ько  вигiряг
конячку, чкурнув за булкою в лавку.
   Пройшлась Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так  ?й  весело,  любо,
таке ?й рiдне усе, - розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
   I тут почалось.
   - Куди ти? - мати од самовара до не?, так суворо.  Почервонiла  Оленка,
зупинилась.
   - А вам що? - пита?.
   Мати:
   - До сяких-таких не ходи!
   - Ось киньте-бо це!
   - Не йди, я тобi кажу!
   - Та поки ж це буде? - махнула рукою Олейка, пiшла.
   Мати:
   - Та не дозволю ж я, - кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких,
та до ворогiв мо?х ходила! - Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках  у
хатi сво?й.
   Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, - там  недалеко  хата  од
хати i дверi напроти дверей.
   - Що там таке? - обзива?ться.
   - Не мани, сяка-така, дитини мо??, сво?ми втiшайся!
   - З ума зiйшла? - Оришка ?й.
   Палажка:
   - Ось тобi, о! - крутить дулi, да?  Оришцi.  Якiсь  люде  йшли  улицею,
поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж  дивиться,
став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар,
нiхто й чаю не пив.

   Х

   Обгорта? Палажка на грядках картоплю пiсля  цього  якось  i  дiйшла  до
обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i  Михайловою.  Такий
вiн бридкий ?й: так нерiвно город роздiля? i за ним такi вороги живуть!
   "Хоч устругнуть його трохи", - дума?.
   Подивилась до Василево? хати - не видно нiкого  та  за  соняшниками  не
дуже й примiтне ??, нахилилась, клю? шарiвницею обнiжок той. Так гарно ?й,
таке  ??  усердя  бере:  в  обнiжковi  зазубнi  робить,  а  поз   обнiжок,
пiддовбуючись пiд його, рiвець прогорта?.
   "Хай трохи-потроху обвалю?ться  у  наш  бiк,  -  дума?,  -  до  ворогiв
посува?ться: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
   Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до  обнiжка  наблизивсь.
Побачив - скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг,  ухопив
заступ, давай  загортать  той  рiвець,  зазубнi  тi.  I  землею  з  грядок
Михайлових загорта?.
   - А, сякi-такi!.. - кричить.
   Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
   - Що то ти робиш!- визвiривсь на Василя.
   Василь:
   - А то он що пороблено? - показу? йому зазубнi.
   Бачить Михайло, що пороблено, i  хто  поробив,  догадався,  бачив  бiля
обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн  те
зна?.
   - Що ж там? Нiчого! - Василевi вiн.
   - А, так нiчого тобi!
   Горне Василь з грядок його землю та зачiпа? й картоплю йому.
   - Рятуйте! - кричить Михайло.
   Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той - Семен Остапчук.  Чоловiк
багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в  волостi.
Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
   - Що таке? - пита?.
   - Подивiться ось, - Василь до його, - що воно пороблено обнiжковi це?
   Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не  любив
вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн  непривiтливий  був.  А
Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу  кликать
до себе, i пообiщав Михайло.
   Всмiхнувсь Остапчук та:
   - Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:
   - Як нiчого? - крикнув на Остапчука.
   Остапчук:
   - Чого ж кричать?.. На кого кричиш? - з серцем до його. Вiн:
   - А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
   - А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
   - А тобi що до того? - гримнув на Михайла Василь. Подививсь i  Остапчук
на Василiв город: од обнiжка до улички,  i  на  Михайлiв:  од  обнiжка  до
лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
   - Ширший, да, - додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
   - Так i ти... i тобi заздро, що  город  ширший  у  мене?-визвiрився  на
Остапчука.
   - Не тикай!.. З ким ти потикавсь? - Остапчук до його.
   - А що ж?
   Остапчук:
   - Грубiян отакий... У город он лiзуть  до  його...  До  такого  i  слiд
лiзти.
   - Що ти? Що слiд лiзти? - скипiв Василь. - Що ти, чорт рудий, пiддрочку
да?ш?
   Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
   - Що ти? що ти менi оскорбленi? наносиш таке?!  -  закривав,-  Чу?ш!  -
обернувсь до Михайла.- Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.
   Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й  Палажка,  сидiла  на
полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi,  десь  зiйшла  од
клопоту. Всмiха?ться Палажка: увесь час у  вiкно  одсунене  слухала  бучу.
Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв
на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки  так?  Якийсь-небудь  харпак  i
його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це  йому  тiльки
арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:
   - А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? -  почав  до
Михайла.
   Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
   - Подарував старий йому трохи... пiдлiз.
   - А документа ж нiякого в його нема од старого?
   - Нема.
   Стиснув Остапчук плечима.
   - Дивуюсь, - каже, - тобi: чого й дивишся на  його  тодi?  Тобi  ж  тут
жалiться можна в суд: нас,  мов,  два  брати,  город  батькiв,  а  владi?м
нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.
   Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
   -  Порiвнять!  От  спасибi  вам...  дайте  стежку  в  цiм...   доказать
сяким-таким!
   Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
   - Чого ж, - каже до не?, - можу дать стежку. - Повернувсь до  Михайла:-
Тiльки тут от що: того, що як там було в вас - чи подарив йому батько,  чи
як, - згадувать у судi не  треба,  а  просто:  Василь,  мов,  сам  захопив
стiльки города собi.
   Мовчить Михайло, в землю дивиться.
   А Палажка:
   - От спасибi вам! - до Остапчука. - Я вже  вам  робить  що  без  грошей
послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
   Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
   - Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи,  -  навча?  Михайла.  -
Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж  так  сказав,  i  дiло
вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать  ще  з  товаришами  суддями
можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?
   - Не знаю... коли б... - Михайло почухавсь.
   - Що "коли б"?
   - Коли б грiха не було тут.
   Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
   - А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку
вiн скопаний.
   Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
   - Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба
ламать i... на Василя- захопив ще треба казать. Та й...  обнiжок  не  я  й
скопував ще.
   Палажка:
   - I тебе сi та тi й вигадували  такого  менi...  -  почала  кричать  на
Михайла.
   Зареготiв Остапчук.
   - Подумайте,- каже,- над цим.- Взяв цiпок, пiшов.
   Почалося справжн? пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й зна?, що
гризе йому голову:
   - Сякий-такий, одбирай, що попустив!  Слуха?-слуха?  Оленка  це,  почне
вбалакувать матiр:
   - Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
   - А тобi чого треба? - визвiриться мати на не?.
   - Кончила вчення, мiсця шукай!
   "Ну,було дума? Оленка, - коли б уже швидше те й мiсце:  зароблю  грошей
i, на чiм не стане, куплю у дядька  смужечку,  що  попустив  йому  батько.
Нате, мамо, - скажу,та цитьте!"

   XI

   Пройшло вже бiльш мiсяця  з  того  часу,  як  пообiщав  отець  Полi?вкт
написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його.  Чи  не
забув? Почала турбуваться.
   А то одного разу почула од Сергiя вона,  що  сам  чув  десь,  що  отець
Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебува? у батька
свого, а цей живе у городi,  що  недалеко  бiля  Вербiвки,  -  невеличкий,
повiтовий. Батько його, сивий дiдусь,  заштатний  батюшка,  слабував  дуже
тодi, i вiн при?хав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це
до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку
почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула.  А  там  усього  сiм
верст до города.
   Пiвдня. Прихожа Полi?вктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на
лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному,  ще  хтось
безусий у блузцi, - видно, теж до отця Полiевкта прийшли.  Сiла  Оленка  й
собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полi?вктiв  голос;  балака?  так  повагом  з
кимсь.
   - Любов до ближнього, - каже комусь, - любов, про яку так учив нас  наш
божественний учитель Христос, -  велика  рiч.  I  ми,  служителi  його,  у
проповiдях наших повиннi дбать про не?.
   "Милий отець Полi?вкт, - дума? Оленка,-про яке святе дiло вiн дба?!"
   А серце тiльки тьох-тьох у не?: що то вiн про мiсце ?й скаже.
   Ось iде через прихожу у кiмнату у  ту  баба  якась  в  попереднику,  на
прислугу схожа.
   Оленка до не?:
   - Доложiть отцю Полi?вкту, що я хочу бачить його:
   Панасенкова, скажiть.- Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладу?.
   - Так i Панасенкова  тут?-  чуть  отця  Полi?вкта.  -  Пам'ятаю...  там
така... - почав до когось, - по науках у школi  не  було  кращо?  за  не?.
Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може
неабищо буть з не?.
   Чу? це Оленка, всмiха?ться.
   "Значить, коли за таку ма?ш мене, - дума?, - подба?ш для мене.  Ану,  у
якiй  же  второкласнiй  ти  помiстиш  мене?  У  дiвчачiй,  звiсно.  Ну,  й
працюватиму ж я!  Буду  вчениць  сво?х  до  думок  глибоких  привчать,  до
людськостi, правди; буду ?м книги гарнi читать. Пiдiйду до  сi?,  до  тi?,
всмiхнуся до не?, вiзьму за щiчку ??. Боже! Як я ?х  буду  кохать!"  -  Аж
устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так ?й гарно зробилось.
   Вийшов якийсь батюшка од отця Полi?вкта, молодий, високий, надiв бриль,
пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
   - Iдiть хто... - каже.
   Схопивсь Грищенко, почимчикував  до  отця  Полi?вкта.  Дверi  зiстались
одхиленi, Оленка сто?ть бiля комина i ?й видно: отець Полi?вкт  сидить  за
столом у рясi шовковiй, такий поважний, а  Грищенко  вклонився  перед  ним
низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
   "Яке ж низькопоклонство!" - подумала Оленка.
   - Ваше високопреподобi?! - почав Грищенко до отця Полi?вкта. - Заставте
за вас бога молить: допоможiть  менi  перевестись  у  второкласну  куди!..
Прошенiе ось... -  Вийняв  похапцем  з  тужурки  бомагу,  пiднiс  ??  отцю
Полi?вкту, сто?ть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
   "Як же i принизився!" - подумала Оленка. ?й аж соромно стало.
   Подививсь у те прошенi? отець Полi?вкт, далi:
   - Гаразд, голубчику! - та й положив на стiл його.
   Поцiлував Грищенко ще раз отця Полi?вкта в руку,  вийшов,  всмiха?ться.
Дивиться Оленка на його.
   "Цуцик ти, цуцик, - дума?. - На двох лапках ста?ш. До чого це воно? Хоч
i начальство ж отець Полi?вкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже  простiш
як не можна держать себе з ним? Ну, взять  хоч  i  благословення,  та  без
корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо  здалося  воно?..  Тепер  же  не
школярi ми вже!"
   Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi  не  бере  благословення.
Сказала "здрастуйте" та й сто?ть, усмiха?ться. Полi?вкт  зворухнув  рукою,
повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:
   -  Розумна  стала  дуже,  -  про  себе  нiби,  хоча  почула  i   Оленка
це,почервонiла, мовчить.
   Вiн.
   - Що вгодно? - так сухо до не?.
   Оленка:
   - Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?
   Насупив брови отець Полi?вкт: .
   - Не чуть...
   - А коли ж буде чуть?
   - Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там  ще  ?сть  до  мене?  -
гукнув до дверей.
   Щось важке-важке пiдступило пiд горло  Оленцi.  Похнюпилась,  пiшла  од
його. На пiшохода дожидав ?? Грищенко,  щоб  рiазом  додому  йти.  Веселий
такий.
   - Ну, слава богу, - почав  до  Оденки,  йдучи,  -  прийняв  прошенi?  i
"гаразд" сказав... Воно й не що, а  все-таки  у  второкласнiй  вчителювати
краще. Мiй знакомий один у городському вчителю?, бачив  я  сьогоднi  йото,
такий у гудзиках! Форма нiчого в  городському.  I  в  второкласшй  нiчого:
канти червонi, кокарда.
   "I ти задоволений, - дума? Оленка про Грищенка. - Ти, що так про  форму
мариш! Значить, про даровитих  тiльки  балачки,  а  на  дiлi-  хоч  вiн  i
нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, - аби цуцик!..  Де  ж
обiцянка хоч?"
   Толока.  Будяки  проти  сонця  так   червонiют?".   Роззира?   Грищенко
сюди-туди, всмiха?ться. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
   "Так он воно що! - про Полi?вкта дума?.Ось  яка  любов  до-ближнього!..
"Дбать у проповiдях"... а в життi... слова  однi...  Значить,  ?сть  любов
тiльки до честi од ближнього! I за неоддання ?? ви так одпиха?те  од  себе
його! I ви ще служителями Христовими себе вважа?те!"
   Пригадалася Оленцi тут притча про  виноградарiв,  у  якiй  хазя?н  один
послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих  слуг
повбивали.
   "Убивцi! - подумала. - Хто й служив би йому, ви й того уб'?те".
   Пригадалося ?й i те, що нагорода у не? - ?вангелiя позолочена.
   "Нащо ви хоч золотите ??!" - подумала.
   Другого дняi i ранок ще, а в хатi гризня.
   Мати на батька:
   - Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
   А батько:
   - Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
   Вона знов про город йому.
   "Чого ж тепер сподiваться менi? - дума? Оленка. - Що робить?  Гинуть...
гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
   Вийшла з хати, стала на порозi.
   "Та що ж робить-таки?"дума?.
   Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
   "Хiба знов до Полi?вкта пiти? -  дума?.--  Так...  сто?ть  пак  iти  до
такого?! Проситься в iншу ?пархiю?.. Хоча... не такi пак i там  Полi?вкти!
Хiба,.. в земську школу вдариться?"
   Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у  земствi
?сть, Савка  казав.  Пригадала  студента  його,  якого  зострiчала,  ?дучи
додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала.  Про
панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi  були.
Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.
   "А що, якби це до Кочур сходить? - дума?. - Люде теж багатi,  освiченi,
не попiвсько?, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i  люде
з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться...  жить,  працювать,  робить
щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не
пристро?ли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не  пiшов  би  й
Сергiй за товариша?"
   Прокралась до Сергiя Оленка.
   Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був  i  знакомий
йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од  тiчки  собак  оборонив  його  в
полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.
   Порiшили в недiлю сходить до Кочури.

