Iван Шаповал. Слiдами запорожцiв ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ З багатьма iсториками розмовляв згодом Д. I. Яворницький, в багатьох архiвах шукав загубленi слiди запорозьких ватажкiв, проте, хто й коли затопив у Днiпрi чайки - довiдатись не вдалося. I що бiльше думав про них молодий вчений, то бiльше переконувався, що затоплення цiлого флоту стосу?ться, мабуть, все-таки останньо? сторiнки iсторi? запорозького козацтва. А коли так, то чи не розплута? йому цей клубочок трагiчна доля останнього кошового отамана Запорозько? Сiчi Петра Iвановича Калнишевського? Народжена в пошуках думка не давала спокою дослiдниковi, аж поки не визрiв намiр - ?хати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по высочайшему повелению" царицi Катерини II. Д. I. Яворницький навеснi 1887 року вируша? в дорогу, далеку й тяжку. Саме там, серед холодних вод Бiлого моря, в Содовецькому монастирi, повиннi зберiгатися архiвнi документи про запорозьких ватажкiв. Колись у Бiлому морi iснував знаменитий Соловецький монастир, який був не тiльки релiгiйним центром старо? Росi?, але ще з часiв царя Iвана Грозного став мiсцем заслання та ув'язнення небажаних царському урядовi й церквi багатьох вiдомих дiячiв Росiйсько? держави. До Соловецького монастиря довелось ?хати пароплавом сiмнадцять годин. На островi Д. I. Яворницький зайшов перш за все до головного монастирського собору i там побачив бiля само? стiни три надгробнi плити. Побачив i очам сво?м не повiрив. Пiд третьою плитою лежали останки тi?? людини, заради яко? iсторик при?хав у той далекий i суворий край. Напис на плитi сповiщав, що "Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на смирение". Бiльшiсть мiсць, де ранiше сидiли засланi на упокорення, були вже замурованi, i лише деякi можна було побачити з дозволу найвищого начальства - архiмандрита Соловецького монастиря. Оглянувши тi мiсця, Яворницький вирiшив ознайомитися з монастирським архiвом. З великими труднощами знайшов вiн там опис цих страхiтливих мiсць. В одному з документiв говорилося: "Колись усi в'язнi подiлялися на три розряди. Перший - тi, якi перебували на покаяннi; вони жили в тюрмi i повиннi були щодня вiдвiдувати церкву. В'язнi другого розряду сидiли у в'язницi в окремих камерах i пiд замком. З дозволу архiмандрита ?м iнколи можна було виходити: взимку - на прогулянку, влiтку - на роботу. Нарештi, в'язнi третього розряду могли виходити тiльки тричi на рiк, решту часу безвихiдно сидiли пiд замком. У монастирi таких в'язнiв називали великими грiшниками... Дехто з цих грiшникiв сидiв у рогатцi. Рогатками називався металевий обруч, що його надiвали в'язневi на голову, вiд лоба до потилицi, потiм замикався на замок за допомогою двох ланцюгiв, що спускалися вниз од скронь до пiдборiддя. До цього обруча було прироблено перпендикулярно декiлька довгих залiзних шипiв (колючок). Таким чином цi рогатки не дозволяли людинi лягати на бiк, горiлиць або на живiт, i вона повинна була спати тiльки сидячи. В'язнi з третього розряду здебiльшого або вмирали, або, за виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволiли, i тодi жили довго. Крiм того, в Соловецькому монастирi показували двi тюрми (якi вже вийшли з ужитку) - Жаравину i Корчагiну. Корчагiна тюрма називалась так тому, що в нiй не можна було сидiти iнакше, як тiльки скорчившись. А Жаравина, певно, вiд того, що там було дуже жарко. Всi тюрми були в той час у монастирському мурi. Камери були дуже малi, а вiкна тако? величини, що можна тiльки руку просунути"[1]. Але на цьому "святому" островi були ще й гiршi, ще жахливiшi пiдземнi тюрми. Вони мiстилися пiд самими баштами, яких там було вiсiм. Всi цi башти побудовано в низьких мiсцях, тому в ями просочувалася грунтова вода, що набагато погiршувало й без того тяжкi умови ув'язнених. Особливою жорстокiстю й нелюдськими умовами славилась вежа Коржна. Хоч вона стояла на високому горбi, в ?? пiдземеллi вiд стороннього ока була схована найстрахiтливiша тюрма, викладена диким каменем. Сюди кидали найтяжчих злочинцiв. В цi тюрми нiколи не пробивалося свiтло, в камерах була нестерпна холоднеча. "В'язням, приреченим сидiти в таких ямах, спершу заковували залiзом обидвi ноги з лiвою рукою, вiльною залишали тiльки праву руку, а потiм по драбинi спускали людину в яму. Пiсля цього з ями витягали драбину, пристукували залiзною лядою або кришкою, через яку потiм подавали злочинцевi хлiб i воду. В ямi в'язень дерев'янiв од холоду, вiн не знав нi тепла, нi свiтла, тiло його, особливо закутi ноги, вкривалося страшними болячками, а в суглоби нiг i рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в'язня перетворювався на лахмiття, нiгтi виростали i ставали схожими на пазурi, власнi випорожнення отруювали мiазмами всю яму, i, на додаток до всього цього, на нещасного в'язня нападали цiлими зграями голоднi пацюки. Тодi порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб в'язень вiдганяв од себе злих пацюкiв. Але це питання вважалося за таке важливе, що з приводу цього зверталися по дозвiл до само? столицi, i, поки звiдти приходив дозвiл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких страждань; вони об'?дали ?м носи, вуха, пальцi нiг, закутих у кайдани. Щоправда, такi в'язнi недовго мучилися в ямах: вони або божеволiли, або зовсiм прощалися з життям"[2]. Такi ж камери були i в Прядильнiй вежi. Досить сказати, що одна тiльки стiна цi?? вежi була завтовшки дев'ять аршин. У цiй стiнi була зроблена камера, в якiй панувала темрява й сморiд. Ось як про не? писав Дмитро Iванович: "Вона зроблена на зразок арки i ма? вигляд велико? печi для варива, ?? довжина становить чотири з половиною аршини, висота ма? понад два аршини; в нiй не було нi грубки, нi вiкон, нi меблiв сидiти й вiдпочивати; зовнiшнiй свiт проходив сюди через невеличку, зроблену в стiнi щiлину, розмiром заввишки 5 вершкiв i завширшки 2 вершки, через яку просовували в'язневi харч i воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини - залiзними, а зовнi - дерев'яними... обо? дверей замикались величезними пудовими замками"[3]. Вiд старожилiв-монахiв учений з гiркотою в душi дiзнався, що саме у цiй кам'янiй могилi ув'язнений Петро Калнишевський просидiв чверть вiку. Вартовi, монахи i сам архiмандрит пильно стежили за тим, щоб П. I. Калнишевський пiд час прогулянок або вiдвiдування собору не бачився i не розмовляв з стороннiми людьми. Лише кiлька слiв почули вiд нього богомольцi, про якi дiзнався допитливий iсторик i занiс ?х до сво?? книги. Ось вони: "Прийшли ми до трапезно?,- розповiдав самовидець-богомолець, селянин Лукiн,- перед обiдом, чекали монахiв з порцiями. Коли це проходить чоловiк незнайомий у супроводi трьох солдатiв з рушницями i пита? нас: "Хто царем тепер? Як царi живуть тепер i як ведеться на Русi тепер?" Ми вiдповiдали, що царем Олександр Павлович; живуть, як i ранiше. Вiн би й ще розпитував нас, та солдати не дозволили. "Вiд цього чоловiка,- казали вони,вiдiйдiть геть, з цим чоловiком не слiд вам розмовляти". I монахи теж заборонили. "Архiмандрит побачить,- казали вони,- так недобре вам за це буде". Коли появився архiмандрит, вiн пiдiйшов до нього для благословення. "Древен ты еси, землею пахнеши",- сказав архiмандрит тому чоловiковi. I справдi, вiн був дуже кволий i старий. Тут вiн i життя сво? скiнчив. Пiзнiше монахи казали, що це якийсь кошовий отаман"[4]. Яворницькому впало у вiчi те, що монастир заманливо звернений до моря Святими воротами, крiзь якi входили архiмандрити, царськi достойники i ?диний раз за життя - в'язнi. Над воротами звелась цибулиною Благовiщенська Надвратна церква. Правий рiг муру завершу? монументальна Коржна башта, побудована спецiально для тюрми, лiвий - башта Прядильна. В нiй колись мiстилася канатна фабрика. Вiдома башта ще й тим, що на ?? першому ярусi розташований сухий каземат, в якому пробув останнi дев'ять рокiв неволi Калнишевський. Позаду - башта Нiкольська, Квасоварна, Пивоварна, Архангельська й, нарештi, - Головленкова. Це найстрашнiша тюрма, в якiй мав силу прожити старий дiдуган шiстнадцять рокiв. Архiмандрит I?ронiм, що змiнив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевiвши його в "комфортабельний" - кам'яний мiшок Прядильно? башти. Хто потрапляв у цi каземати, того можна було викреслити з життя. Про них нiчого не знали нi родичi, нi друзi, нiхто не бачив ?хнiх слiз, не чув стогону i прокляття. Минали роки, десятилiття, але, опрiч вартового, в'язнi бiльше нiкого не бачили до само? смертi. Вiд живих свiдкiв, лiтнiх монахiв, Яворницький довiдався, в яких тяжких умовах перебував Калнишевський у камерi Прядильно? башти: "...Коли кошового перевезли з Прядильно? камери в iнше примiщення, то вiд нього залишилося в камерi бiльше як на два аршини нечистот; що, просидiвши в тюрмi такий довгий час, вiн здичавiв, став похмурий i втратив зiр; що в нього, як у звiра, виросли великi пазурi, довга борода i весь одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахмiття i звалювався з плечей"[5]. Все це багато чого вiдкрило Яворницькому, але на цьому вiн не зупинився. Його тягло до монастирських архiвiв. Документи, якi вiн знайшов, уже не задовольняли його. I от вiн знову горта? пожовклi вiд часу аркушi. Умови працi дослiдника були дуже несприятливi: вiн терпiв холод, недо?дання й недосипання; навiть у лiтнiй час доводилося одягати пальто. Серед запилених суво?в грубого паперу Дмитро Iванович, напружуючи зiр, вишукував кожне слово, яке стосувалодь iменi кошового. Коли Яворницький був там, то узнав, що в такi архiви, якi дуже суворо оберiгаються вiд стороннього ока. Отут стала в пригодi "бiблiя". - Збираючись у дорогу,- розповiдав Дмитро Iванович,я знав, що на Соловках зустрiнуся з монахами, вiд яких буде залежати успiх мо?? розвiдки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повiз чародiйну вологу. Але не в звичайнiй пляшцi, а в "святiй бiблi?", бо везти туди спиртовi напо? суворо заборонено. Таку "бiблiю" за його замовленням зробили в Петербурзi. Там вiн i наповнив ?? чистим, наймiцнiшим спиртом. Зовнi ця "свята" книга була схожа на справжню бiблiю, але всерединi була порожня i вмiщувала три лiтри спирту. Щоб не викликати пiдозри, "бiблiя" мала кольорову стрiчку для перекладання сторiнок, а насправдi нею прикривався чопик яким було загвинчено отвiр до спирту. I що ж, iсторик не помилився. "Бiблiя" йому дуже допомогла, бо, як виявилось, цю "вологу й монасi при?млють". Ось копа?ться Яворницький в архiвному мотлосi. Бiля нього-весь час на сторожi - монах. Його прислав сюди архi?рей, щоб наглядав за допитливим iсториком. Дмитро Iванович каже йому: - Ану, отче, досить вам топтатися за мо?ю спиною, йдiть лишень сюди. Сухорлявий i сутулий монах з рудою борiдкою i клобуком на головi несмiливо пiдходить до нього, насторожу?ться. - Ви мене тут хлiбним квасом пригоща?те,- почав Яворницький,- а я з Укра?ни привiз свячену водицю. Пiдiйдiть ближче, не бiйтесь. Бере Яворницький свою "бiблiю", вiдкрива? чопика й нацiджу? повну чарку спирту. - Пийте, батя, це медя... Монах усмiха?ться, пiдходить, хреститься, бере чарку - ковть, i нема?. Потiм крякне, понюха? житника i враз наче перероджу?ться: ста? веселий, балакучий, доступний. Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького, здружилися з ним. Вип'ють святi отцi, а потiм з них хоч мотузку крути. Все, що б не попросив Дмитро Iванович,- до його послуг. Вони дозволили йому користуватися архiвами, до яких ранiше не було доступу. Навiть самi допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторiчно? давностi. Iсторик випадково знайшов архiвнi документи про те, що 19 травня 1724 року, за вироком "правительствующего сената" i синоду, лубенському козацькому писаревi Захару Патоцi одрiзали язика й заслали навiчно в Соловецький монастир. У царськiй грамотi було наказано: "Замурувати його в Коржнiй тюрмi навiчно, тримати пiд суворим доглядом, чорнил i паперу давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока понiс за те, що знав багата та?