------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка

   ВЕЛИКИЙ ПОХIД

   Батько корчу? пнi за лiсом на вирубi - гейби не заважали на тому шматку
такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i  пшениця,  та
прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не  так
легко, але хiба батьковi першина? П'ять  отаких  десятин  сво?ми  власними
руками вичистив, а самi, либонь, здоровi зна?те, що то  за  лiс  ще  перед
парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та
липи... А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А  на  чеських  полях!  А  на
панських! А на Тимошiвщинi... Рве, було, та рве, як буревiй, а  все,  "щоб
просо вродило, а пiсля пшениця".
   А "вона", тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень  валя?ться
там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли  б  хоч  млин
далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило,
то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить
йому води.
   Василь корови пасе i вже  "на  цiлий  день",  бо  днi,  як  не  кажiть,
укоротшали, а паша на тих Валах не  дуже  то  виляга?.  Не  попасеш  довше
худобину - не питай з не? й молока.
   Володько й Хведот? Тi лобурi! ?м що... Для них все ще готове прийде  до
рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще  попхнеш,
коли першому щойно вiд м'ясниць пiде сьомий, а  другому  аж  пiсля  друго?
Пречисто? четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй.
   Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вешта?ться отут десь близько
мати, доти й вони тут - майже, як тi курчата бiля  квочки,  жебонять.  Але
варто матерi  бодай  на  хвильку  вiдвинутися,  чи  то  на  рiчку  сорочку
виколотити, чи то до млина, чи на  ярмарок,  як  i  дiтиська  обо?  одразу
кудись котяться i хто зна?  куди.  Страхота  -  ота  рiчка  поблизу...  Та
Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале
i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до  нещастя-страхiття  не
дiйшло.
   Хлопчисько ото завше дiло з огнем ма?. Ледь, бува, розвидниться, а воно
вам вже раха?ться (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що,  а
чи й так - бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше  до
того лiсу тягнуться - лiс для них, що  бур'ян  для  курчат.  Полiзуть  ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарово? контори i там  цiлий  Божий
день без ?дла i без  сiдла[3]  пропадають...  "Ми,  мамо,  огонь  кладемо,
назбила?м тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо  i  ?мо".  Це
все  вам  отой  Хведотисько  шепелявить,  бо  Володько...  Той  би  такого
"накладемо" вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б...  Той  вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари  з  уст.  Мовчить,  i  тiльки
оченята синi-пресинi  та  ще  кирпатий  носик...  А  оченята  розумнi,  та
полохливi, та такi вам глибокi - в кого воно  таке  вдалося,  Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло - люди будуть...
   Так ото посунуться, як сказано, в  той  ?х  лiс,  печуть  там  тi  сво?
"калтоплi", гурма побережниково? дiтвори до них прилучиться - сухе  листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума...
   Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано -
зроблено. Бере, чу?те, головешку з огнем i сунеться з нею до само?  клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр'? якраз не було, а йому, чу?те,  заманулося
взяти з клунi пшенично? соломи на розпал. Один Бог,  видно,  схоронив  вiд
нещастя - Боже, Боже, таке страхiття лихе!
   А Хведотисько (штанята йому все спадають на  п'яти,  бруднiзна  сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться,  та  носом
пiдшморгу?, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазу?,  вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано.  Володько  каже  йому  зi  стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками  сягне,  а  живiт
так вип'явся, що кордупель мало назад не повалиться.
   Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове.  Поклав  на  землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв  дмухнув,  ковтнув  дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз  соломою,  як  стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
   А пора ж осiння, вiтер студить низом i  до  всього  гостро  торка?ться,
сонце, червоне та велике, поволi за  млин  хова?ться,  верби  листя  сво?,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр'я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони ?х сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiйма? та хвилi йому не да?, що той, мовляв, не вмi?  збирати.
Хлопчиськовi,  мовляв,  ось  вже  четвертий,  а  принесе  одну  ломачку  i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не  вiзьме  його  iз  собою  огонь
класти.
   Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не да?ться, що штани  його  такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився,  полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку  розпанахав.  Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе  спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що  тут  нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
   Володько ж надто крутий i не зна? милосердя,  допiка?  до  живого...  I
зна? чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн - "до всього приводець". Той
тобi сорочку роздере, носа  розквасить,  у  грязюку  всунеться,  все  "сам
зробить", а ти Богу духа винний, iди та вислухуй  за  нього,  та  дiставай
ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко... I образливо...  I  несправедливо...
От хоч би тi "ручиська та ножиська", що на них "хоч гречку  сiй".  Спробуй
обмий таке - "Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi  хоч  одну  дiвчину
було послав, а то все отi бахурi". I чого тi  мама  нарiкають?  Просив  же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не  послухали
- чого нарiкають? I Володько дивиться на тi сво? "ножиська", супить брови.
   - Хведоте! Не тич нiг до  огню!  Попечеш,  а  мама  скажуть,  що  то  я
навмисне тобi попiк! - пада? враз голосне i суворе.
   Хведот  здрига?ться,  шморга?  голосно  носом   i   слухняно   задочком
вiдсува?ться вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на "Воводька", що  той
далi зробить... Але той уже, видно, "такою дурепою" не цiкавиться  бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав,  пiдiйшов  до  краю
берега i вдивля?ться чогось до води в рiчцi, що  тече  поволi  та  лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями виру? i  щось  потиху,  зда?ться,  сама  з
собою говорить. ? Володько, зда?ться, також з нею  розмовля?...  Он  пливе
гурток iржавого вербового  листя.  Володько  проводить  його  поглядом  i,
зда?ться, пита?: куди ви  пливете?  Тi  мовчать,  пливуть  далi,  Володько
проводить ?х так далеко, доки сяга? його зiр i вже щось  iнше  бачить.  Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжо? трiски...  I  ломачка,  i  трiска,  мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе  пливе  i  все  зника?.
Плюнув до води, i та маленька цятка його  слини  також  попливла  i  також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи  попливла  б?  Ммм!  Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
   Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода?  Та  цiла  рiчка?  Володько
сто?ть, руки заложенi за спину, очi впертi в  прозору,  жовтаву  воду,  на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом... I куди б зайшов? Це  ось  довкола  "наша
Лебедщина", а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом  сходить  сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там... море. Аж  страшно.  Таке  велике,  велике,  нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода... I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з'явились рум'янцi. Щось дуже  сильне  тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б... Бачити. Чути. Знати.
   Але ж нi. Там ще не море. Там  лише  став  великий,  та  стависько,  та
очерети. Тож Володько добре пам'ята?, як-то одного разу старий Лук'янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: "Ото коли я ще  малим  був,  як
оцей ваш,- i показав на Володька... (Хiба я такий  малий?)  -  Батько  мiй
покiйник не то,  щоб  рибачили...  Нi.  Але,  бувало,  з  покiйним  Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко  щоб
там йшли - боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климово? сiножатi,-  там  вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом  рибу  наганя?,  i  поки  отак  люльку
викуриш, у саку, аби - Боже поможи,- витягнув".
   - На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а  тому  i  село  так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають.  Ех!  -  I  в
тому "ех" Володько щось таке вичував, що аж здригався.
   - Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно.  Люду-сарани  намножилось.  Виловили,
вистрiляли... Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько?  Верболози?  Тож,
бувало, як оком глянеш - гонiв на тридцять здовж пуща сама, та  стави,  як
скло, та очерети, як лiс... А птахiв-буга?в, а качок...  А  все  то  реве,
рокоче, свище...
   Лук'янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одно?  рисочки  його  лиця,  нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
   Володько робить кiлька крокiв далi. Там три  верби,  нiби  три  горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одно? нахилилися i то так, що,  зда?ться,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не  раз
лютi бо? зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб сво?м черевом  зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила  вир.  Вода,  щоб  текти  далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись  убiк,  управо,  закрутитись  там  i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
   А скiльки там листя та смiття всiлякого, та  пiни,  що  нагаду?  велику
стару мухомору. Володько закачу? штанята, бо як його  втриматись,  щоб  не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кида? огонь  i,  забувши,  що
ма? гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама  беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага... Зiйшов на обчовганий  стовбур
верби ("i як вiн, хал?ла,  не  бо?ться"),  присiв  навшпиньки  i  дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить,  i  мовчить,  i
надутий такий. I як то воно так? I чому  то  тепер  нема?  "того  риби  та
рака"? - дума? вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося.  Напевно  ще
щось ?. Он там щось мигнуло. То в'юни та  линьки...  вони  такi  меткi  та
слизькi, що ?х нiяк у руцi не втрима?ш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що ма? вiсiмдесят рокiв, повзе...
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив сво?ю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго трива?. Його  цiкавить,  чому  це  дiйсно
нема? тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I  чого  змiлiла  рiчка?  I  де  тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями,  i  що  це  за  буга?  такi?
Володько вичува?, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не ма?
сили. Усе тягне i тягне та вода... Хочеться надивитися, бо хто зна?, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
   - Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
   Хведот  здрига?ться,  не  чекав  такого,  шморгнув  голосно   носом   i
перелякано вiдповiда?:
   -Сцо?
   - Зна?ш ти що?
   - Не знаю, нi...
   - А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
   - А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
   - От дурний. Щоб я ще й мамi казав... Божись!
   - ?й-бо, не буду.
   - Що ти не будеш?
   - Не буду плакати.
   Володько глянув на Хведота з виразом - "чи можна ще  тво?й  божбi  няти
вiри", бо вигляд того рiшуче мало виклика? довiр'я.  На  щоках  позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки  Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
   - Зна?ш що, Хведоте?  Давай  пiдемо  отак...  Зна?ш?  Отак  туди...  До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? - i вказав рукою напрямок.
   -   Добре,згодився   одразу   Хведот,   шморгнув   веселiше   носом   i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що "другим  разом  не  вiзьму  тебе  огонь
класти".
   - Ми,поясню? Володько,- побачимо, куди тече та рiчка.  У  Лебедях  став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не зна?ш,  що  це
таке.
   - Не знаю,щиросердечно призна?ться Хведот...
   - Такi, як гуси. Зна?ш?
   - Мгу,шморгнув той носом.
   - Ну, то ходiм.
   З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за  руку.  Йдуть  просто
здовж рiчки, i що ?м до того, що сонце ось зовсiм хова?ться, що  потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому  боцi  долини.  Перед  ними  виразна  мета,  i  досягти  ??   вони
будь-що-будь мусять.
   I воно було б ще несугiрше, коли  б  рiчка  не  робила  отих  осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках бува? найцiкавiше зупинитися,  поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи  верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне  i
цiкаво глянути, чи не ма? вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на  закрутах
бурлить, та виру?, та на всi боки лiниво поверта?ться i все  то  так  дуже
цiкаво.
   Але час також бiжить i треба  йти  далi.  i  мандрiвцi  йдуть.  I  коли
вiдiйшли так далеко, що  ?х  хата  зникла  з  овиду,  ?м  почало  робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
   А ставу з лебедями все нема та й нема.  Володько,  розумi?ться,  першим
збагнув становище,  хоча  вiн  ще  мовчить.  Хведот  натомiсть  нiчого  не
помiча?, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почува? себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подуму?, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
   I вiн зупинився... i дивиться перед собою... i мiрку?. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смi? щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
   I враз рiшення запало. Володько круто  мiня?  свiй  намiр.  Не  питаючи
Хведота, вiн поверта? назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польово? стежки. Хведот не розумi?, що з тим дi?ться, але що тут багато
розважати - iти так iти. I спочатку  йшлося  гаразд,  пiд  ногами  твердий
грунт, але згодом той грунт ста? м'якшим i м'якшим, аж нарештi  дiйшли  до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвирка? брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини  на  купину,
Хведот грузне, пада?, й незабаром його  скромна  постать  перетворилася  у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей - суцiльна руда пляма.
   Але вiн все-таки йде, довго трима?ться, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам'ята? свою присягу, i, може  б,  воно  обiйшлося  все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотика?ться i летить у  багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але  не
ма? досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
   От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з'явитися на очi матерi, а ще гiрше - батька? Знов
те "вiн до всього приводець" задзвенiло в ухах...
   - Цить! Чу?ш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
   - Цить! - розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
   - Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти... божився,-
це останн? вирвалось з Володька через плач.
   Хведот миттю перестав ревiти;  йому  тяжко,  йому  холодно,  вiн  увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли  вiн
присунеться до хати в такому виглядi,  а  до  всього  з  такими  страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено,  i  це  Хведот  дуже
добре зна?.
   Володько вдоволений зi сво?? витiвки, вiн би й  так  нiколи  не  сказав
мамi, бо ж на кому все то ско?ться, але добре,  що  той  повiрив.  Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе... I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжн? значення свого пiдпри?мства. З них обох стiкали  бруднi  патьоки,
тяжкий,  непрошений  жаль  огорнув  хороброго  мандрiвця,  i  вiн  сам  не
видержав... Заревiв  на  цiлу  губу  -  боляче  i  ображено.  Вiн  же  тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося... Хведот  негайно  пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
   Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до сво??  хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на сво?му задку дотики батьково? попруги, i це порядно його бентежило.
   Але коли увiйшли до хати, там було темно i  безлюдно.  Значить,  нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго  тут  роздумувати  негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i  не  витираючись,  подерли  обидва  (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю  всiх
покривджених дiтей - ?х найнедоступнiшу фортецю  -  пiч.  Сидiли  там  пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо  пiдшморгували  носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi,  солонi  сльози,  а  вiн,  щоб  не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував ?х язиком.
   Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
   - Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! - тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi:  -  То
вже так далi не може бути... I чому ти того лобуза, отого  старшого  (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку  пору  i
не було дiтей дома?
   Батько  нi  пари  з  уст.  Тяжко  сiв  бiля  столу,  закинувши  наперед
настiльника, щоб  бруднiзними  рукавами  не  замазати  його.  Виразу  його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi  побачити  годi,  але  ота  тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння  матерi  вимовно  казали  про  все,  що
твориться в тих мужицьких душах.
   - I чого ти мовчиш, як пень? - чiпля?ться мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що... Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського  порубу...  На
лузi була, у млинi... Нiде ?х нема?... От, горе мо?, горе!
   Батько сплюнув.
   - Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що... Хiба я  знаю,  що
маю з ними робити... Коли ти вчиш дiтей непослуху - то й ма?ш...
   - Вчиш, вчиш... Не допiкай менi тим вчиш... Хто  його  в  повiтря  лихе
вчить.
   - Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого  ("Ого!  Добре  вам
протягнути",- дума?  Володько)  через-плiч,  то  галасу  на  цiлу  околицю
наробиш. Тепер ма?ш... Як десь усунуться в рiчку - будеш бачити.
   Та все-таки батько звiвся  i,  сказавши,  що  "чортова  спина  болить",
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
   Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу,  що  тиснулись  у
горлi. Довго стискав сво? тремтячi  уста  i  цiпив  зуби,  щоб  не  подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i  Хведот.  Дружний,  на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
   На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще  не  було  дома,  а  батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки сво?, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти ?х шукати, а  все-таки,  раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
   - Треба ще до хлiва заглянути,- сказав  вiн,  хоч  перед  хвилиною  там
якраз був.
   А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i,  патраючи
?х, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi  прислiв'я,  стягала  з
них  "оте  дрянтисько",  мила  отi  "ручиська   та   ножиська",   а   далi
суворо-пресуворо наказала, що "якщо менi не будете ?сти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш".
   Обидва зробили оте "спати марш". Зробили не гаючись, поки  не  вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiма?. Але спати  Володько  одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки  перебачено  й  передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди,  власне,  тече  та  ?х  рiчка,  так  i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi  снi.
Снились йому кручi, вири, раки,  лебедi  i  багато  всячини.  Нi,  не  мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось  доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися  з  його  груденят.  Ляк,  бажання  i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька... Мати, лягаючи, глянула  на
дiтей.
   - Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i  теплою  "дрантиною"
прикрила ?х чорнi, порепанi  з  порознепiреними  пальченятами  "ножиська".
Увiйшов  батько,  мовчки  щось  там  з'?в,  переказав  "Отченаш",   мовчки
роздягнувся, лiг на тверде сво? логовисько i дуже  хутко  заснув  кам'яним
сном.
   Другого дня - недiля. Погода лагiдна, м'яка. Рано  батько  вибрався  до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на  "вечiрню"  до  монастиря,  бо  хто
зварить обiд? А церква  не  близько,  верстов  п'ять,  у  сусiдньому  селi
Дерманi.
   Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу...
   Батько дав коням обрiк, напо?в, заклав ?м за драбину  сухого,  молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не  вiдми?ш
же мозолiв.  Опiсля  гуньку  нову  одягнув,  щiльно  пiдперезав  ??  сво?ю
попругою, взяв нового кашкета, який "от служить уже п'ятий  рiк",  що  вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув  по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз  також  сво?
"халяви-бутилки", й урочисто вiдiйшов до церкви.
   Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн лама?  голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота,  i  перше,  що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився  тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбира? йому  охоти,  i
вiн невгамовно бiга? навколо по манежу за дишлем. На  це  якось  нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так  воно  завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана - не  дiстав.  А  тутка  от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що "з таким нiколи  бiльше  не  буде
гратися", покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху.  Для  нього
це мiсце  схоронища  i  та?мничих  думок.  Тут  стiльки  всього  цiкавого.
Особливо приваблю? його велика матерня скриня. От би заглянути туди.  Там,
мабуть, всяко? всячини. Тому-то мама й ве пускають до не? нiкого.  Он  яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
   Почуваючи себе невинно ображеним, вiн почина? мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрi?,  в  що  потiм
зовсiм вiрить, що одного разу "щось таке само зробиться", а мати  вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його  крiпко  намоченим  путом  виб'ють
"через плечi". Вiд цього Володько почина? кашляти, харкати кров'ю, хирiти,
"так що хоче вмерти". Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його... "Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося..." Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волi? краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i  Петро.  Хай  i  вiн
умре. А тому вiн гордо вiдверта? лице i не прийма?  того,  що  дають  йому
мати, "навiть булки з  солодким  молоком,  i  навiть  цукоркiв,  i  нового
купленого кашкета зо звiздою".
   А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав.  Як  дуже  хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що,  кажуть,  ?  однолiтком  з
Володьком. I навiть, зда?ться, як мiркують мати, родився в той сам день.
   Володько усмiха?ться. Йому  нiяково  про  це  згадувати,  бо  позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав,  що  то
сам цар. Це смiшно, розумi?ться. Але тодi "вiн iще був малий".  Тепер  уже
його таким царем не обдуриш. Однак  все-таки  не  пошкодило  б  зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумi?ться, де москалi, там i цар. А  при  царевi
мусить бути i син його.
   Мiрку? просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок  будинок,
кида? кашкет, щоб опiсля цiляти в нього "палюгою" - шкандиба?,  значить...
Аж тут раптом над ним хтось:
   - Добрий день, Володьку!
   Огляда?ться - царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто,  як  на  календарi  намальований.  Щоки  червонi,  очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не  те  що  у
Володька.
   - Дай, Боже, здоровля! - вiдповiда? Володько.
   - Ти ? Володько, Матвi?в? Правда?
   - Еге!
   - Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я  от  тебе  до  себе  у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
   - Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi ?здили.
   - А хочеш ти зо мною?
   - Ще б нi! -! Володько, розумi?ться, все геть-чисто розкаже. I як  його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили  за  те  лише,  що  вiн
"нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата".
   Той розумi? його. Да? йому  багато,  багато  грошей,  купу?  йому  новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки  тi  довгожданi,  вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у  Харитонового  Iлька,
або iще кращi.
   I тодi Володько прийде додому. Виложить на  стiл  цiлу  купу  грошей  i
скаже: "Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили,  але  вiзьмiть  собi
оце все". Скаже це, а сам: "будьте здоровi" - i пiде собi назавше з  дому.
Ах, як тодi "вони" шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн  усе  хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били... Розважа?, що  то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи - витяжки на три  карбованцi.  Мамi
м'якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги ?м не приходилось на печi грiти...
Але в той час чу? рiзкий, розбитий голос:
   - А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку!  А  йди-но,  чмано
замурзана, обiдати!
   Мати. Знов мати. Всi мрi?, нiби тiнь, злиняли i  розвiялись.  Крути  не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька,  бо  мати...  Де
там. "Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi".
   Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн  зна?,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
   Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка  велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито "нiмецький  цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати  нiмецькому  хлiба".
Дивно воно.
   Володька це непоко?ть: "Як то так? Один цар вою? другого. Такi  багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не ма?  хлiба.  Щось
це не дуже так". Зрештою, "хай прийде вiн до кого-небудь  та  купить  собi
хлiба". Навiть хоч би й "до нашого тата".  Наш  тато  мають  усього  п'ять
десятин i ще мусять ?х корчувати, а й то у них ? хлiб. А у нiмецького царя
цiле царство.
   Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони,  Богу  дякувати,
забули про "Володьковi вибрики".



   ДЕНЬ БОЖИЙ

   Хутiр Матвiя розлiгся  попiд  пригiрком,  укритим  сосновим  i  мiшаним
лiсом, проти сонця, над берегом невеличко? рiчки Лебедiвки. Джерело  рiчки
у Дерманi, звiдки три  роки  тому  вибрався  Матвiй  з  родиною  на  п'ять
десятин, що ?х купив у лебедського пана, почав тут  господарство.  Воно-то
замало... п'ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями,  а
з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдi?ш?
За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч
по двi десятини припало, коли Бог не дасть?м бiльше дiтей.
   Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком да?ться.  От  хоч
би й цi п'ять десятин. Вiн же женився ще у  дев'ятнадцять  лiт.  Дитячi  й
парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка,  гiрка  праця
вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у
спадщину всього три чвертi десятини.
   Аж на старостi лiт, як сивий волос показався,  як  злисiла  голова,  як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося  якось
зiгнати отих п'ять десятинок.
   Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила дво? дiток  -
Катерину i Василя. Та вже й вiд друго? ма? також дво?: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi  живе  на  хуторi  у  дiда,  а
Василь пасе худобу.
   Зросту Матвiй великого... Постать його потужна, мiцно збудована,  "яких
сьогоднi вже нема?". Робота в його руках горить. Ступить - земля  гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира,  чи
плуг - все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя  в
години  сварки  обдарову?  його  такими  назвами,  як  дуб,   ведмедисько,
слонисько. I  все  це,  як  нiкому,  личить,  але  Матвiй  все  те  зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуля?.
   Але де вже тепер та сила дiва?ться? Менша? ?? та щорiк убува?.  Висиха?
якось. Багато ?? випили то трачка[4], то  косiння,  то  корчунок  пнiв  чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому  вiку  немало  камiння  у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширша? - розроста?ться. Але все-таки "коли б Господь  продовжив  вiку,
то  сили  ще  поки  старчило  б".  А  вiн  що-небудь   дiтиськам   припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
   Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень  хлiбиська.  А  хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то  пшеничка,  дай
Боже, як росте. Виляга?. Але новини тi?? мало, а до того  корчунок  живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв  трапилось.  Крижi
зiрвав - пролежав з пiвроку. Зашивали, го?ли,  але  воно  то  вже  не  те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв - руку лiву у  плiчку  вивихнув.  Не  вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво  зросталася  i  так  залишилась
нижча вiд право?. Сутулуватим вигляда?, а це да?ться вiдчувати  тепер  при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не "д?йству?" вже вона як слiд, та  й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-трет?, скажений щенюк  колись
укусив, мало-мало в сказину  не  перекинулось,  докторiв  ще  тодi  "таких
спецiяльних" не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець  знайшовся  i
зiлляччям якимсь вiдпо?в. А то "ночами, бувало, сказ у голову йшов".
   А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало,  коли
"ще в гуртi були",- то всю свою роботу польову й  домашню  -  i  жаття,  i
косiнку, й оранку - все це завше ночами робилося. А день по день  у  дворi
чи у чехiв повза?ш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили  сво?.  Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба - сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника... А бувало ж... Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як ? кусник хлiба, то й  добре.  Натер  цибулею,  огiрок  як  трапиться  -
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував - Господь святий зна?.
   Бувало,  за  турецько?  вiйни...  Хм...  (при  цьому,  як  сидить,   то
обов'язково засова?ться на лавi, ногу на ногу  заложить  i  голосно  носом
повiтря втяга?). А треба знати, що зими тодi не тi,  що  тепер,  були.  Як
зима, то зима...
   У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а  зимою  по
злотому за день до машини в двiр бiгав).  Хлiба  вiд  м'ясниць  бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець  -  пуд.  На?сися  тим
пудом, коли дванадцять  ротiв  у  родинi,  i  то  самi  лежнi.  Одна  мама
покiйничка, я  та  старший  ?лисей  заробляли.  Решта  пухли  на  печi  та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи  того...  у  люди
вишкребеться.
   Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка  десятина  пiд  бокомi  Не
купиш - грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за  землею  посвищи.  У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити?  Корови  збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно  вже...
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо  хоч  воно  й
запас у боднi деякий i ?, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдi?ш. Мус ? мус.
   Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi,  старшi  шкапини  купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то -  господар
без добро? коняки? А мабуть, таки прийдеться  це  зробити.  Десятина  поля
напевно коло п'ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це... Та хто його,
зрештою, зна?. Напевно, прийдеться й корiвки, та  ще  й  обидвi,  загнати.
Може, карбованцiв сто п'ятнадцять-двадцять можна буде взяти.  За  годовану
льоху, як ще не спаде цiна... ну, може, карбованцiв сорок, а й  то  ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня  цього  року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк  копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав,  чобота  нiколи  людського  на
нозi не мав... Як зложити це все, ну  то  й,  може,  половинка  потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А  де  другу  половину
вишпорта?ш? Хм... Легко сказати: двiстi п'ятдесят карбованцiв. А  попробуй
?х ниньки дiстати. Чекати хiба до  другого  року?  А  дiтиська  тим  часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд тако? дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А  про  яку  там  лахманину  й  не  згадуй.
Володько он вже свiтить  колiняками,  а  треба  б  щось  дитинi  справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе. Хведот то сидiтиме ще пару зим на  печi.  От
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи  лазить;  нiяково,  щоб  дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiда?,  де.  Попотьомбай-но  щодня
милю туди та милю назад.  Прийдеться-таки  ликами  запасатись  та  постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в  постолах.  Що  подi?ш?  Що  при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то  й  ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкряба? чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить.  У  мене  он  (i  вiн  гордо  показував  сво?
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) - у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись... Ма? вiн хоч  одну  лату?  А  там  пiдметку  пiдоб'ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Дума?те, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п'ять одного. Тепер же... Ще рiк не минув. Дивись. То  закаблук  вiдлiта?,
то зуби шкiрить... Все на згубу, все на пропало.
   Так розважа? старий. Розважа?, мiрку?  та  все  головою  покручу?.  Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
   Настя з Володьком пiшли "до батькiв", а звiдти пiдуть на  "вечiрню"  до
монастиря. Матвiй довго  бавився  з  Хведотом,  який  дуже  скида?ться  на
батька, "тiльки такий крикун, як мати", а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
   Садок свiй огляда? i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки  ма?  вiльну
хвилину. Зна? його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то  виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий  вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i  бджолу  тут  завiв,  та  вона
догляду потребу?,  а  йому  нiколи.  Радi?  десь  глибоко  в  собi  якоюсь
особливою матвi?вською радiстю.  Нiхто  ??  не  помiча?,  не  помiчав  ??,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти ? чого.
   Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн  з  усiх  усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв ?х там, заливав, оповивав - i  от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребу? там  когось!),  перевiз
на  хутiр,  iз  садiвником  монастирським  порадився  i  посадив   деревця
по-людському. А сорти все якi!  Самi,  можна  сказати,  найкращi:  золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго  лежати,  гарно  пахнуть  i  мають
добрий  збуток.  Особливо  зеленi   ренети).   Опiсля   цеголки,   цякiвки
червонобокi - солодкi, тарольки (ах,  як  пахнуть!  А  долежать  часом  до
масляно?). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi -  пiвхунта  кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй  не  садив,  бо
"який з того толк"? Не продаси, а засушити не  встигнеш.  Отак  сюди-туди,
облетить, поб'?ться, погни?... От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й  продати.  Папiрiвки  добрi.  Нiчого  сказати,  але
нiякого з них толку. Двi всього i ма? ?х Матвiй у сво?му садку. Грушок; як
то для себе - досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових - хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом  грошики  лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от  пiд  овочами  погнулись.  "Сво??  фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв". Тут вже й шкiлка при садi.  Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
   Глянеш - око радi?. Все на мiсцi.  Все  виплекане.  Огорожа  одна  чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями  обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть  дещо  можна
буде.
   Так то так. Але що то з тi?ю дiтворою буде? Четверо вже ?х. А хто  може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п'ятдесят, та "баба"
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному... Що то  ??  Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
   Матвiй зупиня?ться за  садом  i  окида?  зором  Сумiжну  нивку  лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн ?? продати хоче. Думка про не? вже не
виходить з Матвi?во? голови, хоча цiна ??, мабуть, куслива... О,  куслива.
Рубелькiв круглих з п'ять сотень закотить. Але не купити  ??,  це  значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу.  Поле  вироблене,
вигно?не, пiд сонцем.
   I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже  зябльованiй  нивцi,  розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки,  нiбито  те  поле  вже  його.  Порою  навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши ?? iз  землi,  викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
   I коли Матвiй зiйшов з Григорчуково? нивки й уважно  зайнявся  пiдпорою
одно? гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
   - Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiма? голову.
   - Дай-бо здоров'я! - автоматично вiдповiв Матвiй  i  побачив  на  сво?м
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка:  "Ага.  Приходить  за  поле
балакати, а вда?, що тiльки оглядати прийшов".
   Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй  купив  його  поле  з  таких  причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому  iншому,  бо  "це  ж  пiд
порогом". По-друге, "краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не ма?, то швидше роздобуде.  Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть".
   Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але "при таких оказiях  чоловiк  ма?
степень свою знати та бути чуйним". Вiн сам було не раз  збирався  скочити
до Григорчука, та не знав,  як  його  краще  того...  А  тут  нагода  сама
допомага?.
   Обидва зустрiлись  заклопотано,  руку  один  одному  подали  i  байдуже
по-жидiвськи  потиснули  та  почали,  як  то,  мовляв,  з  погоди...   "аж
випогодилось, а то ж таке лило", причому Матвiй не  забув  заявити,  що  у
нього "геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей  рiк  прийдеться.  О,
скрутно".
   - Що скрутно, то скрутно. Але  якось  то  Бог  дасть,-  заверта?  назад
Григорчук... - Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
"дiвствiтельно" наробили. Геть аж шапки в пiвколах  позеленiли.  У  самого
мене п'ятнадцять кiп, як золото, пшеницi...  ну  просто,  можна  рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере?  Чи  то  вiн
хоче його вже заразом  розкидати  замiсть  паренини,  заорати  та  пшеницю
сiяти?
   - Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
   - Проходжу ото коло вашого саду i  просто  мене  аж  оскома  бере...  -
почина? Григорчук. (А це ж Матвi?ва слабка струна - садок.  Нiби  зна?...)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
   - По десять рокiв мають отi... - похвалився Матвiй.
   - Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
   - А як виробиш  та  погно?ш,  то  росте  нiчого,-  зм'якшував  вартiсть
земельки обережний Матвiй.
   - Пшеничка, зна?те, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя  десятина  (тут  ?  ще  кiлька  сажнiв  лишнiх,  отам  те
заглубисько коло  Харитонового  рiвчака,  але  то  не  раху?ться),  ?й-бо,
вона... ви ж  самi  бачили,  двадцять  кiп  пшеницi  дала.  А  яке  зерно.
Змокло... Ото-то тiльки...
   - Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
   - Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з  поляглицi
"польза". Я вам кажу, нема? кращо?, по-мо?му, землi, як  тут.  Оця  мастка
глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на  пшеницю...  Коли  я  був  у
москалях, то стояли ми над Волгою  в  казармах.  В  Саратовськiй  це  було
губернi?. Там також на пшеницю дуже зручна  земля.  Але  то  вже,  вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим  гаком,  отою  западенною,  як  вони
кажуть, сохою. Покопирса?... Тьфу! Стид - не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А "почва", зна?те, не видержу? сушi. Твердi?, репа?...  Ото,
зна?те, часом такi рiвчаки порепають, що ой...
   Це все оповiда? Григорчук, коли обидва господарi  лiньки,  переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
   У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усяко?  всячини  на  середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо  Матвiй
i шевство знав. "Отак для сво?? потреби"),  нанiс  полiн,  дров  i  якусь,
видно, фортецю будував.
   Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все - як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так  i  валяються  серед
хати.
   - Отой шибеник... - каже Матвiй, ховаючи все на сво? мiсце,-  Баба  моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите...
   - А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи  скорiше  стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру ма?те хату... Но,  пощо  ви  ото  такi
малi вiконечка зробили?
   - Ах, зна?те. Мене це завше непоко?ть. Вiкна дiйсно  замалi.  Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Зна?те, як то  кожна  копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: "Зна?те. Я  маю  готовi,  вирiзанi  тахлi.
Малi тiльки". Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не кошту?, i в зимi при менших  вiкнах  повiтря  у  хатi  не  так
стигне. Тепер ось каюсь... ? каяття, та нема вороття.  Переробив  би,  але
нема? поки "средств" на це... На все потрiбнi "средства".
   Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжу?:
   - До того думаю, що я тут довго  не  втримаюсь...  Григорчук,  що  саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко  кинув  на
Матвiя оком...
   - Не курите? - сказав зовсiм не те, що  хотiв,  бо  ж  знають  усi,  що
Матвiй анi не п'?, анi не курить...
   - Нi, цього не вживаю... - i вiдмахнув рукою.
   - Щасливий ви, Матвiю, чоловiк.  Те  куриво,  то  марнотратство.  Пачка
"коришкiв" ото? от погано? "рибки" три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
   Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з  вареною  губкою  i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та диву?ться. Вiн хотiв би,  щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
   - Так  як  то  ото  кажете?  -  нiби  ненароком  згадавши  щось,  пита?
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
   - Що ж, зна?те, по тому садку, коли дiти ростуть i  потребують  грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви зна?те, все менша?  i  менша?  у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на  цю  Лебедщину.  Ще
п'ять рокiв назад... Один лiс та лiс... А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Ма?  ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного  примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а  скажiть?  Де  то?  землi  дiти  наших  дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я ?... Що, зна?те, по тiм...  Я
думаю...
   - Воно так-то так... - перебива?  Григорчук.-  Та  що  подiяти?  От  ми
лебедцi... Мусiли ж ми викупити панську землю.
   - Та я нiчого не кажу...
   - Чекайте-но... Бо  не  хвата?  справдi  мiсця.  На  днях  якось...  Не
пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з  сусiдом,  Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi ? повних грунтiв. I що ви дума?те? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п'ять... а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини...  А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купля?ться i що купля?ться.  То-то,-  i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
   - Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка - отой  лiс  та  млин.  Той
один лiс виплатить  весь  ма?ток.  А  млин.  Скiльки  платить  вам  Волько
оренди?..
   - Двiстi на рiк... Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне... I чорт тим грошам зна? лiк... Ще коли б то  не  був
млин  громадський.  Волько  пiд'юджу?  кращих  господарiв,  щоб  вони   не
впоминалися оренди, а решта, зна?те... Що ?м на тому вигорить?.. Плюне  та
й пiде...
   - Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за  нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi  рублiв  щороку  дасть
громадi десятину поля.
   Григорчук викурив цигарку, кинув ?? на  долiвку  i,  трохи  пiдвiвшись,
розтоптав ?? чоботом. Пiсля цього сплюнув.
   - Дума?те? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв  десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставля? замiсть колiс турбiну i новi вальцi.  Поки  що
дамо йому спокiй, а пiсля таки  вiзьмемось...  Вiн  то  вже  побалаку?  зо
старостою про купiвлю того млина. Видно,  корисний  вiн  йому,  хоч  завше
лементу?, що нiчого з нього не ма?. Я то, по правдi признатися,  нiчого  б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому,  як  у  нас,  ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Нема? в нiй пастуха, то,  звiсно,  який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить  той  млин  майже
задурно, а  друге,  що  грiшми  покористу?ться  лише  дехто...  Ну,  от  i
подивiться... Моя дурна голова не раз мiрку?: чому б  то,  дума?ш,  та  не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода  своя.  Самi  собi  й  за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску ? де вигнати... ? й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним  словом...
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на  одного  мельника  та
помiчника вистачило б... I поправити при потребi можна було б... А то... Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року  на  сходцi...
Крику, гамору наробили, але хiба  що-небудь  вирiшили?  Де  там.  Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi...
   Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi  його  загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив...
   - Трудно, зна?те, сьогоднi чесну людину знайти...  -  продовжу?.-  Дуже
тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пуска? дим у  вiчi  мужикам,  i
хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв
оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне... i  клянеться,  i
божиться... Ну, а мужик що? Плюне та й дума? - чорт тебе  бере,  хай  тебе
нечиста сила слуха?... i пiшов собi  додому.  Ми  викупили  ма?ток  -  сто
двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири  тисячi  карбованцiв.
Суму цю ми вичавили зо сво?х власних животiв та мозолiв  i  животiв  наших
дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi "доходи" дасть... А тепер пiди
його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За  десять  тисяч  такий  лiс
продали... Та це ж треба... (Григорчук знов полiз до кишенi за  кисетом  з
"рибкою"). Я не знаю... Це треба найдурнiших людей на  свiтi.  Але  що  ви
зробите?.. Скiльки то нашi главарi попо?здили до острозьких Таксарiв,  щоб
таки умудритись таку соснину,  кажуть,  двадцять  п'ять  тисяч  дерев  без
дубини, отако за марно вiддати... Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало  з
губкою та дода?:
   - Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене...
   Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв'язував ?х до ясел
ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його  як  дорослого,
"дайбоздоров'я", i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що  це
його найстарший i що вiн уже "у третю групу"  ходить.  Ось  по  тижневi  i
наука розпочнеться... Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба...
Як його, не знаю... того...
   - Ви ма?те ще ту вигоду,  що  хоч  ?  куди  худобину  вигнати,-  сказав
Григорчук.
   - Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само  не  дуже...
Нi, нi... Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i  навiть
на зрубах вже не так, як колись...  Навеснi  та  восени  у  верболозах  та
болотах... Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла
в болотi i ледве витягли.
   - То-то-то! Чув про це, чув! - пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi
лебедцi...
   - Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути ?? допомогли менi,  дякувати  ?м.  А
коровисько чимала. Мо? щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б... Але що
то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще
недавно, ще першого року, як я сюди перебрався,  при  старому  мельниковi.
Усе, як глянути, стависько... Хто захоче, ?дь, коси, бери, паси худобу.  А
пiди тепер... Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на  п'ять  лiт  отi
верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчу? чоловiк, а п'ять лiт  сiно
братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по
парi рокiв, думаю, вибавиться... А для рогато?  худоби  це,  хо-хо-хо,  як
пiде в зимi...
   - Василю! - звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись... -
Принеси-но там дещо... Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжу?:
   - Ото, зна?те, добро було зо старим мельником.  Хоча  чех,  а  все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей - борони  Боже,  щоб
худоба на його луг чи стависько "шлапнула". "Не шлапай то"...  Воно  то  й
добре, зна?те. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли  до  нас  тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як  цигани,
поприходили.
   Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що  сьогоднi  у  фаетонах  ?здить,  а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов  зо  стома  карбованцями  в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще  тодi
такий  був,  що  Господи).  Отож  поставив  собi  серед  лiсу  халабуду  з
круглячкiв... А тепер у нього фа?тони та двадцять тисяч золота у  банку...
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У  самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по  двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з  лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу.  i
дума?те, що хто з  наших  мужикiв  купив  тодi  хоч  одну  десятину?  Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi  господар,  нi
один. Ее, каже: "Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть - свiт великий". От як розважали, i то  не  бий.  i  то  не
розложи такого драба, та не всип  йому  п'ятдесят  таких,  щоб  до  смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр ?хали, ?х виписав цар, щоб культуру  ввели.  А
на що ?м та культура в Сибiрi, коли  ось  тут  така  даровизна  трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi  отi  колонi?  -  Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на  таких  землях  осiло,  i  сьогоднi  вони  пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фа?тонах ?здять... Де я свою  силу  подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для ?х збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг  би.  Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах,  гуляв,  матiр  окрадав  i  все  до  шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк...
   Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку  оказiю  припасену)
та кусисько старого, пересоленого,  аж  пожовклого,  грубого  салиська.  ?
чарка, ? закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось  соромно  стало,  засовався  на  лавi.  Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка),  що  то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
   - Та... зна?те... Воно якось... Це зовсiм того...- а,все-таки...- I  не
знаходить слiв, щоб висловитись.
   - Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби мо?? нема? дома,  а  вона  те  все
припекла б, може, смаженю яку б...
   - О, що ви, що!  Господи!  Та  й  цього  доволi.  Для  такого  гостя...
Господи...
   - У нас гостi не дуже пороги оббивають...
   - Звiсно, на хуторi...
   - Ну, так заживайте...- i Матвiй дебелою, порепаною,  мозолистою  рукою
пiдсову? гостевi чарку... Пiдсову? незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка перелива?ться i хлюпа?ться на настiльник...
   - Еее,протесту? Григорчук.- Еее,  дядьку  Матвiю...  Так  не  годиться.
Первий хазя?н...
   - Нi. Я чоловiк тверезий,-  розводить  руками  господар.  I  при  цьому
головою та виразом обличчя намага?ться  пояснити,  який  то  вiн  "чоловiк
тверезий". А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже  в  його
ротi та горлi пече смертельно.
   - Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п'ю. Парубкував, не пив...
От, не такий, зна?те, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип'?м.
Все виблюю на другий день. Характер такий.  Випийте,  випийте,  сусiде,  i
все... та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старо? нема?...
   -  Ну,згоджу?ться  Григорчук.-  Як  не  можна,  то  не  можна.  ?  такi
характери. Не прийма?, i годi... Так, дайбоздоров'я!..
   - Пийте на здоров'я.
   Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку трима?  ??,  оповiдаючи,  що
"давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись  було"...  лiвою
рукою витер сво? рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за  одним  хилом  перелляв
чарку в рот. Скривився - жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
   - Мiцна каналiя...- сказав.
   - Ну, то ще й на другу ногу, просю...- говорить Матвiй...
   - Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
   - I щоб то... Вiд одно? чарки? Ну, годi... Випийте. А як i  заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й  стара
вернеться... Ну, на здоров'ячко... Випийте...
   Увесь цей час Григорчук чекав  i  не  пiддавався,  хоча  йому,  мабуть,
бiльше хотiлося закусити непри?мний горiлчаний смак,  нiж  випити.  Одначе
все-таки  випив  ще  одну  чарку,  а  тодi  щойно   закусив,   похваливши,
розумi?ться, добре старе салисько.
   Матвiй же все порива?ться спомини сво? оповiдати. При тому пiдкраю?  та
пiдкраю? хлiба, сала, пiдсову? огiрки.
   - Так ото, зна?те, куме...- невiдомо,  чому  Матвiй  назвав  Григорчука
кумом,- отi ото чехи... Вони нас ограбували, так... Але вони нас i  розуму
навчили. От ми тепер бiдка?мось, де воно худобу пасти... Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонi? з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби... Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс... Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з'?в,
то просто диво дивне... А все сталося за  чотири  десятки  лiт...  Але  ви
?жте... Вечiр уже хутко. Не  церемоньтесь...  А  щоб  то  було,  примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий  десятин,  коли
сам "управляющий" графинi Андрейово? казав, бувало: "Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi... ?йбо"...-  "Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й сво?й не дам ради". Тьху,  бодай
тебе нечиста мати взяла. I  то  не  бий...  А  що  вiн  мав  "те?  сво??"?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля  панщини,  на  якi  вже  було  ?х  трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер,  один
довго льока?м  у  пана  Сангушки  "состояв",  а  на  старiсть  паню  якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штибл?тiв, годинникiв  з  ланцюжками  i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме... Еге...  Допанувався.  Хутко
штибл?ти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть,  до  цього  часу  "муль"
жере в скринi... А не  бiйсь,  рiзун  його-ма...  Не  бiйсь,  не  прикупив
замiсть фракiв зайво? десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або,  може,  вже
панщина занадто ?х забила... Нема в нашiй Рос?? порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю  хапали,  а  наш  мужик  репаний,  коли  дiстав  той
"надiл", то так i  заскоруз.  Батько  он  наш.  Три  десятини  на  штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора,  й  голодувати  мусiли.  Берiть,  берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог,  звiсно,  тройцю  любить...  Ну,  сусiде...
Прошу, прошу...
   I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча  сам  не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули,  рухи  довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз  пристукнув  по  лядi  стола,  аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати  не  хотiв,  а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi трима? слово.
   - Так ото ?... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу  до  панiв  та  чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук  сво?х,  вiсiм  десятин  докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його  ще  тридцять  матиме,  бо  то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а  прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або  якого  ремесла,  або  на  дохторiв,  чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шмату?мо  i  тиснемось  на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
   I Матвiй хльостко, злiсно спльову?...- Треба хiба так працювати,  як  я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив  чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота  "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв -  мiшки  носив  i  не  чув
нiчого...
   - Усе з?ли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер  маю.  Ну,  але  ще
чарочку, на здоров'я... Старо? от щось довго нема...
   Випив...  Григорчук  вчепився  напiдпитку  до   Матвiя,   щоб   i   вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що  бiльше  не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
   - Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплю?ться сво?м  просторiкуванням.  Всi,
хто зна? його, знають, що з Матвi?м балачка може тiльки  "сурйозна"  бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i  тут,
видно, противився...
   - Батькам дурниця в руки лiзла - не брали.  Тепер  от,  що  хоч,  роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не  було  кому,  а  треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згада?те мо? слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
   - Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
   - А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, ?й-бо...
   - От у мене три хлопцi. Коли я ?м тепер не прикуплю землi, то вони  хоч
i радi б опiсля прикупити, то не  прикуплять,  бо  не  буде  де.  Де  його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже  ходять  поголоски,  що  Застав'я  хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi  свою  землю  вже  викупили.  Тут  уже  кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось трима?ться, не прода?. А
як i продаватиме, то що там то? землi... Ковтнуть, як суницю...
   Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько  звернув  на  нього
увагу...
   - ?сти вже, мабуть, хочеш?..
   Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на  пiч.  Матвiй  вiдложив  пiвкусня  хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч  малому.  Той  узяв  i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь  там  собi  тихенько,  без
найменшого згуку, ?в...
   - Н?,сказав Матвiй, присiвши  до  столу,  i  то  сказав  якось  вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у  чому  довго  вмовляв,  а  вiн
все-таки не згодився.
   - Н?!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Рос?я велика. Безлiч  у  нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на  одному.  Та
зрештою не треба вже  й  Рос??...  Он  у  нас  на  Волинi...  Он  туди  на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iм?нiй",  Господи...  Оце  я  думав  та
думав  i  вирiшив;  пощу.  Ще  це?  зими  кудись  по?ду.  Спробую   щастя.
Перепродам... Земля  такий  крам,  що  цiна  його  росте  не  по  днях,  а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'?те, не ?сте...  Вибачайте...
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
   - Не  турбуйтеся...  Я  вже  себе  не  того...-  i  при  цьому  вихилив
чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
   - То ви, кажете, землi шукати дума?те?
   - Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
   - Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити...
   - Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
   - А ось менi трапля?ться у Лебедях двi десятини.  Правда.  Не  дуже  то
того... Земля неважна. Щоб родила,  треба  ще  на  нiй  пособкати.  Мочар,
зна?те, але при хатi i - думаю, що вдасться ?? трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно.
   - Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.-  Я  то  себе
дуже зле... Дуже зле почуваю...
   - А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати...
   - Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
   - Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас  за
садком,- це "за садком" виговорив з  притиском  i  головою  в  ту  сторону
кивнув.- Найкраща, ?й-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати...
   - Та я-то цю штуку вже чув,- каже  Матвiй,  забувши,  що  перед  хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для  нього  бозна-яка  новина.-  Чув,
зна?те, i думав, Але дума i ? думою, коли свистить у кишенi. Що,  зрештою,
менi та одна десятина поможе...  А  стягатися  до  сорочки.  Дiтей  морити
голодом.
   - Ее, не кажiть  такого.  Якось  то  Бог  та  дасть.  Не  кажiть.  Одна
десятина, та ще при свойому, межа  в  межу.  О,  не  кажiть.  Це  допоможе
багато.
   - Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно  тепер  дуже...  Самi
зна?те - скрута. А як ви того... з цiною?
   - Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись  цього
делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i  в  людей.  Звичайно,  зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Зда?ться,  вам  не  первина  в  таких
речах...
   - Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий  вiк  тiльки
те й робиш, що купу?ш, i нiчого з того не дивиться...
   -Я-то, зна?те... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити.  Тут
десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не  вистануть  за  цю  одну,  ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з не?  щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
- поле, як щастя.  П'ятсот  сiмдесят  рублiв  коштуватимуть  тi  десятини.
Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв  п'ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись  дорогою,
коли воно й погно?на, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки  на  зерно  готуй...  Ось  вона  якраз  перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти  ячмiнь.  На  зарiк  можна
лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до  того  при  вашому.  Вам
просто-таки не випадало б упустити ??, а з вами менi краще, нiж з  iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж  все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав  уже  й  Харитон.  Питав  i
Михалко. А я кажу: нi,  наперiд  мушу  з  Матвi?м  поговорити.  Мушу  його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну,  отже,  як  ви
дума?те?
   Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на  лавi.  Одна  рука  за  пазухою,
друга на столi. Очi впер у  долiвку,  в  одну  якусь  точку  i  з  натугою
мовчить. М'язи обличчя, особливо уст,  час  вiд  часу  корчаться  в  якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на  всю  ширину  зморшками  i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з  салом  i  лишень  зрiдка  погляда?  на  Матвiя.  Вiн
проявля? якийсь скритий, глибокий острах, бо  хоч  за  десятину  питали  i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як  Матвiй,  вiн  не  знайде.  Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити...
   - Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я
проголосять. Там за тi грошi удво? можна б купити. А  що  робитиму,  як  з
вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки...  Як
ваша цiна?
   - Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина  чути,  якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять  сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для  вас  не
буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну?  Воно-то  багато  зда?ться,
але як розважити... Що? Подумати  тiльки,  яка  земля.  Пiдсоння,  новина,
вигно?на, вироблена, без пнiв. Ну?
   Матвi?вi це несподiванкою не могло бути.  Вiн,  знаючи  в  цьому  толк,
розумiв, що дешевше тако? землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив  чарку,
пiдсунув ?? гостевi i, подумавши, сказав:
   - Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно,  дуже  трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що  п'ять  лiт
тому все мо? господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
зна?те, з ким ма?те дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
   Григорчук почухав потилицю.
   - От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за  що  я  втелющив  п'ятсот  i
сiмдесят. Насмiялися б, ?й-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що  вони  не  вартi  цi??
одно?. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от  сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що?
   Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
   - Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi,  зна?те,
це менi... Повiрте,-  не  по  силi...  Стягнувшись  до  сорочки,  можу  ту
половину зiбрати... Ну, а друга?..
   - ? грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе".
   - Це-то я i без чеха знаю. Але дума?те, що у "банце", то отак i  дадуть
i що туди не треба вiддавати?
   - Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
   - О, нi. У дерманському банку, по ?х закону,  можу  сотню  дiстати.  Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що...
   - Цього-то вже не знаю... У нас,  настiльки  пам'ять  мене  не  милить,
можуть позичити тiльки пайщики... Так,  зда?ться...  Але  я  думаю,  що  у
дерманському  вам  напевно  пiвсотню  зайвих  дадуть.  Ну,  а  решту   вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись...
   Це останн? вимовив Григорчук якось непевно,  з  острахом  i  приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки велико?  на  це
уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав  зморшки
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
   -  Цц...цмокнув  вiн,  а  опiсля  ще  раз  цмокнув.-  Над   цим   треба
помiзкувати.
   З печi вигляда? Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить  вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився  Василь.  Вiн  дума?:  "I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови,  а  що  з
того ма?ш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу  привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i
нагальне пада?. "Так уже тi постоли обридли"...
   На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки  в  пляшцi  меншало,  а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi сво? сни пригадав i сотий раз ?х розказав.
   Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слуха? радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було ?м бавитись у жарти.
"Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд те? чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили.  Без  Бога  мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"...
   Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньо? одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас  заскочу,  а  там  бачитимем...  А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо".
   Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй.  Небо  чисте,
передосiнн?, дзвiнке. З млина чути плескiт  колеса.  та  лятатання  кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiма? непорушно,  нiби  закохана  в  свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
   За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани  по  скошених  уже  сiножатях  розкошують.  Видно  пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий  хвiст  диму  довжелезною
летючою  вуаллю  простягнувся  геть  далеко  над  лугом,  сягаючи  аж   до
лебедського порубу i зникаючи десь там  у  Михалковiй  дебрi.  По  хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот  та  низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд  нього  та  дрiбним  рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.



   "СВIТЕ ТИХИЙ..."