   XII

   Прийшла й недiля. Ранок. Посила?  батько  до  церкви  Оленку,  не  йде.
Полi?вкт ?й на думцi.
   "Чого я пiду, - дума?, - коли служителi церкви такi!"
   - Безсовiсна! - батько на не?. - Хiба ж можна  до  церкви  не  йти?  Це
Сергiй усе тебе зводить з ума!
   - Отож... - Палажка од печi. - Там не тiльки Сергiй у бога не вiру?,  а
сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли ?? й бачили!
   А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить  ?й  трудно
було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i
сама ранiш  коли-не-коли  бувала  в  церквi,  а  тепер,  як  стала  Оленка
"баришенькою", часто стала  бувать.  Увiйде,  запиша?ться  так,  а  вiзьме
свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться,  мов,
люде, чия я мати.
   Сонце вже височенько було. Батько до служби  пiшов,  Оленка  до  Кочури
збираться давай.  Внесла  з  комiрки  плаття  голубе,  празникове,  керсет
плисовий. Що надiть? Те й те приношене.  А  в  шкiльному  синенькому,  яке
зараз на ?й, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi  вже  видно.  Голубе
празникове мов найчистiше, - надiла: приношене-таки й ситцеве.
   "Нiчого, - дума?, - до людей освiчених iду: не поди-йують".
   На вигонi ждав Сергiй ??, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось  жито
сто?ть у копах. Скот пасеться в стернi.  А  ось  гречка  бiлi?-цвiте.  Мед
пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.
   Балка ось. Хтось вибiга?  велосипедом  iз  не?:  бiла  сорочка,  картуз
бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiга?...
   - Здрастуйте!  -  до  Сергiя.  Велосипед  похитнувсь,  i  вiн  зскочив.
Почоломкався з Сергi?м. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.
   Вiн:
   - Ху! Ухекався так... катаюсь... - Вийняв платок з кишенi, утира? лоба.
- Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься.  А  ви  ж  це  куди?  -  до
Сергiя.
   Сергiй:
   - А так... ходимо... - збрехав поки що.
   - Засидiлись?.. Чита?те, мабуть, усе?
   - Не дуже, - Сергiй йому. - Книг нема? таких. - Помовчав. - У  вас  там
не можна б розжиться яко? коли?
   - Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуля?мо в нас.  I
ви... - звернувсь до Оленки студент.
   Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж ?й i треба.  Почервонiла  та  й
очi в землю.
   - Не стiсняйтесь,- студент ?й, - я знаю про вас: розказував  Савка,  як
зострiчалиеь тодi, пам'ята?те?
   - А коли б же й справдi до вас забрести? - Сергiй до студента.
   - Хоч i зараз ходiмте.
   Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним  поруч  iде.  Так  бадьоро
йде. "Ану, - дума?, - як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала,  були
такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi:  про
людськiсть знають уже i  багатi:  бiднiсть  не  злить  ?х.  А  як  я  буду
поводиться з ними? Як  скажуть:  "  Не  стiсняйтесь,  будьте  як  дома"...
"Дякую", - скажу. Картини в ?х ?сть, квiтки:  побачу  якi.  Книг  попрошу.
Рояль, може, в ?х ?сть, пограю... так бажа?ться... так давно вже грала".
   - Що ж, ви кончили школу ту? - студент до Оленки.
   - Кончила.
   - Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться.  Хист,  видно,  до
грамоти ма?те. Що ж тепер робить дума?те?
   Помовчала Оленка, далi:
   - Не знаю й що.
   - Як! Знання сво? в життi прикладайте. Учителькою гарною  можна  б  вам
буть абощо.  Iнтересно:  з  народа  сами,  та  якби  стали  видатним  чим.
Працюйте.
   Всмiхнулась Оленка:
   - Не знаю тiльки, де б працювать.
   - Чого?
   - З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
   - О! - зареготав студент. - Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
   -  А  як  би  в   земську   школу   менi.   Як   на   вашу   думку:   з
церковноучительсько? можна туди?
   - А чому ж? Хоча... знайомство ?сть яке в вас?
   - А якби до вашого батька звернуться?
   - Звернiться. Познакомлю.
   Всмiха?ться Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", - дума?.
   - I вам, зна?те що! - студент до не?. - Чому  б  вам  не  поступить  на
курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання,
визволять од смертi ?х.
   Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- дума?. -  Яке  ж  велике  дiло  полегчать
людям страждання, визволять од смертi ?х!"  -  Помовчала:  -  А  як  же  б
поступить на тi курси, трудно, мабуть, з мо?ю освiтою?
   - Чого? Пiдготовиться можна.  До  Люсi,  сестри  мо??,  звернiться:  та
скаже, як там.
   "Так от! - дума? Оленка. - Що,  якби  пiдготовиться?  А  можна  ж  так:
учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От  якби  й
справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його  на  щось  гарне,
велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь  там...  мiж
людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!..
А студент?  -  Позирнула  на  студента  Оленка:  такий  гарний,  чорнявий,
худощавенький трохи i так грi? од його. I велосипед його такий хороший,  i
блуза, i все..."
   Серденько так забилось у не?.
   Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленi?  в  йому!  А  дiм
такий бiлий, здоровий на пiдгiр'? сто?ть. Став ось.  Верби  позвисали  над
ним, сонечко гра? в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi  дощано?
визира? акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи  позвисали  над  стежку,
квiтки перед домом рябiють. А рояль так луна? в одчиненi вiкна! Ну й згуки
ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться  ?й  i  плакать,  i
смiяться. "Люде, - хочеться крикнуть. - Нащо зло на свiтi здалось?"
   Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани  сидять  на  балконi,
саме чаюють, блищить самовар.
   Так Оленцi боязко-радiсно.
   Поставив  студент  велосипеда  на  дворi,  на  балкон  ?х  веде.   Стiл
довгий-довгий, а ласощiв усяких!
   -Здрастуйте! - Сергiй та Оленка  до  панiв,  так  соромливо.  Стали  на
порозi, стоять.
   Подивились-подивились пани ?м на ситець, та й нiчого.
   - Снiда?те вже? - студент до панiв.
   - Еге, - хтось промовив.
   А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй  та  Оленка  його:  у
город часто через Вербiвку ?здить поз ?х, - чвяка? щось та:
   - А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показу?.
   Студент:
   - Та це... знакомi мо?: учитель народний i... хоче у земство проситься,
- показав на Оленку.
   - Гм! - буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
   Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих  таких;
промовив "знакомтесь" та й пiшов у поко?.
   Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають!  -  подумала.  -  I
студент... так ласкаво балакав дорогою, а  тут...  чкурнув  мерщiй.  Слова
однi... марнi, пустi".
   Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на ?й, а щiчки пухкенькi
такi.
   Да? ?й руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме  за  ним.
Всмiха?ться панночка, тиче ?м  пальчики.  Переглянулась  з  кимсь  усатим,
п'ятенце на щоцi, обо? всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до
старого Кочури, саме запиха?ться грiнкою, не бачить ?х.
   - Здрастуйте! - Сергiй до його.
   Глянув, ткнув сво? пальцi ?м, мнякi та  товстi.  Дiйшли  до  усатого  з
п'ятенцем на щоцi, газету саме чита?, - теж тако?. " Познакомились " ще  з
панi?ю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала ?м пальцi так милостиво:
   - Здрастуй, здрастуй, голубушка, - до Оленки
   всмiхнулась.
   Поставали далi пiд стiною обо?, стоять.
   "Та невже це така iнтелiгенцiя, - дума? Оленка, дивлячись на  панiв,  -
такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"
   Рояль годi лунать. Входить якась  панночка  в  коричневому;  за  нею  й
студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив  ложечкою  у  стаканi  студент,
глянув на Сергiя й Оленку та:
   - Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
   Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два
стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани  порожнi:  рожева
панночка усiм налива?, а ?м i нi.
   - Люся! - студент до не?. - Налий он.
   Налива? Люся, всмiха?ться.
   - Я й забула, - каже.
   Смаку? Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
   "Чого я пiшла сюди." - дума?.
   Усатий щось про Персiю  балакать  почав.  Голос  його  такий  противний
Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все ?й  вороже,  чуже:  i
банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi,  що  йдуть  у  поко?.  А
повiтря так воняе панами.
   Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у поко?.  Тi  теж  -
хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
   - Ходiм звiдцiля! - до Сергiя вона.
   Сергiй:
   - А про мiсце ж?..
   Аж побiлiла Оленка:
   - Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло
мать з такими?
   Сергiй:
   - Так хоч книжки... - Пiдiйшов до дверей: - Павле Iвановичу! - гукнув.
   Виходить студент.
   - Так книжки... - Сергiй йому.
   - Можна... Ось я папi скажу тiльки. - Пiшов. Виходить i папа,  дивиться
сторч.
   - Що таке? - пита?.
   - Байрона почитать... Будьте ласкавi, - Сергiй йому.
   Подививсь-подививсь пан на ситець Сергi?вi, далi:
   - Прийдете iншим разом коли, або...  може,  я  вам  передам  як-небудь,
шукать зараз далеко. - Пiшов.
   - I попрощаться нi з ким! - всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла  до  ?х!..  -
дума? Оленка, йдучи дорогою. - Мала прохать ?х!.. На вiщо це схоже? Яка  ж
я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж
жалiбнi мо? мрi?, надi?!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить,  шукать
запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
   Сергiй:
   - Значить, так... Посилай прошенi? тепер за мiсцем сюди-туди...
   - А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить ?х, злих, не чуть ?х!..
   Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля
вiтряка в холодочку сидять  хлопцi,  дiвчата.  Данило,  в  синiй  жилетцi,
положив руку Ганнi на шию, а шия у не? така у намистi. Петро, що колись  з
ним Оленка в школу ходила, схилився на  Прiську.  Такi  веселi:  спiвають,
жартують.
   "Щасливi! -  дума?  Оленка  про  ?х.  -  Спiвають  собi,  i  до  всяких
iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих ?м дiла нема! Що,  якби  це  так  i
собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень  на  городi  чи  в  полi
робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи  так  близько.
Нiяких "освiчених", нiяко? iнтелiгенцi?  тобi  тупо?,  нiкчемно?...  Пiшла
вона!.."

   ХIII

   Почала Оленка й справдi привчаться жити дома. Уперiд матерi  до  роботи
хапа?ться. Зрива?,  чистить  квасолю;  зрiзу?,  вибива?  соняшники;  се-те
робить. Та дарма. Почу? гризню в хатi, кинеться ?сти, та нiчого,  -  сумна
така зробиться.
   А то сидить вона раз у садочку. Сергiй в хатi у себе гра?  на  скрипцi.
Дверi одчиненi в його, i чути Оленцi гру ту. Слуха?, -  i  так  жалко  ?й.
Пригаду?ться ?й рояль, на якрму вона вчилася грать; пригаду?ться  те,  про
вiщо так недавно марила вона: вiн- милий, задумливий, книги, картини... Де
ж воно це?
   А раз увiходить у хату Оленка. Садять на лавi у ?й:
   батько i Якiв Васюк, сусiда один.
   Васюк:
   - Треба оддати, пора вже - до батька.
   А батько позичав колись у його рублiв скiльки на плаття Оленцi.
   - Пiдождiть  трохи,-  проситься,  -  Ось  Оленка  заробить,  оддам..  -
Повернувсь до Оленки: - Оце ж пам'ятай, дочко...
   "Бiдний батько, - подумала Оденка, - i вiн же не зна? про дiла  мо?!  А
що буде, як узна??"
   Думала;!  думала,  послала  просьбу  в  iншу  епархiю  за  мiсцем-таки.
Второкласно? не згаду? вже. " Хоч би  у  церковноприходськiй,  -  дума?,--
бути".
   Палажка ж сво? дiло  робила:  за  вгород  Михайловi  голову  гризла  та
гризла. Остапчук теж. Де стрiне його:
   - А що, як про вгород? - пита?.
   - Та так... - почуха?ться Михайдо, - не знаю.
   - Подумай.
   I Михайло вже усяк передумав.
   А то в полудень якось увiходить Палажка з комiрки:
   - Сi та тi хазяйнували б тебе,-  почала  на  його.  -  Дiжу  на  завтра
вчинять, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що  попустив,
одбирай!
   Жито ще тiльки возили з поля тодi, й нового борошна не було ще.  Кiнчив
Михайло жилетку, що саме латав, надiв ??, взяв мiшечок, вийшов  з  хати...
Куди йти? Напозичався вже так, що й у вiчi людям дивиться нiяково. Сто?ть,
на город Василiв дивиться.
   "Нi, таки справдi одiбрать те, що попустив,- дума?. - Який кущ картоплi
продав би з тi? смужечки, мовляла Палажка, i то б же яка це запомога була!
А чи грiх який за одбнрання  чи  й  за  те,  що  на  Василя  треба  казать
"захопив", то... Остапчук же первий цро це нагадав. Йому й грiх нехай.  Та
й... хоч би й менi! То хiба тут такий уже грiх, що  й  одмолить  не  мфжна
його? Я ж вiрую в бога! Друга р?ч  у  бога  не  вiрувать,  як  Сергiй  он:
коли-не-коли ти в церквi побачиш йото, а побачиш,то як пень вiн сто?ть.  А
я ж таки... з усердям стою. I до святих знамуюсь, i все; i пости  сповняю,
говiю разiв скiльки на год. А на страснiй  недiлi  й  озвару  не  ?м.  Да?
Остапчук пораду, спасибi йому, так, значить, i буть. А дай до його сходжу,
побалакаю та й борошна в його, може, вiзьму".
   Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у ?х.  Зiставалось  тiльки
свiдка знайти. Недалеко ходили по його.  В  Остапчука  тодi  саме  був  на
роботi, дрова рубав, Омелько  Бовкун.  Омелька  цього  знають  у  селi  як
чоловiка, що легко його  пiдмогоричить  можна:  любить  випити,  любить  i
збрехать. Сам невеличкий, нiс синiй. Покликали в хату його.
   - От що, Омельку, - почав  Остапчук  до  його,  -  наш  могорич  ось  з
Михайлом тобi.
   - Як саме?
   - У брата Михайлового города батькiвського бiльш, нiж у Михайла, так...
чи не посвiдчив би ти в судi, що Василь, мов,  сам  захопив  його  стiльки
собi.
   Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всмiхнувся, далi:
   - А одвiту тут нiякого не буде менi?
   - Ого-го! - зареготав Остапчук. - Якого одвiту?
   - А що я не знаю iменно, як там... У холодну не вкинуть?
   - Хто вкине? Василь? мужик необразований? Що вiн  тямить?  Сердитий,  i
тiльки; так нам наплювать на те. А як захопив? Скажем... мм... та  нащо  й
здалося це: ми,  суддi,  далi  й  допитувать  не  будем  тебе,  щоб  i  не
спiткнуть.
   - Так чого ж? Можу.
   Узявсь Остапчук i жалобу написать, бо  й  за  це,  думав,  якийсь  день
поробиться йому. А вiн бачив, як жалоби пишуться,  не  одна  перебувала  в
руках. Тiльки як йому нiколи тодi саме було, збирався  ?хать  за  медом  у
пасiку, а завтра недiля, то вiн сказав Михайловi:
   - Завтра, гуляючи, я сам надiйду до тебе та в тебе й напишемо.
   Взяв на одробiток Михайло борошна в його, пiшов.

