ула тривожна. Знову по всiй Укра?нi палахкотiв гнiв народний. Дрижали в смертельнiй небезпецi, за стiнами сво?х замкiв, бундючнi пани. I не одна шляхетна панна, ридаючи, ламала безнадiйно руки, бо не знала, що ?й судилося завтра... Народний клич - "смерть польськiй шляхтi!" - як грiзний привид стояв перед кожним паном, проникав за товстi мури, i не було вiд нього нi захисту, нi рятунку. Лютi повстанцi руйнували вщент усе, щоб духу панського не залишилося... А втiм, мури Лубенського замку князя Вишневецького[2] були цiлком надiйнi, ?х захищало кiлька тисяч добiрного княжого вiйська. Полковник Чарнецький, що був гостем князя i керував безпеченством замку, теж во?н хоробрий i бувалий, який не раз розправлявся в боях з татарами й козаками, знав усi ?х хитрощi. За мурами Лубенського замку, слава Богу, можна почувати себе в цiлковитiй безпецi. А проте господар замку i володар майже всi?? Лiвобережно? Укра?ни, ясновельможний князь Ярема Вишневецький, ось уже другий день ходить понурий, грiзно насупивши брови. Якась нав'язлива думка затьмарю? княжi очi. Нi розважлива княгиня Грiзельда, нi двiрськi веселощi, нi паради й гарцювання улюблених княжих гусарiв - нiщо не веселило його ясновельможно? княжо? милостi. Ярема хмурився. - Нехай пан Бiг оберiга? його днi,спiвчутливо шепо­\тiлись по кутках його близькi й родичi. Проклятi хлопи! Звичайно, не хто iнший, як вони, турбують князя сво?ми злочинницькими дiями. Той лотр[3] i зрадник Хмельницький проголосив себе хлопським гетьманом, i... Хто вiда?, чого можна сподiватися Жечi Посполитiй[4], коли розгортаються такi небезпечнi подi?? Все хлопство наче пошалiло. Повстання - мов та гiдра[5]... На десятий день, вiдтодi як похмурий князь згубив свiй спокiй, пiзно ввечерi при?хав пан Чарнецький. Помiж двiрським панством зараз же пiшли чутки, нiби пан полковник щасливо виконав якесь дуже небезпечне важливе доручення i привiз князевi Яремi втiшнi вiстi. Мабуть, що це було близько до правди, бо Ярема немовби ожив i повеселiшав. Звелiв зараз же просити Чарнецького до себе. Полковник навiть не встиг обтрусити з себе дорожньо? пилюги. Стояв перед князем Яремою в покоях так як був, у простому гусарському плащi. Схудле, почорнiле вiд дощiв i нестач важкого подорожування його обличчя з темними синцями пiд очима, проте, не втратило рис загартованого в боях i походах суворого во?на. - З якими вiстями, пане полковнику? - спитав нетерпляче князь Ярема, махнувши рукою на поклiн i привiтання полковника. Пан Чарнецький спокiйно витримав на собi пронизливий погляд моторошних зелених очей князя i з гiднiстю, твердо доповiв: - З поганими вiстями, наш ясновельможний княже. - Знаю, пан полковник не звик прикрашати правди,гiрко всмiхнувся Ярема. - Нема чого прикрашати, княже! Хлопство пiднялося по обидва боки Днiпра. Хмельницький веде Сiч, Кривонiс[6] люту? на Подiллi й на Волинi. З полум'ям i димом наших замкiв устають до неба зойки i прокляття нашiй золотiй ойчизнi[7]... - Пан полковник виконав мо? доручення? - Богун у замку, найяснiший княже,вклонився Чарнецький. - Ввести! - очi князя спалахнули хижим загадковим блиском... Князь Ярема стояв бiля вiкна, глибоко замислившись, коли до княжо? свiтлицi ввели Богуна, мiцно зв'язаного сирiвцями[8]. Два княжi гайдуки[9], озбро?нi з голови до п'ят, вели його на залiзнiм поводi. Богун був без шапки, в простiй козацькiй свитi; давно не голений чуб нагадував вороняче крило; середнiй вiк лише справнiше обточив його немов вилите з бронзи тiло, надiлив його сповна козацькою силою, вiдвагою й завзяттям, зробив привабливим для жiнок i страшним для ворогiв. Спокiйно, навiть гордо, пройшов вiн тих кiлька крокiв по свiтлицi, кинув оком на суворий стрiй княжих поко?в, де переважала розвiшана по стiнах зброя, i мовчки став перед князем. Нi безсоннi ночi, нi ганьба полону, нi те, що вiн стояв зв'язаний в руках сво?х ворогiв, нi глум i приниження, яких йому довелося зазнати вiд Чарнецького в дорозi,нiщо не могло зламати то? вищостi, того байдужого презирства й мужностi, що iскрилися в поглядi бранця. Князь Ярема метнув сво?ми зеленуватими очима на приведеного Богуна i мимоволi довго милувався цим безбоязним вiдважним козаком. Розв'язати,звелiв вiн по хвилi гайдукам. Пан Чарнецький iнстинктивно[10] поклав руку на держак сво?? шаблi. Вишневецький спостерiг цей рух i саркастично[11] посмiхнувся. Що мiг зробити неозбро?ний Богун? Нiчого... Ярема ще раз пильно змiряв Богуна сво?м гострим пронизливим поглядом,хотiв проникнути в саму душу,тим поглядом, вiд якого навiть пан Чарнецький облився холодом. Розв'язаний Богун смiливо витримав цей погляд, не змигнувши оком. Вiра в свою силу, сво? право, холоднокровнiсть во?на, який нiчого не бо?ться i не розгублю?ться перед найстрашнiшим ворогом, своя козацька гiднiсть i, нарештi, сповнене краси одверте смiливе обличчя - все в цiй постатi подобалося Яремi. "Справжнiй во?н! Таких би во?нiв побiльше Жечi Посполитiй. Шляхетська нобiлiтацiя[12] облагородила б його минуле..." Ярема подав знак Чарнецькому: "Вислати гайдукiв за дверi". Здивований, але звиклий до послуху, пан Чарнецький виконав наказ. Тепер у свiтлицi не було стороннiх вух. - Ти знехтував виявленою до тебе милостю... Покинув мо? вiйсько. Мало того, взявся бунтувати мо?х хлопiв... Зна?ш, що тебе чека? паля? - одривчасто спитав Ярема, ближче пiдступаючи до Богуна. Бранець з гiднiстю вклонився. - Знаю, княже. Справжнiй во?н нiколи на лiжку не вмира?... А б'?ться вiн завше там, де йому велять його лицарська совiсть, честь i переконання. Ярема ?дко посмiхнувся. - Тво? лицарство могло б придатися тобi в iнших умовах... Ти цього не врахував. А тепер менi доводиться таке добро на палю садовити, воронам i гракам задарма вiддати. - Княжа ласка,зухвало повiв плечима бранець.У мене був дiд козак, i в нього завше була така приказка: "Краще гракам, нiж ворогам". - Твiй дiд дурень був,крiзь зуби процiдив Ярема. Пройшовся до вiкна i назад, до Богуна, немов збираючись з думками. Тепер в зелених очах князя свiтилася скрадлива ласкавiсть. - Ти заслужив палю. Але ти хоробрий во?н. А я люблю хоробрих во?нiв i поважаю мужнiсть, звiдки б вона не походила. Хiба нашiй матерi-ойчизнi не потрiбнi смiливi, вiдважнi во?ни-рицарi? Подумай. Ти мiг би покрити свiй важкий зухвалий злочин, заслужити милость короля й увiчнити сво? iм'я навiки. Шляхетський герб i слава покладуть основу для нового роду Богунiв... - Що ж я мушу для цього зробити? - нетерпляче перебив Богун. - Привезти нам голову зрадника Хмельницького. Нам голова - тобi булава... - Голова за булаву! - глузливий смiх козацький дзвiнким ляпасом хльоснув Яремi в обличчя.Мала плата, ясновельможний княже, за голову Хмельницького! Хмельницький хоче Укра?ну аж по Львiв... За таку голову не соромно вiддати цiле королiвство та ще й на придачу короля! Смертельно блiдим стало обличчя князя. Ярема довго безпомiчно ворушив губами, поки змiг, нарештi, вимовити: - На колiна, хлопе! - Стаю тiльки перед Богом, та й то по охотi,гордо вiдказав Богун, випростовуючись на весь зрiст, тодi як очi його горiли страшним вогнем жагучо? ненавистi. - На палю! - прошипiв Ярема, задихаючись вiд гнiву. - Гей, гайдуки! - гукнув Чарнецький, i одночасно блиснула його вихоплена шабля. Але рука полковника не встигла звести шаблю. З нелюдською силою Вогун схопив Чарнецького за зап'ясток: шабля вислизнула, пiдхоплена козацькою рукою. - Раз мати родила, раз i помирати! - одним стрибком козак опинився бiля грiзного Яреми. Блиснув кривий Яремин ятаган[13], подарунок татарського хана. Стукнули шаблi, викрешуючи першу iскру смертельного бою. Вiдбив Ярема перший Богунiв удар, бо й сам був звитяжний во?н у боях. А вже ззаду на Богуна набiгали вiрнi княжi гайдуки. - Берiть живим! - наказував Ярема. Та ще не вродився той, хто мiг би взяти Богуна в бою живим. ? ще в козака для князя про запас удар, вiд якого нi один у свiтi пан не вбережеться. Богун вимiрявся, змахнув шаблею, а потiм раптом, блискавично, на льоту, перехопив свою страшну зброю з право? руки до лiво? i, маючи тепер перед собою пiдставлене лiве плече князя, вдарив на нього з усi?ю силою сво?? козацько? ненавистi. - За тебе, Богдане! - вигукнув Богун. Захована пiд кунтушем[14] сталева сорочка князя на лiвому плечi залилася кров'ю. Ярема похитнувся. Охнув пан Чарнецький з гайдуками. - ?зус, Марiя! Захищайте князя! Знетямленi вiрнi гайдуки кинулися наослiп: захистити або вмерти. Та Богун не думав бiльше нападати. З незвичайною спритнiстю, мов вихор, крутнувся вiн, вiдбиваючи удари заслiплених страхом гайдукiв, пробив собi дорогу до вiкна, i коли в свiтлицi гримнули два пострiли - Чарнецького i Яреми - Богун уже був за вiкном, укритий вечiрнiм сутiнком. I пропав слiд козака. Обшукали в замку кожну п'ядь землi, всi сховища - пiшов, немов у воду. - Характерник! - тихо з жахом шепотiлись мiж себе гайдуки. Тi?? ж ночi, перед ранком, замкова сторожа випустила з замка сварливого, нетерплячого хорунжого[15] з двома гусарами. Ставний молодий хорунжий вимагав скорiше опустити звiдний мiст. - Гей, там! Швидше чухайтесь! Погоня! Напали на слiд Богуна! - i вихором проскочив по той бiк замкових валiв, збиваючи з нiг сторожу. Вихопившись ген аж за мiсто, молодий хорунжий обернувся на конi до замка. Глузлива посмiшка заграла на його смiливому обличчi. - До кращо? зустрiчi, пане Чарнецький? На ранок у замку знайшлося три трупи, недолiчилися трьох коней i двох конюхiв з двiрсько? челядi... Майже триста рокiв Укра?на була пiд владою Речi Посполито?. Ще в XIV ст. польська вояччина захопила Галичину, Захiдну Волинь i Пiвнiчну Буковину, а з середини XVI ст.майже всi iншi землi Укра?ни. Польськi пани вiдбирали в укра?нських селян лани, лiси, пасовиська, а ?х самих перетворювали на крiпакiв. Нашi волелюбнi предки не хотiли коритися загарбникам i часто повставали проти них зi збро?ю в руках. Найбiльшi козацько-селянськi повстання очолювали видатнi дiячi визвольного руху: гетьман Криштоф Косицький у 1591-1593 роках, сотник Северин Наливайко у 1595 роцi, гетьман Павлюк (Павло Бут) у 1637, Якiв Острянин (Остряниця) у 1638. Однак усi цi повстання були розгромленi, а ?х учасники - жорстоко покаранi. Тiльки визвольна вiйна всього укра?нського народу (1648-1654) пiд керiвництвом Богдана Хмельницького принесла перемогу. Перша битва, в якiй було розгромлене вороже вiйсько, вiдбулася на рiчцi Жовтi Води. В козацькому таборi, на Жовтих Водах, панувала незвичайна тиша. Не видно було людей, не чути гомону i крикiв, навiть конi не iржали. Козацьке вiйсько, розташоване чотирикутником, окопавшись валами i отаборене за сво?м звича?м возами, виставивши на валах гармати, стояло готове до бою. Богун з обозним[16] Чорнотою вдвох спостерiгали з високого дерева за походом польського вiйська. Усе йшло так, як передбачав Хмельницький. Стефан Потоцький[17], не пiдозрiваючи козацько? засiдки, вiв сво? вiйсько просто на козацький табiр. Ось воно вже пiдiйшло до рiчки Жовто?. Почало переправу на лiвий берег. Гарячий, молодий Чорнота хвилювався: - Тепер саме бити ?х. Нехай роздiляться на половинi...Богун пильно слiдкував за переправою. З подвiйною обережнiстю вимiрював вiн силу ворога. Хмельницького не було на обозi[18]. Вони обидва з Чорнотою порядкували вiйськом. Гетьман поспiшив учора до Днiпра, у Кам'яний Затон, назустрiч ре?стровим козакам[19], що, змушенi запроданцем Барабашем[20], пливли сюди пiд польськими знаменами на возз'?днання з Потоцьким. Хто зна?, може, там пролл?ться братня кров? Тодi боротьба затягнеться. Козацьку силу берегти треба... I Богун, який нiколи не знав мiри молодецькому завзяттю, розважно очiкував слушно? хвилини. - Ти дивись-бо, що там робиться? - понукував його раз у раз Чорнота.Бачиш, ляхи либонь назад повертають?.. - Бачу. Кiлька кiнних хоругов[21], що вже були перейшли на лiвий берег Жовто?, раптом повернули знову через рiчку, до правого берега. Виходило, що Потоцький якось довiдався про розставлену йому козацьку пастку. Тепер вiн вiдiйде назад i, звичайно, з'?дна?