi.

   До назв усi ми звикли,
   дорослi i малi.
   А уяви, що зникли
   всi назви на землi.

   Задумали ми нинi
   у Харкiв чи Москву,
   чи на сво?й машинi
   в мандрiвку свiтову.

   Мчимо в шаленiм летi,
   а вздовж усiх шляхiв
   нi назв на всiй планетi,
   анi вказiвникiв.

   Машини, мотоцикли,
   автобуси довкiл.
   А власнi назви зникли -
   кра?н, i мiст, i сiл.

   Кругом шляхи безмежнi,
   по рейках мчить експрес.
   Летять швидкi й пожежнi
   куди? Нема адрес.

   З-за рубежу прибулець
   шука Алма-Ати -
   нi назви мiст, нi вулиць -
   куди йому iти?

   Летить туристська група,
   у не? повно скарг:
   не зна, де Гваделупа,
   а де Мадагаскар.

   Жахлива плутаниця.
   А бач, до цього зла
   така собi дрiбниця,
   як назва, довела!


   НАЗВА РIКИ

   Загадка

   До кра?ни знань iшов мандрiвник
   i зустрiв цiкавi складники:
   по?днались префiкс i числiвник
   i зробились назвою рiки.

   Яка це назва?

   (Прип'ять)


   МАМУТ

   Iще в добу льодовикову
   людина зустрiчалась з ним.
   Коли ж iз ним спiткалась знову,
   вiн був лиш рештком викопним.

   Не взна?ш, хоч кричи ти пробi,
   як звавсь цей велет за життя,
   бо назва мамут у ?вропi -
   пiзнiших рокiв набуття.

   Та що за слово? Нi в нiмецькiй,
   анi в французькiй, анi в грецькiй,
   анi в слов'янських основних
   нема? з ним зв'язкiв прямих.

   I ?дуть вченi полiглоти
   в Сибiр, у царство холодiв - -
   у кра? вiчно? мерзлоти
   шукати мамута слiдiв.

   Дерзай, хапайсь за кожну вiстку,
   збирай по капельцi, питай:
   це ж з мамута слонову кiстку
   вiдсiль вивозили в Китай.

   Це ж тут легенд про нього повно
   з льодовиково? пори -
   про зрiст його, про довгу вовну
   й загнутi бивнi догори.

   Що ходить вiн попiд землею,
   такий великий, як гора.
   Надмiру ж вирине iз глею -
   ковтне повiтря й помира.

   Тож уявлявся вiн народам,
   що з Пiвночi вели свiй рiд,
   як велетенський вiд природи
   невиданий пiдземний крiт.

   Пiдземний крiт? Шукавши нитi
   (як зна?мо з книжок тепер),
   про це в минулому столiттi
   дiзнавсь росiйський вчений Бер [8].

   Хоча радiти годi, мабуть,
   але задуматися слiд:
   ? у естонцiв слово maamutt,
   що й означа - пiдземний крiт!

   Естонiя й Сибiр... Можливо,
   це дивно вам: де Крим, де Рим?
   Та все сприйма?ться, як диво,
   з прадавнiм звiрем викопним!


   ДI?СЛОВО, НЕ В'ЯЖЕТЬСЯ З РУХОМ

   Загадка

   Дi?слово, не в'яжеться з рухом.
   Його змiсту не знать просто сором:
   як без префiкса - сприйметься слухом,
   а як з префiксом - сприйметься зором.

   Яке це дi?слово?

   (Казати, показати)


   ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

   Я радий, що ти, Тарасику,
   так пiдрiс i так змiцнiв,
   що чита?ш нашу класику
   i сьогоднiшнiх спiвцiв.

   Мов стрибком ловця обачного
   ти за роги взяв бика.
   А давно питав "клумачного"
   у бабусi словника?

   Нинi клунком не вряту?шся,
   бо словник важенний - страх!
   той, що ним ти користу?шся -
   в одинадцяти томах.

   Букви золотом вiдтиснено:
   кожне слово - золотник.
   Мiж братiв-народiв визнано
   укра?нський наш словник.

   Мово, ти - вiдкрита часовi,
   мужня, нiжна i дзвiнка;
   муки, помисли Тарасовi,
   серце Лесi i Франка.

   Скiльки сонця полудневого
   у Тичининськiй добi!
   Скiльки ся?ва Вишневого,
   спiву Рильського в тобi!

   Я радий, що ти, Тарасику,
   так пiдрiс i так змiцнiв,
   що чита?ш братню класику
   i сьогоднiшнiх спiвцiв.

   Бо гордиться Батькiвщиною
   кожен сущий в нiй язик.
   Дух братерства, дружбу щирую
   прославля? наш словник.

   Не пустi красивi видива,
   не словес примхлива гра.
   В ньому сталь аустенiтова [9],
   поклик Тронки Гончара.

   Нe реклам вогнi неоновi -
   спiв у серцi й на устах.
   А рядки - як шви Патоновi
   в наших зоряних мостах!


   ЩО ЗА ЗНАК - СТРУНКИЙ, МОВ СПИС?

   Загадка

   Що за знак - стрункий, мов спис,
   вiн над крапкою завис,
   спонука до поклику.

   Хто ж бо вiн?

   (Знак оклику)


   ЩОБ ДУЖЧЕ СВIТОМ ДОРОЖИТЬ

   В. Пепi

   Путi-дороги перехреснi
   верстали прадiди й дiди
   i назви нам земнi й небеснi
   лишили в мовi назавжди.

   Тi - крем'янi лани орали,
   тi - полювали дичину,
   а тi - по сiль дорогу знали
   у Крим або в Галичину.

   Ось вiдкiля з земними збiги
   в космiчних назвах без кiнця;
   сузiр'я там - Граблi, Чепiги,
   Вiзничого, Орла й Стрiльця!

   Котрийсь поет iз предкiв наших,
   що гречку сiяли в полях
   i ?здили по сiль на мажах,
   у небi взнав Чумацький Шлях.

   О ця туманна свiтла смуга
   в безмiсячну прозору нiч!
   I щем, i радiсть в нiй, i туга,
   i вiчна загадка сторiч...

   А ген - накат в имлистих бликах -
   мов припорошений узвiз. -
   I сiм отих зiрок великих
   в народi звуть - Великий Вiз.

   Сiя? в буднi вiн i в свята
   й несе цю назву недарма:
   чотири зiрки - колiщата,
   три - вiйя - дишло до ярма.

   А що за зiрочка-мигачка
   бiля середньо? блищить?
   Маленька зiрка - то Собачка
   за возом назирцi бiжить.

   Женеться, злюще, дзявулисте,
   бiжить притьмом, не попуска -
   сирицю хоче перегризти,
   що крiпить дишель до вiзка.

   Спинити дума колiсницю
   завзятий цуцик-бiгунець:
   коли перегризе сирицю -
   настане свiтовi кiнець...

   Та ми говоримо усюди,
   що треба вiчно в мирi жить.
   А цю легенду склали люди,
   щоб дужче свiтом дорожить!


   ЗАГАДКА З РОЗГАДКОЮ

   Акростих

   Розтина блакить, гостроголова,
   Аж до зiр готова досягти;
   Космонавтики вона основа,
   Екiпаж споряджено - лети!..
   Тут, у вiршi, й вiдповiдь готова,
   А тобi - лиша?ться знайти.


   ПЛАСКI, ЛЕДЬ ВИГНУТI ПРЕДМЕТИ

   Загадка-жарт

   Пласкi, ледь вигнутi предмети
   стоять укупi кружкома.
   Про них стосовно до кебети
   говорять люди жартома.

   Коли це тара, то нiчого:
   уставиш, як вiдсутнi й двi.
   Але смiються з тих, у кого
   нема одно? в головi.

   Що це таке?

   (Клепки)


   ЩО ЗНАЧИТЬ СЛОВО "ЗНАЧИТЬ"?

   Федько, розумна голова,
   а робить все недбало.
   Крiзь зуби цiдить вiн слова,
   говорить як попало.

   Як тiльки дво?-тро? слiв -
   одразу: значить, значить.
   I вже не раз таке вiн плiв,
   що важко розтлумачить.

   Вже стiльки з ним було розмов
   старання друзiв марнi.
   Федько вжива? знов i знов
   слова паразитарнi.

   Раз на запитання просте -
   що значить слово "значить"? -
   сказав: це, значить, значить те,
   що слово "значить" значить!

   Потiшив вiн сво?х дружкiв
   (ой Федя бiдолашний!).
   Смiявся з ними й брат федькiв,
   армi?ць учорашнiй.

   Хоч трохи й сором за Федька,
   та як з халепи вийти?
   Заводить мову здалека:
   - I хлопець не дурний ти.

   Та ба! вчепивсь в одне слiвце
   не контролю?ш мови.
   А що по сутi значить це?
   Лiнивство розумове!


   ЯКИЙ ЦЕ СПОСIБ I ЯКИЙ НАРОД?

   Загадка

   Подумай, не ломися без пуття
   в незамкнутi самими нами дверi.
   Звичайне слово - спосiб вiдбиття
   малюнкiв, лiтер, знакiв на паперi.
   Читатимеш назад - скажу заранi -
   уже постане представник народу,
   який живе в Туреччинi, в Iранi,
   на територi? Близького Сходу
   (подекуди i в нас на Закавказзi).

   Вiдгадуй. Не здавайсь нi в якiм разi.

   (Друк i курд)


   ХЛIБ I СЛОВО

   У стiнах храмiв i колиб
   сiя? нам святково,
   як сонце, випечений хлiб
   i виплекане слово.

   I люблять люди з давнини,
   як сонце незагасне,
   i свiй духмяний хлiб ясний,
   i рiдне слово красне.

   Бо як запахне людям хлiб,
   ?м тихо дзвонить колос,
   i золотом сiя? снiп
   пiд жайворона голос.

   I, мабуть, тому кожну мить
   бешкетнику-харцизi
   ?х слово батькiвське звучить
   як заповiдь у книзi,

   цей сплав чудесний, золотий
   з ядристих зерен лiтер:
   "Не кидай хлiба, вiн - святий,
   не кидай слiв на вiтер!"


   НА ПРОСТОРI

   Загадка

   Як станеш на просторi ти,
   скажи, що це за диво:
   i видно край, але дiйти
   до нього неможливо.

   (Обрiй)


   КРУГЛА КУЛЯ

   Загадка

   Кругла куля непроста,
   голуба, велика:
   без будинкiв там мiста,
   без води там рiки;
   без людей i без землi
   i шляхи, i гори,
   i моря, i взагалi
   всi земнi простори.

   Що це таке?

   (Глобус)


   КОЛИ ЗАБУВ ТИ РIДНУ МОВУ

   Коли забув ти рiдну мову -
   яка б та мова не була -
   ти втратив корiнь i основу,
   ти обчухрав себе дотла.

   Коли в дорогу ти збирався,
   казала мати, як прощавсь,
   щоб i чужого научався,,
   й свого нiколи не цуравсь.

   Ти ж повернувсь душею бiдний,
   не просто розгубив слова,
   немов якийсь Iван безрiдний,
   Iван, непомнящий родства.

   Не радi родичi обновам.
   Чи ти об'?вся блекоти,
   що не сво?м, не рiдним словом
   iз матiр'ю говориш ти?

   Ти втратив корiнь i основу,
   ти обчухрав себе дотла,
   бо ти зневажив рiдну мову,
   ту, що земля тобi дала,

   ту, що не вбили царськi трони,
   ту, що пройшла крiзь бурi всi,
   крiзь глузи й дикi заборони
   й постала нам у всiй красi.

   Сяйних перлин тобi не шкода,
   адже, набувши вищих прав,
   те, що дала сама природа,
   ти добровiльно занедбав.

   В пальтi строкатiм, як афiша,
   крикливi моднi кеди взув.
   А мати? Де ще ? рiднiша
   за рiдну, котру ти забув?

   Для тебе й Ки?в - напiврiдний,
   i Мiнськ пiврiдний, i Москва...
   Бо хто ти ?? Iван безрiдний,
   Iван, не помнящий родства!


   ВIДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО

   Загадка

   Вiдгадай обов'язково
   назву цього мiста:
   невелике буде слово
   випечене з тiста.

   Яке це мiсто?

   (Калач)


   ДИВНЕ РОЗМА?ТТЯ

   Друже милий, ти помiтив
   до краси людську любов?
   Скiльки ? на свiтi квiтiв -
   стiльки ? на свiтi мов.

   Холоди чи хмари грiзнi -
   розцвiли в погожi днi
   квiти рiзнi, раннi й пiзнi,
   восени i навеснi -

   i червонi, як троянди,
   i рожевi, як пiон,
   i зеленi, як лаванди,
   i фiалковi, як сон.

   Так i мови: тi, мов квiти,
   що буяють мiж осель,
   iншi - тi, що рвуть гранiти
   ломикаменем мiж скель.

   На душi в людини свято:
   як чудово, що вони
   рiзнi всi, що ?х багато,
   квiтiв сонця i весни.

   У барвистiм розма?ттi
   мови - дивна дивина.
   Порожнiш було б на свiтi -
   зникла б навiть хоч одна.

   Дуже сильна - ти помiтив?
   до краси людська любов.
   Скiльки ? на свiтi квiтiв -
   стiльки ? на свiтi мов.


   ПРО ВIЩО МОВА?

   Загадка

   До мене можна з рiчки доплисти,
   мене дiвчина може заплести,
   дiд як знаряддя - на плечi нести.

   "К" спереду вiдкинеш - полечу,
   почу?ш тiльки як я задзижчу.

   Що за слово?

   (Коса, оса)

   I СТАЛА... ЦИФРОЮ

   Загадка

   Летiла птиця на морозi,
   над хатами зимовим днем;
   згубила лiтеру в дорозi
   i стала... цифрою з нулем.

   Що це таке?

   (Сорока, 40)


   ЯК ОДНА СIМ'Я

   Брат з кордону прибув!
   I на цiлих п'ять днiв!
   Як Тарасик почув -
   за Митька порадiв:

   стереже рубежi!
   I пита? Тарас:
   - Як же там, розкажи,
   на заставi у вас?

   - В нас кордон на замку,
   щоб нiхто не пролiз.
   А бiйцю впам'ятку
   прикордонний девiз:

   прикордонник нiде
   не попустить. Не жди!
   Там, де олень пройде,
   й вiн повинен пройти.

   Якщо тiльки гряде
   небезпека якась -
   прикордонник пройде
   там, де й оленю зась.

   Щирий голос Митька
   повен палу, вогню:
   - А вже дружба яка -
   видно навiть з меню!

   Сибiряк пода?
   то пельменi, то щi.
   А полтавець сво? -
   укра?нськi борщi.

   А грузин пiдоспiв -
   шашлики йому всмак!
   Син казахських степiв
   пода? беш-бармак.

   Ми - зiркi сторожi.
   Ми - пильну?м довкруж.
   Не порушить межi
   анi миша, нi вуж.

   Перебiжчикiв там
   ми ловили не раз:
   I Петро, i Рустам,
   I Расул, i Реваз,

   I Грицько, й Ованес,
   I Хамiд, i Ахмад.
   I лазутчик, як пес -
   власнiй шкурi не рад!

   Глядь - уже й повели
   (знов ворожий провал!):
   "Ну не хлопцi - орли!-
   каже наш генерал. -

   Насторожi весь час:
   не з якихсь там роззяв.
   Глянеш - кожного з вас
   у сини б собi взяв!"


   НА ГОРI ТАРАСОВIЙ

   На гiлках зеленi бростi,
   в небi хмари бязевi.
   Бiля пам'ятника гостi
   на горi Тарасовiй.

   А гостей же так багато
   в цiй порi весновiй:
   всенародне свiтле свято
   "В сiм'? вольнiй, новiй".

   Не Днiпра рокочуть хвилi -
   сплески океановi:
   то спiвають на могилi
   "Заповiт" у Каневi.

   То не грiм хмарину вразив
   зблисками грозовими -
   "Заповiт" гримить Тарасiв
   всього свiту мовами.

   Росiянин: как бушует
   старый Днепр под кручей...
   бiлорус: каб было чутна
   як грымiць грымучы...

   А високий iталi?ць
   тягне басовито:

   che si оda il muggito
   del fiume stizzito.[10]

   А болгарин з чистим серцем
   слов'янина-брата:

   да се виждат, да се чува,
   как реве реката...

   Ти, iндiйцю iз Калькутти,
   ?хав так далеко ти.
   I тво?? мови чути
   переливнi клекоти.

   Вслухайсь, друже iз Тулузи,
   у слова пророка ти...
   I звучать в словах француза
   переливнi рокоти.

   В морi музики - по вiнця -
   щемнi пiдголоски там
   тануть в серцi укра?нця
   невимовним лоскотом.

   Бо зрина? в тiм хоралi
   сиротя невкутане
   i кобзар на Кос-Аралi,
   муштра i шпiцрутени.

   Наче грiм хмарину вразив
   зблисками грозовими -
   "Заповiт" гримить Тарасiв
   всього свiту мовами:

   "Поховайте та всавайте,
   кайдани порвiте
   i вражою злою кров'ю
   волю окропiте"...

   Грiм травневою порою -
   то слова Бояновi
   над Чернечою горою
   в предковiчнiм Каневi.


   ПРО ЧОЛОВIКА Й ДIЖКУ

   Загадка

   Словечко це - не загадка-пiднiжка,
   а не вгада?те, мабуть, повiк:
   чита?ш наперед - велика дiжка,
   назад чита?ш - бiдний чоловiк.

   Що це таке?

   (Кадiб i бiдак)


   ДИВО КАЛИНОВЕ

   Солов'? на калинi,
   на ялинi зозуля.
   Через гори й долини
   лине пiсня з Посулля.

   Мова в нiй калинова,
   древа сонячна гiлка,
   серця тиха розмова,
   калинова сопiлка.

   I мости калиновi
   до братiв до народiв,
   в сiм'? вольнiй i новiй
   всьому свiту на подив.

   I на кручах днiпрових
   травня повiнь зелена.
   На мостах калинових
   калиновi знамена.


   [1] Крак - вiд праслов'янського корок - нога.
   [2] Крочыць (дiесл.) - крокувати.
   [3] Баженов  Микола  Михайлович  (1885-1963)  -  професор  Харкiвського
унiверситету. На громадських засадах вiв мiський гурток  виразного  слова,
який вiдвiдували i школярi.
   [4] Карагезян Ра?са - перекладачка  з  укра?нсько?  на  вiрменську,  ??
робота дiстала високу оцiнку у Вiрменi? i в нас.
   [5]  Аббас  Абдула  -  азербайджанський  поет,  що   досконало   вивчив
укра?нську мову; Микола Мiрошниченко -  укра?нський  поет,  що  вiдповiдно
вивчив азербайджанську. Обидва ? майстрами перекладу.
   [6] Чарджоу - обласний центр Туркменi? на рiцi Амудар'?.
   [7] Шенi чiриме - тво? бiди - на мене (груз. прислiв'я).
   [8]  Бер  Карл  Максимович  (1792-1876)  -  природознавець  i  географ,
академiк. Був знайомий з  Тарасом  Шевченком,  сприяв  визволенню  його  з
заслання.
   [9] Аустенiтова сталь - нержавiюча сталь спецiального виплавлення.
   [10] Che si oda il muggito del fiume stizzito [ке сi  ода  iль  муджiто
дель ф'юме стiццiто] - дослiвно: щоб було чути рокiт розгнiвано? рiки.




   ** ХЛIБ I СЛОВО **

   У стiнах храмiв i колиб сiяв нам святково,
   як сонце, випечений хлiб
   i виплекане слово.

   I люблять люди з давнини,
   як сонце незагасне[1],
   i свiй духмяний хлiб ясний,
   i рiдне слово красне.

   Бо як запахне людям хлiб,
   ?м тихо дзвонить колос,
   i золотом сiя? снiп
   пiд жайворона голос.

   I, мабуть, тому кожну мить
   бешкетнику-харцизi[2]
   ?х слово батькiвське звучить,
   як заповiдь у книзi,

   цей сплав чудесний, золотий
   з ядристих зерен лiтер:
   "Не кидай хлiба, вiн - святий,
   не кидай слiв на вiтер!"

   [1] Незагасне - те, що не можна загасити.
   [2] Харциз - розбiйник, грабiжник.




   ** ВIЧНО ЖИВА **

   А мова не корилася царю -
   анi царю, анi його сатрапам,
   з орлом двоглавим[1] стаючи на прю[2],
   що брав ?? у пазуристi лапи.

   Несла устами вiдданих синiв
   мужицьку правду, ту, що ? колюча,
   смiялася з ненависних панiв,
   що ?хня правда на всi боки гнуча.

   Плюндрованiй, не надавали прав,
   немов на звiра, об'являли лови.
   Орел впивався в душу, тiло рвав -
   вiн був безмозкий, хоч i двоголовий.

   Заборонити дереву рости,
   ширяти вольнiй птицi у блакитi,
   живiй рiцi мiж берегiв плисти,
   ходити сонцю по сво?й орбiтi?

   Заборонить дощевi поливать
   гiнке стебло, щоб не зросло колосся,
   поетовi - писать i малювать,
   щоб приректи народ на безголосся?

   О як хотiла, прагла воля зла,
   щоб ти була лиш суржик, мiшанина:
   щоб вiчно недорiкою була
   на втiху скалозуба-мiщанина!

   Хай давню жуйку мiщанин жу?[3],-
   воскресли, пiднеслися духом люди.
   Бо в на свiтi совiсть, правда ?,
   i рiдна мова ? i вiчно буде!


   [1] Двоголовий орел - символ царсько? Росi?.
   [2] На прю - на боротьбу.
   [3] Тут ма?ться на увазi облудне твердження  прислужникiв  царизму  про
те, що укра?нська ? не самостiйною мовою, а дiалектом росiйсько?.

   ==============================================================






   ДВА ХЛОПЧИКИ

   Два хлопчики в зелену пору року
   До лiсу вийшли,вiкових дiбров.
   Один iз них прискалив миттю око
   Й прикинув дiловито: "Скiльки дров?"

   А навкруги i щебетало, й квiтло,
   Як сто вiкiв тому, так i тепер...
   Не стримавсь другий хлопчик:
   "Скiльки свiтла!"
   Промовив i, схвильований, завмер.

   Два хлопчики... I лiс так пильно в вiчi
   Дививсь сусiдам димокурних труб.
   Вiн ще не знав, хто буде тут лiсничим:
   Чи садiвник життя, чи дроворуб...



   БЕСIДИ З ВНУЧКОЮ ПРО ХЛIБ

   I. НЕДОЖАТА НИВА

   В серпнi не брали ми в руки серпи,
   Бо руки тримали зброю,
   Бо нашi достиглi пшеничнi степи
   Були тодi полем бою.

   Нива - по колосу ходять зайцi!
   Мiсяць над степом сто?ть в караулi.
   З боку одного - нашi бiйцi,
   З другого ворог -на вiдстанi кулi.

   Нiбито тихо. Тривожний ландшафт[1],
   Бiлi хати почорнiли вiд туги.
   I не змогла гречкосiйна душа
   Стерпiть над хлiбом наруги.
   Вийшов солдат -
   Степовi сват -
   В нiч iз транше? яруги.

   Поповзом ниву розтерзану жав,
   Працi вiддавши i душу i тiло,
   Мiсяця серп йому помагав,
   Поки на сходi заднiло...

   Бачить пришелець[2], щось тут не те,
   I не збагнути йому, що за диво:
   Звечора поле було золоте,
   Нинi ж простерлася вижата нива.

   Бачить снопи, як бiйцi, на стернi,
   Все те пече його, злостить i муля.
   Вiн ще не знав, що в цiй сторонi
   Кожна зернинка - фашистовi куля.

   Бою розкручувалась круговерть,
   Мов розтревожений улiй.
   Полем ходила солдатова смерть,
   Так недалеко, на вiдстанi кулi.

   Стало на свiтi бiльше вдовиць...
   Хлiбовi трудно служивши i чесно,
   Во?н лежав мiж снопiв горiлиць,
   Стягнутий поясом, як перевеслом.

   ...Хвилi пшеничнi бiжать вдалину
   На тому ж таки, на вiчнiм лану.
   Внучка менi, як маленька царiвна:
   - Що це ти, дiду, усе про вiйну,
   А про казкове коли, про чарiвне?
   I, примруживши очко,
   Намага?ться глянуть на сонце
   крiзь бублика рум'яного...
   - Постривай, дочко.
   Спершу могилку солдатську доглянемо.



   II._ НЕТИПОВИЙ ВИПАДОК НА МАЙДАНI_

   Де снiг устелив рiвнiсть асфальту -
   "Футбол" свiтового масштабу:
   Хлопчики пороздягали пальта,
   Пiдгилюють хлiб.
   Шайбу!

   От футболiстики, от молодцi!
   Ось-ось заженуть його в ворота.
   Не сiячi поки що вони, не женцi.
   Очi горять - пара з рота.

   Поряд чимало народу сну?,
   Кожен спiшить, до "матчу" байдужий.
   Пiдгилюють хлiб, як серце мо?,
   Хлопчики спритнi i дужi.

   Булка - п'ятак, майже - за так!
   - Пас! - вимага? червонощокий хлоп'як.
   Шайбу! Шайбу!

   ...Аж тут принесло на майдан бабу.
   Пiдкотився хлiб старiй до нiг,
   Шукаючи захисту, лiг.
   Нагнулась, взяла його в руки,
   А до хлоп'ят навiть не забалакала.
   Обтерла булку вiд снiгу й грязюки
   I - заплакала.

   [1] Ландшафттут: мiсцевiсть.
   [2] Пришелець - iдеться про фашистiв.

   ==============================================================






   Антiв древнiх - вена,
   Ордам - глиб шалена.
   "Шлях з варяг у греки",
   Сiчi - кiнь баский...
   Мрiяв наш Славутич,
   Нiжний i гримучий,
   Таврiю обняти,
   Оживить пiски.

   Став Днiпро морями,
   Красить пiч вогнями:
   З неба глянь - наземний,
   Свiй Чумацький Шлях!
   Не реве, не стогне,
   Рiг достатку повнить;
   Де канали- повiнь
   Золота в полях.

   З думи i билини,
   Iз вогию-калини,
   З грому Перемоги
   Виплива рiка.
   З-пiд Росi? серця
   Прямо в душу лл?ться,
   А з душi, як з моря,
   Вже не витiка.

   ==============================================================




   ГРIМ

   Була гроза, i грiм гримiв,
   Вiн так любив гримiти,
   Що аж тремтiв, що аж горiв
   На трави i на квiти.

   Грiм жив у хмарi, i з гори
   Вiн бачив, хто що хоче:
   Налив грозою грiм яри,
   Умив озерам очi.

   А потiм хмару опустив
   На сад наш на щасливий
   I натрусив зi сливи слив,
   Щоб легше було сливi.

   Та тут до грому навздогiн
   Заговорила груша:
   "Труснiть i грушку, дядька грiм,
   Бо важко менi дуже..."

   I дядько грiм сказав собi:
   "Потрушу я грушу,
   Бо небеса вже голубi



   ЛIТНIЙ РАНОК

   Джмелi спросоння - буц! - лобами!
   Попадали, ревуть в травi.
   I задзвонили над джмелями
   Дзвiнки-дзвiночки лiсовi.

   Повiльне сонце на туманi
   До проса випливло з води,
   Де на пташинiм щебетаннi
   Тинявся малиновий дим.

   Лиш сонях спав, хоча й не мусив,
   I ось за те, аби вiн знав,
   Важкий ячмiнь медовим вусом
   Бджолу за лапку лоскотав.

   У картузах iз парусини
   Комбайн комбайновi гукав:
   - То що ж косить?
   Воно - все син?!
   Де льон? Де небо? Де рiка?

   ==============================================================





   КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА

   Драматична поема


   ДIЯ ПЕРША

   Дрiмотна карпатська верховина. Вiковi смереки  та  буки  з  двох  бокiв
пiдступають до високо? кам'янисто? галявини. За галявиною вдалинi ще  вищi
шереги вiдрогiв, якi нагадують буремне море,  що  в  поривi  пiднялося  до
самого неба i  раптом  закам'янiло.  Все  залите  iмлистим  надвечiр'ям  з
виблисками передгроззя. Хмари густими отарами насуваються iз-за обрiю -  i
не знати, чи по небi сунуться тi хмари, чи по горах._
   На лобняку галявини сто?ть одинока гуцульська хата. Вона неначе вгрузла
в землю пiд тягарем важких минулих лiт аж по  самiсiнькi  вiконця  Широкий
ганок, складений iз нетесаних колод, протрух, i  порiг  його  зрiвнявся  з
камiнням. За причiлком хатини височi? опудало  з  iржавою  каскою  замiсть
голови. Бiля ганку довба?ться  в  смiтнику  курка,  прив'язана  паском  до
жердини.
   На ганку сидить дуже стара бабуся в прадавньому гуцульському вбраннi. I
вицвiлий кептар, i прочовганi постоли  неначе  зрослися  з  бабусею  та  з
трухлявими колодами, з  порепаним  камiнням.  Старенька  сидить  нерухомо,
печально вдивляючись у далечiнь, нiби в минулi вiки._
   Бабуся._
   Жахна пора упала на Карпати.
   Вже нiкуди й голiвоньку сховати.
   Вiд ворогiв розлючених i хижих.
   Вони, мов звiрi, нишпорять по хижах,
   Залазять в кожен запiчок i дiжку,
   Хапаючи останню нашу ?жку,
   Бо овечок в отарах пережерли
   Уже давно... О, щоб вi? перемерли,
   Аби зiтхнули вiльно верховини.
   Та нi, либонь, скорiше край загине,
   Анiж отi чужинцi проклятущi.
   Уже не чуть живого слова в пущi -
   Усiх людей зiгнали на долину
   Заложниками, певне, до загину.
   Заложники... Яке страшне, незнане
   Те ?хн? слово.
   Бабуся замовка?, замислю?ться. Надвечiр'я  швидко  згаса?.  Чути  важкi
удари громовицi, якi зливаються з далеким гарматним ревом.  Темно-багряним
свiтлом спалахують блискавки. Вони теж зливаються з  загравами  негаснучих
пожеж. То, мабуть, бори горять або ж гуцульськi села  -  за  вiдрогами  не
видко.
   Кажуть, партизани
   З'явилися на нашiй верховинi.
   Хто ? такi?
   Iзроду аж донинi
   Не чула я. Зда?ться, як опришки...
   Видать, твердi насипались горiшки,
   Що навiть тi, у кого зуби вовчi,
   Ховаються у нори серед ночi,
   Аби ?х смiлi во? не злапали,
   А в партизанiв, кажуть, самопали
   Такi, що все лихе? спопеляють.
   Отим-то ?х, як рiдних, полюбляють
   Всi нашi люди в кожному куточку.
   Гуцул вiддасть останнюю сорочку,
   Останнiй шмат кулешi iз казана,
   Коли зустрiне в лiсi партизана.
   А вороги те знають.
   З верховини Гуцуликiв погнали на долини.
   Учора й сина хворого, Iвана,
   За те, що не вказав ?м партизана,
   Мов злодiя, схопили за ворiтьми.
   I як менi, старiй, з малими дiтьми?
   Сирiтки бiднi - в них померла мати,
   Та й батько чи повернеться - не знати.
   Напроти хижки, трохи вiддалiк вiд бору, спалахом громовицi освiтлю?ться
Столiтнiй Бук. До  його  товстого  вiття  тремтливими  галузками  тулиться
Молода Смерiчка. Шумлять бори. Нi, не шумлять. Вiд великого лиха людського
вони заговорили сво?ю тужливою лiсовою мовою. Дерева i  птахи  заговорили.
Та де вже людям розумiти ?хню мову. Вони скоро i свою  забудуть  у  такому
страхiттi.
   Столiтнiй Бук._
   Нема життя на нашiй верховинi
   Деревам навiть.
   Де вже там людинi
   В огнi, в залiзi вражiм виживати.
   Молода Смерiчка._
   Дiдусю, що то, грiм а чи гармати?
   Столiтнiй Бук._
   Гармати й грiм в пекельний гук злилися
   До мене, люба, ближче прихилися.
   Вiд бур i куль я буду закривати.
   Молода Смерiчка. _
   Я вистою, он дiточок сховай ти.
   По них стрiляють вражi карабiни.
   Летять малi у яр, мов двi пiр'?ни,
   А там терни, страшнi холоднi тванi.
   О, як ?м тяжко, Юрцевi i Ганi.
   Столiтнiй Бук._
   Не плач, Смерiчко.
   Нашi гуцулята
   Смiливi, наче справжнi соколята.
   Вони ростуть в орлиному гнiздечку.
   Повернуться - додому недалечко.
   З найтемнiшо? гущавини бору чу?ться  довгий  давучий  крик,  схожий  на
скорботне ридання. То голос зловiщо? Сови.  Вона  примостилася  на  сухому
галуззi мiж Смерiчкою та Столiтнiм Буком, блиска? сво?ми жовтими  котячими
очима i стогне-клекоче, наводячи на все навколишн? жах та зневiру.
   Сова._
   Уга-ува, не вернуться малята.
   Столiтнiй Бук._
   Чого кричиш? Мовчи, Совино клята
   Хiба тобi малих дiтей не шкода?
   Сова._
   Угу-агу! Така моя порода.
   Бабуся._
   Нi хвильки тишi, знову стрiлянина.
   Когось хапають. Йой, лиха година.
   А де ж це дiти, Юрчик мiй i Ганя?
   Пора грозова, та уже й не рання.
   Юрасю! Ганю!
   Iз лiсу дитячi голоси:_
   Гов, агов, бабусю!
   Бабуся._
   Ходiть додому, я за вас боюся.
   Ще вовк ухопить чи
   Блудика стрiне
   I заведе у Горище камiнне,
   Тодi шукай дорiженьки до хижки.
   Розiб'?ш вкрай об кремiнь босi нiжки.
   Або Розрийвода усi пла? розми?,
   Чи Душтрава опиниться на ши?,
   Придуши гь так, що й подиху не буде,
   Чого в Карпатах не стрiчали люди.
   Iз лiсу на подвiр'я, ледь-ледь переводячи  подих,  виходять  хлопчик  i
дiвчинка. Вони худенькi i дуже стомленi, мабуть, пiсля втечi  або  довгого
блукання по нетрях, де живуть отi страхiття, про якi уже не раз ?м  бабуся
говорила. Дiти йдуть, притулившись одне до одного, босi нiжки, розбитi  об
камiння, ледве ступають по землi. Бiдна одежка подерта тернами та  ожиною.
В очах недавно пережитий страх.
   Юрасик.
   Бабусю, рiдна, ниньки на Барвисi
   Ми партизанiв пострiчали в лiсi.
   Вони питали, як на Чорногору
   Пройти, щоб не виходити iз бору.

   Бабуся._
   Якi ж вони?
   Ганя._
   Усi такi привiтнi,
   Немов i справдi нашi вуйки рiднi,
   А помiж них ? дiвка-партизанка,
   В гуртi усi зовуть ?? Оксанка
   Або сестра.

   Вона менi хустинку
   Оцю дала.
   Бабуся._
   Носи, моя дитинко,
   Та вдячно згадуй файну партизанку,
   Як би сестрицю, вечором i зранку.
   Бо де б тобi дiстать таку хустину.
   Юрасик._
   Ми попрощались, перейшли царину
   I там зустрiли в казанку солдата,
   Мов те опудало.
   Пустились утiкати,
   З круто? скелi впали до потоку,
   В якусь безодню темну i глибоку.
   Вгорi солдат почав стрiляти з крiса,
   Ще й не один, повсюди ?х до бiса.
   В Глибокiй стрелить, у
   Козинiй вдруге
   Лунають всi мiжгiр'я i яруги.
   Ганя._
   Я плакала, а Юрця взяв за руки
   Й повiв мене водою через гуки.
   Затим угору, просто без дорiжки.
   Хоч ми подряпались, побили дуже нiжки,
   Але дiйшли прямiсiнько до двору,
   Та ми не йшли, летiли в бiр i з бору.
   Наш Юрця смiлий - може скрiзь пролiзти
   Бабусю, люба, що нам попо?сти?
   Вiд ранку ще i рiсочки не мали.
   Бабуся Чого ж ви ягiд в лiсi не нарвали?
   Юрасик._
   Суницi вiдiйшли, чорницi не поспiлi?
   Ходили за грибами до Трипiли,
   Та жодного грибочка не видати,
   Немов переродилися Карпати.
   Бабуся._
   Лягайте спати, завтра прийде тато,
   Зарiжу я вам курочку лапату.
   Ото поласу?м i юшкою, i м'ясом.
   Ганя._
   А що, коли татусь не прийде часом?
   Iще нiкого з долу не пустили...
   Боюся, щоб лихого не вчинили.
   Бабуся. _
   Чого б це, Ганю?
   Ваш татусь нiкому
   Лихого не робив i вернеться додому.
   Усi повернуться в хижки на верховину.
   Ганя. _
   Ви кажетеусi?..
   А вуйка Яворину
   Устрелили.

   I Бокачук Мелану
   За те, що помагала партизану
   Знайти загiн, чужинцi так побили,
   Що i тепер звестись не ма? сили,
   Лежить блiда, уста чорнiшi рани,
   Та все шепоче:
   "Хлопцi, партизани,
   Рушницю дайте, я пiду до бою".
   I рве в постелi ковдру над собою.
   Отак i тата... Ми й не будем знати.
   Бабуся._
   Та цур тобi, на нiч страшне казати.
   Вже неньо ваш на верховину сходить.
   Ганя._
   А що, коли його жовнiр пошкодить?
   Вони ж такi, отi лихi жовнiри,
   Як в драговинi вовкулаки-звiрi.
   Бабуся._
   Хоч як пошкодять, то не буде втрати.
   Ми зможемо Чугайстра погукати.
   Ви ж чули, мабуть, що старий Чугайстер
   На чудодi? превеликий майстер.
   Юрасик._
   Який Чугайстер? Я не чув нiчого.
   Ганя._
   Бабусю, люба, розкажiть про нього
   Бабуся._
   Та й розповiм, присуньтеся до мене.
   Отам, де листя стелеться зелене...
   Дiти з двох бокiв  мiцно  притискуються  до  бабусi.  Вона  кладе  сво?
натрудженi руки на гострi плечики  онучат,  готуючись  розпочати  довгу  i
цiкаву билицю, але слова не ллються iз уст. Мабуть, громовицi  та  шелести
лiсовi полохають спокiйнi слова про далеке  минуле.  Мабуть,  отi  заграви
невгасимих пожеж, що разом з чорними  хмарами  насуваються  на  верховину,
опалюють старечу душу, обливають ?? гiркими невидимими сльозами. Але казка
заспоко?ть малих дiтей у цю повну  тривог  горобину  нiч,  заколисав  ?хнi
печалi.
   Знову спалахують свiтлом Столiтнiй Бук з Молодою Смерiчкою._
   Столiтнiй Бук. _
   Як тяжко тiй бабусеньцi-небозi
   У невiдступнiй горi i тривозi
   Складать щасливу казку-рятiвницю,
   Перемагать шалену грозовицю,
   Аби на цiм самотньому подвiр'?
   Голоднi дiти спали у довiр'?,
   В надi? на Чугайстерову ласку.
   Молода Смерiчка._
   I я, i я послухаю ту казку.
   Почина? казку._
   Бабуся  гiрко  усмiха?ться  сво?м  думкам  про   доброго   гуцульського
Чугайстра._
   Бабуся._
   Отам, де листя стелеться зелене,
   Де сосни похилилися та клени,
   Колись потiк шумiв через камiння.
   Далеко чуть було його кипiння,
   Бо води рвались прямо через гуки,
   Змиваючи старi, могутнi буки.
   I саме тут в колишнiм вiцi-роцi
   Жили великi люди черемошцi.
   Вони щодень iшли на верховину
   Рубати буки, граби i соснину.
   Затим несли колоди до потоку,
   Такi важкi, що iншим i пiвкроку
   Не пронести. А ?м усе по змозi.
   В'язали тi колоди на вiдрозi
   I на плотах неслися через гуки,
   Бо, кажуть, в них були залiзнi руки,
   З кременю ноги, груди iз кришталю,
   А кров густа з червоного коралю.
   Жили вони у злиднях, та на волi, -
   Ново? не вимолюючи долi.
   Але й до них прийшла недобра днина.
   З далечини при?хав пан Горбина,
   За ним жовнiрiв сунулася хмара.
   Зросла фортеця в горах, як примара.
   Той пан звелiв, щоб вiльнi черемошцi,
   Якi лiси рубали при потоцi,
   Йому платили немалу данину, -
   Бо вiн купив усеньку верховину,
   А черемошцi - вгору топорами, -
   Аж гуркiт покотився мiж борами.
   "Ми не платили зроду ще нiкому", -
   Сказали люди.
   Пан утiк додому.
   I почалась халепа при потоцi.
   Бiг вiсть куди зникають черемошцi.
   Дитятко вийде з хижi - i нема?.
   Ходи питай по селищах i в га?,
   Але нiде не бачили дитини.
   Назавтра легiнь файний геть полине
   Або мисливець з сiткою та крiсом.
   Страшне робилось в лiсi й поза лiсом.
   Який лихий вершить те дiло враже -
   Нiхто нiде i словбнька не скаже.
   Юрасик._

   Чого ж питать?
   Все лихо вiд Горбини.
   Уб'? когось, а тiло в яр закине
   Або в колючi неприступнi пущi.
   Отак, як цi чужинцi проклятущi.
   Ганя._
   Це вiн! Це вiн! Кому ще зле чинити?!
   Бабуся. _
   Не поспiшайте. Дай, Ганнусю, пити.
   Ганя квапливо,  щоб  не  затримувати  казку,  набира?  корець  води  iз
дубового вiдерця, що сто?ть на ослонi поруч. В цю мить десь не дуже далеко
вiд  подвiр'я  вiдлуню?  довго-трiскуча   автоматна   черга.   Потiм,   то
наближаючись,  то  вiддаляючись,  iще,  iще.  На  сизому  грозовому   небi
прорiзу?ться слiпуче пасмо ракети, а може,  то  блискавка  така  разюча  -
нiчого не розбереш у пiзньому смерканнi.  Дiвча  дрижить,  розхлюпу?  воду
бабусi на руки. Старенька нiби не чу? нi стрiлянини, нi того,  як  холодна
вода хлюпа?ться на долонi, не бачить слiпучо-бiлого пасма.
   Молода Смерiчка._
   То блискавка чи, може, злi ракети?
   Столiтнiй Бук. _
   Не вiдхиляйся, де ти, люба, де ти?
   Усе мине - i хмари цi, i вiтри.
   Назавтра сонце слiзки-роси витре,
   I засмiються нашi полонини,
   Як серце у щасливо? людини.
   Сова._
   Не буде щастя - чую, бачу, знаю, -
   Усе помре вiд краю i до краю.
   Карпати пишнi вкри? чорне лихо.
   Столiтнiй Бук._
   Мовчи хоч ти, нещасна чаклунихо!
   Ганя._
   Бабусю, про Чугайстра докажiте.
   Бабуся._
   Нелегко стало черемошцям жити.
   Тепер вони гуртом ходили всюди,
   Аби дiзнатись, де то гинуть люди?
   Тi? пори ясний легiнь Iванко
   Сподобав Лесю, дiвчину-горянку.
   Вони в гуртi соромились кохатись,
   Втiкали до потоку милуватись.
   Iванка й Лесю люди шанували,
   Тому усi сердечно вболiвали,
   Як тi зникали десь бiля потоку.
   "Не йдiть, - казали, - згинете до строку".
   Iван смiявся: "Я скручу i лева;
   Не бiйсь нiчого, моя королево".
   I так вони сидiли бiля кручi.
   Пiд ними води билися ревучi,
   I вся галява сонцем заливалась,
   Де юнi гуцулята милувались.
   Отам до них з гущавини дубини
   Пiдкрались ловчi з челядi Горбини.
   Мiж ними й пан з'явився, мов примара.
   Iван вiдкинув шитого кептара,
   Пiднявши бартку - вихором до пана.
   А той махнув лиш вiхтем на Iвана -
   I хлопець вкляк, упав у сон глибокий.
   Зареготав Горбина одноокий.
   "Тягнiть його за мур у глибокостi,
   А я дiвчатко запрошу у гостi.
   Яка краса! Тут можна ослiпитись.
   Невже у хлопiв ти могла родитись?
   Вiзьму тебе, як панночку, в фортецю".
   "Я не пiду iз тим, хто не по серцю", -
   Сказала Леся й кинулась з вiдрога.
   Горбина вслiд: "Туди тобi й дорога!"
   Ще ближче затрiщала коротка черга, та так рвучко, так лунко, що вже  не
переплута?ш з трiском сухо? лiщини. I нiбито стогiн почувся. Чи то  людина
у свiй досмертний час, чи звiр  пiдбитий,  а  може,  й  вiтер  у  гiрськiй
розщелинi.  Трудно  розгадати  серед  буремних  шумiв,  але  щось  болiсно
застогнало в лiсi.
   Юрасик (зiрвався з мiсця.)_
   То, може, тата встрелили у груди.
   Бабуся._
   А неньо ваш туди iти не буде.
   Вiн ма? повернути з того боку.
   Недовге,  але  вкрай  напружене  мовчання.  Потiм  бабуся  ще   тiснiше
пригорта? до себе малят i продовжу? розповiдь.
   Упала Леся у глибiнь потоку.
   Вода реве, жбурля? в чортори?,
   То пiною, то мулом Лесю кри?,
   То б'? з розгону в скелi головою
   I обвива? шию душ-травою.
   Несе потiк iз вечора до ранку
   У Черемош розтерзану горянку.
   А на рiнi могутнi черемошцi
   В цей час на плiт виходили по дошцi.
   "Диви-диви, - кричать, - либонь, людина!"
   Взяли на руки: "Йой - жахна година,
   Це ж наша Леся втоплена, побита".
   I наступила тиша сумовита.
   Несли дiвча з рiки у верболози.
   Старi дiди - i тi ронили сльози.
   Вже загорнули мертву у ряденце,
   Щоб поховать...
   Аж чують - б'?ться серце.
   Уста шепочуть: "Не спiшiть ховати,
   Страшну я правду хочу розказати.
   Дукач Горбина ма? трунок сонний,
   Приспить кого i кине в склеп бездонний.
   Всi зниклi люди в нього в глибокостi.
   В фортецю йдiть, ламайте змiю костi".
   Поклали люди Лесю пiд борами
   I кинулись до пана з топорами.
   Побили враз озбро?ну сторожу,
   Звалили височенну огорожу -
   I до палацу швидше блискавицi.
   Горбина б'? у вiкна з крем'яницi,
   Але йому не стримати народу,
   Як весняну на Черемошi воду.
   Забили дверi, вiкна всi, як треба,
   Вогонь пiд дах - i полум'я до неба.
   Тодi пiшли гуцули в кам'яницю.
   Там кожен стрiв чи брата, чи сестрицю,
   Чи дiточок голодних у безсиллi -
   Живi вони лежали у могилi.
   Легiнь зiтхнув: "А де ж краса кохана?" -
   "Ще стрiнетесь", - утiшили Iвана.
   Палац пала?. Люди iз комори
   Пиття i ?жi витаскали гори.
   На?лись, напилися...- i потому
   Уже нiхто не повернувсь додому.
   У ?жi тiй, в питтi був сонний трунок.
   Горбина звiв з повстанцями рахунок.
   З жовнiрами вiн вилiз iз палацу
   Попiд землею - i мерщiй до плацу,
   Де спали сном важучим черемошцi.
   Вiн потрощив усiм залiзнi костi,
   Звелiв у яму скласти й закопати,
   А сам напивсь i лiг в дiбровi спати.
   Ганя._
   Мабуть, i Леся вмерла пiд борами?
   Бабуся._
   Нi, не померла. Темними ярами
   Якось дiйшла туди, де спали люди,
   Побачила, як ?х коло запруди
   Закопували в ямi глибоченнiй.
   Та що робити бiднiй нареченiй Iванковiй.
   Пiшла до Черемоша I як заплаче:
   "Йой, душа хороша,
   Порадь, куди хилитися билинi -
   Менi, слабiй, самiтнiй сиротинi?"
   Квилить i сльози ронить на камiння.
   Аж бачить: iз росистого пагiння
   Пiднявся раптом пари вихор цiлий,
   А з пари дiд з'явився бiлий-бiлий,
   В зелених шатах, з зiркою в кресанi.
   Вiн запитав: "Чого це сни поганi
   Менi верзуться? Нiби всi гунули,
   Потрощенi, у землю потонули?"
   Шепоче Леся: "Любий мiй дiдусю,
   Не сон вам снився. I сказать боюся:
   Всi черемошцi приспанi, побитi,
   В глибоку яму кинутi, заритi".
   "Цьому не буть! То люди трудолюбнi.
   Люблю я ?хнi спiви дзвiнколуннi.
   Коли ведуть сво? плоти летючi, -
   Заслуха?шся, сидячи на кручi.
   Скажу ще бiльше - всi вони вiд мене
   Ведуть свiй рiд i вiд природи-ненi.
   Я батько ?хнiй добророб Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Веди мене до свiжо? могили".
   I дiвчина з Чугайстером щосили
   Побiгли до закидано? ями.
   Юрасик._
   Я чую кроки - там он, за плаями.
   Бабуся._
   Тобi здалось, нiкого там нема?.
   То сарночка вiд бурi утiка?.
   Бабуся. все ще утiша? сво?х маленьких онучат, все казкою вiдгороджу? ?х
вiд незнаного лиха. А бiдне серце ?? старече аж рветься, аж  колеться  вiд
тривоги - ось-ось лусне оте засмучене серце. Справдi,  хтось  пробiг  поза
плаями i, мабуть, упав, бо вже не чути нiчого. Лише вiтер буремний шуга? i
стогне та божевiльне регоче. Як  же  ?й,  старенькiй,  далi  говорити  про
щасливий порятунок черемошцiв iз могили, коли сама  нiч  оця,  немов  сира
могила, ще й не тиха, темна, а з громами,  блискавками  i  стрiляниною,  з
шелестами тривожними i стогонами. Що ж ?й говорити далi?.._
   Молода Смерiчка. _
   Дiдусю, справдi хтось до нас пряму?.
   Столiтнiй Бук. _
   Бабуся чу? все те, добре чу?.
   Ганя._
   Нема нiкого. Йой, бабусю мила,
   Доказуйте.
   Бабуся._
   Вiдкрилася могила,
   Лиш той Чугайстер вимовив словечко,
   Затим дiстав Жар-птицине я?чко,
   Розбив, розколотив його у ложцi,
   Хлюпнув у яму. Вийшли черемошцi.
   Усi живi, iще сильнiшi стали,

   Смiються радо: "Як ми добре спали".
   А Леся мовить: "Спали б ви навiки,
   Коб не Чугайстер дав цiлющi лiки".
   Й розповiла, яка бiда зчинилась.
   Громада вся Чугайстеру вклонилась
   I, наламавши буковi жердини,
   Уже збиралась бiгти до Горбини,
   А дiд спиня?: "Стiйте, черемошцi,
   Горбина спить мiж скелями на рожцi.
   Вiн сам напився того трунку злого,
   Довiку не хапатиме нiкого.
   Жовнiри всi розбiглися плайками -
   Коли вовки - най жиють iз вовками.
   А ви iдiть, трудящi, мирнi люди,
   На верховини - лиха вже не буде.
   Коли ж який чужинець удереться,
   Щоб пити вашу кров з живого серця,
   I ваших сил у битвi вже не стане,
   I запечуть глибокi смертнi рани -
   Тодi свого Чугайстера шукайте,
   I так мене, старого, викликайте:
   Течи,вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчно? пропащини,
   А ти, старий Чугайстере,
   Заступнику i майстере
   Усiх чудес побажаних, -
   Почуй людей уражених.
   Заглянь у тi вiконечка,
   Де ждуть тебе, як сонечка,
   Зайди у тi хатиночки,
   Де кличуть щохвилиночки.
   Дихни живою силою
   Над ямою-могилою,
   Над свiжою та ранньою,
   Над вогневою раною.
   А вже зi мною вам не знать урону".
   Тодi Олеся хусточку червону
   Подарувала дiдовi за ласку.
   Юрасик. _
   Бабусенько, як схоже це на казку.
   Бабуся._
   Та нi, Юрасю, знають всi гуцули,
   Якi про давнi роки не забули.
   Ганя._
   Бабусю, i тепер жи? Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер?
   Бабуся._
   Й тепер жи? у брилах бiля рiчки,
   Де обiймають три малi смерiчки
   Старого бука край крутого плаю.
   Як треба, я хутенько вiдшукаю,
   Та й вам цей виклик треба пам'ятати.
   Прямо над галявиною вогнистим  павуком  промайнула  блискавка,  за  нею
ударив грiм: "Тр-р-ах, гу-гу-гу. Тра-а-ах,  у-у!"  I  вiд  того  страшного
удару розкололось, важко повисло небо, а з розколини гуком полилася  вода.
Вона  заклекотiла  по  крутому  схилу,  i  за  якусь  хвилину  у  мiжгiр'?
зашумував, запiнився потiк, як той, що нiс та бив об скелi колись  красуню
Лесю.
   Студено стало. Гей, пора до хати.
   Та й пiдтопля? ганок люта злива.
   Ходiмо, най нам нiченька щаслива...
   Бабуся. з Ганею зникають за дверима. Юрасик на якусь  мить  залиша?ться
на ганку, вдивля?ться в пiтьму ночi, з яко?,  неначе  iз  глибини  океану,
випливають  постатi  могутнiх   черемошцiв,   хитрюще   обличчя   Горбини,
виблискують списи i  бартки  жовнiрiв.  I  нарештi  йому  усмiха?ться  сам
Чугайстер - сивий дiдусь iз червоною хустиною в руцi.
   Молода Смерiчка._
   Бабуся й Ганя вже пiшли до хати,
   Чого ж лишився Юрця тут стояти?
   Та ще коли отак громище ляска.
   Столiтнiй Бук._
   В його уявi ще зорi? казка.
   Поглянь сама. Либонь, на верховину
   Несе лихий неситого Горбину.
   Жовнiрiв скiльки!.. Й кожен з довгим крiсом.
   Зникають черемошцi помiж лiсом,
   А вдалинi iз хвилi Черемошу
   Чугайстер вийшов. Усмiшка хороша
   Юрасиковi серденько лоскоче.
   I хлопчик тихо щось квилить-шепоче.
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами,
   У нетрини та хащини
   До вiчно? пропащини.
   А ти, старий Чугайстере...
   Казковi привиди ляка? новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи  слова
Чугайстрового виклику, зника? в хижi._
   На  верховинi  шумить,  клекоче  карпатська  злива.  Якi  вони  шаленi,
карпатськi грозовi зливи!_
   На галявину до хижi виходить високий партизан.  Вiн  ледве  переставля?
ноги, опираючись на автомат. Голова i груди  наспiх  перев'язанi  бинтами,
через якi ще проступа? кров. Iз розбитих чобiт стiка? вода.  В  його  очах
страшна тривога за щось безцiнно дороге i, мабуть, втрачене назавжди._
   Партизан._
   Вже день i нiч в нерiвному двобою
   Ворожий хвiст тягну я за собою.
   А де загони - нi в кого спитати, -
   Неначе раптом вимерли Карпати.
   П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкра?н?,
   А ще такого не було, як нинi.
   Вiдбився я в горах вiд партизанiв
   Серед борiв густезних i туманiв.
   Скрiзь вороги, мов тi вовки голоднi.
   Не повернуся в з'?днання сьогоднi
   I завтра теж - уже лиша? сила,
   Мене ворожа мiна пiдкосила,
   Валяють з нiг тяжкi, пекучi рани.
   А де ж загони, друзi-партизани?..
   Вiн хилиться додолу, опираючись на причiлок темно? хижки.  При  спалаху
блискавки помiча? слiди босих нiг на ганку.
   Недавно хтось зайшов до це? хати.
   Маленькi нiжки - значить, не солдати.
   Яка то радiсть! ? жива людина;
   Хоч дiд слiпий а чи мала дитина.
   Самотнiсть тяжча за тюремнi грати,
   В одинцi страшно жити i вмирати.
   Одне лиш слово рiдне найпростiше -
   I на душi зробилося б свiтлiше.
   А що, коли назустрiч автомати -
   У мене ж нi набо?в, нi гранати.
   Та все одно - три чисницi до смертi,
   Бiда - як дверi наглухо запертi.
   Тяжко ступаючи, партизан пiдходить до дверей, стука? спочатку  тихо,  а
потiм сильнiше._
   Прокиньтеся, якщо усi поснули.
   Пустiть, я свiй, не бiйтеся, гуцули.
   Аби узнали, що я з цього краю,
   Послухайте, я пiсню заспiваю:
   Карпати - край лiсiв та круч,
   Наш край красою славний.
   Гуцульський рiд орлин, могуч
   В трудi, в бою незламний.
   Тiльки сонце заiскриться,
   Легiнь при стременi, -
   Топiр з ковано? крицi,
   Крiсик на ременi.
   Молода Смерiчка. _
   Вiн мертвий майже, ще й спiвати може!..
   Столiтнiй Бук._
   А рiдна пiсня всюди допоможе
   В тяжкiй бiдi, - говорять здавна люди.
   Молода Смерiчка. _
   Йой, дiдоньку, нехай то правда буде.
   Я за життя боюсь героя цього.
   Столiтнiй Бук._
   I я боюсь, та ще й не за одного, -
   За всiх отих, що гори i долини
   Пройшли, аби звiльнити верховини.
   Iз хати чу?ться якийсь сполоханий  шепiт,  поволi  вiдхиляються  дверi,
виходить бабуся.  До  не?  щiльно  туляться  Юрасик  i  Ганя.  В  старечих
тремтливих руках блима? свiчечка.
   Пострiляний, порубаний, небоже!..
   Iди до хати, тут стоять негоже.
   Юрасю, Ганю, проведiть до лiжка,
   А я мерщiй внесу водицi з дiжки
   Та гой-трави запарю - легше буде.
   О, як тепер страждають нашi люди.
   Звiдкiль же ти, за що так битись мусив?
   Партизан За волю бивсь...
   Я партизан, бабусю.
   Бабуся, наблизивши свiчечку  до  самого  обличчя  партизана,  розгляда?
негаданого гостя, потому бiжить до  погрiбника.  Дiти  обережно  проводять
партизана в хату. За ними уже й бабуся поспiша? iз вiдерцем води  i  сухою
гой-травою.
   Бабуся._
   Це партизан... Видать, мов Довбуш, мужнiй!
   Чи житиме - пострiляний, недужий...
   Тяжко зiтхаючи, бабуся заходить до хати. На  галявинi  якийсь  короткий
час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокi краплини бубонять по гонтi._
   Згодом в кiнцi галявини з'явля?ться група фашистiв. По зволоженiй травi
мига? вогонь лiхтарика, мабуть, вiдшуку? недавнi слiди._
   Перший голос._
   Куди вiн зник у цiй безлюднiй пущi?
   Другий голос._
   Та ще й пiтьма, немовби чорна гуща.
   Перший голос._
   За голову його сто тисяч мають дати.
   Другий голос._
   А як не знайдем, нашi можуть зняти.
   Так само уперто  освiтлюючи  дорогу  лiхтариком,  фашисти  зникають  за
рогом. На ганок виходять дiти._
   Юрасик._
   Коли солдати - зна?ш, що казати?
   Ганя._
   Аякже, знаю... Хто б не йшов до хати.
   Юрасик._
   Оце герой - в казках таких нема?.
   Ганя._
   А скiльки вiн всього на свiтi зна?.
   Ми будемо удвох ходить до школи,
   А я про те й не мрiяла нiколи.
   Юрасик._
   I будем зватись юнi пiонери. Ганя.
   А що, як вiн помре у нас тепера!
   Юрасик. _
   Нi, не помре...
   Он хтось iде до двору.
   Ганя._
   Диви-диви, якi страшнi потвори.
   Юрасику, ой як я ?х боюся!
   Юрасик._
   Не бiйся, хочеш, я i засмiюся.
   Ганя._
   Облиш, облиш. Не треба нi словечка.
   Вони ж уже, дивися, недалечке.
   Давай втечем до лiсу пiд загати.
   Юрасик. _
   Ми ж обiцяли хижку вартувати.
   Страшно гунулятам, ой, як страшно перед  чужими  озбро?ними  солдатами.
Юрасик лише говорить, що засмiявся б, нi, тут не до смiху.  Дiти  туляться
одне до одного i непомiтно для самих себе вiдступають пiд ганок.
   МолодаСмерiчка._
   Говорить Юрця, нiби засмi?ться,
   А в нього так серденько бiдне б'?ться,
   Що вискочити ладне, розiрватись.
   Столiтнiй Бук. _
   Гай-гай, коли вже Юрковi смiятись.
   Вiд чимало? групи фашистiв, що зупинилися край  подвiр'я,  вiддiляються
двi  постатi.  Вони  обережно  наближаються  до  хижi,  освiтлюючи  дорогу
лiхтариком. Картатi маскувальнi плащi промокли i незграбно  стовбурча-ться
на плечах, чоботи забовтанi в руду глину.
   Перший солдат. _
   Не видно слiду - все розмила злива.
   Другий солдат. _
   Не те що люди, i земля зрадлива
   До нас отут, куди не повернися.
   Он партизан в городi, подивися.
   Солдати  разом  iз  двох  автоматiв  вiдкривають  шалений   вогонь   по
опудаловi, - аж клоччя iз нього летить. Пiд градом  куль  каска  пада?  на
землю, i замiсть голови бiлi? гострий кiлок.
   Юрасик._
   Та то ж опудало, щоб горобцiв лякати.
   Перший солдат._
   А йди сюди, вовчисько тричi кляте!
   Гей, тут вас дво?!.. Стiйте, руки вгору
   Кажiть, сюди приходив хто до двору?
   Юрасик i Ганя. _
   Нiкого ми не видiли, солдати...
   Другий солдат. _
   А в хатi хто? Мерщiй ведiть до хати.
   Юрасик._
   А в хатi наша баба умира?.
   У не? тиф... i лiкаря нема?.
   Допоможiть, у вас е файнi лiки.
   Перший солдат._
   Та пропадiть ви пропадом навiки.
   Ох, i залiзли ж ми з тобою в нору.
   Бери хоч курку - i мерщiй iз двору.
   Юрасик._
   А курка теж у нас захворувала.
   ?? бабуся з рота годувала,
   Бо так любила, мов дитя рiдненьке,
   Тепер не ?сть, не п'? оця рябенька,
   Усе лежить отут серед камiння.
   В сусiдiв теж повимерло пташиння
   Вiд тифу лютого чи, може, вiд холери.
   Нiхто не зна?... Всюди мруть тепера.
   Другий солдат, який уже було схопив курку,  мов  ошпарений,  кида?  ??,
сто?ть якусь мить оторопiлий, потiм старанно витира? руки об плаща.  Затим
вийма? з кишенi пляшечку, облива? руки, хлюпа? собi на лице, на одежу.
   Другий солдат._
   Ще сказано - послали нас до тилу!
   Не партизан, так тиф зведе в могилу,
   Чума, холера чи якась проказа.
   Усiх передушив би я вiдразу,
   А партизанiв драв би, мiй капрале.
   Перший солдат. _
   Дивись, аби тебе не обiдрали.
   Земля i люди тут за партизана.
   Ходiм, а то потрапим до капкана.
   Другий солдат._
   А де ж звiрята, дать би ?м приклада
   Перший сол дат
   Не зачiпай, можливо, тут засада.
   Ми й так iздуру шуму наробили -
   Горохове опудало убили.
   Про це нi слова серед наших друзiв:
   Смiятимуться, як iз боягузiв.
   Другий солдат. _
   Ну, то давай пiдпалимо хатину.
   Перший солдат._
   Ходiм, ходiм, бо буде куля в спину.
   Солдати, наче вислiдженi звiрi, крадучись, зникають з подвiр'я,  тануть
в iмлi. Гурт фашистiв, який спочатку з'явився край подвiр'я, зник ще тодi,
як розвiдники зняли стрiлянину.
   Юрасик i Ганя з  глибини  ганку,  де  вони  ховалися  останнi  хвилини,
виходять на подвiр'я. Вони сполоханi, але радi._
   Ганя. _
   Пiшли, злякалися, ми обдурили файно.
   Юрасик._
   Щось треба дiять, Ганночко, негайно.
   Великий чоловiк лежить у нашiй хатi;
   Недаром нишпорять цi нелюди проклятi.
   Ганя. _
   Тихiше. Вернуть - будуть бити злiсно.
   Юрасик._
   Тепер уже не вернуться, бо пiзно.
   I тифу налякалися до смертi.
   Вже не про них подумай-но тепер ти,
   Про партизана, що вiд рани гине.
   Бабуся, виходить iз хати, зупиня?ться на ганку.
   Бабуся._
   Мабуть, наш гiсть не проживе i днини.
   Пiшли?..
   Ганя. _
   Пiшли, бабусенько, йой, лютi.
   Бабуся. _
   Бодай би потопилися у рутi.
   Вона щось шука? пiд стрiхою на ганку i знов поверта?ться до хати._
   Ганя._
   Не проживе i днини, чу?ш, Юрку?
   Скажiм бабусi, най зарiже курку.
   Вiн зголоднiв i тому так хвору?,
   А як хороша страва запару?,
   Пiдiйметься, по?сть, сильнiший буде.
   Юрасик._
   Його двi кулi встрелили у груди,
   Живiт пробито, страва не поможе.
   Робить щось греба, так сидiть негоже.
   Дiти стоять запечаленi, мовчазнi. "Робити щось, дiяти треба!" - аж пече
в маленьких голiвках i з болем вiдлуню?ться в серденьках дитячих._
   Стоять дiти, дивляться то на землю,  то  на  небо.  А  небо  поволеньки
свiтлi?. Грозовi хмари рвуться на шматки i, мов гурти овечок, розбiгаються
за лiси на новi пасовиська. Над  горами  бiлi?  край  неба  -  то  сходить
мiсяць. Його ще не видко, але свiтлiша?, свiтлiша? потроху на верховинi. А
з тим i на душi нiби свiтлiша? поволi._
   Столiтнiй Бук._
   Чого вага?тесь, шукайте допомоги,
   Хай не спиняють вас жахнi дороги.
   Молода Смерiчка. _
   Що ти говориш, дiти повмирають.
   Столiтнiй Бук._
   За праве дiло хай хоч серце крають.
   Я б на край свiту сам пiшов по лiки,
   Та жаль, корiнням врiс отут навiки.
   Сова._
   А я за це й крилом кивнуть не хочу, -
   Лякливих краще криком заморочу.
   Столiтнiй Бук. _
   Хiба збагнуть старiй лихiй Совинi
   Тi почуття, якi живуть в людинi,
   Що йде на бiй за щастя i свободу
   Сво?? Отчини i рiдного народу.
   Юрасик._
   А що, коли i справдi ? Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер?
   Я знаю плай, що йде до Черемоша,
   По нiм ходили з татом до Тимоша
   Зда?ться, знаю, де висока брила,
   Про котру нам бабуся говорила.
   Ходiмо, Ганю, завтра пiзно буде.
   Ганя._
   Та зараз нiч темнiсiнька повсюди,
   А я в пiтьмi, Юрасику, боюся.
   До того ж i розсердиться бабуся.
   Юрасик._
   Вона про це зовсiм не буде знати.
   Ми зберемось i пiдемо вiд хати.
   Я покладу кресало у табiвку
   Та ще свою мережану денцiвку.
   Тут близько, ми й повернемось до ранку
   Не ходь у хижу, зберемось на i анку.
   Ганя. _
   Нi, нi, Юрасю, пождем до свiтання.
   Бабуся (виходячи з хижi)._
   Вже й не говорить, слабша? дихання
   Самi лиш очi пломенять, як свiчi.
   Гой-зiллячком його кропила тричi -
   Безсилi тут усi горянськi лiки.
   Чого ж це люди наче тi калiки
   Перед тупою смертною косою?
   Умре твiй брат - лиш ороси сльозою
   Могилу свiжу i ступай додому.
   А я б цьому синковi молодому
   Сво? життя вiддать не пожалiла,
   Але це виймеш серденька iз тiла.
   Та й що йому в мо?м старому серцi,
   Де капля кровi жеврi? на денцi.
   Йому по рiвнi серце Велет-Пана,
   Щоб вiчно билось в грудях партизана.
   Бабуся. замовка?, нiби згадавши щось дуже важливе, бiжить за причiлок i
поверта?ться в хижу з листям в руцi.  Ганя  хоче  ??  наздогнати,  мабуть,
спитати про щось, але Юрасик хапа? за руки, затриму?.
   Юрасик._
   Сестричко, чула, вiн уже вмира?.
   Он i свiтання йде по небокра?.
   Ганя._
   То мiсяць сходить, Юрцю, не свiтання.
   Юрасик._
   Ходiмо швидше, кинь сво? вагання.
   Прога?мось, а вiн померти може.
   I татовi Чугайсгер допоможе.
   Ганя._
   I татовi?!
   То вже ходiм шукати. А зна?ш, як Чугайстера гукати?
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами,
   У нетрини та хащини
   До вiчно? пропащини.
   Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
   У снi скажу, коли хто запита?.
   Давай iти.
   Ганя._
   Ну, то й ходiмо, Юрцю,
   Не так i лячно, коли ми укупцi,
   Взявшись за руки, гуцулята простують до лiсу._
   Вони якийсь час виднiються на  схилi  галявини,  а  потiм  зникають  за
галуззям. Лиш чути, як Ганя повторю? слова Чугайстро-вого виклику, щоб  не
забути.
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами...
   Сова._
   Аву-угу!
   Дорога в дугу
   Зiгнулася, зломилася,
   Малята заблудилися.
   ?х душ-трава заляку?,
   Над ними ворон кряка?.
   За якусь хвильку ?? слова затихають. На небi зовсiм розiйшлися хмари  i
стало так свiтло, так ясно на верховинi, пю видко навiть слiди в прим'ятiй
травi, слiди босеньких ди" тячих нiжок.
   Бабуся._
   Заснув, i серце вже рiвнiше б'?ться.
   Поклала я любисток бiля серця,
   Вiн освiжа? кров - давно те знаю.
   Це зiлля треба рвати серед маю,
   Пiд час грози... Агов, а де це дiти?
   Юрасю, Ганю, швидше в хату йдiте.
   Не чути!.. Боже!..
   Це ще менi лихо. Хiба жартують?..
   Нi, повсюди тихо. Юрасю! Ганю!
   Миттю йдiть до хати.
   Iз  глибини  лiсу  доноситься  далекою  луною:  "Ми  рушили  Чугайстера
шукати!"_
   Бабуся._
   Йой, горенько! Скажiте, добрi люди!..
   У хащинах i дикий звiр заблуде.
   Агiй, куди ви? Темно, бездорожн?!
   Вернiтеся!.. Не можна так... Не мо-о-жна.
   Кида?ться бiгти за дiтьми, але не витриму? стареньке серце. Лиш крок чи
два - i бабуся, хапаючись за груди, пада?.
   Молода Смерiчка. _
   Померла сива горлиця в знемозi.
   Хто ж заспоко?ть дiточок в тривозi?
   Столiтнiй Бук._
   Зцiлiть старенькiй серденько, Карпати,
   Не можна ?й сьогоднi умирати.
   Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й  справдi  померла  бiдна.
Хiба знесеш стiльки всього жахного та в  одну  коротку  лiтню  нiчку.  Нi,
ворухнулася, звелась на руки важко-важко i шепоче.
   Бабуся._
   Йой, дiтоньки, та що ж я наробила,
   Оманою довiрливих згубила!
   Бабуся. нерухомо дивиться в гiрську мiсячну далечiнь  Молода  Смерiчка.
печально тулиться до Столiтньою Бука._
   Над галявиною повiльно й урочисто пролiта? Золотава Птаха. Вона  крилом
торка?ться сиво? бабусино? голови i вiдлiта? туди, де зникли дiти.
   Золотава Птаха (спiва?)._
   В громаддi камiннiм,
   В гнiздi соколинiм
   Родились орлятами ви.
   I крила простерши,
   На подвиг уперше
   Злетiли пiд регiт Сови.
   Я Птаха Злотава, -
   Звитяга i слава -
   За вами услiд полечу.
   У ночi тривожнi
   Лiси бездорожнi
   Надiями вам освiчу.
   Мужайтеся, дiти,
   Невтомно iдiте -
   Хай путь перед вами страшна.
   До щастя i волi,
   До свiтло? долi
   Смiливих виводить вона.
   _
   ДIЯ ДРУГА_
   КАРТИНА ПЕРША_
   Рiвна полонина край гiрського рiдколiсся. Петляста  стежина,  яку  ледь
помiтно у високих  травах,  розходиться  на  два  боки.  То  тут,  то  там
поодинокi буки,  смереки.  Вони  крислатi,  густокроннi,  бо  зростали  на
просторi. А одна,  найвища,  мабуть,  найряснiша,  смеречина,  з  корiнням
вивернута нiчною бурею, лежигь,  простяга?  сво?  вiття  до  стежини,  мов
говорить: "Пiдведiть мене, я ще довго буду прикрашати цей край"._
   Ясний, але досить студений ранок. З гiр на долину  легеньким  серпанком
стiкають тумани, i там, де  розрива?ться  серпанкова  пелена,  пiд  сонцем
спалахують роси, немовби тi краплини не з води,  а  з  казкового  горючого
кришталю. Довкола усе таке чисте, буйне i соковите,  яке  можна  зустрiти,
мабуть, лише в щедротах карпатсько? природи. Навiть повалена бурею смерека
ще довго не засохне, не помре, хапаючись за землю останнiми корiнцями._
   На полонинку до роздорiжжя стежок виходять Юрасик i Ганя...  Вони  дуже
стомленi, одежка аж до плечей зволожена росою. Проте на обличчях не  видно
смутку i страху, вони сяють збудженням i радiстю.  Це,  мабуть,  тому,  що
пiсля тривожно? ночi настав свiтлий ранок i вже недалеко до  Черемошу,  до
зустрiчi з добрим Чугайстром._
   Юрасик._
   Iзнов стежки розбiглися в два боки.
   Гiрськi пла?, неначе тi потоки,
   Розходяться галузками щомитi.
   Усi Карпати ними оповитi.
   По котрiй нам iти тепер, Ганнусю?
   Ганя. _
   Не знаю... Але я вже не боюся.
   Це уночi лякалася до дрожу.
   Я прийняла за вiдьму дику рожу.
   Старi пеньки здавалися вовками
   Мiж травами густими i гiлками.
   А отодi, як щось в кущах шугало
   I ти дiстав кремiнчик та кресало
   Й почав кресати - я мов задубiла.
   Що то було?
   Юрасик. _
   Зда?ться, кiзка бiла.
   Ганя. _
   А коби вовк?
   Юрасик._
   Усiх страшить кресало,
   Говорять, що б у лiсi не гасало.
   Ганя._
   Iще мене Сова лякала всюди.
   Як закричить, аж холодiють груди.
   Юрасик. _
   Надалi сов не бiйся, будь обачна.
   Ганя. _
   Удень - то нi, а нiччю йой як лячно!
   Юрасик. _
   Кого б спитать, куди до Черемошу?
   Ганя. А ти ж ходив iз татом до Тимоша?
   Юрасик. _
   Торiк було, не годен пригадати.
   Ганя. _
   У птахiв, кажуть, можна запитати.
   Край полонини мiж низеньким рiдколiссям засяв уранiшньою росою могутнiй
Столiтнiй Бук, а бiля нього Молода Смерiчка. Вони такi  ж  самiсiнькi,  як
тi, що стоять в бору  бiля  одиноко?  гуцульсько?  хижi.  Зда?ться,  вчора
вечором знялися i пiшли слiдом за малятами i тепер разом з ними зупинилися
ось тут, над полониною, аби дiзнатися, що ж  далi  буде  з  ?хнiми  любими
гуцулятами.
   Молода Смерiчка._
   Скажи, дiдусю, чи говорять птахи?
   Столiтнiй Бук._
   Говорять всi пташки, жуки, комахи.
   А особливо Птаха Золотава,
   Що свiтиться, немов ясна заграва,
   Як люди, розмовля?. Бо дiвчатком
   Жила вона у цих борах спочатку.
   За ге, що свiтлу волю шанувала,
   ?й доля злотнi крила дарувала.
   Й тепер вона усiм, хто йде до волi,
   Стрiча?ться у лiсi чи у полi
   Та вказу?, куди iти-ступати.
   А вже малим вона як рiдна мати.
   То задзвенить тихенько, зашепоче,
   То заспiва? пiсню серед ночi.
   Ганя._
   Так, так, у птахiв треба запитати,
   Коли не знати стежечки до хати,
   I як у хащi заведе Блудика,
   Де в шпичаках росте малина дика, -
   Пташки хоч вiдки виведуть додому.
   I навiть розмовляють по-людському.
   Я знаю, як ?х кликати-гукати.
   Мене не раз цього учила мати,
   Коли жива була. Послухай, погукаю;
   Хтось вiдгукнеться iз трави чи з гаю.
   Синицi-сестрицi,

   Я дам вам водицi,
   Посиплю зернята,
   Мо? пташенята.
   Вкажiть-но, сестрички,
   Стежину до рiчки.
   Юрасик._
   Не чуть нiчого. Вийму сопiлчину
   I "ластiвку" заграю для почину,
   А потiм соловейком засвищу я,
   Можливо, прилетить котрась, почу?.
   Юрасик  вийма?  свою  мережану  денцiвку  i  почина?  грати.  Сопiлочка
дзьохка?  ластiвчиним  голосом,  а  потiм  пiдпадьомка?,  мов   перепiлка,
солов'?м залива?ться на всi лади, синицею, щигликом жвавим.  На  чистий  i
нiжний голос Юрасиково? сопiлки з усiх бокiв злiта?ться птаство. В галуззi
дерев, в росяницi трави, перепурхуючи з крони на  крону  або  в  кружляннi
пiдiймаючись до неба, засвистiли, защебетали, затьохкали птахи. I не можна
вiдрiзнити, де сопiлчин голос, де пташиний.
   Ганя._
   Йой, скiльки ?х уже злетiлось, Юрку.
   Я бачу он сизесеньку голубку,
   Он соловейка бачу i синицю,
   А на лiщинi золотаву птицю.
   Чи не жар-птиця часом? Аж пала?...
   Юрасик._
   Казали, ?х нема? в нашiм кра?,
   Уже давно покинули Карпати.
   Ганя._

   Все 'дно я буду у пташок питати.
   Синицi-сестрицi,

   Я дам вам водицi,
   Посиплю зернята,
   Мо? пташенята.
   Вкажiть нам, сестрички,
   Дорiжку до рiчки.
   Ганя не говорить, а тоненько-тоненько, наче пташина, наспiву?. Юрасик в
лад ?й вигра? на сопiлчинi. Ще й ще повторю? свiй виклик Ганнуся,  на  всi
голоси пташинi залива?ться денцiвка, а потiм замовка?. I  чують  дiти,  як
одна пташина: "Ганцю-Ганцю, я гратиму, а ти iди до танцю".
   Ти чу?ш, Юрцю, кличе танцювати.
   Ота, що крильця бiлi, наче з вати.
   Ганя закрутилася в таночку, Юрасик пiдiгру? ?й  на  сопiлцi,  а  пташки
спiвають i говорять  кожна  про  сво?.  Одна  дзеленчить:  "Я  синиця,  де
водиця?", а за нею малята iз гнiздечка: "Ми пташата, де зернята?"  Коли  ж
накричалися i  трохи  вщухли  найменшi,  найжвавiшi,  тодi  пiдлетiла  ота
Золотава, що аж горить, i заспiвала:
   Юрцю-Юрцю,

   Мiй голубцю,

   Люба Ганю,

   Йдiть, коханi,
   Все донизу,

   Тут поблизу,

   Мiж смерiчки

   Аж до рiчки.
   А потiм знялася, полетiла i крилом торкнулася до  стежки,  що  поверта?
вниз._
   Ганя._
   Мiй рiдний Юрцю, каже, що донизу
   Через смерiчки i, либонь, поблизу.
   Юрасик._
   А може, й так, неправду кажуть птицi.
   Посидимо,спочинемо в травицi.
   Дiти  сiдають  у  пухнату  мураву.  В  цей  час  все  птаство  змовка?,
зрива?ться з мiсць i розлiта?ться у всi боки.  А  Золотава  пурхнула  бiля
самiсiньких гунулят i  якось  лякливо  сплеснула  крилами  й  прошепотiла:
"Тiкайте, дiти". Почулося зле звiрине  завивання.  На  полонинi  показався
величезний дикий кабан. Вiн, не поспiшаючи, iшов  прямо  на  дiтей,  риючи
перед собою землю.
   Юрасик. _
   Дивися, Ганю, дикий кабанище.
   Ганя. _
   Йой, я боюсь.
   Юрасик. _
   Мерщiй на бука, вище!
   Дiти прожогом вилазять на  дерево  i  вмощуються  мiж  галуззям.  Кабан
пiдходить до бука, ри? землю пiд корiнням, злiсно звискуючи._
   Юрасик. сiда? на гiлку, як на  коня,  упира?ться  спиною  в  стовбур  i
дiста? кресало. Кресь-кресь, кресь-кресь, але нi iскорки  вiд  кремiнця  -
свiтло стало, ранок запалав. А дикий кабан навiть голови не пiдiйма?,  ри?
i ри?._
   Ганя. _
   Пiд корiнь, лютий, почина? рити.
   Юрасик. _
   Коби рушниця, мiг би зразу вбити.
   Ганя._
   Пiдри? бука, ми впадем додолу.
   Юрасик._
   Великий бук, не звалиться нiколи.
   Ганя. _
   Аж так вiн буде ритися до ночi.
   Юрасик. _
   Не плач, пори? трохи й не захоче.
   Ганя. _
   У мене серце вирветься вiд ляку.
   Юрасик. _
   Коби зламать менi товсту ломаку.
   Ганя._
   Йой, упадем, не побо?ться бука,
   Яка ж вона страшна, оця звiрюка.
   Луна? пострiл, за тим другий, третiй. Дикий  кабан  зi  скаженим  ревом
крутиться навколо дерева, кида?ться до лiсу, та ще пострiл - i  вiн  пада?
мертвий. Юрась напiвсвiдомо шепоче:
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами...
   По стежцi iз рiдколiсся вибiга?  мисливець  в  гуцульськiй  одежi.  Вiн
поспiша? до кабана, але, помiтивши дiтей,  зупиня?ться.  Ганя  з  Юрасиком
швидко спускаються з бука.
   Юрасик. (до мисливця-розвiдника)._
   Йой, ву?чку, спасибi вам велике,
   Бо з'?ло б нас оте страхiття дике.
   Мисливець-розвiдник
   Чого сюди забрались, бiсенята?
   Ганя._
   Нi, ву?чку, ми люди, гуцулята.
   Мисливець-розвiдник._
   Самi ви тут чи, може, з батьком, братом?
   Юрасик._
   Самi, самi, бо сталось лихо з татом.
   Мисливець-розвiдник._
   Яке ж то лихо?
   Юрасик._
   Узяли солдати,
   А ми йдемо Чугайстера шукати.
   Мисливець-розвiдник. _
   Скажи менi, а хто ж то ? Чугайстер?
   Юрасик. _
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Мисливець-розвiдник замислю?ться, ставить до  бука  рушницю,  дiста?  з
кишенi велику цукерку i да? дiтям. Коли вiн лiз до кишенi, вiдкинувши полу
свити, Юрасиковi здалося, що пiд свитою вiйськовий мундир. Та нi, це  лише
здалося. Звiдки у гуцула може бути ворожий мундир? Та ще у такого  доброго
гуцула, який врятував ?х  вiд  звiра  i  часту?  цукерками,  а  зараз  так
привiтно, так спiвчутливо усмiха?ться до них. Файний вуйко.
   Мисливець-розвiдник. _
   Де ж вiн живе, скажiть, мо? хорошi?
   Юрасик._
   Той чудодiй живе на Черемошi.
   Мисливець-розвiдник._
   Я сам тутешнiй, знаю всi стежини
   До Черемошу по кущах ожини.
   Ганя._
   I зна?те, де ? високi брили,
   Де три смерiчки бука охопили?
   Мисливець-розвiдник
   Чому ж не знать?
   Це там, де фольварк панiв.
   У тi кра? водив я партизанiв.
   Так ви йдете Чугайстера шукати,
   Щоб тата iз неволi рятувати?
   Ганя._
   Нi, татко сам повернеться додому,
   Бо вiн лихого не робив нiкому.
   Хiба пошкодять... А тепер зарана
   Зцiлити треба вуйка партизана.
   Пострiляний, ледь-ледь добувсь до двору.
   Мисливець-розвiдник. _
   Звiдкiль?
   Юрасик._
   Iзнизу, iз Товстого бору.
   Мисливець-розвiдник. _
   Учора я стрiчав ось тут одного,
   Iз вусами, високого такого.
   Здружився з ним, файнiшо? людини
   I не знайдеш.
   Юрасик._
   Це вiн. I вiн загине...
   Мисливець-розвiдник._
   Тепер-то не загине, ви щасливцi,
   Що стрiлися зi мною. Тут мисливцi
   Зiбралися iз верховин карпатських,
   ? люди й вiд загонiв партизанських,
   Вони негайно викличуть Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра.
   I разом з ним ви пiдете до хати.
   Юрасик. _
   Для цього, вуйку, треба виклик знати.
   Мисливець-розвiдник._
   Ану скажи, я знав колись iзмалку,
   Та вже забув оту чудну гукалку.
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчно? пропащини.
   А ти, старий Чугайстере,
   Заступнику...
   Мисливець-розвiдник._
   I майстере...
   Вже пригадав. Спасибi, любi дiти.
   Тепер до кухнi снiдати iдiте.
   А я пiду Чугайстера шукати,
   Щоб друга-партизана врятувати.
   Коли мисливець-розвiдник знову дiстав  iз  кишенi  цукерку,  Юрасик  ще
пильнiше придивився. Нi, таки пiд свитою новий солдатський мундир, ще й  з
павуком срiбним, точнiсiнько таким, як на ворожих лiтаках  намальовано.  I
говорить цей вуйко якось не так, як гуцули. Та, може, вiн сам партизан, що
прийшов на Карпати з Велико? Укра?ни. А що мундир солдатський, так  ходять
же партизани у чужинських мундирах, бо де ?м брати одiж, як не  у  ворога.
Але треба запитати, бодай лихо не стало. Та що ж питати? Коли вiн  хитру?,
на наше лихо, то правдоньки не скаже.
   Юрасик з Ганею вiдходять вiд мисливця-розвiдника  i  зупиняються  трохи
осторонь пiд Молодою Смерiчкою i Сто лiтнiм Буком.
   Молода Смерiчка. _
   Не до душi менi отой мисливець.
   Столiтнiй Бук._
   Чекай, мала, це ж ? жовнiр-чужинець,
   Що застрiлив лiсничого Кiндрата,
   Аби одежу з плiч його забрати.
   Молода Смерiчка._
   Тiкайте, дiтки, швидше у дiброву.
   Столiтнiй Бук._
   Не знають гуцулята нашу мову.
   Не знають мову, слiв тво?х не чують,
   Але тривогу серденьком вiдчують.
   Юрасик._
   Тривожно щось менi на серцi, Ганю,
   Якiсь думки гнiтять мене поганi.
   Недобре чую я в отiй людинi.
   Так не говорять в нас на верховинi...
   Пiд свитою на нiм мундир з хрестами.
   Ганя._
   Ходiмо, Юрку, ?стоньки, а тамо...
   Мисливець-розвiдник._
   Не гайтеся, iдiть по?жте хутко.
   За пiвгодини я вже буду тутка.
   Юрасик i Ганя поволеньки боязко вiдходять по стежинi туди, куди показав
мисливець-розвiдник. Молода Смерiчка. ще тiснiше тулиться  до  Столiтнього
Бука та все щось шепоче. Ой, страшно  ?й  за  долю  маленьких,  довiрливих
гуцулят. А що робити? Коби вони знали ?хню  лiсову  мову,  -  так  нi,  не
знають._
   Мисливець-розвiдник залиша?ться на мiсцi, пода? сигнальний посвист раз,
удруге,  утрет?,  усмiха?ться,  з  задоволенням  потира?  руки.  Розстiба?
гуцульську свиту, з-пiд яко? зеленi? новенький мундир з залiзним хрестом i
фашистськими  вiдзнаками  молодшого  офiцера.  При   охоронi   з'явля?ться
фашистський полковник._
   Полковник._
   О, мiй мисливець! Що принiс нового?
   Мисливець-розвiдник. _
   Пан оберст, маю вбитого й живого
   На доброму сво?му полюваннi.
   Погляньте, он кабанчик на полянi,
   Гладкий, iкластий, наче по наказу.
   Три кулi я загнав йому вiдразу.
   I двох малят довiрливих до смiху
   Затримав я на радiсну потiху.
   Полковник._
   За кабана спасибi, недаремно
   Ти носиш зброю, мiй капрале, ревно.
   Але до чого нам тво? малята?
   Мисливець-розвiдник._
   Пан оберст мiй, на?внi гуцулята
   Iдуть до рiчки викликать Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра,
   Щоб лiкувати в хижi партизана,
   Високого, вусатого...
   Полковник._
   Неждана чудова звiстка.
   Мисливець-розвiдник._
   Бачте, надолужив,
   Аж двох зайцiв убив.
   Полковник._
   I превеликих, друже!
   Це не зайцi, а справдiшнi ведмедi...
   Пiдвищення тебе чека?, Едi!
   Менi вдалось через одного пана
   Узнати все про того партизана,
   Якого ви вiдбили вiд загонiв
   Це генерал радянський без погонiв,
   Це комiсар, що зна? вся Вкра?на,
   Iван Коваль. Шифровка iз Берлiна -
   Узять живим його за всяку цiну.
   Навколо двору звести збройнi стiни,
   Як нас цi дiти приведуть до хати.
   Мисливец ь-розвiдник._
   Навряд чи так ми будем успiх мати.
   Ще здiймуть крик упертi бiсенята.
   Коваль у лiс - i справа вся зiм'ята.
   ? в мене план. Гуцулiв ми роздягнем
   I на солдатiв одяг ?х натягнем.
   А повара нарядим, як Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра.
   Полковник._
   Чудовий план! Пошлю до нагороди.
   Вбирайте повара i одягайте взводи
   В дрантя селянське, а усiх гуцулiв
   Живими в землю, щоб не тратить кулi.
   Офiцери розходяться. За перелiском чути грубу лайку, затим  крик  Ганi.
Iз кущiв, блiдий, стривожений, вибiга? Юрасик.. Огляда?ться на  всi  боки,
наче шука? порятунку. Поблизу не видно нiкого,  а  далi,  куди  не  глянь,
вартовi, патрулi.
   Юрасик._
   Оце знайшли жадану допомогу!..
   Тепер катам указувать дорогу,
   Аби вони схопили партизана,
   Та ще й самого Коваля Iвана.
   Про нього в нас i коломийки склали.
   Я сам ?х чув, як легшi спiвали.
   Ой Ковалю, Коваленку,
   Славний партизане,
   Поспiшай на верховини
   Крiзь густi тумани.
   Бо у нас на верховинах
   Не дощi, не грози,
   То чужинцi день i нiчку
   Точать кров та сльози.
   Як зустрiв Коваль чужинцiв
   I почав кувати,
   Тiльки шмаття полетiло
   Та на всi Карпати.
   Юрасик не спiва? цю геро?чну пiсню, вiн вишiпту? ?? слова, ледь рухаючи
губами. Потiм шепiт переходить в нечутний плач._
   Юрасик закрива? очi рукавчиком. Сльози  самi  навернулися,  i  нiяк  не
можна ?х  зупинити.  В  них  було  все  -  i  невимовний  розпач,  i  бiль
нестерпний, i злiсть на свою невдачу._
   Не плач! Слiзьми його не врятувати.
   А що робить, хто може раду дати?
   Вести у двiр i попередить криком?
   Нi - в iнший бiк густезним лiсом диким.
   Бiля Юрасика знову запурхала Золотава Птаха i защебетала. У тому щебетi
Юрасик розiбрав слова:_
   У двiр нiзащо,
   Ведiть у хащi,
   У найтемнiшi,
   У найгустiшi.
   Нехай у тванi
   Згинуть поганi.
   За мною йдiте,
   Хорошi дiти.
   Iдiть борами,
   Iдiть ярами,

   Я буду з вами
   Та перед вами.
   За цими словами Золотава Птаха знялась i полетiла просто  понад  травою
до найгустiшого бору.
   Юрасик._
   Спасибi, пташко, пiдем за тобою
   У хащi iз ворожою юрбою.
   Гiрко плачучи, на полонину вибiга? Ганя... Вона ронить шматочки хлiба i
не пiдiйма? ?х. Нехай лежать, хай хоч вовки ?х  по?дять  чи  дикi  кабани,
коли за кожен кусник отаке знущання.
   Ганя._
   Куди ж ти дiвся, Юрчику мiй рiдний?
   Дiсталося тво?й сестрицi бiднiй.
   Тут кухар ще лютiший, як чужинець.
   Бабусi я хотiла на гостинець
   Хоч хлiбця взяти, а страшенний кухар
   Схопив мене за коси i за вухо,
   Ледь-ледь не вiдiрвав менi голiвку,
   Пiдняв угору, вдарив об долiвку.
   Юрасик._
   Мовчи, Ганнусю, я про все вже знаю.
   На кухню не пiшов, а сiв отут iзкраю,
   В густих кущах. Менi отой мисливець
   Чужинцем видався. I справдi вiн чужинець.
   Рiшили у гуцульське одягтися... I йти до нас.
   Ти плачеш? Посмiхнися. Хоч роблено.
   Ганя._
   Не можу, лячно, Юрцю. Юрасик.
   А ти переможи себе, голубцю,
   Не пророни i зайвого словечка.
   Коли спитають - скажеш, недалечке
   Подвiр'я наше, тамо за горою.
   Ми пiдемо дорогою новою.
   Не по стежках, а прямо лiсом, бором
   Аж поза тим скелястим косогором.
   Ганя. _
   Заблудимо ж.
   Юрасик._
   Цього i треба, Ганю,
   Щоб заблудили хитруни поганi
   I не схопили в хижi генерала.
   Ганя._
   Вiн генерал?.. А я того й не знала.
   Юрасик._
   Тому ж вони i бiгають хортами
   Помiж дворами нашими й хатами.
   Ганя. _
   Давай тiкать.
   Юрасик._
   Куди? Сторожа всюди. Тут ?хнiй штаб.
   Тут гинуть нашi люди.
   Ганя._
   I тато наш.
   Юрасик._
   Не вiдаю про тата.
   Ганнусю, глянь, он сунеться багато
   Чужинцiв.
   Ганя._
   Нi, зда?ться, що гуцули.
   Юрасик._
   Вони чужi кептари одягнули.
   Будь веселiша, нiби все як треба.
   О, хоч би грiм тяжкий на них iз неба.
   На галявинi метушня потроху вщуха?. З'явля?ться чимала група  фашистiв,
переодягнених   в    гуцульське    вбрання.    До    дiтей    наближа?ться
мисливець-розвiдник. Ще хтось товстий у чудернацькому вбраннi. Вiн вiдста?
вiд мисливця-розвiдника, мабуть, не бажа? швидко? зустрiчi з гунулятами._
   Дiти, взявшись за руки, стоять  осторонь.  З'явля?ться  знову  Золотава
Птаха._
   Золотава Птаха._
   У двiр нiзащо,
   Ведiть у хащi.
   Iдiть борами,
   Iдiть ярами,

   Я буду з вами
   Та перед вами.
   Ще тривожнiше зашумiли Столiтнiй Бук. i Молода Смерiчка., киваючи вслiд
гуцулятам, що вирушили в страшну дорогу.
   Молода Смерiчка._
   Йой, дiдоньку, на смерть i люту муку
   Вони iдуть.
   Столiтнiй Бук._
   Що ж дiяти, онуко?..
   А ти хiба, коли б ходить умiла,
   В бiдi такiй сей подвиг не вчинила?
   Золотава Птаха (спiва?)._
   Iдiть без вагання,
   У хащi i тванi
   Заводьте чужинцiв-заброд.
   Про вас на Вкра?нi
   Казки вiчноплиннi
   Складатиме вiльний народ.
   I смiлi малята,
   Яснi соколята
   Шукатимуть вашi путi
   На горах Карпатах,
   На Татрах горбатих
   В сво?му новому життi.

