менi пробачте: ну чого це я розповiдаю вам про  цi  прикростi?!  Пробачте,
пробачте! Душа моя сповнена кращими побажаннями до  вас  i  дружини  вашо?
Серафими Дмитрiвни. Всього вам найкращого! З  щирою  вiдданiстю  ваш  Iлля
Р?пiн. Пенати. Пробачте за цей невдалий лист".
   Усе лiто 1930 року Дмитро  Iванович  перебував  на  Днiпрових  порогах,
керував археологiчними дослiдженнями тих мiсць,  якi  ось-ось  мають  бути
затопленi. Коли восени вiн повернувся  до  Днiпропетровська,  то  з  газет
довiдався, що Iлля Юхимович помер 29 вересня 1930 року.
   Дочка Р?пiна Вiра Iллiвна, добре знайома  з  Яворницьким,  прислала  17
квiтня 1932 року йому листа, в якому розповiла про останнi днi життя свого
батька.
   "Вельмишановний Дмитре Iвановичу! Надсилаю вам портрети батька, якщо  у
вас ?х нема?... Трохи згодом надiшлю вам фотографiю  з  останньо?  картини
батька "Гопак - танок запорожцiв". Тепер ця картина  в  Стокгольмi  Батько
часто користувався вашими поясненнями, якi ви давали у сво?х листах. Ще  й
досi менi не вiриться, що" батька вже нема?: дух його живий! Я все докоряю
собi? Якби ранiше було вивезти батька в Iталiю (йому все хотiлося  грiтися
на сонцi), то вiн би жив до 100 або 90 рокiв. Тут дуже вогко й ревматичне,
батько застудився, був бронхiт, ревматизм нiг,-  холодна  пiдлога  першого
поверху. Завжди веселий i бадьорий, вiн за  чотири  мiсяцi  до  смертi  ще
писав "Гопака" й "Лицаря". Скiльки в нього терпiння; який органiзм! Вiн ще
за п'ять днiв до смертi сидiв за круглим; столом, але вже стали  набрякати
ноги й легенi, серце було-слабке. Лiкарi ще за чотири мiсяцi  сказали,  що
надi? нема?. Головне - вiн уже не  мiг  тримати  пензля  в  руках,  i  на"
полотнi не виходило те, що вiн хотiв. Це було найтяжче для нього..."[49]

   Зворушлива безкорисна дружба двох побратимiв дала; ряснi плоди на  нивi
двох братнiх культур - росiйсько? та укра?нсько?. Вдячнi нащадки шанобливо
схиляють голови перед свiтлою  пам'яттю  тих,  хто  присвятив  сво?  життя
служiнню народовi.

   ДВI ЗУСТРIЧI 3 Л. М._ ТОЛСТИМ_ _

   Восени 1928  року  Яворницький  одержав  поштовий  переказ  з  редакцi?
журналу "Життя й революцiя", який видавався в Ки?вi.
   Професор  був  при?мно  здивований:  редакцi?,  виявля?ться,  пощастило
розшукати десь рукопис його спогадiв про" Толстого, який вiн пiдготував до
друку ще 1923 року.

   Цi спогади надруковано в десятому номерi журналу.

   Це було 1899 року,  в  груднi  мiсяцi,  перед  самим  рiздвом,  коли  в
унiверситетi та iнших школах Москви  скiнчилося  навчання  i  велика  сила
молодi ?хала з столицi в рiзнi кiнцi  Росi?.  Я  ?хав  теж  iз  Москви  на
пiвдень, скiнчивши, читання лекцiй в унiверситетi.
   Ледве я всунувся у вагон другого класу, ледве усiвся;  на  першiй  лавi
вагона, як ось дивлюся - крiзь дверi  вагона  теж  уступа?  якийсь  старий
чоловiк  з  невеличким  парусиновим   чемоданом,   перев'язаним   навхрест
мотузкою.. Вступивши у вагон, вiн озирнувся  навкруги  себе  i,  побачивши
вiльне мiсце на тiй же першiй лавi, зразу поклав свого чемодана на полицю,
а сам сiв на лаву, якраз бiля мене. Я глянув на того старого - i  очам  не
вiрю: Лев Миколайович Толстой. Вiн чи не вiн?

   Широконосий, бородатий, з ясними сiрими очима, в сукнянiй  нижче  колiн
сiрячинi, в сiрiй на головi шапцi та просторих на  ногах  повстяниках  пiд
колiр шапки й сiрячини. Такий точнiсiнько,  як  його  малювали  в  дешевих
книжечках для народу.
   - Я маю честь бачити Льва Миколайовича Толстого?
   - Вiн i ?. А ви хто такий?
   - Ми з вами ма?мо спiльного друга - художника Iллю Юхимовича Р?пiна.
   Лев Миколайович раптом обернувся  до  мене  лицем,  пiдвiв  угору  сво?
густi, дуже накордубаченi брови й  поглянув  на  мене  сво?ми  блискучими,
пронизливими очима.
   Я почув - немовби мене всього пройняв гострий електричний струм.
   - Так ви будете професор Яворницький, з якого Р?пiн малював  писаря  на
картинi "Запорожцi пишуть листа турецькому султановi"?

   - Так, я той писар i ?.
   - Нiколи не бачив вас, а пiзнав.

   Пiсля тако? передмови у нас почалася вже певна розмова.
   У вагонi було багато студентiв, курсисток та гiмназистiв. Молодь одразу
пiзнала Толстого й швидко скупчилася коло нашо? лави. У  вагонi  почувався
якийсь особливий, урочистий настрiй.
   - Лев Миколайович,- почав я,- дозвольте менi  поспитати  вас  про  одну
дуже болючу для нас, укра?нцiв, справу.

   - Будь ласка.
   - Чому ви, росiяни, забороня?те нашим дiтям  учитися  "в  школах  нашою
мовою? Ви, великий художник росiйського "слова, зрозумi?те наше горе: нашi
дiти, пробувши кiлька рокiв у школi, виходять  iз  не?  з  такою  поганою,
покалiченою мовою,  що  вона  -  нi  укра?нська,  нi  росiйська,  а  якась
мiшанина.
   - А хто вам забороня? вчити ваших дiтей вашою мовою? Забороня?  вам  не
росiйський народ, а державний росiйський уряд на чолi з  Поб?доносцевим...
А кожний державний уряд е зло. Щодо мене, то я  дуже  люблю  вашу  народну
укра?нську мову, гучну, цвiтисту  й  таку  м'яку.  У  вашiй  мовi  стiльки
нiжних,  сердечних,   поетичних   слiв:   ясочко,   зiронько,   квiтонько,
серденько...

   Тут Лев Миколайович почав читати напам'ять поему Шевченка "Наймичка"  i
читав гарно, з доброю вимовою i з правильними на словах наголосами, як  би
?? читав i природний укра?нець.
   Я був дуже здивований, тому й спитав Льва Миколайовича де  й  вiд  кого
вiн навчився по-укра?нському? На те вiн менi вiдповiв, що укра?нська  мова
остiльки легка, остiльки близька з одного боку до росiйсько?, а з  другого
- по польсько?,  що,  знаючи  росiйську  й  польську  мови,  можна  швидко
навчитися читати по-укра?нському,  особливо  живучи  в  такому  мiстi,  як
Москва, де багато  укра?нцiв.  От  по-старо?врейському  вже  далеко  важче
навчитися читати, як по-укра?нському.
   - А хiба ви зна?те й по-старо?врейському?

   - Знаю i читаю.
   - У кого ж ви вчилися?
   - Вчився в московського рабина, для того щоб розумiти бiблiю...  Тiльки
пiсля того, як навчився я читати по-староеврейському, я наважився написати
"В чому моя вiра"...
   Я знову звернувся до Льва Миколайовича:

   - Скажiть, будь ласка, Лев Миколайович, чому ви так ставитеся до науки,
й особливо до мистецтва? Зда?ться, ви ?х зовсiм не визна?те, вважаючи,  що
це щось нiкчемне й непотрiбне?
   - На це я вам перш за все скажу: яка наука i яке мистецтво? Тi??  науки
й того мистецтва, якi не кориснi народовi,  справдi  не  визнаю.  А  друге
скажу вам те, що не скрiзь, де  пiдписано  "Лев  Толстой",  писав  справдi
Толстой. То мiг написати й вiдомий усiй Москвi цензор, так  званий  Сергiй
Iванович. Людина дуже малоосвiчена, з нижчо? духовно? школи, до того ще  й
з природи невеликого розуму, а проте чоловiк дуже  владний,  самовпевнений
та чванькуватий, вiн багато лиха заподiяв не  одному  письменниковi.  Коли
йому прийдуться не до вподоби якi-небудь думки, або яка фраза,  а  чи  хоч
одне яке слово автора, то вiн або зовсiм  замаже  всю  фразу,  або  лишить
початки ??,  а  кiнець  затре  або  ж  свiй  приши?.  Тодi  виходить  щось
неподiбне, безлузде та дике, i автор, читаючи те, сам себе не пiзна?  i  у
великому непорозумiннi дуже диву?ться тому.

   - А чому ж ви не склада?те про те заяви в пресi?

   - Еге ж, якби почав складати про все те, що про мене скрiзь пишуть, так
менi нiколи було б i очей пiдвести  вгору.  Я  одержую  щодня  цiлi  сотнi
листiв з усього свiту. Я не маю нi сили, нi часу вiдповiдати на всi листи.
На деякi листи вiдповiдав за мене моя дочка  Марiя  Львiвна,  а  я  тiльки
iнколи ставлю на тих вiдповiдях мо? прiзвище. Скажу вам ще одне,  чому  ви
трохи здиву?теся: тим, якi пишуть менi без знакiв ъ  та  ь,  я  зовсiм  не
вiдповiдаю.
   - Чому ж це так?
   - Тому, що так найбiльше менi пишуть такi юнi та зеленi мудрагелi, яким
треба ще добре граматики повчитися,  перш  нiж  у  нетрi  свiтових  питань
заглиблюватися... Ну та на листи я захочу - вiдповiдаю,  не  захочу  -  не
вiдповiдаю, а ось як до  тебе  з'явиться  який-небудь  чоловiк,  що  шука?
правди на землi або цiкавиться, як йому свою чистоту мiж людьми  заховати,
то тут уже хоч-не-хоч, а розмовляй з таким. От, наприклад, уступа? до тебе
зовсiм не вiдома молода панi i зразу ж, як то кажуть, без манiвцiв:
   "Навчiть мене, Лев Миколайович, як менi на свiтi жити. Я була в  Iоанна
Кронштадтського, так вiн нiяк не заспоко?в мене".

   "А скажiть же ви менi, як ви живете?"

   "Як я живу? Я так живу, що не знаю сну, я одвертаюся вiд ?жi, я нуджуся
на свiтi, я ладна хоч зараз кинутись. у прiрву".

   "А у вас чоловiк ??"
   "?".
   "I дiтки ??"
   "Одна маленька дiвчинка ?".
   "А ви ?? году?те самi?"
   "Нi, году? мамка".
   "А ви корсета носите?"
   "Ношу".
   "А на ноги взува?те ботинки з височенними пiдборами?"
   "А то вже так: на те мода така".

   "А до двох-трьох годин ночi у клубах та театрах висиджу?те?"
   "Бува? й так".
   "Так от що я вам окажу: годуйте ви самi ваше дитя, покиньте  на  сiдало
курям ваш корсет, взувайте  на  ноги  таке,  що  звичайнi  люди  взувають,
лягайте спати тодi, коди весь трудовий люд ляга? спати. Одне слово, живiть
нормально, як сама природа показу? всьому живому жити, i тодi нi для  чого
вам ?здити нi до мене, нi до Кронштадтського".
   - Пробачте менi, вельмишановний Лев Миколайович. за таке  мо?  питання:
коли ви дума?те що-небудь писати, то план  вашого  майбутнього  твору  вже
готовий у вашiй головi чи ви його розвива?те коло самого столу?

   - Я творю бiльше коло столу: коли я сiдаю що-небудь писати, то часто  й
сам не знаю, до чого дiйду й чим скiнчу. Не те що  раз,  а  десятки  разiв
переробляю те, що напишу; навiть i те,  що  вже  складено  в  друкарнi,  я
багато разiв переробляю та переставляю. "Вiйну й мир" перероблялося в мене
та переписувалося двадцять два рази.
   - Але це ж величезний труд!
   - Так, це  величезний  труд.  Але  робила  те  все  моя  дружина  Софiя
Андрi?вна. В мене не стало б стiльки сил на таке переписування, якби  того
не зробила моя дружина Софiя  Андрi?вна.  Через  те-то  я  багато  в  чому
поступаюся перед нею; мiж iншим, я ненавиджу  мiсто  й  зостаюсь  в  ньому
рiвно стiльки, скiльки необхiдно, а дружина не любить села, завжди хоче до
мiста, то ?й в тому й догоджаю: супроти свого бажання ?ду з села до мiста.
   - Дозвольте дiзнатися, Лев Миколайович, коли ви пишете?
   - Я пишу тiльки до обiду, а пiсля  обiду  щодня  беруся  за  яку-небудь
фiзичну роботу. Для мене нема? так  звано?  благородно?  та  неблагородно?
роботи: кожна робота благородна. Коли треба чоботи шити - шию; коли  треба
пiчку класти - кладу; тин плести - плету;  гнiй  вивозити  -  вивожу;  все
роблю. А як для всiх таких робiт ?вропейська одiж не дуже придатна,  то  я
тако? одежi й не ношу, а ношу одiж простого росiйського чоловiка...

   - А то так.
   - Я й вам раджу так само робити, як я роблю: до обiду писати,  а  пiсля
обiду - на фiзичну роботу.
   - Що ж, це дуже розумно. Та тiльки не можу  я  часу  знайти  для  тако?
роботи. Живучи з науки, я часто мушу сидiти  лад  книжками  та  складанням
лекцiй не тiльки до обiду, а цiлий день,  навiть  цiлу  нiч,  мало  не  до
свiтанку. Та й де ж менi рiвнятися до вас! Вашi твори й мо?!