ться з головним коронним вiйськом. "Прикувати до табору", вирiшив Богун. - Доведеться нам, Iвасю, стати трiшечки на хвiст ляхам... Нехай пiдождуть батька[22],радився з Чорнотою. - Давно пора! -зрадiв Чорнота. I розiмкнувся козацький табiр. Ринула добiрна запорозька кiннота. З гуком, свистом, одним махом доскочила до польських хоругов. - Не шкодуйте шабель, молодцi! - злiтав попереду призовний поклик Богуна. - На загибель ляхам! - обiзвалися до нього лiс i поле. Обернулися чванливi пани. Панський гонор! У кожного шапка закосичена пером. Лють до хлопа порива? взятися за шаблю. - Смерть ребелi[23]. Першим кинувся наослiп пан Чарнецький, а за ним i все заслiплене вiд лютi панство кiнно вдарило на козакiв. Застогнала земля пiд кiнськими копитами обох сил - козацько? i пансько?. Мiцно зiйшлися вороги. Зразу рубнулися стiна на стiну, а потiм немов вихором усiх порозмiтало - один на один: пани ладнi були втопити в хлопськiй кровi свою лють; козаки шукали слави, перемоги й погибелi на панiв. - Га, сто дяблув[24]. Ти вже тут, головорiз! - кричав Чарнецький, пробиваючись до Богуна.Тепер я вже не випущу тебе з сво?х рук! - Мо? шанування пану. Прошу пiдождати трохи,глузував Богун.Ось я лише впораюся з панськими собаками i тодi до послуг пана! Чарнецькому так i не довелося зiйтися з Богуном. Не зважили пани козацького завзяття. Не в добрий час зустрiлися. Порозмiтала ?х козацька сила. Багато шляхти наложило головою. Недобитки кинулися врозтiч, через воду до правого берега. А за ними й пан Чарнецький, втiкаючи, згубив свою полковницьку з пером шапку в Жовтих Водах. Перемога пiдбадьорила козацтво. Проте Богун звелiв не переходити на правий берег. Там стояла вишикувана мiцна, загартована в боях пiхота з гарматами, прикрита по боках добiрними драгунськими й гусарськими[25] полками. - Нехай пани самi подумають, як ?м утiкати,розсудливо доводив Богун захопленому першим успiхом Чорнотi. Десь от-от мав надiйти козацький спiльник Тугай-Бей[26]. Та й сам Хмельницький - така була Богунова думка - повинен би повернутись не з порожнiми руками... Велику справу задумав Богдан! Тут не можна легковажити. I обережний Богун обмежився лише тим, що порадив Чорнотi пiдвести козацький табiр на нiч ближче до берега. Тепер польський обоз був скований на очах. Надходив вечiр. Коронне вiйсько Стефана Потоцького, розхолоджене невдалим бо?м на переправi, окопувалося на нiч. В козацькому таборi по-старому не було чути нi спiвiв, нi крикiв, не ви?жджали з табору охочi молодцi помiрятися з паном козацькою силою. Лише де-не-де обiзветься до сво?х козацький вартовий, i знову все затихне. Тихо здiймалася нiч над берегами... На ранок Стефан Потоцький зiбрав сво?х вiйськових порадникiв. Справи коронного вiйська виглядали вкрай погано: спереду, на висотi, стояли козаки; праворуч iшла рiчка Зелена, приплив Iнгульця, рiвнобiжна до Жовтих Вод; лiворуч простяглася глибока балка Княжi Байраки, крита непрохiдним лiсом, замкнена рiчкою Великим Омельком; скрiзь, праворуч i лiворуч, глибокi трясовини - багнища. Податися вбiк, щоб обiйти козацький табiр, неможливо. ?диний вихiд - назад. - Що ма?мо дiяти, панове? - питав сво?х порадникiв молодий Потоцький. - Подво?ти свою мужнiсть, вийти з табору i розбити хлопську наволоч,-пропонував пан Чарнецький, палаючи жадобою помсти за свiй вчорашнiй бiй на переправi. Пан комiсар Шемберг був iншо? думки: - Днiпром до нас поспiшають з рейтарами[27] ре?стровi козаки. Для чого легковажити? Моя думка - краще закрiпитися i чекати допомоги. Помiркованiсть пана Шемберга взяла верх. Збили мiцнiше вози. Поставили вартовi хоругви. А вся решта вiйська стала до роботи - виводили землянi вали. Значнi[28] пани скидали пишнi кунтушi i, закотивши рукава, для прикладу iншим, брались за лопати. Працювали безперервно до полудня. Пiд полудень на горизонтi знялась курява. За всiма прикметами сюди йшло вiйсько. Курява наближалася - росла надiя. - Пiдмога йде! Пiдмога? Згодом у курявi зачорнiла маса грiзно? велико? числом кiнноти. - Ми врятованi! - пани на радощах обнiмалися. - Тепер ми канчуками розженемо хлопську наволоч! - Хмельницького на палю! - З того лотра, Богуна, з живого здерти шкуру! Кiннота порiвнялася з коронним вiйськом, пiдкинула шапки вгору, збудила сво?м криком бойовим усю околицю... - На рани боськi! Цо то ?? Сподiвана допомога на очах всього здивованого панства поминула польський табiр i, не зупиняючись, вихром помчала до козацького обозу. - О зрадливi пси! - стогнав вiд лютi пан Чарнецький. Крик вiдчаю i прокляття звис над польським табором. - Зрада-а-а!!! Його заглушив козацький крик бойово? зустрiчi i братнього ?днання. - Слава-а-а!!! Хмельницький умовив ре?стрових козакiв перейти на сторону повстанського вiйська. Повернувшись, вiн схвалив дi? Богуна й дозволив йому зробити засiдку в Княжих Байраках на той випадок, якщо польське вiйсько буде розбите й почне вiдступати. За пропозицi?ю Хмельницького, вiйсько вирiшило надати Богуновi звання полковника. Другого дня бiй почався зранку. Зловiсне червоно займався схiд сонця... Бiлого дня стогнали в лiсi сичi. Тихо, оглядаючись на панiв, шепотiлися мiж себе польськi драгуни-укра?нцi. - Як же нам проти сво?х братiв iти... - Рука не пiдiйметься. Стефан Потоцький наказав виводити в поле полки. Виходили на праве крило грiзнi, в блискучих шоломах, у важких залiзних сорочках короннi гусари - надiя всього вiйська, ?х вiв, щоб перемогти або вмерти, пан Чарнецький. Понуро ставали на лiвому крилi драгуни пана Сап?ги. В центрi лаштувалися гармати i пiше вiйсько пана Шемберга. - Хлопи ще вiдчують нашу мiць! Молодий Потоцький ще не втратив вiри в свов щастя. Козацькi сурми грали до бою. Гримiв перед полками могутнiй голос Хмельницького. - Браття, славнi лицарi Низового вiйська Запорозького, i ви всi козаки, сини ?дино? матерi-Вкра?ни! Настав час нам мiцно стати за нашi козацькi вольностi! Пани вiдiбрали нашу волю, честь i вiру нашу православну[29], вiд батькiв нам заповiдану, гiрше лютих i невiрних басурманiв пiд ноги топчуть... Обернули нас на сво?х хлопiв! Випалили й понищили нашi мирнi оселi!... Невинна кров мордованих братiв горить на наших стягах! Стiйте смiло проти чванливо? лядсько? шляхти! Бийте ляхiв, як батьки вашi ?х били, нещадно! Пригадайте славу дiдiв ваших... Наливайка, Гуню[30]. Остряни-на! Вони кличуть вас... Вперед, до перемоги! Зашумiли козацькi знамена. Здригнулось поле. Грiзний гомiн бою прокотився з краю в край по всiй околицi. Тисячi мушкетiв вистрiлили воднораз, обволiкаючи небо й землю пороховим димом. Iшли вряд пiшi запорозькi куренi. Всi у сiрих свитках, у бiлих, на смерть одiтих сорочках, поголенi чуби. Iшли без вигукiв, щiльними рiвними рядами. Ударили польськi гармати. Колихнулася стiна панцерних гусарiв. - Не бендз? хлопам ласкi[31]! - крикнув пан Чарнецький. I панцернi лави рушили вперед: крiзь дим, пiд рев гармат, покотилася залiзна хвиля чимраз дужче й дужче. От-от набiжить, ударить i потрощить впрах козацькi куренi. Але проти не? вже гримiв Хмельницький: - Пiшi куренi, роздайсь! Вихопилася козацька кiннота - немов скеля обвалилася, приймаючи на себе лютий вал. - На Бога! - зблiд Стефан Потоцький. Панцернi гусари ударилися грудьми об скелю одномасно? козацько? кiнноти, зiткнулися на короткий час в гарячому двобо?, змiшалися i розлетiлись безладними табунами, вкриваючи поле сво?м трупом. Не встигли пригомлошенi пани опам'ятатися, як знову жах скував ?м руки i серця. Пiшi запорозькi куренi громили центр. Драгуни пана Сап?ги - укра?нцi - враз несподiвано вимкнулися з поля, метнулися праворуч i з радiсним покликом, що вiщував кiнець лядсько? неволi, по?дналися з козацькою кiннотою. Замовкли гармати. - Гей, пани! Лишайте штани та солiть п'яти, бо далеко вам буде тiкати! - глумилися запорожцi. Розбите польське вiйсько утiкало з поля. Недобитки знову замкнулися в таборi. Тодi перед польськими окопами почувся голос, що покрив собою клекiт битви. - Згода, панове поляки, згода! Не будемо даремно проливати кров! - Хмельницький пропонував замирення. Козакам лишаються гармати - польське вiйсько ма? вiльний вихiд. "Кориснiше нам зараз пристати на такi умови й вiдкупитися вiд безсумнiвно? загибелi, анiж полягти даремно i тим завдати шкоди цiлiй Жечi Посполитiй",умовляв пан Шемберг знавiснiлого вiд горя Стефана Потоцького, що рвався в бiй покрити смертю свiй пекучий сором. Потоцький мусив пiдкоритися. Польське вiйсько вiдходило, радiючи, що так дешево вiдкупилося. Козаки здаля випроводжали непроханих гостей, Хмельницький дивився, як виходили з табору останнi польськi хоругви, i обличчя його набрало зловiсного вигляду. - Даремно радi?те, панове? Буде з вами те, що ви зробили з Наливайком, Павликом, якi повiрили вашому слову[32]... - Якi дурнi хлопи!тiшився пан Шемберг.За кiльканадцять поганеньких гармат вони випустили цiле вiйсько й додержують свого слова... Хвала пану Богу! Ми ?м покажемо, як дiяти на вiйнi, коли в нас буде перевага. Через тиждень ми зловимо цього горлорiза Хмельницького з усiма його пiдручниками i, закутих, привеземо до Варшави разом з нашими гарматами... Уже три милi вiддаляли польське вiйсько вiд ганебного поля. Ось уже й Княжi Байраки. Пройти цей моторошний яр - i вiдступ буде забезпечений... Та недалеко втекли вони: вiдразу ж налетiла на них татарська кiннота. Польськi во?начальники сподiвалися вiдбитися вiд татар у Княжiй Балцi, але там ?х чекала засiдка. Польське вiйсько було розбито вщент. У бою загинув Стефан Потоцький. Усi, хто залишився живий, склали зброю i потрапили в полон до татар. 1648 рiк принiс повстанському вiйську ще двi перемоги: в травнi - пiд мiстом Корсунем, у вереснi - бiля рiчки Пилявки. Однак це був лише початок вiйни, яка тривала шiсть рокiв. У груднi 1650 року поляки напали на Краснинський замок, знищили його невеликий гарнiзон i пiшли в глиб Укра?ни з намiром знову пiдкорити ??. Вiнницький полковник Iван Богун вирiшив перетяти вороговi шлях; допомогу мав надiслати уманський полковник Глух. Вiнницький замок, хоч мав усi ознаки фортецi, проте не мiг витримати довго? облоги. Замковi вали в кiлькох мiсцях були напiвзруйнованi - ?х не встигли поновити. Мури теж подекуди свiтили пробитими дiрами. Та це не бiда: насипати вали, закласти в мурах дiри - козакам на нiч роботи. Небезпека крилася в тому, що ворог з усiх бокiв мав цiлком безпечнi i дуже зручнi пiдступи до замка. А монастир, навпаки - стояв на крутiй, високiй панiвнiй над мiстом горi; рiка Буг, що вигиналася тут лукою, захищала всi пiдступи. Що рiку навiть узимку можна буде використати як зручний захист, в цьому Богун не сумнiвався. I, нарештi, монастирськi мури нiчим не поступалися перед замковими мурами. Усi цi мiркування диктували Богуновi вибрати для свого захисту саме старий монастир, а не сумнiвний щодо оборони новозбудований, вiдкритий з усiх бокiв замок. Покликаний на раду пан-отець iгумен[33] не перечив, навiть обiцяв допомогти чим можна: - Роби, сину, так, як того вимагав справа i доручений тобi наш рiдний край. Нехай тебе Господь благословить. А я, грiшний раб Його свято? волi, заздалегiдь на все тебе благословляю...I поспiшив хутчiй у монастир пiдняти братiю на помiч Богуновi. Вечорiло. До монастиря втiкали звiдусiль тисячi людей - ченцi, мiщани, з околишнiх сiл селяни, що прочули про наближення польського вiйська. Люди юрмилися бiля брами, метушилися, кричали, вимагали пустити ?х сховатися за мурами. Помiж людьми бiгали, до хрипоти кричали Богуновi сотники, наводили лад. Богун звелiв пропустити жiнок з дiтьми. Решта, хто почував себе в силi, мали стати до роботи. Запалили смолоскипи, вогнища. I незабаром уся монастирська гора, на всiх схилах i особливо на схилах до рiчки, вкрилася людським мурашником. Задзвенiли лопати i заступи, добуваючи крiзь глибокий снiг i лiд промерзлу землю... Населення копало шанцi[34]. Богун розпорядився працювати на двi змiни: в коротких перервах люди грiлися, вiдпочивали бiля вогнищ i знову йшли, з подво?ною силою й завзяттям добували заступами мерзлу землю. На ранок монастир оперезався свiжими окопами й валами. Вiд Гаврика, що сидiв з сво?м роз'?здом пiд Сутисками, надходили заспокiйливi вiстi. Загiн пана во?води Ланцкоронського[35], побоюючись глибоких заметiв i лютого морозу, вичiкував у Сутисках Калиновського[36], що йшов вiд Шаргорода з усiм сво?м десятитисячним вiйськом. Богун ока не стулив за цiлу нiч - ходив уранцi по горi, давав останнi вказiвки, закiнчував укрiплення. Вал першо? лiнi? навколо монастирсько? гори готовий був зустрiти ворога. Друга лiнiя окопiв i валiв вивершувалася._ -_ Пан во?