   XIV

   Прийшов Остапчук до Михайла в недiлю.
   - Трудне дiло - позви, - почав до його. - Усе треба, щоб хтось руку тяг
за тобою, давав стежку тобi та  й  написав  жалобу  гарно...  чогось  воно
сто?ть!
   - Потрудiться, спасибi вам, - Михайло йому. - Я вже вам за це услугую.
   - Да, да! Молотить послуха?ш.
   Сiв Остапчук писать i жалобу ту. Взяв на лутцi чорнило Оленчине,  перо,
всмiха?ться.
   - Тiльки зна?ш що? - до Михайла каже. - Я на пишу, а пiсля  мене  ще  й
переписать треба комусь: я - суддя,  i  негарно,  щоб  моя  рука  була  на
прошенi?.
   Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишенi, пише.
   Злiг Михайло на стiл:
   - А хто ж це перепише? - пита? у його. - Оленка хiба?
   - Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?
   - За це вже й не знаю я. А Палажка:
   - Согласна не согласна, дитина рiдна: перепише,
   - сидить на полу, всмiха?ться.
   - Да, да! - оскирнувсь Остапчук. - Дитина рiдна:
   одних думок з батьком,  з  матiр'ю  бути  должна...  Написав  Остапчук,
продививсь, далi:
   - Ну, тепер i ??... як ???.. погукайте.
   Оленка тодi саме в садочку була. Якась пташка щебетала на  гiллячцi,  i
вона сидiла слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.
   Постукала мати у шибку, увiйшла Оленка в хату.
   - Здрастуйте! - кивнула до Остапчука головою.
   Вiн:
   - Здрастуй! Тут ось чорновочка тобi, а перепиши сядь.
   "Суддя,  i  такий  неввiчливий!  -  подумала  Оленка,-  на  "ти"..."  -
Почервонiла.
   Взяла чорновочку ту, дивиться в не?.  Так-таки  й  написано:  "Васьiлiй
захопил   огорода..."   Знала,   звiсно,   Оленка,   що    це    неправда.
Подивилась-подивилась та й положила на стiл ??.
   - Не буду я цього переписувать, - каже.
   - Чому? - гукнула мати на не?.
   - Тому що... зла не робiть! - та й iде до порога. Перебiгла мати дорогу
?й:
   - Куди ти? - визвiрилась. - Нащо ти вчилась ось стiльки?
   А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
   - Грiшно так! - каже. - Грiшно упорною буть. Ти зна?ш,  що  значить  не
спушаться матерi-батька? ти... ти вчила заповiдi?
   Оленка:
   - Прошу не тикать на мене! - до Остапчука. Всмiхнувсь Остапчук:
   - А хiба... з якого двора ти?
   - Вчила заповiдi? - почав i Михайло. - Повинуйся, в писанi? сказано.
   - Чого вам треба од мене?! - крикнула Оленка.
   Мати:
   - Ворогiв жалко тобi? - Штовх, штовх у спину ??: - Переписуй ото,  того
треба нам!
   Побiлiла Оленка, оступилась до полу та:
   - За що ж... за що ж зневага така?
   - Та сто?ть пак тобi, ледащо, ?сти давать, га? - хита? мати головою.
   Розсердивсь i Михайло на неслухнянiсть Оленчину.
   - Ох-хо-хо! - зiтхнув. - Скоромне у пiснi днi... до церкви не виженеш.
   А Палажка до Остапчука:
   - Сало у середу, в п'ятницю ?сть, - на Оленку показу?. - ?сть для борщу
трохи, - бере, хлiб маже ним.
   Удавили сльози Оленку, не зна?, що вже й  робить.  Взяла  ту  чорновку,
перо, бомагу, сiла за стiл, перепису?.
   Всмiха?ться Остапчук.
   - Вот так... - навчав ??. - Що говорять тобi,  слушать  нада.  I  пости
чтить нада, до церкви ходить, i... i всьо, потому: грiшно. Через те бог  i
дощу не да?, що тепер у його вiрують так.
   Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвiр. Так ?й важко,  досадне.
Куди йти, що робить? Постояла трохи в садочку, на вигiн пiшла. Ходить.
   "Зло,то ? зло! -дума?. - Хай уже хто, а то... батько наваживсь на  таке
дiло низьке... богомiльний такий... От i вiра!"
   Збоку в Оленки лежить кладовище, по пiдгiр'ю так розiслалось i  таке  в
деревi все.
   "Лежать люде, - дума?, - i байдуже ?м зло".
   Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь,  нехвороща  стирчить
на ровi. Увiйшла у ворота. Стерня вiвсяна  зразу  на  голiй  мiсцинi,  так
жовтi? на сонцi. Хрести, могили  пiшли  в  деревцi  невеличкому,  видно  -
недавнi. Далi вишник. Хрести такi сiрi, похмурi визирають  iз  його.  Один
он, чорний, лежить у травi. А он запала могила,  чорнi?  нора  в  бур'янi.
Уявились Оленцi череп, кiстки того, що колись жив, а тепер там лежить.
   "I це вiнець життя такий! - дума?.  -  Цiль  його...  нагорода  за  всi
турботи, страждання?!"
   Трохи убiк берези бiлiють. Хрест бiлий, покрашений пiд  однi?ю  сто?ть.
Прийшла до його Оленка. "Андрiй Бiланенко" - напис на йому. Так... Чула од
Сергiя Оленка: умираючи, бажав Андрiй, щоб його поховали пiд березами,  де
рiдко могили. Бажав i напис на хрестi мати рiдною мовою,  сказав  i  який.
Сергiй йому й вирiзав. Чита?  Оленка:  "Вийшов  на  вчителя  i...  вiчного
упокою мiсце знайшов!"
   "Так от мiсце! - дума?. - I його ж не минеш. Що ж тодi  всi  цi  мiсця,
якi од  Полi?вктiв,  од  Кочур  усяких  залежать?!  Яка  ж  нiсенiтниця  -
високомiрство ?х! Яке безглуздя запобiгати ласки  у  ?х!..  Шукати  яко?сь
запомоги у когось! Життя... яка нiкчемна рiч воно!"
   Подивилась на берези Оленка: вiття так порозвiшували. Подивилась  униз:
видно, як кучерi вишневi в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як  на
ровi купчаться липи i як село порина? в садах.
   "У якому гарному мiсцi Андрiй спочива?", - подумала.
   За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленi?. Уявилась Оленцi рiчка,
що там ?сть. ?? очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленцi  русалки,  про
яких десь казку читала вона, що жили так у водi.
   "От якби шубовснути з тих верб, - дума?, - зробитися русалкою, жить пiд
водою в кришталевих покоях, а зiйде мiсяченько, на вербах гойдаться".
   Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергiй i мати
його грушi саме в садку у себе збирали.
   "Збирають, - дума? Оленка, дивлячись на ?х iз грядок, - i не знають, що
й я зробила ?м зло: переписала бомагу таку".
   Що б таке ?м гарне зробить? Як би хоч  обiзваться  до  ?х?  Ступила  до
обнiжка та:
   - Дядино, Сергiю, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергiй:
   - О! - каже. - Видумай ще що. А дядина:
   - Хiба ти що винна? Почервонiла Оленка, й нiчого.

   XV

   Почав уже батько й про мiсце в Оленки питати:
   - Чого це тобi од отця Полi?вкта не чуть нiчого й досi?
   - Хай!.. - махне рукою Оленка та й  пiде.  Усе  вже  вона  було  ходить
похнюпившись: у садку, на вигонi, на кладовищi, -  неначе  шука?  чого.  А
сердита зробилась! Заведуть у хатi гризню або посила? батько до церкви ??,
- люту?, кида? все. А ранок, холод надворi, -  ходить  боса  бiля  хати  й
розхристана. Та день зiйде, ?сти i в рот iнодi не вiзьме нiчого.
   А раз гiрко-гiрко якось до Сергiя всмiхнулась:
   - А чого ?сть люде - покiнчають з життям? - пита? у його.
   Вiн:
   - Хто його зна. Читав я, що через легкодухiсть усе: бояться життя.
   Схитнула головою Оленка, помовчала, далi так схвильовано:
   - А не бачить цiлi, розуму в життi, страждати i боятися поквитуватися з
безцiльним стражданням, боятися смертi, скиглити, хапатись за поли  життю,
аби тiльки жить, не знаючи для чого i нащо, - не легкодухiсть хiба?
   Зробилась блiда-блiда, з лиця спала i попiд очима синi смуги лягли.
   А батько жде: ось-ось вийде од Полi?вкта мiсце Оленцi. Заробив грошенят
трохи пiд хурою, набрав ?й ситцю на плаття, - сам, вона й не казала  йому.
Да? ?й:
   - На, - каже, - ший, щоб було в чiм ?хать на мiсце.  -  А  Оленка  сама
собi пошить плаття умiла вже.
   Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

   XVI

   Прийшов час i суда за город. Тiльки не так вийшло це  дiло,  як  малося
буть. Остапчук гадав, звiсно, що Василя,  "мужика  необразованого",  легко
обiйти на судi буде можна i тим бiльше, що за "чорта рудого" судили  його,
i вiн мовчав. А мовчав вiн тодi, бо вважав себе винним; а  тепер,  як  чув
якось в окружному судi - був свiдком за когось - як обороняються люде, так
i собi тут почав. Почав зразу з того, що став гребувать, щоб  Остапчук  не
брав участi в розборi дiла цього, бо як з ним, Василем, сам  дiло  мав  по
суду. (А за "чорта рудого" цей  же  i  суд  дав  йому  щось  бiльше  тижня
арешту.) Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали,  а  вiн  добився,
таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
   А що казав Остапчук, що перебалака? з товаришами-суддями, так i зробив.
Бо Василь i сам трохи зачув Остапчука з то? кiмнати,  де  закусювали  саме
вони.
   - Учити треба таких, - чулось звiдтiль. - А то... нi за що тодi  нашого
брата будуть мати, всi чортами рудими зватимуть нас.
   I от тепер свiдка Бовкуна  i  справдi  допитувать  не  всиловались.  Та
Василь сам умiшався сюди.
   Суддя,  що  сидить  посерединi,  червоний,  у  синiй  чу-марцi,  спитав
Бовкуна:
   - Так ви зна?те: Василiй захопил?
   - Iменно так, захопив.
   - Ну, бiльш нiчого.
   Василь аж з лавки пiдскочив.
   - Як нiчого? - почав до суддi. -  А  чому  ж...  а  спитайте  його,  як
захопив я?
   - Нас нiчого вчить! - гримнув суддя на Василя.
   - А чого ж ви так?..
   За дзеленчав суддя у дзвонок: "Мовчать!" - крикнув.
   - Та нi, - Василь йому. - Мене цим не заляка?те, Я й далi дверi знайду.
   Подививсь-подививсь суддя на його,  прихиливсь  до  другого  суддi,  що
сидiв праворуч, товстий, у чорнiй чумарцi, та:
   - Сльота така. Як ви дума?те?.. до начальства ще може полiзти.
   - Еге, - той йому. - То й нам нагорить.
   - Ну, харашо! - суддя до Василя, далi: - А не  скажете,  як,  примiром,
захопив Василiй? - до Бовкуна.
   - Та так... звiсно... -  Помняв-помняв  Бовкун  шапку  в  руках,  та  й
нiчого. Одказали Михайловi. Прийшов вiн додому.
   - А що, як? - Палажка до його.
   - Та як? Нiяк! Одказали.
   Дивиться на його Палажка, витрiщила очi, далi:
   - Що ж ти робив там?! Тобi б же настоювати було, прохать  суддiв...  Та
це ж яка радiсть ворогам! А, боже мiй!..
   Похитала головою, плюнула та й пiшла до Оленки, що  сидiла  в  садочку,
думала.
   - Зазнавайся з панами! - почала до не?.
   - Як зазнавайся?
   - Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть,  до  земського  пiдеш:  за
вгород поклопочеш. Почервонiла Оленка, мовчить.
   - Чого ж мовчиш?
   - Одчепiться!
   Пiшла Палажка в хату, знов:  i  сякий  i  такий  -  почала  кричать  на
Михайла.
   Як по душi дере Оленцi той крик. Встала, сну?, по садочку сюди-туди так
швидко. Де б дiлася, що б робила? Ходила-ходила, далi поза клунею,  та  до
Сергiя пiшла, не зна? й чого.
   Був у хатi Сергiй, у шаховцi рився чогось. На лавi сидiв Грищенко.
   - Поздоровте мене! - почав до Оленки Грищенко. - Таки не збрехав  отець
Полi?вкт: у второкласну незабаром од'?жджаю.
   "I ти од'?жджа?ш! - подумала Оленка. - От який отой свiт!  -  дума?.  -
Свiт честолюбства, низькопоклонства, нiкчемностi".  -  Подумала,  далi:  -
Заграй менi, - до Сергiя.
   Зачинив Сергiй шаховку, оддав Грищенковi ноти якiсь, узяв скрипку.
   - Яко? тобi, польки? - побренькав, гра?.
   Увiходить Василь, прийшов  iз  суда,  поставив  цiпок,  почоломкався  з
Грищенком, а на Оленку  тiльки  нелюбо  так  глянув.  Почервонiла  Оленка.
Пригадалася ?й та бомага, що вона переписала на його.
   "Взнав про це, мабуть", - подумала.
   А вiн i справдi взнав. Знакомий писар у волостi сказав йому, що  Оленка
прямо написала, що сам чув од Остапчука.
   - От i вiр ?й! - здивувався Василь тодi. - Що вона  добра  до  тебе:  i
ходить, i все.
   Сiв на полу тепер, ?сть Оленку очима.
   Похнюпилась Оленка: "Яке ж таки я низьке дiло пiддержала!" - дума?.
   Сергiй:
   - Може, козачка ще тобi?..
   Мовчить Оленка: "I я не змогла не переписувати того, - дума?. - Яка ж я
ганчiрка!"
   - Ну, так як?.. - почав Василь  до  Оленки.  -  Огорода  з  батьком  та
матiр'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене?
   Побiлiла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя, i нi  слова.  Встала,
пiшла. Палажка саме з вiдром iшла  з  хати  з  сво??,  побачила,  звiдкiль
Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо йде, не крадеться вже.
   - I сяка, i така! - почала на не?. - Ти таки ходиш до ?х!
   - Та й клята ж!.. - Оришка з грядок на Палажку.
   - А ти? - Палажка до не?. - Ти он у бога не вiру?ш, ти... до церкви  не
ходиш. Тобi церква не мати, бог не отець!
   Нiкому нiчого Оленка. Похилилася в садочок собi.
   Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтiти починав.  Лiто  вже
наприкiнцi було. Сто?ть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
   Стемнiло. В хату Оленка ввiйшла, лампу на  стiл  узяла,  скриньку  бiля
столу на ослiнцi поставила. Взяла у ?й ситцю сувiйчик, що батько на плаття
набрав. Парасi дала.
   - На спiдничку, - каже,  -  буде  тобi.  Далi  бере  тетрадки  шкiльнi,
щоденники, подивиться, розiрве та й  кине,  та  й  кине  до  печi.  Батько
ввiйшов.
   - Нащо ти рвеш? - до не?. - Воно б же здалося на вiщо.
   - Не ваше дiло! - Оленка йому.
   Вийняла потiм книги, шкiльнi  подарки:  "Тараса  Бульбу",  про  рослини
якусь, сiла, надпису? Сергi?вi, Грищенковi по книзi: "На згадку", -  пише.
Вийняла й ?вангелiю в  оправi  золотiй:  "Отцу  Полиевкту  Соха-новскому",
надписала: "Оваго убо биша, оваго  же  уби-ша",  -  додала  з  притчi  про
виноградарiв. Взяла потiм клаптик бомаги, пише: "На цьому свiтi,  де  зло,
неправда, нiкчемнiсть  панують,  чомусь  гарному,  свiтлому  нема?  мiсця.
Прощайте". Взяла клаптик бомаги, пише:
   "А вам, батьку, мамо, ось що скажу: вiра в бога не в самому ходiннi  до
церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрiй, мiж  березами.  У
домовину менi квiток накладiть ".
   Цидульки цi пiдопхнула пiд скатерть; книги поклала на покутi,  скриньку
пiд  пiл,  на  мiсце,  поставила;  а  сама  чепуриться   давай:   змилась,
розчесалась, коси не заплiтала, волос, як  у  русалок,  зоставила.  Внесла
плаття голубе, празникове, давай убираться.
   Мати коноплi бiля комина мне.
   - Куди ти? - пита? у не?.
   - На мiсце, - вона ?й.
   Батько маже хлiба шматок часником та:
   - Так тобi це й коня запрягать?
   - Лягайте ще спать. Вбираюсь, щоб готовою буть тiльки.
   - А коли ж це ти при?деш до нас? - всмiха?ться мати.
   - Побачите.
   Убралась, пов'язала  стьожкою  червоною  голову,  на  хату  надивлятися
давай. По долу костриця, пiд припiчком купка смiття.
   - Як у свининцi у хатi! - каже до матерi. -  Поприбирайте:  може,  люде
незабаром будуть до вас.
   Подивилась на Парасю, що спала вже, на матiр,  на  батька...  Забринiли
сльози у не?. Так жалко.
   "Що робити?" - дума?. Стояла-стояла, далi прокинула подушку  на  ослонi
та лавi, - лiжко ??, - "лягла. Обхопили думки ??.
   "Хiба... жить зоставатись? - дума?. - Так...  для  чого  ж  i  жить?.."
Здумала про всi сво? попереднi мрi?,  надi?,  про  Полi?вкта,  Кочур;  про
матiр, батька, Остапчука, Грищенка...
   "Де ж щось гарне, велике? - дума?. - У мрiях, надiях, у книгах!..  А  в
життi? Нiкчемнiсть, нiсенiтниця, зло... Сто?ть пак турбуваться, корчиться,
поринать у злi, в багнюцi?.. Яка цього цiль? Кому це потрiбне?.. Не  краще
пак спокiй... вiчний, тихий, хороший;  спокiй  пiд  деревцем,  квiточками,
травичкою?!"
   У хатi було вже погашено. Встала Оленка. На полу,  пiд  стiною,  лежить
батько, чорнi?; далi Парася, поз запiчок - мати.
   - Прощайте! - прошепотiла. Вийшла з хати... навiки.