   - Ви кажете: вашi твори,- а я вам на те от що скажу:  в  кожному  мо?му
творi е мо? й не мо?.
   - Це ж як вас розумiти?
   - А ось як. Коли я що-небудь напишу, то скликаю до себе  близьких  менi
та мо?м думкам людей, читаю ?м те, що написав, i викликаю ?х до  щиро?  та
безсторонньо? критики. Вони сперечаються зi мною i мiж собою,  i  нарештi,
коли я почую, що правда на ?х боцi, згоджуюся з ними  i  переробляю  знову
те, що в мене написано, а коли почую, Що вони  самi  помиляються  в  сво?х
думках, зостаюся при сво?х мислях. Ось я  тепер  друкую  свiй  новий  твiр
"Воскресiння". Коли я написав кiлька роздiлiв, то  скликав  до  себе  мо?х
друзiв i прочитав ?м те, що в мене було вже готове. Вислухавши мене,  вони
не змагалися довго зi мною взагалi, а тiльки  не  вдовольнилися  роздiлами
про життя в тюрмi та про кару на смерть, через те що я сам нiколи не сидiв
у тюрмi, як не бачив на власнi очi й кари на смерть. Я згодився  з  тим  i
звернувся з проханням до московсько? влади, щоб дозволили менi кiлька днiв
побувати в тюрмi з. придивитись у нiй  до  життя  в'язнiв.  Та  московська
влада не дала менi такого дозволу. Я звернувся до тульсько? влади. Отже, й
тут не допустили  мене  до  тюрми.  Нарештi,  послав  я  мо?  прохання  до
орловсько? влади, i в Орлi менi пощастило побувати в  тюрмах  та  побачити
те, чого я нiколи не бачив на власнi очi. Коли  пiсля  того  я  повернувся
додому й написав новi роздiли про життя в'язнiв у  тюрмах  i  прочитав  ?х
мо?м друзям, то всi одноголосно сказали, що то таки  повна  правда.  Отже,
московська цензура якраз  тi  самi  мiсця  з  мого  твору  й  перекреслила
червоним чорнилом. З таким браком я й мусив друкувати його в Росi?, а зате
сповна послав до друку за кордон, до Берлiна.
   - Хочу я ще вас, вельмишановний  Лев  Миколайович,  про  одне  спитати,
тiльки наперед прошу вас вибачити менi за таке питання.

   - Кажiть, я заздалегiдь пробачаю вам.

   - Чи з ваших синiв ? хоч один талановитий?

   - Усi мо? сини найзвичайнiсiнькi люди, анi жодного з  них  талановитого
нема.
   -  А  кого  ви  вважа?те  за  найталановитiшого   iз   сучасних   наших
письменникiв молодих?
   - Володимира Короленка. Ви вiзьмiть яке-небудь не вiдоме  ще  для  мене
його оповiдання, затулiть рукою пiд ним пiдпис автора та  прочитайте  менi
кiлька сторiнок, то я вам зразу скажу, що це писав Володимир Короленко. То
яскравий, свiжий i сво?рiдний талант.
   - Це  так.  Безперечно,  Короленко  iз  сучасних  молодих  письменникiв
найталановитiший, а тiльки велика шкода, що вiн так мало пише.
   - Станцiя Серпухов,- несподiвано крикнув кондуктор пiд вiкном  вагона.-
По?зд сто?ть п'ятнадцять хвилин.
   -  Ходiмте  та  вип'?мо  по  склянцi  кави,-  звернувся  до  мене   Лев
Миколайович.
   - З превеликою охотою.
   Ми вийшли, вступили в залу й сiли коло столу.  Нам  подали  по  склянцi
кави, а до кави - молока й бiлого хлiба.  Лев  Миколайович  узяв  каву,  а
молоко та бiлий хлiб одсунув .вiд себе. Потiм вiн витяг  iз  клуночка,  що
був у нього в руцi, пляшечку чогось, немовби густого молока, i влив його в
свою склянку.
   - А що то у вас? Домашн? молоко? - поспитав я.

   - Нi, це мигдалеве молоко. Я, бачите, строгий вегетарiанець, не  вживаю
нi м'яса, нi риби, не вживаю я й коров'ячого молока, нi бiлого хлiба.
   Випивши каву, ми повернулися у свiй вагон i посiдали на сво? мiсця. Тут
Лев Миколайович дiстав iз того ж таки свого клуночка шматок житнього хлiба
й почав його нешвидко жувати. Видно було, що через брак зубiв  йому  важко
було справлятися з твердою ?жею,  та  вiн,  не  люблячи  нiяко?  на  свiтi
фальшi, не хотiв  i  штучних  зубiв  у  себе  мати.  Попо?вши  хлiба,  Лев
Миколайович звернувся до нас проханням, щоб ми дозволили  йому  на  кiлька
хвилин прилягти на лаву.
   - Менi вже пiшов сiмдесят перший рiк, то тiло мо? вимага? часом покою.
   - Будь ласка, Лев Миколайович. Будь ласка! Просимо вас!

   Ми схопилися з сво?х мiсць i звiльнили  цiлу  лаву.  Я  розiслав  свого
пледа, а хтось - свою подушку. Лев Миколайович прилiг  боком  на  лавi,  а
проте спати зовсiм i не думав i довго ще вiв розмову на рiзнi  теми.  Було
геть далеко за пiвнiч.
   - Станцiя Засiки,- гукнув знов кондуктор, уступивши в самий вагон.
   - Це станцiя, де менi вставати,- сказав Лев Миколайович  i  пiдвiвся  з
лави.
   Всi теж схопилися з сво?х мiсць i стали допомагати йому вийти з вагона.
Один iз нас нiс  ветхого  парусинового  чемоданчика  Льва  Миколайовича  з
прорiзаною наскрiзь дiркою в тому мiсцi, де колись був  замок,  i  чемодан
був перев'язаний навхрест мотузкою. Другий iз нас нiс невеликий  клуночок,
де була зав'язана ?жа Льва Миколайовича,  а  третiй  обережно  пiдтримував
його, щоб вiн часом не спiткнувся, йдучи у пiтьмi.
   На прощання Лев Миколайович усiх нас по  черзi  обняв  i  всiм  побажав
усього найкращого. Мене вiн ухопив обома руками за обидвi  мо?  руки  вище
лiктiв i сказав:
   - Бачу, що ви займались фiзичною працею, не кидайте далi.
   Коли ми розсталися з Львом Миколайовичем i увiйшли в свiй вагон, то тут
один iз нас обережно  зняв  з  лавки  свою  подушку,  на  якiй  лежав  Лев
Миколайович, обережно склав та  любовно  погладив  ??  сво?ю  рукою;  далi
старанно обгорнув газетою, убгав у чемодан i замкнув його.

   - Що це таке буде? - спитав я.
   - А це от що буде: коли при?ду додому, то скажу сво?й жiнцi,  щоб  вона
вишила на цiй подушцi такi слова: "На цiй  подушцi  лежала  голова  Л.  М.
Толстого, такого ось мiсяця, числа й року".
   Я цього не зробив iз сво?м пледом, а проте глибоко заховав усю  розмову
з Львом Миколайовичем у мо?му умi та в мо?му серцi i твердо пам'ятаю кожне
його слово й кожну фразу.
   Звичайно, розмовляли ми по-росiйському, а тут я подаю все  в  перекладi
на укра?нську мову.
   Це була перша зустрiч. Друга зустрiч ученого з Л. М. Толстим  вiдбулася
в Москвi, зимою, коли письменник  жив  у  Хамовниках  у  сво?й  садибi,  а
професор Д. I. Яворницький читав  у  Московському  унiверситетi  лекцi?  з
iсторi? Запорожжя.
   Цю зустрiч органiзував давнiй приятель Яворницького - В. Гiляровський.
   Ось що вiн про не? розповiда? в сво?й книжцi "Москва и москвичи".

   "...Ми ввiйшли до кабiнету. Лев Миколайович устав з крiсла, пiдняв руки
догори й, усмiхаючись, сказав:
   - Ось вони, запорожцi! Здрастуйте!

   Ми просидiли понад  годину.  Яворницький  зацiкавив  Льва  Миколайовича
сво?ми розповiдями про Запорожжя. Лев Миколайович i собi згадував про сво?
життя серед гребенських козакiв, а потiм розмова зайшла  про  духоборiв  i
штундистiв. Цих Яворницький знав дуже добре..."[50]

   Прощаючись з гостями, Лев Миколайович мiцно потиснув руки Гiляровському
й Яворницькому.
   Теплi зустрiчi  з  Львом  Миколайовичем  Толстим  навiки  залишились  у
пам'ятi нашого вченого.


   ЗУСТРIЧ 3 МИКЛУХОЮ-МАКЛА?М_ _

   Близькi друзi Дмитра Iвановича пригадують, як вiн у музе? розповiдав ?м
про свою зустрiч з вiдомим мандрiвником М. М. Миклухою-Макла?м. Це сталося
в Петербурзi десь 1887 року.
   - Мене,- оповiдав Дмитро Iванович,- познайомив з  Миклухою-Макла?м  мiй
друг Р?пiн. Зайшов я до Iллi Юхимовича подивитися на "Запорожцiв",  а  там
уже був гiсть - мандрiвник Миклуха-Маклай. От вiн мене i познайомив з ним.
   Бесiда  тривала  до  пiзньо?  ночi.   Яворницький   цiкавився   життям,
дiяльнiстю й мандрiвками славнозвiсного вченого-антрополога та  етнографа.
Миклуха-Маклай охоче розповiв йому про  свою  подорож  на  острови  Тихого
океану для вивчення папуасько? раси, розповiв про сво? перебування в Новiй
Гвiне?,  де  вiн  у  надзвичайно  тяжких  i  небезпечних   умовах   вивчав
матерiальну культуру й побут народiв Океанi? та Пiвденно-Схiдно? Азi?.

   - Говорив Миклуха-Маклай  якимось  гортанним  голосом.  Напевне,  довге
перебування дослiдника в чужих краях  вiдбилося  на  його  акцентi,поясняв
Дмитро Iванович.-  Сидiв  Миклуха-Маклай  тодi  на  канапi  по-турецькому,
пiдiбгавши пiд себе ноги.
   Через деякий час Дмитро Iванович навiдався на квартиру  Миклухи-Маклая,
який жив тодi з сво?ю сiм'?ю в Петербурзi, на Галернiй вулицi.
   Дмитро Iванович застав його хворим.  Мандрiвник  скаржився  на  легенi,
ревматизм та невралгiю. З  великим  напруженням  волi  Микола  Миколайович
намагався перебороти кволiсть i весь час  працював  над  сво?ми  записами,
зробленими пiд час мандрування.
   Яворницький сам був природжений  етнограф,  тож,  коли  вiн  зайшов  на
квартиру, йому зразу ж впала в очi збiрка предметiв матерiально? культури,
що ?х зiбрав Микола Миколайович протягом свого мандрiвничого  життя.  Дуже
хотiлося Дмитровi Iвановичу щось придбати з рiдкiсно? колекцi? дослiдника,
але вiн не наважився просити, бо бачив, що хворому було не до того.

   У квiтнi 1888 року М. М. Миклуха-Маклай помер. Але Дмитро  Iванович  не
забув стежки до то? господи', де жив колись небiжчик.
   Згодом Дмитровi Iвановичу пощастило: дружина Миклухи-Маклая  подарувала
йому частину колекцi?. Це була переважно зброя африканських племен: щит  з
панцира черепахи, щит з шкiри крокодила, щит з вуха слона,  спис,  стрiли,
два сагайдаки на стрiли з крокодилячо? голови та лапи й два луки з дерева,
обтягнутi шкiрою.
   Бiльшiсть  цих  речей  i   нинi   експонуються   в   Днiпропетровському
iсторичному музе? iм. Д. I. Яворницького.


В ГОСТЯХ
У ЛЕСI УКРА?НКИ

   Дмитро Iванович любив мандрувати не тiльки по селах: та степах Укра?ни,
а й далеко за ?? межами.
   1910 року вiн побував  за  кордоном-по?хав  у  Грецiю,потiм  у  ?гипет,
оглянув музе? в Афiнах, Александры та Ка?рi.
   ?дучи в ?гипет, Дмитро Iванович заздалегiдь довiдався,  i  що  там,  на
чужинi, живе  славна  дочка  укра?нського  народу  Леся  Укра?нка.  Вчений
поставив собi на метi неодмiнно ?? розшукати й побачитися. Йому  пощастило
в цьому. Маючи ?гипетську адресу, яку дав йому  М.  В.  Кривенюк  (чоловiк
Ольги Петрiвни - сестри Лесi), Дмитро Iванович швидко  знайшов  на  чужинi
укра?нську письменницю. Вона жила годi в Гелуанi, куди пере?хала в зв'язку
з погiршенням стану здоров'я.
   Прожив Дмитро Iванович у гостях з  тиждень.  Це  були,  як  вiн  казав,
найщасливiшi днi в його життi. Гомонiли вони про рiдний край, свою Укра?ну
та ?? сумну долю. Поетеса читала земляковi  сво?  вiршi.  Яворницький,  як
вiдомо, сам чимало вiршував, але вiн схилявся перед генiальною поетесою.

   Леся Укра?нка розповiла, що вона вивчила арабську мову й  тепер  навча?
арабчат грамоти.  Дмитро  Iванович  дуже  зацiкавився,  i  йому  пощастило
побачити поетесу за цi?ю благородною роботою. Професор був захоплений тими
успiхами, яких Леся Укра?нка досягла, навчаючи кмiтливих учнiв.

   "Арабчата,- згаду? Дмитро Iванович у щоденнику, якого вела його дружина
С. Д. Яворницька,- були надзвичайно вродливi, розумнi й  симпатичнi:  вони
легко засвоювали знання, яке  так  щедро,  з  любов'ю  вiддавала  ?м  наша
поетеса".
   Леся Укра?нка запевняла Яворницького, що арабськi народнi  пiснi  сво?ю
мелодiйнiстю схожi на нашi, укра?нськi народнi пiснi.

   Приблизно в цей же час у Гелуанi перебував  ще  один  укра?нець  Микола
Сергiйович Охрiменко, який разом з сво?м братом та матiр'ю лiкувався  там.
Про це я дiзнався iз "Спогадiв про Лесю Укра?нку" (Радянський письменник",
1963).
   Менi вдалося розшукати М. С.  Охрiменка.  Вiн  працював  у  Ялтинському
науково-дослiдному iститутi виноградарства "Магарач". У Миколи Сергiйовича
зберiгся  щоденник,  який  вiн  вiв   у   Гелуанi.   На   однiй   сторiнцi
розповiда?ться  про  подорож  братiв   Охрiменкiв   i   мешканцiв   готелю
"Континенталь" до ка?рського iсторико-археологiчного музею "Булаг".
   За порадою Лесi Укра?нки, що екскурсiю очолював Яворницький, який ще до
цього бував у музе? разом з поетесою.