вода Ланцкоронський - гордий лицар, вiн не хоче йти на нас абияк. Йому цiкавiш буде нас застати за валами... Ну, ми йому зробимо ту честь! Богуновi жарти ширилися по всiй горi, з уст в уста передавалися. А з тих жартiв виростали з кожним разом усе вище й вище, неприступними спорудами вставали обороннi лiнi? окопiв i валiв. На дзвiницi й на мурах установлювалися гармати. Мiщанська дiтвора,чи то ?й зважати на якiсь там заборони? - висипала вранцi проти сонця, як завжди, на ковзанку. Дiти летiли з гори сторч головою, чiпляючись за ковзький лiд, котилися цiлими клубками вниз, до само? рiки. Богун, спостерiгаючи дитячi витiвки, заохочував i старших "грiтися на ковзанцi", а коли тi безпомiчно зривалися й летiли сторч разом з дiтьми,голосно смiявся. Згодом вiд рiки на гору простягнулася велика валка саней з дiжками, повними води. - А то нащо? - здивувався зацiкавлений Немира. - Ковзанку влашту?мо... Хлопцi свою, а ми свою, веселiше буде! Богунова вiдповiдь iнтригувала. Полковник на дитячий розум перейшов, чи що? Зацiкавлене поспiльство[37] стовпилося бiля валки. Богун зачерпнув цеберкою з дiжки води, зiйшов на вал i, хитро пiдморгнувши, мовляв, "ви тiльки дивiться", як лютий мороз вiдразу скував полите мiсце рiвним слизьким шаром льоду. Догадливе козацтво радiсно загомонiло. - Ану, панове-молодцi, на вали! - вмить кинулися козаки до дiжок з водою. - Ото буде ковзанка! - Сам пан польний гетьман Калиновський нам спасибi скаже! Вiдра цепом з рук в руки жваво полетiли на схили валiв. Поливанi без перерви схили поволi вкривалися рiвним, немов виточеним шаром блискучо? слизько? криги. Спорожненi дiжки раз у раз спускалися по воду. Захоплене витiвкою Богуна козацтво й незчулося, як облитi схили i вся гора монастирська заiскрились незабаром в слiпучому сяйвi неприступно? льодово? громади. Монастир скидався на грiзного лицаря, вбраного в казковий, зачарований панцир. Козацька замкова залога теж даремно не сидiла. Насипались вище замковi вали. На мурах, де всi мiщани звикли бачити старi гармати, з'явилися жерла нових гармат. I лише досвiдчене козацьке око могло здогадуватися про Богуновi хитрощi. Поспiльство й козаки готовi були вiрити, що ?х полковник не iнакше як "самого чорта осiдлав". То вiн несподiвано з'являвся в полi, опитував висланi роз'?зди, то раптом його бачили на замкових мурах - смiявся, жартував i давав накази,а, дивись, по хвилинi знову мчав назад, у монастир, поглянути на свою витiвку - i так весь день на конi. Увечерi Немира хотiв знати, чи будуть якi накази на нiч, розшукав полковника на рiчцi. Богун з трьома десятками козакiв псував дорогу через лiд, прорубував ополонки._ - Що вiн робить? Це вже тепер до замка он аж куди треба об'?жджати, а ляхiв однаково не спиниш цим... - Шкода, добре вкочена дорога! - голосно пожалкував Немира. - А ми другу накотимо,бадьоро пообiцяв Богун. Сотник не став далi втручатися. Видимо, полковник знову щось намислив, а де Богунова голова затi? що, там уже напевне сподiвайся дiла... Пiд час наступу польських вiйськ побитий ополонками лiд пiд вагою озбро?них, одягнутих у лати й панцирi вершникiв проломився, i багато гусар потопилося в рiчцi. Шляхетське вiйсько не могло взяти фортецю штурмом i змушене було одважитися на облогу, в зимовий час особливо тяжку. Козаки й селяни хоробро захищали фортецю, але сили були нерiвнi. Обложенi чекали допомоги вiд уманського полковника Йосипа Глуха. Облога затягнулася на невизначений час. Перший штурм пiсля замирення козаки вiдбили зовсiм легко. Гусари та угорська пiхота, скуштувавши кип'ячо? живицi, зразу ж вiдкотилися. На валах знову по-старому залунали козацькi дотепи. - А що, пани, погубили штани, ще й угорськi кабати! - Не ма?те як тепер до нас у гостi заглядати! Вiд спостережливого Богунового ока не сховалися цi очевиднi змiни в настро? i дiях ворога. Стало ясно: ворог утратив свiй вояцький дух. Тепер головне - розбити спокiй, тримати в постiйному напруженнi, i обезволене коронне вiйсько почне само собою розвалюватися. Богун вирiшив змiнити свою тактику: не давати Калиновському спокою нi вдень, нi вночi. - Немиро, добери-но менi сотню добрих молодцiв. По?демо вночi в гостi до ляхiв,наказав Немирi спорядити вилазку. Це була важка робота. Охочих зголосилося трохи не все козацтво. Немира довго бiдкався, вмовляв, наказував, поки добрав сотню - пiвтораста козакiв... Тихо, змiястою лiнi?ю, вислизнула сотня з окутаного темрявою монастиря. Уже близько пiвнiч. Скоро i мiсяць вигляне. Нечутно ступають козацькi конi, спускаючись униз до Бугу. Поприпадали до коней козаки. Не розiбрати польським вартовим: чи це ворог пiдкрада?ться, чи це заблукана худоба, вигнана з монастиря. Припавши до ши? свого коня, пильно вдивляючись у темряву ночi, вiв Богун свою добiрну сотню козакiв. Тихо хлюпотiла тала вода пiд копитами коней. Весна, ще тиждень-два ласкаве сонце погрi? землю, i прокинеться вона в зелених пишних шатах... - Стiй! Пароль! - заступив дорогу голос з темряви. - Замовчи, дурню! Хочеш мати вуха обрiзанi? - погрозливо вiдповiв по-польськи Богун. Жовнiр заспоко?вся. Так мiг вiдповiдати лише справжнiй пан. По хвилi занадто довiрлива сторожа впала пiд козацькими шаблями, не встигнувши промовити нi звуку. Сотня спустилася до Бугу, вийшла на лiд i незабаром пiд прикриттям туману без перешкод перехопилася на протилежний берег пiд самим польським табором. - Хто йде? Стiй! Пароль! - почулися знову стривоженi оклики. - Ого, та ?х тут до бiса! Глух iде до Богуна! - зухвало гукнув Богун, i в тiй хвилi вся козацька сотня блискавично налетiла на сполоханий шляхетський табiр. - Глух iде! Полк Глуха! - кричали заспанi наляканi жовнiри. Угорська пiхота зразу ж кинулася врозтiч. Безладна стрiлянина в темрявi не завдала шкоди козакам... Виплив з-за хмари мiсяць. Оглянув поле бойовища i зрадливо поплив над сполоханим польським табором. Оглянулися пани - мало козакiв! - щось не схоже на полк Глуха, пiзнали ворога по шаблi, панцир знайомий засвiтив при мiсяцi,i догадалися. - Богун! Богун! Утiка?! Ловiть його, харциза! - Зловиш куцого за хвiст! За мною, молодцi! - повернув Богун коня, а за ним i вся козацька сотня повернула до мурiв монастиря. Навперейми льодом мчали вже гусари пана ротмiстра Гул?вича. Зловити Богуна, як зайця, на льоду - така нагода не щодня трапля?ться. I пан Гулевич гнав свого коня щосили. За ним не вiдставали брацлавський пiдстолiй пан Ржевуський i хорунжий пан Рогальський. До ста чортiв, вони теж не з глини злiпленi i можуть при такiй нагодi показати себе не згiрш пана ротмiстра. - Стiй, лайдак! Стiй, харциз! - Пани летiли бiк у бiк, навзаводи з вiтром, перетинаючи дорогу Богуновi. - Забирай лiворуч, молодцi! Лiворуч! - крикнув Богун, остерiгаючи сво?х козакiв вiд ополонок. I в тiй хвилi пани побачили, як спiткнувся пiд ним кiнь. Крик близько? перемоги вихопився разом з грудей всiх трьох панiв. - Ага, попався, бестiя! - першим доскочив до Богуна i ударив держаком корогви пан Рогальський. Богун вирiвняв коня, скочив у бiк - i знову нещасливо: кiнь сiв на заднi ноги. Трiснула пiд вагою коня й вершника тонка, пiдмита талою водою крига, I не встиг Богун оглянутись, лише вода за ним зашумiла,опинився разом з конем в прорубанiй ополонцi. - Ага, харциз! Догодив нарештi сам собi! - пани з обережностi вiдскочили, пам'ятаючи сво? недавн? купання. Пущений на волю кiнь - йому до цього не звикати - вмить виринув, напружився, i легко, з дивовижною спритнiстю вибрався на твердий лiд, несучи на спинi свого вершника. - Спасибi, конику! - Богун кинувся лiворуч, навздогiн за козаками, але тут вiдразу налетiли i обскочили його кругом - цiлий рiй гусарiв. Два з них, одчайдушнi, скочили на плечi. Богун лише обтрусився, i гусари попадали, наче грушi... Мiцно стали козаки. Креснули вогню з сво?х шабель, раз-два, i вiдлетiла розтрощена панська шабля, а пан ротмiстр вiдкотився слiдом за Рогальським. Пан Ржевуський, бачачи свою бiду, дременув навтiкача. ...Богун з Голоблею тимчасом вправлялись з гусара­ми. Гаятись на рiчцi далi небезпечно. На помiч погромленим гусарам поспiшав новий загiн. - Додому, молодцi; I козацькi конi стрiлами понесли сво?х вершникiв. На другий день, вранцi, нiби нiчого й не сталося, пани побачили Богуна здоровим i веселим з козаками на валах. - А що, сподобалась наша лазня? - глузували задоволенi пани. - Дякую, панове! - смiючись, вiдповiдав Богун.Лазня непогана! Де ж то бачено, щоб у поганiй лазнi купалися такi пани, як пан во?вода Ланцкоронський? - Га, розбiйнику, чекай! От вiзьмемо твою вовчу нору, ще не так тебе скупа?мо! Польськi погрози i козацькi жарти жваво перелiтали з одного табору в другий. А щоб гiрше дошкулити козакам, гусари вивели i поставили перед валами вночi зловленого бранця. Закопали два стовпи. - Подивiться! Отак вам усiм, собакам, буде! - кричав пан Ржевуський, розлючений з нiчно? козацько? виправи. - Прощавайте; люди добрi! Прощавайте! - голосно прощався з козаками бранець.Повiсять мене вражi ляхи нi за нюх табаки. I коники мо? каренькi в Комаровi залишилися. Богун, що пильно дослухався до вигукiв бiдолахи козака, раптом радiсно гукнув: - Помiч iде! - Яка помiч? Звiдки? - дивуючись, озирався навколо Немира. - Хiба не чу?ш, бранець знак нам пода?. Каренькi коники - масть Глуха. Глух у Комаровi, а може, вже й пiд Вiнницею. - Гей, гей, помiч iде! - несподiвано озвався з монастирсько? дзвiницi вартовий.Цiлий полк iде... Аж два! - Помiч! Помiч! - потужною луною на тисячi голосiв прокотилось на валах. Незабаром з боку старого мiста, у полi, почулися частi пострiли. Обложенi богунцi з радiсним тюканням i свистом дивилися, як злякана пострiлами панська челядь почала втiкати вiд возiв i коней, залишаючи обоз напризволяще. Заметушилися гусари. Пiдштовхнули до шибеницi бранця, пiдсмикнули... - Пилявчики! Ваше дiло на Вiслi зависло[38]! - випроводжали ?х козацькi кулi. Богун уже сидiв на конi i лагодився виводити з монастиря сво? кiннi сотнi. [1] Iван Богун - один з видатних укра?нських полководцiв, активний учасник народно? вiйни проти пансько польського поневолення (1648-1654). [2] Ярема Вишневецький - укра?нський магнат; ще юнаком зрiкся православ'я i прийняв католицтво; пiд час народно-визвольно? вiйни жорстоко розправлявся з укра?нським населенням. У 1648 роцi втiк до Львова. [3] Лотр - розбiйник, злодiй, негiдник. [4] Жеч Посполита - самоназва Польщi. [5] Гiдра - дев'ятиголова змiя в грецькiй мiфологi?; вбити ?? не можна було, бо на мiсцi вiдсiчено? голови зразу ж виростала нова; тут: лайливе слово. [6] Максим Кривонiс (Перебийнiс) - полковник Запорозького вiйська; герой визвольно? вiйни укра?нського народу 1648-1654 рокiв, очолював козацькi загони. [7] Ойчизна - вiтчизна. [8] Сирiвець - тут: пасма (мотузки) з сиро? невичинено? шкiри. [9] Гайдуки - легкоозбро?нi во?ни, якi перебували на службi в угорських та польських помiщикiв у XVII - XIX ст. [10] Iнстинктивно - мимовiльно, несвiдомо. [11] Саркастично - в'?дливо-глузливо, ущипливо. [12] Нобiлiтацiя - перехiд у вищi кола суспiльства, "ошляхетчення". [13] Ятаган - холодна зброя, нагаду? шаблю чи кинжал, з увiгнутим лезом. [14] Кунтуш - верхнiй чоловiчий чи жiночий одяг. [15] Хорунжий - у Польщi та Литвi - особа, що очолю? вiйськовий пiдроздiл кiнноти (50-120 осiб). [16] Обозний - виборна службова особа, що обiймала одну з найвищих посад i вiдала органiзацi?ю вiйська та керувала артилерi?ю. [17] Стефан Потоцький - син великого польського во?начальника, коронного гетьмана Миколи Потоцького. [18] Обоз - укрiплений козацький табiр у степу. [19] Ре?стровi - козаки, записанi в державний ре?стр (список): вони одержували вiд короля невелику плату, одяг, зброю; ?хнi сiм'? звiльнялися вiд податкiв та панщини. [20] Iван Барабаш- прибiчник польсько? шляхти. [21] Хоругва, корогва - тут: вiйськовий пiдроздiл кiнноти (50- 120 чоловiк) у шляхетськiй Польщi XVI-XVII ст. [22] Тут ма?ться на увазi Богдан Хмельницький. [23] Ребеля - розбишака, поганець. [24] Польська лайка (сто чортiв). [25] Драгуни - важка кiннота; гусари - легка кiннота, що билася i пiшо. [26] Тугай-Бей - перекопський мурза (володар); за наказом кримського хана Iслам-Гiрея III очолював шiсть тисяч татарських кiннотникiв, якi брали участь у Жовтоводськiй та Корсунськiй битвах на сторонi укра?нського вiйська. [27] Рейтари - найманi кiннотники, озбро?