   XVII

   Знайшли Оленку пiд вербами у водi, - по платку, що лежав  бiля  берега.
Сяяло сонечко, пташки щебетали, а  гарнесенька  дiвчина  була  байдужа  до
всього, до всього. Карi оченята ?? вже не свiтились питанням, молодесеньке
серденько не бажало кохання. Спокiйна-спокiйна була.
   Як самовбивцю поховали ?? саму собi в глухому кiнцi кладовища, на голiй
мiсцинi, далеко-далеко од берез, пiд якими вона спочивать так бажала.
   Через тиждень пiсля смертi прийшла одповiсть з друго? ?пархi?.  Кличуть
Оленку на мiсце.
   Тепер батько, мати, сестричка  обсадили  вiчне  мiсце  ??  любисточком,
барвiночком, вишеньками, кленочками. На хрестi  берестовому,  невеличкому,
прибили iконочку матерi  божо?.  Батько  свiтить  увечерi  в  хатi,  чита?
псалтир за впокiй; мати голосить.



   ШКОЛЯР

   Миколка,   Прокопiв   хлопчик,   такий   школярик   гарнесенький   був:
сумирненький, соромливенький, млявенький,  як  дiвчинка.  Та  ще  ж  такий
чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й
чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх  яке  до  книжки  було:
чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, - чи про луку,
чи про лiс... Ну й любило це!
   Раз гулять повели ?х у лiс. Воно вбiгло в гущавину та:
   - А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в  дiрочки...  мережечки...
ну й гарно!
   Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило...
   А там що раде знать було все!.. Усе було розпиту? вчителя, усе розпиту?
i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiша?ться ним,
усе було по щiчках його,  по  щiчках,  а  воно  вже  таке  раде  ото,  так
осмiха?ться та ту голiвку так простяга? до його... Таке. А то раз  учитель
пiдiйшов i пита?:
   -  А  що,  Миколко,  вивчив  урок?  Воно  встало,  осмiха?ться...   тут
осмiха?ться, а там сльози.
   - Плакав, чи що? - пита? учитель. Воно так болiсно:
   - Нi. - Далi руку до очей та й скривилось.
   - Чого, що таке? - вчитель йому.
   - Б...били.
   - Хто?
   - Батько.
   - За вiщо?
   - За... за... - та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як  було.  Встав
Миколка вранцi, почитав трохи, - снiдати пора, вiн i каже:
   - Мамо, що ?сти?
   - Що ж? - мати йому. - Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу  йому.  Взяв
ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить
кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й  учорашнiй,  холодний
та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним - не пожене нiяк. Устав та з
тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей - за  печiнки  тягне.  Вiн
знов:
   - Ну що ?сти, мамо?
   - Та я ж не знаю, - мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув,  i
в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний.
   - От лихо, - каже, - хлiба на денцi тiльки.
   Миколка сво?:
   - Та, мамо, що ?сти?
   - Батька питай.
   Микола:
   - Он у людей i риба, й олiя.
   Батько так бликнув на його. Вiн байдуже:
   - I оладки, - каже, - i в школу беруть.
   Батько:
   - Що?! - Та як ухопить деркач.
   - Так тобi ще, - каже, - риби, олi?! Шкури з мене, шкури! - та деркачем
його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж ?сти дивились, на  пiч  усi,  як
горобчики.
   - А, сякi-такi, - кричить батько, - ?сти!
   А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та  й  моня  чоботи,  й
моня в руках, а далi так боязко:
   - Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть.
   - Що? - батько.
   - Мм... дiрки скрiзь.
   Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами:
   - Гляди, - каже, - гляди!
   Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки,  й  нiчого.  Ось  другого  чи  там
третього дня приходить Миколка сумний-сумний i ?сти не пита?. Сiв на лавi,
клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi
вста? i, як неживий, диба-диба до полу... став i сто?ть, похнюпивсь.
   - Чого ти? - мати йому.
   - Та... та, - губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки.
   - Отако?! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько:
   - Мамо!..
   - Ну?
   - У... у мене...
   - Що у тебе?
   - У мене, - повернув п'яту, показу?... Глянула  мати  -  пiдбора  нема.
Зiтхнула й нiчого.
   - Що ж... оце... як... батько побачить? - плаче, так плаче Миколка.
   Увiйшов Прокiп, Миколка й дух прита?в. Сiв i то побiлi?, то почервонi?;
дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить.
Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi.
   - Де воно, - каже, - в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а  тут
пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести.
   - Хм... там десь... - жiнка йому. - Та... те й упослi б, а тут... он...
- та очима на Миколку й показу?.
   - Н... не кажiть, - сичить Миколка, - не кажiть.
   - Як же ж, - мати йому, - а в школу в чiм пiдеш?
   - Що таке? - батько до ?х.
   - Пiдбор у Миколи одпав...
   - Що? - крикнув.
   Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл,  та  аж  за  стовпцем
опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп...
   - Ну, нiчого, - каже,  -  хай,  -  знайшов  конопельок,  плете,  нiчого
нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та:
   - Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп.
   - Пора б... уже ж, - тi й на латки не годяться. Мовчить.
   - Чи ти не чу?ш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на не?:
   - Хай, його, - каже, - калiкою зробить!..
   - Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу:
   - Мамо, - сичить, - цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж.
   Мати йому:
   - А в школу як?
   Прокiп так хижо:
   - А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!..
   - А хоч би й у пани?
   - Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! - кричить.
   Миколка:
   - Як же... я ж не... ненарошне.
   - Старцюго, - батько йому, - панувать!.. Ось прийде, за стiл  залiзе...
книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була!
   Аж перекида?ться та плаче Миколка:
   - Он... он, - каже, - усi... учаться - i Василь, i Павло... гарно як.
   - Iч, старцюго, рiвня?ться до яких...
   - А хiба... хiба душа в мене... хужа?
   - Смiттюго, у ?х плуги сво?. В найми з душею з сво?ю!
   - Божевiльний, - жiнка йому, - нащо ти був зразу в школу оддавав  його,
нащо ти?..
   - А, ти розумна!
   - Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно,
як тобi не грiх потрiпувать дитину отак?
   Прокiп, нiби засоромившись:
   - Та ти, ти, - каже, - домелешся!
   - Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже,  дорiзуй  нас!  -
Хусточку до очей та й сама в плач.
   - От боже мiй, - каже, - i де та смерть, що вона i  не  забере  нас  од
тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? - Хлипають  обо?.  Прокiп
нiчого вже. Плете - сидить. Згодом трохи вста? i якось досадно-досадно:
   - Школа... школа - здирство, школа- грабiж... -  кинув  мотузку,  надiв
шапку. - Школа останню сорочку стягне з тебе, - в груди себе... Та мов  аж
з плачем: - Оста-а-н-ню со-рочку!
   Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши.
   А Миколка:
   - Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... - Та  з-пiд  полу  до
дверей.
   - Куди ти? - мати до його.
   - У школу... хай... як знають...
   - Обiдать же... чоботи ж...
   - Хай!..
   Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв,
засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у  не?  капали  сльози.
Миколка :
   - Ось, ось, - показу? чоботи.
   - Де то ти? - здивувалась мати.
   - Хе-хе... учитель дали.
   - Як учитель?
   - Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" - "Чоботи порвались",
- плачу. "Цить, - кажуть, - у мене зайвi ?". Виносять. "На", - кажуть.
   Мати взяла, так обдивля?ться.
   - Спасибi, - каже, - дай бог здоров'я йому. Миколка:
   - Хе... а покажiть i батьковi!
   - А дивись iди. Прокопе, - каже мати. Прокiп байдуже, давай  осмiхаться
сам собi.
   - Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не зна? нiчого:
   - Що там таке?
   - Сюди йди!
   - Чого? - почухавсь, пiдiйшов. - Ану, що тут? - Узяв. - Так це вчитель?
- пита?.
   - Глуха тетеря... не чув мов.
   - Хе-хе... живем, значить.
   - Нi, - жiнка йому, - мерщiй наймати побiг...
   - Балакай, - Прокiп до не?, - наймати!.. Менi, дума?ш, i не жаль ото? Я
побiг позичить на чоботи йому, а воно...
   - Що таке? - пита? Миколка.
   - Що... бiгав, бiгав - не позича? нiхто, а тут ще й мiшок  пiд  плечем,
щоб i хлiба де... Менi й кажуть: ?сти нiчого, а вiн ще позича? на  сина...
Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi  до
волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, - думаю,  -  буду  бiгать  отак  та
усяке буде цупать отак менi... Дай, - думаю..." - та бух тебе  до  Чхурика
за 15 карбованцiв на рiк.
   А Миколка:
   - Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На
   тобi".
   - Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн:
   "Найми", - каже.
   - Боже мiй, - мати до Миколки, - отакий хлопець та в  найми...  нiзащо,
нiзащо! - Узяла та до себе його так пригорта?: - Мiй синочок!  -  каже.  -
Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото!
   Прокiп:
   - А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже?
   - Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, - показу? пальцем йому Миколка.
   - Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий?
   - Хм-хм... то "О".
   - "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така?
   - То "Г".
   - Ач яке!.. А картинки ? тут?
   - А ?... ось, - знайшов йому.
   - Ач як!.. А то ж що за копицi такi?
   - То хмара. А зна?те, тату, хмара з чого?
   - Бо' йо'зна... як можна сили божi знати?
   - А я знаю!.. з води... парою йде вгору.
   - Ач який... хм-хм... i он про що зна!
   - Я ще й про блискавку й про грiм  знаю.  Це  люстричество...  з  землi
набира?ться в спеку та й креше там i грюка.
   Прокiп так дивиться на його. А мати:
   - Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп:
   - Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не  знаю...  я  б
тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе...  Ех!  -
Помовчав. - Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч
ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе.
   А Миколка:
   - Так... тату... у хторокласну, у хторокласну!
   - Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi сво?й!.. спроможусь, боже мiй!
   Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв,  пройшовсь  до
столу, до порога...
   - Тату... я, я до вчителя пiду.
   - Чого?
   - Хи-хи... хочеться.
   Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу  в  школу,
кашлянув раз, удруге. Виходить учитель:
   - А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!"
   - Що таке?
   - Батько... в школу... у хторокласну... мене.
   - Гаразд. Iди ж сюди! - За руку його та до себе в свiтлицю.
   Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь.
   - А що ти? - вчитель до його.
   - Ну й... ну й гарно в вас!
   В учителя  й  справдi  гарно  було.  Стiл  застелений  був  скатертиною
цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй  будцi;  блищав  самовар.  По
долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах  квiтки...  на
стiнах картини.
   - Ну й живете ви в гарному в якому! - диву?ться Миколка.
   - В гарному! - осмiха?ться вчитель. -  Ото  вчись,  то  й  ти  будеш  у
такому...
   - I я... А як же... як воно, як жить у такому?
   - Учись - побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'?ш.
   Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки.
   - Сiдай! - Миколка сiв на кра?чку на стiльчику, дивиться на  стакан  та
так осмiха?ться.
   - Хм-хм... так це... це менi пить?
   - Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай!
   - Хм-хм... як же воно?
   - Бери он i булку. Бере осмiха?ться, присьорбу?...  Учитель  тим  часом
узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка:
   - Ну й, ну й... - та й устав.
   - Що? - учитель до його.
   - Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав...
   - Учись - гратимеш.
   - Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... -  глянув  навкруги,  -  ну  й  життя
гарне!..