   7 лютого 1910 року всi вирушили до музею. Дмитро  Iванович  ще  дорогою
почав розповiдати про багатющi скарби, зiбранi в цьому храмi культури.
   По залах музею проходили поволi, бо  екскурсовод  намагався  розповiсти
якомога бiльше. Ще не встигли дiйти до яко?-небудь стату? або  вiтрини,  а
Яворницький  уже  повiдомляв,  яку  iсторичну  цiннiсть  ма?  той  чи  той
експонат. Склалося враження, наче вiн сам роздобував i добре знав  зiбранi
тут експонати.
   8  пам'ятi  Миколи  Охрiменка  залишилися  казковi  гробницi  фараонiв,
саркофаги, мумi?, стародавнi стату?.
   Коли зайшли в iнший вiддiл, Дмитро Iванович сказав вiдвiдувачам:
   - Звернiть увагу - на кожнiй гробницi намальовано обличчя фараона.
   Бiля мумiй зупинилися недовго.  Вони  справляли  гнiтюче  враження.  Це
помiтив Яворницький i сказав:
   - Хоч i прикро дивитись на цi мумi?, але майте на"  увазi,  що  саме  в
?гиптi ?х уперше навчилися робити i зберiгати.  Я,  мiж  iншим,  теж  мрiю
роздобути для свого музею-хоч одну таку дивовижну штуковину.

   Кмiтливий та наполегливий керiвник нашо? екскурсi?  добився,  щоб  його
екскурсантiв повели у вiддiл музею, який охоронявся особливо ретельно. Там
зберiгалися  дуже  коштовнi  речi,  виготовленi  iз  золота  та  рiдкiсних
дiамантiв..
   У сусiдньому вiддiлi  Яворницький  показав  сво?м  слухачам  бiлоснiжнi
статуетки богiв, фараонiв та зображення святих тварин.

   У музе? пробули майже весь день. Нiкому не хотiлося  розлучатися  нi  з
чудовими експонатами, нi з екскурсоводом - знавцем ?гипетсько? старовини.
   Увечерi Охрiменко про все, що побачив у музе?, а також про талановитого
оповiдача, розповiв сво?й матерi й  Ларисi  Петрiвнi.  Вони  обидвi  дуже,
жалкували, що цього разу не змогли побути на цiй цiкавiй екскурсi?.
   Пiзнiшi дослiдження стосункiв Яворницького с поетесою свiдчать,  що  ця
зустрiч Дмитра Iвановича з Лесею Укра?нкою була не  першою.  Знайомство  з
нею, напевне, почалося ще з  Катеринослава,  де  свого  часу  жила  сестра
поетеса Ольга Косач-Кривенюк з сво?м чоловiком.
   1933 року Днiпропетровський кра?знавчий музей вiдвiдав;  письменник  А.
I. Костенко. Тодi вiн познайомився з Яворницьким i  розмовляв  з  ним  про
Лесю Укра?нку. Ось що пише А. I. Костенко:

   "Незважаючи на дуже тяжкi обставини життя, що склалися для  нього  саме
на той час, вiн залишився людиною" навдивовижу оптимiстичною. За три  днi,
прожитих у нього, вiн показав та розповiв менi надзвичайно багато цiкавих:
речей. Серед унiкальних лiтографiй,  книг,  гравюр  тощо,  на  яких  часто
траплялись дарчi автографи видатних дiячiв, була фотографiя Лесi  Укра?нки
з ?? власноручним написом на пам'ять Дмитровi  Iвановичу  про  зустрiчi  в
кра?нi пiрамiд. Ось тодi вiн i розповiв менi про  знайомство  з  поетесою.
Зда?ться, двiчi вiн бачив Лесю  Укра?нку  в  Ки?вi.  Один  раз  на  вечорi
лiтературно-артистичного  товариства,  а  вдруге  У   Косачiв   дома,   на
Назарiвськiй вулицi, куди вiн заходив До Олени Пчiлки у видавничiй справi.
А ще один раз довелося бачити Лесю Укра?нку,  казав  Дмитро  Iванович,  на
Ка-теринославщинi, коли вона на запросини кооператора  Миколи  Левитського
вiдвiдала разом iз сестрою, зда?ться, Ольгою, хлiборобськi артiлi"[51].

   Читаючи твори Лесi Укра?нки, я нещодавно натрапив ва цiкавий документ -
лист поетеси, в якому вона з великою теплотою й сердечнiстю згаду? iм'я Д.
I. Яворницького.
   В листi вiд 15 лютого 1910 року з  Гелуана  до  М.  В.  Кривенюка  Леся
Укра?нка писала:
   "Дорогий Михаиле! Вчора був у мене Яворницький, що ледве знайшов  мене,
бо шукав у пансiонi в Бiлiнсько?,- казав, що це ви йому таку адресу  дали,
але це вiн, певно, щось наплутав, бо я ж усi сво? адреси подавала додому i
ви ?х мали знати. Ну, та  дарма,  все  ж  вiн  мене  знайшов,  i  це  дуже
.при?мно, бо взагалi тут не часто  укра?нця  побачиш,  а  крiм  того,  вiн
видався менi симпатичним  i  iнтересним  чоловiком.  Тепер  вiн  по?хав  у
горiшнiй ?гипет оглядати тамошнi  ру?ни,  а  на  поворотi  проживе  тут  з
тиждень на нашiй вiллi .для вiдпочинку. Вiн завзятий  дiд  -  лазив  i  на
пiрамiди, i в пiрамiди, i де його тiльки не носило! Це в шiстдесят[52] лiт
i з ревматизмом! Ну-ну! Треба з ним ще раз в ?гипетський музей  по?хати-на
"панi з золотим обличчям" подивитись (там е така одна красавиця).  А  поки
що сиджу грибом i нiкуди не рипаюсь..."[53]

   Як видно з цього листа, Дмитро Iванович разом з Лесею Укра?нкою бував у
музе?, розглядав з нею музейнi експонати, що являли iнтерес для них обох.
   Коли Яворницький прощався з поетесою, Леся Укра?нка взяла зi столу сво?
фото, пiдписала його й подарувала гостевi на добру згадку про  зустрiч  на
чужинi. Це фото Дмитро Iванович зберiгав у себе дома як коштовний скарб  i
при нагодi показував сво?м друзям i приятелям.

   ДЯДЬКО ГIЛЯЙ_ _

   Розглядаючи в кабiнетi Яворницького фотокартки й малюнки, його  друг  i
помiчник О. П. Корсуновський побачив на стiнi фото людини, дуже схожо?  на
запорожця. На фотографi? був дебелий чоловiк у чумарцi, смушевiй шапцi,  з
довгими вусами, а плечi мав такi широкi, що ?х вистачило б на двох.

   - Дмитре Iвановичу, скажiть, хто це такий?

   - Це цiкавий козарлюга - дядько Гiляй, як його всi звуть. Його  дiд  по
матерi походив з укра?нських козакiв. Дядько Гiляй - письменник. Щоправда,
твори його за царя не  дуже  пускали  в  свiт.  Першу  його  книжку  "Люди
нетрiв", у якiй показано  тяжке  життя  людей  за  часiв  царату,  спалила
царська цензура. Писав Гiляй i про Степана Разiна, i про запорожцiв.  Менi
часто доводилося з ним бачитися в Москвi й на Укра?нi. Вiн зiбрав  цiкавий
матерiал на Укра?нi й написав хорошу книжку "На батькiвщинi Гоголя". Добре
знав укра?нську мову, перекладав вiршi Тараса Шевченка.
   - А як його справжн? прiзвище?
   _ Гiляровський Володимир Олексiйович. До речi, вiв;

   мiй давнiй приятель, я з ним бував у Льва Толстого.  В  будинку  дядька
Гiляя менi довелося  бачити  багатьох  дiячiв  росiйсько?  та  укра?нсько?
культури. Це розумний, дужий i вродливий  чоловiк.  Ким  тiльки,  йому  не
доводилося бувати: бурлакою,  табунником,  артистом,  цирковим  борцем.  А
здоров'я в нього - дай бог кожному. Недарма ж кажуть: козацькому роду нема
переводу. Рука в нього як лопата; пiдкову розгинав жартома, без  будь-яких
зусиль.
   Одного разу при?хав Володимир до батька погостювати Пройшовся  по  хатi
сюди-туди, глядь, а в кутку - кочерга. Вiн  узяв  ??  i,  наче  бавлячись,
зав'язав вузлом. Це побачив старий батько i скипiв, розсердився на сина за
те, що той зiпсував кочергу. Тодi син пiдвiвся повагом  iз  стiльця,  взяв
кочергу та й розв'язав,  як  вона  була  перше.  Отакий  був  i  весь  рiд
Гiляровських. Дужий народ!
   Замружившись, Яворницький раптом усмiхнувся.

   - Чого ви смi?теся, Дмитре Iвановичу?

   - Та згадав одну iсторiю. Було це в Москвi. Одного вечора  сиджу  я  за
столом, працюю. Вже пiзно було. Коли це вбiга? Гiляй,  шапка  в  нього  на
потилицi, збентежений. Думаю собi: випив неборака. Аж бачу - не те:  кладе
вiн на мiй стiл жмут волосся, та ще й у кровi.
   "Що це таке?" - здивувався я.
   "Тут, брате, цiла iсторiя. Оце  ось  борода,  а  оце  пасмо  волосся  з
голови".
   "Не розумiю! Що за борода, що за волосся?" - схвильовано спитав я його.
   "Розкажу, все буде зрозумiло. Слухай же. Iду собi по Хитровцi.  Раптом,
як iз-пiд землi, вискочило дво? та до. мене:  "Руки  вгору!"  Я  покiрливо
пiдняв руки, а потiм схопив одного за бороду, а другого за голову та й  ну
?х, песиголовцiв, стукати лобами, аж поки вони, знесиленi, попадали передi
мною навколiшки. Стоять на колiнах з розбитими лобами й благають: "Пусти!"
Що, думаю, з ними робити? Вирiшив пустити, а щоб не забули, в  чи?х  руках
вопи побували, смикнув того й того за волосся так, що в  руках  залишилося
вiд одного пiвбороди, а вiд  другого,  "хоробрiшого"  -  пасмо  волосся  з
голови. Отака була оказiя!"
   У Москвi в тi часи була сила-силенна  всяких  злодi?в,  грабiжникiв  та
розбишак, i ходити поночi спокiйно мiг тiльки Гiляровський. За сво?  життя
вiн не боявся: нi вдень, нi вночi його нiхто не посмiв чiпати.

   Дмитро Iванович розповiв допитливому гостевi ще й  про  те,  як  вiн  з
Гiляровським був у Празi.
   - Пригадую, як тiльки настане вечiр, так вiн мене я тягне до цирку.  До
опери чи там концерту Гiляй був не .дуже охочий, а от без  цирку  жити  не
мiг. Якось сидимо ми з ним у празькому цирку. На аренi - по?динок  борцiв.
Один поборов другого. Вийшов на  замiну  третiй.  I  цього  здолав  перший
сипань. Тодi вiн зверта?ться до публiки: "Хто хоче зi мною  позмагатися  -
виходь сюди! Умова така: хто мене подужа? - одержить сто крон, а як  нi  -
то з його сто крон!"
   Володимир Олексiйович мовчки схопився з  свого  мiсця  i  як  ошпарений
кинувся на арену. Я не встиг навiть за чумарку його  схопити.  "Куди  тебе
несе нечиста сила? Вiн же тебе вб'?, облиш!" Гiляй тiльки рукою  махнув  i
рiшуче перескочив через бар'?р ложi. Дивлюсь,  а  Володимир  уже  виходить
з-за лаштункiв, одягнений у трико. Поклав на стiл сто крон, потиснув  руку
сво?му суперниковi й зчепився з ним. За столом сидiли суворi суддi. I що ж
ви дума?те? Не пройшло й п'яти  хвилин,  як  Гiляй  сидiв  верхи  на  тому
"неперевершеному"  борцевi.  Чую,  суддi  зняли  галас:  "Неправильно!  Це
порушення правил!" Володимир Олексiйович, як нiде  нiчого,  подав  борцевi
свою руку, допомiг йому встати. А тодi пошепки й пита? його: "Ну як? I  ви
вважа?те, що не по правилу вас повалив? Тодi переборiмося". Борець знехотя
вiдповiв: "Та чого там неправильно, есе йшло правильно".
   Переможець Гiляровський пiдiйшов до столу, узяв двiстi крон i  зник  за
лаштунками. За якусь хвилину вiн знову видiв у  нашiй  ложi.  Оплескам  не
було кiнця...
   В. О. Гiляровський зблизив Д. I. Яворницького у Москвi  з  прогресивною
iнтелiгенцi?ю, вiдвiдував з ним лiтературнi  вечори  вiдомого  в  той  час
педагога Д.  I.  Тихомирова.  Про  це  тепло  згадують  у  сво?х  спогадах
письменники I. О. Бiлоусов i М. Д. Телешов. Зокрема, Телешов пише,  що  на
цих вечорах "читцiв було чимало, але  в  пам'ятi  залишився  тiльки  один,
професор Яворницький Дмитро Iванович, правовiрний  укра?нець,  з  веселими
запорозькими   розповiдями,   якi   я   слухав,    бувало,    завжди    iз
задоволенням"[54]. Про те, що Яворницький познайомився на  цих  вечорах  з
вiдомими дiячами культури, свiдчить i лист I. С. Лаптева до М. Д. Телешова
вiд 15 березня 1945 року: "Важливу роль у той час вiдiграв  тихомировський
лiтературний гурток з журналом "Детское чтение". Тут ви одержали багато, а
головне, познайомилися з А. П. Чеховим, В. О. Гiляровським, який  викликав
вас на "бiй пiвнiв", Т. Л.  Щепкiною-Куперник,  братами  Юлi?м  та  Iваном
Бунiними, Д. I. Яворницьким, якого Р?пiн зарисував писарем у картинi "Лист
турецькому султану".