нi вогнепальною та холодною збро?ю. [28] Значнi - вельможнi, благороднi. [29] Польськi володарi намагалися повернути укра?нцiв у католицьку вiру, щоб ще надiйнiше поневолити ?х. [30] Дмитро Гуня - один з керiвникiв козацько-селянського повстання проти польско? шляхти; брав участь у повстаннях Павлика та Остряницi. [31] Не буде хлопам милостi! [32] Наливайковi, а згодом Павликовi польськi во?начальники обiцяли помилування, якщо вони здадуться добровiльно, а потiм пiсля страшних тортур скарали ?х нагорло. [33] Iгумен - управитель або помiчник управителя монастиря. [34] Шанцi - окопи, землянi укрiплення. [35] Ланцкоронський - польський во?вода, магнат. [36] Калиновський - польський вiйськовий дiяч, великий магнат. Пiд час визвольно? вiйни очолював польськi вiйська, що воювали проти полкiв Богдана Хмельницького. [37] Поспiльство - селяни. [38] Вiсла - рiчка в Польщi. Козаки натякають на поразку полякiв у Пилявськiй битвi й погрожують загнати ?х аж за Вiслу. ===================================================================== Наталена Королева. Скитський скарб Як створений був порох земний, а водам закреслено межi ?хнi, вказав Передвiчний схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийi що з золота вироста? недоля людська. Узи та?мнi золото зi злом в'яжуть. Все-бо, чого бажання несите собi прагне, золото в собi втiля?. Як затвердiли ж гори земнi, а рiки потекли рiчищами сво?ми, накрив Передвiчний одну з тих схованок та?мних "Чорним ставком"[1], що ? колискою громiв. Другу ж пiд блакитною гладиною Бористена вкрив. I сторожу поставив: на Чорному ставку - громи-блискавки, на Бористенi - Ларту-дiву, доньку Бористенову. Могутнiша-бо за громи була краса Ларти-дiви, скарбом, принаднiшим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню - по iншому скарбовi i не тужитиме. Тiльки ж що рiд людський ще не намножився на юнiй землi, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна. I жила Ларта-дiва безжурним iснуванням стихiйно? iстоти, що природу тваринну, образ людський i iскру Божську в собi ма?. З роси намиста Ларта низала, в iмлу вранiшню, як в шати, одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пелiканiв[2], несить бабу-птицю полошила: - Вара, ненажерливi! Всiх рибок менi виловити! Радi б i рiчку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! - Та й кличе рибок, мов господиня куряток: - Малi, малi, маленькi! Мо?, мо? дрiбненькi! I скоком прудким у Днiпро порина?. Тiльки круги широкi на поверхнi лишивши. Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойда?ться. На рiвному плесi навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усмiха?ться. А в небi - орел Днiпровий ширя?. Не страшний вiн нi мевам-красуням, нi лебедям-княжичам водним, нi пелiканам незугарним. Але ж ма? те птаство дiток-потяток! I плеще в долонi Ларта. Голосним вигуком - мов стрiлою - у небо мече. А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спуска?ться. В блакитi нерухомо завмер. I раптом з ясного неба свiтляною кулею-блискавкою на землю паде. Iскрами фiаловими сипнув. Метнув полум'ям слiпучим високо. I золотом-вогнем розлився. Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась - мужа величного перед собою узрiла. З чола волосся - як мед темно-золотий - в кучерях на рамена сплива?, з бородою кучерявою мiша?ться. Очi - сонцями сяють. У руках - мов жмут гадiв вогненних - блискавки трима?. У нiг - орел клекотом попереджа?: - Несмертельний це, що громами володi?! I вклонилась Громовладному донька Бористенова: - Перуновi ясному - слава! В серцi ж не страх, пошану безмiрну вiдчула. А крiзь не? - як вогонь крiзь завiсу, iнше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радiсне... Вiк би на Громовладного дивилася! Нiкуди вiд нього не вiдiйшла б!.. Не умi? назвати почуття свого Ларта-дiва. Не зазнала-бо досi кохання. Дрiмало в серцi ??, у пуп'янок стулене. Як лотос рожевий[3] у заводях рiдних пiд водою дрiма?, доки мiсяшний промiнь його на поверхню не вивабить, поцiлунком на квiтку не перетворить... Хвилi Днiпровi шумом-пiною закипiли, володаря Бористена пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло сво? перед ясним Бiл-богом схиля?, русалки-руслянки весняним вiнком берег заквiтчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою сво?ю осяяла. Лель-юнак колiна схилив, на жоломi? солодкоспiвнiй приграва?. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промiнням увiнчаного, вигляда?. Аж очi скошу? - диву?ться... Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у поклонi хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостевi кличе. А гiсть ясний свiтлим обличчям всмiха?ться, слово ласкаве мовить: - Знайшла ласку в очах мо?х Ларта-дiва красуня. Чув я про не? вiд фойбоса-сина, що цю Кра?ну лебедiв вiдвiду?. I не перебiльшив хвали - звича?м поетiв - Фойбос. Гiдна стати дружиною Зевсовою Бористенiда! Гучне весiлля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось. I розпочався рiд людський на берегах Бористенських. Вiд Таргiтаоса, сина Ларти Бористенiди та Зевса Олiмпiйця почався вiн. Тро? синiв - Лiпоксе?са, Арпоксе?са та Колоксе?са скитiв-лукострiльцiв мав Таргiтаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Лiпоксе?с же, Арпоксе?с та Колоксе?с вiд матерiв мавок та руслянок-русалок рiд людський по землi тiй розмножили. Тому до пiснi, танку, мистецтва рiд цей здiбний: вiд русалок-матерiв хист цей перейняли. Що ж, не доньки, а сини у прапредкiв бористенського люду народжувалися,- завжди бiльше в краях тих юнакiв, як дiвчат. I чужинок дружин приводять вони до оселi сво??. Понеже зiстарiлась Мати Земля й перевiвся на нiй рiд мавок та русалок - першостворених дiтей Землi. Змiнилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змiнилась i сама стихiйна iстота, поземською дружиною, матiр'ю ставши. Переквiтли весняними квiтами iгри дiвоцькi. Не боронить бiльш вiд пелiканiв Ларта дрiбних рибок... Годi з мевами-подружками смiх перлистий у хвилi Днiпровi сипати... Забутi i лебедi, княжичi воднi. День по дню, рiк по року табунами степових торпанiв летять-тiкають. Людським звича?м - людиною ставши,- зiстарилась Ларта... Вирiс Таргiтаос ??. Сам уже синiв-недолiткiв ма?. I пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство сво? i юнiсть свою згадуючи... Ще для сина Таргiтаоса, щоб його навчати,- перейняла Ларта вiд фойбоса срiбнолукого, лукострiльця преславного, як лук тугий напинати, стрiли робити. Вмi? й торпанiв степових об'?здити, кобилиць-торпанок до?ти, кiз, овець приручати. Сир з молока згуслого вiдтискувати вмi?. Шкiри звiрячi чинбарить. Руно овече пряде. А що матiр'ю роду смертельного стала,- вiвтарi богам ставити почала, офiри на них - i запальнi, i в пахощах,- приносити, дiтям-внукам щастя-долi прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не лiть-бо мужевi, як жiнцi, з дiтьми коло ватри хатньо? перебувати. Свiтом керу? з Олiмпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла свiтом володiти. I турботи його - не жiночий, хатнiй клопiт. Тож i як би в оселi лишився? Але не почува? себе покинутою Ларта. Вона - жiнка! Тож i доля ?? вiдмiнна вiд долi мужiв... Глибокою, ясною пошаною - як вода глибока прозорою,- стало палке кохання. I пливуть Лартинi днi, як хвилi Бористена, що ще не зна? порогiв: рiвно та тихо, спокiйно... Нiжнiсть солодко - трохи сумно,- сповню? вщерть серце Бористенiди. Тож-бо ? щастя людське теплий попiл перегорiлого кохання. I не жалi? минулого iснування стихiйно? iстоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну, людську й божську мала... Нових друзiв-приятелiв нинi Ларта-бабуня ма?: до амфор, до глекiв, випалених з глини, всмiха?ться. Вони-бо помагають щоденнi турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетенi. До жорен ласкаво рукою доторка?ться, радi? корiнню надбаному, м'ясу в'яленому, рибi сушенiй. - Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпiтиме й холоду! - по шкiрах пухнатих, прикривках вовняних огляда?ться. Тiльки ж кортить Лартi щось ще бiльше родинi дати... Але що?.. А з долини - вiд рiчки - спiв солов'?ний луна?, смiх та пiснi русалок, що танки при мiсяцi виводять. I раптом вiджила в Лартинiй пам'ятi давнина - коли й сама вона рiчною дiвою була, скарб та?мний сторожила. - Золото дам дiтям роду свого! - раптом полум'ям з серця вибухло. Що недоля людська, в золотi вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землi... ? лише дiтки-внучатка. Тож i вiд кого ?м кривда може прийти! I знайомими ходами пiдземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але зна? його: не збочить пiтьмою теплою, срiблом пiдземних струмочкiв гаптованою... От i кiстяки тих звiрят незугарних, великих, що в часи давновiкi жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час ?хнiй прийшов... - Все-бо_ земне ? землею! - притаку? Ларта головою посивiлою. I раптом знерухомiла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу свiтла сяйливого, що лоно земне осяяло. - Це - вогонь, що у серцi земному пала?! - думкою Лартиною лише. - I, як серце тепле тваринi, да? дихання життя землi... Ой, як добре дати це дiтям мо?м!.. А золото ся?... червонавими вогниками миготить - немов кров'ю побризкане, по новiй кровi тужить. I зненацька не знаний досi голос озвався в Лартиному серцi: - Все - сво?м! Тiльки сво?м! Нiкому, нiчого: нi крихти! Гладить золото Ларта, вiдблисками його не натiшиться. Дрiбний пiсок золотий пересипа? й смi?ться до нього... - Швидше, набрати! Щоб i там - на поверхнi земськiй - при собi його мати, красою-сяйвом його тiшитися... Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,- змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. I до вовчо? ями глибоко? сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, iмшеддю вкритими, привалила. Скiнчила працю, коли ранок яснi очi уже розплющив, свiтовi новим днем усмiхнувся. А перед Лартою Бористенстарець - як нiч, темний,- сто?ть, руки ламле, головою сивою хита?: - Доню бiдна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама - ох, сама пеню-недолю дiтям сво?м з-пiд землi винесла, вовчою ямою на шляху ?хньому кинула!.. Вiчно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий.- багатий! - манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме... Доню ж ти, доню моя!.. Кинулась Ларта, щоб на батькiвських грудях помочi-ради шукати. Таж забула: бiльш вона не рiчна дiва-русалка, а поземська iстота - жiнка i мати. I розбилась об водяну гладину, праматiр Ларти... На бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши... З хвиль же - скелi вийшли, над водою зiп'ялись, Днiпро стiною кам'яною - порогами - перегородивши, щоб скарбiв зловiсних путь навiки замкнути, вiд ока та рук людських скрити. I плаче Днiпро-Бористен, батько старий, плачем великим рида?, тризну по Лартi-доньцi на перехрестях водних порогiв правлячи, долю нащадкiв далеких сльозами скроплюючи, "водою явленою" вiд лиха-бiди надуманого, нагаданого й негаданого, вiтром навiяного, долею розвiяного вражого й княжого наговором крiпким боронячи... Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на свiтло денне. В руки людськi потрапив. I так заслiпив, що за милiсть безсмертних його мають. Мовляв: З неба, на щастя ?хн? упав!.. [1] Пiренейська легенда. [2] На Днiпрi було давнiш сила лебедiв i пелiканi! [3] Нiбито за давнiх часiв о деяких мiсцях на Днiпрi росли рожевi лотоси подiбнi до iндських. ===================================================================== Микола Костомаров. Книги битiя укра?нського народу Микола Костомаров (1817-1885) - укра?нський iсторик, письменник, публiцист, один iз засновникiв Кирило-Мефодi?вського братства. "Книги Битiя..." - один з найяскравiших документiв укра?нсько? думки XIX ст., задуманi i написанi як програма Кирило-Мефодi?вського братства, став сво?рiдним Манiфестом вiдродженого в XIX ст. укра?нства. Твiр знайдений в 1917 р. в жандармських архiвах Петрограда. Вперше опублiкований у 1921 р. в журналi "Наше минуле", звiдки його в 1921 р. передрукував Михайло Возняк у сво?й книзi "Кирило-Мефодi?вське Братство". * * * 1. Бог создав свiт: небо i землю, i населив усякими тварями, i поставив над усею твар'ю чоловiка, i казав йому плодитися i множитися, i постановив, щоб род чоловiчеський подiлився на колiна i племена, а кожному колiновi i племену даровав край жити, щоб кожне колiно i кожне племено шукало Бога, котрий од чоловiка недалеко, i поклонялись би Йому всi люди, i вiровали в Його, i любили б Його, i були й усi щасливi. 