КАРТИНА ДРУГА
   Скеляста лобовина серед хащiв.  Попереду  глибоке  провалля  з  крутими
обривами, порослими густим грабовинням та бур'янами.  Туди  навiть  високе
сонце не докида? свого промiння - одвiчний  морок  i  сира  холоднеча.  Аж
страшно, коли поглянеш зi скелi в  оту  тьмяну  безодню.  Камiння  покрите
пухким, як хутро, мохом. Не  видно  нi  стежок,  нi  поодиноких  слiдiв  -
безлюдна i  глуха  мiсцевiсть.  Тихо  зiтхають  непролазнi  хащини,  жарко
парують вологi скелi, нiчого не чути,  крiм  рокотання  невидимого  потоку
десь у глибокостi.
   Продираючись  через  гущавину,  на  лобовину  виходять  Юрасик,   Ганя,
мисливець-розвiдник, солдати, наспiх переодягненi в гуцульське вбрання,  i
"Чугайстер". Це товстий,  неповороткий  чоловiк  у  чудернацькiй  накидцi,
зробленiй iз мадярських плащiв. На головi у нього високий зелений капелюх,
схожий на куховарський пбсуд, а за  спиною  паперовi  крильця,  уже  добре
пом'ятi. На масному голеному пiдборiддi чорною фарбою намальована борода i
тоненькi, немов двi п'явки, вуса._
   Всi чужинцi потомленi i страшенно злi. ?х уже  не  так  багато,  певне,
розгубилися в хащах. Вони, мабуть, давненько догадалися, що дiти хитрують,
а тепер, коли перед ними бездонне провалля, - i  зовсiм  переконалися,  що
гуцулята ведуть ?х не додому, а в безлюднi, несходимi хащi._
   Юрасик._
   Щораз питають, де та де подвiр'я.
   У них до нас Велике недовiр'я.
   Ганя._
   Дивися, ми дiйшли до крутояра.
   Йой, братику, нам буде люта кара.
   Юрасик._
   Тепер почнуть питати по-другому.
   Ганя._
   Нiколи ми не вернемось додому.
   Мисливець-розвiдник._
   Стежок не видно, скрiзь яри та пущi.
   Поговорю ж я з вами, проклятущi.
   Так де ж подвiр'я, хата, говорiте,
   Ви шпигуни, а не гуцульськi дiти.
   Юрасик._
   Не шпигуни ми, заблудились трiшки.
   Розмили зливи всi пла?-дорiжки.
   I запитати нi в кого, безлюдно.
   Ганя._
   Я нiжки збила, аж ступати трудно.
   Малина дика шпичаками рiже,
   А ви усе скорiше та скорiше.
   Мисливець-розвiдник. _
   Базiкать годi, хитрi бiсенята.
   Як зветься мiсце те, де ваша хата?
   Якi прикмети: бук, смерека, скелi?
   Кажiть, бо будуть жарти невеселi.
   Вiн злiсно шарпа? дiтей за одежку, рвучко витяга? iз кии?енi пiстолет i
наставля? на Ганю. Та з переляку плаче i, запинаючись, почина? говорити.
   Ганя._
   Мiсцевiсть наша зветься...
   Юрасик._
   ...Верховина.

   Навколо там саменька грабовина.
   Смерек та букiв не росте при хижi.
   Праворуч двi скали, зовуться Крижi.
   Мисливець-розвiдник розгорта? карту i разом з iншими  пильно  розгляда?
написи, але, мабуть, нiчого iз названого не знаходить.
   Мисливець-розвiдник._

   Так, значить, ти говориш Верховина.
   А може, Круторiвна полонина?
   Юрасик._
   Не вiдаю, де тая Круторiвна.
   Це, може, там, де ? гора Жарiвна?
   Але вiд нас вона далеко, пане.
   Мисливець-розвiдник._
   Ти брешеш все менi, хлопча погане. На картi назв  таких  зовсiм  нема?.
Кажи, де хата, у якому кра??
   Юрасик. _
   Я вже казав, отам вона, iзнизу.
   Мисливець-розвiдник._

   Ану, несiть сюди побiльше хмизу,
   Пiдсмалимо оцих вовчат в кострищi,
   То будуть знать, де нижче, а де вище.
   "Чугайстер"._
   Не бiйтеся, скажiть менi всю правду.
   Я рятiвник ваш. Можу дать пораду,
   Як iзцiлити партизана-брата
   I де знайти загубленого тата.
   Та й вас не будуть смажити в багаттi.
   Юрасик._
   Не бути вам повiк у нашiй хатi!
   А ти, пузань, Чугайстром одягнувся,
   Бодай в могилi тричi повернувся
   За люту хитрiсть. Знайдеться Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Гуцульський, наш, - вряту? партизана,
   А ви звiдсiль не вийдете до рана!
   Мисливець-розвiдник._
   Гей, сосунцi, звiдкiль таке завзяття?!
   Берiть ?х разом, кидайте в багаття.
   Два солдати, скинувши гуцульськi свити, поволi пiдступають до дiтей, як
звiрi, що потiм спритно кидаються на здобич. Юрасик i Ганя також  повiльно
вiдступають все ближче i ближче до провалля._
   Журно-журно шумлять  дерева,  а  з  того  шуму  чу?ться  голос  Молодо?
Смерiчки._
   Молода Смерiчка._
   Бодай ми всi нi гiлочки не мали,
   Аби на них цi дiтки не палали.
   З'явля?ться Золотава Птаха. Вона  до  самiсiнько?  травицi  припада?  i
слiзно квилить до гуцулят. Але переляканi дiти не чують ?? голосу.
   Золотава Птаха._
   I я дiвчам колись в огнi горiла,
   За те мi доля дарувала крила.
   Врятуй i ?х, старенька мамо-доле.
   Забита доля... Воленьку, мiй боле!
   Солдат хапа? Юрасика. _
   Мисливець-розвiдник._
   Так скажете, куди Iти до хижi?
   Юрасик з силою вирива?ться iз рук солдата. _
   Юрасик._
   Горiть самi в огнi, звiрюки хижi,
   А нас Чугайстер знайде в глибокостi,
   Життя вдихне, зцiлить побитi костi.
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами...
   Юрасик пiдсаджу? собi на плечi маленьку сестричку, робить кiлька крокiв
до обриву i стриба? у провалля. Солдати якусь хвилину стоять розгубленi, а
потiм вiдкривають шалений вогонь невiдомо по кому i куди. У  вiдповiдь  на
цю стрiлянину громохкою луною з iншого боку спалахнув ще сильнiший  вогонь
iз багатьох автоматiв i кулеметiв.  Вороги  розбiгаються  по  хащах,  лише
"Чугайстер", переляканий несподiваною стрiляниною, попхався в розщелину._
   Не припиняючи вогню, на скелю вбiга? група партизанiв.  Вони  оглядають
лобовину, багаття, пiдбирають покинуту зброю._
   Командир застави. _
   Дивись, пiдлiзли прямо до застави,
   Порушивши усi сво? устави,
   А то було в гущавину - нi кроку.
   Перший партизан._
   В могилу заманулося до строку.
   Ще й вогнище?.. Такого не бувало.
   Другий партизан._
   Рiшили смажить укра?нське сало!
   Перший партизан._
   Щоб п'яти ним пiдмазати для втечi.
   Другий партизан._
   Чого це тут лежать гуцульськi речi?
   Перший партизан._
   Неначебто щось труситься в галуззi.
   Командир застави. _
   Ведiть його мерщiй до гурту, друзi.
   "Чугайстер". _
   ?х бiн Чугайстер. Рятував гуцули.
   Командир застави. _
   Такого ми нiколи ще не чули.
   Обслiдуйте цього артиста, хлопцi.
   Он бачу пiстолетика при боцi.
   За чим до нас пожалував у гостi?
   Перший партизан. _
   Чого лиш не вигадують у злостi.
   Хлопцi з реготом знiмають зелений капелюх, i на сонцi  зблиску?  широка
лисина "Чугайстра". Зривають плаща, розмазують  по  обличчю  чорну  фарбу.
Розмахують перед його носом паперовими крильцями i крутять  куховара,  мов
товсту колоду, поставлену сторчаком.
   Командир застави._
   Ведiть до штабу, може, щось цiкаве
   Там розповiсть опудало лукаве.
   В дiдiв казкових рядяться фашисти.
   Нечисто роблять.
   Перший партизан._
   Дiло в них нечисте.
   Командир застави._
   Максиме, Грицю, в розвiдку по слiду!
   Партизан._
   ?сть, командире, я негайно ?ду.
   Командир застави._
   А ти лети в засаду на Глибоку.
   Скажи, нехай там дивляться в три ока!
   Командир застави огляда?ться i помiча? якусь метушню навколо полоненого
"Чугайстра".
   Командир застави._
   Ну й жируни! Я ж наказав - до штабу...
   Третiй партизан. _
   Рiшили нарядить його, як бабу,
   Ну, скажемо, як вiдьму з лисогiр'я.
   Четвертий партизан. _
   Для цього треба помело iз пiр'я.
   Командир застави. _
   Облиште це. I у такiм нарядi,
   Я думаю, що гостю будуть радi.
   Майже з дитячою веселiстю  партизани  наряджають  "Чугайстра".  Замiсть
розмазано? бороди чiпляють кiнський хвiст,  на  паперових  крилах  малюють
якихось чортикiв. На голову до капелюха прикрiплюють димлячу головешку.
   Третiй партизан. _
   Це ж цар. Йому ходити не годиться.
   Один iз партизанiв. _
   Для цього ? парадна колiсниця.
   Аж ось вона.
   Вiн витяга? з гущавини широкий пень  з  довгим  корiнням.  Пiд  веселий
регiт партизанiв "Чугайстера" садовлять на пень i,  взявшись  за  корiння,
витягають за скелi. Регiт довго не стиха?._
   Командир застави._
   Ну, прямо дiти, й годi.
   О, скiльки то? радостi в народi,
   Яку тепер вiйна втопила в тузi.
   Куховар-партизан. _
   Давайте пообiда?мо, друзi.
   Партизани сiдають колом, витягають хлiб. Куховар дiлить варене м'ясо на
плащi. Молодий партизан, усiвшись на каменi,  дiстав  iз  мiшка  невеличку
гармошку. Тихо лл?ться мелодiя укра?нсько? пiснi "Засвистали  козаченьки".
Партизани не голосно, але дружно пiдспiвують:
   Iз Путивля на схiд сонцi,
   На схiд сонцi рано,
   Ви?жджали ковпакiвцi -
   Славнi партизани.
   Зажурилась Ярославна,
   Сум з грудей полинув -
   На Карпати хлопець славний
   Пiшов та й загинув.
   Не загинув. Через гори,
   Через рiки, броди,
   Через галицькi простори
   Славний хлопець ходе.
   Ледь пiсня на хвилинку затихла, iз провалля долинув придушений, далекий
стогiн._
   Перший партизан._
   Менi почувся стогiн у ярузi.
   Командир застави._
   Й менi здалось... Прислухаймося, друзi.
   Немов i справдi хтось невтiшно плаче.
   Що ж, треба подивитися одначе.
   Вiрьовку!
   Перший партизан._

   Ой, не треба, командире.
   Обрив стiною, глибоко без мiри.
   Командир застави._
   Я альпiнiст, не бiйтеся, хлоп'ята.
   Вiрьовку треба до пенька прип'яти.
   Вiн пiдперiзу?ться кiнцем  довго?  линви,  а  другий  кiнець  партизани
прив'язують до пенька.
   Так буде добре. Опускайте швидко.
   Партизани опускають командира в провалля, гуртом тримаючи вiрьовку  над
обривом.
   Перший партизан. _
   Щось видко?

   Командир застави (з провалля)._
   Та нiчого ще не видко,
   Пiтьма така, хоч стрель собi у око.
   Перший партизан. _
   Що там реве?
   Другий партизан._
   Чи звiрi, чи потоки, Не розберу.
   Перший партизан._
   Гей, де ви, командире?
   Уже не чуть нiчого з цього виру.
   Третiй партизан._
   Й вiрьовка враз послабшала.
   Зiрвався!..
   Перший партизан._
   Недобре щось. I я туди подамся.
   Третiй партизан._
   Чекай, немовби заблищав лiхтарик.
   Перший партизан._
   Та то камiння свiтлого прошарок...
   Знову зашумiв дрiмотний бiр, а з шуму того  почувся  голос  Столiтнього
Бука._
   Столiтнiй Бук._
   Гай, гай, синки, iще нiхто i в гостi
   Не повертався з то? глибокостi.
   Пауза. Всi стоять в  напруженому  мовчаннi  над  проваллям,  заглядають
униз, але там лише морок та густе  грабо-виння  з  бур'яном.  Хвилина,  ще
хвилина, а з провалля нi слова. I нарештi:
   Тягнiть доверху...
   Швидше, ще скорiше.
   Перший партизан. _
   Що сталося?
   Другий партизан. _
   Не рвiть, тягнiть рiвнiше.
   На скелi  з'явля?ться  командир  з  хлопчиком  i  дiвчинкою  на  руках.
Дiвчинка, як видно, не пошкоджена, лише перелякана, а хлопчик без  пам'ятi
чи, може, й мертвий. Його маленька голiвка  безсило  схилилась  на  плече,
подряпанi ручки звисають додолу. Командир обережно кладе дiтей  на  мохову
постелю. Довго нiхто не може сказати нi слова Тишу порушу? сама Ганя.
   Ганя._
   Вони вже партизанами вдяглися.
   Скажи ?м, Юрцю. Юрцю, пiдiймися!
   Скажи, що ми не поведем до двору,
   Не вкажемо i стежечки на гору.
   Нехай в огнi печуть.
   Командир застави._
   Полеж, маленька.
   Покличте, хлопцi, лiкаря швиденько,
   Водицi з цукром дайте гуцулятi.
   Ганя._
   А ви такi, як той, що в нашiй хатi.
   Нi, нi, нема... Нема? в нас нiкого
   I не було вусатого, стрункого.
   В бабусi тиф i курочка хвору?...
   Туди не дiйдеш, бо потiк виру?.
   Втрача? свiдомiсть, ронить голiвку  на  мох.  Бiйцi  приносять  води  з
цукром, дають дiвчинцi i хлопчиковi пити. Ганя п'? жадiбно i довго. До не?
зразу поверта?ться  свiдомiсть,  а  Юрась  i  губами  не  ворухне,  лежить
нерухомо, вiн, мабуть, мертвий. Ганя торка? братика за голiвку,  за  руки,
мов намага?ться розбудити.
   Ганя._
   Юрасику, прокинься! Йой, жовнiри,
   Нас не печiть, хоч майте трохи вiри,
   Що заблудилися. Скажiть менi, солдати,
   Ви ж чули, як Чугайстера гукати,
   Бо я забулася, а братик мiй убився.
   Командир застави._
   Ти заспокойся, люба, подивися -
   Ми не жовнiри, партизани, доню.
   Ганя._
   А може, й справдi... ? стрiчки червонi.
   Командир застави._
   Так, партизани.
   Ганя._
   I по мовi чути. А щойно вороги були отута.
   Командир застави._
   Вони втекли пiд нашою пальбою -
   У хащини безладною юрбою.
   А одного в убраннi чудернацькiм,
   Що звавсь Чугайстром, злапали зненацька.
   Ганя._
   Не вiрте, не Чугайстер вiн, а ворог.
   Таких багато ? тепер у горах.
   А ми шукали справжнього Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра.
   Командир застави._
   Навiщо?
   Ганя._
   Рятувати партизана,
   Що в нашiй хижi. Бо у нього рана.
   Командир застави. _
   Який вiн, доню, можеш розказати?
   Ганя._
   Вiн зветься Ковалем... Стрункий, вусатий.
   Командир застави (до зв'язкiвця)._
   Лети у штаб, ? вiсть про комiсара.
   Ганя. _
   Так, так, це комiсар... За ним жовнiрiв хмара
   По слiду нишпорить, аби його схопити.
   За голову його сто тисяч заплатити
   Хтось обiця?. Йой, помре вiд рани.
   Коб викликать Чугайстра, партизани.
   Той допомiг би... Юрчик наш убився,
   А я забула вигук.
   Командир застави._
   Не журися. Ось попо?ж-но хлiбчика iз м'ясом,
   А ми вже щось придума?м тим часом.
   Ганя лама? хлiб i м'ясо на три кусники. _
   Ганя._
   Це Юрцевi, якщо вiн жити буде,
   А це бабусi. Попо?сть, забуде
   I гнiв на нас. А хворому не стало.
   Перший партизан._
   Та ?ж усе. У нас ? хлiб i сало,
   А ось i мед. Вiзьми собi всю склянку.
   Партизан да? склянку меду  маленькiй  Ганi.  Вона  щось  хоче  сказати,
мабуть, слова зворушливо?  подяки,  та  в  цей  час  з'явля?ться  лiкар  з
молоденькою медсестрою.
   Ганя._
   Я знаю тую дiвчину Оксанку.
   Вона менi дала свою хустинку.
   Нову, червону.
   Медсестра._
   Серденько Галинко!
   Що сталося iз братиком?
   Ганя._
   Не може

   Ожити вiн. Чугайстер лиш поможе.
   Лiкар. _
   I я допоможу, моя хороша.
   Ганя._
   Хiба ви й ? Чугайстер з Черемошу?
   Нi, той - дiдусь, казали нашi люди.
   Лiкар _
   Я син його. Чугайстер скоро буде.
   З другого боку  на  скелю  виходить  старий  генерал,  командир  всього
партизанського з'еднання, з ним командири загонiв,  бiйцi-зв'язкiвцi.  Вiн
невисокий на зрiст, з бiлою бородою i чорними густими  бровами.  На  сивiй
шапцi горить генеральська зiрка. З-пiд широкого зеленого плаща виблискують
золотом ордени. В руцi у нього довга палиця. Вiн i справдi чимось  нагаду?
казкового Чугайстра. До нього пiдходить командир застави.
   Командир застави. _
   Хорошу звiстку вiд гуцулiв маю.
   Генерал-Ч угайстер. _
   Я знаю все i про Чугайстра знаю
   Вiд того полоненого артиста.
   Командир застави. _
   Робота, прямо скажемо, нечиста.
   Генерал-Чугайстер. _
   Нечисто, а задумано як треба.
   Тепер цю ролю я вiзьму на себе.
   Командир застави._
   Як ? таке бажання, то будь ласка,
   Але навiщо?
   Генерал-Чугайстер._
   Хай щаслива казка
   Хоч раз в народi здiйсниться допiру,
   Нехай несуть в серцях гарячу вiру
   Маленькi гуцулята про Чугайстра,
   Усiх чудес невигаданих майстра,
   Який прийшов до них в лиху годину
   I воскресив улюблену людину,
   Пiдняв гуцулiв добрих iз могили,
   Вдихнув у них ще бiльшу мiць i сили,
   А ?х, малих, окрилив на майбутн?,
   Явивши чудо перше, незабутн?.
   Генерал-Чугайстер з командирами i бiйцями пiдходять до дiтей. В цей час
лiкар зробив Юрасиковi останнiй укол. Хлопчик пiдвiв голiвку,  розгубленим
зором обвiв усiх присутнiх, але,  мабуть,  нiчого  не  побачив.  Не  зразу
поверта?ться свiдомiсть  пiсля  такого  страшного  потрясiння.  Перше,  що
прийшло  в  його  заглушену  пам'ять,  це  Чугайстрiв  виклик.  I  хлопчик
зашепотiв.
   Юрасик._
   Течи, вода, долинами,
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчно? пропащини.
   А ти, старий Чугайстере,
   Заступнику i майстере
   Усiх чудес побажаних,
   Почуй людей уражених.
   Генерал-Чугайстер нахиля?ться до хлопчика, гладить його по голiвцi, да?
пити iз баклаги. До Юрасика вже цiлком поверта?ться свiдомiсть.
   Генерал-Чугайстер.
   Я тут. Прибув. Навiщо кликав, сину?
   Юрасик.
   Чугайстер! Йой! Людей у домовину
   Сьогоднi покладуть з усього краю.
   У нас у хижi вуйко умира?,
   Хоч не гуцул, але рiднiший брата -
   Iван Коваль.
   Генерал-Чугайстер. _
   А де ж це ваша хата?
   Юрасик._
   Он там, де полонина Круторiвна.
   Туди iти з годину буде рiвно.
   Генерал-Чугайстер. _
   А де гуцули, котрих рятувати?..
   Юрасик._
   Це мiсце в нас зовуть Цариннi Лати.
   Я чув, там штаб сто?ть якогось полку.
   Iдiть туди, зустрiнете двоколку.
   Плайком на гору, де стоять гармати.
   Вони гiллям прикритi, щоб не знати.
   Я все те бачив, як iшли до прiрви,
   Казав Ганнусi, там смерiчку вирви,
   А там зiрви на буковi галузку.
   Напроти штабу ми лишили хустку,
   Яку дала Ганнусi партизанка.
   Червона хустка, наче сонце зранку.
   Генерал-Чугайстер разом з командирами розкладають карти, вiдмiчають  на
них  маршрути.  Зi  скелi  у  всi  боки   розбiгаються   бiйцi-зв'язкiвцi.
З'являються все новi озбро?нi л ю д й не поодинцi,  а  великими  загонами.
Вони наче iз-пiд землi виростають.  Автомати  i  кулемети  виблискують  на
сонцi. Все те робиться так швидко, наче у казцi.  Махне  генерал-Чугайстер
рукою - i все приходить у рух, займа? новий стрiй._
   Весело зашумiли бори, наче пiсню свою лiсову заспiвали,  нiби  самi  до
бою готуються, до переможного бою, а з того шуму, з то? пiснi чути:_
   Столiтнiй Бук. _
   Поглянь, Смерiчко, як iде багато
   Сих во?нiв. Рушницi i гармати
   Блищать на сонцi.
   Молода Смерiчка._
   Он iз Чорногори
   Стрiчок червоних лине цiле море.
   З Говерли теж. Дiдусю, що се буде?
   Столiтнiй Бук. _
   А буде те, що волю стрiнуть люди.
   Генерал-Чугайстер._
   Спасибi вам, вiдважнi соколята,
   Мо? милi, коханi гуцулята.
   Ведiть синка мого мерщiй до хати,
   А я до штабу - вуйкiв рятувати.
   Юрасик._
   Чугайстере, надiя ви ?дина,
   Без вас помре та файная людина,
   Що в нашiй хижi вже добу чека?.
   Генерал-Чугайстер._
   Мiй син, як я, велику силу ма?,
   А коли вiн не зможе врятувати,
   То дай менi про це негайно знати.
   Стань на горi, щоб сонце прямо в вiчi,
   I прокажи мiй виклик раз i двiчi:
   Течи, вода, долинами...
   Юрасик._
   Iди, бiда, глибинами
   У нетрини та хащини
   До вiчно? пропащини...
   Генерал-Чугайстер. _
   Так, так, мiй сину. Треба поспiшати:
   Прошу на руки гуцулят узяти.
   До зустрiчi на вашiй верховинi,
   На славнiй Круторiвнiй полонинi.
   Партизани беруть на руки Юрасика i Ганю i двома загонами розходяться  в
рiзнi боки.  Генерал-Чугайстер  маха?  услiд  маленьким  гуцулятам,  потiм
рвучко сiда? на коня. З-за скелi чути голосок Юрася:
   Попiд горою все берiть управо.
   Генерал-Чугайстер._
   Чи знають - нi! -
   Яку велику справу
   Вони зробили нам для перемоги.
   Щасливо? ж вам, дiтоньки, дороги.
   Вiн  пришпорю?  коня  i  хутко  зника?  за  скелею.  Останнi  партизани
пiдходять до згасаючого багаття, засипають його  землею  i  затоптують,  а
потiм, зарядивши карабiни, теж зникають в гущавинi. Понад  скелею  кружля?
Золотава Птаха.
   Золотава Птаха._
   Радiйте, люди, земле, буйнi води,
   Iде пора велико? свободи.
   У не? путь, немов кривава рана,
   Але ж iде пора ясна, жадана.
   _ ДIЯ ТРЕТЯ
   Дрiмотна карпатська  верховина.  Вiковi  смереки,  буки  з  двох  бокiв
пiдступають до високо? кам'янисто? галявини. За галявиною вдалинi ще  вищi
шереги вiдрогiв, але тепер у  ясному  надвечiр'?  вони  не  видаються  тим
скам'янiлим морем, як учора. Нi, тепер  це  величезний  шмат  розпеченого,
покованого залiза, що з заходом сонця прохолоняе, синi?, а на горбах  воно
ще червоне, аж бiле._
   На галявинi та ж поодинока хижа з розтрiпаним опудалом за причiлком. За
цi тривожнi нiч i день вона, зда?ться, ще  дужче  постарiшала,  ще  глибше
вгрузла в землю._
   Iз хижi на ганок виходить стара бабуся, заплакана,  убита  горем.  Вона
бере iржавий заступ, хоче  кудись  iти,  але  зупиня?ться,  схиля?ться  на
заступ i сто?ть нерухомо, наче у не? нема? сили, щоб зробити хоч  крок.  I
справдi, звiдки братися тим силам у старому, розбитому лихом серцi._
   Молода Смерiчка. _
   Чого так тяжко знов зiтхають гори?
   Столiтнiй Бук._
   Мабуть, серед людей нове лучилось горе.
   Стара земля про все на свiтi зна? -
   Чи радiсть, чи журба в людей бува?.
   Бо люди - це ?? любимi дiти.
   За всiх старiй доводиться скорбiти.
   Бабуся._
   Помер... Помер мiй легiнь ясноокий.
   Одвiчний сон на нього впав глибокий.
   I вже не зiйде сон той. Сирота я.
   Внучат мо?х загризла вовча зграя,
   Синка мого недужого убили.
   Уся земля, немов страшна могила,
   Розверзлася. Звiдкiль рятунку ждати?
   Ридайте, гори, гороньки Карпати.
   Бабуся. змовка?, сто?ть нерухомо, дивиться кудись удалину i  нiчого  не
бачить. Не бачить, як швидко згаса? надвечiр'я, не бачить i не чу?, як  на
галявину виходить партизанський загiн, а попереду на руках у двох  молодих
богатирiв Юрасик i Ганя._
   Юрасик._
   Бабусенько, якi у вас новини?
   Ви хвилювались, мабуть, щохвилини.
   А ми Чугайстра кликали додому.
   Бабуся. з радiстю кида?ться до дiтей - повернулися ж рiднi соколята. На
обличчi спалаху? щаслива посмiшка, та ненадовго. Знову на  нього  наплива?
смуток, мов чорна хмара.
   Бабуся. _
   Помер наш гiсть уже з годину тому.
   Юрасик._
   Тодi Чугайстра я покличу зразу.
   Iз дозволу його, з його наказу.
   Лiкар._
   Юрасю, любий, почекай гукати,
   Можливо, я зумiю врятувати.
   Не дозволяю в хату йти нiкому!
   Сестра, за мною!..
   Лiкар з медсестрою заходять в  хату.  Решта  залишаються  на  подвiр'?.
Бабуся. обiйма? дiточок, пестить  ?х,  а  вони  дають  ?й  хлiб  i  м'ясо.
Партизани схиляють голови, скидають кашкети i  в  розпачi  стоять  мовчки,
нерухомо.
   Бабуся._
   Уже з годину тому
   Як серце стало, вiдiйшло дихання.
   Гай-гай, нема? мертвим рятування.
   А легiнь був... Не видiла iзроду
   Душi яснiшо? з усенького народу.
   Я подихом холоднi грiла руки,
   Хотiла хоч краплинку зняти муки.
   А вiн менi, старiй, за цюю ласку
   Розповiдав таку чудову казку,
   Яка, мов хмiль, текла й текла у груди,
   Про наше щастя, що насправдi буде
   Невдовзi, як настане перемога.
   I вiрю я, що прийдуть до порога
   Новi часи, веселi та щасливi,
   Земля розквiтне, мов садок по зливi.
   Шкода, що в тi омрiянi часини
   Уже не буде помiж нас людини,
   Яка усе оте пророкувала,
   За що вона всi сили вiддавала
   Й саме життя. Мо? хорошi дiти,
   Iм'я його у пам'ятi несiте
   Й розказуйте повсюди щогодини
   Про душу ту загибло? людини.
   Командир застави. _
   Погляньте, друзi, он виходять з лiсу Гуцули нашi.
   Юрасик._
   Я на дах залiзу
   Та роздивлюсь, якi ото гуцули.
   Часом не тi, що в хащини гайнули.
   Юрасик швидко залазить  на  дах  i,  приклавши  до  лоба  руку,  пильно
вдивля?ться на узлiсся. Бiйцi про всякий випадок готують зброю, закладають
у гранати запали.
   Так, це вони, чужинцi, добре виджу!
   Командир застави._
   В засаду, хлопцi, по кущах, за хижу!
   А ви, малi, з бабусею до льоху.
   Ми всиплем нашим гостонькам гороху.
   Партизани швидко маскуються по  кущах,  за  хижею,  мiж  камiнням.  Два
кулеметники i командир застави ховаються на ганку. Дiти з  бабусею  бiжать
до хлiвця, що проти хати. На подвiр'? пустка, нiби нiкого там i не було.
   За кiлька хвилин наближа?ться група  переодягнених  фашистiв.  Попереду
мисливець-розвiдник з собакою._
   Мисливець-розвiдник. _
   Собака нас виводить до хатини.
   Солдат._
   Тепер не можна гаять нi хвилини.
   Вiрьовку приготуйте - i до двору!
   З усiх бокiв з автоматами, кулеметами i гранатами вилiтають  партизани.
З ганку  прямо  до  грудей  мисливця-розвiдника  висовуються  широкi  дула
кулеметiв.
   Перший партизан. _
   Складайте зброю, гади, руки вгору!
   Командир застави. _
   Додолу зброю! Опiр нi до чого.
   Перший партизан._
   Ану, скидай кептарика чужого,
   А ти свитину, бiсова личино!
   Не помогла гуцульська сiрячина
   Сховати вам скривавленi багнети.
   Другий партизан._
   Та це ж усе артисти з оперети.
   Вони канкан закрутять нам у танцi.
   Перший партизан. _
   Нехай собi танцюють на арканцi.
   Фашисти  стоять  в  страшному  зацiпенiннi.  Потiм   складають   зброю,
роздягають гуцульське вбрання i залишаються в сво?х  вiйськових  мундирах.
Партизани обшукують ворогiв. Iз  погрiбничка  виходять  бабуся,  Юрасик  I
Ганя._
   Мисливець-розвiдник. _
   Вони живi, хитрющi бiсенята,
   I засiдка - це ?х робота клята.
   Юрасик._
   Живi, бо нас урятував Чугайстер,
   Не ваш гладкий, а наш великий майстер
   До всiх чудес, не бачених у свiтi;
   А ви тепер, мов борсуки у клiтi,
   Сидiтимете з хитрiстю дурною.
   (До партизанiв)._
   Це той "мисливець", що ходив зi мною.
   Ганя (до партизанiв)._
   Ось татова свитина... Де ж це тато?
   Юрасик._
   Залишилось чекати небагато.
   Чугайстер там. З хвилини на хвилину
   Iз татом прийде вiн на верховину.
   Мисливець-розвiдник. _
   Як свисне рак, повернуться гуцули.
   Живими ?х у землю загорнули
   В оцю годину, щоб тремтiли всюди,
   Хто партизанiв укривати буде.
   Дивиться на годинника, злiсно усмiха?ться просто в обличчя дiтям._
   Ганя._
   Мiй таточку, мiй рiдний, любий тату!
   Прийди, прилинь у нашу бiдну хату...
   Бабуся._
   Чого прийшли до нас, катюги лютi?!
   Немов змiюки повза?те в рутi.
   Вогнем кара?те, отрутою, землею.
   Давно вам тра засипатися нею.
   Командир застави. _
   До штабу полонених! Що слова цi?
   Що доведеш скаженому собацi?
   Лиш одвернись - запустить зуби в тiло.
   А ми, поки не зовсiм потемнiло,
   Слiди розвiда?м до ?хнього кубельця.
   А то назавтра iнший гурт припреться
   Шукати мiж гуцулiв комiсара.
   Бабусенько, не плачте. Прийде кара
   На ?хнi голови. I прийде перемога
   До вашого розбитого порога.
   Настане мир, настане щастя днина,
   Трембiтами загра? верховина.
   Бабуся._
   Гай-гай, синочку, я ту мала вiру,
   Та вiддала ?? у зуби звiру.
   Розвiяли в кущах понад могили,
   Тепер нема нi вiри, анi сили.
   Полонених, пiд конво?м виводять за скелю. Вони iдуть  понуро,  звiсивши
голови додолу, вiдчувають, що  десятки  очей  опiкають  ?х  сво?м  грiзним
зором. Пiд багрецем останнього промiння i земля ?м зда?ться  скривавленою,
- так ба-* гато пролито невинно? кровi у цiм краю.
   Столiтнiй Бук._
   Дивися, як похмуро йдуть убивцi,
   Уся земля вiд вилито? крiвцi
   Зда?ться ?м червоною, Смерiчко.
   Молода Смерiчка. _
   Та то ж заходить сонце за потiчком.
   Столiтнiй Бук._
   Так, так, заходить. Хай для них нiколи
   Воно уже не встане з видноколу.
   Сова._
   Заходить сонце, нiч страшна настане,
   Гуцули згинуть, згинуть партизани.
   Усi Карпати буйнi спопеляться.
   Столiтнiй Бук. _
   Замовкни, зла, тебе вже не бояться.
   На подвiр'?  залишаються  партизани,  бабуся,  дiти.  Хлопцi  оглядають
зброю, бабуся з дiтьми розглядають одежу сво?х землякiв. Кожен кептарик чи
сiра свитина, приношена кресаня з чорною пiр'?нкою нагаду? ?м про  хороших
людей, про рiдних ?хнiх, яких живими закопали в землю.  Ганя  бере  татову
свиту, тулить ?? до себе.
   Ганя._
   Свитина татова, бабусю, Юрцю, гляньте.
   Бабуся. _
   Та ви менi вже серденько не раньте.
   Юрасик._
   Не встиг Чугайстер, мабуть, вiдшукати
   Те мiсце, де прихованi гармати
   I де гуцулiв наших закопали.
   Не гримнуть партизанськi самопали.
   Перший партизан. _
   Чого ж так довго анi слова з хати?
   Другий партизан._
   Вбирають комiсара поховати.
   Сестра i лiкар, - нелегка та справа.
   Яка кривава межи гiр заграва.
   На ганку з'явля?ться медсестра, безсило хапа?ться за стовп,  схиля?ться
до нього i плаче, закривши хустиною обличчя.  Всi  кидаються  до  не?,  та
нiхто не може проронити нi слова. Нарештi збира?ться з силами командир.
   Командир застави. _
   Наш комiсар помер? Кажи-бо, ми ж не дiти.
   Медсестра. _
   Вiд щастя плачу...
   Ношi принесiте. Вiн буде жити.
   Бабуся._
   Дiтоньки хорошi, Вiн буде жити, чули?
   Швидше ношi!

   Юрасик._
   Чугайстрiв син iз мертвих змiг пiдняти.
   Про це узнають завтра всi Карпати.
   Кiлька партизанiв з ношами забiгають у хату. На подвiр'? така тиша,  що
кожне дихання збуджене, кожен шелест чути. Вечорова заграва над  вiдрогами
згаса? i розгорта?ться сиза пелена. Нiби пiсня почулася десь удалинi.  Нi,
нi, то не пiсня, звiдки тепер лунать  пiсням  серед  придушених  верховин?
Лише стогiн пронесеться чи, може, зойк передсмертний._
   Виносять комiсара. Вiн блiдий. Голова i груди забинтованi,  перев'язана
прострелена рука, лише в очах залишився колишнiй вогонь сильно?  звитяжно?
людини. Комiсар  пода?  знак,  щоб  зупинилися  партизани.  Ношi  обережно
опускаються на колоди. Всi  стоять  онiмiлi  вiд  дивовижного  воскресiння
свого любимого комiсара._
   Комiсар._
   Спинiться, друзi, тут поставте ношi.
   Бабуся._
   Невже ж i справдi був на Черемошi
   Отой Чугайстер, людоньки, скажiте?
   Ожив наш гiсть! Хай буде вiчно жити.
   Хай доля дасть у щастi кращий кусень.
   Комiсар._
   Вшануйте, друзi, подвиг цей бабусин
   Вона мене вiд смертi виривала,
   Цiлющим зiллям тричi напувала.
   Вклонiться ?й i нiжно обiймiте,
   Як рiдну матiр найрiднiшi дiти.
   Медсестра._
   Не ми, а ви спасли нам комiсара
   Вiд смертi невiдступного удару.
   Цiлющим зiллям, ласкою живою
   I щирих слiз казковою водою.
   Вартовий._
   Товариш командир, я бачу на узлiссi
   Загiн великий - чоловiк iз двiстi.
   Командир застави._
   Навстрiч - заслони, кулемети к бою!
   Вартовий._
   На ворогiв не схожi, йдуть юрбою.
   Юрасик._
   Спiвають пiсню нашу - це гуцули.
   З Подiлля, мабуть, в гори завернули.
   До подвiр'я доноситься пiсня, не дуже голосна i  бадьора,  але  дружна,
гуртова. Видно, що спiвають ii люди стомленi, знесиленi, збудженi  великим
щастям.
   Як прийде друг - вiн стане брат,
   Полл?ться пiсня мила.
   Нехай не йде чужинець-кат -
   Привалить кожна брила.
   Утопили б нас у ложцi
   Вороги заброди,
   Та звитяжнi черемошцi
   Не здадуть свободи.
   Пiсня то обрива?ться, то знову пiдiйма?ться далекою луною у  мiжгiр'ях.
За скелями чути голоси. Це  гуцули  розходяться  в  рiзнi  боки  до  сво?х
поодиноких дворiв, розкиданих по гiрських  полонинах.  Вони  ще  рiднiшими
сiали вiд бiди велико? та вiд порятунку негаданого
   Голоси._
   Прощайте, люди!
   Йдiть собi здоровi!
   Вiддайте партизанам, що ? в сховi,
   Овечку чи козлятко десь в ярузi!
   Спасибi вам, геро?, вiрнi друзi!
   Молода Смерiчка. _
   Гуцули йдуть, вернулись нашi друзi!
   Столiтнiй Бук._
   Засяють ватри знов на виднокрузi.
   Ганя._
   Бабусенько, я бачу Вуйка Тита...
   Юрасик._
   А он за ним коваль, Панькiв Микита.
   Вони вже близько, ?х веде Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Бабуся._
   Iзнов Чугайстер... Де вiн взятись може?
   Що казка та нако?ла, о боже!
   Пiсня затиха?. Чути вiтальнi вигуки. То  розвiдники  зустрiчають  сво?х
товаришiв  i  гуцулiв.  На  подвiр'?  з'явля?ться  юрба  людей.  Партизани
обтяженi збро?ю - у кожного бiйця по два автомати або карабiни. Гуцули без
верхнього  одягу,  замученi,  замазанi  в  глину,  але  збудженi   радiстю
визволення. Серед юрби г е н е  р  а  л-Ч  угай-стер.  Вiн,  зда?ться,  аж
помолодшав за цей час, нiяка втома його не бере. Уздрiвши  свого  бойового
побратима, свого комiсара, що лежав на  ношах,  сповитий  бинтами,  старий
генерал припав до його узголiв'я. Радiсть, бiль, тривога i нездоланна вiра
в життя, в перемогу переповнювали серця друзiв - легендарних партизанських
ватажкiв, ?хньо? тихо? i схвильовано? розмови нiхто не  чув  у  збудженому
гаморi вируючого натовпу._
   Ось до свого залюдненого  подвiр'я  прибiг  i  сам  господар  -  батько
Юрасика i Ганi. Вiн обiйма? дiтей, стареньку матiр._
   Батько._
   Йой, мамцю рiдна, любi мо? дiти,
   Я повернувся аж iз того свiту.
   Ми всi були у глибинi могили,
   Просили ?х, аби спочатку вбили,
   Та нi, живими стали закидати.
   Який то жах, моя старенька мати.
   Уже земля на голови нам тисне...
   I раптом чую: поруч хтось як свисне.
   I стрiлянина - прямо громовиця.
   Заскреготала, задзвенiла криця.
   "Капут! Капут!" - кричать отi катюги.
   "Чи ви живi?!" - хтось кличе раз, удруге. "
   Живi, живi!" - взялися ми гукати.
   I чу?мо, як дзенькнули лопати.
   I дужi руки пiдiймають вгору
   На бiлий свiт, несуть у тишу бору.
   Сам генерал менi подав баклагу,
   I я з питтям вiдчув живу наснагу.
   Юрасик._
   Не генерал вiн, а Чугайстер, тату,
   Який синка послав у нашу хату
   I врятував вiд смертi комiсара.
   Мене i Ганю винiс з крутояру.
   Батько._
   Можливо, i Чугайстер з Заднiпров'я.
   Бабуся._
   О, дай йому багато лiт здоров'я.
   Але не вiрте. То в казках бува?,
   Що нiби десь Чугайстер е у га?
   Над Черемошем. А шукати годi...
   Генерал-Чугайстер. _
   Чого ж це так? Тож вiрять у народi,
   Що ? Чугайстер добрий, - бути ма?,
   Який людей з неволi визволя?,
   Закопаних на свiт виносить з ями
   I водить ?х щасливими плаями.
   Нехай це казка, хай гаряча мрiя,
   Але ж вона прибавила довiр'я,
   Хоробростi тво?м онукам, нене.
   Iдеться тут, звичайно, не про мене.
   Хiба не так?

   Бабуся._
   Так, так, мiй любий сину.
   Дай подивлюсь на тебе хоч хвилину.
   Йой, дiтоньки, i справдi це Чугайстер,
   Усiх чудес невигаданих майстер.
   Молодий гуцул._
   Живими вiн пiдняв нас iз могили,
   Вернув нам свiтло, влив цiлющi сили.
   Други й гуцул. _
   Навiк приспав чужинцiв, як Горбину.
   Ганя._
   Колись Олеся красную хустину
   Чугайстровi свою подарувала,
   Як черемошцiв вивiв з-пiд завалу.
   Та де у мене та святкова хустка?
   Ми дуже бiднi, у коморi пустка.
   ? кiсники,неначе мак, червонi,
   Берiть, вони згодяться у загонi.
   Як будуть новi люди приходжати,
   Хай на кресанi стануть нашивати.
   Ви любите, у кожного ж на шапцi
   Червона стрiчка, наче промiнь вранцi.
   Генерал-Чугайстер. _
   Забув було. Так ось твоя хустина,
   Лежала проти штабу, бiля тину.
   Ганя. _
   Спасибi, тож вiзьмiть ?? вiд мене.
   Генерал-Чугайстер. _
   Червона хустка буде як знамено.
   В'яжiть, хлоп'ята, хустку до жердинки
   I бережiть дарунок верховинки!
   Юрасик._
   А я, Чугайстере, дарую вам денцiвку,
   Мою кленову випалену цiвку.
   Послухайте, яка вона спiвуча,
   Коли заграю, чу? кожна круча.
   Бабуся (сама до себе)._
   I я вже чимось маю догодити.
   Тож обiцяла курочку зварити,
   А де ж вона подiлася, йой, леле?!
   Мабуть, зайшла в царинку до Стомели.
   Юрасик лунко вигра? на сопiлцi. Бабуся.  бiжить  шукати  свою  курочку.
Сходяться i сходяться дiвчата,  жiнки  привiтати  сво?х  рiдних.  Радiснi,
збудженi вигуки  зринають  у  гуртi  щомитi.  Гуцули  несуть  в  барвистих
хусточках ?жу, питво i роздають  все  те  партизанам  i  сво?м  чоловiкам,
братам. Бiля комiсара на ганку стовпилися легiнi. Вони, мабуть,  просяться
в загiн, iншi розбирають свою одежку, залишену ворогами на подвiр'?._
   На верховинах то тут, то там спалахують вогнища._
   Знову ожили Карпати. Чути гук вечорово? трембiти на полонинi._
   Iз гурту селян до генерала-Чугайстера пiдходять лiтня жiнка  з  молодою
вродливою донькою. Мати трима? в руках кобушечку i кухлик, а доня - кулешу
на дощечцi. Вони низько кланяються генераловi._
   Лiтня жiнка._
   Спасибi вам, Чугайстере, спасибi!
   Хай в кожнiй хижi. ста? i колиб!
   Хвала iде вiд роду i до роду
   За порятунок нашого народу.
   Приймiте i вiд мене подарунок -
   Старо? жiнки щирий поцiлунок -
   Та випийте малинового соку.
   Вiзьмiть з собою доню карооку.
   Поранять з вас котрогось пiд горою,
   Тому най буде рiдною сестрою.
   Гуцули._
   I нас, i нас вiзьмiте до загону!
   Аби свободу вирвати з полону,
   Ми пiдемо на смерть i лютi муки,
   Лиш дайте крiси в мозолястi руки.
   Генерал-Чугайстер. _
   Берiте зброю, друзi! До кресанi
   Нашийте стрiчку гуцулятi Ганi.
   Нехай зорить промiнчиком яскравим,
   Нехай веде до волi i до слави.
   Дiвчата нашивають стрiчки до капелюхiв гуцулiв-легiнiв.  Хлопцi  беруть
вiдбиту у ворога зброю. Всi разом наспiвують:
   Черемоше, Черемоше, -
   Чистая водиця,
   Дiвчинонько з верховини,
   Дай менi напиться.
   Та напiй коня гнiдого,
   Дiвчинонько-зоре,

   Я в загонi захищаю
   Вашi рiднi гори, Зеленавi полонини,
   Твою гарну вроду.
   Дiвчинонько з верховини,
   Чи не зна?ш броду
   На той берег Черемошу
   Та на тi дороги,
   Що вестимуть партизана
   Аж до перемоги.
   Юрасик (до Ганi)._
   Й менi наший мерщiй оцю широку.
   Ганя._
   Тебе не вiзьмуть, бо не ма? строку.
   Юрасик._
   А ми самi отут загоном станем
   I будем помагати партизанам.
   В розвiдку пiдем...
   Ганя._
   Правда, любий брате,
   Як треба буде, сходим всi Карпати.
   Комiсар._
   Юрасю, Ганю, ближче пiдiйдiте,
   Я обiйму вас на прощання, дiти,
   За вашi вчинки, сповненi любовi,
   Двi зiрки дам вам, правда, не казковi,
   Але, кому вони квiтчають груди,
   Того, хоч де, шанують нашi люди.
   Ростiть щасливi. Дяка вам i слава!
   Коли пролине ця пора кривава,
   Назавжди я при?ду на Карпати
   Нове життя iз вами будувати.
   Генерал-Чугайстер. _
   I я хвалю вас, милi, як Чугайстер,
   Хоч до чудес нiякий я не майстер,
   Це ви вчинили нинi справжн? чудо,
   Про вас казки складуть хорошi люди.
   Ви будете стоокi i крилатi
   У тих казках. З Карпат по Закарпаттi,
   Мов руча?, тектимуть по Волинi,
   По всiй Радянськiй вiльнiй Укра?нi
   Про вашi вчинки славнi? сказання,
   Про вашi дивнi подвиги, дерзання.
   I iншi дiти в iншi поколiння
   Шукатимуть ось тут, серед камiння,
   Слiди сво?х улюблених геро?в.
   I десь пiд Крутоверхою горою
   Iмення вашi висiчуть кирками
   I заквiтчають кращими квiтками.
   Отож iз казки ви iдiть у казку,
   Не за Чугайстром, що хвилю? ряску
   У тиху пору десь на Черемошi,
   А вже самi. Iдiть, мо? хорошi,
   Немов луна за синi небокра?,
   В казковий свiт, який кiнця не ма?.
   Командир застави. _
   Новi бiйцi, ставайте у загони,
   До Чорногори йти у три колони.
   Вперед на конях вислати дозори!
   Генерал-Чугайстер. _
   Якi ж бо рiднi люди цi i гори.
   Влiтав Золотава Птаха, мов блискавиця опису? коло над людним  подвiр'ям
i дзвiнко промовля?.
   Золотава Птаха. _
   Iдiть на гори,
   Де людям горе,
   Iдiть по полю
   За щастя й волю,
   Iдiть гаями,

   Iдiть степами,
   А я мiж вами

   Та перед вами.
   Партизани швидко гуртуються у колони. Генерал-Чугайстер обiйма?  дiтей,
цiлу? ?х, щось iще говорить ?м, та в  гуртi  не  чути  нi  його  слiв,  нi
прощальних слiв Юрасика i Ганi. Бiйцi пiдiймають на  ношах  комiсара,  вiн
привiтно маха? рукою до гурту жiнок i лiтнiх гуцулiв,  що  залишаються  на
подвiр'?._
   Яскраво палають вогнища на верховинi. Неначе кличуть до себе погрiтися,
бо нiч наступа? свiжа  i  росиста.  Людськi  колони,  немов  широкi  рiки,
стiкають з верховини. Неголосно, але дружно перелива?ться пiсня:_
   Нам видно з гiр
   Вiтчизни шир,
   Родючi, злотнi гони.
   Ми йдем на бiй за правий мир
   Пiд знаменом червоним.
   Столiтнiй Бук._
   Iз волею вертайтесь, мужнi люди!
   Побiдна зiрка най квiтча? груди!
   До гурту, що залишився на подвiр'?, вибiга? бабуся з куркою в руках._
   Бабуся._
   Пiшли... Не встигла. Пiдождiть, будь ласка.
   Та що ж це - сон чи, може, й справдi казка?
   Iз мiжгiр'я гучною луною доноситься приспiв гуцульсько? пiснi:_
   У загiн веде дорога
   Легеня-героя.
   Вже зорi? перемога
   Та над Кiнь-горою.

   1957



   КОВАЛЬ МИКИТА

   Мiй батько славний був коваль
   На все село, на кiлька сiл.
   В його руках спiвала сталь,
   На сорочках блищала сiль.
   Кував пiдiски, лемешi,
   Варив поламанi вали.
   В двадцятiм роцi гармашi
   Гармату в кузнi притягли,
   I комiсар сказав: "Бiда!
   Одна була на два полки..."
   У батька сила молода,
   В роботi все йому з руки.
   Вiн положив свiй молоток
   I тихо вимовив: "Зроблю.
   В гарматi з'?дений замок,
   Але як-небудь пiдсталю".
   I вiн сталив. Жаркi бо?
   Були над Ворсклою по полю:
   "За волю-волю - Нашу долю!"
   I толочились пирi?.
   Мiй батько славний був коваль
   Йому робота не страшна.
   Вiн заварив гримучу сталь -
   В той день закiнчилась вiйна.
   Орали стоптаний пустир,
   Хмарки лiтали голубами.
   I комiсар промовив: "Мир!" -
   Сухими, чорними губами.
   I, вже прямуючи додому,
   Зайшов у кузню. Ось вона,
   Гармата в блиску молодому,
   Пряма, нацiлена, мiцна.
   - Хвала тобi за труд, ковалю!
   Та ми вже нинi не в бою.-
   I батько мiй сказав без жалю:
   - Для миру, голубе, й кую.

   1948



   ЛЮБЛЮ Я ЛIС

   Люблю я лiс!
   Дрiмотний лiс.
   Вiн партизановi принiс
   Жаданий захист
   I спочинок.

   I не один звитяжний вчинок
   Я по стежках його пронiс
   За нашу рiдну Батькiвщину.
   Березу, вiльху i лiщину,
   Дубiв могутнiсть величаву
   I навiть тихий верболiз -

   Люблю я лiс.

   Його по праву
   Я i шаную, i люблю,
   Вклоняюсь пишному гiллю,
   Бо тричi щиро напо?в
   Корiння букiв i дубiв
   Сво?ю кров'ю молодою.
   Тепер спокiйною ходою
   Проходжу лiсом. Тихий шум
   Менi навiяв безлiч дум
   Про давнi роки незабутнi
   I про омрiянi, майбутнi,
   В якi ростимуть
   I цвiстимуть

   Оцi незайманi лiси,
   Красу новiй землi нестимуть
   У вiк найвищо? краси,
   У вiк без вiйн,
   Без кровi,
   Слiз.
   Люблю я лiс.

   1953


   ШКОЛА БАТЬКIВ_

   Привчав мене батько трудитись до поту,
   А мати - любити пiснi.
   Спасибi вам, рiднi, за щиру турботу,
   Наука згодилась менi.

   Сво?ми руками копав я транше?,
   Ходив мурувать тракторбуд.
   I радий, що з пiснею нинi мо?ю
   В роботу влива?ться люд,

   Ровесники, друзi мо? сивуватi,
   Розумнi батьки i брати,
   Привчайте дiтей працювати й спiвати!
   Виховуйте, в кожного серце крилате,
   Бо ?м наше завтра нести.

   1960



   СОЛОДКА ВОДА

   Воду, що пити можна,
   На сходi "солодкою" звуть.
   В цiй назвi щось нiжне й тривожне,-
   "Солодка" - не смак, а суть.
   Де пекло такирiв, барханiв[1] -
   Земля, де нема? землi,
   Там голови скельних титанiв[2]
   Одвiку в скорботнiй золi,
   Там зрада озер солоних
   Заспраглому -
   в груди ножем,
   Там подих вiтрiв похоронних
   За кожним новим мiражем.
   Я був у пустелях зловiсних,
   Де гибла душа не одна.
   Солодка вода не прiсна,
   Солодка -
   коли питна.
   Стою при днiпровiм розливi -
   Безмежна солодка вода!
   Ми з нею багатi, щасливi.
   О будьмо ж усi бережливi!
   Як зникне солодка вода,
   Сльозами солоними свiт зарида.

   [1] Такир - плескатi глинястi  зниження  в  пустелях  i  напiвпустелях.
Поширенi в Середнiй Азi? та Казахстанi. Бархани -  навiянi  вiтром  рухомi
пiщанi горби, не закрiпленi рослиннiстю.
   [2] Скельнi титани - високi скелi (скелi-велетнi).



   * * *

   З вокзалу в станцiю метро
   Я ескалатором спускаюсь
   I ?ду глянуть на Днiпро,
   Коли у Ки?в повертаюсь.

   Пiдземний шлях! Яке добро!
   Й забути можна, де ти ? -
   В Москвi? У Лондонi? В Парижi?
   Але у Ки?вi сво?
   Дихання у пiдземнiй тишi,
   Воно сво? нитки сну?.
   Сну? з легенького промiння
   Вiд мiдних лiтер: "Арсенал",
   Вiд того сизого камiння,
   Яке дробилось на кремiння
   В козацький крiс i самопал.
   Воно з Шевченкового зору,
   З очей Франка, Сковороди,
   Що проводжають нас угору
   В ранкову, у робочу пору
   Щодня на подвиги-труди.
   Воно сну? iз кiс русявки,
   Що тут розводила вапно
   Чи мила цi дубовi лавки.
   Кияни любi i киянки, -
   З усього рiдного воно.



   * * *

   Пахне хлiб,

   Як тепло пахне хлiб!
   Любов'ю трударiв,
   I радiстю земною,
   I сонцем, що всмiхалося весною,
   I щастям наших неповторних дiб.
   Духмяно пахне хлiб.

   1952

   ==============================================================






   СЕРЦЕ МУЗИКИ

   Пам'ятi М. Лисенка

   I

   Серце музики спинилось...
   Чу?те - серце музики!
   Серце, що ритмами билось,
   Вже занiмiло навiки.

   Ох, як те серце любило -
   До нестерпучого болю!
   Як воно тяжко болiло
   За Укра?ну, за волю...

   Повне свято? розпуки,
   Серце музики стискалось,
   Далi - не стерпiло муки -
   I розiрвалось!..

   II

   Яка краса! Усе життя
   В акорди перелить,
   З високих дум i почуття
   Нове життя творить!

   Нести любов, будити гнiв,
   Творити чудеса...
   О, вiщий спiв, натхненний спiв!
   Яка в ньому краса!

   Хай серце, болю повне вщерть,
   Розiрветься... нехай!
   Висока честь: прийняти смерть
   За любий, рiдний край!

   Висока честь: усi скарби
   Зложити на вiвтар, -
   I жити в пам'ятi юрби
   Як лицар i кобзар!

   Серед братiв, серед сестер,
   Де пiсня гомонить,
   Спiвець почив, але не вмер
   I вiчно буде жить.

   Ки?в, 1912 р.



   ДО МОРЯ

   Чолом тобi, син?, широке? море?
   Незглибна безодне, безмежний просторе,
   Могутняя сило - чолом!
   Дивлюсь я на тебе i не надивлюся,
   Думками скоряюсь, душею молюся,
   Спiваю величний псалом.

   Мiцне, необорне!.. Нi грому, нi хмари
   Не страшно тобi, не бо?шся ти кари -
   Само собi виший закон.
   Звабливе, розкiшне!.. В тобi й раювання,
   I мрiя солодка, i втiха кохання,
   I любий та лагiдний сон.

   Прийшов я до тебе змарнiлий та бiдний,
   Проте не чужий, але близький та рiдний,
   Тобi-бо вiддавна я свiй, -
   I ось я з тобою душею зливаюсь,
   В просторi блакитнiм на хвилях гойдаюсь,
   Втопаю в безоднi тво?й!..

   Як ти - неосяжне, хитке, та?мниче,
   Як ти - чарiвливе, як ти - бунтiвниче,
   Така ж i душа у спiвця;
   Тому i до тебе вона так прихильна.
   Що пут i кайданiв не зносить - i, вiльна,
   Бурха?, як ти, без кiнця.
   На пароплавi до Нового Афона.

   18.VIII 1901 р.



   ЗА УКРА?НУ!

   За Укра?ну
   З огнем завзяття
   Рушаймо, браття,
   Всi вперед!
   Слушний час
   Кличе нас -
   Ну ж бо враз
   Сповнять святий наказ!
   За Укра?ну,
   За ?? долю,
   За честь i волю,
   За народ!

   Ганебнi пута
   Ми вже порвали
   I зруйнували
   Царський трон,
   З-пiд ярем
   I з тюрем,
   Де був гнiт,
   Ми йдем на вiльний свiт!
   За Укра?ну,
   За ?? долю,
   За честь i волю,
   За народ!

   О, Укра?но!
   О, рiдна Ненько!
   Тобi вiрненько
   Присягнем.
   Серця кров
   I любов -
   Все тобi
   Вiддати в боротьбi!
   За Укра?ну,
   За ?? долю,
   За честь i волю,
   За народ!

   Вперед же, браття!
   Наш прапор ма?,
   I сонце ся?
   Нам в очах!
   Дружний тиск,
   Збро? блиск,
   В серцi гнiв
   I з ним свобiдний спiв:
   За Укра?ну,
   За ?? долю,
   За честь i волю,
   За народ!



   IВАНОВI ФРАНКОВI

   Вiдповiдь на його Посланiе

   La poesie n'a pas la verite pour
   objet, elle n'a qu'elle-meme.
   Charles Baudelaire[1]

   Hi, мiй учителю i друже,
   Про мене все це не байдуже.
   Життя з його скаженим шалом,
   З погонею за iдеалом,
   З його стражданням i болiнням
   I невгамованим сумлiнням,
   Життя - се двi противнi сили,
   Що мiж собою в бiй вступили.
   Одна з них - велетень-гнобитель,
   А друга - генiй-визволитель;
   Його двосiчна гостра криця
   Влучна, як з неба блискавиця;

   Але i велетень могучий
   В руцi трима? меч блискучий?
   Страшнi, тяжкi його удари,
   А ще страшнiш та?мнi чари...
   Як маю я його цуратись
   Чи вiд ударiв ухилятись?
   О, нi! Я, взявши в руки зброю,
   Iду за генi?м до бою.
   Рубаюсь з ворогом, спiваю,
   В пiснях до бою закликаю
   Всiх тих, що млявi, чи недужi,
   Чи пiд укриттям сплять байдужi.
   I знаю я, що замiсть плати
   Мене чекають кари, страти...
   Та чи ж грiзний удар обуха
   Там, де буя? творчiсть духа?
   Одна хвилина раювання
   Там вiдкупля? всi страждання.
   Бо то чуття свобiднi, щирi
   Бринять у святобливiй лiрi.
   I прикро, як ураз зi мною
   Стають, немовби теж до бою,
   А справдi для пихи сво??
   З порожнiм серцем фарисе?
   I паперовими мечами
   Вимахують над головами.
   Хто кликав ?х? Чого ?м треба?
   Чи хробакам потрiбно неба?
   Нехай iдуть всi тi нездари
   На торговицi та базари?
   Нiкчемний крам, дрiбнi вигоди -
   От ?х найвищi? клейнодиi
   Але коли повсякчас битись,
   То серце може озлобитись.
   Охляти може, зачерствiти,
   Зав'януть, як без сонця квiти.
   Душа бажа? скинуть пута,
   Що в ?х здавен вона закута,
   Бажа? ширшого простору -
   Схопитись i злетiти вгору,
   Життя брудне, життя нiкчемне
   Забути i пiзнать надземне.
   Все неосяжне - охопити,
   Незрозумiле - зрозумiти!
   О, друже мiй, то не дурницi.-
   Всi тi щасливi небулицi
   Про райських гурiй, про нiрвану,
   Про землю ту обiтовану.
   Вони тягар життя скидають
   I душу ра?м надихають.
   Чи все ж те розумом збагнути,
   Що дасться серцевi вiдчути?
   I чи можливо без утрати
   Свобiдний творчий дух скувати?
   I хто Поезiю - царицю
   Посмi? кинуть у в'язницю?
   Хто вкаже шлях ?й чи напрямок,
   Коли вона не зносить рамок?
   В нiй в с i краси кольори сяють,
   В нiй в с i чуття i змисли грають!..
   До мене як горожанина
   Ставляй вимоги - я людина.
   А як поет - без перепони
   Я стежу творчостi закони;
   З них повстають мо? iде? -
   Найкращий скарб душi мо??.
   Творю я ?х не для шаноби;
   Не руш, коли не до вподоби.
   I ще скажу, мiй славний друже,
   Я не беру життя байдуже.
   Високих дум святi скрижалi,
   Всi нашi радощi i жалi,
   Всi тi болiння i надi?
   I чарiвливi гарнi мрi?, -
   Все, що вiд тебе в серце впало,
   Не загубилось, не пропало...
   Моя девiза: йти за вiком
   I бути цiлим чоловiком!

   Харкiв, 1902 р.

   [1] Предметом поезi? ? тiльки вона сама, а не дiйснiсть. Шарль  Бодлер_
(франц.).



   ЧИ ЗУМI?Ш?

   Чи зумi?ш ти кохати,
   Щоб за все, про все забути,
   Щоб усi зiрвати пути,
   Щоб усi зламати грати?
   Чи зумi?ш ти лiтати,
   Щоб зi мною в парi бути?

   Чи здола?ш ти в кохання
   Всi скарби душi вложити,
   Щоби знов перетворити
   ?х огнем свого страждання?
   Чи здола?ш без вагання
   Так же вмерти, як i жити?

   Коли так, летiмо разом
   В неосяжнi високостi,
   Вище, дужче... аж до млостi!
   Душi, збуренi екстазом,
   Як раби, не гнуться плазом,-
   На землi вони лиш гостi!

   В свiтовий процес творiння
   Влиймо всi духовнi сили.
   Будьмо, як громовi стрiли:
   Двi душi - одно горiння!
   Щоб згадали поколiння,
   Як жили ми, як любили.

   1912 р.



   ?ВШАН-ЗIЛЛЯ [1]

   (Поема)

   До лучче ?сть на своей земли_
   костю лечи,_
   ине ли на чюже славну быти._
   (Лiтопис, за Iпатським списком)_

   В давнiх лiтописах наших
   ?сть одно оповiдання,
   Що зворушу? у серцi
   Найсвятiшi почування.

   Не блищить воно красою
   Слiв гучних i мальовничих,
   Не вихвалю? геро?в
   Та ?х вчинкiв войовничих.

   Нi, про iнше щось говорить
   Те старе оповiдання.
   Мiж рядками слiв та?ться
   В нiм якесь пророкування.

   I воно живить надiю,
   Певну вiру в iдеали
   Тим, котрi вже край свiй рiдний
   Зацурали, занедбали...

   * * *

   Жив у Ки?вi в неволi
   Ханський син, малий хлопчина,
   Половецького б то хана
   Найулюблена дитина.

   Мономах, князь Володимир,
   Взяв його пiд час походу
   З ясирем в полон i потiм
   При собi лишив за вроду.

   Оточив його почотом
   I розкошами догiдно -
   I жилось тому хлоп'ятi
   I безпечно, i вигiдно.

   Час минав, i став помалу
   Рiдний степ вiн забувати,
   Край чужий, чужi звича?
   Як за рiднi уважати.

   Та не так жилося хану
   Без кохано? дитини.
   Тяжко вiку доживати
   Пiд вагою самотини.

   Зажурився, засмутився...
   Вдень не ?сть, а серед ночi
   Плаче, бiдний, та зiтха?,
   Сну не знають його очi.

   Нi вiд кого вiн не ма?
   Нi утiхи, нi поради.
   Свiт увесь йому зда?ться
   Без краси i без принади.

   Кличе вiн гудця[2] до себе
   I таку держить промову,
   Що мов кров'ю з його серця
   Слово точиться по слову:

   "Слухай, старче, ти шуга?ш
   Ясним соколом у хмарах,
   Сiрим вовком в полi скачеш,
   Розумi?шся на чарах.

   Божий дар ти ма?ш з неба
   Людям долю вiщувати,
   Словом, пiснею сво?ю
   Всiх до себе привертати.

   Ти пiди у землю Руську -
   Ворогiв наших кра?ну,-
   Вiдшукай там мого сина,
   Мою любую дитину.

   Розкажи, як побиваюсь
   Я за ним i днi, i ночi,
   Як давно вже виглядають
   Його звiдтiль мо? очi.

   Заспiвай ти йому пiсню
   Нашу, рiдну, половецьку,
   Про життя привiльне наше,
   Нашу вдачу молодецьку.

   А як все те не поможе,
   Дай йому ?вшана-зiлля,
   Щоб, понюхавши, згадав вiн
   Степу вiльного привiлля".

   I пiшов гудець в дорогу.
   Йде вiн три днi i три ночi,
   На четвертий день приходить
   В мiсто Ки?в опiвночi.

   Крадькома пройшов, мов злодiй,
   Вiн до сина свого пана
   I почав казати стиха
   Мову зрадженого хана.

   Улеща?, намовля?...
   Та слова його хлопчину
   Не вражають, бо забув вже
   Вiн i батька, i родину.

   I гудець по струнах вдарив!
   Наче вiтер у негоду,
   Загула невпинна пiсня -
   Пiсня вiльного народу.
   Про славетнi? подi? -
   Тi подi? половецькi,
   Про лицарськi? походи -
   Тi походи молодецькi!

   Мов скажена хуртовина,
   Мов страшнi Перуна громи,
   Так ревли-стогнали струни
   I той спiв гудця-сiроми!

   Але ось вже затиха?
   Бренькiт дужий акордовий
   I намiсто його чути
   Спiв народний, колисковий.

   То гудець спiва? тихо
   Пiсню тую, що спiвала
   Мати синовi сво?му,
   Як маленьким колисала.

   Наче лагiдна молитва,
   Журно пiсня та луна?.
   Ось ?? акорд останнiй
   В пiтьмi ночi потопа?...

   Але спiв цей нiжний, любий,
   Анi перший, сильний, дужий,
   Не вразив юнацьке серце,-
   Вiн сидить нiмий, байдужий.

   I схилилася стареча
   Голова гудця на груди -
   Там, де пустка замiсть серця,
   Порятунку вже не буде!..

   Але нi! Ще ? надiя
   Тут, на грудях в сповиточку!..
   I тремтячими руками
   Роздира? вiн сорочку,

   Iз грудей сво?х знiма?
   Той ?вшан, чарiвне зiлля,
   I понюхать юнаковi
   Пода? оте бадилля.

   Що ж це враз з юнаком сталось?
   Твар[3] поблiдна у небоги,
   Затремтiв, очима блиснув
   I зiрвавсь на рiвнi ноги.

   Рiдний степ - широкий, вiльний,
   Пишнобарвний i квiтчастий -
   Раптом став перед очима,
   З ним i батенько нещасний!..

   Воля, воленька кохана!
   Рiднi шатра, рiднi люди...
   Все це разом промайнуло,
   Стисло серце, сперло груди.

   "Краще в рiднiм кра? милiм
   Полягти кiстьми, сконати,
   Нiж в землi чужiй, ворожiй
   В славi й шанi пробувати!" -

   Так вiн скрикнув, i в дорогу
   В нiчку темну та пригожу
   Подались вони обо?,
   Обминаючи сторожу.

   Байраками та ярами
   Неутомно проходжали -
   В рiдний степ, у край веселий
   Простували, поспiшали.

   * * *

   Укра?но! Мамо люба!
   Чи не те ж з тобою сталось?
   Чи синiв тво?х багато
   На степах тво?х зосталось?

   Чи вони ж не вiдцурались,
   Не забули тебе, неньку,
   Чи сховали жаль до тебе
   I кохання у серденьку?

   Марна рiч! Були i в тебе
   Кобзарi - гудцi народнi,
   Що спiвали-вiщували
   Заповiти благороднi,

   А проте тi?? сили,
   Духу, що зрива на ноги,
   В нас нема i манiвцями
   Ми блука?м без дороги!..

   Де ж того ?вшану взяти,
   Того зiлля-привороту,
   Що на певний шлях направить,-
   Шлях у край свiй повороту?!

   1899 р.

   [1] ?вшан-зiлля - рiзновид полину, що росте  в  пiвденних  степах;  ма?
сильний i вiдночас нiжний, при?мний запах.
   [2] Гудець - музикант i спiвак.
   [3] Твар - тут: обличчя, лице.

   ==============================================================





   КТО ШУМ?Л?

   В ресторанi ки?вськiм
   Пита? директор:
   - Кто шум?л здесь - контрольор,
   Ревiзор, iнспектор? -
   Кухар каже: - Ето тiп
   В вишiтой рубашк?
   По-укра?нскi мораль
   Р?зал нашей Машк?.
   Расп?кал: "Ваш борщ такий.
   Що не можна ?сти".
   - Розжiр?лi, ст?рв?ци,
   Нацiоналiсти.



   СЕРЕД ТЕМНО? НОЧI

   Серед ночi Ки?в
   Кри?ться туманом.
   Розмовля? вiтер
   З бронзовим Богданом.
   - Облiтав я,каже,-
   Вулицi всi чисто.
   Як змiнився Ки?в,
   Це прадавн? мiсто!
   Де вiтри гуляли,
   Там новi квартали...

   А Богдан зiтха?:
   - Що там тi квартали...
   Нинi i кияни
   Зовсiм iншi стали.
   Я сто лiт на площi
   Днюю i ночую,
   Але дуже рiдко
   Рiдну мову чую.



   ТУРОК

   Збира?ться мiй знайомий
   В далеку мандрiвку.
   Придбав собi в Туреччину
   На тиждень путiвку.
   Костюм купив елегантний,
   Вчить турецьку мову.
   Уже зна?, як звуть турки
   Свиню i корову,
   Як спитати по-турецьки,
   Почiм у них шуби,
   Де купити мило й пасту,
   Яка чистить зуби.
   Голова трiщить у нього
   Вiд отих урокiв...

   Вiн, до речi, в Укра?нi
   Живе тридцять рокiв.
   Ходить всюди, як хазя?н,
   Аж дверима гурка,
   Хоча мову укра?нську
   Зна? гiрше турка.



   ДЯДЬКО ?СТИ ХОЧ?

   Просить дядько в ресторанi:
   - Принесiть котлету. -
   А йому офiцiантка
   Тихо каже: - Н?ту.
   - То давайте хоч салату
   Або вiнегрету. -
   А йому офiцiантка
   Знову каже: - Н?ту. -
   Дядько дивиться на дiвку,
   Як на поторочу.
   - Зарядила: "н?ту, н?ту"...
   А я ?сти хочу. -
   Дiвка стала руки в боки,
   В'?дливо пита?:
   - А хiба ви на?стеся,
   Як скажу нема??



   ЗАНОЗА

   Сказав якось Федiр Галка
   Занозi Паньковi:
   - Ти чому не розмовля?ш
   На вкра?нськiй мовi?
   - Зачим вона мiн? нада? -
   Прошипiв Заноза. -
   Што я - дядько тiб?, что лi,
   З какогось колхоза?



   КРАСОТУЛЬКИ

   У крамницях, у пивницях -
   Дуськи, Муськи, Люськи.
   Ти до них - по-укра?нськи,
   А вони - по-руськи.
   Станеш глянеш: мамо рiдна,
   Господи мiй, Боже!
   Наяложене, патлате,
   На чортяку схоже,
   Стан свинячий, погляд вовчий
   I усмiшка кiнська...
   Нащо таким красотулькам
   Мова укра?нська?



   МОВА ВЕЛИЧАВА

   Якщо в нашiй безталаннiй мовi_
   Набереться двiстi тисяч слiв,_
   То за кожне укра?нське слово_
   Вже поклали сто голiв..._

   Нашу мову величаву
   Чу?мо не всюди.
   I не мова винна в цьому -
   Винуватi люди.
   Не вживеться щира мова
   З кволими рабами,
   В яких думка на припонi,
   Язик за зубами.
   У чиновницьких чуланах,
   Де столи дубовi,
   Де неволя i сваволя,
   Тiсно нашiй мовi.
   По крамницях та пивницях,
   Де й повiтря п'яне,
   Гасне, в'яне слово наше
   Степове, духмяне.
   Не для "куплi" мова наша
   I не для "продажi".
   Не для того, щоб базiкать
   На ледачiм пляжi.
   Наше слово не ввiбгати
   У сухi трактати,
   Щоб лакейством хлiба кусень
   Пiдло заробляти,
   Щоб брехати, щоб дурити,
   Забивати баки,
   Позичаючи нахабно
   Очi у собаки.
   На зачовганих асфальтах,
   Де смолою пахне,
   Наше слово крила губить,
   Наша мова чахне...



   НЕ В СВО?Й ТАРIЛЦI

   Прибув Сава до Ки?ва
   З дружиною в парi.
   Продавали сало, м'ясо,
   Яйця на базарi.
   З покупцями торгувались,
   З людьми говорили.
   Потiм пiшли Хрещатиком
   На Днiпровi схили.
   А як звiдти повертались,
   Мовив Сава жiнцi:
   - Давай "чтокать",
   бо невдобно,
   Що ми укра?нцi.



   СПIЛКУВАННЯ

   Дорiка? мати донi:
   - Ти жiвйош у Кi?в?,
   А н? гд?-то у Рязанi
   Чи в каком Тетi?в?,
   Но язик ти украiнскiй
   Знать н? собiра?шся.
   Говору тiб? об етiм,
   Но ти возмуща?шся.
   Что ти д?ла?ш мн? глазкi,
   Смотрiш, как на дурочку?
   Ти же часто в с?льскiх тьоток
   Покупа?ш курочку.
   Научись хоть торговаться:
   "А почому кури?"
   "А не буде лi дешевше?"
   "Не дерiть три шкури!"



   ЗАМОРСЬКI ГОСТI

   Прилетiли на Вкра?ну
   Гостi iз Канади.
   Мандруючи по столицi,
   Зайшли до райради.
   Бiля входу запитали
   Мiлiцiонера:
   - Чи потрапити ми можем
   На прийом до мера? -
   Козирнув сержант бадьоро.
   - Голови нема?.
   Вiн якраз новi будинки
   В Дарницi прийма?. -
   Здивуванням засвiтились
   Очi у туриста.
   - Ваша мова бездоганна
   I вимова чиста.
   А у нас там, у Канадi,
   Галасують знову,
   Що у Ки?вi забули
   Укра?нську мову. -
   Козирнув сержант i вдруге. -
   Не дивуйтесь,каже. -
   Розбиратися у людях
   Перше дiло наше.
   Я вгадав, що ви культурнi,
   Благороднi люди,
   Бо шпана по-укра?нськи
   Розмовлять не буде.

   ==============================================================






   ЛИСИЦЯ-ЖАЛIБНИЦЯ

   У тихому гаю Лисичка щастя мала,
   Як у сво?м добрi, жила, гуляла;
   Нiхто ?? там не лякав,
   I вдень, i ввечерi там соловей спiвав,
   I пташки пурхали, зозуленька кувала;
   Скрiзь зеленiло, все цвiло;
   Так гарно, любо там було.
   Лисиця так собi казала:
   - От де по правдi можна жить
   I доленьку хвалить,
   В добрi кохаться, всiх любити,
   Нiколи зла i кривди не чинити! -
   Якби ж то правдонька щербата не була,
   То, може, й справдi б так жила.
   Раз на калинi недалечке
   Углядiла вона гнiздечко;
   Сидiли пташки там.
   - Ох,каже,- як не грiх котам
   Таких малесеньких, безвинних не жалiти!
   I ?м же хочеться на свiтi жити...
   Ну, вже коти! Десь на лихо вони
   Вродились, вражi? сини,
   Не тiльки вдень - вночi поживу бачуть,
   Не бачать тiльки, як горюють в свiтi, плачуть..
   Зажерливих пройдисвiтiв таких
   Я перевiшала б усiх...-
   I жалiбниця щось сказати ще хотiла,
   Аж пташки iз гнiзда додолу якось ляп -
   Лисичка зараз хап та хап -
   Прехорошенько всiх по?ла...
   Як жалiбно спiвати почала,
   А он на що звела!

   Лукавий чоловiк словами нас голубить,
   Неначе всiх i жалу?, i любить,
   Для правди, для добра живе,
   Як по водi пливе;
   А ближче придивись ти -
   I видно, що виля хвостом:
   Помажу, мов, медком -
   Солодше буде з'?сти.

   (1891)



   ОХРIМОВА СВИТА

   Була в Охрiма сiра свита,
   Так хороше пошита:
   Iззаду вусики з червоного сукна;
   На комiрi мережечка така, що на! -
   Хоч головi носити.
   Дурний Охрiм не вмiв ?? глядiти,
   Таскав, коли й не слiд таскать.
   Раз став вiн свиту надягать,-
   Аж дивиться - рукава вже продрались.
   От мiй Охрiм, щоб люди не смiялись,
   Налагодивсь латать.
   А де ж суконця взять? Охрiмовi невдивовижу!
   "Ми знайдемо! - вiн каже сам собi,
   Рукава трохи обчикрижу
   Та й поможу журбi".
   Зробив
   I свиту знов надiв.
   I хороше йому зда?ться,
   Хоч руки й голi до локiт;
   Так он бiда: куди вiн не поткнеться,-
   Усяк од реготу береться за живiт.
   Розсердився Охрiм, що з його так глузують.
   "Тривайте ж,- каже,- коли так,
   Зроблю ж я осьде як...
   Нехай дурнi собi пустують;
   У них, видно, жуки у головi...
   А ми втнемо рукавця i новi,
   Хiба мудрацiя велика!"
   Охрiм догадливий був парубiка!
   Прехорошенько взяв
   Пiдрiзав поли вiн чимало,-
   Якраз, щоб на рукава стало,-
   Покраяв та й попришивав -
   I знов рукава як рукава;
   I ходить мiй Охрiм, неначе та проява,
   Та й дума?: "Ось я-то молодець,
   Удався хоч куди хлопчина!"

   Дурний, дурний: а на йому свитина,
   Неначе той нiмецький каптанець!
   Отак i з тим бува?,
   Хто чортзна-де добро сво? дiва?,-
   А там як кинеться - вертить i так i сяк,
   Неначе горобець у клiтцi...
   Дивись, згодя - гуля? неборак
   В Охрiмовiй куценькiй свитцi.

   1853



   СИНИЦЯ

   Синиця славу розпустила,
   Що хоче море запалить,
   Що море буцiмто згорить,-
   Така, бач, ? у не? сила.
   За вiтром слава полетiла
   По всiх усюдах i кутках,
   По байраках i по садках,
   Далеко - аж за син? море...
   Усiм, хто був на морi, горе!
   Ану - до берега тiкать,
   Мерщiй добро сво? ховать
   Од проклятущо? Синицi.
   Як назлетiлось тi? птицi,
   Як назбиралося звiрей, Людей -
   Дивитися на чудасiю!..
   А пересудливi жiнки
   Побрали ще й ложки,
   Бо мали ту надiю,
   Як море стане закипать,
   Щоб юшки добре посьорбать,
   Яко? й зроду не сьорбали
   (Вони вже, бачте, позвикали
   Скрiзь по обiдах куштувать).
   От ждуть вони, стоять.
   Усi баньки повитрiщали...
   - От-от уже почне кипiть, -
   Хто-небудь нищечком мовля?, -
   Ось цитьте, зараз запала?... -
   А море все собi гуля?,
   I не кипить, i не горить.
   Так що ж Синиця?.. Та мовчить!

   I запалить не запалила,
   А тiльки слави наробила
   Та з сорому й сховалася кудись.
   За сюю капосну дурницю
   Полаяли Синицю
   Та й розiйшлись.
   Яка ж в сiй байцi, братця, сила?
   А та: нiколи не хвались,
   Поки гаразд не зробиш дiла.

   1853



   ЦУЦИК

   Раз на вiкнi, у панському будинку,
   Патлатий Цуцик спочивав;
   То ляже на бочок, то догори на спинку
   Або на лапки морду клав.
   Якраз проти вiкна, звичайно пiд барканом,
   Дворовий пес Бровко лежав
   I думав: "Бач, яким вiн паном,
   Ледачий Цуцик, став".
   - Здоров був, Цуцику! Знiчев'я спочива?ш? -
   Прийшовши пiд вiкно. Бровко озвавсь.
   - Се ти. Бровко?.. Чого-бо так гука?ш? -
   Промовив той.- Аж я злякавсь...
   Ну, як же ти там пожива?ш?
   - Нащо питать! Либонь, не зна?ш
   Собачого життя мого? -
   Сказав Бровко.- Далеко до твого...
   Живу собi, бо треба жити;
   Двiр стережу i день i нiч;
   Всього доводиться терпiти,
   Не так, як ти, панич;
   Та ще к тому i ?жа препогана,
   Хлиснеш помий, коли дадуть,
   А як невлад загавка?ш на пана,
   То ще й пiд боки натовчуть.
   - Жаль! - каже Цуцик. -
   Що ж робити! Бува? всяк,-
   Обуха батогом не перебити;
   А от менi - хоч i довiку б так...
   Живу у горницях, на килимах качаюсь,
   Жартуючи на смiх;
   Частенько з панночками граюсь
   I лащуся до них;
   I м'яко спать менi, i ласо можна ?сти,
   I бiгаю не в бур'янах,
   Сухенькi лапки, хвостик чистий,
   Не так, як твiй, у реп'яхах...
   - Ет, реп'яхами дорiка?ш! -
   Сказав Бровко.- А пам'ята?ш,
   Як у пекарнi був щеням? Чи так жилося там?
   Замурзаний пiд лавкою тинявся...-
   Веселий Цуцик засмiявся
   I каже: - То колись було,
   Та загуло...
   Дивись тепер, а не рiвняй малого! -
   I вiн спесиво глянув на Бровка.
   - Як бачу, ти не робиш там нiчого,-
   Сказав Бровко,- за що ж се честь така?
   - Дурний Бровко! Не розумi?ш,-
   Звиняй, що так кажу,-
   Я те роблю, чого ти не зумi?ш:
   На заднiх лапках я по-вченому служу.-
   "Щоб ти сказивсь!" - Бровко собi шепоче,
   А вимовити не посмiв,
   Бо Цуцик дуже запанiв:
   Скубне й Бровка, коли захоче.

   Бровко мовчить, i я мовчу,
   Води не сколочу...
   Вам смiх, менi гостинцiв в'язка.
   Чи гарна моя казка?

   [1891]



   ЩУКА

   На Щуку хтось бомагу в суд подав,
   Що буцiм би вона таке? виробляла,
   Що у ставку нiхто життя не мав:
   Того за?ла в смерть, другого обiдрала.
   Пiймали Щуку молодцi Та в шаплицi
   Гуртом до суду притаскали,
   Хоча чуби й мокренькi стали.
   На той раз суддями були
   Якi?сь два Осли,
   Одна нiкчемна Шкапа
   Та два стареньких Цапа,-
   Усе народ, як бачите, такий
   Добрячий та плохий.
   За стряпчого, як завсiгди годиться,
   Була приставлена Лисиця...
   А чутка у гаю була така,
   Що нiби Щука та частенько,
   Як тiльки зробиться темненько,
   Лисицi й шле - то щупачка,
   То сотеньку карасикiв живеньких
   Або линiв гарненьких...
   Чи справдi так було, чи, може, хто збрехав
   (Хто ворогiв не мав!),-
   А все-таки катюзi,
   Як кажуть, буде по заслузi.
   Зiйшлися суддi, стали розбирать:
   Коли, i як воно, i що ?й присудити?
   Як не мудруй, а правди нiде дiти.
   Кiнцiв не можна поховать...
   Не довго думали - рiшили -
   I Щуку на вербi повiсити звелiли.
   - Дозвольте i менi, панове, рiч держать,
   Тут обiзвалася Лисиця.-
   Розбiйницю таку не так судить годиться:
   Щоб бiльше жаху ?й завдать
   I щоб усяк боявся так робити, -
   У рiчцi вражу Щуку утопити!
   - Розумна рiч! - всi зачали гукать.

   Послухали Лисичку
   I Щуку кинули - у рiчку.

   1858



   ВЕДМIДЬ-ПАСIЧНИК

   У темнiм лiсi, за горами,
   Зiбравсь усякий звiр:
   Вовки, лисицi з ховрахами,
   Зайцi дурнi, шкодливий тхiр
   I ще там деяких чимало
   Безпечно в лiсi панувало.
   Була i пасiка у них...
   Нехай, мов, люди не гордують,
   Що тiльки все вони мудрують
   У хуторах сво?х!
   От радиться громада стала -
   Кому б то пасiчником буть?
   Лисичка зараз i вгадала:
   Ведмедика кликнуть!
   Послухали i по-дурному
   Постановили, iцо нiкому
   Так не впада?, як йому.
   Не то розумний - дурень зна?
   I скаже свiтовi всьому,
   Як скрiзь Ведмiдь той мед тяга?, -
   Так де тобi! I не кажи,
   Себе, мов, стережи!
   Почав Ведмiдь хазяйнувати,
   У пасiцi порядкувати:
   Щодня вiн мед тягав
   Та в берлозi ховав.
   Дознались, кинулись до його -
   I меду не знайшли нiчого...
   До суду потягли,
   Прогнали злодiя старого
   Та ще й приказ дали:
   Заперти бiсового сина
   На цiлу зиму в берлозi.
   Ведмедику лиха година:
   Зарився у лозi,
   Дарма, про все йому байдуже,
   Лежить та ласу? медком.
   "З тобою,- дума,- милий друже,
   Нам тiльки й жити двом".
   Таких Ведмедiв на примiтi
   Ще трохи ? у нашому повiтi.

   (1864-1872)



   ЖУРБА

   Сто?ть гора високая,
   Попiд горою гай,
   Зелений гай, густесенький,
   Неначе справдi рай.

   Пiд га?м в'?ться рiченька...
   Як скло, вона блищить;
   Долиною зеленою
   Кудись вона бiжить.

   Край берега, у затишку,
   Прив'язанi човни;
   А три верби схилилися,
   Мов журяться вони,

   Що пройде любе лiтечко,
   Повiють холода,
   Осиплеться ?х листячко
   I понесе вода.

   Журюся й я над рiчкою...
   Бiжить вона, шумить,
   А в мене бiдне серденько
   I млi?, i болить.

   Ой рiчечко, голубонько!
   Як хвилечки тво? -
   Пробiгли днi щасливi?
   I радощi мо?...

   До тебе, люба рiченько,
   Ще вернеться весна;
   А молодiсть не вернеться,
   Не вернеться вона!..

   Сто?ть гора високая,
   Зелений гай шумить;
   Пташки спiвають голосно,
   I рiчечка блищить.

   Як хороше, як весело
   На бiлiм свiтi жить!..
   Чого ж у мене серденько
   I млi?, i болить?

   Болить воно та журиться,
   Що вернеться весна,
   А молодiсть... не вернеться,
   Не вернеться вона!..

   [1859]



   КВIТИ

   У гарному будинку на вiкнi
   Бринiли Квiти у макiтрi;
   Тихесенько вони гойдалися на вiтрi,
   Радiючи веснi.
   На другому вiкнi стояли iншi Квiти:
   З паперу зробленi i шовком перевитi,
   На дротяних стебельцях, наче мак,-
   Хто йде, диву?ться усяк...
   Чого тепер не роблять люде!
   Без коней ?здять,- ще колись
   I не таке? диво буде:
   От-от - дивись -
   На мiсяць злiзуть панувати
   I там почнуть
   По-сво?му порядкувати,
   Ще й земство заведуть...
   А покiль що - повернем рiч на Квiти.
   День парний був; у холодку спочити
   Ховавсь усяк.
   От справжнi Квiти кажуть так:
   - Ой Вiтрику, наш милий друже!
   Навiй нам дощику мерщiй,
   Бо душно стало дуже
   Скрiзь по землi сухiй.-
   А тi?, шовком вбранi Квiти,
   Смiються з них:
   - Кому-кому - ще й вам годити,
   Не бачили дурних!
   Навiй ?м дощику iз неба...
   Нащо вiн здавсь, коли його не треба?
   Поналива води -
   Хоч не ходи.

   Не слiд ?м, Вiтре, догоджати,
   Бо що вони за Квiти, треба знати?
   Ще тиждень поцвiтуть,
   А потiм i посхнуть.
   Ось ми не простою красою -
   Сам бачиш ти -
   I лiтом i зимою
   Умi?мо цвiсти... -

   А вiтер вi?, повiва?...

   Вже близько хмара... дощик накрапа?.
   I зразу зашумiв -
   Долину звеселив...
   А тi? Квiти, шовком вбранi"
   Попадали, неначе п'янi,
   Пропала чвань!
   Тепер - куди не глянь -
   Скрiзь по двору ?х вiтер носить.

   Розумному, як кажуть, досить.

