ий i сам гуляв. Нi?
   Коли скiнчився танець, до Володька пiдiйшли хлопцi. Десь взявся Антiн i
так приязно  положив  свою  руку  на  Володькове  плече,  що  те  мало  не
вiдкололось. Але Володько не моргнув й бровою.
   - Де в лиха взявся тут? - запитав.
   - А що? Хiба тiльки вам тут мiсце? - вiдповiв хвацько Володько.
   - Так! Правильно! - загуло кiлька  голосiв.  Ось  i  Iлько  з  Демидом.
Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще  навiть  рогатих
шапок не змiнили. Ходили мiж дiвками, перебирали ?х та спiвали  то-рунськi
"Гусi-сюсi...". Здоровi козарлюги... Володько звернувся до них:
   - А, чорти! Як там йде?
   - Йде! - кинув Iлько.
   - Мелеться! - додав Демид i почав говорити по-торунському...
   -  Ой,  щось  не  розумiю  тебе!!  -  сказав  Володько.-   Не   розумiю
по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопцi,  затягнем  що?
Зна?те "Ой, на горi"?
   - Тягни! - крикнув  Антiн  i,  не  чекаючи  поки  хто  зачне,  затягнув
сильним, сирим басом. "0-о-ой, на г-о-о-рi там женцi жнуть!"  -  протягнув
вiн два рази, а решта пiдхопили:
   "А попiд горою, яром долиною,
   Козаки йдуть!
   Гей, долиною, гей, широкою
   Козаки йдуть!"
   Всi, що були, парубки прилучилися до спiвакiв. Пiсня  гримiла  на  цiле
село. Сильнi парубоцькi груди напиналися як могли. Володько  брав  першого
тенора й виводив його десь пiд самi зорi...
   У хатi йшов перепiй.
   - Тихо в лiс! - кричав сват.- Послухайте, люди добрi,  що  то  буде  за
мова! Десь тут ма? бути панi молодо? й пана молодого  тiтка,  Олена!  Живе
близько, перелаз низький, скрипучi ворота й рябий собака! Молода, сто  лiт
живе й  хлiб  жу?...  За  чужими  сватами  бiга?,  свого  чоловiка  часту?
макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна,  говоруха-лепетуха,  тоненька,  що
поки навколо обiйдеш, цигарку викуриш.  Обсила?  ??  пан  молодий  i  панi
молода подарунком дорогим,  шовком  i  золотом.  Хай  пiдходить,  за  себе
промовить, нам покажеться! А нi, то вiддам на запорожцiв! - викрику? слово
високо й голосно.
   Хлопцi всi як один уривають пiсню i ревуть: - Г-у-у-у!  Дверi  й  вiкна
хати вiдчиненi. Там повно людей. Понад головами видно двi лампи, оздобленi
рушниками образи й руку свата, що високо  над  головою  трима?  тарiлку  з
подарунком.
   Брязнули знову  музики.  Хлопцi  пiшли  в  танець,  а  Володько  також.
Перш-лiпшу пiймав й закрутився. Сергiй i Никон  десь  зникли  мiж  людьми.
Сергiй все одно не танцю?, а йшов вiн на весiлля тiльки, щоб побачитись  з
Мокриною.
   Кiндрата також не видно. Вiн завжди трима?ться там, де  попивають.  Ось
вiн якимсь чином "за стiл" втесався, сидить спиною до дверей i,  обнявшись
з жiнкою свого кума Малая, умина? смажену капусту. А Малай -  пiдвiдчик  з
пiдбитим правим оком, сидить за столом коло  мисника  й  також  ?сть.  Пiт
лл?ться йому з чола. ?хали з церкви й на зворотi коло  Тараска  вiз  пiшов
шкереберть, а  дiвчата  висипались  у  грязюку.  Сам  Малай  мало  ока  не
стратив...
   Пiсля танцю вийшла з хати якась сваха,  знайшла  Володька  й  потягнула
також "за стiл". Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло  не?...
Ганка. Це вона шепнула молодiй,  а  та  покликала  Самiйлиху,  i  Володько
опинився коло Кiндрата.
   - О-о-о!
   - О-о-о!
   - Здоров! Як ма?ш? Дивись, яка кума! Як ягода! - показував Кiндрат свою
сусiдку.- Сiдай з другого боку!
   - Володьку! - гукнула з покуття Ганка. Володько кинув  на  не?  погляд,
посмiхнувся, але Кiндрат вже пiдносив йому пiд самий нiс налиту чарку.
   - За здоров'я мо?? куми! - ревнув Кiндрат.
   - За здоров'я пана молодого й панi молодо?,- сказав Володько й  вихилив
чарку.
   - А куму минув?
   - Ви! Кручений куме! -  червонiла,  нiяковiла  й  вiдбивалася  кулаками
Мала?ха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.
   - Що? Кепська кума? - шепче з другого боку поза спиною куми Кiндрат  до
Володька.
   - Кума двадцять п'ять,- вiдповiда? Володько, за?даючи капустою. Та чу?,
?й при?мно й вона голосно смi?ться.
   - Ви-но не того,- зверта?ться вона пiвзворотом до Володька.- У мене там
чоловiк ззаду...
   Володько обтер уста й потиху заспiвав ?й на вухо:
   "Набiк, хлопцi, набiк,
   Бо чорт мужа несе!"
   Кума голосно засмiялася. Кiндрат також. Ганка подивилася  на  Володька,
почервонiла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокiйно, як личить у
таку годину, сидiли, нiчого не ?ли, дивилися на гостей i  тiльки  час  вiд
часу когось зблизька припрошували:
   - А заживiть, тiточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку  вiдложили?
Ану, ще трошечки!
   - ?ж, брате! ?ж! - ревiв через куму Кiндрат.-  Всяко?  даянi?  благо  i
всяк дар совершен звише! А через те ?ж. А де чарка? Е-е, щось воно...
   "Гей, хто п'?, тому наливайте!
   Хто не п'?, тому не давайте!"
   - заспiвав Кiндрат. Йому допомiг Володько. За плечима  вирувало,  як  у
кiтлi, сват все обсилав. На дворi спiвали хлопцi, у хатi  молодицi.  Скоро
мають вiдводити молоду до комори й переодягати. Кiндрат почав закидати  ?й
натяки.
   - Ей, ей! Не садиться нашiй молодiй! Комора тягне. А  ти,  Сидiр,  чого
надувся? Злякався? Не бiйся. Попроси мене, все обтяпаю!
   Володько випив ще  кiлька  чарок.  У  головi  стуманiло.  Стiл  почина?
пiднiматись, стеля також. Кiндрат по часi  вилiз  i  десь  зник.  Володько
зiстався з його кумою. Вона була зовсiм  привiтлива,  ближче  пiдсунулась,
говорила,  пiдспiвувала,  пiдливала  горiлки.  Ось  рука  ??  пiд   столом
доторкнулася до Володьково? руки, але  вiн  одразу  свою  вийняв  i,  нiби
нiчого не  помiчаючи,  почав  спiвати  весело?.  Кума  плеще  в  долонi  й
виспiву?:
   "Сидоруньо грушки тряс,
   Маланя збирала,
   А Маланя не йшла замiж,
   Сидора чекала..."
   - Гоп, г-о-о-о весiлля! - кричав щосили за плечима  сват.  Володько  не
мiг бiльше видержати за столом. Йому  все  пiдливали  горiлки  й  силували
пити. У головi й так шумiло, хотiв вирватись i тiкати.
   Коли заграли музики, викрикнув:
   - Ех, в танець! Пiдем, Ганко!
   - Почекайте! - кинула вона йому через стiл, хоч  це  не  належалось.  -
Пiсля!
   Вона мусила досидiти, поки  молоду  не  поведуть  до  комори.  Володько
залишив куму, вилiз i мало не через голови потягнувся  до  сiней.  За  ним
потягнулась i Мала?ха. Ось вiн вже на дворi. На току грають. Взяв  Мала?ху
й пiшов в танець.
   Танцював, мов скажений. Ноги ходили самi, був легкий...
   Носив Мала?ху навколо  себе,  що  та  ледве  встигала  за  ним.  Тiльки
спiдниця ?? розвiвалась.
   - Поля! Поля! - гукав Володько.- Гей, поля!  Танець  все  збiльшувався.
Парубки не хотiли вiдстати вiд Володька й гнались, мов вихори. Пiт залива?
?х, дiвчата вже кричать, але хто на це зважа?. Весiлля! Поля!  Гуляй  душа
без кунтуша!
   I коли скiнчився танець, Володько почув спрагу.
   - Ей, дiвчата! Котра подасть води! Зацiлую! Не встиг оглянутися, як вже
котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку,  хотiв  взяти  воду,
але зиркнув на дiвчину. Стояла перед ним весела,  рожевощока,  з  великими
карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет вiд  вiтру,  широко
вiдчиняв очi, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але  не  пив.  Дивився
просто ?й у вiчi.
   - Ну й карi! - сказав вiн.- Вас тiльки цiлувати!
   - Не кажiть! - вiдповiла дiвчина вiдважно й певно.- Ще перехвалите.
   - Йдiть собi! Зникнiть з очей поки не пiзно! Вiдiйдiть далi! Тут сто?ть
сам грiх!  -  поволi  говорив  Володько  i  розводив  руками,  нiби  хотiв
розгорнути з-перед себе людей.- Гей, поля! - викрикнув вiн, але заточився.
   Його пiдхопив Сергiй.
   - Хлопцi! Дорогу!
   Володько не перечив. Сергiй вiв його пiд руки,  а  той  йшов  слухняно,
похитуючись, i говорив:
   - Сергiю!  Чорте  мiй!  Брате  рiдний!  Кажи,  хто  та  дiвчина!  Невже
тилявчанка!
   - Хiба не бачив ??? Не хились! Випив  наперсток,  а  п'яний  на  вiдро.
Наталка то. Я ж тобi про не? казав.
   - Наталка? Ага! Стiй, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергiю.
Зда?ться, сто лiт живу на землi. По?дем десь iнде.  Так,  кажеш,  Наталка.
Так, так! Це вона! Грiм мене на цьому мiсцi трiсне! Наталка!
   - Мовчи,шипить над ним Сергiй.- Он ?? брат Iлько. Вiн над нею сторожу?.
Ма? нареченого з Людвищ.
   - З Людвищ? Плюю! До Людвищ не  пустим  тако?.  Самi  потребу?м...  Тут
росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожiв.  А  Кiндрат  де?  Ха-ха-ха!  От
дивак!  Пiдходить  до  синагоги,  кусень  цегли  у  руку  i  брязь.   Шиби
розсипались...
   Володько вже не мiг стояти. Його занесли до сусiда й положили на  лавi.
Лежав блiдий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час  вiд  часу  намагався
встати. Коло нього сидiв Сергiй, приходив дивитись Кiндрат.
   - Ну! Буде нас пам'ятати. Вгостили! - хвалився задоволено.
   Пiсля прийшов Никон. Володько все лежав, голова болiла, думки мiшалися.
   - А на вiче? Пiдем! Пiдем, братва! - говорив. Язик йому  заплiтався.  -
Кароока! Йди з дороги... Взяв цеглу... Прийшла й Ганка, глянула на нього:
   - Боженьку! Сергiю! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впо?ли?
   Пiдiйшла зовсiм близько до Володька, взяла його руку. Пiсля стала  коло
лавицi навколiшки.
   - Бiдний, бiдний Володько! - шептала вона  й  дивилась  на  його  блiде
обличчя.  Кiлька  смужок  волосся  спадало  йому  на  чоло,  а  очi   були
заплющенi... - Дурнi хлопцi! Так напо?ти!
   - Нiчого! - казав Сергiй.- Проспиться й пройде. Треба було охрестити  у
вiру християнську. Побудь тут з ним, а я пiсля прийду.
   Сергiй вийшов, i в хатi зiсталась сама Ганка  з  Володьком.  Бiльше  не
було нiкого. Всi на весiллi. Тро? дiтей спало на запiчку. Володько чув, що
коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не  мiг  пiднятися.  Йому  було
навiть при?мно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею  по
чолi, торкалась пальцями уст, брiв, заплющених очей. Шептала над ним якiсь
слова. Володько починав забуватись. В його уявi ще мигали  якiсь  шматочки
дерев, листя, очей... У вухах дзвенiли дзвоники. Чув, що  лавиця  пiд  ним
угина?ться й опуска?ться вниз. Починав поволi кудись  западати,  летiти  в
темноту, у прiрву. Часом здригався, хотiв зiрватися, але не мав сили й все
летiв у безмежну темноту.
   IV _
   Рано Володько прокинувся й довго не  мiг  отямитись.  Чужа  хата,  чужi
люди, взутий, вдягнений. Одяг зiм'ятий, чоботи в болотi. У головi  все  ще
шумить, очi невиразно дивляться на свiт Божий. Встав на ноги й заточився.
   - Ну, що? Виспались? - запитала господиня, тiтка Домка.
   - Де ж хлопцi? - запитав Володько, не вiдповiдаючи на ?? питання.
   - Якi? Кiндрат? Той десь повiявся. Сергiй  раненько  приходив,  але  не
хотiв вас будити. Казав, що прийде... А Ганка тут майже до ранку чепiла.
   - I вже пiшла?
   - Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.
   - Ну, я пiду,- сказав Володько.
   - Куди? А поснiдати. Ось пiдсмажила я?шню. Поснiдайте.
   Володько вiдмовлявся, але врештi сiв до столу й почав ?сти.
   - Не ма?те кислих огiркiв? - запитав.
   - А чому б нi. Я зараз.- I побiгла з мискою до льоху.  По  хвилi  миска
огiркiв стояла перед Володьком. Увiйшов Сергiй.
   - Ну, що? Вже? - питався Володька.- Як чу?шся?
   - Уяви, як може  чутися  свиня,  коли  проведе  нiч  у  багнi,-  сказав
Володько.
   - Свиня кращого мiсця й не зна?. Для не? то найкраще,- вiдповiв Сергiй.
   - Ну, але йдем до Крем'янця! - рiшуче проговорив Володько.
   - Дума?ш, пiдем? - перепитав Сергiй.
   - Неодмiнно. Клич хлопцiв i з  мiсця!  Нi  хвилини  далi.  Вiче  в  двi
години. Якраз встигнемо! Але раз-два.
   - Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе,- казав Сергiй.
   - Нi. Досить! Я мушу йти. Не пiдете ви, сам пiду. Я мушу! Досить цього.
В головi у мене, як в улiю. Фу! Чорт його зна?, як це все сталося.
   - Це мусило бути. Не пiшов би ти з нами, не пiшли б ми з  тобою.  Ще  я
пiшов би, але iншi... Зрештою, чому не можна випити...