2. Але род чоловiчий забув Бога i оддався дияволу, а кожне племено вимислило собi богiв, а в кожному племенi народи повидумувала собi богiв, i стали за тих богiв биться, i почала земля поливатиси кров'ю i усiватися попелом i костями, i на всiм свiтi сталось горе, i бiднота, i хороба, i нещастя, i незгода. 3. I так покарав людей справедливий Господь потом, войнами, мором i найгiрше неволею. 4. Бо ?дин ?сть Бог iстиний i ?дин вiн цар над родом чоловiчим, люди, як поробили собi багато богiв, то з тим укупi поробили багато царiв, бо як у кожному кутку був свiй бог, так у кожному кутку став свiй цар, i стали люди биться за сво?х царiв, i пуще стала земля поливатися кров'ю i усiватися попелом i костями, i умножились на всiм свiтi горе, бiднота i хороба, i нещастя, i незгода. 5. Нема другого Бога, тiльки один Бог, що живе високо на небi, iже вездi сий Духом святим сво?м, i хоч люди поробили богiв в постатi звiринiй i чоловiчiй со страстями i похотями, а то не боги, а то страстi i похотi, а привив над людьми отець страстей i похотей, чоловiко-убийця диявол. 6. Нема? другого царя, тiльки один Цар Небесний Утiшитель, хоч люди i поробили собi царiв в постатi сво?х братiв - людей, со страстями i похотями, а то не були царi правдивi, бо цар ?сть то такий, ще прр вить над усiма, повинен бути розумнiший i найсправедливiшiй над усiх, а розумнiший i найсправедливiший ?сть Бог, а тi царi - со страстями i похотями, а правив над людьми отець страстей i похотей, чоловiкоубивця диявол. 7. I тi царi лукавi побрали з людей таких, що були сильнiшi, aбо ?м нужнiшi, i назвали ?х панами, а других людей поробили ?х невольниками, i умножились на землi горе, бiднота i хороба, i нещастя, i незгода. 8. Два народи на свiтi були дотепнiшi: ?вре? i Греки. 9. ?вре?в сам Господь вибрав i послав до ?х Мо?сея, i постановив ?м Мо?сей закон, що приняв од Бога на горi Синайськiй i постановив, щоб усi були рiвнi, щоб не було царя мiж ними, а знали б одного царя Бога небесного, а порядок давали б суддi, котрих народ вибирав голосами. 10. Але ?вре? вибрали собi царя, не слухаючи старця святого Саму?ла, i Бог тодi ж показав ?м, що вони не гаразд зробили, бо хоч Давид був луччий з усiх царей на свiтi, однак його Бог попустив у грiх, що вiн одняв у сосiда жiнку: се ж так було, аби люди зрозумiли, що хоч який добрий чоловiк буде, а як стане самодержавно пановати, то зледащi?. I Соломона, мудрiшого з усiх людей, Бог попустив у саме велике кепство - iдолопоклонство, аби люди зрозумiли, що хоч який буде розумний, а як стане самодержавно пановати, то одурi?. 11. Бо хто скаже сам на себе: "Я луччий од усiх i розумнiший над всiх, усi мусять коритися менi i за пана мене уважати, i робить те, що я здумаю" - той согрiша? первородним грiхом, которий погубив Адама, коли вiн, слухаючи диявола, захотiв порiвнятися з Богом i здурiв, - той навiть подобиться самому дияволу, котрий хотiв стать в рiвню з Богом i упав у пекло. 12. ?дин бо ?сть Бог i ?дин вiн Цар, Господь неба i землi. 13. Тим i ?вре?, як поробили собi царiв i забули ?диного Царя небесного, зараз одпали i од iстинного Бога i почали кланятися Ваалу i Дагону. 14. I покарав ?х Господь: пропало i царство ?х, i всiх забрали у полон Халде?. 15. А Греки сказали: "Не хочемо царя, хочемо бути вiльнi i рiвнi". 16. I стали Греки просвiтленнi над усi народи, i пiшли од них науки i скуства i умисли, що тепер ма?мо. А се сталось за тим, що не було у них царей. 17. Але Греки не дiзнались правдиво? свободи, бо хоч одрiклись царей земних, та не знали Царя Небесного i вимишляли собi богiв, i так царей у ?х не було, а боги були, тим вони в половину стали такими, якими були б, коли б у них не було богiв i знали б небесного Бога. Бо хоч вони багато говорили про свободу, а свободнi були не всi, а тiльки одна частка народа, прочi ж були невольниками, i так царiв не було, а панство було: а то все рiвно, як би у ?х було багато царiв. 18. I покарав ?х Господь: бились вони мiж собою, i попали в неволю iспершу пiд Македонян, а друге до Римлян. I так покарав Господь род чоловiчеський: що найбiльша часть його, сама просвiщенна, попалась в неволю до римських панiв, а потiм до римського iмператора. 19. I став римський iмператор царем над народами i сам себе нарiк богом. 20. Тогдi возрадувався диявол i все пекло з ним. I сказали в пеклi: от тепер уже наше царство; чоловiк далеко одступив од Бога, коли один нарiк себе i царем i богом вкупi. 21. Але в той час змилувався Господь Отець небесний над родом чоловiчим i послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, царя i пана. 22. I прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям iстину, щоб тая iстина свободила род чоловiчий. 23. I навчав Христос, що всi люди братiя i ближнi, всi повиннi любить попереду Бога, потiм один другого, i тому буде найбiльшая шана од Бога, хто душу свою положить за друга своя. А хто перший мiж людьми хоче бути, повинен бути всiм слугою. 24. I сам на собi приклад показав: був розумнiший i справедливiший з людей, стало буть, цар i пан, а явився не в постатi земного царя i пана, а народився в яслах, жив у бiдностi, набрав ученикiв не з панського роду, не з учених фiлозофiв, а з простих рибалок. 25. I став народ прозрiвать iстину: i злякалися фiлозофи i люди iмператора римського, що iстина бере верх, а за iстиною буде свобода i тодi вже не так легко буде дурить i мучить людей. 26. I засудили на смерть Iсуса Христа, Бога, царя i пана; i претерпiв Iсус Христос оплеванiя, заушенiя, бi?нiя, крест i погребенi? за свободу роду чоловiчого, тим, що не хотiли прийняти його за царя i пана, бо мали другого царя - кесаря, що сам себе нарiк богом i пив кров людськую. 27. А Христос-цар свою кров пролив за свободу рода чоловiчого i оставив на вiки кров свою для питанiя вiрним. I воскрес Христос в третiй день, i став царем неба i землi. 28. Ученики його, бiднi рибалки, розiйшлись по свiту i проповiдували iстину i свободу. 29. I тi, що приймали слово ?х, стали братами мiж собою - чи були преж того панами, або невольниками, фiлозофами, або невченими, усi стали свободними кров'ю Христовою, котру зарiвно приймали, i просвiщенними свiтом правди. 30. I жили християни братством, усе у них було общественне, i були у них вибранi старшини, i тi старшини були усiм слугами, бо Господь так сказав: "Хто хоче першим бути, повинен бути всiм слугою". 31. Тогдi iмператори римськi? i пани, i чиновнi люди, i вся челядь ?х, i фiлозофи пiднялись на християнство i хотiли викорiнити Христову вiру, i гибли християни, ?х i топили, i вiшали, i в чвертi рубали, i пекли, i залiзними гребiнками скребли, i iнi тьмочисленнi? муки ?м чинили. 32. А вiра Христова не уменшалась, а чим гiрше кесарi i пани лютували, тим бiльше було вiрующих. 33. Тодi iмператори з панами змовились i сказали помiж собою: "Уже нам не викоренити християнства: пiднiмемось на хитрощi, приймемо ?? (вiру Христову) самi, перевернемо ученi? Христово так, щоб нам добре було, та й обдурiмо народ". 34. I почали царi приймати християнство, i кажуть: "От, бачите можна бути i християнином i царем вкупi". 35. I пани приймали християнство, i казали: "От бачите, можна бути i християнином i паном вкупi". 36. А того не уважали, що мало сього, що тiльки назваться. Бо сказано: не всяк глаголяй мi Господи, Господи! внiдеть в царство небесно?, но творяй волю Отца Моего, iже ?сть на небесiх. 37. I пiддурили архи?ре?в i попiв, i фiлозофiв, а тi i кажуть: "Iстинно так воно ?сть, ажеж i Христос сказав: воздадите кесарево кесаревi, а Божi? Боговi", а Апостол говорить: "Всякая власть од Бога". Так уже Господь установив, щоб однi були панами i багатими, а другi були нищими i невольниками. 38. А казали вони неправду: хоч Христос сказав: воздадiте кесарево кесаревi, а се тим, що Христос не хотiв, щоб були бунти та незгода, а хотiв, щоб мирно i люб'язно розiйшлась вiра i свобода, бо коли християнин буде воздавать нехристиянському кесаревi кесарево - платить податок, сповнять закон, то кесар, принявши вiру, повинен одрiктись свого кесарства, бо вiн тодi, будучи першим, повинен бути всiм слугою, i тодi б не було кесаря, а був би ?дин цар - Господь Iсус Христос. 39. I хоча Апостол сказав: "Всяка власть од Бога", а не ?сть воно те, щоб кожний, що захватив власть, був сам од Бога. Уряд i порядок i правленiе повиннi бути на землi: так Бог постановив, i ?сть то власть, i власть та од Бога, але урядник i правитель повиннi пiдлягать закону i сонмищу, бо i Христос повелiва? судиться перед сонмищем, i так як урядник i правитель - першi, то вони повиннi бути слугами, i недосто?ть ?м робить те, що задума?ться, а те, що постановлене, i недосто?ть ?м величаться та помпою очi одводити, а досто?ть ?м жити просто i працювати для общества пильно, бо власть ?х од Бога, а самi вони грiшнi люди i самi послiднiшi, бо всiм слуги. 40. А сьому ще гiрша неправда: буцiм установлено од Бога, щоб однi пановали i багатились, а другi були у неволi i нищi, бо не було б сього, скоро б поприймали щире ?вангелi?: пани повиннi свободити сво?х невольникiв i зробиться ?м братами, а багатi повиннi надiляти нищих, i нищi стали б также багатi; як би була на свiтi любов християнська в сердцях, то так було б: бо хто любить кого, той хоче, щоб тому було так же хороше, як йому. 41. I тi, що так казали i тепер кажуть i переверчують Христово слово, тi оддають одвiт в день судний. Вони скажуть суддi: "Господи! Не в тво? ми iм'я пророчествовахом", а суддя скаже ?м: "Не вiм вас". 42. Таким викладом зiпсували царi, пани та вченi свободу християнську. 43. Благодать дана всiм язикам, а спершу колiну Яфетову, бо Симово через жидiв отвергнуло Христа. I перейшла благодать до племен грецького, романського, нiмецького, слав'янського. 44. I Греки прийнявши благодать, покаляли ??, бо вони прийняли нову вiру i не зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили при собi i iмператорство, i панство, i пиху царськую, i неволю, i покарав ?х Господь; чахло грецьке царство тисячу рокiв, зчахло зовсiм i попало до Туркiв. 45. Романське племено - Влохи, Французи, Гiшпани - прийняло благодать, i стали народи увiходить у силу i у нову жизнь, i просвiщеннiсть, i благословив ?х Господь, бо лучче вони прийняли св. вiру, нiж Греки, одначе не зовсiм зовлеклись ветхого чоловiка со страстями i похотями, оставили i королей i панство i вимислили голову християнства - папу -, i той папа видумав, що вiн ма? власть над усiм свiтом християнським, нiхто не повинен судити його, а що вiн здума?, те буде гарно. 46. I племено нiмецьке - народи нiмецькi, прийняли благодать i стали увiходить у пущу силу i жизнь нову i просвiщеннiсть, i благословив його Господь, бо вони ще лучче прийняли вiру нiж Греки i Романцi, i з'явивсь у них Лютер, которий почав учити, що повинно християнам жити так, як жили до того часу, коли поприймали i попереверчували ученi? Христово царi i пани, i щоб не було неподсудимого голови над Церквою християнською - пани, ?сть бо ?дян глава всiм - Христос. Але i Нiмцi не зовлеклися ветхого чоловiка, бо зоставили у себе i королiв i панiв, i ще гiрше дозволили замiсть папи i епископiв орудувать Церквою Христовою королям i панам. 47. I сталась послiдняя лесть гiрша першо?, бо не тiльки у нiмцiв королi, але й у других землях взяли верх над всiм i, щоб удержати народ у ярмi, поробили iдолiв, одвертали людей од Христа i казали кланятися iдолам i битися за них. Бо то все рiвно, що iдоли: хоча французи були хрещенi, одначе менш шанували Христа, нiж честь нацiональну, але такого iдола ?м зроблено, а Англичане кланялись золоту i мамонi, а другi народи так же сво?м iдолам, i посилали ?х королi i пани на зарiз за шматок землi, за табак, за чай, за вино, - i табак, i чай, i вино стали у них богами, бо речено: "Iде же сокровище ваше, там серце ваше". Серце християнина з Iисусом Христом, а серце iдолопоклонникове з сво?м iдолом. I стало, як каже апостол, ?х богом чрево. 48. I вимислили одщепенцi нового бога, сильнiшою над усiх боженят, а той бог називався по французьки егоiзм, або iнтерес. 