мниць державних[6]. Про що ж розповiдають знайденi архiвнi матерiали? Як свiдчать iсторичнi джерела, кошовий отаман Петро Iванович Калнишевський. належав до заможно? козацько? верхiвки. Очолюючи Запорозьку Сiч i будучи одним з найбагатших землевласникiв на Запорожжi, вiн пiдтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду, Калнишевський проводив полiтику лiквiдацi? виборностi старшини i обмеження прав рядового козацтва. Саме тодi козацька влада на Запорожжi втратила сво? колишн? значення i зосередилася в руках так звано? старшинсько? сходки. Калнишевський брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1768 - 1774 pp. i виявив себе здiбним во?начальником. Та, незважаючи на все це, в 1775 роцi, пiсля зруйнування з наказу Катерини II Запорозько? Сiчi, Калнишевського було заарештовано i вислано у Соловецький монастир. До рук Дмитра Iвановича попала копiя указу iмператрицi Катерини II за N 1419 вiд 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана Запорозько? Сiчi Петра Iвановича Калнишевського в Соловецький монастир. З документiв, знайдених в архiвах монастиря, Яворницький довiдався, що в'язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирськiй вартi наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тiльки озбро?нi вартовi,- з нього весь час не спускали очей монахи. Цi святобожнi iнквiзитори в рясах слiпо, але вiддано, неухильно, з тупою жорстокiстю виконували "высочайшие" укази. Нiде в документах не було зазначено, за що саме Калнишевського позбавлено волi. Далi Яворницький знайшов касовi книги монастиря, з яких видно, що П. Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна рiч! Кожного разу в одержаннi цих грошей розписувалися караульнi солдати, що були приставленi охороняти отамана. Нема? сумнiву, що цi грошi не доходили до Петра Калнишевського. Через 25 рокiв, коли iмператор Олександр I зiйшов на престол, П. I. Калнишевський, за манiфестом царя, одержав "волю". Та кому потрiбна та воля, коли отаман ледве перебував неги. Вiн вiдмовився вiд даровано? йому "волi" i лишився на островi до само? смертi, яка сталася через два роки (1803). Прожив Калнишевський 112 рокiв. Вартий уваги i такий цiкавий факт. Коли iмператор Олександр I вiдвiдав Соловки й побачив яму, в якiй сидiв кошовий Петро Калнишевський, вiн "пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, iмператор спитав Калнишевського, яку б вiн хотiв винагороду за перенесенi муки й страждання? Калнишевський зневажливо змiряв поглядом царя: "Нiчого менi, государю, не треба, опрiч одного: накажи збудувати острог для таких же мученикiв, як i я, щоб вони не страждали в земляних ямах"[7]. Цар наказав ями лiквiдувати, але збудував такий острог, в якому в'язнi почували себе анiтрохи не краще, нiж у ямах. Закiнчивши справи, що були пов'язанi з розшуками слiдiв кошового отамана П. I. Калнишевського, iсторик почав розглядати визначнi мiсця монастиря i його околиць. Вiв побував у музе?, в старовинних церквах, нiчого не пройшло повз його допитливе око. Пiсля триденного перебування на Соловках Дмитро Iванович пароплавом повернувся до Архангельська, а звiдти - на Укра?ну. Дорогою до Катеринослава Дмитро Iванович за?хав у Качанiвку, на Чернiгiвщинi. Там вiн оглянув багатющу колекцiю запорозько? старовини, що зберiгалася у власному музе? колекцiонера В. В. Тарновського. У будинку В. Тарновського зберiгався альбом, в якому свого часу зробили записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та iншi видатнi люди. Тарновський запропонував гостевi занести до альбому свою яку-небудь думку. Дмитро Iванович на дванадцятiй сторiнцi альбому написав: "1887 року, 14 червня, вiдвiдав чарiвну Качанiвку Дмитро Iванович Яворницький, коли повертався з Соловецького острова пiсля розшукiв там могили останнього кошового" отамана Петра Iвановича Калнишевського". НА МОГИЛI СIРКА_ __ На вiддалi семи кiлометрiв од старовинного мiста Нiкополя, на крутому березi Днiпра, лежить гарне козацьке село Капулiвка. Влiтку Капулiвка потопа? в зелених фруктових садах. I хто б сюди не зайшов, обов'язково запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Iвана Сiрка. Тут, на Нiкопольщинi, чи не найбiльше лишилося слiдiв вiд запорозького козацтва. На тому мiсцi, де тепер Нiкополь, стояла довгий час Микитинська Сiч. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З Микитинсько? Сiчi Богдан Хмельницький виступив у похiд на польську шляхту. Як вiдомо, невдовзi вiдбулося iсторичне возз'?днання укра?нського народу з братнiм росiйським. Перед тим як пiти в Капулiвку, Яворницький пробрався на високий острiв Чортомлицький i оглянув ру?ни колишньо? Чортомлицько? Сiчi. Столiтнi дiди з Капулiвки розповiдають, що спочатку могила Сiрка була на пiвостровi Чортомлик, але в другому десятирiччi XIX столiття ?? перенесено на нове мiсце. Однi?? весни Днiпро загрожував затопити пiвострiв. Тодi капулiвськi селяни разом з жителями села Покровки та iнших сусiднiх козацьких сiл перенесли труну з прахом отамана в село Капулiвку, поховали на урвищi i, за козацьким звича?м, шапками насипали над труною могилу. Талановитого, хороброго козацького во?начальника Iвана Сiрка вiсiм разiв обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькiй Сiчi, чого не заслужив жоден кошовий в iсторi? Запорожжя. Сiрко був органiзатором численних переможних походiв запорожцiв проти загарбникiв. Це вiн протягом двадцяти рокiв боровся проти татаро-турецьких на?здiв, змушував сво?х ворогiв тремтiти за морем i за горами, а коли вони насмiлювалися йти на Укра?ну по "ясир", цебто брати людей в неволю, Сiрко рубав ?х на полi й на морi, продирався через Перекоп аж у самий Крим i наганяв там такого переполоху, що грабiжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспiшати назад боронити сво? улуси. Не раз ходив вiн i на турецькi заслони по берегах Чорного моря, зруйнував, зокрема, мiсто Очакiв, а 1675 року очолював спiльний похiд запорозьких козакiв i братнього росiйського вiйська проти ординцiв. З усiх кошових, що були до й пiсля нього, Сiрко був найяскравiшим виразником iнтересiв народних мас i тому мав велику популярнiсть не тiльки на Запорожжi, а й серед широких кiл укра?нського селянства. У Капулiвцi Дмитро Iванович кинувся шукати старих, дiдiв. Перш за все вiн зустрiвся з дiдом Кiндратом Дивниченком, про якого казали, що вiн "балакучий" i "дуже" коха?ться у запорозькiй старовинi. Це був середнiй на зрiст дiдусь, геть бiлий, як молоко, з навислими над очима, мов острiшки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими, але живими й повними вогню й веселостi очима, з свiжим, майже юнацького кольору обличчям. Симпатичний i при?мний дiдусь з першо? зустрiчi сподобався професоровi i назавжди залишив у нього свiтлi спогади. Вiн ще ранiше чув про iсторика Яворницького й охоче йому розповiв кiлька легенд про Iвана Сiрка й про Чортомлицьку Сiч. "Це було давно-давно,- оповiдав дiд,- коли я був ще малий. Минуло чимало рокiв вiд того, як Сiрко був, а слава його й досi не пропала: вiн був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу розказати, як одного разу християн забрали в полон ординцi i як ?х визволив Сiрко. Одного разу запорожцi пiшли кудись у похiд, а татари вскочили у Сiч та й ну хазяйнувати там. Як хотiли, так i хазяйнували: всiх православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бiднi, не хочуть iти, плачуть та ридають, а ординцi на плач не вдаряють та нагайками ?х пiдганяють. Дiзнався про це Сiрко, зiбрав сво?х козакiв та й погнався за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сiрко, що татар багато, а козакiв мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки доганяти орду, спинив тодi Сiрко коня та й кричить на козакiв: "А постiйте, братця, пiдождiть, не шевелiться!" Устав з коня, вiддав його якомусь козаковi, а сам кувирть! - та й зробився хортом, такий став гарний хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався вiн ?м, i взяли його, нагодували й напо?ли. От як привик до ?х хорт i як стали вони десь вiдпочивати, то вiн ?м таке зробив, що вони всi поснули. Тодi Сiрко повернувся до козакiв, забрав ?х з собою, при?хав з ними до орди та й вирубав ?х усiх сонних, а християн понад шiсть тисяч забрав назад. Християни дуже радiли, що вернулись на свободу, подякували Сiрковi i попливли Днiпром додому, а Сiрко по?хав на Сiч з сво?ми козаками"[8]. Залишивши привiтну хату дiдуся Дивниченка, Дмитро Iванович попрямував до друго? хати, де зустрiв цiлу групу дiдiв. Тут були Трохим Лисий, Федiр Коваль, Микита Явтушенко, Iван Соломаха. В ?х товариствi професор просидiв далеко за пiвнiч. Мова бiльш за все йшла про Сiрка. Дiд Микита Явтушенко мав добрий голос, спiвав старовиннi пiснi. Вiн виконав одну пiсню про Сiрка, яку зразу ж записав етнограф до сво?? книжечки. Потiм спiвав Дмитро Сукура. Та ой, як крикнув же та козак Сiрко, Та ой, на сво?х же, гей, козаченькiв: "Та сiдлайте ж .ви коней, хлопцi-молодцi, Та збирайтеся до хана в гостi!" Та туман поле покрива?, Гей, та Сiрко з Сiчi ви?жджа?, Гей, та ми думали, та ми ж думали, Що то орли та iз Сiчi вилiтали, Аж то вiйсько та славне Запорозьке Та на Кримський шлях з Сiчi ви?жджало. Та ми ж думали, ой, та ми ж думали, Та що сизий орел по степу лiта?, Аж то Сiрко на конику ви?жджа?. Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали, Та що над степом та сонечко ся?,- Аж то вiйсько та славне Запорозьке Та на вороних конях у степу виграваэ. Та ми ж думали, ой, та ми ж думали, Що то мiсяць в степу, ой, зiходжа?, Аж то козак Сiрко, та козак же Сiрко На битому шляху та татар оступае[9]. Так ось де вони, слiди iсторi?,- в самому народi! Щиро подякував Яворницький дiдам за розповiдi та за гарнi пiснi i запропонував органiзувати на могилi Сiрка поминки. Дiди охоче згодилися. На цiй могилi, в садибi ?. Ю. Маза?во?, стояв пам'ятник. Дмитро Iванович прочитав на ньому такi слова: "Року божого 1680, мiсяця августа 1-го дня, преставився раб божий Iоанн Сiрко Дмитрович, отаман кошовий Вiйська Запорозького..." Поки Дмитро Iванович записував цi слова до сво?? книжечки, навколо могили зiбралися люди. Один з дiдiв, на прiзвище Iван Соломаха, порадив Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього, мовляв, ? запорозькi речi. Пiшов. Тiльки-но вiн спустився в одну вулицю, як бiля ворiт побачив дiдуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками. - Чи не зна?те, дiду, де тут живе Грицько Безштанько? - Тут живе Грицько, та тiльки не Безштанько, а Таран, на прозвище Слабий. - Так це ви i е? - Це я i ?! Сiли вони пiд хатою, i дiдок довго розповiдав Яворницькому про Сiч, про Сiрка, про войовничих i веселих запорожцiв. ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР_ __ Постать кошового отамана Запорозько? Сiчi I. Д. Сiрка значна сучасниковi тим, що його житт?вим кредо було: змiцнювати братерську дружбу мiж укра?нським i росiйським народами. Вiн рiшуче боровся проти ворогiв цi?? дружби i залишався вiрним послiдовником великого гетьмана Богдана Хмельницького. З росiйським царатом вiн не завжди доходив злагоди, з народом росiйським - завше. Природа щедро нагородила його розумом i дипломатичними здiбностями. Козаки глибоко поважали й любили його за батькiвську турботу, за мужнiсть, винахiдливiсть i простоту, за вiдданiсть сво?й вiтчизнi. З поколiння в поколiння передавали в народi перекази про Iвана Сiрка. Яворницький довго й наполегливо збирав i вивчав народнi думи, пiснi, перекази, а також i архiвнi iсторичнi матерiали про Сiрка. 1894 року в Петербурзi вийшла його книжка: "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман войска запорожских низовых казаков". Перегорнiмо, шановнi читачi, деякi сторiнки цi?? книги, а заразом ще й iншi, де мовиться про цього ватажка. Iван Сiрко - син козака, родом з Мерефи, Харкiвсько? областi. У народi живе старовинна легенда, що Сiрко народився з зубами, а коли баба-повитуха пiднесла його до столу, то вiн схопив пирiжок i з'?в його. Це була певна ознака того, що вiн усе сво? життя буде гризти ворогiв[10]. Сiрко був зовсiм неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзi й вороги були про нього однi?? думки: Сiрко - людина рiдкiсного вiйськового обдаровання й покликання. Усе сво? свiдоме життя Сiрко провiв на вiйнi i, як справжнiй патрiот, присвятив його боротьбi з ворогами сво?? вiтчизни. Вiн з великою мужнiстю визволяв з неволi всiх, кого спiткала гiрка доля, чи то був росiянин, чи укра?