ович ладен був усiм пожертвувати заради науки й музею. Не шкодував вiн для цього сво?х особистих коштiв, вiдмовлявся вiд елементарних побутових вигод. А там, де нiщо вже не дiяло, вдавався навiть до сво?рiдно? експропрiацi?. Так було i з картиною Миколи Струнникова "Запорожець напiдпитку", яка належала помiщиковi А. I. Синельникову. Яворницький дуже довго обходжував багатiя, щоб той продав картину музе?вi. Але пан уперто не погоджувався. Дмитро Iванович був з цим паном на "ти", проте навiть близькi стосунки не допомогли йому забрати картину до музею. Тодi Дмитро Iванович одверто заявив: - Краще вiддай. Цiй картинi судилося бути в музе?. А якщо не вiддаси - однаково заберу. - А як ти забереш, коли я не вiддам? - Це вже мо? дiло. Запам'ятай: картина .буде в музе?. Синельников посмiявся з нього та й забув про це. Якось вiн по?хав до Харкова. Про це довiдався Яворницький. Недовго думаючи, сiв у по?зд i гайда на станцiю Синельникове. Зайшов у панський будинок, тицьнув слугам вiд Синельникова цидулку, а взамiн забрав картину Струнникова. Повернувся пан з Харкова, зирк па стiну - нема? картини! - Де картина? - пита? сво?х слуг. - Як де? Ви ж прислали записку, щоб картину вiддати директоровi музею Яворницькому. Схопився пан за голову. - Нiяко? записки я не писав! Ану, покажiть ту записку. Подали пановi записку. Чита? ?? Синельников i очам сво?м не вiрить: - Гм, письмо мо?, але я тако? записки не писав. Ясно - це Дмитрова робота. Синельников ?де до Катеринослава й пряму? в музей. - Дмитре Iвановичу, що все це значить? - А нiчого. Я ж казав тобi: не подару?ш картину музе?вi, я знайду спосiб, що вона буде тут. - Е-е-е, нi, жарти жартами, а картина моя; облиш це все, прошу тебе - поверни картину. - Та що ти, друже! Люди вже бачили цю картину в музе?. Що ж тепер скажуть вiдвiдувачi, коли вона зникне? I потiм, ми ж з тобою умовилися: зумiю взяти картину, значить, вона лиша?ться в музе?. Суперечки тривали довго. Перемiг Дмитро Iванович. Так i залишилася ця картина назавжди в музе?. ЗОЛОТИЙ ТАРIЛЬ_ _ Якось влiтку Дмитро Iванович ви?хав до села Степанiвки, що на лiвому березi рiчки Орелi, i там розпочав археологiчнi розкопки могил. На цей час вiн оселився у мiсцевого священика Микити Сомкiна. У нього борiдка була руденька, пiдчикрижена, а голова така лиса, неначе злизана коров'ячим язиком. Священик радий був, що вчений зупинився саме в нього, i щовечора слухав цiкавi розповiдi археолога про знахiдки в могилах та про iсторичний музей в Катеринославi. Бесiди Яворницького з Сомкiним про старовину схилили священика до того, що вiн охоче погодився допомагати в розшуках рiдкiсних речей для музею. В Сомкiна Дмитро Iванович зупинився на квартирi недарма. Вiн передбачав, що саме вiн зна?, в кого i що з старовини зберiга?ться, вважав, що такого священика можна використати при збираннi не тiльки музейних релiквiй, але й етнографiчного матерiалу. В сво?му передбаченнi не помилився. Не пройшло й тижня, як Сомкiн одержав вiд свого колеги - сусiдського попа Iвана Скиби - запрошення прибути з матушкою до нього на iменини. - Давайте разом по?демо до отця Iвана,- сказав Сомкiн, звертаючись до Яворницького.- Там у нього побачите всяку всячину. Не пожалку?те. - Коли так - з радiстю по?ду. При?хали. Зайшли в будинок. Яворницький познайомився з господарем. Iменинник вiд радостi не знав, де посадовити гостя. Вiн заметушився по хатi, ввiчливо запрошував до свiтлицi. Дмитро Iванович придивився до Скиби. Це був здоровий, силенний чоловiк, бас його лунав, як i?рихонська труба. Дмитро Iванович кинув очима на стiни, помiтив картину, на якiй було зображено Тараса Бульбу з синами. Iсторик вiдразу ж зрозумiв, що потрапив сюди недаремно. А коли звернувся до нього по-укра?нськи, то почув у вiдповiдь чисту рiдну мову. Це ще бiльше зближувало вченого з господарем будинку. - А чому це у вас тут запорожцi? - поцiкавився гiсть. - Як чому? Я сам запорозького роду, то й шаную запорожцiв. Мiй прапрадiд служив дяком у Покровському, де була запорозька церква. - Цiкаво, дуже цiкаво. Тiльки ж, наскiльки менi вiдомо, запорозькi попи були схожi на козакiв, а ви обросли бородою та вусами, неначе старий пеньок мохом. Чи годиться так? Всi чмихнули вiд такого трохи смiливого жарту. Смiявся i Скиба. - Воно майже й не годиться, та вже так заведено, що той не пiп, хто без бороди та довгого волосся на головi. Так вже повелось. Стiл вже було накрито. В центрi, на золотому тарелi, лежала засмажена iндичка. Сомкiн вибрав момент, коли господар - отець Iван - вийшов до сусiдньо? кiмнати, шепнув Яворницькому: - Подивiться на отой тарiль,- давня штука! Дмитро Iванович повагом пiдiйшов i, нiбито нюхаючи iндичку, уважно обдивився золотий тарiль. На ньому був напис: "Року божого 1770". - Ну, що ви, професоре, там побачили? - Те, чого шукав. Для iсторi? - це знахiдка. Ви менi тепер допоможiть оцю штуку забрати для музею. - Постараюсь. Тiльки знайте, що це майже неможливо. Коли вже трохи випили, проголосили тост за здоров'я iменинника, Дмитро Iванович пiдсiв поближче до Скиби i почав з ним розмову. Мовляв, не всi люди усвiдомлюють велике значення музею для розвитку культури. - У мене тут, зда?ться, нема? таких речей, якi пiдiйшли б для музею,- ухильно сказав Скиба. - Як нема?! А ось цей тарiль! - Ви жарту?те, Дмитре Iвановичу. Це ж родова рiч, вона з поколiння в поколiння переходить. Нi, я нiколи цього тареля не винесу з хати, нiкому не вiддам нi за якi грошi! - Гм, чому ж це так категорично? - А тому, що коли вiддам тарiль, то на цьому весь наш рiд обiрветься. Отакий у нас заповiт предкiв. Тим-то бережу його, як родову святиню, як золото. - Ви кажете, що зберiга?те, як золото. А я вбачаю цiннiсть не в золотi, а в iсторi? цього тареля. Розумi?те, вiн ма? бути здобутком громадськостi, в музе? для нього мiсце, а не тут. Пiп Скиба стояв на сво?му i нiзащо не погоджувався. Не допомогли нiякi умовляння. Пiсля добрячо? вечерi, пiд час яко? священики охоче припадали до чарки, всi лягли спати. Не спалося лише Яворницькому. Йому не давав спокою знайдений скарб. Ще до схiд сонця вiн пiдвiвся з свого лiжка, взяв тарiль, вийшов з будинку, звелiв негайно запрягти тарантаса. В Катеринославi, не за?жджаючи до музею, вiн попрямував до редакцi? мiсцево? газети. Редактор ласкаво зустрiв професора, запросив сiсти i спитав його: - Щось цiкаве принесли нам, Дмитре Iвановичу, показуйте. Може, про запорожцiв якусь статтю написали? - Майже вгадали. Мова й справдi про запорожцiв. Тут ось в чому справа. Я привiз показати вам запорозький тарiль. Його довго зберiгав сiльський священик Iван Скиба. А ось зараз вiн розщедрився i подарував цю рiч для нашого музею. Але Скиба дуже просив, щоб про це вся ?пархiя знала. Редактор взяв тарiль, помилувався ним i поздоровив Дмитра Iвановича з таким коштовним iсторичним здобутком. - Так що ж ви хочете, Дмитре Iвановичу? - Пiп Скиба дуже просив, щоб у газетi помiстили об'яву у формi подяки. Мовляв, запорозький тарiль подаровано для музею за бажанням його власника. - Ну що ж, це можна. Другого дня в газетi появилась невеличка iнформацiя про те, що священик Iван Скиба подарував музею запорозький тарiль, за що дирекцiя музею i вся громадськiсть мiста висловлюють йому щиру подяку. Дмитро Iванович пiдiйшов до газетного кiоска, придбав кiлька примiрникiв свiжо? газети i вiдразу ж попрямував до архi?рея. Привiтавшись, витяг з кишенi газети i подав архi?ре?вi. - Прочитайте, будь ласка, оцю замiтку. Архi?рей надiв окуляри в золотiй оправi, уважно прочитав i сказав: - Ну що ж, хвалю отця за добрий вчинок. Отець Iван вiд цього не обiднi?, а музей збагатиться значним iсторичним експонатом. Та й нам честь. - От i добре. Тодi я прошу вас,- черкнiть Скибi пару слiв. Вiн буде радий, що ви благословля?те путь цьому тарелевi в музей. - Добре, сьогоднi ж напишу. З канцелярi? архi?рея Дмитро Iванович вийшов в чудовому настро?. Попрямував до музею. Взяв перо i написав ось такого листа поповi Скибi: "Здоровенькi були, панотче! Дуже вдячний за Вашу гостиннiсть. Пробачте менi за несподiваний вiд'?зд. Я встав дуже рано, коли ще всi спали. Менi жаль було Вас будити i порушувати мiцний сон пiсля добро? вечерi, та ще й з оковитою. Сьогоднi був у Вашого архi?рея. Розповiв йому про iменини i показав запорозький тарiль. Вiн цiлком згоден зi мною i сказав, що йому мiсце в музе?. А коли прочитав газету, в якiй згаду?ться про Ваш дарунок, архi?рей похвально вiдгукнувся про Вас i молить бога, щоб Ви й далi були здоровi та щедрi. Посилаю Вам газету з подякою. Прочитайте. Знаменитий тарiль тепер виставлено в музе?. Його побачать всi, хто цiкавиться культурою народу. Спасибi Вам, що Ви його так довго зберiгали. Ви боялись, що коли зникне тарiль, то й рiд ваш обiрветься. Раджу Вам не вiрити в талiсмани. Ви ж людина начитана i написана. З щирою пошаною - Дм. Яворницький Днiв через п'ять священик Скиба прислав Дмитру Iвановичу вiдповiдь. У сво?му листi вiн жодним словом не обмовився про тарiль. Його турбувало iнше; чи не розгнiвався часом архi?рей, що на iменинах попи прикладалися до зеленого змiя i добре перепилися? Чи не обславили вони цим вчинком свого духовного сану? А то, чого доброго, скишкають з парафi?. Та обiйшлось все гаразд. А коли Скиба прочитав замiтку Яворницького в присланiй газетi, вiдразу повеселiшав. Адже яка честь! Яка слава! Тепер вся ?пархiя буде знати, все духовенство прочита?, що священик Скиба зробив для музею таке добре дiло. Показуючи цей експонат у музе?, Дмитро Iванович говорив: - Оцей тарiль, як рiдкiсну й цiнну для науки рiч, я взяв у священика без його згоди. Взяв i не повернув. Може, це трохи й негарно, хтось подума? - злочинство! А я вважаю злочинством те, коли такi речi ховають по скринях. I лежать вони там вiками без будь-яко? користi. А ось тепер всi бачать, всi милуються нею. От i судiть, хто тут правий, а хто винуватий! _З ЖИВОГО ГОЛОСУ__ _ На одному лiтературному вечорi я познайомився з нашим мiсцевим композитором Олександром Сергiйовичем Соловйовим. З дружньо? розмови я довiдався, що Олександр Сергiйович добре знав Яворницького, часто бував у нього вдома. Знайомство з ученим вiдбулося 1920 року. Непосидючий Дмитро Iванович пiшов по Катеринославу шукати установу, яка б допомогла йому залучити до музею цiннi панськi речi. Вченому порадили зайти до вiддiлу народно? освiти Катеринославського повiту. Спiвробiтники вiддiлу знали професора Яворницького, вони привiтно зустрiли його. Дмитро Iванович зняв капелюха, повiсив його на свiй цiпок i сiв у крiсло. - В якiй ви справi, Дмитре Iвановичу, завiтали до нас? - спитав Соловйов, який тодi працював у вiддiлi народно? освiти. - В дуже важливiй i невiдкладнiй. Уже минуло кiлька рокiв, як панiв витурили з мiста. А чи зна?те ви, що в ?хнiх хоромах лишилися без догляду великi бiблiотеки, цiннi картини, рiдкiснi стату?? Спiвробiтники поклали сво? пера. - Так що ж вас хвилю?, Дмитре Iвановичу? - Як що? Я зайшов до вас, щоб дiзнатися, чи вжито заходiв по охоронi цiнностей, чи все залишено напризволяще? - Вжито. Ось вам наказ губнаросвiти, а ось iнструкцiя про охорону.- "Хто про що, а Яворницький про музей!" - подумав Соловйов. Дмитро Iванович глянув поверх окулярiв на Соловйова. - Наказ бачу, це добре. А чи знають про нього тi, що виламують дверi й вiкна та знищують цiннi речi? Мабуть, не знають або удають, що не знають. Я прийшов, щоб ви дали менi iнспектора та мiлiцiонера, i ми разом пройдемося по панських палацах. Менi вiдомо, в кого були цiннi старовиннi речi. Прохання Дмитра Iвановича задовольнили. На другий день вiн десь роздобув воза, взяв з собою сторожа музею Iвана Попова та його десятирiчну дочку Марiю i вирушив по скарби до панських палацiв. - До кого ж ми спершу по?демо? - спитав сторож. - До дворянки ?вецько?. Вона десь чкурнула, а добро ?? залишилося в палацi напризволяще... Сторож з дiвчинкою сидiв на возi i правив конячкою, а бiля воза чимчикував Яворницький. У нагiрному районi, що його овiва? чисте днiпровське повiтря, бiля парку Шевченка i досi красу?ться двоповерховий будинок готичного стилю. Тепер у ньому розмiстився дитячий садок, а до 1918 року цей будинок належав багатiй дворянцi I. П. ?вецькiй. Дмитро Iванович не раз бував у ньому i знав, що там е. Чарiвна красуня панi ?