   * * *

   На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного  дня,  розпустивши
школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв  одпочити.  Наступав  холодний  та
сумний осiннiй вечiр. Надворi негода,  дощ,  а  в  хатi  учителя  тепло  й
привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно  горить  лампа.
Стомлений вчитель довго  ходив  по  хатi,  часами  зупинявся  коло  вiкна,
прислухався, як гуде й завива? вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi  сiв
за книжку, чита. Трохи згодом чу? - щось грюкнуло у прихожiй,  забалакало.
Одхиля? дверi, аж коло порога старець сивий сто?ть, руку  простяга?.  Коло
грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шука?,  обiрваний  такий  та
труситься так. Придивля?ться вчитель до хлопчика.  По  знаку  щось:  чубок
кучерями, щiчки кругленькi...
   - Миколка, це ти?
   - Я... - та скривився-скривився.
   - Як це ти, що це?..
   - Та... та... ?сти нiчого, топить нiчим, удягтися...
   - Бiдненький!..
   - А батько... простудилися: ще розтавало, а в ?х чоботи  дранi...  ноги
крутить...
   - Так ти це...
   - Були до хазя?на... найняли... так... я... не  здужаю...  аж  захворiв
був... Так мене в поводаторi це...
   Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було,  розгорнуту  книжку,
скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...



   ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО

   Дiло в Ки?вi було. Надворi  смеркало.  Захiд  жеврiв.  Де-де  займалися
зорi, зимнi зорi, яскравi такi.  Стояв  лютий  мороз,  дув  вiтер.  Нiчлiг
тiльки що одперли. Босячня в мережаному убраннi, в чоботях з душниками,  з
синiми носами, як той рiй, так i сунула  в  дверi.  Пiшла  робота:  так  i
полiзли по нарах. Я й собi. Свиту з себе мерщiй, кинув поз стiнку,  сiв  i
сиджу. Добре, думаю собi, що захопив мiсце. Осмiхаюсь та  позираю  тiльки,
чи не пiдступа добродiй який з личком, як решето, не тягне  за  ноги.  Нi,
дивлюсь.  Хто  не  встиг  на  нари,  моститься  долi,  на  вогкенькому  на
мнякенькому. Слава тобi, господи, значить. Вийняв я булки шматок з  кишенi
- вечеряю. Вечеряю й нiчлiгом любуюсь.
   Чудовий нiчлiг! Стелi в йому головою не думай достати, хiба навспинячки
станеш. Стеля сивесенька, стiни буресенькi в йому. На стiнах пушок  росте,
джуральця пробiгають, капшучки по куточках висять. Вiкна покрашенi:  рямця
зеленою краскою, шибки сiрою, i такi круглесенькi, земелька так зазира?  в
?х. Чудовий нiчлiг! А ще б послухали ви, якi в йому пахощi пахнуть...  ой,
пахощi!.. Аж у ротi чуть.
   Поодбирали в нас плату, почав я дрiмать  уже.  Як  ось  щось  злегенька
штовх-штовх у чобiт мене.
   "Що воно, - думаю, - мо,'знакоме що?"
   Розплющую очi, аж коло мене босовило  сто?ть.  Обличчя  його  не  видно
гаразд, - свiтло десь за грубкою блима, - видно тiльки, що усики невеличкi
в його, худий сам, пiджачина на йому якась, що тряп'я так  i  висить,  пiд
плечем ганчiр'я якесь, зiгнувся так та зубами тiльки цок-цок.
   - Земляче, - каже, - посунься трохи... до стiни, туди i я ляжу.
   Менi це так не до смаку прийшлось.
   - Тут, - кажу, - й так тiсно. Отам, долi дивись.
   - Позаймали... проганяють... до стiни трохи, - промовив вiн болiсно.
   - Ще й до стiни! Розумний, - кажу. - А воно ж пушок на стiнi ото, та ще
коровки божi такi з-за дощок виглядають. -  Лягай,  -  кажу,  -  сам  поуз
стiну!
   Вiн нiчого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчiр'я  сво?.
Я з спини на бiк повернувсь. Улiз вiн... Та й сердито  ж  зробилось  менi.
Раз, що стiснив вiн мене, а вдруге - дивлюсь, яка  ще  й  сорочка  у  його
з-пiд пiджака вигляда, а який i пiджак! "От лихо, - думаю, - де ти  взявсь
на мою голову!" Та аж не лежиться менi, ногу то простягну, то пiдкорчу. Як
ось вiн:
   - Ой, ой, земляче!.. Не дуже.
   - Що там не дуже? - кажу.
   - Ногу мою... зачепив.
   "О, - думаю, - яка цяцька нога в тебе". Далi - зирк-зирк на не?,  -  аж
вона в його ганчiр'ям обмотана поверх чобота.
   "Це так щось, - думаю, - мабуть, пiдошву збув, та соромно вже...  Гляди
ще, - думаю, - як засну, та стягне з мене..."
   Вiн пiдвiвсь, поглядiв ??, та аж засичав.
   "Ач, ще й прикида?ться, - думаю,- щоб i не подумав ще. Оце якраз стягне
чоботи з нiг!"
   Ще лютiше робиться менi... "I де ти,- думаю,- взявсь на мою голову?"  -
I я знов зачепив йому ногу.  Вiн  на  сей  раз  нiчого  менi,  тiльки  так
застогнав болiсно. Я не витерпiв:
   - I чого б я ото манiживсь,- кажу. Вiн якось досадно-досадно менi:
   - Ех, земляче-земляче,- каже,- якби ти знав, яке менi  горе,  ти  б  не
сердився так. Я трохи легше до його:
   - Яке ж тобi горе? - питаю.
   - Не вiриш, то подивись,- одказу? вiн менi.  Пiдвiвся,  давай  ганчiр'я
розмотувать. А ганчiр'я те в грязi  та  так  i  позлипалось.  Далi  скинув
чобiт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчiрочку в гнояцi. Пiдвiвсь
я на лiкоть, глянув... нога, як колодка...  а  з  великого  пальця  так  i
слезить.
   - Ой, затуляй швидче! - "Бiдний",- думаю. Менi жаль його стало "I  чого
я,- думаю,так сердивсь на його, не вiрив йому?!"
   - Тим-то,- каже,- й не хотiлось поз стiнку менi. На сирому та холодному
страх крутить як, а тут ще змерз так.
   - Значить, посунусь дай,- кажу.
   - Спасибi, лежи вже. Дивлюсь на його.
   - Так таке,- кажу,- тобi... Де ж це ти здобув собi такого?
   - Мiсця шукав,- каже.
   - Як мiсця?
   - Та так. Пiшов на заробiтки в Одес.  Ждав-ждав  на  товчку  -  ось-ось
найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов i мiсяць  i  другий  -
нi. А нас там - сила. Якi  були  грошенята  -  про?в,  одежа  була  й  так
порвана, я ще дорвав. Що ж далi робить, думаю... дай по якономiях подамсь.
Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пiшла, а в мене  чоботи
дранi. Як побродив я по балках, як  побродив...  Мiсця  ж  не  знайшов,  а
достав...
   - Так ти в больницю,- кажу.
   - Просивсь я в Одесi. "Нема,- кажуть,- мiсця. Найми,- кажуть,  квартирю
собi, ходи,- будем лiчить". А я ж за вiщо найму? У мене ж нi копiйки. Я  ж
тим i живу тiльки, що дивлюсь, як  ?сть  хто,  та  шматок  хлiба  випрошу.
Переночувать ось та  насилу-насилу  впросивсь:  i  до  плачу  приходилось.
Так-то без грошей!
   - Так ти ще у Ки?вi попросись у больницю,- кажу.
   - Е, нi... Казали в машинi менi, що i тут те ж саме.
   - Хм, так тодi... додому,- кажу. Вiн ковтнув щось, мов удавивсь,  та  й
нiчого. Далi передихнув так важко та:
   - Нема в мене... дому.
   - Як нема?
   - Як палець я. У наймах родивсь, у наймах рiс,  у  наймах...  батько  й
мати померли.
   Помовчав, потiм руку до очей, а сльози тiльки кап-кап з-пiд руки.
   - Чого ти? - кажу.
   - I свiт великий, i прихилиться нема тобi де,- промовив вiн.
   Помовчав, а далi й каже:
   - Не знаю, як монастир ще...
   - Що монастир? - питаю.
   - У монастир думаю. Тiльки що вже  опiзнився  сьогоднi.  Нарошне  це  й
забився у Ки?в. З машини  тiльки  що.  Попосуляли  кондухторi.  Нарошне  й
забився. Тут монастирiв багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у
куточку де... в страннiй. I щоб шматок хлiба коли...  А  я  б  звiдтiль  у
больницю ходив. Я думаю - можна так?
   Подививсь на мене, потiм:
   - У монастирi ж по-божому все. Я дивлюсь  на  його  та  й  думаю:  а  й
справдi... Чи не довiдаться б i собi в монастир.
   - Он що,- кажу,- пiдемо завтра вдвох!
   - Пiдемо,- каже.
   I вiн кашлянув i лiг. Було  вже  пiзненько.  Уже  хiба  тiльки  два-три
чоловiки сидiло, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долi: i вздовж, i
впоперек, i навскосiнь... Хропли, сопли, деренчали.
   Розвиднiлось. Умились ми, пiшли.  Холодно  надворi  було.  Вуси  так  i
шерхли; хмари так i ганяли по небу,-  сонечко  вигляне  та  й  схова?ться.
Товариш мiй зiгнувся-зiгнувся та йде так помаленьку,- ногу  тягне.  Я  теж
придержую ходу. На пiшоходi нас минають, штовхають.
   - У який же б монастир?  -  каже  товариш.  Я  повiв  його  у  N-ський.
Пiдходимо. Золотi верхи так i сяють, та будiвля усе така величезна.
   - О,- каже парубок,- який же й монастир багатющий!
   Скинув шапку, перехрестився - став.
   - Господи,- каже,- пошли, щоб запомогли менi тут!
   Далi розчесав чуб свiй рукою,- кучерявий такий,- i ми увiйшли в церкву.
   В церквi людей чимало було. Недiля була. Свiчки скрiзь горiли, лампадки
мигтiли. Золото так i палало. Стовпцi, вирiзки, образи, ризи на  батюшках,
шапка на якомусь, видно, старшому батюшцi  -  так  i  сяло  все.  Читалась
?вангелiя саме. Диякон читав. Так гарно  читав:  "Не  берiть,-  каже,-  нi
золота, нi сребра, не печiться,- каже,- нi..." - от i не скажу я так.  Там
так гарно читав.
   Парубок так i впав на колiна, молиться. Молитви так уже  вишiпту?  щиро
та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:
   - Ходiм же в странню.
   - Е, нi,- каже,- хай кiнча?ться служба божа.
   Служба божа довгенько кiнчалась. Не знаю, як  уже  вiн  терпiв  з  тi?ю
ногою, а що я... Я, хай  бог  простить,  попомнявсь.  Ну,  добре,  що  хоч
достояв.
   Послухав проповiдi. Розказував ?? батюшка, чернець таки  ж.  Розказував
зразу про блудного сина, потiм i каже:
   - А ? люди, що й тепер блудять. Хто ж тi люди? А то,- каже,-  невiрующi
усякi, як от соцiалiсти. Цi шибеники,- каже,- зовсiм забули  бога,  церкву
святу, заблудились i йдуть  грiховною  дорогою.  Пiд  приводом  волi  вони
встановляють сво? право на свiтi. Вони убивають людей, граблять, однiмають
у ?х...  Як  можна  посягать  на  добро  на  чуже,  як  можна  однiмать  у
ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!
   Чернець передихнув, подививсь по церквi. А товариш мiй:
   - Бач,- каже - як у монастирi!.. Бач!.. Он - треба любить ближнього!
   Перехрестивсь, та аж осмiхнувсь. Чернець далi вiв:
   - Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбiйники
вони, душогуби! Вони хо-тять i вiру зламать, церкви знищить,  монастирi...
Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив ?м, щоб покарав ?х.
   Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.
   Був молебень "о покарании".
   Вийшли з церкви, ?сти нам хочеться,- аж животи позатягало.
   Парубок i каже:
   - Теперь i в странню ходiм. Мо'... пообiдать  дадуть.  Кашлянув  та  до
черця одного, що саме кудись коропа нiс жареного.
   - Батюшка,- каже,- де тут страння? Батюшка так бликнув на нас:
   - Нащо,- каже,- вам страння? - та й подавсь.
   - Заперта страння. Хiба аж на нiч одiпруть,- мовила баба якась.
   - Заперта? - здивувавсь парубок.
   - Еге! Богомольцiв мало зимою, так вони запирають, щоб босяки,  кажуть,
не лiзли, як померзнуть.
   - Те-те-те! - промовив парубок та й брови сво? чорнi нахмурив.
   - Та це й посидiть нiгде? - питаю я.
   - Iдiть, як хочете,- каже баба,- в чайню, в монастирську ж таки.
   - А ходiм! - звернувся до  мене  парубок  швидко.  Баба  показала  нам.
Минули ми одну озiю, минули другу, третю. Увiйшли в чайню. Там уже  сидiло