49. I фiлозофи почали кричати, що то кепство - вiровати в Сина Божого, що нема? нi пекла, нi раю, i щоб усi поклонялись его?зiм або iнтересовi. 50. А до всього того довели королi та пани; i завершилася мiра ?х плюгавства; праведний Господь послав свiй меч обоюдоострий на рiд прелюбодiйний; збунтовались Французи i сказали: "Не хочем, щоб були в нас королi та пани, а хочем бути рiвнi, вiльнi". 51. Але тому не можна було статися, бо тiльки там свобода, гдi Дух Христов, а Дух Божий уже перед тим вигнали з Францевщини королi та маркизи, та фiлозофи. 52. I Французи короля свого забили, панiв прогнали, а самi почалися рiзати i дорiзались до того, що пiшли у гiршую неволю. 53. Бо на ?х Господь хотiв показать усiм язикам, що нема свободи без Христово? вiри. 54. I з то? пори племена романське i нiмецьке турбуються i королiв i панство вернули, i про свободу кричать i нема? в ?х свободи, бо нема свободи без вiри. 55. А племено слав'янське, то найменший брат у сем'? Яфетово?. 56. Трапля?ться, що менший брат любить дужче отця, одначе получа? долю меншу проти старших братiв, а потiм, як брати старшi сво? потратять, а менший збереже сво?, то i старiших вируча?. 57. Племено слав'янське ще до принятiя вiри не имiло анi царей, анi панiв i всi були рiвнi, i не було у них iдолiв, i кланялись слав'яни одному Богу Вседержителю, ще його й не знаючи. 58. Як уже просвiтились старiшi брати Греки, Романцi, Нiмцi, тодi Господь i до менших братiв Слав'ян послав двох братiв Констянтина i Мефодiя, i духом святим покрив ?х Господь, i переложили вони на слав'янську мову святое письмо i одправовать службу Божую постановили на тiй же мовi, якою всi говорили посполу, а сего не було нi в Романцiв, нi в Нiмцiв, бо там по латинськи службу одправляли, так що Романцi мало, а Нiмцi овсi не второпали, що ?м читано було. 59. I скоро Слав'яни приймовали вiру Христову так, як нi один народ не приймовав. 60. Але було два лиха у Слав'ян: одно - незгода мiж собою, а друге те, що вони, як меншi брати, усе переймали од старших, чи до дiла, чи не до дiла, не бачучи того, що у ?х сво? було лучче, нiж братiвське. 61. I поприймали Слав'яни од Нiмцiв королiв i князiв, i бояр, i панiв, а преж того королi були в iх вибранi урядники i не чванились перед народом, а обiдали з самим простим чоловiком зарiвно, i самi землю орали, а то вже у ?х стала пиха, i помпа, i гвардiя i двор. 62. I панiв у Слав'ян не було, а були старшини, хто старiший лiтами i до того розумнiший, того на радi слухають, а то вже стали пани, а у ?х невольники. 63. I покарав Господь Слав'янське племено гiрше, нiж другi? племена; бо сам Господь сказав: "Кому дано бiльше, з того бiльше i зищеться". I попадали Слав'яни в неволю до чужих: Чехи i Полабцi до Нiмцiв, Серби i Болгари до Грекiв i до Турок, Москаль до Татар. 64. I здавалось: от згине i племено слав'янське, бо тi Слав'яни, що жили около Лаби i Помор'я балтицького, тi пропали, так, що i слiду ?х не осталось. 65. Але не до кiнця прогнiвився Господь на племено слав'янське, бо Господь постановив так, щоб над сим племенем збулось писанi?: камень, його же не брегоша зиждущi?, той бисть во главу угла. 66. По многих лiтах стало в Слав'янщинi три неподлеглих царства: Польща, Литва i Московщина. 67. Польша була з Полякiв, i кричали Поляки: "У нас свобода i рiвнiсть!" Але поробили панство, i одурiв народ польський, бо простий люд попав у неволю, саму гiршу, яка денебудь була на свiтi, i пани без жадного закону вiшали i вбивали сво?х невольникiв. 68. Московщина була з Москалiв, i була у ?х велика Рiч Посполита Новгородська, вiльна i рiвна, хоч не без панства, i пропав Новгород за те, що i там завелось панство, i цар московський взяв верх над усiми москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, i ноги цiловав хановi татарському бусурману, щоб допомiг йому держати в неволi неключимiй народ московський християнський. 69. I одурiв народ московський i попав в iдолопоклонство, бо царя сво?го нарiк богом, i усе, що цар скаже, те уважав за добре, так, що цар Iван в Новгородi душив та топив десятку тисяч народу, а лiтописцi, розказуючи те, звали його христолюбивим. 70. А в Литвi були Литвяки, та ще до Литви належала Укра?на. 71. I по?дналась Укра?на з Польщею, як сестра з сестрою, як ?диний люд слав'янський до другого люду слав'янського, нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостаси Божо? нероздiльно? i незмiсимо?, як колись по?днаються всi народи слав'янськi помiж собою. 72. I не любила Укра?на нi царя, нi пана, а скомпонувала собi козацтво, ?сть то iсте? брацтво, куди кожний пристаючи, був братом других - чи був вiн преж того паном, чи невольником, аби християнини, i були козаки мiж собою всi рiвнi, i старшини вибирались на радi i повиннi були слуговати всiм по слову Христовому, i жадно? помпи пансько? i титула не було мiж козаками. 73. I постановили вони чистоту християнську держати, тим старий лiтописець говорить об козаках: "Татьби же i блуд неможе iменуються у них". 74. I постановило козацтво вiру святую обороняти i визволяти ближнiх сво?х з неволi. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, i не взяли козаки миси з червонцями, як ?м давали за услуги, не взяли тим, що кров проливали за вiру та за ближнiх i служили Богу, а не iдолу золотому. А Сагайдашний ходив Кафу руйновати i визволив кiльканадцять тисяч невольникiв з вiчно? пiдземно? темницi. 75. I багато лицарiв таке робили, що не записано i в книгах мира сього, а записано на небi, бо за ?х були перед Богом молитви тих, котрих вони визволили з неволi. 76. I день одо дня росло, умножалося козацтво, i незабаром були б на Вкра?нi усi козаки, усi вiльнi i рiвнi, i не мала б Укра?на над собою нi царя, нi пана, опрiч Бога ?диного, i дивлячись на Укра?ну, так бк зробилось i в Польщi, а там i у других слав'янських краях. 77. Бо не хотiла Укра?на iти услiд язикiв, а держалась закону Божого, i всякий чужестранець, за?хавши в Укра?ну, дивовався, що нi в однiй сторонi на свiтi так щиро не моляться Богу, нiде муж не любив так сво?? жони, а дiти сво?х родителей; а коли пани та ?зу?ти хотiли насильно повернуть Укра?ну пiд свою власть, щоб Укра?нцi-христяни повiрили, буцiм справдi усе так i ?сть, що папа скаже, - тодi на Укра?нi з'явилися братства так, як були у перших християн, i всi записуючись у братство, був би вiн пан чи мужик, називались братами. А се до того, щоб бачили люди, що в Укра?нi iстинная вiра, i що там не було iдолiв, тим там i ?ресi жадно? не з'явилося. 78. Але панство побачило, що козацтво росте, i всi люди стануть скоро козаками, ?сть то вiльними, заказали зараз сво?м крепакам, щоб не ходили в козаки, i хотiли забить народ простий, як скотину, так щоб у йому не було нi чувствiя, нi розуму, i почали пани обдирати крепакiв, оддали ?х жидам на такую муку, що подобную творили тiльки над першими християнинами, драли з ?х з живих шкури, варили в котлах дiтей, давали матерям собак грудьми годувати. 79. I хотiли пани зробить iз народа дерево, або камiнь, i стали ?х не пускать навiть в церков хрестить дiтей i вiнчатися, i причащатися, i мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий утеряв навiть i стать чоловiчу. 80. I козацтво стали мучить i нiвечить, бо таке рiвне братство християнське стояло панам на перешкодi. 81. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво пiднялось, а за ?м увесь простий народ; вибили i прогнали панiв, i стала Украiна земля козацька вiльна, бо всi були рiвнi, але не надовго. 82.I хотiла Укра?на знову жити з Польщею по-братерськи нероздiлимо i незмiсимо, але Польща жадною мiрою не хотiла одректись свого панства. 83. Тодi Укра?на пристала до Московщини i по?дналась з нею, як ?диний люд слав'янський з слав'янським нероздiлимо i незмiсимо, на образ iпостасi Божо? нероздiлимо? i незмiсимо?, як колись по?днаються усi народи слав'янськi мiж собою. 84. Але скоро побачила Укра?на, що попалась у неволю, бо вона по сво?й простотi не пiзнала, що таке було цар московський, а цар московський усе рiвно було, що iдол i мучитель. 85. I одбилась Укра?на од Московщини, i не знала бiдна, куди прихилити голову. 86. Бо вона любила i Полякiв i Москалiв, як братiв сво?х, i не хотiла з ними розбрататися; вона хотiла, щоб всi жили вкупi, по?днавшись, як один народ слав'янський з другим народом слав'янським, а тi два - з третiм, i було б три Речi Посполитi в однiм союзi, нероздiлимо i незмiсимо по образу Тройцi Божо?, нероздiлимо? i незмiсимо?, як колись по?днаються мiж собою усi народи слав'янськi. 87. Але сего не второпали нi Ляхи, нi Москалi. I бачуть ляцькi пани i московський цар, що нiчого не зроблять з Укра?ною, i сказали помiж собою: "Не буде Укра?ни нi тобi, нi менi, роздеремо ?? по половинi, як Днiпро ?? розполовинив: лiвий бiк буде московському царю на поживу, а правий бiк польським панам на поталу". 88. I билась Укра?на лiт п'ятдесят, i ?сть то найсвятiша i славнiша война за свободу, яка тiльки ?сть в iсторi?, а роздiл Укра?ни ?сть найпоганiше дiло, яке тiльки можна найти в iсторi?. 89. I вибилась з сил Укра?на; i вигнали Ляхи козацтво з правого боку Днiпрового i запановали пани над бiдним остатком вольного народу. 90. А на лiвiм боцi ще держалось козацтво, але час од часу попадало у неключиму неволю московському царевi, а потiм петербургському iмператоровi, бо останнiй цар московський i первий iмператор петербургський положив сотнi тисяч в канавах i на костях ?х збудував собi столицю. 91. А нiмка цариця Катерина, курва всесвiтна, безбожниця, убiйниця мужа свого, востанн? доконала козацтво i волю, бо, одобравши тих, котрi були в Укра?нi старшинами, надiлила ?х панством i землями, понадавала ?м вольну братiю в ярмо i поробила одних панами, а других невольниками. 92. I пропала Укра?на. Але так зда?ться. 93. Не пропала вона; бо вона знати не хотiла нi царя, нi пана, а хоч i був цар, та чужий, i хоч були пани, та чужi, i хоч з укра?нсько? крови були тi вирiдки, одначе не псовали сво?ми губами мерзенними укра?нсько? мови i самi себе не називали укра?нцями, а iстий Укра?нець хоч будь вiн простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити нi царя, нi пана, а повинен любити i пам'ятовати одного Бога Iисуса Христа, царя i пана над небом i землею. Так воно було прежде, так i тепер зосталось. 94. I Слав'янщина хоч терпiла i терпить неволю, то не сама ?? сотворила, бо i цар, i панство не слав'янським духом сотворено, а нiмецьким, або татарським. I тепер в Росi? хоч i ? деспот цар, одначе вiн не Слав'янин, а Нiмець, тим i урядники його Нiмцi; оттого i пани хоч ?сть в Росi?, та вони швидко перевертуються або в Нiмця, або в Француза, а iстий Слав'янин не любить нi царя, нi пана, а любить i пам'ята? одного Бога Iисуса Христа, царя над небом i землею. Так воно було прежде, так i тепер зосталось. 95. Лежить в могилi Укра?на, але не вмерла. 96. Бо голос ??, голос, що звав всю Слав'янщину на свободу i братство розiйшовся по свiту слав'янському. I одiзвався вiн, той голос Укра?ни, в Польщi, коли 3 мая постановили Поляки, щоб не було панiв, а всi були б рiвнi в Речi Посполитiй а того хотiла Укра?на ще за 120 лiт до того. 97. I не допустили Польщу до того i розiрвали Польщу, як прежде Укра?ну. 98. I се ?й так i треба, бо вона не послухала Укра?ни i погубила сестру свою. 99. Але не пропаде Польща, бо ?? збудить Укра?на, котора не пам'яту?ть зла i любить сестру свою, так як би нiчого не було мiж ними. 100. I голос Укра?ни одозвався в Московщинi, коли пiсля смери царя Олександра хотiли прогнати царя i панство i установити Рiч Посполитую, i Слав'ян по?днати, по образу iпостасей божественних нероздiлимо i незмiсимо; а сього Укра?на ще за двiстi рокiв до того хотiла. 101. I не допустив до того деспот, однi положили живот свiй на шибеницi, других закатували в копальнях, третiх послали на зарiз Черкесовi. 102. I пану? деспот кат над трьома народами Слав'янськими, править через Нiмцiв, псу?, калiчить, нiвечить добру натуру слав'янську i нiчого не робить. 103. Бо голос Укра?ни не затих. I встане Укра?на з сво?? могили i знову озоветься до всiх братiв сво?х Слав'ян, i почують крик ??, i встане Слав'янщина, i не позостанеться нi царя, нi царевича, нi царiвни, нi князя, нi графа, нi герцога, нi сиятельства, нi превосходительства, нi пана, нi боярина, нi крепака, нi холопа - нi в Московщинi, нi в Польщi, нi в Укра?