   [1864-1872]



   МАЛЬОВАНИЙ СТОВП


   Обридла дневi су?та людськая,
   Спустився вiн спочити в темнотi,
   I нiчка тихая, мов чарiвниця тая,
   Прибралася у зорi золотi.
   Широкий шлях замовк; нi пiшки, нi на возi
   Нiхто його не турбував;
   Заснули верби на облозi,
   I вiтер задрiмав.
   Що ж то таке мiж вербами бiлi??
   То Стовп мальований сто?ть,
   Сто?ть i журиться, i серце кам'янi?,
   I сумно вiн у степ глядить.
   Чи свiт не той, чи доля вiдцуралась?
   Все глухо там, нiчого не чутно.
   Десь над болiтцем чайка обiзвалась,
   Як обзивалася колись давно...
   Згадалася йому щасливая година,
   Як був вiн деревом, шумiв i зеленiв,
   Як усмiхалася червоная калина
   I степ широкий серце веселив...
   I причува?ться - десь пiсня за горою
   Луна?: "Ой гук, мамо, гук!.."
   I сльози капають холодною росою...
   Кругом його гуде безсонний жук.
   На сей раз вибачайте, люди!
   Се ба?чка не вам;
   Нехай вона на спомин буде
   Мальованим Стовпам.

   [1891]



   МIРОШНИК

   Мiрошник мав хороший млин.
   В хазяйствi неабищо вiн:
   Про се гаразд усякий зна?,
   Хто хлiбець ма?.
   Млин у Мiрошника був водяний.
   Мiрошник той Хомою звався,
   I був вiн чоловiк такий,
   Що не гаразд за дiло брався;
   А iнший раз

   Бува? дорогий i час.
   Вода раз греблю просмоктала...
   Ну що ж! Узять би й загатить.
   Так нi! Мiрошник спить та спить.
   Вода ж бiжить... iце бiльш прорвала;
   Хомi й за вухом не свербить.
   Хто йде - мерщiй у млин загляне:
   - Ой Хомо, Хомо, схаменись!
   Он скоро вже й води не стане;
   Пiди лиш, брате, подивись! -
   А вiн ?х слуха щось не дуже:
   - Нехай лиш! Рiчка - не калюжа;
   Води ще стане на ввесь вiк! -
   З Хоми смiються добрi люде:
   - Тодi побачимо, як буде,-
   Дурний ти, Хомо, чоловiк! -
   I справдi сталось, як казали:
   Вода зiйшла - колеса стали.
   Злякавсь Мiрошник та й бiжить
   Притьмом до прiрви, щоб гатить.
   Курей тим часом iз десяток
   Прийшло напитися води.
   Уздрiв Мiрошник сих паньматок.
   - Бач, капоснi! - кричить.- Куди?
   У мене й так води нема?,
   Ще й ви сюди?! -

   I зозла палицю хапа?...
   Шпурнув - та й всiх курей побив.
   А млин сто?ть, хоч прiрву й загатив;
   I що робити - не втяма?...
   Нi з чим зостався мiй Хома:
   Води нема, й курей чортма.

   На свiтi ? такi пани:
   Без дiла сотнi всюди сують,
   А за недогарок вони
   Людей i лають, i мордують.
   (Вони се так, бач, хазяйнують!).
   Та й диво, що у них
   Хазяйство пiде все на смiх!

   1853



   ПIСНЯ

   Скажiть менi, добрi люди,
   В кого я вдалася,-
   Ще на свiтi не нажилась,
   А в журбу здалася?
   Чи вийду я у садочок -
   Важенько вздихаю...
   Чи спiвала б, чи летiла б -
   I сама не знаю.
   Чи вийду я до рiченьки --
   Оп'ять зажурюся...
   Все дивлюся в степ широкий
   Та й не надивлюся.
   За хвилею хвиля друга
   Шумить i женеться,
   А у мене душа тужить
   I серденько б'?ться.
   А як зiйде мiсяць ясний
   Гулять з зiроньками, -
   Все плачу я, сердешная,
   Дрiбними сльозами.
   Ясний мiсяць з зiроньками
   Тихо розмовля?,
   А у мене, молодо?,
   Розмови нема?...
   Скажiть менi, добрi люди,
   Що менi робити?
   Ой як менi на сiм свiтi
   Без кохання жити?
   Чого б, бачся, журитися -
   Життя золоте?:
   I батько е, i матiнка,
   А все щось не те?...
   Коли б менi дали крила.
   То я б полетiла,
   Голубкою на рученьки
   Миленькому б сiла.
   Сказала б я: кохаймося,
   Мiй милий козаче,
   Милуймося, цiлуймося, -
   Бач, дiвчина плаче!
   Скажiть менi, добрi люди,
   В кого я вдалася?
   Ще на свiтi не нажилась,
   А в журбу здалася.
   Тодi б же я, добрi люди,
   Вас би не питала:
   Жила б собi спiваючи
   Та й горя б не знала!

   [1855]



   СОЛОМ'ЯНИЙ ДIД

   Щоб Горобцiв шкодливих настрашити,
   Вигадливий Хазя?н взяв
   Солом'яного Дiда приладнав
   Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
   Горобчики смiються у кутку,-
   Вони, пройдисвiти, дознались,
   Що то химера, не злякались
   I шкоду роблять у садку.
   - Чи вам обридло в свiтi жити? -
   Озвавсь Пацюк.- Он Дiд сто?ть.
   Лозиною вас хоче бить,
   Тiкайте швидше, дуросвiти! -
   А Горобцi кричать: - Найшов дурних!
   Ми бачили ще не таких:
   У панському саду стояли генерали -
   Та й тим на голову сiдали,
   А се солом'яник... Не бо?мось,
   Пiд носом пурха?м i смi?мось.

   Такi Дiди i мiж людьми бувають,
   I нiчогiсiнько не помагають;
   А час би людям перестать
   Солом'яного Дiла пхать
   I тiльки горобцiв смiшити;
   Тепер не пугалом добру навчать,
   Нам треба iншого бажать -
   Живого слова правди i просвiти.

   [1891]



   ШЕЛЕСТУНИ

   В однiй долинi, пiд горою,
   Високий явiр зеленiв;
   Край берега над чистою водою
   Широкi вiття розпустив;
   Листочки з вiтриком, жартуючи, шептались:
   - Ану, голубчику, ще, ще дихни!
   - Бач, братику, якi ми повдавались
   Веселi? Шелестуни!
   Якби не ми з тобою шелестiли,
   То хто б долину звеселяв
   I з ким би ти тут, вiтрику наш милий,

   Гуляючи, любенько жартував?
   Що б тут було без нас? Краса якая?

   Бур'ян та осока;
   Була б долинонька неначе пустка тая,
   А подивись, тепер вона яка!
   До нас зозуленька у гостi прилiта?
   I весело ку?, як в тихому кутку;
   Вiвчарик на сопiлку гра?
   Пiд явором, у холодку;
   Спiва? соловей, неначе у садочку,
   А серед ночi, в тихий час,
   Тут мавочки гуляють у таночку
   I ясний мiсяць дивиться на нас.
   - Коли б не ми, то й ви б не шелестiли,-
   Корiння загули iз-пiд трави,-
   Коли б ми вам не пiддавали сили,
   То не бринiли б ви...
   - Чого сюди Корiнням озиваться? -
   Зашамотiли Листя угорi.-
   Ви що, а ми он що! До нас вам не рiвняться,
   Лежали б мовчки у сво?й норi...
   - Тiпун вам на язик! Раденькi, що дурненькi! -
   Корiння знов озвалися до них.
   I ви самi, i вашi витребеньки -
   Розумному на смiх;
   Не розумiючи, лепечете, як дiти;
   Грiх зневажати нас!
   Хоч у землi судилося нам жити,
   А все-таки ми дба?мо про вас.
   Не красувався б тут i явiр сей високий,
   Сказати в добрий час,
   Такий рясний, хороший та широкий:
   I силу, i красу вiн ма? терез нас.
   Минеться лiтечко, тодi по божiй волi
   Ми заснемо до друго? весни,
   I ви пожовкнете, лежатимете долi,
   Дурненькi? Шелестуни.
   I пiсля' вас другi? листя будуть,
   Цвiстиме все, як i тепер цвiло,
   Зозуля, соловей i вiтрик вас забудуть,
   Неначе вас i не було...

   I мiж людьми такi ж бувають,
   Як i на яворi, Шелестуни;
   Нехай же ба?чку вони
   На вус собi мотають.

   (1891)



   ВОВК ТА ЯГНЯ

   На свiтi вже давно ведеться,
   Що нижчий перед вищим гнеться,
   А бiльший меншого куса? та ще й б'? -
   Затим що сила ?...
   Примiр не довго б показати,
   Та - цур йому! Нащо чiпать?..
   А щоб кiнцi як-небудь поховать,
   Я хочу байку розказати.
   Улiтку, саме серед дня,
   Пустуючи, дурне Ягня
   Само забилося до рiчки -
   Напитися водички.
   От чи пило, чи нi - глядить:
   Аж суне Вовк - такий страшенний
   Та здоровенний!
   Та так прямiсiнько й бiжить
   До бiдного Ягняти.
   Ягнятi нiкуди тiкати;
   Сто?ть, сердешне, та дрижить...
   А Вовк, неначе комiсар, кричить
   (Вiн, щоб присiкаться, знайшов причину):
   - Нащо се ти, собачий сину,
   Тут каламутиш берег мiй
   Та квапиш нiс поганий свiй
   У чистую оцюю воду?
   Та я тобi за сюю шкоду
   Ти зна?ш, що зроблю?.. Як муху, задавлю!
   - Нi, паночку,- Ягня йому мовля?,-
   Водицi я не сколотив,
   Бо ще й не пив;
   А хоч би й пив, то шкоди в тiм нема?,
   Бо я стою зовсiм не там,
   Де треба пити вам,
   Та ще й вода од вас сюди збiга?...
   - Так себто я брешу? - тут Вовк йому гукнув. -
   Чи бач! Ще i базiкать стало...
   Такого ще поганця не бувало!..
   Зда?ться, ти й позаторiк тут був
   Та капостi менi робив... Тривай же!
   Ти дума?ш, що я забув?
   - Помилуйте! - йому Ягнятко каже,-
   На свiтi я ще й году не прожив.
   - Так брат твiй був.
   - Нема братiв.
   - Так, може, батько,
   Коли не дядько...
   Або ж хто-небудь з ваших був...
   Хiба не знаю я, не чув,
   Що ви усi мене б iз'?ли,
   Якби вловили?
   Собаки й вiвчарi тво?,
   Усi ви - вороги мо?:
   Од вас менi життя нема?...
   Ще мало я терпiв?
   - Так чим же я вам досадив? -
   Ягнятко, плачучи, пита?.
   - Цить, капосне! Либонь, не зна?...
   Ще й огриза?ться, щеня!
   Що ти за птиця?! Ти - Ягня!
   Як смiло ти мене питати?
   Вовк, може, ?сти захотiв!..
   Не вам про те?, дурням, знати! -
   I -Вовк Ягнятко задавив...
   Нащо йому про те? знати,
   Що, може, плаче бiдна мати
   Та побива?ться, як рибонька об лiд:
   Вiн Вовк, вiн пан... йому не слiд...

   1854

   ==============================================================






   Трагiчне поколiння

   Воно жило i в боротьбi,
   I в муках рабського терпiння,
   Та не зневiрилось в собi -
   Мо? трагiчне поколiння.

   I чи конало в таборах,
   Чи клало голови на плаху -
   Жило, тамуючи i страх,
   I гнiв, народжений зi страху.

   I часто го?ло синцi,
   I млiло, кинуте за грати,
   Але не йшло на манiвцi -
   З нiмим терпiнням на лицi,
   Мов у терновому вiнцi,
   Жило - трагiчне i завзяте!

   1950 - 1988

   Етап


   Вечiрнiй Львiв, i знiчена колона,
   I конво?ри з псами - не втекти,-
   Дiждалися товарного вагона
   I зникли в ньому, вирванi з глоти.

   В два яруси вмостилися квапливо -
   До грона гроно стрижених голiв -
   I в забуттi крiзь дим локомотива
   Стривожено дивилися на Львiв.

   Загув гудок - i рушили. Як тiнi,
   Хиталися у рамочцi вiкна:
   Остання нiч на рiднiй Укра?нi,
   А далi - невiдома чужина.

   Зникали сили, тижнi i вокзали,
   Нiхто не знав, куди нас завезуть,-
   Ми, як полiна в штабелi, лежали,
   На днi i ночi мiряючи путь.

   Солона риба - ?ли чи не ?ли,
   Але нiкому й крапельки води,-
   Немов кати, бездушнi конво?ри
   Знущалися iз нас - не доведи.

   По надцять раз на нiч, несамовитi,
   Лiчили пашi ребра залюбки,-
   Нема нiчого тяжчого на свiтi
   За дерев'янi ?хнi молотки.

   Так цiлий мiсяць, в голодi й печалi,
   Ми пропадали, битi задарма:
   Урал - Байкал - порт Ванiно, а далi
   Охотське море, далi - Колима.

   1950-1988


   * * *

   Зда?ться, що гори горять,- вечорi?.
   Вже сонце сховалось за ?хню гряду.
   I, взявшись пiд руки, як в соннiй замрi?,
   Я в довгiй колонi з роботи iду.

   Iду i дивлюсь, як належить, пiд ноги,
   Йду мовчки - пiд зором конвою й собак,-
   Дарма, що хилюся, од вiтру й знемоги,
   Квапливо iду в непривiтний барак.

   Iду, щоб одразу упасти на нари,
   Хоч трiшки спочити, не ?вши весь день...
   Вже гори стемнiли, i свiт мов за хмари
   Зника? - вiн теж на спочинок iде.

   I лиш конво?ри з недремними псами
   Нiколи, зда?ться, очей не зiмкнуть,-
   Обступлять уранцi - i знову так само
   На шахту в колонi мене поведуть.

   1951 - 1988

   * * *

   Як вутлий човен, кинутий у бурi,
   Я у неволi б'юся за життя,
   Шукаю в ньому точки опертя,
   Беззахисний, як пагонець на мурi.

   Четвертий рiк, у немочi й зажурi,
   Не чуючи людського спiвчуття,
   Перепливаю рiчку небуття,
   Де видно тiльки бескиди похмурi.

   I часто хвилi вiдчаю мене
   В безтямi б'ють об лоно кам'яне
   Тих бескидiв - я корчуся вiд болю.

   Мабуть, уже й загинув би давно,
   Пiшов би вутлим човником на дно,
   Якби на мить зневiрився у волю.

   1952 - 1988

   Марення


   Не раз, повернувшись з роботи й, мов камiнь,
   Упавши скра?чку тривожного сну,
   Я довго ще слухаю стомлений гамiр,
   Що кане зi мною у тишу нiчну.

   I мрiю про волю, про рiдну Дзвинячу,
   Дрiмаючи, згадую матiр свою,
   А часом i батькiвське поле побачу,
   Таке дороге у чужому краю.

   Так зримо складаю копицi на ньому
   Чи ходжу за плугом у згра? ворон,
   I, наче куфайку, скидаючи втому,
   Бува, переплутую дiйснiсть i сон.

   В щасливому снi усмiхаюсь до себе
   I чую: так легко на серцi менi!
   Вже мiсяць уповнi на заходi неба
   Горить, як пожар у нiчному вiкнi.

   Освiтлю? в'язнiв, що поруч зi мною
   Лежать, наче мертвi у темрявi шахт,-
   Я стогну, а мрiя страшною марою
   Ста? - i тiка?, мов з тiла душа.

   1952 - 1988

   Ностальгiя


   О хмарко грайлива
   Яка ти щаслива
   Що, маючи волю,
   У далеч пливеш,-
   Ти линеш, як мева,
   Срiблисто-рожева,

   Не чу?ш нi болю,
   Нi туги - без меж.

   Колись неодмiнно
   Мою Укра?ну -
   Мою найсвятiшу! -
   Ти стрiнеш в путi;
   Побачиш, як мати
   Сто?ть коло хати
   I слуха? тишу
   В нiмiй самотi.

   А я у неволi -
   Колимськiй юдолi -
   Караюся, наче
   У пеклi на днi,-
   Я мов на розп'яттi

   Пригадую матiр
   I чую, як плаче
   Вона по менi.

   Я з розпачу млiю
   I трачу надiю,
   Що стрiнуся з нею
   У рiднiм краю,
   Та ревно молюся,
   Щоб рiдна матуся
   Не чула й душею
   Про долю мою.

   О хмарко весела,
   Як будеш у села
   Нести над землею
   Жагу грозову -
   Скажи Укра?нi,
   Що я на чужинi
   Лиш матiр'ю й Нею
   Живу.


   1952 - 1988

   Синиця


   Ще тiльки сiрi?, а рання синиця,
   Присiвши на грати, вже будить мене,-
   Аж дивно: чого ?й так рано не спиться,
   Коли ще надворi й вiтрець не вiйне.

   Як дома, бувало, схопився спросоння,
   Два кроки - i вже прита?всь у вiкнi:
   Нi сну, нi синицi - лише пiдвiконня
   I грати, що свiт заступили менi.

   На сходi свiта? - i хмари барвистi
   Зливаються в гаму далеких суцвiть,
   А тут за вiкном - загорода й на вишцi
   Нiчний вартовий з автоматом сто?ть.

   Можливо, менi та синиця приснилась?
   Так стука? серце - надворi ж весна...
   Незчувся, як сльози з очей покотились,-
   I я вiдвернувсь од вiкна.

   1952 - 1989

   Спомин


   Вiн усмiшку солодку
   Зiтер з лиця, як жрець:
   Пiдписано "двосотку"[1] -
   I допитам кiнець.

   Вiн слiдство вiв старанно,
   Але тепер, як тигр
   У засiдцi, неждано
   Напружився й застиг.

   Завирували зморшки:
   Удар - i свiт померк,-
   Здавалося, вiн мовчки
   Заб'? мене на смерть.

   У спалаху нестями
   Тренований i злий,
   Пiд груди - носаками
   Й нi слова. Як нiмий.

   Мов танцював круг мене,
   Поклавщи наповал,-
   То був його щоденний
   Жертовний ритуал.

   Вiн на менi, зловтiшний,
   Зганяв i втiху, й злiсть,-
   За що - i сам всевишнiй,
   Мабуть, не вiдповiсть.

   А лють його сваволi
   З оскалом на лицi -
   То крапка в протоколi,
   Поставлена в кiнцi.

   1952 - 1989

   * * *
   Вибитi вiкна - й знадвору
   Снiг залiта?, як пух,-
   Я тут вiд холоду скоро
   Випущу дух.

   Сумно i страшно самому,
   Карцер - то грiб пiд замком,
   Щоб не замерзнути в ньому,
   Грiюсь труськом.

   Ледве зiпруся об стiнку
   Й, наче бiгун чи атлет,
   Бiгаю - навперемiнку
   Взад i вперед.

   Бiгаю й подумки в строфи
   Слово до слова нижу,
   Мов на вершину Голгофи,
   Холодом гнаний, бiжу.

   1952 - 1989

   Каторжани


   У сiрих бушлатах, нiмi, як раби,
   Голоднi, знесиленi, гнанi,
   Ми зносим нестерпне знущання, аби
   Сконати у тому знущаннi.

   Невладний над нами нi голод, нi страх,
   Хоч ми безбороннi i голi,-
   Вже краще загинути в концтаборах,
   Нiж бути рабами - на волi!

   I хоч посiпаки, лютiшi за псiв,
   Готовi з нас жили сотати,
   Ми мужньо, тамуючи праведний гнiв,
   Пiдемо на муки й на страти.

   Ми в'язнi, але не безмовнi раби,
   Дарма, що закутi в кайдани,-
   З ненавистю дивимось в очi судьби,
   Ми - каторжани!

   1952 - 1988

   Номер


   Я особовим номером навiк,
   Немов тавром, позначений цинiчно -
   I не на те, щоб з каторги не втiк,
   А щоб, як страм, носив його публiчно.

   Менi той номер даний як iм'я
   I як лихе напуття на дорогу,
   Адже якщо затреться вiн, то я
   У карцерi каратимусь за нього.

   Такий вже тут неписаний указ,
   Без номера на каторзi - нi кроку,-
   Я через нього й мучуся не раз,
   I маю з ним прискiпливу мороку.

   Вiн пишеться на правому стегнi,
   I спереду на шапцi, i на спинi,
   Як з паспортом, я з ним на чужинi
   I житиму, i струхну в домовинi.

   1952 - 1988

   Ювiлей


   По радiо - сцени баталiй,
   Нема нi спокою, нi сну,-
   Замученi в'язнi - i Сталiн
   У рамцi на цiлу стiну.

   Блiдi, наче проскури, лиця,
   Цитати з газетних статей,-
   Вже з тиждень вельможна столиця
   Святку? його ювiлей.

   Сьогоднi i я пiд землею,
   У шахтi, хоч змучений в дим,
   На святi його ювiлею,
   Як личить, зустрiнуся з ним.

   Я вирву з газети чи з книжки
   Його ювiлейний портрет,
   Приб'ю десь у шахтi, i нишком
   Зустрiнуся з ним тет-а-тет.

   Хоч раз у вiдплату за генiй,
   Що дав нам страшну Колиму,
   Я кров'ю сухотних легенiв
   Межи очi плюну йому.

   1952 - 1989

   Смерть тирана

   Од молдаванина до фiнна
   На всiх язиках все мовчить,
   Бо благоденству?!..
   Тарас Шевченко

   I околiв божественний тиран,
   Создавший благоденствi? в Росi?,
   Але про це нiхто - вiд молдаван
   До фiннiв - навiть писнути не смi?.

   Вiн заморозив душi i уста -
   Нiхто не вiрить в смерть його неждану,-
   На всiх язиках рабська нiмота
   I нинi ревно молиться тирану.

   I не один з тривогою в очах
   Завмер i жде, що вiн iще воскресне,-
   Нiхто не вiрить в смерть його, бо страх
   Нескоро в душах зрихлi? i скресне.

   За тридцять лiт жорстокостi його -
   Мiльйони жертв i зрадницьких розбо?в,
   Можливо, й Бог не вiда? того,
   Що той тиран у безумi нако?в.

   В його трунi волатиме ?х тiнь
   I ?хня кров, що ллялася рiкою,
   А вiчний крик зруйнованих святинь
   I в судний день не дасть йому спокою.

   Дарма, що вiн не вмер, а околiв,-
   Апологети сталiнсько? ери
   Ще довго в Нього будуть за рабiв,
   Глухi, немов заваленi печери.

   Вiн заморозив душi i уста -
   Нiхто не вiрить в смерть його неждану,-
   На всiх язиках рабська нiмота
   Мовчить - i мовчки молиться тирану.

   6 III 1953-1988

   Колимська весна

   Посвiтлiшали хмари, зiгрiтi весною,
   I над горами гливий туман посвiтлiв,-
   Вже й колимська зима не зда?ться
   страшною,

   Зм'якла сила ?? - нi завiй, нi вiтрiв.

   Хоч ночами ще тиснуть морози i гори
   У снiгах, мов у бiлих кожухах, стоять,
   Але небо уранцi вже чисте й прозоре,
   Наче марля, протерлась його непроглядь.

   Вже тайга вiддалiк - у вiдтiнках
   смарагду,

   А повiтря таке - як столiтн? вино! -
   Жаль, що треба спускатися в каторжну
   шахту,

   Мов у прiрву - комiть головою на дно.

   I конати в тiй шахтi - живцем в домовинi,
   День у день - мiсяцями без сонця й тепла!..
   А весна ж не чека? - мина?, i нинi
   Кожна мить мимо серця летить, як стрiла.

   Так незвично у свiтi - не стало тирана,
   I душа, наче крига, скреса? - весна,
   Навiть рейка, що дзвоном нас будить
   щорана,

   Не така вже тепер осоружна й страшна.

   1953 - 1988

   Розвiд


   Уже снiги розтанули, i серце
   Прокинулось - печальне i сумне.
   В неволi час невидимо несеться,
   Як вiтер, з нiг збиваючи мене.

   Воно й не дивно - каторжне знущання
   Й неситий голод випили снагу,-
   Я на розвiд збираюся щорання,
   Долаючи сухоти i цингу.

   Знемога тiло зводить, як судома,
   Так важко йду, немов на ешафот,
   Адже нiхто на каторзi, вiдомо,
   Не визна? нi втоми, нi сухот.

   Людська душа в терпiннi кам'янi?,
   Даремно в нiй шукати спiвчуття,-
   Зда?ться, вже нi крихiтки надi?
   Не залишилось в мене на життя.

   Але весна торкнулася до серця -
   I щось живе затьохкало в менi,
   Душа, як скрипка, зойкнула й, зда?ться,
   Заплакала на порванiй струнi.

   1953 - 1988

   Могила


   Там, де виснуть, як мокрi мiшки, небосхили
   I, задумавшись, гори стоять навкруги,
   Ледь виднi? чиясь безпритульна могила,
   Мов сирiтка, загублена в дебрях тайги.

   Нi хреста, нi, як ставлять тепер, обелiска,
   Видно, хтось безiменний у нiй спочива,-
   На сторожi ?? лиш тоненька берiзка
   В узголiв'? сто?ть, як фiгура жива.

   Сотнi верст до найближчого селища в горах -
   Хто i звiдки прийшов, щоб знайти тут спочив?-
   Час його в та?мницi присипав, як порох,
   Лиш могилу по ньому в тайзi залишив.

   Може, то втiкача iз тяжко? неволi
   Прийняла ця земля, ця могила проста,
   Бо кого б ще могли на глухому роздоллi
   Поховати отак - без огради й хреста?

   Хоч би номер його особово? справи
   Залишив хтось у пам'ятi - бiль у сльозi! -
   Нi слiдочка нема - лиш камiння i трави
   Облягають ?? в цiй дрiмучiй тайзi.

   А берiзка росте. I ще довго ростиме!
   Шелестить над могилою листям сво?м...
   Може, так десь лежать i його побратими,
   Що колись посадили берiзку над ним.

   1953 - 1988

   Невольницька пiсня

   Полинула пiсня пiд звуки гiтари -
   I пружно забилось у серцi життя,-
   Я чую його непокiрнi удари,
   Що будять в неволi святi почуття.

   А пiсня, мов чайка, i квилить, i плаче,
   Пiд стогони струн повiда? менi
   Про те, як живi запорожцi, неначе
   В могилi, лежать в пiдземеллi на днi.

   Схиляються верби, задивленi в воду,
   I йдуть козаки у визвольний похiд,-
   Не пiсня - а бiль невмирущого роду,
   Що волi шука? навпомацки, вбрiд.

   Я бачу в тiй пiснi i битви, i орди,
   Розвiянi прахом, i в'язнiв з-за грат,-
   До самого серця доходять акорди
   Козацького маршу, що зве, як набат.

   У кожному звуцi живе Укра?на -
   Високi могили й широкi степи,
   I мати, що мовчки ста? на колiна,
   Неначе блага? когось: заступи!..

   А пiсня, мов чайка, що квилить у полi,
   Вита? над табором - скоро вiдбiй,-
   Ще мить - i розiйдуться в'язнi поволi,
   Втираючи сльози в глибокiй журбi.

   1953 - 1988

   * * *

   Невдовзi гори знов зазеленiють,
   Прокинуться за рiчкою лани,
   Та марно я, лелiючи надiю,
   Неначе волi, ждатиму весни.

   Вона мене в неволi не зiгрi?,
   Не усмiхнеться й покрадьки менi,
   Лиш цяткою нiмо? ностальгi?
   Замиготить - i зникне вдалинi.

   1953 - 1988

   Карцер


   Як домовина - темна i страшна
   Ця камера в два метри довжиною,-
   Зроблю лиш крок - i вже передi мною
   Сто?ть стрiмкою кручею стiна.

   Анi стiльця, нi нар - лише з вiкна
   Квадратик свiтла пада? i грою
   Тонесенького спектра, мов стрiлою,
   Могильну тьму i тишу протина.

   Ця камера - страшнiша домовини.
   Як тяжко в нiй, не чуючи провини,
   Каратися, зацiпивши уста!

   Мовчу - як мертвий, скаржитися всу?,-
   Нiхто мо?? скарги не почу?:

   У кого сила - в того й правота.

   1954 - 1988

   Рiздво


   Стемнiло - скiнчилася денна робота,
   Вже й свiтло на табiр упало, як шок.
   Я на нiч в барак, мов у рот кашалота,
   Як завжди, з глотою розводу прийшов.

   Стою коло печi, наставивши руки,

   А пiч лиш димить - нi вогню, нi тепла,

   I нiчим обмити ?дко? пилюки,

   Що в шахтi всi фiбри забила дотла.

   Сяк-так сполоскав ?х у пригорщi снiгу,
   Утерся й, одбувши вечерю, прилiг,
   Аби вже нарештi про денну кормигу
   Забути - й заснути, не чуючи нiг.

   - Сьогоднi ж Рiздво,- хтось зiтхнув
   мимоволi.


   - Рiздво,- донеслося, немов з-пiд землi.
   Те слово iз серця звалилося - й долi
   Упало, розбившись на болi й жалi.

   I рухнули спомини - важко, мов скелi,
   Засипали в серцi рiздвяне тепло,
   Що, наче даремне волання в пустелi,
   До самого ранку нестерпно пекло.

   1964-1988


   Життя


   Я пiзнавав життя в полонi ностальгi?,

   В тужбi за волею, у вогнищi сухот,-

   Як потопельник, плив iз каменем на ши?,

   Тонув i виринав, зацiплюючи рот.

   Минали днi й роки -
   я плив за течi?ю,

   Дивився на красу й на обшир Колими,
   Я день i нiч тужив за рiдною землею,
   Забутий усiма - i Богом, i людьми.

   Я подумки iшов у гори - вище й вище,
   Я молодiсть з-за гiр душею визирав,-
   Мо? життя було - як чорне попелище,
   Але мiй дух, однак, у ньому не вмирав.

   Якщо здоровий дух -
   здоровим буде й тiло,

   Я гартував його в страшних концтаборах,
   Нiчого, що життя на попiл перетлiло,-
   Мiй дух iз попелу вiдроджувавсь, як птах.

   I хоч мо? чоло - пооране, суворе,
   Хоч змучене лице, та погляд молодий,-
   Ще почуття в душi розбурхане, як море,
   Немовби я не знав нi горя, нi бiди.

   Якби мене спитав хтось пещений i ситий,
   Чи варто жити так, як я - на Колимi,
   Я б вiдповiв йому,
   що краще вiк прожити

   На каторзi, нiж день - в духовному ярмi.

   Я жив не так, як вiн, що знав лиш насолоду
   И усе життя в страху догоджував усiм,
   Немов бездушний черв, не чув страждань народу,
   Безрiдний i чужий йому, як анонiм.

   Нi, я не скнiв - я жив, хоч часто в очi смертi
   Дивився й кров'ю в них плював у забуттi,-
   Я пiзнавав життя в бездушностi одвертiй,
   Але нiколи ?й не кланявся в життi.

   1954-1988


   Матерi


   "Жди меня, и я вернусь".
   К. Симонов

   Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
   Жди у жорстоку добу,-
   Доки ти ждатимеш - я не загину,
   Я переможу судьбу.

   Жди, хоч недоля нас тяжко кара?,
   Жди у терпiннi, в сльозах,-
   Я крiзь розлуку i вiдстань безкраю
   Лину до тебе, як птах.

   Жди серед ночi - до самого рана,
   Жди - чи зима, чи весна,-
   Може, якраз я прилину й неждано
   Стукну у шибку вiкна.

   Жди на Великдень, коли розговлятись
   Будеш з малими дiтьми,-
   Може, i я завiтаю на свято,
   Наче воскреслий з тюрми.

   Жди й на Рiздво - не зневiришся, мамо,
   Жди - не давайся журбi,-
   Може, я пошепки з колядниками
   Заколядую тобi.

   Жди ненастанно - у дощ i в погоду,
   Жди в хуртовину й жару,-
   Я повернуся до рiдного роду
   И сльози тобi обiтру.

   Жди, хоч почу?ш, що я вже в могилi,
   Не подавай за впокiй,-
   Я тобi вогником на небосхилi
   Сятиму в пiтьмi тяжкiй.

   Жди: що б не сталось - я вирвусь з неволi,
   Жди з-пiд землi й з-пiд води,-
   Я переможу всi муки i болi,
   Тiльки ти жди мене, жди!

   1954-1988



   Матерi


   "Жди меня, и я вернусь".
   К. Симонов

   Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
   Жди у жорстоку добу,-
   Доки ти ждатимеш - я не загину,
   Я переможу судьбу.

   Жди, хоч недоля нас тяжко кара?,
   Жди у терпiннi, в сльозах,-
   Я крiзь розлуку i вiдстань безкраю
   Лину до тебе, як птах.

   Жди серед ночi - до самого рана,
   Жди - чи зима, чи весна,-
   Може, якраз я прилину й неждано
   Стукну у шибку вiкна.

   Жди на Великдень, коли розговлятись
   Будеш з малими дiтьми,-
   Може, i я завiтаю на свято,
   Наче воскреслий з тюрми.

   Жди й на Рiздво - не зневiришся, мамо,
   Жди - не давайся журбi,-
   Може, я пошепки з колядниками
   Заколядую тобi.

   Жди ненастанно - у дощ i в погоду,
   Жди в хуртовину й жару,-
   Я повернуся до рiдного роду
   И сльози тобi обiтру.

   Жди, хоч почу?ш, що я вже в могилi,
   Не подавай за впокiй,-
   Я тобi вогником на небосхилi
   Сятиму в пiтьмi тяжкiй.

   Жди: що б не сталось - я вирвусь з неволi,
   Жди з-пiд землi й з-пiд води,-
   Я переможу всi муки i болi,
   Тiльки ти жди мене, жди!

   1954-1988



   Невольницi


   Колони й колони -
   в нiмiй чужинi,
   Знеможенi й гнанi, iдуть крiзь хуртечi,
   Iдуть i не чують, як зори стальнi,
   Неначе багнети, впиваються в плечi.

   I снiг, забиваючи дух, як вогонь,
   Пекельно сiче в обмороженi щоки,
   Мороз, мов на?зник, примчавши вдогонь,
   Бере ?х в обiйми i мучить жорстоко.

   Прийшли на роботу - лопати й ломи,
   Гризи хоч зубами цю вiчну мерзлоту!
   А вiтер кружля? у танцi зими
   I б'? ?х навiдлiг до сьомого поту.

   Надсадно довбуть, мов надгробки сво?,
   Ця вiчна мерзлота -
   твердiша за камiнь,-
   Довбуть i тужливо у рiднi кра?
   Не раз, замерзаючи, линуть думками.

   Так хочеться ?м хоч на хвильку, на мить
   У рiднiй хатинi край грубки завмерти,
   Почути, як в тiло тепло струменить,
   Як тануть у ньому сибiрськi замети.

   Та марнi бажання -
   лиш вiтер гуде
   I гупають ?хнi ломи та лопати,-
   Як важко ?м дихати й з хрипом грудей,
   Задихавшись, землю весь день колупати!

   I в'яне в неволi дiвоча краса,
   Грубiють ?х нiжнi спрацьованi руки,
   Жiночiсть - i та поступово згаса,
   Немов кам'янi? з нiмо? розпуки.

   I голод пiд серцем ?х смокче, як спрут,
   I холод нахабно хапа? за груди...
   ...Колони й колони - мiльйони ?х тут,
   Невинних, iдуть пiд конво?м - в нiкуди.

   1954 - 1988

   * * *

   I в'яне в неволi дiвоча краса,
   Грубiють ?х нiжнi спрацьованi руки,
   Жiночiсть - i та поступово згаса,
   Немов кам'янi? з нiмо? розпуки.

   I голод пiд серцем ?х смокче, як спрут,
   I холод нахабно хапа? за груди...
   ...Колони й колони - мiльйони ?х тут,
   Невинних, iдуть пiд конво?м - в нiкуди.

   1954 - 1988
   * * *

   Дивлюсь на небо - сiре, однотонне,
   Як i життя в неволi, i менi
   Той сiрий колiр десь у глибинi
   Душi лежить i каменем холоне.

   Тут сонце й те - лиш вигляне i тоне
   Мов у безоднi. Хмари - крижанi,
   А гори - мертвi. Тут i навеснi
   Усе безбарвне, знидiле i сонне.

   Ще й огорожа з дротом навкруги...
   Яко? треба мужностi й снаги,
   Щоб вижити в цiй каторжнiй юдолi!

   Я десять кiл у пеклi перейшов,
   Але живу - i мрiю про любов,
   Живу, хоч, може, й плачу мимоволi.

   1954-1988


   Безсоння


   Солодка дрiмота, мов стомлена мати,
   Проводить рукою по вiях мо?х,
   А серце, що зроду не вiдало втiх,
   Товчеться - й не хоче нiяк засинати.

   Дарма, що навколо - i темiнь, i грати,
   Що сон вже пiвсвiту давно перемiг,
   Воно безоглядно пiшло б i на грiх,
   Аби хоч краплину кохання пiзнати.

   Та марно воно вибива?ться з сили:
   Куди не пiткнеться - колючi дроти,-
   Чи ж можна у клiтцi пiднятись на крила?

   Нi, мабуть, вiд себе йому не втекти,-
   I б'?ться, i рветься воно з темноти -
   Куди? - i самому збагнути несила.

   1954


   * * *

   Я без любовi нидiю i гину,
   Закинутий в холодну чужину,
   Мабуть, я в тому холодi й засну,
   Не вiдiгрiвши серця до загину.

   Я дотепер пiзнав лише полинну
   Гримасу долi - каторгу страшну:
   Без просвiтку i спочиву тягну
   Тягар життя, як воза в хуртовину.

   Лiта, немов поваленi хрести,
   Вростають в душу болем самоти -
   Я до землi згинаюся пiд ними.

   Але iду. Не падаю. Несу.
   В любовi я сповiдую красу -
   Вона мене до вiку берегтиме.

   1954-1988


   Колюче плетиво дротiв

   Мо?й дружинi

   1


   На Колимi, де урвища i скелi
   Змагаються з потугою вiтрiв,
   Я так тебе негадане уздрiв,
   Як подорожнiй - рiчку у пустелi.

   I посвiтлiли темнi акварелi
   Колимських кра?видiв, посвiтлiв
   Мiй тужний погляд - вiдсвiт почуттiв,
   Тугих, як струни на вiолончелi.

   Ти провiдною зiркою менi
   Засяяла в неволi й освiтила
   Мо? життя i свiт на чужинi.

   Той свiт покритий темрявою, мила,
   Вона менi страшнiша, нiж могила,-
   Якби не ти - я згинув би у нiй.

   2


   Ми всi про щастя мрi?мо в коханнi,
   Хоча воно й примарне, як мара,-
   Дивлюсь на нього -
   й серце завмира,
   Ачей же ми обо? безталаннi.

   I вже довiку, цькованi i гнанi,
   Мов витуренi з рiдного двора,
   Не знаючи нi щастя, нi добра,
   Ми будем снити ними в завмираннi.

   Колючий дрiт. Неволя. Колима.
   А ми шука?м щастя крадькома,
   Щоб хоч на мить зустрiтися очима.

   Нi пари з уст - бентежнi й мовчазнi,
   Хова?мо кохання в та?нi:
   За нього тут карають невмолимо.

   3


   Давно вiд тебе вiсточки нема,
   Я записки як в прiрву посилаю,-
   Нiмим чеканням змучений до краю,
   Вже й сумнiви збираю крадькома.

   Нестерпна туга душу обiйма,
   Куди вiд себе дiтися - не знаю,
   Я, наче грiшник, вигнаний iз раю,
   В тяжкiй розпуцi ?м себе ?дьма.

   Нi, я ще так не мучився, зда?ться,
   Я вiдвертаю спогади вiд серця,
   Неначе гострi кулi чи списи.

   А сумнiви - нема вiд них одбою.
   Невже так пильно стежать за тобою,
   Що й голосу менi не подаси?..

   4


   Як диких коней в упряжi - насилу
   Я стримую шаленi почуття,
   Я не боюся смертi, хоч життя
   Мене ще так нiколи не п'янило.

   Узапертi кохання - як горнило,
   Само в собi згоря? без пуття,-
   Я в снi - i то не маю забуття,
   Немов у пеклi мучуся безсило.

   Куди не гляну - вишки i дроти,
   Але до них не можна пiдiйти,
   Хiба за мить до смертi - у вiдча?.

   Тут кожний день - як вирок на судi.
   Якщо терпець увiрветься - тодi
   Той вирок, мабудь, куля увiнча?.

   5


   Я був на попiл серцем перетлiв,
   Чекаючи обiцяно? стрiчi,
   А ти немовби в iншому сторiччi
   Жила, забувши мову почуттiв.

   Здавалось, я навiк осиротiв,
   Готовий, не задумуючись, двiчi
   Пiти на смерть, щоб глянути у вiчi
   Тобi хоча б крiзь плетиво дротiв.

   Адже любов, закована у пута,
   Стократ солодша й тяжча, нiж покута,-
   Я мучився за мертвих i живих.

   Коли ж, нарештi, зболена, мов знята
   З хреста, прийшла, впросивши вартових,
   Збагнув, що ти - нi в чiм не винувата.

   6


   Твiй поцiлунок - з присмаком вина:
   Лише пригубив краплю - й мимоволi
   Сп'янiв, немов, ослабнувши в неволi,
   Я повний келих вихилив до дна.

   Забув про бiль, що душу розпина,
   I про безправ'я в каторжнiй сваволi,-

   Я в мить блаженства - день на
   видноколi

   Спинив, здавалось, наче скакуна.

   Коротка мить - i мусимо прощатись,
   На те воно й побачення, щоб радiсть
   Побачити й оплакати живцем.

   I знов неволя - темна, як могила.
   Ти з поцiлунком в пам'ятi лишила
   Лиш присмак болю, тихого, як щем.

   7


   Барак, нiчне освiтлення, i нари,
   I сплячi в'язнi - царство кам'яне;
   В кошмарах сну хтось iнодi зiтхне
   Чи засмi?ться, звикнувши до кари.

   I знову тиша. Думи, як примари,
   Обсiли й мучать сонного мене.
   Уже за пiвнiч. Скоро калатне
   Дзвiнок "пiдйому" - й скiнчаться
   кошмари.


   Я жду його - як просвiтку, ачей
   Ти нi на мить не йдеш менi з очей,
   Немов у снi, ввижа?шся крiзь грати.

   Який контраст - неволя i любов!
   Я падаю пiд ношею оков,
   То ще й любов'ю треба покарати.

   8


   Коли мене на розстрiл поведуть
   (Це може статись в будь-яку хвилину),
   Я подумки побачу Укра?ну,
   Що вже на смерть засуджена, мабуть;

   Побачу кров на шальках правосудь
   (Хай бачить Бог!), пролиту безневинно,
   I суть життя, i та?нство загину,
   И твою любов, непiзнану, як суть.

   Побачу все, i щастя iлюзорне
   Мене сто?чним споко?м обгорне:
   Я мучився, одначе - недарма.

   I, закiнчивши власну одiссею,
   У свiт, з якого виходу нема,
   Пiду, зiгрiтий нiжнiстю тво?ю.

   9


   Важке тво? життя: Бутугичаг,
   Цинiчнi жарти, й лютi холоднечi,
   I безпросвiтний смуток, що, до речi,
   Ще й дотепер просвiчу? в очах.

   I вiчний бiль приреченостi, й страх,
   Що мимоволi стиску? за плечi,-
   Ти вся в собi - як в келi? чернечiй,
   Не знаю, як твiй дух ще не зачах.

   Я не лише коханням i журбою,
   А й кревним болем зв'язаний з тобою,
   Несу його у серцi, як i ти.

   Тво? життя - як запис в протоколi.
   Чи зможу я, конаючи в неволi,
   Тобi хоч краплю щастя принести?..

   10


   Воно само, те каторжне кохання,
   Прийшло до нас - нiкого не кляни,
   Нема у ньому нашо? вини,
   Благослови його хоч на прощання.

   Ти вiд'?жджа?ш завтра - це остання
   У нас розмова... Боже, сохрани
   Тебе в тяжкiй дорозi з чужини -
   Юдолi слiз i вiчного страждання!

   Востанн? усмiхнись менi - й прости.
   Забудь навiк i вишки, i дроти,
   Як можеш, то й мене забудь, кохана.

   А я - нема тут вибору менi -
   Сховаюся в сво?й самотинi,-
   Така вже в мене доля безталанна.

   1954-1989


   * * *

   Я сам-один у камерi кромiшнiй,
   Немов живцем похований в трунi,
   Вже надi мною, мабуть, i ввi снi
   Не зглянеться нi доля, нi Всевишнiй.

   Перебираю спомини й невтiшнi
   Тюремнi думи - холодно менi,-
   Надворi дощ, i краплi по вiкнi
   Повзуть, немов комахи дивовижнi.

   Дивлюсь на них знiчев'я - i мовчу.
   Тут можна лиш мовчати досхочу
   I думати, не тямлячи нiчого.

   Така страшна манколiя - хоч плач,
   Хiба що часом вiчко наглядач
   Пiднiме - й стрiлить поглядом крiзь
   нього.


   1964-1989


   * * *

   I днi, i лiта пропливають поволi,
   Як хмари осiннi - холоднi, сумнi,-
   Сухоти, як шашелi, точать в неволi
   Застудженi груди i душу менi.

   Мабуть, у снiгах, за пiвсвiту вiд дому,
   Я стомленi очi навiки зiмкну,
   Сховаю в могилi, не знаний нiкому,
   I каторжну долю, i пiсню гiрку.

   Без волi та пiсня не пiде мiж люди,
   Та пiсня пiд серцем у мене засне,-
   Нiхто не почу? ?? - не осудить,
   Хоч, може, нiхто й не згада? мене.

   1954-1988


   Буря


   Над гiрським пiвнiчним кра?м
   Б'?ться буря об вершини,
   Ви?, наче в темних штольнях,
   В межигiр'ях i ярах,
   Рве гранiтнi дикi скелi,
   Де лежать без домовини
   Бiлi костi тих бездольцiв,
   Що померли в таборах.
   I рiчки з-пiд рук у бурi,
   Мов акули зголоднiлi,
   Перехоплюють тi костi
   I тiкають в океан;
   Мчать щодуху, нiби знають,
   Що кати у божевiллi
   Не спускають злого ока
   Навiть з праху каторжан.
   I, немов човни об кручi,
   Тi скелети круточолi,
   Налiтаючи на рифи,
   Трощать ребра й черепи.
   Але буря невгамовно
   ?м спiва? пiсню волi,
   Кличе ?х на Укра?ну,
   В рiднi села i степи.
   Та не чують того спiву,
   Божевiльного, страшного,
   Нi нещаснi ?хнi дiти,
   Нi самотнi матерi,
   Бо вони в гiркiй печалi,
   Ревно молячись до Бога,
   Чують лиш нiмий неспокiй -
   Тихий подзвiн на зорi.
   То не буря - панахида.
   Я не вперше чую в горах
   ?? пiсню - пiсню волi
   Над пожовклими кiстьми,-
   Може, так, замордувавши,
   I мене десь лютий ворог,
   Як помру, без домовини
   Кине в прiрву Колими.

   1958-1988



   Снiг


   Пухкий снiжок, мов клаптиками вати,
   На мокру землю стелиться до нiг,
   А день такий, що тiльки сумувати,
   В нiмiй журбi вiтаючи той снiг.

   Дивлюсь на гори - щойно зеленiли
   I вже немовби в саванах стоять,-
   Так, як i ми, дочасно посивiли,
   Закутанi в кромiшню непроглядь.

   Та ми давно забули про волосся,
   Як i про скиби зморщок на чолi,-
   Вже стiльки мук знести нам довелося,
   Що й гiр з-за них не видно вiддалi.

   Тi муки не минулися нiкому,
   Усi на вигляд немiчнi й старi,-
   Якби ми повернулися додому -
   Нас не пiзнали б рiднi матерi.

   Подивишся - три чисницi до смертi,
   Ачей же всi замученi живцем,
   I тiльки нашi погляди упертi
   Горять так само - гнiвом i вогнем.

   Душа в неволi нiби не старi?,
   Витаючи за межами життя,-
   Ось випав снiг - i щось у нiй свiтлi?,
   Щось невiдоме, наче вiдкриття.

   А снiг iде й, мов клаптиками вати,
   На голу душу пада? менi,-
   Бараки, дрiт - аж страшно сумувати,
   Вiтаючи той снiг - на чужинi.

   1955-1988


   * * *

   Хтось за стiнкою в камерi тихо спiва,
   Вилива? сво? затамованi болi,
   Та приглушена пiсня в бездушнiй неволi,
   Як молитва, з душi добува? слова.

   I бринить у менi, як туга тятива,
   Його туга за волею - я мимоволi
   Чую в нiй безталання i власно? долi,
   Видно, всiм у неволi так тужно бува.

   Вiн стривожив мене, наче крик побратима,
   Я крiзь стiнку ловлю його образ очима,
   Я i пiснею й ним переповнений вщерть.

   Чути: кру!.. в чужинi... заки море...-
   Аж плаче,
   Кра? серце й менi... О незнаний спiваче,
   У неволi та пiсня - сильнiша за смерть.

   1955-1988


   Концтабiр iм. Белова

   Холодний край. Концтабiр. I навколо
   В два чоловiчих зрости - частокiл.
   Недремнi вишки й поверх частоколу
   Колючий дрiт, натягнутий навкiл.

   То свiт людського розпачу i втоми,
   Юдоль терпiння й злого торжества,-
   Тут все навколо мертве й нерухоме,
   Природа й та, зда?ться, нежива.

   I ми, худi й голоднi до нестями,
   Приреченi тут гинути в журбi,
   Самi собi зда?мося мерцями,
   Хоча про це й не кажемо собi.

   Ми, як дерева, зрубанi на дрова,
   Звика?мо до смертi взапертi,
   Адже концтабiр iменi Белова
   Живими нас хова? в забуттi.

   1955-1988


   Розпука


   Серед гiр i заметiв Колимського краю,
   Де морози у зашпори й душу беруть,
   Вже сiм лiт я задарма в неволi караюсь,
   Вiсiмнадцять попереду ждуть.

   Та неволя, мов п'явка, припала до серця,
   День i нiч по краплинi висмокту? кров,-
   Не дiждуся, коли вона врештi нап'?ться
   I хоч мертвого звiльнить з оков.

   Не дiждуся, коли вже для певностi в тому,
   Що помер я, навилiт прохромлять мiй труп
   I бездушно у горах зариють потому,
   Не прикривши й розтулених губ.

   Це, звичайно, розпука, та все ж я свiдомий,
   Що вiд смертi мене тут нiхто не спасе,-
   Як помру - на могилi поставлять мiй номер:
   "О - один - дев'ятсот тридцять вiсiм" -
   i все.

   1955-1988


   Прощання


   Так довго ми плiч-о-плiч прожили,
   Караючись у каторжнiй сваволi,
   Що вже й до горя звикли мимоволi,
   Як до ярма - спарованi воли.

   З усiм уже й змирилися самi,
   И збраталися: без дружби тут -
   могила,-

   Ця дружба нас ?днала й боронила
   Вiд всяких лих та зла на Колимi.

   Ми, як брати, зрiднилися - i ось
   Негадано (життя несповiдиме)
   Прийшла пора прощатись, побратими,
   Що ж, сядемо гуртом - i простимось.

   Останнiй раз, хоч подумки, в гуртi
   Помолимось за нашу Укра?ну
   I чашу мук доп'?мо непоклiнно,
   Як той, що був розп'ятий на хрестi.

   Дарма, що можновладцi нас, немов
   Па ка?рському базарi, розлучають,-
   Ми простимося мужньо, без одчаю,
   Як прийнято в неволi: - Будь здоров!

   Нiхто нас тут не вирядить у путь,
   Не скаже нам: "Щасливо? дороги!" -
   На волю - й то во iм'я остороги
   Нас пiд конво?м, мабуть, поведуть.

   1955-1988



   Повернення

   Як нещасний старець, у сухотницькiй зморi,
   Збайдужiлий до свiту й свого майбуття,
   Я з неволi, немов з катастрофи на морi,
   Повернувся, уздрiвши загробне життя.

   Я вже був примирився iз вироком долi,
   З тим, що руки на грудях в неволi складу,
   Вже й нiколи не снив, що в родинному колi
   Рятiвне забуття, як в нiрванi, знайду.

   Може, лиш материнська любов i тривога,
   Бiль ??, що у серцi хрестом кам'янiв,
   Умолили, власкавили долю i Бога,
   Щоб на милiсть до мене змiнили свiй гнiв.

   I звершилося ?х милосердя: можливо,
   Я на те й не помер, щоб звершилось воно,-
   То нiчого, що вже маловiри нi в диво,
   Нi у боже знамення не вiрять давно.

   Я немовби воскрес, повернувшись додому
   (По-домашньому пахне березовий дим),
   Але трудно повiрити навiть самому
   В те, що я повернувся з неволi - живим.

   1956-1988



   * * *

   Неначе птах з ключами журавлiв,
   Нежданий спогад з пiвночi прилинув,
   Торкнувсь менi до серця - й на хвилину
   Зашерхлий бiль у ньому розбудив,

   I пасма гiр в покровах снiгових,
   I вартових, що ревно стерегли нас,
   I крик тужби, важко?, мов цеглина,
   В якiй ще жар погаснути не встиг.

   Збудив усе той спогад - i, як птах,
   Десь коло серця крикнув мимоволi,
   Немов привiт з далеко? неволi
   Принiс менi - й розтанув на очах.

   1956


   Вербовий цвiт

   1


   Недавно ти була ще молодою,
   А вже сто?ш похилена й сумна,
   Як та верба,
   що гнеться над водою
   I срiбним цвiтом вiття запина.

   Сто?ш - i сльози капають у воду,
   I боляче тремтять тво? уста...
   Чогось i вiтер жалiбно заводить,
   I крик гусей iз цвiтом облiта.

   Далеко все:
   i молодiсть, i муки,
   Тяжкi етапи, голод, Колима,-
   Нема уже нi чорно? розпуки,
   Анi жаданих радощiв нема.

   Усе, як цвiт, осипалось безслiдно
   I час його давно позамiтав...
   Чого ж ти так стривожено поблiдла?
   Дивись: то гуси падають на став.

   2


   Пiди й хоч трiшечки засни,
   Приспи настирливi гризоти,
   Ачей же ?х перебороти
   Нiхто не зможе й до труни.

   Ти спала в клопотах з лиця:
   То хлiб, то лiки, то оплати,-
   Усi митарства перейшла ти,
   А злиднi мучать без кiнця.

   То через мене ти, мабуть,
   Тi муки зносиш безневинно,-
   Мо? сухоти в домовину
   Обох нас, мабуть, покладуть.

   А тиша тягнеться, як нить.
   Вже перша ночi продзвенiла.
   Твоя усмiшка омертвiла,
   Як гляну - душу кам'янить.

   Пiди й забудься хоч у снi,
   Покинь ту каторжну роботу,-
   Вона зведе тебе достоту
   Так, як колись на чужинi.

   Побережи сво? життя,-
   Ти чу?ш? - третя пролунала!
   А ти й на мить ще не здрiмала,
   Припавши мовчки до шиття.

   3


   Ми йшли в поля дорiжкою вузькою.
   Вечiрнiй вiтер бiгав по вiвсi.
   Краса благословенного спокою
   Зiйшла на нас в усiй сво?й красi.

   За кроком крок - навпотемки у полi.
   Стелилася i тиша, i спориш.
   Я чув, як ти вiд щастя мимоволi,
   Немов струна вiд дотику, тремтиш.

   Вже нiч на небi вишила узори,
   Здавалось, час, як паводок, тече,
   А ти iшла й, шукаючи опори,
   Довiрливо спиралась на плече.

   Щось незбагненне душi огортало,
   Ми чули тiльки музику вiвса,
   Ми йшли - немов здавались на поталу.
   Сiяли зорi. Падала роса.

   4


   Утихомирились печалi,
   Вляглися в серцi сум'яття,
   I спокiй - човен на причалi -
   Колише нинiшн? життя.

   Вже далеч, променем залиту,
   Ти вiльно можеш обiйти,
   Не заступають круговиду
   Колимськi сопки i дроти.

   По рiднiй вулицi музично
   Стукочуть гострi каблучки,-
   Iдеш, притиснувши незвично
   Тепло сповито? дочки.

   Iдеш, задумана i сива,
   Контрастом - первiстка мала,-
   Мабуть, тому ти i щаслива,
   Що з нею молодiсть знайшла.

   1969-1989



   * * *

   Я жду чогось - якихось перемiн,
   Хоч змiни обстановки чи погоди,-
   Моя душа пiдводиться з колiн
   I тягнеться до рiдно? природи.

   Але нема нi вражень, нi думок,
   Я в порожнечу тягнуся рукою,-
   Застiй життя, мов плiснявий ставок,
   Тхне мертвою задухою спокою.

   Я жду чогось - хоч давнього листа,
   Хоч вiсточки - яко?сь перемiни,-
   Перебираю по думки лiта,
   А день за днем, як листя, облiта,
   В мо?й душi так б'?ться самота,
   Як билася у камерi - об стiни!

   1958


   Пiлiгрим


   З погiдними думками на чолi
   Я йду собi ходою пiлiгрима,
   Iду, хоч очi - гострi, мов шаблi,
   Услiд мене просвердлюють незримо.

   Iду й дивлюсь на сонце, на сади
   (Звикають же, бува?, й до отрути),
   А що в мо?й душi - не доведи
   Того нiкому й подумки вiдчути.

   1968



   * * *

   Коли в житт?вому циклонi
   Знемога душу обiйма
   I думи - зморенi i соннi,
   Ти йдеш - i пада?ш сторчма...
   Ти сам-один, i снiгом суне,
   Проте iди,
   iди,

   iди,

   Хоч снiг зневiрою i сумом
   Завiю? тво? слiди!
   Iди й не думай про негоду,
   Iди - на зло холоднiй млi,-
   Не стане сил - позич в народу,
   Позич у рiдно? землi.
   Iди в обiйми завiрюхи,
   Iди наослiп - крiзь югу,
   Бо знай, що тiльки слабодухих
   Вона завiю? в снiгу!

   1963


   * * *

   На?внi сцени завчено? ролi -
   Смiшна менi ?х вiчна метушня.
   Я сам в собi, як в замкнутому колi,
   Насущнi думи думаю щодня.

   Вони менi - як ношi подорожнi,
   Нелегко ?х телiжити в путi,-
   Чи ж дивина, що нинi ще спроможнi
   Сiзiфи перти каменi крутi?

   Трудний мiй шлях, i думи - як гранiти,
   Зносилися i сили, й постоли,
   Та де менi цi бесаги подiти,
   Коли вони до тiла приросли?

   То вниз, то вгору - важко, поступово.
   У серцi сумнiв моститься, мов птах...
   Чи ж дивина, що виношене слово
   Я вимовляю з кров'ю на устах?

   1974


   Дереворит


   Зачинене вiкно. Дереворит
   Iз контурами сiрого пейзажу.
   I шахiвниця вимощених плит.
   I гнiзда ватри, схожо? на сажу.

   I чорна туга... Лину крiзь вiкно,
   Як птах iз неба - комiть головою,-
   Мiй свiт - екран безмовного кiно,
   Обрамлений печаллю свiтовою.

   Я сам-один. Закутаний в халат.
   Магнiтнi бурi. Лiки. Лейкоцити.
   I сiре тло - нi буднiв i нi свят,
   Не доберу, як тугу пережити.

   Тiкаю в думи - виходу нема,
   Тiкаю в давнi спомини - в неспокiй
   I з туги сам на себе крадькома
   Дивлюсь як на приреченого - збоку.

   Не повертаю навiть голови,
   Дивлюсь на себе в профiль - як
   стороннiй,

   Стою, сховавши в довгi рукави
   Закляклий трепет рук на пiдвiконнi.

   I так щодня, однiсiнький як перст,
   В тужбi, що душу ?сть несамовито,
   Я бачу лиш рiзьбу деревориту
   I це вiкно - iз рамою навхрест.


   Експромт


   Як тяжко дихати - задуха
   I кашель. Ока не зiмкну.
   Так надриваюся, мов глухо
   Товчу обухом об стiну.

   Чи то застуда, чи сухоти
   За груди знов мене беруть? -
   Уже не раз перебороти
   Менi вдавалося ?х лють.

   I знову кашель - крематорiй,
   I в муках зведенi уста,
   I млiсть, i холод, хоч надворi
   Суха липнева спекота.

   Та що б не сталося - я знову
   Допоки Парка ще пряде,
   Пишу й надiюся на слово,
   Що всi недуги одведе.

   * * *

   Були у мене сумнiви i драми,
   Я в суть життя по-сво?му проник,
   Аби колись, як взорами рушник,
   Його у вiршах вишити словами.

   Я добираю в кольорi слова -
   Червонi й чорнi, зiбранi по слову, -
   У ?хнiй гамi, вишитiй терново,
   Найтяжчий бiль неждано зажива.

   Сни


   Лiта. Безвихiдь. Колима.
   I погляд голоду тяжкого...
   Усе забулося - нема
   У мене гнiву нi на кого.

   Забув i кривду у життi,
   I настороженiсть недремну,
   Вже в душу спомини - i тi
   Вросли, мов каменi у землю.

   I тiльки сни тих лихолiть,
   Страшних, як трупи на морозi,
   В безсоннi ночi - мимохiть
   Менi привиджуються й досi.

   Тi сни - як вироки судьби,
   Що мучать душу до нестями,-
   Я все вiддав би ?м, аби
   Вони не снилися ночами.

   Беззаконня


   Йому не вiрили - i розп'яли
   За те, що вiн шукав у них довiри,
   Цинiчно душу мацали, коли
   Воскрес,бо де ж повiрять маловiри?

   I пальцi пхали в рани, й крадькома
   З пiдозрою дивилися у вiчi,-
   Сво?ю недовiрою Хтома
   Розп'яв його, приреченого, двiчi.

   I суть не в тому - хто вiн: чи Христос,
   Чи iнший хтось, розiп'ятий невинно,-
   Якщо вини не виявлено - хто ж
   Дав право ?м так мучити людину?

   Те беззаконня, ско?не чи нi,
   Було чуже й Пiлатовi-тирану,
   А втiм, якщо не вiрите менi,
   То ось - душа: помацайте, як рану.

   Сповiдь


   Як не жилось менi - не заздрив я нiкому,
   Я тiльки ним живу i житиму незмiнно,-
   Воно менi - як хрест, але я весь у ньому -
   В тво?му iменi святому,
   Укра?но.




   Гiрка зоря

   ...I сходить над Днiпром
   гiрка зоря-полин.
   Лiна Костенко

   1. Тривожнiсть

   Так i сплю - з тривожними очима,
   Слухаю, як серце стукотить,
   Як всю нiч нечутно i незримо
   Вiсь Землi в Чорнобилi скрипить.

   Бачу як журавлики з паперу
   Рятiвними птахами надiй
   Падають у Прип'ять стоозеру
   I шукають зцiлення у нiй.

   Понiмiли села i причали,
   Де стояв реактор - саркофаг.-
   Тi, що атом з Прип'яттю вiнчали,
   Криводушно каються в грiхах!

   Тихо й страшно дихають турбiни,
   Вже тривожнiсть - ока не зiмкне,
   I Чорнобиль болем Укра?ни
   Вiчно буде мучити мене.

   II. Сосни

   Дарма, що в лiсi холодно, - iду,
   Цiлую кожну сосонку очима, -
   Вiн пережив чорнобильську бiду,
   Але його краса - неопалима.

   Тi чорнi сосни - я ?х обмину,
   То жертви радiацi? - вже мертвi...
   Ось бiлочка стрибнула на сосну,
   Можливо, теж призначена тiй жертвi.

   А онде крук дрiма? на сучку,
   Навшпиньки шелест ходить по гущавi...
   Я вiдслоняю тишу сторожку
   И молюсь на сосни - банi величавi.

   Той лiс - немовби замкнутий собор,
   Моя молитва кане в безгомiннi,
   А мертвi сосни тихо, як дозор,
   Стоять, завмерши в чорному одiннi.

   III. Роковини

   Знов запахло весною - квiтень
   Чути говiр бурхливих рiк.
   Так довiрливо сонце свiтить,
   Як свiтило воно й торiк.

   I не тiльки один Чорнобиль
   Пiсля року тяжких терпiнь
   Чорним спомином, як в жалобi,
   Перев'язу? давнiй бiль.

   Вiн у пам'ятi - наче знiмок,
   Той оголений рiк жалоб:
   Затонув "Адмiрал Нахiмов",

   I зiйшлись по?зди у лоб.

   I страшнi снiговi завали,
   I лавини, що сходять з гiр...
   Скiльки горя за рiк упало,
   Надломилося людських вiр!

   Катастрофи й стихiйнi лиха -
   Як iз чистого неба снiг
   Так, мов хтось насилав ?х стиха
   Й випробовував нас у них.

   Та з приходом весни природа
   Воскреса?, всьому на зло,-
   Потеплiло надворi - й сходить
   Ярина й молоде зело.

   Заживають у серцi рани,
   I спiвають в садах дрозди...
   Тiльки страшно, щоб знов неждано
   Не наслав хтось на нас бiди.

   IV. Бджоли

   Ще природа заспана i гола,
   А верба аж мiниться - диви! -
   Кожну вiтку з котиками бджоли
   Облiпили з нiг до голови.

   День сто?ть, наповнений, мов келих,
   Тишею, що стигне на лугу,
   Тiльки бджоли на вiолончелях
   Виграють, збираючи пергу.

   Не бояться радiонуклiдiв,
   Нi роси, холодно?, як мла,-
   Мабудь, хтось ?м загодя повiдав,
   Що верба у лузi зацвiла.

   Так уже стараються тi бджоли,
   Невсипущi в музицi й трудi,
   Так гудуть i нишпорять довкола,
   Мов на зло Чорнобильськiй бiдi!

   Що ?м свiт, спечалений в нещастi,-
   Цiлий день клопочуться собi,
   Золотi, мов котики пухнастi,
   Що цвiтуть на збудженiй вербi.

   V. Мертве поле.

   Так тепло - земля як рута,
   Буяють сади та й лiси,
   А в полi життя не чути,
   Не видно його краси.

   Нема орачiв на ньому,
   Нi злакiв - лише трава,
   Та вiтер чи гуркiт грому
   Над ним пролетить, бува.

   Те поле святого хлiба
   Не родить вже другий рiк,-
   Заросле й забуте - нiби
   Його хтось на смерть прирiк.

   I, мабуть, нескоро буде
   На ньому рости пашня,-
   Даремно те поле люди
   Думками орють щодня.

   Засохле, як хлiб на сонцi,
   Запечене кров'ю сердець,
   Те поле засiяв стронцiй,
   Страшнiший за всяку смерть.

   Те поле приспала тиша,
   Тривожна, як в днi чуми,
   I тiльки полинна тирса
   На лонi його шумить.

   Поглянеш - таке безкра?,
   А мов неживе кругом,-
   Так, мабуть, дитя вмира?
   З чи?мось тяжким грiхом.


   VI. Гiрка зоря.

   1


   Гiрка зоря, що на Чорнобиль
   Упала - нагло, як стрiла,
   Крилом зловiсно? хвороби
   Усiх нас, мабуть, опекла.

   Ми безбороннi перед нею,
   Схрестивши руки, сто?мо
   I мовчки, враженi зорею,
   Свого призначення ждемо.

   Адже ми жертви лейкемi?,
   Вiд не? лiкiв ще нема,-
   Як меч караючий,тяжi?
   Трагiзм епохи над всiма.

   Вiн так загрозливо уперше
   Завис над головами нам,-
   Пiд тягарем його, завмерши,
   Ми й смерть звiря?мо життям.

   Ми не страхуемось од смертi
   I не впада?м в сум'яття -
   Одначе будемо вiдвертi
   Перед жорстокiстю життя:

   Зоря, що впала на Чорнобиль,
   Гiрка i гостра, як стрiла,
   Крилом зловiсно? хвороби
   Вже й нашi душi опекла.

   2


   Не те вже нинi наше сьогодення,
   Не те, хоч ми й по-давньому живем,-
   Зоря Полин, вiдома з Одкровення,
   Упала в Прип'ять атомним вогнем.

   То не зоря - а притча во язи цех,
   I суть не в нiй, а наслiдках ??:
   Були, звичайно, жертви iнквiзицiй,
   Але ж були безумнi мудрi?.

   I хто керу? свiтом - невiдомо,
   Забув про нього й Бог на небесi,-
   Якщо ми будем жити по-старому,
   То й без потопу згинемо усi.

   Чорнобиль попередив нас: мовчання -
   То самогубство!
   Чу?те чи нi?! -
   Не дай нам, Боже, каятись в одча?,
   Не дай прозрiти - в атомнiм вогнi.

   VII. Нове лiточислення

   1


   Сталося те - що й статися повинно,
   Вже безсилi скарги i плачi,-
   Ти й тодi мовчала, Укра?но,
   Як почула вибух уночi.

   Ти лише тремтiла, як в ознобi,
   З кляпом в ротi -
   Спокiй берегла
   I збирала вiстi про Чорнобиль,
   Як жебрачка - крихти зi стола.

   А тобi - то атомнi аз-буки,
   То бадьорiсть фальшi й глупоти,-
   Лжепророки iменем науки
   Вимагали жертв i нiмоти.

   I самi, з холодними очима,
   Хоч весь край у стронцi? горiв,
   Як святковi жертви, невмолимо
   На парад зганяли школярiв.

   ?х колони - мертво, безгомiнно -
   Йшли, як на бенкет в розгул чуми,-
   За чи?сь безумство, Укра?но,
   Ти платила рiдними дiтьми

   Ти була приречена, як здобич,
   Ти лише тривогою жила
   I збирала вiстi про Чорнобиль,
   Як жебрачка - крихти зi стола

   2


   Час мина? швидко i невловно,
   Хоч-не-хоч, мина? i життя,-
   Тi, що у вогонь саможертовно
   Кинулись, вiдходять в небуття.

   Люди прокидаються зi страху,
   Воскресають мертвi i живi:
   Той - поклавши голову на плаху,
   Цей - почувши кривди вiковi.

   Час зрива? маски i перуки,
   Видно всiх - i речникiв брехнi,
   I бездушних виродкiв, що руки
   Грiють на чорнобильськiм вогнi!

   А великий мученик-Чорнобиль
   У сво?й трагедi? живе,-
   Ще вiд не? (час його сподобить)
   Пiде лiточислення нове.

   3


   Сотнi лiт поволеньки пролинуть,
   Стронцiй розпадеться i помре,-
   На новому полi неодмiнно
   Час його, мов попiл, приоре.

   Знов життя повернется в Чорнобиль,
   Зацвiтуть жоржини коло хат,
   Й може, знов лелеки довгодзьобi
   Виведуть цибатих лелечат.

   Час очистить Прип'ять незглибиму,
   Оживуть i луки, i сади,
   Та Чорнобиль вiчно берегтиме
   Хрест сво?? чорно? бiди

   Вiчно буде пам'яттю судити
   Тих, що розп'яли його в огнi,
   I з ребра, що стронцi?м пробите,
   Кров його тектиме по менi.



   * * *

   Нема - як муки ностальгi?,
   Нема - як смерть на чужинi,-
   В тривожних споминах - завi?
   Ще й нинi плачуть по менi.
   Без рiски в ротi - на поталу
   Голоднiй тузi та зимi,
   Як неприкаяний, бувало,
   Я погибав на Колимi.
   I, припадаючи до бога,
   Благально линув крiзь дроти,
   Аби до отчого порога
   Бодай на милицях прийти.
   В снiгу, що пада? лапасто,
   Чи в снi, що лине звiддалi,
   Хоч на хвилиночку припасти
   До лона рiдно? землi.
   Бодай на старiсть, як до мами
   Не впавши духом на хрестi,
   Припасти спраглими устами
   I так померти в забуттi.
   Нема - як муки ностальгi?,
   Нема - як смерть на чужинi...
   Чого ж так боляче завi?
   I нинi плачуть по менi?
   Не стало просвiтку й на сонцi,
   Земля в премудростi азiв,-
   Поцiлував ?? - i стронцiй
   Мене, як вiрус, заразив.
   А час летить, як бiснуватий,
   З печаттю смертi на чолi,-
   Вже й у бiдi поцiлувати
   Не можна рiдно? землi.



   Вербниця


   Не весна, а дивна плутаниця,
   Холод пробира? до кiсток,-
   Вербне свято - й хоч би для годиться
   Десь пробилась брунька чи листок.
   Замерзають птахи перелiтнi,
   I душа до тiла примерза,-
   Як зимою, холодно у квiтнi,
   Хоч у сiчнi блискала гроза.
   Щось непевне ко?ться в природi,
   Вже нема нi лiта, нi зими,-
   Все перемiшалося вiдтодi,
   Як зiткнулись звихненi уми.
   Тi уми, як iграшку, зухвало
   Розщепили атомне ядро,
   В рiдних рiках села поховали,
   Затру?ли Прип'ять i Днiпро!
   Тi уми, як божi шестикрили,
   Вознеслись у небо - й наяву,
   Наче воду в рiчцi, сколотили
   В атмосферi тишу вiкову.
   I таку у космосi тривогу
   Пiдняли, рятуючи прогрес,
   Що в слiпiй старанностi й самого
   Демiурга скинули з небес.
   Нi ладу, нi певностi в природi,
   Квiтень, а надворi - як взимi,-
   Свiтова анархiя, та й годi,
   Хоч у нiй i виннi ми самi.
   Я шукаю захисту у словi,
   Що людська духовнiсть зберегла...
   Вербниця - а котики вербовi
   Ще й у снi не бачили тепла.


   * * *

   Космiчна швидкiсть, атом, рок-н-рол -
   Щось незбагненне звихрило епоху,-
   Вже нi старих повiток, нi стодол,
   Дивись - i пам'ять струхлi? потроху.

   Перевелись повiр'я i казки,
   Давно не чути голосу жар-птицi,
   Уже й по селах нинi не з руки
   Йти на оденки чи на вечорницi.

   Тепер же час транзисторiв, кiно,
   Усi цивiлiзованi - не дивно,
   Що рiдне слово декому дано
   Докучило як щось неперспективне.

   Як щось старе - докучило, i квит,
   Дере у горлi декого те слово,-
   Такий тепер невизначений свiт,
   Що й кревнiсть роду гине поступово.

   I давня пiсня кане в забуття -
   Космiчний вiк мов глумиться над нами,
   Але останнiм подихом життя
   Усi, проте, зверта?мось до мами.


   Слово


   Уста отверзлися - i слово,
   Лихим безбатченкам на зло,
   Глаголом iстини раптово,
   Як зерно в грунтi, ожило.

   I хоч те слово ще не всюди
   Пробилось ростом крiзь броню,
   Хоч злi манкурти й словоблуди
   Його бояться, як вогню;

   I хоч ще й нинi лжепророки
   Його зрiкаються в життi,

   Та крига скресла, i потоки
   Життя - змiтають ?х з путi.

   Були валу?ви на нього,
   I циркуляри ?х були,
   Але вони його, живого,
   Звести в могилу не змогли.

   Були й помазаники Божi,
   I слуги чортовi у них...
   Те слово стало на сторожi
   Рабiв - не кривдникiв сво?х.

   I хоч ще й нинi ?х зневага
   Його пригнiчуе - проте
   Воно й з глухого саркофага
   Крiзь людськi душi проросте.


   Джерело


   Ти даремно скаржишся, ?й-богу,
   Не мiлi? мовне джерело,
   А якщо намулом затекло,
   То себе винуй, а не епоху.

   Закоти рукава - ти ж поет,
   Прочищай, бо хто ж його прочистить?
   Я до нього, рiдного, врочисто
   Припадав i в темрявi замет.

   Припадав i серцем, i устами,
   По словечку пив його снагу,-
   Може, й через те я у снiгу
   Не замерз, хоч мучився роками.

   Чом же ти так боязко над ним
   Бiдка?шся, молячи пощади? -
   Таж його самим нам прочищати
   Й пити з нього воду - нам самим.

   Джерело не вiзьметься багвою,
   Мов ковбаня в пiтьмi лiсовiй,-
   Стань над ним навколiшки - i пий,
   Причащайся мовою живою.

   Вичищай намул iз джерела,
   Не лякайся втоми, нi простуди -
   I воно мiлiшати не буде,
   Хоч яка б епоха не прийшла.

   1962



   * * *

   За роком рiк - як птахи вдаленi,
   А ти так само рiдна i жадана,
   Так само завжди й вiддана менi,
   I та?мнича - мрiя первозданна.

   Почую дотик вiрно? руки -
   I не боюсь нi часу, нi голгофи,-
   Десь мимо нас пролинули роки,
   А з ними - й нашi лиха-катастрофи.

   I тiльки ми лишилися - удвох,
   У первозданнiй нiжностi й любовi,
   Лишилися у затишному сховi
   Сво?х духовних та?н i тривог.


   * * *

   Ми заховалися у дiм,
   Забутий осторонь галактик,
   Де свiт, мов атомний реактор,
   Горить у безумi сво?м.

   Сей дiм - як рай: нi су?ти,
   Нi свiтового безголов'я,-
   Сьогоднi, мабуть, лиш любов'ю
   Себе ще можна зберегти.


   Святвечiр


   Хати в снiгу - мов iграшки iз вати,
   Чекають свята вiкнами й дверми,-
   Хтось, може, прийде, й нам колядувати,
   Не боячись нi свiдкiв, нi зими.

   По-давньому - з вертепом, чи звiздою,
   Чи просто так, як серце повелить,
   Заколяду? весело - й святою
   Колядкою всю хату звеселить.

   I буде снiп на покутi, i сiно,
   I калачi, i свiчка на столi,
   I затишок на цiлу Укра?ну,
   I наше свято в рiдному теплi.

   I буде в нас ялинка серед хати,
   I буде щастя, зрошене слiзьми...
   Хтось, може, прийде й нам колядувати,
   Не боячись нi свiдкiв, нi зими.


   Колискова


   Вiтер дме звiддаля -
   Завiрюха надворi.
   Спить пiд снiгом земля,
   Сплять i дiти, i зорi.

   I клубочками сплять
   Пси, похованi в буди,-
   ?м така благодать,
   Що нiхто ?х не будить!

   Спить у свiтi бiда,
   Сплять пiд кригою рiки,
   Вже й стара коляда
   Засина? навiки.

   Сплять i села, й мiста,
   Спить у них Укра?на,
   I людська су?та,
   I ця нiч безгомiнна.

   Лиш до ранку не спить
   Над колискою мати,-
   Видно, серце болить,
   Щоб чогось не проспати.


   Медитацiя


   П'ять рочкiв мо?й онуцi -
   Вона ще така маленька,
   А очi - як двi волошки,
   Розквiтлi на цiлий свiт,
   Такi безбороннi й чистi,
   Аж страшно, коли зблизенька
   Заглянеш у ?х довiр'я
   Крiзь сутiнь тривожних лiт.

   У них, як в живих озерцях,
   Без тiнi лукавства й смутку
   Вiдбилась дитяча мудрiсть
   I дивне життя казок,-
   Хай тiшить себе хоч ними -
   Дитинство мина? хутко,
   Ще рочок чи два - й тi очi
   Збентежить шкiльний дзвiнок.

   Нiчого, що слабосила,
   Аби лиш була здорова,
   Не збилась з тi?? стежки,
   Що йде через отчий двiр,
   I завжди тяглася серцем
   До рiдно? пiснi й слова,
   До чистих джерел дитинства,
   Що б'ють з-пiд Карпатських гiр.


   Доля


   Мо?й матерi

   Вона добра нi крихiтки не мала,
   Зате уволю - злигоднiв та лих,-
   На панському i сiяла, i жала,
   Гаруючи на кривдникiв сво?х.

   А взимку ледь приходила до тями,
   Коли полотна ткала до смерку,-
   Вузли ниток в'язались мозолями
   I на ?? руках, i на вiку.

   I от життя лишилося позаду.
   Лишилося? Чи, може, й не було? -
   Вже й думи рiдше ходять на пораду,
   Переоравши зморшками чоло.

   Влягаються i кривди, i печалi,
   Не так вже мучить туга в самотi,-
   Живе лише роботою й дедалi
   Частiше хоче спокою в життi.

   Та час ??, проте, не втихомирив -
   У кожного ? клопоти сво?:
   Мiняють ?й телят i бригадирiв,-
   Усiх мiняють - тiльки не ??.

   Не раз ковта? спогади солонi:
   Пройшли лiта - й не вернуться назад...
   Задивиться на долю з-пiд долонi -
   I посмiхнеться сумно... до телят.

   1963


   Дикий голуб

   I де вiн взявся - той приблуда,
   Той дикий голуб-вокалiст? -
   Прибився поночi - i будить
   Усiх, воркуючи до слiз.

   Вже третю нiч, як одержимий
   (Спiвак - без публiки й жюрi),
   Десь на причiлку невмолимо
   Сидить i тужить до зорi.

   Когось оплаку? чи, може,
   Зове, покинутий в журбi,
   I тужним голосом, що схожий
   На стогiн, скаржиться судьбi?

   Вiн будить приспану тривогу,
   Кричить, як пугач на бiду,-
   Вже третю нiч я через нього
   У хатi мiсця не знайду.

   Не ?сть, не п'? - хоч до причастя,
   Лише ворку? безугав,-
   Так невмолимо на нещастя
   Той голуб, кажуть, воркував.


   * * *

   Либонь, зима вже вичерпала лють -
   Похнюпилась i мокне пiд кущами,
   I сiрi днi навпотемки iдуть,
   Немов слiпцi, захльостанi дощами.

   Хати - як мертвi мамути, нiмi,
   Не пiзнаю ?х зовнiшнього виду,
   Лиш слухаю, як вiтер по зимi
   В ?х коминах спiва? панахиду.

   Нiчого вже й не мариться менi,
   Мовчу - думки, як вiхоли, вляглися,-
   Анi зими, нi лiта - цiлi днi
   Дощi й дощi... iдуть... мов найнялися.

   1974



   * * *

   Ступив за хвiртку i неждано
   Сп'янiв, немов од похвали:
   Цвiтуть сади - так первозданно,
   Як зроду, мабудь, не цвiли.

   Залитi пахощами, дивнi
   I екзотичнi, як свiти,
   Цвiтуть, хоч радiоактивнi,
   Бо як весною не цвiсти

   Так ревно годить ?м погода,
   Що хоч не хочуть, а цвiтуть,-
   Сади невиннi, що природа
   ?х випробову?, мабудь.



   * * *

   Ставок, i верби в дзеркалi води,
   I жабуриння, й тиша первозданна,
   I крекiт жаб, що збуджено сюди
   В ?диний хор зiбралися ще зрана.

   I гайвороння в гнiздах на гiллi,
   I сонний гай, i свiжiсть прохолоди,-
   Як мило тут, на клаптику землi,
   Ще збереглась iдилiя природи!

   Ще не один завзятий риболов
   Над цим ставком душею вiдпочине,
   Тут навiть час, що лине стрiмголов,
   Пливе собi, як виводок качиний.

   Риба


   Закинув ятера - i рибу
   В порожнiй кошик, без води,-
   I болем риб'ячого схлипу
   Голосить свiт, не доведи.

   Якби душа - за душу взяв би,
   За душу - й криком по душi,
   Як рибу пальцями за зябра
   Беруть i б'ють ?? в кошi.

   I, зата?вши бiль мовчання,
   Зацiпивши з водою рот,
   Лиш криком погляду - з одчаю
   Вола? риба до хрипот.

   1968


   Пес


   Вiн пес як пес - кудлатий i чуткий,
   З великими розумними очима,
   Але йому як псовi невтямки,
   Що гавкання - то служба невмолима.

   Вiн зна? вiрнiсть, чесну i святу,
   Вiн сторожу?, вiдданий людинi,
   Вiн зна? навiть службу - лиш не ту,
   Де всi собаки гавкати повиннi.

   А люди - злi i важать лиш на лють:
   Як пес мовчить - то вже вiн ?м не вiрний,
   Вже не слухняний,- схоплять i припнуть
   Його, немов злочинця, на подвiр'?.

   I денно й нощно, студiнь чи сльота,
   Вiн скнiтиме, голодний i прикутий,-
   Навчить його покiрностi - ота
   Собача служба, вимушена й люта.

   Така вже, видно, доля у собак.
   О, як йому я гiрко спiвчуваю! -
   Анi втекти, нi згинути нiяк,
   Хiба що вити й гавкати з вiдчаю.

   1975


   Су?слов


   Вiн завжди в образi пророка
   Живе, не сходячи з трибун,
   Дарма, що звивистий, як в'юн,
   Що вдача в нього - круглобока.

   За вiтром часу легкома
   Вiн поверта?ться, як флюгер,
   Дарма, що зроду недолугий
   I недовiрливий,- дарма.

   Непогрiшимий вiн, i завжди -
   На вiстрi всiх перебудов,
   У пишнотi сво?х промов,
   Хоч i не вiрить ?м, щоправда.

   Вiн звик лише до похвали -
   На смерть стоятиме за не?,-
   Нi, недаремно фарисе?
   Його в пророки возвели.

   Лестуни


   Його боготворили, i боялись,
   I блазнювали, й терпли перед ним,
   А вiн стояв з обличчям кам'яним,
   Немов не чув ?х лестощiв, здавалось.

   Були у нього блазнi, й лестуни,
   I тi, що стерегли його недремне,-
   Один за одним стежили та?мно,
   Не боячись вза?мно? вини.

   Але тепер, коли його не стало,
   Тi лестуни та блазнi, ледь живi,
   Бо ж, може, руки декому в кровi,
   Гуртом його розвiнчують зухвало.

   Тепер вони мiняють голоси
   И свою вину приховують старанно -
   Клянуть з трибун i мертвого тирана,
   I культ особи в сталiнськi часи.

   I воздають самi собi похвали,
   Мовляв, ми не боялися ЧК -
   Зi спiвчуттям, бувало, з лiтала
   Квадрати таборiв спостерiгали

   Що ж, табори - квадратнi з висоти,
   ?х легко в лiтаку спостерiгати,
   Не так, як тим, що боляче крiзь грати
   Дивились в них на вишки i дроти.

   Тепер, коли вже Сталiна не стало,
   Тi табори лиш в пам'ятi живуть,
   Вони так само знесенi, мабуть,
   Як ?х творець з нiмого п'?десталу.

   Але якби пiдвiвся вiн з труни
   Й на мить явився в образi колоса,
   То знов йому i оди, i доноси
   Писали б тi придворнi лестуни.

   1962-1988



   Злободеннiсть


   Отак собi вiршу?мо знiчев'я
   I товпимось без черги на Парнас.
   Не раз ?дять нас завидки, як черви,
   I слово ?сть, не слухаючись нас.

   А ми собi тупцю?мо на мiсцi
   I дивимось пiд ноги - як слiпцi,-
   ? ж диваки на свiтi, що й у мiстi
   Збиваються, бува, на манiвцi.

   А ми собi вiршу?мо пiстряво
   На всi сво? метафори й лади,-
   Такi вже запопадливi до слави,
   Такi вже генiальнi хоч куди!

   Так строчимо тi вiршi випадковi
   До всяких дат, i рiшень, i газет,
   Не знаючи, як боляче у словi
   Народжу?ться iстинний поет.


   Багатоликий тлум i су?та

   Букети слiв, яскравих як гвоздики,
   I мед усмiшок - солодко-масних,
   I су?та, i тлум багатоликий,-
   О, як ми легко гинемо у них!

   Послуха?ш чи глянеш - не людина,
   А дух святий - живiсiнький Iсус,
   I той в нiмiй приреченостi гине,
   Пiддавшись волi су?тних спокус.

   А що йому обов'язок чи совiсть? -
   Вiн сам себе вже зрить на небесi.
   ...Невже ми так без болю i без кровi
   У тих спокусах згинемо усi?


   Ру?нники


   Як боляче сяють у пам'ятi храми,
   Коли, iдучи на безумство i грiх,
   Безрiднi ру?нники в шалi нестями,
   Бува, обертають в румовища ?х!

   Жадаючи слави, тi виродки й нинi
   Готовi спалити i храми, i свiт,-
   Хiба дорогi ?м народнi святинi,
   Де свiтяться лики не ?х Артемiд?

   Прикритi щитами сво?х демагогiй,
   Тi виродки хитро, немов торгашi,
   Руйнуючи храми як пам'ятки строгi
   Руйнують святинi i в нашiй душi.

   У кожнiй кровинцi винищують гени,
   Тихцем обезрiднюють душi й уми,
   Аби з особистостi - з тебе i з мене -
   Створити бездушну аморфнiсть юрми.

   Невже ?м удасться той зрадницький замах
   I свiт попадеться у ?хн? сильце? -
   Такi ж, як вони, торгували у храмах -
   Ми добре затямили ?хн? лице.


   Ветеран


   Вже до сотнi - рукою подати, а смерть
   Не приходить по нього, старого служаку,-
   Всi такi непоштивi, що вiн спересердь
   Через них i на смерть нарiка? всiляко.

   Ледь укупцi трима?ться висохла плоть,
   Обвисають i губи, й неголенi щоки,-
   Так спотворнiв увесь, хоч надвiр не виходь,
   Видно, час i над ним познущався жорстоко.

   Остогидло й життя, й мiшкувате пальто,
   Вiн же звик до туго? - взастiбку - шинелi,
   Вже й з дороги йому не вступа? нiхто,
   Всi немовби не бачать його, мудрагелi.

   I нiхто не зважа?, що вiн ветеран,
   Всi лише вимагають яко?сь моралi,
   Але ж те, що у нього нi шрамiв, нi ран,
   Заступають йому ордени i медалi.

   Недаремно ж, мабуть, ?х давали йому,
   Заслужив ?х вiн кров'ю, хоча й не сво?ю,-
   Та кого те цiкавить сьогоднi й кому
   Вiн правдиво повiсть про свою одiссею?

   Все засуджують нинi - i грiшне, й святе,
   Не щадять у словах нi вождiв, нi геро?в,-
   Вже й не вельми вiдверто вiн згаду? те,
   Що безстрашно в iм'я революцi? ко?в.

   Продрозверстка. Село. Дев'ятнадцятий рiк.
   I дитя, що картопельку в жменi сховало...
   Як вiн спритно ?? iз рукою одсiк,
   Прикриваючись iменем ревтрибуналу!

   Вiн стрiляв без вагання i суду - в упор,
   Мов на стрiльбищi, цiлився в жертви-мiшенi,-
   Ще й тепер, як згада? червоний терор,
   Ожива? - й шука? нагана в кишенi.

   А тридцятi роки - завмира? душа:
   Куркулi, шпигуни - вiн ?х сотнi знешкодив!
   ?хня зрима невиннiсть не варта й гроша,
   Ну а те, що вiн кат, виклика? лиш подив.

   Сперечатися з кимось - йому не з руки,
   То полiтики здатнi на всякi демаршi,
   I нiкому не скажуть про те Соловки,
   Як вiн в'язнiв топив, пов'язавши на баржi.

   Може, хтось там згада? собi Колиму
   I чи?сь саморуби, сухоти, гастрити
   Чи тi жертви, що й досi ще сняться йому,
   Але ж вiн був на службi - i мусив служити.

   Вiн служив у ЧК i, наводячи страх,
   Дбав ретельно про шик - галiфе, портупе?,-
   Тисячi безневинно в його таборах
   Пропадали, не знаючи долi сво??.

   Але врештi не мiг же вiн знати тодi,
   Що за мливо мололося в жорнах держави,-
   То тепер несвятими вже стали вождi
   И просiваються ?хнi закони i право.

   Якби сила - вiн кров'ю вiдстояв би ?х,
   Жаль, що мертвих нiхто не бере на поруки,-
   Сам себе вiн - i то захистити не змiг:
   Вiдреклися вiд нього i дiти, й онуки.

   Нi пошани, нi щастя в життi не знайшов,
   I, не в силi померти, кона?, мов Ка?н,-
   Взяв би, може, онучку на руки, та кров,
   Що лишилась на них, хоч кого наляка?.

   Ледь укупцi трима?ться висохла плоть,
   Обвисають i губи, й неголенi щоки,-
   Так спотворнiв увесь, що, зда?ться, й Господь
   Вiдцурався його, щоб не мати мороки.

   Спересердя вiн ладен весь свiт шкереберть
   Запустити i кинути ним об дорогу,-
   Вже до сотнi - рукою подати, а смерть,
   Мов заклята, нiяк не приходить по нього.



   Притча про жертовнiсть

   Триптих


   1. Мати

   В iм'я iде? - матiр до стiни,
   Перед холодне дуло карабiна.
   Але в очах - нi жалю, нi вини,
   Його душа - як статуя камiнна.

   Дивився в рiдне пасемко сивин -
   I цiлився у цяточку на лобi.
   ...Голгофа. Хрест. I вiн на ньому - син,
   Розiп'ятий у маминiй жалобi...

   В iм'я iде?, зцiпивши уста,
   Наводив дуло - холодно i строго.
   А мати, наче здiйнята з хреста,
   Навпошепки молилася за нього.

   2. Кохана

   Вiн дихав нею, вiн боготворив
   ??, святу, довiрившись, як долi,
   И не стямився, як сумнiв мимоволi
   Закрався в душу й лиха натворив.

   Той сумнiв був сильнiший за любов,
   I вiн в iм'я велико? iде?
   Донiс верховним iдолам на не?,
   Донiс - i сам за жертвою прийшов.

   Але вона без осуду i зла,
   Побачивши в очах його тривогу,
   Закохано всмiхнулася до нього
   I на жертовник - з усмiхом пiшла.

   3. Самопожертва

   Яке життя - така йому i шана.
   Тут не зарадить жодний компромiс.
   Була у нього мати i кохана,
   Але вiн сам у жертву ?х принiс.