   Матвiй ще раз обходить  свiй  садок.  Дещо  поправити  треба,  яку  там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, зда?ться,  i  мiцна,  а
дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпира?, крекче.
   - Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв  треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця  вже  одна  пудикiв  тридцять
дасть,розважа?, обтира? об штани  руки  i  просту?  до  клунi.  По  дорозi
пiднiма? кiлька яблук, що попались пiд ноги, хова? ?х до кишенi.  У  клунi
"проклята курка знов намервила на току", але нiяково  поночi  порядкувати,
хоча Матвiй "терпiти не  може,  як  ото  всюди  свинство  таке"...  Чекай.
Дiстанеться i Настi. "Казав ?й сотню раз: не пускай до  клунi  курей!  Нi,
баба бабою. Рiзал-ма".
   До хлiва зайшов: "Що  то  лошаки  поробляють".  А  вони  собi  спокiйно
стоять, побрязкують ланцюгами об  жолоб  та  з-за  драбини  суху  конюшину
посмикають. "Гi-гi-гi-ааааi!",обзиваються "лошаки"...
   - Ну, ну, орлята,- поплеску? Матвiй  ?х  товстi  зади.-  Жуйте,  жуйте.
Завтра в плужок. А сiль ви ма?те? -  заглянув  у  жолоб.-  Ннно!  Солi  ще
досить. Стане.
   Глянув пiд корови: "Трасця-йома, а пiд коровами така баюра". Манька вся
в болотi, але ?й байдуже. Лежить  собi  й  почмику?  в  темнотi.  Засвiтив
лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старо?, минулорiчно? пару в'язок  скинув
i розтрусив пiд коровами.
   А пiсля цього задмухав  лiхтар  i  пiшов  до  хати.  Василь  уже  встиг
маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку прита?лась,
але безсоромно коптiла...
   - Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважу? Матвiй.
   - Нi, я налив.
   - А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма,  нiчого  тобi
на господарствi не вдержиться.
   - Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло.
   - Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла  б...  -
сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком:
   - I??-?i-же, Херувi??ми. Тааайно... образующе...
   Спiваючи  розглянувся,  пiдiйшов  до  столу,  перехрестився  розмашним,
твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все  старосвiтськi,  все  з  Поча?ва
нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго  м'явся  з
гнотом, що втопився в оливi, а  грубi,  репанi  Матвi?вi  пальцi  не  були
настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль.
   I  коли  загорiлась  лампадка,  Матвiй  пiдiйшов  до  коминка   i   мiж
"Херувимською"  загасив  коптячу  лампадку.  Пiсля  цього  в  хатi   стало
пiвтемно,  лише  старi  закопченi  обличчя  святих   та   насуплене   чоло
Бога-Саваофа,  облитi  червонастим  свiтлом,  творили  ввесь  змiст  цього
сутiнку.
   Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не  витерпiв  i,
коли батько перейшов  на  "Свiте  тихий",  пiдтягнув  i  собi  за  старим,
тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув
на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i "Блажен муж",  i
"?гда славнi? ученици", про Юду злочестивого,  що  за  тридцять  срiбнякiв
"беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу пр?дад?...".
   А нiч темна i безмiсячна...
   Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже  давно  звернуло  з  пiдповнi.
Хутiр дбайливо  огорнутий,  окутаний  гоструватою  передосiнньою  пiтьмою.
Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпля? тендiтнi зiрки, що зриваються
i стрiмко линуть  десь  на  заставську  соснину.  Грубий  костистий  туман
поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i  не
то плачуть, не то радiють.
   Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку  засапаного  i
перетомленого Володька, верта?ться "вiд сво?х" Настя. Лiхтар взяла вона  у
свого брата Макара, що служить "в кондукторах" на чугунцi, тому  ма?  одну
шибку зелену, двi бiлi й одну червону.  Довжелезнi  два  вуси  освiтленого
туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами,
але навiть на одну  хвилю  не  вгаму?  сво??  цiкавостi  i  засипа?  матiр
питаннями: i нащо ми  так  далеко  вибралися  з  Дерманя?  Там  ?  стiльки
хлопцiв, там ма? цiлий день з ким бавитись...
   Але хiба мати зна?, нащо? Зна? лише Бог  святий  та  батько.  i  стара,
взагалi... Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв:  i  як,
коли мати "у сво?х" сидiли, вiн зустрiвся з Андрi?м,  Хведотом  Кухдоським
та Трихоновим Архипом...  Як  вони  спочатку  оглянули  один  одного.  Всi
заздростили, що Володько ма? лакеровану рем'яну попругу з бляхою та орлом.
А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали  там  горiхiв,  клали  вогонь,  пекли
яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки.  При  цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони  були  в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й  лiпили  з  не?
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
   А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв.  Мехтод  вiчно  в
коваля бавиться. Вiн ма? на городi  дуплаву  дичку-грушу  i  в  нiй  повно
крем'яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили  шинок
у Трихоновому бузнику... Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала,  але
?? заклював шулiка. А Мехтод каже:
   "Не йдiть туди".- "Чому?" - кажу.-  "Там  був  мрець..."  -  "Який?"  -
"Квочку там шулiка забив. Принесiть менi  кусок  залiза  на  колесо..."  А
залiзо ми з порохнi робили... Ольга каже: "Я хочу бавитися з  Володьком  у
шинок". А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах...  А  Ольга  йому
каже: "Хал?ра ти, хал?ра ти, хал?ра ти..." Три рази йому  сказала:  хал?ра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
   - А що то таке скремейда?.. - пита? мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як  то  так,  мати  не  знають,  що  то  ?
скремейда? Про це повиннi всi люди знати...
   - То палиця така з кривулькою на кiнцi.  Нею  ?здять,  або  верхи,  або
женуть перед собою. Кривулька вичовга?ться i дуже гладенька.  Нашi  хлопцi
мають по п'ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
   - Де ж ти взяв тих карбованцiв? - знов отой матiрний  осоружний  запит.
Володько аж гримнув...
   - За грошi у нас ? мушлi. Зна?те? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип  мусiв  продати  свого  нового  кашкета,  бо  потребував  грошей  на
скремейду. Вiн свою  поторощив  на  шкандибанню.  Але  Трихон  прийшов  до
Мехтодового  батька  i  привiв  за  вухо  Архипа:  "Кому  вiддав  кашкета?
Говори!.." А Мехтод злякався i каже: "Я купив".- "А рiзун  в  твою  мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета". А в  тому  кашкетi  Мехтод  тримав
свою "казну". Поставив у старому вулику пiд  повiткою,  i  миша  про?ла  у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i  Мехтодовi,  й  Архиповi.  Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо  латка  на  кашкетi  не  така
чорна, як кашкет...
   - Ну, ну,знов втруча?ться мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
   I за що, Боже мiй, ма? дiстати? Це диву?  Володька  настiльки,  що  вiн
взагалi переста? розказувати. Вiн  лишень  дума?.  Ввесь  час,  коли  мати
сидить у "сво?х" - у дiда або у дядькiв,  Володько  бавиться...  Йому  там
при?мно. Вiн не раз так захоплю?ться грою, що забува? за снiданок, обiд  i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд непри?много обов'язку -
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це "йти до монастиря на вечiрню". Це роблять  з
початком осенi цiлий рiк до пiзньо? весни. Для  цього  збираються  великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi...  лише  без  тих,  що  не  можуть
встигнути йти зо всiма. При  цьому  завше  весело,  багато  смiху,  багато
пригод. Вертаючись  назад  уночi,  йдуть  здебiльша  Ляшовим  займищем,  в
котрому ростуть величезнi  берези,  дуби,  гарнi  гриби  й  лiсковi  кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй,  пияка,  а  скiнчив  тим,  що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до  бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два  бачили  страшного  вiшальника
Ляша з посторонком на ши?, з висолопленим язиком та вилупленими очима,  як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як  тодi,
йдучи на "вечiрню", не збиратися цiлою юрбою?
   Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно  з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр.  Любить  вiн  саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир.  Стара  будова,  старезнi,  погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi  смереки,
якими бозна вiдколи  висадженi  монастирськi  але?  -все  це  наводить  на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного  настрiй.  Вiн  любить,
коли вже западе сонце, бути  на  монастирському  подвiр'?  i  слухати,  як
шумлять  над  головою  смереки,  обвiшенi  довгими   шишками.   Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше,  навiть  при  цiлковитiй  тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Почина? бамкати дзвiн
   Зда?ться, звуки  його,  нiби  тяжезнi  краплi  чогось  теплого,  поволi
капають на землю,  що  жадiбно  ?х  втяга?...  I  малий  Володько  задира?
високо-високо голову, так що  йому  злiта?  назад  кашкет,  i  намага?ться
пiзнати, звiдки саме бамка? той дзвiн. Йому до того ста? гарно i  радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс  i  не  луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
   Тут також любить швендятись Володько, для нього тут  стiльки  цiкавого,
щось почу?, когось побачить. Але  вiн  переважно  самий,  i  його  люблять
зачепити та покпитися з  нього  старшi  хлопцi.  "Ей,  ти,  малий.  Як  ти
звешся?" Володько, розумi?ться, мовчить. "Що, ти нiмий?  Ходи-но,  я  тебе
вихарашаю[5]..." - Володько нi звука, i  хоча  вiн  добре  зна?,  що  вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще  йти  геть  вiд  таких.  Вiн
краще йде до церкви.
   У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi,  урочисто,  то  сюди,  то  туди
борсаються у сво?х  довгих,  темних  одягах,  там-то,  там  попiд  стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi  перед  iконостасом  стоять  i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед  Тайною  вечерею,  що
над  царськими  вратами,  блима?,  погойдуючись,  червоне  свiтло  велико?
позолочено? лампадки.
   Володько знаходить мiж людьми свою маму, що  завжди  приходить  скорше,
щоб застати сво? улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом  святого
Федора князя Острозького,  i  тут  вiн  залиша?ться.  Тут  дiйсно  при?мно
стояти. Все спереду видно, на  парапетi  горять  рясно  рядочком  свiчi  i
освiтлюють  похмуре  обличчя  святого  князя.  В   образi   того   святого
знаходиться частина його мощей,  зда?ться,  нiготь  з  ноги,  i  тому  всi
цiлують його якраз у ту ногу.
   Молитися в церквi Володько  не  може.  Для  нього  тут  занадто  багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi  з  височезними
вiкниськами стiни, i  малюнки  святих  на  них,  i  вiзерунки  всiлякi,  i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительсько? семiнарi? в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так  чудово  спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладню? Володька. Вiн вiдрива? його i  вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких  кашкетiв  "зi
звiздами" i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди...
   З усiх бокiв монастиря сади - сливники, горiшники, грушi i  яблунi.  Зi
схiдного  боку,  по  дорозi  "до  Лисiв",  монастирське   господарство   -
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути  рев  худоби  та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгу? на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику  з  кулак
люльку,  до  яко?,  напевно,  пiвкорця  махорки  влiзе.  Це  все  цiкавить
Володька, все-то його захоплю?. Йому навiть  при?мно  чути  тупiт  нiг  по
бруку, виложеному з дерев'яних сторчiв у брамi монастирсько? дзвiницi,  що
так якось дивно i та?мничо вiдбива?ться луною високо попiд склепiнням  над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий  ходить.  Проходячи  тудою,
Володько  навмисне  мiцнiше  пристуку?   закаблуками,   а   потiм   уважно
прислуху?ться до сво?х крокiв.
   Головна  церква,  яку   тут   звуть   "холодною",   сто?ть   посерединi
монастирського подвiр'я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з  горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев'яним, сторчовим, мальованим  зеленою  барвою,
парканом ("штахетом") i обсаджена рядом, у  виглядi  пiдкови,  величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд  схiдною  стiною  церкви
ряд могил з чавунними або кам'яними  хрестами,  деякi  з  тяжкими,  темно?
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, та?мничо, влiтку  густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
   На парканi, хоча це зовсiм не  вигiдно  i  зовсiм  заборонено,  люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються  словами,
нескромно  жартують,  залицяються.  Ченцi,  особливо  вечорами,  ?х  часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця  чимсь  брудним,  i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою...  Але  з
того  бува  стiльки  реготу,  що   пожертвувати   однi?ю   сукнею   далебi
оплатиться...
   Ось виходить низка ченцiв у  клобуках.  Стають  серед  церкви  пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього  направо  й  лiво
довгi крила з темних постатей.
   Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись почина? виринати:
   "Свiте тихий... Святия слави - безсмертнаго. Отця небесного..."
   Володько закрива? очi, знаходить теплу,  шорстку  матiрну  руку,  тiсно
затиска? ?? у сво?х рученятах i завмира?.
   Чернечий хор вiдспiву?. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться,  як
i прийшли, i коли Володько отямлю?ться, ?х уже нема. Зате хор семiнаристiв
почина? переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi.  Володьковi  страшенно
подобалися ?х гарнi одностро?. Коли вiн виросте i як тато  не  заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на  клиросi  i  носитиме
такий чудесний однострiй.  На  широких  гранiтових  пiд  вiконницях  повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то  також  положить  туди  свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
   I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi?  Як  бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять  довгi  одяги?  Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував  таку  церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече ?х рiчка, через котру  вони  мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися,  бо  кладка  така  хистка  i
вузька?
   Мати губиться у такiй безоднi питань.
   - Спитай батька,- казала вона.- Батько зна?.  "Ага,-  думав  Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi... такi насупленi й ?х спина болить...".
   Володько вiрив, що батько дiйсно багато зна?, але тому вiн  i  не  хоче
говорити, що зна?.
   I так, борсаючись у туманi, зближались мати  i  син  до  свого  хутора.
Здалеку було видно свiтло ?х лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та
було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого  цiлоденною  бiганиною
Володька.
   Коли доходили до свого подвiр'я, вже з  дороги  почули  спiв  Матвiя  i
Василя. Ледве-ледве манячать дво? слабо освiчених вiконець ?х хати. Свiтло
лiхтаря освiтило  заросле  шпоришем  подвiр'я.  Мати  загримала  у  дверi.
Спочатку за спiвом нiчого не було чути.
   "Чу-у-у-у-дна д?л-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади... Со-творi-i?iл  ?сi...
Сотворii?iл ?сi,.." - виривалось з хати...
   - От рознесло його,- каже  мати.-  Коли  б  злодiяка  який  всю  худобу
виволiк - не чув би... Вiдчини!.. - i загримала дужче.
   Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась  залiзна
засова других - i в ?х обрамленню стала невиразна бiла постать батька...
   - А темнота! Господи! -  сказав  вiн.-  Ну  входьте,  входьте.-  I  всi
ввiйшли до хати.
   Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву.
   - Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапа?. А  Володько,  роздягаючись,
заквилiв:
   - Мааамо! ?сти! ?сти! ?сти дайте.
   А на печi як стiй вигульку? i Хведотiв голосочок:
   - Я також хоцу... Мамо! - Вiн вiд самого обiду майже нiчого  не  ?в,  а
терпеливо чекав приходу матерi.
   - Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути... Ox, ox, ox!..
- i вона встала.
   Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла
у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його,  вилила
у велику  череп'яну  миску.  Озбро?вшись  дерев'яними  ложками,  розсiлась
родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько ?в поволi, з  тактом  i
розважно, тримаючи в лiвiй руцi також  поважний  кусисько  чорного  хлiба.
Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх  зубiв.  Мусiла
жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали  ложками,  запихаючи
роти  нерозжованим  хлiбом.  Найгiрше  пописувався  Хведот.  Цей  i   собi
намагався дорiвняти  iншим  у  темпi,  набираючи  повну  ложку,  при  чому
безладно розливав усе на стiл.
   - Забери те порося,- не витримав врештi  батько.-  Налий  йому  у  який
черепочок i постав пiд столом.
   Хведот вiдчува?  всю  гостроту  образи,  так  само,  як  i  голод,  але
величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить  собi  з  його  людсько?
гiдностi. Йому не залиша?ться  нiчого  iншого,  як  мовчки  стерпiти  все,
стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози.
   Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила
не пiд столом, а на столi. Але тепер йому  вже  так  не  смаку?.  Запал  i
захоплення ?дженням зникли. Вiн чу?ться  вiдiрваним  вiд  решти  родини  й
ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiста? за  все  вiд  батька
одного ляпаса i завчасу йде спати.
   Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали
балачку. Мати оповiдала, що ходять по  селi  чутки,  нiбито  продаватимуть
Застав'я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. "Боже, Боже! Що  там
того Застав'я для сили люду,сказала вона. - По клаптику розхапають".
   Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу
пошкряба? у головi. А  пiсля  розказав  про  сьогоднiшню  свою  розмову  з
Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася.
   - Придбати пiд порогом такий шмат поля... Га! Славно б це було. Але  де
його тих грошиськiв набрати?
   Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб  забути  свою  образу.
Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою
голову ?й на груди. Мати гладила,ту голiвку...
   - Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не
вартi.
   - Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на
третiй рiк пiду  до  школи.  Виросту,  буду  вчитися  i  зароблю  грошей,-
защебетав Володько.
   Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся... Вiн, видно, хотiв ще
щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот.
   Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив  батькову  усмiшку  i
йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю  вiн  утяв.  Мати,
гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi.
   - Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но,
та спати...
   I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю
землi.
   Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно  з  заплющеними  очима
прислухувався до розмови батькiв. До того  проходив  у  думцi  багатий  на
вражiння день: сво? гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож
до Дерманя й назад.
   Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм пройма?ться ?х
прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо ?м грошi? Нащо ?м та земля?  Мають
вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж  ?м  ще  треба?  Чи  ж,  як  вiн
виросте... Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не  ма?.  Не  ма?
добрих штанят...
   Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились,
як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до  нового
врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху?  Тощо.  Це  цiкавить
старих так дуже, що порою вони досить  уперто  змагаються  й  одне  одного
переконують.
   Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд  стiною  мiсце
батька. З другого вiд печi - матерi. Попосерединi  Володько  i  Хведот,  а
Василь - окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька.
   На полу - не зовсiм м'яко. Велика, як пiл, солом'яна мата  розкладалась
на дошках. Застеляють ?? грубими  ряднами,  а  пiд  голови  кладуть  рядом
подушки.
   Лягаючи, цiла родина спочатку молиться.  Лягти  без  молитви  нiхто  не
посмi?. Батько,  лягаючи  вже  в  постiль,  ще  три  рази  хрестить  себе,
вiдмовля? "Ангелу Христов Хранителю" i кладеться.  Володько  чу?  це  все,
вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив ?? так i,  лягаючи,  хрестив
мiсце подушки, на котрому клав  голову.  Чув  також  Володько,  як  батько
лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив
якiсь невиразнi слова. Голос його тодi  глухий,  нiби  хто  душив  батька.
Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою  i  затикав  пальцями
вуха. А серце його починало швидко i болюче битись.
   - Ти ще не спиш? - пита? батько, лягаючи коло  Володька  i  вкриваючись
кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив.  Батько  рiдко  коли  питав
що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом...
I то таким тоном.
   - Не хочу спати. Я думаю... - каже Володько.
   - Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А  тобi  ще  рано
думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько.
   Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце  лампадки,
i в хатi стала понiч.
   - Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю...  -  молиться  батько  на  сон.
Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим  вiн  показав,
що вiн не забува? молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб  батько  це  кожного
разу спостерiг, але той якраз  того  нiколи  не  помiчав,  чи,  може,  так
удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав.  В  хатi
поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць.  Крихiтне,  кволе
його свiтло пробилось i до хати. Володько  мiг  навiть  розпiзнати  обриси
посудника коло дверей.
   Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi  на  хвилю
зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго  й  терпеливо,  але
коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не  в
силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк  не
смiв би навiть подумати про щось  подiбне,  але  тепер  у  батька,  видно,
настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чу? Володько  по
його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набира? вiдваги, потайки горнеться
ближче до батька й шепоче:
   - Тату...
   Батько не обзива?ться.
   - Таату!.. - пiдвищеним голосом.
   - Чому ти не спиш? - каже батько.
   - Тату! Де той цвiркун сидить? - Володько запитав не  без  остраху,  що
почу? у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почу?. Але батько  йому
вiдповiв цiлком поважно:
   - У печi.
   - А вiн не спечеться?
   - На гаряче вiн не дурний лiзти.
   - А де ж вiн сидить?
   - Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни.
   - Чи можу я його пiймати?
   - Що ж ти з ним? У борщ укинеш?
   - А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив.
   - Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забива?. Та ти  ще
його не так-то й зловиш.
   - А метелика я зловив. Вiн ма? дуже гладенькi крильцята. Василь  робить
з них попiлець i сипле його до  чобiт.  Я  хотiв  одну.  пташку  в  лозинi
пiймати. Така велика, чорна.  Вже  був  би  зловив,  та  вона  пурхнула  i
вiдлетiла.
   - То треба було ?й на хвiст солi насипати.
   - Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю... Солi я не мав.
   - Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу  сипни  на
хвiст солi, i ?.
   - Умовкни там, старий,- заговорила мати - Я вже заснути б хотiла...
   Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же  тiльки  розiйшовся,
тiльки натрапив  на  вiдповiдний  мент...  Одначе  треба  хоч  на  хвильку
втихомиритись... Ах, чорт... Знов той осоружний цвiркун...  Ну,  щоб  йому
праве око, капосному, вилiзло... А Хведот, як  диха?,  нiби  пiдкульгуе...
Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько  не  втрима?ться.
Вiн почина? соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати.  Як  же
так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi.
   - Тату... - почина? вiн тихо, обережно, мов злодiй.  Мов  щось  украсти
хоче.
   - Тааату!..
   - Та спи вже, спи. Бач, мати на нас грима?. Ще макогоном пожбурить.
   - Тату?..
   - Ну, чого тобi?..
   - Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цi?? згадки  Володька  пройма?
острах. Шепче вiн це з тремтiнням у  горлi.  Йому  страх  як  хотiлось  би
пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його  шию.  Але  це
тiльки  паненята  так  роблять.  Вiн  мужчина.  Йому  не  личать  пестощi.
Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр'ю пеститись, але
ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з...  Не
виговорить ч, а каже ц... Володько найбiльше, що мiг дiстати  вiд  матерi,
це пару слiв та погладження по голiвцi... А вiд батька i того  нi.  Батько
лише часом попругою через спину погладить... Одначе Володько нiкого так не
любить i нiким так не гордий, як сво?м татом... Тато!  Його  тато!  Такого
чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний.
   - А де ж ти бачив того вужа?
   - На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що
то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так  лежить  витягнутий,  як  палиця
яка. Хведот сво?ть над ним i гука?: "Воводьку,  Воводьку!  Дивись!  Ци  то
павка, ци то уз?". От дурний. Правда? Я зараз крикнув: "То вуж! Тiкай!"  i
ми втекли. Чи вуж крiпко куса??
   - Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
   - I де дiваються вужi зимою?
   - Зимою вони сплять по норах.
   - А що вони ?дять?..
   -А що ти дума?ш? Дума?ш, вони такi жеруни,  як  ти?  Вони  засипають  i
сплять. ?сти ?м тодi не треба.
   - Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не ?дять?
   - Розумi?ться.
   - А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали?
   - Може, й добре. Але що тодi ?ли б чорногузи?
   - А чорногузи не здохнуть вiд ужiв?
   - Н??, це вже така тварина, що ?сть тобi i жабу, i вужа, i  пiсля  того
чу? себе так, нiби це були вареники з маслом.
   - Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А  де  вони  дiваються
зимою?
   - Бо так ?х пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем?  Бо  так  тобi
личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi кра? - у вирiй.  Зна?ш,
як наша мати печi трима?ться, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше
було лiто, а у нас ? й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде.
   - Тату! А де ж тi кра?? Там нiколи нема? зими? А чому? Де це?
   - То далеко. Звiдсiль не зобачиш.  За  морем.  Багато  птахiв  вiдлiта?
туди, але весною вони знову вернуться.
   - От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га?
   - Розумi?ться. Але там ? й такi, яких ми  нiколи  не  бачимо.  Чув  про
Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона  й  справдi  ?.  Бачив  ти
того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього ? папуга?  Бачив?
Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там
? такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри.
   - Ох, Боже! - вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло.  Вiн
аж помовчав хвильку.
   - Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця?
   - Несе. Розумi?ться. Як маленькi горошинки.
   - А чи ? там i вужi?
   - Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку,  i
навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там  i  звiрi  хижi.
Там ? такий звiр, що в нашу клуню не влiз би.  Вiн  зветься  слон.  Такого
слона оговтали i ним ?здять. Вишкряба?ться на нього з п'ять чоловiка i той
пре. ? там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi  звiрюки.  Не  дай
Бог попасти такому у пазурi.  Одразу  поласу?  тобою,  i  все.  Там  повно
того...
   - А чи ? там i люди?..
   - А де ?х нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у
них, як у нашо? корови Маньки.
   - А ?х, тату, не по?дять ужi та слони?
   - Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з'?сть. Вони  мають  завше
при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки.
   -- Далеко то ?, тату?
   - Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й до?хали б.
   - А я, як виросту, то по?ду. Кудою туди ?хати?
   - То треба ?хати водою, морями...
   - А, а... А що то ? море?..
   - То ? такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега
не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту.
   - А де там та вода дiва?ться?
   - Хм... - Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто ?? зна?,  де
вона дiва?ться.Та,- каже старий,- у морi ? така безодня. Така безодня,  що
туди влива?ться вiчно вода... Та я ?? не бачив.
   - А хто ж то бачив?
   - Були такi цiкавi, що бачили.
   - А наша рiчка теж туди пливе?
   - Нi. Наша насамперед до Горинi влива?ться. Колись до  Острога  по?дем,
то зобачиш ту рiчку.
   - А коли ми до Острога?..
   - Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись по?дем.
   - А та Горинь куди тече?
   - Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там ? багна такi, а в багнах тих  ?
рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впада? в Днiпро...
   - Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка...
   - Ну, нiчого собi. Я бачив ??. Зо двi верстви впоперек буде...  Як  вiд
нас до Мартинового хутора...
   - Ой, юй, юй!.. А де то ? той Днiпро?..
   - Та то там... Коло Ки?ва.
   - А що то ? Ки?в?..
   - То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
   - Мiсто? Хм. А де ? те мiсто?..
   - В Росi?.
   - А що то таке Росiя?
   - Росiя то наша "родiна".
   - Що то "родiна"?
   - То ? те мiсце, де ми родилися.
   - Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
   - То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
   - То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть  у  Росi??  На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росi??
   - Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i  поля,  i  лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росi?.
   - А кому, тату, належить Росiя?
   - Росiя належить царевi.
   - Царевi? А де вiн, той цар?
   - Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
   - То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче  дати  нiмецькому
царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати?
   - А тобi хто це казав?
   - А мама.
   - Е! Мама! Нiчого вона не  тямить.  Володьковi  така  вiдповiдь  не  до
вподоби. Одначе треба змовчати.
   - А чого вони хочуть воювати?..
   - Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того  втручатися.  Вони
краще знають.
   - А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
   - Ну! То цар, а то ми.
   - А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росi?, то
цар мене бив би?
   - Розумi?ться. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
   - А я б йому сказав: "Ти хол?ра!" Та вкусив би його за руку, та  плював
би на нього...
   - Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо
вiд мене дiстанеш  налигачем.  Ти  зна?ш,  що  розгнiваний  чорногуз  може
спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить  кудись  на  вогнище,
принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну,  але  досить,  синку.
Спати! Досить!..
   I батько обернувся на другий бiк.
   Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього при?мно,  тепло  Володьковi.  Вiн
просто щасливий. Рiдко коли розмовля? з ним так батько, а до того ще  й  -
синок. Ах, ах!.. - i малий горнеться калачиком, пiдклада? обидвi руки  пiд
праву щоку, цiлу?  щось,  щось  уявне,  щось  миле  йому.  Цiлу?  в  думцi
бородате, суворе батькове обличчя... "Вони все такi добрi, тi  тато.  Тата
спина i руки болять, тому вони сердитi.  Ну,  як  виросту,  то  я  за  них
працюватиму"...
   Володькова уява буя?. Вона ще далеко не задоволена.
   Перед нею вiдхиленi лише кра?чки спокусливих завiс,  за,  котрими  така
безлiч усяко? всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи.  Чорнi
озбро?нi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар.  Йому  ще  страшенно  хотiлося  б
розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то
ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi.
   I  думка  знов  верта?ться  до  чародiйних  гарячих  кра?н,  де  живуть
величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина
з бiлими очима натяга? тятиву свого лука з затро?ною стрiлкою, направленою
в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i  собi  туди.  Ну,
може, дасть Бог, йому колись пощастить...
   Володько протяжно й уривно зiтха?. Перед  ним  довга  блискуча  стрiчка
дорого? рiчки з похиленими вербами, з раками i  чорногузами...  Перед  ним
яр, сосни. Вiн сто?ть високо  над  усiм,  на  якiйсь  горi  й  огляда?  це
велетенське, повне незрiвнянно? краси, царство. Вiн спозира? на все  те  i
пану? над ним. Вiн сам ? цар.  Маленький,  щасливий,  вселюблячий  i  всiм
задоволений царок. I зненацька Володько чу? на сво?й  нозi  щось  холодне.
Щось лiзе, плута?ться. Глянув - уж! Страшний, здоровенний ужака.  Володько
здрига?ться i скрику?. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлю?ться i бачить,
що нiчого нема? i що вiн у постiльцi. Вiн оберта?ться на другий  бiк,  так
само пiдклада? пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька  разiв
головою, почина? швидко спокiйно засипляти. Ще  перед  сном  бачить  якусь
плутанину з Росi?, ужiв, чорногузiв, море,  але  швидко  все  те  никне  й
окуту? його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн  досить  страждав,
радiв, рвався. Його життя - життя комашки, що буду? собi щось,  не  знаючи
для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий  закон,  залiзну
логiку та пристрасну величну красу.



   БУДНI

   З  недiлi  першого  дня  подався  Матвiй  до  Лебедiв,  щоб   остаточно
перебалакати  з  Григорчуком.  Було  це  самозрозумiле,  бо  купiвлю  тi??
десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим
зупинятися. Вiн уже давно  i  рiшуче  зрiсся  з  думкою,  що  Григорчукова
десятина - це його, Матвi?ва власнiсть, лише треба  було  перевести  деякi
формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi  карбованцiв.  Але  якось
воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п'ять
сотень видушити з господарства, яке само  мало  що  бiльше  кошту?.  П'ять
сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi.  Добре,
що принаймнi бiчнi витрати бере на  себе  Григорчук,  та  все-таки  чимало
коштуватимуть отi рiзнi по?здки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А
восени, звiсно. Цiна на худобу - тьху!..  Наприклад,  хто  тепер  на  зиму
захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i
то поважно...
   Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих
п'ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що ?х зложили копiйка до копiйки
вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi  бiгали
лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але  зложена  деяка
мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав  у
вузлик i вiднiс. I завдаток ?. А от попробував би вiднести, коли б  ?х  не
було...
   Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати
з боргами. Вiн би то намагався зараз усе  зiгнати  -  вiдбув  i  все,  але
чоловiк так мiрку?: тепер осiнь.  Пашня  нiпочому.  Худоба  дешева.  А  по
Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать.  Тепер,  скажемо,  пуд  пшеницi
дев'ятдесят копiйок, а по Рiздвi - рубель, а то й руб-п'ять. Жито  дешевше
перцю - вiсiмдесят копiйок. Як Бог  дасть,  може,  дещо  конюшини  продати
вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде  й  легке,
як полова.
   З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше.  На  Рiздво  прийдеться  не
колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш?
Не буде свiжо? ковбаси, ну то не  буде.  За  пшеничники  доведеться  також
потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п'ять, i з тим  треба  якось
цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу.  От
ще чоботи... То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно  тепер
дуже пригодилося б, якби був з весни ликами  запасся.  Тепер  би  навертiв
постоли, i брикайте, хлопцi... Прийдеться навiть таку  нечисть,  як  дурне
лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього  року  обiйдеться
вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що  людинi  тiльки
працювати треба, а нiколи не спожити сво?? працi. Навiть дурного чобота, i
того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет... Дiтиська найважнiше. Сам
ще сякi-такi маю... Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от  дiтвора.
Василь лазить до тi?? школи, а це ж бо шмат дороги.  Коли  притисне  мороз
або як розпустить та стане болото... Що тодi в личаках?  А  Володько?  Цей
хiба всидить тобi на печi? Хiба  б  його  там  ланцюгами  прикував.  Стара
мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля ?? на псi. I  так
бухика?, мов кiнь залозяний...
   Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того,
що придба? ще одну  десятинку,  радiв,  i  то  радiв  особливо,  по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як  хробак,  що
сну? нитки шовку, виснову? навколо себе кокона,  з  котрого  колись  хтось
скориста?.
   Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з  Василем  пасти  худобу.
Хай привча?ться. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi  хто  наглядатиме  за
коровами? Хведот суму? дома сам. А Володьковi нова роль  пiдпасача  навiть
подобалась. Бути корисним, не дармо?дом. Шанують старшi... Розумi?ться, це
не те саме, що гасати кожного  дня  по  лiсi,  лузi,  дрипатись  у  багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумi?, анi... Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть  по  сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува,  мало  не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами  на  шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по  шию  у  воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! -  кричить.  А  хлопцi  аж
качаються, регочуть над рiчкою.
   Терешнiвський Прокiп, що ма? вже сорок рокiв i  не  ма?  нi  вусiв,  нi
бороди (його прозвали Скопом),  завше,  пасучи  худобу,  колоски  на  полi
збира?. Цiлий день вiд рана до вечора збира?. Назбира? кiлька торбин, а не
ма? мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скида?, зав'язу? знизу
колосинням i напха? ?х колоссям. Кажуть, вже  кiлька  пудiв  пшеницi  отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi  новий  курташок  купити  i  в  М'ясницi
женитися.
   Ну й реготу бува? з того Прокопа.
   - Чому ти не женишся, Прокопе? - пита? його котрийсь iз пацанiв.
   - А ти спрос?.. - вiдповiда? Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi  в  ...
нос.
   - Прокопе!
   - Чого?
   - Дай-но штани, ми назбира?мо тобi колоскiв.
   - Поцiлуй мене... Розумний такий!
   Хлопцi одного разу штуку з ним  утяли.  Узяли  його  штани  та  обiцяли
назбирати колосся.
   Коли Прокiп не бачив, насипали туди  кiнського  сухого  гною  i  зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений  торбами  з
колоссям, i гордо  несе  спереду  штани  з  гно?м...  Хлопцi  цiлу  дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догаду?ться. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
   Дiйсно, Володьковi таке  товариство  подобалось.  А  скiльки  оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на  лузi  корова  Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло ?? й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
   А коли прибiгла господиня та побачила, що корова  лежить  надута  i  не
ворушиться, впала на не? i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
   "Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива;  голубонько!  I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що ?стимуть нашi дiтоньки? Та я ж  тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до  тебе  рано  вставала,  пiзно  ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"!
   I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
   Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
   Здурiла стара, дума? вiн. I чого б його отак за худобиною упадати?  Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
   - Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й  мати.  Без  корови  нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
   "Може, воно й правда",- дума? малий. Але його це глибоко не пройма?.
   По двох днях не стало корови.  Собаки  подбали  про  те,  щоб  вона  не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток  та  череп  з  рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з  велико?  трагедi?  селянського
життя.
   Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив  через  плече  бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у не? грифльову табличку  та  шмат
гарячого нацибуленого i насоленого  пiдпалка  та  почимчикував  до  школи.
Володько сам погнав корови.
   I вiд цього почалось його невiдрадне життя.  Сумно  йому  стало.  Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали  сво?  корiвки
та плели кошики, пiшли тепер  збагачувати  себе  знанням.  Залишився  лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з  нього
втiха. Краще вже бути самому.
   Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить.  Прикро,
що робити нiчого,
   А до того ще й погода погiршала.  Почалась  осiння  сльота,  холоднеча.
Володько клав  багаття,  пiк  картоплю,  робив  дим...  Величезним  тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав.  Коли
не ставало пiсень, сам складав ?х собi, оповiдав собi казки. Але  найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi  теплi  кра?ни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди по?хав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики,  але  з  того  нiчого  путнього  не
вийшло.
   Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохло? корови  й  почали
всi три щиро оплакувати ?? трагiчну загибель.
   Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то  альтом,  а
молода  ялiвочка  красулька  сумлiнно  помагала  ?м  довгим  i   надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько  перелякався  i  не  знав,  що
робити. Чи бiгти розганяти, чи  перечекати,  аж  наревуться  до  обриди  i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
   А ввечерi питав батька:
   - Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
   Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплаку? смерть, бо смерть  це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi бо?ться все живе, бо лише вона одна ?
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
   Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про  смерть,
навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i  худоба  може  думати,  чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови на?дяться, то  сходяться  разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Вида?ться, нiби вони  розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би  до
них, але вiн малий, а Ряба ма? поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо сво?м пастухом. Раз навiть пробувала поносити  його  на  рогах.  За  те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке  бiльше  поки  що  не  важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже  бути
у не? на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо  школи,  то,  пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько  не  йшов  додому,  а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати  на  селi  у  дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
   Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька  у
двi колi? дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв  голову  й  дума?.
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику  голову.  Корови  залiзли  в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День  погiдний,  ласкавий,  гудуть
осiннi кусливi мухи та лiта? бабине лiто.
   По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина  до  Матвi?вого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але  назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
   Вiн занадто важко дума?... Зрештою, знав, що брат хоче ?сти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його  до
себе.
   - Що  там  таке?  То  ще  також,-  подумав  малий,  лiньки  пiдвiвся  i
пошкандибав.
   - Чого ти хочеш? - пита? ще здалека Володько.
   - Ходи-но сюди. Я щось принiс.
   - Що ти там принiс? Ану, покажи-но...
   Василь зняв свою  школярську  торбинку  i  витрусив  з  не?  малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без  перерви  тремтiло,  скавчало,
ледве спиналося на сво? гнучкi розкарякуватi лапи  i,  зда?ться,  було  ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене  з  торби,  лазило  по  землi  i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
   Володька це не здивувало.
   - Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, пита?
вiн.- Зна?ш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
   Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
   - О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
   - А що там?
   - Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна.  Цiле  пiднебiння  чорне.  Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я  назву  його  Пундиком.  Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
   - Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в  рiчку.  А  де  ти  його
вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв.
   - Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько ?хав з  мiшками  i
викинув дво? таких на луг. Одно  було  сучечка,  я  залишив  ??,  а  цього
забрав. Хай хоч одно живе.
   Володько пригадав батьковi слова про смерть.
   - Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
   - Ти вже маму вговориш, добре?..
   - Як удасться...
   Володько таки не  на  жарт  робився  поважним.  Зрештою,  повага  цього
маленького чоловiка  кидалася  завжди  не  одному  в  очi.  "Маленький  та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль  ще  позаторiк,  коли  вiн  був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку  Кошiль
кпив  собi  з  Володька,  але  згодом  переконався,  що  жартувати   годi.
"Вихаратання" вiн не ляка?ться, одурити такого теж  не  так  просто.  Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
   О, цим, розумi?ться, можна купити цiлого Володька. Але все-таки  Кошiля
вiн недолюблю?. Пустомел.
   Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли зверта? на  нього  увагу.  Зате  вiн
один ? для нього джерелом всi?? мудростi та сили.
   Але  ще  цього  самого  дня  трапився  випадок,  що  жорстоко  пiдiрвав
Володькову повагу.
   Коли Василь iз щеням вiдiйшов,  Володьковi  стало  самому  сумно.  Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
пона?далися, позлазились докупи в лозинi та лижуться.  I  дума?  вiн:  "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
   Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний  ставок,  сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим  поганою  греблею,  яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У  ставу  риба.  У  рiчцi  можна  ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це  вже  вiдоме,  знане,  набридле.  Одно  його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,?х у  млинi  досить.  Це  все
бородатi поважнi дядьки з  веселими  поморщеними  обличчями,  з  гучним  i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими  добами  просиджують
вони в млинi, очiкуючи сво?? черги, ?дять  сухий  хлiб  з  кавалком  сала,
п'ють безлiч джерельно? холодно? води та безупинно один одному  повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском,  направду
безтурботним реготом.
   Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його  не  ставало.  З  нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi,  круглi  синьо-сiрi,  та  овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико  рожевiли,  та
ще його маленький гудзичок - носик.
   Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився  на  Володька  i  не
втримав: схопив малого на руки, до  болю  здушив,  пiдняв  геть  над  свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого  та  згучного  поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками.  Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав  назовнi.  Дядько  незграбно
взяв ?х у широку жменю:
   - На, малий,- каже...
   Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i  просто  заклинав
його взяти... Одначе Володько сорому послухався. Нiяково.  I  так  обличчя
горить... Вiн, нiби не розумi?, знизу? плеченятами i вiдступа? назад.  Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
   - Не точись, впадеш,- зауважу? спокiйно другий дядько...
   -  Бери,  дурний,  коли  дають,-  каже  третiй.  Дядько  Павло   немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля  ховати,  i  при  цьому
почав:
   - То, зна?те, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне,  бувають
такi дiти...
   Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не зверта? уваги...
   Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись,  що
Василь робитиме зо сво?м щеням, але додому ще рано.
   У млинi, як завжди, досить гармидерне.  На  греблi  зустрiча?  Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище,  але
вiн узяв собi за звичку  завжди  при  людях,  де  тiльки  можна,  кпити  з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це  переносив,  але  не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi  ще  бiльшо?  заохоти.  Але
коли  хлопцi  залишалися  самi,  Тонда,  зда?ться,  з  при?мнiстю   слухав
серйозних Володькових  мiркувань,  при  чому  пiд  носом  у  нього  завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
   Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли  по  небезпечнiй  дошцi,  що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися  на  мокрiй  колодi,  що  на  нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода,  i  почали  сво?
розумування, Тонда зухвало похвалявся,  що  вiн  уже  вмi?  важити  мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв  хабара  -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
   Ринвами з розгону  люрить  вода,  поверта?  слизькi,  чорнi  колеса  i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки.  Внизу,  кiлька
метрiв пiд хлопцями, виру?  зеленувата  глибiнь.  Видно  запiненi  гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються  табуни  розбещених  чортiв.  Плюскiт  i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
   Тонда, розумi?ться, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне  привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде  тут  почуватися.  Одначе  Володько
гiдно поводився i  нiчим  не  зраджував,  що  вiн  у  небезпечному  мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовта? собi  ними,  не  турбуючись,  що  геть-чисто  обмастив  сво?
штанята.
   При цьому вiн почав сво? поважнi  розмови,-  куди,  мовляв,  бiжить  ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi,  що  ми  живемо  в
Росi? тощо. Все це Тонда травив, видно,  тяжко.  Обличчя  його  при  таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати.  Смiшно  виглядали  його  вiддутi,
широкi уста.
   I  тут  сталося  щось,  чого  Володько  нiколи  не   мiг   сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм  таких
цiкавих  для  нього  речей,  якими  заповнена  його  тямка.  ?   зненацька
з'явля?ться, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив  Володька  i  мусiв
кiлька разiв щосили з греблi  гукати,  поки  його  той  почув.  А  коли  ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
   - Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
   Володько  аж  здригнувся  i  мало  не  стратив   рiвноваги   на   свому
небезпечному сiдалi. Вiн  миттю  зрива?ться  i,  забувши  за  обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жарту?? Нi.  Вигляд
поважний, безпосереднiй...
   - Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де тво? корови?.. То  ти  так
?х пасеш?.. Чекай!..
   Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
   - В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово  "в  лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
   - Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
   "В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
   I в ту ж мить стрельнула згадка  про  здохлу  корову,  голосiння  баби,
слова батька... Ах, Боже!..
   Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи  кидатися  пiд  потоки.
Кричати? Плакати?
   - А де тато? - скрикнув малий...
   - Бiжи-но, то зобачиш...
   О, горе! Що ж вiн тепер подi?? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
   - Чисто корови ви?ли капусту,- гука? навздогiн  Василь.  Ну,  принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
   Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi  ноженята  лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй  ловлять
пiчкурцiв,  черкотять  по  болотi,  чвиркають  брудною  водою,  дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочу?ться з-за лозових
кущiв i раптом кам'янi?... Вiн бачить уже сво? корови. Батько  оце  тiльки
вигнав ?х з капусти i сам власною особою, непорушне, мов  кам'яний  стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка  бiлих  оглоданих  капустяних  головок
нагаду? зграю потурбованих гусей.
   Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами  душi,  кожним  нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чу?, як губиться, зника?  його
мужнiсть, як пiд горло  лiзуть  болючi  сучки  якогось  жалю,  як  почина?
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн  все-таки  не  плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав  себе
як справжнiй мужчина.
   А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б  озвався.  Хоча  б  рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй,  без  милосердя,  як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблага?ш.
   Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди?  В  рiчку?  Хай  i  в  рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
   Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив  нi  одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще  пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу  до
хлiва.
   Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я  з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте  тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяно? рослини. Сидить,  обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! -  повторю?  безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе  молитва?
Мамо!.. Де ? мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумi? це.  Але...  хiба  ж?  -
Страшно  подумати.  Вiн  уже  бачить  здоровенну  батькову  ручиську,   що
затиснула його  малюсiньке  рученя,  тверда,  заяложена  ремiнна  батькова
попруга вже танцю? по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцю?... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що ? в його очах,  його
мовi, той Володько зника?. Його виб'? батькова ремiнна попруга.
   Почина?  сутенiти.  Холодна  хвиля  осiннього  вечора   ринула   лугом.
Ноженята, мокрi  i  порепанi,  починають  дошкульно  мерзнути.  Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засува?ться за чорну скибу ставища.
Цiле  небесне  склепiння   гнiтить   сво?ю   мармурово-холодною   величчю,
наповняючи всенький свiт,  близький  i  далекий,  суворою,  недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть  струм  холодно?  води
бринить  жорстоко.  Кiлька  листочкiв  на   похиленiй   вербi   безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло ?х,  i  вони  летять  у  ще
холоднiшi хвилi рiчки.
   Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом  хлопчину.  "Треба  йти,  може,  вони  вже
забули". Уста? i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому  свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому  знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили  боролись.  Але  все  одно  нiчого  не
поможе. Треба йти.
   Йому ж i самому шкода тi?? капусти, та що подi?ш? Ще? Ну, що тепер?
   Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дi?ться, що хоче.
   Перша накинулася мати. Мати ? завше мати. Вона зна?, що чека? Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у не? лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова  попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути  кару,
що грозила ?? дитинi. Знала вона також, що через те й  сама  може  дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
   Батько насуплений i грiзний  сидить  коло  столу,  лупить  "бараболi  в
мундирах", вмоча? ?х у сiль i мiцно розжову? з хлiбом. Володька вiн  майже
не помiча?. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у  найзатишнiший  куток,  устав  раптом  i
батько, здiймаючи свою попругу...
   - То ти, трясця тво?й матерi, так пасеш худобу! - почав  вiн,  навмисне
розтягаючи з притиском слова.
   Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю  зник  пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд  пiл,  а  звiдти  потайки,  попiд  тапчаном,  на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
   Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два  кроки
в напряму  печi,  розкарачив  ножиська  перед  самим  виходом  Володьково?
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
   В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорнено? удво? попруги. Той кiнець так страшно, так  неймовiрно  страшно,
погойду?ться перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
   - Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
   - Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно  затупали.  Голос  його  з-поза  зацiплених  зубiв  вирива?ться.
Шипучий якийсь.
   - Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко  скрикнув  i
вiдскочив  до  другого  виходу,  у  безпечний  кут.  Вже  не  видно   йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала  з  другого
кiнця, i Володько, тремтючи,  буцаючись  головою  об  мур,  пересувався  з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька.  Бачучи,  що  нiчого  з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
   - Василю! А дiстань-но ти  менi  його.  Ну  ж!  Раз-два!..  Тягни  його
сюди!..
   I попруга батька  досить  дошкульно  торкнулася  Василевих  штанiв,  що
збiльшило його рухливiсть.
   - Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував  малий  злочинець,
але руку його, як вiн ?? не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище.  Ще  хвилька,  ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батьково? долонi.
   - Ой, гвалт! Мамо!..
   Але батько вже  сягнув  Володька.  Мов  легеньке  пiр'ячко,  пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився  в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
   Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий  кут.  Мати  шпурнулась  на
батька, але ?? забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених  хвиль  моря
об незрушну гранiтну скелю.
   До того батько штовхнув ?? рукою,  i  в  одну  мить  вона  лежала  коло
дверей, кленучи та голосячи.
   Хведот на печi почав i собi  ревiти.  Один  Василь,  залiзши  далеко  в
запiчок, затих i нi мур-мур...
   - Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював  батько.-  Я  тобi,
дубило твою ма', покажу млина!
   - Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб'?  дитину.  Та  хай
тая капуста в землю ввiйде, хай  ??  черви  зжеруть,  коли  за  не?  дiтей
катувати,- лементу? вона.
   - Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та  пригнулась  i  вишмигнула  з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
   Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений  з
люто-блискучими очима,  потрусуючи  попругою,  стояв  серед  хати  батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина,  що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
   - Я тебе ще  навчу,  як  заступатися,-  погрожу?  вiн  матерi.  А  вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли ?й не  грозила  небезпека,  дала  волю
свому рухливому язиковi.
   - Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як  та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
   - Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з  вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
   Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка ? батькова рука. Зна? ?? добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина зна? дуже  добре,
чим  пахне,  коли  збудити  у   батьковi,   ?х   могутньому,   барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
   Збитого Володька кинули на пiл, прикрили  якоюсь  рядниною  i  там  вiн
довго i  глибоко  стогнав,  тяжко  й  уривно  схлипував,  здушуючи  щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
   Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти.  Побита  частина  тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у  постелi,  крiм  води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала  руки,
але Володько, неохочий  до  розмови,  непорушне  лежав  ниць,  уткнувши  в
подушку обличчя.
   У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго  слова,  нi
усмiшки.
   Аж третього дня, коли  Володько  знову  погнав  корови,  вiн  дав  волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав  худоби  само?.  Вiн  плакав,  думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його  дух,  видушував  останнi
сльози,  яких  за  цi  три  днi  безлiч  вилилось.  Думав,  мрiяв,  снував
фантастичнi плани помсти.  Ось,  наприклад,  до  них  уночi  пiдкрадаються
злодi?. У його мiркуваннях злодi? - найстрашнiше, що може  в  свiтi  бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з  великим  ломом  та  французьким  ключем  у
руках. Хочуть виважити дверi i  викрасти  конi.  Володько  перший  помiтив
злодi?в, забув за сво? велике горе  та  образу  i  гука?:  -  Тату,  тату!
Злодi?!
   Батько миттю кида?ться до  дверей,  якi  злодi?  вже  встигли  виважити
ломом, але в його руках нiчого нема?, чим мiг би одiгнати злодi?в. I  коли
батько кида?ться на них та почина? борикатися з одним, другий хапа? сокиру
i замаху?ться нею на батька. Тодi Володько забува? все,  мерщiй  кида?ться
до злодiя, пiдбива? йому руку так, що сокира не влуча?  в  голову  батька,
але, падаючи вниз, вона вдаря? Володька i вiдрубу? йому руку.
   Батько вбива? одного по однiм злодi?в i тодi помiча? залитого  в  кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не зна?, що робити.
   - Сину, сину! Що з тобою? - дико викрику? батько.
   - Нiчого, тату! - вiдповiда? Володько.- Слава Богу,  що  ми  захоронили
нашi конi.
   - Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що  так  гiрко  з  тобою
поводився! - I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмуха? на  його
страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що  змiг  доказати
батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власно? руки.
   I багато iнших страшних випадкiв вигаду? малий. Але  чому,  дiйсно,  не
станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками  мiг  доказати  свою  добру
волю i великою сво?ю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку  незламну
людину, як батько? Чому? Але так не сталось...
   Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько:
   - Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте,  але
коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi  затямте  i
зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одно? крихти хлiба не
смi?те знищити без "пользи". Нi одно? картоплини не повинен я бачити,  щоб
ото менi попiд ногами  валялася.  Бережiть  взуття.  Шануйте  одежину,  бо
будете в мене мов голопуцьки  бiгати.  А  не  слухатимете  слiв  мо?х,  то
послуха?те сво?? шкiри. Я вже подбаю про  те.  Коли  ви  одного  вiвсяного
зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки,
чобота, не вшану?те ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями  родитесь,
проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом... Я вам це кажу... i
дивiться менi. Слова цi не  на  вiтер  пущенi.  Тобi,  стара,  дiстанеться
найбiльше.
   Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити.  Володько
залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визира? звiдтiль.
   I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував  нiби  найкращий  вояк
порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв
об'?лась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по  головi  ставало  i  по
спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки.
   По тижневi в родинному огнищi  Матвiя  сталася  знову  визначна  подiя.
Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля  Божо?  Служби,  не  вернувся,  як
звичайно, додому, а зайшов до родичiв  на  Запорiжжя.  Вiн  рiшив  основне
перемолотити все сво? збiжжя (поки ще трима?ться погода),  а  тому  мусить
кликнути толоку до машини. Зайшов до брата  ?лисея  та  попросив  у  нього
другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи,
подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих,  не  якихсь
ледарiв.
   У понедiлок, удосвiта, як тiльки  благословилося  на  свiт,  прийшов  з
кiньми старший ?лисе?в син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились  i
решта робiтникiв. Матвi?в Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам
батько рiшуче цьому спротивився, бо  "раз  взявся  за  щось,  то  вези"...
Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б  навiть  i
коло машини... Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть  жарти,  спiви.  Але
хай би спробував вiн хоч запикнутись про це.
   Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна  робота.  Вiн  ма?  поганяти
одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити
цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це
куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська.
   I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся.  ?сти  i
не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися.  Усi
снiдають, а вiн пiшов на подвiр'я, узбро?вся сво?м батогом, цьвйогнув  ним
разiв зо двадцять, чи  досить  гнучкий,  i  почав  терпеливо  чекати  коло
розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi.
   Чекання трива? досить довго, але Володька це не  зражу?.  Прийшов  час,
вивели з хлiва коней. Батько оглянув ?х, погладив,  поплескав,  похвалився
Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути.  Василь
запрiг у другий дишель сво?х - кобилу каштанку та ?? молодого сина  огира,
якого тiльки що привчали до тяжких праць.
   Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата  не
працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в  нещастя
ото  смiху  стiльки  набереться  -  зауважувала  Настя.  Вона  цiлий  день
пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi,  то  до  хати.  ?й  нiколи  до
машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана,  що  без
не? там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити.
   А дiвчата з дядьковим Василем чудасi? витворюють. ?диний мiж  ними,  не
парубок ще, але парубчак уже порядний.
   Декотра з вертух i до Володька загляда?. Дражняться  з  ним,  кепкують,
але вiн без церемонiй. Батюгою ??  i  все.  Хай  не  лiзе,  коли  Володько
серйозною працею зайнятий.
   Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли,  бо
все-таки понагрiвали робочi  лоби.  А  коли  вже  геть  смерком  перестали
молотити, треба випрягати конi та вести ?х до  води.  Хто  поведе?  Василi
обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна  Володька.  Знав
вiн, що нiчого при?мнiшого, як про?хатись верхи  на  конi,  для  Володька,
мабуть, не iсну?.
   - Хочеш, Володьку, на каштанцi про?хатись? - гука? Василь. Володько був
утомлений - ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд  клунi  до
хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк.
   Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту  мить
завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло  iскрами  i
далi не стало нiчого.
   Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув  крики,  метушню.
Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю  не  вiдчував.  Це
вдарила його копитом каштанка. Пiд ?? ноги пiдлiз Володько в той саме час,
коли ?? вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око.  Найбiльше
переляканий тi?ю  подi?ю  батько.  Вiн  був  увесь,  вiд  нiг  до  голови,
облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах,  бородi,  старiй
вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизано? на  волосинки  куряви.  I
забувши за  це  все,  забувши  обтруситись,  вимитись,  на  перший  викрик
Володька: "О Боже!.." - батько кида? все, бiжить до дитини. Зобачивши,  що
син лежить на землi без руху, старий викрику? якийсь  незрозумiлий  вигук,
бiжить до сiней по воду.
   - Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води  менi!  -  гука?  батько,  а  води
нема?.  Всi  метнулися  до  водянки,  начерпнули  якогось  хузу  i  полили
Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров'ю,
що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати.
   За ним, спотикаючись, бiжить мати. З не? спада?  курява,  бо  пополуднi
ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, ??  сухе  обличчя  брудне  та
дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки.
   - Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!
   - Не скавули, давай миттю води, чистих  шмат,-  гукнув  батько.  А  тим
часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з
ним по хатi,  гойдав  на  руках,  дмухав.  Кров  сочилася  малому  з  ока.
Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню.  Матвiй  чув  цю  теплу  кров
дитини сво??, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь.
   Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла  на  гарячому.  Десяток
рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу  подушку,  вкрили
?? бiлим рядном...
   - Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте  щось  чорне...  Он  спiдниця  моя,-
гомонiла стара.
   - Не слухайте дурно?. Стелiть, дiвки! - ревнув батько.- Нiколи!..
   Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшано?  з  кров'ю  куряви
лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг,  коло  мисника
вiника вхопив i мiцно оббивався... Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно.
А опiсля сердито похапцем  мився,  витирався,  що  аж  рушник  трiщав,  i,
схопивши велику череп'яну мисалу, налив у не? окропу, що  був  на  галушки
готовий, долляв квартою холодно? вещи i пiдiйшов до хлопця.
   Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
   - Геть, стара! - i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав  поволi
i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi  кров'ю.  Не  знати,  чи
цiле око. Лiве було заплющене.
   - Стара! Чистих  намiток!..  Раз-два!  Та  там  вата.  Поча?вська.  Але
мерщiй!.. - гостро наказу? батько.- Стiльця менi подайте.
   Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав  ворушити  Володька.  Навколо
оточили ?х дiвчата. Вони тремтiли, залякано  зазирали,  тошнiли.  Володько
все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло  нього  сидить  батько,  що  вiн
змива? намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому
гарно, при?мно. Вiн  забув  за  око  сво?.  Що  там  дурне  око!..  I  вiн
попробував навiть поворушитись, розплющив здорове...
   - 0-о-ох! - вирвалося з його уст  мимохiть  зiтхання.  Малий  поворушив
скривавленою головою... Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало,  i  то
не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi  чув
твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь  напруженi,  але,
поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне.  Два
з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву  слину,  а  з
нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки.
   Бачив це батько, бачила й мати,  але  нiхто  не  взяв  тих  зубiв,  щоб
викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i  вiд
цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два ?дкi  потiчки...  А
батько все мочив та мочив намiтку. Змочив ?? геть, i стала вона подiбна до
зiм'ятого червоного прапора. Вода в мисцi  також  зчервонiла.  А  Володько
тiльки губами мамля?... '
   - Болить, сину?
   - Нi, тату... - i щоб доказати це, Володько  витяга?  руку  i  маца?...
Лап, лап... Мацнув сво?ми пучками якiсь слизькi  закарвашики  коло  ока  i
вiдорвав назад руку... А все-таки:
   - Нi, не болить, тату... Не болить,- впевня?.
   - То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це  охоче  зробить.  Вiн  уже
пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав...
   - О, о, о... Отак, отак... Сюди,  над  мису...  Молодець...  Так  краще
вимию.
   Батько не скривав сво?? яко?сь сво?рiдно? радостi, коли  впевнився,  що
око Володька цiле.
   Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило  пiймати  якусь
незвичайну поживу. Грубезними сво?ми  пальчищами  вичавлював  з  намочено?
намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею  око.  Пiд  тим  оком
двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два  шрами.  Володько  не
мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби... Вони нiмiли. Iнодi ?х  зовсiм
не чути було в ротi, але його нудило  i  в  головi  щось  болюче  сверлу?.
Ледве-ледве виговорив:
   - Ой тату. Я ляжу... - i останн? слово вимовив уже лежачи...
   - Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя.
   - Давай-но ти вату... Тошнi?ш. Багато тим поможеш...  -  Вирвав  з  рук
Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й  обережно,
як  тiльки  мiг  сво?ми  ведмедячими  лапами,  тiсненько,   по-батькiвськи
обандажував голову сина.
   - А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо  двi  яйцi.  Вiн
мусить попо?сти. Цiлий день налазилось... Можеш ти ?сти?  -  звернувся  до
Володька.
   Нi. Вiн не хоче ?сти... Це вiн виявив похитом голови,  що  дуже  швидко
наливалася болем, тяжким та розривальним.
   - Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали,
запiкались, в'яли, не хотiли ворушитись.
   Батько присiв на кра?чку i довго  вдивлявся  у  Володьковi  малi  блiдi
щiчки... Обо? очi зав'язанi. Чоло також,  лише  щiчки,  кiнець  носика  та
спраглi уста свiдчили про буття батькового сина... Що вiн  тепер  думав  -
годi було б вгадати...
   А геть увечерi, коли всi впоралися з  худобою  i  посходилися  до  хати
вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька,  вдивлялися  в
його роток, хитали головами... ?жа навiть не бралася... А дядькiв  Василь,
що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв  коло  батька,
нахилився.
   - Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося... Але що нашого  Володика  так
скалiчено, то все нi до  чого...  Бiднюсiнький  мiй  цвяшечок,-  i  Василь
обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов'язано?  голови,
гладив малого, гладив довго, пестливо... Володьковi знову, як тодi,  пiсля
"прочуханки", зробилося шкода самого  себе...  Вiд  цього  в  грудях  щось
болюче купчилось i тисло...
   Хворий не хотiв ?сти, але одну шклянку молока  мусiв  таки  випити.  На
цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися  його  волi.  При
?жi вiн виразно вiдчував, що не ма? двох зубiв, але що ж... Це ще не  все.
Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув,  що  праве
око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком.  Вата  мiцно
присохла i ?? тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив  на
мiсцi ока засохлу шкаралужину... А де ж око? Боже  мiй.  Боже  мiй!  Невже
воно витiкло...
   I батько вiдмочу? теплою  водою  присохлу  намiтку  та  вату,  наклада?
свiжу, зав'язу? i вiдходить знову  до  машини...  Що  б  там  не  було,  а
домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна  машина,
а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i ?лисей. Сьогоднi й  Василь
мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi.  З  цього  був
дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його.
   I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла  поратися  бiля  худоби,  у
хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не  мiг  зрозумiти,
що  то  з  "Воводьком"  трапилось.  Вiн  нiяково  вертiвся   коло   брата,
придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде:
   - Воводьку, Воводьку... Дузе  тебе  бовить?..  -  пита?  та  навшпиньки
спина?ться, щоб зазирнути братовi в обличчя.
   - Ах, iди ти собi,- вiдповiда? той, i Хведот далi нiчого не розумi?.
   На дворi гарчить машина. "Но!.. Но-о-о!.." - гукають поганячi, а в такт
поцьвйогують батоги.  Володько  намага?ться  визволити  здорове  око,  яке
тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над  бровами  щось
дуже тисне i заважа? розплющитись оковi. Одначе Володько розплющу? його  i
дивиться в стелю.
   Зiр  неясний,  химерний.  Стелю  з  дощок,  з  тонкою  верствою  тинку,
розмальову? Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару
бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною
у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду,
друга ззаду. Секлiта (вида?ться Володьковi) руха?ться в напрямi лiсу... Он
той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя.  Над  усiм
палахкотить сонце.
   Фантазуючи Володько забува?  бiль.  Коли  спиня?ться  машина,  до  хати
забiга? то батько, то хто iнший з робiтникiв "зобачити,  що  поробля?  наш
слабий".
   На другий день око зовсiм заплило гно?м. Машина вiдмолотила i на хуторi
стало тихо. Батько роздумував: ?хати чи не ?хати по лiкаря? ?хати - грошей
шкода, не ?хати - дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день  за  днем.
Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану.  Промиваючи,
питався:
   - Ну, як? Не краще?..
   - Не знаю, тату... Не чую.
   - А болить?..
   - Болить.
   - Ну, ну... Ти-но менi будь козаком...
   Мати парила молоко, варила я?чка, пекла  для  хворого  коржика,  а  при
хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який  чапiв  тут  невiдступне.
Промивати ока Настя не смiла. Матвiй бо?ться, що  "вона"  не  потрапить  i
чорт батька зна що напецька?. Настя не сперечалась. Вона тiльки  вечорами,
коли  гасили  свiтло  й  усi  клались,  довше  нiж  звичайно   простоювала
навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося.
   По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око  його  збереглося.  Воно
почина? вже ворушитися та  продира?ться  назовнi.  Корови  ввесь  цей  час
прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб "який там
харч спартолити". Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом
зовсiм зле був "спартолений". Що подi?ш? Не розiрветься ж "вона" дiйсно.
   Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить  корови.  Око  вже  го?ться.
"Слава Богу,- дума? Матвiй.- Обiйшлося без  утрати".  Вiн  приходив  щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, ?в бараболю  зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
   Володько згадав про песика, якого  принiс  Василь.  Одного  разу  пита?
Василя:
   - А де твiй собачок?
   Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
   - А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже  такий  псюра,  що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
   - Дурний би був казати,- диву?ться Володько з Василево? на?вностi.
   - Ну, то ходи...
   I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi  агрусу,  малин,  бозу  тощо.  З
цього боку стiна клунi  не  задельована  дилями,  а  лише  заложена  мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшенично? соломи. А батько,  коли  вже  в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
   Оцi?ю-то солом'яною стiною покористувався Василь,  щоб  заховати  свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив  у  стiнi  кубашку,  вистелив  ??
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди ?сти
"помийок" з муки, молока та води.
   - Вiн вже не слiпий... Бачить  все  i  п'?  молоко,  як  кiт,-  поясню?
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв  його
на руки:
   - Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А  ?сть  вiн
хлiб?
   - Що ти ще хоч,- нiби оправду?ться Василь.- Вiд  такого  щенюка  хочеш,
щоб вiн вже ?в хлiб. Але вiн хутко ?стиме.
   - А Хведот ще його не бачив?..
   - Нi. I не треба. Цей розбовта? всiм. Собачка злегка тремтiв  i  пискав
носиням.
   - Ну, нiчого,- авторитетно заявля? Володько.- Гарний  щенюк.  Ти  добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi  я
не скажу...