нi, нi в Чехi?, нi у Хорутан, нi у Сербiв, нi у Болгар. 104. I Укра?на буде неподлеглою Рiччю Посполитою в союзi Слав'янськiм. Тодi скажуть всi язики, показуючи рукою на те мiсто, де на картi буде намальована Укра?на: "От камень, него же не берегоша зиждущи?, той бисть во главу угла". ===================================================================== Катерина Мотрич. Полiт журавлiв над нетолоченими травами I мертвим, i живим, i ненародженим жителям чорнобильського Полiсся присвячую. В глупу нiч Настi приснився лихий сон. Звiдкiлясь узялася чорна рiка i залила все навкруг. Залила вулицi , ?? села, затопила хати, сади, ковтнула лiс, луги, поглинула Прип'ять. А в тiй чорнiй рiцi - тисячi людей, старi, молодi, дiти, немовлята. Настя бачить ?хнi спотворенi жахом i криком лиця, а голосiв не чути. Як у нiмому, кiно. Одна жiнка пiдняла сво? дитя у бiлесенькiй льолi аж до неба - чистий тобi ангел. Тiльки нiкому взяти, те дитя з ?? рук. Чорнi буруни накрили все i всiх, накрили й молоду матiр, а янголя у бiлiй сорочечцi пiшло поверхнею ненажерливо? рiки, свiтячи сяйливим волоссячком, як нiмбом. Кинулася Настя переймати дитя, а йти не може, бо i сама опинилася в тiй страшнiй купелi. Шука? ногами дна, а воно випорску?, а течiя вiдносить ?? далi й далi. Вона скрикнула i прокинулася. Серце калатало несамовито, чула у всьому тiлi дрож i холод, мовби й справдi вибралася з то? осоружно? купелi. За вiкном - непроглядна весняна нiч. Стара встала, увiмкнула свiтло й глянула на годинник. Стрiлки показували три години. Вона лягла й проказала тричi: - Куди нiч - туди й сон. Проспiвали на кутку пiвнi - озвалося з лiсу вiдлуння. Досвiток хлюпнув на шибки синьо-сивою фарбою. Настя одяглася i вийшла на подвiр'я. У прохолодному передсвiтаннi дрiмав сад iз розквiтлими вишнями, тихо було i в синовому будинку. Лише лелеки, що вимостили гнiздо на осицi iз спиляною верхiвкою, стиха озвалися до старо?. Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у нiй. Хотiлося самiй глянути й пересвiдчитися, що справдi нема тi?? страшно? рiки, яка приснилася посеред ночi i на очах у Настi перетворилася на невблаганне море. В лузi розлила сво? роди iнша рiка: умиротворена й весела. Верби та кущi за нiч позеленiшали. А там, за лугами, над Прип'яттю, до яко? рукою подать, уже хтось настирливо пiдпалював хмару. I з лугу, i з лiсу, що починався за хатою дiда Микити, летiло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук i голос ранньо? зозулi, що повернулася сюди чи то вночi, чи ось щойно. Ще не встигла струсити iз крилець втому, а вже ку? розда? здоров'я древнiй полiськiй землi й вiщу? довгий вiк полiщукам. Настя полегшено зiтхнула: все живе, вмите нiчною росою, усе жде сонця. Вона стала лицем до сходу. День ?? завжди починався з цього: стояла й чекала появи свiтила. В нiй живе залишене у спадок предками язичницьке поклонiння й вiра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричi перехрестилася до червоно? заграви, з яко? викотилося свiтило, залило червоним пiвнеба i навiть туман над Прип'яттю, та й рушила в подвiр'я. ?? дерев'яна хата i синiв цегляний будинок стояв вiкнами один до одного. Кликали i ?? у цей новий, на п'ять кiмнат, дiм, але Настя вiдмовилася навiдрiз. Вона не уявляла себе поза цi?ю хатою з великою бiлою пiччю i домовичком у коминi, якого вона щодня грi? теплим димом деревини. Та й вiрить Настя, що духи ?? роду у святки всiдаються на покутi коло то? глибоко? полив'яно? миски iз стравою, на яку вона схиля? ложки. Для матерi, для батька, для дiда i баби по однiй i другiй лiнi?, для чоловiка, що не повернувся з вiйни, для покiйно? сестри Теклi i брата Онопрiя, для сво?х чотирьох дiток. Сiда? сама на ослонi i з кожним веде балачку. ?х он стiльки вiдчахнулося вiд древа ?? роду, а вона лишилася зi сво?ми болями й печалями, що скрутили ??, як перевесло, iз сво?ю пам'яттю, що одним кiнцем заземлилася в ?? серце, а другим - у рiдне Полiсся. Настя розпалила в печi. Березовi дрова весело загоготiли, пострiлюючи, i пахучий дим повис над ?? хатою. Стара готувала снiданок для синово? сiм'?. Перемивала пшоно, кришила в горщик картоплю, смажила сало. I так ?й стало враз спокiйно та радiсно на серцi чи то вiд ясного неба з червоною бубкою сонця, чи то вiд того, що на осокорi, який росте на розi хати, про щось радяться мiж собою буслик i буслиха. Щось грiло Настину душу, вiдiгнавши недавнiй намул, полишений сном. Може, то була древня радiсть людини вiд споглядання вогню i чекання свята? Стара навiть стиха заспiвала: Суха береза в печi пала?, свекруха лиха вогонь заливав. Свекруха лиха вогонь залила, щоб я молода без вечерi спати лягла. Знадвору долинали голоси сина й онуки. Микола порався, а Свiтлана розвiшувала пелюшки. Вона тепер з малим дитям дома. Настя вийшла до них i привiталася. - Так щось погано цю нiч мала спала, та й я майже не зiмкнула очей - мовила онука. - Ото ляж зараз, дитино, та й поспи,- мовила стара. Вiяв пiвденний вiтер, лопотiв пелюшками, i в тому теж було шось для старо? Настi радiсне, наповнене життям. Вкотили вiзочок з дитям у ?? хату, i Свiтлана шаснула у свiй будинок. Маля спало, а Настя тихо поралася коло печi. Невдовзi воно прокинулося й подало тоненький дзвiнкий голосочок. Настя кинулася до дитини, засокотiла, взяла ?? на руки. Довго розглядала, мовби бачила вперше. Те ,що поволi вляглося й вистоялося в душi знову скаламутилось. Дитя нагадало ?й янголя, що ступало в куценько? льолi по поверхнi рiки. Тi ж голубино-круглi оченята, той же бiблiйний вираз докору на маленькому личку, таке ж сяйливо-лляне волоссячко. Настi стало не по собi вiд раптового порiвняння. Вона притисла маля, поцiлувала в голiвку. Провела рукою по крихiтному тiльцi. ?? пальцi, надiленi великим даром вiдчувати, робили заспокiйливi рухи. I сама заспоко?лася, торкнувшись здорово? плотi дитини. З ?? рук до дитини перейшла добра енергiя, щiчки у мало? розчервонiлися, i вона заснула. А Настя носила й носила дитя, почуваючи щось радiсне i непевне водночас. Щось дво?лося в душi, дiлилося навпiл, якийсь недобрий настрiй, схожий на передчуття, заволодiв старою. "Що це зi мною сьогоднi" - запитала вона себе. Поклала дитину у вiзочок i стала коло вiкна. Побачила у дворi, сина й невiстку. Саня щось говорила, а Микола уважно , слухав. А тодi рушили до ?? хати. Настя зустрiла ?х коло пopoгa й приклала до вуст палець. - Спить? - перепитала Саня i сiла на лаву. Микола оперся на одвiрок i проказав: - Ви чули, мамо, що це? ночi сталося? - вiн глянув на матiр такими, як i в не? тернoвими очима. Настя аж здригнулася вiд стривоженого погляду i перепитала: - А що таке? - Тiльки що, - Саня стишила голос до шепоту, - голова колгоспу примчав на ферму i сказав, що на Чорнобильськiй атомнiй зiрвався якийсь реактор. Людей наших оце туди повезли. Ох, а Серьожка ж Свiтланин там. Дивiться, в цю пору вiн завжди вже дома, а зараз i досi i нема. Микола захо заскрипiв половицями. - Св?тцi поки що нiчого не кажiть. Я зараз пiду до колгоспу i все узнаю. Може, ти, Са', щось не так зрозумiла Mикoлa повернувся через годину, i знову вони удвох з дружиною переступили материн порiг. -_ Таки правда, - похмуро мовив син,поганi дiла там. Ми з кумом хотiли прорватися "Жигулями", та коло першого ж поста нас не пустили. Кажуть, туди не можна. Там аварiя. Додзвониться теж не можна, кажуть, що там страшне робиться. Хлопцi насилу погасили пожар, i люди падають, як мухи. Забита вже лiкарня. - Як падають? Вiд чого? - Мабуть, вiд радiацi?. Учитель фiзики казав коло контори, що це може буть вiд радiацi?. Там же атом у реакторi. То ж смерть. Настя знову побачила чорнi буруни, шаленi гребенi хвиль, що накривають все i всiх, i оте немовля, схоже на ?? правнуча, що йшло по поверхнi води у бiлiй льолi, як ангел докору i прокляття. Микола перейняв материн нестямний погляд i додав: - А може, це все балачки. Люди, зна?те, люблять пасталакать. Може, воно й не так. Як кажуть, за що купив, за те й продав. Може, воно не такий чорт страшний, як його малюють, але народ усяке плеще. Син пiшов, а Настя довго стояла край столу, вiдчуваючи якесь лиховiсне шумовиння навколо себе i в собi. А весна, не питаючи дозволу й не дослухаючись до грiхiв земних та бiд, прошкувала собi Полiссям. Гнiздилося в лiсах i на луках коло Прип'ятi всяке птаство, радiючi?, що подолало довгий, виснажливий перелiт i повернулося на рiдну землю. На землю, яку ця нiч напо?ла смертельною отрутою i розстеляла все далi й далi чорнi полотна, витканi з гiркого полину. З пучечком вербового гiлля пiшла пiд вечiр Настя до церкви. Вона щиро молилася, а слух ловив безперервний i якийсь мовби не такий, як завжди, гул од траси. Настя поставила свiчки всiм покiйним, молилася за живих i за тих, що ще приб'ються до ?? роду. I дивилася з дзвiницi на Настю-Спасительку Марiя-Оранта, розметавши руки, як крила, i не зводили з не? очей Саваоф, Микола-Чудотворець та Неопалима Купина. I бачився старiй у ?хньому нiмому поглядi докiр i жура. Повернулася, коли посутенiло, не засвiчуючи лампи, сiла на лавi й втупилася в чорну порожнечу хати. У вечорову тишу вривався гул вiд автостради, озивалися вiд Прип'ятi тривожними гудками баржi. - Господи! Чи такi ми вже грiшнi, що ти кара?ш нас у цi святi днi? - запитала у покуття стара.- Чи ми прогнiвали сво?ми дiлами духи предкiв наших, чи поруйнували ?хнi могили, що ти кара?ш нас так гiрко? Хтось тихо постукав у шибку. Настя стрепенулася i пiдiйшла до вiкна. - Хто там? - Це я, мамо, - почула синiв голос. Вона вiдчинила й засвiтила лампаду. По хатi розiйшлося мляве, ледь вловиме свiтло. - Не спиш, сину? - Не сплю. Всякi думки в голову лiзуть. Вiн сидiв на лавi якийсь змалiлий, ураз постарiлий. - Светка реве. Я вже не знаю, що й брехать, але думаю, що нiчого хорошого там нема?, раз i досi не повернувся. Там страшне що робиться. Отака погибель на нашi голови звалилася. Перед очима старо? знову завирувала рiка, яка розлила це? ночi сво? смертоноснi води, i вкотре зринуло перед очима янголя з лицем ?? правнучати, новим пагiнцем, що вибрунькувався вiд гiлки, якою ? вона, Настя-Спасителька, на древi свого роду. Син вийшов, а вона ще гарячiше зашепотiла до покуття: - Пресвятая богородице! Восьмим разом, луччим часом. Стань нам у помочi, заложникам сво?м. I нехай бiда вiдступить туди, де сонце не сходить, де пiвнi не пiють, де собаки не брешуть, де дiвки кiс не чешуть... I простояла стара довгу квiтневу нiч. Дивилася на тихе мерехтiння зiрок за вiкном i просила когось та благала, на?вно вiрячи, що ?? небесний бог сильнiший вiд того земного диявола, що непрохано з'явився у ?? кра?, а тепер чинить страшний суд над ними, одним перстом благословляючи на муки грiшних i праведних. Досвiток принiс далекий голос зозулi i мирний клекiт буслячо? сiм'?. Вона лише зараз спохопилася, що у святковому одязi, що не торкнулася постелi. Спати не хотiлося, лише була смертельна втома i важкiсть у всьому тiлi. Переодяглася, i знову зорiла на божу рань, i знову зустрiчала урочо сонце, й топила пiч, варила в чавунi картоплю для худоби, поралась. Час плив повiльно. В ньому мовби розчинилася стара. Коли взялася бiлити льох, сонце вже пiдбилося над лiсом i вигрiло вистуджене вiтрами ?? дворище. Микола прийшов з поля на обiд i довго стояв коло матерi, дивився, як вона вмоча? щiтку у вiдро з вапном, торка?ться безгучно стiни, лишаючи на нiй мокрi слiди. - Прип'ять евакуйовують, - нарештi видихнув син, i очi його зволожились. Мати вiдiрвалася вiд стiни й стояла так iз щiткою у вiдстовбурченiй руцi, мовби то не жива людина була, а зафiксована в глинi чи бронзi скульптура. - Он машинами, автобусами забита траса, - знову вистрiлив по нiй словами, як автоматною чергою, син.- Кажуть, що й Чорнобиль та навколишнi села будуть вивозить. Нiбито в радiусi тридцяти кiлометрiв. Радiацiя сильна пiшла, та ще й вiтри дмуть як скаженi. Скотину теж вивезуть, i колгоспну, i людську. - А ми ж як? - Стара опустила руку iз щiткою у вiдро та так i лишила ?? там.- А ми ж як? - повторила безгучно самими губами, i по ?? смаглявому виду розлилася блiдiсть, а навколо не? i в нiй розсипалися дзвони. Вже не чула, що вiдповiв син, бо вони били i били на сполох, коли добiлила льох та криницю, коли прошкувала на цвинтар, коли впала на колiна мiж батькiвськими могилами i затужила, заквилила ча?