   Не поступився совiстю сво?ю
   (Давав же сина в жертву Авраам)
   Вiн цiлий свiт оддав би за iдею,
   В iм'я iде? згинув би i сам.

   Але якось, побачивши, що руки
   Його в кровi - й нi роду, нi сiм'?,
   Вiн сам себе iзгарячу-розпуки
   Принiс у жертву iдолам ??.

   В iм'я iде? - з кров'ю на руках
   Вiн ка?ном пребуде - у вiках.


   Притча про славу

   У терновiй славi й самотинi,
   Звикнувши до злиднiв та нiкчем,
   Як святий пустельник у яскинi,
   Жив поет, зацькований царем.

   Жив у самозреченнi, пiднявши
   Над собою Слово, як Атлант,
   В гнiвнiй непокiрливостi завше
   Вiн берiг i гiднiсть, i талант.

   Усiма покинутий, забутий;
   Мов чужий у рiднiй сторонi,
   Вiрив лиш у гамлетiвське бути,
   В те, що вiн ще буде й на конi.

   I на зло царевi й царедворцям,
   Що цькували й ганили його,
   Вiн у словi жив собi лиш творчим
   Болем самозречення свого.

   Сам себе викрешував iз слова
   I згоряв у творчостi дотла,
   Ждав тi?? митi, щоб тернова
   Слава, як троянда, зацвiла.

   Кров'ю вiршiв сходив ради не?,
   Не боявсь нiяких заборон,
   Таж поети творчiстю сво?ю
   Вже не раз розхитували трон.

   Цар немов отямився i з ляку
   Мусив попустити поводи,
   Щоб його приборкати чи якось
   Приручити - й збутися бiди.

   Присипляв похвалами й грошима,
   Гладив по на?женiй душi,-
   Обертав поета в херувима,
   Щоб спiвав йому отченашi.

   Не жалiв нi меду, нi отрути,
   Був такий спокусливий, як змiй,
   Мiг би цiлий свiт перевернути
   У лукавiй хитростi сво?й.

   Вiн же знав, що ласкою зумi?
   Хоч кого круг пальця обвести,-
   Царська ласка - наче лейкемiя,
   Що з'?да? душi i хребти.

   I поет, потрапивши в тенета
   Царсько? облуди, занiмiв,
   Впав у ситу видимiсть поета -
   Найстрашнiшу форму лейкемiй.

   Як рахiтик, зводився на ноги,
   Мов не чув, що звихнутий хребет.,
   Ну а слава - слава мимо нього
   Полетiла, вирвавшись з тенет.


   Максимiн Фракi?ць

   Як дикий тур - нестримний, вольовий,
   Надiлений хоробрiстю й красою,
   Вiн не одному шапку з голови
   Здiйняв зухвало разом з головою.

   Дарма, що був iз роду пастухiв,
   Фракi?ць, варвар,- славився як во?н
   I як тиран, що, падаючи в гнiв,
   Злораднi втiхи й витiвки засво?в.

   Вiн не боявсь нi кари, нi грiха,
   Сповiдував лиш власну одержимiсть,
   Немовби знав, що стане з пастуха
   Всевладним iмператором у Римi.

   Славетний зростом (жаль, що не умом)
   Вiн був - як велет, схожий на Ахiлла,
   Але в душi лишився пастухом,
   Хоч i з тугими бiцепсами тiла.

   Не переносив, заздрячи усiм,
   Нi мудрецiв, нi сто?кiв суворих,-
   Хто видiлявся розумом сво?м -
   Ставав йому ненависним, як ворог.

   Вiн бачив ?х талант за пiвверсти,
   Вiн чув себе ?х жертвою живою,
   I не одному шапку з голови
   Здiйняв у гнiвi разом з головою.

   Як грушi в бурю, падали навкруг
   Тi голови - святi i безбороннi,-
   А вся бiда у тому, що пастух
   Возсiв на iмператорському тронi.

   Хто знав його ще з фракi? - усiх
   Вiн безоглядно вигубив як свiдкiв,
   Аби нiхто довiдатись не мiг,
   Якого вiн походження i звiдки.

   I хоч вiн був обачливий, та Рим
   Зумiв, проте, до нього пiдiбратись,
   Як з варваром розправився iз ним,
   Живим i мертвим римлянам на радiсть.

   Розправився - земля йому пером,
   Вiн був лиш зовнi схожий на Ахiлла,
   Але в душi лишився пастухом,
   Iз заздрiстю, що з лютi посивiла.


   Епiхарида


   Гей, одчайдухи заячого стиду,
   Ви, що на?ли душi горобинi,
   Чи чули щось ви про Епiхариду -
   Жону, що стала вiльною з рабинi?

   То дiялося в Римi. За Нерона.
   Не до лиця ?й, римлянцi, окови.
   I от вона, та жiнка безборонна,
   Попала в коло викрито? змови.

   I пощезали фарси чоловiчi.
   Хiба кому до фарсiв у в'язницi?
   Один одному свiдчили у вiчi,
   Вигадуючи всякi небилицi.

   I жонглювали совiстю людською,
   I задки, задки - в хованки за спини,
   У вир доносiв комiть головою,
   Ген-ген за межi власно? провини.

   Ну що ?м честь? Банальнiсть недоречна.
   Аби душа не випурхнула з тiла.
   На допитах сенатори статечнi,
   Як полохливi карлики, тремтiли.

   Що сталося? Де ж дiлася ?х мужнiсть?
   Чи мiг би хто подумати недавно,
   Що нинi так знiкчемнiють тi мужi,
   Вознесенi - i кинутi безславно?

   Був лютий час. Була йому пiдвладна
   Людська мораль - так дiялося зроду.
   Лиш одиницi здатнi безоглядно
   Приймати муки цiлого народу.

   I серед них була Епiхарида.
   Дарма, що жiнцi - мiсце при куделi.
   Розiп'ята на дибi, мужньовида,
   Вона трималась, як на цитаделi.

   ?? судома зводила, i тiло
   Не пiддавалось дибi - з уст нi пари,
   Лиш чоловiче зрадництво болiло,
   Болiли мужi, блазнi, яничари!

   I сором ?х аж бухав ?й iз вилиць!
   Самi себе увiчнюють ганьбою! -
   Не стерпiла - й косою задушилась.
   А що могла подiяти з собою?..


   Жанна д'Арк

   ?? засудили на страту. Амiнь.
   Сьогоднi i спалять в пекельнiм Руанi.
   За те, що зрадливi i ницi самi,
   Вони не простять непокiрливiй Жаннi.

   Вони не допустять, щоб дiва проста
   В затурканих душах ворушила волю
   I кликала в свiдки самого Христа,
   Безстрашна й несхитна в смиреннiй сваволi.

   Як ревно вони, тi зрадливi ченцi -
   Прелати i суддi - догодили зайдам! -
   Усi на судi аж мiнились в лицi,
   Ховаючи в ньому свiй ка?нiв задум.

   Мовляв, лиш покайся й зречись привселюдь
   Свого волелюбства, що здибило душу,-
   I будуть вдоволенi суддi i суд,
   Нiхто та?мницi суда не порушить.

   I буде в затурканих душах свят"1
   Блаженство i спокiй - провiсники зради,-
   Сумлiння не буде пекти ?х за те,
   Що зрадницю з месницi зроблять прелати.

   "Зречися й покайся - усi ж бо в грiху!" -
   Клювали ?й серце настирливi суддi.
   Та Жанна д'Арк на пiдмову лиху
   Не йшла i не пiде - що буде, те буде.

   Життя не життя - як у тванi душа,
   Як зрада, мов гадь, ?? жалить двожало,-
   Такого ?м Жанна дала вiдкоша,
   Що дибки волосся й на плiшинах встало.

   I сталося - тупнява й галас навкруг.
   Сутани i мантi?. Маски й шоломи.
   А полум'я просто аж липне до рук,
   А хмари палають, як скирти соломи!

   Стемнi? - i дiва згорить на кострi,
   Самiсiнька в натовпi, мов на вiдлюддi,-
   Нiхто не побачить, як тут на зорi
   Збиратимуть попiл прелати i суддi.

   1973



   Одкровення


   I ось у Львовi Маркiян,
   Душа - як зiрка свiтанкова,-
   Прийшов i в поглядах львiв'ян
   Побачив цiсарського Львова.
   Вже не зосталося, мабуть,
   Нiчого княжого у ньому,-
   Жандарми левiв стережуть
   I люд приборкують по-свому.
   Той грiшну душу прода?,
   Той само?дству? ненатло,
   А ворог потайки сну?
   На наше слово abecadto.
   Чуже язичi? в письмi,
   I мла духовного застою,-
   Вже укра?нцi, як нiмi,
   Кричать страшною нiмотою!
   Адже без рiдного письма
   Вже стали з русинiв - рутенцi,
   Зда?ться, в душах ?х нема
   Людсько? гiдностi й на денцi.
   У храмах правлять торгашi
   Та словоблуди злоторизi,-
   Нi вiльнодумства, нi душi -
   Львiв благоденству?
   в кормизi.
   Те благоденствi? вогнем
   Пече у серцi Маркiяна,
   Хоч, може, й так його живцем
   Вже ?сть недуга невблаганна.
   I хоч приречений в життi
   На муки й змушене смирення -
   Вiн рiдне слово на хрестi
   Несе, як вiще одкровення.


   Дзвони


   Дзвонять дзвони на телеекранi,
   Б'ють на всi церковнi голоси,-
   Свiт завмер i слуха? веснянi
   Переливи ?хньо? краси.

   ?хнi тони вилитi з любовi
   I тривоги - чу?те ?х дзвiн? -
   Дзвонять дзвони - срiбнi, малиновi,
   Дзвонять, пiдiймаючись з колiн!

   Б'ють на сполох - слухайте ?х, люди!
   Дзвонять, як у давню давнину!
   ?хнi тони линуть звiдусюди,
   Будять свiт з байдужостi i сну.

   Переходять через рубiкони,
   Чистi, як молитва чи любов,-
   Як вони видзвонюють - тi дзвони,
   Здiйнятi з соборiв i церков!

   Дзвонять в хатi, на телеекранi,
   Б'ють на всi церковнi голоси,-
   Свiт завмер i молиться на гранi
   Самогубства - господи спаси!

   Свiт в одча? ловить за канати,
   Б'? у дзвони - душу воскреша,
   Вже i сам не в силi розпiзнати,
   Що то дзвонить - дзвони чи душа.


   Суд


   1


   Не можу вiри йняти, що однинi
   Я бiльш не раб. Не страшно i сухот.
   Вже не помру в неволi на чужинi,
   Де каторжан закопують, як скот.

   Не буду бiльше молотом лупати
   Гранiтних скель iз жилами руди,
   Хоч перед смертю гляну на Карпати,
   На рiднi села - гражди i сади.

   Я вiсiм лiт не бачив Укра?ни,
   Не чув сопiлки пучками душi,
   Приречений чекати перемiни,
   Як недобитий крижень в ягдташi.

   I ось нарештi сповнилось чекання,
   Немарне воля снилася менi,-
   Зашарпаний паперами, ще зрання
   Мотаюся в незвичнiй метушнi.

   Вже видали провiзiю та грошi
   I познiмали з лахiв номери,
   Мовляв, iди й за дротом огорожi
   Шукай сво?? долi чи помри.

   Мене вже тут списали на сухоти.
   Умили руки. Наче на судi.
   Але менi аби лиш за ворота,
   А там хай навiть пiшки по водi.

   Ось тiльки попрощаюся - й, мов на нiч
   Свiт за очi (на щастя чи бiду?),
   Iз вузликом на плечах, як вигнанець,
   Перехрестившись, пiдтюпцем пiду.

   2


   Вже Колима лишилась за кормою.
   Пливу з важкими спогадами. Штиль.
   Чайки - i тi, охопленi нiмою
   Тривогою, притислися до хвиль.

   Спинився час. На обрi? - лиш небо.
   Нiде не видно й цяточки землi.
   Я мимохiть ховаюся у себе
   I споглядаю тишу вiддалi.

   Я сам-один, замрiяний до щему,
   Болючого i тужного, як спiв,
   Пливу собi i згадую поему
   "Полуботок",я все перетерпiв.

   За не? я i суджений, по сутi,
   За безневинне слово - трибунал,
   Адже страшне безумство правосуддя
   Усiх пiдряд судило наповал.

   Кого - за що, мене - за Укра?ну
   И за правду про Полуботка, що Бог
   Його з Петром розсудить неодмiнно,
   Коли на суд поставить ?х обох.

   I суть не в тiм, де чув я ту легенду,
   Чи та легенда справдиться, чи нi,
   Але вона звучала як крещендо
   У вироку, що винесли менi.

   Такi вже суддi - вiдають, що коять,
   Мiльйони жертв на совiстi у них,-
   Якщо нема? права - беззаконня
   Кара? всiх - i мертвих, i живих.

   Усiх вони пiдгонили пiд форму
   Свого закону, служачи йому...
   ...В передчуттi невидимого шторму
   Чайки тривожно б'ються об корму.

   3


   Двадцятий день в дорозi. Завмира?
   У жилах кров - i гори, i лiси,-
   Куди не гляну - обшири безкра?
   З картинами печалi i краси.

   Концтабори й берези первозданнi,
   Що забрели в озера до колiн,-
   Усе злилось в контрастному ?днаннi,
   Покинуте й приречене на тлiн.

   Сибiр - то край неволi, де вiд кровi
   I слiз земля скипа?ться внутрi,-
   Напевно, й сном не снилось ?рмаковi,
   У що його обернуть владарi.

   Сибiр - то край засуджених на муки,
   Страховисько, що й мертвих потряса.
   А по?зд мчить - тунелi, вiадуки
   Та вiкова тайга i небеса.

   Набiгли думи - ока не зiмкнути.
   Мов кiнокадри - види у вiкнi.
   Вже зникли в ньому гори i якути -
   Сибiрський по?зд мчить по рiвнинi.

   I раптом - Боже! - хата бiлостiнна.
   Щось у менi ввiрвалося, як дзвiн:
   Старий дiдусь, можливо, з Укра?ни
   Маха? нам рукою навздогiн.

   Аж пада? - без догляду i слова,
   Один як перст, покинутий в глушi,-
   Мабуть, менi ця зустрiч випадкова
   На все життя залишиться в душi.

   Бувають всякi випадки житт?вi,
   А цей - як вогник в отчому вiкнi,-
   Чомусь так зримо в тому дiдусевi
   Полуботок привидiвся менi.

   4


   Незламний, мужнiй, хоч i худощавий,
   Iз булавою - гетьман наказний,
   Вiн став на захист волi i казни
   Перед засиллям царсько? держави.

   Хто поклонявся в небi журавлю,
   А хто синицi в жменi - вiн ча?но
   Кричав, коли на ши? Укра?ни
   Лихий Петро затягував петлю.

   Вiн слав Петровi жалiбнi суплiки -
   У власнiй хатi милостi благав,
   Готовий був за тисячу Полтав
   Прийняти кару й мучитись вовiки.

   Не шкодував нi сили, нi душi,
   За всiх платив сво?ю головою,
   Однаково безстрашний - з булавою
   И за гратами у рванiм кунтушi.

   Вiн так на?вно вiрив милосердю,
   Був самозречний, наче пiлiгрим,-
   Я дотепер схиляюсь перед ним,
   Перед його незламнiстю i смертю.

   5


   Важкий туман сочиться по вiкнi.
   Колеса в рейки стукають ритмiчно.
   А я, немовби всупiр стукотнi,
   З дорожнiм сном змагаюся сто?чно.

   Нiхто нi слова - сутiнки густi
   I пасажири в чемнiй недовiрi.
   Я серед них нiмiю в самотi,
   Як той дiдусь, покинутий в Сибiрi.

   Вже день надворi, наче акробат,
   Виборсу?ться з темряви - iз ями,-
   Зася? сонце - й обриси Карпат
   З-пiд сонних вiй проклюнуться сльозами.

   Перегорять i розпачi, й жалi,
   I тiльки спазми в горлi - Укра?на! -
   Я припаду до рiдно? землi
   И закам'янiю, ставши на колiна.

   Мо? жадання сповнилось-таки -
   Я не помер в неволi на чужинi,
   За кроком крок - угору по стежинi
   Iду й дивлюсь на сонце з-пiд руки.

   Iду й знайомих газдiв зустрiчаю,
   I "Слава Ису!" по-давньому кажу,-
   Не промiняв на грамоту чужу
   Нi рiдно? говiрки, нi звичаю.

   Тi газди з роду славних рiзьбарiв,
   Я знаю ?х i вiрю ?м на слово,
   Як рiзьбара я вчора випадково
   И колишнього навчителя зустрiв.

   То був кумир гiмназi? - iсторик
   Пантелеймон Тарасович, то вiн
   Пiдняв наш дух, як хворого з колiн,
   Зцiляючи й зневiрених, як хворих.

   Як давнiй лицар, чесний i правдив,
   Утiкши з рук червоного терору,
   Вiн полюбив гуцульську Чорногору
   Й сво? життя гуцулам присвяти?

   То вiн страшну iсторiю повiв нам
   Про гетьмана Полуботка й Петра,
   Казав, що в нiй самим себе пора
   Пiзнати нам, невiгласам на?вним.

   Тепер вiн став на старiсть рiзьбарем,
   Знайшов собi й притулок необжитий -
   Пантелеймон Тарасович, навчитель
   I правдолюбець, гнаний задарем.

   Ми наче рiднi в Косовi зустрiлись,
   Утiшенi й розгубленi в юрмi,-
   Жаль, що не стрiв його на Колимi,
   Де й вiн здавав екзамени на зрiлiсть.

   Але хiба лиш ми ту Колиму
   Обмiряли - iз каменя на камiнь? -
   Я мимохiть, прощаючись, в нестямi
   З плачем на груди кинувся йому.

   7


   Нарештi й хата, схожа до колиби,
   Свiтуща пустка - затхла i глуха;
   Цiлi i дверi, й вiкна - тiльки шиби
   Хтось витлумив, не чуючи грiха.

   Сто?ть i стiл, застелений обрусом,
   I на столi - приладдя для письма,
   I глек на воду, з вигляду - як бусол,
   I лава, й пiч - лиш матерi нема.

   Не дочекавшись вироку, за мене
   ?? на старiсть вивезли в Сибiр
   I десь в тайзi, самотню й безiменну,
   Звели зi свiту, кинувши в тужбi.

   Посиротiла й хата на вiдшибi,
   I цей порiг, i клямка, й постоли,
   I навiть дим у коминi - спасибi,
   Що хоч ту хату люди зберегли.

   Вже тиждень я живу у нiй, самотнiй,
   Поправив тин i залишки ворiт,
   I, щоб не стати схимником, сьогоднi
   Уперше вийшов глянути на свiт.

   Iду й дивлюсь - нiчого не змiнилось,
   Тi самi гражди з гребенями стрiх
   I та ж крута камiнна сухожилiсть
   Гiрських стежин та звивистих дорiг.

   Стара церковця й цвинтар пiд горою,
   Де спочивають пращури мо?,-
   Мабуть, нiде так боляче весною
   Не розривають серця солов'?.

   Тут вiковiчний захисток присiлку,
   Що непомiтно вiку дожива,-
   Присяду й душу виплачу в сопiлку,
   Позбувшись права плакати в слова.

   У нiй нема нiяко? крамоли,
   Мелодiя сопiлки - як сльоза,
   Невидима й невинна, хоч нiколи,
   Немов луна, безслiдно не щеза.

   Як образи у церквi, обцiлую
   Пучками всi ?? голосники,
   Воздам на нiй крамольну алiлую
   За пережитi муки i роки.

   Я наче вперше стрiнувся з весною -
   Стара церковця, цвинтар, солов'?,-
   Хоч, може, тут не дивляться за мною
   Усевидющi недруги мо?.

   Як реп'яхи - цупкi мо? сухоти,
   Закашлявся у хусточку - i кров,
   Я ще, мабуть, до себе не прийшов,
   А вже берусь до всяко? роботи.

   Знайшов у хатнiй схованцi на днi
   Колишнi вiршi й начерки поеми,
   I знов торкнувся спогадом до теми.
   Що, наче рана, ятриться в менi.

   Немарно ждав Полуботок халепи -
   Цар не любив докучливих суплiк,
   Вiн подумки давно його прирiк
   На смерть, назвавши хитрим - як
   Мазепа.


   I царське зло звалилося як грiм
   На голову - нi вольностi, нi вiйська,
   Прийшов указ, аби малоросiйська
   Колегiя орудувала всiм.

   Все посполиття владний Вельямiнов
   Згинав в дугу, аж трiскали хребти,-
   Народ, що мовчки дався запрягти
   Себе в ярмо, зiгнеться неодмiнно.

   Вiн сам себе зречеться у ярмi,
   Забуде волю й материне слово!..
   О Господи, прости менi - я знову
   Грiшу на нього, як на Колимi.

   Не хотячи ловлю себе на словi,
   Що, може, й сам народ не без вини
   У тiм, що за ма?тки i чини
   Вiддав козацькi вольностi Петровi.

   I, може, ми самi не без грiха,
   Що бо?мося гинути за нього,
   Усiх i вся засуджу?мо строго,
   А бiль душi, одначе, не втиха.

   9


   Щось незбагненне ко?ться: мов конi,
   Гасають слухи, радiснi й сумнi,-
   Вже третiй раз про змiни у законi
   Блюстителi зачитують менi.

   За першим разом велено уставом,
   Щоб жив я тiльки в рiдному селi,
   За другим, наче глумлячись над правом,
   Про те - що я вже вiльний взагалi.

   А нинi втрет? викликали й звично
   Дали три днi на ви?зд - от i все,
   Дарма, що я невинен юридичне,
   За ними ж право - хто мене спасе?

   В Угорщинi повстання - i хоч Косiв
   За тридев'ять земель, але мене,
   Аби я тут крамоли не розносив,
   Страшний закон у безвiстя жене.

   I хоч я кров'ю кашляю й стражденне
   Життя вже силу випило мою,
   За ?х бездушним вироком - для мене
   Нема? мiсця в рiдному краю.

   Гуцульщина - як писанка,- звичайно ж,
   Усяк на не? зазiхи та?ть,-
   Не встигнемо оглянутись - i край наш
   Пройдисвiти заселять самохiть.

   То суть ?х фiлософi?,- казав же
   Пантелеймон Тарасович колись,
   Що тi заблуди прагнутимуть завше,
   Аби ми й свого iменi зреклись.

   Не знаю, де вiн - зайнятий рiзьбою
   Чи рiдним словом душi зогрiва? -
   Те слово нам - як зiлля звiробою,
   Хоч i гiрким не раз воно бува.

   Я, наче в Бога, вiрую у нього,
   Бо як без вiри душу зберегти? -
   Вже час менi збиратися в дорогу,
   А то ще вдруге вiзьмуть за дроти.

   Блюстителi закону не дармують,
   Мовляв, даремно хлiба не ?дять,-
   Яку завгодно справу сфабрикують,
   Не боячись нi суду, нi проклять.

   10


   Немов у снi чи мареннi тяжкому,
   Не тямлячи, що трапилось, живу,
   Я бачив смерть вiч-на-вiч, наяву,
   Як нить життя, що рветься на тонкому.

   В якiйсь лiкарнi прихисток знайшов,
   На день чи два - яка менi рiзниця? -
   Вже й так при кожнiм порусi сочиться
   Менi iз рота - кутиками - кров.

   Живу - i лину думами в Карпати.
   Хiба зi смертю змириться дута?
   Незнаного вигнанця без гроша
   Нiхто не схоче й в землю закопати.

   Я, мов листок, закинутий в степи,
   За кожну мить хапаюся душею,
   Печалюся i радуюся нею
   Як благодаттю,- смерте, вiдступи!

   Я ще живу, знеможений до млостi,
   I думаю, хоч тлiнням вже пропах,-
   У тих побитих долею степах
   Десь поховали волю запорожцi.

   Згаса? день. Так холодно. Нiщо
   Не грi? духу. Вiкна - як бiйницi.
   Я наче в Петропавловськiй в'язницi
   Караюся, не знаючи за що.

   Я ту в'язницю бачив на картинi -
   Важке склепiння, стiни кам'янi,
   В ?? кромiшнiй темрявi менi
   Полуботок ввижа?ться i нинi.

   У ланцюгах, могутнiй - як Самсон,
   Зведеться - й тiм'ям вивалить склепiння,
   Та цар не чу? докору сумлiння
   За те, що топче право i закон.

   Колись вони ще стрiнуться - державнi
   Суперники - на божому судi,
   I я торжествуватиму тодi,
   Бо перед ним усi ми рiвноправнi.

   Вже звечорiло. Закутки нiмi
   Заворушились мишами й щурами,-
   Дивлюсь у вiкна й хрещуся на рами,
   В мо?й палатi - темно, як в тюрмi.

   11


   Блюстителiв не мучитиме совiсть
   За те, що, лиш звiльнивши з кабали,
   Мене у добровiльну примусовiсть,
   Як в гамiвну сорочку, одягли.

   I витурили з рiдного присiлку
   У свiт - куди? - Хiба не все одно.-
   Я й так пiд ?хнiм наглядом у щiлку
   Самотностi був загнаний давно.

   Лише три днi дали менi на збори,
   Три днi - важких i темних, як гроби,
   I з вузликом свято? Чорногори -
   На всi чотири сторони судьби.

   Не тямлю, як до станцi? дiйшов я
   I сiв на по?зд з вузликом сво?м,-
   Безмежний край - Карпати, Поднiпров'я,
   А я немов бездомний анонiм.

   Лежу один у смертницькiй палатi
   I сам себе шукаю в темнотi,
   Покинутий, як той, що при Пiлатi
   Страждав за нас, розп'ятий на хрестi.

   Дiждався врештi волi i спокою -
   На волосинцi вiчностi тремчу.
   Знiчев'я щоки мацаю рукою
   I кашляю - надсадно, досхочу.

   12


   Я бачу образ матерi - вона ще
   Така болюча в серцi, молода,
   Ще десь чека? Божого суда,
   Завезена в Сибiр напризволяще.

   А он дiдусь, забутий усiма,
   Край залiзницi по?зда стрiча?
   И бiжить за ним у тужному вiдча?,
   Немов пустельник, сходячи з ума.

   I з Косова, спираючись на костур,
   Як все життя - попереду людей,
   Пантелеймон Тарасович iде,
   З крутим чолом, високий, як апостол.

   Не нiч - а Божа Бiблiя: стоять
   Сiм янголiв iз сурмами святими,-
   Вже золотий жертовник перед ними
   Покрився димом - зiрвано печать.

   Чи то в натурi дi?ться, чи сниться?
   Я чую гул i тупiт в головi.
   Iдуть на суд i мертвi, i живi,
   I божим страхом свiтяться ?х лиця.

   Вже затрубила янгольська сурма -
   I цар Петро, забiгавши в сум'яттi,
   Очима свердлить темiнь в казематi,
   Чи де яко? шпарочки нема.

   Уздрiв Павла Полуботка в кайданах
   I вiдсахнувся - шкiра й кiсточки,-
   Хоч в судний день, а стрiлися-таки
   В однiй з мiльйонiв зустрiчей нежданих.

   Тепер уже всевишнiй Судiя
   Петра з Павлом розсудить неодмiнно,
   Воздасть йому за все - й за Укра?ну,
   I за грiхи усiх його дiянь.

   Якась гора на мене навалилась,
   I прокотилось тисячу громiв,-
   Зда?ться, третiй янгол засурмив -
   Третина рiк у кров перетворилась!

   Лиш мученики в царствi сатани
   Возрадувались з янгольсько? сурми,-
   Я жду, коли розверзнуться ?х тюрми
   И навiки стануть вiльними вони.

   I затряслося небо! Лжепророки,
   Що славили дияволiв сво?х,
   Рвучи одiння, падають до нiг
   Всевишньому й караються жорстоко.

   Перед його сiяючим лицем
   Стоять, як в день Содому i Гоморри,
   I просять смертi, молячи, щоб гори
   Попадали й накрили ?х живцем.

   Та гори не сховають ?х, i з чашi
   Святого гнiву питимуть усi,-
   Вже засiда? суд на небесi,
   Я жду його в смиренному безстрашшi.

   Розвидниться - i з трепетом сердець
   Його уздрять i мудрi, й юродивi,
   I на престолi сяде Справедливiсть,
   I буде Суд - Початок i Кiнець.

   Роковини.


   1


   Пiзня осiнь - час не журавель,
   В думцi й то нiхто його не зловить,-
   Ми немов з-за тридев'ять земель
   З'?хались до матерi на сповiдь.

   Вперше так згуртовано усi
   З'?хались до матерi на свято
   I, вiдбитi в маминiй сльозi,
   Сто?мо у хатi винувато.

   Обiгнавши спомини й лiта,
   Цiлим родом з'?хались до мами
   И дивимось, як мати, мов свята,
   За столом сидить пiд образами.

   Дивимось, завмерши круг стола,
   I не можем збутися провини:
   Нiби ще й на свiтi не жила -
   Вже вiсiмдесятi роковини.

   У задумi, зiгнута, сидить,
   Так - мов не на покуттi, а скраю,
   Нiтиться й радi? мимохiть -
   У щасливiй митi завмира?.

   Як дитина, дивиться кругом
   I мовчить. Малесенького зросту.
   Вже давненько мати й за столом
   З немочi спира?ться на костур.

   Щось болюче в спинi, мов правець,
   Невмолимо гне ?? на старiсть,-
   Сили вже звелися нанiвець,
   Лиш терпiння й немочi зостались.

   Але все од серця вiдлягло,
   Тiльки нас побачила у хатi,
   Землянистi щоки i чоло
   Зашарiлись, наче при багаттi.

   I в очах печально-голубих,
   Де вже зiр тремтить на волосинцi,
   Теплий усмiх зболено застиг,
   Грiючи принесенi гостинцi.

   Тi гостинцi в маминiй руцi
   В'януть, як нездiйсненi надi?,-
   Мати ?х склада? на стiльцi,
   Дяку? й чомусь нiяковi?.

   А сестра тим часом - за сво?,
   Так, як i належить господинi,
   Накрива? стiл i пода?
   Всякi страви й вироби гостиннi.

   Час уже подумати й про тост,
   Тобто словом - просто, без надриву,
   Через долю матерi навпрост
   Перейти, немовби через ниву.

   Мати прита?лася i жде,
   Тиха-тиха - подиху не чути,
   Лиш обличчя, змучене й худе,
   Свiтиться у сутiнках осмути.

   Жде простого слова - не хвали,
   Це менi ще змалечку вiдомо,
   Та слова до горла пiдiйшли
   Й, наче брили, сперлися у ньому.

   Я забрiв у спомини - й мовчу,
   Я немовби здався ?м на милiсть,-
   Як сльоза на кiнчику плачу,
   У мовчаннi вiчнiсть зупинилась.

   2


   Мамо! Як же в словi осягти
   Те, що i в життi неосягненне? -
   Кожне слово пада? на мене,
   Мов круте камiння з висоти.

   Я тебе вовiк не переплачу,
   Ради тебе, може, i живу,-
   Я в тобi, як пам'ять родову,
   Бачу рiдну хату i Дзвинячу.

   Вiчним болем бачу вiддалi,
   Як жили ми вкупочцi в тiй хатi,
   Наче пуповиною прип'ятi
   До сво?? рiдно? землi.

   Бачу нашi яблунi, i вишнi,
   I кiмнатнi квiти на вiкнi,
   Домотканi рядна i ллянi
   Рушники й мережки дивовижнi.

   Бачу i рiвнесенькi грядки,
   Тi, що ти плекала на городi,
   I бiду, заховану насподi
   Пам'ятi, й забутi могилки.

   Хто тепер без нас ?х догляда?,
   Як усi байдужi й до живих? -
   Я крiзь сльози думаю про них
   I в душi ?х мир оберiгаю.

   Я i нинi - подумки - в тво?й
   Долi, подарованiй як вiно,
   Занiмiвши, бачу Укра?ну -
   Рiдне сонце в краплi дощовiй.

   У тво?й задумi, що тужливим
   Зором нiмо дивиться на свiт,
   Бачу нашу осiнь - перелiт
   Журавлiв, написаних курсивом.

   Бачу втому в зморшках на лицi
   I в руках, що сперлися на костур,
   Але як дiйти менi до тосту,
   Щоб не збитись десь на манiвцi?

   Тост - то щось iнтимнiше за слово,
   То тво? подвижницьке життя,
   I мене замучить каяття,
   Як у чомусь схиблю випадково.

   Я у свiт iшов нелегкома,
   Я, немов напуття, у дорогу
   Взяв терпiння матерi,- нiчого
   Тяжчого й святiшого нема.

   3


   Я скажу у тостi, як до мами
   З мовчазно? безвiстi крiзь бiль
   Часто заповiтними думками
   Линув, знемагаючи в тужбi.

   Линув, незважаючи на втому,
   Наче з того свiту - з небуття,
   Через сни i спомини - додому,
   В свiт ?? тривожного життя.

   Я ж його i з розповiдей знаю,
   I з того, що бачив очевидь,
   Що й тепер, як спомином торкаю,
   Наче зуб уражений, болить.

   Я нiмiв, як мати повiдала
   Про сво? замiжжя - про те зло,
   Що в нерiднiй челядi, бувало,
   Ненаситно душу ?й пекло.

   Хоч-не-хоч, а кожному догоджуй,
   Всiх i облатай, i обпери,-
   Хтось, бува образити охочий,
   I безкарно скривдити з хандри.

   Але мати - батьковi нi слова,
   Тамувала й сльози мовчазнi,-
   Всiх була задобрити готова
   Задля миру й згоди у рiднi.

   I лише, як змову, що зорi?
   В задумi - без спiльникiв i зла,
   Потайки виношувала мрiю
   Про куточок власного житла.

   День i нiч ту мрiю колихала,
   Грiла пiд подушкою не раз,
   Тiльки нею, змучена, зiв'яла,
   Захищала душу вiд образ.

   Не могла поскаржитись нiкому,
   Адже долю вибрала сама,
   Так спiшила замiж - нiби з дому
   Утiкала, суджена всiма.

   Тi родиннi осуди й знущання
   Не щадили й мрi? про житло,-
   Може, тiльки батькове кохання
   Матерi пристанищем було.

   Легше в ньому й осуди сприймати,
   I прощати кривдникiв сво?х,-
   Все в коханнi витерпiла мати,
   Замоливши бiль його, як грiх.

   I удвох, обходячи скандали,
   Батько й мати, наче по зернi,
   По гiркому грошику складали
   На свою хатину - без рiднi.

   I жили, i мучилися нею,
   И тiльки крокви похапцем звели -
   Подiлились злиднями з рiднею
   I втекли, неначе з кабали.

   То дарма, що, може, в тiй хатинi
   Голi стiни й дах без накриття,
   Тiшились, що матимуть однинi
   В нiй сво? i право, i життя.

   I од щастя, змученi до краю,
   Цiлували стiни й образи,-
   Я й тепер ?х радiсть пам'ятаю -
   Усмiшку болючо? сльози.

   4


   Рiк за роком - вже ?х не здогнати,
   Як на мостi коней вороних,-
   Я болючим спогадом до них
   Забiгаю з маминого свята.

   Я хапаю ?х за поводи -
   Тi роки, побаченi на мостi,
   А вони полохаються в тостi
   I летять, не знаючи - куди.

   Легше, мабуть, серце зупинити,
   Нiж у кадрах спогадiв - роки,-
   Кожний кадр у них вiддалеки
   Воскреша? горе пережите.

   Рiк за роком - з цокотом копит,
   Я за ними - думами й словами,
   Нi, я не звертаюся до мами -
   Йду по тернах споминiв на спит.

   День сьогоднi свiтлий, як молебень.
   Гостi вже сiдають за столи.
   А старенька мати з похвали
   Крадькома хова?ться у себе.

   Вже й чарки наповнили зятi,
   Скромнi i пiснi - як на молитвi,-
   Всi чекають дiйства, лиш обидвi
   Сестри ще витають в забуттi.

   Я торкнувся поглядом до брата -
   Час, мовляв же, братись за обiд,-
   Дiти, внуки, правнуки - весь рiд! -
   Зачекались маминого свята.

   Всi на нього з'?хались, нема
   Тiльки батька - спить десь на чужинi, -
   У сво?й самотностi i нинi
   Мати буде нидiти сама.

   5


   Зникла мить, врочиста i святкова,
   Всi заворушились круг стола,-
   Почалося дiйство - i розмова,
   Як бурхлива рiчка, потекла.

   Про усяку всячину, щасливi,
   Гомонiли, справдi як брати,
   Бо коли ще трапиться можливiсть
   Так родинно душу одвести.

   Та розмова якось непомiтно
   Перейшла у пiсню - у журбу,
   Нi, ми не спiвали - заповiтне
   Споминали мамину судьбу.

   Нам та пiсня душi зогрiвала,
   Ми немов зливалися у нiй,
   Тiльки мати гiрко не спiвала,
   Замкнута в самотностi сво?й.

   Непорушне, стомлена й змарнiла,
   Мов на тризнi, в чорному вбраннi,
   З нерозлучним костуром сидiла,
   Слухала ту пiсню, як у снi.

   Я в дитинствi чув, як сиротливо
   Мати, вiдкладаючи шиття,
   Ту родинну пiсню, наче ниву,
   Засiвала тугою життя.

   Чув ?? щолiта серед поля
   I над рукодiллям - щозими,-
   То не пiсня - материна доля,
   Вишита словами i слiзьми.

   Але, видно, вже ?? навiки
   Одспiвала мати в самотi,
   И ми без не? - наче без опiки
   Сироти, покинутi в життi.

   Мати в нiй викохувала зроду
   I народну душу, i красу,-
   Як же я ту пiсню до народу
   У простому словi донесу?

   Всi гуртом на маминому святi
   Ми ?? виводили, як нить,
   Поки не завважили, що матiр
   Наша пiсня - в пам'ятi болить.

   6


   Вже вiйна iшла до горизонту,
   Десь аж за Карпатами гула,
   Але ще так само до села
   Йшли безногi во?ни iз фронту.

   I щодня, чекаючи листа,
   Ми ловили погляд листоношi,
   Наче вирок суду, в насторожi
   Брали пошту, зцiпивши уста.

   Ми жили тривогою за батька,
   Мiсця не знаходили собi,
   А найбiльше мати, що в тужбi
   День i нiч горiла, як лампадка.

   Часто, переборюючи страх,
   Уночi ставала на колiна
   Й, мов свята покутниця, уклiнно
   Цiлу нiч молилася в сльозах.

   У важкому розпачi болящо
   Пiднiмала погляд i без слiв
   Захисту просила в образiв,
   Кинута з дiтьми напризволяще.

   Всiх святих благала, щоб вони
   Зглянулись над нами, всеблагi?,
   I, немов у спiвi лiтургi?,
   Повернули батька нам з вiйни.

   Всi тодi надiялись на Бога -
   Iншого рятунку не було,
   А проте, виходячи в село,
   Не могли позбутися тривоги.

   Не було спокою й вiд облав,
   Що в селi тодi бешкетували,
   Через них i в запiчку, бувало,
   Страх на нашi душi полював.

   Засвiту вривалися до хати,
   Так брутально - нiби на грабiж,
   Мимоволi здатнi нi за грiш
   Будь у кого душу вiдiбрати.

   Де кого схопили - силомiць
   Брали нас тi масовi облави
   Й, наче арештантiв, без управи,
   Малолiтнiх, гнали до в'язниць.

   Як овець на стрижку, табунами
   Гнали, злi, що ми не на вiйнi,-
   Скiльки раз на допитах менi
   Добавляли вiку стусанами!

   Я вiд страху мовчки полотнiв,
   Пiдлiток - куди менi в солдати?
   Але кат не мiг же, щоб не дати
   Попiд ребра кiлька стусанiв.

   Вiчно пам'ятатиму, як Боков,
   Туполобий слiдчий i боксер,
   Бив мене у надцять атмосфер,
   Бив iз насолодою, аж цмокав!

   I, аби скалiчити життя,
   Норовив заплутати на словi,-
   Кулаками вчив мене любовi
   До свого народу i вождя.

   7


   Мабуть, я довiку не забуду
   Нi його науки, нi мети,
   Не добившись доказiв, без суду
   Хоч би костi жертвi потовкти.

   Вiн знущався з не? невмолимо,
   Вiрний i законовi, й собi,
   Катував, не вiдаючи стриму
   У сво?й жорстокостi й злобi.

   З виробленим навиком i хистом
   Вiн дивився в очi, як удав,-
   Просто був уродженим садистом,
   Що усе на свiтi потоптав.

   В портупе?, зцiпивши камiнне
   Щелепи, нiкого не щадив,-
   Якби мiг, то б цiлу Укра?ну
   В кам'янi застiнки посадив.

   Люто грався силою ударiв,
   Весь прищастий, зморщений, рябий,
   Може, й передчасно вiн постарiв
   Од патологiчно? злоби.

   Вiн у нiй доходив до нестями.
   Звiдки в ньому бралась та злоба? -
   Кажуть, вiн, знущаючись над нами,
   Прагнув з себе вигнати раба.

   Так чи нi - нелегко вiдповiсти,
   Хоч питання начебто просте,
   Але страх, що сiяли чекiсти,
   Ще й тепер упевнено росте.

   Все святе топталося в людинi,
   Всiм крутили душi i хребти,-
   Страшно навiть згадувати нинi
   Те, що нам судилося знести.

   8


   Пам'ять болю - хто ?? не зна??
   Я згадав, як мати, ледь жива,
   Над листом, ковтаючи слова,
   Наче пташка, билася в одча?.

   Завмирала й квилила над ним,
   Тим листом в цивiльному конвертi,
   Не сприймала батьково? смертi,
   Що прийшла сповiщенням страшним.

   Хтось iз добротою, спiвчутливо
   Написав нам скорбного листа,
   Але нас усiх ця доброта
   В саме серце вдарила зрадливо.

   I аби позбутися того
   Почуття роздво?ностi - часто
   Мати удавалась до начальства,
   Щоб воно розрадило його.

   Та начальство, сите i здорове,
   Що в тилу, не нюхавши вiйни,
   Знало тiльки вислуги й чини,
   Кепкувало з мамино? мови.

   Гiрко мати скаржилась тодi,
   Як воно цинiчно i зухвало
   В непристойних натяках, бувало,
   Насмiхалось з матерi в бiдi.

   Бачило, що мати молода ще,
   И обертало бiль ?? у жарт,-
   Що йому людина? - Без ножа
   Страдну душу краяло болящо.

   Я у гнiвi замкнуто мужнiв,
   Я мовчав, хоч все в менi кричало,-
   З мамино? кривди i печалi
   Виростав, мужнiючи, мiй гнiв.

   Пам'ятаю, як пiсля вiйни вже
   З круглим штампом давнього числа
   Через кiлька мiсяцiв прийшла
   Похоронна звiстка, запiзнившись.

   Мати брала батьковi листи,
   Ридма перечитувала всоте,
   Щоб нiмий вiдчай перебороти -
   Чорну руку смертi одвести.

   Всоте кров'ю сходила над ними,
   До всього байдужа i глуха,
   Може, тiльки боязню грiха
   Вiдвернула щось непоправиме.

   Як не тяжко вижити було -
   Вижила, затверднувши, мов камiнь,-
   Ми тодi завважили, що мамi
   Перша зморшка впала на чоло.

   9


   Бiди ходять парами - й у мами
   Скоро друга зморшка пролягла,
   Наче свiжi скиби мiж бровами
   Хтось поклав упоперек чола.

   Але нам було вже не до зморщок,
   Ми ?х i не бачили, мовляв,
   Бо тривожним голодом у горщик
   Переднiвок з двору заглядав.

   Вiн прийшов негадане - той голод,
   Повернувся бiженцем з вiйни
   И до зерна комiрчину й стодолу
   Вимiв ще задовго до весни.

   Цiлу зиму в хлягози i хуги,
   Гнанi ним, тим голодом, у свiт,
   Йшли до нас i з Брянська, i з Калуги,
   Йшли попiдвiконню - в недорiд.

   Йшли, обдертi й виснаженi, нiби
   Жебраки, дратуючи собак,-
   Як же дрiбку борошна чи хлiба
   ?м не дати, Господи, ну як?

   Ми ж не можновладцi, а господнi
   Страдники, як сказано в письмi,-
   Крихтами дiлилися, голоднi
   I вiйною скривдженi самi.

   Як могли, мирилися з ?дою,
   Продавали рядна й рушники,
   I до лiта з горем та бiдою
   Якось перебилися-таки.

   Вже у полi жито квiтувало
   I шарiли ягоди в саду,
   А у нас i висiвок не стало,
   Перейшли на зелень - лободу.

   Щось внутрi скипалося у мене,
   Забивало дух - не доведи,-
   Як вона не ?лась - та зелена
   I нудна лемiшка з лободи!

   Та найтяжче мучився мiй братик,
   Вiн же був голодний, як i ми,
   Плачучи i давлячись, затято
   ?в ??, заправлену слiзьми.

   Вимазаний зеленню до вилиць,
   Мовчки ?в, спадаючи з лиця,-
   Ми щодня на бiль його дивились,
   I щодня нам краялись серця.

   А ночами снилися плакати
   I портрети мудрого вождя...
   Але я не буду викликати
   ?хнiх духiв - я ?м не суддя.

   Тi контрасти в пам'ятi - як шрами,
   ?х i час не витравить, мабуть,-
   Ще вони i в мене, як у мами,
   Передчаснi зморшки покладуть.

   10


   Похоронна, голод i, нарештi,
   Наче грiм на голову - арешт,
   Хоч тепер вже й Бог не розбере,
   Хто й за вiщо мучився в арештi.

   Серед то? тьмущi бiдолаг,
   Лиш пушок засiявся пiд носом,
   Був i я штампований доносом -
   Кандидат у каторжний Берлаг.

   Всi були приреченими, звiсно,
   Беззаконня мiтило усiх,
   Навiть той, що й рухатись не мiг,
   Був тодi пiд наглядом зловiсним.

   Кожне слово чули шпигуни,
   Мали вуха - сутiнки i стiни,
   В завмираннi цiло? кра?ни
   Ми чекали кари - без вини.

   Суд не мiг нiкого оправдати,
   А чому - донинi не збагну,
   Всiм однаковiсiньку вину
   Пришивали, кинувши за грати.

   I нiмiли стогони й плачi,
   Як в глухих льохах Середньовiччя,-
   Недаремно падали у вiдчай
   Тi, що йшли на допити вночi.

   Недаремно, знаючи заранi,
   Що ?х жде, прощалися з життям,
   Адже слiдчi, вiдданi властям,
   Вибивали докази в зiзнаннi.

   Я пiзнав як iстину ?х лють
   У ?? найвищiм апоге?,-
   Тi кати жорстокостi сво??
   Вчилися в люципера, мабуть!

   Я не був вибагливо? вдачi
   I звикав до слiдства та тюрми,
   Хоч не раз i зрошував слiзьми
   Маминi тюремнi передачi.

   Я затятий - змалку не люблю
   Маминих синочкiв, а в неволi,
   Згадуючи матiр, мимоволi
   Розкисав i плакав од жалю.

   Добре знав, як матерi ведеться,
   Як ?? не милують в селi,
   И гострi болi, наче вухналi,
   Повертались в мене коло серця.

   11


   Чорнi днi i думи взапертi.
   Карцери i допити ночами.
   Я, немов розп'ятий на хрестi,
   Припадав молитвою до мами.

   Бiльш, нiж мук, боявся передач,
   Знаючи, що мати - пiд тюрмою,
   Десь у черзi, стримуючи плач,
   Через мене гибi? за мною.

   Я хапавсь за грати - i очей
   З то? черги в щiлинi не зводив,-
   Скiльки мати вистояла черг
   На вузеньких смужках пiшоходiв!

   День у день тривожно, мов ключi
   Журавлинi, до стовпотворiння,
   Простягались черги в тисячi
   Кiлометрiв людського терпiння.

   Вся кра?на, в горi догола,
   Страшно, мов колючими дротами,
   Чергами обснована була,
   Смiючись i плачучи над нами.

   Я зустрiвся з матiр'ю на страсть.
   Пiсля ночi допитiв. Ще зрана.
   Та щаслива зустрiч, як напасть,
   Трапилась негадане й неждано.

   Я побачив матiр оддалiк.
   В довгiй черзi. З ношею на плечах.
   Серце (ледве ноги поволiк)
   Стукнуло - й на дрiб'язки. Як глечик.

   Вже у брамi, глянувши назад,
   Я почув, стривожений за матiр,
   Як iз черги мати навдогад
   Щось до мене крикнула в сум'яттi.

   Але слiдчий, гримнувши дверми,
   Перервав той крик пополовинi,
   Вiком тишi в темрявi тюрми
   Задушив його, як в домовинi.

   Страсний день - ми стрiлися на страсть,
   Що ж, бувають вдачi i невдачi,-
   Я не знав, що вже не передасть
   Вiн менi на свята передачi.

   Я мовчав, я й дихати не мiг,
   Знаючи, що мати за стiною,
   Десь у черзi, падаючи з нiг,
   Через мене - гибi? за мною.

   12


   Де я мiг подумати тодi,
   У кромiшнiй камерi, що згодом
   Будемо за чаркою всiм родом
   Споминати роки молодi?

   Ми таки здогнали ?х на мостi,
   I тепер, на старiсть, звiдусюд,
   Пiсля всiх принижень i осуд,
   З'?хались до матерi у гостi.

   Наче пiсля згасло? чуми,
   Ще недавно цькованi i гнанi,
   Го?мо в болючому ?днаннi
   Спомини, освяченi слiзьми.

   Плачемо й смi?мося - щасливi,
   Що зiбрались вкупцi хоч на день,
   Ми немовби маримо, лишень
   У якомусь дивному поривi.

   Всi гуртом говоримо й щомить
   В збудженнi збива?мося з теми,-
   Найчастiше згаду?м про те ми,
   Що донинi кожного болить.

   Материне свято - i, як завжди,
   Похоронна, голод i тюрма,-
   Нiби iнших тем у нас нема
   Чи замало зболено? правди.

   Та болюча правда не да?
   У розмовi паузи спiймати:
   Вже не раз пiдхоплювалась мати,
   Щоб усiм повiсти про сво?.

   Я дивлюсь на не? i, завмерши,
   Слухаю - нi свята, нi рiднi,
   Тiльки бiль, що ятриться в менi,
   Хоч його i чую вже не вперше.

   Чую кожним нервом - не оглух,
   I нiхто оглухнути не змусить,-
   Все життя тремтiтиму вiд струсiв,
   Що iз нас витрушували дух.

   Ну а трус, влаштований у мами,
   Просто не вклада?ться в умi:
   Як вони в бездушностi нiмiй
   Нi за що знущалися над нами!

   Що ?м лемент заспаних сирiт,
   Кинутих з постелi на долiвку,
   Чи ячмiнь надоднi переднiвку
   По снiгу розсипаний, як шрiт?!

   Що ?м, стерши з пам'ятi торiшнiй
   Голод, зерно висипати в снiг?! -
   Ка?ни ж не думають про грiх,
   Живучи в ненавистi зловтiшнiй.

   Все перетрусили - до золи,
   Висипали з мищини квасолю,
   Мов не трус робили в нас, а волю
   Узяли за обшивку й трясли.

   Гiрш вовкiв - нi жалю, нi закону,
   Думалось, що хату розтрясуть,-
   I тодi не втишилась ?х лють,
   Як знайшли у скринi похоронну.

   Але мати все пережила.
   I живе. Як iскра дотлiва?.
   Нi на кого в серцi не хова?
   Нi лихого осуду, нi зла.

   13


   Пiсля суду, тобто трибуналу,
   Хоч мене судили - не ??,
   Мати так потрапила в опалу,
   Що й забула злигоднi сво?.

   Де не йшла - ввижалися фiскали,
   Мучилась, хай милу? господь,-
   Так ?й мною очi витикали,
   Хоч бери i з хати не виходь.

   Заглядали в душу i в минуле,
   Всю, мовляв, провiрили до дна,-
   Як тодi водилось - не забули
   I про конфiскацiю майна.

   Серед дня на?хали чужими
   Фiрами, немовби на розбiй,
   Вдерлися до хати й невмолимо
   Брали все, що бачили у нiй.

   Потоптавши людянiсть i право,
   Брали i пiвмiтки, й полотно,
   I стола, i мисника, i лаву,
   И саморобнi крiсла - заодно.

   Вiдра, ночви, кадiбця на воду,
   Посуд, одяг, рядна, подушки,-
   Все хапали "iменем народу",
   Навiть те, що й, може, не з руки.

   Лаву перерiзали - незручно
   Довгу рiч було ?м волокти,
   Хоч ту лаву батько власноручно
   Сам зробив - i бильця, i шпунти.

   I коли грабiжники-пiгме?
   Ко?ли те варварство страшне -
   Мати впала з розпачу на не?
   И закричала: "Рiжте i мене!"

   Ледве маму витурили з хати,
   Кажуть, не було на нiй лиця,
   А надворi лютi супостати
   Вже кiнчали клуню i хлiвця.

   Забирали збiжжя i солому,
   Крокви, лати, китицi старi,-
   Не було страшнiшого содому,
   Як тодi у нашому дворi.

   Не лишили й трухлядi на дрова,
   Все забрали й знищили дотла,
   Тiльки пси десь гавкали й корова,
   Тягнучись за валкою, ревла.

   Стала мати - пустка i ру?на.
   Ось тобi i право, i життя.
   Залишилась ?й лиш голостiнна
   Хата - безпритульне сиротя.

   Не судилось щастя в нiй зазнати,
   Марно нею тiшилися ми,-
   Скоро я довiдався, що мати
   Вибралась свiт за очi з дiтьми...

   Так - немовби комiть головою
   Кинулась в житт?ву круговерть,-
   Добре, що сама, що без конвою -
   Не в сибiрськi дебрi чи на смерть.

   Скiльки ?х, святих i безборонних
   Благородиць - наших матерiв,
   Як нещасних в'язниць, у вагонах
   Вивезли на муки - без судiв!

   Тисячi, мiльйони - не злiчити,
   Не знайти й могил ?х в чужинi,-
   ?хнi сльози й горе пережите
   Вiчно будуть ятритись в менi.

   Я не раз в неволi мов спросоння
   Чув у серцi голос молитов
   I благав, щоб вирок беззаконня
   Стороною матiр обiйшов.

   Беззаконня. Злочини... Де ж виннi?!
   Наче все робилося само.
   Все-таки ми вижили, i нинi
   З матiр'ю всi разом сидимо.

   Сидимо й говоримо. Щасливi.
   Цiлим родом - сестри i брати.
   Хоч на старiсть трапилась можливiсть
   Так родинне душу одвести.

   14


   Колима - усiм вона вiдома.
   Вже про не? складено й пiснi.
   Не одному з холоду на нiй
   Тiло й душу зводила судома.

   I снiги, i бескиди нiмi,
   Вiчний голод, каторга, сухоти,-
   Трудно й нинi страх перебороти
   Тим, хто був тодi на Колимi.

   В лагернiй сваволi я всi кола
   Дантового пекла перейшов,-
   Може, лиш до матерi любов
   Смерть мою у нiй переборола.

   Я не раз, готовий на дроти
   Кинутись, шептав як заклинання,
   Щоб хоч трiшки маминi страждання,
   Мов сакви в дорозi, пiднести.

   Подумки, завдавши ?х на плечi,
   Йшов i падав, наче пiд хрестом,-
   Я сво?м жаданням, як джгутом,
   Зупиняв сухотнi кровотечi.

   I нарештi - воля! Вiсiм лiт,
   Як в чернетцi, викреслено з долi,
   Але я вiдвик вже був од волi,
   Не хотiв дивитися й на свiт.

   Я, немов навпотемки iз нетрiв,
   З того свiту вибрався тодi,-
   Пронеслись, як шторми по водi,
   Тисячi сибiрських кiлометрiв.

   Ось i дивнi обшири степiв.
   Кiлька хат, подiбних, як близнята.
   Допитавсь, де материна хата,
   Й на порiг схвильовано ступив.

   Щось у горлi дух перехопило -
   Не впiзнав нi брата, нi сестри:
   Вiсiм лiт минуло - й з дiтвори
   Вигнались обо?, як стропила.

   Бiдна мати, кинувши телят,
   Пiдтюпцем примчалася iз ферми,
   Впевнена у тому, що тепер ми
   Будемо щасливiшi стократ...

   Тiшилась, не знаючи, звичайно,
   Що нам доля завтра принесе,
   Бо якби дiзналася про все,
   То, напевно б, згинула з вiдчаю.

   Як було дiзнатись ?й, самiй
   Безнастанно цькованiй i кволiй,
   Що менi, безправному, на волi
   Буде тяжче, нiж на Колимi?

   Кiлька днiв ми щастя святкували -
   Воскресiння нашого життя,
   Думали, що вже без вороття
   Нашi бiди в свiт помандрували.

   Рятували душi як могли.
   Воля нам здавалася святою.
   Та лiта бездушного застою
   Навiть в душах волю розп'яли.

   ...Вже давно забулася та зустрiч.
   Гояться i враження, i бiль.
   Вся епоха в маминiй судьбi
   На очах вiдбилася, як в люстрi.

   Мати в нiй не йшла на компромiс
   Iз сво?ю совiстю, одначе
   Корiнь роду, вирваний в Дзвинячi,
   В iншу землю - так i не прорiс.

   15


   Звечорiло - всi наговорились,
   Позбирали посуд зi стола,
   I, почувши втому та безсилiсть,
   Мати, помолившись, прилягла.

   Я присiв скра?чку бiля не? -
   Гострий бiль протяв мене, мов нiж:
   Страшно ждати немочi сво??,
   А коли приходить - ще страшнiш.

   Боже! Скiльки мати через мене
   I тривог, i мук перенесла! -
   Вже душа у не? - як священна
   Плащаниця, спалена дотла.

   Все життя не вiдала спокою,
   Забувалась лиш в отченашi,
   Мабуть, вже й клiтиночки живо?
   Не лишилось в маминiй душi.

   Все у нiй та?ла: i нестримнi
   Сльози, й нарiкання на бiду,-
   Так i чую: "Господи, прости м'нi,
   Як на себе руки накладу!"

   Не гадала старостi дiждати,
   Не жила, а вже й вiсiмдесят,
   Хоч, напевно, з нинiшнього свята
   Страшно ?й оглянутись назад.

   Подивлюсь на зморщене обличчя,
   Мов на вир круто? течi?:
   Кожна зморшка - наче та?мнича
   Лiнiя житт?пису ??.

   Кожна зморшка - зболена й тривожна,
   Я вже ?х читаю навманцi,
   Хоч менi й не снилося, що можна
   Прочитати долю на лицi.

   Навiть руки - свiдки ?? долi:
   Вузлуватi, репанi, худi,-
   Так лежать у не? на подолi,
   Як рабинi, злiгши по трудi.

   Через ?хню зриму слабосилiсть
   Бiль мене й на мить не полиша:
   Може, тими зморшками покрилась
   I ?? опечалена душа?

   Вже нiчого маму не цiкавить,
   Долi ж i конем не обжене,-
   Все за мною виплакала - навiть
   Одспiвала в грамотi мене.

   Находилась мати й до ворожки,
   I на панахиди - за живих,-
   Тiльки душу мучила - нiтрошки
   Не було полегкостi од них.

   Сили в мами - й крапельки нема?,
   Випило i горе, i життя,-
   Згорнута калачиком, дрiма?,
   Вже така маленька, як дитя.

   Загострились вилицi i плечi,
   Так змарнiла - шкiра й кiсточки,-
   На старiй постелi коло печi
   Дожива? вiку у дочки.

   Дожива? вiку в самотинi
   I тихцем печалиться за всiх...
   Може, перед нею ми й не виннi,
   А проте спокуту?мо грiх.

   Ми самi любов'ю не зiгрiтi
   I не завжди грi?мо ??,-
   Вирвали свiй корiнь - i по свiтi
   Котимось, неначе кура?.

   Ми вже стали схожi на сарматiв,
   Забува?м рiдне i святе,-
   Може, хоч iз пам'ятi про матiр
   Корiнь наш - у землю проросте?..

   ...Переспали - й час уже збиратись.
   Чашу свята випили до дна.
   Я прощаюсь з матiр'ю, i радiсть
   Зустрiчi зника?, як мана.

   Мовчки обцiловую тi руки,
   Що мене носили в сповитку,
   И так боюся нашо? розлуки,
   Як тяжко? втрати на вiку.

   А матуся сперлася на костур
   I, щоб якось бiль перемогти,
   Зiгнута, малесенького зросту,
   Просить, щоб писати ?й листи.

   За всiма вона переболiла,
   Дiти - тiльки горе матерям,-
   Через них звелась i постарiла,
   Кинута й обiйдена життям.

   Цiлий вiк не вiдала спокою,
   Забувалась лиш в отченашi,
   Що немов незримою рукою
   Го?в бiль стражденно? душi.

   Пiзнання семизвучного iмення

   Магiстрал


   На щоглах часу пiднято вiтрила,
   В мо?х очах нурту? далина,
   Стремлiння за стремлiнням вирина -
   Жага плавби чуття мо? збудила.

   Пливiть до сонця, човники стремлiнь,
   Допоки день у поглядi не гасне,-
   Недовiрки, маскуючись пiд гасла,
   Не впеленають сонця в чорну тiнь.

   Не розклюють шулiки голубизни,-
   Менi над свiтом райдугою висне
   Пругка надiя сонячного дня.

   Хiба менi лякатись грозобою,
   Коли душа звiтрилена плавбою?
   Пливу - i дума думу здоганя.

   I


   На щоглах часу пiднято вiтрила,
   I я пливу, припавши до стерна,-
   Вже зграя мрiй над хвилями зрина,
   Зника? в морi туга сизокрила.

   Тривожно берег дивиться услiд,
   Вiтри стають на диби, наче конi,
   I на далекiм обрi? мiй свiт
   Схвильовано простягу? долонi.

   Я допливу до тебе, свiте мiй!
   Чекай мене пiд музику стихiй,
   Пiд музику - величну i печальну.

   I суть не в тiм (я думаю про суть!),
   Чи допливу, чи хвилi проковтнуть,
   Аби не прагнув тихого причалу.

   2


   В мо?х очах нурту? далина.
   Чайки вагань, не скиглiть на негоду.
   Я зневажаю далеч мiлководу,
   На мiлинi - пiвп'ядi до багна.

   На мiлинi зав'язнеш неодмiнно,
   На мiлинi - порiддя плазунiв,
   На мiлинi, мiй свiте-Укра?но,
   Без тебе я зачахнув би, зiскнiв!

   I що менi розгойданi глибини,
   Коли до тебе, свiтоньку, неспинно
   Моя душа на весла наляга!

   Я зневажаю ницих мiлколазiв,
   Я зневажаю виплеканих блазнiв -
   ?х спопелить свята моя жага!

   3


   Стремлiння за стремлiнням вирина,
   Аж хвилi розлiтаються на бризки,-
   Я вiдкриваю свiт собi з колиски,
   Я вiдкриваю свiт собi щодня.

   I кожен раз оновленим ста? вiн:
   Чогось-таки не знав, не спостерiг,-
   Вiн став для мене стимулом житт?вим
   У пошуках незвiданих дорiг.

   О свiте мiй - величний, нездоланний!
   До тебе вiчно йтимуть Магеллани
   И вивчатимуть по-сво?му тебе!

   А ти сто?ш на обрi? незмiнне,
   ?динонько - мiй свiте-Укра?но,
   А ти вроста?ш в небо голубе!

   4


   Жага плавби чуття мо? збудила,
   I вже менi турботи - не до сну,
   Вже поглядом обходжу далину -
   Неспокiй пiдхопив мене на крила.

   Тривожуся, що атомнi вогнi
   Вже блискавками крешуть над тобою,-
   О свiте мiй, як хочеться менi
   Перепливти цю темiнь громобою!

   А блискавки - як танцi на мечах,
   А блискавки - тигрицями в очах -
   Вигулюють на обширах звологлих!

   Не вiдаю, куди менi пливти.
   А хвилi часу б'ються об борти
   Мо?х стремлiнь з вiтрилами на щоглах.

   5


   Пливiть до сонця, човники стремлiнь,
   Пливiть крiзь настороженi тривоги,-
   У морi не питаються дороги,
   Не нарiкають в морi на далiнь.

   Метелики - i то летять на вогник,
   Летять, хоч крильця, може, спалахнуть.
   Чи ж варт, злякавшись обширiв тривожних,
   На мiлинi знiкчемнювати путь?

   Пливiть, пливiть, бо сонце - не жар-птиця,
   Хто звикне в тьмi - тим сонце й не
   присниться,

   I слiпота загляне ?м до вiч.

   Байдужiсть ?хня - ?х же й покара?.
   Лиш тi, що люблять далечi безкра?,
   Пливуть до сонця суднами сторiч!

   6


   Допоки день у поглядi не гасне,
   Цiнуйте серцем вистраждану мить,
   Бо час - не птах, що в вирiй полетить
   I навеснi прилине сво?часно.

   Нiколи мить не сяде на плече
   I, мов голубка, в очi не загляне,-
   Замиготить - i в далеч утече,
   Як олень в хащi з тихо? поляни.

   I ссатимуть вас черви каяття
   За згаяне, розтринькане життя,-
   Не знайдете прощення у сумлiннi!

   I, дивлячись на знiвечену путь,
   Нащадки вас добром не пом'януть,
   Якщо в життi ви пройдете - як тiнi.

   7


   Недовiрки, маскуючись пiд гасла,
   Пильнують вас, не вiдаючи снiв,
   Щоб часом хто з вас яблучка не з'?в
   З пожовкло? Адамово? казки.

   Самi без няньки немiчнi вони,
   А шиють вам костюмчики на вирiст
   I забобонно вiрують в чини,
   Докiль душа не здiйметься у вирiй.

   Смiшнi, маруднi виплеканнi нянь,
   Без власних мрiй, без власних сподiвань
   В осiнню нiч вiдчалюють безслiдно.

   Закоханi у царство темноти,
   Вiдчалюють наослiп, мов кроти,
   Нi разу не поглянувши на свiтло.

   8


   Не впеленають сонця в чорну тiнь
   Бездушнi мудрецi i генерали,
   Так само, як його не впеленали
   Диктатори й ру?нники святинь.

   Навколо нього вишиють орбiти
   Ще не однi флотилi? столiть,-
   Лиш той за ним iз мороку не пiде,
   Кого не вабить сонячний зенiт.

   Не оскверняйте сонця слiпотою,
   Воно й у днi iмлистого застою
   Незримим свiтлом тягнеться до вас.

   Нема над нього iншо? вам правди
   Усе ?ство на соненько направте,
   Допоки день в очах вам не погас!

   9


   Не розклюють шулiки голубизни,
   Не вип'ють зору людського з орбiт,-
   Повi? вiтер злагоди - i свiт
   Вишневим соком, а не кров'ю бризне.

   I хвилi колисатимуть весну,
   I роси напуватимуть колосся,
   I, може, я до свiтку не засну,
   Вслухаючись у тихе передгроззя.

   I, може, з серця виспiваю я,
   О свiте мiй - калинонько моя,
   Невгасний бiль, знекровлений за тебе.

   Той бiль, як вiдсвiт сонця на мечi,
   Як смолоскип, i в пiтьмi, i вночi
   Горить менi, сягаючи до неба.

   10


   Менi над свiтом райдугою висне
   Пiзнання семизвучного iм'я,-
   У ньому вiчна молодiсть моя
   I паморозь останньо? сивизни.

   З тим iменем пiд музику громiв
   Я слухаю весняне проростання,
   В тiм iменi - любов моя i гнiв,
   Мо? печалi й радощi свiтання!

   I хто мене тим iменем кляне,
   Хто гiрко ним зневажу? мене,
   Той сам не гiдний власного iмення!

   В тiм iменi i честь моя горить,-
   Якщо б його згубив я хоч на мить
   Нiчого б не залишилось у мене!

   11


   Пругка надiя сонячного дня
   Прокльову?ться паростком з-пiд снiгу,-
   I я вже розпукаюся, веснiю,
   Скреса? крига з серця, як броня.

   I ви, зловiщi ворони, не крячте!
   I ви, папуги немiчнi, замрiть! -
   Вста? мiй свiт, належавшись добряче,
   Вста? мiй свiт з-пiд холоду столiть!

   I вiтер ма? крилами вiдлиги,
   I юнi Нестори мережать книги
   На чистому пергаментi небес.

   Ген-ген весна веселиками лине.
   Вiтай ?? усмiшкою, калино,
   Бо з губ тво?х вже приморозок щез!

   12


   Хiба менi лякатись грозобою,
   Коли душа нурту? - аж кипить,
   Коли ста? ареною блакить
   У по?динку блискавки з iмлою?

   Мiцнi дерева гнуться, як шаблi,
   I знову пiдiймаються до битви,
   Лише кущi, припавши до землi,
   Шепочуть перелякано молитви.

   О, як вони тремтять тодi - аж мруть!
   А в пiслягроззя чваняться, мабуть,
   Що не страшнi грiмницi дрiбнорослим.

   Але навiщо гнутись дрiбнотi?
   Громи ж бо в того цiлять, хто в життi,
   И згинаючись, не кланя?ться грозам.

   13


   Коли душа знесилена плавбою,
   Коли в'ялить ?? самотина,
   То згибi? у гаванi вона
   Над вицвiлою немiччю-журбою.

   Не пiде в море тiльки боягуз,
   Бо вiдчайдушний з якоря зiрветься,-
   Ганьба того настигне, хто загруз
   У власнiй нерiшучостi по серце!

   Хто жабуринням затишку обрiс -
   Не знатиме нi усмiшки, нi слiз
   I батькiвська земля його не прийме!

   А як менi?.. Виру? течiя...
   А що ж менi, калинонько моя?
   Пливу, пливу - розкрий менi обiйми.

   14


   Пливу - i дума думу здоганя.
   Передi мною - вимрiяна далеч.
   Даремно чорнi сумнiви, як галич,
   Кричать - тривожать душу серед дня.

   Я не зiйду iз курсу через них,
   Не повернуся з обраного шляху
   I не злякаюсь недругiв сво?х,
   Що радо повели б мене й на плаху!

   Я бачу рiдний берег! Ця плавба
   В менi - як пiсня в серцi,- а хiба
   Бува? справжня пiсня без натхнення?

   Докучили вже вигадки нуднi.
   Плавбо моя, будь совiстю менi
   В пiзнаннi семизвучного iмення!

   1965-1988

   [1] "Двосотка" - стаття про закiнчення.

   ==============================================================






   ДО МАТЕРI

   Мамо-голубко! Прийди, подивися.
   Сина вiд мук захисти!
   Болi зi споду душi пiднялися,
   Що вже несила нести.

   Мамо-голубко! Горю?ш ти, бачу,
   Стогнеш сама у журбi;
   Хай я в неволi конаю та плачу, -
   Важче незмiрно тобi.

   Бачити бiльше тебе я не буду;
   Не дорiкай, а прости;
   Та вiд людського неправого суду
   Сина свого захисти!



   ДО ОРЛА

   Обох нас, орле стерво?дний,
   Знажа? поле боротьби:
   Рвемо у других шмат послiднiй,
   Жаги нiкчемно? раби.

   Та чом не в мене тво? крила?
   Я полинув би вище хмар:
   Тут кров злочинства землю вкрила,
   Скрiзь повно слiв, в повiтрi - вар!

   Де б не поглянув - боже! - всюди
   Слiд жертв, загублених дарма;
   Не змовк стон тiней,- рвуться груди;
   Нищаву смертю обiйма.

   О, браття серби, - гiрко плачуi
   Свята надiя геть зника... Все кров та кров...
   Мiж нами - бачу,
   Червона рiчка протiка!



   ДО СIЯЧIВ

   Де ви, правди всенародно?
   Та братерства сiячi?
   Де ви, мислi благородно?
   Твердi духом дiячi?

   Вийдiть купою, порайтеся,
   Гляньте: трупи та хрести;
   Всюди - бранцi... не цурайтеся
   ?х велико? мети.

   Розсiвайте жменя жменею
   Чисто звiяне зерно:
   Вороги над Руссю-ненею
   Iзнущаються давно...



   ДО ШКОЛИ

   Ну, прокидайтеся, дiти:
   Ранок - до книжки пора!
   Сонечко вспiло залити

   Все посереду двора!

   Швидше вдягайтесь до школи!
   Кращi прога?те днi, -
   Пiзно вертати, - нiколи
   ?х не завернете, нi!

   Змалку кохайтесь в освiтi,
   Змалку розширюйте ум,

   Бо доведеться у свiтi
   Всяких назнатися дум.

   Треба самим розвертати':
   Як i до чого все йде,
   Шлях безпомилишно взяти -
   Той, що до правди веде.

   Щоб не зросли ви на сором
   (Бiйтесь найпаче того!)
   Та не зробились позором
   Рiдного краю свого!

   ' Розвертати - в розумiннi розмiрковувати.



   ТРУДIВНИЦЯ

   Хмуро дивилася школа,
   В бовдурi глухо гуло,
   Вiтер вривався зокола,
   Сумно в хатинi було.

   Мертва трудiвниця-панi
   Бiла, як вiск, на столi
   Там почивала, зараннi
   Збувшися скорбiв землi.

   Рук i на час не складала,
   Щиро кохала дiток,
   Листу якогось-то ждала,-
   Тiльки i знав наш куток.

   За день одсунула книжку,
   За день не стала робить,
   Як опинилась на лiжку, -
   Нiчим було пособить.

   В непогiдь, стужу злиденну
   (Певно, сама сирота!)
   Зайде в хатину нужденну,
   Словом усiх повiта.

   Дасть, коли треба, поради,
   Викладе все до пуття...
   Боже! З яко? б то ради
   ?й вiдбирати життя?

   Журно посходились дiтки
   Обiк нiмо? труни:
   Втратили неньку сирiтки,
   Втратили промiнь вони.

   Вдарив i дзвiн похоронний...
   Нiчого, мабути, ждать:
   Треба людинi стороннiй
   Шану останню вiддать.

   Дим закурився з кадила,
   Серце зворушував спiв...
   Що дiтвора голосила, -
   Просто не чути попiв!

   А як на цвинтарi стали,
   Кинули грудку землi, -
   Гiрко батьки заридали,
   Аж надривались малi.

   Мовчки вернули на помин,
   Що громадяни знесли.
   Якось не складувавсь гомiн,
   Навiть дяки не пили.

   Та й розiйшлися по хатах, -
   Школа осталась пуста...
   Хуга свистить по загатах,
   Жалiбно труп замiта.



   ШВАЧКА

   Рученьки терпнуть, злипаються вiченьки...
   Боже, чи довго тягти?
   З раннього ранку до пiзньо? нiченьки
   Голкою денно верти.

   Кров висиса? оте остогиджене,
   Прокляте нишком шиття,
   Що паненя, вередливе, зманiжене,
   Вишвирне геть на смiття.

   Де воно знатиме, що то за доленька
   Вiдшук черствого шматка,
   Як за роботою вiльна неволенька
   Груди ураз дотика.



   ВЕСНЯНКИ

   I

   Зiйшли снiги, шумить вода,
   Весною повiва;
   Земля квiточки викида,
   Буя? травка молода;
   Все мертве ожива.

   Веселе сонечко блистить,
   Промiння щердо лл?;
   Гайок привiтно шелестить,
   Неначе кличе пригостить;
   Струмочок вигра?.

   Сiяють злотом небеса,
   Витьохкують пташки...
   А груди думонька стиса:
   Хова? зверхня ця краса
   Смердючi болячки.

   II
   Знову, ластiвочко-серце,
   Ти вернулась, знов звила
   В нас пiд хатою кубельце...
   Заспiвай же, де була?

   Розкажи: чи й там, як тута,
   Пекло скрiзь - нi верть, нi круть:
   Люди носять рабськi пута,
   У чужiй кормизi мруть?

   Свiтлi поклики колишнi
   До братерства та рiднi,
   Мов тi дрiб'язки залишнi,
   Затопталися в багнi?

   Крук недолi над всiм кружить,
   А соборйще панiв,
   Знавiснiвши, гiрко тужить,
   Що, бач, мало кайданiв?

   Розкажи: чи й там, як тута,
   Замiсть працi все слова;
   Люд бездольний в пiтьмi плута,
   На наймитiв упова?

   III
   Сумно заспiвала
   Ластiвочка люба
   На питання тi:

   -Скiльки свiта знала,
   Скрiзь пану? згуба,

   Люд - узапертi.

   Мiсть 1 любовi - злоба;
   Брат пiднявсь на брата,
   Душить за шматок,

   Та нiде пригноба
   Не справля? свята,
   Як-от ваш куток!

   Нiде розбратання
   Посеред громади
   Не було, як тут.

   Ницi2 почування,
   Продажнiсть та зради
   Не кули бiльш пут.

   Нi в якiй кра?нi
   Брак самопошани
   Так людей не жер,

   Як у вас донинi...
   Бийте, рвiть кайдани,
   Доки дух не вмер! -

   З отим словом втiхи
   Пiсенька знiмiла,
   В небi вiддалась.

   У блакить з-пiд стрiхи
   Ластiвочка мила
   Пурхнула-знялась.

   IV

   Правду мовила пташина;
   Чи на добре ж, чи дарма?
   Перед нами - домовина,
   Сором вiчного ярма.

   Промiнь згас над рiдним кра?м;
   А ми, скiльки кожен змiг,
   У провалля себе пха?м,
   Грунт пуска?мо з-пiд нiг.

   Та не пiзно: ? поправа,
   Певен я - минеться все;
   Ще заблисне наша слава,
   Праця вгору пiднесе.

   Тiльки треба сил та труду,
   Щоб не згинути цiлком,
   Не стогнать до вiку-суду
   Пiд вельможним канчуком.

   V

   Годi ж нудитись, складаючи руки;
   Кличе робiтникiв рiдна земля...
   Вiра, впотужнена словом науки,
   Хай нас мiцнiш окриля!

   Бiльше уваги до власного горя,
   Бiльше любовi до люду свого!
   Близько - загибель... зника наша зоря...
   Чого ж нам ждати, чого?

   VI

   Розцвiтайся ти, веснонько красна,
   Духом творчостi все онови;
   У нарузi кра?на нещасна...
   З муки-смертi ?? вiдживи!

   Розворуш нашi груди холоднi,
   Запали в них притухлий огонь,
   Щоб рятунок знайшли ми з безоднi,
   Не стояли в борнi осторонь!

   Одiгнала надовго ти хвижi,
   Розбудила надi? та сни.
   Багла? 3 - цi ворiженьки хижi,
   Так послизнуть нехай i вони!

   Розцвiтайся та нас iз могили
   До живого життя пiдведи,
   Щоб ми очi на себе розкрили;
   Свiтлi думи в душi вiдроди!

   ' Мiсть - замiсть.
   2 Ницi - пiдлi, негiднi.
   3 Багла? - неробство, лiнощi.



   ДО Б. С-ГО'

   Прощай, коханий ляше-друже!
   Час розiстатись наста?.
   А як болить, як б'?ться дуже
   Вiд туги серденько мо?.

   Одно гадали ми з тобою,
   Шукали одного шляху,
   I от зiйшлись в тюрмi з собою,
   Найшли недоленьку лиху.

   Мир чарiвничо? омани
   Пред нами птахом зник давно:
   Неволя вiчна та кайдани -
   То нам судилося одно.

   Але ж i ту судьбу шалену
   Не довелось дiлити нам:
   Ти - за Байкал, а я - за Лену,-
   Розтечемось по чужинам.

   Хто зна: чи вернеться спромога
   До працi стать за все святе,
   А чи навiк тяжка дорога
   Колючим терном заросте?

   Отак-то, голубе мiй, ляше!
   Тобi - рудник, менi - тайга...
   Та не належить серце наше
   До пут утисника-врага.

   Вiддавна руки нам невiльнi,
   Душi ж неволя не ску?;
   ?днають нас змагання спiльнi,-
   Хто ?х хортами зацьку??

   Не кривда п'яного магната,
   Не заздрiсть жирного ксьондза, -

   Нас поруша? проти ката
   Журби вселюдсько? сльоза.

   В чаду скаженого прокляття
   Потоком кров лили батьки;
   Той час минув: ми рiднi браття,
   Ми - нерозлучнi бояки.

   За що ж? За те, щоб духом згоди
   Все понялося мiж людьми,
   Щоб нашi змученi народи
   Так побраталися, як ми!

   'Вiрш присвячений Бронiславу С?рошевському -
   товаришевi П.Грабовського по засланню.



   ДО ДIТЕЙ

   Коли бо, дiтки, малась мога
   Знов повернутися мiж вас!
   Так заросла давно дорога,
   Побив надi? хмурий час!

   Зазнайте ж втiх, поки не пiзно,
   Шд пильним доглядом сiм'?,
   Та не розкидано вас рiзно
   З-пiд крилець неньчиних ??.

   Нехай же вам господь - благаю
   Протягне дiтство золоте,
   Щоб ви росли на радiсть краю
   Без мук, що потiм уздрите!



   До Н.К.С.

   Тако? певно?, свято?,
   Тако? рiдно?, як ти,
   Тако? щиро?, просто?,-
   Вже бiльше, мабуть, не знайти.

   Таку не часто скинеш оком,
   Такою тiльки що марить...
   А раз зустрiнеш ненароком -
   Навiки долю озарить!

   * * *

   Зранку в холодну могилу
   Ти жертвою часу лягла;
   Без жалю загублено силу...
   А в мене пак гадка жила:

   Що повiвом навiть не скине
   На тебе пануюче зло,
   Що смерть над тобою залине
   Отрутою повне жало!



   ДО РУСI-УКРА?НИ

   Бажав би я, мiй рiдний краю,
   Щоб ти на волю здобувавсь,
   Давно сподiваного раю
   Вiд себе власне сподiвавсь.

   Щоб велич простого народа
   Запанувала на Русi,
   Щоб чарiвна селянська врода
   Росла в коханнi та красi.

   Щоб Русь порiзнена устала
   З-пiд вiковiчного ярма
   I квiтом повним розцвiтала
   У згодi з ближнiми всiма!



   ДО УКРА?НЦIВ

   Укра?нцi, браття милi,
   Вiдгукнiться, де ви ?;
   Чи живi ще, чи в могилi
   Давня слава зогни??

   Чи покраща доля наша,
   Мине сором, що вкрива;
   Чи до краю спита чаша,-
   Рабства чаша вiкова?

   Гей, докупи, певнi дiти!
   Всiх веде мета одна:
   Шлях любовi та освiти
   Нас навiки по?дна!



   НАДIЯ

   Не зiтхай так безнадiйно,
   Скорбних уст не замикай,
   Рук не складуй ще подвiйно,
   З лану битви не тiкай,

   Глянь на луг - не вся травиця
   Ще потоптана упрах;
   Глянь на люди - чеснi лиця
   Ще не всi обвiяв страх.

   Ще великi перепони
   Злу поставлено кругом,
   Не безкарно рвуться стони
   Пiд ворожим батогом.

   Встануть мученики-браття,
   Встануть сестри, як живi...
   За годиною прокляття,
   Мук, кайданiв та кровi,

   Зрадно куплено? слави,-
   Панство волi йде услiд,
   I на чолi миросправи
   Власно з'явиться нарiд!



   УПЕРЕД

   Уперед за край рiдний та волю,
   За окутий, пригноблений люд,
   Хоч нiчого не знайдеш, крiм болю,
   Хоч нас жде невiддячений труд!

   Уперед проти зла однодумно!
   Розрослася ворожа юрба.
   Не гадаймо прожити безсумно,
   Бо життя - неминуча борба.

   Уперед, хто не хоче конати,
   Статись трупом гнилим живучи!
   Смiле слово - то нашi гармати,
   Свiтлi вчинки - то нашi мечi.

   Уперед до завзятого бою
   За громадськi та власнi права,
   Коли бути бажа?м собою,
   Коли серце позор вiдчува!

   Уперед до звершення замiрiв,
   Що поклав дев'ятнадцятий вiк;
   Скиньмо владу катiв-бузувiрiв,
   Щоб людиною став чоловiк!

   Уперед! Годi скнiти рабами,
   Час кормигу гидливу знести!
   Нашi кубла нам стануть гробами,
   Швидко знiвечать яснiсть мети.

   Уперед! Не жде поступ всесвiтнiй:
   На шляху пристаючих лиша,
   Iнший лад, iнший мир заповiтний
   Виробля? iз себе душа.

   Уперед проти хижих порядкiв!
   Гине войник чи здобич бере,
   Вiн стежки протира для нащадкiв, -
   Його дiло нiколи не мре!



   * * *

   Я не спiвець чудовно? природи
   З холодною байдужiстю ??;
   З ума не йдуть знедоленi народи, -
   ?м я вiддав усi чуття мо?.

   Серед ясних, золочених просторiв
   Я бачу люд без житнього шматка...
   Блакить... пташки... з-пiд соловйових хорiв,
   Мов нiж, вража скрiзь стогiн мужика.

   Нехай кругом розумний лад та втiха, -
   Не здужа ?х мiй мозок осягти,
   Бо скiльки кривд, бо скiльки всюди лиха,
   Як хижий звiр, братiв гризуть брати.

   Нехай людцi, що до вiтхнення вдатнi,
   Спiвають нам на всякi голоси
   Про райськi сни й куточки благодатнi, -
   Де плачуть, там нема? вже краси!

   Нехай вони, кохаючись "на лонi",
   Мук забуття вишукують дарма,
   ?х не заспать: у серця вiдгомонi
   Озветься свiт з турботами всiма!

   ==============================================================






   ЦIКАВИЙ I МОВЧУН

   (Приказка)

   Цiкавий, Мовчуна зустрiвши раз, спитав:
   "Вiд чого голосний так дзвiн той на дзвiницi?"
   "Вiд того, що (коли не втнеш се? дурницi)
   Всерединi, як ти, порожнiй вiн",- сказав.

   Харьков, 1 декабря 1820 года



   ДВI ПТАШКИ В КЛIТЦI

   "Чого цвiрiнька?ш, дурний, чого голосиш?
   Хiба ж ти трясцi захотiв?
   Що заманулося, чого ти не попросиш,
   Чи сiм'ячка, просця, пшонця, чи то крупiв,-
   Всього ти в клiточцi по саме нельзя ма?ш,
   Ще й витребеньку?ш, на долю нарiка?ш",-
   Так в клiтцi пiдлiтка корив снiгир старий.

   "Ой дядьку, не глузуй! - озвався молодий.-
   Недарма я журюсь i слiзками вмиваюсь,
   Недарма я просця i сiм'ячка цураюсь.
   Ти рад пожорнi сiй, бо зрiс в нiй i вродився;
   Я ж вiльний був, тепер в неволi опинився".

   1 ноября 1827 г.



   ПАН ТА СОБАКА (Казка)

   На землю злiзла нiч... Нiгде анi шиширхне;
   Хiба то декуди скрiзь сон що-небудь пирхне,
   Хоч в око стрель тобi, так темно надворi.
   Уклався мiсяць спать, нема анi зорi,
   I ледве, крадькома, яка маленька зiрка
   З-за хмари вигляне, неначе миш з засiка.
   I небо, i земля - усе одпочива,
   Все нiч пiд чорною запаскою хова.
   Один Рябко, один, як палець, не дрiма?,
   Худобу панську, мов брат рiдний, догляда?,
   Бо дарма ?сти хлiб Рябко наш не любив:
   ?в за п'ятьох, але те ?в, що заробив.
   Рябко на панському дворi не спить всю нiчку.
   Коли б тобi на смiх було де видно свiчку.
   Або в селi де на опiчку
   Маячив каганець.
   Всi сплять, хропуть,
   А деякi сопуть,
   Уже i панотець,
   Прилiзши iз хрестин, до утренi попхався...
   А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався.
   Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:
   То зазирне в курник, то дейко до свинок,
   Спита, чи всi таки живенькi поросятка,
   Iндики та качки, курчатка й гусенятка;
   То звiдтiль навпростець
   Маха? до овець,
   До клунi, до стiжкiв, до стайнi, до обори;
   То знов назад чимдуж, - щоб часом москалi
   (А ?х тогдi було до хрiна на селi),
   Щоб москалi, мовляв, не вбрались до комори.
   Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,
   Що сучий син, коли аж в ухах не лящить,
   Все дума, як би то пiддобриться пiд пана;
   Не зна ж, що не мине Рябка обрадована!
   Як гав, так гав, - поки свiнуло надворi;
   Тогдi Рябко простягсь, захрiп в сво?й норi.
   Чому ж Рябку не спать? чи знав вiн, що з ним буде?
   Заснув вiн смачно так, як сплять всi добрi люде,
   Що щиро стережуть добро сво?х панiв...
   Як ось - трус, галас, крик!.. - весь двiр загомонiв:
   "Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликнiте!.. "
   "Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажiте?"
   Стриба Рябко, вертить хвостом,
   Неначе помелом,
   I знай, дурненький, скалить зуби
   Та лиже губи.
   "Уже ж, бач, - дума вiн, - не дурне це в дворi
   Од само? тобi зорi

   Всi панькаються коло мене.
   Мабуть, сам пан звелiв вiддать Рябку печене
   I, що осталося, варене,
   За те, що, бач, Рябко всю божу нiч не спав
   Та гавкав на весь рот, злодi?в одганяв".
   "Цу-цу, Рябко" - ще раз сказав один псяюха,
   Та й хап Рябка за уха!
   "Кладiть Рябка", - гукнув. Аж ось i пан прибiг.
   "Лупiть Рябка, - сказав, - чухрайте! ось батiг!" -
   "За що?.. - спитав Рябко, а пан кричить: "Чухрайте!"
   "Ой! йой! йой! йой! А пан ?м каже: "Не вважайте!"
   "Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?.. "
   "Не слухай, - пан кричить, - лупiть, дерiть Рябка!.."
   Деруть Рябка, мов пiр'я,
   На галас збiглась двiрня.
   "Що?.. як?.. за що?.. про що?... - не зна? нi один.
   "Пустiть!.. - кричить Рябко. - Не будь я песький син,
   Коли вже вдержу бiльш!.. " Рябко наш хоч не бреше,
   Так що ж? Явтух Рябка, знай, все по жижках чеше.
   "Пустiть, швидчiй, пустiть!.." - пан на весь рот гукнув
   Та й з хати сам умкнув.
   "Пустiть, - гукнули всi. - Рябко вже вдовольнився!.. "
   "Чим, люде добрi, так оце я провинився?..
   За що ж глузу?те?.. - сказав наш неборак. -
   За що знуща?тесь ви надо мною так?
   За що?.. за що?.. " - сказав та й попустив патьоки...
   Патьоки гiрких слiз, узявшися за боки.
   "За те, - сказав один Рябковi з наймитiв, -
   Щоб не колошкав ти вночi сво?х панiв,
   За те... але... щось тут... ходiм, Рябко, лиш з хати,
   Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти:
   Ходiм, братко, надвiр". Пiшли. "Се не пусте, -
   Сказав Явтух Рябку, - оце тебе за те
   По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,
   Що пан iз панею сю цiлу нiч не спали".
   "Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурiв?"
   "Гай, гай!.. - сказав Явтух. - Рябко! ти знавiснiв;
   Ти винен, бра Рябко, що нiччю розбрехався;
   Ти ж знав, що вчора наш у карти пан програвся;
   Ти ж знав:
   Що хто програв,
   Той чорта (не тепер на споминки!) здрiма?,
   Той батька рiдного, роасердившись, програ?;
   Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спати:
   До чого ж гавкав ти?.. нащо ж було гарчати?
   Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько,
   Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько.
   Тепер ти бачиш сам, що мокрим вiн рядном
   Напався на тебе - i, знай, верзе притьмом:
   Що грошей вчора вiн проциндрив щось не трохи,
   Що паню через те всю нiч кусали блохи,
   Що буцiм вчора вiн грать в карти б не сiдав,
   Коли б сьогоднiшню був нiч хоч закуняв;
   Що буцiм ти, Рябко, так гавкав, як собака,
   Що буцiм по тобi походить ще й ломака;
   Що, бачся, ти йому остив, надосолив,
   I, бачся, вiн тебе за те й прохворостив.
   А бач, Рябко, а бач!.. не гавкай, не ганяйсь;
   Ляж, хирний, та й мовчи i з паном не рiвняйсь!
   Чого брехать? нехай наш пан здоровий буде:
   Вiн сам i без собак сю панщину одбуде".
   Послухав наш Рябко поради Явтуха.
   "Нехай тяжка йому година та лиха, -
   Сказав, - що за мо?, як кажуть люди, жито
   Та ще й мене i бито!
   Коли мо? невлад,
   То я з сво?м назад.
   Чи баба з воза, - що ж? велика дуже вада!..
   Кобилi легший вiз, сьому кобила й рада".
   Отак сердега наш Рябко помiрковавсь,
   Та й спать на цiлий день i цiлу нiч попхавсь;
   Заснув Рябко, захрiп, аж ожеред трясеться.
   Рябку й не сниться, не верзеться,
   Що вже москалики в коморi й на дворi -
   Скрiзь нишпорять, мов тут вони й господарi,
   Що вовк ягнят, а тхiр курчаток убира?.
   Аж тут i надворi туж-туж усе свiта?.
   "Цу-цу, Рябко!.. - тут всi, повибiгавши з хат. -
   Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. " - гукнули, як на гвалт.
   А наш Рябко тобi i усом не морга?,
   Хоч чу?, та мов спить i мов недочува?.
   "Тепер-то, - дума вiн, - мiй пан всю нiчку спав,
   Бо не будив його Рябко i не брехав?
   Тепер-то вiн менi свою покаже дяку,
   Тепер уже не втре менi, як вчора, маку...
   Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,
   Поки самi сюди обiд не принесуть;
   Та ще й тогдi, не бiйсь, поскачуть коло мене,
   Поки вiзьму я в рот хоч страву, хоч печене!"
   "Цу-цу!.. - сказав iще Рябковi тут Явтух. -
   Цу-цу!... - задихавшись, мов з його перло дух. -
   Ходiм, Рябко!.." - "Еге? Ходiм!.. - Не дуже квапся,
   Сам принеси сюди..." - Iди ж хутчiй, не бався!.. "
   "Ба, не пiду, Явтух!" - "Iди, бо кличе пан!.. "
   Сказав та й зашморгнув на ши? вiн аркан.
   "Чешiть Рябка!" - гукнув. Аж тут ?х щось з десяток
   Влiпили з сотеньку ки?в Рябку в завдаток.
   "Лупiть Рябка!" - кричить тут пан, як навiсний;
   Рябко ж наш тiльки вже що теплий та живий.
   Разiв iз шiсть Рябка водою одливали
   I стiльки ж раз його, одливши, знов шмагали,
   А потiм перестали.
   Рябко спитать хотiв, але Рябкiв язик
   Був в ротi cпутаний, неначе путом з лик,
   I герготав щось, як на сiдалi iндик.
   "Постiй, - сказав Явтух Рябковi, - не турбуйся,
   Я правду всю скажу: ото, Рябку, шануйся,
   Добра сво?х панiв, як ока, стережи,
   Зарання спать не квапсь, в солому не бiжи,
   Злодi?в одганяй та гавкай на звiрюку.
   Не гавкав ти, Рябко! За те ж ми, бач, в науку,
   Iз ласки, з милостi панiв,
   Влiпили сотеньок iз п'ять тобi ки?в".
   "Чорт би убив твого, Явтух, з панами батька,
   I дядину, i дядька
   За ласку ?х!.. - сказав Рябко тут наодрiз. -
   Нехай ?м служить бiльш рябий в болотi бiс!
   Той дурень, хто дурним iде панам служити,
   А бiльший дурень, хто ?м дума угодити!
   Годив Рябко ?м, мов болячцi й чиряку,
   А що за те Рябку?
   Сяку мать та таку!
   А до того iще спороли батогами,
   А за вислугу палюгами,
   Чи гавка? Рябко, чи мовчки нiччю спить,
   Все випада-таки Рябка притьмом побить.
   Уже менi, бачу, чи то туди - високо,
   Чи то сюди - глибоко:
   Повернешся сюди - i тута гаряче,
   Повернешся туди - i там-то боляче!
   Хоч би я тiсто внiс псяюсi iз дiжею,
   То б вiн розтовк i ту над спиною мо?ю.
   З ледачим все бiда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,
   Вiн найде все тобi хоч в черепочку смерть".