   - Хiба це зветься випити?.. Положити чоловiка... Це випити? Де Кiндрат,
Никон? Пiди за ними...
   Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли  самi,  бо  не  знали,  що
сталося з Володьком.
   - Хо-хо-хо! Вiн вже танцю? знову,- проговорив весело  Кiндрат.-  Чи  не
варто б похмелитись?
   - О, нi! Це вже нi! Йдемо до Крем'янця! - сказав Володько.
   - До Крем'янця? Що ти здурiв? - здивувався Никон.
   - А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не пiдете ви, я сам пiду.
   - Н?, брате! Я вчора сказав! - рiшуче  сказав  Кiндрат.-  Слово  святе.
Сказав, то сказав. Пообiцяв - зроби. Хай у пекло, а йди. Пiдем!
   - Ну, але треба поснiдати,- сказав Сергiй.
   -  Поснiда?м!  -  кинув  презирливо  Кiндрат.-  Зайдем  на  весiлля   й
поснiда?м. Ще й чарку дiстанем. А Ганка також зрадi?. Вона щось до  нашого
Володька- того. Дiвка, мов куля.
   Вийшли з хати й перейшли на  весiлля.  Там  нiкого  вже  не  було.  Всi
розiйшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хатi  i  робила
порядок.
   - Ну, що? Як, Оксано? -  пiдморгнув  Кiндрат...  Молода  зачервонiла  й
вдарила його жартуючи кулаком.
   - Западенний Кiндрате! - проговорила.
   - Ну, й дивiться. Запитав ?? по-доброму,  а  вона  б'?ться.  Давай  ось
краще миску холодцю. Хлопцi снiдати хочуть! А де Сидiр? Спить?  Намучився,
бiдака? Трохи затовсту жiнку взяв. Ну, нiчого. Помiчник скоро  знайдеться.
Так, Оксано? Де Ганка?
   - Ганка пiшла до церкви. Спiва?.
   Оксана принесла миску холодцю, хлопцi  сiли,  змололи  ??  й  рушили  в
дорогу.
   Виходили на край села, пiд черешнi Iлькового батька...  Тут  починалась
дорога, що веде на шлях. Зустрiли  Iлька.  Вертався  десь  вiд  дiвчини  з
вечорниць.
   - Куди, хлопцi? - запитав.
   - Хоч, приставай i ти! Кидай мрежи своя, в якi ловиш дiвчат, i ходи  за
нами! Святим будеш! - сказав Кiндрат.- Йдем до Крем'янця, на весiлля.
   - Нi, справдi! Куди? - допитував Iлько.
   - Правду кажу! До Крем'янця. Взад  кругом  i  з  нами,-  жартував  далi
Кiндрат.
   - Як хоч, ходи,- сказав Володько,- Шкодувати не будеш.
   - Де  наше  не  пропало!  Пiду!  -  сказав  Iлько,  трiпнув  кулаком  i
засмiявся.
   Товариство збiльшилось. З заходу  повiвав  вiтер.  Небо  досить  чисте.
Дорога майже висохла. Хтось затягнув пiсню й хлопцi рушили.
   Йшли швидко, розмашно. Нi один не хотiв зменшити ходи, кожний  тримався
шику. Вийшли на шлях. Почали зустрiчати людей. Деякi ?хали на возах. Iлько
не знав, куди йде, але не питав, бо не хотiв виявити цiкавостi.
   За двi з половиною години пiдiйшли пiд мiсто.  Доходили  до  мiщанських
садкiв й тут зустрiли людей.
   - Куди, хлопцi? - спитав один дядько.
   - До мiста! - майже разом вiдповiли.
   - А ма?те документи? Он там  далi  стоять  жандарми  й  без  документiв
арештують. З пiвсотнi вже забрали.
   - Стоп! - сказав Володько.- А дiйсно! Ма?те, хлопцi, документи?
   Виявилося, що не всi мають.
   - Не бiда! - сказав Володько.- Хiба до мiста веде одна дорога?
   - По всiх дорогах стоять,- сказав дядько. Пусте й це.  Знайдем  стежку.
Ходiм, братва! Вперед! Все вперед!
   Парубки зiйшли набiк i межами пiшли просто на мiщанськi сади.  Виминали
дороги,  хати.  Перейшли  кiлька  садiв,  га?в,  заплутались  у   городах,
заблудилися. Нарештi натрапили на двох молодих хлопцiв.
   - Куди йдете, панове? - пита? один з хлопцiв.
   - Ми нiякi панове, а чеснi люди,- сказав  Кiндрат.-  А  йдемо  собi  до
мiста. От i все.
   - Не потребу?те нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може,
на вiче йдете?
   - Так,сказав Володько.- Йдемо на вiче.  Поможiть  нам  вийти  на  якусь
дорогу.
   - А ви хто будете? - спитав знову Кiндрат.
   - Ми з укра?нсько? гiмназi?. Всi нашi учнi розiйшлися  проводити  людей
на вiче. По дорогах скрiзь сто?ть полiцiя.
   - А що це вони хочуть? - пита? далi Кiндрат.
   - Хiба не зна?те?  Напевно,  зна?те,  чого  хочуть.  Вiче  дозволене  й
законом i  чим  хочете,  тiльки  пан  староста  задумав  перевiрити  людям
документи. Зна?, що не кожний з документами за порiг виходить...
   - А ви не зна?те такого Олега Левинського? - запитав Володько.
   - Чому нi. З нашого класу. Вiн також десь тут. Сьогоднi цiла гiмназiя в
роботi.
   - А хто вам казав це робити? - запитав ще раз Волоцько.
   - Нiхто. Самi. Ми ще вчора знали, що сьогоднi буде... Так завжди бува?,
коли нашi щось задумують робити.
   Йшли й вийшли на вулицю. Гiмназисти провели парубкiв до  самого  мiсця,
де ма? вiдбутися вiче. Дiйшли до кiна  "Пересвiт".  Тут  було  вже  скрiзь
повно народу з села. Старшi, а переважно парубки, трохи дiвчат. До початку
вiча ще  добро?  пiвгодини,  а  цiла  вулиця  забита  народом.  Володькове
товариство вмiшалося й собi мiж народ.  Всi  говорили  про  вибори.  Помiж
людьми ходили  молодi  хлопцi  й  роздавали  плакати,  нумерки,  брошурки,
часописи. Всi брали, ховали в кишенi, щоб почитати дома.
   Володько хотiв знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пiшов  до  нього
на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрiзь мiж людьми,  але  дарма.
Занадто багато було скрiзь людей...
   У двi години вiдчинили кiно й люди почали входити. За пiвгодини в  залi
не лишилось нi одного вiльного мiсця. Люди тиснулись у  дверi,  щоб  якось
дiстатись до середини, товпились, натискали на переднiх.
   - Не тиснiться! Люди! Нема бiльше мiсця! - гукали спереду.
   Володьковi та його товариству вдалося зайняти добре мiсце.  У  великому
натовпi всi, навiть Кiндрат, споважнiли. Iлько аж  тепер  довiдався,  куди
вiн попав, i то зовсiм несподiвано. Сьогоднi хлопцi йдуть до Башковець  на
весiлля, будуть, напевно, чекати i його, а вiн, як крiзь землю провалився.
I цiкаво. Матиме що оповiдати пiсля.
   А людей все прибувало. Цiле подвiр'я перед кiном було заняте народом.
   - Бачте, що нашого  люду  насунуло,-  казав  Володько  сво?м  хлопцям.-
Бачте, як люди цiкавляться життям.  Тiльки  нашi  села,  як  копицi  гною.
Лежать собi й спокiйно гниють...
   Нiхто Володьковi не перечив. Навiть Кiндрат.  Дома  вiн  знайшов  би  i
слова  й  аргументи,  але  тут,  серед  цi??  людсько?  маси,  серед  цi??
велетенсько? сили, вiн не знайшов сво?х слiв. Думав: а може, воно  щось  i
потрiбне, коли за ним стiльки народу зiйшлося, I грошей тут не дають i  не
поять горiлкою, а дивись, скiльки народу зiйшлося. Мов хмари люду найшло.
   А народ хвилю?ться, гуторить. Всi очiкують, аж вiдкриють вiче. За добру
пiвгодину до залi увiйшло кiлькох людей. ?м зробили дорогу  й  мiж  людьми
почали шептати:
   -  Це  кандидати!  Нашi!  Отой  невисокий,  товстенький,  в  окулярах,-
кандидат вiд Крем'янеччини. Бачите? Той другий  також.  А  той  товстий  з
великим носом - це з Дубенщини. Сьогоднi будуть всi промовляти...
   - А он i полiцiя. Ого. Сам комендант. Ага! Засiв  на  трибунi  разом  з
послами. Пан який!
   Задзвенiв дзвiнок. Всi вмовкли так, нiби вимерли. На сцену  вийшов  той
самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах i почав говорити:
   - Вельмишановнi збори! Дорогi товаришi й  товаришки!  Iменем  виборчого
комiтету нашого повiту вiдкриваю сьогоднiшн? вiче!
   Бурхливi оплески й крики "слава" перервали промовця. Кiндрат,  Никон  i
Iлько знiяковiли, але,  отямившись,  i  собi  почали  плескати.  Промовець
говорив далi.
   Завданням сьогоднiшнього вiча ? познайомити наших виборцiв зо всiм тим,
що розумi?ться пiд словом "вибори", чому-то вибирають  i  куди  вибирають.
Також  завданням  нашого  вiча  ?  познайомити  наших  виборцiв  з  iншими
виборчими листами, що ведуть мiж нашим народом  агiтацiю  й  пропаганду  з
намiром перетягнути наш народ на свiй бiк...
   Промовець говорив про довгий час  царського  режиму  на  наших  землях,
коли-то наш народ був зовсiм вiдсунутий вiд всяко? полiтики,  коли  нашому
народовi дозволялося тiльки пити  горiлку  та  молитися  за  царя,  що  ту
горiлку робив.  Через  те  ми  не  призвича?нi  думати  полiтичне,  ми  не
розбира?мося в партiях, ми не цiкавимося нiякими законодатними установами,
ми не зна?мо, що ? над нами якiсь уряди,  якi  беруть  податки,  беруть  у
вiйсько, коли треба, женуть на вiйну, але що то за держава, який то  уряд,
хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо  йдемо
на вiйну й кладемо там сво? життя, це все ми напевно не всi зна?мо. А  все
це, шановне громадянство, треба знати. Бо iнакше ми не можемо вважати себе
громадянами держави, а скорше громадянами якогось звiриного царства, отак,
як, скажемо, десь у лiсi живуть звiрi. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо,
на якiй землi, чи самi собою управля?мо, чи нами  хтось  управля?.  Мусимо
знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами пану?, i мусимо
знати, якi права нам належать. Це ми мусимо знати!
   - Ми,говорив промовець;- ? укра?нцi! Ми заселю?мо цiлу цю землю...  Всi
села, що густо розсiянi по цiлiй землi, ? укра?нськi села! I  цього  нiхто
не мусить забувати! Бо з цього виплива? все  дальше,  все,  що  торка?ться
цiлого нашого життя. Ми не ма?мо сво?? держави, але  ми  живемо  в  iншiй,
чужiй державi, яко? закони й конституцiя гарантують нам певнi права, i  тi
права  мусимо  вмiти  до  останнього  використати.  Також   мусимо   вмiти
домагатися вiд урядiв, щоб законом i конституцi?ю  гарантованi  нам  права
були урядами респектованi, щоб ?х не ламали, щоб ними не  зловживали.  Ось
через те ми мусимо мати там нагорi, коло уряду когось  вiд  себе,  якихось
сво?х людей, щоб пильнували нашi iнтереси там i не допускали до  порушення
?х урядами.
   Далi говорив промовець про  вибори,  про  сойм,  про  сенат.  Пригадав,
скiльки ? в державi партiй, що то за  партi?,  скiльки  ?  виборчих  лист.
Потiм перейшов до ?х пояснення. Перебирав одну за  другою,  починаючи  вiд
першо?, казав, хто за  тими  листами  сто?ть,  чого  вони  хочуть,  за  що
борються. Перебрав так усi й почав поволi пiдходити до тi??, за яку  ма?мо
голосувати ми.
   На залi було зовсiм тихо.  Люди  стояли  без  руху,  без  вiддиху,  без
найменшого звуку. Всi слухали,  хапали  слова,  намагалися  ?х  зрозумiти.
Кожне обличчя напружене, розчервонiле. У залi  пiвтьма,  тiльки  на  сценi
трохи свiтлiше, i  через  те  ця  суцiльна,  збита,  мовчазна  маса  людей
видавалась ще грiзнiшою, ще потужнiшою.
   Володько слухав також уважно, але не мiг стриматися, щоб не обернутися,
щоб не подивитися в  обличчя  свого  сусiда,  сво?х  товаришiв.  Всi  були
однакi: поважнi, спокiйнi й суворi. Справжнi, розумнi  люди.  Хотiлось  ?х
завжди такими бачити. Скрiзь,  на  кожному  мiсцi.  Зо  всiх  далеких  сiл
прийшли сюди, зiйшлися i збились в  одну,  велику,  сильну,  тверду  масу.
При?мно й радiсно бачити ?х. Душа пружиться  й  тiло  набира?  сили,  коли
дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пiшли  переважно  кращi,  сильнiшi,
розумнiшi...
   А промовець все говорить. Ось вже вiн доходить до сво?? виборчо? листи,
коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибоко? тишi той  крик,  крiм
голосу промовця, пролетiв над головами всiх слухачiв i викотився  десь  на
двiр. На сценi встав комендант полiцi?.
   - Iменем закона розв'язую вiче! - проголосив комендант.
   - Що? Як? Що сталось? - пронеслося мiж народом.-
   За що розв'язу?? Чому?
   - Просимо говорити! - почали кричати iз зали.- Просимо далi.  Нiхто  не
смi? нам заборонити говорити!
   - Тихо! - крикнув рiшуче комендант.-  Пан  староста  сказав  розв'язати
вiче, й так ма? бути!
   - Але ж за що? Ми ма?мо право робити вiче! - казав здивований  кандидат
на посла.- Пан староста мусить це знати.
   - Прошу розiйтись,- рiзко й рiшуче проговорив комендант до народу.
   - Не пiдемо! Як? Яким правом не дозволя?ться нам говорити? Всiм  можна,
а нам нi? Не дозволимо!
   Почався гамiр, крик, метушня. Володько поглянув на Кiндрата, на  Iлька.
Цi також кричали:
   - Не дозволимо! Ми ма?мо право! Хай говорить! Кiндрат навiть захопився.
Вiн увесь червоний, сердитий.
   Хтось крикнув знову..,
   - Тихо-о! -  закричав  комендант.-  Як  не  хочете  вийти  й  розiйтися
по-доброму, то ми вас попросимо! Розiйтися!..
