раця?
   I тут Д. I. Яворницький, щоб показати, що з себе являла вiйна козакiв з
ворогами у вiдкритому степу, розповiдав так:

   - Йдучи до диких степiв,  козаки  зрiкались  сiмей,  радощiв  людського
життя, таборилися просто неба, в багнистих болотах або в землянках, схожих
на конури, харчувались вiдваром рогiв диких козлiв, що валялися в степу, в
кращому разi - заплiснявiлими сухарями, втiшаючи себе тим, що через  такий
харч людинi  легше  перепливати  рiчку  на  сво?му  шляху.  Ховаючись  вiд
ворогiв, козаки не могли розпалювати вогнище, щоб зiгрiтися взимку; аби не
ржали конi, зав'язували ?м хустками рота, не наважувалися  викреслити  для
люльки вогню; Влiтку козак блукав у велетенських травах, якими в  той  час
було покрито увесь степ: залягали у високих очеретах, де ?х кусали комарi,
мошка,  гедзi,  слiпнi,  котрi  ранiше  водилися  незлiченою  кiлькiстю  в
очеретах; часто, ховаючись од ворогiв, козак забирався до глибоких  печер,
де безлiч кишiли гадюки, де повзали смертоноснi чорнi павуки-мармуки;  щоб
уникнути смертi, козаки кидалися в рiчку i просиджували  там  по  декiлька
годин у водi, дихаючи через очеретинку. Незалежно вiд цього, козаки  часто
зносили жорстоку гарячку i  особливо  зазнавали  степово?  лихоманки,  яка
лютувала в степах переважно пiд час квiтiння очерету. Не раз  вони  бачили
на власнi очi чуму, яка заходила з Азi? до Пiвденних степiв.

   I були роки, коли нещаснi козаки, тиняючись по степу, по островах i  по
байраках, падали на землю сотнями, навiть тисячами, i вмирали  далеко  вiд
батькiвщини...
   "I валялося тiло козацьке бiле" у вiдкритому степу, обвiвалося  вiтром,
обмивалося дощем - звiр його не чiпав, птиця не клювала, тому що воно було
заражено ядом чуми; валялося доти, доки не перетворювалося в скелет i поки
з очей скелету не виростав бур'ян, а помiж ребер  не  показувалася  висока
ковила.
   Коли козак  застигнутий  в  одиночку  у  високiй  травi  чи  в  лiсному
чагарнику, вiн, щоб обманути чуття ворога, щоб збити його зi слiду, гавкав
по-лисячому, вив вовком, кував Зозулею, кричав степовим пугом.

   I все це життя, повне зречення, повне злиднiв, було сприйнято  козаками
для того, щоб захистити свою землю,  свою  неньку  Укра?ну,  щоб  боронити
Велику Русь i увесь християнський свiт вiд страшних туркiв i  злих  татар,
якi безугавно вторгалися десятками i сотнями тисяч  на  Укра?ну  i  завжди
ознаменовували сво? набiги пожежами, розбiйництвом, грабiжництвом,  угоном
незчисленних укра?нцiв i росiян у полон.
   Тож хiба про достатки йшлося, коли козак  тiкав  з  мiста  у  вiдкритий
степ? Або взяти гайдамакiв, яких Соловйов теж назива? п'яницями, ледарями,
розбишаками,  втiкачами.  I  це  тi  гайдамаки,  i  тi  розбишаки,  котрi,
перемагаючи страшнi злиднi, величезною самопожертвою та мужнiстю врятували
всю пiвденно-росiйську народнiсть вiд  гноблення  ??  рiзними  ворогами  i
втримали величезну пiвденноросiйську територiю. Але замiсть подяки  цариця
Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкiна нещадно зруйнувала  в  1775
роцi Запорозьку  Сiч,  ввела  на  Укра?нi  крiпацтвi  забрала  всю  родючу
запорiзьку землю i вiддала князевi
   Вяземському 250 тисяч десятин, князевi Прозоровському  -  200  тисяч  i
Потьомкiну вiддала 150 тисяч десятин з Новоросiйського краю.

   Слiд сказати, що виникнення  Запорозько?  Сiчi  мало  велике  iсторичне
значення. Для пригноблених мас укра?нського селянства вона  була  могутнiм
оплотом  у   боротьбi   проти   феодально-крiпосницько?   експлуатацi?   i
польсько-шляхетського гнiту, за  возз'?днання  Укра?ни  з  Росi?ю.  В  нiй
знаходили притулок  i  пiдтримку  представники  всiх  верств  укра?нського
народу. Запорозька Сiч запалювала народнi маси на битву з поневолювачами i
пiдтримувала   антифеодальнi   виступи.   Одночасно   аналогiчний   процес
спостерiгався в Росi?...

   Пiдкреслюючи видатну роль Запорозько? Сiчi, К.  Маркс  писав,  що  коли
"...заснувалося славне Запорiжжя i дух козацтва розлився по всiй  Укра?нi,
вiдбувався такий же наплив народу з Пiвночi  на  Дон"  (Нарис  К.  Стенька
Разин, "Молодая гвардия", 1926, N 1, с. 107).
   Руйнуючи Сiч за наказом царицi, генерал Текелiя "подбав" i за  ватажкiв
Запорозько? Сiчi. ?х схопили, закували в кайдани  i  вiдправили  в  далекi
кра?, щоб вже нiколи, до само? смертi, вони не зустрiлися: кошового  Петра
Калнишевського зiслано на Соловки, де вiн 25 рокiв сидiв у ямi i помер  на
112 роцi свого життя,  вiйськового  суддю  Павла  Головатого  пiд  суворим
конво?м зiслано в Тобольськ, писаря Глобу - в Туруханський край.

   I вже закiнчуючи, Д. I. Яворницький, згадуючи вiльнолюбних  запорожцiв,
з гiркотою на серцi проказав:
   -  Мабуть,  такий  у  нас,  слов'ян,  норов,  що  коли  ми   все   чуже
прославля?мо, а все сво?, гiдне славно? пам'ятi,  засуджу?мо,  зневажа?мо.
Що це? Зайва скромнiсть чи малокультур'я?
   Що ж залишилося вiд запорожцiв? I тут же Яворницький да? вiдповiдь:
   - На нашу думку, залишилася слава чесних геро?в, якi склали сво? голови
за вiру, за народнiсть, за свободу, за людськi права.

   А це не так вже й  мало:  свобода,  вольнiсть,  людськi  права.  Чи  не
найбiльший це iдеал, про який мрiяло прогресивне  людство,  мрiяв  великий
Кобзар Т. Г. Шевченко.


   _ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА___
   __
   ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ__
   _
   Це було десь 1913 року. ?дучи на археологiчнi розкопки, Дмитро Iванович
дорогою зустрiв одного  балакучого  дiдуся  Вiн  розповiв  йому,  що  зна?
селянина з Тритузного Остапа Лигуна,  який  зберiга?  коштовнi  запорозькi
речi - пiстоль i срiбний пояс.
   Iсторик витяг з кишенi книжечку й щось записав туди.

   Дiдусь попередив, що в Лигуна цi речi нелегко здобути, бо вiн ?х трима?
пiд надiйними замками.
   Через кiлька днiв Яворницький з'явився в Тритузному. Та не  одразу  вiн
кинувся розшукувати дiда Лигуна, а спершу зайшов до мiсцевого попа й почав
з ним раду радити, як найкраще пiдiйти до дiда Остапа.

   Пiп знав Яворницького, бо вiн i ранiше бував у мiсцевих церквах i  все,
що стосувалося старовини, забирав до музею. Пiп думав, що професор,  маючи
мандат вiд синоду, i цього разу почне нишпорити по церквi, вилучати з  не?
iсторичнi речi. А коли почув, що мова йде про  якогось  дiда  Лигуна,  про
запорозькi речi,- в нього вiдразу  ж  вiдлягло  вiд  серця,  i  вiн  охоче
погодився пiти разом з Дмитром  Iвановичем  до  побожного  дiда  Остапа  i
вплинути на нього, щоб той поступився сво?ми скарбами.
   Пiшли.  Пiп  був  старенький,   невеличкого   зросту,   сухорлявий,   з
рудувато-попелястою довгою  борiдкою,  в  золотих  окулярах  i  з  високою
патерицею в правiй руцi. Яворницький мав поважний  вигляд  -  в  осiнньому
пальтi, в капелюсi, окулярах, з маленькою дорожньою валiзкою в руках.

   - Здоровенькi були, бабусю! - чемно привiтався до господинi професор.
   - Здрастуйте! Заходьте до хати.

   На порозi  пiп  перехрестився.  Зайшли.  Посiдали  бiля  столу.  Бабуся
знiяковiла: несподiвана поява попа i якогось  незнайомого  чоловiка  трохи
лякала ??.
   - Де ж це ваш дiд Остап? - спитав Яворницький.

   - Та десь пiшов отави накосити для корови.

   - Скажiть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пiстоль та пояс? -
спитав Дмитро Iванович.
   - Не знаю, що вам i сказати: ? i нема?.

   - А це як слiд розумiти?
   - Та так: бiля скринi, де зберiгаються  пiстоль  та  пояс,  висять  два
замки. Вiд одного замка ключ у дiда, а вiд другого в мене.  Отож  нiхто  з
нас поодинцi не вiдкри? скринi. Такий порядок дiд наш завiв ще здавна.
   - Он як! - пiдморгнув Яворницький.- Добрий порядок завiв дiд. А що ж це
вiн, не довiря? вам, чи що?
   - Та нi, вiн, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он i сало у нас у
боднi лежить пiд двома замками. Так, каже, буде надiйнiше.

   Через пiвгодини щось у сiнях зашарудiло. До  хати  ввiйшов  дiд  Остап.
Привiтався. А коли побачив, що тут i пiп, зняв шапку i пiдiйшов  до  нього
пiд благословення. Дiд хоч i старий вiком, та  ще  дебелий:  видно,  що  з
дужого роду.

   - Ми до вас, дiду Остапе, ось в якiй справi,- почав Яворницький.-  Чули
ми, що ви зберiга?те запорозьке причандалля. Хотiлося  нам  побачити,  яке
воно, що за речi. Може, покажете?
   - Та чому ж, можна й показати. Це дiло  просте.  Дiд  Остап  пошукав  у
сво?й глибокiй кишенi, витяг ключа, вiдiмкнув один замок, а  потiм  глянув
на бабу. Та швидко зрозумiла дiда, мовчки пiдiйшла до  скринi,  вiдiмкнула
сво?м ключем другий замок. Тодi дiд обережно вийняв  пiстоль  з  кремiнним
запалом та срiбний пояс.
   - Ось вони, подивiться.
   Яворницький, як великий знавець укра?нсько? старовини,  одним  поглядом
оцiнив речi.
   - От що, добрий чоловiче,  я  директор  Катеринославського  iсторичного
музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оцi речi ви подарували
музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода?
   Пiп уже був пiдготовлений до розмови з дiдом, сидiв мовчки й  вичiкував
слушного часу, коли буде зручнiше вплинути божим словом на дiда Остапа.
   Видно було, що дiд i баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними
речами предкiв-запорожцiв.
   - Та  воно,  конешно,  нiчого,-  сказав  дiд  Остап,тiльки...  От  якби
продати, тодi друге дiло! Ви купiть, ми дешево вiддамо.

   - Скiльки ж ви хочете за них?
   - 50 карбованцiв!
   - Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,казав Дмитро Iванович,
пронизуючи дiда гострим поглядом,- щоб за старовину отакi грошi цупити!
   Тут озвався пiп.
   - Раб божий Остапе  i  раба  божа  Уляно!  -  сказав  пiп.Не  забувайте
всемогутнього господа бога: вiн дав, вiн i вiзьме - в цьому його сила!  Не
будьте срiблолюбцями: грошi вiд лукавого, тiльки вiн спокуша? вас на це. А
дающого рука не зубожi?.
   - Правильно батюшка каже,- не  впускав  нагоди  Яворницький,-  грошi  -
полова: сьогоднi ?, завтра ?х нема. А от совiсть, честь людська -  дорожча
за все!
   Дiд i баба трохи вагалися, а потiм тихенько пошептались i сказали:

   - Ми порiшили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею,  берiть
пiстоль i пояс безкоштовно. Нехай  назавжди  йде  в  музей.  Може,  й  нас
коли-небудь люди згадають.
   - Спасибi вам, добрi люди,- сказав Яворницький, потиснувши руки  старим
i поцiлувавши дiда Остапа.- Ви зробили велике й  добре  дiло.  Тепер  вашi
iмена навiки занесенi в музейну книгу. Про  вас  будуть  знати  поколiння,
будуть вiками згадувати добрим словом.

   ШУКАЧI СКАРБIВ_ _

   1915 року до музею дiйшла чутка, що в Юр'?вському районi, недалеко  вiд
Катеринослава, селяни  розкопують  могили  i  шукають  у  них  скарби.  Не
гаючись, Дмитро Iванович Яворницький спiшно спорядився й ви?хав  на  мiсце
подi?. Ще здаля побачив вiн розриту могилу.  Але  туди  одразу  не  пiшов.
Спочатку вивiдав усi подробицi про розриту могилу в селян.

   - Тут у нас дiд Охрiм з сво?м сином та жiнкою  цiлими  ночами  розкопу?
могили, шука? якогось золота,- розповiдали селяни.- Ми йому кажемо: облиш,
Охрiме, кинь цю дурну затiю.
   - Ну й що ж вiн там викопав? - спитав ?х Дмитро Iванович.
   - Скарбiв так i не знайшов, а все попадаються якiсь череп'я,  кiсточки,
старовинна iржава зброя тощо,- вiдповiли дiди.

   - А де ж вiн живе, той дiд Охрiм?

   - Он, бачите, стара хата пiд соломою, друга вiд краю,- показали дiди.
   Професор попрямував до двору дiда Охрiма. У  дворi  -  тиша,  вiконницi
зачиненi. "Значить, спить дiд",- подумав археолог. Постукав у вiкно  -  не
чути. Тiльки пiсля другого, дужого стукоту вiдчинилися дверi й  на  порозi
з'явився невеличкий сивий  дiдок  iз  заспаними  очима,  з  розкуйовдженою
чуприною на головi.
   - Здрастуйте, дiду Охрiме!
   - Здрастуйте! А звiдки ви мене зна?те? - трохи злякано запитав старий.
   - Як не знати! Чутка пройшла по всiй губернi?, що ви тут золотий  скарб
викопали. Чи правда?
   - Ну, якi ж тепер люди пiшли: тiльки взявся за лопату, тут уже й  скарб
викопав, начебто це картоплю копати!

   - А що ж ви там викопали?
   - Та он лежить  череп'я,  кiсточки,  бронзове  вiстрячко  i  всякi  там
залiзячки, а скарбу так-таки й не викопав,- бiдкався дiд Охрiм.

   - У вас водички можна напитися? - спитав Дмитро Iванович.
   - Та чого ж, можна! А хто ви будете, вiдкiля йдете i куди  пряму?те?  -
поцiкавився дiдок.
   - Та я сам з Катеринослава, при?хав сюди, щоб оглянути пам'ятки,  та  й
могилами зацiкавився,- вiдповiв  Яворницький.-  А  добра  у  вас  водичка.
Спасибi. Цiкаво все-таки, покажiть, що ви викопали.

   Дiд Охрiм розсортував накопанi речi на двi купки:  в  одну  з  них  вiн
склав, як йому здавалося, малоцiннi речi - кiсточки, а в другу -  коштовнi
речi: залiзнi стремена бронзовi наконечники стрiл, кинджал тощо.

   - Чув я,- каже дiд Охрiм,- що отакi штуки, як я накопав, можна продати.
Чи не купите?
   - Дозвольте менi, добрий чоловiче, розглянути ?х.
   - Прошу, дивiться.
   - А цiкаво, скiльки б ви, голубчику, хотiли взяти за  оцi  маслачки  та
залiзячки? - спитав археолог.
   - Четвертну дасте?
   - Та що це ви, добрий чоловiче, воли продаете, чи що? Хiба ж таку  цiну
можна правити?
   - Я ж скiльки ночей не спав, усе копав, трудився, а вас цiна моя диву?!
   - Нi, тут дива нема?. Бачите, я директор  музею  професор  Яворницький.
Може, ви чули?
   - Чути не чув, а в музе? був. Бачив там отакi штуки, як  i  в  мене.  А
коли повернувся - i думаю; вiзьму лопату, попробую, може,  що-небудь  i  я
викопаю. От i викопав, бачите?
   - Копати, сизий голубе, так не можна. Це не по закону. Копають не  так,
кому як заманеться. Цим займаються археологи - люди, якi вивчають пам'ятки
минувшини. Ви ж копали без пуття, що, мовляв, знайду, те й  вiзьму.  Цього
вам не слiд було робити. А якщо ви хотiли золото викопати  i  розбагатiти,
то, повiрте менi,- не в могилах його шукають. Викиньте з сво??  голови  цi
нiкчемнi мрi?. Скажiть менi, дiдусю милий, ви письменний?

   - Нi!
   - От бачите, i розписатись не зможете?

   - Не вмiю.
   - Так от: письменнiсть ? неоцiненний скарб для людини. Оцей  вам  скарб
треба шукати. I його не в могилi шукають, а в книзi.

   - Та я розумiю. Так злиднi за?ли, темнота наша... Не до грамоти!
   Дмитро Iванович присiв на призьбi, склав  акта  про  розриту  могилу  i
занотував туди всi речi, що ?х викопав дiд Охрiм.

   - Тут слiд вам розписатись, дорогий друже,- звернувся Яворницький,-  та
жалко, що не вмi?те. Як же бути?
   - Та я хрестика ставлю: ото й уся моя грамота.

   - Тодi ось тут ставте хрестика,- показав професор.Так от що, жалко менi
вашо? марно? працi. Всi оцi речi, що ви викопали, я заберу до музею: у вас
вони будуть без дiла, а там ми ?х виставимо для огляду.

   - А як же мiй труд? - спитав дiд Охрiм.

   - Бачите, за цей труд держава не платить, бо ви по  сво?й  несвiдомостi
зруйнували пам'ятку старовини, зiпсували  деякi  речi.  Я  вам  трохи  дам
грошенят за це, та раджу бiльше не шукати в могилах золота.

   Дмитро Iванович не мав грошей, щоб оплачувати таку роботу, не мав ?х  i
на придбання експонатiв. Однак вiн пожалiв працю дiда  Охрiма  i,  скiльки
мiг, заплатив iз сво?? кишенi.
   - Ось вiзьмiть десятку. Це вiд себе даю.

   - Спасибi й за це.
   - Ну, бувайте здоровенькi. Дякую, що приберегли, не розгубили  викопанi
речi.

   - Бувайте, щасти вам!
   - Ось що,- згадав Дмитро Iванович.- Виберiть у недiлю час  i  при?здiть
до музею. Та не самi, а вiзьмiть з собою побiльше селян. Там, у  музе?,  я
багато чого розповiм вам: i про археологiю, i про скарби, i про  таке,  що
ви й не чули.
   - Дякую! Постара?мося при?хати.


   З ЙОГО ПЕРЕПУСТКОЮ_ _

   У   селi   Вовнiгах,   що   розкинулося   на   березi   Днiпра    нижче
Днiпропетровська, Дмитро Iванович бував дуже частим гостем. Там  чимало  в
нього було приятелiв, до яких учений заходив вiдпочити, живе слово почути,
якусь рiч розшукати.
   Уперше вiн заглянув туди 1904 року. Десь довiдався вчений,  що  в  дiда
Корнiя Пиндича  -  старого  рибалки  -  зберiгаються  двi  коштовнi  речi:
козацька шаблюка та пiстоль з кремiнним запалом. Зайшов Дмитро Iванович до
хати, привiтався, розпитав, як живуть. Його цiкавило все - де,  чим  i  як
ловлять  рибу,  розпитував  про  вбрання  на  селi,  про  весiлля,  уважно
прислухався до мови, цiкавився звичаями, побутом. Сидiв з  господарями  до
пiзнього вечора, а потiм спитав:
   - А чи зна?те, чого не я до вас прийшов?

   - Скажете!
   - Чув я, що у вас i досi зберiга?ться старовинна зброя. Чи можна на не?
глянути?
   - Можна! - вiдповiв дiд Корнiй.- Зараз покажу цю зброю.
   Пиндич дiстав шаблю й пiстоль,  передав  ?х  Дмитровi  Iвановичу.  Було
видно, що речi  сподобалися  гостевi.  Вiн  уважно  оглядав  ?х,  обережно
торкався до них руками. Господарi дивилися на нього i чекали,  що  ж  далi
буде, чого хоче вчений? Нарештi вiн, усмiхнувшись, ввiчливо сказав  дiдовi
Корнi?вi:
   - Дивлюсь я на цю шаблюку та на пiстоль i думаю, як би вони  прикрасили
наш музей. Саме таких зразкiв збро? у нас i не вистача?.  I  хочу  я  вас,
голубе сизокрилий, дуже просити: подаруйте цi речi музею. Повiк  вам  буде
честь i слава!
   Дiд Корнiй дуже  любив  цю  зброю,  часто  показував  сво?м  приятелям,
гостям, пишався, що вiн зберiг таку старовину. Тугий  був  дiд  Корнiй  на
подарунки. А цього разу зрадив  себе.  На  превеликий  подив  усiй  сiм'?,
вiдповiв:
   - Ну що ж, берiть! Нехай i мiй внесок буде в народному музе?.
   Дмитро Iванович щиро потиснув руки дiдовi Корнi?вi, дружинi та  ?хньому
синовi Андрi?вi, а потiм, виходячи з хати, сказав:

   - Я напишу на всю  вашу  сiм'ю  i  ваших  найближчих  родичiв  постiйнi
перепустки: заходьте по них до музею безплатно.

   З того часу Пиндичi стали частими вiдвiдувачами музею.
   ...В iншого селянина того ж села Дмитро Iванович роздобув чумарку.
   При?мно, що цi речi i досi зберiгаються в музе?.

   - Одного разу,- згаду? Андрiй  Пиндич,-  я  знайшов  на  околицi  мiста
Катеринослава старовинну  монету.  Зразу  ж  вiднiс  ??  в  музей.  Дмитро
Iванович спершу очистив, потiм узяв лупу, розглянув i визнав, що  це  дуже
рiдкiсна й цiнна монета. Вiн виставив ?? у спецiальному вiддiлi  музею,  а
менi щиро подякував.

   Яворницький дуже поважав тих людей,  якi  допомагали  йому  розшукувати
старовину, приносили сво? знахiдки до музею. I, навпаки, гнiвався на  тих,
хто не розумiв велико? любовi вченого до музейних скарбiв, ставився до них
байдуже.
   З приводу одного невдахи Дмитро Iванович записав до  "Хронiки  подiй  у
будинку  Яворницького":  "Прибув  з  Капулiвки  Васька  Кривоший.  Хлопець
виявився  просто  погань.  Скiльки  часу  прожив   на   мiсцi   преславно?
Запорозько? Сiчi,. жодного черепка на нiй, жодного цвяха, жодно? люльки не
знайшов, жодно? пiснi не записав,  жодного  хатнього  малюнка  не  привiз.
Повна нiкчема!"
   Часто Андрi?вi Пиндичу доводилося супроводжувати Дмитра Iвановича, коли
той ?здив на археологiчнi розкопки, вивчати пороги, острови Днiпра.
   - Iнколи мене питають,- каже Андрiй Пиндич,- а чи  багато  ми,  копачi,
заробля?мо грошей? Декому, мабуть, зда?ться неймовiрним, коли я скажу,  що
ми робили зовсiм безплатно, просто з власного бажання. Чому?  А  тому,  що
той, хто хоч раз побував з Дмитром Iвановичем на березi  Днiпра,  хто  хоч
раз почув його мову, його цiкавi оповiдання, той не  вiдстане  вiд  нього.
Такий був i я, без грошей ходив на роботу. Правда, за харчi  вже  вiн  сам
турбувався: голодними ми нiколи не були. Найчастiше вiн  готував  для  нас
юшку. А яка то була смачна юшка! Ви собi уявити не можете. Дмитро Iванович
клав у казан на десять чоловiк свiжу рибу, яку ми ловили в Днiпрi, додавав
туди лаврового листу, перцю запашного, картоплi. Так ви зна?те, було,  так
?си, так ?си, що й вуха не вiдiрвеш од казана. Ото була юшка!
   Якось на дозвiллi, звертаючись до археологiв, Дмитро Iванович сказав:
   - Хочете, я почастую вас козацькою картоплею? Зна?те;, як ?? готують?
   - Нi, не зна?мо; приготуйте, будь ласка.

   Дмитро Iванович попросив господаря, в якого квартирували археологи, щоб
вiн  принiс  чавунчик  i  пiдiгрiв  духовку.  Потiм  узяв  кiлограмiв  два
звичайно? картоплi, висипав у чавунчик i облив ?? теплою водою. Далi  взяв
щiточку i старанно почистив нею кожну картоплину, помастив олi?ю i посипав
сiллю. Чавунчик з картоплею поставив  у  духовку,  а  через  сорок  хвилин
козацька картопля вже була готова.

   - А як же цю картоплю ?сти - треба чистити чи просто не обчищеною?
   - Нi, цю картоплю ?дять необчищеною. Ось так! I Дмитро Iванович  перший
з'?в свою картоплину. За ним - археологи й копачi.

   - Ну, як? - усмiхаючись, спитав Яворницький.

   - Дуже смачна. Виходить, що запорожцi вмiли готувати таку картоплю, вiд
яко? не можна вiдiрватися.
   - Так! Голота хитра на вигадки!

   Пiсля вечерi - цiкавi розповiдi, пiснi. Нiхто з нас нiколи не  сумував,
бо Дмитро Iванович завжди частував  нас  веселими  дотепами.  Ми  й  роти,
бувало, роззявимо та слуха?мо, не вiдриваючи вiд старого очей.

   - Одразу за  Ненаситецьким  порогом,-  казав  вiн,-  iде  Вовнiгiвський
порiг. У народi його звуть Внук-порiг, а Ненаситця - Дiд-порiг. На  погоду
вони мiж собою часто перегукувалися. Один час чути було, як реве,  шумить,
гуде, струшу? землю Дiд-порiг; потiм замовкне раптом,  тяжко  застогнавши.
Тодi почина? Внук-порiг: реве, шумить, гуде. I знову тиць -  i  обiрвалось
усе, аж застогнало.
   Одного разу до копачiв пiд'?хали на волах два  чоловiки  iз  сусiднього
села. Привiталися з професором, а потiм кажуть:
   - Ми оце до вас, Дмитре Iвановичу, в  такiй  справi:  завтра  ?демо  до
Катеринослава. Якщо в вантаж  чи  якiсь  iншi  речi,  зможемо  безкоштовно
доставити до музею.
   - ? в мене до вас прохання,- сказав Дмитро Iванович,завезiть  до  музею
кам'яну бабу i п'ять ящикiв з речами, що ми тут накопали бiля Вовнiг.
   Де б не був Дмитро Iванович, селяни скрiзь допомагали йому чи то копати
могили, чи приставити здобутi експонати до музею.  Це  робилося  дурно,  з
поваги до вченого i любовi до музею. Андрi?вi Пиндичу доводилося бувати  з
Дмитром  Iвановичем  на  всiх  порогах.  Але  найбiльше   вiн   запам'ятав
Ненаситепький порiг. Це найстрашнiший i найцiкавiший  з  усiх  порогiв.  I
дорослi, й учнi великими валками сунули лiтньо? пори  на  цей  порiг,  щоб
побачити дивне явище природи, щоб помилуватись його дикою, а разом з тим i
чарiвною красою. Мета  всiх  подорожей  -  скеля  Монастирка.  Бо  кожному
при?мно було посидiти на каменi, подивитися на пiнявi струменi води, що  з
ревом та грюкотом перебiгають каменем. На тому каменi видно двi ямки,  якi
скидаються на миски. Про них розповiдають усякi легенди.  Кажуть,  що  тут
стояла 1787 року пiд час подорожi Днiпром цариця Катерина. Вона сходила на
цей камiнь i пила чай. Ямки лишилися нiби вiд ?? нiг. За  iншою  легендою,
обидвi тi ямки були для запорожцiв замiсть мисок.

   Коли Пиндич був з Дмитром Iвановичем на цьому  порозi,  учений  показав
йому видовбанi на скелi тарiлку, виделку i порося. Розповiдають, що ?х теж
видовбали запорожцi. Над зображенням був нiби й напис: "Пий та ?ж,  добрий
чоловiче".
   До Ненаситця добиралися рiзними шляхами: водою i суходолом. Коли  ?хали
суходолом, то зараз за мiськими дачами  дорогу  перерiзував  тунель  ново?
Мерефо-Херсонсько?  залiзницi.  Далi  доводилося  про?жджати   бiля   двох
високих. могил-близнят; одна могила  лежала  лiворуч  од  шляху,  друга  -
праворуч.


ЩОБ БУЛО ЧУТИ НА ВСЮ УКРА?НУ


   Влiтку 1925 року на вулицях Катеринослава замайорiла  велика  кольорова
афiша. В нiй повiдомлялося, що до мiста  при?хала  перша  ки?вська  капела
кобзарiв, яка виступить в  оперному  театрi  з  концертом.  Далi  в  афiшi
повiдомлялося, що перед початком концерту лекцiю  про  кобзу  та  кобзарiв
прочита? професор Д. I. Яворницький.
   Iм'я Дмитра Iвановича викликало великий iнтерес до концерту,  i  квитки
розкуплено ще за кiлька днiв до концерту.

   Коли оголосили, що  слово  для  лекцi?  ма?  Дмитро  Iванович,  у  залi
вибухнули гучнi оплески. Лектор говорив цiлу годину.

   Спершу  вiн  виклав  iсторiю  кобзи,  потiм   докладно   розповiв   про
славнозвiсного  кобзаря  Михайла  Кравченка,  який   створив   думи   "Про
Сорочинськi подi? 1905 року" та "Про чорну недiлю в Сорочинцях".

   У театрi стояла така тиша, що  чути  було,  як  муха  пролетить.  Кожен
намагався не пропустити жодного слова лектора.

   - Тут, у Катеринославi, проходив  у  1905  роцi  археологiчний  з'?зд,-
сказав Дмитро Iванович.- Я розшукав ь зiбрав на той з'?зд  тiльки  дев'ять
слiпих кобзарiв. Ходили вони по базарах та ярмарках, спiвали всякi псалми,
випрошуючи тим копiйки на свiй прожиток. Бiльше кобзарiв не знайшлося,  бо
кобзарство, на жаль, завмирало. А колись,  за  Давнiх  часiв,  кобза  була
найулюбленiшим  i  найрозповсюдженiшим  у  запорозьких  козакiв   музичним
iнструментом. Пiд ?? звуки запорожцi любили спiвати й танцювати. Вони  так
танцювали, що земля гримiла, пилюка стовпом пiдiймалася.

   Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину,
   Щоб свiт здивувався, який козак вдався!


   Кобзарi, що грали в цiй капелi, та присутнiй на концертi  науковець  М.
А. Федченко особливо запам'ятали один цiкавий фрагмент  iз  лекцi?  Дмитра
Iвановича.
   - Я зiбрався ранком iти в  музей,-  розповiдав  Яворницький.-  Вiдчиняю
дверi, а вони не пiддаються. Глядь, а там на схiдцях сидить  якесь  хлоп'я
рокiв п'ятнадцяти. Я й питаю його:
   "Звiдкiля ти, хлопче?"
   "З Солоного".
   "Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чека?ш?"

   "Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?"

   "Я. А що в тебе за дiло до мене?"

   "Я хочу навчитися грати на кобзi, а кобзи нема?!"

   "Добре дiло задумав, хлопче. А як же тебе звати?"

   "Микола Петренко".
   Тодi Дмитро Iванович запросив  Миколу  до  себе,  нагодував  його,  дав
грошей  i  вручив  йому  листа  до  свого   приятеля   Гната   Мартиновича
Хоткевича[19]. Дмитро Iванович писав до свого друга:

   "Чолом тобi, сизокрилий голубе!

   Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чу? мо?  серце,
що  з  нього  вийде  путящий  кобзар.  Отож,  любий  друже,  прийми   його
по-батькiвському, допоможи сердешному: зроби з нього  такого  кобзаря,  що
коли загра?, так щоб чути було на всю Укра?ну.
   Назавжди твiй Д. Яворницький"

   "Ось тобi, Миколо, десятка й лист. Сiдай тепер на по?зд i гайда з  цi?ю
цидулкою на Харкiвщину, до мого давнього  приятеля  Гната  Хоткевича.  Вiн
допоможе тобi стати кобзарем i навчить грати".

   Минуло два роки. Дмитро Iванович уже й забув про того  хлопця.  Аж  чу?
одного  разу  -  хтось  дзвонить  бiля  дверей.  Вийшов  Дмитро  Iванович,
придивля?ться - не впiзна?. Перед ним стояв  хвацький  молодий  красень  з
кобзою пiд рукою. Звернувшись до Дмитра Iвановича, юнак спитав:
   "Чи вже, професоре, не впiзна?те мене?"

   "Щось не пригадую!"
   "Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу  i  вже
дещо навчився грати на нiй".
   "Ти бач! А я й забув. Тодi ходiм до мене... Ану,  козаче,  ушквар  менi
тако?, щоб земля затряслася".
   Микола Петренко щиро подякував Дмитровi  Iвановичу  за  допомогу  стати
добрим кобзарем. I заграв, розумi?ться. Та так заграв, що в  господаря  аж
сльози на очах виступили - пiзнав науку Хоткевича.

   Коли закiнчився концерт, Дмитро Iванович вийшов на сцену, обняв кожного
з кобзарiв, подякував ?м за добру гру на кобзах, за ?хнi щирi пiснi.
   - От що, друзi мо?, прошу вас усiх завтра до мене на обiд!
   Наступного дня  Дмитро  Iванович  гостинно  прийняв  у  себе  кобзарiв.
Частував ?х добрим обiдом  та  домашнiми  наливками.  Пiсля  обiду  Дмитро
Iванович звернувся до гостей:
   - Ну, козаки, заграйте менi на сво?х кобзах думи народнi! А перш за все
заспiвайте менi, синки, запорозький марш!

   Забринiли струни - i полилася бадьора пiсня запорозького маршу:

   Ой зiбралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
   Ой чи то пан, чи пропав - двiчi не вмирати,
   Гей, нумо, хлопцi, до збро?! На герць погуляти,

   слави здобувати!

   Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
   Гей, нумо, хлопцi, до збро?!
   Нам поможе святий Юрiй, ще й пречиста мати турка звоювати.
   Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.


   А Дмитро Iванович слуха? та витира? хустинкою непроханi сльози.
   - Бачите, синки, цього марша спiвали запорожцi, коли виступали в похiд.
   Пiсля маршу кобзарi на  замовлення  господаря  виконали  похiдну  пiсню
"Заспiвали козаченьки". До душi прийшлась i ця пiсня. Далi  кобзар  Г.  I.
Комаренко вдарив по струнах  i  почав  заспiвувати  "Ой  лiта  орел,  лiта
сизий". Його пiдтримали iншi кобзарi. Потiм виконали "Думи мо?, думи мо?",
за Шевченком. Заспiвали про Морозенка, а далi пiшли кобзарськi думи: "Плач
невольникiв" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко)[20].

   - Спасибi вам, синки, що повеселили мою душу. Ви нiби цiлий  кiвш  сили
влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Iванович  обняв  усiх  кобзарiв  i
розцiлував.
   - Синки! От що хотiв сказати вам: завтра  понедiлок.  Усi  приходьте  в
музей. Буду чекати вас о дев'ятiй годинi ранку.

   -  Добре,  Дмитре  Iвановичу,  прийдемо  Дяку?мо  за  вашу  ласку,   за
запрошення.

   В умовлений час усi кобзарi були  вже  бiля  музею.  Прийшов  i  Дмитро
Iванович. Вiн був радiсний, у чудовому настро?. Взяв кобзарiв i  повiв  ?х
сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення - де  й
коли знайшов ту чи iншу рiч.
   Зайшли до вiддiлу релiгiйних культiв.

   - Скажiть, професоре, що це за дверi, чому вони тут? - спитали кобзарi.
   Дмитро Iванович щось пригадав, усмiхнувся в бiлi вуса,  провiв  по  них
рукою i розповiв ось що:
   - Цi дверi я добув 1913 року в  жiночому  монастирi,  що  бiля  станцi?
Кiльченi. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола  Петра,
а з другого боку -  просту  людину,  обдарованого  майстра,  що  колись  у
запорозькому стилi будував Новомосковський монастир.  Цi  дверi  стояли  з
правого боку вiвтаря жiночого монастиря. Довго я  благав  iгуменю  вiддати
дверi музею, так вона, клята баба, i слухати не хотiла. "Це святий вiвтар,
як можна дверi знiмати? Не дозволю!" - репетувала iгуменя.
   Та через кiлька днiв цi дверi були вже тут, у музе?.

   З великою майстернiстю вiн розповiв кобзарям про картину "Козак у бою",
з коментарями прочитав листа запорожцiв до  турецького  султана,  а  потiм
розповiв ?м цiкаву згадку про славнозвiсного кобзаря М. С. Кравченка, який
був частим гостем у Дмитра Iвановича.
   ...1935  року  Дмитровi  Iвановичу  минуло  80  рокiв.  Дружина  спекла
традицiйний пирiг,  а  ювiляр  запросив  до  себе,  щоб  повеселити  душу,
мiсцевого кобзаря В. I. Носачевського. Цей кобзар добре  володiв  лiричним
тенором i спершу почастував Дмитра Iвановича пiснею "Думи мо?, думи мо?".

   - А чи зна?те ви пiсню "Зоре моя вечiрняя"? - спитав Дмитро Iванович.
   - Знаю! Проспiвати?
   - Будьте ласкавi, проспiвайте цю пiсню.

   Дмитро Iванович - спiвуча людина з природи. Сам знав багато  пiсень  на
слова й на голос.
   Пiсля цих двох  пiсень  кобзар  виконав  ще  й  про  Байду,  Кармелюка,
Морозенка, Супруна i багато iнших пiсень та гуморесок.

   Пiд час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Iвановича з
проханням:
   - Розкажiть менi, Дмитре Iвановичу, хоч коротенько про iсторiю кобзи та
видатних кобзарiв. Це мене дуже цiкавить.

   - Якщо ви ма?те велику охоту послухати про це, то розкажу.
   Цiлу годину Дмитро Iванович розповiдав йому, як виникла  й  розвивалася
кобза, про кобзарiв як творчу силу народу, про  розвиток  цього  музичного
мистецтва.
   - А чи знали ви кобзаря Вересая?[21]спитав Ноеачевський.
   - Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пiснi  i  розмовляв  з  ним.
Мене з  ним  познайомив  Микола  Вiталiйович  Лисенко.  Сам  Вересай  дуже
обдарована людина, добре грав i спiвав,  але  на  вроду  був  негарний.  А
дружина в нього була велика красуня крiпачка Прiська. От одного разу  я  й
спитав ??: "Скажiть, як сталося, що ви,  така  красуня,  вийшли  замiж  за
такого старого, незрячого й негарного  Остапа?"  -  "Скажу!  -  вiдповiда?
вона.- Коли Остап сватався до мене, то я багато разiв  проганяла  його.  А
вiн, було, прийде з кобзою, сяде бiля хати та як загра?, як заспiва?,  ну,
вiрите,- душу розрива?. Розтопив мою вiн душу... заволодiв мо?м серцем. От
i пiшла за нього замiж".
   Дмитро  Iванович  розповiв  сво?му  гостевi,  що  свого   часу   багато
укра?нських спiвакiв та кобзарiв славились i в Росi?, навiть при царському
дворi. Вiн назвав прiзвище кобзаря Григорiя Любистка, який ще замолоду був
узятий до царського двору, де грав на  кобзi,  спiвав  народних  пiсень  -
утiшав молоду царицю ?лизавету, а  коли  вона  була  вже  дорослою,  то  з
грамотою вiдпустила Любистка на рiдну Полтавщину.
   - Зна?те що,- вийшов  Дмитро  Iванович  з-за  столу,ходiмо  зi  мною  в
садочок. Треба ж вас пригостити свiженькими фруктами з мого саду.
   Вийшли в сад. Дмитро Iванович нарвав груш, яблук,  абрикосiв  i  пiднiс
гостевi.
   - Ну, як на смак?
   -  Чудовi!  -  похвалив  кобзар  Носачевський.-  Спасибi  вам,   Дмитре
Iвановичу, за вашу гостиннiсть, за добре й ласкаве слово.


   ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ_ _

   Знайомство мандрикiвського тесляра  Михайла  Тимофiйовича  Овчаренка  з
професором Д. I. Яворницьким почалося Ще з перших рокiв  створення  музею.
Вiн i його брат Василь були добрi теслi - робили чудовi меблi  й  вiтрини.
Про це Довiдався Дмитро Iванович. Одного разу професор Яворницький прийшов
у Мандрикiвку, знайшов Михайла Тимофiйовича й запросив його  до  музею  на
постiйну  роботу.  Найбiльше  йому  доводилося  там  робити   вiтрини   на
експонати. Цi вiтрини сво?ю красою були неперевершенi.
   Майстерня, де виготовлялися вiтрини, мiстилася в пiдвальному примiщеннi
музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працю? i спiва?. Якось його
дзвiнкий голос почув Дмитро Iванович. Вiн  спустився  в  пiдвал,  став  за
дверима i уважно слухав пiсню тесляра. Потiм вiдчинив дверi  й  зайшов  до
майстернi.
   - Ви, я чую, спiва?те добре? - усмiхаючись, сказав Дмитро Iванович.
   - Та трошки спiваю. Це, так  би  мовити,  для  душi.  У  нас  весь  рiд
спiвучий. Ось ми три брати - всi спiва?мо,- вiдповiв Овчаренко.

   - Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле  Тимофiйовичу,  утнiть  менi
яко?-небудь.

   - Яку б ви хотiли?
   - Та ту, що ви найбiльш любите.

   - Я проспiваю для вас улюблену пiсню "Мiж горами вiтер вi?".
   - Добре, послухаю. Спiвайте!
   Дмитро Iванович присiв на ослонi, а тесляр став бiля свого верстата.  I
полилась чудова мелодiя. Спiвав  Михайло  Тимофiйович  Овчаренко  тенором,
ледь примружуючи  карi  очi.  Голос  його  силою  й  тембром  був  скорiше
лiрико-драматичний.
   Вчений слухав його пiсню i радiв, що  знайшов  доброго  майстра,  а  ще
кращого спiвака.
   - Добре ви спiва?те. Ану,  спробуймо  вдвох  проспiвати,-  запропонував
професор.
   - Добре! - згодився Михайло Тимофiйович.- Тiльки ж яко?? Може, "Дивлюсь
я на небо"?
   - Хай буде "Дивлюсь я на небо".

   Обидва вони пiдхопили знайому мелодiю i дружно вивели ?? до кiнця.

   Дмитро Iванович став частiше зустрiчатися з спiвучим  теслею.  Професор
запрошував його додому  i  там  слухав  пiснi,  якi  тесля  виконував  пiд
акомпанемент кобзи.
   Дмитро Iванович ще бiльше полюбив Михайла Тимофiйовича, коли  довiдався
про його дружбу з вiдомими артистами - близькими друзями  Яворницького  I.
С. Паторжинським та П. I. Цесевичем.

   В 30-х роках артист Паторжинський керував у Днiпропетровську хором  iм.
Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки - Михайло,  Iван
та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у  мiстi  та  в
примiських селах. У Василя Овчаренка ще й досi збереглося фото капели,  на
якому видно Паторжинського, багато мандрикiвчан,  а  серед  них  i  братiв
Овчаренкiв.
   - У нас  тут,-  сказав  Василь  Тимофiйович  Овчаренко,вся  Мандрикiвка
спiва?. Так здавна повелося.
   - Я нiколи не забуду,- згаду?  Ольга  Михайлiвна  Овчаренко,-  як  мого
батька хотiв Дмитро Iванович вивести в люди. А це було так.

   В  музей,  до  професора  Яворницького,  прибув  з  Петербурга  великий
росiйський спiвак - артист Леонiд  Вiталiйович  Собiнов.  Дмитро  Iванович
весь день водив гостя по музею, а пiд кiнець сказав йому:

   - Я вам, голубе, ще не все показав.

   - А що ж тут ? у вас цiкавого, чого я не бачив?

   - Тут у нас ? скарб. Хочете його побачити?

   - Аякже, з великою радiстю. Мабуть, той скарб не простий -  золотий?  -
цiкавився Леонiд Вiталiйович.
   - Нi, не золотий, а, мабуть, дорожчий! - вiдповiв Дмитро Iванович.
   Тодi професор Яворницький покликав доглядачку музею  бабусю  Дiброву  i
шепнув ?й на вухо: "Швиденько покличте сюди Михайла Тимофiйовича".
   Хвилин через п'ять перед Дмитром Iвановичем i  гостем  стояв  тесляр  в
полотняному фартусi, зi  стамескою  в  руцi,  готовий  виконати  будь-який
ремонт вiтрини.
   - Оце той скарб, що я хотiв показати вам. Знайомтесь,-  вiдрекомендував
Дмитро Iванович теслю.
   Собiнов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра  Iвановича,  то  на
теслю, не розумiючи, в чому рiч, що за жарти.  Вiн  чекав,  що  перед  ним
вiдкриють скриню з старовинним скарбом, а тут сто?ть проста робоча  людина
з чорними вусиками, охайно причесана на продiл, iз стамескою в руцi.

   - Тут ось яка справа, Михайло  Тимофiйовичу,-  почав  Дмитро  Iванович,
звертаючись  до  теслi.-  Перед  вами  чоловiк  велико?  культури,  людина
впливова. Це гiсть з само? столицi - з Петербурга. Вiн дуже любить  пiснi.
Заспiвайте йому що-небудь.
   У той час музей уже скiнчив свою роботу i дверi для  вiдвiдувачiв  були
зачиненi. Михайло Тимофiйович трошки знiяковiв, завагався перед незнайомою
людиною, потiм згодився. Вiн заспiвав свою другу улюблену пiсню -  "Повiй,
вiтре, на Вкра?ну".
   Гiсть стояв мов зачарований. Вiн уважно вслухався в усi вiдтiнки пiснi,
яку виконував тесля. Його обличчя свiдчило про те, що виконання  пiснi  не
тiльки подоба?ться, а що його вразив спiв.

   - Ну, це ви проспiвали нам укра?нську пiсню, а, може, тепер  для  гостя
щось з росiйських пiсень зможете виконати? - попросив Дмитро Iванович.
   - Спробую.
   - А яку ж ви нам тепер заспiва?те?

   - Якщо шановному гостевi до вподоби, то  я  проспiваю  "Ночь  сошла  на
землю, тихо все кругом".

   - Просимо, Михаиле Тимофiйовичу,- сказав поважний гiсть,-  проспiвайте,
послуха?мо охоче.
   Михайло Тимофiйович виконав i цю пiсню.

   - Ну як? - звернувся тодi Дмитро Iванович до гостя.

   - Бачу, що ви не жарту?те зi мною: це таки скарб! -  сказав  гiсть.-  А
чому ж ви не вчитеся далi? - зацiкавився столичний гiсть.

   - Куди менi вчитися! Я  скiнчив  тiльки  двокласну  школу.  А  тепер  -
сокира, пилка, фуганок - от i вся моя наука! У розмову втрутився  професор
Яворницький.
   -  Я  навмисне  показав   Михайла   Тимофiйовича,   щоб   ви,   Леонiде
Вiталiйовичу,  почули  голос  цi??  людини,  визнали  ??  обдарованiсть  i
допомогли ?й якось улаштуватися в столичнiй театральнiй школi. От що  менi
дуже хотiлося! - пiдкреслив Дмитро Iванович.- Ви ж гляньте: талант гине!

   - Добре, я поклопочусь!
   Iшов час. Михайло Тимофiйович уже й забув про ту  зустрiч.  А  гiсть  i
Дмитро Iванович не забули, вони робили сво?.  Тижнiв  через  три-чотири  з
Петербурга на iм'я Дмитра Iвановича надiслано пакет, а в  ньому  -  виклик
обдарованому спiваковi до столицi.
   - От що,- сказав Дмитро Iванович, звертаючись до теслi,-  даю  три  днi
строку, а потiм збирайтеся в дорогу i гайда до Петербурга вчитися. А  там,
як вийдете в люди, будете спiвати у столичних театрах, то й мене, старого,
згада?те.
   -  Спасибi  вам,  Дмитре  Iвановичу,  дуже  дякую  за   вашi   чутливi,
батькiвськi турботи, за щиру допомогу,- вiдповiв йому тесля.

   Та радiсть  була  недовга.  Повернувшись  додому,  Михайло  Тимофiйович
розповiв дружинi про пакет з Петербурга i про наказ  Яворницького  негайно
?хати до столицi. Дружина в сльози:
   - Куди ти по?деш? На кого нас покинеш? Нi, облиш,благала  вона,-  не  з
нашими достатками ?хати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в
окропi.
   Сльози дружини, бiля яко? було тро?  дiтей,  докази,  благання  зробили
сво?. Михайло Тимофiйович Овчаренко пожурився, посумував, що так  склалися
обставини, i змушений був забути про свою подорож до столицi.

   Дмитро  Iванович  дуже  розгнiвався  на  Михайла  Тимофiйовича  i  його
дружину.
   - Отак i гинуть народнi таланти! - сумно сказав вiн, нарiкаючи чи то на
Овчаренка, чи то на тi обставини, що не .дозволили теслi скористатися його
допомогою - стати артистом за покликом душi.


   НЕЗВИЧАЙНЕ ПОЛОТНО_ _

   Вiдвiдувачi Днiпропетровського iсторичного музею iм. Яворницького часто
затримуються бiля загадково? картини, намальовано? на дверях.

   Iсторiя цi?? картини незвичайна.

   Одного разу Р?пiн  прислав  до  Яворницького  свого  талановитого  учня
Миколу Iвановича Струнникова. Дмитро Iванович цiкаво й захоплююче розповiв
Струнвикову про численнi геро?чнi подвиги  хоробрих  запорожцiв.  Оповiдач
так захопив художника, що в нього виникла думка  -  увiчнити  запорожця  в
бою.  Одбираючи  з  колекцi?   вченого   потрiбнi   експонати,   художник,
розговорившись, уподобав талановитого збирача  народних  скарбiв.  Бажаючи
вiддячити чимось Дмитровi Iвановичу, Струнников спитав:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що б вам намалювати на спогад?
   - От що, голубчику. Намалюйте  менi  страшного  запорожця.  Покажiть  у
ньому силу, мужнiсть, вiдвагу, щоб люди вiрили, що ворог не тiльки козака,
а й погляду його боявся.
   Молодий художник швидко зрозумiв задум iсторика i виконав  свою  роботу
на масивних дверях тi?? кiмнати, в якiй жив  Д.  I.  Яворницький.  Картину
названо "Козак у бою". Обличчя козака на цiй картинi  налите  кров'ю,  очi
горять ненавистю до ворогiв, вiн  сам  поранений,  але  не  може  простити
ворогам спустошливих нападiв на  рiдну  землю,  великого  горя,  завданого
укра?нському народовi.
   Коли вчений перебирався з Москви на постiйне мешкання  в  Катеринослав,
вiн захотiв був узяти з собою  i  цю  картину  -  дверi.  Але  театральний
колекцiонер Бахрушин О. О.- господар будинку - не поступився сво?м добром.
   - Дверi мо?! - твердив вiн, гарячкуючи.

   - А козак мiй! - пояснював Яворницький.  Ця  суперечка  тривала  довго.
Мирним способом ?? не вдалося  розв'язати,  i  справу  передано  в  судовi
органи. А там суддi ухвалили так: оскiльки  на  дверi  з  картиною  е  два
претенденти, то розпиляти ?х на двi рiвнi частини, а потiм кинути жеребки:
кому що випаде, той тим i повинен задовольнитися.
   Так i зробили. Яворницькому, на щастя, дiсталася верхня частина  дверей
iз зображенням козака, а колекцiонеровi Бахрушину - нижня.
   1905 року картину "Козак у бою" Яворницький подарував музе?вi.
   Коли Дмитро Iванович водив по залах чоловiкiв, то, жартуючи,  пояснював
так:
   - Менi дiстався по жеребку козак, а  Бахрушину  -  штани  й  те,  що  в
штанях.

   Кожного разу це пояснення кiнчалося вибухом дружного смiху.
   Вiдвiдувачi  меморiально?  кiмнати  Д.  I.  Яворницького  також   часто
затримувались бiля двох портретiв запорожцiв Шиянiв.

   Брати Шияни, Якiв, та Iван, у 1783  роцi  за  сво?  кошти  поставили  в
запорозькiй церквi Нiкополя новий коштовний iконостас,  а  пiзнiше  сво?ми
руками виготовили жертовник i рукомийник. Трохи згодом, в 1790 роцi,  вони
купили й подарували церквi дзвiн вагою 45 пудiв i 18  фунтiв.  За  все  це
нiкопольчани  вiддячили  ?м   благоговiйним   увiчненням:   портрети   цих
запорожцiв майже на весь зрiст були виставленi не  де-небудь,  а  в  самiй
церквi - на iконостасi. Один з них стояв з правого, а другий з лiвого боку
iконостаса.

   На портретах був такий напис: "Сей портрет снято с ктитора Якова  Шияна
и поставлен  здесь  при  том  месте,  где  труды  его  всему  обществу  на
иконостасе видны. 1784 года генваря 9 дня". Такий самий напис  зроблено  i
на другому портретi, але замiсть Якова названо iм'я  Iвана:  "Сей  портрет
снято с ктитора Ивана Шияна..."

   Брати Щияни намальованi в  запорозькому  одязi,  з  довгими  чубами  та
вусами.
   Якось у цю церкву наскочив мiсцевий архi?рей, який , про?здив по  сво?й
?пархi?. Наблизився вiн до iконостаса, щоб поцiлувати iкони. Глядь, а  там
замiсть ликiв святих - запорожцi з чубами.
   Архi?рей скипiв:
   - Православнi, кому ви молитесь?

   - Боговi, ваше преосвященство,- вiдповiли вiруючi.

   - Кому ви молитесь, ще раз запитую вас?

   - Боговi, ваше преосвященство.
   - Не боговi, а запорожцям! Що це, iдолопоклонство!  Геть,  заберiть  ?х
звiдцiль!
   Того ж дня портрети Шиянiв зняли з iконостаса. Оригiнали цих портретiв,
розповiдав Д. I. Яворницький, забрав вiдомий археолог М. М. Мурзакевич для
Одеського музею iсторi? та старожитностей.

   Д. I.  Яворницький  вжив  заходiв,  щоб  зробити  на  полотнi  копi?  з
портретiв запорожцiв Шиянiв, i виставив ?х для огляду в Катеринославському
iсторичному музе? iм. Поля.
   Якось вчений показав портрети Шиянiв  I.  Ю.  Р?пiну.  Великий  творець
"Запорожцiв" зацiкавився  козаками  Шиянами.  Вiн  зробив  з  них  чудеснi
малюнки - iлюстрацi? для книги Яворницького "Запорожье в остатках  старины
и преданиях народа".

   Зараз  портрети  Шиянiв  зберiгаються   у   фондах   Днiпропетровського
iсторичного музею iменi Д. I. Яворницького.

   ВИПАДОК ПIД ГIЛЛЯСТИМ ДУБОМ_ _

   Дворянин I. Магденко часто хвалився, що вiн i його предки -  козацького
роду. В зв'язку з цим вiн вiдпускав  довгi  вуса,  носив  вишиту  сорочку,
жупан i червонi штани.
   У святковi днi Магденко одягав козацьке вбрання i заходив до  крайового
музею, де пишався перед професором Яворницьким сво?м родом та одягом.
   Це дратувало  Дмитра  Iвановича,  тим  бiльше  що  йому  давно  кортiло
придбати до жупана ще й сукнянi запорозькi штани i виставити ?х  у  музе?.
Та його прохання продати штани для музею Магденко категорично вiдхиляв.

   Довелося дiяти iншим способом.
   Яворницький дiзнався, що Магденко ласий до горiлки: пив ?? не  чарками,
а келихами. Зустрiвшися з ним, учений сказав:

   - Зна?те, що я придумав?
   - Скажете.
   - Прогуляймося в недiлю по Днiпру. Я розкажу вам iсторiю мiста,  покажу
красу берегiв i островiв днiпрових.
   - Що ж, чудово, згоден!
   - Тiльки ж ви приходьте в запорозьких штанях. На козацькi мiсця треба i
?хати в козацькому одязi.
   - Добре, одягнусь у вишиту сорочку  i  запорозькi  штани.  Все,  Дмитре
Iвановичу, буде як слiд.
   Запрошуючи панка на прогулянку, Дмитро Iванович виробив наперед  хитрий
план, в якому ковбаса та чарка мали вiдiграти першорядну роль.
   Ви?хали човном. Спустилися за Старi Кодаки.
   - Ну, ось тут, бiля Микольського, пора нам i  вiдпочити,-  запропонував
Дмитро Iванович.
   Зiйшли  з  човна,  сiли  пiд  гiллястим  дубом.  Яворницький  одразу  ж
"атакував" пана iсторi?ю. Розповiдав йому про минуле  краю,  про  козацькi
походи, а потiм вийняв з торби харч, горiлку й розклав усе те на рушнику.

   - Кажуть люди: нема? нiчого кращого, як ковбаса та  чарка!  Випиймо  та
перекусiмо на лонi природи!

   - Давайте! - охоче погодився Магденко, побачивши горiлку.- Люблю  отак,
по-запорозькому.
   - Запорожцi любили  випити,  любили  й  погуляти,  i  про  померлих  не
забували. Як умре козак, то в могилу клали кварту горiлки, щоб  i  на  тiм
свiтi не сумував, веселився. Он як! - усмiхаючись, каже Дмитро Iванович.

   - Ну, будьмо!
   - Будьмо, пийте на здоров'ячко!

   Випили по однiй. Дмитро Iванович налив по другiй. Удаючи з себе  людину
напiдпитку, Яворницький заспiвав свою улюблену пiсню:

   А Самара рiчка неглибока

   I на перевозi неширока.

   А луги з берегами

   Не проходять з кораблями.

   А колись було проходили

   I бурлаченкiв проводили,

   А тепер не проходять

   I бурлакiв не проводять,-

   Все за вражими панами.

   Йому пiдспiвував Магденко.
   Щедро частуючи панка, Дмитро  Iванович  виливав  непомiтно  свою  пайку
горiлки через плече. Не минуло й пiвгодини, як Магденко вже добре сп'янiв.
Сонце припiкало. Стало нестерпно жарко. Тягло до води.
   - Ану, козаче, скидаймо одяг та в Днiпро! - вигукнув Дмитро Iванович.
   Магденко скинув титани, сорочку, пiрнув у Днiпро. Довго вiн борсався  в
прохолоднiй  водi.  Пiсля  купання  хмiль  трохи  пройшов.  Магденко,   не
одягаючись, попросив ще випити. Дмитро Iванович охоче передав в його  руки
всю горiлку.
   Допився Магденко до того, що звалився  через  деякий  час  на  пiсок  i
захропiв.
   Цього тiльки й ждав його "гiд".

   "Ну що ж,- подумав Дмитро Iванович,- пора й за дiло!"

   Не довго думаючи, Яворницький  узяв  козацькi  штани  пана  Магденка  i
поклав ?х у свою торбу, а  збоку  залишив  iншi  штани.  Потiм,  подумавши
трохи, вирвав з блокнота аркуш паперу, щось написав  на  ньому  i  засунув
цидулку в кишеню.
   - По?хали,- гукнув до лоцмана.- По?хали  до  мiста,  а  пiзнiше,  годин
через три, повернешся i  забереш  пана.  Вiн  дуже  просив,  щоб  його  не
турбували: заснув козак...
   До пiзнього вечора лежав пан Магденко на узбережжi Днiпра  без  штанiв.
Прокинувся - лап, а штанiв  нема?.  Схопився  за  голову,  та  вже  пiзно.
Дивиться: бiля нього лежать вузенькi чорнi штани. В них знайшов i цидулку.
   "Шановний пане Магденко! - писав Яворницький.- Щиро дякую вам за те, що
виконали свою давню обiцянку - подарували козацькi штани музею. Д. Я."
   Другого  дня  широкi  червонi  запорозькi  штани  були  вже  в   музе?.
Передбачливий Яворницький  надрукував  у  мiсцевiй  газетi  подяку  пановi
Магденку за те, що вiн "з власного бажання" принiс  у  музей  i  подарував
запорозькi штани.
   Проводячи екскурсiю по  музею,  Дмитро  Iванович  частенько  розповiдав
iсторiю придбання цих штанiв.
   - Гляньте! - казав вiн.- В оцi штани влiзе цiла гарба кавунiв!
   А на дозвiллi не обходив i подробиць.

   - Магденко образився на мене, хотiв був у суд подати, та побоявся: адже
всi тодi дiзнаються, що пан залишився на березi без штанiв. Та й з  газети
люди вже довiдалися, що штани пан сам принiс до музею як дар. Отже, судовi
тут i робити нiчого було.
   Тепер у музе? був жупан, якого Дмитро Iванович ранiше  дiстав  у  князя
Урусова, i штани - повний комплект одягу запорозького козака.
   В архiвi музею багато зберiга?ться афiш, з яких видно,  що  Яворницький
часто  виступав  з  лекцiями  на  концертах  кобзарiв,   перед   селянами,
робiтниками та вчителями.
   Одного разу я спитав його:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви сво? лекцi? про запорожцiв  чита?те  по
писаному, чи як?
   Замiсть  вiдповiдi  Дмитро  Iванович  розповiв  про  один  конфлiкт   з
губернатором В. В. Якунiним. У Катеринославi  зiбралися  вчителi  земських
шкiл. Вони забажали, щоб професор  Яворницький  розповiв  ?м  про  славних
запорожцiв. Для тако? лекцi? треба було мати дозвiл губернатора.  Довелося
Дмитровi Iвановичу йти до губернатора.
   - Дозвольте менi прочитати для вчителiв лекцiю про запорозьких козакiв.
   Губернатор насторожився:
   - Покажiть вашi тези, про що будете розповiдати.

   - У мене ?х нема?. Я нiколи не виступав за тезами.

   - А як же ви без них чита?те лекцi??

   Дмитро  Iванович  розгорнув  свого  портфеля,  витяг  звiдти  широченнi
запорозькi шаровари й потрусив ними перед самим губернаторським носом:
   - Ось мо? тези! З них я читаю  публiчну  лекцiю.  Губернатор  здивовано
вилупив очi на незвичайнi "тези". Вiн не знав, як  йому  повестися,-  дати
дозвiл чи нi? Але Яворницький напосiдав на сво?му.  Вiн  доводив,  що  вже
прочитав сотнi лекцiй з цими "тезами".
   Повагавшись якусь хвилину, губернатор дав-таки згоду, але застерiг:
   - Читайте, тiльки глядiть, щоб у тих шароварах не було полiтики!
   Але  в  сво?х  лекцiях  Яворницький  завжди  додавав  щось   таке,   що
губернаторовi й полiцi? було не до смаку.

НАЩАДОК ЗАПОРОЖЦIВ


   Ларивон  Омелянович  Подолинний,  який  жив   неподалiк   вiд   Д.   I.
Яворницького i весь час працював у музе?  як  слюсар,  розповiв,  як  йому
довелося бути свiдком тепло? зустрiчi  професора  Яворницького  з  вiдомим
борцем Iваном Максимовичем Пiддубним[22].

   - Дивлюсь, до мо??  хати  наближа?ться  велика,  кремезна  людина  -  в
капелюсi, з палицею в руках.  Порiвнявшись  з  мо?м  будинком,  незнайомий
спитав:
   "Скажiть, будь ласка, де тут живе професор Яворницький?"
   "Ходiмо, покажу".
   Я повiв незнайомого до професора. Натиснув кнопку. Бiля дверей появився
Дмитро Iванович. Вiн, напевне, чекав уже гостя, бо весело вигукнув:
   "А, козарлюга прибув! Мо? шанування!" - Обидва дружньо обнялись i тричi
поцiлувалися. В  обiймах  велетня  Пiддубного  Дмитро  Iванович  видавався
наполовину меншим. Це була радiсна, бажана зустрiч ученого з борцем.
   I. М. Пiддубного Дмитро Iванович добре знав,  бо  слава  борця-чемпiона
неслась тодi по всьому свiтi. Адже недарма його вважали  за  непереможного
борця в свiтi.
   Знав Дмитро Iванович i те, що I. М.  Пiддубний  -  нащадок  запорозьких
козакiв.
   Iсторiя розповiда?, що один з Пiддубних бився у вiйську Петра Першого з
шведами, в роду Пiддубних i  тепер  згадують  цього  предка.  Коли  Мазепа
пристав до шведiв i вiсiм тисяч запорозьких  козакiв  на  чолi  з  кошовим
отаманом Костем Гордi?нком пiшли на з'?днання з вiйськом Карла XII,  козак
Пiддубний не захотiв порушувати дану свого  часу  присягу  i  перейшов  до
росiян.
   Дмитро Iванович  вбачав  у  Пiддубному  справжнього  звитяжця,  що  був
гордiстю нашо? Батькiвщини.
   Гостював Пiддубний у Яворницького кiлька днiв. Щодня вони вдвох iшли  в
музей, де Дмитро Iванович водив гостя по залах i показував йому старовину.
Особливо  затримувався  вiн  на  iсторi?  запорозьких  козакiв.  Будучи  в
запорозькому вiддiлi, Дмитро Iванович нiколи не пропускав листа запорожцiв
до турецького султана.
   - Це були такi силачi, як i ви, Iване Максимовичу.

   - Та й ви, Дмитре Iвановичу, не з слабких.

   - Е, була колись сила, як мати на руках носила! Незабаром пiсля  вiзиту
Пiддубного до Яворницького в музе? з'явилася картина  М.  Струнникова,  на
якiй був зображений I. М. Пiддубний. Цей портрет i досi перебува? в музе?.
   Пензель Струнникова вже не вперше змальовував запорожцiв. У будинку  Д.
I. Яворницького можна побачити його  картини  "Тарас  Бульба  з  синами  в
походi", "Козак напiдпитку", в музе? - "Козак в бою".
   Струнников зобразив I. М. Пiддубного на повний зрiст. 3  приводу  цього
художник писав до Яворницького:
   "Дорогий Дмитре Iвановичу! Дуже радий, що портрет Вам сподобався. Я Вам
послав копiю з деякими змiнами, а оригiнал знаходиться у I. М. Пiддубного.
Написано його з натури й краще, нiж копiя. На оригiналi вiн без чуба, вуса
закрученi, замiсть штанiв - трико. Лише  однi  груди  на  Вашому  портретi
залишились  без  змiн.  Зрiст  на  обох  портретах  натуральний.  Шлю  Вам
щиросердний привiт. Ваш М._ Струнников_. Херсон.
   29 травня 1907 р."[23]

   ВЕСЕЛИЙ КУТОК НА ВИСТАВЦI_ _

   Важко  пригадати  якiсь  культурнi  заходи,  що  були   б   у   старому
Катеринославi без участi Дмитра Iвановича. Його,  як  громадського  дiяча,
часто запрошували до рiзних комiсiй, на урочистi збори, читати лекцi?  про
iсторiю мiста тощо.
   Не забули про нього i 1910 року, коли на  мiсцi  нинiшнього  парку  iм.
Чкалова       була       органiзована       велика       Пiвденноросiйська
промислово-сiльськогосподарська виставка.
   Переглядаючи звiт про  виставку,  ми  натрапили  на  такi  слова:  "Щоб
якнайповнiше опрацювати проект садиби, була органiзована особлива комiсiя,
до яко? запрошено професора, Д. I. Яворницького".[24]
   - От що, любий Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього  голова  комiсi?,-
нам на виставцi треба показати заможного  господаря.  Як  ви  гада?те,  це
можна зробити? - Я так  гадаю,  що  на  виставцi  слiд  показати  типового
господаря звичайного укра?нського села.
   Голова комiсi? поморщився, покрутив свого крутого вуса й сказав:
   - Бачите, Дмитре Iвановичу, на виставцi поряд з хутором  буде  показано
американського  фермера.  Отже,  незручно  якось  бiдненьку   хатину   пiд
солом'яною стрiхою ставити бiля американця.
   - А я вважаю, що це буде зручно й правдиво, бо хата  простого  селянина
характернiша для нас, нiж будинок хуторянина. Пiсля цi?? суперечки  голова
комiсi? махнув рукою i сказав:
   - Робiть, Дмитре Iвановичу, так, щоб вийшло все гаразд.
   - Добре.
   I Яворницький заходився органiзовувати укра?нську садибу на виставцi.
   Вiн запропонував взяти за зразок типове господарство. одного селянина з
Мишуриного Рога. На виставцi вiдвели площу в 300 квадратних сажнiв. На цiй
дiлянцi була вiдтворена садиба, до яко? входили хата, комора, сiнник, хлiв
для тварин i свинарня. Бiля хати - город з картоплею,  соняшники,  баштан,
помiдори i капуста. Навколо хати красувався вишневий  садочок  i  найбiльш
розповсюдженi на Укра?нi квiти: чорнобривцi, рута-м'ята, любисток, королiв
цвiт, троянди. Тут, поблизу хати, стояли вулики з  солом'яними  дашками  i
криниця з характерним бiля не? журавлем.
   Усе це господарство огороджено тином з перелазами. Всерединi хата  була
обставлена вiдповiдним скарбом, уквiтчана зеленими гiлочками  та  квiтами.
Пiч розмальовано чудовими квiтами  укра?нського  орнаменту,  бiля  печi  -
дощатий пiл, який правив за лiжко, над ним висiла дитяча колиска, поряд  -
ткацький верстат, за яким увесь час працював ткач. На стiнах  -  квiтчастi
укра?нськi рушники, люстерко, на полицях - рiзний посуд i взагалi все,  що
була   в   селянському   вжитку.   У   дворi   лежав   плуг    та    iнший
сiльськогосподарський реманент.
   Але цим Дмитро Iванович  не  обмежився.  Укра?нський  народ  з  природи
веселий, жартiвливий,  любить  гумор,  пiснi,  музику.  Щоб  доповнити  цю
картину ще з побутового боку,  вiн  запросив  на  виставку  бандуриста  М.
Пасюгу. Спiвав Пасюга протяжно, журливо, пiд акомпанемент бандури. Час вiд
часу бiля нього  з'являвся  Дмитро  Iванович  i  замовляв  йому  думи  про
запорозьких козакiв, просив ушкварити веселого гопака  тощо.  Завжди  бiля
бандуриста, що  сидiв  пiд  бiлою  хатою,  збиралося  багато  вiдвiдувачiв
виставки, якi з великою увагою слухали сердечнi пiснi й думи про  народних
геро?в Укра?ни.

   На виставцi було багато друзiв i приятелiв Яворницького,  але  найбiльш
вiн шанував свого  давнього  приятеля  професора  О.  М.  Терпигор?ва,  що
керував тут гiрничним i соляним вiддiлами.

   Якось, прогулюючись з професором  Терпигоревим,  Дмитро  Iванович  узяв
його пiд руку й повiв до бiло? хати, де сидiв бандурист  Пасюга,  оточений
натовпом.
   - Чу?те, Олександре Митрофановичу?

   - Чую i люблю народну музику. А Пасюга все  грав  i  грав.  Слова  його
пiснi, звук бандури глибоко западали в серце, брали за душу.

   - От що значить народна музика! -  сказав  Дмитро  Iванович,  проводячи
рукою по сво?х сивих  козацьких  вусах.-  Кобзар  -  це  вiдголосок  життя
знедолених: з його вуст ви  почу?те  i  страждання  голоти,  i  хоробрiсть
козачу, i смiх та жарти - все, чим живе людина.

   Даремно боявся голова комiсi? по органiзацi?  виставки,  що  укра?нська
садиба буде виглядати бiдною порiвняно з американською: вона була багатшою
сво?ми духовними  достатками.  Про  це  свiдчила  постiйна  увага  до  не?
вiдвiдувачiв.
   Виставка  вже  наближалася  до  кiнця.  Професор   запримiтив,   що   в
сiльськогосподарському вiддiлi поставленi  пречудеснi  роги  сiрих  волiв.
Iсторик почав клопотати,  щоб  цi  експонати  потрапили  не  в  помiщицькi
хороми, а до музею. Хоч керiвники виставки неохоче йшли на це, але  Дмитро
Iванович не вiдступав i домiгся свого. Незабаром чучела  волячих  голiв  з
крутими рогами з'явилися в музе?. Вони стояли попереду чумацького воза.

   Дмитро  Iванович  говорив:  "Хай  нашi  нащадки  дивляться   на   сiрих
укра?нських волiв, щоб знали, якими волами чумаки ?здили в Крим по рибу та
сiль".
   На цю виставку земська управа органiзувала екскурсiю  вчителiв.  Дмитро
Iванович вмiло скористався цi?ю  нагодою.  Вiн  зустрiвся  з  вчителями  i
запросив ?х до музею.
   - Дорогi колеги,- звернувся вчений до них.- Ви живете серед трудiвникiв
села, ви щодня бачитесь з ними, чу?те цiкавi пiснi,  легенди,  казки,  якi
народились i зберiгаються в незамулених джерелах,- записуйте ?х,  збирайте
Цiкавi релiквi?, охороняйте пам'ятки культури та iсторичнi споруди, пишiть
iсторiю сiл. Кому ж, як не вам, i перо в руки! Берiться за це святе  дiло,
вам нащадки скажуть спасибi.
   В той же день багатьом ентузiастам Яворницький за сво?м пiдписом  видав
посвiдчення про те, що вони уповноваженi по охоронi пам'яток  культури  та
кореспонденти музею.
   Перед  тим  як  розпрощатись,   до   професора   пiдiйшов   учитель   з
Павлоградського повiту Аполлон Полиський.

   - Вашi слова, Дмитре Iвановичу, запали в мо?му серцi.  Думаю  одразу  ж
взятися за iсторiю сiл.
   I Полиський написав iсторiю сiл Слав'янки, Пiдгороднього, Новопавлiвки.
Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з  описами  iсторичних
пам'яток.
   Усi  пам'ятки  минувшини  за  допомогою  таких  кореспондентiв   Дмитро
Iванович узяв на облiк i забезпечив ?х охорону по всiй Катеринославщинi.

   БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО_ _

   Мiсцевий купець К. Левченко все сво? життя збирав колекцi?  i  зберiгав
?х у сво?му палацi. Найбiльше поталанило йому зiбрати порцелянового посуду
рiдкiсного  венецiанського  виробу.  Це  були  оригiнальнi  позолоченi  та
розмальованi  вази,  сервiзи  тощо.  Тут  же  були  мармуровi  й  бронзовi
статуетки.  В  окремiй  кiмнатi  зберiгалися  десятки   коштовних   картин
росiйських та закордонних митцiв.
   В рiзноманiтнiй колекцi? Левченка  був  i  порцеляновий  бюст  Джордано
Бруно - великого iталiйського мислителя,  матерiалiста  й  ате?ста,  якого
1600 року римськi iнквiзитори спалили на вогнищi за  проповiдь  передового
свiтогляду, за виступ проти релiгi? та папства.
   Цей бюст зразу ж запримiтив професор Яворницький, як  тiльки  ступив  у
будинок колекцiонера.
   "Бути йому в музе?, а не тут, у хоромах купця",подумав Дмитро Iванович.
   - От що я вам скажу, шановний  друже,-  каже  вiн  згодом,  сiдаючи  на
канапу.- Прийде час, i ми розлучимося з свiтом. Смерть нiкого не обiйде  -
нi вас, нi мене. Кому все це залишиться? Ви - багатий, дiтей нема?...  Для
кого ви дбали? Хто згада? вас? Нiхто! Тепер уявiть собi  iнше:  вашi  речi
опинились у музе?. Над ними буде  написано  -  хто  зiбрав  колекцiю,  хто
вiддав ?? в музей. Це ж вища атестацiя культури й  гуманностi  людини!  Це
увiчнить вас. О!..- пiдняв пальця Яворницький.
   - Для мене, шановний професоре, добре зрозумiло, що  ви  затiва?те.  Та
цьому не бути. З яко? це речi  мо?  надбайня,  мо?  скарби  повиннi  стати
здобутком iнших. Нi, це занадто...
   Суперечка мiж ученим i колекцiонером була гостра й тривала довго.  Вони
посварилися i довгий час не розмовляли.

   Проте думка ще раз завiтати  в  будинок  Левченка  не  покидала  Дмитра
Iвановича. Невдовзi така нагода випала. Зустрiлися вони  в  театрi.  Пiсля
закiнчення вистави Левченко взяв Дмитра Iвановича пiд руку i сказав:
   - Чи ви й досi на мене гнiва?тесь?

   - Нi, я вже трохи одiйшов, а гнiватися на вас е за що...
   - Досить, досить гнiватися. Краще ходiмо до мене,  я  покажу  вам  новi
колекцi?.
   Цього запрошення Дмитро Iванович давно чекав, i  добре,  що  iнiцiативу
виявив не вiн, а Левченко. Дмитро Iванович знав, що  колекцiонер  Левченко
дуже побожна людина, й вiн надумав подарувати йому невеличку  й  непоказну
бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в  нього  вдома.  Левченко
зрадiв i вдячно прийняв цей дар.
   - А чим же я вiддячу вам, Дмитре Iвановичу?

   - Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..

   - Вiдверто кажучи, всього жаль: збирачевi колекцiй жалко розлучатися  з
найнезначнiшим експонатом. А все ж треба щось i вам  пiдiбрати.  Може,  ви
самi щось уподобали?
   - Ви вгадали.
   - Цiкаво, що ж ви собi намiтили?

   - Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навiщо ви зберiга?те цього безбожника?..
   - Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: берiть!
   - А на додачу до спасителя,- сказав Дмитро  Iванович,-  я  подарую  вам
свiй твiр "За чужий грiх". Читали?
   - Нi, не читав! Буду дуже вдячний.

   Левченко цього разу легко пiддався  впливовi  Яворницького  i  назавжди
розпрощався з бюстом Бруно.
   Придбаний бюст Дмитро Iванович принiс просто в музей, записав  його  до
книги i зразу ж виставив на видному мiсцi - у найсвiтлiшому залi.
   Проводячи екскурсiю, Яворницький часто зупинявся  бiля  бюста  Бруно  й
докладно  розповiдав  вiдвiдувачам  про  життя  й  мужню  смерть  вiдомого
мислителя. Та недовго втiшався цим бюстом Дмитро Iванович. За якийсь час з
ним ско?лася бiда. Якось ранком Дмитро Iванович проходив по  музею,  круто
повернувся й ненароком  зачепив  бюст;  той  упав  на  кахляну  пiдлогу  i
розбився на друзки. Дмитро Iванович увесь затремтiв, зблiд, а потiм зайшов
до свого кабiнету, взяв капелюх й мовчки пiшов додому. П'ять днiв  вiн  не
приходив до музею.

   Щоб якось зараяти бiду, розсiяти. тугу в душi  професора,  спiвробiтник
музею Ю. П. Садовий зiбрав груддя бюста i  потай  вiднiс  до  реставратора
Корнiя Павловича Шамра?вського. Той охоче взявся  за  дiло.  Не  минуло  й
доби, як Бруно стояв на своему мiсцi. Тодi Садовий взяв з  собою  службовi
справи й пiшов на квартиру Яворницького.

   - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу!

   - Здоровенькi були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
   Такими словами Дмитро Iванович завжди зустрiчав службовцiв  музею.  Сам
же в цей час сидiв за столом i переписував слова до укра?нського словника.
   - Та все як було, так i ?. А чому ви, Дмитре Iвановичу, не приходите  в
музей? Занедужали, чи що?
   - А хiба ви не зна?те чому? Я ж розбив бюст  Бруно.  Повiрте,  як  менi
тяжко на душi, не можу собi простити цю необережнiсть. Ви ж зна?те,  як  я
добував його, скiльки я ходив за ним, i ось ма?ш, сам же його розбив...
   - Нi, Дмитре Iвановичу, Бруно цiлий.

   - Ви що, жарту?те зi мною?
   - Нi, не жартую. Ось прийдiть подивiться: вiн сто?ть на сво?му мiсцi.

   Дмитро Iванович полегшено зiтхнув, усмiхнувся. Вiн  зрозумiв,  що  бюст
вiдновлено. Тепер йому цiкаво було глянути на нього.

   - Ну гаразд, тодi зразу ж прийду.

   Через годину Яворницький уже стояв бiля бюста Бруно i милувався ним. На
обличчi професора розпливалася при?мна усмiшка.

   - Чудо, справжн? чудо! Хто це вiдновив?

   - Корнiй Павлович,- сказав Садовий.

   - Золотi руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, вiзьмiть оцi сто  карбованцiв
i вiддайте йому.  Так  i  скажiть:  це  особисто  вiд  мене.  I  подякуйте
щиросердо за те, що вiн порадував мене.
   Так  бюст  Джордано  Бруно  "воскрес"  i  знову  посiв  сво?  мiсце   в
iсторичному музе?.
   ...Почалася революцiя.  Буржу?  тремтiли:  де  ж  сховати  нагромаджене
добро?
   Левченко прибiг у музей до Яворницького;

   - Дорогий Дмитре Iвановичу, допоможiть...

   - Що таке, що з вами?
   - Та революцiя ж!
   - То й що, як революцiя?
   - Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекцiя! - I гiрко  заридав,
схопившись за голову. "Ага, дiйшло!" - подумав Дмитро Iванович

   - Так чого ж ви хочете вiд мене?

   - Порадьте, куди менi сховати свою колекцiю, як ?? врятувати?
   - А це вже дiло ваше. Колись я вам давав  добру  пораду  -  вiддати  до
музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
   -  Дмитре  Iвановичу,  забудьмо  нашi  суперечки.  Зараз  не  до  того.
Допоможiть, благаю вас!
   - Як, чим же я допоможу?
   - Може, де в музе? знайдеться куточок, щоб хоч  тимчасово  скласти  мою
колекцiю?
   - Ви що, з глузду з'?хали? Музей - не сховище! Цього не можна робити. А
проте, почекайте кiлька днiв.
   Через три днi колекцiонер Левченко прибiг  до  Дмитра  Iвановича  прямо
додому. Прийшов не з порожнiми руками,  а  принiс  особистий  подарунок  -
порцелянову Венеру. Дмитро Iванович прийняв цей дар, подякував  i  того  ж
дня вiднiс статуетку в музей, щоб заiнвентаризувати.
   Професор добре знав, що Левченко ночами не  спить.  Днiв  через  десять
Левченко, змарнiлий, з  припухлими  очима,  неголений,  знову  з'явився  в
музе?. Вiн назирцi ходив за Дмитром Iвановичем  i  благав  урятувати  його
колекцiю. Яворницький добре розумiв, що Левченковi  нема?  куди  подiтися,
колекцiя буде в музе?, але йому хотiлося провчити  цього  гоноровитого  та
жадiбного багатiя. I вiн цього домiгся. Сталося так, що  Левченко  на  все
був згодний.
   "Отак вашого брата  i  треба  вчити",-  думав  Дмитро  Iванович,  хитро
посмiхаючись.
   - Ну от що,- сказав нарештi.- Я оце весь час думав, як  урятувати  вашу
колекцiю, i вирiшив допомогти вам. Як тiльки сяде сонце, все несiть  сюди.
Ми вашi колекцi? складемо в ящики i - в пiдвал. Туди нiхто не загляне.
   Так i зробили.
   У Левченка камiнь з серця звалився. Та радiсть недовго тiшила  багатiя.
Якось Левченко завiтав до музею, щоб пересвiдчитися, чи все там на  мiсцi.
Зайшов, глянув i очам сво?м не повiрив: уся його  колекцiя  акуратно  була
виставлена у вiтринах музею. Бiля кожно? речi стояв  номер  з  iнвентарно?
книги.
   - Як це розумiти? - спитав вiн у директора музею.

   - А так  розумiйте,  як  ото  бачите!  -  вiдповiв  Яворницький.-  Ваша
колекцiя конфiскована. Революцiя! Нехай тепер усi милуються тим, що  довгi
роки було приховано вiд людей, лишалося власнiстю  одиниць...  Вийшло,  як
бачите, на мо?: вся колекцiя стала надбанням музею, а значить, i народу.

   Не тiльки Левченко тремтiв за свою  колекцiю  в  першi  роки  Жовтнево?
революцi?. Захвилювалися мало не всi чиновники, дворяни, царськi посiпаки.
Не знали, що робити, де сховати сво?  багатство,  рiдкiстнi  речi,  нажитi
чужою працею.
   Багато  катеринославських  дворян  i  купцiв  кинулися   до   професора
Яворницького просити ради.
   - Допоможiть, шановний Дмитре Iвановичу, куди подiтись,  де  приберегти
нашi скарби?
   Дмитро Iванович радiв, що для нього тепер випав багатий врожай.
   - Несiть у музей. Тут усе буде цiле.

   I попливли в пiдвали музею коштовяi речi. ?х власники були певнi:  тут,
у музе?, надiйне мiсце для схованки речей.

   Через деякий час на стiнах музею з'явилися  цiннi  художнi  картини,  у
вiтринах - порцеляновий i фаянсовий посуд,  рiдкiснi  годинники,  коштовнi
люстра тощо.
   Все це багатство з наказу Дмитра  Iвановича  було  заiнвентарiзовано  i
стало власнiстю музею назавжди.

   _ДВI ПОДОРОЖI ДО ТАРОМСЬКОГО__ _

   Заслуги  Дмитра  Iвановича  в  справi  збирання  й   охорони   пам'яток
матерiально? культури Приднiпров'я важко переоцiнити. Всi могили,  кам'янi
баби, iсторичнi будинки, запорозькi церкви вiн узяв на  облiк  i  старанно
охороняв.
   Коли вiн брав усе це на  облiк,  то  знав,  де  i  що  лежить,  у  кого
зберiга?ться таке, що йому мiсце в музе?.
   На ювiлейному засiданнi Архiвно? комiсi?, що вiдбулося 21  квiтня  1913
року, Дмитро Iванович виступав з лекцi?ю про життя на Днiпровських порогах
з тих часiв, коли вперше з'явилися  слiди  людського  життя,  i  до  часiв
Запорожжя. Вiн розповiв  i  про  iсторiю  краю,  i  про  зiбранi  рiдкiснi
старовиннi речi, i про тi речi, якi слiд залучити до музею, врятувати  вiд
загибелi.
   У той же день Дмитро Iванович  показав  присутнiм  на  цьому  засiданнi
величезне двопудове запорозьке ?вангелi?, яке вiн добув  у  старiй  церквi
поблизу Катеринослава.
   До Дмитра Iвановича дiйшли  чутки,  що  в  церквi  села  Таромського  ?
старовинне запорозьке  ?вангелi?.  Ця  рiдкiсна  i  цiнна  рiч  схвилювала
iсторика. Вiн кинув усi справи й по?хав до настоятеля цi?? церкви. Хоч  як
вiн його благав, але настоятель виявився упертим i ?вангелi? не вiддав.

   Минув рiк. Замiсть старого впертого настоятеля прибув туди  другий.  Це
був  простенький,  довiрливий,  м'якiший  настоятель,  i  Дмитро  Iванович
вирiшив будь-що забрати ?вангелi?.
   ...Чудовий травневий ранок. Тиша. Тiльки чути спiви солов'?в,  та  десь
на березi Днiпра, перелiтаючи з дерева на дерево, кувала зозуля. Вулиця  -
порожня. Несподiвано  тишу  села  порушив  ритмiчний  кiнський  тупiт.  До
будинку настоятеля, що стояв напроти церкви, пiдкотив гарний фаетон,  яким
вправно керував парою вiдгодованих  коней  вiзник.  З  блискучого  фаетона
вийшов якийсь чепурно  вбраний,  високий  на  зрiст  чоловiк  у  капелюсi.
Обличчя в цi?? людини при?мне, поголене, вуса трохи звисали.
   При?жджий смiливо пiшов до  будинку  настоятеля.  Постукавши  в  дверi,
зайшов у будинок. Тут його  зустрiв  настоятель,  який,  побачивши  такого
поважного пана, зовсiм розгубився й не знав, як поводитися.  Але  вихiд  з
того становища знайшов сам при?жджий.
   - Дозвольте, батюшко, вiдрекомендуватися.

   - Прошу. Кого ж маю честь бачити?

   - Професор Московського унiверситету;  доктор  iсторичних  наук  Дмитро
Iванович Яворницький.
   Настоятель трохи  злякався,  бо  в  сво?му  життi  вiн  уперше  побачив
професора, та ще й доктора, i зовсiм розгубився. Замiсть чiтко?  вiдповiдi
вiн щось промимрив невиразно:
   - Дуже... дуже при?мно, дуже радий, готовий до послуг!
   Настоятель заметушився, не знав, де й  посадити  поважного  гостя.  Але
Дмитро Iванович був добрий психолог. Вiн зрозумiв,  що  саме  зараз  треба
кувати залiзо, i попрохав настоятеля повести його до церкви.

   Батюшка не знав, чому професор  поспiша?  в  церкву.  Вiн  подумав,  що
вчений дуже релiгiйна людина i хоче  спершу  помолитися  боговi,  а  потiм
розкаже, в яких справах прибув. Проте швидко взяв ключi й пiшов  з  гостем
до церкви.
   Увiйшовши, Дмитро Iванович попрямував у вiвтар. Професор скрiзь  уважно
розглядав, усе вихваляв i вже побачив те, що  йому  потрiбне,-  старовинне
?вангелi?. Воно лежало на престолi.
   Дмитро Iванович бере в руки це ?вангелi?, розглядав i каже:

   - Це дуже старовинне, до того ж запорозьке ?вангелi?. Я його заберу  до
музею!
   Не питаючи дозволу, Дмитро Iванович мовчки загорнув ?вангелi? в хустку,
що мав при собi, i вийшов  з  церкви.  Настоятель  розгублено  дивився  на
гостя.
   Дмитро Iванович проща?ться, тисне руку.

   - Дуже вам дякую!  По?хали!  -  звернувся  вiн  до  вiзника  i,  знявши
капелюха, востанн? помахав довiрливому i трохи переляканому панотцевi.

   Настоятель у цей час мов отетерiв, начеб води в рот  набрав.  I  тiльки
згодом, коди фаетон був уже далеко, вiн почухав собi потилицю i сказав:
   - От халепа! Аж  не  вiриться,  наче  хто  увi  снi  при?хав  i  забрав
?вангелi?.
   Днiв через три про цей випадок дiзнались парафiяни. Та було вже  пiзно.
До музею прибули уповноваженi вiд громади, щоб  забрати  назад  ?вангелi?.
Дмитро  Iванович  прийняв  ?х  дуже  ввiчливо,  ласкаво  i  довiв  ?м,  що
двопудовому ?вангелiю мiсце в музе?.

   КОЗАЦЬКИЙ ДЗВIН_ _

   Дмитра Iвановича часто можна  було  бачити  в  церквах  та  монастирях.
Приходив вiн туди, звiсно, не богу молитися, а добувати рiдкiснi речi,  бо
добре знав, що по церквах багато ? цiнних експонатiв церковно?  старовини,
якi лишалися ще не залученими до музею.
   З  цi?ю  метою  послав  вiн  нас  1930  року  у  подорож  з   мандатами
Наркомосвiти УРСР. Нам довелося побувати в  Солонянському,  Царичанському,
Петрикiвському, Криничанському районах та Мишуриному Розi.

   Перед ви?здом Дмитро Iванович викликав працiвникiв музею до кабiнету  й
сказав:
   - Ану, вiзьмiть сво? блокноти та запишiть, в яких  церквах  i  що  саме
зберiга?ться з старовинних речей музейного значення. Майте  на  увазi,  ви
там знайдете рiдкiснi експонати, виготовленi в селах  Запорожжя  кустарним
способом.
   - А що, як попи поцiкавляться,- спитав хтось Дмитра Iвановича,-  звiдки
ми зна?мо про церковнi скарби?
   - Кажiть, що зна?те, але не кажiть, що я вас вирядив,  бо  вони  й  так
косо на мене дивляться, кажуть, що я розоряю ?хнi церкви.  У  вас  мандати
Наркомосвiти, отже, все, що я перелiчу вам,- забирайте i везiть до  музею.
Особливо, кажу, звернiть увагу на церковнi речi в Мишуриному Розi. Там, на
дзвiницi, висить стародавнiй дзвiн. Без цього дзвона не повертайтеся.  Так
собi й запам'ятайте!
   У селах ми скуповували i приймали в  дар  для  музею  рiдкiснi  килими,
рушники  з  оригiнальними  орнаментами,  речi,  що  вiдображають  розвиток
сiльського господарства, бджiльництва, бондарства та iнших промислiв.

   До?хали до Мишуриного Рога. Зайшли в  сiльраду,  показали  документи  i
зразу ж до церкви. На наше прохання титар подав опис  церковного  начиння.
Бачимо: в опису нема? козацького дзвона. Виходить, якесь шахрайство.
   - А подайте нам другий опис,- попросили ми.

   - Другого опису в нас нема?,- вiдповiв титар.

   - А чому ж тут не видно козацького дзвона?

   - Та чого ж вiн там буде, коли його у нас нема?! Прийшов пiп з попадею.
Пiп справляв хрестини i був напiдпитку. Почував себе смiливо й розв'язне.
   - Чого ви причепилися? Нiякого дзвона в нас нема?! - присягався пiп.
   - Тодi почекайте, я  сам  огляну  дзвiницю.  Тiльки-но  я  пiднявся  на
схiдцi, пiп схопив мотузку, що звисала з найбiльшого дзвона, i хотiв  було
вдарити на сполох.
   Та це йому не вдалося. Попадя схопила п'яного попа  за  рясу,  благаючи
схаменутися.
   А тим часом я злiз на дзвiницю, знайшов козацький i дзвiн, про який нам
розповiдав Яворницький, записав слова, що були вiдлитi на  його  поверхнi.
Потiм склали акта.
   - Ну, де козацький дзвiн? - спитав нас Дмитре Iванович,  як  тiльки  ми
зайшли в музей.- Мабуть, чимало клопоту було з ним?

   - Та було!
   I ми розповiли сцену з п'яним попом у Мишуриному Розi.
   Через тиждень пiп сам привiз козацький дзвiн до музею.
   - Ну й хлопцi ж у вас, Дмитре Iвановичу,- скаржився вiн  Яворницькому.-
I як  це  вони  довiдалися  про  цей  дзвiн?  Дмитро  Iванович  промовчав.
Посмiхнувся в сво? бiлi вуса й задоволене пiдморгнув бровами,  що  звисали
над розумними, хитруватими очима.

   ПIП-АРТИСТ ТА "ЧУДОТВОРНI" IКОНИ_ _

   Нам  нiколи  не  доводилося  бачити,  щоб  Дмитро  Iванович  хрестився,
дотримувався релiгiйних свят. Проте одного разу стало вiдомо, що вiн ходив
на зеленi свята до церкви Олександра  Невського,  яка  мiстилася  тодi  на
Пушкiнському проспектi.
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, ви до церкви ходите? - спитали його.
   - Нi, як правило, не ходжу. Нiчого там не бачу втiшного для сво?? душi.
А от в тiй церквi, що на Пушкiнському проспектi, двiчi був. Бо там за попа
править службу артист К. Шарай - вiн ма? чудовий голос.  А  коли  до  мене
приходить, то спiва? "Ой лiтав орел...". От я й слухаю його, не вдаючись у
те, що вiн спiва?, головне - як спiва?. Але я  бачу,  що  вас  цiкавить  i
друге: чи вiрю я в бога? Ну,  як  вам  сказати.  Я  нiколи  не  думав,  що
бiльшовики повалять стовп, який простояв тисячу лiт  непохитно,  а  все  ж
таки повалили.

   Пiд "стовпом" Дмитро Iванович розумiв релiгiю.

   Подумавши, Дмитро Iванович сказав:

   - Люди створили собi бога, а не бог людей. Ви гляньте на  iкони,  що  в
музе?, i легко в цьому перекона?теся.
   I справдi, на iконi, привезенiй з Покровсько? церкви, зображенi царi  -
Петро та Iоанн з Софi?ю. Царськi особи з усiх  бокiв  оточенi  запорозькою
старшиною з духiвництвом. Запорожцi з довгими вусами та  чубами,  голеними
бородами, в червоних та синiх жупанах.
   - Бачите,- казав Дмитро Iванович, посмiхаючись,- i запорожцi  потрапили
в святi. Он до чого дiло дiйшло!
   Не менш цiкавi з погляду антирелiгiйно?  пропаганди  й  iкони  "святих"
богородиць.
   У Днiпропетровському державному iсторичному музе? чимало таких iкон.

   Згадуючи про "чудотворнi" iкони, Дмитро Iванович якось сказав:
   - До  революцi?  на  Укра?нi  було  чимало  "чудотворних"  iкон,  як-от
Самарська iкона божо? матерi,  Микола-чудотворець.  Зараз  вони  в  музе?.
Лежать уже декiлька лiт i не обновлюються. А скiльки мiльйонiв заробило на
них духiвництво!
   Попи не злюбили Дмитра Iвановича за те, що вiн смiливо  й  безцеремонне
вилучав з  церкви  все,  що  мало  iсторичну  вартiсть.  Часто-густо  йому
допомагали, в цьому простi люди.
   Навеснi 1933 року до музею  зайшов  сивенький  дiдусь  Василь  Iванович
Соболь.  Вiн  попрохав  звести  його  з  професором  Яворницьким.   Звели.
Познайомили. Виявилося, що той дiдусь був нiчним сторожем Преображенського
кафедрального собору, що на Жовтневому майданi. Вiн спостерiгав, як мiське
духiвництво ховало в пiдземеллi собору безлiч коштовних  церковних  речей,
зiбраних з усi?? Катеринославсько? ?пархi?.  Там  були  дорогi  ?вангелiя,
оздобленi .срiблом, золотом, срiбнi хрести, чашi, дарохравильницi, ризи  з
самоцвiтами тощо.
   Дмитро.  Iванович  вислухав  дiдуся,  а  потiм  викликав  представникiв
державних органiв, склав комiсiю, i всi пiшли в собор. Там розкопали склеп
i знайшли всi цi речi. Майже половину з них,  що  мали  музейне  значення,
забрано до музею.
   Дмитро Iванович щиро подякував дiдусевi, ще й  поклопотався  за  нього,
щоб йому призначили пенсiю.
   Рiдкiснi речi музейного значення Д. I.  Яворницькпй  почав  вилучати  з
церков ще  в  Петербурзi  -  за  рiк  до  того,  як  вiн  став  директором
Катеринославського крайового музею.  В  архiвах  Днiпропетровського  музею
знайдено цiкаву телеграму такого змiсту:
   "Петербург, 19 февр. 1904 года.
   Екатеринославскому  музею  им.  Поля.  Д.  И.  Эварницкому.   Прошу   в
семидневный срок  вернуть  Тологлушевской  церкви  взятые  вами  вещи  под
предлогом распоряжения святейшего синода. В противном случае буду вынужден
обратиться к судебной власти в уголовном порядке.
   Церковный староста Я. И. Яковлев"

   Iнодi сутички з церковниками мали далеко гострiший характер.
   Якось (це було ще до Жовтнево? революцi?) Дмитро Iванович довiдався, що
в однiй церквi Новомосковського повiту  зберiга?ться  рукописне  ?вангелi?
XVI сторiччя. Вчений узяв дозвiл з синоду й по?хав по  ?вангелi?.  Знайшов
книгу i вже хотiв був забрати ??, коли чу?,  церковний  дзвонар  а  наказу
попа вдарив на  сполох.  Збiглися  парафiяни,  кинулися  до  Яворницького.
Справа набрала серйозного характеру. Тiльки чудом якимсь вдалося  уникнути
розправи фанатикiв: професор сховався в церквi,  а  поповi  пригрозив,  що
скаржитиметься в синод, коли той не утихомирить свою паству. Це  вплинуло.
Пiп звернувся до вiруючих i втихомирив ?х. А  рукописне  ?вангелi?  Дмитро
Iванович все-таки привiз до музею.
   Була в музе? ще одна оригiнальна iкона, яку Дмитро Iванович  "вiдкопав"
у Катеринославськiй ?пархi?. На цiй  iконi  був  намальований  запорозький
козак ?встафiй Плакида. Тiльки не з чоловiчою головою, а  з  собачою.  Про
iкону склалася, як пояснював Дмитро Iванович, така легенда: козак  Плакида
був дуже вродливий, хвацький красень. Коли  вiн  Приходив  до  церкви,  то
жiнки з нього  очей  не  зводили,  спокушали  й  до  грiха  доводили.  Щоб
позбавитися спокус, Плакида почав просити  бога,  щоб  вiн  начепив  йому,
замiсть чоловiчо?, собачу голову.
   Бог, звiсно, не вдовольнив його прохання, але iкона така з'явилася.

   ЯК ЗНИКЛА СТАТУЯ_ _

   Як тiльки Дмитро Iванович довiдався, що в Петроградi  з  наказу  В.  I.
Ленiна охороняють усi пам'ятники культури, вiн одразу ж вжив заходiв,  щоб
зберегти в Катеринославi Усе, що явля? собою художню цiннiсть.

   У старому Катеринославi, напроти гiрничого училища, до революцi?  стояв
пам'ятник Катеринi II - бронзова статуя вагою двiстi пудiв.
   Вона була встановлена на високому постаментi,  чудово  виготовленому  з
фiнляндського гранiту, спецiально привезеного звiдти до Катеринослава.
   На цiй стату?  був  латинський  напис:  "Лiпив  Мей?р,  вiдлив  Маукiш,
обробив Мельцер". Висота стату? 4,5 аршина. Iмператриця зображена на  весь
зрiст, у невеличкiй коронi, з поясом для меча, в довгiй широкiй  тозi,  що
звисала з лiвого плеча.
   Як художн? творiння, статуя являла собою неабияку цiннiсть.
   У Катеринославi подавав дехто думку: "Чи не час-бо переплавити  статую?
Адже в нiй бiльше трьох тонн бронзи!"
   Чутки дiйшли до Д. I. Яворницького i стурбували його. Будучи директором
крайового  музею  i  справжнiм  збирачем  народних  скарбiв,  вiн  не  мiг
допустити, щоб цей художнiй витвiр загинув, пiшов на переплавлення.

   - Ця статуя,- казав вiн,- витвiр умiлих рук добрих  майстрiв.  Та  хiба
можна ?? переплавляти? Адже  вона  може  бути  чудовою  школою  для  наших
студентiв, майстрiв художнього литва, для скульпторiв, митцiв.

   Бронзова статуя царицi ма? свою iсторiю, яка пов'язана з  одруженням  i
сiмейним життям великого росiйського поета О. С. Пушкiна. Ось як  освiтлю?
цю iсторiю дослiдник В. Я. Рогов[25]

   ...Катерина II подорожувала по Росi?. Коли у груднi 1775 року вона була
в Мединському повiтi, Калузько? губернi?, то вiдвiдала полотняну  фабрику,
що належала Гончарову - прадiдовi дружини О. С. Пушкiна, i там дала  згоду
спорудити свiй монумент на територi? фабрики. В 1781 роцi П.  А.  Гончаров
склав контракт з берлiнським скульптором Мей?ром. Виготовлену ним статую в
1791 роцi привезено до  Петербурга,  а  звiдти  -  на  полотняну  фабрику,
власником яко?  в  той  час  став  дiд  дружини  О.  С.  Пушкiна  -  Панас
Миколайович Гончаров. Але статую установити не довелося, i вона  лежала  в
одному з пiдвалiв фабрики.
   Пiд час сватання Пушкiна до  Наталi?  Микола?вни  виникла  необхiднiсть
продати цю статую.
   Виявилось, що  дiд  Наталi?  Микола?вни  Панас  Гончаров,  одержавши  у
спадщину полотняну  фабрику  поблизу  Калуги  й  мiльйоннi  кошти,  нажитi
жорстокою експлуатацi?ю крiпакiв, розтринькав майже все багатство.

   Старий Гончаров робить Пушкiна прохачем у  сво?х  майнових  справах.  У
травнi  1830  року  поет  зверта?ться  до  шефа  жандармiв  Бенкендорфа  з
проханням дозволити Гонча-рову продати статую Катерини II. Адресуючись  до
Бенкендорфа, Пушкiн мав на увазi царя. Дозвiл одержано, але "мiдну бабусю"
нiхто не купував на мiдь,  а  казна  не  зрозумiла  натякiв  Пушкiна,  щоб
придбати пам'ятник царицi державним коштом.
   "Що поробля? "заводська бабуся" - бронзова, розумi?ться?", "Що дiдусь з
його "мiдною бабусею"? Чи обо? живi й здоровi?" - жартував Пушкiн у листах
до майбутньо? дружини.
   А  дiдусь  Гончаров  не  заспокоювався,  в  кожному  листi   .нагадував
майбутньому зятевi про сво? доручення.
   Життя  в  Петербурзi  ставало  для  Пушкiна  нестерпне:  загострювалися
вiдносини з урядом,  реакцiйною  пресою,  "великим  свiтом".  Лiтературних
заробiткiв не вистачало на утримання сiм'?, борги обплутували  поета.  Вiн
хотiв би назавжди або тимчасово залишити столицю, знайти на селi спокiй.
   8  червня  1832  року  Пушкiн  змушений  був   удруге   звернутися   до
Бенкендорфа... "Статуя виявилася чудовим твором мистецтва. Я  порадився  i
пошкодував знищувати ?? заради кiлькох тисяч  карбованцiв...  Я  хотiв  би
одержати за не? 25 тисяч карбованцiв, що становить четверту частину  того,
що витрачено на не?". Комiсiя  Академi?  мистецтв  визнала  статую  твором
мистецтва, хоч з деякими хибами. Цiна  була  помiрна,  але  мiнiстр  двору
князь М. Н. Волконський, вiд якого залежала  ця  купiвля,  не  належав  до
друзiв Пушкiна. Поетовi дали зрозумiти, що  вiн  не  може  сподiватися  на
спiвчуття тих, кого свого часу торкалося його гостре серо.
   "Мiдна бабуся" переселилася в Петербург i знаходилася у  дворi  Алiмова
на Фурштадськiй вулицi, де  1832  року  поселилися  Пушкiни.  Поет  утрет?
зверта?ться до уряду, цього разу вiд iменi дружини. У лютому 1833  року  в
листi до того ж М. Н. Волконського  Наталя  Микола?вна  нагаду?  про  сво?
бажання продати статую.  Але  вороже  ставилися  вельможнi  царедворцi  до
поета. Посилаючись на "нестатки", вони  остаточно  вiдмовились  купити  цю
статую.

   Подальша доля "мiдно? бабусi" така. Пiсля  продажу  У  1836  роцi  вона
попала на ливарний завод Берда, де ?? випадково знайшов  катеринославський
помiщик Коростовцев, що служив тодi в Петербурзi. Вiн повiдомив  про  свою
знахiдку новоросiйського  генерал-губернатора  князя  Воронцова  допомогою
якого  статую  Катерини  придбали   катеринославськi   дворяни   за   9818
карбованцiв 95  копiйок.  Щоб  перевезти  статую  з  пiвночi  на  пiвдень,
знадобилось виготовити спецiального лафета, до  якого  впрягали  три  пари
коней. За добу вони рухались 15 - 20 верст, i  24  вересня  1846  року  на
Соборному майданi (нинi Жовтневий) встановлено пам'ятник  царицi.  Пiзнiше
цю статую перенесли до будинку гiрничого iнституту.
   У буремнi роки громадянсько? вiйни музей для огляду було зачинено.  Але
його директор Д. I. Яворницький не мiг всидiти дома. Вiн часто заходив  до
музею, замикався зсередини i довго просиджував над зiбраними скарбами.
   Одного разу до його слуху долетiли дружнi вигуки. Яворницький глянув  у
вiкно, що було навхрест перетнуте  гратами,  й  побачив,  що  бiля  стату?
Катерини II зiбрався натовп. Його зацiкавило, що ж  буде  далi.  Довго  не
довелося чекати: якiсь зайди накинули на голову царицi петлю i  з  реготом
та солоними слiвцями звалили iмператрицю з постаменту. Не обiйшлося там  i
без глумлiння.
   Не всидiв Яворницький в музе?. Схопив цiпок та й туди.
   - Що це ви, хлопцi, затiва?те?
   - Як що? Ось зачепимо височайшу повiю зашию та в Днiпро.
   - Нi, не в Днiпро. Якщо вона була  така  погана  баба,  то  давайте  ??
виставимо бiля музею  на  позорище  всiм  людям.  Нехай  усi  дивляться  й
смiються з цi?? вражо? баби. Оце буде для не? найбiльша кара.

   I  звалена  статуя  залишилась  бiля  постаменту.  Вона  чекала   свого
господаря.
   Десь навеснi 1920 року  катеринославцi  помiтили,  що  статуя  Катерини
загадково зникла. В скверi бiля гiрничого iнституту лишився тiльки високий
постамент.
   - В чому рiч? Де подiлася статуя? - питали  люди.  Загадкове  зникнення
стату? турбувало ?х. Та було тодi не до Катерини.  Пiд  час  громадянсько?
вiйни мiсто часто  переходило  з  рук  до  рук:  то  бiлобандити  в  ньому
господарюють, то махновцi, то григор'?вцi,  то  петлюрiвцi.  Тiльки  пiсля
того, як прийшли до мiста червонi, став налагоджуватися порядок i почалося
нормальне життя.
   - А де ж усе-таки статуя Катерини? - турбувалися  городяни.  Та  тiльки
одиницi знали,  що  зникнення  пам'ятника  -  дiло  рук  Дмитра  Iвановича
Яворницького.
   Закiнчивши  читати  лекцiю  в  iнститутi  народно?   освiти,   професор
Яворницький вiдiбрав гурт студентiв iсторикiв i сказав ?м:

   - Сьогоднi о дванадцятiй годинi ночi всiм зiбратися бiля музею!
   Стрiлка годинника показувала вже  одинадцяту  годину.  Дмитро  Iванович
стояв бiля музею i чекав сво?х помiчникiв.

   Нарештi й вони прийшли.
   - Ану,  козаки,  берiть  оцi  мотузки,  ломи,  кругляки,  дошки,  що  я
приготував, та й гайда за мною!
   Студенти взяли знаряддя.
   - Все забрали? - спитав Дмитро Iванович.

   - Усе! -дружно вiдгукнулися студенти.

   - Пiшли!
   Йти вiд музею довелося небагато - метрiв сто. Бiля постаменту  студенти
побачили постать Катерини.
   - От що, хлопцi, пiдкладiмо круглячки  пiд  оцi  дошки,  а  поверх  них
покладемо статую та гуртом вiдкотимо ?? туди куди я вкажу.

   Дебелi руки студентiв пiдклали ломи, i вмить статуя  зрушила  з  мiсця.
Дмитро Iванович уважно оглянув ?? i  побачив:  вказiвного  пальця  вже  не
було. Певно, як статую звалювали з постаменту, палець зломився i зник.
   -  А  тепер,   хлопцi,   берiть   оту   найгрубiшу   мотузку,командував
Яворницькнй,- чiпляйте за шию статую i за мною.

   По командi Дмитра  Iвановича  студенти  дружно  взялися  за  мотузки  й
потягли царицю на кругляках до нового,  недобудованого  примiщення  музею.
Там заздалегiдь, обрано для не? мiсце.
   - От i добре, вiдпочиньмо,- сказав Дмитро Iванович.

   Згодом студенти взялися за лопати, викопали  яму  бiля  стiни  музею  i
обережно опустили туди свiй скарб. Пролежала вона там 2 роки.

   Дмитро Iванович був спокiйний i задоволений. Вiн зберiг статую.
   Прийшов час виставити статую для огляду.

   "Де ж ?? притулити? - думав Дмитро Iванович.- У музе? вона багато мiсця
займе. Нi. треба пiдшукати iнше мiсце".
   Вирiшили поставити статую Катерини II на подвiр'?  музею,  серед  цiло?
армади кам'яних баб. Ось тут вона, на думку археолога, може стати об'?ктом
для порiвняння еволюцi? мистецтва людини давнiх часiв з високим  творiнням
людини пiзнiшо? доби.
   Отож "цариця" знову з'явилася на свiт, тiльки цього разу не в  оточеннi
сво?х фаворитiв, а в оточеннi кам'яних баб сиво? давнини.

   "А де ж усе-таки подiвся вказiвний палець Катерини II, як його знайти?"
- ця думка весь час непоко?ла збирача скарбiв. Про це вiн  часто  казав  у
музе?, розпитував  мiсцевих  людей,  не  раз  ходив  на  старе  мiсце,  до
постаменту. Та Даремно - пальця не було.
   Одного разу в музей зайшов якийсь громадянин i спитав Дмитра Iвановича:
   - Я тiльки що розглядав статую Катерини. Де ж палець?

   - Не знаю.
   - А я знаю.
   - Де? - схопився Дмитро Iванович.

   - В однi?? дами: вона ним горiхи лущить.

   Через день палець уже лежав пiд склом у вiтринi музею. Принiс його сюди
Дмитро  Iванович.  Вiн  довго  клопотався,  щоб  знайти  майстра  i  якось
приварити його.

   Знавцi  мистецтва  дякували  Дмитровi  Iвановичу  за  те,   що   зберiг
пам'ятник.

   Якось, жартуючи, Дмитро Iванович сказав:

   - Цiкаво, що зробив би з, нами Потьомкiн, коли б побачив, як  ми  тягли
царицю, накинувши петлю на шию.
   Пiд час  окупацi?  Укра?ни  нiмецько-фашистськими  загарбниками  статуя
Катерини знову зникла, але цього разу назавжди: ?? вивезли в Нiмеччину  i,
за певними даними, переплавили. У фашистiв  пiд  час  вiйни  не  вистачало
кольорових металiв, i вони  переплавляли  на  зброю  навiть  високохудожн?
литво. Але ?м i це не допомогло.

   ВТIКАЧI У ВIТРИНI_ _

   Майже чверть вiку Iван Йосипович Попов  працював  у  Днiпропетровському
крайовому iсторичному музе?. Вiн виконував там усяку роботу: був  муляром,
вартовим, кочегаром.
   До Жовтнево? революцi? та в першi роки ?? вся сiм'я Попова - дружина  й
три дочки - жила при музе?, в пiдвальному  примiщеннi.  Вони  й  розповiли
менi, як Дмитро Iванович Яворницький  переховував  у  вiтринi  музею  двох
революцiонерiв.
   - Наша мати,- розповiдали сестри Марiя та Ольга Попови,- нишком вiд нас
i стороннiх людей готувала страву i щодня носила ?? нагору,  в  музей.  Ми
зацiкавилися i одного разу спитали ??:

   "Мамо, кому ви щодня носите нагору обiд?" "А навiщо вам  це  знати?"  -
невдоволено сказала мати.
   "Та так, цiкаво",
   "Ви,  дiвчата,  ще  молодi;  коли  станете  бiльшi,   тодi   й   бiльше
знатимете",- ухильно вiдповiла мати.
   Коли сестри стали дорослими, вони наважилися нагадати  батькам  про  тi
обiди.
   Старi переглянулися мiж собою, всмiхнулися.

   - I не забули ж!
   Iван Йосипович розповiв ?м тепер, кому готувалися тi обiди  i  чому  ?х
та?мно носили нагору.
   Одного  разу  Дмитро  Iванович  закликав  до  себе  в   кабiнет   Iвана
Йосиповича, щiльно причинив дверi й сказав йому:

   - От що, Iване, я хотiв з вами тут, наодинцi, поговорити.  Справа  дуже
серйозна.
   - Слухаю вас, Дмитре Iвановичу.

   - Я сховав  у  музе?  двох  утiкачiв.  Обидва  вони  -  бiльшовики.  ?х
розшукують бiлогвардiйцi: знайдуть - знищать Зрозумiло?

   - Зрозумiло, професоре.
   - Я одкрив вам велику  та?мницю.  Бережiть  ??,  Iване  Йосиповичу,  бо
довiдаються - нам те ж буде.
   - Можете довiритися, Дмитре Iвановичу, не пiдведу.

   - Тодi ходiмо.
   Дмитро Iванович повiв Попова в  музей  i  показав  велику  вiтрину  пiд
склом, яка стояла  поблизу  кабiнету  директора  за  каретою  Катерини.  У
вiтринi були вивiшенi розкiшнi укра?нськi килими, а за  килимами  ховалися
втiкачi.
   - Думаю, що це найбiльш надiйне й безпечне мiсце,сказав  професор.-  Як
ви гада?те?
   - Та тут i гадати нiчого, кращого  мiсця  не  знайти.  Дмитро  Iванович
витяг ключ з кишенi, вiдiмкнув вiтрину.
   - Ану, хлопцi, виходьте звiдси, годi  вам  нудитися!  Вiтрина  тихенько
вiдчинилася, i з не? вийшли два молодики.
   - Знайомтесь, хлопцi,- вiдрекомендував  ?м  Яворницький,-  це  вартовий
музею Iван Йосипович Попов. Можете йому вiрити, як менi. З цього  дня  вiн
або його дружина Уляна Карпiвна будуть  приносити  вам  ?сти.  А  там,  як
стихне "завiрюха", я вас виведу надвiр, та й пiдете сво?ю дорогою.

   Хлопцi повеселiшали. Познайомилися з вартовим.

   Попови щодня  носили  ?м  снiдати,  а  потiм,  годинi  о  п'ятiй,  коли
вiдвiдувачi залишали музей, несли обiд.
   Удень цi люди сидiли у вiтринi, а вночi  ходили  з  Поповим  по  музею,
розминали ноги.
   Днiв через десять у мiстi заграв  вiйськовий  оркестр.  Iван  Йосипович
кинувся на вулицю i швидко повернувся назад.

   - Чу?ш, як грають марш? - весело сказав дружинi.

   - Чую! А чи? ж то грають?
   - Як чи?? Нашi, червонi, прийшли в мiсто. Тепер час i хлопцiв  на  волю
випускати.
   Згодом у музей прийшов i Дмитро Iванович. Вiн звелiв  Попову  вiдчинити
вiтрину й випустити з не? тих, що переховувалися.

   - Шкода, що ми не  запам'ятали  прiзвищ  цих  товаришiв,сказали  сестри
Попови.- Можливо, вони живi й, прочитавши цi рядки, вiдгукнуться.

   А нещодавно Г. Ф. Ватченко[26] повiдомила, як Д. I. Яворницький рятував
у музе? двох бiльшовичок - Федору Дорофi?вну Лукашенко-Шведову  та  Оксану
Чернову. Це було влiтку 1917 року.

   - Якось у жовтнi з Оксаною Черновою,- згадувала Шведова-Лукашенко,-- ми
одержали листiвки,  для  розповсюдження  ?х  серед  солдатiв.  У  нагiрнiй
частинi мiста за нами ув'язався шпик. Дiйшли до гiрничого . iнституту.  Що
робити далi? Щоб  якось  збити  з  слiду  шпика,  ми  швиденько  зайшли  у
кра?знавчий музей прямо  до  директора  Яворницького,  який  на  запитання
шпика: "Що то за дiвчиська?" -  не  вагаючись,  вiдповiв:  "Це  працiвники
музею".
   Пiзнiше в  музе?  переховувалася  й  нелегальна  лiтература,  листiвки,
призначенi для солдатiв, що жили в Феодосi?вських казармах.
   Сво?ми дiями стариш  професор  Яворницький  ризикував,  але  не  боявся
полiцi?" та ?? агентiв. Цим самим в якiйсь мiрi допомагав  тим,  хто  йшов
проти монархi?.
   ? переконливi  свiдчення,  що  Д.  I.  Яворницький  допомагав  i  iншим
полiтичним дiячам. Дослiдниця Марiя Шубравська[27]  за  допомогою)  М.  ?.
Гончарова виявила в  Донецькому  обласному  партархiвi  цiкавi  факти  про
зв'язки  Д.  I.  Яворницького  з   робiтником   легендарно?   "Брянки"   -
революцiонером Григорiем Федоровичем Ткаченком-Петренком, який в 1905 роцi
очолював у  Катеринославi  страйк  робiтникiв.  За  те,  що  вiн  зберiгав
нелегальну  соцiал-демократичну  лiтературу,  сидiв  у  тюрмi,   а   потiм
перебував пiд особливим наглядом полiцi?. Щоб зникнути  з  недремних  очей
жандармiв, вiн, очевидно,  за  допомогою  i  порадою  Яворницького,  почав
поблизу Днiпра провадити археологiчнi розкопки. Все те,  що  йому  щастило
знайти в могилах, вiн приносив  до  музею  i  передавав  вченому-археологу
Яворницькому.  Не  раз  металург-революцiонер  у   кабiнетi   Яворницького
розмовляв з  ним  про  гiрку  долю  трударiв,  консультувався  з  ним  про
археологiчнi методи дослiдження i, як сам про це згаду?, "от  него  многое
почерпнул". У сво?й передсмертнiй записцi i з  катеринославсько?  тюрми  в
сiчнi 1909 року Г. Ф.  Ткаченко-Петренко  просить,  щоб  всi  археологiчнi
знахiдки вiддали Яворницькому в музей iм. Поля.

ДОЛЯ
"КОБЗАРЯ" З АВТОГРАФОМ ШЕВЧЕНКА

   Перед  Великою  Вiтчизняною  вiйною  в   Днiпропетровському   крайовому
iсторичному музе? було придiлено  для  експонатiв,  пов'язаних:  з  iменем
Тараса Шевченка, спецiальну вiтрину.  Серед  експонатiв  був  i  рiдкiсний
"Кобзар"

   Т. Г. Шевченка в темно-коричневiй палiтурцi, видання 1860 року.
   Для Яворницького ця знахiдка була  чи  не  найбiльшим  скарбом,  бо  на
першiй сторiнцi "Кобзаря" - власноручний напис  поета:  "Марi?  Степанiвнi
Козачковськiй з чоловiком та дiтками".
   Наприкiнцi книжки вкле?но листи Т.  Г.  Шевченка,  якi  посилав  вiн  з
Орсько?   фортецi   до   свого   близького    друга    Андрiя    Осиповича
Козачковського[28].

   Як попав цей "Кобзар" до музею? Тут цiлий калейдоскоп  пригод.  Ось  що
розповiдав про це Дмитро Iванович Яворницький:

   - У базарнi днi я любив ходити на ринок. Там я бачив  при?жджих  селян,
прислухався до ?хньо? мови,  заглядав  до  крамниць  знайомих  букiнiстiв,
придивлявся, чи не трапиться де часом якась iсторична  книжка  чи  музейна
рiч. Менi щастило. Одного разу я натрапив на цiнний архiв  часiв  Катерини
II,  який  стосувався  iсторi?  мiсцевого  краю.  Це   було   1927   року.
Повертаючись додому, я зайшов до приватно? крамницi купити пару оселедцiв.
Крамар зважив оселедцi, вирвав з яко?сь грубо?  папки  аркуш  зеленуватого
паперу й загорнув у нього мою покупку. Менi впав  у  очi  колiр  паперу  й
письмо на ньому. Проглядаючи написане, я одразу ж збагнув, що  це  важливi
архiвнi документи. Тодi я витяг з кишенi два карбованцi й купив у продавця
весь архiв, який складався з двох грубих папок.
   Пiзнiше  цей  матерiал  професор  Д.  Яворницький  опублiкував  окремою
книжкою пiд назвою: "До iсторi? степово? Укра?ни".

   Отак само вiн натрапив i на "Кобзаря"  з  автографом  Тараса  Шевченка.
Зайшов на той же базар, тiльки не до торговця оселедцями, а до книгаря, що
торгував старими книжками.
   - Ну, що у вас новенького? - як завжди весело спитав Яворницький.
   Книгар мовчки пiдвiвся з стiльця, дiстав з  верхньо?  полицi  книжку  й
подав директоровi музею.
   - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю  стару  книжку,  може,  вона  вас
зацiкавить.
   - Давайте, подивлюся.
   Глянувши на книжку, Яворняцький мало не скрикнув:  до  його  рук  попав
справжнiй скарб. Мало того, що "Кобзар" мав  дарчий  напис  самого  Тараса
Шевченка,- в ньому були пiдкле?нi листи поета з Орсько? фортецi.

   - Скiльки ж вам дати за це?
   - Двадцять копiйок!
   Д. I. Яворницький витяг з кишенi двадцять копiйок, вpyчив ?х  книгаревi
й, потиснувши на прощання руку, пiшов, не оглядаючись, додому. Власне,  не
пiшов, а полетiв, бо така цiнна знахiдка навiть йому не  часто  потрапляла
до рук.
   Розглядаючи дома "Кобзаря" та листя Тараса Шевченка  до  лiкаря  А.  О.
Козачковського, вчений, зрозумiло, цiкавився,  як  це  "Кобзар",  що  був,
безперечно, власнiстю  переяславського  лiкаря  Козачковського,  попав  на
катеринославський базар.
   Але вченому не поталанило тодi встановити це. Тодi я  звернувся  листом
до внука А.  О.  Козачковського  Андрiя  Йосиповича  Козачковського,  який
учителював у Переяславi, й попрохав його  сказати  з  цього  приводу  сво?
слово.
   Ось що вiдповiв менi А. Й. Козачковський:


   "Мiй дядько, Iван Андрiйович  Козачковський,  полковник  старо?  армi?,
пiсля вiйни 1914 - 1918 pp. жив деякий;
   час у Переяславi, а у вереснi 1919 року ви?хав додому - в  Севастополь.
В дорогу взяв з собою подарований колись. дiдовi "Кобзар". Дядько добрався
пароплавом  до  Катеринослава,  потiм  пересiв  на   по?зд.   На   станцi?
Синельникове на цей по?зд наскочила банда  махновцiв  i  пограбувала  його
"Кобзар" лежав у невеличкiй дорожнiй скриньцi.
   Звiсно, махновцi найменше цiкавилися книжками, i, мабуть, цей  "Кобзар"
пiшов по руках.
   Дядько мiй, у чому стояв,  добрався  до  Севастополя  i  незабаром  там
помер. Наскiльки я пригадую, книжка була в  червонiй  палiтурцi.  В  кiнцi
книжки вплетено  два  листи  (на  цигарковому  паперi),  якi  писав  Тарас
Шевченко мо?му дiдовi iз Орсько? фортецi. Цi листи опублiковано...

   З пошаною А. Козачковський


   Який  шлях  пройшов  "Кобзар"  Тараса  Шевченка,   поки   потрапив   до
Катеринослава,важко сказати. Згаданий вище книгар купив його за безцiнь  в
замурзаного хлопчиська, який бiгав по базару й вигукував: "Кому "Кобзаря",
дешево вiддам!"

   Дмитро Iванович довго зберiгав заповiтну книжку в себе  дома,  а  потiм
принiс ?? в