   2 декабря 1818 г.



   СПРАВЖНЯ ДОБРIСТЬ

   Писулька до Грицька. Прокази

   Хто Добрiсть, Грицьку, нам намалював плаксиву,
   Понуру, мов чернець турецький, i сопливу,
   Той бiсiв син, коли не москаля пiдвiз,
   Той Добростi не зна, не бачив i не чу?.
   Не пензлем той ??, але квачем малю?,
   Той Добрiсть обiкрав. Не любить Добрiсть слiз,
   Вона на всiх глядить так гарно й веселенько,
   Як дiвка, од свого iдучи панотця
   До церкви - до вiнця,
   Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.
   Не квасить Добрiсть губ, бо iз ?? очей
   Пала? ласка до людей.

   Вона регоче там, де i другi регочуть,
   Сокоче без брехнi, де i другi сокочуть,
   I не цура?ться гульнi i вечорниць,
   Чорнявеньких дiвчат i круглих молодиць.
   Вона й до милого пригорнеться поволi,
   Та ба! та не да? рукам, як кажуть, волi,
   Вона й горiлочки ряди-вгоди хлисне,
   Та носом, мов свиня, по улицi не ри?,
   По-соромiцькому не кобенить, не ви?,
   Пiд лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.
   Вона, де треба, пожарту?,
   Та з глуздом жарти всi i з розумом мiрку?.

   Вона не виверта спiдлоба бiлкiв,
   Мов цап, задушений в кошарi од вовкiв,
   Не стогне, не сопе i нiгтiв не куса?,
   То з тим, то з сим таки слiв скiльки погада?.
   Як патока, так рiч у не? на губах,
   I смiх ?? цвiте, мов мак, що на грядках.
   Для не? все одно, що в згодi, що в пригодi:
   Бог лучче, каже, зна; вiн сам зна - поки годi.
   Хоч кiл на головi, як кажуть, ?й теши,
   Хоч ти вiзьми ?? - печи або души,
   Не зна вона, що то людськi переполохи,
   I не ляка?ться нi од чого нiтрохи.

   Як паля в лотоках, простiсiнько стримить,
   Хоч хвилi як в не? бушують i бурхають,
   Хоч на не? шматки iз криги напирають,
   I Добрiсть так в бiдi i в лiсi так сто?ть.
   Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу,
   А Добрiсть вигляда, як камiнь з-пiд покосу:
   Наскочить на його коса, задзеленчить...
   Хрусь надво?!.. мов скло, а камiнь все лежить!

   Нехай, як хоче, море гра?,
   Нехай роз'юшений так, як бугай, Нептун
   Тризубцем байдаки i човни виверта?, -
   А човник Добростi, шамкенький, мов цвiркун,
   Як селезень, на дно за качкою пiрна?
   Та вп'ять звiдтiль наверх без шкоди вирина? -
   До берега ставка цiленький доплива?.
   Не любить Добрiсть слiз. Бува? черваку
   Всього, як кажуть, на вiку!

   Бува, що i ?? зле панство зневажа?,
   Мов товарякою, так нею поверта?, -
   Чи вже ж i голосить? I, в лихотi сво?й
   Розприндившись, скакать у яму ?й живiй?
   Здихне там нищечком пiд нiс собi до бога,
   Iз лиха заспiва, та й за сво?, небога:
   Бо серце ?й, що тьох, знай, шепче, що той ?,
   Хто за терпiннячко спасiннячко да?.
   Зна Добрiсть, що який бог змочить ?й свитинку,
   Той висушить з не? останню капелинку,
   Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,
   Та вп'ять пожалу?, пригорне до себе.

   Трапля?ться i те, що паплюга, брехня,
   Iз висолопленим жалом, неначе списом,
   Як циндря гаспидська, до ворогiв ганя.
   Секту? на не? i позира? бiсом;
   Що заздрiсть з жовтими очима, мов жовтки,
   З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,
   Де ступить Добрiсть, скрiзь копа пiд нею ями:
   Пекельнi? ?? губки, мов пауки,
   Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть, -
   Замiсть щоб мед з ?х брать, одну отруту смокчуть.

   А Добрiсть не вважа на злi? язики,
   Не пристають людськi до не? побрехеньки,
   I як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,
   То, стрепенувшись, вп'ять виходять з ?х сухенькi, -
   Так Добрiсть чепурна виходить iз брехнi,
   У не? ворогам одкази все однi:
   Хто часнику не ?в, той i смердiть не буде,
   А добрий ворогiв завсiгди перебуде.
   Псу вiльно й на попа брехать, як кажуть, все
   Собака гавка?, а вiтер те несе.
   Од злиднiв не втечеш нi вдень, нi серед ночi:
   У Заздростi, мовляв Пархiм, попiвськi очi.
   Бог з нею!.. ?й - в завiсть,
   А Добростi - в користь!
   "Сiль в вiчi, в зуби ?й печина", - Добрiсть каже
   Та й хоч якiй брехнi сим словом рот замаже.

   Як шкурка з бузiвка у шевчика в руках
   Або у лимаря в зубах,
   Чого не витерпить, що ?й не виробляють!
   Смердячим дьогтем ?й i жиром до?дають!
   Крий боже! що ?й мук, голубцi, завдають!
   I крутять, i вертять, i пруть, i мнуть, i труть,
   I в дудку зцуплюють, i рвуть, i натягають,
   I в сто погибелей муцують, i згинають...
   Що збоку чоловiк, зирнувши, задрижить!
   Подума: тiльки вже на свiтi ?й i жить!
   Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку пiдiйма?
   I юхтою ?? або габельком велича?,
   I щоб за шкурку мав п'ять золотих узять,
   То за габелька вiн не хоче й десять брать!
   Так Добрiсть на свiтi чим бiльш в нудьзi помнеться,
   Чим бiльш, мов реп'яхiв, лихоти набереться,
   Чим сала бiльшенько за шкуру ?й заллють, -
   Тим бiльше за не?, де повернись, дають.
   Адже ж за битого, нашi батьки мовляли,
   Небитих двох колись не раз притьмом давали,
   Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

   Нехай в олiйницi олiйник тараном
   Макухам завда? якмога гiршу муку, -
   Так не завгорить ?м, а здавить в каменюку,
   Що потiм чорта й сам вдовбе ?х долотом.
   Нехай вовтузають i Добрiсть кулаками,
   Мов воскобiйними нехай з не? клинками
   Останню слiзоньку видавлюють i п'ють, -
   Овва! дурнi! того не знають, що дають
   Таку принаду ?й до стусанiв частеньких,
   До штовхання пiд бiк, до кулакiв тугеньких,
   Що хоч в потилицю тодi ?й i обух,
   Хоч довбню в лоб, то все не випре з не? дух.
   I довбня, я ж кажу, тогдi ?й так дошкулить,
   Як вош за комiром або постiл замулить.
   По сiм-то, братику, i Добрiсть пiзнають:
   Клеймо ?й - канчуки, iмення ?й - терпiння.
   Хто ?х не скоштував, не буде мать спасiння,
   Того нехай помiж святими не кладуть!
   Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить,
   Трохи лиш на того не скинувся синка,
   Що матiнка пестить i до голiвцi гладить, -
   Поки не вiзьметься пестунчик до замка!

   Але всьому свiй час i черга, Грицьку, буде!
   Ми пiд богом, як бач, всi ходим, грiшнi люде:
   До часу глек, - мовляв один розумний лях, -
   До часу, голубе, нам глечик носить воду;
   I на його пошле зла доля ту невзгоду,
   Що глек побачимо в череп'яних шматках!
   До часу над слабим, хто дужчий, вереду?,
   До часу мужикiв ледачий пан морду?, -
   Колись до ?х усiх смерть в гостi примандру?,
   То, мов ?хлейтар, ?м в вiкно заторохтить
   I по-московськiй ?м гукне: ''В паход iтить!"_
   Не гляне, чи то ?х кульками хата вшита,
   Чи, може, дереном земляночка накрита, -
   Всiх нас сира земля до себе прибере,
   Але ледачий так, як добрий, не умре!

   Як з Городищ чумак, пiшовши в Крим за сiллю,
   В дорозi нидi? двадцяту вже недiлю,
   Обшарпавсь до рубця, в коломазь облiпивсь,
   Та ба! та як другi - дощенту не пропивсь,
   Щодень, то неборак, знай, молиться все богу,
   Щоб швидше дiвчину побачити небогу,
   I чулих воликiв, знай, хльоста батогом,
   Поки опиниться перед сво?м двором, -
   Так Добрiсть квапиться iз свiту в домовину,
   Терпить нудьгу й бiду, пропасницю й гостець,
   I так попа вiн жде в останнюю годину,
   Як на великдень всi червоних ждуть я?ць.

   Але ти, Грицьку, бiльш, нiж я, учився в школi,
   Далеко бiльш, нiж я, помазавсь ти письмом;
   Ти й грекiв, ти й латин, ти зна?ш всiх доволi,
   Ти в церков хоч яку годився б буть дяком;
   Ти краще Добростi обличчя наригу?ш,
   Бо й добрий сам ?си, i добре всiх малю?ш!
   Послухай, Грицьку, лиш! чи це тобi втямки,
   Як зiйдуться, було, до тебе нарубки,
   А ти, було, й звелиш граматку ?м читати,
   А сам почнеш, було, псавтир перевертати,
   Скрiзь нишпорить - пiд тмою, мною, здом,
   Пiд азом-ангелом або i в ярмоло?
   Од палiтурочки в часловцi до друго?,
   I спинишся, було, аж на окто?хом,
   Та й об якiмсь, було, почнеш читать Сократi -
   Так гарно, що було аж сумно всидiть в хатi!
   Нехай над ним сира земля пером лежить!
   Дивiться, хлопцi, лиш, - казав ти нам, - глядiть,
   Як Добрiсть на свiтi живе i умира?,
   Як, не злякавшися, кайдани надiва?!
   З якою радощою держить у руцi мишак
   I кухличок коли б, скривившись, випива?,
   До бога рученьки невиннi простяга?!
   Отак-то, братики, умер Сократ, отак!
   Чого ви, дурники? - сказав вiн веселенько
   Сво?м заплаканим в хурдизi школярам. -
   Чого голосите? Чкурнiть лиш ви швиденько
   Та дайте пiвня ви скулаповим попам!
   Отак-то, братця, й ви, - казав ти, - хлiб ви ?жте,
   А правду, хоч яким панам вельможним, рiжте!
   Не скрiзь ледачi так, як грецькi? пани,
   Хоч скрiзь на свiтi ?сть ахвинськi брехуни,
   I ?сть земля така правдива i заможна,
   Де правду i панам сказать, як богу, можна.
   Дивiться, - ти казав, - як вiрний Довгорук
   Писульку царську рве iз ?дноральських рук
   I на шматки ?? iз серця роздира?!
   Чи бач, як старшина iз ляку умира?!
   А Довгорук сидить i усом не моргне!
   "Ай, що ж ти наробив! - усi заверещали. -
   Тепер же поминай, як Довгорука звали! "
   А Довгорук сказав: "Не бiйтесь за мене!
   Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий!
   Я покажу, що й вiн, як всi ми, чоловiки,
   Помилиться, згрiшить, спiткнеться i впаде,
   I ворог той йому, його хто не зведе".
   Аж бач! Таки воно й на правду вийшло, хлопцi, -
   Прибiг Петро, гукнув, затупав, загурчав,
   Уже й був кинувсь бить, але як розпитав,
   Аж Довгорукого погладив по головцi,
   I цмокнув в лисину та ще й перепрохав -
   Та ще й на змирщини кiп з п'ять вiн грошей дав.

   17 сентября 1817 г., Харьков



   БАТЬКО ТА СИН

   (Байка)

   "Ей, Хведьку, вчись! Ей, схаменись! -
   Так панотець казав сво?й дитинi: -
   Шануйсь, бо, далебi, колись
   Тму, мну, здо, тло - спишу на спинi!"
   Хведько не вчивсь - i скоштовав
   Березово? кашки,
   Та вп'ять не вчивсь i пустував -
   Побив шибки i пляшки;
   I, щоб не скоштувать од батька рiзочок,
   Вiн рiзку впер в огонь та й заховавсь в куток.
   Аж батько за чуб - хiп! - i, не знайшовши рiзки,
   Дрючком Хведька разiв iз шiсть оперезав!..
   Тодi Хведько скрiзь слiзки
   Так батьковi сказав:
   "Коли б було знаття, що гаспидська дрючина
   Так дуже дошкуля, то, песька я дитина,
   Коли б я так робив:
   Я б впер дрючок в огонь, а рiзки б не палив!"

   29 октября 1827 г.

   ==============================================================





   ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА

   поема

   ПРОЛОГ

   Все упованi? мо?
   На тебе, мiй пресвiтлий раю,
   На мидосердi? тво?,
   Все упованi? мо?
   На тебе, мати, возлагаю,
   Святая сило всiх святих,
   Пренепорочная, благая!
   Т. Шевченко, "Марiя"
   "Гей, то в святу недiленьку,
   То рано-пораненько,
   То не в усi то дзвони дзвонять,
   А то сини свою неньку,
   Удову стареньку,
   А з свого подвiр'я то iзгонять.
   Що старший за руку веде,
   Середульший у плечi випиха?;
   А найменший ворота одчиня?,
   ??, бiдну, клене й проклина?:
   "Ой iди ж ти, мати,
   Куди-небудь собi проживати,
   Бо ти нам не вдобна,
   Проти дiла не способна.
   Оте? ж тобi шлях - дорога
   Широкая й довга!"
   Укра?нська народна дума "Бiдна вдова i три сини"
   Тяжко пишу, зболено розмiрковую,

   Словами гiркими наповнюю аркуш,

   Хай i гарячими, хай i пекучими -
   Це одна данiсть.

   Ставлю хапливо мольберт i чекаю на не?.
   Чищу свiй пензель,
   витискую тюбик
   I пензель наповнюю лютим вогнем -

   Це одна данiсть.
   Жезл диригента беру у руку

   I скрипки слухнянi з валторнами дикими
   Скоряю, звiряю, рiвняю, розбурхую -

   Це одна данiсть.

   Це одна данiсть - створити ?? таку,

   Якою зумi? пiзнати мо? перо,

   Якою знайде ?? пензель мiй всюдисущий,
   Якою пiзнав ?? мiй оркестр потойбiчний,
   Це одна данiсть - здобути ?? iз мармуру,
   У сполохах кiнострiчки, в ритмi гравюри,
   В розломищах кiноварi, в розхльостаностi життя,
   Це одна данiсть - намалювати ?? таку,
   Як малювали на задану тему богове мистецтва,
   Протягом тисячолiть - вiд Рубльова до Леонардо да Вiнчi,
   Вiд Вишгородсько? Мадонни i до Сiкстинсько?,
   Вiд Марi? Оранти i до Атомно? Японки...

   Чи не лячно тобi виходити iз етюдником
   На цю космiчну дорогу, де майстрове сидять у вiках
   I в кожного - Мадонна своя, i сiя на столiття,
   Чи не жахно тобi брати пензель у руки
   I мимоволi ставати у той довжелезний ряд?
   Може, хтось пчихне iз них, i вiтром тебе понесе
   В зоряну вiтродуйну трубу i памороки заб'??!

   Що з того, що лячно? Хто не ламався в колiнах,
   Коли смикав лева за вуса i здоров'я йому бажав,
   Коли той пчихав занадто оптимiстично.
   Але тут вже про iнше йдеться...

   Коли Вона приходять i робить з тебе перо.
   Коли Вона нахиля?ться i перетворю? тебе
   в пензель, наповнений жахом,
   Коли Вона бере тебе в руку як жезл
   I творить тво? життя оркестрове,

   I не зна?ш ти, коли вирине скрипка

   Дитячим святим джерелом плюскотливим,
   А коли захлинуться шаленою мiддю

   Нестримнi й повстримливi тарiлки облуди.

   Ти намагався писати про Не? - Вона пише тобою,
   Як недолугою ручкою, як нiкчемним пером, як олiвцем
   хапливим i ошалiлим, покручем - олiвцем...
   Ти намагався ?? змалювати - вона вмочила тебе
   в сльози i пекло, в кров i жахiття: фарби такi
   ти подужа?ш? Розпачу вистачить? Вiри достане?
   А безнадi?? А проституйованого лахмiття достатку?
   А розпачу з того, як ти колег сво?х - вiшальникiв
   збивав мовчанням сво?м?

   Ти намагався диригувати - Плачем будь, стань Голосiнням,
   вирви над Прип'яттю паморозь сиву бузку посивiлого i
   порадiй у Рудому лiсi, що сонця рудiший,-
   Прокляттям будеш,

   Родом i Плодом поганьбленим будеш, коли злама?шся
   як Перо, коли зляка?шся як Пензель, коли вирвешся
   од страху як Диригентський жезл...

   * * *

   Я заздрю всiм, у кого ? слова.

   Нема? в мене слiв. Розстрiлянi до слова.
   Мовчання тяжко душу залива.

   Ословленiсть - дурна i випадкова.

   Я заздрю всiм, у кого фарби ? -

   Жагучi конi з дикого мольберту.

   До мене жодна фарба не вста?,

   Сховавши в сiре суть свою роздерту.

   Я заздрю всiм, до кого лине звук,-

   Лiчильник Гейгера пищить так потойбiчне.
   На кожнiй арфi чистить дзьоба крук

   Й "Never more" ку? менi сто?чно.

   Я випалив до чорноти жури

   Свою прокляту одчайдушну душу

   I жестами, нiмий, возговорив...

   Хай жестами. Але сказати мушу.

   * * *

   Начеб хто по душi мо?й
   Так та?мно-непрошено ходить,
   I ще нас налякало -
   Не по-людськи якось виходить.

   Нас привозять у зону.
   Тут нема? нiкого-нiкого.
   Та засни ти нарештi,
   Моя нерозумна тривого.
   Але знову уранцi
   Босий слiд той веде в саркофаг.
   От спитай генерала.
   Генерал каже: - Факт!

   Ми пускали вiвчарку.
   Не бере вона босий той слiд.
   Ми вночi пильнували,
   Ми уже не поспали як слiд,
   Та нiкого не вистежили.
   Тiльки босий хапливий слiдок
   Був тодi, коли снiг був
   I коли був зелений льодок.

   Генерал сповiда?ться:
   Матiр я взяв iз села.
   А вона менi з Ки?ва
   Третiй раз уже боса втекла.

   Хоч би взулась та взута
   Тiкала сюди, у цей свiт,

   А то босий, однаковий,
   Дуже босий вже слiд.

   I замовк вiн, знетямлений,
   Бо якраз по сипкому пiску
   Йшли невидимi ноги
   I вервечку чiтку i легку

   Сво?х босих слiдiв
   Пропечатували перед нами,

   Перед юними й сивими,
   А дурними справiку синами.

   Бiгли босi слiди,
   А пiсок тiльки спалено вився,
   Шепотiв, шурхотiв,
   В стежку шлейфом свiтився,
   А ми нiмо дивилися -
   От проява непевна яка!
   Може, мати iшла в саркофаг
   До Валерiя Ходемчука?

   * * *

   Як з моторошшя сну,
   Душа моя вста?,
   Як тяжко ?й
   Вставати i нiмiти,
   Питаю душу я:
   Душе моя, Ви ??
   Вона мовчить i ? -
   Лиш годi зрозумiти.

   Чому мовчиш, кажу,
   Чи ти вже не моя,
   Чи тобi душно,
   Душе, до знемоги?
   Чи так тебе,
   Душе, кайданить крутiя
   Крута мого життя
   I хист мiй преубогий?

   Мовчить душа з душi.
   Мовчить мiй цiлий свiт,
   Загорнутий в лихi
   В словеснi целофани...
   Пучками голими
   З душi здираю лiд...
   Як ранить пучки тi...
   Як душу тяжко ранить...

   ВАРIАЦIЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИ?ВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
   або ж БАБА В ЦЕЛОФАНI - НАША МАТИ
   ...Корова - в багатьох старовинних i арха?чних
   релiгiях символ плодючостi, достатку i благоденства...
   Мiфи народiв свiту
   Баба Христина, звiсно, не ма? рацi?,

   Рветься у зону, що ти ?й не кажи!
   С. Йовенко, "Вибух"
   ...Мавра порива?ться напитися води з рiчки,
   але Марiя трима? ?? за роги...
   В. Яворiвський, "Марiя з полином у кiнцi столiття"
   1
   З вертольота ?? запримiтили,

   Не одразу означиш словами,

   Де тополi iржавi, як мiтли,

   Скрушно небо метуть головами

   I де сосни, дощами спаленi,

   Лiзуть в очi лихою iржею -

   У якiйсь несусвiтнiй окалинi

   Денно й нощно блукають душею.

   Коло хати ?? запримiтили,

   Догадались, коли вже сiдали,

   Перестали тополi - як мiтли...

   Лиш листками iржаво ридали...
   2
   Таж виселили все село...
   - Бо ж тут насипало такого було.

   - А це що таке, я тебе питаю?
   - Видно, з космосу щось занесло.

   - Целофан - як скафандр, метля?ться скраю...-
   Недобре в кабiнi, сердито гуло.

   - Два пришельцi iз космосу або, може, iз НАТО?
   - Курс на тополю iржаву. Тримайсь, стара хато!..
   3
   Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
   Гвинтом вертолiт рiже досаду.
   Один космонавт - це стара в целофанi,
   А другий - корова на задньому планi.
   Обкуталась баба, обтушкувалась,
   Скрiзь, де амбразури, позапиналась,
   Лиш гола i бiла ?? палюга
   Летить полином - баба ледве встига
   Чорнобилем бiгти за тою здоровою
   Тяжкою, як туча, старою коровою,
   А що вже корова - та теж в целофанi,
   Як диво космiчне суне в туманi,
   Лиш роги пробились з накидки таки,
   Сердитi й невкритi ?? гостряки,
   I очi в накидцi - якраз там, де очi,
   I отвiр, щоб пастись, старiй поторочi.
   А взута корова в старi кирзаки...
   Ти смiйсь чи ридай, а послухай-таки...
   4
   - Чого це Ви, бабо, корову узули?
   - А що радiацiя, Ви, мабуть, не чули?!
   - В синових чоботах взута корова -

   Нехай же пасеться i буде здорова,

   I бабi ще дасть до вiдра молока,

   Така замашна i молочна така.
   - Чого це Ви, бабо, уся в целофанi?
   - Хiба ж я газет не читаю, чи як?

   Корову видою на свiтаннi,

   Взую, одягну й веду за рiвчак...
   - Чого це Ви, бабо, з людьми не по?хали?
   Коли виселяли iз зони село?
   - А я серед то? проклято? вiхоли

   Взяла й зосталася - синам на зло!

   ВIЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГIЯ

   Проходила по полю -

   Зелене зеленi?...

   Назустрiч Учнi Сина:
   Возрадуйся, Марi?!
   П Тичина, "Скорбна мати"
   Назустрiч Учнi Сина,

   Пiд руки - та в кабiну.

   Знов дивна ця людина!
   - Мене пiзнав ти, Сину?

   - Чого тiка?ш, Мамо,
   Тож мусимо ловити,
   I скажу просто й прямо:
   Мене не обдурити!

   Тебе вiзьму я в Город

   До внукiв помирати.-

   Сказала йому гордо:
   - Я - невмируща мати!

   Дивилися солдати,

   Як плачуть генерали,

   I знов стара до хати

   Чимдуж чимчикувала,

   Де бусол i криниця,

   Де кiт ?? й корова,

   I де усе, що сниться

   Без слова, лихослова.

   Пройшла усi сторожi,

   Минула всi обвали,

   Палали ?? рожi,

   Як пiвнi-генерали.

   Було все мов на лезi,

   Якому все стинати -
   I квiтку прямо в цезiй

   Поцiлувала Мати.

   Все плакало на сонцi,

   Не хтiло помирати.

   I квiтку прямо в стронцiй

   Поцiлувала Мати.

   ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВIДПОВIДI

   Всi криницi в целофанових капшуках,

   Всi колодязi затушкованi

   Питали тодi одне-однiсiньке:
   Де знайти кiлометри целофану

   На рукотворне Ки?вське море

   Чи бодай на Десну зачаровану,

   З яко? Ки?в п'? воду?!

   СОЛОВЕЙ-РОЗБIЙНИК

   - Марiя, Марiя... Та Марiя не та.
   Та зродила Христа,
   ця - анцихриста!..

   Як почула вона, то вся похолола,

   I треба ж таке почуть вiд людей...

   Свiту не бачила вже довкола...

   Куди ж ?? доля тепер заведе?!

   Отож всi заслони вона обминула,

   Пiшла по старих партизанських стежках,
   До хати вернула. I в хатi заснула.

   I снився найстарший ?й син попервах.

   Вiн все оце вигадав. Станцiю й атом.

   Вночi аж свiтилась його голова,

   Не був вiн на кучерi завжди багатим -
   Багатим вiн був на нелюдськi дива.

   Свiтилася лисина дуже вже лячно,

   Хоч син, та боялись його, мов бiди:
   Дуже вже твердо вiн йшов i обачно,

   Аж страшно було вiд твердо? ходи.

   При?хав до матерi якось на рибу

   (Тому й на коровi його кирзаки!),

   I дверi його впiзнавали по рипу -

   Безсонний такий i затятий такий.

   - Зробимо, мамо, тут станцiю чисту,

   Мiсто зведем, де полин та буркун.-

   Свистiв як проклятий. I, мабуть, по свисту
   Сусiди прозвали: - Марi?н свистун...

   В Прип'ятi порожнiй Соловей-Розбiйник,
   Як вибiйник ночi, сам-один живе.

   Вiн не мрець-покiйник i не чародiйник,
   Вiн живе, i тьохка?, i за душу рве.

   Ось дозиметристи сплять в наметi чуйному.
   Соловей-Розбiйник раптом загримить -

   I у свiтi дивному, i у свiтi чулому

   Солов'?м розстрiляна божевiльна мить.

   Його ловить армiя й лисi академiки,

   I японськi роботи i япономать,

   Всi стратеги й тактики у вогнi полемiки
   В саркофаг намiрились Солов'я впiймать.

   Альфа, бета з гамою - невидимi променi,
   I вiн теж невидимий - Лисий Соловей,

   Ще в походах Iгоря його крила стомленi,
   Дивиться ж безоднями молодих очей.

   МАТИ I "ХРИСТОПРОДАВЦI"

   ...Тепер на змiну,

   нехай i поодинокого,

   мародерства звичайного

   прийшло вишукане, iнтелектуальне:
   шукають предмети старовини,

   найчастiше - iкони...
   А. Михайленко, "Коренi i пам'ять Зони..."
   Чогось ?? било, термосувало,

   Душу закутувало сльотою,

   А згодом мов пiдказало:
   - Змий ти голову дощовою водою,

   Воно тобi i полегша?,

   Коли голiвонька буде змита

   Дощовою водою з-пiд ринви

   Цього пекельного лiта!

   Отак вона i зробила:
   Набрала води в каструлю

   Iз бочки,
   що тихо цiдиться

   I по?ть яблуню й грушу-дулю,

   Набрала води, нагрiла,

   I голову змила, i вмилась,

   А потiм лягла чистенька,

   Аж наче вся засвiтилась!..

   I снилась ?й дивовижа -

   Летить вона пiд небесами,

   Така молода-молодюсiнька

   Ширя? понад лiсами.

   Коса в не? вiльно розплетена,

   Начеб у молодо?,

   Тiльки волосся сивого

   Багато в коси ото?...

   I снилось - сини хапають
   I в матерi рвуть волосся,
   I з нею летять у небi,
   I дiтьми малими голосять,
   Схопили матiр за коси
   I нумо ?х виривати,
   А мати по небу навтьоки -
   Вiд синiв утiка? мати!..
   Аж раптом вона стрепенулась,
   Прокинулась: мотоцикли
   Пiд хатою захурчали,
   А потiм раптово зникли.
   Подумала мати: мiлiцiя
   Знову примчала по мене.
   Та я затялась навiки -
   Тут збуду життя оглашенне!..
   Аж раптом рипнули дверi,
   Щось сунуло вже до хати,
   Лiхтарем ?? шмагонуло,
   Матiр Божу стало здiймати,
   Скриню стару одчинило,
   Сорочку взяло з поликами,
   Дихало перегаром,
   Збиткувалося над вiками...
   Чом же ?? зацiпило,
   Прийшли, бач, не пiшодрала!
   - Господи, та це ж Вовка! -

   Онук ??! Син генерала!

   Навiв, бач, "христопродавцiв" -

   Хати вони чистять повсюди.

   Схопилася баба за серце -

   Схопила онука за груди.
   - Полундра! - вiн злякано вдарив

   I бабi вчепився в волосся,

   Думав, що баба з могили,

   Або щось лихе приверзлося.
   Втiкали вони з переляку,

   Гримнули мотоцикли...

   Цвiркуни лише били в душу,

   А потiм тихенько зникли...

   Коса лише вирвана долi

   Лежала на збитiй iконi...

   Пропали, прогуркотiли
   I щезли бензиновi конi...

   Коса лише, вирвана внуком,

   Свiтилася на долiвцi.

   Баба iз лiжка звелася

   I нипала по долiвцi,

   Каганцем собi присвiтила,

   Подивилась на себе на лису,

   Беззубо собi посмiхнулась:
   - Ну й дiвка, до пари бiсу!..-

   Дивились безоднi зорянi

   Услiд дорогому онуку...
   - А сон таки справдi справдився,

   А сон таки справдi в руку!..

   МАТЕРИНСЬКА ПIСНЯ З ЧОЛОВIЧО? ДУШI

   Не дiтись, не дiтись менi вiд вогню!
   О ноче, ночуй мене! Днюй мене, дню!
   Куди не пiду я, мов кiнь вороний,
   Мене здоганя? сам хрест вогняний.
   Пекучий, палючий - на всi небеса,
   I пада? з нього вогненна роса,
   Бо небо роздерто, i думи роздертi,
   Три чисницi, може, лишилось до смертi,
   Той огненний хрест, а на ньому i в нiм
   Пала? мiй син у кiльцi вогнянiм,
   Бо атомнi цвяхи засаджено в руки,
   Бо губи горять од пекельно? муки...
   Лиш я намагаюсь до нього iти,
   Тiка? вiн геть в несусвiтнi свiти,
   Лиш я намагаюся вирвати сина,
   Де мучить його вогняна хуртовина,
   Я прагну до нього - вiн прагне вiд мене,
   I котиться нiмбом те коло вогненне...
   Тодi я тiкаю вiд нього - i вiн
   За мною женеться хрестом навздогiн.
   Куди не ступлю я, мов кiнь вороний,
   Мене здоганя? сам хрест вогняний,
   Клекоче, стукоче у дивнi копита,
   Дорога роз'юшена слiзьми побита,
   Пробита, цвяхована тяжко слiзьми...
   На вiчнiй дорозi розiп'ятi ми...

   ТРАКТОРИСТКА

   На горi горить реактор -

   Пiд горою оре трактор...
   З сучасного фольклору
   Не чiпайте мене.

   Я - трактористка.
   Якось - це було по вiйнi -
   Голова матюкав тракториста,
   Вздовж i впоперек,
   Так i сяк його смужив,
   Пiвруки йому люто виважував,
   Плюнув
   I пiшов у контору.

   Демобiлiзований тракторист

   Незворушно вернувся додому,

   Незворушно води напився,

   Незворушно у клуню зайшов.

   Розвернулася клуня -

   Вийшов танк.
   Звiдки вiн взявся?

   Чого вiн чекав у клунi?

   Танк люто йшов на контору.

   Голова пiд мiсток сховався.

   Танк залишив вiд то? контори
   Купу нещасно? глини -

   Трощив усе i патрошив,

   Доки нарештi ухекався.

   Тракторист тодi вийшов iз танка

   I пiшов у район... здаватись...

   Не чiпайте мене.

   Я - трактористка.
   Кабiна герметизована -
   Не для мене.
   Кожен день я ковтаю пилюку
   З чорнобильськими радiонуклiдами,
   Вченi кажуть по телевiзору,
   Що вони мiнiмальнi.
   Ще раз вченим повiримо.
   Але не чiпайте мене.
   Не кажiть менi того,
   Про що можна бодай помовчати.
   Я ж не прошу у вас телевiзора
   У свiй трактор герметизований.
   Не прошу кондицiонера.
   Прошу ?дине -
   Бодай не брешiть.

   Розумi?те, трактористка я, трактористка.
   Чорнобильська трактористка.

   Менi ще треба родити.

   ПРИМIТИВНИЙ ПОРТРЕТ СКЛАДНО? ЛЮДИНИ

   Можна все на свiтi вибирати, сину...
   _В. Симоненко_

   Бард кучерявий, мов макiтра,

   Все воював проти пiвлiтра,

   Сказали б "за", то був би "за" -

   Сяйнула б перваком сльоза.

   Чи радiо, чи телевiзор -

   Для нього менторський був мiзер.

   Усе вiн справно осiдлав -

   Усiх вiн вчив, всiм славу слав.

   Бувало, й праску пiдключи -

   То заговорить i вночi

   Солодким голосом, будь ласка,

   Немов приймач, безсонна праска.

   Такий був славний славослов,

   Що як не стань - не лихослов!

   А як же Матiр оспiвав,

   Що попелiли всi слова.

   Фотографи спiшили справно

   I парно вдвох ?х - дуже славно

   Для всiх видань по саму Кубу

   Тиражували на всю губу!

   Вiн Матiр ставив як трибуну

   I вергав рiч свою трибунну,

   З Трибуни-Матерi кричав -

   Свiт дивувався... й величав...

   Та як здригнувся чорний атом,

   Вiн Матiр згаду? лиш матом,

   Вiн ви?хав, а не утiк,

   Як сам вiн в мiкрофон прорiк,

   Щоб перспективи вищi мати.
   Не вмiла ж Мати шанувати,

   Не всi ж вiнки приберегла

   Для кучерявого чола,

   Не пiдсадила на всi трони

   Зад войовничо? персони,

   А примiтивам треба знати,

   Що матiр можна й вибирати!

   А гордий свiт? Вiн не горду?.

   Вiн дивиться... i аплоду?...

   ОДА МОЛОДОСТI

   Лава вулканна нестерпного бiтуму.
   Бурха? полум'я. Валу? дим.
   I рвуться слова без жодного вiдома:
   - Коли помирати, то вже молодим!

   Соловейко сiя?, i витьохку? мiсяць.

   Стрiля? вогонь навiсним i твердим,

   I серце пала?, не рушить iз мiсця:
   - Коли помирати, то вже молодим!

   Жаб'ячi хори у прип'ятськiй тишi ? -

   Чадiють в безумi лютих годин.

   Свiт iдiотству?, хоч зверху мудрiша?,
   Врятований ще раз життям молодим.

   За безладу безмiр, за кар'?ри i премi?,
   Немов на вiйнi, знову вихiд один:
   За мудрiсть всесвiтню дурних академiй
   Платим безсмертям - життям молодим.

   * * *

   Стали в вiкна бити шершнi
   I джмелi густи,
   Стали душi, тяжко вмершi,
   Натовпом густим.
   I чого б мене питати,
   I нащо б я ?м,
   Коли й сам не дам я ради
   Iз життям сво?м.
   А вони мене питають -
   Що воно й куди.
   I не дихають - ридають
   Голосом бiди.
   Що менi собi сказати?
   Бо я бiльше в них,
   Бiльше в них питаю ради
   В сумнiвах нiчних...

   РОЗДУМИ ПIД ЧАС ВIДКРИТОГО ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО СУДУ
   В ЗАКРИТIЙ ЗОНI НА СТАРУ ТЕМУ: IРОД I ПIЛАТ

   ...В зв'язку з аварi?ю в Чорнобилi рiзко
   пiднялася гiркота i розчарування наукою...
   Ю. Щербак, "Чорнобиль"

   ...I ранiше у багатьох виникав сумнiв
   у правильностi вибраного для станцi? мiсця...
   В. Олiйник, "Випробування Чорнобилем"
   Що нам цар Iрод! Сивий примiтив!
   Його загнали два тисячолiття.
   А днi старi на iродський мотив
   Нам видаються старосвiтським смiттям...

   В нас - Безiменнiсть! Всiх вона по?сть,
   Та ще й закусить нами з iменами...

   Вона там сьома, де було ?х шiсть,
   Сiмдесят сьома, хитра до нестями.

   Чому ?х - шiсть? А де ж це сьомий - Ти?!
   Чому ти не сидиш на лавi - перший?

   Нi! Ти зориш на нас iз висоти,

   Науки длань над нами розпростерши.

   Все зекономив? Совiсть?! Честь?! Зумiв
   Забалагурити самi Верховнi Вуха.

   Колегiальний ум в мiльйон умiв -

   А лестощi лиш персональнi слуха.

   Чому ?х - шiсть? А де ж це перший - Ти?!
   Чому ти не сидиш на лавi - Перший?

   Нi! Ти зориш на нас iз висоти,

   Длань керiвну над нами розпростерши.

   Так, ти вгадав, знак Вирождення - Ти,
   А не Вiдродження, такий пiдлотний вирiд...
   Iсторi? пiдземно? кроти
   Тебе знайдуть i вкажуть точно - Iрод.

   Хоч засторогу я несу гiрку,

   Не каменую Чесний Храм Науки...

   А хто це там за ширмою в кутку?

   Од радiацi? Пiлат вмива? руки...

   * * *

   Коли Змiй чистить яблуко

   Перед тим, як ?вi його вiддати,

   Вiн шкiрку зрiзу? по спiралi -

   Зелений виток з-пiд ножа його плине

   I зветься вiн пiзнанням...

   Змiй яблуко рiже надво?

   I витина? ядро з половинок,

   Вилущу? нутрощi iз насiнням -

   I тiльки тодi ?вi його да?.

   ?ва дiлиться iз Адамом...

   СУЧАСНА СКОВОРОДИСТКА

   Мисливська бувальщина

   Яка краса кругом,

   Який веселий свiт...

   Мисливцi молодi

   Втомились пiд обiд.

   Цей хутiр, хутiрець,

   Цей виселок села,

   I п'ять хаток у нiм -

   I четверо без скла,

   А п'ята ще жива,

   Ще стежка йде туди,

   Й несе вряди-годи

   Якесь вiдро води...

   I ми туди зайшли

   Без зайцiв, без лисиць.

   Поставили в кутку

   Свiй арсенал рушниць.

   А бабця у кутку

   Лежить на тапчанi

   I тихо так, як смерть,

   Чорнi? - на стiнi:
   - Спасибi, хлопцi, вам,

   Що в хату ви зайшли,

   Що в хатi тарарам,

   Простiть - нема коли...

   Взялася вмерти я,

   Ось i труна в кутку,

   Ось i гора свiчок -

   Надбала на вiку.

   Та нiкому сховать

   Мене, ягу стару...
   Вiд того я нiяк

   По-людськи не помру.

   Спасибi, хлопцi, вам,

   Вас принесло-таки.

   Онуки ви чужi -

   Мо? гробовщики...

   А цвинтар - онде вiн,

   Йде стежечка туди,

   Могила жде мене,

   Як у Сковороди...

   Сама ?? щодня
   Довбала з мiсяць я.

   Скiнчилася моя

   "Житт?ва мiсiя"...

   Сини всi розповзлись,

   Чортма i невiсток...

   Зосталась я сама,

   Мов на вербi листок.

   Ну, а села нема.

   Втекло кудись село.

   Було колись село -

   Життя колись було.

   Вас покара Господь,

   Як лишите саму...

   Я вас не пiдведу -

   Вiзьмусь... i вмру вiзьму...

   Лиш в руки я вiзьму

   Цю свiчку воскову -

   Вже, дiточки, за мить

   Уже я не живу.

   Схова?те мене,

   Вiдразу ж пом'янiть -

   Он самогон в кутку.

   Он хлiб. Самi вiзьмiть.
   Он цвяхи. Он хустки.

   А онде молоток.

   Дай ще води ковтну.

   Ковточок ще. Ковток.

   БАНКЕТ В ПОРУ СНIДу, або СКIФСЬКА МАДОННА

   1

   На рукотворному морi

   Серед зелено? ропи,

   Наче келихи вiчностi,

   Цокнулись черепи...

   На рукотворному

   Кременчуцькому морi,

   Яке я теж колись оспiвав

   Студентським голоском
   недолугим
   У свiй мiдний
   Солдатський кларнет,

   Наслiдуючи звитяжну

   Довженкову Золоту Генеральську

   Трубу,
   На рукотворному Кременчуцькому морi,

   Яке високо розхвилювалось
   над цвинтарями,

   Цокнулись бiлих два черепи.

   Один череп та й

   Хмельницького Богдана,

   Другий череп та й

   Сiрка затятого Iвана:
   - Це ти, Богдане?
   А казали, що ти згорiв?
   - Це ти, Iване?
   Як ти шлюзом сюди забрiв?! -
   На рукотворному морi
   Серед зелено? ропи,
   Наче двi бiлi чари,
   Цокнулись черепи...
   Аж тут будiвельники

   З Чигиринсько? АЕС,

   Не чайка у кожного,

   А лютий "Прогрес",

   Не байдики били,

   А рибу ловили,

   Шпурляли блешню

   З усi?? сили -

   На спiнiнг по черепу

   Упiймали
   I здивувались!

   А вам цього мало?!

   Як вам цього мало,

   То ще не кiнець.

   Як хлопцi-молодцi,

   То кожен молодець,

   На нiс "Прогреса"

   Вчепили по черепу,

   Як годиться кожному

   Самогоночерпу.

   Серед то? зелено?

   Рукотворно? корости

   Мчали по морю
   Пiратськi ростри,

   Понад всi закидушки

   I вудочки донки

   Летiли скажено

   Навперегонки...

   На рукотворному морi,

   Серед зелено? ропи,

   Куди ви мчите так,
   Мо? черепи?!
   - Ти, пане Богдане,

   Так лiтав коли-небудь?
   - Нiчого, Iване,
   Попадемо на небо!..-
   Та попали на юшку,
   Де хлопцi-орли

   Багаття вербове
   До хмар розвели.
   Скiльки ?х з'?халось,

   Звiдки взялося!

   Iз Поднiпров'я,

   Iз Понадросся,

   Де сини хлiборобськi,

   А де вже онуки,

   А де уже правнуки

   Сплелися за руки

   I ходять у танцi

   Навколо вогню.

   Чи я все це бачу?!

   Чи, може, я сню?!

   Куди там ти сниш,

   Коли люто пече,

   Тобi - гаряче,

   I менi - гаряче...

   В багаттi сто?ть

   Скiфська мадонна.

   Дитя кам'яне
   Хоче вийти iз лона,

   Та мати замкнула

   Руками живiт,
   Не хоче дитину

   Пустити у свiт.
   - Може, розродиться? -

   Регiт сто?ть
   I пробива?ться

   В пекло столiть.
   - Пiдсмажимо бабу! -

   Кричить внучка ротата...
   Чом так всiх вабить

   Вогонь Герострата?

   Чом руйнiвний
   Так шалi? азарт,

   I видно по ньому -
   Хто чого варт?!
   - Бабо, роди! -
   Кричать голi нащадки.
   Танцюють, рачкують,
   Хто просто, хто задки.
   Партнери сiдлають
   Голих дiвок -
   З жаху тiка?
   Останнiй вовк...
   Голi дiвки осiдлали партнера.
   Все по?да?
   Вогонь-ненажера.
   - Ти щось таке бачив,

   Пане Богдане?!
   - Попали ми в пекло,

   Тримайся, Iване!..-

   Та скiфка не родить.

   Вже чорна сто?ть.

   Дим лютий валу?.

   Вже зоряна сiть

   У небi з'явилась.

   Вже мiсяць з-за хмар

   Сонцем козацьким

   Зорить на пожар.

   Та баба затято

   Сто?ть у вогнi...

   Не видно тобi?

   Зате видно менi!
   - Зараз ти, суко,

   Розродишся враз! -
   Шалi? чи сказ,

   Чи скажений екстаз,

   Та нашi рибалки

   Вже шини несуть,

   Навiть для скiфiв

   Пекельна в них суть.

   Шини - на бабу.

   Бензином полили.

   Кострище iз гуми

   Ще раз пiдпалили -

   I заревло,
   завирувало,
   загоготiло -
   I кам'яне розверзлося тiло,

   I розродився порепаний мiф,

   I вийшов на волю розлючений скiф,

   Щоб наволоч голу стрiляти iз лука...

   Раптом розчинилися дверi у Чигиринi, у мiлiцi?: голий
   хлопчина зi стрiлою у спинi, з п'яним жахом у голосi
   розповiда? про щось несусвiтенне,?дине, що розiбрали:
   - Скiфи!

   Коли при?хала мiлiцiя, дивне побо?ще вiдкрилося перед
   очима: всi голi гульвiси були прохромленi стрiлами, два
   бiлих черепи стримiли на човнах, чорна порепана
   скiфська баба плакала чорними слiзьми i не давала
   дострiляти сво?му синовi останню пару, яка була зайнята
   сво?м. Сходило сонце, а з кущiв долунювало i старе, i
   сьогочасне водночас:

   - Сонце мо?, чи не бо?шся СНIДу ти?! -
   I повлягались голi... снiдати...

   ЧОРНОБИЛЬ ПО-МIЛАНСЬКИ

   Дипломатам роботи по зав'язку -

   Щодня викидають з подвiр'я

   За чорнi стрiлчастi грати

   Дебелу капусту, як сизi ядра.

   Демонстранти приносять ?? щодня

   I завчено кидають, як спортсмени,

   У подвiр'я нашого консульства,

   Щоб знала "iмперiя зла".

   Радiацiя в сизiй капустi,

   У цвiтнiй, у петрушцi, у морквi...

   Зручно як закидати фермерам

   Перележанi ядра головок.

   Натренованi гуманiсти

   Прив'язали корову-помсту,

   Чорно-бiлу тiльну корову

   До чорних стрiлчастих грат.

   Не давала корова спати

   Навiть звичному персоналу,

   А жiнки ?? нашi жалiли,

   Напували нещасну з вiдра.

   Корова затято мукала,

   День i нiч ремигала надсадно

   I жахала набряклим вим'ям -

   Тяжко ?й далась демонстрацiя.

   А потiм взяла й отелилась,

   Спородила ловкеньке телятко.

   Чорно-бiлий бичок звiвсь на ноги -
   Назвали його Чорнобилем.

   Дивилось теля на цей свiт

   Дуже юно й незрозумiле.

   З двох сторiн пiдходили дiти

   I давали поссати пальчика.

   Соромно стало дорослим -

   Одв'язали корову з телям,

   У критий фургон завели

   I на ферму вiдправили.

   З ДОПОВIДНО? СКРОМНОГО АГЕНТА ФРАНЦУЗЬКО? РОЗВIДКИ
   ПРО ПОВЕДIНКУ ПОЕТIВ У ПАРИЖI

   Японський поет Хiро Сiм цiкавився дуже всiм
   Шанували його усi ми Вiн при?хав iз Хiросiми
   Хiро Сiм - японський поет схилився був на парапет
   Коли Сена текла попiд нами Усiма паризькими снами
   Зваблювала катерами

   Спалахом дiорами Росiйський поет Фрол
   Байкал ?здив на цвинтар бiлогвардiйський
   Все могилу якусь шукав

   I кинув грудку грунту московського

   На могилу Андрiя Тарковського

   Укра?нський поет Чорний Бiль (скорочено: Чорнобиль) хотiв на
   Набережнiй купити iкону
   У них пiдляга? це пiд заборону

   Лише двох франкiв не вистачило

   I все у нього iз рук вискочило

   Матиме спокiй на митницi бодай

   А iкона стара була хоч молода Епоха? Доля? Смерть?
   Так, я вже знаю хто - Чорнобильська Мадонна?!
   Тебе вкрутила в чорну круговерть
   Чи вилонила з молодого лона?

   Але ось фiзик прибiг. Дивна для мене ця мить.
   Яка ж я йому солом'яна оборона?!

   Шепоче вiн болiсно: - Вона менi не простить...
   Не простить... Чорнобильська Мадонна...

   Вона вже взяла. Одного. I двох. I трьох.
   I я не збрешу... Хоч помста ?? законна.
   Може, ти ближче до не?, хоч, звiсно, який ти бог.
   Помста вона i ? - Чорнобильська чорна Мадонна...

   Хлопчина такий молодий. Благословенний вiк.
   Пiд четвертим реактором - усмiшка безборонна...
   - Розумi?те, донька у мене.
   Донечцi - один рiк.

   Може, простить вона - Чорнобильська Мадонна?!

   - Слухайте, хлопче, адреса у вас не та.
   - Грiхи я не вiдпускаю,- шепочу я монотонне
   Хлопчина ж ображено з колiн сво?х вироста,
   Наче сто?ть за ним справдi Чорнобильська та Мадонна.
   - Коли до Поета не можна з душею на сповiдь
   прийти,
   То куди ж менi дiтись з бiдою - йти по iконах?! -
   Дивилася Iстина з вiчно? висоти,
   З-пiд чорного рушника - Чорнобильська наша
   Мадонна.

   ХРЕЩАТИЦЬКА МАДОННА

   У юрмищi хрещатицького дня

   Ти боса йшла, ти, сива Катерина -
   Бунт Врубеля з кирилiвського дна,

   Летюча йшла, жагуча i поривна.

   Сахалися од тебе - що таке?
   Бо ляльку ти з лахмiття спеленала,
   Бо молоко було в тобi гiрке,
   Бо всюди й скрiзь дороги було мало.

   Невже цi очi помстою горять?

   За муки ненародженого сина?!

   Вуста киплять i сивi од проклять,

   Невже прокляття - суть твоя ?дина?!

   Кому ти будеш мстити? Чи й менi?

   Чому ж тебе душа вчува? мстою,

   Настояною геть на полинi,

   Сугестi?ю дикого настою?!

   Чи той, хто винен, сам в собi згорить -
   З тво?х очей для нього iскри досить?!
   А хвора кров iз рани цебенить,

   А кровi гул палючий i гундосий...

   Ти - збожеволiла. З лахмiття ляльку ти
   Несеш - куди? Хiба в психiатричку?!

   Тебе - знайти, од пекла вберегти!

   А ти втекла, як в пекло, в електричку...

   Спеленуте нiщо в тво?х руках.

   А груди чом так спалено розпухлi,

   А губи чом запаленi в вавках -

   Запаленi на вогняному кухлi?!

   Який напiй ти в квiтень той пила,

   Коли, заквiтла сином, ти ходила,

   Вiд Iрода себе не вберегла -

   Тебе накрила та нечиста сила?!

   А хустка збилась так на головi,

   Що лисиною свiтиш, Божа Мати...
   Я босий слiд твiй бачу у травi,

   Який боюсь i подихом займати.

   ЕПIЛОГ

   ...Та стали хуртовини наступати,

   Та стали вдовиченкiв побивати:
   Що перва хуртовина
   Дома попалила,
   А друга хуртовина
   Скотину поморила,
   А третя хуртовина
   У полi й у домi
   Та хлiб побила,
   А нiчого в полi й у домi
   Не й остановила...
   Укра?нська народна дума

   "Бiдна вдова i три сини"
   Вона дивиться, дивиться в душу.

   Вона палить очима до дна.

   А я все це дотерпiти мушу,

   Бо в душi не душа, а вина.

   Ну чого ти, чого ти, чого ти,

   Одкараскайся геть, вiдiйди!

   Вона ж стала затято навпроти

   I пильну? очима бiди.

   Вона йде вже, пряму? до тебе,

   Одчинила вже дверi - й тобi

   Нахиля? це атомне небо

   У сво?й потойбiчнiй журбi.

   Крапля совiстi ? ще на денцi?

   Вона вiрить i в краплю твою:
   У тво?му життi-одноденцi

   Я нiкчемнiсть свою впiзнаю.

   Над тобою схилилась, полiтик,

   Чи впiзнав ти цю матiр - вдову?

   Iз мiльярдом поганьблених дiток

   Вона долю несе свiтову.

   Чи впiзнав ти ??, енергетик,

   Атоммашна Величносте, ти,

   Що з тво?х скороспiлих абеток

   Людську мову нiяк не знайти.

   Лисомудрi пихатi лахудри -

   Ваших внукiв вона затуля:
   Боса йде на вогонь кривомудрий,

   Бо Вода вона ? i Земля.

   ?? погляд ти чу?ш, учений,

   Тож тiкай, лиш подумай, куди?!

   ?? погляд на тебе вогненний -

   Його лазером ти вiдведи!

   А менi, а менi, славослову,

   Вас-бо славив, дурний вертопрах,

   Вiдiбрало розбещену мову,

   I нiмотствую геть у вiках.

   Хто ж там, сиву, посмi? займати?

   Сiль пiзнання - це плiд каяття...

   Несе сива чорнобильська мати

   Цю планету... Це хворе дитя!..



   ГIТАРА ПАВЛО НЕРУДИ

   Помiж смертю i тим,
   Що називають безсмертям,
   Я вибираю гiтару...
   Пабло Неруда

   I

   Що може поет в цьому свiтi -
   Напитись сонетом води,
   Погладити сонце в зенiтi
   I бути, як хлопчик, радий, -
   Що може поет в цьому свiтi?!

   Я згадую днi веснянi,
   Спогадую Веймарський форум,
   Як Пабло всмiхався менi,
   I квiтцi, i зiрцi в ту пору, -
   I сонцем вмивалися днi.

   Та ось Бухенвальд - i Неруда
   Там серце сво? натрудив.
   В очах клекотала огуда,
   А вiн повен гнiву ходив
   З гiтарою в парi - Неруда.

   Вiн був - наче той материк,
   Твердий, незворушний флегматик,
   I нiмо кричав його крик,
   I я, непiддатний до паток,
   Обожнював цей материк.

   Гiтара ж, мов хвиля ласкава,
   Все била в його береги,
   Аж гнулася дивом лекала,
   Такий вiн був ?й дорогий -
   Музична ласкавка легкава.

   Проклятi цi концтабори -
   Мембранне вона трiпотiла
   Й летiла йому догори,
   То тiло тулила до тiла -
   Любила над концтабори...

   Та як же, та як вiн ожив,
   Отой Бухенвальд, аж у Чiлi?
   Скажи менi, Пабло, скажи,
   Про днi розкажи поночiлi,
   Де час Бухенвальдом ожив.

   Як цвiль пiдiйма?ться з дна
   I честь вiддав Пiночету -
   Новiтнiй фашизм розпина
   Гiтару i душу поету,
   Бо ж гнiвом клекоче струна.

   Що може поет в цьому свiтi?
   А може вiн вмерти тодi,
   Як душi замкнули у клiтi
   I хунта над виром подiй
   Павучо зависла в зенiтi.

   Та нi ж! Не помре вiн тодi,
   Хоч смерть його в губи цiлу?,
   Хоч губи у не? твердi -
   Межа навiть чорному злу ?,
   Не може вiн вмерти тодi...

   II _

   Обрубанi руки у Хари.
   На сонцi - кривавий пил.
   Змордовано душу гiтари
   На гiтлерiвський копил.
   Гiтару кладуть на мари.

   Коли протира Пiночет
   Кривавi сво? окуляри,
   Що може в розпуцi поет:
   Невже ж бо волати до хмари -
   Гiтари, гiтари, вперед?!

   III _

   "Iнтернацiоналом" суремить спiв
   Над неподоланою труною,
   Хоч кулемет люто косить з-пiд брiв.
   Вста? правiчною новизною
   "Iнтернацiонала" суремний спiв.

   Робiтники iз святих передмiсть
   Лагодять струни в лихому пiдпiллi -
   Хоч кулемет розлютовано ?сть
   Струни отi посивiлi, аж бiлi, -
   Аль?ндiвську гвардiю з передмiсть.

   Пабло, мiй Пабло, струна до струни,
   Душа до душi - нехай руки закутi,
   Вiко дощенту розбий у труни,
   Хай кулемет захлина?ться з лютi,
   Над смертю - гiтарою нам продзвени!



   ЖАРТIВЛИВА БАЛАДА ПРО ВИПРАНI ШТАНИ

   Нiч розписала небо
   в синю домашню вазу.
   Захлинулася електричка.
   Комар в споришi принишк.
   Замурзався я на роботi -
   i мати примiтила зразу
   Заплямленi солiдолом ще путнi
   сiрi штани.


   Баняк на плиту поставила.
   Дiстала з полицi мило.
   А мiсяць у бiлих споднях
   з батьком у шахи грав.
   Далеко овогнене мiсто
   на сон голубий мостилось.
   Смачною була пiсля пива
   густа кабачкова iкра.

   Вiдгонили грушами хмари.
   У вiтрi топилися шепоти.
   Сад колихався солодко
   на гойдалцi тишини.
   А на пружинистiй шворцi,
   звiшенi за манжети,
   Пришпиленi гострими зорями,
   в небо iшли штани.

   (Повнi образи, повнi огуди
   Мо? пишногубi етюди.
   "Це вже занадто, це вже занадто" -
   Менi нашiптували сонати,
   I розсипались по панелi
   Мо? рондо i ритурнелi -
   Я обiйшовся без них,
   Оспiвуючи штани.)



   МАНАЙЛОВА ВИСТАВКА

   Варiацiя на тему "Скорбота" (1940)

   Був собi тато, була собi мама,
   було собi я.

   Тато сидiли собi на ослонi.
   Тато робили менi вiтряка,
   А мама кашу менi варила,
   А киця Мурка гралась собi з хвостом.
   А прийшли дядьки, кричали на тата,
   I мама мене зачинила у хатi,
   I киця кричала на мене без мами.
   Кричала киця на мене,
   Кричала мама надворi,
   I я кричало, бо всi кричали,
   I з печi так пахла гречана каша.
   Захотiлося татовi спати,
   Склали руки йому на грудях
   I поклали тата на лавi.
   А я собi кричало: "Дайте кашi!
   Ну, мамцю, дайте кашi, мила мамцю!"
   Мама плаче коло печi,
   а я плачу коло мами.
   Отож пiду до тата,
   нажалуюсь на маму:
   Я хочу собi кашi, а мама не да?.
   Свiчка на столi. Руки на грудях.
   Був собi тато. Тепер тiльки мама та я.



   ОДА СОВIСТI

   Дослiдiв зливи. Каскади думок.
   Експериментiв напружений крок.
   Ось Феофанiя. Ген там Дубна.
   В криницi пiзнання не бачу я дна!
   Та голос пiдношу за бомбардування
   Ядра та?мницi! Хай тихе свiтання
   Розчепиться криком хитрющого кварка!
   Хоч сумнiв, як ворон, нав'язливо карка:
   Навiщо? Для бомби?! Навiщо? Для муки?!
   Чого ж Оппенгеймер заламував руки?!
   Чи ж фiзики атомних псiв розпустили?
   Та в Хiросiмi згорiли й могили!
   Як совiсть народiв звелася з золи,
   Чи ж фiзики атомних псiв вiдтягли?!
   Намордник на бомбу! Скиглiння бiди!
   Вже атомний лайнер хрускоче льоди!
   А в тишi стозвукiй на всi голоси
   Виють i виють атомнi пси...
   Крiзь виверти мозку й фашистську грiзьбу
   Над вченим хай ся? моральне табу:
   Жодного грама науки для зла.
   Добро хай осяю? мудрiсть чола,
   Хай воля пiзнання розгортуе дi?,
   Хай совiсть веснi?, хай свiт молодi?,
   Хай вiтер зеленим сво?м язиком
   Пiдтверджу? серця весняний закон:
   Жити. Творити. Свiт берегти.
   Свiтити людинi на цiлi свiти.
   Холонуть зiрки. Але чуйно i зiрко
   Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зiрко!



   ОСТАННIЙ МIСТ ПОЛКОВНИКА

   Вдарили сурми в ма?во листя зеленого,
   Крила наметiв лячно залопотiли,
   Зорi летiли в очi молодо i черлено,
   I сон оксамитив непрочумане тiло.

   Багнетами хряснули карабiни холоднi,
   Сiялась нiч крiзь рожеве решето.
   Смачно кричали сколошканi взводнi,
   I шикувались солдати нарештi.

   Ковтали останнi сонливi шепоти,
   Сопiли друзям у теплi потилицi.
   В уявi блукали несмiлi прожекти,
   У що ця тривога неждана вилл?ться.

   Рiжучи мрево тугою статурою,
   Мiсячи порох чобiтьми яловими,
   Незугарною рухливою скульптурою
   Вирiс вiн перед рядами ямбовими.

   Одноокий, на цибатих кривих ногах,
   Ведучи на прив'язi штабну свиту,
   Вiн темряву бив пiд лопатку i в пах
   Хохлацькою скоромовкою басовитою.

   Полковник старiв на наших очах
   I, втямивши це, холов до образи.
   МАВ[1] його пружно i тепло гарчав -
   Вiтер пiд пахвами в нього лазив.

   Слова конали в терпкiй живицi,
   Слова навзаводи йшли в замiс,
   Слова наливали тiло по вiнця
   Зеленим маревом пiснi про мiст.

   Рiзкий ацетон ковтала iмла,
   Гойдалися блоки на спарених шинах,
   Кавалькада металу гуркiт тягла,
   Небо вигойдувала на пружинах.

   Хитаючи прутом пругко? антени,
   МАВ зеленавий мiж ЗIЛами нишпорив,
   I рятували дивацькi крени
   Його шофера, грузина вишколеного.

   I вже начштабу летiв туди,
   Де ляже моста зелена соната,
   I вiявсь за МАВом блакитний дим,
   I бiг наказiв полковничих натовп.

   В апарелях пiщаних хрустiла лоза,
   Над урвищем рiзко хрипiли гальма,
   Полковник кричав захрипло: "Назад,
   Назад, такувашумать, негайно?"

   I, як тасу? карти картяр,
   Збивав вiн машини в строгi колони,
   А потiм палив: цигарковий жар
   Не встигав йому сипати дим солоний.

   Блоки летiли, збиваючи бiлу грозу.
   Прогони гули,
   катери сновигали чвалом,
   I мошкара надибала сизу брудну лозу,
   I на бровах мостилася
   викличне i зухвало.

   Зводилось сонце. Обсiла його мошкара.
   Воно червонiло -
   покусане, зле i безруке.
   I вже вигулювало кругле, як сонце,
   "ура".

   I чувся з-за лiсу
   продимлених танкiв грюкiт.

   Зiрвалися з прив'язi ситi тугi БМК[2],

   Входили в лiнiю вже налаштованi ланки,
   I вктягся мiст на понтонах,
   як на биках,

   I гарячково побiгли
   хапливi тони морзянки.

   Та вибухло серце,
   як спалах вогню вночi,
   Взялись днiпровськi очi
   димчатим сизим оловом.
   Мiст прогинався од рику
   дублених тягачiв,
   I лiкар наш полковий
   тужно схопився за голову.

   [1] МАВ - малий плаваючий автомобiль.
   [2] БМК - марка катера.



   ПОМИРАЮТЬ МАЙСТРИ...

   Пам'ятi академiка О. I. Бiлецького

   Помирають майстри. Чiтко значать вiки.
   ?х життя вперезало вогнями й димами.
   В груди траурних маршiв
   дзвенять молотки,
   I влягаються думи золотими томами.

   Люди круто жили. Люди в сонце ходили
   I державу науки несли на плечах,
   Люди гупали кайлом в оранжевi брили,
   Люди шквально згорiли,
   щоб день не зачах.

   Амплiтуда людська -
   вiд колиски до гробу.
   Та не знати народу таких амплiтуд,
   Бо ошпарю? реквi?м мою душу окропом
   I сподiвану зрiлiсть вишуку? тут.

   Сплять монархи труда. Зрi? черга велика
   До незайнятих тронiв крiзь думи густi.
   Пiдмайстри мого вiку!
   Я вашi ридання покликав,
   Щоб на цвинтарi чолами пiдрости...



   СМЕРТЬ ШЕВЧЕНКА

   (Симфонiя)

   (Уривки)

   ПРОЛОГ

   Столiття - зморшка на чолi Землi:
   Всесвiтнi вiйни, революцiй грози...
   Днiпро до нiг стежиною пролiг
   I котить славу в сивi верболози.

   Поет став морем. Далеч степова,
   I хмарочоси, й гори - ним залитi.
   Бунтують хвилi - думи i слова,
   I сонце генiя над ним сто?ть в зенiтi.

   Дно глибша?, i береги тiкають,
   Аж небо рве свою блакить високу,
   I шторми пiняться од краю i до краю,
   Од Ленiнграда до Владивостока.

   З глибин сердець джерела пружно б'ють
   I шумувати морю, не вмирати,
   Хай ллють у нього i любов, i лють,
   Тривожну шану, жовч гiрку розплати.

   Художнику - нема? скутих норм.
   Вiн - норма сам, вiн сам в сво?му стилi...
   У цей столiтнiй i стобальний шторм
   Я кидаюсь в буремнi гори - хвилi.

   I частина

   ВИШНЕВИЙ ЦВIТ

   I

   Завiрюха стугонiла, вила,
   А мороз гострив свiй бiлий нiж,
   А Земля, од ляку задубiла,
   На вiтрах крутилася скорiш.

   Щулились дороги, мерзли хмари,
   В сiру безвiсть зносило мiста,
   А дуби стругалися на мари,
   На труну, на вiко, на хреста.

   Петербурзьким шляхом, по колiна
   Грузнучи в заметах, боса йшла
   Зморена, полатана Вкра?на,
   Муку притуливши до чола.

   I намисто сипалось пiд ноги.
   Нiби кров змерзалась на льоту.
   "Сину, сину",слухали дороги
   Тих ридань метелицю густу.

   "Може б, сину липового чаю
   Чи калини, рiдному, бува..."
   А дорога ген до небокраю -
   На дорозi мати ледь жива.

   Худерля? хуга хуртовинна,
   Засипа? снiгом очi вщерть.
   I бiжить до сина Укра?на
   Одганяти знавiснiлу смерть.

   II

   Цiлу нiч надворi ви? хуга,
   Плаче, деренчить в вiконнiм склi.
   Нi дружини, нi дiтей, нi друга -
   Тiльки гiлка вишнi на столi.

   Телеграма вiд полтавцiв. М'ята.
   Вi? в душу запахущий дим,
   Та маленька свiчка тьмянувата
   Трiска? i мружиться над ним.

   Двi у шафi, що життя досвiтять,
   Ну, а там - свiтити вже йому
   В завiрюшних, грозяних столiттях,
   Серцем розпанахувати тьму.

   Нинi вишня бризнула суцвiттям -
   В пляшцi тепла гiлочка жива...
   Бiль пекучий... I вона, самiтна,
   В цвiтi вся, як в думах голова.

   Лiг у лiжко. Вi? чи не вi? -
   В заметiлях весь житт?вий шлях.
   В свiчцi ледве дихають надi?,
   I блукають пальцi в пелюстках.

   V

   Друге марення

   З шибки впурху? в кiмнату зграя  горобцiв,  всiда?ться  бiля  свiчки  i
цвiрiнчить:__

   Ми - укра?нськi горобцi,
   Як оселедцi, в нас чуби,
   Вкра?нський усмiх на лицi,
   Вкра?нськi писки i лоби.
   Що нам сипнуть, те ми клю?м,
   Чолом за ласку вiдда?м.
   Цар нас шугнув, i ми - о страх! -
   Всi пурхнули по смiтниках.
   То служимо в сво?х панiв,
   Як Бог велiв i цар велiв,
   То мостимося до чужих
   I в урнах порядку?м в них,
   А те, що Укра?на гола,-
   Нам соромно за нашi вола,
   Ми обмина?м наш смiтник -
   Вже одбуяв козацький вiк,-
   I ми не витвори локальнi,
   Ми навiть iнтернацiональнi,
   Бо як пiдiйметься ру?на
   Й зачервонi? Укра?на,
   То нам прийдеться утiкати,
   Щоб крильця не поопiкати.
   А вдалинi, на чужинi,
   А чи в сусiдськiм бур'янi
   Ми розпережемось орлами...
   Цвiрiнь-цвiрiнь, ти будеш з нами?
   Ти в нас дивись, бо спересердя
   Ми поклю?м тво? безсмертя...
   А то престол тобi зiв'?м,
   I епiгонством тихо вб'?м,_
   В труну твою, як ляжеш спати,
   Ми рiдно? натрусим м'яти.
   Що ми сво? (хай зна? свiт!) -
   Цвiрiнькнем тихо "Заповiт"...
   Ти - вiчний? Вiчнi ми, борцi,
   Ми - всюдисущi горобцi!

   VI

   Трет? марення

   Вiн лежить горiлиць i не бачить нiчого,
   Тiльки з хрому халяви - глум гидкий, навiсний.
   I пiдходить один, пружно виструнчив ногу,
   Став на груди поетовi (чи це ява, чи сни?).
   I пристуку?, i гатить
   Каблуками кованими -
   Як би серце розiрвати
   Гострими пiдковами.
   Гупотить, тупотить,
   Тисне, мне, вичовгу? -
   Злiсний танець глупоти
   В пiнi вишумову?.
   Та по грудях, та по серцю,
   Та по тiлi бiлому.

   Крики. Лемент: "Пiдсип перцю!"
   В диму очамрiлому.
   Офiцери ходять колом,
   Оренбурзький гарнiзон,-
   I, прошитий гострим болем,
   Захлина?ться прокльон.

   Вiн тужавi? мукою, битi груди розпросту?,
   Рве сорочку скривавлену - i росте, i росте:
   I злiта? мiзерiя золотою коростою,
   Збившись в закутку шинку в павутиння густе.

   I малi йому зруби, дико валяться стiни,
   Дах злiта? за вiтром, та впину нема.
   I казарми трiщать од лежачо? спини,
   З ляку в море пiрна? пустеля нiма.

   I не встати йому, мов прибитий навiки,
   Хоч пiд ним, наче хмиз, трiскотить Оренбург,
   Хоч здаються струмочками вигнутi рiки
   I дмушками дитячими посвисти бур.

   Вiн кричить з переляку, бо рука вже на полюсi
   Маца лисину льоду, а друга внизу.
   Чорне море пiзнала по козацькому голосi
   I так спрагло голубить поднiпрову лозу.

   Голова в Петербург вже уперлась - i звiдти
   Сунуть армi?, прямо по ньому гудуть,-
   I танцю? iмперiя, i двигтять динамiти,
   Щоб дiбратись до серця, в поетову лють.

   А над серцем гопака
   Панство з Укра?ни
   У червоних чобiтках
   Пробива до спини.
   Дави його, слава Богу,
   Щоб iнший боявся,
   Щоб iти в таку дорогу
   I не замiрявся.
   Гоп-гоп гопака
   У червоних чобiтках,
   У киреях вишневих,
   У шапочках смушевих...

   Вiн лежить горiлиць. Гасне свiчка поволi.
   Люто груди печуть, та нiкого нема,
   I летять на Вкра?ну незаго?нi болi,
   Зупиняють ?х грати, бо вiтчизна - тюрма...

   VII

   Голосiння матерi Укра?ни

   Та до кого ж я лiтатиму,
   Кому в очi заглядатиму,
   Кому квiти-самоцвiти
   По долинах розстилатиму?
   Вiдкiль тебе ж викликати?
   Чи то з рути? Чи то з м'яти?
   Чи з глибоко? могили,
   Де барвiнки хрест обвили?
   Якi столи застилати?
   Повнi чари наливати,
   Та й налити, пригубити,
   З хрестом цокнутись i пити?
   Як же тебе шанувати -
   Цвiт вишневий обсипати
   А чи жовтий лист кленовий
   На вiночок твiй терновий?!

   II_ частина_


   ВИШНЕВИЙ ВIТЕР

   Вишневий цвiт
   З вишневих вiт
   Вишневий вiтер
   Звiва? з вiт.

   Йому стелилася дорога незвичайна -
   ?дина у життi i в смертi теж ?дина,
   Крiзь всi вiки, загорнутi у смуток,
   Крiзь всi народи, сивi i веснянi,-
   Кругом землi йти на плечах братiв.

   I до труни з кленового безсмертя
   Шекспiр пiдходить з глибини столiть
   I, чорний плащ вiдкинувши рукою
   (На грудях заряхтiли дiаманти,
   Мов зорi на небесному чолi),
   Схилився до землi, поцiлував у лоб -
   Вiйнулося волосся над труною.
   Застиг в мовчаннi, вiчний, як життя.
   Вiйнуло подихом насичених терзань -
   Рiшуче звiвся буряний Бетховен.
   Левиний чуб iз чорних блискавок
   Упав на груди вогняного брата -
   Вислухав громи в Тарасовiй душi.
   Стрункий, i чистий, i легкий, мов птах,
   В устах затисши бiлий цвiт черешнi,
   Плив на вiтрах гарячо-мудрий Пушкiн.
   I полилось волосся кучеряве
   На мудрi руки сивого борця.
   I скинув Гойя вороний цилiндр,
   Поставу згорблену нiс крiзь тривожнi хмари
   З совою на широкому плечi.
   У кожного рукав пов'язаний хустиною
   З яскравим укра?нським вишиттям.
   Взяли на плечi дорогу труну.

   Вишневий цвiт
   З вишневих вiт.
   Вишневий вiтер
   Звiва? з вiт.

   I замiсть свiчки палахтiло сонце...

   Вишневий плiд
   Здиву? свiт,
   Всмiхнеться сонцю
   На крилах лiт

   В Тарасових натруджених руках.

   I доки свiт
   У плинi лiт -
   Вишневий вiтер,
   Вишневий цвiт.

   У кругосвiтнiй похорон пiшли,
   Щоб зупинитись на горi Чернечiй.
   Йшла вперше Укра?на по дорозi
   У глибину епох i вiчних зльотiв -
   Йшла за труною сина i пророка.
   За нею по безсмертному шляху
   Iшли хохли, русини, малороси,
   Щоб зватись укра?нцями вiднинi.

   Вишневий цвiт
   З вишневих вiт
   Вишневий вiтер
   Звiва? з вiт.

   Лiтали ластiвки й снували за собою
   Години й днi, журбою перевитi.
   А з купола захмарених небес
   Глибинний реквi?м схилявся до землi,
   I очi смутку зазирали в душу -
   Йшла Укра?на в глибину столiть
   З народами весняними i сивими
   Плече в плече в незвiданi кра?.

   Вишневий плiд
   Здиву? свiт,_
   Всмiхнеться сонцю
   На крилах вiт.
   Гора Чернеча стала на колiна,
   Взяла труну безсмертну в чисте лоно,
   I вiчнiсть тополина стала поруч,
   Вишнева весняна пора.
   Летять стежини до Днiпра,
   Летять хмарки, летять дороги,
   Зiбгавши куряву пiд ноги.
   Летять студенти i монахи,
   Летять мундири i папахи,
   Летять солом'янi брилi,
   Летять кленовi костилi,
   Летять берлини i пiдводи,
   Летять вiки. Летять народи.
   Вишневий вiтер на землi.
   Вишневi думи на чолi.

   I доки свiт
   У плинi лiт -
   Вишневий вiтер,
   Вишневий цвiт.



   СОНЯЧНИЙ ЕТЮД

   Де котиться мiж голубих лугiв
   Хмарина нiжна з бiлими плечима,
   Я продаю сонця - оранжевi, тугi,
   З тривожними музичними очима.

   Ось сонце вiри - чисте i просте,
   Ось сонце мiри - з вiжками на храпах,
   Ось сонце смутку, звiдки проросте
   Жорстока мудрiсть в золотих накрапах.

   I переливно блискотять сонця
   Протуберанцями сторч головою.
   Берiть сонця - кладiть менi серця,
   Як мiдяки з осугою-турбою.

   Я вашi душi клином обмину,
   Я не поставлю ?х на п'янi карти,
   А що сонця за дорогу цiну,
   То сонце завжди серця варте.



   БАЛАДА ПРО САР'ЯНIВ ТА ВАН-ГОГIВ

   Хата у серцi свiтитися мусить,
   Погiдною бути при всякiй погодi.
   Стоять Парфенони солом'яно-русi,
   Синькою вмитi, джерельноводi.

   Мами мо? чистi в мелодiях кропу,
   В мелодiях гички зеленоросо?,
   Призьба тече у вогненну шопу
   З-пiд вашого пензля з сипучого проса.

   В проваллях чека? розсипчаста глина
   Рук ваших чорних, звiтрiлих, гречаних.
   I млi? палiтра на згорблених спинах,
   Розведена потом в мiшках десятчаних.

   Пооранi вiком смаглявi лиця:
   Горпини i Теклi, Тетяни i Ганни -
   Сар'яни в хустках,
   Ван-Гоги в спiдницях,
   Кричевськi з порепаними ногами.

   Снiпки золотистi загачують греблю,
   Бо хата блакитна текла б в небеса...
   Мамо! Я вашi думи тереблю,
   I крапка в баладi мо?й - сльоза.



   БАЛАДА ПРО СОНЯШНИК

   В соняшника були руки i ноги,
   Було тiло, шорстке i зелене.
   Вiн бiгав наввипередки з вiтром,
   Вiн вилазив на грушу,
   i рвав у пазуху гнилицi,
   I купався коло млина, i лежав у пiску,
   I стрiляв горобцiв з рогатки.
   Вiн стрибав на однiй нозi,
   Щоб вилити з вуха воду,
   I раптом побачив сонце,
   Красиве засмагле сонце,-
   В золотих переливах кучерiв,
   У червонiй сорочцi навипуск,
   Що ?хало на велосипедi,
   Обминаючи хмари на небi...
   I застиг вiн на роки й столiття
   В золотому нiмому захопленнi:
   - Дайте покататися, дядьку!
   А нi, то вiзьмiть хоч на раму.
   Дядьку, хiба вам шкода?!

   Поезi?, сонце мо? оранжеве!
   Щомитi якийсь хлопчисько
   Вiдкрива? тебе для себе,
   Щоб стати навiки соняшником.



   БАЛЛАДА О МОЕМ ОСКОЛКЕ

   _Председателю колхоза имени Нариманова, _
   _Герою Социалистического Труда _
   _узбеку Искандару Носову,_
   _раненному на украинской земле_

   Сердце жаворонком падучим
   В твердь груди напористо бьет,
   Сердце моё, как в угаре,
   В исступленном клокочет ритме.
   Что ж так волнуется сердце,
   Что так трепещет сердце моё, -
   Точно беснуется компас,
   Точно безумствует компас рядом
   с магнитом?!

   Иду я к Вам, Искандар,
   Пожимаю признательно руку, -
   Сердце моё, как сокол,
   Не признает оград.
   Отчего, Искандар, мы так верно,
   С первых слов понимаем друга?..
   Спасибi! Велике спасибi!
   Рахмат! Катта рахмат!

   Когда, Искандар, Вы лежали
   На подбитом крыле маскхалата,
   Его Вы держали под сердцем -
   Тот крупповский вестник войны,
   Что сердце моё заприметил,
   И долю - в разрушенной хате,
   И заприметил балладу
   Днепровской моей стороны.

   Четвертый десяток Вы носите
   Под сердцем своим мой осколок.
   О, как он впился свирепо -
   Бессильны пред ним врачи...
   Жизнь Ваша стала преградой
   Этой фашистской иголке.
   Щит жизни моей, Искандар,
   На котором - восхода лучи!

   Читаю в колхозе Вашем
   Я списки двадцатилетних,
   Тех, кто домой не вернулся
   С крутых берегов Днепра,
   Кто пал за меня под нулями,
   Споткнувшись о луч последний, -
   Из пуль и осколков лютых
   Растет бытия гора.

   Захлебнулись травою доты,
   Обвитые пшеницей дзоты,
   И только пылают осколки, -
   Ведь путь их
   необратим...

   А жить тебе, брат, дотоле,
   Гореть в любви и работе,
   Доколе осколок твой носит
   В груди своей побратим.

   Встречать весенние зори.
   Дышать в цветенье кипучем.
   Отстаивать честь и правду
   Дружно, к плечу плечом.
   А если в твоих побратимов
   Недруг нацелит пушки, -
   Взять под сердце осколок.
   На пути его встать щитом.



   ВИВАНТАЖЕННЯ ГРАНIТУ

   Сивий, аж замислений,
   крихкий на пругах
   Гранiт кострубатий до пальцiв липне.
   Шпурляю - i вiн гоготить в ногах,
   Влягаючись тiлом в земнi заглибини.

   Рожевий, смугастий - в променях млi?.
   В кожнiм кристалi вогнi полискують -
   I падас сонце направо й налiво
   Верткою мигливою блискавкою.

   На iскри дробиться, вщуха?, тихне.
   Полами витрем замурзанi чола ми.
   Зцупимо, зрушимо - й знову задихано,
   Азартно напружимось торсами голими...

   Вже викотивсь мiсяць
   iз синiми горами,
   Великий, важкий, сивувато-опаловий.
   Може i цю розвантажим платформу -
   Мiсячним каменем землю завалимо...

   Хочеться пива. Петля?мо колiями.
   Стрiчним дiвчатам маха?м кашкетами.
   Струмiнь з-пiд крана морозно поколю?,
   Зорi од спини летять рикошетом.



   ВРУБЕЛIВСЬКИЙ ЕТЮД_

   Вiн мав печальнi всевидющi очi -
   В орбiтах диких голубi дива.
   В них свiт буденний, темний i порочний
   На полотнi празничним оживав.

   Вiн суть пiзнав. Вiн розтинав основу,
   Вiдкинувши ледачу простоту,
   I барви дихали п'янким болиголовом,
   I бризки сонця стигли на льоту.

   Вiйнуло смутком зранених конвалiй
   З очей ним не породжених Купав,
   I, нiби Демон, в надлюдськiй печалi
   Митцевий розум у борнi упав.

   I, незмальована, шугала десь жар-птиця,
   I глузував "знавець" з його картин,
   Та мудрi очi перейшли границю,
   Якоi розум ще не смiв сягти.



   ДВI СЕСТРИ

   Двi сестри, тоненькi i сухенькi,
   Осiнь ловлять в пелени над ставом.
   З господарства лине чистий дзенькiт,
   У водi поплюску? небавом.
   Вiспа порябила лиця жовтi,
   Доброти у серцi не роз'?ла.
   Полум'яне листя сипле жовтень,
   Тужавi? нива задубiла.
   Гуси бiлi, вилизанi, тлустi
   Гелготять, бо скоро будуть вбитi,
   I калина у червонiй хустцi
   Кров'ю сходить по степлiлiм лiтi.
   Двi сестри старенькi на пташарнi
   Лускають насiння гарбузове,
   I дрижать ?х руки незугарнi,
   Чорнi, закоцюрбленi, дубовi.
   Кури, гуси - все життя у пiр'?.
   ? город маленький коло хати.
   Чорнобривцi спiють на подвiр'?.
   ? коза, щоб молоко давати.
   А вiтри двадцятого столiття
   Мо? серце трудне пiдiймають.
   I сидять старенькi край замiтi
   У вогнi осiннього розмаю,
   Вмерло ?хн? "бути чи не бути",
   А повз них летять у свiт дороги.
   Стань!

   Подумай!

   Скiльки доль забутих
   Навiть не спиналося на ноги.
   Непомiчена прийшла людина.
   Непомiченою тихо вмерла.
   Стань! Тяжка провина безневинна
   Крила над тобою розпростерла.



   ЕТЮД ПРО ХЛIБ

   Яйце розiб'?, бiлком помаже,
   На дерев'яну лопату - та в пiч,
   I трiскотiтиме iскрами сажа -
   Мiнiатюрна зоряна нiч.

   На хмелi замiшаний, видме груди,
   Зарум'янiлий, круглий на вид.
   Скоринка засмалена жаром буде,
   Аж розiгра?ться апетит.

   В пiдсохлому тiстi кленова лопата
   Вийме з черенi, де пiкся в теплi, -
   I зачару?ться бiлена хата
   З сонця пахучого на столi.



   КРИЛА

   (Новорiчна казка)_

   Через лiс-перелiс,
   через море навкiс
   Новий рiк для людей подарунки нiс:
   Кому - шапку смушеву,
   кому - люльку дешеву,
   Кому - модернi кастети,
   кому - фотоннi ракети,
   Кому - солi до бараболi,
   кому - три снопи вiтру в полi,
   Кому - пушок на рило,
   а дядьковi Кириловi - крила.

   Був день як день, i раптом - непорядок,
   Куфайку з-пiд лопаток як ножем прошило.
   Пробивши вату, заряхтiли радо,
   На сонцi закипiли синi крила.
   Голоднi небом, випростались туго,
   Ковтали з неба син? мерехтiння,
   А в дядька в серпi - туга,
   А в дядька в серцi - тiнi.
   (Кому - долю багряну,
   кому - сонце з туману,
   Кому - перса дiвочi,
   кому - смерть серед ночi,
   Щоб тебе доля побила,
   а Кириловi, прости Господи,-
   крила).

   Жiнка голосила: "Люди як люди.
   ?м доля маслом губи змастила.
   Кому - валянки,
   кому - мед од простуди,
   Кому - жом у господу,
   а цьому гаспиду,
   прости Господи,крила?!"

   Так Кирило до тями брiв,
   I, щоб мати якусь свободу,
   Сокиру бруском задобрив,
   I крила обтяв об колоду.
   Та коли захлинались сичi,
   Насмiхалися зорi з Кирила,
   I, пробивши сорочку вночi,
   Знов кипiли пружинистi крила.
   Так Кирило з сокирою жив,
   На крилах навiть розжився -
   Крилами хату вшив,
   Крилами обгородився.
   А тi крила розкрали поети,
   Щоб ?х муза була небезкрила,
   На тi крила молились естети,
   I снилося небо порубаним крилам._
   (Кому - новi ворота,
   кому - ширшого рота,
   Кому - сонце в кишеню,
   кому - дулю дешеву,
   Щоб тебе доля побила,
   а Кириловi - не пощастить же
   отак чоловiковi! - крила.)



   НIЖ У СОНЦI

   (Трагедiя)

   Не отблеск, отблеском рожденный,-
   Ты по себе свой край оставь,
   Твоею песней утвержденный...
   А.Твардовский

   ПРОЛОГ

   Мо? вiки слiдом за мною ходять:
   Од вiтрякiв до полиску ракет,
   Фотон i Пишна паска великодня,
   Усе - до лаконiчностi штиблет.

   Надi? бубнявiють цвiтом вишень
   У сонцем зацiлованих садах.
   Слова мо?! Шикуйтесь смiливiше -
   Пилюка зiр хай шерхне на вустах.

   Навiщо я? Куди моя дорога?
   I чи моя тривога проросла
   Од сиво? печалi Козерога
   До сивого чорнозему села?

   Що маю нести в сивi-синi далi?
   Пшеничну ласку в молодих руках
   Чи чорний рак водневих вакханалiй,
   Що серце ?сть п'яти материкам?

   Я - переклятий ворогом не тричi
   (Рубцями ран закутана душа),
   Дивлюся зорям в мерехтливi вiчi,
   В оранжеве шептання: "Поспiшай!"

   Хрустить повiтря вафлями сипкими,
   Ковтаю з вiтром чорнобривий спiв...
   Яку гiркоту корабель нестиме,
   Бо я ж не наробивсь, не одкипiв!

   Збираю я в долонi синi тiнi,
   Прощаюсь iз синицею, з Днiпром,
   Бо в мене не Ньютонове тяжiння,
   А галактичне - в безвiсть напролом.

   Сковороду зустрiв я у трамва?
   (Блука? вiн по свiту двiстi лiт).
   Смушеву скинув i мене питав,
   Чи можу Сонцю передать привiт.

   Чоло в старого з жовто? розлуки,
   Мiльйони зморщок пов'ялили вид,
   Меланхолiйнi фiлософськi руки
   Цiпком тривоги пробують цей свiт.

   Шепоче вiн: "Ти вiдлiта?ш, сину,
   На лобi в тебе знак неправоти.
   Щоб корабель не став за домовину,
   Вiзьми благословення - i лети.

   Пройдись землею. В серце йди людське ти,
   Питай у нього дозволу i права,
   Бо якорi космiчно? ракети
   Вросли в народ -
   навiчно, аж iржаво".

   ПЕРША ЧАСТИНА

   СЕРЦЕ НАВСТIЖ
   Божевiльна, Врубель i мед

   Свiй бiлий плащ накинув я на плечi
   I сонячне кашне,
   I дихав мудрiстю
   i сподiванням вечiр,
   I по?зд мчав мене.
   Гойдались грона хмар
   i нахилялись в руки,
   Грибами вiяв лiс.
   Дуби тужили, як дозрiлi муки,
   I мiсяць тугу нiс.
   В хиткiм промiннi прочинились дверi -
   I в вiялi дощiв
   Iз пляшкою холодно? мадери
   У чорному плащi
   Ввiйшов. Поставив. Збуджено застиг.
   Простят менi.
   Переливались в смугах свiтляних
   Два келихи склянi.

   Незнайомий:


   Я - вiчний чорт. I, лай мене й не лай,
   Я поведу тебе в таку дорогу,
   Що проклянеш ти свiй священний край,
   I замiр свiй, i молоду тривогу.
   Ти перетрусиш кiсточки дiдiв,
   Ти корогву розiрвеш на онучi
   I тому, хто тобi так догодив,
   У чорну пащу кинешся iз кручi.
   То буде з мукою, з печаллю в сто вiкiв,
   А нинi можна просто, полюбовно..
   Iди до нас, до наших трунарiв,
   У наше кодло, вiчне i стомовне.
   Ми кришим душi, цвiт б'?мо морозом.
   Нас - чорна нiч, а вас - якийсь мiльярд..

   Це не погроза.
   Чого ж ти варт,
   Як вiриш в справу липовую?
   Ти ж хлопець свiй!

   Я:


   Кiнчай - вип'ю...
   За твiй упокiй!

   Ми йшли удвох. Лiси полум'янiли
   Одспiваним, стухаючим вогнем.
   Тополь дiвочих золотистi стрiхи.
   Тримали сонце над блакитним днем.

   Хатки бiлiли, чепурились стрiхи
   Дiвчата в небо пiсню понесли.
   Хлоп'ята колесо котили i для втiхи
   Пускали змiя мiж осiннiх слив.

   Мiй чорт був у модерному костюмi.
   Плащ - на руцi. Крiзь скельця окуляр
   Вiн розсипав очицi синьоглумi,
   На призьб пекучий непростиглий жар.

   Тут сива жiнка вилетiла з хати:
   "Ой дiточки, коханенькi, сюди
   Iдiть до мене. Я ж бо; ваша мати.
   У мене свято нинi. Бригадир
   Щось загордився. Не вiтають люди.
   Та людям не до мене, боже мiй.
   Мене лиш цуцик й пiвничок не гудять,
   I котик в мене в, i ? бджолиний рiй,

   Синочки в мене - всi сьогоднi дома.
   При?хали. Спасибi ?м, спаси..."
   Я бачив - бралась попелом солома
   Пiд колiр сиво? красиво? коси.