   В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
   - Шановнi збори!  Прошу  спокою!  Розв'язання  нашого  вiча  ?  виразно
незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розiйтися. Спротив все одно
не доведе до .нiчого. Тепер ви й так зна?те, хто ми, яке ? наше  на  землi
право й за кого нам треба голосувати. Прошу розiйтися!
   "Ще-е не вм-е-е-е-рла Укра?на, i сла-а-ава, i  во-о-оля!"  -  вирвалося
зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка,  як  iскра  в
бочцi пороху. В одну мить цiла зала вибухнула могутнiм,  розлогим  спiвом.
Спiв той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось вiн вже вирвався у  дверi,
ось бушу? вже на дворi, ось прорвався на вулицю. Тисячi уст, тисячi грудей
злилися в одному, великому звуцi, в одному викрику, в одному кличi... Всi,
мов занiмiли, стояли без ?диного руху на одному мiсцi,  а  тiльки  уста  й
груди спiвали, тiльки очi  горiли  вогнем,  тiльки  серця  сильно,чiтко  й
нагально бились у тiсних грудях.
   Володько весь горiв. На ньому тремтiла кожна жилка, кожний нерв.  Серце
билось так, нiби хотiло його розтрясти, а поза шкiрою на спинi пробiгав то
холод, то  жар.  Вiн  поглянув  на  сво?х  хлопцiв.  Всi  як  один  стояли
витягнутi, нiби перед генералом, i всi спiвали.  Властиво,  спiвав  тiльки
Сергiй. Решта не знали слiв тi?? пiснi, але в цей час ?м було  соромно  не
знати ??, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, I  через
те вони все-таки спiвали. Уста ?х також ворушилися, а груди також видавали
якiсь величнi звуки... I Володько ще бiльше радiв, дивлячись на них.
   Ось гiмн скiнчився.
   Пiсля цього всi почали поволi, мов лавина, що  сповза?  з  верха  гори,
виходити на двiр, на вулицю. Цiле широке подвiр'я, цiла, як глянеш, вулиця
була забита народом. Деякi все ще не  могли  втихомиритись  i  спiвали  на
хiдниках, серед вулицi. Десь взялися вiддiли пiшо? i кiнно? полiцi?.
   - Розходьтесь! Розходьтесь! - гукали вони... Люди поволi розпливалися у
бiчнi вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
   - Хлопцi! Тримаймось разом! - крикнув  Володько.  Але  втриматися  було
тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав  бурхливiшим.  Всi  рвались
кудись, мов хвилi розлито? в повiнь рiки...
   - Ах, чорт! Ах, чорт! - кляв весь час Кiндрат. Було  вже  шiсть  годин.
Починало темнiти. Всi вiдчували порядний голод, хоч кожний не мав  часу  й
нагоди про це сказати. I аж коли парубки витиснулись  на  вiльнiше  мiсце,
Володько обернувся до них i сказав:
   Хлопцi! Чи пiдем просто так додому, чи зайдемо щось з'?сти?
   А куди? - запитав Сергiй.
   - За що? - додав Кiндрат.
   - Я,- сказав Сергiй,- маю кiлька тисяч марок. Може, вистаче!
   - Так йдем! - сказав нарештi Iлько. Вiн майже весь час мовчав i  тiльки
дивувався. Тепер вже перестав дивуватись i почав бути чинним.
   - Ах, чорт бери! От так-так! - казав вiн, розмахуючи руками.- Оце, таку
йо-ма, коли б так... Е-е-е! Я вмiю з гармати бити! Я  вмiю  громить!  Ану,
братва! Веди, Володьку!
   Хоч в пекло!
   - Перш усього до Грицюка. Це мiй знайомий. Там по?мо, вiдпочнемо  й  на
цiлу нiч додому. Добре?
   - Добре! Смали!
   По короткому часi парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка.
Не було вiльного нi одного столика. Коло прилавка юрбилось кiлька  тузинiв
людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через  те  йому
вдалося скорше дiстати що треба.
   - Куди йдете? - питав молодий Грицюк.
   - Додому. Були на вiчi.
   - Добре випало, нi?
   - Було чудово! Я ще нiчого подiбного не бачив,- казав швидко  Володько,
беручи через плечi людей шинку й ковбасу. Вiн спiшив у третю  кiмнату,  де
було трохи вiльнiше. Його нараз хтось вхопив за плечi. Швидко оглянувся  -
Олег!
   - Олег!
   - Володю! Яким чином? На мiтинг? Чудово, нi? А  бачив,  як  спiвали?  А
бачив, якi сердитi всi були? Чудово! Розкiшно! Це було  щось!  Я  мало  не
здурiв вiд радостi. Ми цiлий день працювали, але не даремно. Я сам з  пару
сотень людей перевiв. Полiцiя помiтила. Ми йдемо, а вони через  город.  Ми
до хати одного мiщанина, та через плiт... Вони хотiли  за  нами,  але  той
чоловiк замкнув дверi й сам сховався. От було працi. Ти сам?
   - Де там. Дивись!  Хiба  не  бачиш?  -  i  Володько  показав  на  сво?х
товаришiв. Олег був такий захоплений,  що  дiйсно  не  бачив  нiчого.  Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись,  уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись...
   - Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! - вигукував Олег iм'я кожного зокрема,
нiби вперше побачив ?х у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
   - А що? Хiба нам не можна? - хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i  ще,
як треба буде, прийдем.
   Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого...
   - Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти  нiде...
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi  ось  тут.  Життя  наше,  мов
буревiй.
   У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що  були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi  кiна.  Знайомi  радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
   - Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ ? народ...
   -  Нiчого,додавав  iнший.-  Глечик  так  довго  носить  воду,  поки  не
розiб'?ться. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
   А Олег говорив Володьковi:
   - Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацi? й ну-мерки.
   - А де? - питав Володько.
   - Давайте! - ревiв вже пiд'?вши Кiндрат.-- Цiлу хуру вiзьмемо.
   - У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете.  А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
   - Пiдем! - вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли....
   - А грошi ма?ш?  -  поставив  питання  Сергiй.  Так.  З  грiшми  справа
нелегка.
   - От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали  б  на
кiно.
   На це йому нiхто не вiдповiв. А  вечiр  iшов,  надворi  все  темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки на?лись,  розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
   Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна.  На  поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно  пiднесеш,  бадьорi.  Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiнн? повiтря розносило
далеко ?х сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi  землi.  Це
чув кожний. Вiд "казьонного" лiсу, що ледве манячiв на обрi?,  вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це  не
близько, ?х голоси дуже виразно досягають на шлях...
   - Ех, земля наша! - зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п'?ш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село - ширiнь, краса. Нi?
   - А що ж ти дума?ш? Земля наша над усi землi! - сказав Володько.-  Край
наш над усi кра? край... I попрацювати для нього щось варто. Рови  копати,
дороги класти, будинки новi здвигати... Тiльки ми, чорна,  земляна  мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства... Iншi приходять i  вичавлюють  з
нашо? землi собi пошану, честь i золото. А  ми  тiльки  те,  що  зо  столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi геро?. В землi, в хатi, в  гно?...
Жiнка та льоха - от наша культура. А  поза  тим  все  порожнеча.  А  вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та  подивись  гарненько...  Одразу  крила
вiдростуть... Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести  когось,  вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю...  А  дума?ш,  легко  отак  йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити.  По  всiх  дорогах  -
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно - скрiзь треба бути й казати.  Бо  ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не  ходили  нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба  слiв,  скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця... Iнше нiщо.  Але  я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги.  Самi  копачi,
земле?ди, борозняки, слiпаки... Досить ?х у нас. А  там,  за  нами...  Там
повно працi... По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по  школах,  по
церквах... Скрiзь там порожн? мiсце. Так, хлопцi! Порожн?! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожн? мiсце. Розумi?ш?
   Володько говорив все сильнiше  й  сильнiше.  Пружно  ступав  зо  сво?ми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить  у
грудях i чого не завжди сказати можна.
   - Я тут, хлопцi, не сво? дiло роблю. Не для того  родився.  Тягне  мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу  оцi
поля, оце небо - не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
   А дума?те, так легко  щось  здобувати?  Дума?те,  легко  було  прип'яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти?  Чи  в  глибiнь  землi
увертiтись? Нi! Скрiзь  було  тяжко,  але  через  те  думалось,  шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не  тiкали  вiд  книжки,
вiд газети... Хапали ?? самi, виривали де  тiльки  могли,  а  не  було  де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги... Скрижалi  писали,
заповiти писали, закони писали... На каменi, на залiзi... Огнем  i  кров'ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити... Але слiв нема... Бо нi одно з мо?х слiв  не  ?
те справжн?, чисте й тверде. Тут треба б таких  слiв,  щоб  пекли  вогнем,
залiзом розжареним... Таких треба слiв... А  я  ?х,  таких,  хоч  маю,  та
сказати не смiю.
   Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього  пiдходив  i  з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й  чого  тiльки  не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й  зрiли  слова.  Знав,  що  треба
сказати... Скiльки тих слiв  приходило,  таких  якраз  яскравих,  сильних,
твердих... Але не мав мiсця, звiдки б мiг ?х сказати.  Треба  було  шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там  його  знайти.  Бо
хотiлось сказати, щоб чули мене й ви, i iншi, i сьогоднi, i завтра,  i  за
сто лiт... От що хотiлось менi, дорогi товаришi!
   Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слiв.  Вiн  навiть
зупинився серед дороги, серед  чорно?  ночi.  Хлопцi  зупинились  також  i
слухали його. Вiн стояв чорний, у мороцi ночi, i з уст вилiтали  слова.  I
кожне було, мов iскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало,  нiби
гарячий Дрiт.
   - Ах, як би карав я ?х, коли б мiг! -  говорив  вiн  по  часi.  Затинав
зуби, п'ястуки. Здавалось, бачив  перед  собою  тих  юд,  i  тiльки  якась
залiзна перешкода хоронила ?х вiд його кари i  гнiву.-  Як  би  виполов  з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми ? ми  й  собою  мусимо
бути! Ми ж народ, люди! Моя мати ? мати! ?? мова - моя мова! I  хто  цього
не зна? - не людина той, а кусень  гною.  Хто  цура?ться  слова  матерi  -
худоба. Хто йде продавати нас - проклятий, нiкчемний. Хай  наша  земля  не
прийме ?х трупа. От що я вам кажу, хлопцi! I хочу, щоби  ви  це  затямили.
Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде  не  п'ятеро,  а  дво?...  Хочу,  щоб
вiрили менi й щоб менi допомагали. Я не янгол. Я грiшна людина, але  разом
з великими грiхами хай зробимо ми хоч  одне  велике  дiло  Боже.  Це  буде
добре!
   Володько закiнчив. Минули хутiр Iвана Бога й спускалися вниз. Було  вже
досить пiзно. Село вже майже скрiзь спало. Тiльки в деяких мiсцях миготiло
кволе свiтло. По долинi, що йде з напрямку Башковець,  чути  якiсь  крики,
тупiт. Так, нiби там бiжать люди.
   Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупiт  замовкли,
й парубки спокiйно пiшли далi.
   - Ну, так що? Хто куди? - сказав Iлько. Його хата на цьому боцi, й  вiн
хотiв йти одразу спати.
   - Зоставайся. Ми пiдем кожний  сво?ю  дорогою,-  казав  Кiндрат.  Iлько
зостався, а решта парубкiв пiшли далi. У  Кiндратовiй  хатi  свiтилося,  i
чути там гармидер.
   - Зайдiм,сказав вiн.- Це, певно, Демид вернувся з  Башковець.  Розкаже,
як там було.
   Завернули з вулицi й зайшли до хати. Тут було  повно  парубкiв.  Антiн,
Демид, Йон, якого вчора не було на весiллi, Михалко й  багато  iнших.  Всi
були  розбуренi,  схвильованi.  Антоновi  з  голови  тече  кров.  У   Йона
перев'язане око.
   - Го, го! - вступаючи до хати, ревiв Кiндрат.- А це ж що за вiче?
   Всi хлопцi, як тi, що увiйшли, так i тi, що  були  у  хатi,  з  нiг  до
голови заляпанi в болотi. Тi й другi пiднесенi  й  розхвильованi.  Тi,  що
увiйшли, не могли одразу зрозумiти, що сталося, а тi що були  в  хатi,  не
могли довiдатись, звiдки привалили тамтi.
   Антiн i Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
   - Все, що не було Iлька! - кричав  Антiн.-  Нас  було  мало!  Коли  Йон
тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що дiло зле.  Я  вирвав  з  плота
кiлка, але десь чорт Демка Коварду принiс. Вiн накинувся на мене ззаду,  а
в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула  менi  в  лоб  i
розсипалась. Я вже не мiг нiчого робити, бо в очах сто блискавок стояло...
   - Але що було? Що сталось? - ревiв далi Кiндрат, криючи все матюком.
   - Що сталось? -  кричав  Йон.-  Побили  нас!  Башкiвчани!  Перший  раз,
вiдколи земля сто?ть! - i пiсля цього закляв.- Куди вас чорт  носив?  Тебе
не було, Iлька не  було.  Хто  мав  виступити?  А  ?х,  тi??  дрiбноти,  з
п'ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже пiд Тилявку.
   - Ну, але хоч тим останнiм дiсталось,- трохи вiдраднiше говорив  Демид,
що вийшов з бою без нiяких знакiв.- Зна?ш,- казав вiн братовi,  -  гнались
за нами аж пiд село. Ми тiкали, бо нас було всього чотири. До того Антiн з
розбитою головою, а Йон також вже дiстав кiлком по черепi. Я збив  кiлькох
на товч, але ?х там було  стiльки,  що  й  не  перелiчиш.  Почали  тiкати.
Бiжимо, бiжимо... ?м не хотiлося всiм бiгти. Бiгло лише кiлька. Ми пiдвели
?х пiд село й раптом на мiсцi обернулись. Тi оглянулись, а вони  самi.  Ми
дiгнали ?х, i кiлькох так i лишили на мiсцi. Мабуть, i ще лежать.
   - Ах, чорт бери! - обтирав Антiн закривавленою рукою з  носа  кров,  що
весь час сочилась йому з чола.
   - Ну, ми ?м цього не подару?м,- додав Йон.- Ми ?м ще покажемо, де  раки
зимують. А все Iлько, нас так мало. I де вiн в чорта  подiвся?  По  цiлому
селi шукали. Як у землю...
   - Хо-хо-хо! - зареготав Кiндрат.- Iлько був з нами.
   - Де? - запитали всi разом i наставили вуха. Володько, Сергiй  i  Никон
сидiли спокiйно коло мисника й тiльки посмiхалися.
   - Е, де! - говорив Кiндрат.- I вас, чортяк, треба б туди повести.
   - Володько завiв? Так? - питав Антiн.- А нам нiчого не сказав.
   - Ти ж не зна?ш ще, де,- казав далi  Кiндрат.-  Можливо,  тебе  туди  й
гаком не затягнув би. Ми були не на весiллi й не в Башкiвцях. Ми  були  на
вiчу, у Крем'янцi. А ось  тут  паперiв  нанесли.  Берiть  всi  й  читайте.
Розумi?те? Але не курiть. Двадцять другого вибори. Всi, щоб вас  сам  чорт
куди iнше тягнув, мусите на ось це число голосувати  й  батькiв  та  мамiв
сво?х на це пiдбити! А козака не слухати. Да? чарку - пий,  а  каже  що  -
мовчи та сво? дiло роби. Ось тут наше число, й усi ма?мо на нього в  другу
недiлю голосувати. Кожний ма? одну купу оцих паперiв помiж  сво?х  сусiдiв
рознести.
   - Зна?те що, хлопцi? - вмiщався до  цього  й  Володько.-  Менше  тiльки
говорiть, хто вам то давав. Особливо не  дуже  перед  Габелем  та  козаком
вiдчиняйте губу. Питатиме хто: дiстав i все. А тобi що?
   - Правильно! - хрипiв вiд  напруження  Кiндрат.  Йому  вже  й  в  горлi
висохло, i випити вiн хотiв, i закурити не мав чого. Але терпiв,  говорив,
розмахував сво?ми довгими руками, хвилювався.
   - А кому що до того,  що  мiж  нами  робиться?  -  кинув  котрийсь  мiж
хлопцями.- Ми ? ми, а iншi хай собi по-сво?му.
   - Ех, там i говорили! - кинув  ще  Кiндрат,  сiдаючи  коло  столу.  Всi
звернули на нього очi.- А комендант! - добавив по хвилi... - Нi! -  мотнув
головою.- Не забуду! ?й-бо не забуду! - А ще по короткiй перервi додав:  -
А пiсню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
   Решта хлопцiв не розумiли, що вiн там говорить, але розумiли,  що  коли
вже Кiндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
   - Володьку! Спiвай! - кричав  по  часi  Кiндрат  i  зiрвався  зо  свого
мiсця.- Спiвай!.. - I вiн сам затягнув хриплим, порваним голосом...
   - Нi, Кiндрате! - говорив спокiйно Володько.- Не тепер. Не тепер! Iншим
разом.
   Пiзно вночi розiйшлися. Володько пiшов додому також. З ним iшов  Антiн.
Говорили дорогою про рiзнi речi, а  коли  мали  бiля  Гершка  розходитись,
Антiн сказав:
   - За тобою сьогоднi питала Ганка.
   - Так? - проговорив Володько,  розпрощався  й  пiшов  далi.  Думав  про
Ганку, але одночасно пригадував собi ту, що зустрiв на весiллi, ??  великi
карi очi, ?? червонi уста... Не мiг забути  за  них,  але  був  утомлений,
розбитий. Хотiлося скорше дотягнутися до якогось  свого  мiсця,  десь  там
схилитися, й заснути.


   Прокинувся пiзно. Соромно було ввiйти  до  хати.  Боявся,  що  зустрiне
батька, i не знав, що ма? йому сказати. Але батька не було нi в  хатi,  нi
на подвiр'?, анi в полi. Ще раненько вiн вiд'?хав з Хведотом до  млина.  У
хатi була сама мати, а Василинка була в школi.
   - А де батько? - запитав Володько.
   - До млина по?хав. Зовсiм не  було  муки.  Чекав,  чекав,  поки  ти  не
прийдеш, i не дочекався. По?хав з Хведотом.  Вчора  цiлий  день  ходив  по
полю. Вiн нiчого про тебе не згаду?, але як дивиться. Як  вiн  дивиться...
Боже, як вiн дивиться! Скiльки-то вiн побiга? по  тих  полях,  по  скибах.
Скiльки вiн пополiта? там. Так все те  любить,  так  страшно  любить.  Для
нього то все, що ? найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змiнити?  Вчора
кажу; та посидь трохи дома. Чого бiга?ш? Чого? Ось,  каже,  поля  мо?,  як
пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому ?х передати, каже.  Нащо  цiле
життя дерся, як той останнiй каторжник? Так  страшно,  сину,  нарiкав,  що
Господи.
   - Що ж я можу зробити? Що я поможу? - сказав Володько.
   - Що? Хiба не зна?ш, що? Ти вже  дорослий.  Батько  твiй  у  тво?  роки
женився. Земля ?, господарство... Все ма?мо. А  пiдросте  Хведот,  вiддамо
його в приймаки. А господаря треба.  Вiн  старий,  а  не  так  старий,  як
недужий. Нi  одно?  здорово?  кiсточки  не  ма?.  Подивися,  як  вiн  рано
зводиться... Я ось також ледве руками ворушу. I  я  помiчницю  потребую...
Василина? Що вона. Мале  ще,  дитина.  Правда,  рветься  воно  до  всього,
кида?ться на працю, але воно ж мале... Аж страх бере, коли воно набере отi
повнi вiдриська води й несе... А ти все ходиш, все ходиш... Ось  десь  там
вийдеш, а менi вже й туркають у вуха: а вiн там. А вiн те робить. А вiн за
тою бiга?... Кажуть, он ти цiлу нiч на весiллi гуляв та пив. Чи правда те?
Та менi краще нiж у серце, нiж слухати про тебе таке.
   Володько мовчки ?в i слухав. Настя вичитувала сво?  горе,  дивилась  на
сина благальним поглядом, а коли вже не мала бiльше слiв,  стулила  щiльно
тонкi, сухi уста й чекала, що скаже вiн. Володько довго  не  знайшов  слiв
для вiдповiдi, I аж коли скiнчив снiданок i мав вiдiйти з хати, спокiйно й
байдуже промовив:
   - Нi, мамо! Господарем я не буду.
   - А чим будеш? - пiднесла голос Настя.- Жебраком? Пiдеш  у  свiт?  Сво?
кинеш, а пiдеш тулятись по чужому? Що? А для кого  то  батько  цiле  життя
тягнув, як вiл? Для кого?
   - Не знаю, для кого. Для мене нi. Я того  не  потребую.  Пiду  у  свiт,
знайду для себе роботу.
   Цi слова вдарили Настю, мов грiм. Не знала, що  сказати,  й  безнадiйно
стояла, опершись на комин. Володьковi стало ?? шкода. Пiдступив до не?.
   - Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають сво?,  я  сво?.  Я  не
хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мо? дiди. Не хочу. Хочу
жити краще. Не хочу  сiяти  й  орати.  Хочу  щось  iнше  робити.  Не  хочу
заграбатись тут на трьох десятинах i починати каторгу спочатку...
   - А що будеш, дитино, робити? Куди пiдеш?
   - Щось буду. Знайду мiсце. Свiт великий. Пiду до мiста.
   - Але всi панами не можуть бути. Хтось мусить i свинi пасти.
   - Для свиней ? свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
   Пiсля того Володько вийшов надвiр. Не знав, за що взятись. Все,  на  що
падав його погляд,  здавалось  йому  чужим.  Обiйшов  цiле  подвiр'я.  Ось
дровiтня. Купа грабових полiн. Одно з  них,  сучкувате  й  раз  коло  разу
порубане, лежить на землi.  На  ньому  рубають  дрова,  й  через  те  воно
порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось i сокира  сто?ть
сперта на полiно. Володько пiзнав ту сокиру.  О,  вона  знайома  йому.  Це
стара, давня батькова сокира. Ось як ?? старе, вичовгане долонею топорище.
Воно аж жовте, зда?ться,  вигризене.  Це  вичовгали  його  батьковi  руки,
батьковi мозолi. Скiльки разiв тримали вони його,  скiльки  разiв  махнули
цi?ю тяжечою, старою сокирою...
   Пiсля Володько поклав сокиру на ?? мiсце, але вже, куди  не  подивився,
скрiзь щось побачив, чого ранiше майже не  зауважував,  а  що  тепер  само
лiзло у вiчi. Скрiзь щось з батькового знаряддя. Все таке  ж,  як  сокира,
старе, тяжке й вичовгане. Он пiд стрiхою свининця кiлька старих кiс. Деякi
вже давно стирчать там, нiхто ?х  не  вжива?  бiльше,  але  вони  все-таки
зберiгаються. Хто зна, вiдколи вже вони iснують на цьому свiтi.  У  деяких
навiть повiдпадали кульки. У тих,  що  кульки  ще  держаться,  вони  також
повичовгуванi, як те топорище. Старi батькiвськi речi.
   Он пiд брамою  сто?ть  перевернутий  плуг.  Старi,  почорнiлi,  залiзнi
чепiги, старий дерев'яний градiль, старi колiщата. Ручки  чепiг  так  само
повичовгуванi та ледве держаться на сво?х мiсцях. I плуг старий, ще з  тих
часiв, коли Володько бiгав по полях i лугах Лебедщини.  Перемiнили  тiльки
кiлька разiв плиту, лемiш, а плуг все служив без змiни. I  тут,  i  там...
Куди не глянеш...  Ось  дильована  клуня.  Кожний  диль[21]  вирiзаний  чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi,  яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто  ?х  принiс  сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив'язував ?х до кiлкiв, щоб не  вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько  все  нiс  на
сво?х плечах, все тягнув сво?ми руками, все обiйшов  сво?ми  ногами.  Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
   Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не ма? нiчого й не  потребу?  нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда,  напхана  сiном  подущина  й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, склада? на вiдпочинок  сво?  костi.
Не любить м'якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав...
   Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять  старi  батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли  форму  батькових  рук.  Такi
самi штани... Ось i стара, порепана,  зсохла  батькова  попруга.  Володько
добре тямить ??. Багато рокiв минуло, попруга  зсохлась,  порепалась,  але
Володько пам'ята? ??  ще  з  часiв,  коли  була  нова,  тверда  й  гнучка.
Пам'ята?, як свою сувору,  тверду  вчительку.  Взяв  у  руки,  потримав...
Бiдна, стара  попруга!  Нiхто  вже  не  користу?ться  тво?ю  силою.  Стара
батькова попруга...
   Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а  принiс
i настелив свiжо?.  Витряс  рядно,  кожуха.  Напхав  до  подушки  м'якого,
свiжого сiна. Все поклав на сво?му мiсцi... Пiсля дивився,  що  б  мiг  ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне  не
хотiв вiд нього нiчого. Все, зда?ться, казало йому: бери! Бери  ось  цiпа,
молоти. Машина он сто?ть. Бери ??, це тво?. Садок, поля. Бери! Тво?  це...
Тво?, Володьку! Все аж руки до нього простяга?, просить. Нi, нi!  Володько
не чу? того голосу, а хоч чу?, закрива? вуха. Не хочу, не можу.  У  всьому
чу? дух батька,  дух  дiдiв.  На  всьому  лежить  ?х  знак.  Довгi,  довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого... Безславнi, страшнi  роди  й
поколiння. Рабство, рабство й рабство... Коса, серп i рало. Нагнута  вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть  у  муках.  Нiма  безмовнiсть,
страх перед  всiм.  Безправнiсть,  погорда,  сваволя.  О,  ви  мо?  далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мо?! Ви всi тут коло мене. Бачу вас  i  чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру ?х на себе й пiду  з
ними на суд, але тут вже не зостанусь... Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
   Володько вийшов у поле й пiшов межею  до  Угорщини.  Вiтер  вiяв,  сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Га? й  лiси  облитi
золотом. Поля, мов озера  топленого  залiза.  Купаються  у  них  листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов  дика  струна.  Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Оберта?ться все навкруги, коло  сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж  його,  бери  його!
Мовчатиме в нiмiй покорi... Ах, ви лани мо?! Ах,  ви  мо?  болючi!  Це  ви
вмовляли мо?х дiдiв бути такими. Це ви, лани мо?! Ану пройдуся ще  по  вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мо? вiдчули. Може, вiдчу?те те,  що  йде
за мною... Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви - золото мо?, ви - небо мо? високе!
   Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй  видно  ще  широкi  батьковi
слiди. Оглянув ?х, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди  скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-сво?му. Далi тратиться батькова  стежка.
В цей час щось в собi вiдчув. Щось поворушилось в його душi  й  забринiло.
Почув в собi силу велику. Здавалось, у нього виросли крила - широкi, довгi
крила - i ось вiн махне ними, пiднiметься над полем...  Все  вище  й  вище
летiтиме над сво?ми полями, над сво?ми межами, над долинами та лiсами, над
борами та гаями... Боже, скiльки пiснi, скiльки радiсного  крику,  скiльки
сили та любовi у грудях. Ось розiрвуться вони вiд тi?? нестримно?  повенi,
серце вискочить, кров жива полл?ться й оросить землю.
   Володько пiшов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати.  По
короткому часi паперу стало мало.  Знайшов  ще  шматок,  але  й  цього  не
вистало. Почав шукати ще й ще i писав, писав i  писав.  Почав  з  поспiхом
великими, нерiвними лiтерами, руки тремтiли, кров грала  й  припливала  до
щiк, горiли очi... День тiкав, але вiн не  бачив  дня.  Сонце  заходило  й
гасло, стелилась пiтьма, а Володько сидiв схилений, нервовий,  розгорiлий.
Мати пiдходила до нього, дивилась,  зiтхала  й  знову  вiдходила.  Боялась
торкнутися його, боялася заговорити  з  ним.  Бачила,  що  дi?ться  з  тим
парубком. Бачила його палаючi уста й його хворобливо блискучi очi.
   I аж коли стемнiло  зовсiм,  Володько  вiдiрвався  вiд  свого  писання.
Оглянувся навкруги. Було чорно, нiмо, коло печi поралась  мати,  коло  не?
Василина.  Вузька,  низька,  закурена  хатина.  Розхитаний  стiл,   старi,
почорнiлi образи, мiцне лiжко, плита.
   - Володьку! - проговорила мати.- Ти ж не обiдав.
   - Ага! Так. Я не обiдав. Нi, нi! Я не хочу ?сти.  Або  нi.  Дайте  менi
щось...
   Було щось там, стояло вiд  самого  полудня.  Мати  пiднесла  йому,  вiн
мовчки почав ?сти...
   - Що ти, дитино, пишеш? - несмiло запитала вона.- I що з того буде?
   - Про вас пишу, мамо! - сказав певно й майже весело Володько.
   - Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрiбна? -  казала  вона.
Син, напевно, жарту?. Вiн взагалi дивак, невдачник. Напевно, жарту?.
   - Як то кому? - кричав вже Володько.- Не кажiть так. Я хочу  книгу  про
вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хiба ви нiщо? А  хiба
ви не мати моя? А хiба ви мало попрацювали на цiй землi? А скiльки радiли,
скiльки слiз вилили, скiльки пережили? Хiба це нiщо? Нi, мамо! Про все  це
напишу... А тi, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що  перед  ними
також були нашi люди, i також жили, i також любили все на Божому свiтi.  Я
хочу, щоб почалось  нове  життя.  Щоб  поколiння  нашi  не  тратились,  не
западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слiд, слово, музику,
барву. От що я хочу.  Я  хочу  також  розказати  про  свого  батька.  Хочу
полiчити його днi, його дiла.  Хочу  все  покласти  на  папiр.  З  повiтря
виловити розсiянi звуки, з оцих предметiв зняти мiрку  й  описати...  Все,
все мусить бути колись, що ? тепер. Щоб знали його й бачили...  От,  що  я
хочу, мамо!
   Настя дивилася на нього й  думала:  здурiв!  Напевне  здурiв.  Господи,
Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, поча?вська Мати  Божа!
З ума зiйшов.
   Володько встав, вийшов i не вернувся. Довго чекала  його,  але  той  не
прийшов.
   - А вийди-но, дитино, за ним. Куди вiн побiг,- казала Настя Василинi. -
Хто зна, що з ним дi?ться...
   Перелякана Василинка побiгла на  двiр,  оббiгла  все  навкруги.  Клуню,
повiтку, хлiв. Заглядала на горище.
   - Володьку, Володьку! - гукала. Мало не  плакала...  Але  вернулася  до
хати.
   - Нема його нiде, мамо. Скрiзь оббiгала. Певно, в село пiшов.
   У хатi було темно. Засвiтили. Мати довго сидiла коло печi, у печi горiв
огонь, варилась  вечеря.  Чекала  на  Матвiя,  але  час  йшов,  а  вiн  не
при?жджав.
   При?хав зовсiм пiзно. Хведот розпрiг конi. Матвiй  ледве  ноги  волоче.
Прийшов до хати й сiв. Одяг його в муцi. Настя подала  вечерю,  прийшов  з
двору Хведот, i всi почали ?сти.
   По вечерi, коли Хведот вийшов,  а  Василинка  заснула,  Матвiй  запитав
тихо:
   - Ну, як? Був дома?
   - Ох, був, був,- зiтхнула Настя.
   - Нiчого не говорив?
   - Я почала йому говорити. А, кажу,  ти  не  роби  так.  А  подивись,  а
послухай. Зглянься, кажу, на батька. На  женячку  йому  натякнула.  А  вiн
встав i каже: не буду тут. Пiду в свiт. Не хочу господарем бути!  А  потiм
десь пiшов. Робити нiчого не робив. Пiшов десь у поле, а  пiсля  прибiг  i
почав писати. Як сiв у полудень - писав до пiзнього смерку.  А  сам  такий
гарячий, червоний... Я пiсля кажу: "А що ти, дитино, пишеш?" А  вiн  почав
кричати: "Про вас, про вас! Про батька! Про  все..."  Господи  святий,  як
кричав. А пiсля вийшов i не вернувся. Певно, знову подався в село... I  це
все. I так от, як бачиш...
   Матвiй вислухав спокiйно Настинi скарги, не промовив нi одного слова  й
вийшов на двiр. Надворi темно. Старий обiйшов подвiр'я,  скрiзь  заглянув,
подивився до хлiва. Пiсля став коло клунi, зняв  кашкета  i,  поклавши  на
себе потрiйно знак хреста, почав вголос  промовляти  молитви,  "...найпаче
омий мя от беззаконiя  мойого...",  "грiх  мiй  предо  мною...",  "i  Тебе
?диного возхвалю...", "работайте Господевi зо страхом i радуйтеся  йому  з
трепетом...", "благодатна Марi?, Господь з тобою...", "Боже милостив, будь
менi грiшному, без числа я згрiшив, прости менi... " - закiнчував Матвiй i
бив себе кулаком у груди.
   Коли вiн молився, думав увесь час про Володька.  Зда?ться,  молився  за
нього. Старий не любив молитись довго, при  людях.  Але  тепер  почав  все
частiше й частiше звертатись до Бога, особливо пiсля того, як не  вернувся
Василь. Десь у темнотi, у закутку, щоб  не  побачило  його  сторонн?  око,
зупинявся, стягав з голови кашкет i говорив цi молитовнi слова. Були  вони
гарнi, величнi, якось особливо сказанi.  Чув  коло  себе  Бога.  Великого,
свого Бога. Чув якусь силу, що керму? його долею, бо ж бачив: все, що  вiн
планував колись замолоду у сво?й головi, не  так  завершилось,  як  думав.
По-сво?му. Дiти, цiлий свiт, господарство. Все не так, як думав, сталося.
   Пiсля пiшов спати.
   А Володько вже сидiв у Сергiя. Був тут, як звичайно, Кiндрат, був Никон
i пара менших хлопцiв  та  дiвчат.  Кiндрат  голосно  просторiкував  сво?м
хрипливим голосом. Сергiй мовчав i посмiхався. Никон  час  до  часу  кидав
якiсь слова й скорочено матюкався при тому.
   - Нi чорта! - казав Кiндрат,- Буде наша!  Боятись  нема  чого.  Учитель
також з нами. ? дехто проти, але так i треба. Нi? А папiр  весь  рознесли.
Тепер скрiзь повно. Хай читають.
   Забалакались до пiзнього вечора. Нарештi при розходi Кiндрат сказав  до
Володька:
   - А ми вже й читальню ма?м.
   - Де? - запитав зацiкавлений Володько.
   - Е-е-е! Вчора ми всi тут радились. Никон нам свою  комiрку  вiдпустив.
Мати перечила, але хто ?? послуха?... Ще не докiнчили.  Я  сьогоднi  цiлий
день стола та лавицi тесав. Шевченка та Франка також  ма?мо.  Нема  тiльки
книжок. У нас на горищi ?, та хто тепер такi читатиме.  "Триста  лiт  дому
Романових", "Святий i рiвноапостольський князь  Владимир",  "Смерть  Iвана
Iллiча". Це ще Демид колись брав у школi й так зостались...  Батько  деякi
обкурив, але...
   Володько сказав, що книжок дiстане. Тяжче з часописами.  Треба  грошей.
Кiндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальнi. На чотирьох мiсця
досить, а бiльше не прийде.
   - Чому?
   - Ну. Хто тепер покине досвiтки, дiвок... Сергiй Володька проводив.
   - Зна?ш? Бачив Ганку.
   - Ну?
   - Казала, щоб прийшов на досвiтки. Хоч?
   - А чи варто?
   - Варто. Там не тiльки дiвчата. Там i хлопцi. Походиш - побачиш.  Треба
тiльки ?х пiдiбрати. Вони всi по  вечорницях  та  досвiтках  розсипанi.  А
Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
   Володько уявляв, як вимовляла цi  слова.  Уявляв  ??  цiлу.  У  темнотi
зовсiм виразно перед ним з'явилась i стояла. Променистi, синi очi,  рожевi
щоки i тонкi, червонi уста. Вагався. Сергiй мовчав i чекав.
   - Нiколи ще не був на досвiтках,- сказав Володько.
   - Не важно.
   - Йду! - рiшив Володько.
   Обидва повернули й через городи пiшли. Темно було. Зорi зникли, по селi
спiвали пiвнi на змiну погоди.  Вiтер  час  вiд  часу  пошарпував  верхами
дерев, нiби сердитий учитель сво?х школярiв...
   Зiйшли в долину, перейшли кiлька подвiр'?в, перелiзли кiлька перелазiв,
роздражнили собак. Хата ?вдошки стародавня,  в  зруб,  з  малими  вiкнами.
Свiтло ледве пробива?ться назовнi, у вiкнах людськi плечi. Чути  лагiдний,
дiвочий спiв i регiт парубкiв. Десь вирвався пес i загавкав.
   - Ти! Пiшов геть! - крикнув Сергiй, i  пес  одразу  сховався.  Володько
почував себе негаразд, але бадьорився. Думав,  що  казати  як  прийде,  як
тримати себе.
   Сергiй iде попереду.  Повернув  дерев'яну  завертку  й  пхнув  скрипучi
дверi, що провалилися в чорну яму.  Переступили  високий  порiг,  зiгнувши
порядно голови.
   Дверi з хати вiдчинились самi.
   - Гей! Хто там ще? Нема мiсця! Вертайсь! - кричали з хати.
   - Зачини губу! - суворо крикнув Сергiй.- З дороги! Знову високий порiг.
Знову низький одвiрок. Простора, низька хата й повно диму та людей.
   - Дай Боже вечiр добрий! - театрально гукнув Володько. Парубки,  дiвки,
прядки, дим, смiх, пiсня.
   - У-У-у! - загули парубки. Тут вони всi. Iлько,  Антiн  з  перев'язаною
головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той пiдняв голову, як на сценi.
   - Здоров, братва! Як ??
   - Живем та хлiб жу?м!
   - Дай Боже, дiвчата! Чи приймете?
   - Дай Боже! Самi вступитесь. У нас не приймають,- хором вiдказали.
   - Ну, й хорошi!
   - Та не вашi!
   - Рада душа в рай.
   - Та хвiст не пуска?,- додав котрийсь з хлопцiв.
   - Ха-ха-ха! - зареготали всi, навiть тi, що сидiли навкруги на лавках i
що здебiльша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Iлько, Антiн  та  Йон.
Здоровi, широкоплечi, справжнi  козарлюги.  Тiльки  коня  та  шаблю  i  на
Запорiжжя.
   Володько оглянувся по дiвчатах, але Ганки не бачив. Це  непри?мно,  але
не подавав знаку... Не бачив також i Наталки. Самi  молодшi  дiвчатка.  Зо
старших одна Дарка. Всi прядуть. Тiльки прядки гурчать.
   Настрiй при?мний. За вiкном свище холодний вiтер, а тут  тепло,  горять
двi лампи, молодi, веселi люди. Чимсь старим, давнiм вi?, нiби  тут  пану?
дух предкiв. Так, мабуть, було сто, двiстi й бiльше лiт перед цим,  так  i
тепер. Тiльки одяги дещо змiнилися.  Нема  нi  корсетiв,  нi  вишивок,  нi
свиток. Легкi перкалевi блузки, спiдницi... У хлопцiв кепки,  штани-галiфе
й чоботи.
   Всi якiсь напруженi. Очi, уста, щоки свiжi, здоровi,  блискучi.  Кожний
хоче з чогось смiятись, показать свою силу, свiй дотеп, свiй  розум.  Всi,
нiби на картинi... Вище, нижче, ще нижче... Там далi тiнi - чорнi й  сiрi,
невиразнi, ворухливi. Профiлi, вираз, мерехтлива змiна, на i  дай...  Ось,
зда?ться, чекають чогось... Очi, уста й  груди...  Гаряча  iскра  спаде  й
спалахне, i серце заб'?ться, i смiх розкотиться -  бадьорий,  лоскотливий,
жадiбний. Ось ноги тупотять i просять ритму, тремтять колiна,  вигина?ться
пружний стан, випинаються груди. Все  теплiше  й  теплiше  ста?.  На  чолi
сходить пiт, мов роса, мов  дихання.  В  очах  легкий  туман,  як  душного
вечора... У вухах дзижчить нап'ята струна.
   За вiкном  собачий  гавкiт  i  спiв  пiвня.  Вiтер  пiдхоплю?  звуки  й
вiдносить ?х куди хоче. У сiнях рипнули дверi, й у затишку, пiд зрубом вже
стоять. Вiтер б'? об зруб сво?ми  грудьми.  Сердито,  поривно.  Вiдступить
раз,  затихне,  нiби  збира?ться  з  силою.  Розiгнавсь  i  тарах!  Тiльки
заскрипiли крокви вгорi, i солома пiднялася. У  щiлинах  на  кiлька  ладiв
засвистало.
   - Нi, нi! Чекай!.. Йон! - Чорно так, а в хатi регочуть.
   - Сказився!.. Йоне!.. Ой!..
   Гарячi уста, що горять i тут... Вiтер  знову  вдарив,  знову  вiдбився,
знову заскрипiли крокви й знову всi щiлини  засвистали.  Недалеко  голосно
заспiвав пiвень. Оленка вирвалась, стрiпнулась,  скрипнули  дверi,  а  Йон
став проти вiтру...
   - Дми! Бий у груди! - Тiльки кучер ма? на вiтрi. Нiби на  летючому  ?де
конi...
   - Просто на тебе? - кричить Антiн.
   - Просто на мене!  Розмахнувся,  вдарив,  i  той  лiг!  -  чiтко,  ясно
вiдрубав Демид.
   - Трупом! - хльостко додав котрийсь.
   - Не трупом! В зуби калатнув,  а  душа  не  в  зубах.  Думав,  мене  не
вiзьме,- завершив Демид, повернувся рвучко й заспiвав.
   - Хто бреше? - хильнулись сюди й туди дверi, бо вступив Йон. Йому нiхто
не вiдповiв, бо всi спiвали. "Ой, у полi вiтер вi?,  та  жито  половi?.  А
коза-ак дiвчину, та вiрненько лю-у-у-бить, а зайнять не посмi?..." Дзвенiв
тенор, рвався на кусники, носився в  повiтрi.  Його  пiдхоплював  бас,  що
ревiв на всi боки. Хитались голови, миготiли  носи  й  кучерi,  напинались
карки й пiдборiддя.
   Серед пiснi знову вiдчинилися дверi й всi оглянулись. В одвiрках стояла
Ганка. Уста смiялись, очi смiялись, смiялась цiла  у  шовковiй,  бронзово?
барви хустинi.
   Володькiв тенор ще звучнiш задзвенiв, перелився кiлька разiв:  "...  що
женитись дума-а-а-а-а?, ой, i того ж вiн... та i не горне-е-е-е-ться, бо й
пого-о-о-о-вору бо?-i-i-i-i-iться..."
   Ганка протиска?ться до дiвчат, ?й пiдставляють ноги, Антiн,  басуючи  в
пiснi, пiвкроку поточився, i Ганка опинилась за  його  широкими,  як  мур,
плечима.
   - З дороги! Антоне! Пусти! - кричала вона й  гатила  обома  кулаками  в
Антоновi плечi. Але Антiн спiвав собi, тiльки бас  його  в  деяких  мiсцях
деренчав.
   Нарештi Ганка прорвалась до дiвчат. Ось пiдбiгла до одно?,  до  друго?.
Тiй щось шепнула, ту обняла, нагиналась,  розгиналась,  вiдкинула  велику,
теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси... Заложила  обидвi  руки
за потилицю, а груди повнi, круглi й пружнi вип'ялись пiд тонкою блакитною
блузкою. Одна тiльки мить.... Ось вона вже поправила  коси  й  обернулась,
хитнула головою...
   Пiсня скiнчилась.
   - Хлопцi! Оброку! - крикнув котрийсь.
   - Давай!
   - Хай буде обрiк.
   - Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай  шапку!  -  кричав  Антiн.-  А  ви,
шушвалля, набiк! - крикнув на менших хлопцiв, що коло судника.
   "Шушвалля" розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло  судника  й
тримав на колiнах шапку.
   - Хто ляга?? - кричав далi Антiн.
   - Бий! Чорт з ним,- сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й  сховав
обличчя у Терешковiй шапцi.
   Парубки збились всi позаду нього. "Бий",- показував мiнами  Антiн,  але
сам вже розмахнув сво?ю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собi мiсце
для вiдступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидовi щось йойкнуло, а
Ангiн швидко пару крокiв вiдступив.  Його  заступили  iншi  хлопцi.  Демид
поволi пiдвiвся, весь червоний...
   - Ну. Це, ?й-Богу, Антонова робота,- сказав i подивився на  Антона,  що
стояв, як мур,  непорушне.  Зав'язане  його  чоло  вiдкидало  на  припiчок
велику, балухату тiнь.
   - Сукин син!! - проговорив вiн добродушно  й  без  найменшого  спротиву
схилився до шапки.
   Парубки замахали руками. Кожний  хотiв  вдарити,  але  Демид  не  бажав
дарувати свого. "Розступiться",- показав мiною, блискавично мазнув рукою й
припiк Антоновi обрiк. Той увiгнувся.- Мiг би краще, Демиде, - сказав  вiн
встаючи.- Лягай!
   - Бачив,казав Демид лягаючи.
   - Твою бабу в запiчку! - вiдповiв Ангiн.- Не  бачив,  але  руку  пiзнав
одразу. Як копитом.
   На цей раз захотiв спробувати сили Володько. "Я!" - показав пальцем  на
сво? груди, розмахнувся й впiк щосили.
   - У-у! - загув Демид.- А хто це? -  дивився  по  всiх  обличчях.  Якась
свiжа рука. Чи не Володько?
   - Вiн i ?! - сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапцi,  вiдчув
запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав мiцно  його
обличчя. Нiчого не чув i не бачив.  Чекав:  ось-ось  хтось  припече.  Бах!
Володькiв зад увiгнувся, нiби на  нього  звалилася  цiла  хата.  Не  подав
нiякого вигляду, звiвся й глянув на парубкiв.
   - Цiкаво, чия це була довбня,- казав, дивився всiм  у  вiчi.  Всi  були
спокiйнi, тiльки Йон холов, нiби його тiльки що викинули з  жару,-  Ти!  -
тикнув пальцем на Йона.
   Йон захитався направо й налiво та виступав наперед.
   - Лягай, лягай! - говорив Iлько.- Ще й  я  мушу  раз  стукнути.  Тiльки
тримайся цупко.
   Били, аж  гуло.  Входили  в  запал.  Долонi  кожного  горiли.  Клались,
вставали, знову клались...  Дiвчата  дивилися  на  сво?х  дужих,  здорових
хлопцiв. Не боялись ?х, анi ?х страшно? гри. При кожному ударi реготалися,
й чим був удар сильнiший, тим сильнiшав  регiт.  Ганка  реготалась  також,
бiгала, вертiлася. Була така  весела,  що,  здавалось,  це  ?й  пошкодить.
Володько почувався дуже добре. Чув  весь  час  на  сой  чи?сь  очi,  хотiв
показати себе зо всiх бокiв, чув силу в собi,  кров  грала,  блищали  очi,
голос дзвенiв особливо.
   Ось Ганка протиснулась i вийшла в сiни. Пройшов деякий час, а  вона  не
верталась. Володько також виступив з юрби й пiшов у сiни.  Дверi  на  двiр
вiдчиненi а в одвiрках чиясь постать.. Розгорнув руку й опустив  ??,  нiби
крило, на чи?сь плече...
   - Ого! Хтось ма? тяжку руку,- сказала Ганка.
   - Це ви? - обiзвавсь Володько.
   - Господи! Невже ви? - нiби здивувалась,- Сама не вiрю.
   - I  тепер  не  вiрите?  -  запитав  i  обняв  ??  обома  руками.  Вона
затремтiла, розп'яла  руки  й  хустку.  Вiдчув  ??  тепло,  ??  груди,  ??
тремтiння. Замовкла, голова ?? опала на його груди, пригорнулась.
   - Ще не вiрите? - вже зовсiм пошепки говорив  Володько  й  все  мiцнiше
горнув ?? до себе. Вона кивнула головою.
   - Вiрю! - зашептала вона, вiдхилила  швидко  голову...  Вiн  вiдчув  ??
гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся сво?ми устами  ??  палаючих,
трiпотливих уст.
   - 0-ох, Боже! - вiдриваючись вирвалось у  Ганки.  Вона  хотiла  тiкати.
Ноги млiли пiд нею, тремтiли руки, сильно до болю билось  серце.-  Пустiть
мене! Володю! Не втримаюсь...
   Ноги Володька також пiдгиналися, в очах туман,  все  перемiшалося,  але
вiн все-таки тримався мiцно й тримав ??  в  обiймах.  У  хатi  все  сипали
обрiк. Час до часу виривався регiт. Рипнули дверi, i хтось вийшов. Ганка й
Володько розступилися. Стояли обо?, мов  двi  непорушнi,  чорнi  тiнi.  Це
вийшла господиня хати, набрала води й знову пiшла.  Знову  темно,  тихо  й
безлюдно. Володько знову пiдступив ближче до Ганки, знайшов ??.руки,  взяв
i мiцно стиснув. Вiдчув такий саме сильний потиск.
   - Як шкода, що я вас не бачу,- сказав вiн i зовсiм близько нахилився до
не?. Дивилась просто йому в обличчя, чув ?? дихання.
   - Нi. Дуже добре,-  шептала  вона.-  Я  зараз,  напевно,  дуже  смiшна.
Володю? Невже це ви? Не вiрю. Нiяк не вiрю. Володю? Господи! Як  чекала  я
на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергiя... Казав вiн вам?
   - Казав,тихо проговорив Володько.
   - А я все не хотiла вiрити. Сьогоднi прийшла до нас тiтка. Я не  хотiла
йти на досвiтки... Зiсталась дома. Оце недавно... Вже ми хотiли  лягати...
Чую, хтось у вiкно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто  там?  -  кажу.  А  вийди
сюди, чую Дарчин голос. У  менi  одразу  забилось  серце.  Одразу  за  вас
подумала. Не знаю, що таке... Щось чула. Накинула теплу хустку  й  вийшла.
Ходи, каже. Вiн прийшов. Володько? - перепитую  ще.  Ну,  певно!  Я  кажу:
бiжи, а я прийду. Думала, що б його тiтцi сказати. Вони пiшли спати,  а  я
за хустку й сюди! Але ходiм звiдси. Тут весь час ходять. Переступили через
порiг, зачинили дверi. Перед ними чорна, глупа нiч i вiтер.  Рве  з  Ганки
хустку,  вона  горне  ??  до  себе.  Володько  не  зна?  нi  подвiр'я,  нi
мiсцевостi. Вона кудись потягнула його. Якась дерев'яна  стiна,  пiддашшя.
Вiтер сердито шмага?, але там за стiною.
   - Вам не холодно? - сказала вже трошки голоснiше Ганка  й  вкрила  його
сво?ю хусткою.
   - Менi? З вами? - здивувався Володько.- Коли б тут мороз, буревiй, коли
б тут хтозна-що, i то не чув би нi холоду, нi огню... Хiба ж можна.
   Намагався ?? краще загорнути, пiсля тулив ?? до себе. Перше  хвилювання
минуло, вiднайшлась сила, мова...
   Нiколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собi вогню, такого
при?много хвилювання, такого солодкого остраху.  Вiтер  бився  за  стiною,
нiч, тиша. Там далеко, на подвiр'? мерехтить вiконечко й в ньому  трошечки
свiтла. Регiт звiдти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все  те
вже зникло. Чув, бачив тiльки це  щось  тепле,  при?мне,  трiпотливе  коло
себе. Хотiв би тиснути його до себе, горнути... Хотiв  би  казати  ласкавi
слова. Воно ось горнеться, тулиться.  Той  самий  вимрiяний  стан...  Рука
лежить на ньому... Тi самi не раз уявлюванi груди. Ось вони. Торка?ться до
них сво?ми грудьми. Тiльки щiк, уст i очей не видно.  Зате  чу?  ?х.  Вони
такi гарячi, такi солодкi, такi нiжнi...  Так  солодко  торкатись  до  них
устами й пити з них чад, втому, розкiш... Нi, нi! Вiдiрватись вiд них нема
сили. Якiсь окови на ногах. Звiдсiль не зрушиш ?х. I руки  окованi  також.
Все стискають ??, але розгорнути ?х нема вже сили.
   - Ку-кур-i-i-iк-у-у-у! - десь зовсiм близько закричав пiвень.
   - Боже! Це вже першi пiвнi! - схаменулась Ганка.- Так пiзно! А  в  хатi
все ще свiтиться.
   Вже кiлька разiв хтось вiдходив. Чути було вигуки  хлопцiв  по  селi...
Перегукувалися дикими совами, i гук той летiв по вiтрi десь у безвiсть.
   - Моя шапка там,- сказав Володько.- Не хочеться вже заходити.
   - Я винесу. Деякi хлопцi тут ночують.
   - Тут? - здивувався Володько.
   - Певно. У нас така звичка. З дiда й прадiда. I  це  нiчого.  Нiхто  не
диву?ться. Йон, напевно, з Даркою залишиться,- пояснювала Ганка.
   Володько й сам знав звички  свого  села,  але  не  мiг  про  це  навiть
подумати. Чув в собi забагато сили. Боявся самого  себе,  тiкав,  як  мiг.
Спокуса гналась за ним, ловила за  поли.  Озирався  назад,  бився  з  нею,
вiдкидав i знову тiкав, страшно тiкав.
   Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
   - Пiду, Ганнусю! Хто там ??
   - Не бачила. Вже  згасили.  Я  ледве  знайшла  шапку.  У  темнотi  щось
затупало й пiдбiгло просто до Валодька. Вiн вiдступив.
   - Не бiйся. Це ?вдощин Жук,- сказала Ганка.- Жучку! Де ти був? Ти, ти!!
- i погладила пса по головi. Вiн радiсно махав хвостом, нюхав  Володька  i
скакав.
   - Пiду, Ганнусю,- ще раз сказав Володько.
   - Тiка?те? - проговорила вона.
   Пообiцяв, що прийде, вирвався силою з обiймiв i побiг в густу темноту.
   Сам не знав, куди бiгти. Стежку, якою провадив  його  Сергiй,  стратив.
Бiг просто через якiсь городи, натикався на плоти, перелазив,  спотикався,
падав. З заходу дув холодний вiтер, шарпав деревами. У селi кричали пiвнi.



   V

   Йшла осiнь. Дощем поливались поля, вiтер отам з-пiд  лiсу  виривавсь  i
бiг шаленим бiгом над селами й полями.  Дерева  шарпались,  сердитi,  злi.
Поля терпiли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили  очi,  огортались
чим тiльки могли. Ранками й вечорами курились  димарi.  Дим  виривався  i,
схиливши голову, чимскорiше намагався сховатись  за  стрiху,  припасти  до
землi, але вiтер налiтав,  топтавсь  по  ньому,  сiк  батогами,  шарпав  i
розривав його на дрiбнi куски.
   Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуватi, сiрi, потужнi. Тяжко ?м
рухати сво?ми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схiд, нiби  армiя.
Мiсцями чомусь згорталися, родили дощ, що летiв униз  скiсно,  нiби  вiття
косато? берези.
   Такi були днi. Були й ночi такi.  Доба,  як  i  завжди,  мала  двадцять
чотири години. Тiльки тепер вона видавалась  довшою.  Сонце,  що  свiтить,
грi? й оживля? все, тепер мало з'являлось на небi, а ще менше було його на
землi. Днi були сiрi, а ночi чорнi, мов вугiлля.
   В цi днi поволi, але певно  росла  Тилявка.  Росла  вечорами,  довгими,
осiннiми вечорами. Кiльчилась  i  витикала  паросток  читальня.  Маленька,
закидана сотнями хат. Десь там у присiнку з вiкном,  заложеним  лубком,  з
Шевченком i Франком, тiстом прилiпленими до  нерiвно?  стiни.  П'ять-шiсть
людей приходило...  Сидiли,  слухали,  дивились.  Кволо  горiла  лампочка.
Пiвтьма й тиша. А серед тишi й пiвтьми з'являлися гетьмани, бунчуки, ревли
гармати. Чорне море, i Днiпро, i гори  синi...  I  запорожцi  йшли  лавами
через степи, через моря. 3-пiд Босфору.  З-пiд  Очакова  i  Москви.  З-пiд
Жовтих Вод, з-пiд Корсуня... З-пiд Пиляви i з-пiд Збаражу... I незабутнiй,
славний  Хмель,  нiби  живий,  в  кире?  ставав  отут,  i  булава   горiла
дiамантами. Палали очi всiх. Серця тремтiли враз. Йшли  могутнi  полки,  i
земля дуднiла. Гримiла слава на цiлий свiт!
   А пересунулось кiлька днiв вперед, i в читальнi стало  тiсно.  Перейшли
знову до Сергiя. Говорили, спiвали, читали. Прийшли й минули вибори. Село,
як один, вiддало свiй голос за себе. Козак живим лiз на хрест за  двадцять
два - не взяло його жертви небо.
   Одного вечора  пiд  вiкнами  Сергi?во?  хати  з'явилися  чорнi  люди  з
багнетами. Хлопцi почали сипать  оброку,  тi  послухали  й  пiшли.  Хлопцi
слухали з-за кутiв, як чвакають у грязюцi ?х чоботи.
   Володько жив селом. Щось сталось з ним, i  вiн  весь  увiйшов  у  село.
Кохання, втiха молодостi, буйне, молоде товариство. З кожним днем  вростав
у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому,  але
був тут не свiй. Батько дивився на нього  й  мовчав.  Син  i  батько  йшли
поруч. Один через сво? поля,  другий  через  село.  Мовчали,  тiльки  йшли
вперед.
   Часом, коли Володько вiдходив увечерi в село, Матвiй також  виходив  по
вечерi з хати... Обiйшов, як звичайно, сво? господарство, а пiсля  виходив
трохи далi за дорогу на пригiрок свого поля. Звiдсiль найкраще видно село.
Ось там воно лежить. Тепер нiч темна й нiчого не видно, але Матвiй  i  так
знав, що там село. Там i Володько десь у тiй  темнотi,  мiж  тими  хатами.
Знав добре тi хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди  любив  ?х.  Ще
колись, коли чув силу в руках i грудях, не раз пiдганяв  тих  неповоротних
дядькiв. Не раз кляв ?х останнiм словом i знав, за що. Знав глибоко всi ?х
хиби й iнодi побоювався за свого сина. Чи видержить вiн? Чи не звалиться у
багно разом з яким-небудь Тараском, а потiм цiле життя стругатиме нецьки i
пропиватиме ?х? Тяжко було б батьковi бачити свого сина не на тiй  дорозi,
яку вже давно для нього вимрiяв. "Ну!" - завершав сво? думки. "Рiд наш був
завжди мiцний. Кожний з наших чоловiкiв мав не тiльки руки та ноги, але  й
голову на в'язах. Чому якраз мiй син мав би ?? стратити?"
   Це заспокоювало Матвiя. Вертався,  йшов  подвiр'ям,  думав  думу  свою,
шептався з рiзними духами, що наповнювали  хату,  клуню,  кожний  куток  в
господарствi. Все знав сво?. Зо всiм розмовляв, як з  живим.  Все  шанував
однаково: i корову, i курку, i ту машину, i навiть той кусень дерева. Все,
що тут на подвiр'?, все це потрiбне - значить i цiну ма?.
   Пiсля Матвiй говорив голосно з Богом! I тут любив яснiсть. Кожне  слово
вимовляв "трезво", повно.  Не  любив  дрiбних,  звичайних  молитов,  любив
псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов
ядерне, пшеничне зерно.
   "Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той пiдросте",- думав  лягаючи.  "А
костi  все  частiше  й  частiше  вiдмовляються  носити  грiшне  тiло.   Не
шанувалось ?х колись, тепер вiддячуються..."
   Тихо ставало на хуторi Матвiя. Тiльки вiтер дув, свистав мiж дилями, та
час вiд часу гавкав Пундик. Матвiй натягав на голову кожуха й засипав...
   Прийшли запусти. Парубки не можуть  пустити  цей  день  у  небуття,  не
прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вмiща? молодого  народу.
Бовха? здоровенний бубон, реве труба, кларнет  виписку?  високу  ноту.  По
втоптанiй, мокрiй долiвцi йдуть трусячка.
   Надворi холодний дощ i грязюка. Сонце виглянуло було на  короткий  час,
поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця,  хмарина.
Всi тиснуться до сiней, до хати. У коморi також повно. Там старшi  парубки
частуються, а мiж ними i Володько. Мала шкляночка кружля?  вiд  одного  до
другого -  "дай-бо!"  -  i  лигнув.  Щелепи  швидко  працюють,  розжовуючи
закуску. Пляшка одна за одною пiдходять, Кiндрат трiска? дном  об  долоню,
вилiта? корок. Далi - "дай-бо!", далi кружля? шкляночка. А коли вийшли всi
пляшки, вiдчинилися дверi i  кiльканадцять  парубкiв  виринуло  з  комори.
Антiн, Йон, Iлько, Кiндрат, Сергiй. У кожного блискучi очi. Обводить  ними
всiх, кого б у танець взяти.
   Володько танцю? з Ганкою. Носить ??, мов пiр'?ну, навколо себе,  тiльки
спiдниця розвiва?ться та б'?ться iншим по  ногах.  Крутиться,  мов  вихор,
притупу?, виспiву?. Решта хлопцiв також не дармують. Стогне вiд ?х  танцiв
земля i тремтять стiни.
   ? тут також Наталка. Володько взяв i ?? в танець, але танцював  з  нею,
мов з панночкою. Дуже тонкий i гнучкий у не?  стан,  дуже  чисте  i  свiже
личко. Задивився  на  не?.  Очi  самi  впиваються,  така  вона  яскрава  й
барвиста. Пробував заговорити з нею. Вiдповiла поважно й  мовчала.  Тiльки
уста ?? трошечки тремтять, нiби бажають посмiхнутися.
   Пiсля танцю потиснув ?й руку й подякував.
   - Нема за що,- сказала й  вiдiйшла  у  сiни.  Глянув  туди  Володько  й
побачив коло Наталки якогось у чорному галiфе, з кучером, що ледве в шапку
влазить.
   - А це ж хто, Сергiю? - запитав.
   - Не зна?ш? Наталчин наречений. З Людвищ,- байдуже кинув Сергiй.
   - Не бо?ться до нас заходити,- додав ще Володько. Оглянув того з нiг до
голови.
   - Iлько ж ?. Поки не було Iлька, не показувавсь. Досить вже з'?в кiлкiв
вiд наших хлопцiв.
   Заграли знову музики. Володька злiсть взяла: ану. пiдступлю ще.
   - Наталочко! Дозвольте  запросити!  -  хоч  знав,  що  не  пiде.  Хотiв
спробувати.
   -  Дякую.  Танцюйте  собi  на  здоров'я,-   вiдказала.   На   цей   раз
посмiхнулася.
   - А ви собi мур-мур!
   - Смiйтесь. Може, i з нас люди будуть.
   - Та ще й якi.
   - Не гiршi вiд сусiдських.
   "Ой, спасибi батьковi
   Та спасибi матерi,
   о нас добували..."
   Це Йон реве басом. Вивалився звiдкись, руки  в  кишенях,  голова,  нiби
вiхоть сiна, очi червонi. Направо й налiво, нiби очерет, розгорта?  народ.
Наштовхнувся на людвищанина.
   - Е-е, Iван! Здоров! Яким вiтром завiяло тебе до нас? - Не  виймаючи  з
кишень рук, пiдiйшов до Iвана зовсiм щiльно. Той вiдступив.
   - Та от iшов i по дорозi чую музики,- пробу? вiн жартувати.
   - Брешеш! Не по дорозi, а в хатi. Що це, по-тво?му? - вказав навкруги.-
Дорога? Дiм! Розумi?ш?  Живе  тут  славний  громадянин  нашого  села  Юрко
Кравченко з жiнкою, дочкою i двома, як орли, синами.  I  це  не  звичайний
тобi Кравченко, а генерал. Все одно, що  Потьомкiн-Задунайський.  Чув  про
такого? Нiчого ти, мудра голово, не чув.  Чого  шарпа?шся,  я(с  блоха  на
припонi. Постiй! Просто стiй! Дивись у  вiчi  чеснiй  людинi!  -  тут  Йон
протягнув руку до Iванового горла.
   - Еей, ей! Не рвись, бо зiрвешся! - почав вiдгризатись Iван. Коло нього
Наталка, i як тут дозволити творити над собою такi жарти. Кутки  його  уст
вигнулись, брови пiднялися.
   - Ти-и-и! - протягнув Йон,  напнувся  i  ще  далi  подався  на  Iвана.-
Забува?шся!  -  хрипiв  низьким  басом  Йон.  Уста  його  розтягнулись   i
затремтiли, а зуби зцiпились. Очi  ще  бiльше  почервонiли  i  вперлись  у
Iвана, як два мечi.
   Володько бачить, що буде зле, робить рiшучий крок i ста? мiж  Йоном  та
Iваном.
   - Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! - говорив Володько.
   - Нi! Вiн мене, сучий син, вразив! Вiн, холера, харкнув менi  в  лице,-
ще лютiше заревiв Йон.- Пусти! - крикнув  вiн  на  Володька.  Обидва  його
кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напира? на
Володька, нiби бажа? його роздушити. Володько хапа? його за обидвi руки.
   - Йоне! - кричить Володько.- Отямся! Що з тобою? Але Йон весь  тремтiв,
нiби в пропасницi.
   - Геть! З дороги! - кричав вiн, як бугай.- Мушу  його  розчавити!  Мушу
висипати з тузин його поганих зубiв, тодi знатиме, хто ми!
   - Hi, Йоне! Вiдступи! Ходи! Маю тобi щось сказати! - говорив Володько i
пхав його набiк. Iван робив вiдступ.  Наталка  дивилась  на  всiх,  бiгала
швидко поглядом по кожному, нiби вичiкувала, коли i вона мусить  виступити
до боротьби.
   Але Йон здався.
   - Що хоч? - ревiв вiн перед Володьком,- Хоч, щоб  i  тебе  чалапнув?  -
Одначе не чалапнув нiкого, а вiдiйшов з Володьком набiк.- Ну, що? Кажи!  -
сердито питався.
   - Дурень ти, Йоне! От що хочу тобi сказати! За що лiзеш на рожно? За ту
людвиську гниду?  Не  соромишся?  Чого  до  нього  вчепився?  -  так  само
вiдповiдав i гостро дивився Володько.
   - Чого? Не зна?ш? Як смi? у наше село заходити? I до того сам...  Зна?ш
же, що i я не зайду сам на музики хоч  би  до  Людвищ.  Я!  Йон,  що  оцiм
кулаком зiб'ю з нiг озимка[22]. А вiн прийшов. Як смi??
   - Бо ж чому нi. Село наше не святе.
   - Брешеш! Святе! Не смi? нiхто до нього торкнутись чужий. Вiдколи  воно
на цьому клаптi землi - нiхто не смi? у нього вступати без дозволу нашого.
Звичай такий!
   Наталка кинулась шукати Iлька. З'явився Iлько.
   - Хто? Хто там розбива?ться? - кричав Iлько.
   - Я! - захрипiв з кута Йон.
   - Ти, капустяна голово? Хочеш i мене  до  холери  вмiшати?  -  вiдповiв
Iлько.
   Йон шарпнувся, мов опарений, i кинувся на Iлька. Але Володько  затримав
його. Взяв його за руки, зо всiх сил напружився i втримав.
   - Йоне! Холеро! -  сичав  сапаючи  Володько.-  Тихо!  Тобi  боротись  з
биками. Дужий чорт.
   - Не можу! Не можу! - хрипiв розлючений Йон.- Серце мо?  не  видержить.
Трiсне, як черепок. На мене нападають, по менi топчуться. А я що? Терпiти?
   - Нi! Не терпiти. Чекай,  Йоне!  Ходiм  набiк!  По  часi  Йон  все-таки
скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп  i  вiдiйшли.  Iван,
Наталка та Iлько зосталися на мiсцi.
   Починало сутенiти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сi? дощ. Йон з
Володьком довго про щось говорили. Пiсля навинувся до них Кiндрат.
   - Кiндрате! Голубе сизий!  Знайди  оцьому  харцизяцi  хоч  кварту  яко?
запiканки. Серце його пала? образою, i треба гасити.
   - Ходiм,сказав Кiндрат...
   Зайшли знову до комори. Кiндрат знайшов пiвпляшки.  Розлили  й  випили.
Володько почав просторiкувати.
   - Не розумiю,- казав,- чому ми однi з  другими  ма?мо  увесь  час,  мов
барани, товпитися. Тiльки через те, що той з iншого села. Дурниця, хлопцi!
Сором! Там такi самi люди, як i ми. Битись. Розумiю. Не  мусимо  бути,  як
ягнята. Але треба знати з ким битись i за що битись. Треба...
   - А-а-ах! Кинь то! - перебив Володька Йон.- Ти  мудрий,  але  й  ми  не
хвости собачi. Iвановi морду наб'ю i кiнець!
   - Але за що? - питав сердито Володько.
   - Бо так хочу! Зрозумiв? - i Йон  полiз  у  глибоку  кишеню  штанiв  за
махоркою. Вийняв i скрутив цигарку.- Ма?ш,  Кiндрате,  сiрники?  -  кивнув
головою на Кiндрата. Руками  шукав  по  кишенях  сiрникiв,  крива  цигарка
стирчала в зубах.
   - На! - сказав Кiндрат i подав сiрники.- Але ходiм звiдсiль. Батько  не
любить, коли в коморi курять.
   Встали й вийшли. У хатi грали музики. Густою масою йшли всi  до  танцю.
Душно. Володько знайшов  Ганку  й  також  пiшов  у  танець.  Ганка  почала
випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько вiдповiдав виминаюче. В
його головi вертiлась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очi й  думка
були десь iнше. Вони  виривалися  вiд  Володька,  вiддiлялись  вiд  нього,
лишали його, летiли повiльно над танцюючими людьми,  вилiтали  у  вiкно  i
линули десь туди - далеко, дуже далеко у невiдому, чудову кра?ну. I аж  по
хвилi помiтив, що з тими думками вiта? також ще хтось... Хто?  Придивився,
прислухався... Ага!  Знаю...  Посмiхнувся  i  труснув  головою.  Одночасно
сильнiше стиснув Ганку, так, нiби це була та,  яку  щойно  бачив  у  сво?х
думках.
   Йон також "гуляв", пiсля ходив сюди й туди по хатi, по сiнях,  чiплявся
до кiлькох дiвок, спiткнувся на ногу, що йому пiдставив Антiн, сунув  його
кулаком пiд' ребро, але бiльшого не зробив  нiчого.  До  Iвана  зовсiм  не
пiдходив. А той весь час тримався Наталки, час вiд часу водив ?? в танець.
Часом пiдходили до нього Iлько або Демид, щось говорили, смiялися... Дарка
весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всi  знають,  що  вона
коха? його, але це все одно, що кохати хмарину або вiтер.
   Час бiг швидко. Коло дванадцято? пiдiйшов до Володька Сергiй.
   - Не хотiв би вже йти додому? - запитав Володька.
   - Бiльше не маю чого тут стирчати,-  сказав  понуро  Володько.  Настрiй
його чогось зкапсiв. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
   - А до нас не зайдеш? - сказала нарештi.
   - Сьогоднi нi. Втомився. Пiду з Сергi?м. А ти з Даркою...  Пiсля  цього
Володько й Сергiй вiдiйшли. Надворi чорна i  глупа  нiч.  Мрячить  дощ.  З
заходу повiва? вiтер. По всiх хатах вже сплять.
   Йшли спочатку мовчки. Сергiй iшов перед Володьком, чвакав  чобiтьми  по
грязюцi, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тiльки час  вiд  часу
Володько уловлю? обрис Сергi?во?  спини  й  чобiт.  Перейшли  перед  хатою
Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
   - Сергiю? - промовив Володько.
   - Чого,озвався з темноти голос.
   - А не зна?ш, де подiвся Никон? Його ж не було у Демида.
   Сергiй довгий час не вiдповiда?. Дiйшли до мiсця, де мають розiйтися.
   - Як хоч,сказав Сергiй,- зайди на хвилину до мене.
   - А не буде пiзно? - вiдповiв Володько.
   - Скажу тобi про Никона.
   Хата Сергi?ва зараз  за  Никоновою.  Вузенька,  огороджена  хворостяним
плотом, вуличка веде  до  не?.  Вправо  садочок  -  тих  кiлька  випадково
втицьнутих деревин.