   Цей лiтературний гурток, де читав лекцi? Д. I. Яворницький, вiдвiдували
такi вiдомi артисти, як В. I. Немирович-Данченко,  С.  Г.  Власов,  Л.  В.
Собiнов, письменники I. О. Бiлоусов, К. М. Станюкович, Г. I. Успенський та
багато iнших видатних дiячiв культури.
   Як уже згадувалось, Д. I. Яворницький зi сво?ми  лекцiями  виступав  не
лише в колi столично? iнтелiгенцi?. Вiн часто ви?здив у вiддаленi мiста  i
села Укра?ни i там розповiдав простим людям про козаччину, про гiрку  долю
селян  i  з  гострим  гумором  критикував  самодержавний  лад  i  царських
чиновникiв. Отже, не диво, що лекцi? Яворницького  проходили  пiд  та?мним
наглядом полiцi?.
   В одному московському архiвi менi  пощастило  дiстати  фотокопiю  дось?
(номер 4407), що заведено департаментом полiцi?  на  iсторика  Запорозько?
Сiчi Д. I.  Яворницького.  В  цьому  дось?  чита?мо  донос  чернiгiвського
губернатора про те, що 16  -  17  грудня  1900  року  iсторик,  з  дозволу
попечителя Ки?вського  навчального  округу,  мав  прочитати  двi  публiчнi
лекцi?  на  користь  мiсцево?  громадсько?  бiблiотеки.  Одну  лекцiю  вiн
прочитав, а другу - заборонив губернатор.  Бо  Дмитро  Iванович  у  першiй
лекцi?, як iлюстрацiю, наводив приклад з  козацько?  минувшини,  зачитував
народнi  легенди,  якi,  за  висновком  губернатора,  "не  сприяли  любовi
народних мас до царизму".
   Найбiльшу реакцiю викликала легенда про те, як цариця Катерина приймала
делегацiю вiд Запорозько? Сiчi. Глянула  вона  на  широкоплечих,  вусатих,
засмаглих козакiв, розкiшно одягнених у жупани, при шаблях з позолотою  та
самоцвiтами, й наказала почастувати ?х сметаною. Кебетливi запорожцi вмить
зрозумiли: цариця хоче посмiятися з них - та й кажуть ?й: "Матушка цариця,
у нас, простих людей, здавна заведено звичай: найперше ?дять  мед,  а  вже
далi - все iнше, що буде на столi. То велiть подати нам медку".

   Цариця iронiчно усмiхнулася i наказала подати на стiл меду. А козаки не
дурнi, вмочили в нього сво? довгi вуса, пiдкрутили ?х, заклали за вуха  та
й заходились вплiтати сметану. Ви?ли все: i мед, i сметану.
   Губернаторовi не сподобалось, що Яворницький показав мудрiшими  козакiв
за царицю, адже вони ?? перехитрили. Але ще бiльше вразило губернатора те,
що iсторик в лекцi? Доводив,  що  придворнi,  якi  оточували  iмператрицю,
займалися лише iнтригами.
   Та  лекцi?  на  цьому  не  закiнчувалися.  Яворницький  розповiдав  про
соловецьких в'язнiв, якi в тяжких муках гинули в ямах.

   Чернiгiвський губернатор вбачав у лекцiях iсторика крамолу i  в  сво?му
доносi писав: "Я визнав за необхiдне i вирiшив не дозволити читання друго?
лекцi?, про що без оголошення  причин  цього  мого  розпорядження  наказав
повiдомити п. Яворницькому..."[55].


БIЛЯ
ДЖЕРЕЛ ОПЕРИ "ТАРАС БУЛЬБА"

   Яворницький  був   добре   знайомий   також   з   великим   укра?нським
композитором,  основоположником  укра?нсько?  класично?   музики   М.   В.
Лисенком.
   З листування видно, що дружба  вченого  з  композитором  зародилася  ще
тодi, коли Лисенко задумав написати оперу "Тарас Бульба" й мандрував разом
з Яворницьким по мiсцях колишньо?  Запорозько?  Сiчi.  Подорож  ця  лишила
велике й незабутн? враження. Як свiдчив  син  композитора  Остап  Лисенко,
Микола Вiталiйович до останнiх днiв сво?х  згадував  тi  мандри,  а  надто
по?здку на дубах через бурхливi Днiпровi  пороги,  на  яких,  за  висловом
композитора, можна було "i дуба дати".
   "Треба було в цi хвилини бачити нашого лоцмана Мусiя Бойка.  Сто?ть  як
укопаний на носi дуба. Високий, плечистий,  у  бiлiй  сорочцi.  Обличчя  в
нього мускулясте,  наче  викуване  з  бронзи.  Вуса  довгi,  побурiлi  вiд
мiцнющого самосаду. Хвилi оскаженiло, з диким ревом кидаються  на  нас,  а
вiн хоч би моргнув. Тiльки очi, прикутi до кипучо? безоднi,  видають  його
напруження й тривогу. Один тiльки хибний рух стерном -  i  всiй  би  нашiй
ученiй компанi? ракiв годувати.
   - Вiриш, Остапе,- казав Микола Вiталiйович,- глянув я на Мусiя  i  бачу
його батька, дiда й прадiда. На таких же дубах за Святослава й за  Богдана
йшли через пороги. Бились на смерть з ворогами. Не випускаючи меча з  рук,
сiяли жито; будували фортецi, мiста, села отi Мусi? та Iвани,  Максими  та
Остапи. Мучили ?х ординцi в  тяжкiй  неволi,  пани-шляхтичi  розпинали  на
хрестах,  "сво?",  православне  панство   душило   крiпаччиною,   цькувало
собаками. А Мусiй - ось вiн  на  дубi  сво?му  -  сам  дуб!  Усiма  бурями
овiяний,  сонцем  i  морозом  загартований,  днiпровою   водою   напо?ний,
весняними грозами обмитий. Живий, нескорений, з руками звитяжця й з чистою
душею дитини. Завойовникiв пережив i панство пережива?. Бо -  сила!  Бо  -
народ"[56]
   Дуб, на якому сидiли  Яворницький,  Лисенко  та  багато  iнших  друзiв,
тихенько спускався каналом повз грiзний Ненаситець, або, як  лоцмани  його
назвали, Дiд-порiг.

   - Чу?те,- показавши праворуч, вигукнув Яворницький,як той Дiд меле,  що
аж гримить усе, що аж земля трясеться! На нього як тiльки подивишся, то  й
у тебе дух займа?ться.
   Тодi на берегах Днiпра народилася музична сцена Запорозько?  Сiчi,  яку
талановитий композитор увiв потiм до сво?? опери "Тарас Бульба".
   Видатний дiяч росiйського театрального мистецтва К.  С.  Станiславський
назвав М. В. Лисенка "сонцем укра?нсько? музики". Багатограннiсть музично?
дiяльностi Лисенка гiдна подвигу. Вiн був не тiльки визначний  композитор,
а й етнограф, збирач i дослiдник народних пiсенних скарбiв. Це  зближувало
Лисенка та Яворницького, який сам добре спiвав i записував  народнi  пiснi
на ноти.
   В Iнститутi мистецтвознавства, фольклору та  етнографi?  Академi?  наук
УРСР зберiгаються матерiали, з яких видно, що Дмитро  Iванович  1904  року
записав од кобзаря I. Кравченка пiсню про Морозенка, вiд другого  кобзаря,
Л. Шевченка, занотував пiснi: "Ой скажи ти, пташко" та "Ой  пiду  я  понад
морем".
   На могилi Iвана Сiрка Яворницький зустрiвся з столiтнiм  дiдом  Федором
Кузьмичем Забутним  i  вiд  нього  записав  пiсню  "Красне,  ясне  сонечко
сходить". У цих же матерiалах згаду?ться, що  пiснi  вiд  N  1  до  N  107
наспiвав Яворницький.
   Композитор Лисенко скористувався послугою  Яворницького  i  позаписував
мелодi? укра?нських пiсень, що ?х проспiвав вiн, коли бував у композитора.

   Дружба й листування мiж iсториком i композитором тривали довго.
   Ви?жджаючи з хором по Укра?нi, Лисенко раз у раз натрапляв  на  всiлякi
перепони. Царськi чиновники заборонили йому давати  концерти,  бо  боялися
навiть  пiсень   укра?нського   народу.   Часто   ця   заборона   виходила
безпосередньо вiд губернаторiв. Так було, наприклад, на  Полтавщинi.  Тодi
М. Лисенко звертався за допомогою до Яворницького.

   У сво?му листi вiд 6 червня 1902 року вiн схвильовано  пише  до  Дмитра
Iвановича;
   "Женуся за вами по слiдах ваших i добре, як потраплю вас тамечки,  куди
листую, коли ж не потраплю,пропала моя справа".
   В цьому листi вiн  дуже  просить  Дмитра  Iвановича  допомогти  йому  -
написати листа  до  полтавського  губернатора,  щоб  той  "дав  дозвiл  на
концерт"[57].

   I Яворницький допомiг сво?му друговi.


   З НАРКОМОМ НА ДНIПРОВСЬКИХ ПОРОГАХ_ _

   Одного  сонячного  серпневого  дня  1926  року  до   Днiпропетровського
iсторичного музею пiдкотила легкова автомашина. З не?  вийшов  енергiйний,
середнiй на зрiст, з гострою борiдкою чоловiк. Вiн вiдчинив заднi дверцята
i подав руку вродливiй чорнявiй жiнцi, допомагаючи ?й вийти з машини.

   Дмитра Iвановича заздалегiдь попередили, що  до  музею  прибуде  нарком
освiти  РРФСР  А.  В.  Луначарський.  Професор,  хвилюючись,  чекав  цього
видатного дiяча культури,  людину,  яка  багато  зробила,  щоб  налагодити
музейну справу в Радянському Союзi.
   Коли в дверях вестибюля музею  з'явився  Луначарський  разом  iз  сво?ю
дружиною, директор шанобливо зустрiв ?х. Гостi були у веселому й бадьорому
настро?.
   Дмитро Iванович казав якось працiвникам музею, що вiн  давно  хотiв  би
побачитися з Луначарським. З такою всебiчно освiченою  людиною,  блискучим
публiцистом i трибуном при?мно було ближче познайомитися й поговорити.

   Напевне, i Луначарський хотiв на власнi очi побачити вiдомого iсторика,
давнього приятеля Р?пiна, почути живе, соковите слово Яворницького.
   Луначарського i його  дружину  запрошено  пройти  прямо  в  запорозький
вiддiл.
   Дмитро Iванович знав, що Луначарський, сам полтавчанин,  добре  володi?
укра?нською  мовою,  зна?  культуру,  захоплю?ться  укра?нською   народною
творчiстю i поезi?ю, тому пояснення робив укра?нською мовою.
   Серед багатьох експонатiв гостям впала в  очi  насамперед  славнозвiсна
картина "Запорожцi".
   - А-а, знайомi обличчя! - усмiхнувся нарком. Дмитро Iванович  напам'ять
знав усiх  прототипiв,  з  яких  Р?пiн  малював  окремих  персонажiв  цi??
iсторично? картини. Луначарський тут же поцiкавився:
   - Чи правда, що оцього писаря Р?пiн малював з вас?

   - Так, це правда!
   Дмитро Iванович розповiв багато подробиць,  якi  Стосувалися  створення
"Запорожцiв".
   - А ось i той  знаменитий  лист,  який  запорожцi  гуртом  складали  до
турецького султана.
   Яворницький виразно, з наголосом на  окремих  словах,  прочитав  листа.
Смiявся нарком, смiялись всi, хто був тодi бiля них.

   - А що це у вас за сволоки лежать? В чому ?х цiннiсть?
   - Це, Анатолiю Васильовичу, сволоки з запорозьких куренiв. Привiз ?х  з
Нiкополя нащадок запорожцiв Захар Бородай. Ви ж тiльки подивiться на  них,
як тут добре вирiзано лiтери. Можете  прочитати:  "Цей  курiнь  1751  року
збудували запорозькi козаки Самардак та Киян".
   Далi Дмитро Iванович показав iншi запорозькi речi - жупан, штани, пояс,
пiстолi, гакiвницi, розповiв,  як  та  за  яких  обставин  вiн  "доскочив"
експонатiв. Показав глинянi люльки, з  яких  курили  козаки  такий  мiцний
тютюн, "що як потягнеш, так i десятому закажеш".
   - Тепер, прошу вас, пiдiйдiть сюди. Бачите оцей череп?
   - Що ж це за череп, чим вiн знаменитий?

   - Це запорозький.
   - А звiдкiля це видно, що вiн запорозький? - спитав гiсть.
   - А в нього, бачите, зверху зберiгся чуб - оселедець. Це вже безперечна
ознака сiчовика.
   - Де ж вам пощастило здобути цей унiкум?

   - Викопав його в могилi села Покровського, бiля  рiчки  Пiдпильно?,  де
була остання Сiч. А про те, що це був таки запорожець, ?  в  мене  й  iншi
докази: бiля черепа стояла кварта горiлки, яку я теж виставив у вiтринi.

   Екскурсiя повагом посувалася далi. Ось пiдiйшли до велико? картини,  де
на весь зрiст намальовано якогось велетня.

   - А що це за богатир? - спитав Луначарський.

   - А-а-а, то нащадок запорожцiв,  вiдомий  борець  Пiддубний.  Коли  вiн
гостював  у  мене,  я  попросив  художника  Струнникова  намалювати  цього
козарлюгу. Попадись отакому в лапи, так вiн на порошок зiтре...

   Пiд кiнець огляду запорозько? старовини Дмитро Iванович  пiдвiв  гостей
до  картини  "Ненаситецький  порiг".  Бiля  не?  вони  пробули  довгенько.
Яворницький пiднесено розповiдав про грiзнi Днiпровськi пороги та козацькi
ходи  на  Днiпрi.  Особливо  цiкава  була  розповiдь   про   найстрашнiший
Дiд-порiг.
   - Та що там картина! От якби  ви  самi  побачили  та  почули,  як  реве
Ненаситець. Ото iнша рiч!
   - Ви, Дмитре Iвановичу, так зацiкавили нас романтикою Днiпра, що  ми  з
дружиною хоч i зараз ладнi по?хати з вами на пороги. Ви згоднi?
   - Прошу! Я готовий.
   В автомашинi сидiло четверо: бiля шофера - дружина наркома, а за ними -
Луначарський i Яворницький. Не до?жджаючи десять кiлометрiв до  Ненаситця,
Яворницький  легенько  торкнув  рукою  плече  водiя,  дав  знак   зупинити
автомашину й перший вийшов з не?.
   - Прошу вас, Анатолiю Васильовичу, вийдiть сюди на хвилинку.
   Нарком вийшов, зняв окуляри i протер ?х.
   - Чу?те, як реве?
   - Чую, що ж то?
   - Отож той самий Ненаситець: реве i стогне, шумить i ви? - залежно  вiд
погоди. Його можна почути за тридцять кiлометрiв. От яка сила!
   - Це справдi могутня сила,- пiдтвердив Луначарський.

   - Сюди, до грiзного Ненаситця, восени тисяча  вiсiмсот  сорок  третього
року приходив  Тарас  Шевченко,-  сказав  Яворницький.-  Багато  чого  тут
побачив великий Кобзар: вiдвiдав тодi Хортицю, був  у  Олександрiвську,  в
Нiкополi, в селi Покровському. А тепер сiдайте, по?демо далi.