декiль-ки странникiв - чаювали. На стiнi  "Страшний  суд"  висiв,  далi  -
Спаситель. Ми подивились, як мучаться грiшники,  прочитали:  "Приидите  ко
мне вси тружда-ющиися й обремененныи..." -  у  Спасителя.  Шука?мо,  де  б
сiсти. Ось зустрiча? чернець нас у попереднику, насупив брови та:
   - Вам що? - каже.
   - Та нам... ноги потомленi,- кажу.
   - У нас не посиденьки,- каже,- iдiть собi.
   - У нас чайня! - додав другий  пузатий  чернець,  що  стояв  за  касою,
розчiсував патли.
   Парубок тiльки луп-луп очима. А я почервонiв-почервонiв, чую, та що вже
йому, думаю, сказати...
   - Так... так давайте чаю,- кажу.
   - На двох? - пита?.
   - А скiльки ж се,- кажу,- сто?ть на двох?
   - Дванадцять копiйок на двох, по шiсть на одного,- одказу?.
   "I-i, ти лихо,- думаю. - Оце вскочили!" У того ж нi копiйки, а  в  мене
гривеник тiльки. Що ж це робить? Стою, чухаю потилицю.
   Чернець у попереднику:
   - Ну, чого ж сто?ш?.. На двох?
   - Та давайте й на д... на одного,- кажу. Подали менi чашку без вуха  та
без вiнець, чайник без вуха. Оддав я шiсть копiйок, сiв, п'ю. А  в  животi
тiльки гур-гур: вола б iз'?в. Товариш мiй сто?ть, дивиться.
   - Ти не п'?ш, значить? - чернець до його.
   - Нi...
   - Ну то вбирайсь!
   - Та я... хоч би нога... нога ось,- показу? на ногу.
   - Убирайсь, тобi сказано! У нас даром не ловлять мух! - гукнув пузатий.
   Парубок мiй побiлiв-побiлiв,  далi  так  важко  задихав,  повернувсь  i
вийшов.
   Я не домучив друго? чашки й собi вибiг. Парубок  пiд  одвiрком  сидить,
голову повiсив. Я за руку його:
   - Iди,- кажу,- чай пий, зостався. - Одчиняю дверi. - Сiдай,- кажу,йди.
   - Куди "сiдай"? - чернець менi.
   - До чаю,- кажу.
   - Як-то до чаю, а грошi?
   - Це ж заплачений,- кажу.
   - Е, вас,- каже,- багато буде таких! Мiсце, посуда,- двi копiйки давай!
   Парубок - назад. Вийшов, похнюпивсь, iде, нi слова менi.
   - Куди ж це ти пiдеш? - питаю. Вiн якось важко-важко:
   - Та... не знаю...
   Повiв я його на Сiнний  майдан,  у  народну  чайню.  Посидiли  трохи  -
полiцейський вигнав нас укупi з другими босяками:  щоб  не  сидiли,  каже,
даром. Ми померзли,- знов увiйшли. Трохи згодом полiцейський знов  витурив
нас. Ми знов увiйшли... I знов, i знов.
   Дiждали вечора. Купив я булки хунт. Собi одломив шматок, а то йому даю.
   - Спасибi, не хочу,- каже.
   - Та на! Ти ж i чаю не пив,- кажу.
   - Н... не хочу. - Та так i не взяв.
   Я пiдiйшов пiд крамницю, повечеряв добре.
   - Куди ж це спать помандру?м? - кажу.
   - Н.. не знаю,- одказу? вiн.
   Я й думаю: "Ай справдi, куди йти? Туди б, де ночували ото,- ранiш треба
було б iти. Мiсця вже позайманi, мабуть. Електричество горить уже  скрiзь.
Куди б же його?.. Хiба, хiба... Нi!"
   - Зна?ш що? - кажу.  -  Ходiм...  ходiм  у  странню,  туди  ж  таки,  в
монастир. - Вiн нiчого менi. Я рушив, вiн за мною.
   Страння була ще заперта. Саме виходили з церкви. Народу коло  странньо?
назбиралось чимало.  Народ  усе  не  нашо?  сотнi.  Той  каже:  "Я  говiть
забивсь", той: "Я на суд i богу помолиться", а той: "А я  до  дохторiв  до
главних i говiть, як бог поможе". Одчинили й странню нам. Спустились ми  в
не?,- глибоченько треба  спускаться,сунули  до  нар.  Мостимось,  ляга?мо.
Через який час увiходить чернець з дзвонком, дзвонить i держить капшучок у
руцi.
   - За нiчлiг,- каже,- шукайте зараз! - Суворий такий.
   Пiдводяться, риються, укидають йому. Укинув i я копiйку,  що  од  булки
зосталась. Товариш лежить. Чернець у спину йому:
   - Ану, за нiчлiг.
   Вiн пiдвiвся i нiчого йому, у землю дивиться.
   - За нiчлiг! - крикнув чернець.
   Вiн нiчого.
   - Та в його нема,- кажу.
   Чернець як визвiриться:
   - Так чого ж залiз сюди? Геть! - та на дверi й показу? йому.
   Парубок нi слова, бере ганчiр'я, iде.
   Як ось дiдок один:
   - Та батюшко,- каже,- куди ж ви  його?  Холодно,  нiч.  Стiйте,  вже  я
заплачу за його.
   Порився в кишенi, укинув щось черцевi. Чернець тодi про себе нiби:
   -  Босяшня  нещасна...  З  вас  користь  монастиревi...  Тiльки   мiсце
займають.
   Парубка завернули. Лiг вiн.  Чернець  обiйшов  усiх  -  вийшов.  Почали
засипать. Дехто вже й хрiп. Як ось знов дзвонок. Увiходить другий чернець,
молодший, за ним полiцейський, рижоусий. Полiцейський так  оддува  воло  i
дивиться так, наче справник який.
   - Готовте пашпорти! - гукнув чернець.
   Iдуть.  Чернець  дзелень-дзелень  та  штовх-штовх  того  й  другого,  а
полiцейський:
   - Пач-ш-порт!.. Пачпорт!.. Вашi... пачпорт!
   Бере, придивля?ться. Щось карандашиком копирса?.
   - Пора вже вбираться! - кричить на когось. - Третю нiч ночу?ш.
   Дiйшла черга до мене. Показав я. Накопирсав вiн  менi,  з  якого  числа
ночую.    Пiдiйшов    до    парубка,    накопирсав    i     тому.     Далi
придивля?ться-придивля?ться на лахмiття йому та:
   - Ти,- каже,- чого забравсь сюди?
   Парубок нiчого йому. Сидить, у землю дивиться.
   - Ти чого забравсь? - крикнув та аж за шаблю взявсь.
   Як не чу? парубок. Так  замислено  дивиться  тими  очима,  великими  та
карими.
   - Ночувать чоловiк,- кажу я.
   - А ти хто такий? - полiцейський до мене.
   - Чоловiк,- кажу.
   Вiн подививсь на мене, на постiль на мою.
   - Стiй,- каже,- у тебе вещi ??
   - Нащо?.. Я сам,- кажу,- вещi.
   - Без вещей не смiй!.. Богомольцi!.. а ти? дохiд монастиревi?.. Геть  з
нар, поганцi!
   Ми позлазили. Полiцейський розсунув людей, заняли наше мiсце.
   - Де ж нам лягать? - кажу.
   - Де зна?те. Щоб я вас послiдню нiч бачив тут!
   Сто?мо ми.
   "Та де ж лягать-таки?" - думаю. На  нарах,  звiсно,  не  доведеться,  а
долi... Там прохiд, тут прохiд, там зайнято.
   - Он що,- кажу,- давай пiд нари.
   I я, не довго думавши, бебех на  колiна,  та  на  чотирьох  та  туди  з
свитою. Звiсно, там нiч  темна  була.  Не  видно  було  нi  мережечок,  нi
сiточок, нi капшучкiв, якi там гойдались. Там одна голова тiльки  поринала
в те розкiшне убрання, та  ще  спина  трохи.  А  руки  тiльки  чап-чап  по
пiсочку, наче нiжка красунi по килиму.  Прокинув  я  свиту,  лiг.  Парубок
сто?ть, дума.
   - Та лiзь,- кажу.
   Вiн постояв ще трохи, улiз.
   Не знаю, як уже йому спалось там. Чув тiльки, що перекидавсь раз у  раз
та ногу недужу з серцем тер об дiл... Що  ж  про  себе  сказать,  то  менi
чудово спалось. Оце слухаю:  бiжить-бiжить  по  пицi  коровка  божа,  далi
цмок-цмок... слухаю - i ? вже шишечка. А  там,  слухай,  на  спинi  вже  й
друга, на животi й третя...  ?,  дякувать  богу...  Як  на  те  i  лiжечко
мiцненьке вдалось: не вигиналось, не  рипiло.  I  таке  ж...  з-пiд  свити
льодок у боки був. Кам'яне було.
   Величезна нiч була нам. Я ще з оком поповозивсь: хтось з нар запорошив.
Тiльки що дрiмать почав, як ось: дзелень-дзелень!
   - До церкви, до церкви,- будить чернець,- два часа!
   Поштовхав нас пiдбором. Я вилiз. Парубок лежить, важко так дише.
   Я свиту на себе, шапку в карман,  дивлюсь,  де  б  умиться.  У  куточку
вiдерце сто?ть. Товплюсь. Поки ж дотовпивсь - усю воду розхапали  жменями.
Зоставсь я невмиватий. Iду до товариша:
   - Вилазь,- кажу,- вже ходiм.
   Почуманiв-почуманiв, вилiз. Вийшли  ми  з  странньо?.  Надворi  поночi,
хмарно. Вiтер так i свистить. Мороз щипа. У пику снiг порошить.
   Парубок - пiд стiну, зiгнувся, сто?ть.
   - Ходiм у церкву,- кажу,- холодно ж як.
   - Та... - та й одвернувсь до стiни.
   - Може, ?сти хочеш? - кажу.
   - Нi.
   - Ну так ходiм ото.
   Мовчить.
   - Чого ти такий? - кажу.
   Помовчав-помовчав, далi так якось глухо:
   - Якби... якби оце хто... вбив мене.
   - Балакай,- кажу. - Ходiм ото.
   Беру за руку його. Вiн з таким серцем:
   - Е! - та й оступивсь од мене.
   Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись.  Тiльки
- як прокрадеться? З странньо? ж усiх вигонять. Запирать,  кажуть,  будем.
Ну, може, як-небудь вiн... Дiло його",- думаю.  Почав  мерзнуть  я,  побiг
сам.
   У церквi вже так й сяло все. На криласi щось спiвали саме, далi  читать
почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи - дрiма?ться, далi  все
дужче та й дужче. Святий його зна?, чого воно так менi.  Оглянувсь  назад,
чи нема або де сiсти абощо?.. ?, та добрi люди сидять уже. От горе!  Стою.
Сплющуються очi менi, голова хилиться. Куняю. На криласi спiвають, а  менi
вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-пiд нар не вилiзу нiяк, то
мов шапку однiмають у мене, а далi, ну таке ж приверзлось, мов вийшло  два
ченцi i давай чоботи здiймать з мене. Здiймають, а я мов плиг-плиг... коли
це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в бiлiй свитi та в чубовi, як
манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
   - Раб божай, чяво ?та?! Подь к iкон?, приложiсь-та... Враг скуша?т!..
   Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долi, що,  мабуть,  давно  вже  валялась
там. Оступивсь назад,- стою. Знов тi? менi... "Та й лихо ж,- думаю. -  Хоч
би вже хоч утреня кiнчалась швидче,  може  б,  страння  одперлась  абощо".
Слухаю, аж ще тiльки псалтир читають.  "I,  ти  лихо!..  Замучать  черцi,-
думаю,- чисто замучать..." Досадно  менi,  так  би  лупив  усiх.  Пiшов  я
блукать по кутках, чи нiгде таки сiсти? Куди ж не глянь - скрiзь то  баби,
то дiди куняють, дехто й хропе  вже.  "Що  ж,-  думаю,-  i  менi  мiж  ?х?
Нiяково. Я ж парубок". Ну, нiчого. Як  узяв  мняться,  як  узяв  мняться,-
улiз-таки мiж ?х, сiв поуз дверi. Отут же пiшло менi: то мов я з черцями в
креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки бiжу. Далi...  не  пам'ятаю
нiчого. Пам'ятаю тiльки, що мов повиходили усi батюшки до  мене,  налигали
за ушi мене i давай у черцi постригать мене. Я  луп  очима.  Коли  чернець
щiткою штовх-штовх мене.
   - Тiкай,- каже,- вимiтать треба!
   Я встав. У церквi вже тiльки дехто до образiв знамувавсь. Я  в  странню
мерщiй. Сюди-туди - заперта й не свiтиться. "Оце так,- думаю. - Що  ж  тут
робить? Поночi, холодно". Як ось чернець:
   - У церкву, у меншу,- каже,- iди: обiдню ранню слухать будеш!..
   "I, лихо! Замучать,- думаю,- чисто замучать". Далi й думаю: "А де ж  це
товариш мiй? Мо', ранню слуха?"
   Знайшов я ранню ту. I в той куток, i в сей - нема.
   "Так i буть, значить. Десь у  город  подавсь,-  думаю,-  або,  може,  в
страннi в кутку де куня?".
   Розвиднiлось.  Iду  я  з  ранньо?.  Вiтер  свистить.   Снiг   порошить.
Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?
   Дивлюсь, сто?ть пiд церквою баба якась з торбою, сльози втира?.
   - Боже мiй, боже мiй,- каже,- де ж це його душечка буде?
   - Та що таке, бабо? - питаю.
   - Боже мiй, чоловiк у будиночку повiсивсь у тому.
   Так i тьохнуло в мене. Побiг я.
   Лежить козак на снiгу, голову й руки одкидав.  Сам  синьо-жовтий,  губи
синi. На ши? мотузка, що нога була зав'язана. Нога не болiла вже, зуби  не
цокотiли. Очi карi не дивились замислено вже. Усики  чорнi,  брови  чорнi,
кучерi на головi блiдли. Над ним стояла купка нищих, вiтер голосив над ним
та снiжок притрушував його.