   Така печаль бринiла в ?? зорi,
   Що дуб од погляду нiмiв i трiпотiв.
   Камiння розсипалося на порох,
   I я ламав сво? шаблюки брiв.

   Ввiйшли у хату. На столi - горiлка.
   Хтось горло менi клiщами здушив:
   Три ложки, три виделки, три тарiлки -
   I жодно? душi.

   Собака за столом, i кiт хлебтав драглi,
   I пiвень звично сокорiв на лавi.
   "Ой дiточки, синочечки малi,
   Ну, випийте, красавчики ласкавi.-

   Вона чарки пiдносила котовi,
   Собацi й пiвневi - на ймення звала ?х.-
   Андрi?вi це буде, це Петровi.
   А це Ванюшi - вистачить на всiх.

   Ще й гостi в нас. Просiть до столу, дiти!"
   I божевiльна у танок пiшла.
   I навiжений, i проклятий вiтер
   Крутив ?? круг чорного стола.

   Три козаки ридали над старою
   I не могли зiйти з кривавих рам.
   Той пiд Берлiном, той в снiжнiм завою
   Десь пiд Варшавою, i третiй там...

   Ридали козаки в порожнiм домi,
   А мати, сива i страшна, пливла
   Над бiлим свiтом по святiй соломi.
   Кругом планети йшла - кругом стола.

   "Ой синочки-синочечки,
   Славнi огiрочечки,
   Чубчики-любчики,

   Маленькi голубчики.
   Ходить Гiтлер по Вкра?нi,
   Носить жорна при колiнi:
   - Якби вас перетовкти
   Та од Сталiна втекти.
   А я сиджу на ряднi
   Та рахую трудоднi.
   Сюди - кидь, туди - кидь,
   А ти, старий дiду, цить".

   Тут дверi розчинились. З того вiку,
   I з того свiту в хату Врубель вбiг,
   Завмер на мить, дивився на калiку,
   I впав на збитий тугою порiг,

   I прошептав: "До Третьяковки нинi
   Така печаль долинула вiдсiль,
   Що Демон все розкидав на картинi,
   Всiх розiгнав, вiдчувши дикий бiль.

   Його журбу оця печаль зв'ялила,
   Вiд сорому себе вiн в груди б'?.
   Горiли фарби, i трiщали крила...
   Вклоняюсь вам - Страждання ви мо?!"

   А мати нам у ринку мед давала,
   Густий осiннiй захолодий мед.

   Медове листя за вiкном кружляло,
   Печаллю повиваючи свiй лет.
   "Тож, гостi дорогенькi, на дорогу
   Вiзьмiть гостинець - ринку ж занесiть".
   Я поклонився матерi у ноги
   I диких дум порвав жорстоку сiть.

   Я сивiти почав у двадцять п'ять
   Од то? хати, од скорботи то?.
   Ця мати вмi? сина виряджать,
   Затужить тонко серцем i рукою.

   Вона постане, чиста i тривожна,
   Зiпершись на печаль свою внизу,
   I дасть менi в космiчне бездорiжжя
   Мед - добротi i роздумам - сльозу.

   Похорон голови колгоспу

   Його несли на жилавих руках,
   На гнiвi, на невизрiлому смутку,
   В кленовiй жовто-бiлiй домовинi-
   Сорокалiтнього красивого мужчину -
   Його несли на жилавих руках.

   А я стояв iз невiдчепним чортом,
   А я iшов дорогою з людьми.
   I гнулися вiд горя ?хнi плечi.
   Я захлинався музикою суму.
   Ми шапки вiтру одягли iз чортом.

   I слалась листом молода дорога,
   Солом'янi брилi хати скидали,
   I синiй жаль свiтився в ?х очах.
   Жiнки ридали, i тини, i конi -
   I так поволi слалася дорога.

   Востанн? вiн пiднявся в домовиш,
   Рукою сперся на ребро гембльоване,
   В ребро життя втиснув востанн? руку
   I смерть прокляв очима i губами,
   Коли пiднявсь востанн? в домовинi:

   "Одну легеню я вiддав вiйнi.
   А вам вiддав i серце, й мозок свiй,
   I злiсть свою, й легеню ту останню,
   I сивий сум свiй, i красу любовi,
   Яку зберiг в страховищi вiйни.

   Ось хата Гапчина, похилена, низька.
   Я завинив навiки перед нею,
   Перед ?? убогiстю. Прощай!
   Менi ти не даси спокою на тiм свiтi,
   Вдовина хато, змучена, низька.

   Прощайте, ферми! Й ви, воли розумнi!
   Й сторожкi конi в траурнiм вбраннi,
   I чисте сонце, й люди, й лист кленовий!
   I ви, машини, й ти, кринице вiрна!
   Прощай, дорого! Й ви, води розумнi!

   А ти, Бетховене, прости менi за те,
   Що я не мав часу прийти до тебе,
   Що знаю я симфонi? полiв,
   Але тво?? жодно? не знаю.
   Прости менi, Бетховене, за це.

   I ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,
   Ходив я часто до людського горя
   I повертав його очима в сонце.
   Одним багатий, iншим бiдний я.
   Простiть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.

   А ти, Степане, п'яний i сьогоднi.
   Прости, що лаяв рiдко я тебе.
   Що в смуток твiй я не ввiйшов душею,
   I ти, хмарино сиза, прощавай,
   Дощем поплачеш по менi сьогоднi.

   Ми з вами хлiб робили, цукор чистий,
   I рiдко ми дивились на красу.
   Прости, Марино, що не надивився
   Я на вуста тво? i очi синi.
   Ми з вами хлiб робили, цукор чистий".

   I вiн притих. Хрестами зводивсь цвинтар,
   I голова ковтнув життя востанн? -
   Кругом чола кружляв супутник в нього,
   Утворюючи нiмб простiй людинi,
   Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.

   Шептало Небо до Землi-сестрицi:
   "Вiзьми його у себе - славне серце.
   Бо скоро я прийматиму у лоно
   Тво?х синiв, коли застане смерть",-
   Шептало Небо зверхньо до Землi.

   I Мефiстофель насмiхався з мене,
   I грудку шани кинув на труну я
   I сивiв я.

   Збирались в небi сльози.
   Ридали хмари, кутаючи сонце.
   I Мефiстофель насмiхався з мене.

   Мене хрестили всi хрести довкола,
   Благословляли люди i дерева,
   I голова червоною зорею
   Мене благословив в дорогу синю.
   Поля чорнiли, як муар, довкола.

   Невидимi сльози весiлля

   Гей, у коло, подорожнi!
   Чарку ?м, бояри!
   I кружляли, вирували, гупотiли пари.
   Хто смiявся-заливався,
   кого сон завiяв.
   Молоденький барабанщик
   булаву посiяв
   I шука? на долiвцi.
   Пахне кропом в хатi.
   Кукурiкають на стiнах пiвнi пелехатi.
   Вiтер голову просуне,
   вiзьме руки в боки,
   Пронесеться з сватом Гнатом
   вивертом високим.
   Садiвник бере у руки квашенi,
   пахучi,

   Жовто-сизi, повнощокi,
   з хвостиком закрученим,
   Кум в наливку губи мочить,
   щось кумi шепоче,
   Вус вихрястий, попелястий
   щоку пролоскоче.
   Молодий - красивий, гордий,
   зверхньо очi мружить,
   Сизим соколом вприсядку
   по долiвцi кружить.
   Дiтвора багатоока стукав у шибку
   До тонко? молодо?
   несуть тоншу скрипку.
   Сутенiв. Вечорi?. Блакитнiють вi?.
   "Ти заграй нам, наша мрi?,
   пiсне, Соломi?".
   I заграла-затужила, розкрилила крила.
   Зразу хрипко, потiм скрипка
   сльози проросила.

   Скрипка-Соломiя:


   Я - дiвчина, я - скрипка тонкостанна.
   Я - нiжна нiч у зорянiм вiнку.
   У мене тiло з бiлого туману,
   Iз сонця у хмарнннiм сповитку.

   Я - мерехтлива чорнобрива птиця
   Iз крилами жеврiючих свiтань,
   Передi мною м'якне синя криця,
   Бо мука моя сива i свята.

   Несу я нiжнiсть у свiти жорстокi,
   ?? бджолою брала я з столiть,
   Щоб в цi скаженi i трагiчнi роки
   Коханому хоть хвильку пробринiть.

   Я хочу дати зоряного сина
   Тому, що рветься крiзь ракетний грiм,
   I докором хай буде ця хвилина
   Тому, що зветься судженим мо?м.

   Ви шлюбну постiль стелите грошима,
   Зiрки у вас не сiються з руки.
   Дарованi золоченi зажими
   П'ють кров душi, як золотi п'явки.

   А в мене ж тiло з бiлого туману,
   Iз сонця у хмариннiм сповитку.
   Я - дiвчина, я - скрипка тонкостанна.
   Я - нiжна нiч у зорянiм вiнку.

   Так квилила, так тужила,
   сльозою росила,
   Отак крила розкрилила дiвчина красива,
   Аж зiрками проростала
   темно-синя шибка.
   На столi в риданнях билась
   тонкостанна скрипка.

   Укра?нськi конi над Парижем

   Заслуженому майстровi народно?
   творчостi Омеляновi Залiзняку

   Цей свiт живий витворював не бог,
   А чоловiк з Адамово? глини,
   Цей свiт пофарбувався i просох -
   Просився в серце зрячо? людини.

   Коти тут нiжились,
   шугали тут жар-птицi,
   Iз глини лiпленi, пропеченi вогнем.
   Жеврiли зеленiючi очицi
   В таких тварин, яких не вiдав Брем.

   Я не звертав уваги на коня.
   "Дитяча забавка",-
   подумалось недбало.
   Козла дзвiнкого тихо з шафи зняв
   I задививсь на роги небувалi.

   Я був слiпий - i кiнь помстив менi,
   Коли на нього позирнув я вдруге:
   Менi вiн кинув душу в пломенi,
   I трiсли неiснуючi попруги.

   Зробив вiн з мене дикий сизий степ,
   Байдужого жбурнувши лiт на триста.
   I мчала по менi крiзь марево густе
   Орда iржача, буйна i розхристана.

   Вiн поводир був, iмператор-кiнь,
   Вiн бив мене копитами некутими,
   Щоб десь там через кiлькасот рокiв
   Не йшла байдужiсть в зорi п'ятикутнi.

   Я подивився вдруге. Вiн мене
   Зробив Днiпром, чи то пак Бористеном.
   Я ждав - вiн зараз орди прожене
   Нутром блакитним в розпалi шаленiм,

   А вiн прийшов i хмари з мене пив.
   Вуздечка срiбна вилася розгублено.
   Iз-за полинних гiркнучих снопiв
   Лоша вiн кликав - принца нiжногубого.

   Я подивився втрет?. I прорiс
   Палацами, халупами й мостами.
   I Сена бiгла по менi навскiс,
   А в нiй купались i дерева й храми.

   А по менi на скiфському конi
   I надi мною в строгiм неспокою
   Пiкассо мчав крiзь хмари срiблянi
   I голуба притримував рукою...

   Прости мене, розумний коню мiй,
   За темноту, що з горя попеляста,
   I поведи крiзь цих рядкiв сувiй
   До свого бога, до творця, до майстра.

   На тiй майстернi не шукай табличок,
   А просто йди iз серцем пiд рукою,
   Де сивий муж iз глини коней кличе
   Й воли в печi ремигають юрбою.

   Де по незвичнiй сум'ятнiй палiтрi
   Тривога йде з-за дальнiх небокра?в:
   Сидить корова в чорному цилiндрi
   I бомбу ратицями чорними ж трима?.

   I скачуть конi через бюрократiв
   В Москву, в Париж - некуто i красиво,
   Негнузданi i волею багатi,
   Вкра?ну мчать на вицвiчених гривах.

   Як заднi ноги - бiля стiн Софi?,
   Стрибок - переднi на столi в Амаду.
   А Залiзняк щось сумовито мрi?
   Й сiда до нього Вiчнiсть на пораду.

   А скiфський кiнь iз мазано? хати
   Чумацьким Шляхом зорi прогорта?...
   Ну, що ти скажеш, бiсе плутуватий,
   Про хуторянську долю мого краю?!

   ДРУГА ЧАСТИНА

   НIЖ У СОНЦI

   Радiограма японських рибалок

   Ми витягли сiтi,
   на палубу сипали рибу.
   Тiльки сходило сонце,
   як ми починали улов,
   I меншали тiнi
   на висрiбленiй лусцi,
   I сум наш зникав,
   спалений сонцем i рибою.
   Ми знову закинули сiтi
   у води надi?.
   Чекали нас дiти голоднi
   й вагiтнi дружини.
   Ми витягли сiтi,
   на палубу сипали рибу.
   Як раптом -

   спинилися нашi тiнi.
   Ми очi звели на чисте
   блакитне небо.
   Попадали ми на палубу,
   колiнами мнучи рибу.
   I билися разом з нею, i теж
   задихалися з нею.
   Ми стали нiкчемною рибою, хiба що
   з ногами й руками.
   Спинилося сонце на небi,
   на небi спинилося сонце.
   А потiм пiшло назад
   i сипало iскри на землю.
   Сонце пiшло на Америку.
   Ми били один одного -
   Мо', сон навiявся звiдкись,
   i це нам лише наснилось.
   Та сонце пiшло на схiд - i ми
   божеволiли скопом.
   Ми витягли сiтi з води
   i ?х закидали в небо,
   Щоб сонце зловити - спинити
   цю золоту i ?дину
   Рибу неба, рибу предкiв
   й нащадкiв наших.

   Повiдомлення агентства
   Ассошiейтед пресе (Америка):

   Слухайте, слухайте всi:
   Кiнець правдi, кiнець красi.
   З мису Канаверал (знай силу нашу)
   Вчора ракету пустили.
   А росiяни безсилi.
   Ех, заварили ж ми кашу -
   В Сонце всадили ножа.
   Гiтлер би з радостi заiржав.
   Автомат ракети вдарив ножем
   Сонцю в палаюче серце,-
   Ми у всесвiтньому герцi,
   Пальму першостi ми несем.
   Нiж Америки в сонячнiм серцi.
   Комунiсти безкрилi.
   Комунiсти безсилi

   Iнтерв'ю Хемiнгуея
   кореспондентовi Франс Пресс:

   Кров Сонця спалить все на свiтi,-
   Кричить газет лякливий хор.
   Так! Це кiнець людськiй коридi.
   Догралось людство-матадор.

   Повiдомлення iнституту
   пораненого сонця (Париж)

   Вчена рада iнституту вирiшила на сво?х
   численних засiданнях

   1. Сонце-це втiлення людських прагнень до правди,
   до краси, до смiливостi, до нiжностi i т. д.
   Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусi
   людських поглядiв, звернених у небо, бо ж людина
   звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.

   2. Чому Сонце не сто?ть на мiсцi?
   Бо ж треба зiбрати в себе всi прагнення i
   помисли бiлих i чорних, жовтих i червоних
   людей, в ескiмосiв i полiнезiйцiв, в академiкiв
   i смiттярiв i, крiм того, треба ще свiтити.

   3. Чому на Сонцi плями?
   Всяка людська пiдлiсть, дим вiйни i крик вдiв
   споконвiку осiдають на Сонцi Тому воно так
   потемнiшало


   4. Смертельно зранене Сонце стiка? полум'яною кров'ю
   i залива? вогнем всю Америку. Атлантичний океан
   обмiлiв уже наполовину. Атомнi пiдводнi човни
   лежать з акулами i китами на сушi. Людство
   гине. Нашi повiдомлення йдуть з Парижа, з
   пiдземелля. Невiдомо, чому Сонце поверта?ться
   назад. З Москви повiдомляють, що кожному
   комунiстовi видно нiж неозбро?ним оком, а ми його
   не бачимо i в найсильнiшi телескопи.

   5. В Москвi створено Комiтет порятунку Сонця i
   Землi: Голова Комiтету - Ленiн. В складi
   Комiтету кращi сини всiх вiкiв i народiв

   ЕПIЛОГ

   Чоло я витирав i мчав сюди,
   Бо Сонце з Заходу летiло вже на нас,
   Як Лев поранений,
   воно неслось на небi,
   По хмарах, по зiрках i по супутниках,
   I слiд тягнувся золотий, кривавий,
   Як шлейф печалi i близько? смертi.
   Я дверi прочинив, я чув ?х голоси.
   Навшпиньках я пройшов до них i сiв
   За круглий стiл, кулястий, як планета,
   Де засiдав тривожний комiтет.
   Я витяг ринку меду, подаровану
   Старечими руками божевiльно? -
   Мудрющо? праматiнки-печалi,
   Дихнуло поле медом доброти,
   Хлiб мудростi лежав тут на столi.
   Я пам'ятаю, Ленiн пильно стежив
   За кожним мо?м порухом i поглядом,
   I вiн казав, як смертнику, менi:
   "У Сонцi Правди - нiж. Лети туди.
   Врятуй планету - Сонце порятуй.
   Народ недосипав, недо?дав.
   Ракету ми зробили з хлiба й слiз,
   Iз гордостi i доброти людсько?.
   Це наймiцнiший сплав - ти долетиш.
   Назад не вернешся,
   бо не простиш собi,
   Собi - Людинi - не простиш за те,
   Що ти i досi не зробив планету
   Квiтучим садом, а терпиш двобiй".
   "Нiж у мистецтвi",- бурунив Бетховен.
   "В науцi чеснiй нiж!" -
   Курчатов додавав.
   I раптом ми почули дикий стогiн,
   I ми поглухли, бо Земля стогнала,
   Напiвобпечена, змордована i сива.
   I тiльки серцем ми почули стогiн:
   "Рятуйте мене, дiти! Годi вам
   У суперечках убивати роки.
   Я ваша мати - з пальмами, калинами,
   З березами, ялинами.
   Мене вогонь оголю? -
   Я божеволiю!"
   I стало Сонце в небi, й ми почули
   Його шептання, вогняне й суворе
   (Воно спинилось просто над Москвою):
   "Вмираю, люди! Виймiть клятий нiж!"
   Я одягав спорядження i йшов
   До сизо? ракети-домовини.
   I божевiльна мати йшла за мною,
   I пiвень йшов, i йшли собака й кiт -
   ?? сини, народженi безумством.
   Вона принесла меду на дорогу.
   Встав голова з могили i прощався.
   Вiн став землею вже наполовину:
   "Ти вмреш у небi,
   в Сонцi вмреш, синочку".
   I Залiзняк принiс менi в дорогу
   Свого веселого й на?вного коня,
   Що гривою патлатив i зорив
   Бiлком прозрiння на пекельне небо.
   Йшла Соломiя-скрипка. Бiля персiв
   Вона тримала зоряного сина.
   Вiн годувався молоком прощання
   I дико й жахно позирав на сонце.
   А стартовий майдан
   був величезним серцем,
   Навстiж одчиненим. Мене покинув бiс.
   Його ножа пiдлоти я пiзнав
   У зблiдлому пораненому Сонцi.
   Дивилося воно в мо? незраднi очi...

   Спасибi вам за смуток планетарний,
   Мо? премудрi й нерозумнi люди.
   Спасибi вам за те, що я - ваш брат.
   Дивiться серцем - спалахну я скоро.
   А чорний нiж впаде на бiлi руки
   Мо?? матерi,

   Кохано? мо??

   Шовковим трауром.
   На золотiм щитi палаючого Сонця
   Умру я переможцем.
   Прощавайте!



   ПАМ'ЯТI Е.ХЕМIНГУЕЯ

   Вийшов з радiо чорний лев
   I збудив мо? серце опiвночi.
   В його чорних важких сльозах
   Я побачив труну кришталеву.

   Це був гордий печальний лев,
   Чорний лев з золотою гривою,
   Рiдний брат сонцебризнiй меч-рибi,
   Де сльоза атлантична кипить.

   I вiн кликав на похорон брата
   До труни, де з руками замовклими
   Лежав сивий засмаглий лев
   З симфонiчним дитячим серцем.



   СЛЬОЗА ПIКАССО

   Мир разложил на части Пикассо.
   Слеза стекает.
   Разложи! Попробуй!
   Евг. Винокуров

   I

   Лiто пилося,

   лiто ?лося,

   Лiто кипiло вишнево,
   лутово,

   Густо смiялося,
   половiло,

   Переморгувалось зеленоброво.

   А ми за руки, аж пальцiв хрускiт,
   Аж регiт звивався пiд пахви осик.
   За хвилями книг,
   в сторiнковiм плюскотi
   Вiдкрили шалений його материк.
   I раптом у гаморi магазиннiм
   Все спалахнуло, аж день злякався!
   Все стало синiм, мiсячно-синiм -
   Засвiтилась сльоза Пiкассо.
   I зайнялися в дiвчини зорi,
   I прикипiли карi:
   "Та ну!!"
   Тонуть у морi, тонуть i в горi -
   I ми в сльозi потонули.
   _
   II_
   Дiти плачуть, i плачуть дерева.
   У мами не очi, а двi сльози.
   Синхрофазотрони ридають, як леви,
   I фiолетовий плач в грози.

   Переданi сльози оркестрам i лiрам,
   Митцям переданi,
   бо людям нiколи,-
   Художники плачуть
   "Королем Лiром",
   "Снiгами Кiлiманджаро"
   i "Гернiкою"...

   Ill _
   Пройшов крiзь Сезана, Моне i Мане,
   "Валькiрi?ю" захлинувся в Одесi...
   Майнуло - i вiн мене промине,
   Чи я загублю його десь.

   Всякi пророки злiсно шептали:
   "Вiн шизофренiк, не йди в його очi".

   I поетичнi муки танталовi
   Злякано врочили.

   Та в серцi цей каторжник,
   чорт в синцях,
   Денно i нощно мне глину й залiзо.
   Чорна фуфайка йому до лиця,
   "Юманiте" у кишенi навскiс.

   Атомнi сльози течуть в iмлi
   На чистий пензель солоною правдою.

   Вiн сам - генiальна сльоза Землi
   В штанах, замурзаних райдугою!



   СОНАТА ПРОКОФ'?ВА

   Любимому

   I

   Закрутили,загули, заграли,
   Чистим лугом серце повели
   Вишуканi голубi хорали
   По стежинi сизо? iмли.
   Жовторотi полохливi грози
   Пнулися з оранжевих шкарлуп,
   I дуби, як чорнi важковози,
   Гупали, всiдаючись на круп.
   Схiд на випас випуска?
   Кирпатого мiсяця.
   Грiм вигурку? з-за гаю -
   На хмарi не вмiститься.
   Другий грiм за ним прибрiв,
   Креше кременем з-пiд брiв -
   гнiвно, гонористо,
   звивисто, барвисто.
   Поки сльози випали
   Та по чарцi випили,
   Йшло сто лiт чи сто гон,
   Йшли крiзь сон на стадiон...

   II_
   Футболiсти зморенi,
   I футболки чорнi.
   А лобами куцими,
   А тупими буцами
   Розбiгаються круто
   i не м'ячем з розворота,
   А головою Сократа
   пробивають ворота.
   Воротар прудкий, як муха,
   Хап фiлософа за вуха,
   Приклада?ться з розгону -
   Прямо в пельку стадiону
   Вибива?.

   Всюди шал.

   Ораторiя. Хорал.

   Ill _
   З минувшини йдуть у майбутн? Сократи,
   В них небом по вiнця налитi сонати,
   З плечей не сфутболити ?хнiх голiв,
   У правду людську не забити голiв.
   Годi, панове, розумом грати...
   Сократи.

   Сократи.

   Музичнi Сократи.

   Хай у вiчнiсть стелиться дорога
   Золотим шафранним полотном.
   В мене свiтла нинi, як у бога,-
   Тонни сонця сиплють у вiкно.
   Видухмянi, запашнi, басистi -
   Всi акорди пахнуть теплим сном
   I, в тривожнi синi ноти втиснутi,
   Котяться шафранним полотном.
   Вдарить скерцо висонценим сяйвом,
   Лихо в лантух зсиплеться пшоном,-
   I ряхтять мелодi? русяво,
   Мерехтять шафранним полотном.

   I пружнастi, вимитi грозою,
   Вистоянi, як баске вино...
   Я пiрнаю в сонце з головою,
   Щоб дiстати у сонатi дно.

   I_V_
   Сонато, вiзьми мене на крила сво?х
   вогняних мелодiй. Дай менi наточити з
   скрипкового смичка, дай менi наточити
   в серце прокоф'евського весняного соку.
   Дай на мою долю блакитного музичного
   вiтру. Фаготи i валторни, за ваше
   прокоф'?вське здоров'я!

   V_
   Я люблю його чорнi пожежi,
   Вiн чистий, крицевий вста?,
   Мов тригранний багнет телевежi,
   В розпанахане небо мо?.

   Вiн вбива? мене акордами
   I ультрамариновим мостом,
   Над полями мо?ми гордими
   Креше атомним копитом!

   VI_
   "Кардинальним здобутком (чи вадою
   коли хочете) мого життя завжди були
   пошуки оригiнально?, сво?? музично? мови.
   Я ненавиджу мавпування..."


   VII _
   Вiд тво?х музичних дотикiв у небi
   розквiтають зорi.
   Всi вони - тво? рожевi нотнi знаки.
   З них рониться вишнева пахуча роса.
   Мо? сiмнадцятилiтнi дiвчата, звiсившись
   з розчинених вiкон, ловлять ?? пошерхлими
   вустами. У нецiлованих дiвчат завжди
   трiпоче на губах переливчаста зоряна
   роса тво?? сонати.
   Щовечора ти береш мене пiд руку, а я
   виношу тобi з серця вишнево-чорнi
   троянди, пересипанi сльозами вдячностi.



   ТА?МНИЦЯ БУТТЯ

   Десь там, у найвищих глибинах,
   Десь там, у найглибших висотах,
   Та?мниця вродилася, як пелюстина,
   Як бджола в золотистих сотах.

   Уся - з найтемнiшого свiтла,
   Уся - з найсвiтлiшого змроку
   Борсалась Та?мниця, то тьмава, то свiтла,
   Долаючи купiль жорстоку.

   Ген там з найгiркiшого солоду,
   Ген там з найсолодшого болю
   Зростала вона аж блакитна вiд голоду
   I рвалася тужно на волю.

   Десь там, в найпалкiшому холодi,
   Ген там, в холоднючiй спекотi,
   Та?мниця життя вибухала,
   Золотиста i зiрна насподi.

   I жахала вона бездоннiстю,
   I манила вона мерехтливiстю.
   У закони лягла беззаконнiстю -
   Та?мничою справедливiстю.

   Та?мнице буття - моя болiсна рано,
   Прадавнiй мiй зболений кореню, де ти?
   Сонця вибухають ранiсiнько-рано
   Й народжують бджiл, i людей, i планети.

   Отам, у найвищих глибинах,
   Отам, у найглибших висотах,
   Та?мниця, наша вiчна жар-птиця,
   Наше серце бездонням висоту?...



   * * *

   Цi слова - про набитi трамва?
   У вечiрнi просиненi сутiнки,
   Про зволожене танучим снiгом
   Вiтряне рiзкувате повiтря,
   I про слюсаря з смуглим обличчям,
   Поцяткованим ластовинням,
   I про мрiйнi i теплi фiалки
   У спiтнiлiй його руцi.

   Цi слова - про терпку утому,
   Що сплива водяними струмками
   У блискучий цинковий тазик
   З його ши?, плечей i спини;
   Про рожевий ворсистий рушник
   З ледь вiдчутним тривожачим запахом
   Молодого жiночого тiла,
   I про очi, яким вiн привiз
   Соромливi сво? фiалки.

   Цi слова - про сплетенi руки,
   Про жагучi шепоти юностi,
   Що вiйнули з податливих вуст
   I згубились в розкiшнiй косi дружини.
   Цi слова - про фiалки щастя,
   Що порану цвiтуть пiд очима
   В захмелiлий медовий мiсяць.
   Цi слова - про нове життя,
   Що заб'?ться пiд серцем матерi
   Пiсля нiжного того цвiтiння.



   * * *

   Одягни мене в нiч,
   одягни мене в хмари синi
   I дихни надi мною
   легким лебединим крилом,
   Хай навiються сни, теплi сни лебединi,
   I сполоха ?х мiсяць
   тугим ясеновим веслом.

   Зацвiте автострада доспiлими гронами,
   Зми? коси рожевi
   в пахучiм любистку зоря.
   З твого чистого ставу
   мiж лататтям та Орiонами
   Ти лебiдкою плинеш у безкресi мо? моря.

   Одягни мене в нiч,
   одягни мене в хмари синi
   I дихни надi мною
   легким лебединим крилом.
   Пахнуть роси i руки.
   Пахнуть думи тво? дитиннi.
   В серцi плавають лебедi.
   Сонно пахне весло.

   ==============================================================






   ПIСЛЯ КРЕЙЦЕРОВОI СОНАТИ

   "Покласти б голову в колiна...
   Вiдчути б руку на чолi..."
   Сентиментальнiсть!
   Хай загине
   I пам'ять нiжних на землi.
   Нам треба нервiв, наче з дроту,
   Бажань, як залiзобетон
   Нам треба буряного льоту,-
   Грими ж, фанфар мiдяний тон!
   Десь там самотня вiолiна
   Тужливо журиться у млi...
   Не зупиняться! Хай загине!
   Йдемо! Пiд маршi. По землi.



   ПОВСТАННЯ

   Андрi?вi Заливчому

   I

   Де оспiваний задуманим поетом
   Сивий морок звис над сонним мiстом, -

   Кинуто Революцiйним Комiтетом,
   Наче iскру в порох терориста.

   Наказ дано (коротко й суворо):
   Вдарити й розбити ворогiв.
   Спало тихе мiсто i не знало - скоро
   Звiдкись грiзний гримне стрiл.

   Над безлюднiстю провулочкiв порожнiх
   Бiлий ранок опалево плакав.

   Раптом - п-ббах! - i другий, третiй стрiл
   тривожний,

   Кулемет нервово зататакав...

   Легко так дiсталась перша перемога;
   Ворога змiшав безумно смiлий напад.
   Панцирник здобуто... Ах, не йде пiдмога...
   I серця тривога стисла в чорних лапах.

   Затремтiв напружено мотор.
   Мов прирiс наган до пальцiв,
   Ох, уже стиска? мiцно коло ворог,
   Кулi чiтко лучать в панцир.

   ...А надвечiр - все укрив туман.
   Снiг лягав (м'яко-м'яко танув...)
   На зацiплений в руках наган,
   На червоночорну рану.

   II

   Хтось вночi заломить у смертельнiй тузi руки.
   Наче хвиля, защемить печаль,
   Жалобнi Шопена звуки
   Розiлл?, ридаючи, рояль.

   Душ блакить пекучо повна вщерть;
   Розгорiлась, ятриться любов'ю:
   За життя розплата тiльки кров'ю,
   Тiльки смертю переможеш смерть.

   III

   Гарячкове стукав, поспiшав телеграф,
   Знову кинув iскру комiтет:
   - Кров горить на наших прапорах,
   Наша кров.
   - Вперед!



   ТИ ПРОБАЧ...

   Ти пробач менi, любов, маленька дiвчинко, -
   Я з тобою i нерiвний, i розкиданий.
   Се тому, що я боям довiку вiдданий,
   Се тому, що я шаленим бурям рiдний,
   Що в тебе таке нервове, нiжне личенько...



   ВПЕРЕД

   Нi слова про втому! Нi слова про спокiй!
   Хай маршi лунають бадьорi й гучнi...
   Хоч нiч обляга?, - та в пiтьмi глибокiй
   Вже грають-палають досвiтнi вогнi...

   Товаришi, друзi! Бадьорi й завзятi,
   ?днаймо одсталих плечем до плеча!
   Гей, хто нам посмi? шляхи замикати?
   Горять нашi очi, як вiстря меча.

   Ми вийшли давно вже у путь нам вiдому,
   Хай кулi ворожi назустрiч летять.
   Нi слова про спокiй! Нi звуку про втому!
   Вмремо, - а здобудем ключi вiд життя.

   ==============================================================






   СОЛОВЕЙ

   Не щебечи, соловейку,
   Пiд вiкном близенько;
   Не щебечи, малюсенький,
   На зорi раненько.
   Як затьохка?ш, як свиснеш,
   Неначе загра?ш;
   Так i б'?ться в грудях серце,
   Душу роздира?ш.
   Як засвищеш голоснiше,
   А далi тихенько:
   Аж у душi похолоне,
   Аж замре серденько.
   Зовсiм трошки перестанеш,
   Лунь усюди пiде;
   Ти в темну нiч веселися,
   I як сонце зiйде.
   Твоя пiсня дуже гарна,
   Ти гарно й спiва?ш:
   Ти, щасливий, спарувався
   I гнiздечко ма?ш!
   А я бiдний, безталанний,
   Без пари, без хати:
   Не досталось менi в свiтi
   Весело спiвати.
   Сонце зiйде - я нуджуся,
   I заходить - плачу:
   Котру люблю дiвчиноньку,
   Тi?? не бачу.
   Довго й чутки вже не маю
   Про милу дiвчину;
   Цiлий вiк свiй усе плачусь
   На лиху годину.
   Не щебечи, соловейку,
   Як сонце пригрi?!
   Не щебечи, малюсенький,
   I як вечорi?!
   Ти лети, спiвай тим людям,
   Котрi веселяться;
   Вони пiснею тво?ю
   Будуть забавляться.
   А менi такая пiсня
   Душу роздира?! -
   Гiрше б'?ться мо? серце,
   Аж дух замира?,
   Пугач менi так годиться
   Стогне, не спiва?;
   Нехай стогне коло мене
   Да смерть возвiща?.



   * * *

   Гуде вiтер вельми в полi!
   Реве, лiс лама?;
   Плаче козак молоденький,
   Долю проклина?.
   Гуде вiтер вельми в полi!
   Реве, лiс лама?;
   Козак нудить, сердешний,
   Що робить, не зна?.
   Гуде вiтер вельми в полi!
   Реве, лiс лама?;
   Козак стогне, бiдолаха,
   Сам собi гада?:
   "Ревеш, вiтре, да не плачеш,
   Бо тобi не тяжко;
   Ти не зна?ш в свiтi горя,
   Дак тобi й не важко.
   Тобi все одно, чи в полi,
   Чи де лiс лама?ш,
   Чи по морю хвилю гониш,
   Чи кришi здира?ш:
   Солом'янi i залiзнi, -
   Яку не зустрiнеш,
   Снiгом людей замiта?ш,
   В полi як застигнеш.
   Одiрви ж од серця тугу,
   Рознеси по полю!..
   Щоб не плакався я, бiдний,
   На нещасну долю.
   А коли сього не зробиш,
   Кинь мене у море!
   Нехай зi мною потоне,
   Нехай мо? горе".

   ==============================================================






   ПРОКЛЯТI РОКИ

   Поема (Скорочено)

   Недаром многих лет
   Свидетелем Господь меня поставил.
   О. Пушкiн

   Частина I

   Якась смутна i невесела осiнь
   Зiйшла, мов помаранча золота,
   Над Ки?вом, i олив'янi оси
   Дзижчали i спiвали з-за моста,
   Де вiтер заплiтав березам коси
   I цiлував в розтуленi уста
   (О спогади терпкi i непотрiбнi
   Про тi роки жорстокi i безхлiбнi!).

   Як прикрашали чорнi грона дiр
   Оту струнку червону колонаду,
   Той almae matris царствений ампiр!
   I в пустку Микола?вського саду
   Збирались слухати музику зiр
   Мiж сивих хмар махорочного чаду
   Стрункий убивця, злодiй та естет,
   I вiрш модерний там читав поет.

   Високий цар в застiбнутiм мундирi,
   Чи?м iм'ям наречено бульвар
   (Що декабристам винiс грiзний вирiк)
   Зслизнув з пiднiжжя вниз, i бруду шар
   Укрив його: вже мiсяцiв з чотири
   Валявся там i лiчив кроки пар.
   Вiдбиту голову котили дiти
   I в царський тулуб лазили смiтити.

   Ночами заграва тривожних днiв
   Лягала злотим вiдблиском на банi.
   Шалений велетень в лiсах ревiв
   I рвав повiтря на шматки багрянi.
   Вже й полюбивсь менi джмелиний спiв,
   Що в небесах вирощував геранi,
   Та маму нiжно зводив я в пiдвал,
   Ховаючи вiд тих вогненних жал.

   О златоглавий мiй! Не раз голота
   Татарська пила твою чисту кров,
   Не раз знущалася з тво?? плотi,
   Та духу твого варвар не зборов.
   Невже ж навiк зчорнiла позолота
   Тепер нiким не пещених церков,
   Що викоханi мудрiстю варяга,
   I висушила горло вовча спрага?

   Та чи ж не кращими були тi днi
   Без дров, i без електрики, й без хлiба,
   Коли ввижались марева яснi,
   Анiж тепер, коли душа в нас нiби
   Трiпоче й б'?ться на безводнiм днi!
   Так пiймана гачком нехитра риба
   На мотузку, протягнутiм мiж жабр,
   Танцю? те, що зветься danse macabre[1].

   Тодi ж поет не звався ще "холу?м"
   I за пайок не продавав свiй хист,
   Як той альфонс, якого ми вшану?м,
   Петлю йому скрутивши iз намист.
   Так ми минуле iдеалiзу?м.
   Хай свiтиться воно, як аметист!
   Тодi в кларнети ще трубив Тичина,
   I кликав Рильський в синi далечини.

   Блажен, хто гордо кинув рiдний край
   I з посохом в руцi пiшов шукати
   На чужинi незнанiй дальнiй край,
   Куди веде його весна крилата.
   Та тричi той блажен, який за чай
   I хлiб теж не схотiв себе продати,
   Але, минаючи тропу розлук,
   Зостався, щоб зазнати хресних мук...

   Пригадую пiдвал чеки в Полтавi,
   Де я колись години три чекав.
   Лилось крiзь шиби свiтло золотаве,
   I я затертi написи читав
   На вапнi стiн... Нiхто у книгу слави
   Тих смертникiв iмена не вписав,
   Що звiдси тим, якi живуть на свiтi,
   Сво? останнi креслили привiти:
   "Чекаю розстрiлу. Петро Палiй". -
   "Сьогоднi вмру за тебе, мiй народе.
   Iван Мазнюк". - "Кiнець. Нема надiй.
   Прокляття шлю катам. Василь Макода". -
   "Живiть i не зрiкайтесь гордих Мрiй,
   О ви, кому ще свiтить сонце вроди.
   Михайло В'юн". - "Марусi мiй уклiн.
   Iду на смерть. Манюра Валентин".

   Високий мур чекiстсько? в'язницi
   Тодi мене на мiсяць порiднив
   З гуртком людей, що в них серця, як птицi,
   Летiли до невиданих ра?в,
   Дарма що смертний холод ?м в зiницi
   Уже блакитну вологiсть улив.
   Було нас шiстдесят, i нашi спiви
   Цвiли... як у саду куркульськiм сливи.

   Здавалось, що спадала з душ кора
   I срiблилася бiла древесина,
   Коли, мов грiм, лунало "Не пора"
   I в такт здригалися в'язничнi стiни:
   Веселий бог виплескував з вiдра
   Злотавий плин, чистiший вiд бурштину.
   Та завжди вправи тi, мов чорний квiт,
   Урочисто вiнчав нам "Заповiт".

   О, чи ж не всякий з нас усе, що схоче,
   Спови? в найлiричнiший туман
   I в найбридкiшому знайде уроче?
   Тож на обiд нам ставили казан,
   В якому плавали воловi очi,
   I кожне вiдбивало, як екран,
   Веселi вiкна камери, й, мов спомин,
   Блищав у кожнiм сонця лiтнiй промiнь...

   Де, де тепер завзятий Венгереш,
   I де розстрiляний Iван Фещенко?
   В чи?х серцях ти спогадом цвiтеш?
   I ти, що каламутнi пив оденки,
   Аж поки згодом не загинув теж,
   О приятелю мiй, Грицько Кульженко,
   Що в захватi з вагону свiй кашкет
   Шпурнув в поля, де пах липневий мед?

   Коли забрязкав конво?р ключами
   I перед нами дверi розчахнув:
   "Не на допрос, а выходи с вещами!"
   Це ти нам застережливо гукнув:
   "Гей, хлопцi, без речей виходьте, самi,
   Щоб ?х проклятий кат не потягнув"!
   Бо думав, що нас поведуть на страту,
   (Або "на коцку", звикли ми казати).

   Ми добре знали смертницький звичай...
   Задушна нiч у мрячному пiдвалi.
   Зненацька крик: "Виходь i все скидай!"
   За подорож у край, де "нiсть печалi",
   Ти одяг катовi лишав "на чай".
   В потилицю, мов грiм. А потiм клали,
   Поважно, всiх шикуючи до куп,
   З мистецьким хистом труп на мокрий труп,

   Я не забув той натовп навiжений,
   Що смертникiв чекав бiля ворiт...
   Тi матерi, жiнки i нареченi...
   Вгорi, мов розпачу кривавий квiт,
   Гойдало сонце райдуги скаженi.
   А нам, щасливцям, у широкий свiт
   Воно, пульсуючи життям, жагою,
   Прослало злоту стягу над водою.

   Нас виглядали i зорили шлях
   Старi жiнки, спираючися о тин,
   I нам, щоб ми пройшли по килимах,
   Пiд ноги кидали шматки полотен.
   А пiд селом, назустрiч, у житах
   Йшов на чолi сiм'? отець Суботiн
   I у руках, пiднятих догори,
   Нам серце нiс, немов святi дари.

   Але в тюрмi я, мов дитя у школi,
   Навчивсь кохати сонце i життя.
   Який чудовий перший день на волi,
   Коли, черкнувшись гранi небуття,
   Ти знову чу?ш спiв женця у полi,
   Мов вiн тво? вславля? вороття!
   Десь у садках п'янкiше пахнуть квiти,
   I самi хиляться до тебе вiти.

   Стрункiшi стали постатi дiвчат,
   I по-новому свiтяться ?м очi.
   А в небесах, де тиша й вiчний лад,
   Застигло все в прозоростi урочiй,
   Мов гра? вiдблиском господнiх шат...
   Хiба ж не кожен славити охочий,
   Коли вiд катово? втiк руки,
   Романтику криваво? чеки?

   Частина II
   Тепер кати не ходять у китайцi,
   Нi Лацiса, нi Петерса нема,
   Бо з моди вийшли латишi й китайцi.
   Тепер органiзована чума
   Нас винищить, як бiлогузих зайцiв:
   Скоривсь нам пес та тварi всяка тьма,
   Але страшнi ще комарi й мiкроби,
   Тi носi? всiляко? хвороби.

   Ми все вперед iдем, i скрiзь прогрес.
   Давно не правлять нами вже монархи,
   I ? жерцi кривавi чорних мес,
   Але попiв позбавлено ?пархiй,
   I в наркоматах, як звелiв Зевес,
   Вже креслять дерево нових ?рархiй,
   Яке пригорне пiд гiллясту тiнь
   Пролетар'ят майбутнiх поколiнь.

   Що успадковано вiд давнiх-давен,
   Тепер за димом-попелом пiшло.
   В життi, позбавленiм легенд i слави,
   Жарким залiзом випекли дупло,
   Щоб нам Сучасне, нищачи наш травень,
   Тисячогромим вихором ревло.
   У порожнечi тiй - кубло дракона,
   Що iз людей майстру? грамофони.

   Вiн оком пильно стежить кожний крок.
   Вiн по ночах за Лисою Горою
   На соромiцький склику? танок.
   Сповивши ката пурпуром героя,
   Звелiв вiн, щоб не мали ми думок,
   Якi не ? стандартного покрою:
   Замiсто нас хай мислить колектив,
   Що нам у черепах все уложив.


   Вiн - стоголовий звiр, нi в чiм не винний.
   Вiн скрiзь понаставляв сво?х iкон.
   Вiн правду нам да?, для всiх ?дину,
   Нехибну й непомильну, як закон;
   I ми ?? шану?м аж до згину.
   Склепля? очi нам червоний сон,
   I крутяться невпинно каруселi,
   Де ми -страшнi фiгури в грi веселiй...

   Йому на кабель мало наших жил.
   Нi слово, анi чин його не зрушать,
   Йому не досить наших утлих тiл:
   Йому до дна вiддати треба душу,
   Щоб вiн пообтинав ?й рештки крил
   I "древо мислено" трусив, як грушу,
   Щоб, розкро?вши скальпелем нам лоб,
   Вiн кожну думку брав пiд мiкроскоп.

   I, охоронник юдиних традицiй,
   На батька вiн нацькову? дiтей.
   Заслiплюють нам мозок блискавицi
   Його у пiтьмi зроджених iдей.
   Мовчати ти не смiй: спiвай, як птицi,
   Хвалу йому труби i в бубон бий,
   Бо, суючи до рук блюзнiрську лiру,
   Вiн роздере губу i рот Шекспiру...

   З казок ми зна?мо, що тiльки гад
   Завжди бував столикий i сторукий,
   Бо сам не мав лиця; i смрадний чад
   Вiд нього йшов. Вiн брав людей на муки,
   В тiла i душi ?м впускав свiй яд...
   Але являвся витязь срiбнолукий,
   I враз - межи очi, в казан чола
   Влучала змiя пущена стрiла.

   Так дiти дивляться, як ви: безслiвно,
   Та з запитом настирливим в очах:
   "А чи ж прийде вiн, ясний, богорiвний,
   Який не знав нiколи, що ? жах?
   Чи прийде вiн, щоб визволить царiвну?"
   Життя i смерть у казкаря в руках...
   О дiти, пiзно вже, а вам не спиться;
   Нехай ввi снi ця казка вам досниться...

   Я не хотiв вас байкою втiшать,
   Якою тiшимося на дозвiллi:
   У саме серце думав я влучать
   Рядком, напо?ним огнем i бiллю,
   Чи враз стривожити спокiйну гладь
   Скаженим фе?рверком божевiлля...
   Та часто казка правдою ста?:
   Що не було, iсну?, квiтне, ?.

   Нехай же древн? полум'я не гасне,
   В якому я, згоряючи, горю,
   Бо воля здiйсню? той сон прекрасний,
   Що людству снивсь пiд досвiтню зорю.
   Суворим зором дивиться Сучасне,
   Коли йому я ладан свiй курю.
   Нехай же знов воно в права вступа?,
   Нехай ножами серце тне i кра?.

   Хто знав, хто вiв смертям i стратам лiк?
   Де фiльм, який вам показав би голод,
   Отой проклятий 33-й рiк?
   Який спiвець поему склав про холод,
   Чи розповiв, як то людей в наш вiк
   Крушив i чавив пролетарський молот?
   В скiлькох кровях купаючи той герб,
   Жнива справляв на людськiй нивi серп?

   О, скiльки раз по мiсту "чорний ворон"
   Шугав, зi сну хапаючи людей,
   Коли вставала пiтьма чорним бором,
   Зiтхаючи пащеками ночей!
   I падав присуд, скорий чи нескорий,
   Во славу ще не здiйснених iдей,
   Що ?хнi гасла вкрили дверi храмiв,
   Що ?хнiй намул свiт роками плямив.

   Але нехай в нерадiснiй добi
   Вогняним квiтом квiтне давнiй спомин -
   Слова, спiвцем проказанi в журбi:
   "Нi соколу, нi кречету лихому
   Не ляжем на поталу, й не тобi,
   О чорний вороне!" В багрянiм громi
   Ревла небесна твердь. Як i тодi,
   Ряхтiли гриви ржавi i рудi.

   У тi роки велико? ру?ни
   Такий рясний, нечуваний врожай
   Послав Господь нещаснiй Укра?нi,
   Якого доти ще не бачив край.
   I знову доля в грi мiнливо-змiннiй
   Ненатлi орд, ненажеровi зграй
   Все кинула на пожру i поталу
   Та реготом безгучним реготала.

   Зерно у купах прiло пiд дощем.
   Кудись у море, в безвiсть, за границю,
   Щоб насадити скрiзь цей наш едем,
   Немов витрiскуючи iз криницi,
   Переливаючись рiдким вогнем,
   Текло струмками золото пшеницi.
   Ми тiльки бачили той тьмяний блиск,
   На горлi ж ми вiдчули пальцiв стиск.

   Тодi дурнi Грицьки i Опанаси
   Вмирали, як у зливу комарi.
   Тодi по селах ?лось людське м'ясо,
   I хлiб пекли з розтерто? кори.
   Дивилися голоднi дiти ласо
   На спухле тiло вмерло? сестри.
   Так ми, хоч i покинули печери,
   В двадцятiм вiцi стали людожери.

   Натуживши охлялi рештки сил,
   Тi трупи, що недавно поховали,
   Викопували потай iз могил.
   Одежу з них, грабуючи, здирали.
   Чи ж не складали падло до барил
   I не витоплювали з мертвих сало?
   Тодi по хлiб до мiста йшов селюк
   I там лягав, вмираючи, на брук.

   В той рiк познищувано всi собаки
   I повиловлювано всiх котiв.
   Та це пусте... це тiльки шум i накип
   На поверхнi схвильованих часiв.
   Не слало небо нам тривожних знакiв,
   Нам хвiст комети жаром не пашiв.
   Нi, нi, у мертвiй тишi летаргiчнiй
   Спливали ночi нам, як сни магiчнi.

   Клекоче нам розпечене нутро.
   Хто вичерпа? нам шоломом горе?
   Хто в душу нам плесне дощу вiдро?
   Або який архангел винозорий
   З свого крила позичить нам перо,
   Щоб ту скажену гру фантасмагорiй
   Ми записали на блакитнiм тлi,
   Де лiтери горiли б нам у млi?

   Якi багрянi й грiзнi епопе?
   Нащадкам мiг би генiй розгорнуть,
   Якби писав вiн кровiю сво?ю,
   Плеснувши нам в лице ту каламуть,
   I змалював нового фарисея
   I до Голготи страдницько? путь!
   Але всi казнi, гибелi i втрати
   Не перечислити й не зрахувати.

   Та, щоб не потомитися украй,
   Нехай читач перепочине трошки.
   I, щоб забути пролетарський май,
   Хай меду рiдного скушту? ложку:
   Йому на очi я зведу той рай,
   Де усмiхаються в житах волошки
   I понад степом сонце золоте
   Завжди старою барвою цвiте.

   Там кетяги рожево? калини
   Цяткують ?й коралями сувiй,
   I дише в нiздрi духом полонини
   Мiж пальцями розтертий деревiй.
   Там вранiшня зоря й свiтанки синi
   Щоранку сходять у красi новiй.
   I десь на дзеркалi нiмо? тишi
   Дзвiнке весло сво? узори пище.


   Там, перепрiвши у гарячих снах,
   Посеред вод безмовних i широких
   Татарське зiлля пахне у ставках.
   Там днi шумлять i плещуть у потоках.
   Там золотом соломи свiтить дах.
   Там жаби мирно кумкають в осоках,
   I, не пiдпавши пiд нiчний декрет,
   Росте собi на волi очерет.

   Там вi? вiтер у просторах диких
   I пахощi терпкi несе нам з круч.
   В рiвнинах неосяжних i великих
   Там вiщий мiсяць сходить лiворуч...
   I чисте срiбло лл?ться в чистих рiках,
   I тане в небi журавлиний ключ...
   Про це ще по-росiйськи скiльки мога
   Писали Олексiй Толстой i Гоголь.

   А про красу заквiтчаних долин,
   Про любi серцю комишi i хащi,
   Про те, як пахне на межi полин,
   I про вигнанця долю злу й пропащу,
   Який не бачить рiдних луговин, -
   За мене ще майстернiше i краще
   Вам оповiв би половецький хан,
   Якому хтось дав нюхати ?вшан.

   Частина III
   Початку ви не ждiть у цiй поемi.
   Це тiльки вступ. За звуком лл?ться звук.
   Мов рибки золотi, iскряться теми
   I брижами сковзять менi мiж рук.
   Не я ж уславив квiт фiлософеми й
   Нап'яв тятивою спiвучий лук:
   В пекучий день, коли пахтять ясмини,
   Читайте, друзi, "Чумакiв" i "Сiно".

   Не я, а мiй далекий побратим...
   Це вiн горазд октавами спiвати.
   "Poetae maximo" (я згоден з тим!)
   Раз Зеров написав йому в присвятi.
   Чи ж означало Maximus[2] - "Максим"?
   Чи, може, мало слово те вiддати
   Ту найприкметнiшу з усiх прикмет,
   Якою визначався наш поет?

   Це ж вiн запалював гарячi квiти,
   Якi кресали iскри в нашу кров.
   Це я б про нього мусив говорити,
   Що у змаганнi лебедя зборов:
   "Аще кому хотяше пiснь творити,
   Тогда пущашеть десять соколов".
   Чия ж рука здушила спiв у горлi,
   Що вiн забув i лет, i клекiт орлiй?

   Це ж доля всiх: вiддати божий дар,
   Що ранками кропили чистi роси,
   Вовчицi на поталу, й срiбний чар
   Розвiяти... З нас зайди горбоносi
   Ще виховають добрих яничар,
   I час прийде, що вiрнi малороси
   За хлiб i цукор, жир i дрiбний крам
   Ще голови стинатимуть братам.

   Вогнем я в серцi випiк лютi вчинки:
   З убивць водою цiлого ставка
   Не змити кров невинного Косинки,
   Не воскресити мертвого Близька.
   На нашiй нивi справили дожинки,
   Щоб не лишилось нам нi колоска.
   Хай ложем буде нам стерня колюча,
   Коли нам ордер на життя усучать.

   А де ж, де ж ви, кому в дiжки без ден
   Струмлять i котяться роки в неволi,
   Що не згадаю й ваших я iмен,
   Щоб не згiршити вам страшно? долi,
   Що зникли вже за овидом ген-ген
   I крутитесь у божевiльнiм колi
   По руднях, i болотах, i лiсах,
   Де гаврами гаса? голий жах!..

   У вiк наш лагiдний спочатку костi
   Нам переб'ють осиковим цiпком,
   А потiм, зжалившись, позичать костур.
   Десь пiд заметами, окутий льдом,
   У морi бурянiм ? дикий острiв,
   Де ще святi, спасавшись, ?ли жом,
   Де й ми, в грiхах покаявшися самi,
   Зага?м час молитвами й постами.

   Шумить, шумить тайгою чорний бiр,
   Як i шумiв колись за Миколая.
   Очами ще не мiряний Сибiр
   Тепер я криком радiсно вiтаю.
   Усiх, хто йшов шляхами ясних зiр,
   В дрiмуче лоно радо вiн прийма?:
   Тут нацi? краса i гордий квiт
   З уламкiв корабельних творить мiт.

   Брати мо? в далекому вигнанню,
   Що ваших голосiв давно не чуть,
   Яким прийдеться, може, до сконання
   В душi коняти гнiв, важкий, як ртуть!
   Мужайтеся, блукаючи за гранню,
   Якщо не дано вам рушати в путь.
   Якби ж то вам, серця одягши в кригу,
   Згадати шлях, яким помчався Iгор!

   Якби ж я Овлуром для вас мiг стать
   I вам коня пiдвести за рiкою!
   Якби ж я свистом гасло мiг подать,
   Чекаючи за темною тайгою!
   Щасливий сон: сурма, мечi i рать,
   Степ шелестить високою травою
   I вже пiд радiсний весiннiй дзвiн
   Веселим шумом нас стрiча? Дiн...

   З рясного рогу я вам сиплю перли,
   Мов буйнi ягоди iз повних фон.
   Пождiть, ще з'являться корони, берла...
   Хiба ж поету писаний закон,
   Коли стара романтика не вмерла
   I прибира? геро?чний тон!
   То ж раз у раз я без аеростата
   Iз хмар на землю мушу повертати.

   Хай вславлю ж вам тепер мандрiвний шлях
   Тих безпритульних хлопцiв, що до Криму
   З Москви зайцями котять в по?здах,
   Якi в морозяну, холодну зиму
   В асфальтових ночують казанах.
   Куди, пiвголi, пiд плащами диму
   Просту?те ви, армi? дiтей,
   Дорогою незнаних одiссей?

   Хай ще уславлю вам тi хлiбнi черги,
   Куди щодня включав нас автомат,
   Що з нас викачував ставки енергiй
   I кидав нам не випечений шмат.
   Ми не дiстанем на пальто i дерги,
   Та вибiр ? рясний губних помад,
   I, може, ще для "ран душевних" мазi
   Ви купите у дами на ?вбазi.

   А хочете, вiзьму ще нижчий тон,
   Щоб вiршем вам уславити - калошi.
   Хоч глянець ?х не той, що у корон,
   Але ж вони, звичайно, рiч хороша,
   Бо як без них з солом'янських багон,
   Коли на вiзника нема? грошей
   (Та й рисакiв скасовано давно!)
   Приплисти на Хрещатик у кiно?

   То б пак... я помиливсь, новi ж бо назви
   Тим вулицям надавано. Слова ж
   Старi на язицi сидять, мов язви.
   "Хрещатик" не кажiть: це саботаж.
   То ж вулиця Воровського. Наказ ви
   Чи ж не читали? Шепчете: "Блямаж?"
   А селянин, якому це не важе,
   Iнакше як "Злодi?вка" не каже.

   Касу?м назви ми, i мило, й чай,
   Але парфумами ряхтять вiтрини.
   Отож парфумiв в ванну наливай,
   Пiрнай в гелiотропи i ясмини, -
   I чим тобi це не тропiчний рай?
   Нехай у пахощах безсмертних гине
   Нiким не пiймана тифозна вош!
   Але ж пора вертатись до калош...

   Сов?тський дощ iз хмар сов?тських хлюпав,
   I йшов я в сорабкоп (без пiдошов),
   Щоб там купити пару мокроступiв,
   Але ж на праву ногу не знайшов,
   Для лiво? ж сфабрикували купу.
   Там гнiв жiнкам у лиця кидав кров:
   "Невже ж обути нам самi лiвицi,
   А правiй тюпати без ногавицi?"

   Дурнi жiнки! Який в розпачi сенс?
   Якби ж то ще були "калошi щастя",
   Якi описував нам Андерсен,

   Що досить тiльки ноги в них укласти,
   I зразу вiд шакалiв чи гi?н
   Ти геть летиш у iнший час - та й баста:
   В середньовiччя, Грецiю чи Рим,
   Забувши, як пахтить вiтчизни дим.

   Але не раз у тiм пахучiм димi
   За?жджi гостi, що плекали чвань, -
   Ось Бернард Шоу та iншi "побратими"
   В'ялились на поживу, як тарань,
   Мандруючи, як Катерина в Кримi,
   По килимах, покладених на твань.
   I рiдко спостережливiше око
   Допитливо зорило дно глибоке.

   Тож раз, так само в Ки?в прикотив,
   Вшанований в Москвi Панайт Iстратi,
   I кожний ладаном йому курив,
   А Держвидав - хоч був скупий на трати -
   У гостя всю продукцiю купив
   (Вже писану i ту, що мав писати).
   Хто тiльки був письменник чи поет,
   Дiстав тодi автограф i портрет.

   Та, опинившись ледве за кордоном,
   Правдивий грек метнув перунний грiм
   I сповнив свiт отим потужним дзвоном,
   Який луною гув у вухах всiм.
   Тож як ураз пiдлiг вiн заборонам!
   Як з страхом тi, що зналися iз ним,
   Зi стiн портрет дарований здiймали
   I аж на саме дно шухляд ховали!

   О милi гостi з захiдних кра?в!
   Нехай за приклад буде вам Iстратi.
   Невже ж у вас ще не клекоче гнiв?
   Нотуйте все: знущання, крики, страти,
   Щоб потiм гулом праведних громiв
   Облудного напасника скарати!
   Хай не заслiплять вас зухвалий блиск
   Самореклами, вигода i зиск.

   Та вас майстерно там вiзьмуть на кпини
   I всiх обдурять, як селянських баб.
   Покажуть вам, як крутяться машини,
   I вигадають тисячi приваб.
   I вас, цiкавих з розумом дитини,
   Не вийде стрiнути "столiтнiй раб".
   Чи ж зна?те, що в затисках металу
   Самi машинами давно ми стали!

   Колеса крутяться у ритмi днiв,
   Яких нiхто не лiчить. Довгi паси
   Пересуваються пiд крик i спiв
   Сирен. Давно не люди ми, а маси,
   I в лабiринтi башт i перспектив
   Чиясь рука незрима сонце гасить...
   А серце в нас пропелером: "Дзiнь-дзiнь!",
   Змагаючись даремно в височiнь.

   Та пориву не збудешся нiяк ти.
   Не можуть мрiй, що ?х плека? дух,
   Нам замiнити статистичнi факти.
   Симфонiю, яка чару? слух,
   Нам не заступить i найкращий трактор.
   Як не старайсь, щоб той вогонь затух,
   Який в мiзку нам барвами пала?, -
   Вiн жеврi? й на мить лиш пригаса?.

   Але думки нам забрано в полон...
   Щоб потекли вони одним рiчищем,
   Механiзацi? страшний закон
   Кладе межу i в захватi найвищiм,
   I муз стрижем ми пiд один шаблон.
   Так ми нещадною рукою нищим
   В душi насаджений господнiй сад,
   Сповитий нами у фабричний чад.

   Зате у нас держава квiтне знову.
   Пiд маршiв i машин ритмiчний такт
   Ми творим нацiю ново? кровi.
   Вже душi нам покрив червоний лак.
   Вкра?нiзовано всi установи,
   I Шльойме став не Шльома, а Щупак:
   Ми кожному, - нехай, як хоче, зветься, -
   До голови чiпля?м оселедця.

   Бiс ? найнебезпечнiший тодi,
   Як святобливу постать прибира?:
   Чи старця, що ступа? по водi,
   Чи янгола, що крильми помава?,
   I все лукавство в бiлiй бородi
   Чи в бiлих шатах святостi хова?.
   Так дружньою рукою хижий друг
   Iз нас вичавлю? поволi дух.

   Тож не страшнi нам вороги одвертi,
   А тi, що з рiдним словом на вустах,
   Iдуть до нас, щоб душу нам роздерти,
   I сiють терни розбрату в серцях.
   Та тiльки доля гiрша ще вiд смертi
   Спобiгне тих, якi згубили шлях...
   Хвалю я ворога, що, забороло
   Пiднявши, ставить чоло проти чола.
   ...

   1937

   [1] Танець смертi (фр.).
   [2] Найбiльший (латин.).



   СКОВОРОДА

   Пiти, пiти без цiлi i мети...
   Вбирати в себе вiтер i простори,
   I лiс, i лан, i небо неозоре.
   Душi лише спiвать: "Цвiти, цвiти!"

   Аж власний свiт у нiй почне рости,
   В якому будуть теж сонця, i зорi,
   I тихi води, чистi i прозорi.
   Прекрасний шлях ясно? самоти.

   Iти у снiг i вiтер, в дощ i хугу,
   Бо, може, це нам вiчний заповiт,
   Оцi мандрiвки дальнi i безкра?,
   I, може, iншого шляху нема?,
   Щоб з хаосу душi створити свiт.



   ТЕРЦИНИ

   Коли тебе сурма сво?? туги
   Покличе знов у дальнiй рiдний край,
   Де ждуть тебе безчестя i наруга,
   Слова над пеклом Дантовим згадай:

   "Сюди йдучи в скорботу i вiдчай,
   Надi? мусиш знищити дощенту".
   Гамуй, мандрiвнику, смертельний жах,
   Коли в душi погасиш сiрий день ти

   I сонце змеркне в чорних небесах.
   Нехай мовчазний i сумний Вергiлiй
   Тобi пiде назустрiч у степах

   I в синiй край Шевченкових iдилiй
   Нехай веде до мiст i дальнiх сел,
   Де чистi весни й нам колись зорiли.

   Вважай за магiю страшну чисел:
   Ось пекло, це землi частина шоста,
   А край зелених верб i пишних зел,

   Що скрiзь його покрила вже короста,-
   Останнiй в пеклi круг, дев'ятий круг.
   О фабрики й кремлi з людсько? кости!

   Не спокiй лагiдний - безладний рух,
   Де хаос в димi чорному регоче
   I вбила хiмiя безсмертний дух.

   Склянi, напiвзакрижанiлi очi
   Тих матерiв, що власних немовлят
   Жеруть iз голоду! О бенкет ночi,

   Що над землею стеле чумний чад!
   О мертвих тiл багрянi гекатомби!
   Що звалося "душа", "зоря" i "сад" -

   Все втиснуто в трикутники i ромби.
   До пiснi кожно?, до всiх думок
   Рука диявола чiпля? пломби.

   I ти, ти - лиш вiдiрваний листок,
   Якого кружить невiдома влада,
   Затягши в свiй безсоромний танок.

   В дев'ятiм крузi пекла чорна зрада
   Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
   Шмату?, рве, року? на загладу.

   З лобiв тих пащ рогами сотнi башт
   Ростуть i в морок зносяться високо,
   А в башти кожно? крiзь пiтьми плащ

   Тебе чату? невсипуще око...
   Тiкай, тiкай i не життя рятуй,
   А душу, й, вийшовши в простiр широкий,

   Вiтай незнану долю, як сестру, й
   Вдихай у себе волi вихор п'яний,
   Кущi чужi i каменi цiлуй.
   Зостанься безпритульним до сконання,
   Блукай та ?ж недолi хлiб i вмри,
   Як гордий флорентi?ць, у вигнаннi.

   Та перед смертю дiтям повтори
   Ту казку, що лишилася як спомин
   Прадавньо?, забуто? пори,

   Як у грозi, у блискавицi й громi
   Колись страшну почвару перемiг
   Святий Георгiй в ясному шоломi...

   I як дракон, звитяжений, полiг.



   БЕАТРIЧЕ

   I

   Тебе спiвець, пiднiсши понад зорi,
   Таким безсмертним свiтлом оточив,
   Що досi ще крiзь далечiнь вiкiв
   Пронизують нас променi прозорi.

   Як жадiбно ти ловиш, темнозора,
   Пливке, як пух, летюче листя слiв,
   Коли дзвiнкi дощi мо?х рядкiв
   Шумлять, немов осiннi осокори.

   Що всi скарби, затопленi в морях!
   Раптову радiсть i той блиск дитячий,
   Який спалаху? в тво?х очах,
   Не промiняю нi на що: неначе
   Блакитний мiсяць, виплива з долонь
   Тво? волосся чорне й смагла скронь.

   II

   Ти вся ще провесна, о Беатрiче!
   В тобi все свiтло ранкове зорi,
   Що ним спiвцi, поети й малярi
   Колись наситили середньовiччя.

   Ще першi сльози радостi й горичi
   Дрижать, як на березовiй корi,
   Але вже славлять янголи вгорi
   Тво? iм'я, благословенне тричi.

   Поглянь, тепер тво? всi ночi й днi
   Круг тебе дивним сяйвом заяснiли
   I заслiпили нас, мов крила бiлi:
   Бо серед скель в похмурiй тишинi
   Сво?х терцин холоднi дiаманти
   Тобi вплiтав у шату темний Данте.

   ==============================================================






   МАРУСЯ ЧУРАЙ

   Iсторичний роман у вiршах

   ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

   Роздiл I

   Влiтку 1658 року Полтава згорiла дощенту._
   Горiли солом'янi стрiхи над Ворсклою._
   Плавились банi дерев'яних церков._
   Вiтер був сильний. Полум'я гуготiло._
   I довго ще лiтав над ру?нами магiстрату_
   легенький попiл_
   спалених паперiв -
   всiх отих книг мiських Полтавських,_
   де були записи поточних судових справ._
   Може, там була i справа Марусi Чурай?_
   Може, тому i не дiйшло до нас_
   жодних свiдчень про не?,_
   що книги мiськi Полтавськi "през войну,_
   под час рабованя города огнем спалени"?_
   А що, якби знайшлася хоч одна,-
   в монастирi десь або на горищi?
   Якби вцiлiла в тому пожарищi -
   неопалима - наче купина?
   I ми б читали старовинний том,
   де писар вивiв гусячим пером,
   що року божого такого-то, i мiсяця такого-то, i дня,
   перед Мартином Пушкарем, полковником,
   в присутностi Семена Горбаня,
   що був на той час вiйтом у Полтавi,
   перед суддею, богом i людьми
   Чурай Маруся - на пiдсуднiй лавi,
   i пiв-Полтави свiдкiв за дверми.
   I загула б та книга голосами,
   i всi б щось говорили не те саме.
   I чорнi бурi пристрастей людських
   пройшли б над полем буковок хистких.
   Тодi стара Бобренчиха, вдова,
   суду такi промовила б слова:
   - Пане полковнику i пане войте!
   Ускаржаюся Богу i вам
   на Марусю,
   що вона, забувши страх божий,
   отру?ла сина мого Григорiя.
   I втеди син мiй Григорiй наглою смертю вмер,
   на здоровлi перед тим не скорбiвши,
   през отру?ння i през чари бiсовськi.
   То вам, панове, правдиво, пiд сумлiнням, кажу
   i людьми те освiдчу.
   Оскаржену Марусю Чура?вну
   тодi суддя суворо запитав, -
   коли, чого i для якой причини
   таке незбожне дiло учинила?
   Але вона нi слова не сказала,
   усправедливлень жодних не дала,
   тiлько стояла, яко з каменю тесана.
   Тодi громада загула прелюто:
   - Вона ж свiй злочин визнала прилюдно!
   Бо, як до Гриця, мертвого, припала,
   казала все - як зiлля те копала,
   як полоскала, як його варила
   i як уранцi Гриця отру?ла.
   Вона ж спiвала, наче голосила,
   на себе кари божо? просила.
   Спiвала так, як лиш вона умiла!
   А потiм враз - неначе занiмiла.
   Тодi ми, вряд, упевнившись на дiлi,
   що Гриць умер, отру?ний, в четвер,
   предать землi звелiли до недiлi,
   прийнявши справу кримiналiтер.
   Убивницю ж, Марусю, до росправи
   скрiпить в'язéням города Полтави.
   Бобренчиха ж, та зацна удова,
   нехай на бога в горi упова
   та настановить свiдкiв, вiри годних,
   не пiдозрéнних у проступствах жодних.
   Аби по правдi свiдчили про злочин,
   що тут убивцi iншого нема,
   бо то не ? ще доказ остаточний,
   якщо пiдсудна визнала сама.
   На то ставши, Параска Демиха, в лiтах подейшлих,
   зiзнала:
   - ?дну душу Богу ховаю, а було так.
   Недавнечко, о пiвнях, вийшла я...
   - ...трусити Левкову грушу,- пiдказав хтось.
   - Панове суддi.
   Лесько Черкес мене на цнотi змазу?!
   Тодi ми, вряд, казали-сьмо Черкесу i всiм такóж
   особам принаявним, щоб мову свiдкам не перебивали,
   пон?важ будуть випханi iз ратушу,
   а дверi будуть взятi на скабу.

   - Отож, кажу, недавнечко, о пiвнях,
   коли я вийшла глянути знадвору,
   бо щось менi ускочило в димар, -
   дивлюсь: Грицько верта?ться додому.

   Iзвiдки б то? Ще й наче напiдпитку.
   Якийсь такий, нiяк не вдягне свитку.
   То я й питаю, ми ж сусiди: - Гей,
   це де ж тебе так, хлопче, забарило?

   - Та, чарку випив, там, в одних людей.
   Чогось так бiля серця заварило.

   Коли ж невдовзi чую -- у Бобренкiв
   великий гвалт. То я туди городом.
   Лежить Грицько, увесь уже посинiв,
   хрипить, здрiга?, роздира? ковнiр.
   А я кажу Бобренчисi: ой кумо,
   ой кумо, це запитяна хвороба!
   I що ми вже Грицьковi не робили,-
   вишiптували, терли, iзсилали,
   свячене зiлля клали пiд потилицю,
   водою мили i переливали
   хоробу на бобренкiвського пса, -
   не помогло. Ще й щось таке балакав!
   Там хто стояв, то мало хто не плакав.

   В таких походах куля обминула,
   не подолала вражеська рука,
   щоб де? аж дома! дiвка пiдманула,
   стру?ла геть такого козака!
   I от лежить у гробi в чорнобривцях,
   на смерть убит. А тая чарiвниця...

   - ? докази, що це вона дала пиття?

   - А хто ж би ще тру?в Бобренка Гриця?
   Кому вiн ще так знiвечив життя?

   Тодi на вряд був ставлений Фесько,
   млинiв дозорця скарбу войськовóго,
   що пiд боязню божою признав:
   - Панове суд!
   Того я добре звiсен.
   Як що не так, беру на душу грiх.
   Цю дiвчину разiв, мабуть, iз вiсiм
   коло млина вночi я спостерiг.
   Над Ворсклою з небiжчиком стояла.
   Ну, тобто вiн ще був живий тодi.
   I що воно, гадаю, за проява -
   двi тiнi, млин i мiсяць на водi.
   Менi-то що? На це ж нема заказу,
   стояння - дiло добре загалом.
   А я таки чогось подумав зразу,-
   аж де зiйшлись, чого б то за селом?
   А якось бачу - щось майнуло з греблi.
   Шубовснуло - аж зойкнула вода.
   А я ж туди i нiг не дотереблю.
   Ну, думаю, втопилась, от бiда.
   То добре, що Iван тут нагодився
   та витяг iз води напiвживу.
   Бо там колись мiй шурин утопився,
   то гибле мiсце, я й не допливу.

   Суддя сказав: - Усе це прикро, справдi,
   i тi млини, i втоплений шуряк.
   Але ж ми iншу розгляда?м справу -
   не як топилась, а тру?ла як.

   Тож свiдок мовив трохи не до дiла.
   Тут треба чiтко провести межу.

   - То я ж не бачив, як вона тру?ла.
   А як топилась, - бачив. То й кажу.

   Тодi Бобренчиха становила iнших осiб,
   числом сiмнадцять,
   а з тих сiмнадцяти ма? п'ять,
   котрi до присяги годнi будуть.

   Ну, тi сказали, що Маруся - вiдьма,
   що у Полтавi гiршо? нема,
   що всi це знають, i по нiй це видно,
   i що вона ж спiвала i сама:
   "Котра дiвчина чорнi брови ма?,
   то тая дiвчина усi чари зна?".
   I то ж вона наврочила, нiвроку,
   що покалiчив Савку Саврадим.
   Умi? перекинутись в сороку,
   а то виходить з комина, як дим.

   - Панове суддi, я прошу пробачення,-
   сказав Горбань з паперами в руцi.-
   З'ясую стисло свiдкам звинувачення,
   щоб не збивали суд на манiвцi.

   Козак Бобренко, на iм'я Григорiй,
   ?диний син достойно? вдови,
   котора зараз у такому горi,
   що не схилить не можна голови,-

   чотири годи бувши у походах,
   нi в чiм нагани жодно? не мав.
   Був на Пилявi, i на Жовтих Водах,
   i скрiзь, де полк Полтавський воював.

   А це улiтку повернувсь додому,
   в хазяйство, пiдупале за вiйну,
   i, як годиться хлопцю молодому,
   хотiв ввести у дiм собi жону.

   Отож нагледiв дiвку, собi рiвну,
   дiзнавши, певно, що i вiн ?й люб,
   Грицько посватав Галю Вишнякiвну,
   повзявши намiр брати з нею шлюб.

   Чурай Маруся, що його любила,
   любила, справдi, вiрно i давно,
   тодi його iз ревнощiв убила,
   пiдсипавши отруту у вино.

   Чи це свiдомо, чи пiд впливом хвилi,
   як не було, а ревнощi - це сказ.
   Так стався злочин. Хлопець у могилi.
   I от сто?ть убивниця пред нас.

   Страшна, панове, приточилась справа.
   Хай стане совiсть на сторожi права!

   Порадившись, звелiли ми пред вряд
   поставити Грицькову наречену.
   Тож Галя Вишнякiвна пiдiйшла,
   була про все розпитана дискретно
   i лагiдно, як молода особа,
   з уникненням подробиць, що могли б
   ще бiльше ?й розвередити душу.

   I теж вона признала пiд сумлiнням,-
   що так було, любилися ми з Грицем,
   побратись мали... мови не ста?...
   Що вiн ходив до то? чарiвницi,
   панове суд, то iстина не ?.
   Вона у нього розум вiдiймила,
   але було це не тепер, колись.
   А як вона була йому немила,
   то хто ж його присилу?: женись!
   Вона ж, дурна, чогось була топилась,
   по тому ще й заслабла i злягла.
   А я кажу: чого ти причепилась?
   Чи ти його у власнiсть набула?
   А вiн такий, що вiн брехать не буде.
   Грицько був чесний, не якийсь бабiй.
   Вiн сам казав, що вже ?? забуде.
   У домi в нас вiн був уже, як свiй.
   Оце увосень мали ми побратись.
   Помщаючись, пропала ж i сама.
   Вже тато наш i на весiлля втратились,
   а Гриць умер... а Гриця вже нема...

   - В такому разi будемо вiдвертi,-
   сказав суддя,- бо тут не до прикрас.
   Чого ж тодi вiн в нiч сво?? смертi
   таки у не? був, а не у вас?

   Тодi Вишняк, жалóсний за такую
   тяжку зневагу дому свойого,
   просив дочку не спитувати бiльше.
   Галю спочутливо одвели
   баби в бабинець, сплакану,
   пон?важ
   при кождiм дiлi
   свiй бабинець ?.

   Суддя поглянув на пiдсудну лаву:
   - Що скаже нам убивниця на се?

   Вона нi слова не сказала праву.
   Сто?ть. Мовчить. I дивиться. I все.

   Тодi сама Бобренчиха, вдова,
   суду сказала у тi? слова:

   - Мовчить, бо стидно. Бачив бог iз неба.
   Я знаю все, так наче там була.
   В ту нiч вона сама його до себе,
   розпутниця, обманом затягла.

   Яка сто?ть немов свята та божа.
   Ото така вже вдача потайна.
   Бо на обличчя з янголами схожа,
   але в душi - то чистий сатана.

   Якби я вам про не? розказала,
   що говорив про не? хто кому!
   Вона в Полтавi свiту зав'язала
   хiба Грицьковi тiльки одному?!

   I осiнило раптом Горбаня:
   - А може, то було якесь дання?
   Якесь чар-зiлля або привороти,
   i вiн не змiг його перебороти.
   Тому й зайшов од Галi до Марусi,
   улiгши тiй диявольськiй спокусi.
   А зiлля рiч, ви зна?те, капризна -
   тут воно чари, тут воно й трутизна.

   Суддя сказав, що випадки були.
   Комусь колись чогось там пiдлили.
   Було це дiло досить голосне,
   i слiз пролито бiльше як доволi.
   I все ж ? щось не до кiнця ясне:
   чи не було чи?? зло? волi?

   В цих справах поруч -
   правда i брехня.
   - Я, як суддя, вважаю особисто,
   чи це була отрута, чи дання,
   а в кожнiм разi це було убивство.

   Горбань сказав, що й сумнiву нема.
   Звичайно, вбивство. Та iще й нецнóта.
   Вiн, як Горбань, вважа? зокрема:
   ?й треба дьогтем вимазать ворота!

   (Тут принагiдно варто зауважити,
   що дьогтю вiн мав, справдi, предостатньо,
   оскiльки вiн, як виявилось потiм,
   "з комори м?ской потай дьоготь крав",
   за що i був поставлений пред врядом.

   А втiм, i згодом вiн ще вiйтував.
   I вже аж гетьману Дем'яну Многогрiшному
   уже аж на полковника Жученка
   устиг iще й "крамулку" довести).

   Пушкар сказав, що так-то воно так.
   Не шануватись дiвчинi негоже.
   Але ж i з Гриця добрий був лайдак.
   Тут, товариство, дьоготь не поможе.

   Бо незалежно, що то за пиття
   i що там мовить злiсть тисячоуста,-
   не хто ж, а вiн звiв дiвчину з пуття.
   I то була любов, а не розпуста.

   Тодi вдова Бобренчиха озвалась:
   - Та вуха ж в'януть на таку олжу!
   Вона сама Грицьковi нав'язалась.
   - В який би спосiб?
   - Зараз розкажу.

   Було це, люди, на Петра Капусника,
   якраз на самий сонцеповорот.
   Я мала, люди, сина не розпусника.
   Вiн шанував i хату, i город.

   Коли ж вона його причарувала,
   вiн як сказився, геть одбивсь од рук.
   Хай вам розкаже Процик Кулевара,
   Семен Капканчик i Ромашко Струк.

   Вiн перестав ходить на вечорницi,
   не зачiпав дiвчат i молодиць.
   А все ходив до то? чарiвницi,
   недарма в рiчцi топлять чарiвниць.

   Вона його ?днолiтка, панове.
   Пора кебету мати на плечах.
   Я вже й варила зiлля полинове,
   щоб мiй Грицько вiд туги не зачах.
   А вiн - весь там! Якраз перед походом
   не спалося менi, як на бiду.
   Грицько устав та шась поза городом.
   А я тихенько назирцi iду.

   Отож спинилась по той бiк цибулi.
   А там вже луг, роздолля для бджоли.
   Стою собi та й думаю: а дулi,
   щоб ви мене круг пальця обвели.

   Взувачки мала, постiльцi свинячi,
   щоб не шамтiло - шерстю догори.
   Трава ж м'якенька...
   Коли щось манячить
   од Чура?в, туди, в осокори.
   А вечiр темний. Хмари як повiсма.
   Гора шумить... Було перед дощем.
   Вона ж на ши? так йому й повисла! -
   то я собi й засiла за кущем.

   Хтось засмiявся якось недоречно
   Мартен Пушкар бровою ворухнув:
   - Вчинили ви, сказати б, нестатечно.
   Який вас бiс на то? подоткнув?

   - У мене син одинчичок, панове,
   i запечалля на душi одне,
   одна у серцi шпичечка тернова, -
   не дай же бог, у прийми дремене!

   - Ну, добре, як воно вам ув охоту,
   то дiло ваше, хоч воно i грiх.
   Ви, мати, знавши отаку нецноту,
   чого тодi ж не розлучили ?х?

   - Щоб у замiжнiх погубив пiдметки?
   Чи, як чернець, скоромився мирським?
   Чи щоб пiшов до Тацi Кисломедки,
   котра тягалась бозна-де i з ким!

   Тут як пiдскочить Таця, як змережить,
   шумка спiдниця, з десяти аршин:
   - Орихно, трясця мене держить!
   Ти хоч на мене, суко, не бреши!

   - Це я брешу?! Особи урядовi,
   та хай же бог усю мене, як ?,
   як щось отут збрехала я судовi
   i на душi й на тiлi обiб'?!
   Я прόшу о святую справедливiсть!

   Вдовi звелiли сiсти й не клясти.
   АТацi за губи неповстягливiсть
   Два хунти воску в церкву принести.

   Насилу втихомирилась кобiтка.
   По тόму був припозваний за свiдка.
   Семен Капканчик, хлопець непитущий,
   з котрим Грицько був приятель найдужчий.

   Звелiли ми Капканчику Семену
   казать судовi правду нестеменну.
   I вiн сказав:
   - Тут кожен щось говоре.
   Вже той Грицько чутками так обрiс.
   Ну, бо кому якого батька горе?
   Чужа душа - то, кажуть, темний лiс.

   Ось тут i суд на тому зупинився,
   що знали ж всi, i Галя не глуха,
   що сватав ту, а в то? опинився.
   А хто iз нас, як кажуть, без грiха?

   Це як у пiснi:
   "Ой у полi три криниченьки.
   Любив козак три дiвчиноньки,
   чорнявую та бiлявую,
   ще й рудую препоганую".
   I було йому дуже сутужно.
   Рудо?, правда, не було.
   Була чорнява та бiлява.
   Смалив до двох,
   то й попалив халяви.

   А тра було порвати все на дiлi,
   та ще з пiвгоду виждати тодi.
   То це б сидiли в Гальки на весiллi,
   а не отут балакали в судi.

   Загомонiли люди, закивали,-
   що там казати, всi парубкували.
   I всiм усе зробилося ясне,
   хтось i слiвце сказав уже масне.

   Тодi устала мати, Чура?ха,
   i сказала так:

   - Пане Пушкарю, полковнику полтавський,
   а добродiю наш!
   Що вам маю сказати? Спасибi людям за тишу.
   Он сидить писар, Туранський Iлияш.
   Хай вiн мо? сльози запише.

   Чужа душа - то, кажуть, темний лiс.
   А я скажу: не кожна, ой не кожна!
   Чужа душа - то тихе море слiз.
   Плювати в не? - грiх тяжкий, не можна.

   I чим же, чим ви будете карати
   мо? смутне, зацьковане дитя?
   Чи ж вигада? суд i магiстрати
   страшнiшу кару, нiж таке життя?!

   Ви грамотнi. Ви зна?те латину.
   За крок до смертi, перед вiчним сном,
   одного прόшу:
   у мою дитину
   не кидайте словами, як багном!

   Притихли люди, знiтилися свiдки,
   сльозина блисла у яко?сь тiтки.

   Вiдтак, уже не ставлений нiким,
   прийняв присягу Шибилист Яким.

   - Даруйте... я... незвичка промовляти,
   Хотiв сказати рiч iще таку:
   Марусю знаю ще iз немовляти
   i Гриця знаю ще у сповитку.

   Он там сидить та бiдна Чура?ха.
   Чи на судi була вона коли?
   Проз ?хнiй двiр тодi я саме ?хав,
   коли Грицька на цвинтар повезли,

   Чи рвала мати так на собi коси,
   як задзвонили по його душi?
   Та вiн же ?й як рiдний син i досi,
   у них i вирiс там на шпоришi.

   Вона ж свою дитину годувала
   та вже й сусiдську бавила, чужу.
   Бобренчиха ж тим часом воювала -
   за курку, за телицю, за межу.

   Все нíколи. То в них i повелося:
   сьогоднi ситий, бо учора ?в.
   То те дитя й на ноги зiп'ялося,
   i розуму дiйшло у Чура?в.

   Коли ж у Гриця вибилось навусся
   i Чура?вна стала на порi,
   то полюбилась хлопцевi Маруся,-
   могли б лише радiти матерi.

   Воно на те й заходилось спочатку.
   Грицько пiшов тим часом у похiд.
   Попiдростали верби i дiвчатка,-
   про це в судi, можливо б, i не слiд,-

   але ж Маруся так його чекала,
   такi лiта одна перебула!
   Нiкому нi руки не шлюбувала,
   анi на кого й оком не вела.

   Грицько ж, вiн мiряв не тi?ю мiркою.
   В життi шукав дорогу не пряму.
   Вiн народився пiд такою зiркою,
   що щось в душi дво?лося йому.

   Вiд того кидавсь берега до того.
   Любив достаток i любив пiснi.
   Це як, скажiмо, вiрувати в бога
   i продавати душу сатанi.

   - Хай бог почу? сльози удовинi! -
   Бобренчиха зайшлася вiд ридань.
   - Панове суд! Я вiрю цiй людинi,-
   сказав Пушкар.
   I втрутився Горбань:
   - А чим довiр'я ваше обгрунтоване?
   Ведете суд на хибну колiю.

   - У мене, пане, слово не куповане,
   i я його не продаю.

   А хто тут, може, хоче хабаря,
   то хай менi подивиться у вiчi.

   - Панове!
   До Мартина Пушкаря
   тут посланець прибув iз Сiчi.

   ...Ввiйшов, як грiм, обвiтрений з дороги.
   Вiддав чолом i мовив хрипкувато:
   - Полковнику, вам лист вiд кошового.
   - Гаразд. Сiдай. Спочинь з дороги, брате.
   Якiсь новини?
   - Обступа? ворог.
   Богдан козацтво стягу? пiд Бiлу.
   Потрiбна помiч. I потрiбен порох.
   Потоцький йде назустрiч Радзивiллу.

   Зiрвав полковник повагом печатку.
   I поки вiн листа того читав,
   той посланець обговтався спочатку
   i тих, поближчих, райцiв запитав:

   - Ну, як тут, мирно? Пишете папери,
   язик зломивши на судейський штиб?

   Зiтхнули райцi. Обiзвався первий:
   - Та тут таке! Козак у нас погиб.

   - Погиб? Козак? То що у вас в Полтавi?
   Облога? Зрада? Засiдка? Бо??
   - Та нi. Маруся. Он сидить на лавi.
   Стру?ла хлопця. Судимо ??.

   Той засмiявся: - Отако? к бiсу.
   Пiд Бiлу Церкву стягнуто полки.
   Пала? Ки?в, знищено Трилiси.
   У вас же он як гинуть козаки!

   Там бiй. Там смерть. Там зламано границi.
   Людей недохват. Лл?ться наша кров.
   А тут - погиб.... У вас ще на спiдницi
   не перешили ваших коругов?

   - У вас, у нас. Ви Сiч, а ми Полтава.
   У вас правá, ми ж - охоронцi прáва.
   У вас за вбивство кара там яка? -
   Козак сказав:
   - А проста. Як по злóбi
   козак уб'?, не дай бог, козака,-
   живого з мертвим ув одному гробi!

   - А тут, бач, iнше. Тут все навпаки.
   Погиб козак од женсько? руки.

   - Домарики, така у вас i смерть.
   Безславно вмер, а кажете: убито.
   А запорожцi - люди без круть-верть,
   все кажуть щиро на сво? копито.
   Якби ми ремигали, як воли,
   якби ми так чесали язиками,
   то вже б давно Вкра?ну вiддали,
   не мавши часу бути козаками.

   Ця дiвчина... Обличчя, як з iкон.
   I ви ?? збира?тесь карати?!
   А що, як iнший вибрати закон,-
   не з боку вбивства, а iз боку зради?

   Ну, ? ж про зраду там якi статтi?
   Не всяка ж кара ма? буть незбожна.
   Що ж це виходить? Зрадити в життi
   державу - злочин, а людину - можна?!

   Суддя сказав: -- Знаскока тут не мона.
   Тут, запорожче, треба Соломона.

   Козак сказав: - Замудрувались ви.
   Тут треба тiльки серця й голови.

   Тодi у врядi почалась незгода.
   Той каже так, а той iще iнак.
   Лесько сказав: - Кого в цiм дiлi шкода,
   так це Iвана Iскру. То - козак.
   Таке нещастя хоч кого знеможе.
   Це ж можна тут рiшитися ума.
   Любив же вiн Марусю, не дай боже!
   Тепер сидить, лиця на нiм нема.

   У свiдки бiльш нiхто не зголосився.
   Суддя пождав, щоб гамiр трохи змовк.
   Полковник встав, в суддi перепросився,
   бо мав на Бiлу готувати полк.
   Посунув трохи вiйта i бурмистра.
   Поспiльство розступилось на аршин.
   I вийшли вдвох. За ними вийшов Iскра.
   I ще там дехто з полкових старшин.

   На другий день, в годину зегарóву,
   суд приступив до вислухáння знову.
   Сказавши Чура?внi, щоб вона,
   оскаржена, то значить, сторона,
   настановила свiдкiв, вiри годних,
   не пiдозренних у проступствах жодних.

   Бо ми-сьми, вряд, ведлуг закону чиним,
   о справедливiсть дбаючи одну,
   що, може, ? якi-небудь причини,
   котрi ?? пом'якшують вину.

   Вона й вiд цього, вбивця, ти диви,
   вiдмовилась хитанням голови.
   I це було нам доказом яскравим -
   не мала що сказати перед правом.

   - Тодi, зачувши отакi слова,
   не бувши свiдком ставлена позáтим,
   Ящиха Балаклiйська Кошова
   освiдчила:
   - Я маю що сказати!

   У мене дома дiточки малi?.
   Мiй муж полiг в боях у Приазов'ю.
   А я прийшла сюди аж з Балаклi?,
   хоч я людина вже не при здоров'ю.
   Отож скажу вiдкрито i вселюдно.
   Бува? всяко, доля - не черiнь.
   Любов - це, люди, дiло неосудне.
   По всi вiки. Во вiк вiкiв. Амiнь.

   У Горбаня самi стенулись плечi:
   - Ото жiнок i не пускають в Сiч.
   Сказали ви, Ящихо, нездоречi.
   Даремно ви убовтнулися в рiч.

   - Вже стiльки лiт суддюю у Полтавi,-
   сказав суддя.- Чимало бачив справ.
   Сидiли всякi в мене тут на лавi,
   халепи я тако? ще не мав.

   По тому встав, на стiл руками сперся:
   - Тут говорили свiдки й очевидцi.
   По вислуханню всiх цих контроверсiй
   суд ма? перейти до пропозицiй.
   Хоч тут думки були навперемiну,
   та суд сто?ть на вiрному слiду.
   Хто ма? мисль яку-небудь одмiнну,
   нехай про це зголоситься суду.

   Мовчали всi.
   Не зголосився жодний.
   У книзi писар буковки низав.
   Пушкар, полковник, яко вiри годний,
   которий ставши, так ото сказав:

   - Панове суддi! Важко розiбрати,
   що i до чого, як воно було.
   Нехай простить i та, i друга мати,
   а ?хнi дiти учинили зло.
   Грицько зцурався дiвчини тако?!
   Доп'яв бiди, земля йому пером.
   Тако? кривди парубок нако?в,
   що не могло це скiнчитись добром.
   Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
   що свiт вже так замiшаний на злi,
   що як платити злочином за злочин,
   то як же й жити, люди, на землi?
   Людськiй душi цей злочин осоружний.
   Не виправдання навiть i любов.
   Дожитися, щоб так погиб хорунжий,
   що нiяк похилити хоругов!
   I хто ж убив хорунжого? Дiвчина!
   А як по ньому тужить! Як вдова.
   Он подивiться. ? ж якась причина.
   То вже сто?ть людина нежива.
   Страшне це дiло, дiло небуденне.
   А всi почути вирока спiшать.
   Воно, скажу вам, легше, як на мене,
   дiла у битвах шаблею рiшать.