   Автомашина форкнула й курною дорогою помчала ближче до порогiв.
   Через кiлька хвилин ?зди мандрiвники побачили  велику  гранiтну  скелю,
яка нависала над  самим  Ненаситцем.  Перед  порогом  повiльно  струмувала
прозора вода - синя-синя, як чисте небо в ясний день. I в той же час -  що
тiльки  дiялося  на  Ненаситцi!  Тут  вода  клекотiла,   крутими   хвилями
здiймалася  над  вiковiчними  скелями,  розбризкуючи  клаптi  бiло?  пiни.
Днiпровськi чайки зграями кружляли над порогом, вишукуючи собi поживу.
   - Ось вам, Анатолiю Васильовичу, i той  красень,  до  якого  ми  ?хали.
Милуйтеся з нього.
   Всi зiйшли на скелю. З не? було видно i далекий степ,  i  широке  плесо
повноводного  Днiпра.  Луначарський  зняв  кашкета.  Легенький   вiтерець,
зволожений бризками з порога, при?мно  лоскотав  його  волосся.  Дорожньо?
втоми як i не було.
   - З усiх порогiв, що ? на Днiпрi,-  казав  далi  оповiдач,-  Ненаситець
найбiльший i найстрашнiший. Вiн ма? довжину бiльше двох кiлометрiв,  пада?
дванадцятьма лавами, весь укритий водяною пiною, а взимку не замерза?.  Це
якась могутня, страшна стихiйна сила i разом з тим чарiвна, разюча.

   - А де ж хiд, яким спускаються на човнах? - спитав Луначарський.

   - Той хiд коло правого берега, його зроблено тисяча  сiмсот  дев'яносто
дев'ятого року. З лiвого боку вiн був обгороджений кам'яною загатою. Там ?
i другий канал. Його проклали через гранiт тисяча вiсiмсот  п'ятого  року.
Такi канали  потiм  збудували  на  Кодацькому,  Сурському  та  Лоханському
порогах. Але всi вони були недосконалi й незручнi, щоб ними спускати плоти
й судна. Отож сплавляли вантажi, як i  перше,-  "козацьким"  ходом,  через
пороги. Хоробрi лоцмани - нащадки запорожцiв - через  цi  пороги  i  плоти
водили. Через Ненаситець плоти проходили за одну хвилину!
   - А цiкаво, чому  цей  порiг  зветься  Ненаситець?  -  спитала  дружина
Луначарського.
   - Тому, кажуть мiсцевi люди, що вiн нiяк не насититься:  "Все  ?сть  та
?сть, все лопа? та лопа?, а нiяк не на?сться й не налопа?ться".
   I справдi, чого тiльки вiн не  ковтав?!  Щолiта  часто  понад  пiвсотнi
людей тут гинуло: лоцмани майже  всi  рятувалися,  а  плотогони  здебiльше
гинули.
   Потiм Дмитро Iванович запросив наркома пройтись з ним  трохи  далi,  де
показав йому ще одну важливу "штуку".
   - Дивiться  на  оту  скелю,  що  виступа?  з  води  Ненаситця.  На  нiй
прикрiплено чавунну плиту, де ? напис про  загибель  у  бою  з  печенiгами
ки?вського князя Святослава Iгоровича, коли вiн повертався з походу.  Якщо
хочете, ми зможемо добратися до не?.
   - Так там же виру? порiг!
   - Не турбуйтесь, Анатолiю Васильовичу, менi тут не вперше плавати.  Ми,
як кажуть, i сами з вусами!
   - Та ще й запорозькими! - кинув Луначарський реплiку, усмiхаючись.
   - Отож. Я ось гукну дiда-рибалку, вiн i переправить нас.
   На сигнал Дмитра Iвановича дiд швидко причалив до берега,  всi  сiли  в
човна й пiдпливли до само? скелi з плитою.

   - Прочитайте, будь ласка, ви краще бачите, нiж я,  бо  менi  вже  минув
сiмдесятий рiк.
   - Та хiба вам уже стiльки рокiв? Ви ж мов юнак стриба?те по скелях.
   Нарком протер свое пенсне. Чита? вголос:
   - "В 972 году у Днепровских порогов погиб в неравном бою  с  печенегами
русский витязь - князь Святослав Игоревич"[58].
   - Ну, як вам подоба?ться наш Днiпро?

   - Чарiвна краса, дивишся на не? й не надивишся!

   - Так-то воно так, а все ж надходить час,  коли  загнуздають  Днiпро  i
навiки закриють пороги. Вже йдуть чутки, що незабаром  у  Кiчкасi  почнуть
будувати греблю.
   Це правда? - спитав професор.
   - Правда, Дмитре Iвановичу, тут незабаром почнуть будувати найпотужнiшу
електростанцiю.
   - Отже, мине рiк-два, i днiпровi води пiдiпре могутня гребля. Скiльки ж
то царiв намагалося перетнути Днiпро - i не вийшло  в  них  -  кишка  була
тонка! А тепер, бачу, таки перетнуть: iншi люди прийшли,  принесли  великi
задуми, нову технiку.
   - Правильно  мiрку?те,  Дмитре  Iвановичу,-  усмiхнувся  Луначарський.-
Многоводний   Славута   закрутить   велетенськi   турбiни.   Ця    енергiя
перетвориться в могутню електричну силу.
   Луначарський замрiяно дивився на пороги, на скелi, на  розкiшнi  зеленi
острови. Це помiтив Яворницький.
   - Менi зда?ться, Анатолiю Васильовичу, ви зараз обмiркову?те щось таке,
що зв'язане з Днiпром. Я не помилився?

   - Ви вгадали. Я от що думаю: незабаром  вода  залл?  багато  iсторичних
мiсць i красот природи. Могутнiй Днiпро служитиме народовi, а все  те,  що
ми зараз бачимо, вкри?ться водою. В мене  виникла  думка:  як  це  було  б
добре, коли б ви склали альбом Днiпрових порогiв та iсторичних мiсць.  Вам
за це подякують люди, згадають колись добрим словом!
   - Я вже думав про це. Вже й матерiал почав збирати. Сподiваюсь,  що  це
буде пам'ятка минувшини. Так i думаю назвати альбом: "Днiпровi  пороги"...
Ну, що, Анатолiю Васильовичу, час-бо вирушати й назад?

   - Шкода розлучатися з казковим мiсцем, та нiчого не вдi?ш, треба ?хати.
   Дорогою до мiста Анатолiй Васильович спитав Яворницького:
   - Може, вам у чомусь потрiбна допомога? Кажiть.

   Дмитро Iванович нiяково усмiхнувся в сво? бiлi вуса, певно, вагався.

   - Воно трохи й незручно про це казати, та все ж скажу. Менi  призначено
академiчну пенсiю, я вже й одержував ??, а тепер чомусь припинили виплату.
Що за знак - не розумiю?
   Луначарський витяг записника i щось занотував у ньому.
   - Я з'ясую, Дмитре Iвановичу, все  з'ясую.  Незабаром  академiк  Д.  I.
Яворницький одержав звiстку,  що  йому  поновили  виплату  пенсi?,  i  вiн
одержував ?? до само? смертi.

ПОБРАТИМИ


   Iсторик Дмитро Iванович  Яворницький  та  художник  Опанас  Георгiйович
Сластiон - люди одного поколiння, великi приятелi й друзi.

   Велику  Жовтневу  революцiю  вони  сприйняли  як  неминуче,   iсторично
обумовлене й  закономiрне  явище,  визнали  без  вагань  Радянську  владу,
самовiддано i чесно працювали для народу.
   Постiйним гостем на суботнiх вечiрках у Дмитра Iвановича, коли  вiн  ще
жив у Петербурзi, був художник Опанас Сластiон. Вiн так захоплююче грав на
бандурi, так чудово наспiвував укра?нськi думи та пiснi,  що  справляв  на
всiх присутнiх незабутн? враження.
   Свого   друга    Опанаса    Яворницький    вважав    за    талановитого
художника-iлюстратора й рекомендував йому не тiльки педагогiчною працею, а
й цим фахом заробляти собi на хлiб.
   У 1886 роцi вони вдвох помандрували на Укра?ну.  Дмитро  Iванович  iшов
слiдами запорожцiв, збирав матерiали для iсторi?, записував народнi пiснi,
а Сластiон заносив до свого альбому все, що зустрiчалось ?м з  укра?нсько?
старовини.
   Допитливi мандрiвники вiдвiдали багато сiл, побували в Хоролi,  Лубнах,
Миргородi, гоголiвських Сорочинцях  та  iнших  мiсцях.  Яворницький  всюди
читав лекцi? на iсторико-археологiчнi теми. Тодi  й  виникла  у  художника
Сластiона думка - видати iлюстрованих "Гайдамакiв". Вiдомо, що  ця  книжка
вийшла 1886  року  в  Петербурзi  в  оформленнi  Сластiона,  з  передмовою
Яворницького. Росiйська та укра?нська iнтелiгенцiя прихильно зустрiла твiр
художника. Письменники, журналiсти, громадськi дiячi  надiслали  Сластiону
щирi привiтання.
   Якось у серпнi 1929 року Дмитро Iванович, прийшовши на роботу в доброму
гуморi, вiдразу почав про те, як вiн замолоду  нiколи  не  засиджувався  в
музе?, а все мандрував, все "вештався помiж людьми", збирав i приносив  до
музею рiзнi iсторико-побутовi речi.
   - Так от що, хлопцi! Годi вам  сидiти  та  штани  протирати  на  одному
мiсцi,- смiючись, говорив  Дмитро  Iванович.-  Гайнiть  по  церквах  нашо?
округи. Люди закривають i законопачують ?х, а ми з вами тут сидьма сидимо.
Не забувайте, що добрий музейник, як той пiвень, що на смiтнику  знаходить
собi зерна,- вiдшуку? в церковному мотлосi iсторичнi перлини. Переглядайте
церковне начиння найуважнiше, перетрушуйте  й  перемацуйте  його  власними
руками.  Особливо  цiнуйте  датованi  пам'ятки  з  написами  або  iменними
присвятами. Кожна така рiч - чи то старовинна книга, риза,  хрест,  iкона,
шкатулка, дзвони й безлiч  iншого  -  скарби  для  музею.  А  ви,  синку,-
Яворницький  зверта?ться  до  Матвi?вського,-  збирайтесь  в  подорож   на
Полтавщину, в Миргород, до мого друга  художника  Опанаса  Сластiона.  Вiн
обiця? продати нам дещо iз сво?? коштовно? колекцi?, яку  я  здавна  добре
знаю. Обнiмiть Опанаса вiд мене, передайте мо? вiтання його милiй  дружинi
Марi? Iванiвнi та йому особисто. Розкажiть ?м  найдокладнiше,  як  ми  тут
живемо та хлiб жу?мо. А оцю мою останню друковану працю "Днiпровi  пороги"
з автографом вiддайте Сластiоновi на спогади про мiсця, де колись ми з ним
мандрували i марили про кращу народну долю... Скажiть йому,  що  незабаром
потече оновлений Днiпро,  i  на  затоплених  мiсцях  колишнього  Запорожжя
залуна? уже  нова  слава,  животворна  слава  Днiпрогесу,  слава  квiтучо?
Радянсько? Укра?ни.
   Будинок,  де  жив  Опанас  Георгiйович  Сластiон,  стояв   на   околицi
Миргорода. Садиба потопала в побляклiй зеленi й пожовтiлих квiтах.

   Зустрiчати Матвi?вського вийшла лiтня, але бадьора  жiнка.  Дiзнавшись,
що прибулий од Яворницького, вона взяла його пiд руку, як беруть  бажаного
гостя, й провела до веранди.
   - Здоровенькi були, мiй  голубе!  -  радiсно  загомонiв  Сластiон.  Вiн
стиснув Матвi?вського в обiймах i пригорнув до  серця.-  То  ви  вiд  мого
Дмитра! Сiдайте ж, бога ради, сiдайте та розказуйте, як вам ?халось  i  як
до?халось. А оце моя Марiя Iванiвна, з якою ми й  живемо  в  цьому  чужому
домi.

   Матвi?вський побачив перед собою високого на зрiст, трохи  згорбленого,
але ще мiцного чоловiка. Художник був узутий в чоботи й одягнений  в  бiлу
вишиту сорочку. На його плечах - легка чорна чумарчина.

   Листа вiд Яворницького читали вголос, повiльно, iз зупинками.  В  листi
йшлося про те, що ?дине й  надiйне  сховище  для  коштовно?  етнографiчно?
колекцi? Сластiона - музей. I не будь-який, а якраз Днiпропетровський.
   - Дмитро, звичайно, ма? рацiю,- сказав Сластiон, дочитавши  й  акуратно
згорнувши листа.- Професiйно? потреби в колекцi? я вже не маю  й  не  буду
мати. Займатись мистецькими справами, як колись,  теж  не  доведеться.  То
навiщо ж ту колекцiю тримати пiд замком?
   Через кiлька хвилин сiли за стiл.

   Обiдали весело. Цiкавою спiврозмовницею виявилась

   Марiя  Iванiвна,  що  розважала  чоловiкiв  смiшними   бувальщинами   з
миргородського побуту. Сластiон зi зворушенням згадував про сво?  навчання
в Академi? мистецтв, про сво?х друзiв студентiв.
   - Ви, Опанасе Георгiйовичу, мабуть, часто бували в товариствi Р?пiна  й
добре знали його? - спитав Матвi?вський.

   - Р?пiна як великого художника я, звичайно, добре знав,  бував  у  його
майстернi i частенько був у його товариствi. Зустрiчався я  з  Р?пiним  по
суботах у Яворницького, коли всi ми жили ще в Петербурзi. До  нього  часто
приходили укра?нськi й росiйськi дiячi. На  таких  "збiговиськах",  як  ми
жартома називали цi  зустрiчi,-  продовжував  Сластiон,-  чого  тiльки  не
бувало: реферувались пiдготовленi до друку книжки, статтi, читались вiршi,
показувались подорожнi етюди, розповiдалось про закордоннi  подорожi,  про
гастролi артистiв. Пiсля вечерi неодмiнно  виконувались  пiд  акомпанемент
гiтар i мо?? бандури сольнi й хоровi пiснi, а також танцi.
   - Художник Мартинович, звичайно, бував з вами в товариствi Яворницького
й Р?пiна?
   - Мартиновича. на "бiговиськах" я бачив раз чи два, але нiколи не бачив
його в товариствi Р?пiна. Великий художник знав Мартиновича iз його праць,
знав про його здiбностi й талант з наших розмов. А якось Ренiн  зайшов  до
мене й випадково побачив на полицi гiпсову  маску  з  голови  Мартиновича.
Вона не мала в собi нiчого виняткового, бо була така  ж,  як  i  всi  iншi
студентськi працi. Але вона сподобалась Р?пiну  тим,  що  гiпс  зафiксував
натуральний усмiх Мартиновича. Вiн узяв в мене ту маску й використав ?? як
натуру для козака-бурсака, обстриженого  "пiд  макiтру"  i  з  усмiхом  на
обличчi, в картинi "Запорожцi". Так Р?пiн  увiчнив  Мартиновича  на  сво?й
знаменитiй картинi.
   - Але бурсак - Мартинович чомусь неоднаковий  на  варiантах  р?пiнських
"Запорожцiв".