   ЗА ЗЕМЛЮ

   Володько пас уже  давно  корови,  але  око  якось  не  го?лося.  Батько
довбавсь у ньому сво?ми пальчищами, малий терпiв  бiль,  цiпив  зуби,  але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря ?хати дуже не хотiлося  Матвi?вi.  Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу нема?., То сюди, то туди.  То  до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок...  То  корчунок.  Знову  нова  лиха
година принесла новий клопiт.
   Матвiй порiшив був  дочекатися  понедiлка,  запрягти  конi  i  вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, дума?. Доорю оце вже  зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок по?ду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
   - Тату! Застав'? прода?ться...
   - Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
   - Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора.  Вже,  кажуть,  на
куплю записуються.
   - От тобi й на! Ще ж вчора  нiчого  не  було  чути.  Ну,  стара,-  каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
   Розумi?ться,  така  вiстка  зовсiм  перебила  Матвi?в  намiр  ?хати  до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
   А тут пополуднi пригнався засапаний Матвi?в брат ?лисей.
   - Зна?ш?.. Застав'? прода?ться. Оце я прибiг,  думаю  -  побiжу,  а  то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
   - Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'?си...
   - Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я...
   Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, ?лисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив...
   - А як, ?й-Богу, дешево,- казав  поспiхом  ?лисей.-  Всього  триста,  -
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
   - Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж зна?ш, що задаткував я оту он там латку.
   - Тьху!.. - живо сплюнув ?лисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видума?мо. Може, як пiвдесятини подужа?ш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби...
   - Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
   - Тошненьком не поможеш,- перебив ?лисей.
   - Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти ?х добудь.  Звiдки?  Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто ?х купить?..
   Загнибiда образилась.
   - Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
   - Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив ?лисей.
   Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно  обтягнув  широкi
Матвi?вi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
   - Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь  хай  пiде  й  доволочить  за
конторою зяблю, бо бодай би чорт  сльоту  не  навiв,-  видав  Матвiй  сво?
останн? розпорядження.
   А  небо  дiйсно  зачухмарилося  i  розкуйовдженi  ковтуни  хмар  поволi
висувалися iз захiдно? сторони та розповзалися по небi.  Поривний  вiтрище
тiпав полами ?лисе?во? гуньки та Матвi?вого куцана.
   Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб  зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
   Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень.  З  двох  сторiн  оточене  хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних  вiтрiв  захоронено  сосниною.  На
заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час  висмоктав
?х, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь  кладуть
та пасуть конi.
   Частина Застав'я належить монастиревi i  так  Монастирищем  i  зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто,
що Гай-город звалося.
   Решта належить якiйсь русскiй княгинi, яко? нiхто нiколи тут не  бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а ма?тком завiду? поляк Ревський, що гра? тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби  по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблю? жаб'ячий.
   Отому-то красуневi  належить  у  дiйсностi  ця  земелька.  Вона  чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк  цукровий.  На  монастирському  до
цього часу зберiгся порядний  горб.  Там  можна  бачити  черепки,  кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та  лопатами  нишпорять  -
скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче.
   Так гуторили про Городн? люди. Було там  мiсто,  але  татари  рознесли.
Тепер череп'я одне та горбик лишилися. Багато часу  минуло,  багато  вiтру
прогуло, багато в  рiчцi  води  витiкло,  багато  хмар  по  оксамитi  неба
проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi  натрудженi  суконнi
дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом  за  працю
вiзьмуться... А чи то вже й дочекались?
   I  ступали  м'яко,  нечутно  чотири  ноги  в   постолах   по   зораному
шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть - мiркують брати.  А  ноги
все далi i далi ступають. Поле тiка? взад.  Ось  долина,  пригорок,  знову
долина. Вузенька, глибока, в двi колi? дорожинка вiд полудневого заходу до
млина протина? поле. Далi Городн?.
   Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки  пращурiв  оцих  самих
дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню  землю.  Над  очеретами
пливуть отари сiрих, буцматих хмар.
   Напружений  гострий  зiр  братiв  сповза?  мiж  ними  та  очеретом   на
протилежний бiк, де за пригiрком  розпочина?ться  панський  парк,  густий,
розлогий,  з  розкиданими  старими  будiвлями  та  недокiнченим   кiстяком
напiвзруйнованого палацу.
   - Поквапимося,- каже ?лисей.- Глянь, як через Плоське пруть людиська.
   Дiйсно, через Плоське пруть людиська i все  в  напрямку  парку.  Пруть.
Уперто, дружньо... Зiр ?х - гострий, сухий, думка  ?х  -  одна,  жеврiюча,
тверда!
   - Пiвдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
   - Поквапишся...- дума? вголос Матвiй.- Куди i чого поквапишся? Ну, i за
що я вiзьму ту землю?
   Але ноги ?х все-таки прудкiше пошелепали постолами i ступи  ?х  ставали
все твердiшi, все рiшучiшi. Перегiн... Змагання... Он люди Плоським пруть,
а ?м же цiле ставище коло Чернечого млина обiйти треба.
   Коли дiйшли до парку, там ро?лося  вже  безлiч  люду.  Кожухи,  сiряки,
свитки. Чоловiки, баби, дiвчата, парубки, дiди, дiти. Вирувала мужичня  по
розлогих дорогах парку. Гомонiла щоденна, безбарвна гутiрка i ревiли вгорi
вiтри, надсаджуючи хрипи  велетенського  розмiру  осокору.  Ялини  скидали
довгi шишки, а попiд ними  гикали  iндики,  та  бундючний  павич  борсався
здоровенним сво?м хвостиськом у кущах пахучого ялiвцю. А ру?ни палацу, мов
зубатий череп,  угрузли  в  землю.  Вiтер  гонив  у  ньому  нечисту  силу,
скавулiв, стогнав. Побожнi люди здалека вже хрестились,  пiдходячи  нiчною
порою до нього, хiба що одчайдушний п'янюга Середа, iдучи з  шинку,  зайде
до нього i спокiйно собi пiдночу? та нових сил набереться.
   Але  найбiльше  юрбилось  народу  на  старому  дворi,   коло   "поко?в"
двiрського завiдця.
   Ну й же й люду. Безлiч. Видимо-невидимо. I кремезнi, i щуплi, i носатi,
i кирпатi. Деякi пики так i просять цеглини, а деякi - бублики з медом.
   Але не мало  й  таких,  як  Матвiй.  Здоровечi,  барчистi,  з  широкими
бородами, з лисинами... Це все "порадошнi", "хазя?ни". ?м честь i  повага.
Вони в усьому толк знають, вони дiло ведуть.
   Угледiвши братiв Довбенкiв, гурти мужикiв заворушились.
   - О, диви! I Лебедчук! Дай Бо здоров'я!..
   - Дядько Матвiй! Здоровi були!..
   - Кум!  Помай  Бiг!..  Як  ма?мось?..  Матвiй  та  ?лисей  не  встигали
вiдповiдати на поздоровлення. Поважнiшi коло Матвiя купчаться.
   - Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцю?? - пита? Матвiй.
   - Кажуть, оконом ще не при?хав, чи що.
   - Хай йому чистець, що того наперлося...
   - По грядцi роздеруть...
   - Аби-но хрч по грядцi хватило...
   - I як його ота чутка шириться?..  Диви,  ще  вчора  нiякого  слуху,  а
сьогоднi, нi сiло нi впало... Тьху!..
   - А з хати до хати чутка перекида?ться. Земля.
   - Ось диви, Лебедчук де, i той прочув...
   Матвiя дехто Лебедчуком зве, бо мешка? вiн на лебедськiй землi.
   - Та,- каже Матвiй,- той Лебедчук ближче до Застав'я, нiж ви.  А  земля
сама тягне мужика, як стерво собак... Вона сама пiдкаже...
   - А хай би менi пiдказала, де грошей взяти... Грохонув регiт...
   - О, i то пiдкаже, коли опора?ш та засi?ш нивку пшеницi,- вставив  свою
мудрiсть ?лисей i чвиркнув крiзь зуби.
   Один дядько, що сидiв дуже низько на якомусь камiнцi, зовсiм невигiдно,
устав i проговорив:
   - Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а
дома ж роботи до повiтря. Хай би вже чи се чи те... А то чорт  батька  зна
що...
   - А чи й дочека?мось ми сьогоднi?..
   - Хал?ра його, вибачайте, зна?-Iшов  сюди  Матвiй  не  даремно.  Хоч  i
бiдкався вiн, де ма? дiстати грошей, але надiя, "що якось-то воно все-таки
буде", не кидала його.
   I не встиг вiн, прийшовши до двора, як слiд оглянутись, коли  вже  його
оточили десяткiв зо три найповажнiших хазя?в.  Бо  нiхто  .з  них  не  мав
стiльки досвiду в купiвлi землi, як вiн, хiба що, може,  Мартин.  Але  той
уже "тiльки нахапався, що,, як то кажуть, i через губу йому пере-того... А
без Матвiя нi одна купiвля не обiйшлася.  I  коли  викупляли  Тимошiвщину,
Матвiй самий, без брата ?лисея, що тодi ще "у москалях унтирцером" служив,
двi з половиною десятини закуро?в. Було сутужно, костi не  раз  вiд  працi
трiщали, але витягнув. Пiсля отой Осовець. I тут двi десятини. Та тут  уже
разом'з ?лисе?м. А там знов Лебедщина навинулась. I так усе одно за  одним
- покiйний Хведiр та Матвiй скрiзь перед вели, усi  громадськi  справи  до
пуття доводили. Скiльки того попоходилося та попо?здилося. То до  Острога,
то до Жито-мира, то до самого  Ки?ва.  Коли  викупляли  Лебедщину,  Матвiй
одвiз до Ки?ва мiшечок, так тисяч двадцять, самих золотих  "iмперiялiстiв"
- копiйка в копiйку, громадських грошей. I довiз. А це ж вам ризик, тiльки
подумайте, що його переболiв за  ту  дорогу,  скiльки  тих  нещасть  могло
трапитись,однак Бог милував.
   Такому чоловiковi, само собою, всяк вiру йме. Його i сюди i туди. Чи то
довiреного треба, чи заступника вiд громади - кого?  Звiсно,  Матвiя.  Без
просторiкувань. I вiн йде, i робить.
   Тому й тепер юрба чоловiчих та бабських свиток оточила Матвiя.  Громада
мусить же довiдатись, що там i до чого. Чи  ?  той  економ,  чи  нема?  Чи
думають вони поважно з тi?ю землею, чи так лише качку пустили, аби  дурний
мужик потоптав трохи чобiт?
   I почали поговорювати, кого  б  вибрати  та  пiслати  до  пана.  Почали
натякати на того, на iншого, а врештi i на дядька . Матвiя. А кому  б,  як
не йому краще такi дiла знати. Той тобi любого пана навколо пальця обвине.
I показний, i розважний, i толк зна?.
   - Ану, дядьку Матвiю... Пiдiть-но... Хай  йому  частець,  отак  тут  за
гарма-дарма чапiти.
   Але Матвiй з мiсця вiдмовля?ться. Вiн, мовляв, i так не зна?, що  ще  з
того вийде.  Чи  буде  вiн  ще  купувати,  а  чи  й  нi,  бо  зв'язався  з
Григорчуком, а то ж, звiсно, пiвтисячку рубликiв  треба  вилiчити.  А  тут
уже, далебi, хоч би й хотiлося, духу не вистачить,  не  потягне  зi  свого
господарства бiльше. Вiн прийшов лише так собi, подивитися, послухати,  як
то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.
   - Чого ж гай-гай,- вставля?  слово  Мартин,  що  стояв  трохи  збоку  i
прийшов сюди також "тiльки подивитися та послухати"...
   - Но,порушу? головою Матвiй i збива? на потилицю свого засмальцьованого
кашкета,воно б то, звiсно, того... Розумi?ться. ,Та правду кажу - не  втну
бiльше. А ви, Мартине, i без мене ту справу обчухрали б.
   Мартин i справдi господар поважний i "топковий", але до  нього  громада
вже з обережнiстю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився i
ласувати йому на клапоть того поля  не  годилося  б,  коли  стiльки  iнших
покупцiв найшло, яким, либонь, потрiбнiше, нiж Мартиновi, те  купно.  Тому
про Мартина помовчували.
   Але Мартин зна?, що й до чого. Вiн сам  i  не  преться  куди  не  слiд.
Звернувся рiшуче до Матвiя:
   - А, нiчого вам, Матвiю, стягатися. Мусимо  i  то  знати,  що  це  наша
остання купiвля. А дiло зробити треба. Я сам пiшов би,  та  менi  того  не
личить, на поле я i не чигаю -  от  хiба  клапоть  стависька  та,  кажуть,
млинок.
   Натовп прогудiв щось невиразне. Чи то одобрювали Мартиновi слова, чи то
заперечували. А Мартин вiв сво?:
   - Що там не кажiть, а й вам десятинка ще придалася б.  А  ви,  скажiть,
люди чеснi, чи  не  заслужився  той  чоловiк  у  громадi?  Скiльки-то  вiн
попоходив та по?здив, та з тими панами, та з грiшми. Та  iнший  би  з  вас
стiльки злупив, що аж пальцi було б видно, а що вiн дiстав за  свiй  труд?
Карбованця вiд пана на горiлку... Самi зна?те...
   О, Мартин зна? що й до чого. Обходить кого  треба  та  й  про  себе  не
забува?. Матвiй з мiсця пом'якшав. Можливiсть  набути  ще  одну  десятинку
пiдкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цiлi сiм десятин, а там, за
пару рокiв ще десятинку придбав би, i його бахурi сливе забезпеченi...
   А люду, що тi?? води в повiнь - усе прибува? i  прибува?.  Цiле  широке
подвiр'я,  весь  парк  -  скрiзь  повно,  скрiзь  товчуться,  гармидерять,
бiдкаються. Погода почала капсiти, небо насупилось,  зсунулось,  зда?ться,
аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.
   I Матвiй дався намовитись. Удвiйку з дядьком Харитоном, отим самим,  що
ма? поле межа в  межу  з  Матвi?м,  пiшли  до  панських  поко?в.  Люди  ж,
розбившись на гурти, гомонiли далi i чекали.
   Бути поважним та статечним  не  робило  для  Матвiя  нiяких  труднощiв.
Чоловiк, що не кажiть, у формi. Йшов i роздумував, що сказати, як  сказати
- мусить його толково та з розумом, дiло ж немале.
   Поко? панськi низькi,  старосвiтськi.  У  дверях  Матвiй  мусить  сливе
голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвiрок, видно,  не  для  таких  вони
будованi. Оконом, видно, на свiй зрiст ?х вимiряв,  бо  ж  не  всi  можуть
такими Матвiями бути. Зате скрiзь тут затишно, та притульно, та м'якенько.
Ситiсть тут чу?ться та вигода. Уже самий передпокiй чого вартий,-  килими,
кажуть, перськi, тапчанчик  м'який,  кiлька  таких  ослончикiв  та  крiсел
плетених" "Чи витримав би, коли б так сiв?" - мiрку? Матвiй, дивлячись  на
тi турецькi витребеньки. I хто його може на такому сидiти? Пан? Так вiн же
сам, хоч куций, пудiв вiсiм важить - жлукто таке, та й панi його не менше.
От хiба донька ?х - ?дина стать, що на людину подiбна,  зросту  хоч  i  не
високого, та струнка i нiжна, i голос дзвiнкий, хiба що лiтери "р" як слiд
не вимовить, замiсть "русска" у не? виходить "лусска", а  замiсть  Ревська
каже "Левська" i так ?? Левською ще у школi й прозвали.
   Пана дома не застали. Був вiн, зда?ться, у Мизочi, а за  нього  говорив
його заступник, чи писар, чи повiтря зна що вiн таке -  молодий,  на  диво
тоненький i хирлявий панок  хлюстоватого  вигляду,  що  дуже  натягнуто  i
роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так i так...  Пан  дiстав  дiйсно
вiд власницi княгинi телеграму з Парижу, щоб ма?ток продати, але  коли  та
як - нiчого ще  не  вiдомо.  Отож  i  по?хав  пан  до  мiстечка,  щоб  там
докладнiше у адвоката довiдатись, i паничик дума?, що вiн скоро  вернеться
i тодi буде виднiше. Але сьогоднi то ледве чи станеться, от  хiба  завтра.
По-друге - тут стiльки того люду навалило - де ж його зо всiма розмовляти.
Мусять вибрати уповноважених, як  слiд,  i  передати  в  ?х  руки  справу.
Запитав Матвiя, чи ви ? таким уповноваженим.  Нi.  Матвiй  лише  ось  хоче
запитати. Ну, то iдiть i виберiть уповноважених, а тодi вернiться. Ага. Ще
одно: що до продажу Застав'я, то мова йде лише про його  пiвденну  частину
зi ставом та млином. Решту землi затриму? за собою пан оконом.
   Усе то було сказано, звичайно, по-росiйськи, "по-панськи". Панок iнакше
говорити не може, але дядьки до такого, звiсно, давно звикли. Де ж ?  такi
пани, щоб говорили по-людськи. На те вiн такий тоненький, та тендiтний,  i
обличчя в ластовиннi, i волосся м'яке та ясне, мов у ляльки,  i  довгi  та
прозорi пальцi, що, ?й-Богу, можуть поломитися як скло.
   Але мову його передали висланцi народовi слово в слово. До цього  додав
вiд себе Матвiй, що гаразд було б подiлитись людям на гурти i кожний  гурт
вiд  себе  одного  вiдпоручника  вибере,  а   тi   знов   разом   виберуть
уповноваженого. Матвiй-бо зна?, що  як  почнуть  усi  юрбою  "вибирати"  -
нiколи нiкого не виберуть.
   Звичайно, пiднявся в народi рух, рейвах та гармидер.  Во-но-то  було  б
гаразд по-Матвiйовому, але як його той народ подiлиш? Хiба що за  кутками.
Запорозький куток окремо, Шинковецький окремо, Зарiчанський окремо  i  так
його гуртiв двадцять набереться.
   Селяни не вмiють робити щось на галай-балай. Треба обмiркувати, що i як
та з якого боку, а тодi вже i до дiла. Сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж,  каже
мудра  народна  приказка.  Мовляв,  добре  розжоване  нiколи  шлунковi  не
завадить. Але на це треба часу! Боже, скiльки на це  треба  того  дорогого
часу.
   Тому знов Мартин виступив:
   - Люди добрi! Нiколи над цим довго сушити голови. Нiч  на  носi,  а  до
того, диви, i сльоза розпiчнеться. Поки воно на тi гурти  розiб'?мось,  та
поки се та те, то й часу не хватить i нiчого ми  не  зробимо.  Краще  його
одразу громадою вибрати дво? чи,  скажемо,  четверо  люда  i  хай  роблять
списки. Я пропоную дядька Матвiя. Чоловiк у цих  справах  битий,  i  нiхто
краще за нього  цi??  роботи  не  зробить.  А  вже  вiн  хай  добере  собi
помiчникiв сам. Чи добре кажу?
   - Просимо, просимо! - впало кiлька голосiв.- А так! I справдi,  i  чого
його товктися на мiсцi,- загомонiли iншi i тих голосiв усе прибавлялося  й
прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу i без складу, що i сам дiдько
не розбере.
   - Люди добрi! - обiзвався Матвiй,- Послухайте  ви  i  мене.  Усi  добре
зна?те, що тепер я не можу брати на сво? барки такого  тягару.  Iнше  дiло
було при купiвлi Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кiлька десятин, то за
одним мiг i iнших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи вiзьму
яку там пiвдесятину, чи не вiзьму, то посудiть самi, чи менi  варто  брати
той клопiт на свою голову. Хай це беруть  iншi  -  он  дядько  Мартин,  чи
Дам'ян, чи Харитон, чи  мало  ?  тут  нас  таких...-  i  Матвiй  розводить
довкруги рукою.
   Громада  насупилась  хвилево  мовчанкою.  Дядьки  почухували  потилицi,
попльовували, видно, мiцно мiркували. Во-но-то,  либонь,  якось  би  треба
почати, та на яку його ступиш. Гармидер, що пiсля цi?? мовчанки зiрвався,-
бо кожний, надумавшись,  хоче  висловитись,-  заборсав  справу  ще  дужче.
Кожний говорив i нiхто не слухав. Кожний  щось  радив  i  все  щось  iнше.
Нарештi до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином.
? то високий,  як  вежа,  тонкий,  довгоши?й,  з  горбатим  тонким  носом,
чолов'яга, що завжди, досить до речi, потрапить мiркувати. Вiн виступив на
якесь пiдвищення i  глухим,  горловим  голосом  почав  говорити,  що  коли
громада хоче щось робити, то треба робити, а не товкти воду  в  ступi.  Ми
прийшли сюди не пащекувати, а робити дiло. Коли дядько Матвiй одмовля?ться
- його дiло, i вiн ма? рацiю. Бо ж, посудiть розумом, кому б  це  хотiлося
за гарма-дарма чужi клопоти на себе брати. Але я так  мiркую:  кожне  дiло
нотребу? доброго чоловiка. Хто може лiпше це зробити вiд Матвiя? Нiхто.  I
я кажу просто: дядько Матвiй пiде,  я  вам  кажу!  Але  ми  мусимо  за  те
вiддячитись. Сам вiн хоче пiвдесятини брати - додаймо йому ще  пiвдесятини
вiд нас усiх, i шабаш! I якщо всi  згоднi  -  йдемо  на  Шинкiвцi,  робiмо
списки та пiдписуймо з дядьком Матвi?м догоду. Чи згода?
   Громада довго не слухала, що там той  Кальчук  говорить,  та  коли  всi
втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось  -  той  говорить  до
речi. I коли вiн скiнчив, громада щось загула, щось, анi так, анi нi,  але
скорше  так,  коли  тут  чорти  вирвали  Мотрю  Нестериху.  Ця   куценька,
грубенька, нiби капустяний качан, осiбка була  вельми  неспокiйною  i  вже
давно поривалася щось i собi сказати, та ?? все до слова не пускали. I  аж
тепер прийшла ?? година, вона рванулась наперед  i  задзеленчала  на  цiле
горло:
   - Ой, менi, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матiнко Божа! I кому
це ми ще ма?мо кланятись до землi, та просити, та просити, та ще  й  землю
йому викуповувати? Чи ж у нас стiльки тих грошей, що й самим не треба? Ось
так: тому пiвдесятини, тому могорича, тому те,  тому  се,  а  тобi,  бабо,
облизня. А ви, люди, й не знайте, що як помер мiй отой гниляк  Нестор,  то
лишив менi двi грядочки поля, що одна  курка  хвостом  закри?,  та  копицю
дiтвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звiдки? А як?  Найстарший
- тринадцять, другому одинадцять, третiй дев'ятий пiшов, четвертому...
   - Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! - загукали  на
Мотрю.
   - Треба було менше ночами, а бiльше днями працювати,- докинув котрийсь.
   - Дурна, дурна! - заверещала  Мотря,  аж  ?й  голос  зривався.-  Завжди
дурна, коли бiдна. Не бiйсь, он тому багатi?вi так на, бери, а тобi нонами
витикають. То ? таке "правленi?"?
   - Ото-то-то! Вискочила лепетуха,- перебила Мотрю баба Велiтка.- Дуже ти
на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси зпартолити...
   - Ой, менi людоньки! - сплеснула Мотря долонями, що  аж  ляски  пiшли.-
Дивись! А тобi ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху на твою  голову!
Та чи ти зна?ш, що я ще любого чоловiка за пояс заткну!
   - Го-го-го! - озвалася юрба. Усiм це, видно, подоба?ться.
   - А Нестеров! костурi вже забула. Як смикне, бувало, той  "гниляк",  то
аж пищиш, га? - докинув котрийсь.
   Знову регiт.
   - Стало  бути,  що  тут  бiднiй  людинi  i  слова  "нiдзя"  сказати?  -
заступився хтось i за Мотрею. Був то Iван  Гуца,  по-вуличному  Панок,  що
десять рокiв у  графа  Сангушки  за  льокая  служив,  iнколи  "по-панськи"
закидав i фрак старий, старосвiтський, цегляно? барви носив  на  животi  з
мiдяним  ланцюжком  вiд  годинника,  бо  самий  годинник  уже  давно   "не
д?йствував" i рокiв десять у прискриньку лежав.
   Почувши голос за собою, Мотря таку веремiю зчинила, що хоч тiкай.  Вона
розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка ?? набiк зсунулась.
   - Не согласии! Не согласии! - пищав Панок.- Не будемо комусь там  землю
викупляти! Досить i сво?х ротiв ма?мо!
   Почалась справжня колотнеча. Мотря  тарахтiла,  мов  розбитий  вiз,  що
котиться згори по кам'янiй дорозi, розкидала кужими руками,  била  кулаком
об кулак перед самим носом Велiтки, а  та  й  собi  не  дармувала,  обидвi
верещали, мов навiженi, сукали одна однiй дулi, нi одна не могла iншу  анi
перекричати, анi перемогти, i коли напруження дiйшло до найвищо? точки, ?м
не залишилось нiчого iншого, як ухопитись навза?м за коси. I так  патраючи
та скубаючи себе зо всi?? сили, вони вперлися на мiсцi  -  анi  туди,  анi
сюди i при тому вивiскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребцi.
   До цього негайно включився весь жiночий актив.  Створилось  одразу  двi
партi? - одна за Мотрею, друга за Велiткою. Бiй розгорiвся. Чоловiки  лише
пiд'юджували та надривали а реготу животи, але  до  бiйки  не  втручалися.
Лише Iван Гуца-Панок та ще дво?-тро?  лицарських  душ  не  змогли  встояти
безчинно. Вони тупцювали сюди i  туди,  забiгали  зо  всiх  бокiв  довколо
воюючих, кричали, а найбiльше перешкоджали. Незабаром Мотрi потекла з носа
юха, хустка  зовсiм  злетiла,  волосся  нагадувало  копицю  сiна  пiд  час
буревiю, але вона боролася завзято,  хоча  бiльша  Велiтчина  партiя  явно
перемагала. I якось так сталося, що Iван Гуца попав  у  саму  гущу  подi?,
спотикнувся на якусь бабу, полетiв шкереберть i  за  одну  мить  на  ньому
височилася цiла купа жiнок, так що йому нiчого не залишилося iншого, як на
цiле горло, нiби його рiзали, верещати.
   - От Панок! От так Панок! - викрикували з натовпу смiхуни.
   Бачучи таке, Матвiй лише сплюнув, вiн терпiти не мiг  "отого  чортового
баб'я" i вiдiйшов набiк. За ним пiшло  кiлькох  iнших  -  ?лисей,  Мартин,
Кальчук, Харитон.
   - Хай чубляться, а ми ходiмо до банку на Шинкiвцi списки робити,- казав
Матвiй.
   За  колотнечею  та  за  пiтьмою,  бо  вже  вечорiло,  баби  зовсiм   не
запримiтили вiдходу  "головарiв",  а  коли  партiя  Мотрi  була  остаточно
переможена та коли на полi бою  залишились  тiльки  пошматованi  хустки  i
тощо, i шановнi тiтки голосно сякали червоним,  а  Панок  вирiвнював  сво?
потурбованi костi, в той час нi одного  з  поважнiших  чоловiкiв  не  було
бiльше на мiсцi. До того ще з поко?в вибiг той самий тоненький  панок,  що
розмовляв з Матвi?м, i заявив, що як тi не розiйдуться "геть  до  чортово?
матерi", то вiн прикаже випустити на  них  гончих  собак,  i  це  вплинуло
досить переконливо.
   Оглянувшись сюди i туди i побачивши,  що  навкруги  вже  нiкого  з  тих
"головарiв", Мотря знов заверещала i ще бiльше затурбувалася.
   - А! Дивись менi його! Повтiкали - рiзун ?х матерi! - i мерщiй посукала
короткими ногами, плутаючись у довгiй спiдницi, в напрямку  Шинкiвцiв.  За
нею подалася i вся ?? гвардiя, що прийшла сюди  здебiльша  отак  собi  "на
людей подивитися".
   Iван Гуца, кляпаючи задрiпаними крилами свого  фраку,  що  сягали  йому
сливе до п'ят, i собi пошкандибав за ними. Починав накрапати дрiбний дощ.
   Списки складали сливе  до  пiвночi.  Будинок  кооперативного  банку  не
змiщав таку спусту народу, тому всi,  що  прийшли  пiзнiше,  опинилися  за
порогом i мусiли киснути пiд дощем. Мiж тими була,  розумi?ться,  також  i
Мотря  Нестериха.  Вона  i  тут  пробувала  домагатися  "свого  права"   i
бунтувати, але ?й iншi одразу заявили, що "як ви, бабо, не  втихомиритесь,
то дiстанете по мармузi i пiдете собi до повiтри лихо?", пiсля того нiчого
iншого не лишалося, як "зацiпити писок" i, шморгаючи носом,  тихо  хлипати
собi в кулак. "Вони хiба знають, отi камлi?, отi... отi проклятi, що  тебе
болить? А звiдки ?м  це  знати?  Вiддалася  за  отого  чортового  горбуна,
смердiв-смердiв, хирляв-хирляв, ночами спати не давав... А дiти  сипались.
А тепер? А тепер ось ма?ш. Вiн там зогнив, а ти тут мучся з  його  дiтьми,
пухни з ними з голоду... Коли б ще якось ту пiвдесятину набути,  але  хiба
тут допнешся за тими багатiями та  тими  чоловiчиськами,  що  тебе,  бiдну
бабу, анi не пустять нiкуди, анi ходу тобi не  дадуть.  Клуньчину,  думаю,
продати, та ялiвку, та яблук пару десяткiв пудiв, то, може,  воно  i  щось
вийшло б... Воно-то i без клуньчини бiда - щось там збереш  з  поля  i  де
його ту мiзерiю зложити. А скiльки намучились, поки  ??  злабудали,  плечi
облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та  балки...  Усе  то  на
плечах мо?х..."
   - Ой, видно, та баба хоче  дiстати  по  пицi,-  зазначу?  котрийсь  там
спередi, з намагою повертаючи назад голову.
   - Чи вам, тiтко, часом. Бог дасть, не зацiпить? - дода? iнший.
   - Ага!.. Зацiпить,- було ?? останнiм протестом.  До  пiвночi  чекала  i
рюмсала собi пiд нiс, але зовсiм мовчки. А вписали ?? на пiвдесятину  десь
уже в серединi списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла,  все
не вiрила. А що як вiзьмуть та одурять "дурну бабу". Нi,  вона  вже  краще
посто?ть, та помокне, та припильну?.
   Вертаючись геть по пiвночi  пiд  дощем  додому,  Матвiй  нiс  зi  собою
невеселi думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дiстати. I  як  вiн
усе то сам подола?. А тут ще й працi стiльки - i старо?, i ново?, i все ??
прибува? та прибува?. Коли б мав хоч порядного помiчника дома, а то ж  усе
таке от.... Сам i  за  плугом,  i  за  бороною,  i  конi  впорай,  i  води
принеси... Нi, нi. Невеселi думи нiс  Матвiй  зi  собою,  вертаючись  тi??
темно? ночi до свого хутора.
   Щосереди  у  малому  мiстечку  Мизочi,  що  сiм  верстов  вiд   Дерманя
вiддалене, ярмарок. Другого дня i була  якраз  середа.  Сльотило  i  шугав
вiтер. Але дорогою до Мизоча з самого рання  тягнулась  валка  возiв.  Хто
везе веприка, хто вiвцi, де в кого ялiвка за возом тягнеться, ?хали, ?хали
i ?хали. I все це мало пiти на викуп Застав'я, усе то мав  бути  завдаток,
хоча нiхто ще нiчого не знав путнього, чи буде з тi?? купiвлi  що,  чи  не
буде. По-перше - нема ще нiчого певного вiд пана, по-друге,  чи  тих  пара
сотень десятин вистачить на стiльки люду.  Доведеться  декого  зi  спискiв
скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
   Але Матвiй ще не ?хав на ярмарок. Вiн же мусить знов до двора на  збори
тiпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного  та  ясного
добитися. Коли вже упрягея уi плуг, то вези.
   Ще зовсiм рано, а бiля ганку поко?в товпляться люди. Така зборня -  хоч
куди. i говорять, i регочуть. Про се i про те мiркують, а головне, як i де
грошей дiстати. "То, трасця матерi, казали: впишися, Семене,  пайщиком  до
банку та впишися. Нi, рiзал-ма' - не послухав. А тепер дулю,  не  позичку,
дiстанеш",- мiрку? не один дядько.
   А все-таки той банк ?диною надi?ю  села.  Шкода,  що  ма?  його  тiльки
"панська" часть, який не ?, а ?, "казьонцi" i такого не мають. Зате у  них
там "трахтир" он який пиша?ться. I взагалi тi  казьонцi  господарi,  що  з
клоччя батiг, сама тобi голота, розважають "панськi".
   Тут також ще одна справа виникла, яко? учора не примiтили. Хтось  подав
думку, чи варто пускати до купiвлi "казьонцiв". Двiр, мовляв, належить  до
"пансько?"  частини,  то  й  викупити  його  мають  "сво?".  Тамтi   мають
монастирську землю, нехай ждуть на не? та Богу моляться.
   Ця думка припала до вподоби сливе всiм "панщизнянам". i знову крики,  i
знову колотнеча.
   - Та воно дiйсно не пустимо ?х. i сво?х досить,- гука? котрийсь.
   - А правда! Скiльки "наших" не дiстало, а тi, диви, загарбали  он  цiлi
лани.
   - А що то там за такi сво? i не сво?? Усi ми люди i всi жити хочемо!
   - То i жий собi на здоров'я, а до нас не лiзь...
   - Диви, як його розпира?!
   I галас розроста?ться та розроста?ться. На  цей  раз  уже  не  баби,  а
чоловiки. I коли зайшло геть далеко, тодi "казьонцi" заявили, що, коли вже
на те пiшло, то тi?? землi не тi, не тi не куплять.  Пановi,  мовляв,  усе
одно хто ?? купить, але "казьонцi" можуть таку цiну нагнати, що  хiба  сам
чорт ?? докупиться.
   I тодi Матвiй знов мусiв умiшатися.
   - Що це ви, люди добрi, мотилицю дiстали чи кат зна що... Вiн  пропону?
подiлитися. Отой клин, що входить до "казьонно?"  частини  -  "казьонцям",
решта "панським". Нi. Не согласни. Це буде  кривда.  "Казьонцi"  дiстануть
самi суглинки та мочарi.
   - Диви! - кричать "панськi",- йому, одному й  другому,  ще  й  вибирати
заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться.
Ха-ха-ха! Лихо ?х матерi.
   - Но, но, люди,- озвався Мартин.-  Язик  язиком,  а  дiло  дiлом.  Цiну
нагнати кожний дурень потрапить. Хочете  прийти  до  згоди  -  купите,  не
хочете - не купите. Не буде тут нiкому кривди,  коли  згодитесь,  як  каже
Матвiй.
   - Ага! Хитрий ти! Собi бiльше хочеться! - бурчить  котрийсь.  А  вголос
додавалось:
   - Нi, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як i всi -  не  бувать
купiвлi! Чи не правду кажу?
   - Правду! Правду!
   - Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклi привiтали. Минув день, а до
згоди не прийшло. Та й про землю нiчого певного. Матвiй  з  Харитоном  усе
ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе  село  в
напруженнi.  Балачки  тiльки  про  землю,  сварня  не  вгава?.  Де  тiльки
зберуться, де пара тих i тих, одразу горлають.
   - Ех, людоньки, людоньки! - каже старий  Северин  Задорожний.-  Що  тут
сваритися. Ваша бiда - наша бiда. Земля дар Божий - хто оре, то й ма?.
   - То, дiду, за ваших часiв так думали. Тодi давали - не брали, а  тепер
не дають - то беруть.
   - Е,- махнув дiд рукою.- Вузький ста? свiт.
   - Що вузький, то вузький...
   - Як помремо  -  усiм  стане  широким,-  мудру?  дiд.  Матвiйова  Настя
все-таки по-сбо?му радiла. Як-не-як, а  сiм  десятин  -  поле!  Господинею
буде. Дiтворi хлiб забезпечений. Тяжко то воно тяжко,  але  коли  мужиковi
легко...
   Та коли вертався "вiн", та коли виглядав, мов з хреста знятий, то  руки
знов опускалися. Чи потягне вiн сам оте тягло? Один Бог зна?...
   - Ну, як там Володькове око? - пита? Матвiй.  О,  хто  тепер  про  такi
дрiбницi, як те око, дума?.
   - Та нiчого. Вже либа?,- каже Настя.
   Матвiй перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що го?ться. Це
йому дещо полегшу да?.
   А другого райку знов  до  села  палку?.  Погода  зовсiм  розсльотилася.
Грязюка, що в постолах не вилiзеш, а тут того чобота шкода. I так на всяку
всячину того гроша потрiбно.
   Бiля банку знов повно люду. Знов сварня,  знов  гармидер.  А  пана  все
нема. Аж пополуднi прийшла вiсть, що "вже ?". Народ заворушився.  Нiщо  ?х
тепер не стрима?, всi ставлять  справу  руба,  i  анi  тi,  анi  тамтi  не
поступаються. Хоч ти ?м  кiл  на  головi  теши.  До  пана  пiшли  вже  вiд
"панських" i вiд "казьонцiв". Вiд цих перших - Матвiй, вiд других Горба?ць
Микита. Дядькам довелося таки довгонько  в  передпокою  посидiти,  бо  пан
щойно "при?хали" i "вiдпочивають". По годинах чекання,  вийшов  нарештi  i
пан - живий та веселий хоч тяжкий,  а  вертливий,  як  фургало.  Очi  геть
залило ка? шучками, i вiн ними либа?, мов жаба.
   Не почав одразу про купiвлю, а  з  iншого.  Вiн  же  добi  зна?  дядька
Матвiя, не раз про?жджав повз його хутiр.
   - Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюддi? - пта?.- Чи не страшно?
   - Е, пане. У нас нiколи скучати. А страшно лиш тодi, нема  чого  в  рот
уложити...
   Гуторили i гуторили i нарештi й до "землi" добралися.
   - Ну, як там нащот того Застав'я?  -  почав  Матвiй.  Пан  напiвсмiшки,
напiв з жалем почав, що нема о рiшення. Княгиня, мовляв,  мовчить.  У  не?
там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни... Все там,
бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський,  банк  селянський,  я
сам весь дурний з того.
   - От тобi й на! I як його з цим до людей звертатися?
   - Ну, та що робити? - каже пан.
   - Та воно звiсно... Княгиня... В Парижi,- каже Горба?ць.
   -А люди так уже збулися. Дехто за безцiн,- додав| Матвiй.
   Панок хотiв ще погомонiти, але дядькам нiколи. Натягнули шапки i йдуть.
Перед вiдходом Матвiй ще раз запитав;
   - Значить, поки що нiяко? надi??
   - Значить, нiяко?! - каже пан.
   - Так бувайте здоровi!
   Матвiй нiс тягар, нiби на нього сто пудiв наложили. Аж угинався.  Перед
обличчя люду сором стати. Матвiй вилiз з панських поко?в першим,  Горба?ць
за ним. i першим його словом до людей було:
   - Iдiть ви, люди добрi, додому, нiяко? тут  у  чорта  купiвлi.  Усе  то
було...- додав негарну лайку.
   Люди витрiщали очi, дух ?м заперло, коротку хвилю все  занiмiло.  А  як
отямились, як усе загуло, загомонiло: - Та  як?  Як  то?  Що  ви,  Матвiй,
добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!
   - Та що ж там той пан казав?
   - Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.
   - От тобi й ма?ш! От тобi й накупили!  А  стiльки  шелесту!  Отак  воно
завжди - з велико? хмари та малий дощ. Отак воно...
   А дощ мрячiв, а грязюка по колiна, осiннiй день догоряв швидко,  пiтьма
тяжкою дергою лягала на землю.



   КУПIТЬ МЕНI БУКВАРЯ

   - Воно то, Господоньку, як подума?ш... Хто його зна?. Може воно для нас
i краще,- говорила ввечерi Настя, коли Матвiй розповiв ?й,  що  сталося  з
купiвлею.- То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б
ми стiльки... От тi бiднi дiтиська, що вони у нас бачать i знають.  Навiть
на?стися як слiд нема?. Шкода лишень -  тi  люди  отак  за  безцiн  худобу
позбували. Хто тiльки з того мужичиська не наглумиться.
   Матвiй мовчить, i його злiсть бере. Отак за гарма-дарма стратив  кiлька
робочих днiв, а тут навколо стiльки того набралося - i корчунок, i зябля.
   Володько поправля?ться, око почина? дивитися i сливе не  потрiбно  його
зав'язувати,  у  хатi  здiйма?  обв'язку  зовсiм.  Василь,  через  погоду,
трапля?ться, по кiлька днiв не приходить додому i ночу? в селi у  своякiв.
Щенюка мусить Володько доглядати самий,  вiн  швидко  росте  i  хтозна  чи
вдасться довго продержати  його  в  схованцi.  Ось  тiльки  пiдросте,  щоб
брехав, i тодi мама напевно  погодяться.  Вони  тiльки  проти  зайвого  на
подвiр'? дармо?да. А ?сть вiн не однi  помийки  з  борошна,  а  й  кусники
розмоченого хлiба i навiть шматки картоплi.
   Продали також  Маньку  Куцохвосту,  i  Володько  пасе  тiльки  Рябу  та
теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки,
як не кажiть, а двi хвостяки куди легше пасти, нiж три. А пiшла Манька, як
кажуть, на люди, вiсiм рокiв прожила вона у Матвiя, привела вiсiм бичкiв i
нi одно? телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, пiд шкiркою саме
масло. Купили ?? за тридцять вiсiм карбованцiв, ще молодою, а  продали  за
п'ятдесят. Та хiба можна було ?? зрiвняти тодi i тепер. Тепер це корова, а
тодi кусень сухореброго нещастя.
   Пiд кiнець жовтня почина? примерзати, i Володько може пасти  на  житах.
Пашнi гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди нiде нi  на  пiпетку,
по городах навiть капусти впорянi - розкошуй! Але Володько добре  батькову
науку тямить i стереже свою худобу пильно.  Ряба,  видно,  дуже  суму?  за
Манькою, все реве, а де тiльки, боронь Боже, яку худобину здаля  вглядить,
задере хвоста i драла. Володько не раз за сiм дурних наганя?ться,  нiг  не
чу?, а що наплачеться. Корова бiжить, а вiн за нею.
   -  На-на-на,  Рябенька,-  просить  вiн  ??  спочатку,  але   куди   там
"рябенька". Вона i не дума? слухати когось там далеко ззаду. Тодi Володько
пiдносить i собi голос:
   - А куди ти бiжиш, щоб тобi повилазило?! А здохла б ти! - Та  й  це  не
багато помага?. Тепер хоч сядь та плач.
   Не легка, далебi, праця пасти таку навiжену скотину,  тяжко  цiлий  той
божий день за нею волочитися. Хоча Володьковi iнодi цiкаво бува?, особливо
коли дещо вiд хати вiддалиться та залишиться на такiй  самотi,  що  тiльки
вiн, та корова, та теличка, обрi?, та небо. I  десь-не-десь  якась  ворона
пролетить... Почина?  задумуватись,  забува?,  де  вiн  знаходиться  i  що
робить. Iнодi йому зда?ться, що вiн  зовсiм  не  пасе  Рябу,  а  блука?  в
чарiвному царствi, мов той Iван Царевич, що свою царiвну, за горами та  за
лiсами,  у  три-дев'ятому  царствi  й  государствi  у   полонi   у   Кощея
Безсмертного, шука?. Лiс, долина, яр, так  званi  Вали,  де,  кажуть,  був
колись замок, чи фортеця, чи щось таке...
   А недавно цiкаво  було:  пiшов  вiн  з  мамою  "на  Лебедське"  опеньки
збирати, i зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли  на
горбок i перед ними на пiвнiч простяглася широка рiвнина.  Володько  бував
тут уперше. Здаля чи то межа, чи то дорiжка, низка дерев  широких  на  тлi
холодного неба, забудiвлi, огорожа.
   - Що там, мамо? - запитав Володько.
   - А, то Клони,- байдуже поясню? мати.
   А! Вiн уже зна?. Там же мешка? дiд Юхим, перший Матвi?в тесть,  Василiв
i Катеринин дiд, що у нього син Клим "з ума  зiйшов",  що  ма?  ту  велику
пасiку i "щось там до бджiл"  зна?,  i  де  живе  тевер  старша  Катерина.
Скiльки  про  нього  наслухався  Володько  у  млинi,   що   то   чарiвник,
характерник, що до нього самi бджоли летять, що ма? вiн таку  дубельтiвку,
на яку сама звiрина бiжить, що якогось там колись  пана  Борщовецького  за
нiс водив... Так от де вiя живе? Володько тут ще  не  бував,  бо  мама  не
хочуть сюди ходити, щось вони на  того  дiда  гнiваються,  але  Володьковi
страх як кортить побувати там i пiзнати того дiда ближче. Вiн  бачив  його
кiлька разiв, але то було все-таки не те. Десь бiля  церкви,  мiж  людьми,
завжди з кимсь. От  коли  б  так  з  ним  сам-на-сам,  та  поговорити,  та
розпитати, як то вiн тi чари робить, та хто то його тому навчив.
   А мiсце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влiтку, як усе  цвiте
та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленiють руннi  жита,  небо  десь
отуди за той темний лiс водоспадом сплива?,  сонце  заходить  з  хвалою  i
величчю i, зда?ться, пiсню при тому спiва?  i  горить,  як  велика  пожежа
огнем незгоря?мим.
   I страшно iнодi тут бува?. Одного разу Ряба затягнула Володька геть пiд
самий  Клопiтський  лiс.  Що  вiн  тут  находився  та  настраждався.  Лiс.
Порожнеча. Безлюддя. Сам-самiсiнький. А корова клятуща нiяк не хоче додому
вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з
тим раду i притьомбав додому геть  о  смерку,  приволiк  ту  коровиську  i
теличку якось вiднайшов.
   Притягнувся  додому,  нiг  не  чу?,  весь  замазаний,  i  бо?ться,   що
дiстанеться йому за таке спiзнення. А що вiн тут  винен?  Та  хiба  "вони"
його зрозумiють?
   - Де то ти так довго барився? - пита? батько.  Захлинаючись,  Володько,
п'яте через десяте, оповiда?, що то за страшне те коровисько i скiльки  то
воно його попомучить...
   - Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пiшла тебе шукати, але нiчого. Зараз
вернеться.
   Володько далi хлипа?, витира? рукавом очi i помiча?, що його хворе  око
зовсiм добре дивиться i все,  як  звичайно,  бачить.  Це  його  хоч  трохи
пiдбадьорило, вiдхлипався, щось там, сього-того, лемезнув i полiз на  пiч,
щоб бодай трохи погрiтися. У запiчку спить спокiйно Хведот.
   - От, щасливий,- дума? Володько.- Йому не треба  анi  Рябу  пасти,  анi
кудись по ночах лазити.
   I вiдогрiвшись, вiн почина? обдумувати минулий деиь.I той нововiдкритий
лiс страшний, i хутiр Юхимiв, i багато iншого.  Боже,  як  добре,  що  вiн
тепер не там, а тут. Там лиш вiтер шуга?,  та  вовки  виють,  та  хрюкають
дяки. Ух! I вiн згорта?ться калачем, щасливий, повний  далеких  страхiв  у
теплiй безпецi... На нього напада? i морить такий твердий сон, що  коли  б
тут стрiляв з гармати, нiколи б його не розбудив. Так сонного i зняла його
з печi мати, положила на пiл, з  сонного  стягнула  "штаниська",  прикрила
якоюсь гунькою й перехрестила...
   - Отой смаркач! - було ?? останньою ласкою, а Володько  спить,  зрiдка,
глибоко схлипу?...
   Пiзнiше дуже кортiло Володьковi розпитати когось про той лiс, але мати,
звичайно, мало в таких справах розбира?ться, а батько -  той  такий  вiчно
зайнятий, що питати його Володько не вiдважиться. Батько все в дорозi та в
дорозi, то знов щось там  в  клунi,  то  в  хлiвi,  то  на  полi.  Возить,
молотить, рiже,  коле.  Господи!  I  коли  вони  будуть  мати  час,  дума?
Володько, i як було б добре, коли б  i  вiн  мiг  щось  помогти  батьковi.
Одного вечора Володько  почув  одним  ухом,  що  у  банку  обiцяли  двiстi
карбованцiв позичити. Володьяо не зна? ще, якi то великi  грошi,  але  вiн
так трохи догаду?ться.  З  приводу  того  батьки  щось  довго  розмовляли,
Володько не все як слiд зрозумiв, хоча дуже натягав  уха.  Справи  батькiв
його дуже цiкавлять, лише вiн нiяк не може  збагнути,  чого  це  вони  так
часто сперечаються i чого тi тато завжди так  працюють,  нiколи  не  мають
часу, нiколи з ним не поговорять.
   Мабуть, усе це тому, що вiн "ще малий",  що  не  вмi?  анi  читати,  нi
писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, вiн  уже  "ученик",  сам
ходить до Дерманя, до школи, до дядька ?лисея... I як там  мусить,  у  тiй
школi, бути цiкаво. Будинки з такими вiкниськами, як нашi  дверi,  на  два
поверхи. Багато учнiв, уже великих, що так гарно спiвають у  церквi  i  що
всi однаково одягаються. Минуло? весни на проводи,  коли  вiн  вертався  з
мамою з могилок, вони проходили бiля тi?? школи. Усi вiкна  вiдчиненi,  зо
всiх бокiв чути музику, спiв, аж луна розходиться по високих залах. А учнi
ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вiкон другого поверху,
сонце геть усе залива? бiлим свiтло" i слiпить очi.
   "Ах, Боже!" - вирива?ться у Володька,- як то мусить  бути  все  цiкаво.
Вiн може на те хiба здалека дивитися, iнодi, як пасе на Валах,  бачить:  в
синявi маячить монастирська! дзвiниця, гора, що на нiй  могилки,  каплиця,
що на могилках, а iнодi, коли ясна погода, видно  навiть  золочений  хрест
приходсько? церкви, що сто?ть дещо в долинi, в садах.
   I скiльки вони так напевно знають,  чого  доброго,  бiльше,  нiж  "самi
тато".  I  Володько  божиться,  що  як  тiльки  виросте,  пiде  одразу  до
учительсько? семiнарi? i буде вчитися, i будете грати на скрипцi,  i  буде
спiвати, i носити такi самi гарнi одяги, i блискучi ваксованi чоботи...  I
шапку зi звiздою.
   Але поки що йому треба навчитися  букв.  Вiн  же  ще  нiчого  не  зна?,
дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь.  Вiн  мiг
би його вже давно навчити, та не хоче. Просив  його  не  раз,  а  вiн  усе
тiльки: "А! Вiдчепись!" - i не хоче. Ма? стiльки тих "титрадiв",  та  пер,
та "карандашiв". I стiльки книжок з малюнками гарними, i нiчого не  дасть,
нiчого не покаже, такий вiн вредний, той Василисько, i недаремно мама його
не люблять.
   - Ти,каже,- менi подереш, а учитель скаже, що то я зробив.
   - Я не подеру - не бiйся,- каже Володько.
   - Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що  ти  в  тому  будеш  розумiти?  То
по-руски.
   А! По-руски! Це трохи погано. Мови тi?? вiй дiйсно ще не  зна?,  але  ж
вiн навчиться. Там такi казки гарнi, що варто хоч яко? мови навчитися, щоб
?х читати, а воно й так кожний мужик тi?? мови навчитися мусить, якщо хоче
"чимсь бути". Як не будеш знати тi?? мови, нiчим не будеш,  хiба  мужиком,
хоч би ти який був розумний.
   Нi, нi! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Вiн мусить сам
якось тi букви пiзнати. Ось кiнча?ться осiнь, пiчнеться зима... А вiн же ж
i не такий вже й малий. I зна? вiн вже кiлька букв. Зна?, наприклад,  А  -
таке, як крокiвка, зна? О - як око, як круглий  бублик,  зна?  Ж,  як  жук
лапате i кричить, як жук - жжж! I зна? вiн тi букви тому, що ?х зна?  його
мама. Бiльше, на жаль, мама не зна?, бо дiд, мамин батько, казав колись:
   - А, школа! Ми ось не вчилися, а ?мо хлiб, не треба i вам  того.  Школа
хлiба не дасть, а попадею також не будеш. Дiвка аби шити, варити та  прати
вмiла... Хлопцi - хай. Пiде "в москалi", то хоч "письмо" напише...
   Але Володько мусить знати багато бiльше букв,  усi  букви,  мусить  всi
казки прочитати, книги великi,  як  та  Бiблiя,  читати.  Йому  лиш  треба
букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю - будуть казати: "Де вiзьму,
в повiтри лихо?, на все тих грошей? Менi он на  сiль,  на  "керосину",  на
мило треба..." Але все то не може вплинути на Володька.  Вiн  мусить  мати
букваря, i годi!
   Володько ма? дуже великий з цим клопiт: День i нiч журиться, пасе  Рябу
i журиться. Усе йому той буквар в головi. А  Василь  також...  Мусить  вiн
його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що?  Ще,
чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати,  щоб  Володько  вiддав
отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минуло? Покрови  в
Мизочi за три копiйки купили, яким вiн усе струже. Це було б те  найгiрше.
Ножика вiддати? Нi. Чим буде стругати? Вiн готовий вiддати Василевi навiть
тi двi копiйки, що йому на Великдень дали тiтка Зiнька...  I  навiть  свiй
склад забавок, а там же стiльки добра всiлякого - i паличок з кривульками,
i колiщат з сосново? кори,  i  горщикiв  з  гончарсько?  глини,  i  мушлiв
усiляких, i пуделок вiд пасти й сiрникiв, i срiбних  папiрцiв  з  цукорок,
назбираних бiля  монастиря,  i  безлiч,  безлiч  iншого.  Усе  це  готовий
Володько вiддати тому Василевi, але ножика? Нi.
   О, як гарно, коли людина вмi? читати! Он батько... У недiлю  чи  свято,
коли вiн лиша?ться дома i не йде до церкви, через сльоту чи там через щось
iнше, вiн бере свою стару, замацану i обтрiпану ?вангелiю, що  в  шкiрянiй
оправi, яку вiн, кажуть, дiстав ще у школi, при iспитах за  те,  що  добре
вчився, накида? на плечi свою свиту, ста? розкроч i чита? вголос, виразно,
протяжно, як пiп у церквi:
   - Во время оооно! I при?де Iсус з Назарета в Галилеееею! Чи  щось  iнше
таке, а Володько з великою побожнiстю сидить на печi,  дивиться  на  образ
Бога на покутi i слуха? усiм i сво?м ?ством. Шкода, що вiн так  мало  того
розумi?, там мусить бути щось дуже цiкаве в тiй святiй книзi, коли ??  так
скрiзь, i в церквi, i дома, читають. I як Володько навчиться  сам  читати,
тодi i вiн вiзьме ту книгу i буде так само, як батько, читати...
   А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, i вiн сам покликав  на
пiч Володька ввечерi.
   - Ходи-но - прочитаю казку.
   I Василь почав читати. Що то було за диво!  Володьковi  геть-чисто  дух
забило. I пiдводне царство, i дiд страшний iз зеленою бородою та огненними
очима, i красуня зачарована. Тут уже куди бiльше, нiж  той  хутiр,  чи  тi
Клопи з тим дiдом Юхимом. Володько слухав i нi разу не змигнув, нi  одного
слова не пропустив. А коли лiг спати - одразу все то знов з'явилося  перед
очима, мов живе,  i  Володько  аж  викрикував  увi  снi,  що  мати  мусiла
привстати i перехрестити його.
   Дiйсно, величний i хороший той свiт! I  безлiч  в  ньому  незнаного  та
чарiвного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
   Але як? Але хто вчитиме?
   Нагода допомогла йому. Одного разу,  по  школi,  коли  i  Володько  вже
пригнав свою рябу (було це перед самим снiгом), Василь  покликав  його  до
клунi.
   - Зна?ш що? - почав вiн та?мничим  шепотом.-  Наш  собака...  (Володько
диву?ться "наш", то все було "мiй") уже так вирiс,  що  далi  ховати  його
годi. Зна?ш, що я думаю?
   - Ну?
   - Зна?ш, що мати (Василь нiколи не каже "мама") не люблять  собак,  але
ти вiзьми щенюка, принеси до хати, покажи його матерi i  гарно  попроси...
Покажи, який вiн лихий, покажи, що у нього зовсiм чорне пiднебiння, що  як
виросте, з нього буде добрий собака. А я тобi щось за те зроблю,- закiнчив
Василь.
   Володько враз споважнiв. Одна думка шибнула в його головi.
   - А що ж ти менi зробиш? - пита? вiн.
   - Ну... Що хоч,- каже Василь.
   - А будеш мене вчити азбуки? - вивалив Володько.
   - О, буду! - радi? Василь, що той так мало вимага?.
   - А будеш показувати менi книжки з малюнками? - вимага? той далi.
   - Ну, буду... Але ти не дери ?х. То "казьоннi". Менi за те вчитель вуха
повiдрива?. Розумi?ш?
   - Хм... Що ж я, мала дитина, чи що? Я тiльки побачу i все.  А  коли  ти
будеш мене вчити?
   - Ось, як тiльки на Рiздво розпустять...
   - О! На Рiздво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз,  як  снiг  упаде.
Мо? око, диви, заго?лось, корова буде дома.
   Василевi таке не дуже до вподоби, досить тi?? науки у школi, а тут ще й
дома. Але погоджу?ться.
   - Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
   - О! Я! Я! - захоплено говорить Володько i не зна?, що далi сказати.
   I зобов'язання готовi.
   Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка i  несе  його  до  хати.
Батько й мати були якраз дома, але першим запримiтив це Хведот.
   - О! Сцо ти плинiс? Сцо то? Собака? - гомонить малий. А мати одразу:
   - Кинь його! Де ти то, в повiтри лихо?, вискiпав, ще блiх нанесе.
   - Нi, мамо, у нього нема блiх, от погляньте... - i тиче щенюка матерi.
   - Геть з ним. Таке паскудство!
   - А яке у нього пiднебiння,- хвалиться Володько.- Чорне. Як сажа. Лихий
буде.
   Увiйшов Василь i страх як зацiкавився, нiби вперше побачив.
   - Такий собака,- гуторить мати,- ще молока потребу?, а в нас його i для
себе нема. Оце вицяпнула ще сьогоднi з кварту, а завтра, як упаде снiг,  i
того не буде.
   - Вiн, мамо, муку ?сть. З водою... У мельника он дво? щенят кормлять.
   - То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зi свого треба урвати...
   - Двi-три картоплини i вiн на?сться,- втруча?ться збоку Василь.
   - Як угодую картоплею веприка - попо?си салиська. А з собаки що? Сморiд
та блохи.
   - Нi, мамо... Нi одно? блохи нема?. Направду.  Ось  я  вам  покажу,-  i
Володько пiднiс песика до самого столу.
   - Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив  уперше  батько,  що
все лиш придивлявся до того збоку.
   - Геть з  ним!  Закинь  його  отуди  пiд  припiчок  та  самий  мусиш  i
доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала  згоду
на легальне утримання собаки.
   - Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в  хлiвi  i  будемо  обидва
доглядати.
   - Та... Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до
всього батько, i цим справа закiнчилась.
   Володько може вчитися. Але й це ще не все.  Вiн  лише  чека?,  коли  то
"нашi" по?дуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i  ярмарок,
i Матвiй iде. Мусить конче продати сво? карi  "жеребцi",  а  купити  якiсь
"гардиги", аби з двору з'?хати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав,  але  все
ще не хвата?. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять  усякi
шкури, а зате вiн заплатить сво? борги - страх не любив заборження.
   Але майже не було ярмарку, щоб на нього не ?хала мати. Чи треба ?й,  чи
не  треба  -  ?де.  Любила  ярмарки.  Любила   вештатись   помiж   людьми,
приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона  нiколи  не
купить, бо нема? за вiщо, щось несподiване i непотрiбне  купити,  найкраще
якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку  ?й  конче  мусiло  вiд
батька дiстатись, бо ж батько страх не  любить,  коли  вона  тi  грошi  на
будь-що розтриньку?. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, зна? й сама,  що
негаразд зробила, але що, коли ?й так дуже то якраз сподобалось, коли вона
сама була захоплена тi?ю розмальованою дерев'яною грушкою, що вiдчиня?ться
i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше... i солодощi любила. Ходить,
ходить i не витерпить: вiзьме та й  купить  отих  найдешевших,  барвлених,
склянистих. I сама поласу? i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi ?й...
   Батько тому не дуже охоче брав ?? до мiста, але все-таки брав. У  таких
випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити...
   I цього разу мати вже готу?ться, хоча надворi холодно  i  непогiдне.  I
враз до не? пристав, як смола, Володько:
   - Мамо! - почина? вiн.
   - А чого тобi?
   - А купiть менi букваря.
   - От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморга? носом i
каже:
   - Я дам вам тi двi копiйки, що менi  тiтка  Зiнька  дали,  а  решту  на
Рiздво заколядую...
   - Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у  запiчок  по  тi
сво? копiйки, вмить ?х находить i несе.
   - Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах.
   Мати зворушена, але виду не показу?.
   - Ну, куплю вже, куплю. Бери тi сво? копiйки i йди  геть.  Та  он  носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
   - Мамо! - зверта?ться знов Володько.
   - Ну? Ще що там?
   - Купiть ще менi... "кiтрадь", i "карандаша", i  грифльову  табличку...
Купiть, мамо! Я дуже вас прошу!
   У матерi забира? дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж
таки видано, щоб мужики такi речi купували. Пiде он до школи i там дадуть.
   - Ах, морочиш! - i не сказавши бiльше нiчого, пiшла, бо он  батько  вже
на возi, а вiн чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам по?хав.
   Ну, й довгий же видався день сьогоднi. Такого дня Володько ще на сво?му
життi не пам'ята?. Зрання востанн? вигнав ще на жито корову, а в  полудень
почав падати снiг. Перший снiг. Лапатий, густий,  вогкуватий  -  верга?  i
верга? з низького, сiрого неба.
   Володьковi така  погода  подоба?ться.  Вiн  на  пригiрку  бiля  лiсу...
Довкола нi душi живо?. Тихо так, що чути, як шерехтять снiжинки. Там  дещо
далi знаний яр, "рiвчак", як його чомусь звуть,  там  непорушне  стоять  i
нiби засипають старi, гiллястi дуби та  сосни,  побитi  громами,  очухранi
вiтрами. Вигукнеш i звук всяка?, нiби у вату. Паша все грубшою  i  грубшою
дергою снiгу вкрива?ться. Володько сто?ть, також  непорушне,  мов  статуя,
його облiплю? снiгом, йому вiд того при?мно, вiн вслуха?ться  в  далеке  i
близьке довкiлля. Тиша велика i тiльки здалека, чи з Верхова, чи  Дерманя,
долiта? звук дзвону, що поволi то збiльшу?ться, то завмира? зовсiм.
   - Ну,поворушився, нiби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав,  що  мама
по?хали на ярмарок i що, дуже можливо, вiн матиме букваря. Додому!  Скорше
додому! Досить! Худоба i так не може бiльше пастися. До побачення,  дорогi
поля, луги, яри  i  лiси!  До  побачення!  Досить  по  них  находився,  та
намерзся, та набiдкався. Тепер додому!
   I вiн жене перед собою Рябу i теличку... Iдуть  поволi,  по  снiгу,  ?х
ратицi  поскрипують,  Володько  за  ними  борха?ться  i  навмисне   човга?
великими, старими,  матiрними  чобiтьми,  бо  йому  подоба?ться  робити  i
залишити за собою слiди, довгi, наче вiд саней.
   Василь прийшов зi школи. Вiн би то i не прийшов, у  Дерманi  йому  куди
при?мнiше, але вiн зна?, що Володько самий дома i  мусить  йому  помагати.
Вiн весь захоплений першим  снiгом,  ма?  що  оповiдати,  як  то  вони  iз
залужцями воювались свiтовими кулями, загнали залужцiв аж до  Нечипорового
млина, а пiсля на Монастирищi з Хведьком Толстим та Володьком  Лисом  бабу
здоровенну злiпили, що ?? геть аж до чеського млина видно. "До само? весни
стоятиме",- хвалиться Василь.
   Володька всi цi справи, розумi?ться, дуже цiкавлять, вiн би  й  сам  не
вiд того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на  умi
iнше:
   - I коли вже тi тато  при?дуть,-  вирива?ться  в  нього  вголос,  може,
вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрi постоли,  розвiшав
на плитi наквашенi, бруднi онучi, а сам сiв на примурку, звiсив  ноги  над
плитою i вголос, однотонно, по-школярському, виводить:
   Зiма кр?стянiн торжествуя
   На дровнях обновляет путь
   Його лошадка сн?г почуя
   Пл?тьотся рисю как-нiбудь.
   Володько слуха? i нiяк не второпа?, що той Василь там меле. "На дровнях
обновляет путь"? Гм!.. i коли вже тi тато вернуться?
   В саласкi жучку посадiв
   Сiбя в коня преобразiв...
   - начиту? далi Василь, а Володько нараз регоче.
   - Чого, дурний, регочеш? - обража?ться Василь.
   - А що ж ти там лепечеш - в саласкi? Жучку посадiв? Ха-ха-ха!
   - А ти-но не дуже смiйся. ? то "стiхотворенi?" Пушкiна. Чи  зна?ш,  хто
був Пушкiн?
   - Нi.
   - В?лiкiй рускiй  поет,-  поясню?  по-шкiльному  Василь.  Але  i  цього
Володько не розумi?. Може, то такий  великий  дiд  Рачинець,  що  "саласкi
посадiв", i йому чогось це вида?ться великою люлькою зi смердючим тютюном.
   Йому i больно i смiшно
   А мать грозiт йому вокно.
   - Василю! Онучi! - викрику? Володько. Василь миттю зiскаку?, просто  на
плиту, на онучi i, попiкши ноги, стриба? на землю, скида? онучi, що почали
тлiти, i топче по них босими ногами. Володько схопив кварту  i  линув  пiд
ноги Василевi води.
   - От тобi "больно i смiшно",- каже  Володько.  А  пiсля  хлопцi  мусiли
смолякiв та корчакiв наносити, та два великих баняки картоплi  намити,  та
пiд коровами, пiд кiньми та пiд свиньми пiдстелити,  та  капусти  з  льоху
принести, та води з криничини наносити, та курей  на  сiдало  загнати,  та
сiчки нарiзати. Конi ж  батько  новi  з  ярмарку  приженуть,  Василь  дуже
цiкавиться, що то буде, вiн дуже любить коней, мало не плакав, коли  тамтi
вели на ярмарок. Причому, коли заганяли  курей,  на  Володька  знов  напав
великий, рудий пiвень. Василь навчив його битись i тепер вiн  ходу  нiкому
не да?, а Хведотовi то просто хоч з хати не виходь...
   А як тiльки почало смеркати, Володько не всидить в хатi.
   Все надвiр та надвiр вибiга?, часом геть далеко за хутiр на  дорогу  до
самого трепетка виходить, а  може,  якраз  над'?дуть,  ставав  там,  довго
стовбичив i все прислухався, чи не ?дуть. А вони, як  на  зло,  не  ?дуть.
Iншим разом вже давно бували дома,- а це ось  як  на  зло.  Навкруги  тиша
велика i чути лише, як кляпотить здалека млин.
   А як зовсiм стемнiло, Володько пiшов до хати, став у вiкнi  на  лавi  i
дивиться, вдивля?ться i анi на хвилинку не вiдiйде, та все вслуха?ться, та
нидi?, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що вида?ться. А може, там ?м що
сталося, а може, нещастя яке. Вдивля?ться у темряву за вiкном i iнодi йому
ввижа?ться, що там щось ворушиться.
   - При?хали! - i запирав дух.
   - Нi! - вiддихав. Ще нi, то йому лиш показалося. I знов сто?ть, i  знов
чека?, i знов вслуха?ться. I час тягнеться безконечно.
   Аж то, по довшому часi, на дворi, зда?ться,  дiйсно  щось  заворушилося
чорне на бiлому. Володько знов нiмi?.
   - Тррр! - чу? враз батькiв голос.
   - Василю! При?хали! - верещить Володько, аж збудив  Хведота,  а  сам  з
лави, на ноги швидко чоботиська насунув i прожогом у дверi.
   - О! О! Самашедчий! - свариться Василь, що ма? недобрий настрiй.
   У дверях Володько напотика?ться на окутану, заснiжену, замерзлу  матiр.
У обох руках i пiд пахвами у не? повно клункiв.
   - Купили менi букваря? - з мiсця викрику? Володько.  А  очi  горять,  а
щоки палають, а в душi повно страху: а що, як не купили?
   - Дай менi чистий спокiй, дитино,- говорить повiльно  мати.-  Ось  руки
геть-чисто пограбiли, ще зашпори зайдуть, така та ?зда,  що  хорони  Боже,
ледве тими шкапами доповзли додому, цiлу дорогу хода сунулись...
   Василь одразу пiшов подивитися на "новi" конi, а Володько лиш викрику?:
   - А купили менi букваря? - i вже копа?ться тремтячими руками у  кошику,
де звичайно всiлякi дарунки. А що як не купили?
   - Купили! - враз викрику? на все горло. У  одному  завертку,  у  рудому
паперi, i книжечка, i дощечка, i зшиток, i олiвець, i навiть грифель,  про
якого Володько й не згадував.
   О, Боже! Яка  радiсть!  Володько  хапа?  сво?  скарби,  зовсiм  забува?
подякувати, бiжить до столу, до лампи.
   - Але ж поволi, ще розiб'?ш,- говорить мати.
   - Не розiб'ю! Не бiйтесь!
   - Там он i медiвника привезла,- каже мати i грi? сво? закляклi пальцi.
   А, що там медiвник! На медiвник накинувся Хведот, а  Володько  вже  ось
огляда?  свого  олiвця,  обмацу?  свою  дощечку,  швидко  розгорта?  свого
довгожданого букваря. "Гарний!" - було його висновком. I "укладки"  гарнi,
i "цяцьки". I дощечка гарна. Чистi, бiлi рямцi i грифель чудовий,  золотим
папiрцем обгорнутий. А який олiвець. Пробу? ще раз язиком, хоча вiн ще  не
заструганий  -  простий?  Чорнильний?  Простий.  I  добре.   Йому   зовсiм
непотрiбний той чорнильний... (хоча вiн мрiяв якраз  про  чорнильного).  А
яка "кiтрадь" чудова i щось там  на  нiй  написано  i  якийсь  образок  на
окладинцi, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пiзнiше вiн довiдався, що
то i був той самий "в?лiкiй рускiй поет Пушкiн"...
   - Там же нiчого не видно, дитино.
   - Видно, не бiйтесь! - не перебивайте, мовляв.  За  той  час  батько  й
Василь упорались iз кiньми, Василевi вони зовсiм не сподобались, настрiй у
нього зовсiм поганий.
   Увiйшли до хати.
   - А  як  не  можна  було  iнших  купити!  Що  ти  дума?ш?  За  тридцять
карбованцiв ста?ннi купиш? - говорить iз серцем батько. Йому й  самому  тi
конi "не по нутру".
   - То й не треба було нiяких. А цi вам поздихають i будете мати. На люди
стид показатись...
   - Не бiйся, не поздихають. А тамтi, як купив, були кращi? Побачиш,  якi
з них ще коники вийдуть.
   Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далi. Батько також не в дусi.  Вiн  i
сам сумнiва?ться чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрi, але  що
зробити. Матвiй майстер до коней, вiн хоч яку шкуру вбере в м'ясо.
   А Володько до того не втруча?ться. Щоб звiльнити стiл, вiн зiбрав  сво?
скарби на оберемок i полiз на пiч, ближче до лампи, що блима? на  коминку.
Вiн також ще не вечеряв, але ?сти йому нiяк не хочеться, а  мати  все  лиш
гонить та гонить.
   - Iди-но ?сти, смаркачу! Ще надивишся!
   Володько вдесяте перегорнув свого букваря i хоч не хоч,  а  мусить  усе
кидати та йти ?сти.
   По вечерi, хоч i пiзно вже, не пiшли спати одразу. Батько вийшов ще  до
коней, нiби ще раз переконатися, чи тi шкапи чогось  ще  вартi.  А  Василь
спересердя не хотiв навiть дивитись. Вiн полiз на пiч до Володька i  почав
одразу того байдуже вчити.
   - Яка це  буква?  -  сердито,  незучаснено  пита?  Василь.  Володько  у
клопотi, вiн зовсiм не зна?, яка це буква i чого той Василь сердиться.
   - Дурень ти! То Б.
   - То Б,погоджу?ться безперечно Володько.
   - А ця?
   - ?
   -То В. Володько повторя?.
   - А ця? - показу? знов на Б.
   - То Б,бездадуми каже Володько.
   -А ця?
   - Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" - викрику? Володько,
   зрадiвши, що бодай одну зна?.
   I так почалася наука. Iншого разу Володько нiзащо не стерпiв  би  тако?
Василево? поведiнки, але тепер йому здавалось,  що  так  i  треба.  Василь
також чувся в правах учителя, хоча сердився вiн за конi. Тепер, думав вiн,
такими кiньми соромно буде мiж люди ви?хати.
   Василь показав ще Володьковi: ге, де, е. Володько миттю все  затямив  i
хотiв ще далi. Вiн хотiв ще трохи пописати на  дощинi,  але  мама  гукають
спати. От лихо! Ну, нiчого! Завтра досвiта встану, дума? вiн, то  зараз  i
почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
   Але вiн так розхвильований, так пiднесений, що  не  може  заснути.  Вiн
лежить, плющить очi, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну  лiтеру  шука?
вiн порiвняння. То як крокiвка з низькою бантою. То гачок... На  деякi  не
мiг видумати порiвняння,  але  щось  вони  все-таки  йому  нагадували.  В,
наприклад, чомусь нагадувало  йому  Мотрю  Нестериху.  А  вiн  ??  знав  з
Дерманя.
   Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторi. Нi тобi  людей,  нi
вийти з хати. Снiгу наринуло, луг  засипало,  тiльки  на  льоду  в  деяких
мiсцях вiтер снiг позмiтав i там можна ховзатись. Володько мусить сидiти в
хатi i ?диною його розвагою ? буквар.
   Батько перемолотив усе жито, поробив кулi, а снiпки  десь  на  провеснi
поробить. Тепер вiн пiшов до села i там з ?лисе?м "заняли собi кар'?р".[6]
З торiшнього, був тут же поруч, вибрали  ввесь  камiнь,  а  лiзти  глибоко
небезпечно.
   Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там  собi,
як - орати, сiяти... А це праця. Як попогупа?ш цiлий день вiд свiтання  до
смеркання пiвпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бiйсь...  I
циганськi дiти будуть тобi не милi...
   По-перше, зверху треба зняти метрiв пiвтора землi. А вона замерзла,  як
камiнь. Опiсля молотами пробити верству каменю  i  ломами  ??  виважувати.
Коли добре земля промерзне, то каменярi не здiймають ?? весь час, а  йдуть
"у глиб". Себто роблять глибокi печери,  залазять  туди,  роздягаються  до
сорочки i видобувають камiнь. Це, щоправда, досить  небезпечно,  бо  часто
трапляються обвали i тодi може прийти до нещастя. Не один  дядько  знайшов
собi вiчний спокiй на днi вирито? власними руками кам'яно? могили, але  це
нiкого анi вiдстрашу?, анi не зупиня? в працi.  Передовсiм  заробiток.  За
цiлий день копiйок  вiсiмдесят  на  сво?х  харчах  заробляли...  А  каменю
потребували багато. Навколо всi села кинулися ставити  кам'янi  будiвлi  -
клунi, хлiви, льохи... Цiла велика  пiдгора  зрита  отими  "кар'?рами",  а
величезнi багатосаженнi стоси камiння стояли скрiзь, чекаючи покупцiв.
   Матвi?вi ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а
то й бiльше в обидва кiнцi буде. Уста?ш - ледве на свiт благословиться,  а
верта?ш пiзно смерком.
   А скiльки подереш одягiв, постолiв... Чобiт до камiння не настачив  би.
Як на вогнi, усе горить, бо камiнь же, вiдомо, який.
   Розумi?ться, що в такi днi до батька не пiдходь. Вiн злий, як  голодний
вовк. Прийде, худобу огляне,  наверещить,  як  тiльки  щось  не  по  сво?й
вподобi зауважить, попо?сть i спить тяжким сном, мов отой камiнь, який вiн
лама?. Уночi хропе на цiлу хату. i так день за днем, день  за  днем.  Дома
рiдко коли бува?, хiба в недiлю. Та й ?сти не дуже ?  що.  Годовану  льоху
продав. Цiлу Пилипiвку пiст. Хлiб iз цибулею та олi?м. Картоплю з  огiрком
та пiсний крупник. Цiлий тиждень не обiда? Матвiй гарячого.  Зав'яже  йому
Настя вузлик i тим обходиться. Правда, на харчi вiн не вибагливий. Що йому
"стара спартолить", те вiн i ?сть. Але стара не жалувала йому нiчого, хоча
нiколи не було мiж ними повно? згоди. "Гризуться" мало не щодня  i  то  за
всяку дрiбницю. Трапля?ться, що й до колотнечi доходить.  Тодi  на  хуторi
ста? дуже гармидерно. Кричать усi, властиво кричить тiльки Матвiй, а решта
плаче та ла?ться.
   Дiти нидiють вiд сиднi та поганих непоживних харчiв. "Завше те  саме  й
те саме",- скаржиться Володько.
   - А що я тобi? Марципанiв дам, чи що?  -  насварить  мати.  I  Володько
мовчить, бо ще й дiстане за "велику губу".
   Вiн  зблiд.  Чуприна  завжди   розчухрана.   Букварець   його   порядно
обтрiпався. Сова?ться цiлими днями з ним по полу та печi.  Але  зате  вмi?
вже багато. За всяку недотепнiсть дiста?ться йому вiд Василя. Назива? його
ослом, дурним, щипа? за вуха, смика? за чуприну, виробля? з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим  Василем.  I  Володько  не  суперечить,  не
противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
   Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
- ма, ми-а - мама -  нiяк  капоснi  не  хотiли  слухатись.  Ще  "мама"  то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
   бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
   Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли  значних  успiхiв.  Володько  вмi?  читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
   - Що то я написав? - пита?,
   - А хiба я знаю?
   - Тут написано: Хведот  порося...  -  i  Володько  смi?ться,  а  Хведот
скаржиться матерi.
   - Маамо! Володько мене б'?...
   - Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти  брешеш?  -  i  Володько  робить  грiзний
вигляд.
   Мати щось там на хатi пора?ться, товч мiша?, чи ми? картоплю:
   - Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить  вона  на
дiтвору.
   "Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не  гиркались",-  дума?
вона.
   Володько кида? Хведота i бiжить до  вiкна.  Вiкно  замерзло.  Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби  i  через  них  нiчого  не  видно  надвiр.  Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько диха? на скло, видиху?  маленьку
плямочку чистого i витира? пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
   - Володьку! - гука? мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
   - А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
   - Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожарту?...
   - Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
   - Що ти хоч? -  кричить  мати.-  Куди  ж,  ледащо,  полiзеш?  Там  тебе
хуртовина завi?. Я мушу он води  худобi  принести,  до  льоху  пiти,  дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- почина? вичитувати мати. I  Володько  зна?,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але  добре  вкутавшись  у  мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши  добре  хустою  шию,  хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс,  луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить ?х.
   - А як все поробите, то дасте? - пробу?  вiн  вже  використати  останнi
можливостi.
   - Ну, тодi дам...
   I Володько далi нудиться, вигаду? всячину, пробу? що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком,  а  Хведот  лисом.  Або  нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде ?сти рибу,  а  Хведот  ма?  прийти  i
питати: "Що ти, кумонько,  ?си?"  А  вiн  вiдповiдатиме:  "Рибу".  А  тодi
Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi,  кумоню,
налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - ма? питати Хведот. "А  там  в
ополонцi, на ставу",- навча? Володько.
   А все це роблять на полу. Це ма? бути замерзлий став.  В  одному  мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
   Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне ?? i  це  ма?  бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн почина? його навчати далi, як
то ловити рибу:
   - Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду  за
сорочку.
   - Не тягни так! - скаржиться Хведот.
   - Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
   Хведот  нарештi  зрозумiв,  i  гра  почина?ться.  Коли  Хведот  iде  до
ополонки, стромля? у не? хвiст та сидить i покрехку?,
   Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
   - Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеля?  Хведот.  А  Володько  почина?
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiча? i почина?  пручатися  та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу  так,  що  Хведот  змушений
сiсти на полу i почина? кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язу? до  сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
   - Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гука?  на  Хведота.  Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу.  Гру  розв'язу?
мати, яка вбiга? з налигачем,  потягне  через  плечi  Володька,  визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А  Володько,  виплакавшись,
почина?:
   - Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у  казцi,  як  вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
   I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi,  коли  вовк  примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
   Дiста?ться не вовковi, а лисовi.
   I так  минають  днi,  тижнi.  Кожний  день  приносить  новi  Володьковi
вигадки. Кожний  день  приходиться  дiставати  "прочухани".  Ростуть  дiти
одинокi, замкнутi в  чотирьох  стiнах  брудно?,  пiвтемно?  хати.  Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi,  соромливi.  Зате  не  знають  вони  нi  лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може  виговорити:  ?й-Богу.  Хай  би
йому не знаю що давав, не сказав би,
   Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в  лiс,
або до мельника. Бува? так, що прийде кудись, увесь змерзлий,  стане  коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
   Сто?ть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
   Володько паленi? вiд сорому. Вiн i сам не зна?, чого  вiн  прийшов.  От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не  розумiють,  його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумi?, але мовчить.
   - Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
   - Так... - здобува?ться нарештi вiн. А коли хтось,  що  його  не  зна?,
запита?:
   - А чий ти? Вiн вiдповiда?:
   - Нiчий... - i всi регочуть.
   - А як ти звешся?
   - Нiяк.Знову регочуть.
   - Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть  його  до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насува? шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не  любить,  коли  на  нього  звертають
увагу. Слуха? дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а  тiльки
зауважать, миттю втiка?. Це  найлегший  спосiб  позбутись  отих  осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
   "I яке ?м дiло? Я ж ?х не питаю?" - дума? малий. Але чудово розумi?, як
виглядав  вiн  у  таких  випадках.  Вiн  розумi?,  стражда?   вiд   цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь,  не  соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри,  одяги,  маленькi,  сво?  власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там,  що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн зна?, що для нього свiт маленький. Вiн ма? порваного  букварця,  якого
вивчив напам'ять. Ма? дощечку, образок, олiвець, жмут  пописаного  паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки:  "Не
руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб'?ш! Порвеш!.." I  скрiзь,  що  не
вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому?  Чому
йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в  тiй  хатi?  Хоч  би
песика впустили коли, так нi. "Поганий. Блохи  розносить".  I  не  поганий
вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько  не  бачив  нi
одно? блохи.



   НА РIЗДВО

   Тиждень перед Рiздвяними святками  залишив  батько  каменоломню  i  був
дома... Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота).  Треба  було  з
Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо
аж вiсiмдесят карбованцiв.
   До коней ма?, видно, Матвiй щастя.  Купленi  "шкапенята",  що  спочатку
ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не ?ли  вони  вiвса,
бо все пiшло "на землю", зате ?ли добру сiчку, облиту  картопляною  юшкою.
До того мали досить конюшини, а це не  те,  що  тобi  яка-небудь  болотяна
смердяча отава.  До  всього,  каже  Матвiй,  худоба  любить,  щоб  за  нею
припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй,  вичисти,  не  давай
яко?-небудь води, а завжди  джерельно?,  бо  худобинi  також  погана  вода
шкодить.
   Сво? мiркування Матвiй здiйсню? на практицi i може похвалитися  добрими
вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно.  Рано
та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а  в  полуднi,  коли  не  було  й
Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було  тепло  та  сухо,  в  жолобах
завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з
ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво.  При  входi
Матвiя вони вiтали його сво?м "гi-гi-гi!", що тому дуже подобалося.
   Також дуже велике замилування до коней ма?  Василь.  Любить  до  них  i
зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i  нiколи  не  мина?
нагоди, щоб не похизуватися перед iншими  сво?м  знанням  цих  тварин,  ?х
породи, ?х вiку, ?х цiни. I як трапиться яку чужу коняку надибати,  завжди
?? обмаца?, потягне за рипицю,  "чи  тверда",  загляне  в  зуби,  "скiльки
рокiв", скаже скiльки за не? "можна дiстати"  i  особливо  добре  пам'ята?
мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i
навiть iнших селах. Любив  надто  мастi  сiрi,  гнiдi  i  карi,  особливою
пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих.
   Рябих коней не може терпiти.
   Володько то вже на такому не розумi?ться. До коней, правда, вiн  ще  не
дорiс,  але  i  взагалi  вiн  мало  цiкавиться  господаркою.  Його  бiльше
цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та  мiста,  та
кра? далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже.
Про це лиш дума? i мрi?, забива? собi i iншим тим голову i не  да?  нiкому
спокою сво?ми вiчними запитами, на якi рiдко дiста? вiдповiдi.
   Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися  вже
тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто  пишно.  Льоху,
що годували, "земля з'?ла", а без "свiжини"  що  то  за  свята.  Анi  тобi
ковбас, анi печенi,  анi  сала.  Але  все-таки  -  звiдки-звiдки  i  якось
зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та  водi,  то  хай  хоч  у
свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi,  сливи  та
яблука сво?. Господи  Боже  -  мало  не  два  карбованцi  готовими  грiшми
видалось, аж страх подумати  -  таке  нечуване  марнотратство.  Але  ж  на
Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв  обiйтись  не  можна,  хоча
тепер тi "забобони" вже вiдходять i хоча Матвiй  усiма  силами  проти  тих
забобонiв. Що там казати, що видумувати, на?жся по-людськи, Богу помолися,
пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i ма?ш свято.
   Але за забобонами горою Настя - як батьки, як дiди,  так  i  ми  будемо
робити, не ми тi закони писали, не нам  ?х  i  касувати,  а  не  добра  та
пташка, що свого гнiзда цура?ться. I  вона  пече,  i  варить,  i  смажить,
правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила.  I
фасольову юшку з олi?ю, i смажену та  запечену  в  тiстi  рибу,  i  душену
капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi  калачi,  книшi,
ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що ?х  i  не  перелiчиш.  Не  забуто
також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим
привiтати далеких хуторян. I хiба для тако? бiдно? родини треба ще  чогось
iншого? Що це пани якi, чи хтозна що.
   Сiна на покуть та дiдуха з жита - це вже Володькова турбота, i  викону?
вiн ?? дуже ретельно, дай Боже, щоб усi  сво?  справи  так  пильнували.  I
носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн
пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того  свята  i
не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст  набрид,  цiла  та  проклята
цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А
тут ось свято, усього буде повно, i по?дуть до  церкви,  i  побачать  усiх
сво?х, а потiм напевно при?де дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька  iз  Залужжя,
можливо, обидвi Катерини - залузька й клопiтська, дядько ?лисей, можливо й
дядько  Омелько...  Володьковi  копiйки,  гостинцi,  щось  почу?   нового,
похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмi?, а там пiде з колядою  до
мельника та побережника, заколяду? копiйок з п'ять грошей, а там i до  них
колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як
тут не радiти зi свята i як тут не метушитися?
   I от нарештi останнiй день - Свят-Вечiр, i от нарештi вечорi?. На дворi
все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров  цiлу  стосу  наколено,
води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене,  i  такi
тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити  i
чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати.
   I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi  готовляться  сiдати  за
святу вечерю. Розумi?ться, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже,
що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвню?, хоча
i той не дарму?. А для Володька то все так чомусь робиться  повiльно,  всi
такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати  раз-два
за стiл, брати новi ложки i ?сти. i чого тут ще всiлякi  тi  проволоки.  А
тут ще ось засвiтили перед образами  лампадку  та  свiчки  i  всiм  кажуть
ставати навколiшки i молитися.
   Хоча все  це  Володьковi  досить  подоба?ться,  i  та  лампадка,  i  тi
свiчечки... у хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати он  застелила  стола
таким  чистим  i  вишиваним  настiльником,  що   до   нього   аж   страшно
доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а  зверху
з одного кiнця калач бiлий  з  плетiнкою,  а  з  другого  книш  круглий  з
кружечком зробленим квартою, з яко? п'ють воду.
   I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду,
з книжкою, молиться вiн довго, сорокате "Господи помилуй", та  iрмоси,  та
кондаки всiлякi, широко i  уважно  хреститься.  Зате  Василь,  а  особливо
Володько гонять, нiби на рекорд, нiби ?х хто жене  в  шию,  тому  ?м  духе
хутко не хвата? молитов, особливо у Володька, вони зовсiм  не  знають,  що
далi робити, а вставати нiяк не можна - грiх великий.  Володько  переказу?
тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься,  розгляда?ться
по всiх, як тi моляться, слiдку? за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить,
бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна  й
дiдуха. А Хведот - той тiльки так для виду  тут  же  вертиться,  раз  ста?
навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки,  i  при  тому
"мухи гонить", бо вiн тiльки й зна?, що "вомаця. Сина i Святого Духа"  та,
зда?ться, першу половину "Отченашу".
   Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона сто?ть дещо збоку, щоб ?й
не заважали, поволi, виразно, шепотом переказу? всi,  якi  зна?,  молитви,
б'? глибокi, до само? землi, поклони, iнодi вдаря? правим кулаком у  груди
i переказу?:
   "Боже милостiв, будь менi грiшнiй", а Володько все диву?ться, що  "мама
моляться по-мужицьки", не по книжному, а по-сво?му, i  йому  зда?ться,  що
така молитва не може бути справжньою, бо справжньою ? лише та, що написана
у книзi, он як та, що ?? чита? батько. Але йому хочеться вже  вставати,  i
вiн довго про це не дума?.
   I кiнча?ться молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд
столу, сам б'? три поклони зi словами: "Господи Боже, i  нам  даруй  життя
вiчне!" I не встигне батько ще звестися на ноги, як  Володько,  а  за  ним
Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на  найпочеснiшому  мiсцi,
очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев'янi  ложки,  i,
розумi?ться, й тут ще не без перешкод. ?х  ще  вiдтiль  вигонять,  мовляв,
вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими
сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось
i батько вже поволi на сво? мiсце сiда?, за ним Василь, мати ставить першi
страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися  натривало,  при  чому
Володько все намага?ться сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому  дуже
при?мно, уявля? себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче  вiд
того маленького Христа, що цi?? ночi у яслах народився.
   А ?сти доводиться поволi i  уважно,  бо  при  столi  батько,  i  це  те
найгiрше для Володька, а особливо для Хведота.  Цей  просто  знов  i  знов
пережива? свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все  розлива?.  Його  ложка
нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати,  тим
бiльше розлива?, аж поки батько змушений узяти його на колiна i  годувати.
Але як же пiсля того людина себе почува?? Настрiй Хведотiв зовсiм пада?, i
коли б не таке свято,  вiн  би  напевно  розревiвся,  лише  тепер  вiн  не
наважу?ться цього  зробити.  Така  лагiдна  тиша,  так  гарно  горять  над
головами свiчi, такi всi спокiйнi i  щасливi,  i  це  трива?,  нiби  добра
лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи.
   - Ну, я ж i на?вся! - крекче Володько, коли  скiнчилась  вечеря  i  вiн
мусить покинути сво? мiсце на покутi.
   - То проси Бога, щоб розсiвся,- дода? Василь.
   - Я такоз на?вся,- пода? голос Хведот.
   - То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати.
   Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько.
   - I я такоз навопався,- не вiдста? Хведот.
   - Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! - каже швидко  мати,  що
швидко збира? зi столу, в яко? ще повнi руки роботи i  якiй  дещо  неохоче
помага? Василь.
   Знов  молитись.  Нi.  Анi  Володько,  анi  Хведот  не   мають   нiякого
молитовного настрою, ?м хочеться  погзитися,  погарцювати,  щось  заграти,
побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в ?х уявi  перетворюються  на
лiс. Володьковi дуже хотiлося б  вийти  на  двiр,  там  так  бiло,  чисто,
спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б  вiн  мав
сво? чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй  луг,  свою  рiчку,
свiй млин... До лiсу? Нi. До лiсу  вiн  в  цей  час  не  наважився  б.  То
все-таки не той лiс пiд лавами, а  справжнiй,  i  хтозна  якi  там  можуть
страхи сидiти.
   Але  ось  батько  затяга?  церковнi   iрмоси.   "Христос   рожда?ться",
"Рождество тво?, Христе Боже наш". Вiн ?х усi зна? i все напам'ять. Василь
йому дещо помага?. Потiм переходять на колядки. "Дивна  новина",  "Небо  i
земля", "Христос Спаситель в  полноч  родився".  Батько  сидить  у  чистiй
сорочцi i в "куцанi"  наопашки,  бiля  столу,  напроти  нього  на  стiльцi
Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить  на  всi
боки, як вiхоть пшенично? соломи.  Володько  i  Хведот  сидять  просто  на
долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота  батьковi,  намагаючись
вловити мотив. Володьковi це iнколи вда?ться i вiн пiдтяга?  сво?м,  надто
ще молодим, дискантом, але Хведот лише може  тут  хiба  роззявити  рота  i
дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить.
   Надворi мороз, але сьогоднi вiн не ма?  доступу  до  цi??  родини.  Тут
сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць облива? ?х
сво?м сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя,
лите зi срiбла.
   Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн  пригадав,  що
на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжо?  ковбаси,  яку  вiн
так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею  зi  шкварками
та капустою без м'яса. Бувало, лиш  на  свiт  благословилося,  а  вiн  вже
вставав i домагався: "Мамо! Ковбаси!" Ковбаса на Рiздво  те  саме,  що  на
Великдень паска. Вона каже, що довгий,  чотиритижневий  скiнчився  пiст  i
почина?ться свято. Але цього року все то вiдпада? - пiст трива? далi...
   Тому ранком Володько не квапиться вставати.  Вiн  лежить  пiд  кожухом,
йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки  з  Хведотом,  бо
тато, мама й Василь ще опiвночi по?хали на всеношну, в хатi холодно, бо за
нiч видуло все  тепло,  але  пiд  кожухом  тепло,  i  вiн  може  полежати,
помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i  вiдходить  в  його
головi. Ма? ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку... I зна? багато букв...
Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить  вiн
завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять.  Он  мельниковi
хлопцi, скiльки ?х ?, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди  хочуть
- i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I
не мусять просити мами, щоб дала ?м  сво?  чоботи...  Так.  Не  дуже  воно
весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше.  Вiн  купить
собi добрi чоботи i по?де далеко, далеко. За море десь  i  ще  далi...  До
мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще  бiльших.  У  мiстах  пани,  i
живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне ?дять - булки,
та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин,  а...
всього. Нi. Мужиком бути нiяк не  варто.  Володько  не  хоче  бiльше  бути
мужиком, хай собi хто що хоч дума?.
   I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою  долю,  наколи  б  не  почав
рухатись Хведот, а  пiсля  i  з  церкви  повернулись,  почали  обiдати  та
оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим  диригентом.
Багато прийшло "москалiв" на "побивку". Махобе?в Iван у драгунах  служить,
Солове?в Хведiр у гвардi? у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще  десь
там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чи??сь  дiвки  ходани  на
М'ясницi збираються. Безлiч тих новин i ? про що говорити.
   Одначе перший день свята мина? досить  сумно.  Всi  дома.  Iти  нiкуди.
Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин  до  мельника,  випив  пару
чарок, з'?в "бухт", i  це  все.  Мати  з  дiтьми  нудилась  дома,  та,  як
звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив сво? дерев'янi ковзани  i
погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi
цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани  на
колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за  що
Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов  у
Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова
була така дивна i друк такий дрiбний, що поки  розбере  слово,  то  зовсiм
забуде, що там було спочатку...
   Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр
в'?хали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що  то  ?дуть
залужнi - дядько Корнiй з тiткою Зiнькою  i  зi  сво?ю  дочкою  Катериною.
Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах,  нiби  вивiрка  по
галузках дерева, коли ?? сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька  з
мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня,  десятку.  Правда,  сказали,
купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу  горiхiв
волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi
червонi яблука. Розумi?ться, що так само дiстали i Василь, i  Хведот,  але
перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки  радостi,  як
Володьковi.
   Незабаром до двору в'?хали ще однi залужнi -  дiдуньо  Улiян  з  тiткою
Марi?ю. Знов горiхи, знов копiйки... Але найважнiше, що  дiстав  Володько?
Чобiтки! Вiд дiдуня.  Справжнi,  малi,  шитi  зi  старо?  халяви,  чоботи.
Радiсть неописана, щастя незмiрне. Несподiванка для Володька величезна.
   Мати була ото "у сво?х" та вiзьми i поскаржись: сидять, нидiють,  нi  в
що взути, щоб бодай провiтрилось. А дiд, нiчого не кажучи, i на... Знайшов
десь там на горищi "ще зовсiм, добру"  стару  халяву,  сам  зна?  шевство,
викро?в передочки, халявки i сточив чоботята.
   - Отой шмаркач! - радi? мати чи не бiльше вiд  Володька.-  Iди  поцiлуй
хоч дiдуня в руку...
   - Ось тiльки чоботи взую! - викрику? Володько. Вiн з  мiсця  взявся  до
чобiт i в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрi! Дуже  добрi!  I
нiде не тиснуть, i такi гарнi! Нi. Таких гарних чобiт вiн ще, мабуть, i не
бачив. Поцiлував гарно дiдуня в руку, дiдуньо сказали: "Носи на  здоров'я"
- i проходжу?ться гордо, що до нього тепер не пiдходь. Хведотовi аж сльози
стоять вiд заздрощiв, йому також треба було б, але той ще мусить почекати.
   - А вони витяжки,- хвалиться Володько  i  всi  смiються  з  Володьково?
помилки. Володько зна?, що найкращi чоботи "витяжки", але його якраз  були
далеко не витяжки, а пришитки. Але це не така велика бiда.
   Почався  "снiданок",  хоча  пора  обiдня,  забряжчали   чарки,   голоси
зiсилились, чоловiки обговорюють полiтику, тiтка Зiнька  пошепки,  щоб  не
чула Катерина, оповiда? Настi, що  не  можна  вiд  "ходанiв"  до  Катерини
вiдбитися, а "воно ж iще дитина". Тiтка Зiнька i Настя сестри, але  кажуть
собi "ви", бо ж вони куми. Катерина Настина хрещениця. Зiнька оповiда?, що
тих хлопцiв тьма-тьменна - а де вона? А що  вона?  А  приносять  гостинцi,
могоричi...
   Катерина ж дiйсно на  диво  хороша  видалась.  Як  панночка.  "Тендитне
таке", як казала Зiнька, а струнка, а росла, "як тополя", а  личко  завжди
свiже, рожеве, а коси яснi та кучерявi, а очi синi,  як  небо.  Володьковi
вона завжди нагадувала тих херувимiв з шiстьма крилами, що  в  дерманськiй
приходськiй церквi на хорах намальованi...
   I любить Володько ту свою Катерину, що Господи. Ось вiн пiдсумову? сво?
гостинцi - i копiйки, i горiхи, i яблука, i  цукорки  вiд  тiтки  Марi?  з
папiрцями, що на них оленi намальованi i червоними буквами написано:  "Чем
табак курить, лучше конфект купить", що Володько сам вголос чита?, щоб усi
почули. Але тi там за сво?ю полiтикою  нiчого  не  чують,  i  тiльки  одна
Катерина, що так само, як  i  вiн  нею,  найбiльше  цiкавиться  Володьком,
одразу почула, як ?? пестун чита?, схопила його i посадила собi на колiна.
Який сором! Сидiти на колiнах! Володько такого не очiкував, i хоч  як  вiн
любить Катерину, але швидко замолов ногами в чоботях, щоб вирватись  з  ??
рук.
   - Та посидь же, Володьку, та почитай менi щось. Слухайте! -  звернулась
вона до всiх.Володько наш уже незабаром апостола в церквi читатиме!
   - Та невже? Ооо! - дивуються всi.
   - О, так,каже Матвiй.- Вiн дуже малий понятливий! Батькова похвала нiби
жаром його посипала. Такого вiн ще направду нiколи не чув. Нiколи не  знав
вiн, що про нього батько дума?. I вiн загорiвся, почервонiв геть з  вухами
i почав ще дужче рватися з рук Катерини, нiби пiймане дике звiря.
   А Катерина не пуска?, горне його до себе, вицiлову?.
   - Я, мамо,зверта?ться вона до Настi,-  заберу  його  з  собою.  Я  хочу
такого братчика мати. Вiн буде менi книжки читати.
   Але Володько не слуха? бiльше, вже вирвався i, як було, пошумiв геть на
пiч разом зi сво?ми чобiтьми.
   - Як пiдросте - на школи подам,- вирвалось  у  батька.  i  Володько  це
також учув, i це кажуть тато, самi тато, i отак перед усiма. О, Боже!  Вiн
цього не пережи?! Який особливий день сьогоднi,  вiн  зовсiм  не  зна?  як
поводитися, що робити - i радiсно,  i  соромно,  i  разом  так  десь,  там
всерединi, при?мно, що нiякими словами такого не вискажеш.
   Увечерi друга радiсть: прийшли колядники i то зо  звiздою.  Володько,Як
тiльки почув за вiкном дзвiнок, в одну мить був у вiкнi  на  лавi.  Хведот
негайно також поспiшив за ним.
   - Будьте здоровi з Рiздвом Христовим, а чи дозволите  заколядувати?!  -
чути з-за вiкна глухий, хриплий голос.
   - Спасибi, спасибi! А просимо, просимо! - вiдповiдають  майже  хором  з
хати.
   Колядники  колядують,  голоси  ?х  хрипкi,  вони  вже  обiйшли   чимало
простору, треба дякувати ?м, що вони i за такий далекий,  закинутий  хутiр
не забули, тому  ?х  кличуть  до  хати,  частують  чаркою  горiлки,  дають
закуску, книша, десять копiйок грошей i вiдправляють...
   День минув якнайкраще. Усi вдоволенi. Гостi роз'?халися геть за смерку,
а Катерина мусiла залишитись ночувати, хоча ?й дуже не хотiлося, бо там же
?? "ухажори", ?? залицяльники, ?? приятельки, але  Настя  настояла,  i  як
його не послухати  хрещено?  матерi.  Володько  також  був  дуже  з  цього
вдоволений.
   Третього дня батьки iдуть доДерманя "в  гостi",  Катерина  ?де  додому,
Володька беруть також iз собою. Василь мало не  плакав,  так  не  хотiлося
йому лишатися самому з Хведотом, але батько  проговорив:  "Ти-но  менi  не
коверзуй, бо як вiзьму запругу..." -  i  цього  було  досить,  щоб  Василь
замовк.
   Але i Володько не мав велико? радостi з  цi??  по?здки,  хоча  були  на
Запорiжжi у дядька ?лисея, де Володько найбiльше любить бувати. Але  тепер
узимi  зовсiм  не  те  саме,  що  влiтку.  Улiтку,  як  побiг  зрання   з.
хлопчиськами, то до самого  вечора  гаса?  десь  там  по  гаях,  що  й  не
зглянеться, коли той день пройде. Тепер же весь день сиди у хатi, довкруги
самi  дорослi,  хлопцi  десь  також  сидять  дома,  або  десь,  хтозна-де,
пропадають, Архип та Мефод вже ходять до школи, дуже виросли i ?м тепер не
до Володька.
   I так, досить марудно, минув день, а ввечерi, коли верталися  на  санях
додому, Володько так змерз у сво?х нових чобiтках, що мало  ноги  йому  не
поодмерзали. Але вiн мовчав  про  це,  боявся,  що  iншим  разом  його  не
вiзьмуть бiльше, бо ?хати все-таки дуже при?мно. Дорога рiвна,  в'?жджена,
небо ясне та зоряне, свiтить круглий, аж, зда?ться, прозорий мiсяць, мороз
пришквару? i полоззя саней поскрипу?, ?дуть тепер не тi?ю ж дорогою, що  й
улiтку, а навпростець, здовж лугу, а то i через луг, бiля  обох  млинiв  -
монастирського i чеського. Колеса млинiв зовсiм замерзли i  вкрилися  дуже
гарними, що блищать пiд  мiсяцем,  льодяними  френдлями.  Володьковi  дуже
кортить вiдломити шматок такого френдля i посмоктати його.
   Хутiр Матвi?в тихий, самiтнiй, снiгом з  усiх  бокiв  занесений,  сливе
непомiтний на бiлому здалека. Лише  пiд'?хавши  ближче,  ста?  видно  дво?
малих вiконечок, що в них блима? слабке водянисте  свiтло,  а  трохи  вище
видно стовп чорного диму, що зводиться сливе простопадно, просто з нiчого,
бо бiло? стрiхи на бiлому тлi  поля  майже  не  видно.  Це  Василь  топить
смоляними корчаками, а тому такий тяжкий i густий той дим.
   Решта свят - Новий Рiк, Щедрий Вечiр, Голодна кутя i Водохрещi минають,
як би не були. Ще раз були гостi.  Приходили  до  Матвiя  i  чужi  люди  -
погуторити, побалакати, порадитись. Матвiй дещо вiдпочив,  пiдняв  голову,
повеселiшав, не сердився стiльки. Колядували, щедрували, посипали,  бажали
собi i iншим щастя, здоровля, щоб пшениця родилась, щоб худiбка плодилась,
щоб дiточки росли i щоб багато  всiм  лiт  прожити  i  "дай  Боже  назарiк
дiждати".
   Але свято святом, воно приходить i воно вiдходить. Лишаються, як i були
тi самi, що i завжди, буднi. Праця, убогi харчi, клопоти, гризня. Зараз по
Рiздвi почалась метелиця, що тривала цiлий тиждень, а там  повiяло  теплим
полудневим вiтром i  настала  одлига.  Пiшов  дощ,  снiг  розм'як  i  став
пускати, весь луг зненацька, за одну нiч, залило водою. I не встигла  вода
зiйти, як знов морозом вдарило i все то геть, як око гляне, замерзло,  ген
аж до самих Лебедiв i далi. Лiд такий гладенький  та  прозорий,  нiби  вся
земля покрилася склом.
   I враз  на  лугу  появилося  безлiч  отих  самих  учнiв  з  дермансько?
семiнарi?, тьма-тьменна найшло ?х,  i  всi  на  ковзанах,  i  всi  бiжать,
летять, один за одним, один  за  одним,  а  поли  ?х  одягiв,  мов  крила,
розвiваються i мають на вiтрi. I все десь туди на Лебедi та на Лебедi...
   Мiж ними, мiж тими учнями, i Василь десь цiлими днями пропада?, намота?
на постоли (бо дали б йому тато чоботи) отi сво?, як вiн каже, "коньки", з
дерева тесанi, пiдкутi лише грубим дротом, i весь час  там  сховза?ться  а
мельниковими хлопцями. Володьковi страх хотiлося б  i  собi  там  бути,  i
чоботи вже ма?, але його туди нiяк не  пускають  мама  i  все  кажуть,  що
"скажу батьковi", бо чобiт нiяк не можна вишкор-бувать. I вiн аж плаче, аж
iз себе виходить, так просить,  а  коли  вже  вирветься,  то  бiжить,  мов
навiжений i такий щасливий, що, зда?ться, небо обняв би.
   На льоду дiйсно  при?мно!  Так  якось  просторо,  легко,  помiж  кущами
верболозу, такi якiсь закрути цiкавi, у льодi позамерзали бульки  повiтря,
якiсь трiсочки, трапляються навiть рибки. А як розженешся, як пустишся, як
полетиш, холодне повiтря тне в обличчя, вiтер рiже в очi  i  так  радiсно,
нiби ти птах вiльний з крилами i летиш куди тобi заманеться... Але то  так
недовго трива?, так рiдко трапля?ться.
   Iнше дiло Василь. Той тобi,  за  цей  останнiй  час,  зовсiм  вiд  дому
вiдбився, все вiн десь там на лугу  та  на  лугу,  а  оце  знов  почав  не
приходити додому, ночував десь там у дядька на Запорiжжi, або у  тiтки  на
Залужжi, там йому куди веселiше - юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цiлими
днями санкуються, вiйну ведуть, навчився навiть курити. Хлопцi  у  батькiв
крадуть листя бакуну, деруть книжки на папiрки i курять. Навiть  i  Василь
якусь дуже  добру,  божественну,  куплену  ще  покiйним  дiдом  Антоном  в
Поча?вi, книгу пустив з димом.
   Забагато  цього  стало  Настi,  що  сама  все  мусить  дома  робити,  i
поскаржилась вона батьковi.
   - Дивись, он другий тиждень мина?, а його  нема  i  сорочки  навiть  не
змiняв, i хтозна, що вiн там вичворя?, i чи ходить вiн до тi?? школи...
   А Матвiй вiзьми та вибери  згодну  хвилину,  та  пiди  до  Дерманя,  та
приведи того "камлiя" додому, а ввечерi вiзьми та вiдлупи його так, що той
потiм цiлий тиждень не  мiг  на  свiй  задок  сiсти,  що  навiть  Володька
зворушило...
   Пiсля того Василь щодня приходив додому i почав з книгою дiло мати,  бо
Матвiй зажадав, щоб той принiс вiд учителя  "свiд?тельство",  як  там  вiн
учиться. Виявилось, що Василь зовсiм науку занедбав i ледве-ледве десь там
у хвостi за iншими волiкся. Матвi?вi таке зовсiм  не  "по  нутру",  i  вiн
приказав, що як далi Василь буде так учитися - вiддасть  його  до  циганiв
або жидiв, на помийника.
   Володьковi нiяк не зрозумiло, чому Василь не хоче вчитися. Ах,  коли  б
це так вiн мiг ходити до школи... I тому Володько придивля?ться до Василя.
Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцевi, i  Володьковi  чомусь  шкода
його. У ньому щось добре iз злим чергу?ться, по всьому видно, що вирiс вiн
без матiрньо? опiки, бо його мати померла, коли вiн всього-навсього  вiсiм
недiль мав. I так вiн вирiс самий, i нiхто  його  не  любив,  i  нiхто  не
ласкав, бо куди правду дiти, Володькова.мама не дуже то "?х",  отих  сво?х
пасинкiв, долюб-лювала i Володьковi це аж  нiяк  не  подобалось.  Володько
все-таки i любить того Василя - стяглий, високий,  ясно-русий,  обличчя  i
шия в ластовиннi - якраз такий, яким i сам Володько  хотiв  би  бути,  якi
йому дуже подобаються, бо нагаду? вiн тих казкових  Iванiв-Царевичiв,  про
яких не раз чув i читав.
   Але не подобалось Володьковi, що  Василь  чогось  завжди  невдоволений,
завжди сердитий. I все, що вiн робить, здавалось, робить отак, без  думки.
Що напливе, то й робить. I ще не подобалось, що той нiяк не хоче  вчитися.
А це Володьковi не подобалось найбiльше.



   ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ

   По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки - нема-нема,  та
й десь повi?ться, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то  до  млина,  а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спита?
"де був?" - завжди та сама вiдповiдь: "У млинi". I дiйсно тягнув його  той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там  у
хатинi, що в  одному  кутi  млина  примiстилася,-  закуренiй,  засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для  садження  iз  залiзною,  круглою,  яку
звуть "барабанчик", грубкою посерединi. У хатинi денно i  нiчно  завжди  i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв.  Диму  там  вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому  можна,  як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на  чотири  шиби,  вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiяко? утiрки, а  тому  воно  стало
зовсiм  непрозорим,  сiрим,  подiбним  на  шмат  небiленого  полотна.  Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропуска? i не для того  воно  було  зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi  було  тепло...  Але  i  цього  свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто  великi
мало  воно  шпари,  якими  чомусь  нiхто  не  цiкавився,  щоб  могло  воно
втримувати тепло.
   У хатинi повно  дядькiв.  Завжди  горить  барабанчик.  Грiються  завжди
снiданки.  Курять,  спльовують,  регочуть.  I  завжди   гуторять,   завжди
оповiдають... I завжди сторчить тут, десь  збоку,  десь  позаду  Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках,  Володько  у
сво?х чобiтках i старому матiрньому жакетi.
   Дядьки  оповiдають  -  Володько  слуха?.  Дядьки  регочуть  -  Володько
посмiха?ться. I якi були оповiдачi! Одноокий  Трохим  -  син  Iвана  Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi  злодi?в  вiдомого  Казмiрця  i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i  звався
Зарiзаним.
   Дiд Кошiль - лисий,  бiлий,  з  довгою  бородою,  подiбний  до  святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник - що бував "по  свiтах",  у
Ки?вi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Ки?вi у  якихсь
там панiв "за дворника состояв". Ще донедавна бував  тут  старий  велетень
Ровiцький Хведь, що "собственою парсоною"  на  турецькiй  вiйнi  в  I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль "за храбрiсть" мав i носив ?? у
днi святочнi на широких  сво?х  грудях.  О,  цей  знав  того!  Кожне  сво?
повiдання починав так: "То ще коли я в  I877-8  году  на  турецькiй  вiйнi
був"... I пiшло, i пiшло.  Доходив  не  раз  до  такого,  що  й  сам  собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
   - А чи вiрите менi?
   Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один  цiлу
роту  туркiв  в  полон  брав,   або   коли   "сам   iмператор   Олександер
Олександрович" йому "собственоручно вручив оцю медалю  за  взятi?  знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха", яке "я сам вирвав з рук  турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через  колону  туркiв  з  двадцяти
п'яти чоловiк".
   Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав  вiн
iз "нечистою силою". А треба вам i те знати  що  "нечиста  сила"  в  якому
тiльки  виглядi,  мiж  людом  хрещеним,  на  землi  не  появля?ться.   От,
к'примiровi, було це саме перед  зимним  Микола?м,  саме  першi  хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А  людина
з Шалти - нiчого собi. Любив i випити, i  погуторити.  Рiжемо,  стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть  через
Придатки, - а холод, а метелиця. Шалта це зна?, прийде, бувало, i каже:  а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрi?мося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на "гулянку" до Веселого, що ото на  перехрестi  дорiг  сто?ть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно - Гульченського бровару, зна?те?
   - Та чому б не знати.
   - Ну, i отож. Наперед по  пивi,  а  там  i  на  чарчину  перейдемо.  Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип'?мо собi, що зветься, на здоров'ячко... Бо треба i те знати  -
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та  й  хвантазi?  якi  -  борони
Боже... Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i  йдеться  тодi,  нiби
тебе несе крилами,  i  не  зоглядишся,  як  додому  прийдеш,  жiнку  iнодi
попоб'?ш...
   I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подума?, похита? головою, болючого
бо мiсця торкнувся... Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
   - Одного разу,- продовжу? вiн,- засидiвся я з Шалтою отак  мало  не  до
перших пiвнiв... Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж  я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але,  зна?те,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила  до  тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що  ото  гонить  попiд
Хвищиком, то панич... I цього разу, стал-бути, панича зустрiв.  Як  тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це  його  до  Ровiцьких  хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост - Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
- Шинкiвцi, а  отак  управо  -  мужицька  Борщiвка.  А  коли  зверну  отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу,  i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я  йду
- тьху, що за напасть лиха, думаю - все поле i поле i кiнця нема,  а  снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле  i  тiльки  поле.  I  що  б  ви
думали? - пита? Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi  очi:
ма? бути щось страшне...
   - ...Дивлюсь, зна?те: черешенька!
   - Черешенька! - дивуються дядьки.- Де черешенька, а  де  Андрущикiвськi
займиська!
   - Ото ж бо й ?! Черешенька. А то ж, зна?те, найгiрше мiсце цiло?  нашо?
околицi. Чи одного там ночами поповодило,  а  чи  не  знайшли  там  нашого
Миколу  замерзлим,  а  позаторiк  не  завiяло  там  Корчака  Панаса,  зятя
церковного старости, що ?хав iз млина, разом з кiньми, саньми i  мукою,  а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело,  Ляша,  що  ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд сво?? коханки з Верховеччини...
   Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках  на  турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але  тодi  я  ще  -  го-го!  -  молодий  був,
здоровий, кров  ще  грала,  а  тепер  пройшов,  зна?те,  вiд  Веселого  до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель  душить  -
коклюш мав такий, що як зайдешся, на  ногах  не  втрима?шся.  А  тут  менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк - сам дiдько  лисий  хiба
зна?...
   I тiльки оглянувся... Господи! Свят-свят! А бiля  мене...  панич!  Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся? I вiн спить, клятий - регоче,  одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку,  йдете  -  пита?,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що  до  того?  Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, зна?те, нiбито  я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду - пiдемо разом. А куди  ж
ти йдеш? - питаю. Отак, каже, до  села  -  заблукав  от.  А  чому  ви  оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете.  Ааа,  думаю!  Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi  бо?ться.  Нi,  кажу,  спасибi.  Якось  уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак  куди  очi  бачать,
боремось iз вiтром... Панич мiй цигарку закурю?  i  менi  да?.  Нi,  кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпиту?, стал-бути, де був,  що  робив,  я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я  покметив  що  панич
мiй увесь час спиха? мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi,  зна?те,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки...
   - Бiля черешеньки! - викрикують здивовано дядьки.
   - Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не  буде  мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш сво?ю дорогою, а я сво?ю, а  то,
?й-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився.  А  вiн,  капосний,  став  i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, дума?ш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо -  проведу
вас додому. А не зведеш? ?й-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже,  клятий.  Ну,
то ходiм, але як тiльки що - хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми  йдемо,  iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали,  ми  опинились?  Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар'?ра дiйшли...
   Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа... i тiльки  хотiв  руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi,  та  як,
зна?те, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То  ще  щастя,
що ?? геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую,  геть  усе  переверта?ться.  А  вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi - ах моторошно  зробилось.
I зник!
   Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
   А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав  рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь  злетiла...
(Володько дума?: i як вiн ?? зняв,  коли  вона  злетiла?)  Знайшов  ??,  а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
   Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають,  i  кожний  ма?
вже щось сво? подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
   - А зо мною, зна?те,- почина? другий,- трапилось одного разу таке...
   I пiшло, i пiшло. I  так  день,  i  нiч,  i  безконечно.  А  Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi  з
"трахтиру", що на "казьоннiй частi", опинився вiн якимсь чином "у  вiкнi",
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти  вже  не  вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi  щось  нiби  стогнало,  але  його  то  так
настрашило, що вiн тiкав без  духу,  бо  хоч  це  i  був  досвiток,  однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
   I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про  бабу  Улiту,  ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша,  як  то  вiн  у  сво?му
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi,  з  мотузом  на  ши?  з'явля?ться  i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у сво?му хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi  бачили,  з  перев'язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку,  замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок...
   Але ж то було взимi, думав Володько, i як  же  вiн  мiг  там  тi  квiти
збирати...  Одначе,  це  нiяк   не   зменшувало   вiрогiдностi   оповiдань
завiзникiв...
   А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий  Дермань,  про  старовину...  Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i  давен  прожива?.  Ще  перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi  князi  рядили,  та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в сво? землi в неволю вiчну...
   А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького  попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу сто?ть, i,  кажуть,  князь  той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський  монастир  поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у  полон  i  казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото  i  по  сей  день
сто?ть. ? ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь,  двадцять  п'ять
сяжнiв, глибокий поробили... I так постав тодi Дермань.
   А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками  вибрався,  довго  ?хали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть "бiля Яна",
де той пам'ятник мiж чотирма липами сто?ть, напав  на  князя  дикий  вепр.
?хав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I  саме  в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що  звисала  над  стежкою.  I  так  вiн
урятувався i на згадку про це  князь  наказав  там  монастир  збудувати  i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: "Ох, i  гiрке  було
те дрiмання". А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
   Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота - вирубали,висушили, але земля наша древня, сива  давнина
лежить на ?? облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир... Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн  здрiбнiв,  за?ла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що  раз  в  ярмо  голову  схилить,
тяжко назад до волi верта?ться. Були у нас i  Сангушки,  i  Вишневецькi  -
роди великi i древнi, але i тi полакомились на  чужi  охляпи  -  мерзенний
такий вам клан, що честi не зна?, а народ наш отако самотужки жив i  живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен?  Ми  самi!  Кров
наша  винна!  Душа  наша!  Не  датись  повиннiсть  наша,  гнати  вiд  себе
пасожерiв! А ми мало дба?мо  самi  за  себе,  не  вчимось,  не  цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди,  ми  нiкого  не  зна?мо  i  нас  не  знають,
приходять  лиш  тi,  що  багатства  нашi  збирають,  лiси  рубають,  банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидi?м, лiземо в землю, бабра?мось в гною...
   Той чоловiк, видно, дуже сердитий, дума? Володько, дивлячись на  нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк,  хоче.  Дядьки  слухають,
кивають головами...
   - Та воно... Як сказать? Куда тут вже мужиковi... Дiд Кошiль,  так  той
просто:
   - А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
   - Ха-ха-ха! - регочуть дядьки, ця мова ?м бiльше зрозумiла.
   А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого,  сто?ть,  подригу?
колiнами i говорить високим голосом:
   - Ну,  воно  кон?шно...  ?слi,  так  сказать,  примiром,  одним  словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше,  нiж  т?п?рiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай - усьо тво?!
   - Ну, да! Ну, да! Верно,  верно!  -  пiдтаку?  котрийсь  дядько  в  тон
Лiсовському.
   - Та кобто його не так нищили! - пищить дядько Грицько з Лебедiв.  -  А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити...
   - А де ж ми самi? - пита? той самий чолов'яга, що про князя оповiдав.
   Лiсовський подригу? колiнами:
   - Та... Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге!  На  це  наук  треба.  Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси...
   - Ха-ха-ха! - регочуть дядьки.
   - А чи не в?рно кажу? - пiдбадьорю?ться Лiсовський.
   - Звiсно -  вiрно!  Мужицька  голова,  що  тобi  макiтра.  Череп  ?,  а
всерединi порожн?. Вiтер свище...
   - О, не кажи! У макiтрi терти можна...
   - А! Можна! Макогоном. Зна?мо.
   А Володько слуха? i чу?, не все гаразд  второпа?,  але  все  влазить  в
нього, в його голову, в його душу i там виповню? його. Млин, хатина - його
школа, дядьки - учителi. Учителi щодня мiняються, учень лиша?ться  завжди.
Днi  йдуть,  проходять,  минають,  мiня?ться  життя,   росте,   множиться,
набира?ться сили, зводиться на ноги, простяга? руки. Як  жити?  Куди  йти?
Господи! Вiзьми мене за руку i веди, i покажи сокровеннi сво?  дiла,  тво?
та?мницi, розкрий менi сили паросткiв, що витикаються з нiчого  i  пнуться
догори, покриваючись  барвою,  наповняючись  соками,  насичуючись  запахом
сонця. Як радiсно бути тво?м слугою, кохати творiння тво?, брати вiд нього
малу частину сили i також жити.



   ПО ТАМТОЙ БIК ДОБРА

   Володька нема дома. Ось уже смерка?, а його нема. Мати сама з Хведотом,
Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не  прийшов  з  роботи.  Надворi
трiщить мороз лютий...
   А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить - Господи, Господи, ще  десь  там
пiд лiд усунеться - заморока така, вiчно тремти  за  нього,  вiчно  бiйся,
вiчно журися...
   Мати виходить  кiлька  разiв  надвiр.  Небо  прозоре,  мiсяць  великий,
червонавий, верби iскряться пiд iне?м,  вiтрець  схiдний  стриже  долиною,
мiсцями горять зорi, що, зда?ться, дзвонять  сьогоднi.  I  нi  душi  живо?
довкруги.
   I де ж та дитина, людоньки мо?, то ж нiколи ще з ким такого не  бувало?
Мати йде до хати, треба того Хведота  положити  спати,  одягнутися  i  йти
шукати. Хто зна?, що там з ним сталося?
   I аж то дверi потихеньку вiдчинилися,  i  вiн  iде.  Не  йде,  а  лiзе,
сунеться, i, як пiзнiше оповiдала Настя, вiдчиняються, каже,  дверi  i  на
порозi  "воно".  Нещасне,  замерзле,  я  напустилася  на  нього,  а  воно,
людоньки, анi язиком не поверне. Де ж ти, погибелi лихо?, був? "У  млинi,"
- ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а  звiдти
лiд сиплеться, снiгу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я  перелякалася
та на пiч з ним, а там саме жито сушилося...
   Далi, звичайно, Настя пiднiма? свiй  брудний  хвартух  i  одним  кiнцем
витира? сво? вiчно червонi очi, а другим сяка? носа...
   - Чобiтята отi, зна?те,- продовжувала вона,- як не кажи, а  зi  старого
ременю, а воно ж хiба вмi? берегтися. Ми i не помiтили, що вони порвалися,
що до них снiг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш  забороня?
на лiд ходити; та й то правда - коли йому ще тi дитячi скорбуни латати...
   А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злiзти з печi, а  вони
йому, як патики, переламались i вiн полетiв у  запiчок.  Мати  в  крик,  в
лемент.
   - Володьку? Що з тобою? Дитино?
   А вiн лежить i анi звуку,  бо  що  ма?  казати,  чим  виправдати  себе.
Мовчить i тремтить, щоб не дiсталось бува, ось як тiльки прийде батько. Де
був? У млинi? Що там робив - молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому
батько казки - чекай,чекай.
   Мамо, мамо! - говорили синi  Володьковi  очi,  що  пильно  дивились  на
матiр. Зрозумiйте хоч ви мене!
   I мати, зда?ться, розумi?, вона i лементу?, i скаржиться, i  ляка?,  що
скаже батьковi, але в тих ?? словах стiльки зрозумiння, що Володьковi ста?
легше.
   - Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе  ти  мо?
тяжке! I що з тобою сталося? Спробуй - може, ще встанеш.
   Володько намага?ться звестися, але дарма. Ноги мов  з  мотуззя,  i  вiн
навiть ?х не чу?. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати  постелила  в
запiчку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, i вiн лiг.
   - Ох, справдився мiй лихий сон, ох, чу?те, справдився. А снилось  менi,
що я ото бiлими квiтами  обкладаю  ту  дитину  свою,-  дитинонько  ти  моя
болюча, i що я тепер з тобою робитиму?
   Хведот весь переляканий, вiн лише мовчить i зовсiм не розумi?, що з тим
його "Воводьком" сталося. I щоб йому було безпечнiше, вiн лiзе  матерi  на
колiна.
   А мати вичиту?:
   - I що я тепер з вами пiчну? Один лежить  у  гарячцi,  другий  улiз  на
колiна, надворi морозисько, батька нема?.  А  тепер  вiн  прийде  i  почне
жминдати: а навiщо пускала, а чому не потягнула через плечi,  щоб  у  хатi
сидiло? Тепер ось сиди i тiшся, умре пiд погибель лиху i тодi що... I що я
йому на то скажу - намучений, голодний, намерзлий, хiба вiн  зрозумi?,  що
дiти також не можуть вiчно в хатi сидiти?
   Весь день вичиту? мати, плаче, свариться, тошнi?. Вона i туди,  i  сюди
бiга?, та все до Володька i до Володька... Якiсь обклади, якiсь  примочки,
несе йому щось з'?сти. А Володько ?сти не може, кашель шарпа?  ним,  думки
плутаються, голова йде ходором. Вiн терпить мову матерi,  йому  нiчого  не
болить, лише йому дуже тяжко, що вiн спричинив стiльки клопоту в родинi. А
що буде, коли дiйсно прийде батько?
   I вiн "приволiкся" десь аж бiля пiвночi. Полатаний його "куцан" весь  у
бiлому поросi, нiби вiн також був у млинi, постоли розбилися i  тримаються
лишень  на  самих  волоках,  ноги  загорнутi  лише  в  суконнi  онучi,  що
зальоденiли зовсiм, нiби вони видовбанi з дерева.
   Прийшов,  i  як  помiтив,  що  Володько  весь  червоний,  лежить  i  не
руха?ться, промовив:
   - Аз ним он що? Знов наганяв чого?
   I бiльше не промовив нi слова, сiв бiля столу, мати подала йому вечерю,
сьогоднi, з приводу масницi, принесла шматок солоного  сиру  до  картоплi,
?ли мовчки. Мати пробу? поволi i обережно оповiдати,  як  то  воно  з  тим
Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пiзнiше пiдiйшов до хворого  i
пита?:
   - А ?в вiн що?
   - Та де там! Анi скалинки не мав в устах,- вiдповiда? мати.
   - Я вже й сам не знаю... Бити вас? Лаяти? - i вийшов з хати.
   Володькова справа його поважно турбу?, треба б до лiкаря,  а  тут  його
хоч кричи, анi копiйки зайво?. Хай ще почека? кiлька днiв, а,  може,  само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i  лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла  в  темнотi  бiля  хворого,  уста  ??
ворушилися, було чути ?? тихий шепiт.  Вона  молиться.  Боже!  Поможи  ?й,
захисти ту немiчну дитину.
   Другий день - недiльний, але батько - спина не спина, болi не  болi,  а
вста? з досвiтком. Надiва? не постоли, а чоботи,- одразу видно, що  не  до
каменю збива?ться. Вiн iде до церкви.
   А вернувшись, вийма? з-за пазухи п'ятикопiйкову французьку булку.
   - Ма?ш ти там, стара, ще яке молоко? - пита?.
   - Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже "у  не?",  не
молоко...
   - Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить...
   Володько це чу?. Через бiль голови не може  пiдвестися,  але  йому  так
хотiлося б хоча глянути "на тата". "Добрi мо? тато", - дума? вiн.
   Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда  Юхима.  Через  лiс,  через  поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу,  нi  тобi  стежки,  нi  слiду,  борха?ться
навпростець по колiна цiлиною.
   По годинi вiн на мiсцi. Тихо  i  порожньо,  як  i  скрiзь  на  хуторах,
свiтить сонце, все довкруги  занесене  снiгом,  величезнi  снiговi  замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточу? сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою  хата,
велика на кам'яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй  увiйшов  до
фiртки,  бiля  комори  зашарпався  здоровенний,  гнiдо?  мастi  псюка,  що
прип'ятий ланцюгом на довгому  дротi  мiж  коморою  i  стайнею.  Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
   На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвi?ва дочка, Катерина.
   - Ой, тато! -  викрикнула  дiвчина.-  Чи  ти,  Боску,  замовкнеш?  Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
   - А,промовив лише Матвiй, обмiта? в сiнях снiг з  чобiт,  Юхим,  видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
   - Ооо! Ооо! Кого бачу.  Оце  так-так!  Милого  гостя  ма?мо  -  заходь,
заходь.
   Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив  Матвiя.  Завжди
охоче з ним зустрiчався i  не  раз  розмовляли  вони  про  речi  незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з  книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з при?мнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад  сiмдесятку,  а  вигляда?  молодшим  вiд
Матвiя. Бороду пiдстрига?, вуса також, чуприна  дещо  вже  шпакувата,  але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав ??  у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Зда?ться,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою,  хоча  без  шкiл,
тi?ю, що сво?м справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав,  спорилось,  а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив  зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумi?ться,  чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не да?ться...
   Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого  хотiв  бачити  i  саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з  ним,  середущу  його  дочку  Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому дво? дiток, а сама пiшла,  невинна
i чиста, як голубиця, в життя  вiчне,  простудившись  при  праннi  бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
   Тяжко переживав Матвiй утрату тi?? сво?? дружини, переживав  по-сво?му,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до  цього
дня не годен ?? забути, все i все пригаду?, а  iнколи  доходить  це  i  до
вiдома Настi, а та, звiсно, пережива?, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
зверта?, тому ?й  нелегко  водити  дружбу  з  Юхимом,  нелегко  Василя  та
Катерину сво?ми вважати, нелегко бачити Матвi?ву скорботу, вiдчувати  його
тугу за тим, що не вернеться.
   Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що  Лукiя,  а  дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiря?ться, словом такого  не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
   А дiд Юхим сприйняв сво? горе, смерть дочки, "по-Божому", вiрив, що  це
"кара", i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було "на  високi  школи  подати",  також  щось  не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук  чи  вiд  чогось  iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За  те,
казали мудрi люди, що старий з "нечистим" нюхався, за те i кара Божа,  але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле,  i  станом  був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордо?, дочки  о.  Клавдiя,  заходив,  i  так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а  найпаче,  кажуть,  матушка,тобто  мати  попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не  хотiла,  щоб  дочка  ??  Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
   Мало мав радостi  Юхим  зi  сво?х  дiтей,  але  не  падав  духом.  Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
   - О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при  тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та  батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй... А  я  ото  сиджу  i  куняю  над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку,  а  та  каже,  що  вулики
Дадана вже застарiлi, що вони,  мовляв,  надто  бджолу  сковують,  а  вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи  потребу?.  Спробую,  спробую
дати ?й свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука.  А  як
там у тебе?
   -  Ех,махнув  Матвiй  рукою,-  стара  бiда,  а  тут  до  не?   i   нова
чiпля?ться... - I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже зна?, а дещо  ось
довiду?ться. I мiж тим останнiм довiду?ться про Володькову немiч.
   Останн? чiпнуло Юхима за живе. Що ж... Вiн пiде. Може, що й порадить...
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим  це  дуже
добре зна?, на його полицi хтозна  вiдколи,  груба  в  шкiрянiм  в'язаннi,
книжка "Ц?л?бни? раст?нiя" лежить.
   I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора  i  що  надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до  Матвi?вого  дому,  Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
   - ?в вiн що? - запитав Матвiй.
   - Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла  мати.  Юхим
огляда? хворого, маца? його чоло.
   - У вас тут,- каже,- холодно.  Ти  б  натопила,  Насте...  -  Спробував
живчик малого i каже:Ну... Менi зда?ться, що з хлопцем не  жарт.  Ось  тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п'?, але, по-мо?му,  мого  знання  тут  не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
   Матвi?вi вiд цього уста скривились.
   - Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати "??",  чому  то
так ?. На лiд пускала хлопця!
   - Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
   - То тепер нехай догнива? на постелi! - перебив ?? Матвiй.
   Настя в плач:
   - Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то  до  цього
не дiйшло б...
   - Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
   - Втихомирся, Матвiю! - вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
   - Але ж, сто болiв в ?? ма', злiсть бере, кажеш,  говориш,  наказу?ш  i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай ?х надвiр...
   - Але зна?ш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I ?м  свiже
повiтря потрiбне.
   - Так! Повiтря! А от де то тих  грошей  наберешся,  щоб  на  лiкаря  та
все...
   - Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
   - Тошненько менi та  нудненько  менi,-  тошнi?  Настя.-  Снилось  менi,
людоньки, таке всяке... Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею,  а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як  пiднiметься  в  ставу
вода, i забрало нам нашого  малого...  А  вода  брудна,  брудна.  Господи,
Господи, що то буде...
   Матвiй дещо охолов: i йому прикрий  сон  приснився.  Приверзлося  йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою  криницею,  а
цей ось малий на ?х очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
   - А, то верзеться  iнколи,-  каже  Юхим.-  А  ви  його  липовим  квiтом
напувайте з медом. Як не ма?те - Катерина принесе...
   Настя перебива?:
   - Чому не ма?мо - ма?мо. Спасибi за пораду. А  може,  його  маслосвятi?
справити та поча?вськими мощами обкурити?
   - Ну, то вже хiба опiсля, а тим  часом  не  везiть  його  нiкуди  i  не
обкурюйте. Йому тепла треба.
   Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя,  чимсь  почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного  поставила  та
кiлька шматкiв хлiба.
   - Вибачайте за таке прийняття... Такi ми тепер  господарi,  що  нiяково
признатись.
   - О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви... Хiба я не  знаю  вас,  а  ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi почина?...
   I Юхим дiйсно  хутко  вiдiйшов,  не  дивлячись,  що  Матвiй  затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще  раз  розказав,
чим i як по?ти, i пiшов.
   У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй  мiркував  про  того
лiкаря. Воно то легко сказати - лiкар, але ось останнi копiйки, навiть  тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги  сплачуй,  проценти
плати, податки плати, "штраховку" плати... До того i час вельми тяжкий  до
мiста з хворим  ?хати.  Хуга  зiрвалась  i  холод  великий.  Матвiй  рiша?
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
   Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього  стало  вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому ?х  вiдняло,  зовсiм
?х не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах,  дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у  хатi,  цiпив  зуби  i  мовчав.  Матвiй,  бачучи  таке,
повеселiшав i рiшив таки "почекати з лiкарем".
   Минали днi за днями.
   Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути.  I  коли  вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
   - Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки - наробило. Ночi  мо?,  сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди  в
хатi - мороз великий,  батько  сердитий,  одежини  нема  путньо?.  Нi.  Не
послухав, i от лежиш, а в серцi мо?м камiнь гарячий, ох, треба  було  тебе
бити, ох, i треба було!
   Володько волiв сто разiв  бiльшi  терпiти  болi,  нiж  вислухувати  отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що  лилися  десь  iз
само? душi. Зна? вiн, що матерi не легко, що ма? вона повнi  руки  роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось,  i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як  то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому  льоду  та  в  млинi.  А  той
останнiй вечiр... Заслухався тi??  казки  i  не  запримiтив,  що  вечiр,що
нiч,що  холод.Вертався  назад  i  немiг  уже  перестрибнути  потiчка,   що
пересiка? стежку i впада?  до  рiчки.  Ноги  його  заклякли  i  не  хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало  не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати.  Замерз
би як стiй... I хлопець уже  уявляв  себе,  як  то  вiн  десь  там  лежить
завiяний снiгом i нiхто не зна?, де вiн  дiвся,  i  вiд  того  почав  далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно  завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди  на  могилки  i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
   I все лежить, i все дума?.  Дивиться  у  стелю,  бачить  там  вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi  видива  творять,  а  уява
малю? з них картини, то якiсь кра?види далекi i привабливi, то знов  звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що  йдуть  юрбою  i  поодинцi.  Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога  рiвна,  довга,  обсаджена
тополями, небо син?  i  глибоке,  червоне,  як  кров,  сонце,  що  сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i  щасливий  бiжить  здоровими  ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
   На третьому тижнi Володькового лежання поробились у  нього  на  стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти.  Витiкало  багато
матерi?, у хатi недобрий запах, мати не встига?  мiняти  пiдстилок...  Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились  пролежнi.  Усе  то
пече, щемить, не да? нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi  iнодi  з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов почина? плакати та ламати руки.
   Але найгiршими були ночi, тихi  ночi.  Все  довкруги  спить,  спочива?,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не вляга?ться в  загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i  вдивля?ться  в  темноту.  Iнодi
йому щось страшне ввижа?ться, зда?ться, що по хатi хтось тихо ходить,  там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться  моторошно,  вiн
натяга? на голову якусь прикривку, пiтнi?, кров його б'?  хоровитим  бо?м,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але  ненадовго.  Бува?,  що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у  снi  скрику?.  Тодi  вста?  мати,
перемiнить йому пiдстилку, запита? щось, перехрестить i ляга? знов.
   I так далi минають днi.
   Наближа?ться, нарештi, весна. Уже  в  березнi  помiтне  ??  наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiка? зi  свого  мiсця  i  оголю?
землю, сонце без страху, одверто залива?  малi  вiконечка  i  прорива?ться
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальову?ться  i  ??
iнодi видно з вiкна.
   Ах, яка та весна!  Яка  то  свiжа  радiсть!  Володько  чека?  ??  i  не
дочека?ться, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати.  Зате  Хведот  без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрику?:
   - Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
   - О! Воводьку! Песик побiг! Або:
   - Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
   Володько тiльки слуха? i тiльки заздрить. Ну, чому  всi  ходять  i  всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що  там  надворi
дi?ться. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
   Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi  з  ран
не тече i,  пiдпертий  подушками,  вiн  може  вже  сидiти.  Цього  року  в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати  знов
журу ма? - йому треба перший раз iти до сповiдi i  грiхи  сво?  сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того  i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь  зiйшов.  Матвiй
залишив камiнь, а  взявся  до  землi.  Сонце  пригрiло  i  поле  засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
   - Не буде ж дитина через якусь там  роботу  без  сповiдi  i  причастя,-
гризеться мати.
   А Матвiй ма? вже на те готову вiдповiдь:
   - Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то  й  повiв  не  треба
було б на землi.
   Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток,  намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i по?хали до
церкви.
   Володько вже не раз бував у сво?й церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою,  високою,  просторою.
Ледве сяга? зiр  пiд  склепiння  банi.  Там,  у  найвищому  мiсцi,  велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi,  що  на  всi
боки розсипа? снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з  пером  i  книгою,  один  з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без  нiчого.  I  довкруги
щось   написано   великими   слов'янськими   лiтерами.   Володько   пробу?
прочитати... Вiн сидить  закутаний  иа  стiльцi,  задер  догори  голову  i
поволi, по складах, чита?: "Отче наш, iже ?си  на  небесах,  да  святиться
iм'я тво?, да прийде царствi?тво?"... i далi, i  далi,  цiлого  "Отченаша"
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись  не  раз  бачив
вiн тi лiтери, але що  там  написано,  не  мiг  довiдатись.  Тепер  зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до  образу  мандру?  його  зiр,
скрiзь ? щось написане i все то вiн розбира?. Он там гурт людей  у  дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i  пiд  ними  написано:
"Сошествi? Св. Духа на апостолов". То знов  отам,  багато  людей  у  таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi ?де людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано:  "Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в I?русалiм". Ця картина особливо  подобалась
Володьковi, нiколи, зда?ться, не забуде ??. Тi  люди  такi  веселi,  вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi  його  видно
страждання.
   А в церквi щось там далi  правиться,  спiвають  кiлька  дядькiв  сумних
пiсень, до вiкон прорива?ться, великими стовпами  сонце,  луна  вiд  спiву
змiшу?ться з  димом  кадила  i  все  разом  творить  особливий  настрiй...
Володько швидко втомлю?ться, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на сво?му ослончику i далi роздивля?ться, i далi слуха?. Мати тут же,
недалеко бiля нього, сто?ть перед бiчною  iконою  Матерi  Божо?  i  пильно
молиться. Перед  образом  трьохраменна  червона  лампадка  на  позолочених
ланцюжках. Володько спостерiга? дивне: йому вида?ться, що очi його  матерi
i очi Матерi Божо? однаковi. Як це гарно, дума? вiн i не може натiшитись.
   А  батько?  Завжди  вiн  батько.  Вiн  сто?ть   випростано,   спокiйно,
незалежно. Щось горде в його  обличчi.  Нi  один  образ  не  нагаду?  йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тi?ю книгою, але  i  то  не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не  така  велика.  Та  й  не
такий батько ще старий.
   Людей потроху прибува? i прибува?. Володько iнодi спостерiга?  ?х.  Хор
спiва?: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подоба?ться Володьковi  цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумi? його слiв...
   Служба  тягнеться  довго,  Володько  втомлений  i  розчулений.  А  коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятi?, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його  олi?ю.  Пiсля  батько  пiднiс  його  разом  зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у  сво?х  грiхах.
Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не зна?,  що  сказати.
Пригаду? багато сво?х грiхiв, але бо?ться признатися. I матерi не  слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i  млина,  i
ту картоплю, що вони у побережника  крали.  Священик  йому  пiдказу?:  "Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не  молився  рано  й  ввечерi  Богу?  Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?"
   Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе  це
було. Володько ковта? сльози, трима?ться, як може, але  враз  не  витриму?
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
   "I чого вiн реве, той бельбас",- дума?  батько  i  суворо  дивиться  на
Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах,  дитино  моя,  дитино!"  -  дума?
вона. Володько мимрить: "Нi!" Що  нi  i  як  нi,  вiн  не  пам'ята?.  Йому
хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я  грiшний!"
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не  грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом...
   Сповiдь скiнчилась, священик положив малому  на  голову  руку  i  чита?
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той  з  велико?  ласки  сво??
простив "рабовi сво?му Володимировi всi його прогрiшенiя  -  вiльнi  i  не
вiльнi". Володько цього не зна?,  вiн  лише  хотiв  би  лягти,  йому  ста?
млосно, йому крутиться голова...
   Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла  над  ним,  i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У  хатi  була  сама  лиш  мати.  Сильно  пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною.  Сонце  заходило  i  його  променi  якось
особливо  засипали  хату.  Володьковi  пригадався  молодий  сосновий  лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi,  зовсiм
м'якенькi шишки, що ?х можна ?сти, хоча вони дуже гiркi.
   - Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати.
   - Добре,проговорив Володько.
   - Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятi?, а  "вiн"  усе  нi  та
нi... - Це вона мала на увазi батька.
   Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тi?? роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов  напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне сво?ми долонями,  що
подiбнi на брили землi, сво? обшльогане вiтрами червоне лице i щось дума?.
I хто зна, що вiн дума?. А дума? вiн про сво? злиднi. Ось iде свято,  а  в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i  з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник,  борися  зi  злиднями,
ломай сво? костi, а що з того ма?ш? I приходить на думку Матвi?вi - чи  не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе  iншого  мiсця.  Землi  треба!
Простору! Росiя ж велика  -  степи,  далечi,  землi  широкi.  I  чого  тут
тиснутись, як у горшку...
   А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапi?  землi  багато  i
вона дуже дешева. За  одну  нашу,  мовляв,  дванадцять  кацапських  купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав,  думав  i  одного  разу  промовив  до
Настi:
   - А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га?
   - Що, тобi сниться чи що? - каже Настя.
   - Не сниться. Он у кацапi?, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом - по?ду оглянути.
   - Чи ти, бува, з глузду з'?хав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I  церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
   - Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не  нагодують.  Хочеш  отут  з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мо? вiдмовляться працювати?
   - Ай, нагодують! Усе-таки  сво?  ?  -  сво?,  а  не  чужа-чужиниця.  Ми
постарi?мось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий  видався,  бо  он
усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там  за  люди,  може,  у  них  i
церкви нема, i мова ?х якась така дивна. Не пiду!
   Що там з бабою про такi  речi  розважати,  дума?  Матвiй,  i  на  цьому
розмова ?х скiнчилася. План свiй обдуму? далi. Ходив  у  село,  радився  з
поважними мужиками,  шукав  спiльникiв  в  дорогу.  Земля  та  десь  аж  у
Смоленськiй губернi?, десь отуди на пiвнiч.
   I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять,  коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i  все  довкруги  радi?,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому  харчi  на  дорогу.  I  нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
   Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i  сльози,  i  ахи,  i  всiм
оповiда?, як то "вiн" хоче "?х" кудись у  свiт  за  очi  волокти,  але  на
Матвiя це не дi?. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти,  щось
там за камiнь вторгував, перед святом  корова  отелилась,  привела  бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як  слiд,  по-святочному,  одягнувся,
назув чоботи,  закинув  на  плечi  торбу,  палицю  в  руки,  попрощався  i
почимчикував самий до станцi? Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що  ту
чугунку пiдвели до тi?? Мизоцько?  цукроварнi,  все-таки,  як  не  кажiть,
вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати...
   I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за  дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той  усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а  найгiрше  Настi  той  город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста  сiянка,  i  всяка  та  всячина.
Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться,  а  телиця
бiля не? також там ганя?. Iнколи Хведот посидить кiлька  хвилин,  а  потiм
каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно,  не  виходить  у
нього так, як то у Володька, не ма? вiн думки тако?, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг,  улiзе  в  багно  i
обличчя його не впiзна?ш.
   А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги  помiтно  гояться,  але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все  розвива?ться,  усе  манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще  прибiжить,  i  принесе  кiлька
квiток жовтих з болота i оповiда?: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" -
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
   Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати,  нiж  ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i  тодi  вiн
лежачи спостерiга?, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь  там  гудуть,  як
рокоче на  стрiсi  лелека,  як  шпориш  з  землi  витика?ться  i  застеля?
подвiр'я... Лежав безпорадно, заздростив здоровим  людям,  що  ходять,  що
бiгають... Над ним глибоке, чисте, син?, ласкаве  небо,  iнколи  по  ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов  летять
дво? лелек, або знов десь високо пiд  синiм  склепiнням  тягнуться  довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм  вечором  цiлою
долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, зда?ться, там кричить,  навiть
дерева, навiть сама земля.
   I коли так Матвiя  не  було  дома,  почали  навiдувати  Настю  рiднi  з
Дерманя. То, диви, несподiвано появля?ться дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов за?де дядько ?лисей,  то  тiтка  Зiнька.
Бували i Василь  дядькiв  зi  Запорожжя,  i  тiтчина  Катерина.  Василь  i
Катерина найбiльша радiсть  для  Володька.  Василь  дуже  любив  Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворi?, то завжди щось  йому
принесе. Раз  булку,  раз  якихсь  цукоркiв,  раз  ще  чогось,  що  робило
Володьковi при?мнiсть. А тiтчина
   Катерина, то вже й  не  говори.  Та  як  появлялася,  все  тут  ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже  того  Володька  напестила  -
страх один. Сяде ото бiля нього i почина? щось оповiдати про Залужжя,  про
сво?х знайомих. Розмовля? з ним, нiби вiн великий, нiби вiн ?й рiвня...
   - О, Володьку! Не журися! Ось видужа?ш, будеш знов бiгати,  прийдеш  до
нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй  батько,  отакий  дужий
будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за  тобою!  Ах,  Володьку,
мiй ти братику, мо? ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
   - Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовля? Володько.
   -- О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так при?мно, що анiтрохи не вiдчував сво?? хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно,  але  якось  трохи  соромився.  А  як
вiдважувався, обiймав  Катерину  за  шию,  цiлував  ??,  а  очi  при  тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
   На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не  було  на  кого  "отого
гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама  одна,
сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки,  там  тепер  видимо-невидимо
люду, i все то бавиться,  веселиться  -  живi  i  мертвi  разом,  спiвають
"Христос Воскрес"  разом  з  "чарочкою  медовою".  Богу  дякувати,  Зiнька
навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла,  казала,  що  цього  року
люду було, як того маку, i куми, i свати, i  сусiди,  i  навiть  Домаха  з
Пiвча. Володькова хресна мати була, "?х" шукала, не знайшла i ось передала
Володьковi двi крашанки та п'ятака. Володько був дуже  втiшений,  що  мати
хрещена про нього пам'ята?, а йому здавалось,  що  його  так  зовсiм  люди
забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода!
   А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi  невиспаний,
а замучений, а брудний. Зi станцi? знов тьомбав пiшки вiд  пiвночi,  торбу
порожню зачовгану викинув надвiр - "щоб висмердiлась". I чи ?в що,  чи  не
?в - одразу спати завалився.
   Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку,  що  батько  з
кацапщини вернувся. I як на?хало гостей...  !  ?лисей  з  дядиною,  i  дiд
Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обо?. А  що  в
такий час не годиться ?хати в гостi з  порожнiми  руками,  то  кожне  щось
привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька
i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула.
   Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв  зволiкатися,  продирати  заспанi  бали,
митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi,
i надворi, всi хочуть на жито... А жита цього  року  вже  он  як  виросли,
скоро в палки будуть вбиватися.  "Як  на  Стрiтення,  кажуть,  пiвень  пiд
порогом нап'?ться, то на Юрiя вiл напасеться".  А  цього  року  дiйсно  на
Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А
тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено... На жито!
   Настя i сюди i туди  метнулася,  не  ждала  стiльки  гостей.  Зiнька  з
дядиною Одаркою ?й помогли. Дядина також не з  порожнiми  руками  прибула,
велику мисалу холодницi привезла та величезного пшеничного калача... Настя
якраз перед тим дещо свiжого сиру вiддушила, наробила швидко м'ялохи, десь
там ще шматок сала завалялося з торiшнього року,  розбила  з  тузйн  я?ць.
Вареники, я?шня, холодниця - ге! Чого ще треба!
   Вийшли всi наверх, пiд лiс, знайшли гарне, зелене мiсце пiд дубком,  що
почав щойно розвиватися. Сонце грi?,  сосна  пахне,  килим  зеленого  жита
стелиться вниз, сад квiтучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу  i
яких тiльки барв на всьому, на землi i на небi.
   I почали "Христос Воскрес" спiвати  -  Господи,  як  голоси  тахнуть  в
просторi, як м'яко все звучить. А потiм до прикуски пили, за кожним  разом
"Христос  Воскрес",  ближче  i  ближче  христосувались,  так  що  й  Настя
розчервонiлася, а тiтка Зiнька так зовсiм, як мак,  зробилася,  шкода,  що
Катерини нема.
   - Ну, а як там у тiм Смоленськiм? - пита? ?лисей.
   - Е! Нема чого й казати. Не наша культура,- каже  Матвiй,  i  нiхто  не
зна?, що це вiн за слово таке висловив, один хiба ?лисей може то  сказати.
А Настя радi?. Казала ж вона - не ?дь! Може, тепер дасть спокiй з тим.
   - То, зна?те,- вiв сво? Матвiй.- Не сподобалось менi там. Нi. Не  наша,
кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, лiс там  заздрощi,  та  що  з
лiсу. Земля не пашна, громиш, та й орати ?? там не вмiють. Вийде ото вам з
таким гаком, сохою то звуть, i поре отак, як попало. Сiна  там  хоч  гатку
гати, але i тому ладу не дають. До дому не звозять, а гни? то  в  копицях,
де скошенр,цiлу зиму...
   I народ, кажу вам, невзрачний... (Знов чуже слово!) Добрий люд,  щирий,
та сiрий такий. Самi вам лаптi. Я думав, що це  у  нас  бiда,  та  коли  я
порiвняв... Ге!  То  ми,  виходить,  багатi?  проти  них.  Баба  там  усiм
заправило, а мужик  то  спить,  то  пиячить,  то  йде  в  "iзвоз",  то  на
промисли... А баба i цiпом молотить, i оре, i...
   - Та невже баба? - перебива? Матвiя Корнiй.
   - Ха-ха-ха! - регоче Макар.
   - Ну, вже як баба того наробить! - говорить ?лисей.
   - А, хай йому частець, щоб я ото i молотила, i орала,  i  всю  чоловiчу
роботу робила,заявила Зiнька.
   - ?в таку землю хотiв вiн мене, людоньки, волокти,- каже Настя.
   - Та я б туди нi за якi грiхи не пiшла б,- озвалась Одарка.
   - Е, в таку землю не варто лiзти,- дода? ?лисей.
   - Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. I погуторити з вами, i  се  i
те, лише лiнивий дещо. Поспати, по?сти любить... Випити.  Анi  дорiг  там,
кажу вам, нема, навiть отаких, як ось у нас, а що вже мiста -  ерам  один.
Був я в тому Переяславцi, де ото пам'ятник  проти  француза  за  I8I2  рiк
сто?ть, так, кажу вам, що за смiтник,  що  то  за  гноярня...  При?де  вам
кацап, стане серед мiста, кине сiна коневi, що кiнь з'?в то з'?в, а  решта
так i лиша?ться. I нiхто того анi прибира?, анi пiдмiта?. Отак  затоптують
в болото i все. А болото, особливо оце весною - страх, кажу вам.  Конi  по
черева грузнуть... Та й усе у них там таке: ночував я у однiй хатi,  мужик
собi нiчого, добряга, i "тюрою" мене гостив  -  ?жа  така:  квас  та  сила
цибулi, аякже, аякже... Так ото ночую у нього втомлений,  а  тут  вiн  усе
менi говорить та говорить, та все пита? та пита?, як там у вас,  а  що,  а
земля яка, а люди як живуть... До пiвночi не мiг заснути. А до того  ще  й
"клопiв" у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього  нiяк
не розкажеш.
   - А що це таке тi клопи? - зацiкавилась Зiнька.
   - О! - озвався ?лисей.- Худоба така кацапська...
   - Та блощицi. У нас ?х нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а
кусюче, а смердить... Бачив  я  i  те  "iм?нi?".  От  вам  таке  запущене,
паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок... А  хрукта  у  них
кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А  господарство
просто... Нi! Що й казати!
   - Та вже звiсно. Де баба хазяйну?,- озвався Корнiй, який, усi знають, у
Зiньки пiд патинком.
   -- О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька.
   - Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком.
   - Як який! - не здавалась Зiнька.
   - Що вам, бабам, у нас. От у кацапi? так баби на шiсть цiпiв  так  жито
перiщать, аж курява йде,- заявив ?лисей, що зна? також тi кра?.
   - От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй.
   - Я б тобi того намолотила! Я б тоб? намолотила,- каже Зiнька.
   - Зате як ти молотиш язиком - ха-ха-ха! Усi засмiялись.
   - А ось як прийде вiйна - i будете молотити,- озвався й Улiян.
   - Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на  вiйну  не  вiзьмуть.  Я  сво?му
сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене,  а  в  чужу-чужиницю  не  пiду.
Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало,  i  анi
душi живо?. Три роки проплакала...
   - Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже  Матвiй.-  Кобто  чоловiк
вас слухав - давно свiт не був би свiтом.
   - Свята правда,- додав Корнiй.
   Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i
голоснiшою. А як сонце стало над млином, так  усi  просто  звеселiли.  Пiд
дубом стало мiсця  замало,  посунулись  далi,  i  вставали,  i  ходили,  i
обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила,  що  почала  навiть
пiдспiвувати та в долонi  плескати.  А  потiм  удвох  з  Зiнькою  за  руки
побрались i без музики в танець пiшли.
   - Ех, кума! - говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця.
   - Була та загула! - озвалась Настя.
   Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також
вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть,  танець.  I  навiть  Матвiй  ледве
втримувався, i ?лисей та й дiд Улiян.
   Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли  i
тiнь  густу  кидали,  вiяло  вiд  млина  холодним,  а  гостi  вже   гуртом
виспiвували,  аж  луна  ген  довкруги  котилася,  летiла  вниз  рiчки,  до
заставсько? соснини i там  ще  раз  вiдбивалася,  нiби  не  хотiла  одразу
зникнути.
   А Василь, Володько i Хведот також тут.  Василь  випив  кiлька  чарок  i
"вичворя? комедi?". Вiн не ма? товариства, бiга? по лiсi, кружля? довкруги
сосон, викрику? окремi  незрозумiлi  слова,  перекида?ться  через  голову.
Хведот, хоча випив лише  молока,  зовсiм  перейнявся  загальним  настро?м,
бiга? за Василем, кача?ться по травi, верещить. Усе,  що  зробить  Василь,
вiн негайно наслiду?: "I я!  I  я!  I  я  такоз!"  -  кричить  вiн  i  вiд
захоплення не ма? сили докiнчити слово. Пiдбiга? до Володька, смика?  того
за рукав i кличе: "Ходи! Воводьку! Ходи!"
   А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м'якiй  травi,  опершись  на
лiкоть, i зо всього  посмiхався.  Йому  смiшно  i  при?мно,  його  пестить
свiжiсть весни, що вило-ню?ться з нагрiтого лiсу, де кожне  дерево  пуска?
соки, набира? зеленi i випромiню?  запахи.  I  Володько  п'яний  вiд  тi??
велико? сили життя, вiн любу?ться сво?ю матiр'ю, що он так весело  спiва?,
та притупу?, та плеще в долонi,  i  сво?м  батьком,  що  зовсiм  змiнився,
розiйшовся, згубив он шапку i все намага?ться оповiдати, що то вiн бачив у
тiй кацапщинi...
   I Володьковi зробилось  радiсно,  вiн  зрозумiв,  що  життя  може  бути
рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним  i
при?мним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер,  йому
хотiлося вже зiрватися на сво? ноги i бiгти. Але ноги поки  що  не  хотiли
його слухати i казали чекати.
   Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр'я, а пiсля довго ще цiлувалися
та прощалися, та запрошували "до нас", та дякували, аж поки вiз  за  возом
поволi викотились на м'яку дорогу i зникли в темнотi.  Хутiр  зiстався  на
сво?му мiсцi самий, i,  як  завжди,  його  обливав  мiсяць  сво?м  сяйвом,
довкруги крякотали жаб'ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на  траву  падала
роса.
   Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись,
не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але
вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось.  Батько
зробив йому пару милиць i  вiн  учиться  ними  користатися.  I  для  нього
почалося життя, радiсно стало навкруги, зда?ться, що вiн  наново  на  свiт
народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер  дуже  хочеться
?сти.
   I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько,  правда,  розумi?,
що негаразд отак сполягати на волю Божу,  але  в  ньому  ще  надто  твердо
сидить його та сама "сила Божа", що змушу? його в не? вiрити.
   Цiлими  днями  пересиджу?  тепер  хлопець  на  дворi,  сильно  загорiв,
попiкся. Особливо попiкся вiн "на Миколи", в Гiльчi, на одпустi, куди  вiн
?здив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи.
   На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем,  в  селi  Гiльчi  великий
одпуст. Там ? невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiка?  струмок  води  i
творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим  струмком  з'явилась  колись
iконка Матерi Божо?, а тому ту воду вважають цiлющою i над  нею  збудували
невелику капличку. Тисячi люду,  з  далеких  i  близьких  околиць,  щороку
дев'ятого  травня  приходить  сюди,  щоб  молитись,  бавитись,  гоститись,
зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий  день  ставляться
буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий сто?ть  в  той  час  над  селом,
тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр'я.
   Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то  в  його  вдачi,
але цього року щось напало на нього i вiн  несподiвано  рiшив  по?хати  зо
сво?ю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село  за  Лебедями,  щось
шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цi?ю думкою, вже
звечора почалися приготування, кожне ма? якiсь намiри i  побажання,  Настя
висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку  (останнiм  часом
вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав  нiяких  особливих  бажань,  крiм
булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись.
   Найбiльше захоплювався  цi?ю  по?здкою  Володько.  Вiн  не  мав  нiяких
особливих бажань, не думав нiчого особливого  купувати,  хоча  вiн  ма?  у
сво?й схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить ?хати, бачити новi
мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було  давно,  вiн
ще був зовсiм малим i з  того  мало  що  залишилося  в  пам'ятi.  Пам'ята?
все-таки, що треба  ?хати  здовж  лугу,  пiсля  через  село  Лебедi,  далi
пiднятися на  невеликий  пагорбок  глибокою  дорогою,  пiсля  через  поле,
здалека видно село в садах, багато високих  дерев,  гарнi  чеськi  садиби,
якийсь високий димар стирчить на обрiю.
   У четвер раненько ви?хали.  Хату  замкнули,  все  замкнули  i  залишили
зовсiм без догляду. Злодi?в тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема
чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то  завжди
бува? на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене  i  на
всьому сто?ть краплиста  роса,  що  перелива?ться  кришталем  i  виблиску?
промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить  легкий  туман,  що  якраз  дуже
подоба?ться Володьковi, бо йому зда?ться, що це хтось там невидимий кадить
пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки  квiтiв  всiляких  -  i  бiлих,  i
синiх, i жовтих - ромашки всипали геть увесь схил  до  лугу,  малi  бузовi
дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi
парасольки-повiйки... I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою,
i по тамтому боцi попiд заставською сосниною - ?дуть  i  йдуть,  молодь  i
старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими  гуртами,
як мак, як гурт айстр, йдуть i  все  йдуть,  часом  босi,  черевики  чистi
несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi,  загорiлi  литки
нiг швидко мигають, босi ноги ступають  по  м'якiй,  вогкiй,  холоднуватiй
стежцi.
   За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi  не  босi,  на  кожному
чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi.  На  кожному  сорочка
бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на  головi  у  кожного
кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним
трима?ться сливе на потилицi.
   I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна  цiлiсть,  особливо
коли котрась чи котрийсь ма? отам в тому гуртi  когось,  до  кого  тьохка?
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi  вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово  паде.  А  хлопцi  йдуть,  як  i  личить
чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi  стрижуть  за  тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступа?, нiби просо товче, або що  у  Маланки  надто  все
гойда?ться, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з  них  так  би  й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб  чути  ближче
побiля себе... Так тi? стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi  i  кожна  з
них манить за собою.
   У Гiльчi  нема  де  стати,  все  скрiзь  заповнене.  Матвi?вi  вда?ться
зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на  сонцi.  Довкола
повно пiдвiд, повно людей.  Усi  кудись  iдуть,  квапляться,  вiтаються...
Володьковi лиша?ться не зовсiм заздростне завдання. Усi  йдуть  хто  куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чека?. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить  просто  на  вiз.  Пiд
хатою розцвiта? Сузок, пiвонi?, жовтi лiле? i ще квiти, дверi замкненi  на
колодочку, вiкна зачиненi, всi,  видно,  пiшли  на  одпуст.  Сусiднi  вози
стоять переважно самi, без людей, конi  щось  там  шпортаються  мордами  в
сухому сiнi в опалках,  на  них  пада?  овiддя,  вони  оганяються  довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться",  скине  з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися  до  сво??  сусiдки,  щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
   Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз  свистунами,  дудками,  сопiлками,  гармоньками,  все  то  пищить,
свистить, трубить... Там далi на дорозi  вздовж  видно  чергу  лiрникiв  з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i  сюди
про?жджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними  кiньми,  збиваються
хмари куряви, що зовсiм закрива? лiрникiв, але то ?м, мабуть, не  заважа?.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у  червонiй
сорочцi, парубок з великою сулi?ю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь  час
щось викрику?, а коли пiдходить ближче, Володько розбира?  i  слова,  хоча
вони не нашою мовою говоренi.

   "Квас малиновий,
   С?м раз надiваний,
   Восьмий раз для вас!
   Квас!
   Кто мой квас попiва?т, Тот сто л?т пожiва?т..."

   - виговорю? парубок i iнодi хтось зупиня?, налива?ться склянка  рожево?
рiдини, i Володько здалека вичува? розкiш тако? насолоди...
   Бо сонце порядно  його  пiдогрiва?,  уста  його  сохнуть,  йому  дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайно? води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося  б  пiти  в  оту  юрбу,  помежи  тими  возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути  награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не дума? перечити цьому. Вiн i так повний  щастя,  йому  i  так
гарно...
   Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкнено?
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити.  По  короткому  часi  дiйсно  все  вгасили,  але
Володько чув, як люди перекрикувались через  вози,  що  там  мало-мало  до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до  церкви,  але  залишили
пiд образами  лампадку.  I  хтозна  яким  робом  загорiлись  вiд  лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались.  I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
   I десь геть пополуднi нарештi прийшли  i  Володьковi  батьки.  Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше  приволiкся  i  Василь.  Багато  розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано ?х у гостi, була i Катерина клопiтська,  i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця -  маленьку  гармоньку  з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
   - Та у вухах лящить! Не свисти!
   А тодi Хведот свистав ще дужче...
   Усi разом по?ли, напилися води i рушили  додому.  Ледве  виплутались  з
тi?? колотнечi возiв та коней, ?хати було при?мно, дорогою знов ?хали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже  йшли  разом  з  дiвчатами,  переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли сво?х черевикiв на руках,  у
кожно?  з  них  пакунок,  то  серце  з  тiста,  здоблене   зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого,  то  знов  щось  з  оздоб  -  разок
намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого... А сонце вже над Лебедями,  i  коли  дiйшли  до  Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе  на
обрi?...
   Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала  лупитись  шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на сво?х милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала...
   - Не допусти, Господоньку  святий,  щоб  моя  дитина  отако  все  життя
дибала, краще вже пiшли  менi  смерть,-  молилась  вона  з  повноти  свого
великого серця.



