------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ

   З багатьма iсториками розмовляв згодом Д. I.  Яворницький,  в  багатьох
архiвах шукав загубленi слiди запорозьких  ватажкiв,  проте,  хто  й  коли
затопив у Днiпрi чайки - довiдатись не вдалося. I що бiльше думав про  них
молодий вчений,  то  бiльше  переконувався,  що  затоплення  цiлого  флоту
стосу?ться,  мабуть,  все-таки  останньо?  сторiнки  iсторi?  запорозького
козацтва. А коли так, то чи не розплута? йому цей клубочок  трагiчна  доля
останнього   кошового   отамана   Запорозько?   Сiчi    Петра    Iвановича
Калнишевського?

   Народжена в пошуках думка не давала спокою  дослiдниковi,  аж  поки  не
визрiв намiр - ?хати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по
высочайшему повелению" царицi Катерини II.
   Д. I. Яворницький навеснi 1887 року вируша? в дорогу, далеку  й  тяжку.
Саме там, серед  холодних  вод  Бiлого  моря,  в  Содовецькому  монастирi,
повиннi зберiгатися архiвнi документи про запорозьких ватажкiв.

   Колись у Бiлому морi iснував знаменитий Соловецький монастир, який  був
не тiльки релiгiйним центром старо? Росi?,  але  ще  з  часiв  царя  Iвана
Грозного став мiсцем заслання та ув'язнення небажаних царському урядовi  й
церквi багатьох вiдомих дiячiв Росiйсько? держави.

   До Соловецького монастиря довелось ?хати пароплавом  сiмнадцять  годин.
На  островi  Д.  I.  Яворницький  зайшов  перш   за   все   до   головного
монастирського собору i там побачив бiля само? стiни три надгробнi  плити.
Побачив i очам сво?м не повiрив. Пiд третьою плитою  лежали  останки  тi??
людини, заради яко? iсторик при?хав у той далекий i суворий край. Напис на
плитi сповiщав, що "Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого  бывшей
некогда Запорожской грозной  Сечи  казаков  атамана  Петра  Калнишевского,
сосланного  в  сию  обитель  по  высочайшему  повелению  в  1776  году  на
смирение".

   Бiльшiсть мiсць, де ранiше  сидiли  засланi  на  упокорення,  були  вже
замурованi,  i  лише  деякi  можна  було  побачити  з  дозволу   найвищого
начальства - архiмандрита Соловецького монастиря.

   Оглянувши тi мiсця, Яворницький вирiшив  ознайомитися  з  монастирським
архiвом. З великими труднощами  знайшов  вiн  там  опис  цих  страхiтливих
мiсць. В одному з документiв говорилося:

   "Колись усi  в'язнi  подiлялися  на  три  розряди.  Перший  -  тi,  якi
перебували на покаяннi; вони жили в тюрмi i повиннi були щодня вiдвiдувати
церкву. В'язнi другого розряду сидiли у в'язницi в окремих камерах  i  пiд
замком. З дозволу архiмандрита ?м iнколи можна було виходити: взимку -  на
прогулянку, влiтку - на роботу. Нарештi,  в'язнi  третього  розряду  могли
виходити тiльки тричi на рiк, решту часу безвихiдно сидiли пiд  замком.  У
монастирi таких  в'язнiв  називали  великими  грiшниками...  Дехто  з  цих
грiшникiв сидiв у рогатцi. Рогатками називався металевий  обруч,  що  його
надiвали в'язневi на голову, вiд лоба  до  потилицi,  потiм  замикався  на
замок за  допомогою  двох  ланцюгiв,  що  спускалися  вниз  од  скронь  до
пiдборiддя. До  цього  обруча  було  прироблено  перпендикулярно  декiлька
довгих залiзних шипiв (колючок).  Таким  чином  цi  рогатки  не  дозволяли
людинi лягати на бiк, горiлиць або на живiт, i  вона  повинна  була  спати
тiльки сидячи. В'язнi з третього розряду здебiльшого або вмирали, або,  за
виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволiли, i тодi  жили  довго.
Крiм того, в Соловецькому монастирi показували двi тюрми (якi вже вийшли з
ужитку) - Жаравину i Корчагiну. Корчагiна тюрма називалась так тому, що  в
нiй не можна було сидiти iнакше, як тiльки скорчившись. А Жаравина, певно,
вiд  того,  що  там  було  дуже  жарко.  Всi  тюрми  були  в  той  час   у
монастирському мурi. Камери були дуже малi, а  вiкна  тако?  величини,  що
можна тiльки руку просунути"[1].
   Але на цьому "святому" островi були ще й гiршi, ще  жахливiшi  пiдземнi
тюрми. Вони мiстилися пiд самими баштами, яких  там  було  вiсiм.  Всi  цi
башти побудовано в низьких мiсцях, тому в ями просочувалася грунтова вода,
що набагато погiршувало й без того тяжкi умови ув'язнених.

   Особливою жорстокiстю й нелюдськими умовами славилась вежа Коржна.  Хоч
вона стояла на високому горбi, в ?? пiдземеллi вiд  стороннього  ока  була
схована найстрахiтливiша  тюрма,  викладена  диким  каменем.  Сюди  кидали
найтяжчих злочинцiв. В цi тюрми нiколи не пробивалося  свiтло,  в  камерах
була нестерпна холоднеча.
   "В'язням, приреченим сидiти в таких  ямах,  спершу  заковували  залiзом
обидвi ноги з лiвою рукою, вiльною залишали тiльки праву руку, а потiм  по
драбинi спускали людину  в  яму.  Пiсля  цього  з  ями  витягали  драбину,
пристукували  залiзною  лядою  або  кришкою,  через  яку  потiм   подавали
злочинцевi хлiб i воду. В ямi в'язень дерев'янiв од холоду, вiн не знав нi
тепла, нi свiтла, тiло його, особливо закутi  ноги,  вкривалося  страшними
болячками, а в суглоби нiг  i  рук  проникав  нестерпний  ревматизм;  одяг
в'язня перетворювався на лахмiття, нiгтi виростали i  ставали  схожими  на
пазурi, власнi випорожнення отруювали мiазмами всю яму, i, на  додаток  до
всього цього, на нещасного в'язня нападали цiлими зграями голоднi  пацюки.
Тодi порушувалося питання про те, чи можна  спустити  в  яму  палицю,  щоб
в'язень вiдганяв од себе злих пацюкiв. Але це питання  вважалося  за  таке
важливе, що з приводу цього зверталися по дозвiл до само? столицi, i, поки
звiдти  приходив  дозвiл,  пацюки  завдавали  безсилим  мученикам   тяжких
страждань; вони об'?дали ?м носи, вуха, пальцi  нiг,  закутих  у  кайдани.
Щоправда, такi в'язнi недовго мучилися в ямах: вони  або  божеволiли,  або
зовсiм прощалися з життям"[2].

   Такi ж камери були i в Прядильнiй вежi. Досить сказати, що одна  тiльки
стiна цi?? вежi була завтовшки дев'ять аршин. У цiй  стiнi  була  зроблена
камера, в якiй панувала темрява й сморiд. Ось  як  про  не?  писав  Дмитро
Iванович:
   "Вона зроблена на зразок арки i ма? вигляд велико? печi для варива,  ??
довжина становить чотири з половиною аршини, висота ма? понад два  аршини;
в нiй не було нi  грубки,  нi  вiкон,  нi  меблiв  сидiти  й  вiдпочивати;
зовнiшнiй свiт проходив сюди через невеличку,  зроблену  в  стiнi  щiлину,
розмiром заввишки 5 вершкiв i завширшки 2 вершки,  через  яку  просовували
в'язневi харч i воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима:  зсередини
- залiзними, а зовнi - дерев'яними... обо? дверей  замикались  величезними
пудовими замками"[3].

   Вiд старожилiв-монахiв учений з гiркотою в душi дiзнався, що саме у цiй
кам'янiй могилi ув'язнений Петро Калнишевський просидiв чверть вiку.
   Вартовi, монахи i сам архiмандрит пильно стежили  за  тим,  щоб  П.  I.
Калнишевський пiд час прогулянок або вiдвiдування собору не бачився  i  не
розмовляв  з  стороннiми  людьми.  Лише  кiлька  слiв  почули  вiд   нього
богомольцi, про якi дiзнався допитливий iсторик i занiс ?х до сво?? книги.
Ось вони:
   "Прийшли ми до трапезно?,-  розповiдав  самовидець-богомолець,  селянин
Лукiн,- перед обiдом, чекали монахiв з порцiями. Коли це проходить чоловiк
незнайомий у супроводi трьох солдатiв з рушницями i пита? нас: "Хто  царем
тепер? Як царi живуть тепер i як ведеться на Русi тепер?" Ми  вiдповiдали,
що царем Олександр Павлович; живуть, як i ранiше. Вiн би й  ще  розпитував
нас, та солдати не дозволили. "Вiд цього чоловiка,- казали  вони,вiдiйдiть
геть, з цим чоловiком не слiд вам розмовляти". I  монахи  теж  заборонили.
"Архiмандрит побачить,- казали вони,- так недобре вам за  це  буде".  Коли
появився архiмандрит, вiн пiдiйшов до нього для благословення. "Древен  ты
еси, землею пахнеши",- сказав архiмандрит тому чоловiковi. I справдi,  вiн
був дуже кволий i старий. Тут вiн i життя  сво?  скiнчив.  Пiзнiше  монахи
казали, що це якийсь кошовий отаман"[4].

   Яворницькому впало у вiчi те, що монастир заманливо звернений  до  моря
Святими воротами, крiзь якi входили  архiмандрити,  царськi  достойники  i
?диний  раз  за  життя  -   в'язнi.   Над   воротами   звелась   цибулиною
Благовiщенська Надвратна церква. Правий рiг  муру  завершу?  монументальна
Коржна башта, побудована спецiально для тюрми, лiвий - башта Прядильна.  В
нiй колись мiстилася канатна фабрика. Вiдома башта ще  й  тим,  що  на  ??
першому ярусi розташований сухий каземат, в якому пробув  останнi  дев'ять
рокiв  неволi  Калнишевський.  Позаду  -  башта  Нiкольська,   Квасоварна,
Пивоварна, Архангельська  й,  нарештi,  -  Головленкова.  Це  найстрашнiша
тюрма,  в  якiй  мав  силу  прожити  старий  дiдуган  шiстнадцять   рокiв.
Архiмандрит I?ронiм, що змiнив жорстокого Досифея,  не  змилосердився  над
старцем, перевiвши його в "комфортабельний" -  кам'яний  мiшок  Прядильно?
башти. Хто потрапляв у цi каземати, того можна було  викреслити  з  життя.
Про них нiчого не знали нi родичi, нi друзi, нiхто не бачив ?хнiх слiз, не
чув стогону i прокляття. Минали роки, десятилiття, але,  опрiч  вартового,
в'язнi бiльше нiкого не бачили до само? смертi.
   Вiд живих свiдкiв, лiтнiх монахiв, Яворницький довiдався, в яких тяжких
умовах перебував Калнишевський у камерi Прядильно? башти:
   "...Коли кошового перевезли з Прядильно? камери в iнше  примiщення,  то
вiд нього залишилося в камерi  бiльше  як  на  два  аршини  нечистот;  що,
просидiвши в тюрмi такий довгий час, вiн здичавiв, став похмурий i втратив
зiр; що в нього, як у звiра, виросли великi пазурi, довга  борода  i  весь
одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на  лахмiття  i  звалювався  з
плечей"[5].

   Все  це  багато  чого  вiдкрило  Яворницькому,  але  на  цьому  вiн  не
зупинився.  Його  тягло  до  монастирських  архiвiв.  Документи,  якi  вiн
знайшов, уже не задовольняли його. I от вiн знову горта? пожовклi вiд часу
аркушi.
   Умови працi  дослiдника  були  дуже  несприятливi:  вiн  терпiв  холод,
недо?дання й недосипання; навiть у лiтнiй час доводилося  одягати  пальто.
Серед запилених суво?в грубого паперу  Дмитро  Iванович,  напружуючи  зiр,
вишукував кожне слово, яке стосувалодь iменi кошового.
   Коли Яворницький був там, то узнав, що в такi архiви, якi  дуже  суворо
оберiгаються вiд стороннього ока. Отут стала в пригодi "бiблiя".
   - Збираючись у  дорогу,-  розповiдав  Дмитро  Iванович,я  знав,  що  на
Соловках  зустрiнуся  з  монахами,  вiд  яких  буде  залежати  успiх  мо??
розвiдки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повiз чародiйну вологу. Але
не в звичайнiй пляшцi, а в "святiй бiблi?", бо везти туди  спиртовi  напо?
суворо заборонено.
   Таку "бiблiю" за його замовленням  зробили  в  Петербурзi.  Там  вiн  i
наповнив ?? чистим, наймiцнiшим спиртом. Зовнi ця "свята" книга була схожа
на справжню бiблiю, але всерединi  була  порожня  i  вмiщувала  три  лiтри
спирту. Щоб не викликати пiдозри,  "бiблiя"  мала  кольорову  стрiчку  для
перекладання  сторiнок,  а  насправдi  нею  прикривався  чопик  яким  було
загвинчено отвiр до спирту.
   I що ж, iсторик не помилився. "Бiблiя"  йому  дуже  допомогла,  бо,  як
виявилось, цю "вологу й монасi при?млють".  Ось  копа?ться  Яворницький  в
архiвному мотлосi. Бiля нього-весь час на сторожi -  монах.  Його  прислав
сюди архi?рей, щоб наглядав за допитливим iсториком. Дмитро Iванович  каже
йому:
   - Ану, отче, досить вам топтатися за мо?ю спиною, йдiть лишень сюди.
   Сухорлявий i сутулий монах  з  рудою  борiдкою  i  клобуком  на  головi
несмiливо пiдходить до нього, насторожу?ться.

   - Ви мене тут хлiбним квасом пригоща?те,- почав  Яворницький,-  а  я  з
Укра?ни привiз свячену водицю. Пiдiйдiть ближче, не бiйтесь.

   Бере Яворницький свою "бiблiю", вiдкрива? чопика й нацiджу? повну чарку
спирту.
   - Пийте, батя, це медя...
   Монах усмiха?ться, пiдходить, хреститься, бере чарку - ковть, i  нема?.
Потiм крякне, понюха? житника i враз наче  перероджу?ться:  ста?  веселий,
балакучий, доступний.
   Монахи швидко взнали про цю "медю"  та  й  зачастили  до  Яворницького,
здружилися з ним. Вип'ють святi отцi, а потiм з  них  хоч  мотузку  крути.
Все, що б не попросив Дмитро Iванович,- до  його  послуг.  Вони  дозволили
йому користуватися архiвами, до яких ранiше не було доступу.  Навiть  самi
допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторiчно? давностi.
   Iсторик випадково знайшов архiвнi документи про те, що 19  травня  1724
року,  за  вироком  "правительствующего  сената"  i  синоду,   лубенському
козацькому писаревi Захару Патоцi  одрiзали  язика  й  заслали  навiчно  в
Соловецький монастир. У царськiй грамотi було наказано: "Замурувати його в
Коржнiй тюрмi навiчно, тримати  пiд  суворим  доглядом,  чорнил  i  паперу
давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока понiс за те,  що  знав
багата та?мниць державних[6].

   Про що ж розповiдають знайденi архiвнi матерiали?

   Як  свiдчать  iсторичнi  джерела,   кошовий   отаман   Петро   Iванович
Калнишевський. належав до заможно? козацько? верхiвки. Очолюючи Запорозьку
Сiч  i  будучи  одним  з  найбагатших  землевласникiв  на  Запорожжi,  вiн
пiдтримував,  природно,  заможне  козацтво.  За  згодою  царського  уряду,
Калнишевський проводив полiтику лiквiдацi? виборностi старшини i обмеження
прав рядового козацтва. Саме тодi козацька  влада  на  Запорожжi  втратила
сво? колишн? значення i  зосередилася  в  руках  так  звано?  старшинсько?
сходки. Калнишевський брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1768 -  1774
pp. i виявив себе здiбним во?начальником. Та, незважаючи на все це, в 1775
роцi,  пiсля  зруйнування  з  наказу   Катерини   II   Запорозько?   Сiчi,
Калнишевського було заарештовано i вислано у Соловецький монастир.

   До рук Дмитра Iвановича попала копiя указу iмператрицi Катерини II за N
1419 вiд 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання  кошового  отамана
Запорозько? Сiчi Петра Iвановича Калнишевського в Соловецький монастир.

   З документiв, знайдених в архiвах монастиря, Яворницький довiдався,  що
в'язня вважали за секретного й дуже важливого,  тому  монастирськiй  вартi
наказано суворо й пильно доглядати  його.  Отамана  пильнували  не  тiльки
озбро?нi вартовi,- з нього весь час не спускали очей монахи. Цi святобожнi
iнквiзитори в рясах слiпо, але вiддано,  неухильно,  з  тупою  жорстокiстю
виконували "высочайшие" укази. Нiде в документах не було зазначено, за  що
саме Калнишевського позбавлено волi.
   Далi Яворницький знайшов касовi книги монастиря, з яких  видно,  що  П.
Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день.  Але  дивна
рiч! Кожного разу в одержаннi цих грошей розписувалися караульнi  солдати,
що були приставленi охороняти отамана.  Нема?  сумнiву,  що  цi  грошi  не
доходили до Петра Калнишевського.

   Через 25 рокiв, коли iмператор Олександр I зiйшов  на  престол,  П.  I.
Калнишевський, за манiфестом царя, одержав "волю".  Та  кому  потрiбна  та
воля, коли отаман ледве перебував неги. Вiн вiдмовився вiд даровано?  йому
"волi" i лишився на островi до само? смертi, яка сталася  через  два  роки
(1803). Прожив Калнишевський 112 рокiв.
   Вартий уваги i такий цiкавий факт. Коли iмператор Олександр I  вiдвiдав
Соловки й побачив яму, в  якiй  сидiв  кошовий  Петро  Калнишевський,  вiн
"пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, iмператор спитав
Калнишевського,  яку  б  вiн  хотiв  винагороду  за  перенесенi   муки   й
страждання? Калнишевський зневажливо змiряв поглядом царя:  "Нiчого  менi,
государю, не треба, опрiч одного: накажи збудувати  острог  для  таких  же
мученикiв, як i я, щоб вони не страждали в земляних ямах"[7]. Цар  наказав
ями лiквiдувати, але збудував такий острог, в якому в'язнi  почували  себе
анiтрохи не краще, нiж у ямах.

   Закiнчивши справи,  що  були  пов'язанi  з  розшуками  слiдiв  кошового
отамана П. I. Калнишевського,  iсторик  почав  розглядати  визначнi  мiсця
монастиря i його околиць. Вiв побував  у  музе?,  в  старовинних  церквах,
нiчого не пройшло повз його допитливе око.
   Пiсля триденного перебування на  Соловках  Дмитро  Iванович  пароплавом
повернувся до Архангельська, а звiдти - на Укра?ну.
   Дорогою  до  Катеринослава  Дмитро  Iванович  за?хав  у  Качанiвку,  на
Чернiгiвщинi. Там вiн оглянув багатющу колекцiю запорозько? старовини,  що
зберiгалася у власному музе? колекцiонера В. В. Тарновського.

   У будинку В. Тарновського зберiгався альбом, в якому свого часу зробили
записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко  та  iншi  видатнi  люди.  Тарновський
запропонував гостевi занести до  альбому  свою  яку-небудь  думку.  Дмитро
Iванович на дванадцятiй сторiнцi альбому написав:
   "1887 року, 14  червня,  вiдвiдав  чарiвну  Качанiвку  Дмитро  Iванович
Яворницький, коли повертався з Соловецького  острова  пiсля  розшукiв  там
могили останнього кошового" отамана Петра Iвановича Калнишевського".

   НА МОГИЛI СIРКА_ __

   На вiддалi семи кiлометрiв од старовинного мiста Нiкополя,  на  крутому
березi Днiпра, лежить гарне  козацьке  село  Капулiвка.  Влiтку  Капулiвка
потопа? в зелених фруктових садах. I хто б  сюди  не  зайшов,  обов'язково
запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Iвана Сiрка.

   Тут, на Нiкопольщинi, чи не найбiльше лишилося слiдiв вiд  запорозького
козацтва. На тому мiсцi, де тепер Нiкополь, стояла довгий час  Микитинська
Сiч.  1648  року  тут  обрано  Богдана  Хмельницького   на   гетьмана.   З
Микитинсько? Сiчi
   Богдан Хмельницький виступив у похiд на  польську  шляхту.  Як  вiдомо,
невдовзi вiдбулося iсторичне возз'?днання укра?нського  народу  з  братнiм
росiйським.
   Перед тим як пiти в Капулiвку, Яворницький пробрався на високий  острiв
Чортомлицький i оглянув ру?ни колишньо? Чортомлицько? Сiчi.

   Столiтнi дiди з Капулiвки розповiдають, що спочатку могила  Сiрка  була
на пiвостровi  Чортомлик,  але  в  другому  десятирiччi  XIX  столiття  ??
перенесено  на  нове  мiсце.  Однi??  весни  Днiпро  загрожував   затопити
пiвострiв. Тодi капулiвськi селяни разом з жителями села Покровки та iнших
сусiднiх козацьких сiл перенесли труну з прахом отамана в село  Капулiвку,
поховали на урвищi i, за козацьким звича?м, шапками  насипали  над  труною
могилу.
   Талановитого, хороброго  козацького  во?начальника  Iвана  Сiрка  вiсiм
разiв обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькiй Сiчi,  чого  не  заслужив
жоден кошовий в  iсторi?  Запорожжя.  Сiрко  був  органiзатором  численних
переможних походiв запорожцiв проти загарбникiв. Це вiн протягом  двадцяти
рокiв боровся  проти  татаро-турецьких  на?здiв,  змушував  сво?х  ворогiв
тремтiти за морем i за горами, а коли вони насмiлювалися йти на Укра?ну по
"ясир", цебто брати людей в неволю, Сiрко рубав ?х  на  полi  й  на  морi,
продирався через Перекоп аж у самий Крим i наганяв там такого  переполоху,
що грабiжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспiшати назад  боронити
сво? улуси.
   Не раз ходив вiн  i  на  турецькi  заслони  по  берегах  Чорного  моря,
зруйнував, зокрема, мiсто Очакiв, а  1675  року  очолював  спiльний  похiд
запорозьких козакiв i братнього росiйського вiйська проти ординцiв.

   З усiх кошових, що були до  й  пiсля  нього,  Сiрко  був  найяскравiшим
виразником iнтересiв народних мас i тому мав велику популярнiсть не тiльки
на Запорожжi, а й серед широких кiл укра?нського селянства.

   У Капулiвцi Дмитро Iванович кинувся шукати старих, дiдiв. Перш  за  все
вiн зустрiвся з дiдом Кiндратом Дивниченком,  про  якого  казали,  що  вiн
"балакучий" i "дуже" коха?ться у запорозькiй старовинi.

   Це був середнiй на зрiст дiдусь, геть бiлий, як молоко, з навислими над
очима, мов острiшки, сивими бровами, з  маленькими,  глибоко  посадженими,
але живими й повними вогню й веселостi очима, з  свiжим,  майже  юнацького
кольору  обличчям.  Симпатичний  i  при?мний  дiдусь  з  першо?   зустрiчi
сподобався професоровi i назавжди залишив у нього свiтлi спогади.  Вiн  ще
ранiше чув про iсторика Яворницького й охоче йому розповiв  кiлька  легенд
про Iвана Сiрка й про Чортомлицьку Сiч.
   "Це було давно-давно,- оповiдав дiд,-  коли  я  був  ще  малий.  Минуло
чимало рокiв вiд того, як Сiрко був, а слава його й досi не  пропала:  вiн
був для ворога страшний, а для  православних  милостивий.  Оце  ж  я  хочу
розказати, як одного разу  християн  забрали  в  полон  ординцi  i  як  ?х
визволив Сiрко. Одного разу запорожцi  пiшли  кудись  у  похiд,  а  татари
вскочили у Сiч та й ну хазяйнувати там. Як хотiли, так i хазяйнували: всiх
православних християн забрали та й повели  в  полон.  А  вони,  бiднi,  не
хочуть iти, плачуть та ридають, а ординцi на плач не вдаряють та нагайками
?х пiдганяють. Дiзнався про це Сiрко, зiбрав сво?х козакiв та  й  погнався
за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить  Сiрко,  що  татар
багато, а козакiв мало, летить, як птиця, а сам  хитриться.  Стали  козаки
доганяти орду, спинив  тодi  Сiрко  коня  та  й  кричить  на  козакiв:  "А
постiйте, братця, пiдождiть, не шевелiться!" Устав  з  коня,  вiддав  його
якомусь козаковi, а сам кувирть! - та й зробився хортом, такий став гарний
хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався вiн ?м, i взяли його,
нагодували й напо?ли. От як привик  до  ?х  хорт  i  як  стали  вони  десь
вiдпочивати, то вiн ?м таке  зробив,  що  вони  всi  поснули.  Тодi  Сiрко
повернувся до козакiв, забрав ?х з собою, при?хав з  ними  до  орди  та  й
вирубав ?х усiх  сонних,  а  християн  понад  шiсть  тисяч  забрав  назад.
Християни дуже радiли, що  вернулись  на  свободу,  подякували  Сiрковi  i
попливли Днiпром додому, а Сiрко по?хав на Сiч з сво?ми козаками"[8].

   Залишивши привiтну хату дiдуся Дивниченка, Дмитро  Iванович  попрямував
до друго? хати, де зустрiв цiлу групу дiдiв. Тут були Трохим Лисий,  Федiр
Коваль, Микита Явтушенко, Iван Соломаха. В ?х товариствi професор просидiв
далеко за пiвнiч. Мова бiльш за все йшла про Сiрка. Дiд  Микита  Явтушенко
мав добрий голос, спiвав старовиннi пiснi.  Вiн  виконав  одну  пiсню  про
Сiрка, яку зразу ж записав етнограф до сво?? книжечки. Потiм спiвав Дмитро
Сукура.

   Та ой, як крикнув же та козак Сiрко,
   Та ой, на сво?х же, гей, козаченькiв:

   "Та сiдлайте ж .ви коней, хлопцi-молодцi,

   Та збирайтеся до хана в гостi!"
   Та туман поле покрива?,
   Гей, та Сiрко з Сiчi ви?жджа?,
   Гей, та ми думали, та ми ж думали,
   Що то орли та iз Сiчi вилiтали,
   Аж то вiйсько та славне Запорозьке

   Та на Кримський шлях з Сiчi ви?жджало.
   Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
   Та що сизий орел по степу лiта?,
   Аж то Сiрко на конику ви?жджа?.
   Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,
   Та що над степом та сонечко ся?,-
   Аж то вiйсько та славне Запорозьке
   Та на вороних конях у степу виграваэ.
   Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
   Що то мiсяць в степу, ой, зiходжа?,
   Аж то козак Сiрко, та козак же Сiрко
   На битому шляху та татар оступае[9].

   Так ось де вони,  слiди  iсторi?,-  в  самому  народi!  Щиро  подякував
Яворницький  дiдам  за  розповiдi  та  за  гарнi  пiснi   i   запропонував
органiзувати на могилi Сiрка поминки. Дiди охоче згодилися.

   На цiй могилi,  в  садибi  ?.  Ю.  Маза?во?,  стояв  пам'ятник.  Дмитро
Iванович прочитав на ньому такi слова: "Року божого 1680,  мiсяця  августа
1-го дня, преставився раб божий  Iоанн  Сiрко  Дмитрович,  отаман  кошовий
Вiйська Запорозького..."
   Поки Дмитро Iванович записував цi  слова  до  сво??  книжечки,  навколо
могили зiбралися люди. Один з дiдiв, на прiзвище  Iван  Соломаха,  порадив
Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього,  мовляв,  ?  запорозькi
речi.
   Пiшов. Тiльки-но вiн спустився в одну вулицю,  як  бiля  ворiт  побачив
дiдуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками.
   - Чи не зна?те, дiду, де тут живе Грицько Безштанько?

   - Тут живе Грицько, та тiльки  не  Безштанько,  а  Таран,  на  прозвище
Слабий.
   - Так це ви i е?
   - Це я i ?!
   Сiли вони пiд хатою, i дiдок довго розповiдав Яворницькому про Сiч, про
Сiрка, про войовничих i веселих запорожцiв.

   ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР_ __

   Постать  кошового  отамана  Запорозько?  Сiчi  I.   Д.   Сiрка   значна
сучасниковi тим, що його житт?вим кредо було: змiцнювати братерську дружбу
мiж укра?нським i росiйським народами. Вiн рiшуче  боровся  проти  ворогiв
цi?? дружби i залишався вiрним  послiдовником  великого  гетьмана  Богдана
Хмельницького. З росiйським царатом  вiн  не  завжди  доходив  злагоди,  з
народом росiйським -  завше.  Природа  щедро  нагородила  його  розумом  i
дипломатичними здiбностями. Козаки  глибоко  поважали  й  любили  його  за
батькiвську турботу, за мужнiсть, винахiдливiсть i простоту, за вiдданiсть
сво?й вiтчизнi.
   З поколiння в поколiння передавали в народi перекази про  Iвана  Сiрка.
Яворницький довго й наполегливо  збирав  i  вивчав  народнi  думи,  пiснi,
перекази, а також i архiвнi iсторичнi матерiали про  Сiрка.  1894  року  в
Петербурзi вийшла його книжка: "Иван  Дмитриевич  Сирко,  славный  кошевой
атаман войска запорожских низовых казаков".
   Перегорнiмо, шановнi читачi, деякi сторiнки цi?? книги, а заразом ще  й
iншi, де мовиться про цього ватажка.

   Iван Сiрко - син козака, родом з Мерефи, Харкiвсько? областi. У  народi
живе старовинна легенда, що Сiрко народився з зубами, а коли баба-повитуха
пiднесла його до столу, то вiн схопив пирiжок i з'?в його. Це  була  певна
ознака того, що вiн усе сво? життя буде гризти ворогiв[10].

   Сiрко  був  зовсiм  неписьменний,  але  мав   великий   природний   дар
полководця. Друзi й вороги були про нього однi??  думки:  Сiрко  -  людина
рiдкiсного вiйськового обдаровання й покликання.
   Усе сво? свiдоме життя Сiрко провiв на вiйнi i, як  справжнiй  патрiот,
присвятив його боротьбi з ворогами сво?? вiтчизни. Вiн з великою  мужнiстю
визволяв з неволi всiх, кого спiткала гiрка доля, чи то був  росiянин,  чи
укра?нець, поляк чи литовець.
   В боях з непроханими гостями вiн був  надзвичайно  хоробрий,  нещадний,
завжди вмiв дати раду в найскрутнiшому становищi. З  десятьма  запорожцями
Сiрко розбивав сотнi ворогiв, а коли бiля нього була  сотня  козакiв,  вiн
перемагав тисячi воякiв ворожого вiйська.
   "Iм'я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, i тому  вороги
боялися його бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтово?"[11].

   Любив Сiрко повторювати прислiв'я: "Нужда закон  змiню?".  Дотримуючись
цього прислiв'я, вiн,  як  i  всi  запорожцi,  визнавав  над  собою  владу
росiйського царя ще з часiв Богдана Хмельницького, та за давньою традицi?ю
iнколи входив у зносини з сусiднiми  державами  й  сам  вирiшував  з  ними
питання миру й розмиру.
   Легенда переповiда?, що Сiрко перемагав не тiльки людей, а й чортiв.  У
творах Яворницького ?, зокрема, такi рядки: "Рiчка  Чортомлик,  де  стояла
Сiч за Сiрка, вiд того й зветься так, що в  нiй  Сiрко  вбив  чорта,  який
хлюпався у водi: вiн тiльки мликнув вверх ногами, коли Сiрко луснув його з
пiстоля"[12].

   Вперше на iсторичну арену Сiрко виступив як вiнницький полковник, а вже
через три роки вiн очолював Запорозьку Сiч. Вiн брав найактивнiшу участь у
визвольнiй вiйнi укра?нського  народу  1648-1654  рокiв  проти  iноземного
поневолення i за возз'?днання Укра?ни з Росi?ю, боронив Укра?ну вiд  лихих
на?зникiв. Сiрко був непримиренний не тiльки до зовнiшнiх ворогiв,  але  й
до сво?х зрадникiв гетьманiв, якi виступали за вiдрив Укра?ни вiд Росi?. У
1670 роцi Сiрко порвав з ставлеником султансько?  Туреччини  правобережним
гетьманом П. Дорошенком, але боротьби iз завойовниками не  припиняв  i  до
кiнця свого життя виступав за змiцнення братерсько? дружби  росiйського  i
укра?нського народiв.

   За сво? вiйськове життя Сiрко брав участь у  55  битвах  i  завжди,  за
винятком однi??, виходив переможцем.
   Тут хотiлося хоч би коротко  розповiсти  про  те,  як  Сiрко  штурмував
Дюнкерк.
   Десь  опiвночi  мiсто  розбудила  гарматна  стрiлянина.   По   брукiвцi
вузеньких середньовiчних вуличок лунко вицокували кiнськi  пiдкови.  Помiж
будинками бiгли  химернi  iноземцi  в  широких  червоних,  синiх,  зелених
шароварах  та  жупанах.  Розмахуючи  кривими  шаблюками,   вони   полонили
iспанських вiйськових, однак цивiльного люду не чiпали. Так у жовтнi  1645
року запорозькi козаки захопили фортецю Дюнкерк.
   Справа в тому, що  п'ятитисячна  iспанська  залога  Дюнкерка  весь  час
чинила нечуване свавiлля на сушi й на  морi.  Вiйськовi  кораблi  iспанцiв
нападали на французькi й голландськi торговельнi судна. Нiдерланди, стаючи
могутньою морською державою, боролися  за  свою  незалежнiсть.  Та  навiть
об'?днавши сили  з  Англi?ю  i  Францi?ю,  не  зразу  спромоглися  вигнати
колонiзаторiв. Тодi Францiя запросила на пiдмогу  запорозьких  козакiв  на
чолi з Сiрком.
   Дослiдники[13] зазначали, що у березнi 1645 року Хмельницький, Сiрко  i
Солтенко через порт Гданська морем вiдпливли до Францi?,  де  й  пiдписали
угоду. Французьке командування взяло 1800  пiших  козакiв  i  800  кiнних,
зобов'язавшись платити по 12  талерiв  на  озбро?ного  козака  та  по  120
талерiв полковникам i сотникам. Запорожцi дiстали право  виступити  сво?ми
окремими з'?днаннями. До ?хньо? стратегi? й тактики французи погодилися не
втручатися. Важливим об'?ктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.
   Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з
суходолу. Ось чому Сiрко вдався  до  хитрощiв.  За  його  наказом,  козаки
рушили в обхiд фортецi. Невдовзi за мiстом  запалали  вiтряки,  освiтлюючи
театр во?нних  дiй.  Захопивши  судна  нiчного  патруля,  Сiрко  з  сво?ми
козаками проплив у мiсто повз буй з  лiхтарем,  мол  i  грiзну  лоцманську
башту. А французький фронт стояв тодi аж за сiмдесят миль вiд Дюнкерка.

   Кажуть, що французьке командування  було  невдоволене  "самоуправством"
запорожцiв. Сiрка звинувачували в тому, що  вiн  порушив  правила  ведення
вiйни, усталенi в ?вропi ще з часiв Александра Македонського. Проте це  не
завадило  сучасникам  гiдно  оцiнити  геро?зм  i  вiйськову   майстернiсть
козакiв.

   На французькому березi Ла-Маншу було поставлено бюст Iвана Сiрка. Д. I.
Яворницький у свiй час радив  I.  Ю.  Репiну  подивитися  на  той  бюст  i
використати його для картини "Запорожцi". Р?пiну не пiдiйшов цей бюст,  бо
його вiдлито по пам'ятi, як писав про це художник.
   Захищаючи рiдну землю вiд iнтервентiв, Сiрко не був байдужим до кривди,
яку iнколи зазнавали  козаки  вiд  царських  поплiчникiв.  На  Слобiдськiй
Укра?нi 1668 року  Iван  Сiрко  очолив  повстання  укра?нських  козакiв  i
росiйських ратних людей у борнi з царськими  во?водами.  В  цiй  жорстокiй
сутичцi загинув син Сiрка Петро, сам же отаман попав у царську опалу.

   Коли 1672 року Сiрко очолив старшинську опозицiю, що не бажала  обирати
на гетьмана Укра?ни Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав
Сiрка в Сибiр (до Тобольська).
   Хоч цар Олексiй Михайлович i недолюблював Сiрка  за  його  волелюбство,
проте в грiзний час згадав свого засланця. .Як  тiльки  300  тисяч  туркiв
перейшли Дунай i хмарою кинулися на Подiлля, а потiм взяли курс  на  Ки?в,
що загрожувало Росi?, запорожцi зажадали вiд царя Олексiя повернути на Сiч
грозу бусурманiв - Сiрка. Цар був змушений вiдпустити запорозького ватажка
на Сiч.
   Але, перед тим  як  вiдпустити  Сiрка,  цар  запросив  до  сво?х  палат
патрiарха i в його присутностi змусив запорозького отамана дати присягу на
вiрнiсть царськiй величностi.
   Повернувшись iз заслання. Сiрко здiйснив  кiлька  походiв  на  Кримське
ханство  i  причорноморськi  турецькi  фортецi.  Пiд   його   керiвництвом
запорожцi визволили з неволi багато укра?нських i росiйських полонених.
   Запорозька Сiч для завойовникiв була бiльмом  на  оцi,  вона  сковувала
орду, не давала ?й розгулятися  на  широких  просторах  Укра?ни  й  Росi?.
Низовi козаки часом завдавали кримському  хановi  й  турецькому  султановi
великих прикростей.
   Султан Магомет IV ще здавна виношував план  пiдкорити  собi  Запорозьку
Сiч. Спочатку вiн спробував схилити запорожцiв  до  покори,  але  з  цього
нiчого не вийшло. Тодi вiн надумав будь-що знищити Сiч, а за одним заходом
i покiнчити з козацтвом.

   Султан викликав  до  себе  кримського  хана,  щоб  у  великiй  та?мницi
розробити з ним план  нападу  на  Сiч.  Цей  план  обговорювали  також  на
спецiальнiй нарадi з кримськими агами й мурзами.
   Восени 1674 року, коли вже план визрiв, султан дав наказ вiдправити  на
кораблях з Константинополя в Крим п'ятнадцять тисяч добiрних стамбульських
яничарiв. Кримський хан пiдняв сорокатисячну орду i  вирiшив,  як  настане
зима, стерти з землi Запорозьку Сiч.
   Цю пiдступну операцiю надумали провести  на  рiздво,  саме  тодi,  коли
козаки пiсля  добро?  вечерi  у  святвечiр  поснуть.  Задум  був  такий  -
заскочити сiчовикiв зненацька й вигубити ?х.
   Настала зима. Морози скували Днiпро. Хан посадив 15 тисяч  яничарiв  на
добрих коней, узяв свою сорокатисячну орду й, тримаючись далi вiд  Днiпра,
щоб не помiтили запорожцi, повiв вiйсько на Укра?ну.

   Як оповiда? iсторик, на третю нiч рiздва, пiзньо? пори, хан пiдiйшов до
Сiчi й несподiвано захопив варту, що  була  на  вiддалi  вiд  коша.  Старi
загартованi козаки, що стояли на вартi, хоч i зазнали тяжких тортур, усе ж
нiчого не виказали. Але мiж ними був один молодий козак,  який  спокусився
тим, що хан пообiцяв йому волю й  нагороду,  розповiв,  що  всi  запорожцi
перепилися й сплять по куренях. У Сiч можна пройти через ?диний  вiдкритий
перелаз.

   Хан зрадiв цiй звiстцi, вирядив з козаком усiх яничарiв у Сiч i наказав
?м вирубати сонних запорожцiв усiх до ?диного, а Сiрка схопити живцем.
   Вiддавши такий наказ, хан оточив сво?м вiйськом усю  Сiч  i  пильнував,
щоб нiхто з козацтва не втiк пiд час рiзанини. Але султан i хан пошились в
дурнi з сво?ю стратегi?ю. Вони не знали, що  саме  на  рiздво,  за  старим
звича?м, багато козакiв, якi зимували по  днiпровських  низових  лугах  та
островах, прибували до коша обирати вiйськову старшину. Всi цi козаки, якi
теж ночували в куренях, були тверезi.
   Стояла морозна нiч. Запорожцi й гадки не мали про лихий  намiр  ворога,
вони зашпунтували сво? куренi й безжурно вiдпочивали в них. Яничари  через
вiдчинену хвiртку тихо зайшли на територiю Сiчi, захопили виходи,  гармати
i вже були готовi кинутися на сонних козакiв.
   Саме в цей час в одному куренi, де було 150 чоловiк,  прокинувся  козак
Шевчик. Вiн виглянув i не пойняв вiри сво?м очам: усi  вулицi  Сiчi  густо
заповнили турки.
   Кмiтливий козак не розгубився, а тихенько свиснув тим, що  не  спали  й
грали в карти, збудив iнших сво?х товаришiв. Про пiдступний напад дiзнався
курiнний отаман; вiн наказав частинi козакiв узяти мушкети  й  стати  бiля
вiкон, щоб безперервно стрiляти просто в натовп туркiв, iншим -  заряджати
рушницi та подавати стрiльцям. Усе це робилося тихо й швидко. Коли всi вже
були напоготовi, курiнний наказав вiдчинити вiкна й стрiляти  в  яничарiв.
Одностайнi пострiли збудили  всiх  i  осяяли  спалахами  всю  Сiч.  Почали
стрiляти й з iнших куренiв. Пострiлами скошували враз по два-три  яничари.
Вороги розгублено стояли перед запорожцями, як на долонi. А з вiкон по них
безупинно поливали свинцем. Яничари метушилися, панiчно бiгали по вулицях,
шукаючи порятунку. Але всюди наскакували на смертоносний вогонь.
   Коли живих яничар лишилося мало, запорожцi за командою Сiрка  припинили
вогонь з вiкон. Вони вискочили  з  куренiв,  озбро?нi  мушкетами,  луками,
списами, шаблюками, а то й дрюччям, i зав'язався бiй врукопаш.
   Настав ранок. Сонце освiтило  жахливу  картину,  вулицi  були  заваленi
замороженими трупами. З 15 тисяч яничарiв лише  пiвтори  тисячi  втекло  з
Сiчi через ?дину вiдчинену хвiртку. Непроханi гостi,  як  навiженi,  бiгли
свiт за очi. В полон було взято 150 яничарiв i чотири аги, а полягло ?х 13
500. У нiчному бою загинуло 50 козакiв i 80 поранено.
   Коли хан, який стояв бiля Сiчi, почув про страшну поразку, вiн поспiшно
зняв облогу i щодуху помчав у Крим, увесь час оглядаючись, чи не  женуться
за ним запорожцi.
   Сiрко швидко спорядив двохтисячний загiн козакiв, сам скочив на коня  й
кинувся навздогiн хановi, але наляканий хан так швидко накивав п'ятами, що
наздогнати його запорожцям не вдалося.
   - Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарiв: закопувати ?х  у  землю,
чи як? - спитали козаки Сiрка.
   - Нi, в  нашу  святу  землю  бусурменiв  не  треба  ховати.  Прорубайте
побiльше ополонок i - в Днiпро ?х: звiдкiль прийшли, нехай туди й пливуть!
   Звiстка про безславну загибель  яничарiв  у  Сiчi  швидко  долетiла  до
турецького султана.  Вiн  страшенно  розгнiвався  на  свого  вiзира,  який
напоумив його на цю безглузду  операцiю.  Спочатку  султан  хотiв  скарати
вiзира на горло, а потiм зглянувся: дарував йому життя, але  загарбав  усе
його майно, а самого вiзира назавжди заслав на острiв Родос.
   Пiсля цi?? поразки турки довго не насмiлювалися затiвати  походи  проти
запорожцiв. Зате Сiрко не залишився в боргу.

   1675 року в кiнцi липня вiн скликав раду  запорозького  товариства,  на
якiй було вирiшено: помотатись хановi за  харцизький  наскок  на  Сiч,  за
тривоги й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай зна? хан, що запорожцi
не стерплять кривди й  зневаги.  Кошовий  отаман  наказав  сво?му  вiйську
пiдготуватися в похiд, запастися харчами й вiйськовим спорядженням на  три
тижнi.

   Сiрко вiдiбрав 20 тисяч найхоробрiших козакiв, перейшов Днiпро i швидко
повiв сво? вiйсько на Крим. А щоб не помiтили його вороги,  вiн  пiшов  не
просто на Перекоп, а  взяв  лiворуч  -  степом,  а  потiм  швидко  пройшов
знайомий йому брiд через Сиваш.
   Усе робилося  за  наперед  розробленим  планом.  Сам  Сiрко  з  чотирма
тисячами козакiв зупинився бiля ворiт Криму - броду Сиваша, решту  вiйська
подiлив на кiлька загонiв i пiд керiвництвом досвiдчених ватажкiв вiдрядив
у Крим, щоб "пiдпустити диму" хановi. На п'ятий день усiм загонам наказано
повернутись до броду. За п'ять днiв вони потрясли весь Крим: мiста й  села
вiддано вогню й мечу. Хан ледве встиг вискочити з сво?? столицi Бахчисарая
i разом з агами  та  мурзами  сховався  в  горах.  За  ним  бiгли  татари,
рятуючись вiд запорожцiв. Коли хан почув, з яким невеликим вiйськом  Сiрко
наполохав увесь Крим та яким шляхом вiн проскочив у його  царство,  зiбрав
50 тисяч татар i кинувся з сво?ю ордою до Гнилого  моря  -  до  сиваського
броду, щоб замкнути козакiв.

   Хоч який хитрий був старий хан,  та  Сiрко  був  ще  хитрiший.  Кошовий
отаман розгадав намiри хана ще тодi, як досилав козакiв  у  Крим.  Вiн  не
тiльки не кинув броду напризволяще, а навпаки - сам засiв там.

   Запорожцi поверталися з трофеями до броду. I ось тут натрапили вони  на
орду, що пiдступала до Сiрка.  Враз  ударили  з  тилу,  розбили  вiйськовi
загони хана, взяли кiлька тисяч у полон татар i  туркiв,  навiть  мало  не
схопили самого хана.
   Пiсля  цi??  блискучо?  перемоги  Запорозьке  вiйсько  забрало   великi
татарськi табуни овець i  визволило  з  полону  сво?х  братiв-невiльникiв.
Потiм перейшли сиваський брiд, а далi подались на Запорожжя.

   В Сiчi ухвалили гучно вiдсвяткувати перемогу над  давнiм  ворогом.  Два
днi бенкетувало сiчове товариство пiд  безугавний  грiм  гармат  i  випали
мушкетiв.
   А коли вiдлунали святковi салюти, Сiрко  разом  з  козацького  громадою
написав 23 вересня 1675 року кримському хановi  глумливого  й  дошкульного
листа, в якому кошовий отаман  повiдомляв  бахчисарайського  володаря,  що
наскок козакiв на Крим зроблено з  вини  самих  же  татар,  за  пiдступний
рiздвяний наступ на Сiч.
   Ось цей лист у скороченому варiантi:

   "Ясновельможний мосце хане кримський со многими  ордами,  близький  наш
сусiде! Не мислили би ми, войско низово? Запорожсько?, входить в  войну  i
неприязь вашею ханською милостiю i со всiм кримським панством, если би  не
увидiли начала ея с вашей сторони; ваша ханская милость, послушав  дурного
совiта сумасбродного  i  безумного  цареградського  вiзиря,  а  по  цiм  i
приказанiя найяснiшого найвельможнiшого  султана  своего,  начали  с  нами
войну прошлой зими. Ви приходили к нам, низовому Запорожському войську,  с
султанськими яничарами i со многими кримськими ордами; подкравшись  ночним
временем к нашей Сiчi i сняв стоявшую за нею нашу стражу, ви  отправили  в
Сiч п'ятнадцять тисяч яничар,  которим  приказали  (что  стидно  било  вам
дiлать) не "по-кавалерству" вибить i iстребить всiх нас, молодцов,  войско
Запорожськов, сонних i не чующих нiкакой бiди,  а  кучу  нашу  сiчввую  до
основ анiя раскопать i разорить; сами же ви  с  ордами  стали  било  около
Сiчi, что-би i духа уходивших молодцов не упустить. Но  ваше  намiр?нi?  i
замисле Христос бог i премилосерднiйший наш спаситель обратил на благо,  а
болiзнь i бiдствiя на голови турецьких яничар, о чем ваша  ханськая  мосць
хорошо знает. Не предвидя от  вас  нiкакового  злого  умисла  i  скритнаго
дiйствiя (iбо ви хотiли дiйствовать тайно в отношенi? тих  людей,  котори?
занiмаються  рицарським  дiлом),  ми  нiгде  не  ожидали  вас,  не   брали
предосторожностi i не були готовi к  тому,  чтоби  дать  вам  отпор.  Один
господь бог спаситель сохранил i защитил нас от  вашей  напастi  i  нашего
б?дствiя. I так как ваш  поступок  огорчил  нас  i  причинил  нам,  войску
Запорожському, досаду, то ми, по примiру древнiх предкiв i братьев  наших,
рiшили постараться за обiду i огор-ченiв воздать i отомстить вашей ханской
мосцi i всему ханству ровним за ровное, но не тайно, како ви поступили,  а
явно, по-рицарськи... I если та "гостина" наша в вашем панствi  показалась
нам "недишкретною", то, бить может, так оно i ?сть,  iбо  козаки,  как  не
одной матерi дiти, так i не одного нрава: однi  стрiляли  направо,  другiе
налiво, а третi прямо, но так  добре,  что  всi  в  цiль  попадали.  Да  i
"недишкрецi?" той ми от вас научились, а не сами видумали... I ?сли  ми  в
?том торжествi чим-небудь обезпоко?ли вашу ханськую мосць i вам показалось
что-нибудь с нашей сторони "недишкретним", то  iзвiнi  нас  на  том,  ваша
ханская мосць; не забивай, однако, что  всякая  "недишкрецiя"  обикновенно
платиться за такую  же  "недишкрецiю".  Не  iзволь,  ваша  ханская  мосць,
смотрiть на сраженiб, как на пугало, i нас, войско Запорожсько?, нi во что
ставить, а впредь на нас откритой войной наступать; в противном же случаi,
?сли будеш поступать iначе, то i ми, взаiмно собравшись уже гораздо  лучше
i в большей силi, явимся в кримское панство не на сивашськую переправу,  а
прямо в самий Перекоп, виломав у нiй i отворив для  себе  ворота,  на  что
iмi?м все средства, i до тих пор iз него не вийдем, пока,  при  всесильной
божьей домощi, не увидим конца свого дiла. Iтак, ми, войсько  Запорожсько?
низовое, не желаем воевать i бить в распрi с  вашею  милостiю  i  со  всiм
кримским панством; однако, ?сли снова  увидiм  с  вашей  сторони  повод  к
войнi, то ми вза?мно яе побо?мся напасть на кримское панство. Iзложив  все
?то, желаем вашей ханской мосцi доброго здоров'я i счастливой жизнi. Вашей
ясновельможной ханской мосцi доброжелательние приятелi Iван Сiрко,  атаман
кошевой, со всiм войска низового Запорожського товариством"[14].

   Як бачимо, i цього листа написано з у?дливою дошкульнiстю й дотепнiстю,
властивою запорожцям. З його сторiнок поста? образ  розумного,  хороброго,
далекоглядного й чесного ватажка низового вiйська Запорозького.
   I. Д. Сiрко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селi  Грушiвцi,  на
сво?й пасiцi.
   Велична могила, пiд якою поховано  прах  козацького  полководця,  сотнi
рокiв стояла в Капулiвцi на  високiй  прямовиснiй  кручi,  об  яку  бились
невтомнi хвилi Славутича.
   Бiля пiднiжжя могили, обнесено? гарною ажурною  огорожею,  влiтку  було
багато квiтiв. Пiд задумливими акацiями на гранiтному  п'?десталi  в  1954
роцi, в днi святкування 300-рiччя  возз'?днання  Укра?ни  з  Росi?ю,  було
встановлено погруддя (за малюнком Р?пiна) запорозького ватага Iвана Сiрка.
На гранiтнiй плитi  навiчно  викарбуванi  слова:  "Тут  похований  кошовий
отаман вiйська Запорозького Iван Дмитрович Сiрко - 1.VIII.1680 р." А нижче
могили  -  ще  одна  плита  з  написом;  "На  цiй  мiсцевостi  знаходилась
Запорозька  Сiч,  яка  була  центром  запорозького  козацтва  i  вiдiграла
прогресивну роль в iсторi? укра?нського народу".

   Могила Сiрка зберiгалася в Капулiвцi й  до  наших  днiв.  Та  з'явилась
загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали  все  ближче
пiдступати до берега.  Отже,  могилу  Iвана  Сiрка  треба  було  рятувати.
Громадськiсть  республiки  висловилася  за  перенесення  праху  колишнього
отамана в iнше мiсце.
   У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову  про
перенесення останкiв кошового отамана Iвана Сiрка на так  звану  Сторожову
могилу, що сто?ть поблизу колишньо? Сiчi, неподалiк села Капулiвки.
   Виконання цi?? постанови було покладено на комiсiю в складi 9 осiб. При
розкопцi могили 23 - 24 листопада 1967 року виявилось, що  Сiрко  лежав  у
дубовiй трунi, на  ньому  була  шапка,  виготовлена  з  соболиного  хутра,
частина одягу, червона китайка, якою  за  звича?м  вкривали  козака  свого
отамана, проводжаючи в останню путь. Фахiвцi встановили,  що  Сiрко  помер
вiком 70 - 75 рокiв, мав зрiст 174 - 175 сантиметрiв.
   Зараз Сторожова могила  умiлими  руками  обладнана,  височить  погруддя
Сiрка, зробленi схiдцi. Тут же сто?ть i старий пам'ятник,  який  запорожцi
поставили на першiй могилi Сiрка. Навколо могили шумлять гiлчастi акацi?.
   На великий жаль, портретного зображення отамана Сiрка  iсторiя  нам  не
залишила. Отож  було  вирiшено  звернутися  в  Iнститут  етнографi?  iменi
Миклухи-Маклая АН СРСР.
   27 листопада 1967 року череп I. Д. Сiрка було  передано  в  лабораторiю
пластично?  антропологiчно?   реконструкцi?   вiдомому   вченому   М.   М.
Герасимову, Та смерть професора перешкодила  виконати  цю  складну  працю.
Вiдтворити риси обличчя нацiонального героя  укра?нського  народу  взялася
талановита учениця М. М.  Герасимова,  кандидат  бiологiчних  наук  Г.  В.
Лебединська. "I. Д. Сiрко,- зазначала вона,- помер зовсiм не молодим.  Про
це свiдчать  зарослi  шви  черепа  та  вiдсутнiсть  зубiв.  Нам  бажано  б
вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час.  А
поки що вже вiдтворено риси Iвана Сiрка в профiль та анфас - саме  такими,
якими вони були в останнi днi його життя".

   Вже пiзнiше погруддя, виконане  за  портретом  Р?пiна,  було  замiнено.
Майстри ливарного цеху Нiкопольсько? райсiльгосптехнiки М. А. Брей  та  I.
К. Мелешко вiдлили нове погруддя Сiрка за портретом, присланим з Iнституту
iменi Миклухи-Маклая. Погруддя ма? висоту 1  метр  25  сантиметрiв.  Унизу
чита?мо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского  И.  Д.  Сирко.  Умер
1680 г.".
   Так на Днiпропетровщинi у зв'язку з 300-рiччям возз'?днання  Укра?ни  з
Росi?ю увiчнено пам'ять про Iвана Сiрка.

   У СТЕПУ ШИРОКОМУ_ _

   I я вирiшив поповнити мiй архiвний
   матерiал матерiалом археологiчним.

   З промови Д. I. Яворницького на ювiле?

   Д. I. Яворницький пiд час археологiчних розкопок  часто  зустрiчався  з
простими людьми, якi сво?ми розповiдями збагачували  його  матерiальну  та
духовну скарбницю. Про цi зустрiчi  з  людьми  багато  залишилось  цiкавих
спогадiв. Але нiхто краще  не  мiг  розповiсти  про  них,  як  сам  Дмитро
Iванович.
   Отож  i  переповiмо  окремi  фрагменти  з  його   книжки   "По   следам
запорожцев", в якiй свого часу були опублiкованi цi розповiдi.
   Був лiтнiй день. Сонце так пекло, що копачi познiмали з себе сорочки  й
пiдставили спини пiд слабенький вiтерець, щоб прохолодити тiло  й  зiгнати
рясний пiт з обличчя. Копачi примiтили, що до них шкутильга? степом якийсь
дiд. Його, видно, зацiкавило, що  то  люди  тут  роблять.  Вiн,  не  довго
думаючи, пiдходить до  могили,  забира?ться  на  високий  бiчний  гребiнь,
дивиться вниз i кричить:
   - Пани, здоровi були!
   - Здоров був, дiду! Що доброго скажеш?

   - Скажу вам, що не тут ви копа?те!

   - А де ж би нам копати?
   - Копати б вам у Нешкребiвцi!
   - А що ж у тiй Нешкребiвцi ??
   - Що у тiй Нешкребiвцi ?? Там ? могила i поверх тi?? могили орел  сiда,
а всерединi ?? дванадцять ставникiв сто?ть,  у  тих  ставниках  дванадцять
свiчок горить, а пiд ставниками дванадцять пiстолiв  лежить,  а  пiд  тими
пiстолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать!

   - Чого ж ти, дiду, сам не копа?ш, як зна?ш, що там дванадцять  бочок  з
золотом заховано?
   - Еге, менi очi повилазять, бо там таке заклятi? лежить, що хто викопа,
то в того й очi повилазять на лоба.

   - А як у нас повилазять?
   - Вам нiчого - ви пани!
   Дружним  вибухом  смiху  вiдповiли  копачi  на  такi  слова  дiда.  Цей
гомеричний регiт увесь час то в одному, то в  iншому  мiсцi  проривався  з
великою силою. А дiдок, винуватець смiху, давно вже пошкутильгав од могили
в степ.

   Жарти, дотепи, примовки, що ?х охоче пiдтримував Дмитро  Iванович,  усе
бiльше й бiльше поширюються серед людей, що копають могилу.

   - Пане, що я вас хотiв оце спитати,- звернувся  до  Яворницького  рудий
кремезний селянин.
   - А що ти хотiв мене спитати?
   - Я хотiв вас спитати, чи багато ви получаете жалування?
   - Тисячу карбованцiв! - вiдповiв Дмитро Iванович навмання.
   - Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? - каже другому селяниновi.
   - Чув.

   - А який на вас чин?
   - Археолог!
   - Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку?

   - Чув.
   - А як же ви копа?те - од царя?

   - Од царя!
   - Од самого Царя?
   - Од самого царя!
   - Од правительства?
   - Од правительства!
   - Од самого правительства?
   - Од самого правительства!
   - Од самiсiнького?
   - Од самiсiнького!
   - Ото яке дурне правительство!
   - Як так?
   - А так: могили копати, так  грошi  в  нього  ?,  а  ховрашкiв  iз  нiр
виганяти, щоб врятувати наш хлiб, так для цього нема,невоспотребним  дiлом
занiмаються...
   Розкопки могили тривають далi. Ось випав  один,  другий  дощик,  i  всi
стали надiятись на добрий урожай. Але поля сусiднiх сiл  дощ  не  захопив,
там посуха погрожу? неврожа?м.
   - Чи добрим ми дiлом займа?мось, що могили копа?мо? Може, за те  бог  i
врожаю не да?, що ми викида?мо з могил  християнськi  кiстки  так,  що  аж
шумлять? - сказав найстарiший богобоязливий дiдок.

   - А чи ти зна?ш, що ми копа?мо? - втрутився в розмову Яворницький.
   - А що?
   - Скiфiв.
   - Що ж вона за скехва така?
   - Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала  i
без штанiв ходила.
   - Отака вона падлюка?
   - Отака ж вона i ? падлюка!
   - Ну, так маслуй же  ?х  лопатками,  коли  так!  Добрий  настрiй  знову
вiдновлю?ться, i робота трива?. Якось улiтку  1883  року  Дмитро  Iванович
?хав у село Славгород. Його вiзник, на прiзвище Чорний,  виявився  людиною
балакучою i багато чого розповiв про селянськi звича?, про попiв  i  панiв
та ?хнi примхи.
   - Ну, як ти такий знаючий чоловiк, то, може, розповiси менi, чому у вас
село зветься Гнидиним? - спитав Яворницький з прихованою посмiшкою.
   - Та вже, мабуть, од якогось запорожця Гниди  пiшло,  вiд  такого,  що,
мабуть, паршивий та миршавий був, на гниду схожий. Тепер тут живе пан,  од
того ж таки Гниди поколiння; тiльки вiн себе зве Гн?дiн, а народ  усе-таки
по-старому велича - Гнида та й Гнида.  Вiн  за  крiпосного  права  скiльки
перепоров сво?х людей, щоб не смiли казати Гнида, а казали б  Гн?дiн,  так
де там! Гнидою так i зоставсь ! А ото як уже мужики вийшли  на  волю,  так
один? гнидiвський чоловiк, такий, що чумакував у Крим по сiль,  вернувшись
додому з дороги, прийшов до пана та й каже:
   "Оце я, папочку, чумакував  у  Крим  та  бачив  там  по  дорозi  вашого
родича".- "Якого?" - пита? пан. "Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: "Ти
звiдкiля, чоловiче?" - "I" Гнидиного!" - "А, це  звiдтiля,  де  мiй  родич
живе, пан Гнида. Ну, так скажи ж йому, що кланя?ться йому Воша..."

   - I що ж тому чоловiку за таку рiч од пана було?

   - А що? Вигнав у потилицю вiд себе.


   СЛIПИЙ БОЯН[15]_ _

   Одначе для повноти зображення
   iсторi? запорiзьких козакiв менi й
   цього здавалося мало: я вирiшив...
   зiбрати етнографiчний матерiал у
   виглядi народного повiр'я, iсторичних

   дум, пiсень, приказок, прислiв'?в.

   Iз виступу Д. I. Яворницького на ювiле?

   Хто хоче знати духовне життя  простих  людей,  хоче  почути  стародавнi
пiснi, казки, перекази, прислiв'я, тому слiд звертатися до старих людей, i
насамперед до слiпцiв. Слiпець не  бачить  сонця,  позбавлений  ?днання  з
оточенням i утворю? в собi особливий свiт.
   Бiльшiсть слiпцiв,  замiсть  втраченого  чуття  зору,  винагороджуються
сильним розвитком чуття слуху, пам'ятi, музикальних здiбностей  i  творчо?
уяви. Слiпець, особливо той, що  вешта?ться  помiж  людьми,  це  багатющий
скарб рiзноманiтного духовного матерiалу. Треба  тiльки  зумiти  до  нього
пiдiйти, а головне, треба з ним зжитися, треба викликати в нього  до  себе
довiр'я i прихильнiсть. Для цього iнколи доводиться  позбавляти  себе  так
званих культурних вигод життя, спати з ним в однiй хатi, вiддавати себе на
з'?дання тим же паразитам, яким часто вiдда?  себе  слiпець,  ?сти  з  ним
убогий харч, а iнколи випити з ним смердючо? торiлки, вiд яко?  очi  рогом
лiзуть з лоба й душа назовнi проситься.  За  таких  умов  можна  що-небудь
вивудити вiд слiпця i подiлитися здобутими матерiалами з тими людьми,  якi
цiкавляться внутрiшнiм життям простолюдина, але самi не зможуть знайти  до
нього путi, зблизитися з ним.

   З усiх слiпцiв, з якими Яворницькому  довелося  зустрiчатися  в  сво?му
життi, бiльш за все запам'ятався йому слiпець Хома Васильович Провора,  що
жив у селi Богодарi, Юлександрiвського повiту, на  Катеринославщинi.  Йому
було понад 55 рокiв. Це людина вище середнього зросту, з лисою головою, що
мала великий обсяг i оригiнальну форму - таку, яку на  Укра?нi  називають:
голова як коробка. Така голова вмiщу? в собi  дуже  багато  мозку,  як  це
пiдказу?  особисте  спостереження,  визнача?ться  допитливим  розумом.   З
природи вiн дуже чепурний, охайний, завжди  голить  сво?  вуса  й  бороду,
робить усе це  сам  -  навпомацки.  Народився  Хома  Провора  зрячим,  але
зробився слiпцем через нещастя, яке сталося з ним на шостому  тижнi  пiсля
народження. Це було так: його мати дуже натопила пiч i поклала малятко  на
черiнь, де було насипано сушитися просо, а сама пiшла на  панщину.  Дитину
залишила пiд догляд сво?? маленько? дочки, яка зразу ж, коли мати пiшла  з
хати, побiгла до рiчки купатися. В цей час дитина прокинулася вiд  сильно?
спеки, стала кричати, пручатися й вимахувати рученятами, вiд  чого  гаряче
просо понабивалось ?й в рота, вуха i в очi. Коли мати прибiгла з  панщини,
то вона змогла очистити дитинi рота  й  вуха,  а  з  очима,  хоч  як  вона
старалася, нiчого не змогла вдiяти. Пiсля цього випадку  почали  в  дитини
гно?тися очi, i гно?лися вони доти, доки зовсiм не вигнили.
   Ось така нещасна дитина стала навiки слiпцем, i,  як  сам  вiн  сказав:
"Так добре й не роздивився нi батька, нi матерi".

   Хлопчик вирiс, став  здоровий  i  навiть  гарний  парубок,  але  так  i
залишився нежонатий. Вiн ще з дитинства вирiшив жити в селi Богодарi,  при
панському дворi, раз назавжди вiдмовився брати на плечi  торбу  i  йти  по
свiту старцювати. Це було йому не до душi, i  вiн  вважав  за  краще  бути
останнiм рабом, нiж волочитися по свiту з торбою та костуром i  простягати
руку за милостинею: вiн був занадто гордий для такого  низького  дiла.  До
того ж вiн дуже любив свiй куточок, де Гайчур сходився з Вовчою, i  нi  за
що в свiтi не хотiв розлучитися з ним. Зате вiн далi свого Богодара й далi
найближчого до нього села Покровського  нiде  на  сво?му  вiку  не  бував.
Проживши стiльки часу в Богодарi, вiн добре  знав  кожний  рiвчак,  кожний
камiнець i завжди ходив i по двору, й до рiчки, й  у  сад,  i  в  лiс  без
палицi, без поводиря. Знаючи всi заулки, куточки Богодара, вiн  знав  всiх
мешканцiв - живих i тих, що давно  повмирали.  Хома  Провора  -  це  живий
лiтописець, досить тiльки його думки навести на минуле, як вiн  розповiсть
усе до дрiбниць. Та це ще не все. Хома Провора зна? багато  переказiв  про
кожну рiчку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з  другого
боку пiдходить до Богодара; вiн зна? безлiч  казок,  багато  всякого  роду
оповiдань,  примовок,  прислiв'?в,  приказок,  нарештi,  вiн  чудово  гра?
народних укра?нських пiсень, а ще краще гра? на сопiлцi.
   - Скрипку та гармонiю нечистий видумав, а сопiлочку...  Е,  на  сопiлку
сам святий Петро грав,- казав Провора.
   Такого витонченого артиста, такого дотепного вiртуоза гри  на  сопiлцi,
як Хома Провора, важко знайти по всiй губернi?. А вся цiна його сопiлцi  -
три копiйки! Але що вiн на нiй тiльки не висвистував, якi тiльки на нiй не
виводив  трелi,-  цього  не  передати,  не  розповiсти:  для  цього  треба
послухати самого артиста-вiртуоза. То вiн  насвисту?  задушевно  мелодiйну
козацьку пiсню, то вдарить на сопiлцi пальцями  й  утне  козачка,  зорьку,
катеринку,  полтавчанку  або  горлицю,  комара,  циганочку,  то  вшкварить
закаблуками  ?врейського  триндика,  метелицю,  то   протягне   яку-небудь
божественну,  то  виведе  росiйську  "Сашеньку",  яку   вiн   тiльки   що,
напередоднi, слухав вiд захожо?  людини  i  яку  вже  з  усiма  вiдтiнками
виводить на сво?й сопiлчиночцi.
   Грати на сопiлцi для Хоми  Провори  було  не  тiльки  розвагою,  але  й
високим, нiчим iншим не замiнним естетичним вдоволенням i  насолодою:  вiн
вкладав у сопiлку свою душу, всi сво? думки, всi  сво?  почуття.  Тут  вiн
ставав вищий за самого себе, тут вiн справдi пiдiймався до рiвня артиста i
забував увесь свiт,  забував  свого  гiрку  долю,  свою  самотнiсть,  свою
вбогiсть, забував навiть  страшне  "слiпе"  горе  сво?,  яке  iншим  часом
давалося взнаки на кожному кроцi.
   В тиху мiсячну нiч, коли всi на селi пiсля важко? працi  пiдуть  спати,
коли парубки й дiвчата, що гуляють до пiзньо? ночi, розбредуться з  вулиць
по сво?х домiвках, коли степовi рiчки впадуть у тихий i  легкий  напiвсон,
коли навiть степовi коники  припинять  свою  завзяту  трiскотняву  i  коли
мiсяць уже високо-високо пiдiб'?ться пiд яснi зорi й залл?  сво?м  свiтлом
увесь степ, тодi Хома Провора вилiзе з великого,  зробленого  над  дверима
стайнi слухового вiкна, спустить униз сво? ноги, вiзьме до рук сопiлочку й
почина? тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пiсеньку. I журливий мотив
тi?? пiснi йде назустрiч соннiй рiчцi,  злива?ться  з  легеньким  шелестом
високого очерету по берегах, долина? до невеликого берестового  гаю,  який
поставав чорною плямою з правого берега рiчки, пада? на  вершини  близьких
могил i потiм губиться десь далеко-далеко, в  безмежно  широкому  степу...
Сопiлочка спочатку свистить тихо, але потiм ?? свист  дедалi  дужча?;  сам
гравець усе частiше перебира? пальцями i бiльше  й  бiльше  ожива?.  Iнший
чоловiк уже й виспиться, вже кiлька разiв пiдiйметься  з  свого  лiжка,  а
Хома Провора  все  насвисту?  i  насвисту?,  i  що  далi,  то  свист  його
здiйма?ться все вище й вище, i  натхнення  його  зроста?  все  сильнiше  й
сильнiше.
   - I  коли  тiльки  цей  Хома  спить?  -  спита?  iнший  чоловiк,  довго
прислухаючись до гри Хоми Провори.
   - Е, то ж йому, бiдоласi, тiльки й утiхи, що  погра?  на  сопiлочцi  та
повеселить душу свою музикою...
   Та ось сопiлочка затихла, i на змiну ?й понеслися  з  гаю  дивнi  трелi
солов'я - цього ?диного i неповторного артиста-вiртуоза, але не в  царствi
людей, а в царствi пташок. Соловейко також забув увесь свiт, забув  самого
себе, весь вiддався сво?му спiвовi, i його чарiвнi, його  грацiознi,  його
дивнi й чарiвно-нiжнi переливи голосу стеляться по тому ж широкому  степу,
падають на ту ж напiвсонну рiчку i потiм поступово затихають  i  поступово
вiддаляються вiд спiвця, стають все менше й менше  чутними  i  пiд  кiнець
зовсiм зникають  у  неосяжному  морi  безмежних  степiв  i  в  прохолодних
струменях плавно? i вiльно? рiчки...
   I змагаються мiж собою  два  солов'?,  i  сперечаються  доти,  доки  на
небосхилi не появиться ранкова зоря.
   Опрiч гри на сопiлцi, Хома Провора дуже любив пiснi. Таким уже, мабуть,
i народився спiвучим. "Тут у нас одна дiвчина жила - брава  така  була!  -
кухарева дочка. Так вона оце, як заспiваю я, бувало, пiсню: "Та  як  вийду
за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новi?, а трава  зеленi?,  та
трава зеленi?, мо? серденько ни?, ни?-понива?, а що милого  нема?",-  так,
кажу, як заспiваю  я  цю  пiсню,  то  вона  обiйме  мене  руками  за  шию,
слуха-слуха, а далi й каже: "I що б я тобi, Хомушко, якби ти молодий  був,
за цю пiсню сказала, що б я тобi зробила!"

   I таке захоплення дiвчини пiснями  Хоми  Провори  цiлком  зрозумiле:  в
пiснi, як i в грi на сопiлцi, Хома Провора вилива? все сво? горе, в  пiснi
вiн переда?  всi  сво?  душевнi  страждання,  переда?  всi  сво?  сердечнi
занепоко?ння, свою тривогу. Пiсня для нього не тiльки розрада, а  справжн?
життя, де вiн уявля? собi живих людей, чу? ?хню розмову,  входить  в  ?хнi
думки, розумi? ?хнi почуття. Бiльш за все припали до  серця  Хомi  Проворi
пiснi жалiбного тону й широкого  розмаху;  це  тi  пiснi,  якi  тепер  уже
вiдходять у давнину i яких спiвають тiльки старi люди.
   Ото, було, сидить Яворницький вночi проти вiдчинених  вiкон,  що-небудь
пише в сво?й кiмнатi.  Прямо  з  вiдчинених  вiкон  будинку  вiдкрива?ться
далекий кра?вид на степ, на могили, на шлях, який проходить  повз  могили.
Чисте, наповнене пахощами степових трав повiтря врива?ться через розчинене
вiкно в невеличку кiмнату i  всю  заповню?  ??  собою.  Тихо,  ледве  чути
вiдчиняються дверi, i через тi дверi до кiмнати входить Хома Провора.
   - А що - ви все шкряба?те?
   - Усе шкрябаю!
   - Мабуть, так, що все про запорожцiв?

   - Та, мабуть, так, що все про запорожцiв!

   - А не чули ж ви оцi?? пiснi?
   - А яко? там пiснi?

   Породила мати сина Василя,
   А iспородивши, вигодувала,

   А вигодувавши, та й iзростила,

   А iзростивши, та й оженила.
   Та взяла невiсточку не до любовi,
   Та не бiле? личенько, не чорнi? брови.

   Посилав сина та в путь-дорогу,

   Молоду невiсточку полоти льону:
   "Не виполеш льону - не йди додому,
   Стань же ти в полi хоч билиною,
   Тонкою, високою, кучерявою".
   Як при?хав син Василь з путi-дороги
   Та вклонився матерi низенько у ноги:

   "0й що ж то я бачив же в полi билину,
   Тонкую, високую, кучерявую".
   "Ой вiзьми ти, синку, гостру сокирку
   Та й iзрубай, синку, та ту билинку,
   Тонкую, високую, кучерявую!"
   Як по?хав син Василь рубать билину,
   Та як кинув син Василь гостру сокиру,
   Та як кинув внерше вiн, кинув - прокинув,
   А в другий раз кинув вiн, кинув, не вдарив,
   А в третiй раз кинув вiн - заговорила:

   "Не бий мене, миленький, я твоя мила,
   Це ж твоя матусенька так наробила,
   Що я в полi стала та билинонька,

   Тонкая, високая, кучерявая".


   - Так чули, кажу, цi?? пiснi?
   - Нi, не чув i не знаю! Спiвай, я ?? зараз же i на голое запишу.
   Хома Провора сiда? навпочiпки, впершись спиною в стiну, вийма? з рукава
сво?? сорочки сопiлочку i почина? в не? свистiти i  пiсля  кожного  свисту
виводить пiсню на голос. Яворницький запису? слова i помiча? мотив  пiснi,
Але дивна рiч: як тiльки спiвець дiйде до того мiсця пiснi, де говориться,
як билиночка здригнула й заговорила, так несподiвано й  розрида?ться.  Тут
вiн i сопiлочку свою з рук випустить, i спiвати перестане, i  одне  тiльки
те й робить, що сльози рукавом сорочки витира?, i тут же сам себе соромить
i вмовля?: "Ото! Дивись, пiсню спiва та й плаче! Хоч би  що  путн?,  а  то
пiсню!.."

   Заспоко?вшись, Хома Провора витирав сльози i знову почина? все з самого
початку, як вiн каже, "з краю",  насвистуючи  на  сопiлцi  й  виводячи  на
голос. I знову, коли дiйшов до того самого мiсця, проти сво?? волi,  проти
свого-бажання, став плакати, i плаче, як мала дитина...
   - Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадiд мiй запорожець!
Добрий запорожець, що вiд пiснi плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очi
були, а то й зовсiм нема, а плачу... Ну, слухайте ж далi:  берiть  у  руки
перо та виводьте.
   Яворницький бере в руки перо, але  почува?,  що  в  нього  самого  руки
тремтять вiд хвилювання. Хома Провора пiдбадьорю?ться, пiднiма? тон вище й
заспiву?:  "Гей,  та   породила   мати   сина   Василя,   а   iспородивши,
вигодувала..."

   Але цього разу вiн i до половини пiснi не дiйшов, i чути з тону  голосу
й з нерiвного свисту сопiлки, що вiн знову не витрима?.

   - Слухай, Хомо, що я тобi скажу: хай уже цю пiсню ти  виведеш  менi  на
голос iншим разом, а тепер заспiвай менi яко?-небудь або запорозько?,  або
гайдамацько?.
   I Хома Провора заспiву? нову пiсню. I  отак  скiльки  пiсень  попало  в
записну книжку Яворницького вiд Хоми Провори! I яких пiсень! Як тiльки вiн
почне виводити голосом яку-небудь пiсню, як тiльки  вiн  загра?  на  сво?й
сопiлцi, так уже й чути, що  то  стародавня,  самобутня  i  нi  з  чим  не
зрiвняна пiсня. Багато цiлих годин i цiлих тижнiв, веселих i сумних (бiльш
за все сумних), провiв Яворницький з  Хомою  Проворою,  заслухуючись  його
грою на сопiлцi i тiшачись його мелодiйними пiснями, якi  за  душу  брали,
але нiколи не бачив його, щоб вiн плакав вiд iншо? пiснi, опрiч наведено?.
Чому саме ця пiсня розхвилювала до слiз Хому  Провору  -  так  i  лишилося
невiдомо: Дмитро Iванович не став  сво?ми  розпитуваннями  тривожити  його
хвору душу, сам же вiн з приводу цього завжди залишався нiмим як риба.

   Крiм  пiсень,  Хома  Провора  багато  знав  переказiв,  легенд,  рiзних
оповiдань про минуле. Розповiдав вiн захоплююче, цiкаво, дохiдливе. Багато
можна знайти на  Укра?нi,  в  рiзних  закутках,  розповiдачiв-боянiв,  але
далеко не всякий з них володiв даром передавати  сво?  розповiдi  в  таких
художнiх образах, з такою  живою  мiмiкою  i  з  таким  неудавано  веселим
гумором, як це передавав  i  зображував  Хома  Провора.  Мало  того:  Хома
Провора розповiдав не тiльки художньо, але й оригiнальне.

   - У якомусь царствi, у якомусь государств! була царiвна, така начитана,
така написана...
   - Як же то "написана"? Хiба так можна казати?

   - А чому ж  не  можна?  Як  кажуть  "начитана",  то  повиннi  казати  i
"написана".
   - Ну добре: "Така начитана, така написана".

   - Така, кажу, начитана, така написана, що он  яка!  Зробила  вона  собi
корабель, iзгрузила його грузом, сiла в нього  та  й  гайда  по  морю,  по
окiяну. Тут де не взялася буря! Як  пiдхопила  вона  той  корабель  та  як
х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство...  А  як  ви  там
записали?

   - А ось як: "Тут де не взялась буря! Як пiдхопила вона той корабель  та
як хуркнула!.."
   - Не так!
   - А як?
   -  Де  не  взялася  буря!  Як  пiдхопила  вона   той-корабель   та   як
х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство!

   Розповiдач саме домагався того, щоб записувач так само  роздiльно  й  з
такою ж iнтонацi?ю i наголосом записав "хуркнула" та iншi  подiбнi  слова,
як вимовляв вiн сам. Тiльки тодi, за його  словами,  казка  буде  записана
"настоящим манiром".

   У Хоми Провори... шахрай - не шахрай, а  "митець";  не  почервонiла,  а
"зашарiлася"; не розсердився, а "заярився"; не заручилися, а "порукалися";
не обтесався чоловiк, а "охмолостився" ("помiж людей  став  бувати,  то  й
охмолостився трошки, а  то  був  такий  патика  та  матула,  що  й  казати
нiчого"). У Хоми Провори коняка не  пiшла  в  руки  од  того,  що  за  нею
"зажалковано". У нього... якщо Вода в рiчцi, то "вода як серебро", а  коли
степ чи лiс, то неодмiнно "дрiмливий лiс, сонливий лiс". У  нього  царiвна
не на?хала, а "налучила на скелю", i не заплакала, а "ударилась у  великий
плач". Хмарка не нахмарила, а "хмарка засмутилася". Казку  вiн  найчастiше
закiнчував так: "Задав пир на весь мир, i я там був, а не  бачив  того  аж
нiяк..."


   УКРА?НСЬКI ЧОРТИ_ __

   Дорогою з Бердянська Дмитро Iванович за?хав до старого мiста Ногайська,
щоб  познайомитися  з  художником  Анастасом   Гордiйовичем   Смоктi?м   i
поговорити з ним про запорозьку старовину.
   Смоктiй зустрiв професора з великою радiстю: обнялися  й  поцiлувалися,
за старовинним звича?м.
   - А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше  прiзвище,
чував i читав вас!
   Цiлий тиждень iсторик прогостював у Смоктiя.  Вiн  дуже  любив  народнi
пiснi, старовину,  чудово  спiвав  старовинних  запорозьких  пiсень,  знав
козацькi думи, грав на кiлькох музичних iнструментах, особливо на сопiлцi.

   А скiльки вiн знав казок, прислiв'?в, народних  оповiдань!  Для  Дмитра
Iвановича це - скарб. Гостюючи в Смоктiя, вiн записував усе.
   Ось до них пiдходить лiтнiй уже сусiда Антiн Павлович Пiдлужний. Босий,
без шапки, в грубiй сорочцi i  в  нанкових  штанях.  Почина?ться  розмова.
Дмитро Iванович бере iнiцiативу до сво?х рук.
   - Скажiть, голубчики мо?, яких ви зна?те укра?нських чортiв?
   - Укра?нських чортiв?
   - Еге ж, укра?нських чортiв? Якi вони е?

   - Я знаю одного Безп'ятого чорта.

   - А який же той Безп'ятий чорт?

   - Чорт як чорт, а Безп'ятий зветься тому, що вовк йому п'яту  вiдкусив.
Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водянi, степовi, хатнi й  лiсовi.
З водяних найголовнiший -  анциболот.  Це  головне  начальство  над  усiма
водяними чортами; потiм водяний  чорт  -  це  той,  що  греблi  рве;  далi
синько-водяний - це старий бородатий чорт, такий, що вночi хапа? людей  та
топить ?х мiж потоками у водяному млинi; ? ще з водяних  рябий  бiс  -  це
дуже злий чорт; моя баба, було, як ла?ться, то каже: "А щоб тебе рябий бiс
узяв". Iз степових чортiв найголовнiший - куцак (у шкодi  десь  був  та  й
хвоста збувсь); далi танцюристий чорт: у вихорi танцю? та б'?ться з iншими
чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то вiн увесь у кровi буде.  ?
ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе
коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далi й  каже:
"Ну, годi вже, пошутив, i годi",-  то  вiн  i  пiдкине,  3  хатнiх  чортiв
найперший чорт - це дiдько. От, було, в старовину так лаялися:

   "Що ти робиш? дiдько б шанував твого батька!"  Або:  "Щоб  тебе  Дiдько
взяв!" Цей дiдько як удень, то все на горищi сидить, а як уночi, то шаста?
по сiнях та по коморах. Так от, для того щоб вiн не  шастав  уночi,  треба
ляду на горищi на нiч закривати, бо вiн спуститься з горища до дiжки, що в
сiнях сто?ть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й
каже: "Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищi?"  З  хатнiх  же
чортiв ? ще бiситель-чорт. Отож i лаються ним: "Бiситель тво?му батьковi!"
Потiм того - луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Вiн, якщо треба кому
капость яку-небудь учинити, так уже так пiдстрою?, що будеш чмихати  увесь
день: той так пiдведе,  що  й  не  найдеш  вночi  дверей  спросонку  та  й
учха?шся; одне слово, дуже капосний бiс.  Хатнi  чорти  плохi,  а  степовi
дикi. Отож i птиця домашня плоха, а степова  дика.  Iз  лiсових  чортiв  ?
лiсовик-чорт; вiн сам бiлий, а п'ятки смаленi; цей  крiпко  дурить  людей:
вiн оце скинеться чоловiком та й ?де  по  лiсу  на  такому  возi,  що  так
полудрабки й сиплються з  нього,  а  вiн  знай  лупить  та  торохтить,  як
скажений, по лiсу; то лiсовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався
в лiс, та давай за ним гнатися, аж то чорт.

   Один дiд, на прiзвище Попенко, оповiдав про того лiсового  чорта  таке:
"Iду, каже, раз я по лiсi й доходжу до рiчки, а в нашому лiсi та,  бачите,
рiчка Озниця протiка?; доходжу  до  рiчки,  дивлюся,  сто?ть  бiля  берега
човен. Я сiв у той човен та й давай гребтись до  другого  берега.  Гребуся
собi та й  гребуся,  коли  це  вибрався  на  середину,  аж  тут  човен  як
розколихався, як розколихався, i хто його зна? вiд чого. Дивлюсь я, аж  на
днi човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, i п'ятка  в
нього на однiй нозi обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю
вже, чи воно в мене була на головi шапка, чи не було, а тiльки я й весло з
рук випустив. Тiльки що човен став пiдходити до другого берега, а  воно  з
човна бульк! Та так  у  воду  й  булькнуло.  Отож  воно  й  був  настоящий
лiсовик..."
   Окрiм цих чортiв, ? ще чорт Люципер. Це вже  страшенний  чортюга.  Усiм
чортам чорт! Це, мабуть, той, що в нiмцiв зветься  Люцихвер.  Ще  е  якiсь
чорти, нашi-таки, укра?нськi, та тепер я нiяк не пригадую всiх, а чув,  як
малим був.
   - Зна?те, Анастасе Гордiйовичу, що я думаю? - сказав Яворницький.

   - А що?
   - Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усiх наших  укра?нських
чортiв.
   - А що ж, це чудова думка.
   Незабаром той задум було здiйснено: в музе? з'явилася вiтрина, а в  нiй
були виставленi всi чорти. Були там i намальованi,  i  вилiпленi,  та  так
майстерно, що бiля "чортячо?" вiтрини завжди було весело.

   МАНДРIВКА В СIЧ[16]_ __

   Дмитро Iванович часом казав: "Днiпровськi скелi,  острови  та  кручi  -
найкращi  в  свiтi".  Особливо  привертав  його  увагу  сво?м  мальовничим
кра?видом великий острiв Хортиця. Тут вiн був частим гостем, бо саме  сюди
колись злiталися запорозькi козаки на сво?х улюблених чайках. Звiдси  вони
вирушали в походи на турецького  султана  i  кримського  хана.  Саме  сюди
колись з усi?? Укра?ни збiгалися всi нездоленi й пригнобленi, хто не хотiв
коритися польським та сво?м панам i глитаям.
   На цьому островi ? велика скеля, яка  ма?  назву  Диван.  Якось  Дмитро
Iванович зiйшов на цю скелю, глянув навколо себе i  сказав:  "Яка  чарiвна
краса!"
   I справдi, звiдси, як на долонi, було видно  Велику  Хортицю,  Новий  i
Старий Днiпро, село Кiчкас.
   - Це мiсце цiкаве ще й  тим,-  розповiдав  Дмитро  Iванович,-  що  коли
пiднятися на цей Диван i крикнути, то вiд того  крику  виразно,  з  повною
iнтонацi?ю,  залунають  голоси  по  всiй  окрузi.  Крикнеш  басом  -  луна
вiдповiсть басом, крикнеш дискантом - луна вiдгукнеться тим же.

   Вчений спустився нижче. I ось бiля  цього  Дивану  вiн  побачив  цiкаву
заглибину, зроблену у великiй брилi гранiту.

   Вiд рибалок дослiдник дiзнався, що це  мiсце  тут  зветься  Запорозькою
мискою. Змiряв цю "миску", вона ма? 3 аршини в дiаметрi  i  1,5  аршина  в
глибину. Оце так миска! Вчений уважно розглянув ?? i прийшов до  висновку:
ця "миска" виникла вiд того, що в заглибину скелi з  м'яко?  породи  якось
попав камiнь з твердо? породи. Цей камiнь, напевно, виром почало  крутити.
Заглибина  поступово  розширювалася  й  поглиблювалася.  Отак  i   виникла
велетенська "миска".
   Дмитро Iванович спустився ще нижче i побачив  двох  дiдiв,  якi  мовчки
сидiли на сво?х човнах i ловили рибу.
   - Здоровенькi були, рибалки!
   - Здрастуйте!
   - А чи зна?те, чого я до вас прийшов?
   - Скажете, то й взна?мо!
   - Чи не зна?те ви, чому цю миску названо Запорозькою?

   - Зна?мо!
   - А чого?
   - Та того, що з не? ?ли запорожцi!

   - А як же вони ?ли з тако? миски?

   - Та, мабуть, так, як ?ли в царицi Катерини в Петербурзi. Посiдали один
проти одного та через миску i годуються: цей того, а той цього!
   Кажуть, що коли запорожцi гостювали в царицi Катерини II, так ?м подали
такi ложки, що держалки були довшi вiд  руки  (а  треба  за  самий  кiнець
держати). Щоб не бути голодними, вони  почали  цими  довжелезними  ложками
один одного годувати, та й були ситi.
   - Ну, спасибi вам за цiкаву розповiдь. Бувайте здоровi.


   Бувайте, пане, здоровi,

   Як воли та корови!

   Бувайте, пане, здоровi,

   Та й нас не забувайте!..

   Етнограф хутко дiстав з кишенi записну книжечку i зразу ж занотував  цi
слова.

   Майже щороку, влiтку, Дмитро Iванович вiдвiдував  iсторичнi  мiсця,  де
була Запорозька Сiч. Туди вiн ?здив не просто для прогулянки,  а  проводив
науковi дослiдження, вивчав села, що розкинулися навколо Сiчi.

   Найчастiше такi мандрiвки i пошуки скарбiв  минувшини  проходили  не  в
одинцi,  а  в  дружбi  з  вiрним  побратимом,  укра?нським  фольклористом,
етнографом i педагогом Яковом Павловичем Новицьким (1847-1925). ?х  ?днала
щира любов до  iсторi?,  фольклору,  етнографi?,  культури  свого  народу;
?днало пристрасне бажання пройтись "слiдами запорожцiв".

   Д. I. Яворницький любив Якова Павловича,  як  рiдного  брата.  У  сво?х
листах вiн його назива? найласкавiшими словами:  "душевним",  "сердечним",
"коханим", "любимим" i "голубчиком сивим".

   "Мо? життя,- писав вiн до Я. П.  Новицького  18  сiчня  1885  року,-  в
науцi. В нiй мо? життя, в нiй мо? серце, в нiй моя пристрасть,  увесь  мiй
юнацький запал"[17].
   Якось iсторик помандрував у мiстечко Покровське, що на  правому  березi
рiчки Пiдпiльно?. Саме тут була остання
   Запорозька Сiч. Обходив Дмитро Iванович це мiсце вздовж i впоперек, але
нiчого не знайшов. Вiд тако? невдачi засумував Дмитро  Iванович.  Iшов  по
Сiчi з опущеною головою, з торбою за плечима.  Глянь,  а  бiля  нього,  як
з-пiд землi, вирiс дебелий засмаглий дiд з бiлою  головою,  за  плечима  в
нього висiв ятiр, а в руках - палиця. Яворницький зрадiв i зразу ж кинувся
до нього.
   - Скажiть, дiдуню, ви тутешнiй?

   - Тутешнiй!
   - Де ж ви були, куди йдете?
   - Рибу ловив, а це пора й додому!

   - Звiдкiля ж ви, як вас звати?
   -  Яз  Покровського,  а  звати  мене  Митрофан  Чорний!  А  ви  тут  що
поробля?те? - поцiкавився дiд, оглядаючи незнайомого чоловiка в капелюсi.

   - Я шукаю запорозьку старовину. Та не пощастило  менi:  окрiм  глиняних
черепочкiв та люльки, нiчого путящого не знайшов.

   - Погано, мабуть, шукали!
   - Чому ви так дума?те?
   - А тому, що тут нашi покровчани пiсля великих дощiв i весняно?  поводi
багато всяко? всячини пiдбирали.
   - Що ж саме пiдбирали?
   - Тут знаходили пiстолi, кинджали,  шаблюки,  рушницi,  гармати,  ядра,
кулi, свинець, дрiт, глечики, кахель, перснi,  бочки  з  смолою,  прошарки
вугiлля, склепи сухарiв, купки пшеницi, гудзики, пряжки,  намисто,  грошi,
люльки-носогрiйки та людьки-буруньки.
   - А де ж усе це подiлося? Може, вкажете, в кого воно зберiга?ться?
   - Е-е-е, де тепер його знайдеш! - журився дiд.Багато чого розгубили,  а
то порозкидали, розламали, бо ми люди темнi; не зумiли зберегти,  а  бачу,
що цi штуки, мабуть, потрiбнi для чогось.

   Обидва повагом iшли по Сiчi, гомонiли мiж собою, непомiтно  й  до  села
дiсталися.
   - Ось i моя хата! - вказав палицею Митрофан  Чорний.  Пiдiйшли  ближче.
Хата стояла бiля само? запорозько? церкви. Яворницький придивився до хати,
обiйшов ?? з усiх бокiв, а потiм спитав Чорного:

   - Ви свою хату добре зна?те?
   - Та начебто добре. Мiй батько розповiдав, що  в  цiй  хатi  1747  року
запорожцi раду радили.
   - Ти бач! Та ви живете в iсторичнiй хатi! Це  добре.  Раджу  вам,  дiду
Митрофане, зберiгати цю хатину, доглядати ??. А я вiзьму ?? на  облiк,  як
дорогий пам'ятник минувшини.
   Митрофан Чорний,  як  виявилося,  був  гостинна  людина.  Вiн  запросив
iсторика до хати, нагодував його i залишив у себе  переночувати.  Господар
приготував для  вченого  добре  лiжко,  але  Дмитро  Iванович  категорично
вiдмовився вiд такого комфорту, вiн попросив  господаря  принести  в  хату
оберемок соломи. На цю солому кинув просте рядно, поклав укривало.
   - Запорожцi не любили нiжитися,- кинув Яворницький. Другого дня  Дмитро
Iванович за допомогою Чорного знайшов  у  селянина  Корнiя  Забари  чотири
сволоки, якi збереглися вiд  запорозьких  хат  ще  з  1710  року.  Таку  ж
знахiдку виявив i в другого мешканця Покровського - Клима Пироговського.
   Повернувшись  пiсля  довгих  мандрувань  знову  до  Митрофана  Чорного,
Яворницький сказав йому:
   - А що, дiду, як ми завтра сходимо з вами на Сiч?

   - А чого ж, я охоче пiду. Тiльки що ми там будемо робити?
   - Пошука?мо козацьких могил.
   - Добре, деякi могили i я знаю. Чого ж - ходiмо!

   Мандрiвники взяли собi на пiдмогу ще трьох  чоловiкiв  з  лопатами.  За
кiлька днiв вони розкопали шiсть невеличких запорозьких могил. Але  тiльки
в останнiй, сьомiй, натрапили на знахiдки. На цiй могилi стояв  невеличкий
хрест з написом: "Раб божий Иоанн - Титаровского куреня".
   Заглибившись у могилу  на  один  сажень,  Яворницький  знайшов  соснову
труну, а в  нiй  великий  кiстяк  запорожця,  з  чубом  на  головi,  тричi
обмотаним на тому мiсцi, де було лiве вухо, з довгими  рудими  вусами  над
верхнiми зубами, з сукняною шапкою з барашковою околицею, з зеленим поясом
та двома монетами в кишенi: одна з них  мiдна  -  росiйська  подушка  1731
року, друга - срiбна турецька монета. В iнших могилах Яворницький  знайшов
кiстяки, якi добре збереглися, бiля них  були  монети  1763  року,  жупан,
мiднi гудзики, кулi, ядра тощо.
   Але дослiдник на цьому не зупинився. В селi Грушiвцi вiн знайшов сволок
з чудовим рiзьбленням, який зберiгався в хатi селянина  Онуфрiя  Петровича
Метельченка.  Етнограф  запевняв,  що  кращого  рiзьблення  йому   ще   не
доводилось бачити. Цей сволок був завдовжки 7 аршин, зроблений з  осокора,
розмальований рiзними фарбами. На всю довжину сволока був зроблений напис,
який  свiдчив,  що  цей  будинок  збудував  1747  року  12  квiтня   козак
Щербинiвського куреня Трохим Киян.  Усе,  що  було  на  сволоцi,  етнограф
замалював у свою записну книжечку.
   Пiсля цього Дмитро Iванович рушив до Нiкополя. Вiн  знав,  що  в  цьому
iсторичному мiстi збереглася запорозька церква.

   Коли вчений зайшов до цi?? церкви, в нього розбiглися  очi.  Перед  ним
вiдкрилося рiдкiсне багатство, яке попало сюди з  найстарiшо?  запорозько?
церкви, що була до цього в селi Покровському.
   Серед багатьох церковних речей Дмитро Iванович зразу ж звернув увагу на
iкону  Покрова  богоматерi.   Його   вразив   оригiнальний   витвiр   того
майстра-маляра. На липовiй дошцi зверху була зображена божа мати, а  нижче
в повному озбро?ннi, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, пiдперезаних
зеленими поясами, з гладко поголеними головами - стояли чубатi  запорожцi.
Вони були розмiщенi пiвколом по краях iкони. Посерединi ?х  -  запорозький
прапор, гармати, ядра, всякi козацькi атрибути. Внизу iкони, вiд  козакiв,
що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматерi такий  напис:
"Молимся, покрий нас чесним тво?м покровом, iзбавi от всякого зла".  Трохи
вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя".
   Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цi?? iкони.

   Трохи пiзнiше ця iкона  опинилася  в  музе?.  Дмитро  Iванович  порадив
поповi скорiше позбутися  ??,  щоб  не  влетiло  часом  вiд  архi?рея,  бо
запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв.

   Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по  всiх
церквах i вилучав з них усе, що мало  будь-яке  музейне  значення.  Ось  i
цього разу, показавши свого мандата поповi,  вiн  зразу  ж  попрямував  до
престолу, де лежало величезне ?вангелi?. Спробував його пiдняти, а воно  й
з мiсця не зрушило. "Що таке?"  -  подумав.  Пiп  пояснив:  "Це  ?вангелi?
святе, та й вагою воно два пуди, з  мiсця  не  так  легко  його  зрушити!"
Розглядаючи рiдкiсне ?вангелi?, Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй
книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися  цим  ?вангелi?м  тiльки
двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський  дiдусь.
I це рiдкiсне ?вангелi? теж перейшло до музею.
   Проводячи  екскурсiю  по  вiддiлу  релiгiйних  культiв  музею,   Дмитро
Iванович показував це ?вангелi? i казав:
   "Гляньте на срiбне оздоблення  цього  двопудового  ?вангелiя,  ввернiть
увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в
музе?!"
   Пiсля огляду запорозько? церкви Дмитро Iванович пiшов у  село  Лапинку,
щоб  побачити  одного  селянина,  на   прiзвище   Мокiй   Лось,-   нащадка
запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався,  що  Лось  у
великiй та?мницi зберiга? запорозьке вбрання.
   Дiд  Лось  виявився  впертим  i  неподатливим:  вiн  зовсiм  не   хотiв
розлучатися з сво?м скарбом, що переходив з поколiння в поколiння.

   Дмитро Iванович шiсть рокiв  ?здив  по  Запорожжю,  шiсть  рокiв  шукав
такого випадку, щоб тiльки побачити  справжн?  запорозьке  вбрання.  Пiсля
довгого прохання та  частування  Лося  оковитою  власник  скарбiв  розкрив
пота?мну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його  в
руки й став розглядати. Один з жупанiв  був  на  козака  високого  зросту,
другий - на козака середнього зросту. Обидва  жупани  пошито  з  червоного
сукна малинового кольору, на  клiтчастiй  пiдшивцi  персiянського  виробу,
дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах,  застiбаються  вони  на
грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а  на  кiнцях
ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з  рукавiв
мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад
i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом
i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв  жупанiв  мiж
швами зроблено по однiй кишенi.
   Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той,
що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З  двох  жупанiв  бiльший  зберiгся
краще, а менший майже весь поточила  мiль.  Дмитро  Iванович,  як  знавець
запорозько? старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi  носили  пiд
кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а  чорноморцi
- пiд черкескою.
   Крiм  цих  двох  жупанiв,  Дмитро  Iванович  знайшов  у   скринi   Лося
запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю,  розмiром  двi  з  половиною
чвертi завширшки  та  11  аршин  завдовжки,  темно-малинового  кольору,  з
позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в  аршин,
якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса.
   - Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися?
   - Та, бачите, я тако? думки, щоб зовсiм не продавати: жалко!
   - Та ви ж гляньте на це  вбрання  -  мiль  по?ла,  вам  бог  за  це  не
простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха!
   - Яке б воно не було, а все ж -  запорозьке  вбрання,  не  можу  з  ним
розлучитися! - не поступався дiд Лось.
   - Скiльки ж ви хочете за нього?

   - Сто п'ятдесят карбованцiв!
   - Нi, грошей таких у музе? нема?. Ви б краще подарували  для  народного
музею,- благав Дмитро Iванович.
   - Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом!
   У Яворницького в кишенi була ?дина десятка на харчi,  Що  ж  робити?  I
Яворницький сказав:
   - От що, дiдуню, берiть останнi мо? десять карбованцiв i на додачу  мiй
годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс.
   Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у  руках,  приклав  до  вуха  -
цокотить!
   - Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки  поступився,  а  для
чогось iншого - нiколи б не вiддав!
   Щоб придбати для музею  якусь  штуковину,  будь-який  експонат,  Дмитро
Iванович не шкодував нi сили, нi енергi?, нi сво?х убогих коштiв. У сво?му
листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд  8
листопада 1885 року вiн писав, що "часто  йому  доводилося  повертатися  з
мiсць сво?х пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i  ледве
чи не без одягу"[18].

   Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для не?.
   ...Недаремно Яворницький застряв у  селi  Лапинцi.  Окрiм  запорозького
вбрання, вiн знайшов там ще  два  цiннi  експонати:  запорозьку  шаблю  та
карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi  трохи  зiгнута,
вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я  ??  закiнчувалося
головою птицi, зроблено? з дерева.
   Особливий iнтерес являла запорозька  карафка.  Зроблено  ??  з  тонкого
зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi  невеличких
пiвкiл. Ця карафка вмiщу? шiсть склянок горiлки.

   Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч  з  коштовними  трофеями,
якi потiм були експонованi в музе?.

ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА


   Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади  про  народного
академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми
на його дачi в Голосi?вцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора  Запорiжжя,
як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй.
   - За сво?м характером,- вiдзначив поет,- Дмитро  Iванович  був  людиною
демократичною, доброзичливою i житт?радiсною, а до запорожцiв вiн ставився
по-юнацьки закохано.
   I тут вiн розповiв про одне iз засiдань  секцi?  АН  УРСР.  Яворницький
зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний  ним  фольклорний  матерiал,
потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав  -  старечим,  але
при?мним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А  далi
попросив усiх присутнiх пiдтягти,  заспiвати  гуртом.  У  залi  розкотився
дружнiй спiв.
   Отакий був Яворницький. А коли вiв музе?м  екскурсiю,  то  цей  чародiй
слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах
вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова.
   Завжди сво? оповiдi рясно пересипав народним  гумором.  Навiть  майстер
смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу.

   Я не раз чув живi  розповiдi  та  спiви  цього  завзятого  запорозького
козарлюги. Вiн мав  звичку  пiд  кiнець  робочого  дня  запрошувати  сво?х
помiчникiв до кабiнету: "Ну,  синки,  досить,  зачиняйте  дверi  музею  та
поспiва?мо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос
Яворницький:
   - Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в  людях,-  пiсню  про
Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив  iншу  -  "Запорожцi,  ви
добрi молодцi", а далi  "Не  ходи,  козаче,  понад  берегами".  Заспiвають
три-чотири  пiснi  -  настрiй  чудовий.  В  таких   випадках   Яворницький
розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром  Деляновим,
який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцi? про
запорожцiв.
   Слухаючи про це, вчений секретар музею П. ?. Матвiевський спитав:
   - Як вам, Дмитре Iвановичу, вда?ться викликати любов, повагу та iнтерес
до сво?х лекцiй?
   -  Бачите,-  вiдповiв  Яворницький,-   щоб   зацiкавити   людей   сво?ю
розповiддю, треба блискуче знати й  любити  сво?  дiло,  говорити  просто,
дохiдливе, образно, переконливо. Коли  я  читав  лекцi?  студентам  ДДУ  з
iсторi? Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою  для  iлюстрацi?
козацьке причандалля:  булаву,  пернач,  пiстоль.  Залюбки  використовував
народнi легенди, прислiв'я, приказки.

   Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцi? вченого слухали
не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв.

   Одного разу  Дмитро  Iванович  сидiв  у  крiслi,  замислившись.  Потiм,
очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про  те,  як  йому
чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв...

   У деталях про той  епiзод  автор  цих  рядкiв  дiзнався  пiзнiше,  коли
працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я  натрапив
на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции  о  профессоре
Московского университета Д. И. Дворницкого".
   Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою
попечителя ки?вського навчального округу, професору Яворницькому дозволено
прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900  року  двi  публiчнi  лекцi?  на
користь мiсцево? громадсько? бiблiотеки. Проте вiдбулася  тiльки  одна,  а
другу було заборонено. З яко? ж причини?
   У лекцi?  вчений  навiв  приклади  з  козацько?  минувшини  та  народнi
легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi  народних  мас
до царського уряду.
   Яворницький  розповiв,  як  цариця  Катерина  II  запросила   до   себе
представникiв вiд запорожцiв. Побачивши ?хнi довжелезнi вуса,  iмператриця
наказала  почастувати  гостей  сметаною.  Збагнувши,  що  з   них   хочуть
покепкувати, козаки пояснили: за звича?м вони  спершу  ?дять  мед,  а  вже
потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього  вуса,  затим
пiдкрутили ?х та й заходилися ?сти сметану.  В  цьому  губернатор  побачив
протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi.
   Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi  оточували
iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi  народжуються?
- "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один
одного: "А де такi пикатi та пузатi  пани  народжуються?  I  тут  же  самi
вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у  тюрмах
та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворно? знатi, внаслiдок яких
по вступi на трон нового монарха окремi вельможi  попадали  в  неласку  за
свою попередню дiяльнiсть.
   У  доволi  непривабливому  виглядi  змалював   Яворницький   соловецькi
в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i  можна  було  тiльки  з
великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П.
Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим  студентам,  яких
тепер арештовують, не так важко сидiти".
   Отож занепоко?ння найвищого чиновника губернi? було цiлком зрозумiле. А
тут ще, бiдка?ться вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi  знайшли
в оповiдi професора  вiдгук  на  сво?  крамольнi  думки,  почали  залучати
учнiвську молодь  i  простий  люд  йти  17  грудня  на  лекцiю  козацького
професора. "Причому пiднагляднi,-  як  згаду?ться  в  доносах,втлумачували
учнiвськiй молодi, що саме такi лекцi? ?м конче треба послухати, а не  те,
що попи та казеннi  читцi  розповiдають  у  народнiм  Домi.  Iдiть  завтра
слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми".