   - Це ви пiдмiтили вiрно,- вiдповiв Сластiон.Найбiльше схожий Мартинович
на себе в  ескiзi  картини,  який  Р?пiн  подарував  Яворницькому,  а  той
пiзнiше, за порадою Р?пiна, продав його Третьякову...
   Наступного дня Матвi?вський оглядав етнографiчну колекцiю Сластiона.
   -  Збиралась  вона  переважно  на  зламi  двох  епох,розповiдав  Опанас
Георгiйович,- в кiнцi XIX й на початку XX столiття. Ми тодi з Дмитром  уже
находились, на?здились i  набiдувались.  Пора  було  десь  осiсти.  Дмитро
поселився в Катеринославi, ближче до мiсцевостi, де була Запорозька Сiч, А
я повернувся на Полтавщину, де губернське лiберальне земство  заснувало  в
Миргородi  керамiчну  школу.  Отак  я  й  опинився  тут   з   усiм   сво?м
етнографiчним "мотлохом".

   Гiсть i господар складали список речей, оцiнювали ?х, писали до  кожно?
речi вiдповiдний етикетаж. Незабаром був списаний цiлий зошит.

   Чималу iсторично-етнографiчдну цiннiсть  мали  чудовий  слуцький  пасок
першо? половини XVIII ст.- невiд'?мна прикраса чоловiчого  (вiйськового  й
цивiльного) одягу на тогочаснiй Укра?нi, жiночий кунтуш, козацький  жупан,
типовий  жiночий  i  чоловiчий  селянський  одяг,  жiноче  художн?  шитво,
оздоблене шовками  й  золотом,  рiзноколiрнi  шовковi  й  вовнянi  плахти,
килимки, виробленi найкращими  майстрами  Полтавщини  XIX  та  початку  XX
столiття.

   На додаток до етнографiчних речей художник вiдiбрав iз сво?? бiблiотеки
до десятка  рiдкiсних  книг,  в  тому  числi  й  Д.  Ровинського  "История
вооружения российских войск и  костюмов".  Крiм  того,  подарував  музе?вi
гравюри на мiдi, сталi й деревi, лiтографi?, офорти, малюнки й фотографi?,
що вiдображають укра?нське народне життя рiзних часiв.
   Тiльки надвечiр вони закiнчили свою нелегку працю, а  наступного  ранку
всi речi були запакованi й вiдiсланi до Днiпропетровська.

   Потiм Сластiон показав гостевi рiдний  Миргород,  керамiчну  школу,  де
працював художником-викладачем,  розповiв  про  деякi  епiзоди  з  iсторi?
Миргородщини - про славного грузина Давида Гурамiшвiлi, про письменника  з
Сорочинець Володимира Самiйленка, про революцiйнi днi 1917 року.

   - Ви зна?те, Павле,- довiрився художник,- не вiдаю, що робити. До  мене
часто при?жджають полтавчани та харкiв'яни, один поперед одного  вимагають
спогадiв, щоб видрукувати ?х окремою книжкою.

   - Я  думаю,  Опанасе  Георгiйовичу,-  сказав  Матвi?вський,-  для  всiх
радянських людей найкраще було б,  якби  ви  й  справдi  написали  спогади
власною рукою. Ви, мабуть, смiливо оруду?те пером.

   - ? в мене одна  невiдступна  думка,  яку  хочеться  конче  здiйснити,-
говорив Сластiон по дорозi додому.- Мова йде про Порфирiя Мартиновича, про
талановитого художника, найдушевнiшу, чесну й чисту людину. От  про  нього
менi самому хочеться написати чи розказати, бо бiльше  й  краще  вiд  мене
нiхто його не зна? i не взна?. Харкiв'яни вiтають  мiй  намiр  i  обiцяють
допомогти.
   Увiйшовши до хати, Матвiевський тiльки тепер помiтив пiдвiшену на стiнi
велику й глибоку череп'яну тарiлку.
   В ?? центрi був барель?ф,  що  вiдтворював  р?пiнських  "Запорожцiв"  в
найточнiшiй мистецькiй iнтерпретацi?. Водночас у  барель?фi  було  й  щось
нове.
   - Хiба ви не бачили це в  себе  в  музе??  -  здивувався  Сластiон.-  Я
подарував Дмитровi отаку саму тарiлку, коли гостював у нього  в  дев'ятсот
восьмому роцi.
   - Не бачив,- почервонiв Матвi?вський.

   - Дмитро, певне,  пам'ята?  й  цiкаву  iсторiю  цього  барель?фа.  Нашi
опiшнянськi гончарi - чудовi художники й майстри. Найкращi з них - це  тi,
що вчилися в Миргородськiй керамiчнiй школi. Петро Поросний,  який  зробив
цей барель?ф, бував у Миргородi i в мене вдома. Одного разу, сидячи в хатi
й дивлячись на лiтографовану репродукцiю р?пiнських "Запорожцiв", вiн мене
й пита?: "А чи можна керамiчним  барель?фом  вiдтворити  оцю  картину?"  -
"Можна! - кажу я.- Можна, Петре! Треба тiльки мати тво? золотi руки й твою
художню умiлiсть".- "Зроблю, що б там не було, зроблю!" -  запевняв  мене,
схопившись з мiсця, Петро. "Тiльки  ти,-  говорив  я  йому,-  додай  конче
бандуру, бо запорозькi козаки без музичного iнструмента не жили й не могли
жити". Звiдси й те нове, що вразило вас у барель?фi. Скiльки ж примiрникiв
його було випалено й розповсюджено - я не знаю,  але,  мабуть,  не  бiльше
десятка. Поросний передав менi два: один - ото на  стiнi,  а  другий  -  у
Дмитра.
   Обiдали вони й цього разу весело. Марiя Iванiвна жартувала, запрошувала
днiпропетровцiв при?жджати на миргородський курорт.

   Матвi?вський пiдiйшов до бандури, що висiла на стiнi, й одверто сказав:
   - А зараз, Опанасе Георгiйовичу, прощаючись з вами, я не можу  покинути
вашо? хати, не почувши вашого чарiвного голосу,  про  який  так  захоплено
говорив Дмитро Iванович!
   - Е, нi, Павле! Я багато рокiв уже не граю  й  не  спiваю...  I  пальцi
задубiли, i голосу нема... А пiд цю бандуру,- художник взяв  ??  в  руки,-
кому тiльки я не спiвав, i хто пiд не? не танцював!.. Вибивав  гопака  сам
Р?пiн iз Заньковецькою, до яко?  вiн  залицявся,  танцювала  Затиркевич  з
Саксаганським, сам Володимир Стасов слухав... I досi не розумiю, чому мене
так усi уважно слухали, нiби "завмирали",  як  запевняв  Дмитро  Iванович.
Одного разу почув мiй спiв Микола Лисенко. Великий композитор порадив менi
покинути малярство й педагогiчну працю та податись до оперного театру.
   - Чому ж ви не дослухали його? - спитав Павло.

   - Бо менi, по-перше, було тодi вже немало рокiв, по-друге - треба  було
мати вокальну школу, треба було вчитись, на що потрiбнi були великi грошi,
у мене ж ?х - як у жаби пiр'я. А художнiй спiв  я  завжди  любив  i  зараз
люблю.
   Сластiон мовчки перевiрив цiлiсть струн, швидко настро?в  iнструмент  i
дуже легко взяв кiлька акордiв.
   - Що ж вам заспiвати? Може, оцi?? послухайте?..

   Драматичний баритон художника вивiв "Ой не цвiти буйним цвiтом, зелений
катране", потiм "Гей, гук, мати, гук".

   Матвi?вський слухав  з  великим  напруженням,  не  помiчаючи  в  голосi
Сластiона жодно? нотки старечо? втоми, вiдкриваючи для себе, може,  вперше
емоцiйну силу вокального мистецтва.
   Сластiонiвськi  скарби  були  цiнним   поповненням   Днiпропетровського
iсторико-археологiчного музею, i ?х вiдразу ж експонували.

   Трохи згодом Яворницький одержав вiд художника листа.

   "Дорогий друже мо?х юних i мужнiх лiт, здрастуй! - писав О. Сластiон 17
жовтня 1929 року.- Сердечно, найщирiше обнiмаю тебе, голубе сивий!  Бiльше
20 рокiв пролетiло з того часу, як ми бачились,- коли я гостював у тебе  в
Катеринославi, у тво?му прекрасному будинковi. Тодi ще були ми  молодi,  а
тепер вже й дiдами поробились! Принаймнi я фактично дiд, бо маю вже онучку
10 рокiв. Ще й досi не знаю, чи тобi сподобались тi  речi,  що  придбав  у
мене Павло ?вменович. Певно, ти ?х уже добре роздивився i склав собi певну
думку..."

   В другому листi, вiд 17 жовтня 1930 року, чита?мо:

   "Дорогий друже Дмитре Iвановичу! Здоров  був!  Обнiмаю  й  цiлую  тебе,
голубе! У мене оце до тебе пильне дiло трапилось. Справа така:  написав  я
собi спомини про художника Мартиновича та ще дещо. З  Харкова  видавництво
"Рух" сповiстило мене, що через два тижнi книжка вийде. Разом з тим  те  ж
видавництво  доручило  одному  полтавському  художниковi  написати  й  мою
монографiю, а до тi?? монографi?, що оце вже приходить до кiнця,  потрiбнi
рiзнi мо? малюнки, а мiж ними й карикатури на полiтичнi теми. Згадав я, що
коли був у мене Матвi?вський, то мiж iншими речами взяв вiн також i журнал
"Шершень" за 1905 рiк; а в тiм журналi, зда?ться, номер 22. на  обкладинцi
моя карикатура з пiдписом: "Збиралася кумпанiя невеличка, але  чесна".  За
цю карикатуру и було закрито "Шершень".

   Художник у сво?х листах (якi зберiгаються в музе?)

   дуже просив Яворницького перефотографувати ту  карикатуру  або  вислати
йому на день весь журнал "Шершень", потрiбний йому для монографi?.
   У культурнiй спадщинi, що  дiсталась  народам  СРСР,  творчiсть  Д.  I.
Яворницького й О. Г.  Сластiона  займа?  почесне  мiсце.  Служiння  сво?му
народовi митцi вважали за найвищу честь для себе.

   ТАК СОБI ЦАРЬОК... _

   У сiчнi 1915 року до  Катеринослава  при?хав  останнiй  цар  Росiйсько?
iмперi? Микола  II.  Особливо?  потреби  ?хати  до  великого  укра?нського
iндустрiального мiста,  що  розкинулося  на  землi  колишнiх  "запорозьких
вольностей", у всеросiйського iмператора не було. Але вже рiк на  великому
просторi, вiд Балтики до Кавказу, точилася вiйна. Бойовий дух армi?,  якiй
бракувало патронiв i снарядiв, давно вже занепав, ремствувала на  тривалу,
безперспективну вiйну й мирна люднiсть iмперi?.  Щоб  збадьорити  армiю  i
народ, цар проголосив себе головнокомандуючим усiх збройних сил Росiйсько?
iмперi?, пере?хав iз столицi в ставку, а що в ставцi план бойових операцiй
за  нього  опрацьовували  досвiдченi  генерали,  то  в  царя  було  багато
дозвiлля, коли вiн  мiг  розважатися  i  роз'?жджати  по  великiй  кра?нi.
Гадалося, що поява царя в рiзних мiстах iмперi? викликатиме  пiднесення  й
будитиме приспаний патрiотизм. Отак, повертаючись до ставки, вiн за?хав  i
до Катеринослава. Про цей при?зд було вiдомо наперед, i  катеринославський
губернатор викликав до себе професора Д. I. Яворницького,  бо  в  програмi
царських  вiдвiдин  у  Катеринославi  стояв  i  музей  iм.  Поля  з   його
запорозькою старовиною, який маля показати всеросiйському самодержцевi.
   Повiдомивши  професора,  директора  музею  про  "височайшi"  вiдвiдини,
губернатор наказав йому вiдповiдно приготуватися,  пошити  собi  на  такий
випадок чорний фрак та придбати бiлi рукавички.

   Дуже не хотiлося Дмитровi Iвановичу зайво  витрачатися  на  таке  пусте
дiло, а головне брати на себе цiлу гору всякого  клопоту,  але  що  вдi?ш:
iмператорська особа - священна, i розмови тут короткi.

   I ось нарештi самодержець, у сiрiй  шинелi  з  погонами  полковника,  в
супроводi мiнiстра iмператорського двору Фрiдерiкса, губернатора, великого
почту рiзного рангу вельмож та особисто? охорони, прибув на автомашинi  до
музею.
   Зустрiчати  царя  й  давати  йому   пояснения   вийшов   сам   професор
Яворницький.

   З брязклим, стомленим вiд надуживання спиртовими напоями  обличчям  цар
мляво, для годиться,  дивився  на  скiфськi  стрiли,  мечi  та  примiтивне
знаряддя рiльництва, не виявляючи нi цiкавостi, нi нудьгування. Вiн  трохи
пожвавiшав, коли перейшов до кiмнати музею, де висiли стародавнi iкони  й,
на  подив  професоровi,  показав  себе  непоганим   знавцем   iконописного
малярства, безпомилково вiдрiзняючи суздальське, новгородське  та  фрязьке
письмо.  Та  ось  перейшов  до  вiддiлу  запорозько?  старовини   з   його
унiкальними експонатами збро?, одягу та побутових речей козацтва.
   Цар мовчки,  але  з  помiтною  цiкавiстю  розглядав  запорозькi  шаблi,
мушкети, гакiвницi, жупани i широченнi козацькi шаровари.  Пiдiйшли  й  до
вiтрини, де стояла зеленувата, гранчаста, старо? укра?нсько? гути пляшка з
козацькою горiлкою, яку Яворницький сам викопав у могилi.
   - У запорожцiв був такий звичай: ставити бiля небiжчика пляшку горiлки,
щоб козак i  на  тому  свiтi  не  журився,-  пояснив  iмператоровi  Дмитро
Iванович.
   - Кажуть, нiби вiн навiть почастував самодержця "запорозькою" горiлкою,
давши йому чарку  звичайно?  "микола?всько?",  настояно?  на  калганi,  бо
справжнього козацького варива шкода було давати царевi.

   Цар, який  досi  тiльки  слухав  мовчки  пояснення  професора,  вирiшив
нарештi заговорити й навмання спитав Дмитра Iвановича:

   - Скажiть, професоре, на якi перiоди ви подiля?те  iсторiю  запорозьких
козакiв?