   Отáман Гук гукнув тодi, що справдi
   судити треба дiвчину по правдi.

   Тодi Горбань сказав йому до ока
   i всiх незгодних так ото згромив:
   - Панове суддi! Правда одинока.
   А правда в тому - хто кого убив.

   Гук вiдповiв: - Не треба забувати,
   хто кого зрадив, хто кого терзав.
   А правда, пане, слово бiльмувате.
   Воно не бачить, хто його сказав.

   Горбань вiдмовив: - У такому разi
   ми рiзнi правди ма?м на увазi.
   Той тягне влiво, iнший гне управо.
   А ? одне, i так вже iспокон:
   статут Литовський, Магдебурзьке право,
   панове суддi,- це для нас закон!

   - Що скажуть райцi? -
   Райцi - безглагольнi.
   - Порадили,суддя сказав тодi.-
   Таким, которi дуже сердобольнi,
   панове вряд, не мiсце у судi.

   Чотири рази ми отут збирались.
   Достойнi свiдки питанi вiд нас.
   А як тру?ла, ще не розiбрались.
   I мусим слушний видати наказ.

   Вона мовчить, убийниця. Тим паче.
   Це треба теж до справи долучить.
   Бо мати в горi. Вишнякiвна плаче.
   А ця мовчить. Об чiм вона мовчить?

   Такого ще не бачила Полтава.
   I суд такого ще не примiчав,
   щоб той, кого потягнено до права,
   зневажив право та отак мовчав.

   Заворушились лавники i райцi:
   - Це ж всi закони пiдуть шкереберть!
   А справдi, звiдки у цi?? здрайцi
   така отрута, що вбива на смерть?

   Дiйшли до чого, сваримся нарзá?м!
   Нiяк не можем рiшення прийнять.
   То треба знать, чого iще не зна?м.
   То зна?м те, чого не треба знать.

   - Крiм того, ми вже так тут замороченi,-
   сказав суддя,- що ще не з'ясували,
   а чи були у не? в тому злочинi
   помiчники, чи пак компринципали?

   То що ж ми будем думати-гадати,
   як i про це закон ? акурат.
   Оскаржену на квестiю вiддати,
   i хай iз нею поговорить кат.

   Iван сказав: - Панове, це жорстоко.
   I божi сльози не падуть з iкон?
   То де ж воно, всевидяще? око?!
   Це ж глухоаспидський закон!

   - Та що це, люди? Дiвчину на муки?! -
   Лесько як вийме шаблю з-пiд поли.
   Тодi Леськовi заломили руки
   i до дверей iз вряду повели.

   Вiн тiльки зблiд i гýбу закусив,
   та так судейських з себе i струсив:
   - Ви, канцiлюги, у чорнилi пальцi,
   бумажне кодло, воло набивне,
   хватальники, в походах небувальцi,
   кого взялись подужати... мене?!

   Та навпростець, в ?диний плиг, спрожогу,-
   такого хлопця вдержати хiба? -
   помiж люди проклав собi дорогу
   та по столу
   навiдлiг
   як вруба!

   Суддя здригнувся. Одсахнувся натовп.
   Горбань охляв од чуба до халяв.
   Козак спiтнiв. Козацька шабля навпiл.
   А стiл сто?ть. Так само, як стояв.

   - Полковнику! Мечi оттакелецькi
   щербилися об шаблю об мою.
   Шоломи турськi, панцирi шляхетськi
   Лесько Черкес розрубував в бою!

   Чому ж цього я розрубать не можу?! -
   Iван сказав: - Бо це, як свiт, старе.
   Фортецю, певно, легше взять ворожу.
   А цього столу й шабля не бере.

   (Вони з Леськом бували в битвах
   разом
   Лесько утне ще штуку не одну.
   Вiн потiм стане побратимом Разiна -
   Леськом Хромим. Загине на Дону).

   I встав Пушкар. Обвiв людей очима.
   Хустки, очiпки, свитки, жупани.
   I голова у нього над плечима
   була як вежа в шапцi сивини.

   Ще не старий. I славу мав, i силу.
   (Про нього потiм думу iскладуть.
   Мине сiм лiт - i голову цю сиву
   Виговському на списi подадуть)

   Пушкар сказав, що злочин - непрощенний.
   Карати треба, що там говорить.
   I так карати, щоби люд хрещений
   не мав за що судовi докорить.

   Закон ? суть, тверда його основа.
   Для того вiн i звелений судам.
   Але оце як хочете, панове,
   а на тортури згоди я не дам!

   Тодi ми вряд, все зiбрано? гроно,
   на тi слова схилившись i уваживши
   пiдсудну на тортури не дiли.

   I правий суд продовжували далi,
   явивши в жилах зимну кров,
   так нiбито нiчого i не сталось.

   Лесько ж Черкес за те, що бешкету?,
   пеню належну сплатить до шкатулки

   Сидiла Галя наче панська рожа.
   Iван сидiв з похиленим чолом.
   Сказали райцi: - дiйся воля божа! -
   i запосiли мiсце за столом.

   Суддя сказав:
   - Закони судочинства
   вагатися не дозволяють нам.
   Запобiгавши, щоб такi злочинства
   не множились промежду християн,
   ми мусим вбивцю засудить до страти,
   як нам велить i право, i статут.
   I тiльки спосiб - як ?? карати -
   предметом спору може бути тут.

   Що скажуть райцi, лавники i возний?
   Як це зда?ться, пане войте, вам? -
   Пiдвiвся Iскра, полковий обозний,
   син Остряницi Якова, Iван.

   (Загине теж, в бою заживши слави,
   в недовгiм часi пiсля Пушкаря,
   вертаючи до попелу Полтави
   з посольства до московського царя).

   Увесь блiдий, аж пiд очима чорно.
   - Я прόшу, люди, вислухать мене.
   Багато слiв страшних тут наговорено.
   Нiхто не говорив про головне.

   Я, може, божевiльним тут здаюся.
   Ми з вами люди рiзного коша.
   Ця дiвчина не просто так, Маруся.
   Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа.

   Коли в похiд виходила батава,-
   ?? пiснями плакала Полтава.

   Що нам було потрiбно на вiйнi?
   Шаблi, знамена i ?? пiснi.

   Звитяги нашi, муки i ру?ни
   безсмертнi будуть у ?? словах.
   Вона ж була як голос Укра?ни,
   що клекотiв у наших корогвах!

   А ви тепер шука?те ?й кару.
   Вона ж сто?ть нiма од самоти.
   Людей такого рiдкiсного дару
   хоч трохи, люди, треба берегти!

   Важкий закон. I я його не зрушу.
   До цього болю що iще додам?
   Вона пiснями виспiвала душу.
   Вона пiснi цi залиша? нам.

   Ще тiльки вирок - i скiнчиться справа.
   I славний рiд скiнчиться - Чура?.
   А як тодi спiватиме Полтава?
   Чи сльози не душитимуть ???

   Запала тиша, як в страшному снi.
   Горбань сказав:
   - При чому тут пiснi?
   Вона ж на суд за iнше зовсiм ставлена.
   I потiм, бачте, чутка ?, ги-ги,
   що свiдок цей - особа зацiкавлена.
   Його слова не мають тут ваги.

   Тодi ми, вряд, з пристойними особами
   дали сказати слово ?й останн?,-
   чи ма? серця внутрiшню гризоту
   i чи пред тим, як вирок наш почути,
   зронити хоче хоч сльозу покути?

   Пiдсудна слiзьми очi не зросила,
   I милосердя в права не просила.

   З тих тодi рацiй все дорозумiвши
   i мiж собою радившись не раз,
   кондицiям?i права посполитого
   тодi такий ми винайшли наказ:

   Ми, вряд, зiпершись па свiдоцтва голi,_
   в такий-то спосiб справа була рíшена,_
   що ма? бути карана на горлi,_
   на шибеницi, значиться, обвiсшена._

   Про що людей поштивих звiдомля?м
   i на потомнi впису?м вiки.
   Декрет печаттю нашою змоцня?м
   i пiдписом судейсько? руки.

   ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРI

   Роздiл II

   Багряне сонце. Дужка золотава
   сто?ть над чорним каптуром гори.
   На п'ять ворiт зачинена Полтава
   хова? очi в тихi явори.

   Спада? вечiр сторожко, помалу,
   ворушить зорi в темрявi криниць.
   Сторожа ходить по мiському валу,
   i сови сплять в западинах бiйниць.

   "Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвсько? брами.
   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Ки?вських ворiт.
   Уже стоять вози пiд яворами.
   Полтавський полк готовий у похiд.

   Годуйте коней. Неблизька дорога.
   Благословiть в дорогу, матерi.
   А що там буде, смерть чи перемога,-
   Полтавський полк виходить на зорi!

   Там бiй гримить. Там гине наша воля.
   Там треба рук, i збро?, i плечей.
   I що там варт чиясь окрема доля,
   той тихий зойк у безмiрi ночей?..

   Вогненна зiрка в небi пролiтала,
   сичi кричали, вiсники бiди.
   На сто думок замислена Полтава
   вербовi гриви хилить до води.

   Був правий суд. I вирок оголошено.
   Усе як слiд. За що себе вкорить?
   ...Мовчить Полтава, наче приголомшена.
   Перехотiлось людям говорить.

   А власне, що ж, такi часи кривавi.
   Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
   Промчався вершник по нiмiй Полтавi -
   у серцi мiста громом вiддалось.

   Простугонiло смутком вечоровим,
   хитнуло тишi синiй оксамит.
   I тiльки вершник за полтавським ровом
   десь даленi? цокотом копит...

   Самотнiй вершник зникне за туманом.
   Сторожа вслiд подивиться йому.
   Той вершник зветься Iскрою Iваном.
   Йому сьогоднi тяжче нiж кому.

   Уже вiн там, уже за далиною,
   вiтрами тугу спалю? з лиця.
   Що ж, горе горем, а вiйна вiйною.
   Послав полковник гетьману гiнця.

   "Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвсько? брами.
   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Ки?вських ворiт.
   Уже стоять вози пiд яворами.
   Полтавський полк готовий у похiд.

   Годуйте коней! Шлях ?м далеченький.
   Пильнуйте славу полкових знамен.
   Полтаво! Зáсвiт встануть козаченьки.
   Ти припадеш ?м знову до стремен.
   Так само зáсвiт встануть з полуночi.
   А ти за них, Полтаво, помолись.
   Лиш не заплаче сво? карi очi
   та Марусенька, як було колись...

   СПОВIДЬ

   Роздiл III

   ...Пройшло життя. Не варт було i труду.
   Лише образи наберешся вщерть.
   Останнi днi вже якось перебуду.
   Та вже й кiнець. Переночую в смерть.

   А що в життi потрiбно ще менi?
   Одбути всi цi клопоти земнi.
   Оцi останнi клопоти одбуть,
   iти туди, куди мене ведуть,-
   аби одбути, все уже одбути,-
   i щоб не бути, щоб уже не бути!

   Три днi дали на розмисли менi.
   А нащо вже тим смертникам три днi?

   Чи ?х уже трима? що на свiтi?
   Це наче привид взяти на ланцюг.
   Щось наче там вовтузиться в лахмiттi...
   Це ж скiльки тут сидiло волоцюг,
   злодi?в рiзних. Теж чекали страти.
   Мабуть, ?м не хотiлося вмирати.

   Що ж, ви вже вiдбули сво?, щасливцi.
   Хто б не були, а ви вже вiдбули.
   Це ж, певно, тут сидiли i убивцi,
   збудована ж в'язниця ще коли.

   Аж ось де прихилю я свою втому
   за стiльки днiв, за стiльки довгих лiт!
   Чи тут змiнили хоч оцю солому?
   Чи кинули хоч свiжий околiт?

   А втiм, яка менi уже рiзниця?
   Я теж убивця. Я убила Гриця.

   Оце ж за те менi й заплата -
   iз кам'яних мурiв кам'яная хата.
   Старий кожух... солома... постелюсь...
   Хоч так полежу... в пiтьму подивлюсь...

   ...А я заснула, господи, заснула!
   Солодким сном уперше за всi днi.
   Та так заснула, наче потонула.
   Ще щось хороше й снилося менi...

   Прокинулась, нiяк не розберуся, -
   чого я тут,
   хто вбивця,
   хто Маруся?

   Сама вiд себе ще така далека,
   немов оце принiс мене лелека
   та й опустив у мальвах i жоржинах
   на тих ранкових росяних стежинах.
   I я ще, як малесеньке дiвчатко,
   щоранку починаюся спочатку.

   Солодка млiсть... блiдесенький промiнчик...
   як добре жити... думати про iнше...

   А сон минув, розтанув. I натомiсть
   раптовим болем обпекла свiдомiсть.
   ?дине слово виникло: невже_?!
   Душа болить, i тiло як чуже.

   Навпомацки з пiдлоги пiдвелася.
   Не розчесавши коси, заплелася.
   Все так, як ?. Приречена. Одна.
   Стiна. Стiна. I грати. I стiна...

   ...А вже свiта?. Сумно, сумно, сумно
   благословля?ться на свiт.
   Десь конi ржуть i глухо грають сурми.
   Полтавський полк виходить у похiд.

   Десь грають сурми. В добрий час ?м грати.
   В литаври б'ють, так само як колись.
   Душа рвонулась - i застряла в гратах,
   прозорi руки з гратами сплелись.

   Далекий гомiн сповню? в'язницю.
   Десь вiтер гонить куряву руду.
   Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
   що я тебе в похiд не проведу!

   Ой, ллються сльози материнськi, ллються!
   Свята печаль, печаль без гiркоти.
   Загинуть хлопцi, то хоча б по-людськи.
   А як загинув, як загинув ти?!

   Що кожен ?де,- i вогню, i грому,
   всього там буде в клекотi дорiг.
   А ти лежиш на цвинтарi старому,
   де ще нiхто з козацтва не полiг.

   Останнi зорi в небi догорають.
   Оце уперше за багато лiт -
   i конi ржуть, i сурми, Грицю, грають,
   а полк без тебе вийде у похiд.

   ...Уже, мабуть, молебень вiдслужили,
   бо затужили дзвони, затужили!
   I заридали дзвони, загули! -
   це ж там за браму хлопцiв провели.

   Це ж полк виходить. - за далекi гони.
   Комусь тополя стане в головах.
   I дзвонять дзвони,
   дзворять, дзвонять дзвони
   по всiй Полтавi, по усiх церквах!

   Затисну вуха, чую крiзь долонi
   i ту церковцю прямо в бастiонi,
   i той соборний величезний дзвiн,-
   все заридало хлопцям навздогiн.

   I навiть ця, нi-нi, а й ця озветься,
   тюремна церква, i тюремна теж!
   Вона в Полтавi гарно так зоветься:
   "Усiх Скорбящих Радостi". Авжеж.

   Усiх Скорбящих Радостi... Я рада.
   I що мене найбiльше веселить,-
   коли так душу випалила зрада,
   то вже душа так наче й не болить.
   Вже нi за чим на свiтi ?й не шкóда.
   Така полегкiсть, мало не смiюсь.
   А ця тюрма - оце i ? свобода,
   бо я вже тут нiчого не боюсь.

   А дзвони б'ють, а дзвони калатають!
   Зда?ться, небо й землю розхитають.
   I тут, i там, i десь аж на горi
   далекi дзвони б'ють в монастирi.

   I десь там юрми, натовпи, там люди!
   Там зорi в небi чистi, як ромен.
   Ще жiнка мужу пада? на груди,
   i дiти тягнуть руки до стремен.

   Чиясь край шляху плаче наречена.
   Там вийшли всi - i немiчнi, й малi.
   I тiльки я до цього непричетна.
   Я зайва людям на сво?й землi.

   ...А полк iде. Нема коли журиться.
   Уже хтось iнший став пiд корогву.
   Хорунжi ?, нема? тiльки Гриця.
   А я жива... Чого я ще живу?!

   Жiнки дорогу слiзьми перемили.
   А Гриць лежить, загинувши за так.
   Чи хоч йому той прáпiрок прибили
   там на хрестi, щоб видно, що козак?..

   Промчали конi проз мою в'язницю.
   Копита б'ють вже десь бiля ворiт.
   Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,
   виходить полк без пiснi у похiд!

   Все тихше й тихше...Сурми вже не грають...
   Шум даленi?... Дзвони завмирають...

   Прощайте, хлопцi. Бийтесь до ладу.
   А я вже вам i пiснi не складу.

   * * *

   ...I друга нiч. Не спалося нi митi.
   А спокiй дивний! - наче я вже там.
   I спогади, сльозами не омитi,
   приходили прощатися з життям.

   Чомусь згадались ночi на Купала...
   Зiрками нiч висока накрапала.
   Бездонне небо i безмежний свiт,
   а нам всього по вiсiмнадцять лiт.

   Такi несмiлi, ще тремтять вуста.
   Отак до ранку - нiч i висота.

   А ще згадалось - колесо вогненне
   з гори в долину котиться проз мене.
   Обкручене соломою, летить
   палахтить на вiтрi, палахтить!
   I, розгубивши iскри увсiбiч,
   обвуглене, заточу?ться в нiч...

   А вже дiвчата в плахтах, у намистi,
   вiнки пускають за водою вниз.
   А вже гадають, хто кому до мислi,
   а хлопцi зносять до багаття хмиз.

   Пливуть вiнки, i мiй пливе, не тоне.
   А серце ще таке безоборонне,
   таким спiваю срiбним голоском!..
   Чорти знiмають зорi рогачами...
   Вiнок пливе, зника? за ночами...
   Чи десь його прибило мiж корчами,
   чи десь лежить, примулений пiском?..

   А потiм -як зламалося весло.
   I пiдхопило душу, й понесло,
   i закрутило у такому вирi!..
   Було б тодi й спинитися лiтам.
   Душа летить в дитинство, як у вирiй,
   бо ?й на свiтi тепло тiльки там.

   ...Було, пiд вечiр лущимо квасолю,
   а Гриць iде городами до нас.
   Вечiрн? небо свiтиться красою,
   i соняхи гудуть, як тулумбас.

   Вже тиха осiнь ходить берегами,
   на вербах трусить листячко руде.
   А Гриць бадилля тягне за ногами,
   iде, маленький, диба?, iде...

   Таке було гарнесеньке хлоп'ятко.
   Цiкаве. А ласкаве, як телятко.
   Хороший хлопчик, трохи шалиган,
   усе збивав шоломи шелюгам.
   Усе, було, ми разом, все ми разом -
   пiрна?м в рiчку i по кручах лазим.

   Шука?м глоду, пасемо корову,
   у гилки гра?м, в цурного квача.
   Або за зиму довгу, вечорову,
   начешем з коней шерстi для м'яча.

   А ще ми з Грицем внадилися змалку
   у дiдову Галерникову балку.
   Вiн там живе в степу за вiтряками,
   один-один, одвик i говорить.
   Лише димок iз довжика роками
   курить собi у небо та й курить.

   У нього там i заростi ожини,
   i та?мнича ниточка стежини,
   i вулики, i в жолобi водичка,
   i вплетений у верби живоплiт,
   i хата, як старенька рукавичка -
   в нiй кiт живе, цвiркун живе i дiд.

   А сам вiн дiд старезний, полотняний.
   А в нього сива борода, як дим.
   Розказу? про Кафу, полонянок,
   про те, в якi походи вiн ходив.

   I каже нам, що ми його онуки,
   не дав бог рiдних - не було коли.
   Галерницькi рубцями битi руки
   вистругують нам човники з кори...

   А то - щедру?м. Низочкою ходим,
   тонкими голосочками виводим:
   "Ой на рiчцi на Йорданi
   Там пречиста ризи прала..."

   На Ворсклi хрест вирубують опiшнями.
   Заллють водою, уморозять в лiд.
   Горбатi верби льодяними клiшнями
   склянi бурульки струшують з борiд.

   Летять з гори санки i гринджолята,
   в очах мигтять занесенi тини.
   Тодi у мене не було вже тата,
   менi зробила мати ковгани.

   Аж бiлий вихор здiйметься довкола,
   як нас по схилу сани розтрясуть,-
   зима тiка?, пiдiбравши поли.
   А вже спiвають, корогви несуть.

   Iдуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.
   Бреде в снiгах диякон-бородань.
   I пiп, гортанiю басистий,
   на Ворсклi робить рiчку Iордань.

   Сипнули врозтiч галки чи ворони.
   Довкола лiд бабами зарябiв.
   I Гриць малий, од холоду червоний,
   з-за пазухи вийма? голубiв,

   Трiпоче стяг нерукотворним Спасом.
   Свята вода об кригу шурхотить.
   I хрест, облитий буряковим квасом,
   пiд бiлим сонцем дивно мерехтить.

   Свята вода - як бузинова гуща,
   кудись пiд лiд пливе, пливе, пливе...
   Питаю: - Мамо, це вода цiлюща?
   Скропити рани - тато оживе?

   Я не забуду, тату, вас нiколи.
   Хоч як було, i голод, i зима,-
   спасибi вам, дали мене до школи,
   де дяк учив i грамоти, й письма:

   Козацька школа, крита очеретом
   благенькi стiни, плетенi з лози,
   на пiввiкна заплющена заметом
   три лави, стiл, псалтир i образи.

   Аз-буки-в?дi... Що тодi я вiдала?
   Не осягла й глибокостi письма.
   Iшла додому - снiгом пообiдала.
   Аз-буки-в?дi...Голод i зима.

   Одвiрок за нiч намерза? в сiнях.
   Стоять в кутку забутi рогачi.
   Перелузали зиму, як насiння,
   удвох однi на тiй-таки печi.

   ...Про татка звiстки не було з пiвгоду,
   уже й Кузьма з Дем'яном розминувсь.
   Бо у Полтаву iз того походу
   нiхто живий тодi ще не вернувсь.

   Чутки ходили, що Павлюк не виждав,
   що тi Кумейки - то кривавий снiг.
   Що хто там здався, тiльки той i вижив.
   А батько ж наш, вiн здатися не мiг.

   Вiн гордий був, Гордi?м вiн i звався.
   Вiн лицар був, дарма, що постоли.
   Стояв на смерть. Нiколи не здавався.
   Йому скрутили руки i здали.

   Що з Павлюка, живого, шкiру здерли.
   Що з ним взяли ще четверо старшин.
   Що проти того, як вони умерли,
   I суд страшний не здасться вже страшним!

   А потiм ?хнi голови на палях
   повиставляли в полкових мiстах.
   Людей зганяли. Мати моя впала,
   i крик замерз у не? на вустах.

   А смерть кружля?, кружля?, кружля?,
   кружля? навколо палi.
   Наносить бiлого снiгу
   у очi його запалi.
   А я нiчого не бачу...
   якась в очах крутанина...
   Кружля?, кружля?, кружля?
   ота страшна хуртовина!

   Танцю?, хижа i п'яна,
   льодистими сережками трясе.
   Як голову криваву Iоанна
   над бiлим свiтом Iроду несе...

   А через рiк, i через два, i три
   сумнi у нас були свят-вечори.
   Усе печаль, все тiнь його незрима.
   Колядники спiвають пiд дверима:
   "Ой чи ?, чи нема
   пан-господар вдомá?"

   А пам'ять про нього на покутi
   головою на руки впала.

   * * *

   ...Iшовкобзар у нас через Полтаву.
   Ну, обступили, просять, що кому,-
   той про сирiтку, той про давню славу,
   той про Азов, а той про Кодимý.

   I я стою. Отак стояла, скраю.
   А вiн спiвав невiльницькi плачi.
   I раптом чую: "Орлику... Чураю!"
   Я онiмiла. "Орлику... Чураю!.."
   Як я тодi наплакалась вночi!

   Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
   Ой забили тебе ляхи у сво?му краю!"

   Все думала: хоч би ж було спитати,
   хто склав слова про нього, про той край.
   Що був же вiн рiднесенький мiй тато,
   а от тепер вiн - орлик, вiн Чурай.

   Тепер вiн з нами в радостi i в сумi.
   Збагнуло серце вражене мо?:
   пiшов у смерть - i повернувся в думi,
   i вже тепер нiхто його не вб'?.

   I десь в тi днi, несмiло, випадково,
   хоч я вже й пiсню склала не одну,
   печаль моя торкнула вперше
   слово_,
   як той кобзар торкав свою струну.

   ...Спливло життя, як листя за водою.
   Я пригадала матiр молодою.

   Вона у мене, як була молодша,
   була предивна, як на людський глузд.
   Було, сльозами набрякають очi,
   вона ж смi?ться кутиками вуст.
   Таке обличчя чи така вже звичка,
   а голосочок! - чистий, мов кришталь.
   Така була красива молодичка,
   вуста смiються, а в очах печаль.
   Вона й менi казала:
   - Як не буде,
   не скигли, доню, то великий брид.
   Здушили сльози - не виходь на люди.
   Болить душа - не виявляй на вид.

   Як горе те сподiялося з нами,-
   не стало батька, то на другий рiк
   так хлопцi i ходили табунами,
   щоб хоч побачить матiр звiддалiк.

   Та й батько теж удатний був на вроду.
   А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.
   Звела ?х доля, наче, в нагороду
   за те, що мали незглибимi душi.

   Було, дивлюсь та й думаю: "Ой нене,
   який у мене тато!" - або знов:
   що я колись як виросту, i в мене,
   i в мене буде отака любов!

   ...Ну, от я й виросла.
   Ловлю себе на словi.
   То як, Марусю? Полюбив? Такий?
   Я - навiжена. Я - дитя любовi.
   Менi без не? бiлий свiт глевкий.

   Ото за те й судити мене треба.
   Всi кари свiту будуть замалi.
   Моя любов чолом сягала неба,
   а Гриць ходив ногами по землi.

   Бiднесенький, намучився зi мною.
   Веселий був, а я була сумною.
   Ласкавий був, розгублений i добрий.
   Зайшов за мене, як за чорний обрiй.

   Гукав мене, а я вже не озвалась.
   Заплутався,сказала: вибирай.
   А в нього ж серце навпiл розривалось.
   А вiн Бобренко. Вiн же не Чурай.

   Чурай, той так: побачив свою долю,-
   ось ти, ось я, тепер нас буде дво?.
   А що у мене стiни голi,-
   повiсим костю садженi пiстолi
   та килим з дiрком. I у куренi
   з тобою буде солодко менi.

   А Гриць не так. То розум десь не таткiв:
   - З'?дна?м що, нестатки до нестаткiв?
   Багатому i дiти чорт колише,
   а бiдному i янгол не рiдня.
   А як землi нам мати не одпише?
   А ще ж стягтися треба й на коня.
   Подбати мушу про якусь копiйку.
   Весiлля мушу справити, ая.
   То ж був один, тепер нас буде двiйко.
   Аж мати раз не втерпiла моя:
   - Що ти все:
   мушу, мушу, мушу, мушу?!
   Земля, земля... А небо тво? де?
   Як будеш так розношувати душу,
   вона, гляди, iз совiстi спаде.

   А вiн прийшов тодi з-пiд Берестечка.
   Страшна поразка душi всiм пекла.
   Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
   Гiркi думки не сходили з чола.

   Приходив рiдко, лагiдний не дуже.
   Все курить, курить, люлька на губi.
   Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
   Якийсь чужий,- менi чи вже й собi?

   А якось каже: - Щастя треба красти.
   Хоч добре, не заклюнулось дитя.
   Весiлля знову мусимо вiдкласти.
   Що зробиш, мила, як таке життя?

   Погане лiто, не було врожаю.
   Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
   А я такий, я матiр поважаю.
   Я впоперек ?й слова не скажу.

   Бобренчиха все губи затискала,
   нiкуди з дому Гриця не пускала.

   Зустрiла матiр десь бiля криницi.
   Про дощ, про грiм, про курку, про бичка.
   Що добрий гетьман був iз Остряницi
   i що хазя?н добрий з Вишняка.
   Що час летить, а треба якось жити.
   Любов любов'ю, а життя важке.
   Що вже дiтей пора б i одружити.
   Насамкiнець промовила таке:

   - Якби ти добре в бога попросила,
   то мали б ми ще й радiсть на вiку:
   твоя пiшла б за гетьманського сина,
   а мiй хазяйську сватав би дочку.

   А мати - й слова. Тiльки почала
   чогось про мене дбати, як про хвору.
   Дивлюсь: i в церкву старiстю пiшла
   дорогою кружною через гору.

   Питаю: - Мамо, хто це вам допiк,
   що ви уже не ходите тудою?
   - Я,- каже,й стежку обмину в ?х бiк
   i закроплю свяченою водою!

   - Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
   Яка вас думка все не полиша?
   - Не служать очi на таке дивиться,
   щоб так дво?лась хлопцевi душа!

   - Не вiрте, мамо! Гриць такий хороший.
   Вiн клявся, мамо, що навiки мiй.
   - Ой доню, доню, в ?х до смутку грошей.
   То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумiй.

   - Але то ж - Гриць. I я. То ж ми iз Грицем.
   Та вiн же в свiтi отакий один.
   Вiн, мамо, гордий. Вiн козак. Вiн лицар.
   I що для нього грошi, мамо? Дим.
   Хiба наш батько ласий був на грошi?
   Хоч таляр вiн у вузлик зав'язав?
   Хiба ж не ви були в Золотоношi
   ?дине золото, яке вiн там узяв?

   - Ох, не рiвняй!. Роти в людей, як вершi.
   Ти кажеш - батько, а життя бiжить.
   Наш батько - з тих, що умирали першi.
   А Гриць Бобренко - з тих, що хочуть жить.

   А я чуток недочувала,
   втiшала матiр попервах.
   Але й сама вже вiдчувала:
   щось правди ? в ?? словах.

   Кого дiждалась? Парубка чи во?на?
   Чому не йде? Здавалося в тi днi,-
   моя любов, прогiркла й перестояна
   вже скоро душу випалить менi...

   Я ж так боялась пiдлостi i бруду!
   Гули думки, сколошканi, як рiй
   Сама нiчого, якось перебуду.
   А що скажу я матерi старiй?

   А мати знала. Мати все вже знала.
   Сну? чутки нещастя, як павук.
   Не дорiкала, не випоминала,
   а тiльки все ?й падало iз рук.

   А раз сказала з розпачу гiркого:
   - ? ж лицарi у нашому краю!
   О боже мiй, на кого ж ти, на кого
   збагнiтувала молодiсть свою?!

   ...Менi немов полегшало вiдтодi.
   Зболiлася. Вiдмучилася. Годi.
   Спинити Гриця не зробила й спроби.
   Ходжу, хитаюсь, як пiсля хвороби.
   I хоч би злiсть яка чи ворожнеча,-
   нема нiчого. Пустка. Порожнеча.

   Усе жалiла я його чомусь.
   Або до Галi мислями звернусь:
   - А може, хтозна, може, так i треба
   Бо хто я, Галю, проти тебе?

   Ти Вишнякiвна. Рiд у вас гучний
   Таких родiв не густо у Полтавi.
   Твiй батько, Галю, чоловiк значний.
   У нього жiнка ходе в златоглавi.

   Вiн не якийсь. Вiн сам собi Вишняк.
   У нього скронi в срiбнiй папорошi.
   Бува? так, що слава на дурняк,
   а в нього слава за великi грошi.

   Йому добро саме iде у двiр.
   I сад рясний, i нива хлiбодарна.
   Вiн не який визискувач чи звiр,
   вiн просто вмi? взяти запiвдáрма.

   Вiн посiда? греблi i поля,
   у Церкву ходить майже щосуботи
   Хто - за Богдана, хто - за короля.
   А вiн - за тих, которi? не проти.

   Як вiн умi? красно говорить!
   Якi у нього займища i луки!
   Вся Укра?на полум'ям горить,
   вiн i на цьому теж нагрi? руки.

   Де треба, вчасно притаму? гнiв.
   Де треба, скаже правди половину.
   Щасливий дар. Мiй батько так не вмiв.
   Вiн знав одне - боротись до загину.

   А цей примружить плетиво повiк,
   все розмiрку?, зважить, не погребу?.
   Твiй батько, Галю, мудрий чоловiк.
   А може, хтозна, може, так i треба -
   у всiх оцих скорботах i печалях,
   у всiх оцих одвiчних колотнечах -
   i чура?вськi голови на палях,
   i вишнякiвськi голови на плечах.

   Вишняк iшов угору все та вгору.
   Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
   А Галя дбала в скриню та в комору.
   А бог на небi долю нам вершив.

   ...Вони жили далеко, за Розкатом.
   Од нас iти проз 3адихальний Яр.
   У них криниця пiд дашком лускатим
   i добра хата вiкнами в базар.

   Дощi наллють пiд хатою калюжу -
   стоять хороми при мiлкiй водi.
   А в тiй калюжi плавають проз ружi
   роменськi гуси, наче лебедi.

   А господиня пишна i огрядна.
   А Галя трусить килими та рядна.

   Одна статура в матерi i в доньки -
   обидвi круглi, наче карахоньки.

   Такi пухкi у Галi рученята,
   коса бiлява, куца i товста.
   Як реп'яшки, зеленi оченята
   i пишно закопиленi вуста.

   Глуха до пiснi, завжди щось спотворить.
   Все вишива? прошви подушóк.
   Ще як мовчить,- нiчого. Заговорить,-
   гостренькi зуби - чисто ховрашок.

   Ото як вийде, як загра? брiвками,
   очима стрельне i туди, й сюди,
   у чобiтках iз мiдними пiдкiвками,
   зелений верх, козловi переди.

   I сниться хлопцям - придане горою,
   комори, скринi, лантухи, вози!
   А понавколо свахи ходять ро?м,
   а зверху Галя котить гарбузи...

   А може, я несправедлива до не??
   А може, саме таку дружину треба козаковi,-
   до печi i до городу, до коней i до свиней,
   i до ради, i до поради, i вночi до любовi?
   Таку м'якеньку i теплу, як перестиглу грушу,
   щоб тiльки дивилася в очi i нi про що не питалась.
   Принiс чоловiк додому свою потовчену душу,
   а жiнка, як подорожник, до всiх виразок приклалась.
   Що в не? й хата не хата, а так - прикалабок раю.
   У не? - на двох глупóти, у нього - розум на двох.
   У цьому твердому свiтi вiн, може, нiякий скраю,
   зате як прийде додому,- для жiнки вiн цар i бог.

   На не? можна нагримать, i можна ?? побити.
   Вона простить, приголубить, розсолу тобi внесе.
   Ти, може, вiд мене втомився. Мене потрiбно любити.
   А там треба тiльки женитись. Ото женився - i все.

   Так дай же вам боже щастя. Прибийте собi пiдкову.
   Нiчим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.
   Але нi навмисно, Грицю, нi просто так, випадково,
   нi словом лихим, нi добрим нiколи не згадуй мене.


   ...Не маю зла на тебе i на не?.
   Так сталося, i я тепер одна.
   Але я з церкви йшла на Маковея,
   i засмiялась вслiд менi вона.

   Iшли дiвчата, освятивши квiти.
   Я привiталась, проминула ?х.
   I раптом з гурту, десь позаду, звiдти,
   менi у спину пролунав той смiх.

   А я iшла. Пiдкошувались ноги.
   Хтось дорiкнув ?й тихо, при менi ж.
   А я iшла, не бачила дороги,
   i смiх стримiв у спинi, наче нiж.

   В очах стояло те лукаве личко,
   перiщив душу сором, як батiг.
   Воно ж дiвча. Нагуляна теличка.
   Прости ?й, боже, нерозумний смiх!

   Верни його стокротною луною.
   О нi, я не заплакала при нiй.
   Вода зiмкнула сонце надi мною
   в старих млинах, на греблi ворсклянiй...

   Брате мiй, нарéчений Iваном!
   Нащо рятував мене? Бiда.
   Кажуть, десь далеко за лиманом
   море ? - одним лицем вода.

   Кажуть, море - син? i зелене,
   бiльше за Днiпро i за Дунай.
   Це не Ворскла, це якраз для мене,
   там не знайдеш, скiльки не пiрнай.

   Запливти - i цяточкою стати,
   ген за обрiй - в морi по вуста.
   Вмi? море взяти й поховати,
   нi труни не треба, нi хреста.

   А над морем,-
   там же нi ворони,
   лиш до хвилi чайка припада.
   I оплаче, бо воно солоне,
   i обми?, бо воно вода...

   Ти не бiйся, це я не з гарячки.
   День минув чи, може, вже i два?
   Мiж корчами раки ходять рачки,
   сновига? зграйками плотва.

   Дожилась я мукою земною,
   що нема й втопитися куди.
   Нащо ходиш назирцi за мною?
   Нащо витяг з темно? води?

   Я схилилась, бо хотiла пити,
   бо така задуха звiдусiль!
   Я ж хотiла не себе втопити,
   я ж хотiла утопити бiль!

   Брате мiй, наречений Iваном!
   Не люби нiкого, не бiда. Кажуть,
   десь далеко, за лиманом,
   море ? - одним лицем вода.

   ...А нащо я це згадую? Достоту -
   як той нiмий, що в каменi кричить.
   Душа i тут знайшла собi роботу,
   нема того, щоб сiсти й вiдпочить.

   А як згадаю, боже, як згадаю,
   таку печаль у серцi розгойдаю! -
   ту нашу нiч, ту нiжнiсть, той порив,
   все, що тодi менi вiн говорив,
   тi поцiлунки нашi вогнянi,-
   вони горять, як тавра, на менi.

   Якi тодi були ми безтурботнi!
   Який вiн був ласкавий i палкий!
   А вже в Полтавi набирали сотнi.
   А вже Хмельницький завзивав полки.

   Давно копита вiдгучали,
   уже пропав за ними й слiд.
   Уже дiвчата докучали:
   чого чека?ш стiльки лiт?
   Ти бач, яке життя настало.
   Чекай, лiта сво? спини.
   Та й будеш дiвка-перестарок,
   як вiн повернеться з вiйни.

   А я пiснями бiль тамую.
   Увечерi, бувало, сидимо,-
   задумаюсь, затихну, засумую.
   Пряду печаль... Спiва?ться само:

   "Повiй, вiтре буйнесенький, звiдкiль тебе прóшу.
   Розвiй, вiтре, мою тугу, що на серцi ношу!"

   А вечiр довгий, хуртовина струже.
   Дiвчата гомонять про те, про се.
   В розмовi я, сказати б, то не дуже.
   А в пiснi можу виспiвати все.

   Спiвалося. А тi все не вертались,
   що зáсвiт встали в похiд з полуночi.
   Слова самi на голос навертались,
   як сльози навертаються на очi.

   ...Мартин Пушкар додому вiдпустив
   свiй полк Полтавський в п'ятдесятiм роцi,
   щоб кожен собi добре погостив,
   але щоб так - iз шаблею при боцi.

   Часи були непевнi, лиховiснi.
   Як хмари в небi, купчилась вiйна.
   А це кохання почалося з пiснi.
   Могло урватись тiльки, як струна.

   Любились ми, не крилися. У мене
   душа, було, пiснями аж бринить.
   У цiй любовi щось було священне,
   таке, чого не можна осквернить.

   Одне одному свiт як зав'язали,
   в осокорах стояли до зорi.
   Все бачили, нi слова не сказали
   враз посмутнiлi нашi матерi.

   Було, питаю: - Ну чого ви, мамо?
   Вiн вам як син. Тепер вiн буде зять.-
   А в не? очi - наче за туманом,
   так, мов чогось хотiла б не сказать.

   Усе журилась, не була б то мати:
   - Менi чого, менi щоб добре вам.
   А тут iще почав у нас бувати
   син Остряницi Якова, Iван.

   То в монастир з полковником про?де,
   то в хату зайде, поспита води.
   А то колись провiдала я дiда Галерника,-
   i вiн прийшов туди.

   Посидiв трохи та й пiшов так, мовчки.
   Такий суворий, очi крижанi.
   Грицько був красень, очi - як терночки.
   А цей мовчить i блiдне при менi.

   А слово скаже - з пам'ятi не викинеш.
   А бiльш мовчить, не щедрий на слова.
   Таке обличчя, зразу i не звикнеш, -
   рiзке, як меч. Тонке, як тятива.

   Та ще й в очах таке щось незбагненне,
   що в мене часом думка промайне:
   чи, може, вiн щось ма? проти мене,
   чи, може,вiн ненавидить мене?

   То й хай собi. Мовчанки не порушу.
   Вже й уникаю. А зустрiну де,-
   так наче вдарить блискавкою в душу
   i знов спокiйно очi вiдведе.

   Дiвчата кажуть: - Вiн тебе коха?.-
   А я кажу: - Та цур йому, чудний.-
   А Гриць, було, i сердиться, й зiтха?.
   - Вiн,каже,- хитрий,- каже,- потайний.

   В нас на кутку його не люблять нашi.
   Шляхетний дуже i чолом не б'?.
   Вiн,- каже,гордий. З ним не звариш кашi.
   Вiн i мовчить, бо дума щось сво?.

   Гриць був iнакший. Щирими очима
   вiн так дивився приязно на свiт!
   Це, Грицю, що, була твоя личина?
   Яку ж ти душу приховав пiд спiд?!

   Бо ж рiч не в тiм - женився, не женився,
   прийшов, пiшов, забув чи не забув.
   А в тому рiч, коли вiн так змiнився?
   Чи, може, вiн такий i зроду був?

   Нестерпний бiль пекучого прозрiння!
   Яка мене обплутала мана?
   Чи вiн менi, чи я йому - нерiвня.
   Нерiвня душ - це гiрше, нiж майна!

   * * *

   ...Iшли ми з поля. Джмiль гудiв у глодi.
   Був мiсяць травень, квiту без числа.
   Коли назустрiч Галя на пiдводi.
   А Гриць i каже: - Бач, як пiдросла.

   Мина? час, на кого нарiкати?
   А я й незчувся, бувши на вiйнi.
   Таке було мишастеньке, пикате,
   а от дивися - вже на виданнi.

   А Галя ?де, стрiчкою блискоче.
   А вiз високий, як гарба сливе.
   - Оце так вiз! - смiявся.- Не доскочиш.
   Дочка хазяйська, павою пливе.

   Окрило нас пилюкою. I в пояс
   кленочок поклонився, закивав.
   А Гриць iде, задумався уголос:
   - За цi лiта де я не побував!

   Був на Пилявi i на Жовтих Водах,
   пiд Корсунем i Збаражем був теж.
   Которий рiк, а я усе в походах.
   А ти все ждеш, бiднесенька, все ждеш.

   А я все жду. Та не така й бiднесенька.
   Не думай, Грицю, справдi не така.
   Бо я чекаю не кого, а месника.
   Я ж лицаря чекаю, козака.

   Нема ж бо слави у дому сидячому.
   Про себе, милий, думати не час.
   - I чим же ми за це тобi вiддячимо? -
   казала так Бобренчиха не раз.

   А днi зминули. Знов у сурми грано.
   А нам було вже й не по двадцять лiт.
   Воно уже й женитися не рано,
   так знов же треба вирушать в похiд.

   Не говорив нiяких слiв.
   Покiрним смутком упокорив.
   Обняв за плечi i повiв
   пiд срiбне листя осокорiв.

   I ми були такi однi,
   така печаль нас пов'язала!
   Щось надiрвалося в менi,
   i я йому тодi сказала:

   - Якщо загинеш, буду я вдовою.
   Чи й ти, не знаю, любиш так мене.
   А я вже, Грицю, ?ден дух з тобою,
   хай ми вже й тiлом будемо одне.

   Я цiлувала його вiченьки,
   аж поки мiсяць не погас.
   Щаслива тобi цяя нiченька,
   остання, може, у нас!..

   Прив'язала баклагу йому до сiдла.
   Недалеко, лише до ворiт, провела.
   Ну, бо хто ж я йому, нi сестра, нi жона.
   Засмiюся при всiх, а заплачу одна.

   А вже пiшли про мене й поговори.
   Знов потяглися тоскнi вечори.
   Бо то вже так, вже як пiшлось на горе,
   то так уже i пiде, як з гори.

   Вже й не спiвалось. I слова тi самi ж,
   а мов не тi, таке щось в них смутне.
   Вже й подруги повiддавались замiж,
   уже й не кличуть дружкою мене.

   Бо я така зробилась, як черниця.
   Куди вже там спiвать про молоду?
   Куди вже там ходить на вечорницi,
   як я до церкви ледве вже iду?

   А люди судять, ?м аби причину.
   Дарма що лихо, що такi часи.
   Iшла крiзь очi, мов крiзь колющину,
   обдерта до криваво? роси.

   А суд, а суд! Яка страшна покута.
   Послухати - життя як не мо?.
   А я неначе до стовпа прикута,
   i хто захоче, той i обплю?.

   Куняють райцi, як осiннi мухи.
   Горбань гуде, як в'?дливий комар.
   Дурнi плiтки яко?сь лепетухи
   загуслим дьогтем ллються в каламар.

   Якi слова казались там негiднi!
   А я стояла, думала - впаду.
   Дрiбнi людцi, гi?ни стерво?днi,
   якi ж ви ласi на чужу бiду!

   ...Хоч би заснути... Але вже не спалось.
   Душа до ранку смутком осипалась.

   Згадала все, кожнiсiньку дрiбничку.
   I хату нашу, i оту криничку,
   i над вiкном гнiздечко ластовине,
   що щастя принести було повинне.

   Той берег наш, урослий очеретом.
   I наш лелечий, наш лелечий двiр,
   де на гнiздi з вербовим мiнаретом
   старий лелека молиться до зiр.

   А потiм вранцi одлiта? вгору.
   Сидить буслиха в тихому гнiздi.
   Аж враз - для крил не вистача? двору,
   то пiдросли лелеки молодi.

   Гнiздо тiсненьке, по нозi поставлять,
   та все пiд осiнь як залопотить! -
   та всi лелеки крила як розправлять! -
   зда?ться, й хата в небо полетить.

   А ще чогось жалiла за дощами,
   за цвiтом яблуневим, за хрущами,
   за сонцем i за квiтами в травi,-
   якiсь вони зробились, як живi.

   Зда?ться, що й листок би цiлувала,
   в дзвiночку б ночувала, як бджола...
   Отак собi все гарне пригадала.
   Людиною ще трохи побула.

   ...А вранцi в грати повiйнуло вiтром
   i провело, як смушком, по руках.
   Тюрма повiльно сповню?ться свiтлом,
   лиш прича?лась темрява в кутках.

   Там Хо сидить.
   З'явись менi, будь ласка!
   Жмуточок пiтьми в закапелках дня,
   маленький Хо, моя дитяча казка,
   звiрятко, може,
   може, чортеня.

   Тепер ти тут мiй приятель ?диний,
   Чи ти зi мною пiдеш i туди?
   Не треба, Хо. Там холодно.
   А йди-но,
   ти, може, хочеш з кухлика води?

   Пiдходь, не бiйся. Вип'?м по ковточку.
   Сьогоднi що? Вiвторок? Середа?
   Хо шарудить у темному куточку...
   Яка недобра в кухлику вода!

   По гратах в'?ться зелененький вусик.
   Куди вiн пнеться у таку дiру?
   Ввiйшов тюремник, тицьнув менi вузлик,
   щось пробурчав, а що - не розберу.

   Взяла той вузлик, не питаю звiдки.
   Для цього болю вже нема? слiв.
   Мну той кра?чок бiло? намiтки...
   Оце таке. Тюремник пожалiв.

   От я i маю хоч яку розраду.
   Складаю та розрiвнюю пружки.
   Тих кiлька яблук з маминого саду!
   Рiднесенька, пекла ще й пирiжки.

   Як там вона? I як ?й буде жити?
   Порожня хата i порожнiй двiр.
   Дильований хлiвець, соломою пошитий...
   Старий лелека молиться до зiр.

   Цвiте шпориш, i зароста? стежка.
   Тому двору не треба вже ворiт.
   Дрiбний ромен, як вижовкла мережка
   красолька, мак i королевий цвiт,-

   усе цвiте i кланя?ться лiту.
   Пашить медами скосиста гора.
   I серед того всього буйноцвiту -
   вона одна, зоключена, стара.
   I вже нiхто не вернеться нiколи.
   I хата вмре... i я вже не прийду...
   I лиш на схилах монастирськi бджоли
   бринять у монастирському саду...

   Той монастир недавно збудували.
   Там дзвони ? на рiзнi голоси.
   Його Пушкар з Iваном фундували,
   ранiш були лiси там та лiси.
   Ще пам'ятаю - угорi над нами
   ходили дикi кози табунами.
   Ревли весною тури-переможцi,
   шугали кажани-чепiргачi.
   I пугачi, неначе запорожцi,
   "пу-гу! пу-гу!" кричали уночi.

   А потiм - в лiс прорубана дорога,
   пiшли угору конi та воли.
   А ми усе дивилися з порога,
   любили тишу - звикнуть не могли.
   Такi були тi люди невсипущi,
   так похилялись верби вiд сокир.
   Возили вгору дерево iз пущi,
   дернину, цеглу - все на монастир.

   Та й вирiс вiн над Ворсклою на скелi,
   три шапки бань на свiжих бервенах.
   Та й мружить очi монастирських келiй
   на Кривохатки нашi в бур'янах.

   Хати у нас i справдi-то не хвацькi.
   Присiлок давнiй, хто яку змостив.
   Родини зо три там були козацькi,
   а тi робили всi на монастир.

   От що в нас гарне, так ото садочки.
   I ми жили, щоб гiрш за всiх, то нi.
   Достаток? Був. Як кажуть, двi сорочки -
   одна в праннi, а друга на менi.

   Бобренки, тi не дуже бiдували.
   Вони в оренду землю вiддавали.
   У Кривохатках хатка та нова -
   ?дина, може, хатка не крива.

   Але й жили! Душили копiйчину.
   У двi душi робили без спочину.

   Як тих людей двох доля спарувала?
   Там завжди сварка висiла, як чад.
   Бобренчиха не те щоб хорувала,
   нi, то вже вдача. Все, було, невлад,
   все ?й не так, i чоловiк, i хата.
   Все щось болить, то груди, то живiт.
   Така була висока i цибата,
   як чапля з Перещепинських болiт.

   Все скаржилась, ходила якось боком.
   Кляла Бобренка на усi лади.
   А ненаситна! - що нагледить оком,
   то дзьобом так i вихопить з води.

   Жили од нас за третiм перелазом.
   Мiй батько спiвчував йому, невдасi.
   Вони iще й парубкували разом,
   i поженились десь у одночассi.
   На Дмитра десь. А вже десь на Варвари
   прийшов Бобренко, похиливши гребiнь:
   "Знайшов собi ти дiвчину до дари,
   а я ускочив пiд дурного греблю".

   I в нього кров козацька закипала,
   i стугонiли в пам'ятi шаблi.
   Вона ж його як в землю закопала,
   i вiн притих, заборсався в землi.
   Та й став домашнiх хоругов хорунжим.
   Не пiднiмав очей на Чурая.
   Пiшов би з вiйськом у похiд,-
   так грунт же.
   Струснув би з себе той хомут,- сiм'я.
   Все гнав думки, мулькi та недоречнi.
   Та, наробившись, храповито спав.
   Погладшав, запузатiв, постатечнiв
   i втратив серце до козацьких справ.
   А якось ?хав через Ворсклу возом,
   чи задрiмав, чи так не додививсь,
   i в Iордань, затягнену морозом,
   вночi з конем i возом проваливсь...

   Бобренчиха лишилася вдовою,
   лютiша стала до роботи вдво?.

   Було, не вип'?, бiдна, i не з'?сть,-
   уся пiшла в роботу i у злiсть.
   Така уже зробилась, як Яга.
   Все на курей накрику?: "Гай-га!"

   Стару людину ганити негоже.
   Та й, власне, що ж, вiдомо вже давно:
   спiва? кожен, хто яко? може.
   I так спiва?, як йому дано.

   Хто про калину, хто про джигуна.
   А в не? завжди пiсенька одна:

   - Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.
   Менi б оце невiстку молоду.
   А то все мати, мати, мати, мати!
   Чи я коли хоч помочi дiжду?
   От ти прийшов з великого походу,
   а не принiс нi слави, нi добра.
   Сидиш, мовчиш, нi за холодну воду.
   Та й не туди, що я уже стара.
   Все дивишся, та якось наче здалеку.
   Все дума?ш, i лiкоть на столi.
   То все небеснi, сину мiй, мигдалики.
   А треба жити, сину, на землi.
   Тече повiтка. Хата занехаяна.
   Пiдмокло сiно. Поламався вiз.
   Все просить рук. Усе кричить хазя?на.
   I грошей, грошей треба позарiз!

   - Чого ви, мамо, ? в нас, слава богу,
   хлiб i до хлiба, поле i воли.

   - Якби ти взяв ще дiвчину не вбогу,
   то, може б, якось ми i прожили.
   В тi? Марусi що не слово - нáсторч.
   Таж там росте на хатi кропива.
   Менi таку невiстку анi нá оч,
   нi нá оч, сину, поки я жива!

   - А що покрив я дiвчину неславою?
   Не буде, мамо, доля нам сприять.
   А грошi?
   Он, у горщику пiд лавою,
   ще й попелом притрушенi, стоять.

   - А то тво?? Чи ти доклав старунку?
   Чи ти укинув таляр хоч туди?
   Ну що ж, iди, бери свою чаклунку,
   бо грошi ? у матерi,-веди!

   Така менi вiд тебе, сину, дяка.
   Живу, роблю, гарую цiлий вiк.
   Та все ж одна.
   Тягну, як шкапиняка.
   Коли живий iще був чоловiк,
   то ми удвiйко гарували з татом.
   Ми працею вкладалися в грунти,
   ставком себе примноживши i садом.
   А чим примножив по хазяйству ти?

   Що я ж тебе не тiльки виглядала,
   я ж у землi сидiла тут, мов крiт.
   Я ж кождий грiш призбираний складала.
   Та то ж не грошi, то ж кривавий пiт!

   Iди, женись, хай буде не по-людськи.
   Але як пустка свисне у печi,
   то, наплодивши злиднiв, голопуцькiв,
   не посилай до баби по харчi.

   Щоб так i знав: як сходитиму з свiту,
   то не лишу тобi i заповiту.
   Все одпишу на церкву й монастир,-
   на всю Полтаву будеш багатир!

   Вже й Гриць менi повторював: - Затям,
   любов любов'ю, а життя життям.

   Було, питаю: - Що воно за диво?
   Пiд Берестечком бився ти смiливо.
   Пiд Зборовом також i над Пилявою
   сво? iм'я ти не покрив неславою.
   I тiльки у домашньому бою
   смiливiсть раптом втратив ти свою.

   А вiн i сам себе не впiзна?.
   - Не смiйся,- каже.- Так воно i ?.
   Не так тi кулi козаку страшнi,
   як це щоденне пекло метушнi.

   Коли я йшов, Марусю, у повстання,
   я твердо знав, що ти уже моя,
   що це любов i перша, i остання,
   що не знесе нiяка течiя
   мене убiк. Що я уже нiкому,
   нiкому в свiтi так не поклянусь.
   Що з тих бо?в, з таких бо?в! -
   додому
   я вже навiки iнший повернусь.
   Бо вже таке пiдняв на сво? плечi,
   такою кров'ю в битвах освятивсь,
   що всi отi домашнi колотнечi
   мене вже не засмокчуть, як колись.

   Над Iквою потрапив я в полон.
   Як нас вели, до сiдел прив'язавши,
   той шлях страшний, те крякання ворон
   менi у пам'ять врiзались назавше.
   Вже й не подужав стиснуть кулаки,
   як ляхи нас обшукували в полi.
   В кишенях тiльки ржавi колоски,
   одних лиш куль i пороху доволi.

   Вночi я втiк. Лишатись було
   згубно.
   Зубами якось руки розв'язав.
   А тих усiх, три тисячi, пiд Дубно
   Ярема-князь добити наказав.

   Ярами йшов, схищався десь у кручi.
   ?в ягоди i гриз гiрку кору.
   Води набралось в чоботи хлипучi.
   Не раз вже думав - ляжу та й умру.

   I хай що хочуть - i земля стражденна ця,
   i все, i всi,- я вичерпавсь до дна.
   Але ж у мене мати-порожденниця,
   i жде мене невiнчана жона!

   Зголоджений, я падав серед лiсу
   i руки дряпав об трухлявi пнi.
   Я звiрам заздрив, вовку заздрив, лису.
   Тепла хотiлось, затишку менi!

   Я приблудився до чужо? хати.
   Була там дiвка i гаряча пiч.
   Вона мене хотiла прикохати,
   то я побув там тiльки через нiч.
   А вранцi вийшов - туга моя степом
   аж ген за обрiй чорна, як рiлля.
   I я пiшов, бо я iшов до тебе,
   бо ти менi свiтила, як зоря.

   Але ж вернувся у ту саму хатку.
   I знов потоки материних слiз.
   I почалося все спочатку.
   Кiнець ти зна?ш. Я повiз.

   Робив, як вiл. Трудився без спочинку.
   Все занепало, не моя вина.
   Так цi нестатки в'?лися в печiнку
   i вся ця передержана вiйна!

   Усе вою?м, боремось...
   А доки?
   Не те щоб я невiрний був Хома.
   Але ж втеряв уже чотири роки.
   А що iз того? Просвiтку нема.

   Я перестав од матерi сахатись.
   Потроху так почав i прислухатись:

   - Введи у дiм дружину собi, ладу.
   То ж ма? бути рибка золота.
   Яку ж полегкiсть i яку розраду
   внесе у хату пасмурниця та?

   Пiснi у не? - то велика-туга,
   а серце в не? горде i трудне.
   Твоя любов до не? - то недуга.
   Видужуй, сину, пожалiй мене.

   Хiба то дiвка? То ж таки ледащо.
   Усе б спiвала. Боже упаси!
   Ми вже й без не? з'?хали нiнащо,
   а з нею геть вже зiйдемо на пси.

   Та й те сказати,- що вона спiва??
   Сама собi видуму? слова.
   Таких дiвок на свiтi не бува?,
   хiба для цього дiвцi голова?

   Якi там "Засвiт встали козаченьки"?
   А цiлий полк спiва?. Дивина.
   Це щось для дiвки, сину, височенько.
   Не вiрю, щоб складала це вона.

   Бо людськi, сину, невiстки i дочки
   спiвали зроду, сину, i тепер:
   "Посiяла огiрочки"
   та "Натiпала конопель",
   "Йшли корови iз дiброви",
   "Нащо менi чорнi брови",-
   а про любов, походи i лабети -
   на це дiвкам не вчеплено кебети.

   Я поки мiг, то якось вiдгризався.
   А в не? ж, зна?ш, не язик - жало.
   Що я намучивсь, що я натерзався!
   А потiм здався, ради не було.

   Душа розм'якла якось, заморилась,
   хоч коники лiпи, як з м'якуша.
   До всього звикла, iз усiм змирилась
   i вiд життя схотiла бариша.

   Бо хто, як я, намучивсь на вiйнi,
   тому життя пiдскочило в цiнi.

   А мати стогне, мати дошкуля?,
   що божий день пиля? та й пиля?:

   - От ми, Бобренки, живемо, пруча?мось.
   А хто, Бобренки, ? на свiтi ми?
   От з Вишняками як породича?мось,
   увiйдеш в значнiсть мiж людьми.

   I буде нам, i буде нашим внукам.
   Зiпхнемося, як човен з мiлини.
   Там поля шмат, там хата закаблуком,
   там ступа, винокурня й два млини.

   От бачиш, правда, бо якраз i чхнулось.
   Ти дума?ш, стара я, не збагну?
   У тебе, сину, серце розчахнулось.
   А треба якось вибрати одну.

   Твiй батько теж... була така Ликера...
   вiн п'ятами вiд не? накивав.
   Об чiм журитись? Дiвка не галера.
   Тебе до не? бог не прикував.

   Це мало то iз ким ходив до гаю!
   Сам цар Давид жону свою отверг.
   Ото й не думай. Сватай собi Галю.
   А що хто скаже - слухай через верх.

   ...Отак щодня. Ти зна?ш мою матiр.
   Це щоб вона свого не доп'яла?
   Вона словами виплiтала ятiр
   та потихеньку так мене й вела:

   - Стара я, сину. Вся обумираю.
   А як же ти? Чим будеш, сину, сит?
   Вiйнi нема? нi кiнця нi краю.
   Життя ж коротке, звiкував - i квит.

   Послухай, сину, слово мо? грiшне.
   Чи нам за це вiддячиться в раю?
   Чи, може, ще одне життя - розкiшне -
   Доточить бог за праведнiсть твою?

   Не вiдкладай же, ти тепер на часi.
   I не катуйся, завжди так було.
   Тепер дiвки до гарних хлопцiв ласi,-
   багато хлопцiв, сину, полягло.

   У iншiй час посватався б ти, дзуськи.
   Жених у не? був би й привозний.
   Тепер тво? всi Гальки й всi Маруськи,
   бо хлопець ти, нiвроку, показний.

   Я це тобi кажу не для принуки.
   Як хочеш, сину. Ма?ш розум теж.
   Але ж подумай, щастя йде у руки.
   Невже вiд себе щастя одiпхнеш?!

   Якби вона сварилася, кричала,
   то я пустив би все там шкереберть.
   А то зробилась тиха, все мовчала,
   сорочку шила все собi на смерть.

   Отак i сталось. Вийшов я iз хати.
   Дядькiв сво?х узяв у старости.
   I сам не знаю,- щоб одну кохати,
   а другу в церкву до вiнця вести!

   Якi я муки пережив пекельнi!
   Од крику серця як я не оглух!
   Шкварчала совiсть, наче на пательнi,
   i обганялась од зелених мух.

   Менi, мабуть, довiку буде сниться,
   як я стою, не пiднiмаю вiч.
   А тi свати лопочуть про куницю,
   а та дурепа колупа? пiч!

   Як я крiзь землю там не провалився?
   Не збив кулак об стiни об отi?!
   I як я потiм у шинку напився,
   на матiр крикнув вперте у життi!

   Вона ж сидить та гладить по голiвцi,
   так тихо гладить голову мою.
   - Нiчого,каже,- я надiйнiй дiвцi
   тепер тебе, мiй сину, вiддаю.

   ...Вже й на весiлля кендюх начиняли,
   гусей ловили i дiжу вчиняли.

   Вже ми удвох ночу?мо в коморi.
   Дивлюсь до ранку на холоднi зорi.

   Свiта?. Душно. Всипища, макiтри,
   лiхтар мосяжний, тьмяний вiд комах.
   Три бочки меду, вiсiм куф селiтри,
   та ми удвох на шльонських килимах.

   То слава ж богу, що боронить звичай
   чiпати дiвку. Я ж би i не змiг.
   Палив мене такий великий вiдчай,
   отак би встав та й безвiсти забiг!

   Воно ж, товкуще, навiть не завважить, -
   пече, скубе, затовку? та смажить.
   Б'? в килими, неначе в тулумбаси,
   та промива? кишки на ковбаси.

   А заспiва? - хиже та дрiбне,-
   мов по тарелi ложкою шкребне!

   А якось раз приходжу, застаю -
   спiва? пiсню - при менi! - твою.
   Про нашу греблю, про тi нашi верби,
   про днi, що душу спомином печуть.
   А я збiлiв. А я, зда?ться, вмер би,
   аби хоч раз ще голос твiй почуть!

   * * *

   ...I третя нiч пливе над яворами.
   Десь тиша Ворсклу переходить вбрiд.
   "Вартуй! Вартуй! - з Курилiвсько? брами.
   "Вартуй! Вартуй!" - вiд Ки?вських ворiт.
   Чогось так сумно, так протягло й лунко.
   Стоять залитi мiсяцем двори.
   Стара Полтава, як стара чаклунка,
   де iз клунком темно? гори.

   Вночi менi все якось наче ближче.
   Пашить безсонням бiдна голова.
   Всiх обiйду. Зайду на кладовище.
   Там Гриць лежить. Над ним росте трава.

   Зайду в наш двiр. Постою бiля хати.
   А що там робить моя бiдна мати?
   Заснула, може, не закривши пiч,
   чи теж безсонне дивиться у нiч?

   Пiду на греблю, там iще постою,
   погомоню до наших яворiв.
   Нап'юся ще солодкого настою
   тих молодих вишневих вечорiв.

   Як тiнь Саулом гнаного Давида,
   метнуся тихо на водi склянiй,-
   Фесько-дозорець ходить, як сновида,
   в Старих Млинах, на греблi ворсклянiй...

   Вдягнула нiч на вiкна чорнi шори.
   Все мiсто спить, суворе й мовчазне.
   Лише собаки стережуть комори,
   та ще тюремник - стереже мене.

   Ще i в прозурку дивиться навiщось,
   тюремний крiт, що якось не ослiп.
   Каганчик свiтить,- не дай бог повiшусь,
   бо то ж би в ката я одбила хлiб.

   Не роздивився. Входить, пригляда?ться,
   чи тут нiхто на гратах не гойда?ться.
   Провiв рукою в мене по плечу.
   Iшов би спав, чи я куди втечу?

   Сопе, не вiрить, тупа?, вiдходе,
   мов хтось його веде на повiдку.
   I знову нiч.
   А де мiй Хо?
   Мiй Хо де?
   Зiщулився де-небудь у кутку.

   Iди сюди. Посидимо до ранку.
   Яку залiзну ма?мо фiранку!
   Це, бачиш, доля виткала для нас.
   А нiч сто?ть, немов iконостас.

   Бiжить-бiжить, чаряпка?ться вгору.
   Цок-цок по стiнах, вгору, вгору, вниз.
   ...Шматочок неба i шматочок двору...
   ...I Хо на гратах хвостиком завис...

   ...Десь вiтер гонить хмари пелехатi.
   Яка страшна задуха в цiй норi!
   Там, пiд горою, в посмутнiлiй хатi,
   сто?ть труна... а там, на тiй горi...

   I пiзн? лiто... снопики на нивцi...
   гука? мати... бiга? хлоп'я...
   А там, у гробi... Чи усi убивцi
   так тяжко задихаються, як я?

   О господи, його вже ж поховали.
   Йому вже всi зозулi вiдкували.
   Я сплутала... у п'ятницю... тодi...
   коли я ще стояла на судi...
   його везли... мене вели...
   якась труна... якiсь воли...
   а хтось подав менi води...
   а я не знала, хто, куди...

   А може, я i справдi вже причинна?
   Помер мiй Гриць з вiдкритими очима.
   То ж вiн мене i мертвий виглядав.
   I, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
   Бо вiн же тут лишив мене одну.
   Я йду. Я скоро. Я наздожену.

   Десь, може, там зустрiнемося ми.
   Не буде рук - обнiмемось крильми.

   * * *
   ...Остатнiй день.
   Прийшов священик.
   - Отче!
   Знiмiть з душi цей безнемiрний бiль! -
   Йому людина дивиться у очi,
   а вiн ?? пiд цю ?пiтрахiль.

   - Покайся,каже,- Стежкою гординi
   тебе ведуть соблазни су?ти.
   Од бога так положено людинi
   долиною смиренiя iти.

   Покаялась. Прощення попрохала
   за те, що дуже грiшною була:
   одного разу матерi збрехала,
   однiй сусiдцi сiль не вiддала.

   А що скажу?!
   Свою пригаслу душу
   чи донесу, як свiчечку на Страсть?
   Бог зна? все. А батюшцi байдуже.
   Хiба вiн правду богу передасть?

   Пошепотiв, як знахарка над раною,
   молитвою вуста поворушив.
   I властiю, од бога йому даною,
   спасибi, одпустив i розгрiшив.

   Скрегоче засув кованих дверей.
   Пiшов собi достойний i?рей.

   ...Десь тихо жаби кумкають з болота.
   Лягла на мур вечiрня позолота.
   Прощальний промiнь блиснув на стiнi.
   I сонце, сонце - як жива iстота,
   ?дина, що всмiха?ться менi!

   Я завтра, сонце, буду умирати.
   Я перейшла вже смертницьку межу.
   Спасибi, сонце, ти прийшло крiзь грати.
   Я лиш тобi всю правду розкажу.

   Не помста це була, не божевiлля.
   Людина спрóста ближнього не вб'?.
   Я не тру?ла. Те прокляте зiлля
   вiн випив сам. Воно було мо?.

   Я ту отруту з розпачу зiбрала.
   Я змалку знаю, де яке зело.
   Менi це ще од баби перейшло,-
   ?? вважала вiдьмою Полтава.

   У не? котик був, як чортеня,
   i чорна доля з чорними очима.
   Цiлюще зiлля, óтру?, дання,-
   все знала баба. I мене навчила.

   Я наварила м'яти, драголюбу.
   Не пособило. Наварила ще.
   Вже скоро день, що ?м iти до шлюбу,
   мене ж пече всерединi, пече!

   "Болить моя головонька вiд самого чола:
   не бачила миленького нi тепер, нi вчора",-
   отак собi заспiваю, наче й не журюся.
   "А як вийду за ворота, од вiтру валюся".
   Любилися ж, кохалися, як голубiв пара!
   "Не дай боже розiйтися,
   як чорная хмара"...

   А найстрашнiше, що пече, як жóга,
   переверта? душу вiд жалю:
   невiрного, брехливого, чужого,
   огидного,- а я ж його люблю!

   "У недiлю рано зiлля копала...
   А у понедiлок переполоскала..."
   Порятуй вiд болю, смертонько ласкава!

   А вже Бобренки з тим усiм не крились.
   Не встигла ?м душа й почервонiть.
   Я зроду не спiвала на два криласи,
   менi було це важко зрозумiть.

   Якiсь у нього появились друзi,
   Семен Капканчик i Ромашко Струк.
   Один хоч був десь у Великiм Лузi,
   а другий збро? i не брав до рук.

   Десь перебув, десь нишком пересидiв,
   на пасiцi чи, може, лободi.
   Нiхто його в походах i не видiв,
   оце аж зараз вилiз на судi.

   Було, iдуть,- Ромашко зарегоче,
   Капканчик шапку зiб'? набакир.
   Мовляв, чого там, дiло парубоче,
   усi дiвчата на один копил.

   Уже й мене зустрiти не боялись,
   iшли туди, проз Задихальний Яр.
   Який жених, такi його й бояри.
   Бодай би вiк не бачить цих бояр.

   ...Вже й воду брала з iншо? криницi,
   а вже й не знала, де себе подiть.
   Дiвчата потягли на вечорницi,
   то я й пiшла, щоб дома не сидiть.
   Вони собi жартують з парубками,
   а я сиджу, самотня, при стiнi.
   Пряду куделю. Не зберусь думками.
   В менi умерли всi мо? пiснi.
   Вони ж спiвають про якусь кирею,
   про те, що хтось когось занапастив.
   Я оступiла: Гриць прийшов iз нею.
   Мене побачив - очi опустив.

   Враз поповзли по вилицях рум'янцi.
   Очима бiльше не стрiчались ми.
   Вiн танцював iз Галею, i в танцi
   мов щось топтав i нищив чобiтьми.
   Воно було на танець i не схоже,
   тi корчi мук у синiм кунтушi.
   Аж хтось тодi сказав:
   - А не дай боже
   так танцювать навиворiт душi!

   Мiнились тiнi на чолi блiдому.
   Кресав гопак вогонь з-пiд пiдошов.
   Я тихо вийшла. I пiшла додому.
   Не бачив Гриць. Навприсядки пiшов.

   ...Менi всю нiч в очах це маячiло.
   А пiсля тих проклятих вечорниць
   пройшло два днi, вже добре споночiло,
   аж, боже мiй! - заходить в хату Гриць.

   Якийсь чудний, запаленi повiки,
   пригаслi очi, пiд очима бриж.
   - Марусю! - каже.- Я прийшов навiки.
   Я на колiна стану, ти простиш?

   - Я найдорожчi сплакала лiта.
   Чого вернувся до мо?? хати?
   Ми ж розлучились... Матiнко свята!
   Чи я ж тебе примушую кохати?!

   Коли сво?м коханням поступився
   заради грошей i багацьких нив,
   чи ти тодi од мене одступився,
   чи сам себе навiки обманив?

   - Себе, Марусю. Не дивись вороже.
   Менi тi днi повiк не одболять.
   Тут дво? матерiв, твоя i Божа.
   Хай нас на шлюб вони благословлять.

   Людей накличем, зробим перепросини,
   щоб знали всi, хто чеше язиком.
   Марусю, чу?ш, зараз, ще до осени,
   поберемось та й вступимо в закон.

   А мати - з дому. Плачуть, затинаються
   i говорить не хочуть нi про що.
   А мати кажуть: - Руки не здiймаються.
   Iди туди, iзвiдки ти прийшов!

   - Я зрадив, так.
   Але це бiль чи злочин?
   Скажу всю правду, ми тепер однi.
   Кому з нас гiрше? Я одводжу очi,
   а ти у вiчi дивишся менi.

   Я мучуся. Я сам собi шулiка.
   ? щось в менi так наче не мо?.
   Немов живе в менi два чоловiка,
   i хтось когось в менi не впiзна?.

   I що найтяжче: мука ж моя марна,
   бо зрада - дiло темне i брудне.
   А ти - це ти.
   Ти i в стражданнi гарна.
   Ти можеш навiть пожалiть мене.

   Або сказати: що хотiв, те й ма?ш.
   Мене вже, вiриш, кида? ввi снi.
   Тобi то добре, ти цього не зна?ш.
   У тебе й мука пiде у пiснi.

   Тобi дано i вiрити, й кохати.
   А що менi? Якi такi кушi?!
   Нелегко, кажуть, жити на двi хати.
   А ще нелегше - жить на двi душi!

   Вiдступник я. Нiкчемний я i ниций.
   Але ти любиш i тому прости.
   Життя - така велика ковзаниця.
   Кому вдалось, не падавши, пройти?

   Вiн говорив, i вiдбувалось диво.
   Вiн зраду якось так перетворив,
   так говорив беззахисно й правдиво,-
   неначе вiн про подвиг говорив.

   А я стояла як слiпа вiд слiз.
   Душа марнiла, як зiв'яле клечання.
   Хоч би менi хто
   жменьку землi
   з могили його принiс...
   натертися проти серця... може б, трохи полегшало...

   Вiн взяв мене за плечi, звав ?диною.
   Щось говорив про долю, про борги.
   Що там, пiд Дубно, вiн ще був людиною,
   а тут вiн сам з собою вороги.
   Що Галя - гуска, що й по нiй це видно.
   I все. I годi. - Я од не? втiк.
   А може, й правду кажуть, що ти вiдьма,
   приворожила - i пропав навiк.
   Бо що б мене iнакше так палило,
   чого ж я так страждаю i борюсь?
   Куди б мене в життi не прихилило,
   а все одно до тебе я вернусь.

   Ти ж нiч моя i свiтло мо? денне!
   Вже тут брехать,- який менi хосен?
   Прости за все, воно таке буденне.
   А я ж не можу без тво?х пiсень!

   Коли я там i говорив, i клявся,
   я знав одне: збрешу - не помилюсь.
   Як хочеш знати,- так, я ?м продався,
   але в душi на тебе я молюсь!

   Тодi я дверi вiдчинила в нiч.
   Вiн ще й не встиг збагнути, в чому рiч,
   як я сказала:
   - Йди собi, iди! -
   А вiн сказав:
   - Менi ж нема куди.

   Iди до не?. Будеш мiж панами.
   А я за тебе, Грицю, не пiду.
   Це ж цiлий вiк стоятиме мiж нами.
   А з чого ж, Грицю, пiсню я складу?!

   ...Лежала тiнь вiд столу i до печi.
   Лампадка трiпотiла в божнику.
   А вiн сидiв, зiщуливши тi плечi
   i звiсивши ту голову тяжку.

   "Як не хочеш, мо? серце,
   Дружиною бути,
   То дай менi таке зiлля,
   Щоб тебе забути.

   Буду пити через силу,
   Краплi не упущу.
   Тодi я тебе забуду,
   Як очi заплющу..."

   Торкнувся шклянки бiлими вустами.
   Повiльно пив. I випив. I погас.
   Ой сонце, сонце, промiнь твiй останнiй!
   Оце i ? вся правдонька про нас.

   А потiм в суд щодня мене водили.
   А суддi були добрi й не дурнi.
   Вони мене по совiстi судили,
   найлегшу кару вибрали менi.

   Чого було так довго мудрувати
   i вивертать параграфи статтям?
   Було б одразу присудить до страти.
   Найтяжча кара звалася життям.

   Ведiть, карайте, вiшайте злочинну!
   То я хоч там, хоч там уже спочину.

   Хоч там уже дихну на повнi груди,
   побачу зблизька Господа хоч раз.
   Так буде краще. Важко було, люди,
   i вам зi мною, i менi мiж вас.

   - Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?
   - Туди, де батько, де Чурай.

   * * *

   ...Тюремник внiс у вузлику одежу,
   щоб я на завтра в чисте одяглась.
   Яке намисто гарне,- хоч подержу,
   це ще од баби пам'ять збереглась.
   Воно, либонь, якесь чи не турецьке.
   Таке червоне - аж на мене жаль.
   Чаклунське, кажуть: iне?м береться,
   коли людину укида? в жар.

   Могла б я одягти i сiрячину.
   Пiд зашморгом усе вже до лиця.
   А мати вклала бiлу сорочину
   i чоботи, узятi вiд шевця.
   Черчату плахту ще й якiсь прикраси.
   Червону крайку в смужки золотi...
   Аякже, смерть усе-таки це празник,
   який бува? тiльки раз в життi.

   ГIНЕЦЬ ДО ГЕТЬМАНА

   Роздiл IV

   Тим часом гiнець доганя? свiтання
   i клаптями ночi доточу? днi.
   I кожна хвилина, зда?ться,- остання,
   i крихта надi? кричить йому:"Нi!"
   О скiльки нам, боже, ти степу одмiряв!
   Долини i кручi,- якби навпростець!
   Трубiж, Переяслав, Днiпро, Трахтемирiв...
   - Невже я не встигну? Невже це кiнець?!
   У Ки?вi - пéкло. У Хвастовi - чорно.
   Кипить i клекоче усе за Днiпром.
   Коли б хоч не пiзно. Якби позавчора.
   Який вiн повiльний, цей клятий пором!
   В полях Поднiпров'я, од кровi обдутих,
   де завжди хтось цiлить тобi межи плiч,
   коня помiняти в козацьких радутах,
   i мчати, i мчати крiзь день i крiзь нiч!
   Скрадатись, як звiр, у корчах побережних,
   задихану втому звiряти лiсам.
   Я зроду ненавидiв тих, обережних.
   Сьогоднi, тепер, обережний i сам.
   Уперше в життi, за весь вiк, за це лiто,
   уперше в роду, де не знали страху,
   я вижити мушу, я мушу вцiлiти,
   я мушу об'?хати смерть на шляху.
   Прости менi, земле, простiть менi, трави!
   Не дбав я про славу, не дбав про майно,-
   я мушу вернутись живий до Полтави,
   а там хоч i вмерти, менi все одно.
   Неси мене, коню...
   коли б хоч не пiзно...
   Шляхи перекритi... i варта не спить...
   Якщо я впаду,-
   неврятована пiсня,
   задушена пiсня в петлi захрипить!

   Над Бiлою Церквою смуга багряна,
   i змиленi конi аж лука стають.
   Усi до Богдана i всi од Богдана -
   iз тьми виростають i в тьмi розтають.
   Спiткнувся мiй кiнь об димучi ру?ни.
   Чи в таборi гетьман? - якби хоч знаття.
   Тут, може, iдеться про долю кра?ни! -
   а я про чи?сь там одненьке життя!

   ...Гетьман пiдняв безсонням обпаленi очi.
   Гетьман сидiв за похiдним столом у шатрi.
   Тро? старшин - у рубцях, у кривавому клоччi -
   прямо iз бою - говорили про бiй на Днiпрi.
   Писар Виговський сидiв над листами поточними.
   Кожно? митi хитнутись могли терези.
   Гетьман пiдписував ще один лист до Потоцького.
   Гетьман приймав посла вiд Карач-Мурзи.
   Табiр не спав, готовий пiднятись щомитi.
   Iскра ввiйшов - шатро вже було без дверей,
   свiтло свiчок у трiйчатих шандалах iз мiдi
   тьмяно сахнулося в чорних крилах кирей.
   Змовкли старшини, i стихли справи поточнi.
   Хитрi посли переставили вуха словам.
   Гетьман пiдняв безсонням обпаленi очi.
   - Полк у дорозi! - з порога сказав Iван.

   - Iскро, Iване,-
   Хмельницький пiдвiвся з-за столу.-
   Дяка Полтавi, прислала такого гiнця.
   Щось мало статись, тво?? печалi достойне? -
   Iскра промовив: - Полтава кара? спiвця.-
   Вислухав гетьман. Спитав про пiдстави й причини.
   Джурi звелiв подбати про гостя як слiд.
   - Змiниш коня. I хоч трохи хай вiдпочине.-
   Раптом замовк. I великою тугою зблiд.

   Посли устали з липово? лави.
   Блигомий свiт - в Рокитне iз Полтави.
   Бува? ближче з iншо? кра?ни,
   нiж тут - на Укра?ну з Укра?ни.
   Виговський вийшов, причинивши дверi.
   Сто рiзних справ кричало на паперi.
   Iван устав i вийшов вслiд за джурою.
   Стояли лави в килимах порожнi,
   фотель нiмецький з набивною шкурою,
   залiзом кованi шкатунки подорожнi.
   I, обхопивши голову руками,
   сидiв Хмельницький у тому шатрi...
   та образ Спаса, вибитий на каменi...
   та те перо в тому каламарi...

   ...Про що вiн думав, сам на сам з собою,
   опiвночi, напередоднi бою?
   Який душа несла його тягар,
   про що тодi вiн радився iз богом? -
   те зна? лиш перо i каламар,
   де срiбний лев боровся з однорогом.

   Накинувши на плечi чорну ферязь,
   Гелену, може, згадував найбiльш,
   i власне горе, пережите ще раз,
   зробило душу зрячою на бiль.

   Чи згадував Гордiя Чурая,
   отi шляхи до слави найкоротшi,
   де перемога, з горя нiчия,
   дивилась мертвим в незакритi очi.
   А вiн, тодi ще писар войськовий,
   пiдписував ту прокляту угоду.

   ...Недогарок згасивши восковий,
   вiн, може, знову думав про свободу?
   Що якось так склада?ться воно,
   роки iдуть, свобода ледве дише,
   що наче ж i не писар вiн давно,
   а знов угоду прокляту пiдпише.

   Чи думав про Марусинi пiснi,
   такi по Укра?нi голоснi,
   о й сам не раз в походi ?х спiвав,
   i дивував, безмiрно дивував,-
   що от скажи, яка дана ?й сила,
   щоб так спiвати, на такi слова!
   Вона хоч кари легшо? просила?
   Чурай був теж гаряча голова.

   ...Чи думав про ту голову вiдтяту,
   поставлену в Полтавi у тi днi.
   Чи про дiвча, що закричало: "Тату!" -
   i перейшов той стогiн у пiснi.

   Чи що в Полтавi, там же, у Полтавi,
   Чурай Марусю, у такiй неславi,
   Чурай Марусю, у такiй ганьбi! -
   до зашморгу вестимуть у юрбi.
   I не здригнеться наш пiсенний край...
   I море гнiвом не хлюпне на сушу...
   I попелом розвiяний Чурай
   безсмертним болем дивиться у душу...

   Тим часом кiнь iржав бiля шатра.
   Ввiйшов Iван. I, щойно з-пiд пера,
   Богдан подав наказ гетьмáнський свiй,-
   уже печаттю скрiплений сувiй.

   СТРАТА

   Роздiл V

   Свiта?, господи, свiта?...
   Земля у росах, як в парчi.
   Марi?, Дiво Пресвятая,
   це ти так плакала вночi?

   Якiсь он квiти, синi-синi
   на голу цеглу повились.
   Спива? ранок по росинi,
   як в нас пiд хатою колись.

   Тюремник виповз на прогулянку.
   Проходить варта по двору.
   Як швидко нiч оця прогулькнула!
   Сьогоднi вранцi я умру.

   Печаль осиплеться, як маки.
   Заорють мiсце орачi.
   Лиш десь на хуторi собаки.
   Ще довго витимуть вночi.

   Душа у безвiстi полине,
   очима зорi проведуть.
   Чи хоч пучечок той калини
   менi на груди покладуть?

   ...Одмучилась. Одгостювала
   на цiй неправеднiй землi.
   I одспiвала... одспiвала!..
   Ще одхрипiти у петлi,-

   i все. I досить. Засина?ш.
   Така непам'ять огорта...
   А що, тепер, Марусю, зна?ш,
   що значить в свiтi самота?

   Нiхто до тебе не озветься,
   хоч би й покликала кого.
   Лише об стiни обiб'?ться
   луна од голосу твого.
   Лише цеглина до цеглини
   та двi худенькi бадилини,
   вiконце з виямком низьким.
   Хоч би хоч голос чий долинув!
   Хоч би хоч попрощатися iз ким!

   Якiсь були ж i подруги у мене,
   i хтось таки ж спiвав мо? пiснi...
   I тiльки груша листя ще зелене
   чомусь хитнула раптом при стiнi.

   За мур вхопились рученята.
   Зiйшли над муром оченята!

   Блакитнi, карi, чорнi, сiрi.
   Я занiмiла з того дива.
   А дiти грушу так обсiли,
   мов груша ними i вродила.

   Очицi сяють, подих затамовано.
   Трiщить гiлляка, хтось аж полетiв.
   - Ти бачиш?
   - Де?
   -- Не видно.
   - Отамо вона!
   - Ти справдi вiдьма? Там нема чортiв?
   - Послухай, вiдьмо, а лови-но грушу!
   - А де ти спиш? А ?сти там дають?
   - Ховайся, вiдьмо! Йдуть по твою душу!
   Уже пiдходять, на порiг стають!

   Оце i все з людьми мо? прощання -
   цi дiти, дiти, цей ласкавий рiй.
   Спасибi вам за дерево пiзнання -
   оце ?дине, де безсилий змiй.

   ...Бряжчить залiзо. 3 кам'яно? пíтьми
   хтось тишину вигупу? чобiтьми.
   I входить смерть. Вона в людськiй подобi.
   "Не ридай мене, мати, зрящи во гробi!
   Не ридай мене, мати, зрящи во гробi..."

   Бiля ворiт юрмилися цiкавi.
   Чого вже там тi люди не верзуть?
   Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтавi:
   - Везуть Марусю, людоньки, везуть! -

   Везуть Марусю за далекi гони,
   за сиве море то? ковили.
   Уже голiв судейських макогони
   в степу на вiтрi мiдно загули.
   Вже п'яяний Дзизь ведмежу губу кривить,
   все поводи натягу?: - Гаття! -
   А там в степу...
   а там в степу, як привид,
   стоять отi ворота в небуття.

   Все суне в степ, хто пiшки, хто на возi.
   Отаман Гук диву?ться:
   - Куди?!
   Вам, люди, що, зi смертю по дорозi,
   що ви претеся гiрше череди?

   Що ?х веде - i доброго, i злого?
   Де ? та грань - хто люди, хто юрма?
   Людей у брамi стриму? залога.
   От добре хоч, що полку вже нема.
   Бо як би ?м на все оце дивитись
   i проти кого вихопить шаблi?
   Та краще вже самому задавитись,
   нiж дiвчину побачити в петлi!

   Лесько Черкес, той мало що не плаче.
   ? в нього кiнь i шабля ? крива.
   Пушкар сказав: - Залишишся, козаче.
   Тут теж потрiбна шабля й голова.

   А що змiрку?ш тою головою?
   Сторожа, суддi, вiйт,- не пiдступи.
   Оце б схопити дiвчину живою -
   та й мчати, мчати, мчати у степи!

   А люди йдуть...
   I що ?м тут цiкавого?
   О господи, спаси нас од лукавого!
   Кортить смертельне?..
   А кортить, мабуть.
   Самi не знають, а таки iдуть.

   I пiп з хрестом попереду... Це схоже
   на хресний хiд...
   До шибеницi?! Боже!
   Везуть людину чи вiд не? тiнь?
   Усiх Скорбящих Радостi. Амiнь.

   Чита? пiп з ?вангелiя. Млосно.
   По самий обрiй стелеться трава.
   I так самотньо, так безодголосно
   кричить в степу десь чайка степова...

   А тут ще вiтер, небо теж якесь,
   земля до нiг пiвпуда налипа?.
   А тут ще всiх за петельки хапа?
   отой на правду вражений Черкес.
   Пита?:
   - Люди! Був же такий звичай? -
   коли вели на страту козака,
   виходить дiвка, вкутавши обличчя,
   що вiн не бачить навiть i яка,
   i каже:
   - От що, я з ним поберуся!
   I вiддавали ж смертника таки.
   А що, як я врятую так Марусю?!
   - То ти ж не дiвка, тут же навпаки.
   В якiй же ти ?м з'явишся подобi?
   I що ?м скажеш? Нi, не вiддадуть.
   "...Настане час, i сущi? у гробi
   почують глас Христа i iзидуть..."

   Пiп дочитав. I знову рушили.
   Пройшли версти вже пiвтори.
   Вже десь далеко поза грушами
   лишились ближнi хутори.

   I цвинтар той, де над гробками
   високе небо тишу тче,
   i тi хрести iз рушниками
   як у сватiв - через плече.

   Похiд спинився. Свiжа стружка
   губила кучерi в полин.
   Якась полтавська чепурушка
   вперед пропхалася з малим.

   Стояв помiст. Рябi отари
   далеко паслись на горбi.
   Гойдався зашморг.
   Бiгли хмари.
   Хтось перемовився в юрбi:

   - Люди! Хто привiв сюди дитину?!
   - Та воно ж маленьке, ще не розумi?.
   - То й чукикайте його дома,
   чого ж ви його привели сюди?

   - Пропустить матiр, хай стане ближче.
   Хто-хто, а вона заслужила.
   - Перехрестiться, яку матiр?!
   -Та Грицькову.
   - А-а-а, Грицькову.

   - Марýсину ж не випустили з мiста.
   Вона ж така вже там, напiвжива
   Там бiля не? жiнка Шибилиста,
   Ящиха теж лишилась, Кошова.

   I прокатилось натовпом строкатим:
   "Ведуть!"
   Тiтки - бiлiшi намiток.
   Проноза швець шепочеться iз катом,
   щоб потiм дав мотузочки шматок.

   Замовкли всi,
   нiхто й не ворухнеться.
   Лиш двi куми, сусiдки Вишняка:
   - Диви яка, iде i не споткнеться!
   - Iде пiд зашморг, а диви яка!

   - На матiр схожа, тiльки трохи вища.
   Тi ж самi очi i така ж коса.
   - Ну, от скажiте, людоньки, навiщо
   такiй убивцi та така краса?

   - А це як хто. Я маю iншу гадку.
   Якась вона не схожа на убивць.
   Злочинниця,а так би й зняв би шапку.
   На смерть iде,- а так би й поклонивсь.

   - Бо ти такий вже, чоловiче, зроду,
   все б тiльки очi й витрiщав на вроду,-
   сказала жiнка з усмiхом терпким.-
   Знiмати шапку?! Себто перед ким?

   Перед цi?ю? Себто отакою,
   що отру?ла власною рукою?
   Та щоб над нею обвалилась твердь!
   - Побiйся бога, вона йде на смерть!

   ...Вона iшла. А хмари як подертi.
   I сизий степ ще звечора в росi.
   I з кожним кроком до сво?? смертi
   була усiм виднiша звiдусiль.

   Стояли люди зляканi, притихлi.
   Вона iшла туди, як до вершин.
   Були вже риси мертвi i застиглi,
   i тiльки вiтер коси ворушив.

   I тiльки якось страшно, не до речi,
   на тлi тих хмар i зашморгу, була
   ота голiвка точена, тi плечi,
   той гордий обрис чистого чола.

   I в тишi смертнiй, вже такiй, аж дивнiй,
   коли вона цiлу? образок,-
   на тiй високiй ши? лебединiй
   того намиста доброго разок.

   Аж навiть кат не витримав, зачовгав
   занiс мiшок, узявшись за кра? -
   чи щоб вона не бачила нiчого,
   чи так нестерпно бачити ??.

   А он стоять особи урядовi,
   щоб тут же й смерть засвiдчити судовi.

   О господи, прости нам цю ганьбу!..
   I раптом вершник врiзався в юрбу.

   Зметнувся кiнь, у пiнi, дибаластий.
   Папером вершник у руцi стрясав:
   - Спинiться!
   Гетьман нас уповновластив
   читати вголос цей унiверсал!

   - Iване! Брате! Як ти встиг?! -
   кричав Лесько i тряс його за груди.
   Суддя стояв нi в сих нi в тих.

   I раптом вголос заридали люди.

   Ще не вляглось ридання те кругом,
   не встиг Iван ще й повiд передати,
   а Шибилист вже цьвохнув батогом -
   хутчiй в Полтаву! - матерi сказати.

   Горбань помацав гетьманську печать.
   Суддя подержав, передав бурмистру.
   Кат метушиться, люди щось кричать.
   Дивитись страшно на Iвана Iскру.

   Отаман Гук, ступивши на два кроки,
   ревнув з помосту поверх всiх голiв:
   - Наш гетьман, властiю високий,
   такий наказ читати повелiв!