   З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомля? губернатор, "я  визнаю
за необхiдне не дозволити читання друго? лекцi?,  про  що  без  оголошення
причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..."
   Дмитро Iванович знав, що весь час перебува? пiд пильним  оком  полiцi?,
але вiн не зважав на те. Все жартував:

   "А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за  вольнодумство.
Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся,  бо  сам  ?здив  туди,  коли
шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив,  яку  гидку
роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили  за  кожним
кроком "небезпечних в'язнiв".
   Пiсля болiсних митарств та  поневiрянь  Дмитровi  Iвановичу  поталанило
влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де  очолив
кафедру  iсторi?   та   археологi?   укра?нського   козацтва.   Попечитель
Московського  навчального  округу  Богол?пов,  знаючи,  що   приват-доцент
Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцi?
за сво?м профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но  ходи  строго
по апостолу!".
   Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Богол?пов,  але
не  з  таких  вiн  був,  щоб  дотримуватися  суворих  вказiвок   царського
чиновника. I читав не "по апостолу", а по-сво?му.

   У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцi?ю,  почав
вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог  Д.
I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко,
О. М. Горький, О. I.  Купрiн,  Л.  М.  Андреев,  В.  В.  Вересаев,  С.  Г.
Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський.
   Близький до Яворницького побратим-письменник  М.  Д.  Телешов  у  сво?х
спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв  було  чимало",  але  в
пам'ятi залишився тiльки один Професор  Д.  I.  Яворницький,  "правовiрний
укра?нець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав  завжди  iз
задоволенням".
   Любов до запорожцiв звела  Яворницького  з  сво?м  земляком-побратимом,
генiальним  росiйським  художником  I.  Р?пiним.   Удвох   вони   створили
невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому  султану".  В
образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра  Iвановича.  Саме  про
таких людей, як Яворницький, писав Б?лiнський:
   "Кто не принадлежит сво?му отечеству, тот не принадлежит человечеству".
Все життя i  творчiсть  Яворницького  -  пiдтвердження  цi??  незаперечно?
iстини.

   Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки
видатним   дослiдником   iсторi?   запорозького   козацтва,    етнографом,
фольклористом,  археологом,  письменником.  А  ще  -  блискучим  лектором,
загальновизначним майстром  слова.  Живим,  образним  словом,  ораторським
мистецтвом вiн чарував людей.
   Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд  його  пера,  а  також  його
лекцi? мали прогресивне значення i  були  популярними  серед  студентсько?
молодi.
   Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис яко? зберiгся в  архiвах  ЦНБ
УРСР.  Вона  не  втратила  свого  значення   й   понинi,   ма?   полемiчну
загостренiсть,  насиченiсть  цiкавими  фактами,  подiями,   оригiнальнiстю
висновкiв, патрiотичний пафос.
   Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з сво?ю  правдою
про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року  з  лекцi?ю  "Iсторiя
укра?нського  козацтва".  Звичайно,  така  лекцiя  декому  з   реакцiйного
ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате  вона  щедро  дiйшла  до
молодих, сердець студентiв унiверситету.
   Хотiлося б подати деякi фрагменти цi?? лекцi?, з яких видно, що  Д.  I.
Яворницький був iсториком об'?ктивним, щирим i глибоко принциповим.
   "- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали  й  пишуть  iсторiю  росiйсько?
держави так, що лише зрiдка подають  iсторiю  народу  i  майже  нiчого  не
повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без  перебiльшення
сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги  його  перед  вiтчизною
повнiстю не враховано.
   Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росi? i тi науковi сили, що е  в
них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з  iсторi?  Мало?  Росi?,  а
разом з тим i з iсторi? Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!"

   Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та  А.  А.  Скаловського,  Дмитро
Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi  й  дiяльностi
росiйського  та  малоросiйського  козацтва.  Наймогутнiший  сильний  голос
належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним  iсторикам  М.
I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов.

   Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком  позитивно,
а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь  козацтва,  то  Соловйов
змалював його, безумовно, негативно.
   Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державно?  точки
зору, вони стежили за розво?м росiйсько? держави, а все, що не сприяло  ??
розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше  того,  Соловйов  у
дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства.

   Тако?  ж  точки  зору  додержувалися  й  польськi  iсторики.  Для   них
Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще
при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це  не  що  iнше,  як
"вiйськовi бунти" м'ятежно? чернi i божевiльне посягання на цiнностi  Речi
Посполито?", непокiрнiсть законам  та  вищiй  владi",  за  якими  ма?  йти
жорстоке покарання винних".
   Для iсторика Соловйова  вiйни  козакiв  проти  Польщi  -  це  порушення
державних принципiв та iснуючого в державi порядку.

   Тому-то вiн припуска?  таких  оцiнок;  "Козак  шукав  у  степах  тiльки
власно? свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб  жити
за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб  бути  вiльним  козаком,  а  не
мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед,
а, навпаки, мав негативне значення в iсторi?. I ще, козаки  не  обмежували
сво? дi? щодо охорони кордонiв, а за сво?м  хижацьким  характером,  котрий
вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв,  то
й жити нема? защо, нема? звiдкiля  добути  сiряка.  Це  нерiдко  завдавало
шкоди державним вза?минам мiж Росi?ю i Турцi?ю".
   Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони  навивали  козакiв  не
iнакше, як згра? розбiйникiв,  дикими  мамлюками,  бродягами,  розбещеними
членами суспiльства.
   Д. I. Яворницький в сво?й лекцi? гнiвно спростовував явно не об'?ктивну
характеристику козакiв Пiвдня Росi?:
   "- Якщо така точка зору iсторика Соловйова  в  якiйсь  мiрi  може  бути
застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасу?
до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо  сам
народ зовсiм не вiддiляв себе  вiд  козацтва.  Стiльки  вони  протестували
проти гноблення польсько? шляхти.
   Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволено? насильством
з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби  знайти  точку  опори
для  дiй   i,   змiцнiвши,   розлитися   в   народi,   пiдняти   його   на
загальнонацiональне дiло.
   Коли в 1637  роцi  польський  гетьман  Потоцький  пiсля  "втихомирення"
повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов
на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче
заявили йому: "Якщо тобi хочеться  вгамувати  козакiв,  то  ти  вирiж  всю
Укра?ну i на правому i на лiвому боцi Днiпра".
   Далi, полемiзуючи з Соловйовим,  Яворницький  грунтовно  й  переконливо
доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особисто? свободи, то  до
них так жадiбно не простягло сво?  руки  все  населення  Пiвденно-Захiдно?
Русi.
   Якби вони бiгли в степ заради однi?? здобичi, грабежу та  розбiйництва,
то думи про козацтво не  прикрашувала  б  народна  творча  фантазiя  всiма
квiтами поезi?.
   Iсторик Соловйов вважа?:  козак  i  холоп,  козак  i  збiглий  мужик  -
синонiми. Але це не так. За свiдченням  малоросiйського  народу,  козак  i
герой, козак i лицар - ось синонiми.  I  ще:  в  малоросiйських  переказах
козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир,
який пiдняв на сво? плечi величезну тяготу.
   Соловйов  вважа?,  що  козаки  -  злодi?,  дармо?ди,  але   цих   образ
заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у вза?мних бiйках,
що виводили iз терпiння увесь укра?нський народ i примушували його братися
за зброю.
   Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була  iнша,  благороднiша
мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що  послiдовно  наступала
на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже,  для  козакiв  завжди
боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на
життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!).
   С. М. Соловйов стверджу?, що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А
хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог,  при  страшних  нестатках,  при
великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба  це
не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не праця?
   I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з
ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так:

   - Йдучи до диких степiв,  козаки  зрiкались  сiмей,  радощiв  людського
життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих
на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в
кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через  такий
харч людинi  легше  перепливати  рiчку  на  сво?му  шляху.  Ховаючись  вiд
ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не
ржали конi, зав'язували ?м хустками рота, не наважувалися  викреслити  для
люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в  той  час
було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де ?х кусали комарi,
мошка,  гедзi,  слiпнi,  котрi  ранiше  водилися  незлiченою  кiлькiстю  в
очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких  печер,
де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки;  щоб
уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували  там  по  декiлька
годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки  часто
зносили жорстоку гарячку i  особливо  зазнавали  степово?  лихоманки,  яка
лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз  вони  бачили
на власнi очi чуму, яка заходила з Азi? до Пiвденних степiв.

   I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i  по
байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали  далеко  вiд
батькiвщини...
   "I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося  вiтром,
обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було
заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки
з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер  не  показувалася  висока
ковила.
   Коли козак  застигнутий  в  одиночку  у  високiй  травi  чи  в  лiсному
чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав
по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.

   I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято  козаками
для того, щоб захистити свою землю,  свою  неньку  Укра?ну,  щоб  боронити
Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i  злих  татар,
якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч  на  Укра?ну  i  завжди
ознаменовували сво? набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом,  угоном
незчисленних укра?нцiв i росiян у полон.
   Тож хiба про достатки йшлося, коли козак  тiкав  з  мiста  у  вiдкритий
степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж назива? п'яницями, ледарями,
розбишаками,  втiкачами.  I  це  тi  гайдамаки,  i  тi  розбишаки,  котрi,
перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували
всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд  гноблення  ??  рiзними  ворогами  i
втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки  цариця
Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала  в  1775
роцi Запорозьку  Сiч,  ввела  на  Укра?нi  крiпацтвi  забрала  всю  родючу
запорiзьку землю i вiддала князевi
   Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському  -  200  тисяч  i
Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю.

   Слiд сказати, що виникнення  Запорозько?  Сiчi  мало  велике  iсторичне
значення. Для пригноблених мас укра?нського селянства вона  була  могутнiм
оплотом  у   боротьбi   проти   феодально-крiпосницько?   експлуатацi?   i
польсько-шляхетського гнiту, за  возз'?днання  Укра?ни  з  Росi?ю.  В  нiй
знаходили притулок  i  пiдтримку  представники  всiх  верств  укра?нського
народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i
пiдтримувала   антифеодальнi   виступи.   Одночасно   аналогiчний   процес
спостерiгався в Росi?...

   Пiдкреслюючи видатну роль Запорозько? Сiчi, К.  Маркс  писав,  що  коли
"...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй  Укра?нi,
вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi  на  Дон"  (Нарис  К.  Стенька
Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107).
   Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за  ватажкiв
Запорозько? Сiчi. ?х схопили, закували в кайдани  i  вiдправили  в  далекi
кра?, щоб вже нiколи, до само? смертi, вони не зустрiлися: кошового  Петра
Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер  на
112 роцi свого життя,  вiйськового  суддю  Павла  Головатого  пiд  суворим
конво?м зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край.

   I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних  запорожцiв,
з гiркотою на серцi проказав:
   -  Мабуть,  такий  у  нас,  слов'ян,  норов,  що  коли  ми   все   чуже
прославля?мо, а все сво?, гiдне славно? пам'ятi,  засуджу?мо,  зневажа?мо.
Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я?
   Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький да? вiдповiдь:
   - На нашу думку, залишилася слава чесних геро?в, якi склали сво? голови
за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права.

   А це не так вже й  мало:  свобода,  вольнiсть,  людськi  права.  Чи  не
найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне  людство,  мрiяв  великий
Кобзар Т. Г. Шевченко.


   _ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___
   __
   ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__
   _
   Це було десь 1913 року. ?дучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович
дорогою зустрiв одного  балакучого  дiдуся  Вiн  розповiв  йому,  що  зна?
селянина з Тритузного Остапа Лигуна,  який  зберiга?  коштовнi  запорозькi
речi - пiстоль i срiбний пояс.
   Iсторик витяг з кишенi книжечку й щось записав туди.

   Дiдусь попередив, що в Лигуна цi речi нелегко здобути, бо вiн ?х трима?
пiд надiйними замками.
   Через кiлька днiв Яворницький з'явився в Тритузному. Та не  одразу  вiн
кинувся розшукувати дiда Лигуна, а спершу зайшов до мiсцевого попа й почав
з ним раду радити, як найкраще пiдiйти до дiда Остапа.

   Пiп знав Яворницького, бо вiн i ранiше бував у мiсцевих церквах i  все,
що стосувалося старовини, забирав до музею. Пiп думав, що професор,  маючи
мандат вiд синоду, i цього разу почне нишпорити по церквi, вилучати з  не?
iсторичнi речi. А коли почув, що мова йде про  якогось  дiда  Лигуна,  про
запорозькi речi,- в нього вiдразу  ж  вiдлягло  вiд  серця,  i  вiн  охоче
погодився пiти разом з Дмитром  Iвановичем  до  побожного  дiда  Остапа  i
вплинути на нього, щоб той поступився сво?ми скарбами.
   Пiшли.  Пiп  був  старенький,   невеличкого   зросту,   сухорлявий,   з
рудувато-попелястою довгою  борiдкою,  в  золотих  окулярах  i  з  високою
патерицею в правiй руцi. Яворницький мав поважний  вигляд  -  в  осiнньому
пальтi, в капелюсi, окулярах, з маленькою дорожньою валiзкою в руках.

   - Здоровенькi були, бабусю! - чемно привiтався до господинi професор.
   - Здрастуйте! Заходьте до хати.

   На порозi  пiп  перехрестився.  Зайшли.  Посiдали  бiля  столу.  Бабуся
знiяковiла: несподiвана поява попа i якогось  незнайомого  чоловiка  трохи
лякала ??.
   - Де ж це ваш дiд Остап? - спитав Яворницький.

   - Та десь пiшов отави накосити для корови.

   - Скажiть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пiстоль та пояс? -
спитав Дмитро Iванович.
   - Не знаю, що вам i сказати: ? i нема?.

   - А це як слiд розумiти?
   - Та так: бiля скринi, де зберiгаються  пiстоль  та  пояс,  висять  два
замки. Вiд одного замка ключ у дiда, а вiд другого в мене.  Отож  нiхто  з
нас поодинцi не вiдкри? скринi. Такий порядок дiд наш завiв ще здавна.
   - Он як! - пiдморгнув Яворницький.- Добрий порядок завiв дiд. А що ж це
вiн, не довiря? вам, чи що?
   - Та нi, вiн, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он i сало у нас у
боднi лежить пiд двома замками. Так, каже, буде надiйнiше.

   Через пiвгодини щось у сiнях зашарудiло. До  хати  ввiйшов  дiд  Остап.
Привiтався. А коли побачив, що тут i пiп, зняв шапку i пiдiйшов  до  нього
пiд благословення. Дiд хоч i старий вiком, та  ще  дебелий:  видно,  що  з
дужого роду.

   - Ми до вас, дiду Остапе, ось в якiй справi,- почав Яворницький.-  Чули
ми, що ви зберiга?те запорозьке причандалля. Хотiлося  нам  побачити,  яке
воно, що за речi. Може, покажете?
   - Та чому ж, можна й показати. Це дiло  просте.  Дiд  Остап  пошукав  у
сво?й глибокiй кишенi, витяг ключа, вiдiмкнув один замок, а  потiм  глянув
на бабу. Та швидко зрозумiла дiда, мовчки пiдiйшла до  скринi,  вiдiмкнула
сво?м ключем другий замок. Тодi дiд обережно вийняв  пiстоль  з  кремiнним
запалом та срiбний пояс.
   - Ось вони, подивiться.
   Яворницький, як великий знавець укра?нсько? старовини,  одним  поглядом
оцiнив речi.
   - От що, добрий чоловiче,  я  директор  Катеринославського  iсторичного
музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оцi речi ви подарували
музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода?
   Пiп уже був пiдготовлений до розмови з дiдом, сидiв мовчки й  вичiкував
слушного часу, коли буде зручнiше вплинути божим словом на дiда Остапа.
   Видно було, що дiд i баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними
речами предкiв-запорожцiв.
   - Та  воно,  конешно,  нiчого,-  сказав  дiд  Остап,тiльки...  От  якби
продати, тодi друге дiло! Ви купiть, ми дешево вiддамо.

   - Скiльки ж ви хочете за них?
   - 50 карбованцiв!
   - Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,казав Дмитро Iванович,
пронизуючи дiда гострим поглядом,- щоб за старовину отакi грошi цупити!
   Тут озвався пiп.
   - Раб божий Остапе  i  раба  божа  Уляно!  -  сказав  пiп.Не  забувайте
всемогутнього господа бога: вiн дав, вiн i вiзьме - в цьому його сила!  Не
будьте срiблолюбцями: грошi вiд лукавого, тiльки вiн спокуша? вас на це. А
дающого рука не зубожi?.
   - Правильно батюшка каже,- не  впускав  нагоди  Яворницький,-  грошi  -
полова: сьогоднi ?, завтра ?х нема. А от совiсть, честь людська -  дорожча
за все!
   Дiд i баба трохи вагалися, а потiм тихенько пошептались i сказали:

   - Ми порiшили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею,  берiть
пiстоль i пояс безкоштовно. Нехай  назавжди  йде  в  музей.  Може,  й  нас
коли-небудь люди згадають.
   - Спасибi вам, добрi люди,- сказав Яворницький, потиснувши руки  старим
i поцiлувавши дiда Остапа.- Ви зробили велике й  добре  дiло.  Тепер  вашi
iмена навiки занесенi в музейну книгу. Про  вас  будуть  знати  поколiння,
будуть вiками згадувати добрим словом.

   ШУКАЧI СКАРБIВ_ _

   1915 року до музею дiйшла чутка, що в Юр'?вському районi, недалеко  вiд
Катеринослава, селяни  розкопують  могили  i  шукають  у  них  скарби.  Не
гаючись, Дмитро Iванович Яворницький спiшно спорядився й ви?хав  на  мiсце
подi?. Ще здаля побачив вiн розриту могилу.  Але  туди  одразу  не  пiшов.
Спочатку вивiдав усi подробицi про розриту могилу в селян.

   - Тут у нас дiд Охрiм з сво?м сином та жiнкою  цiлими  ночами  розкопу?
могили, шука? якогось золота,- розповiдали селяни.- Ми йому кажемо: облиш,
Охрiме, кинь цю дурну затiю.
   - Ну й що ж вiн там викопав? - спитав ?х Дмитро Iванович.
   - Скарбiв так i не знайшов, а все попадаються якiсь череп'я,  кiсточки,
старовинна iржава зброя тощо,- вiдповiли дiди.

   - А де ж вiн живе, той дiд Охрiм?

   - Он, бачите, стара хата пiд соломою, друга вiд краю,- показали дiди.
   Професор попрямував до двору дiда Охрiма. У  дворi  -  тиша,  вiконницi
зачиненi. "Значить, спить дiд",- подумав археолог. Постукав у вiкно  -  не
чути. Тiльки пiсля другого, дужого стукоту вiдчинилися дверi й  на  порозi
з'явився невеличкий сивий  дiдок  iз  заспаними  очима,  з  розкуйовдженою
чуприною на головi.
   - Здрастуйте, дiду Охрiме!
   - Здрастуйте! А звiдки ви мене зна?те? - трохи злякано запитав старий.
   - Як не знати! Чутка пройшла по всiй губернi?, що ви тут золотий  скарб
викопали. Чи правда?
   - Ну, якi ж тепер люди пiшли: тiльки взявся за лопату, тут уже й  скарб
викопав, начебто це картоплю копати!

   - А що ж ви там викопали?
   - Та он лежить  череп'я,  кiсточки,  бронзове  вiстрячко  i  всякi  там
залiзячки, а скарбу так-таки й не викопав,- бiдкався дiд Охрiм.

   - У вас водички можна напитися? - спитав Дмитро Iванович.
   - Та чого ж, можна! А хто ви будете, вiдкiля йдете i куди  пряму?те?  -
поцiкавився дiдок.
   - Та я сам з Катеринослава, при?хав сюди, щоб оглянути пам'ятки,  та  й
могилами зацiкавився,- вiдповiв  Яворницький.-  А  добра  у  вас  водичка.
Спасибi. Цiкаво все-таки, покажiть, що ви викопали.

   Дiд Охрiм розсортував накопанi речi на двi купки:  в  одну  з  них  вiн
склав, як йому здавалося, малоцiннi речi - кiсточки, а в другу -  коштовнi
речi: залiзнi стремена бронзовi наконечники стрiл, кинджал тощо.

   - Чув я,- каже дiд Охрiм,- що отакi штуки, як я накопав, можна продати.
Чи не купите?
   - Дозвольте менi, добрий чоловiче, розглянути ?х.
   - Прошу, дивiться.
   - А цiкаво, скiльки б ви, голубчику, хотiли взяти за  оцi  маслачки  та
залiзячки? - спитав археолог.
   - Четвертну дасте?
   - Та що це ви, добрий чоловiче, воли продаете, чи що? Хiба ж таку  цiну
можна правити?
   - Я ж скiльки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас цiна моя диву?!
   - Нi, тут дива нема?. Бачите, я директор  музею  професор  Яворницький.
Може, ви чули?
   - Чути не чув, а в музе? був. Бачив там отакi штуки, як  i  в  мене.  А
коли повернувся - i думаю; вiзьму лопату, попробую, може,  що-небудь  i  я
викопаю. От i викопав, бачите?
   - Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не  так,
кому як заманеться. Цим займаються археологи - люди, якi вивчають пам'ятки
минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й  вiзьму.  Цього
вам не слiд було робити. А якщо ви хотiли золото викопати  i  розбагатiти,
то, повiрте менi,- не в могилах його шукають. Викиньте з сво??  голови  цi
нiкчемнi мрi?. Скажiть менi, дiдусю милий, ви письменний?

   - Нi!
   - От бачите, i розписатись не зможете?

   - Не вмiю.
   - Так от: письменнiсть ? неоцiненний скарб для людини. Оцей  вам  скарб
треба шукати. I його не в могилi шукають, а в книзi.

   - Та я розумiю. Так злиднi за?ли, темнота наша... Не до грамоти!
   Дмитро Iванович присiв на призьбi, склав  акта  про  розриту  могилу  i
занотував туди всi речi, що ?х викопав дiд Охрiм.

   - Тут слiд вам розписатись, дорогий друже,- звернувся Яворницький,-  та
жалко, що не вмi?те. Як же бути?
   - Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота.

   - Тодi ось тут ставте хрестика,- показав професор.Так от що, жалко менi
вашо? марно? працi. Всi оцi речi, що ви викопали, я заберу до музею: у вас
вони будуть без дiла, а там ми ?х виставимо для огляду.

   - А як же мiй труд? - спитав дiд Охрiм.

   - Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по  сво?й  несвiдомостi
зруйнували пам'ятку старовини, зiпсували  деякi  речi.  Я  вам  трохи  дам
грошенят за це, та раджу бiльше не шукати в могилах золота.

   Дмитро Iванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав ?х  i
на придбання експонатiв. Однак вiн пожалiв працю дiда  Охрiма  i,  скiльки
мiг, заплатив iз сво?? кишенi.
   - Ось вiзьмiть десятку. Це вiд себе даю.

   - Спасибi й за це.
   - Ну, бувайте здоровенькi. Дякую, що приберегли, не розгубили  викопанi
речi.

   - Бувайте, щасти вам!
   - Ось що,- згадав Дмитро Iванович.- Виберiть у недiлю час  i  при?здiть
до музею. Та не самi, а вiзьмiть з собою побiльше селян. Там, у  музе?,  я
багато чого розповiм вам: i про археологiю, i про скарби, i про  таке,  що
ви й не чули.
   - Дякую! Постара?мося при?хати.


   З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ_ _

   У   селi   Вовнiгах,   що   розкинулося   на   березi   Днiпра    нижче
Днiпропетровська, Дмитро Iванович бував дуже частим гостем. Там  чимало  в
нього було приятелiв, до яких учений заходив вiдпочити, живе слово почути,
якусь рiч розшукати.
   Уперше вiн заглянув туди 1904 року. Десь довiдався вчений,  що  в  дiда
Корнiя Пиндича  -  старого  рибалки  -  зберiгаються  двi  коштовнi  речi:
козацька шаблюка та пiстоль з кремiнним запалом. Зайшов Дмитро Iванович до
хати, привiтався, розпитав, як живуть. Його цiкавило все - де,  чим  i  як
ловлять  рибу,  розпитував  про  вбрання  на  селi,  про  весiлля,  уважно
прислухався до мови, цiкавився звичаями, побутом. Сидiв з  господарями  до
пiзнього вечора, а потiм спитав:
   - А чи зна?те, чого не я до вас прийшов?

   - Скажете!
   - Чув я, що у вас i досi зберiга?ться старовинна зброя. Чи можна на не?
глянути?
   - Можна! - вiдповiв дiд Корнiй.- Зараз покажу цю зброю.
   Пиндич дiстав шаблю й пiстоль,  передав  ?х  Дмитровi  Iвановичу.  Було
видно, що речi  сподобалися  гостевi.  Вiн  уважно  оглядав  ?х,  обережно
торкався до них руками. Господарi дивилися на нього i чекали,  що  ж  далi
буде, чого хоче вчений? Нарештi вiн, усмiхнувшись, ввiчливо сказав  дiдовi
Корнi?вi:
   - Дивлюсь я на цю шаблюку та на пiстоль i думаю, як би вони  прикрасили
наш музей. Саме таких зразкiв збро? у нас i не вистача?.  I  хочу  я  вас,
голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте цi речi музею. Повiк  вам  буде
честь i слава!
   Дiд Корнiй дуже  любив  цю  зброю,  часто  показував  сво?м  приятелям,
гостям, пишався, що вiн зберiг таку старовину. Тугий  був  дiд  Корнiй  на
подарунки. А цього разу зрадив  себе.  На  превеликий  подив  усiй  сiм'?,
вiдповiв:
   - Ну що ж, берiть! Нехай i мiй внесок буде в народному музе?.
   Дмитро Iванович щиро потиснув руки дiдовi Корнi?вi, дружинi та  ?хньому
синовi Андрi?вi, а потiм, виходячи з хати, сказав:

   - Я напишу на всю  вашу  сiм'ю  i  ваших  найближчих  родичiв  постiйнi
перепустки: заходьте по них до музею безплатно.

   З того часу Пиндичi стали частими вiдвiдувачами музею.
   ...В iншого селянина того ж села Дмитро Iванович роздобув чумарку.
   При?мно, що цi речi i досi зберiгаються в музе?.

   - Одного разу,- згаду? Андрiй  Пиндич,-  я  знайшов  на  околицi  мiста
Катеринослава старовинну  монету.  Зразу  ж  вiднiс  ??  в  музей.  Дмитро
Iванович спершу очистив, потiм узяв лупу, розглянув i визнав, що  це  дуже
рiдкiсна й цiнна монета. Вiн виставив ?? у спецiальному вiддiлi  музею,  а
менi щиро подякував.

   Яворницький дуже поважав тих людей,  якi  допомагали  йому  розшукувати
старовину, приносили сво? знахiдки до музею. I, навпаки, гнiвався на  тих,
хто не розумiв велико? любовi вченого до музейних скарбiв, ставився до них
байдуже.
   З приводу одного невдахи Дмитро Iванович записав до  "Хронiки  подiй  у
будинку  Яворницького":  "Прибув  з  Капулiвки  Васька  Кривоший.  Хлопець
виявився  просто  погань.  Скiльки  часу  прожив   на   мiсцi   преславно?
Запорозько? Сiчi,. жодного черепка на нiй, жодного цвяха, жодно? люльки не
знайшов, жодно? пiснi не записав,  жодного  хатнього  малюнка  не  привiз.
Повна нiкчема!"
   Часто Андрi?вi Пиндичу доводилося супроводжувати Дмитра Iвановича, коли
той ?здив на археологiчнi розкопки, вивчати пороги, острови Днiпра.
   - Iнколи мене питають,- каже Андрiй Пиндич,- а чи  багато  ми,  копачi,
заробля?мо грошей? Декому, мабуть, зда?ться неймовiрним, коли я скажу,  що
ми робили зовсiм безплатно, просто з власного бажання. Чому?  А  тому,  що
той, хто хоч раз побував з Дмитром Iвановичем на березi  Днiпра,  хто  хоч
раз почув його мову, його цiкавi оповiдання, той не  вiдстане  вiд  нього.
Такий був i я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчi  вже  вiн  сам
турбувався: голодними ми нiколи не були. Найчастiше вiн  готував  для  нас
юшку. А яка то була смачна юшка! Ви собi уявити не можете. Дмитро Iванович
клав у казан на десять чоловiк свiжу рибу, яку ми ловили в Днiпрi, додавав
туди лаврового листу, перцю запашного, картоплi. Так ви зна?те, було,  так
?си, так ?си, що й вуха не вiдiрвеш од казана. Ото була юшка!
   Якось на дозвiллi, звертаючись до археологiв, Дмитро Iванович сказав:
   - Хочете, я почастую вас козацькою картоплею? Зна?те;, як ?? готують?
   - Нi, не зна?мо; приготуйте, будь ласка.

   Дмитро Iванович попросив господаря, в якого квартирували археологи, щоб
вiн  принiс  чавунчик  i  пiдiгрiв  духовку.  Потiм  узяв  кiлограмiв  два
звичайно? картоплi, висипав у чавунчик i облив ?? теплою водою. Далi  взяв
щiточку i старанно почистив нею кожну картоплину, помастив олi?ю i посипав
сiллю. Чавунчик з картоплею поставив  у  духовку,  а  через  сорок  хвилин
козацька картопля вже була готова.

   - А як же цю картоплю ?сти - треба чистити чи просто не обчищеною?
   - Нi, цю картоплю ?дять необчищеною. Ось так! I Дмитро Iванович  перший
з'?в свою картоплину. За ним - археологи й копачi.

   - Ну, як? - усмiхаючись, спитав Яворницький.

   - Дуже смачна. Виходить, що запорожцi вмiли готувати таку картоплю, вiд
яко? не можна вiдiрватися.
   - Так! Голота хитра на вигадки!

   Пiсля вечерi - цiкавi розповiдi, пiснi. Нiхто з нас нiколи не  сумував,
бо Дмитро Iванович завжди частував  нас  веселими  дотепами.  Ми  й  роти,
бувало, роззявимо та слуха?мо, не вiдриваючи вiд старого очей.

   - Одразу за  Ненаситецьким  порогом,-  казав  вiн,-  iде  Вовнiгiвський
порiг. У народi його звуть Внук-порiг, а Ненаситця - Дiд-порiг. На  погоду
вони мiж собою часто перегукувалися. Один час чути було, як реве,  шумить,
гуде, струшу? землю Дiд-порiг; потiм замовкне раптом,  тяжко  застогнавши.
Тодi почина? Внук-порiг: реве, шумить, гуде. I знову тиць -  i  обiрвалось
усе, аж застогнало.
   Одного разу до копачiв пiд'?хали на волах два  чоловiки  iз  сусiднього
села. Привiталися з професором, а потiм кажуть:
   - Ми оце до вас, Дмитре Iвановичу, в  такiй  справi:  завтра  ?демо  до
Катеринослава. Якщо в вантаж  чи  якiсь  iншi  речi,  зможемо  безкоштовно
доставити до музею.
   - ? в мене до вас прохання,- сказав Дмитро Iванович,завезiть  до  музею
кам'яну бабу i п'ять ящикiв з речами, що ми тут накопали бiля Вовнiг.
   Де б не був Дмитро Iванович, селяни скрiзь допомагали йому чи то копати
могили, чи приставити здобутi експонати до музею.  Це  робилося  дурно,  з
поваги до вченого i любовi до музею. Андрi?вi Пиндичу доводилося бувати  з
Дмитром  Iвановичем  на  всiх  порогах.  Але  найбiльше   вiн   запам'ятав
Ненаситепький порiг. Це найстрашнiший i найцiкавiший  з  усiх  порогiв.  I
дорослi, й учнi великими валками сунули лiтньо? пори  на  цей  порiг,  щоб
побачити дивне явище природи, щоб помилуватись його дикою, а разом з тим i
чарiвною красою. Мета  всiх  подорожей  -  скеля  Монастирка.  Бо  кожному
при?мно було посидiти на каменi, подивитися на пiнявi струменi води, що  з
ревом та грюкотом перебiгають каменем. На тому каменi видно двi ямки,  якi
скидаються на миски. Про них розповiдають усякi легенди.  Кажуть,  що  тут
стояла 1787 року пiд час подорожi Днiпром цариця Катерина. Вона сходила на
цей камiнь i пила чай. Ямки лишилися нiби вiд ?? нiг. За  iншою  легендою,
обидвi тi ямки були для запорожцiв замiсть мисок.

   Коли Пиндич був з Дмитром Iвановичем на цьому  порозi,  учений  показав
йому видовбанi на скелi тарiлку, виделку i порося. Розповiдають, що ?х теж
видовбали запорожцi. Над зображенням був нiби й напис: "Пий та ?ж,  добрий
чоловiче".
   До Ненаситця добиралися рiзними шляхами: водою i суходолом. Коли  ?хали
суходолом, то зараз за мiськими дачами  дорогу  перерiзував  тунель  ново?
Мерефо-Херсонсько?  залiзницi.  Далi  доводилося  про?жджати   бiля   двох
високих. могил-близнят; одна могила  лежала  лiворуч  од  шляху,  друга  -
праворуч.


ЩОБ БУЛО ЧУТИ НА ВСЮ УКРА?НУ


   Влiтку 1925 року на вулицях Катеринослава замайорiла  велика  кольорова
афiша. В нiй повiдомлялося, що до мiста  при?хала  перша  ки?вська  капела
кобзарiв, яка виступить в  оперному  театрi  з  концертом.  Далi  в  афiшi
повiдомлялося, що перед початком концерту лекцiю  про  кобзу  та  кобзарiв
прочита? професор Д. I. Яворницький.
   Iм'я Дмитра Iвановича викликало великий iнтерес до концерту,  i  квитки
розкуплено ще за кiлька днiв до концерту.

   Коли оголосили, що  слово  для  лекцi?  ма?  Дмитро  Iванович,  у  залi
вибухнули гучнi оплески. Лектор говорив цiлу годину.

   Спершу  вiн  виклав  iсторiю  кобзи,  потiм   докладно   розповiв   про
славнозвiсного  кобзаря  Михайла  Кравченка,  який   створив   думи   "Про
Сорочинськi подi? 1905 року" та "Про чорну недiлю в Сорочинцях".

   У театрi стояла така тиша, що  чути  було,  як  муха  пролетить.  Кожен
намагався не пропустити жодного слова лектора.

   - Тут, у Катеринославi, проходив  у  1905  роцi  археологiчний  з'?зд,-
сказав Дмитро Iванович.- Я розшукав ь зiбрав на той з'?зд  тiльки  дев'ять
слiпих кобзарiв. Ходили вони по базарах та ярмарках, спiвали всякi псалми,
випрошуючи тим копiйки на свiй прожиток. Бiльше кобзарiв не знайшлося,  бо
кобзарство, на жаль, завмирало. А колись,  за  Давнiх  часiв,  кобза  була
найулюбленiшим  i  найрозповсюдженiшим  у  запорозьких  козакiв   музичним
iнструментом. Пiд ?? звуки запорожцi любили спiвати й танцювати. Вони  так
танцювали, що земля гримiла, пилюка стовпом пiдiймалася.

   Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину,
   Щоб свiт здивувався, який козак вдався!


   Кобзарi, що грали в цiй капелi, та присутнiй на концертi  науковець  М.
А. Федченко особливо запам'ятали один цiкавий фрагмент  iз  лекцi?  Дмитра
Iвановича.
   - Я зiбрався ранком iти в  музей,-  розповiдав  Яворницький.-  Вiдчиняю
дверi, а вони не пiддаються. Глядь, а там на схiдцях сидить  якесь  хлоп'я
рокiв п'ятнадцяти. Я й питаю його:
   "Звiдкiля ти, хлопче?"
   "З Солоного".
   "Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чека?ш?"

   "Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?"

   "Я. А що в тебе за дiло до мене?"

   "Я хочу навчитися грати на кобзi, а кобзи нема?!"

   "Добре дiло задумав, хлопче. А як же тебе звати?"

   "Микола Петренко".
   Тодi Дмитро Iванович запросив  Миколу  до  себе,  нагодував  його,  дав
грошей  i  вручив  йому  листа  до  свого   приятеля   Гната   Мартиновича
Хоткевича[19]. Дмитро Iванович писав до свого друга:

   "Чолом тобi, сизокрилий голубе!

   Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чу? мо?  серце,
що  з  нього  вийде  путящий  кобзар.  Отож,  любий  друже,  прийми   його
по-батькiвському, допоможи сердешному: зроби з нього  такого  кобзаря,  що
коли загра?, так щоб чути було на всю Укра?ну.
   Назавжди твiй Д. Яворницький"

   "Ось тобi, Миколо, десятка й лист. Сiдай тепер на по?зд i гайда з  цi?ю
цидулкою на Харкiвщину, до мого давнього  приятеля  Гната  Хоткевича.  Вiн
допоможе тобi стати кобзарем i навчить грати".

   Минуло два роки. Дмитро Iванович уже й забув про того  хлопця.  Аж  чу?
одного  разу  -  хтось  дзвонить  бiля  дверей.  Вийшов  Дмитро  Iванович,
придивля?ться - не впiзна?. Перед ним стояв  хвацький  молодий  красень  з
кобзою пiд рукою. Звернувшись до Дмитра Iвановича, юнак спитав:
   "Чи вже, професоре, не впiзна?те мене?"

   "Щось не пригадую!"
   "Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу  i  вже
дещо навчився грати на нiй".
   "Ти бач! А я й забув. Тодi ходiм до мене... Ану,  козаче,  ушквар  менi
тако?, щоб земля затряслася".
   Микола Петренко щиро подякував Дмитровi  Iвановичу  за  допомогу  стати
добрим кобзарем. I заграв, розумi?ться. Та так заграв, що в  господаря  аж
сльози на очах виступили - пiзнав науку Хоткевича.

   Коли закiнчився концерт, Дмитро Iванович вийшов на сцену, обняв кожного
з кобзарiв, подякував ?м за добру гру на кобзах, за ?хнi щирi пiснi.
   - От що, друзi мо?, прошу вас усiх завтра до мене на обiд!
   Наступного дня  Дмитро  Iванович  гостинно  прийняв  у  себе  кобзарiв.
Частував ?х добрим обiдом  та  домашнiми  наливками.  Пiсля  обiду  Дмитро
Iванович звернувся до гостей:
   - Ну, козаки, заграйте менi на сво?х кобзах думи народнi! А перш за все
заспiвайте менi, синки, запорозький марш!

   Забринiли струни - i полилася бадьора пiсня запорозького маршу:

   Ой зiбралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
   Ой чи то пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
   Гей, нумо, хлопцi, до збро?! На герць погуляти,

   слави здобувати!

   Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
   Гей, нумо, хлопцi, до збро?!
   Нам поможе святий Юрiй, ще й пречиста мати турка звоювати.
   Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.


   А Дмитро Iванович слуха? та витира? хустинкою непроханi сльози.
   - Бачите, синки, цього марша спiвали запорожцi, коли виступали в похiд.
   Пiсля маршу кобзарi на  замовлення  господаря  виконали  похiдну  пiсню
"Заспiвали козаченьки". До душi прийшлась i ця пiсня. Далi  кобзар  Г.  I.
Комаренко вдарив по струнах  i  почав  заспiвувати  "Ой  лiта  орел,  лiта
сизий". Його пiдтримали iншi кобзарi. Потiм виконали "Думи мо?, думи мо?",
за Шевченком. Заспiвали про Морозенка, а далi пiшли кобзарськi думи: "Плач
невольникiв" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко)[20].

   - Спасибi вам, синки, що повеселили мою душу. Ви нiби цiлий  кiвш  сили
влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Iванович  обняв  усiх  кобзарiв  i
розцiлував.
   - Синки! От що хотiв сказати вам: завтра  понедiлок.  Усi  приходьте  в
музей. Буду чекати вас о дев'ятiй годинi ранку.

   -  Добре,  Дмитре  Iвановичу,  прийдемо  Дяку?мо  за  вашу  ласку,   за
запрошення.

   В умовлений час усi кобзарi були  вже  бiля  музею.  Прийшов  i  Дмитро
Iванович. Вiн був радiсний, у чудовому настро?. Взяв кобзарiв i  повiв  ?х
сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення - де  й
коли знайшов ту чи iншу рiч.
   Зайшли до вiддiлу релiгiйних культiв.

   - Скажiть, професоре, що це за дверi, чому вони тут? - спитали кобзарi.
   Дмитро Iванович щось пригадав, усмiхнувся в бiлi вуса,  провiв  по  них
рукою i розповiв ось що:
   - Цi дверi я добув 1913 року в  жiночому  монастирi,  що  бiля  станцi?
Кiльченi. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола  Петра,
а з другого боку -  просту  людину,  обдарованого  майстра,  що  колись  у
запорозькому стилi будував Новомосковський монастир.  Цi  дверi  стояли  з
правого боку вiвтаря жiночого монастиря. Довго я  благав  iгуменю  вiддати
дверi музею, так вона, клята баба, i слухати не хотiла. "Це святий вiвтар,
як можна дверi знiмати? Не дозволю!" - репетувала iгуменя.
   Та через кiлька днiв цi дверi були вже тут, у музе?.

   З великою майстернiстю вiн розповiв кобзарям про картину "Козак у бою",
з коментарями прочитав листа запорожцiв до  турецького  султана,  а  потiм
розповiв ?м цiкаву згадку про славнозвiсного кобзаря М. С. Кравченка, який
був частим гостем у Дмитра Iвановича.
   ...1935  року  Дмитровi  Iвановичу  минуло  80  рокiв.  Дружина  спекла
традицiйний пирiг,  а  ювiляр  запросив  до  себе,  щоб  повеселити  душу,
мiсцевого кобзаря В. I. Носачевського. Цей кобзар добре  володiв  лiричним
тенором i спершу почастував Дмитра Iвановича пiснею "Думи мо?, думи мо?".

   - А чи зна?те ви пiсню "Зоре моя вечiрняя"? - спитав Дмитро Iванович.
   - Знаю! Проспiвати?
   - Будьте ласкавi, проспiвайте цю пiсню.

   Дмитро Iванович - спiвуча людина з природи. Сам знав багато  пiсень  на
слова й на голос.
   Пiсля цих двох  пiсень  кобзар  виконав  ще  й  про  Байду,  Кармелюка,
Морозенка, Супруна i багато iнших пiсень та гуморесок.

   Пiд час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Iвановича з
проханням:
   - Розкажiть менi, Дмитре Iвановичу, хоч коротенько про iсторiю кобзи та
видатних кобзарiв. Це мене дуже цiкавить.

   - Якщо ви ма?те велику охоту послухати про це, то розкажу.
   Цiлу годину Дмитро Iванович розповiдав йому, як виникла  й  розвивалася
кобза, про кобзарiв як творчу силу народу, про  розвиток  цього  музичного
мистецтва.
   - А чи знали ви кобзаря Вересая?[21]спитав Ноеачевський.
   - Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пiснi  i  розмовляв  з  ним.
Мене з  ним  познайомив  Микола  Вiталiйович  Лисенко.  Сам  Вересай  дуже
обдарована людина, добре грав i спiвав,  але  на  вроду  був  негарний.  А
дружина в нього була велика красуня крiпачка Прiська. От одного разу  я  й
спитав ??: "Скажiть, як сталося, що ви,  така  красуня,  вийшли  замiж  за
такого старого, незрячого й негарного  Остапа?"  -  "Скажу!  -  вiдповiда?
вона.- Коли Остап сватався до мене, то я багато разiв  проганяла  його.  А
вiн, було, прийде з кобзою, сяде бiля хати та як загра?, як заспiва?,  ну,
вiрите,- душу розрива?. Розтопив мою вiн душу... заволодiв мо?м серцем. От
i пiшла за нього замiж".
   Дмитро  Iванович  розповiв  сво?му  гостевi,  що  свого   часу   багато
укра?нських спiвакiв та кобзарiв славились i в Росi?, навiть при царському
дворi. Вiн назвав прiзвище кобзаря Григорiя Любистка, який ще замолоду був
узятий до царського двору, де грав на  кобзi,  спiвав  народних  пiсень  -
утiшав молоду царицю ?лизавету, а  коли  вона  була  вже  дорослою,  то  з
грамотою вiдпустила Любистка на рiдну Полтавщину.
   - Зна?те що,- вийшов  Дмитро  Iванович  з-за  столу,ходiмо  зi  мною  в
садочок. Треба ж вас пригостити свiженькими фруктами з мого саду.
   Вийшли в сад. Дмитро Iванович нарвав груш, яблук,  абрикосiв  i  пiднiс
гостевi.
   - Ну, як на смак?
   -  Чудовi!  -  похвалив  кобзар  Носачевський.-  Спасибi  вам,   Дмитре
Iвановичу, за вашу гостиннiсть, за добре й ласкаве слово.


   ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ_ _

   Знайомство мандрикiвського тесляра  Михайла  Тимофiйовича  Овчаренка  з
професором Д. I. Яворницьким почалося Ще з перших рокiв  створення  музею.
Вiн i його брат Василь були добрi теслi - робили чудовi меблi  й  вiтрини.
Про це Довiдався Дмитро Iванович. Одного разу професор Яворницький прийшов
у Мандрикiвку, знайшов Михайла Тимофiйовича й запросив його  до  музею  на
постiйну  роботу.  Найбiльше  йому  доводилося  там  робити   вiтрини   на
експонати. Цi вiтрини сво?ю красою були неперевершенi.
   Майстерня, де виготовлялися вiтрини, мiстилася в пiдвальному примiщеннi
музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працю? i спiва?. Якось його
дзвiнкий голос почув Дмитро Iванович. Вiн  спустився  в  пiдвал,  став  за
дверима i уважно слухав пiсню тесляра. Потiм вiдчинив дверi  й  зайшов  до
майстернi.
   - Ви, я чую, спiва?те добре? - усмiхаючись, сказав Дмитро Iванович.
   - Та трошки спiваю. Це, так  би  мовити,  для  душi.  У  нас  весь  рiд
спiвучий. Ось ми три брати - всi спiва?мо,- вiдповiв Овчаренко.

   - Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле  Тимофiйовичу,  утнiть  менi
яко?-небудь.

   - Яку б ви хотiли?
   - Та ту, що ви найбiльш любите.

   - Я проспiваю для вас улюблену пiсню "Мiж горами вiтер вi?".
   - Добре, послухаю. Спiвайте!
   Дмитро Iванович присiв на ослонi, а тесляр став бiля свого верстата.  I
полилась чудова мелодiя. Спiвав  Михайло  Тимофiйович  Овчаренко  тенором,
ледь примружуючи  карi  очi.  Голос  його  силою  й  тембром  був  скорiше
лiрико-драматичний.
   Вчений слухав його пiсню i радiв, що  знайшов  доброго  майстра,  а  ще
кращого спiвака.
   - Добре ви спiва?те. Ану,  спробуймо  вдвох  проспiвати,-  запропонував
професор.
   - Добре! - згодився Михайло Тимофiйович.- Тiльки ж яко?? Може, "Дивлюсь
я на небо"?
   - Хай буде "Дивлюсь я на небо".

   Обидва вони пiдхопили знайому мелодiю i дружно вивели ?? до кiнця.

   Дмитро Iванович став частiше зустрiчатися з спiвучим  теслею.  Професор
запрошував його додому  i  там  слухав  пiснi,  якi  тесля  виконував  пiд
акомпанемент кобзи.
   Дмитро Iванович ще бiльше полюбив Михайла Тимофiйовича, коли  довiдався
про його дружбу з вiдомими артистами - близькими друзями  Яворницького  I.
С. Паторжинським та П. I. Цесевичем.

   В 30-х роках артист Паторжинський керував у Днiпропетровську хором  iм.
Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки - Михайло,  Iван
та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у  мiстi  та  в
примiських селах. У Василя Овчаренка ще й досi збереглося фото капели,  на
якому видно Паторжинського, багато мандрикiвчан,  а  серед  них  i  братiв
Овчаренкiв.
   - У нас  тут,-  сказав  Василь  Тимофiйович  Овчаренко,вся  Мандрикiвка
спiва?. Так здавна повелося.
   - Я нiколи не забуду,- згаду?  Ольга  Михайлiвна  Овчаренко,-  як  мого
батька хотiв Дмитро Iванович вивести в люди. А це було так.

   В  музей,  до  професора  Яворницького,  прибув  з  Петербурга  великий
росiйський спiвак - артист Леонiд  Вiталiйович  Собiнов.  Дмитро  Iванович
весь день водив гостя по музею, а пiд кiнець сказав йому:

   - Я вам, голубе, ще не все показав.

   - А що ж тут ? у вас цiкавого, чого я не бачив?

   - Тут у нас ? скарб. Хочете його побачити?

   - Аякже, з великою радiстю. Мабуть, той скарб не простий -  золотий?  -
цiкавився Леонiд Вiталiйович.
   - Нi, не золотий, а, мабуть, дорожчий! - вiдповiв Дмитро Iванович.
   Тодi професор Яворницький покликав доглядачку музею  бабусю  Дiброву  i
шепнув ?й на вухо: "Швиденько покличте сюди Михайла Тимофiйовича".
   Хвилин через п'ять перед Дмитром Iвановичем i  гостем  стояв  тесляр  в
полотняному фартусi, зi  стамескою  в  руцi,  готовий  виконати  будь-який
ремонт вiтрини.
   - Оце той скарб, що я хотiв показати вам. Знайомтесь,-  вiдрекомендував
Дмитро Iванович теслю.
   Собiнов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра  Iвановича,  то  на
теслю, не розумiючи, в чому рiч, що за жарти.  Вiн  чекав,  що  перед  ним
вiдкриють скриню з старовинним скарбом, а тут сто?ть проста робоча  людина
з чорними вусиками, охайно причесана на продiл, iз стамескою в руцi.

   - Тут ось яка справа, Михайло  Тимофiйовичу,-  почав  Дмитро  Iванович,
звертаючись  до  теслi.-  Перед  вами  чоловiк  велико?  культури,  людина
впливова. Це гiсть з само? столицi - з Петербурга. Вiн дуже любить  пiснi.
Заспiвайте йому що-небудь.
   У той час музей уже скiнчив свою роботу i дверi для  вiдвiдувачiв  були
зачиненi. Михайло Тимофiйович трошки знiяковiв, завагався перед незнайомою
людиною, потiм згодився. Вiн заспiвав свою другу улюблену пiсню -  "Повiй,
вiтре, на Вкра?ну".
   Гiсть стояв мов зачарований. Вiн уважно вслухався в усi вiдтiнки пiснi,
яку виконував тесля. Його обличчя свiдчило про те, що виконання  пiснi  не
тiльки подоба?ться, а що його вразив спiв.

   - Ну, це ви проспiвали нам укра?нську пiсню, а, може, тепер  для  гостя
щось з росiйських пiсень зможете виконати? - попросив Дмитро Iванович.
   - Спробую.
   - А яку ж ви нам тепер заспiва?те?

   - Якщо шановному гостевi до вподоби, то  я  проспiваю  "Ночь  сошла  на
землю, тихо все кругом".

   - Просимо, Михаиле Тимофiйовичу,- сказав поважний гiсть,-  проспiвайте,
послуха?мо охоче.
   Михайло Тимофiйович виконав i цю пiсню.

   - Ну як? - звернувся тодi Дмитро Iванович до гостя.

   - Бачу, що ви не жарту?те зi мною: це таки скарб! -  сказав  гiсть.-  А
чому ж ви не вчитеся далi? - зацiкавився столичний гiсть.

   - Куди менi вчитися! Я  скiнчив  тiльки  двокласну  школу.  А  тепер  -
сокира, пилка, фуганок - от i вся моя наука! У розмову втрутився  професор
Яворницький.
   -  Я  навмисне  показав   Михайла   Тимофiйовича,   щоб   ви,   Леонiде
Вiталiйовичу,  почули  голос  цi??  людини,  визнали  ??  обдарованiсть  i
допомогли ?й якось улаштуватися в столичнiй театральнiй школi. От що  менi
дуже хотiлося! - пiдкреслив Дмитро Iванович.- Ви ж гляньте: талант гине!

   - Добре, я поклопочусь!
   Iшов час. Михайло Тимофiйович уже й забув про ту  зустрiч.  А  гiсть  i
Дмитро Iванович не забули, вони робили сво?.  Тижнiв  через  три-чотири  з
Петербурга на iм'я Дмитра Iвановича надiслано пакет, а в  ньому  -  виклик
обдарованому спiваковi до столицi.
   - От що,- сказав Дмитро Iванович, звертаючись до теслi,-  даю  три  днi
строку, а потiм збирайтеся в дорогу i гайда до Петербурга вчитися. А  там,
як вийдете в люди, будете спiвати у столичних театрах, то й мене, старого,
згада?те.
   -  Спасибi  вам,  Дмитре  Iвановичу,  дуже  дякую  за   вашi   чутливi,
батькiвськi турботи, за щиру допомогу,- вiдповiв йому тесля.

   Та радiсть  була  недовга.  Повернувшись  додому,  Михайло  Тимофiйович
розповiв дружинi про пакет з Петербурга i про наказ  Яворницького  негайно
?хати до столицi. Дружина в сльози:
   - Куди ти по?деш? На кого нас покинеш? Нi, облиш,благала  вона,-  не  з
нашими достатками ?хати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в
окропi.
   Сльози дружини, бiля яко? було тро?  дiтей,  докази,  благання  зробили
сво?. Михайло Тимофiйович Овчаренко пожурився, посумував, що так  склалися
обставини, i змушений був забути про свою подорож до столицi.

   Дмитро  Iванович  дуже  розгнiвався  на  Михайла  Тимофiйовича  i  його
дружину.
   - Отак i гинуть народнi таланти! - сумно сказав вiн, нарiкаючи чи то на
Овчаренка, чи то на тi обставини, що не .дозволили теслi скористатися його
допомогою - стати артистом за покликом душi.


   НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛОТНО_ _

   Вiдвiдувачi Днiпропетровського iсторичного музею iм. Яворницького часто
затримуються бiля загадково? картини, намальовано? на дверях.

   Iсторiя цi?? картини незвичайна.

   Одного разу Р?пiн  прислав  до  Яворницького  свого  талановитого  учня
Миколу Iвановича Струнникова. Дмитро Iванович цiкаво й захоплююче розповiв
Струнвикову про численнi геро?чнi подвиги  хоробрих  запорожцiв.  Оповiдач
так захопив художника, що в нього виникла думка  -  увiчнити  запорожця  в
бою.  Одбираючи  з  колекцi?   вченого   потрiбнi   експонати,   художник,
розговорившись, уподобав талановитого збирача  народних  скарбiв.  Бажаючи
вiддячити чимось Дмитровi Iвановичу, Струнников спитав:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що б вам намалювати на спогад?
   - От що, голубчику. Намалюйте  менi  страшного  запорожця.  Покажiть  у
ньому силу, мужнiсть, вiдвагу, щоб люди вiрили, що ворог не тiльки козака,
а й погляду його боявся.
   Молодий художник швидко зрозумiв задум iсторика i виконав  свою  роботу
на масивних дверях тi?? кiмнати, в якiй жив  Д.  I.  Яворницький.  Картину
названо "Козак у бою". Обличчя козака на цiй картинi  налите  кров'ю,  очi
горять ненавистю до ворогiв, вiн  сам  поранений,  але  не  може  простити
ворогам спустошливих нападiв на  рiдну  землю,  великого  горя,  завданого
укра?нському народовi.
   Коли вчений перебирався з Москви на постiйне мешкання  в  Катеринослав,
вiн захотiв був узяти з собою  i  цю  картину  -  дверi.  Але  театральний
колекцiонер Бахрушин О. О.- господар будинку - не поступився сво?м добром.
   - Дверi мо?! - твердив вiн, гарячкуючи.

   - А козак мiй! - пояснював Яворницький.  Ця  суперечка  тривала  довго.
Мирним способом ?? не вдалося  розв'язати,  i  справу  передано  в  судовi
органи. А там суддi ухвалили так: оскiльки  на  дверi  з  картиною  е  два
претенденти, то розпиляти ?х на двi рiвнi частини, а потiм кинути жеребки:
кому що випаде, той тим i повинен задовольнитися.
   Так i зробили. Яворницькому, на щастя, дiсталася верхня частина  дверей
iз зображенням козака, а колекцiонеровi Бахрушину - нижня.
   1905 року картину "Козак у бою" Яворницький подарував музе?вi.
   Коли Дмитро Iванович водив по залах чоловiкiв, то, жартуючи,  пояснював
так:
   - Менi дiстався по жеребку козак, а  Бахрушину  -  штани  й  те,  що  в
штанях.

   Кожного разу це пояснення кiнчалося вибухом дружного смiху.
   Вiдвiдувачi  меморiально?  кiмнати  Д.  I.  Яворницького  також   часто
затримувались бiля двох портретiв запорожцiв Шиянiв.

   Брати Шияни, Якiв, та Iван, у 1783  роцi  за  сво?  кошти  поставили  в
запорозькiй церквi Нiкополя новий коштовний iконостас,  а  пiзнiше  сво?ми
руками виготовили жертовник i рукомийник. Трохи згодом, в 1790 роцi,  вони
купили й подарували церквi дзвiн вагою 45 пудiв i 18  фунтiв.  За  все  це
нiкопольчани  вiддячили  ?м   благоговiйним   увiчненням:   портрети   цих
запорожцiв майже на весь зрiст були виставленi не  де-небудь,  а  в  самiй
церквi - на iконостасi. Один з них стояв з правого, а другий з лiвого боку
iконостаса.

   На портретах був такий напис: "Сей портрет снято с ктитора Якова  Шияна
и поставлен  здесь  при  том  месте,  где  труды  его  всему  обществу  на
иконостасе видны. 1784 года генваря 9 дня". Такий самий напис  зроблено  i
на другому портретi, але замiсть Якова названо iм'я  Iвана:  "Сей  портрет
снято с ктитора Ивана Шияна..."

   Брати Щияни намальованi в  запорозькому  одязi,  з  довгими  чубами  та
вусами.
   Якось у цю церкву наскочив мiсцевий архi?рей, який , про?здив по  сво?й
?пархi?. Наблизився вiн до iконостаса, щоб поцiлувати iкони. Глядь, а  там
замiсть ликiв святих - запорожцi з чубами.
   Архi?рей скипiв:
   - Православнi, кому ви молитесь?

   - Боговi, ваше преосвященство,- вiдповiли вiруючi.

   - Кому ви молитесь, ще раз запитую вас?

   - Боговi, ваше преосвященство.
   - Не боговi, а запорожцям! Що це, iдолопоклонство!  Геть,  заберiть  ?х
звiдцiль!
   Того ж дня портрети Шиянiв зняли з iконостаса. Оригiнали цих портретiв,
розповiдав Д. I. Яворницький, забрав вiдомий археолог М. М. Мурзакевич для
Одеського музею iсторi? та старожитностей.

   Д. I.  Яворницький  вжив  заходiв,  щоб  зробити  на  полотнi  копi?  з
портретiв запорожцiв Шиянiв, i виставив ?х для огляду в Катеринославському
iсторичному музе? iм. Поля.
   Якось вчений показав портрети Шиянiв  I.  Ю.  Р?пiну.  Великий  творець
"Запорожцiв" зацiкавився  козаками  Шиянами.  Вiн  зробив  з  них  чудеснi
малюнки - iлюстрацi? для книги Яворницького "Запорожье в остатках  старины
и преданиях народа".

   Зараз  портрети  Шиянiв  зберiгаються   у   фондах   Днiпропетровського
iсторичного музею iменi Д. I. Яворницького.

   ВИПАДОК ПIД ГIЛЛЯСТИМ ДУБОМ_ _

   Дворянин I. Магденко часто хвалився, що вiн i його предки -  козацького
роду. В зв'язку з цим вiн вiдпускав  довгi  вуса,  носив  вишиту  сорочку,
жупан i червонi штани.
   У святковi днi Магденко одягав козацьке вбрання i заходив до  крайового
музею, де пишався перед професором Яворницьким сво?м родом та одягом.
   Це дратувало  Дмитра  Iвановича,  тим  бiльше  що  йому  давно  кортiло
придбати до жупана ще й сукнянi запорозькi штани i виставити ?х  у  музе?.
Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично вiдхиляв.

   Довелося дiяти iншим способом.
   Яворницький дiзнався, що Магденко ласий до горiлки: пив ?? не  чарками,
а келихами. Зустрiвшися з ним, учений сказав:

   - Зна?те, що я придумав?
   - Скажете.
   - Прогуляймося в недiлю по Днiпру. Я розкажу вам iсторiю мiста,  покажу
красу берегiв i островiв днiпрових.
   - Що ж, чудово, згоден!
   - Тiльки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькi мiсця треба i
?хати в козацькому одязi.
   - Добре, одягнусь у вишиту сорочку  i  запорозькi  штани.  Все,  Дмитре
Iвановичу, буде як слiд.
   Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Iванович виробив наперед  хитрий
план, в якому ковбаса та чарка мали вiдiграти першорядну роль.
   Ви?хали човном. Спустилися за Старi Кодаки.
   - Ну, ось тут, бiля Микольського, пора нам i  вiдпочити,-  запропонував
Дмитро Iванович.
   Зiйшли  з  човна,  сiли  пiд  гiллястим  дубом.  Яворницький  одразу  ж
"атакував" пана iсторi?ю. Розповiдав йому про минуле  краю,  про  козацькi
походи, а потiм вийняв з торби харч, горiлку й розклав усе те на рушнику.

   - Кажуть люди: нема? нiчого кращого, як ковбаса та  чарка!  Випиймо  та
перекусiмо на лонi природи!

   - Давайте! - охоче погодився Магденко, побачивши горiлку.- Люблю  отак,
по-запорозькому.
   - Запорожцi любили  випити,  любили  й  погуляти,  i  про  померлих  не
забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горiлки, щоб  i  на  тiм
свiтi не сумував, веселився. Он як! - усмiхаючись, каже Дмитро Iванович.

   - Ну, будьмо!
   - Будьмо, пийте на здоров'ячко!

   Випили по однiй. Дмитро Iванович налив по другiй. Удаючи з себе  людину
напiдпитку, Яворницький заспiвав свою улюблену пiсню:

   А Самара рiчка неглибока

   I на перевозi неширока.

   А луги з берегами

   Не проходять з кораблями.

   А колись було проходили

   I бурлаченкiв проводили,

   А тепер не проходять

   I бурлакiв не проводять,-

   Все за вражими панами.

   Йому пiдспiвував Магденко.
   Щедро частуючи панка, Дмитро  Iванович  виливав  непомiтно  свою  пайку
горiлки через плече. Не минуло й пiвгодини, як Магденко вже добре сп'янiв.
Сонце припiкало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.
   - Ану, козаче, скидаймо одяг та в Днiпро! - вигукнув Дмитро Iванович.
   Магденко скинув титани, сорочку, пiрнув у Днiпро. Довго вiн борсався  в
прохолоднiй  водi.  Пiсля  купання  хмiль  трохи  пройшов.  Магденко,   не
одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Iванович охоче передав в його  руки
всю горiлку.
   Допився Магденко до того, що звалився  через  деякий  час  на  пiсок  i
захропiв.
   Цього тiльки й ждав його "гiд".

   "Ну що ж,- подумав Дмитро Iванович,- пора й за дiло!"

   Не довго думаючи, Яворницький  узяв  козацькi  штани  пана  Магденка  i
поклав ?х у свою торбу, а  збоку  залишив  iншi  штани.  Потiм,  подумавши
трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав  на  ньому  i  засунув
цидулку в кишеню.
   - По?хали,- гукнув до лоцмана.- По?хали  до  мiста,  а  пiзнiше,  годин
через три, повернешся i  забереш  пана.  Вiн  дуже  просив,  щоб  його  не
турбували: заснув козак...
   До пiзнього вечора лежав пан Магденко на узбережжi Днiпра  без  штанiв.
Прокинувся - лап, а штанiв  нема?.  Схопився  за  голову,  та  вже  пiзно.
Дивиться: бiля нього лежать вузенькi чорнi штани. В них знайшов i цидулку.
   "Шановний пане Магденко! - писав Яворницький.- Щиро дякую вам за те, що
виконали свою давню обiцянку - подарували козацькi штани музею. Д. Я."
   Другого  дня  широкi  червонi  запорозькi  штани  були  вже  в   музе?.
Передбачливий Яворницький  надрукував  у  мiсцевiй  газетi  подяку  пановi
Магденку за те, що вiн "з власного бажання" принiс  у  музей  i  подарував
запорозькi штани.
   Проводячи екскурсiю по  музею,  Дмитро  Iванович  частенько  розповiдав
iсторiю придбання цих штанiв.
   - Гляньте! - казав вiн.- В оцi штани влiзе цiла гарба кавунiв!
   А на дозвiллi не обходив i подробиць.

   - Магденко образився на мене, хотiв був у суд подати, та побоявся: адже
всi тодi дiзнаються, що пан залишився на березi без штанiв. Та й з  газети
люди вже довiдалися, що штани пан сам принiс до музею як дар. Отже, судовi
тут i робити нiчого було.
   Тепер у музе? був жупан, якого Дмитро Iванович ранiше  дiстав  у  князя
Урусова, i штани - повний комплект одягу запорозького козака.
   В архiвi музею багато зберiга?ться афiш, з яких видно,  що  Яворницький
часто  виступав  з  лекцiями  на  концертах  кобзарiв,   перед   селянами,
робiтниками та вчителями.
   Одного разу я спитав його:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви сво? лекцi? про запорожцiв  чита?те  по
писаному, чи як?
   Замiсть  вiдповiдi  Дмитро  Iванович  розповiв  про  один  конфлiкт   з
губернатором В. В. Якунiним. У Катеринославi  зiбралися  вчителi  земських
шкiл. Вони забажали, щоб професор  Яворницький  розповiв  ?м  про  славних
запорожцiв. Для тако? лекцi? треба було мати дозвiл губернатора.  Довелося
Дмитровi Iвановичу йти до губернатора.
   - Дозвольте менi прочитати для вчителiв лекцiю про запорозьких козакiв.
   Губернатор насторожився:
   - Покажiть вашi тези, про що будете розповiдати.

   - У мене ?х нема?. Я нiколи не виступав за тезами.

   - А як же ви без них чита?те лекцi??

   Дмитро  Iванович  розгорнув  свого  портфеля,  витяг  звiдти  широченнi
запорозькi шаровари й потрусив ними перед самим губернаторським носом:
   - Ось мо? тези! З них я читаю  публiчну  лекцiю.  Губернатор  здивовано
вилупив очi на незвичайнi "тези". Вiн не знав, як  йому  повестися,-  дати
дозвiл чи нi? Але Яворницький напосiдав на сво?му.  Вiн  доводив,  що  вже
прочитав сотнi лекцiй з цими "тезами".
   Повагавшись якусь хвилину, губернатор дав-таки згоду, але застерiг:
   - Читайте, тiльки глядiть, щоб у тих шароварах не було полiтики!
   Але  в  сво?х  лекцiях  Яворницький  завжди  додавав  щось   таке,   що
губернаторовi й полiцi? було не до смаку.

НАЩАДОК ЗАПОРОЖЦIВ


   Ларивон  Омелянович  Подолинний,  який  жив   неподалiк   вiд   Д.   I.
Яворницького i весь час працював у музе?  як  слюсар,  розповiв,  як  йому
довелося бути свiдком тепло? зустрiчi  професора  Яворницького  з  вiдомим
борцем Iваном Максимовичем Пiддубним[22].

   - Дивлюсь, до мо??  хати  наближа?ться  велика,  кремезна  людина  -  в
капелюсi, з палицею в руках.  Порiвнявшись  з  мо?м  будинком,  незнайомий
спитав:
   "Скажiть, будь ласка, де тут живе професор Яворницький?"
   "Ходiмо, покажу".
   Я повiв незнайомого до професора. Натиснув кнопку. Бiля дверей появився
Дмитро Iванович. Вiн, напевне, чекав уже гостя, бо весело вигукнув:
   "А, козарлюга прибув! Мо? шанування!" - Обидва дружньо обнялись i тричi
поцiлувалися. В  обiймах  велетня  Пiддубного  Дмитро  Iванович  видавався
наполовину меншим. Це була радiсна, бажана зустрiч ученого з борцем.
   I. М. Пiддубного Дмитро Iванович добре знав,  бо  слава  борця-чемпiона
неслась тодi по всьому свiтi. Адже недарма його вважали  за  непереможного
борця в свiтi.
   Знав Дмитро Iванович i те, що I. М.  Пiддубний  -  нащадок  запорозьких
козакiв.
   Iсторiя розповiда?, що один з Пiддубних бився у вiйську Петра Першого з
шведами, в роду Пiддубних i  тепер  згадують  цього  предка.  Коли  Мазепа
пристав до шведiв i вiсiм тисяч запорозьких  козакiв  на  чолi  з  кошовим
отаманом Костем Гордi?нком пiшли на з'?днання з вiйськом Карла XII,  козак
Пiддубний не захотiв порушувати дану свого  часу  присягу  i  перейшов  до
росiян.
   Дмитро Iванович  вбачав  у  Пiддубному  справжнього  звитяжця,  що  був
гордiстю нашо? Батькiвщини.
   Гостював Пiддубний у Яворницького кiлька днiв. Щодня вони вдвох iшли  в
музей, де Дмитро Iванович водив гостя по залах i показував йому старовину.
Особливо  затримувався  вiн  на  iсторi?  запорозьких  козакiв.  Будучи  в
запорозькому вiддiлi, Дмитро Iванович нiколи не пропускав листа запорожцiв
до турецького султана.
   - Це були такi силачi, як i ви, Iване Максимовичу.

   - Та й ви, Дмитре Iвановичу, не з слабких.

   - Е, була колись сила, як мати на руках носила! Незабаром пiсля  вiзиту
Пiддубного до Яворницького в музе? з'явилася картина  М.  Струнникова,  на
якiй був зображений I. М. Пiддубний. Цей портрет i досi перебува? в музе?.
   Пензель Струнникова вже не вперше змальовував запорожцiв. У будинку  Д.
I. Яворницького можна побачити його  картини  "Тарас  Бульба  з  синами  в
походi", "Козак напiдпитку", в музе? - "Козак в бою".
   Струнников зобразив I. М. Пiддубного на повний зрiст. 3  приводу  цього
художник писав до Яворницького:
   "Дорогий Дмитре Iвановичу! Дуже радий, що портрет Вам сподобався. Я Вам
послав копiю з деякими змiнами, а оригiнал знаходиться у I. М. Пiддубного.
Написано його з натури й краще, нiж копiя. На оригiналi вiн без чуба, вуса
закрученi, замiсть штанiв - трико. Лише  однi  груди  на  Вашому  портретi
залишились  без  змiн.  Зрiст  на  обох  портретах  натуральний.  Шлю  Вам
щиросердний привiт. Ваш М._ Струнников_. Херсон.
   29 травня 1907 р."[23]

   ВЕСЕЛИЙ КУТОК НА ВИСТАВЦI_ _

   Важко  пригадати  якiсь  культурнi  заходи,  що  були   б   у   старому
Катеринославi без участi Дмитра Iвановича. Його,  як  громадського  дiяча,
часто запрошували до рiзних комiсiй, на урочистi збори, читати лекцi?  про
iсторiю мiста тощо.
   Не забули про нього i 1910 року, коли на  мiсцi  нинiшнього  парку  iм.
Чкалова       була       органiзована       велика       Пiвденноросiйська
промислово-сiльськогосподарська виставка.
   Переглядаючи звiт про  виставку,  ми  натрапили  на  такi  слова:  "Щоб
якнайповнiше опрацювати проект садиби, була органiзована особлива комiсiя,
до яко? запрошено професора, Д. I. Яворницького".[24]
   - От що, любий Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього  голова  комiсi?,-
нам на виставцi треба показати заможного  господаря.  Як  ви  гада?те,  це
можна зробити? - Я так  гадаю,  що  на  виставцi  слiд  показати  типового
господаря звичайного укра?нського села.
   Голова комiсi? поморщився, покрутив свого крутого вуса й сказав:
   - Бачите, Дмитре Iвановичу, на виставцi поряд з хутором  буде  показано
американського  фермера.  Отже,  незручно  якось  бiдненьку   хатину   пiд
солом'яною стрiхою ставити бiля американця.
   - А я вважаю, що це буде зручно й правдиво, бо хата  простого  селянина
характернiша для нас, нiж будинок хуторянина. Пiсля цi?? суперечки  голова
комiсi? махнув рукою i сказав:
   - Робiть, Дмитре Iвановичу, так, щоб вийшло все гаразд.
   - Добре.
   I Яворницький заходився органiзовувати укра?нську садибу на виставцi.
   Вiн запропонував взяти за зразок типове господарство. одного селянина з
Мишуриного Рога. На виставцi вiдвели площу в 300 квадратних сажнiв. На цiй
дiлянцi була вiдтворена садиба, до яко? входили хата, комора, сiнник, хлiв
для тварин i свинарня. Бiля хати - город з картоплею,  соняшники,  баштан,
помiдори i капуста. Навколо хати красувався вишневий  садочок  i  найбiльш
розповсюдженi на Укра?нi квiти: чорнобривцi, рута-м'ята, любисток, королiв
цвiт, троянди. Тут, поблизу хати, стояли вулики з  солом'яними  дашками  i
криниця з характерним бiля не? журавлем.
   Усе це господарство огороджено тином з перелазами. Всерединi хата  була
обставлена вiдповiдним скарбом, уквiтчана зеленими гiлочками  та  квiтами.
Пiч розмальовано чудовими квiтами  укра?нського  орнаменту,  бiля  печi  -
дощатий пiл, який правив за лiжко, над ним висiла дитяча колиска, поряд  -
ткацький верстат, за яким увесь час працював ткач. На стiнах  -  квiтчастi
укра?нськi рушники, люстерко, на полицях - рiзний посуд i взагалi все,  що
була   в   селянському   вжитку.   У   дворi   лежав   плуг    та    iнший
сiльськогосподарський реманент.
   Але цим Дмитро Iванович  не  обмежився.  Укра?нський  народ  з  природи
веселий, жартiвливий,  любить  гумор,  пiснi,  музику.  Щоб  доповнити  цю
картину ще з побутового боку,  вiн  запросив  на  виставку  бандуриста  М.
Пасюгу. Спiвав Пасюга протяжно, журливо, пiд акомпанемент бандури. Час вiд
часу бiля нього  з'являвся  Дмитро  Iванович  i  замовляв  йому  думи  про
запорозьких козакiв, просив ушкварити веселого гопака  тощо.  Завжди  бiля
бандуриста, що  сидiв  пiд  бiлою  хатою,  збиралося  багато  вiдвiдувачiв
виставки, якi з великою увагою слухали сердечнi пiснi й думи про  народних
геро?в Укра?ни.

   На виставцi було багато друзiв i приятелiв Яворницького,  але  найбiльш
вiн шанував свого  давнього  приятеля  професора  О.  М.  Терпигор?ва,  що
керував тут гiрничним i соляним вiддiлами.

   Якось, прогулюючись з професором  Терпигоревим,  Дмитро  Iванович  узяв
його пiд руку й повiв до бiло? хати, де сидiв бандурист  Пасюга,  оточений
натовпом.
   - Чу?те, Олександре Митрофановичу?

   - Чую i люблю народну музику. А Пасюга все  грав  i  грав.  Слова  його
пiснi, звук бандури глибоко западали в серце, брали за душу.

   - От що значить народна музика! -  сказав  Дмитро  Iванович,  проводячи
рукою по сво?х сивих  козацьких  вусах.-  Кобзар  -  це  вiдголосок  життя
знедолених: з його вуст ви  почу?те  i  страждання  голоти,  i  хоробрiсть
козачу, i смiх та жарти - все, чим живе людина.

   Даремно боявся голова комiсi? по органiзацi?  виставки,  що  укра?нська
садиба буде виглядати бiдною порiвняно з американською: вона була багатшою
сво?ми духовними  достатками.  Про  це  свiдчила  постiйна  увага  до  не?
вiдвiдувачiв.
   Виставка  вже  наближалася  до  кiнця.  Професор   запримiтив,   що   в
сiльськогосподарському вiддiлi поставленi  пречудеснi  роги  сiрих  волiв.
Iсторик почав клопотати,  щоб  цi  експонати  потрапили  не  в  помiщицькi
хороми, а до музею. Хоч керiвники виставки неохоче йшли на це, але  Дмитро
Iванович не вiдступав i домiгся свого. Незабаром чучела  волячих  голiв  з
крутими рогами з'явилися в музе?. Вони стояли попереду чумацького воза.

   Дмитро  Iванович  говорив:  "Хай  нашi  нащадки  дивляться   на   сiрих
укра?нських волiв, щоб знали, якими волами чумаки ?здили в Крим по рибу та
сiль".
   На цю виставку земська управа органiзувала екскурсiю  вчителiв.  Дмитро
Iванович вмiло скористався цi?ю  нагодою.  Вiн  зустрiвся  з  вчителями  i
запросив ?х до музею.
   - Дорогi колеги,- звернувся вчений до них.- Ви живете серед трудiвникiв
села, ви щодня бачитесь з ними, чу?те цiкавi пiснi,  легенди,  казки,  якi
народились i зберiгаються в незамулених джерелах,- записуйте ?х,  збирайте
Цiкавi релiквi?, охороняйте пам'ятки культури та iсторичнi споруди, пишiть
iсторiю сiл. Кому ж, як не вам, i перо в руки! Берiться за це святе  дiло,
вам нащадки скажуть спасибi.
   В той же день багатьом ентузiастам Яворницький за сво?м пiдписом  видав
посвiдчення про те, що вони уповноваженi по охоронi пам'яток  культури  та
кореспонденти музею.
   Перед  тим  як  розпрощатись,   до   професора   пiдiйшов   учитель   з
Павлоградського повiту Аполлон Полиський.

   - Вашi слова, Дмитре Iвановичу, запали в мо?му серцi.  Думаю  одразу  ж
взятися за iсторiю сiл.
   I Полиський написав iсторiю сiл Слав'янки, Пiдгороднього, Новопавлiвки.
Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з  описами  iсторичних
пам'яток.
   Усi  пам'ятки  минувшини  за  допомогою  таких  кореспондентiв   Дмитро
Iванович узяв на облiк i забезпечив ?х охорону по всiй Катеринославщинi.

   БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО_ _

   Мiсцевий купець К. Левченко все сво? життя збирав колекцi?  i  зберiгав
?х у сво?му палацi. Найбiльше поталанило йому зiбрати порцелянового посуду
рiдкiсного  венецiанського  виробу.  Це  були  оригiнальнi  позолоченi  та
розмальованi  вази,  сервiзи  тощо.  Тут  же  були  мармуровi  й  бронзовi
статуетки.  В  окремiй  кiмнатi  зберiгалися  десятки   коштовних   картин
росiйських та закордонних митцiв.
   В рiзноманiтнiй колекцi? Левченка  був  i  порцеляновий  бюст  Джордано
Бруно - великого iталiйського мислителя,  матерiалiста  й  ате?ста,  якого
1600 року римськi iнквiзитори спалили на вогнищi за  проповiдь  передового
свiтогляду, за виступ проти релiгi? та папства.
   Цей бюст зразу ж запримiтив професор Яворницький, як  тiльки  ступив  у
будинок колекцiонера.
   "Бути йому в музе?, а не тут, у хоромах купця",подумав Дмитро Iванович.
   - От що я вам скажу, шановний  друже,-  каже  вiн  згодом,  сiдаючи  на
канапу.- Прийде час, i ми розлучимося з свiтом. Смерть нiкого не обiйде  -
нi вас, нi мене. Кому все це залишиться? Ви - багатий, дiтей нема?...  Для
кого ви дбали? Хто згада? вас? Нiхто! Тепер уявiть собi  iнше:  вашi  речi
опинились у музе?. Над ними буде  написано  -  хто  зiбрав  колекцiю,  хто
вiддав ?? в музей. Це ж вища атестацiя культури й  гуманностi  людини!  Це
увiчнить вас. О!..- пiдняв пальця Яворницький.
   - Для мене, шановний професоре, добре зрозумiло, що  ви  затiва?те.  Та
цьому не бути. З яко? це речi  мо?  надбайня,  мо?  скарби  повиннi  стати
здобутком iнших. Нi, це занадто...
   Суперечка мiж ученим i колекцiонером була гостра й тривала довго.  Вони
посварилися i довгий час не розмовляли.

   Проте думка ще раз завiтати  в  будинок  Левченка  не  покидала  Дмитра
Iвановича. Невдовзi така нагода випала. Зустрiлися вони  в  театрi.  Пiсля
закiнчення вистави Левченко взяв Дмитра Iвановича пiд руку i сказав:
   - Чи ви й досi на мене гнiва?тесь?

   - Нi, я вже трохи одiйшов, а гнiватися на вас е за що...
   - Досить, досить гнiватися. Краще ходiмо до мене,  я  покажу  вам  новi
колекцi?.
   Цього запрошення Дмитро Iванович давно чекав, i  добре,  що  iнiцiативу
виявив не вiн, а Левченко. Дмитро Iванович знав, що  колекцiонер  Левченко
дуже побожна людина, й вiн надумав подарувати йому невеличку  й  непоказну
бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в  нього  вдома.  Левченко
зрадiв i вдячно прийняв цей дар.
   - А чим же я вiддячу вам, Дмитре Iвановичу?

   - Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..

   - Вiдверто кажучи, всього жаль: збирачевi колекцiй жалко розлучатися  з
найнезначнiшим експонатом. А все ж треба щось i вам  пiдiбрати.  Може,  ви
самi щось уподобали?
   - Ви вгадали.
   - Цiкаво, що ж ви собi намiтили?

   - Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навiщо ви зберiга?те цього безбожника?..
   - Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: берiть!
   - А на додачу до спасителя,- сказав Дмитро  Iванович,-  я  подарую  вам
свiй твiр "За чужий грiх". Читали?
   - Нi, не читав! Буду дуже вдячний.

   Левченко цього разу легко пiддався  впливовi  Яворницького  i  назавжди
розпрощався з бюстом Бруно.
   Придбаний бюст Дмитро Iванович принiс просто в музей, записав  його  до
книги i зразу ж виставив на видному мiсцi - у найсвiтлiшому залi.
   Проводячи екскурсiю, Яворницький часто зупинявся  бiля  бюста  Бруно  й
докладно  розповiдав  вiдвiдувачам  про  життя  й  мужню  смерть  вiдомого
мислителя. Та недовго втiшався цим бюстом Дмитро Iванович. За якийсь час з
ним ско?лася бiда. Якось ранком Дмитро Iванович проходив по  музею,  круто
повернувся й ненароком  зачепив  бюст;  той  упав  на  кахляну  пiдлогу  i
розбився на друзки. Дмитро Iванович увесь затремтiв, зблiд, а потiм зайшов
до свого кабiнету, взяв капелюх й мовчки пiшов додому. П'ять днiв  вiн  не
приходив до музею.

   Щоб якось зараяти бiду, розсiяти. тугу в душi  професора,  спiвробiтник
музею Ю. П. Садовий зiбрав груддя бюста i  потай  вiднiс  до  реставратора
Корнiя Павловича Шамра?вського. Той охоче взявся  за  дiло.  Не  минуло  й
доби, як Бруно стояв на своему мiсцi. Тодi Садовий взяв з  собою  службовi
справи й пiшов на квартиру Яворницького.

   - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу!

   - Здоровенькi були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
   Такими словами Дмитро Iванович завжди зустрiчав службовцiв  музею.  Сам
же в цей час сидiв за столом i переписував слова до укра?нського словника.
   - Та все як було, так i ?. А чому ви, Дмитре Iвановичу, не приходите  в
музей? Занедужали, чи що?
   - А хiба ви не зна?те чому? Я ж розбив бюст  Бруно.  Повiрте,  як  менi
тяжко на душi, не можу собi простити цю необережнiсть. Ви ж зна?те,  як  я
добував його, скiльки я ходив за ним, i ось ма?ш, сам же його розбив...
   - Нi, Дмитре Iвановичу, Бруно цiлий.

   - Ви що, жарту?те зi мною?
   - Нi, не жартую. Ось прийдiть подивiться: вiн сто?ть на сво?му мiсцi.

   Дмитро Iванович полегшено зiтхнув, усмiхнувся. Вiн  зрозумiв,  що  бюст
вiдновлено. Тепер йому цiкаво було глянути на нього.

   - Ну гаразд, тодi зразу ж прийду.

   Через годину Яворницький уже стояв бiля бюста Бруно i милувався ним. На
обличчi професора розпливалася при?мна усмiшка.

   - Чудо, справжн? чудо! Хто це вiдновив?

   - Корнiй Павлович,- сказав Садовий.

   - Золотi руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, вiзьмiть оцi сто  карбованцiв
i вiддайте йому.  Так  i  скажiть:  це  особисто  вiд  мене.  I  подякуйте
щиросердо за те, що вiн порадував мене.
   Так  бюст  Джордано  Бруно  "воскрес"  i  знову  посiв  сво?  мiсце   в
iсторичному музе?.
   ...Почалася революцiя.  Буржу?  тремтiли:  де  ж  сховати  нагромаджене
добро?
   Левченко прибiг у музей до Яворницького;

   - Дорогий Дмитре Iвановичу, допоможiть...

   - Що таке, що з вами?
   - Та революцiя ж!
   - То й що, як революцiя?
   - Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекцiя! - I гiрко  заридав,
схопившись за голову. "Ага, дiйшло!" - подумав Дмитро Iванович

   - Так чого ж ви хочете вiд мене?

   - Порадьте, куди менi сховати свою колекцiю, як ?? врятувати?
   - А це вже дiло ваше. Колись я вам давав  добру  пораду  -  вiддати  до
музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
   -  Дмитре  Iвановичу,  забудьмо  нашi  суперечки.  Зараз  не  до  того.
Допоможiть, благаю вас!
   - Як, чим же я допоможу?
   - Може, де в музе? знайдеться куточок, щоб хоч  тимчасово  скласти  мою
колекцiю?
   - Ви що, з глузду з'?хали? Музей - не сховище! Цього не можна робити. А
проте, почекайте кiлька днiв.
   Через три днi колекцiонер Левченко прибiг  до  Дмитра  Iвановича  прямо
додому. Прийшов не з порожнiми руками,  а  принiс  особистий  подарунок  -
порцелянову Венеру. Дмитро Iванович прийняв цей дар, подякував  i  того  ж
дня вiднiс статуетку в музей, щоб заiнвентаризувати.
   Професор добре знав, що Левченко ночами не  спить.  Днiв  через  десять
Левченко, змарнiлий, з  припухлими  очима,  неголений,  знову  з'явився  в
музе?. Вiн назирцi ходив за Дмитром Iвановичем  i  благав  урятувати  його
колекцiю. Яворницький добре розумiв, що Левченковi  нема?  куди  подiтися,
колекцiя буде в музе?, але йому хотiлося провчити  цього  гоноровитого  та
жадiбного багатiя. I вiн цього домiгся. Сталося так, що  Левченко  на  все
був згодний.
   "Отак вашого брата  i  треба  вчити",-  думав  Дмитро  Iванович,  хитро
посмiхаючись.
   - Ну от що,- сказав нарештi.- Я оце весь час думав, як  урятувати  вашу
колекцiю, i вирiшив допомогти вам. Як тiльки сяде сонце, все несiть  сюди.
Ми вашi колекцi? складемо в ящики i - в пiдвал. Туди нiхто не загляне.
   Так i зробили.
   У Левченка камiнь з серця звалився. Та радiсть недовго тiшила  багатiя.
Якось Левченко завiтав до музею, щоб пересвiдчитися, чи все там на  мiсцi.
Зайшов, глянув i очам сво?м не повiрив: уся його  колекцiя  акуратно  була
виставлена у вiтринах музею. Бiля кожно? речi стояв  номер  з  iнвентарно?
книги.
   - Як це розумiти? - спитав вiн у директора музею.

   - А так  розумiйте,  як  ото  бачите!  -  вiдповiв  Яворницький.-  Ваша
колекцiя конфiскована. Революцiя! Нехай тепер усi милуються тим, що  довгi
роки було приховано вiд людей, лишалося власнiстю  одиниць...  Вийшло,  як
бачите, на мо?: вся колекцiя стала надбанням музею, а значить, i народу.

   Не тiльки Левченко тремтiв за свою  колекцiю  в  першi  роки  Жовтнево?
революцi?. Захвилювалися мало не всi чиновники, дворяни, царськi посiпаки.
Не знали, що робити, де сховати сво?  багатство,  рiдкiстнi  речi,  нажитi
чужою працею.
   Багато  катеринославських  дворян  i  купцiв  кинулися   до   професора
Яворницького просити ради.
   - Допоможiть, шановний Дмитре Iвановичу, куди подiтись,  де  приберегти
нашi скарби?
   Дмитро Iванович радiв, що для нього тепер випав багатий врожай.
   - Несiть у музей. Тут усе буде цiле.

   I попливли в пiдвали музею коштовяi речi. ?х власники були певнi:  тут,
у музе?, надiйне мiсце для схованки речей.

   Через деякий час на стiнах музею з'явилися  цiннi  художнi  картини,  у
вiтринах - порцеляновий i фаянсовий посуд,  рiдкiснi  годинники,  коштовнi
люстра тощо.
   Все це багатство з наказу Дмитра  Iвановича  було  заiнвентарiзовано  i
стало власнiстю музею назавжди.

   _ДВI ПОДОРОЖI ДО ТАРОМСЬКОГО__ _

   Заслуги  Дмитра  Iвановича  в  справi  збирання  й   охорони   пам'яток
матерiально? культури Приднiпров'я важко переоцiнити. Всi могили,  кам'янi
баби, iсторичнi будинки, запорозькi церкви вiн узяв на  облiк  i  старанно
охороняв.
   Коли вiн брав усе це на  облiк,  то  знав,  де  i  що  лежить,  у  кого
зберiга?ться таке, що йому мiсце в музе?.
   На ювiлейному засiданнi Архiвно? комiсi?, що вiдбулося 21  квiтня  1913
року, Дмитро Iванович виступав з лекцi?ю про життя на Днiпровських порогах
з тих часiв, коли вперше з'явилися  слiди  людського  життя,  i  до  часiв
Запорожжя. Вiн розповiв  i  про  iсторiю  краю,  i  про  зiбранi  рiдкiснi
старовиннi речi, i про тi речi, якi слiд залучити до музею, врятувати  вiд
загибелi.
   У той же день Дмитро Iванович  показав  присутнiм  на  цьому  засiданнi
величезне двопудове запорозьке ?вангелi?, яке вiн добув  у  старiй  церквi
поблизу Катеринослава.
   До Дмитра Iвановича дiйшли  чутки,  що  в  церквi  села  Таромського  ?
старовинне запорозьке  ?вангелi?.  Ця  рiдкiсна  i  цiнна  рiч  схвилювала
iсторика. Вiн кинув усi справи й по?хав до настоятеля цi?? церкви. Хоч  як
вiн його благав, але настоятель виявився упертим i ?вангелi? не вiддав.

   Минув рiк. Замiсть старого впертого настоятеля прибув туди  другий.  Це
був  простенький,  довiрливий,  м'якiший  настоятель,  i  Дмитро  Iванович
вирiшив будь-що забрати ?вангелi?.
   ...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тiльки чути спiви солов'?в,  та  десь
на березi Днiпра, перелiтаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця  -
порожня. Несподiвано  тишу  села  порушив  ритмiчний  кiнський  тупiт.  До
будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, пiдкотив гарний фаетон,  яким
вправно керував парою вiдгодованих  коней  вiзник.  З  блискучого  фаетона
вийшов якийсь чепурно  вбраний,  високий  на  зрiст  чоловiк  у  капелюсi.
Обличчя в цi?? людини при?мне, поголене, вуса трохи звисали.
   При?жджий смiливо пiшов до  будинку  настоятеля.  Постукавши  в  дверi,
зайшов у будинок. Тут його  зустрiв  настоятель,  який,  побачивши  такого
поважного пана, зовсiм розгубився й не знав, як поводитися.  Але  вихiд  з
того становища знайшов сам при?жджий.
   - Дозвольте, батюшко, вiдрекомендуватися.

   - Прошу. Кого ж маю честь бачити?

   - Професор Московського унiверситету;  доктор  iсторичних  наук  Дмитро
Iванович Яворницький.
   Настоятель трохи  злякався,  бо  в  сво?му  життi  вiн  уперше  побачив
професора, та ще й доктора, i зовсiм розгубився. Замiсть чiтко?  вiдповiдi
вiн щось промимрив невиразно:
   - Дуже... дуже при?мно, дуже радий, готовий до послуг!
   Настоятель заметушився, не знав, де й  посадити  поважного  гостя.  Але
Дмитро Iванович був добрий психолог. Вiн зрозумiв,  що  саме  зараз  треба
кувати залiзо, i попрохав настоятеля повести його до церкви.

   Батюшка не знав, чому професор  поспiша?  в  церкву.  Вiн  подумав,  що
вчений дуже релiгiйна людина i хоче  спершу  помолитися  боговi,  а  потiм
розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключi й пiшов  з  гостем
до церкви.
   Увiйшовши, Дмитро Iванович попрямував у вiвтар. Професор скрiзь  уважно
розглядав, усе вихваляв i вже побачив те, що  йому  потрiбне,-  старовинне
?вангелi?. Воно лежало на престолi.
   Дмитро Iванович бере в руки це ?вангелi?, розглядав i каже:

   - Це дуже старовинне, до того ж запорозьке ?вангелi?. Я його заберу  до
музею!
   Не питаючи дозволу, Дмитро Iванович мовчки загорнув ?вангелi? в хустку,
що мав при собi, i вийшов  з  церкви.  Настоятель  розгублено  дивився  на
гостя.
   Дмитро Iванович проща?ться, тисне руку.

   - Дуже вам дякую!  По?хали!  -  звернувся  вiн  до  вiзника  i,  знявши
капелюха, востанн? помахав довiрливому i трохи переляканому панотцевi.

   Настоятель у цей час мов отетерiв, начеб води в рот  набрав.  I  тiльки
згодом, коди фаетон був уже далеко, вiн почухав собi потилицю i сказав:
   - От халепа! Аж  не  вiриться,  наче  хто  увi  снi  при?хав  i  забрав
?вангелi?.
   Днiв через три про цей випадок дiзнались парафiяни. Та було вже  пiзно.
До музею прибули уповноваженi вiд громади, щоб  забрати  назад  ?вангелi?.
Дмитро  Iванович  прийняв  ?х  дуже  ввiчливо,  ласкаво  i  довiв  ?м,  що
двопудовому ?вангелiю мiсце в музе?.

   КОЗАЦЬКИЙ ДЗВIН_ _

   Дмитра Iвановича часто можна  було  бачити  в  церквах  та  монастирях.
Приходив вiн туди, звiсно, не богу молитися, а добувати рiдкiснi речi,  бо
добре знав, що по церквах багато ? цiнних експонатiв церковно?  старовини,
якi лишалися ще не залученими до музею.
   З  цi?ю  метою  послав  вiн  нас  1930  року  у  подорож  з   мандатами
Наркомосвiти УРСР. Нам довелося побувати в  Солонянському,  Царичанському,
Петрикiвському, Криничанському районах та Мишуриному Розi.

   Перед ви?здом Дмитро Iванович викликав працiвникiв музею до кабiнету  й
сказав:
   - Ану, вiзьмiть сво? блокноти та запишiть, в яких  церквах  i  що  саме
зберiга?ться з старовинних речей музейного значення. Майте  на  увазi,  ви
там знайдете рiдкiснi експонати, виготовленi в селах  Запорожжя  кустарним
способом.
   - А що, як попи поцiкавляться,- спитав хтось Дмитра Iвановича,-  звiдки
ми зна?мо про церковнi скарби?
   - Кажiть, що зна?те, але не кажiть, що я вас вирядив,  бо  вони  й  так
косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю ?хнi церкви.  У  вас  мандати
Наркомосвiти, отже, все, що я перелiчу вам,- забирайте i везiть до  музею.
Особливо, кажу, звернiть увагу на церковнi речi в Мишуриному Розi. Там, на
дзвiницi, висить стародавнiй дзвiн. Без цього дзвона не повертайтеся.  Так
собi й запам'ятайте!
   У селах ми скуповували i приймали в  дар  для  музею  рiдкiснi  килими,
рушники  з  оригiнальними  орнаментами,  речi,  що  вiдображають  розвиток
сiльського господарства, бджiльництва, бондарства та iнших промислiв.

   До?хали до Мишуриного Рога. Зайшли в  сiльраду,  показали  документи  i
зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис  церковного  начиння.
Бачимо: в опису нема? козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
   - А подайте нам другий опис,- попросили ми.

   - Другого опису в нас нема?,- вiдповiв титар.

   - А чому ж тут не видно козацького дзвона?

   - Та чого ж вiн там буде, коли його у нас нема?! Прийшов пiп з попадею.
Пiп справляв хрестини i був напiдпитку. Почував себе смiливо й розв'язне.
   - Чого ви причепилися? Нiякого дзвона в нас нема?! - присягався пiп.
   - Тодi почекайте, я  сам  огляну  дзвiницю.  Тiльки-но  я  пiднявся  на
схiдцi, пiп схопив мотузку, що звисала з найбiльшого дзвона, i хотiв  було
вдарити на сполох.
   Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа  за  рясу,  благаючи
схаменутися.
   А тим часом я злiз на дзвiницю, знайшов козацький i дзвiн, про який нам
розповiдав Яворницький, записав слова, що були вiдлитi на  його  поверхнi.
Потiм склали акта.
   - Ну, де козацький дзвiн? - спитав нас Дмитре Iванович,  як  тiльки  ми
зайшли в музей.- Мабуть, чимало клопоту було з ним?

   - Та було!
   I ми розповiли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розi.
   Через тиждень пiп сам привiз козацький дзвiн до музею.
   - Ну й хлопцi ж у вас, Дмитре Iвановичу,- скаржився вiн  Яворницькому.-
I як  це  вони  довiдалися  про  цей  дзвiн?  Дмитро  Iванович  промовчав.
Посмiхнувся в сво? бiлi вуса й задоволене пiдморгнув бровами,  що  звисали
над розумними, хитруватими очима.

   ПIП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНI" IКОНИ_ _

   Нам  нiколи  не  доводилося  бачити,  щоб  Дмитро  Iванович  хрестився,
дотримувався релiгiйних свят. Проте одного разу стало вiдомо, що вiн ходив
на зеленi свята до церкви Олександра  Невського,  яка  мiстилася  тодi  на
Пушкiнському проспектi.
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви до церкви ходите? - спитали його.
   - Нi, як правило, не ходжу. Нiчого там не бачу втiшного для сво?? душi.
А от в тiй церквi, що на Пушкiнському проспектi, двiчi був. Бо там за попа
править службу артист К. Шарай - вiн ма? чудовий голос.  А  коли  до  мене
приходить, то спiва? "Ой лiтав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у
те, що вiн спiва?, головне - як спiва?. Але я  бачу,  що  вас  цiкавить  i
друге: чи вiрю я в бога? Ну,  як  вам  сказати.  Я  нiколи  не  думав,  що
бiльшовики повалять стовп, який простояв тисячу лiт  непохитно,  а  все  ж
таки повалили.

   Пiд "стовпом" Дмитро Iванович розумiв релiгiю.

   Подумавши, Дмитро Iванович сказав:

   - Люди створили собi бога, а не бог людей. Ви гляньте на  iкони,  що  в
музе?, i легко в цьому перекона?теся.
   I справдi, на iконi, привезенiй з Покровсько? церкви, зображенi царi  -
Петро та Iоанн з Софi?ю. Царськi особи з усiх  бокiв  оточенi  запорозькою
старшиною з духiвництвом. Запорожцi з довгими вусами та  чубами,  голеними
бородами, в червоних та синiх жупанах.
   - Бачите,- казав Дмитро Iванович, посмiхаючись,- i запорожцi  потрапили
в святi. Он до чого дiло дiйшло!
   Не менш цiкавi з погляду антирелiгiйно?  пропаганди  й  iкони  "святих"
богородиць.
   У Днiпропетровському державному iсторичному музе? чимало таких iкон.

   Згадуючи про "чудотворнi" iкони, Дмитро Iванович якось сказав:
   - До  революцi?  на  Укра?нi  було  чимало  "чудотворних"  iкон,  як-от
Самарська iкона божо? матерi,  Микола-чудотворець.  Зараз  вони  в  музе?.
Лежать уже декiлька лiт i не обновлюються. А скiльки мiльйонiв заробило на
них духiвництво!
   Попи не злюбили Дмитра Iвановича за те, що вiн смiливо  й  безцеремонне
вилучав з  церкви  все,  що  мало  iсторичну  вартiсть.  Часто-густо  йому
допомагали, в цьому простi люди.
   Навеснi 1933 року до музею  зайшов  сивенький  дiдусь  Василь  Iванович
Соболь.  Вiн  попрохав  звести  його  з  професором  Яворницьким.   Звели.
Познайомили. Виявилося, що той дiдусь був нiчним сторожем Преображенського
кафедрального собору, що на Жовтневому майданi. Вiн спостерiгав, як мiське
духiвництво ховало в пiдземеллi собору безлiч коштовних  церковних  речей,
зiбраних з усi?? Катеринославсько? ?пархi?.  Там  були  дорогi  ?вангелiя,
оздобленi .срiблом, золотом, срiбнi хрести, чашi, дарохравильницi, ризи  з
самоцвiтами тощо.
   Дмитро.  Iванович  вислухав  дiдуся,  а  потiм  викликав  представникiв
державних органiв, склав комiсiю, i всi пiшли в собор. Там розкопали склеп
i знайшли всi цi речi. Майже половину з них,  що  мали  музейне  значення,
забрано до музею.
   Дмитро Iванович щиро подякував дiдусевi, ще й  поклопотався  за  нього,
щоб йому призначили пенсiю.
   Рiдкiснi речi музейного значення Д. I.  Яворницькпй  почав  вилучати  з
церков ще  в  Петербурзi  -  за  рiк  до  того,  як  вiн  став  директором
Катеринославського крайового музею.  В  архiвах  Днiпропетровського  музею
знайдено цiкаву телеграму такого змiсту:
   "Петербург, 19 февр. 1904 года.
   Екатеринославскому  музею  им.  Поля.  Д.  И.  Эварницкому.   Прошу   в
семидневный срок  вернуть  Тологлушевской  церкви  взятые  вами  вещи  под
предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден
обратиться к судебной власти в уголовном порядке.
   Церковный староста Я. И. Яковлев"

   Iнодi сутички з церковниками мали далеко гострiший характер.
   Якось (це було ще до Жовтнево? революцi?) Дмитро Iванович довiдався, що
в однiй церквi Новомосковського повiту  зберiга?ться  рукописне  ?вангелi?
XVI сторiччя. Вчений узяв дозвiл з синоду й по?хав по  ?вангелi?.  Знайшов
книгу i вже хотiв був забрати ??, коли чу?,  церковний  дзвонар  а  наказу
попа вдарив на  сполох.  Збiглися  парафiяни,  кинулися  до  Яворницького.
Справа набрала серйозного характеру. Тiльки чудом якимсь вдалося  уникнути
розправи фанатикiв: професор сховався в церквi,  а  поповi  пригрозив,  що
скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це  вплинуло.
Пiп звернувся до вiруючих i втихомирив ?х. А  рукописне  ?вангелi?  Дмитро
Iванович все-таки привiз до музею.
   Була в музе? ще одна оригiнальна iкона, яку Дмитро Iванович  "вiдкопав"
у Катеринославськiй ?пархi?. На цiй  iконi  був  намальований  запорозький
козак ?встафiй Плакида. Тiльки не з чоловiчою головою, а  з  собачою.  Про
iкону склалася, як пояснював Дмитро Iванович, така легенда: козак  Плакида
був дуже вродливий, хвацький красень. Коли  вiн  Приходив  до  церкви,  то
жiнки з нього  очей  не  зводили,  спокушали  й  до  грiха  доводили.  Щоб
позбавитися спокус, Плакида почав просити  бога,  щоб  вiн  начепив  йому,
замiсть чоловiчо?, собачу голову.
   Бог, звiсно, не вдовольнив його прохання, але iкона така з'явилася.

   ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ_ _

   Як тiльки Дмитро Iванович довiдався, що в Петроградi  з  наказу  В.  I.
Ленiна охороняють усi пам'ятники культури, вiн одразу ж вжив заходiв,  щоб
зберегти в Катеринославi Усе, що явля? собою художню цiннiсть.

   У старому Катеринославi, напроти гiрничого училища, до революцi?  стояв
пам'ятник Катеринi II - бронзова статуя вагою двiстi пудiв.
   Вона була встановлена на високому постаментi,  чудово  виготовленому  з
фiнляндського гранiту, спецiально привезеного звiдти до Катеринослава.
   На цiй стату?  був  латинський  напис:  "Лiпив  Мей?р,  вiдлив  Маукiш,
обробив Мельцер". Висота стату? 4,5 аршина. Iмператриця зображена на  весь
зрiст, у невеличкiй коронi, з поясом для меча, в довгiй широкiй  тозi,  що
звисала з лiвого плеча.
   Як художн? творiння, статуя являла собою неабияку цiннiсть.
   У Катеринославi подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити  статую?
Адже в нiй бiльше трьох тонн бронзи!"
   Чутки дiйшли до Д. I. Яворницького i стурбували його. Будучи директором
крайового  музею  i  справжнiм  збирачем  народних  скарбiв,  вiн  не  мiг
допустити, щоб цей художнiй витвiр загинув, пiшов на переплавлення.

   - Ця статуя,- казав вiн,- витвiр умiлих рук добрих  майстрiв.  Та  хiба
можна ?? переплавляти? Адже  вона  може  бути  чудовою  школою  для  наших
студентiв, майстрiв художнього литва, для скульпторiв, митцiв.

   Бронзова статуя царицi ма? свою iсторiю, яка пов'язана з  одруженням  i
сiмейним життям великого росiйського поета О. С. Пушкiна. Ось як  освiтлю?
цю iсторiю дослiдник В. Я. Рогов[25]

   ...Катерина II подорожувала по Росi?. Коли у груднi 1775 року вона була
в Мединському повiтi, Калузько? губернi?, то вiдвiдала полотняну  фабрику,
що належала Гончарову - прадiдовi дружини О. С. Пушкiна, i там дала  згоду
спорудити свiй монумент на територi? фабрики. В 1781 роцi П.  А.  Гончаров
склав контракт з берлiнським скульптором Мей?ром. Виготовлену ним статую в
1791 роцi привезено до  Петербурга,  а  звiдти  -  на  полотняну  фабрику,
власником яко?  в  той  час  став  дiд  дружини  О.  С.  Пушкiна  -  Панас
Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, i вона  лежала  в
одному з пiдвалiв фабрики.
   Пiд час сватання Пушкiна до  Наталi?  Микола?вни  виникла  необхiднiсть
продати цю статую.
   Виявилось, що  дiд  Наталi?  Микола?вни  Панас  Гончаров,  одержавши  у
спадщину полотняну  фабрику  поблизу  Калуги  й  мiльйоннi  кошти,  нажитi
жорстокою експлуатацi?ю крiпакiв, розтринькав майже все багатство.