   - Бачите, ваша iмператорська величнiсть,  всякий  подiл  iсторi?  бува?
штучний,  так  i  тут,  але  в  загальних  рисах  Можна  подiлити  iсторiю
Запорозько? Сiчi на три перiоди.
   - Якi саме? - поцiкавився монарх.
   - Перший перiод  -  боротьба  запорожцiв  з  мусульманським  свiтом,  з
татарами й турками, другий - з католицьким свiтом, з польською шляхтою,  i
нарештi третiй - боротьба з Москвою.
   - Аз Москвою за  що?-  вкрай  здивувався  не  дуже  тямущий  в  iсторi?
пiдвладних йому народiв iмператор.

   - За сво? запорозькi вольностi, ваша iмператорська величнiсть,- пояснив
професор.
   -  I  скажiть,  професоре,  чим   же   ця   боротьба   закiнчилася?   -
по-справжньому зацiкавився iмператор.

   - Як бачите, ваша iмператорська величнiсть!.. - Дмитро Iванович  низько
вклонився  й  широко  розвiв  руками,  мовляв,  закiнчилася  тим,  що  ви,
всеросiйський владар пiдкорених народiв, сто?те зараз тут, на святiй землi
колишнiх запорозьких вольностей, а я, нащадок того  лицарського  козацтва,
мушу давати вам пояснення до релiквiй нашо? славно? iсторi? в музе?...

   Хтозна, чи зрозумiв не дуже кмiтливий всеросiйський самодержець  iронiю
у вiдповiдi укра?нського професора, але вiн нiчого не промовив  на  це,  а
тим часом пiдiйшли до того мiсця, де в рамi пiд склом висiв  славнозвiсний
лист запорожцiв до турецького султана. Дмитро  Iванович  голосно  прочитав
цього листа, не пропускаючи всiх його крутих  приперчених  висловiв  i  не
перекладаючи на росiйську мову. Професор так захопився, що й  далi,  пiсля
читання листа, говорив до царя  укра?нською  мовою.  Цар  мовчки  йшов  за
професором по залах музею,  не  все  розумiючи,  але  й  не  питаючи  вже.
Укра?нська мова, яку цькували й  гнали  в  Росiйськiй  iмперi?  i  на  яку
перейшов у розмовi професор, видалася декому з царських вельмож за  образу
iмператора, i вони нишком стали махати й подавати знак Дмитровi Iвановичу,
щоб припинив цей скандал, але той удав, нiби не помiча? тих "сигналiв".
   Другого дня пiсля вiд'?зду царя Яворницького викликали  до  полiцi?,  i
полiцмейстер, пiдполковник П. I. Метленко спитав:

   - Ви що,  професоре,  росiйсько?  мови  не  зна?те,  що  з  iмператором
говорили по-укра?нському?!
   - Як це не знаю? Добре знаю! Так усi мо?  найголовнiшi  твори  написано
росiйською  мовою,  i  недарма   я   викладав   iсторiю   в   Московському
унiверситетi. Але зрозумiйте ж, що листа запорожцiв до турецького  султана
треба читати тою мовою, якою вiн написаний.  У  цьому  його  сила,  аромат
епохи, краса!
   Коли вже цар закiнчив оглядати музей, Дмитро Iванович запропонував йому
написати сво? враження в меморiальнiй книзi. Цар узяв окремий чистий аркуш
i написав:
   "Мне музей  очень  понравился.  Я  очень  доволен.  Я  очень  благодарю
профессора Эварницкого за объяснения. Николай".

   Три коротенькi царськi фрази,  i  в  кожнiй  сто?ть  те  ж  саме  слово
"очень": на щось краще не стало кебети в останнього росiйського царя...
   Показуючи згодом цей царський запис вiдвiдувачам, Дмитро Iванович  нiби
ненароком казав про коронованого автора:

   - Так собi царьок: нi розуму, нi  хисту!..  У  цiй  меморiальнiй  книзi
музею взагалi були цiкавi записи  представникiв  колишнього  можновладного
свiту, де високi автори, самi того не  розумiючи,  лишали  вiдбиток  свого
неглибокого, обмеженого розуму. Згодом  ця  меморiальна  книга  стала  теж
цiкавим музейним  експонатом,  що  так  яскраво  характеризував  тих,  якi
правили iмперi?ю.  Ось  запис  одного  з  недобиткiв  царсько?  Росi?,  що
силкувався вiдновити 1919 року "?диную, неделимую":  "Рад  прикоснуться  к
рiдной запорожской старине
   генерал-лейтенант Шкурко".

   Запорозькi шаблi та  гакiвницi  так  зворушили  колишнього  кубанського
осавула Шкурко, що навiть нi сiло  нi  впало  поставив  у  словi  "родной"
штрафне укра?нське "i"!..
   Професор Яворницький знав справжню цiну iмператора та його  сатрапiв  i
завжди кепкував з них. Влiтку того ж 1919 року  бiле  вiйсько  на  чолi  з
генералом Денiкiним здобуло Катеринослав. З цi??  нагоди  Катеринославська
земська  управа  влаштувала   Денiкiну   урочисту   зустрiч   i   пiднесла
завойовниковi хлiб-сiль. Та лiберальнi земцi хотiли нагадати  монархiчному
генераловi, реставраторовi "единой, неделимой России", що вiн перебува? на
укра?нськiй землi, й удалися до Яворницького, щоб дав якогось укра?нського
рушника накрити тацю з хлiбом i сiллю. Дмитро Iванович пошукав у себе  мiж
речами, що не мали iсторично? вартостi, i винiс земцям вишитого рушника  з
козацькою приказкою: "Не той козак, хто перемiг, а той,  хто  викрутився".
Професор дошкульно кпив з нерозважного  бiлого  генерала,  досить  прозоро
натякаючи,- не пишайся, .мовляв, генерале, сьогоднiшньою сво?ю  перемогою,
бо невiдомо ще, як воно кiнець кiнцем обернеться.
   Пiднiс Денiкiну хлiб-сiль заступник голови земсько? управи Якубович,  а
потiм  вiдбувся   урочистий   бенкет   у   англiйському   клубi.   Пихатий
головнокомандуючий бiло? армi? спочатку не  помiтив  цих  кпинiв  на  свою
адресу, бо тацю з рушником i хлiбом та сiллю одразу ж передав ад'ютантовi,
але в серединi банкету вiн пройшовся по залу оглянути поданi йому пiд  час
зустрiчi подарунки й звернув увагу на вишитий напис. Одутле лице  генерала
густо почервонiло, вiн круто повернувся до земцiв i зловiсно спитав, ледве
стримуючи крайн? роздратування:
   - Так де той козак, що викрутився?

   Передчуваючи недобре, Якубович мерщiй зник нишком з банкету...

   Правду сказало давн? укра?нське прислiв'я: як показали дальшi роки,  нi
цар, нi його родичi й нащадки не повернулися вже на росiйський престол; не
пощастило й царським генералам, незважаючи на тимчасовi перемоги, склепати
розбитий  революцi?ю  на  друзки  iмператорський  трон  з  його   "единой,
неделимой" iмперi?ю - тюрмою народiв, як i називав ?? Ленiн.


У ШТАБI МАХНА

   До музею з шаленим гуркотом пiд'?хала тачанка. В нiй |сидiло три п'яних
махновцi. Це було в листопадi 1919 року. Музей в  тi  неспокiйнi  днi  був
зачинений. На вартi музейних скарбiв стояв сторож Iван Йосипович  Попов  -
людина чесна, твереза й акуратна в роботi. Дмитро  Iванович  довiряв  йому
охорону музею.
   Махновцi забiгли з чорного ходу й зажадали, щоб ?м вiдчинили музей. Для
бiльшо? переконливостi сво?? вимоги вони стали  стрiляти  повз  сторожа  з
револьверiв.
   - Вiдчиняй музей!
   - Не вiдчиню!
   - Чому?
   - А тому, що ключiв не маю.
   - А де ключi? - горлали махновцi.

   - Вони в директора музею професора Яворницького.

   - А де живе той Яворницький?
   Дiдок махнув рукою в напрямку Днiпра й показав дорогу до будинку Дмитра
Iвановича.
   Розлютованi невдачею, махновцi круто повернули баских коней  i  галопом
помчались до будинку Яворницького.
   - Тiльки-но одягнувся й уже хотiв  був  iти  до  музею,оповiдав  Дмитро
Iванович,- коли це чую,  загуркотiла  тачанка  i  раптом  зупинилась  бiля
будинку. Глянув я у вiкно: аж там стоять з рушницями. Зразу ж догадався  -
махновцi! Тенькнуло у мене пiд серцем, а  знаку  не  подаю.  Мовчу.  Може,
про?дуть далi. Коли вони, песиголовцi, як почали гамселити в дверi  ногами
та кулаками, то аж глина з стелi стала сипатися. Бачу, не витримаю облоги.
Вiдчинив.  Вони  без  будь-якого  дозволу  всi   натовпом   ввалилися   до
передпокою, а з ними вбiгла й невеличка куца собачка  -  така  ласкава  та
втiшна.
   - Що вам треба, хто ви такi? - спитав ?х професор.

   - Махновцi!
   - Добре! Так i  запишемо!-  взяв  книжечку  i  почав  Яворницький  щось
записувати.- Чого ж ви хочете вiд мене?
   - Ключi вiд музею у вас?
   - Перш за все треба привiтати господаря, коли до нього в хату зайшли, а
потiм говорити з  ним  по-людському,  а  не  гримати!  -  зауважив  Дмитро
Iванович.
   - Ми з буржуями не вiта?мось! Iч, чого захотiв! Може, накажеш ще  шапку
зняти перед тобою?
   - Як ви сказали - буржуй? I вам не соромно! Що ж у мене  ??  У  мене  ?
книги та будинок, а життя сво? я вiддав людям, науцi.  А  ви  мене,  стару
людину, обража?те, буржу?м взива?те! - докоряв ?м учений.

   - Давай, старий, ключi, нiчого нам мораль читати! - загримали махновцi.
   У цей час собачка визвiрилася й кинулася на махновцiв.

   - А навiщо вам ключi, коли музей не працю??

   - То вже нам знати - навiщо. Гайда з нами! - наказали вони.
   Дмитро Iванович мусив був узяти ключi i ?хати до  музею.  ?де  й  дума?
собi: "Е, нi, тут не до жартiв. Чи ж довго ?м, шибайголовам,  взяти  та  й
пустити кулю старому в потилицю! Зiпхнуть  труп  з  тачанки,  i  нiхто  не
знатиме, де подiвся Яворницький..."
   I тут Дмитро Iванович дав собi раду у бiдi.

   - Хлопцi, га, хлопцi! - звернувся вiн до махновцiв.- А що, як  ви  мене
вiдвезете в штаб до Нестора Iвановича? Хлопцi й отетерiли.

   - А звiдкiль ви зна?те батька? - пита? один.

   - Та то мiй давнiй приятель, одвезiть,- благав професор, хитруючи.
   - Ну, гаразд, побачимо, який ви приятель. Тачанка  круто  повернула  до
готелю "Асторiя", де розташувався штаб самого батька Махна.

   У супроводi махновцiв Дмитро Iванович пiднявся на верхнiй поверх.
   - Здоровенькi були! - звернувся Яворницький до Махна.

   - Здрастуйте!  Хто  ви  такий,  в  якiй  справi  до  мене?  -  клiпаючи
каламутними очима, спитав Махно.
   - Хто я? Та  мене,  Несторе  Iвановичу,  весь  свiт  зна?!  Я  професор
Яворницький, iсторик, директор музею.
   - Так, так, чув...невпевнено промимрив, Махно.- А  що  вас  привело  до
мене?
   - Серйозна й невiдкладна справа: вашi синки дуже бiдовi хлопцi, та бiда
з ними...
   - Яка бiда? В чому рiч?
   - При?хали до мене п'янi, буржу?м назвали, вимагають ключi  вiд  музею.
Що це таке? Як можна? Музей - це святиня, храм культури! Ключiв я  не  дав
?м, а попросив, щоб завезли до вас. Думаю, що ви зрозумi?те мене: музей не
для п'яних. Те, що в музе?, Несторе Iвановичу, не  мо?  й  не  ваше  -  це
народне добро. Вiдчинити музей для  ваших  п'яних  хлопцiв  -  це  значить
вiддати на поталу й глум пам'ятники вiковiчно? культури, якi я збирав  усе
сво? життя.
   Цього не можна допустити.

   - Чого ж ви вiд мене хочете? -  роздратовано  спитав  Махно,  насупивши
волохатi брови й пiдвiвшись з мiсця.
   - Я прошу видати менi охоронну записку для музею.

   - Гаразд, записку видамо! - вiдповiв Махно. А далi пом'якшав i  спитав:
- А що там е цiкавого у вашому музе??
   - Та дещо ?.
   - Я хочу з'?здити туди i побачити музей.

   - Це ваша справа.
   Махно  наказав  ад'ютантовi  подати  фаетона,   а   далi   запропонував
професоровi Яворницькому i сво?му тiлохранителевi ?хати  з  ним  у  музей.
При?хали. Дiдусь - вартовий  музею  -  спочатку  злякався  Махна,  а  коли
побачив Яворницького з ключами, заспоко?вся.

   - От що, Несторе Iвановичу,- звернувся до Махна Яворницький,- перед тим
як оглянутi? музей, напишiть менi охоронну записку, що обiцяли в штабi.

   З наказу Махна 27 листопада 1919 року  було  надруковано  на  паперi  з
блокнота охоронну записку. Ось ?? текст:

   ОХРАНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА











   Штамп

   27.ХI.1919г.
   N
   190



Дана сия
записка
Военно-Революционным
Советом и Командармом
директору
музея имени Поля Эварницкому в том,
что арестовать или конфисковать что-либо из имущества музея никто не имеет права
без особого на то разрешения КОМАНДАРМА БАТЬКА МАХНО, что подписями и
приложением печати удостоверяется.
   Председатель (подпись)
   Секретарь (подпись)
   КОМАНДАРМ Батько МАХНО

   До охоронно? записки прикладено двi  круглi  печатки:  одна  штабна,  а
друга особиста, ?? приклав сам Махно.
   Пiсля цього пiшли оглядати експонати музею. Ходили години двi.
   - Ось бачте,- показав Дмитро Iванович на  двi  пляшки  з  горiлкою,  що
стояли у вiтринi.- Це запорозька, найкраща в свiтi горiлка! Я викопав ?? в
могилi аж три пляшки, так копачi одну розпили, а двi я привiз до музею.
   У Махна загорiлись очi,  ковта?  слину  i  нiяк  не  вiдiрве  очей  вiд
спокусливо? горiлки.
   - Давайте вип'?мо одну пляшку! - сказав Махно,

   - Е, нi, цього не можна.
   - Чому не можна?
   - Це для iсторi?!
   - А хiба для iсторi? мало однi?? пляшки горiлки?