   =====================================================================

        Юрiй Федькович. Оповiдання



   САФАТ ЗIНИЧ

   Я собi вже не раз отак сиджу та гадаю:  як-то,  бiдний  свiте,  деякого
сердешного некрута[1] б'ють да глузують при  тiй  науцi!  А  мене  було  i
пальцем нiхто не кине, не то що. Але ж бо я i бравсь  швидко  то?  муштри!
було капрал менi нi покаже, а я вже i вдав. А пан майор наш i розсудили:
   - Тобi,- кажуть,- не при вербецирцi  маятись:  скоро  по  обрихтунку[2]
пiдеш до полку.
   От i пiшов.
   Наш  полк  стояв  тодi  аж  у  Банатi,  далеко.  Трохи  не  два  мiсяцi
машерували, доки зайшли.
   Мене дано до гранатирiв, до першо? компанi?, до третього  цугу,  що  по
кватирах собi стояв. А добрi кватири мали! все в сербiв;  багачi,  зна?те.
Туда ситнi кра?, не такi як у нас, чи що.
   А менi звелiв капрал йти на кватиру з  одним  старшим  жовнiром,  Сафат
Зiнич звався. Господи,  що  за  вояк  пишний  з  його  вдався!  а  що  вже
гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик.  Я  було  аж  його
боявся, неначе якого офiцера, чи що. Такий-то вiн був, отсей  Зiнич;  i  в
очi му важко тобi подивитись.
   А ми мали кватиру ув одно? удови. Славили, що колись-то вона i  багачка
була, да на старостi лiтах довелось збiднiти. Слабовита  була  -  ув  одно
лежала. А дiточок  не  було  в  не?,  лиш  одна  дiвчина,  Марта  звалася,
молоденьке та плоховите собi, знай та спiвушечка в лiсi. Як було глянеш  в
очицi ?? тихонькi та благонькi або в личко блiде, замучене, то  тiльки  що
не зомлi?; така вже безталанночка собi була!
   У вдови жили ми, як у сво? рiднi! I хлiб нам був один, i сiль не  ховав
нiхто з-перед нас. Сафат було i дров купить (вiн мав, зна?те, грошi  ще  з
дому), i скорому устара?, що треба. Дуже бiдну удову жалував. А  я  вже  i
дров утну, i води внесу, i скрiзь покутаю, як треба, щоб  то,  зна?те,  на
дiвчину легше. А вона, моя рибочка, було аж плаче: "Чи отсе вас, -  каже,-
бог з неба до нас, бiдних, послав, чи що?"
   Зразу ще, як  ми  там  були  на  кватирi,  то  ходив  один  молоденький
сербинчук, Янко звавсь; хороший парубок дуже. А що вже  любила  його  наша
тихонька Марта, то, мабуть, i в спiванках нема  так.  Як  го  було  одного
вечора не видить, то i вечеряти не ме i виплаче любi сво? оченятка, аж нам
?й жалко стане. А вони були зарученi з собою, бо  там,  зна?те,  така  вже
установа, що два або три роки  передом  собi  слово  дають,  а  вiдтак  аж
побираються.
   А Янко ходив, що ходив, а  далi  i  приостав  ходити.  Переказував,  що
вибира?ться за Дунай в купецтво. Нарештi вже i не прийшов. По?хав, мабуть.
   Одно? днини йдемо ми вiд бефелю[3], аж чу?мо: на  нашiй  кватирi  гомiн
Прибiга?мо, аж тут уже усi сусiди пораються коло сердешно? Марти,  що  вже
мертва на полу лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали i  питати,
що оте? таке за лишенько подiялось, вiдколи ми з дому. А  люде  всi  якраз
нам i вiдповiстили:
   - Янко,- кажуть,- вiдослав ?? перстень; висватав собi другу, багачку, у
Василя Карадiча, коли зна?те.
   - Чи так? - каже Сафат, а сам унурив соболi сво? очi  в  землю.  Нiчого
бiльш не сказав.
   Третьо? днини поховали i Марту, i стару, а самi пiшли на iншу кватиру.
   У двi недiлi по тiм гуки по селу. Карадiч дочку одда?, а Янко ходить  з
дружбами хата до хати та збира? собi бояре, спрошу? гостi на весiлля.
   Увечiр збира?ться i Сафат.
   - А ви куди оце? - питаю.
   - На весiлля,- каже,- iди принеси менi доброго вина вiдро та колач! - а
сам кинув менi червiнця.
   Я побiг. Приходжу, а Зiнича вже нема, пiшов. "Що тут робити?" - думаю я
собi. Беру вино та бiжу за ним. А у  Карадiча  нi  крик  та  нi  гвалт  на
подвiр'ю.
   - А там що таке? - питаю людей.
   - Сафат Зiнич застрелив молодого,- уповiдають. Я закаменiв.
   - А де ж вiн? - кажу (Зiнич оце).
   - Пiшов сам до арешту,- кажуть.
   Убрали арештанта в залiзо та оддали  в  катуш.  Осудили  на  сердешного
десять рiк тяжко? неволi. Я проводжав 'го аж за мiсто, та так уже жаль!
   - Братику, камрате  мiй  дорогий  та  любий,  чого  ви  оце  так  марне
пропада?те?
   - За правду, товаришу! - промовив, як у  дзвiн  вдарив,  а  сам  нi  ся
скривить.
   Жовняр раз був.

   [1] Некрут - рекрут, новобранець.
   [2] Обрихтунок - вiйськове навчання.
   [3] Бефель - служба.



   СЕРЦЕ НЕ НАВЧИТИ

   Жили в нас в горах два парубки товаришi, а що вже буйнi та хорошi  собi
були, той на паперi не спишеш, - такi вже хорошi були сi два легiнi. А  до
того ще як уберуться, бувало,  у  кармазин  та  в  жированi  порошницi  та
стануть собi гостинцем гуляти, то дiвчата якраз  усi  у  вiкнах.  "Що  ти,
дiвко, там забула?" - кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до
вiкна. "Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!"
   А легiнi нашi мов не видять, що дiвчата в'януть. Понасувають кресаки на
мальованi сво? брови, кинуть голови д горi,  мов  лицарi  якi,  возьмуться
поза шию та смiються нищечком з бiдних дiвчат. А кресаки були в  тих  двох
парубкiв такi, що кождий вартував  ретельно  коло  500  срiбних,  коли  не
бiльше: такого  золота,  пав  та  червiнчикiв  було  на  ?х!  Як,  бувало,
зустрiнешся з ними, то аж за очi вхопишся, так засiяють!..
   Вечiр дав бог тихий та милий, - сказано: клечально? недiлi.  Гульки  на
базарi сьогодня не було,  славне  парубоцтво  проходжалось  гостинцями  та
сутками, а дiвчата позбiгались у громадки та яли вишниками спiвати,  щоби,
зна?те, легiням жалю завдати, а вже нiкому так, як сим двом, що як  ходять
так ходять попри ?х ворота, i боком на них не глянуть. А мiсяць так i сiя?
понад красними та високими нашими горами!
   - Чого ти так засумував, Василю? - став один легiнь другого  питати.  -
Чи не болить тебе знов голова?
   - Або мене коли голова болiла? - каже другий.
   - А учора, йдучи з Рiжi, не болiла тебе голова?
   Василь почервонiв трохи, а за хвильку й каже:
   -  А  як  тобi  у  Рiжi  Гинцаришина  Олена  сподобалася?  Правда,   що
козир-дiвка?
   - Дiвчина на цiлу Буковину! - каже Iван. - Гадаю  за  тиждень  старости
слати.
   Василя мов на паль хто посадив би.
   - I я гадаю, - каже. - старости посилати.
   - Як собi, братчику, любиш! - умкнув Iван та й стис плечима.
   Василь ще дужче осердився:
   - Таже, - каже, - оба, чей, з нею не оженимося?
   - Оба, правда - нi, але я то знаю, що оженюся з нею.
   - А чому ти, чому не я?
   - Тому не ти, - каже Iван, не тративши анi раз  добро?  волi,  -  бо  я
старший, i дiвка моя ма? бути!
   - Коли ж бо вона мене любить, - каже Василь, а сам аж кипить.
   - А я ?? люблю, - каже Iван, мов кам'яний.
   - Або най так буде, - каже Василь, - як дiвка пристане.
   - I так нi, - став Iван спроволока говорити. - Олена буде моя!
   - Хiба мене не буде! - кремснув Василь.
   - На таке я зараз  пристаю,  -  вiдвернув  Iван  смiшком.  -  Ходiм  та
помiря?мося: хто вигра?, того й дiвка буде.
   - Ходiм! - крикнув Василь.
   - А чим, ножами чи пiстолетами? - пита? Iван.
   - Чим хоч! - верещить Василь. - А Олена буде моя!
   - Та вже побачимо, - рече Iван, - як  нам  лицарське  щаст?  послужить.
Гайда!
   Пiшли в чагiр... Але доки на мiсцi стануть, скажу вам  ще  по  словечку
про ?х.
   Iван i Василь - були се два багатирськi сини iз Соколiя.
   Батьки ?х були собi сусiди, а вони товаришували  собi  ще  змаленьку  i
страшне любилися, - бувало, нi кроку один без другого.
   Iван був хмурий, неввiчливий i дуже  фудульний;  бувало,  й  гуляти  не
хоче, а коли пiде на базар - то лиш про Василя, щоби дещо не  попацив,  бо
Василь, зна?те, опалистий та швидкий,  мов  та  поломiнь  у  печi,  а  як,
бувало, розсердиться, то гатить топiрцем - не пита?, чи голова,  чи  руки,
чи ноги. Багато вiн уже бiди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто  зна?,
що був би ще пацив, а так Iван уже його пантру?, як  око  сво?  в  головi.
Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-сво?му попобити, то Йван  уже
вирве йому залiзною сво?ю рукою топорець з рук, а  його  возьме  силою  та
поведе домiв. Але ж бо й Iван, зна?те, не був з тих  святих.  Як,  бувало,
возьме собi що в голову, то гада?, що таки на його  мусить  бути,  аби  не
знати що, - дуже упертий був. Лиш за тiлько його хiба можна  пофалити,  що
за правдою, бувало, аж гине, аж топиться.  Умерла  раз  на  Соколiю  бiдна
вдова, а шестеро дрiбним сиротам не лишила нiчого, як одним одну коровину,
та й узяв пiп за похорон. Iван каже до тата:
   - Д?дю, дайте менi одну корову!
   - А тобi нащо? - пита? старий.
   - Вам не питати нащо. Коли ма?те дати, то дайте, а нi, то не  допитуйте
багато.
   - Возьми собi, сину! - каже старий.
   Iван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, - згорiв на шкрум...
   Ще одно вам розкажу.
   Тримав на рiцi один жид красний лужок, а Iванова сестра позбирала одно?
недiлi усi дiвчата та гай на той луг у квiтки. Але  жид  возьми  та  пiшли
сво?х посiпакiв, щоби дiвчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба
коралi, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того  -  посмiшили  дiвчат.
Одокiя прибiгла домiв без опинки, плаче, голосить, каже, що пiде топитися,
а Iван смi?ться. "Так тобi треба,  -  каже,  -  най  тобою  не  носить  по
жидiвських лугах, коли й в лiсi,  й  на  нашiй  царинi  ?  цвiту  доволi!"
...Восени найшли жида здохлого в лiсi; хтось його там прив'язав  до  ялицi
та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко вiд Iвана вiн не утiк.
   При усьому тому мав вiн таке чисте серце, як один чистий дiамант; гнiву
i завистi не було в нiм за мак-зерно. За отця-матiр був би й гадинi в  очi
штрик. А побратима свого Василя  берiг,  як  око  в  головi,  аж  доки  не
нагабало його то нещасливе коханн?,  що  вже  не  одному  чоловiковi  вiку
укоротало...
   У нашому чагорi ? красна велика  поляна,  покрита  шовковою  травою  та
усiлякими цвiтами; тут нашi парубки поставали.
   - Стрiляй! - каже Iван.
   Василь стрiлив. Лиш  фоя  посипалася  з  ялицi,  а  Iвановi  нiчого  не
сталося.
   Iван засмiявся; звiв скалки, пiстоля загримiло - а з  Василевого  плеча
почурiла кров по тоненькiй сорочцi рантуховiй, що сестричка усiма  шовками
та загiрськими лiлiточками повишивала.
   Iван заток пiстоля за ремiнь, а сам пiшов до Василя - слеза йому в очах
закрутилася.
   - Видиш, брате, - каже, - треба нам сього було?
   - Зав'яжи менi руку, - каже Василь, спершися на дерево,  -  бо  зачинаю
ослабати.
   А кров, бачите, так гра? косицями.
   Iван здоймив собi боржiй шовкову хустку з ши?, приклав лiсово? губки до
рани та й зав'язав.
   - Ходiм, - каже, - тепер додому, я тебе пiдведу.
   Пiшли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:
   - Олена тепер твоя!
   - Авжеж, - каже Iван, - по-лицарському праву моя.
   - Я без не? не можу жити, брате Iване!
   А се так жалiсно промовив, що аж трохи не сплакав. Iван стис плечима.
   - Попрощаймося, брате, - став Василь далi казати,  а  сльози  йому,  як
град, гарячi по тварi покотилися, - попрощаймося, братчику! Двадцать рокiв
дiлилися ми лихом i добром, двадцять рокiв берiг ти мене,  як  свою  душу.
Дякувать тобi, братчику. Прощай мене!
   Обнялися, поцiлувалися, сплакнули та  й  розiйшлися.  За  Василя  нiхто
бiльше не чув - пропав, як пiд землю впав. Однi казали, що втопився, другi
казали, що пiшов  у  опришки,  ба  деякi  казали  навiть,  що  пристав  до
угорського  вiйська.  Будемо  видiти,  а  тим  часом   ходiм   до   старо?
Гинцарихи...
   Федора Гинцариха була собi багачка на все село, але не  сидiла  вона  в
селi, тiльки у потоцi, у Рiжi. Мала вона там  побитi  хати  та  й  мешкала
собi, мов яка вельможна. А дочка в не?, дочка! - чорнобрива, кароока, а на
личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, ду? на не?,  як  на
дорогий камiнь, де .коралi краснi, де уставки мудрi, де  киптар  уписаний,
де пояс славний - Олена все дiстала. Стара убере ??, бувало, як ляльку, та
й посадить пiд образи коло вiконця: "Тут тобi, донечко, - каже, -  сидiти,
а не коло печi вештаться. Личенько згорить".
   Але полювали раз над Рiжею два легiнi: Iван i Василь.
   - Е, що! - каже Василь  до  Iвана.  -  Годi,  ходiм  домiв!  Щось  менi
сьогодня не йде пiд крiс.
   - Ходiм, - каже Iван, та й пiшли. Але не учинилися вони ще в потоцi, аж
тут здоймився вiтрець, звiяв хмарку до хмарки, та й нi з сього, нi з  того
став дощик росити. А нашi стрiльцi навiть без сердакiв.
   - Що робитимемо? - пита? Василь.
   - Хiба повернiм до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, -  каже
Iван.
   Повернули. Стара приймила ?х любенько, бо зроду щира була, а  часом  то
любила й забавитися. Нашi легiнi не були вiд того.
   Але тут iнше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та
квiточка на сонцi, а Iван, уздрiвши Олену, аж упрiвав.  От  таке-то  тутки
подiялося, та й то за одну минуточку.
   Дощик попiйшов трошки та й став. Небо знов чисте  стало,  як  дзеркало;
гори дишуть усiма запахами, - красно, любо, мило.
   Парубки попрощалися, пiшли, а удова ?х випровадила аж за ворота. "А що,
- пита? жартиком, - котрий з вас шле старости?"
   Легiнi усмiхнулися, подякували старiй та й пiшли мовчки Рiжею.  Сказали
собi "добранiч" та й розiйшлися.
   Се дiялося в суботу. В недiлю стрiлялися нашi парубки, а в  понедiвнок,
зна?те, був у Гинцарихи молодший брат Василiв та й дав Оленi  знати,  щоби
вона на його надi? не мала. "Ми, - каже, - з Iваном мiрялись: я пройграв -
а ти будеш Iванова. Але не забувай про тото Василя -  ти  його  ще  колись
побачиш, а сим часом бувай здорова!"
   Пiсланець лишень сказав сво? та й пiшов, а Олена в плач, у голос:
   - Ох, Васильку мiй! ох, Василечку мiй! ох, Василиченьку мiй!
   - Годi, годi, любко моя! - каже стара, а сама так i журиться.  -  Годi,
донечко моя, бо головка болiтиме, та ще  на  личку  менi  змарнi?ш,  годi,
щебетушечко моя!
   - Нащо менi краси, нащо менi личка мого рум'яного, коли Василечка нема?
Ох, вайльо, вайльо!
   - Бiдо ма бо з тобою, дiвко! - стала стара  нарештi  сердитися.  -  Або
Йван, може, не кращий вiд Василя, або, може, не однакi багатирi?
   От так сумувала Олена цiлий тиждень; навiть i до  церкви  в  недiлю  не
йшла, але вимкнула в городi стебельце васильку, сiла собi пiд калину та  й
в одно плакала та тулила-пригортала зiл? до свого гарячого серденька.
   Пiд полудн? летить служниця, що за ворiтьми стояла, щодуху в хату.
   - Газдине, - каже, - до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелi  в
клiть, щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навiть  не  перебиралася
сьогодня, - .. а сама вже така рада, господи!  "Що  ж,  -  гада?  собi,  -
вiддам мою одиначку за хорошого парубка, то й минеться ?? туга".
   Пiшла в хату. Старости привiталися, поцiлували ?? в руку.
   - А радi гостям, панiматочко?
   - Добрим людям хто ж не рад би? - каже стара. - А  яка  щаслива  година
вас принесла? - а сама сiла собi в образи.
   - Принiс нас, панiматочко, сивий кiнь до вашецi  на  поклiн  вiд  князя
молодого до двора золотого.
   А самi  уклонились  тричi.  Стара  зараз  пристала,  доньки  навiть  не
питаючи. Хотiла - не хотiла бiдна Олена, подавала увечiр рушники; а  взимi
вiдогралося й весiлля.
   Привiз Iван свою молоду жiнку до себе, а сидiв вiн  далеко  уверху.  Що
вже його старi не тiшилися, господи! Коли б були могли, то  би  були  свою
молоду невiстку в образи посадили та  як  до  свято?  молилися  -  так  ??
любили. Але що ж? Олена як суму?, так суму?. Бувало, лиш вийде в  садочок,
вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тiльки ?й i  радостi
було. Або сяде, бувало, пiд запашною крислатою ялицею та як зачне спiвати!
Аж пташка в лiсi втичне, слухаючи ??, такий тото голосочок мала. Спiва?  i
плаче, а сама, сердешна, блiда, блiда!
   Iван був i досi неввiчливий, а тепер ще гiрший став -  мов  крига  леду
студеного: нi доброго слова з його не почути, нi ради, нi поради. От  хiба
тiлько в його розривки було, що стане, бувало,  пiд  явором  на  обочi  та
придивля?ться свiту божому. От тогдi нiби трохи повеселiша?, ти б сказав -
той чистий полонинський вiтер тугу його розвiяв або перед сонечком  ясним,
що у синiх високостях сiяло, горе його розтопилось i, як вiщун  наш  любий
каже:
   Сховалося у серцi лихо,
   Як звiр у темному гаю...
   А в хатi сяде собi кiнцi стола, зiпреться на руку, засуму?, потемнi?, а
далi як устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! -  та  й
вийде, мов п'яний, надвiр. А стара  ненька  плаче;  "Синку,  Iванчику  мiй
золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобi стан козацький дати, та не
знала  я  тобi  доленьки  впрохати!"  Тако?  стара,  бувало,  заводить,  а
невiсточка ?? прехороша сидить собi в городчику та стебельце васильчику до
серденька горне.
   Дав господь i Николая святого дiждатися. У нас храм. А красно  та  любо
на божому свiтi! Пташки щебечуть, що чоловiк аж сам себе  не  чу?,  зеленi
лiси ялиновi позацвiтали та припорошили шовковi трави, мов золотим  маком.
Цвiти та цвiти, цвiти та цвiти, та запахи, та  радощi,  а  Путилiвка-рiчка
бринить по  бiлому  камiнню  -  ти  б  гадав,  що  срiбло  розсипалось  та
задзвенiло. Мило, весело! Лиш у Iвановiй хатi сум, мов у  домовинi.  Стара
куди кинеться - плаче:
   "Синку мiй, Iванчику мiй! Iди, - каже, - хоть до тещi  на  храм,  може,
межи людьми розважишся. Iди, любчику мiй".
   - Пiду! - каже Iван, а сам аж чорний,, так змарнiв. -  Пiду;  збирайся,
жiнко, пiдемо обо?.
   Зiбралися, пiшли. Стара випровадила ?х аж у плай, вернулася,  плаче.  А
далi як припаде до  образiв,  як  стане  поклони  бити,  як  стане  русти!
"Господи, - каже,  -  господи  милосердний!  Коли  нема  вже  мо?й  дитинi
лiпшого, талану, то волiю я його поховати  -  легше  менi  буде!"  Кровавi
сльози почурiли з темних ?? очей.
   А молодi iдуть собi пла?м - нiчичирк. А  пташка  так  щебече  га?м,  аж
просить: "Спiвайте, спiвайте, люде, з  нами  -  дивiться,  як  красно  дав
господь милосердний, - спiвайте!" А квiточки, що кра?м  процвiтають,  собi
просять: "Любiться, обнiмiться, люде! Обгорнiться чистою любов'ю -  от  як
ми!" А самi пригорнуться одна до одно?, мов справдi  вони  обiймаються.  А
бджiлка манесенька гуля та гуля собi пла?м, та в одно  гуде:  "Ану,  люде,
ану подивiться на мене! Адiть, я з кождо? чiчки мiд збираю; збирайте  ж  i
ви - свiт сесь  солоденький,  -  збирайте!"  А  кобилечка  невеличка  собi
виспiву? та вигуку? в зеленiй травi: "Ану, люде, ану! Годi  журиться,  ану
лиш погуляточки, погуляточки по свiтовi божому - от як та от як!"  А  сама
як пiдскочить собi, як знов заспiва? - аж дзвонець-зiл? у травi зашумить!
   Iван повеселiшав трошечки.
   - Олено, серце! - каже. - Коли нема менi вiд тебе нi  словечка  любого,
то заспiвай хоть! Вона зараз i завела:

   Гей, засвiти, мiсяченьку,
   Да й ти, зоре ясна!
   А в лузi, в лузi,
   У лузi пшениця -
   Там дiвчина прекрасна.

   Пшениченьку дожина?
   Та угору погляда?:
   Гей, чи високо
   Да чи далеко
   Сивий сокiл пiдлiта??

   Лiта? вiн да лiта?,
   В квартирочку зазира?:
   "Гей, сiю руту,
   Да сiю руту, -
   Гой, подай, мила, руку!"

   "Рада б тобi ручку дати,
   Та боронить стара мати:
   Узяла мати
   Нелюба до хати -
   Годi рученьку дати".

   "Да вiдсунься, моя люба,
   Да вiдсунься вiд нелюба!..
   Зайду я з луга,
   Та заб'ю нелюба,
   Да як того голуба!"

   Ще голосочок прекрасно? се? спiванки вiдбивався га?м  -  ти  казав  би,
кожде дерево спiвало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! - Василь сто?ть
перед ними. Увесь у золотi, а сам красний, красний! - ще кращий,  як  був,
лиш що поблiд трошки на личку. За ременем пiстолета та насаджуванi ножi.
   Молодi стали. Василь протяг руку:
   - Як ма?шся, брате Iване? Здоров?
   - Здоров, славити бога! А ти?
   - Здоров, друже мiй.
   Та й поцiлувалися.
   - А се де ти дотепер був? - став Iван питати.
   - Був я, пане-брате, в Угорщинi в опришках; старшував на сто хлопцiв, -
гадав забуду сво? кохання. Годi!  Тепер  вернув  до  тебе  довiдатись,  як
живеш. Значно по тобi, що нещасливо. А Олену пiзнав би хто сьогодня, що то
вона? Не коротай, пане-брате, вiку молодого - вiддай ?? менi!
   - Жарту?ш, Василю!
   - О, я вже давно забув, що тото жарт!  Я  направду  кажу:  вiддай  менi
Олену!
   Iван засмiявся, а в Василя уже й нiж у руках блиснув.  Iван  вихопив  i
собi нiж - пустилися один на одного, мов тi тигриси молодi.  Страшно  було
дивитись, як вони боролися, довго  не  пiзнати  було,  чий  верх.  Аж  тут
пiстоля - грим! Кров бризнула у три косицi, Василь повалився до  землi,  а
Олена, мов нежива, на його. Як оба товаришi  боролися,  то  вона  вихопила
сво?му чоловiковi з-за ремня пiстоля та хотiла йому в  груди,  але  чи  ?й
дуже рука тряслася, чи що - не трафила свого чоловiка,  але  Василя,  -  а
Iван усе те видiв.
   Упав Василь та й лежить. Iван схилився,  здоймив  його  на  руки  та  й
заплакав.
   - Братику, братику мiй, як рiдний! - ми оба нещасливi!
   А Василь анi ворухнеться. Добре утрапила.
   Пообтирався далi Iван, узяв товариша на руки, занiс у чагiр та й накрив
зеленим вiттям ялиновим.
   - Вопiвночi, - каже, я прийду та тебе поховаю... Ходiм, жiнко!
   Пiд полудн? стали у старо? Гинцарихи, тихо, гейби нiчого не  було;  лиш
сорочка на Iвановi закривавлена трохи, бiльш нiчого.

   * * *

   Гостей повнiсiнька хата, - а хата в  Гинцарихи  була  нова,  просторна;
музики грають, а нашi молодята сидять собi за столом, сказано  -  у  тещi.
Олена бiла-бiла, мов та стiна, а Iван такий веселий, що зроду його  нiхто,
може, такого й не бачив. Стара теща лиш поверта?ться у хатi та  в  долошки
плеще, така рада.
   - Зятеньку, дитино  моя  люба,  голубе  мiй  сизий!  А  оце  чого  тобi
сорочечка покривавлена? - .А сама хоче мов-то  обтирати  приязними  сво?ми
рученьками.
   - Лишiть, нене,  -  каже  Iван,  -  не  обтирайте!  Се  кров  з  ясного
молоденького сокола.
   - Убив сокола, та пiр'я нам не принiс, щоби ми собi кресаки пообтикали,
- стали другi парубки казати, що там у храму були.
   - Питайте жiнки! - промовив Iван грiмко, а сам аж пiдскочив. -  Питайте
??, чому вам пiр'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
   Олена встала та хоче виходити з-за стола.
   - Сиди, анi руш! - крикнув Iван.
   Стара в плач.
   - А оце, - каже, - я тобi мою донечку на тото дала, щоби ти так  з  нею
обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
   Iван обернувся до парубкiв:
   - Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
   - Просимо, просимо! - обiзвалися усiма.
   Iван став розказувати за якихось двох парубкiв товаришiв, як вони  одну
дiвку оба полюбили, як вони з-за не? стрiлялися, як один пiшов у  опришки,
- геть-геть розповiв усю свою долю, нiбито вiн яко? казки каже, а  нарештi
обернувся до сво?? тещi:
   - А що ви, нене, казали б з такою жiнкою учинити?
   (Що нiби на свого чоловiка стрiля?.)
   - Я би такiй жiнцi казала вiдразу голову врубати, як  тiй  гадинi,  без
суду, без права.
   Топорець лиш блиснув, а Оленина  голова  покотилася  по  столовi.  Iван
штрик через стiл. Пропав.

   * * *

   Нiч ясна була та тиха, мiсяць сiяв серед неба,  зорi  плакали,  а  Йван
копав у чагорi грiб; стояв над ним та й  думав.  Далi  нарубав  самим  тим
топiрцем, що сво?й жiнцi голову стяв, зеленого вiття смерекового, вистелив
яму, розкрив Василя, зложив легесенько  до  гробу,  поплакав  над  ним,  а
вiдтак поклав те пiстоля, що його застрiлило, а друге, що  з  його  раз  в
лiсi на мiру стрiляв, товаришевi на груди та й промовив:
   - Ма?ш, - каже, - братчику, пам'ятку навiки! Я не забарюся!
   Накрив його знов зеленим вiттям, засипав яму та й пiшов.
   Третьо? днини витягли його рибарi аж коло Тюдева з Черемшу  та  й  дали
старiй знати, щоби йшла ховати свого ?динчука.
   Не прийшла стара мати: як учула - таки впала на порозi, без  душi.  Лиш
сестричка Одокiйка побивалася над братчиком, а старий д?дик давав  порядок
дома.
   Господи, що плакали парубки, як Iвана до гробу спускали!.. Але я  сього
не запам'ятав, бо то ще тодi дiялося, як Буковина волоська була. От що чув
вiд других, те й вам розповiв.

   (1862)



   ТРИ ЯК РIДНI БРАТИ

   I

   Менi ще й двадцять рiк ледве було, як уже кучерики мо? золотi облетiли!
Навiть i попрощатись не пускали, але звелiли вiдразу йти  до  компанi?.  З
тяжков бiдов вiдпрохався на три днi додому.
   А дома сум та плач. Мати розболiлась, ридаючи (батька давно вже не було
на свiтi), сестри неначе з ума зiйшли, таке заводя. Лиш брат  мiй  Онуфрiй
сидить собi кiнець стола, неначе то  не  мене  вiдiбрали.  Бiлий-бiлий  та
сухонький! - лиш очi свiтя!
   - Братику,- кажу,- а вам мене не жалко?
   Вiн менi на це  нiчо  не  вiдповiв,  тiльки  двi  сльози  великi-великi
покотились по красному та зiв'ялому тому личку.
   Заплакав i я собi, попрощався та й пiшов,

   II

   Служу рiк, служу другий, нi смутний, нi веселий Нiчо  мене  не  займа?,
нiчо не тiшить; тручаю сво? днi, як вильми. Тiльки того й  розжитку,  коли
стану бувало на стойцi та собi тихесенько поплачу або богу помолюся.  Тодi
менi неначе та недура розсунеться; i зiроньки  засiяють  iначе,  i  мiсяць
усмiхнеться, i соловейко прощебече. А я собi стану, зiпруся на ясную  свою
зброю та слухаю або дивлюся. А у касарнi, - от як у касарнi: гомiн,  зойк.
Дехто ла?, дехто б'?, декого знов другi б'ють. А я собi - от як то я,  все
мовчу та сво? дiло роблю. Пан капрал Косович не раз бувало й кажуть:
   - Це, - кажуть, - чоловiк кам'яний; я би так не зумiг жити на свiтi!
   - А що ж, - кажу, - пан капрал: ми не можемо бути всi однакi.  -  Та  й
знов мовчу.
   Одного вечора сидимо  ми  собi  в  касарнi.  Дехто  ще  пора?ться  коло
риштункiв, дехто вже покутався та люльку собi курить, з камратом  розмовля
дещо, а я стою собi у вiкнi та думаю. Аж тут прибiга? капрал зо дня[1].
   - А нема тут, - каже, - Шовканюка Йвана?
   М