нець, поляк чи литовець. В боях з непроханими гостями вiн був надзвичайно хоробрий, нещадний, завжди вмiв дати раду в найскрутнiшому становищi. З десятьма запорожцями Сiрко розбивав сотнi ворогiв, а коли бiля нього була сотня козакiв, вiн перемагав тисячi воякiв ворожого вiйська. "Iм'я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, i тому вороги боялися його бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтово?"[11]. Любив Сiрко повторювати прислiв'я: "Нужда закон змiню?". Дотримуючись цього прислiв'я, вiн, як i всi запорожцi, визнавав над собою владу росiйського царя ще з часiв Богдана Хмельницького, та за давньою традицi?ю iнколи входив у зносини з сусiднiми державами й сам вирiшував з ними питання миру й розмиру. Легенда переповiда?, що Сiрко перемагав не тiльки людей, а й чортiв. У творах Яворницького ?, зокрема, такi рядки: "Рiчка Чортомлик, де стояла Сiч за Сiрка, вiд того й зветься так, що в нiй Сiрко вбив чорта, який хлюпався у водi: вiн тiльки мликнув вверх ногами, коли Сiрко луснув його з пiстоля"[12]. Вперше на iсторичну арену Сiрко виступив як вiнницький полковник, а вже через три роки вiн очолював Запорозьку Сiч. Вiн брав найактивнiшу участь у визвольнiй вiйнi укра?нського народу 1648-1654 рокiв проти iноземного поневолення i за возз'?днання Укра?ни з Росi?ю, боронив Укра?ну вiд лихих на?зникiв. Сiрко був непримиренний не тiльки до зовнiшнiх ворогiв, але й до сво?х зрадникiв гетьманiв, якi виступали за вiдрив Укра?ни вiд Росi?. У 1670 роцi Сiрко порвав з ставлеником султансько? Туреччини правобережним гетьманом П. Дорошенком, але боротьби iз завойовниками не припиняв i до кiнця свого життя виступав за змiцнення братерсько? дружби росiйського i укра?нського народiв. За сво? вiйськове життя Сiрко брав участь у 55 битвах i завжди, за винятком однi??, виходив переможцем. Тут хотiлося хоч би коротко розповiсти про те, як Сiрко штурмував Дюнкерк. Десь опiвночi мiсто розбудила гарматна стрiлянина. По брукiвцi вузеньких середньовiчних вуличок лунко вицокували кiнськi пiдкови. Помiж будинками бiгли химернi iноземцi в широких червоних, синiх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили iспанських вiйськових, однак цивiльного люду не чiпали. Так у жовтнi 1645 року запорозькi козаки захопили фортецю Дюнкерк. Справа в тому, що п'ятитисячна iспанська залога Дюнкерка весь час чинила нечуване свавiлля на сушi й на морi. Вiйськовi кораблi iспанцiв нападали на французькi й голландськi торговельнi судна. Нiдерланди, стаючи могутньою морською державою, боролися за свою незалежнiсть. Та навiть об'?днавши сили з Англi?ю i Францi?ю, не зразу спромоглися вигнати колонiзаторiв. Тодi Францiя запросила на пiдмогу запорозьких козакiв на чолi з Сiрком. Дослiдники[13] зазначали, що у березнi 1645 року Хмельницький, Сiрко i Солтенко через порт Гданська морем вiдпливли до Францi?, де й пiдписали угоду. Французьке командування взяло 1800 пiших козакiв i 800 кiнних, зобов'язавшись платити по 12 талерiв на озбро?ного козака та по 120 талерiв полковникам i сотникам. Запорожцi дiстали право виступити сво?ми окремими з'?днаннями. До ?хньо? стратегi? й тактики французи погодилися не втручатися. Важливим об'?ктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк. Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з суходолу. Ось чому Сiрко вдався до хитрощiв. За його наказом, козаки рушили в обхiд фортецi. Невдовзi за мiстом запалали вiтряки, освiтлюючи театр во?нних дiй. Захопивши судна нiчного патруля, Сiрко з сво?ми козаками проплив у мiсто повз буй з лiхтарем, мол i грiзну лоцманську башту. А французький фронт стояв тодi аж за сiмдесят миль вiд Дюнкерка. Кажуть, що французьке командування було невдоволене "самоуправством" запорожцiв. Сiрка звинувачували в тому, що вiн порушив правила ведення вiйни, усталенi в ?вропi ще з часiв Александра Македонського. Проте це не завадило сучасникам гiдно оцiнити геро?зм i вiйськову майстернiсть козакiв. На французькому березi Ла-Маншу було поставлено бюст Iвана Сiрка. Д. I. Яворницький у свiй час радив I. Ю. Репiну подивитися на той бюст i використати його для картини "Запорожцi". Р?пiну не пiдiйшов цей бюст, бо його вiдлито по пам'ятi, як писав про це художник. Захищаючи рiдну землю вiд iнтервентiв, Сiрко не був байдужим до кривди, яку iнколи зазнавали козаки вiд царських поплiчникiв. На Слобiдськiй Укра?нi 1668 року Iван Сiрко очолив повстання укра?нських козакiв i росiйських ратних людей у борнi з царськими во?водами. В цiй жорстокiй сутичцi загинув син Сiрка Петро, сам же отаман попав у царську опалу. Коли 1672 року Сiрко очолив старшинську опозицiю, що не бажала обирати на гетьмана Укра?ни Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав Сiрка в Сибiр (до Тобольська). Хоч цар Олексiй Михайлович i недолюблював Сiрка за його волелюбство, проте в грiзний час згадав свого засланця. .Як тiльки 300 тисяч туркiв перейшли Дунай i хмарою кинулися на Подiлля, а потiм взяли курс на Ки?в, що загрожувало Росi?, запорожцi зажадали вiд царя Олексiя повернути на Сiч грозу бусурманiв - Сiрка. Цар був змушений вiдпустити запорозького ватажка на Сiч. Але, перед тим як вiдпустити Сiрка, цар запросив до сво?х палат патрiарха i в його присутностi змусив запорозького отамана дати присягу на вiрнiсть царськiй величностi. Повернувшись iз заслання. Сiрко здiйснив кiлька походiв на Кримське ханство i причорноморськi турецькi фортецi. Пiд його керiвництвом запорожцi визволили з неволi багато укра?нських i росiйських полонених. Запорозька Сiч для завойовникiв була бiльмом на оцi, вона сковувала орду, не давала ?й розгулятися на широких просторах Укра?ни й Росi?. Низовi козаки часом завдавали кримському хановi й турецькому султановi великих прикростей. Султан Магомет IV ще здавна виношував план пiдкорити собi Запорозьку Сiч. Спочатку вiн спробував схилити запорожцiв до покори, але з цього нiчого не вийшло. Тодi вiн надумав будь-що знищити Сiч, а за одним заходом i покiнчити з козацтвом. Султан викликав до себе кримського хана, щоб у великiй та?мницi розробити з ним план нападу на Сiч. Цей план обговорювали також на спецiальнiй нарадi з кримськими агами й мурзами. Восени 1674 року, коли вже план визрiв, султан дав наказ вiдправити на кораблях з Константинополя в Крим п'ятнадцять тисяч добiрних стамбульських яничарiв. Кримський хан пiдняв сорокатисячну орду i вирiшив, як настане зима, стерти з землi Запорозьку Сiч. Цю пiдступну операцiю надумали провести на рiздво, саме тодi, коли козаки пiсля добро? вечерi у святвечiр поснуть. Задум був такий - заскочити сiчовикiв зненацька й вигубити ?х. Настала зима. Морози скували Днiпро. Хан посадив 15 тисяч яничарiв на добрих коней, узяв свою сорокатисячну орду й, тримаючись далi вiд Днiпра, щоб не помiтили запорожцi, повiв вiйсько на Укра?ну. Як оповiда? iсторик, на третю нiч рiздва, пiзньо? пори, хан пiдiйшов до Сiчi й несподiвано захопив варту, що була на вiддалi вiд коша. Старi загартованi козаки, що стояли на вартi, хоч i зазнали тяжких тортур, усе ж нiчого не виказали. Але мiж ними був один молодий козак, який спокусився тим, що хан пообiцяв йому волю й нагороду, розповiв, що всi запорожцi перепилися й сплять по куренях. У Сiч можна пройти через ?диний вiдкритий перелаз. Хан зрадiв цiй звiстцi, вирядив з козаком усiх яничарiв у Сiч i наказав ?м вирубати сонних запорожцiв усiх до ?диного, а Сiрка схопити живцем. Вiддавши такий наказ, хан оточив сво?м вiйськом усю Сiч i пильнував, щоб нiхто з козацтва не втiк пiд час рiзанини. Але султан i хан пошились в дурнi з сво?ю стратегi?ю. Вони не знали, що саме на рiздво, за старим звича?м, багато козакiв, якi зимували по днiпровських низових лугах та островах, прибували до коша обирати вiйськову старшину. Всi цi козаки, якi теж ночували в куренях, були тверезi. Стояла морозна нiч. Запорожцi й гадки не мали про лихий намiр ворога, вони зашпунтували сво? куренi й безжурно вiдпочивали в них. Яничари через вiдчинену хвiртку тихо зайшли на територiю Сiчi, захопили виходи, гармати i вже були готовi кинутися на сонних козакiв. Саме в цей час в одному куренi, де було 150 чоловiк, прокинувся козак Шевчик. Вiн виглянув i не пойняв вiри сво?м очам: усi вулицi Сiчi густо заповнили турки. Кмiтливий козак не розгубився, а тихенько свиснув тим, що не спали й грали в карти, збудив iнших сво?х товаришiв. Про пiдступний напад дiзнався курiнний отаман; вiн наказав частинi козакiв узяти мушкети й стати бiля вiкон, щоб безперервно стрiляти просто в натовп туркiв, iншим - заряджати рушницi та подавати стрiльцям. Усе це робилося тихо й швидко. Коли всi вже були напоготовi, курiнний наказав вiдчинити вiкна й стрiляти в яничарiв. Одностайнi пострiли збудили всiх i осяяли спалахами всю Сiч. Почали стрiляти й з iнших куренiв. Пострiлами скошували враз по два-три яничари. Вороги розгублено стояли перед запорожцями, як на долонi. А з вiкон по них безупинно поливали свинцем. Яничари метушилися, панiчно бiгали по вулицях, шукаючи порятунку. Але всюди наскакували на смертоносний вогонь. Коли живих яничар лишилося мало, запорожцi за командою Сiрка припинили вогонь з вiкон. Вони вискочили з куренiв, озбро?нi мушкетами, луками, списами, шаблюками, а то й дрюччям, i зав'язався бiй врукопаш. Настав ранок. Сонце освiтило жахливу картину, вулицi були заваленi замороженими трупами. З 15 тисяч яничарiв лише пiвтори тисячi втекло з Сiчi через ?дину вiдчинену хвiртку. Непроханi гостi, як навiженi, бiгли свiт за очi. В полон було взято 150 яничарiв i чотири аги, а полягло ?х 13 500. У нiчному бою загинуло 50 козакiв i 80 поранено. Коли хан, який стояв бiля Сiчi, почув про страшну поразку, вiн поспiшно зняв облогу i щодуху помчав у Крим, увесь час оглядаючись, чи не женуться за ним запорожцi. Сiрко швидко спорядив двохтисячний загiн козакiв, сам скочив на коня й кинувся навздогiн хановi, але наляканий хан так швидко накивав п'ятами, що наздогнати його запорожцям не вдалося. - Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарiв: закопувати ?х у землю, чи як? - спитали козаки Сiрка. - Нi, в нашу святу землю бусурменiв не треба ховати. Прорубайте побiльше ополонок i - в Днiпро ?х: звiдкiль прийшли, нехай туди й пливуть! Звiстка про безславну загибель яничарiв у Сiчi швидко долетiла до турецького султана. Вiн страшенно розгнiвався на свого вiзира, який напоумив його на цю безглузду операцiю. Спочатку султан хотiв скарати вiзира на горло, а потiм зглянувся: дарував йому життя, але загарбав усе його майно, а самого вiзира назавжди заслав на острiв Родос. Пiсля цi?? поразки турки довго не насмiлювалися затiвати походи проти запорожцiв. Зате Сiрко не залишився в боргу. 1675 року в кiнцi липня вiн скликав раду запорозького товариства, на якiй було вирiшено: помотатись хановi за харцизький наскок на Сiч, за тривоги й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай зна? хан, що запорожцi не стерплять кривди й зневаги. Кошовий отаман наказав сво?му вiйську пiдготуватися в похiд, запастися харчами й вiйськовим спорядженням на три тижнi. Сiрко вiдiбрав 20 тисяч найхоробрiших козакiв, перейшов Днiпро i швидко повiв сво? вiйсько на Крим. А щоб не помiтили його вороги, вiн пiшов не просто на Перекоп, а взяв лiворуч - степом, а потiм швидко пройшов знайомий йому брiд через Сиваш. Усе робилося за наперед розробленим планом. Сам Сiрко з чотирма тисячами козакiв зупинився бiля ворiт Криму - броду Сиваша, решту вiйська подiлив на кiлька загонiв i пiд керiвництвом досвiдчених ватажкiв вiдрядив у Крим, щоб "пiдпустити диму" хановi. На п'ятий день усiм загонам наказано повернутись до броду. За п'ять днiв вони потрясли весь Крим: мiста й села вiддано вогню й мечу. Хан ледве встиг вискочити з сво?? столицi Бахчисарая i разом з агами та мурзами сховався в горах. За ним бiгли татари, рятуючись вiд запорожцiв. Коли хан почув, з яким невеликим вiйськом Сiрко наполохав увесь Крим та яким шляхом вiн проскочив у його царство, зiбрав 50 тисяч татар i кинувся з сво?ю ордою до Гнилого моря - до сиваського броду, щоб замкнути козакiв. Хоч який хитрий був старий хан, та Сiрко був ще хитрiший. Кошовий отаман розгадав намiри хана ще тодi, як досилав козакiв у Крим. Вiн не тiльки не кинув броду напризволяще, а навпаки - сам засiв там. Запорожцi поверталися з трофеями до броду. I ось тут натрапили вони на орду, що пiдступала до Сiрка. Враз ударили з тилу, розбили вiйськовi загони хана, взяли кiлька тисяч у полон татар i туркiв, навiть мало не схопили самого хана. Пiсля цi?? блискучо? перемоги Запорозьке вiйсько забрало великi татарськi табуни овець i визволило з полону сво?х братiв-невiльникiв. Потiм перейшли сиваський брiд, а далi подались на Запорожжя. В Сiчi ухвалили гучно вiдсвяткувати перемогу над давнiм ворогом. Два днi бенкетувало сiчове товариство пiд безугавний грiм гармат i випали мушкетiв. А коли вiдлунали святковi салюти, Сiрко разом з козацького громадою написав 23 вересня 1675 року кримському хановi глумливого й дошкульного листа, в якому кошовий отаман повiдомляв бахчисарайського володаря, що наскок козакiв на Крим зроблено з вини самих же татар, за пiдступний рiздвяний наступ на Сiч. Ось цей лист у скороченому варiантi: "Ясновельможний мосце хане кримський со многими ордами, близький наш сусiде! Не мислили би ми, войско низово? Запорожсько?, входить в войну i неприязь вашею ханською милостiю i со всiм кримським панством, если би не увидiли начала ея с вашей сторони; ваша ханская милость, послушав дурного совiта сумасбродного i безумного цареградського вiзиря, а по цiм i приказанiя найяснiшого найвельможнiшого султана своего, начали с нами войну прошлой зими. Ви приходили к нам, низовому Запорожському войську, с султанськими яничарами i со многими кримськими ордами; подкравшись ночним временем к нашей Сiчi i сняв стоявшую за нею нашу стражу, ви отправили в Сiч п'ятнадцять тисяч яничар, которим приказали (что стидно било вам дiлать) не "по-кавалерству" вибить i iстребить всiх нас, молодцов, войско Запорожськов, сонних i не чующих нiкакой бiди, а кучу нашу сiчввую до основ анiя раскопать i разорить; сами же ви с ордами стали било около Сiчi, что-би i духа уходивших молодцов не упустить. Но ваше намiр?нi? i замисле Христос бог i премилосерднiйший наш спаситель обратил на благо, а болiзнь i бiдствiя на голови турецьких яничар, о чем ваша ханськая мосць хорошо знает. Не предвидя от вас нiкакового злого умисла i скритнаго дiйствiя (iбо ви хотiли дiйствовать тайно в отношенi? тих людей, котори? занiмаються рицарським дiлом), ми нiгде не ожидали вас, не брали предосторожностi i не були готовi к тому, чтоби дать вам отпор. Один господь бог спаситель сохранил i защитил нас от вашей напастi i нашего б?дствiя. I так как ваш поступок огорчил нас i причинил нам, войску Запорожському, досаду, то ми, по примiру древнiх предкiв i братьев наших, рiшили постараться за обiду i огор-ченiв воздать i отомстить вашей ханской мосцi i всему ханству ровним за ровное, но не тайно, како ви поступили, а явно, по-рицарськи... I если та "гостина" наша в вашем панствi показалась нам "недишкретною", то, бить может, так оно i ?сть, iбо козаки, как не одной матерi дiти, так i не одного нрава: однi стрiляли направо, другiе налiво, а третi прямо, но так добре, что всi в цiль попадали. Да i "недишкрецi?" той ми от вас научились, а не сами видумали... I ?сли ми в ?том торжествi чим-небудь обезпоко?ли вашу ханськую мосць i вам показалось что-нибудь с нашей сторони "недишкретним", то iзвiнi нас на том, ваша ханская мосць; не забивай, однако, что всякая "недишкрецiя" обикновенно платиться за такую же "недишкрецiю". Не iзволь, ваша ханская мосць, смотрiть на сраженiб, как на пугало, i нас, войско Запорожсько?, нi во что ставить, а впредь на нас откритой войной наступать; в противном же случаi, ?сли будеш поступать iначе, то i ми, взаiмно собравшись уже гораздо лучше i в большей силi, явимся в кримское панство не на сивашськую переправу, а прямо в самий Перекоп, виломав у нiй i отворив для себе ворота, на что iмi?м все средства, i до тих пор iз него не вийдем, пока, при всесильной божьей домощi, не увидим конца свого дiла. Iтак, ми, войсько Запорожсько? низовое, не желаем воевать i бить в распрi с вашею милостiю i со всiм кримским панством; однако, ?сли снова увидiм с вашей сторони повод к войнi, то ми вза?мно яе побо?мся напасть на кримское панство. Iзложив все ?то, желаем вашей ханской мосцi доброго здоров'я i счастливой жизнi. Вашей ясновельможной ханской мосцi доброжелательние приятелi Iван Сiрко, атаман кошевой, со всiм войска низового Запорожського товариством"[14]. Як бачимо, i цього листа написано з у?дливою дошкульнiстю й дотепнiстю, властивою запорожцям. З його сторiнок поста? образ розумного, хороброго, далекоглядного й чесного ватажка низового вiйська Запорозького. I. Д. Сiрко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селi Грушiвцi, на сво?й пасiцi. Велична могила, пiд якою поховано прах козацького полководця, сотнi рокiв стояла в Капулiвцi на високiй прямовиснiй кручi, об яку бились невтомнi хвилi Славутича. Бiля пiднiжжя могили, обнесено? гарною ажурною огорожею, влiтку було багато квiтiв. Пiд задумливими акацiями на гранiтному п'?десталi в 1954 роцi, в днi святкування 300-рiччя возз'?днання Укра?ни з Росi?ю, було встановлено погруддя (за малюнком Р?пiна) запорозького ватага Iвана Сiрка. На гранiтнiй плитi навiчно викарбуванi слова: "Тут похований кошовий отаман вiйська Запорозького Iван Дмитрович Сiрко - 1.VIII.1680 р." А нижче могили - ще одна плита з написом; "На цiй мiсцевостi знаходилась Запорозька Сiч, яка була центром запорозького козацтва i вiдiграла прогресивну роль в iсторi? укра?нського народу". Могила Сiрка зберiгалася в Капулiвцi й до наших днiв. Та з'явилась загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче пiдступати до берега. Отже, могилу Iвана Сiрка треба було рятувати. Громадськiсть республiки висловилася за перенесення праху колишнього отамана в iнше мiсце. У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останкiв кошового отамана Iвана Сiрка на так звану Сторожову могилу, що сто?ть поблизу колишньо? Сiчi, неподалiк села Капулiвки. Виконання цi?? постанови було покладено на комiсiю в складi 9 осiб. При розкопцi могили 23 - 24 листопада 1967 року виявилось, що Сiрко лежав у дубовiй трунi, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра, частина одягу, червона китайка, якою за звича?м вкривали козака свого отамана, проводжаючи в останню путь. Фахiвцi встановили, що Сiрко помер вiком 70 - 75 рокiв, мав зрiст 174 - 175 сантиметрiв. Зараз Сторожова могила умiлими руками обладнана, височить погруддя Сiрка, зробленi схiдцi. Тут же сто?ть i старий пам'ятник, який запорожцi поставили на першiй могилi Сiрка. Навколо могили шумлять гiлчастi акацi?. На великий жаль, портретного зображення отамана Сiрка iсторiя нам не залишила. Отож було вирiшено звернутися в Iнститут етнографi? iменi Миклухи-Маклая АН СРСР. 27 листопада 1967 року череп I. Д. Сiрка було передано в лабораторiю пластично? антропологiчно? реконструкцi? вiдомому вченому М. М. Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю. Вiдтворити риси обличчя нацiонального героя укра?нського народу взялася талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат бiологiчних наук Г. В. Лебединська. "I. Д. Сiрко,- зазначала вона,- помер зовсiм не молодим. Про це свiдчать зарослi шви черепа та вiдсутнiсть зубiв. Нам бажано б вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час. А поки що вже вiдтворено риси Iвана Сiрка в профiль та анфас - саме такими, якими вони були в останнi днi його життя". Вже пiзнiше погруддя, виконане за портретом Р?пiна, було замiнено. Майстри ливарного цеху Нiкопольсько? райсiльгосптехнiки М. А. Брей та I. К. Мелешко вiдлили нове погруддя Сiрка за портретом, присланим з Iнституту iменi Миклухи-Маклая. Погруддя ма? висоту 1 метр 25 сантиметрiв. Унизу чита?мо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер 1680 г.". Так на Днiпропетровщинi у зв'язку з 300-рiччям возз'?днання Укра?ни з Росi?ю увiчнено пам'ять про Iвана Сiрка. У СТЕПУ ШИРОКОМУ_ _ I я вирiшив поповнити мiй архiвний матерiал матерiалом археологiчним. З промови Д. I. Яворницького на ювiле? Д. I. Яворницький пiд час археологiчних розкопок часто зустрiчався з простими людьми, якi сво?ми розповiдями збагачували його матерiальну та духовну скарбницю. Про цi зустрiчi з людьми багато залишилось цiкавих спогадiв. Але нiхто краще не мiг розповiсти про них, як сам Дмитро Iванович. Отож i переповiмо окремi фрагменти з його книжки "По следам запорожцев", в якiй свого часу були опублiкованi цi розповiдi. Був лiтнiй день. Сонце так пекло, що копачi познiмали з себе сорочки й пiдставили спини пiд слабенький вiтерець, щоб прохолодити тiло й зiгнати рясний пiт з обличчя. Копачi примiтили, що до них шкутильга? степом якийсь дiд. Його, видно, зацiкавило, що то люди тут роблять. Вiн, не довго думаючи, пiдходить до могили, забира?ться на високий бiчний гребiнь, дивиться вниз i кричить: - Пани, здоровi були! - Здоров був, дiду! Що доброго скажеш? - Скажу вам, що не тут ви копа?те! - А де ж би нам копати? - Копати б вам у Нешкребiвцi! - А що ж у тiй Нешкребiвцi ?? - Що у тiй Нешкребiвцi ?? Там ? могила i поверх тi?? могили орел сiда, а всерединi ?? дванадцять ставникiв сто?ть, у тих ставниках дванадцять свiчок горить, а пiд ставниками дванадцять пiстолiв лежить, а пiд тими пiстолями дванадцять бочок з золотом закопано. Так от де б вам копать! - Чого ж ти, дiду, сам не копа?ш, як зна?ш, що там дванадцять бочок з золотом заховано? - Еге, менi очi повилазять, бо там таке заклятi? лежить, що хто викопа, то в того й очi повилазять на лоба. - А як у нас повилазять? - Вам нiчого - ви пани! Дружним вибухом смiху вiдповiли копачi на такi слова дiда. Цей гомеричний регiт увесь час то в одному, то в iншому мiсцi проривався з великою силою. А дiдок, винуватець смiху, давно вже пошкутильгав од могили в степ. Жарти, дотепи, примовки, що ?х охоче пiдтримував Дмитро Iванович, усе бiльше й бiльше поширюються серед людей, що копають могилу. - Пане, що я вас хотiв оце спитати,- звернувся до Яворницького рудий кремезний селянин. - А що ти хотiв мене спитати? - Я хотiв вас спитати, чи багато ви получаете жалування? - Тисячу карбованцiв! - вiдповiв Дмитро Iванович навмання. - Не маленьке й жалування! Чув, Грицьку? - каже другому селяниновi. - Чув. - А який на вас чин? - Археолог! - Не маленький же й чин! Архангел! Чув, Грицьку? - Чув. - А як же ви копа?те - од царя? - Од царя! - Од самого Царя? - Од самого царя! - Од правительства? - Од правительства! - Од самого правительства? - Од самого правительства! - Од самiсiнького? - Од самiсiнького! - Ото яке дурне правительство! - Як так? - А так: могили копати, так грошi в нього ?, а ховрашкiв iз нiр виганяти, щоб врятувати наш хлiб, так для цього нема,невоспотребним дiлом занiмаються... Розкопки могили тривають далi. Ось випав один, другий дощик, i всi стали надiятись на добрий урожай. Але поля сусiднiх сiл дощ не захопив, там посуха погрожу? неврожа?м. - Чи добрим ми дiлом займа?мось, що могили копа?мо? Може, за те бог i врожаю не да?, що ми викида?мо з могил християнськi кiстки так, що аж шумлять? - сказав найстарiший богобоязливий дiдок. - А чи ти зна?ш, що ми копа?мо? - втрутився в розмову Яворницький. - А що? - Скiфiв. - Що ж вона за скехва така? - Та це така, що вона не вмивалася, богу не молилася церков не знала i без штанiв ходила. - Отака вона падлюка? - Отака ж вона i ? падлюка! - Ну, так маслуй же ?х лопатками, коли так! Добрий настрiй знову вiдновлю?ться, i робота трива?. Якось улiтку 1883 року Дмитро Iванович ?хав у село Славгород. Його вiзник, на прiзвище Чорний, виявився людиною балакучою i багато чого розповiв про селянськi звича?, про попiв i панiв та ?хнi примхи. - Ну, як ти такий знаючий чоловiк, то, може, розповiси менi, чому у вас село зветься Гнидиним? - спитав Яворницький з прихованою посмiшкою. - Та вже, мабуть, од якогось запорожця Гниди пiшло, вiд такого, що, мабуть, паршивий та миршавий був, на гниду схожий. Тепер тут живе пан, од того ж таки Гниди поколiння; тiльки вiн себе зве Гн?дiн, а народ усе-таки по-старому велича - Гнида та й Гнида. Вiн за крiпосного права скiльки перепоров сво?х людей, щоб не смiли казати Гнида, а казали б Гн?дiн, так де там! Гнидою так i зоставсь ! А ото як уже мужики вийшли на волю, так один? гнидiвський чоловiк, такий, що чумакував у Крим по сiль, вернувшись додому з дороги, прийшов до пана та й каже: "Оце я, папочку, чумакував у Крим та бачив там по дорозi вашого родича".- "Якого?" - пита? пан. "Та пана Вошу. Побачив мене та й пита: "Ти звiдкiля, чоловiче?" - "I" Гнидиного!" - "А, це звiдтiля, де мiй родич живе, пан Гнида. Ну, так скажи ж йому, що кланя?ться йому Воша..." - I що ж тому чоловiку за таку рiч од пана було? - А що? Вигнав у потилицю вiд себе. СЛIПИЙ БОЯН[15]_ _ Одначе для повноти зображення iсторi? запорiзьких козакiв менi й цього здавалося мало: я вирiшив... зiбрати етнографiчний матерiал у виглядi народного повiр'я, iсторичних дум, пiсень, приказок, прислiв'?в. Iз виступу Д. I. Яворницького на ювiле? Хто хоче знати духовне життя простих людей, хоче почути стародавнi пiснi, казки, перекази, прислiв'я, тому слiд звертатися до старих людей, i насамперед до слiпцiв. Слiпець не бачить сонця, позбавлений ?днання з оточенням i утворю? в собi особливий свiт. Бiльшiсть слiпцiв, замiсть втраченого чуття зору, винагороджуються сильним розвитком чуття слуху, пам'ятi, музикальних здiбностей i творчо? уяви. Слiпець, особливо той, що вешта?ться помiж людьми, це багатющий скарб рiзноманiтного духовного матерiалу. Треба тiльки зумiти до нього пiдiйти, а головне, треба з ним зжитися, треба викликати в нього до себе довiр'я i прихильнiсть. Для цього iнколи доводиться позбавляти себе так званих культурних вигод життя, спати з ним в однiй хатi, вiддавати себе на з'?дання тим же паразитам, яким часто вiдда? себе слiпець, ?сти з ним убогий харч, а iнколи випити з ним смердючо? торiлки, вiд яко? очi рогом лiзуть з лоба й душа назовнi проситься. За таких умов можна що-небудь вивудити вiд слiпця i подiлитися здобутими матерiалами з тими людьми, якi цiкавляться внутрiшнiм життям простолюдина, але самi не зможуть знайти до нього путi, зблизитися з ним. З усiх слiпцiв, з якими Яворницькому довелося зустрiчатися в сво?му життi, бiльш за все запам'ятався йому слiпець Хома Васильович Провора, що жив у селi Богодарi, Юлександрiвського повiту, на Катеринославщинi. Йому було понад 55 рокiв. Це людина вище середнього зросту, з лисою головою, що мала великий обсяг i оригiнальну форму - таку, яку на Укра?нi називають: голова як коробка. Така голова вмiщу? в собi дуже багато мозку, як це пiдказу? особисте спостереження, визнача?ться допитливим розумом. З природи вiн дуже чепурний, охайний, завжди голить сво? вуса й бороду, робить усе це сам - навпомацки. Народився Хома Провора зрячим, але зробився слiпцем через нещастя, яке сталося з ним на шостому тижнi пiсля народження. Це було так: його мати дуже натопила пiч i поклала малятко на черiнь, де було насипано сушитися просо, а сама пiшла на панщину. Дитину залишила пiд догляд сво?? маленько? дочки, яка зразу ж, коли мати пiшла з хати, побiгла до рiчки купатися. В цей час дитина прокинулася вiд сильно? спеки, стала кричати, пручатися й вимахувати рученятами, вiд чого гаряче просо понабивалось ?й в рота, вуха i в очi. Коли мати прибiгла з панщини, то вона змогла очистити дитинi рота й вуха, а з очима, хоч як вона старалася, нiчого не змогла вдiяти. Пiсля цього випадку почали в дитини гно?тися очi, i гно?лися вони доти, доки зовсiм не вигнили. Ось така нещасна дитина стала навiки слiпцем, i, як сам вiн сказав: "Так добре й не роздивився нi батька, нi матерi". Хлопчик вирiс, став здоровий i навiть гарний парубок, але так i залишився нежонатий. Вiн ще з дитинства вирiшив жити в селi Богодарi, при панському дворi, раз назавжди вiдмовився брати на плечi торбу i йти по свiту старцювати. Це було йому не до душi, i вiн вважав за краще бути останнiм рабом, нiж волочитися по свiту з торбою та костуром i простягати руку за милостинею: вiн був занадто гордий для такого низького дiла. До того ж вiн дуже любив свiй куточок, де Гайчур сходився з Вовчою, i нi за що в свiтi не хотiв розлучитися з ним. Зате вiн далi свого Богодара й далi найближчого до нього села Покровського нiде на сво?му вiку не бував. Проживши стiльки часу в Богодарi, вiн добре знав кожний рiвчак, кожний камiнець i завжди ходив i по двору, й до рiчки, й у сад, i в лiс без палицi, без поводиря. Знаючи всi заулки, куточки Богодара, вiн знав всiх мешканцiв - живих i тих, що давно повмирали. Хома Провора - це живий лiтописець, досить тiльки його думки навести на минуле, як вiн розповiсть усе до дрiбниць. Та це ще не все. Хома Провора зна? багато переказiв про кожну рiчку, про кожну балочку, про кожний шлях, що з одного чи з другого боку пiдходить до Богодара; вiн зна? безлiч казок, багато всякого роду оповiдань, примовок, прислiв'?в, приказок, нарештi, вiн чудово гра? народних укра?нських пiсень, а ще краще гра? на сопiлцi. - Скрипку та гармонiю нечистий видумав, а сопiлочку... Е, на сопiлку сам святий Петро грав,- казав Провора. Такого витонченого артиста, такого дотепного вiртуоза гри на сопiлцi, як Хома Провора, важко знайти по всiй губернi?. А вся цiна його сопiлцi - три копiйки! Але що вiн на нiй тiльки не висвистував, якi тiльки на нiй не виводив трелi,- цього не передати, не розповiсти: для цього треба послухати самого артиста-вiртуоза. То вiн насвисту? задушевно мелодiйну козацьку пiсню, то вдарить на сопiлцi пальцями й утне козачка, зорьку, катеринку, полтавчанку або горлицю, комара, циганочку, то вшкварить закаблуками ?врейського триндика, метелицю, то протягне яку-небудь божественну, то виведе росiйську "Сашеньку", яку вiн тiльки що, напередоднi, слухав вiд захожо? людини i яку вже з усiма вiдтiнками виводить на сво?й сопiлчиночцi. Грати на сопiлцi для Хоми Провори було не тiльки розвагою, але й високим, нiчим iншим не замiнним естетичним вдоволенням i насолодою: вiн вкладав у сопiлку свою душу, всi сво? думки, всi сво? почуття. Тут вiн ставав вищий за самого себе, тут вiн справдi пiдiймався до рiвня артиста i забував увесь свiт, забував свого гiрку долю, свою самотнiсть, свою вбогiсть, забував навiть страшне "слiпе" горе сво?, яке iншим часом давалося взнаки на кожному кроцi. В тиху мiсячну нiч, коли всi на селi пiсля важко? працi пiдуть спати, коли парубки й дiвчата, що гуляють до пiзньо? ночi, розбредуться з вулиць по сво?х домiвках, коли степовi рiчки впадуть у тихий i легкий напiвсон, коли навiть степовi коники припинять свою завзяту трiскотняву i коли мiсяць уже високо-високо пiдiб'?ться пiд яснi зорi й залл? сво?м свiтлом увесь степ, тодi Хома Провора вилiзе з великого, зробленого над дверима стайнi слухового вiкна, спустить униз сво? ноги, вiзьме до рук сопiлочку й почина? тихо й протяжно насвистувати яку-небудь пiсеньку. I журливий мотив тi?? пiснi йде назустрiч соннiй рiчцi, злива?ться з легеньким шелестом високого очерету по берегах, долина? до невеликого берестового гаю, який поставав чорною плямою з правого берега рiчки, пада? на вершини близьких могил i потiм губиться десь далеко-далеко, в безмежно широкому степу... Сопiлочка спочатку свистить тихо, але потiм ?? свист дедалi дужча?; сам гравець усе частiше перебира? пальцями i бiльше й бiльше ожива?. Iнший чоловiк уже й виспиться, вже кiлька разiв пiдiйметься з свого лiжка, а Хома Провора все насвисту? i насвисту?, i що далi, то свист його здiйма?ться все вище й вище, i натхнення його зроста? все сильнiше й сильнiше. - I коли тiльки цей Хома спить? - спита? iнший чоловiк, довго прислухаючись до гри Хоми Провори. - Е, то ж йому, бiдоласi, тiльки й утiхи, що погра? на сопiлочцi та повеселить душу свою музикою... Та ось сопiлочка затихла, i на змiну ?й понеслися з гаю дивнi трелi солов'я - цього ?диного i неповторного артиста-вiртуоза, але не в царствi людей, а в царствi пташок. Соловейко також забув увесь свiт, забув самого себе, весь вiддався сво?му спiвовi, i його чарiвнi, його грацiознi, його дивнi й чарiвно-нiжнi переливи голосу стеляться по тому ж широкому степу, падають на ту ж напiвсонну рiчку i потiм поступово затихають i поступово вiддаляються вiд спiвця, стають все менше й менше чутними i пiд кiнець зовсiм зникають у неосяжному морi безмежних степiв i в прохолодних струменях плавно? i вiльно? рiчки... I змагаються мiж собою два солов'?, i сперечаються доти, доки на небосхилi не появиться ранкова зоря. Опрiч гри на сопiлцi, Хома Провора дуже любив пiснi. Таким уже, мабуть, i народився спiвучим. "Тут у нас одна дiвчина жила - брава така була! - кухарева дочка. Так вона оце, як заспiваю я, бувало, пiсню: "Та як вийду за ворота, та луги, та болота, та як вийду за новi?, а трава зеленi?, та трава зеленi?, мо? серденько ни?, ни?-понива?, а що милого нема?",- так, кажу, як заспiваю я цю пiсню, то вона обiйме мене руками за шию, слуха-слуха, а далi й каже: "I що б я тобi, Хомушко, якби ти молодий був, за цю пiсню сказала, що б я тобi зробила!" I таке захоплення дiвчини пiснями Хоми Провори цiлком зрозумiле: в пiснi, як i в грi на сопiлцi, Хома Провора вилива? все сво? горе, в пiснi вiн переда? всi сво? душевнi страждання, переда? всi сво? сердечнi занепоко?ння, свою тривогу. Пiсня для нього не тiльки розрада, а справжн? життя, де вiн уявля? собi живих людей, чу? ?хню розмову, входить в ?хнi думки, розумi? ?хнi почуття. Бiльш за все припали до серця Хомi Проворi пiснi жалiбного тону й широкого розмаху; це тi пiснi, якi тепер уже вiдходять у давнину i яких спiвають тiльки старi люди. Ото, було, сидить Яворницький вночi проти вiдчинених вiкон, що-небудь пише в сво?й кiмнатi. Прямо з вiдчинених вiкон будинку вiдкрива?ться далекий кра?вид на степ, на могили, на шлях, який проходить повз могили. Чисте, наповнене пахощами степових трав повiтря врива?ться через розчинене вiкно в невеличку кiмнату i всю заповню? ?? собою. Тихо, ледве чути вiдчиняються дверi, i через тi дверi до кiмнати входить Хома Провора. - А що - ви все шкряба?те? - Усе шкрябаю! - Мабуть, так, що все про запорожцiв? - Та, мабуть, так, що все про запорожцiв! - А не чули ж ви оцi?? пiснi? - А яко? там пiснi? Породила мати сина Василя, А iспородивши, вигодувала, А вигодувавши, та й iзростила, А iзростивши, та й оженила. Та взяла невiсточку не до любовi, Та не бiле? личенько, не чорнi? брови. Посилав сина та в путь-дорогу, Молоду невiсточку полоти льону: "Не виполеш льону - не йди додому, Стань же ти в полi хоч билиною, Тонкою, високою, кучерявою". Як при?хав син Василь з путi-дороги Та вклонився матерi низенько у ноги: "0й що ж то я бачив же в полi билину, Тонкую, високую, кучерявую". "Ой вiзьми ти, синку, гостру сокирку Та й iзрубай, синку, та ту билинку, Тонкую, високую, кучерявую!" Як по?хав син Василь рубать билину, Та як кинув син Василь гостру сокиру, Та як кинув внерше вiн, кинув - прокинув, А в другий раз кинув вiн, кинув, не вдарив, А в третiй раз кинув вiн - заговорила: "Не бий мене, миленький, я твоя мила, Це ж твоя матусенька так наробила, Що я в полi стала та билинонька, Тонкая, високая, кучерявая". - Так чули, кажу, цi?? пiснi? - Нi, не чув i не знаю! Спiвай, я ?? зараз же i на голое запишу. Хома Провора сiда? навпочiпки, впершись спиною в стiну, вийма? з рукава сво?? сорочки сопiлочку i почина? в не? свистiти i пiсля кожного свисту виводить пiсню на голос. Яворницький запису? слова i помiча? мотив пiснi, Але дивна рiч: як тiльки спiвець дiйде до того мiсця пiснi, де говориться, як билиночка здригнула й заговорила, так несподiвано й розрида?ться. Тут вiн i сопiлочку свою з рук випустить, i спiвати перестане, i одне тiльки те й робить, що сльози рукавом сорочки витира?, i тут же сам себе соромить i вмовля?: "Ото! Дивись, пiсню спiва та й плаче! Хоч би що путн?, а то пiсню!.." Заспоко?вшись, Хома Провора витирав сльози i знову почина? все з самого початку, як вiн каже, "з краю", насвистуючи на сопiлцi й виводячи на голос. I знову, коли дiйшов до того самого мiсця, проти сво?? волi, проти свого-бажання, став плакати, i плаче, як мала дитина... - Що це таке? Ото козак так козак! А ще, кажуть, прадiд мiй запорожець! Добрий запорожець, що вiд пiснi плаче! Тьфу ти, на самого себе! Хоч би очi були, а то й зовсiм нема, а плачу... Ну, слухайте ж далi: берiть у руки перо та виводьте. Яворницький бере в руки перо, але почува?, що в нього самого руки тремтять вiд хвилювання. Хома Провора пiдбадьорю?ться, пiднiма? тон вище й заспiву?: "Гей, та породила мати сина Василя, а iспородивши, вигодувала..." Але цього разу вiн i до половини пiснi не дiйшов, i чути з тону голосу й з нерiвного свисту сопiлки, що вiн знову не витрима?. - Слухай, Хомо, що я тобi скажу: хай уже цю пiсню ти виведеш менi на голос iншим разом, а тепер заспiвай менi яко?-небудь або запорозько?, або гайдамацько?. I Хома Провора заспiву? нову пiсню. I отак скiльки пiсень попало в записну книжку Яворницького вiд Хоми Провори! I яких пiсень! Як тiльки вiн почне виводити голосом яку-небудь пiсню, як тiльки вiн загра? на сво?й сопiлцi, так уже й чути, що то стародавня, самобутня i нi з чим не зрiвняна пiсня. Багато цiлих годин i цiлих тижнiв, веселих i сумних (бiльш за все сумних), провiв Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його грою на сопiлцi i тiшачись його мелодiйними пiснями, якi за душу брали, але нiколи не бачив його, щоб вiн плакав вiд iншо? пiснi, опрiч наведено?. Чому саме ця пiсня розхвилювала до слiз Хому Провору - так i лишилося невiдомо: Дмитро Iванович не став сво?ми розпитуваннями тривожити його хвору душу, сам же вiн з приводу цього завжди залишався нiмим як риба. Крiм пiсень, Хома Провора багато знав переказiв, легенд, рiзних оповiдань про минуле. Розповiдав вiн захоплююче, цiкаво, дохiдливе. Багато можна знайти на Укра?нi, в рiзних закутках, розповiдачiв-боянiв, але далеко не всякий з них володiв даром передавати сво? розповiдi в таких художнiх образах, з такою живою мiмiкою i з таким неудавано веселим гумором, як це передавав i зображував Хома Провора. Мало того: Хома Провора розповiдав не тiльки художньо, але й оригiнальне. - У якомусь царствi, у якомусь государств! була царiвна, така начитана, така написана... - Як же то "написана"? Хiба так можна казати? - А чому ж не можна? Як кажуть "начитана", то повиннi казати i "написана". - Ну добре: "Така начитана, така написана". - Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собi корабель, iзгрузила його грузом, сiла в нього та й гайда по морю, по окiяну. Тут де не взялася буря! Як пiдхопила вона той корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство... А як ви там записали? - А ось як: "Тут де не взялась буря! Як пiдхопила вона той корабель та як хуркнула!.." - Не так! - А як? - Де не взялася буря! Як пiдхопила вона той-корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство! Розповiдач саме домагався того, щоб записувач так само роздiльно й з такою ж iнтонацi?ю i наголосом записав "хуркнула" та iншi подiбнi слова, як вимовляв вiн сам. Тiльки тодi, за його словами, казка буде записана "настоящим манiром". У Хоми Провори... шахрай - не шахрай, а "митець"; не почервонiла, а "зашарiлася"; не розсердився, а "заярився"; не заручилися, а "порукалися"; не обтесався чоловiк, а "охмолостився" ("помiж людей став бувати, то й охмолостився трошки, а то був такий патика та матула, що й казати нiчого"). У Хоми Провори коняка не пiшла в руки од того, що за нею "зажалковано". У нього... якщо Вода в рiчцi, то "вода як серебро", а коли степ чи лiс, то неодмiнно "дрiмливий лiс, сонливий лiс". У нього царiвна не на?хала, а "налучила на скелю", i не заплакала, а "ударилась у великий плач". Хмарка не нахмарила, а "хмарка засмутилася". Казку вiн найчастiше закiнчував так: "Задав пир на весь мир, i я там був, а не бачив того аж нiяк..." УКРА?НСЬКI ЧОРТИ_ __ Дорогою з Бердянська Дмитро Iванович за?хав до старого мiста Ногайська, щоб познайомитися з художником Анастасом Гордiйовичем Смоктi?м i поговорити з ним про запорозьку старовину. Смоктiй зустрiв професора з великою радiстю: обнялися й поцiлувалися, за старовинним звича?м. - А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше прiзвище, чував i читав вас! Цiлий тиждень iсторик прогостював у Смоктiя. Вiн дуже любив народнi пiснi, старовину, чудово спiвав старовинних запорозьких пiсень, знав козацькi думи, грав на кiлькох музичних iнструментах, особливо на сопiлцi. А скiльки вiн знав казок, прислiв'?в, народних оповiдань! Для Дмитра Iвановича це - скарб. Гостюючи в Смоктiя, вiн записував усе. Ось до них пiдходить лiтнiй уже сусiда Антiн Павлович Пiдлужний. Босий, без шапки, в грубiй сорочцi i в нанкових штанях. Почина?ться розмова. Дмитро Iванович бере iнiцiативу до сво?х рук. - Скажiть, голубчики мо?, яких ви зна?те укра?нських чортiв? - Укра?нських чортiв? - Еге ж, укра?нських чортiв? Якi вони е? - Я знаю одного Безп'ятого чорта. - А який же той Безп'ятий чорт? - Чорт як чорт, а Безп'ятий зветься тому, що вовк йому п'яту вiдкусив. Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водянi, степовi, хатнi й лiсовi. З водяних найголовнiший - анциболот. Це головне начальство над усiма водяними чортами; потiм водяний чорт - це той, що греблi рве; далi синько-водяний - це старий бородатий чорт, такий, що вночi хапа? людей та топить ?х мiж потоками у водяному млинi; ? ще з водяних рябий бiс - це дуже злий чорт; моя баба, було, як ла?ться, то каже: "А щоб тебе рябий бiс узяв". Iз степових чортiв найголовнiший - куцак (у шкодi десь був та й хвоста збувсь); далi танцюристий чорт: у вихорi танцю? та б'?ться з iншими чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то вiн увесь у кровi буде. ? ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далi й каже: "Ну, годi вже, пошутив, i годi",- то вiн i пiдкине, 3 хатнiх чортiв найперший чорт - це дiдько. От, було, в старовину так лаялися: "Що ти робиш? дiдько б шанував твого батька!" Або: "Щоб тебе Дiдько взяв!" Цей дiдько як удень, то все на горищi сидить, а як уночi, то шаста? по сiнях та по коморах. Так от, для того щоб вiн не шастав уночi, треба ляду на горищi на нiч закривати, бо вiн спуститься з горища до дiжки, що в сiнях сто?ть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й каже: "Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищi?" З хатнiх же чортiв ? ще бiситель-чорт. Отож i лаються ним: "Бiситель тво?му батьковi!" Потiм того - луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Вiн, якщо треба кому капость яку-небудь учинити, так уже так пiдстрою?, що будеш чмихати увесь день: той так пiдведе, що й не найдеш вночi дверей спросонку та й учха?шся; одне слово, дуже капосний бiс. Хатнi чорти плохi, а степовi дикi. Отож i птиця домашня плоха, а степова дика. Iз лiсових чортiв ? лiсовик-чорт; вiн сам бiлий, а п'ятки смаленi; цей крiпко дурить людей: вiн оце скинеться чоловiком та й ?де по лiсу на такому возi, що так полудрабки й сиплються з нього, а вiн знай лупить та торохтить, як скажений, по лiсу; то лiсовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався в лiс, та давай за ним гнатися, аж то чорт. Один дiд, на прiзвище Попенко, оповiдав про того лiсового чорта таке: "Iду, каже, раз я по лiсi й доходжу до рiчки, а в нашому лiсi та, бачите, рiчка Озниця протiка?; доходжу до рiчки, дивлюся, сто?ть бiля берега човен. Я сiв у той човен та й давай гребтись до другого берега. Гребуся собi та й гребуся, коли це вибрався на середину, аж тут човен як розколихався, як розколихався, i хто його зна? вiд чого. Дивлюсь я, аж на днi човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, i п'ятка в нього на однiй нозi обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю вже, чи воно в мене була на головi шапка, чи не було, а тiльки я й весло з рук випустив. Тiльки що човен став пiдходити до другого берега, а воно з човна бульк! Та так у воду й булькнуло. Отож воно й був настоящий лiсовик..." Окрiм цих чортiв, ? ще чорт Люципер. Це вже страшенний чортюга. Усiм чортам чорт! Це, мабуть, той, що в нiмцiв зветься Люцихвер. Ще е якiсь чорти, нашi-таки, укра?нськi, та тепер я нiяк не пригадую всiх, а чув, як малим був. - Зна?те, Анастасе Гордiйовичу, що я думаю? - сказав Яворницький. - А що? - Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усiх наших укра?нських чортiв. - А що ж, це чудова думка. Незабаром той задум було здiйснено: в музе? з'явилася вiтрина, а в нiй були виставленi всi чорти. Були там i намальованi, i вилiпленi, та так майстерно, що бiля "чортячо?" вiтрини завжди було весело. МАНДРIВКА В СIЧ[16]_ __ Дмитро Iванович часом казав: "Днiпровськi скелi, острови та кручi - найкращi в свiтi". Особливо привертав його увагу сво?м мальовничим кра?видом великий острiв Хортиця. Тут вiн був частим гостем, бо саме сюди колись злiталися запорозькi козаки на сво?х улюблених чайках. Звiдси вони вирушали в походи на турецького султана i кримського хана. Саме сюди колись з усi?? Укра?ни збiгалися всi нездоленi й пригнобленi, хто не хотiв коритися польським та сво?м панам i глитаям. На цьому островi ? велика скеля, яка ма? назву Диван. Якось Дмитро Iванович зiйшов на цю скелю, глянув навколо себе i сказав: "Яка чарiвна краса!" I справдi, звiдси, як на долонi, було видно Велику Хортицю, Новий i Старий Днiпро, село Кiчкас. - Це мiсце цiкаве ще й тим,- розповiдав Дмитро Iванович,- що коли пiднятися на цей Диван i крикнути, то вiд того крику виразно, з повною iнтонацi?ю, залунають голоси по всiй окрузi. Крикнеш басом - луна вiдповiсть басом, крикнеш дискантом - луна вiдгукнеться тим же. Вчений спустився нижче. I ось бiля цього Дивану вiн побачив цiкаву заглибину, зроблену у великiй брилi гранiту. Вiд рибалок дослiдник дiзнався, що це мiсце тут зветься Запорозькою мискою. Змiряв цю "миску", вона ма? 3 аршини в дiаметрi i 1,5 аршина в глибину. Оце так миска! Вчений уважно розглянув ?? i прийшов до висновку: ця "миска" виникла вiд того, що в заглибину скелi з м'яко? породи якось попав камiнь з твердо? породи. Цей камiнь, напевно, виром почало крутити. Заглибина поступово розширювалася й поглиблювалася. Отак i виникла велетенська "миска". Дмитро Iванович спустився ще нижче i побачив двох дiдiв, якi мовчки сидiли на сво?х човнах i ловили рибу. - Здоровенькi були, рибалки! - Здрастуйте! - А чи зна?те, чого я до вас прийшов? - Скажете, то й взна?мо! - Чи не зна?те ви, чому цю миску названо Запорозькою? - Зна?мо! - А чого? - Та того, що з не? ?ли запорожцi! - А як же вони ?ли з тако? миски? - Та, мабуть, так, як ?ли в царицi Катерини в Петербурзi. Посiдали один проти одного та через миску i годуються: цей того, а той цього! Кажуть, що коли запорожцi гостювали в царицi Катерини II, так ?м подали такi ложки, що держалки були довшi вiд руки (а треба за самий кiнець держати). Щоб не бути голодними, вони почали цими довжелезними ложками один одного годувати, та й були ситi. - Ну, спасибi вам за цiкаву розповiдь. Бувайте здоровi. Бувайте, пане, здоровi, Як воли та корови! Бувайте, пане, здоровi, Та й нас не забувайте!.. Етнограф хутко дiстав з кишенi записну книжечку i зразу ж занотував цi слова. Майже щороку, влiтку, Дмитро Iванович вiдвiдував iсторичнi мiсця, де була Запорозька Сiч. Туди вiн ?здив не просто для прогулянки, а проводив науковi дослiдження, вивчав села, що розкинулися навколо Сiчi. Найчастiше такi мандрiвки i пошуки скарбiв минувшини проходили не в одинцi, а в дружбi з вiрним побратимом, укра?нським фольклористом, етнографом i педагогом Яковом Павловичем Новицьким (1847-1925). ?х ?днала щира любов до iсторi?, фольклору, етнографi?, культури свого народу; ?днало пристрасне бажання пройтись "слiдами запорожцiв". Д. I. Яворницький любив Якова Павловича, як рiдного брата. У сво?х листах вiн його назива? найласкавiшими словами: "душевним", "сердечним", "коханим", "любимим" i "голубчиком сивим". "Мо? життя,- писав вiн до Я. П. Новицького 18 сiчня 1885 року,- в науцi. В нiй мо? життя, в нiй мо? серце, в нiй моя пристрасть, увесь мiй юнацький запал"[17]. Якось iсторик помандрував у мiстечко Покровське, що на правому березi рiчки Пiдпiльно?. Саме тут була остання Запорозька Сiч. Обходив Дмитро Iванович це мiсце вздовж i впоперек, але нiчого не знайшов. Вiд тако? невдачi засумував Дмитро Iванович. Iшов по Сiчi з опущеною головою, з торбою за плечима. Глянь, а бiля нього, як з-пiд землi, вирiс дебелий засмаглий дiд з бiлою головою, за плечима в нього висiв ятiр, а в руках - палиця. Яворницький зрадiв i зразу ж кинувся до нього. - Скажiть, дiдуню, ви тутешнiй? - Тутешнiй! - Де ж ви були, куди йдете? - Рибу ловив, а це пора й додому! - Звiдкiля ж ви, як вас звати? - Яз Покровського, а звати мене Митрофан Чорний! А ви тут що поробля?те? - поцiкавився дiд, оглядаючи незнайомого чоловiка в капелюсi. - Я шукаю запорозьку старовину. Та не пощастило менi: окрiм глиняних черепочкiв та люльки, нiчого путящого не знайшов. - Погано, мабуть, шукали! - Чому ви так дума?те? - А тому, що тут нашi покровчани пiсля великих дощiв i весняно? поводi багато всяко? всячини пiдбирали. - Що ж саме пiдбирали? - Тут знаходили пiстолi, кинджали, шаблюки, рушницi, гармати, ядра, кулi, свинець, дрiт, глечики, кахель, перснi, бочки з смолою, прошарки вугiлля, склепи сухарiв, купки пшеницi, гудзики, пряжки, намисто, грошi, люльки-носогрiйки та людьки-буруньки. - А де ж усе це подiлося? Може, вкажете, в кого воно зберiга?ться? - Е-е-е, де тепер його знайдеш! - журився дiд.Багато чого розгубили, а то порозкидали, розламали, бо ми люди темнi; не зумiли зберегти, а бачу, що цi штуки, мабуть, потрiбнi для чогось. Обидва повагом iшли по Сiчi, гомонiли мiж собою, непомiтно й до села дiсталися. - Ось i моя хата! - вказав палицею Митрофан Чорний. Пiдiйшли ближче. Хата стояла бiля само? запорозько? церкви. Яворницький придивився до хати, обiйшов ?? з усiх бокiв, а потiм спитав Чорного: - Ви свою хату добре зна?те? - Та начебто добре. Мiй батько розповiдав, що в цiй хатi 1747 року запорожцi раду радили. - Ти бач! Та ви живете в iсторичнiй хатi! Це добре. Раджу вам, дiду Митрофане, зберiгати цю хатину, доглядати ??. А я вiзьму ?? на облiк, як дорогий пам'ятник минувшини. Митрофан Чорний, як виявилося, був гостинна людина. Вiн запросив iсторика до хати, нагодував його i залишив у себе переночувати. Господар приготував для вченого добре лiжко, але Дмитро Iванович категорично вiдмовився вiд такого комфорту, вiн попросив господаря принести в хату оберемок соломи. На цю солому кинув просте рядно, поклав укривало. - Запорожцi не любили нiжитися,- кинув Яворницький. Другого дня Дмитро Iванович за допомогою Чорного знайшов у селянина Корнiя Забари чотири сволоки, якi збереглися вiд запорозьких хат ще з 1710 року. Таку ж знахiдку виявив i в другого мешканця Покровського - Клима Пироговського. Повернувшись пiсля довгих мандрувань знову до Митрофана Чорного, Яворницький сказав йому: - А що, дiду, як ми завтра сходимо з вами на Сiч? - А чого ж, я охоче пiду. Тiльки що ми там будемо робити? - Пошука?мо козацьких могил. - Добре, деякi могили i я знаю. Чого ж - ходiмо! Мандрiвники взяли собi на пiдмогу ще трьох чоловiкiв з лопатами. За кiлька днiв вони розкопали шiсть невеличких запорозьких могил. Але тiльки в останнiй, сьомiй, натрапили на знахiдки. На цiй могилi стояв невеличкий хрест з написом: "Раб божий Иоанн - Титаровского куреня". Заглибившись у могилу на один сажень, Яворницький знайшов соснову труну, а в нiй великий кiстяк запорожця, з чубом на головi, тричi обмотаним на тому мiсцi, де було лiве вухо, з довгими рудими вусами над верхнiми зубами, з сукняною шапкою з барашковою околицею, з зеленим поясом та двома монетами в кишенi: одна з них мiдна - росiйська подушка 1731 року, друга - срiбна турецька монета. В iнших могилах Яворницький знайшов кiстяки, якi добре збереглися, бiля них були монети 1763 року, жупан, мiднi гудзики, кулi, ядра тощо. Але дослiдник на цьому не зупинився. В селi Грушiвцi вiн знайшов сволок з чудовим рiзьбленням, який зберiгався в хатi селянина Онуфрiя Петровича Метельченка. Етнограф запевняв, що кращого рiзьблення йому ще не доводилось бачити. Цей сволок був завдовжки 7 аршин, зроблений з осокора, розмальований рiзними фарбами. На всю довжину сволока був зроблений напис, який свiдчив, що цей будинок збудував 1747 року 12 квiтня козак Щербинiвського куреня Трохим Киян. Усе, що було на сволоцi, етнограф замалював у свою записну книжечку. Пiсля цього Дмитро Iванович рушив до Нiкополя. Вiн знав, що в цьому iсторичному мiстi збереглася запорозька церква. Коли вчений зайшов до цi?? церкви, в нього розбiглися очi. Перед ним вiдкрилося рiдкiсне багатство, яке попало сюди з найстарiшо? запорозько? церкви, що була до цього в селi Покровському. Серед багатьох церковних речей Дмитро Iванович зразу ж звернув увагу на iкону Покрова богоматерi. Його вразив оригiнальний витвiр того майстра-маляра. На липовiй дошцi зверху була зображена божа мати, а нижче в повному озбро?ннi, в чоботях, широких шароварах, у жупанах, пiдперезаних зеленими поясами, з гладко поголеними головами - стояли чубатi запорожцi. Вони були розмiщенi пiвколом по краях iкони. Посерединi ?х - запорозький прапор, гармати, ядра, всякi козацькi атрибути. Внизу iкони, вiд козакiв, що стояли попереду, тягнувся майже до самого вуха богоматерi такий напис: "Молимся, покрий нас чесним тво?м покровом, iзбавi от всякого зла". Трохи вище цього напису зроблено другий: "Iзбавлю i покрию, люди моя". Запорожцi слiпо вiрили в чудодiйну силу цi?? iкони. Трохи пiзнiше ця iкона опинилася в музе?. Дмитро Iванович порадив поповi скорiше позбутися ??, щоб не влетiло часом вiд архi?рея, бо запорожцi не святi, а молящi вважають козакiв за апостолiв. Як вiдомо, Дмитро Iванович мав мандат вiд синоду, з яким ходив по всiх церквах i вилучав з них усе, що мало будь-яке музейне значення. Ось i цього разу, показавши свого мандата поповi, вiн зразу ж попрямував до престолу, де лежало величезне ?вангелi?. Спробував його пiдняти, а воно й з мiсця не зрушило. "Що таке?" - подумав. Пiп пояснив: "Це ?вангелi? святе, та й вагою воно два пуди, з мiсця не так легко його зрушити!" Розглядаючи рiдкiсне ?вангелi?, Яворницький знайшов дату - 1759 рiк. У цiй книзi самого срiбла було 28 фунтiв. Користувалися цим ?вангелi?м тiльки двiчi на рiк. Носив його завжди один дужий побожний нiкопольський дiдусь. I це рiдкiсне ?вангелi? теж перейшло до музею. Проводячи екскурсiю по вiддiлу релiгiйних культiв музею, Дмитро Iванович показував це ?вангелi? i казав: "Гляньте на срiбне оздоблення цього двопудового ?вангелiя, ввернiть увагу на чудовий орнамент - це ж витвiр золотих рук! Ось чому йому мiсце в музе?!" Пiсля огляду запорозько? церкви Дмитро Iванович пiшов у село Лапинку, щоб побачити одного селянина, на прiзвище Мокiй Лось,- нащадка запорозького козака. Вiн ще вiд нiкопольських дiдiв дiзнався, що Лось у великiй та?мницi зберiга? запорозьке вбрання. Дiд Лось виявився впертим i неподатливим: вiн зовсiм не хотiв розлучатися з сво?м скарбом, що переходив з поколiння в поколiння. Дмитро Iванович шiсть рокiв ?здив по Запорожжю, шiсть рокiв шукав такого випадку, щоб тiльки побачити справжн? запорозьке вбрання. Пiсля довгого прохання та частування Лося оковитою власник скарбiв розкрив пота?мну скриню й витяг на свiт козацьке вбрання. Яворницький узяв його в руки й став розглядати. Один з жупанiв був на козака високого зросту, другий - на козака середнього зросту. Обидва жупани пошито з червоного сукна малинового кольору, на клiтчастiй пiдшивцi персiянського виробу, дуже просторi в плечах i дуже вузькi в перехватах, застiбаються вони на грудях шовковими гудзиками та петлями. Рукава були вузенькi, а на кiнцях ще бiльше звужувалися, з внутрiшнього боку, проти долонь, кожен з рукавiв мав розрiз у чверть довжини, через це кiнцi дуже легко вiдвертаються назад i називаються "закаврашi". Жупани були обкладенi темно-блакитним оксамитом i застiбалися в розрiзах металевими гапличками. З обох бокiв жупанiв мiж швами зроблено по однiй кишенi. Етнограф запримiтив, що крiй цього вбрання в деякiй мiрi схожий на той, що пiзнiше носили чорноморськi-козаки. З двох жупанiв бiльший зберiгся краще, а менший майже весь поточила мiль. Дмитро Iванович, як знавець запорозько? старовини, визнав, що це тi жупани, якi запорожцi носили пiд кунтушами - довгим i широким убранням з вiдкидними рукавами, а чорноморцi - пiд черкескою. Крiм цих двох жупанiв, Дмитро Iванович знайшов у скринi Лося запорозький пояс, витканий з шовкового сирцю, розмiром двi з половиною чвертi завширшки та 11 аршин завдовжки, темно-малинового кольору, з позолоченими кiнцями та з шовковими плетеними шнурками завдовжки в аршин, якi були прикрiпленi до кожного з кiнцiв пояса. - Ну що ж, дiду Мокiю, як ми з вами будемо розраховуватися? - Та, бачите, я тако? думки, щоб зовсiм не продавати: жалко! - Та ви ж гляньте на це вбрання - мiль по?ла, вам бог за це не простить! Через рiк-два з цих жупанiв лишиться сама труха! - Яке б воно не було, а все ж - запорозьке вбрання, не можу з ним розлучитися! - не поступався дiд Лось. - Скiльки ж ви хочете за нього? - Сто п'ятдесят карбованцiв! - Нi, грошей таких у музе? нема?. Ви б краще подарували для народного музею,- благав Дмитро Iванович. - Нi, так не буде! Ото сто карбованцiв дасте - берiть, та й з богом! У Яворницького в кишенi була ?дина десятка на харчi, Що ж робити? I Яворницький сказав: - От що, дiдуню, берiть останнi мо? десять карбованцiв i на додачу мiй годинник, пам'ять мого батька, та давайте-сюди жупан i пояс. Дiд узяв кишеньковий годинник, повертiв у руках, приклав до вуха - цокотить! - Ну, гаразд, берiть: це тiльки для вас, для науки поступився, а для чогось iншого - нiколи б не вiддав! Щоб придбати для музею якусь штуковину, будь-який експонат, Дмитро Iванович не шкодував нi сили, нi енергi?, нi сво?х убогих коштiв. У сво?му листi до колеги, члена? Археологiчного товариства О. М. Подшивалова вiд 8 листопада 1885 року вiн писав, що "часто йому доводилося повертатися з мiсць сво?х пошукiв не тiльки без грошей у кишенi, а навiть пiшки i ледве чи не без одягу"[18]. Д. I. Яворницький присвятив себе науцi, нiчого не жалкував для не?. ...Недаремно Яворницький застряв у селi Лапинцi. Окрiм запорозького вбрання, вiн знайшов там ще два цiннi експонати: запорозьку шаблю та карафку. Шаблюка - велика, завдовжки два аршини, на кiнцi трохи зiгнута, вкладалася в дерев'янi пiхви, обтягнутi шкiрою, рукiв'я ?? закiнчувалося головою птицi, зроблено? з дерева. Особливий iнтерес являла запорозька карафка. Зроблено ?? з тонкого зеленого скла, з ручкою, орнаментована вона мережкою у виглядi невеличких пiвкiл. Ця карафка вмiщу? шiсть склянок горiлки. Повернувся Дмитро Iванович з мандрiвки на Сiч з коштовними трофеями, якi потiм були експонованi в музе?. ЗАБОРОНЕНА ЛЕКЦIЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОФЕСОРА Свого часу, коли я взявся за перо, щоб написати спогади про народного академiка Д. I. Яворницького, я зустрiвся з М. Т. Рильським. Побачилися ми на його дачi в Голосi?вцi. Вiн з радiстю повiдомив про Нестора Запорiжжя, як його влучно назвав академiк Д. I. Багалiй. - За сво?м характером,- вiдзначив поет,- Дмитро Iванович був людиною демократичною, доброзичливою i житт?радiсною, а до запорожцiв вiн ставився по-юнацьки закохано. I тут вiн розповiв про одне iз засiдань секцi? АН УРСР. Яворницький зробив вельми змiстовну доповiдь про зiбраний ним фольклорний матерiал, потiм пригадав якусь стародавню пiсню i раптом заспiвав - старечим, але при?мним голосом. Заспiвав i другу, й третю, якi вiн десь записав. А далi попросив усiх присутнiх пiдтягти, заспiвати гуртом. У залi розкотився дружнiй спiв. Отакий був Яворницький. А коли вiв музе?м екскурсiю, то цей чародiй слова так розповiдав про експонати музею, що вони буквально оживали в очах вiдвiдувачiв вiд проникливих палких розповiдей цього чарiвника слова. Завжди сво? оповiдi рясно пересипав народним гумором. Навiть майстер смiху Остап Вишня, слухаючи його, заливався вiд реготу. Я не раз чув живi розповiдi та спiви цього завзятого запорозького козарлюги. Вiн мав звичку пiд кiнець робочого дня запрошувати сво?х помiчникiв до кабiнету: "Ну, синки, досить, зачиняйте дверi музею та поспiва?мо". Заходять, сiдають, чекають, з чого почати. Та ось подав голос Яворницький: - Давайте утнемо якусь народну, що й понинi живе в людях,- пiсню про Самару. Виконали. Потiм Дмитро Iванович: заводив iншу - "Запорожцi, ви добрi молодцi", а далi "Не ходи, козаче, понад берегами". Заспiвають три-чотири пiснi - настрiй чудовий. В таких випадках Яворницький розповiдав про свою минувшину, зокрема про сутички з мiнiстром Деляновим, який скрiзь ставив йому рогатки, переслiдував, забороняв читати лекцi? про запорожцiв. Слухаючи про це, вчений секретар музею П. ?. Матвiевський спитав: - Як вам, Дмитре Iвановичу, вда?ться викликати любов, повагу та iнтерес до сво?х лекцiй? - Бачите,- вiдповiв Яворницький,- щоб зацiкавити людей сво?ю розповiддю, треба блискуче знати й любити сво? дiло, говорити просто, дохiдливе, образно, переконливо. Коли я читав лекцi? студентам ДДУ з iсторi? Запорiжжя, то спiвав i пiсень. А ще брав iз собою для iлюстрацi? козацьке причандалля: булаву, пернач, пiстоль. Залюбки використовував народнi легенди, прислiв'я, приказки. Мабуть, усе це й прийшлося до душi студентам, бо лекцi? вченого слухали не лише iсторики, а й студенти iнших факультетiв. Одного разу Дмитро Iванович сидiв у крiслi, замислившись. Потiм, очевидно, щось пригадав, усмiхнувся, а далi повiдав нам про те, як йому чернiгiвський губернатор заборонив читати лекцiю про запорожцiв... У деталях про той епiзод автор цих рядкiв дiзнався пiзнiше, коли працював над книгою "В пошуках скарбiв". У московських архiвах я натрапив на цiкавi документи. Це - "Дело N 4407 Департамента полиции о профессоре Московского университета Д. И. Дворницкого". Чернiгiвський губернатор повiдомив жандармське управлiння, що за згодою попечителя ки?вського навчального округу, професору Яворницькому дозволено прочитати в Чернiговi 16 i 17 грудня 1900 року двi публiчнi лекцi? на користь мiсцево? громадсько? бiблiотеки. Проте вiдбулася тiльки одна, а другу було заборонено. З яко? ж причини? У лекцi? вчений навiв приклади з козацько? минувшини та народнi легенди, котрi, за висновком губернатора, не сприяли любовi народних мас до царського уряду. Яворницький розповiв, як цариця Катерина II запросила до себе представникiв вiд запорожцiв. Побачивши ?хнi довжелезнi вуса, iмператриця наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть покепкувати, козаки пояснили: за звича?м вони спершу ?дять мед, а вже потiм - усе iнше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим пiдкрутили ?х та й заходилися ?сти сметану. В цьому губернатор побачив протиставлення дотепностi запорожцiв царськiй пiдступностi. Та найбiльш вразило його те, що лектор додав: придворнi, якi оточували iмператрицю, вельми смiялися й питали козакiв, де вони такi народжуються? - "На Запорiжжi!" - вiдказували тi. У свою чергу голосно допитувалися один одного: "А де такi пикатi та пузатi пани народжуються? I тут же самi вiдповiдали: "Народжуються в Петербурзi та в Москвi, а помирають у тюрмах та в Сибiру". Малися на оцi iнтриги серед придворно? знатi, внаслiдок яких по вступi на трон нового монарха окремi вельможi попадали в неласку за свою попередню дiяльнiсть. У доволi непривабливому виглядi змалював Яворницький соловецькi в'язницi, де свiтло зовсiм не проникало в камери i можна було тiльки з великим зусиллям стояти згинцi. (Саме така гiрка доля спiткала кошового П. Калнишевського). А закiнчив недвозначним натяком: "Нашим студентам, яких тепер арештовують, не так важко сидiти". Отож занепоко?ння найвищого чиновника губернi? було цiлком зрозумiле. А тут ще, бiдка?ться вiн, усiлякi неблагонадiйнi й пiднагляднi, якi знайшли в оповiдi професора вiдгук на сво? крамольнi думки, почали залучати учнiвську молодь i простий люд йти 17 грудня на лекцiю козацького професора. "Причому пiднагляднi,- як згаду?ться в доносах,втлумачували учнiвськiй молодi, що саме такi лекцi? ?м конче треба послухати, а не те, що попи та казеннi читцi розповiдають у народнiм Домi. Iдiть завтра слухати Яворницького про пикатих панiв та про царськi тюрми". З огляду на таку небезпечну ситуацiю, повiдомля? губернатор, "я визнаю за необхiдне не дозволити читання друго? лекцi?, про що без оголошення причин цього мого розпорядження наказав оголосити п. Яворницькому..." Дмитро Iванович знав, що весь час перебува? пiд пильним оком полiцi?, але вiн не зважав на те. Все жартував: "А що вони менi зроблять? Ну раз заслали до Ташкента за вольнодумство. Може, ще на Соловки вiдправлять - я не боюся, бо сам ?здив туди, коли шукав слiди Калниша. I таки знайшов його могилу. А ще побачив, яку гидку роль виконують святi отцi - монахи та архимандрити, що стежили за кожним кроком "небезпечних в'язнiв". Пiсля болiсних митарств та поневiрянь Дмитровi Iвановичу поталанило влаштуватись на педагогiчну роботу в Московському унiверситетi, де очолив кафедру iсторi? та археологi? укра?нського козацтва. Попечитель Московського навчального округу Богол?пов, знаючи, що приват-доцент Яворницький "полiтичне неблагонадiйний", все ж дозволив йому читати лекцi? за сво?м профiлем, але суворо застерiг: "Читать разрешаю! Но ходи строго по апостолу!". Прогресивний вчений добре розумiв, чого вiд нього хотiв Богол?пов, але не з таких вiн був, щоб дотримуватися суворих вказiвок царського чиновника. I читав не "по апостолу", а по-сво?му. У Москвi Яворницький швидко зблизився з передовою iнтелiгенцi?ю, почав вiдвiдувати лiтературнi вечори, якi влаштовував у себе вiдомий педагог Д. I. Тихомиров. В його засiданнях брали участь А. П. Чехов, В. Г. Короленко, О. М. Горький, О. I. Купрiн, Л. М. Андреев, В. В. Вересаев, С. Г. Скиталець, Д. Н. Мамiн-Сибiряк, М. Г. Гарiн-Михайловський. Близький до Яворницького побратим-письменник М. Д. Телешов у сво?х спогадах писав, що на лiтературних вечорах "читцiв було чимало", але в пам'ятi залишився тiльки один Професор Д. I. Яворницький, "правовiрний укра?нець", з дотепними запорозькими розповiдями, якi я слухав завжди iз задоволенням". Любов до запорожцiв звела Яворницького з сво?м земляком-побратимом, генiальним росiйським художником I. Р?пiним. Удвох вони створили невмирущий шедевр-картину "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". В образi писаря Iлля Юхимович вiдтворив самого Дмитра Iвановича. Саме про таких людей, як Яворницький, писав Б?лiнський: "Кто не принадлежит сво?му отечеству, тот не принадлежит человечеству". Все життя i творчiсть Яворницького - пiдтвердження цi?? незаперечно? iстини. Д. I. Яворницький - самобутнiй, багатогранний талант. Вiн був не тiльки видатним дослiдником iсторi? запорозького козацтва, етнографом, фольклористом, археологом, письменником. А ще - блискучим лектором, загальновизначним майстром слова. Живим, образним словом, ораторським мистецтвом вiн чарував людей. Iсторичнi й художнi твори, що вийшли з-пiд його пера, а також його лекцi? мали прогресивне значення i були популярними серед студентсько? молодi. Взiрцем може служити його лекцiя, рукопис яко? зберiгся в архiвах ЦНБ УРСР. Вона не втратила свого значення й понинi, ма? полемiчну загостренiсть, насиченiсть цiкавими фактами, подiями, оригiнальнiстю висновкiв, патрiотичний пафос. Дмитро Iванович - великий правдолюб. У доказ цього вiн з сво?ю правдою про вольнолюбие козацтво виступив 5 жовтня 1901 року з лекцi?ю "Iсторiя укра?нського козацтва". Звичайно, така лекцiя декому з реакцiйного ректорату й попечителю прийшлася не по душi, зате вона щедро дiйшла до молодих, сердець студентiв унiверситету. Хотiлося б подати деякi фрагменти цi?? лекцi?, з яких видно, що Д. I. Яворницький був iсториком об'?ктивним, щирим i глибоко принциповим. "- У нас,- пiдкреслював вчений,- писали й пишуть iсторiю росiйсько? держави так, що лише зрiдка подають iсторiю народу i майже нiчого не повiдомляють про росiйське козацтво. А мiж iншим, можна без перебiльшення сказати, що його роль велика й знаменна, а заслуги його перед вiтчизною повнiстю не враховано. Отже, маючи три унiверситети на Пiвднi Росi? i тi науковi сили, що е в них, ми все ще дуже бiднi на спецiальнi працi з iсторi? Мало? Росi?, а разом з тим i з iсторi? Малоросiйського козацтва. Дуже шкода!" Згадуючи iсторикiв Бантиш-Каменського та А. А. Скаловського, Дмитро Iванович вважав: не цi iсторики дали ключ до розумiння ролi й дiяльностi росiйського та малоросiйського козацтва. Наймогутнiший сильний голос належить нашим знаменитим, великим, талановитим i класичним iсторикам М. I. Костомарову. Вивчали цю проблему М. М. Карамзiн i С. М. Соловйов. Але якщо Костомаров ставився до росiйського козацтва цiлком позитивно, а Карамзiн робив тiльки деякi поступки на користь козацтва, то Соловйов змалював його, безумовно, негативно. Яка ж причина? Останнi два iсторики додержувалися суто державно? точки зору, вони стежили за розво?м росiйсько? держави, а все, що не сприяло ?? розвитку, вони вiдносили до другорядних планiв. Бiльше того, Соловйов у дiяльностi козакiв вбачав велику шкоду для держави й суспiльства. Тако? ж точки зору додержувалися й польськi iсторики. Для них Пiвденно-росiйське козацтво -.це "багатоголовий звiр", а козацькi вiйни ще при перших гетьманах i аж до Богдана Хмельницького - це не що iнше, як "вiйськовi бунти" м'ятежно? чернi i божевiльне посягання на цiнностi Речi Посполито?", непокiрнiсть законам та вищiй владi", за якими ма? йти жорстоке покарання винних". Для iсторика Соловйова вiйни козакiв проти Польщi - це порушення державних принципiв та iснуючого в державi порядку. Тому-то вiн припуска? таких оцiнок; "Козак шукав у степах тiльки власно? свободи; вiн появлявся там не для того, щоб працювати, а щоб жити за рахунок iнших; вiн втiкав для того, щоб бути вiльним козаком, а не мужиком. Отже, вихiд козака в степ з погляду держави був не кроком уперед, а, навпаки, мав негативне значення в iсторi?. I ще, козаки не обмежували сво? дi? щодо охорони кордонiв, а за сво?м хижацьким характером, котрий вони й самi не приховували, бо казали: якщо нам не напасти на сусiдiв, то й жити нема? защо, нема? звiдкiля добути сiряка. Це нерiдко завдавало шкоди державним вза?минам мiж Росi?ю i Турцi?ю". Ще далi пiшли деякi послiдовники Соловйова. Вони навивали козакiв не iнакше, як згра? розбiйникiв, дикими мамлюками, бродягами, розбещеними членами суспiльства. Д. I. Яворницький в сво?й лекцi? гнiвно спростовував явно не об'?ктивну характеристику козакiв Пiвдня Росi?: "- Якщо така точка зору iсторика Соловйова в якiйсь мiрi може бути застосована до схiдних козакiв (донських, уральських), то аж нiяк не пасу? до захiдних або малоросiйських i разом з ними запорозьких козакiв, бо сам народ зовсiм не вiддiляв себе вiд козацтва. Стiльки вони протестували проти гноблення польсько? шляхти. Отже, це був протест бiльшостi, протест маси, незадоволено? насильством з боку меншостi, а тому втiкали в степ для того, аби знайти точку опори для дiй i, змiцнiвши, розлитися в народi, пiдняти його на загальнонацiональне дiло. Коли в 1637 роцi польський гетьман Потоцький пiсля "втихомирення" повсталого пiвденно-росiйського козацтва на правому березi Днiпра перейшов на лiвий i почав страчувати заколотникiв, мiсцевi ватажки повстання рiшуче заявили йому: "Якщо тобi хочеться вгамувати козакiв, то ти вирiж всю Укра?ну i на правому i на лiвому боцi Днiпра". Далi, полемiзуючи з Соловйовим, Яворницький грунтовно й переконливо доводить: "Якби козаки втiкали в степ тiльки для особисто? свободи, то до них так жадiбно не простягло сво? руки все населення Пiвденно-Захiдно? Русi. Якби вони бiгли в степ заради однi?? здобичi, грабежу та розбiйництва, то думи про козацтво не прикрашувала б народна творча фантазiя всiма квiтами поезi?. Iсторик Соловйов вважа?: козак i холоп, козак i збiглий мужик - синонiми. Але це не так. За свiдченням малоросiйського народу, козак i герой, козак i лицар - ось синонiми. I ще: в малоросiйських переказах козак не розбiйник, а iдеал доблестi - це не звичайний чоловiк, а богатир, який пiдняв на сво? плечi величезну тяготу. Соловйов вважа?, що козаки - злодi?, дармо?ди, але цих образ заслуговують тi солодколюби, що шинкували в бражництвi, у вза?мних бiйках, що виводили iз терпiння увесь укра?нський народ i примушували його братися за зброю. Нi, козаки не "сiрякiв" шукали в степу, в них була iнша, благороднiша мета - боротьба за народнiсть зi страшною силою, що послiдовно наступала на увесь слав'янський свiт. Це турки i татари. Отже, для козакiв завжди боротьба з бусурманами була самим святим дiлом, i билися вони з ними не на життя, а на смерть. (Згадаймо Т. Бульбу!). С. М. Соловйов стверджу?, що козаки втiкали в степ, аби не працювати. А хiба вiйна - безперервна, сповнена тривог, при страшних нестатках, при великiй напрузi сил, вiйна влiтку й узимку, в спеку й холоднечу,- хiба це не подвиг? Хiба це не випробування? Хiба це не п