   "Дiйшла до нас, до гетьмана, вiдомiсть,_
   iж у Полтавi ско?вся той грiх,_
   що смертю ма? буть покараний._
   Натомiсть_
   ми цим писанням ознайму?м всiх:_
   _
   В тяжкi часи криваво? сваволi_
   смертей i кари ма?мо доволi._
   I так чига? смерть вже звiдусiль,_
   i так погрéбiв бiльше, нiж весiль._
   То чи ж воно нам буде до пуття -_
   пустити прахом ще одне життя?_
   _
   Чурай Маруся винна у в одному:_
   вчинила злочин в розпачi страшному._
   Вчинивши зло, вона не ? злочинна,_
   бо тiльки зрада ? тому причина._
   _
   Не вiльно теж, караючи, при цiм не_
   урахувати також i чеснот._
   ?? пiснi - як перло многоцiнне,_
   як дивен скарб серед земних марнот._
   _
   Тим паче зараз, як така розруха._
   Тим паче зараз, при такiй вiйнi,-_
   що помага? не вгашати духа,_
   як не спiвцями створенi пiснi?_
   _
   Про нашi битви -на паперi голо._
   Лише в пiснях вогонь отой пашить._
   Таку спiвачку покарать на горло, -_
   та це ж не що, а пiсню задушить!"_

   Отаман Гук, помовчавши (повiка
   йому сiпнулась), далi прочитав,-
   такий потужний голос в чоловiка,
   либонь, хватило б i на п'ять Полтав:

   - "За тi пiснi, що ?х вона складала,_
   за те страждання, що вона страждала,_
   за батька, що розп'ятий у Варшавi,_
   а не схилив пред ворогом чола,-_
   не вистачало б городу Полтавi,_
   щоб i вона ще страчена була!_
   _
   Тож вiдпустити дiвчину негайно_
   i скасувати вирока того._
   А суддям я таку даю нагану:_
   щоб наперед без вiдома мого_
   не важились на страти самочиннi,_
   передовсiм освiдчили мене_
   про кожну страту, по такiй причинi,_
   що смерть повсюди, а життя одне"._

   Унiверсал прочитано публiчно,
   щоб справу тую уморить навiчно.

   Оскiльки ж трохи не дiйшло до страти
   i смерть свою вона пережила,
   то впрод не вiльно пересуддя брати,
   бо вже вона покарана була.

   ...Гойдався зашморг, вже вiн не потрiбний.
   Юрмились люди, добра новина.
   Смiявся тесля, головою срiбний,
   що не згодиться тут його труна.

   Пiдбiг Iван -
   i в рóзмах свого зросту
   збив ту драбинку смертницьку з помосту.
   Якiсь жiнки вже бiгли до Марусi.
   Чи?сь в юрбi гуцикало дитя.
   Вона стояла, мов застигла в русi,-
   уже по той бiк сонця i життя.

   - Такого ще не чувано нiде.
   ?? пустили, а вона не йде!

   - А може, помiшалася? Iване!
   Мо', хоч тебе послуха? Пiдiйди! -
   ...Вона стояла. I над головами
   уже пливли осiннi холоди.

   I не було нi радостi, нi чуда.
   Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
   ?й говорили, а вона не чула.
   I тiльки коли матiр пiдвели,
   вона вiдразу, наче спам'яталась,
   i одхитнулась вiд того стовпа,
   i якось наче здалеку верталась,
   чогось вперед руками, як слiпа.
   Iще блiда, iще мов крейда бiла,
   а наче й усмiхалась, лебедiла:
   - От бачте, мамо все i обiйшлося.-
   I цiлувала матерi волосся.

   ПРОЩА

   Роздiл VI

   ...Чвяхкотiла земля у старих постолах,
   похилилися верби в осiнньому шматтi.
   Повезли мою матiр на бiлих волах,
   неоплакану матiр, неоплакану матiр.

   Спочивай, моя мамо, там легше тобi.
   Там нiхто не завдасть невигойно? муки.
   Я iшла за тобою одна у юрбi.
   От i всi тво?, мамо, i дiти, i внуки.

   Анiкого, нiкого нема на землi,
   нi ?дино? гiлочки нашого роду!
   Лиш опудало, мамо, в старому брилi
   стереже самоту в лобузиннi городу.

   Я й сама вже не знаю, жива я чи нi.
   Тiльки знаю одне - що, склепивши повiки,
   проплила моя мамо у тому човнi
   та й втонула у землю, втонула навiки.

   Добрела я додому тодi звiдтiля.
   Та й ношу ?? смерть у душi, як провину.
   Все ввижа?ться: чорна осiння земля
   глухо гупа?, мамо, об твою домовину...

   Недовго мати щось тодi й прожеврiла,
   щось пiсля того тижнiв пiвтора.
   Кленочками червоними й рожевими
   ?? на той свiт осiнь провела.
   I одридали в небi журавлi
   менi людину в свiтi найдорожчу.
   Отой горбочок свiжо? землi
   поцiлувала. Та й пiшла на прощу.

   ...Учора вмилась в рiчцi Полузiр'?.
   Дивилась в небо - пролiта? птах.
   Така безмежнiсть i таке безмiр'я!
   Мiй бiль в менi. А я у цих степах.

   Легенький вiтер трави хилита?.
   Пасе корову тiтка на межi.
   Нiхто мене нiчого не пита?.
   Я всiм чужа, i всi менi чужi.

   Iду. Бреду. Захочу, то й спочину.
   Розбитi ноги остуджу в росi.
   Нiхто менi не дивиться у спину.
   Я йду. Людина. Я така, як всi.

   Ще поки тепло, заночую в лузi.
   А там хтось впустить, перебуду нiч.
   В хатах щебечуть дiти голопузi.
   Чомусь як гляну,- однiма? рiч.

   Щось надломилось в голосi тремкому.
   Дорога, степ - усе як в туманí.
   Он ще прочани. I, мабуть, нiкому
   нема? гiрше в свiтi, як менi.

   ...Учора хтось жалiв мене: причинна.
   Така тепер я чорна i худа,
   така хистка тепер моя хода.
   Вбираю свiт порожнiми очима.

   Бува?, часом слiпну вiд краси.
   Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-
   оцi степи, це небо, цi лiси,
   усе так гарно, чисто, незрадливо,
   усе як ? - дорога, явори,
   усе мо?, все зветься - Укра?на.
   Така краса, висока i нетлiнна,
   що хоч спинись i з богом говори.

   ...А степ уже сивий на поминках лiта.
   Осiннього неба останнi глибини.
   I гiлка суха, як рука кармелiта,
   трима? у жменi оранж горобини.

   Як глянеш упрóстяж - дорога в намистi.
   Цi барви черленi i жовтогарячi,
   цi щедрi сади у багряному листi! -
   а люди бредуть i бредуть, як незрячi.

   Шулiка з неба видивля? мишу.
   Горять на сонцi грона горобин.
   Сiрi? степ. Сорока бри? тишу.
   Прочани хлiб виймають iз торбин.
   А дика чайка б'?ться об дорогу.
   Мандрiвний дяк обiда? на пнi,
   - Чого кульга?ш?
   - Пробуртила ногу.
   - То сядь спочинь.
   - А нiколи менi.

   - От i менi все нiколи та й нiколи.
   Хоч як бiжи, а все у довжину.
   То я й не кваплюсь.
   Вмерти зáвжди встигну.
   А часу все одно не дожену.

   - Чи Ки?в ще далеко? - Та не дуже.
   Варшава далi,- усмiхнувся дяк.
   Сидить, i палку менi струже.
   Такий старий, небритий, як будяк.

   - То це на прощу вибралася ти?
   Це треба шмат дороги попойти.
   Ще будуть села, будуть городá.
   А втiм, нiчого. Ти ще ж молода.

   Але чогось така вже, як обвуглена.
   Якась така, мов знята iз хреста.
   Тут,- каже,палка буде не обстругана.
   А тут ми зрiжем,- каже,- бо товста.

   А я дивлюсь: чужа менi людина.
   Розiйдемось, чи стрiнемся коли?
   - Хотiла жити, а життя не вийшло.
   Хотiла вмерти,- люди не дали.

   А вiн менi: - Моя ти голубичко!
   Страданi?, як кажуть, возвиша.
   От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко,
   що в ньому наскрiзь свiтиться душа.

   А як подумать, дiвчинко моя ти,
   то хто iз нас на свiтi не розп'ятий?
   Воно як ма?ш серце не з льодини,
   розпяття - доля кожно? людини.

   Та ? печальна втiха, далебi:
   комусь на свiтi гiрше, як тобi.

   - То ти з Полтави?
   - Та, кажу, з Полтави.
   - А де живеш, а звуть же тебе як? -
   Кажу:Маруся, як уже спитали. -
   I знов мовчу. Такий настирний дяк.

   - Ну, як там вашi вулицi Гончарнi,
   Ковальськi, Чоботарськi? Ти чия?
   Якi пiснi спiваються печальнi,
   про Остряницю все та Чурая?

   А очi в нього тихi та ласкавi.
   А так i видно - добрий чоловiк.
   - А ви, кажу, давно були в Полтавi?
   - При школi,- каже,- зимував торiк.

   Люблю Полтаву. Люди там не соннi.
   I мiсто славне. Де ти там живеш?
   Купцiв полтавських бачив я в Саксонi?,
   на Шльонську i по землях франкiв теж.

   Шаблi там не ржавiють у коморах,
   i кiнську збрую мишi не гризуть.
   А що вже порох, - добрий роблять порох,
   в бочки зсипають, гетьману везуть.

   Якi у вас там питiя i страви!
   А як спiва? дiвчина оця!..
   - Та я, кажу, не зовсiм iз Полтави.
   Я там, кажу, з одного хуторця.

   Хоч би ж не взнав!..
   А вiн собi струга?.
   - Людину скрiзь бiда пiдстерiга?.

   Ось на, бери, добряча патериця.
   I в мене ?, а вистругав, ще б пак.
   Двох нiг замало, третя пригодиться.
   Та й одганятись нiччю вiд собак.

   Бо тут чим далi, о ночiвлю важче.
   Не те щоб глухо або люди злi.
   Чумою вродить, коли рокiв два ще
   так вiйна походить по землi,

   Уже тут дожилися до багатства,-
   мiж людьми мор, на деревi - хробацтва.

   Пройшов я землю пiднебесну,
   як говорив святий Iов.
   Куди не глянеш в даль оцю окрестну,-
   тут споконвiку скрiзь лилася кров.

   Там вiдступало вiйсько Остряницi.
   Тут села збив копитами Кончак.
   А у долинi рiчки Солоницi
   слiзьми покути висох солончак.

   Он бачиш, хрест, i та пташина зграйка,
   i та вже рiчка висохла на чверть,-
   оце отут скрутили Наливайка
   i вiддали на мученицьку смерть.

   Був молодий i гарний був на вроду.
   I жив, i вмер, як личить козаку.
   Зате, що вiн боровся за свободу,
   його спалили в мiдному бику!

   А он уже й виднi? з далини
   столиця Вишневецького - Лубни.

   Там жив Ярема, син Ра?ни,
   страшний руйнатор Укра?ни.

   Упир з холодними очима,
   пихатий словом i чолом,
   душа пiдступна i злочинна,
   закута в панцир i шолом.
   Уломок лицарського роду,
   мучитель власного народу,
   кривавий кат з-пiд темно? зорi,
   отам вiн жив, на Замковiй горi.

   З гори тi??, що сто?ть, висока,
   в кiльцi рiчок i копаних канав,
   лубенський родич кракiвського Смока
   у нашу землю кiгтi увiгнав.

   Бенкетував, сiдав на шию хлопу,
   пускав дiвчат по свiту без коси.
   Стрiляв козуль, возив пшоно в ?вропу
   i на поташ випалював лiси.

   Загарбав край, неначе вiдумерщину,
   i брав за все - живе i неживе.
   За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,
   спаснé, гребельне, з воза, рогове.

   Обклав податком вулики, броварнi,
   степи, луги, левади запосiв.
   В монастирях, обладнаних пiд псарнi,
   святi ченцi удержували псiв.

   Тримав усе оружною рукою.
   Був кам'янiшйй од сво?х твердинь.
   Горiли села, кров лилась рiкою,
   коли тiкав степами на Волинь...

   А вже в Лубнах нема нi бернардина.
   Вода усохла в замкових ровах.
   I, як печаль одвiчна, дво?дина,
   душа Ра?ни плаче по церквах.

   А там, де жив всевладний ?ремiя,
   де поросли вже дикi чагарi,-
   ще кам'яною щелепою змiя
   щербатий мур чорнi? на горi.

   Де був палац - лежать однi ру?ни,
   стирчать уламки обгорiлих стiн.
   Усе суму? смутками сво?ми...
   Душа Ра?ни квилить мiж ру?н.

   I тiльки хмари, хмари пурпуровi...
   I при дорозi - мальви i терни...
   I на губах, як вiчний присмак кровi,-
   столиця Вишневенького. Лубни.

   Вже ледве йду. Боюся, що пристану.
   Лубни минули, ? ще трохи дня.
   I, як пола подерто? сутани,
   накрило мiсто чорне вороння.

   I знову степ. I знову даль розлога.
   I я мовчу. I дяк уже мовчить.
   Iдеш, iдеш... Дорога та й дорога.
   Iдеш, iдеш... Хоч би вже вiдпочить.

   Зайшли в село. I моторошно, й дивно.
   Нi гавкне пес, нi корби не скриплять.
   Хати - як скирти поночi, нi блимне.
   Невже так рано люди уже сплять?

   Двори якiсь похмурi, непривiтнi.
   На все село зустрiли двох жiнок.
   Мов колодки, поцюканi в дровiтнi, -
   гiркi обличчя в борознах думок.

   А дяк нiчого, пiдтягнув ременика, -
   ще й бадьоренько гомонить до мене,
   мовляв, оскiльки це село Семенiвка,
   ну, то ходiмо,- каже,- до Семена.
   От хоч i в цю хатинку понад шляхом.
   - Нам,каже,- що. Усе ж таки пiд дахом.

   А там той дах iз просвiтом аршинним,
   пiдперлась хата ветхими дверми,
   обтулена потрухлим кияшинням
   iще з позаминуло? зими.

   А в хатi пустка, аж земля на сподi.
   I крiт нарив, i пiл уже сторчма.
   - Сiдаймо,каже,- у чужiй господi.
   Господа ?... Господаря нема.

   Тут од Лубен до само? Волинi
   лежать навколо села удовинi.
   Причiлки виглядають з кропиви.
   А тут, як бач, нема? i вдови.

   Тiкав по трупах ?ремiя звiдси.
   Та все карав, карав, карав призвiдцiв.
   Рубав ?м руки, вiшав, розпинав,
   садив на палi, голови стинав.
   Страшний по ньому залишався слiд -
   козацьких тiл кривавий живоплiт.

   Усi тут гибли, виннi i невиннi.
   Лишились тiльки села удовинi.
   Та назви сiл, побiльшости з iмен,-
   бо все ж Панфил, Григорiй та Семен.

   ...Уранцi вийшли. Тиша серпанкова.
   I павутиння вже, мов ятерi.
   Та на порiг наживлена пiдкова,
   та заржавiле рало у дворi.

   Iду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.
   Вночi по хатi все ходив Семен.
   Чи серце знову плакати навчилось
   на цiй дорозi в Ки?в iз Лубен?!

   Мовчу. Iду. Дивлюся на дорогу.
   Минаю села тихi i рiчки.
   Якомусь ти сво?му, певно, богу
   поставив, княже, цi страшнi свiчки.

   Аж ген за обрiй - далi, далi, далi! -
   усе менi ввижаються тi палi.
   Над плином рокiв, паростю ялин,
   жовтогарячим дивом горобин,
   ще й досi костi торохтять зотлiлi,
   i на вiтрах рукава лопотять,
   i чорнi свити на козацькiм тiлi
   за воронням нiяк не одлетять...

   А вороння! Його вже тут - аж темно.
   I кряче, кряче, кряче з верховiть...
   А крук - самiтник. Вiн собi окремо.
   Сидить i жде наступних лихолiть.

   I каже дяк: - Спитати б цього крука,
   вiн крук старий, набачився всього,-
   чи думав Байда про такого внука,
   що зрадить славу прадiда свого?!

   Чи не тому такий Ярема й лютий,
   ладéн цю землю трупами змостить,
   що кожна тут осичинка над шляхом
   йому про Юду листям шелестить?..

   А вже й поля iмлою огорнулись,
   Слова самi на голос навернулись!
   "У Полтавi на риночку
   Та й п'? Байда мед-горiлочку.
   Ой п'? Байда, Байда молодецький.
   А назустрiч Байдi ?де Вишневенький.
   - Де ти,каже,- тут такий узявся
   Що менi на очi ще не попадався?
   Хто ти,каже,- i якого роду,
   Що тебе не бачив я в Полтавi зроду?
   - А я Байда, Байда Вишневецький,
   Що мене повiсив колись цар турецький.
   Що у Царгородi та й мене схопили,
   Та й за ребро гаком, гаком зачепили.
   У раю сидiв я, дуже я занидiв,
   Бо вже Укра?ни рокiв сто не видiв.
   Одпусти на землю,- говорю Петровi.-
   Там же мо? дiти, чи живi-здоровi?
   Там же мо? дiти в третьому колiнi.
   Що вони там роблять тепер на Вкра?нi?
   А Петро послухав,
   Та й спустив драбину,
   Та й спустив драбину
   Прямо в горобину.
   Як гукне ж Ярема на сво? гайдуки:
   - Вiзьмiть того Байду,
   вiзьмiть добре в руки!
   Вiзьмiть Байду, iзв'яжiте,
   Та й за ребро гаком, гаком зачепiте!
   ...Ой висить Байда на риночку,
   Та й не день, не нiчку,
   та й не годиночку.
   Каже Байда, Байда Вишневецький:
   - Краще б мене вiшав ще раз цар турецький!
   Висiти на палi то iще не мука,
   Як тепер дивитись на такого внука!.."

   - Е, дiвчино, я слухаю, та й бáйдуже,
   Що ти ж спiва?ш не про того Байду вже.

   А голосочок! То чого ж ти крилася?
   То все мовчиш, то я аж остовпiв.
   Спiвав i я на хорах i на криласi,
   i знаю свiтський i духовний спiв.

   Дишканти чув я, тенори, баси
   А ти спiва?ш - душу всю пройма?.
   Бувають, може, й кращi голоси,
   але такого_ другого нема?!

   Послухай,каже,- дiвчино з Полтави
   Де ти навчилась брати цi октави?

   - Пiснi мо? дiвочi, не вселенськi.
   Спiваю так, не вмiю по-письменськи.

   - А я пiзнав риторики, iнфими.
   I так скажу: душа жива не ними.

   Пi?ти пишуть солодко, пiд метри.
   Про три персони божi. А слова,
   слова, Марусю, видуманi, мертвi.
   Од слiв таких чманi? голова.

   Пiднаторiли нашi вiршописцi,
   бодай ?х муха вбрикнула в колисцi,-
   убогi словом, мислiю порочнi,
   у тридцять лiт плiшивi i старi,
   вони складають вiршики святочнi,
   а в селах ридма плачуть кобзарi.

   Або такi, як ти оце, дiвчата
   в сумних пiснях виспiвують життя.
   Ще Укра?на в словi не зачата.
   Дай боже ?й родити це дитя!

   Бо те, що пишуть, то iще полова,
   то ще не засiв для таких полiв.
   З часiв появи книги "Часослова"
   вже й час минув, а щось не чутно слiв.

   Усе комусь щось пишуть на догоду
   та чечевицi хочуть, як Iсав.
   А хто напише, або написав,
   велику книгу нашого народу?!

   Чи десь над книгою тi?ю
   свiча у келi? дрижить?
   Чи десь в церковному притворi
   у скринi кованiй лежить?

   ...I знову шлях. Тополi та могили.
   Архемiвка. Григорiвка. Панфили.
   Остапiвка. Карпилiвка. Тишки.
   Так i йдемо, крiзь горе навпрошки.
   Хтось десь в селi проторохтiв гарбою.
   Та й знову тиша тугою бринить.
   А дяк говорить наче сам з собою.
   Iде, старенький, все щось бубонить.

   - Коли я в бурсi пiзнавав науки,
   Афiни й Рим пройшла крiзь мо? руки.

   От був народ! Що римляни, що греки.
   На всi вiки нащадкам запасли.

   А ми... А ми!.. Хоч би якi лелеки
   Гомера нам в колиску принесли.

   Усi вiки ми чу?м брязкiт збро?,
   були боги в нас i були геро?,
   який нас ворог тiльки не терзав!
   Але говорять: "Як ру?ни Тро?".
   Про Ки?в так нiхто ще не сказав.

   Колись у давнiсть недозриму
   була страшна дорога з Риму.
   I звався Аппi?в той шлях.

   Вже скiльки тих вiкiв мина?,
   а в свiтi, певно, кожен зна?,
   коли й кого там розпинали.
   Про це написано аннали,
   про це писали так i в риму,
   зучили вздовж i вперехрест.
   Але ж ота дорога з Риму
   якихось кiлька сотень верст.

   А тут до само? Волинi
   лежать цi села удовинi!

   Хто зна?, що тут вiдбулося?
   Хто розказав це людям до пуття?
   Неназване, туманом пойнялося.
   Непiзнане, пiшло у небуття.

   I десь, колись, через багато лiт,
   нiхто цього й не втямить вже як слiд,
   не знiме шапку, не пролл? сльози,
   бо що? - дорога, ?здили вози,
   гули вiтри, бринiла хохiтва...
   Велике дiло - писанi слова!

   Iсторi? ж бо пишуть на столi.
   Ми ж пишем кров'ю на сво?й землi.
   Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
   пiснями i невiльницьким плачем.
   Могилами у полi без iмен,
   дорогою до Ки?ва з Лубен!

   ...Iдеш, iдеш, а ще й не половина,
   Iдеш, iдеш, хоч добре, не один.
   Кривавим градом плаче горобина.
   Пливе туман, як бiлий лебедин.

   Стоять лiси смарагдово-рудi,
   пiсля дощу надовго крапелистi.
   Все глибша осiнь. Вже i жолудi
   хова? сойка пiд опале листя.

   Оце йдемо вже кiлька дiб,-
   небiленi хати i випалений хлiб.

   I каже дяк: - Де будем ночувати?
   Про хлiб i сiль давно щось не чувати.

   От я мандрую, хоч уже й не молод.
   Земля велика, радостi нема.
   Ускрiзь бiда.
   Не тилько вщался голод,
   но i недугiв смертоносних тьма.
   Вмирають люди, дiткненi хоробами.
   Господь гробами землю поразив.
   Поля засiяв воями хоробрими,
   а нехоробрих геть переказив.

   А тут ще та комета велетенська,
   що наче в небi схрещенi мечi.
   I голий вовк явивсь бiля Смоленська,
   i ?сть людей, i ви? уночi...

   Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.
   Та ти не бiйся, я вже не об тiм.
   Хоч би яка коршомка бiля шляху
   або який страннопри?мний дiм.

   Тобi, голубко, хоч води напиться.
   Пiдiйдеш перша, може, не злякаються.
   Ще буде й гiрш. Чим ближче до столицi,
   то тим мiцнiше люди замикаються.

   - Пустiть хоч дiвку,
   що це вам зашкодить?
   Чи жалько вам соломи околiт? -
   Хтось пробурчав:
   - Багато вас тут ходить.
   Хай бог простить. Такий тепера свiт.

   - Гонорували нас пристойно.
   Так пiд дверима i просто?мо?

   Ти тiльки той... ти не впадай у вiдчай.
   Ще поки ? погривина трави.
   А як Iсус, син,- каже,- чоловiчий,
   не мав де прихилити голови?

   Та й те сказати: морове повiтря.
   I хто там зна?, звiдки ми йдемо?
   - Нема? мiсця, людоньки, повiрте.
   Самi у хатi покотом спимо.

   У того дiти, в того породiлля,
   У того баба хвора на печi.
   Бояться люди. Мор iде з Подiлля.
   Дарма у вiкна й стукати вночi.

   Зчерствiли люди од всiляких лих.
   Неволя давня душi роздво?ла.
   "Розширю страх мiй на землi живих",-
   як сказано в пророка Дани?ла.

   То поки сонцю крок до потуханiя,
   мабуть, ходiм шукати укриття,
   де нi печалi вже, нi воздиханiя,
   а токмо безконечно? життя.

   Такi привiтнi цвинтарi бувають -
   шатро небес i мармур в бур'янi.
   Живi живих, Марусю, убивають,
   а мертвi зроду не зачеплять, нi.
   Це тут блукають рiзнi поторочi,
   а цвинтар - то вже дiло не страшне.
   Спокiйно там. Хiба що проти ночi
   чиясь душа крилом тебе черкне.

   Он подивись,- ну чим не райськi кущi?
   В травi лежить вороняче перо.
   ? навiть райки, яблучка гiркущi,
   на древi зла прищеплене добро.
   Десь, певно,
   й змiй сховався тут здоровий.
   Сама не ?ж, не спокушай мене.
   Бо як побачить янгол мармуровий, -
   з надгрiбка зiйде, з раю прожене.

   Гроби все, бачиш, панськi, алебастровi.
   Надбитий янгол дума? про суть.
   То давнiй цвинтар. Видно, що душпастирi
   бiблiйних кiз тут iнодi пасуть.

   Якi тут склепи! Цiлi кам'яницi.
   Герби, склепiння, сходи i гробницi.
   Залiзнi дверi, злодiй не втеребиться.
   I всюди плющ повився на пригребицях.

   Якi шляхетнi прiзвища тут панськi! -
   Бидловськi, Коз?бродськi, Себастьянськi.
   Яка в них гiднiсть чу?ться велика! -
   Рох Яблоновський i Тадеуш Пика.

   Ти ба, якi наймення гонористi.
   Не спиться щось в такому товариствi.

   А тут кого заткало павутиною?
   Кому це час так амфору надгриз?
   Антон Ключенко, писано латиною.
   Це, певно, з тих, юхтових, фарфолиз.

   Якби виднiще, поблукати скрiзь би.
   Тут ?, либонь, вибìтнi горорíзьби.
   А цей надгрiбок...-
   Дяк аж вiдсахнувся.-
   Диви, живий, ?й-бо, поворухнувся!

   "Обняв мя страх",- як сказано в псалмi.
   То це ми тут, виходить, не самi.

   То, може, ноги отряхнем од праха?
   Не дай бог привид, ще нас наляка.
   Щось дуже бiдно вбране як на графа
   i зашляхетне як на жебрака.

   Диви, сидить i нас не помiча?,
   як той надгрiбок сиво? печалi.

   Мабуть, поляк. Стара-стара людина.
   Це ж, певно, тут уся його родина -
   у цiй землi...
   Скорбото всеочисна!
   Оце уже i ? його вiтчизна.
   Давай одiйдем, що вже тут поможеш?
   Однi кричать: "Од можа i до можа!"
   А цей старий? Людина мiж людьми,
   живе, як ми, i мучиться, як ми.

   Колись нащадки будуть одмивати
   оцю печаль од кровi i глупот.
   Бо можновладцi - тяжко винуватi.
   А що зробив народовi народ?!

   ...Вже он i зорi сиплються з Ковша.
   Складне життя у всiй його всебiчностi.
   А як подумать,- що таке душа?
   Як той казав, це - горизонт до Вiчностi.

   Гiркущих райок вранцi пожували,
   та й знов до ночi подорожували.

   А вже й лiси сосновi почались.
   Тут, кажуть, ? розбiйники i лосi.
   Тут вже когось зарiзали колись,
   то в повнолуння вiн кричить i досi.
   Я вже й не чую тих страшних казок.
   Вже йду не йду, пiдламуються ноги.
   Нiчно? птицi моторошний зойк
   i чорний сум лубенсько? дороги.

   I раптом, що це? Жовтi свiтлячки?
   Потрухлих пнiв далекi мерехтинки?
   Мигтять, мигтять...
   Навколо ж-нi хатинки.
   Пiдходим ближче, а воно - свiчки.

   Лежать пiд лiсом люди на травi,
   на грудях склавши руки восковi,
   лицем до неба, тьмою оповитого,
   напiвукритi хто сачком, хто свитою, -
   чи вже умерли, чи iще живi?

   На жовтi пальцi обплива? вiск.
   Обличчя гострi, одежина латана.
   Горять свiчки.
   I сосни пахнуть ладаном.
   Шумить над шляхом предковiчний лiс.

   Якiсь пташки шиширхають у нетрях...
   Десь ви? вовк у хащах лiсових,..
   Ну що ж, ту нiч були ми серед мертвих,
   а цю нiч будем мiж напiвживих.

   Все ж охiтнiше. Не пiдiйде звiр.
   Та й перебудем до холодних зiр.

   Он ще жива, бач, видно по людинi.
   Рука здригнула, воском припекло.
   - Ви звiдки, люди?
   - З голоду. З Волинi.
   - З села якого?
   - Вимерло село.

   Ще подих ледве пiднiма? груди.
   Сутемнi лиця, бiлi сорочки...
   - Куди ви, люди?
   - Вже тепер нiкуди.-
   Свiчки... свiчки... i тиша... i свiчки...

   I каже дяк: - У них там на Волинi
   якiсь такi плачí гiркополиннi,
   то край тако? дивно? краси.
   А голоси, якi там голоси!
   Але й життя там, боже, твоя воля.
   У них же там i сорочки, як доля.
   Там сосонку, кривульку або човник -
   а рукави ж бiлiшi лебедiв -
   ото як пустить чорним,
   чорним,
   чорним
   до зáп'ястку у декiлька рядiв!

   Мина? нiч... Свiчки вже догорають...
   - Цi,- каже дяк,- хоч легко умирають.
   А то iшли, як жито наливалось.
   Ото як пiдуть попасом в житах,
   то, вiриш, потiм корчились, звивались,
   покрай дорiг повзли на животах.

   Оце таке. Тобi не надокучило?
   Супутника послав бог балакучого.

   Усе складаю в душу, як в шкатулку.
   Уже душа гiркiша полину.
   I хоч не маю на землi притулку,
   но знаю землю вшир i в глибину.

   - То ви б усе взяли та й написали,
   та й був би слiд по вашому життю.

   - Я написав, так торбу в мене вкрали,
   i всi мо? папiруси тю-тю.

   Чи думали, що там вино i брашно?
   Чи золото, нахапане в вiйну?
   А знов менi заходжуватись страшно.
   Старий уже, тепер так не утну.

   Вже в мене й чуб, як пух на осокорi.
   Вже в мене й очi до письма слабi.
   Колись думки на слово були скорi,
   тепер думки самi уже в собi.

   То вже, мабуть, отак я i умру,
   а дiло жизнi так i не подвигну.
   Бо хоч i в рот горiлки не беру,
   але ж i книгу написать не встигну.

   Мо? собраття вже пiшли у стовбур,
   вродивши рясно плевелами слiв.
   Найперший дурень i останнiй бовдур
   уже, мабуть, в науках преуспiв.

   А я гусак обскубаний, що й досi
   гелгоче щось про правду i добро,
   котрому в лапi вдержать удалося
   одне сво? гусино? перо.

   Менi не треба слави, анi грошей,
   анi щоб сильний свiту похвалив,-
   аби хто-небудь, мислiю возросший,
   до мене часом слух свiй прихилив.

   Але ж я прочитателiв не маю.
   Сам пишу, i сам собi внiмаю. ,

   ...Тополя гнеться, як тонка танечниця.
   Ляга? пил в густий чортополох.
   I в'?ться вдаль дорога-безконечниця.
   I ми йдемо, i добре нам удвох.

   Бо вiн бреде, а я собi кульгаю.
   Вiн гомонить, а я собi мовчу.
   Уже й на палку дужче налягаю,
   i соваю торбину по плечу.

   А вiн iде, милу?ться дорогою.
   Вiн молодий, йому iще не сто.
   В старiй сукманi, книжка за вилогою
   i торба - наче рéмеза гнiздо.

   ...Твердiший грунт намацують цiпки.
   Частiше схил обсотаний корчами.
   Чiпляючись лахмiттям за гiлки,
   виходять з лiсу у пiски прочани.

   Пiски, пiски... I де вiн, той причал?
   Чи так iти, чи стежка одурила?
   Пливуть, пливуть кораблики прочан -
   над постолами нап'ятi вiтрила...

   Одна iшла, закута у вериги,
   у ковпаку залiзному, невзута.
   Чи хто сказав, чи вичитала з книги,
   що богу вгодна отака покута?

   Iшла молитись у святi печери,
   казали,десь iздалеку, з Печори.
   Пудовий костур, i сама як мощi.
   Та так i впала, не дiйшла до прощi.

   Чи грiшниця, чи, може, так, блаженна.
   Присипали. Куди ж ?? нести?
   А вдалинi вже Лавра нездвиженна
   вечiрн? сонце брала на хрести...

   I ось вiн - Ки?в!
   Возсiяв хрестами.
   Пригаслий зiр красою полонив.
   Тут сам Господь безсмертними перстами
   оцi священнi гори осiнив.

   Так довго йшла, так ждала терпеливо.
   I ось вiн, Ки?в, за валами вiн! -
   той стольний град, золотоверхе диво,
   душi мо?? малиновий дзвiн!

   ...I увiйшли ми в ки?вськi ворота.
   Чогось так тихо, мов пройшла чума.
   I каже дяк: - Згадай про жiнку Лота.
   Не озирайся. Ки?ва нема.

   Я озирнулась. Я не скам'янiла.
   Я не дала пролитися сльозам.
   Отак пройшло тут вiйсько Радзивiлла! -
   В ру?ни вулиць заточився храм.

   Дзвiниця - мертва. Обгорiли крони.
   I все нiме - i гори, i Подiл.
   В Литву до себе вивiз нашi дзвони
   литовський гетьман Януш Радзивiлл.

   Покинутi, попаленi, похмурнi
   стоять двори, базари, винокурнi.

   Сади стоять, примерлi од пожежi.
   Людей нема?. Конi не iржуть.
   Лиш на валах необгорiлi вежi
   стирчать у небо. Попiл стережуть.

   Оце мiй Ки?в, це моя вiтчизна.
   Залитi кров'ю ки?вськi вали.
   Ой люди, люди, божа подобизна
   до чого ж ви цю землю довели?!

   I каже дяк: - Яка там подобизна?
   Коли земля здригнулась вiд копит,
   назустрiч Радзивiллу вийшов Тризна,
   печорський пресвятий архимандрит.

   I так звернувся, сивий та уклiнний:
   - Коронi польськiй брат одноколiйний!

   Ось ключ вiд мiста. Ми вiдкри?м брами.
   Iди. Заходь. Та тiльки пощади
   священне мiсто i священнi храми.

   I вiн ввiйшов, литовський князь, сюди.
   Як нiж у спину. А Потоцький - в груди.
   Богдан мiж ними, як мiж двох вогнiв.
   Що тут було! Розказували люди
   три днi, три ночi Ки?в пломенiв!

   ...Стояв собор старовинний iз випаленою душею.
   Ми тихо ступили в морок,
   що димом ядучим пропах.
   Молилися в порожнечу, на попiл iкон молились,
   шукали живого Бога у сонячних сизих стовпах.

   Лежали зрушенi плити, як зашерти чорно? криги.
   I янголи в бiлiй одежi впритул обступили вiвтар.
   Кричали полусканi стiни.
   Якiсь недопаленi книги
   заблуканий мiсяць знадвору холодним пальцем гортав.

   Перехрестилась i заплакала.
   I тихо вийшла iз собору.
   Iшла на прощу, а потрапила
   чи то в Содом, чи то в Гоморру.

   ...Вже поночi до Лаври добирались.
   Iшли угору вузько, в колосок.
   Якiсь яри, якийсь дрiмучий пралiс.
   Яри нiчого, краще, нiж пiсок.

   А по ярах, по схилах, як тубiльцi,
   землянки покопали погорiльцi.
   Iдеш, аж дивно: у вечiрнiй млi
   то там, то там димок iз-пiд землi.

   I каже дяк: - Як у часи Бати?вi.
   Пiшли у землю люди в Ки?вi.

   Вже й обжились. Он хтось обгородився.
   А хто i сiно склав уже в стiжки.
   А хтось уже в землянцi й народився,
   бо онде жiнка сушить пелюшки.

   Життя iде. Як сказано у Павла:
   "Живiть благочестиво у Христi".
   Потерп ще трохи. Вже ось-ось i Лавра.
   А там спочинеш по трудах путi.

   ...Але коли ми пiдiйшли до Лаври,
   вже нiч була.
   Бiля святих ворiт
   якiсь сидiли постатi, як равли,
   вiбравши руки, й ноги, i живiт.

   Обiдранi, закутанi в рядюжки,
   не розбереш, де злиднi, де злодюжки.
   Ще й руки тягнуть, просять Христа ради.
   Це люди теж. А що ти ?м даси,
   коли, минувши селища i гради,
   сам третiй тиждень сухарi ?си?

   Святi ворота взято на ланцюг.
   У Лавру не пускають волоцюг.

   Вночi ворота Лаври не гостиннi,
   даремно тут i возвишати глас.
   Глас вопiющого в пустинi,
   напевно, був чутнiший, як у нас.

   Хтось бубонiв. Хтось бився у падучiй.
   До ранку ми й просидiли з дяком.
   I волохатi хмари кругойдучi
   крутили в небi жовтим мiдяком.

   ...На другий день були ми у печерах.
   Тяглись в рукава довгих галерiй.
   Поклони били. I чекали в чергах,
   бо тут людей - що свiчка, то i рiй.

   Печерський старчик спереду iде,
   прочанам мощi в щíлинку показу?.
   А я ж не знаю, анi хто, нi де,
   то час вiд часу дяк менi розказу?:

   - Це преподобний лiкар Агапiт,
   що iзцiлив самого Мономаха.
   А це - Алимпiй, майстер на весь свiт,
   до пензля хист був у цього монаха.

   Це - Нестор, найславетнiший з дiдiв.
   Лишив нащадкам працю свою горду,
   бо вiн писав i в келi? сидiв,
   а я ходив, i в мене вкрали торбу.

   А далi все подвижники, святi,
   що тут сидiли в келiях запертi,
   що ?х Господь за подвиги в життi
   сподобив буть нетлiнними по смертi.

   Оце Мардарiй, що не мав майна.
   А це - Пафнутiй, що не пив вина.

   Це - преподобний схимник Силуян,
   котрий без шуму, крику i ловитви
   злодi?в, дременувших у бурян,
   зв'язав ?дино силою молитви.

   Це - Нестор другий.
   Зветься вiн - Некнижний.
   Таку заслугу перед богом мав,
   що завжди був на всiх богослужiннях,
   а й разу, ти скажи, не воздрiмав.

   А це - Сисой, що хiть свою презмiг,
   щодня ходив до рiчки у вереттi
   i роздягався з голови до нiг,
   щоб комарi кусали в очеретi.

   Такi часи були благофортуннi,
   що кожен подвизався зокрема.
   I жоден подвиг не лишився втунi.
   Тепер таких подвижникiв нема.

   Блюзнiрська мисль запала менi в душу:
   "Чому на них молитися я мушу?"

   Хiба отi, без нiмбiв, без iмен,
   на тiй дорозi в Ки?в iз Лубен,
   або отi, пiд лiсом, iз Волинi,-
   хiба не бiльшi мученики нинi?!

   Стою. Дивлюся на днiпровськi схили.
   Сисой... Мардарiй... Подвиги Ахили...

   Тут кров лилася. Тут пройшов Батий.
   Софронiй... Пимен... Мученик... Святий...

   I каже дяк: - Нема? у нас лiри.
   Та й розум за бодягу зачепивсь.
   Сисой, Мардарiй - мученики вiри.
   А Байда що, од вiри одступивсь?

   Аби слова, хоч бред второзаконiя.
   А що сильнiше пiдпира? твердь-
   молитва преподобного Антонiя
   чи Наливайка мученицька смерть?

   Я й сам колись проводив час
   в молитвах.
   Та й думаю, в землi чужосторонськiй,
   що як же так,- тi гинули у битвах,
   а тi спасались на горi Афонськiй?

   Трилiси взяти, сотенне мiстечко.
   Це ж ось недавно, це ж ось недалечко.
   За кiлька днiв ворожо? облоги -
   нi жителя живого, нi залоги.
   Було мiстечко... А пiдходиш ближче -
   нема нiчого. Тиша. Попелище.
   Лиш ходить смерть з кривавою косою...
   А ти прийшла молитися Сисою.

   Сидiв подвижник, як ведмiдь у гаврi.
   Вже тут книжки друкуються у Лаврi.
   Оно пройди пiд вiкнами друкарнi,-
   якi листки просушуються гарнi.
   Це ж скiльки там нового, дивовижного!
   А вiн тобi про Нестора Некнижного!

   Вже скрiзь у нас ? рiзнi школи братськi.
   Пiв-Укра?ни - сироти козацькi.
   Од Лохвицi до само? Молдови,
   пiв-Укра?ни - то козацькi вдови.
   Дiтей без мужа ставити на ноги.
   Нi захисту в життi, нi допомоги.
   Такi ж гiркi, такi ж безобороннi?!
   А ?м все те ж - про подвиги Февронi?.

   Ти, певно, ще була тодi малою,
   як пролiтала зiрка iз мiтлою.
   А це було в той год страшний, коли
   п'ятьох старшин козацьких розп'яли.

   I голови -
   хто звiдки родом -
   поставили перед народом.

   То жiнка та, хорунжого чи сотника,
   що пiд стовпом лежала нежива,-
   то можна ?й про Симеона Столпника,
   що на стовпi мережив кружева?!

   ...Ох, не такою я була й малою,
   коли летiла зiрка над Сулою.
   Це ж вiн про батька, це про Чурая.
   Це ж мати там лежала так моя.

   Була зима. Якраз пiсля Водохрища.
   Людей зганяли з усi? Полтави.
   Щоб всi ж дивились на таке видовище.
   А мати крижем лежала,
   примерзали коси до снiгу.

   На все життя! - допоки я жива -
   менi в очах той снiг... та голова...

   - Чого ти плачеш? - дяк мене пита?.
   Кажу: - Нiчого...
   Листя облiта?.
   Та так, кажу, заплакалось само.-
   ...Вже люди вишнурковуються з церкви,
   а ми з дяком усе ще сидимо.

   - А я вже,каже,-
   черствiю з годами.
   Вже вечорi?. Вже, мабуть, ходiм.
   Десь там, за монастирськими садами,
   напевно ж, ? страннопри?мний дiм.

   ...Знайшли той дiм десь на задвiрках Лаври.
   В двi дошки збитий стiл i вичовганi лави.

   Духóта сиза, як вiдьомськi коси,
   аж пломiнцi на гнотиках дрижать.
   I богомiльцiв цiлi стоси
   перед очима предлежать.

   I каже дяк, хитнувшися: - Дитино!
   Мовчу про лiс i не кажу про степ.
   Та краще ж ночувати десь пiд тином,
   анiж оцей лахмiтяний вертеп!

   То ми пiшли, та майже так, надворi,
   сухого листя трохи нагребли,
   та лежимо, та й дивимось на зорi.
   Та й, каже дяк, свободу обрели.

   Над нами вiтер, листя ронячи,
   хита? гнiзда гайворонячi.

   Дашок благий, земля сира,
   i тягне холодом з Днiпра.

   Усе б нiчого, ми б уже i спали.
   Мiцнi пiд небом сни подорожан.
   Але ченцi на ноги наступали
   i дзвоником будили нiчлiжан.

   Оце один виходить з-за собору,
   доземну рясу тягне за собою.
   А там i другий -
   стриб через канавку,
   збира? знову мiдяки в карнавку.

   - Оце так сон приснився у столицi,-
   промовив дяк, сiдаючи бочком.-
   Що вариш ти вареники в криницi
   i жовте листя ловиш друшляком.

   Удрав шпака, як кажуть, знакомито.
   Що ж, можна спати i на цiй стежi,
   якби ж менi не ставили копито
   на саму грудь цi праведнi мужi.

   Пошарудiвши у сухому листi,
   дiстав з торбини пучку тютюну.
   - От,каже,- клятi,- каже,- чорноризцi;
   Сон перебили. Вже я не засну.

   Сиджу, дивлюся,- вiк прожив на свiтi,
   на те гнiздо у тому верховiттi
   та й думаю: дурний ти чоловiк,
   що от прожив на свiтi цiлий вiк
   i, наловивши повну душу гав,
   гнiзда собi ти так i не зiбгав.

   ...Колись в селi, що зветься Темногайцi,
   а йшов менi тодi двадцятий рiк,
   мене хотiли прикрутить при Гальцi.
   Хвалити бога, вирвався i втiк.

   А ще колись, за Дiдьковою Греблею,
   пiд Ки?вом, отут, на Iрпенi,
   я знов притульним затишком погребував,
   а вже й пiд сорок гухнуло менi.

   Любив я панну, Птимченко-Заглобську.
   Уже й надхмарнi замки будував.
   "О рани ?зу, пан мувi по-хлопську!" -
   сказала панна. Я зрезигнував.

   Ну, та й нiчого. Так менi i треба.
   Нема? щастя, - можна жити без.
   В душi людськiй, крiм видимого неба,
   ? одинадцять всячеських небес.

   Був регентом, i був я канархистом.
   Любив людей i обминав юрму.
   I вiдзначався коромольним хистом -
   несклонностью к духовному ярму.

   Пiзнав любов, пiзнав я i ненависть.
   Гарячий був, доходив до нестям.
   Колись я жив. Тепер я розминаюсь
   з людьми, з лiсами, з небом i з життям.

   Дорóгу маю, ту ?дину втiху.
   Лахва дяковi, поки не зима.
   Ото таке - цвiрiнь та в стрiху.
   А що, як стрiхи власно? нема?

   Бував я скрiзь. Душа у мене боса.
   Пройшла тернами множества земель.

   I брагу пив, напарену iз проса,
   мальвазiю також i мушкатель.
   В тюрмi варшавськiй був я кiлька дiб,
   жував у Празi семидальнiй хлiб,
   в Молдовi ?в солодкий виноград,
   ногами змiряв всенький Семиград,-
   та у якiй не був я сторонi,
   щось наче завжди плакало в менi:
   iди туди i вiку там дожий,
   у землю рiдну, де ти всiм чужий.

   Мандрiвний дяк, по свiту волочуся,
   не маю нi родини, нi рiднi.
   Зустрiв тебе та якось i незчувся,-
   так на душi потеплiло менi!

   Ти скоро пiдеш, дiвчино, додому,
   в свою Полтаву, до тi? рiки.
   А там якомусь хлопцю молодому,
   мабуть, тво? вже сняться рушники.

   Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче!
   Не був би ти самотнiй на вiку,
   якби хоч раз в судьбi сво?й бродячiй
   зустрiв колись ти дiвчину таку!

   Не подивуй, коли я раптом зникну,
   Боюсь печалi, що до тебе звикну.

   ...Десь в било б'ють за звича?м пустельним.
   Оце такий тепер у Лаврi дзвiн.
   Так били в било першi преподобнi,
   коли ще лiс був богу до колiн.
   Коли iще в розбiйницьких печерах
   валялись просто то кiстки, то череп.
   I не було нi мурiв, анi брам,
   лише на зрубi заростi малини
   i перший ветхий дерев'яний храм
   з престолом ще iз каменю i глини...

   Тепер у Лаврi - де вже тi лiси?
   Де молитовна тиша над лiсами?
   Лише Днiпро, брат вiчностi й краси,
   тече в лугах тих самих i так само.

   А над Днiпром, на цiй святiй горi, -
   тут цiле мiсто, з гутами, ровами,
   з надбрамними кремезними церквами,
   з монастирями вже в монастирi.

   Аж страх бере. Сто?ть новоприбулець,
   нiде не втрапить, поки не спитав.
   Самих тут келiй - кiлька добрих вулиць.
   Самих церков - на кiлька тих Полтав.

   Якби не дяк, то що б я i робила?
   Вiн зна? все, сивесенький спудей.
   ...Пустельник б'? в пустельне било.
   А в цiй пустелi - тисячi людей.

   Тут ? такi, що трохи чи не плазом.
   Слiпi, нiмi. Iз кармазинах ?.
   Чи нас господь почу? усiх разом,
   коли так просить кожен про сво??

   А я ж прийшла з такого далеку!
   Тут, кажуть, ? стара як свiт
   больнична церква при шпиталику,
   десь там бiля святих ворiт.

   Давно колись, по всiх превратностях,
   як каже дяк, ?? возвiв
   при Лаврi, бувши тут привратником,
   один з чернiгiвських князiв.

   То люди йдуть оце й понинi,
   бо, кажуть, нiби легша? людинi,
   як пом'янути саме в нiй,
   у тiй церковцi кам'янiй,
   сво?х померлих... Пом'яну
   i попелом розвiяного батька...
   i матiр, що звела я у труну...
   Тих, що душа не виговорю?...
   Гордiя... Ганну i... Григорiя...

   Менi б молебень вiдслужити.
   Жива, то якось треба жити.

   * * *

   ...Останню нiч то ми уже й не спали.
   I знов ченцi на ноги наступали.
   Бухикав дяк, i дощик моросив.
   Ото, мабуть, грязюку розмiсив!

   Зiтха? дяк, бурмоче: - Ех-хе-хе!
   Холодний свiт, бодай йому лихе.
   В життя приходиш чистий i красивий.
   З життя iдеш заморений i сивий

   Мабуть, пiд ранок я таки заснула.
   Така мене утома огорнула! -
   якийсь короткий, нечутéнний сон...
   Прокинулась вiд крякання ворон.
   Дашок дiрявий, дощана стiна.
   Дяка нема?. Тиша. Я одна.

   А на саквах лежить менi обнова -
   в червонi квiти хусточка тернова.

   I ранок був, i дощик моросив.
   Вже й дуб ту хустку
   листям притрусив...

   Пора й менi. Пора й менi, пора.
   Пiски, пiски... i синiй плин Днiпра...
   i лiс... i шлях... i явiр... i криниця...
   Куди iду?!
   Хто жде мене, крiм Гриця?

   Кричать ключi у небi журавлинi.
   Кому, i що, й навiщо говорить?
   Лягти пiд лiсом, так як тi, з Волинi...
   I догорiть... i свiчка догорить...

   Але iду, розмотую дорогу.
   Була на прощi, помолилась богу.
   Купила в Лаврi кiлька свiчечок.
   Зустрiла добру у життi людину.
   I з тих усiх дякових балачок
   усе частiше згадую ?дину,-

   ту найсумнiшу втiху, далебi:
   комусь на свiтi гiрше, як тобi.

   А вже й тi села, як однi могили.
   Потроху вже й доходжу до Лубен
   Григорiвка. Семенiвка. Панфили.
   Святий Григорiй... i святий Семен...

   ДIДОВА БАЛКА

   Роздiл VII

   Зима старенькi стрiхи залатала.
   Снiги рожево мiняться в полях.
   На всi ворота замкнена Полтава
   козацьку чату вислала на шлях.

   ?х кiлька душ, у них далекi очi.
   Мiж ними Iскра i Лесько Черкес.
   Снiги, снiги... Слiди ще тiльки вовчi.
   Порожнiй степ i тиша до небес.

   Гризуть вудила конi з нетерплячки.
   Поривчий вiтер вихолку несе.
   Снiги, снiги... З яко? б то болячки
   так тихо все? I тихо так - не все.

   Ген хуторiв прича?нiсть глибока.
   Он хтось iде в Полтаву з клумаком
   I далина на всi чотири боки
   перехрестилась чорним вiтряком,

   ...Стара моя Полтавонько, Олтаво!
   Щоразу по загладi молода.
   Ох, скiльки дзвонiв тих одкалатало,
   коли тебе пустошила орда!
   I як лiтали стрiли половецькi
   i клекотiли степовi орли!
   Минулих лiт великоднi мертвецькi
   тебе густим мовчанням облягли.

   I що лишалось вiд тво?? вроди?
   Безлюдних дворищ виляглi тини,
   мiж попелищ некопанi городи,
   де рили землю дикi кабани.

   А потiм знов на тому потолоччi,
   несiянi, мов квiти i трава,
   пробились люди i протерли очi,-
   Полтавонько, ти все-таки жива?!

   Плакучi верби сплакали у воду
   гiрку пилюку одболiлих лiт.
   З пiдземних нiр зацьковану свободу
   попiдруки ти вивела на свiт.

   Позаростали рутою ру?ни.
   I знов твiй голос тугою примовк.
   В тво?х лiсах, над водами тво?ми
   сво?м богам молився князь Витовт.

   Зминули днi. Ти старшала роками.
   Iшла у небо i вростала в грунт.
   Тебе обняв залiзними руками
   чужий король, неситий Сигизмунд.

   I знову, знову, знову пiд'яремна!
   Чи вже собi ми ради не дамо,
   що й Вишневецький, виродок Ярема,
   свiй власний кат, запрiг тебе в ярмо?!

   I знову захiд - наче багряниця.
   I знов надiя в розпачi оман.
   Де впав Павлюк, там вирiс Остряниця,
   i всi кайдани розiрвав Богдан!

   I знову лихо. Не пройшло i году,-
   у Бiлiй Церквi складено угоду.
   I знову ти лишилась на поталу,
   i знову панство суне на Полтаву.

   Щоб знов тебе поставити навколiшки,
   щоб ти була рабою, як колись.
   Он знову люди з хуторiв навколишнiх
   в твою фортецю степом потяглись.

   Iде, бiжить - усе, що ? живого.
   Жене корiв, кульга? до узбiч.
   О давн? мiсто, звикле до облоги,
   яка тривожна буде в тебе нiч!

   ...Козацька чата дивиться на шлях,-
   по самий обрiй порожньо в полях.

   Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,
   то вже стоять покинутi двори -
   людськi осади за Полтавою,
   поодинокi хутори.

   Пустеля, степ...
   ворон голоднi гвалти...
   Нема кому iз ким заговорить
   Лише димок iз Дiдово? Балки
   курить собi у небо та й курить...

   Там дiд живе, той самий дiд Галерник,
   немрущий дiд, самiтник i химерник,
   що, рокiв двадцять бувши у неволi,
   уже ж коли вернувся, а й тепер,
   що не рiзьбить,- у нього мимоволi
   подiбне до манесеньких галер.
   Ложки, ковганки, рiзнi голянички,
   миски косарськi з вухами, сiльнички.
   А вже таку рiзьбовану i ловку
   нiхто, як вiн, не зробить салотовку.

   То винесе в Полтаву, то по селах
   (як не замети, звiсно, й не дощi).
   Отож в турецьких дiдових галерах
   Полтава i затовку? борщi.

   Нiде й душi уже на виднокрузi,
   i тiльки з Балки Дiдово? - дим.
   Це ж, певно, вiн у тiй сво?й ярузi
   на цiлий степ залишився один.

   - Гей, дiду, дiду, од дороги близько!
   Гей, дiду, дiду, як ви там, живi?

   - Та й те сказать,- хiба це вперше вiйсько
   у мене пройде тут по головi?

   Присунув пень,- це в нього за ослоник.
   Та й сiв стругати з липи ополоник.

   У хатi тепло. Пахне деревиною.
   Корiння повно, всяко? рiзьби.
   Пiд сволоком, мiж маком а калиною,
   шматки сухо? липи i верби.

   Сказав Iван: - Казали добрi люде,
   це ж мiсяць грудень, лiто ще коли.
   Тут пройде вiйсько, хтозна, як там буде.
   В Полтавi ви б цей час перебули.

   - Не хочу людям завдавать мороки,
   сидiти сидьма на чужiй печi.
   У мене хата тут своя, нiвроку,
   свiй домовик, сво? он рогачi.

   Котору зиму я вже перечовгав.
   I домовик зi мною домував.
   Оце сидiв на припiчку учора, -
   смiявся, плакав, руку подавав.

   Якби я мiг вам бути у пригодi,
   а то ж про щаблю думати вже годi.

   А був колись такий великово?н! -
   од трьох шабель ще й досi не заго?н.

   Та й знов узявсь стругати свою ложку.
   - Отак собi i тупаю потрошку.
   У бога смертi не благаю.
   Нiчого, прийде i сама.
   Я ополоники стругаю,
   а людям ?сти що нема.

   ...Помовчали. Душа шукала слова.
   Воно трудне, не виважиш на хунт.
   Кiнчався день. Потрiскували дрова.
   В печi горiло, наче Трапезунд.
   Мигтiли рiзнi в полум'? химери,
   рiзець блищав у дiда у руцi.
   Пливли по хатi крихiтнi галери -
   ковганки, салотовки, поставцi...

   - Ну, хто про що, а я про Наливайка.
   Вона спiва? чи уже мовчить?

   - То вже не спiви. То пiдбита чайка
   отак, упавши, на степу ячить.

   В нiй наче щось навiки проминуло.
   Прийшла iз прощi дивна i гiрка.
   Так вiд людей Марусю вiдвернуло,
   що вже нiкого й в хату не пуска.

   Усе одна. Нiчого ?й не треба.
   Все ?й чуже. Здоров'я теж нема.
   Та проща, тi ночiвлi проти неба...
   отi нестатки вiчнi... та тюрма...

   Не дай бог, може, в не? i сухоти.
   Я все боюся - рине горлом кров.
   А не прийма? жодно? турботи,
   а в хатi ж так - нi хлiба, анi дров.

   Порадьте, дiду, ви ж ?й наче батько.
   Невже ж вона й загине так сама?!

   - В такiй бiдi нiхто вже не порадько.
   Нема? ради. Ради тут нема.

   Чого рвеш комiр? Тут хiба задуха?
   Е, нi, стривай, нiчого це не дасть.
   В життi найперше - це притомнiсть духа,
   тодi i вихiд знайдеться з нещасть.

   Душа у тебе ма? бути крицею.
   Так плакати не гiдно козака.
   Твiй батько був; Iване, Остряницею,-
   наступний гетьман пiсля Павлюка.

   Ти ж син його! Душi не занеха?ш.
   Не ма?ш права, ти ж таки не Гриць.
   Ось пройде час, когось i покоха?ш.
   Преславен рiд полтавських Остряниць!

   - Та, може, й буде Гандзя або Настя.
   Та, може, й сином закрiплю свiй рiд.
   А юж не буде в свiтi менi щастя,
   поки живу я, поки й сонця свiт.

   Ми з нею рiднi. Ми одного кореня.
   Мабуть, один лелека нас принiс.
   Батьки у нас безстрашнi й невпокоренi
   i матерi посивiлi од слiз.

   Минув той час, тi грози вiдгучали.
   Новi громи схрестились на мечах.
   Ми з нею - дiти однi? печалi.
   Себе читаю у ?? очах.

   Минають ночi думами, пiвснами...
   I я минаю... i минають днi...
   Вона мовчить i дума? пiснями.
   I не минають лиш ?? пiснi.

   ...Кiнчався день. Сумна i тонкоброва
   дивилася Марiя з божника.
   Вогонь горiв, потрiскували дрова,
   шовкова стружка бiгла з держака.
   Кiт спину вигнув у тигрясту смужку,
   помуркотiв та й знов залiг у стружку.
   I хатi знов не вистачило ока:
   хтось десь промчав, а балка заглибока.
   I тiльки снiг посипався з гiлляки.
   - Агов, Iване, он уже поляки!

   - От ми тут трохи i притрем ?м роги.
   А ви тут живете бiля дороги,-
   сказав Iван, пiдвiвся iз ослоника.

   А дiд собi струга? ополоника.
   - Нiкуди я, Iване, не по?ду.
   А там i Ворскла скресне в берегах.
   Та й тим ляхам який пожиток з дiда?
   Живу тут, як закопаний в снiгах.

   - Дивiться, дiду. То ж такi ватаги.
   Нiде ж нiкого, важите життям.
   - З життям то так, то гра навпереваги.
   Сюди-туди, не стямишся, - вже й там.

   - Що ж, вибачайте.
   - За що вибачати?
   Менi що турок, що литвин, що лях.

   ...Над самим кра?м пролетiла чата,
   i кiнь iз балки вимчався на шлях.

   Вже в небi й мiсяць вистромить рогульку,
   i на порозi намерза? лiд.
   А дiд запалить корiнькову люльку
   i довго ще дивитиметься вслiд.
   I довго-довго буде наслухати
   оту раптову тишу хуторiв.
   Жар вигребе iз печi, щоб до хати
   на цей димок чужий хто не забрiв.

   Залив той жар. I винiс головешки.
   А ти в кутку посто?ш, кочерго.
   Та так ото повештався, повештався,
   то так воно ще й наче не того...

   ОБЛОГА ПОЛТАВИ

   Роздiл VIII

   Степи i нiч. I хвища над степами.
   Полтавський шлях снiги перемели,
   Вороже вiйсько ломиться у брами.
   Глухi ворота. I мовчать вали.
   Сто?ть обоз по груди у заметах.
   Вже встигли сани льодом обрости.
   Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,-
   переднi конi в'?хали в хрести!

   Полтава спить. А панство - чи не в гостi.
   Сахнувся кiнь. То ями, то горбки.
   Хрести, хрести...
   I торохтять, мов костi,
   на тих хрестах промерзлi рушники.
   Сiче хуртеча, гостра, нiби шклиста.
   Пiввiйська вже не всто?ть на ногах.
   Стара тополя, чорна та безлиста,
   ворон гойда на цвинтарi в снiгах.

   Пани кленуть у лютому безсиллi.
   Це ж до Полтави ледве дотягли!
   Прослалось вiйсько на чотири милi,-
   хоч головою бийся об вали.

   На цiй землi було вже ?м бувальцiв,
   тут бог не сiяв з неба ?м крупу.
   Простягнеш руку - i не видно пальцiв,
   так хуртовина крутить у степу.

   Шуга? вiтер, сатанi? хвища.
   Ще спробуй тут багаття розвести.
   Аж де той лiс!
   Хоч спалюй топорища
   або рубай на цвинтарi хрести.

   Але ж не можна люднiсть дратувати.
   Тут треба увiйти без перешкод.
   Тут треба мирно.
   Все перетривати.
   Схизматики - розпечений народ.

   Як не кричи, як браму не виламуй,-
   угода ?, то впустять. Та коли?
   ...Вали високi. Що там за валами?
   Глухi ворота. I мовчать вали.

   А вранцi, тiльки почало свiтати,
   де не було, зда?ться, нi душi,-
   а вже стоять наведенi гармати,
   i при лафетах - мирнi гармашi.
   Нiхто з панами не заводить бiйки
   i навiть слiв дошкульних не вжива.
   Хто курить дерев'янi носогрiйки,
   хто порох в гакiвницi набива.

   Сторожа, та сто?ть собi на чатах.
   Та все ?х бiльш над валом вирина,-
   у чорних свитах, у шапках кучматих,
   в кобеняках з овечого сукна.
   Нiхто нiчим нiкому не вгрожа?,
   нi в кого шабля не блищить в руцi.
   Лиш на валах козацтво походжа?
   i за щитами залягли стрiльцi.

   А вже шляхетство iне?м взялося,
   i вже охрипло панство вiд проклять.
   Кричiть, бряжчать,
   ворота вщент розносять.
   Але ж ворота кованi. Стоять.

   Якусь годину все це потривало.
   То ?хнiй головний пояснень зажадав.
   А це вiд Пушкаря козак з мiського валу
   такий унiверсал на списi ?м подав:

   "Панове! Ви i ми-це рiвнi два народи.
   В боях рiшили спiр, i вiльнi ми тепер.
   Ви, значить, принесли до нас сво? клейноди.
   Свого орла також. А нащо нам орел?

   Наш полк сто?ть у полковому мiстi.
   Це значить - сто?мо ми на сво?й землi.
   А ви тут хто такi? Стояли б десь на Вiслi.
   У нас тут гетьманат, у вас там королi.

   Були б i ви, i ми таким би чином дома.
   Було б i вам, i нам кращiше так обом.
   Угода? Це ж яка? Вона нам невiдома.
   Про що й звiща?м вас з печаттю i гербом.

   Мiж iншим, ви такi пощипанi вiйною
   i ма?те харчiв так мало про запас,
   що коли раптом тут пiднiмете ви зброю,
   то мiсце цих подiй не свiдчить проти нас".

   ...Минають митi, довшi вiд столiть.
   Дозорцi ходять, наче на прогульку.
   Полтавський полк як вкопаний сто?ть.
   Пушкар мовчить.
   I тiльки палить люльку.

   - Якщо ми здiйсним цi статтi угоди,-
   дозорцi гомонiли на валу,-
   то й цей останнiй острiвок свободи -
   Полтавщина - потрапить в кабалу!

   То це ми стiльки вибули вiйни,
   щоб знов сюди вернулися вони?
   Щоб у Полтавi, полковому мiстi,
   стояло шляхти на кутку по двiстi?!

   Вже й так життя, як льох без душника.
   Нема коли i жiнку пожалiти.
   Так мало нам свойого Вишняка,
   потрiбнi нам ще ?хнi живо?ди!

   Впустить в Полтаву вiйсько його мосцi?
   Е, нi, даруйте, тут нема дурних.
   Якщо ?м зараз в руки не дамося,
   то згодом звiдси й вдаримо на них.

   Вже дехто й занудився при дозвiллю:
   - Якби хоч стрельнуть,
   хоч пшоном, хоч сiллю.

   Отаман Гук, що так гука? ловко,
   уже ?м з валу гне сухого вовка.

   Лише Горбань хапа? дрижаки.
   Кричить: - Угода! Нарушать не смiйте! -
   Вiн дума?,як впустять ?х таки,
   то перш за все вони повiсять вiйта.

   Вишняк, той крутить, преповажний пан,
   такий, що всiх панiв перепану?.
   Учора, кажуть, примiряв жупан.
   Iти послом до шляхти пропону?.

   Але ж полковник не веде i вухом.
   Невже ж так i не виступим на прю?
   Лесько сказав:
   - Як бухнем одним бухом!-
   Пушкар сказав: - Я вам поговорю!

   Тут головне - спокiйно i без кровi.
   А там почнуться ночi сильвестрóвi.
   А там Хрещення, Знайдення Глави...
   Це перемир'я, хлопцi, до трави.

   ...Iван стояв, дивився на валу.
   Все перед ним було як на долонi.
   Здiймало вiйсько снiжну кушпелу.
   От коней шкода. Дуже добрi конi.

   Це ж де не йшли, забрали пiд сiдло.
   Така зима, морози iорданськi.
   Ич, скiльки панства з ними прибуло!
   Один при?хав у каретi гданськiй.

   I нiмцi ?. Теж лицарi тевтонськi.
   Усе кричить, нурту?ться, гуде.
   Звалити хочуть стiни ?рихонськi.
   Нiчого. Вал мiцненький. Не впаде.

   От тiльки балка од дороги близько.
   Гей, дiду, дiду, ви ще там живi?
   Та й те сказать,-
   хiба це вперше вiйсько
   у нього там пройшло по головi?

   Пливуть над степом хмари волохатi.
   Живе там якось, як уже не ?.
   Один-один.
   I домовик у хатi
   смi?ться, плаче й руку пода?...

   А десь окремо, як болюча згадка,
   сто?ть за зиму нахолола хатка.
   Над Ворсклою, пiд тими яворами,
   де вже нiхто не свiтить вечорами.
   I тiльки вогник блима? вгорi.
   Там, певно, бог живе в монастирi.

   I вже забута богом i людьми
   живе Маруся в захистку зими.
   У снiгових завоях завiрюхи,
   де вже од хати тiльки острiшок,
   калиною году? омелюхiв,
   отих жовтеньких стомлених пташок.

   Лиш час вiд часу прогучать копита.
   А там до хати й стежка не пробита.
   Бiлi? снiг в лелечому гнiздi,
   i льоду вже намерзло пiвбаддi.

   Хоч би десь вийшла в церкву, помiж люди,
   а то ж одна, нiколи i нiкуди.
   Сухотний кашель надрива? груди.
   Сто?ть зима. Короткi сiрi днi.
   Вночi горять сторожовi вогнi.

   Щодня, щомитi полк напоготовi.
   Iван мовчить.
   Думки тепер терновi.
   I лиш бринить, як болiсна струна:
   а як Маруся, як же там вона?

   ...Та як, нiчого. Нарiкати грiх.
   Хiба я вже нещаснiша за всiх?

   Живе ж оно Ящиха Балаклiйська.
   А голосила ж рокiв пiвтора.
   А чоловiк же не вернувся з вiйська,
   живе ж вона, нiчого, не вмира.

   Отак i я, привикну, якось житиму.
   Нiхто i не побачить, як тужитиму.

   Та тiльки ж я вдова не Блаклiйська.
   У не? муж не повернувся з вiйська.
   Полiг, загинув, вбитий молодим.
   ?й можна вiчно плакати за ним.

   Щаслива ти, Ящихо Кошова!
   А я... Хто я? По кому я вдова?!

   ...Так i живу. Минаю, наче хмарка.
   Вся облiтаю, як осiннiй лист.
   То мишеня майне iз закамарка.
   То дров пiдкине дядько Шибилист.

   То ти розважиш тугу нещадиму.
   То якось я i викреплю цю зиму.

   Так, сплю не сплю, зiщулюсь на печi.
   I ви? пес на мiсяць уночi.

   Iван узяв ту руку, мов крижину:
   - Ходiм зi мною, доленько, ходiм.
   Якби менi ти стала за дружину,
   яка б то радiсть увiйшла в мiй дiм!

   Не повернула навiть голови.
   Лише печальне око з-пiд брови.
   Важка жалоба чорно? коси,
   i тiльки тiнь колишньо? краси.

   - Кого ти любиш, Iване?
   Мене
   чи свою пам'ять?
   Красива я була, правда?
   Схожа на свою матiр.
   Смiлива я була, правда?
   Схожа на свого батька.
   Спiвуча я була, правда?
   Схожа на свiй народ.
   А тепер мо? обличчя зведене судомою болю.
   Вмираю вiд сухот.

   Сама вiд себе вже вмерла.
   I ти це, Iване, зна?ш.
   Оце, що вiд мене лишилось,
   то, власне, уже не я.

   Ти любиш не цю, Iване.
   Ти пам'ять свою коха?ш.
   Щасливий будь нею, Iване.
   Бо пам'ять завжди твоя.

   - Я i тодi любив тебе до болю.
   А вже тепер, Марусю, й поготiв.
   Дозволь менi лишитися з тобою.
   Отак як ?. Без змовин i сватiв.

   У церкву пiдем. Пiп нас обвiнча?.
   Весiлля справим. Пушкаря позвем.
   Як не полюбиш, в мене вистача?
   на двох любовi. Якось проживем.

   - Мене, Iване,-отаку понiвечену?
   Мене, Iване,-отаку гiрку?
   Хай бог пошле тобi хорошу дiвчину,
   ще будеш ти щасливий на вiку.

   На тому досить. I кiнець розмовi.
   Не треба й говорити нам про те.
   Мо? життя - руйнóвище любовi,
   де вже нiякий цвiт не процвiте.

   - Останнiй плiд на Чура?вськiм вiттi!
   Оббив тебе такий жорстокий грiм.
   Хоч би була залишила на свiтi
   дитиночку iз голосом тво?м!

   - Вже не залишу, долю змарнувала.
   Вже не залишу, час мiй пiдоспiв.
   Якби тепер, мабуть, я заспiвала,
   було б це вже хрипiння, а не спiв.

   Так i живу, без голосу, нiма.
   Пiсень нема? - i мене нема.

   ...Оце i все що ? тепер у мене,
   моя матусю, нене моя, нене! -
   ота могила, на могилi хрест,
   i на деревах бiлий ожелест.

   Була у мене мати, наче бджiлонька.
   Тепер я тут лишилася сама.
   Сто?ть ?? холодная постiлонька.
   Все як було. А матерi нема.
   Це я убила, я! ??, хорошу.
   Картай себе уже чи не картай.
   Про що, Iване, я тебе попрошу,-
   пiди з могили снiг поодгортай.

   Iде Iван. I знову поверта?.
   Думками снiг з могили одгорта?.
   Вороже вiйсько... Цвинтар при дорозi...
   Четвертий тиждень мiсто у облозi.

   ...Рубають, клятi, Пушкарiвський лiс.
   Трiщiть i стогнуть, валяться дерева.
   Там i село за лiсом - Пушкареве.
   Рубають, клятi, Пушкарiвський лiс!

   Старi дуби i парость молоду -
   аби сьогоднi, а вперед не дбають -
   рубають криво, косо, без ладу,-
   аж так i видно: не сво? рубають.

   Що день, що нiч,- рубають, аж гуде.
   Iз валу видно - звозять до дороги.
   Та ще й пiдстрелять зайця де-не-де,
   та ще й ведмедя викурять з барлоги.

   Сто рокiв рiс. I ще сто рокiв рiс.
   Полковнику! Це ж треба провалитись,
   щоб так оце стояти i дивитись!..
   Рубають, клятi, Пушкарiвський лiс.

   Пушкар -нiчого. Глянув - i нiчого.
   Спокiйнi очi. Сива голова.
   Шорстка кирея кольору нiчного.
   Дивився.
   Думав.
   - Швидше б та трава!

   ...Вночi над валом палахтить заграва.
   I попiл пахне долею Трилiс.
   Як дикий звiр, обкладена Полтава.
   Горять багаття - Пушкарiвський лiс.

   Горять багаття. Панство смажить вепра.
   Десь доп'яли старого сiкача.
   Сидять, неначе виходцi iз пекла,
   усi пани полтавського ключа.

   У тих снiгах, у тому палахтiннi,
   заслуханi у власну маячню,
   сидять, як хижi сатанинськi тiнi,
   у пурпурових вiдблисках вогню.

   I тiльки цвинтар чорними хрестами
   iз ночi пiдступа? до багать.
   I вихолка нiяк не перестане,
   як привиди, у пίтьму одбiгать...

   Оскiльки ж мир,
   стрiляти нам не можна.
   Лесько тупцю?, сильно перемерз.
   У труби грають. Наволоч вельможна
   сама з собою танчить полонез.

   Мовляв, ?м добре. Козакам в досаду.
   Ось почекай, мазурку ще утнуть.
   Ми видержим. Хай танчать до упаду
   Вони стрiляти першими почнуть.

   ...Стоять вельможнi. Дiло затяжне.
   Зда?ться, так стоятимуть довiку.
   Лесько смi?ться: - Голод пiдiжме
   чкурнуть, як чорт вiд кукурiку.

   От хто веселий, так оцей Лесько.
   Бiда йому для смутку не причина.
   Бо як принiс на свiт його бузько,
   то так i вирiс наймитом хлопчина.

   Так присутяжив змалку його чмир,
   так остогидли стусани i кпини,-
   а тут вiйна. А це ж таки не мир.
   В чмира табун, а у Леська - й шкапини.

   Вдовиний син, замрiяна душа,-
   вже сотня ?хня вийшла iз Опiшнi,
   а вiн бiжить за ними, як лоша,
   i гiрко думи дума? невтiшнi,-

   що як же так, в похiд йому пора,
   сiмнадцять лiт, а вiн сидiти буде?!
   Якби коня позичити в чмира,
   а шаблю вiн i в битвi роздобуде!

   ...Його пiймав хазя?н у степу.
   З чужою в суд приведений конякою,
   вiн пояснив, що квапився в похiд,
   отож не встиг чмиру сказати "дякую".

   Подумав суд i розсудив ?х так:
   що вiн же вкрав не грошi, не з городу.
   Iде вiйна. А що ж то за козак,
   котрий коня не ма? для походу?

   Що вiн чмиру нiяка ж не рiдня,
   а все життя стара?ться, гару?.
   Не доробився до свого коня,
   то хай йому хазя?н подару?.

   Отож тепер, вiн хлопець при конi.
   Хоробрий хлопець, не якась .там хлипавка.
   ...Лесько сказав: - Хiба це голод? Нi.
   Це просто пiст. На те ж воно й пилипiвка.

   ...А днi iдуть. Удáвнилась облога.
   Вже навiть звикли. Йдеться до Рiздва.
   З усiх бокiв одрiзана дорога,-
   Полтавонько, ти все-таки жива?

   Вже навiть хтось пiшов на вечорницi,
   об землю вдарив лиха того шмат.
   Дiвки собi стоять бiля криницi,
   а парубки стоять бiля дiвчат.

   Грицькова мати дожива? вiку.
   Отаман Гук гука? на валу.
   Шинкарка Таця сiла на публíку,
   за блудодiйство врiзано полу.

   В недiлю був базар.
   Вже чим там торгували,
   але ж таки - в недiлю був базар.
   Баби на гурт двi качки продавали.
   Хто винiс мак, хто рибу, хто узвар.

   Хтось навiть бачив справжню паляницю.
   Дзизь навiть трохи душу закропив.
   Лесько, продавши гриву гривострижцю,
   собi пищаль гвинтовану купив.

   Зате було матерiй на базарi! -
   зарбаф, штамет, об'яр i алтабас.
   А нащо тi шовки та мухоярi? -
   Тепер купляй китайку про запас.

   А ще були там прянощi й приправи.
   Такi ж приправи гарнi, як на смiх:
   Шапран та перець,- до яко? страви?
   Чи той мушкатний запашний горiх?

   Iмбирцю, може? Може, кардамону?
   Цитрон заморський,- грiш йому цiна,
   коли керсетку он яку червону
   дають за вузлик прiлого пшона.

   Такий свят-вечiр, що нема й кутi.
   Сто?ть Iван. Над валом крупка сi?.
   - Чого сто?ш отут на виднотi?
   Ще стрiлить хто.
   - Не стрiлить. Не посмi?.

   Був у Марусi. Снiгом замело.
   Прийшов до не?, навiть не зрадiла.
   А на свят-вечiр як вона сидiла,
   то вже од не? тiнi те було.

   Мовчить Iван, потемнiвши лицем.
   Очей не зводить з поля i дороги.
   I кожна мить то може буть кiнцем,
   то може буть початком перемоги.

   ...А це якраз пiсля Рiздва уранцi
   ушкварили панове навдиранцi.
   Налаштували з ночi свою валку,
   вже без погроз, без лютих перехвалок,
   знялись тихенько - та й у степ безмежний.
   То вже тепер хоч цвинтар незалежний.

   Бо поки тут вони пiд валом бiгали,
   у цi ворота ступою товкли,
   у спину ?м з Брацлавщини й Чернiгова
   нових повстань пожежi припекли.

   То й мусили забрать сво? застави,
   мабуть, уже не тiльки з-пiд Полтави.

   I вiдступили -- у полях тих самих.
   За ними панство у рiжнатих санях.
   I ?хнiй ксьондз, небритий пiвзими,
   закутаний в тутейшi килими.
   I те кварцяне вiйсько зашкарубле,
   i тi гусари, зведенi на пси,
   в обледенiле хутряне шкаруп'я
   ховаючи похнюпленi носи...

   Вже й день минув, i обрi? примеркли.
   Уже й людьми дорога загула.
   I кволим дзвоном цвинтарно? церкви
   жива Полтава голос подала.

   Ген-ген у полi бовванi? чата.
   А при дорозi, жерлом у замет,
   сто?ть покинута гармата,
   чавунний львiвський фальконет.

   Де слiдно кiньми, застрибали галки.
   Вечiрн? сонце скоро догорить.
   ...I знов димок iз Дiдово? Балки
   курить собi у небо та й курить!

   ВЕСНА, I СМЕРТЬ, I СВIТЛЕ ВОСКРЕСIННЯ

   Роздiл IX

   Весна прийшла так якось несподiвано!
   Зима стояла мiцно до пори.
   Вiтри вiйнули з пiвдня. I тодi вона
   немов у Ворсклу з'?хала з гори.
   Ще снiг ковтала повiдь широченна,
   i рала ждав iще тужавий лан.
   А пiд горою вишня наречена
   вже до вiночка мiря? туман.
   Подовшав день.
   Полегшали цi тiнi,
   вечiрнi тiнi спогадiв i хмар.
   I дика груша в бiлому цвiтiннi
   на цiле поле свiтить, як лiхтар.

   Уже в дiтей порожевiли личка.
   Уже дощем надихалась рiлля.
   I скрiзь трава, травиченька, травичка!
   I сонце сипле квiти, як з бриля.

   Вже онде щось i сiють у долинi.
   Вже долiта? пiсня з далини.
   Вже горлиця аврука? в бруслинi,
   стоять в заплавах золотi лини.

   Тут коло нас така зелена балочка,
   там озеро, не видно йому дна.
   Вже прилетiла голуба рибалочка,
   нiс в не? довгий, довший, нiж вона.

   Вже й дикi гуси в небi пролiтали,
   вже й лебедi кричали крiзь туман.
   Вже ходять в болотах бiля Полтави
   ходуличник, крохаль i турухтан.

   Воскресли люди, хоч який хто квелий,
   пiсля облоги схожi на примар.
   I монастир з цвiтiння тих жарделей
   пливе у небо, як з рожевих хмар.

   О Боже духiв i живо? плотi!
   Я вперше усмiхаюся, прости.
   Якась галузка в тому живоплотi
   i та он пнеться, хоче розцвiсти.

   Весна прийшла. Скасовано угоду.
   Вся Укра?на знову у вогнi.
   Цвiте земля, задивлена в свободу.
   Аж навiть жити хочеться менi.

   Як гарно з хатi, як просторо в сiнях!
   Як оживають ниви i сади!
   А щоб хоч щось лишилось на насiння,
   на Пасху ?ли хлiб iз лободи.

   I знов лелека молиться до зiрки.
   Клинець городу хоче врожаю.
   ? жменя жита, маку ? пiвмiрки,
   i чорнобривцi, й трохи рижiю.

   Спасибi, земле, за тво? щедроти!
   За бiлий цвiт, за те, що довшi днi.
   Прийшла весна. Сухоти ? сухоти.
   Все гiрша? i гiрша? менi.

   Уже од кашлю в грудях все зболiло.
   То в жар, то в холод кида?. Ну ось,
   уже й мо? намисто побiлiло,
   мов памороззю сизою взялось.

   Як дивно, жар, але холонуть руки.
   А солов'? чогось як навiснi!
   Самотнiм добре,- жодно? розлуки.
   Сухотним добре, - гаснуть навеснi.

   От тiльки шкода - вже не заспiваю.
   Город глушi?,- вже не прополю.
   Щодня ту нiч, як смерть, перепливаю,
   Життя, як промiнь сонячний, ловлю.

   А днi стоять,- не хочеться тужити!
   I кожна пташка хатку собi в'?.
   - Скажи, зозуле, скiльки менi жити? -
   Ку? зозуля... Цiлий день ку?...

   Iван приходив. Так, посидiв мовчки.
   Устав, пiшов, оглянувся з ворiт.
   Лише весна укинулась в листочки,
   пiдняв ?х знову гетьман у похiд.

   Заграли знову труби до походу,
   вiйнуло громом з Тясьмина-рiки.
   Богдан пiдняв козацтво за свободу,
   унiверсалом обiслав полки.

   - I знов земля кипить у боротьбi.
   I знову я належу не собi,-
   сказав Iван. Дивився, як востанн?.
   Торкнув мене прощальними вустами.

   Не знала я, що сум такий огорне.
   Вмирати буду,- пом'яну добром.
   Кирея з вильотами чорна
   в останнiй раз майнула за бугром.

   I я, котрiй давно вже все байдуже,
   уже нiчим я сльози не впиню.
   Прощай Iване, найвiрнiший друже,
   шляхетна iскро вiчного вогню!

   Виходить полк. Iван пiд корогвами.
   I я край шляху осторонь стою.
   Моя душа здригнулася словами.
   Спiвають пiсню, боже мiй, мою!

   I "Зелененький барвiночку",
   й "Не плач, не журися,
   а за свого миленького богу помолися".
   I про того козаченька,
   що ?хав за Дéсну.
   "Рости, рости, дiвчинонько,
   на другую весну!"
   I про воду каламутну,
   чи не хвиля збила.
   I про тую дiвчиноньку,
   що вiрно любила.
   I про гору високую,
   i про ту криницю....

   Дiвчата вчора берегом iшли,
   та й заспiвали: "Ой не ходи, Грицю".

   А я стояла... Що ж менi, кричати?..
   Якi менi сказати ?м слова?..
   Дiвчаточка, дiвчатонька, дiвчата!
   Цю не спiвайте, я ж iще жива.



   ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРIЧЧЯ

   Як ?х зносили з поля!
   Набрякли вiд кровi рядна.
   Тро? ?х, пастушкiв. Павло, Сашко i Степан.
   Розбирали гранату. I нiяка в життi Арiадна
   вже не виведе з горя отих матерiв.
   А степам

   будуть груди пекти тi залишенi в полi гранати,
   те покиддя вiйни на грузьких слiдах череди.
   Отакi вони хлопцi, кирпатi сiльськi аргонавти,
   голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
   ?х рвонуло навiдлiг. I бризнуло кров'ю в багаття.
   I несли ?х дiди, яким не хотiлося жить.
   Пiд горю стояла вагiтна, як поле, мати.
   I кричала та мати:
   - Хоч личко його покажiть!
   Личка вже не було. Кiсточками, омитими кров'ю,
   осмiхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
   Гарнi дiти були. Козацького доброго крою.
   Коли зносили ?х, навiть сонце упало ниць.
   Вечiр був. I цвiли пiд вiкнами мальви.
   Попiд руки держала отих матерiв рiдня.
   А одна розродилась, i стала ушосте - мати.
   А один був живий. Вiн умер наступного дня.



   СВIТЛИЙ СОНЕТ

   Як пощастило дiвчинi в сiмнадцять,
   в сiмнадцять гарних, неповторних лiт!
   Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
   Вона рида?, але все як слiд.
   Вона росте ще, завтра буде вищенька.
   Але печаль приходить завчасу.
   Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,
   що на свiтанку струшу? росу.
   Вона в життi зiткнулась з непри?мiстю:
   хлопчина ?й не вiдповiв вза?мнiстю.
   I то чому: бо любить iншу дiвчину,
   а вiрнiсть ма? душу неподiльчиву.
   Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
   Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять!



   ВIЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

   Iдалiя Полетика, прославилася бабонька, цькувала собi генiя,  знiчев'я,
просто так. Тепер в музеях Пушкiна
   зi стiн очима клiпа?,
   за вiяло хова?ться, коли екскурсовод нi-нi та й скаже: - Ось вона,

   та сама свiтська дамочка,
   котра цькувала генiя. Нiкчемна, а й вона  отрути  жменьку  вкинула,  де
наклепи варилися, i ? в його загибелi також ?? вина.
   Куди  ж  тепер  ?й  дiтися?  Безсмертя  рiч  безвихiдна.  Всi   погляди
спиняються на  нiй,  на  нiй,  на  нiй!  А  що,  мадам  Полетико?  Позицiя
невигiдна. Тепер сиди у рамочцi, прилюдно червонiй.

   Вiн щедрий, незлопам'ятний, вiн вивi тебе з  ницостi.  Без  нього,  без
убитого, ну ким би ти була? А так усi розплутують по вузлику, по  ниточцi,
вже рокiв сто розплутують усе, що ти плела.
   В Дантеса були крильця - срiблястi еполетики. Вiн пурхав, ти  звивалася
- як жевжик i змiя. Воно, звичайно, бувши
   дружиною Полетики,
   годилось би залишити достойнiше iм'я.
   Iдалiя, вродливиця, i очi з поволокою, дитя розпусти графсько?, рождене
без вiнця.
   Як ви цькували генiя!
   Безжалiсно, толокою.
   Чого ж тепер ти вiялом прикрила пiвлиця?
   Iдалiя, сучасниця, ну, як тобi сичалося?  Звiдкiль  взялося  вiяло,  бо
наче ж не було. Чи ти ото прикрилася, щоб совiсть не пручалася,  щоб  люди
не побачили роздво?не жало?
   А треба ж було думати,
   царi, Дантеси, Дубельти,
   Iдалiя Полетика, i всi на одну масть! То небезпечно -  генiя  цькувати.
Вiн у безсмертi страшно вам воздасть.



   * * *

   Вже почалось, мабуть, майбутн?.
   Оце, либонь, вже почалось...
   Не забувайте незабутн?,
   воно вже iне?м взялось!
   I не знецiнюйте коштовне,
   не загубiться у юрбi.
   Не промiняйте неповторне
   на сто ерзацiв у собi!
   Минають фронди i жiронди,
   мина? славне i гучне.
   Шукайте посмiшку Джоконди,
   вона нiколи не мине.
   Любiть травинку, i тваринку,
   i сонце завтрашнього дня,
   вечiрню в попелi жаринку,
   шляхетну iнохiдь коня.
   Згадайте в поспiху вагона,
   в невiдворотностi зникань,
   як рафаелiвська Мадонна
   у вiчi дивиться вiкам!
   В епоху спорту i синтетики
   людей велика ряснота.
   Нехай тендiтнi пальцi етики
   торкнуть вам серце i вуста.



   * * *

   Життя iде i все без коректур.
   I час летить, не стишу? галопу.
   Давно нема маркiзи Помпадур,
   i ми живем уже пiсля потопу.
   Не знаю я, що буде пiсля нас,
   в якi природа убереться шати.
   ?диний, хто не втомлю?ться, - час.
   А ми живi, нам треба поспiшати.
   Зробити щось, лишити по собi,
   а ми, нiчого, - пройдемо, як тiнi,
   щоб тiльки неба очi голубi
   цю землю завжди бачили в цвiтiннi.
   Щоб цi лiси не вимерли, як тур,
   щоб цi слова не вичахли, як руди.
   Життя iде i все без коректур,
   i як напишеш, так уже i буде.
   Але не бiйся прикрого рядка.
   Прозрiнь не бiйся, бо вони як лiки.
   Не бiйся правди, хоч яка гiрка,
   не бiйся смуткiв, хоч вони як рiки.
   Людинi бiйся душу ошукать,
   бо в цьому схибиш - то уже навiки.



   * * *

   Мiй перший вiрш написаний в окопi,
   на тiй сипкiй од вибухiв стiнi,
   коли згубило зорi в гороскопi
   мо? дитинство, вбите не вiйнi.
   Лилась пожежi вулканiчна лава,
   стояли в сивих кратерах сади.
   I захлиналась наша переправа
   шаленим шквалом полум'я й води.
   Був бiлий свiт не бiлий вже, а чорний.
   Вогненна нiч присвiчувала дню.
   I той окопчик -
   як пiдводний човен
   у морi диму, жаху i вогню.
   Це вже було нi зайчиком, нi вовком -
   кривавий свiт, обвуглена зоря!
   А я писала мало не осколком
   великi букви, щойно з букваря.
   Менi б ще гратись в пiжмурки i в класи,
   в казки лiтать на крилах палiтур.
   А я писала вiршi про фугаси,
   а я вже смерть побачила впритул.
   О перший бiль тих не дитячих вражень,
   який вiн слiд на серцi залиша!
   Як невимовне вiршами не скажеш,
   чи не нiмою зробиться душа?!
   Душа в словах - як море в перископi,
   I спомин той - як вiдсвiт на чолi...
   Мiй перший вiрш написаний в окопi.
   Вiн друкувався просто на землi.



   * * *

   Моя любове! Я перед тобою.
   Бери мене в сво? блаженнi сни.
   Лиш не зроби слухняною рабою,
   не ошукай i крил не обiтни!
   Не допусти, щоб свiт зiйшовся клином,
   i не присни, для чого я живу.
   Даруй менi над шляхом тополиним
   важкого сонця древню булаву.
   Не дай менi заплутатись в дрiбницях,
   не розмiняй на спотички дорiг,
   бо костi перевернуться в гробницях
   гiрких i гордих прадiдiв мо?х.
   I в них було кохання, як у мене,
   i вiд любовi тьмарився ?м свiт.
   I ?х жiнки хапали за стремена,
   та що поробиш,- тiльки до ворiт.
   А там, а там... Жорстокий клекiт бою
   i дзвiн мечiв до третьо? весни...
   Моя любове! Я перед тобою.
   Бери мене в сво? блаженнi сни.



   * * *

   Старенька жiнко, Магдо чи Лу?зо!
   Великий свiт, холоднi в нiм вiтри.
   У нас ще й досi круппiвське залiзо
   виорюють у полi трактори.

   Ну, як там вальси - чи гримлять у Вiднi?
   Як доктор Фауст - бореться зi злом?
   У нас навiки хлопцi нашi рiднi
   живуть собi у рамочцi за склом.

   Я не скажу нi слова тобi злого.
   Твiй, може, теж загинув на вiйнi.
   За що вiн бився, Магдо, проти кого?!
   Вiн не кричить "Хайль Гiтлер!" на стiнi?



   * * *

   Тут обелiскiв цiла рота.
   Стрижi над кручею стрижуть.
   Високi цвинтарнi ворота
   високу тишу стережуть.
   Звання, i прiзвища, i дати.
   Печалi бронзове лиття.
   Лежать наморенi солдати,
   а не проживши й пiвжиття!
   Хтось, може, винен перед ними.
   Хтось, може, щось колись забув.
   Хтось, може, зорями сумними
   у снах юнацьких не побув.
   Хтось, може, ма? яку звiстку,
   якi несказанi слова...
   Тут на одному обелiску
   ? навiть пошта польова.



   * * *

   Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
   В барель?фах печалi уже ?м спинилася мить.
   А пiдмайстри iще не зробились майстрами.
   А робота не жде. ?? треба робить.
   I приходять якiсь безпардоннi пронози.
   Потираючи руки, беруться за все.
   Поки генiй сто?ть, витираючи сльози,
   метушлива бездарнiсть отари сво? пасе.
   Дуже дививй пейзаж: косяками iдуть таланти.
   Сьоме небо сво? пригина? собi су?та.
   При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
   Держать небо на плечах. Тому i е висота.

Популярность: 53, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT