прибивав до нiг критого вiйськовою шинелею кожуха. Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став. Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гука?. Вiтер рве на шматочки слова i розсiва?, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько, але син, хоч ти його вбий, не розбира? нi одного пiвслова. Он батько маха? рукою, одверта?ться i борха?ться далi. Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде назад. Тiкати? Стояти? Поки що сто?ть хлопець i чу?: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж ? Вiтер люто шарпа? i пре вперед. Зда?ться, коли б пустився та лiг на снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову стiну. - Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чу?ш?.. Наказую!.. Брав той наказ хлопець, як те останн?, що одно хiба поверне ним - проти вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому. Матвiй пiшов далi. Син його сто?ть на мiсцi й дивиться йому вслiд. Фi-уфiii-iii!..- ?дко i хижо вчепився вiтер яко?сь сухо? билинки i висвисту? беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi колiс не видно. Зда?ться, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно, надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж ма? бути на них? Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими брезентами тяга? сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм ?м нiщо. Конi якось тягнуть отi возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi багном та зледенiлим снiгом. Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта, хiба в таку пору верхи ?здити. Носи ?м померзли, конi борюкаються з вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку сто?ть чогось i чапить на холодi? Хто там ?х зна?. Чи ж ?м до якогось там Володька тепер? Кожний щось сво? ма?. А Володько ось посто?ть ще трохи, поки батько не зникне з зору й вернеться. Що ж йому ще залиша?ться? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому куснику м'яса. Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець вернувся... Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i сво?х справ "до чортово? матерi". Хто там, особливо за якiсь "барськi" стiльцi та бебехи, буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що "ото жiнка i малий полiзли" туди, а вiн сам "Богу душу винен" i хай який суд прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужо? соломини для себе не взяв. Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого. - Вайна, а он чьорт зна?т з ч?м л?з?т. ?дi, старiк, домой i сiдi на п?чк?. От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i ротом, i вухами впива? слова i з кожним згуком з душi його сповза? тягар великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки якогось намулу... У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця - все одно. Вiйна ж не сто?ть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п'ятнадцять рокiв мають, платять руб', дiвчатам усiм на гул п'ятдесят копiйок. Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в'яжуть в'язки, стелять по дорозi i присипають. Працi досить, та хiсна мало. Умерла тодi Марта - сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель, покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме тодi i Гнидку - бiлобiлетчика потягнули. А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку. Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожно? хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень - руб'. Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з "маршових рот". На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в наказ по селi пустило. Тi буревi?м пролетiли селом, вiд п'ят до очей в багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати ввiгналися, застали людей при обiдi - столи, миски, горшки,- все стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька разiв нага?м. Пiсля лiсу Володько ходив "до окопiв". По вiдлизi знов притиснув мороз. Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi свiтанком встають. Мати варить "кiрпiчний" чай, Катерина, Василь i Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi. По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами, перебiжками, захоронками. На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту - йде чи повзе праця. Копають ями, ?х заносив снiг, снiг розтавав i ями заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля ?х оправляють. Часто цiлу лiнiю окопiв касували i починали нову. Чому це так, пощо - Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не зна?. На то ? там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi - зайво?, нерозумно?. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено. Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шану?ться, нищиться. Купи iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валя?ться без догляду, i ?х розтяга?, хто хоче. Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все "з наплюват?льной точнi зр?нiя". По блiндажах горять огнi i там гуляють з дiвками Бикови, Рикови, Колумба?ви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка. Деякi дiвки набирають собi багато "днiв". Iншим ?х знов недоста?. Володько в сво?му пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчува? холод. На нього не зверта? уваги нiякий Биков, а жене "у баранячий рiг". Тiльки Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало ?х сили. Мозолi на хлоп'ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили. Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки ?? сiчуть у вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою. Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спада? за вашковецький лiс. У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви "рощот" за цiлий мiсяць. Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб ?жаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка - шпаньолка. Перед Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок: двадцятип'ятирублiвки, десяти-, п'яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця. Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки, молодi хлопцi. Обличчя ?х цегельно? барви, чуприни розбитi, очi загнанi в сво? мiсця мiцно й рiшуче. Черга врива?ться коло дверей, якi ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за "получкою" за "днi" сво? прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав ?х жарiючою думкою на мозку. ? мiж тими людьми тро? з Матвi?во? родини - Катерина, Василь i Володько. Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомага?. Ось вiн уже добрався за порiг хати. Викликають: - Горпiна Гудз! - ?!.. - Сколько дньов? - Двадцять... Ого, дума? Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не ма?. Та й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась. Цок-цок на рахiвницi - i новенька десятирублiвка у Горпининих руках. - Та, Хресто святий, ота Горпина ма? щастя. Капiтановi замiтала пiдлогу, а диви...- шепочуть iншi дiвки. - А хiба тiльки капiтан?.. А з тим... як його, отим рудим Риком, чи як його... Хiба не бачила. - Софiя Гладюк! - викликують далi. - ?! - Сколько дньов? - Та двадцять... Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не ма? часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотнi ждуть. Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить. - Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля не додали. А грiм мене побий, коли не так. У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо "диньчик" чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко. Поставив шклянку, чай через цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорба? по трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусу?. Володько ще вiд полудня нiчого не ?в, але, дивлячись на блискучий чай i на сухарцi, йому зовсiм не хотiлося ?сти. Не тi почування виринають. Капiтан i його срiбнi "пагони", i гудзики блискучi з орлами, i чай з цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей... Все те щось не з цього свiту працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що сто?мо тут довгою чергою, щоб "получити" отi п'ять, десять, п'ятнадцять - по заслузi - рублiв. I люди коло нього, нiби пружини. Все "ваш' всок' бродь" та закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах, а i той все: "Так точьно, ваш' всок' бродь! - Нiкак н?т, ваш' всок' бродь!.." Цок-цок-цок. Рубель, два, п'ять, десять, сто, тисячi... Тож там тисячi, ?й-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тi??, то з онтi?? коробки бере папiрець i да? Гординi, Софi?, Килинi, Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче. "Боже, який я маленький проти того капiтана",- дума? Володько.- Одно слово його - i мене нема". Нарештi: - Довбенко Владiмiр! - ?сть! - викрикнув Володько i здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм'яв. - Сколько дней? - Двадцять.Вiн добре пам'ята? - двадцять. - Ти вот, - почина? капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву борiдку, - уже бальшой. Сколько т?б? л?т? - Я рождьон тисячу... i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець. - Да. Значiт, ти н? малий. А кто т?бя так научiл врать?..- i очi впер на хлопця гострi i сердитi. Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн "вре"? I його очам так зробилось, нiби ?м соромно стирчати в головi. - Да! - пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу вiдно, что вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!.. Як Володько брав тi грошi i як зробив "марш отсюда", про це можуть краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам'ята? всього. Зна?, що вилетiв на подвiр'я. Зна?, що в темних сiнях зачепився кишенею за завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. "Чорт його бери",- подумав вiн.- "Хай дереться. Уже ? нова шинеля, i йому самi тато обiцяли одвезти ?? до Шумська та перешити". Ось i грошi ?. Раху? ?х раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п'ять рублiв цiлих, а ось чотирi по рублi. Разом дев'ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублiв все-таки - копiйка. А так вже зжився був з думкою - десять рублiв... Но... Пiдпер носа кулаком i... "а що його сказати татовi? Що подумають... що взяв собi рубля... Хто там ще репету??" Репетував Хома Ет-то?. Перш усього йому перекрутили прiзвище. Написали Ет-то?. Який вiн Ет-то?. Ето?? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що i в "бамаги" так записувать... - Моя фамилiя, ет-то?, Бондарець. Так, ваше благородi?. Так ? правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i вийшло Ето?. Я його законний от?ц i прийшов за нього получить г?нгi. Бо що ет з нiмим. Його куди пхнеш - пiде, а находив вiн двадцять днiв по пiврубля (мало, чу?те, ваше благородi?, по п'ятдесят копiйок такому хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi... Ет маю получити. Хома ще до свого "ет-то?" не любить докiнчувати слiв у родових вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi. Той хотiв одразу й полiчити., - Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят т?б?! Там пощiта?ш дома на п?чк?. Пхають Хому, але вiн опира?ться i раху?.- Ееее,- крикнув вiн коло дверей.- Так це, ет зв?нiт?, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв... Ваше благородi?! Тут всьо вiсiм рублi... Такi ет щота менi... такi щота... - Куда прьош?! - визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважа?. - Ваш' благородi?,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий нiмой. Його... - Кто там шумiт? - пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше вип'ялись, нiби ?х хто видув зсередини.- Пазвать ?во! Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородi?м. - Так вот его ти врьош? - визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал? Бунтовать? Да? Атв?чай! Бунтовать хатiш? Салдат! - Слуш'ь, ваш' всок' броць! - Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома...- Я ет, ваше благородi?, тiльки за правду. У мене ет-то? талько i ?сть ще один отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у кавалерi? служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять... - Малчааать! - скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка - все танцю? по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв пiднялось i в темний низ вертко спустилося. - Ти што, салдат?! Взять ?во! Завтра ми ?во, разпрасукiнаво сина, в православную в?ру обратiм! Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли... - Це кров моя! - гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той за?кнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi вуса i бороду геть-чисто перебарвила. А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг виплачувати. Люди масово рухнули додому. - I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! - сердився хтось... - Н???! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю гра? справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан... - Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? ?здив я оце до штабу на стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома зовсiм i не маю. А якби й просто на в'язцi сiв... Що, йому вiдлетiла б?.. То-то... То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а другий, бач, на в'язцi соломи не сяде... Бо, бач... Ееет! Тьху!.. Порядки... - Що, чу?те, про отого капiтана говорять, то тiльки "мразь i стид". Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з'?жджаються. Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, "Боже цара" ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо'?ли, роздягли ??... Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили... Володько верта?ться додому i слуха?, що гуторять. Бачив i сам вiн, що за школою багато бляшанок з добро? риби, з овочiв, з рiзними написами валя?ться. Горпина хвалилася, що вино туди "ящиками" привозять. "Чорт його бери, того рубля",- вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома ма?, доложить i все батьковi на перешиття шинелi вiддасть. Там, де село кiнча?ться i починаються хутори, зустрiча? Володько "маршовi роти". Сьогоднi пригнали ?х видимо-невидимо. Нiби повiнь залили вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п'ят шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи. Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави воякiв i, зда?ться, не буде ?м кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi. Дома застав повно. Увiйшов до хати i, зда?ться, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику - скрiзь, де тiльки ? якесь мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi маски, лопатки,сокири. Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно. - Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса... Р?бат', р?бат'! Вот нам мальчiк за булкамi сб?га?т...загуторили солдати. - Хош', малиш, за булкамi iтi? Да? - Да! - кивнув головою Володько. - Р?бат'.' - загукав один солдатик,- Давай д?нгi. Мальчiк за булкамi йдьот. - Пачьом булкi? - Да чьорт зна?т. Па десятi, что ль... - Мне две. - Мн? трi! - Нам с Грiшкой п'ять. - Да н? галдiте вс?, как л?шi?! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном... Да н? брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать твая в?дьма, нiкак рускiй чал'?к н? де?ржiт парядка! - П?труха! Да, разтаку твою в самам д?л?! В м?ня там сирь, а ти заднiцу туди прьош!.. -Ей, щенкi! Н? арiт?! Вот мальчiк ждьот! - встав i крикнув старший солдат. Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене в село. Дивне вiдчування. Зда?ться, село змiнилося, зникло. Неймовiрно велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр'я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розта? снiг i рiденька грязюка збiга? у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла. ?? залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця. Подекуди миготять зорi. Коло бувшо? шкальнi черга за булками виповза? кiнцем аж на дорогу. До не? прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн зна? ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах верта?ться додому. Тут чай на столi. Пару?, димить. З вояцьких облич стiка? пiт. Булки розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi. За ча?м розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вiкно. - Хазя?н! Хазя?н! Вийдi, ат?ц!.. Матвiй почув голос "бiловусого фуражира". Накинув кожуха i витиснувся надвiр. - Ти, ат?ц? - Я. А що таке? - Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кiнно-гарматник. - Прiнiмай, старiк, нас нач?вать! - Ну,знизу? плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти нiде... - Н? лаб?зь, ат?ц. Ми всю д?р?вню с'?здiлi... Там ?щьо хужей тво?во. У сараях людi сплят... Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi розмову веде. - ...У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк, чи офiцир - все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат - грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лицi - нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпира?. Два рази був у плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу... Сам в полон пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом на Росi? сходить. Цариця у дворцi гуля?, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дiтвори... Ну, от ти! Ти, жовторотий? - Чаво? - витрiщив очi молоденький кацапчук. - Зна?ш ти, куди йдеш? - В?стiма. На фронт. - Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать. З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв - всiх дуракiв зженуть на бойню, на м'ясо гармат, на ганьбу, яко? свiт не бачив. I вже, зда?ться, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя - все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами сво?ми робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!.. I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця, тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати. - Какой там сукiн син балу?т? - реве з темностi густий голос. Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр. Виявля?ться, "бiловусий фуражир" обурився мовою солдата i пострiлом револьвера припинив ??. -Ти што, мать твою разтаку! - накинувся фуражир на промовця. Бунтавать? Бунтавать вздумал? Зна?ш, что за такi? розгавори дають? Н? вiдiш, зд?сь д?тi... - А ти кто такой? - смiло, вперто i виразно пита? промовець.- Супчiк? Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, н? вiдал. Плюю я на тва? угрози. Ми? всьо равно, хоть с?водня, хоть завтра пулю в лоб вганi. Плювать мн? на всю ету ва?нную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло, ряжка хоть памо? вилiвай!.. Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам'янiли. Фуражир виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат. - Н???т, братци! Драться дудкi. Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось заговорить уривком лайки. Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось вдоволення. Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що уривки втомлено? думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i картин. Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими i певними словами те, що та?ла в заледенiлому нутрi бiльша частина солдатсько? маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери... Сон, виплата, Смiрнов... Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл. Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого буревiю. V Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух Божий - всеможний шум несеться в серединi всього i лиша? по собi творчi початки. Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на прискаючу вогнем масу сво?м натхненним подухом творчостi. Клались гори вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув в далечiнь i ширiнь. Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi - як основу. Брав Вiн також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни... I ще не все. От сто?ть твiр перед очима Творця, ма? вигляд, барву, але не ма? того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив ?х на барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр прекрасний. I сказав Творець: - Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу безконечно творити наново. На ось i вложи у груди тво? цей червоний злiпок. Барви його - барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони ? тим коромислом, на котрому спочива? тягар життя. Увага! Вiдкрий сво? очi i вуха! Бач i чуй! Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у дзеркалi. I сказав Майстер: - Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде тво?м словом. I всi барви, якi ?, якi я складаю в число днiв мого творення, хай будуть доступнi оку тво?му. Я так хочу! Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко - людино... Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протиска?ться до чорно? плотi землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються з першим спiвом жайворонка. Повiтря кра? лiтак, що пряму? над жолобецький лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом скорострiл. Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава. А лiтак все кружля?. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер галову: "Дивись, рiзун його ма', гармидер..." - i не договорив. Щось неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого. Клякнув до чорно? лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила червоно? барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся, лiве око i покапала на землю. - Тааатууу! Тааатууу! - женеться i гука? Володько. Бiжить через поле, грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiта?ться закарвашами навкруги. Вiн вже не чу? нi лiтака, що все ще кружля? у блакитi, нi вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився дивовижними клубами. - Тааатууу! Тааатууу! Прибiг. - Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не зна?, що робити. Судорожно стиска? батька, а колiна його вгрузли в землю. - Тату, тату! - вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?! Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. "Ой!" - вирвалось у нього, нiби йому пекло. А батько непорушний... Але переляк, окам'янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi, окам'янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i навiть затримавсь. Чу?... Так!.. Б'?ться! З неуявно? глибини доходять, удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б'? рiвним бо?м могутня чорна земля. Дикий i розгублений побiг в напрямку сво?? оселi, з подвiр'я котро?, незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi, всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б'? проти них. Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба. Земля мокра. Колiна Матвi?во? родини вгрузли в ?? поверхню. Жах, надiя, благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у сво?му великому продовженнi. Це вiн - безперечно, вiн. I той жахливий рев "Юнкерса", що летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi стлумити непереможного бажання жити... Вiн жив, хоч не раз, бувало, виривалось з уст його: "Чесна людина смертi не бо?ться. Страшно хiба те, що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А решта..." I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi, пiдтверджував силу його душi... Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають сво?х слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з ?х глибинного переконання, i замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом стирчало воно в думцi. Мати пiзнiше казала: -I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но, людоньки, та подивiться... Яму таку вирило, що кiнь схова?ться, а "його" тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено - Не вмре. От дивiться... казали: ее, що йому... Вiн старий, його на "позицiю" не заберуть... А тут нечиста сила "аропляна" принесла, i на тобi позицiю... Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська. Видумував, що б батьковi дати по?сти. Бiгав до "лавки" i принiс булки. Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тi?? усмiшки. Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця. - Еее, цим мене не накормиш. Булка - пiнка, а менi щось поживного треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала дво? курей. - Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали, кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подума?ш... Цiле життя - одна вiйна... Руку вибив... Ет... Видно, iнакше годi. Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем'янцi бовхали "зiнiтки" i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж весна. Так. Особлива, але все-таки вона - та сама, що викликала квiти з чорнозему i небо барвила наново. Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть, залiзною дорогою перли ?х. О, весна зрушить "?х". Не будуть вони далi стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. "Тамтi", видно, пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби. Парки все стрiливо пiдвозять. "Бiловусий фуражир" i безлiч iнших силою видирали в людей те останн?, що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав. - Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,- говорить Матвiй. - Вибйом, ат?ц, вибйом... Ти толька саломи н? жалей. У Карпатах ?щьо н? такi? д?ла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею - лiбо л?с рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да... Снасiлi гори, а сн?гу бивала аршiн аль два. За ночь всьо сн?сут. А сасни там - что чудо одно. I кто т?бя такую пасадiл здесь? - ругаються салдати... А зд?сь... Пустякi... Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами бризка?, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi, все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться. Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi. Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх. Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. ?? мобiлiзували останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били ?? нагаями. Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити. Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила сво?м добрим коров'ячим голосом. Настя одразу пiзнала ?? голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нага?в. - О, ти, моя мила корiвко! - сказала Настя й обняла корову за шию. Тварина незграбно тернулась головою об ?? запаску. Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i забрали. Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти. Тi?? ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньо? стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у другому кiнцi. Москалiв якраз не було. Серед ночi Володько прокида?ться. Через шпари дилiв видно захiд, що горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня злилася в один звук з лопотом рушниць. Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у безодню земля. - Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! - сiпали серiями гармати. Чути, як стрiльна довбали поверхню планети. "I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали",- думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, i хто зна?, чи не навмисне вiн родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду. А це ж вiн i був. Он змi? рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преiсподньо? i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла сталевих потвор... Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до не?. - Бачите, тату, що там робиться? - приляканим голосом пита? син. - Бачу, бачу, сину! - на диво спокiйно вiдповiда? довга бiла постать.- От так вигляда? вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати. I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь. - Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями позалазили... Але i там ?х дiстануть. А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу б'?. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть наверх. Ось уже пробили накриття тако? ями. Гепа? останн? стрiльне, прорива?ться в яму i - гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй руки, ноги, голови австрiякiв. Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько: - Ну,сказав вiн. - Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна, а правдивий Страшний Суд. Ходiмо. Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшу?ться. По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни клунi Володько пiзна? тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги повно чужих воякiв, а мiж ними про?жджають козаки. Володько зiрвався швидко, натяга? на себе штани i бомбою пре на шлях. Оооо, скiльки ?х. Якi дивнi люди... Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно. Ще вчора, ще цi?? ночi вони були там. Якi чорнi ?х лиця i як багато на них навантажили всяко? всячини. - Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? - вста? з мокрувато? землi i зверта?ться до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому, що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько зна? ж добре, що в Австрi? нашi люди ?, але що вони i воювали за не?, i вмирали, цьому нiяк не хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю? Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених. - Гл?ба, гл?ба!.. - Хлапечку! Дай коусечек! - Брот!.. Гиб мiр... Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники, ножики. Деякий ковдру простяга? i тиче пiд самий нiс. - Гетьте! - кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве продерся наперед i дiстав хлiб. - ? то мадяри? - пита? Володько. - Всякi, хлопче. Всякi... Ось на тобi...- i тика? кiлька нiкелевих монет. - У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете ?х викинути. Проклятi мадяри! - вирвалось у нього мимохiть...- Це ж вони вiшали наших людей! - добавив по коротенькiй перервi. Полонений наш паку? у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього... В той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк... - Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останн? Володько розiбрав зовсiм виразно. - Чех? - сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мо? тато. Вони вмiють... Але чех, видно, не зовсiм розумi? Володька, щось говорить словами, з яких Володько чу? дуже багато твердих i шиплячих звукiв. В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i розда?, кому попало. На не? сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За хвильку розiрвали все. Примчав козак. - Ей, старуха. Закройсь там. Куда ?х кармiть. Всех н? накормiш. Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi, шатра i навiть заячi муфти... - Тоже во?ни, чьорт б?рi! - зауважу? козак. - ?х н? ва?вать, а на багамоль? наслать би... Iш сколько на нiх барахла. Навючiлi, словна аслов... Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона зна? одно: люди ?сти хотять, аж почорнiли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як тi люди стiльки видержать... А Володько згадав солдата, що повiдав про "них". I ось вiн мiж "ними" сам, ходить, бачить, чу? ?х, до речi, прикрий запах. "У них, що вояк, що офiцир - все одно"... Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он ?х муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо ?х кличуть солдати згiрдливо "пан"... - Ей, ти, пан! Iм??ш часи? Тащi, разтаку твою!.. "Пан" i годинник вiдда?. Нащо йому отi "часи". Тут у Росi? хто по "часах" живе, коли тут стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце? - Паднiмааайсь! - на цiле горло кричить спереду козак i показу? нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть... Iдуть, iдуть i йдуть. Зда?ться, кiнця нема. Гармати ще бовхають, але, вида?ться, вже далi. В полудень пригнали ще одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки ?х тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають, де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як набо?, яких також багато валя?ться по дорозi. Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi обози. Це знак, що "нашi" вiдiгнали австрiйця, ?дуть пекарнi, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за все, що вiд'?жджають козаки, ?х кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд у серцях селянських красунь, i не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надi?ю, "що вернеться i вiзьме на Дон". Але гай, гай! Скiльком це говорилося, скiльки ?х носили цю гарячу надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми. Легковажне дiвоче серце пала? силою великого життя i в радощах палких пестощiв без вагань да?ться у владу непереможного гону. Мина? скоро тиждень пiсля великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами i розпочалася сльота. У селi наказ всiм iти на окопи. Староста оббiгав кожну хату. Брали самих хлопцiв до працi на бувшiй позицi?. Кажуть, там збито - ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать i гниють. Кажуть, поле всiяне нерозiрваними стрiльнами, якi при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiда? один: - Товариш мiй цигарничку знайшов. Гарна така - любуйся. Закурив i тiльки кiлька разiв потягнув - трах! - I череп злетiв з голови. I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усiх хлопцiв, якi були, мало не десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворi.А етот! - кивнув головою козак, що ходив зi старостою.- Бальшой парняга, дайош!.. Батько думав перечити, мати тошнiти. - Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что ж?нiть нада... А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде. Пiти, стати власною ногою на тому гарячому мiсцi, кинути погляд на поле смертi... Хiба це не варт того - раз поставити хлоп'яче життя на карту небезпеки i вiдчути в глибинах душi при?мно-страшний лоскiт шалено? гри? I пiшов. Пiшов разом з братом i iншими хлопцями. Крапа? дощик. Дорога мокра. Хлопцi йдуть i ревуть, хто-що i, звалось, вони спiвають. Через Башкiвцi, Три Кiнцi, попiд Крем'янцем. Заночували на Веселiвцi. Другий ранок засiрiв, зiгнав галасом хлопчакiв. Окрiп, чай. Вирушили попiд горою дорогою, що моталася рiвною долинкою мiж вербами. Першi розторощенi будови. На сходi над горою i лiсом зводиться затуманене сонце, нiби золяний камiнь в паруваннi окропу. Соша. По нiй колись гараздали стрiльна, а тепер лежить нiкчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над рiчкою Iквою. Хлопцi йдуть полями. Мiж ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече. - Ну, малий! I т?бя ва?вать пагналi? Астарожна тольки, нi то напорешся i все тво? патрошкi розн?сьот... - Н???т! - вiдповiда? певно Володько. Влазять у туман Iкви. Грунт здовбано. Раз коло разу лiйки. З лiвого боку туман вiдкинув полу. - Сапанiв! - хтось каже. Володько дивиться на той берiг рiчки i не бачить Сапанова. -Де? - А онтам. Там вiн був. Пригаду?ш Iвана Штуку? Оповiдав, що в них дуже добре родила капуста. Капустник його до само? Iкви дотягав. Може, он... - Н??! Який чорт. То австрiйськi окопи... - Ей там! Н? з?вай! Астарожна! - Кричать спереду. Рiчка. Переправа. Здовж зборханi купи колючих дротiв, що погрузли в жовтувату, нiби бронзову, воду. За рiчкою вся земля вросла колючим залiзним чагарником. Вузька дорiжка просiчена поперек до окопiв. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся над рiчкою, нiби бажа? згрiбнути ??, щоб линути на запаскудженi поля. Iз землi пiднiмаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки ще не видно. Навколо мертво, нiби тут ще не було людей, нiби це мiсце на якiйсь новiй планетi, де вiками панували однi гурагани. А чи хто дивувався, цiкавився цим мертвим мiсцем? Ледве. чи так. Хiба Володько, цей гусак з витягненою ши?ю, який, здавалось, хотiв заглянути кудись у щось вище i бiльше за нього. Решта принишкли i, обережно один за другим, диба? вже несвiжими ногами, певно з рiзними думами: однi бажають знайти грошi, iншi офiцерськi плащi, ще iншi мрiють про годинники, розсипанi тут панкуватими австрiяками, у котрих, як вiдомо, годинники, мов картопля, родяться на полях. Далi... Хто зна? ?х, тi злободеннi, рухливi, смiложитт?вi думи, що рояться у тих головах на полi великого бойовища цього вогкого соняшного ранку. I нарештi роздовбаний цементняк. Так от вiн, отой недоступний чортяка, на котрому поламало зуби не одно стрiльно... Але все-таки дивiться: он бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент i химерно, направо й налiво, розгорнув його щелепи. Кiлька куснiв людини, у виглядi погнилих ганчiряк, валя?ться навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя i вказав. Але хiба Василь сам не бачить. - Когось розiрвало,- каже вiн,- але де голова? - Ей, р?бят! За работу! - репету? прищуватий москалисько. Нiби з неба впали ношi, рискалi, сокири. Не з неба, а з-пiд землi. Земля ця родючою стала на такi речi. За окопом он невеличке шатро, i коло нього вовтузяться "н?хлюдки" у велетенських чоборниськах з попiдв'язуваними австрiйськими попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а в ньому притаковилося кiлька "котьолкiв". Щось вариться. З бокiв, тут i там купи знаряддя - руского й австрiйського. Робiтники пiдходять i беруть. Москалi дiлять ?х на партi?. - Ви, десяток, шiн?лi, сапагi i всяке? такое барахло снасiть... Да, сукiни сини, н? варавать, нi то кантрабьошкi всип?м... - Ви, п'ятьдесятков, трупов iскать. Больше вон там! - тикнув рукою на поле, що збiгало до рiчки, засiяне колючими залiзними ожинами, що розповзались в неладi, куди ?м заманулося. - А ви, кто посмелей i умн?й, сюда! Аружi? сабiрать, но, чорт бярi, ?слi каторий башку пот?ря?т. Ти, малиш,- кивнув репаним носом на Володька,- до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкi, патрони - всьо, аднiм словом, сб?рiт?, н? дайт? сирой земл? етiх прекрасних вещiц... Понялi? - Понялi! - Все понялi? -Все! I "н?хлюдка", що несе сво? пригноблене тiло, спереду, i десять молодих хлопчакiв за ним розлiзлися по ходах, сполученнях, блiндажах. Володько не вiдста?. Ось вiн у глибокому блiндажi. Причi з дротяних сiток. Стiл зi селянсько? хати. Пiд столом пляшки, кiлька пар черевик, бляшанки з консерв, рушницi. Сидiли тут, кинули все i вивтiкали десь до друго? ями. Але люди тi були працьовитi. Гляньте, чого тiльки не понаробляли. Он вихiд, сходи з рiзьбленими поруччями. Далi перебiжка, ще далi майданчик для невiдомих потреб, здзьобаний стрiльнами, якi розкидали бiлi березовi кiлочки. Нiби дiти бавились тут, поки не посварилися i не розкидали... Онде-о Василь. Вiн ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м'яса. Володько пiдбiга?... - Не пiдходь! - кричить Василь.- Хай вiн згорить, як смердить! - Володько не потребу? близько пiдходити. Вiн i здалека бачить те, що колись звалось австрiяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму. Фу! Яку бридку дiстав Василь роботу. В обiд не мiг ?сти, все плював. - На них черви, як борозняки, лазять, а ти... Тьху!.. В отих он "загражд?нiях" пiвсотню пiдiбрали. Натомились всi за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще стояло кiлька розбитих хат. I пiснi навiть не лiзуть на думку. Клякнути десь, схилити голову i спати. Всiх контролюють, бо хто смi? "казьоние" добро по домах розволiкати. Прийшли всi гаразд, але одинокий старший зi шлаковатою головою дядько Польок втяв штуку. Чорт зна?, де вiн того пильника на свою голову дурну вискiпав. Принiс у малiй кишенцi блюзи один револьверовий невистрiлений набiй, зсунув на потилицю заяложену, подiбну на стару капицю, шапку, присiв i давай пилувата. - Що робите, дядьку Польон?.. - Папiросницю. - Дивiться, щоб воно вам не приснуло пiд нiс. - Скорше йому очi виприснуть... I не договорив. Бах! Польон сидiв на каменi й полетiв навзнак. - Ой, ой, ой! Рятуйте! Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка вiдкотилася, з пальцiв на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана. - Сукин син, старий дурень! - ла?ться хтось.- При котрий за санiтаром!.. Але санiтар бiг сам. Польон лежить на землi i янчить. Пiдняли його i шапку й понесли. Пiсля довго всi гуторили i лаялися. Володько, звичайно, коли приходив звiдкись додому, любив розповiсти матерi про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповiдати. Все тут таке якесь, що в головi не вмiща?ться, i хочеться тiльки байдуже, нiби лiнивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою. Лiг, а сон оберта?ться другою стороною i сниться далi, тiльки в iнших барвах та тонах. Ранок знов верта? вчорашн?. Зубате коло скреготне чiпля?ться часу i поверта? його незграбними рухами. Одно сонце таке, як i завжди. Опаля? собi навкруги товсту землю, що рветься з ру?н, щоб воскреснути та крикнути всiм величезну знану пiсню. Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди, щоб аж видно було ребра, i кричати: - Обiймемось! Ти i я! Ми обо? потопчемо смерть. Ось вона пiд мо?ми ногами, бо я чую виразно ?? кiстяк пiд пiдошвами. Над нею, певно, воскреса? трава i квiти вiдкривають променистi очi. Другого вечора Василь оповiдав дивнi речi. Шкода, що Володько того не бачив. Михалкiв Карпо провалився у глибоку яму, де сидiли мертвi австрiяки. Карпо з переляку онiмiв, а поки розкопали та витягнули його, був непритомний. Третього дня ще одна пригода. Купа людей зi села Жолоби напоролася на "фугас". Як чмихнуло - п'ять молодих хлопцiв вилетiло пiд хмари, а назад вернулися куснями. Поле, рiчка, мiсця, де купчилися колись села, вкрилися вiспою i ходили там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечно? землi, щоб знов оговкати лiк на рани ??. Коли вертались хлопцi до свого села, видавались старими. Кiлькаденний побут на мiсцi смертi поклав на них знак, який вже не зiйде з них. I Володько також дiстав той знак, можливо, сильнiший вiд iнших, бо торкнувся вiн його душi, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразовi його очей, в яких радiсть подiбна на смуток, а смуток зовсiм вiдiйшов за "лаштунки". З нього буде також людина, але не сподiвайтеся бачити в нiй себе, ваших батькiв - розгорнiть минуле далi, де в тiнях стоять вашi пращури, i в них хiба шукайте Володька. I ще можете дати волю уявi - будучнiсть розсiкти простими лiнiями i на ?? шахiвницi в шаленiй грi пристрастей узрiти молодого партнера. Це може бути Володько - тихий хлопчик, що вирiс у затушкованiй Лебедщинi з вербами, з рiчкою, з чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв... i попругою батька. Хто зна?, чи жи? Юхим. Так. Вiн ще жи?, але вiн сам не пiзнав би тепер Володька, який пройшов щойно вступ до першо? капiталi. Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну пхнули назад. Пiшли собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також, лиш час вiд часу "тилякi-земцi" розлогими гарбами турбували шляхи. Матвiй за зиму i весну стоску "бамажок" склав. Мiж рублiвками з'явились i "четвертнi", i "катеринки" навiть. Складав ?х уважно, щоб не заломити кiнцiв i не раз в переливах ?х барв уявлявся новий шмат поля - бо ж хiба рости це грiх? Ой, нi! Мабуть, так писано там, звiдки походять всi скрижалi заповiтiв. I так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корiвка з ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо. Ненажера-вiйна лишила чiткий слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi ру?ни залиже, знесе, зведе, поставить хоч що... Жнива вичавлювали з Матвiя останнiй пiт. Пiсля контузi? ще гiрше бастувала спина i найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у височiнь, кожний ?? суглобчик болiв окремо вишуканим болем. Але старий встав. А як же. Брав грабки i йшов класти пшеницю. Настя пiдтакувала, закачувала рукави... ?? руки висохлi, мов копистки, барви тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями - "отi западющi тарани, i для кого вiн таке витесав". Василь також косою шмагав, покоси рiвняв, мов дядько з бозна-яким досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд вербою, але ранок ? для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля тодi тягне гаками, тяжечi вi? спадають на очi, ноги iнодi млiють i пiдгинаються... Ну, але молодiсть ? безоглядний пан, i рабство його i в болях ма? насолоду. А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота - все одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови гуляють, бо розходу, як оком глянеш. Знов закипiли бо? з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили армi?, обтяженi тяжкою збро?ю. Напади, проти-напади. Вогнi тут i там жеруть шелестливе листя, а диму повно - колотиться дикими начосами долиною. В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав. Голова його не займалася "дурницями", як це було колись, коли хворiв, коли було стiльки вiльного часу в лежнi, в болях i стражданнi. Тепер вiн пружний, мов тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з гострими скалками погляду. Коли вiв у бiй сво? во?нство, у думцi його було одно: перемога. Пер шалено з гори, а обличчя рiже прудкий вiтер. За ним решта, назустрiч угорщани. Збiгалися i камiння з палицями йшли в роботу. Гулi, синяки, кривава слина... Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати "чортових постолячникiв" на ?х гору i заволодiти ?х просторами. Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили найбiльшi за всiх. Лишень немiч i страждання рiвнозначнi ?м за силою, тiльки нерiвнозначнi в наслiдках. Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м'який, мов кiт, снiг непомiтно крадеться до землi i вкрива? ??. Он вогонь ще димить. Кiлька дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попелi?, i в ньому лишаються на зиму недопеченi картоплi. - Гей, гей! - кричать пастушки.- До-до-му. Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. ?х мокрi хвости попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й дiвчатка востанн? цього року йдуть сво?ми пастушими стежками, мимохiть озирають мiсцевiсть, де все замовка?, глухне, згорта?ться. Дерева, нiби баби перед сповiддю, стоять понуро, каються i б'ються в груди. Он граб "Перегуда", що розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза "Дудля" звiсила коси i легко хита? сюди й туди. Снiг обтяжу? , ??, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що "стогне ночами", по котрому чорт верхову ?зду вправля?. Грiм утрет? бив його, та не збив. Там i сто?ть на втiху нечистому. I липа-дуплянка з дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усмiха?ться i плющить поволi очi. Спи, спи, стара! Але другого ранку староста заповiв до школи... ?й-богу? Правда це? Хiба ще iсну? десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр одразу вирвати ?х з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив. Ну, школа. Кинув усе; як махнув, ?й-богу, все пiшло до бiса. Торбу нап'яв, опалка кусень засунув до не? i гайда в саму третю групу, де i чорт йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони. Вони й ще десь позаду плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засiв i дiстав, уявiть собi, навiть "закон Божiй - в?тхого i нового зав?ту". Наука неабияка. Ну, а Володько, цей просто вже бозна-якi премудрощi витина?. "Задачник" - часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для нього, зрештою - парубка, хоч сватай - все то рiвно раз плюнути, а всi тi "стiхотворенiя", як "Смерть Сусанiна" чи "В?щiй Олег", лепетiв, мов скорострiл. Как нин? сб?ра?тся В?щiй Олег Отмстiть н?разумним Хазарам... Ах, як це велично. I малюнок. Лицарi у гостроверхих шоломах та кольчугах. Олег спереду i темний лiс стiною, з котрого з палицею дiд-характерник виходить. Довга бiла борода, хитон пiдперезаний широким поясом, при котрому висить якийсь рiжок. Скажi мн?, куд?снiк, любiм?ц богов, Что збуд?тся в жiзнi со мною?! Наказом i благанням згучать слова. Брови спадають на очi, дружина завмира?. Открой мн? всю правду, н? бойся меня, В награду любого возмьош ти каня!... Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума виразно сходить на його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу. I щит на воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його ча?ться в його коневi. I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi очi, як подивився вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став на землi. "Вiзьмiть його!" Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця учвал руша? князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише кудесник старий сто?ть на сво?му мiсцi на взлiссi i довгим свiтлим поглядом проводить комонну валку аж ген до обрi?в. Володько не раз аж скрику? вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i знов життя. Бувальщина, що хова?ться за всiм, зника?. Приходить хтось, каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця. I все, що далеко було, виразно пiдступа?, вдяга?ться в шати, переливнi барвами i променем. Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i ще раз жити! Он друга група i там Ганка сидить. Ма? червоненьку спiдничину. Чи ж ?й це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок сво?х i до очей. Пружна така, краща вiд усяко? панянки. Коли Володько вста? говорити сво? "стiхотворенi?", то говорить однiй Ганцi. Учителька могла собi кивати головою. Вiн на не? не зважа?, а говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто, i дивись: на тобi, Ганко. Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом "матушка". Тамта по?хала i не вернулась. Володьковi пару днiв не подобалась змiна, але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею. У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю шапкою, як рекрут, а на четвертий батько запрiг конi у гренджоли, мати торбу харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба ж не тверде його серце, мов ота крем'яна галька? Але Василь ? Василь. У нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi. I чуприна в нього нiби посрiблена. На чолi, на носi i карку ластовиннячко. Все те Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший, сильнiший, а хто зна?, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й любив. Тому, коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу дорогу, аж до школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно пiдлазили пiд горло. А коли востанн? цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь "поляг у первих боях". У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до само? землi i чи?х не обцiлував "сахарних уст i бiлих ручок". Так уже казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому "подробно", як i що. Пiдписував великим, чiтким письмом: "твой от?ц Матвiй Довбенко" з добiрним, лапатим гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у височiнь i бозна-куди вiдлетiти. ...а у березнi сталася революцiя. Революцiя - Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Нiколай Ал?ксандровiч вiдрiкся престолу. Щооо? - став вад дiтьми довгий запит. Голови всiх звернулися на стiну, де висiли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим поглядом i червонощокого наследника у вовнянiй шапцi. Дiти принишкли. Нiхто нiчого не каже, але вогляди розгублено бiгають по класу з невiдомими запитами. Не вiриться! Кажiть що хочете, але не вiриться. Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не тiльки царя i наслiдника, а також "царя-миротворця" Александра Александровича i "царя-освободителя" Александра Нiкола?вича. Всiх ?х сторож ?вмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi ще довго нагадуватимуть про портрети. - А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за "нiзверженi?" царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер зася? над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою. Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож ?вмен обтер руки об "палатковi" штани i також нiяково запитав: - Так я, матушко, можу вже йти? - i обернувся до дверей. У дверях чомусь зупинився i кинув: - Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все, що ви кажете... Ой! Боюся я, що тут щось не те... Цар штука собi, кажiть не кажiть, не така проста...- i вийшов. Матушка, як могла, поясню?, чому цар вiдрiкся престолу. Мабуть, тому, що покаявся, бо чу? за собою велику вину, але як же тепер без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати - республiка... А що то таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а жити таки не можна... Хтось мусить правити народом... Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать "ура", слухають "благодарствений молебен". Матвiй з приводу всього того заявив: - Но... Я казав i кажу: не був вiн хазя?н... Росi? не такого царя треба. - Ну. а хто ж тепер буде? - питав Володько. Це уперше зацiкавила його полiтика. Матвiй не ма? з ким подiлитися сво?ми, з цього приводу, мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько. - Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний. Вiд нас також там ?. З Людвищ один чоловiк там... Ех, i платять ?м... Каплицю збудував... - А що ж цар? - пита? Володько. - Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi... Невдовольствi? пiшло. Як не захочуть воювати - фронт унутр Росi? рухне. А село жило далi сво?м життям. Стояв якийсь обоз. За?жджали знов фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще далi, десь аж до Поча?ва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало "Временное Правительство". Згадувалося часто Корейського, Гучкова, Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ. Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати. О, це так! Землi треба. Це справедливо. - За що я кров на всiх фронтах проливав? - дорiка? iнвалiд Степанко,- Землi давай! Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна. Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис "Шiповнiк". Там намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою царською шапкою. Пiд малюнком напис: "Ех i тяжела ти, шапка Мономаха". Распутiн, Мясо?дов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця... Зрада, розпуста. Всi цi прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. ?х дiла i подвиги дивують селян. "Святий Старець". Распутiн переходить з уст в уста, вироста? у народнiй уявi до величi чорного духа царсько? держави... Це вiн винен! Повiсити катюгу!.. - То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем... - Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли... Напевно, десь зi шлюхами людське добро пропива?. - Чу?те, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай наш брат добра. - Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять десятин на душу! Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде! Ось хтось принiс до села: "Кто такi? большевiкi?", "Волинскiй гвард?йскiй полк", "Релiгiя опiум народа", "Керенскiй i керенщiна". Володько перший накида?ться на тi неохайнi, в червоних палiтурках книжечки. I довiду?ться, що велетнi волиняки збили царський трон. Довiду?ться, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори "вiчно? правди", як бурилися гвардiйцi... Бачить Володько офiцерика в золотих окулярах з ?дкою гадючою усмiшкою. - Смiiiрнааа! - кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром мовчать. Нi одна брова не моргнула. - Бунт! Разстр?лять! - Далой! - ревуть вояки.- На вулицю! Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю. Червонi прапори: "Да здраству?т рабоче-крестьянская власть!" - горять лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючо? воячнi. Гей! "В?дь ми работнiкi ?дiнай, в?лiкай армi? труда. Владеть земльой iм??м право, а паразiти нiкагда"... Далi i далi чита? Володько. Що ? Бог? Де той Бог? Нема Бога! Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. ?? видумали вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог, сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько, як шмат мальованого паперу, як поганський iдол... - Боже! - вирива?ться у Володька само з себе, так як тодi, коли його зненацька вдарила коняка копитом в око... Глянув на образи, глянув на матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там чита? ?х син. "Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це ? дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали пiд царським троном. А що, як ?х усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей землi, дiйсно дурили?.." Але одночасно... Володько згаду? Дермань, монастир, шипучi смереки i бамкання вечiрнього дзвона. I згаду? також церкву, де сяють ризи образiв i пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хита?ться вона поволi, нiби ?? гойдають хвилi при?много спiву. Очi ?? майже закритi, а уста шепочуть... "Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного..." - лл?ться з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його загорявся дiйсний огник могутньо? вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього сво?м житт?творним диханням. Невже це був обман? Але червонi прапори лопотять. Лiтери ?х горять i слiплять очi гiрше як сонце. Спiв несеться з нутра Росi?, шириться мов пожежа, захоплю? село за селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть, захоплю? i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть... I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр - чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що пече, п'янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем правда, чи хто вiдважиться протиставитись ?й?.. Але Матвiй... Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк: - Хай то буде сто раз правда, а по-мо?му - це брехня. - Таату!... - О, ти ще побачиш... Мовчи лiпше... Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп'ячi зморщки. У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер? Хто пише ?х i хто друку? стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой "народ", що подiбний на лютого звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до ясних i соняшних просторiв. I дивно... Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою... Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з надзвичайних Великдень, вдарять дзвони... Спiв "душе моя, душе моя - возстанi" кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може, отой "страшний суд" з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх "яко пастир добрий роздiля?т козлiща от овець". Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог напевно скаже ?м: "Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного, приготовленого для вас мною". I от... Все те зника?. Вiн, як i завжди, сто?ть у сво?й церковцi на крилосi i спiва?. Тут також спiва? i батько. Страстi. Батюшка чита? дванадцять ?вангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим, свiчки. Голос священика, як i колись, повiда? про муки Розп'ятого Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки "ал?ктор не возопiв тро?крати", пiсля чого вiдречений "iсшед вон i плааакася гооорько",закiнчу? священик. Хор спiва?. Спiва? i Володько. Спiва? вiн свою улюблену "?гда славнi? ученiци на умов?нi? вечерi просвiщахуся". I бачить вiн ще раз перед очима чорний облик "Iуди злочестивого", що "сребролюбi?м вопомрачахуся i беззаконним судi?м Тебе Праведного Судiю предад?"... Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй ? з тобою. Але я кричу, як пес, як божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй менi Його святостi!..- так кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блiднуватому обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як нiколи перед тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працю?, кипить, топить в собi бiжучi подi?, мов огонь залiзо, i лл? з них закони, яким прийти на землю пiзнiше... Одна мати незрушна. Так, як i "бувало", так i тепер Вербниця, Страстi, Плащаниця. Так, як i бувало, десь розшуку? сво? знаряддя до писання писанок, цю найулюбленiшу Володькову процедуру, до яко? з запертим диханням придивлявся. З'явля?ться мацюпенький обвощений горщик, пензлик, зроблений з тоненько? бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере вона на череп'яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском i, коли вiск розта?, мача? у нього пензлика i виводить по злегка пiдогрiтому яйцю сво? невибагливi, але чудовi вiзерунки. Виводить "зiрки", виводить "ключки", виводить "кривий поясок". I ще, i ще виводить всiлякi назви писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд друго?. I при тому вигляда? вона натхненно. Очi ??, звичайно заклопотанi, повнi смутку, починають тепер горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста ?? щiльно затиснутi, а чоло майже непорушне. Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торка?ться. Мама йде рiвно вперед по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйству?, мама працю?, мама стражда?... Це мiня?ться, як мiняються часи року, як мiня?ться мiсяць. I яка тут революцiя... I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат не чути. На столi бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд образами, тими самими, що були й у Дерманi, i в Лебедщинi, такими знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам'ятала б ?х облики, горить та сама червона лампадка й у хатi вiд не? той самий спокiй, розведений теплою радiстю. Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ - старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив щось вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули "дiди-обозники", що стояли в селi. З дзвiницi винесли стару бочiвку, на не? вилазить салдат i говорить: - Таварищi салдати й крестьяне! Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле i добре. На ньому сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана витертим ременем, на головi сiра папаха, заломана набакир. I говорить той "салдатiшко" так певно, ясно i переконливо, що нiхто в свiтi не змiг би встояти проти правди, що живою, опромiненою сонцем, виривалася з його уст. Володько не слуха? його, а впива? кожне те слово, що пройма? його глибини душi. Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся за нього, за цiле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це правдиво. Той, хто працю?, ма? повне право бути паном життя. Ледарям, кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай щезнуть з лиця землi! - Да здравствует Революцiя! - Да здравствует рабоче-крестьянская власть! - Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура! Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве "ура" цiлими грудьми, кричить до хрипоти i готовий кинутись на вiспуватого добряка салдата й обняти його мiцними мужицькими обiймами. На дзвiницi б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують i не виявляють того, що виявля? Володько. Ет, що вони! Хiба вони взагалi коли-небудь чимсь проймалися? Темнота. Але Володько... Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти того, що ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько його мусiв тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб могти свобiдно, безмежно лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають ма?тки, "iм?нiя", на яких вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували. Бо хiба ж так ма? бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити собi на цiлий олiвець, зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба, що iнакше не може бути, що сам Бог так хоче. Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо. Вiн зна?, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлiбом, що в нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна проста душа. Вiн дума? так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi, хто не бажа? чужого, але й не дозволить, щоб i його використовували. Згадав Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "вiзьмуть на штихи"? Нiколи. Хай за рубля - все одно. Як смiв вiн витягнути з Володьково? кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв? То? весни Володько мало сидiв у хатi. Гасав по полях. Вертався зi школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й лiс, щоб там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палiтурках. I вiд читання ?? хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались не так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом i кров'ю. Володько не втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким нага?м. I бачив виразно всiх тих гнаних, переслiдуваних, катованих, а серце налива?ться правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi слова, якi вергли громи на тиранiв. Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не клени, не липи, а отi справжнi катованi буржуазi?ю страдники. Вони, напевно, проголосили б його сво?м ватагом i рухнули б залiзними лавами визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржу?в. - Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки вони винищили люду. - Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш чоловiк до "управл?нiя" такого "iм?нiя" став, той би доказав, а пани... Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Ки?вах та Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iм?нiя" ?х запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" ?х обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!.. Ех, каже, ви однi ма?те право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило, розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi шмагати грабками. Пан не вiдста?... Все: а дай, дядя, я спробую... Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужа?те... А пан як найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'? по вершках, штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу. Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий ма?ток, так я гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили... А земля, правильно, не смi? гуляти. Земля належить тому, хто працю? i хто хоче працювати. Так i ма? бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки сво?, працею куплене, солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше. I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда. Сталася ще одна подiя. Володько не забуде ??, не забуде, бо не може. При?мно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло, коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. При?мно i ще раз при?мно. До iспиту готовиться ?х тро?: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв. Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо ?м той iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить. Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не вiдставав у арифметицi. Антiн клега? позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу. Вчить ?х добренька матушка. Готу? ?х до iспиту i тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався" викинули з читанок i з при?мнiстю забули. Лишилося досить i без того. Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно. Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi - сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку. Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько ви?хала високо вимощеним возом до Крем'янця. Натомiсть прийде ?? син, студент-панич. Приходила нiма служниця i сповiстила це сво?м бебеканням та рухами рук. Ледь зрозумiли ??. Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiха?ться до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок. Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно. - Добрий день! - сказав вiн по-простому i всмiха?ться. На ньому студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Ки?вi чи в Одесi у високих школах оберта?ться. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама, чи сама найпростiша жiнка. На всiх "вика?"... - Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю. Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i то не близькому. - Ну от i гаразд,- (останн? слово для Володька новинка) каже панич.- Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А зна?те ви, Гольденберг, що значить ваше прiзвище? - Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiда? Мошко.- Гольд значить золото. Берг - гора,- дода? для бiльшо? ясностi. Панич смi?ться, Володько також всмiха?ться. Небо i цвiтуча черешня дивляться на них ясними очима. Подиха? вiтерець. Кiлька на?вних бiлих пелюсточкiв зрива?ться десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але нiхто ?м не перешкоджа?. Панич заявля?, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще ?м щось прочита?. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi. Ну, то вiн розповiсть ?м про нього. Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слуха? так само уважно, як колись у млинi на Лебедщинi дядькiв-завiзникiв. "I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн сво?м приятелям такий заповiт: "Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкра?нi милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю волю окропiте". I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли ?? в Укра?ну. Тут поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом, на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич. Хвилина глибоко? тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi цвiтучi черешнi не рушать ?х захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла, хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка. Далi панич чита? ще кiлька Шевченкових пiсень. Якби менi черевики, То пiшла б я на музики, горенько мо?... Черевикiв нема?, А музика гра?, гра?, жалю завда?... Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумiлий, рiдний. Ой, пiду я боса полем, Пошукаю свою долю, доленько моя... I як вiй це зна?? Хто ж ти, Шевченко? Як зна?ш ти це? Хiба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi слова, вложив до них частину сво?? душi i дав образ. Дiвчаточка на музиках, червоних черевиках... Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може на музики. В очах ?? карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чу? ??. Ах, коли б вiн мiг допомогти ?й. Ще й ще чита? панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти дiбево? неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них i все горить, все пала? яскравим сонцем любовi. Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить. Руки тремтiли, коли торкнувся ними тi?? книжечки. Бiжить додому. По дорозi зупиня?ться i чита?. Дома залiз у малини за хату i знов чита?. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отi?? далеко?' щiлини, куди недавно засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не ляка?ться. Вiн просить ?х не торкатися його трупа. Вiн не бажа?, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним. Вечором при лампi Володько розповiда? про Шевченка батьковi. Той натомлений вернувся з поля, поволi ?сть i слуха?. Коли Володько скiнчив, батько каже: - Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був. - Хто? Шевченко? - диву?ться Володько. - Певно. А хто ж? Володьковi аж дух забило. Не зна?, що й казати. А батько кида? далi окремi, твердi слова: - Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали. - Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чу?те ж, що сам цар покарав його. На цiле життя в москалi його запер. - А який такий дурний цар був? - гостро дода? Матвiй. - Та ж той...Миколай первий... - А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити сво? невдоволення. А Володько диву?ться, як таки можна не вiрити в такi очевиднi речi. Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним почина? жити щось таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не да? йому спокою. По iспитi ?де до мiста, заходить до книгарнi i купу? собi свого власного "Кобзаря". Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь. Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Укра?ну. Але дарма. - Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу. I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирска? димом i слуха?. За байраком байрак, А там степ та могила, ?з могили козак Вста? сивий, похилий... - чита? Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються виразно i вкладаються у струнку колону. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала... Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiйма?ться висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiга? в собi великий, страшний скарб. Над ним вита? сторож, який щоночi вста? i щоночi провалю?ться. Василь вислуху?. - Даа!вирива?ться з його уст. - Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю. Василь не перечить. Хай, мовляв, чита?. Йому це не шкодить. Але чим бiльше Володько чита?, тим бiльше ста? Василь слухняним та уважним. I коли б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто зна?, як далеко б вони зайшли. Надворi сльота. Сi? дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою поволокою i вiтер гойда? молодим живоплотом. Василь накида? на плечi свою перешиту "на ел?гансько" шинелю, Володько напина? на голову кропив'яника мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiву? пiд нiс сво? улюблене "Било в м?ня два друга, товарiща родних", але по всьому видно, що думка його не в пiснi. Вона десь далi вхта?, тiльки Василь тепер ще бiльше впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова. VII Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабi. Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди, струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси. Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипа? коробку зерна, ступа? рiллею i кропить ?? плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до його заходу бiга? день-денно по рiллi. Поле ста?, мов скатертина, рiвне. Вечором Матвiй обходить його навкруги. - Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда. Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю. Володько майже не чу? нiг, але слова батька - закон. Оберта? кавi i напомацки йде здовж одно? межi, здовж друго?, заверта? на лужок, крутить там боронами. Нi одна дернина не смi? лишитися. Матвiй ненавидить цього, а поле також. Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився вiж з о. Клавдi?м. За тиждень перед першим по?хали до Крем'яним. Довго вибирали рiзнi "жупани" та "курташини", а зупинилися на офiцерському "мундурi". Прода? його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате матерiя - дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж Матвi?вi сина свого мiж люди причепурити. По кiлькох днях намостили воза i по?хали до Дерманя. Володько, мов принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр при?хали на мiсце. Привiталися з рiдними. "Скубента" нового до семiнарi? привiз",- заявив Матвiй. - Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути - не минеш, - дода? ?лисей. - Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до розуму довести хочеться,- розважа? Матвiй. На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя да? себе знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух. Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарi?. Вона саме зi Житомира повернулася, куда по?хала була пiд час вiдступу росiйського вiйська. При семинарi? двокласова зразкова школа, до котро? мусить поки що вчащати Володько. I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа. Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська, перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи, каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через вулицю вiд семiнарi? старий двоповерховий будинок "корпус". Двi колонки пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скида?ться на старе покинуте кубло. Далi вiд корпусу "Ян". Це старий пам'ятник, що сто?ть мiж чотирма велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер тут висять плакат. Володько чита?: - Таварiщi крестьяне! Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi: - Да здравствует мiровая революцiя! Ще далi дзвiниця монастиря з образом Свято? Трiйцi. Через дзвiницю брама на, подвiр'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо "холодно?" церкви так само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають. Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання архимандрита. Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала Володькова мати за цим мiсцем. Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до велико? школи. Давня мрiя його здiйсню?ться, тiльки тепер уже не те, що перед вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково. Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так. Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй. - Зна?ш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться ?хати нам ще додому, Володько витрiщив очi. - Семинарiя,- продовжу? Матвiй - тiльки що вернулася. Ще нiчого не влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi. Серце Володька опало. - Але наука буде? - пита? вiн голосом надi? i розпуки. - Казали - буде. Зостався б тут, але ти ж зна?ш. Дома роботи до погибелi. Не будеш тут дармо ?сти та бомкя стрiляти. Нi. - Певне,згоджу?ться Володько. I через два днi батько та син вiд'?хали. Нарвали повний вiз яблук, слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй ма? повне право на овоч. То ж вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх сво?ми чудовими плодами. Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуля?, сонце кладе навкруги ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у ?? поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо вступа? туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка. Володько не шкодував сво?х сил. Цiлий день вiддавав сво?й рiллi все, що мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з при?мнiстю востанн? обiйде кiлька разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i, дiйшовши до свого подвiр'я, витрусить борони та заволоче ?х на мiсце. Але поки що зупиня?ться i сiда? перед кiньми на рiллi, щоби перевести дихання. З при?мнiстю вiдчува? прохолоду землi. Босi, бруднi ноги вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього сво? морди. Вiн пiдставля? ?м долоню i вони лапають по нiй сво?ми грубими волохатими варгами. - Ну, ну,розмовля? Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець. Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I ти. Шпачка, i ти, Карий. Обо? дiстанете. Ну, певно. Само собою... Тварини розумiють його. М'якi ?х оксамитовi носи з при?мнiстю роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова ?х юначого пана цiлком ?м подоба?ться. Вони пощипують його кашкет, сорочку. - Здравствуй, малад?ц! - зненацька чу? Володько над собою. Вiд несподiванки вiн здрига?ться i пiднiма? голову. Майже над його головою на велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiха?ться гарна панна. Володько зяа? ??. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз бачив ??, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, про?жджа?ться верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по рiллi пiд'?хала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону. - Ну, що? Втомився? - пита? вона дзвiнким, чудовим голосом по-московськи. Володько нiяковi? i зводиться на ноги. Червона барва залява? його шорстке обвiтрене обличчя. - Н?! - кида? вiн уривно, хитнувши головою. - Це ти сам усе зробив? - пита? вона далi. - Певно, що сам... А тож хто,- вiдповiда? вiн здивовано. Панна всмiха?ться. Володько спуска? очi. - Любиш ти конi? Так? - Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь. - А як ти звешся? - Володько Довбенко. - Володя. Гарно. Твiй батько там живе? - Умгу,кивнув головою. - Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi? - Нi,- як утяв Володько. - А тож чому? Не подобаюсь я тобi? - Не те... Я тут не буду. - А то ж де будеш? - До Дерманя ?ду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн. - Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив? - Певно. Панна голосно смi?ться, кида? "добранiч" i вiд'?жджа?. Велодько проводить ?? поглядом. Ви?хала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь бiжить. Червоний серпанок ма? на вiтрi. Володько так довго проводить ?? поглядом, поки вона не зникла з його зору. Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з'явля?ться цей несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою, усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi сво?ми кiньми. - Вйо, конi мо?! Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх. Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок. - Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець! Цiлим ?ством чу? Володько величну радiсть повного життя. До нього все смi?ться радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед. I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, ма?статично сiда? за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок вечора, що залива? все навколо i творить чар неймовiрно? насолоди доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна, ври?мна i здорова. I коли до цього шматочок яко?сь втiхи, крихiтний промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст - о, тодi стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б'?ться у кожнiй билинцi, у кожнiй грудочцi сиро? землi. Он Матвiй вже вийшов, щоби востанн? провiрити Володькову працю. Широко ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиня?ться, розчавлю? чоботом якусь груду, пiднiма? i викида? на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над дорогою востанн?. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далеко?, чорно? смуги лiсу i вгрузло в його густу масу. Вечором цiла родина збира?ться в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi ланцюгами i смаковите за?дають обрiк. Володько ми? руки та обличчя. Мати ставить на стiл вечерю. Батько присiда? на лавi, трима?ться рукою за бiк i говорить: - Ах, щось, рiзало ма', в боку коле. "Ну, те в боку",- дума? Володько i погляда? на батька, на якому не помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгава?ться кров, обов'язав якою ганчiркою, i все. - Ви б, тату, полежали трохи,- завважу? Володько. Батько не вiдповiда?. Мовчки всi сiдають до вечерi. Якась велична, чарiвна сила зв'язу? цей гурток людей. Нема в них радостi i ? в них радiсть. Нема в них горя i ? воно велике. Он вiн, голова цього найкращого з царств, погляда? на всiх невеселими очима, i як не вiдчути того погляду, в якому стiльки велико? скорботи, стiльки Божого, стiльки незабутнього. На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому тяжко дихати i зовсiм не хочеться ?сти. Субота. Завтра недiля, чотирнадцяте число - день, коли Володько мусить вiд'?хати до школи. На полi ще безлiч працi. Володько роздуму?: як залишити все те на руки хворому батьковi? - Може б ви, тату, до лiкаря. Га? - каже Володько. Матвiй вiдповiда? не вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову. - Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер. Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його - як сказав, то сказав. Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта - сама природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо сто?ть на найвищому мiсцi. Житт?вi буревi? i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його незчисленi, бо чу? вiн у собi силу небуденну. Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвiй. - Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки - до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i вернеться. У лiс ?хати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть ?? з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васi?цями вбили так цього лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану... Так i ма? бути. Володько виходить ще надвiр. Ма? дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi. Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько... Може, вiн життям сво?м жертву?. "Встану..." А що, як нi. Бог його зна?, що ?м догаря?. В боку болить, у спинi болить. Нi звестися, нi з'?сти. Прийшов до хати. - А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а тодi вже... - Раз тобi сказав i досить! - твердо промовив Матвi