вецька перед тим, як тiкати за кордон, забiгла до музею. - Милий Дмитре Iвановичу! - благала вона, хвилюючись.- Ось вам ключi вiд мого дому. Довiряю вам оцi ключi, дiм i все, що в ньому е. Благаю вас, прибережiть, я скоро повернусь... Яворницький узяв ключi, а сам подумав: "Нi, не вертатися вже тобi до свого палацу!" I ось Дмитро Iванович, мов справжнiй господар, витяг з кишенi переданi йому на схованку ключi, вiдчинив дверi палацу, зайшов туди з сво?ми помiчниками. Сторож i Яворницький двiчi навантажували воза статуями, картинами, книгами i перевозили ?х до музею. За останнiм рейсом захопили й старовинний клавесин. Ще раз Дмитро Iванович обiйшов кiмнати. Вiн помiтив альбом, палiтурки якого були оздобленi срiблом. У них був вправлений коштовний дiамант. - Бери, Марi?, оцю штукенцiю,- сказав професор дiвчинцi,- i неси до воза. Та гляди ж не впади з нею, бо це дуже дорога рiч. А будеш падати - хапайся за землю. Пiдвода, вщерть навантажена рiдкiсними скарбами, загуркотiла до музею. Друга зустрiч, яка назавжди зблизила цих людей, вiдбулася 1924 року. Тодi О. С. Соловйов працював у трудових школах викладачем спiву. До нього пiдiйшла дружина Яворницького - вчителька Серафима Дмитрiвна - i спитала: - Скажiть, Олександре Сергiйовичу, чи ви змогли б з голосу записати укра?нськi народнi пiснi? - А чому ж? З великою охотою зроблю запис. А з чийого я; голосу записувати? Дружина розповiла, що Дмитро Iванович дуже любить народнi пiснi, зiбрав ?х близько тисячi, багато зна? на голос. Найулюбленiшi пiснi вiн часто спiва? i хоче, щоб вони збереглися. Серафима Дмитрiвна запросила Соловйова завiтати до них додому, ближче познайомитись з професором-етнографом. Дмитро Iванович зустрiв гостя дуже ласкаво. Вiн почав з ним розмовляти росiйською мовою, але Соловйов, хоч сам i москвич, розумiв укра?нську мову, тому вiн сказав: - Ви, Дмитре Iвановичу, розмовляйте зi мною укра?нською мовою. До речi, це менi пригодиться, бо саме тепер я вiдвiдую курси укра?нсько? мови. Дмитро Iванович був дуже радий, коли дiзнався, що Соловйов працював у 1907-1912 роках у Чернiговi, особисто знав Михайла Коцюбинського. Професоровi було при?мно почути й про те, що Павло Тичина i Григорiй Верьовка були його учнями в Чернiгiвськiй семiнарi?. - Дмитро Iванович,- згаду? Соловйов,- вибирав якусь iсторичну пiсню, розкривав ?? змiст i казав, як треба ?? виконувати. Дмитровi Iвановичу було тодi сiмдесят рокiв. Але вiн без будь-яко? натуги виводив пiснi. Пiсля того, як вiн проспiвував якусь пiсню двiчi-тричi, Соловйов записував ?? так, щоб не пропустити динамiчних вiдтiнкiв, темпу й характеру виконання. - Слiд зазначити,- казав Олександр Сергiйович,- що Дмитро Iванович надзвичайно вдало й точно передавав народнi пiснi. Вiн дуже добре пам'ятав ?х мелодi?. Спiваючи вдруге, втрет?, вiн нiколи не збивався й не вiдхилявся вiд першого виконання. В нього була добра пам'ять i чудовий музикальний слух. Одного разу, в умовлений час, Соловйов прибув, щоб записувати далi пiснi на голос. Дмитро Iванович хоч i привiтно зустрiв гостя, але чомусь був похмурий. - Сьогоднi, Олександре Сергiйовичу, я не зможу наспiвувати - нема? настрою. Щоб спiвати улюбленi пiснi, треба вкладати в них душу, а без доброго настрою дiло не пiде. Мабуть, вiдкладiмо на iнший час. Через кiлька днiв вони знову взялися за роботу. До Дмитра Iвановича повернувся бадьорий настрiй, вiн був веселий, балакучий, здавалося, помолодшав рокiв на двадцять. Спочатку Дмитро Iванович проспiвав мiнорну, але досить енергiйну пiсню "Запорожцi, ви добрi молодцi". За нею другу - "А наш пан отаман". - Цих пiсень,- сказав вiн,- у жодному збiрнику ви не знайдете, бо вони ще нiде не записанi. Тим часом вони мають велику художню цiннiсть. Олександр Сергiйович помiтив, що в Дмитра Iвановича була одна найулюбленiша пiсня: "Ой за га?м зелененьким брала дiвка льон дрiбненький". То тексту народно? пiснi Яворницький ставився не тiльки як iсторик, але й як поет, художник. Вiн часто наводив дуже влучнi вислови вiдомих композиторiв про цiннiсть i значення народно? пiснi. Запам'ятав Соловйов ще один цiкавий епiзод, який характеризу? Яворницького як людину глибоко обiзнану, цiлком вiддану справi розвитку культури серед широких народних мас. Десь 1925 року в Катеринославi була органiзована укра?нська хорова капела "Зоря". На перший виступ капели запросили i Дмитра Iвановича. В програмi були твори композиторiв Козицького, Верикiвського, Богуславського та iнших. Дмитро Iванович сидiв у ложi, дуже уважно слухав. Пiсля закiнчення концерту до нього пiдiйшов керiвник капели и спитав: - Наш хор молодий, мене дуже цiкавить ваше враження вiд першого концерту. - Капела спiвала добре. Я тут слухав такi пiснi, яких ще нiде не чув. Дякую за це. Добре, що ви не вiдрива?теся вiд життя й несете нове в народ. Але як ви могли допустити, щоб укра?нська капела обiйшлася без укра?нсько? народно? пiснi? На мою думку, слiд було включити до програми твори Лисенка, Стеценка, Степового, Леонтовича. Близькi зв'язки композитора з ученим дали добрi наслiдки. Олександр Сергiйович зробив велике дiло. Вiн записав з живого голосу Д. I. Яворницького шiсть рiдкiсних iсторичних пiсень. Спасибi йому за те, що донiс до сучасникiв голос минувшини. Ось цi пiснi: "Ой по горах, по долинах", "Не ходи, козаче, понад берегами", "А наш пан отаман", "Запорожцi, ви добрi молодцi", "Ой за га?м зелененьким", "Ой з-за броду". З ХАТИ ПО НИТЦI _ ЗАПОРОЗЬКА СКРИНЯ_ _ До музею прибула комiсiя вiд мiськради перевiряти роботу. Серед членiв комiсi? був молодий iсторик Сергiй Андрiйович Данилов, який свого часу слухав лекцi? професора Яворницького i складав йому iспити з iсторi? Укра?ни. Коли Дмитро Iванович побачив свого знайомого, вiн повеселiшав, розмова вийшла за офiцiйнi рамка. Знаючи Дмитра Iвановича як дотепного оповiдача, Данилов попросив його показати, чим цiкавим збагатився музей. Дмитро Iванович охоче повiв прибулих по залах, показав новi речi й розповiв про те, як вiн добув окремi експонати. - Коштiв нам дають дуже мало,- сказав Дмитро Iванович.- Тому доводиться добувати музейнi речi всякими правдами й неправдами. Розповiм вам, як менi випало добувати запорозьку скриню. - Охоче послуха?мо. - Тисяча дев'ятсот тринадцятого року поблизу ма?тку генерала Г. П. Алексеева я розкопував могили. Бачу, один знайомий селянин везе на бричцi запорозьку скриню, оздоблену перламутром. "Куди ви везете ???" - питаю. "До генерала Алексеева". Яворницький знав, що Алексеев скуповував старовиннi речi для власного музею. Звiсно, генерал не пожалку? нiяких коштiв, щоб придбати цю скриню. Але вiн знав ще й iнше: дружина колекцiонера не виявляла нiякого iнтересу до релiквiй i часто чинила чоловiковi всякi перешкоди щодо цього. Коли генерала не було вдома, вона втришия виганяла з двору всiх, хто приносив рiдкiснi речi. Дмитро Iванович не пропустив нагоди скористатися з конфлiкту мiж генералом i його обмеженою дружиною. Селянин пiд'?хав до Яворницького, привiтався з ним. - Так везете до генерала, кажете? - Еге ж! Дмитро Iванович iронiчно посмiхнувся й махнув рукою. - Ну що ж, везiть. Там вас генеральша так зустрiне, що й пiр'я посиплеться. - А хiба генерала нема? дома? - Та вiн же вмер, хiба ви не чули? - Нi, про це не чув! - отетерiв дядько. - Помер ще два днi тому. Та нiчого, ви таки везiть скриню до генеральшi, може, вона купить. Дядько розгубився. Вiн дiстав з кишенi тютюн, скрутив самокрутку. Потiм благальне глянув у вiчi Дмитровi Iвановичу й сказав: - Дмитре Iвановичу, купiть краще ви цю скриню, бо менi як ото ?хати до генеральшi, то однаково що в пекло. - Скiльки ж ви хочете за не?? - Четвертну дасте? - Я б купив, так у мене таких грошей нема?. Дядько пом'явся, потупцяв бiля брички. - Яз вас небагато вiзьму. - Скiльки? Десятку дасте, то й берiть. - Нi, тодi везiть До генеральшi, в не? грошей - хоч лопатою горни. - А може, вiзьмете за троячку? - Добре, тiльки умова - вiдвезiть скриню до Катеринослава. Дядько погодився: - В недiлю, коли буду ?хати на базар, то й скриню завезу до музею. - Отак я придбав запорозьку скриню. А генерал у той Час ще й гадки не мав умирати. ПРОВЧИВ_ _ Дмитро Iванович пiдвiв комiсiю до вiтрини, в якiй лежав невеличкий метеорит. - Хочете, розкажу вам iсторiю цього залiзного камiнця. - Будь ласка, послуха?мо вас. - При?хав до мене з Томакiвки земський начальник, Гаркушевський. У нього була така червона пика, що притулити до не? кiзяка, то вiн так i пчиркне. Витяг, вiн з кишенi маленького камiнця й показу?. "Де ви його пiдчепили?" - "Знайшов один селянин з Томакiвки. Я йому за це дав карбованця". Дмитро Iванович дуже хотiв, щоб цей уламок небесного тiла земський начальник подарував музе?вi, але Гаркушевський уперто не хотiв дурно давати, а правив за нього п'ять карбованцiв. Яворницький спершу присоромив земського скнару, а потiм сплатив йому карбованця. Проте лихваревi це так не минулося. Дмитро Iванович вирiшив провчити його, щоб знав, як зазiхати на музейнi копiйки. Вiн спитав Гаркушевського: - Чи не було у вашому роду запорожцiв? - А чому це ви пита?те? - Нещодавно я читав журнал "Киевская старица", i там згадувалося про якогось запорозького сотника Гаркущу. Гаркушевський аж пiдскочив, коли почув про це. Йому дуже хотiлося бути нащадком запорожцiв. - В якому ж номерi журналу ви читали про цього сотника? - Бачите, давненько це було. Зараз не можу пригадати, в якому саме номерi. - Що ж ви порадите? - Раджу вам купити комплект цього журналу за тисяча вiсiмсот дев'яностий - тисяча вiсiмсот дев'яносто п'ятий роки. Там в одному з номерiв ви напевне знайдете статтю про свого предка Гаркушу. Пiзнiше Яворницький почув, що Гаркушевський купив комплект "Киевской старины" аж за п'ять рокiв. Заплатив великi грошi, а згадки про свого "предка" так i не знайшов, бо ?? нiколи там не друкували. ВIДГОМIН ВIКIВ_ _ Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине. Т. Г. Шевченко Укра?нська пiсня! То замрiяно-журлива, як самотня тополя край села, то весела й дзвiнка, мов той струмочок весняний, то гнiвна, як розбурханий Днiпро. Хто ?? не любить! Але, мабуть, нiхто так не кохався в нiй, як Дмитро Iванович. Особливо його серцю були милi старовиннi козацькi пiснi, i коли Дмитро Iванович дiзнавався, що в якомусь бодай найвiддаленiшому селi ? старий дiд чи кобзар, який зна? не вiдомi ще йому пiснi, вiн негайно вирушав до нього. У пошуках пiсенного фольклору, так само як i музейних скарбiв, вiн обiйшов майже всю Укра?ну. Мандрував по селах Катеринославщини, Харькiвщини й Полтавщини, побував на Херсонщинi i в Таврi?, подорожував на Ки?вщинi та Чернiгiвщинi. Нелегкими були цi пошуки, доводилося багато в чому собi вiдмовляти, а то й лишатися без копiйки в кишенi, але пiсня вела все далi й далi. Дмитро Iванович швидко знаходив стежку до серця простих людей, особливо кобзарiв, пастухiв, старих селян. Вiн вважав за найкраще робити записи пiсень та iсторичних дум з уст народних. Але ще краще, казав вiн, коли пiсню одразу записати й на голос. Тодi вона зберiга? свiй нацiональний колорит, свою неповторну чарiвнiсть. Дмитро Iванович, бувало, запише пiсню на голос, а потiм i сам кiлька разiв проспiва?, щоб добре запам'ятати мелодiю, зберегти всi нюанси пiснi такими, якими почув од спiвака. В сво?му життi вiн часто зустрiчав людей, якi не могли передати пiсню словами: "Проказати - не прокажу, а проспiвати, то доведу", ?м краще вдавалося вiдтворити пiсенну красу на голос, коли ?? проспiвають. Траплялося й таке: запише якусь пiсню зi слiв, а коли виконавець спiва? ??, деякi слова замiню?. Тодi в записнiй книжечцi з'являлося два, а то й три варiанти однi?? i тi?? ж пiснi. За сво? життя Дмитро Iванович списав десятки записних книжок, до яких занотував крилатi вислови, прислiв'я, пiснi. Його дуже сердило, коли вiн чув зiпсовану пiсню, в яку вскочили слова, що засмiчували й перекручували ?? змiст. Тодi вчений вдавався до старих людей, сивоусих бандуристiв, лiтнiх пастухiв i отак добирався до чистих, незамулених джерел народно? творчостi. Дуже боляче реагував Дмитро Iванович на те, коди хто-небудь iз селян виконував пiснi "без смаку, без складу i без ладу", а намагався спiвати рiднi пiснi "по-панському". В таких випадках Дмитро Iванович клав перо й просив спiвака: - Ти менi, козаче, заспiвай старовинно? - чумацько? або козацько?, тако?, щоб аж за серце взяло. Коли таке прохання дивувало спiвака, Дмитро Iванович пiдказував йому: - А ви, голубчику, чули таку пiсню: Ой не знав, не знав козак Супрун, Як славоньки зажити, Зiбрав вiйсько славне Запорозьке Та й пiшов вiн орду бити. - Чув, та забув на голос. - Тодi слухайте - я заспiваю. I вiн спiвав, та ще так, що в того "голубчика" аж сльози виступали на очах. Слухав вiн i думав: "От тобi й пан, а спiва? по-нашому, по-мужицькому!" I серце вiдгукнулося саме тi?ю пiснею, по яку при?хав "пан у капелюсi". Ось так рядок за рядком, строфу за строфою i збирав Яворницький невмирущi скарби народно? творчостi. А 1906 року вiн видав у Катеринославi збiрку "Малоросiйськi народнi пiснi", до яко? ввiйшло понад 800 пiсень та iсторичних дум. Аналiзуючи зiбранi перлини, професор Яворницький помiтив, що найбiльше збереглося укра?нських пiсень на Полтавщинi. Полтавськi наймити йшли на заробiтки в Таврiю, на Катеринославщину, Харкiвщину i довгими та курними шляхами несли з собою рiднi пiснi, сповненi смутку й гiркоти. Цi пiснi переходили з роду в рiд, тужливо линули над степовим безмежжям. Зiбранi скарби Яворницький розподiлив на колядки й Щедрiвки, веснянки та гулянки, пiснi, що вiдображали щасливе й нещасливе кохання, пiснi з родинного життя, весiльнi й колисковi, пiснi, що характеризують економiчне життя людей, пiснi iсторичнi, сатиричнi, жартiвливi. В багатьох iз них оспiву?ться боротьба проти соцiального i нацiонального гноблення, крiпацтва, бiдування наймитiв, чумакiв... У цих пiснях вчува?ться вiдгомiн вiкiв. Записанi пiснi вiд людей рiзного вiку, стану й фаху, От, скажiмо, пiд однi?ю з щедрiвок чита?мо позначку; "С. Черевки, Полтавсько? губ., Миргор. повiту, с-ка Палажка Цапченкова, 17 р. 1904 р.". До деяких пiсень автор збiрки дав пояснення, з яко? нагоди i для кого ця пiсня спiвалася. Так, пiсля короткого тексту: А в пана, пана Собака п'яна, Лежить на санях В червоних штанях, I люльку курить, Та й пана дурить,- записано: "Хутiр Будаково, Полтавськ. губ., Миргор. у., мала дитина, 4 роки, поздоровляла пана на Новий 1904 рiк". Перед роздiлом "Веснянки" Дмитро Iванович робить таку коротеньку передмову: "Цi пiснi спiвають з того дня, як почне кувати зозуля, i аж до самого Петра, цебто 27 червня". Багато вчений записав пiсень з уст людей рiдно? Сонцiвки, Харкiвського повiту. Односелець Iван Пухан продиктував йому цiкаву щедрiвку. "Цю щедрiвку,- писав Дмитро Iванович,спiвають тiльки великi хлопцi, щоб виходило дуже гучно й товсто". Часто надибу?мо на легенди й пiснi, записанi вiд талановитого селянина - слiпця Хоми Провори, який жив у селi Богодарi, Олександрiвського повiту, Катеринославсько? губернi?. Не всi пiснi, що зiбрав Яворницький, увiйшли до книжки. Крiм того, треба сказати, що й пiсля виходу цi?? збiрки Дмитро Iванович збирав далi витвори пiсенного фольклору. Вiн зiбрав понад двi тисячi пiсень. СУПРОТИ НЕНАСИТЦЯ_ _ На Днiпрових порогах, куди Д. I. Яворницький не раз при?жджав з екскурсiями, вiдвiдувачiв найбiльше вабив Ненаситець, або Дiд-порiг. Щоб його добре розглянути; Дмитро Iванович завжди виводив прибулих на високу скелю, яка звалася Монастирка. Звiдси все було видно як на долонi. Перед тим як спуститися з скелi, Дмитро Iванович не забував розповiсти про одну багату землевласницю-скнару, яка зберiгала рiдкiснi й коштовнi речi музейного значення. - До останнiх рокiв супроти Ненаситця красувався пишний сад, а в тому саду височiв палац з мезонiном та колонами. - Чий же це був палац? - спитали вчителi-екскурсанти. - В ньому жила помiщиця В. I. Малама - далека родичка гетьмана Данила Апостола. В тому палацi зберiгалося безлiч коштовно? старовини. Там були двi гетьманськi булави - одна з слоново? костi, друга оздоблена золотом, сукняний червоний жупан, три шовковi гетьманськi каптани та гетьманське сiдло, оздоблене рiдкiсними, блискучими камiнцями. Та вся бiда в тому, що власниця нiзащо не хотiла розлучатися з сво?ми скарбами. Дмитро Iванович тут же розповiв, як вiн хотiв забрати до музею гетьманське сiдло й булаву. Тiльки вiн ступив до садиби Малами, як ?? зразу ж сповiстили, що прийшов невiдомий чоловiк. Вона замкнулася й наказала сво?м вiрним слугам бути на сторожi, нiкого не впускати до ?? поко?в. А коли ?? повiдомили, що прибув професор, вона насторожено спитала, вiдкiля вiн при?хав i в яких справах, ?й вiдповiли - з губернi?. Помiщиця-вiдлюдок, яка до невiдомих завжди ставилася пiдозрiло, зажадала вiд гостя документа. Дмитро Iванович витяг з валiзи сво? посвiдчення, загорнув його у клаптик газети й просунув цей документ у щiлину, що свiтилася знизу дверей кiмнати Малами. Чути було, як господиня боязко наближалася до дверей, нахилилась i з острахом узяла в руки документ, потiм почала ним шелестiти. Довго вона шарудiла тим посвiдченням, а потiм просунула його в щiлину назад. Хвилини через двi дверi в кiмнатi одчинилися. Помiщиця вийшла в приймальню до гостя. - Що ви, професоре, хочете? - Глянути на старовину, на вашi древностi. Малама змiряла гостя з нiг до голови недоброзичливим поглядом, ?? пожовкле обличчя густо зморщилося. - Нiчого я вам не покажу. - Чому ж ви так недовiрливо ставитесь до науки? - А що менi ваша наука! - грюкнула дверима злюка - та й по тому!. Незабаром на Катеринославщину при?хав Iлля Р?пiн - давнiй побратим Яворницького. Вiн побував на мiсцях Запорозько? Сiчi, де збирав матерiали про запорожцiв. Дмитро Iванович розповiв йому про Маламу й про тi рiдкiснi експонати, якi лежать в ?? хоромах. - З'?здимо, Iлля Юхимович, до не? вдвох, може, нам пощастить щось здобути. При?хали вони до скупо? землевласницi, яка мала сорок вiсiм тисяч десятин землi. Коли вона побачила, що до двору пiдкотив фаетон з двома чоловiками в капелюхах,- зразу ж по всiх кiмнатах загримiли замки, забряжчали мiцнi засуви. Трохи згодом господиня виглянула з вiкна другого поверху. - Що вам треба вiд мене? - вигукнула вона з вiкна. - Покажiть нам, будь ласка, гетьманську булаву та сiдло. - I не думайте, i в руки не дам! Р?пiн пiдiйшов до Яворницького i шепнув йому: - Просiть - нехай хоч у вiкно покаже. - Ви, панi, нас не бiйтеся. Нам не потрiбнi вашi релiквi?,- умовляв Яворницький.- Якщо вже не можна взяти ?х до рук, то дозвольте хоч змалювати на вiдстанi. Малама трохи пом'якшала. Вона звелiла гостям подалi вiдiйти вiд будинку ?? стати посеред подвiр'я, а сама боязко пiднесла до вiкна булаву й сiдло i виставила ?х напоказ. Поки Дмитро Iванович ласкаво розпитував, як вона здобула цi речi, Р?пiн у цей час швиденько змалював булаву й сiдло з усiх бокiв. Оце й усе, що вдалося виканючити в неприступно? помiщицi. Де тi неоцiненнi релiквi? подiлися - нiхто не зна? й досi... КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ У сво?й подвижницькiй працi вчений завжди знаходив собi помiчникiв, людей, закоханих у рiдну культуру, i залучав ?х до доброго дiла. У 1960 роцi менi пощастило знайти одного приятеля Дмитра Iвановича - Захара Семеновича Бородая. Вiн жив у Червонопартизанському провулку в Днiпропетровську. Зайшов я по данiй менi адресi до маленько? хатини над яром. Сивовусий господар, чисто поголений, в окулярах, сидiв за невеличким столом i читав "Кобзаря". В хатi чепурно, на стiнах - портрет Тараса Шевченка, прикрашений широким квiтчастим рушником, двi картини - одна Самокиша "Богдан Хмельницький в'?здить в Ки?в 1648 р.", друга - Красицького "Гiсть iз Запорожжя". Захар Семенович за свое життя зiбрав чималу бiблiотеку, якою вiн не без пiдстав пишався. Вiн багато рокiв працював листоношею i за довгорiчну та сумлiнну працю на поштi був нагороджений орденом Ленiна. Погомонiвши якусь хвилину з господарем, я спитав його: - Кажуть, що ви були знайомi з Дмитром Iвановичем. Це правда? Коли Захар Семенович почув iм'я Яворницького, його обличчя одразу ж повеселiшало, й вiн приязно усмiхнувся. - Це правда. Я з ним познайомився ще напередоднi першо? свiтово? вiйни. З тринадцятого року я став працювати в Катеринославському головному поштамтi - листоношею. До району, який я тодi обслуговував, входив i будинок професора Яворницького. Добре пам'ятаю - вперше я занiс йому кореспонденцiю влiтку 1915 року. "Ви часом не з Полтавщини?" - спитав мене Дмитро Iванович, приймаючи вiд мене листи та газети. "Так, з Полтавщини! А як ви вгадали?" "Вгадати не важко: ваша мова сама про себе це сказала". Листоноша i вчений сiли на верандi. Дмитро Iванович наказав подати чаю. Йому на колiна звичним рухом зiскочив невеличкий сiренький котик, якого вiн завжди пестив, коли розмовляв з гостем. - Де ж ви народилися, з якого роду, розповiдайте, будь ласка! - поцiкавився ввiчливий господар. - Яз мiстечка Жовнино, Золотонiського повiту. А роду - козацького. - Он як! Вiдкiля ж ви дiзналися про свiй козацький рiд? - Мiй дiд водив мене на старовинне кладовище у Жовнинi. Там вiн показав менi кам'янiти хрест на могилi мого прадiда. Дiд пiдвiв до хреста та й каже: "Читай, хлопче, що за слова там!" Я прочитав напис: "Тут поховано прах козака Лазаря Бородая". Отож вiд цього козака i йде наш рiд. - Ну що ж, це добре, що ви зацiкавилися сво?м родом. А скажiть, чи вам часом не доводилося в Жовнинi бачити мого побратима Миколу Лисенка? - Як не доводилося! Бачив його тисяча дев'ятсот третього року, коли вiн з Старицьким при?здив до Жовнина провiдати свою рiдню та землякiв. - Що ж ви пригаду?те з того при?зду? - У нас його поважали й дуже шанобливо зустрiчали. Людина вiн проста й доступна. У мо?й пам'ятi зберiгся такий факт: Лисенко подарував тодi двi тисячi карбованцiв i двi десятини землi з сво?? садиби, щоб збудувати в Жовнинi школу. - Ну й збудували ту школу? - Де там! Грошi й земельку забрали до сво?х рук старшина й писар. Кажуть - захарлали, пропили, барбоси! - з гнiвом розповiв Бородай.- А шкода! Яка б оце пам'ять була про таку людину. Прощаючись з листоношею, Яворницький сказав: - От що, голубе, ви зайдiть днiв через два до мене в музей: ми там поговоримо про одне важливе дiло... Бородай ранiше чув про Яворницького. Вiн був радий, що йому, шанувальниковi вченого, пощастило познайомитися з ним, i чекав недiлi, щоб у вiльний вiд роботи час пiти до музею. В недiлю Захар Семенович надiв укра?нську вишиту сорочку, синю чумарчину, козацькi штани, смушеву шапку i в такому виглядi прибув до музею. - Ану, козарлюго, пiдiйди поближче!-покликав Яворницький, як тiльки побачив Бородая. Дмитро Iванович оглянув гостя з нiг до голови. Його обличчя осяяла тепла, щира усмiшка. - Ну, запорозький лицарю, ходiмо зi мною. Якщо гiсть подобався Дмитровi Iвановичу, вiн шанобливо брав його пiд руку, водив по залах музею, йшов з ним на прогулянку. Так було й з Борода?м, якого потiм Дмитро Iванович запросив до свого кабiнету. - Чи зна?те ви, Захаре Семеновичу, навiщо я вас закликав? - Ще не знаю, але з великою охотою послухаю вас i готовий виконати будь-яке ваше прохання. - От що, добрий чоловiче, я хочу послати вас в мандри по скарби народнi. Думаю, що козаковi це доручення пiд силу. Як, справитеся? Захаровi Семеновичу було при?мно виконати прохання вченого, але вiн хвилювався: чи ж впора?ться з його завданням? - Куди ж менi доведеться ?хати, в який край? - У ваш рiдний край, на Полтавщину. В музе?, як бачите, в нас мало експонатiв з побуту полтавчан. Менi б дуже хотiлося, щоб ви зiбрали характерний одяг, який носили старi люди. Ось я тут усе записав. Дмитро Iванович подав цидулку, в якiй було перелiчено: вишиванi сорочки, плахти, спiдницi, керсетки, квiти, якi надiвали дiвчата на голову, дукачi, намисто, чоботи дiвочi й парубочi. Наприкiнцi було дописано: "Як попадуться iкони грецького письма,- теж берiть!" - А як же з мо?ю роботою? Хто ж мене пустить? - Ви про це не турбуйтеся. Головне, щоб у вас була охота, любов до цього дiла. Через два днi Бородая викликав начальник пошти й спитав: - Ви зна?те професора Яворницького? - Знаю. - Тодi зразу ж сходiть до нього й передайте, що я не перечу проти по?здки листоношi Бородая в Жовнино на десять днiв. Захар Семенович миттю помчав до музею. Дмитро Iванович дав йому тридцять карбованцiв i сказав: - Попадуться коштовнi речi - купуйте, не скупiться, це для музею, для народу! Частину коштiв вiн дав срiбними карбованцями. - Може, в дорогу краще взяти паперовi грошi, нiж срiбнi? - Нi, голубе, навпаки: берiть бiльше срiбних. Повiрте менi: на них там кидаються, як бджоли на нектар. I вирушив Захар Семенович у путь, знайому ще з дитинства. У рiдному селi його зустрiли приязно. А коли дiзнались, що вiн прибув купувати для музею старовиннi речi, його охоче запрошували до хат, розглядали з ним одяг, взуття, яке з давнiх часiв лежало в скринях. Захар Семенович пройшов добрий iнструктаж у Яворницького, вмiло розбирався в речах, вiдбирав найцiннiшi з них i складав собi в мiшок. В одно? старенько? бабусi вiн побачив на покутi цiкаву iкону грецького письма. Хотiв був узяти в руки i детальнiше роздивитися, але бабуся гримнула на нього: - Не чiпай, то iкона давнiх часiв, пам'ять вiд батькiв, не вiддам, i не думай! - Та у вас же таких iкон сила-силенна, продайте менi цю стареньку! - благав Бородай.- Ось вам карбованець,- i пошелестiв кредиткою. - Е-е-е! Хоч би путящi грошi давав, а то якийсь папiрець,- невдоволено буркнула бабуся. - А може, ось такого хочете! - повертiв Бородай срiбним карбованцем. - Ну, бог з тобою, бери вже, бо бачу - не вiдчепишся! Наступного дня посланець ученого закiнчив сво? справи й повернувся до музею. - Ну, козаче, з урожа?м вiтати, чи як? - усмiхаючись, спитав Яворницький.- Ану, викладайте з свого мiшка! Дмитро Iванович уважно розглядав кожну рiч, прицмокував, схвально кивав головою. Особливо дякував сво?му помiчниковi за iкону, яка виявилася рiдкiсним i цiнним експонатом для музею. Бородай з честю склав iспита. Iншого разу Яворницький умовився з начальником пошти, щоб листоношу пустив на два днi для дуже важливого дiла. На цей раз Бородая вiдряджено по скарби в село Петрикiвку. Тут вiн дiзнався, що в дiда Iвана Луценка лежать у клунi два сволоки з хати якогось запорозького козака. Про це свiдчили вирiзанi лiтери на сволоках. Господар швидко поступився i майже за безцiнь вiддав ?х для музею. Бородай навантажив сволоки на пiдводу i волами Привiз ?х до Катеринослава. Пiсля повернення з цi?? подорожi Дмитро Iванович попередив Бородая, щоб вiн свою лiтню вiдпустку не гаяв без дiла, а готувався в черговi мандри - в мiсця Запорозько? Сiчi. - Ви по?дете до легендарного краю - туди, де я не раз був, де сходив уздовж i впоперек, вiдвiдав усi закутки, багато розшукав цiнних речей запорожцiв. Ну, а поки що ось вам моя книга "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Вiзьмiть i прочитайте. Вам буде легше розшукувати музейнi речi, по якi ви по?дете. Захар Семенович узяв грубу книгу петербурзького видання 1888 року й загорнув ?? в газету. Вiн з величезною насолодою прочитав восьмирiчне дослiдження вченого, побачив, з якою любов'ю i захопленням Дмитро Iванович розшукував у старих людей стародавнi пам'ятки. В книзi було записано, в якого дiда чи баби i що саме зберiга?ться. Отже, посланцевi лишалося пройтись слiдами Яворницького, зiбрати речi й доставити ?х у музей. Восени 1916 року Бородай, за порадою Яворницького, ви?хав у Нiкополь. Там вiн знайшов у Оксани Панченко рублену хату, яка належала колись запорозькiй старшинi. На сосновому сволоцi був напис, який свiдчив, що цей будинок зробили 1751 року курiннi козаки Онуфрiй та Гаврило. Сволок i одвiрки цi?? хати стояли колись у запорозькому куренi. Розпитуючи дiдiв про запорозьку старовину, Бородай пiшов селом на дальшi розшуки. У дворi купчихи Ганни Гончарово? вiн побачив справжнiй запорозький курiнь, рублений з дерева. Вiн мав довжину десять аршин, а ширину - п'ять. Цей курiнь мав дво? дверей з рiзьбленими одвiрками, пофарбованими в зелений та червоний кольори. На одному одвiрку був вирiзаний такий напис: "1763 года июня 6 д. построин курень пол..." У цi?? ж таки господинi Бородай придбав для музею два видовбанi з дерева коряки (миски), з яких запорожцi ?ли саламаху. Закiнчивши сво? дiла в Нiкополi, Бородай помандрував у село Капулiвку, вклонився могилi Iвана Сiрка, а потiм пiшов шукати старих дiдiв. Йому сказали, що в дiда Iвана Батиченка зберiгаються запорозькi речi, й Бородай одразу ж поспiшив до нього. У дворi, пiд повiткою, сидiв старий дiд в широких полотняних штанях i солом'яному брилi. - Здоровенькi були, дiдуню! Драстуй! Що скажеш, добрий чоловiче? - Чув я, що у вас е запорозькi речi - шаблюка й гакiвниця. Чи правду люди кажуть, чи, може, жартують? - Мабуть, правду. А навiщо вам цi штуки? - насторожено спитав дiд. - Для музею збираю. Яворницький мене послав, щоб зiбрати козацьку старовину. - От що я вам скажу, чоловiче: цi штуки в мене справдi в, але я вам ?х не вiддам. - Чому? Не довiря?те, чи що? - А тому, що я вас вперше бачу, боюсь, щоб не загинули цi речi. Тут уже були однi моторнi хлопцi, повидурювали всяку всячину, та й слiд за ними запався. - Якщо ви сумнiва?тесь, то самi привезiть до музею. - Гаразд! До Яворницького я сам про?дуся, ми давнi знайомi! Незабаром гакiвниця й шаблюка стояли в запорозькому вiддiлi музею. У цьому селi Бородай зiбрав добрий врожай. В одного дiда вiн купив дво? запорозьких шароварiв - однi червонi, а другi синi, зiбрав понад пiвсотнi старовинних монет. I все це привiз до музею. - Спасибi, любий Захаре Семеновичу,- дякував Яворницький,- що ви щедро потрудилися для науки. Одного разу я зайшов провiдати Бородая. Вiн сидiв з сво?ю онукою пiд яблунею i розглядав альбом. Менi впали в очi десятки фотографiй з скульптур. - Що це за фото в альбомi? - поцiкавився я. - Це творiння мого сина Василя! Василь Захарович Бородай - комунiст, офiцер, учасник Велико? Вiтчизняно? вiйни, ма? три ордени. Настав мирний час - Василь Бородай за покликом душi став скульптором. I тут вiн досяг слави й визнання. Йому надано звання заслуженого дiяча мистецтв УРСР. Вiн створив десятки високохудожнiх скульптур. Серед них пам'ятники Лесi Укра?нцi, Iвановi Богуну, Миколi Щорсу (в спiвавторствi з М. Г. Лисенком та М. М. Сухорловим), портрети Петра Панча, Павла Тичини, Левка Ревуцького. Ось фото його дипломно? працi "Олександр Невський", а внизу теплий напис: "Дорогому татовi та мамi - вiд сива Василя". Раду?ться й пиша?ться Захар Семенович сво?м сином, його творчими успiхами, його щирим служiнням народовi. I подумалось менi: правду кажуть, що козацькому роду нема? переводу. ШАБЛЯ ОСТАННЬОГО КОШОВОГО Мандруючи по запорозьких займищах Олександрiвського повiту (нинi Запорiзько? областi), де колись жили сiмейнi козаки "гнiздюки" - в Роздорах, Воскресенцi, Гуляйполi та Варварiвцi,- Дмитро Iванович зустрiчався з столiтнiми дiдами й записував од них все, що стосувалося старовини й могло придатися до вивчення iсторi? рiдного краю. У селi Катеринiвцi, на березi рiчки Ганчули, вiн почув, що поблизу ? ма?ток Василя Йосиповича Гладкого - сина останнього кошового отамана Задунайсько? Сiчi Йосипа Михайловича Гладкого. Йосип Михайлович Гладкий (1789-1866) виходець з Полтавщини. Народився вiн у селi Мельниках, Золотонiського повiту. Ще замолоду кремезним, дужим юнаком пiшов вiн на заробiтки в Одесу, а через деякий час подався вiдтiля на Задунайську Сiч, що в той час була на турецькiй територi? пiд зверхнiстю Оттомансько? iмперi?, записався в козаки. Моторного козака одразу ж запримiтили в Сiчi. За розум, волелюбство й братерство сiчовики полюбили свого побратима й незабаром обрали спершу курiнним, а згодом кошовим отаманом. У травнi 1828 року спалахнула росiйсько-турецька вiйна. Кошовий отаман Гладкий, як тiльки почалася вiйна, взяв з собою кiлькасот козакiв Задунайсько? Сiчi i перейшов на бiк Росi?. Це було десь пiд Iзма?лом. Гладкий проявив себе i в другому дiлi. Вiн допомiг росiйському вiйську переправитися через Дунай i взяв там активну участь у во?нних операцiях. Пiсля цього йому було надано звання полковника. Скiнчилася росiйсько-турецька вiйна, i Гладкому доручено сформувати Азовське козацьке вiйсько. Вiн спритно впорався i з цим завданням. 1832 року його призначено наказним отаманом Азовського козацького вiйська, а на шiстдесят четвертому роцi життя Й. М. Гладкий пiшов у вiдставку в званнi генерал-майора. Свого вiку кошовий доживав у власному ма?тку. Iсторик не мав сумнiву, що знайде там чимало такого, що прикрасить запорозьку колекцiю музею. I от Дмитро Iванович у ма?тку. Познайомився з господарем будинку. Син кошового отамана, Василь Йосипович, прийняв гостя шанобливо. Дмитро Iванович уважно придивлявся до цi?? людини i прийшов до висновку, що за зовнiшнiм виглядом i за вдачею це був типовий запорожець. Йому тодi було вже понад сiмдесят рокiв, але вiн - дужий, кремезний i бадьорий. Середнiй на зрiст, м'язистий, широкий в плечах, вiн уже сивий i лисий. У нього довгi вуса, а густi брови, мов острiшки, звисали над свiтлими очима. Розмовляв мало, дивився суворо й проникливе. Мiсцевi дiди оповiдали, що Василь Гладкий ходив узимку на засiдки проти вовкiв. Роки не завадили йому цiлi ночi просиджувати в ямi або в ровi з рушницею. А коли наставав лiтнiй час, його завжди бачили в дворi з сокирою або лопатою в руках: усе робив сам, сво?ми руками. Запорозьке волелюбство й сiчовi звича? позначилися й на його мирному життi. Вiн сам збудував у сво?му садку кiлька куренiв, жив у них, щодня переходячи з одного куреня в iнший. Дмитро Iванович хотiв якомога бiльше розпитати про останнього кошового отамана, але, за словами сина, його батько Йосип Михайлович не любив розповiдати про минуле, замовчував сво? во?ннi подвиги, був людина скромна, а тому мало й залишив у живих свiдкiв спогадiв про сво? вiйськове життя. Яворницький перш за все хотiв розшукати власнi речi кошового отамана Гладкого i придбати ?х для музею, ?дучи сюди, вiн думав, що йому пощастить знайти в сина вбрання кошового, зброю, всякий посуд, а знайшов лише шаблю. Вiн витяг ?? з пiхов, провiв рукою по лезу i визнав, що перед ним прецiкава знахiдка. Шабля була зроблена з добротно? сталi, на нiй вирiзано якийсь напис арабською мовою. Рукiв'я виготовлене з слоново? костi, добре вiдшлiфоване, пiхви зовнi оздобленi срiблом з чорними вiзерунками. Хоч шаблю подарував турецький султан, коли Гладкий ще був кошовим у Сiчi за Дуна?м, але це не завадило йому обернути ?? проти туркiв, ставши на бiк росiйського вiйська. Шаблю кошового отамана Гладкого Яворницький забрав з собою i виставив у музе? як коштовний скарб бiля великого портрета Гладкого. Поховано останнього кошового отамана Задунайсько? Сiчi в мiстi Олександрiвську. На могилi вiдважного козацького ватажка поставлено гранiтну плиту з таким написом: "Могила останнього кошового отамана запорозьких козакiв Йосипа Михайловича Гладкого, пiд проводом якого козаки, Що жили за Дуна?м, здiйснили в 1828 р. свое давн? прагнення повернутись на батькiвщину та подали значну допомогу росiйському вiйську у вiйнi 1828 - 1829 pp. з Туреччиною. Помер в м. Олександрiвську (Запорiжжя)". _ПОРТРЕТ ЗАПОРОЗЬКОГО ПОЛКОВНИКА._ Одного разу Дмитро Iванович завiтав на хутiр О. П. Магденка, що прича?вся мiж Сiчкарiвкою i Воскресенiвкою. В тихому й просторому будинку помiщика вiн побачив чималу колекцiю запорозько? старовини - зброю, одяг тощо. Були тут i портрети. Глянув Яворницький на один iз них i завмер. Перед ним в iнкрустованiй рамi на повний зрiст стояв полковник Запорозько? Сiчi Павло Якович Руденко. Полковника намальовано в сивiй хутрянiй шапцi, сукняному жупанi й шовковому бiлому каптанi, пiдперезаному широким смугастим поясом з китицею, у високих чорних чоботях. Обличчя повне, нiс прямий, вуса чорнi, густi, коротко пiдстриженi. Пiсля скасування Сiчi в 1775 роцi полковник Павло Руденко правив за пана-маршалка у Новомосковському повiтi, Катеринославсько? губернi?. Потiм вiн був за бурмистра в Полтавi. Напевне, саме в той час вiдомий художник Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825) i написав з нього портрет. Яким чином iсторичний портрет потрапив до рук Магденка - невiдомо, але господар доводив, що вiн ма? з Руденком родинний зв'язок. - Скажiть, будь ласка, чи ? у вас будь-якi документи про Павла Руденка? - поцiкавився Яворницький. - ?, можу показати. Магденко вийняв з надiйного сховища папку, перев'язану шовковим шнурком, розв'язав ??. - Прошу... В руках професора Яворницького був "Атестат з вiйська Запорозького низового", датований 1771 роком, 17 листопада. З цього та iнших документiв, що зберiгалися у Магденка, iсторик довiдався i про те, що Павло Руденко, колишнiй запорозький козак, належав до вiйська Корсунського куреня, був бунчуковим, а потiм став жителем м. Полтави. Його батько - Якiв, родом з Чигирина, прожив 80 рокiв. Портрет зроблено в натуральну величину. Його розмiр: висота 204 см, ширина 133 см. На портретi зображено людину старiшу середнiх лiт (лiва рука закладена за пояс, у правiй - палиця), що сто?ть перед невеликим пам'ятником. Знайдений портрет Руденка не давав Яворницькому спокою. Вiн весь час мрiяв, як би його прибрати до сво?х рук, щоб потiм виставити в музе?. - Олексiю Петровичу,звернувся iсторик до Магденка.- Оце Я вiдкриваю при музе? запорозький вiддiл, то чи не подарували б ви портрет Руденка? Це ж була б краса! - На жаль, Дмитре Iвановичу, не можу. Це предок нашого роду, i доки я живий - його портрет буде в мо?му будинку. Тодi Дмитро Iванович пiдiйшов до Магденка з iншого боку. - Якщо ви не можете назавжди з ним розлучитись, то дайте хоч тимчасово. Рiч у тому, що в тисяча дев'ятсот п'ятому роцi у Катеринославi ма? вiдбутися тринадцятий археологiчний з'?зд. Сюди прибудуть росiйськi та зарубiжнi вченi, i ?м буде цiкаво глянути на портрет запорозького полковника Руденка. I Магденко погодився, але з одною умовою: як тiльки з'?зд закiнчиться, портрет ма? бути повернений. Закiнчився археологiчний з'?зд. Сотнi цiнних експонатiв, що були виставленi для огляду вченими, стали назавжди здобутком щойно заснованого музею iм. Поля. Там опинився i портрет полковника Руденка. Пiзнiше Дмитру Iвановичу все-таки вдалося схилити пана Магденка до того, щоб вiн подарував музею портрет Руденка. Цiнна знахiдка майже пiввiку була окрасою запорозького вiддiлу Днiпропетровського iсторичного музею. Вже пiсля Велико? Вiтчизняно? вiйни портрет Руденка став здобутком Днiпропетровського художнього музею. ЗНАЙДЕНА КОЛЕКЦIЯ_ _ Майже щороку влiтку Дмитро Iванович навiдувався в мiсто Новомосковськ, щоб оглянути цiнну пам'ятку укра?нсько? архiтектури - запорозький дев'ятикупольний Тро?цький собор[38]. Вiн пильнував за тим, щоб цю рiдкiсну споруду нiхто не пошкодив, не зруйнував, щоб вiн зберiгся в такому виглядi, яким його збудовано ще в другiй половинi XVIII сторiччя. В цей день була неймовiрна спека. Пiсля уважного огляду собору професор зняв свого солом'яного бриля, присiв пiд гiллястою акацi?ю. До нього пiдiйшов соборний сторож дiд Гнат. Познайомилися, розговорилися про старовину. Дiдовi подобався симпатичний гiсть з Катеринослава. Вiн пiдсiв поближче до iсторика й, дивлячись йому в вiчi, спитав: - Чув я вiд наших попiв, що ви людина вчена, багато зна?те. Хотiв оце попросити вас, щоб розповiли менi про цей собор i дзвiницю, й то й тут сторожую, а про нього мало що знаю. - Добре, розкажу,- вiдповiв Дмитро Iванович.- Цей собор споруджено 1779 року. Побудова собору - кращого зразка укра?нсько? дерев'яно? архiтектури - почалася з того, що козаки одержали дозвiл на купiвлю добротного дерева. Запорожцi тодi придбали 559 колодок. Будував його великий майстер-умiлець, козак з Ново? Водолаги Яким Погрiбняк. Хоч вiн був неписьменний, але виконував свою роботу артистично й сумлiнно. Поруч з собором, як бачите, споруджено дзвiницю, на нiй встановлено годинник. Вiн чудово зберiгся: з точнiстю показу? час на трьох циферблатах, встановлених на пiвденнiй, захiднiй i пiвнiчнiй частинах башти. Там зроблено так, що через кожну чверть години лине мелодiя. За будування собору вiн узяв тiльки дев'ятсот карбованцiв, тодi як за самий ремонт його пiзнiше правили дванадцять тисяч. Архiтектурний стиль, в якому збудовано новомосковський собор, зветься укра?нське барокко. За велику майстернiсть Погрiбняк одержав 10 сiчня 1779 року атестат. В ньому - щира подяка за те, що майстер виконав свою роботу "...рачительно, добропорядочно и превосходно". Основа собору,- продовжив Яворницький,- складалася спочатку з чотирикутника, на який спиралися всi дев'ять церковних бань. Пiд кожним таким кутом було закопано по 3 величезнi дуби дiаметром 6 аршин i 15 вершкiв. Далi через кожнi 2 аршини були такi ж дуби, тiльки трохи коротшi. Оце й був такий фундамент. Та нема? нiчого в свiтi вiчного. Цi дуби з часом почали пiдгнивати. Що робити? Церква могла завалитися, бо на них тiльки й трималася. Довелося ?? перебудувати, бо всi банi схилилися до середньо?. I ось 1830 року навкруги собору був пiдведений новий цегляний фундамент. Тепер стiни вже не сiдали, але весь собор почав дедалi бiльше хилитися. Пiдвести пiд нього новий фундамент взявся пiдрядчик Кажинков. Та виявилося, що це був п'яниця й пройдисвiт. Що ж вiн зробив? Замiсть того щоб повиймати гнилi дуби та покласти новий фундамент, вiн поверх гнилих дубiв поставив невеличку стiнку, примазав i гадав, що це шахрайство пройде непомiтно. Але про це дiзнався мiський голова. Вiн узяв пожежну команду, розкидав ломами примазане гнилля, i як побачив, що гнилi дуби залишилися усерединi, то одразу ж вигнав геть Кажинкова та його майстрiв. Тодi за реставрацiю собору взявся досвiдчений майстер, який збудував уже десятки церков. Стояли вони по 150-200 рокiв. Це був Олекса Пахучий. Але реставрувати собор було нелегко. Пахучому треба було дiстати документи оригiналу цього собору. Йому пощастило. Вiн скористався фотографi?ю собору, яка збереглася в одного мiсцевого протоi?рея. Не було б фотографi?, мабуть, не було б у Новомосковську й запорозько? пам'ятки. Колись, як Погрiбняк збудував собор, в нього всi 96 рам i 6 вихiдних дверей та одвiркiв до них, а також арки були прикрашенi вирiзьбленими виноградними лозами та всякими квiтами. Цього вже пiсля реставрацi?, як бачите, нема?. Дах був тодi з гонту, а тепер - з бляхи. Риштаки й ринви були також дерев'янi, а тепер поставлено залiзнi. Цвяшки Погрiбняк робив дерев'янi, а Пахучий пiд час ремонту замiнив ?х на залiзнi. Оце такi сталися невеличкi змiни. А все iнше лишилося таким, як i за Погрiбняка. - А скажiть, чому тодi вживали дерев'янi цвяхи? Хiба залiзних не було? - Як це не було! Були й залiзнi, але запорожцi користувалися дубовими цвяхами, бо вони не iржавiють i довговiчнiшi, нiж залiзнi. Он що! А ви, дiду Гнате, тут давно живете? - поцiкавився вчений. - Та вже давненько. Я родом з Орловщини, та оце на старiсть лiт пiшов служити сторожем до собору. - Скiльки ж вам рокiв? - Та я вже добре пiдтоптаний: оце вже восьмий десяток! - Так, прожили ви чимало. А скажiть, дiду, чи вам за сво? життя не доводилося часом знаходити старовиннi речi? - Якi саме? - Ну, може, глиняну люльку, кам'янi чи бронзовi вироби абощо. - У мене цього нема?: воно менi без дiла. А от знаю, Що в однi?? людини цього добра сила-силенна. Чого тiльки нема? в його шафi! Дмитро Iванович аж пiдскочив, коли почув цi слова. Вiн пiдсiв до дiда ближче й тихо спитав: - Хто ж то за чоловiк? Дiд Гнат покрутив сивого вуса, насторожився, глянув на Допитливу людину, а потiм спитав: - А навiщо це вам? - Така моя професiя. Я директор музею, цiкавлюся всякою всячиною. - Так от що. Отакi штуки, якими ви цiкавитесь, бачив я в нашого отця Стефана. Де ж ваш отець Стефан живе, чи далеко звiдцiля? - А ось як вийдете за обгороду, так через дорогу побачите кам'яний попiвський будинок, а бiля нього два високi осокори. Отам вiн i живе. - Спасибi. А скажiть, чи давно вiн тут живе? - Нi, недавно, рокiв п'ять як перейшов з iншо? парафi?. Ви ж глядiть, не скажiть отцю Стефановi, що це я вам розповiв про це, а то менi попаде. - Не турбуйтесь, дiду Гнате, все буде гаразд! - заспоко?в його вчений. Ще не доходячи до попового будинку, Дмитро Iванович побачив, що отець Стефан з лопатою в руках пора?ться в палiсаднику, пiдпушуючи квiти. Вiн гукнув, i дверi вiдчинилися. - Можна до вас, отче Стефане, зайти? - Прошу!.. - Будьмо знайомi,- знявши свого бриля, привiтався Дмитро Iванович,- я професор iсторi?. - Радий бачити поважного гостя, проходьте. - Чув я, що ви любите старовину й зiбрали велику колекцiю. Покажiть, будь ласка. Пiп ледве помiтно усмiхнувся собi в борiдку, трохи повагався, а потiм запросив професора до хати, щоб показати речi музейного значення. - Ось гляньте, тут у шафi дещо ?. Дмитро Iванович пiдiйшов i побачив кам'яне, залiзне й бронзове знаряддя, мiж ними лежала добре вiдшлiфована кам'яна сокира, яка чудово збереглася. В Дмитра Iвановича аж очi загорiлися. - Дозвольте вас, отче Стефане, спитати про щось? - Прошу! - Для кого ви це все зберiга?те? Що дума?те робити з колекцi?ю? - Як для кого? Ну, ось ви, наприклад, зайшли, подивилися, може, ще хто поцiкавиться. - Цього мало. Адже ви свою колекцiю трима?те в секретi, про це люди не знають. Чи не так? - Та воно так. Бачите, я для себе ?? тримаю,- додав пiп,- люблю iсторiю, от i збираю пам'ятки минулого. - То все добре, але бiда в тому, що ця збiрка у вас пiд замком. А чому б ?? не вiддати до музею? - Е, нi! Хiба що, може, як помру, тодi вiддам, а поки що - нi, це моя власнiсть, я господар сво?х речей. Дмитро Iванович розгадав отця Стефана. Вiн упевнився, що залучити експонати до музею зараз не вдасться. Але тут же швидко скористався з необачностi попа. Вiн поцiкавився: - Скiльки ж вам рокiв? - Та, дякуючи боговi, оце прожив сiмдесят п'ять. - Ну, гаразд, отче Стефане, я згоден. Напишiмо заповiт, що всю колекцiю, яку ви зiбрали, пiсля смертi заповiда?те музе?вi. Згода? Пiп схаменувся, але тепер незручно було зрiкатися сво?х слiв, i вiн погодився. Умовились, що пiп в найближчi днi оформить свою вiдписну в мiсцевого нотарiуса. Дмитро Iванович був задоволений сво?ю перемогою. Але не мiг же вiн вийти з будинку попа без будь-яко? речi! - У мене до вас ще одне прохання. - Яке саме? - Ви менi хоч тимчасово, для науки, дайте оцю кам'яну сокиру. - А як вона десь загубиться, тодi що? - Не турбуйтесь: у мене нiщо не пропада?. Можу видати розписку. - А чи надовго потрiбна вам ця сокира? - спитав пiп. - Ну, днiв на десять. - Гаразд, професоре, берiть. Але слово - закон! Не бiльше як на десять днiв. А розписочку все-таки напишiть, воно якось буде надiйнiше й спокiйнiше на душi. - Все буде так, як умовились. Ось вам i розписка.Прощаючись, Дмитро Iванович подякував отцевi Стефану, а сокиру загорнув у хусточку й поклав собi в кишеню. Коли Дмитро Iванович повернувся додому, йому тiльки думки було, щоб цю рiдкiсну сокиру назавжди залишити в музе?. Але як? Коли не повернути через десять днiв, пiп розгнiва?ться, знищить свiй заповiт i не вiддасть багато? колекцi? для музею. Що ж робити? Нарештi придумав. Вiн викликав до себе мiсцевого скульптора Тендера i спитав його; - Дивiться, перед вами, дорогий чоловiче, лежить рiдкiсна сокира часiв неолiту. Ви людина тямуща, придумайте щось таке, щоб ця сокира лишилася в музе?, бо вона чужа, взята на десять днiв пiд мою розписку. - Нiчого, Дмитре Iвановичу, я не зможу придумати; Доведеться, мабуть, повертати ?? тому, в кого взяли,безпорадно розвiв щуками скульптор. - Нi, друже, така рада менi не пiдходить. Зараз бачу, що ви не музеолог! Ви зробiть так, щоб i кози були ситi, i сiно цiле! Он що! - Не придумаю, Дмитре Iвановичу, не зможу,усмiхнувся скульптор. - А я вже придумав. Адже недарма вас викликав. Ц Слухайте: ви добрий майстер, вiзьмiть цю сокиру i зробiть В з не? точнiсiньку копiю: витешiть так, щоб i я не розпiзнав, де оригiнал, а де копiя. Можете це зробити? - Чому ж, це можна! - От i чудово. Скiльки вам треба часу? - Пiвмiсяця! Бо я дуже зайнятий iншими невiдкладними справами. - Не пiдходить! Ви зробiть через вiсiм-десять днiв, бо по сокиру прибiжить пiп, у якого я взяв ?? тимчасово. Теннер згодився. Вiн узяв сокиру i в умовлений строк принiс до Дмитра Iвановича на квартиру двi сокири. Розпiзнати ?х було важко. Дмитро Iванович вдячно потиснув скульпторовi руку, подякував i розплатився. Мiж iншим, вiн часто платив у таких випадках сво? грошi. Через десять днiв пiп - тут, як уродився. Не втерпiв неборака, при?хав просто до Яворницького по свою сокиру. - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - Здоровенькi були! Що, мабуть, не спиться, по сокиру при?хали? - Майже вгадали. При?хав я, бачите, в церковних справах та й надумав до вас заскочити... Дмитро Iванович пiдвiв попа ближче до свого столу, зняв газету, а пiд нею лежало двi схожi одна па одну кам'янi сокири. - Впiзна?те - де ваша? Пiп розгубився. Очi його перебiгали з одно? сокири на другу. - Наче оце моя...- невпевнено промовив пiп i тикнув пальцем на копiю. - От i не вгадали. То якраз копiя, а оце - ваша! Ну, так яку ви тепер заберете - свою чи копiю з не?? - Та, мабуть, свою. - Оцього вже вiд вас я не сподiвався! Адже вони однаковiсiнькi. Я мiг би й не сказати, що ви помилилися, а все ж сказав правду. Вам, батюшко, однаково, яка буде лежати у вашому будинку, а в музе?, для науки, важливо, щоб у вiтринi лежала сокира-оригiнал. Ну, то як? - наступав на попа Яворницький. - Ну що ж, Дмитре Iвановичу, якщо так треба для науки, то нехай буде на ваше. Давайте менi хоч копiю, а собi вже залишайте оригiнал. - Спасибi. Берiть копiю. А ви привезли з собою заповiт на колекцiю? - Привiз, ось вiн. Подивiться, зда?ться, все гаразд у ньому. Дмитро Iванович, радiючи собi в душi, взяв папiр i спитав: - А печатка ?? Нотарiус завiрив? - Усе там в. Навiть на гербовому паперi,- пiдкреслив пiп. - От i добре. Дякую. Пiп розпрощався i вийшов з будинку Яворницького. Дмитро Iванович забрав заповiт, узяв оригiнал сокири i зразу ж принiс до музею, щоб покласти придбаний скарб у вiтрину. _ЗУСТРIЧI _ ЯК НАРОДИЛИСЯ СЛАВНОЗВIСНI "ЗАПОРОЖЦI"_ _ В перервi мiж екскурсiями по музею Дмитро Iванович вiдпочивав у крiслi свого кабiнету. В такi хвилини вiн охоче розповiдав нам про сво? зустрiчi з видатними дiячами культури. З особливою любов'ю вiн згадував Iллю Юхимовича Р?пiна. Мiж Д. I. Яворницьким та I. Ю. Р?пiним ще здавна склалась тепла й сердечна дружба. Зустрiчi й листування мiж ними тривали сорок чотири роки. Збереглося 60 листiв Ч I. Ю. Р?пiна до Д. I. Яворницького i ЗО листiв Д. I. Яворницького до I. Ю. Р?пiна. Листицi-незвичайнi: в них: багато цiкавого матерiалу про житт?вий i творчий шлях двох приятелiв, про ?х теплi вза?мовiдносини, ?х плiдна дружба, що переросла в щирi й сердечнi вза?мини, ма? свою цiкаву iсторiю. Яворницький, як вiдомо, був земляк великого художника. Обидва вони народилися й виросли на Харкiвщинi. Але вперше зустрiлися в Петербурзi 1887 року. Тут щороку, святкували рiчницю Т. Г. Шевченка, на яку збиралось укра?нське земляцтво. Святкували рiчницю й цього року. Коли Дмитро Iванович прибув на вечiрку, Р?пiн, побачивши молодого iсторика, пiдiйшов, i вони мiцно потиснули один одному руки. Потiм сiли поряд, i мiж ними зав'язалась щира й невимушена розмова. Говорили про Укра?ну, Запорозьку Сiч, розпитували один одного, хто над чим працю?. Приводом до розмови й знайомства був лист запорозьких козакiв до турецького султана. Р?пiн сказав Яворницькому, Що надумав намалювати запорожцiв, коли вони зiбралися на раду й складають вiдповiдь турецькому султановi на його грiзний наказ припинити наскоки на Крим. Вперше про цей смiхотворний лист запорожцiв Р?пiн почув 1878 року в мальовничому ма?тку Абрамцево пiд Москвою, який належав Савi Мамонтову, що дуже кохався в мистецтвi. До гостинного господаря часто збиралися, талановитi письменники, вченi, художники, артисти. Ввечерi вони цiкаво розмовляли про мистецтво, спiвали, грали, читали сво? твори. Саме тут Р?пiн i почув про листа запорожцiв до султана. Вiн зразу ж уявив собi цю сцену, уявив той гомеричний регiт вiд дошкульних, солоних дотепiв i олiвцем нарисував запорожцiв, що заходяться вiд реготу. Iдею художника - увiчнити запорожцiв на полотнi - гаряче пiдтримали його друзi. Репiн з юним художником В. С?ровим помандрував навеснi 1880 року на Запорожжя, щоб на власнi очi побачити мiсця Сiчi, зiбрати потрiбний матерiал та вiдшукати помiж укра?нцями характерних типiв для свого малюнка. I ось перед ним Днiпро-Славута, невгомоннi пороги, острiв Хортиця. Довго вони блукали по острову, знаходили там мiднi гудзики, бляхи, старовиннi грошi, порохiвницi, iржавi шаблюки. Пiсля Хортицi Р?пiн вирушив слiдами сiчовикiв - у Капулiвку, Пожровське. Тут вiн зустрiв справжнiх нащадкiв запорожцiв. У сво?х малюнках художник вiдтворював риси ?х волi, природний розум, вiдвагу, велич, дошкульний гумор. У Капулiвцi Р?пiн занiс до свого альбому й могилу Iвана Сiрка. Побував художник у запорозьких селах - Грушiвцi, Старих Кодаках, вiдвiдав усi запорозькi церкви, де знайшов чимало старовинних речей, якi перейшли сюди з Сiчi, робив ескiзи натовпу людей, якi збиралися на Олександрiвськiй пристанi. Завiтав, нарештi, i в село Качанiвку, де його ласкаво прийняв колекцiонер Тарновський. Там вiн побачив багатющу колекцiю запорозько? старовини, що стала для художника у великiй пригодi. I восени 1880 року Р?пiн повернувся до Москви. Тодi ж таки, в жовтнi, до нього в майстерню зайшов Л. М. Толстой. Цей вiзит дав художниковi новий напрямок в його малюнку. Оглянувши "Запорожцiв", Толстой помiтив, що цей малюнок поки що явля? собою тiльки етюд, невеличкий художнiй твiр, який вiдобража? випадковий епiзод з життя запорожцiв. Насправдi ж задум повинен бути набагато ширший: цей твiр, на думку Толстого, мае бути бiльш значущим. Треба, щоб була вiдбита головна думка художника-реалiста: високе почуття нацiонально? гiдностi й гордостi, непереможний запорозький дух, його сила. Розумнi й справедливi зауваження Толстого змусили Р?пiна задуматися. Художник сприйняв ?х з щирою вдячнiстю i зразу ж узявся переробляти ескiз. Вiн збiльшу? його формат, збiльшу? число дiйових осiб, переставля? окремi постатi, створю? враження великих зборiв козакiв. Ескiз цi?? картини художник уже намалював, але для великого полотна йому ще багато чого бракувало. Крiм того вiн побоювався критики такого знавця Запорозько? Сiчi, як Яворницький. Ренiн запросив Дмитра Iвановича до себе, щоб показати йому ескiз майбутньо? картини. Через деякий час Дмитро Iванович прийшов до майстернi Р?пiна. Перша зустрiч у майстернi художника, про яку вони наперед умовилися, хвилювала обох: Яворницькому, закоханому в запорожцiв, хотiлося скорiше побачити ескiз, а Р?пiну не терпiлося дiзнатися, що ж скаже знавець Запорозько? Сiчi? Чи не осудить ескiз картини? Побоювання були марнi. З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Вiн щиро захопився, хвалив автора за вдалий сюжет, ва його чудовий задум. - Глянув я на цей ескiз,- казав Яворницький,- i сам зайшовся смiхом! "Святе дiло ви робите, любий Iлля Юхимович. Пишiть велику картину!" Дмитро Iванович запропонував Р?пiну все, що потрiбне було для цi?? картини: книги з iсторi? запорозьких козакiв, свою колекцiю збро?, жупани, чоботи, люльки, сулiю з горiлкою, яку викопав у запорозькiй могилi, навiть череп, знайдений на Чортомлицькiй Сiчi. Вiддав також фотознiмки запорозького прапора, старих картин i Днiпрових порогiв, фото нащадкiв запорожцiв - днiпровських лоцманiв. Але цим не обмежився завзятий iсторик. Вiн багато приводив до художника сво?х землякiв та знайомих - прототипiв, якi позували йому пiд час створення картини, ?х постатi й риси обличчя скидалися на запорозьких козакiв. Це була найголовнiша й найдорожча допомога Р?пiну. Iлля Юхимович гаряче взявся за роботу. Працював вiн над "Запорожцями" понад 12 рокiв (з 1880-го по 1891-й). На великому полотнi одна за одною з'являлися все новi й новi козачi постатi. Вони здавалися Дмитровi Iвановичу прекрасними, а художник запевняв, що до них треба ще "трохи доторкнутися пензлем". Доторкнеться - i зовсiм iнакше виходить, краще, виразнiше. Яворницький став частим гостем у майстернi Р?пiна, а воднораз i натхненником та добрим порадником. Вiдтодi всe бiльше й бiльше мiцнiла дружба мiж iсториком i художником. Майже щонедiлi Дмитро Iванович бував у Iллi Юхимовича, а той по суботах заходив вечорами до Яворницького, коли там збиралася петербурзька укра?нська молодь - спiваки, музики, артисти й художники. Цi зустрiчi Дмитро Iванович називав жартома "збiговиськами", що дуже сподобалося землякам, i незабаром це слiвце помандрувало з столицi iмперi? на Укра?ну. Але, перше нiж докладнiше оповiсти про створення "Запорожцiв", скажемо, що архiви не зберегли оригiналу широко вiдомого листа вiдповiдi запорожцiв турецькому султановi, який зажадав вiд запорожцiв, щоб вони припинили наскоки. Листа, мабуть, насправдi й не було в практицi дипломатичних зносин Сiчi з iноземними державами. Гострi й дошкульно-образливi вислови, якими сповненi варiанти цього листа, не вiдповiдають тодiшнiм правилам дипломатичного листування, що звичайно вiдбувалося латинською мовою з додержанням усiх вимог чемностi. Латинську мову знали не тiльки канцеляристи Сiчi та гетьмани, але й козацька старшина, натяк про що ми чита?мо в "Тарасi Бульбi" Гоголя; а окремi гетьмани й кошовi отамани Сiчi так добре володiли латиною, що вiльно промовляли нею пiд час офiцiйних переговорiв. Усе це не перечить тому, що запорозьке козацтво, яке любило крутi жарти й дотепи, могло порядком розваги не. раз складати такi в'?дливi листи до сво?х ворогiв, але навряд чи ?х надсилалося кудись далi сiчового коша. Хоч самий лист-вiдповiдь у всiх сво?х варiантах ?, видимо, пiзнiший лiтературний витвiр, а не iсторичний документ, проте вiн добре вiдбива? вдачу й дух тих одчайдушних i самовiдданих воякiв, якi, за висловом Репiна, "прирекли себе... на захист усiх дорогих iнтересiв сво?? вiтчизни"[39]. Текст цього листа експону?ться й досi в Днiпропетровському музе?, i коло нього завжди бува? людно й весело. Для Р?пiна-художника цей лист мав значення також не стiльки за сво?ю документальною вiрогiднiстю, скiльки як уявний вiдбиток епохи, ?? подiй та звича?в. Звiсно, художник не мiг обмежитися, готуючись малювати свою картину, текстом цього листа, як не обмежився вiн i зразками збро? та одягу, що передавав йому Яворницький. Р?пiну треба було ще подивитися на ту запорозьку землю. Вiн тричi при?здив на Укра?ну та Кубань. Одного разу вiн ?здив на Кубань з Яворницьким, де зустрiв козака-станичника Василя Олешка. В його обличчi художник побачив риси, схожi з уявлюваним образом Iвана Сiрка. Зiбранi матерiали дали змогу створити величезний фонд художнiх фрагментiв, якi потiм так щедро прикрасили його "Запорожцiв". Як згаду? Корнiй Iванович Чуковський, Репiн самих тiльки етюдiв до "Запорожцiв" мав у сво?х альбомах кiлькасот, бiльшiсть з яких попали за кордон, звiдки назад уже не повернулися. З кожною по?здкою робота над картиною вiдновлювалася художник працював чимраз з бiльшою енергi?ю та запалом. З особливою любов ю згадував Дмитро Iванович перший ескiз майбутнiх "Запорожцiв". Саме цей закiнчений ескiз (олiя) Репiн подарував 1887 року сво?му порадниковi i помiчниковi Д. I. Яворницькому. Дмитро Iванович пишався ескiзом "Запорожцiв", вважав його за "найдорожчий скарб". На жаль, з цим подарунком iсториковi довелося незабаром розпрощатись. Р?пiн, напевне, побоювався, що цей ескiз ще до завершення картини може попасти до чужих рук i тодi сюжетом "Запорожцiв" скористу?ться iнший художник. Вiн звернувся до Яворницького, пропонуючи продати ескiз Третьякову. Саме в цей час Яворницький хворiв, був у великiй нуждi, навiть нiчим було йому сплатити борг за друкування "Вольностей запорожских Козаков". Пiсля довгих умовлянь Яворницький погодився з Репiним i предав ескiз "Запорожцiв". Третьяков вивiсив його в сво?й вiдомiй галере? в Москвi. На знак поваги до свого побратима Д. I. Яворницький подарував йому один iз сво?х творiв, "Запорожье в остатках старины и преданиях народа", виданий 1888 року в Петербурзi. Цiннiсть цi?? книги поляга? в тому, що ?? iлюстрував сам Р?пiн. Там ? такi його малюнки, як запорозька кобза, баклажки, кинджал, шабля, сволок i лутки запорозького куреня, портрети запорожцiв Iвана та Якова Шиянiв, запорозьке вбрання тощо. Р?пiн високо цiнував допомогу знавця Запорозько? Сiчi в створеннi сво?? картини. В одному з каталогiв до картини Р?пiн зробив таке пояснення: "З подробицями iсторi? запорозьких козакiв можна познайомитися по книзi Д. I. Яворницького "Нариси з iсторi? запорозьких козакiв i Новоросiйського краю". В сво?х спогадах[40] Дмитро Iванович так розповiда? про персонажiв картини: "Унизу, в самому куточку, з лiвого боку, сидить на землi по-турецькому пресимпатичний хлопчик, рокiв семи-восьми; малий джура, тобто збро?носець, з чубчиком на голенiй головi, з роззявленим вiд смiху ротом, в якому блищать Дрiбнi й густi зубки[41]. Вiн набива? тютюном люльки для козакiв i залива?ться милим дитячим смiхом, ловлячи вухом дошкульнi слова, якими запорозькi лицарi частували турецького султана: "козолуп, рiзницька собака, нашого бога дурень". Вище хлопчика сидить на колодi бравий козак з чорними довгими вусами, з великим оселедцем (чубом), закладеним за вухо. Це художник Я. Ф. Цiонглинський. Вiн поклав величезний кулачище на спину козака, що сiв бiля столу без сорочки, за Цiонглинським сто?ть молодий красень з благородними рисами лиця i якось "по-панському" посмiха?ться. Це внучатий племiнник знаменитого композитора М. I. Глiнки. Далi, за Глiнкою, сто?ть козарлюга, високий, чорний, з вилискуватим, як у негра, лицем i з пов'язкою на пораненому в бою лобi. Це вiдомий в Одесi художник, силач М. Д. Кузнецов. За Кузнецовим рудий, як вогонь, Нiкiшка - кучер В. В. Тарновського, в якого нема? кiлькох зубiв у верхнiй щелепi; в цього щербатого найу?дливiший смiх". Цiкава iсторiя цього прототипа. Якось Р?пiн переправлявся з Яворницьким поромом через Днiпро. Тут же переправлявся й помiщик В. Тарновський, який сидiв у сво?му фаетонi. Художник звернув увагу на кучера Тарновського - Нiкiшку. Це був низенький, рудуватий чоловiк з кiлькома зубами в ротi. Коли вiн смiявся Iлля Р?пiн пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже саме з таким веселим смiхом мав бути козак на його картинi, де запорожцi складають листа до султана. Iлля Юхимович швидко розгорнув альбом i зафiксував олiвцем основнi риси знайденого типу. Це був удалий фрагмент до задумано? картини. "За Нiкiшкою вигляда? обличчя студента-татарина, якому художник "запозичив" бiлi, густi, мiцнi зуби з запорозького черепа, викопаного в могилi бiля Сiчi. Спереду, праворуч студента-татарина, височить важка кремезна постать у червоному жупанi, в смушевiй шапцi i з шаблюкою збоку. Це професор петербурзько? консерваторi? А. I. Рубець[42]. За спиною Рубця стояв такий гладкий козак, з таким випнутим наперед черевом, що здавалося, воно трясеться вiд смiху. Але згодом його зняв художник з картини й поставив iншу постать, спиною до глядачiв, у сiрому кобеняку, з так званою "богородицею" на спинi, з вiдкритою голеною головою i з чубом, пiднятим догори. Спереду А. I. Рубця сидить кошовий отаман Запорозького вiйська Iван Сiрко з демонiчним виразом очей, з люлькою в ротi й у шапцi, критiй чорним сукном i пiдбитiй сiрим смушком, з розрiзом попереду. Сiрка художник малював з популярного свого часу генерала, дотепника й веселуна М. I. Драгомирова. Далi висува?ться наперед типове обличчя бурсака, який не витримав у бурсi суботньо? лози й утiк за пороги - на Сiч. У нього нi вусiв, нi чуприни на головi нема?; чорне густе волосся пiдстрижене пiд макiтерку[43]. Це художник П Д. Мартинович[44], який народився на Полтавщинi. А ось до голови Мартиновича схилив свою голову козак у високiй чорнiй шапцi, схожiй на ту, що носив гетьман Сагайдачний. Це худорлявий чоловiк з похмурим поглядом; вiн мало реагу? на дошкульнi епiтети, що ?х щедро сипле козацьке товариство турецькому султану. Для цi?? постатi позував В. В. Тарновський, помiщик, колекцiонер укра?нсько? старовини. Поряд з Тарновським - дiдок з вусами, низько пiдчикриженими, сухорлявий, зморщений, беззубий. Вiн широко, як вершу, розкрив рота, куди направля? люльку, якою, в разi потреби, можна i череп розтрощити[45]. Вiн увесь заходиться смiхом, аж очi заплющив. Його малював Р?пiн з випадкового обличчя на пристанi коло мiста Олександрiвська". Картину ще не закiнчено, як до Яворницького прийшов Р?пiн. Це було перед рiздвом. Вдарили великi морози. - А я до вас! - звернувся Р?пiн. - Що сталося? - ?дьмо до мене! Я хочу посадити вас на картинi за писаря. - Iлля Юхимович, я нiде не люблю виставляти себе напоказ. - Нi, нi! Я вiд вас не вiдстану! Кому ж бути писарем, як не вам? Яворницький довго опирався, але пiд кiнець згодився, i вони по?хали до Р?пiна. Майстерня художника в той час була на четвертому поверсi, пiд скляною покрiвлею. Коли вони ввiйшли, Iлля Юхимович глянув на Яворницького й сказав: - Що це ви такий похмурий? - В дорозi промерз. Тодi Р?пiн вийшов у сусiдню кiмнату, винiс звiдти якийсь журнал з смiшними карикатурами й поклав на стiл перед Яворницьким. Той глянув на якусь карикатуру й посмiхнувся. - Стривай, стривай! Ось цей вираз менi й потрiбний! Не минуло й години, як на картинi Яворницький уже сидiв за столом у ролi сiчового писаря. Писар - одна з центральних постатей картини. Його лукава посмiшка пробiга? по всьому обличчi, утворюючи ледь помiтнi зморшки бiля очей i неглибокi ямочки коло щiльно стулених губ. З усього видно, що це особа хитра i, як кажуть, сам собi на умi. Писар добре чув всi цi крутi дотепи й ущипливi, дошкульнi слова, якi йому диктують, але вiн не квапиться писати ?х на паперi довгим гусячим пером. Треба було ще посадити когось за стiл, на вiльне, мiсце, проти писаря, спиною до глядача. Р?пiн уже наперед продумав, якою саме ма? бути ця постать. Потилиця повинна бути не абияка, а триповерхова, ?? не слiд шукати нi в селах, нi в робочих кварталах - тiльки в панських хоромах. I тут Р?пiн пригадав, у кого ? така потилиця. - Ви зна?те, хто може бути придатний на таке мiсце? - А хто? - Георгiй Петрович Алексеев[46]. Коли вiн був у вас, я до нього добре придивився. Сам вiн низенький, огрядний, дебелий, голова велика, голомоза, а потилиця така, що треба сто рокiв, щоб ?? на?сти. Попросiть його, щоб вiн дозволив менi зарисувати його спину й потилицю. Коли ви його побачите? - Можу хоч i завтра. - Так будь ласка! Я готовий написати йому безкоштовно його портрет, аби тiльки вiн дозволив зарисувати для картини його потилицю... Коли другого дня Яворницький передав Алексееву прохання Р?пiна, той категорично вiдмовився. - Що це, на посмiх майбутнiм нащадкам? Нi! Яворницький поспiшив повiдомити Р?пiна про цю вiдповiдь. Але Р?пiн усе ж таки наполягав упросити Алексеева. - Та влаштуйте ж це як-небудь! Чи вже ви, при вашiй винахiдливостi, не придума?те, як це зробити? - А може, його спокусити старовинними монетами, вiн же нумiзмат? - спитав Яворницький.- Зробимо це так: Георгiй Петрович запросить нас до себе на снiданок. Пiсля снiданку ми пiдемо втрьох до його кабiнету, я витягну з кишенi кiлька старовинних монет, i ми будемо розглядати ?х в лупу, а ви сядете за спиною i тихенько занесете до сво?? книжечки його триповерхову потилицю безкоштовно. Так вони й зробили. З квартири Алексеева вони вийшли разом. Минув час. Картина "Запорожцi" була закiнчена й виставлена в Третьяковськiй галере?. Генерал при?хав до Москви. Яворницький запропонував йому й Р?пiну пiти в Третьяковську галерею. Пiдiйшли до картини. - А гляньте, Георгiю Петровичу,- сказав Яворницький,така, як ваша, потилиця. - Як же ви насмiлилися зробити це без мого дозволу? Коли ж це ви встигли змалювати? Ренiн засмiявся: - Це тодi, коли ви уважно розглядали монети. Генерал покрутив сво? довгi й пишнi вуса, глянув на сво?х спiвбесiдникiв i вже поблажливо проказав: - Ну, гаразд, тепер уже нiчого не вдi?ш. У мене до вас прохання: не кажiть бiльше нiкому, що це моя потилиця,- засмiють старого дурня. Вони пообiцяли, проте частенько i Р?пiн, i Яворницький "по секрету" розповiдали, з кого й що саме намальовано в цiй картинi. Багато Р?пiн зробив ескiзiв, щоб використати ?х на майбутньому полотнi. Один з таких альбомiв е i в Днiпропетровському музе?. Його подарував Р?пiн сво?му друговi Яворницькому, а трохи згодом Дмитро Iванович передав його музе?вi. Крiм цього варiанта, розповiдав Яворницький, Р?пiн зробив другу картину. На нiй уже не було багатьох постатей, але зате з'явилися новi. Писар - той же, тiльки вiд уже старий, в окулярах. У нього одне гусяче перо в руцi, а друге за правим вухом. Без сорочки вже не один козак, а два. Не було в картинi козака в кобеняку, що стояв спиною до глядача. Зник козак з пов'язкою. Козак (Тарновський) вийшов на цьому варiантi виразнiший. Тут вiн сидить без шапки, лисий; уся його постать - зосереджена увага. Ця iсторична картина нелегко давалася художниковi. Р?пiн довго працював над кожною постаттю, роками виношуючи в сво?й душi окремi образи. Iнколи для яко?сь виразно? постатi йому були потрiбнi не один, а два-три типи натурникiв, щоб з одного взяти вираз обличчя, зрiст, а з другого - очi, з третього - пронизливий погляд, великi вусища, усмiшку тощо. Так було з головним геро?м - Сiрком. Портрета Iвана Сiрка не збереглося, тому Ренiн мусив проявити свою творчу фантазiю. Довго вiн шукав пiдхожу людину для Сiрка. I ось навеснi 1889 року Р?пiну пощастило! Вiн зустрiвся з генералом М. I. Драгомировим. Коли вперше його побачив, Р?пiн аж вигукнув: "Живий Сiрко!". Далi навколо Сiрка групувалися всi iншi персонажi. Слава "Запорожцiв" облетiла всю Росiю, перейшла й кордони. На виставках у Чiкаго, Будапештi, Мюнхенi, Стокгольмi картина мала великий успiх. "Запорожцi" - один з найпопулярнiших творiв Р?пiна. Численнi копi? i репродукцi? ?х розiйшлися по всiй кра?нi. Про популярнiсть картини свiдчить хоч би той випадок, який описав Р?пiн у листi до Яворницького в листопадi 1929 року: "Один мiй приятель привiз менi з Полтави куплену на ярмарку скульптуру - копiю з вiдомо? мо?? картини... Я радiю i тiшусь, дивлячись на це вiдтворення". В "Запорожцях" блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й непокiрнiсть сiчового козацтва. Автор картини пiдкреслив, що жорстока реакцiя царсько? Росi? не смiв гнобити волелюбнi, але поневоленi народи iмперi?. "Нiхто в свiтi не вiдчува? так волю, рiвнiсть i братерство,- писав свого часу Р?пiн Стасову.- Все сво? життя запорожцi залишалися вiльними й нiкому не корилися. Нехай це буде й глумлива картина, я все-таки напишу". Дмитро Iванович давно збирався щиросердно подякувати Р?пiну за його "Запорожцiв". Така нагода випала. Як тiльки Яворницький повернувся з Середньо? Азi? до Петербурга, друзi вченого вирiшили вшанувати запорозького батька вечерею. Зiбралися в ресторан "Большой медведь". Туди прийшли художники Р?пiн, Сластiон, Бондаренко й багато iнших дiячiв культури. Яворницький пiдвiвся з крiсла, щиро подякував за ту пошану, яку виявило до нього все товариство, i, звертаючись до Р?пiна, сказав: - Любий i дорогий Iлля Юхимович! Ви зробили велику честь нашим предкам, запорозьким козакам, а разом з ними й нам тим, що зобразили ?х на прекраснiй картинi "Запорожцi", Хто б нас знав до вашо? картини? Нiхто. Ми до того були маленькi - при землi, а тепер стали вище на голову! Низенько вклоняюся вам i щиро дякую!.. Щедру допомогу Яворницького пiд час створення картини Р?пiн дуже високо цiнив. В перший рiк знайомства з Дмитром Iвановичем Р?пiн подарував йому дев'ять малюнкiв для його двотомника "Запорожье в остатках старины и преданиях народа". Деякi з цих малюнкiв Р?пiн зробив спецiально як iлюстрацi? до цього видання, яке йому дуже сподобалося. Дмитро Iванович у передмовi до першого тому писав: "Автор не може. не висловити щиро? подяки глибокошановному Iллi Юхимовичу Р?пiну, що подав до цього твору кiлька малюнкiв з власно? колекцi? i не вiдмовив у добрих порадах пiд час вибору ?х до видання". Дружба Яворницького з Р?пiним склалася на творчiй основi, й вона не припинялася до само? смертi. Великий росiйський художник палко любив Укра?ну, милувався ?? чарiвною мовою, кохався в танцях i пiснях. Живучи в Петербурзi, вiн пiдтримував постiйний зв'язок не тiльки з Яворницьким, а й з iншими дiячами культури, часто бував на вечорах, якi влаштовували укра?нцi, що жили в тодiшнiй столицi. Особливо запам'яталася Дмитровi Iвановичу зустрiч Р?пiна з корифеями укра?нського театру, якi гастролювала в Петербурзi. Одного разу, в суботу, на "збiговисько" до Дмитра Iвановича, який жив тодi на Митнiй пристанi, завiтав Р?пiн. у гостинного господаря вiн застав землякiв з Укра?ни - артистiв М. Л. Кропивницького, М. К. Садовського, П. К. Саксаганського, М. К. Заньковецьку, Г. П. Затиркевич та iнших. Згодом прийшли туди давнi приятелi Яворницького - художники Панас Сластiон, який до того ж пречудове спiвав i грав на кобзi, Хома Бондаренко - спiвак i добрий танцюрист. Пiсля вечерi Сластiон узяв свою кобзу, сiв, склавши ноги, на пiдлозi й заспiвав пiд акомпанемент кобзи думу "Плач бiдних невольникiв у тяжкiй турецькiй неволi". Спiв глибоко вразив слухачiв. Дмитро Iванович глянув на Р?пiна i побачив, що з його очей капають сльози. - Кобзарю, любий, дорогий кобзарю, ану, змахни з наших очей сльози, щоб ми вдарили лихом об землю. Ушквар нам весело?! I кобзар ушкварив гопака. Такого гопака, що всiх нiби жаром обпалило! Тут як випурхне на середину зали Заньковецька, а слiдом за нею Садовський! Взута в червонi черевички, вбрана в чудову барвисту плахту, легка й грацiозна, Заньковецька, здавалося, лiтала у повiтрi, як метелик, не торкаючись зовсiм ногами пiдлоги. До пари ?й як танцюрист був Садовський. То повернеться одним боком, то другим, то скоком-боком, то вихилясом та викрутасом, ще й навприсядки пiде!.. А кобзар, граючи, ще й словами жару пiдда?: "Подивися, дiвчино, який я моторний, подивись, оглянься, який я удався!" I раптом, на диво всiм, зненацька зрива?ться з мiсця Iлля Юхимович Р?пiн, кида?ться на середину зали в танок i як пiшов, як пiшов "викозулювати" ногами, так куди там професiйним танцюристам!.. Кучерi в нього розлiтаються врiзнобiч, а що тiльки ноги виробляють!.. То вiн стукне по пiдлозi передком, то вдарить каблуком так, що весь посуд Дзвенить на столi, то пiде рiвною "дрiбушкою" по пiдлозi... I пiсля всього того - враз на канапу, сiв i сидить, нiби й не вiн! Грiм оплескiв - нагорода танцюристовi[47]. Це "збiговисько" дуже подобалося Р?пiну. На другий День Iлля Юхимович прислав Яворницькому листа, в якому вiн дуже жалкував, що не здогадався запросити до себе Дорогих його серцю гостей з сонячно? Укра?ни[48]. ГОПАК-ТАНОК ЗАПОРОЖЦIВ_ _ Листування мiж ученим i художником з деякими перервами тривало аж до само? смертi. Яворницький не забував Р?пiна, особливо тодi, коли вiн радував громадськiсть виходом у свiт свого нового твору. Як тiльки в Катеринославi вийшла книжка "За чужий грiх", Яворницький зразу ж надiслав ?? Р?пiну. 13 березня, 1908 року Р?пiн писав Яворницькому: "А вашу книжку "За чужий грiх" я дуже люблю, як i все, що ви пишете: свiжо, правдиво й розумно". Часто Р?пiн звертався до Яворницького у власних справах. У листi з Куоккала 9 травня 1909 року Iлля Юхимович просить Яворницького прислати йому фото з гайдамацьких "свячених ножiв". Цi ножi були потрiбнi Р?пiну для ново? картини "Гайдамаки" . В одному з листiв Яворницький просив Р?пiна "при?хати з сином Юрком на Укра?ну, побувати в музе?, а потiм стрiлою пролетiти через Днiпровi пороги, повезти сина на старi мiсця Сiчi, показати правнука запорожцям, як ото колись привiз i показав сво?х синiв Тарас Бульба". Трохи згодом Дмитро Iванович знову блага? свого земляка при?хати на рiдну землю й подивитися музей, в якому багато можна знайти матерiалiв. Тут же i "запорозький курiнь" - оселя Яворницького, де можна знайти притулок i увагу господаря. На запрошення Дмитра Iвановича Р?пiн 18 жовтня 1910 року вiдповiв, що готу? сво?. картини на виставку в Рим i дуже шкоду?, що не зможе побувати на Днiпрi та в музе?, хоч "це часто виклика? сором i тугу на серцi, але що вдi?ш!" У зв'язку з сiмдесятирiччям Яворницького Р?пiн прислав на його iм'я сердечну телеграму: "Гаряче вiтаю маститого ювiляра. По-дружньому обiймаю безсмертну душу Запорожжя". Дмитро Iванович дуже хотiв збагатити музей деякими малюнками Р?пiна. Вiн зверта?ться до художника, прохаючи прислати в музей хоч би один етюдик од його цiнних i навiки безсмертних картин для музею Поля. Р?пiн зважив на щире прохання i надiслав Яворницькому кiлька малюнкiв з життя запорожцiв. Р?пiн у квiтнi 1925 року щиро дякував Дмитровi Iвановичу за присланий йому автограф. "Ще здаля пiзнав ваш автограф i дуже зрадiв: значить, живий, а казали, що хворий, що, може, й не виживе... Так, слава богу! Живий, здоровий, i все така ж мила, молода, козацька душа, що любить свою Укра?ну. I я все той же..." Про свяченi ножi Р?пiн писав, що фото з них вiн використав у картинi "Гайдамаки", яка пiшла в Швецiю, до Стокгольма. Трохи пiзнiше, 30 листопада 1926 року, Р?пiн вiдкрив сво?му Друговi та?мницю. Вiн повiдомив його, що задумав писати нову картину: "Пiд великим секретом признаюся вам що я знову взявся за Запорожжя!" Iлля Юхимович мав на увазi нову картину "Гопак". Знову вiн спрагло перечитував усе, що зберiгалося в його бiблiотецi про Укра?ну. Читав перш за все твори Яворницького, проглянув збiрку укра?нських пiсень. Згадав, як вiн, при?хавши з С?ровим на мiсце Сiчi, купався в Чортомлику, побував з ним на запорозькому кладовищi, шукаючи пiдкiвок до козацьких чобiт, черепiв тощо. Коли вони ходили по цьому кладовищу, пiшла чутка, що. пани шукають запорозькi скарби. За ними гуртом бiгали селянськi дiти, повагом ходили старi дiди й цiкавилися ?хнiми знахiдками. Лист Р?пiна про його новий творчий задум звеселив душу Яворницького. Хоч обидва були вже в лiтах, ?м не бракувало ще пороху в порохiвницях. Дмитро Iванович сiв за стiл, узяв перо i сво?м чiтким почерком написав до Р?пiна: "Щоб малювати таку картину, як запорозький гопак, треба кинути чужий, холодний край, який нiчого не да? нi для розуму, нi для нашого серця, треба пiрнути в свiтлi води Днiпра, пронестися через шумливi й грiзнi пороги стрiлою, потiм пройтися пiшки до Сiчi. Тiльки пiсля того можна братися за дiло й писати картину не чимраз холоднiшою i кволою, а сильною i впевненою рукою". З вiдповiддю Р?пiн не забарився. "Милий i дорогий Дмитре Iвановичу! - писав вiн 17 грудня 1926 року.- Я стою перед вами в позi того, що приймав благословення. Як це добре ви сказали! Який би я був щасливий прийняти це благословення саме вiд ваших рук". Яворницький запалився бажанням допомогти Р?пiну створити на старостi лiт ще один шедевр з життя запорожцiв. Щоб пiдтримати творчий вогник у душi Р?пiна, Яворницький надсила? йому одну за одною сво? книжки: "Двi подорожi в Запорозьку Сiч монаха Яценка-Зеленського", "Помiж панами", "Словник укра?нсько? мови". Згодом послав йому запорозький прапор, фотознiмки запорозьких нащадкiв - лоцманiв Якова Шрама, Грицька Шрама та Кузьми Казанця - цих звитяжцiв у боротьбi з водною стихi?ю. Надiслав i фото столiтнiх дiдiв, що доживали свого вiку в селi Капулiвцi. Усе це Р?пiн прийняв з великою i щирою вдячнiстю.. Особливо дякував у сво?му листi вiд 7 сiчня 1927 року за книжку "Двi подорожi в Запорозьку Сiч монаха Яценка-Зеленського". Вiн назвав ?? "чудом" - вiд не? не можна вiдiрватися. Це - шедевр лiтературного мистецтва... Але Ренiн не обмежу?ться цими матерiалами. Картина, що вiн задумав, вимагала багато рiзноманiтного матерiалу i Р?пiну хочеться здобути якомога бiльше експонатiв. В одному листi Яворницький попередив художника, що навеснi 1927 року вiн ви?здить з науковою експедицi?ю дослiджувати Днiпро. I тут же запиту? Р?пiна, якого саме порога фото вислати йому? У вiдповiдь - радiсний лист: "Яке щастя! Яку радiсть принiс ваш лист! Ви уявити собi не можете! I начебто для мо?? роботи ви будете фотографувати Днiпро в мiсцях останнього Запорожжя! Я готовий танцювати вiд радощiв... О, саме зараз по?хати б до Вас! Та, на жаль, у мене вже й хода тепер стала така, як у мого правнука Валентина. Все похитуюсь i вже далеко вiд свого дому не ходжу. Ах, милий Дмитре Iвановичу, ви краще зна?те, в яких матерiалах я маю потребу. Так, i звитяжцi, i плавнi, i очерет - усе це яке щастя! В якому б виглядi не вийшов знiмок - усе .це матерiал; i гiллястий дуб над Днiпром, i все, що трапиться... О! Коли-то цей лист дiйде, коли ж то вiдповiдь на нього? Ну, тепер уже веселiше менi чекати. Ваш Iлля Р?пiн, з глибоким поклоном вiд щирого серця. Тижнiв три я дуже погано себе почував, але все ж, спираючись то на шафи, то на стiни,- все ж не кидав Сiчi - пiдповзав i вiдповзав. Але закiнчити вже не зможу! А шкода! Картина виходить гарна, весела - гопак. Навiть столiтнiй дiд пiшов навприсядки. Напiдпитку танцюють... Навколо - веселий пейзаж... Ох, розхвалився я... Боюсь". Дмитро Iванович добре розумiв, як нетерпляче чекав вiд нього Р?пiн цих матерiалiв. Для художника вони були цiлющим бальзамом. I Яворницький не загаявся й швидко надiслав зiбранi матерiали. Дуже зрадiв Iлля Юхимович, коли одержав кiлька фотографiй днiпровських лоцманiв. Свою радiсть вiн навiть висловив цього разу укра?нською мовою: "Що за чудо! - писав вiн 8 березня 1928 року.- Яка поставна фiгура, жвавiсть обличчя - Грицько Шрам! Просто диво! От якби де-небудь i коли-небудь пощастило помiстити на великiй картинi i гiдно вiдтворити цей перл славного краю! А Петро Носок. Та хiба ж не видно породи? Дай боже бути гiдним них красот. Спасибi, спасибi, добродiю. I, нарештi, Федiр Хотич. Вiд щастя цих подарункiв я зовсiм одурiв. I ще маю прохати: якби яких-небудь парубкiв, наприклад. Сьогоднi, 9-го, я одержав ще, але цi всi вже "полковники" - нi одного хлоп'яти. А менi як би хотiлося заполучити хлопчакiв! Без усяких прикрас, якi попадуться гуртом, нечесаних". У наступному листi, 7 квiтня 1928 року, Р?пiн знову згаду? свою картину: "Запорожцi мо? ("Гопак") стоять усю зиму без руху вперед, бо в майстернi не топиться i шiсть та дев'ять градусiв тепла тiльки в березнi стало. Теплий-березень був. Картина моя за сво?ю iде?ю е жанр. Портретiв нiяких. А парубкiв треба, адже козаки здебiльшого молодь. У веселий, теплий день козаки ви?хали на берег Днiпра i, радiючи сво?му здоров'ю й природi, яка ?х оточу?, веселяться. Тут i гостi - це монахи: Яценко-Зеленський (до речi: дуже полюбив цю маленьку книжечку. Дякую, дякую Вам! Я i Юра (син мiй) зачиту?мося цим правдивим документом). Нiкого з начальства нема? на мо?му полотнi. Парубки менi дуже потрiбнi. Звичайно гопака танцюють парубки". Р?пiн збирався картину "Гопак" привезти на Укра?ну". щоб показати сво?м родичам. Вiн запитував Яворницького, чи знайдеться мiсце в Катеринославi, щоб виставити ??, бо" вона мала розмiр 3Х4 аркушi i була присвячена пам'ятi М. П. Мусоргського. В листi вiд 24 жовтня 1928 року Р?пiн скаржиться на свою кволiсть i знову шкоду?, що не зможе при?хати на Запорожжя. "Ах, уже не бути менi там: тiльки в Яворницького на Запорожжi - ото моя хата!" Про сво? страждання на чужинi вiн забува? лише тодi коли слуха? передачу по радiо, пiснi "милях землякiв-укра?нцiв". Такi радiопередачi переносили Р?пiна в давно минулi молодi роки. "Обдарованi люди, артистичнi натури... У вас там, я думаю, добрий театр укра?нський в Днiпропетровську? Ах, спасибi за радiо. Яке це чудо! На вiсiмдесят п'ятому роцi це така втiха!" Дмитро Iванович знав, що Р?пiн нудьгу? на чужинi - в Фiнляндi?, де вiн тодi жив, суму? за Укра?ною, за укра?нськими книжками. Як тiльки побачила свiт книга-альбом "Днiпровi пороги", Яворницький одразу ж надiслав ?? сво?му приятелевi. Р?пiн на це вiдповiв: "Як я вдячний вам за цю велику книгу "Днiпровi пороги". Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше читання цi?? чарiвно? мови. Ах, чудо, чудо ця мова!" Матерiалiв у Р?пiна було вже вдосталь. Лишилося тiльки взятися за картину. Але бiда - роки, старiсть знесилюють художника. Цього вiн i сам не прихову?: "Гопак" мiй не руха?ться. Головне - холоднеча в майстернi, i я почуваю себе все гiрше й гiрше i не можу розраховувати на закiнчення мо?х початих картин". Минуло тридцять рокiв пiсля останньо? зустрiчi Яворницького з Р?пiним. Iлля Юхимович дуже хотiв побачити хоч би фото Яворницького. Вiн просить про це свого друга. "Фото, на якому зображено Яворницького з дружиною в сво?му садочку, Р?пiн одержав i повiсив його бiля свого лiжка. Через деякий час Яворницький одержав фото Р?пiна з написом: "Пенати - 29 сiчня, 1929 рiк". Зважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, Р?пiн просив Яворницького прибути до нього в гостi. У вiдповiдь вiн одержав теплого листа, в якому Дмитро Iванович висловлював свiй жаль, що не зможе прибути до нього, i тут же радив "вдарити лихом об землю, згадати молодi роки й забути всi сво? недуги". I ось на столi Дмитра Iвановича лежить останнiй лист Р?пiна. Його написано кволою, тремтячою рукою. Датовано 31 травня 1930 року. Кривульки цього листа викликали v душi Яворницького тяжку тугу й тривогу. Наводимо змiст цього листа: "Дорогий, милий, ласкавий Дмитре Iвановичу! Зима була холодна, i я нiяко? сво?? роботи не посунув уперед. Усю весну, хоч була пречудесна погода i тепло, мо? здоров'я взагалi все гiршало й гiршало. З'явилась кволiсть: ноги тепер майже розучилися ходити. З мо?х робiт, якi я, планував, уже нiчого не руха?ться вперед. Ах, який це сумний час! Усе ж ви