но, вiдчуваючи такий самий бiль, як i того страшного тижня, коли батьки, мовби змовившись, залишили ?? i бiлий свiт майже одночасно, побувши в розлуцi лише три днi. Сонце ховалося за терни i вперше за останнi роки не тiшило Настю. Сiдало неначе в якусь криваву хмару. Бiда повзла навпрошки, робила кола, вони ширшали, як вiд кинутого у воду каменя. Настя чула вже помахи ?? чорних крил i зловiсний регiт не десь, а в себе за спиною. I вперше вiдчула себе безсилою зарадити цiй бiдi. Нема? в не?, Настi-Спасительки, того зiлля, то? сили в руках, яка переходила з не? у немiчних i перетинала путь недуговi. Понад столiття за ?? родом ходить слава рятувальникiв. Почалося все з Настиного прадiда Iвана, прозваного Iваном-Розумовичем. Розповiдали ?й, що коли вiн народився, то вiдразу встав. Його вважали всi диваком i бурлакою. Вiн не тримався дому i сiм'?. Замолоду чумакував, а коли зiстарiвся, блукав по селах зимою i лiтом в однiй i тiй же свитинi, постолах, спав там, де його заставала нiч, ?в те, що йому дадуть люди, як старцевi. Мав славу не лише дивака, а й пророка. Це вiн вiщував страшне майбутн? полiщукам. Коло нього i на вигонах, i на ярмарках збирався люд. Настi втямки, як якось на тройцю вiн стояв на вигонi - невеличкий, рухливий, сивенький дiдок, якому повернуло на дев'ятий десяток. Навколо нього зiбрався натовп. Чадили люльками чоловiки, обступили колом його молодицi, дослухалися до розмови парубки й дiвки. Дiд тримав Настю за руку. I сказав вiн тодi таке: "Якщо обминуть одну могилу, до не? од нас рукою подать, то й бiда обiйде. А як поруйнують ??, то буде лихо страшне. Не помилу? нi старого нi малого. Смертi не видно буде, а люди падатимуть, як мухи. Отру?ть вона землю, воду, небо. Будуть отут мертвi города i села. А у нашому селi позастаються тiки коти, собаки та кури". Дядьки гиготiли й вертiли пальцями бiля скронь. Що, мовляв, вiзьмеш iз божого чоловiка. Молодицi багатозначно перезиралися й теж вiдходили. Дiд мовби й сам засумував од тих слiв. Сiв на колодах коло чийогось двору, посадив ?? собi на руки i сказав: "Буде й таке, що люди нi у що не вiритимуть, тiльки у грошi. Душа i совiсть буде, як оце моя свита". I вiдтягнув полу свитини, схожо? на решето. Доживав вiку коло найстаршо? дочки, Настино? баби Соломi?, знаменито? бранки, яка теж рятувала людей травами i якоюсь силою, що йшла з ?? рук. Мала той дар i Настина мати Софiя. Всi вони вiдлетiли услiд за пророком Iваном та полiськими журавлями на безгрiшнi острови, залишивши ??, спасительку i берегиню, на грiшнiй землi серед живих i для живих. Рiдко якого дня коло ?? двору не стоять машини. Настина сила йде лише на добрi справи. Нiколи ?? зiлля та вмiння не служили нi злу, нi людськiй гординi, нi заздрощам, нi лихим задумам. Тих, що переступали порiг ?? хати з недобрими намiрами, Настя випроваджувала за ворота i сердилася, мовби й сама торкнулася скверни. Бо вона, Настя-Спасителька, Настя-Рятiвниця, Настя-Берегиня, поставлена вартового коло ворiт людсько? долi, коло ворiт спасiння i милосердя. Бо вона вiрить у грiх i розплату за заподiяне зло. Вона не зробила i вже не зробить жодного грiховного кроку. Бо цей край для не? безмежно любий, i земля, в якiй поховано великий ключ ?? роду,- свята. Вона зна? на нiй кожну деревину, квiтку, зелину. Вона вiдчува? тi мiсця, з яких сила земна переходить у людину, i зна? й тi, якi забирають ?? в людини. Стара дивилася на вечоровий свiт. З очей сотався тихий зойк, з них брала початок рiка безмiрно? печалi i впадала прямо в зелене рiчище лугiв. ...Микола чекав ?? коло ворiт. - Де це вас так довго не було? - До роду свого ходила,- сказала стара, i голос ?? затремтiв. - Недавно приходив голова i брав з усiх розписку, щоб нiхто нiкуди в цi днi не ?хав, не ходили в гостi. Сидiли побiльше в хатах. Не виключено, що i нас будуть вивозить. Настю-Спасительку обвiяло якимсь крижаним вiтром, наче вона опинилася в буревiй у голому степу. Вiн забив ?й дихання, i вона ловила повiтря вiдкритим ротом. - Казав менi один знакомий мiлiцiонер, що бiльше як двi сотнi людей повезли "Iкарусами" з Прип'ятi на Бориспiль, а звiдти лiтаком - на Москву. Облучилися, получили сильнi дози. Думаю, що i наш Сергiй там. Вiн же в нiчну робив. Микола дивився кудись повз матiр, а вона все хапала повiтря, з якого навiжений вiтер раптово вивiяв весь кисень. Звела очi до неба й побачила, як красиво й грацiйно лiтають у надвечiр'? журавлi над Прип'яттю. Озвалася, повертаючись з пасовища чиясь корова, зайшлося десь собача. I вiд того безжурного й щасливого весняного вечорiння, в якому стiльки краси i нi краплi радостi, ще бiльше заквилила ?? душа. Збiгали днi. Вiтри розвернулися й почали несамовито дути з пiвночi на пiвдень, мовби у них було диявольське завдання рознести бiду якнайдалi, щоб усiм вистачило. I переступила порiг ?? древньо? хати з добрим домовичком у коминi тяжка звiстка, яко? боялася, але чекала, як приречений страти: у великодню суботу по обiдi будуть вивозити ?хн? село. Зiгнали до колгоспу й вiдправили всю худобу, тепер дiйшла черга й до людей. Голосили у верандi Саня й Свiтлана, схлипували внучата Василько та Оленка. Покрикував на них роздратовано Микола. Лише Настя затято мовчала. Вона виплакала за цi днi рiчку слiз, i очi були сухi й пекучi. Никала по дворi, по городу. Завважила в березi Микитину постать i стрепенулася - дiд косив траву. Не вiрячи сво?м очам, швидко задрiботiла стежкою i стала неподалiк. - Косиш? - мовила зрадiло. - А он голова сiльради ще три днi назад казав, що вся трава заражена i боронь боже нею годувать скотину. Микита оперся на держак i глянув на не? вицвiлима очима. - Де видно, що вона заражена? Як була зелена, так i ?. Був i у мене той пацан, вчепився з тею розпискою. I одно: молока не пийте, козу не пасiть. Зараз же, каже, заведiть у хлiв. То я при ньому завiв свою годувальницю, та за косу та в берег. Тепер ношу ?й щодня готовеньке. Не вмер Данило, дак галушка задавила. Микита засмiявся, оголюючи прокуренi пеньки i червонi ясна. Настi вiд тих слiв i смiху стало враз затишнiше, спокiйнiше, i вона сказала: - Ге, не по?демо, кум, iз сво?х гнiзд? Де це видано, щоб у великодню суботу тiкать iз села? Куди нам ?хать i од чого уже рятуваться? Год туди, год сюди. Хiба не однаково? - Таким, як ми, кума, вже з печi на лежанку треба ?хать. Понаробляли сукинi сини людям горя, а тепер як чорт од ладану тiкають i людей женуть. Занапастили землю продажнi душi. Щоб вислужиться, i рiдних дiтей та внукiв не пожалiють, - проклекотiв старий. - Там же в тiй Прип'ятi пошти одна молодь i дiти. Як воно таке опасне, то нащо ж його було у такiй гущi робить?! - запитала у вiтру Настя-Спасителька, вiрячи, що вiн ?? слова вiднесе туди, де чинять всевишнiй суд, змушуючи безгрiшних нести отвiт i покару за те, що роблять малi i великi грiшники. Неподалiк радiсно й велично лiтали журавлi над молодими травами, i знала Настя-Спасителька, що нiхто тi трави не толочитиме цього лiта, не толочитиме багато лiт. Вони засiватимуться, зеленiтимуть i вмиратимуть без людей коло Прип'ятi, в лiсах, по шляхах... I лише пам'ять землi i трав воскрешатиме тих, що ходили, смiялися тут i любили. Люди самi себе вигнали з раю лугiв i лiсiв, согрiшивши ?диний раз, але непоправно. Так думала Настя-Спасителька, проводжаючи очима сiрих журавлiв, якi робили вже над нею якiсь немов прощальнi кола. Твердо вирiшила, що не по?де. Збiгла нiч, збiг досвiток. Вона нагрiла в печi окропу, скупалася в ночвах, переодяглася у нову вишиту сорочку, нову спiдницю, вив'язалася бiлою терновою хустиною i заходилася мiсити великодн? тiсто. Саня прочинила дверi, глянула на пiч, в якiй палав вогонь, на свекруху, що мiсила паски у всьому новому, i проказала: - А що це ви, мамо, заходилися пекти? - Паски, дитино. Хiба ти забула, що завтра великий празник? То тiльки у тридцять третьому великодня не знали.... - Ох, я забула вже, на якому свiтi живу. Он дитина цiлу нiч рвала, прокричала без упину. Таке зiв'яле стало, як травичка. Микола завiз ?х у Iванкiв, врачi сказали, що це може бути вiд радiацi?. У Св?тки молоко пропало. Зчорнiла вся. Настя вiдiрвала очi вiд дiжi и тупо дивилася в стiну. На нiй мовби хтось знову прокручував кадри документально? хронiки. Вирувала рiка, i по нiй ступав ангел докору i прокляття, ангел непрощення з лицем ?? правнучки. Стара ще бiльше стиснула вуста. Невiстчина звiстка закрутила й затягла на нiй ще одне нестерпно болюче перевесло. Рухатися можна, а дихати було все важче. Невiстка вийшла, i через якусь хвилю вбiг Микола. Хукнув на руки, погрiв ?х коло челюстей. - Я ж казав ?й: поменше вивозь дитину надвiр, не суши пелюшок i повзуночкiв на вулицi, а вона, дурна коза, хiба ж послуха?! Дитина прямо як мертва. Провисла в хатi тиша, тiльки схлипувало й глухо постогнувало пiд ?? руками тiсто. - Мамо, нащо ви оце затiяли? - прорвалося до Настi, як з колодязя.- Кому це все зараз треба? В три часа ви?зд. Кому вони тепер нужнi тi паски з ренгенами? Настя затято мовчала над дiжею i все вiддалялася i вiд сина, i вiд його слiв. Микола вийшов i у верандi кинув до дружини: - ?й-богу, з матiр'ю щось не те, наче тронулися. - А тут недовго,- схлипнула Саня. Настя готувалася до свята так, як завжди, як звикла це робити роками. Повиробляла калачi, паски. Поки вони пiдходили коло тепла, зварила iз консервованих вишень кисiль, пофарбувала в манiйцi i цибулиннi яйця й поставила на столi. Посадила все в пiч i стояла край столу й дивилася на крашанки, поки не зарябiло в очах. З хати на подвiр'я виплив запах випеченого хлiба i розiйшовся навсе'бiч, сiючи сум'яття в полiщукiв: а може, балачки про сьогоднiшню евакуацiю - лише сон, а реальнiсть - оцей запах спечених Настею-Спасителькою пасок? Дiстала з комори кошик, застелила його рушником i склала в нього печене й варене. Пiде на всеношну та раненько й посвятить. Микола знову тихо переступив порiг, глянув на кошик i сказав надтрiснутим, глухим голосом: - Мамо, хоч ви душi не травiть, i так жить не хочеться. Куди ви ото готу?теся? Скоро ?хать треба! Ви що, онiмiли? Настя нестямним поглядом дивилася у вiкно на оббиту целофаном криницю, розквiтлi вишнi, жовтi цяточки кульбаби, на прибитих бiдою бджiл, що шукали воду i падали в траву. - Це ж, мамо, ненадовго. Днiв на п'ять. Я й сам би не пережив, аби надовго, - схвильовано проказав Микола. "Не на п'ять i навiть не на рiк, а навiки", - прокричав у нiй вiщий голос. Настя-Спасителька ще нi разу не помилялася у сво?х вiдчуттях, бо мала великий дар, над яким довго, може, вiками, трудилася ?? щедра полiська природа. Коли машина зупинилася коло двору, Настя була далеко в лiсi. Сидiла на вогкому пеньку й дивилася на далеку просiку глибоко запалими очима. Не бачила й не чула, як ?? всi шукали, кликали, заглядали в льох, на горище. Не бачила Настя, якi заплаканi очi в сусiдiв, як голосила Саня посеред подвiр'я, як Микола вiдв'язав Рябка, вткнувся лицем у собачу морду й надривно ридав. Не чула, як пес моторошно вив услiд машинi. Вона не втiкачка, вона просто стара журавка з перебитим крилом, що вiдстала вiд свого ключа... ?? мовби приморозило до того пенька. Сидiла, аж поки споночiло i зiйшов мiсяць. Натикаючись на гiлля, йшла лiсом до села. Бiля крайньо? хати стала, прислухалася. Валують собаки, кипить травнева нiч, i загляда? у двори здивований мiсяць. Просто люди сплять, то й не свiтяться вiкна, i вона, Настя-Спасителька, не втекла до лiсу, а збирала там первоцвiт i сон-траву людям на лiки та оце припiзнилася. Ось тому й скрада?ться до свого двору, щоб нiкого не розбудить. Рябко, зачувши господиню, кинувся прожогом до не?, заскакав, заскавулiв зрадiло. Оперся на стару лапами, лизав ?й руки, щоки. Вона теж обняла його й притисла до грудей. Стояли посеред подвiр'я, посеред високо? ночi i безмiрно? самотностi людина й собака i грiли сво?ми тiлами цю обезлюднiлу великодню нiч. А потiм зайшли разом до хати. Настя прилягла на лiжку, а собака лежав на пiдлозi. Хтось невидимий гасив по черзi зорi, як свiчки. Коли згасла остання i з небес було знято важку темну попону й одягнуто легку блакитну, взяла Настя-Спасителька кошик з пасками та крашанками i пiшла до церкви. Кричали по дворах пiвнi, яких полишали полiщуки в надi? що скоро повернуться. Настя-Спасителька толочила зловiсну