   Звернули й пiшли вуличкою.
   - Вашi сплять... Ще побудимо,- сказав вже пiд вiкнами Володько.
   - Не графи...  Не  здивуються,-  байдуже  промовив  Сергiй  i  вiдчинив
незамкненi дверi сiней. Володько пiшов  за  ним.  Рипнули  другi  дверi  й
тяжке, тепле повiтря хати  вдарило  в  обличчя  Володька.  Сергiй  черкнув
сiрником i, тримаючи його над головою, оглянув хату.
   Батькова постiль порожня. На долiвцi розстелено куль  соломи,  на  якiй
спить молодша Сергi?ва сестра Мотря, з сво?ю  сусiдською  приятелькою.  На
лавi спить разом  молодший  Сергi?в  брат  Онисько.  Вiн  вкритий  старою,
витертою вояцькою шинелею.
   Сергiй засвiтив лампу й одразу  подався  до  печi.  Вiдхилив  посмалену
затулу й дiстав горщик з якоюсь стравою.
   - Хоч ?сти? - кинув байдуже Володьковi.
   - Е-е, лиши. Йду ж додому,- сказав той.
   - Нi.  Як  хоч  -  бери  он  на  миснику  ложку  i  присiдай.  Володько
вiдмовився. Сергiй швидко ?сть з горшка. Недивлячись на свiтло й гармидер,
всi сплять глибоким сном. Володько огляда? хату. Нерiвнi,  знайомi,  трохи
закуренi стiни. Старi занедбанi образи. На них  кiлька  вилинялих  ще  вiд
празника паперових квiток i кiлька паперових барвистих  рушникiв.  Були  й
бiлi, але Сергi?в батько ?х покурив. Пiсля сповз очима на долiвку.  Сергiй
помiтив його погляд.
   - Хоч? - пита? вiн.- Лягай ось  скраю.-  I  тикнув  ложкою  на  дiвчат.
Володько подивився на Сергiя. Його обличчя було байдуже,  трохи  суворе  i
спокiйне. Нi. Вiн це не жарту?. Вiн каже це зовсiм поважно.
   - Ти  мав  говорити  менi  про  Никона,-  сказав  Володько.  Сергiй  не
вiдповiв, тiльки все черпав ложкою в горшку i швидко жував.  Була  глибока
мовчанка. Ось одна з дiвчат заворушилася, щось пробурмотiла зi сну, й одно
?? колiно виглянуло з-пiд рядна.
   Нiхто не звернув на це уваги. Сергiй довго ?в, а докiнчивши сказав:
   - Ну! Нарештi за цiлий день трохи напхався. А тепер пiдем до  клунi.  Я
там сплю.
   Зняв з полицi електричного лiхтарика, згасив лампу,  й  обидва  вийшли.
Перейшли до клунi. У правому засторонку, на купi околоту Сергi?ва постiль.
Рядно, зiм'ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергiй освiтив  свою
постiль, пiсля - тiк. На току сто?ть вiз, збоку сiчкарня i кiлька мiхiв  з
сiчкою.
   - Сiдай,посвiтив Сергiй мiшки й сам сiв.- Вже, мабуть, пiзно.  Спiвають
пiвнi. Дощ, хол?ра, як найнявся... Не закуриш? - казав вiн.
   - Нi. Хiба у клунi можна?
   - Нiчого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне... Як Тараскова  шапка...  -
тут, мабуть, Сергiй криво посмiхнувся.- Собака десь бреше. Певно,  Кiндрат
подався до Теклi.
   - А батько ж де? - запитав Володько.
   - На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю зна?ш?
   - Розумi?ться.
   - До не?  цiле  село  ходить.  Цими  днями  хлопцi  витягнули  вiд  не?
батька... А Никона. Зна?ш? Забрала полiцiя... - спокiйно сказав Сергiй.
   - Полiцiя? За що? - здивувався Володько.
   - У тi?? само? Теклi вкрали теличку... Вона твердить, що то Никон.
   - А як ти дума?ш? Може це бути?..
   - Який там чорт! - перебив Володька Сергiй вже сердито.- Теличку  вкрав
Никонiв швагер, що також у Теклi ночував. Вони тiльки всi  на  Никона,  бо
Никон не може терпiти того всього... Що  там  робиться,  не  дай  Бог.  Та
Текля... Ти ж тiльки подумай: мiй батько -  раз.  Никонiв  швагер  -  два.
Часом Кiндрат - три. А до тога всього  скiльки  там  хлопцiв  кожно?  ночi
попiд вiкнами. Ганьба! Мiй батько есе до не? переносить. Я не  можу  через
нього одружитися з Мокриною. На Никона вони  тепер  всi.  Батько  свiдчить
проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от  i
попав у злодi?...
   - Чому не може проти швагра? - запитав Волод&ко.
   - Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в  сестри  його  тро?  дiтей...  -  Тут  Сергiй  замовк.  А  по  часi
продовжував: - Я записався за  свiдка,  що  минуло?  ночi  ходив  разом  з
Никоном на  вечорницi.  Мушу  свiдчити...  Ах,  брате!  Село  наше  темне,
темне... Як нiч, як дерево... Тут працi треба. Тут треба  страшно?  працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся  всього  того:  бруду,  розпусти,
брехнi, пияцтва.  Я  читав  недавно,  як  один  лiкар  лiкував  народ  вiд
хол?ри... Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному  мiсцi  смерть,  де
кожне дихання смерть... А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш - все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так  i  знову  так  станеться.  А  не
зляка?шся, пiзна?ш нас  i  видержиш  -  ми  врятованi.  Нам  треба  тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба... А далi вже пiде... Коли б  тiльки  не
припинили...
   - Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я  не  пiду  тепер.  Видержу.  Я
знаю, що треба робити. Але влада... Ми дума?мо так, а там iнакше...
   - Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергi?в голос.
   - О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi... Ми ма?мо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага,  розум.  Але
що з того...
   - Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього  скоро.  Колись  всi  кидали
село. Як тiльки з'явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика.  Курко  десь  у  Петроградi  служив  у  банку.  Мифоль  Сорока   у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим.  Брат  Йона  у  большевикiв
команду? бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини,  ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно,  знайшов  би  собi  трохи  краще
мiсце на землi... Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На  його  мiсце  дали  когось...  iз  заходу.  Викидають  нас.  Нiкуди  не
приймають... Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
   Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
   - Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й  тишi
цi слова  прозвучали  особливо.  Чути,  як  Сергiй  сплюнув.  По  короткiй
мовчанцi Володько добавив: - Я мiркую так: чого конечно в  бандити.  ?  що
робити. ?, друже! ? праця. Тут, мiж нами... Ти сам  зна?ш...  Можливо,  цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
   - А Йон? - нагло змiнив Сергiй  мову.-  Ну,  що  ти  дума?ш?  Вiн  тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити  тебе
одним помахом кулака.
   Володько сам собi посмiхнувся.
   - Кулак не завжди найбiльша сила.
   - Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i  пiдгорнув  хвоста.  I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна.  Ма?  Iван
щастя. Iнакше Йон  збив  би  його  на  квашу.  Вiн  же  також  стрiля?  за
Наталкою...
   - Хто? - швидко запитав Володько.
   - А Йон!.. Я знаю,  хоч  вiн  того  не  казав.  Я  раз  принiс  Наталцi
книжки...
   - Вона чита??.. - перебив його Володько.
   - Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки  зна?  пiсень!  Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась... А Йона не любить...
   - А Iвана?
   - Хто зна?. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса.  Правда,  ма?
ще двi сестри й п'ять братiв. I це  на  трьох  десятинах.  Iлько  заробля?
поденщиною.
   Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона,  про  Сергi?вого  батька.
Нарештi Сергiй сказав:
   - А зна?ш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав  про  нас  так,  як
воно ?. Перецукровано, медово. Люди - янголи або шалапути...  А  ти  додай
кровi. Нашо?, селянсько?, густо?...
   - Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
   Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько  пiшов  у
село покликати до машини  Катерину.  Коли  вернувся,  застав  на  подвiр'?
екзекутора  Вислоцького.   Вiн   говорив   з   батьком   крикливою   мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько  прийшов  на  двiр,  сказав
добридень i пiшов собi до сво?? роботи. На Вислоцького не  звернув  нiяко?
уваги.
   - Це ваш син? - запитав той Матвiя.
   - Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося... - не  договорив
свого.
   - Бомки тепер стрiля?,- говорив Вислоцький.- Чув  я  про  нього...  Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю...
   Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав  i  чув  також  досить  про
Вислоцького. Колишнiй царський  держиморда,  нiби  полковник,  чи  щось...
П'яниця, скандалiст. Пiд час революцi? робив якесь повстання,  а  тепер  у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього  уваги.  Його  очi,  п'яна,  розпухла  пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька,  пиячив  i  подавав  куди
слiд. Це Володько зна? також.
   Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
   - Будь з тим чоловiком  обережний.  То  отруйна  гадина.  Зо  мною  вiн
добрий, бо
   Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до  кирата  шле?.
Прийшла Катерина й почали  молотити.  Володько  вiдкрив  вiд  соломотрясiв
солому й вiдносив ?? на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергi?м i думав
над нею.
   А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на кра?чку столу й почав писати.
Квола лампочка блима? на  столi,  освiчу?  папiр,  каламар,  схилене  чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько  не  звертав  на  нiщо
уваги. Рука його ввесь  час  виводила  стрiчки  на  паперi.  Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
   Полягали всi спати, але  Володько  сидiв  далi.  Далi  блимала  нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi  й  корови.  На  лiжку  рiвно
дихали мати й Василина.
   А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi,  що  чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд  iсторi?.
? Бог на небi. ? судi Вiчний суд, що не мина? нiкого й нiкому не дару?.  ?
щось, що трима? у мiцних руках цiлий свiт.  Володько  знав,  що  не  можна
мовчати. Вiн знав  також,  що  ?  Правда  й  Справедливiсть,  i  ?х  треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через  те  Володько  кидав  вила  чи
граблi i немитими, мозолястими  пальцями  тримав  це  просте,  заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
   Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить  цього  нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чу? вiн цiлим сво?м ?ством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому  силу  i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у  темницю
- не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш,  то  згинеш  тiльки  тiлом.
Тво? слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
   На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi,  побачила  у  хатi  свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
   - Боже, Боже, дитино! Що ти собi дума?ш. Вже третi пiвнi  спiвають.  Чи
ти з того хлiб будеш ?сти, чи  що?  Всю  керасiну  випалиш,-  стогнала  як
звичайно стара.
   - Спiть, спiть, мамо. Я зараз...
   Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом  на  очi  насуваються  густi  брови.  Але  уста
посмiхаються, зда?ться, що вiн  чогось  радi?.  Зда?ться,  що  там  у  тiй
далечинi, куди сяга? його зiр, бачить щось таке,  що  раду?  його  душу  й
змiцню? велику його вiру в себе.
   Пiсля пiшов до клунi й заснув.
   На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався  i  пiшов  у
село. У Сергiя застав  цiлу  юрбу  парубкiв.  Посерединi  стояв  Сергiй  з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку  пiсню...  За  ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
   Хлопцi загули. Подав усiм руку.
   - А вчора де був? - пита? Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн,  чорт...  Що?
Читай що. Про козакiв!..
   - Часу не мав! - кинув Володько.  Помiтив,  що  Никон  також  з'явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: - Ну, як?
   - Ма?ш там яку книжку? - запитав Володько Сергiя.
   - Кащенко.
   - Давай.
   Володько почав читати. У хатi зробилось тихо.  Проходять  години.  Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
   - Чи не дав би ту книжку менi? - пита?.
   - На цигарки? - жартом каже Володько.
   - Йди к коров'ячому хвосту! Дома сво?м прочитаю.  Це,  брате,  все-таки
здорово.
   - Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! - рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я!  -
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
   - Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
   - Ну чекай... Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але  пiсля  всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
   - До ?вдошки? - посмiха?ться Володько.
   - А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але  проти  Наталки
нуль! Нi?
   - Вiдступи, нечистий! Не спокушай!  -  басом,  жартiвливо  насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
   Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те  звернули  на
городи. Легко,  нiби  молодi  тигри,  перестрибнули  кiлька  плотiв.  Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокро? землi вiдривались вiд закаблукiв i  летiли
взад. Мовчали.
   - А зна?те що, хлопцi? - почав Володько.- Зда?ться  менi,  що  Сергi?ва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато...
   - Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
   - Я думаю - варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
   - Там же Габель.
   Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
   - Габель? - промовив по часi Володько.- А хiба  що?  Чи  ми  з  ним  не
справимось? Потиснемо й видушим.
   Прийшли на ?вдошине подвiр'я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
   Так iдуть днi. Ось вже перестали  дощi.  Дерева  обкидали  листя.  Ночi
хрусталiють приморозками.  Ще  далi  й  почина?  замерзати  земля.  Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного  ранку  небо  почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу.  Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов'яно-сiрою  дергою.  Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно.  Почина?  трошки  теплiшати.
Ось десь вирвалась одна  снiжина.  Летiла  вниз  поволi,  довго  летiла  у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кiлька хвилин  i  ?х
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм  низького  неба  й  падають
химерно. На землi з'явився легкий  пушок.  Все  навкруги  принишкло,  нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки  десь-не-десь  на  току  пацають  цiпи.
Часом десь заспiва? пiвень або загавка?  собака.  Поза  цим  зовсiм  тихо,
тiльки снiжинки  легко,  химерно  спадають,  крутяться,  переплiтаються  i
припадають до землi. Добре  вслухавшись,  чути  ?х  ледве  чутний  шелест.
При?мний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих  кристаликiв,  що  десь  там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
   До  вечора  вже  скрiзь  бiло.  Зi  школи  бiжать  школярi,  репетують,
топчуться по м'якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось по?хав  саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней  ще  не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий  бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу. Земля, стрiхи, дерева - все те дбайливо окутане м'якою,  бiлою
периною. Нiч м'яка, спокiйна,  тiльки  з  димарiв  на  хатах  зводиться  i
пiднiма?ться дим i десь там ген пiд сiрим небом зника?.
   Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька  рокiв  не  було  тако?.  Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
   Матвiй закупив на хату цеглу,  й  Володько  перевозив  ??  саньми.  Вже
кiлька рокiв стяга?ться потрохи на  хату  й  все  не  можна  ??  розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в  такiй  хатi  приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили  господарство.  Треба  було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба  було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не  валяються.  Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тi??  пашнi,  не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила  озимина.
Хлiб ?ли з ячменю. Конюшини також не було два роки.  Оце  перший  рiк,  що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба.  Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi,  в
холодi не мала тепло? одежини. Також i Хведот свого домага?ться.  Вiн  вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий  за  Володька.  Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди,  бачать  йо