   ВЕЛИКЕ ЛIТО

   Хутiр. Нiчого кращого нема? на землi вiд цього мiсця. Той  луг  широкий
та   зелений,   з   округлими   копицями   срiблисто?   верби,   з   гаями
молодих,стрункихвiльх,  з  кущами  диких  поричок,  ожин  та  повiйки.  Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету  i  та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що  в'?ться  змi?ю  здовжлугом,  вкритим
густими  i  високими  осоковитими  травами.  I  квiти  квiтнуть,  i  птахи
спiвають...
   А з обох бокiв долини лiс валом темним  сто?ть,  особливо  вечорами  та
ночами, нiби зачарований, i несеться з  нього,  особливо  з  того,  що  по
лiвому  схилi,   спiв   соловейка   -   розкiшний,   сильний,   барвистий,
луннодзвiнкий...  Йдеш  недiльним   полуднем   вверх   широкою,   порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й  справа  жито  хвилю?,  вибива?
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе  спiвом  великим.
Далi вище почина?ться лiс. Спочатку там то  там  сосна-самiтко  сто?ть  i,
зда?ться, диву?ться, що так далеко наперед вибiгла i  така  округла,  нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на  танець.  Пiд  соснами  трава  тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi  маслюки  з  липкими  голiвками,  iнодi  бiля  старого  пня  купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiма?ться самiтн? стебло
лiсових  дзвiночкiв,  десь  на  бiльшiй  полянцi   густо   й   щиро,   мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
   У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не  шкiдливi
вужики - вбогi, покаранi Богом  сотворiння,  що  лежать  десь  на  гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо  просмикуються  помiж  густим  суничником,
тiкаючи вiд непри?много зору отого високого, двоногого сотворiння,  що  не
лише само не мусить по землi повзати, але й кара? смертю тих, що  до  того
приреченi.
   А далi, вище почина?ться мiшаний лiс,- густiша? i густiша? - i дуби,  i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий  лiс.  Скiльки  тут
тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде  злива,  все
тут пахне водою,  нiби  губка  насичена,  i  густi  тумани  пiдносяться  i
звиваються  звоями  над  коронами  дерев.  А  скiльки  пiд  ногами   гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з  м'якими  капелюхами,  по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сиро?жках, по  червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки  тут  шуму  всiлякого,  птахи  лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистуку? дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди  почува?ш  тут  ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька,  метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона,  бiдачисько,  задивилася,  забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб ?? зайво бачили...
   А ще далi, отуди в долину, що межу? з лебедськими володiннями,  мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники  молодих
дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i  пташки  iншi,  не  круки  i  не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке  iнше  дрiбне  i
крикливе сотворiння.
   Володько часто, як нема?  чого  робити,  штикiльга?  сюди,  здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з  собою
тi?? замороки. Сяде десь у травi  -  коники-стрибунцi  бризкають  довкола,
дзижчать мухи, поволi побриньку? череватий джмiль. Дивнi думки тиснуться в
дитячу голову, а не так думки, як почуття.  Якось  тут  так  радiсно,  так
шириться маленька душа, стiльки родиться щастя. Нi, вiн нiколи, нiколи  не
перестане любити життя. Болюче, розкiшне, соковите!
   Думи несуться i несуться, сили наповняють  зiв'яле  тiло,  гомiн  дерев
входить в душу...
   - Той наш мрiйник задрiпаний! - казала про нього  мати,  коли  вертався
додому, весь загорiлий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а  очi  ??
свiтилися вдоволенням. Володько лиш непомiтно шморгав носом  i  брався  за
якусь ?жу. ?сти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.
   I знов свята надiйшли. На цей раз Зеленi, якi тут звуть Трiйцею.  Цього
року припали вони на недiлю двадцять шостого травня старого  стилю.  Перед
тим цiлий тиждень дощило, але в  суботу  почало  прояснятися  i  д'обiдовi
зовсiм вибралось на добре. При?хав на хутiр  дядька  ?лисея  Василь.  Було
багато радостi i  Володьковi,  i  Хведотовi,  бо  привiз  вiн  повний  вiз
клечання, яке мають позатикати скрiзь у землю на подвiр'?. Потiм  Володько
по?хав з Василем на Запорiжжя, ?дучи селом, скрiзь помiчався вже святочний
настрiй. Втикалось  клечання,  верталися  з  полiв  люди,  бiля  монастиря
розташовувались  на  завтра  буди,  де  продаватимуть  всяку-всячину.   На
Запорожжi Володько зустрiвся зi сво?ми приятелями Мефодом та Архипом,  але
тепер вiн з ними не товариш. Вiн все ще на милицях i  ?м  це  дуже  дивно.
Постояли, поговорили i розiйшлися. А  надвечiр  при?хав  батько  i  забрав
Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько  застав
цiле подвiр'я замаяним. Матвiй привiз ще кленового та липового гiлляччя  i
все то також позатикали в землю. На дворi постав гай,  i  шкода  лише,  що
Володько не може цього року, як бувало, лазити по  тих  деревцях,  вдавати
птахiв i викрикувати оклики  захоплення.  Зате  Хведот  гасав  помiж  тими
деревцями, мов навiжений, лазив на них,  подер  штанята.  Мати  мусiла  на
нього крикнути, хоча вона тепер не ма? анi хвилинки часу. Завтра ж  велике
свято...
   А як став вечiр, не хотiлося  зовсiм  йти  до  хати.  Небо  пiсля  дощу
випогодилось, стало таким чистим i таким синiм. Золотi зорини появилися на
висотi. Так би тут i заснув десь на травi, але  треба  йти  до  хати.  Ось
вийшла мати i гука? за ним. Уже i батько он пiшов з хлiва до  хати,  он  i
Василь докiнчив чищення сво?х чобiт i понiс ?х до сiней, мати вирвалась ще
раз, цiла пiдтикана, схопила якогось цебра i понесла його до свининця.  По
хвилинi там закувiкали свинi, але дуже скоро  знов  утихомирились,  i  ось
мати знов верта?ться назад:
   - Коли то ти пiдеш до хати? - каже вона.
   - Я, мамо, не хочу до хати,- говорить Володько.
   - А що ж ти, тут ночувати будеш?
   - Нi. Я трохи лиш посидю,- каже вiн.
   - Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При  вечерi  був  гарний
настрiй, вечеряли крупник зi старим салом, зовсiм не святочна вечеря,  але
всi до цього вже звикли. Пiсля вечерi  Володько  вiдважився  промовити  до
батька.
   - Тату? Ви хочете продати наш хутiр? - запитав несподiвано.
   - Ну, ще нi... А тобi що?
   - Я так собi. Гарно тут у нас...
   - Хм... Гарно,- буркнув батько.
   - Садок  такий  гарний,-  веде  сво?  Володько...  Батько  на  хвилинку
вмовка?, хита? головою. "Бач - паршук"! - дума? вiн. А вголос дода?:
   - Ну, зна?ш... Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно  не  гарно,  а  як
треба, кидай усе i шукай не гарного, а потрiбного. Хлiба треба, хлопче! От
що. Бачиш, як мало ма?мо поля пiд  скибу?  Виростеш  -  побачиш.  У  Сибiр
заманеться, там простору безлiч... У нас тут на Волинi тiснувато.
   - То наша, тату, земля Волинь зветься? - пита? Володько.
   - Еге ж! Волинська губерня. Губернський город - Житомир.  До  школи  от
пiдеш - довiда?шся.
   - А Хведот також пiде до школи? - пита? далi Володько.
   - Певно! Усi! Всi вчитись мусите. Учення свiтло - невчення тьма...
   Поговорили  так,  поговорили,  Матвi?вi,  видно,  i  самому  вгод  отак
погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, дума?.
   Росистий, свiжий ранок,  зозуля  кука?  на  Мартиновому,  сонце  зiйшло
бистро, яскраво, трiпотливо,  мов  живе.  Якiсь,  видно,  святобливi  руки
урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля i всi люди на  нiй  бачили,
що це сонце святочне.
   Володько прокинувся  свiжим  i  здоровим,  i  не  хотiв  уставати,  але
пригадав, що це за день сьогоднi, i зiрвався одразу. На дворi  довгi  тiнi
вiд хати, вiд молодо? грушечки за причiлком, вiд клечання,  що,  мов  гай,
сто?ть на подвiр'?. За плотом вигналось кiлька стрiлок мальви,  i  на  них
з'явилися лапатi, рiзно? барви - бузовi, червонавi, рожевi квiти. Драбиняк
сто?ть  по  лютрини  вимощений  свiжою  горохвянкою  i  застелений  новим,
пасистим килимком. Батько вивiв за  гриву  сво?  "ста?ннi"  i  запрiг  ?х.
Конята, хоч малi, але круглi i жвавi i Василь зовсiм не ма? потреби на них
нарiкати. Матвiй он знов подуму?, як би то ?х  вигiдно  продати  i  купити
щось на викорм.
   Iдеться трусячком, глибокою, з гори на  гору,  дорожиною,  згори  видно
широке стависько, що над ним  звиваються  бiлi  птахи,  якi  весь  час  то
зносяться догори, то знов падають i блискають на сонцi крилами.
   Бiля обох церков - монастирсько? i приходсько?, повно  люду  i  пiдвiд.
Здовж пiд  монастирським  муром  постали  намети  зi  стоянами,  пiд  ними
виблискують низки хрестикiв, та намиста, та образкiв, i хоча ще рано,  там
вже товчуться юрбами хлопцi та дiвчата. Нелегко знайти  мiсце  для  коней,
але Матвi?вi пощастило, стиснувся помiж пiдвiд зараз тут же  пiд  муром  в
тiнi розложистого, величезного ясена. Одразу всi йдуть до церкви -  батько
й мати "до прихода", i беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, нiхто його не
пита?, бо все одно не буде вiн сидiти на мiсцi, а перейде  разiв  двадцять
вiд монастиря до прихода дорогою i стежкою, де повно таких же, як  i  вiн,
богомольцiв.
   А Володько, як звичайно, мусить сидiти на возi, тепер вiн  може  вже  i
злiзти i дещо вiдiйти, але недалеко, i бiльше побачити. Цього року  Трiйця
дерманська дуже вдалася, люду сливе, як  i  в  Гiльчi,  хоча  тут  i  нема
цiлющо? води, та сама каруселя, що i в Гiльчi, отам далi  на  майданi  пiд
"трахтиром" крутиться i крутиться.
   Пiсля церкви вiдвiдали Володька  рiзнi  свояки,  а  мiж  ними  залузька
Катерина, що принесла йому  рожевого  коника  з  дуже  смачного,  крушного
тiста. Хотiла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: "А! Куди  там
з ним! Ще полетить". А Хведот знов дiстав глиняного пiвня, що свистить,  i
знов свище ним без милосердя так, що всi люди на нього  оглядаються,  хоча
тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають,  що  барабанять,  що
викрикують.
   Пiсля всi по?хали на Запорiжжя до дядька ?лисея.  ?  то  мiсце,  звiдки
походить весь рiд Довбенкiв, там родились i там умирали ?х дiди i прадiди.
Тяжко сказати, чому це мiсце так зветься, кажуть, нiбито давно колись  тут
оселився козак з Запорiжжя, що вiд нього i пiшов  цей  рiд,  але  i  самим
сво?м виглядом цей куток нагаду? оту Сiч  Запорозьку,  що  про  не?  iнодi
?лисей чита? в сво?х книгах. З  трьох  бокiв  -  полудневого,  схiдного  i
пiвнiчного, замкнено воно, нiби клiщами, яром глибоким i тiльки iз  заходу
ма? сполучення з рiвниною. А яр, особливо  той  пiвденний,  весь  зарослий
деревом усiляким - дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрiмке, та
росле, та густе. Схили яру вкритi овочевими садами та  гаями,  що  ?х  тут
звуть "лiтниками", бо росте в них переважно  лiщина  вперемiшку  з  кущами
грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини i  диких  черешень.  Пiвнiчний
схил яру голий, весь покопирсаний кар'?рами та  завалений  стосами  бiлого
камiння i зарвами жовтого пiску. У гаях та садах  плоти  та  перелази,  та
копанки внизу, та кiлька криничин з коритами, черпаками й вербами,  i  там
завжди гамiрно, голоси дзвенять лунко, смiхи дiвочi, брязкiт вiдер, ляскiт
прачiв... А ранками та вечорами весiнньою порою, аж  поки  не  висиплеться
ячмiнь, безлiч соловейкiв засипа? цiлу долину сво?м дзвiнким переливом,  i
особливо ?х багато у тому Михалковому гайку, що по другому боцi яру.
   Хто-хто, але Володько страх як любить це мiсце, завжди i  завжди  тягне
воно його, i стiльки та?мничого наслухався вiн про нього. То ж це тут  оте
Ляшове займисько, отi там дуби та берези товстючi за  тим  он  бгiжем,  що
через нього веде стежка вниз до Шавронських лугiв, кудою ходять  запорожцi
до церкви, до школи i  взагалi  до  села  i  де  ?х  пiзнiми  ночами  нiби
зустрiча? той страшний вiшальник. Тут також i та шопа городжена  на  сiно,
де нiбито ночами чути тяжкi стогони. Тут також i те вiкно,  куди  втягнуло
Ровiцького, i багато iншого цiкавого та незрозумiлого хоронить у  собi  це
чудове мiсце.
   I поки гостi гостяться у дядька ?лисея,  Володько  лиша?  все  i  бреде
стежкою сюди. Ще поки був здоровим, вiн нiколи не  був  самий,  але  тепер
хлопцям з ним нецiкаво та й йому нецiкаво з ними. Пiсля минуло? зими якась
нова сила найшла на нього. Якiсь дивнi, незбагнутi думи з'явилися  в  його
головi. Вiн полюбив  самотнiсть,  йому  закортiло  пiзнати  багато  дечого
такого, про що до цього часу нiколи не думав.
   Ось, наприклад, той сад, що розлiгся по схилi  яру  на  сонцi,  що  про
нього Володько стiльки  чув  вiд  батька,  бо  ж  то  батьковi  руки  його
посадили.
   - А чи зна?те,- казав, бувало, батько,- що на цьому мiсцi  однi  дички,
та кислицi, та кущi тернини росли...
   До цього часу Володько не зважав на  такi  слова,  але  тепер  ось  вiн
почина? все то розумiти i  з  великою  при?мнiстю  дивиться  згори  на  тi
дерева, що одно за одним, нiби по шнурi, бiжать в долину ген  аж  до  тi??
стежки над лугом. I для чого тато все то роблять? I  навiщо  вони  все  то
кидають? I чому знов роблять?
   Гарно провiв Володько цей день, хоча весь  час  був  самий,  бо  навiть
Хведот десь там з дiтьми гаса?, але час тiка?, сонце похилилось отуди  над
Середiвськi садки, з другого боку, десь з того зеленого моря,  що  зветься
Балабiвськими  садами,  вирвались  звуки  бубна,  що  лунко  й  лоскотливе
розсипались яром i диви он стежками,  через  перелази  вже  мигають  помiж
деревами барвистi спiдницi дiвчат, що спiшать на заклик бубна. А  за  ними
он i гурт парубкiв  бозна-звiдки  вирвався  i  ?х  регiт  нiби  вiдповiда?
бубновi: йдемо! Зараз будемо!
   Там у садах, у клунi, на току танець буде, i все довкруги про це зна?.
   - Волооодьку! - чу? Володько згори голос дядькового Василя.
   - А чогооо! - вiдповiда? вiн знизу.
   - А ходи до хааати! - котиться вниз луною.
   - Я не хооочу! - вiдповiда? друга луна.
   - Ходи, ходи! Щось дiстанеш!
   Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато,  з'?халася  вся
рiдня i дядькова, i дядинина, зо всiх кiнцiв великого Дерманя i  навiть  з
чужих сiл. Дядько Омелько прибув зi  свого  Бiлашева,  Володькова  хрещена
мати Домаха з Пiвча. Усi напiдпитку, всi веселi, повний двiр гамору.
   Матвiй збира?ться вiд'?жджати, його задержують, ще рано, а тут ще й  не
вечеряли, але Матвiй на це не зважа?, а найпаче Настя, що i хотiла б ще  в
гостях побути, але ж "там у мене, зна?те, i худiбка, i свинi,  i  кури,  i
все то так на Божу волю залишене"... Нi, нi. Треба ?хати. Довге  обiймання
та цiлування, i Матвi?в вiз викочу?ться з дядьково? брами в дорогу.
   Ще день, ще два - i  по  святi,  незабаром  навинулись  i  буднi.  Лiто
видалось гарне, але ж воно i вимогливе. "В потi лиця твого будеш  ти  ?сти
хлiб свiй" - каже Святе письмо, i ? то чиста правда. Цiла Матвi?ва  родина
по саму шию в роботi. Сам Матвiй знайшов для себе нову каторгу;  десь  там
на Валах у нього та десятина поля i частина його  каменем  та  шанцями  та
хтозна-якою повiтрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи
щось таке, i Матвi?вi вже давно кортить все то на поле родюче обернути,  i
от вiн щодня туди ходить, весь день там копа?, та  носить,  та  рiвня?,  а
ввечерi приходить i ледве його пiзнати, такий замучений. Настя казала:
   - Цiлi вiки лежало, а вiн прийшов i хоче землю перевернути!
   Так. У Матвiя i камiнь мусить родити i "пользу" давати.
   Настя ма? також повнi-повнiсiнькi руки роботи, отой город,  тi  грядки,
все то росте, буя?, бур'яни такi поймають усе дочиста, що  страх  один.  А
там далi на новинi те просо i та пшениця, i  все  то  зароста?  осотом  та
будяччям, що й посiву не видно. На все рук, рук i рук треба, а  Настя  ма?
?х лише дво?.
   Василь знов гонить товар пасти, як тiльки скiнчилась школа, одразу знов
на пастуха обернувся. Пасе там ген на  Мартиновiй  долинi  з  хлопчиськами
дерманськими, на сопiлцi трундика?, в карти ляпа?, гаса?, чуда вичворя?. В
обiд прижене, i що вб'?ш, то й в'?деш, нiзащо не хоче  хлопчисько  помогти
щось на господарцi.
   I Володько тепер не дарму?, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже  мати,
"сова?ться", але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядiти,  i  ?  то
для нього справжньою карою Божою, лiпше заставили б його гори вернути, нiж
пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось  таке  виросло,  що
батьки з дива вийти не можуть.
   - З тi?? дитини якийсь кат,  чи  хтозна-що  вийде.  Все  вiн  б'?,  все
нищить,- скаржиться мати. На городi зовсiм молоденьку  моркву  позполював,
на пiвонi? всi бульбашки позривав, а це ось, на саму  Трiйцю,  всi  качата
перебив, було ?х семеро i всi до одного понищив. Настя аж  руки  заламала,
як побачила, привела за вухо бахура, показу? на мертвi качата i пита?:
   - Хто то зробив?
   - Я,вiдповiда? той спокiйно.
   - I навiщо ти зробив? - тормосить його за рукав.
   - Так,вiдповiда? так само.
   I говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що  то  помага?.
Десь за пару днiв лобур  наглядiв  малого,  зацяпаного  пiвника,  що  його
чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати i так довго
гонив, поки те сотворiння впало мертвим.
   - То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! - трясе його за рукав  мати.-  Та  я
тебе розтрясу! - кричить вона. Але тому хоч би що.
   - Догляду до нього треба,- скаржиться  Настя,  i  ця  конечнiсть  пада?
якраз на Володька.
   Господи, що це за муки для Володька! Хведот анi хвилини не посидить  на
мiсцi, все вiн кудись преться. То був ще  тут,  а  то  диви  вже  он  там.
Володько щось там одвинувся, коли чу?, а за клунею на дорозi якiсь  крики.
Скаче на тих сво?х милицях туди i бачить: його Хведот сидить серед дороги,
бавиться пiсочком, а перед ним сто?ть шiсть пiдвiд лебедських.
   - Гей, ти там, малий! З дороги! - гукають дядьки, але тому  малому  гей
би що! Володько до нього, намага?ться його пiдняти, нема?  сили,  кричить,
свариться. А малий, замiсть зiйти на бiк, вереск страшний пiдняв,  б'?ться
з Володьком, ногами паца?, не да?ться, i дядьки мусiли  ?х  обох  об'?хати
боком, зачепивши колесом Григорчукiв овес, i коли тi по?хали, тодi  тiльки
хлопчисько посунувся на подвiр'я, грiзно шморгаючи замурзаним носом.
   А дещо пiзнiше, не встиг Володько пiти води напитися,  як  Хведот  знов
зник. Володько сюди i  туди,  скаче  на  милицях,  гука?  -  нема  хлопця.
Шкутильга? на город, довкруги хати - нема. Йде на  дорогу  -  нема.  Гука?
щосили - нiхто не обзива?ться. Йде  далi,  дiйшов  аж  до  трепетка,  коли
бачить свого Хведота: ген там далi в долинцi з якоюсь тичкою бiга? i  щось
там робить. Володько кличе:
   - Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамi  скажу!  Де  там.  Володько
мусить шкутильгати туди, i коли дiйшов, побачив величезне гнiздо  в  житi,
виваляне Хведо-том, а там насипано цiлу купу пiску з дороги,  i  коли  вiн
усе то встиг зробити, диву?ться Володько, а пiсля того мiж ними счиня?ться
справжнiй бiй. Володько тягне Хведота додому, Хведот не да?ться.  Володько
кричить - той також кричить. Володько погрожу?, той робить  те  саме.  Хоч
сядь та плач. Стоять обидва i верещать на все довкiлля, аж  поки  мати  не
навинулася, прибiгла з гамором, схопила Хведота за руку i потягла, як щось
непотрiбне, за собою.
   Але найгiрше було недавно... Хведот зовсiм зник i  нiхто  не  мiг  його
знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу,  весь  луг  -  даремно.
Надiйшов вечiр, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема.
Володько весь в страху, бо це ж  вiн  винен;  мати  пiшла  в  поля  шукати
дитину, i аж геть смерком на  подвiр'?  з'явився  Настин  двоюрiдний  брат
Титко: в руцi у нього хлопець.
   - Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму - каже Титко.
   Настя до хлопця.
   - А де ж ти його вискипав? -  кричить  вона  i  не  зна?,  чи  дякувати
Титковi, чи карати хлопця.
   - Та де... Он геть на лебедському. Сидить пiд сосною i  кричить.  Я  до
нього: ти чий? А вiн ще дужче кричить. Це, думаю, нiчий iнший, як  Настин,
i ось ма?ш його,- каже Титко.
   Настя шарпа?, як звичайно, за руку хлопця, тягне його до хати, ми?, да?
щось ?сти. Титко також заходить до хати, почина?ться  розмова.  Скаржиться
на дiда Улiяна, що той десь там межу його переорав, що в суд  його  за  це
подати хоче.
   - А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на  тому  городi,-  каже  Настя.-
Шматок - двi добрi баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш.
   - А що порадиш? Вiшатись!
   - Чого ж вiшатись? Землi шукай. Стiльки он землi в свiтi...
   - У свiтi, у свiтi! Дума?ш, отак устав i пiшов,- перечить Титко.
   - А ти-но з мо?м порадься, вiн тобi щось порадить. Титко пошкрябався за
ухом, напився води i пiшов. Коли прийшов Матвiй,  що  десь  там  на  садку
вештався, Настя нiчого не сказала за Хведота, а  щоб  одвести  розмову  на
iнше, почала за Титка.
   - Був он Титко. Знов на батька скаржиться.
   - Дурний вiн, той твiй Титко. Я б на його мiсцi давно звiдти вибрався.
   Батьки починають говорити  про  конюшину,  що,  як  лiс,  поросла,  про
пшеницю, що ?? геть будяччям поняло, про худобу, що щось  та  Ряба  замало
молока да?, про собаку, що його нема чим кормити. Володько  лиш  тiшиться,
що бодай про нього не згадують,  вiн  i  так  за  той  день  набiгався  та
настрахався.  А  Хведот  вже  лежить  на  полу  невкритий,  босi  ноги   з
розчепiреними короткими пальчиками зовсiм подряпанi, i спить. Його  нiчого
бiльше не цiкавить.
   Володько почина? власними ногами, без милиць, обходитись.  Спочатку  то
йшло зле, але згодом покращало. Одно?  суботи,  пополуднi,  пiсля  доброго
дощу напередоднi, коли небо випогодилось i засяяло всiма  сво?ми  барвами,
вiн вибрався в далеку мандрiвку - верстви двi вiд дому, до Василя, де  той
пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами вiн сiдав,  спочивав.  Iнколи  його
цiкавили тi чи iншi речi.  Ось  вiн  бачить  рiвненьке,  гладеньке  мiсце,
нанесене вчорашнiм дощем. Сонце намул  пригрiло,  i  вiн  почав  репатись.
Володьковi при?мно шляпати по тому босими ногами,  вiдколупувати  вiдсохлi
кусники намулу, виписувати на них лiтери. В iншому мiсцi  вiн  зупиня?ться
бiля потiчка, що тече через дорогу  без  мiстка,  зупиня?ться  над  ним  i
вдивля?ться у воду, що по нiй швидко бiгають лапатi водянi павуки.
   Володькове прибуття дуже було вгод  Василевi.  Пасовисько  широке,  але
все-таки з обох бокiв шкода. Василь зi сво?м приятелем Семеном  ляпають  у
карти, а Володько ходить i одверта? вiд шкоди корови.  Пiсля  Семен  почав
грати на сопiлцi; засюрчав,  запищав  i  Володьковi  це  дуже  подобалось.
Виходив якийсь танець чи пiсня. Володько почав думати, щоб i  йому  купили
таку сопiлку, це куди краще,  нiж  гармонька,  а  до  того  дешевше.  Таку
сопiлку можна купити за двi копiйки, а  гармонька  кошту?  три.  А  Василь
усе-таки купив не сопiлку, а якраз гармоньку, i не таку просту, дешеву,  а
дорожчу, широку, i заплатив за не? десять копiйок.  I  гарно  гра?.  Тепер
вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дiвчата,  то  й  в
танець iдуть.
   До того Василь ма? ще пiсенника i байкаря. Гарнi там пiснi - i сумнi, i
веселi, i жартiвливi, i байки даже гарнi,  стiльки  з  них  смiху,  i  про
цигана, що залiз у чужий город i просив господаря, щоб викинув  його  лише
за плiт, i про одного дядька, що шукав дьогтю в  мiстi,  i  багато  iнших.
Володько i нестямився, коли сонце стало над заходом.
   - Смали додому, поки  заповзеш  -  смеркне,-  каже  Василь.-  Ти  тепер
смiливо з черепахами в перегони ставати можеш.
   I Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в'?ться  дорожина
на  двi  глибокi,  ви?ждженi  колесами,  колi?,  середнiй  пруг   порослий
шпоришем, Петровим батогом, горiшиною. Справа  й  злiва  смужка  лугу,  на
ньому густо ромашок. Трохи вище  в  пшеницi  цвiтуть  червонi  маки,  синi
волошки. Над головою зо всiх бокiв видзвонюють жайворонки.
   Володько не квапиться, ма? час. Його нагнав дядько, що веде пару конят.
Конята маленькi, а дядько довгоногий, ?де верхи, а постоли його  по  землi
волочаться.
   -  Гей,  малий!  Що  це  ти  так  повзеш?  -  гука?  дядько.   Володько
зупиня?ться, не вiдповiда? нiчого, проводить дядька поглядом i йде далi.
   На половинi мандрiвки, де схрещуються дороги, сто?ть великий копець, що
вiдмежову? дерманськi поля вiд лебедських, i  Володько  присiв  на  ньому.
Сонце над заходом, вiд млина доноситься кляпiт,  здалека  чути  пiсню,  що
Василь уже жене сво? корови i спiва?:
   Повiй, вiтре, на Вкра?ну,
   Де покинув я дiвчину...
   А слова "де покинув карi очi" вiн особливо високо  витягав.  Хутко  вiн
надiйшов i зрiвнявся з Володьком.
   - Ти ще не дома? - пита? вiн i йде далi.- Ходи, на корову посаджу!
   - Iди, iди собi,- каже Володько.
   Гей, чук-чумайдра,
   Чумачина молода!
   Заспiвав Василь весело i пiшов далi. Корови лише поскрипують  ратицями.
Володько  лиша?ться  на  мiсцi,  ма?статна  краса  вечора  полонить  його,
очеретяний мур стависька - та?мничий i грiзний, сто?ть насупротив,  кiлька
чайок лiта? над ним, нiби вони сховзають по повiтрi,  десь  квакають  дикi
качки, що згодом вириваються з очерету i спiшать,  нiби  ?х  хто  жене,  в
далечiнь.
   Батько, мати, Василь i Хведот сидiли вже  бiля  вечерi,  коли  Володько
приволiкся.
   - О! Нарештi! Повзе наш рак,-  каже  мати.-  Ходи-но,  ходи,  небораче!
Ждемо тебе!
   Вечеряють  надворi,  мати  насипа?  крупник  до  мисок,  над   головами
звиваються i дзеленчать комарi. Батько оповiда?, що тут ще у  нас  не  так
багато комарiв, а от у тiй Смоленщинi... Говорять про се i про те, а потiм
iдуть хто куди, батько ще огляне худобу - i спати.
   I спить вiн тепер надворi, пiд повiткою, а часом  i  просто  пiд  голим
небом на соломi. Так йому подоба?ться, легко, як вiн каже, диха?ться,  щоб
було тепло, прикрива?ться кожухом. На нього пада? роса, вiтер кошла?  його
волосся, дзеленчать комарi i з лугу доноситься безперервний крекiт жаб.
   У невдовзi почина?ться косовиця; на лугу одного соняшного  ранку,  нiби
на замовлення, з'явля?ться багато чоловiкiв, i вiд рiчки до поля, впоперек
лугу лягають валки покосiв.  Косарi  з'являються  разом  зi  сонцем,  вони
переважно босi, колошнi ?х штанiв по  колiна  закачанi,  одягнутi  у  самi
сорочки, на головi або  бриль  солом'яний,  або  якийсь  старий,  пiм'ятий
кашкет. На поясi у  кожного  спереду  висить  кушка  з  бруском,  а  ззаду
застромлена за пояс дерев'яна мантачка.
   Iдуть косарi легко, вiльно, ритмiчно, коса, зда?ться, сама  сховза?  по
землi, великi покоси соковито? трави лягають набiк,  а  ззаду  залиша?ться
двi колi? нiг. I коли доходять до кiнця, витирають травою  коси,  спочатку
гострять ?х мокрими  брусками,  а  потiм  мантачать  мантачками.  При?мний
брязкiт i шелест кiс розноситься лугом.
   Матвiй почина? також косити, але вiн не ма? лугу, а ма? лише  конюшину,
що отам за лiсом насiяв минулого року. I  поросла  вона  йому  на  доброму
полi, як лiс. Йому радили посипати поле ще й фосфором,  i  для  проби  вiн
висiяв тим погно?м сво? iм'я, i тепер здалека видно було на конюшинi слово
МАТВIЙ, пiсля чого вiн любив казати сусiдам:
   - Вiрте менi, що оте "удобренi?" добра штука. Треба назарiк спробувати,
чехи то вживають, i диви як у них родить...
   Але i без того Матвiй накосив порядно конюшини, i любив вiн цю рослину,
вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися,  а  вона,  мов  килим
дорогий, розклада?ться, i тiльки джмелi гудуть...
   Разом з косовицею неодмiнно починаються i сльоти,  небо  затяга?ться  у
брудну бавовняну отороку, без перерви сi? дрiбний  дощ,  на  лугу  мокнуть
покоси,  або  вже  копицi.  Такий  час  не  подоба?ться   господарям,   не
подоба?ться вiн i Матвi?вi з Настею. У полi мокне конюшина, город зароста?
бур'яном, усе скрiзь мокре, збiжжя похилилося в один бiк, плаксиво лiта? i
кряче ворiння.
   У Матвi?вiй родинi ледве-ледве хвата? хлiба, вживають його дуже ощадне,
?дять здебiльша картоплю, молоко,  зеленину  з  городу,  Настя  умi?  дуже
смачний зi щав'ю борщ варити.
   I ще одна важлива подiя в родинi. Настя завагiтнiла. Матвiй  став  куди
лагiднiшим. Щоб трохи Настi помогти - полоти, окопувати, вибирати  коноплi
плоскуннi, Матвiй пiшов i замовив  дiвчат.  Прийшли  обидвi  Катерини.  На
хуторi стало гамiрно. Дощi скiнчились i знов погода ясна. Дiвчата то  бiля
конюшини, то на городi,  то  бiля  проса.  Говорять,  спiвають,  жартують.
Оповiда? одна однiй про сво?х хлопцiв, але клопiтська Катерина анi здалека
не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторi, та й  вродою
?й далеко до залузько?. У тi?? там i Павло якийсь там, що не да?  проходу,
приносить ?й якiсь там дуже гарнi цукорки, i ма? вiн  дуже  гарнi,  русявi
кучерi... I залузька Катерина розповiда? й розповiда?,  а  клопiтська  лиш
слуха? i беруть ?? заздрощi.
   А вечором дiвчата сидять на колодi i спiвають на два  голоси,  хоча  ?х
тут нiхто, крiм сво?х, не чу?. Василь весь час тут крутиться i намага?ться
?м щось "встругнути". Володько лише з залузькою Катериною дiло  ма?.  Вони
вже ось i говорять, Володько оповiда?  про  Гiльче,  про  щось  прочитане,
багато вiн того не ма?, але що ма?, то ма?. А Василя гонять вiд себе,  вiн
?м робить збитки. Ось вiн,  наприклад,  дуже  негарно  обдурив  клопiтську
Катерину. Надер гороб'ячих я?ць у клунi, нанизав ?х на  соломинку,  пiднiс
Катеринi пiд нiс i каже:
   -Дми!
   Катерина вага?ться.
   - Навiщо дути? - пита?.
   - Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися... Катерина  дме,  а
Василь несподiвано збива? всi яйця долонями  i  обмазу?  Катеринi  уста  i
носа.
   - О! О! Здурiв! - сердиться Катерина, обтира? уста хустиною,  а  Василь
ляга? зi смiху.Ото менi жарт!
   Дiвчата змовляються йти до рiчки купатися  пiд  мiсяцем.  Вечором  вода
теплiша, нiж удень. ?м дещо страшно i вони беруть зi собою Володька,  лише
просять його не казати про це Василевi. Володько й  собi  вага?ться,  йому
трохи соромно самому з дiвчатами, але годиться.
   I ось вони так викрадаються, щоб "той кручений" не бачив. Викрались  та
йдуть лугом стежкою, тихенько, одна  за  одною,  а  за  ними  Володько;  i
знiчев'я з-за куща щось волохате з криком вирива?ться i пада?  на  стежку.
Дiвчата у вереск, зриваються бiгти, але тут же чують голос Василя:
   - Та чого? Це ж тiльки я!
   - Ах! - вiдсапнули дiвчата, а клопiтська Катерина  вже  напустилась  на
Василя:
   - Чи ти, бува, не здурiв зовсiм, чи на тебе лиш памороки найшли?  I  чи
ти при сво?х? От менi втяв штуку! Соромся! Йди додому!
   - А що як не пiду? - каже здалека Василь.
   - Iди, iди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобi брови посмалить,  -
каже залузька Катерина, що все сприйма? жартiвливо...
   - А куди це ви йдете? - пита? Василь.
   - Не тобi знати,- вiдповiда? клопiтська Катерина.
   - Може, часом купатись? А там, зна?те, русалки... Та  водяник...  Та  в
кущах Гук сидить...
   - ?й-богу, як ти менi не пiдеш,-  сердиться  клопiтська  Катерина.-  Як
нарву кропиви - геть випарю тобi спину.
   - Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися,-  каже  друга
Катерина.
   Василь нiби ?х лиша?, iде геть, а дiвчата швидко-швидко бiжать у  лози,
тягнуть за собою Володька,  тут  ще  деякий  час  прислухаються,  а  пiсля
роздягаються.  Володька  пройма?  сором,  вiн  бачить  дво?  струнких,   з
розпущеними, довгими косами, зовсiм без одягiв дiвчат, а тут ще одна з них
пiдбiга? до нього: "Володьку! Роздягайся! Швидше!" - i почина? хутко-хутко
роздягати його. Вiн весь знiяковiлий, йому хочеться тiкати,  але  все  так
швидко робиться, що тiкати  нема  куди.  Вони  вже  ось  над  рiчкою,  вже
стрибають у воду, вже плюскаються. А вода  лише  спочатку  холодна,  пiсля
вона ста? дуже теплою, дiвчата плюскаються, пiдстрибують, хлюпають одна на
одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують вiд захоплення.
   А Володько також тут, вiн уже не так соромиться, йому при?мно вiдчувати
свiжу насолоду води, Катерина його  швидко  ми?,  облива?  водою...  Пiсля
дiвчата миють одна одну, над рiчкою сто?ть туман.
   I враз щось у воду пада?. Дiвчата притихли, перечекали.
   - Це знов той кручений! - каже  клопiтська  Катерина.-  Ох,  як  зловлю
його.
   - Нехай кида?,- каже друга Катерина.- Василю! - гука? вона.- А ходи!
   Але Василь не йде i вона зна?, що вiн не прийде, вiн бiльше  соромиться
за них усiх.
   А  опiсля  обидвi  Катерини  з  Володьком,  свiжi,  чистi,   охолодженi
вертаються додому. Дома оповiдають,  як  вони  купалися  i  як  Василь  ?х
налякав. Настя лише говорить:
   - А навiщо ви того гниляка тягали з собою? - i показу? на Володька.
   - Е, нi, мамо! Не кажiть. Володько не гниляк. Володько козак.  Вiн  нас
оберiгав вiд русалок,  вiд  водяникiв...-  i  Катерина  обнiма?  Володька,
розчiсу? гребiнчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвiй на  все
то дивиться i лише посмiха?ться в ус.
   Сплять дiвчата на горищi на  сiнi  i  беруть,  знов-таки  для  охорони,
Володька. Цi?? ночi Володько враз не захотiв з ними спати.  Катерина  дуже
здивована - нi, так не можна, Володьку, нам самим страшно.  Так.  Володько
йде, але цi?? ночi вiн довго  не  може  заснути.  Якийсь  особливий  запах
вичував  вiн  вiд  тi??  Катерини,  якась  свiжiсть,   святiсть,   чарiвна
опо?нiсть, щось таке дивне, дуже дивне i незбагнуте промiнювало на  нього,
а ранком вiн уже не мiг так просто й вiдважно дивитися в тi чарiвнi,  яснi
i синi очi свiтло-русо? сво?? сестри...
   Дiвчата побули иа хуторi тиждень i вiдiйшли. Волопьковi робиться сумно.
Вiн ось iзнов ма? на ши? того  свого  Хведотиська,  тепер  його  ноги  вже
окрiпли, i коли Хведот кудись тiка?, негайно дiста? за  те  вiд  Володька.
Вiйна  мiж  ними  жорстока.  Б'ються  чим  попало,   i   внедовзi   Хведот
перекону?ться, що все-таки Володько сильнiший вiд нього, що його золотi де
свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землi, на  них  пада?
вечiрн? сонце, десь там далi в житi  пiдпiдьомкають  перепелицi,  Володько
довго ?х слуха?, а пiсля почина? i собi ?х наслiдувати.
   - Пiт-пi-льоп! Пiт-пi-льоп! - пiдпiдьомка? Володько.
   I враз сердито, поважно й категорично вiдзива?ться Хведот:
   - Не льоптай менi тутенька!
   Володько дивиться на брата i враз голосно смi?ться. Той не розумi?,  що
тут таке смiшне, i каже:
   - Дулний!
   Але бувають мiж ними i iншi вiдносини. Ось, наприклад, вечорi?, субота,
така тиша, що чути вечiрнi дзвони з  Дерманя.  Володько  самий  верта?ться
згори з-пiд лiсу i коли доходить до хати,  бачить:  на  стежцi  бiля  тi??
молодо? грушечки-цукрiвки сидить Хведот,  а  проти  нього  собака  Пундик.
Сидять, один одному дивляться у вiчi, похитують  головами,  а  Хведот  при
тому вичиту?:
   - На, на, ц?нцiй баця - на! На, на, викий бака -  на!  -  I  це  трива?
довго, i нiкого вони, крiм себе, не  бачать,  i  похитують  вони  головами
одним ритмом, i собака, зда?ться, розумi?, що той його приятель говорить.
   Володьковi не хотiлося ?х рушити, але  першим  вiдчув  його  наближення
Пундик i все пропало. Хведот, нiби засоромився, пiдбiг до Володька i каже:
   - А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! - сам тiка?, а Володько  бiжить
за ним, i так уганяються обидва до хати.
   - Дiти, дiти,- казала мати вечором, коли тi йшли спати.- Що  то  з  вас
буде? - i в ?? голосi та ?? очах вичувалося стiльки до них любовi, стiльки
велико?, неповторно?, матiрньо? любовi, що свiт, навiть коли б його  одним
великим злом вважати, то задля однi?? крапельки тi??  любовi  варто  жити,
болiти  i  на  глибокому  схилi  життя  вiдiйти   у   вiчнiсть.   Велична,
благословенна  любов  матерi!  Кожний  промiнь  сонця,   дихання   кожного
листочка, кожний погляд закоханого дiвочого ока, щирий порух звiряти, смiх
i плач дитини i легiт небес - усе то з'?днано  в  одному  теплому  поглядi
матерi!
   Будь благословенна!
   I здавалось, усе гаразд.  Вiдколи  Настя  завагiтнiла,  на  хутiр  упав
спокiй. Та одного разу заходить до Матвiя Знахорець з пансько?  частi.  Це
високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борiдкою дядько, що  дуже  розтяжне,
поволi, з сильною мiсцевою вимовою, говорить. Матвiй саме полудна?.
   - Доброго здоровля вам! Смачного! -  привiтався  Знахорець,  стягнув  з
лоба кашкета, пiдтер кулаком рiдкi вуса i сто?ть бiля порога, мовляв, не в
час попав.
   - Дай-бо здоровля! Просимо i вас,- вiдповiда? Матвiй.
   - Спасибi, я вже пополуднав,-каже Знахорець.
   - Та заходьте далi. Сiдайте,- озвалась i Настя iз запiчка.
   Знахорець заходить,  сiда?  на  лавi,  вийма?  кисета,  крутить  поволi
цигарку. Матвiй диву?ться: чого це вiн у таку пору прийшов,  щось  напевно
важливе. Матвiй також зна?,  що  Знахорець  цiкавиться  землею,  i  це  ще
збiльшувало увагу господаря.
   - Що там у вас доброго? - пита? Матвiй.
   - Та що доброго! Стара бiда. Оце-о, зна?те, зайшов до мене один  фактор
i каже, що десь там земля прода?ться. Матвiй пiдносить голову.
   - А де ж то ?? - пита?.
   - Десь аж у Калужчинi,- каже Знахорець.
   - О! Знов у кацапщинi.
   - Це нiби iнше. Нiби, каже, земля там добра. I дешева.
   - Ет! - махнув Матвiй рукою.
   - Чого ет? Воно-то всякому заволоцi вiри йняти негаразд, але подивитись
можна. Чи не по?хати б нам, Матвiю?
   - Тобi, видно, по нутрi тi по?здки.
   - Ну, не постука?ш - не вiдчинять, дiло звiсне, само до хати не прийде,
а хто шука? - знаходить,- каже Знахорець. До розмови втруча?ться Настя:
   - Дайте йому вже чистий спокiй з тими по?здками. Он дiти ?сти не  мають
чого,  а  вам  по?здки.  Кидай  сво?,  рiдне  i  прися  пiд  повiтру  лиху
хтозна-куди. Нiкуди вiн не по?де!
   Матвiй мовчить, Знахорець каже:
   - Саме i ?здимо, щоб дiтям було ?сти,  чи  не  так  кажу?  Пiд  лежачий
камiнь i вода не тече. Матвiй чуха? потилицю.
   - Воно то кортить... Звiсно... Але щось менi та кацапщина не по  густу,
щось там... того... Не вiриться воно менi, щоб там лiпше вiд Смоленщини.
   З цього й почалось.  Знахорець  пiшов  i  понiс  Матвi?в  спокiй.  А  й
справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
   - Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумi?ться, в лемент.
   - А ти зачекай з криком. Не для себе  ж  дбаю.  Коли  б  бiльше  варила
головою - розумiла б...
   - Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-тво?му, стовп дурний, що нiчого  не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце  на  землi?  Тут  i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i сво? люди, i  могилки,  а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I  туди
грошi, i сюди грошi, що ти, ?х на дорозi збира?ш? Старий, старий! Як не на
мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не  дiти,  сором  мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачу?шся  бозна  на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою  побачиш,  нiж  я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
   - Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим  бiльше  вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що  ?хати  таки  треба,  що  землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися ? його обов'язком.
   - Ах,- казав вiн.- Дума?ш,  розкiш  ?здити.  Не  зна?ш,  що  то  людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича!
   А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча  на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла  Катерина,  Настя  зiсталась
сама.



   "ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _

   Володько з  напруженням  чекав  Катерини,  а  прийшов  дiд  Юхим.  Було
надвечiр.  Заплакана  Настя  вешталася  бiля  печi.  Володько  i   Хведот,
повитягавши ши?, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
   Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо  з  ним  перебалакати,  та  не
застав того дома. Настя  одразу  почала  вичитувати,  i  при  тому  по  ??
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю  текли  патьоки
слiз. З ?? мови старий довiдався про життя цi?? родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
   - Ну,- казав вiн...- Зна?ш, Насте, воно, звiсно, не легко, але  подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко ?здити, пошукай отут, поза  Дерманем,  отуди  на  пiвдень,  на
Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
   Але на Настю це мало вплива?. Вона нiкуди не хоче, ?й тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
   Для Володька прихiд Юхима визнача? цiлу  подiю,  нiколи  не  переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не  було  нiяко?  надi?.  Але
дуже кортiло. У дiда такi  при?мнi,  теплi,  яснi  очi,  таке  звичайне  i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр'ю, Володько весь  час  iздалека  позирав  на  нього,  помiчав  рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I  йому  здавалось,  що  дiд  Юхим  також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запита? поглядом.
А потiм, коли  скiнчив  мову  з  матiр'ю,  вiн  цiлком  перевiв  увагу  на
Володька.
   - Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс...  Бавишся  з
Хведотом?
   - Нi,вiдповiв одним словом Володько.
   - О! А то ж чому?
   - Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно,  посмiхнувся,  а
мати промовила:
   - Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя пала?, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
   - То ти з нiким не бавишся? - пита? далi дiд.
   - Нi,- знов те саме i  похитнув  головою,  а  по  хвильцi  додав:  -  У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя:
   - А, лазить  усе.  По  лузi,  по  лiсi,  дивиться,  дума?.  Таке  дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а вигляда? нiби мудрець який.
   Володькiв зiр упав на матiр,  i  нотка  легкого  докору  торкнулась  ??
нiжного чуття. ?й стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
   - Чи дозволиш, Насте, взяти менi  його  з  собою?  -  обережно  запитав
старий. Вiн зна? настро? Настi i не певний, чи та дозволить.
   - Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд  куди  пускати.  То  ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
   Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього  часу  якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась.  Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи  згоди  матерi,  вiн
запитав:
   - Хiба я так далеко... дiйду?
   - А ти хочеш? - запитав дiд.
   - О! - вирвалось у нього.
   Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
   - Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
   -Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела ?х ах  за  причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною  вверх.  Було  тихо.  Земля
руки сво? долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом.  Пiд  ногами  кашка  й
чебрець видiля? сво? пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомка?, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
   У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичува? свою руку  в
його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський,  що
його звали "Кон?шно". Тепер та будова сто?ть пусткою, i Володько наважився
запитати:
   - А куди вибрався Кон?шно?
   - Кажуть, до Верхова,- вiдповiда? дiд.
   - А чого вiн вибрався? - пита? далi Володько.
   - То зна?ш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
   - А хiба тут уже не треба побережника?
   - Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут  цей  шматок  лiсу  не
оплачу?ться стерегти...
   - А кому цей лiс належить? - пита? знов Володько.
   - Одному багатому жидовi,- вiдповiда? Юхим.
   - А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько.
   - В Острозi. Вiн там живе.
   Питання чергу?ться за питанням, Юхим на все вiдповiда?, Володьковi  все
то дуже цiкаве, зда?ться, вiн iде глибше в життя, перед ним  вiдкриваються
новi простори.
   У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху  галузку,  вичува?ться,
як листя вдиха? свiжiсть пiсля гарячого дня.
   На хуторi Юхима безлiч нового.  По-перше,  самий  хутiр  -  багатий  та
просторий,  велика,  чиста  хата  з  фiранками  на  вiкнах.  Володька  всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн  спав  на  широкiй  лавi  пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора  вiн  не  мiг  довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було  трохи  моторошно,  пригадав  собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що ?х колись чув  у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти  себе  десь  далеко  у  свiтi  без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
   Що буде там робити? Вiн не зна?. Свiт  бачити,  людей  пiзнавати,  новi
кра? вивчати.
   Увесь другий день  вiд  раннього  ранку  до  пiзнього  вечора  Володько
занятий. Дiд Юхим усе з  ним  i  з  ним.  То  вони  снiдають  i  при  тому
розмовляють про Володькову науку читання  й  писання,  то  вони  йдуть  на
пасiку i дiд показу? йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед.  Оповiда?  й
оповiда?, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То  вони  йдуть  до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимово? комiрки, де вiн самий мешка?. На стiнi в нього  висить  якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано  про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
   Володько натомiсть оповiда? дiдовi про сво? гри, забави,  думи,  як  то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як  поле  мiряють,  якi  грошi  з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
   Господи, як багато цiкаво? всячини, i дiд вiд того  не  надиву?ться,  а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм  дiда,  не  зна?,  геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i  помага?  йому  крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiта? повiтку.  I  нiкого  ?м  при  тому
бiльше не треба, нi Катерини,  нi  Клима,  нi  наймита  Свирида,  анi  тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину...
   А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр,  над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за  лiсу  нiч  поволi
висува? шматок  мiсяця,  зорi  там  то  там  блимають,  никнуть,  то  знов
з'являються, зда?ться, йдуть одна за одною безмежною безоднею,  нiби  одна
одну ловлять iз зав'язаними очима.
   Пройшли дорожиною на двi колi?, що веде з Мизоча до Лебедiв i  далi  до
Гiльча, минули придорожнi кущi  грабини,  що  творять  здовж  дороги  нiби
живоплiт, i подалися навпростець  на  лiс  малою,  зовсiм  вузенькою,  для
однi??  людини,  стежинкою  здовж  широкого  поля,  засадженого  цукровими
буряками, i доходять до долини.  Тут  обидва  зупиняються,  присiдають  на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали.  Тепер
ось Юхим оповiда? про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять,  про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумi?.  Вiн  задер  догори  сво?  округле,  з  ямочкою  на
пiдборiддi, обличчя i весь слуха?. А дiд говорить,  брови  його  весь  час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкида? набiк його тiнь.
   А перед ними широка долина з порубом  на  протилежному  схилi.  Там  ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi  свiчi,  соснина.  Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день пада? палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею...
   - Колись тi?ю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та  висохла.  Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам  пам'ятаю,  як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр  був  сливе  весь  у  лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось,  та  ще  оцей
ось кущик на землi твого батька...
   Ах, як шкода того лiсу i тi?? рiчки! Але нема на те ради.
   А все  покрива?  пахучий,  мов  кадильний  дим,  туман.  Там  далi,  де
зупинився лiс, що нагаду? лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам'янiло, там сто?ть невидимий, бородатий жрець i  кадить.  Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi,  широкi  долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи  сили,  пiдняти  i  понести  у
безлiч цiлу землю.
   Збиваючи росу, що  обсiла  широколисту  натину  бурякiв,  плутаючись  у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю  та  заячо?  гречки,  що  густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони  натхненнi,
?м радiсно. Назустрiч ?м розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпуска?ться.  Вiн  повний  сили,
щастя i свободи, накида?ться на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi  не  дума?
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почува?ться в настро?  Боска
по вiдношеннi до Володька.
   I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони  приходять  до  двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi  також.  Пора?ться
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чека? постiль i
сон.
   Другий ранок - недiльний ранок. Про це зна? все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс сто?ть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо син?, таке син?, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув сво?  рамена  уздовж  дорiжки  на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
   Пасiка нагаду?  забутий  музичний  iнструмент.  Хтось  ударив  по  його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою  хрест  i
бiлi? над зеленню прадавня дзвiниця.
   Воздух насичений медовими випарами... По  роздзявлених  устах  лев'ячих
пащек совгають сво?ми тяжкими задами джмелi з  незграбними,  набубнявiлими
лапами... Великий квадратовий шмат розцвiло? конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагаду? килим  тонко?  тканини,  розстелений  тут  для  яко?сь
урочистостi, а вiд нього похило,  довгою  стрiчкою  до  молодого  дубняку,
тiка? нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
   Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв  вийдуть
величнi люди у довгих, бiлих одягах.  Вони  пройдуть  повiльно,  урочистою
ходою нивою гречки i зупиняться  на  килимi  конюшини.  Дзвони  литимуться
просто з небес, сонце спiватиме  величне  "Гльорiя"[7],  тiнi  хмарин,  що
нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його  i  вiднесуть,
вiднесуть.
   Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього  ранку  до  церкви,  ?м  це
зайво. Юхим ста? iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а  пiсля  обидва
сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд  широколистим,
волоським горiхом, анi в куренi  бiля  пасiки,  а  йдуть  далi  i  далi  в
найдальший кут саду, де стоять поодинокi  сливи-хруставки  з  пообсиханими
верхами i де  на  розi  бгiжа  височить  здоровенна,  косата  береза,  вся
подовбана дiрками, бо з не? кожно? весни сочать ?? цiнний сiк.
   I тут просто у травi обидва  сiдають.  Довкруги  бiлi  ромашки  i  синi
дзвiночки. На них пада? ранiшн? сонце. У  старого  на  колiнах  товста,  у
шкiрянiй оправi, книга. Старий чита?, малий слуха?.  Нi,  то  вже  не  про
Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько тако?
ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi,  що  говорив  з  людьми,  що
карав чи милував, про людей, що творили чудеса...  Володько  мало  з  того
розумi?, дуже мало, але ?дине, що вiн вичува?: ?  то  продовження  того  ж
чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як
добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство.
У книзi говорилося: "Прийди i пий воду життя даром". Цiлющу воду. Ту саму,
що ?? пив Iван Царевич, коли його  заворожила  зла  мачуха  його  кохано?.
Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько  ще  цього  не
зна?, вiн лише вслуха?ться у мову дiда,  його  голова  пiднята,  його  очi
широко дивляться, його уста вiдкритi...
   Три днi пробув Володько у дiда Юхима,  у  понедiлок  його  вiдвiз  Клим
назад, ?хали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки,  а  мiж  тим  видно
баньку, що в нiй був мед. ?хали  довкруги  до  Мартинового  хутора,  пiсля
дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвi?вого хутора.
Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома.  Настя
була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива.  Уже  не  раз  дiд
Юхим пропонував Матвi?вi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз
не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а  може,  i  тому,  що  ??  мазун
Володько вернувся сяючим,  нiби  вiн  переродився.  У  клунках  була  мука
пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало.
   Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона  вiдiйшла.
Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила  "на  пшеницю",  "на
буряки", "на просо". Спiдниця ?? завжди високо  пiдтикана,  рукави  завжди
закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот  рiзний,
горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам,  коням,  ?й  тяжко
ходити, вона голосно сапа?,  Володько  спостерiга?  за  нею  здаля  i  все
мiрку?, що це з його мамою сталося.
   Василь iнодi, коли зiставався самий  з  Володьком  та  Хведотом,  робив
"псiкуси". Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив
його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго  тримав  хлопця  перевiшеного
через перекладину головою вниз -  Господи,  що  за  страхiття,  як  казала
Настя.  Володько  кричав  кричма,  на  це  навинулась  мати,  i   Василевi
дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але  Василевi  це  не
перешкоджа? далi щось таке видумати. Вони  залiзли  до  матiрньо?  скринi,
дiстали сулiю слив'янки, половину з не? "видудлили", а пiсля обидва лежали
п'янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти,  i  не  чув,  коли  прийшла
мати. Настя знайшла його сонного в соломi,  але  це  не  спасло  його  вiд
прочухана. Володько, розумi?ться, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один
Хведот,  що  тим  часом  прогулявся   по   городi   i   знищив   пiвгрядки
цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
   Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i  щось  корисного.  Так,
наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав  "з  роси"  корови,  вони
пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали  повний
горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо
там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як  смачно  було  споживати
вечором ягоди зi свiжою  сметаною.  Хведот  так  обмурзався  чорницями,  з
Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика,  що
його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько  дзеркало,
щоб той побачив "свою пику", вiн  так  настрашився,  що  почав  ревiти.  А
Володько ще й дражниться:
   - О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве
ще дужче, а мати вiд печi гука?:
   - Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там  бо?ться  ??
костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода  ?х
нiчим не обмежена.



   НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ

   Але ось  одного  вечора,  перед  самими  жнивами,  появився  i  батько.
Здорожений, брудний, ?халося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах,  туди
й назад на сво?х сухих харчах, лише вряди-годи  взялося  десь  ту  склянку
чаю, щоб сухе горло промочити. I був  невдоволений.  Про?здив  гарма-дарма
стiльки грошей, але мовчить. Краще про це,  не  згадувати,  бо  пiсля  вiд
Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi по?здки.
Знов приходили люди послухати, як то воно там  у  тiй  кацапщинi,  i  знов
Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там  не  сподобалось,  нi  поле,  нi
природа, нi села, нi господарка. Знов спав у  кацапа,  де  його  цiлу  нiч
гризли блощицi.
   - Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде... Але  Знахорцевi  все  то
бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих пере?хати туди  на
життя... Настя, розумi?ться, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди
?? з цього мiсця "вiн" не потягне. Тут гарно,  тут  добре,  тут  найкраще.
Вона ходила он до Поча?ва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут,  нiде  не
бачила.
   Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половi?, а пшениця, хоч ще
й зелена, одначе ?? колос уже набряк тугою  силою  дорiдного  зерна.  Були
зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У  самого  Матвiя
вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже  подобались
Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як при?мно, коли,  наприклад,  на  тво?му
власному подвiр'? стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них,  а
потiм  як  чудово,  коли  цiла  природа  втихомирю?ться,  а  в  городi  на
розквiтлому маку стоять i переливно  горять  величезнi  краплини  прозоро?
води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i  яка  духмяна  яскравiсть.
Шкода лишень, що такого  ранку  так  гарно  спиться,  так  солодко  i  так
блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну.
   Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до
схiд сонця на ноги.  Ще  темнувато.  Сонце  ще  за  обрi?м,  десь  там  за
лебедським зрубом, на шпоришi подвiр'я, на городi  i  на  всьому  довкруги
роса. Над лугом i рiчкою сто?ть бiлий туман.
   Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить  мiцно,  як  i
кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби  вiн  неживий,  i  враз  ного
будять. Роздер соннi очi - перед ним батько.
   - Уставай, як хоч,- каже батько,- по?демо до Острога.
   - Що?!! - вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн  спить
далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя!  Таке  шалене  щастя!
Але батько наглить:
   - Ну, ну! Уставай, вставай! По?демо.
   Володько як стiй зрива?ться, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як  нашi  дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з  блискучими
вiкнами, повнi всяко? всячини, то ж там казарми i марширують москалi...  I
пани там такi дивнi i незрозумiлi,  що  так  "не  по-нашому"  балакають  i
носять такi чистi i гарнi одяги.
   I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба  було  одно?
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть ?сте, усi снiдають, але Володьковi нiяка ?жа  не  на  умi.  Вiй
сидить на сво?му возi i лише бо?ться, щоб батько часом не  роздумав  i  не
скинув його, бо воно й таке бувало.
   ?хати до мiста - для Володька найбiльша радiсть.  Скiльки  б  разiв  не
?хав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його  взяли.  Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн  дуже
вперто просив його взяти.
   - Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить,  Володько  дума?,
що "вони вже погодилися", вiн сiда? на вiз, конi запрягаються,  ось-ось  i
вiз рушить. I враз батько, нiби  пригаду?  собi  Володька,  огляда?ться  i
каже:
   - Злазь!
   Володько - весь переляк, але не злазить.
   - Злазь, кажу тобi.
   Володько вага?ться. Тодi батько бере батога i  так  смикне  хлопця,  то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн  летить  униз,  мов
куля, i нема? часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'?ться  i  жаль
залива? думку...
   Володько добре пам'ята? цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб ?хати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це  i  не  вiрив,  що
колись та мрiя сповниться.
   I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей  раз  батько  нiчого
йому не каже, лише мати чiпля?ться, щоб щось по?в, бо куди ж так у  дорогу
далеку рушати. Але Володько ?сти не хоче i не  може,  вiн  цiлком  виразно
заявля?:
   - Я, мамо, не хочу ще ?сти!
   Викрику? вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить  з
хлiва за  гриву,  один  за  одним,  конi,  впряга?  ?х  у  шле?,  насаджу?
нашилники, надяга? вiжки. Мати виносить i вмощу? в конюшину кошичок  я?ць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
   Сама вона сьогоднi не ?де, ?й тяжко, та й дома мусить хтось зi  старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi  Володько
певен, що вiн таки нарештi "?де до  Острога".  Пережива?  це  надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось  рушив  з  двору  вiз,  ось  вiн  ви?жджа?  з
маленького пагорбка на  дорожину,  крутий  поворот  улiво,  праве  передн?
колесо зачiпа? овес сусiднього поля, груба маточина колеса торка? стеблини
i стряса? з них росу. Мати проводить ?х аж на дорогу,  хвилинку  сто?ть  з
випнутим животом i, зда?ться, молиться.
   Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i  спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись,  i  нiхто  не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку  йдуть
хода, потiм  батько  торка?  ?х  злегка  батiжком,  зади  коней  починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза  починають
глухо деренчати.
   ?дуть так  далi  i  далi,  минають  поля,  Володько  зна?,  кому  котре
належить, це ось Михалкове, то знов  Григорчукове,  далi  Михтодове.  Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленi? нова, туман
кри? те мiсце,  де  тече  рiчка,  пахне  болотом,  в'ялою  лепехою,  диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
   Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що  дiлить  дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з яко? вони беруть  воду,
минають три старi,  залишенi  для  насiння  сосни,  що  колись  стояли  на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд  пагорбком,  нiби  три  сироти,  викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно  вже  Лебедi,  ?м
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве,  округле  свiтило,  що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
   - Здоров, здоров! - примовля? до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
?м те привiтання подоба?ться.
   Минають  Лебедi.  Крiм  греблi  i  млина,  нiчого  цiкавого  тут  нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм  змалiли  i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина  видно  оббiлених  борошном
людей, знайшлись i знайомi.
   - Ей, дядьку Матвiю! Куди ?дете? Дай-бо здоровля!
   - Трру! - зупиня? Матвiй конi.- Та до города.  Пора  ось  така,  а  тут
серпа нема путнього.
   - Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди ?здили?
   - Та ?здив.
   - I що ж там бачили?
   - Ет! Нема про що й говорити.
   Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiйма?ться,  а  дорога
ще далека. Матвiй торка? конi  i  тi  йдуть.  Iдуть  далi,  поля,  глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад,  це  вже  тракт,  якийсь,  кажуть,  граф
висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi,  потiм
?дуть старим, дуже густим лiсом.
   - Тут,оповiда? Матвiй,- часом, бува?, людей переходять.
   Ого! Володько зна?, що це значить "переходити".  ?  то  такi  люди,  що
нападають i забирають, що ?м подоба?ться, а часом  навiть  убивають...  Це
дуже цiкаво...
   - А отуди,показу? батько батогом на  гущавину,-  Верхiв.  Коли  ви?демо
вище з лiсу, буде видно церкву...
   - А чи далеко ще до Острога? - пита? Володько.
   - О, ще шмат... Ось ви?демо з лiса, а там хутори...- каже батько.
   I коли до?хали до тих хуторiв, вiн знов зауважив:
   - Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був  лiс.  Бач,  як  народ
множиться.
   Володьковi  страшенно  подоба?ться,  що  батько  з  ним  так,  мовби  з
дорослим, розважа?. Вiн дивиться  на  всi  боки,  бачить  чепурнi  хати  з
вишневими садками,  iнодi  зустрiнеться  хтось  iз  людей,  якась  баба  у
червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим  коритом,  бiля  нього  вiз  iз
кiньми, баба з вiдрами, налива? пузату  баньку  водою,  iдуть  дiвчата  iз
серпами, на що батько одразу зауважив:
   -- Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж  у
нас...
   Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i почина? припiкати,  на  коней
падають гедзi, за возом лиша?ться хмаринка куряви,  що  поволi  скочу?ться
влiво i осiда? на землю.
   Володько знов i знов пита?, чи далеко ще до Острога,  батько  терпеливо
вiдповiда?, що "ще шмат".
   - От як ви?демо за отой гай,  почнеться  "соша",  а  там  i  до  города
недалеко...
   Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це ма? бути? I дiйсно  до?хали  до
сощи. Володько диву?ться: ? то дорога, вся вимощена  камiнням,  i  як  тим
людям хотiлося все то робити? А ?хати по  нiй  не  дуже  добре,  тарахтить
сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все  то
зносить, бо ?хати таким усе-таки дуже цiкаво.
   Десь тут незабаром ма? бути й мiсто.
   - Дивися, дивися! - каже батько i показу? батогом перед себе.  Володько
дивиться i бачить, як один молодий панич ?де  насупроти  машиною  на  двох
тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки  його
то дуже цiкавить. Йому дивно, як то  так,  що  той  крутить  лише  ногами,
машина бiжить на двох колесах i не перекинеться.
   Порiвнявся з возом, задзвонив i по?хав далi. Володько  довго  проводить
його  поглядом,  дуже  вдоволений,  що  побачив  таке,  буде  що  оповiсти
Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги,  i  тi
дроти, що на них висять. Коди про?здиш бiля такого стовпа, вiн гуде,  нiби
на тих дротах  виграють.  Володько  вже  чув,  що  по  тих  дротах  "шлють
телеграми", i йому дуже кортiло побачити, як то  тi  телеграми  бiжать  по
них. Але скiльки вiн не  задирав  голову,  скiльки  не  дивився,  йому  не
пощастило побачити анi одно? тако? штуки. Дуже шкода.  Тепер  саме  нiхто,
видно, не слав телеграм.
   I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали  не
лише люди, але й пани появлятися. Он  iде  один,  у  черевиках  i  палицею
помаху?, штани бiлi, пiджак темний - гарний панок.  Дещо  далi  нагнав  ?х
фа?тон, запряжений блискучими, ста?нними кiньми, у  фа?тонi  якiсь  великi
пани, колеса тоненькi i блискучi, що зда?ться  ось-ось  розсипляться.  Але
вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла.
   I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi.  Перш  за  все
цiлий  ряд  великих,  кiлькаповерхових  будинкiв,  зовсiм  один  на   один
подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть  "москалi".
Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв... Але й без
того тут ? що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах  спiшать
одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльша? i  бiльша?.  Отам  далi
сто?ть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею
при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще  такого  не
бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володьковi  цiкаво  знати,  що
вiн тут робить, але цього вже вiв не пита?.  Володько  лише  старанно,  зо
всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався.  Чоботи  ма?  добрi,  халяви
блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався.
   ?дуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато  москалiв,  ходять,
марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого
проти й самому бути таким москалем. Батько дещо поясню?, тика? в  той  бiк
батогом.
   - Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн команду?.  А  там  он  причандалля
всяке.  Стiна  висока,  рiв,  драбини.  Москалi  мусять   на   то   лiзти,
перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить - дiстане одразу. Все то для
вiйни.
   Хм... Володько диву?ться. Йому незрозумiле, навiщо все то для  вiйни...
Вiн бачив вiйну на малюнках, там б'ють, рубають, стрiляють, але...  I  вiн
мiрку? i одразу пригаду?: ,
   - А то ж на вiйнi беруть фортецi! ?дуть на штурм...
   Ага! Вiн уже розумi?.
   Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого.  Як  тут,  мабуть,  при?мно
ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна,
якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано.  Володько
намага?ться все то прочитати. "Штатскiй i во?нний  портной  i.  Цiмерман".
"Салон дамскiх мод - Роза Шапiро". "Ресторан Кi?в". "За?жжiй двор  -  Iцко
Цукер". А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять...
   Пiдводи ?дуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять
жиди i щось торгують. От i до Матвi?вого воза пiдходить  стара  жидiвка  у
хустинi з великою,  темною  плямою  на  тiменi.  Нiс  у  не?  подiбний  на
кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий.
   - Хазя?н! - гука? вона.- Що ма?те продати?
   - Яйця,байдуже, не дивлячись на не?, кида? Матвiй i ?де далi.
   - Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! - цупотить  вона  за  возом,
вчепившись сухою рукою за полудрабок.
   Володько розгляда? ??, але Матвiй не зверта? на не? найменшо? уваги.
   - А! - байдуже кида? вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурю? жидiвку.
   - Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити,
скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки  грошiв,  скiльки  я  вже  купила
я?ць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiша?те, хай менi
руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще!
   - По двi копiйки даси? -  перебива?  Матвiй  ??  лемент,  не  зупиняючи
коней.
   - Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жарту?те зi старою жидiвкою,  я  вже
не молода. Жартувати - чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями...
   - Ну, то йди собi до чортово? матерi! - рiшуче висловлю?ться Матвiй.- 3
тебе, видно, купець, як з  мо??  жiнки  попадя.  Хоч,  щоб  сперезав  тебе
батюгою?
   - Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скара?, коли вам хтось
дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив  за  яйце  двi
копiйки? Ниньки двi копiйки - грiш, двi копiйки на  дорозi  не  валяються.
Берете за двi - три грошi?
   - Не морочи менi, Рухльо...- i тут Матвiй дода? негарне  слово.  Вiн  i
говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня.  Це  змусило
?? ще сильнiше залементувати, вона ще  мiцнiше  вчепилася  за  полудрабок,
жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша,  розгорта?  полову,
пробу? яйця, маца? пiвня. Матвiй ?де далi, огляда?ться, обiця?  "оперезати
?? батюгою череззауш", посила? ?? "до ста чортiв", до  "чортово?  матерi",
але то мало йому помага?. Жидiвка вже не  вiдста?,  щось  трохи  набавля?,
встигла вже переклясти себе, сво?  руки,  сво?  ноги,  сво?х  дiтей,  свою
рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купу? на страту,  зовсiм
на страту, вона да? йому нечувану цiну, от хай ?? грiм заб'?, якщо  це  не
так. Матвi?вi це набрида?, вiн щось спуска?, вiн готовий вiддати  яйце  за
три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, ?й-богу, вiн уже не
жарту?. Жидiвка почина? вiрити i снажиться виторгувати бодай  пару  грошiв
на копi, вона вже да? п'ять злотих i грошiв двадцять  за  копу,  а  Матвiй
хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два  грошi  i
хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше.
   - Ну, вже бери - хай тебе хал?ра,- резюму? Матвiй i  зупиня?  конi.  За
цей час устигли до?хати сливе до середини  мiста.  Почина?ться  рахування,
спочатку я?ць, пiсля грошей. Жидiвка огляда? кожне яйце, декотре прогляда?
на сонце, Матвiй пильно за нею слiдку?, щоб "клята" не общитала.
   - А що хочете за пiвня? - пита? одразу.
   - Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка вийма? з
глибоко?, заяложено? кишенi великий гаманець-пулярес i  тремтячими  руками
вiдлiчу? срiбними й мiдяками п'ять золотих i  двадцять  два  грошi,  тобто
вiсiмдесят шiсть копiйок, пода? ?х Матвi?вi, той ще раз  перелiчу?,  хова?
до вузлика, а пiсля почина?ться вперта i доготривала  боротьба  за  пiвня.
Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементу?, Матвiй знов ла? ??, знов
обiця?  оперезати  ??  батюгою,  жене  до  ста  чортiв.  Жидiвка  тим   не
обража?ться, прийма? то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться
на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй,
нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цi?? суми  вiд  одного
золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що  вона,  либонь,  купу?
самi костi та пiр'я i хай вона ще сьогоднi "сво?х дiтей не побачить", коли
вона не втратять на ньому половину.
   - Чорти тебе не вiзьмуть,- зазиачу? вже спокiйно Матвiй  i  хова?  сво?
сорокiвки. А вiд'?хавши далi, з полегшею сказав:
   - Слава Богу, що позбувся клопоту.- Терпiти не мiг вознi  з  яйцями  та
курми - бабське дiло.
   А Володько весь час уперто слiдку? за цi?ю боротьбою. Вiн весь  у  душi
на боцi  батька,  i  його  нехiть  до  жидiвки  дуже  виразна.  Вiн  майже
переконаний, що "та клята" ?х усе-таки обдурила, що тi яйця i  той  пiвень
коштують значно бiльше, але вiн мовчить. Не його дiло до цього втручатися.
Вiн ось уже не встига? на всi боки озиратися, щоб усе бачити,  щоб  нiчого
не пропустити. Усе тут йому подоба?ться, i як було  б  добре  i  собi  тут
жити. I крамницi, i люди, i панночки такi делiкатнi, спiднички на них такi
тоненькi, аж прозорi, i черевички маленькi на маленьких ногах, i  жебонять
вони, мовби малi дiти, такими тоненькими голосочками.  Очi  хлопця  хочуть
усе обняти, але хiба то можливо?
   До?хали до великого мосту. Знов нове. I сам мiст, i рiка  широка,  яко?
ще нiколи не бачив, далi муре з вежами видно. Батько не  ма?  часу  всього
того пояснити, тут треба пильнувати,  щоб  нi  на  кого  не  на?хати,  але
все-таки тицьнув батогом на мури i сказав:
   - То замок князя Острозького. А це ось рiчка Горинь. До не? отам далi в
Рiвному i наша рiчка впада?.
   О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото
?хав тим конем i на нього дикий вепр напав i що вiн  збудував  монастир  у
Дерманi. Його образ з "частинкою мощей" висить у тому монастирi...
   А Горинь рiчка широка i гарна, так от вона де, у нiй,  мабуть,  i  риби
безлiч, але, напевно б, i втопився одразу, дна зовсiм не видно.
   Пере?хали до Нового мiста i зупинилися на  торговицi.  Тут  уже  безлiч
пiдвiд, що годi пройти, скрiзь снують  дядьки,  жиди,  галас  неймовiрний,
погано пахне i духота нестерпна.
   Матвiй заклада? коням опалку i одразу вiдходить. Володько мусить сидiти
на возi i пражитися на сонцi - при?мнiсть абияка, але вiн не нарiка?.  Вiн
зна?, що за щось його мусять iз собою брати,  що  ?хати  так  даремно  для
само? при?мностi йому не належиться. I, як звичайно в таких випадках,  тут
стiльки цiкавого, що й нема? часу  сумувати.  Вози,  конi,  дядьки,  хтось
приходить, хтось вiдходить, там щось торгують,  б'ють  долонею  в  долоню,
клянуться,  божаться,  розходяться,  знов  сходяться.  Усе   то   полонить
Володькову увагу, все то його дуже цiкавить.
   А по довшому  часi  приходить  батько,  обвантажений  двома  фабричними
серпами, новою косою i ще якимись  пакуночками.  Володько  дiста?  сво?  -
велику, за три копiйки, французьку  булку.  Його  радостi  нема?  меж.  До
Матвi?вого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи,  випробовують
косу. Серпи знаходять добрими, а косою  довго  по  черзi  подзвонювали  об
обруч колеса, i думки ?х розходились. Однi казали, що "нiчого собi",  iншi
знов, що "зда?ться, зам'яка".
   Матвiй казав:
   - Яка ?, така ?. Косу i жiнку не вгада?ш.
   - То, зна?те, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте,  ще  позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
   - То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив  у  кацапа,  а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
   Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як  купив  i  що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган  згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi  були  ковалi
добрi.
   I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з  Володьком  полуднають  -
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по  шматку  старого  сала.
Свою булку Володько береже, вiн ма? привезти ?? додому i  похвалиться  нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiйма? опалку,  гнузда?  конi  i  вони
iдуть додому. Дорога не  близька  -  двадцять  верстов,  до  вечора  ледве
доплужаться. По дорозi бiля  рiчки  напувають  конi.  Володько  знов  весь
увага, але тепер його дещо турбу? булка, йому дуже кортить ?? спробувати i
по часi вiн вiдрива? вiд не? шматочок - навiть не було  видно.  Але  булка
так йому смаку?, що, ?дучи далi, вiн усе щипа? i щипа?, поки з не? лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому.  Вiн  так  i  не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився  Хведотовi,  що  вiн  самий
з'?в цiлу велику булку.
   I взагалi пiсля цi?? по?здки Володько ста? розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в  цiлому  Дерманi  ледве  хто  мiг  бiльше  чогось
бачити, i Хведот просто чуду?ться, як його  у  свiтi  ?  стiльки  всiляко?
всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо  згодом  вiн  почав  морочити  маму,  щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того  городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
   Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була  не  кепською,  от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося  кликнуть  дiвчат.  Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби  борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi сво? по?здки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре зна?, що "його" не  переговориш
i не перепреш i що "вiн" задума?, те i зробить.
   А воно тут не так-то вже i зле. Ма?мо ось i хлiб, i до  хлiба,  правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля  ?,  аби  Бог  дав,
людоньки, здоровля, а решта -  фрашки.  От  одно:  трохи  далеко  до  тi??
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiрку?, що коли  можеш  пiти
до церкви - пiди, а не можеш -  вiзьми  та  стань  перед  образом  дома  i
помолися вiд щирого серця, i дума?те - Бог не почу?? Почу?. Скрiзь  почу?.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
   Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило  то
вродило, але не на те вiн ма? твердi руки i на в'язах голову, щоб  засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а  дiти
ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми  ?м
не лишили того бiльше? Треба i  якийсь  будинок  прибудувати,  i  худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А  тому  не  дай  собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти  як  день,  так  нiч
трудишся, мiрку?ш, дба?ш, шука?ш, i  тодi  Бог  тебе  благословить,  бо  ж
недурно сказано: хто шука? - знаходить, хто стука?, тому вiдчиняють.



   ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА

   Увесь день Настя в'язала за лiсом овес, ?й тяжко, але день  погожий,  а
завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А
прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси.
   Сапа? i сапа?, горне i горне валки, в'яже i в'яже  снiп  за  снопом,  з
намагою нагина?ться через той свiй живiт,  руки  тяжко  орудують  бирюком.
Матвiй також тут, також в'яже, також i в нього в'язка перевесел ззаду  при
поясi, ?х дво? на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та  й
нiколи.
   Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там,  де  виднi?
каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула:
   - Матвiю! Не можу далi... Пiду додому. Ти, може, самий дов'яжеш.
   Матвiй зна?, чого ?й треба додому, нi, вiн не буде в'язати,  вiн  також
мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти,  за
бабою повитухою побити.
   - Пожди хоч - снопи знесу,- каже вiн.
   Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як ? - пiшла.
Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу,  пiт
його залива?, сорочка нiби з води, схопив обо? граблiв i  вже  бiля  само?
хати нагнав Настю.
   Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй  ?й
помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував,  грiв  воду,
на руках перенiс "?х" обо? на пiл. Бог  дарував  йому  донечку.  Маленьку,
дуже маленьку, боявся ?? торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом  аж
до Дерманя за повитухою.
   А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на  Валах...  I
коли вiн увечерi гнав корови згори  вiд  лiсу  дорожиною,  назустрiч  йому
досить далеко вийшов Хведот i заговорив:
   - Haсi мама напели  маленьку  дiвцинку  пiд  тлепетком.  Володько  враз
знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого  вiн  не  може
висловити. А коли увiйшов обережно до хати,  мама  стояла  бiля  комина  i
трималась за пiдпiрку, ?й треба було щось iз печi взяти,  була  блiда,  не
дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно.
   - Дiтоньки... там... для вас,- i вказала на ?жу пiд комином.  Щось  ?й,
мабуть, догаряло, слова не виходили легко, але Володьковi не  до  ?жi.  На
поду в ганчiрках щось дуже безрадно закувекало, i вiн з острахом  пiдiйшов
туди.
   - Сестлицка? - диву?ться  Хведот  i  спина?ться  навшпиньки,  щоб  щось
побачити. Володько вилiз на пiл.
   - Можна менi, мамо, побачити? - запитав обережно.
   - Дивись, дивись, дитино... А я ось устану i пiдкину в огонь...- i знов
почала вставати.
   Володько довго сидiв над сестричкою, довго дивився  на  те  малесеньке,
розмiром  у  кулачок,  яко?сь  червонаво?  барви,  головеня.   Очi   тiсно
затиснугi, ледь помiтний,  з  бiлим  дрiбненьким  мачком,  носик,  усточка
iнколи ворушаться, нiби вони ссуть. I коли вiн так  дивився  -  вiдчув  до
того сотворiння велику любов. Щось сильне i тривале увiйшло до його серця,
щось  таке,  що  вiн  понесе  через  усе  життя.  Це  ж  бо  прийшла  його
найулюбленiша сестра, яку названо в церквi Василиною.
   Десь опiвночi вернувся Матвiй з повитухою. Дiти  вже,  хто  де,  спали.
Довго порались, а над ранок  породiлля  добре  заснула.  Пiсля  того  була
зовсiм здоровою.
   На тижнi понесли новонароджену до хресту. Кумами тiтка Зiнька i  дядько
?лисей.  Коли  йшли  до  церкви,  Володько  i  собi  попросився.  Йому  не
вiдмовили. Радо йшов, як i всi, пiшки,  вiдчуваючи,  що  вiн  ?  учасником
яко?сь важливо? подi?. Його маленька сестричка спокiйно лежала на руках  у
тiтки Зiньки. У церковнiй проскурницi довго чекали на священика, що  пiсля
прийшов i щось довго  говорив  з  дядьком  ?лисе?м.  Потiм  усi  пiшли  до
велико?, порожньо? церкви, священик накинув на себе щось таке, як хвартух,
i почав хрестити. Володько не пропустив анi  одно?  рисочки  у  цiлiй  тiй
урочистостi. То священик  щось  чита?,  що  знов  каже  тiтцi  й  дядьковi
повертатися i на щось дути, то знов тiтка i дядько проказують "Вiрую",  то
знов дитину розгортають, мажуть ??, кроплять, стрижуть. То знов  беруть  i
кладуть до води в  великiй  мидницi.  Дитина  розкричалася,  тiтка  Зiнька
старанно колише ?? на руках. I ?дине, що Володьковi не дуже подобалось, це
те, що священик надто квапився. Здавалось, що вiн анi в гадцi не  ма?,  що
це його, Володькова сестричка i що з нею треба поводитись бiльш святочно.
   Найближчо? недiлi вiдбулися i хрестини, на?хало,  як  звичайно,  повний
двiр гостей, усi сво?, з нових  при?хала  лише  Домаха  з  Пiвча,  хрещена
Володькова  мати,  при?хала,  як  казала,  навмисне,  щоб  побачити  свого
хрещеника, якого  так  давно  не  бачила,  була  страшенно  здивована,  що
Володько так вирiс, що "такий гарний", i так була з того втiшена, що  дала
Володьковi цiлого пiврубля. Володько сво?м очам  не  повiрив,  так  сильно
знiяковiв, так почервонiв, так розгубився, що навiть забув поцiлувати маму
в руку.
   - Поцiлуй же, смаркачу, маму в руку,- нагнала його мати.
   Вiн поцiлував, але ж, Боже! Хiба це  можливо,  щоб  вiн  дiстав  цiлого
пiврубля? Де ж таке .видано? То ж це такi грошi, що за  них  можна  купити
зовсiм новi штани i кашкета навiть зi звiздою. Просто не вiрилось.
   Але пiврубель лежав у його долонi як явний доказ, що це правда. Велика,
срiбна з головою царя монета, Володько  не  може  надивитися,  намага?ться
розiбрати, що там на нiй написано. Великий, круглий,  двоголовий  орел,  а
пiд ним: "50 коп??к I899  г.";  з  другого  боку  голова  царя  з  написом
довкола: "Б. М. Нiколай I iмператор i самод?рж?ц вс?росс." - слов'янськими
лiтерами. Володько ще не розумi?, що то значить, але йому то подоба?ться i
вiн завчив це напам'ять. То були великi грошi i першi. Таких ще вiн нiколи
не мав.
   Хрестини пройшли дуже гарно, день видався  прозорий  i  соняшний,  було
досить з'?джено i випито, а пiсля гостi розiйшлись по дворi, по  саду,  по
городi. Садок зародив, молодi яблуньки погнулись пiд плодами, деякi з  них
можна ?сти, гостi ?х хвалять, Матвiй оповiда?, яку де знайшов, як защiпив,
як посадив.
   - Оту-о знайшов у нашому лiшнику, принiс, защепив, а тепер бачите. А на
ту дiстав ножики з двора, добрi яблука, лежать довго i цiну мають...
   Гуторили i гуторили, а потiм до  смерку  гостi  роз'?хались.  До  рання
залишились ночувати тiльки тiтка Зiнька та повитуха Уляна...
   А другого  дня  почались  знов  буднi.  Знов  Настя  в'язала,  вибирала
коноплi, мак, цибулю-сiянку, лише тепер вона, час вiд часу, мусiла  бiгти,
бо виходив Хведот i казав:
   - Мам! Дитина плаце...
   I мати спiшила "дитинi цицьки дати".
   Матвiй з Василем возили копи, копицi, орали зяблю. Володько пас  товар.
Доходили останнi тижнi лiта, поля почорнiли, бабине  лiто  поснувалось  по
скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась  сiвба
озимого. Скоро i осiннi сльоти  навинулись,  у  полi  спiвають  i  мокнуть
пастушки, що пасуть на цiлий день, а мiж ними i Володько.
   А одного ранку хуторян розбудила велика несподiванка. Отуди, як  Юхимiв
хутiр, зненацька забовхало, i  Матвiй  означив  одразу,  що  стрiляють  "з
орудiй". Бум!  Бум!  Бум!  Цiла  баталiя  розгорнулась,  люди  стривоженi,
зацiкавленi, скрiзь тiльки й мови, що про  ту  стрiлянину.  Виявилося,  що
"москалi"  розпочали  якiсь  великi,  осiннi   маневри,   заговорили   про
можливiсть вiйни, але з ким, нiхто толком не зна?, хiба що  "з  германцем"
або "австрiяками", хто там у тому  тепер  розбереться,  "казет"  нiхто  не
чита?, а так лише "з чуток" люди довiдуються i  сердяться,  що  геть-чисто
витовчують озимину отi москалi.
   Володька це захопило неймовiрно, вiн ризикнув пiти геть отуди за лiс на
дорогу, що веде з Мизоча до Острога, i там  побачив  багато  москалiв,  що
йшли дорогою пiшки, зiгнувшись пiд  дощем,  мокрi,  мов  кури,  зi  сво?ми
рушницями. До-рожиною ?хав вiддiл  вершникiв,  на  дуже  гарних  конях,  а
дороги для них вузькi, деякi вози надто широкi i зовсiм  не  вмiщаються  у
звичайнi колi?, ?хали через поля, де  попало  -  чи  там  засiяно,  чи  не
засiяно.
   - А, то все нiмець бунту?,- казав на це Матвiй, коли вернулися в недiлю
з церкви.- Але нашi як йому наложать - буде знати.
   А москалi все йшли та йшли i було ?х багато. Iшли на Лебедi, на Острiг,
через лiс, через Мартинову долину, на зрубi за отою долиною робили  табiр,
там ночували, клали огнi, спiвали. На другий день Володько  вже  там  був,
москалi  вiдiйшли,  але  Володько  назбирав  досить  блискучих   гудзикiв,
консервних бляшанок, ремiнцiв, шнурочкiв, усе то дуже цiннi здобутки i все
то понiс додому. Придасться.
   Уперто говорили про вiйну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять
тi маневри i такi великi. Бувало, також робили iнодi,  але  такого  ще  не
було, щоб артилерiя й кавалерiя, i пiхота, i всiлякi там мости будували  i
везли ранених.
   Але минула осiнь,  прийшла  зима,  а  вiйни  не  було.  Почали  про  те
забувати. Життя пiшло сво?ю чергою. На хуторi Матвiя буднi.
   Володько мав iти цi?? осенi до школи. Батьки над цим говорили i  радили
i рiшили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не  такi  мiцнi,  щоб
мiг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за  мешкання  в
Дерманi поки що не годиться. Хай учиться дома" а на другу зиму вже напевно
дадуть до школи.
   Володьковi таке нiяк не до смаку, вiн уже весь був у школi, школа  його
манила i тягла, мовби магнiт.
   - Там же ще меншi ходять,- з плачем казав матерi.
   - ?м, дитино, близько, а тобi куди лiзти в таку дорогу, хоч, щоб снiгом
замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались...
   Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга  i
рiзне iнше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов  хата.  Не
ходить навiть на лiд, анi до млина, бо все  минуле  заважало.  Зате  почав
учитися. Василевi  книги  пiшли  в  рух,  тепер  уже  букварцем  одним  не
обмежишся.  Батькова  ?вангелiя  також  придалася.  Стрiчка  за   стрiчкою
розлущував ?? змiст, i все те дивувало малого надзвичайно.
   Та одного разу в його руки справжнi скарби попали.I  то  випадково.  На
горищi, як вiдомо, сто?ть ота та?мнича, велика матiрня скриня. У  нiй  там
повно всяко? всячини, доступ до не? заборонений i замкнута вона на  мiцний
замок. Як вiдомо, одного разу Василь усе-таки  добрався  до  не?,  i  вони
разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василевi  тодi  як  слiд
дiсталось, але ж то було давно, рани заго?лись,  а  в  скринi,  Василь  це
добре зна?, появились новi бутлi слив'янки, i Василь  уже  вiддавна  лама?
голову, як би туди краще дiстатися.
   Володька та скриня також дуже живо цiкавила i не тому, що там тi бутлi,
а зовсiм чимсь iншим. Володько зна?, що мама переховують там  якiсь  стapi
книжки i папери, нiхто не зна?, що то  за  книжки  i  для  чого  вони  там
ховаються але вони там були, i скiльки  Володько  не  просив,  скiлькх  не
молив, щоб йому то показали, мати все мала одну вiдповiдь:
   - Як пiдростеш - дiстанеш! - I це все.
   Як звичайно, в недiлю батьки йдуть до церкви, а лишаються самi дiти.  I
чого  тiльки  тодi  не  видуму?ться:  i  куряться  цигарки   з   вати,   i
переверта?ться щось у коморi, i  чiпа?ться.?  все  заборонене.  А  найпаче
завжди i завжди добива?ться до, тi?? скринi. Але  мати  нiколи  не  лишала
ключа вiд не?, i всi, Василевi намагання туди дiстатися були  даремнi.  Та
одно? недiлi якось так сталося, що Василь знайшов бiля  старо?  ма-тiрньо?
спiдницi дорогоцiнного ключа вiд  скринi.  Радiсть  була  велика,  i  вони
обидва з Володьком негайно подались на горище.
   Успiх ?х пiдпри?мства  був  надзвичайний,  сулi?  слив'янки  i  вишняку
стояли, мов двi вежi, повнi i урочистi, i  Василь  негайно  взявся  до  ?х
вiдкривання, але Володько цим не вдовольня?ться, вiн якось  не  зважа?  на
Василя, а копа?ться далi в скринi, i наслiдки  його  розшукiв  перевершили
всi його сподiвання. В його руках опинилася чудова, нова книжка  з  баским
конем на обкладинцi, на  якому  сидить  лицар  в  гостроверхому  шоломi  i
стрiля?  з  лука  в  якогось  бородатого  дiда,   що   залiз   чогось   на
велетенського, широчезного дуба  i  дуже  витрiщив  великi  очi.  Пiд  тим
лицарем Володько негайно вичитав: "Билiна  про  багатиря  Iлью  Муромця  i
Солов'я Разбойнiка".
   О, як це мусить бути  страшенно  цiкаво!  Володько  негайно  забрав  ту
книжечку, забув за все iнше i поцупотiв униз.
   I весь той день до самого вечора читав ту книгу. I  прочитав  ??  майже
половину. I не зважав анi на дрiбнi лiтери, анi  на  чужу  мову.  Читав  i
читав, не хотiв навiть ?сти, забув за все на свiтi, а як вернулись батьки,
залiз на пiч i читав далi. Мати спочатку анi  не  здогадалася,  отже,  вiн
завжди з тими книжками возиться, але ??  все-таки  дивувало,  що  вiн  там
найшов таке особливе, i вона все питала:
   - I що ти там таке знайшов? I чого ти там слiпа?ш? Тож там тобi  нiчого
не видно.
   - Видно! Не бiйтесь! - вiдповiдав Володько i читав далi. А  там  у  тiй
книзi стiльки чудес,  стiльки  пригод,  стiльки  геройства.  Богатир  Iлля
Муромець, що сиднем сидiв тридцять три роки i не  мiг  ходити,  але  потiм
вiдчув у собi велику силу, мiг вирвати деревину з коренем, сам мiг  побити
цiле басурменське вiйсько i нарештi подолав страшного Солов'я  Розбiйника,
що в одному лiсi на  семи  дубах  засiв  i  пiшому,  i  кiнному  той  шлях
загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне -  дерева  гнулися,  конi
вгрузали по колiна в землю. Але Iлля Муромець не злякався того розбiйника,
iде просто на нього, стрiля? зi свого  лука  стрiлою  гартованою,  поцiля?
розбiйника в око i здобува? право на пере?зд i на всi скарби Соловiя.
   I багато цiкавого довiду?ться Володько з тi?? книги: про святого  князя
Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Ки?вi, i про ворогiв його  рiзних  -
половцiв та печенiгiв, що Ки?в облягли,  поля  топтали,  людей  до  полону
брали, i коли б не Iлля Муромець, хтозна-що зробили б. I  Володько  всьому
тому вiрить, колись могли бути такi люди, то лише тепер усi  стали  такими
малими та слабкими, а колись було то зовсiм iнакше.
   I була це перша такого року Володькова книга, i як тiльки  прочитав  ??
раз, удруге i трет?, захотiв щось iншого, уява його розгорiлася, йому  вже
мало ?вангелi?, Псалтиря, Окто?ха, вiн  знов  лiзе  до  мамино?  скринi  i
знаходить там купу "Листiв  По-ча?вських",  а  при  тому  "Життя  Святих",
преподобного Iова  Залiзо  Поча?вського,  що  чудеса  творив,  про  велику
священо-мученицю Катерину, що ?? за вiру Христову мучили i звiрам  кидали,
"Вiдкриття во?на iз Карiота", що  вмер  був,  його  поховали,  побував  на
рiзних митарствах "тамтого свiту"  i  знов  воскрес,  i  взагалi  прочитав
велику книгу "О митарствах" i довiдався з не? силу-силенну  всячини:  коли
помре людина, що ?? на тамтому свiтi чека?, за якi грiхи, яка  кара,  кого
милують, а хто пiде на вiки вiчнi в "ге?ну огненную".
   Отакi-то дива з Володьком творяться i така-то сила науки впиха?ться  до
його маленько? голови, i дума? вiн над тим безконечно, i не  може  нiяк  у
тому як слiд розiбратися, хотiв би когось всяку  всячину  розпитатися,  та
нема? кого, бо нiхто з його рiдних таким не займа?ться i нiкого то так, як
Володька, не цiкавить.
   Та не тiльки книгами займа?ться Володько, на хуторi трапляються й  iншi
важливi подi?. Ось одного вечора при смерку постукався до  Матвi?во?  хати
якийсь подорожнiй, i всiх здивувало, що вiн постукав до  дверей,  значить,
людина бувала i не наша, бо нашi входять просто без стуку.
   Подорожнiй був високого зросту, не  селянського  вигляду  i  попросився
переночувати. Матвiй радо приймав кожного, не було  в  звичцi  краю  цього
вiдмовити людинi даху над головою або ложки гарячо? страви, особливо, коли
ось таке надворi, як сьогоднi, i Матвiй сказав:
   - Дуже просимо, пожалуйте, тiльки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе
по-простому, самi бачите...
   Бо бачив Матвiй, що його  гiсть  людина  не  проста  i  говiр  його  не
тутешнiй, i можна пiзнати якогось чеха, чи поляка, але нiяк не руського, i
для бiльшо? певностi попросив навiть пашпорт свого гостя, бо,  мовляв,  ви
нам звiнiть, ми тут, бачите, самi на хуторi, а бува? всiляково.
   Чужинець охоче показав свiй пашпорт, Матвiй лише для виду  поглянув  на
нього, нiчого в тому не розiбрався, але заспоко?вся,  принiс  два  околоти
соломи i зробив для гостя на долiвцi постелю.
   Говорилося при тому небагато - про се, про те,  найбiльше  про  погоду.
Роздягаючись, чужинець вийняв з кишенi свого годинника i положив на столi.
Побачив це Володько, що сидiв з Хведотом десь далеко  на  печi,  i  одразу
вирiшив  скористати  такою  нагодою  i  подивитися  на  годинника   зовсiм
зблизька, не було його i  в  його  рiдних,  але  вiн  знав,  що  годинники
iснують, що ?х носять пани, вiн бачив також великого годинника в  Острозi,
але зблизька ще нiчого такого нiколи не бачив. i тому Володько  перебрався
тихенько до  столу  i,  поки  тi  там  старшi  щось  говорили,  вiн  довго
приглядався до того дива i дуже дивувався, як то тi малюсiнькi  вказiвочки
самi  рухаються  довкруги  i  так  чудово  цокотять.  Йому  дуже  хотiлося
подержати таке в руках, але нiяк не  вiдважувався.  Чужинець  це,  мабуть,
помiтив, пiдiйшов, узяв годинник i каже до Володька:
   - На, мальчiк, пасматрi...
   Володько взяв то до рук i довго, довго розглядав його з усiх  бокiв,  а
потiм положив його на мiсце i пiшов спати.  Почував  себе  щасливим,  йому
здавалось, що вiн ще щось нове i цiкаве пiзнав, пiсля довго думав,  як  то
все зроблено, що воно само так вiчно руха?ться.
   Рано-раненько чужинець устав,  намiрився  вiдходити,  не  хотiв  навiть
снiдати i хотiв заплатити за нiчлiг, але Настя наробила одразу гамору:
   - А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали грошi за те тiльки,  що  людина
переспала. Що ми,  татари,  чи  погани  якi.  На  здоров'ячко  вам,  iдiть
здоровi!
   Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з  хлопцiв  дав  по  десять
копiйок, як гостинця, на  що  вже  Настя  нiяк  не  могла  перечити,  лише
дивувалася, що той пан ма? стiльки грошей, i назвала його "добрим  паном".
Хлопцi були дуже радi, що дiстали таку суму грошей, i тепер кожний  з  них
матиме за що купувати на Трiйцю.
   "Добрий пан" вiдiйшов, але того ж дня при?хало до Матвiя верхи  аж  два
стражники i питали про "гасподiна високаво роста, со св?тлимi  волосамi  с
катомкой". Матвiй не второпав, що значить ота "катомка",  але  сказав,  що
такий "господiн" цi?? ноч? у нього  ночував,  а  ранком  пiшов  собi  десь
отуди, як Лебедi.
   Стражники сердяться:
   - Ех, ти глупий мужик! В?дь его же бил германськiй  шпiон.  Ми  за  нiм
несколько дн?й гонiмся. Пач?му н? задержал?
   - А хто його розбере, чи вiн шпiон, чи не шпiон.  Iде  собi,  хай  iде,
проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб вiдмовили,  пашпорт
мав у повному порядку, виспався i пiшов.
   Стражники по?хали далi, але на хуторi довго про  цю  подiю  розмовляли.
Володько довiдався нове слово "шпiон", а батько йому пояснив, що ? то такi
люди, що по Росi? нишпорять, плани знiмають, усе пiдглядають, а потiм  усе
то передають нiмцям... Володько iз цього ма? повну голову думок.
   Заходили часами до Матвiя i сво? люди посидiти вечорами.  Особливо  тi,
що десь тут поблизу дiло мали, чи то у млинi, чи в лiсi.  Вечори  довгi  i
насидiтися можна вволю, i вволю наговоритися. Заходив дiд  Кошiль,  що  на
мiсце Лiсовського став лiса Таксарового стерегти. Цей до всього i  чарчини
не цурався, прийде, бувало, i плящину за пазухою принесе...
   - I дай-бо здоровля, куме! - Хоча вiдомо, що Матвiй чоловiк "трезвий" i
до чарки не скорий. Але дiд Кошiль просторiку?:
   - А, що там ще каверзувати, пий - помреш i не пий -  помреш,  то  краще
вже пити, бодай пiзна?ш життя...
   Щоки в нього повнi,  червонi,  очi  блискучi,  борода  широка  i  бiла,
чарочку не пив, а ликав - кивне i нема, тiльки смiшок лиша?ться, а смiявся
з усього i дуже дрiбно.
   Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Бiла-шева. Дуже  зрадiв,
бо i  вiн  великий  прихильник  усiлякого  "вип'?мо,  куме"  i  нiколи  не
при?жджав з порожнiми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то
зо два пiвоки в залубнях. Матвiй не шанував за це цього брата.
   - Такий, бачте, з нього й господар,- казав не  раз,  i  дiйсно,  дядько
Омелько не ма? щастя до господарки.  Нi  тобi  машини  яко?,  нi  худобини
порядно?, що заробив, що вторгував - пропив,  про?в,  прогуляв.  Полiтика,
плiтки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.
   I ось вiн якраз у дуже  слушний  час  нахопився.  Кошiль  весь  засяяв,
обнiмалися, мовби один одного хотiв задушити, i цiлувалися так звучно,  що
на цiле подвiр'я чути.
   А увiйшовши до хати, Омелько одразу заспiвав:
   "Ой, чарочко, чарочко медовая,
   З ким я тебе пить буду, молодая!"
   - От це, ?й-богу, молодцi з вас, брате Матвiю i дiду Кошелю, що  я  вас
тут знайшов, серце мо? вiдчувало, i дай, думаю, смикну до того  куркуляки.
Ну, Насте, готуй що там i присiдай до нас...
   I Настя щось готу?, i присiда?, i випивають. На дворi мороз, а  в  хатi
тепло, i гамiрно, i при?мно. П'ють усi, навiть  кажуть  пити  дiтям,  хоча
проти того дуже Матвiй.
   - То, зна?те, дитинi вредить. Я от самий i то не можу,  вип'ю  чарку  i
вже голова болить.
   - Ех,- каже Омелько,- твоя голова тiльки облiзти вiд поту потрапить,  а
жити вона не вмi?.
   - Що ж зробити. Кожний ма? свою голову,- каже Матвiй.
   - А чи чули ви, що он жиди в Мизочi кажуть? - пита? Омелько.
   - А що там вони кажуть? - цiкавиться Кошiль.
   - Та он кажуть, що вiйна буде.
   - Ого! - кида? Кошiль,- А то iз ким?
   - Та з германцем.
   - Гм... З германцем. Ну i що ж? Буде то буде...
   - А може, й буде,- дода? Матвiй.- Снилось менi,  зна?те,  нiби  я  стою
отам на горбищi лебедському i бачу на заходi там, де сонце  запада?,  ста?
два стовпи червонi, огнянi i вiд них нiби пожежа розлива?ться. I  дивлюсь,
з-пiд того гад великий виповза? i де лише вiн проходить - усе чисто  дотла
зника?. I полiз той гад десь отуди на сiвер, а тут,  де  не  з'явись  бiля
мене старий, покiйний Хведiр i менi  каже:  то  зна?ш,  Матвiю,  отой  гад
поповз отуди у Пинськi багна i там йому кiнець буде... А другий сон снився
менi ще й такий. Нiбито я в Бущенському лiсi на  великiй  галявинi,  шукаю
там сво? украденi конi... i бачу,  цiла  та  галявина  старими  польськими
жупанами покрита. Iду я та йду i все  думаю:  а  чи  буде  де  кiнець  тим
жупанам, аж то мо? конi з лiсу вирвались i все чисто то стоптали, а  хтось
тут менi й каже: то, каже, лише для  просушки  ?х  тут  того...  ?х  скоро
заберуть... Це, чу?те,- казав Матвiй пророчо,- у нас iще Польща буде.
   - Ото вже дудки! - рiшуче заперечу? Омелько.- То, стало бути, що  Рос?я
наша навiть якихсь там поцвiлих жупанiв  не  викине  куди  треба.  То  ти,
Матвiю, можна сказати, не розбира?шся в ком?рческой  полiтiк?.  Тут  мусиш
знати, что вот, так сказать, eтa самая наша  Рос?я,  котора,  стало  бути,
пiдкорила пiд себе всi народи вiд Кавказу аж по Вислу,  саааамая  огромная
страна в мирi!  Зна?ш,  що  таке  Рос?я?  Первая  страна  по  большонству.
Понiма?ш ти, що коли б отак узяв  ус?  етi  государства,  котори?  ?сть  у
свiтi, то й то не  буде  одна  Рос?я.  Це,  брат,  iмперiя!  Одна  Москва,
например, коли йдеш впоп?рьок - сто верстов, в  длину  -  двiстi!  О,  нi,
братику! Коли i буде яка вiйна - всiх завою?м i над  усiма  наш  цар  буде
царем! - випалив Омелько.
   - Хо-хо-хо! - зареготав Кошiль.- I правильно! I правильно! Кому  б,  як
не йому.
   А Омелько продовжу?  про  "Дарданд?ли",  про  генерала  Скобелева,  про
Шипку, про графа Румянцева i багато,  багато  зна?  того  Омелько,  а  всi
слухають i дивуються.
   А надворi зима, пада? снiг, вi? вiтер, замiта? дороги. Вона цього  року
видалась сувора, снiгу навергало вище колiна, лiс закутало  в  бiлу  вату,
луг, як глянеш оком, суцiльне iскристе бiле, поле, однотонне i мовчазне.
   Роботи у Матвiя досить, те то iнше, але думку  його  турбу?  одна  лише
справа. Не да? i не да? йому спокою ота земля, кортить йому,  бачте,  щось
придбати, i Матвiй не витримав: одного лагiднiшого дня  закинув  торбу  на
плечi i подався. Настя лише стулила сво? тонкi уста i мовчить. Що  казати?
Очi ?? блищать крицею, але мовчить.
   А Матвiй подався отуди на пiвдень, на Крем'янеччину, чув, що там  землi
продаються. Вiн ступа? вiд села до села:
   - Чув, що у вашому селi прода?ться "iм?нi?"?
   - Н?. То вiн торiк щось думав. Тепер не чути. Нашi люди й самi хотiли б
купити. А ви-но зайдiть до Рохманова.
   Матвiй мандру? до Рохманова. У Рохмановi невигiдно. Самi багна i мочар.
Кусник i поля до того, але цiна, як за матiр рiдну. З Рохманова подавсь до
Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан прода? клапоть поля,  але  цiна
ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при  мiстi.  Пiшов  далi,  Межирiчi,
Коршiв, Обичi - села, села i села, обпитав, оглянув -  нiчого  не  скурав,
вернувся за тиждень додому - хмара не людина, нiякого з того  толку,  хiба
що чоботи розтащив, що на день латання буде.
   Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо вiдпiчнув i знову подався. На цей
раз  пiд  Острiг,  хтось  там  нараяв  у  якогось  графа,  але  й  тут  не
сподобалось. Пiскувате, громиш, не  варто  на  такому  селитися.  Вернувся
додому. Стiльки страчено мужицького часу.
   А Настя свiй клопiт ма?, iз Залужжя прийшла вiсть,  що  Катерина  замiж
виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що  ото  в  хорi  церковному
спiва? тенором та носить чоботи хромовi за сiм рублiв з калошами,  кажуть,
на пана вчитись хотiв та заломився.
   - Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за  тi  часом  чоботи  хромовi
вона виходить? У нього ж тiльки i ? того добра, що чоботи та очi  зiкратi.
Ой, загине вона за ним, ой, загине!
   Цi слова хтось Катеринi передав, i нагнiвалась вона на свою хресну маму
вельми. Казала, що й на весiлля не  пiде  просити,  але  Настя  сто?ть  на
сво?му.
   - Воля ваша, кумо,- казала вона Зiньцi,-  але  я  б  ??  за  такого  не
вiддала б. Та й молоде воно ще, то ж i шiстнадцяти нема?...
   - Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я ?й не казала, а  чи  я  ?й  не
говорила. Що я ото наплакалась i що нагорювалась - так нi! Хоч ти ??  рiж,
хоч ти з нею що хоч роби, пiду i пiду, бо люблю його! I говори з нею.
   Володька ця новина пригнобила, не хотiв вiрити, щоб Катерина, та  "наша
Катерина", та, що так його любила, могла якось там "вийти замiж" i  то  за
когось зовсiм чужого i, як кажуть мама, поганого. I Володько  вже  наперед
вiдчува?  нехiть  до  того  осоружного  якогось  Павла,  що  хоче  забрати
Катерину.
   Але все-таки до весiлля готувалося,  Настя  лише  чекала,  чи  Катерина
дiйсно так нагнiвалась, що навiть не запросить ?? на весiлля. Але  так  не
сталося.
   Була одлига, вiяв гнилець, лугом мокрий  снiг,  вечорiло,  i  нараз  iз
двору влiта? засапаний Василь i викрику? лише одно слово:
   - Катерина! - А пiсля ще додав:
   - Молода! У вiнку! З дружкою!  -  побiг  назад  на  двiр.  Усi  в  хатi
заметушилися, Володько аж затремтiв i ним почало трясти,  Настя  метнулась
по хатi, пiдсунула пiд припiчок цебрика, швидко застелила стола, поправила
подушки.
   - Замiтай, Володьку, швидше хату! - гукнула на Володька.
   Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не
Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю
мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся,  мов  опарений,  схопив  обома
руками деркача i почав шкребти  ним  долiвку.  На  половинi  роботи  Настя
вихопила з його рук вiника i  почала  сама  швидко  зганяти  до  коцюбника
бiльше смiття.
   I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув  закурену  вовняну
шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою.
   - Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту  ж  мить  у
сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй  прибрав  поважного
вигляду, Володько i Хведот забилися в кут.  Дверi  швидко  вiдчинилися  i,
шелестючи  широкою,  темно-бронзово?  барви,  шовковою  спiдницею,   метко
увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.
   Володько був дуже здивований, коли  побачив  ??  такою  -  у  вiнку,  у
стрiчках, i вона  тепер  не  вiталася,  не  смiялася,  не  цiлувалася,  як
звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до само? землi, так
що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi ??  стрiчки,  i  дуже  поважно
промовила:
   - Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля!  Благословiть
мене - раз, другий, третiй!
   - Хай Бог благословить - раз,  другий,  третiй!  -  перехрестив  Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив ?й цiлувати його брудну руку.
   Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
   - Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж  ти,  серце  мо?,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний  благословить,
пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери  нiчого  за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
   Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув,  пiсля  чого
вiдчув на сво?х щоках мокрi, нiжнi дотики ?? уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
   Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що  нема  якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала  знов
такою, як звичайно - гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй  сво?й
шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала ??  тонкий  стан.  Матвiй
розпитував Катерину про весiлля - хто i чим буде, i як з коштами, i чи все
вже готове. Катерина на все  вiдповiдала,  ?й,  видно,  це  при?мно,  вона
радiсна, з ?? ясних, синiх очей лл?ться щастя. Настя знов  не  втрималась,
щоб не залебедiти:
   - А навiщо тобi вже свiт  в'язати?  Чи  ти  така  перестариця?  Чи  вже
нагулялася,  надiвувалася?  Будеш,  дитино,  не  раз  нарiкати,   але   не
вернеться.
   - Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний  i  такий  добрий,  i  мене
шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi...
   За тиждень батьки по?хали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько
дуже хотiв також ?хати,  але  його  чомусь  не  взяли.  Не  було,  мовляв,
людсько? одежини. А  коли  батьки  вернулися,  Володько  дiстав  коровайну
гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати ??, чи  нi,  чи
радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд не?, вiд Катерини,  i  коли  брав
хустину до рук, здавалося, що чу? ?? запах, шелест ?? спiдницi i дотики ??
теплих, вогких уст на сво?й щоцi.
   I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона  вже  нiколи  не  буде
такою, якою була до цього часу. Так минула i  вiдiйшла  у  вiчнiсть  перша
любов Володькового серця, що ?? вiн ще довго чув у  собi,  нiс  завжди  зо
собою, як святий  спогад,  як  знак  ласки,  щастя  днiв  свого  нелегкого
дитинства.
   Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов:  Василинка.  О,  як
радiсно дивитися i бачити те маленьке ?ство, що ось уже сiда?, i смi?ться,
i мугика?, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!
   Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув
гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби  трiпали
сво?м вiттям, вороння лiтало боком i крякало.



   ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ

   Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий  пiвень  виходить  за  хату,
вилазить на кiнець, що над картопляною  ямою,  i  на  цiле  горло  завзято
кукурiка?. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але  тепер
вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробу?.
   У середу несподiвано прийшов дядько ?лисей. Довго обшкрябував  у  сiнях
бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд не? защемiло Настi пiд серцем.
   Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини "хвактор", що шука? покупцiв  на
одне дуже нiбито зручне "iм?нi?", i  вже  хтось  йому  сказав,  що  такими
справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко.
   - Прийшов, зна?те, на Запорожжя,- оповiда? швидко  ?лисей,-  зайшов  до
Стратона i так, i так: по триста п'ятдесят рублiв десятина  з  дворянським
банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка  на  тридцять  лiт,  сто
двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лiсу.
   Матвiя ця справа пiймала одразу. "Пiдем!" - рiшуче заявив вiн.  Накинув
на плечi "куцана", i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити -  даремна
рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна,
виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по
?? запалих щоках.
   А Матвiй з ?лисе?м, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими  кроками
снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чека? на
них фактор власника ма?тку села Тилявки Кирило Деберний. Застали  його  за
столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною  налiпкою,  смажена
я?шня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову.
   Привiталися, нiби старi знайомi.
   - О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та,  як  то  кажуть,
покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив  Матвi?вi
чарку.
   Ради такого "случаю" Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку,  глянув  на
всiх:
   - Ну, так... Дай-бо здоровля! -  проговорив  i  випив.  Розмова  велася
жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор.
   - Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а тако? землi, як
у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна,
вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного  лiсу,  пан
обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх,  коли  б  ви
оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору  нашi  люди
зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди та?ти, прийдеться вам з ними
деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але  я,  зна?те,  як  побачив
нашу громаду - подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю  мудрiших.
Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! - пiдняв  i  вихилив
чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжу? сво?  Деберний.-  Зiбрав
я, чу?те, ?х на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати -  битись
почали. Подiлились, зна?те, одразу на гурти, тi за попа, а тi за попадю, i
хоч ти ?м кола на головi теши. i за вiщо? Бо однi, мовляв, що  по  тамтому
боцi долини, не мають права до цього ма?тку, бо у них, мовляв, "свiй" ?  -
ха-ха-ха! Подумайте! I така вам зчинилась колотнеча, що до дiла не дiйшло.
Подивився я на те дiло, плюнув i давай, думаю, пiду у свiт мудрiших  людей
шукати, а тут менi в Обичах сказали, що до  них  приходив  один  дядько  з
Дерманя i питав за землею, а я собi й подумав:  коли  люди  самi  йдуть  i
шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот  лiзе,  а  вони  не
хочуть. Дай, думаю, пiду та поспитаю, i от я тут. I от, як кажете, давайте
дiло зробимо.
   Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав  собi,  як
то вони самi "списки робили", але говорити про  це  при  чужiй  людинi  не
випада?. Один тiльки Матвiй, по сво?й упертiй щиростi, не втримався:
   - А ви дума?те, що ми iншi. Усi ми з одного тiста лiпленi.
   - Е, не кажiть,- заперечив Деберний.- 3 одного то одного, але у вас  он
школи якi. Хе! Дайте нам школу! Що ви дума?те? Не кажу,  що  ми  з  клоччя
суканi, але неграмотнiсть. Люди темнi. Що тут казати.
   - Темнi то темнi, але i кров така,- докинув до всього ?лисей...
   - Яка кров? - пiдняв голос Деберний.- Наш народ, кажу вам,сумирний.
   - То-то й бiда. Де не треба - сумирний,  а  де  треба...  Ге!  Рiл'-ма,
такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.
   - Кажу ж - темнота. Дайте лише школу, розкажiть, покажiть, розтолкуйте,
вiдкрийте очi, i пiде. Е, ще й як  пiде.  Певно,  тепер...  Тепер  нi.  Що
тепер. Тому й кажу:
   при?жджайте, купуйте i працюйте.
   - Та ж кажете - нас там не дуже того,- зауважив Стратон.
   - Не зважайте! Нашi люди  попиндючаться,  попиндючаться  та  й  сядуть.
Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотнi та й, бачу, хазя?  не  останнi.
Зда?ться, той самий край, а не той - п'ятдесятверстов, а  яка  разнiца.  I
худоба, i будова, i поле. Кажу: у  нас  ви  багачами  станете,  рипайтесь,
рипайтесь!
   Фактор купив Матвiя з першого слова. От чоловiк! Такого  ще  Матвiй  не
бачив. I толковий, i порядний, що й казати. Пiзно поночi  вернувся  Матвiй
додому, i по одному його виглядi Настя одразу догадалась, що сталося.
   - Спечи якого там коржа - завтра пiдемо оглядати "iм?нi?" в Тилявцi.
   - Як, як? У... Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?
   Матвiй роззува? чоботи.
   - Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчi. Пiду на кiлька  днiв  -
п'ятдесят верстов ходи.
   Хотiлося йому по-доброму з Настею, але хiба ж iз  нею  можна?  Настя  ?
Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу нарiки! Ех! Так би вдарив!
   А надворi темно,  мовби  в  проваллi,  чогось  загавкав  Пундик.  Настя
пiдiйшла до вiкна i довго дивилася в темноту. Заспiвав  перший  пiвень,  а
вона все сто?ть. Матвiй не зважа?. Йому треба спати, на нього чека?  довга
путь.
   Другого дня рано Матвiй дещо полагодив, дав розпорядження,  узяв  торбу
хлiба й пiшов. На Запорожжi чека? на нього Деберний i Стратон. Так утрiйку
i подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гiсерна...
   Тро? рослих, барчистих мужiв iшли в напрямку пiвденного сходу.  Темними
лiсами, глухими дорогами i аж другого дня  вийшли  на  трахт,  що  веде  з
Острога, через Шумське, до Крем'янця. Тут розгорнулась рiвнина з  гайками,
селами, хуторами. Кра?вид змiнився. Бiльше простору,  ширшi  обрi?,  меншi
села, десь-не-десь розмахують крилами  вiтряки,  в'ються  дороги,  бiлiють
церкви, чорнi? здебiльша оголена земля. За  селом  Жолобки,  що  лежить  у
балцi на шляху, почина?ться старий дубовий лiс. Минають його i  стають  на
землю обiцяну.
   Лiс кiнча?ться нагло, простою, темною, з пiвночi на пiвдень, стiною,  i
одразу, по обох боках дороги простяга?ться хвиляста рiвнина.  Справа  поле
запада? в долину, злiва впира?ться  в  березовий  гай,  спереду  на  обрi?
стрiхи, двори i села.
   Мужики зупинилися. Сонце лило сво? дари назустрiч, Хмари  розбились  на
загони i гнались шалено в бiй з дубовим лiсом. Вiтер дув в обличчя.
   - Так дивiться,- промовив Деберний.- Це i ? та  сама  Тилявка.  Це  вам
щира i щедра долоня, що пiдносить вам дар. Берiть  i  нiкому  не  дякуйте,
хiба Боговi.
   Матвiй зi Стратоном дiйсно враженi, а Деберний продовжу?:
   - Триста десятинок отут, мо? людички, i сто двадцять з них вашi.  Решту
розберуть, мабуть, нашi мiсцевi. Котiть лише рублики.
   - Так... Рублики... Зна?мо - рублики,- мимрить Матвiй, а зiр його хижим
орлом носиться довкруги по  пригiрках,  довкруги  лану,  сяга?  за  обрiй.
Нахиля?ться, пiдносить мокру груду зi скиби i чавить ?? на долонi.
   - Масло, масло,- каже Деберний. Долоня Матвi?ва  звична  на  те  масло,
вона тверда i шорстка i з таким маслом потрапить розiбратися.
   - А як тут з водою? - пита? Матвiй.
   - Отам у долинi,- каже Деберний i показу? на га?.
   - Либонь, далеченько,- кида? слово Матвiй.
   - Сажнiв десять углиб отам у  долинi  сягнете  i  ма?те  воду,-  на  це
Деберний.
   Дядьки мовчать, у ?х  очах  щось,  видно,  зрi?.  Деберний  дивиться  i
бачить. Добре. Вiн вдоволений. Пiшли далi.
   По трьох днях  Матвiй  зi  Стратоном  вернулися.  Рiшення  запало.  Уже
дорогою намiчали, кого б до товариства при?днаи - родин десяток i доста. А
першо? недiлi бiля церкви пiшла,  довкола  чутка:  Матвiй  знайшов  землю.
Нарештi! Нелегка справа. Земля пiд ногами, а от знайти штука, казали люди.
   Почали голоситися покупцi, Матвiй зi Стратоном вибирали, але вибору  не
було.  Луччi  хазя?  не  дуже  пруться  на  нове,  приходиться  брати,  що
трапля?ться. Не було i Настиного двоюрiдного брата  Титка  забуто.  Матвiй
сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку i каже:
   - Iди, Титку, у свiт - господарем будеш.  Титко  чухався,  йойкав,  але
послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запiзно.
   Хому Бондарця, по вуличному Ет-то?, втягнули - четверо синiв, як слупи,
i крива дочка - землi треба. Миколу Гнидку, що злодi?м  колись  був  i  що
покаявся - хирляк, справжня гнида, але жiнку ма?, як слон, i дiтей копиця.
Тараса Здорова з гурточком кучерявих дiвчаток  -  малих  i  менших.  Iвана
Кушку iз жiнкою, що сипле щороку по одному  -  справжня  фабрика.  Онисько
Середа, Iван, по вуличному Бабин, Кузьма  Запорука.  Десяток  таких,  сама
голота.
   I з таким товариством рушив Матвiй на нове мiсце. А час  наглив,  весна
летiла буревi?м, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло. Новосельцi мають
повнi руки  роботи:  продають  свою  землю,  шукають  за  грiшми,  вносять
завдаток, пiдписують "запродажну", ?здять i ?здять туди й назад, а  тут  i
земля тряхне, оранка й сiяння просяться...
   Але перш нiж сiяти, треба ту землю подiлити, i дiлили,  i  краяли  новi
межi, жеребки тягнули - кому за ким, кожному в чотирьох  мiсцях  рiзали  -
город, поле, придаток i лiс. Усi пристали на це,  та  як  пришилось  брати
свiй жереб - пiшли нарiки. Той дiстав краще,  тому  припало  дещо  мочару,
iншому ще щось хибить. I всi до Матвiя, i всi на нього, так нiби це вiн  в
усьому винен. Титко, наприклад, дiстав город пiд самим  селом,  самi  нiби
рiвчаки, та грузи цегли, та за?зди, та бур'яни i давай нарiкати,  i  давай
плакати. Матвiй подумав, подумав i каже Титковi:
   - Бери, Титку, мо?, а я вiзьму тво?. Титко погодився.
   - Аби лихо-тихо,- казав Матвiй, коли йому дорiкали,  що,  мовляв,  собi
пошкодив.
   Матвiй з Василем, як по?хали на середхресному тижнi до тi?? "западенно?
Пилявки" (Настя цього iнакше нiяк не вимовить), то до самого Великодня там
барився. Повну хуру збiжжя забрав iз собою, i  плуг,  i  борони,  i  мiшок
?жi...
   А на хуторi тим часом весна робила сво?  щорiчнi  веремi?.  Надулася  i
розлилася рiчка, залила  весь  луг,  усю  Лебедщину,  верби  бруньки  сво?
розчепiрили, садок ожив, з'явились галасливi птахи, зацвiрiнькали горобцi.
Лiс зашумiв весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.
   Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано,  не  спiшить  на
город, не розкида? гною на грядки, чому  не  бiлить  хати  пiд  Великдень?
Пiст, смуток, самота. Устане сердешна, упора? корiвки, та свинi, та кури i
стоконя?ться, мов привид, по дворi, по садку, по неораному городi, огляда?
кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. "Господоньку,  Господоньку!  Що
тут напрацювалося, що тут нагорювалося,  ось  гляньте,  людоньки,  на  мо?
руки, як патики, як  зачовганi  копистки,  а  вiд  чого?  Дума?те,  сидiла
зложивши ?х у пеленi? Дума?те, наймичок держала, радила та командувала, та
готовеньке до боднi, до скринi, до засiкiв збирала? Ой, нi! Ой, чу?те, нi!
Рано-свiточок, чи звелося сонце, чи й нi, а ти вже зводишся  i  чи  болить
тебе що, чи не болить, чи догаря? тобi яка бiда, чи не догаря?, а ти йдеш,
а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобi часу  на  таке  зважати.  Зернятко  до
зернятка, копiйку до копiйки, все докупи, все разком - зносиш, збира?ш,  а
тепер? Кидай! Усе кидай! А дивiться, людоньки, яка тут земля -  як  масло,
як хлiб, а пахуча, а садок який, гляньте на тi вишеньки, на  тi  яблуньки,
на тi грушечки та сливи. I все отут на очах виросло, кожне зна?ш, як  свою
дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина,  що  на  нiй
кладуть паску. А як родило, що не посi?ш, що не втицьнеш у землю -  росте,
буя?, женеться догори. I небо яке, погляньте, сво?, пахуче, i звиклося  до
нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи  курка  пiде  куди,  чи
дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминда?,  нiхто  не
гдира?".
   Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара  мати  Iвана  Кушки,  i
тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами
залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози.
   - Навiщо вам ото,- ледве промовля? стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого браку??  А  вiн
прийшов до "нашого", намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi сво? приI сво?х.
   - Нi, серденько бабусю, нi,  голубонько!  Нiчого  нам,  чу?те,  тут  не
браку?, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий зна? куди,
десь отуди, як до Поча?ва, а може, ще й далi.
   Ридали обидвi, нiби ?х на  смерть  виряжали,  i  не  могли  наридатися.
Здавалось - геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
   Пiдступало свято. У п'ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй  з  Василем.
Не можна ?х впiзнати - такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi -  як  нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
   У хатi, мов у домовинi - чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i по?дуть, бо дехто  вже
ви?хав, там, мовляв, i паску з'?дять i кiмната  там  у  панському  будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чека?.
   Але Настя вперлася i хоч ти рiж ??:
   - Не по?ду перед самим святом, не будеш бачить мене живою!  Без  сво?х,
без могил не буду десь там святкувати!
   I Матвiй здався, хай уже, дума?, вiдсвятку?, а в  самого  серце  не  на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто  зна,  що  за
такий час може там статися.
   Прийшла свята нiч, на покутi перед  образами  лампадка  блима?,  Настя,
худа, як мощi, сто?ть,  руки  чорнi  зложенi,  i  молиться...  Хреститься,
поклони б'? i плаче потиху.
   А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають сво?  горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно.  Володько,
наприклад, анiтрохи не шкоду?, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво,  що  там
буде, по?дуть кудись далеко, невiдомо куди, але  все-таки  то  дуже,  дуже
мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там ?, але той так уже  вирiс,  що  й
балакать з ним не бажа?... Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi
в колисцi, як звичайно, ?й ще зовсiм байдуже, що там у тому  Божому  свiтi
ко?ться.
   Паску святити, як звичайно, ?здили, хоча конi i дуже нагоненi,  бо  хто
зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще
не  вiд'?хали  а  мають  ?хати,  i  зчинили  таке,  хоч  у   землю   лiзь.
Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi.  До
них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон.
   Чоловiкам таке нiяк не вгод,  але  вже  мовчать,  що  подi?ш  з  такими
плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвi?вi, бо ж то  вiн  до  всього
приводець,  а  його  Настя,  це  треба  одразу  признати,  таки  найбiльше
розлива?ться, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би ?й, як то i вiд
чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов  той
камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться.
   Другого дня Великодня стало  дещо  веселiше,  пiшли,  як  звичайно,  на
могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i  по?сти,  i  попити,  щоб
побути разом з мертвими,  коли  Христос  воскрес  iз  мертвих.  Iдуть,  на
могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три  крашанки,  паску,
свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А  по  вiдправi
зiйдуться куми, та свати, та  брати,  та  сестри,  знесуть  усе  докупи  i
почнеться поминання покiйничкiв, дай ?м Боже царство небесне i  пухкенький
рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах
починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i  скiнчиться  все
то на: "Ой, чарочко медовая" та  iнших  ?м  подiбних,  що  аж  лунадовкола
цвинтаря розляга?ться.
   I нема тодi грiха,  i  нема  смутку.  "I  друг  друга  об'iмем  i  тако
возопi?м" - спiва?ться у  святiй  пiснi,  а  дiвчата  аж  ви-вискують  вiд
христосувань, що ?м подай тiльки, така сила тi?? святочно? радостi.
   Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвi?ва. Зiбрались разом уся
рiдня i присiли на травi у семiнарському саду.  Кружляла  як  слiд  чарка,
гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх "на пiдводу", усiх -  як
рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить  усiх  прибути  завтра
раненько, щоб скорше ви?хати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки  се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, зда?ться,
зовсiм сприя?, дякувати Богу.
   Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
   - Ну вже, ну... Ще менi розiлл?шся. Досить того. Не на смерть же ?демо!
I там ? люди такi ж, як i ми.
   Нiч довга, турботна... Остання  на  хуторi.  Усi  в  напруженнi.  Настя
зморена сидить на лавi, нiщо ?? не цiкавить. Дума? i дума?. Завтра тут нас
не буде... Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i  рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки,  що  ото  на  стрiсi.  Але  тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
   Першим заснув Матвiй - завтра повнi руки роботи i йому  нiколи  думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i  все  приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно,  що  вони  ось  так  вибираються
звiдсiль i кудись ?дуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумi?, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на  поножi,
колиска потиху  хита?ться.  Володько  привстав,  пiдсунувся  до  матерi  i
пошепки пита?:
   - Мамо?
   - Що тобi, дитино? Чому не спиш?
   - А чому ви не спите?
   - Не можу, дитино, не можу! Куди ми по?демо? Що нас там чека??
   Володько щось хотiв ?й сказати, та не знаходив слiв.  Чув  серцем  свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе.  I  хотiлось
йому до не? молитися.
   Нiч. Чорна, весняна, як  оксамит,  нiч.  Спить  родина  глибоким  сном,
сплять дорослi, сплять дiти.  Ледве  помiтний  огник  блима?  на  коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на  краю  полу  бiля  колиски  i  також
здрiмнула.
   А нiч iде, ступа? невмолимо, остання на тому мiсцi,  де  горiло  огнище
оцього маленького, далеко на край свiта  закинутого,  гурточка  людей;  де
цвiло ?х щастя, де болiло ?х горе...
   Тi чеснi, здоровi, повнi  сокiв  життя  люди,  тi  борцi  за  поступ  i
володiння, тi вузли, що в'яжуть народ i землю во?дино.
   Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча  нiч!  Весна  диха?  пристрасним  диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють...  Земля  набряка?,
мов жила, що налива?ться свiжою кров'ю... Росте нечутно трава.
   "ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА" _
   Спочатку долиною, помiж  заставською  сосниною  та  лебедським  зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний  туман.  Потiм  небо  над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ  вiльх,  що  над  криницею  з
кадубцем, звiдки  Матвi?ва  родина  черпала  воду,  чiтко  зарисувався  на
рожевому тлi. Запищала якась пташина.  Лугом  повiйнув  вiтрець,  похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
   Хутiр Матвi?в спить. Довгий будинок хати разом  з  хлiвом  для  худоби.
Навпроти тако? ж довжини, рiвнобiжне вад  дорогою  клуня  на  мурованих  з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник,  дровiтня  i  хижка.  Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору сто?ть надовго  розворений  вiз.  На
подвiр'? розтрушено солому.
   Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець  i  що
зайво далi перечити. Вона це зна? вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
   Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по  вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт - храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
   Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу  до  цебра,  вилив  на  обличчя  кварту
степлiло? за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
   На хуторi рух. В'?жджають одна за  одною  замовленi  пiдводи  -  брати,
швагри, сусiди. При?хав i Клим  Юхимiв,  а  з  ним  Катерина.  Ця  вже  не
верта?ться бiльше до дiда, а ще з  Матвi?м  до  Тилявки.  Юхим  привiз  ??
скриню, ?? вiно, ?? корову. Не гаючи  анi  хвилинки,  взялись  до  роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав  по  два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили "добро" - з хати, з комори, з  горища,  з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню  з  салом,  дiжки  з  капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в'язали свиней i вкладали  до  возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i  запихали  ?х  до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку...
   Володько  дивився  на  цiлу  ту  руйнацiю,  на  заплакану   матiр,   на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився  цюрком  пiт,  на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза,  i  йому  було  весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе  гнiздо  i  "волочуться,
мов цигани, у свiт", але хiба це не  при?мнiсть  усе  то  лишити  i  ?хати
валкою возiв кудись "у свiт", бачити новi мiсця, iншi  лiси,  iншi  рiчки,
iнших людей. При?дуть на якесь нове мiсце, там напевно  знайдеться  багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що  все  то,  як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побива?ться мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiша? й собi помагати.  Лiзе  на  горище,
вишуку? там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр'я i все  то  несе
оберемком до воза.
   - Тату! Тату! - зверта?ться до батька.  Той  саме  двига?  щось  тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважа? на малого.
   - Чого ти хоч? - кричить спересердя.
   -А куди з цим?
   Батько мигцем огляда?ться:
   - А, кинь там куди-небудь!
   Але куди  його  кинути,  скрiзь  повно,  все  завантажено,  i  Володько
носиться зi сво?м крамом i кожного, з дуже поважним виразом,  пита?:  куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не  зважа?.  Не
такий час.
   А сонце заповiда? гарний день, тепло, свiжо, при?мно. 'Високо в блакитi
кружляють лелеки "на погоду".
   Нарештi все готово.
   - Все, зда?ться,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до  хлiва.  Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками,  де  були  образи.  Нi  стола,  нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став  на  хвилинку,  i  щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i  вийшов.  Скрiзь  порожньо.  У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все  то  отак  на  поспас  лиша?ться.  Вернувся  до
пiдвiд.
   На подвiр'? все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
   - Ну, так! - вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на  дорогу!
- i зняв мокрого вiд поту кашкета.
   У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi  устами,  цiлувала
??, рвала пальцями молодий шпориш:
   - Земле моя! I як тебе  покинути?  Боже,  поможи  менi!  Усiма  пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу  лицями,  хрестилися.  Матвiй  читав
голосно "Отче наш".
   По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози. Завйокали,  зацмокали,  загойкали  пiдводчики,
заскрипiли вози, один за одним, поволi i обережно,  ви?жджали  на  дорогу.
Настя залишила подвiр'я останньою, вiдходячи повернулася,  похрестила  все
на всi чотири боки i пiшла. Сльози тихо текли по ?? щоках.
   - Ну, що ж, кумо,- гуторили дядьки.- Не побивайтеся. Звикнеться й  там.
Не в Туреччину ж iдете.
   Настя мовчала, вона й сама це зна?, що не в Туреччину, та  що  ж,  коли
серце так болить, а сльози самi з очей бринять.
   Поволi  тягнеться  валка,  минають   город,   останню   межу,   минають
дерево-трепеток, що самiтн? росте на межi Григорчукового поля i що правило
хуторянам за якусь межу ?х простору...  Ось  i  до  млина  повертають,  на
греблi чужi люди, мельник.
   - Щасливо?, Матвiю, дороги!
   -Спасибi!
   - Дай Боже i на новому мiсцi зажити!
   - Дай Боже, дай Боже! I ви здоровi  зiставайтесь!  Не  згадуйте  лихом!
Якщо зробив недобре - простiть!
   - А, хай Бог боронить, Матвiю! Не робили ви вам нiяко? кривди. Хотiли б
завжди таких, як ви, сусiдiв мати.
   Мельник, мельничиха, ?х дiти. Прощаються як з рiдними i проводять  геть
далеко на гору.
   Згори Володько востанн? глянув на свiй хутiр, на луг, на рiчку,  на  тi
верби, що по них лазив, на того млина, де стiльки вислухав казок, на став,
на стависько.
   -Так ?деш уже? - пита? його Пепiк мельникiв.
   - ?ду,- каже Володько.
   - А при?деш ще коли?
   - Не знаю. Ми ?демо далеко. П'ятдесят верстов.
   - Ого,диву?ться Пепiк.- Але ти все-таки при?дь. При?дь!
   - Колись при?ду,- обiця?  Володько  i  вони  розстаються,  Валка  возiв
поволi тягнеться глибокою, ви?ждженою, немощеною  дорогою  з  пригiрка  на
пригiрок через заставське поле, попри монастирський млин,  через  Городн?,
в'?жджа? "бiля  Лисiв"  до  села.  Гавкають  собаки,  виходять  на  дорогу
святочнi люди, вiтають Матвiя, деякi проводять  валку,  бажають  щастя  на
новому мiсцi, деякi навiть виймають пляшку i на ходу частують "на колеса",
жiнки дарують на згадку крашанки.
   Настя вже лише сидить з дитиною на возi, вона так зморилася, що йти вже
не може. ?дуть побiля монастиря, побiля  приходсько?  церкви.  Тут  скрiзь
повно людей. Усi ще святкують. Настя знов у плач.
   Поволi, поволi i по часi ви?жджають  за  село  з  другого  боку.  ?дуть
горою, звiдки дуже добре видно цiлу запорозьку долину зi стосами каменю  i
саме Запорожжя на горi з другого боку  долини.  Видно  бiлу,  нову,  криту
чорною бляхою хату дядька ?лисея, збудовану минулого  лiта,  видно  клунi,
сади. Усе то до болю дорогi, близькi i знанi мiсця, i  навiть  сам  Матвiй
погляда? туди з виразом зата?ного смутку.
   Валка тягнеться далi  полями.  Жайворонки  заливаються,  ниви  криються
зеленню, злiва виднi? багата чеська  колонiя  Борщiвка,  справа  на  обрi?
манячить та сама черешенька, що бiля не? "водило не одного", а  в  тому  i
покiйного Ровiцького, навпрост на перехрестi та сама корчма "Веселка",  де
то попивав покiйний Ровiцький з добрячим чехом Шалтою.
   Володько ще не був тут i тому все то дуже цiкаве. Гарнi будинки,  гарнi
Сади, пишнi хмельницi, рiвнi дороги.  Спереду  на  пiвдень  сто?ть  стiною
густий, старий, мiшаний лiс i просто на нього тягнеться валка.
   Бiля "Веселки" валка зупиня?ться; дехто бере пиво,  чута  жарти,  смiх.
Находяться знайомi чехи.
   - А! Матвiй! ?дете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже д?лате!
   Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив  ?х  за  взiрець  господарiв,
брав з них приклад, але чехи i його любили.
   Постояли хвилинку i далi. Нема часу  довго  бавитись,  попереду  далека
дорога. По часi в'?жджають, нiби до тунелю, до старого, темного,  мiшаного
лiсу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, пiдводи
тягнуться  поволi,  мiсцями  дядьки  пiдтримують   сво?   вози,   щоб   не
перекинутись.
   Володько не може всидiти на возi -  стiльки  тут  цiкавого.  Злазить  i
бiжить лiсом край дороги. Хведотовi також дуже кортить  так  побiгти,  але
йому не можна. Ще забiжить куди, а тут нема кому за ним  дивитися.  А  тут
такi величезнi, значно бiльшi, нiж у  Лебедщинi,  рiзнi  дерева,  що  саме
розвиваються, сонце ледве продира?ться крiзь ?х  вiття,  безлiч  усiлякого
птаства гармидерить угорi i  безлiч  усiлякого  рясту  росте  пiд  ногами.
Володько радiсно, раз-у-раз викрику?, луна пiдхоплю?  його  голос  i  несе
кудись у хащовиння. Потiм вiн нарива? цiлий оберемок рiзного квiття i несе
матерi. Вiд квiтiв пахне мiцною свiжiстю лiсу, вони дуже нiжнi, i особливо
подобаються Володьковi тi на високих стебельцях,  що  подiбнi  на  сережки
якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такi,  як  бiлий  ряст  чи  синi
фiялки, i трапляються вони не так часто.
   Далi дорога спуска?ться круто вниз i ста?  такою  глибокою,  що  валка,
ранiш  нiж  до  не?  в'?хати,  зупиня?ться,  гальмують  колеса  i   дядьки
вигукують: "Агой-агой!" - чи не ?де там хто знизу, бо на такiй дорозi годi
розминутися.
   Унизу лiс раптово урива?ться, несподiвано вирина? долина з  рiчкою,  iз
селом i млином. Кра?вид трохи також мiня?ться, земля пiскова, зовсiм  нема
садiв i будинки лише  з  дерева.  ?дуть  селом,  до?жджають  до  великого,
мурованого млина i тут зупиняються. ? то знаний млин, що про нього не  раз
згадував Матвiй, з великим ставом i стависьком. Вода в ставу  дуже  чиста,
майже прозора, i дуже добре видно в нiй цiлi згра?  рибок,  що  пливуть  у
рiзних напрямках, а також як повзають по бiлому,  крейдовому  днi  всiлякi
рачки. Стависько  густо  заросле  очеретом,  шуваром,  лепехою,  по  краях
широким листом водяних лiлей.
   Починають по?ти у ставу коней i худобу, пiдвiшують до дишлiв  опалки  з
обороком, попасають корови. Люди снiдають. Появляються великi куснi паски,
кiльця ковбаси, миски холодцю. З'явля?ться  i  пляшка  оковито?  -  дай-бо
здоровля! Згадали i "Христос воскрес", стало знов гамiрно.
   Володько з Хведотом беруть по кусневi паски, по крашанцi, лишають  усiх
i йдуть на греблю. Мати гука? за ними, щоб "дивилися".  Хлопцям  тут  дуже
подоба?ться, у прозорiй водi плавають рибки, вони кидають ?м шматки паски.
   По снiданку рушають далi. Одразу за селом знов почина?ться лiс. На  цей
раз лише сосновий. Височезнi, рiвнi, стрункi, мов восковi  свiчi,  дерева,
що, зда?ться, ?м тяжко стояти i вони ось-ось зiгнуться. Деякi з  них  таки
злегка погнутi. Такого лiсу Володько ще нiколи не бачив.  А  яке  чисте  й
пахуче повiтря.
   - То лiсок! - розважають дядьки.- З тако? сосонки  платiвка  вийшла  б,
що? Аршинiв тридцять-сорок.
   - А лiсок, рiзал'-ма, нiчого. Кажуть, на кораблi зрубати хочуть... кiсь
хранцузи чи мараканцi...
   - Усе тi хранцузи та хранцузи,- озива?ться ззаду Клим.
   - Та... Що ж... Капиталу треба. Без  капиталу,  скажу  вам,  нiчого  не
втнеш,- зазначу? Макар Улiянiв.
   - Хiба в Рос?? мало тих лiсов,- чути голос Кальчука.-  Када  служив  на
Уралi, дак там отакий лiс просто випалювали.
   - Випалювали? - дивуються дядьки.
   - Не може бути! - зазначують iншi.
   - А от випалили,- продовжу? Кальчук.- Ще кращий, нiж цей.
   - Звiсно! Рос?я! - докида? Макар.
   - Ах, Боже, Боже! - тошнi? про сво? Настя.- ?демо,  ?демо,  а  кiнця  й
краю не видно. Завезе нас десь на край свiта.
   - Ха-ха-ха! - регоче  Кальчук.-  Тобi,  Насте,  лише  на  печi  сидiти.
Плужимось пiвдня пiском, а вона - кiнець свiта. Рос?я широка!
   - Широка, а мiсця брак,- розважа? Матвiй. А день ясний, мов око.  Сосни
стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозi зустрiнеться.
   - Дзiнь добрий! - вiтаються тi люди.
   - Чого вони, тату, дзiнькають? - пита? Володько у батька.
   - Та ж то ляшки. Хiба не зна?ш? По цих-о лiсах самi ляшки. Голота. Сама
бiда.
   Дядьки i на це мають свою думку:
   - Польськi, кажуть, пани насадили ?х тут. То, кажуть, пiсля  польського
повстання хотiв цар забрати  панам  землю.  Так  вони  взяли  та  й  сво?м
вiддали, насадили чиншовикiв. Але  кепсько  ?м  на  цих  пiсках  ведеться.
Подивiться на ?х життя.
   - А докеди, люди добрi, ?д?ц?? - питають iнколи пiдвiдчикiв.
   - У свiт,вiдповiдають тi.
   - Свiт великий.
   - Кому великий, а кому малий. Дума?мо, що вам у тих лiсах не  дуже  вiн
великий. Не по?дять вас тут вовки часом?
   - А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
   А пiсок  дiйсно  грузький  та  сипкий,  вози  тягнуться  поволi,  деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
   Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм  заборсане  в  хащовинах
село Зелений Дуб,  вози  тягнуться  то  нагору,  то  знов  згори.  Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно  свiжi  зруби,  стоять  стоси  дерева,  безлiч
хворосту... Василь видобув свою губну гармонiку i  заграв  щось  там  далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
   У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка.  Поять  i  попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв  -  Миколу
Гнидку iз сiм'?ю. Радiсне вiтання. У  Миколи  нема  стiльки  майна,  що  у
Матвiя - всього чотири пiдводи.
   Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi  настiльники,  накраяли
пасок,  хлiба,  ковбаси,  печенi,  сиру,  масла.  Знов  появилася  пляшка,
закружляла чарка - на одну, на другу, за святу  трiйцю,  за  чотири  вугли
хати. Дехто затяга? "Христос воскрес iз мертвих". Жiнок збiльшилось.  Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й  Марта  зi  сво?ю  молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака.  Клим  схопив  Ганну,  i
пiшли в танець. За ними пiшли  iншi.  Довкруги  лiс,  зелень,  сонце.  Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може  розворушитися.  Дуже  вже  ??,
чу?те, пройняло.
   З полудня ви?хали на шлях бiля Шумська. ?хали  дуже  болотяною  дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова.  Коли  вибрались  на  рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове  видовисько.  Злiва  .видно  великий
став, велику рiчку, мости через не?, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлю?. Дуже тут  гарно,
даремно мама так нарiкають.
   I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той  лiс  останнiй  i  нарештi
тилявецькi поля.
   - Тилявка! Тилявка! - гука? перший пiдвiдчик.
   - Боже! Тилявка! Так от де вона! - дивуються  iншi.  Велетенське  сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень,  то  ж  на
Великдень без перерви б'ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що  те
сонце i тi дзвони лише для них, що це ?х так вiта? ця  нова  земля.  Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до  чогось  недоброго  причепитись,  але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
   - То, чу?те, куме Матвiю, що поле то поле!
   - Поле неплохе!
   - А ?й-бо, неплохе!
   - Таке поле хоч би кому.
   - Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанi?.
   Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною,  простою  дорогою  назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i  наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I  ось  при  заходi
сонця валка в'?хала на широке подвiр'я двору.
   Подвiр'я дiйсно просторе, збоку великий,  бiлий,  але  критий  соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й  короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
   Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч ?хати назад. Усе зносили до одно?  кiмнати  у  великому  домi,  що  ??
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, дво? вiкон, хiд  через
кухню i через iншу кiмнату, що ?? зайняв Титко.  У  цiлому  будинку  таких
кiмнат чотири i одна  кухня,  i  в  кожнiй  з  них  по  родинi.  На  кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже  попри?жджали,  за  винятком
Тараса Здорова. Вони, розумi?ться, не могли всi тут змiститися, i друга ?х
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
   Коли Матвi?ва валка в'?хала на  подвiр'я,  сюди  негайно  висипали  всi
новосельцi,  а  до  того  найшло  ще  людей  iз  села.  Почалось  вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi.  Настя,  як  побачила  "гой
ярмарок", серце ?? не видержало, i знов заголосила:
   - I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi  змiстимось?  I  куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки,  i  такий  спокiй,  i
така краса...
   Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його,  здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до сво?? кiмнати i з-пiд  лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу  на  таких,  як  i
сам, але ?х тут було стiльки, що не мiг усiх затямити.  Запам'ятався  йому
лише якийсь хлопчисько  у  доморобних,  барвлених,  позакачуваних  штанях,
босий, без шапки  i  дуже  залиша?ний.  Видно  було  з  мiсця,  що  це  не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
   Кiмната, призначена для Матвi?во? родини, скоро заповнилась по  береги.
Не було де нi стати, нi  сiсти,  а  про  лягти  i  не  думай.  Деякi  речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею.  Там  також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi  i  дрiб  дали  до  спiльних
хлiвiв, вiз залиша?ться на подвiр'?.
   I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi,  приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до  себе.  Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де  голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з'?в i де тiльки знайшов  яке  мiсце,  там  i  клався.  Володько  з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в  них  везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого ?м не снилося. I  спали  всi,  навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у сво?й колисцi. Мабуть, була голодна.
   Сварня  мiж  новосельцями  розпочалася  з  першого  дня.  Розумi?ться,-
першенство бабам.  Котрась  котрусь  обiзвала  позаочi,  тiй  донесли,  та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
   Причин для цього бiльше,  нiж  треба.  По-перше  -  те  дiлення  всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше  хочеться  -  iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав сво?м "нiчого менi не  рушити",
але Володько все-таки ма? свiй склад в однiй з порожнiх бодень,  де  повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по  рiзних  смiтниках.
По-друге: Мотринина курка  десь  "губить  покладки",  Мотря  каже,  що  ??
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що  Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
   Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама  до
Хведорця, Хведорцю  до  сво??  мами,  а  потiм  Зiнька  й  Кiкера  стоять,
попiдтиканi вище колiй,  на  сво?х  ганках  i  на  цiле  село  обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як  забракне
аргументiв - лiзуть одна однiй до кiс або частують  одна  одну  кра?видами
заднiх сво?х частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
   Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля  -  i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчаща? до  ??  картоплi,  бо  де
вона бере тi продукти, коли  сво?х  не  привезла,  а  картопля  ??  зовсiм
подiбна до Настино?, а  Марта  до  того  звiсна  давно  сво?ю  поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку  Гнидка.  Марта  довiдалась,  i  коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi  кухнi,  де  живе  Марта,  перед  нею
закритi. До справи втруча?ться Матвiй, за Матвi?м iншi чоловiки.
   Мiж цими останнiми також не  краще.  Дiлять  будинки,  цеглу,  паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу  безлiч.  Кожному  вида?ться,  що  вiн
дiстав гiрше, а його  сусiд  лiпше.  Почина?ться  зi  слiв,  а  кiнча?ться
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з  уст  сво?х  сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
   - А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки!  А  бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше  життя!  А  бодай  його  так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цура?мося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
   Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не ма? меж, i Матвiй  це  чу?,  i
сливе кожного ранку, але вiн  на  таке  не  зважа?.  У  нього  повнi  руки
важливiшо? працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти  скорше  "з
того западенного гайдеру", а що вже до Настi, так та ?дьмом  "його"  ?сть,
що вiн виволiк ??  осюди  на  муки  пекельнi.  А  тому  на  нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки,  зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть  не
днями, а годинами, а до того  оранка,  сiянка,  кошанка,  рубання  дерева,
тесання, воження гною...
   Матвi?ва родина вся як ? вiд свiтання до  смеркання  в  роботi.  Навiть
Хведот не дарму?, навiть i його заставляють пильнувати  отам  грядки,  щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не  забрав.  Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
   А Матвiй вирiшив будуватись не на тому  занедбаному  городi  пiд  самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй  десятинцi  i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побуду?ться на головному  сво?му
"участку" посерединi, над шляхом. До речi, i не ? то так далеко вiд  решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба  до  води  трохи  далi,  бо  треба
?здити за нею аж у долину села. Одначе на майбутн? Матвiй  i  з  цим  собi
дасть раду. Викопа? отам в долинi колодязя i буде вода.
   I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з  намiром  наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висиха? вiд поту, руки його
нагадують гаки яко?сь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як  вiн
вешта?ться на тiй сво?й дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копа? тi фундаменти, як вiн кремса? той камiнь, як  вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довба? канi,  робить  чопи,  збива?,
ставить, рихту?. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер  вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут  же  глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
   Скорше, скорше з тi?? "пансько? хати", скорше з  того  пекла,  з  отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не  тошнi?,  у  не?  нема  бiльше
слiв, ?й тут нiчого не подоба?ться - i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним  попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки,  за  криниця  -  багно  не
криниця, до не? не дiйдеш, не до?деш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тi?? води набереш. А що вже клопоту з  тими  курми,  та  худобою,  та
пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати.
   Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе сво? "три хвостяки" отам на парининi, поки  ще  ??  не  заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй ма?  свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести  батьковi
на будову воду та полуденок.
   Ма? вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з  усiма,  як  мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого  двору,  будинкiв,  горищ,
льохiв, ста?нь, повiток, старих бричок, паровика, що сто?ть  серед  двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських га?в, довколишнiх лiсiв.
   Ледве вста? сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не ми?, нiхто
не чеше, а самому йому також не  дуже  хочеться  тим  займатись,  особливо
тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там,  а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi сво? хвостяки, а
в головi у нього повно всiляко? всячини, хоча там ще сонний морок  i  хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже сну?
черговi сво? плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-То?вого нiмого Романа,  з  яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу  боротьбу,  що  робити  зi  сво?ми  новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як  добратися
до отого далекого, що на обрi?, темного жолобецького лiсу, що  так  манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з  тих  лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
   На полi просторо, але не  для  Володька.  Володькiв  простiр  вiд  межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди  не  смi?
залiзти корова, i туди не смi?. А тут кортить i помрiяти, i  поспiвати,  i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i  в  озерцi  з  позакачуваними  штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще  тi  жидочки  -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi,  що  дуже  пильно
пасуть свою корову, один  спереду,  другий  ззаду,  хоча  корова  ?х  дуже
повiльна, тяжка, черевата, ма? обламанi ратицi i обидва  роги,  обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не  мають  свого  пасовиська,  вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, ?х часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвi?ве i тут зачепилися надовше. Тепер  кожного  ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу пита? те саме:
   - Чи  тво?  тато  нас  не  будуть  бити?  А  Володько  завжди  те  саме
вiдповiда?:
   - Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати...  Хоч  не  можна  це
пояснити лише якоюсь самою  Володьковою  добротою,  вiн  ма?  на  це  сво?
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що ?х Володько ще не  бачив,
i це його дуже iнтригу?.
   - Покажи-но ту свою книжку,- просить  Володько.  Мошко  охоче  i  гордо
показу?. Володько листа? книжку, огляда? малюнки i пита?:
   - Що ти тут учиш?
   - "Лiсiца i Ворона",- вiдповiда? Мошко. Володько  знаходить  "лiсiцу  i
ворону" i вголос, по складах, прочиту?:
   - "Вороне гд?-то Бог послал кусочек сиру. На ель  ворона  взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
   Володьковi байка подоба?ться, i вiн швидко  вивча?  ??  напам'ять,  щоб
одного разу здивувати сво?х слухачiв у дворi.
   Володько, Мошко  й  Iцько  -  приятелi.  Мошко  розпиту?  Володька  про
Дермань, а  сам  оповiда?  про  дуже  велике  мiстечко  Шумське.  Володько
оповiда? так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо  там
? така велика церква i така велика  школа,  що  нiде  в  свiтi,  навiть  в
Острозi, нема бiльшо?.  Мошко  перехилить  округлу,  зi  шрамом  на  чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слуха?, а менший,  Iцько  сто?ть
на сво?му мiсцi перед коровою i лише здалека позирку?.
   I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за  ним  задирати  голову,
Володько зна?, що вже можна гнати "товар з роси". I  робить  вiн  це  дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно ?сти i на його десь там  чека?  миска  борщу  щавлевого  з  добрим
куснем чорного хлiба,  по-друге,  сьогоднi  в  нього  на  порядку  денному
обслiдування отого темного гаю, що межу? з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленi? i цвiте. Можливо, там ? щось дуже цiкаве, а до того  там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi,  кущi  калини,  дерева  черемхи.  Там  також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна  дерти  лико,
плести нага?, робити свистуни, крутити трубки.
   I як тiльки Володько з'?в свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як  вiн  уже  змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут  квiтiв  -  чорнобривцiв  диких,  та  ромашок,  та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут  свiжо  та  зелено.  Як  чудово
пахне. I як при?мно для нiг вичувати  свiжу  прохолоду,  особливо  там,  у
темних мiсцях, де найдовше трива? роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись  пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти,  бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок,  але  треба  хоч  щось  там
зробити. I, щоб задобрити  матiр,  Володько  рiша?  принести  ?й  оберемок
квiтiв, мати, до речi, ?х дуже любить.  Вiн  рiша?  принести  ?й  оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
   Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
   2II
   встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i  подер,  мов  опарений,
отуди до городiв, а,  глянувши  вниз,  вiн  зненацька  побачив  пiд  собою
здоровенного,  з  рудою  бородою,  дядька,  що  грубим,  хриплим   голосом
продубасив:
   - А куди то тебе,  чортове  дерманя,  занесло?  I  при  тому,  Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька,  i
йому не залиша?ться нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько  не
хоче чекати, вiн гримить далi:
   - Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого  вiд
вас не влежить на мiсцi.
   Володько дуже гарно розумi? бажання дядька, але злазити  йому  нiяк  не
випада?. Дядько ж задер бороду i люту?:
   - Злазь, бо шкiру  з  тебе  спущу!  Така  обiцянка  ще  менше  спонуку?
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
   - А, чортова хал?ра! - вже цiлком поважно люту?  дядько,-  забрався  на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
   - Я не знав, що то ваше! - кида? згори Володько.- Я думав,  що  це  наш
лiс.
   - Ваш? Колька в ребра тво?й матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
   Володьковi непереливки, дядько виразно намiря?ться лiзти за  Володьком,
його борода сердито мига?, довгi  руки  лапають  за  гiлля.  Володько  чим
скорше дряпа?ться вище, i геть до самого  верху,  але  дядько  й  собi  не
вiдста?, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шука? рятунку, побiч он  росте  граб,  що
його гiлля аж сюди сяга?, i ? то те ?дине, що простяга? йому Божа  долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стриба? на гiллю  граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються  в  повiтрi,  але
ось i вони схопились стовбура  i  вiн  посунувся  вниз  животом  по  корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
   Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умi? дряпатись по  деревах,
до того вiн ма? довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн  схопився  за
ту ж гiллю, що  й  Володько,  але  гiлля  розважила  тягар,  нагло  звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям  униз.  "Ух!  Ух",-  ухка?  мов
потопельник, розмаху? руками, намагаючись за щось схопитись, але  все  пiд
ним лише трiщить, i саме  тодi,  коли  Володько  торкнувся  ногами  землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
   Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись  землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
   Але це нiяк не значило, що  пiсля  цього  Володько  якось  зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн  про  це  анi
довго й не дума?. Тисяча iнших думок i проектiв ро?ться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його  турбот  ?  -  як  помиритися  iз  нiмим
Романом. Останнiми часами  Володько  переконався,  що  той  йому  до  болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони  отой  бiй,  але  це  тепер
зовсiм зайве. А почалось з  отих  розшукiв  по  горищах  та  по  смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих  залiзних  горшкiв,  якогось  старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн  то  носить  сво?му  братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не зна?. А звели вони бiй
за отi гвинти, що ?х старанно вишрубовували з велико?  молотарки,  що  ото
сто?ть перед клунею i чека?, поки ?? не  забере  власник.  Натягнули  того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно оруду? шрубаком, Володько  далеко  так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно  бiльше.  Нiмий  гордо  показу?
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показу? свою  -  i  враз  нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'?,  плигнув  йому  на  спину  i  обидва  покотилися  по  болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
   Пiсля того  билися  за  все:  за  обламок  коси,  знайдений  на  горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного  разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього  тверду  брилу  землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодко? помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але  одного  вечора  вiн  гнав  свою  корову  попри  Матвi?ву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
   I тепер були б квити. Тепер би  лише  помиритися,  i  все  гаразд.  Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi  пiдпри?мства,  нiж  до
цього  часу.  На  нього  чекають  отi  лiси  довкола,  "наш",   угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш,  коли  бiля  нього  сама
дрiбнота, самi малi i слинявi  дiвчата,  а  тi  пара  лобурiв  якiсь  такi
недотепи, що ?х нiяк не перекона?ш, що  можна  так  легко  перекинутись  з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi  там  воронячi  гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту  сплячу  царiвну,  що  ??
заворожила вiдьма, i тi скарби що ?х замуровано  великим  розбiйником  пiд
одною з лип, i, чого доброго,  навiть  ту  хату  вiдьми  на  отих  курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту  якось  у
тому перекона?ш.
   Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились  великими  боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, ?м крутиться голова. Нi, нi... Мошко й  Iцько  на
таке не надаються. Залиша?ться один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не  дивно,  нiмий
найкраще його розумi?.
   Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь  жертву,  i  вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний,  лудяний  горщика
яко?сь особливо? форми. Видно було одразу, що той гори призначений  не  на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не зна?, то  знали  хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що  Володька,  зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
   Нiмий дуже заздростив  Володьковi  таку  здобич,  поривався  навiть  то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того  горщика  нiмому
добровiльно, що вiн негайно  i  зробив.  Нiмий  був  утiшений  неймовiрно,
передав нега? горщик сво?й матерi, а завiв з  Володьком  таку  дружбу,  ?х
тепер нiякою водою не розми?ш.
   Цiлими полуднями зникають вони  по  отих  довкруги  лiс  нi  одне,  хай
найвище щуляче гнiздо не уникне ?х зору, дряпались на найвищi дуби, i  чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i  по  певно  часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без  рота  i  мало  без  вух.  Дома  ?х  пiзнали  лише  по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батьково? попруги, що було винятково прикро.
   Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс,  i  тут  не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани,  що  дiйшли  вже  до
такого краю, що хiба зiсталось ?х зовсiм скинути i ходити  без  них.  Мати
сказала виразно, що бiльше латати ?х не буде.
   А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна  була  мокрою,  але  ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два  тижнi.  Не  було  дня,  щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того  йому  було  не  до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера  повнi  води,  вся
рослиннiсть яскраво-зелена.  Пiвсонний  спокiй  заповняв,  здавалось,  усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в  батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере  свою  скрипку,  Нестор  Ониськiв  бубенце,
Василь Матвi?в гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi  три  Ганни  -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi  i  танець  починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi,  свинi  в  рiпi,  ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько  точились  довкруги  сво?ми  босими,  в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i  з  села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
   Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих  грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й  на  скрипку,  коли  вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн  навiть  i  не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить ?х  знайти  на  дорозi,
мають упасти з неба, але мусить ?х мати.  Пробував  кiлька  я?ць  продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто про?жджа?
дорогою i на все село горла?; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на  що  бiжать
стрiмголов жiнки i дiти,  несуть  ганчiр'я,  а  дiстають  голки,  шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто,  Дрiбненькi,  як  квасоля,  рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь  той  крам  дуже  сумнiвно?  якостi,  хоча  його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до  шабасу  не  доживе,  хай  не
побачить сво?х дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн  за  те
дiста?? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто,  непотрiбне  ганчiр'я,  яке  вiн
отам далi викине до рову.
   - Таке б ми тобi й повiрили.
   - Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
   - Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
   - Та вiн же ма? на думцi, щоб обсохли, коли вiн ?х поми?...
   - А! Хiба так.
   Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я -  по  ямах,  по  смiтниках,  по
горищах i все те продати не  за  олов'янi  перстенi,  а  за  чистi  грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче  навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь  здоровий!  Нема?  часу  з
таким бавитись.
   Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на  скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка кошту? найменше
три карбованцi...
   Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так  тяжко.
Приглянувся добре до  Максимово?,  витесав  денце,  дiстав  мiцних  ниток,
навощив ?х порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i  скрипка
готова. Смичка зробив з кiнсько? волосини, натягнуто? на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
   Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки  гра?  i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте,  та  Володько  ма?  не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став  дуже  корисним  сво?й  дiточiй
громадi, що хоче також танцювати.  Христинка,  Хведорка,  Улянка,  Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав  свою  скрипку,  нiмий
бляху овальну, що на нiй  "Государственное  страховое  общество"  вибито,|
виходила  сильна  музика,  а  дiвчатка  брались  попiд  руки  i   точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше,  коли  хто  з  дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв,  так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали",  що  дуже  дивувало  не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
   Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому ?х  зовсiм  не
хватало i ?ли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
   Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з  ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй  не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де  його
вiльного часу взяти, коли навiть свята  не  було,  не  ходилосьдо  церкви,
зрiдка коли ?здилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
   Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог  не  обидив  його
волею, мав ?? справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на  нього
яка зневiра.
   Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв  вiн  ото  той  город  з
Титком i разом з тим набрав на свою  голову  безлiч  зайвих  клопотiв.  За
панських часiв через город навпростець  iшла  широка  дорога  до  водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а  до  того,  по  обох  ??
боках, худоба геть усе  чисто  витоптувала  й  вибивала,  так  що  з  тi??
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо  в  нього  досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I  тому,  коли  краяли  городи,  всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньо? межi,  а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
   Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли  город  дiстався  Матвi?вi.
Про змiну дороги перестали й говорити.  Копати  нiхто  й  не  думав.  Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив  дорогу  за  планом.  Але  його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть  i  не  по?дуть,  а  будуть
користати старою дорогою.
   Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв ?? викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смi? лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою  постанову.  Одначе  помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i ?здили просто через  поле,  через  рiллю,  по  засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
   Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працю? з рискалем  i
ломом бiля свого городу, рiвня? рештки з  яко?сь  корчми,  що  колись  тут
стояла, працю? з усi?ю вирвою, пiт лл?ться з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько  -  веде
сво? мишатi коники через поле i не зверта? на Матвiя нiяко? уваги.  Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на  рискаль  i  чека?.
Кузьма ?де верхи поволi й байдуже далi, i  коли  до?жджа?  ближче,  Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
   - Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога,  що  ти  менi  через  засiв
ведеш?
   - Дорога ма? бути де була! - бундючне заявля? Кузьма.
   - Але ж ти сам  ухвалював,  що  дорога  ма?  йти  долом.  Що  ж  ти  не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар...  Зна?ш  же,
що й до чого.
   Кузьма мовчки намага?ться ?хати далi.
   - Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
   - Не вернуся! Дорога ма? бути сюдою, це всi  люди  кажуть!  -  говорить
Кузьма.
   - Не вводь мене, чу?ш, у злiсть, краще вернись i ?дь кудою належиться.
   Кузьма сидить охляп верхи i все-таки  намага?ться  ?хати  далi.  Матвiй
хвата? коня за оброть i рiзким рухом поверта? його назад.
   - Пусти повiд! - кричить Кузьма.
   - Вернись - пущу!
   - Не вернусь!
   Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя  по
головi. З Матвi?вого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пуска? коня,  зводиться  на  весь  свiй,  зрiст  i
кида?ться на Кузьму. Дике  i  рiзуче  -  "гвалт,  рятуйте!"  -  рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула  це  i  прибiгла.  Прибiгло  на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той  не
замовк.
   Люди кинулись було ?х розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим  кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
   - Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя!  Тiчка  паскудна  -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
   Усi сипнулись врозтiч.
   - Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
   - Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку!  -  гукала  Настя  i
намагалася його зупинити.
   Матвi?ва сорочка була дiйсно у кровi,  вiн  зупинився,  тернув  брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув  рукою,  нiби  хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
   - На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка  i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще  нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
   - Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був  знав,  що  з  такою
хал?рою прийдеться дiло мати - краще б ?м чуму, нiж землю, виходив!
   - Чекайте,казав вiн сам до  себе  i  лють  його  швидко,  мов  буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, ?м тiльки  попусти  -  на  голову
вилiзуть, чортове хам'я!
   I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога  раз  назавжди  пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли ?? рiвняти, i  всi  прийшли.  Не  з'явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома.
   - Де, Параско, Титко? - пита? Матвiй Титкову жiнку.
   - Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
   - Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
   - Але ж у нас...
   - Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за  ним  я  сам
пiду!
   I дiйсно пiшов. Тит орав. Побачив Матвiя здалека  й  зупинився.  Матвiй
пiдiйшов. У руцi пужално.
   - Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
   - Не казав... Я встав раненько...
   - Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на тво?й головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
   З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважа?:
   - З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота!  Якась  мертвячина!
Що вб'?ш, те в'?деш!
   Боротьба мiж Матвi?м i рештою товариства з  явно?  перейшла  в  та?мну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних  побажань,  але  очi  всiх  горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
   Матвiй, проте, не  думав  уступати  з  поля  бою,  не  з  такого  тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не  спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
   Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду,  як  он  село  почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво  прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все  множились
i множились.
   - Понаходили якiсь  зайди,  забрали  нашу  землю...  Тепер  до  них  не
пiдступиш, нi поговориш. Геть  з  ними.  Не  дозволимо  ?м  ?здити  нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
   Матвiй казав до сво?х:
   - Мовчiть i  працюйте!  Покажiть  ?м,  що  ви  розумнiшi...  Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй  в  минулому,  на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убива?,  як  муху.  Так  i  звали  -  Каторжний-Мельник.  I  незлюбив  вiн
дерманцiв, що тi "багатi?", що набрали "через губу". Десь вiн там  у  тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
   Хома Ет-То? по?хав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його  Мельник  iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-То? i плаче:
   - Я, каже, собi ?ду, виходить той  злодюга,  присiкався  i  бах-бах  по
колесах. Не подарую! До суду!
   - Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а  там  i  до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми  от  що:  бачите,  яка  у  них  там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi  пiдiйти,  нi  пiд'?хати,
вiк живуть, а криницi порядно? не зроблять. А ми давайте от що:  зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо ?м криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
   Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
   - Так, нiби у нас сво?? роботи не хватало. ?ди i ?м ще криницю роби.
   - Не ?м, а собi!  Не  повiдлiтають  руки,  коли  пiвдня  попрацю?ш  для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати,  а  там  усi  вiзьмемось  до
криницi.
   I Матвiй подався до старости. Хитрий,  невеличкий  iз  широкою  лисиною
чоловiчок.  Дуже  примеленний,  любить  чарчину  i  куму  Прiську.  Хатина
старосвiтська в зруб, тро? вiконець, присiла до землi, як  квочка.  Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй  почав,  -  так  i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, ма?мо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи  не
слiд би якось того... По-людському та по-Божому...
   I Матвiй подiлився зi старостою сво?ми намiрами.
   Еее! -  заспiвав  високим  тоном,  пiднявши  вгору  вказiвного  пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
   - Як то не купите? Ми i не дума?мо ?х купувати, але...
   - Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того,  що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре,  а  не  люблять.  От  не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте,  чекайте.
Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi...  Як  сказати...  I  щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий... От як воно. I раджу я  вам  от  що,  коли  хочете-наших  людей
позискати: зберiться одного разу  отако  гуртом  та  прийдiть  до  нас  на
сходку, та як слiд привiтайтеся,  тому  руку  подай,  тому  слiвце  добре,
iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте - зайдемо он до шкальнi. Та
по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть  горою!
?й-богу! - дрiбно i хрипло зареготав староста.
   Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не  по  Матвi?вому;  його
права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася.
   - Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з  толком,  та
до дiла...
   - Е,перебив  його  знов  староста,-  Чу?те!  Не  в  дiлi  справа,  а  в
характерi. Люд наш  метушню,  гармидер,  слiвце  любить.  Вони  пiзнiше  i
по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та  знати  вам  не
дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви ?х тому навчили. Такий ось гордий
наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з
нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий  iнший,  не  наш,  так
повiрять. А! То ж сказав... Зна?те? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи  Iван.
Так, так... Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку  сво?ми  устами  не
висловлюють, а завжди отак пiд  когось,  пiд  когось.  Не  я  це,  мовляв,
сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це,  мовляв,  я  тiльки
так собi...
   Матвiй слухав  i  мовчав,  дядько,  видно,  фiлософ  великий,  а  потiм
усе-таки промовив:
   - А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмi? гнуздати.
   - А, то так, то так! i я би сказав - не вiрить, не вiрить! А бо?ться! А
це не те саме, дядьку Матвiю. Бо?ться!  От!  А  мiж  тим  так  i  шукатиме
нагоди, щоб вас влучити! Так ?, так - хе-хе-хе! Ага!  От  ви  сказали,  що
каменю наб'?те... Аде, питаю, наб'?те?
   У нас? Пiд горою? Дума?те, нашi люди  вам  дозволять?  А  де,  скажуть,
вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не  зна?те!  Так-то!  -  i
староста смiшним похитом голови потвердив  сво?  розважання.  Вiн  навiть,
видно, гордиться  сво?м  розумом,  вiн  усе  розумi?,  але  Матвi?вi  саме
зда?ться, що то не чужi думки, не громади, а його власнi...
   - А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так.
Ма?те правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi,
на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна  людина  буде  чесно  битися  i
чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний,
а недовiрливий, непросвiщенний, не зна?,  де  початок,  а  де  кiнець,  де
добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому  та  покажи,
та розтолкуй - i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi  люди.  Прийшли
ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви  кажете,  садити.  Вашi  люди  .
одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я  ?м:  от  ми  так
завжди садили - пiд плуг i скорше, i справнiше  -  i  завжди  мали  досить
бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я ?м: у нас земля не
лiпша, а гiрша... А от побачите, що i ви будете так  садити,  як  i  ми...
Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте...
   - Ну, от,розводить руками  староста.-  Так  воно  ?,  що  зробите.  Але
нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще...
   - Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав  було
Матвiй... - Але, так все-таки, старосто, як ви дума?те нащот того?
   Староста помовчав, помовчав та й каже:
   - Думаю, дядьку Матвiю,  що  ви  отак  вiд  мене  не  втечете.  От  що!
Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте!  Ви
у мене поперве, у мене! У старости  села  Тилявки!  Це  була  б  для  мене
смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека...
   Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До
всього,  як  велить  звичай,  коли  той  "поставить",  не  можна  й   собi
вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдi?ш,  зiстатися
треба.
   Одна чарка, друга. Голоси пiднялися,  на  щоках  збiльшились  рум'янцi.
Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав:
   - Та... Що й казати. Дiло справне -  видно  одразу,  криницю  оправити!
Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться.  Хороша
рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже ??  нашi  люди  не  напоправлялися,  не
нагатилися, i що ?? не попокленуть... А все нiяк не можуть  до  людського,
до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожно? весни  привозив  пару
хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити.
I не тому, що не вмiли... Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не  хотiв
перший почати. Ет, дума?, всi мовчать, чого я маю наперед пертися.  I  так
було. А тепер ви ось хочете... Добре! I зробимо ось як: ми  зробимо  сход.
Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i
так, люди добрi! Ма?мо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам
учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди  вони,
як не кажiть, сво?, тутешнi, православнi,  як  i  ми,  хахли...  Дехто  ?м
боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна
людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже  вам
так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця?  ?де  баба  вiдро
води дiстати  -  мусить  усi  грiшнi  мiсця  показати,  щоб  не  пiдмочити
спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб'ють отам у нас  пiд  горою
каменю, хай пiдвезуть, а ми ?м поможемо i зробимо криницю,  що  хоч  самий
цар бери з не? воду. Чи добре кажу? I тодi  всi  крикнуть  в  один  голос:
правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде  бiльше  перечити.
Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати,  а  це  золота  людина,  що  й
казати! Так дай-бо здоровля!
   - На  здоровля,-  каже  Матвiй  i  далi  мнеться.-  Я,  як  то  кажуть,
старосто... Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть...
   - Но-но-но! Зна?мо, зна?мо! Що там! От просто - ви у  мене,  я  у  вас,
сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та
по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а  то
все думаю: от при?хали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно  було
трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер
усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про  школу
гуторили... Народ ? народ.
   Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не
подоба?ться йому таке "наше" ставлення, та що вже  тут  поробиш.  Староста
показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить,
то найбiльше собi. Тому й  хатинка  в  нього  ось  така,  тому  i  долiвка
земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як  Бог  наказав.
Розходились також, як Бог наказав... Сьогоднi у себе, завтра у кума...
   I сталося, як казав староста, криниця прийняла "богочоловiчий" образ  i
дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя.
   А там i жнива... Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном,
i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно
до кiлькостi десятин,  але  йшла  сварня,  як  звичайно.  В  одному  мiсцi
полеглиця, в iншому випрiло. Матвi?вi лишили здебiльша полеглицю, але  вiн
махнув на все рукою:
   - Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже  сам
посiю.
   По жнивах одразу оранка,  сiвба  озимого,  докiнченая  будiвель.  Праця
кипить далi. Сонце вста? - люди встають, сонце ляга?, а люди не лягають, а
несуть сво? потомленi руки затемна додому, щоб i  собi  лягти.  Таке  воно
життя.



   НАРЕШТI ШКОЛА

   Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець,  Клавдiй  заявив  у
церквi:
   - Люди добрi! Нагадую  вам,  що  першого  сентября  почина?ться  школа.
Посилайте сво?х дiтей до не? i хай учаться там добро? нашо? вiри i  добрих
людських дiл.
   Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько  як  почув,  то
весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн  мав  iти  ще
минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде!  Це  вже
рiшено!
   За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв  на  головешку,
дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на  нiм,  особливо
штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в  постелi,
а в кутi на мiшках.
   - Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття!
   Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде  до  школи.  I  першого
вересня Матвiй сам сказав до Катерини:
   - Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови.
   Катерина погнала пасти, а Володька не будили,  як  звичайно,  вiн  спав
довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть  чесався,  хоча
все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти  до
школи у таких штанях - латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було,
на що батько лише сказав:
   - Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що... Хай iде!  Не  панський
син!
   Але Володько якось мало тим  журився,  вiн  майже  щасливий,  знайшлась
якась, ще стара Василева,  торбина,  до  торбини  клався  кусень  свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
   Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла  зi  скринi  лiпшу,  не  святочну,  але  охайнiшу
спiдницю, зав'язала кращу хустку, i вони пiшли.
   Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали сво? довгi ши? i сичали гусаки. Володько  все  оглядався,  чи  не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як  то  там  у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не  кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
   Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиля?ться, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр'я. Ось  дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в  землю  старi  грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд  вiкнами  великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, вигляда?, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
   Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько  побачив  ??  i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе  те,  що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд  звичайно?  селянсько?,
хатчина.  П'ять  дерев'яних,  погнилих  схiдцiв  вiд  дороги   ведуть   до
невеличкого, розхитаного ганочка. По  боках  двi  здоровеннi  черешнi,  що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
   I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрi?,  як  то  вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна  другого  поверху.  Тут  ось  лише  маленький   ганочок,   рипливий,
подряпанi,   небарвленi   дверi   з   написом   над   ними:    "Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа". Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
   А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись  на
раннiй час i  не  дивлячись  на  перше  вересня,  тут  навколо  так  тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги,  нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр'?, нiде жодно?  душi.  Шкiлка  сто?ть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
   Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку  -
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель?  Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи.  Чорна,  з
двома рядами блискучих металевих  з  орлами  гудзикiв  куртка  здобила  ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi - синi петлицi.
   Чорна, м'яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
   - Аа! - заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
   - До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
ма?мо такого шмаркача,- i кивнула  гловою  на  Володька,  що  з  червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чу?те, коли то та школа буде та коли  то  вона
буде? Все ото пита? та пита?. А батюшка  ото  в  церквi,  казали  посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але  коли  прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить,  тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того... чи то за
вухо потягнути, чи на  колiна,  ча?  "лапу"  датине  шкодуйте...  Воно  що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора - воно, звiсно.
   Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його  щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби ма? трохи попсутi.  Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу дода?:
   - А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
   - Але,перебива? ?? учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? - пита?, а
Настi робиться нiяково, вона зна?, що тут не люблять дерманцiв i  ще  чого
доброго не приймуть малого до школи.
   - Так, господине учителю,- вiдповiда? обережно.
   - Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до  школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг  упаде.  Ну,  що
ж... Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiста?ться,  коли  ще  хто
прийде - пiчнемо щось учитись.
   Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила  найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила  не  жалувати,  як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько  за  вухо,  поправила  сорочку,  пригладила  рукою  вихрясте
волосся i вiдiйшла.
   - Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька  i  вiдчинив  туди
дверi.
   Володько, весь  знiяковiлий,  зовсiм  не  дихаючи,  вступа?  до  класу.
Простора, низька, свiжо  вапном  бiлена  свiтлиця.  Купа  пiд  саму  стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць сто?ть  посерединi.  У  передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на  нiй
написано: "Прiiдiт? ко мн? все труждающi?ся i  обр?м?н?нни?  i  аз  упокою
ви". У другому, задньому  кутi  бiля  печi  велика  чорна  дошка.  Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагаду? дорогу.
   Володько увiйшов, трима? у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не зна?, що робити далi. Учитель  пiдiйшов  до  купи  лавиць,  зняв  одну,
постави ?? збоку, справа.
   - Садiсь вот здесь. Здесь буд?т первая група. Ти вже хадiл у  школу?  -
пита? учитель, а руки сво? трима? розчепiрено.
   - Нi,витиснув по хвильцi Володько.
   - Ну, от. Так сiлi. Может, ?щьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I  учитель
вийшов.
   Володько сiв. Коли затихли  кроки  вчителя,  вiн  несмiливо  зiтхнув  i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном  вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу,  десь  звiдки  з-за
дверей, чути  окремi  стукоти,  окремi  голоси.  Забамкав  десь  годинник.
Володько не зна?, що то бамка?, i уважно наслуху?. Далi знов тиша,  навiть
мух нема.
   Надворi сонце i теплота. Далi  за  вiкнами  город,  на  городi  високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi,  жовтi,  мов  напасенi  корови,
лежать гарбузи, головаста, густа  сто?ть  капуста,  червонi,  великi,  мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо  попiдтиканi  жiнки  i
щось там роблять.
   "Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- дума? Володько,  бо  ж  як  нiхто  не
прийде, значить, i навчання не буде.  Значить,  треба  вертатись  з  нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть  книжки  i,  значить,  усi  його  сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тi??  школи,  бо  решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згаду? i  згаду?  Дермань,  як  то  там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
   Аж по деякому часi у  сiнях  щось  заскрипiло.  Володько  насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi  класу.  Володько  чека?.
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай ?х  буде  хоч  дво?.  Але  дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою  бородою  i
Розпатланою, без шапки,  чуприною.  Володько  пiзнав  у  нiм  одразу  того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому  Деревi,  i  занiмiв.  Що  то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльга?  на
лiву ногу.
   - Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник ?! А ти
ж чий?
   Володько зовсiм нiмi?, ось-ось, мабуть, пiзна? його, але вiдповiв:
   - Матвi?в.
   - А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше  нема?  -  Нема,-  каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзна?.
   - Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й ма?ш  товариша,-  звернувся  до
свого кульгавого,- А я от "скам?йки"  розставлю,  -  бiжи-но,  ?вгене,  до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий,  устань
поки.
   Володько встав, дядько почав двигати тяжечi  лавицi,  увiйшов  ?вген  з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу ?вгеновi
i сказав:
   - Стирайте куряву!
   А сам загримотiв далi лавицями.
   Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно  било  до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з'явилось i вiдpo  води,  рудобородого  дядька  назвав  учитель
Сiм?оном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий ?вгенчик його син i що ходить  вiн  уже  до  школи  третiй  рiк,
недурно вiн почува?ться тут, мов-би дома, бiга?,  галасу?,  мовби  ?х  тут
було копиця.
   Працювали  так  довго,  лавицi  розставленi,  курява   стерта,   помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
   - Ну, вот! i харашо. Т?п?р ступайте, мальчiкi,  пака  дамой,  а  завтра
опять прiхадiт?. I прiводiт? с сабой ?щьо каво-нiбудь. Панiма?те?
   - Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi  руки,  бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще  пояснив,  як  треба
входити i вiдходити до школи. Треба  увiйти,  перехреститися  до  iкони  i
сказати:
   "Здраствуйт?!"  Коли  ж  вiдходити,  треба  прочитати  або   проспiвати
"Достойно ?сть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!"
   - Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись,  усе
повторив.
   - Харашо. Ступай. А ?вгенiй всьо уже знает, он у нас  третiй  год,  да,
?вгенiй?
   - Да, господiн учiт?ль!.- вiдповiв ?вген.
   - А будеш уже учiтся лучше?
   - Буду, господi