   Старий Гончаров робить Пушкiна прохачем у  сво?х  майнових  справах.  У
травнi  1830  року  поет  зверта?ться  до  шефа  жандармiв  Бенкендорфа  з
проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись  до
Бенкендорфа, Пушкiн мав на увазi царя. Дозвiл одержано, але "мiдну бабусю"
нiхто не купував на мiдь,  а  казна  не  зрозумiла  натякiв  Пушкiна,  щоб
придбати пам'ятник царицi державним коштом.
   "Що поробля? "заводська бабуся" - бронзова, розумi?ться?", "Що дiдусь з
його "мiдною бабусею"? Чи обо? живi й здоровi?" - жартував Пушкiн у листах
до майбутньо? дружини.
   А  дiдусь  Гончаров  не  заспокоювався,  в  кожному  листi   .нагадував
майбутньому зятевi про сво? доручення.
   Життя  в  Петербурзi  ставало  для  Пушкiна  нестерпне:  загострювалися
вiдносини з урядом,  реакцiйною  пресою,  "великим  свiтом".  Лiтературних
заробiткiв не вистачало на утримання сiм'?, борги обплутували  поета.  Вiн
хотiв би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селi спокiй.
   8  червня  1832  року  Пушкiн  змушений  був   удруге   звернутися   до
Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я  порадився  i
пошкодував знищувати ?? заради кiлькох тисяч  карбованцiв...  Я  хотiв  би
одержати за не? 25 тисяч карбованцiв, що становить четверту частину  того,
що витрачено на не?". Комiсiя  Академi?  мистецтв  визнала  статую  твором
мистецтва, хоч з деякими хибами. Цiна  була  помiрна,  але  мiнiстр  двору
князь М. Н. Волконський, вiд якого залежала  ця  купiвля,  не  належав  до
друзiв Пушкiна. Поетовi дали зрозумiти, що  вiн  не  може  сподiватися  на
спiвчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.
   "Мiдна бабуся" переселилася в Петербург i знаходилася у  дворi  Алiмова
на Фурштадськiй вулицi, де  1832  року  поселилися  Пушкiни.  Поет  утрет?
зверта?ться до уряду, цього разу вiд iменi дружини. У лютому 1833  року  в
листi до того ж М. Н. Волконського  Наталя  Микола?вна  нагаду?  про  сво?
бажання продати статую.  Але  вороже  ставилися  вельможнi  царедворцi  до
поета. Посилаючись на "нестатки", вони  остаточно  вiдмовились  купити  цю
статую.

   Подальша доля "мiдно? бабусi" така. Пiсля  продажу  У  1836  роцi  вона
попала на ливарний завод Берда, де ?? випадково знайшов  катеринославський
помiщик Коростовцев, що служив тодi в Петербурзi. Вiн повiдомив  про  свою
знахiдку новоросiйського  генерал-губернатора  князя  Воронцова  допомогою
якого  статую  Катерини  придбали   катеринославськi   дворяни   за   9818
карбованцiв 95  копiйок.  Щоб  перевезти  статую  з  пiвночi  на  пiвдень,
знадобилось виготовити спецiального лафета, до  якого  впрягали  три  пари
коней. За добу вони рухались 15 - 20 верст, i  24  вересня  1846  року  на
Соборному майданi (нинi Жовтневий) встановлено пам'ятник  царицi.  Пiзнiше
цю статую перенесли до будинку гiрничого iнституту.
   У буремнi роки громадянсько? вiйни музей для огляду було зачинено.  Але
його директор Д. I. Яворницький не мiг всидiти дома. Вiн часто заходив  до
музею, замикався зсередини i довго просиджував над зiбраними скарбами.
   Одного разу до його слуху долетiли дружнi вигуки. Яворницький глянув  у
вiкно, що було навхрест перетнуте  гратами,  й  побачив,  що  бiля  стату?
Катерини II зiбрався натовп. Його зацiкавило, що ж  буде  далi.  Довго  не
довелося чекати: якiсь зайди накинули на голову царицi петлю i  з  реготом
та солоними слiвцями звалили iмператрицю з постаменту. Не обiйшлося там  i
без глумлiння.
   Не всидiв Яворницький в музе?. Схопив цiпок та й туди.
   - Що це ви, хлопцi, затiва?те?
   - Як що? Ось зачепимо височайшу повiю зашию та в Днiпро.
   - Нi, не в Днiпро. Якщо вона була  така  погана  баба,  то  давайте  ??
виставимо бiля музею  на  позорище  всiм  людям.  Нехай  усi  дивляться  й
смiються з цi?? вражо? баби. Оце буде для не? найбiльша кара.

   I  звалена  статуя  залишилась  бiля  постаменту.  Вона  чекала   свого
господаря.
   Десь навеснi 1920 року  катеринославцi  помiтили,  що  статуя  Катерини
загадково зникла. В скверi бiля гiрничого iнституту лишився тiльки високий
постамент.
   - В чому рiч? Де подiлася статуя? - питали  люди.  Загадкове  зникнення
стату? турбувало ?х. Та було тодi не до Катерини.  Пiд  час  громадянсько?
вiйни мiсто часто  переходило  з  рук  до  рук:  то  бiлобандити  в  ньому
господарюють, то махновцi, то григор'?вцi,  то  петлюрiвцi.  Тiльки  пiсля
того, як прийшли до мiста червонi, став налагоджуватися порядок i почалося
нормальне життя.
   - А де ж усе-таки статуя Катерини? - турбувалися  городяни.  Та  тiльки
одиницi знали,  що  зникнення  пам'ятника  -  дiло  рук  Дмитра  Iвановича
Яворницького.
   Закiнчивши  читати  лекцiю  в  iнститутi  народно?   освiти,   професор
Яворницький вiдiбрав гурт студентiв iсторикiв i сказав ?м:

   - Сьогоднi о дванадцятiй годинi ночi всiм зiбратися бiля музею!
   Стрiлка годинника показувала вже  одинадцяту  годину.  Дмитро  Iванович
стояв бiля музею i чекав сво?х помiчникiв.

   Нарештi й вони прийшли.
   - Ану,  козаки,  берiть  оцi  мотузки,  ломи,  кругляки,  дошки,  що  я
приготував, та й гайда за мною!
   Студенти взяли знаряддя.
   - Все забрали? - спитав Дмитро Iванович.

   - Усе! -дружно вiдгукнулися студенти.

   - Пiшли!
   Йти вiд музею довелося небагато - метрiв сто. Бiля постаменту  студенти
побачили постать Катерини.
   - От що, хлопцi, пiдкладiмо круглячки  пiд  оцi  дошки,  а  поверх  них
покладемо статую та гуртом вiдкотимо ?? туди куди я вкажу.

   Дебелi руки студентiв пiдклали ломи, i вмить статуя  зрушила  з  мiсця.
Дмитро Iванович уважно оглянув ?? i  побачив:  вказiвного  пальця  вже  не
було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився i зник.
   -  А  тепер,   хлопцi,   берiть   оту   найгрубiшу   мотузку,командував
Яворницькнй,- чiпляйте за шию статую i за мною.

   По командi Дмитра  Iвановича  студенти  дружно  взялися  за  мотузки  й
потягли царицю на кругляках до нового,  недобудованого  примiщення  музею.
Там заздалегiдь, обрано для не? мiсце.
   - От i добре, вiдпочиньмо,- сказав Дмитро Iванович.

   Згодом студенти взялися за лопати, викопали  яму  бiля  стiни  музею  i
обережно опустили туди свiй скарб. Пролежала вона там 2 роки.

   Дмитро Iванович був спокiйний i задоволений. Вiн зберiг статую.
   Прийшов час виставити статую для огляду.

   "Де ж ?? притулити? - думав Дмитро Iванович.- У музе? вона багато мiсця
займе. Нi. треба пiдшукати iнше мiсце".
   Вирiшили поставити статую Катерини II на подвiр'?  музею,  серед  цiло?
армади кам'яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об'?ктом
для порiвняння еволюцi? мистецтва людини давнiх часiв з високим  творiнням
людини пiзнiшо? доби.
   Отож "цариця" знову з'явилася на свiт, тiльки цього разу не в  оточеннi
сво?х фаворитiв, а в оточеннi кам'яних баб сиво? давнини.

   "А де ж усе-таки подiвся вказiвний палець Катерини II, як його знайти?"
- ця думка весь час непоко?ла збирача скарбiв. Про це вiн  часто  казав  у
музе?, розпитував  мiсцевих  людей,  не  раз  ходив  на  старе  мiсце,  до
постаменту. Та Даремно - пальця не було.
   Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин i спитав Дмитра Iвановича:
   - Я тiльки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?

   - Не знаю.
   - А я знаю.
   - Де? - схопився Дмитро Iванович.

   - В однi?? дами: вона ним горiхи лущить.

   Через день палець уже лежав пiд склом у вiтринi музею. Принiс його сюди
Дмитро  Iванович.  Вiн  довго  клопотався,  щоб  знайти  майстра  i  якось
приварити його.

   Знавцi  мистецтва  дякували  Дмитровi  Iвановичу  за  те,   що   зберiг
пам'ятник.

   Якось, жартуючи, Дмитро Iванович сказав:

   - Цiкаво, що зробив би з, нами Потьомкiн, коли б побачив, як  ми  тягли
царицю, накинувши петлю на шию.
   Пiд час  окупацi?  Укра?ни  нiмецько-фашистськими  загарбниками  статуя
Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: ?? вивезли в Нiмеччину  i,
за певними даними, переплавили. У фашистiв  пiд  час  вiйни  не  вистачало
кольорових металiв, i вони  переплавляли  на  зброю  навiть  високохудожн?
литво. Але ?м i це не допомогло.

   ВТIКАЧI У ВIТРИНI_ _

   Майже чверть вiку Iван Йосипович Попов  працював  у  Днiпропетровському
крайовому iсторичному музе?. Вiн виконував там усяку роботу: був  муляром,
вартовим, кочегаром.
   До Жовтнево? революцi? та в першi роки ?? вся сiм'я Попова - дружина  й
три дочки - жила при музе?, в пiдвальному  примiщеннi.  Вони  й  розповiли
менi, як Дмитро Iванович Яворницький  переховував  у  вiтринi  музею  двох
революцiонерiв.
   - Наша мати,- розповiдали сестри Марiя та Ольга Попови,- нишком вiд нас
i стороннiх людей готувала страву i щодня носила ?? нагору,  в  музей.  Ми
зацiкавилися i одного разу спитали ??:

   "Мамо, кому ви щодня носите нагору обiд?" "А навiщо вам  це  знати?"  -
невдоволено сказала мати.
   "Та так, цiкаво",
   "Ви,  дiвчата,  ще  молодi;  коли  станете  бiльшi,   тодi   й   бiльше
знатимете",- ухильно вiдповiла мати.
   Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати  батькам  про  тi
обiди.
   Старi переглянулися мiж собою, всмiхнулися.

   - I не забули ж!
   Iван Йосипович розповiв ?м тепер, кому готувалися тi обiди  i  чому  ?х
та?мно носили нагору.
   Одного  разу  Дмитро  Iванович  закликав  до  себе  в   кабiнет   Iвана
Йосиповича, щiльно причинив дверi й сказав йому:

   - От що, Iване, я хотiв з вами тут, наодинцi, поговорити.  Справа  дуже
серйозна.
   - Слухаю вас, Дмитре Iвановичу.

   - Я сховав  у  музе?  двох  утiкачiв.  Обидва  вони  -  бiльшовики.  ?х
розшукують бiлогвардiйцi: знайдуть - знищать Зрозумiло?

   - Зрозумiло, професоре.
   - Я одкрив вам велику  та?мницю.  Бережiть  ??,  Iване  Йосиповичу,  бо
довiдаються - нам те ж буде.
   - Можете довiритися, Дмитре Iвановичу, не пiдведу.

   - Тодi ходiмо.
   Дмитро Iванович повiв Попова в  музей  i  показав  велику  вiтрину  пiд
склом, яка стояла  поблизу  кабiнету  директора  за  каретою  Катерини.  У
вiтринi були вивiшенi розкiшнi укра?нськi килими, а за  килимами  ховалися
втiкачi.
   - Думаю, що це найбiльш надiйне й безпечне мiсце,сказав  професор.-  Як
ви гада?те?
   - Та тут i гадати нiчого, кращого  мiсця  не  знайти.  Дмитро  Iванович
витяг ключ з кишенi, вiдiмкнув вiтрину.
   - Ану, хлопцi, виходьте звiдси, годi  вам  нудитися!  Вiтрина  тихенько
вiдчинилася, i з не? вийшли два молодики.
   - Знайомтесь, хлопцi,- вiдрекомендував  ?м  Яворницький,-  це  вартовий
музею Iван Йосипович Попов. Можете йому вiрити, як менi. З цього  дня  вiн
або його дружина Уляна Карпiвна будуть  приносити  вам  ?сти.  А  там,  як
стихне "завiрюха", я вас виведу надвiр, та й пiдете сво?ю дорогою.

   Хлопцi повеселiшали. Познайомилися з вартовим.

   Попови щодня  носили  ?м  снiдати,  а  потiм,  годинi  о  п'ятiй,  коли
вiдвiдувачi залишали музей, несли обiд.
   Удень цi люди сидiли у вiтринi, а вночi  ходили  з  Поповим  по  музею,
розминали ноги.
   Днiв через десять у мiстi заграв  вiйськовий  оркестр.  Iван  Йосипович
кинувся на вулицю i швидко повернувся назад.

   - Чу?ш, як грають марш? - весело сказав дружинi.

   - Чую! А чи? ж то грають?
   - Як чи?? Нашi, червонi, прийшли в мiсто. Тепер час i хлопцiв  на  волю
випускати.
   Згодом у музей прийшов i Дмитро Iванович. Вiн звелiв  Попову  вiдчинити
вiтрину й випустити з не? тих, що переховувалися.

   - Шкода, що ми не  запам'ятали  прiзвищ  цих  товаришiв,сказали  сестри
Попови.- Можливо, вони живi й, прочитавши цi рядки, вiдгукнуться.

   А нещодавно Г. Ф. Ватченко[26] повiдомила, як Д. I. Яворницький рятував
у музе? двох бiльшовичок - Федору Дорофi?вну Лукашенко-Шведову  та  Оксану
Чернову. Це було влiтку 1917 року.

   - Якось у жовтнi з Оксаною Черновою,- згадувала Шведова-Лукашенко,-- ми
одержали листiвки,  для  розповсюдження  ?х  серед  солдатiв.  У  нагiрнiй
частинi мiста за нами ув'язався шпик. Дiйшли до гiрничого . iнституту.  Що
робити далi? Щоб  якось  збити  з  слiду  шпика,  ми  швиденько  зайшли  у
кра?знавчий музей прямо  до  директора  Яворницького,  який  на  запитання
шпика: "Що то за дiвчиська?" -  не  вагаючись,  вiдповiв:  "Це  працiвники
музею".
   Пiзнiше в  музе?  переховувалася  й  нелегальна  лiтература,  листiвки,
призначенi для солдатiв, що жили в Феодосi?вських казармах.
   Сво?ми дiями стариш  професор  Яворницький  ризикував,  але  не  боявся
полiцi?" та ?? агентiв. Цим самим в якiйсь мiрi допомагав  тим,  хто  йшов
проти монархi?.
   ? переконливi  свiдчення,  що  Д.  I.  Яворницький  допомагав  i  iншим
полiтичним дiячам. Дослiдниця Марiя Шубравська[27]  за  допомогою)  М.  ?.
Гончарова виявила в  Донецькому  обласному  партархiвi  цiкавi  факти  про
зв'язки  Д.  I.  Яворницького  з   робiтником   легендарно?   "Брянки"   -
революцiонером Григорiем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 роцi
очолював у  Катеринославi  страйк  робiтникiв.  За  те,  що  вiн  зберiгав
нелегальну  соцiал-демократичну  лiтературу,  сидiв  у  тюрмi,   а   потiм
перебував пiд особливим наглядом полiцi?. Щоб зникнути  з  недремних  очей
жандармiв, вiн, очевидно,  за  допомогою  i  порадою  Яворницького,  почав
поблизу Днiпра провадити археологiчнi розкопки. Все те,  що  йому  щастило
знайти в могилах, вiн приносив  до  музею  i  передавав  вченому-археологу
Яворницькому.  Не  раз  металург-революцiонер  у   кабiнетi   Яворницького
розмовляв з  ним  про  гiрку  долю  трударiв,  консультувався  з  ним  про
археологiчнi методи дослiдження i, як сам про це згаду?, "от  него  многое
почерпнул". У сво?й передсмертнiй записцi i з  катеринославсько?  тюрми  в
сiчнi 1909 року Г. Ф.  Ткаченко-Петренко  просить,  щоб  всi  археологiчнi
знахiдки вiддали Яворницькому в музей iм. Поля.

ДОЛЯ
"КОБЗАРЯ" З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА

   Перед  Великою  Вiтчизняною  вiйною  в   Днiпропетровському   крайовому
iсторичному музе? було придiлено  для  експонатiв,  пов'язаних:  з  iменем
Тараса Шевченка, спецiальну вiтрину.  Серед  експонатiв  був  i  рiдкiсний
"Кобзар"

   Т. Г. Шевченка в темно-коричневiй палiтурцi, видання 1860 року.
   Для Яворницького ця знахiдка була  чи  не  найбiльшим  скарбом,  бо  на
першiй сторiнцi "Кобзаря" - власноручний напис  поета:  "Марi?  Степанiвнi
Козачковськiй з чоловiком та дiтками".
   Наприкiнцi книжки вкле?но листи Т.  Г.  Шевченка,  якi  посилав  вiн  з
Орсько?   фортецi   до   свого   близького    друга    Андрiя    Осиповича
Козачковського[28].

   Як попав цей "Кобзар" до музею? Тут цiлий калейдоскоп  пригод.  Ось  що
розповiдав про це Дмитро Iванович Яворницький:

   - У базарнi днi я любив ходити на ринок. Там я бачив  при?жджих  селян,
прислухався до ?хньо? мови,  заглядав  до  крамниць  знайомих  букiнiстiв,
придивлявся, чи не трапиться де часом якась iсторична  книжка  чи  музейна
рiч. Менi щастило. Одного разу я натрапив на цiнний архiв  часiв  Катерини
II,  який  стосувався  iсторi?  мiсцевого  краю.  Це   було   1927   року.
Повертаючись додому, я зайшов до приватно? крамницi купити пару оселедцiв.
Крамар зважив оселедцi, вирвав з яко?сь грубо?  папки  аркуш  зеленуватого
паперу й загорнув у нього мою покупку. Менi впав  у  очi  колiр  паперу  й
письмо на ньому. Проглядаючи написане, я одразу ж збагнув, що  це  важливi
архiвнi документи. Тодi я витяг з кишенi два карбованцi й купив у продавця
весь архiв, який складався з двох грубих папок.
   Пiзнiше  цей  матерiал  професор  Д.  Яворницький  опублiкував  окремою
книжкою пiд назвою: "До iсторi? степово? Укра?ни".

   Отак само вiн натрапив i на "Кобзаря"  з  автографом  Тараса  Шевченка.
Зайшов на той же базар, тiльки не до торговця оселедцями, а до книгаря, що
торгував старими книжками.
   - Ну, що у вас новенького? - як завжди весело спитав Яворницький.
   Книгар мовчки пiдвiвся з стiльця, дiстав з  верхньо?  полицi  книжку  й
подав директоровi музею.
   - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю  стару  книжку,  може,  вона  вас
зацiкавить.
   - Давайте, подивлюся.
   Глянувши на книжку, Яворняцький мало не скрикнув:  до  його  рук  попав
справжнiй скарб. Мало того, що "Кобзар" мав  дарчий  напис  самого  Тараса
Шевченка,- в ньому були пiдкле?нi листи поета з Орсько? фортецi.

   - Скiльки ж вам дати за це?
   - Двадцять копiйок!
   Д. I. Яворницький витяг з кишенi двадцять копiйок, вpyчив ?х  книгаревi
й, потиснувши на прощання руку, пiшов, не оглядаючись, додому. Власне,  не
пiшов, а полетiв, бо така цiнна знахiдка навiть йому не  часто  потрапляла
до рук.
   Розглядаючи дома "Кобзаря" та листя Тараса Шевченка  до  лiкаря  А.  О.
Козачковського, вчений, зрозумiло, цiкавився,  як  це  "Кобзар",  що  був,
безперечно, власнiстю  переяславського  лiкаря  Козачковського,  попав  на
катеринославський базар.
   Але вченому не поталанило тодi встановити це. Тодi я  звернувся  листом
до внука А.  О.  Козачковського  Андрiя  Йосиповича  Козачковського,  який
учителював у Переяславi, й попрохав його  сказати  з  цього  приводу  сво?
слово.
   Ось що вiдповiв менi А. Й. Козачковський:


   "Мiй дядько, Iван Андрiйович  Козачковський,  полковник  старо?  армi?,
пiсля вiйни 1914 - 1918 pp. жив деякий;
   час у Переяславi, а у вереснi 1919 року ви?хав додому - в  Севастополь.
В дорогу взяв з собою подарований колись. дiдовi "Кобзар". Дядько добрався
пароплавом  до  Катеринослава,  потiм  пересiв  на   по?зд.   На   станцi?
Синельникове на цей по?зд наскочила банда  махновцiв  i  пограбувала  його
"Кобзар" лежав у невеличкiй дорожнiй скриньцi.
   Звiсно, махновцi найменше цiкавилися книжками, i, мабуть, цей  "Кобзар"
пiшов по руках.
   Дядько мiй, у чому стояв,  добрався  до  Севастополя  i  незабаром  там
помер. Наскiльки я пригадую, книжка була в  червонiй  палiтурцi.  В  кiнцi
книжки вплетено  два  листи  (на  цигарковому  паперi),  якi  писав  Тарас
Шевченко мо?му дiдовi iз Орсько? фортецi. Цi листи опублiковано...

   З пошаною А. Козачковський


   Який  шлях  пройшов  "Кобзар"  Тараса  Шевченка,   поки   потрапив   до
Катеринослава,важко сказати. Згаданий вище книгар купив його за безцiнь  в
замурзаного хлопчиська, який бiгав по базару й вигукував: "Кому "Кобзаря",
дешево вiддам!"

   Дмитро Iванович довго зберiгав заповiтну книжку в себе  дома,  а  потiм
принiс ?? в музей i поклав у вiтрину.
   З особливою любов'ю збирав професор  Яворницький  усе,  що  стосувалося
життя й творчостi поета. Поряд з "Кобзарем" у вiтринi  лежали  також  iншi
документи.
   Найцiннiшi з них були  -  автобiографiя  Кобзаря,  яку  написав  Т.  Г.
Шевченко 1860 року росiйською мовою, а бiля не? - лист з Борзни вiд П.  О.
Кулiша, доданий до цi?? автобiографi? i надiсланий  до  катеринославського
приятеля П. I. Зуйченка[29]. Були там i оригiнали документiв про  заслання
Тараса Шевченка та лист поета до свого побратима - артиста М. С. Щепкiна.
   1909 року видано книжку Д. I. Яворницького  пiд  назвою  "Матерiали  до
бiографi? Т. Г. Шевченка", в якiй автор зазначив, що  виторг  вiд  продажу
цi?? книжки пiде на спорудження пам'ятника великому Кобзаревi.

   Мандруючи по Укра?нi й далеких закутках Росi?, Дмитро  Iванович  нiколи
не забував про Т. Г. Шевченка i розшукував у старих  людей  та  букiнiстiв
матерiали, пов'язанi з життям генiального спiвця.

   Неоцiненну знахiдку - документи-оригiнали про заслання Т. Г. Шевченка в
далекий Закаспiйський  край  -  Д.  I.  Яворницький  дiстав  1905  року  в
завзятого антиквара Ф. С. Романовича, що працював тодi в  Ростовi-на-Дону,
й заплатив за них 150 карбованцiв.
   Цi документи, як розповiдав Яворницькяй,  Ф.  С.  Романович  придбав  у
свого товариша - офiцера, який ?здив у Новопетровске приймати справи пiсля
закриття цi?? фортецi[30].

   Заслугову? на увагу також iсторiя уривка справи про переведення  Т.  Г.
Шевченка з одного заслання до вiддаленiшого й гiршого.

   1883 року в м. Оренбурзi викладач Оренбурзького  iнституту  благородних
дiвиць, а пiзнiше  директор  першого  реального  училища  в  Катеринославi
Микола Павлович Вавилов якось зайшов в одну крамничку купити собi  тютюну.
Хлопчик, даючи йому тютюн, загорнув його в  пiваркуш  паперу,  писаного  з
обох бокiв моторною писарською рукою[31]. Вдома М. П. Вавилов, розглядаючи
цей аркуш, натрапив на рядки,  що  стосуються  слiдства  "рядового  Тараса
Шевченка", про сувору заборону писати й малювати, а також переведення його
у вiддаленi райони Оренбурзького краю.
   Прочитавши цього папiрця,  М.  Вавилов  затремтiв  од  хвилювання.  Вiн
одразу ж кинувся до тi?? крамнички, де  годину  тому  купував  тютюн,  щоб
докладно розпитати, як цей папiрець попав до господаря крамницi та  чи  не
збереглося в нього ще якихось документiв.
   На жаль, крамар нiчим не порадував. Розводячи руками, Д вiн сказав: "Цi
папери ми купили у фортецi на пуди для обгортання  товару;  багато  з  них
розiйшлося, а ця, в яку хлопчина загорнув вам тютюн, була остання".

   Чверть вiку цей iсторичний уривок лежав у М. П.  Вавилова.  Пiсля  його
смертi  Д.  I.  Яворницький  довiдався,  що  цей  документ  не  пропав   i
зберiга?ться в дружини небiжчика.
   У сiчнi 1908 року Дмитро Iванович пiшов на квартиру Вавилово?.
   - Шановна  Катерино  Федорiвно,  ви  зробите  велике  дiло,  коли  отой
папiрець про Шевченка вiддасте до музею. Ваше iм'я повiк не забудуть.

   Додому Дмитро Iванович повертався з новим дорогим скарбом. Згодом i цей
уривок вiн поклав назавжди у Шевченкову вiтрину.

   У фондах та експозицiях Днiпропетровського музею зберiга?ться також  12
портретiв  поета,  намальованих  на  полотнi  олi?ю.  Деякi  з  них   були
виготовленi  до  революцi?,  а  частина  -  в  радянський  перiод.  Автори
бiльшостi оригiнальних портретiв Шевченка - невiдомi.
   Приверта? увагу картина "Т. Г. Шевченко", яку випалив на деревi один iз
народних умiльцiв. Гадають, що ця робота належить петрикiвським майстрам i
ще за життя Дмитра Iвановича була подарована йому, а  вiн  од  себе  потiм
подарував музе?вi.

   Зберiга?ться в музе?  також  бюст  Тараса  Шевченка  заслуженого  дiяча
мистецтв республiки А. Й. Страхова i оригiнальний бюст невiдомого автора.
   Коли  Тарас  Шевченко  мандрував  по  рiчцi  Орелi,  що  недалеко   вiд
Верхньоднiпровська впада? в Днiпро, вiн зробив  там  кiлька  малюнкiв.  На
двох iз них змальовано узбережжя рiчки, на третьому малюнку зображено  двi
кам'янi баби з свiтильниками. Цi кам'янi баби довго стояли в  гирлi  рiчки
Орелi, а потiм, за клопотанням Яворницького,  ?х  перевезли  в  iсторичний
музей.

   Дмитро Iванович  часто  органiзовував  концерти  кобзарiв,  виступав  в
учбових закладах з лекцiями про життя й творчiсть поета.

   Дослiдники[32] знайшли матерiали, якi свiдчать про невтомну  дiяльнiсть
Д. I. Яворницького  пiд  час  Шевченкiвського  ювiлею  -  сторiччя  з  дня
народження поета. Так, до мiсько? управи за участю iсторика надiйшла заява
вiд  громадян  мiста,  щоб  дозволили   розпочати   органiзацiйнi   роботи
шевченкiвського ювiлейного комiтету. Пiд нею стояло 800 пiдписiв. Знайдено
й прохання  Д.  I.  Яворницького  до  мiсько?  думи  про  асигнування  500
карбованцiв  для  видання  альбому  пам'ятi  Шевченка   з   документiв   i
матерiалiв, якi мав вчений в сво?му архiвi. Однак прохання вченого було

   вiдхилено.
   В ювiлейнiй статтi, присвяченiй Кобзаревi, Яворницькйй писав:
   "Шевченко буде жити, поки свiтитиме сонце, поки  сяятимуть  зорi,  поки
стоятиме свiт увесь, поки житиме люд на землi, а iм'я його було, ? й  буде
святе для всiх тих, у кого в жива душа й живе серце в грудях"[33].

   Д. I. Яворницький ще здавна був невтомний пропагандист  Шевченка.  1886
року  в  Петербурзi  з  його  iнiцiативи  вийшла  в  свiт  поема  Шевченка
"Гайдамаки" ?? пречудесно iлюстрував  побратим  iсторика  О.  I.  Сластiон
зворушливу передмову до не? написав Яворницький.
   В особистому архiвi Дмитра Iвановича Яворницького зберiгався довгий час
ескiз пам'ятника Шевченковi. Iсторiя цього ескiза така.

   Ще на початку XX сторiччя Яворницький, за  порадою  членiв  комiсi?  по
спорудженню пам'ятника поетовi, звернувся до  I.  Ю,  Репiна  з  проханням
зробити ескiз пам'ятника. Але до революцi? цей благородний  задум  не  мiг
здiйснитися,  Однак  Яворницького  не  покидала  думка   про   спорудження
пам'ятника Шевченковi, i вiн зверта?ться з цим проханням до Р?пiна  знову,
вже в радянський час. Це було в останнi роки життя художника. Р?пiн гаряче
сприйняв цю пропозицiю i вже почав працювати над збиранням  матерiалiв  та
виготовленням ескiзiв.
   1928 року  Дмитро  Iванович  одержав  вiд  Р?пiна  листа  й  невеличкий
малюнок, на якому зображено Кобзаря в солдатськiй безкозирцi; вiн замрiяно
схилився бiля перекинуто? тачки,- певно, щось дума? писати.

   Тiльки  кволе  здоров'я  Р?пiна,  а  згодом  i  смерть,  завадили  йому
здiйснити свiй творчий задум. Але ескiзи пам'ятника й понинi  зберiгаються
в музе? Т. Г. Шевченка в Ки?вi як свiдки глибоко? пошани I. Ю.  Р?пiна  та
Д. I. Яворницького до генiального сина укра?нського народу. Любов i повагу
до великого Кобзаря Д. I. Яворпицький пронiс через усе сво? життя.


   _ВIД ЛИСТА ДО ПАМ'ЯТНИКА[34]__ _

   Пасiчник Тихiн Iванович Дудка  познайомився  з  професором  Яворницьким
восени 1922 року трохи незвичайним способом. Тодi вiн  уперше  завiтав  до
Днiпропетровського музею. Бiля виходу з примiщення зустрiлася  йому  група
студентiв, а серед них сивий середнiй на зрiст чоловiк.

   - Як жалко,- сказав вiн, дивлячись на Дудку,- що  .  люди  недооцiнюють
користi вiд того, що  носять  сво?  голови  непокритими,  а  в  примiщеннi
особливо.
   Тихiн Iванович був тодi в шапцi i догадався, що  зауваження  стосу?ться
не когось iншого, а  саме  його.  Знявши  шапку,  Дудка  не  розгубився  й
запитав:
   - Скажiть, будь ласка, чи не ви будете професор Яворницький?
   - Я.
   - Так дозвольте менi, селяниновi, який давно хотiв побачитися  з  вами,
потиснути вашу руку. Дмитро Iванович привiтався з ним.

   - Хто ж ви такий будете? Звiдкiля ви?

   - Я родом з Солонянського району,- вiдповiв Дудка. Тодi Дмитро Iванович
обернувся до студентiв, якi групою юрмилися бiля нього, i сказав:

   - Ну, хлопцi, тепер ви самi йдiть по музею, а я  займусь  оцим  вусатим
гостем.
   Коли вони залишилися на самотi, професор спитав:

   - Що ж вас найбiльше цiкавить у музе??

   - Мене все цiкавить, що тут ?, що зiбрано вашими  руками.  Одне  тiльки
менi не подоба?ться.
   - Що саме?
   - Навiщо ви портрет Катерини виставили? Скiльки  ж  горя  й  слiз  вона
завдала селянам!
   - Бачите, голубе,- сказав Дмитро  Iванович,-  так  не  слiд  розглядати
експонати. На них треба  дивитися  з  iсторичного  погляду.  Одне  дiло  -
портрет, а друге - послухайте, що розповiдають нашi екскурсоводи. Ось тодi
ви й зрозумi?те як слiд.
   Потiм Дмитро Iванович повiв пасiчника Дудку  по  музею,  а  пiд  кiнець
запросив до свого кабiнету й подарував  йому  копiю  листа  запорожцiв  до
турецького султана.
   - Це вiзьмiть собi на пам'ять,- сказав вiн.

   - Е, нi. Ви менi, будьте ласкавi,  пiдпишiть,  од  кого  й  для  кого,-
попросив Дудка.
   - Це можна.
   Дмитро Iванович узяв перо й  написав:  "На  добрий  спомин  вiд  Д.  I.
Яворницького Тихонов! Iвановичу Дудцi".
   В селi до дiрок зачитали той веселий подарунок.

   Незабаром обставини  знову  звели  Дудку  з  Яворницьким.  Селяни  села
Олександрополя (Лугове), Новопокровського району, з iнiцiативи Т. I. Дудки
та О. М. Лаврушка надумали спорудити в себе пам'ятник  Тарасовi  Шевченку.
Вiдповiдальним за збирання коштiв i побудову пам'ятника призначено  голову
кооперативу   демобiлiзованого   червоноармiйця   Олександра   Михайловича
Лаврушка.
   Характерно, що це дiялося пiсля во?нно?  розрухи,  селяни  були  бiднi,
напiвголоднi, але  любов  до  генiального  спiвця  Укра?ни  була  вища  за
особистi потреби. Люди охоче вносили грошi, борошно, просо, навiть насiння
свирiпи. Зiбрано всяко? всячини на 400 карбованцiв. До них додали  ще  300
карбованцiв з культфонду кооперацi?. Цi грошi селяни довiрили Т. I.  Дудцi
та О. М. Лаврушку й вiдрядили ?х до Катеринослава, щоб  придбати  погруддя
Т. Г. Шевченка.
   I  ось  Дудка  й  Лаврушко  в  Катеринославi.  Пошуки  майстернi,   яка
виготувала б погруддя, кiнчилися невдачно - спецiально? майстернi в  мiстi
не було. Тодi Дудка згадав про Д. I. Яворницького i вирiшив  порадитися  з
ним, де можна було б придбати погруддя Шевченка.
   Дмитро Iванович схвилювався, почувши про ?хнi заходи.

   - Велике дiло робите ви, люди. Велике й благородне.

   - Порадьте ж нам, Дмитре Iвановичу, до кого звернутися, в  кого  шукати
пiдтримки? - прохали селяни з далекого села.

   - Раджу вам зайти спершу до художнього музею. Там в майстерня, можливо,
в нiй i виготовлять для вас погруддя Шевченка.

   Вони послухали поради вченого. Зайшли в художнiй музей,  а  там  з  них
заправили за погруддя Шевченка 2000 карбованцiв. Бракувало, виходить, 1300
карбованцiв. Де ж ?х узяти? Що робити?
   Побiдкалися селяни й вирiшили знову пiти до  Дмитра  Iвановича  -  ану,
порадить i допоможе! Вiн уважно ?х вислухав i сказав:

   - Гаразд, ?дьте додому, а я з ними сам побалакаю.

   Т. I. Дудка i О. М. Лаврушко подякували професоровi й  по?хали  додому.
Через тиждень вони одержали вiд професора Яворницького  листiвку,  в  якiй
вiн писав:
   "Шановний Тихоне Iвановичу!
   Вашi з Лаврушком клопоти про  придбання  погруддя  Тараса  Шевченка  не
пропали даром.  Я  все  тут  улаштував.  При?здiть  i  забирайте  погруддя
Шевченка. Нехай щастить Вам!
   З щирою пошаною Д. Яворницький"

   Брати погруддя при?хав Т. I. Дудка - i зразу ж до Яворницького.
   - Все гаразд,- упевнено сказав Дмитро Iванович.Iдiть у художнiй  музей,
я домовився, для вас зроблять погруддя Шевченка за тi 700 карбованцiв,  що
ви ?х зiбрали на селi. Та не забудьте  ж  на  постаментi  зробити  напис,-
додав Дмитро Iванович.
   - А який же ви порадили б зробити напис?

   - Думаю, що добре промовлятимуть такi слова:


   Будеш, батьку, панувати,

   Поки живуть люди,

   Поки сонце з неба ся?,

   Тебе не забудуть.

   - Чудовi слова! Спасибi вам, Дмитре Iвановичу,  неодмiнно  зробимо  цей
напис.
   Дудка пiшов у художнiй музей i справдi заплатав за погруддя тiльки  700
крб. З радiстю вiн забрав погруддя й привiз його в село Олександрополь.
   Бiля клубу зiбралось багато  людей  на  мiтинг,  присвячений  вiдкриттю
пам'ятника великому Кобзаревi.
   Ось на трибуну пiднявся голова сiльради:

   - Сьогоднi в нашому селi - свято.  Ми  вiдкрива?мо  пам'ятник  великому
синовi  укра?нського  народу  Тарасовi  Шевченку.  Погруддя  Кобзаря   нам
пощастило придбати в Катеринославi за нашi  трудовi  грошi.  Спасибi  вам,
добрi земляки.
   Коли зняли покривало, бюст Кобзаря засяяв яскравою позолотою.
   До трибуни пiдiйшов Тихiн Дудка.

   - До нашого степового села,- промовив вiн,- прийшов наш  рiдний  батько
Тарас Шевченко. Тепер вiн вiчно буде з нами. Вiд усього серця  дякую  вам,
громадяни, за зiбранi кошти, за вашу любов до генiального поета.
   Всi, хто був на площi, зняли шапки. Бiля трибуни  вишикувався  мiсцевий
хор. Ним керував учитель. Хор виконав

   "Думи мо?", потiм "Заповiт".
   До пiзньо? ночi на майданi лунали пiснi, грали музики, танцювали хлопцi
й дiвчата. Згодом цей пам'ятник поставили на подвiр'? школи. Сто?ть вiн  i
зараз там.

ГIСТЬ 3
КОБЗОЮ

   Улiтку 1929 року Дмитро  Iванович  прочитав  бiля  парку  iм.  Шевченка
афiшу.  В  нiй  сповiщалося,   що   в   робiтничих   Клубах   та   палацах
Днiпропетровська виступа? кубанський кобзар Безщасний.
   Приходить того дня Дмитро Iванович в музей i каже менi:
   - А ви чули, що в мiстi з'явився якийсь кобзар? Я

   щойно читав афiшу. Виступа? вiн у Чечелiвцi, в робiтничих  районах.  Ви
сходiть туди, побудьте на концертi, послухайте його, придивiться, якщо  це
справжнiй кобзар - запросiть його до мене. Так i скажiть, що  з  ним  хоче
познайомитись Яворницький.
   Пiшов я в клуб, побув на концертi, побачив кобзаря. Це  був  кремезний,
середнього зросту чоловiк рокiв п'ятдесяти,  з  такими  вусами,  як  носив
Тарас Шевченко. Одягнений вiн у червоний жупан, синi  штани,  пiдперезаний
шовковим  поясом.  Вiн  таки  справдi  чудово  грав  на  кобзi  й   спiвав
стародавнiх i сучасних укра?нських пiсень. Пiсля кожно? пiснi  його  тепло
вiтали й щоразу просили повторити ту чи ту пiсню.
   Як тiльки закiнчився концерт,  я  пiшов  за  лаштунки,  познайомився  з
кобзарем i попросив  його  вiдвiдати  музей  та  побачитися  з  професором
Яворницьким, який так любить кобзу й кобзарiв.
   - Чули ви про нього? - спитав я кобзаря.
   - Чув, але не бачив. Тому побачитися з ним -  велика  честь  для  мене.
Завтра неодмiнно прийду.
   Кобзар Безщасний рiвно о дев'ятiй годинi прийшов  до  музею  в  повному
спорядженнi - з кобзою пiд рукою. Я вiдрекомендував його професоровi, який
нетерпляче чекав кобзаря в сво?му кабiнетi. Привiталися.

   - Сiдайте, розказуйте, звiдкiля ви при?хали до нас, хто вашi батьки?  -
спитав Яворницький.
   - Я сам з Кубанi. Граю на кобзi вже рокiв, мабуть, тридцять. Батьки мо?
розповiдали, що дiд був запорозький козак. Чи так це, чи нi - не  знаю,  а
кажу те, що чув вiд батькiв.
   - Добре! А що ж ви вмi?те грати, що спiва?те?

   - Я виконую укра?нськi стародавнi й сучаснi пiснi, сумнi й  веселi.  На
концертах спiваю пiд свою кобзу про Байду, про Морозенка, про трьох братiв
азовських тощо, а пiд кiнець - жартiвливi: "У Ки?вi на риночку",  "Ой  кум
до куми залицявся", "До вдовицi я ходив" та iншi.
   - Ану, вшкварте менi  про  Байду,-  попросив  професор.  Тепла,  дружня
зустрiч ученого надала кобзаревi смiливостi.  Вдарив  кобзар  по  струнах,
чудовим баритоном заспiвав про Байду, i засяяло обличчя Дмитра Iвановича.
   - Та й добре ж ви гра?те! Аж за душу бере.

   Дмитро Iванович розповiв гостевi про iсторiю кобзи, про кобзаря  Остапа
Вересая, потiм повiв його по музею, а звiдти - до себе на обiд.
   Ми добре знали, що, коли Дмитро Iванович когось  запрошу?  до  себе  на
обiд,- це найвища нагорода, це честь i доказ того, що гiсть  прийшовся  до
душi.
   П'ять днiв гостював кобзар у Дмитра Iвановича, п'ять днiв лунала музика
в його будинку.
   - Що ж ви робили всi цi днi? - спитали ми кобзаря.

   - Грав, спiвав, а Дмитро  Iванович  слухав,  записував,  брав  на  ноти
пiснi, казав, що увiйдуть до iсторi?.
   У недiлю Дмитро Iванович прийшов з кобзарем у музей. Настрiй в обох був
чудовий.
   - А зна?те, що я оце надумав? - звернувся до нас Яворницький.
   - Що?
   - Сьогоднi недiля. Людей у музе? буде багато. Нехай наш кобзар загра? i
заспiва? прямо в музе?. Як на вашу
   думку?
   - Нам зда?ться, що це чудова iдея,- пiдтримали ми Дмитра Iвановича.
   До центрального залу музею занесли стiльця, сiв на нього кобзар, провiв
рукою по струнах - i полилася пiсня "Ой Морозе, Морозенку...",  а  за  нею
iншi - "Буря на Чорному морi", "Побратався ясний сокiл".

   Пiснi кобзаря лунали по всьому музею. На несподiваний концерт  зiйшлося
багато слухачiв. Це була жива iлюстрацiя до  iсторi?  пiснi  й  музики  на
Укра?нi.
   Я стежив за Дмитром Iвановичем. Вiн  був  зачарований  пiснею.  А  коли
кобзар узяв  останнiй  акорд  iсторично?  пiснi,  Дмитро  Iванович  швидко
пiдiйшов до кобзаря, обiйняв його,  поцiлував.  Потiм  повiльно  пiшов  до
свого кабiнету.
   А в залi ще довго лунали чарiвнi укра?нськi пiснi.


   СТО ТИСЯЧ_ _

   Дмитра Iвановича довгий час хвилювала  добудова  музейного  примiщення.
Старе примiщення музею стало малим, тiсним.
   Якось до музею завiтав нарком освiти УРСР М. О. Скрипник. Його  дружньо
зустрiв i показав музейнi експонати сам директор.

   Користуючись нагодою, Дмитро Iванович нагадав Скрипниковi, що експонати
гинуть, псуються, новi археологiчнi  речi  нiде  розмiстити.  Отже,  треба
швидше закiнчити добудову  примiщення,  тим  бiльше  що  воно  сто?ть  уже
двадцять рокiв - трiска?ться, вивiтрю?ться, руйну?ться.

   - А скiльки треба грошей? - спитав Скрипник.

   - Тисяч сто.
   - Гаразд, поклопочу: грошi знайдемо.

   Минув рiк. На листи вiдповiдi не надходили.  Тодi  Яворницький  вирiшив
по?хати до Харкова i поговорити з наркомом освiти особисто.  До  тодiшньо?
столицi Укра?ни вирушили вони  разом  з  ученим  секретарем  музею  П.  ?.
Матвi?вським.
   У приймальнi Скрипника зiбралося чимало людей. Довелося чекати  близько
двох годин. Академiк нервував.
   - Доки ми стовбичитимемо тут? Менi, зрештою, сiмдесят п'ять рокiв, я  з
дороги... Ходiмо звiдси! - сердито сказав вiн секретаревi музею.
   - Ну що ж, ходiмо.
   Цю реплiку почули.  Навздогiн  кинувся  особистий  секретар  наркома  -
довгий, з рудою борiдкою чоловiк.
   - Вибачте, Дмитре Iвановичу, вас чека? Микола Олексiйович, прошу...
   - То що, може, вернемось? - спитав Яворницький свого помiчника.
   - Вернiмося!
   Зайшли до кабiнету. Скрипник пiдвiвся, вийшов з-за столу й привiтався.
   - Пробачте, Дмитре Iвановичу, що затримав. Слухаю-вас, у якiй це справi
завiтали?
   - Та в якiй... Ви ж обiцяли сто тисяч на добудову примiщення, а досi нi
копiйки... То як - будуть грошi чи не будуть?

   - Обiцяти я обiцяв, але з грiшми в нас  зараз  скрутнувато.  Ваш  музей
справдi перевантажений. Думаю, що з цього становища ?  один  вихiд:  деякi
речi доведеться передати-iншим  музеям,  а  тi  експонати,  що  стосуються
пам'ятi Шевченка, варто передати до Ки?ва, до музею Шевченка. От  i  мiсце
звiльниться!
   - Що кажете? Забрати з музею експонати, якi  стосуються  Шевченка?  Нi,
цього не буде. Доки я живий - цього,  кажу,  не  буде!  Ви  зна?те,  як  я
добував цi речi? Скiльки я сходив, скiльки з'?здив, якi витрати зробив?!
   - Суперечки вважаю за непотрiбнi. Дмитро  Iванович  зрозумiв,  що  мова
перейшла на офiцiальний  лад.  Вiн  одразу  ж  спохмурнiв  i,  пiдвiвшись,
сказав:
   - Бувайте здоровенькi!
   Через пiвроку Скрипник при?хав до Днiпропетровська. Задзвонив телефон.
   - Зустрiчайте наркома!
   - Добре, зустрiну,- спокiйно вiдповiв директор. Спiвробiтники  вiдчули,
що Яворницький щось задумав, i почали хвилюватися. Бiля  музею  зупинилась
одна, друга, третя машини. На порозi з'явився  Скрипник,  за  ним  -  iншi
гостi.
   - Дмитре Iвановичу,- кажемо йому.- Гостi при?хали, зустрiчайте.
   - То чого ви турбу?тесь, зустрiну! Це вже моя справа. Директор пiдвiвся
й тихенько пiшов до дверей. У вестибюлi зупинився, дивиться  на  Скрипника
такими очима, нiби вперше бачить.
   Драстуйте вам.
   Драстуйте, Дмитре Iвановичу.
   Хто ж ви такий будете?
   Я? - усмiхнувся гiсть.- Та ж Скрипник.

   - Ага. А ви член профспiлки?
   - Звiсно! Наркомовi не можна бути позаспiлковим.

   -  Антонiно  Костянтинiвно,-  звернувся   Яворницький   до   старенько?
касирки.- Скiльки там платять у нас за квитки члени й не члени профспiлки?
   - П'ятнадцять копiйок платять члени профспiлки i п'ятдесят копiйок - не
члени профспiлки.
   - Чули, Миколо Олексiйовичу? - жартуючи, сказав  Дмитро  Iванович.-Якщо
ви справдi член профспiлки, то пiдiйдiть до  каси  й  вiзьмiть  квитка  за
п'ятнадцять копiйок, а хто позаспiлковий, то нехай бере за 50 коп.
   Нарком смикнув себе за вуса, та одразу ж зорi?нтувався  i,  обернувшись
до окружкомiвцiв, спитав:
   - А ви, товаришi, члени профспiлки?

   - Аякже, Миколо Олексiйовичу.
   - Тодi ходiмо по квитки - посмiхнувся вiн i перший рушив до каси.
   У цей час Яворницький стояв, схрестивши руки, й спостерiгав,  як  гостi
брали вхiднi квитки.
   Музейнi працiвники розгубилися. Що ж тепер буде? Але поки що  все  було
гаразд,- гостi, усмiхаючись, пiдходили до академiка Яворницького.
   - Всi взяли квитки? - спитав Дмитро Iванович.

   - Усi, всi,- вiдповiли йому.
   - Ну, а тепер, шановнi гостi, бачите  .он  стрiлочки?  Вони  показують,
звiдки треба починати огляд музею. Ви люди письменнi, бувалi, будь  ласка,
iдiть i розглядайте експонати.
   - Нi, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього М.  О.  Скрипник,-  просимо
вас, проведiть нас по музею. У ваших устах i експонати оживають.
   - Добре. Ходiмте, тiльки не гнiвайтесь на мене, ,коли зачеплю  десь  за
живе.
   I Яворницький повiв гостей знайомити г музе?м, з його скарбами.
   Пiд кiнець екскурсi? Яворницький повiв Скрипника в пiдземелля  музею  i
показав  йому  там  сотнi  ящикiв  з   речами,   здобутими   археологiчною
експедицi?ю пiд час будування Днiпрогесу. Всi вони лежали  запакованi,  ?х
нiде було виставити.
   - От бачите, що робиться! - розводив руками Яворницький.
   Микола Олексiйович Скрипник почував себе трохи незручно, вибачався..
   -  Ну  що  ж,  доведеться  почекати.  Грошi  все-таки  знайдемо,  музей
добуду?мо. Не гнiвайтесь, Дмитре Iвановичу, все буде гаразд.

   - Добре, поживемо - побачимо.
   - Що ж у вас ще в нового? - поцiкавився Скрипник, оглянувши музей.
   - ? скарб,  який  ми  знайшли,  коли  дослiджували  берег  Днiпра  бiля
Запорiжжя. Хочете - покажу?
   - Охоче подивимося, покажiть, будь ласка,зацiкавився Скрипник.
   Дмитро Iванович повiв наркома i  його  товаришiв  у  вiддiл  релiгiйних
культiв музею, вiдкрив скриню, а звiдти обережно витяг скарб, який знайшов
молодий археолог музею В. А. Грiнченко.  Там  був  срiбний  орел,  залiзна
зброя, золоте оздоблення  кiнсько?  збру?,  причому  не  часiв  козаччини.
Орнаментовка свiдчила, що скарб належить до VIII столiття нашо? ери.
   - Бачите, Миколо Олексiйовичу, були б у нас грошi, моя ширше  дослiдили
б тi мiсця Днiпра, що будуть затопленi. Багато  скарбiв  пiде  на  дно.  А
шкода,
   - Скiльки ж вам треба грошей?
   - Та я вже боюсь i просити... Треба п'ятдесят тисяч.

   - Цi грошi, Дмитре Iвановичу, дасть вам окрвиконком. Я думаю, що голова
окрвиконкому та  секретар  окружного  комiтету  не  будуть  заперечувати,-
звернувся Скрипник до керiвникiв округу.
   - Та доведеться допомогти,
   - От i добре!
   Прощаючись, М. О. Скрипник щиро подякував Яворницькому за його невтомну
працю, за цiкаву екскурсiю в минуле.

   Але вiдвiдування на тому не закiнчилося. Коли гостi рушили  до  виходу,
Яворницький згадав раптом i гукнув навздогiн:

   - Стiйте! А розписку! - звернувся вiн до голови окрвиконкому.
   - Яку розписку?
   - Розписку на тi п'ятдесят тисяч, що пообiцяли для експедицi?. Так буде
надiйнiше. Бо слово як слово: сказав та й забувся.

   Але в окрвиконкомi цього разу не забули: через п'ять днiв музе?вi  було
видiлено з мiсцевого бюджету п'ятдесят тисяч карбованцiв.

   На цi кошти Д. I. Яворницький довершив археологiчнi розкопки  в  районi
Днiпрогесу до кiнця.

   _ВIД ЩИРОГО СЕРЦЯ_

   Дмитра Iвановича Яворницького як ученого та людину велико?  душi  знали
люди рiзних верств. А найбiльшу популярнiсть  вiн  мав  серед  учителiв  i
селян. Знали його й дiти багатьох шкiл, де вiн був частим гостем.
   Зиму  з  1921-го  на  1922  рiк   кра?на   тяжко   перебула   внаслiдок
громадянсько? вiйни та неврожаю. Нелегко було тодi й  Дмитровi  Iвановичу,
тим бiльше що йому було шiстдесят сiм рокiв. Недо?дання  пiдточувало  його
здоров'я, валило з нiг. Про це дiзнався  вчитель  Михайло  Iванович  Лоян,
який учителював у таромськiй школi.
   - Коли я почув,- казав  вiн,-  що  Дмитро  Iванович  прихворiв  та  ма?
нестаток з харчами, одразу ж вирiшив допомогти вченому.
   Особистих достаткiв у Михайла Iвановича не було, i тому  вiн  звернувся
до сво?х учнiв:
   - Любi дiти! Ви пригаду?те професора Яворницького,з яким ви бачились  у
школi?
   - Зна?мо!..
   - Вiн тепер заслаб, хворi?, та й з харчами в нього не все гаразд...
   - Так, може, треба допомогти йому? - гуртом загули дiти.
   - Я так i думав, що ви зрозумi?те мене  з  перших  слiвi  скажете  сво?
тепле слово. Дуже вдячний вам за це, мо? любi. А тепер так: хто що зможе -
чи картоплину, чи яйце, чи жменю борошна або пшона,- приносьте  завтра  до
школи, а тут вирiшимо, як надiслати вашу допомогу вченому.
   Повернувшись iз школи,  дiти  передали  слова  вчителя  сво?м  батькам.
Другого дня в школу назносили всяко? всячини, звiсно, потрошку.
   Михайло Iванович був радий, що його вихованцi та ?хнi батьки  виявилися
такими людяними, чуйно вiдгукнулисяна його заклик.
   У недiлю вдосвiта, в березнi мiсяцi, п'ять хлопчикiв iз сво?м  учителем
прибули  до  Днiпропетровська.  Йдуть   до   будинку   Дмитра   Iвановича,
хвилюються, чи прийме професор  ?хню  допомогу?  Правда,  вона  була  дуже
скромна, та йшла вiд щирого серця,  з  пошани  до  свого  вченого.  Це  ?х
втiшалой заспокоювало.
   Пiдiйшли до дверей, сiпнули  за  ланцюжок.  Тиша.  Подзвонили  ще  раз.
Згодом почули, як хтось тихо пiдiйшов до  дверей.  Не  запитуючи  наперед:
"Хто там?" - вiдчинив дверi. Бачать, перед  ними  сам  Дмитро  Iванович  -
сивий, блiдий, з запалими очима,  Привiталися.  Гостi  трохи  розгубилися,
засоромилися, мовчать, не знаючи,  з  чого  почати  свою  розмову.  Дмитро
Iванович помiтив це й шанобливо запросив ?х до себе:
   - Прошу, заходьте, таромчанськi гостi...
   - Дяку?мо.
   Школярi боязко йшли з клунками в руках слiдом  за  сво?м  учителем,  ?х
одразу вразили чудово розмальованi стiни вiтальнi. Ось козак  Мамай,  далi
он - кобзар пiд вербою гра?. Ще  в  передпоко?  вони  побачили  старовинну
скриню з намальованим на нiй запорожцем, казан, в  якому  сiчовики  варили
страву, бубон, по якому довбиш бив клепалом, щоб скликати на раду козакiв.
Дiтям здавалося, що вони потрапили не в звичайний будинок, а до музею.
   Та ось учитель, затинаючись вiд  хвилювання,  взяв  у  дiтей  клунки  й
пiдiйшов з ними до Дмитра Iвановича.
   - Вiзьмiть, Дмитре Iвановичу, вiд нас цей скромний подарунок. Це  дiти,
учнi мо?, принесли вам.
   Дмитро  Iванович  розгубився,  знiяковiв.  Вiн  був  зворушений  увагою
школярiв.
   - Навiщо це? Ви ж самi тепер у нуждi живете! Як можна! Нi, нi. Цього не
треба,- сказав професор.
   - Та це, Дмитре Iвановичу,  все  сво?,  не  куплене.  Не  соромте  нас,
вiзьмiть, будь ласка. Ви для нас дорога людина,- благав Лоян.
   - Ну, спасибi, велике спасибi вам! - сказав зворушений Дмитро Iванович.
На очах у нього виступили сльози. Учнi помiтили це, одвернулися; потiм, як
горобцi  до  проса,  кинулися  до  стiн  i  стали  з  великим  захопленням
розглядати картини, музейнi речi, що були  виставленi  у  вiтринах  друго?
кiмнати.
   Дмитро Iванович пiдiйшов до хлоп'ят i спитав ?х:

   - Що, дiтки, цiкаво?
   - Еге,- гуртом вiдповiли дiти, всмiхаючись до професора;
   Школярi посмiливiшали. Почали  самi  сипати  питання.  Дмитро  Iванович
довго водив ?х коло вiтрин, давав пояснення.
   Михайло  Iванович  i  його  учнi  стали  збиратися   додому.   Господар
одягнувся, щоб провести ?х за порiг. Та не втерпiв, пiшов з ними далi.
   -  Я  вас,  дорогi  мо?  гостi,  проведу  до  самого  музею  i   покажу
найголовнiшi скарби, якi я зiбрав за сво? життя.
   - Що ви, Дмитре Iвановичу, не треба.  Ваше  здоров'я  не  дозволя?  так
довго водитися з нами,- шанобливо сказав Лоян.
   Але  Дмитро  Iванович  .категорично  вiдхилив  ?хнi  турботи  про  його
здоров'я i  повiв  гостей  у  музей.  Там  вiн  показав  етнографiчний  та
запорозький вiддiли. Потiм пiшов до кабiнету, винiс i подарував дiтям свiй
твiр "За чужий грiх".
   Прощаючись, Дмитро Iванович дуже дякував  дiтям  за  турботи  i  просив
частiше навiдуватись, не забувати його й далi.

   Учнi були дуже задоволенi, що  побачили  музей  i  послухали  пояснення
самого професора.

ДАРУНОК
3 КУБАНI

   Навеснi 1926 року до музею зайшов високий на зрiст, Стрункий,  середнiх
лiт чоловiк. Службовцям музею одразу ж  впала  в  очi  вiйськова  виправка
вiдвiдувача.  В  правiй  руцi  незнайомий  тримав  якусь  загадкову   рiч,
загорнуту в газету. Директора музею Д. I. Яворницького ще не було.

   Взявши квитка, гiсть пiшов оглядати музей, а тим часом з'явився i Д. I.
Яворницький.
   Доглядачка музею Марiя Iванiвна Попова пiдiйшла до незнайомця й шепнула
йому на вухо:
   - Ви, зда?ться, питали директора музею?

   - Так, питав.
   - Ото  вiн  пiшов,-  кивнула  головою  в  той  бiк,  де  тихенько  йшов
Яворницький.
   - Дякую.
   Вiдвiдувач енергiйним кроком пiдiйшов до директора музею.
   - Професоре, я до вас!
   - Будь ласка, прошу. А хто ви будете? - поцiкавився Яворницький.
   - Яз Кубанi, козак Антiн Iванович Башта. Принiс вам, Дмитре  Iвановичу,
одну штуку.
   - Покажiть, що там у вас  за  штука.  Коли  Башта  розгорнув  газету  й
показав директоровi свою шаблю, Дмитро  Iванович  засяяв,  а  потiм  мiцно
обiйняв i поцiлував козака.
   Шабля була вся срiбна,  добре  оздоблена  i  дуже  подобалася  Дмитровi
Iвановичу.
   - Де ж ви, козаче, ?? доскочили? - поцiкавився професор.
   - Скажу. Цю  шаблю  в  день  мого  одруження  подарував  менi  близький
приятель. Довго я зберiгав ??, в  походах  з  нею  був,  а  тепер  вирiшив
подарувати ?? музе?вi.
   Приймаючи вiд Башти шаблю, Дмитро Iванович радiсно сказав:
   - Тако? шаблюки в музе? ще не було. Добра шаблюка, козацька!
   Через деякий час Антiн Iванович знову зайшов до музею. Як  же  вiн  був
здивований, коли побачив,  що  його  щабля  висить  у  вiтринi  над-шаблею
кошового отамана Iвана Гладкого.
   Антiн Iванович пiдiйшов до професора Яворницького та й каже:
   - Що ж це ви, Дмитре Iвановичу, зробили?

   - А що? - здивувався професор.
   - Та хiба ж я  вище  за  отамана  Гладкого,  коли  мою  шаблюку  зверху
повiсили, а його внизу?
   - Бачите, голубе сизий, у музе? нiколи ще не було тако? гарно? шаблюки.
Я виставив ?? на видному мiсцi для того, щоб усi бачили,  яка  чудова  рiч
з'явилась у музе?.
   Пiсля цього  Антiн  Iванович  Башта  частенько  зустрiчався  з  Дмитром
Iвановичем, i щоразу в них зав'язувалася цiкава бесiда.

   - А ви, Дмитре Iвановичу, бували в наших краях?

   - Аякже! Я слiдами запорожцiв увесь свiт обiйшов. Бував, звичайно, i на
Кубанi.
   Це було в 1894-му i 1901 роках. Яворницький по крихтi  збирав  все,  що
стосувалося  Чорноморського  козацького  вiйська,  утвореного   росiйським
урядом з колишнiх запорозьких козакiв. Першi сторiнки  про  козакiв  склав
колишнiй наказний отаман Чорноморського  козацького  вiйська,  укра?нський
письменник-етнограф, найближчий побратим Тараса Шевченка Якiв  Герасимович
Кухаренко (1800-1862).
   Дмитро  Iванович  був  тiсно  пов'язаний  з   кубанськими   iсториками,
листувався i з Товариством любителiв по вивченню Кубансько?  областi.  Був
сам почесним членом цього товариства.  Воно  допомагало  йому  в  розшуках
матерiалiв про Запорозьку Сiч i Кубанське вiйсько.
   Дослiдника запорозько? старовини щоразу тепло зустрiчала  громадськiсть
Катеринодара. Там вiн оглянув  вiйськовi  регалi?,  архiви,  археологiчний
музей. Дещо iсторик побачив там i з iсторi? запорожцiв,  зокрема  знамена,
бунчук, литаври. Все це вiн використав у сво?й монографi? про запорожцiв.

   Будучи на Кубанi, Дмитро  Iванович  зустрiвся  з  дiячами  культури  та
лiтератури. Бачився з вiдомим збирачем народних пiсень Якимом  Вигда?м  та
поетами Яковом Жарком i Олексою Кири?м, виступав в  жiночiй  гiмназi?,  де
прочитав цикл лекцiй про Запорозьку Сiч.
   Вже прощаючись, Башта сказав:
   - Я не раз переконувався, що маю перед собою людину велико?  душi,  яка
все сво? життя вiддала на службу людству.
   У сво?х розповiдях про iсторiю експонатiв Яворницький

   справдi  прищеплював  любов  до  науки,  до  працi,  до  сво??   рiдно?
Батькiвщини.

СКАРБИ
НАРОДНО? ТВОРЧОСТI

   Матерiальна   культура   селян   Катеринославщини    експонувалася    в
етнографiчному вiддiлi музею. Дмитро Iванович Яворницький збирав до  музею
все, що зроблено руками трудiвникiв, що було в ?х ужитку -  одяг,  взуття,
усякi хатнi речi, цебто: миски, ложки, кочерги, чаплi?, заслiнки,  скринi,
рiзнi iнструменти шевцiв, ткачiв,  ковалiв,  шаповалiв,  старовиннi  вози,
плуги, борони, опрiч того  -  неводи,  риболовнi  сiтки,  рагелi,  хватки,
вершi.

   В селах Днiпропетровщини  дiвчата  та  молодицi  любили  розмальовувати
сухими фарбами комини, сволоки, слуховi вiкна, скринi  тощо.  Робилося  це
дуже виразно й барвисте. Частiше малювали  квiти,  трави,  деревця,  рiдше
птахiв та людей. Слiд сказати, що малюнки цi були дуже вдалi. До 1923 року
?х налiчувалося в музе? понад тисячу.
   Дмитро Iванович казав, що ранiш укра?нськi етнографи не звертали на  це
уваги i не збирали такого  матерiалу.  Не  було  таких  зразкiв  малювання
навiть у столичних музеях.
   Зiбрав Дмитро Iванович i виставив у музе? багато  глиняних,  полив'яних
та просто розмальованих мисок,  полумискiв,  глечикiв  та  кухликiв.  Коло
цього посуду стояв укра?нський весiльний стiл, на  якому  лежали  коровай,
шишки, а зверху - уткнуте в глечик гiльце, без  якого  не  бува?  весiлля.
Трохи далi  вiд  весiльного  столу  -  цiла  колекцiя  писанок  з  рiзними
малюнками: бочечками, ялинками, гребельками, гарбузовим цвiтом,  рум'янком
- аж сорок вiсiм рiзновидiв.
   Писанки -  теж  дуже  коштовний  матерiал,  для  того,  хто  цiкавиться
творчiстю  народних  умiльцiв.  Коли  пильно  придивля?шся  до   малюнкiв,
зроблених на писанках, то мимоволi почува?ш, як тебе вража? художнiй  смак
i велика рiзноманiтнiсть мотивiв, якi ведуть  свiй  початок  ще  з  давнiх
часiв.

   Орнаментика  писанок  привертала  до  себе  увагу   рiзних   учених   -
укра?нських, росiйських, чужоземних; етнографи написали вже про не? багато
наукових розвiдок, хоч усе  це  ще  далеко  не  останн?  слово  науки  про
писанки.
   Дмитро Iванович  перший  на  Катеринославщинi  зiбрав  велику  колекцiю
укра?нсько?  народно?  вишивки  XIX-XX  сторiч.  Це  в  основному  плахти,
сорочки, рушники, хустки, килими, верхнiй  одяг.  Особливо  вража?  багата
колекцiя петрикiвських орнаментiв XX сторiччя.
   Яворницький  був  частим  гостем  у  петрикiвцiв.  Вiн  знав  там  усiх
майстрiв,  що  славилися  сво?ми  художнiми  малюнками,   зiбрав   у   них
найрiзноманiтнiшi варiанти декоративного  розпису  й  виставив  усе  те  в
музе?.

   Десь 1923 року Тетяна Якимiвна Пата одержала  вiд  Д.  I.  Яворницького
теплого листа. Вiн щиро просив ?? вiдкласти все й прибути до нього в  дуже
важливiй справi. Другого дня Пата прибула до Яворницького додому.

   Вчений тепло зустрiв гостю.
   - Коли я був у Петрикiвцi,- почав  Дмитро  Iванович,-  i  побачив  вашi
розписи, я стояв мов зачарований. Ви, безперечно, талановита людина.  Вашi
золотi руки, голубко, треба цiлувати.
   - I видума?те таке, порепанi руки цiлувати! Хiба я панi?
   Яворницький нахмурився. Вiн уважно слухав просту селянку-трудiвницю.
   - Що правда, то правда - ви не панi, ви бiльше за панi:  руки  багатьох
панянок не вартi вашого мiзинця. От що. Краса рук не в нiжностi, а в тому,
на що вони здатнi, що  вони  можуть  створити  для  людини.  Отож,  Тетяно
Якимiвно, бережiть сво? руки. ?х шанобливо будуть  цiлувати.  Запам'ятайте
це!
   Пiсля тепло? розмови Дмитро Iванович запросив  гостю  випити  з  дороги
чаю. Потiм пiшли в музей. Яворницький познайомив Пату з експонатами, повiв
до етнографiчного залу.
   - Ану, гляньте сво?м свiжим оком, чого тут не вистача??
   - Мабуть, петрикiвських розписiв! - усмiхаючись, нерiшуче сказала Пата.
   - Ви вгадали. За цим я вас i привiв сюди. Дуже прошу, Тетяно  Якимiвно,
розмалюйте нам стiни цього залу.
   - Добре. Тiльки чи догоджу? Не знаю, як воно вийде...

   - А ви зробiть так, як умi?те.
   Через кiлька днiв стiни етнографiчного вiддiлу музею зацвiли  чарами  -
квiтами, вiд яких нiби повiяло степом.
   Як тiльки Дмитро Iванович заходив у музей, вiн перш за все  прямував  у
цей вiддiл, довго милувався неповторними розписами. А  потiм  одного  разу
викликав  художника  Василя   Степановича   Соляника   i   попросив   його
скомпонувати з цих малюнкiв панно. Художник  охоче  погодився.  1929  року
фото   цього   панно   було   опублiковане   в   першому   томi   збiрника
Днiпропетровського крайового iсторично-археологiчного музею.

   Колекцiя  рiзноманiтних  малюнкiв   петрикiвських   майстрiв   i   нинi
зберiга?ться в фондах музею. А 1960 року в Днiпропетровському  музе?  було
вiдкрито виставку праць  народних  майстрiв  села  Петрикiвки,  присвячену
декадi укра?нсько? лiтератури й мистецтва в Москвi.
   Мистецтво петрикiвських народних умiльцiв - це гордiсть нашого краю.  В
?х композицiях часом можна побачити  химернi,  фантастичнi  форми  рослин,
квiтiв, ягiд, овочiв, метеликiв. У великих  панно  трапляються  зображення
птахiв, яких нема? в природi.
   Найстарiшим майстром у селi Петрикiвцi була Тетяна Якимiвна  Пата,  яка
прожила  95  рокiв  i  виховала  цiле  поколiння  майстрiв   декоративного
малювання, ?й надано звання заслуженого майстра народно? творчостi УРСР  i
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
   Працi Т. Я. Пати та ?? учнiв вiдомi всiй кра?нi. При?мно вiдзначити, що
панно та фризи ?? роботи  прикрашають  стiни  музе?в  Москви,  Ленiнграда,
Ки?ва, Львова й  Днiпропетровська.  А  коли  була  органiзована  Всесоюзна
сiльськогосподарська виставка в Москвi, то петрикiвськi майстри на чолi  з
Т. Я.  Патою  розмалювали  спецiалiзовану  крамницю  кустарних  виробiв  у
павiльйонi Укра?нсько? РСР.
   Декоративне  мистецтво  по-справжньому  розвива?ться   пiсля   Великого
Жовтня.   1936   року   в   селi   Петрикiвцi    була    вiдкрита    школа
декоративно-прикладного  мистецтва.  Там  викладала  Т.   Я.   Пата,   яка
пiдготувала десятки чудових майстрiв декоративного розпису. Серед них - Ф.
С. Панко, В. I. Соколенке, сестри Вiра й Галина Павленко  та  iншi.  Працi
багатьох з них виставленi в музеях Канади, Чехосло-ваччини, США,  Францi?,
Югославi?, Бельгi?, Iндi?, експонувалися на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi
1958 року.
   Починаючи з 1958 року у Петрикiвцi працю?  фабрика  сувенiрних  виробiв
"Дружба". Тут пiд керiвництвом вiдомого художника, учня Т. Я. Пати, Ф.  С.
Панка (заслуженого майстра народно? творчостi УРСР) працюють  представники
старшого поколiння Г. I. Iса?ва, Г. Я. Прудник, Т. Ф. Завгороднiй,  М.  Г.
Шишацька, С. Я. Клюпа та молодi художники Н. I.  Шишацька-Турчина,  Н.  М.
Шулик, М. Т. Шишацька та iншi.
   В тому ж 1958 роцi тут вiдкрився фiлiал дитячо? художньо? школи. Всi 16
випускникiв - учнi Ф. С. Панка - мають  високу  квалiфiкацiю  по  розпису.
Багато   з   них   нинi   -   в   художнiх    училищах    кра?ни.    Серед
художникiв-петрикiвцiв  дев'ять  майстрiв  ?  членами  Спiлки   художникiв
УРСР[35].

   Група майстрiв петрикiвського розпису за оформлення Будинку  художникiв
у Ки?вi, ресторану "Маяк" в Днiпропетровську та  iншi  великi  працi  була
удосто?на звання лауреатiв Республiкансько? комсомольсько? премi?  iм.  М.
Островського.
   В   1970   роцi   при   фабрицi   вiдкрився    експериментальний    цех
Днiпропетровського художньо-виробничого  комбiнату,  де  працюють  майстри
художнього розпису.
   При?мно вiдзначити ще одну деталь. Життя творчого колективу петрикiвчан
останнiм часом вiдображено на кiноекранi. За сценарi?м мiсцево? поетеси Н.
П.  Нiкулiно?  та  режисера  А.  П.  Стафiдова  створено  два  кiнофiльми:
"Дивоцвiт" i "Всi барви життя". Хоч фiльми й мають одну  й  ту  ж  адресу,
одначе вони не повторюють один одного. Якщо  кiнотвiр  "Усi  барви  життя"
присвячено художньо-поетичному дослiдженню  витокiв  талановитостi  цiлого
краю, то "Дивоцвiт" простежу? народження гармонi? в душi митця, художнього
таланту.  Поява  цих  фiльмiв,  якi  вийшли  на  республiканський   екран,
промовисто свiдчить, що  петрикiвський  розпис  став  сво?рiдною  вiзитною
карткою Днiпропетровщини у багатьох куточках нашо? Вiтчизни.
   Повертаючись одного разу  з  роботи,  знайомий  професора  Яворницького
Дмитро Захарович Стрекозов зупинився бiля трамвая,  що  проходить  поблизу
парку Шевченка. Дивиться, а з трамвая  виходить  Дмитро  Iванович  i  щось
трима? пiд пахвою. Вiн був у синiх окулярах i помацки пiдходив до вихiдних
дверей. Знаючи про те,  що  Дмитро  Iванович  на  старiсть  погано  бачив,
Стрекозов швидко пiдбiг, пiдхопив його пiд руку.
   - А, це ви, Дмитре Захаровичу! Що ви тут поробля?те?

   - Йду додому. А що це у вас за пакунок?

   - Присядьмо на лавцi, я покажу вам  коштовну  рiч.  Тут,  недалеко  вiд
трамвайно? колi?, вони  й  присiли  на  лавцi.  Дмитро  Iванович  обережно
розпакував свою ношу.

   - Бачите, що я добув? - з радiстю i веселою усмiшкою хвалився вiн.
   - Що ж то за штука?
   - Це керсетка, укра?нська жiноча кофточка без рукавiв. Рiч старовинна й
дуже коштовна,- пояснював Дмитро Iванович.

   - Де ж ви ?? добули?
   - Добув у Чечелiвцi. Ви розумi?те, тричi вже ?здив до клято? баби. Ну й
бiсова ж баба, тако? скупердяги за все
   Життя не бачив. Вона з мене загадила таку цiну, що розумнiй людинi i на
думку не спаде.

   - Скiльки ж вона запросила?
   - Двiстi карбованцiв!
   - А за скiльки ж ви взяли цю керсетку?

   - За сто тридцять карбованцiв.  Дмитро  Iванович  акуратно  склав  свою
покупку, погладив рукою, мов щось живе, i знову запакував, щоб другого дня
виставити в музе?.
   - Все несiть до музею.
   Цi слова можна було часто почути вiд Дмитра Iвановича. Вiн звертався  з
ними до селян, робiтникiв, учителiв - просто як до сво?х найкращих друзiв.
I вони йшли до музею, приносили рiдкiснi речi, слухали його розповiдi  про
iсторiю рiдного краю, про iсторiю цiкавих знахiдок.

   До музею приймали не тiльки тi речi, що вiдображали минуле нашого краю,
але й окремi  оригiнальнi  експонати,  що  характеризували  кмiтливiсть  i
винахiдливiсть сучасникiв - народних умiльцiв.

   Якось до музею зайшов слюсар Брянського заводу Архип

   Сергiйович Кологривенко. Йому дуже хотiлося познайомитися з  професором
i подарувати крутиголовку.
   Крутиголовка справдi була цiкава.

   У звичайнiй пiвлiтровiй пляшцi - модель цебра.  Як  же  вона  потрапила
туди, коли ?? денце в кiлька разiв ширше вiд шийки пiвлiтрово? пляшки?
   А це зробив слюсар так: клепки, денце, дерев'янi обручки i ще  двадцять
п'ять окремих частин вiн припасовував одну до одно? "на волi". Коли  цебер
був уже готовий, кмiтливий слюсар розiбрав його  й  усi  частини  поодинцi
опустив у пляшку.
   Спочатку зiбрав денце, потiм навколо нього крiпилися

   бiчнi клепки, на них надiвалися обручi  i,  нарештi,  було  Прикрiплено
дужку. Все це зроблено за допомогою пiнцета, гачкiв та iнших iнструментiв.
   Цю крутиголовку А. С. Кологривенко подарував музе?вi ще 1925 року.

   НЕЗАМУЛЕНI ДЖЕРЕЛА_ _

   Якось зранку просто з вокзалу при?хав до  мене  один  чоловiк.  Це  був
сiмдесятирiчний засмаглий, високий на зрiст, худорлявий  дiдусь  у  брилi.
Його пишнi рудi  вуса  були  закуренi  самосадом.  У  руцi  з  вузлуватими
пальцями дiдусь тримав невеличку валiзку.
   - Пробачте, я до вас! - звернувся гiсть, несмiливо переступивши порiг.
   - Прошу, заходьте!
   - Оце прибув по свiжих слiдах. Чув я, що ви пишете про Дмитра Iвановича
Яворницького книжку.
   - Так, пишу. А хто ж ви будете?

   - Я Залiзняк Марко Микитович. З Дмитром Iвановичем знайомий ще  з  1929
року, коли вiн узяв мене в археологiчну експедицiю фотографом.
   Пiсля коротенького знайомства Марко Микитович вiдкрив  свою  валiзку  й
витяг з не? кiлька пакункiв, зв'язаних мотузочками.

   - Ось вам матерiал до книжки. Берiть, пригодиться! В  пакунках  -  фото
академiка, його листи до Залiзняка, листи до вченого вiд сестри та  матерi
Лесi Укра?нки, Гiляровського, Ревуцького та iнших.

   - Дякую, Марку Микитовичу, за фото й листи. Вони й справдi пригодяться.
А скажiть, хто ви й звiдки?
   - Я все сво? життя бiля землi порався,- вiдповiв  Залiзняк.-  Двадцятий
рiк працюю в колгоспi "Дружба", що в Червоноармiйському районi на Донбасi.
Виростив добрячий сад у колгоспi, розвiв пасiку, а тепер  уже  на  пенсi?.
Та, правду кажучи, не сидиться: частенько пораюся на колгоспному дворi.
   - А як ви навчилися фотографувати?

   - Це так, для душi. Цим дiлом я здавна займаюсь. Воно  менi  придалося,
.коли я ще служив солдатом до революцi?, потiм у Червонiй Армi?, а далi  -
в колгоспi. Оте саме фотоаматорство й  привело  мене  до  Яворницького,  а
потiм до експедицi?.
   Прiзвище гостя менi видалося знайомим. I справдi, коли  я  одного  разу
розглядав архiви археологiчно? експедицi?, яка працювала пiд  керiвництвом
Д. I. Яворницького на територi? Днiпрогесу та на  узбережжi  Днiпра,  менi
трапилися до рук звiти, з яких видно, що один з фотографiв експедицi?  був
Марко Залiзняк. Колишнi працiвники  музею  розповiли,  що  Залiзняк  довго
спiвробiтничав з ученим, збирав для нього  етнографiчний  матерiал.  Отже,
передi мною сидiла людина, яка протягом десяти рокiв спiлкувалася в роботi
з Д. I. Яворницьким. Академiк щиро полюбив Залiзняка,  листувався  з  ним,
запрошував до себе в гостi всю його сiм'ю.
   - Менi дуже хотiлося, Марку Микитовичу,- звернувся я до нього,- щоб  ви
розповiли про сво? зустрiчi з Яворницьким.

   Залiзняк витяг з кишенi мiцного самосаду,  скрутив  цигарку  й  затягся
густим димом...
   ...Це  було  напровеснi  1929   року.   Якось   Залiзняк   при?хав   до
Днiпропетровська купити фотоматерiали. Було ще  рано.  Крамницi  зачиненi.
Вирушив вiн з вокзалу й попрямував проспектом Карла Маркса. Опинився аж  у
нагiрнiй частинi. Глядь,  а  лiворуч  сто?ть  чепурний  будинок,  оточений
кам'яними бабами. Мiж ними видiлялася велика статуя Катерини II.  Пiдiйшов
ближче, чита?: "Iсторичний музей". "От i  добре,-  подумав,-  давно  мрiяв
побувати в ньому". Почекав з  пiвгодини.  Чу?,  хтось  зсередини  вiдчиня?
дверi. З музею вийшов сивенький дiдок з ключами в руках.
   - Можна зайти?
   - Заходьте, музей вiдчинено.
   Зайшов Залiзняк до музею, оглянув його. В найбiльшому  залi,  в  самому
центрi, стояла восьмигранна  вiтрина.  Дивиться  вiн  -  усерединi  лежать
ювiлейнi  адреси,  рiзнi  дарунки,  а  зверху  -  мармуровий  бюст  Д.  I.
Яворницького. Залiзняка дуже цiкавила ця людина. Чув вiн  про  нього,  але
досi ще  не  бачив.  Уже  виходячи  з  музею,  побачив  на  дверях  напис:
"Директор". Зайшов туди й пита? вченого секретаря:
   - Чи можна побачити директора?
   - Зараз його ще нема?. Почекайте. А що у вас до нього, якi справи?
   - Та я з села: привiз з собою деякi фотокартки. Чи не пригодяться  вони
для музею?
   - Покажiть!
   Залiзняк показав пачку фотокарток. Секретар музею уважно розглянув ?х i
сказав:
   -  Цiкавi  у  вас  фотокартки,  думаю,  що  Дмитровi   Iвановичу   вони
сподобаються. Але вам доведеться трохи почекати.

   Чекати Залiзняковi не було часу, бо вiн поспiшав до  крамниць,  щоб  не
спiзнитися потiм до по?зда. Тодi секретар йому й каже:

   - Я дам вам його домашню адресу. Запишiть: "Майдан

   Шевченка, п'ять".
   - Дякую!
   Секретар пообiцяв розповiсти про цi фото  Яворницькому.  Дуже  жалкував
Залiзняк, що в той день, як вiн був у музе?, йому не довелося побачитись з
професором Яворницьким. Повернувшись додому, вiн зразу ж кинувся лаштувати
фото, щоб надiслати ?х  ученому  поштою,  а  за  одним  заходом  i  листа.
Залiзняк писав:
   "Шановний Дмитре Iвановичу, дорогий професоре! Пробачте менi, що я лiзу
до вас з сво?ми фотокартками. Був я в музе?, та за  браком  часу  менi  не
пощастило з вами
   побачитися. Ваш секретар, напевне, розповiв  про  мене,  бо  вiн  бачив
фотокартки. Отже, надсилаю вам купу фотокарток.  Подивiться,  будь  ласка,
якщо там знайдете щось путяще,- заберiть ?х для музею. Тут  сфотографовано
селянськi весiлля, старих людей  у  характерному  одязi,  вiджилу  технiку
тощо. Був би радий, якби ви порадували мене хоч би невеличкою вiдповiддю.

   Щиро вiтаю i земно кланяюся"[36].


   Коли Дмитро Iванович одержав бандероль вiд Залiзняка й глянув на  фото,
вiн страшенно зрадiв. Уважно переглянув ?х i того ж дня принiс  до  музею.
Вiн зiбрав науковцiв-етнографiв, показував фотознiмки й  хвалив  Залiзняка
за вдалi сюжети, за його доброякiсну працю.
   - Цi фотокартки мають для музею велику цiннiсть: вони показують побут i
життя краю,- казав Яворницький. Вiн попросив у секретаря паперу й тут же з
любов'ю став писати:

   "Шановний Марку Микитовичу!
   Щиросердно дякую Вам за присланi фотознiмки. Тут багато чого ?  цiнного
для науки.  Фотографуйте  й  далi  все  те,  що  вiдобража?  побут  людей.
Прикладаю  мо?  звертання  до  вчителiв  про  збирання  етнографiчного   й
фольклорного матерiалу. Було б добре, якби ви записували  цiкавi  слова  й
вислови селян та надсилали менi для укра?нського словника, який я пишу вже
давно. Будете в мiстi - зайдiть до мене.
   З щирою пошаною Дм. ?в. Яворницький"


   Одержавши цього листа, Марко Микитович з бiльшим запалом узявся збирати
матерiали й фотографувати старовину. А згодом послав фотознiмки й записанi
слова. Послав i чекав, що скаже вчений. Нарештi  надiйшла  вiдповiдь.  Цей
лист Марко  Микитович  зберiг.  Оскiльки  лист  ма?  великий  iнтерес  для
етнографiв, наводимо його цiлком.
   "Вельмишановний Марку Микитовичу!

   Вашi фотознiмки я одержав i гаряче, вiд щирого серця, дякую вам за них.
Це ? живi картини з живого життя укра?нського народу, дорогий матерiал для
науки етнографi?. Йдiть i далi по тому ж шляху: знiмайте  характернi  типи
людей, ?х житла, одежу, хазяйськi приладдя, худобу - все, що коло чоловiка
й для чоловiка. Записуйте народнi пiснi, казки, прислiв'я, загадки, окремi
виразнi слова, лайки, вуличнi прiзвища - в усьому цьому виявля?ться  душа,
серце, розум, бажання живого чоловiка. Ви приклали до Вашого листа  тiльки
13 укра?нських слiв, а якi ж вони характернi та виразнi! Давайте  ж  менi,
давайте побiльше таких слiв! Не пропускайте мимо себе й  таких  слiв,  якi
звуться соромливими словами. Для науки  нема?  соромливих  слiв.  Iнодi  в
таких словах кри?ться глибоченна старовина, яка значила зовсiм не  те,  що
вона значить зараз. Ви от носите iм'я Марка,  а  ось  скiльки  б'юсь,  щоб
дiзнати, чого той Марко товчеться по пеклу, а  й  досi  того  не  доб'юся.
Вiдкiля пiшла ця поговiрка, i як це поясню? сам укра?нський народ, нi один
славiст менi не довiв. Я не можу зараз дати Вам матерiально? допомоги, щоб
облегчити Вашу роботу, бо Ви самi добре зна?те, яке  ми  нинi  пережива?мо
безгрiшшя. А проте, коли в нас забряжчать у кишенi побрязкачi,  то  ми  не
пошкоду?мо розтулити перед Вами свого гаманця, щоб дати Вам допомогу ширше
розгорнути свою працю на нивi рiдно? науки.

   Про той матерiал, який ? в нас у музе?, ви не турбуйтеся, бо про  нього
турбу?ться сама держава.
   З щирою та правдивою до вас повагою

   Дм. ?в. Яворницький"

   25/ХI 1930 p.

   - У цьому листi я вiдчув стiльки тепла й  справжньо?  доброзичливостi,-
казав Залiзняк,- що загорiвся великою охотою служити  для  вченого  й  для
музею: фотографувати, збирати для науки все, що бiля людей  i  для  людей.
Збирав i нараз надсилав цей матерiал Дмитровi Iвановичу.

   Мiж ученим i фотографом-селянином зав'язалася тепла дружба.  Вже  трохи
пiзнiше Дмитро Iванович запросив Залiзняка прибути до нього додому.

   "Вельмишановний Марку Микитовичу!

   Я хотiв би за всяку цiну бачити вас у себе вдома. Ким i де ви працю?те?
Яка у вас сiм'я? Коли у вас е змога, то  при?дьте  до  мене  та  захватiть
портрет свого батька, якщо вiн ?.
   З щирою пошаною Дм. Яворницький"

   25/III 31 р.

   Одержавши цього листа, Залiзняк вiдклав  усi  справи  й  не  по?хав,  а
полетiв у Днiпропетровськ. Йому дуже кортiло побачити, який же вiн е,  той
професор, що так тепло листу?ться з ним i  добросердно  запрошу?  його  до
себе.
   На  майданi  Шевченка  Марко  Залiзняк  знайшов  будинок  номер  п'ять.
Натиснув на кнопку. За дверима почувся голос;

   - Хто там?
   - Це я, Залiзняк, iз Удачно?.
   - А-а! Залiзняк! Заходьте, заходьте! - ласкаво запросив Яворницький.- А
ваше прiзвище не просте - iсторичне, першим його оспiвав Тарас Шевченко!
   Дмитро Iванович потиснув руку i запросив гостя до свiтлицi.
   Тут Марко Микитович передав Яворницькому сво? етнографiчнi  фотознiмки,
а за  одним  заходом  свого  зошита,  в  якому  карлючками  були  записанi
селянськi пiснi, новi слова, якi ввiйшли в ужиток  колгоспникiв.  Це  були
найдо-дожчi дарунки для вченого.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з свого крiсла, пiдiйшов до  Залiзняка  й  сiв
бiля нього на канапi. Цiкава  розмова  мiж  ученим  i  фотографом  тривала
довго. Стрiлка годинника вже порушила режим у цьому будинковi. Але  Дмитро
Iванович не пускав гостя, вiн усе глибше й глибше проникав  у  його  душу,
цiкавився життям.
   - А як же ви,  в  глухому  селi  та  ще  в  дореволюцiйнi  часи,  стали
фотографом?
   - А це було так.  Ще  юнаком,  пiсля  закiнчення  двокласно?  школи,  я
вичитав у газетi таку об'яву: "Хто хоче заробити 100 карбованцiв у мiсяць,
придбайте в Харковi за чотири карбованцi апарат "Фотокартонет". Батько мiй
був людина побожна, вiн  категорично  виступив  проти  мого  задуму.  "Ти,
Марку, викинь з сво?? дурно? голови отой фотоапарат,- якось нагримав вiн.-
Оте дiло вiд сатани!" Тодi  я  потай  вiд  батька  зiбрав  од  щедрування,
посипання та поздоровлення з Новим  роком  чотири  карбованцi,  сходив  до
поштаря, i вiн допомiг менi оформити замовлення. Через тиждень  я  одержав
посилку з фотоапаратом i приладдям до нього. З того часу я не розлучався з
цим дiлом - став фотоаматором.
   Дмитро Iванович уважно слухав Залiзняка, iнколи всмiхався,  перепитував
окремi слова та вислови.
   - Так у вас, виходить,  ?  великий  досвiд!  Це  ж  прекрасно.  Отакого
чоловiка я й шукав.
   - Воно-то прекрасно, але й не дуже: були в мене i приключки з цим фото,
були й невдачi.
   - Якi ж приключки? - спитав Яворницький.

   - Це було пiд час вiйни в чотирнадцятому роцi. Мене забрали до вiйська,
послали полковим фотографом. I ось там вийшла оказiя.

   - Яка?
   - Ось яка. Iде менi назустрiч командир полку. А я зняв свого кашкета та
й кажу: "Драстуйте, з середою будьте здоровi!" Вiн спочатку аж чмихнув,  а
потiм визвiрився на мене злими  очима  та  як  гаркне:  "Струнко!  Ти  хто
такий?" Я кажу: "Фотограф, ось мiй документ!" -  "В  стрiй,  на  передову!
Менi фотографи не потрiбнi!"
   I опинився Залiзняк на передовiй позицi?, був поранений, а все ж  носив
фотоапарата, з ним не розлучався i в госпiталi, i все сво? життя.
   Яворницький вислухав цей епiзод, добре посмiявся, потiм вийняв книжечку
й щось записав до не?.
   - Так от що, Марку Микитовичу, йдiть до мене фотографом. Пишiть  заяву,
а завтра я дам наказа, щоб зарахувати вас до археологiчно?  експедицi?  на
лiтнiй сезон. Як, вiдпустять вас з колгоспу?
   Залiзняк з великою охотою прийняв запрошення керiвника експедицi? стати
фотографом. А щоб не було будь-яких непорозумiнь, вiн  попросив  академiка
написати про це листа до голови колгоспу iм. Дем'яна Бедного.
   Правлiння колгоспу не перечило. Тодi Залiзняк  з  дружиною  та  матiр'ю
взяли квитки й при?хали просто до  свого  знайомого  Д.  I.  Яворницького.
Професор  гостинно  прийняв  ?х.  Уже  надвечiр  Залiзняк  спитав   Дмитра
Iвановича:
   - А де ж ми, сво?ю капелою, будемо ночувати?

   - Як де? Тут, у мене. Забирайте оцю, поряд з мо?м кабiнетом, кiмнату та
й живiть там, як дома. Але одна умова:  гуляйте  собi  в  Днiпропетровську
скiльки вам треба, а на снiданок, обiд i  вечерю  бути  всiм  зi  мною  за
столом.
   Через два днi мати й дружина Залiзняка, впоравшись з  сво?ми  справами,
повернулися  назад,  а  Марко  Микитович  приготувався  ?хати  Днiпром  до
експедицi?. Але Дмитро Iванович тимчасово вiдклав цю подорож.

   - Тепер,- каже вiн,- небувала повiнь на  Днiпрi.  Вам  Треба  ?хати  до
Вовнiг, а там вода пiднялася на вiсiмнадцять метрiв - таке  було  сiмдесят
п'ять рокiв тому. Будьте ви в мене, поки спаде вода. А щоб ви не сумували,
зайдiмо до мого кабiнету.
   Зайшли. Залiзняк глянув на шафи з книгами, на  гори  аркушiв,  списаних
рукою вченого, а потiм спитав Яворницького:
   - Який у вас, Дмитре Iвановичу, режим i над чим ви зараз працю?те?
   - Закон  мого  життя  такий:  о  шостiй  годинi  я  вже  на  ногах,  до
дванадцято? ночi пишу, працюю над словником, над iсторичними  матерiалами.
Цю роботу я виконую бiльше стоячи.
   Потiм Дмитро Iванович повiв гостя до  залу  й  показав  йому  "домашнiй
музей". На стiнах i на столах десять рiзних старовинних годинникiв: однi з
них кують зозулями,  другi  грають,  третi  дзвонять.  Тут  рiзнi  стату?,
оригiнальний  укра?нський  посуд,  усякi  коштовнi  ?вропейськi  вироби  й
церковне начиння. Залiзняк глянув на рiдкiснi скарби й жартома спитав:

   - Як це до вас, Дмитре Iвановичу, не добралися?

   - Е-е-е, голубе, не штука загнути крюка! Це ж не  мо?  -  музейне.  Там
нема? вже де поставити експонати, тому несуть ?х сюди, в мiй будинок,  так
би мовити, у фiлiал музею. Довелося менi, Марку Микитовичу,  скуштувати  в
життi всякого - i солодкого, i гiркого, а бiльш за все ковтав гiрке... Та,
як бачите,- живучий, працюю для науки i для людей далi.

   Дмитро Iванович пiдiйшов до  свого  столу,  сiв  i  знову  за  В  перо.
Залiзняк лiг вiдпочити на канапi, що стояла  проти  кабiнету.  Яворницький
витяг з шафи три томи й пiднiс ?х Залiзняковi.

   - Вiзьмiть цi книги та прогляньте ?х: це iсторiя запорозьких козакiв  -
те, чому я присвятив усе сво? життя.

   Залiзняк читав ?х три днi. Читав  i  думав  собi:  "Яку  ж  треба  мати
голову, щоб написати отакеннi томи? Отож, мабуть, недаремно кажуть: учений
чоловiк видющий, а неучений ходе з зав'язаними очима".

   I раптом у фотографа виникла iдея - зафiксувати вченого за працею.
   - Дозвольте, Дмитре Iвановичу, я вас проти цього  вiкна  сфотографую  з
вашими творами. Сiдайте на оце крiсло й вiзьмiть у руки всi сво? твори.
   Дмитро Iванович як засмi?ться, як  зарегоче,  аж  Залiзняк  розгубився.
Фотограф нiяк не мiг второпати, чого  професор  так  смi?ться.  Розгублено
спитав:
   - Може, я що не так сказав, то пробачте менi.

   - Нi, ви, голубчику, все добре сказали, але навiщо ви  хочете  мене  на
старостi лiт задавити?
   - Як? - злякався Залiзняк.
   Дмитро Iванович знову  зайшовся  смiхом.  А  потiм  встав  з  крiсла  й
пiдiйшов до шафи з книжками.
   - Бачите оцю шафу?
   - Бачу.
   - Так от, до речi, цю  шафу,  рiзьблену  та  поцяцьковану  перламутром,
робив великий майстер, а подарував менi ??  один  французький  письменник.
Бачите оцi книжки? Оце все мо? твори, а ?х далеко перевалило за сотню. Так
хiба ж я зможу ?х удержати на руках, як ото ви сказали?

   Залiзняк покрутив головою i здивовано спитав Яворницького:
   - Чи вже ж ото все вашi твори?
   - Все мо?.
   - Ого-го!.. Ну й напузирили ж ви ?х! Почувши це слово, Дмитро  Iванович
перепитав його й зразу ж - до словника.

   - Ну, якщо так,- каже Залiзняк,- то сiдайте в крiсло, а  я  накладу  на
вашi колiна стiльки книг, скiльки витрима?те.

   -  Гаразд,  давайте!  З  мене  малював   Р?пiн   запорозького   писаря,
фотографував мене першокласний майстер Е. Й. Федорович, але нiхто з них не
придумав такого, як оце ви!
   Залiзняк поклав на колiна Яворницького понад десять важкуватих книг.
   -  Мабуть,  досить,  Марку  Микитовичу,  а  то  бiльше   не   Витримаю,
розпадеться тодi ваша споруда,- попросив Дмитро Iванович.
   Залiзняк швидко  встановив  штатив,  навiв  апарата  i  напрочуд  удало
сфотографував Яворницького з його творами  -  один  раз  без  окулярiв,  а
другий раз - в окулярах.
   Дмитро Iванович, добре насмiявшись, утомився i тут же, Сидячи в крiслi,
задрiмав. Цей момент Залiзняк теж зафiксував. I  добре  зробив,  бо  таких
фотознiмкiв з Яворницького досi ще нiхто не робив.  Вони  були  останнi  в
життi Яворницького.
   Одного ранку, пiсля снiданку, Дмитро Iванович узяв Залiзняка пiд руку й
пiшов з ним до музею оглядати експонати.

   - А що це за старовинна бандура? Де ви ?? дiстали?

   - Ця бандура ма? цiкаву iсторiю. Прочув я, що на Полтавщинi  живе  один
бандурист i гра? вiн на запорозькiй кобзi.  Я  сiв  на  по?зд  i  -  туди.
Розшукав його, запросив до Катеринослава. Тут допомiг  йому  виступити  на
концертi. Бандурист заробив чимало побрязкачiв. Тодi я йому й кажу:

   "Друже мiй, залиште свою  бандуру  в  музе?,  а  собi  придбайте  нову,
двiнку, оздоблену". Бандурист  погодився.  I  ось  музей  збагатiв  ще  на
запорозьку бандуру. Якийсь козарлюга-запорожець розважав свою душу, граючи
на нiй...- сказав замислено Дмитро Iванович.- А ця  бандура  ввiйшла  i  в
новiтню iсторiю: ??  змалював  Ренiн,  i  той  малюнок  умiщено  в  книжцi
"Запорожье в остатках старины и в преданиях народа". Он воно як! А ось, до
речi, й малюнки Р?пiна. Тут ?х кiлька десяткiв.  Спасибi  Iллi  Юхимовичу,
мо?му земляковi, за те, що подарував ?х нашому музе?вi.
   У травнi  1931  року  Дмитро  Iванович  порадив  Залiзняковi  ?хати  до
експедицi? не дубом по Днiпру, а по?здом. Через мiсяць, коли спала вода  в
рiчцi, до Вовнiг приплив i голова експедицi? - академiк Яворницький.
   До нього на квартиру прибули  з  Ки?ва  чотири  студентки-практикантки.
Вислухавши ?х, Дмитро Iванович призначив дiвчат до археологiчних груп, якi
вели розкопки в рiзних пунктах Днiпра.

   Прощаючись, Дмитро  Iванович  побажав  ?м  успiху  i  кинув  жартiвливу
реплiку:

   - Iдiть, працюйте з любов'ю, а як вийдете замiж, так щоб  нам  побiльше
народили археологiв, а то старi йдуть на  пенсiю,  а  молодих  щось  я  не
бачу...
   - Ходiмо сьогоднi до сiльради, нам  же  треба  там  заре?струватись!  -
сказав якось Дмитро Iванович, звертаючись до Залiзняка.

   - Ходiмо!
   Дмитро Iванович надiв бiлий  костюм,  капелюх,  свiтлозахиснi  окуляри,
взяв цiпок, i вони пiшли до сiльради. Привiталися. Залiзняк помiтив, що ?х
прийняли спочатку сухо,  К  не  вельми  привiтно.  Хтось  навiть  тихенько
шепнув: "Це, мабуть, буржуй!" А коли Яворницький, цей артист слова,  почав
розповiдати про минуле, всi кинули свою  роботу  й  стали  уважно  слухати
розповiдь ученого.
   Вже через годину вони заприятелювали з ним: до  експедицi?  поставилися
тепло, весь час допомагали археологам транспортом, квартирами й харчами.
   А на квартиру  до  Яворницького  плавом  пливли  i  селяни,  i  мiсцеве
начальство.
   Одного  разу  вiн  зiбрав  майже  все  село  i  прочитав   лекцiю   про
археологiчнi розкопки та культуру тих людей, якi жили в  цих  же  Вовнiгах
тисячi рокiв тому.
   Там були знайденi кам'янi вироби: ножi, свердла, скребочки, наконечники
стрiл та списи.
   - От що, Марку Микитовичу, ви сфотографуйте менi всi добутi тут речi  в
натуральну величину,- звелiв професор.
   Селянському фотографовi ще не доводилося мати дiло з такими речами, але
вiн, будучи з природи  кмiтливим  чоловiком,  добрав  способу:  клав  один
сiрничок поряд  експоната,  а  другий,  для  порiвняння,  примощував  бiля
матового скла. Виходило те, що хотiв Дмитро Iванович.
   Професор похвалив розторопного фотографа i дав йому складнiшi завдання.
   Багато селян,  якi  жили  понад  Днiпром-Славутою,  добре  знали  свого
давнього знайомого Д. I. Яворницького.  Надвечiр,  коли  вже  стала  менша
спека, вiн узяв з собою Залiзняка й пiшов до знайомих селян, щоб  пошукати
яко?сь старовини; i якщо не пощастить придбати якусь  старовинну  рiч,  то
хоч би сфотографувати ??.
   - Матерiал,- казав Дмитро Iванович,- треба  добувати  просто  з  живого
джерела, з живого духу, з живо? мови народу.
   В одного селянина Дмитро Iванович знайшов пречудесну скриню; вона добре
збереглася i, була оздоблена укра?нським орнаментом.

   - Цю скриню  сфотографуйте  менi,  це  дуже  рiдкiсна  рiч  з  цiкавими
вiзерунками. Згодом вона буде в музе?.
   Проходячи  повз  село,  Дмитро  Iванович  помiтив,   що   бiля   Вовнiг
розташувався циганський табiр. Вiн пiдiйшов до них,  оглянув  ?хнi  шатра,
вози,  коней,  навiть  зазирнув  у  халабуди  на  возах,  а  потiм   обрав
найтиповiшу сiм'ю i попросив Залiзняка зафiксувати момент, коли циган саме
ку? залiзо, а циганка з люлькою в  зубах  сидить  бiля  горна  i  нагнiта?
повiтря в горн.

   - А навiщо вам цигани? - поцiкавився Залiзняк.

   - Як навiщо! Цигани вже кiнчають сво? мандрiвне життя. Отож для iсторi?
це фото якраз i пригодиться.

   В той час, коли працювала археологiчна експедицiя, з хлiбом  та  iншими
продуктами  було  сутужне.  За  постановою  уряду,  членам   археологiчно?
експедицi? i копачам,  якi  виконували  нелегку  фiзичну  працю,  видавали
подвiйний робочий пайок. Коли закiнчили археологiчнi розкопки, ?м належало
одержати 25 пудiв борошна. Дмитро Iванович зiбрав  колектив  експедицi?  i
спитав:
   - Скажiть менi: чи тут е голоднi мiж вами?

   - Нi, нема?! - гуртом вiдповiли.

   - Так от що: двадцять п'ять  пудiв  належного  нам  борошна  зi  складу
Солонянського райвиконкому  не  брати,  а  передати  державi.  Обiйдемось!
Отако?  дотримуюсь  я  думки!  -  сказав,  як  зав'язав  Яворницький.   I,
подумавши, додав: - Хiба, може, от що: передайте  пекаревi  мо?  прохання:
нехай спече велику, пишну укра?нську  паляницю.  Повеземо  ??  в  музей  i
виставимо напоказ вiдвiдувачам, щоб знали, який ми ?ли, ?мо й будемо  ?сти
хлiб на Укра?нi.
   ...Тихо, спокiйно й велично несе сво?  води  Днiпро-Славута,  обминаючи
зустрiчнi гострi та високi скелi. Вранцi, тiльки почало свiтати, до берега
пiдплив човен. В нього сiв Дмитро  Iванович  та  два  археологи  -  А.  В.
Добровольський i П. I. Смоличев - i рушили вниз, ближче до Днiпрогесу,  де
працювали iншi групи велико? експедицi?.

   - Ну, як тут у вас дiла, козаки?- спитав Яворницький молодого археолога
В. А. Грiпченка.
   - Все гаразд! Знайшли скарб - золотi й срiбнi речi  древньо?  культури,
майже все переплавлене.

   - Добра знахiдка. Дякую за старання,  вам  пощастило.  А  ще  чим  мене
пораду?те?
   - Ось iз котлована вимито землесосом п'ять мечiв i кiлька вiзантiйських
монет, гляньте, будь ласка.
   Дмитро Iванович кинувся розглядати мечi - незвичайнi, ?х довжина  сяга?
одного метра, а завширшки вони десять сантиметрiв. Лезо було з обох  бокiв
орнаментоване золотими вiзерунками.

   Очевидно, вони попали пiд час яко?сь загадково? катастрофи  аж  на  дно
Днiпра, швидко замулилися й через те лишилися майже неушкодженими iржею.
   Лише дерев'яне рукiв'я розпалося, а  срiбний  дрiт,  яким  скручувалось
рукiв'я, зберiгся. Спецiалiсти стверджують, що тим мечам три тисячi рокiв.
   Одного  разу  Дмитро  Iванович  запросив  до  кабiнету  музею   вченого
секретаря i сказав йому:
   - Викличте сюди телеграмою всiх археологи, проведемо нараду.
   Через три днi з'?халися до музею археологи.  Дмитро  Iванович  заслухав
?хнi звiти, а потiм пiдвiвся з крiсла, оглянув присутнiх i промовив:

   - Тут ось яка справа. Пiдходить час, коли пороги  навiки  сховають  пiд
воду деякi iсторичнi мiсця, канави, острови будуть  затопленi.  Я  вирiшив
оце зiбрати вас до музею, сiсти з  вами  на  дуба  "Сiчовика",  що  я  вже
приговорив у лоцманiв, i в останнiй раз про?демося козацьким ходом. Як  ви
на це? Згоднi?
   - Так це ж добре,  Дмитре  Iвановичу,  краще  й  придумати  не  можна,-
вiдповiли археологи.
   5 серпня 1931 року в дуб сiло  23  чоловiки.  Вже  хотiли  рушати,  але
чекають  команди  сiмдесятишестирiчного  отамана  цi??  екскурсi?   Дмитра
Iвановича. Вiн когось чекав. Аж глядь на гору,  а  там  у  парку  Шевченка
бiжать до берега дванадцять письменникiв, якi прибули  з  Харкова,  щоб  з
Яворницьким про?хатися востанн? на дубi до Кiчкаса.
   - От кого я ще чекав! - сказав Яворницький, усмiхаючись.- Адже я  вчора
одержав телеграму, щоб узяти ?хню братiю з собою.

   В  дубi  стало  тридцять   п'ять   чоловiк.   Залiзняк   прицiлився   i
сфотографував ?х. Пiсля цього дано сигнал, i дуб вiдчалив од берега.

   Перша ночiвля була у Волоському.

   Невтомний Дмитро Iванович усю дорогу розповiдав ?м усяку всячину. Дехто
з письменникiв писав нотатки в сво? дорожнi книжечки.

   Дорогою Дмитро Iванович проспiвав кiлька старовинних козацьких  пiсень.
Йому пiдтягували гучнi молодi голоси екскурсантiв.

   Стали наближатися до Ненаситця.

   - Ну, хлопцi, знiмайте з себе  все,  залиште  тiльки  труси!  -  звелiв
Дмитро Iванович.- Не бiйтеся, але обережнiсть не завадить.

   - Держiться, хлопцi!- гучно вигукнув лоцман, наполiгши на весла.
   Раптом як шугоне дуб у безодню, i вода вмить залила все  товариство.  В
багатьох тьохнуло пiд серцем. I зразу ж  дуб  вискочив  на  рiвну-воду.  В
човен налилося води. ?? швиденько вичерпали.

   Коли ревище порога залишилося позаду, почулися жарти й смiх.
   Дехто з гостей  зблiд,  але,  дивлячись  на  спокiйне  обличчя  старого
Яворницького,  який  сидiв  поруч  лоцмана,   намагався   приховати   свiй
мимовiльний страх.
   ...Настала осiнь. Пiшли дощi. Археологiчна  експедицiя  закiнчила  свою
роботу. Фотограф Залiзняк успiшно впорався з сво?м завданням.

   - Ну, Марку Микитовичу,  дякую  вам  за  сумлiнну  працю.  Ви,  козаче,
виправдали мо? сподiванки. Спасибi, велике спасибi вам!

   Залiзняк  знову  повернувся  до  свого  колгоспу.  Але   листування   з
Яворницьким не припинилося. Марко Микитович надсилав i  далi  етнографiчнi
матерiали, рiдкiснi фотознiмки та сердечнi слова подяки за добру науку.

   СУПЕРЕЧКА 3 ПОМIЩИКОМ_ _

   На широких степах помiщика  Ераста  Бродського  у  Верхньоднiпровському
повiтi стояло багато могил, а на них  кам'яних  баб.  Про  цього  помiщика
далеко йшла слава як про великого скнару. Дорога археологам на його  степи
була назавжди закрита.
   Бродський тiльки невеличку частину сво?? землi зорював  пiд  посiви,  а
тисячi десятин цiлини, вкрито? тирсою та пирi?м, залишав пiд випас. По нiй
ходили величезнi отари овець i череда рогато? худоби.

   Хоч селяни бiдували без землi, тодi як широкi помiщицькi лани були  пiд
випасом, та Бродському було байдуже.

   Старi люди розповiдали, що коли Бродський продавав пшеницю, то пiдсипав
до чистого зерна вагон пилюги, яку селянськi дiтлахи збирали для нього  на
дорогах.
   Дмитро Iванович при?хав на Станцiю Ерастiвка, вийшов з по?зда  i  пiшки
пройшовся до  ма?тку  Бродського,  що  за  п'ять  кiлометрiв  вiд  станцi?
Ерастiвка.
   Бродський  зустрiв  гостя  холодно  i   насторожено.   Вiн   уже   знав
Яворницького й догадувався, що його при?зд до  ма?тку  не  обiйдеться  без
того, щоб чимось не поступитися.
   - Яким це побитом, Дмитре Iвановичу, ви забились у наш край? Що привело
вас до мене? - примруживши очi, поцiкавився Бродський.
   -  Могили  та  кам'янi  баби  приведи  мене  сюди.  Бродський  зразу  ж
нахмурився. Але Дмитро Iванович знав одне дошкульне мiсце в цього  пана  -
його шанолюбство. Цим вiн i скористувався тепер.
   - А чого це вас, Дмитре Iвановичу, тягне  на  мо?  степи,  хiба  могили
виросли тiльки на мо?й землi? Вони ж ? i в iнших краях!

   - Що правда, то правда - ?, але там нема? таких господарiв,  як  ви.  Я
вважаю за краще звернутися до вас - людини тямущо?, свiдомо?,  культурно?,
яка  вмi?  шанувати  пам'ятники  минувшини  i,  розумi?ться,  допоможе   в
археологiчних дослiдженнях могил. Як ви на це?
   - Так я й знав. Ну що ж, берiть копачiв  та  розкопуйте  отут,  поблизу
ма?тку, двi могили,- неохоче погодився господар степу.

   Дмитро Iванович подякував i другого дня зранку, поки  Бродський  ще  не
передумав, почав розкопки.
   У могилах  знайдено  кiстяки,  стрiлочки,  наконечники  списiв,  лукiв,
залiзнi речi.
   Бродський i сам любив старовину. Тому час вiд часу при?здив на  баскому
вороному жеребцi й уважно розглядав викопанi там речi.

   На другий день розкопок археологовi пощастило. Дмитро Iванович  знайшов
найдорожчi речi - не золото, не дiаманти, а  кам'янi  форми  -  виливницi,
призначенi для литва бронзового знаряддя, яким у давнi часи  користувалися
люди. Та недовго вчений милувався цi?ю  знахiдкою,  бо  про  не?  зразу  ж
дiзнався Бродський; вiн немов з-пiд землi з'явився бiля могили.

   - Ану, Дмитре Iвановичу, покажiть виливницi. Археолог  неохоче  показав
рiдкiсну знахiдку. Бродський узяв ?? до рук, цмокнув  язиком,  оглянув,  а
потiм категорично сказав:
   - Цi виливницi я заберу собi, а все iнше, що  ви  знайдете,-  берiть  у
музей.
   - Як це собi? - здивувався археолог.- Це ж музейний скарб!
   - Земля моя, могили мо? i те, що в могилах,- теж мо?. Отож буде так, як
я сказав.
   Нахабство помiщика  обурило  вченого.  Яворницький  одразу  ж  припинив
розкопки й пiшов порадитися до свого  доброго  приятеля  Павла  Федоровича
Тушкана - директора дослiдно? станцi?  i  середньо?  сiльськогосподарсько?
школи, яка була на землi Бродського.

   - Бiда, Павле Федоровичу,розводив руками Яворницький.

   - Що сталося, яка бiда?
   - Та як же,- бiдкався археолог,-  супостат  Бродський  забрав  викопанi
кам'янi формочки для литва. Як вам це подоба?ться?

   - Ви не хвилюйтесь. Я спробую вплинути на нього, може, вiн  поверне  до
музею. А поки що, мiй друже, спочиньте, а я тим  часом  розповiм  вам  про
сво? мандрiвки до помiщикiв. Хочете?
   - Будь ласка, послухаю: ви менi обiцяли викласти всi подробицi, слухаю.

   Агроном Тушкан,  щоб  вибрати  пiдхоже  мiсце  для  школи  й  дослiдно?
станцi?, вiдвiдав багато помiщикiв, оглянув ?хнi землi, ставки, лiси.  Про
сво? враження вiд цих зустрiчей вiн докладно розповiв Яворницькому. Типи й
характернi риси  помiщикiв,  про  якi  вiн  розповiв,  наштовхнули  Дмитра
Iвановича на думку написати книжку "Помiж панами".
   В цьому художньому творi Яворницький показав цiлу галерею  помiщикiв  i
земських дiячiв, замiнивши ?хнi справжнi прiзвища. Це  був  суворий  вирок
устрою, що породив i виховав цих не потрiбних  свiтовi  людей,  якi  знали
тiльки карти, горiлку та розпусне життя.
   Розпрощавшись з Тушканом, Яворницький повернувся  до  Катеринослава.  З
думки не йшли виливницi. Вiн узяв перо  й  написав  до  Бродського  листа.
Яворницький просив його передати музе?вi виливницi  хоч  би  на  час,  щоб
зробити з них копi?. Але той категорично вiдмовився виконати прохання.

   Згодом з приводу цього Дмитро Iванович послав до Тушкана листа, в якому
виклав свiй гнiв i обурення. Ось кiлька рядкiв з цього листа.


   "Любий i дорогий куме, Павле Федоровичу! Так паскудний Бродський  i  не
дав менi камiнцiв для того, щоб  зробити  з  них  моделi!  Нехай  же  вiн,
анахтим, пiдкладе ?х собi пiд боки в труну на той свiт! Зате я дуже радий,
що побував у Вас, бачив Вас, балакав з Вами i  одiбрав  од  Вас  коштовний
лексичний матерiал. Iз Вашого "Словничка" я узяв у свiй бiльше  ста  слiв,
яких не було нi в словнику Грiнченка, нi в мо?му власному...


   2/VII 1914 p. Усi?ю душею Ваш Д. Яворницький"[37]

   Боротьба за виливницi тривала. Пiсля довго? сварки й  умовлянь  з  боку
Тушкана i Яворницького  помiщик  мусив  поступитись.  Вiн  нарештi  вiддав
виливницi, щоб тiльки зняти з  них  копi?.  Яворницький  забрав  оригiнали
виливниць i зразу ж виставив ?х у музе?.
   Хоч як приндився й казився Бродський, але нi оригiналiв, нi  копiй  цих
формочок вiн уже не одержав. Вони назавжди лишилися в музе?.
   Пiд цими виливницями появився напис: "Знайденi Д.  I.  Яворницьким  при
розкопках могил бiля ст. Ерастiвки".

   Через деякий час Бродський появився в музе?.

   - Я при?хав по виливницi, час-бо ?х повернути.

   - Це ви так дума?те, що час, а я iншо? думки: не збираюсь ?х повертати.
   - Чому?
   - А тому, що на сво?х степах i могилах - ви господар, а тут  -  я.  Там
було по-вашому, а тут по-мо?му.  З  народного  музею  речей  не  повертаю.
Бувайте здоровенькi!

   _ХОЧ З-ПIД ЗЕМЛI, А ДО МУЗЕЮ__ _

   Одного лiтнього дня, десь у тридцятих роках, Iван Iларiонович  Позняков
узяв  свого  тринадцятилiтнього  сина  Костю  (нинi  -  професор,   доктор
iсторичних наук) i пiшов просто до Яворницького додому.

   Натиснув кнопку. Вiдчинилися дверi.

   - Прошу, заходьте! - гостинно запросив Дмитро Iванович.
   - Ви пробачте нам, професоре, що ми  з  сином,  не  знайомi  вам  люди,
потурбували вас вдома.
   На вустах Яворницького з'явилась лагiдна усмiшка:

   - Я завжди радiю, коли до мене йдуть люди.  Що  ж  ви  хотiли?  Що  вас
цiкавить?
   - Та що ж,- несмiливо почав Iван Iларiонович,- мiй син десь почув, що у
вашому будинку ? запорожцi. "Ходiм, каже, та й ходiм глянути козакiв". Ну,
а я за одним ходом  хотiв  з  вами  познайомитись  та  попросити,  щоб  ви
показали свiй домашнiй музей.

   - Ну що ж, можна. Ходiмте.
   Господар повiв гостей до залу, де стояло кiлька вiтрин  з  експонатами,
на стiнах висiло чимало картин. Вiн показав музейнi релiквi?, розповiв про
iсторiю картин, на яких були зображенi  запорожцi.  А  потiм  пiдiйшов  до
крiсла й попросив Познякових присiсти до нього поближче.

   -  Про  запорожцiв  ви  нам  уже  розповiли.  Дяку?мо.  Тепер,   Дмитре
Iвановичу, розкажiть про сво? археологiчнi розкопки.  Що  ви  викопу?те  в
могилах?
   - Розкажу. Найбiльшi дослiдження менi довелося провести  навколо  рiчок
Орелi, Самари та Кiнських Вод - там, де колись були запорожцi. Оглянув я i
дослiдив територiю понад 500 верств, розкопав там 103 могили.
   - Що ж ви там знайшли таке цiкаве?

   - Знаходив багато всяко? всячини. Викопали ми скорченi  та  пофарбованi
кiстяки, посуд, усякi вироби з металу та кременю.

   - Це ж як, давнiх часiв?
   - Скорiш належить до епохи, яка межу? з неолiтом та початком металу.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з мiсця, взяв з столу альбом i показав  кiлька
фотографiй. На них були розкопки могил i знайденi речi.

   - Ось подивiться на це фото. Тут ви побачите кiстяки  кочiвникiв.  Бiля
цих поховань знайдено грошi часiв чотирнадцятого вiку.

   Вiдклавши альбом, Дмитро Iванович погладив вуса, розповiв про  цiкавiшi
знахiдки.
   - В однiй могилi ми знайшли чоловiчий  кiстяк  i  загнуздану  коняку  з
сiдлом, поховану стоячи. Бiля них лежали залiзнi стрiли,  казани,  лопати,
мiднi наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жiночий кiстяк. Бiля нього
- намисто, коштовнi перснi,  залишки  парчi,  шкiряного  взуття,  бронзове
люстерко, сережки тощо.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з  крiсла,  пройшовся  по  залу,  заглянув  до
однi??, до друго? вiтрини, нiби щось пригадуючи,  а  потiм  повернувся  до
гостей i розповiв ?м про одну з найдорожчих для нього знахiдок.

   - У могилi бiля села Афанась?вки, Новомосковського повiту,  ми  знайшли
речi яко?сь вельможно?  особи  -  залишки  дерев'яно?  колiсницi,  великий
мiдний глечик, двi срiбнi позолоченi аграфи,  з  круглими  перлами,  а  на
пальцi право? руки - золотий з яшмою перстень.  У  лiвiй  руцi  -  срiбний
глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кiстяку  були  розкиданi
сiмнадцять срiбних позолочених бляшок, деякi з  них  мали  в  собi  великi
перлини. Бiля жiночого кiстяка знайшли щипчики  для  виривання  волосся  з
обличчя, три срiбнi вуховертки, одну срiбну ложечку й двi монети  з  iм'ям
Джанiбек-Хана 1342-1357 pp.
   - А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?
   - Доводилося. Це було влiтку 1923 року. Тодi я органiзував археологiчнi
розкопки бiля села Лоцмансько? Кам'янки.

   I тут Дмитро Iванович розповiв сво?м допитливим слухачам, як вiн  у  тi
тяжкi роки, коли не вистачало матерiалiв i харчiв, вдався по  допомогу  до
мiсцево? вiйськово? частини.
   - Перед тим як вирушити на розкопки, я пiшов  до  командира  вiсiмдесят
дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб вiн дав менi  похiдну  кухню,
п'ять озбро?них солдатiв для охорони експедицi? та намети.  Спасибi  йому,
вiн щедро допомiг менi. Копали там два тижнi.  Всi  харчувались  з  однi??
кухнi.  Iнколи  я  бував  за  куховара,  готував  степову  пшоняну   кашу,
заправлену салом. А як  настане  вечiр,  нашi  копачi-студенти,  було,  як
утнуть пiсню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Днiпр широкий",
так, повiрте, аж луна пiде по Днiпру.
   Прощаючись з Позняковим, Дмитро Iванович запросив його прийти до музею,
де вiн доповнить сво? розповiдi про iншi релiквi?.

   В цей день, коли завiтав до нього знову Позняков, Дмитро  Iванович  вiв
за собою екскурсiю ленiнградських  учителiв.  Пояснення  робив  росiйською
мовою. Всi уважно слухали. I ось одна  наймолодша  дiвчина  якось  знехотя
йшла у хвостi екскурсi?, взяла та й присiла на сволок запорозького куреня.
Коли Дмитро Iванович побачив це,  зблiд  i  припинив  пояснення.  А  потiм
звернувся до старенько? бабусi Дiброво? - доглядачки музею:
   - Подайте отiй молодiй панi мо? крiсло, бо вона, напевне, втомилась.  А
я, сiмдесятип'ятирiчний дiд, пройдуся з вами далi по музею...
   На дiвчину всi глянули. Вона почервонiла, встала з сволока  й  кинулася
до гурту, але перед цим пiдiйшла до професора й попросила вибачити ?й.
   Екскурсiя   посувалася   далi.   Зайшли   до   вiддiлу,    де    стояло
сiльськогосподарське знаряддя.
   - Що це за дивний плуг? - спитав Iван Iларiонович.

   - Перед вами - плуг, в якому тiльки один градiль ма? довжину два метри.
Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари
волiв. Бiдняк чи середняк не могли ним користуватися, бо  не  мали  тягла.
Тiльки багатому вiн був пiд силу.  Плуг,  як  бачите,  непомiрно  великий,
незграбний, градiль i чепiга зробленi з букового дерева,  в  ньому  тiльки
лемiш  та  чересло  залiзнi.  Це   -   старовинна   й   вiдстала   технiка
дев'ятнадцятого - двадцятого вiкiв. А ось вам уже Яруга технiка - залiзний
плуг: вiн легший, зручнiший. Це вже прогрес. А гляньте на  оце  фото.  Тут
зображено трактора ХТЗ - це витвiр сучасно? доби. Сюди волiв уже не  треба
- вся сила в моторi, а бiля нього - вмiлi руки людини.

   Керiвник екскурсi? повагом переходить далi.

   - Подивiться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена
на галушки або вареники,нi. Всерединi, як бачите, руками дотепного вмiльця
вирiзьблено  обличчя  Тараса  Шевченка.  Ви  тiльки   гляньте,   гарненько
придивiться, як майстерно виконана ця рiдкiсна робота!  А  це  ж  трудився
простий чоловiк - селянин. Два роки вiн працював. Яка ж сила керувала цi?ю
людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу  от  що:  мало  мати
природний талант, треба мати глибоку любов до рiдно? культури, треба  всiм
серцем, усi?ю душею любити невмирущого Кобзаря!
   Далi Дмитро Iванович вивiв екскурсiю  з  музею  до  кам'яних  баб,  якi
оточували музей, немов солдати.
   - Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в  одного  селянина  з
Пiдгорного. По?хав я туди, розшукував того селянина i  бачу:  сто?ть  бiля
двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у  тинку.  З
обох бокiв цi?? баби господар  видовбав  дiрки,  в  якi  вставив  лати.  Я
познайомився з цим дядьком i питаю його: "Що ж це ви, чоловiче, зробили  з
пам'ятником старовини? Хiба ж ви не зна?те, що ? закон - усi кам'янi  баби
здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?"
   Бачу, дядько злякався, заклiпав очима i вже не знав, як вийти з бiди. А
потiм так несмiливо пiдiйшов до мене та й каже: "Я ладен вiддати бабу, так
тинок же звалиться, на чому ж вiн  буде  триматися?"  -  "Не  турбуйтесь,-
кажу,- добрий чоловiче: щось придума?мо!" Пiшов я до механiка  радгоспу  i
попросив його допомогти дядьковi замiнити в тинку кам'яну бабу  дерев'яним
стовпом, щоб тинок не  звалився.  Замiнили.  Викопали  цю  бабу  з  землi,
звiльнили ?? вiд обiймiв лат. "Берiть,- каже дядько,- везiть до музею".
   "Е, нi,- кажу йому,- що ж тепер - на плечах ?? понесу до музею, чи  що?
Коли викопали,  то  й  везiть  ??  у  Днiпропетровськ".  Дядько  довгенько
вагався, чухав пазуху, а потiм звалили гуртом  цю  бабу  на  автомашину  й
повезли до музею. Хоч у цi?? баби i "ребра" вибитi, та не бiда - голова  й
руки в не? цiлi, свого вигляду вона не втратила.
   Дмитро Iванович окинув зором колону бабiв i, спинившись на однiй з них,
сказав:
   - А оцю "молодицю" я добув у Лоцманськiй Кам'янцi.

   Це було так: в недiлю вранцi  взяв  я  свого  цiпка  й  пiшов  у  село.
Дивлюсь, а бiля одного двору сидять дiди на  кам'янiй  бабi  i  попихкують
люльками. Я пiдiйшов, привiтався з ними та й питаю:  "Дiди,  а  що  це  за
каменюка пiд вами лежить?"
   "Та це ми з могили привезли, звалили бiля  двору,  нехай  собi  лежить,
може, коли пригодиться в дiлi". "Може, ви  ??  продасте?"  "Скiльки  ж  ви
дасте за не??" "П'ять карбованцiв".

   "Гаразд, берiть. А скажiть, що ж ви з нею будете робити?"
   "Як що? Поставимо бiля музею, нехай дивляться на не? люди".
   "О, так ви б так i сказали,  що  для  музею.  Тодi  берiть  сво?  п'ять
карбованцiв, а бабу ми волами привеземо задарма".  "Коли  так,  голубчики,
тодi я вас до iсторi? заведу". "А що це таке?"
   "А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а  там  вашi  прiзвища.
Прочитають i вас добрим словом згадають. Он що!"

   Дiди були радi, що про них будуть знати всi, хто огляне в музе? кам'янi
баби.
   Екскурсiя на чолi з Дмитром Iвановичем увiйшла  до  центрального  залу.
Посерединi - кругла велика вiтрина. Яворницький зупинився бiля не?.
   - Розкажу вам, шановнi друзi, коротенько про iсторiю цi?? вiтрини. Тут,
недалеко вiд Днiпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився вiн, що
в нього вдома зберiга?ться велика  колекцiя  старовинних  речей.  Запросив
мене при?хати до нього в гостi. Це було десь у тринадцятому роцi. Влiтку я
при?хав до князя.
   "Ану, добродiю, покажiть менi вашу  колекцiю".  Жевахов  повiв  мене  в
окрему кiмнату i показав чудову музейну колекцiю всяко? збро?.

   "Ви б, князю, подарували все це музе?вi. Навiщо воно тут, дома?"
   "Нiзащо в свiтi! З яко? речi! Це ж фамiльне  багатство!"  "Ну  й  що  з
того, як фамiльне? Це не завадить, щоб цi речi  були  виставленi  в  храмi
культури. Як ви на це?" "Е, нi, не  можу:  це  святиня  мо?х  предкiв,  не
вiддам".  Довгi  мо?  переконування  нi  до  чого  не  привели.  Князь  не
поступався. Я тодi страшенно на нього розгнiвався, грюкнув дверима й пiшов
з будинку. Аж чую, торохтить екiпаж. Глядь - сидить князь i  маха?  рукою,
щоб я зупинився. Я став i чекаю.

   "Пробачте, Дмитре Iвановичу, я прошу вас повернутись до мене".
   "Повернусь тодi,- кажу,- коли всi експонати вiддасте музе?вi".
   Князь  покрутив  сво?  пишнi  пофарбованi   вуса,   подумав-подумав   i
погодився. Вiддав усю колекцiю. Ось гляньте сюди - яке це  багатство!  Все
це назавжди стало власнiстю музею.

   НЕ В ТИХ РУКАХ_ _

   Один  з  помiчникiв  Д.  I.  Яворницького,  який  збирав  для   вченого
етнографiчний матерiал та музейнi речi,  повiдомив  його,  що  на  островi
Велика Хортиця десь 1915 року об'явився  бандит  Башмак,  озбро?ний  двома
запорозькими  пiстолями  з  кремiнним  запалом  та  кривою  шаблюкою.  Цей
розбишака нападав на перехожих i грабував ?х. Нiхто не чув, щоб цей бандит
стрiляв з пiстолiв.  Зустрiчаючись  з  людьми,  вiн  миттю  наставляв  два
пiстолi, i перелякана жертва скорялася, вiддавала  йому  все,  що  вимагав
грабiжник.  Оповiдали,  що  заради  смiливостi  Башмак  виходить  на  сво?
"полювання" п'яний.
   Злочинець  прибрав  вигляду  запорожця:  вiдпустив  довгi  вуса,  носив
кудлату шапку та широкi шаровари. Скiльки жандарми за ним не ганялись, але
спiймати його так i не вдалося.
   Дмитра Iвановича зацiкавив новоявлений  "запорожець"  i  воднораз  дуже
обурював: як це негiдник здобув старовинну  запорозьку  зброю?  Та  ж  вiн
спаплюжив честь запорожцiв. За такi злочини в Сiчi прив'язали б до  стовпа
й били б киями. Там з  такими  не  панькалися.  Нi,  треба  будь-що  зброю
вiдiбрати, ?й мiсце в музе?.
   З такою думкою Дмитро Iванович узяв квитка й по?хав до  Олександрiвцiв.
Незабаром вiн появився й на  Великiй  Хортицi.  Тут  розпитав,  хто  такий
Башмак i чи  справдi  в  нього  ?  запорозька  зброя.  Мiсцеве  начальство
пiдтвердило це, але допомогти вченому вiдмовилося, щоб, бува, не накликати
на себе яко?сь халепи.

   Тодi Яворницький вирiшив дiяти сам. Перш за  все  вiн  дiзнався,  що  з
Башмаком дуже часто випива? якийсь дiд Кушпiль.
   Дмитро Iванович зайшов до хати Кушпiля. Злиднi виглядали з усiх куткiв:
дiти обiрванi, немитi, нечесанi. Мати худа, засмучена. В ?? очах вiдбилося
вiчне горе й нестатки.
   Кушпiль пiсля добро? чарки вивернувся на соломi й хропiв на  всю  хату.
П'ятеро малих дiтей накинулися  на  миску  з  розмоченими  сухарями,  ледь
присипаними цукром.
   Гiсть привiтався. Уважно оглянув хату, погомонiв трохи, потiм  пiдiйшов
до дiтей, погладив ?х по голiвках. Пiсля цього витяг з кишенi двi пригорщi
карамелi  i  роздав  ??  дiтворi.  В  хатi  повеселiшало.  Дiти   й   мати
усмiхнулися.
   - Спасибi за гостинцi! -  соромливо  промовила  мати.  Дмитро  Iванович
подумав: "Треба й матiр чимсь порадувати". Передбачливий гiсть заздалегiдь
подбав про це.
   - А вам ось що! Вiзьмiть, носiть собi на здоров'я, на  свою  втiху,-  i
вiн витяг з кишенi кашемiрову квiтчасту хустку i подав господинi.

   Та спочатку розгубилась, а потiм нерiшуче пiдiйшла  до  гостя  i  взяла
подарунок. Вона розглядала хустку, як дивину, бо ?й ще нiхто й  нiколи  не
дарував чогось такого, щоб порадувало серце, звеселило душу.

   -  Спасибi  вам,  добрий  чоловiче,  тiльки  чим  же  ми  вiддячимо?  -
турбувалася господиня.
   - Нiчого менi не треба: носiть та  не  згадуйте  лихом.  I  тут  Дмитро
Iванович перейшов до дiла. Вiн спитав ??:
   - Чи то не ваш чоловiк спить на соломi?

   - Мiй чоловiк i мо? горе!
   - А чому горе?
   - П'? непробудно! Он уже третiй день валя?ться п'яний i нi  за  холодну
воду...
   - З ким же це вiн так причаща?ться?

   - Та ? тут у нас один пройдисвiт, "запорожцем" велича? себе. Зберуться,
нап'ються, поб'ються - на тому й день мина?.

   Дмитро  Iванович  зразу  ж  повеселiшав,  коли  дiзнався   вiд   старо?
Кушпелихи, що ?? чоловiк приятелю? з "запорожцем". Вiн став мiркувати,  як
би це скорiше добратися до того лихого запорожця!

   - Ану, тiтко, розбудiть свого чоловiка. Пiсля кiлькох стусанiв господар
пiдвiвся з солом'яного лiжка.
   - Вставай, он якийсь пан  прийшов,  а  ти  хропеш  на  с  всю  хату!  -
докiрливо кинула дружина.

   Кушпiль повагом пiдвiвся, глянув каламутними очима на гостя.  Голова  в
нього розкуйовджена, обличчя похмуре. Яворницький спитав:

   - Скажiть, де це ви так набралися?

   - Та вчора трохи випив iз "запорожцем".

   - Що ж цей "запорожець" робить?
   - Та що - п'?, гуля? та жiнку лупцю?. От i вся його робота.
   - Виходить так: або п'?, або вошi б'?, а без дiла не сидить! - iронiчно
зауважив Яворницький.
   - Так воно так! - засмiявся. Кушпiль.
   - А чи не хочете ви похмелитися? - спитав Дмитро Iванович.
   - Та хто ж вiдмовиться вiд такого добра! - зрадiв Кушпiль.
   - Тодi ось що: ставлю вiдро горiлки, тiльки зробiть одне добре дiло.
   - Яке саме, кажiть.
   - Пiдiть до свого друга Башмака та умовте його, щоб вiн забрав з  собою
всю зброю запорозьку i з вами прийшов сюди. Скажiть  йому  так,  що  нехай
мене не бо?ться: я не жандарм i не пристав, я - професор, директор музею.
   Дiд Кушпiль зразу заохотився, а потiм почав знехотя чухати потилицю  i,
нарештi, промимрив:
   - Та хто його  зна?,  чи  вiн  пiде?  Зараз  же  день,  а  вiн  бо?ться
показуватись на очi людям! Може, пiзнiше?..
   Тут втрутилася Кушпелева жiнка, яка стояла й слухала ?хню розмову.
   - Чого там не пiде! Верзеш  таке,  що  й  купи  не  держиться.  Скорiше
одягайся, хавхуло. Я теж з тобою пiду.
   - О, це добре, якщо вдвох пiдете! - пiдтримав ?? Яворницький.
   Обо? Кушпелi швидко зiбрались i  подалися  до  Башмака.  Годин  зо  двi
довелося чекати. Вже вечорiло. Дмитро Iванович, напружуючи очi,  вдивлявся
у маленьке вiконце з хати i чекав. I ось появилися всi  трое.  Башмак  був
при повнiй амунiцi?.

   - Здрастуйте!
   - Здоровенькi були!
   - Ви мене кликали? - перший спитав Башмак, пiдозрiло  пронизуючи  очима
професора.

   - Так, я вас кликав. Присядьте,  не  бiйтеся.  Чув  я,  що  ви  здобули
запорозькi пiстолi й шаблю,- почав Яворницький.

   - Так, здобув, ось вони при менi! - погладив той рукою сво? трофе?.
   - Де ж ви цю зброю добули?
   - Де добув - там вже нема?! В одного дiда взяв, вiн уже вмер. А де  той
дiд дiстав - не питав. Та я з цих пiстолiв i не стрiляв, вони в мене  так,
для розваги.
   Башмак засмикався на стiльцi, йому не хотiлося  казати,  для  чого  вiн
трима?, при собi зброю.
   - Неправду кажете! -  почав  наступати  Яворницький.-  Ви  цю  священну
зброю, якою запорожцi боронили батькiвщину, зганьбили,  стали  лякати  нею
людей, грабувати ?хн? добро та пропивати. Знайте - хто краде  чуже  добро,
той краде чужi сили, чужий труд, чужий розум, чуже щастя?
   - А Кармалюк хiба не так робив? - закинув раптом Башмак.
   - Що кажете -  Кармалюк?  Е-е-е,  чоловiче,  далеко  куцому  до  зайця!
Кармалюк вiдбирав добро вiд панiв i  вiддавав  його  крiпакам,  знедоленим
людям. А ви що робите? Ви грабу?те бiдних людей, а потiм усе пропива?те. А
як це зветься, подумайте! До чого ж ви дiйшли!  Чи  зна?те,  що  про  вашi
злочини вже вiдомо в губернi?? За вами вже слiдкують. Ой дорого ви  за  це
заплатите!..
   Сталось дивне: простi слова Дмитра Iвановича якось дiйшли  до  серця  й
розуму розбишаки, вiн зажурився, замислився, а потiм раптом пита?:
   - Що ж ви, професоре, хочете вiд мене? Що ви менi порадите?
   - А от що: обидва пiстолi й шаблюку передайте менi  для  музею.  Бiльше
нiчого не треба вiд вас.
   У розмову  втрутився  дiд  Кушпiль,  який  досi  терпляче  чекав,  коли
закiнчаться переговори, бо його думка крутилася весь  час  коло  обiцяного
вiдра горiлки i його вже почала розбирати нетерплячка.

   -- Та це, мабуть, ще не все! - потупцяв на мiсцi Кушпiль.-  Ви  ж  менi
щось обiцяли! Так буде чи нi?
   - Так, правда, я обiцяв: ось вам, хлопцi, трояка  на  горiлку.  Випийте
оту смердючку та й розпрощайтеся з нею навiки. Горiлка до пуття ще  нiкого
не доводила, а на той свiт загнала  багатьох.  Шинок  -  це  храм  сатани!
Забудьте до нього дорогу!
   - Та й то так! - погодився Кушпiль, аби швидше взятись за чарку.
   Башмак зняв шаблюку, пiстолi й  вiддав  Яворницькому.  Дмитро  Iванович
оглянув старовиннi релiквi? i подумав: "Отака  зброя,  а  була  не  в  тих
руках!.."
   - Ну, а як же буде зi мною? Що менi робити далi? - спитав "запорожець".
   - За вас, Башмак, я замовлю сво? слово де слiд. Скажу, що зброю вiддали
в музей i почнете чесно собi хлiб заробляти.
   - Де ж його заробити, цей хлiб, куди пiти?

   - Е-е-е, чоловiче, була б охота, а дiло завжди знайдеться. Хто  захоче,
той i на гору скоче, а як не захоче, то й з гори не скотиться.  Раджу  вам
iти працювати на  завод.  Це  буде  правдивий  шлях  у  вашому  життi.  Та
пам'ятайте, треба робити, а не  лiнуватися,  бо  лiнощi  спустошують  душу
людини. Ледарство - гiрше вiд тяжко? хвороби,- закiнчив Яворницький.

   - Спасибi професоре, за добре слово, за вашу розумну пораду.
   - На все добре! - попрощався Дмитро Iванович.

   Складенi в мiшок музейнi скарби Башмак i Кушпiль допомогли Яворницькому
донести до по?зда, який iшов на Катеринослав.

   "ЦИБУЛИНА" 3 МУЗИКОЮ I ГОДИННИКИ_ _

   Хоч музей, який очолював Яворницький, звався крайовим, але в ньому були
експонати культур рiзних народiв, часiв i галузей  технiки,  бо  всi  вони
являли великий iнтерес для глядачiв.
   - Ну що з того, що музей крайовий! А хiба люди не цiкавляться культурою
Росi? або ?вропи? Безперечно, цiкавляться,- казав Дмитро  Iванович.-  Отож
треба збирати все, що може дати людям користь, збагатити ?х духовно.
   I вiн збирав  усе.  Мiж  тисячами  рiзних  музейних  речей  можна  було
побачити  венецiанський  посуд,  кинджали  схiдних  кра?н,   речi   рiзних
релiгiйних культiв.
   Менi назавжди запам'ятався рiдкiсний годинник,  який  лежав  у  вiтринi
центрального музею. Бiля нього часто збирався натовп вiдвiдувачiв.
   Що ж це за годинник?  Звiдкiля  вiн  узявся?  Ще  до  революцi?  Дмитро
Iванович   знав   усiх   дворян,   купцiв,   помiщикiв,   якi   жили    на
Катеринославщинi, часто  бував  у  панських  покоях,  бачив  там  рiдкiснi
колекцi?.  Свiдомiшi  з  них,  пiд  впливом  Яворницького,  дарували  сво?
колекцi? музе?вi. Але таких було мало.
   У помiщика Трипiльського Дмитро Iванович якось помiтив козацьку  люльку
оригiнального зразка та iншi цiннi  речi.  Але  найбiльше  його  зацiкавив
незвичайний годинник. Коли iсторик дiзнався про бiографiю цього рiдкiсного
годинника, вiн тiльки й думав про нього.
   Ось i зараз вiн пильно розглядав унiкальний експонат у  формi  качиного
яйця, покритого зверху блакитною емаллю.
   - Хто ж зробив це чудо? - спитав Дмитро Iванович у Трипiльського.
   - Це витвiр генiального самоука Iвана Петровича Кулiбiна.
   Iсторик стояв немов зачарований.  Вiн  пригадав,  що  в  Петербурзi,  в
Ермiтажi, зберiга?ться годинник, який Кулiбiн зробив 1767  року,  а  потiм
1769 року подарував його Катеринi II. Той годинник  являв  собою  складний
механiзм автоматично? дi?, накручувався один  раз  на  добу,  складався  з
тисячi мiнiатюрних деталей. Вiн вiдбивав години, пiвгодини, чверть  години
ще й виконував гiмн, який створив винахiдник. Умiлець  вмонтував  у  ньому
малюсiнький театр-автомат, який дiяв за допомогою особливих стрiлок.
   Кулiбiн здивував  тодi  увесь  свiт  складною  системою  механiзму,  що
свiдчить про його великий винахiдницький талант i про його незвичайну волю
й терпiння.
   Але генiальний творець на цьому не  зупинився.  Вiн  тодi  сконструював
багато iнших годинникiв i механiзмiв. Очевидно, годинникiв  у  формi  яйця
вiн  виготовив  кiлька,  з  яких  один  пощастило  добути   колекцiонеровi
Трипiльському.
   Яворницький цiнував природний дар Кулiбiна. Йому дуже хотiлося  дiстати
для музею витвiр його вмiлих рук.
   Та не так просто було дiстати будь-яку рiч у Трипiльського.
   - От що, Iване Костянтиновичу,- сказав Яворницький,ви менi, будь ласка,
дайте оту "цибулину" днiв на десять  у  музей.  Тут  ма?  вiдбутись  форум
iсторикiв, прибудуть гостi з-за кордону. Хотiлось би показати цей розумний
годинник. Нехай подивляться й знають, що слов'яни сво?ю кмiтливiстю можуть
увесь свiт здивувати.
   - Якщо тiльки для цього ви просите,- вiзьмiть, не перечу. Але...
   - Не турбуйтесь. Буде все гаразд. Хочете - розписку дам.
   - Не треба. Це ж тимчасово!
   Годинник пiсля форуму затримався в музе?. Лежить вiн мiсяць, два,  рiк.
А Дмитро Iванович не поспiша?  повертати  його.  Щоразу,  зустрiчаючись  з
Трипiльським,  вiн  доводив,  що  вiдвiдувачi  рознесли  таку  славу   про
"цибулину", що тепер люди плавом пливуть до музею. Всi  хочуть  подивитися
на це чудо та послухати музику годинника, коли вiн викону? гiмн.

   Дотяг Дмитро Iванович з цим годинником аж  до  Жовтнево?  революцi?.  А
тодi Трипiльському було вже не до годинника...

   У  Потьомкiнському  палацi,  який   був   у   парку   напроти   будинку
Яворницького, стояв  на  дерев'яному  постаментi  так  званий  "стовповий"
годинник XVIII вiку. Вiдзначався  вiн  сво?м  великим  розмiром  i  гучним
дзвоном. Бувало, як бевкне цей годинник, так аж луна по  Днiпру  котиться.
От би його в музей!

   Пiд час революцi? Дмитро  Iванович  забрав  цей  годинник  з  палацу  й
перенiс до свого будинку, бо в музе? бракувало мiсця.

   Цей годинник уже не дiяв, не дзвонив. Треба було полагодити  i  пустити
його. Почав Яворницький шукати в  Катеринославi  путящого  механiка.  Йому
порадили доброго знавця годинникових  механiзмiв,  до  того  ж  нумiзмата,
Георгiя Федоровича Йосикова.
   - Покличте, будь ласка, того Йосикова!  -  якось  попросив  Яворницький
спiвробiтника музею. Механiк незабаром прибув.

   - Чув я, що ви добрий майстер. Скажiть, а чи не зможете  ви  полагодити
потьомкiнського стовпового годинника?

   - А  чому  ж,  можу.  Доводилося  менi  в  сво?му  життi  бачити  всякi
механiзми. Спробую,- сказав Йосиков.
   - Тодi ходiмте до мене, будете працювати й харчуватися в мо?му будинку,
бо я такi речi за дверi не виношу.

   Перед  Йосиковим,  у  вестибюлi  будинку  вченого,  стояв   здоровенний
годинник, що вже вiджив свiй вiк, так само як  i  його  колишнiй  господар
князь Потьомкiн.
   - Зробiть, Георгiю Федоровичу, так, щоб  вiн  дзвонив.  Люблю,  коли  в
кiмнатi видзвоню? годинник, якось веселiше живеться тодi.

   За кiлька днiв годинник ожив. Пролунали першi акорди. Яворницькому дуже
сподобався "голос" цього годинника.
   - Вiн  дзвонить  тепер  так,  неначе  на  вокзалi  дають  сигнал  перед
вiдправленням по?зда,- сказав Дмитро Iванович.

   А коли складний механiзм почав уночi вiдбивати 10, 11, 12 годин,- загув
увесь будинок. Яворницький не витримав дзвону, пiдвiвся з лiжка,  пiдiйшов
до годинника й зупинив його.
   - Що сталося, чому сто?ть годинник? - тривожно спитав Йосиков, коли  на
другий день прийшов перевiрити свою роботу.

   - То я зупинив: вiн .не давав менi спати! Обидва засмiялися.
   - Спасибi, Георгiю Федоровичу. Ви добрий  майстер.  Усi  годинники,  до
яких доторкнулися вашi руки, ожили, заговорили кожен сво?ю мовою.

   Одного разу  Дмитро  Iванович  запросив  Йосикова  пройтися  з  ним  на
веранду, яка виходила в сад. Там,  на  великому  тарелi,  лежав,  як  жар,
розрiзаний кавун.
   - Сiдайте, Георгiю Федоровичу, за стiл - покуштуймо оцього трiскунця.
   Кавун ?ли обидва. В цей час Дмитро Iванович повiв розмову з  гостем  на
iншу тему.

   - Кажуть, Георгiю Федоровичу, що ви цiкавитесь  старовинними  монетами.
Це правда?
   - Дуже цiкавлюся. Навiть захопив з  собою  кiлька  монет,  щоб  з  вами
розглянути.
   - Покажiть!
   Яворницький озбро?вся лупою, став розглядати  монети.  Обидва  зразу  ж
знайшли спiльну мову нумiзматiв.
   - Може б,  ви  оцi  п'ять  штук  подарували  музе?вi,ласкаво  звернувся
професор.
   - Прошу, вiзьмiть!
   - А тепер ходiмте до мого кабiнету.

   Дмитро Iванович дуже  цiнував  людей,  якi  хоч  трохи  любили  музейну
справу. Такi люди були в нього найбiльшими друзями. Вiн ?х  пiдтримував  i
словом, i матерiально.
   Пiдiйшов Дмитро Iванович до свого столу, взяв глиняний глечик i  сказав
Йосикову:
   - Ану, нумiзмате,  наставляйте  сво?  пригорщi!  Йосиков  не  знав,  що
посиплеться з того глечика, а все ж наставив обидвi пригорщi, i враз  вони
наповнилися срiбними монетами часiв Олексiя Михайловича й Петра I.
   - Оце вам, Георгiю Федоровичу, дяка моя! Берiть i несiть  ?х  з  собою.
Пригодяться!

   ЯК "ЗАПОРОЖЕЦЬ НАПIДПИТКУ" ПОПАВ ДО МУЗЕЮ_ _

   Дмитро Iванович ладен був усiм пожертвувати заради науки  й  музею.  Не
шкодував  вiн  для  цього  сво?х   особистих   коштiв,   вiдмовлявся   вiд
елементарних побутових вигод. А там, де нiщо вже не дiяло, вдавався навiть
до сво?рiдно? експропрiацi?. Так було  i  з  картиною  Миколи  Струнникова
"Запорожець напiдпитку", яка належала помiщиковi А. I. Синельникову.

   Яворницький дуже довго  обходжував  багатiя,  щоб  той  продав  картину
музе?вi. Але пан уперто не погоджувався. Дмитро Iванович був з  цим  паном
на "ти", проте навiть близькi стосунки не допомогли йому  забрати  картину
до музею. Тодi Дмитро Iванович одверто заявив:
   - Краще вiддай. Цiй картинi судилося бути в музе?. А якщо не вiддаси  -
однаково заберу.
   - А як ти забереш, коли я не вiддам?

   - Це вже мо? дiло. Запам'ятай: картина .буде в музе?.

   Синельников посмiявся з нього та й забув про це. Якось  вiн  по?хав  до
Харкова. Про це довiдався Яворницький. Недовго  думаючи,  сiв  у  по?зд  i
гайда на станцiю Синельникове. Зайшов у панський будинок,  тицьнув  слугам
вiд Синельникова цидулку, а взамiн забрав картину Струнникова.
   Повернувся пан з Харкова, зирк па стiну - нема? картини!
   - Де картина? - пита? сво?х слуг.

   - Як де? Ви ж прислали записку, щоб картину вiддати  директоровi  музею
Яворницькому. Схопився пан за голову.
   - Нiяко? записки я не писав! Ану, покажiть ту  записку.  Подали  пановi
записку. Чита? ?? Синельников i очам сво?м не вiрить:

   - Гм, письмо мо?, але я тако? записки не  писав.  Ясно  -  це  Дмитрова
робота.

   Синельников ?де до Катеринослава й пряму? в музей.

   - Дмитре Iвановичу, що все це значить?

   - А нiчого. Я ж казав тобi:  не  подару?ш  картину  музе?вi,  я  знайду
спосiб, що вона буде тут.
   - Е-е-е, нi, жарти жартами, а картина моя; облиш це все, прошу  тебе  -
поверни картину.
   - Та що ти, друже! Люди вже бачили цю  картину  в  музе?.  Що  ж  тепер
скажуть вiдвiдувачi, коли вона зникне? I потiм, ми ж  з  тобою  умовилися:
зумiю взяти картину, значить, вона лиша?ться в музе?.

   Суперечки тривали довго. Перемiг Дмитро Iванович. Так i  залишилася  ця
картина назавжди в музе?.

   ЗОЛОТИЙ ТАРIЛЬ_ _

   Якось влiтку Дмитро Iванович ви?хав до села Степанiвки,  що  на  лiвому
березi рiчки Орелi, i там розпочав археологiчнi розкопки могил. На цей час
вiн оселився у мiсцевого священика Микити Сомкiна. У  нього  борiдка  була
руденька, пiдчикрижена, а голова  така  лиса,  неначе  злизана  коров'ячим
язиком.
   Священик радий був, що вчений зупинився саме в нього, i щовечора слухав
цiкавi розповiдi археолога про знахiдки в могилах та про iсторичний  музей
в Катеринославi. Бесiди Яворницького  з  Сомкiним  про  старовину  схилили
священика до того, що вiн охоче погодився допомагати в розшуках  рiдкiсних
речей для музею.
   В  Сомкiна  Дмитро  Iванович  зупинився  на   квартирi   недарма.   Вiн
передбачав, що саме вiн зна?,  в  кого  i  що  з  старовини  зберiга?ться,
вважав, що такого священика  можна  використати  при  збираннi  не  тiльки
музейних релiквiй, але й етнографiчного матерiалу. В  сво?му  передбаченнi
не помилився.

   Не пройшло й тижня, як Сомкiн одержав вiд свого  колеги  -  сусiдського
попа Iвана Скиби - запрошення прибути з матушкою до нього на iменини.
   - Давайте разом по?демо до отця Iвана,- сказав Сомкiн,  звертаючись  до
Яворницького.- Там у нього побачите всяку всячину. Не пожалку?те.
   - Коли так - з радiстю по?ду.
   При?хали. Зайшли в  будинок.  Яворницький  познайомився  з  господарем.
Iменинник вiд радостi не знав, де посадовити  гостя.  Вiн  заметушився  по
хатi, ввiчливо запрошував  до  свiтлицi.  Дмитро  Iванович  придивився  до
Скиби. Це був здоровий, силенний чоловiк, бас його лунав,  як  i?рихонська
труба. Дмитро Iванович кинув очима на стiни, помiтив картину, на якiй було
зображено Тараса Бульбу з синами. Iсторик вiдразу ж зрозумiв, що  потрапив
сюди недаремно. А коли  звернувся  до  нього  по-укра?нськи,  то  почув  у
вiдповiдь чисту рiдну мову. Це ще бiльше зближувало вченого  з  господарем
будинку.

   - А чому це у вас тут запорожцi? - поцiкавився гiсть.

   - Як чому?  Я  сам  запорозького  роду,  то  й  шаную  запорожцiв.  Мiй
прапрадiд служив дяком у Покровському, де була запорозька церква.
   - Цiкаво, дуже цiкаво. Тiльки ж, наскiльки менi вiдомо, запорозькi попи
були схожi на козакiв, а ви  обросли  бородою  та  вусами,  неначе  старий
пеньок мохом. Чи годиться так?
   Всi чмихнули вiд такого трохи смiливого жарту. Смiявся i Скиба.
   - Воно майже й не годиться, та вже так заведено, що той не пiп, хто без
бороди та довгого волосся на головi. Так вже повелось.

   Стiл вже було накрито. В центрi, на золотому тарелi,  лежала  засмажена
iндичка. Сомкiн вибрав момент, коли господар -  отець  Iван  -  вийшов  до
сусiдньо? кiмнати, шепнув Яворницькому:
   - Подивiться на отой тарiль,-  давня  штука!  Дмитро  Iванович  повагом
пiдiйшов i, нiбито нюхаючи iндичку, уважно обдивився  золотий  тарiль.  На
ньому був напис: "Року божого 1770".
   - Ну, що ви, професоре, там побачили?

   - Те, чого шукав. Для iсторi? - це знахiдка. Ви менi  тепер  допоможiть
оцю штуку забрати для музею.
   - Постараюсь. Тiльки знайте, що це  майже  неможливо.  Коли  вже  трохи
випили, проголосили тост за здоров'я iменинника,  Дмитро  Iванович  пiдсiв
поближче до Скиби i почав з ним розмову. Мовляв, не всi люди  усвiдомлюють
велике значення музею для розвитку культури.
   - У мене тут, зда?ться, нема? таких речей, якi пiдiйшли б  для  музею,-
ухильно сказав Скиба.
   - Як нема?! А ось цей тарiль!
   - Ви жарту?те, Дмитре Iвановичу. Це ж родова рiч, вона  з  поколiння  в
поколiння переходить. Нi, я нiколи цього тареля не винесу з  хати,  нiкому
не вiддам нi за якi грошi!
   - Гм, чому ж це так категорично?

   - А тому, що коли вiддам тарiль, то на цьому весь наш  рiд  обiрветься.
Отакий у нас заповiт предкiв. Тим-то бережу його, як  родову  святиню,  як
золото.
   - Ви кажете, що зберiга?те, як золото. А я вбачаю цiннiсть не в золотi,
а в iсторi? цього тареля. Розумi?те, вiн ма? бути здобутком громадськостi,
в музе? для нього мiсце, а не тут.

   Пiп Скиба стояв на сво?му i нiзащо не погоджувався. Не допомогли  нiякi
умовляння.
   Пiсля добрячо? вечерi, пiд час яко? священики охоче припадали до чарки,
всi лягли спати. Не  спалося  лише  Яворницькому.  Йому  не  давав  спокою
знайдений скарб. Ще до схiд сонця вiн пiдвiвся з свого лiжка, взяв тарiль,
вийшов з будинку, звелiв негайно запрягти тарантаса.
   В Катеринославi, не за?жджаючи до музею,  вiн  попрямував  до  редакцi?
мiсцево? газети. Редактор ласкаво  зустрiв  професора,  запросив  сiсти  i
спитав його:
   - Щось цiкаве принесли нам,  Дмитре  Iвановичу,  показуйте.  Може,  про
запорожцiв якусь статтю написали?
   - Майже вгадали. Мова й справдi про запорожцiв. Тут ось в чому  справа.
Я привiз показати вам запорозький тарiль. Його  довго  зберiгав  сiльський
священик Iван Скиба. А ось зараз вiн розщедрився i подарував  цю  рiч  для
нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся ?пархiя знала.

   Редактор взяв тарiль, помилувався ним i поздоровив Дмитра  Iвановича  з
таким коштовним iсторичним здобутком.
   - Так що ж ви хочете, Дмитре Iвановичу?

   - Пiп Скиба дуже просив, щоб у газетi помiстили об'яву у формi  подяки.
Мовляв, запорозький тарiль подаровано для музею за бажанням його власника.

   - Ну що ж, це можна.
   Другого дня в газетi появилась невеличка iнформацiя про те, що священик
Iван Скиба подарував музею запорозький тарiль, за що дирекцiя музею i  вся
громадськiсть мiста висловлюють йому щиру подяку.

   Дмитро  Iванович  пiдiйшов  до   газетного   кiоска,   придбав   кiлька
примiрникiв  свiжо?  газети  i   вiдразу   ж   попрямував   до   архi?рея.
Привiтавшись, витяг з кишенi газети i подав архi?ре?вi.
   - Прочитайте, будь ласка, оцю замiтку.

   Архi?рей надiв окуляри в золотiй оправi, уважно прочитав i сказав:
   - Ну що ж, хвалю отця  за  добрий  вчинок.  Отець  Iван  вiд  цього  не
обiднi?, а музей збагатиться  значним  iсторичним  експонатом.  Та  й  нам
честь.
   - От i добре. Тодi я прошу вас,- черкнiть Скибi  пару  слiв.  Вiн  буде
радий, що ви благословля?те путь цьому тарелевi в музей.

   - Добре, сьогоднi ж напишу.
   З канцелярi?  архi?рея  Дмитро  Iванович  вийшов  в  чудовому  настро?.
Попрямував до музею. Взяв перо i написав ось такого листа поповi Скибi:
   "Здоровенькi були, панотче!
   Дуже  вдячний  за  Вашу  гостиннiсть.  Пробачте  менi  за  несподiваний
вiд'?зд. Я встав дуже рано, коли ще всi спали. Менi жаль було Вас будити i
порушувати мiцний сон пiсля добро? вечерi, та ще й з оковитою.

   Сьогоднi був у Вашого архi?рея. Розповiв йому  про  iменини  i  показав
запорозький тарiль. Вiн цiлком згоден зi мною i сказав, що  йому  мiсце  в
музе?. А коли прочитав газету, в якiй згаду?ться про Ваш дарунок, архi?рей
похвально вiдгукнувся про Вас i молить бога, щоб Ви й далi були здоровi та
щедрi.
   Посилаю Вам газету  з  подякою.  Прочитайте.  Знаменитий  тарiль  тепер
виставлено в музе?. Його побачать всi, хто  цiкавиться  культурою  народу.
Спасибi Вам, що Ви його так довго зберiгали. Ви боялись,  що  коли  зникне
тарiль, то й рiд ваш обiрветься. Раджу Вам не вiрити  в  талiсмани.  Ви  ж
людина начитана i написана.
   З щирою пошаною - Дм. Яворницький


   Днiв через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Iвановичу  вiдповiдь.  У
сво?му листi вiн жодним словом не обмовився  про  тарiль.  Його  турбувало
iнше; чи не розгнiвався часом архi?рей, що на iменинах  попи  прикладалися
до зеленого змiя i добре перепилися? Чи  не  обславили  вони  цим  вчинком
свого духовного  сану?  А  то,  чого  доброго,  скишкають  з  парафi?.  Та
обiйшлось все  гаразд.  А  коли  Скиба  прочитав  замiтку  Яворницького  в
присланiй газетi, вiдразу повеселiшав. Адже яка честь!  Яка  слава!  Тепер
вся ?пархiя буде знати, все духовенство прочита?, що священик Скиба зробив
для музею таке добре дiло.
   Показуючи цей експонат у музе?, Дмитро Iванович говорив:
   - Оцей тарiль, як рiдкiсну й цiнну для науки рiч, я  взяв  у  священика
без його згоди. Взяв i не  повернув.  Може,  це  трохи  й  негарно,  хтось
подума? - злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такi речi ховають по
скринях. I лежать вони там вiками без будь-яко? користi. А ось  тепер  всi
бачать, всi милуються нею. От i судiть, хто тут правий, а хто винуватий!


   _З ЖИВОГО ГОЛОСУ__ _

   На  одному  лiтературному  вечорi  я  познайомився  з  нашим   мiсцевим
композитором Олександром Сергiйовичем Соловйовим.  З  дружньо?  розмови  я
довiдався, що Олександр Сергiйович добре знав Яворницького, часто бував  у
нього вдома.
   Знайомство з ученим вiдбулося 1920 року.  Непосидючий  Дмитро  Iванович
пiшов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому  залучити  до
музею цiннi панськi речi.  Вченому  порадили  зайти  до  вiддiлу  народно?
освiти Катеринославського повiту.
   Спiвробiтники  вiддiлу  знали  професора  Яворницького,  вони  привiтно
зустрiли його. Дмитро Iванович зняв капелюха, повiсив його на свiй цiпок i
сiв у крiсло.
   - В якiй ви  справi,  Дмитре  Iвановичу,  завiтали  до  нас?  -  спитав
Соловйов, який тодi працював у вiддiлi народно? освiти.

   - В дуже важливiй i невiдкладнiй. Уже минуло  кiлька  рокiв,  як  панiв
витурили з мiста. А чи зна?те ви, що в ?хнiх хоромах лишилися без  догляду
великi бiблiотеки, цiннi картини, рiдкiснi стату??

   Спiвробiтники поклали сво? пера.

   - Так що ж вас хвилю?, Дмитре Iвановичу?

   - Як що? Я зайшов до вас, щоб дiзнатися, чи вжито  заходiв  по  охоронi
цiнностей, чи все залишено напризволяще?

   - Вжито. Ось вам наказ губнаросвiти, а  ось  iнструкцiя  про  охорону.-
"Хто про що, а Яворницький про музей!" - подумав Соловйов.

   Дмитро Iванович глянув поверх окулярiв на Соловйова.

   - Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього тi, що виламують дверi  й
вiкна та знищують цiннi речi? Мабуть, не знають або удають, що не  знають.
Я прийшов, щоб  ви  дали  менi  iнспектора  та  мiлiцiонера,  i  ми  разом
пройдемося по панських палацах. Менi вiдомо, в кого були цiннi  старовиннi
речi.

   Прохання  Дмитра  Iвановича  задовольнили.  На  другий  день  вiн  десь
роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Iвана Попова та його десятирiчну
дочку Марiю i вирушив по скарби до панських палацiв.

   - До кого ж ми спершу по?демо? - спитав сторож.

   - До дворянки ?вецько?. Вона десь чкурнула, а  добро  ??  залишилося  в
палацi напризволяще...
   Сторож з дiвчинкою сидiв  на  возi  i  правив  конячкою,  а  бiля  воза
чимчикував Яворницький.
   У нагiрному районi, що його  овiва?  чисте  днiпровське  повiтря,  бiля
парку Шевченка i досi красу?ться двоповерховий  будинок  готичного  стилю.
Тепер у ньому розмiстився дитячий  садок,  а  до  1918  року  цей  будинок
належав багатiй дворянцi I. П. ?вецькiй. Дмитро Iванович не  раз  бував  у
ньому i знав, що там е.
   Чарiвна красуня панi ?вецька перед тим, як тiкати за кордон, забiгла до
музею.
   - Милий Дмитре Iвановичу! - благала вона, хвилюючись.-  Ось  вам  ключi
вiд мого дому. Довiряю вам оцi ключi, дiм i все, що в ньому е. Благаю вас,
прибережiть, я скоро повернусь...
   Яворницький узяв ключi, а сам подумав: "Нi, не вертатися  вже  тобi  до
свого палацу!"
   I ось Дмитро Iванович, мов справжнiй господар, витяг з кишенi  переданi
йому на схованку ключi,  вiдчинив  дверi  палацу,  зайшов  туди  з  сво?ми
помiчниками. Сторож  i  Яворницький  двiчi  навантажували  воза  статуями,
картинами, книгами i перевозили ?х до музею. За останнiм рейсом захопили й
старовинний клавесин.
   Ще раз Дмитро Iванович обiйшов кiмнати. Вiн помiтив  альбом,  палiтурки
якого були оздобленi срiблом. У них був вправлений коштовний дiамант.
   - Бери, Марi?, оцю штукенцiю,- сказав професор  дiвчинцi,-  i  неси  до
воза. Та гляди ж не впади з нею, бо це дуже дорога рiч. А будеш  падати  -
хапайся за землю.
   Пiдвода, вщерть навантажена рiдкiсними скарбами, загуркотiла до музею.
   Друга зустрiч, яка назавжди зблизила цих людей,  вiдбулася  1924  року.
Тодi О. С. Соловйов працював у трудових школах викладачем спiву. До  нього
пiдiйшла дружина Яворницького - вчителька Серафима Дмитрiвна - i спитала:
   - Скажiть, Олександре Сергiйовичу, чи ви змогли  б  з  голосу  записати
укра?нськi народнi пiснi?
   - А чому ж? З великою  охотою  зроблю  запис.  А  з  чийого  я;  голосу
записувати?
   Дружина розповiла, що Дмитро Iванович дуже любить народнi пiснi, зiбрав
?х близько тисячi, багато зна? на голос.  Найулюбленiшi  пiснi  вiн  часто
спiва? i хоче, щоб вони збереглися. Серафима Дмитрiвна запросила Соловйова
завiтати до них додому, ближче познайомитись з професором-етнографом.
   Дмитро Iванович зустрiв гостя дуже ласкаво. Вiн почав з ним  розмовляти
росiйською мовою, але Соловйов, хоч  сам  i  москвич,  розумiв  укра?нську
мову, тому вiн сказав:
   - Ви, Дмитре Iвановичу, розмовляйте зi мною укра?нською мовою. До речi,
це менi пригодиться, бо саме тепер я вiдвiдую курси укра?нсько? мови.
   Дмитро Iванович був дуже радий, коли дiзнався, що Соловйов  працював  у
1907-1912  роках  у  Чернiговi,  особисто  знав   Михайла   Коцюбинського.
Професоровi було при?мно почути й про  те,  що  Павло  Тичина  i  Григорiй
Верьовка були його учнями в Чернiгiвськiй семiнарi?.

   - Дмитро Iванович,- згаду? Соловйов,- вибирав  якусь  iсторичну  пiсню,
розкривав ?? змiст i казав, як треба ?? виконувати.

   Дмитровi Iвановичу було тодi сiмдесят  рокiв.  Але  вiн  без  будь-яко?
натуги  виводив  пiснi.  Пiсля  того,  як  вiн  проспiвував  якусь   пiсню
двiчi-тричi, Соловйов записував  ??  так,  щоб  не  пропустити  динамiчних
вiдтiнкiв, темпу й характеру виконання.
   - Слiд зазначити,- казав  Олександр  Сергiйович,-  що  Дмитро  Iванович
надзвичайно вдало й точно передавав народнi пiснi. Вiн дуже добре пам'ятав
?х  мелодi?.  Спiваючи  вдруге,  втрет?,  вiн  нiколи  не  збивався  й  не
вiдхилявся вiд першого виконання. В нього була  добра  пам'ять  i  чудовий
музикальний слух.
   Одного разу, в умовлений час,  Соловйов  прибув,  щоб  записувати  далi
пiснi на голос. Дмитро Iванович хоч i привiтно зустрiв гостя,  але  чомусь
був похмурий.
   - Сьогоднi, Олександре Сергiйовичу, я  не  зможу  наспiвувати  -  нема?
настрою. Щоб спiвати улюбленi пiснi, треба вкладати  в  них  душу,  а  без
доброго настрою дiло не пiде.
   Мабуть, вiдкладiмо на iнший час.

   Через кiлька днiв вони знову взялися за  роботу.  До  Дмитра  Iвановича
повернувся  бадьорий  настрiй,  вiн  був  веселий,  балакучий,  здавалося,
помолодшав рокiв на двадцять.
   Спочатку Дмитро Iванович проспiвав мiнорну, але досить енергiйну  пiсню
"Запорожцi, ви добрi молодцi". За нею другу - "А наш пан отаман".
   - Цих пiсень,- сказав вiн,- у жодному збiрнику ви не знайдете, бо  вони
ще нiде не записанi. Тим часом вони мають велику художню цiннiсть.
   Олександр  Сергiйович  помiтив,  що  в  Дмитра  Iвановича   була   одна
найулюбленiша  пiсня:  "Ой  за   га?м   зелененьким   брала   дiвка   льон
дрiбненький". То тексту народно? пiснi Яворницький ставився не  тiльки  як
iсторик, але й як поет, художник. Вiн часто наводив  дуже  влучнi  вислови
вiдомих композиторiв про цiннiсть i значення народно? пiснi.
   Запам'ятав  Соловйов  ще  один  цiкавий   епiзод,   який   характеризу?
Яворницького як людину глибоко обiзнану, цiлком  вiддану  справi  розвитку
культури серед широких народних мас.
   Десь 1925 року в  Катеринославi  була  органiзована  укра?нська  хорова
капела "Зоря". На перший виступ капели запросили  i  Дмитра  Iвановича.  В
програмi були твори композиторiв Козицького, Верикiвського, Богуславського
та iнших.  Дмитро  Iванович  сидiв  у  ложi,  дуже  уважно  слухав.  Пiсля
закiнчення концерту до нього пiдiйшов керiвник капели и спитав:
   - Наш хор  молодий,  мене  дуже  цiкавить  ваше  враження  вiд  першого
концерту.
   - Капела спiвала добре. Я тут слухав такi пiснi, яких ще нiде  не  чув.
Дякую за це. Добре, що ви не вiдрива?теся вiд життя й несете нове в народ.
Але як ви могли допустити, щоб укра?нська капела обiйшлася без укра?нсько?
народно? пiснi? На  мою  думку,  слiд  було  включити  до  програми  твори
Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича.

   Близькi зв'язки композитора з ученим  дали  добрi  наслiдки.  Олександр
Сергiйович  зробив  велике  дiло.  Вiн  записав  з  живого  голосу  Д.  I.
Яворницького шiсть рiдкiсних iсторичних пiсень. Спасибi  йому  за  те,  що
донiс до сучасникiв голос минувшини.
   Ось цi пiснi:
   "Ой по горах, по долинах", "Не ходи, козаче, понад  берегами",  "А  наш
пан отаман", "Запорожцi, ви добрi молодцi", "Ой за га?м зелененьким",  "Ой
з-за броду".

   З ХАТИ ПО НИТЦI _

   ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ_ _

   До музею прибула комiсiя вiд мiськради перевiряти роботу. Серед  членiв
комiсi? був молодий iсторик Сергiй Андрiйович  Данилов,  який  свого  часу
слухав лекцi? професора Яворницького  i  складав  йому  iспити  з  iсторi?
Укра?ни. Коли Дмитро Iванович побачив свого  знайомого,  вiн  повеселiшав,
розмова вийшла за офiцiйнi рамка.

   Знаючи Дмитра Iвановича як дотепного оповiдача, Данилов  попросив  його
показати, чим  цiкавим  збагатився  музей.  Дмитро  Iванович  охоче  повiв
прибулих по залах, показав новi речi й  розповiв  про  те,  як  вiн  добув
окремi експонати.

   - Коштiв нам дають дуже мало,- сказав Дмитро Iванович.- Тому доводиться
добувати музейнi речi всякими правдами й неправдами. Розповiм вам, як менi
випало добувати запорозьку скриню.
   - Охоче послуха?мо.
   - Тисяча дев'ятсот тринадцятого року  поблизу  ма?тку  генерала  Г.  П.
Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на  бричцi
запорозьку скриню, оздоблену перламутром. "Куди ви везете  ???"  -  питаю.
"До генерала Алексеева".
   Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовиннi речi  для  власного
музею. Звiсно, генерал не пожалку? нiяких коштiв, щоб придбати цю  скриню.
Але вiн знав ще й iнше: дружина колекцiонера не виявляла нiякого  iнтересу
до релiквiй i часто чинила чоловiковi всякi  перешкоди  щодо  цього.  Коли
генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всiх,  хто  приносив
рiдкiснi речi.

   Дмитро Iванович  не  пропустив  нагоди  скористатися  з  конфлiкту  мiж
генералом i його обмеженою дружиною.
   Селянин пiд'?хав до Яворницького, привiтався з ним.

   - Так везете до генерала, кажете?

   - Еге ж!
   Дмитро Iванович iронiчно посмiхнувся й махнув рукою.

   - Ну що ж,  везiть.  Там  вас  генеральша  так  зустрiне,  що  й  пiр'я
посиплеться.
   - А хiба генерала нема? дома?
   - Та вiн же вмер, хiба ви не чули?

   - Нi, про це не чув! - отетерiв дядько.

   - Помер  ще  два  днi  тому.  Та  нiчого,  ви  таки  везiть  скриню  до
генеральшi, може, вона купить.
   Дядько розгубився. Вiн дiстав з кишенi тютюн, скрутив самокрутку. Потiм
благальне глянув у вiчi Дмитровi Iвановичу й сказав:

   - Дмитре Iвановичу, купiть краще ви цю скриню, бо менi як ото ?хати  до
генеральшi, то однаково що в пекло.
   - Скiльки ж ви хочете за не??
   - Четвертну дасте?
   - Я б купив, так у мене таких грошей нема?. Дядько  пом'явся,  потупцяв
бiля брички.
   - Яз вас небагато вiзьму.
   - Скiльки?
   Десятку дасте, то й берiть.
   - Нi, тодi везiть До генеральшi, в не? грошей - хоч лопатою горни.
   - А може, вiзьмете за троячку?
   - Добре, тiльки умова - вiдвезiть скриню до Катеринослава.
   Дядько погодився:
   - В недiлю, коли буду ?хати на базар, то й скриню завезу до музею.
   - Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й  гадки  не
мав умирати.

   ПРОВЧИВ_ _

   Дмитро Iванович пiдвiв комiсiю до  вiтрини,  в  якiй  лежав  невеличкий
метеорит.
   - Хочете, розкажу вам iсторiю цього залiзного камiнця.
   - Будь ласка, послуха?мо вас.
   - При?хав до мене з  Томакiвки  земський  начальник,  Гаркушевський.  У
нього була така червона пика, що притулити до не? кiзяка,  то  вiн  так  i
пчиркне. Витяг, вiн з кишенi маленького камiнця й  показу?.  "Де  ви  його
пiдчепили?" - "Знайшов  один  селянин  з  Томакiвки.  Я  йому  за  це  дав
карбованця".

   Дмитро Iванович дуже хотiв, щоб  цей  уламок  небесного  тiла  земський
начальник подарував музе?вi,  але  Гаркушевський  уперто  не  хотiв  дурно
давати, а правив за нього п'ять карбованцiв.
   Яворницький спершу присоромив земського скнару, а  потiм  сплатив  йому
карбованця. Проте лихваревi це так не минулося.  Дмитро  Iванович  вирiшив
провчити його, щоб знав, як зазiхати на музейнi копiйки.

   Вiн спитав Гаркушевського:
   - Чи не було у вашому роду запорожцiв?

   - А чому це ви пита?те?
   - Нещодавно я читав журнал "Киевская старица", i  там  згадувалося  про
якогось запорозького сотника Гаркущу.
   Гаркушевський аж пiдскочив, коли почув про це. Йому дуже хотiлося  бути
нащадком запорожцiв.
   - В якому ж номерi журналу ви читали про цього сотника?
   - Бачите, давненько це було. Зараз не  можу  пригадати,  в  якому  саме
номерi.
   - Що ж ви порадите?
   -  Раджу  вам  купити  комплект  цього  журналу  за   тисяча   вiсiмсот
дев'яностий - тисяча вiсiмсот дев'яносто  п'ятий  роки.  Там  в  одному  з
номерiв ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу.

   Пiзнiше Яворницький почув, що Гаркушевський  купив  комплект  "Киевской
старины" аж за п'ять рокiв. Заплатив великi  грошi,  а  згадки  про  свого
"предка" так i не знайшов, бо ?? нiколи там не друкували.

   ВIДГОМIН ВIКIВ_ _

   Наша дума, наша пiсня
   не вмре, не загине.
   Т. Г. Шевченко
   Укра?нська пiсня! То замрiяно-журлива, як самотня тополя край села,  то
весела й дзвiнка, мов той струмочок весняний, то  гнiвна,  як  розбурханий
Днiпро. Хто ?? не любить! Але, мабуть, нiхто так  не  кохався  в  нiй,  як
Дмитро Iванович.
   Особливо його серцю були милi старовиннi козацькi пiснi, i коли  Дмитро
Iванович дiзнавався, що в якомусь бодай найвiддаленiшому селi ? старий дiд
чи кобзар, який зна? не вiдомi ще  йому  пiснi,  вiн  негайно  вирушав  до
нього.
   У пошуках пiсенного фольклору, так само  як  i  музейних  скарбiв,  вiн
обiйшов  майже  всю  Укра?ну.   Мандрував   по   селах   Катеринославщини,
Харькiвщини й Полтавщини, побував на Херсонщинi i в Таврi?, подорожував на
Ки?вщинi та Чернiгiвщинi.
   Нелегкими були цi пошуки, доводилося багато в чому собi  вiдмовляти,  а
то й лишатися без копiйки в кишенi, але пiсня вела все далi й далi.
   Дмитро Iванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо
кобзарiв, пастухiв, старих селян. Вiн вважав  за  найкраще  робити  записи
пiсень та iсторичних дум з уст народних. Але ще  краще,  казав  вiн,  коли
пiсню одразу записати й на голос. Тодi  вона  зберiга?  свiй  нацiональний
колорит, свою неповторну чарiвнiсть.
   Дмитро Iванович, бувало, запише пiсню на голос, а потiм  i  сам  кiлька
разiв проспiва?, щоб добре запам'ятати мелодiю, зберегти всi нюанси  пiснi
такими, якими почув од спiвака.
   В сво?му життi вiн часто зустрiчав людей, якi не могли  передати  пiсню
словами: "Проказати - не прокажу,  а  проспiвати,  то  доведу",  ?м  краще
вдавалося  вiдтворити  пiсенну  красу  на  голос,  коли  ??   проспiвають.
Траплялося й таке: запише якусь пiсню зi слiв, а  коли  виконавець  спiва?
??, деякi слова замiню?. Тодi в записнiй книжечцi з'являлося два, а  то  й
три варiанти однi?? i тi?? ж пiснi.
   За сво? життя Дмитро Iванович списав десятки записних книжок,  до  яких
занотував крилатi вислови, прислiв'я, пiснi.

   Його дуже сердило, коли вiн чув зiпсовану пiсню, в яку вскочили  слова,
що засмiчували й перекручували ?? змiст. Тодi вчений  вдавався  до  старих
людей, сивоусих бандуристiв, лiтнiх пастухiв i отак добирався  до  чистих,
незамулених джерел народно? творчостi.
   Дуже боляче реагував Дмитро Iванович на те, коди  хто-небудь  iз  селян
виконував пiснi "без смаку, без складу i без ладу",  а  намагався  спiвати
рiднi пiснi "по-панському".
   В таких випадках Дмитро Iванович клав перо й просив спiвака:
   - Ти менi, козаче, заспiвай  старовинно?  -  чумацько?  або  козацько?,
тако?, щоб аж за серце взяло.
   Коли таке прохання дивувало спiвака, Дмитро Iванович пiдказував йому:
   - А ви, голубчику, чули таку пiсню:


   Ой не знав, не знав козак Супрун,
   Як славоньки зажити,

   Зiбрав вiйсько славне

   Запорозьке Та й пiшов вiн орду бити.


   - Чув, та забув на голос.
   - Тодi слухайте - я заспiваю.
   I вiн спiвав, та ще так, що в того "голубчика" аж сльози  виступали  на
очах.  Слухав  вiн  i  думав:  "От  тобi  й  пан,  а   спiва?   по-нашому,
по-мужицькому!" I серце вiдгукнулося саме тi?ю пiснею, по яку при?хав "пан
у капелюсi".
   Ось так рядок  за  рядком,  строфу  за  строфою  i  збирав  Яворницький
невмирущi скарби народно? творчостi. А 1906 року вiн видав у Катеринославi
збiрку "Малоросiйськi народнi пiснi", до яко? ввiйшло понад 800 пiсень  та
iсторичних дум.
   Аналiзуючи зiбранi перлини, професор Яворницький помiтив, що  найбiльше
збереглося укра?нських пiсень на Полтавщинi. Полтавськi  наймити  йшли  на
заробiтки в Таврiю, на Катеринославщину, Харкiвщину i довгими  та  курними
шляхами несли з собою рiднi пiснi, сповненi смутку  й  гiркоти.  Цi  пiснi
переходили з роду в рiд, тужливо линули над степовим безмежжям.

   Зiбранi скарби Яворницький розподiлив на колядки й  Щедрiвки,  веснянки
та гулянки, пiснi, що вiдображали щасливе й  нещасливе  кохання,  пiснi  з
родинного життя, весiльнi й колисковi, пiснi, що характеризують економiчне
життя людей, пiснi iсторичнi, сатиричнi, жартiвливi.

   В  багатьох  iз  них   оспiву?ться   боротьба   проти   соцiального   i
нацiонального гноблення, крiпацтва, бiдування наймитiв, чумакiв...  У  цих
пiснях вчува?ться вiдгомiн вiкiв.
   Записанi пiснi вiд людей рiзного вiку, стану й фаху, От,  скажiмо,  пiд
однi?ю з щедрiвок чита?мо позначку;
   "С. Черевки, Полтавсько? губ., Миргор. повiту, с-ка Палажка Цапченкова,
17 р. 1904 р.".
   До деяких пiсень автор збiрки дав пояснення, з яко? нагоди i  для  кого
ця пiсня спiвалася. Так, пiсля короткого тексту:

   А в пана, пана

   Собака п'яна,

   Лежить на санях

   В червоних штанях,

   I люльку курить,

   Та й пана дурить,-

   записано: "Хутiр Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина,  4
роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рiк".

   Перед  роздiлом  "Веснянки"  Дмитро  Iванович  робить  таку  коротеньку
передмову: "Цi пiснi спiвають з того дня, як почне кувати зозуля, i аж  до
самого Петра, цебто 27 червня".
   Багато вчений записав пiсень з уст людей рiдно? Сонцiвки,  Харкiвського
повiту. Односелець  Iван  Пухан  продиктував  йому  цiкаву  щедрiвку.  "Цю
щедрiвку,-  писав  Дмитро  Iванович,спiвають  тiльки  великi  хлопцi,  щоб
виходило дуже гучно й товсто".

   Часто надибу?мо на легенди й пiснi, записанi вiд талановитого  селянина
- слiпця Хоми Провори, який жив у селi Богодарi, Олександрiвського повiту,
Катеринославсько? губернi?.
   Не всi пiснi, що зiбрав Яворницький,  увiйшли  до  книжки.  Крiм  того,
треба сказати, що й пiсля виходу цi?? збiрки Дмитро Iванович  збирав  далi
витвори пiсенного фольклору. Вiн зiбрав понад двi тисячi пiсень.


   СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ_ _

   На Днiпрових порогах,  куди  Д.  I.  Яворницький  не  раз  при?жджав  з
екскурсiями, вiдвiдувачiв найбiльше вабив Ненаситець, або  Дiд-порiг.  Щоб
його добре розглянути; Дмитро Iванович завжди виводив прибулих  на  високу
скелю, яка звалася Монастирка. Звiдси все було видно як на долонi.

   Перед тим як спуститися з скелi, Дмитро Iванович не забував  розповiсти
про одну багату землевласницю-скнару, яка зберiгала  рiдкiснi  й  коштовнi
речi музейного значення.
   - До останнiх рокiв супроти Ненаситця красувався пишний сад, а  в  тому
саду височiв палац з мезонiном та колонами.

   - Чий же це був палац? - спитали вчителi-екскурсанти.

   - В ньому жила помiщиця В. I. Малама - далека родичка  гетьмана  Данила
Апостола. В тому палацi зберiгалося безлiч коштовно? старовини.  Там  були
двi гетьманськi булави - одна з слоново? костi, друга  оздоблена  золотом,
сукняний червоний жупан, три шовковi гетьманськi  каптани  та  гетьманське
сiдло, оздоблене рiдкiсними, блискучими камiнцями. Та вся бiда в тому,  що
власниця нiзащо не хотiла розлучатися з сво?ми скарбами.
   Дмитро Iванович  тут  же  розповiв,  як  вiн  хотiв  забрати  до  музею
гетьманське сiдло й булаву. Тiльки вiн ступив  до  садиби  Малами,  як  ??
зразу ж сповiстили,  що  прийшов  невiдомий  чоловiк.  Вона  замкнулася  й
наказала сво?м вiрним слугам бути на сторожi, нiкого  не  впускати  до  ??
поко?в. А  коли  ??  повiдомили,  що  прибув  професор,  вона  насторожено
спитала, вiдкiля вiн при?хав i в яких справах, ?й вiдповiли - з губернi?.
   Помiщиця-вiдлюдок,  яка  до  невiдомих  завжди   ставилася   пiдозрiло,
зажадала вiд гостя документа.
   Дмитро Iванович витяг  з  валiзи  сво?  посвiдчення,  загорнув  його  у
клаптик газети й просунув цей документ у щiлину, що свiтилася знизу дверей
кiмнати Малами.
   Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей,  нахилилась  i  з
острахом узяла в руки документ, потiм почала  ним  шелестiти.  Довго  вона
шарудiла тим посвiдченням, а потiм просунула його в щiлину назад.  Хвилини
через двi дверi в кiмнатi одчинилися.  Помiщиця  вийшла  в  приймальню  до
гостя.

   - Що ви, професоре, хочете?
   - Глянути на старовину, на вашi древностi. Малама змiряла гостя  з  нiг
до голови недоброзичливим поглядом, ?? пожовкле обличчя густо зморщилося.
   - Нiчого я вам не покажу.
   - Чому ж ви так недовiрливо ставитесь до науки?

   - А що менi ваша наука! - грюкнула дверима злюка - та й по тому!.
   Незабаром на Катеринославщину при?хав  Iлля  Р?пiн  -  давнiй  побратим
Яворницького. Вiн побував на мiсцях Запорозько? Сiчi, де збирав  матерiали
про запорожцiв. Дмитро Iванович розповiв йому про Маламу й про тi рiдкiснi
експонати, якi лежать в ?? хоромах.
   - З'?здимо, Iлля Юхимович, до  не?  вдвох,  може,  нам  пощастить  щось
здобути.
   При?хали вони до скупо?  землевласницi,  яка  мала  сорок  вiсiм  тисяч
десятин землi. Коли вона побачила, що до двору  пiдкотив  фаетон  з  двома
чоловiками в  капелюхах,-  зразу  ж  по  всiх  кiмнатах  загримiли  замки,
забряжчали мiцнi засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вiкна  другого
поверху.
   - Що вам треба вiд мене? - вигукнула вона з вiкна.

   - Покажiть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сiдло.
   - I не думайте, i в руки не дам!

   Р?пiн пiдiйшов до Яворницького i шепнув йому:

   - Просiть - нехай хоч у вiкно покаже.

   - Ви, панi, нас не бiйтеся. Нам не  потрiбнi  вашi  релiквi?,-  умовляв
Яворницький.- Якщо вже  не  можна  взяти  ?х  до  рук,  то  дозвольте  хоч
змалювати на вiдстанi.
   Малама трохи пом'якшала. Вона звелiла гостям подалi вiдiйти вiд будинку
?? стати посеред подвiр'я, а сама боязко пiднесла до вiкна булаву й  сiдло
i виставила ?х напоказ.
   Поки Дмитро Iванович ласкаво розпитував, як вона здобула цi речi, Р?пiн
у цей час швиденько змалював булаву й сiдло з усiх бокiв.

   Оце й усе,  що  вдалося  виканючити  в  неприступно?  помiщицi.  Де  тi
неоцiненнi релiквi? подiлися - нiхто не зна? й досi...


КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА
ПЕРЕВОДУ

   У сво?й подвижницькiй працi вчений  завжди  знаходив  собi  помiчникiв,
людей, закоханих у рiдну культуру, i залучав ?х до доброго дiла.
   У 1960 роцi менi пощастило знайти одного приятеля  Дмитра  Iвановича  -
Захара Семеновича Бородая. Вiн  жив  у  Червонопартизанському  провулку  в
Днiпропетровську. Зайшов я по данiй менi адресi до  маленько?  хатини  над
яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидiв за невеличким
столом i читав "Кобзаря". В хатi  чепурно,  на  стiнах  -  портрет  Тараса
Шевченка, прикрашений широким квiтчастим  рушником,  двi  картини  -  одна
Самокиша  "Богдан  Хмельницький  в'?здить  в  Ки?в  1648  р.",   друга   -
Красицького "Гiсть iз Запорожжя". Захар Семенович  за  свое  життя  зiбрав
чималу бiблiотеку, якою вiн не  без  пiдстав  пишався.  Вiн  багато  рокiв
працював листоношею i  за  довгорiчну  та  сумлiнну  працю  на  поштi  був
нагороджений орденом Ленiна.
   Погомонiвши якусь хвилину з господарем, я спитав його:
   - Кажуть, що ви були знайомi з Дмитром Iвановичем. Це правда?
   Коли Захар Семенович почув iм'я Яворницького,  його  обличчя  одразу  ж
повеселiшало, й вiн приязно усмiхнувся.
   - Це правда. Я з ним познайомився ще напередоднi першо? свiтово? вiйни.
З тринадцятого  року  я  став  працювати  в  Катеринославському  головному
поштамтi - листоношею. До району,  який  я  тодi  обслуговував,  входив  i
будинок професора Яворницького. Добре  пам'ятаю  -  вперше  я  занiс  йому
кореспонденцiю влiтку 1915 року.
   "Ви часом не з Полтавщини?" - спитав мене  Дмитро  Iванович,  приймаючи
вiд мене листи та газети.
   "Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?"

   "Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала".
   Листоноша i вчений сiли на верандi. Дмитро Iванович наказав подати чаю.
Йому на колiна звичним рухом зiскочив невеличкий  сiренький  котик,  якого
вiн завжди пестив, коли розмовляв з гостем.
   - Де ж ви  народилися,  з  якого  роду,  розповiдайте,  будь  ласка!  -
поцiкавився ввiчливий господар.
   - Яз мiстечка Жовнино, Золотонiського повiту. А роду - козацького.
   - Он як! Вiдкiля ж ви дiзналися про свiй козацький рiд?
   - Мiй дiд водив мене на старовинне кладовище у Жовнинi. Там вiн показав
менi кам'янiти хрест на могилi мого прадiда. Дiд пiдвiв  до  хреста  та  й
каже: "Читай, хлопче, що за слова там!" Я прочитав  напис:  "Тут  поховано
прах козака Лазаря Бородая". Отож вiд цього козака i йде наш рiд.
   - Ну що ж, це добре, що ви зацiкавилися сво?м родом. А скажiть, чи  вам
часом не доводилося в Жовнинi бачити мого побратима Миколу Лисенка?
   - Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли вiн
з Старицьким при?здив до Жовнина провiдати свою рiдню та землякiв.
   - Що ж ви пригаду?те з того при?зду?

   - У нас його поважали й дуже шанобливо зустрiчали. Людина вiн проста  й
доступна. У мо?й пам'ятi зберiгся такий факт: Лисенко подарував  тодi  двi
тисячi карбованцiв i двi десятини землi з сво?? садиби,  щоб  збудувати  в
Жовнинi школу.
   - Ну й збудували ту школу?
   - Де там! Грошi й земельку забрали  до  сво?х  рук  старшина  й  писар.
Кажуть - захарлали, пропили, барбоси! -  з  гнiвом  розповiв  Бородай.-  А
шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину.

   Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав:

   - От що, голубе, ви зайдiть днiв через два до  мене  в  музей:  ми  там
поговоримо про одне важливе дiло...
   Бородай  ранiше  чув  про  Яворницького.  Вiн  був  радий,   що   йому,
шанувальниковi вченого, пощастило познайомитися з ним, i чекав недiлi, щоб
у вiльний вiд роботи час пiти до музею.
   В  недiлю  Захар  Семенович  надiв  укра?нську  вишиту  сорочку,   синю
чумарчину, козацькi штани, смушеву шапку i  в  такому  виглядi  прибув  до
музею.
   - Ану, козарлюго, пiдiйди  поближче!-покликав  Яворницький,  як  тiльки
побачив Бородая.
   Дмитро Iванович оглянув гостя з нiг  до  голови.  Його  обличчя  осяяла
тепла, щира усмiшка.
   - Ну, запорозький лицарю, ходiмо зi мною. Якщо гiсть подобався Дмитровi
Iвановичу, вiн шанобливо брав його пiд руку, водив по залах музею, йшов  з
ним на прогулянку. Так було й з  Борода?м,  якого  потiм  Дмитро  Iванович
запросив до свого кабiнету.
   - Чи зна?те ви, Захаре Семеновичу, навiщо я вас закликав?
   - Ще не знаю, але з великою охотою  послухаю  вас  i  готовий  виконати
будь-яке ваше прохання.
   - От що, добрий чоловiче,  я  хочу  послати  вас  в  мандри  по  скарби
народнi. Думаю, що козаковi це доручення пiд силу. Як, справитеся?

   Захаровi Семеновичу було при?мно виконати  прохання  вченого,  але  вiн
хвилювався: чи ж впора?ться з його завданням?

   - Куди ж менi доведеться ?хати, в який край?

   - У ваш рiдний край, на Полтавщину. В музе?,  як  бачите,  в  нас  мало
експонатiв з побуту полтавчан.  Менi  б  дуже  хотiлося,  щоб  ви  зiбрали
характерний одяг, який носили старi люди. Ось я тут усе записав.

   Дмитро  Iванович  подав  цидулку,  в  якiй  було  перелiчено:  вишиванi
сорочки, плахти,  спiдницi,  керсетки,  квiти,  якi  надiвали  дiвчата  на
голову,  дукачi,  намисто,  чоботи  дiвочi  й  парубочi.  Наприкiнцi  було
дописано: "Як попадуться iкони грецького письма,- теж берiть!"

   - А як же з мо?ю роботою? Хто ж мене пустить?

   - Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у  вас  була  охота,  любов  до
цього дiла.
   Через два днi Бородая викликав начальник пошти й спитав:

   - Ви зна?те професора Яворницького?

   - Знаю.
   - Тодi зразу ж сходiть до нього й  передайте,  що  я  не  перечу  проти
по?здки листоношi Бородая в Жовнино на десять днiв.

   Захар Семенович  миттю  помчав  до  музею.  Дмитро  Iванович  дав  йому
тридцять карбованцiв i сказав:
   - Попадуться коштовнi речi - купуйте, не скупiться, це для  музею,  для
народу!
   Частину коштiв вiн дав срiбними карбованцями.

   - Може, в дорогу краще взяти паперовi грошi, нiж срiбнi?
   - Нi, голубе, навпаки: берiть бiльше срiбних. Повiрте менi: на них  там
кидаються, як бджоли на нектар.
   I вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства.
   У рiдному селi його зустрiли приязно. А коли дiзнались, що  вiн  прибув
купувати для  музею  старовиннi  речi,  його  охоче  запрошували  до  хат,
розглядали з ним одяг, взуття, яке з давнiх часiв лежало в скринях.
   Захар  Семенович  пройшов  добрий  iнструктаж  у  Яворницького,   вмiло
розбирався в речах, вiдбирав найцiннiшi з них i складав собi  в  мiшок.  В
одно? старенько? бабусi вiн  побачив  на  покутi  цiкаву  iкону  грецького
письма. Хотiв був узяти  в  руки  i  детальнiше  роздивитися,  але  бабуся
гримнула на нього:
   - Не чiпай, то iкона давнiх часiв, пам'ять вiд батькiв, не вiддам, i не
думай!
   - Та у вас же таких iкон сила-силенна, продайте менi  цю  стареньку!  -
благав Бородай.- Ось вам карбованець,- i пошелестiв кредиткою.

   - Е-е-е! Хоч би путящi грошi давав, а то якийсь папiрець,-  невдоволено
буркнула бабуся.
   - А може, ось такого хочете! - повертiв Бородай срiбним карбованцем.
   - Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу - не  вiдчепишся!  Наступного  дня
посланець ученого закiнчив сво? справи й повернувся до музею.

   -  Ну,  козаче,  з  урожа?м  вiтати,  чи  як?  -  усмiхаючись,   спитав
Яворницький.- Ану, викладайте з свого мiшка!
   Дмитро Iванович уважно розглядав кожну рiч, прицмокував, схвально кивав
головою. Особливо дякував  сво?му  помiчниковi  за  iкону,  яка  виявилася
рiдкiсним i цiнним експонатом для музею. Бородай з честю склав iспита.
   Iншого разу Яворницький умовився з  начальником  пошти,  щоб  листоношу
пустив на два днi для дуже важливого дiла. На цей раз  Бородая  вiдряджено
по скарби в село Петрикiвку. Тут вiн дiзнався, що  в  дiда  Iвана  Луценка
лежать у клунi два сволоки з хати  якогось  запорозького  козака.  Про  це
свiдчили вирiзанi лiтери на сволоках. Господар швидко поступився  i  майже
за безцiнь вiддав ?х для музею.
   Бородай  навантажив  сволоки  на  пiдводу  i  волами   Привiз   ?х   до
Катеринослава.
   Пiсля повернення з цi?? подорожi Дмитро Iванович попередив Бородая, щоб
вiн свою лiтню вiдпустку не гаяв без дiла, а готувався в черговi мандри  -
в мiсця Запорозько? Сiчi.
   - Ви по?дете до легендарного краю - туди, де я не раз  був,  де  сходив
уздовж i впоперек, вiдвiдав усi  закутки,  багато  розшукав  цiнних  речей
запорожцiв. Ну, а поки що ось вам моя книга "Запорожье в остатках  старины
и преданиях народа". Вiзьмiть i прочитайте.  Вам  буде  легше  розшукувати
музейнi речi, по якi ви по?дете.
   Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького  видання  1888  року  й
загорнув ?? в газету. Вiн  з  величезною  насолодою  прочитав  восьмирiчне
дослiдження вченого, побачив, з якою любов'ю i захопленням Дмитро Iванович
розшукував у старих людей стародавнi пам'ятки. В книзi  було  записано,  в
якого дiда чи баби i  що  саме  зберiга?ться.  Отже,  посланцевi  лишалося
пройтись слiдами Яворницького, зiбрати речi й доставити ?х у музей.

   Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, ви?хав  у  Нiкополь.
Там вiн знайшов у  Оксани  Панченко  рублену  хату,  яка  належала  колись
запорозькiй старшинi. На сосновому сволоцi був напис, який свiдчив, що цей
будинок зробили 1751 року курiннi козаки  Онуфрiй  та  Гаврило.  Сволок  i
одвiрки цi?? хати стояли колись у запорозькому куренi.
   Розпитуючи дiдiв про  запорозьку  старовину,  Бородай  пiшов  селом  на
дальшi розшуки. У дворi купчихи Ганни  Гончарово?  вiн  побачив  справжнiй
запорозький курiнь, рублений з дерева. Вiн мав  довжину  десять  аршин,  а
ширину - п'ять. Цей  курiнь  мав  дво?  дверей  з  рiзьбленими  одвiрками,
пофарбованими в  зелений  та  червоний  кольори.  На  одному  одвiрку  був
вирiзаний такий напис: "1763 года июня 6 д. построин курень пол..."
   У цi?? ж таки господинi Бородай  придбав  для  музею  два  видовбанi  з
дерева коряки (миски), з яких запорожцi ?ли саламаху.

   Закiнчивши сво? дiла в Нiкополi, Бородай помандрував у село  Капулiвку,
вклонився могилi Iвана Сiрка, а потiм пiшов шукати старих дiдiв.
   Йому сказали, що в дiда Iвана Батиченка зберiгаються запорозькi речi, й
Бородай одразу ж поспiшив до нього. У дворi, пiд  повiткою,  сидiв  старий
дiд в широких полотняних штанях i солом'яному брилi.

   - Здоровенькi були, дiдуню!
   Драстуй! Що скажеш, добрий чоловiче?

   - Чув я, що у вас е запорозькi речi - шаблюка й  гакiвниця.  Чи  правду
люди кажуть, чи, може, жартують?
   - Мабуть, правду. А навiщо вам цi штуки? - насторожено спитав дiд.
   - Для музею збираю.  Яворницький  мене  послав,  щоб  зiбрати  козацьку
старовину.
   - От що я вам скажу, чоловiче: цi штуки в мене справдi в, але я вам  ?х
не вiддам.
   - Чому? Не довiря?те, чи що?
   - А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули цi речi. Тут уже
були однi моторнi хлопцi, повидурювали всяку всячину, та й  слiд  за  ними
запався.
   - Якщо ви сумнiва?тесь, то самi привезiть до музею.

   - Гаразд! До Яворницького я сам про?дуся, ми давнi знайомi!
   Незабаром гакiвниця й шаблюка стояли в запорозькому вiддiлi музею.
   У цьому селi Бородай зiбрав добрий врожай. В одного дiда вiн купив дво?
запорозьких шароварiв - однi червонi, а другi синi, зiбрав понад  пiвсотнi
старовинних монет. I все це привiз до музею.

   - Спасибi, любий Захаре Семеновичу,- дякував Яворницький,- що ви  щедро
потрудилися для науки.
   Одного разу я зайшов провiдати Бородая. Вiн сидiв з  сво?ю  онукою  пiд
яблунею i  розглядав  альбом.  Менi  впали  в  очi  десятки  фотографiй  з
скульптур.
   - Що це за фото в альбомi? - поцiкавився я.

   - Це творiння мого сина Василя!

   Василь  Захарович  Бородай  -   комунiст,   офiцер,   учасник   Велико?
Вiтчизняно? вiйни, ма? три ордени. Настав мирний час - Василь  Бородай  за
покликом душi став скульптором. I тут вiн досяг  слави  й  визнання.  Йому
надано  звання  заслуженого  дiяча  мистецтв  УРСР.  Вiн  створив  десятки
високохудожнiх скульптур. Серед  них  пам'ятники  Лесi  Укра?нцi,  Iвановi
Богуну,  Миколi  Щорсу  (в  спiвавторствi  з  М.  Г.  Лисенком  та  М.  М.
Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького.
   Ось фото його дипломно? працi  "Олександр  Невський",  а  внизу  теплий
напис: "Дорогому татовi та мамi - вiд сива Василя".

   Раду?ться й  пиша?ться  Захар  Семенович  сво?м  сином,  його  творчими
успiхами, його щирим служiнням народовi.
   I подумалось менi: правду кажуть, що козацькому роду нема? переводу.

ШАБЛЯ
ОСТАННЬОГО КОШОВОГО

   Мандруючи  по  запорозьких  займищах  Олександрiвського  повiту   (нинi
Запорiзько? областi),  де  колись  жили  сiмейнi  козаки  "гнiздюки"  -  в
Роздорах,  Воскресенцi,  Гуляйполi   та   Варварiвцi,-   Дмитро   Iванович
зустрiчався з столiтнiми дiдами й записував од  них  все,  що  стосувалося
старовини й могло придатися до вивчення iсторi? рiдного краю.
   У селi Катеринiвцi, на березi рiчки Ганчули, вiн почув,  що  поблизу  ?
ма?ток Василя Йосиповича  Гладкого  -  сина  останнього  кошового  отамана
Задунайсько? Сiчi Йосипа Михайловича Гладкого.
   Йосип Михайлович Гладкий (1789-1866) виходець з  Полтавщини.  Народився
вiн у селi Мельниках, Золотонiського повiту. Ще замолоду кремезним,  дужим
юнаком пiшов вiн на заробiтки в Одесу, а через деякий час подався  вiдтiля
на Задунайську  Сiч,  що  в  той  час  була  на  турецькiй  територi?  пiд
зверхнiстю Оттомансько? iмперi?, записався в козаки.
   Моторного козака одразу ж запримiтили в Сiчi. За розум,  волелюбство  й
братерство сiчовики полюбили свого побратима  й  незабаром  обрали  спершу
курiнним, а згодом кошовим отаманом.
   У травнi 1828 року спалахнула росiйсько-турецька вiйна. Кошовий  отаман
Гладкий,  як  тiльки  почалася  вiйна,  взяв  з  собою  кiлькасот  козакiв
Задунайсько? Сiчi i перейшов на бiк Росi?.  Це  було  десь  пiд  Iзма?лом.
Гладкий проявив себе i в другому дiлi.  Вiн  допомiг  росiйському  вiйську
переправитися через Дунай i взяв там активну участь у  во?нних  операцiях.
Пiсля цього йому було надано звання полковника.
   Скiнчилася росiйсько-турецька вiйна,  i  Гладкому  доручено  сформувати
Азовське козацьке вiйсько. Вiн спритно впорався i з  цим  завданням.  1832
року його призначено наказним отаманом Азовського козацького вiйська, а на
шiстдесят четвертому роцi життя Й. М. Гладкий пiшов у вiдставку  в  званнi
генерал-майора.
   Свого вiку кошовий доживав у власному ма?тку. Iсторик не  мав  сумнiву,
що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцiю музею.
   I от Дмитро Iванович у ма?тку. Познайомився з господарем  будинку.  Син
кошового  отамана,  Василь  Йосипович,  прийняв  гостя  шанобливо.  Дмитро
Iванович уважно придивлявся до цi?? людини i прийшов до  висновку,  що  за
зовнiшнiм виглядом i за вдачею це був типовий запорожець. Йому  тодi  було
вже понад сiмдесят рокiв, але вiн - дужий, кремезний i бадьорий.  Середнiй
на зрiст, м'язистий, широкий в плечах, вiн уже  сивий  i  лисий.  У  нього
довгi вуса, а густi брови,  мов  острiшки,  звисали  над  свiтлими  очима.
Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе.
   Мiсцевi дiди оповiдали, що Василь Гладкий ходив узимку на засiдки проти
вовкiв. Роки не завадили йому цiлi ночi просиджувати в ямi або  в  ровi  з
рушницею. А коли наставав лiтнiй час, його завжди бачили в дворi з сокирою
або лопатою в руках: усе робив сам, сво?ми руками. Запорозьке  волелюбство
й сiчовi звича? позначилися й на його мирному життi. Вiн  сам  збудував  у
сво?му садку кiлька куренiв, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в
iнший.
   Дмитро Iванович хотiв якомога бiльше розпитати про останнього  кошового
отамана, але, за словами сина,  його  батько  Йосип  Михайлович  не  любив
розповiдати  про  минуле,  замовчував  сво?  во?ннi  подвиги,  був  людина
скромна, а тому мало й залишив у живих свiдкiв спогадiв про сво? вiйськове
життя.
   Яворницький перш за все хотiв розшукати власнi  речi  кошового  отамана
Гладкого i придбати ?х для музею, ?дучи сюди, вiн думав, що йому пощастить
знайти в сина вбрання кошового, зброю, всякий посуд, а знайшов лише шаблю.
Вiн витяг ?? з пiхов,  провiв  рукою  по  лезу  i  визнав,  що  перед  ним
прецiкава знахiдка. Шабля була зроблена з добротно? сталi, на нiй вирiзано
якийсь напис арабською мовою. Рукiв'я виготовлене з слоново? костi,  добре
вiдшлiфоване, пiхви зовнi оздобленi срiблом з чорними вiзерунками.

   Хоч шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий  ще  був  кошовим  у
Сiчi за Дуна?м, але це не завадило йому обернути ?? проти  туркiв,  ставши
на бiк росiйського вiйська.
   Шаблю кошового отамана Гладкого Яворницький забрав з собою i виставив у
музе? як коштовний скарб бiля великого портрета Гладкого.

   Поховано  останнього  кошового  отамана  Задунайсько?  Сiчi   в   мiстi
Олександрiвську.  На  могилi  вiдважного  козацького  ватажка   поставлено
гранiтну плиту з таким написом:
   "Могила  останнього  кошового  отамана   запорозьких   козакiв   Йосипа
Михайловича Гладкого, пiд  проводом  якого  козаки,  Що  жили  за  Дуна?м,
здiйснили в 1828 р. свое давн? прагнення  повернутись  на  батькiвщину  та
подали значну допомогу росiйському вiйську у  вiйнi  1828  -  1829  pp.  з
Туреччиною. Помер в м. Олександрiвську (Запорiжжя)".

   _ПОРТРЕТ ЗАПОРОЗЬКОГО ПОЛКОВНИКА._

   Одного разу Дмитро  Iванович  завiтав  на  хутiр  О.  П.  Магденка,  що
прича?вся мiж Сiчкарiвкою i Воскресенiвкою. В тихому й просторому  будинку
помiщика вiн побачив чималу колекцiю запорозько? старовини -  зброю,  одяг
тощо. Були тут i портрети. Глянув Яворницький на один  iз  них  i  завмер.
Перед ним в iнкрустованiй рамi на повний зрiст стояв полковник Запорозько?
Сiчi Павло Якович Руденко.
   Полковника намальовано в  сивiй  хутрянiй  шапцi,  сукняному  жупанi  й
шовковому  бiлому  каптанi,  пiдперезаному  широким  смугастим  поясом   з
китицею, у високих чорних чоботях. Обличчя повне, нiс прямий, вуса  чорнi,
густi, коротко пiдстриженi.
   Пiсля скасування Сiчi в 1775 роцi полковник  Павло  Руденко  правив  за
пана-маршалка у Новомосковському повiтi, Катеринославсько? губернi?. Потiм
вiн був за бурмистра в Полтавi. Напевне, саме в той час  вiдомий  художник
Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) i написав з нього портрет.
   Яким чином iсторичний портрет потрапив до рук Магденка - невiдомо,  але
господар доводив, що вiн ма? з Руденком родинний зв'язок.
   - Скажiть, будь ласка, чи ? у вас будь-якi документи про Павла Руденка?
- поцiкавився Яворницький.
   - ?, можу показати.
   Магденко  вийняв  з  надiйного  сховища  папку,  перев'язану   шовковим
шнурком, розв'язав ??.
   - Прошу...
   В руках професора Яворницького  був  "Атестат  з  вiйська  Запорозького
низового",  датований  1771  роком,  17  листопада.  З  цього   та   iнших
документiв, що зберiгалися у Магденка, iсторик  довiдався  i  про  те,  що
Павло Руденко, колишнiй запорозький козак, належав до вiйська Корсунського
куреня, був бунчуковим, а потiм став жителем м.  Полтави.  Його  батько  -
Якiв, родом з Чигирина, прожив 80 рокiв.
   Портрет зроблено в натуральну величину. Його  розмiр:  висота  204  см,
ширина 133 см. На портретi зображено людину  старiшу  середнiх  лiт  (лiва
рука закладена за пояс, у правiй -  палиця),  що  сто?ть  перед  невеликим
пам'ятником.

   Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою.  Вiн  весь  час
мрiяв, як би його прибрати до сво?х рук, щоб потiм виставити в музе?.
   - Олексiю Петровичу,звернувся iсторик до Магденка.- Оце Я вiдкриваю при
музе? запорозький вiддiл, то чи не подарували б ви портрет Руденка?  Це  ж
була б краса!
   - На жаль, Дмитре Iвановичу, не можу. Це предок нашого роду, i  доки  я
живий - його портрет буде в мо?му будинку.

   Тодi Дмитро Iванович пiдiйшов до Магденка з iншого боку.
   - Якщо ви не можете назавжди з ним розлучитись, то дайте хоч тимчасово.
Рiч у тому, що  в  тисяча  дев'ятсот  п'ятому  роцi  у  Катеринославi  ма?
вiдбутися тринадцятий археологiчний з'?зд.  Сюди  прибудуть  росiйськi  та
зарубiжнi  вченi,  i  ?м  буде  цiкаво  глянути  на  портрет  запорозького
полковника Руденка.
   I Магденко погодився, але з одною умовою: як тiльки з'?зд  закiнчиться,
портрет ма? бути повернений. Закiнчився археологiчний з'?зд. Сотнi  цiнних
експонатiв,  що  були  виставленi  для  огляду  вченими,  стали   назавжди
здобутком щойно  заснованого  музею  iм.  Поля.  Там  опинився  i  портрет
полковника Руденка. Пiзнiше Дмитру Iвановичу все-таки вдалося схилити пана
Магденка до того, щоб вiн подарував музею портрет Руденка.
   Цiнна  знахiдка  майже  пiввiку  була  окрасою   запорозького   вiддiлу
Днiпропетровського iсторичного музею. Вже пiсля Велико? Вiтчизняно?  вiйни
портрет Руденка став здобутком Днiпропетровського художнього музею.

   ЗНАЙДЕНА КОЛЕКЦIЯ_ _

   Майже щороку влiтку Дмитро Iванович навiдувався в мiсто  Новомосковськ,
щоб  оглянути  цiнну  пам'ятку  укра?нсько?  архiтектури   -   запорозький
дев'ятикупольний  Тро?цький  собор[38].  Вiн  пильнував  за  тим,  щоб  цю
рiдкiсну споруду нiхто не пошкодив,  не  зруйнував,  щоб  вiн  зберiгся  в
такому виглядi, яким його збудовано ще в другiй половинi XVIII сторiччя.

   В цей день була неймовiрна спека. Пiсля уважного огляду собору професор
зняв свого солом'яного бриля,  присiв  пiд  гiллястою  акацi?ю.  До  нього
пiдiйшов  соборний  сторож  дiд  Гнат.  Познайомилися,  розговорилися  про
старовину.
   Дiдовi подобався симпатичний гiсть з Катеринослава. Вiн пiдсiв поближче
до iсторика й, дивлячись йому в вiчi, спитав:

   - Чув я вiд наших попiв, що ви людина вчена, багато зна?те.  Хотiв  оце
попросити вас, щоб розповiли менi про цей собор i дзвiницю,  й  то  й  тут
сторожую, а про нього мало що знаю.
   - Добре, розкажу,- вiдповiв Дмитро Iванович.- Цей собор споруджено 1779
року. Побудова собору - кращого зразка укра?нсько? дерев'яно?  архiтектури
- почалася з того, що козаки одержали дозвiл на купiвлю добротного дерева.
Запорожцi тодi придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умiлець,
козак з Ново? Водолаги Яким  Погрiбняк.  Хоч  вiн  був  неписьменний,  але
виконував свою роботу артистично й сумлiнно. Поруч з собором,  як  бачите,
споруджено дзвiницю, на нiй встановлено годинник. Вiн чудово  зберiгся:  з
точнiстю показу? час на  трьох  циферблатах,  встановлених  на  пiвденнiй,
захiднiй i пiвнiчнiй частинах башти. Там  зроблено  так,  що  через  кожну
чверть години лине мелодiя. За будування собору вiн узяв тiльки  дев'ятсот
карбованцiв, тодi як за  самий  ремонт  його  пiзнiше  правили  дванадцять
тисяч.

   Архiтектурний стиль, в якому збудовано новомосковський  собор,  зветься
укра?нське барокко. За велику майстернiсть Погрiбняк одержав 10 сiчня 1779
року атестат. В ньому - щира подяка за те, що майстер виконав свою  роботу
"...рачительно, добропорядочно и превосходно".

   Основа  собору,-  продовжив   Яворницький,-   складалася   спочатку   з
чотирикутника, на який спиралися всi дев'ять церковних  бань.  Пiд  кожним
таким кутом було закопано по 3 величезнi  дуби  дiаметром  6  аршин  i  15
вершкiв. Далi через кожнi 2 аршини були такi ж дуби, тiльки трохи коротшi.
Оце й був такий фундамент. Та нема? нiчого в  свiтi  вiчного.  Цi  дуби  з
часом почали пiдгнивати. Що робити? Церква могла  завалитися,  бо  на  них
тiльки й трималася. Довелося ?? перебудувати, бо  всi  банi  схилилися  до
середньо?.
   I  ось  1830  року  навкруги  собору  був  пiдведений  новий   цегляний
фундамент. Тепер стiни вже не сiдали, але весь собор почав  дедалi  бiльше
хилитися.
   Пiдвести пiд  нього  новий  фундамент  взявся  пiдрядчик  Кажинков.  Та
виявилося, що це був п'яниця й пройдисвiт. Що ж вiн зробив?  Замiсть  того
щоб повиймати гнилi дуби та покласти новий фундамент,  вiн  поверх  гнилих
дубiв поставив невеличку стiнку, примазав i гадав, що це шахрайство пройде
непомiтно. Але про це дiзнався мiський голова. Вiн узяв  пожежну  команду,
розкидав ломами примазане гнилля, i як побачив, що гнилi  дуби  залишилися
усерединi, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та  його  майстрiв.  Тодi  за
реставрацiю собору взявся досвiдчений майстер, який збудував  уже  десятки
церков.  Стояли  вони  по  150-200  рокiв.  Це  був  Олекса  Пахучий.  Але
реставрувати собор було нелегко. Пахучому  треба  було  дiстати  документи
оригiналу  цього  собору.  Йому  пощастило.  Вiн  скористався  фотографi?ю
собору,  яка  збереглася  в  одного  мiсцевого  протоi?рея.  Не   було   б
фотографi?, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозько? пам'ятки.
   Колись, як Погрiбняк збудував собор, в нього всi 96 рам  i  6  вихiдних
дверей та одвiркiв до них, а  також  арки  були  прикрашенi  вирiзьбленими
виноградними лозами та всякими квiтами. Цього вже  пiсля  реставрацi?,  як
бачите, нема?. Дах був тодi з гонту, а тепер - з бляхи.  Риштаки  й  ринви
були також дерев'янi, а тепер поставлено залiзнi. Цвяшки  Погрiбняк  робив
дерев'янi, а Пахучий пiд час ремонту  замiнив  ?х  на  залiзнi.  Оце  такi
сталися невеличкi змiни. А все iнше лишилося таким, як i за Погрiбняка.

   - А скажiть, чому тодi вживали дерев'янi цвяхи? Хiба залiзних не було?
   - Як це не було! Були й залiзнi, але запорожцi  користувалися  дубовими
цвяхами, бо вони не iржавiють i довговiчнiшi, нiж залiзнi. Он  що!  А  ви,
дiду Гнате, тут давно живете? - поцiкавився вчений.

   - Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старiсть  лiт  пiшов
служити сторожем до собору.
   - Скiльки ж вам рокiв?
   - Та я вже добре пiдтоптаний: оце вже восьмий десяток!
   - Так, прожили ви чимало. А скажiть, дiду, чи  вам  за  сво?  життя  не
доводилося часом знаходити старовиннi речi?
   - Якi саме?
   - Ну, може, глиняну люльку, кам'янi чи бронзовi вироби абощо.
   - У мене цього нема?: воно менi без дiла. А от знаю, Що в однi?? людини
цього добра сила-силенна. Чого тiльки нема? в його шафi!

   Дмитро Iванович аж пiдскочив, коли почув цi слова. Вiн пiдсiв  до  дiда
ближче й тихо спитав:
   - Хто ж то за чоловiк?
   Дiд Гнат  покрутив  сивого  вуса,  насторожився,  глянув  на  Допитливу
людину, а потiм спитав:
   - А навiщо це вам?
   - Така моя професiя. Я директор музею, цiкавлюся всякою всячиною.
   - Так от що. Отакi штуки, якими ви цiкавитесь, бачив я  в  нашого  отця
Стефана.
   Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звiдцiля?
   - А ось як вийдете за обгороду,  так  через  дорогу  побачите  кам'яний
попiвський будинок, а бiля нього два високi осокори. Отам вiн i живе.
   - Спасибi. А скажiть, чи давно вiн тут живе?

   - Нi, недавно, рокiв п'ять як перейшов з iншо? парафi?. Ви  ж  глядiть,
не скажiть отцю Стефановi, що це я вам розповiв про це, а то менi попаде.
   - Не турбуйтесь, дiду Гнате, все буде гаразд! - заспоко?в його вчений.
   Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Iванович побачив,  що  отець
Стефан з лопатою в руках пора?ться в палiсаднику,  пiдпушуючи  квiти.  Вiн
гукнув, i дверi вiдчинилися.

   - Можна до вас, отче Стефане, зайти?
   - Прошу!..
   - Будьмо знайомi,- знявши свого бриля, привiтався

   Дмитро Iванович,- я професор iсторi?.

   - Радий бачити поважного гостя, проходьте.

   - Чув я, що ви любите старовину й зiбрали  велику  колекцiю.  Покажiть,
будь ласка.
   Пiп ледве помiтно усмiхнувся собi в борiдку, трохи повагався,  а  потiм
запросив професора до хати, щоб показати речi музейного значення.
   - Ось гляньте, тут у шафi дещо ?.

   Дмитро  Iванович  пiдiйшов  i  побачив  кам'яне,  залiзне  й   бронзове
знаряддя, мiж ними лежала добре вiдшлiфована кам'яна  сокира,  яка  чудово
збереглася. В Дмитра Iвановича аж очi загорiлися.
   - Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось?
   - Прошу!
   - Для кого ви це все зберiга?те? Що дума?те робити з колекцi?ю?
   - Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще  хто
поцiкавиться.
   - Цього мало. Адже ви свою колекцiю трима?те в секретi, про це люди  не
знають. Чи не так?
   - Та воно так. Бачите,  я  для  себе  ??  тримаю,-  додав  пiп,-  люблю
iсторiю, от i збираю пам'ятки минулого.
   - То все добре, але бiда в тому, що ця збiрка у вас пiд замком. А  чому
б ?? не вiддати до музею?
   - Е, нi! Хiба що, може, як помру, тодi вiддам, а поки що - нi,  це  моя
власнiсть, я господар сво?х речей.
   Дмитро Iванович розгадав  отця  Стефана.  Вiн  упевнився,  що  залучити
експонати до музею зараз не вдасться. Але  тут  же  швидко  скористався  з
необачностi попа. Вiн поцiкавився:

   - Скiльки ж вам рокiв?
   - Та, дякуючи боговi, оце прожив сiмдесят п'ять.

   - Ну,  гаразд,  отче  Стефане,  я  згоден.  Напишiмо  заповiт,  що  всю
колекцiю, яку ви зiбрали, пiсля смертi заповiда?те музе?вi. Згода?
   Пiп схаменувся, але тепер незручно було зрiкатися  сво?х  слiв,  i  вiн
погодився. Умовились, що пiп в найближчi  днi  оформить  свою  вiдписну  в
мiсцевого нотарiуса.
   Дмитро Iванович був задоволений сво?ю перемогою.  Але  не  мiг  же  вiн
вийти з будинку попа без будь-яко? речi!
   - У мене до вас ще одне прохання.

   - Яке саме?
   - Ви менi хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам'яну сокиру.
   - А як вона десь загубиться, тодi що?

   - Не турбуйтесь: у мене нiщо не пропада?. Можу видати розписку.
   - А чи надовго потрiбна вам ця сокира? - спитав пiп.

   - Ну, днiв на десять.
   - Гаразд, професоре, берiть. Але слово - закон! Не бiльше як на  десять
днiв.  А  розписочку  все-таки  напишiть,  воно  якось  буде  надiйнiше  й
спокiйнiше на душi.
   - Все буде так, як умовились. Ось  вам  i  розписка.Прощаючись,  Дмитро
Iванович подякував отцевi Стефану, а сокиру загорнув у хусточку  й  поклав
собi в кишеню.
   Коли Дмитро Iванович повернувся додому, йому тiльки думки було, щоб  цю
рiдкiсну сокиру назавжди залишити в музе?. Але як? Коли не повернути через
десять днiв, пiп розгнiва?ться, знищить свiй заповiт i не вiддасть багато?
колекцi? для музею. Що ж робити? Нарештi придумав. Вiн  викликав  до  себе
мiсцевого скульптора Тендера i спитав його;
   - Дивiться, перед вами, дорогий чоловiче, лежить рiдкiсна сокира  часiв
неолiту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася  в
музе?, бо вона чужа, взята на десять днiв пiд мою розписку.

   - Нiчого, Дмитре Iвановичу, я не зможу придумати;

   Доведеться, мабуть, повертати ?? тому, в кого  взяли,безпорадно  розвiв
щуками скульптор.
   - Нi, друже, така  рада  менi  не  пiдходить.  Зараз  бачу,  що  ви  не
музеолог! Ви зробiть так, щоб i кози були ситi, i сiно цiле! Он що!

   - Не придумаю, Дмитре Iвановичу, не зможу,усмiхнувся скульптор.
   - А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц  Слухайте:  ви  добрий
майстер, вiзьмiть цю сокиру i зробiть В з не? точнiсiньку копiю:  витешiть
так, щоб i я не розпiзнав, де оригiнал, а де копiя. Можете це зробити?
   - Чому ж, це можна!
   - От i чудово. Скiльки вам треба часу?

   - Пiвмiсяця! Бо я дуже зайнятий iншими невiдкладними справами.
   - Не пiдходить! Ви  зробiть  через  вiсiм-десять  днiв,  бо  по  сокиру
прибiжить пiп, у якого я взяв ?? тимчасово.
   Теннер згодився. Вiн узяв сокиру i в умовлений строк принiс  до  Дмитра
Iвановича на  квартиру  двi  сокири.  Розпiзнати  ?х  було  важко.  Дмитро
Iванович вдячно потиснув скульпторовi руку, подякував i  розплатився.  Мiж
iншим, вiн часто платив у таких випадках сво? грошi.
   Через десять днiв пiп - тут, як уродився. Не втерпiв неборака,  при?хав
просто до Яворницького по свою сокиру.
   - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! -  Здоровенькi  були!  Що,  мабуть,  не
спиться, по сокиру при?хали?
   - Майже вгадали. При?хав я, бачите, в церковних справах та й надумав до
вас заскочити...
   Дмитро Iванович пiдвiв попа ближче до свого столу, зняв газету,  а  пiд
нею лежало двi схожi одна па одну кам'янi сокири.

   - Впiзна?те - де ваша?
   Пiп розгубився. Очi його перебiгали з одно? сокири на другу.
   - Наче оце моя...- невпевнено промовив пiп i тикнув пальцем на копiю.
   - От i не вгадали. То якраз копiя, а оце - ваша! Ну, так яку  ви  тепер
заберете - свою чи копiю з не??
   - Та, мабуть, свою.
   - Оцього вже вiд вас я не сподiвався! Адже вони однаковiсiнькi.  Я  мiг
би й не сказати, що ви помилилися, а все ж сказав  правду.  Вам,  батюшко,
однаково, яка буде лежати у вашому будинку, а в музе?, для науки, важливо,
щоб у вiтринi лежала сокира-оригiнал.  Ну,  то  як?  -  наступав  на  попа
Яворницький.
   - Ну що ж, Дмитре Iвановичу, якщо так треба для науки, то нехай буде на
ваше. Давайте менi хоч копiю, а собi вже залишайте оригiнал.
   - Спасибi. Берiть копiю. А ви привезли з собою заповiт на колекцiю?
   - Привiз, ось вiн. Подивiться, зда?ться, все гаразд у ньому.
   Дмитро Iванович, радiючи собi в душi, взяв папiр i спитав:
   - А печатка ?? Нотарiус завiрив?

   - Усе там в. Навiть на гербовому паперi,- пiдкреслив пiп.
   - От i добре. Дякую.
   Пiп розпрощався i вийшов з будинку Яворницького. Дмитро Iванович забрав
заповiт, узяв оригiнал сокири i зразу ж  принiс  до  музею,  щоб  покласти
придбаний скарб у вiтрину.

   _ЗУСТРIЧI _

   ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВIСНI "ЗАПОРОЖЦI"_ _

   В перервi мiж екскурсiями по музею Дмитро Iванович вiдпочивав у  крiслi
свого кабiнету. В такi хвилини вiн охоче розповiдав нам про сво?  зустрiчi
з видатними дiячами культури.

   З особливою любов'ю вiн згадував  Iллю  Юхимовича  Р?пiна.  Мiж  Д.  I.
Яворницьким та I. Ю. Р?пiним ще здавна склалась тепла й  сердечна  дружба.
Зустрiчi й листування мiж ними тривали сорок чотири  роки.  Збереглося  60
листiв Ч I. Ю. Р?пiна до Д. I. Яворницького i ЗО листiв Д. I. Яворницького
до I. Ю. Р?пiна. Листицi-незвичайнi: в них: багато цiкавого матерiалу  про
житт?вий i творчий шлях двох приятелiв, про ?х теплi  вза?мовiдносини,  ?х
плiдна дружба, що переросла в щирi й сердечнi вза?мини,  ма?  свою  цiкаву
iсторiю.
   Яворницький, як вiдомо, був  земляк  великого  художника.  Обидва  вони
народилися й виросли на Харкiвщинi. Але  вперше  зустрiлися  в  Петербурзi
1887 року. Тут щороку, святкували рiчницю Т. Г. Шевченка, на яку збиралось
укра?нське  земляцтво.  Святкували  рiчницю  й  цього  року.  Коли  Дмитро
Iванович прибув на вечiрку, Р?пiн, побачивши молодого iсторика,  пiдiйшов,
i вони мiцно потиснули один одному руки. Потiм  сiли  поряд,  i  мiж  ними
зав'язалась щира й невимушена розмова. Говорили  про  Укра?ну,  Запорозьку
Сiч, розпитували один одного, хто над чим працю?.

   Приводом до розмови  й  знайомства  був  лист  запорозьких  козакiв  до
турецького султана.  Р?пiн  сказав  Яворницькому,  Що  надумав  намалювати
запорожцiв, коли вони зiбралися на раду й складають  вiдповiдь  турецькому
султановi на його грiзний наказ припинити наскоки на Крим.

   Вперше про цей смiхотворний лист запорожцiв Р?пiн  почув  1878  року  в
мальовничому ма?тку Абрамцево пiд Москвою, який належав Савi Мамонтову, що
дуже кохався в мистецтвi.
   До гостинного господаря часто збиралися, талановитi письменники, вченi,
художники, артисти. Ввечерi вони цiкаво розмовляли про мистецтво, спiвали,
грали, читали сво? твори. Саме тут Р?пiн i почув про листа  запорожцiв  до
султана. Вiн зразу ж уявив собi цю сцену, уявив той гомеричний  регiт  вiд
дошкульних, солоних дотепiв i олiвцем нарисував запорожцiв, що  заходяться
вiд реготу.
   Iдею художника - увiчнити запорожцiв на  полотнi  -  гаряче  пiдтримали
його друзi. Репiн з юним художником В. С?ровим  помандрував  навеснi  1880
року на  Запорожжя,  щоб  на  власнi  очi  побачити  мiсця  Сiчi,  зiбрати
потрiбний матерiал та вiдшукати помiж  укра?нцями  характерних  типiв  для
свого малюнка.
   I ось перед ним  Днiпро-Славута,  невгомоннi  пороги,  острiв  Хортиця.
Довго вони  блукали  по  острову,  знаходили  там  мiднi  гудзики,  бляхи,
старовиннi грошi, порохiвницi, iржавi шаблюки. Пiсля Хортицi Р?пiн вирушив
слiдами сiчовикiв - у Капулiвку, Пожровське.  Тут  вiн  зустрiв  справжнiх
нащадкiв запорожцiв. У сво?х малюнках художник вiдтворював риси  ?х  волi,
природний розум, вiдвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулiвцi Р?пiн занiс
до свого альбому й могилу Iвана  Сiрка.  Побував  художник  у  запорозьких
селах - Грушiвцi, Старих  Кодаках,  вiдвiдав  усi  запорозькi  церкви,  де
знайшов чимало старовинних речей, якi перейшли сюди з Сiчi,  робив  ескiзи
натовпу  людей,  якi  збиралися  на  Олександрiвськiй  пристанi.  Завiтав,
нарештi,  i  в  село  Качанiвку,  де  його  ласкаво  прийняв   колекцiонер
Тарновський. Там вiн побачив багатющу колекцiю запорозько?  старовини,  що
стала для художника у великiй пригодi.

   I восени 1880 року Р?пiн повернувся до Москви. Тодi ж таки,  в  жовтнi,
до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей вiзит дав художниковi новий
напрямок в його малюнку. Оглянувши "Запорожцiв", Толстой помiтив,  що  цей
малюнок поки що явля? собою тiльки етюд, невеличкий  художнiй  твiр,  який
вiдобража? випадковий епiзод з життя запорожцiв. Насправдi ж задум повинен
бути набагато  ширший:  цей  твiр,  на  думку  Толстого,  мае  бути  бiльш
значущим. Треба, щоб була вiдбита головна думка художника-реалiста: високе
почуття нацiонально? гiдностi й гордостi,  непереможний  запорозький  дух,
його сила.

   Розумнi й справедливi зауваження Толстого  змусили  Р?пiна  задуматися.
Художник сприйняв ?х з щирою вдячнiстю i зразу ж узявся переробляти ескiз.
Вiн збiльшу? його формат, збiльшу? число дiйових осiб, переставля?  окремi
постатi, створю? враження великих зборiв козакiв.
   Ескiз цi?? картини художник уже намалював,  але  для  великого  полотна
йому ще багато чого бракувало. Крiм того  вiн  побоювався  критики  такого
знавця Запорозько? Сiчi, як Яворницький.
   Ренiн запросив Дмитра  Iвановича  до  себе,  щоб  показати  йому  ескiз
майбутньо? картини. Через деякий час Дмитро Iванович прийшов до  майстернi
Р?пiна.
   Перша зустрiч у майстернi художника, про яку  вони  наперед  умовилися,
хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в  запорожцiв,  хотiлося  скорiше
побачити ескiз, а Р?пiну  не  терпiлося  дiзнатися,  що  ж  скаже  знавець
Запорозько? Сiчi? Чи не осудить ескiз картини? Побоювання  були  марнi.  З
першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася.  Вiн  щиро  захопився,
хвалив автора за вдалий сюжет, ва його чудовий задум.
   - Глянув я на цей ескiз,- казав Яворницький,- i  сам  зайшовся  смiхом!
"Святе дiло ви робите, любий Iлля Юхимович. Пишiть велику картину!"
   Дмитро Iванович запропонував Р?пiну все,  що  потрiбне  було  для  цi??
картини: книги з iсторi? запорозьких козакiв, свою колекцiю збро?, жупани,
чоботи, люльки, сулiю з горiлкою, яку викопав у запорозькiй могилi, навiть
череп,  знайдений  на  Чортомлицькiй   Сiчi.   Вiддав   також   фотознiмки
запорозького прапора, старих картин i  Днiпрових  порогiв,  фото  нащадкiв
запорожцiв - днiпровських лоцманiв. Але цим не обмежився завзятий iсторик.
Вiн багато приводив до художника сво?х землякiв та знайомих -  прототипiв,
якi позували йому пiд час створення картини, ?х  постатi  й  риси  обличчя
скидалися на  запорозьких  козакiв.  Це  була  найголовнiша  й  найдорожча
допомога Р?пiну.

   Iлля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював вiн  над  "Запорожцями"
понад 12 рокiв (з 1880-го по 1891-й). На великому полотнi  одна  за  одною
з'являлися все  новi  й  новi  козачi  постатi.  Вони  здавалися  Дмитровi
Iвановичу прекрасними, а художник запевняв, що  до  них  треба  ще  "трохи
доторкнутися пензлем". Доторкнеться - i  зовсiм  iнакше  виходить,  краще,
виразнiше.
   Яворницький став  частим  гостем  у  майстернi  Р?пiна,  а  воднораз  i
натхненником та добрим порадником. Вiдтодi всe  бiльше  й  бiльше  мiцнiла
дружба мiж iсториком i художником. Майже щонедiлi Дмитро Iванович бував  у
Iллi Юхимовича, а той по суботах заходив вечорами  до  Яворницького,  коли
там збиралася петербурзька укра?нська молодь - спiваки, музики, артисти  й
художники. Цi зустрiчi Дмитро Iванович називав жартома "збiговиськами", що
дуже сподобалося землякам, i незабаром це слiвце  помандрувало  з  столицi
iмперi? на Укра?ну.

   Але, перше нiж докладнiше оповiсти про створення "Запорожцiв", скажемо,
що архiви не зберегли оригiналу широко вiдомого листа вiдповiдi запорожцiв
турецькому султановi, який зажадав  вiд  запорожцiв,  щоб  вони  припинили
наскоки.
   Листа, мабуть, насправдi й не було в практицi дипломатичних зносин Сiчi
з  iноземними  державами.  Гострi  й  дошкульно-образливi  вислови,  якими
сповненi  варiанти  цього  листа,  не   вiдповiдають   тодiшнiм   правилам
дипломатичного листування, що  звичайно  вiдбувалося  латинською  мовою  з
додержанням  усiх  вимог  чемностi.  Латинську  мову   знали   не   тiльки
канцеляристи Сiчi та гетьмани, але й козацька старшина, натяк  про  що  ми
чита?мо в "Тарасi Бульбi" Гоголя; а окремi гетьмани й кошовi отамани  Сiчi
так добре володiли латиною, що вiльно промовляли  нею  пiд  час  офiцiйних
переговорiв.

   Усе це не перечить тому, що запорозьке козацтво, яке любило крутi жарти
й дотепи, могло порядком розваги не. раз складати такi в'?дливi  листи  до
сво?х ворогiв, але навряд чи ?х надсилалося кудись далi сiчового коша.
   Хоч самий лист-вiдповiдь у всiх сво?х  варiантах  ?,  видимо,  пiзнiший
лiтературний витвiр, а не iсторичний документ, проте  вiн  добре  вiдбива?
вдачу й дух тих  одчайдушних  i  самовiдданих  воякiв,  якi,  за  висловом
Репiна,  "прирекли  себе...  на  захист  усiх  дорогих   iнтересiв   сво??
вiтчизни"[39].

   Текст цього листа експону?ться й досi  в  Днiпропетровському  музе?,  i
коло нього завжди бува? людно й весело.

   Для Р?пiна-художника цей лист мав значення також не  стiльки  за  сво?ю
документальною вiрогiднiстю, скiльки як уявний вiдбиток епохи, ?? подiй та
звича?в. Звiсно, художник  не  мiг  обмежитися,  готуючись  малювати  свою
картину, текстом цього листа, як не обмежився  вiн  i  зразками  збро?  та
одягу, що передавав йому Яворницький. Р?пiну треба було ще  подивитися  на
ту запорозьку землю.
   Вiн тричi при?здив на Укра?ну та  Кубань.  Одного  разу  вiн  ?здив  на
Кубань з Яворницьким, де зустрiв козака-станичника Василя Олешка.  В  його
обличчi художник побачив риси, схожi з  уявлюваним  образом  Iвана  Сiрка.
Зiбранi матерiали дали змогу створити величезний фонд художнiх фрагментiв,
якi потiм  так  щедро  прикрасили  його  "Запорожцiв".  Як  згаду?  Корнiй
Iванович Чуковський, Репiн самих тiльки етюдiв до "Запорожцiв" мав у сво?х
альбомах кiлькасот, бiльшiсть з яких попали за кордон, звiдки назад уже не
повернулися.
   З кожною по?здкою робота над картиною вiдновлювалася художник  працював
чимраз з бiльшою енергi?ю та запалом.
   З особливою любов ю згадував Дмитро  Iванович  перший  ескiз  майбутнiх
"Запорожцiв". Саме цей закiнчений ескiз (олiя) Репiн подарував  1887  року
сво?му порадниковi i помiчниковi Д. I. Яворницькому.

   Дмитро  Iванович  пишався  ескiзом   "Запорожцiв",   вважав   його   за
"найдорожчий  скарб".  На  жаль,  з  цим  подарунком  iсториковi  довелося
незабаром розпрощатись. Р?пiн, напевне, побоювався, що  цей  ескiз  ще  до
завершення картини може попасти до чужих рук i тодi  сюжетом  "Запорожцiв"
скористу?ться iнший художник. Вiн звернувся  до  Яворницького,  пропонуючи
продати ескiз Третьякову.

   Саме в цей час Яворницький хворiв, був у великiй  нуждi,  навiть  нiчим
було йому сплатити борг за друкування  "Вольностей  запорожских  Козаков".
Пiсля довгих умовлянь Яворницький  погодився  з  Репiним  i  предав  ескiз
"Запорожцiв". Третьяков вивiсив його в сво?й вiдомiй галере? в Москвi.

   На знак поваги до свого побратима Д. I. Яворницький подарував йому один
iз сво?х творiв,  "Запорожье  в  остатках  старины  и  преданиях  народа",
виданий 1888 року в Петербурзi.

   Цiннiсть цi?? книги поляга? в тому, що ?? iлюстрував сам Р?пiн.  Там  ?
такi його малюнки, як запорозька кобза, баклажки, кинджал, шабля, сволок i
лутки запорозького куреня, портрети  запорожцiв  Iвана  та  Якова  Шиянiв,
запорозьке вбрання тощо.
   Р?пiн високо цiнував допомогу знавця Запорозько? Сiчi в створеннi сво??
картини. В одному з каталогiв до картини Р?пiн зробив таке  пояснення:  "З
подробицями iсторi? запорозьких козакiв можна познайомитися по книзi Д. I.
Яворницького "Нариси  з  iсторi?  запорозьких  козакiв  i  Новоросiйського
краю".
   В сво?х спогадах[40] Дмитро  Iванович  так  розповiда?  про  персонажiв
картини:
   "Унизу, в самому куточку, з лiвого боку, сидить на землi  по-турецькому
пресимпатичний хлопчик, рокiв семи-восьми; малий джура, тобто збро?носець,
з чубчиком на голенiй головi, з  роззявленим  вiд  смiху  ротом,  в  якому
блищать Дрiбнi й густi зубки[41]. Вiн набива? тютюном люльки для козакiв i
залива?ться милим дитячим смiхом, ловлячи  вухом  дошкульнi  слова,  якими
запорозькi  лицарi  частували  турецького  султана:  "козолуп,   рiзницька
собака, нашого бога дурень". Вище хлопчика сидить на колодi бравий козак з
чорними довгими вусами, з великим оселедцем (чубом), закладеним  за  вухо.
Це художник Я. Ф. Цiонглинський. Вiн поклав величезний кулачище  на  спину
козака, що сiв бiля столу без сорочки,  за  Цiонглинським  сто?ть  молодий
красень з благородними рисами лиця i якось "по-панському" посмiха?ться. Це
внучатий племiнник знаменитого композитора М. I. Глiнки. Далi, за Глiнкою,
сто?ть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра, лицем  i  з
пов'язкою на пораненому в бою лобi. Це вiдомий в Одесi художник, силач  М.
Д. Кузнецов. За Кузнецовим  рудий,  як  вогонь,  Нiкiшка  -  кучер  В.  В.
Тарновського, в якого нема?  кiлькох  зубiв  у  верхнiй  щелепi;  в  цього
щербатого найу?дливiший смiх".
   Цiкава iсторiя цього прототипа. Якось Р?пiн переправлявся з Яворницьким
поромом через Днiпро. Тут же переправлявся й помiщик В. Тарновський,  який
сидiв у сво?му фаетонi. Художник звернув увагу на  кучера  Тарновського  -
Нiкiшку. Це був низенький, рудуватий чоловiк з  кiлькома  зубами  в  ротi.
Коли вiн смiявся Iлля Р?пiн пильно вдивлявся в  риси  його  обличчя.  Адже
саме з таким веселим смiхом мав бути козак на його картинi,  де  запорожцi
складають листа до  султана.  Iлля  Юхимович  швидко  розгорнув  альбом  i
зафiксував олiвцем основнi риси знайденого типу. Це був удалий фрагмент до
задумано? картини.
   "За  Нiкiшкою  вигляда?  обличчя  студента-татарина,   якому   художник
"запозичив" бiлi, густi, мiцнi зуби з запорозького  черепа,  викопаного  в
могилi бiля Сiчi.
   Спереду, праворуч студента-татарина, височить важка кремезна постать  у
червоному жупанi, в  смушевiй  шапцi  i  з  шаблюкою  збоку.  Це  професор
петербурзько? консерваторi? А. I. Рубець[42].

   За спиною Рубця стояв такий гладкий козак,  з  таким  випнутим  наперед
черевом, що здавалося, воно трясеться вiд  смiху.  Але  згодом  його  зняв
художник з картини й поставив iншу постать, спиною до глядачiв,  у  сiрому
кобеняку, з так званою "богородицею" на спинi, з вiдкритою голеною головою
i з чубом, пiднятим догори.
   Спереду А. I. Рубця сидить кошовий  отаман  Запорозького  вiйська  Iван
Сiрко з демонiчним виразом очей, з люлькою в ротi й у шапцi, критiй чорним
сукном i пiдбитiй сiрим  смушком,  з  розрiзом  попереду.  Сiрка  художник
малював з популярного свого часу генерала,  дотепника  й  веселуна  М.  I.
Драгомирова.
   Далi висува?ться наперед типове обличчя бурсака,  який  не  витримав  у
бурсi суботньо? лози й утiк за пороги - на  Сiч.  У  нього  нi  вусiв,  нi
чуприни  на  головi   нема?;   чорне   густе   волосся   пiдстрижене   пiд
макiтерку[43].  Це  художник  П  Д.  Мартинович[44],  який  народився   на
Полтавщинi.
   А ось до голови Мартиновича схилив свою голову козак у  високiй  чорнiй
шапцi, схожiй на ту, що носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловiк з
похмурим поглядом; вiн мало реагу? на дошкульнi епiтети, що ?х щедро сипле
козацьке товариство турецькому султану. Для цi??  постатi  позував  В.  В.
Тарновський, помiщик, колекцiонер укра?нсько? старовини.

   Поряд  з  Тарновським  -  дiдок  з   вусами,   низько   пiдчикриженими,
сухорлявий, зморщений, беззубий. Вiн широко, як вершу, розкрив рота,  куди
направля? люльку, якою, в разi потреби, можна i череп розтрощити[45].  Вiн
увесь заходиться смiхом, аж очi заплющив. Його малював Р?пiн з випадкового
обличчя на пристанi коло мiста Олександрiвська".
   Картину ще не закiнчено, як до  Яворницького  прийшов  Р?пiн.  Це  було
перед рiздвом. Вдарили великi морози.
   - А я до вас! - звернувся Р?пiн.

   - Що сталося?
   - ?дьмо до мене! Я хочу посадити вас на картинi за писаря.
   - Iлля Юхимович, я нiде не люблю виставляти себе напоказ.
   - Нi, нi! Я вiд вас не вiдстану! Кому ж бути писарем, як не вам?

   Яворницький довго опирався, але пiд кiнець згодився, i вони по?хали  до
Р?пiна. Майстерня художника в той час  була  на  четвертому  поверсi,  пiд
скляною покрiвлею. Коли вони ввiйшли, Iлля Юхимович глянув на Яворницького
й сказав:
   - Що це ви такий похмурий?
   - В дорозi промерз.
   Тодi Р?пiн вийшов у сусiдню  кiмнату,  винiс  звiдти  якийсь  журнал  з
смiшними карикатурами й поклав на стiл перед Яворницьким.  Той  глянув  на
якусь карикатуру й посмiхнувся.
   - Стривай, стривай! Ось цей вираз менi й потрiбний! Не минуло й години,
як на картинi Яворницький уже сидiв за столом у ролi сiчового писаря.
   Писар - одна з  центральних  постатей  картини.  Його  лукава  посмiшка
пробiга? по всьому обличчi, утворюючи ледь помiтнi  зморшки  бiля  очей  i
неглибокi ямочки коло щiльно стулених губ. З усього  видно,  що  це  особа
хитра i, як кажуть, сам собi на умi. Писар добре чув всi цi крутi дотепи й
ущипливi, дошкульнi слова, якi йому диктують, але вiн не квапиться  писати
?х на паперi довгим гусячим пером.

   Треба було ще посадити когось за стiл, на вiльне, мiсце, проти  писаря,
спиною до глядача. Р?пiн уже наперед  продумав,  якою  саме  ма?  бути  ця
постать. Потилиця повинна бути не  абияка,  а  триповерхова,  ??  не  слiд
шукати нi в селах, нi в робочих кварталах - тiльки в панських  хоромах.  I
тут Р?пiн пригадав, у кого ? така потилиця.
   - Ви зна?те, хто може бути придатний на таке мiсце?
   - А хто?

   - Георгiй Петрович Алексеев[46]. Коли вiн був у вас, я до  нього  добре
придивився. Сам вiн низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза,
а потилиця така, що треба сто рокiв, щоб ?? на?сти.  Попросiть  його,  щоб
вiн дозволив менi зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите?

   - Можу хоч i завтра.
   - Так будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби
тiльки вiн дозволив зарисувати для картини його потилицю...

   Коли другого дня Яворницький передав  Алексееву  прохання  Р?пiна,  той
категорично вiдмовився.

   - Що  це,  на  посмiх  майбутнiм  нащадкам?  Нi!  Яворницький  поспiшив
повiдомити Р?пiна про  цю  вiдповiдь.  Але  Р?пiн  усе  ж  таки  наполягав
упросити Алексеева.
   - Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашiй винахiдливостi,  не
придума?те, як це зробити?
   - А може, його спокусити старовинними  монетами,  вiн  же  нумiзмат?  -
спитав Яворницький.- Зробимо це так: Георгiй  Петрович  запросить  нас  до
себе на снiданок. Пiсля снiданку ми пiдемо  втрьох  до  його  кабiнету,  я
витягну з кишенi кiлька старовинних монет, i ми  будемо  розглядати  ?х  в
лупу, а ви сядете за спиною i тихенько занесете  до  сво??  книжечки  його
триповерхову потилицю безкоштовно.

   Так вони й зробили. З квартири Алексеева вони вийшли разом.
   Минув  час.  Картина  "Запорожцi"  була  закiнчена   й   виставлена   в
Третьяковськiй   галере?.   Генерал   при?хав   до   Москви.   Яворницький
запропонував йому й Р?пiну  пiти  в  Третьяковську  галерею.  Пiдiйшли  до
картини.

   - А гляньте, Георгiю  Петровичу,-  сказав  Яворницький,така,  як  ваша,
потилиця.
   - Як же ви насмiлилися зробити це  без  мого  дозволу?  Коли  ж  це  ви
встигли змалювати?
   Ренiн засмiявся:
   - Це тодi, коли ви уважно розглядали монети.

   Генерал  покрутив  сво?  довгi  й   пишнi   вуса,   глянув   на   сво?х
спiвбесiдникiв i вже поблажливо проказав:
   - Ну, гаразд, тепер уже нiчого не вдi?ш. У мене  до  вас  прохання:  не
кажiть бiльше нiкому, що це моя потилиця,- засмiють старого дурня.
   Вони пообiцяли, проте частенько i Р?пiн,  i  Яворницький  "по  секрету"
розповiдали, з кого й що саме намальовано в цiй картинi.
   Багато Р?пiн зробив ескiзiв, щоб використати ?х на майбутньому полотнi.
Один з таких альбомiв е i в Днiпропетровському музе?. Його подарував Р?пiн
сво?му друговi Яворницькому, а трохи згодом Дмитро Iванович  передав  його
музе?вi.

   Крiм  цього  варiанта,  розповiдав  Яворницький,  Р?пiн  зробив   другу
картину. На нiй уже не було багатьох постатей, але  зате  з'явилися  новi.
Писар - той же, тiльки вiд уже старий, в окулярах.  У  нього  одне  гусяче
перо в руцi, а друге за правим вухом. Без сорочки вже  не  один  козак,  а
два. Не було в картинi козака в кобеняку, що стояв спиною до глядача. Зник
козак  з  пов'язкою.  Козак  (Тарновський)  вийшов   на   цьому   варiантi
виразнiший.  Тут  вiн  сидить  без  шапки,  лисий;  уся  його  постать   -
зосереджена увага.

   Ця iсторична картина нелегко давалася художниковi. Р?пiн довго працював
над кожною постаттю, роками виношуючи в сво?й душi окремi  образи.  Iнколи
для яко?сь виразно? постатi йому були потрiбнi не  один,  а  два-три  типи
натурникiв, щоб з одного взяти вираз обличчя, зрiст, а з другого - очi,  з
третього - пронизливий погляд, великi вусища, усмiшку  тощо.  Так  було  з
головним геро?м - Сiрком. Портрета Iвана Сiрка не збереглося,  тому  Ренiн
мусив проявити свою творчу фантазiю. Довго вiн шукав  пiдхожу  людину  для
Сiрка. I ось навеснi 1889 року Р?пiну пощастило! Вiн зустрiвся з генералом
М. I. Драгомировим. Коли вперше його побачив, Р?пiн  аж  вигукнув:  "Живий
Сiрко!". Далi навколо Сiрка групувалися всi iншi персонажi.
   Слава "Запорожцiв" облетiла всю Росiю, перейшла й кордони. На виставках
у Чiкаго, Будапештi, Мюнхенi, Стокгольмi картина мала великий успiх.
   "Запорожцi" - один з найпопулярнiших творiв Р?пiна.  Численнi  копi?  i
репродукцi?  ?х  розiйшлися  по  всiй  кра?нi.  Про  популярнiсть  картини
свiдчить хоч би той випадок, який описав Р?пiн у листi до  Яворницького  в
листопадi 1929 року: "Один мiй приятель привiз менi з Полтави  куплену  на
ярмарку скульптуру - копiю з вiдомо? мо?? картини...  Я  радiю  i  тiшусь,
дивлячись на це вiдтворення".
   В "Запорожцях" блискуче  показано  волелюбний  характер,  щиру  душу  й
непокiрнiсть сiчового козацтва.  Автор  картини  пiдкреслив,  що  жорстока
реакцiя царсько? Росi? не смiв гнобити волелюбнi,  але  поневоленi  народи
iмперi?. "Нiхто в свiтi не вiдчува?  так  волю,  рiвнiсть  i  братерство,-
писав свого часу Р?пiн  Стасову.-  Все  сво?  життя  запорожцi  залишалися
вiльними й нiкому не  корилися.  Нехай  це  буде  й  глумлива  картина,  я
все-таки напишу".
   Дмитро Iванович давно збирався щиросердно  подякувати  Р?пiну  за  його
"Запорожцiв". Така нагода  випала.  Як  тiльки  Яворницький  повернувся  з
Середньо?  Азi?  до   Петербурга,   друзi   вченого   вирiшили   вшанувати
запорозького батька вечерею. Зiбралися в ресторан "Большой медведь".  Туди
прийшли художники  Р?пiн,  Сластiон,  Бондаренко  й  багато  iнших  дiячiв
культури. Яворницький пiдвiвся з крiсла, щиро подякував за ту пошану,  яку
виявило до нього все товариство, i, звертаючись до Р?пiна, сказав:
   - Любий i дорогий Iлля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам,
запорозьким козакам, а разом  з  ними  й  нам  тим,  що  зобразили  ?х  на
прекраснiй картинi "Запорожцi", Хто б нас знав до вашо? картини? Нiхто. Ми
до того були маленькi - при землi, а тепер стали вище на голову!  Низенько
вклоняюся вам i щиро дякую!..
   Щедру допомогу Яворницького пiд час створення картини Р?пiн дуже високо
цiнив. В перший рiк знайомства з Дмитром Iвановичем Р?пiн  подарував  йому
дев'ять малюнкiв для його  двотомника  "Запорожье  в  остатках  старины  и
преданиях народа".  Деякi  з  цих  малюнкiв  Р?пiн  зробив  спецiально  як
iлюстрацi? до цього видання, яке йому дуже сподобалося.
   Дмитро Iванович у передмовi до першого тому писав:

   "Автор  не  може.  не  висловити  щиро?  подяки  глибокошановному  Iллi
Юхимовичу Р?пiну, що подав  до  цього  твору  кiлька  малюнкiв  з  власно?
колекцi? i не вiдмовив у добрих порадах пiд час вибору ?х до видання".

   Дружба Яворницького з Р?пiним склалася на творчiй  основi,  й  вона  не
припинялася до само? смертi.
   Великий росiйський художник палко любив Укра?ну, милувався ??  чарiвною
мовою, кохався в танцях i пiснях. Живучи  в  Петербурзi,  вiн  пiдтримував
постiйний зв'язок не тiльки з Яворницьким, а й з iншими дiячами  культури,
часто бував на вечорах, якi влаштовували  укра?нцi,  що  жили  в  тодiшнiй
столицi.
   Особливо запам'яталася Дмитровi Iвановичу зустрiч  Р?пiна  з  корифеями
укра?нського театру, якi гастролювала в Петербурзi.
   Одного разу, в суботу, на "збiговисько" до Дмитра Iвановича,  який  жив
тодi на Митнiй пристанi, завiтав Р?пiн. у гостинного господаря вiн  застав
землякiв з Укра?ни - артистiв М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського,  П.
К. Саксаганського, М. К. Заньковецьку, Г. П. Затиркевич та  iнших.  Згодом
прийшли туди давнi приятелi Яворницького - художники Панас Сластiон,  який
до того ж пречудове спiвав i грав на кобзi, Хома  Бондаренко  -  спiвак  i
добрий танцюрист. Пiсля вечерi Сластiон  узяв  свою  кобзу,  сiв,  склавши
ноги, на пiдлозi й заспiвав  пiд  акомпанемент  кобзи  думу  "Плач  бiдних
невольникiв у тяжкiй турецькiй  неволi".  Спiв  глибоко  вразив  слухачiв.
Дмитро Iванович глянув на Р?пiна i побачив, що з його очей капають сльози.
   - Кобзарю, любий, дорогий кобзарю, ану, змахни з наших очей сльози, щоб
ми вдарили лихом об землю. Ушквар нам весело?!

   I кобзар ушкварив гопака. Такого гопака, що всiх нiби жаром обпалило!
   Тут як  випурхне  на  середину  зали  Заньковецька,  а  слiдом  за  нею
Садовський! Взута в червонi черевички, вбрана в  чудову  барвисту  плахту,
легка й грацiозна, Заньковецька, здавалося, лiтала у повiтрi, як  метелик,
не  торкаючись  зовсiм  ногами  пiдлоги.  До  пари  ?й  як  танцюрист  був
Садовський. То повернеться одним боком, то  другим,  то  скоком-боком,  то
вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки пiде!.. А кобзар, граючи,  ще  й
словами жару  пiдда?:  "Подивися,  дiвчино,  який  я  моторний,  подивись,
оглянься, який я удався!"

   I раптом, на диво всiм, зненацька  зрива?ться  з  мiсця  Iлля  Юхимович
Р?пiн,  кида?ться  на  середину  зали  в  танок  i  як  пiшов,  як   пiшов
"викозулювати" ногами, так куди там професiйним  танцюристам!..  Кучерi  в
нього розлiтаються врiзнобiч, а що тiльки ноги виробляють!.. То вiн стукне
по пiдлозi передком, то вдарить каблуком так, що весь  посуд  Дзвенить  на
столi, то пiде рiвною "дрiбушкою" по пiдлозi... I пiсля всього того - враз
на канапу, сiв  i  сидить,  нiби  й  не  вiн!  Грiм  оплескiв  -  нагорода
танцюристовi[47].

   Це "збiговисько" дуже подобалося Р?пiну. На другий День  Iлля  Юхимович
прислав Яворницькому листа, в якому вiн дуже жалкував,  що  не  здогадався
запросити до себе Дорогих його серцю гостей з сонячно? Укра?ни[48].

   ГОПАК-ТАНОК ЗАПОРОЖЦIВ_ _

   Листування мiж ученим i художником з деякими перервами  тривало  аж  до
само? смертi. Яворницький не  забував  Р?пiна,  особливо  тодi,  коли  вiн
радував громадськiсть виходом у свiт свого нового твору.

   Як тiльки в Катеринославi вийшла книжка "За  чужий  грiх",  Яворницький
зразу  ж  надiслав  ??  Р?пiну.  13  березня,  1908   року   Р?пiн   писав
Яворницькому: "А вашу книжку "За чужий грiх" я дуже люблю, як i все, що ви
пишете: свiжо, правдиво й розумно".
   Часто Р?пiн звертався до Яворницького у  власних  справах.  У  листi  з
Куоккала 9 травня 1909 року Iлля Юхимович  просить  Яворницького  прислати
йому фото з гайдамацьких "свячених ножiв".

   Цi ножi були потрiбнi Р?пiну для ново? картини "Гайдамаки" .
   В одному з листiв Яворницький просив Р?пiна "при?хати з сином Юрком  на
Укра?ну, побувати в  музе?,  а  потiм  стрiлою  пролетiти  через  Днiпровi
пороги, повезти сина на старi мiсця Сiчi, показати правнука запорожцям, як
ото колись привiз i показав сво?х синiв Тарас Бульба".
   Трохи згодом Дмитро Iванович знову блага?  свого  земляка  при?хати  на
рiдну землю й подивитися музей, в якому багато  можна  знайти  матерiалiв.
Тут же i "запорозький  курiнь"  -  оселя  Яворницького,  де  можна  знайти
притулок i увагу господаря.
   На запрошення Дмитра Iвановича Р?пiн 18 жовтня 1910 року  вiдповiв,  що
готу? сво?. картини на виставку в Рим i дуже шкоду?, що не зможе  побувати
на Днiпрi та в музе?, хоч "це часто виклика? сором i тугу на серцi, але що
вдi?ш!"
   У зв'язку з сiмдесятирiччям Яворницького Р?пiн  прислав  на  його  iм'я
сердечну телеграму: "Гаряче вiтаю маститого ювiляра. По-дружньому  обiймаю
безсмертну душу Запорожжя".
   Дмитро Iванович дуже хотiв збагатити музей  деякими  малюнками  Р?пiна.
Вiн зверта?ться до художника, прохаючи прислати в музей хоч би один етюдик
од його цiнних i навiки безсмертних картин для музею Поля. Р?пiн зважив на
щире прохання i надiслав Яворницькому кiлька малюнкiв з життя запорожцiв.
   Р?пiн у квiтнi 1925 року щиро дякував Дмитровi Iвановичу  за  присланий
йому автограф. "Ще здаля пiзнав  ваш  автограф  i  дуже  зрадiв:  значить,
живий, а казали, що хворий, що, може, й  не  виживе...  Так,  слава  богу!
Живий, здоровий, i все така ж мила, молода, козацька душа, що любить  свою
Укра?ну. I я все той же..."
   Про свяченi ножi Р?пiн писав, що фото з них вiн  використав  у  картинi
"Гайдамаки", яка пiшла в Швецiю, до Стокгольма.

   Трохи пiзнiше, 30 листопада 1926 року,  Р?пiн  вiдкрив  сво?му  Друговi
та?мницю. Вiн повiдомив його, що задумав писати нову картину: "Пiд великим
секретом признаюся вам що я знову взявся за Запорожжя!" Iлля Юхимович  мав
на увазi нову картину "Гопак".  Знову  вiн  спрагло  перечитував  усе,  що
зберiгалося в його  бiблiотецi  про  Укра?ну.  Читав  перш  за  все  твори
Яворницького,  проглянув  збiрку  укра?нських  пiсень.  Згадав,  як   вiн,
при?хавши з С?ровим на мiсце Сiчi, купався в Чортомлику, побував з ним  на
запорозькому кладовищi, шукаючи пiдкiвок до козацьких чобiт, черепiв тощо.

   Коли вони ходили по цьому кладовищу,  пiшла  чутка,  що.  пани  шукають
запорозькi скарби. За ними гуртом бiгали селянськi  дiти,  повагом  ходили
старi дiди й цiкавилися ?хнiми знахiдками.
   Лист Р?пiна про його новий творчий задум  звеселив  душу  Яворницького.
Хоч обидва були вже в лiтах, ?м не бракувало  ще  пороху  в  порохiвницях.
Дмитро Iванович сiв за стiл, узяв перо i сво?м чiтким почерком написав  до
Р?пiна:
   "Щоб малювати таку картину, як запорозький гопак, треба  кинути  чужий,
холодний край, який нiчого не да? нi для  розуму,  нi  для  нашого  серця,
треба пiрнути в свiтлi води Днiпра,  пронестися  через  шумливi  й  грiзнi
пороги стрiлою, потiм пройтися пiшки до  Сiчi.  Тiльки  пiсля  того  можна
братися за дiло й писати картину не чимраз холоднiшою i кволою, а  сильною
i впевненою рукою".
   З вiдповiддю Р?пiн не забарився. "Милий i дорогий Дмитре  Iвановичу!  -
писав вiн 17 грудня 1926 року.- Я стою перед вами в позi того, що  приймав
благословення. Як це добре ви сказали! Який би я був щасливий прийняти  це
благословення саме вiд ваших рук".
   Яворницький запалився бажанням допомогти Р?пiну  створити  на  старостi
лiт ще один шедевр з життя запорожцiв.

   Щоб пiдтримати творчий вогник у душi Р?пiна, Яворницький надсила?  йому
одну  за  одною  сво?  книжки:  "Двi  подорожi  в  Запорозьку  Сiч  монаха
Яценка-Зеленського", "Помiж панами", "Словник  укра?нсько?  мови".  Згодом
послав йому запорозький прапор, фотознiмки запорозьких нащадкiв - лоцманiв
Якова Шрама, Грицька Шрама та Кузьми Казанця - цих звитяжцiв у боротьбi  з
водною стихi?ю. Надiслав i фото столiтнiх дiдiв, що доживали свого вiку  в
селi Капулiвцi.
   Усе це Р?пiн прийняв з великою i щирою вдячнiстю.. Особливо  дякував  у
сво?му листi вiд 7 сiчня 1927 року за книжку "Двi  подорожi  в  Запорозьку
Сiч монаха Яценка-Зеленського". Вiн назвав ?? "чудом" - вiд не?  не  можна
вiдiрватися. Це - шедевр лiтературного мистецтва...
   Але Ренiн не обмежу?ться цими матерiалами.  Картина,  що  вiн  задумав,
вимагала багато рiзноманiтного матерiалу i Р?пiну хочеться здобути якомога
бiльше експонатiв.
   В одному листi Яворницький попередив художника, що  навеснi  1927  року
вiн ви?здить з науковою експедицi?ю дослiджувати Днiпро. I тут же  запиту?
Р?пiна, якого саме порога фото вислати йому?
   У вiдповiдь - радiсний лист: "Яке щастя! Яку радiсть принiс  ваш  лист!
Ви  уявити  собi  не  можете!  I  начебто  для  мо??  роботи   ви   будете
фотографувати Днiпро в мiсцях останнього Запорожжя!  Я  готовий  танцювати
вiд радощiв... О, саме зараз по?хати б до Вас! Та, на жаль, у мене  вже  й
хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь  i  вже
далеко вiд свого дому не ходжу.  Ах,  милий  Дмитре  Iвановичу,  ви  краще
зна?те, в яких матерiалах я маю потребу. Так,  i  звитяжцi,  i  плавнi,  i
очерет - усе це яке щастя! В якому б виглядi не вийшов знiмок  -  усе  .це
матерiал; i гiллястий дуб над Днiпром, i все, що трапиться...  О!  Коли-то
цей лист дiйде, коли ж то вiдповiдь на нього? Ну, тепер уже веселiше  менi
чекати. Ваш Iлля Р?пiн, з глибоким поклоном вiд щирого серця. Тижнiв три я
дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на  стiни,-
все ж не кидав Сiчi - пiдповзав i вiдповзав. Але закiнчити вже не зможу! А
шкода! Картина виходить гарна, весела - гопак. Навiть столiтнiй дiд  пiшов
навприсядки.  Напiдпитку  танцюють...  Навколо  -  веселий  пейзаж...  Ох,
розхвалився я... Боюсь".
   Дмитро Iванович добре розумiв, як нетерпляче чекав вiд нього Р?пiн  цих
матерiалiв. Для художника вони були цiлющим бальзамом.  I  Яворницький  не
загаявся й швидко надiслав зiбранi матерiали.

   Дуже зрадiв Iлля Юхимович, коли одержав кiлька фотографiй  днiпровських
лоцманiв. Свою радiсть вiн навiть висловив цього разу  укра?нською  мовою:
"Що за чудо! - писав вiн  8  березня  1928  року.-  Яка  поставна  фiгура,
жвавiсть обличчя  -  Грицько  Шрам!  Просто  диво!  От  якби  де-небудь  i
коли-небудь пощастило помiстити на великiй картинi i гiдно вiдтворити  цей
перл славного краю! А Петро Носок. Та хiба ж не  видно  породи?  Дай  боже
бути гiдним них красот. Спасибi,  спасибi,  добродiю.  I,  нарештi,  Федiр
Хотич. Вiд щастя цих подарункiв я зовсiм одурiв. I ще  маю  прохати:  якби
яких-небудь парубкiв, наприклад. Сьогоднi, 9-го, я одержав ще, але цi  всi
вже "полковники" - нi одного хлоп'яти. А менi як  би  хотiлося  заполучити
хлопчакiв! Без усяких прикрас, якi попадуться гуртом, нечесаних".
   У наступному листi,  7  квiтня  1928  року,  Р?пiн  знову  згаду?  свою
картину: "Запорожцi мо? ("Гопак") стоять усю зиму без руху  вперед,  бо  в
майстернi не топиться i шiсть та дев'ять градусiв тепла тiльки  в  березнi
стало. Теплий-березень був. Картина моя за сво?ю iде?ю е  жанр.  Портретiв
нiяких. А парубкiв треба,  адже  козаки  здебiльшого  молодь.  У  веселий,
теплий день козаки ви?хали на берег Днiпра i, радiючи  сво?му  здоров'ю  й
природi,  яка  ?х  оточу?,  веселяться.  Тут  i   гостi   -   це   монахи:
Яценко-Зеленський (до речi: дуже  полюбив  цю  маленьку  книжечку.  Дякую,
дякую Вам! Я i Юра (син мiй) зачиту?мося цим правдивим документом). Нiкого
з начальства нема? на мо?му полотнi. Парубки менi дуже потрiбнi.  Звичайно
гопака танцюють парубки".
   Р?пiн збирався картину "Гопак" привезти на Укра?ну". щоб показати сво?м
родичам. Вiн запитував Яворницького, чи знайдеться мiсце в  Катеринославi,
щоб виставити ??, бо" вона  мала  розмiр  3Х4  аркушi  i  була  присвячена
пам'ятi М. П. Мусоргського.
   В листi вiд 24 жовтня 1928 року Р?пiн скаржиться  на  свою  кволiсть  i
знову шкоду?, що не зможе при?хати на Запорожжя. "Ах,  уже  не  бути  менi
там: тiльки в Яворницького на Запорожжi - ото моя хата!"

   Про сво? страждання  на  чужинi  вiн  забува?  лише  тодi  коли  слуха?
передачу по радiо, пiснi "милях  землякiв-укра?нцiв".  Такi  радiопередачi
переносили Р?пiна в давно минулi молодi роки. "Обдарованi люди, артистичнi
натури... У вас там, я думаю, добрий театр укра?нський в Днiпропетровську?
Ах, спасибi за радiо. Яке це чудо! На  вiсiмдесят  п'ятому  роцi  це  така
втiха!"
   Дмитро Iванович знав, що Р?пiн нудьгу? на чужинi - в Фiнляндi?, де  вiн
тодi жив, суму? за Укра?ною, за укра?нськими книжками. Як тiльки  побачила
свiт книга-альбом "Днiпровi пороги",  Яворницький  одразу  ж  надiслав  ??
сво?му приятелевi. Р?пiн на це вiдповiв: "Як я вдячний вам  за  цю  велику
книгу "Днiпровi пороги". Який чудесний стиль, велична мова.  Я  з  великою
насолодою слухаю це хороше читання цi?? чарiвно? мови. Ах, чудо,  чудо  ця
мова!"
   Матерiалiв у Р?пiна було  вже  вдосталь.  Лишилося  тiльки  взятися  за
картину. Але бiда - роки, старiсть знесилюють художника. Цього вiн  i  сам
не прихову?: "Гопак" мiй не руха?ться. Головне - холоднеча в майстернi,  i
я почуваю себе все гiрше й гiрше i не  можу  розраховувати  на  закiнчення
мо?х початих картин".
   Минуло тридцять рокiв пiсля останньо? зустрiчi Яворницького з  Р?пiним.
Iлля Юхимович дуже хотiв побачити хоч би фото  Яворницького.  Вiн  просить
про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького  з  дружиною  в
сво?му садочку, Р?пiн одержав i  повiсив  його  бiля  свого  лiжка.  Через
деякий час Яворницький одержав фото Р?пiна з написом: "Пенати - 29  сiчня,
1929 рiк".
   Зважаючи на тяжкий  стан  свого  здоров'я,  Р?пiн  просив  Яворницького
прибути до нього в гостi. У вiдповiдь вiн одержав теплого листа,  в  якому
Дмитро Iванович висловлював свiй жаль, що не зможе прибути до нього, i тут
же радив "вдарити лихом об землю, згадати молодi роки й  забути  всi  сво?
недуги".

   I ось на столi Дмитра  Iвановича  лежить  останнiй  лист  Р?пiна.  Його
написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року.  Кривульки
цього листа викликали v душi Яворницького тяжку тугу й  тривогу.  Наводимо
змiст цього листа:
   "Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Iвановичу!  Зима  була  холодна,  i  я
нiяко? сво?? роботи не посунув уперед.  Усю  весну,  хоч  була  пречудесна
погода i тепло, мо? здоров'я взагалi  все  гiршало  й  гiршало.  З'явилась
кволiсть: ноги тепер  майже  розучилися  ходити.  З  мо?х  робiт,  якi  я,
планував, уже нiчого не руха?ться вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви
менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про  цi  прикростi?!  Пробачте,
пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до  вас  i  дружини  вашо?
Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З  щирою  вiдданiстю  ваш  Iлля
Р?пiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".
   Усе лiто 1930 року Дмитро  Iванович  перебував  на  Днiпрових  порогах,
керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць,  якi  ось-ось  мають  бути
затопленi. Коли восени вiн повернувся  до  Днiпропетровська,  то  з  газет
довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
   Дочка Р?пiна Вiра Iллiвна, добре знайома  з  Яворницьким,  прислала  17
квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого
батька.
   "Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо  у
вас ?х нема?... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю  з  останньо?  картини
батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина  в  Стокгольмi  Батько
часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у сво?х листах. Ще  й
досi менi не вiриться, що" батька вже нема?: дух його живий! Я все докоряю
собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося  грiтися
на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне,
батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,-  холодна  пiдлога  першого
поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за  чотири  мiсяцi  до  смертi  ще
писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще
за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали  набрякати
ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi  сказали,  що
надi? нема?. Головне - вiн уже не  мiг  тримати  пензля  в  руках,  i  на"
полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49]

   Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на  нивi
двох братнiх культур - росiйсько? та укра?нсько?. Вдячнi нащадки шанобливо
схиляють голови перед свiтлою  пам'яттю  тих,  хто  присвятив  сво?  життя
служiнню народовi.

   ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _

   Восени 1928  року  Яворницький  одержав  поштовий  переказ  з  редакцi?
журналу "Життя й революцiя", який видавався в Ки?вi.
   Професор  був  при?мно  здивований:  редакцi?,  виявля?ться,  пощастило
розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до
друку ще 1923 року.

   Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу.

   Це було 1899 року,  в  груднi  мiсяцi,  перед  самим  рiздвом,  коли  в
унiверситетi та iнших школах Москви  скiнчилося  навчання  i  велика  сила
молодi ?хала з столицi в рiзнi кiнцi  Росi?.  Я  ?хав  теж  iз  Москви  на
пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi.
   Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся;  на  першiй  лавi
вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi  вагона  теж  уступа?  якийсь  старий
чоловiк  з  невеличким  парусиновим   чемоданом,   перев'язаним   навхрест
мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся  навкруги  себе  i,  побачивши
вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю,
а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i  очам  не
вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн?

   Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй  нижче  колiн
сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на  ногах  повстяниках  пiд
колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько,  як  його  малювали  в  дешевих
книжечках для народу.
   - Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
   - Вiн i ?. А ви хто такий?
   - Ми з вами ма?мо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Р?пiна.
   Лев Миколайович раптом обернувся  до  мене  лицем,  пiдвiв  угору  сво?
густi, дуже накордубаченi брови й  поглянув  на  мене  сво?ми  блискучими,
пронизливими очима.
   Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
   - Так ви будете професор Яворницький, з якого Р?пiн малював  писаря  на
картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"?

   - Так, я той писар i ?.
   - Нiколи не бачив вас, а пiзнав.

   Пiсля тако? передмови у нас почалася вже певна розмова.
   У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу
пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашо? лави. У  вагонi  почувався
якийсь особливий, урочистий настрiй.
   - Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi  поспитати  вас  про  одну
дуже болючу для нас, укра?нцiв, справу.

   - Будь ласка.
   - Чому ви, росiяни, забороня?те нашим дiтям  учитися  "в  школах  нашою
мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумi?те наше горе: нашi
дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять  iз  не?  з  такою  поганою,
покалiченою мовою,  що  вона  -  нi  укра?нська,  нi  росiйська,  а  якась
мiшанина.
   - А хто вам забороня? вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороня?  вам  не
росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з  Поб?доносцевим...
А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я  дуже  люблю  вашу  народну
укра?нську мову, гучну, цвiтисту  й  таку  м'яку.  У  вашiй  мовi  стiльки
нiжних,  сердечних,   поетичних   слiв:   ясочко,   зiронько,   квiтонько,
серденько...

   Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка"  i
читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як  би
?? читав i природний укра?нець.
   Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де  й  вiд  кого
вiн навчився по-укра?нському? На те вiн менi вiдповiв, що укра?нська  мова
остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйсько?, а з  другого
- по польсько?,  що,  знаючи  росiйську  й  польську  мови,  можна  швидко
навчитися читати по-укра?нському,  особливо  живучи  в  такому  мiстi,  як
Москва, де багато  укра?нцiв.  От  по-старо?врейському  вже  далеко  важче
навчитися читати, як по-укра?нському.
   - А хiба ви зна?те й по-старо?врейському?

   - Знаю i читаю.
   - У кого ж ви вчилися?
   - Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю...  Тiльки
пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати
"В чому моя вiра"...
   Я знову звернувся до Льва Миколайовича:

   - Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки,
й особливо до мистецтва? Зда?ться, ви ?х зовсiм не визна?те, вважаючи,  що
це щось нiкчемне й непотрiбне?
   - На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тi??  науки
й того мистецтва, якi не кориснi народовi,  справдi  не  визнаю.  А  друге
скажу вам те, що не скрiзь, де  пiдписано  "Лев  Толстой",  писав  справдi
Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так  званий  Сергiй
Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчо? духовно? школи, до того ще  й
з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже  владний,  самовпевнений
та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не  одному  письменниковi.  Коли
йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза,  а  чи  хоч
одне яке слово автора, то вiн або зовсiм  замаже  всю  фразу,  або  лишить
початки ??,  а  кiнець  затре  або  ж  свiй  приши?.  Тодi  виходить  щось
неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзна?  i  у
великому непорозумiннi дуже диву?ться тому.

   - А чому ж ви не склада?те про те заяви в пресi?

   - Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так
менi нiколи було б i очей пiдвести  вгору.  Я  одержую  щодня  цiлi  сотнi
листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи.
На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка  Марiя  Львiвна,  а  я  тiльки
iнколи ставлю на тих вiдповiдях мо? прiзвище. Скажу вам ще одне,  чому  ви
трохи здиву?теся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ  та  ь,  я  зовсiм  не
вiдповiдаю.
   - Чому ж це так?
   - Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким
треба ще добре граматики повчитися,  перш  нiж  у  нетрi  свiтових  питань
заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю,  не  захочу  -  не
вiдповiдаю, а ось як до  тебе  з'явиться  який-небудь  чоловiк,  що  шука?
правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми  заховати,
то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступа? до тебе
зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв:
   "Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в  Iоанна
Кронштадтського, так вiн нiяк не заспоко?в мене".

   "А скажiть же ви менi, як ви живете?"

   "Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд ?жi, я нуджуся
на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву".

   "А у вас чоловiк ??"
   "?".
   "I дiтки ??"
   "Одна маленька дiвчинка ?".
   "А ви ?? году?те самi?"
   "Нi, году? мамка".
   "А ви корсета носите?"
   "Ношу".
   "А на ноги взува?те ботинки з височенними пiдборами?"
   "А то вже так: на те мода така".

   "А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджу?те?"
   "Бува? й так".
   "Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте  на  сiдало
курям ваш корсет, взувайте  на  ноги  таке,  що  звичайнi  люди  взувають,
лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд ляга? спати. Одне слово, живiть
нормально, як сама природа показу? всьому живому жити, i тодi нi для  чого
вам ?здити нi до мене, нi до Кронштадтського".
   - Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке  мо?  питання:
коли ви дума?те що-небудь писати, то план  вашого  майбутнього  твору  вже
готовий у вашiй головi чи ви його розвива?те коло самого столу?

   - Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто  й
сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що  раз,  а  десятки  разiв
переробляю те, що напишу; навiть i те,  що  вже  складено  в  друкарнi,  я
багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене
та переписувалося двадцять два рази.
   - Але це ж величезний труд!
   - Так, це  величезний  труд.  Але  робила  те  все  моя  дружина  Софiя
Андрi?вна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби  того
не зробила моя дружина Софiя  Андрi?вна.  Через  те-то  я  багато  в  чому
поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу  мiсто  й  зостаюсь  в  ньому
рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до
мiста, то ?й в тому й догоджаю: супроти свого бажання ?ду з села до мiста.
   - Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?
   - Я пишу тiльки до обiду, а пiсля  обiду  щодня  беруся  за  яку-небудь
фiзичну роботу. Для мене нема? так  звано?  благородно?  та  неблагородно?
роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли  треба
пiчку класти - кладу; тин плести - плету;  гнiй  вивозити  -  вивожу;  все
роблю. А як для всiх таких робiт ?вропейська одiж не дуже придатна,  то  я
тако? одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка...

   - А то так.
   - Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати,  а  пiсля
обiду - на фiзичну роботу.
   - Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу  я  часу  знайти  для  тако?
роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти  лад  книжками  та  складанням
лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день,  навiть  цiлу  нiч,  мало  не  до
свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мо?!

   - Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу:  в  кожному  мо?му
творi е мо? й не мо?.
   - Це ж як вас розумiти?
   - А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе  близьких  менi
та мо?м думкам людей, читаю ?м те, що написав, i викликаю ?х до  щиро?  та
безсторонньо? критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою,  i  нарештi,
коли я почую, що правда на ?х боцi, згоджуюся з ними  i  переробляю  знову
те, що в мене написано, а коли почую, Що вони  самi  помиляються  в  сво?х
думках, зостаюся при сво?х мислях. Ось я  тепер  друкую  свiй  новий  твiр
"Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то  скликав  до  себе  мо?х
друзiв i прочитав ?м те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене,  вони
не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки  не  вдовольнилися  роздiлами
про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв
у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився  з  тим  i
звернувся з проханням до московсько? влади, щоб дозволили менi кiлька днiв
побувати в тюрмi з. придивитись у нiй  до  життя  в'язнiв.  Та  московська
влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульсько? влади. Отже, й
тут не допустили  мене  до  тюрми.  Нарештi,  послав  я  мо?  прохання  до
орловсько? влади, i в Орлi менi пощастило побувати в  тюрмах  та  побачити
те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли  пiсля  того  я  повернувся
додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у  тюрмах  i  прочитав  ?х
мо?м друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки  повна  правда.  Отже,
московська цензура якраз  тi  самi  мiсця  з  мого  твору  й  перекреслила
червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росi?, а зате
сповна послав до друку за кордон, до Берлiна.
   - Хочу я ще вас, вельмишановний  Лев  Миколайович,  про  одне  спитати,
тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання.

   - Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам.

   - Чи з ваших синiв ? хоч один талановитий?

   - Усi мо? сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з  них  талановитого
нема.
   -  А  кого  ви  вважа?те  за  найталановитiшого   iз   сучасних   наших
письменникiв молодих?
   - Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме  ще  для  мене
його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та  прочитайте  менi
кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То
яскравий, свiжий i сво?рiдний талант.
   - Це  так.  Безперечно,  Короленко  iз  сучасних  молодих  письменникiв
найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише.
   - Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном  вагона.-
По?зд сто?ть п'ятнадцять хвилин.
   -  Ходiмте  та  вип'?мо  по  склянцi  кави,-  звернувся  до  мене   Лев
Миколайович.
   - З превеликою охотою.
   Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу.  Нам  подали  по  склянцi
кави, а до кави - молока й бiлого хлiба.  Лев  Миколайович  узяв  каву,  а
молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг  iз  клуночка,  що
був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в
свою склянку.
   - А що то у вас? Домашн? молоко? - поспитав я.

   - Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не  вживаю
нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба.
   Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на сво? мiсця. Тут
Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба
й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв  йому  важко
було справлятися з твердою ?жею,  та  вiн,  не  люблячи  нiяко?  на  свiтi
фальшi, не хотiв  i  штучних  зубiв  у  себе  мати.  Попо?вши  хлiба,  Лев
Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили  йому  на  кiлька
хвилин прилягти на лаву.
   - Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло мо? вимага? часом покою.
   - Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!

   Ми схопилися з сво?х мiсць i звiльнили  цiлу  лаву.  Я  розiслав  свого
пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг  боком  на  лавi,  а
проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi  теми.  Було
геть далеко за пiвнiч.
   - Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.
   - Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович  i  пiдвiвся  з
лави.
   Всi теж схопилися з сво?х мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона.
Один iз нас нiс  ветхого  парусинового  чемоданчика  Льва  Миколайовича  з
прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був  замок,  i  чемодан
був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий  клуночок,
де була зав'язана ?жа Льва Миколайовича,  а  третiй  обережно  пiдтримував
його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi.
   На прощання Лев Миколайович усiх нас по  черзi  обняв  i  всiм  побажав
усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi  мо?  руки  вище
лiктiв i сказав:
   - Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi.
   Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут
один iз нас обережно  зняв  з  лавки  свою  подушку,  на  якiй  лежав  Лев
Миколайович, обережно склав та  любовно  погладив  ??  сво?ю  рукою;  далi
старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його.

   - Що це таке буде? - спитав я.
   - А це от що буде: коли при?ду додому, то скажу сво?й жiнцi,  щоб  вона
вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй  подушцi  лежала  голова  Л.  М.
Толстого, такого ось мiсяця, числа й року".
   Я цього не зробив iз сво?м пледом, а проте глибоко заховав усю  розмову
з Львом Миколайовичем у мо?му умi та в мо?му серцi i твердо пам'ятаю кожне
його слово й кожну фразу.
   Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все  в  перекладi
на укра?нську мову.
   Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим  вiдбулася
в Москвi, зимою, коли письменник  жив  у  Хамовниках  у  сво?й  садибi,  а
професор Д. I. Яворницький читав  у  Московському  унiверситетi  лекцi?  з
iсторi? Запорожжя.
   Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський.
   Ось що вiн про не? розповiда? в сво?й книжцi "Москва и москвичи".

   "...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки
догори й, усмiхаючись, сказав:
   - Ось вони, запорожцi! Здрастуйте!

   Ми просидiли понад  годину.  Яворницький  зацiкавив  Льва  Миколайовича
сво?ми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про сво?
життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла  про  духоборiв  i
штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50]

   Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському
й Яворницькому.
   Теплi зустрiчi  з  Львом  Миколайовичем  Толстим  навiки  залишились  у
пам'ятi нашого вченого.


   ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛА?М_ _

   Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музе? розповiдав ?м
про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Макла?м. Це сталося
в Петербурзi десь 1887 року.
   - Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з  Миклухою-Макла?м  мiй
друг Р?пiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв",  а  там
уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним.
   Бесiда  тривала  до  пiзньо?  ночi.   Яворницький   цiкавився   життям,
дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та  етнографа.
Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про  свою  подорож  на  острови  Тихого
океану для вивчення папуасько? раси, розповiв про сво? перебування в Новiй
Гвiне?,  де  вiн  у  надзвичайно  тяжких  i  небезпечних   умовах   вивчав
матерiальну культуру й побут народiв Океанi? та Пiвденно-Схiдно? Азi?.

   - Говорив Миклуха-Маклай  якимось  гортанним  голосом.  Напевне,  довге
перебування дослiдника в чужих краях  вiдбилося  на  його  акцентi,поясняв
Дмитро Iванович.-  Сидiв  Миклуха-Маклай  тодi  на  канапi  по-турецькому,
пiдiбгавши пiд себе ноги.
   Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру  Миклухи-Маклая,
який жив тодi з сво?ю сiм'?ю в Петербурзi, на Галернiй вулицi.
   Дмитро Iванович застав його хворим.  Мандрiвник  скаржився  на  легенi,
ревматизм та невралгiю. З  великим  напруженням  волi  Микола  Миколайович
намагався перебороти кволiсть i весь час  працював  над  сво?ми  записами,
зробленими пiд час мандрування.
   Яворницький сам був природжений  етнограф,  тож,  коли  вiн  зайшов  на
квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiально? культури,
що ?х зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого  життя.  Дуже
хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсно? колекцi? дослiдника,
але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.

   У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро  Iванович  не
забув стежки до то? господи', де жив колись небiжчик.
   Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая  подарувала
йому частину колекцi?. Це була переважно зброя африканських племен: щит  з
панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона,  спис,  стрiли,
два сагайдаки на стрiли з крокодилячо? голови та лапи й два луки з дерева,
обтягнутi шкiрою.
   Бiльшiсть  цих  речей  i   нинi   експонуються   в   Днiпропетровському
iсторичному музе? iм. Д. I. Яворницького.


В ГОСТЯХ
У ЛЕСI УКРА?НКИ

   Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах Укра?ни,
а й далеко за ?? межами.
   1910 року вiн побував  за  кордоном-по?хав  у  Грецiю,потiм  у  ?гипет,
оглянув музе? в Афiнах, Александры та Ка?рi.
   ?дучи в ?гипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався,  i  що  там,  на
чужинi, живе  славна  дочка  укра?нського  народу  Леся  Укра?нка.  Вчений
поставив собi на метi неодмiнно ?? розшукати й побачитися. Йому  пощастило
в цьому. Маючи ?гипетську адресу, яку дав йому  М.  В.  Кривенюк  (чоловiк
Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко  знайшов  на  чужинi
укра?нську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди пере?хала в зв'язку
з погiршенням стану здоров'я.
   Прожив Дмитро Iванович у гостях з  тиждень.  Це  були,  як  вiн  казав,
найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Укра?ну
та ?? сумну долю. Поетеса читала земляковi  сво?  вiршi.  Яворницький,  як
вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою.

   Леся Укра?нка розповiла, що вона вивчила арабську мову й  тепер  навча?
арабчат грамоти.  Дмитро  Iванович  дуже  зацiкавився,  i  йому  пощастило
побачити поетесу за цi?ю благородною роботою. Професор був захоплений тими
успiхами, яких Леся Укра?нка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв.

   "Арабчата,- згаду? Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина
С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й  симпатичнi:  вони
легко засвоювали знання, яке  так  щедро,  з  любов'ю  вiддавала  ?м  наша
поетеса".
   Леся Укра?нка запевняла Яворницького, що арабськi народнi  пiснi  сво?ю
мелодiйнiстю схожi на нашi, укра?нськi народнi пiснi.

   Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував  ще  один  укра?нець  Микола
Сергiйович Охрiменко, який разом з сво?м братом та матiр'ю лiкувався  там.
Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Укра?нку" (Радянський письменник",
1963).
   Менi вдалося розшукати М. С.  Охрiменка.  Вiн  працював  у  Ялтинському
науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича
зберiгся  щоденник,  який  вiн  вiв   у   Гелуанi.   На   однiй   сторiнцi
розповiда?ться  про  подорож  братiв   Охрiменкiв   i   мешканцiв   готелю
"Континенталь" до ка?рського iсторико-археологiчного музею "Булаг".
   За порадою Лесi Укра?нки, що екскурсiю очолював Яворницький, який ще до
цього бував у музе? разом з поетесою.

   7 лютого 1910 року всi вирушили до музею. Дмитро  Iванович  ще  дорогою
почав розповiдати про багатющi скарби, зiбранi в цьому храмi культури.
   По залах музею проходили поволi, бо  екскурсовод  намагався  розповiсти
якомога бiльше. Ще не встигли дiйти до яко?-небудь стату? або  вiтрини,  а
Яворницький  уже  повiдомляв,  яку  iсторичну  цiннiсть  ма?  той  чи  той
експонат. Склалося враження, наче вiн сам роздобував i добре знав  зiбранi
тут експонати.
   8  пам'ятi  Миколи  Охрiменка  залишилися  казковi  гробницi  фараонiв,
саркофаги, мумi?, стародавнi стату?.
   Коли зайшли в iнший вiддiл, Дмитро Iванович сказав вiдвiдувачам:
   - Звернiть увагу - на кожнiй гробницi намальовано обличчя фараона.
   Бiля мумiй зупинилися недовго.  Вони  справляли  гнiтюче  враження.  Це
помiтив Яворницький i сказав:
   - Хоч i прикро дивитись на цi мумi?, але майте на"  увазi,  що  саме  в
?гиптi ?х уперше навчилися робити i зберiгати.  Я,  мiж  iншим,  теж  мрiю
роздобути для свого музею-хоч одну таку дивовижну штуковину.

   Кмiтливий та наполегливий керiвник нашо? екскурсi?  добився,  щоб  його
екскурсантiв повели у вiддiл музею, який охоронявся особливо ретельно. Там
зберiгалися  дуже  коштовнi  речi,  виготовленi  iз  золота  та  рiдкiсних
дiамантiв..
   У сусiдньому вiддiлi  Яворницький  показав  сво?м  слухачам  бiлоснiжнi
статуетки богiв, фараонiв та зображення святих тварин.

   У музе? пробули майже весь день. Нiкому не хотiлося  розлучатися  нi  з
чудовими експонатами, нi з екскурсоводом - знавцем ?гипетсько? старовини.
   Увечерi Охрiменко про все, що побачив у музе?, а також про талановитого
оповiдача, розповiв сво?й матерi й  Ларисi  Петрiвнi.  Вони  обидвi  дуже,
жалкували, що цього разу не змогли побути на цiй цiкавiй екскурсi?.
   Пiзнiшi дослiдження стосункiв Яворницького с поетесою свiдчать,  що  ця
зустрiч Дмитра Iвановича з Лесею Укра?нкою була не  першою.  Знайомство  з
нею, напевне, почалося ще з  Катеринослава,  де  свого  часу  жила  сестра
поетеса Ольга Косач-Кривенюк з сво?м чоловiком.
   1933 року Днiпропетровський кра?знавчий музей вiдвiдав;  письменник  А.
I. Костенко. Тодi вiн познайомився з Яворницьким i  розмовляв  з  ним  про
Лесю Укра?нку. Ось що пише А. I. Костенко:

   "Незважаючи на дуже тяжкi обставини життя, що склалися для  нього  саме
на той час, вiн залишився людиною" навдивовижу оптимiстичною. За три  днi,
прожитих у нього, вiн показав та розповiв менi надзвичайно багато цiкавих:
речей. Серед унiкальних лiтографiй,  книг,  гравюр  тощо,  на  яких  часто
траплялись дарчi автографи видатних дiячiв, була фотографiя Лесi  Укра?нки
з ?? власноручним написом на пам'ять Дмитровi  Iвановичу  про  зустрiчi  в
кра?нi пiрамiд. Ось тодi вiн i розповiв менi про  знайомство  з  поетесою.
Зда?ться, двiчi вiн бачив Лесю  Укра?нку  в  Ки?вi.  Один  раз  на  вечорi
лiтературно-артистичного  товариства,  а  вдруге  У   Косачiв   дома,   на
Назарiвськiй вулицi, куди вiн заходив До Олени Пчiлки у видавничiй справi.
А ще один раз довелося бачити Лесю Укра?нку,  казав  Дмитро  Iванович,  на
Ка-теринославщинi, коли вона на запросини кооператора  Миколи  Левитського
вiдвiдала разом iз сестрою, зда?ться, Ольгою, хлiборобськi артiлi"[51].

   Читаючи твори Лесi Укра?нки, я нещодавно натрапив ва цiкавий документ -
лист поетеси, в якому вона з великою теплотою й сердечнiстю згаду? iм'я Д.
I. Яворницького.
   В листi вiд 15 лютого 1910 року з  Гелуана  до  М.  В.  Кривенюка  Леся
Укра?нка писала:
   "Дорогий Михаиле! Вчора був у мене Яворницький, що ледве знайшов  мене,
бо шукав у пансiонi в Бiлiнсько?,- казав, що це ви йому таку адресу  дали,
але це вiн, певно, щось наплутав, бо я ж усi сво? адреси подавала додому i
ви ?х мали знати. Ну, та  дарма,  все  ж  вiн  мене  знайшов,  i  це  дуже
.при?мно, бо взагалi тут не часто  укра?нця  побачиш,  а  крiм  того,  вiн
видався менi симпатичним  i  iнтересним  чоловiком.  Тепер  вiн  по?хав  у
горiшнiй ?гипет оглядати тамошнi  ру?ни,  а  на  поворотi  проживе  тут  з
тиждень на нашiй вiллi .для вiдпочинку. Вiн завзятий  дiд  -  лазив  i  на
пiрамiди, i в пiрамiди, i де його тiльки не носило! Це в шiстдесят[52] лiт
i з ревматизмом! Ну-ну! Треба з ним ще раз в ?гипетський музей  по?хати-на
"панi з золотим обличчям" подивитись (там е така одна красавиця).  А  поки
що сиджу грибом i нiкуди не рипаюсь..."[53]

   Як видно з цього листа, Дмитро Iванович разом з Лесею Укра?нкою бував у
музе?, розглядав з нею музейнi експонати, що являли iнтерес для них обох.
   Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Укра?нка взяла зi столу сво?
фото, пiдписала його й подарувала гостевi на добру згадку про  зустрiч  на
чужинi. Це фото Дмитро Iванович зберiгав у себе дома як коштовний скарб  i
при нагодi показував сво?м друзям i приятелям.

   ДЯДЬКО ГIЛЯЙ_ _

   Розглядаючи в кабiнетi Яворницького фотокартки й малюнки, його  друг  i
помiчник О. П. Корсуновський побачив на стiнi фото людини, дуже схожо?  на
запорожця. На фотографi? був дебелий чоловiк у чумарцi, смушевiй шапцi,  з
довгими вусами, а плечi мав такi широкi, що ?х вистачило б на двох.

   - Дмитре Iвановичу, скажiть, хто це такий?

   - Це цiкавий козарлюга - дядько Гiляй, як його всi звуть. Його  дiд  по
матерi походив з укра?нських козакiв. Дядько Гiляй - письменник. Щоправда,
твори його за царя не  дуже  пускали  в  свiт.  Першу  його  книжку  "Люди
нетрiв", у якiй показано  тяжке  життя  людей  за  часiв  царату,  спалила
царська цензура. Писав Гiляй i про Степана Разiна, i про запорожцiв.  Менi
часто доводилося з ним бачитися в Москвi й на Укра?нi. Вiн зiбрав  цiкавий
матерiал на Укра?нi й написав хорошу книжку "На батькiвщинi Гоголя". Добре
знав укра?нську мову, перекладав вiршi Тараса Шевченка.
   - А як його справжн? прiзвище?
   _ Гiляровський Володимир Олексiйович. До речi, вiв;

   мiй давнiй приятель, я з ним бував у Льва Толстого.  В  будинку  дядька
Гiляя менi довелося  бачити  багатьох  дiячiв  росiйсько?  та  укра?нсько?
культури. Це розумний, дужий i вродливий  чоловiк.  Ким  тiльки,  йому  не
доводилося бувати: бурлакою,  табунником,  артистом,  цирковим  борцем.  А
здоров'я в нього - дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема
переводу. Рука в нього як лопата; пiдкову розгинав жартома, без  будь-яких
зусиль.
   Одного разу при?хав Володимир до батька погостювати Пройшовся  по  хатi
сюди-туди, глядь, а в кутку - кочерга. Вiн  узяв  ??  i,  наче  бавлячись,
зав'язав вузлом. Це побачив старий батько i скипiв, розсердився на сина за
те, що той зiпсував кочергу. Тодi син пiдвiвся повагом  iз  стiльця,  взяв
кочергу та й розв'язав,  як  вона  була  перше.  Отакий  був  i  весь  рiд
Гiляровських. Дужий народ!
   Замружившись, Яворницький раптом усмiхнувся.

   - Чого ви смi?теся, Дмитре Iвановичу?

   - Та згадав одну iсторiю. Було це в Москвi. Одного вечора  сиджу  я  за
столом, працюю. Вже пiзно було. Коли це вбiга? Гiляй,  шапка  в  нього  на
потилицi, збентежений. Думаю собi: випив неборака. Аж бачу - не те:  кладе
вiн на мiй стiл жмут волосся, та ще й у кровi.
   "Що це таке?" - здивувався я.
   "Тут, брате, цiла iсторiя. Оце  ось  борода,  а  оце  пасмо  волосся  з
голови".
   "Не розумiю! Що за борода, що за волосся?" - схвильовано спитав я його.
   "Розкажу, все буде зрозумiло. Слухай же. Iду собi по Хитровцi.  Раптом,
як iз-пiд землi, вискочило дво? та до. мене:  "Руки  вгору!"  Я  покiрливо
пiдняв руки, а потiм схопив одного за бороду, а другого за голову та й  ну
?х, песиголовцiв, стукати лобами, аж поки вони, знесиленi, попадали передi
мною навколiшки. Стоять на колiнах з розбитими лобами й благають: "Пусти!"
Що, думаю, з ними робити? Вирiшив пустити, а щоб не забули, в  чи?х  руках
вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в  руках  залишилося
вiд одного пiвбороди, а вiд  другого,  "хоробрiшого"  -  пасмо  волосся  з
голови. Отака була оказiя!"
   У Москвi в тi часи була сила-силенна  всяких  злодi?в,  грабiжникiв  та
розбишак, i ходити поночi спокiйно мiг тiльки Гiляровський. За сво?  життя
вiн не боявся: нi вдень, нi вночi його нiхто не посмiв чiпати.

   Дмитро Iванович розповiв допитливому гостевi ще й  про  те,  як  вiн  з
Гiляровським був у Празi.
   - Пригадую, як тiльки настане вечiр, так вiн мене я тягне до цирку.  До
опери чи там концерту Гiляй був не .дуже охочий, а от без  цирку  жити  не
мiг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На аренi - по?динок  борцiв.
Один поборов другого. Вийшов на  замiну  третiй.  I  цього  здолав  перший
сипань. Тодi вiн зверта?ться до публiки: "Хто хоче зi мною  позмагатися  -
виходь сюди! Умова така: хто мене подужа? - одержить сто крон, а як  нi  -
то з його сто крон!"
   Володимир Олексiйович мовчки схопився з  свого  мiсця  i  як  ошпарений
кинувся на арену. Я не встиг навiть за чумарку його  схопити.  "Куди  тебе
несе нечиста сила? Вiн же тебе вб'?, облиш!" Гiляй тiльки рукою  махнув  i
рiшуче перескочив через бар'?р ложi. Дивлюсь,  а  Володимир  уже  виходить
з-за лаштункiв, одягнений у трико. Поклав на стiл сто крон, потиснув  руку
сво?му суперниковi й зчепився з ним. За столом сидiли суворi суддi. I що ж
ви дума?те? Не пройшло й п'яти  хвилин,  як  Гiляй  сидiв  верхи  на  тому
"неперевершеному"  борцевi.  Чую,  суддi  зняли  галас:  "Неправильно!  Це
порушення правил!" Володимир Олексiйович, як нiде  нiчого,  подав  борцевi
свою руку, допомiг йому встати. А тодi пошепки й пита? його: "Ну як? I  ви
вважа?те, що не по правилу вас повалив? Тодi переборiмося". Борець знехотя
вiдповiв: "Та чого там неправильно, есе йшло правильно".
   Переможець Гiляровський пiдiйшов до столу, узяв двiстi крон i  зник  за
лаштунками. За якусь хвилину вiн знову видiв у  нашiй  ложi.  Оплескам  не
було кiнця...
   В. О. Гiляровський зблизив Д. I. Яворницького у Москвi  з  прогресивною
iнтелiгенцi?ю, вiдвiдував з ним лiтературнi  вечори  вiдомого  в  той  час
педагога Д.  I.  Тихомирова.  Про  це  тепло  згадують  у  сво?х  спогадах
письменники I. О. Бiлоусов i М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише,  що  на
цих вечорах "читцiв було чимало, але  в  пам'ятi  залишився  тiльки  один,
професор Яворницький Дмитро Iванович, правовiрний  укра?нець,  з  веселими
запорозькими   розповiдями,   якi   я   слухав,    бувало,    завжди    iз
задоволенням"[54]. Про те, що Яворницький познайомився на  цих  вечорах  з
вiдомими дiячами культури, свiдчить i лист I. С. Лаптева до М. Д. Телешова
вiд 15 березня 1945 року: "Важливу роль у той час вiдiграв  тихомировський
лiтературний гурток з журналом "Детское чтение". Тут ви одержали багато, а
головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гiляровським, який  викликав
вас на "бiй пiвнiв", Т. Л.  Щепкiною-Куперник,  братами  Юлi?м  та  Iваном
Бунiними, Д. I. Яворницьким, якого Р?пiн зарисував писарем у картинi "Лист
турецькому султану".

   Цей лiтературний гурток, де читав лекцi? Д. I. Яворницький, вiдвiдували
такi вiдомi артисти, як В. I. Немирович-Данченко,  С.  Г.  Власов,  Л.  В.
Собiнов, письменники I. О. Бiлоусов, К. М. Станюкович, Г. I. Успенський та
багато iнших видатних дiячiв культури.
   Як уже згадувалось, Д. I. Яворницький зi сво?ми  лекцiями  виступав  не
лише в колi столично? iнтелiгенцi?. Вiн часто ви?здив у вiддаленi мiста  i
села Укра?ни i там розповiдав простим людям про козаччину, про гiрку  долю
селян  i  з  гострим  гумором  критикував  самодержавний  лад  i  царських
чиновникiв. Отже, не диво, що лекцi? Яворницького  проходили  пiд  та?мним
наглядом полiцi?.
   В одному московському архiвi менi  пощастило  дiстати  фотокопiю  дось?
(номер 4407), що заведено департаментом полiцi?  на  iсторика  Запорозько?
Сiчi Д. I.  Яворницького.  В  цьому  дось?  чита?мо  донос  чернiгiвського
губернатора про те, що 16  -  17  грудня  1900  року  iсторик,  з  дозволу
попечителя Ки?вського  навчального  округу,  мав  прочитати  двi  публiчнi
лекцi?  на  користь  мiсцево?  громадсько?  бiблiотеки.  Одну  лекцiю  вiн
прочитав, а другу - заборонив губернатор.  Бо  Дмитро  Iванович  у  першiй
лекцi?, як iлюстрацiю, наводив приклад з  козацько?  минувшини,  зачитував
народнi  легенди,  якi,  за  висновком  губернатора,  "не  сприяли  любовi
народних мас до царизму".
   Найбiльшу реакцiю викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала
делегацiю вiд Запорозько? Сiчi. Глянула  вона  на  широкоплечих,  вусатих,
засмаглих козакiв, розкiшно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою  та
самоцвiтами, й наказала почастувати ?х сметаною. Кебетливi запорожцi вмить
зрозумiли: цариця хоче посмiятися з них - та й кажуть ?й: "Матушка цариця,
у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше ?дять  мед,  а  вже
далi - все iнше, що буде на столi. То велiть подати нам медку".

   Цариця iронiчно усмiхнулася i наказала подати на стiл меду. А козаки не
дурнi, вмочили в нього сво? довгi вуса, пiдкрутили ?х, заклали за вуха  та
й заходились вплiтати сметану. Ви?ли все: i мед, i сметану.
   Губернаторовi не сподобалось, що Яворницький показав мудрiшими  козакiв
за царицю, адже вони ?? перехитрили. Але ще бiльше вразило губернатора те,
що iсторик в лекцi? Доводив,  що  придворнi,  якi  оточували  iмператрицю,
займалися лише iнтригами.
   Та  лекцi?  на  цьому  не  закiнчувалися.  Яворницький  розповiдав  про
соловецьких в'язнiв, якi в тяжких муках гинули в ямах.

   Чернiгiвський губернатор вбачав у лекцiях iсторика крамолу i  в  сво?му
доносi писав: "Я визнав за необхiдне i вирiшив не дозволити читання друго?
лекцi?, про що без оголошення  причин  цього  мого  розпорядження  наказав
повiдомити п. Яворницькому..."[55].


БIЛЯ
ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА"

   Яворницький  був   добре   знайомий   також   з   великим   укра?нським
композитором,  основоположником  укра?нсько?  класично?   музики   М.   В.
Лисенком.
   З листування видно, що дружба  вченого  з  композитором  зародилася  ще
тодi, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом
з Яворницьким по мiсцях колишньо?  Запорозько?  Сiчi.  Подорож  ця  лишила
велике й незабутн? враження. Як свiдчив  син  композитора  Остап  Лисенко,
Микола Вiталiйович до останнiх днiв сво?х  згадував  тi  мандри,  а  надто
по?здку на дубах через бурхливi Днiпровi  пороги,  на  яких,  за  висловом
композитора, можна було "i дуба дати".
   "Треба було в цi хвилини бачити нашого лоцмана Мусiя Бойка.  Сто?ть  як
укопаний на носi дуба. Високий, плечистий,  у  бiлiй  сорочцi.  Обличчя  в
нього мускулясте,  наче  викуване  з  бронзи.  Вуса  довгi,  побурiлi  вiд
мiцнющого самосаду. Хвилi оскаженiло, з диким ревом кидаються  на  нас,  а
вiн хоч би моргнув. Тiльки очi, прикутi до кипучо? безоднi,  видають  його
напруження й тривогу. Один тiльки хибний рух стерном -  i  всiй  би  нашiй
ученiй компанi? ракiв годувати.
   - Вiриш, Остапе,- казав Микола Вiталiйович,- глянув я на Мусiя  i  бачу
його батька, дiда й прадiда. На таких же дубах за Святослава й за  Богдана
йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з  рук,
сiяли жито; будували фортецi, мiста, села отi Мусi? та Iвани,  Максими  та
Остапи. Мучили ?х ординцi в  тяжкiй  неволi,  пани-шляхтичi  розпинали  на
хрестах,  "сво?",  православне  панство   душило   крiпаччиною,   цькувало
собаками. А Мусiй - ось вiн  на  дубi  сво?му  -  сам  дуб!  Усiма  бурями
овiяний,  сонцем  i  морозом  загартований,  днiпровою   водою   напо?ний,
весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою
душею дитини. Завойовникiв пережив i панство пережива?. Бо -  сила!  Бо  -
народ"[56]
   Дуб, на якому сидiли  Яворницький,  Лисенко  та  багато  iнших  друзiв,
тихенько спускався каналом повз грiзний Ненаситець, або, як  лоцмани  його
назвали, Дiд-порiг.

   - Чу?те,- показавши праворуч, вигукнув Яворницький,як той Дiд меле,  що
аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тiльки подивишся, то  й
у тебе дух займа?ться.
   Тодi на берегах Днiпра народилася музична сцена Запорозько?  Сiчi,  яку
талановитий композитор увiв потiм до сво?? опери "Тарас Бульба".
   Видатний дiяч росiйського театрального мистецтва К.  С.  Станiславський
назвав М. В. Лисенка "сонцем укра?нсько? музики". Багатограннiсть музично?
дiяльностi Лисенка гiдна подвигу. Вiн був не тiльки визначний  композитор,
а й етнограф, збирач i дослiдник народних пiсенних скарбiв. Це  зближувало
Лисенка та Яворницького, який сам добре спiвав i записував  народнi  пiснi
на ноти.
   В Iнститутi мистецтвознавства, фольклору та  етнографi?  Академi?  наук
УРСР зберiгаються матерiали, з яких видно, що Дмитро  Iванович  1904  року
записав од кобзаря I. Кравченка пiсню про Морозенка, вiд другого  кобзаря,
Л. Шевченка, занотував пiснi: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой  пiду  я  понад
морем".
   На могилi Iвана Сiрка Яворницький зустрiвся з столiтнiм  дiдом  Федором
Кузьмичем Забутним  i  вiд  нього  записав  пiсню  "Красне,  ясне  сонечко
сходить". У цих же матерiалах згаду?ться, що  пiснi  вiд  N  1  до  N  107
наспiвав Яворницький.
   Композитор Лисенко скористувався послугою  Яворницького  i  позаписував
мелодi? укра?нських пiсень, що ?х проспiвав вiн, коли бував у композитора.

   Дружба й листування мiж iсториком i композитором тривали довго.
   Ви?жджаючи з хором по Укра?нi, Лисенко раз у раз натрапляв  на  всiлякi
перепони. Царськi чиновники заборонили йому давати  концерти,  бо  боялися
навiть  пiсень   укра?нського   народу.   Часто   ця   заборона   виходила
безпосередньо вiд губернаторiв. Так було, наприклад, на  Полтавщинi.  Тодi
М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.

   У сво?му листi вiд 6 червня 1902 року вiн схвильовано  пише  до  Дмитра
Iвановича;
   "Женуся за вами по слiдах ваших i добре, як потраплю вас тамечки,  куди
листую, коли ж не потраплю,пропала моя справа".
   В цьому листi вiн  дуже  просить  Дмитра  Iвановича  допомогти  йому  -
написати листа  до  полтавського  губернатора,  щоб  той  "дав  дозвiл  на
концерт"[57].

   I Яворницький допомiг сво?му друговi.


   З НАРКОМОМ НА ДНIПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ_ _

   Одного  сонячного  серпневого  дня  1926  року  до   Днiпропетровського
iсторичного музею пiдкотила легкова автомашина. З не?  вийшов  енергiйний,
середнiй на зрiст, з гострою борiдкою чоловiк. Вiн вiдчинив заднi дверцята
i подав руку вродливiй чорнявiй жiнцi, допомагаючи ?й вийти з машини.

   Дмитра Iвановича заздалегiдь попередили, що  до  музею  прибуде  нарком
освiти  РРФСР  А.  В.  Луначарський.  Професор,  хвилюючись,  чекав  цього
видатного дiяча культури,  людину,  яка  багато  зробила,  щоб  налагодити
музейну справу в Радянському Союзi.
   Коли в дверях вестибюля музею  з'явився  Луначарський  разом  iз  сво?ю
дружиною, директор шанобливо зустрiв ?х. Гостi були у веселому й бадьорому
настро?.
   Дмитро Iванович казав якось працiвникам музею, що вiн  давно  хотiв  би
побачитися з Луначарським. З такою всебiчно освiченою  людиною,  блискучим
публiцистом i трибуном при?мно було ближче познайомитися й поговорити.

   Напевне, i Луначарський хотiв на власнi очi побачити вiдомого iсторика,
давнього приятеля Р?пiна, почути живе, соковите слово Яворницького.
   Луначарського i його  дружину  запрошено  пройти  прямо  в  запорозький
вiддiл.
   Дмитро Iванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин,  добре  володi?
укра?нською  мовою,  зна?  культуру,  захоплю?ться  укра?нською   народною
творчiстю i поезi?ю, тому пояснення робив укра?нською мовою.
   Серед багатьох експонатiв гостям впала в  очi  насамперед  славнозвiсна
картина "Запорожцi".
   - А-а, знайомi обличчя! - усмiхнувся нарком. Дмитро Iванович  напам'ять
знав усiх  прототипiв,  з  яких  Р?пiн  малював  окремих  персонажiв  цi??
iсторично? картини. Луначарський тут же поцiкавився:
   - Чи правда, що оцього писаря Р?пiн малював з вас?

   - Так, це правда!
   Дмитро Iванович розповiв багато подробиць,  якi  Стосувалися  створення
"Запорожцiв".
   - А ось i той  знаменитий  лист,  який  запорожцi  гуртом  складали  до
турецького султана.
   Яворницький виразно, з наголосом на  окремих  словах,  прочитав  листа.
Смiявся нарком, смiялись всi, хто був тодi бiля них.

   - А що це у вас за сволоки лежать? В чому ?х цiннiсть?
   - Це, Анатолiю Васильовичу, сволоки з запорозьких куренiв. Привiз ?х  з
Нiкополя нащадок запорожцiв Захар Бородай. Ви ж тiльки подивiться на  них,
як тут добре вирiзано лiтери. Можете  прочитати:  "Цей  курiнь  1751  року
збудували запорозькi козаки Самардак та Киян".
   Далi Дмитро Iванович показав iншi запорозькi речi - жупан, штани, пояс,
пiстолi, гакiвницi, розповiв,  як  та  за  яких  обставин  вiн  "доскочив"
експонатiв. Показав глинянi люльки, з  яких  курили  козаки  такий  мiцний
тютюн, "що як потягнеш, так i десятому закажеш".
   - Тепер, прошу вас, пiдiйдiть сюди. Бачите оцей череп?
   - Що ж це за череп, чим вiн знаменитий?

   - Це запорозький.
   - А звiдкiля це видно, що вiн запорозький? - спитав гiсть.
   - А в нього, бачите, зверху зберiгся чуб - оселедець. Це вже безперечна
ознака сiчовика.
   - Де ж вам пощастило здобути цей унiкум?

   - Викопав його в могилi села Покровського, бiля  рiчки  Пiдпильно?,  де
була остання Сiч. А про те, що це був таки запорожець, ?  в  мене  й  iншi
докази: бiля черепа стояла кварта горiлки, яку я теж виставив у вiтринi.

   Екскурсiя повагом посувалася далi. Ось пiдiйшли до велико? картини,  де
на весь зрiст намальовано якогось велетня.

   - А що це за богатир? - спитав Луначарський.

   - А-а-а, то нащадок запорожцiв,  вiдомий  борець  Пiддубний.  Коли  вiн
гостював  у  мене,  я  попросив  художника  Струнникова  намалювати  цього
козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так вiн на порошок зiтре...

   Пiд кiнець огляду запорозько? старовини Дмитро Iванович  пiдвiв  гостей
до  картини  "Ненаситецький  порiг".  Бiля  не?  вони  пробули  довгенько.
Яворницький пiднесено розповiдав про грiзнi Днiпровськi пороги та козацькi
ходи  на  Днiпрi.  Особливо  цiкава  була  розповiдь   про   найстрашнiший
Дiд-порiг.
   - Та що там картина! От якби  ви  самi  побачили  та  почули,  як  реве
Ненаситець. Ото iнша рiч!
   - Ви, Дмитре Iвановичу, так зацiкавили нас романтикою Днiпра, що  ми  з
дружиною хоч i зараз ладнi по?хати з вами на пороги. Ви згоднi?
   - Прошу! Я готовий.
   В автомашинi сидiло четверо: бiля шофера - дружина наркома, а за ними -
Луначарський i Яворницький. Не до?жджаючи десять кiлометрiв до  Ненаситця,
Яворницький  легенько  торкнув  рукою  плече  водiя,  дав  знак   зупинити
автомашину й перший вийшов з не?.
   - Прошу вас, Анатолiю Васильовичу, вийдiть сюди на хвилинку.
   Нарком вийшов, зняв окуляри i протер ?х.
   - Чу?те, як реве?
   - Чую, що ж то?
   - Отож той самий Ненаситець: реве i стогне, шумить i ви? - залежно  вiд
погоди. Його можна почути за тридцять кiлометрiв. От яка сила!
   - Це справдi могутня сила,- пiдтвердив Луначарський.

   - Сюди, до грiзного Ненаситця, восени тисяча  вiсiмсот  сорок  третього
року приходив  Тарас  Шевченко,-  сказав  Яворницький.-  Багато  чого  тут
побачив великий Кобзар: вiдвiдав тодi Хортицю, був  у  Олександрiвську,  в
Нiкополi, в селi Покровському. А тепер сiдайте, по?демо далi.

   Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогiв.
   Через кiлька хвилин ?зди мандрiвники побачили  велику  гранiтну  скелю,
яка нависала над  самим  Ненаситцем.  Перед  порогом  повiльно  струмувала
прозора вода - синя-синя, як чисте небо в ясний день. I в той же час -  що
тiльки  дiялося  на  Ненаситцi!  Тут  вода  клекотiла,   крутими   хвилями
здiймалася  над  вiковiчними  скелями,  розбризкуючи  клаптi  бiло?  пiни.
Днiпровськi чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собi поживу.
   - Ось вам, Анатолiю Васильовичу, i той  красень,  до  якого  ми  ?хали.
Милуйтеся з нього.
   Всi зiйшли на скелю. З не? було видно i далекий степ,  i  широке  плесо
повноводного  Днiпра.  Луначарський  зняв  кашкета.  Легенький   вiтерець,
зволожений бризками з порога, при?мно  лоскотав  його  волосся.  Дорожньо?
втоми як i не було.
   - З усiх порогiв, що ? на Днiпрi,-  казав  далi  оповiдач,-  Ненаситець
найбiльший i найстрашнiший. Вiн ма? довжину бiльше двох кiлометрiв,  пада?
дванадцятьма лавами, весь укритий водяною пiною, а взимку не замерза?.  Це
якась могутня, страшна стихiйна сила i разом з тим чарiвна, разюча.

   - А де ж хiд, яким спускаються на човнах? - спитав Луначарський.

   - Той хiд коло правого берега, його зроблено тисяча  сiмсот  дев'яносто
дев'ятого року. З лiвого боку вiн був обгороджений кам'яною загатою. Там ?
i другий канал. Його проклали через гранiт тисяча вiсiмсот  п'ятого  року.
Такi канали  потiм  збудували  на  Кодацькому,  Сурському  та  Лоханському
порогах. Але всi вони були недосконалi й незручнi, щоб ними спускати плоти
й судна. Отож сплавляли вантажi, як i  перше,-  "козацьким"  ходом,  через
пороги. Хоробрi лоцмани - нащадки запорожцiв - через  цi  пороги  i  плоти
водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!
   - А цiкаво, чому  цей  порiг  зветься  Ненаситець?  -  спитала  дружина
Луначарського.
   - Тому, кажуть мiсцевi люди, що вiн нiяк не насититься:  "Все  ?сть  та
?сть, все лопа? та лопа?, а нiяк не на?сться й не налопа?ться".
   I справдi, чого тiльки вiн не  ковтав?!  Щолiта  часто  понад  пiвсотнi
людей тут гинуло: лоцмани майже  всi  рятувалися,  а  плотогони  здебiльше
гинули.
   Потiм Дмитро Iванович запросив наркома пройтись з ним  трохи  далi,  де
показав йому ще одну важливу "штуку".
   - Дивiться  на  оту  скелю,  що  виступа?  з  води  Ненаситця.  На  нiй
прикрiплено чавунну плиту, де ? напис про  загибель  у  бою  з  печенiгами
ки?вського князя Святослава Iгоровича, коли вiн повертався з походу.  Якщо
хочете, ми зможемо добратися до не?.
   - Так там же виру? порiг!
   - Не турбуйтесь, Анатолiю Васильовичу, менi тут не вперше плавати.  Ми,
як кажуть, i сами з вусами!
   - Та ще й запорозькими! - кинув Луначарський реплiку, усмiхаючись.
   - Отож. Я ось гукну дiда-рибалку, вiн i переправить нас.
   На сигнал Дмитра Iвановича дiд швидко причалив до берега,  всi  сiли  в
човна й пiдпливли до само? скелi з плитою.

   - Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, нiж я,  бо  менi  вже  минув
сiмдесятий рiк.
   - Та хiба вам уже стiльки рокiв? Ви ж мов юнак стриба?те по скелях.
   Нарком протер свое пенсне. Чита? вголос:
   - "В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою  с  печенегами
русский витязь - князь Святослав Игоревич"[58].
   - Ну, як вам подоба?ться наш Днiпро?

   - Чарiвна краса, дивишся на не? й не надивишся!

   - Так-то воно так, а все ж надходить час,  коли  загнуздають  Днiпро  i
навiки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром  у  Кiчкасi  почнуть
будувати греблю.
   Це правда? - спитав професор.
   - Правда, Дмитре Iвановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнiшу
електростанцiю.
   - Отже, мине рiк-два, i днiпровi води пiдiпре могутня гребля. Скiльки ж
то царiв намагалося перетнути Днiпро - i не вийшло  в  них  -  кишка  була
тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: iншi люди прийшли,  принесли  великi
задуми, нову технiку.
   - Правильно  мiрку?те,  Дмитре  Iвановичу,-  усмiхнувся  Луначарський.-
Многоводний   Славута   закрутить   велетенськi   турбiни.   Ця    енергiя
перетвориться в могутню електричну силу.
   Луначарський замрiяно дивився на пороги, на скелi, на  розкiшнi  зеленi
острови. Це помiтив Яворницький.
   - Менi зда?ться, Анатолiю Васильовичу, ви зараз обмiркову?те щось таке,
що зв'язане з Днiпром. Я не помилився?

   - Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром  вода  залл?  багато  iсторичних
мiсць i красот природи. Могутнiй Днiпро служитиме народовi, а все  те,  що
ми зараз бачимо, вкри?ться водою. В мене  виникла  думка:  як  це  було  б
добре, коли б ви склали альбом Днiпрових порогiв та iсторичних мiсць.  Вам
за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
   - Я вже думав про це. Вже й матерiал почав збирати. Сподiваюсь,  що  це
буде пам'ятка минувшини. Так i думаю назвати альбом: "Днiпровi  пороги"...
Ну, що, Анатолiю Васильовичу, час-бо вирушати й назад?

   - Шкода розлучатися з казковим мiсцем, та нiчого не вдi?ш, треба ?хати.
   Дорогою до мiста Анатолiй Васильович спитав Яворницького:
   - Може, вам у чомусь потрiбна допомога? Кажiть.

   Дмитро Iванович нiяково усмiхнувся в сво? бiлi вуса, певно, вагався.

   - Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Менi  призначено
академiчну пенсiю, я вже й одержував ??, а тепер чомусь припинили виплату.
Що за знак - не розумiю?
   Луначарський витяг записника i щось занотував у ньому.
   - Я з'ясую, Дмитре Iвановичу, все  з'ясую.  Незабаром  академiк  Д.  I.
Яворницький одержав звiстку,  що  йому  поновили  виплату  пенсi?,  i  вiн
одержував ?? до само? смертi.

ПОБРАТИМИ


   Iсторик Дмитро Iванович  Яворницький  та  художник  Опанас  Георгiйович
Сластiон - люди одного поколiння, великi приятелi й друзi.

   Велику  Жовтневу  революцiю  вони  сприйняли  як  неминуче,   iсторично
обумовлене й  закономiрне  явище,  визнали  без  вагань  Радянську  владу,
самовiддано i чесно працювали для народу.
   Постiйним гостем на суботнiх вечiрках у Дмитра Iвановича, коли  вiн  ще
жив у Петербурзi, був художник Опанас Сластiон. Вiн так захоплююче грав на
бандурi, так чудово наспiвував укра?нськi думи та пiснi,  що  справляв  на
всiх присутнiх незабутн? враження.
   Свого   друга    Опанаса    Яворницький    вважав    за    талановитого
художника-iлюстратора й рекомендував йому не тiльки педагогiчною працею, а
й цим фахом заробляти собi на хлiб.
   У 1886 роцi вони вдвох помандрували на Укра?ну.  Дмитро  Iванович  iшов
слiдами запорожцiв, збирав матерiали для iсторi?, записував народнi пiснi,
а Сластiон заносив до свого альбому все, що зустрiчалось ?м з  укра?нсько?
старовини.
   Допитливi мандрiвники вiдвiдали багато сiл, побували в Хоролi,  Лубнах,
Миргородi, гоголiвських Сорочинцях  та  iнших  мiсцях.  Яворницький  всюди
читав лекцi? на iсторико-археологiчнi теми. Тодi  й  виникла  у  художника
Сластiона думка - видати iлюстрованих "Гайдамакiв". Вiдомо, що  ця  книжка
вийшла 1886  року  в  Петербурзi  в  оформленнi  Сластiона,  з  передмовою
Яворницького. Росiйська та укра?нська iнтелiгенцiя прихильно зустрiла твiр
художника. Письменники, журналiсти, громадськi дiячi  надiслали  Сластiону
щирi привiтання.
   Якось у серпнi 1929 року Дмитро Iванович, прийшовши на роботу в доброму
гуморi, вiдразу почав про те, як вiн замолоду  нiколи  не  засиджувався  в
музе?, а все мандрував, все "вештався помiж людьми", збирав i приносив  до
музею рiзнi iсторико-побутовi речi.
   - Так от що, хлопцi! Годi вам  сидiти  та  штани  протирати  на  одному
мiсцi,- смiючись, говорив  Дмитро  Iванович.-  Гайнiть  по  церквах  нашо?
округи. Люди закривають i законопачують ?х, а ми з вами тут сидьма сидимо.
Не забувайте, що добрий музейник, як той пiвень, що на смiтнику  знаходить
собi зерна,- вiдшуку? в церковному мотлосi iсторичнi перлини. Переглядайте
церковне начиння найуважнiше, перетрушуйте  й  перемацуйте  його  власними
руками.  Особливо  цiнуйте  датованi  пам'ятки  з  написами  або  iменними
присвятами. Кожна така рiч - чи то старовинна книга, риза,  хрест,  iкона,
шкатулка, дзвони й безлiч  iншого  -  скарби  для  музею.  А  ви,  синку,-
Яворницький  зверта?ться  до  Матвi?вського,-  збирайтесь  в  подорож   на
Полтавщину, в Миргород, до мого друга  художника  Опанаса  Сластiона.  Вiн
обiця? продати нам дещо iз сво?? коштовно? колекцi?, яку  я  здавна  добре
знаю. Обнiмiть Опанаса вiд мене, передайте мо? вiтання його милiй  дружинi
Марi? Iванiвнi та йому особисто. Розкажiть ?м  найдокладнiше,  як  ми  тут
живемо та хлiб жу?мо. А оцю мою останню друковану працю "Днiпровi  пороги"
з автографом вiддайте Сластiоновi на спогади про мiсця, де колись ми з ним
мандрували i марили про кращу народну долю... Скажiть йому,  що  незабаром
потече оновлений Днiпро,  i  на  затоплених  мiсцях  колишнього  Запорожжя
залуна? уже  нова  слава,  животворна  слава  Днiпрогесу,  слава  квiтучо?
Радянсько? Укра?ни.
   Будинок,  де  жив  Опанас  Георгiйович  Сластiон,  стояв   на   околицi
Миргорода. Садиба потопала в побляклiй зеленi й пожовтiлих квiтах.

   Зустрiчати Матвi?вського вийшла лiтня, але бадьора  жiнка.  Дiзнавшись,
що прибулий од Яворницького, вона взяла його пiд руку, як беруть  бажаного
гостя, й провела до веранди.
   - Здоровенькi були, мiй  голубе!  -  радiсно  загомонiв  Сластiон.  Вiн
стиснув Матвi?вського в обiймах i пригорнув до  серця.-  То  ви  вiд  мого
Дмитра! Сiдайте ж, бога ради, сiдайте та розказуйте, як вам ?халось  i  як
до?халось. А оце моя Марiя Iванiвна, з якою ми й  живемо  в  цьому  чужому
домi.

   Матвi?вський побачив перед собою високого на зрiст, трохи  згорбленого,
але ще мiцного чоловiка. Художник був узутий в чоботи й одягнений  в  бiлу
вишиту сорочку. На його плечах - легка чорна чумарчина.

   Листа вiд Яворницького читали вголос, повiльно, iз зупинками.  В  листi
йшлося про те, що ?дине й  надiйне  сховище  для  коштовно?  етнографiчно?
колекцi? Сластiона - музей. I не будь-який, а якраз Днiпропетровський.
   - Дмитро, звичайно, ма? рацiю,- сказав Сластiон, дочитавши  й  акуратно
згорнувши листа.- Професiйно? потреби в колекцi? я вже не маю  й  не  буду
мати. Займатись мистецькими справами, як колись,  теж  не  доведеться.  То
навiщо ж ту колекцiю тримати пiд замком?
   Через кiлька хвилин сiли за стiл.

   Обiдали весело. Цiкавою спiврозмовницею виявилась

   Марiя  Iванiвна,  що  розважала  чоловiкiв  смiшними   бувальщинами   з
миргородського побуту. Сластiон зi зворушенням згадував про сво?  навчання
в Академi? мистецтв, про сво?х друзiв студентiв.
   - Ви, Опанасе Георгiйовичу, мабуть, часто бували в товариствi Р?пiна  й
добре знали його? - спитав Матвi?вський.

   - Р?пiна як великого художника я, звичайно, добре знав,  бував  у  його
майстернi i частенько був у його товариствi. Зустрiчався я  з  Р?пiним  по
суботах у Яворницького, коли всi ми жили ще в Петербурзi. До  нього  часто
приходили укра?нськi й росiйськi дiячi. На  таких  "збiговиськах",  як  ми
жартома називали цi  зустрiчi,-  продовжував  Сластiон,-  чого  тiльки  не
бувало: реферувались пiдготовленi до друку книжки, статтi, читались вiршi,
показувались подорожнi етюди, розповiдалось про закордоннi  подорожi,  про
гастролi артистiв. Пiсля вечерi неодмiнно  виконувались  пiд  акомпанемент
гiтар i мо?? бандури сольнi й хоровi пiснi, а також танцi.
   - Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товариствi Яворницького
й Р?пiна?
   - Мартиновича. на "бiговиськах" я бачив раз чи два, але нiколи не бачив
його в товариствi Р?пiна. Великий художник знав Мартиновича iз його праць,
знав про його здiбностi й талант з наших розмов. А якось Ренiн  зайшов  до
мене й випадково побачив на полицi гiпсову  маску  з  голови  Мартиновича.
Вона не мала в собi нiчого виняткового, бо була така  ж,  як  i  всi  iншi
студентськi працi. Але вона сподобалась Р?пiну  тим,  що  гiпс  зафiксував
натуральний усмiх Мартиновича. Вiн узяв в мене ту маску й використав ?? як
натуру для козака-бурсака, обстриженого  "пiд  макiтру"  i  з  усмiхом  на
обличчi, в картинi "Запорожцi". Так Р?пiн  увiчнив  Мартиновича  на  сво?й
знаменитiй картинi.
   - Але бурсак - Мартинович чомусь неоднаковий  на  варiантах  р?пiнських
"Запорожцiв".

   - Це ви пiдмiтили вiрно,- вiдповiв Сластiон.Найбiльше схожий Мартинович
на себе в  ескiзi  картини,  який  Р?пiн  подарував  Яворницькому,  а  той
пiзнiше, за порадою Р?пiна, продав його Третьякову...
   Наступного дня Матвi?вський оглядав етнографiчну колекцiю Сластiона.
   -  Збиралась  вона  переважно  на  зламi  двох  епох,розповiдав  Опанас
Георгiйович,- в кiнцi XIX й на початку XX столiття. Ми тодi з Дмитром  уже
находились, на?здились i  набiдувались.  Пора  було  десь  осiсти.  Дмитро
поселився в Катеринославi, ближче до мiсцевостi, де була Запорозька Сiч, А
я повернувся на Полтавщину, де губернське лiберальне земство  заснувало  в
Миргородi  керамiчну  школу.  Отак  я  й  опинився  тут   з   усiм   сво?м
етнографiчним "мотлохом".

   Гiсть i господар складали список речей, оцiнювали ?х, писали до  кожно?
речi вiдповiдний етикетаж. Незабаром був списаний цiлий зошит.

   Чималу iсторично-етнографiчдну цiннiсть  мали  чудовий  слуцький  пасок
першо? половини XVIII ст.- невiд'?мна прикраса чоловiчого  (вiйськового  й
цивiльного) одягу на тогочаснiй Укра?нi, жiночий кунтуш, козацький  жупан,
типовий  жiночий  i  чоловiчий  селянський  одяг,  жiноче  художн?  шитво,
оздоблене шовками  й  золотом,  рiзноколiрнi  шовковi  й  вовнянi  плахти,
килимки, виробленi найкращими  майстрами  Полтавщини  XIX  та  початку  XX
столiття.

   На додаток до етнографiчних речей художник вiдiбрав iз сво?? бiблiотеки
до десятка  рiдкiсних  книг,  в  тому  числi  й  Д.  Ровинського  "История
вооружения российских войск и  костюмов".  Крiм  того,  подарував  музе?вi
гравюри на мiдi, сталi й деревi, лiтографi?, офорти, малюнки й фотографi?,
що вiдображають укра?нське народне життя рiзних часiв.
   Тiльки надвечiр вони закiнчили свою нелегку працю, а  наступного  ранку
всi речi були запакованi й вiдiсланi до Днiпропетровська.

   Потiм Сластiон показав гостевi рiдний  Миргород,  керамiчну  школу,  де
працював художником-викладачем,  розповiв  про  деякi  епiзоди  з  iсторi?
Миргородщини - про славного грузина Давида Гурамiшвiлi, про письменника  з
Сорочинець Володимира Самiйленка, про революцiйнi днi 1917 року.

   - Ви зна?те, Павле,- довiрився художник,- не вiдаю, що робити. До  мене
часто при?жджають полтавчани та харкiв'яни, один поперед одного  вимагають
спогадiв, щоб видрукувати ?х окремою книжкою.

   - Я  думаю,  Опанасе  Георгiйовичу,-  сказав  Матвi?вський,-  для  всiх
радянських людей найкраще було б,  якби  ви  й  справдi  написали  спогади
власною рукою. Ви, мабуть, смiливо оруду?те пером.

   - ? в мене одна  невiдступна  думка,  яку  хочеться  конче  здiйснити,-
говорив Сластiон по дорозi додому.- Мова йде про Порфирiя Мартиновича, про
талановитого художника, найдушевнiшу, чесну й чисту людину. От  про  нього
менi самому хочеться написати чи розказати, бо бiльше  й  краще  вiд  мене
нiхто його не зна? i не взна?. Харкiв'яни вiтають  мiй  намiр  i  обiцяють
допомогти.
   Увiйшовши до хати, Матвiевський тiльки тепер помiтив пiдвiшену на стiнi
велику й глибоку череп'яну тарiлку.
   В ?? центрi був барель?ф,  що  вiдтворював  р?пiнських  "Запорожцiв"  в
найточнiшiй мистецькiй iнтерпретацi?. Водночас у  барель?фi  було  й  щось
нове.
   - Хiба ви не бачили це в  себе  в  музе??  -  здивувався  Сластiон.-  Я
подарував Дмитровi отаку саму тарiлку, коли гостював у нього  в  дев'ятсот
восьмому роцi.
   - Не бачив,- почервонiв Матвi?вський.

   - Дмитро, певне,  пам'ята?  й  цiкаву  iсторiю  цього  барель?фа.  Нашi
опiшнянськi гончарi - чудовi художники й майстри. Найкращi з них - це  тi,
що вчилися в Миргородськiй керамiчнiй школi. Петро Поросний,  який  зробив
цей барель?ф, бував у Миргородi i в мене вдома. Одного разу, сидячи в хатi
й дивлячись на лiтографовану репродукцiю р?пiнських "Запорожцiв", вiн мене
й пита?: "А чи можна керамiчним  барель?фом  вiдтворити  оцю  картину?"  -
"Можна! - кажу я.- Можна, Петре! Треба тiльки мати тво? золотi руки й твою
художню умiлiсть".- "Зроблю, що б там не було, зроблю!" -  запевняв  мене,
схопившись з мiсця, Петро. "Тiльки  ти,-  говорив  я  йому,-  додай  конче
бандуру, бо запорозькi козаки без музичного iнструмента не жили й не могли
жити". Звiдси й те нове, що вразило вас у барель?фi. Скiльки ж примiрникiв
його було випалено й розповсюджено - я не знаю,  але,  мабуть,  не  бiльше
десятка. Поросний передав менi два: один - ото на  стiнi,  а  другий  -  у
Дмитра.
   Обiдали вони й цього разу весело. Марiя Iванiвна жартувала, запрошувала
днiпропетровцiв при?жджати на миргородський курорт.

   Матвi?вський пiдiйшов до бандури, що висiла на стiнi, й одверто сказав:
   - А зараз, Опанасе Георгiйовичу, прощаючись з вами, я не можу  покинути
вашо? хати, не почувши вашого чарiвного голосу,  про  який  так  захоплено
говорив Дмитро Iванович!
   - Е, нi, Павле! Я багато рокiв уже не граю  й  не  спiваю...  I  пальцi
задубiли, i голосу нема... А пiд цю бандуру,- художник взяв  ??  в  руки,-
кому тiльки я не спiвав, i хто пiд не? не танцював!.. Вибивав  гопака  сам
Р?пiн iз Заньковецькою, до яко?  вiн  залицявся,  танцювала  Затиркевич  з
Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... I досi не розумiю, чому мене
так усi уважно слухали, нiби "завмирали",  як  запевняв  Дмитро  Iванович.
Одного разу почув мiй спiв Микола Лисенко. Великий композитор порадив менi
покинути малярство й педагогiчну працю та податись до оперного театру.
   - Чому ж ви не дослухали його? - спитав Павло.

   - Бо менi, по-перше, було тодi вже немало рокiв, по-друге - треба  було
мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрiбнi були великi грошi,
у мене ж ?х - як у жаби пiр'я. А художнiй спiв  я  завжди  любив  i  зараз
люблю.
   Сластiон мовчки перевiрив цiлiсть струн, швидко настро?в  iнструмент  i
дуже легко взяв кiлька акордiв.
   - Що ж вам заспiвати? Може, оцi?? послухайте?..

   Драматичний баритон художника вивiв "Ой не цвiти буйним цвiтом, зелений
катране", потiм "Гей, гук, мати, гук".

   Матвi?вський слухав  з  великим  напруженням,  не  помiчаючи  в  голосi
Сластiона жодно? нотки старечо? втоми, вiдкриваючи для себе, може,  вперше
емоцiйну силу вокального мистецтва.
   Сластiонiвськi  скарби  були  цiнним   поповненням   Днiпропетровського
iсторико-археологiчного музею, i ?х вiдразу ж експонували.

   Трохи згодом Яворницький одержав вiд художника листа.

   "Дорогий друже мо?х юних i мужнiх лiт, здрастуй! - писав О. Сластiон 17
жовтня 1929 року.- Сердечно, найщирiше обнiмаю тебе, голубе сивий!  Бiльше
20 рокiв пролетiло з того часу, як ми бачились,- коли я гостював у тебе  в
Катеринославi, у тво?му прекрасному будинковi. Тодi ще були ми  молодi,  а
тепер вже й дiдами поробились! Принаймнi я фактично дiд, бо маю вже онучку
10 рокiв. Ще й досi не знаю, чи тобi сподобались тi  речi,  що  придбав  у
мене Павло ?вменович. Певно, ти ?х уже добре роздивився i склав собi певну
думку..."

   В другому листi, вiд 17 жовтня 1930 року, чита?мо:

   "Дорогий друже Дмитре Iвановичу! Здоров  був!  Обнiмаю  й  цiлую  тебе,
голубе! У мене оце до тебе пильне дiло трапилось. Справа така:  написав  я
собi спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З  Харкова  видавництво
"Рух" сповiстило мене, що через два тижнi книжка вийде. Разом з тим  те  ж
видавництво  доручило  одному  полтавському  художниковi  написати  й  мою
монографiю, а до тi?? монографi?, що оце вже приходить до кiнця,  потрiбнi
рiзнi мо? малюнки, а мiж ними й карикатури на полiтичнi теми. Згадав я, що
коли був у мене Матвi?вський, то мiж iншими речами взяв вiн також i журнал
"Шершень" за 1905 рiк; а в тiм журналi, зда?ться, номер 22. на  обкладинцi
моя карикатура з пiдписом: "Збиралася кумпанiя невеличка, але  чесна".  За
цю карикатуру и було закрито "Шершень".

   Художник у сво?х листах (якi зберiгаються в музе?)

   дуже просив Яворницького перефотографувати ту  карикатуру  або  вислати
йому на день весь журнал "Шершень", потрiбний йому для монографi?.
   У культурнiй спадщинi, що  дiсталась  народам  СРСР,  творчiсть  Д.  I.
Яворницького й О. Г.  Сластiона  займа?  почесне  мiсце.  Служiння  сво?му
народовi митцi вважали за найвищу честь для себе.

   ТАК СОБI ЦАРЬОК... _

   У сiчнi 1915 року до  Катеринослава  при?хав  останнiй  цар  Росiйсько?
iмперi? Микола  II.  Особливо?  потреби  ?хати  до  великого  укра?нського
iндустрiального мiста,  що  розкинулося  на  землi  колишнiх  "запорозьких
вольностей", у всеросiйського iмператора не було. Але вже рiк на  великому
просторi, вiд Балтики до Кавказу, точилася вiйна. Бойовий дух армi?,  якiй
бракувало патронiв i снарядiв, давно вже занепав, ремствувала на  тривалу,
безперспективну вiйну й мирна люднiсть iмперi?.  Щоб  збадьорити  армiю  i
народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усiх збройних сил Росiйсько?
iмперi?, пере?хав iз столицi в ставку, а що в ставцi план бойових операцiй
за  нього  опрацьовували  досвiдченi  генерали,  то  в  царя  було  багато
дозвiлля, коли вiн  мiг  розважатися  i  роз'?жджати  по  великiй  кра?нi.
Гадалося, що поява царя в рiзних мiстах iмперi? викликатиме  пiднесення  й
будитиме приспаний патрiотизм. Отак, повертаючись до ставки, вiн за?хав  i
до Катеринослава. Про цей при?зд було вiдомо наперед, i  катеринославський
губернатор викликав до себе професора Д. I. Яворницького,  бо  в  програмi
царських  вiдвiдин  у  Катеринославi  стояв  i  музей  iм.  Поля  з   його
запорозькою старовиною, який маля показати всеросiйському самодержцевi.
   Повiдомивши  професора,  директора  музею  про  "височайшi"  вiдвiдини,
губернатор наказав йому вiдповiдно приготуватися,  пошити  собi  на  такий
випадок чорний фрак та придбати бiлi рукавички.

   Дуже не хотiлося Дмитровi Iвановичу зайво  витрачатися  на  таке  пусте
дiло, а головне брати на себе цiлу гору всякого  клопоту,  але  що  вдi?ш:
iмператорська особа - священна, i розмови тут короткi.

   I ось нарештi самодержець, у сiрiй  шинелi  з  погонами  полковника,  в
супроводi мiнiстра iмператорського двору Фрiдерiкса, губернатора, великого
почту рiзного рангу вельмож та особисто? охорони, прибув на автомашинi  до
музею.
   Зустрiчати  царя  й  давати  йому   пояснения   вийшов   сам   професор
Яворницький.

   З брязклим, стомленим вiд надуживання спиртовими напоями  обличчям  цар
мляво, для годиться,  дивився  на  скiфськi  стрiли,  мечi  та  примiтивне
знаряддя рiльництва, не виявляючи нi цiкавостi, нi нудьгування. Вiн  трохи
пожвавiшав, коли перейшов до кiмнати музею, де висiли стародавнi iкони  й,
на  подив  професоровi,  показав  себе  непоганим   знавцем   iконописного
малярства, безпомилково вiдрiзняючи суздальське, новгородське  та  фрязьке
письмо.  Та  ось  перейшов  до  вiддiлу  запорозько?  старовини   з   його
унiкальними експонатами збро?, одягу та побутових речей козацтва.
   Цар мовчки,  але  з  помiтною  цiкавiстю  розглядав  запорозькi  шаблi,
мушкети, гакiвницi, жупани i широченнi козацькi шаровари.  Пiдiйшли  й  до
вiтрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старо? укра?нсько? гути пляшка з
козацькою горiлкою, яку Яворницький сам викопав у могилi.
   - У запорожцiв був такий звичай: ставити бiля небiжчика пляшку горiлки,
щоб козак i  на  тому  свiтi  не  журився,-  пояснив  iмператоровi  Дмитро
Iванович.
   - Кажуть, нiби вiн навiть почастував самодержця "запорозькою" горiлкою,
давши йому чарку  звичайно?  "микола?всько?",  настояно?  на  калганi,  бо
справжнього козацького варива шкода було давати царевi.

   Цар, який  досi  тiльки  слухав  мовчки  пояснення  професора,  вирiшив
нарештi заговорити й навмання спитав Дмитра Iвановича:

   - Скажiть, професоре, на якi перiоди ви подiля?те  iсторiю  запорозьких
козакiв?

   - Бачите, ваша iмператорська величнiсть,  всякий  подiл  iсторi?  бува?
штучний,  так  i  тут,  але  в  загальних  рисах  Можна  подiлити  iсторiю
Запорозько? Сiчi на три перiоди.
   - Якi саме? - поцiкавився монарх.
   - Перший перiод  -  боротьба  запорожцiв  з  мусульманським  свiтом,  з
татарами й турками, другий - з католицьким свiтом, з польською шляхтою,  i
нарештi третiй - боротьба з Москвою.
   - Аз Москвою за  що?-  вкрай  здивувався  не  дуже  тямущий  в  iсторi?
пiдвладних йому народiв iмператор.

   - За сво? запорозькi вольностi, ваша iмператорська величнiсть,- пояснив
професор.
   -  I  скажiть,  професоре,  чим   же   ця   боротьба   закiнчилася?   -
по-справжньому зацiкавився iмператор.

   - Як бачите, ваша iмператорська величнiсть!.. - Дмитро Iванович  низько
вклонився  й  широко  розвiв  руками,  мовляв,  закiнчилася  тим,  що  ви,
всеросiйський владар пiдкорених народiв, сто?те зараз тут, на святiй землi
колишнiх запорозьких вольностей, а я, нащадок того  лицарського  козацтва,
мушу давати вам пояснення до релiквiй нашо? славно? iсторi? в музе?...

   Хтозна, чи зрозумiв не дуже кмiтливий всеросiйський самодержець  iронiю
у вiдповiдi укра?нського професора, але вiн нiчого не промовив  на  це,  а
тим часом пiдiйшли до того мiсця, де в рамi пiд склом висiв  славнозвiсний
лист запорожцiв до турецького султана. Дмитро  Iванович  голосно  прочитав
цього листа, не пропускаючи всiх його крутих  приперчених  висловiв  i  не
перекладаючи на росiйську мову. Професор так захопився, що й  далi,  пiсля
читання листа, говорив до царя  укра?нською  мовою.  Цар  мовчки  йшов  за
професором по залах музею,  не  все  розумiючи,  але  й  не  питаючи  вже.
Укра?нська мова, яку цькували й  гнали  в  Росiйськiй  iмперi?  i  на  яку
перейшов у розмовi професор, видалася декому з царських вельмож за  образу
iмператора, i вони нишком стали махати й подавати знак Дмитровi Iвановичу,
щоб припинив цей скандал, але той удав, нiби не помiча? тих "сигналiв".
   Другого дня пiсля вiд'?зду царя Яворницького викликали  до  полiцi?,  i
полiцмейстер, пiдполковник П. I. Метленко спитав:

   - Ви що,  професоре,  росiйсько?  мови  не  зна?те,  що  з  iмператором
говорили по-укра?нському?!
   - Як це не знаю? Добре знаю! Так усi мо?  найголовнiшi  твори  написано
росiйською  мовою,  i  недарма   я   викладав   iсторiю   в   Московському
унiверситетi. Але зрозумiйте ж, що листа запорожцiв до турецького  султана
треба читати тою мовою, якою вiн написаний.  У  цьому  його  сила,  аромат
епохи, краса!
   Коли вже цар закiнчив оглядати музей, Дмитро Iванович запропонував йому
написати сво? враження в меморiальнiй книзi. Цар узяв окремий чистий аркуш
i написав:
   "Мне музей  очень  понравился.  Я  очень  доволен.  Я  очень  благодарю
профессора Эварницкого за объяснения. Николай".

   Три коротенькi царськi фрази,  i  в  кожнiй  сто?ть  те  ж  саме  слово
"очень": на щось краще не стало кебети в останнього росiйського царя...
   Показуючи згодом цей царський запис вiдвiдувачам, Дмитро Iванович  нiби
ненароком казав про коронованого автора:

   - Так собi царьок: нi розуму, нi  хисту!..  У  цiй  меморiальнiй  книзi
музею взагалi були цiкавi записи  представникiв  колишнього  можновладного
свiту, де високi автори, самi того не  розумiючи,  лишали  вiдбиток  свого
неглибокого, обмеженого розуму. Згодом  ця  меморiальна  книга  стала  теж
цiкавим музейним  експонатом,  що  так  яскраво  характеризував  тих,  якi
правили iмперi?ю.  Ось  запис  одного  з  недобиткiв  царсько?  Росi?,  що
силкувався вiдновити 1919 року "?диную, неделимую":  "Рад  прикоснуться  к
рiдной запорожской старине
   генерал-лейтенант Шкурко".

   Запорозькi шаблi та  гакiвницi  так  зворушили  колишнього  кубанського
осавула Шкурко, що навiть нi сiло  нi  впало  поставив  у  словi  "родной"
штрафне укра?нське "i"!..
   Професор Яворницький знав справжню цiну iмператора та його  сатрапiв  i
завжди кепкував з них. Влiтку того ж 1919 року  бiле  вiйсько  на  чолi  з
генералом Денiкiним здобуло Катеринослав. З цi??  нагоди  Катеринославська
земська  управа  влаштувала   Денiкiну   урочисту   зустрiч   i   пiднесла
завойовниковi хлiб-сiль. Та лiберальнi земцi хотiли нагадати  монархiчному
генераловi, реставраторовi "единой, неделимой России", що вiн перебува? на
укра?нськiй землi, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось укра?нського
рушника накрити тацю з хлiбом i сiллю. Дмитро Iванович пошукав у себе  мiж
речами, що не мали iсторично? вартостi, i винiс земцям вишитого рушника  з
козацькою приказкою: "Не той козак, хто перемiг, а той,  хто  викрутився".
Професор дошкульно кпив з нерозважного  бiлого  генерала,  досить  прозоро
натякаючи,- не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднiшньою сво?ю  перемогою,
бо невiдомо ще, як воно кiнець кiнцем обернеться.
   Пiднiс Денiкiну хлiб-сiль заступник голови земсько? управи Якубович,  а
потiм  вiдбувся   урочистий   бенкет   у   англiйському   клубi.   Пихатий
головнокомандуючий бiло? армi? спочатку не  помiтив  цих  кпинiв  на  свою
адресу, бо тацю з рушником i хлiбом та сiллю одразу ж передав ад'ютантовi,
але в серединi банкету вiн пройшовся по залу оглянути поданi йому пiд  час
зустрiчi подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице  генерала
густо почервонiло, вiн круто повернувся до земцiв i зловiсно спитав, ледве
стримуючи крайн? роздратування:
   - Так де той козак, що викрутився?

   Передчуваючи недобре, Якубович мерщiй зник нишком з банкету...

   Правду сказало давн? укра?нське прислiв'я: як показали дальшi роки,  нi
цар, нi його родичi й нащадки не повернулися вже на росiйський престол; не
пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасовi перемоги, склепати
розбитий  революцi?ю  на  друзки  iмператорський  трон  з  його   "единой,
неделимой" iмперi?ю - тюрмою народiв, як i називав ?? Ленiн.


У ШТАБI МАХНА

   До музею з шаленим гуркотом пiд'?хала тачанка. В нiй |сидiло три п'яних
махновцi. Це було в листопадi 1919 року. Музей в  тi  неспокiйнi  днi  був
зачинений. На вартi музейних скарбiв стояв сторож Iван Йосипович  Попов  -
людина чесна, твереза й акуратна в роботi. Дмитро  Iванович  довiряв  йому
охорону музею.
   Махновцi забiгли з чорного ходу й зажадали, щоб ?м вiдчинили музей. Для
бiльшо? переконливостi сво?? вимоги вони стали  стрiляти  повз  сторожа  з
револьверiв.
   - Вiдчиняй музей!
   - Не вiдчиню!
   - Чому?
   - А тому, що ключiв не маю.
   - А де ключi? - горлали махновцi.

   - Вони в директора музею професора Яворницького.

   - А де живе той Яворницький?
   Дiдок махнув рукою в напрямку Днiпра й показав дорогу до будинку Дмитра
Iвановича.
   Розлютованi невдачею, махновцi круто повернули баских коней  i  галопом
помчались до будинку Яворницького.
   - Тiльки-но одягнувся й уже хотiв  був  iти  до  музею,оповiдав  Дмитро
Iванович,- коли це чую,  загуркотiла  тачанка  i  раптом  зупинилась  бiля
будинку. Глянув я у вiкно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався  -
махновцi! Тенькнуло у мене пiд серцем, а  знаку  не  подаю.  Мовчу.  Може,
про?дуть далi. Коли вони, песиголовцi, як почали гамселити в дверi  ногами
та кулаками, то аж глина з стелi стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги.
Вiдчинив.  Вони  без  будь-якого  дозволу  всi   натовпом   ввалилися   до
передпокою, а з ними вбiгла й невеличка куца собачка  -  така  ласкава  та
втiшна.
   - Що вам треба, хто ви такi? - спитав ?х професор.

   - Махновцi!
   - Добре! Так i  запишемо!-  взяв  книжечку  i  почав  Яворницький  щось
записувати.- Чого ж ви хочете вiд мене?
   - Ключi вiд музею у вас?
   - Перш за все треба привiтати господаря, коли до нього в хату зайшли, а
потiм говорити з  ним  по-людському,  а  не  гримати!  -  зауважив  Дмитро
Iванович.
   - Ми з буржуями не вiта?мось! Iч, чого захотiв! Може, накажеш ще  шапку
зняти перед тобою?
   - Як ви сказали - буржуй? I вам не соромно! Що ж у мене  ??  У  мене  ?
книги та будинок, а життя сво? я вiддав людям, науцi.  А  ви  мене,  стару
людину, обража?те, буржу?м взива?те! - докоряв ?м учений.

   - Давай, старий, ключi, нiчого нам мораль читати! - загримали махновцi.
   У цей час собачка визвiрилася й кинулася на махновцiв.

   - А навiщо вам ключi, коли музей не працю??

   - То вже нам знати - навiщо. Гайда з нами! - наказали вони.
   Дмитро Iванович мусив був узяти ключi i ?хати до  музею.  ?де  й  дума?
собi: "Е, нi, тут не до жартiв. Чи ж довго ?м, шибайголовам,  взяти  та  й
пустити кулю старому в потилицю! Зiпхнуть  труп  з  тачанки,  i  нiхто  не
знатиме, де подiвся Яворницький..."
   I тут Дмитро Iванович дав собi раду у бiдi.

   - Хлопцi, га, хлопцi! - звернувся вiн до махновцiв.- А що, як  ви  мене
вiдвезете в штаб до Нестора Iвановича? Хлопцi й отетерiли.

   - А звiдкiль ви зна?те батька? - пита? один.

   - Та то мiй давнiй приятель, одвезiть,- благав професор, хитруючи.
   - Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка  круто  повернула  до
готелю "Асторiя", де розташувався штаб самого батька Махна.

   У супроводi махновцiв Дмитро Iванович пiднявся на верхнiй поверх.
   - Здоровенькi були! - звернувся Яворницький до Махна.

   - Здрастуйте!  Хто  ви  такий,  в  якiй  справi  до  мене?  -  клiпаючи
каламутними очима, спитав Махно.
   - Хто я? Та  мене,  Несторе  Iвановичу,  весь  свiт  зна?!  Я  професор
Яворницький, iсторик, директор музею.
   - Так, так, чув...невпевнено промимрив, Махно.- А  що  вас  привело  до
мене?
   - Серйозна й невiдкладна справа: вашi синки дуже бiдовi хлопцi, та бiда
з ними...
   - Яка бiда? В чому рiч?
   - При?хали до мене п'янi, буржу?м назвали, вимагають ключi  вiд  музею.
Що це таке? Як можна? Музей - це святиня, храм культури! Ключiв я  не  дав
?м, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумi?те мене: музей не
для п'яних. Те, що в музе?, Несторе Iвановичу, не  мо?  й  не  ваше  -  це
народне добро. Вiдчинити музей для  ваших  п'яних  хлопцiв  -  це  значить
вiддати на поталу й глум пам'ятники вiковiчно? культури, якi я збирав  усе
сво? життя.
   Цього не можна допустити.

   - Чого ж ви вiд мене хочете? -  роздратовано  спитав  Махно,  насупивши
волохатi брови й пiдвiвшись з мiсця.
   - Я прошу видати менi охоронну записку для музею.

   - Гаразд, записку видамо! - вiдповiв Махно. А далi пом'якшав i  спитав:
- А що там е цiкавого у вашому музе??
   - Та дещо ?.
   - Я хочу з'?здити туди i побачити музей.

   - Це ваша справа.
   Махно  наказав  ад'ютантовi  подати  фаетона,   а   далi   запропонував
професоровi Яворницькому i сво?му тiлохранителевi ?хати  з  ним  у  музей.
При?хали. Дiдусь - вартовий  музею  -  спочатку  злякався  Махна,  а  коли
побачив Яворницького з ключами, заспоко?вся.

   - От що, Несторе Iвановичу,- звернувся до Махна Яворницький,- перед тим
як оглянутi? музей, напишiть менi охоронну записку, що обiцяли в штабi.

   З наказу Махна 27 листопада 1919 року  було  надруковано  на  паперi  з
блокнота охоронну записку. Ось ?? текст:

   ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА











   Штамп

   27.ХI.1919г.
   N
   190



Дана сия
записка
Военно-Революционным
Советом и Командармом
директору
музея имени Поля Эварницкому в том,
что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права
без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и
приложением печати удостоверяется.
   Председатель (подпись)
   Секретарь (подпись)
   КОМАНДАРМ Батько МАХНО

   До охоронно? записки прикладено двi  круглi  печатки:  одна  штабна,  а
друга особиста, ?? приклав сам Махно.
   Пiсля цього пiшли оглядати експонати музею. Ходили години двi.
   - Ось бачте,- показав Дмитро Iванович на  двi  пляшки  з  горiлкою,  що
стояли у вiтринi.- Це запорозька, найкраща в свiтi горiлка! Я викопав ?? в
могилi аж три пляшки, так копачi одну розпили, а двi я привiз до музею.
   У Махна загорiлись очi,  ковта?  слину  i  нiяк  не  вiдiрве  очей  вiд
спокусливо? горiлки.
   - Давайте вип'?мо одну пляшку! - сказав Махно,

   - Е, нi, цього не можна.
   - Чому не можна?
   - Це для iсторi?!
   - А хiба для iсторi? мало однi?? пляшки горiлки?

   Бачить Яворницький,  що  бiда:  не  дати  горiлки  -  охоронну  записку
вiдбере, а вiдбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозько?
горiлки, а ще бiльше жалко музейних скарбiв! Щоб  пiддобритись  до  Махна,
вiддав йому одну пляшку запорозько? горiлки, а друга лишилася в музе?  для
iсторi?.

   Та конфлiкт з горiлкою ще не закiнчився, як Махно враз  щось  пригадав,
зупинився, насупився.
   - Ану, покажiть менi шаблюку кошового Задунайсько? Сiчi Гладкого.
   - Ходiмте, покажу.
   Дмитро Iванович провiв Махна до однi?? вiтрини й каже:
   - Ось вона, вже старенька, та яка ?. Дивiться!

   - Ви  дурницi  менi  не  кажiть.  Шаблюка  Гладкого,  про  яку  я  чув,
iнкрустована коштовними камiннями, золотом, срiблом оздоблена, з дамасько?
сталi виготовлена, а ви менi якусь поiржавлену трухлявину показу?те!

   - Нi, Несторе Iвановичу, не трухлявину, а святиню - скарб музею!

   Махно пiдозрiло глянув на Яворницького  i  начебто  повiрив.  А  хитрун
Яворницький заздалегiдь сховав  справжню  шаблюку  Гладкого  в  пiдземеллi
свого музею.
   Махно, кажуть, був людиною непостiйною, запальною, гарячою, гнiвною: то
спалахне, а то й втихомириться - тодi може проявити якусь гуманнiсть.  Ось
i на цей раз вiн, вже лагiдно, спитав Яворницького:

   - Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажiть?
   Дмитро Iванович зрадiв i вмить скористався нагодою:
   - ? така потреба. Бачите, надходить зима, а холод -  ворог  експонатiв.
От якби вугiлька нам пiдкинули...
   - Гаразд. Допоможу. Вугiлля  буде  для  музею.  Махно,  на  диво  всiм,
дотримав свого слова: через день-два на подвiр'я музею  було  завезено  14
пiдвiд з вугiллям.
   I, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:

   - Я завiв у музе? такий порядок, що  знаменитi  люди  лишають  у  книзi
якийсь запис. Може, й ви напишете щось?
   Подали книгу. Махно розгорнув i  почав  перегортати  сторiнки,  а  коли
побачив пiдпис царя Миколи II, сказав:
   - Ось тут, вище царя, напишу.
   - Е, нi, тут не можна,- сказав Яворницький.

   - Тодi ось тут, нижче пiдпису царя.

   - I нижче не можна.
   - А чому не можна? - допитувався Махно.

   - Та ви ж зна?те, яко? люди думки про царя. Невже нам личить ставати  а
ним поруч? Напишiть ось тут, на чистому паперi.

   Пiзнiше Дмитро Iванович переказував цей дiалог ще в гострiшiй формi.
   - Бачите, Несторе Iвановичу, люди, що читатимуть ваш горiшнiй напис  на
царському аркушi, скажуть: "Цар був г...о, а Махно ще бiльше", а як  нижче
напишете, то скажуть: "Цар г...о, а нижче його покидьки".
   Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:

   - Виникла потреба, щоб ви для мого командування  прочитали  лекцiю  про
iсторiю запорожцiв та мiсцевого краю. Як, зможете?

   Вiдповiдь треба було давати негайно.

   - Чому ж, можна. А коли ви хочете?

   - Завтра, о дев'ятiй годинi ранку. Наступного  дня  до  будинку  Дмитра
Iвановича пiд'?хала тачанка з двома озбро?ними махновцями. Знову тенькнуло
бiля  серця.  А  коли  дiзнався,  що  вони  при?хали  по  лектора,   трохи
одпустило... Хоч i не хотiлось Яворницькому бiльше бачитися з  Махном,  та
обставини змусили по?хати: боявся за музей.
   - Тiльки-но я злiз з тачанки,- розповiдав Дмитро Iванович,- як у готелi
почулися пострiли: один, другий, третiй.  От,  думаю,  попав  у  пекло.  З
острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпоко? лежить, розпластавшись,
здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.

   - Що це? - питаю Махна.
   - Не лякайтесь, професоре, це мiй вирок за компрометацiю анархi?.

   - Так от що, Несторе  Iвановичу,-  наважився  Яворницький.-  Пiд  таким
враженням я зараз не можу читати к лекцi?. Прошу вас, вiдпустiть мене.

   Махно був роздратований i  п'яний.  Йому  самому,  певно,  було  не  до
лекцi?.
   - Гаразд, iдiть додому. Iншим разом прочита?те.

   - Добре.
   А сам собi Дмитро Iванович подумав: "Де вже ?м лекцiю слухати, коли пiд
ними земля горить".
   Так воно й сталося.  Ще  вдосвiта  професор  почув  приглушений  гуркiт
гармат. Незабаром у Катеринославi вiд махновцiв i слiду не лишилося.
   Дмитро Iванович полегшено  зiтхнув:  "Добре,-  подумав  собi,-  що  так
щасливо обiйшлося: не вигнали б його звiдси - пропав би музей, а в ньому ж
золотi й срiбнi речi, багатi народнi скарби".
   Та радiсть виявилася передчасною: музейний  сторож  Попов  доповiв,  що
поки Дмитро Iванович ?здив у штаб "читати" лекцiю, махновцi таки пошарпали
музей.
   - От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж "синки" нишпорять
по музею!

   _СЕРЕД ЗЕМЛЯКIВ_

БУДИНОК
БIЛЯ ПАРКУ

   Цей чепурненький будиночок з мезонiном бiля парку Шевченка знали колись
не тiльки мiсцевi жителi, а й люди з сiл i навiть далеких мiст - у наших i
в чужих землях.
   Дмитро Iванович, господар цього будинку, любив природу,  любив  Днiпро,
його скелi, його шумливi пороги.
   Ще здавна вiн  виклопотав  собi  садибу  в  нагiрнiй  частинi  мiста  i
збудував невеличкий будинок. Звiдси добре видно сивий Днiпро, а  на  ньому
плоти й пароплави,  мальовничий  парк  Шевченка,  в  якому  вiн  частенько
вiдпочивав, видно також i металургiйнi велетнi мiста.
   "З цi?? "башти",- писав Яворницький до свого  колеги  академiка  Д.  I.
Багалiя, запрошуючи його  в  гостi,-  видно  все:  i  Днiпро,  i  степ,  i
Самару-рiку - усе як на долонi" [59].

   Коло будинку - скромний садочок, який сам Дмитро Iванович садив, сво?ми
руками вiн виростив тут яблунi, грушi, абрикоси, рiзнi квiти.
   В його бiблiотецi знайдено брошуру за 1894  рiк  "Як  самому  виростити
плодовий  садок".  Цими  порадами  користувався  Дмитро  Iванович,   коли,
засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу  чорну
землю.
   В  робочому  кабiнетi  професора  Яворницького  -   безлiч   книжок   з
археологi?, етнографi?, iсторi? Росi?, Укра?ни, твори класикiв.  Багато  з
них - подарунки вiд авторiв.
   Тут же була невеличка дерев'яна  трибуна.  Вiн  часто  пiдводився  з-за
столу, ставав бiля не? i продовжував  працювати.  Любив  добротний  папiр,
завжди писав пером "рондо" i обов'язково чорним чорнилом,  яке  для  нього
готував один знайомий хiмiк. Оцi речi - папiр, перо, чорнило  -  були  для
Дмитра Iвановича спiвучасниками його щоденно? творчо? працi.
   На робочому столi пiд  склом  -  портрет  професора  О.  Потебнi,  його
вчителя, людини великого розуму, сильно? волi й широко? ерудицi?. На стiнi
- портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений  квiтчастим  укра?нським
рушником.
   У вiтальнi будинку, на стiнi, ще й досi зберiгся монументальний розпис.
Його створив художник Микола Iванович Струнников. На цiй картинi  художник
зобразив Тараса Бульбу з синами в походi.
   Iсторiя цього розпису така.  В  1920  роцi  митець  жив  i  працював  у
Катеринославi. За проханням Дмитра  Iвановича,  з  яким  його  пов'язувала
давня дружба, вiн при?хав до нього, щоб попрацювати в  iсторичному  музе?.
Жив Струнников у будинку вченого.
   Дмитро Iванович надихав художника взяти  пензель  та  написати  "Тараса
Бульбу з синами", "Козака з бандурою", "Автопортрета".

   - Дивлюсь, як ви ото пензлем доторка?тесь до полотна,- каже вчений,-  i
впiзнаю р?пiнську школу. Щасливий ви, Миколо  Iвановичу,  що  працювали  з
генiальною людиною.
   Микола Iванович радiсно усмiхнувся.

   - Та вже стараюсь, щоб не потьмарити iм'я свого вчителя i наставника...

   - Бачу, Миколо Iвановичу,  що  ви  все  бiльше  й  бiльше  захоплю?тесь
запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви про?хались  в  козацькi  села
Покровське та Бiленьке.
   Микола Iванович послухав Яворницького, по?хав у  с.  Бiленьке.  В  тому
старовинному  селi  чимало  вiн  написав  портретiв.   Художник   на   тлi
укра?нського кра?виду змалював сво?х геро?в: М. Бiлого, П.  Макаренка,  Я.
Пазюка, укра?нську жiнку Одарку  Пазюк  та  "Козака  на  дозвiллi".  Твори
Струнникова й сьогоднi радують сво?ю майстернiстю.
   Iнколи  через  хворобу  Дмитро  Iванович  не  приходив  у  музей,  тодi
спiвробiтники йшли до нього додому, кожен, звiсно, тiльки з  невiдкладними
справами.
   Пiдписуючи будь-який офiцiйний документ -  грошовий  чек  чи  листа  до
вищих iнстанцiй,  Дмитро  Iванович  рiдко  коли  користувався  бiбулою,  а
найчастiше присипав свiй пiдпис на документi  днiпровським  бiлим  пiском,
який швидко вбирав чорнило, а потiм здував цей пiсок i повертав документ.

   - Так робили в  Запорозькiй  Сiчi,-  чи  то  жартома,  чи  то  серйозно
зауважував господар.

   - Так-то так, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього вартовий i водночас
касир музею дiдусь Олiмпiй Андрiйович Щукiн.- А от скажiть,  у  чому  менi
носити зарплату з Держбанку для спiвробiтникiв музею? Збро? у мене  нема?,
охорони не дають, хоч би портфель був...
   - А навiщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось i  справдi  подума?,
що ви грошi носите.
   - Та воно конешно, а все ж таки, в чому  приносити  з  банку  грошi?  -
допитувався дiдок.
   - А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в мо?х руках?
   - Начеб псалтир!
   - Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите?

   - Нiчого не бачу: наче якась коробка, чи що?
   - От i добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель.
   Дмитро Iванович вирiзав усе священне писання зсередини церковно?  книги
i зробив з не? скриньку. Отже, коли збоку глянути - псалтир, а всерединi -
потайне сховище на грошi.
   - Оце добре, Дмитре Iвановичу! А я б до цього й не додумався.
   - Це певне сховище! Отож берiть  цей  "портфель"  i  спокiйно  в  ньому
носiть музейнi грошi; запевняю, нiхто на вас не накинеться...

   I справдi, дiдок  Щукiн  з  цим  псалтирем-"портфелем"  безпечно  ходив
кiлька рокiв. Нiкому навiть на думку не спадало,  що  богобоязливий  дiдок
носить у псалтирi грошi...
   До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в  найрiзноманiтнiших
справах - етнографi?, мови, вiдтворення  образу  iсторичних  постатей,-  i
кожний завжди одержував вичерпну висококвалiфiковану вiдповiдь.

   Вiдомий укра?нський драматург М. П.  Старицький,  працюючи  над  драмою
"Богдан Хмельницький", звернувся 15 сiчня 1899 року до Дмитра Iвановича  й
просив допомогти йому "...познайомитися зi звичаями тогочасно?  придворно?
польсько? магнаторi?. Де б знайти джерела iсторичнi i романтичнi -  чи  не
пригаду?те?"[60].

   У другому листi, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить
Дмитра Iвановича "...порекомендувати, де дiстати  театральнi  реквiзити  -
жiночi та чоловiчi: гетьмана, генерального суддi, генерального  писаря  та
iнших".
   Не обiйшовся без допомоги iсторика i другий корифей укра?нського театру
П. К.  Саксаганський.  З  квiтня  1915  року  вiн  зверта?ться  до  Д.  I.
Яворницького, як до великого знавця укра?нського побуту:

   "Бачиш,- пише вiн,- я тiльки й знаю,  що  Возного  -  це  щось  нагаду?
сучасного судебного пристава. Возний  вибирався  дворянством,  i  приводив
тяжущихся до суду, i назначав iмущество в продаж. Оце й усе, що я знаю.  А
от яка його була одежа? Чи ти, голубе, нiколи не находив десь тi??  одежi?
Якщо ма?ш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути  одiж.  Зостаюсь,
як i перше, вiрний Опанас Саксаганський".[61]

   Частенько листувався з Дмитром Iвановичем i Марко Кропивницький. Одного
листа вiн почав iмпровiзованим вiршем:


   Ой Дмитре мiй, Дмитре,

   Прихильник ти щирий!

   Багато ти, друже,

   У душу мою

   Перелив сво??

   Тепло?, палко?

   I браво? душi:
   Розпалахав мрi?,

   Зогрiв мо? думи

   I в серцевi хворому

   Виго?в надi?.

   А закiнчив свого листа словами: "Лiтом хоч тижнiв зо два  поблука?мо  з
тобою понад Днiпром".
   До будинку Яворницького часто заходили академiки, професори, художники,
письменники, вчителi, кобзарi, чабани, що з сопiлкою в  руках  складали  й
спiвали  тут  укра?нських  народних  пiсень.  Не  минали  його  будинку  й
композитори М. В. Лисенко та К. Г. Стеценко, артисти П. I. Цесевич  та  Г.
В. Маринич, вченi О.  М.  Терпигор?в,  С.  Б.  Шарбе,  А.  П.  Виноградов,
фольклорист i лiтературознавець В. В. Данилов.
   Був у нього Олександр Корнiйчук, щоб порадитись, як краще й  правдивiше
показати на сценi Богдана  Хмельницького,  при?здили  артисти  з  Тбiлiсi.
Частенько приходили й адмiнiстратори укра?нських театрiв Днiпропетровська,
Ки?ва, Харкова, прохаючи поради, як краще поставити iсторичну або побутову
п'?су та пошити для не? укра?нський одяг.
   Любив Дмитро Iванович i фiзичну працю. Взимку можна було бачити, як вiн
у чорнiй смушевiй шапцi та рукавицях прочищав стежки,  обмiтав  ганок  вiд
снiгу. В його дворi завжди було чисто й охайно. Такий порядок був у  нього
скрiзь, починаючи з двору й кiнчаючи робочим кабiнетом.

   Тi, хто знав Дмитра Iвановича, завжди дивувались його  працьовитостi  й
наполегливостi.  Вiн  цiлими  днями  й  вечорами  писав,  доповнював  свiй
словник, звiряв окремi слова з iншими  словниками  та  довiдниками,  давав
коментарi до кожного слова.
   Яворницький знаходив собi роботу i пiд час вiдпочинку;  пiдрiзав  зайвi
гiлочки на деревах, i не тiльки бiля свого будинку, але й  у  громадському
скверi, вiдносив подалi каменючку, що лежала на дорозi, палицею згрiбав  i
прикопував смiття, бо в усьому любив чистоту й охайнiсть.

   Одного разу Дмитро Iванович сидiв  з  книжкою  в  руках  на  верандi  й
пiдслухав таку розмову:
   - Скажи, Степане, ти зна?ш, чий це будинок?
   - Нi. Не знаю. А чий?
   - Яворницького. А зна?ш, де вiн грошей узяв, щоб збудувати цей будинок?
   - Не знаю. А де?
   - Накопав - от де! Кажуть, що  вiн  сотнi  могил  розкопав,  усе  шукав
скарбiв, поки знайшов-таки. Отож за той скарб вiн i будинок собi збудував.
   - Бреши, та влад!  -  вигукнув  з  двору  Яворницький.-  Не  в  могилах
накопав, а "запорожцi" менi дали: написав три  томи  "Iсторi?  запорозьких
козакiв" та й збудував собi будинок.

   ...При собi, в кишенi, Дмитро Iванович завжди носив маленьку книжечку й
олiвець. Уважно слухаючи яку-не-будь розповiдь, вiн тихенько  виймав  свою
книжечку й записував цiкавi слова, оригiнальнi вислови, думки оповiдача.
   Дмитро Iванович часто бував на ярмарках, де вмiв уважно слухати  людей,
не перебиваючи ?х i лише пiд час паузи iнколи закидаючи  слiвце.  Особливо
це вiн робив тодi, коли розмова йшла з простими людьми.

   Одного разу Дмитро Iванович закликав усiх спiвробiтникiв музею до свого
кабiнету й сказав:
   - Слухайте, що я вам прочитаю. Це мiй твiр, а зветься вiн -  "Ярмарок".
Я написав його пiсля того, як побував у Котiвцi  на  величезному  ярмарку.
Був там п'ять днiв. Чого тiльки я не  чув,  чого  тiльки  не  бачив!  Отож
захотiлося менi почитати вам, а ви послухайте,може, дещо й виправите.

   Майже двi години ми з великим захопленням слухали цей  твiр.  Написаний
вiн був чистою народною мовою, в ньому подано влучнi образи, цiкавi штрихи
кипучого народного життя. Наш дружний смiх часто переривав  читання  цього
дотепного твору.
   За  довгi  роки  життя  Дмитро  Iванович  виробив  собi  режим   працi,
харчування та вiдпочинку. Спав мало: лягав о 12 годинi ночi, вставав  о  5
ранку i зразу ж iшов на прогулянку - в сквер або в  парк  Шевченка.  Пiсля
снiдання, годинi о 9-й, помаленьку чимчикував до музею. На снiданок -  чай
з медом, а ввечерi - кисле молоко та бiлi сухарi. Нiколи за все сво? життя
не ?здив на курорти, не курив, не вживав спиртних  напо?в.  Знаючи  це,  в
музе? нiхто при ньому не курив  цигарок,  нiде,  було,  не  почу?ш  запаху
тютюну.
   Коли Дмитро Iванович втомлювався,  вiн  клав  перо,  тихенько  сiдав  у
кабiнетi на канапу, вiдпочивав. Потiм знову брався за роботу.

   Влiтку Дмитро Iванович часто ходив до парку Шевченка.  Любив  послухати
музику. Вiн заздалегiдь сiдав бiля естради, спершись  на  цiпка,  й  чекав
початку концерту.
   Диригент  обласного  симфонiчного  оркестру  М.  М.  Заржевський,  який
керував оркестром у парку, добре знав Дмитра Iвановича й одразу, як тiльки
помiчав, що прийшов Яворницький, пiдходив i шанобливо питав його:

   - Що для вас, Дмитре Iвановичу, сьогоднi виконати?

   - Що-небудь для душi.
   - А все ж?
   -  Люблю  Чайковського.  З  великим  задоволенням  послухав  би   П'яту
симфонiю, якщо можна.

   Керiвник оркестру  пiднiмався  на  естраду,  i  звiдти  лилась  знайома
мелодiя  улюблено?  симфонi?.  Iнколи  Дмитро  Iванович  просив  диригента
виконати танцювально-пiсенну сю?ту "Укра?нський вiночок" або  фрагменти  з
опери "Запорожець за Дуна?м".
   I це його прохання одразу ж викопували.

   Вiн мав незвичайну пам'ять: добре знав, коли й з  ким  зустрiчався,  як
звали вiзника, з яким тридцять рокiв тому ?здив, знав iм'я та по  батьковi
багатьох  учителiв,  простих  людей  -  кобзарiв,  лiрникiв,   чередникiв,
чабанiв, складачiв народних пiсень i рiзних цiкавих оповiдачiв.

   Дуже любив Дмитро  Iванович  молодь.  В  його  будинок  часто  заходили
студенти, часом вони зустрiчалися з ним на прогулянцi.

   Тепла й  творча  дружба  склалась  мiж  ученими  Д.  I.  Яворницьким  i
професором Ю. О. Фохтом. Вони обидва дуже захоплювалися вивченням народно?
творчостi, мови, звича?в.
   Професор Фохт, вiдпочиваючи з Яворницьким у парку Шевченка,  похвалився
якось, що вiн багато зна?  укра?нських  пiсень  i  зна?  таку,  що  Дмитро
Iванович ще, мабуть, i не чув.
   - Цiкаво,- сказав Яворницький,- ану, проспiвайте ??, послухаю.
   I Фохт тихенько проспiвав. Дмитро Iванович  уважно  вислухав,  а  потiм
вiдповiв:
   - Я знаю ??, тiльки у вашiй  пiснi  ?  такий  варiант,  що  в  мене  не
записано. Прошу повторити: я запишу цей варiант.

   Фохт знову заспiвав, а Дмитро  Iванович  записав  новi  слова  пiснi  й
занотував ?? на голос.
   27 листопада 1925 року, коли  громадськiсть  вiдзначила  сiмдесятирiччя
ювiляра, Остап Вишня надiслав Яворницькому теплого листа:

   "Низько кланяюсь, високоповажний i дорогий батьку Дмитре Iвановичу.  Не
менi цiнувати сiмдесят лiт Вашого прекрасного життя й  працi  велико?.  Од
усього серця вiтаю Вас, Щоб  жиди  Ви  крiпко,  щоб  жили  Ви  довго,  щоб
збагачували культуру рiдну на  радiсть,  на  втiху,  на  користь  грядущих
поколiнь. Щирий i низький уклiн од вашого Остапа Вишнi"[62].

   I пошана, i похвала ця - цiлком заслуженi.

   Д. I. Яворницький належав до то? трудово? iнтелiгенцi?, яка,  пройшовши
складний  шлях  розвитку,  чесно  працювала  на  нивi  ново?,   радянсько?
культури.

   _НОВОРОСIЙСЬКИЙ__ КОЛУМБ__ _

   У сво?х промовах на  зборах,  у  приватних  розмовах  i  листах  Дмитро
Iванович часто згадував добрим словом iм'я Олександра  Миколайовича  Поля,
якого вiн глибоко поважав i шанував.
   Дружня приязнь до цi?? людини в Яворницького народилася здавна, ще  пiд
час перших подорожей по Укра?нi.

   Коли Дмитро Iванович при?здив з Петербурга на пiвдень шукати запорозьку
старовину, спочатку вiн побував у Ки?вi, Полтавi, Одесi й Катеринодарi. Це
були цiкавi подорожi, але вони не давали iсториковi того матерiалу,  якого
вiн  увесь  час  шукав.  Пiсля  цього  Дмитро  Iванович   помандрував   на
Катеринославщину. I тут йому пощастило. Вiн натрапив на багатющi  колекцi?
козацько? старовини,  якi  зберiгались  у  генерала  Г.  П.  Алексеева  та
громадського дiяча О. М. Поля. Саме тут вiн, власне, вперше познайомився з
запорозькими релiквiями i назавжди полюбив ?х.
   О.  М.  Поль  по-дружньому  ставився  до  молодого   археолога,   чуйно
вiдгукувався на його прохання. Вiн часто допомагав Яворницькому  проводити
археологiчнi розкопки та збирати експонати минувшини. Навiть давав йому на
цiле лiто робочу силу за свiй  рахунок.  Дружба  мiж  ними  була  чесна  й
безкорисна.

   У листi вiд 5 травня 1889 року Поль писав Яворницькому:

   "Глибокошановний Дмитре Iвановичу!

   Листа й депешу  Вашi  одержав.  Повiдомити  депешею  розмiри  гармат  i
мортир, щоб уникнути непорозумiнь, вважаю за неможливе й тому додаю ?х Вам
тепер у малюнках.

   Олександр Петрович Вам кланя?ться,  зайнятий  зараз  змалюванням  плану
порогiв i вишле його Вам разом з описом розкопок сво?х бронзового вiку...
   Тисну Вашу руку, дорогий козаче, бажаю всього доброго.
   Душевно вiдданий, ваш О. Поль"[63]

   Iм'я О. М. Поля (1832 - 1890) ввiйшло в iсторiю  розвитку  залiзорудно?
промисловостi Криворiжжя та розвитку культури на Катеринославщинi. Це  був
активний  громадський  дiяч,  пристрасний  кра?знавець,   археолог.   Його
цiкавила технiка, освiта, iсторiя.  Де  б  вiн  не  був,  завжди  знаходив
коштовнi скарби матерiально? культури рiдного краю.

   Народився О. М. Поль в с.  Малоолександрiвському,  Верхньоднiпровського
повiту. Катеринославсько?  губернi?,  в  сiм'?  помiщика.  Середню  освiту
здобув у Полтавськiй гiмназi?, а 1854 року  закiнчив  юридичний  факультет
Дерптського унiверситету з присво?нням права кандидата дипломатичних наук.

   Для свого часу Олександр Поль був прогресивна люднiм на. Вiн був членом
кiлькох наукових товариств, активно |  працював  у  комiсi?  впорядкування
побуту селян Верхньоднiпровського повiту. Будучи  гласним  у  губернському
земствi, вiн щиро захищав принижених i допомагав  простим  людям  в  ?хнiй
нуждi, надавав допомогу жiночiй гiмназi? та реальному училищу. За  все  це
спiвгромадяни дуже шанували О. М. Поля i обрали його почесним громадянином
мiста Катеринослава.

   Старожили розповiдають, що Олександр Поль - людина скромна, турботлива,
чуйна, житт?радiсна. Вiн часто зустрiчався зi  сво?ми  земляками-селянами,
допомагав    ?м    грiшми    й    розумними    порадами.    Майстер-друкар
Днiпропетровського  сiльськогосподарського  iнституту  Кирило   Михайлович
Гаращенко, родом з Криничанського району, переповiв  менi  цiкавi  спогади
дiда Якова Котенка, який колись пас овець бiля садиби Поля.

   - Поль,- казав вiн,- був не тiльки вiдкривачем руди та збирачем скарбiв
народних, вiн добре знався i в  медицинi,  багато  збирав  рiзних  трав  i
лiкував ними людей. Якось у дiда Якова захворiла донька Марiя. У  не?  був
коксит. Батьки бiдкалися, безпорадно розводили руками, не могли  нiчим  ?й
допомогти. Про це горе взнав Поль. Вiн зайшов до  хатини  чабана  Котенка,
розпитав про хворобу дiвчини,  приготував  з  якихось  трав  п'ять  лiтрiв
настоянки i порадив: "Оце хай ваша донька вип'? мою настойку,- видужа?".
   I справдi, дiвчина швидко видужала, стала на ноги, згодом вийшла  замiж
i прожила сiмдесят рокiв.
   Багато  зробив  Поль  для  розвитку   залiзорудно?   промисловостi   на
Катеринославщинi i для створення нового металургiйного центру на  Укра?нi.
Недарма ж у Кривому  Розi  було  споруджено  бронзовий  пам'ятник  Полю  з
написом:
   "Новороссийскому Колумбу",- а в Катеринославi одну з вулиць у нагiрному
районi названо його iм'ям.
   Хлопчиком Поль багато чув од матерi про славнi  подвиги  запорожцiв.  В
його уявi вони поставали як хоробрi люди, якi не знали страху в боротьбi з
ворогами. З юнацьким запалом вiн став збирати старовиннi запорозькi  речi.
Спочатку обшукав усi закутки будинку сво?? бабусi. Поль знайшов на  горищi
цiкавi залишки козацького причандалля.

   Коли О. М. Поль закiнчив унiверситет i повернувся на  батькiвщину,  вiн
ще з бiльшою енергi?ю взявся за улюблене дiло. Щоб краще  пiзнати  iсторiю
свого  краю,  вiн  пiшки  обiйшов  степи  Верхньоднiпровщини,  потiм   усю
Катеринославщину, оглянув i взяв на облiк усi могили, городища, урочища.

   Мандруючи по степах, Олександр Миколайович якось зайшов у Дубову балку,
що бiля рiчки Саксагань на Криворiжжi. Дослiдниковi впали в  очi  столiтнi
дуби, величезнi скелi та глибокi печери.
   Поль обслiдував цi мiсця  як  кра?знавець  i  археолог,  але  випадково
натрапив на iншi скарби - на залiзну руду, яка виходила на поверхню грунту
бiля рiчки Саксагань.
   Хоч залiзну руду на  Криворiжжi  знайшли  ще  до  Поля,  але  нiхто  не
поцiкавився багатством покладiв  та  вмiстом  залiза  в  нiй.  З  великими
труднощами,  за  допомогою  закордонних   спецiалiстiв,   йому   пощастило
встановити, що залiзна руда ма? величезнi поклади, до того ж вона найкраща
в свiтi, бо в нiй сiмдесят процентiв залiза.
   Коли Поль узяв в оренду кам'янисту дiлянку землi, селяни  говорили  мiж
собою, розводячи руки: "Що воно за дивак?  Купу?  землю,  платить  за  не?
грошi, а на нiй нi бiса не родить: стирчить iз  не?  руде  камiння,  та  й
годi".
   Бiдолаха так витратився на ту руду, що свiй будинок з садком вiддав пiд
ресторан, а сам перейшов на квартиру. Селяни, було,  побачать  його  та  й
кажуть: "Он дивiться, пiшов бiдний пан у латанiй сорочцi, залiз в цю руду,
що й хати позбувся".
   За  сво?  недовге  життя  (58  рокiв)  О.  М.  Поль  зiбрав   багатющий
археологiчний музей. В ньому було понад 5000 експонатiв. У  той  час  його
оцiнювали в 200 тисяч карбованцiв. Здавалося б, сума чималенька. I  все  ж
останнi роки життя Поль зазнавав матерiально? окрути. Сво?часно  сплачуючи
селянам оренду за "неродючу" землю, вiн  у  той  же  час  не  шкодував  нi
коштiв, нi себе, щоб видобути з-пiд землi залiзнi скарби. Все це  призвело
до того, що вiн  став  постiйним  боржником,  позбувся  свого  майна,  яке
коштувало менше, нiж було боргiв. О.  Поль  уже  ладен  був  продати  свiй
музей, аби тiльки вилiзти з боргiв.  Про  це  прочули  в  Лондонi.  Звiдти
прибули грошовитi покупцi. Але господар музею не  захотiв,  щоб  колекцiя,
яку вiн зiбрав, стала здобутком  чужоземцiв.  Вiн  вiдмовився  вiд  послуг
заморських гостей i залишив музей на рiднiй землi, для свого народу.
   Величезна колекцiя старовини, яку зiбрав О.  М.  Поль,  стосувалася  до
кам'яного вiку -  це  були  молотки,  сокири,  стрiли  та  iншi  знаряддя,
зробленi з гранiту.

   Надзвичайно багато експонатiв було зосереджено  в  бронзовому  вiддiлi:
гончарнi вироби, ножi, мiдянi стрiли, списи, хатн?  начиння,  чоловiчi  та
жiночi прикраси. У вiддiлi залiзного вiку - мечi,  ножi,  кинджали,  рiзнi
стрiли. Неабияку цiннiсть являв собою вiддiл ?вропейських культур,  Японi?
та  Китаю.  Тут  можна  було  побачити  витонченi  вироби   Ц   грецького,
генуезького, венецiанського  мистецтва.  Це  рiзнi  золотi  речi-  перснi,
брошки, ланцюжки, лавровi вiнки. Чимало з них були прикрашенi дiамантами.
   Але особливо цiнну колекцiю Поль зiбрав у Запорозькiй  Сiчi.  На  полях
колишнiх битв з  чужоземцями  знайдено  бойову  запорозьку  зброю:  шаблi,
рушницi, гакiвницi, гармати, пiстолi - всього вдосталь. Полю також вдалося
зiбрати клейноди - гетьманськi булави, бунчуки,  навiть  прикраси  якогось
"лицаря" i його коня. Чимало збро? було прикрашено золотом i самоцвiтами -
бiрюзою, яшмою, опалами.  В  його  колекцi?  -  чимало  рiдкiсних  картин,
малюнкiв старовинних пам'яток тощо.

   Пiсля несподiвано? смертi О. М. Поля  його  дружина  передала  колекцiю
директоровi музею Д. I. Яворницькому. На честь цього патрiотичного  вчинку
iм'я О. М. Поля було надано Катеринославському кра?знавчому музею.
   Зусиллями Яворницького музей збагатився численними цiнними  експонатами
й перетворився в справжнiй народний храм  культури.  Пiсля  смертi  Дмитра
Iвановича музею надано iм'я його першого директора - Д. I. Яворницького.

   _ПОМIЧНИКИ ВЧЕНОГО__ _

   Читач уже зна?, що Яворницький усе сво? трудове життя  збирав  коштовнi
скарби матерiально? та  духовно?  культури  народу.  Щоб  збирати  народну
словотворчiсть, вiн  мав  чимало  кореспондентiв  -  учителiв,  агрономiв,
лiкарiв, письменних селян. Найактивнiшi  з  них  були:  О.  Коваленко,  М.
Сергi?в, Ф. Заболотний, I. Аутодаров, В. Патлань, М. Погрiбняк,  О.  Бiлаш
та В. Соляник.  Вони  систематично  надсилали  йому  цiнний  етнографiчний
матерiал - слова, пiснi, приказки тощо.
   - Робили це вони,- казав Дмитро Iванович,- не з принуки, а  з  власного
бажання, бо знали, що скарби духовно? культури народу, якi вони  збирають,
попадуть у певнi руки й стануть здобутком укра?нсько? культури.

   Дмитро  Iванович  мав  з  ними  тiсний   зв'язок,   часто   листувався.
Вiдповiдаючи на листи, вiн одночасно iнструктував, давав дiловi поради, як
i що саме слiд записувати.  Коли  вiн  звертався  вперше  до  вчителя,  то
посилав йому наперед виготовленого в друкарнi листа, з  якого  можна  було
бачити, що саме збира? i чим цiкавиться вчений.
   Для молодих учителiв, якi бралися  за  цю  благородну  справу,  це  був
чудовий порадник, написаний живою, дохiдливою мовою. Ось цей лист:
   "Вельмишановний колего!
   Для складання укра?нського словника справжньо? народно? мови, над яким,
мiж iншим, працюю десятки лiт, менi потрiбнi всi слова, характернi взагалi
для укра?нсько? лексики, а надто матерiал з народного гумору, фантазi?  та
побуту:  оригiнальнi  прiзвища  (як  дражнять   по-вуличному),   назви   з
сiльськогосподарсько? економiки та технологi?, назви трав,  лiкiв,  слова,
що висловлюють чоловiчу  та  жiночу  грубiсть,  любов,  кохання  та  iнше,
маловживанi слова до хатнього убору, приладдя та знаряддя; народна гiгi?на
i все iнше, що стосу?ться до людсько? словотворчостi.
   Заранi, сподiваючись  на  вашу  ласкавiсть,  дякую  i  прошу  весь  цей
матерiал посилати на адресу: м. Днiпропетровськ, Крайовий музей,  Жовтнева
площа, 2, професоровi Д. I. Яворницькому"[64].

   Широко залучав Дмитро Iванович до цi?? роботи i сво?х студентiв.
   - Слухайте, голубчики,- звертався вiн до них перед канiкулами.-  От  ви
зараз роз'?детеся по всiй Укра?нi, ви побачите добрих  старих  людей,  якi
знають рiзнi прислiв'я, приказки, приповiдки, пiснi. Записуйте  цi  скарби
народнi, а як повернетесь у  Днiпропетровськ  -  занесiть  сво?  записи-до
мене. Дуже буду вам вдячний.
   А студентiв було ж багато, i з рiзних областей, республiки  -  це  було
невичерпне джерело. Ось один з них, Федiр Сап'ян, повернувшись з рiдно?
   Петропавлiвки, завiтав до музею i вiддав  Дмитровi  Iвановичу  записану
народну гумореску про те, як мужик правди шукав:

   "Це було ще за царя. В одному  селi  посварилися  два  селянина.  Свиня
одного сусiда та пролiзла до садиби iншого i там  наробила  багато  шкоди:
картоплю вирила, цибулю  зiпсувала,  буряки  по?ла.  Розгнiваний  господар
кинувся з скаргою до сiльського старости:
   - Зайдiть,- просить вiн,- гляньте, що наробила сусiдська свиня на мо?му
городi.
   Староста був напiдпитку. Вiн глянув каламутними очима й гримнув:
   - Iди пiд три чорти! У мене й без тво?? свинi хвата? всяких клопотiв.
   - Ну, якщо так, я й до царя дiйду. Я знайду правду,погрожував селянин.
   Пiшов дядько додому, взяв олiвець i щось  намалював  да  паперi.  Потiм
згорнув його, сховав у кишеню i гайнув з скаргою до царя.
   До Петербурга йшов довго. Ось iде вiн через великий сад. А  там  в  цей
час прогулювався якийсь пан. А насправдi - це був цар в простому одязi.
   - Куди йдеш, чоловiче? - спитав пан.

   - До царя,- вiдповiв мужик.
   - А навiщо тобi цар? Що у тебе до нього?

   - Правди шукаю, з скаргою до нього йду.

   - З якою скаргою, може, розкажеш? Дядько вийняв папiрця, подав пановi.
   - Дивись, там все сказано.
   Той взяв до рук папiрця, покрутив, повертiв i каже:

   - Якась мазня, нiчого не розумiю.

   - Нi, не мазня, тут все ясно: дивись - ось двi хати,  одна  моя,  друга
сусiда. Далi - тинок, а пiд ним дiрка, через  не?  лазе  свиня  й  шкодить
мо?му городовi. Що ж тут не зрозумiло? Тут  як  на  долонi!  Бачу,  що  не
второпа?ш. Ось я до царя пiду, цар не дурак - все пойме...
   Взяв мужик свого папiрця й пiшов далi по садовi. А цар кинувся до свого
палацу, швидко переодягся й наказав сво?й сторожi:

   - Приведiть  менi  отого  мужика,  що  по  саду  ходить,  вiн  до  царя
пробива?ться.
   Вартовi розшукали мужика й привели його до царя.  Той  земно  вклонився
царевi й каже:
   - До вас, царю, прийшов правди шукати.  Якщо  словами  казати  -  вийде
довго. Ось у мене папiрець, гляньте, поймете.

   Цар взяв до рук знайомого папiрця i зразу ж проказав:

   - Тут все ясно: намальовано двi хати пiд соломою, мiж ними  тинок,  пiд
ним дiрка, а Грицькова свиня пролазить до твого городу i робить шкоду. Так
чи нi?
   - Точнiсiнько так! А я в саду зустрiв одного лана, показав цей малюнок,
довго йому пояснював, а вiн як свиня в апельсинах -  нiчого  не  зрозумiв.
Тодi я йому й кажу: ось я пiду до царя. Цар не дурак - все пойме".
   Найактивнiшим  кореспондентом  Яворницького  був  учитель  з  Томакiвки
Микола Костянтинович Сергi?в, з яким  у  вченого  склалась  щира  й  тепла
дружба.
   Лiто 1928 року. Будiвництво Днiпрогесу в повному розпалi. Археологам не
можна гаяти часу. ?м треба  якнайшвидше  дослiдити  острови  та  узбережжя
Днiпра, що будуть затопленi. До Кiчкаса  ви?хала  археологiчна  експедицiя
Академi?  наук  УРСР.  Голова  експедицi?  -  академiк  Яворницький.  Йому
доручено  скомплектувати  експедицiю  i  провести  всебiчнi   археологiчнi
розкопки в тих мiсцях, де вiн десятки разiв ходив за сво? життя.  До  цi??
експедицi? Дмитро Iванович запрошу? i вчителя М. К. Сергi?ва.
   Але Сергi?в через тяжку хворобу не змiг  ви?хати  до  Кiчкаса  й  узяти
участь в археологiчнiй експедицi?. Тому Яворницький порадив  йому  збирати
етнографiчний матерiал, яким був згодом дуже задоволений.

   Надсилаючи зiбраний етнографiчний матерiал, М. Сергi?в просив професора
розiбратися в ньому - одiбрати краще, варте того, щоб його десь можна було
використати.
   Iнколи Яворницький i сам не мiг розiбратися в надiсланому матерiалi  й,
не соромлячись, просив допомогти.  Отак  в  одному  листi  вчений  просить
пояснити, що означають слова "попряхи" та "супрядок".
   Сергi?в одразу ж вiдповiв:
   "Попряхи - дiвки чи  молодицi,  що  збираються  в  родичiв  чи  сусiдiв
прясти. Супрядок у Томакiвцi зараз нема?, лишилося щось схоже на досвiтки,
тiльки дiвчата приходять туди без роботи, погуляти з  парубками.  Жiнок  i
чоловiкiв там нема?"[65].

   Згодом  М.  Сергi?в,  за  клопотанням  Яворницького,  був   призначений
уповноваженим у Томакiвському  районi  по  охоронi  пам'яток  матерiально?
культури.

   У ХРАМI КУЛЬТУРИ_ _

   Кожного ранку о десятiй годинi Дмитро Iванович з'являвся в  музе?.  Вiд
свого будинку до музею вiн завжди йшов одною дорогою - повз  собор,  через
майдан Жовтнево? революцi?. Цей майдан  тепер  став  розкiшним  парком,  а
ранiше вiн був майже голiсiнький - без дерев  i  квiтiв,  тiльки  де-не-де
острiвцями росла на ньому травичка.
   Цю дорогу в Днiпропетровську так i називали: дорога Яворницького.
   Вже зранку дiди-сторожi Федiр Iванович  Бiлий  або  Олiмпiй  Андрiйович
Щукiн чекали його  бiля  входу,  щоб  вчасно  вiдчинити  дверi  й  першими
привiтатися. Робилося це з щиро? поваги й приязнi до вченого.
   Ступивши до дверей, Дмитро Iванович знiмав свого  капелюха  з  широкими
крисами, тепло вiтався, заходив до кабiнету, вiшав пальто й ставив у куток
цiпок. Пiсля цього обходив музей. Тихою  ходою,  уважно  придивляючись  до
вiтрин, до знайомих експонатiв, директор проходив через усi кiмнати музею.
Оглядаючи господарським оком кожен закуток, вiн  робив  зауваження,  давав
спiвробiтникам поради - де саме i як краще виставити новий  експонат;  тут
же й когось пiдбадьорить, того похвалять, кине на  ходу  живу  реплiку,  а
потiм, задоволений, поверта?ться до свого кабiнету.
   З його кабiнету часто можна було чути гучний смiх. Це  Дмитро  Iванович
комусь розповiда? щось цiкаве й дотепне.
   Одного разу, обходячи музей, Дмитро  Iванович  помiтив,  що  якiсь  два
молодики ходять по музею в шапках. Вiн пiдiйшов до них i ввiчливо сказав:
   - Знiмiть,  молодi  люди,  шапки.  Але  юнаки  невдоволено  глянули  на
старого, очевидно, сприйнявши його зауваження за образу.

   - Що ми - в церквi, чи що! - забурчали вони.

   - Нi, не в церквi, а в  храмi  культури.  А  це  вище  за  церкву.  Тут
зберiга?ться те, що створив народ протягом багатьох вiкiв. Тут -  iсторiя,
хлопцi, а перед нею i шапку не соромно скинути.
   Та це не вплинуло:  зухвальцi  не  зняли-таки  шапок.  Дмитро  Iванович
повернувся до кабiнету розгнiваний, руки в нього тремтiли.
   - Що з вами, чому ви так схвильованi? - спитали його.

   - Та як же менi не хвилюватися, коли там  якiсь  два  нахаби  зайшли  в
музей у шапках i не хочуть ?х зняти. Що це таке? Як можна?

   Ми пiдiйшли до тих зарозумiлих  молодикiв  i  сказали  ?м,  що  з  ними
розмовляв директор музею академiк Яворницький i що його дуже образило ?хн?
зухвальство.
   Пiсля цi?? розмови хлопцi зняли шапки, а потiм  погомонiли  мiж  собою,
зайшли до кабiнету директора.

   - Вибачте нам, професоре, ми справдi недобре вчиняли.

   - Гараздi А скажiть менi - вiдкiля ж ви?

   - Ми самi з села, нещодавно  влаштувалися  працювати  в  прокатний  цех
заводу iменi Петровського.
   - А зна?те, що сказав про музей Григорiй  Iванович  Петровський,  iм'ям
якого зветься ваш завод?
   - Нi, не зна?мо, не чули.
   - Вiн, як був у музе?, сказав менi: "Привчайте, Дмитре Iвановичу,  нашу
молодь до культури. Музей - це скарб,  велике  надбання  людства.  Тому  з
великою пошаною треба ставитися до пам'яток  культури  минулого..."  Отже,
поважайте себе та й мене, старого, не  ображайте.  Я  ж  вам  дав  розумну
пораду, а ви грубо, безтактно вiдхилили ?? та ще  й  поглузували  з  мене,
старо? людини.
   Хлопцi,  почуваючи  себе  винними,  ще  раз  попросили   вибачити   ?х,
подякували й розпрощалися з професором.
   Пiсля цього випадку Дмитро Iванович наказав написати великими  лiтерами
оголошення: "Знiмайте шапки".
   Але звичай цей i без оголошення увiйшов у традицiю.


   _ПУТIВКА В ЖИТТЯ__ _

   Коли Сашко ще вчився в семирiчцi, його мати згадала якось добрим словом
музей. З того часу не покидала його думка побувати" в музе? й побачити  на
власнi очi всю ту старовину, що зберiгалася там.  Хотiлось  глянути  й  на
збирача музейного добра Дмитра Iвановича Яворницького, про  якого  не  раз
шанобливо казала мати.
   Мандруючи на островi Хортиця, Сашко  випадково  знайшов  орнаментований
горщик, шило та кремiнне вiстря. Цю знахiдку вiн показав сво?й матерi.
   - От якби побачив професор Яворницький, який би вiн був радий! - весело
усмiхаючись, сказала мати.
   Сашко зразу ж уявив собi радiсне обличчя вченого. Йому кортiло  зробити
щось при?мне для цi?? людини. I вiн надумав написати до нього листа, а  за
одним разом спитати, чи нема? де поблизу археологiчного iнституту, куди  б
можна поступити вчитися.
   Дмитро Iванович не забарився з вiдповiддю юнаковi;


   "У вас пiд боком, а саме на островi Хортиця, вже ? вiдомий  археолог  -
Петро Iванович Смоличiв, який мешка? десь на лiвому боцi  Днiпра,  супроти
Кiчкаса. Ви до нього, якщо хочете,  звернiться,  i  вiн  вам  дасть  добру
пораду.
   Тi невеличкi археологiчнi знахiдки - горщики  та  кремiнне  знаряддя  -
подаруйте або Днiпропетровському музею, або вашому мiсцевому,  аби  тiльки
вашi знахiдки десь не загубилися.
   Оце все, що я можу сказати вам.

   3/Х 1934
   Академiк Дм. ?в, Яворницький"

   Цей лист ще бiльше заохотив юнака по?хати в музей i побачити вченого.
   Восени 1934 року здiйснилася ця мрiя. Шiстнадцятирiчний хлопець разом з
сво?ю матiр'ю вирушив з  хутора  Петрополя,  Новохортиць.кого  району,  до
Запорiжжя i пароплавом прибув до Днiпропетровська. Мати ще  зранку  повела
сина в музей. Юнака цiкавили насамперед археологiчнi знахiдки. До них його
й потягло, мов залiзо до магнiту.
   З великою увагою i захопленням вiн розглядав кожну  кiсточку,  черепок,
вiстря. Двiчi пiдходила мати до Сашка, сiпала його за рукав i шепотiла  на
вухо:
   - Синку, час-бо й кiнчати! Вже скоро музей будуть замикати, а  ти  нiяк
не вiдiрвешся вiд вiтрин.
   - Я ще трошки, мамо, ще одну-двi хвилини - i зразу ж  вийду!  -  благав
Сашко свою матiр.
   Почувся дзвiнок. Сивенький сторож оголосив:

   - Громадяни! Музей зачиня?ться, кiнчайте огляд!

   Пiсля цих слiв Сашко з жалем залишив музей i  вийшов  надвiр,  де  його
давно вже чекала мати.
   Другого дня, тiльки-но вiдчинили музей, Сашко вже  бiля  дверей.  Купив
квитка i зразу ж попрямував до етнографiчного вiддiлу. I в  цьому  вiддiлi
вiн пробув майже весь день.
   Оглядаючи музей, юнак дуже хотiв побачити Дмитра Iвановича,  про  якого
чув стiльки хорошого, i, коли кiнчив  оглядати  експонати,  спитав  одного
службовця:
   - Скажiть, будь ласка, де ж Дмитро  Iванович?  Чому  його  не  видно  в
музе??
   - А навiщо вiн тобi?
   - Я хотiв його побачити й поговорити з ним.

   - Дмитро Iванович дуже рiдко бува? в музе?: вiн  уже  не  працю?  тут,-
вiдповiв йому сторож.
   - Я при?жджий, порадьте менi, де його можна побачити?

   - Тiльки дома, хлопче; пiди до нього-вiн там i прийме тебе.
   Сашко довiдався адресу й подався  до  парку  Шевченка,  де  жив  Дмитро
Iванович. Хвилюючись, пiдiйшов хлопець до ворiт i  смикнув  за  мотузочку.
Задзвонив дзвоник, загавкав собака Дружок, а за  хвилину  дверi  вiдчинила
молода домробiтниця.
   - Що тобi?
   - Хочу до професора.
   Домробiтниця провела хлопця до кабiнету вченого. Назустрiч вийшов бiлий
як снiг дiдусь у синiх окулярах. З-пiд окулярiв на гостя глянули  глибокi,
ласкавi, розумнi очi.
   - Що ти, хлопчику, хочеш? Мабуть,  на  козакiв  прийшов  подивитися?  -
спитав Дмитро Iванович.
   - Дуже хочу! - сказав Сашко.
   - Тодi заходь сюди, будемо  знайомитись.  На  освiтленiй  сонцем  стiнi
хлопець побачив Тараса Бульбу з синами. Баскi конi  пiд  ними  потопали  у
високiй степовiй травi. За широкими  поясами  стримiли  пiстолi,  а  збоку
виблискували шаблi з рукiв'ями, оздобленими самоцвiтами.
   До Дмитра  Iвановича  часто  забiгали  хлопчики  подивитись  на  Тараса
Бульбу. Вiн охоче впускав ?х у будинок i швидко знаходив  з  ними  спiльну
мову. Тому й цього разу впустив до себе незнайомого хлопця. А  коли  Сашко
сказав доброму дiдусевi, що  йому  вже  час  iти,  бо  чека?  мати,  треба
збиратися в дорогу, Дмитро Iванович поцiкавився:
   - А вiдкiля ж ти, молодий козаче, прибув сюди?

   - Я при?хав iз Запорiжжя. Мо? прiзвище Олександр Бодянський.
   - Чекай, хлопче, пригадую! Чи не ти писав до мене листа?
   - Я. Тодi я писав  про  сво?  знахiдки  й  цiкавився,  як  можна  стати
археологом.
   - Пригадую. Я дав тобi вiдповiдь i, зда?ться, порадив, що робити далi.
   - Дякую. Листа вашого я одержав. Але я хотiв побачити вас та почути ваш
голос.
   - Он як! Тодi ласкаво прошу до мого дому. Ким же ти хочеш бути, до чого
в тебе ? нахили, чого прагне твоя душа?

   - Ще й сам добре не знаю. Але дуже люблю iсторiю, цiкавлюся старовиною.
   В робочому кабiнетi, розмовляючи з хлопцем, Дмитро Iванович вiдчув,  що
з цього юнака може бути археолог, але треба його  повчити,  познайомити  з
цi?ю справою. I вiн розповiв хлопцевi про археологiчнi розкопки,  про  те,
що багато рокiв працю? над укра?нським словником,  над  збиранням  пiсень,
казок, прислiв'?в, музейних речей.
   - Ось бачиш, Сашку, якi стоси стоять,- показав вiн рукою на купи охайно
складеного паперу.
   - А що то?
   - Скарби народнi! Тут сорок тисяч карток: на кожне слово - картка. Отож
i тебе, Сашку, прошу - почу?ш де хороше слово, не обходь його - запиши: де
почув, од кого почув, що те слово означа?, а потiм - у конверт  i  шли  до
мене, а я до словника запишу. Признаюся тобi по секрету: дуже  шкодую,  що
мало працював на цiй нивi,  що  не  вiддав  себе  всього  на  розшуки  цих
скарбiв.

   Серйозна розмова подобалася хлопцевi. Вiн узяв  кiлька  карток,  уважно
прочитав ?х i зрозумiв, чого хоче вiд нього вчений.

   З того часу О. В. Бодянський став кореспондентом  Явор-ницького,  часто
листувався, радився з ним i поглиблював сво? знання з археологi?. До  душi
вченому припав Сашко!
   Через два роки Бодянський знову завiтав до музею, познайомився з новими
знахiдками археологiчно? експедицi?, а потiм провiдав Дмитра  Iвановича  в
його будинку. Молодого  археолога  цiкавила  лiтература  з  археологi?,  i
подарував йому чимало Дмитро Iванович з сво?? бiблiотеки.

   Якось по?хав О. В. Бодянський у Запорiжжя i там купив у букiнiста  купу
старих журналiв "Всесвiт". В одному з них вiн побачив невеличку  статтю  й
фото археологiчне! експедицi?, яка пiд керiвництвом академiка Яворницького
працювала на Днiпрогесi.
   - Яз радощiв поцiлував це фото i всiх  археологiв  на  чолi  з  Дмитром
Iвановичем, бо любив i просто обожнював те  дiло,  якому  присвятили  себе
археологи,-згадував Бодянський.- Для мене  було  досить  одного  магiчного
слова такого знавця археологi?, як Дмитро Iванович, i я готовий був  бiгти
за десятки кiлометрiв, щоб подивитися розкопки.

   Замолоду, як це часто трапля?ться з багатьма, Бодянський пробував  сво?
сили у  вiршуваннi,  хоч  не  покидав  захоплюватись  i  археологi?ю.  Вiн
звернувся листом до Дмитра Iвановича, в якому просив указати  йому  дорогу
до села Капулiвки, де сто?ть могила Сiрка, а за  одним  заходом  поклав  у
конверт сво? вiршi, щоб ?х оцiнив Дмитро Iванович. Невдовзi вiн одержав од
Яворницького такого листа:

   "Якщо хочете, дорогий синашу,  дiстатися  до  Капулiвки,  то  ?дьте  до
Нiкополя, до станцi? Чортомлицько?. Вiд  Чортомлицько?  станцi?  пiшки  до
Капулiвки, з Капулiвки каюком по рiчцi Пiдпiльнiй чотири  версти  до  села
Покровського, а можна й пiшки понад берегом Пiдпiльно?.  Оце  вам  i  все.
Дуже жалiю, що ви, будучи в Днiпропетровську, не передали  костяного  шила
кому-небудь iз тих, хто залишився в мо?му будинку тодi, як  мене  не  було
дома.

   Про вашу поезiю скажу вам, що убитку не буде нiякого, копи ви не будете
писати вiршiв. Працюйте бiльше по науцi, то буде кориснiш.
   З щирою та правдивою до вас любов'ю

   22/VIII 1938
   ваш Д. Яворницький"


   Лист Дмитра Iвановича справив враження  на  юнака.  Бодянський  облишив
вiршування, а присвятив себе археологi? i став завзятим ентузiастом  свого
дiла в Iнститутi археологi? АН УРСР.
   Хоч Дмитро Iванович уже й вiдiйшов од музею, але не поривав  зв'язку  з
археологами, листувався з ними, давав цiннi  поради,  хвилювався  за  ?хню
роботу й тiшився з ?хнiх успiхiв.
   Одного разу вiн почув, що почали розробляти козацькi кар'?ри, де чимало
лишилося недослiджених мiсць. Вiн просить молодого  археолога  Бодянського
заглянути туди, розпитати робiтникiв, чи не знаходили там  чого-небудь  iз
старовинних речей.
   Через два тижнi прибув туди  Бодянський,  а  звiдти  просто  до  Дмитра
Iвановича.
   - Ось вам, Дмитре Iвановичу, подарунок iз Сiчi.

   - Що там таке?
   - Запорозька люлька!
   Дмитро Iванович враз ожив, повеселiшав i радiсно прийняв цю дорогу  для
нього знахiдку.
   - Ти, Шурко, на п'ять рокiв менi життя додав. Вiд  усього  серця  дякую
тобi, козаче! Бачу, що з тебе буде путящий  археолог!  За  Старим  Кодаком
багато дечого можна знайти.
   Дмитро Iванович не помилився в сво?х здогадках.  Про  це  свiдчить  цей
його лист до Бодянського:
   "Любий i дорогий мiй спiвробiтничку!

   Я довго не вiдповiдав на вашого останнього листа через  те,  що  кiлька
днiв прохворiв i тiльки оце трохи почув себе  краще  i  пишу.  Дуже,  дуже
жалкую, що всi археологiчнi знахiдки, якi бачили коло Старого  Кодака,  не
попали до ваших власних  рук,  особливо  запорозький  пояс.  А  ще  бiльше
жалкую, що не можу вас пристро?ти службовцем в  музей.  Вашого  листа  про
дорогоцiннi знахiдки в Старому Кодацi робiтниками я вiддам кореспондентовi
газети "Звезда" i, якщо вiн буде надрукований, надiшлю вам.

   Iз вашого листа бачу, що ви вже в Запорiжжi, а що ж ви там  поробля?те?
Може, й там знаходять якi древностi? Напишiть.

   Гаряче дякую вам за вашi дорогi звiстки.

   17/1 1939
   Ваш Д. Яворницькии" [66]

   1940 року, за  кiлька  днiв  до  смертi  Дмитра  Iвановича,  Бодянський
провiдав свого вчителя й наставника. Дмитро Iванович був тяжко хворий.
   Наступного дня йому трохи полегшало.  Вiн  був  спокiйний  i  в  добрiй
пам'ятi. Пiднявшись з крiсла,  Дмитро  Iванович  дiстав  з-за  шафи  свого
супутника - клевець i сказав:
   - Оце тобi, Шуро! Вiзьми цей клевець. Я  з  ним  обходив  усю  Укра?ну,
розкопав сотнi могил. Нехай щастить тобi з ним!

   -  Велике  спасибi,  любий  Дмитре  Iвановичу!  Бодянський  обiйняв   i
поцiлував Дмитра Iвановича.
   - Прощай, Шуро, може, вже бiльше й не побачимося на цьому свiтi.
   Це була остання розмова з Бодянським. За кiлька днiв  Дмитра  Iвановича
не стало.
   Велику любов до науки, археологi? та  етнографi?  прищепив  Бодянському
Дмитро Iванович - людина правдиво? i велико? душi.


   _БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ...___

   Пiд час Велико? Вiтчизняно?  вiйни  частину  музейних  експонатiв  було
вивезено в  глибокий  тил  кра?ни,  а  бiльшiсть  залишилася  в  тимчасово
окупованому мiстi.  Не  раз  на  них  зазiхали  окупанти.  Музейнi  скарби
врятували  тодi  вiд  фашистського  пограбування  тро?:  сорокап'ятилiтнiй
сторож  музею  Михайло  Якович  Бiлий,  його  дружина  Ярина  Наумiвна  та
прибиральниця Параска Кузьмiвна Дузь.
   Пiд загрозою смертi вони ховали експонати в пiдземеллях музею i в сво?х
знайомих. Пiсля звiльнення Днiпропетровська вiд окупантiв  цiннi  колекцi?
знову були виставленi в музе?.
   Михайло Якович Бiлий вартував музей понад  тридцять  рокiв.  З  Дмитром
Iвановичем вiн працював понад дванадцять рокiв.

   - Вiд небiжчика,- згаду? Михайло Якович,- я багато дечого дiзнався  про
тi експонати, що лежать у музейних вiтринах. Як тiльки  побачу,  було,  що
вiн проводить екскурсiю, стаю  до  гурту,  уважно  прислухаюся  до  голосу
Дмитра Iвановича .i багато чого запам'ятав. Усе  це  стало  менi  потiм  у
великiй пригодi. Iнколи в музей заходить людина,  дивиться  на  експонати,
але, бачу, не все розумi?. Тодi я пiдiйду  до  вiдвiдувача  та  й  спитаю:
"Мабуть, вам тут щось. незрозумiле?" - "Та  дещо  й  неясно.  Я  вперше  в
музе?".
   Михайло  Якович  бере  тодi  на  себе  роль  екскурсовода,   розповiда?
вiдвiдувачевi так, як чув од самого Яворницького.  За  цi  пояснення  люди
дякували Бiлому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
   Нелегко доводилося  Дмитровi  Iвановичу  збирати  й  зберiгати  музейнi
експонати. А якщо вже попала в музей якась рiч, то звiдти вирвати ??  було
нелегко.
   - Доки я тут директором, жодна рiч не пропаде, не загине!

   Та коли йшла мова  про  те,  щоб  допомогти  iншим  музеям,  вiн  охоче
приставав на це.
   Якось  зустрiв  Дмитра  Iвановича  один  вiдповiдальний   працiвник   i
вiдрекомендувався:
   - Я з окрнаросвiти.
   - Як ви сказали? Щось я не розумiю цi?? мови!
   - Я iнспектор окружного вiддiлу народно? освiти.

   - Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищо? ?пархi?!
   - З окрнаросвiти.
   - Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?

   - Хотiв спитати  вас,  Дмитре  Iвановичу,  чи  ви  чули,  що  керiвники
художнього музею, який  недавно  засновано,  порушують  питання,  щоб  усi
художнi картини вилучити з вашого музею i передати ?м.
   - Що кажете, всi картини?..- Дмитро Iванович гмикнув, примружив  очi  й
сказав: - Зразу видно: курка не дурна - не од себе, а до себе горне!..  От
що, всiх не дам, i не просiть, а деякi - будь  ласка.  Нехай  приходять  -
подiлимося. Художньому музе?вi треба допомогти.
   I допомiг. У 1923 роцi Дмитро Iванович передав художньому  музею  понад
100 творiв - головним чином захiдно-?вропейського  мистецтва.  Цi  картини
вiн погодився взяти для "зберiгання" вiд катеринославських  багатi?в,  якi
на початку революцi? 1917 року чкурнули за кордон.

   Обласний  музей  iм.  Поля,  коли  ще  ним  керував  Дмитро   Iванович,
вiдображав сво?ми експонатами в основному степову Укра?ну. Щоб вiдвiдувачi
музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "перенiс"  частину  Дикого
поля часiв Запорозько? Сiчi на територiю музею.
   Коли стати обличчям до музею, то лiворуч, бiля самого примiщення, шумiв
густий та високий пирiй, а з нього виглядали голови кам'яних баб.  Узимку,
як  пройтися  по  цiй  полеглiй  травi,  то  здавалося,  нiби  ступа?ш  по
величезнiй припорошенiй снiгом подушцi.
   - Гляньте на цей клапоть землi з пирi?м та кам'яними бабами,- показував
екскурсантам Дмитро  Iванович,-  i  уявiть  собi  дикi  простори  степово?
Укра?ни, де безлiч пурхало всяко? дичини, багато було всякого  звiра.  Тут
не вистача? тiльки козака в походi.  За?де  запорожець  у  таку  гущавину,
тiльки голова височiв звiдти. Ото була трава!..
   Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити  музей,  вiн  часто
навiдувався ввечерi до дiда Бiлого, приносив йому вечерю - борщу або кашi.
   - Бери, Михаиле, ?ж, бо ти, мабуть, голодний,  а  цi  сухарики  вiддаси
Жучковi. Де вiн?
   - Спасибi, професоре, що не забува?те,- дякував Михайло Якович.
   Вони довго просиджували бiля  музею,  згадували  колишнi  роки,  подi?,
розмовляли, як рiвний з рiвним.

   - От  що,  Михайле,  я  хотiв  тобi  сказати,-  присунувся  до  сторожа
Яворницький.
   - Слухаю вас, кажiть.
   - Чую, ще покидають сили, слабiю,  напевне,  вже  близько  смерть.  Ох,
роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай  мо?  прохання:  як
помру, так отут мене, коло  музею,  на  Дикому  полi  поховайте.  Обсадiть
могилу квiтами, посадiть бiля голови два явори, а на плитi зробiть напис:
   "Тут лежить Яворницький". От i все. Не забудеш?

   - Нi, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому
слiд.
   Далеко пiзнiш, у квiтнi 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом
побачили молодi деревця, ?х висадила невiдома людина. Прийшла, попрохала в
сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добутi в розсаднику дубки.
   - Хто ж ви такий будете? - зацiкавився дiд Бiлий.

   - Я один з тих,- вiдповiв незнайомий,- хто на все життя зберiг  пам'ять
про Дмитра Iвановича. Прошу вас, дiду, поливайте й  доглядайте  цi  дубки.
Нехай вони ростуть i нагадують про нашу вiчну любов до цi?? людини.

ЗАПОРОЗЬКИЙ
ДУБ

   У Верхнiй Хортицi сто?ть i досi могутнiй  запорозький,  дуб,  про  який
iсну? чимало переказiв та легенд. Це один з найстарiших дубiв на  Укра?нi:
йому вже понад сiм столiть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубовi  було
400 рокiв. Дуб-велетень витримав усi випробування часу, зберiг до глибоко?
старостi свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба склада?ться  з
18 великих гiлок, периметр крони - 102 м. ?? зелений тiнистий намет мав 43
метра в поперечнику i здалека скида?ться на цiлий гай.  Окоренок  дуба  на
обмах утовшки 656 сантиметрiв, дiаметр стовбура 208 см,  а  висота  дерева
дорiвню? 36 метрам.

   Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вiк i  щовесни  зеленi??  Старi
дiди, запорозькi нащадки, пояснюють. це тим, що  дуб  вирiс  бiля  джерела
(нинi колодязя), яке-щедро напоювало його  корiння,  давало  йому  силу  й
снагу. Пишний крислатий дуб приверта?  увагу  багатьох  мандрiвникiв,  якi
цiкавляться пам'ятниками минулого. Люднiсть  мiста  Запорiжжя  та  Хортицi
пиша?ться цим дубом i з великою любов'ю оберiга? його.
   Люди зв'язують життя цього  дуба  з  iсторичним  минулим  нашого  краю,
зокрема  з  iсторi?ю  запорозького  козацтва.   Звiдси   й   пiшла   назва
"запорозький дуб", що закрiпилася за ним ще здавна.
   Охочi до вигадок люди запевняли, нiби  саме  пiд  цим  дубом  запорожцi
разом iз сво?м кошовим отаманом Сiрком писали знаменитого листа турецькому
султановi. Iншi оповiдали, що Богдан  Хмельницький,  ведучи  запорожцiв  у
квiтнi 1648 року до Жовтих Вод, де  вiн  уперше  перемiг  ворога,  зупинив
вiйсько на вiдпочинок бiля кринички, що недалеко  вiд  цього  дуба.  Перед
виступом у похiд Хмельницький звернувся до козакiв з промовою  i  закликав
?х бути такими ж дужими й мiцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
   Не раз на дуб намiрялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та  щоразу
зазнавали невдачi. Ось що розповiдав  про  це  Ничипiр  Антонович  Дейкун,
сторож запорозького дуба:
   - Пiдiйшла смерть до старого дуба, коли  тут  були  нiмецько-фашистськi
окупанти. Гiтлер довiдався  про  запорозький  дуб-велетень  i  дав  наказ:
зрубати i в засушеному виглядi привезти його в Нiмеччину. Та  не  довелося
гiтлерiвцям зрубати запорозького велетня,- ?х самих так рубонули  тут,  що
не один з них дав дуба.
   Пiд цим дубом любив колись сидiти Дмитро Iванович Яворницький. Тут  вiн
розповiдав Дейкуновi про походи  Богдана  Хмельницького  та  про  звитяжнi
подвиги Iвана Сiрка.
   Вперше Ничипiр Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Iвановичем  1930
року на будiвництвi Днiпрогесу. Працював тодi Дейкун на  островi  Хортиця,
де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести двi могили. Перед  тим
як знести ?х, вирiшили запросити Дмитра Iвановича й порадитися з ним.
   При?хав Дмитро Iванович, оглянув розпочате будiвництво й сказав:
   - От що, друзi мо?, могили - iсторичнi пам'ятки, руйнувати ?х не можна.
   - Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цiлком, а  лише  частково
використати ?х для насипки греблi,- сказав керiвник будiвництва.

   - А яку ж ви тут, на Хортицi, греблю буду?те? Адже Днiпрогес  буду?ться
на мiсцi Кiчкаса? - спитав Яворницький.

   - Цiлком слушно! Днiпрогес -  на  Кiчкасi,  а  на  Хортицi  ми  буду?мо
невелику греблю для зрошування першо? зони поливу.

   - Це iнша рiч! Тодi, хлопцi, зробiмо так:  завтра  я  при?ду  з  сво?ми
археологами, зроблю розкопки, а потiм можете зносити ?х.

   - Добре, спасибi! - подякували iнженери. Дiд Дейкун оповiдав:
   - Хоч моя зустрiч з Дмитром Iвановичем була дуже давня, але  про  таких
людей забути не можна. Це була  людина  великого  розуму.  Я  не  пригадую
такого випадку, щоб вiн розгубився, не  вiдповiв  на  будь-яке  запитання.
Мова його проста i дохiдлива.  Навiть  малообiзнанi  з  археологi?ю  та  з
iсторi?ю Укра?ни люди добре розумiли його, бо кожне слово глибоко западало
?м у душу. Ото був чоловiк! Вiн бачив не тiльки те, що на поверхнi  землi,
а знав i що лежить пiд землею.
   З великим iнтересом слухав Дейкун розповiдi Дмитра Iвановича про острiв
Хортиця.
   - Острiв Хортиця ма? довжину 12 км, ширину  2,5  км.  Величенька  площа
припада? на плавнi та озера. Для  козакiв  тут  було  добре  мiсце  робити
засаду та ховатися в разi потреби вiд  орди.  Колись  Хортиця  була  майже
недоступна для ворогiв.
   Цей острiв - свiдок великих iсторичних подiй: вiн бачив Олега, що  йшов
воювати на Царгород, повз острiв рушав  походом  на  болгар  Святослав,  а
неподалеку вiд Хортицi, в степу, точилися кривавi сiчi з  печенiгами.  Тут
народжувався й мужнiв бойовий дух запорожцiв.

   У пiвнiчно-схiднiй частинi Хортицi сто?ть дерев'яний  хрест.  Поставило
його в XIX столiттi катеринославське земство  на  тому  мiсцi,  де  колись
стояла козацька дерев'яна церква.  Вона  стояла  коло  пiднiжжя  горбка  в
кам'янiй нiшi, спецiально для  не?  вимурувати.  Розповiдають,  що  Богдан
Хмельницький милувався  чудовим  рiзьбленням  iконостасу  -  витвором  рук
козацьких майстрiв. Пiд престолом церкви  зберiгався  меч,  якого  цiлував
гетьман, беручи на себе великий обов'язок керiвництва наступним бо?м. Бiля
хреста ? слiди могил, мабуть, це залишки  козацького  кладовища,  про  яке
згаду? в сво?х творах академiк Д. I. Яворницький.
   Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На нiй були  Тарас
Шевченко, Репiн, Серов, Горький.
   Якось, сидячи пiд запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Iванович  спитав
його:
   - Де ж ви, дiду Ничипоре, живете?

   - Тут, бiля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота.  Мало
не щодня балакаю ще з екскурсантами.
   - Багато ж ?х бува? тут?
   - Сила-силенна! Торiк у травнi приходило три з половиною тисячi чоловiк
з нашого краю та ще двадцять одна делегацiя з iнших кра?н свiту.
   Ничипiр Антонович розповiв i про одну цiкаву бесiду  з  укра?нцями,  що
при?здили сюди з Канади. Один iз них спитав дiда Дейкуна:

   - Скажiть, де тут можна побачити укра?нця?

   - А оце всi, що бачите, ото i ? укра?нцi,- вiдповiв дiд.
   - Нi, ви менi покажiть справжнього укра?нця,пiдкреслив канадець.
   - Якщо ви хочете побачити укра?нця в шапцi, чумарцi, широких штанях, на
возi, який тягнуть сiрi воли, то таких уже нема? - перевелися. Всi вони  з
чумацьких возiв пересiли на автомашини та мотоцикли,  носять  тепер  iнший
одяг, не впiзна?те ?х. Якщо ж ви хотiли  побачити  укра?нця,  який  любить
чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами вiн сто?ть - це я!  Так,
я справжнiй укра?нець i душею, i тiлом. Люблю свiй народ, свою землю й те,
що на землi. У нас справдi все змiнилося! Навiть  птиця,  що  летить  сюди
навеснi з вирiю, часом блудить,  бо  не  пiзна?  землi,-  так  швидко  все
змiню?ться. Ось тут, де ми сто?мо з вами, колись були запорозькi очеретянi
куренi, а тепер гляньте: там заводи, а он Днiпрогес,  що  свiтить  на  всю
Укра?ну. Ми ж давно вже забули не то що про каганцi, а й про гасову лампу.
Хiба ж погано?..
   Канадець бiльше не питав нiчого в  дiда  Дейкуна.  Кажуть,  що  в  роки
першо? п'ятирiчки пiд зеленими шатами цього дуба вiдпочивали комсомольцi -
будiвники  Днiпрогесу.  Та?мними  во?нними  ночами   збиралися   на   раду
партизани. I ?дуть, i йдуть до нього звiдусiль  -  зблизька  й  здалека  -
люди. Iдуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи,
намилуватись його красою.

НАПУТНIЙ
ТОСТ

   Нiч. Надворi ви? хуртовина, мороз химерно розмалював шибки  гуртожитку.
Студенти, кутаючись у байковi укривала, лягали спати. Один з них  -  Антiн
Юрченко - не-вгавав:

   - Хлопцi, а зна?те, що я сьогоднi чув?

   - Ну, кажи вже, та будемо скорiше спати, бо холодно! - озвався другий.
   - Чув я, що в iсторичному музе? е цiкава людина - академiк Яворницький.
Всi, хто слухав його розповiдь, страшенно захопленi. От  би  побачитися  з
ним!
   Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому  студентовi  -
Дмитровi Яким'юку. Вiн дав собi слово: будь-що послухати Яворницького.  Та
не одразу йому вдалося це  зробити:  двiчi  ходив  до  музею  i  щоразу  -
невдача: академiк то хворiв, а то по?хав до Ки?ва на сесiю Академi?  наук.
Коли пiшов утрет?, побачив  лiтнього  чоловiка,  що  вiв  за  собою  групу
екскурсантiв i щось казав ?м. Вiн одразу догадався, що це  Яворницький,  i
прилучився до гурту.
   Жвава,  образна  мова,  пересипана  всякими  смiховинними?   iсторiями,
зачарувала юнака. Йому дуже хотiлося поговорити,  ближче  познайомитися  з
ученим, але в музе? вiн не насмiлився пiдiйти до нього. Пiсля цього  часто
заходив до музею, i якщо дiзнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж
ставав у групу вiдвiдувачiв, яких так само, як i  його,  вабило  послухати
розумного й веселого оповiдача.
   Напровеснi того ж року Дмитро Яким'юк з сво?м другом студентом Юрченком
повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце  вже  сiдало.  Вони
проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить  бiловусий,
в синiх окулярах та капелюсi Яворницький. На його.  колiнах  дрiмав  сiрий
кiт. "Отут,- подумали студенти,ми й  познайомимося!"  Пройшли  бiля  ганку
раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помiтив.
   - Що це ви, хлопцi, тут роздивля?тесь? Ану, пiдiйдiть-но сюди ближче! -
лагiдно звернувся до них учений.

   Студенти радiсно пiдiйшли  й  призналися,  що  вони  вже  з  ним  трохи
знайомi, бо кiлька разiв бачили його в музе?.
   - А хто ж ви такi будете?
   - Ми, Дмитре Iвановичу, студенти  медики,  вчимося  на  третьому  курсi
iституту.
   - Вiдкiля ж ви родом? Хто вашi  батьки?  Розмова  зав'язалася  на  цiлу
годину. Сонце вже сiло, стало смеркатися. Професор  пiдвiвся  з  стiльчика
збираючися йти в кiмнату.
   - Ну, хлопцi, ходiмте зi мною чайку поп'?мо. Ви ж, -мабуть, голоднi?
   Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до  приймальнi  -  i  роти
пороззявляли. На них, ледь примруживши очi, усмiхаючись,  дивився  веселий
запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював  Микола  Струнников  на
старовиннiй укра?нськiй скринi.  Хлопцям  здавалося,  начеб  вони  справдi
потрапили па Сiч: он у вихорi танцюють козаки, трохи далi,  пiд  столiтнiм
дубом, кобзар грав, а ось на баскому конi запорожець з списом  i  рушницею
за плечима пильно вдивля?ться в далечiнь,  щоб  не  пропустити  ворога  на
рiдну землю.
   Прибулих шанобливо зустрiла  дружина  професора.  Вона  вже  звикла  до
несподiваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
   - Приймай гостей, Серафиме Дмитрiвно! До нас завiтали медики!
   Зайшли до ?дальнi. Дмитро Iванович сiв на сво?му мiсцi, на стiл  подано
чай з конфiтурою та смачнi пирiжки з рисом.

   - На?дайтеся, хлопцi, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз  i
в мене кавчав порожнiй шлунок!..

   Спочатку хлопцi вiдмовлялись, а потiм посмiливiшали й нумо  пригощатися
з таким апетитом, що через п'ять хвилин  на  тарiлцi  жодного  пирiжка  не
стало.
   - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за вашу ласку  й  гостиннiсть,  ми  такого
харчу в сво?й ?дальнi не бачили.
   Пiсля вечерi Дмитро Iванович запросив студентiв до свого кабiнету  i  з
жартами та приповiдками  розповiв  ?м  про  сво?  бувальцi  мiж  панами  й
простими людьми.
   Студенти вiд його оповiдань так смiялися, що аж кiт насторожився.

   - Це я так, хлопцi, для розваги. А взагалi хочу сказати вам ось що. Наш
народ i наш край  мають  хороше  й  славне  минуле.  Ми  ма?мо  право  ним
пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно  вивчати  сиву
давнину. Повiрте менi, все це пригодиться для того, щоб  молоде  поколiння
вмiло цiнувати надбання наших предкiв. I коли ви будете знати  минуле,  то
знайдете шлях i до прекрасного майбутнього.
   Прощаючись, Дмитро  Iванович  просив  студентiв,  яких  вiн  уже  встиг
полюбити, навiдуватись до нього, не забувати стежки до його хати.

   Хлопцям кортiло ще зайти, та якось незручно  було  без  дiла  турбувати
вченого. От Дмитрусь i придумав. Заходячи до  Яворницького,  вiн  попросив
дати йому лопати.  З  сво?м  товаришем  вони  перекопали  в  садку  землю,
розпушили грядки на квiти, потiм узяли пилку  й  позрiзали  сушняк,  зняли
гусiнь з фруктових дерев. Дмитро Iванович увесь час  допомагав  ?м  i  був
вдячний за добру послугу.
   Серед нових сво?х знайомих Яворницькому найбiльш подобався допитливий i
смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидiв з ним на верандi за  склянкою
чаю. Раптом вiн спитав Яким'юка:
   - Розкажiть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?

   - Та нiчого, жити можна. Правда, трохи тiснувато, та що вдi?ш.

   Дмитро Iванович подумав-подумав, а тодi й каже йому:

   - А зна?те що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезонiнi, на
другому  поверсi.  Там  ?  невеличка  кiмната,  лiжко,   стiл,   а   дверi
вiдчиняються просто до парку Шевченка; перед вами - чудовий кра?вид...

   Вiд цi??  спокусливо?  пропозицi?  Дмитрусь  не  мiг  вiдмовитись.  Вiн
погодився, перейшов i жив там два роки; аж поки закiнчив медiнститут.

   По кiлька разiв бачилися  вони  протягом  дня.  А  ввечерi  Яворницький
запрошував свого вихованця до кабiнету, щоб удвох почитати  свiжi  газети,
листи та журнали. Справа в тому,  що  пiсля  операцi?  катаракти  Дмитровi
Iвановичу було важко читати. Йому була потрiбна допомога.
   - Дмитрусю, читайте менi, будь ласка, спершу заголовки статей, а  потiм
я скажу, яку статтю прочитати,- просив-академiк.

   Бiльше доводилося читати статтi про мiжнародне становище, про науку.
   Сумувати  Дмитрусевi  на  новiй  квартирi   не   доводилося:   в   його
розпорядженнi була величезна й рiдкiсна бiблiотека. Вiн брав у свого  шефа
гори книжок i читав ?х запо?м.
   - Яка ж вам, Дмитрусю, найбiльше сподобалася  книжка?  -  якось  спитав
професор.
   - "Днiпровi пороги".
   - Що ж ви там знайшли цiкавого?

   - Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Iванович  пройшовся  вздовж
свого кабiнету, пiдiйшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вiчi й сказав:
   - Я i росiйську мову знаю не гiрше, як свою укра?нську. Але цю книжку я
тiльки за часiв Радянсько? влади: написав  укра?нською  мовою.  За  царату
менi не  дозволяли  писати  про  запорожцiв  рiдною  мовою.  Тому  iсторiю
запорозьких козакiв я написав росiйською мовою. Як  це  було-образливо.  Я
навiть про це скаржився Льву  Миколайовичу  Толстому  i  просив,  щоб  вiн
поклопотався в мiнiстерствi, сказав би  за  нас  сво?  ваговите  слово.  А
"Днiпровi пороги" я писав, коли вже були розкутi  i  серце,  й  душа  моя.
Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
   За "Днiпровi пороги", як розповiдав Дмитро  Iванович,  йому  1930  року
присуджено  на  Всесвiтнiй  виставцi  книжок  другу  премiю  -  16   тисяч
карбованцiв. Частину йому видали готiвкою, а бiльшiсть  -  торгсинiвськими
талонами, за якi вiн мiг тодi купити собi будь-що.
   Пiзнiше стало вiдомо, що готiвку Дмитро Iванович витратив на  придбання
музейних експонатiв. Вiн  роздавав  грошi  кобзарям,  селянам,  студентам,
часто - нема де правди дiти - на досаду сво?й жiнцi.

   Не раз доводилося спостерiгати, з якою шанобою Яворницький ставився  до
молодих людей. Вiн знаходив спiльну нову з тими, хто був набагато молодший
вiд нього, приваблював до себе щирим  словом,  сво?ю  теплотою,  розумними
порадами.
   Лiкар Яким'юк згаду? академiка Яворницького  як  людину,  що  збагатила
його духовно, допомогла стати справжнiм медиком.

   - Професор Яворницький на все життя прищепив менi любов до медицини, до
людей, до працi. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до  лiкарського
кабiнету, я зразу ж згадую Дмитра Iвановича. Згадую i  думаю,  як  би  вiн
повiвся, щоб ця людина вийшла з  мого  кабiнету  радiсна,  вдячна,  цiлком
задоволена мо?ю допомогою?
   Яворницький умiв заглянути в людську душу,  вiн  добре  знав  i  швидко
розбирався в людях. А це чи не найголовнiше для  тих,  якi  вiддають  себе
служiнню народовi!
   - От ви, Дмитрусю, незабаром станете лiкарем. А чи  зна?те  ви,  що  це
таке? Нi, ви ще не уявля?те цього. А я скажу:  лiкар  -  це  людина,  якiй
трудящi довiряють найдорожче в свiтi - сво?  здоров'я,  вiдкривають  перед
ним усе сво? iнтимне, пота?мне, iнодi довiряють те, чого вони  не  скажуть
навiть батьковi й матерi. Яка ж це  честь  i  шана  .лiкаревi!  Цим  треба
пишатися, цим треба дорожити! Лiкар не  тiльки  вислуху?  биття  людського
серця, вiн вивча? душу людини - ?? психiку, ??  характер,  ??  риси.  Тому
людина - перший помiчник лiкаря, але це тодi, коли  ви  знайдете  ключ  до
людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як  ви  будете  вивчати
недуги, прислухатись разом i до  мови,  i  до  мислення  людини,-  все  це
пригодиться для науки. Слухав його  юнак  i  радiв,  що  живе  у  великого
вченого, проймався глибокою повагою до того, чи? розумнi поради  були  для
нього найкращою школою.

   1936  року,  коли  Дмитро  Яким'юк  закiнчив  медiнститут,  Яворницький
органiзував на його честь домашнiй бенкет.
   - Приведiть, Дмитрусю, з собою сво?х друзiв i  приятелiв,  кличте  сюди
кого завгодно. Ми вам улашту?мо домашнi проводи.

   Яким'юк привiв трьох молодих лiкарiв. Для них  Дмитро  Iванович  звелiв
купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.
   - Майте на увазi, хлопцi, хоч у вашiй кишенi й  лежить  диплом  лiкаря,
але ви ще не лiкарi. Ви ними станете тодi, коли з  головою  заглибитеся  в
життя. Чому? Тому, що  ваша  наука  в  iнститутi  -  це  тiльки  канва,  а
вiзерунок на нiй ви будете вишивати все сво? життя.  Отож  iдiть  на  свою
трудову ниву i працюйте за покликом душi, працюйте доти, поки буде  битися
серце у ваших грудях. У всякому дiлi ? головне - любов до сво??  професi?.
Отож вiддайте ?й усе: свiй розум, сво? серце,  свою  любов,  сво?  знання!
Будьте скромнi й доступнi для простих людей - це вам принесе честь,  славу
й пошану...

   За цi теплi й сердечнi слова  Дмитрусь  щиро  подякував  i  сказав,  що
напутн? слово професора вони пам'ятатимуть усе сво? життя.

   Не обiйшлося на бенкетi й без  курйозу.  На  столi  лежав  оселедець  з
маслинами. Вчорашнi студенти з'?ли оселедця зразу ж,  а  маслини  залишили
цiлими, бо вважали ?х за бутафорiю.
   Дмитро Iванович помiтив це:
   - У вас, хлопцi, бачу, смак ще не  зiпсований!  Ця  жартiвлива  реплiка
викликала загальний смiх за столом.
   Вже за другим тостом хлопцi впоралися з маслинами.

   - Ну, синку,- звернувся господар до Дмитруся,попроща?мося!
   Обидва обнялися, розчуленi, й поцiлувалися.  Це  прощання  в  них  було
останн?.
   Другого дня Яким'юк повинен був ви?хати в Сiмферополь вiдбувати  службу
в Червонiй Армi?. Яворницький сказав йому:

   - Нехай не ляка? вас, Дмитрусю, служба в армi?. Там довго не дають хлiб
?сти. Отож незабаром i дома будете.
   Потiм Яворницький вийшов з ?дальнi й попрямував до свого кабiнету.
   - От що, синку, в Симферополi живе  й  працю?  мiй  давнiй  побратим  -
академiк Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.
   Дмитро Iванович сiв за стiл, i його  перо  повiльно  вивело  на  бiлому
аркушi:
   "Вельмишановний Миколо Семеновичу!

   До вашого краю ?де на службу в  Червонiй  Армi?  молодий  лiкар  Д.  I.
Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.
   Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу,  приголубте  його,  як  свою
дитину. З ним вам буде не сумно: вiн - веселун, добре  спiва?  укра?нських
пiсень. А я знаю, що ви це любите. Покажiть  йому  шедеври  свого  пензля.
Буду щиро вдячний. На все добре.
   Липень, 1936 p.
   Ваш назавжди Д. Яворницький"


   Листування з сво?м вихованцем Яворницький не припиняв до само? хвороби,
яка знесилила його i звалила в лiжко.
   У груднi 1939 року вчений продиктував листа,  в  якому  е  такi  слова:
"Виберiть, Дмитрусю, час та при?дьте  до  мо??  хати.  Це  буде  для  мене
найкращий подарунок, найбiльша радiсть".
   ...Почалася вiйна. Гiтлерiвцi окупували Днiпропетровськ. Вони вигнали з
будинку Яворницького всю його рiдню. Добралися i до бiблiотеки.  Шматували
рiдкiснi книги, рукописи, листи до вченого, топили ними  пiч.  Як  фашисти
поглумилися над будинком академiка Яворницького, можна бачити з  листа  3.
Д. Буряково? (сестри дружини Яворницького) вiд 29 травня 1944  р.  Ось  що
вона писала до Дмитра Яким'юка:

   "Ми  й  досi  не  можемо  примиритися  з   смертю   Серафими   (дружини
Яворницького), i все це сталося через проклятого Гiтлера. Умови життя були
в нас надзвичайно жахливi: зима люта, морози великi, палива й харчiв у нас
не було, а нiмцi нас добре обiбрали. З лютого 1942 року  окупанти  нас  не
залишили в супоко?, а вигнали з будинку. Якби Д. I.  Яворницький  пiднявся
та глянув на свiй будинок, вiн би знову вмер.  Нiмцi  зламали  веранду,  а
замiсть не? зробили якусь незграбну надбудову, з яко? обстрiлювали  мiсто.
Схiдцi до мезонiна десь викинули. Всi картини,  що  прикрашували  будинок,
заштукатурили, подовбали, замiсть кахельно? пiдлоги зробили в пiдвалi яму,
скло у вiкнах вибито, залiзнi ворота десь зникли, всерединi будинку -  все
закiнчено, бо в хатi палили папiр; стеля зруйнована, ванна знесена,  ручки
вiд дверей i замки зiрванi"[67].

   З болем  у  серцi  читав  цi  рядки  лiкар  Яким'юк,  який  так  багато
зобов'язаний академiковi Яворницькому.
   Д. I. Яким'юк  -  кандидат  медичних  наук,  доцент  Днiпропетровського
медiнституту - став комунiстом, написав докторську дисертацiю.  Але  перед
самим захистом занедужав i помер у 1967 роцi.


IСТОРIЯ
ОДНО? ФОТОКАРТКИ

   Майстер  виготовляти  бандури  Федiр  Юхимович  Циганенко  давно  мрiяв
познайомитися з академiком Яворницьким. I така нагода випала йому.

   Циганенко нарештi насмiлився пiти  до  Дмитра  Iвановича.  Пiдiйшов  до
ворiт, подзвонив, i бiля дверей з'явився бiловусий,  в  окулярах  господар
дому.
   - Дозвольте, професоре, до вас на  хвилиночку.  Мене  Цiкавить  iсторiя
кобзи.
   Дмитро Iванович запросив гостя до свого кабiнету.

   - Сiдайте ось тут,  бiля  столу,  i  розказуйте,  хто  ви  такий,  чому
зацiкавилися кобзою, навiщо вам iсторiя кобзи?

   Циганенко розповiв, що вже давненько майстру? бандури, а тепер  прийшов
попросити рукописа про  мистецтво  кобзарiв.  Вислухавши  прохача,  Дмитро
Iванович сказав:
   - Принесiть менi завтра, годинi о третiй, вашу кобзу,  я  подивлюся  на
не?.
   Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького  в  призначений
час.
   - О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви ?? так прикрасили?
   - Перламутром!
   - Це ж ви як, сво?ми руками?
   - Сво?ми, Дмитре Iвановичу. Там усерединi кобзи значиться мо?  прiзвище
i рiк виготовлення. Подивiться.
   - Золотi у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмi?те?
   - Я бiльше роблю кобзи, нiж граю.

   - А може, все-таки спробу?те? Давно вже не чув гри на кобзi.
   Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький  не  дуже  вдовольнився  з
його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:

   - Ну що ж, i  за  це  дякую.  Шкода,  що  не  спiва?те!  А  майстер  ви
тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого  рукописа  про  iсторiю  кобзи?
Добре. Я дам, але з умовою: повернути менi через два днi. Як, справитеся?

   Циганенко взяв рукописа, глянув пiд кiнець, а  там  було  48  сторiнок.
Йому здалося, що не встигне за два днi.
   - Тут же  багато,  Дмитре  Iвановичу,  я  не  встигну  за  такий  строк
переписати.
   - Нiчого, голубе, потрудiться! Я бiльше над ним сидiв!  Через  два  днi
рукописа повернуто.
   - Ну, от бачите, i встигли! А я вам тут книжечку приготував - "За чужий
грiх". Вiзьмiть прочитайте собi на дозвiллi.

   Циганенко подякував i вже хотiв було виходити  з  будинку,  але  Дмитро
Iванович пiдвiвся з  крiсла,  дiстав  з  шафи  великий  альбом  i  показав
гостевi. Циганенко взяв у руки  i  прочитав  назву:  "Украинская  старина.
Рисунки академика Н. С. Самокиша. Пояснительный текст С. И. Васильковского
и профессора Д. И. Эварницкого. 1900 г.  СПб.  На  русском  и  французском
языках".

   - Дозвольте менi, Дмитре Iвановичу, взяти на кiлька днiв?

   - Берiть, читайте! Тут ви дещо й про кобзарiв дiзна?теся.
   Почувся дзвiнок. Дмитро Iванович перервав розмову i, вибачившись, пiшов
до дверей. В цей час гiсть звернув увагу на фотокартку,  що  висiла  перед
столом ученого. На нiй сфотографовано кобзаря в чумарцi й з  кобзою.  Коли
господар повернувся, гiсть спитав:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що то за кобзар на картцi?
   -   На   фото,-   сказав   Дмитро   Iванович,-   кобзар   Iван    Йович
Кучугура-Кучеренко. Познайомився я з ним навеснi, десь 1906 року. Ходив  я
по катеринославському базару й придивлявся,  чи  не  трапиться  для  музею
якась цiкава старовина. Аж чую,  спiва?  кобзар.  Пiдiйшов  ближче.  Бачу,
сидить на стiльцi моложава людина, з невеличкими вусами та  борiдкою,  без
шапки. Голова в кобзаря причесана в продiл, поряд, на землi, лежала  шапка
з мiдяками. Послухав я одну, другу пiсню - сподобалися менi: голос у нього
вiд природи - чудовий, тiльки потребу? доброго шлiфування. Я запросив його
до себе.  Прожив  Iван  Йович  у  мене  три  днi.  Як  виявилося,  це  був
талановитий кобзар. Народився вiн 1878 року в селi Мерефi, Богодухiвського
повiту, на Харкiвщинi. Ще з дитинства його спiткала гiрка доля: коли  йому
було дев'ять рокiв, помер батько, коло матерi залишилась купа малих дiток.
Через великi злиднi в сiм'? та  хворобу  очей  Iван  Йович  на  все  життя
залишився мало-видющим.  Вiн  здебiльшого  ходив  з  поводирем,  бо  ледве
помiчав людей та бачив стежку. Дванадцятирiчним юнаком вiн навчився  грати
на бандурi в  свого  земляка-кобзаря.  Природа  нагородила  Iвана  чудовим
баритоном.

   - I давно цей кобзар мандру?? - спитав Циганенко.

   - Це було ще тисяча дев'ятсотого року. Як  тiльки  почув  у  собi  силу
спiвака, не всидiв, помандрував спочатку по Укра?нi, а далi  побував  i  в
Росi?. Вiн щедро демонстрував перед людьми скарби духовно? культури  свого
народу. Його чарiвнi пiснi слухали в Ки?вi, Харковi,  Полтавi,  Мiнську  й
Катеринославi. Пiзнiше вiн побував у Москвi, в Петербурзi й Ростовi.  Менi
вiн видавався коштовним дiамантом, що тiльки тодi  загра?  всiма  барвами,
коли його вiдшлiфу? вмiлий майстер. Ось  такого  шлiфування  й  потребував
Кучугура-Кучеренко. Менi дуже хотiлося, щоб голос цього кобзаря почули  не
тiльки на Укра?нi, а й по всiй Росi?. Я тодi сказав йому: "Вам треба трохи
пiдучитися". В той час була тiльки ?дина людина,  яка  б  могла  допомогти
кобзаревi вийти в люди, на широкий шлях. Це  художник  Опанас  Георгiйович
Сластiон. Вiн сам i грав, i спiвав, i малював. Я написав до нього листа, в
якому  просив  допомогти  дуже  обдарованому   спiваковi.   Листа   вiддав
кобзаревi, поклав у його кишеню грошi на квиток до Миргорода, де жив  тодi
Сластiон, зав'язав у хусточку харчiв на дорогу  й  побажав  йому  щасливо?
дороги.
   Дмитро Iванович пiдiйшов до стiни, де висiло фото, i раптом спитав:
   - До речi, ви бачили коли-небудь Сластiона?

   - На жаль, не бачив!- трохи нiяково вiдповiв Циганенко.
   Дмитро Iванович зняв з  стiни  рамочку  i  показав  гостевi  фотокартку
Сластiона. Це була вже лiтня людина з довгими, звислими сивими вусами, але
ще бадьора, з творчим вогником в очах.
   - Прощаючись з Кучугурою-Кучеренком, я сказав  йому:  "?дьте  до  цього
чоловiка i не пожалку?те: вiн вас так навчить спiвати пiд  кобзу,  що  про
вас далеко лунатиме слава".
   Сластiон щиро зрадiв листовi вiд свого друга й тепло  прийняв  кобзаря.
Послухавши   його   двi-три   пiснi,   вiн    згодився    навчити    Iвана
Кучугуру-Кучеренка добре спiвати. Три мiсяцi Iван  навчався  в  художника,
старанно оволодiвав майстернiстю спiву. Закiнчивши навчання,  вiн  при?хав
до Яворницького, щоб сердечно  подякувати  за  допомогу.  Дмитро  Iванович
радiсно зустрiв свого посланця, обiйняв i мiцно притиснув його до себе.
   - Ну, козаче, розповiдайте: чи пiшла вам наука на користь?
   - Пiшла, батьку, добре пiшла! Спочатку було  важкувато,  а  далi  стало
легше.
   - Чому ж спочатку було важкувато?

   - Та я ж тiльки оте "Гей-гей!" вчив цiлий тиждень, Я думав, що гейкнути
можна як заманеться, аж воно - нi. Опанас Гергiйович, спасибi йому, навчив
спiвати це слово аж п'ятьма переливами. Коля я спитав його: "А навiщо це?"
- вiн вiдповiв: "Вiд  того,  любий,  як  ви  почнете  свою  пiсню,  багато
залежить. Слухачi враз оцiнять, що за спiвак перед ними". Ось  послухайте,
як воно тепер виходить.

   Кобзар вдарив по струнах  та  як  заспiвав  "Гей-гей!",  так  у  Дмитра
Iвановича аж сльози виступили на очах.
   - Оце, Iване, те, чого я хотiв од вас, коли посилав до Сластiона. Тепер
ви не загинете .в життi, не пропадете. Я радий за вашi успiхи.
   Батькiвске втручання Дмитра Iвановича  в  життя  кобзаря  на  цьому  не
закiнчилося. Вiн вирiшив допомогти йому ще й матерiально, та так, щоб  уже
не сидiв бiльше кобзар на базарi, а щоб  мав  свiй  власний  притулок.  На
четвертий день гостювання кобзаря Дмитро Iванович  пiшов  до  губернатора,
добився в нього дозволу на концерт молодого кобзаря.  Пiсля  цього  Дмитро
Iванович зайшов до адмiнiстрацi? зимового театру й склав умову, за якою 50
% виторгу йшло театровi, а решта кобзаревi.
   На концерт прийшло все мiське панство на чолi з  губернатором,  були  й
представники трудово? iнтелiгенцi? та простi люди. Вони з афiш  дiзналися,
що вступне слово  скаже  професор  Яворницький.  Усi  квитки  були  швидко
розпроданi. В театрi не вистачало мiсць.  Дмитро  Iванович  сам  пiд  руку
привiв кобзаря до театру. Почався концерт. Перша пiсня "Думи  мо?"  вийшла
не зовсiм вдало. Слухачiв вона не захопила. Дмитро  Iванович  стурбувався:
"Що сталося з Кучугурою-Кучеренком?" Вiн пiдiйшов до кобзаря й спитав:

   - Чому це ви, Iване Йовичу, так непевно спiва?те? Що з вами?
   - Та он попереду, зда?ться, сидить  губернатор:  вилупив  баньки  i  не
зводить ?х з мене.  Не  можу,  не  переношу  його  чортячого  погляду.  Цi
губернатори в печiнках менi сидять.
   - А ви не дивiться на нього! - по-дружньому порадив професор.- Дивiться
на мене. Я сиджу в ложi, праворуч. Усе буде гаразд!

   Пiдбадьоривши кобзаря, Дмитро Iванович  повернувся  до  свого  мiсця  в
ложу. Кобзар глянув на професора, помiтив,  як  той  махнув  хусточкою,  i
почав на повний голос свою улюблену "Думу про бурю на Чорному морi".  Вона
полонила  слухачiв  бурхливою  музикою  i  чарiвним  звучанням   лiричного
баритона.
   Дмитро Iванович засяяв: гучнi оплески публiки  були  для  нього  щедрою
нагородою за турботи про бiдну людину. А кобзар, пiдбадьорений  аудиторi?ю
i сво?м наставником, далi вкладав у пiснi всю  душу.  Вiн  одну  за  одною
спiвав:
   "Гей, гук, мати, гук", "Зоре моя вечiрняя",  "У  Царградi  на  риночку"
тощо.

   Важко передати захоплення слухачiв. Тi, що сидiли з Яворницьким поблизу
естради, на власнi очi бачили, як сам кобзар переживав, виконуючи трагiчнi
пiснi. Сльози текли по його щоках, а вiн спiвав, чаруючи слухачiв  гучним,
чудовим голосом. Багато хто в залi плакав, коли вiн заспiвав: "Та  не  жур
мене, моя мати, бо я й сам журюся" та  "Ой  пущу  я  кониченька  в  саду".
Виконання цих пiсень було надзвичайно зворушливе й дохiдливе.

   З особливою майстернiстю й великим почуттям виконав  кобзар  пiсню  "Ой
пiду я лугом", в якiй що не слово - то  гiрке  людське  горе.  А  коли  на
закiнчення проспiвав "Усi гори зеленiють", Кучугура-Кучеренко  сам  утирав
хустиною ряснi сльози на очах.
   -  Гра  Кучугури-Кучеренка,-  казав  Дмитро   Iванович,була   настiльки
зворушлива, що пiсля кожно? пiснi публiка викликала його на "бiс".
   Пiсля концерту Яворницький з кобзарем зайшли до адмiнiстратора  театру.
Вiн вручив спiваку пакет, в  якому  було  500  карбованцiв.  Таких  грошей
кобзар ще нiколи не бачив i не тримав у сво?х руках. Тремтячими руками вiн
узяв пакет i низько вклонився, але не директоровi, а Дмитровi Iвановичу.
   Незабаром кобзар по?хав у мандри в Галичину.

   Минуло два роки, i Кучугура-Кучеренко повернувся до  Катеринослава.  На
ньому була синя чумарчина, шаровари, дебелi чоботи й  кобза  через  плече.
Яворницький зустрiв його як рiдного сина.
   - Ну, Iване Йовичу, як ви тепер живете? Розповiдайте.

   - Як бачите, батьку, я добре зодягнений, взутий, придбав собi хатину  з
садочком i зажив по-людському. Тепер мене вже  не  побачать  на  базарi  з
шапкою на мiдяки. Ви на свiт мене народили! Отож при?хав ще раз подякувати
вам за все, за все, дорогий батьку.
   - Радiю всiм серцем i я,  що  все  пiшло  гаразд.  А  тепер  заспiвайте
що-небудь для душi.
   Срiбно забринiли струни, дзвiнко залунав лiричний баритон.  Зiйшлися  в
садочок сусiди, музейнi працiвники.
   - Хотiлося б послухати "Ой у полi могила з вiтром говорила",-  попросив
Дмитро Iванович.
   - Добре, спробую!
   I забринiла журно кобза, i полилася сумна  пiсня  про  степову  могилу.
Потiм кобзар  проспiвав  "Плач  невольникiв",  думу  "Про  смерть  Богдана
Хмельницького" i, нарештi, зворушливо-лiричну "Ой чого  ти,  дубе,  на  яр
похилився",  i  в  голосi  кобзаря  чулася  невимовна  туга   й   водночас
прохоплювалася надiя розвiяти смуток у  запеклому  бою  з  ворогами  свого
волелюбного народу.

   - Ану, голубчику,  повеселiть  нас  трохи,  бо  щось  серце  защемiло,-
попросив Яворницький, витираючи хусткою сльози.

   - Можна й веселiшо?. Слухайте!
   Переходячи на жартiвливi пiснi, кобзар буквально перевтiлювався в  iншу
людину: де й дiвся смуток на його обличчi. Вiн враз став  веселуном,  яким
часто був i сам Яворницький. Гучний регiт стояв у садку, коли виконувалося
"Удовицю я любив", "Казав менi батько", "Била жiнка мужика" та iншi пiснi.
Коли концерт закiнчився, Яворницький обiйняв i поцiлував кобзаря.

   - Дозвольте, пане професоре, вашу ручку поцiлувати - кинувся кобзар  до
рук Дмитра Iвановича.
   - Е-е-е, нi! Я не пан i не пiп, щоб менi руки цiлувати.  Цього,  Iване,
не треба, це вже не по-козацькому! Ось краще слухайте,  що  я  вам  скажу.
Несiть тепер славнi народнi пiснi по всiй землi нашiй. Нехай почують  вашу
кобзу, вашi думи, ваш голос усi, хто шану? наш народ!

   I понiс Кучугура-Кучеренко народну пiсню по селах i мiстах,  по  курних
дорогах степових. То нiжна й лагiдна, то гнiвна  й  сувора,  вона  глибоко
западала в серця людей.
   Нагостювавшись у Яворницького, в 1916 роцi кобзар по?хав до Канева, щоб
уклонитися могилi Тараса Шевченка. Там завжди збиралося  багато  людей,  i
вiн грав дуже довго. З його вуст не сходила пiсня "Думи  мо?,  думи  мо?".
Пiзнiше Кучугура створив кiлька пiсень, серед яких була "На  високiй  дуже
кручi", присвячена пам'ятi Тараса Шевченка.
   Iван Йович мав при собi двi кобзи: одна була настро?на на  мiнорний,  а
друга - на мажорний лад. Обидвi були виготовленi з великих окоренкiв добре
висохло? грушi, вiдзначалися високою мелодiйнiстю.

   Репертуар талановитого кобзаря був надзвичайно багатий - понад  п'ятсот
пiсень рiзних жанрiв. Знавцi твердять, що нiхто  до  Кучугури-Кучеренка  й
пiсля нього не виконував так майстерно народних пiсень, як вiн. I  недарма
йому одному з перших  на  Укра?нi  було  надано  високе  звання  народного
артиста УРСР. Це був  вiрний  син  свого  народу,  який  ще  в  темну  нiч
самодержавства будив народною пiснею трудящих i кликав ?х до  боротьби  за
свiтле майбутн?. I  те,  що  Iван  Йович  став  неперевершеним  виконавцем
народних дум та пiсень,- велика заслуга Дмитра Iвановича Яворницького.
   Закiнчивши розповiдь про талановитого кобзаря, Дмитро Iванович  повагом
пiднявся з мiсця i пiдiйшов ближче до фотокартки. Вiн пильно  вдивлявся  в
обличчя людини, кожна рисочка яко? до болю йому знайома й рiдна.

   - Так, це був справжнiй скарб!.. - тихо промовив вiн..
   Циганенко весь час уважно слухав Яворницького й думав: "Як добре, що  ?
люди, якi простягають руку тому, хто вскочив у бiду, допомагають  бiдоласi
вийти на широкий; шлях!"
   Цю дружню руку вiдчував i сам Циганенко. Кожну нову кобзу вiн  приносив
i показував Дмитровi Iвановичу, а той розглядав ?? i пробував на  звучання
струни,  iнколи   на   прохання   Яворницького   Циганенко   грав   пiсню,
прислухаючись" як йому тихенько пiдспiву? старий професор.


НА
УЛЮБЛЕНIЙ АЛЕ?

   В парку Шевченка щодня чергував  один  i  той  же  мiлiцiонер.  Це  був
здоровий чолов'яга, з синiми очима й широкими плечима. Звали  його  Микола
Ярошенко.  Дмитро-Iванович  поважав  його  за  ввiчливiсть  та  за  прояви
цiкавостi до iсторi? рiдного краю.
   Проходячи  якось  по  центральнiй  але?  парку,  Ярошенко  присiв  бiля
Яворницького, з яким вiн не раз тут зустрiчався.

   - Вiтаю вас, професоре!
   - Здоровенькi були.
   Дмитро Iванович повернувся до нього, глянув у вiчi.
   - Що, Миколо, чергу?те?
   - Чергую, професоре.
   - Дивлюсь я на вас, Миколо, та й думаю: ну яка ж у вас нудна  робота  -
ходи та й ходи цiлий день без дiла. Хоч би суху гiлку з дерева зрiзати, то
й то б якась користь була, а так - пропащий час!

   Мiлiцiонер усмiхнувся. Вiн знав, що Дмитро Iванович без жартiв не може.
   - Така моя служба - дивись, щоб порядок  був.Ярошенко  трохи  пом'явся,
почухав потилицю, а потiм спитав:

   - Я все хочу вас спитати, Дмитре Iвановичу, яку саме  запорожцi  носили
зброю?
   Професор зразу ж повеселiшав. Присiв ближче до Ярошенка.
   - А чому це ви так цiкавитеся запорозькою  збро?ю?  Хiба  вам  своя  не
надокучила?
   - Нi, Дмитре Iвановичу, тут рiч ось у чому. Кажуть, що  запорожцi  були
добрi вояки, непереможнi люди. То яку ж вони мали зброю?

   - Е-е-е, голубе, не в збро? сила. Зброя - одне, а хоробрiсть  -  друге.
Недарма ж кажуть: до булави треба й голови.  Зброя  була  в,  них  проста:
шабля, пiстоль, гакiвниця, спис та невеличкi гармати. А  вояки  вони  були
смiливi,  одчайдушнi,  завзятi.  Б  музе?  виставлено  дверi  з   картиною
Струнникова "Козак у бою". Якщо не бачили - подивiться,  якi  то  звитяжцi
були.

   Але мiлiцiонера все ж таки найбiльше цiкавила зброя.

   - От якби побачити запорозький пiстоль! - замрiяно промовив вiн.
   - А ви пiдiть у музей та й побачите пiстолi.

   - Ходив, та дарма - був зачинений. Другого дня на тому ж мiсцi в  парку
знову сидiв мiлiцiонер,  а  коло  нього  лiтнiй  професор  з  старовинними
пiстолями в руках.
   Тут проходив студент медiнституту В.  Ляшенко.  Вiн  часто  пiдсiдав  з
книжками в руках до професора, щоб погомонiти з ним.  Цього  разу  студент
побачив, що Дмитро Iванович, тримаючи  в  руках  два  пiстолi,  розповiда?
мiлiцiонеровi про запорозькi походи.
   Яворницького не брала втома - про  давнину  вiн  ладен  був  оповiдати,
зсунувши капелюха на потилицю, хоч i цiлу добу.

   Тим часом коло них зiбрався чималий гурт людей, якi теж уважно  слухали
вiдомого професора.
   - А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був пiдземний хiд? -  хтось
спитав з гурту.
   - Правда, був хiд.
   - Розкажiть, що то за хiд i для чого вiн.

   Дмитро Iванович узяв свого цiпка в праву руку i став  креслити  ним  на
землi схему ходу.
   - Цей  пiдземний  хiд  знайшли  бiля  палацу  Потьомкiна,  коли  тисяча
дев'ятсот чотирнадцятого  року  прокладали  каналiзацiйнi  труби.  Копають
хлопцi землю, коли це чують, що лопати заскреготiли об цеглу. Що за  знак?
Туди, а там пiдземний хiд. Кажуть, що як добралися до нього та змiряли, то
там   вiльно   могла   пройти   людина   на    весь    зрiст.    Викликали
iнженерiв-будiвельникiв, учених, запросили i мене до комiсi?. Оглянули  ми
цей хiд: склепiння було викладено iз цегли у вiсiмнадцятому сторiччi,  пiд
ходом була нiша, викладена вже не з цегли, а з мiцного дикого камiння.
   В нiшi ходити на повний зрiст уже  не  можна  було,  зате  було  зручно
сидiти або  стояти  навколiшках.  Пiдземний  хiд  виявлено  якраз  напроти
парадних дверей потьомкiнського палацу. Ми поцiкавилися, куди ж  веде  цей
хiд. Вiн простягнувся на захiд i йшов поряд з  садом.  Вихiд  його  зникав
десь у глибокому яру. Нам дуже хотiлося розкопати цей пiдземний  хiд,  щоб
дiзнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував i для
чого. Але зайшла iмперiалiстична вiйна, коштiв на обстеження й розкопки не
знайшлося тодi. Довелося обмежитися невеликим:  скласти  план  i  передати
його на схов у музей. А жалко,  що  непощастило  нам  завершити  розкопки.
Може, пiзнiше ще вернуться до цього й доведуть дiло до кiнця...
   Погода рiзко змiнилася. Над Днiпром громадилися грозовi хмари,  ось-ось
пiде дощ. Дехто з слухачiв став збиратися додому. Дмитро Iванович витяг  з
кишенi старовинного? годинника й глянув на циферблат.  Стрiлки  показували
третю годину.
   - Ну, хлопцi, бувайте здоровенькi. Менi треба ще спуститися до  Днiпра,
бо там чека? група вчителiв,  якi  зiбралися  на  дубi  вирушити  вниз  по
Днiпру.
   - Ви б почекали,  Дмитре  Iвановичу:  скоро  дощ  полл?,  застудитеся,-
турботливо радили слухачi.
   - Нiчого, не розкисну! Я пообiцяв ?м дещо розповiсти тож незручно  буде
не прийти.
   I почимчикував старий Яворницький з цiпком у руках. до Днiпра.
   Мiсцевий фiолог О. Б. Бунько, приятель Яворницького, розповiв менi  про
дальшу розмову з учительською екскурсi?ю.

   - Ми вже стали думати, де б його сховатися на  березi  вiд  дощу,  коли
прийшов Дмитро Iванович, посадив нас усiх У навколо себе й  став  докладно
розповiдати, що ми побачимо, ?дучи вниз Днiпром, на що саме слiд  звернути
увагу. В цей час ударив грiм, слiпуча блискавка розколола небо,  i  одразу
вперiщила страшна злива. А Дмитровi Iвановичу  й  за  вухом  не  свербить!
Сидить собi, як нiде нiчого, й розповiда? далi. Вчителi  змокли,  дехто  з
них уже й морщиться, озираючись. навколо,- де б це  сховатися  вiд  зливи,
але як ти пiдеш, коли старий професор сидить i промовля?, хоч би там що!..
Отак вони просидiли доти, доки Дмитро Iванович не закiнчив  нарештi  свого
слова.

   - Ну, от i все. А тепер, колеги, сiдайте на  дуба  i  в  дорогу.  Нехай
щастить вам! - на прощання побажав Дмитро Iванович i,  обережно  обминаючи
свiжi калюжi, тихенька подався додому.

   РОБIТНИЧИЙ АРТИСТ__

   Старий рибалка Iван Iванович беручкими, засмаглими  руками  наполiг  на
весла. Вiн поспiшав на сво?му човнi прибути  рiвно  о  десятiй  годинi  до
Потьомкiнського парку (тепер iм.  Шевченка).  Тут  вiн  на  когось  чекав.
Незабаром з'явився енергiйний чоловiк у бiлому костюмi, з гарними,  трошки
звислими додолу вусами. На ньому був солом'яний бриль i вишита  укра?нська
сорочка, на вигляд йому можна було дати рокiв п'ятдесят.
   - Здоровенькi були, Iване Iвановичу! Ви вже тут?

   - Вiтаю вас, професоре! Доброго ранку!

   - Ну що ж, про?демося до Шевського острова?

   - Гаразд!
   Човен легко вiдiрвався вiд берега й поплив.  Наближаючись  до  острова,
Дмитро Iванович почув, що хтось у гущавинi спiва?. Прислухався.  Невiдомий
спiвак виразно й лунко виводив: "Дивлюсь я на небо".
   - Ану, Iване Iвановичу, ще,  будь  ласка,  дужче  на  весла,-  попросив
Яворницький.
   Дмитро Iванович устав з човна i тiльки  ступив  на  берег,  як  побачив
невеличкого хлопчика. Вiн бiгав, метушився, щось, видно, шукаючи в  пiску.
Шукав i гiрко плакав, витираючи замурзаними руками ряснi сльози.
   - А чого це ти плачеш? Чи не скривдив тебе хтось?

   - Нi, я двадцять копiйок загубив,- ледве  вимовив  хлопець,  шукаючи  й
далi й заливаючись слiзьми.
   - На  тобi  сорок  копiйок,  тiльки  не  плач!  Дмитро  Iванович  сво?м
носовичком витер сльози на обличчi бiдолахи й  ласкаво  погладив  його  по
голiвцi. Хлопчина повеселiшав. Сльози де й подiлися.
   - Як тебе звати? - спитав професор.

   - Вiтя!
   - На якiй же ти вулицi живеш?
   - Бiля Потьомкiнського парку.
   - О-о-о! Так ми з тобою сусiди. Так  от,  приходь  завтра  до  мене  на
майдан Шевченка, номер п'ять. Я тобi щось цiкаве покажу. Прийдеш?

   - Прийду!
   - А скажи, Вiтю, хто це там, пiд вербами, так голосно спiва??

   - Та то ж дядько Гордiй!
   - А як його прiзвище?
   - Дзябенко. Вiн слюсар з депо.  Дмитро  Iванович  зразу  ж  подався  до
гурту, звiдки чулася весела розмова, пiснi, гра на баянi.

   Тут зiбралися робiтники вiдпочити на лонi природи.

   - Рибалите чи так собi гуля?те? - поцiкавився професор.
   - Та вже порибалили, а  це  юшку  варимо.  А  потiм  дума?мо  що  трохи
повеселитися.
   Дмитра Iвановича запросили до юшки. Вiн подякував i сказав:
   - Зразу видно, що ви добрi й гостиннi люди. А скажiть менi, хто  тут  у
вас тiльки що виводив "Дивлюсь я на небо"? Всi глянули на Дзябенка.
   - Це, мабуть, Гордiй Федорович,- весело вiдповiли з гурту.
   - Добре, козаче, спiва?те! Може б, ви ще яко?сь втнули, га? - звернувся
гiсть до Дзябенка.

   Гордiй, видно, трохи  засоромився.  Сам  вiн  не  наважувався  спiвати.
Глянувши на iнших, вiн сказав:
   - Краще всi гуртом!
   - Ну що ж, гуртом так гуртом.
   - Яко? ж?
   Тут iнiцiативу взяв у сво? руки Дмитро Iванович:

   - Заспiваймо "Реве та стогне Днiпр широкий".  I  полилась  могутня,  як
днiпровi хвилi в негоду, широка, як укра?нський степ, пiсня на  Шевченковi
слова, що стала народною.  Дмитро  Iванович  теж  пiдтягував  тенором.  Та
найвиразнiше за  всiх  чувся  в  хорi  чудовий  баритон  Гордiя  Дзябенка.
Яворницький уважно  прислухався  до  його  голосу,  вдивлявся  в  мужн?  й
вродливе слюсареве обличчя, думаючи: "Талант, справжнiй талант!"
   - Дуже подобаються менi вашi пiснi. Ну що ж, гуляйте собi, хлопцi, а  я
пiду: в мене сво? дiла!..
   Прощаючись, Дмитро Iванович  нiби  згадав  щось,  круто  повернувся  до
Дзябенка й сказав йому:
   - А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли  б  ви  зайти  вiльним
часом до музею? У мене до вас ? важливе дiло.

   - Добре, зайду!
   Якось у недiлю Гордiй Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й
пiдiйшов до нього.
   - Професоре, я до вас!
   - А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнiвався  на
вас. Думаю, чи не пiдведе? Ходiмо зi мною.

   Дмитро Iванович сiв бiля столу в сво?му твердому крiслi, а  проти  себе
посадив  гостя.  Вперше  знайомлячись  з  людиною,  вiн  завжди  цiкавився
бiографi?ю та всякими подробицями.
   Гордiй Федорович охоче розповiв про себе.

   - Сам я з Полтавщини. Мiй батько - бiдняк. Сiм'я  в  батька  -  велика,
живе в злиднях, в нуждi.
   - А як ви пiшли з села до мiста: з власного бажання, чи що?
   Дзябенко трохи знiяковiв. У головi промайнула  думка:  "Невже  професор
щось зна? про це?" Йому дуже  не  хотiлося  розповiдати  про  одну  прикру
iсторiю. Але професор так приваблював  до  себе  сво?ю  добродушнiстю,  що
змовчати було нiяк, i Гордiй, як на сповiдi, розповiв про сумний випадок в
його життi.
   - З свого села я, певно, нiколи б не  ви?хав,  та  спiткала  мене  лиха
година. Менi було тринадцять рокiв. Я залiз з одним хлопцем  у  попiвський
сад, натрусив груш, а пiп застукав нас i пiшов  до  батька  скаржитися  на
мене. Ну й попало ж менi тодi, як сiрковi на перелазi!  Батько  одлупцював
мене, ще й сказав: "Ось тобi, Гордiю, три карбованцi - бери ?х  та  йди  з
мо?х очей, щоб я тебе бiльше й не бачив!" Я поплакав та й  пiшов  з  хати.
Прибився до Катеринослава. Тут i став працювати учнем у депо.  А  тепер  -
слюсар.

   - Ну що ж, лихо не без добра: в життi всяко бува?! - втiшав його Дмитро
Iванович.- А все ж таки жалко, що ваш батько так  жорстоко  поставився  до
вас за жменю попiвських груш! Ну, нiчого, вам ще всмiхнеться доля. А чи не
догаду?тесь, навiщо, я вас запросив?
   - Нi, не догадуюся.
   - Сюди при?хала трупа вiдомих укра?нських артистiв Тобiлевичiв. Я  хочу
вас до них прилаштувати. Як ви на це?
   У вас же голос який!
   Гордiй зрадiв цiй звiстцi, але трохи злякався.  Думка:  "Тут,  у  депо,
мене добре прийняли - я швидко стоваришувався з робiтниками, а як-то  воно
буде там, серед артистiв?"
   - У вас ? охота до цього дiла чи нi? - допитувався вчений.
   - Та е, Дмитре  Iвановичу,  тiльки  боюся.  Це  ж  треба  подорожувати,
виступати на сценi! А якщо вийде щось не так - затюкають i геть зi сцени!
   - Е-е-е,  друже:  вовкiв  боятися  -  в  лiс  не  ходити!  Який  же  ви
полтавський козак, що людей бо?теся? - I засмiявся.

   - Ну, гаразд, що  буде,  те  й  буде,  спробую!  Другого  дня  в  музе?
зустрiлись Яворницький i Карпенко-Карий. Дмитро Iванович познайомив Гордiя
Дзябенка з корифе?м укра?нсько?  сцени,  пiсля  розмови  з  яким  Дзябенко
покинув майстерню й пiшов iншим шляхом - служити народовi  пiснею.  Пробув
Дзябенко в трупi кiлька рокiв, але йому не поталанило.  Якось  застудився,
захворiв i облишив сво? мандри. Повернувся до Катеринослава й  знову  став
працювати слюсарем на залiзницi. Про це дiзнався  Яворницький  i  запросив
його зайти до себе. Вчений не мiг заспоко?тися - гине  талант!  Подумав  i
знайшов слюсаревi нову роботу за покликом душi.

   Ще напередоднi першо? свiтово? вiйни у Дмитра Iвановича виникла думка -
органiзувати з аматорiв  пересувний  укра?нський  театр.  Але  треба  було
знайти десь  для  нього  таку  людину,  яка  б  була  i  органiзатором,  i
керiвником, i артистом. Кращо? кандидатури, як Гордiй Федорович  Дзябенко,
Яворницький не бачив.
   - От  що,  чоловiче,-  сказав  вiн  Дзябенку,-  пiдберiть  собi  добрий
колектив та й починайте роботу. Справжнiй народний театр - це велике дiло!
   За пiвроку  самодiяльний  творчий  колектив  був  створений.  До  нього
Дзябенко залучив чимало сво?х товаришiв з депо.  Яворницький  викликав  до
себе Дзябенка й спитав:
   - Ну, як справи з театром?
   - Люди вже е, та от  бiда  -  нема?  костюмiв.  Що  робити  -  нiяк  не
придумаю!

   - Не турбуйтеся, знайдемо.
   Самовидцi розповiдають, що Дмитро Iванович власним коштом  придбав  для
колективу самодiяльного театру двадцять костюмiв, десь дiстав  червонi  та
зеленi шкiрянi чоботи, барвистi шовковi пояси, плахти тощо.

   Щедра допомога  вченого  окрилила  аматорiв-робiтникiв.  Першi  виступи
вiдбулися в примiських селах Катеринославщини. Успiх був надзвичайний.
   Через рiк, коли цей колектив набув уже певного досвiду, Дмитро Iванович
запропонував по?хати на Кубань.
   На Кубанi, пiд  проводом  Гордiя  Дзябенка,  молодий  пересувний  театр
поставив "Сватання на Гончарiвцi", "Сто тисяч", "Марусю Богусдавку", "Доки
сонце зiйде - роса очi ви?сть".
   Репертуар театру з року в рiк збiльшувався. Наступного разу, коли театр
при?хав на Кубань, вiн уже  не  обмежився  тiльки  цими  виставами.  Тепер
виставлялося ще й "Запорожця за Дуна?м" та  "Наталку  Полтавку".  В  ролях
Карася й Виборного  виступав  Гордiй  Дзябенко,  що  мав  уже  театральний
псевдонiм - Гамалiя.
   Колектив театру звичайно ви?здив на гастролi влiтку, а  на  зиму  театр
тимчасово припиняв свою дiяльнiсть, i артисти ставали до роботи за  давнiм
сво?м фахом. Сам керiвник Гордiй Дзябенко знову ставав слюсарем у  депо  й
отак щозими слюсарював, поки фiзично був здоровий.
   Якось навеснi завiтав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи  про  успiхи
його театру, Дмитро Iванович поцiкавився:
   - Гордiю Федоровичу, а як ви живете? Чи ма?те свою хатину?
   - I маю, i не маю!
   - Як це розумiти?
   - Та так: живу на Амурi в Нижньоднiпровську, в благенькiй "времянцi".
   Дмитро Iванович замислився.  Через  якийсь  час  вiн  таки  з'?здив  до
Дзябенка  й  переконався,  що  його  вихованець  справдi  весь  вiдда?ться
театровi, занехаявши сво? особисте життя. Маленька,  на  "курячих  лапках"
сира хатина, в якiй холодно й незатишно, а коли  надворi  йде  дощ,  треба
пiдставляти миски, ночви й вiдра, щоб не було на пiдлозi калюж, бо з стелi
в кiлькох мiсцях крапотить вода.
   На Дмитра Iвановича це справило гнiтюче враження, його людяне серце  не
могло примиритися з таким животiнням.

   - Гордiю Федоровичу, ви й далi дума?те жити у цiй "времянцi", чи як?  -
спитав Дмитро Iванович.

   - Та нi, хочу збудувати хатину, та от з грiшми туго, нiяк не зберу ?х.
   Прощаючись з Дзябенком i його дружиною, Яворницький сказав:
   - Завтра неодмiнно навiдайтеся  до  мене.  Жду!  Коли  Гордiй  Дзябенко
прийшов до музею, Яворницький шепнув йому на вухо:

   - Вiзьмiть оцi грошi, Гордiю Федоровичу, та збудуйте собi хату.  Тiльки
глядiть: про цю мою допомогу вам - нiкому анi словечка!

   Дзябенко аж розгубився вiд несподiванки й тiльки спромiгся  схвильовано
промовити:
   - Спасибi, Дмитре Iвановичу, ви для мене  стiльки  зробили  добра,  що,
мабуть, i рiдний батько за все життя не зробив би стiльки!

   Незабаром на Амурi, по вулицi Кочкинськiй, 24, вирiс будинок,  в  якому
поселився Гордiй Федорович Дзябенко з сво?ю сiм'?ю. Тут до 1932 року жив i
працював робiтничий артист - слюсар залiзничного депо.


ОЙ
ВЕРБО, ВЕРБО

   Навеснi студенти держунiверситету вийшли в парк Шевченка  на  суботник.
Вони копали ямки, саджали дерева. До Iвана Гриценка пiдiйшов знайомий йому
Яворницький i пита?:
   - Що це ви, юначе, тут робите?
   - Копаю ямку для верби.
   - Добре  дiло  ви  робите,  Iванець,  копайте.  Дмитро  Iванович  довго
розмовляв з ним. Вiн уже збирався було йти далi, але студент спитав його:
   - Як це ви натрапили на мене?
   - Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями,  придивляюся,  як  вони  орудують
лопатами. I ось помiтив, що ви не з тендiтних,- хлопець дебелий, стрункий,
рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вмi? поратись бiля землi.

   Гриценковi було  при?мно  слухати  цi  слова.  Вiн  усмiхнувся.  Дмитро
Iванович доторкнувся до посаджено? вербички, погладив  ??,  понюхав,  щось
подумав, а потiм глянув на копача:

   - Верба, Iване,- геро?ня укра?нських дум, пiсень, легенд. Вона  збуджу?
в людинi глибокi емоцi?. Багато пiсень  i  дум,  якi  створив  укра?нський
народ, у великiй мiрi пов'язанi з вербою. Верба  -  краса  природи,  росте
вона i на узбережжi Днiпра, i бiля ставкiв, озер, струмочкiв та криниць.

   Тарас Григорович Шевченко завiз iз собою вербу  аж  до  Новопетровська.
Виросла вона рясна та гiлляста. Пiд нею в лiтню спеку солдати  вiдпочивали
i теплим словом згадували Кобзаря. Минуло бiльше ста рокiв. Верба до само?
землi схилила сво? зеленi коси, на яких щоранку iскряться  краплини  роси,
на мiсцi Новопетровсько? фортецi виросло мiсто, яке перейменовано  в  1939
роцi на Форт Шевченка.
   Верба росте там, де волога, а там, де волога,- завжди чудовий рослинний
свiт, багато квiтiв, кущiв, усяко? зеленi. А де зелень -  там  птахи,  там
виру? життя. Верба приваблю? до себе поселенцiв: коло  не?  завжди  живуть
люди. Довгий час верба була  важливою  сировиною  для  виготовлення  речей
домашнього вжитку, бо верба - м'яка i тягуча, вона не плiснявi? у волозi i
не трiска?ться на сонцi. Оцi властивостi проклали вербi  широку  дорогу  в
життя.

   Найкращий, наймелодiйнiший звук виходить з тi?? кобзи,  яку  роблять  з
червоно? верби.
   Дмитро Iванович розповiдав, що в музе? ? чумацький вiз,  ярмо,  мазниця
та iншi речi, виготовленi з верби.
   Верба красива, живуча, легко переносить морози  i  бурi.  А  якщо  буря
злама? гiлку i вона потрапить у намул, на вологу  землю,-  швидко  пустить
корiння i виросте велика верба.
   - А чули ви пiснi про вербу? - спитав Яворницький.

   - Чув, та мало.
   Дмитро Iванович весело пiдморгнув i потихеньку проспiвав:

   На городi верба рясна...
   Там стояла дiвка красна.
   Хорошая та вродлива,
   ?? доля нещаслива...

   А ось вам друга:

   В кiнцi греблi шумлять верби,

   Що я насадила...

   Нема того козаченька,

   Що я полюбила.

   Ось третя:


   Ой вербо, вербо,

   Де ти росла,

   Що тво? листячко

   Вода знесла?

   Ой знесла, знесла

   Тиха вода...

   А я, молода,

   Як ягода...

   Далi Дмитро Iванович пригадав розповiдь одного  дiдуся  про  те,  як  у
церквi одлупцювали вербою попа.
   - В одному селi був пiп. Його не злюбили за те, що вiн тягнув що мiг  з
парафiян, пиячив i в гречку скакав. От пiшли  люди  на  вербну  недiлю  до
церкви. Пiп роздав вербу i каже: "Берiть, раби божi, вербу  та  бийте  нею
один одного i промовляйте: "Верба б'?, не я б'ю..."  То  мужики  як  взяли
вербовi дреньчики та як почали ними лупцювати попа, так той ледве живий  з
церковцi вискочив. Отак свого попа провчили парафiяни прямо в церквi.

   Вже в парку стало зовсiм темно. Всi студенти розiйшлися.
   - Ну, Iванець, вже всi пiшли, тiльки ми з вами  затримались.  Час-бо  й
нам додому. Ходiмте до мене вечеряти. Ви ж наробилися так, що  ?сти  добре
хочете!
   Вiд такого гостинного запрошення студент не вiдмовився.

З
КАФЕДРИ ЛИНЕ ПIСНЯ

   Серед багатьох друзiв та знайомих, якi добре знали Яворницького, був  i
професор Днiпропетровського державного унiверситету  Олександр  Люцiанович
Бельгард. Йому Минуло тринадцять рокiв, коли вiн вперше почув  живе  слово
вiдомого iсторика.
   Я попросив  Олександра  Люцiановича  розповiсти  про  сво?  зустрiчi  з
Яворницькнм. Вiн охоче погодився, але перед цим сказав:

   - Коли людинi минуло шiстдесят рокiв, вона вже  йде,  як  любив  казати
Дмитро Iванович, не на ярмарок, а з  ярмарку.  В  людей  такого  вiку  вже
мемуарнi настро?. Я дуже жалкую, що свого часу недостатньо  звертав  уваги
на  окремi  вислови,  на  характернi  риси  й  особливостi  вдачi   Дмитра
Iвановича, проте все ж добре пам'ятаю окремi епiзоди.
   Восени   1915   року,   в   розпалi   iмперiалiстично?   вiйни,   менi,
тринадцятирiчному хлопцевi, довелося  покинути  рiдний  край  -  Литву.  Я
оселився з батьками в Катеринославi й незабаром став учнем третього  класу
друго? чоловiчо? гiмназi?, що мiстилася на Пушкiнському проспектi.  I  ось
тут у березнi наступного року я зустрiвся з професором Яворницьким.
   В гiмназi? були вивiшенi об'яви, де повiдомлялося, що в  недiлю,  о  10
годинi ранку, вiдбудеться лекцiя професора Московського унiверситету Д. I.
Яворницького  про  народних  музикантiв-кобзарiв   у   супроводi   кобзаря
Кучугури-Кучеренка.
   Ще в суботу вчителi в усiх класах попередили: "Глядiть, щоб  усi  були,
бо це ж честь для нашо? гiмназi? - з лекцi?ю виступить видатний учений".
   Ми, учнi, з великим iнтересом чекали недiлi.

   В призначений час зал гiмназi? був переповнений. Вiдчинилися дверi, i в
зал зайшли iнспектор гiмназi? i з ним професор Яворницький, який пiд  руку
вiв слiпого кобзаря в синьому жупанi. Всi встали. Сотнi юнакiв на всi  очi
дивилися на незвичайних  гостей,  бо  вперше  бачили  перед  собою  живого
професора.
   У залi стояв стiл i коло цього три стiльцi. Посерединi  сидiв  професор
Яворницький, лiворуч - iнспектор гiмназi?, а праворуч  -  кобзар.  Повагом
пiдвiвся з-за столу Дмитро Iванович.
   - Юнi друзi! - звернувся вiн до учнiв.- Сьгоднi ви тут не почу?те слова
про фiзику, хiмiю чи математику. Я - iсторик i хочу вам розповiсти про те,
як народилося й розвивалося народне мистецтво. Коротенько  розкажу  i  про
iсторiю кобзи.
   З собою я привiз кобзаря, який викона? кiлька пiсень.

   Учений сказав, що струни кобз передають нам вiдгомiн вiкiв  i  разом  з
тим розкривають найтоншi  почуття  людини.  Кобзарi,  цi  незрячi  гомери,
здебiльшого спiвали iсторичних пiсень та дум, але  вони  й  самi  складали
новi пiснi, якi швидко знаходили стежку до людських сердець.  Мандруючи  з
поводирями та з цiпками в руках, кобзарi несли сво? мудрi й  вiщi  думи  в
села й мiста. За це ?х шанували й поважали. Сво?ю творчiстю вони збагатили
скарбницю нашо? культури...
   Дмитро Iванович зробив паузу i потiм сказав:

   - А тепер попросимо нашого кобзаря Iвана Йовича вдарити по струнах. Вiн
проспiва? нам укра?нськi думи та iсторичнi пiснi.

   У  залi  спалахнули  оплески.  Кобзар  раз-другий  провiв  пальцями  по
струнах. Гордо пiдняв чоло, i в залi залунала дума про дiвку-бранку Марусю
Богуславку. А потiм вiн проспiвав ще  три  пiснi.  Кожна  з  них  чарувала
слухачiв щирiстю i теплом.
   Минали  роки.  Олександр  Бельгард  уже  став  студентом   бiологiчного
факультету Катеринославського iнституту народно? освiти. Це був час,  коли
молодь з заводiв i сiл заповнила аудиторi? вищих  шкiл.  Юнаки  й  дiвчата
спрагло тяглися до знань. То нiчого, що в аудиторiях часом бувало холодно,
доводилося сидiти в пальтi з наставленим комiром i хукати в  руку.  Жагуче
прагнення оволодiти знаннями зiгрiвало юнацькi серця.
   В той час в iнститутi народно? освiти працювали вiдомi вченi  -  Л.  В.
Писаржевський, В. П. Карпов, Г. О. Грузинцев.  На  iсторичному  факультетi
читав курс лекцiй з iсторi? мiсцевого краю професор Яворницький.

   Багатьом прийшлася до душi лекцiя "Запорожцi перед судом iсторi?",  яку
Дмитро Iванович прочитав для студентiв i викладачiв iнституту.
   -  Запорозькi  козаки,говорив  професор,-  виникли  спочатку  як   вияв
протесту бiльшостi, протесту цiло? громади проти панства, рiзних пiдпанкiв
та багатi?в-дукiв, якi скрiзь позахоплювали землi та  права  i  не  давали
по-людському жити простому народовi... Не витримуючи такого насильства  та
тако? неправди, укра?нський люд почав пiдiйматись цiлими купами  iз  сво?х
мiсць i почав тiкати у вiльний степ, який починався вiд р. Орелi i  до  р.
Кiнських Вод, де не було нi пана, нi орендаря...[68]

   В унiверситетi Д.  I.  Яворннцькi?й  керував  i  гуртком  студентiв  по
охоронi природи, пам'яток минувшини та вивченню флори  i  фауни  мiсцевого
краю.
   Студент-бiолог   Бельгард   вибрав   час   i   теж   пiшов    послухати
професора-iсторика. Вiн попав  па  лекцiю,  яку  Дмитро  Iванович  назвав:
"Iсторичнi мiсця на Днiпрових порогах".
   Це була, власне, не лекцiя,  а  жвава,  невимушена  бесiда.  Складалося
враження, нiби на кафедрi сидить  мудрий  дiдок  з  сивими  вусами  i  так
розповiда? про давнi подi?, наче вiн сам був ?х учасником.

   Лектор полонив слухачiв,  розповiдаючи  про  певнi  iсторичнi  подi?  й
воднораз сиплячи легендами, думами й цитатами з пiсень. Iнколи  вiн  мовби
забував про iнститутську кафедру i починав заспiвувати. Це  в  нього  була
сво?рiдна iлюстрацiя лекцi?. Розповiсть про похiд Сiрка i тут же проспiвай
про нього два-три куплети з народно? пiснi.
   Коли пiсля лекцi? бував на Днiпрових порогах, то  дивився  на  них  уже
зовсiм iншими очима.
   Та ось Бельгард скiнчив iнститут i став ученим-бiологом. Вiн  засiв  за
докторську дисертацiю, яка була присвячена лiсам пiвденно-схiдно?  частини
Укра?ни. Треба було заглянути в iсторичне  минуле  лiсових  оазiв  на  тлi
безмежних степiв. "Хто ж допоможе менi в цьому? - думав Бедьгард.- Не  хто
iнший, як тiльки Яворницький!" I вiн звернувся до  Дмитра  Iвановича.  Той
уважно вислухав гостя i сказав:
   - Тема вашо? дисертацi? дуже цiкава. Я охоче допоможу.
   Вiн назвав ряд потрiбних дисертантовi книжок i дав йому  багато  цiнних
порад, як краще побудувати дисертацiю, як систематизувати  й  висвiтлювати
зiбраний матерiал.
   - А що можна використати з вашо? особисто? бiблiотеки, з ваших праць? -
спитав Бельгард.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, дiстав з шафи грубу  книгу  й  подав
молодому вченому.
   - Ось вам "Вольности запорожских козаков",- прочитайте  й  використайте
тi мiсця, що вам пiдiйдуть.
   Молодий учений мiцно потиснув руку й щиро подякував за щедру допомогу й
теплий прийом.
   Читаючи твори й слухаючи лекцi? Яворницького, Бельгард, що сам уже став
професором, не  раз  думав:  "Яка  широка  фiлологiчна  ерудицiя  в  цього
iсторика, це ще не опрацьований роздiл багатющо? бiографi?. Тут ? над  чим
попрацювати молодим дослiдникам".
   Знайомство з "Вольностями" не раз приводило молодого вченого  в  долину
Самари. Ця рiчка особливо мальовнича в тому мiсцi, де вона прийма?  Вовчу.
Про цi мiсця Яворницький часто згаду?  в  сво?й  книзi.  Самарська  долина
приваблювала  запорожцiв  чудесними  лiсами,  соковитими  луками,  рибними
рiчками. Тут тепер студенти - майбутнi ботанiки  та  зоологи  -  проводять
дослiдницькi роботи.

   Закiнчивши  свою  дисертацiю,  Бельгард  на  знак  пошани  до  iсторика
поставив  епiграфом  до  роздiлу  сво??  працi   "Байрачнi   лiси"   слова
Яворницького: "Байрак, вiд тюркського кореня "баир" - косогiр; так  звався
невеликий, але а грубих i важких дерев лiс, переважно в ярах та по  схилах
?х".
   Бельгард, розповiдаючи сво?м слухачам-студентам про красу  й  багатство
рiдного краю, завжди теплим словом згадував  Дмитра  Iвановича,  який  сам
палко любив i  прищеплював  iншим  велику  любов  до  iсторичних  пам'яток
культури та до рiдно? природи - окраси людського життя.

КАЧКА
ТЕЖ ПОТРЕБУ? ПРОФЕСОРСЬКО? ДОПОМОГИ

   Багато хто вважав Дмитра Iвановича за дивака, вбачаючи в дивацтвi  одну
з неодмiнних властивостей старих, дореволюцiйних  професорiв.  Та  якщо  в
поведiнцi Дмитра Iвановича й траплялися справдi дивнi випадки, то  до  них
призводило не  бажання  оригiнальничати,  а  були  вони  звичайно  проявом
велико? гуманностi, вiдгуком на будь-чи?  страждання.  Взяти  хоч  би  цей
випадок з свiйською качкою.
   Хто бував у Дмитра Iвановича вдома й прогулювався з  ним  на  подвiр'?,
той бачив, як там  поважно  походжала  огрядна  бiлолоба  качка.  Господар
дбайливо доглядав ??, ходив на базар i купував для не?  корм,  приносив  з
Днiпра дрiбнi камiнцi й пiсочок з мулом i сипав ?й у корито з водою.

   Одного разу хтось iз дiтлахiв загилив у  качку  ломакою.  Качка  впала,
потiм зопалу пiдвелася й знову припала до землi.

   Дмитро Iванович пiдтюпцем пiдбiг до не?, взяв качку на руки й  оглянув.
У бiдолахи була пошкоджена лiва нога. Не довго думаючи, вiн  посадив  свою
улюбленицю в кошик  i  понiс  до  обласно?  лiкарнi.  Зайшов  до  кабiнету
хiрурга, глянув, а там, крiм санiтарки, нiкого нема.
   - А де ж, дiвчино, вашi лiкарi?

   - Отам у залi, засiдають.
   - Так ви, будь ласка, покличте когось  iз  хiрургiв,  скажiть:  просить
Яворницький.
   Моторна дiвчина швидко схопилася з мiсця й метнулася в залу. За хвилину
звiдти вийшла асистентка хiрурга Олександра Микола?вна Абрамова.
   - З вами щось ско?лося, професоре?

   - Та зi мною все гаразд, а от з мо?ю качкою - бiда.

   - Якою качкою? - здивовано перепитала асистентка.

   - Звичайною, ось вона  в  кошику.  Гляньте,  прошу  вас,  може,  чимось
допоможете. Така хороша качечка, сумирна, не шкiдлива, i ось ма?ш: не може
стати на нiжку,- бiдкався професор.
   Перната "пацi?нтка" спочатку викликала в  асистентки  подив,  але  вона
одразу збагнула, що качка, певно, була втiхою вiдомого академiка, i тут же
запропонувала йому показати "хвору".
   - Будь ласка,- зрадiв Дмитро Iванович. Вiн витяг з  кошика  замотану  в
якусь одежину свою бiлолобу. Дiагноз  встановлено  швидко:  перелом  лiво?
нiжки.
   - Доведеться, Дмитре Iвановичу, вашiй качцi накласти гiпсову пов'язку й
залишити у нас на кiлька днiв.
   - Добре, спасибi вам. Коли треба буде корму - принесу.

   - Не турбуйтеся, ми самi про це подба?мо.

   Занесли качку  в  перев'язочну  i  за  всiма  правилами  наклали  гiпс.
Асистентцi Абрамовiй допомiг у цiй  операцi?  клiнiчний  ординатор  Микола
Якович Хорошманенко.
   Академiк повернувся додому. Через три днi йому дозволили забрати  качку
додому i встановити для не? режим.
   Кiлька разiв асистентка Абрамова  навiдувалася  до  сво??  пацi?нтки  й
цiкавилася, як вона себе почува?. Вона переконалася,  що  Дмитро  Iванович
ма? велику пристрасть до тварин i птахiв, а особливо  до  сво??  улюблено?
крякухи.
   Качка швидко видужала i невдовзi стала бiгати, як i перше.
   Сидячи за столом у  будинку  Яворницького,  асистентка  Абрамова,  ледь
усмiхаючись, сказала:
   - I стало ж у вас, Дмитре  Iвановичу,  терпцю  возитися  ще  й  з  цi?ю
качкою...

   - А хiба ж  можна  залишити  поранену  птицю  напризволяще?  Качка  теж
потребу? допомоги.
   Дмитро Iванович на якусь мить замислився, а потiм сказав:

   - Я й досi не можу забути епiзод, який обурив мене до глибини душi.  Це
було в Самарському лiсi. Лiсовик Григорiй Антонович Поплавський повiсив на
плече рушницю й вийшов до озера. Вiн - добрячий мисливець. Було, загорне в
папiрець гривеника й каже: "Ану, пiдкиньте!" Пiдкинуть. А вiн  прицiлиться
- бах! - так  тiльки  клаптики  паперу  в  повiтрi  розлетяться.  Ото  був
стрiлець! Щодня вiн брав свою рушницю й виходив у лiс на качок. Пройдеться
лiсом, посидить у засiдцi бiля берега Самари - нема? здобичi. Встане i йде
додому, наспiвуючi собi якусь веселу мелодiю. Нiколи вiн не  шкодував,  що
поверта?ться додому без трофе?в. Вiн бачив душевне задоволення не в цьому,
бо кохався в природi, любив i оберiгав ??. Кожного разу,  коли  повертався
додому, розбирав i чистив свою рушницю.
   - Навiщо ви чистите? - питали його.- Ви ж сьогоднi не стрiляли.
   - Справжнiй мисливець,вiдповiдав вiн,- хоч i не стрiля?,  а  чистить  i
змащу? свою зброю. Такий у мене здавна звичай.

   Одного разу Поплавський повернувся з лiсу дуже схвильований.
   - Iду я лiсом,- каже вiн,- коли чую поблизу - бах, бах! Я туди.  Глядь,
а мiй сусiда-мисливець Iван Лебiдь бiга?, як  несамовитий,  бiля  кущiв  i
палить у щось. Пiсля кiлькох пострiлiв пiдскочив вiн до куща й витяг  дику
качку з обвислими крилами. Я пiдiйшов до нього й питаю:
   - Що тут сталося? В кого стрiляли?

   - В качку! - вiдповiв захеканий сусiда.- Оце ледве вбив. Ну й  хитра  ж
яка, все добирала способу втекти. Та вiд мене не втече: я все ж таки добив
??!
   - Як добив? Що за качка? Покажiть менi.

   - Та  пiдранок.  Мабуть,  якийсь  мисливець-невдаха  пiдстрелив,  а  не
знайшов, то вона й ховалася, поки я ?? не надибав,- вихвалявся Лебiдь.

   Поплавський аж затремтiв од гнiву.

   - Кровожерна ж  ви  людина!  Добивати  пiдстрелену  птицю  може  тiльки
бузувiр! У вас не серце, а камiнь. Знекровлена,  виснажена  iстота  сидiла
пiд кущиком, чекала щасливого дня, щоб пiднятися  в  повiтря  й  розшукати
сво?х дiточок, а ви... Ех!
   Поплавський безнадiйно махнув рукою, круто  повернувся  й  пiшов  сво?ю
дорогою. Iван Лебiдь стояв з качкою в руках i не знав, що  з  нею  робити.
Напевне, i вiн жалкував, та було вже пiзно.
   Дмитро Iванович зняв окуляри, похукав на них i витер носовичком скло. У
нього ледь помiтно тремтiли руки.
   Пiсля цього оповiдання асистентка хiрурга вже не дивувалася бiльше,  що
дивак професор принiс ?й лiкувати свiйську качку...


ЧАРIВНИЙ
КУТОЧОК

   Один iз  шанувальникiв  Яворницького  сказав  менi,  що  в  Ки?вi  живе
Григорiй Iванович Мусi?нко, який  добре  знав  Дмитра  Iвановича  протягом
десяти рокiв. Якось я при?хав до столицi й  звернувся  в  довiдкове  бюро.
Мене повiдомили, що той, хто мене цiкавить,  живе  на  Стадiоннiй  вулицi,
недалеко вiд вокзалу.
   I ось я бiля  ворiт  чепурного  одноповерхового  будинку.  Натиснув  па
кнопку. За хвилину вiдчинилася хвiртка. Передi мною стояла привiтна  лiтня
жiнка й ласкаво запрошувала зайти в двiр.
   Тут рясно цвiли яблунi, грушi, абрикоси, вишнi й сливи, а бiля  веранди
тiшили очi барвистi клумби запашних квiтiв.  Цей  чарiвний  куточок  щедро
осявало ласкаве промiння травневого сонця.
   Серед цього земного раю стояв з шлангом у  руках  сухорлявий,  рухливий
чоловiк середнього зросту, з чисто виголеним обличчям,  засмаглими  дужими
руками. Одразу було  видно,  що  господар  коха?ться  в  садiвництвi.  Вiн
шанобливо запросив мене на веранду.
   - Добрi  люди,  Григорiю  Iвановичу,  сказали  менi,  що  ви  довгенько
приятелювали з Яворницьким,- почав я.- Розкажiть,  будь  ласка,  менi  про
нього. Обличчя господаря тепло усмiхнулося.
   -  Треба,  мабуть,  покликати  й  дружину,  Ганну  Микола?вну,-  сказав
Григорiй Iванович.- Вона теж добре знала Дмитра Iвановича.
   I ось за столом  нас  тро?.  До  лагiдного  щебетання  пташок  у  садку
долуча?ться спiвучий голос Григорiя Iвановича.

   - Я добре знаю цю  милу,  задушевну  людину.  З  Дмитром  Iвановичем  я
познайомився через рiдну сестру Лесi Укра?нки - Ольгу  Петрiвну  Кривенюк.
Десь  ще  до  революцi?  я   завiдував   у   селi   Лоцманськiй   Кам'янцi
гiдрометеорологiчною  станцi?ю.  Зi  мною  ско?лося  нещастя  -  випадково
вiдчикрижив бритвою  пiвпальця.  Менi  допомогла  лiкарка  Ольга  Петрiвна
Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець,  вона  з  яко?сь  нагоди  згадала
добрим словом Яворницького. Дмитро Iванович допомiг  ?й  улаштуватися  тут
лiкарем, а ?? чоловiковi - службовцем у Держбанку.

   З приводу цього Пчiлка писала до Яворницького:

   "Вельмишановний Дмитре Iвановичу!  Вiтаю  вас  з  Великим  Днем,  бажаю
весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не по?хала  нiкуди,
щоб не було знов перерви у виходi з "Рудним кра?м"...  Оце  все  жду,  чим
скiнчиться справа з затвердженням мо?? дочки в с. Кам'янцi. Чи не пособили
б ви там словом де слiд? З прихильнiстю О. Пчiлка 8/IV 1911 р."[69]

   Якось Мусi?нко зайшов до музею, щоб познайомитися  з  Яворницьким.  Вiн
передав щире привiтання  вiд  iменi  Ольги  Петрiвни,  й  вiдтодi  вони  й
заприятелювали.

   Вдома у Дмитра Iвановича була  величезна  бiблiотека.  Там  зберiгалося
понад  чотири  тисячi  рiдкiсних  книжок.  Господар  частував  ними  сво?х
близьких i знайомих, але не спускав з сво?х очей жодно? книжки.
   Якось до нього звернувся Мусi?нко:

   - Дайте менi, Дмитре Iвановичу, що-небудь почитати.

   - Я, чоловiче, все можу вам вiддати, але книжки - нi. Хочете -  берiть,
сiдайте в мо?х кiмнатах i читайте скiльки завгодно, а  додому  -  не  дам.
Чому? Сам такий - як побачу рiдкiсну книжку, вiзьму ?? до рук, то вона вже
в мене i залишиться...
   - Я вам дам будь-який завдаток, тiльки дозвольте взяти додому.
   - Нi, голубе, хоч тисячу карбованцiв давайте, не вiзьму: загине  книжка
- нi за якi грошi ?? не купиш. Читайте тут. А  коли  хочете,  приходьте  в
музей, сiдайте i працюйте скiльки духу  стане,  а  виносити  я  нiкому  не
дозволяю.
   З цього дня Григорiй Iванович часто заходив до музею,  брав  по  кiлька
книжок, сiдав за  стiл  i  з  олiвцем  у  руках  студiював  потрiбну  йому
лiтературу.
   Частенько Дмитро Iванович давав Мусi?нковi доручення: ?здити  в  далекi
мiсця по рiдкiснi експонати та брати участь в експедицiях тощо.
   Сумлiнна й самовiддана праця Мусi?нка подобалась  Яворницькому,  i  вiн
усi?ю душею полюбив цю просту й щиру людину.

   - Хочеться менi вам, Григорiю Iвановичу, щось подарувати,  та  й  думаю
собi - що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень,  пiдiйдiть  сюди
ближче.
   Мусi?нко пiдiйшов i глянув на колекцiю рiзних палиць. ?х було з  добрий
десяток.

   - Вибирайте собi яку завгодно.
   - Е-е-е, нi. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще  ви  самi
виберiть i подаруйте, якщо ваша ласка.
   Дмитро Iванович витяг одну, другу, третю,  оглянув  ?х  з  усiх  бокiв,
прицмокнув язиком, щось пригадував i клав назад. Нарештi  витяг  четверту,
гладеньку чорну палицю.
   - Берiть оцю. Зна?те, де я дiстав ??? В Гелуанi, як ?здив  у  гостi  до
Лесi Укра?нки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнiшого чорного дерева. Ось
вiзьмiть у руки, вона наче свинцем налита.

   Григорiй Iванович зберiгав  цей  подарунок  як  пам'ять  про  генiальну
поетесу i ?? щирого прихильника та друга Дмитра Iвановича.


   Восени 1920 року Дмитро Iванович  викликав  Мусi?нка  додому  i  сказав
йому:
   - З Лоцмансько? Кам'янки Ольга Петрiвна пере?здить з сво?м чоловiком до
Ки?ва. Дуже прошу вас, Григорiю Iвайовичу, все ?хн? майно складiть на дуба
i разом з ними перевезiть до  пристанi.  А  вже  вiдтiля  вони  пароплавом
попливуть до Ки?ва.
   На пристань Дмитро Iванович прибув задовго до  вiдходу  пароплава.  Вiн
тепло й щиро гомонiв з Кривенюками, прохав передати земний уклiн матерi  -
Оленi Пчiлцi.
   Пароплав уже вiдчалив, узяв курс на Ки?в,  а  Дмитро  Iванович  все  ще
стояв на березi й махав солом'яним  брилем  сво?м  добрим  приятелям,  якi
посилали йому з палуби прощальний привiт.

ОТ
ТОБI Й ДIД!

   Хоч понедiлок i вихiдний день  у  музе?,  але  Дмитро  Iванович  завжди
приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.

   Оглянувши цього разу музей, вiн чорним ходом вийшов на двiр i присiв на
стiльцi бiля ганку. Скромно одягнений, з цiпком у  руках,  сивовусий  i  в
шапцi, вiн був  схожий  на  сторожа.  Поруч  нього  сидiв  студент  (тепер
науковець) П. Г. Винниченко, який i розповiв менi цю бувальщину.
   Щойно випав перший весняний  дощик,  засяяло  радiсне  сонечко.  Дмитро
Iванович сидiв  замрiяно,  нiби  вслухався,  як  розпукуються  бруньки  на
кленах, а бiля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес  Жучок.  Скрипнула
хвiртка. У двiр музею ввiйшло двi лiтнi жiнки; вони оглянули кам'янi баби,
статую Катерини II,  а  потiм  пiдiйшли  до  Яворницького  й  привiталися.
Присiди бiля нього й бiдкаються:
   - От не пощастило! За скiльки рокiв при?хали в музей, а вiн, як на  те,
вихiдний.
   - А звiдки ж ви при?хали? - поцiкавився Дмитро Iванович.
   - З Нiкополя.
   - Ну що ж, у нас i тут, надворi, музей:  бачите,  он  скiльки  кам'яних
баб!
   - Це вже ми бачили. Нам  дуже  хотiлося  всередину  пройти.  Може,  ви,
дiдусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам вiддячимо.

   Дмитро Iванович усмiхнувся в довгi вуса, а потiм швидко ввiйшов у  роль
дiда-сторожа й сказав:
   - Воно трохи й незручно. Як наскочить  начальство,  так  влетить  менi,
перепаде й вам.
   - А ви не бiйтеся начальства: у вихiдний день воно сидить дома. Чого  б
то воно сюди зараз прийшло!
   В цей час одна з них  дiстала  гаманця,  пошукала  в  ньому  й  витягла
монету.
   - Вiзьмiть, дiдусю.

   - Що це?

   - Тридцять копiйок вам на чай, вiзьмiть.  Дмитро  Iванович,  приховуючи
усмiшку, сказав:

   - Та я ще ж нiчого для вас не зробив, а ви вже й на  чай.  Це  вже  там
пiзнiше... Ну, ходiмо зi мною, поведу вже вас у музей.
   Гостi зрадiли й охоче пiшли слiдом за "дiдом".
   - Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калошi. Ось тут залиште.
   I показав у передпоко? вiшалку й мiсце на калошi. Жiнки  повiсили  сво?
ватянки на вiшалку, а калошi недбало  кинули  серед  кiмнати.  Яворницький
мовчки нахилився, взяв калошi й охайно поставив ?х у куток. Хоч  жiнки  це
помiтили, але промовчали. Простота  й  шанобливiсть  Дмитра  Iвановича  не
викликали  будь-яко?  пiдозри.  Вони  так-таки   й   сприйняли   його   за
дiда-сторожа. Жiнки причепурилися бiля люстерка,  а  Яворницький  витяг  з
кишенi ключi, вiдчинив дверi й повiв ?х по музею. Водив години двi.  Давав
пояснення, як звичайно, цiкаво, дохiдливе й  з  жартами.  Але  одна  жiнка
пита? його:
   - А звiдки ви все це зна?те?

   - Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й  запам'ятав  собi,
що воно й до чого.

   - Добре ви поясню?те, все у вас до ладу. А скажiть - це  ж  тут  працю?
професор Яворницький?
   - Тут.

   - А як би це його побачити? Вiн бува? в музе??

   - Щодня бува?.  Ось  вiн  перед  вами  й  зараз.  Жiнки  переглянулися,
знiяковiли, почервонiли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другiй:
   -  А  ми  ж  кинули  сво?  калошi  де-будь,  на  чай  наобiцяли!  Кому?
Яворницькому!..- А  потiм  схвильовано  до  Дмитра  Iвановича:  -  Ви  нас
пробачте  за  нашу  необачнiсть  i...  те?,  як  його?..  одне  слово:  не
розiбрались як слiд, з ким ма?мо дiло. Щиро, вiд усi?? душi дяку?мо вам за
те, що поводили нас по музею. Повiк пам'ятатимемо це...
   Жiнки попрощались i, виходячи з подвiр'я музею,  промовили,  зачудовано
хитаючи головами:
   - От тобi й дiд...

ГОСТI 3
ГРУЗI?

   В останнi роки  життя  Дмитра  Iвановича,  коли  вiн  був  уже  слабий,
доглядала Катерина Iванiвна Литвиненко.  Вона  зберегла  в  пам'ятi  iмена
багатьох шанувальникiв академiка Яворницького й допомогла  менi  розшукати
тих людей, якi здалека при?здили до нашого iсторика.
   - А чи ви чули, як до Дмитра Iвановича при?здили артисти  з  Грузi??  -
якось спитала вона мене.
   - Нi, про це я не чув. Що ж то були за люди?

   - Хто саме - не знаю, але добре  пам'ятаю,  що  вони  все  про  Богдана
Хмельницького його розпитували.
   Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбiлiсi  до  народного
артиста СРСР Акакiя Олексiйовича Хорави. Вiд нього я одержав таку  при?мну
вiдповiдь:


   "Шановний Iване Максимовичу!
   Вiдповiдаю з великим запiзненням. Прошу пробачити. Був за кордоном.  На
жаль, я не був знайомий з Д. I. Яворницьким. З ним зустрiчався А. Васадзе,
який  ?здив  до  нього  в  справi  постановки  в  нашому  театрi  "Богдана
Хмельницького". Васадзе працю? в  Кута?ському  театрi  iм.  Л.  Месхiшвiлi
художнiм керiвником. Нiяк не вдалося менi з ним зустрiтися. Скоро я  по?ду
до нього в Кута?сi й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби
i ви йому написали. Бажаю вам  успiху  у  великому  патрiотичному  дiлi  -
увiчненнi пам'ятi видатного художника, вченого, дiяча укра?нсько? культури
Д. I. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава".

   Цей лист пiдказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках.
   I ось передi мною спогади, якi надiслав народний  артист  СРСР  лауреат
Державно? премi? Акакiй Олексiйович Васадзе. З них  я  дiзнався,  що  1939
року  грузинськi  артисти  надумали  поставити  п'?су  Корнiйчука  "Богдан
Хмельницький". Переклав п'?су ПIалва Дадiанi, режисуру й  постановку  взяв
на себе Ак. Васадзе, художн? оформлення готував Iраклiй Гамрекелi,  музику
- Реваз Габiчвадзе...
   Поки розподiляли ролi, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усi були
захопленi. Коли ж  узялися  безпосередньо  втiлювати  авторський  задум  у
сценiчнi образи й готувати декорацi?, виявилося, що артистам i  режисеровi
браку? конкретного уявлення про Укра?ну та ?? геро?чну iсторiю, не  все  в
нiй зрозумiле.  I  ось  грузинськi  митцi  надумали  по?хати  на  Укра?ну,
побувати в Харковi, Одесi й  Ки?вi.  Тут  вони  жадiбно  кинулися  вивчати
старовиннi зразки матерiально? i духовно?  культури  укра?нського  народу,
перед ними широко розчинили сво? дверi столичнi музе?;
   артисти зустрiлися з автором п'?си О. Корнiйчуком, завiтали й до  Гната
Юри.
   - Скажiть, будь ласка,- звернулись вони до Гната Петровича,- де  б  нам
знайти знавця Запорозько? Сiчi?
   - А що вас цiкавить?
   - Для ново? вистави нам треба все, що вiдбивав укра?нський нацiональний
колорит. Ми вже добре вивчили шевченкiвського "Кобзаря", зна?мо р?пiнських
"Запорожцiв". Але цього замало.

   Гнат Петрович подумав трохи i сказав:

   -  От  що,  друзi  мо?,  берiть  квитки  на  пароплав  та  рушайте   до
Днiпропетровська. Там живе iсторик Яворницький. Вiн  зна?  запорожцiв,  як
сво? п'ять пальцiв. Передайте йому земний уклiн вiд мене.

   На пароплавi ?хали Васадзе, Гамрекелi разом з  сво?ми  дружинами.  Вони
вперше бачили Днiпро.
   "Незабутн?  враження   справила   на   нас   подорож   вiд   Ки?ва   до
Днiпропетровська,- пише в сво?х спогадах Васадзе.- Тридцять шiсть годин ми
майже  не  покидали  палубу,  милуючись  мальовничими   берегами   велико?
укра?нсько? рiки".
   Пароплав прибув о 3 годинi ночi, а рано-вранцi гостi були вже на порозi
будинку Яворницького. Назустрiч ?м вийшов посивiлий  господар.  Перед  ним
стояли дво? засмаглих молодих людей, акцент  яких  одразу  виказував  ?хн?
нацiональне походження.
   Професор сказав жартома:
   - Я думав, що ви прийшли вiдiбрати мiй останнiй, курiнь, але  бачу,  що
ви милi люди, тож прошу до  господи.  На  жарт  Яворницького  грузини  теж
вiдповiли жартом:
   - Шановний професоре! Запорожцi  були  такi  ж  хоробрi  лицарi,  як  i
грузини,- тим-то вам, запорозькому батьковi, нема? чого нас боятися.
   Всi засмiялись, i одразу запанувала атмосфера невимушеностi й  щиростi,
нiби господар i гостi давно знають одне одного.

   - Що ж вас, друзi мо?, привело сюди аж iз Кавказу?

   - Допоможiть нам, професоре, поставити на  грузинськiй  сценi  "Богдана
Хмельницького".
   - Так-таки й допомогти! Та я ж не артист!

   - Ви, Дмитре Iвановичу, бiльше нiж артист. Ми багато чули про вас  i  в
Ки?вi, i в Харковi. До вас, як  бджоли  на  нектар,  линуть  з  усiх  усюд
письменники, артисти, музиканти. Всi до вас iдуть  за  добрим  словом.  Не
вiдмовте й нам.
   Дмитро Iванович охоче вiдчинив дверi  сво?х  кiмнат,  повiв  гостей  до
вiтрин, познайомив ?х з численними картинами, якими були прикрашенi  стiни
в домi, й до кожного експоната вiн давав вичерпнi пояснення. Потiм  Дмитро
Iванович присiв у крiсло, склав руки на грудях i спитав:

   - А чому це ви зацiкавилися Богданом? Хiба у вас нема? сво?х геро?в?
   - Як нема! А Георгiй Саакадзе! Вiн майже в той  же  час,  як  i  Богдан
Хмельницький, боровся за об'?днання Грузi?. Але нам хочеться бiльше  знати
про славного укра?нського гетьмана, щоб гiдно  вiдтворити  його  образ  на
грузинськiй сценi.
   - Ну що ж, добре дiло задумали. Допоможу  чим  зможу.  Допитливi  митцi
Васадзе й Гамрекелi знайшли у Яворницького багатий матерiал, що мiг надати
майбутнiй виставi укра?нського нацiонального колориту.  Гостей  насамперед
зацiкавили знаменитi малюнки дубових ворiт Запорозько? Сiчi, якi були  так
окованi залiзом, що, здавалося, й з гармати ?х не проб'?ш. Художник  зразу
ж дiстав блокнот i змалював цi ворота олiвцем.
   Потiм  Дмитро  Iванович  пiшов  до  друго?  кiмнати  й  принiс   звiдти
запорозьку шаблюку, пiстоль i булаву.
   -  Ось,  мо?  генацвалi,так,  зда?ться,  називають   у   вас   друзiв,-
розглядайте i малюйте. Все це вам знадобиться.

   В блокнотi художника  швидко  з'явилися  гетьманське  вбрання,  люлька,
булава. Не забув  Дмитро  Iванович  показати  гостям  i  посуд,  орнаменти
укра?нсько? вишивки.
   А коли iсторик показав гостям репродукцi?  малюнкiв  Василькiвського  й
Самокиша з унiкального альбому  "Украинская  старина",  в  гостей  аж  очi
розбiглися. Найбiльше  ?х  зацiкавили  там  типи  козакiв,  ?х  костюми  й
побутовi речi.
   Кiлька годин просидiли грузинськi артисти над цим  рiдкiсним  альбомом.
Це була для них справжня знахiдка.
   Блокноти були вже заповненi, але гостi не поспiшали йти.
   - А який був дяк у Сiчi? - спитали вченого. Дмитро Iванович усмiхнувся.
Вiн пригадав комедiйнi епiзоди дяка-запорожця.

   - Дяк у Сiчi був незвичайний. Вiн ходив у  пiдряснику,  але  за  поясом
носив пiстоля, а збоку в нього висiла шаблюка, й на ши?  телiпався  хрест.
Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував сво?? голови. Вiн  i  в
розвiдку ходив, i в бою не пас заднiх. Перед тим, як прийняти прибулого  в
Сiч новака, вiн звичайно питав:
   "У бога вiру?ш?"
   "Вiрю!"
   "Перехрестися! А горiлку п'?ш?"
   "П'ю!"
   "Зразу видно, що iстинно християнська душа!"

   Пiсля цього дяк наливав у кiвш горiлки й пiдносив новому сiчовиковi,  а
на закуску тикав йому тараньку. Коли горiлки було мало, то  берiг  ??  для
себе, а новаковi давав нюхати тiльки хвоста таранi.

   Хоч сiчовий дяк i побожна людина,  та  до  горiлки  був  дуже  швидкий.
Iнколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмi проп'?.
Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вiрного побратима...
   - За п'ять годин,- згаду? Васадзе,- ми тiльки побiжно  познайомились  з
дуже цiнними для нас матерiалами, зiбраними невтомними руками вченого.
   Професоровi дуже подобались гостi з Грузi?. Вiн не хотiв ?х вiдпускати,
пропонував почаювати з ним, але гостi помiтили, що  господар  утомився,  й
стали прощатися.
   Повернувшись до  Тбiлiсi,  артисти  гаряче  взялися  готувати  прем'?ру
"Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбiлiсi вiдбулася ця  вистава,
що пройшла дуже успiшно. Грузинськi  митцi  надiслали  Дмитровi  Iвановичу
листа, в якому сердечно дякували за теплу зустрiч у будинку бiля Днiпра  й
за щедру допомогу.

I
ЧОРТ У МОНАХИ ПIШОВ

   Одного разу я був очевидцем, як академiк Д.  I.  Яворницький  записував
народнi легенди про чортiв.
   Ми втрьох - Дмитро Iванович, молодий поет Федiр Петлиця i я - сидiли  в
кабiнетi директора музею.
   - То про якого чорта, молодий чоловiче, ви менi ще хотiли розповiсти? -
спитав Яворницький  мiсцевого  поета-початкiвця,  котрий  носив  при  собi
повний портфель легенд про чортiв, вiдьом, упирiв та всяку iншу нечисть.
   - У мене ? легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Iвановичу, ахнете! -
похвалився Петлиця.
   Вчений-етнограф витяг з кишенi маленького блокнота, олiвця i поклав  на
стiл. Вiн радiв, коли його кореспонденти приносили  новi  записи  народно?
мудростi.
   - Цiкаво, розкажiть, послухаю.
   - Жив на свiтi чорт-душогуб. Вiн усе  життя  пiдкусював  людей:  одного
утопив у Днiпрi, другому допомiг у зашморг шию закласти, третього довiв до
самогубства; багато душ  загубив.  А  вже  пiд  кiнець  свого  життя  став
немiчний, малоздатний на лихе дiло. Тодi найстарший в них  -  Вельзевул  -
покликав його до свого кабiнету та як гаркне:
   "Геть з мого пекла, дармо?де, з тебе тут нiяко? користi!" Вийшов чорт з
пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробiтний дiдько
на старiсть лiт до монастиря. Там вiн переодягся в ченця, став смирненький
раб божий i ввiйшов у довiр'я до духовно? братi?. Йому  повiрили,  мовляв,
старий дiд причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього  келiю,  взяли  на
харчi.
   Прожив чорт  у  монастирi  пiвроку;  од'?вся  на  дармових  харчах,  аж
вилиску?. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Вiд неробства  чортяку
нудьга за?ла. Тодi згадав свою колишню професiю i взявся  за  дiло:  почав
спокушати ченцiв. Одного схимника довiв до того, що  той  кинув  монастир.
Другого  все  пригощав  самогоном,  поки  зробив  з  нього  п'яницю-буяна.
Третього штовхнув на крадiжку грошей у богомольцiв.
   Бiс так закрутив сво? чортяче колесо, що добрався аж до самого  iгумена
- пiдкинув йому в келiю молоду красуню. I той спокусився. Знелюбили за  це
iгумена, позбавили його сану. Однi?? пiзньо? ночi iгумен з досади втопився
в монастирському ставку.
   Чорт зробив сво?  дiло,  скинув  чернече  вбрання  i  гайнув  знову  до
Вельзевула:

   "Ти мене вигнав як ледацюгу,- докiрливо кинув тому,а я не такий!"
   "Що ж ти таке добре зробив для нас?" - поцiкавився Вельзевул.
   "Пролiз до монастиря i там такого нако?в, що ченцi  з  глузду  з'?хали,
почали пиячити, кидати сво? келi? i вже  скоро  всi  поженяться.  Монастир
став корчмою, службу божу нема кому правити, iгумен закрутився з молодицею
i втопився".
   Похвалив його Вельзевул за добрi дiла i знову прийняв капосного чортяку
до свого штату...
   - Е-е-е, бачу, що  це  не  простий  у  вас  чорт,  закадишний,-  сказав
Яворницький i засмiявся у сво? козацькi вуса.

   - Нi, Дмитре Iвановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федiр Петлиця
розпрощався й вийшов з кабiнету, я запитав iсторика-фольклориста:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, чого ви смiялись, коли Петлиця  розповiдав
свою легенду?
   - Скажу: про цього чорта вiн менi вже розказував, але забув. Але  тепер
чую, що по-новому, тонше пряде... Бачу,  що  бреше,  але  бреше  до  ладу,
художньо, а це вже - творчiсть! Оцей варiант його домислу я й записав, щоб
додати до того чорта, про якого вiн менi розповiдав пiвроку тому...


ДОБРI
СУСIДИ

   ...До революцi? та й у роки громадянсько? вiйни перед  будинком  Дмитра
Iвановича весь майдан зарiс дикими хащами густого бур'яну. Нiхто  тодi  не
розводив квiтiв, не вирощував декоративних дерев, як  це  робиться  тепер.
1921 року Дмитро Iванович порадився з сво?м сусiдою Ларивоном Омеляновичем
Подолинним i вирiшив засiяти майдан просом.
   - А чим же ми будемо орати? - спитав Ларивон Омелянович.
   - Як чим? Волами та плугом!
   - Де ж ми ?х вiзьмемо?
   - Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Iванович  звернувся  до
Катеринославського  окрпродкому  по   допомогу.   Другого   дня   в   його
розпорядження передано на цiлу добу двi пари дужих волiв, плуг  i  борону.
Дмитро Iванович сам ходив за плугом, орав землю,  а  потiм  почепив  через
плече мiшок з просом i засiяв ним бороновану землю.
   Зiбраний  врожай  Дмитро  Iванович  подiлив  так:  частину  дав  сво?му
сусiдовi, меншу частину залишив собi, а решту проса зшеретував i вiддав до
обласно? лiкарнi на харчування хворим, бiдним вдовам та сиротам.

   - Мiй батько,- згаду? син Подолинного Володимир Ларивонович,- мав шiсть
колодок бджiл, виростив садочок. Дмитро Iванович щонедiлi заходив до нас -
милувався пасiкою, давав цiннi поради, як доглядати бджiл  та  садок.  Вiн
дуже цiкавився всi?ю нашою сiм'?ю.
   Мати Володимира Ларивоновича Подолинного - Ганна Олександрiвна  -  була
родом  полтавка,  смуглява,  чорноока,  вродлива  жiнка,   вмiла   спiвати
старовинних укра?нських пiсень. Часто вчений просив ?? заспiвати,  й  вона
охоче спiвала, а Дмитро Iванович записував пiсню  на  слова  й  на  голос.
Одного разу Яворницький принiс з музею жiноче укра?нське убрання, що  його
носили на  Полтавщинi,  попросив  Ганну  Олександрiвну  надiти.  Господиня
вбралася й причепурилася, стала як квiтонька.
   - А ви вмi?те танцювати?поцiкавився Дмитро Iванович.

   - Аякже, вмiю, не забула.
   - Ану, спробуйте,  будь  ласка,  укра?нського  гопачка.  Де  не  взявся
баянiст,  заграв  гопака.  Враз  Ганна  Олександрiвна  вдарила  об   землю
закаблуками i вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Iванович
задоволене всмiхнувся.
   - Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати.
   Потiм вiн сфотографував ?? i цi фотознiмки надiслав Ренiну  для  яко?сь
картини.
   Через деякий час  коштом  та  за  вказiвками  Дмитра  Iвановича  пошили
укра?нський костюм i Володi: червонi з пiдкiвками чоботи, козацькi  широкi
штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж
оперезали кашемiровим поясом. Коли Володю одягли,  прийшов  Яворницький  з
фотографом i кiлька разiв сфотографував парубка в рiзних  позах.  Цi  фото
Яворницький теж надiслав Репiну.
   ...Одного разу, будучи в  запорозькому  вiддiлi  музею,  старий  сусiда
спитав Дмитра Iвановича:
   - Скажiть, що це за прапор, де ви його здобули?

   - Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тiльки  це  копiя.  Оригiнал
прапора - в Ленiнградi, в Ермiтажi.
   - А хiба не можна оригiнал сюди привезти?

   - Та я хотiв був доскочити того прапора, та не дали. Я вже  вiддав  для
Ермiтажу кiлька десяткiв дублетних експонатiв  з  археологiчних  розкопiв,
але й це не допомогло. Довелося погодитись на копiю, а на додачу  взяв  од
них кiлька запорозьких пiстолiв, шабель тощо.
   Дмитро Iванович пiдвiв гостя до вiтрини й показав цiкаву знахiдку,  яку
йому пощастило здобути пiд  час  розкопування  могил,бронзове  люстерко  з
держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилi тисячолiття, але воно добре
збереглося. Археолог  пишався  ним  i  частенько  розповiдав  вiдвiдувачам
iсторiю, як це люстерко хотiли в нього забрати в Петербург.

   - Якось у столицi чиновники  з  мiнiстерства  освiти  дiзналися,  що  я
викопав оце люстерко. Прийшов лист - негайно вишлiть бронзове  люстерко  в
Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тiльки вишлю,  то  вже
не побачу його, як свого вуха",- а мовчати не можна: начальство ж вимага?!
Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобi,  Iване,  тридцять  копiйок,
пiди на базар i купи старе вiдро". На другий день iржаве дно з цього вiдра
я послав у мiнiстерство. I що ж? Через п'ять днiв мою посилочку  повернули
назад, а слiдом за нею - лист. У ньому чиновники писали: "Поверта?мо через
непотрiбнiсть!"

   Дружба з добрими сусiдами була в нього щира й мiцна. Про не?  не  забув
Яворницький i в останнi години свого життя.

   За день перед смертю Дмитро Iванович послав  хатню  робiтницю  Катерину
Iванiвну до Подолинного, щоб зразу ж вiн прийшов до нього.

   - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - шанобливо вклонився сусiда.
   - А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От i добре, що ви прийшли. А  я
вже вмираю... Попрощаймося.
   На очах слюсаря виступили Сльози. Академiй обняв його.
   -  Перекажiть,  Ларивоне  Омеляновичу,  щоб  зайшли   до   мене   Ганна
Олександрiвна й Володя, треба й з  ними  попрощатися,  бо  вже  нiколи  не
побачимося.
   Другого дня не стало Дмитра Iвановича.


   МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕ?_ _

   Ще напередоднi революцi? в Катеринославi, з  iнiцiативи  вченого-хiмiка
Л. В. Писаржевського,  утворилася  група  професорiв  та  викладачiв,  якi
поставили собi на метi - органiзувати в мiстi Вищi жiночi курси.  До  цi??
групи входив i Дмитро Iванович Яворницький. Створення жiночих курсiв  було
викликано тим, що царський мiнiстр Кассо видав наказ - вигнати всiх  жiнок
з унiверситетiв. Отже, вчитись ?м нiде було.
   Iнiцiативна група багато зробила для того,  щоб  пiдiбрати  викладачiв,
опрацювати плани й програми навчання.  Жiночi  курси  мали  давати  жiнкам
освiту, яка прирiвнювалась би до вищо?. Здавалося,  все  йшло  гаразд,  та
коли постало питання про кошти  на  утримання  курсiв,  iнiцiативна  група
зайшла в безвихiдь.
   Виручив Дмитро Iванович Яворницький.

   Одного разу вiн сказав професоровi М.  О.  Лебедеву,  який  потiм  став
директором жiночих курсiв:

   - Ходiмо до Копилова. В нього грошей - хоч  лопатою  горни!  Я  спробую
його умовити, щоб вiн трошки потрусив сво?м гаманцем.

   Дмитро Iванович частенько знаходив ключi до таких жмикрутiв  -  то  вiн
випросить у них грошi на обладнання музею, то на археологiчнi розкопки, то
на видання потрiбно? лiтератури.
   Курси почали дiяти. З Харкова було запрошено професора Л. В.  Рейнгарда
читати на цих курсах лекцi? з зоологi?.  Леонiд  Володимирович  вважав  за
честь собi зробити вiзит Яворницькому i ближчим часом пiшов до  музею  iм.
Поля.
   Дмитро  Iванович,  дiзнавшись,  що  гiсть  -  зоолог,  повiв   його   в
екологiчний вiддiл музею, де була виставлена мiсцева флора й фауна.

   Знайомлячись з цим вiддiлом, створеним з iнiцiативи  Дмитра  Iвановича,
професор Рейнгард  побачив,  який  широкий  дiапазон  iнтересiв  у  Дмитра
Iвановича: цiкавила його не тiльки iсторiя народу, його вабили до  себе  i
тварини, рослини та птахи рiдного краю.
   Гостевi-зоологу  було  при?мно  дiзнатися,  що  до   його   при?зду   в
Катеринослав тут знайшлася людина,  яка  подбала  про  створення  в  музе?
екологiчного вiддiлу.

   - А ось перед вами i сам завiдувач  цього  вiддiлу  -  Микола  Iванович
Подосинников. Знайомтеся! - вiдрекомендував Яворницький.- В  нього  золотi
руки. Бачите,  скiльки  тут  вiтрин,  чучел,-  усе  це  витвiр  його  рук.
Довгенько менi довелося його  шукати  для  нашого  музею,  а  все  ж  таки
надибав!

   Коли в Яворницького визрiла iдея вiдкрити в музе? вiддiл флори й фауни,
вiн обiйшов майже всiх мiських природознавцiв та мисливцiв. Йому пощастило
натрапити на рiдкiсного знавця природи i  неабиякого  майстра  виготовляти
чучела звiрiв та птахiв.
   Подосинников був так закоханий  у  фауну,  як  Яворницький  в  iсторiю.
Певно, це й зблизило ?х. У Подосинникова цiкава бiографiя.  Вчився  вiн  у
Харкiвському технологiчному iнститутi, але з другого курсу його  виключили
за участь у страйках. Трохи пiзнiше вiн здобув  природничу  освiту,  й  це
дало йому можливiсть  стати  викладачем  природознавства  в  гiмназiях  та
реальному училищi.
   Знайомство з Дмитром Iвановичем вiдкрило йому новi перспективи в життi.
   -  От  що,  Миколо  Iвановичу,  кидайте,  мабуть,  свою  педагогiку  та
переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що  увiчнить  ваше  iм'я.
Згода?
   I  Дмитро  Iванович   не   помилився.   Подосинников   став   одержимим
колекцiонером i збирачем, великим любителем природи. Таких, як вiн, iнколи
називають диваками: коли доросла людина з сачком бiга? за  метеликами  або
навпочiпки повза? по травi,  щоб  знайти  комашку,  а  потiм  до  дрiбниць
описати ??. Багатьом  невдогад,  що  такi  люди  залишають  для  поколiння
неоцiниму спадщину: експонати i науковi працi.

   Директор музею знав, що природничий вiддiл -  це  не  археологiя,  туди
готовеньких експонатiв  не  покладеш,  треба  виготовити  чимало  чучел  i
макетiв. А як це зробити? I Яворницький надумав органiзувати  на  Басейнiй
вулицi  (нинi  iм.  Писаржевського)  спецiальну  майстерню.  Привiв   туди
Подосинникова й каже:
   - Тут буде майстерня й лабораторiя з усiма приладами.  Тепер  слово  за
вами. Берiться, не гайте часу!
   I майбутнiй помiчник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.
   Яворницький розповiв професоровi Рейнгарду, як Подосинпиков сам  знiмав
iз забитих птахiв i  звiрiв  шкурки,  робив  чучела,  готував  ескiзи  для
вiтрин.
   Усi тi звiрi, птахи, гадюки, комахи виставленi в музе? не механiчно, як
звичайно,- одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в сво?х
природних умовах,- в лiсi, в травi, в норi, в дуплi  дерева,  на  гiлочках
дерева, па скелi, в рiчках, озерах. I вся та обстава коло звiра, чи птицi,
а чи гадюки - зроблена не тiльки  гарно,  а,  можна  сказати,  артистично,
рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Iвановича.
   - Ви тiльки гляньте, Леонiде Володимировичу, на оцього зайчика, або  на
оту качку, чи на орла. Вони ж як живi, все в них на сво?му мiсцi. Щоб  так
зробити  чучело  -  треба  мати  велику  любов  до  природи  й  покликання
ентузiаста!
   I  справдi,  Подосипников  зробив  120  художньо   оформлених   вiтрин,
виготував 700 чучел рiзних тварин i птахiв, зробив  понад  тисячу  зразкiв
молюскiв.
   У природничому вiддiлi дуже багато було зразкiв руди, вугiлля та  iнших
мiнералiв, якими багатий наш край.
   - А тепер гляньмо ще на отi великi вiтрини,запропонував гостевi  Дмитро
Iванович.- Там ви побачите саме те, що приваблю? сюди зоологiв.
   Перед  очима  гостя  вiдкрилася  величезна  палеонтологiчна   колекцiя.
Цiкавий був, зокрема, повний комплект кiсток  мамонта,  голова  первiсного
бугая та чучело триметрового полоза.
   - Мiж iншим, цей полоз ма? свою кумедну iсторiю,зауважив, посмiхаючись,
Дмитро Iванович.- До катеринославського  полiцмейстера  дiйшли  чутки,  що
десь на околицi мiста об'явилося  страховище,  яке...  пожирав  людей.  Ця
звiстка  наполохала  начальство.  Негайно   споряджено   цiлу   експедицiю
озбро?них полiца?в i кинуто на  розшуки  "страшного  змiя".  Шукали  його,
капосного, три днi й нарештi таки надибали i спiльними зусиллями  хвацьких
полiца?в якось там убили гадину. Але  того  ж  дня  до  полiцi?  звернувся
адмiнiстратор звiринця i  заявив,  що  кiлька  днiв  тому  з  клiтки  втiк
рiдкiсний полоз, i просив допомогти розшукати його.
   - Ви не хвилюйтесь! - заспоко?в полiцмейстер адмiнiстратора  звiринця.-
Ми вже його вбили.
   - Як убили?- жахнувся адмiнiстратор.- Таж полоз цей мирний, вiн  нiкому
нiяко? шкоди не чинив!
   - Е, це ви так дума?те, а до нас дiйшли чутки, що змiй  людей  пожира?.
Нам нiколи розбиратися, з'?в вiн там кого чи не з'?в,бахнули  по  ньому  з
гвинтiвок, баста! Ми  вже  й  вищому  начальству  рапортували  про  це!  -
гордовито сказав полiцмейстер.
   Коли я почув, що вбили полоза, прибув до полiцмейстера i сказав йому:
   - А полоза ви дарма знищили. Вiн зовсiм не шкiдливий.
   - Як не шкiдливий? Усi кажуть, що вiн людей ?сть. От ми й убили його.

   - Адмiнiстратор звiринця хоче подати на вас скаргу губернаторовi.  Може
бути велика прикрiсть. Полiцмейстер зблiд i розгублено пита?:

   - Що ж тепер робити?
   - З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пiзно, накажiть  зробити
з забитого полоза чучело й передати його в музей.

   Полiцмейстер одразу  пристав  на  пропозицiю  вченого.  Викликав  свого
помiчника, й через два днi в музе? було вже  виставлене  величезне  чучело
полоза.
   Вза?мне  почуття  приязнi  дедалi  бiльше  зближувало  двох  учених   -
археолога й зоолога.
   1918 року у Катеринославi  вiдкрито  державний  унiверситет  з  чотирма
факультетами: iсторико-фiлологiчним, юридичним, медичним та  математичним.
Першим ректором унiверситету призначено професора  Лебедева.  Яворницького
запрошено читати курс лекцiй з iсторi? Укра?ни. Проiснував унiверситет  до
1920 року, а потiм його перетворено в iнститут народно? освiти. 1933  року
знову засновано унiверситет.

   Яворницький i Рейнгард були членами  Всеукра?нського  комiтету  охорони
пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на  облiк  i  зберегли  вiд
руйнацi?. Часто ?м доводилося ви?здити в далекi села оглядати  пам'ятки  i
просити людей, щоб зберiгали надбання предкiв.
   Один   учитель   з   Кам'янського   (нинi   Днiпродзержинськ)   написав
Яворницькому листа,  де  повiдомляв,  що  мiсцевi  селяни  знайшли  кiстки
мамонта й топлять ними сво? печi.
   - Що ж будемо робити? - спитав Рейнгард Дмитра Iвановича.
   - Як - що? Негайно треба ви?хати!
   Сiли на по?зд i через годину були вже на мiсцi. Зайшли  до  вчителя,  а
потiм пiшли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кiсток  i  справдi
вже спалено, але бiльшiсть лишилась цiла. Того ж дня  знахiдку  вiдправили
до музею.
   Час вiд часу музей поповнювався новими експонатами. Але вiльного  мiсця
в залах уже не було. Дмитро Iванович  вирiшив  тимчасово,  поки  добудують
нове музейне  примiщення,  передати  всi  експонати  екологiчного  вiддiлу
бiологiчному факультету державного унiверситету.
   - Усе це багатство, Леонiде Володимировичу, я можу

   Довiрити тiльки вам, декановi бiологiчного  факультету.  Певен,  що  ви
збережете цi експонати.

   - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за довiр'я. Ми з цих експонатiв  вiдкри?мо
при факультетi спецiальний музей. Усе буде збережене.

   Дмитро Iванович узяв пiд руку свого друга:

   - Майте ж на увазi, Леонiде Володимировичу, передаю тимчасово. Я  вiрю,
що прийде час i ви це повернете в нове примiщення музею.
   На жаль, сподiванки  Дмитра  Iвановича  об'?днати  iсторичний  музей  з
екологiчним не здiйснилися.
   Згодом у музе?  вiдкрили  два  новi  вiддiли:  "Промисловi  тварини"  й
"Мiчурiнський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики - тут  появився
кiстяк когатки, череп кашалота, чучела бобра,  бiлого  ведмедя,  зебри,  а
також буревiсника й пiнгвiна.
   - Дмитро Iванович,- сказав професор Рейнгард,- пiшов од  нас  тепер  на
вiчний спокiй, але його iдея - якомога ширше  показати  людям  усi  скарби
нашого краю - не вмерла. Ми не тiльки зберегли те,  що  вiн  зiбрав,  а  й
поповнили екологiчний музей новими цiнними експонатами.


   "?ХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"_ _

   Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького пiдiйшло  дво?  лiтнiх
людей з цiпками в руках. Один з них  в  окулярах  i  капелюсi  -  народний
артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав  на
одну ногу,- кларнетист М. М. Саблiн. ?х здивувало, що  дверi  до  будинку,
порiг якого понад двадцять рокiв нiхто не переступав, були вiдчиненi.  "Що
сталося?" - подумали вони й зайшли всередину.  Назустрiч  вийшов  високий,
сухорлявий завгосп музею.
   - Що тут у вас робиться? - поцiкавилися гостi.

   - Впорядкову?мо будинок Яворницького, який тепер стане фiлiалом  музею:
поновлю?мо робочий кабiнет ученого, ремонту?мо всi кiмнати, дах,  мезонiн.
Усе буде так, як за життя Дмитра Iвановича.

   - А як тут картини Струнникова - чи цiлi?

   - ?х треба трохи реставрувати, бо гiтлерiвцi  подзьобали.  Приходьте  в
травнi на вiдкриття,ласкаво запросив завгосп.

   Саме в цей час я йшов у парк Шевченка i, випадково зустрiвшись з  двома
знайомими, якi оце стояли  на  ганку,  поцiкавився,  що  вони  там  пильно
розглядають.
   - Чому ви тут ходите? - спитав я ?х.

   - Як чому? Ми ж давнi приятелi Дмитра Iвановича! Зiбралися в  парк,  аж
бачимо - дверi вiдчиненi, от i завiтали сюди.

   До парку ми попрямували всi разом. Знайшли лаву, присiли пiд  гiллястою
акацi?ю, i зразу ж почалися спогади.
   - Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,- сказав Антон  Панасович,-
я  ?здив  у  Запорiжжя,  де  грав  тодi  наш  театр.  Якось  зайшов  я  до
реквiзиторсько? i там, у мотлосi, натрапив на  одну  грубу  й  дуже  стару
книгу. Це було ?вангелi? XVI вiку, написане рукою. Я щось там заплатив  за
нього й привiз у Днiпропетровськ. Зайшов до музею, щоб  показати  Дмитровi
Iвановичу, але менi сказали, що вiн  зараз  удома.  Пiшов  просто  додому.
Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Iванович.
   "А-а-а, козарлюга  Хорошун  прийшов.  Здоровенькi  були".  "Здрастуйте,
Дмитре Iвановичу".
   "Мабуть, щось принесли, Антоне  Панасовичу?  -  спитав  господар,  коли
вгледiв пакунок у мо?х руках.- Симо! - звернувся вiн до сво?? дружини.- Ти
б нам наливочки приготувала та яблучок свiженьких на стiл  поклала.  Гiсть
же прийшов!"

   Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому.  Той  узяв  ??,  надiв
окуляри, перегорнув кiлька сторiнок i зразу ж понiс у  другу  кiмнату,  де
лежали музейнi експона ти у вiтринах. Згодом  повернувся  звiдти  вже  без
книги.

   - Ну що, Дмитре Iвановичу, як моя книга? Де вона?

   - Та там... Навiщо вона вам? Нехай побуде в мене.  Хорошун  усмiхнувся,
мовляв, все зрозумiло: рiдкiсна книга сподобалась Яворницькому i попала  в
надiйнi руки. 11 вiн не помилився: ?вангелi? залишилося в музе? назавжди.
   Пригадався менi ще й такий випадок. Одного разу до i  Дмитра  Iвановича
при?хав з Полтавщини його знайомий лiкар-хiрург  Олекса  Сидорович  Будай.
Гiсть привiз з собою рiдкiсну книжку "История Русов" (1846).
   - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю книжку! - похвалився гiсть.
   Дмитро Iванович схопив ??, глянув на титульний лист i сховав за  спину,
наче боячись, щоб у нього не забрали ?? назад.
   - Я подивлюся на не?, а ви навiдуйтесь...
   Кiлька разiв Будай навiдувався до Яворницького, але розмова про  книжку
нiяк не кле?лась. Тодi Будай обережно спитав:

   - А як там пожива? моя книжечка?
   - Нiчого собi, живе. Вам ??, Олексо Сидоровичу, бiльше вже не бачити.

   - Чому?
   - Ваша книжка збагатила нашу музейну бiблiотеку. Така  штука  нам  дуже
потрiбна.
   - Я так i думав, що вже бiльше не побачу ??. Тодi, може,  я  зроблю  на
нiй дарчий напис для музею? Давайте напишу.

   Дмитро Iванович насторожився, глянув на Будая i сказав:
   - Ось вам, Олексо Сидоровичу, папiр - пишiть, а ми  перенесемо  його  в
книжку...
   Ця рiдкiсна книжка й досi  зберiга?ться  в  бiблiотецi  музею.  На  нiй
позначено iнвентарний номер, але без дарчого напису...

   Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблiн i собi встряв у нашу розмову. Йому
теж було що сказати.
   Микола Михайлович  Саблiн  до  Велико?  Вiтчизняно?  вiйни  працював  у
симфонiчному оркестрi Днiпропетровського радiокомiтету.  Одного  разу  вiн
виконував на кларнетi соло пiд акомпанемент рояля. Дмитро  Iванович  почув
по радiо, що варiацiю "?хав козак за Дунай" з  опери  Гулака-Артемовського
"Запорожець за Дуна?м" викону? солiст Саблiн.
   Професоровi подобалося це  виконання.  Вiн  добре  запам'ятав  прiзвище
кларнетиста i незабаром пiшов у радiокомiтет i попросив:

   - Покажiть менi отого Шаблю, що вчора по радiо грав на  кларнетi  "?хав
козак за Дунай"!
   - На жаль, його зараз тут нема.

   - А де ж вiн? Де його можна знайти?

   - Шукайте  в  парку  Шевченка.  Там  вiн  працю?  солiстом  у  духовому
оркестрi.
   Дмитро Iванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена,  Гуно,
але    особливо    захоплювався    творами    укра?нських    класикiв    -
Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих
композиторiв вiн майже щовечора слухав у парку  Шевченка,  навпроти  свого
будинку.

   I ось одного вечора Дмитро Iванович  зайшов  до  парку,  сiв  на  лавцi
вiдпочити, коли це  оголошують  початок  концерту.  "Зараз  артист  Саблiн
викона? соло з концерту композитора Божарда".
   Дмитро Iванович пiдвiвся й попрямував  до  естради.  Пiд  час  антракту
пiдiйшов до групи музикантiв i спитав:
   - А де той Шабля, який щойно грав на кларнетi?

   - Десь тут.
   - Покажiть менi його, будь ласка.

   Кларнетиста швидко  розшукали  й  шепнули:  "Там  хтось  поважний  тебе
чека?!" Саблiн кинув недокурену цигарку, пiдiйшов до незнайомого дiдуся  в
капелюсi й вiдрекомендувався:
   - Я Саблiн. Ви мене шука?те?
   - Так. Саме вас шукаю. Нарештi таки спiймав. Мо? прiзвище Яворницький.
   Саблiн був дуже радий познайомитися з вiдомим ученим. Вiн  пишався,  що
саме ним зацiкавився професор-iсторик.
   - Менi хотiлося з вами погомонiти. Ви зараз вiльнi?

   - Хвилин через сорок закiнчиться концерт, i я до ваших послуг.
   - Добре, почекаю.
   Саблiн  нетерпляче  дивився  на  годинника.  Як  тiльки   капельмейстер
оголосив: "Концерт закiнчено!" - вiн зразу ж кинувся до  Яворницького.  За
старою звичкою  Дмитро  Iванович  почав  сво?  знайомство  з  традицiйного
питання:
   - Скажiть, вiдкiля ви родом?
   - Я народився у Мандрикiвцi.
   - Гм, цiкаво. А чи зна?те ви, чому це селище зветься Мандрикiвкою?
   - Нi, не знаю. Буду вдячний, коли поясните.

   - Саме тут, на березi Днiпра, ще тисяча сiмсот сiмдесят дев'ятого  року
перший оселився запорозький осавул Андрiй Мандрика. Отож, голубе, вiд його
прiзвища й пiшла назва - Мандрикiвка.

   Саблiн з великим iнтересом вислухав розповiдь, як другий  запорожець  -
полковий осавул Лазар Глоба  -  заснував  у  Катеринославi,  за  допомогою
запорожцiв Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний мiський  сад.  Цей  сад
займав площу вiсiмдесят сiм тисяч п'ятсот квадратних сажнiв i був один  iз
кращих на пiвднi Укра?ни. Пiсля смертi Глоби сад перейшов до казни. Могила
Глоби сто?ть у парку iм. Чкалова.
   Далi Дмитро Iванович поцiкавився:

   - А ваше прiзвище часом не перекручене?

   - Як вам сказати, мiй  батько  колись  писався  Шабля,  а  як  попав  у
солдати, став Саблiн. Отак воно i залишилося.
   - Я теж так думаю i, як бачите, не помилився, коли  вас  уперше  назвав
Шаблею.
   Дмитро Iванович похвалив  Саблiна  за  його  вмiле  виконання  соло  на
кларнетi, яке вже не вперше слухав по радiо i в парку.

   - Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберiть увесь колектив  духового
оркестру та приходьте до мене додому в гостi. Я живу ось навпроти парку.
   Музикант був трохи здивований таким несподiваним запрошенням, та  ще  й
не одного чоловiка, а всiх двадцяти п'яти учасникiв оркестру.
   В призначений час вони прийшли. Дмитро Iванович гостинно прийняв  ?х  i
розсадив на верандi.  На  столi  з'явилися  соковитi  грушi  та  яблука  з
власного садка.
   - Пригощайтеся, друзi, будьте як у себе дома,- запрошував господар.

   Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очi .розмальованi стiни  у
приймальнiй кiмнатi. Саблiн перший пiдiйшов до одно? картини й спитав:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що це за вусатий дiд сидить бiля воза?
   - То чумак. Вiн ?де в Крим по сiль. У дорозi втомився, випрiг  волiв  i
пустив ?х пастись, а сам вирiшив трохи пiдкрiпитися...

   Музиканти зачаровано слухали оповiдача, поки той  не  скiнчив  попросив
?х:

   - Ну, хлопцi, може, що-небудь загра?те?

   - Коли ма?те бажання, будь ласка. Що б ви хотiли?

   - Для початку що-небудь iз "Запорожця за Дуна?м", а потiм "Вечорницi".
   Музиканти старалися з усiх сил. На обличчi Дмитра Iвановича  то  яснiла
радiсна усмiшка, то лягала ледь помiтна тiнь смутку.

   Потiм Дмитро Iванович попросив Саблiна виконати "?хав козак за  Дунай".
Слухав вiн цю пiсню з якоюсь особливою насолодою, мов  тiльки  дивився  на
прудкi пальцi кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко...

   -  Ну,  порадували  ви,  Шабле,  старого!  Повiк  не  забуду,-   сказав
зворушений Дмитро Iванович, коли затихла музика.

   Саблiн пiдвiвся i пiдiйшов до розкiшного куща  троянд,  що  росли  бiля
паркана. Милуючись ними, вiн захоплено промовив:

   - Якi ж у вас, Дмитре Iвановичу, гарнi троянди!

   - Сам сво?ми руками викохав! - похвалився  господар.Може,  зiрвати  оту
квiточку?
   - Нi, не зривайте: нехай вона чару? i веселить ваше серце, аж поки сама
не зiв'яне.
   Наступного дня, тiльки-но почув Дмитро Iванович,  що  в  парку  заграла
музика, вiн зiрвав найпишнiшу троянду, взяв з собою три  великi  жовтобокi
грушi й подався до парку. Пiд час антракту вiн пiдiйшов  до  музикантiв  i
попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.

   - Здрастуйте, професоре!
   - Вiтаю вас i щирим словом, i чарiвною трояндою,  яка  вам  учора  дуже
сподобалася. Приймайте ?? вiд щирого серця.
   Саблiн узяв загорнуту в  газету  вогнисту  квiтку.  В  цей  час  Дмитро
Iванович, непомiтно для музиканта, поклав у його кишеню грушi.
   - Дуже дякую вам, Дмитре Iвановичу. Якщо дозволите, я  цю  троянду  вiд
вас  i  вiд  себе  пiднесу  мо?й  землячцi,  талановитiй  пiанiстцi  Лiдi?
Афанась?вiй. Вона завжди акомпану? менi, коли я  виконую  "?хав  козак  за
Дунай".

   - Я не перечу, будь ласка!
   Про цей дарунок Саблiн i досi згаду? тепло i вдячно. Вiн  розповiда?  i
про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесiю Академi? наук  до
Ки?ва.
   - Це  було  десь  тисяча  дев'ятсот  тридцять  п'ятого  року.  Дмитровi
Iвановичу тодi минав восьмий десяток. Здоров'я в нього було вже слабке.  З
дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але вiн вирiшив  усе  ж  таки
?хати. В Ки?вi, на вокзалi, його мали зустрiти спiвробiтники  академi?,  i
треба було тiльки посадовити його на катеринославському вокзалi в по?зд.

   Саблiн узяв це на себе. Вiн  заздалегiдь  придбав  квитка,  пiд'?хав  з
Яворницьким до вокзалу й привiв професора до м'якого купе. Потiм  викликав
провiдника й попросив:
   - У цьому купе  ?де  патрiарх  науки  академiк  Яворницький,  йому  вже
вiсiмдесят рокiв, бережiть його.
   - Все буде гаразд, не турбуйтеся!

   В купе з ним був академiк О. М. Динник та iншi вченi. Кажуть, що  нiхто
з них у дорозi  не  спав,  коли  Яворницький  починав  розповiдати  окремi
епiзоди з iсторi? Сiчi.
   - Розкажiть, Дмитре Iвановичу,  що  то  за  "стовпова  смерть"  була  в
запорожцiв? - попросив Динник.
   - У запорожцiв був такий звичай, що як хто вб'? товариша, то зараз його
ведуть карати па палю. Оце вам i стовпова смерть! Перед тим, як посадовити
злодiя па палю, оголошували по всiй  окрузi,  чи  не  знайдеться  де  така
дiвка, щоб вийшла за стовповика замiж. Як знайдеться, тодi його  звiльняли
вiд страти, а тiльки висилали геть за Сiч, на зимiвник. От  i  зголосилася
якась одного разу. Прийшла вся пов'язана хустками. Стовповик насторожився,
пiдiйшов до не? та й каже: "А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка  ти  ?".
Вона розкрилася. Глянув вiн, аж вона ряба, як  петрiвська  зозуля.  "Як  з
такою вiнчатися,- сказав стовповик,- так лучче на  палi  мотатися!"  Та  й
пiшов на палю, на страту.

   Коли Дмитро Iванович повертався з сесi? до Днiпропетровська, на  перонi
його знову зустрiв Саблiн.
   - Ну, як ви себе почували в дорозi?

   - Ви зна?те, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину.  Я
навiть не второпав: чи я був дома, чи в дорозi. Одне слово: "?хав козак за
Дунай!.."

БIЛЯ
ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА

   Найближчим  другом  Яворницького   з   мiсцевих   митцiв   був   артист
Днiпропетровського укра?нського драматичного театру iм. Шевченка Володимир
Филимонович Патлань.
   - Я нiколи не забуду тих щасливих годин,-  розповiдав  вiн,-  якi  менi
випало провести  разом  з  Дмитром  Iвановичем,-  пливти  по  днiпровських
хвилях, ?сти з  одного  казана  степову  пшоняну  кашу,  вкриватися  одним
укривалом i слухати його неповторнi оповiдання.
   Вперше Патлань побачив i почув Дмитра Iвановича, коли зайшов  до  музею
ще десь 1925  року.  Директор  музею,  що  давав  у  той  день  пояснення,
зупинявся  бiля  кожного  експоната  i  з  таким  захопленням   розповiдав
"бiографiю" експонатiв, що, здавалося, всi ми слухали якусь чарiвну казку.

   Вдруге Патлань побачив Дмитра Iвановича через рiк на днiпровому  березi
коло Дзвонецького порога. Зустрiлись вони ввечерi коло багаття,  на  якому
варили  юшку.  Яворницький  сидiв  у  гуртi  лоцманiв  i  розповiдав   про
Запорозьку Сiч, про козацькi походи  на  Крим  та  визволення  укра?нських
бранцiв. Тут, бiля багаття, й  познайомилися  вони.  В  той  вечiр  Дмитро
Iванович залюбки спiвав разом з  ними  старовинних  пiсень,  а  коли  один
лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах i заспiвав "Ой пiду  я
понад морем", Дмитро Iванович зразу ж записав цю пiсню на голос.
   Кобзар замовк. Дмитро Iванович раптом спитав:

   - Ось ми з вами сидимо бiля Дзвонецького порога. А чи зна?те  ви,  чому
вiн так зветься?
   - Нi, не зна?мо, розкажiть.
   Дмитро Iванович розповiв цiкаву легенду.

   - По Днiпру на дубi везли великого дзвона. На порозi  дуб  розбився  об
скелю, i дзвiн потонув. Кажуть, якщо пiрнути у воду  та  прислухатися,  то
почу?ш, як той дзвiн гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.

   Пiсля першого знайомства на Дзвонецькому порозi Патланевi пощастило  ще
кiлька разiв зустрiчатися з  Дмитром  Iвановичем.  Вони  спускалися  разом
через пороги на
   Запорожжя, пiднiмалися з лоцманами до Днiпропетровська.
   - Дмитро Iванович добре знав мо? iм'я й прiзвище, але завжди  звертався
до мене не iнакше, як "козаче",-  згадував  артист.-  Йому,  мабуть,  було
при?мно так мене кликати. Я до цього звик i не заперечував.

   Останнiй раз Патлань бачив Дмитра Iвановича  пiд  час  гастролей  свого
театру в Ки?вi 1938 року. Зустрiлися  вони  на  Хрещатику,  i  Яворницький
попросив провести його до будинку Академi? наук, на Володимирську  вулицю.
Дорогою вони згадали вечiр  на  Дзвонецькому  порозi,  засмаглих,  веселих
днiпровських лоцманiв, ревучi пороги...
   - Ех, майнути б туди ще раз! - зiтхнув Дмитро  Iванович.-  Та,  мабуть,
уже не доведеться...
   - Ми довго не могли розлучитися тодi,- згаду? Патлань,- нiби вiдчували,
що бiльше вже не побачимося.

   БIЛЯ ЧЕСНО? МОГИЛИ_ _

   Сторож музею дiд Бiлий оглянув подвiр'я i вже було попрямував до  сво??
кiмнати, аж глядь, бiля могили Д. I. Яворницького навколiшках сто?ть якась
людина. Сторож тихою ходою пiдiйшов ближче.

   - Що з вами, добрий чоловiче?
   - Та згадав Дмитра Iвановича...

   - Ви тутешнiй чи прибулий?
   - Яз Мiсхора. Познайомимося - Корсуновський Олександр Павлович.  Колись
жив тут, у Днiпропетровську, але за станом здоров'я пере?хав до Криму.  Та
оце й при?хав, щоб вклонитися його могилi.
   Дiд Бiлий дiзнався, що Корсуновський -  iнженер-фiзик,  йому  тодi  вже
перевалило за 60 рокiв.
   Сторож i  прибулий  сiли  на  скамницi  i  довго  гомонiли  про  Дмитра
Iвановича, ?м було що згадати, бо обидва добре знали вченого.

   Згодом i менi вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали
з ним листуватись, а незабаром i зустрiлися.  В  його  пам'ятi  збереглося
багато цiкавих епiзодiв з життя Яворницького.

   В 1918  роцi  до  рук  юнака  Корсуновського,  який  тодi  жив  у  селi
Ковпакiвцi, Новомосковського повiту,  випадково  потрапила  книжка  Д.  I.
Яворницького "По следам запорожцев". Вiн почав ?? читати i не  вiдiрвався,
поки не закiнчив.
   Тодi ж вiд мiсцевого вчителя  Корсуновський  дiзнався,  що  автор  цi??
книжки - живий, працю? в Катеринославi директором iсторичного музею.
   Через три роки Корсуновський став студентом iнституту народно?  освiти.
Там вiн i побачив Яворницького. I хоч юнак спецiалiзувався на фiзицi,  але
йому кортiло послухати лекцi? Дмитра Iвановича. Потрапив на  одну  з  них,
яку професор читав перед самими канiкулами.

   Ось Дмитро Iванович зайшов до аудиторi? - трошки  сутулий,  сивий.  Всi
встали й шанобливо привiталися. В залi вiдразу запанувала тиша.  ??  нiхто
не насмiлився  порушити  бодай  найменшим  рухом  протягом  усi??  лекцi?.
Пролунав дзвiнок на перерву, але з мiсць нiхто не пiдводився.

   Кiнчаючи  свою  лекцiю,  Дмитро  Iванович  звернувся  до  студентiв   з
особистою просьбою, щоб записували вони духовнi скарби народу.

   Яворницький не вперше звертався до сво?х вихованцiв з таким закликом. I
вони  з  великою  охотою  збирали  зразки  народно?  мудростi  i  пам'ятки
iсторично? минувшини.
   Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора  i  почав
розпитувати про iсторiю експонатiв.

   Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповiв йому про
найцiкавiшi речi, а потiм спитав його:
   - А чому ви так цiкавитесь музе?м?
   - Хочеться знати iсторiю рiдного краю. Ой як хочеться!

   - Це дуже похвально, юначе. Минуле допомага? краще  зрозумiти  сучасне.
Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповiм.

   Зустрiвши  iншого  разу  Корсуновського,  Дмитро  Iванович  несподiвано
спитав його:
   - Ви укра?нську мову добре зна?те?
   - Та наче знаю.
   - Тодi ось вам аркуш паперу, напишiть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б
сво? враження про музей.
   Корсуновський сiв за стiл i написав. Яворницький пробiг очима папiрець,
задоволене усмiхнувся i сказав:
   - А тепер у  мене  буде  до  вас  прохання.  Допоможiть  менi  словника
переписати. Ви зможете це зробити, у вас ? вiльний час?
   - А чому ж, допоможу!
   Дмитро Iванович запросив юнака до себе додому. Вiн узяв з  полицi  паку
списаних аркушiв i поклав перед собою.

   - Оце, Олександре Павловичу, мiй найголовнiший скарб.
   Трапилось так, що я сво? розкопки почав з могил. А треба було  починати
не з могил, а з оцих  коштовних  перлин.  Адже  мова  людей  -  найцiннiше
багатство. Я часто жалкую i не можу собi простити, що так пiзно взявся  за
цю роботу. Коли б ранiше я  кинувся,  давно  б  уже  написав  укра?нського
словника. А тепер  наздоганяю,  та,  мабуть,  уже  не  встигну  надолужити
прогаяне. Ось бачите, якi гори я зiбрав! А кiнця ще не видно. Ви ж  уявiть
собi, скiльки Ще не зiбрано невмирущо? народно? мудростi! Життя не  чека?,
треба поспiшати...
   Дмитро Iванович брав чверть аркуша, читав  з  нього,  вимовляючи  кожне
слово з великою любов'ю, з якимсь особливим смаком.

   - Оцi аркушi, Олександре Павловичу, треба переписати для друку.
   Молодий помiчник гаряче взявся за дiло. Завзятий ентузiаст  переписував
словник близько семи рокiв.
   Дмитро Iванович був веселий  i  дотепний  спiврозмовник.  Вечорами  вiн
частував гостя розповiдями з сво?? "бувальщини". Коли в нього був особливо
гарний настрiй, вiн артистично зображував  царя,  мiнiстра,  урядника  або
попа - будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрiчатися в життi.

   Якось зайшла розмова про  походження  пiсень.  Дмитро  Iванович  спитав
.свого помiчника:
   - Ви любите пiснi?
   - Дуже люблю.
   - Ану, проспiвайте яку-небудь народну укра?нську. Корсуновський згадав,
що вчора був на концертi i чув пiсню "За Нiман iду я". Вiн заспiвав ??.
   Дмитро Iванович уважно прослухав, а потiм несподiвано засмiявся.

   - Хiба ж це народна  пiсня?  Це  ж,  голубчику,  романс,  пiдробка  пiд
народну творчiсть. А чули ви, Олександре Павловичу,  пiсню  про  вдовиного
сина?
   - Нi, але з радiстю послухаю i для  себе  запам'ятаю.  Дмитро  Iванович
старечим, але при?мним голосом протяжно виводив:

   0-о-ой у полi билинонька колиха-а-а?ться,
   А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-а?ться...


   - Чули таку? -  перепитав  Дмитро  Iванович  гостя.-  Оце  вам  справдi
народна.
   Якось навеснi 1925 року Корсуновський спитав Яворницького:
   - В цьому роцi вам, зда?ться, мина? сiмдесят рокiв.  Чи  не  збираються
вiдмiчати цю дату?
   - Чув, що збираються. Але я - проти. Навiщо  нагадувати  ювiляровi  про
його старiсть, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощiв од  таких
шанувань.
   Але ювiлей все-таки вiдбувся.
   I коли Дмитро Iванович вийшов на трибуну, всi пiдвелися з мiсць i довго
аплодували йому.
   - Дорогi друзi мо?! - Почав  свiй  виступ  учений.-  Ви  сьогоднi  менi
вiдкрили мене. Я ще не зробив пiдсумкiв свого життя.  Це  ви  зробили.  Як
добрий господар восени збира? з сво?? ниви зерно  i  подову,  так  i  я  в
сво?му життi збирав усе. В мо?х лiтературних працях ? i зерно,  i  полова.
Мине який час, i все це забудеться. Зерно ж мо? - зерно чисте?,  вiдбiрне,
яке я збирав усе сво?  життя,-  це  музей!  Блаженно?  пам'ятi  Олександра
Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею,  а  менi
випало велике щастя довершити це добре дiло. Радiсно менi на серцi, що мою
працю в музе? ви тут високо цiнували. Це окрилю? мене, дода? сил, виклика?
бажання щедро служити народовi, сво?й рiднiй Вiтчизнi. Пам'ятайте -  музе?
iснуватимуть вiчно,  бо  вони  показуватимуть  майбутнiм  поколiнням,  чим
людство в сво?й творчостi було i чим воно стало.
   З нагоди  ювiлею  його  тепло  вiтали  численнi  радянськi  установи  i
органiзацi?, науковi товариства, письменники, артисти, художники, друзi  й
побратими.  В  катеринославському  робiтничому   журналi   "Мартен"   була
опублiкована стаття про ювiляра. В нiй вiдзначалося, що науковi  працi  Д.
I. Яворницького написанi "настiльки популярно,  художньо  i  разом  з  тим
науково, що, читаючи ?х, мимоволi переносишся в  тi  давнi  часи  боротьби
народу  за  свою  незалежнiсть".  Вiдзначалась  також  велика   громадська
дiяльнiсть, його внесок у музей та виховання студентiв вузу. "Як лектор  у
робiтничих районах, професор  вузу,  керiвник  екскурсiй,  спiвробiтник  i
розповiдач Дмитро Iванович користу?ться повагою i любов'ю"[70].

   Пiсля зборiв до Дмитра Iвановича  пiдiйшов  Корсуновський.  Яворницький
взяв його пiд руку, i вони разом попрямували додому.  Того  вечора  Дмитро
Iванович довго не мiг заснути.
   Ось про все це i думав Олександр Павлович, коли стояв  навколiшки  бiля
могили.

   "УЛАМОК ФЕОДАЛIЗМУ"_ _

   Цей ярлик з "легко? руки" недолугих журналiстiв  переслiдував  у  30-тi
роки академiка Д. I. Яворницького. I ось до музею зайшла трiйка -  комiсiя
по чистцi апарату музею. Засiли в кабiнетi директора. Всiх звiдти вигнали.
Потiм через деякий час вийшов голова трiйки й каже:

   - Яворницький, заходьте...
   Той зайшов, став перед ними. Нiхто не запросив присiсти.
   - Розкажiть, з  ким  ви  мали  зв'язок?  -  почав  голова.  Яворницький
зрозумiв, чого вони добиваються, й сказав:
   "Пишiть: - з графом Толстим, Р?пiним, Махном, до якого  ходив  у  штаб,
щоб врятувати музейнi скарби...
   - Досить! Нам усе зрозумiло. Та-а-ак... значить, з графом, виходить?  I
з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганя?мо з музею. Такий
директор тут не потрiбний.
   Дмитро  Iванович  пишався  сво?м  знайомством  зi  Львом  Миколайовичем
Толстим та Iллею Юхимовичем  Р?пiним,  а  тут  раптом...  Та  спантеличило
академiка iнше. Нiхто в цiлому  свiтi  не  мiг  винайти  для  Яворницького
покарання жорстокiшого, нiж цi тро?  -  комiсiя,  В  сво?й  беззастережнiй
глухiй жорстокостi вони нагадували скорiше трибунал войовничих невiгласiв.
   Де  ж  ?м,  отим  псевдопролетарським  ревнителям,   було   знати,   що
викорчовують  мало  не  останн?  з  могутнiх   розлогих   дерев   народно?
культури?..
   З Яворницьким чинили поза всiма правилами  поваги  до  вiку,  до  особи
вченого  i  його  справи.  Швидкорукi  газетярi  вiдчули  вiтер  кампанi?.
Навздогiн трибунальним звинуваченням запiстрявiли розмашистi рядки.  Ми  й
досi сором'язливо обмина?мо цi сторiнки з iсторi? обласно? преси.

   А  було  ж...  I  "феодальнi  концепцi?",  i  "не  зовсiм  марксистськi
погляди".  Цi  звинувачення  на  той  час  були  чи  не  страхiтливiшi  за
кримiнальнi. Стати на захист академiка журналiсти не  наважилися.  Основну
справу Дмитра Iвановича було  вже  завершено.  Музей  iснував,  жив  сво?м
життям, залишаючись  способом  життя  й  мислення  академiка.  Саме  цього
вирiшила позбавити його комiсiя, що бiльше нагадувала трибунал.
   Однак  через  три  мiсяцi  з  Наркомату  освiти   республiки   надiйшов
вибачливий лист: вченого поновили на роботi. Та пошана  й  можливостi  для
плiдно? роботи так i не вiдновилися повною мiрою. Не без допомоги мiсцевих
писак колеги-спiвробiтники почали зводити на професора наклеп за наклепом.

   Саме  через  подiбне  "благодiяння"  Дмитро  Iванович  i   опинився   у
приймальнi по розгляду скарг, пропозицiй  i  побажань  трудящих  Окружного
виконкому, де на той час завiдуючим  був  Захар  Борисович  Гутчин.  Серед
багатьох  того  дня  вiдвiдувачiв  Гутчин  упiзнав  сивi  вуса  й  окуляри
академiка.

   - Що трапилося, Дмитре Iвановичу?

   - Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте.

   - Ми обов'язково розберемося в усьому. А ви, професоре,  iдiть  собi  й
заспокойтесь. Ми вас про все повiдомимо.

   Вчений пiшов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його  справи.  В  листi
йшлося про речi дуже й дуже тривожнi. На Дмитра  Iвановича  зводив  бруднi
наклепи  новий  директор  заснованого  ним  музею.   Яворницького,   цього
невгамовного  збирача  старовини,  звинуватили   у   викраденнi   музейних
експонатiв.

   Захаровi Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне
безглуздя наклепiв. Попередн? знайомство  з  академiком  надавало  Гутчину
певно? переваги в боротьбi за чесне iм'я  Яворницького.  Голова  Окружного
виконкому, старий бiльшовик Iван Андрiйович Гаврилов  без  вагань  прийняв
правоту вченого й вагу доказiв завiдуючого приймальнею.

   Але музей...
   Вимагати спростування,  бодай  вибачення  перед  його  засновником  вiд
тогочасних начальникiв вiд науки було б безглуздо. Лише вказiвка з  Ки?ва,
з народного комiсарiату освiти, могла вплинути на чиновничкiв з музею.

   Тим часом дiйшло до вилучення  у  Яворницького  особистих  речей.  Iван
Андрiйович усе ще  не  полишив  сподiвання  вплинути  на  директора  музею
авторитетом  представника  Радянсько?  влади.  Спроби  не   мали   успiху.
Залишалося  заручитись  пiдтримкою  наркома  освiти   республiки   В.   П.
Затонського. А потiм довелося звернутися ще й до наркома внутрiшнiх  справ
товариша  Балицького.  Пiсля  розмов  з  наркомами  Гутчин  повертався  до
Днiпропетровська в доброму настро?.  Справа  Яворницького  закiнчилася  на
користь академiка.

   Аж нi. Захар  Борисович  вiдкрив  пiдписаний  знайомою  рукою  конверт:
"Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати
менi, коли б я мiг  побачити  Вас  персонально.  Всi?ю  душею  Ваш  Д.  I.
Яворницький".

   Не потрiбно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозумiти - не вiд гарного життя
написав  професор  цього  короткого  листа.  Негайно  вирушив   до   нього
завiдуючий приймальнею. На цей раз  до  академiка  пiдступалися  з  iншого
боку. Готували "замах" на господу Дмитра Iвановича.
   Мiстом котилася чергова кампанiя. Парканоборцям не давала спокою висока
цегляна огорожа двору Яворницьких. Не  знаю,  з  яких  уже  там  мiркувань
виходили противники парканiв та огорож, а  для  старого  вченого  то  була
чергова спроба зруйнувати його внутрiшнiй свiт.
   Адже все за тi?ю огорожею - i садок  з  крислатою  яблунею,  i  простий
дерев'яний стiл - було справою його рук.  То  про  яку  "класову  природу"
огорожi могла йти мова?
   В тихому садку, в товариствi академiка  затишно  почували  себе  гостi.
Бували тут Максим Рильський, Остап  Вишня,  академiк  Кримський,  художник
Струнников, мати Лесi Укра?нки - письменниця Олена Пчiлка. За  цю  огорожу
ходили до академiка кобзарi...

   Саме ?? зiбралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.
   - Так i без дому ще мене залишать,- скаржився Дмитро Iванович Гутчину.
   На  захист  iнтересiв  старого  вченого  знову  став  Iван   Андрiйович
Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу  Дмитра  Iвановича  було
залишено незайманою.
   1936 року Захар Борисович перейшов працювати до  театру.  Та  дружби  з
академiком не припинив. Вза?мна приязнь ставала з часом сильнiшою. Досвiд,
знання Д. I. Яворницького надзвичайно цiнували актори й режисери.  Саме  в
цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.
   Розпис стiн створював якийсь особливий настрiй в домi. Дмитро  Iванович
сидiв бiля столу, працював над словником. Бiлий  лiтнiй  костюм  i  добрий
гумор господаря сприяли задумовi гостя, налаштовували на веселу розмову:

   - А що, Дмитре Iвановичу, як я вас сфотографую?

   - Це воля ваша, не заперечую.

   Так i з'явилося декiлька аматорських фото,  якi  допомогли  працiвникам
музею в експозицi? кабiнету Яворницького в його меморiальному будинку.
   В останнi роки друзi помiчали якусь особливу самотнiсть  академiка.  На
думку Гутчина, причиною ?? були родиннi незгоди.

   Над усе цiнували  в  театрi  невтомний  талант  оповiдача,  котрим  був
надiлений  Яворницький.  До  нього  приходили  порадитись,  коли   ставили
iсторичнi твори, п'?си з народного життя. Академiк, за  свiдченням  Захара
Борисовича, тримав на письмовому столi уламок зеленого малахiту з гробницi
Тамерлана i берестянку з золотим пiском.

   - Це,- пояснив господар,пiсочок з могили кошового отамана Сiрка.
   На пораду до вченого при?здили театральнi дiячi Грузi?.  У  Тбiлiському
театрi iменi Коте Марджанiшвiлi  готувалася  до  постанови  п'?са  "Богдан
Хмельницький".
   - А вас не ляка?,жартував з гостями Дмитро Iванович,- що  я  -  "уламок
феодалiзму"?
   З чи??сь не дуже легко? руки мiсцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж
щедрiстю паплюжили iм'я академiка. Та це не заважало акторам. Коли режисер
Днiпропетровського театру iменi Шевченка I. М. Кобринський ставив "Богдана
   Хмельницького",  Захар  Борисович  звернувся  до   Яворницького.   Були
потрiбнi пiснi та приказки запорiзьких часiв.

   Дмитро Iванович проспiвав "Запорожцi, ви славнi молодцi" та "А наш  пан
отаман". Спiвав тихим, але при?мним голосом. Потiм записав приказки:  "Ось
махрець-тютюнець,  для  вас  садив,  щоб  курили  та  пихкали,  радiли  та
чмихали", "Ось табак для всiх собак, хто совiсть не ма?, нехай приступа?",
"Хто курить, той дурить, хто нюха?, той чорта слуха?".

   Всi приказки увiйшли до спектаклю.

   ?хня остання зустрiч сталася наприкiнцi лiта 1940 року. Захар Борисович
саме  збирався  до  Москви  у  справах  театрального  товариства.   Зайшов
попрощатись. Дмитро Iванович побажав щасливо? дороги, просив  зайти  пiсля
повернення. Але тiй зустрiчi не судилося вiдбутися.
   Повернувшись, Гутчин дiзнався про смерть Яворницького.

   _ЖИВИЙ В УЯВI НАРОДНIЙ _
   __
   _ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР[71]__ _

   Зустрiлися два днiпровськi лоцмани та й повели мiж  собою  розмову  про
Яворницького. Один з них i каже:
   - Ти чув, що Яворницький помер?

   - Чув, та не дуже вiрю,- вiдповiв другий.

   - Чому ж не вiриш?
   - Тому, що Яворницький характерник. Он що!

   - А що це?
   - А те, що вiн тiльки про око людське вмер, а справдi живий. Вiн,  кажу
тобi, може у що завгодно перевернутися, бо все зна?, i все бачить,  i  все
може зробити.
   - А де ж вiн тепер?
   - У Сiч переселився. Вiн усiх гетьманiв бачив,  усiх  кошових  отаманiв
знав, бував на ?хнiх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те
його  й  прозвали  запорозьким  батьком.  Ти  бачив,  скiльки   вiн   книг
понаписував?
   - Нi, не бачив.
   - Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати - темна ти людина!

   - Я й справдi темний, бо не вчився, неписьменний.  Так  ото  й  розкажи
менi, що вiн найголовнiше написав?
   - Про всiх запорожцiв iсторiю склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще  ж  i
книги якi? Кожна з них пуд ваги ма?.
   Нiяк не менше - сам пiдiймав. Так отож, щоб тi пудовi  книги  написати,
треба було вiк жити в Сiчi. I вiн там жив i  тепер  там  вешта?ться  -  до
всього придивля?ться, до всього прислуха?ться i все собi щось  запису?,  а
потiм складав отакенну тобi iсторiю. Там усi запорожцi в нього виведенi.

   - Ну, а як же вiн ото зна?ться з кошовими отаманами, коли ?х уже нема??
   - Скажу тобi й за це. Недавно був я в Капулiвцi. Сидимо з  одним  дiдом
пiд повiткою, балака?мо про всяку всячину. I про Яворницького,  згадали  i
про кошового Сiрка. Так отой чоловiк менi й розказав:

   "Дивлюсь, каже, а бiля Сiрково? могили надвечiр сидять дво?. Хто  б  ти
думав? Сiрко i Яворницький. Кошовий  Сiрко  був  при  повнiй  амунiцi?,  а
Яворницький такий, яким ми його бачили в човнi на Днiпрi,- в  капелюсi,  з
цiпком у руках. Вуса в обох - вниз, по-козацькому. Ось Яворницький i  каже
Сiрковi: "Ану, Iване, склич сюди сво? козацтво!" Тодi Сiрко як свиснув, як
тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то  землетрус,  аж
воно Сiрко команду давав. Враз, як з-пiд землi, вивалили запорожцi. На них
червонi жупани, синi шаровари, зброя виблиску? - все аж горить.  Зiбралися
козаки, i всi хоч зараз тобi - в  похiд  на  орду  або  на  турка  готовi.
Яворницький пiдiйшов до одного, до другого, вдивля?ться ?м  у  очi,  лапа?
?хнi широченнi плечi, милу?ться запорожцями, щось пита?, жарту?. Смiх,  як
грiм, гоготить. Аж тут де не взявся Р?пiн. "Ану, стiйте,  козаки!  Пождiть
хвилиночку. Я ось вас на олiвець  вiзьму".  Яворницького  вiн  посадив  за
писаря, одягнув його в iнше вбрання, поставив бiля нього кошового Сiрка. А
далi все - запорожцi; хто сидiв, хто стояв, хто горiлку пив - усi були при
якомусь дiлi.  Оце  якраз  тодi  вони  й  складали  пресмiшного  листа  до
турецького султана. А писав отого листа сам Яворницький.

   - А ти читав того листа?
   - Нi, не читав.
   - Ну, якщо ти й листа не читав, i не чув  про  нього,  то  який  же  ти
лоцман? Де ти вирiс? Зайди в музей та прочитай. Ти зна?ш, що такого  листа
нi один гетьманський чи навiть царський писар не змiг  досi  скласти!  Так
ото запорожцi та й сам Сiрко попросили, щоб Яворницький сiв за  писаря  та
утнув ?м так, щоб у султана мурашня за спиною полiзла. О! На  це  вiн  був
великий мастак.
   Так отой художник Р?пiн зняв ?х на картину i зробив так, що Яворницький
i Сiрко стали паче як невмирущi. ?х тепер зна? весь  свiт.  Вони  й  тепер
появляються iнколи на Сiчi...

   ЧАРОДIЙНЕ ВЕРЦАДЛО_ _

   Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тiльки  чужоземнi  мови
знав, а добре розумiв i чортячу мову. Кажуть лоцмани, що  бачили,  як  вiн
розмовляв з тими чортами, якi водяться в Днiпровських порогах.
   Ото, було, тоне Яворницький в Днiпрi, а чорти - тут уже, як  вродилися.
Зразу ж його пiд руки хапають, рятують, скорiше до берега виносять.
   А чому чорти в нього на послугах? Вiн такий, що може  хоч  якого  хочеш
чорта заставити служити собi, помагати в його дiлi. А все йде вiд того, що
Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такi люди,  якi
у вогнi не горять, у водi не тонуть, нiяка шабля ?х не бере, i жодна  куля
не проб'?. Кажуть, що такi характерники були в Сiчi. Ото  перевернеться  в
сокола, полетить до ворога, все розвiда?, все  дiзна?ться,  а  тодi  -  як
ударять запорожцi по ордi, так  ?хнi  поганi  голови,  як  ота  капуста  з
качанiв, летять.

   У Яворницького було таке верцадло, яким вiн мiг бачити навколо себе  за
декiлька кiлометрiв. Вiн бачив, що дi?ться на великiй глибинi  пiд  водою,
бачив, що твориться в небi. А вiдкiля воно все це пiшло? Отож вiд того, що
Яворницький перейняв усе вiд старих  запорожцiв-характерникiв,  якi  знали
пота?мнi думки людей.
   Запорозькi  характерники  могли  непомiтно  для  стороннiх  залазити  й
вилазити з геть зовсiм зашитого  мiшка,  вiдмикати  будь-якi  замки  одним
дотиком руки, без ключiв. Вони без остраху брали в  руки  розпеченi  ядра,
кулi, могли вмить перевертатися у вовкiв, хортiв, котiв. Умiли  привертати
до себе вiру людей, бо  мали  в  собi  силу:  знали,  чим  лiкувати  тяжкi
хвороби, вмiли напустити й страху на людину.
   Часто характерники й допомагали людям у бiдi, нещадно  карали  ворогiв,
боронили  покривджених.  Могли  й  причаровувати  красуню.   Найвидатнiший
запорозький характерник був козак  Мамай.  Той  усе  мiг.  Цей  Мамай  був
намальований у прихожiй Яворницького: сидить вiн  по-турецькому,  гра?  на
кобзi, а бiля нього вся амунiцiя i кiнь сто?ть на припонi.
   Кажуть ще й таке: Яворницькому дуже таланило в розкопках. Вiн знайшов у
селi Михайлiвцi-Апостоловiй двадцять шiсть золотих речей, багато  срiбних,
бронзових та мiдних усяких штук з давнiх часiв. Там вiн знайшов i  золотий
перстень з драконом. А чому йому так  таланило?  Бо  вiн  же  характерник.
Було, вийде в степ, пiдiйде до могили, а за ним юрба копачiв сунеться,  От
вiй гляне туди, гляне сюди, а потiм рукою тиць у землю: "Ось тут копайте!"
I що ж - копають день, копають нiч i докопуються до того, що в когось  пiд
лопатою - дзелень! I виймають скарб, та не абиякий,  а  казани  з  грiшми,
скринi, а то й барила iз золотом.
   З отим верцадлом Яворницький нiколи не розлучався. Воно йому правило за
пiдзорну трубу. Гляне в оте верцадло, а перед ним летять на  баских  конях
Богун, Сiрко, Наливайко. Похука вiн на те верцадло - як вилетять  iз  Сiчi
козаки, як поженуться за ордою та як почнуть лупцювати ворога,  аж  трiски
летять. Або крутне тим верцадлом, щось шепне до  нього  -  враз  появилася
Сiч. Тут  i  бандурист  гопака  гра?,  а  бiля  нього  навприсядки  такого
викаблучують запорожцi,  що  аж  земля  гуде,  пилюга  хмарою  знiма?ться.
Дивиться Яворницький i всмiха?ться, бо дуже любив вiн запорожцiв.

   Те верцадло правило йому й за компас. Воно показувало, де шукати  слiди
запорожцiв i куди треба йти, щоб з шляху не збитись. I  куди  тiльки  воно
його не водило! Кажуть, що його цар заслав у Туркестан. Був Яворницький  i
в Середнiй Азi?. I що ж? Де б вiн не був,  скрiзь  вишукував  щось  дороге
його серцю, щось цiкаве  про  запорожцiв.  Вiн  скрiзь  збирав  старовину,
привозив цiлi лантухи всяко? всячини до музею. Одного разу вiн доскочив  з
верцадлом аж до Царгорода. I де тiльки його не носило з тим верцадлом!
   А проте Яворницький казав: верцадло само по собi - нiщо, якщо не  зна?ш
науки. До булави треба й голови!

?ГИПЕТСЬКА
МУМIЯ

   I чого тiльки не було в тому музе?, де за найстаршого був  Яворницький.
Там i шаблi, i вози, i картини, навiть золото й срiбло, викопане з  могил,
люди бачили. Не було тiльки мумi?, що ото зроблена з неживо? людини. Де  ж
?? дiстати? Хай би попи не обдурювали людей, нiби тiльки святi в землi  не
тлiють. Наука може зробити так, що тiло якого завгодно  мертвого  чоловiка
буде як живе.
   Яворницький давно хотiв роздобути оту мумiю. I дiйшли до  нього  чутки,
що в ?гиптi ?х хоч греблю гати. I вирушив вiн у той далекий край - ?гипет.
Довго iшов пiшки, ?хав на верблюдi. Дивиться, а навколо  все  пiрамiди  та
пiрамiди, гострi та високi, i все кам'янi. Коли при?хав до ?гипту, то  про
це дiзналися жерцi. Як тiльки вони довiдалися,  що  якийсь  чужинець  хоче
роздобути мумiю, зразу ж сказали:
   "Е, нi! Зась!" Та Яворницький  був  упертий  чоловiк,  вiн  як  ото  що
надумав, то зробить. От вiн i каже: "Давайте менi мумiю!" - а жерцi  йому:
"Не дамо". Та коли вже побачили, що з ним важко змагатися, тодi порадилися
мiж собою i захотiли його погубити. Отож  вони  сказали:  "Добре,  вiддамо
тобi мумiю, тiльки в пiдземному храмi  богинi  Iзiди,  серед  ночi,  пiсля
служби".
   З Яворницьким було дво? друзiв. Вони вiдмовляли його, просили, щоб  вiн
схаменувся, не йшов на це, та Яворницький тiльки всмiхнувся: "Нi, я  пiду,
менi жерцi не страшнi!" Тодi з ним пiшли i його  вiрнi  друзi.  Уже  скоро
пiвнiч. Пiдiйшли втрьох до пiрамiди в  умовлене  мiсце,  нiякого  входу  в
пiрамiду нiде не видно. Аж ось загурчало, загудiло -  розсунулися  кам'янi
плити. Через розчиненi дверi видно якесь наче сяйво. Яворницький  пiдiйшов
до перших дверей. За другими дверима стояв  натовп  жерцiв.  Вони  були  в
багатому й розкiшному вбраннi. Звiдти пахло чи то чебрецем, чи то  ладаном
i було чути якийсь наче спiв. Жерцi стояли бiля столу й на  мигах  кликали
пiдiйти до них ближче. Вони йшли до друго? кiмнати, держали в руках  мумiю
i заманювали Яворницького до себе. Та вiн розгадав ?хнi лихi намiри й далi
не пiшов, а став показувати  руками,  щоб  жерцi  винесли  мумiю  в  першу
кiмнату. Тi довго не хотiли виносити, хитали головами й крутили носами,  а
потiм таки винесли мумiю в першу кiмнату i головний жрець уже  простяг  ??
до Яворницького. Та вiн розгадав загадку i став задкувати. Одступа? назад,
а за ним iде жрець, i так аж до дверей. Коли це почувся грiм, трiск,  шум,
i стiни стали зсуватися. Яворницький з вiрними друзями вискочив з пiрамiди
перед тим, як вона зачинилася. Мумiя була в його руках. А в цей час де  не
вiзьмуться хоробрi запорожцi! Вони й виручили свого писаря з бiди.
   На другий день пiшли оглянути те мiсце, куди вони входили до пiдземного
храму. Та скiльки не  шукали  -  нiде  його  не  знайшли.  I  по?хав  тодi
Яворницький з сво?ю мумi?ю до Катеринослава.

НЕ
ДЛЯ ПСА КОВБАСА

   Ото коли в Катеринослав наскочили махновцi, то тягло ?х у музей, як мух
на мед. Чому? Там же зберiгалися золотi речi та всяка коштовна зброя. Отож
i кортiло песиголовцям погрiти сво? бруднi руки.

   Махно був хитрий, а Яворницький ще хитрiший. Вiн не боявся нi царя,  нi
мiнiстрiв, нi самого Махна. I таки добре обдурив його.

   Ось iде Яворницький, а до нього пiдскаку? ад'ютант Махна й пита?;

   - Правда, Що в музе? висить шабля запорозького полковника Гладкого?
   - А хоч би й правда, то що?
   - Бережiть! Побачить Махно - забере!

   Яворницький одразу зметикував: "Якщо про  цю  шаблю  дiзнався  Махно  -
треба ?? сховати".
   Подався вiн у музей, схопив шаблю Гладкого i сам сховав ??  в  пiдвалi,
закидав усяким мотлохом.
   Ось пiдлiта? на фаетонi Махно до музею.

   - Де шабля Гладкого?
   - Ходiмте, покажу.
   Привiв Яворницький Махна до одно? вiтрини, ткнув пальцем  у  поржавiлу,
без рукiв'я шаблю i каже:
   - Оце вона!
   - Не може бути! Менi казали, що шабля Гладкого покрита  золотом,  а  це
шматок iржавого залiза!
   - Для кого iржаве залiзо, а для музею - скарбi

   Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нiчого з того  не  вийшло,  вiн
таки не показав коштовно? шаблi.
   Як дiзналися ж махновцi, що ?хнiй "батько" вийшов з музею  без  золото?
шаблi, аж скипiли. "Ну, нiчого,- кажуть,- все одно вона буде наша!"
   ?м хтось сказав, що шабля знову появилася в музе? i висить у залi проти
скляного даху. Тодi бандити вирiшили викрасти ??. Залiзли  вони  вночi  на
дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залiзнi гаки,  щоб
виловити запорозьку шаблю.
   А Яворницький теж не дрiмав. Вiн ще звечора помiтив, що махновцi чогось
гасають бiля музею.
   Пiд ту саму нiч Яворницький укупi з сторожем пiшли  в  засiдку.  Надiли
теплi кожухи, здобули десь валянки i всю нiч вартували. Чують -  брязь  на
даховi скло.  Зирк,  а  зверху  вже  лазять  махновцi.  Гаки  на  мотузках
спускають.
   - Зразу видно, чи? це синки до нас у гостi  лiзуть!  -  пошепки  сказав
Яворницький сторожевi.- Aнy, Iване, схопи менi отого гака!
   Сторож швидко пiдбiг, схопив гака i з ним до Яворницького. А  той  узяв
того гака i пiдчепив ним важелезну статую Христа.
   - Ну, хлопцi, сiпайте, тягнiть угору!

   Сiпали вони, сiпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак нiяк не пiдда?ться,
навiть з мiсця не ворухнеться, неначе за нього сто чортiв вчепилося.
   Яворницький i каже сторожевi:
   - Ти бач, якi мудрагелi, шаблю захотiли! Не для пса ковбаса  -  не  для
кота сало!
   - Кидайте мотузку, ходiм вiдцiля! - сказав хтось з махновцiв.
   - Та й справдi! - озвався другий.- Де ви  бачили,  щоб  у  Яворницького
можна було щось вирвати! Тiкаймо, мабуть, скорiше, бо як застрянемо з цими
гаками, то наробимо собi лиха.
   Та довелося ?м тiкати ранiше.
   Ще вдосвiта професор почув приглушений  гуркiт  гармат.  Незабаром  вiд
махновцiв i слiду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армiя.

   ЧАРIВНИК СЛОВА_ _

   На обласнiй конференцi? письменникiв у  Днiпропетровську  у  1965  роцi
мене  познайомили  з  новою  для  мене   людиною.   Скромний,   низенький,
худорлявий, трохи зiгнутий лiтами сивенький дiдусь, якому  вийшло  вже  за
вiсiмдесят рокiв, але вiн був ще досить рухливий, допитливий i  мав  добру
пам'ять. Це - днiпродзержинський лiкар Олекса Васильович  Коваленко.  Iм'я
його  стало  вiдоме  широкiй   лiтературнiй   громадськостi.   До   декади
укра?нсько? лiтератури й мистецтва в Москвi вийшла в свiт у  перекладi  на
укра?нську мову невеличка,  вишневого  кольору  книжечка  -  найвидатнiший
лiтературний пам'ятник Ки?всько? Русi "Слово о полку Iгоревiм".
   Цей поетичний переспiв належить перу старого Коваленка, який  п'ятдесят
рокiв свого життя вiддав охоронi здоров'я людей, захоплюючись одночасно  й
укра?нською лiтературою. Майже сорок найкращих рокiв свого творчого  життя
цей  самовiдданий  трудiвник  вiддав  вивченню  та  перекладу  "Слова"  на
укра?нську мову.
   Олекса Васильович  вдалим  вiршованим  переспiвом  "Слова"  надав  йому
чарiвного звучання. Лiтературну працю Коваленка високо оцiнили.

   - Скажiть, будь ласка, Олексо Васильовичу,- звернувся я до  нього,-  чи
ви часом не знали академiка Яворницького?

   - Як то не знав! Знав, та ще й добре. Менi довелося слухати його лекцi?
з археологi?, якi вiн читав для вчителiв, не раз я був у  музе?,  вдома  в
Яворницького, приносив  йому  записанi  народнi  пiснi,  перекази,  окремi
слова. Я навiть бiльше вам  скажу:  тисяча  дев'ятсот  п'ятого  року  менi
довелося в нього переховуватися вiд жандармiв, якi ганялись за  мною,  мов
хорти за зайцем.
   - Цiкаво, може, розкажете, як це було,

   - Це довга штука. Давайте iншим разом.

   - Тодi, будь ласка, заходьте до мене, i там докладно поговоримо про  це
й про вашi творчi вза?мини з Дмитром Iвановичем.

   I ось до мо?? квартири завiтав гiсть з Днiпродзержинська. Невеликий  на
зрiст, худорлявий, скромний, привiтний дiдусь  з  палицею  i  портфелем  в
руках. На ньому благеньке пальто та кашкет  захисного  кольору.  Його  тут
знають як людину велико? душi,  талановиту,  гуманну,  з  щирим  i  добрим
серцем.
   - От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав  сво?  спогади,  якi
вам  обiцяв.  Взяв  було  перо,  почав  пригадувати  про  мо?  зустрiчi  з
Яворницьким, а сльози заливають  очi  -  важко...  Декiлька  разiв  брався
писати, нарештi перемiг емоцi?, написав, вiзьмiть, може, використа?те.

   - Дуже дякую, радий, що  принесли  спогади.  I  тут  Олекса  Васильович
розповiв, як його разом з земляками-революцiонерами рятував Яворницький  в
сво?му музе?.
   - Як я вже казав, мене, за участь в революцiйному  русi,  переслiдували
жандарми. Я вiд трьох сiл був обраний  делегатом  на  Всеросiйський  з'?зд
Селянсько? спiлки в Москвi. Про це ви можете прочитати в цiй книзi,  що  я
принiс з собою: "Революцiя на Укра?нi 1905 - 1907 рокiв", Тут, на  шiстсот
шiстдесятiй сторiнцi, про все,  що  я  розповiдав,  сказано.  Полiцейський
наглядач  Поручка  погрожував  вчинити   надi   мною   розправу.   Дякуючи
побратимам, я вчасно вислизнув з його  рук.  Куди  ж  податись?  Прибув  у
Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрiв  Яворницького,  розказав  йому
про свою гiрку долю. Дмитро Iванович повiв. мене  в  пiдвальне  примiщення
музею. Там стояло лiжко; вiдкiлясь узялася подушка,  одiяльце.  "Оце  ваша
кiмната,- каже вiн,- живiть тут собi на  здоров'я  i  не  бiйтесь  нiчого;
будьте як у себе вдома". I зажив я там, як у бога  за  пазухою.  Як  же  я
безмiрно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мiй земляк -  вчитель
Iван Маркович Чорнойван, який уже вiдбув три роки поселення  (висилку)  до
Сибiру, а тепер знаходився "на положении  неблагонадежного  элемента",  що
його  в  усякий  час  могли  цапнути  "блюстители  покоя".   Сам   вiн   з
Новомиргорода Херсонсько? губернi?.

   Хоч i в затишному  мiсцi  переховувався  О.  В.  Коваленко,  але  серце
кликало на волю. I вiн iнколи з ризиком для :  життя  виходив  з  пiдвалу.
Бувало так, що вночi, вибравшись з пiдвалу музею, О. В. Коваленко гайне  в
Кам'янське, а там, на квартирi доброзичливого лiкаря О.  Я.  Сахнепка,  де
зберiгався його селянський одяг, переодягнеться  i  тодi  пробира?ться  до
близьких його серцю сiл: Романково, Аули тощо. А десь через  два-три  днi,
знову вночi, поверта?ться до пiдвалу музею.
   Дмитро Iванович  знав:  Коваленко  i  Чорнойван  лишилися  в  скрутному
становищi, за душею - нi  копiйки.  I  хоч  про  це  його  "утриманцi"  не
говорили, але вiн здогадувався i подбав  про  них.  Часто  й  густо  через
прибиральницю музею Марiю Попову присилав ?м обiд i вечерю. А щоб без дiла
не сидiли, вчений приносив ?м для переписування  сво?  твори  -  лексичний
матерiал, потрiбний вченому для складання укра?нського словника.
   Настала весна. Десь в  кiнцi  березня  1906  року  О.  В.  Коваленко  з
документами лiкаря О. Я. Сахненка та з сво?ми друзями Чорнойваном i М.  О.
Ткаченком вночi вирушили на пристань, а звiдти пароплавом  взяли  курс  на
Ки?в. Цим самим вони дезорi?нтували агентiв полiцi? i благополучно  зникли
з ?х очей.
   Спогади Коваленка свiдчать про тепле ставлення Д.  I.  Яворницького  до
людей, якi в сво?х серцях плекали революцiйнi iдеали.

   Бачачи, що  натрапив  на  живого  свiдка,  який  може  додати  невiдомi
фрагменти з життя дорого? менi людини, я став  докладно  розпитувати  його
про дiяльнiсть Дмитра Iвановича за дореволюцiйних часiв.

   Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року  в
Катеринославському вищому гiрничому училищi  на  загальноосвiтнiх  курсах,
якi органiзували висококвалiфiкованi викладачi навчальних закладiв  мiста.
Це було пiд час лiтнiх канiкул. Дмитро Iванович читав там  цикл  лекцiй  з
археологi?.
   Олекса   Васильович   працював    тодi    фельдшером    у    колишньому
Слов'яно-Сербському   земствi,   Катеринославсько?   губернi?.   ?дучи   у
вiдпустку, вiн зупинився в Катеринославi,  зустрiв  знайомих  учителiв  i,
коли дiзнався вiд них, що в той день Яворницький ма? читати чергову лекцiю
про розкопки могил, пiшов i собi послухати вiдомого лектора.
   Дмитро Iванович почав з пiснi:

   Ой у полi могила З вiтром говорила:
   "Повiй, вiтре буйнесенький,

   Щоб я не чорнiла,
   Щоб я не марнiла,
   Щоб на менi трава росла,
   Росла й зеленiла".


   Такий початок одразу прикував увагу аудиторi? i змусив насторожитися. А
лектор казав далi:
   - Всi ви гада?те, що могила не може говорити, що фрагмент пiснi, який я
навiв, лиш поетичний зворот, вислiв ?? творця, укра?нського народу. Так  i
я колись думав. А насправдi воно не так. Могила може розмовляти не  тiльки
з вiтром, а й з людиною, тiльки треба  вмiти  розумiти  ??  мову.  I  слiд
сказати, що мова могил - кришталево чиста, правдива... Про  минуле  нашого
краю ми довiду?мося з писаних пам'яток - лiтописiв, мемуарiв - та з  усних
переказiв, пiсень, але змiст цих джерел може бути не  досить  об'?ктивний.
Це залежить од власних уподобань тих, хто  писав,  вiд  настро?в,  методiв
оцiнки тощо. Могила не зрадить, не обмане i все збереже, що взяла на схов.
Вона доведе вам  матерiальними,  археологiчними  документами  -  хто,  яка
людина тут лежить, якого вона племенi, розкаже про  уподобання  небiжчика,
домашнiй  побут,  звича?,  релiгiйнi  вiрування,  художнiй  хист,  про  ??
сусiдiв.
   Лекцi? Дмитро  Iванович  читав  простою,  зрозумiлою  всiм  мовою,  без
жестикуляцi?, але ж глибоко западали його слова в серця слухачiв.

   - Давно те дiялося,- згадував Коваленко.- Пам'ять не  зберегла  в  усiй
оригiнально-неповторнiй красi всiх його  овiяних  любов'ю  оповiдань,  але
змiст ?х пам'ятаю i досi. Було, слуха?ш, i не наслуха?шся,  i  бо?шся,  що
ось-ось замовкне раптом цей  милий,  часом  пройнятий  смутком,  то  знову
веселий, жартiвливий голос надзвичайного  лектора...  Таким  знали  Дмитра
Iвановича i потiм, коли вiн розповiдав екскурсiям про експонати, зiбранi в
музе?. Коли ж хтось з екскурсантiв  про  щось  спита?,  у  його  вiдповiдi
вiдчувалася не тiльки велика ерудицiя, а й  велика  любов  до  всього,  що
зiбрано в музе?.

   Не раз потiм казали ми мiж собою: як то  добре  було  б,  якби  зробити
грамзапис його розповiдей. Яка б це  чудова  пам'ятка  лишилася  наступним
поколiнням - працiвникам музею i його вiдвiдувачам!

   Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного  матерiалу,  Олекса
Васильович частенько бачився з Дмитром Iвановичем i в музе?, i  в  господi
вченого. Випало йому бути  присутнiм  i  тодi,  коли  в  Дмитра  Iвановича
гостював Панас  Карпович  Саксаганський,  пiд  наглядом  якого  саме  тодi
готувалася вистава "Отелло".
   Але найбiльше запам'ятав Коваленко урочистий вечiр 1913 року в  зв'язку
з  тридцятирiчним  ювiле?м   лiтературно-науково?   дiяльностi   професора
Яворницького i слово ювiляра.
   - Прослухав я оце всi доповiдi вашi,- сказав  Дмитро  Iванович,-  та  й
думаю  собi:  нема?  в  свiтi  кращого  чоловiка,   як   Дмитро   Iванович
Яворницький! Який вiн хороший, талановитий, розумний!  Як  би  добре  було
жити  на  свiтi,  коли  б  усi  люди  були  такi,  як  Дмитро  Iванович...
Переглядаючи свiй доробок на рiдному полi, на всiх  його  дiлянках,  скажу
вам по  правдi:  Яворницький  як  письменник-  не  вартий  доброго  слова;
Яворницький як археолог - так собi; Яворницький як  людина  -  годилося  б
бути  далеко  кращим;  Яворницький  як  iсторик  -  iсторик   поганенький;
Яворницький як збирач археологiчного матерiалу, i особливо фольклору,-  па
цьому полi я таки зробив багато. Але  ж  дякувати  за  це  треба  не  менi
одному. Велику роботу в цiй галузi виконав гурт людей -  учителi,  лiкарi,
фельдшери, службовцi рiзних установ, студенти тощо. Я ?м безмежно  вдячний
за ?х безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а  вiд  щирого
серця, з добро? волi. Ось тут ?х треба згадати добрим  словом,  подякувати
за допомогу в збираннi скарбiв матерiально?, а головне, духовно? культури,
i слiд сказати, що всi цi скарби взято  з  первiсних  джерел,  з  цiлинно?
етнографiчно? товщi, де вони  ще  зацiлiли  в  усiй  оригiнально-первiснiй
красi.

   Кiлька слiв скажу про мо? iсторичнi працi. Передi мною лежав незайманий
перелiг, а орачiв - як кiт наплакав. I я писав, орав цей перелiг, як умiв.
Багато в мо?й роботi огрiхiв, але я знаю, що пiсля мо?? роботи вийдуть  на
це поле новi рата? з новими, кращими плугами, i зорють його без огрiхiв, i
не судитимуть мене, старого, за  мо?  невiльнi  провини,  а,  може,  ще  й
спасибi скажуть.
   Дмитро Iванович дуже цiнував i любив О.  В.  Коваленка.  Вiн  писав  до
нього: "Любий i дорогий Олексо Васильовичу! Я без кiнця буду вдячний, якщо
ви справдi вiзьмете на себе труд зiбрати колекцi?  солi  та  окам'янiлостi
для музею. Коли випаде у Вас вiльний час, при?здiть  до  мене  i  покажiть
менi Ваш ясний лик! Хочу Вам подякувати за  Вашу  прихильнiсть  до  науки.
Низенький  Вам  уклiн,  i  од  усього  серця   кажу:   спасибi!   Ваш   Д.
Яворницькит"[72].

   _НЕ ЗАРОСТА? НАРОДНА СТЕЖКА__ _

   Коли слуха?ш тих, хто знав Дмитра Iвановича Яворницького, знайомишся  з
релiквiями старовини, що ?х зiбрав вiн, чита?ш його численнi науковi працi
й художнi твори, перед тобою поста? чарiвний  образ  ученого  й  людини  з
щедрим серцем, бентежною вдачею i крилатим розумом.
   Дмитро Iванович найменше дбав про себе й для себе. Його особисте  життя
поступалось  перед  невтомною   працею   над   iсторi?ю,   археологi?ю   i
лiтературою. Вiн докладав усiх сил, щоб здобутки матерiально?  i  духовно?
культури стали надбанням людей вiд плуга й верстата, щоб  геро?чне  минуле
нашого народу будило  в  сучасникiв  почуття  гордостi  за  сво?х  славних
предкiв i любов до Вiтчизни.
   Сво?м подвижницьким життям, невтомними пошуками скарбiв  сиво?  давнини
академiк Яворницький здобув заслужену шану й любов народу.

   Ще 1929 року у Велико-Хортицькому районi на Запорiжжi виникло нове село
- Яворницьке. Автор цi?? книжки зацiкавився iсторi?ю села. Виявилося, що в
ньому живе тепер 60  сiмейств.  Дехто  з  теперiшнiх  жителiв  працював  з
Яворницьким  в  археологiчнiй  експедицi?,   що   дослiджувала   територiю
Днiпрогесу. Отож тридцять п'ять рокiв тому селяни вирiшили  назвати  iм'ям
ученого сво? нове село, яке було перенесене  iз  зони  затоплення  в  iнше
мiсце. Чимало його старожилiв ще й досi добрим словом згадують ученого.

   10 жовтня 1940 року на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання
про  увiчнення  пам'ятi  академiка  Яворницького.  Наступного  дня  Указом
Президi? Верховно? Ради УРСР Днiпропетровському iсторичному  музею  надано
iм'я  Яворницького,  а  також  передбачено  встановити  йому  надмогильний
пам'ятник.

   У будинку, де  жив  i  працював  академiк,  iсторичний  музей  заснував
бiблiотеку, до  яко?  ввiйшло  кiлька  тисяч  власних  книжок  ученого.  В
кiмнатах будинку залишилися картини, старовинний одяг, архiвнi  матерiали,
якi належали iсториковi. Спiвробiтники  музею  вивчали  листування  Дмитра
Iвановича, впорядковували багатющий архiв.
   Давно чекали днiпропетровцi цi??  радiсно?  подi?.  Третього  листопада
1988  року  бiля  будинку  Д.  I.  Яворницького   зiбралися   шанувальники
Запорозького  Писаря.  У  супроводi  кобзарiв,  якi   виконали   геро?чний
козацький марш, усi завiтали  в  курiнь  Д.  I.  Яворницького.  Тут  пiсля
тривалого капiтального ремонту було вiдкрито меморiальний Будинок-музей.

   Не можна  було  без  хвилювання  слухати  на  мiтингу  виступ  Катерини
Литвиненко, яка у 1935 роцi прийшла помiчницею у цей дiм.

   I як вiдгомiн минулих лiт прозвучали  тут  жартiвливi  пiснi,  вiршi  i
розповiдi у виконаннi артистiв театра iм. Т. Г. Шевченка, з  якими  вчений
дружив i щедро допомагав ?м у творчiй працi.
   На урочистостях звучали старовиннi укра?нськi народнi  думи  та  пiснi,
якi свого часу зiбрав етнограф i фольклорист Яворницький.

   З любов'ю попрацювали на реставрацi? будинку художники пiд керiвництвом
Вячеслава Юрченка.
   Працiвники музею з великою любов'ю зiбрали матерiал про життя,  наукову
та громадську дiяльнiсть Яворпицького. Вiдновлено  його  робочий  кабiнет,
усе тут зберiга?ться так, як було за життя вченого. В меморiальнiй кiмнатi
виставлено оригiнали документiв, науковi працi, якi характеризують його як
видатного   дослiдника   iсторi?   запорозького    козацтва,    археолога,
фольклориста, етнографа, лексикографа, письменника й прогресивного дiяча.
   Оглядаючи меморiальний будинок  вченого,  гiсть  може  побачити  багато
рiдкiсних картин кiнця XIX - початку XX столiття, ?х створили художники В.
Бондаренко, П. Баришнiков, М. Василь?в, С. Василькiвський, К. Вроблевський
та iншi митцi. Окрасою кабiнету ? портрет Д. I. Яворницького.  Його  ще  в
1920 роцi  малював  Ф.  Красицький.  Коли  старший  науковий  спiвробiтник
меморiального Будинку-музею А. Перкова да? пояснення до цього портрету, то
каже: "Сучасники розповiдають, що, дивлячись на  Дмитра  Iвановича,  можна
було  дiзнатися  про  нього  все:  слов'янин  написав  на   його   обличчi
мрiйливiсть i лагiднiсть,  ученик  -  зосереджену  увагу,  наполегливiсть,
трудове життя - цiлеспрямованiсть та енергiю,  поет  i  художник  слова  -
натхнення, а народ - безмiрну доброту". Знаючи особисто вченого, з цим  не
можна не погодитись!
   Мiж  цими  документами  бачимо  диплом  про   закiнчення   Харкiвського
унiверситету, диплом магiстра, конспекти лекцiй з росiйсько? iсторi?,  якi
вiн читав колись у Московському унiверситетi.

   У вiтринi лежать майже  всi  друкованi  працi  вченого,  що  стосуються
iсторi? Запорозько? Сiчi, грамота Академi? наук УРСР про обрання у  квiтнi
1929 року Яворницького дiйсним членом Академi? наук.

   Увагу вiдвiдувачiв привертають фотографi?, портрети й  погруддя  дiячiв
укра?нсько? та росiйсько? культури, з якими Дмитро  Iванович  спiлкувався,
приятелював, пiдтримував творчi зв'язки; серед них - I. Р?пiн, Л. Толстой,
В. Стасов, В. Гiляровський, М. Коцюбинський, Леся Укра?нка, М. Лисенко, М.
Рильський, М. Самокиш, О. Потебня, корифе?  укра?нського  театру.  Тут  же
портрети А. Луначарського,  М.  Скрипника,  Г.  Петровського,  якi  високо
цiнували дiяльнiсть iсторика.
   Серед багатьох документiв, що свiдчать  про  велику  науково-громадську
працю Яворницького, тут можна побачити афiшi,  програми  його  виступiв  з
лекцiями  в  робiтничих  районах  Катеринославщини,  в  Полтавi,  Харковi,
Кременчуцi, Лубнах та iнших мiстах Укра?ни.
   Дмитро Iванович зiбрав величезну колекцiю старовинних речей, але все Це
вiн подарував музе?вi. Окремо пiд склом лежить подяка вченому  24  вересня
1902 року  вiд  Катеринославського  наукового  товариства  за  передачу  в
подарунок музе?вi власно? колекцi?.
   В окремiй рамцi вивiшено Указ  Президi?  Верховно?  Ради  УРСР  вiд  11
жовтня 1940 року про увiчнення пам'ятi Яворницького.

   За короткий час кiмнату-музей вiдвiдали тисячi шанувальникiв ученого.

   Зараз у Будинку-музе? Д. I. Яворницького щонедiлi виступа? кобзар I. П.
Скотаренко. Цим самим продовжують славну традицiю Яворницького.
   Пригадую: найчастiше кобзарi грали на верандi, яку  нинi  вiдновлено  в
укра?нському стилi. Дмитро Iванович  любив  i  побалакати  й  поспiвати  з
гостями. А  розмовляв  вiн  чудесно.  Мова  у  нього  барвиста,  соковита,
образна, пересипана укра?нським гумором.
   Людно бува? в затишнiй кiмнатi, де все нагаду? про того, хто  все  сво?
довге життя присвятив служiнню рiдному народовi.

   Будинок славного iсторика тепер знову  ожив.  Сюди  йдуть  i  старi,  й
молодi - всi, хто любить свiй народ, шану? його минуле, живе його сучасним
й дума? про його майбутн?.

   _ПIСЛЯСЛОВО__ _

   Книжка "В пошуках скарбiв" -  данина  незабутньому  Дмитровi  Iвановичу
Яворницькому. З його iм'ям пов'язано дбайливе вивчення нашого  минулого  й
невтомне збирання пам'яток сиво? давнини.
   Численнi вiдгуки на книжку в пресi та в приватних листах, а  також  той
факт, що перше й друге видання "В пошуках скарбiв", якi виходили в  Ки?вi,
швидко розiйшлися, свiдчать про те, яке дороге нашому народовi його минуле
i як вiн цiкавиться всiм тим, що пов'язано з його iсторi?ю.

   Авторовi при?мно, що  його  книжка  в  якiйсь  мiрi  спонукала  окремих
ентузiастiв до самостiйних пошукiв пам'яток матерiально?  культури  нашого
минулого.
   Ось, наприклад,  що  пише  вчитель  з  мiста  Комунарськ  на  Луганщинi
Олександр Сергiйович М'ягченко:
   "Прочитавши вашу книжку "В пошуках скарбiв", я звернув свою  увагу  ось
на що: Д. I. Яворницький усе сво? свiдоме життя присвятив науцi. Вiн  дуже
вболiвав за музейними скарбами, збирав ?х скрiзь, навiть там, де нiхто  ?х
не мiг би здобути. I все це вiн робив для музею,  для  народу.  Менi  дуже
закортiло також зробити щось добре для музею, якому надано  його  iм'я.  I
ось я згадав, що в селi Бiленькому, на Запорiжжi, два роки  тому  я  бачив
картину М. I. Струнникова "Козак на дозвiллi". Прикладаю з не? фото. Як ви
дума?те, чи варто по?хати менi на розшуки  цi??  картини?  Чекаю  вiд  вас
листа".
   Автор цi?? книжки негайно написав до вчителя М'ягченка листа й попросив
його докласти всiх зусиль, щоб розшукати картину вiдомого художника.
   Незабаром надiйшла радiсна звiстка. Картину М'ягченко знайшов па горищi
в хатi дев'яностолiтнього дiда  Коваленка  i  привiз  у  Днiпропетровський
iсторичний музей.
   Пiд час уважного розгляду рiдкiсного твору одного з кращих учнiв Р?пiна
- Струнникова - в очi впав напис художника  внизу  картини:  "1921  р.  М.
Струнник, с. Бiленьке па Запорiжжi".

   Це тiльки один випадок, який  свiдчить  про  те,  що  розшуки  народних
скарбiв тривають далi. Але таких прикладiв можна було б навести багато.
   Досить сказати, що за останнi 20 рокiв до музею передано сотнi й тисячi
нових експонатiв, значно збiльшився й потiк вiдвiдувачiв музею.
   Багато читачiв, ознайомившись з мо?ми спогадами про життя й  дiяльнiсть
Яворницького, при?жджали до музею, щоб на власнi очi побачити скарби,  якi
зiбрав наш подвижник науки.  Чимало  знайшлося  й  таких,  що  вирушили  у
подорож по Славутi до Днiпрогесу, а звiдти - в Капулiвку, аа могилу  Iвана
Сiрка, потiм до Сторожово? могили, куди недавно перенесено його прах.
   На адресу автора надiйшов  лист  iз  Москви  вiд  вiдомого  росiйського
письменника Корнiя Iвановича Чуковського:

   "Спасибо, дорогой  Иван  Максимович,  за  превосходную  Книжку.  Я  так
увлекся ею, что прочитал ее всю, не отходя от  стола.  Вы  нашли  для  нее
очень  завлекательный  стиль  -  драматизировали  каждый  эпизод,  придали
максимальную   эффективность   каждой   ситуации.   Образ   замечательного
украинского ученого встает как живой. Могу себе представить, как  счастлив
был Илья Ефимович Р?пин, если бы мог прочитать вашу книгу. Это  не  только
биография Д. И. Яворницкого, это биография созданного им музея плюс очерки
по истории Украины. Особенно дорога мне глава "По следам  запорожцев".  На
этой  картине  двое  моих  знакомых-  Гиляровский   и   Кузнецов   Николай
Дмитриевич... Особенно приятно  было,  что  книга  написана  по-украински,
хорошим  живым  языком...  Словом,  я  должен  поздравить  вас  с  большой
литературной удачей. Пожалуйста, передайте привет вельмишановному  Максиму
Тадейовичу. Ваш К. Чуковский".

   Все це спонукало автора працювати далi над книжкою, доповнити ?? новими
нарисами,  якi  б  ще  глибше  вiдтворили  образ  нашого,  можна  сказати,
народного академiка, його невсипущу працю.
   Книжка виходить з передмовою покiйного М. Т, Рильського  i  познайомить
читача не тiльки з життям та дiяльнiстю Яворницького, а, до певно? мiри, й
з iсторi?ю рiдного краю.
   Автор  висловлю?  подяку  всiм,  хто  прислав  сво?  вiдгуки,  спогади,
побажання й поради до нового видання книжки,





   [1] Э в а р н и ц к и й Д. И. По следам запорожцев. - СПб, 1898.  -  С.
173.

   [2] Там же - С. 175-176.


   [3] Там же - С. 177.


   [4] Там же - С. 178.

   [5] Там же - С. 179


   [6] Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря - Архангельск,  1968  -
С. 62 - 67.


   [7] Эварницкий Д. И. По следам запорожцев - С. 184.


   [8] Там же - С. 306.


   [9] Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878  -
1905 гг.- Екатеринослав, 1906 - С. 651.

   [10] Эварницкий Д. Й. Запорожье в остатках старины и преданиях народа -
СПб, 1888 - Ч. 2 - С. 76.


   [11] Эварницкий Д. И. История запорожских козаков - СПб, 1895 - Т. 2  -
С. 305.


   [12] Там же - С. 306.


   [13] Мусi?нко П. Штурм Дюнкерка//Укра?на, 1970 - N19.

   [14] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич  Сирко,  славный  кошевой  атаман
войска запорожского низовых Козаков - СПб, 1894 - С. 94 - 97.

   [15] Оповiдання "Слiпий боян" i "Укра?нськi чорти" друкувалися в книжцi
Д. I. Яворницького "По следам запорожцев".

   [16] У нарисi використано живi розповiдi Д.  I.  Яворницького  пiд  час
екскурсiй по музею i на Днiпрi, а також його твiр  "Запорожье  в  остатках
старины и преданиях народа".

   [17] Оригiнал листа до П. Я. Новицького зберiга?ться в архiвi ДIМу.

   [18] Государственная библиотека  СССР  им.  В.  И.  Ленина,  рукописный
отдел, ф. 178, N 8304, ед. сб. 25.

   [19] Хоткевич Гнат  Мартинович  -  укра?нський  радянський  письменник,
артист,  мистецтвознавець.  Народився  у  Харковi.  Закiнчив   Харкiвський
полiтехнiчний iнститут (1900).  З  1896  року  виступав  з  концертами  як
бандурист. 1927 року заснував капелу бандуристiв у Полтавi, з 1934-го  вiв
клас бандури в Харкiвському музично-драматичному iнститутi.

   [20] Мова йде про художню капелу кобзарiв, якою керував тодi на Укра?нi
Михайло Панасович Полотай.


   [21] Вересай Остап  Микитович  (1803  -  1890)  -  вiдомий  укра?нський
кобзар. Походив з крiпацько? родини. Жив у селi Сокиринпях, на Полтавщинi.
На четвертому роцi життя ослiп. П'ятнадцятирiчним юнаком пiшов у науку  до
кобзарiв.  Мав  добрий  голос  та  слух  i  блискуче  опанував  кобзарське
мистецтво. В його репертуарi було багато iсторичних, побутових, сатиричних
та жартiвливих пiсень. Вересай виконував народнi думи:  "Як  три  брати  з
Азова втiкали", "Невольницька", "Дума про  бурю  на  Чорному  морi",  "Про
удову i трьох синiв", "Дума про Хведора Безрiдного" та "Отчим".  Улюбленою
пiснею Вересая була сатирична народна пiсня "Про правду  й  неправду",  за
виконання яко? кобзаря не раз заарештовували. Вересая  добре  знав  Т.  Г.
Шевченко, який подарував йому "Кобзаря". У  70-х  роках  XIX  ст.  постать
Вересая привернула увагу вчених, композиторiв i художникiв. 1873 року його
запрошено до Ки?ва для виступу  на  засiданнi  Пiвденно-Захiдного  вiддiлу
Росiйського Географiчного  товариства.  Творчою  працею  Вересая  постiйно
цiкавився М. В. Лисенко. У 1875  роцi  вiн  органiзував  кiлька  прилюдних
концертiв кобзаря в Петербурзi. Традицi? Вересая розвивали М. С. Кравченко
та багато iнших укра?нських кобзарiв.


   [22] Пiддубний Iван Максимович  (1871-1949)  -  укра?нський  радянський
спортсмен, професiональний  борець.  Заслужений  артист  РСФСР  (з  1939),
заслужений майстер спорту СРСР (з  1945).  Народився  в  селi  Богодухiвцi
Золотонiського району Черкасько? областi в селянськiй сiм'?.  В  1893-1896
роках працював вантажником у Севастополi i Феодосi?.  З  1897  року  почав
виступати на цирковiй аренi як атлет-гирьовик та борець. За сорок рокiв не
програв  жодного  чемпiонату.  Здобув   свiтове   визнання   як   "чемпiон
чемпiонiв". Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора в 1939 роцi.

   [23] Наш край. Збiрник праць з археологi?,  iсторi?  та  музе?знавства.
Днiпропетровськ, 1.97i1, с. 82.

   [24]  Южнорусская   областная   сельскохозяйственная   промышленная   и
кустарная выставка в Екатеринославе, 1910  г.  Изд-во  Екатерино-славского
губернского земства, 1912, с. 206.


   [25] Рогов В. Я. История статуи медной//Простор.1976.- N 4.

   [26] Ватченко Г. Ф. Бiльшовичка//Зоря.1967.8 берез.

   [27] Шубравська М. М. Д. I. Яворницький.- К., 1972.С. 99.

   [28]  Козачковський  Андрiй  Осипович  (1812-1899)   -   переяславський
повiтовий лiкар. Т. Г. Шевченко познайомився з ним  у  Петербурзi  в  1841
роцi, часто гостював у Козачковських, особливо в  1843-1845  pp.  Тут  вiн
лiкувався, написав сво? безсмертнi твори "Наймичка",  "Кавказ",  "Заповiт"
та iншi. Козачковський матерiально пiдтримував Шевченка тодi, коли той був
па засланнi. Поет присвятив йому вiрш "А. О. Козачковському" (1859).


   [29] У Днiпропетровську по  вулицi  Севастопольськiй,  10,  жив  старий
лiкар-ларинголог Панько Петрович Зунченко - це син  П.  I.  Зуйченка.  Вiн
стверджував, що рукопис автобiографi? ?. Г. Шевченка весь час зберiгався в
?хнiй сiм'?, а в 1906 роцi, коли  про  це  довiдався  Д.  I.  Яворницький,
рукопис перейшов до його рук, а потiм - у музей.

   [30]  Яворницький  Д.  I.  Матерiали  до  бiографi?  Т.  Г.  Шевченка.-
Катеринослав, 1909.С. 23.


   [31] Там же.- С. 45.


   [32] Колосов В. Активне Шевченкове слово//Зоря.- 1967.- 8 берез.

   [33] Южная заря.- 1914.27 февр.

   [34]  У  цьому  нарисi  дещо  використано  з  матерiалу  М.   Розумного
"Пам'ятник",   вмiщеного    у    книзi    "Вiнок    великому    Кобзаревi"
(Днiпропетровськ, 1961, с. 112 - 116).

   [35] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Днiпропетровська область.- К., 1969.-  С.
876.

   [36] Листи зберiгалися в особистому архiвi фотографа  М.  Залiзняка,  а
потiм, десь у 70-х роках, вiн подарував ?х IМФЕ.

   [37] Оригiнал  цього  листа  весь  час  зберiгався  в  архiвi  Лисавети
Павлiвни Тушкан (м.  Ки?в),  а  в  кiнцi  1963  року  вона  передала  його
Ки?вському Центральному республiканському архiву.

   [38] Цей собор i нинi височить на березi Самари. Його взято пiд охорону
держави.   В   ньому   в   1978   роцi   вiдкрито   вiддiл   народного   i
декоративно-прикладного  мистецтва  Днiпропетровського  художнього  музею.
Експонати привертають увагу жителiв нашо? кра?ни та зарубiжних туристiв.

   [39] Репин И. Сокровище русского искусства.М., 1949.Т. 2.


   [40]     Яворницкий     Д.     И.     Как      создавалась      картина
"Запорожцы"//Художественное наследство. И Е. Репин.-М.; Л., 1949.- Т. 2.С.
74.

   [41] Позував для постатi цього хлопчика син Р?пiна - Юра.

   [42] Поруч з величезним козаком, написаним з  професора  Рубця,  сто?ть
худий, високий козак з  похмурим  обличчям  у  хутрянiй  шапцi.  Для  цi??
постатi позував артист Ф. I. Стравинський.

   [43] Це означа?, що на голову надiвали макiтру  i  по  нiй  пiдстригали
волосся.


   [44] Цього бурсака Р?пiн писав не з живого Мартиновича, а з його маски,
знято? з обличчя молодого художника. Коли в Академi? мистецтв робили форму
з голови Мартиновича, вiн усмiхнувся, цю усмiшку було зафiксовано у гiпсi.
Маска попала до рук вiдомого укра?нського художника  О.  Сластiона.  Р?пiн
побачив у нього цю маску й попросив передати йому, щоб написати бурсака  в
його "Запорожцях".


   [45] Така люлька була в музе?. Яворницький казав про не?: "Ось  бачите,
яка люлька - сюди з фунт тютюну влiзе. А такий  козак,  як  Тарас  Бульба,
викурював ?? за один раз".


   [46]   Алексеев   Г.   П.-   колишнiй   катеринославський   губернський
предводитель  дворянства,  нумiзмат,  мав  величезну  колекцiю   козацько?
старовини, влiтку жив у сво?му ма?тку в Котiвцi Катеринославсько? губ.,  а
взимку - в Петербурзi, був у чинi гофмейстера царського двору.

   [47]  Яворницкий  Д.  И.  Как  создавалась   картина   "Запорожцы"   //
Художественное наследство. И. Е. Р?пин.-М.; Л., 1949.-Т. 2.- С. 98-105.

   [48] Великий Р?пiн I. Ю. багато зробив для Укра?ни. Пензлю  генiального
художника належать картини "Укра?нська селянка"  (1880),  "Портрет  Т.  Г.
Шевченка" (1888), "Запорожцi пишуть листа турецькому  султановi"  (1880  -
1891), "Укра?нське весiлля" (1928) та багато  iнших.  Його  першi  житт?вi
враження  були  пов'язанi  з  Укра?ною:  акварель   "Бандурист"   художник
намалював у 15 рокiв.

   [49] Всi  листи,  про  якi  йде  мова  в  оповiданнях  "Гопак  -  танок
запорожцiв" та "Як народились  славнозвiснi  "Запорожцi",  опублiкованi  в
рiзних джерелах. Дослiдниця М.  М.  Шубравська  встановила,  що  43  листи
художника  (iз  60)  опублiковано  1952  року  науковими   спiвробiтниками
Третьяковсько? галере? Н. Г. Галкiною i М.  Н.  Григор'?вою  (див.  И.  Е.
Репин. Письма к художникам и художественным деятелям. М., 1952); 7  листiв
Яворницького до Р?пiна (iз ЗО) надрукував 1962 р. Б. С.  Бутник-Сiверський
(див. Репин и Украина. Письма деятелей украинской культуры и  искусства  к
Репину, 1896 -  1927);  останнi  23  листи  опублiковано  М.  Шубравською.
Радуга.- 1967.- N 10.- С. 154 - 169.

   [50] Гиляровский В. Москва и москвичи.- М., 1957.С. 87.


   [51] Спогади про Лесю Укра?нку.- К., 1963.С. 494.


   [52] Тут помилка: Яворницькому тодi було 55 рокiв.

   [53] Укра?нка Л. Твори.- К., 1956.- Т. 5.С. 573,


   [54] Телешов Н. Д. Избр. соч.: В 3 т.- М., 1956.Т. 3.- С. 19 - 20.

   [55] Центральный государственный архив Октябрьской революции  СССР,  ф.
ЮИ - 3, 1900, ед. хр. 1, ч. 12 Бл, 95 об.

   [56] Лисенко О. М. В. Лисенко: Спогади сина.К., 1957.


   [57] Зберiга?ться в архiвi ДIМу.

   [58] Коли будували Днiпрогес, цю плиту зняли  зi  скелi,  перевезли  до
села Микольського i встановили на березi Днiпра, де вона сто?ть i досi.

   [59] IЛ АН УРСР, ф. 37, од. зб. 264.

   [60] Зберiга?ться в архiвi ДIМу.

   [61] Там же.


   [62] Там же.


   [63] Там же.


   [64] IМФЕ, ф. 30-2, од. зб. 38, арк. 3.

   [65] Там же, ф. 30 - 2/13.

   [66] Оригiнали листiв, про якi йде мова в оповiданнi "Путiвка в життя",
зберiгаються у власному архiвi О. В. Бодянського.

   [67] Оригiнали листiв  з  оповiдання  "Напутнiй  тост"  зберiгаються  в
архiвi Д. I. Яким'юка.


   [68] ЦНБ АН УРСР, рукописний вiддiл, ф. 1, 22031, арк. 3.

   [69] Т а м же, арк. 4.


   [70] Мартен, 1925, N 11, с. 14.


   [71] Пiсля першого видання книжки "В  пошуках  скарбiв"  автор  одержав
сотнi листiв од учителiв, учених, робiтникiв,  колгоспникiв  i  студентiв.
Були серед них i легенди та всякi  перекази,  що  вiдбивали  образ  Д.  I.
Яворницького в народнiй фантазi?. Деякi з цих  легенд  подаються  у  цьому
роздiлi.

   [72] Спогади О. В. Коваленка  i  його  листи  зберiгаються  у  власному
архiвi автора цi?? книжки.

Популярность: 24, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:35 GMT