   Бачить Яворницький,  що  бiда:  не  дати  горiлки  -  охоронну  записку
вiдбере, а вiдбере записку, музей пограбують. Що робити? Жалко запорозько?
горiлки, а ще бiльше жалко музейних скарбiв! Щоб  пiддобритись  до  Махна,
вiддав йому одну пляшку запорозько? горiлки, а друга лишилася в музе?  для
iсторi?.

   Та конфлiкт з горiлкою ще не закiнчився, як Махно враз  щось  пригадав,
зупинився, насупився.
   - Ану, покажiть менi шаблюку кошового Задунайсько? Сiчi Гладкого.
   - Ходiмте, покажу.
   Дмитро Iванович провiв Махна до однi?? вiтрини й каже:
   - Ось вона, вже старенька, та яка ?. Дивiться!

   - Ви  дурницi  менi  не  кажiть.  Шаблюка  Гладкого,  про  яку  я  чув,
iнкрустована коштовними камiннями, золотом, срiблом оздоблена, з дамасько?
сталi виготовлена, а ви менi якусь поiржавлену трухлявину показу?те!

   - Нi, Несторе Iвановичу, не трухлявину, а святиню - скарб музею!

   Махно пiдозрiло глянув на Яворницького  i  начебто  повiрив.  А  хитрун
Яворницький заздалегiдь сховав  справжню  шаблюку  Гладкого  в  пiдземеллi
свого музею.
   Махно, кажуть, був людиною непостiйною, запальною, гарячою, гнiвною: то
спалахне, а то й втихомириться - тодi може проявити якусь гуманнiсть.  Ось
i на цей раз вiн, вже лагiдно, спитав Яворницького:

   - Може, вашому музею в чомусь треба допомогти, кажiть?
   Дмитро Iванович зрадiв i вмить скористався нагодою:
   - ? така потреба. Бачите, надходить зима, а холод -  ворог  експонатiв.
От якби вугiлька нам пiдкинули...
   - Гаразд. Допоможу. Вугiлля  буде  для  музею.  Махно,  на  диво  всiм,
дотримав свого слова: через день-два на подвiр'я музею  було  завезено  14
пiдвiд з вугiллям.
   I, вже прощаючись з гостем, Яворницький сказав:

   - Я завiв у музе? такий порядок, що  знаменитi  люди  лишають  у  книзi
якийсь запис. Може, й ви напишете щось?
   Подали книгу. Махно розгорнув i  почав  перегортати  сторiнки,  а  коли
побачив пiдпис царя Миколи II, сказав:
   - Ось тут, вище царя, напишу.
   - Е, нi, тут не можна,- сказав Яворницький.

   - Тодi ось тут, нижче пiдпису царя.

   - I нижче не можна.
   - А чому не можна? - допитувався Махно.

   - Та ви ж зна?те, яко? люди думки про царя. Невже нам личить ставати  а
ним поруч? Напишiть ось тут, на чистому паперi.

   Пiзнiше Дмитро Iванович переказував цей дiалог ще в гострiшiй формi.
   - Бачите, Несторе Iвановичу, люди, що читатимуть ваш горiшнiй напис  на
царському аркушi, скажуть: "Цар був г...о, а Махно ще бiльше", а як  нижче
напишете, то скажуть: "Цар г...о, а нижче його покидьки".
   Виходячи з музею, Махно звернувся до Яворницького:

   - Виникла потреба, щоб ви для мого командування  прочитали  лекцiю  про
iсторiю запорожцiв та мiсцевого краю. Як, зможете?

   Вiдповiдь треба було давати негайно.

   - Чому ж, можна. А коли ви хочете?

   - Завтра, о дев'ятiй годинi ранку. Наступного  дня  до  будинку  Дмитра
Iвановича пiд'?хала тачанка з двома озбро?ними махновцями. Знову тенькнуло
бiля  серця.  А  коли  дiзнався,  що  вони  при?хали  по  лектора,   трохи
одпустило... Хоч i не хотiлось Яворницькому бiльше бачитися з  Махном,  та
обставини змусили по?хати: боявся за музей.
   - Тiльки-но я злiз з тачанки,- розповiдав Дмитро Iванович,- як у готелi
почулися пострiли: один, другий, третiй.  От,  думаю,  попав  у  пекло.  З
острахом заходжу в готель, дивдюсь, а в передпоко? лежить, розпластавшись,
здоровенний махновець, одягнений у коштовну шубу.

   - Що це? - питаю Махна.
   - Не лякайтесь, професоре, це мiй вирок за компрометацiю анархi?.

   - Так от що, Несторе  Iвановичу,-  наважився  Яворницький.-  Пiд  таким
враженням я зараз не можу читати к лекцi?. Прошу вас, вiдпустiть мене.

   Махно був роздратований i  п'яний.  Йому  самому,  певно,  було  не  до
лекцi?.
   - Гаразд, iдiть додому. Iншим разом прочита?те.

   - Добре.
   А сам собi Дмитро Iванович подумав: "Де вже ?м лекцiю слухати, коли пiд
ними земля горить".
   Так воно й сталося.  Ще  вдосвiта  професор  почув  приглушений  гуркiт
гармат. Незабаром у Катеринославi вiд махновцiв i слiду не лишилося.
   Дмитро Iванович полегшено  зiтхнув:  "Добре,-  подумав  собi,-  що  так
щасливо обiйшлося: не вигнали б його звiдси - пропав би музей, а в ньому ж
золотi й срiбнi речi, багатi народнi скарби".
   Та радiсть виявилася передчасною: музейний  сторож  Попов  доповiв,  що
поки Дмитро Iванович ?здив у штаб "читати" лекцiю, махновцi таки пошарпали
музей.
   - От мерзотники! Махно дав охоронну записку, а його ж "синки" нишпорять
по музею!

   _СЕРЕД ЗЕМЛЯКIВ_

БУДИНОК
БIЛЯ ПАРКУ

   Цей чепурненький будиночок з мезонiном бiля парку Шевченка знали колись
не тiльки мiсцевi жителi, а й люди з сiл i навiть далеких мiст - у наших i
в чужих землях.
   Дмитро Iванович, господар цього будинку, любив природу,  любив  Днiпро,
його скелi, його шумливi пороги.
   Ще здавна вiн  виклопотав  собi  садибу  в  нагiрнiй  частинi  мiста  i
збудував невеличкий будинок. Звiдси добре видно сивий Днiпро, а  на  ньому
плоти й пароплави,  мальовничий  парк  Шевченка,  в  якому  вiн  частенько
вiдпочивав, видно також i металургiйнi велетнi мiста.
   "З цi?? "башти",- писав Яворницький до свого  колеги  академiка  Д.  I.
Багалiя, запрошуючи його  в  гостi,-  видно  все:  i  Днiпро,  i  степ,  i
Самару-рiку - усе як на долонi" [59].

   Коло будинку - скромний садочок, який сам Дмитро Iванович садив, сво?ми
руками вiн виростив тут яблунi, грушi, абрикоси, рiзнi квiти.
   В його бiблiотецi знайдено брошуру за 1894  рiк  "Як  самому  виростити
плодовий  садок".  Цими  порадами  користувався  Дмитро  Iванович,   коли,
засукавши рукави, брав у руки лопату, копав ямки, розпушував родючу  чорну
землю.
   В  робочому  кабiнетi  професора  Яворницького  -   безлiч   книжок   з
археологi?, етнографi?, iсторi? Росi?, Укра?ни, твори класикiв.  Багато  з
них - подарунки вiд авторiв.
   Тут же була невеличка дерев'яна  трибуна.  Вiн  часто  пiдводився  з-за
столу, ставав бiля не? i продовжував  працювати.  Любив  добротний  папiр,
завжди писав пером "рондо" i обов'язково чорним чорнилом,  яке  для  нього
готував один знайомий хiмiк. Оцi речi - папiр, перо, чорнило  -  були  для
Дмитра Iвановича спiвучасниками його щоденно? творчо? працi.
   На робочому столi пiд  склом  -  портрет  професора  О.  Потебнi,  його
вчителя, людини великого розуму, сильно? волi й широко? ерудицi?. На стiнi
- портрет Тараса Григоровича Шевченка, обрамлений  квiтчастим  укра?нським
рушником.
   У вiтальнi будинку, на стiнi, ще й досi зберiгся монументальний розпис.
Його створив художник Микола Iванович Струнников. На цiй картинi  художник
зобразив Тараса Бульбу з синами в походi.
   Iсторiя цього розпису така.  В  1920  роцi  митець  жив  i  працював  у
Катеринославi. За проханням Дмитра  Iвановича,  з  яким  його  пов'язувала
давня дружба, вiн при?хав до нього, щоб попрацювати в  iсторичному  музе?.
Жив Струнников у будинку вченого.
   Дмитро Iванович надихав художника взяти  пензель  та  написати  "Тараса
Бульбу з синами", "Козака з бандурою", "Автопортрета".

   - Дивлюсь, як ви ото пензлем доторка?тесь до полотна,- каже вчений,-  i
впiзнаю р?пiнську школу. Щасливий ви, Миколо  Iвановичу,  що  працювали  з
генiальною людиною.
   Микола Iванович радiсно усмiхнувся.

   - Та вже стараюсь, щоб не потьмарити iм'я свого вчителя i наставника...

   - Бачу, Миколо Iвановичу,  що  ви  все  бiльше  й  бiльше  захоплю?тесь
запорожцями. То, кажу, було б добре, якби ви про?хались  в  козацькi  села
Покровське та Бiленьке.
   Микола Iванович послухав Яворницького, по?хав у  с.  Бiленьке.  В  тому
старовинному  селi  чимало  вiн  написав  портретiв.   Художник   на   тлi
укра?нського кра?виду змалював сво?х геро?в: М. Бiлого, П.  Макаренка,  Я.
Пазюка, укра?нську жiнку Одарку  Пазюк  та  "Козака  на  дозвiллi".  Твори
Струнникова й сьогоднi радують сво?ю майстернiстю.
   Iнколи  через  хворобу  Дмитро  Iванович  не  приходив  у  музей,  тодi
спiвробiтники йшли до нього додому, кожен, звiсно, тiльки з  невiдкладними
справами.
   Пiдписуючи будь-який офiцiйний документ -  грошовий  чек  чи  листа  до
вищих iнстанцiй,  Дмитро  Iванович  рiдко  коли  користувався  бiбулою,  а
найчастiше присипав свiй пiдпис на документi  днiпровським  бiлим  пiском,
який швидко вбирав чорнило, а потiм здував цей пiсок i повертав документ.

   - Так робили в  Запорозькiй  Сiчi,-  чи  то  жартома,  чи  то  серйозно
зауважував господар.

   - Так-то так, Дмитре Iвановичу,- звернувся до нього вартовий i водночас
касир музею дiдусь Олiмпiй Андрiйович Щукiн.- А от скажiть,  у  чому  менi
носити зарплату з Держбанку для спiвробiтникiв музею? Збро? у мене  нема?,
охорони не дають, хоч би портфель був...
   - А навiщо вам портфель? Краще без нього, бо хтось i  справдi  подума?,
що ви грошi носите.
   - Та воно конешно, а все ж таки, в чому  приносити  з  банку  грошi?  -
допитувався дiдок.
   - А я вже подумав про це. Ось гляньте, що це в мо?х руках?
   - Начеб псалтир!
   - Так, правильно. А тепер загляньте всередину, що ви тут бачите?

   - Нiчого не бачу: наче якась коробка, чи що?
   - От i добре, що ви побачили коробку. Оце вам буде портфель.
   Дмитро Iванович вирiзав усе священне писання зсередини церковно?  книги
i зробив з не? скриньку. Отже, коли збоку глянути - псалтир, а всерединi -
потайне сховище на грошi.
   - Оце добре, Дмитре Iвановичу! А я б до цього й не додумався.
   - Це певне сховище! Отож берiть  цей  "портфель"  i  спокiйно  в  ньому
носiть музейнi грошi; запевняю, нiхто на вас не накинеться...

   I справдi, дiдок  Щукiн  з  цим  псалтирем-"портфелем"  безпечно  ходив
кiлька рокiв. Нiкому навiть на думку не спадало,  що  богобоязливий  дiдок
носить у псалтирi грошi...
   До Яворницького раз у раз зверталося багато людей в  найрiзноманiтнiших
справах - етнографi?, мови, вiдтворення  образу  iсторичних  постатей,-  i
кожний завжди одержував вичерпну висококвалiфiковану вiдповiдь.

   Вiдомий укра?нський драматург М. П.  Старицький,  працюючи  над  драмою
"Богдан Хмельницький", звернувся 15 сiчня 1899 року до Дмитра Iвановича  й
просив допомогти йому "...познайомитися зi звичаями тогочасно?  придворно?
польсько? магнаторi?. Де б знайти джерела iсторичнi i романтичнi -  чи  не
пригаду?те?"[60].

   У другому листi, датованому 7 грудня 1899 року, Старицький дуже просить
Дмитра Iвановича "...порекомендувати, де дiстати  театральнi  реквiзити  -
жiночi та чоловiчi: гетьмана, генерального суддi, генерального  писаря  та
iнших".
   Не обiйшовся без допомоги iсторика i другий корифей укра?нського театру
П. К.  Саксаганський.  З  квiтня  1915  року  вiн  зверта?ться  до  Д.  I.
Яворницького, як до великого знавця укра?нського побуту:

   "Бачиш,- пише вiн,- я тiльки й знаю,  що  Возного  -  це  щось  нагаду?
сучасного судебного пристава. Возний  вибирався  дворянством,  i  приводив
тяжущихся до суду, i назначав iмущество в продаж. Оце й усе, що я знаю.  А
от яка його була одежа? Чи ти, голубе, нiколи не находив десь тi??  одежi?
Якщо ма?ш, то або намалюй, або опиши, яка то мусить бути  одiж.  Зостаюсь,
як i перше, вiрний Опанас Саксаганський".[61]

   Частенько листувався з Дмитром Iвановичем i Марко Кропивницький. Одного
листа вiн почав iмпровiзованим вiршем:


   Ой Дмитре мiй, Дмитре,

   Прихильник ти щирий!

   Багато ти, друже,

   У душу мою

   Перелив сво??

   Тепло?, палко?

   I браво? душi:
   Розпалахав мрi?,

   Зогрiв мо? думи

   I в серцевi хворому

   Виго?в надi?.

   А закiнчив свого листа словами: "Лiтом хоч тижнiв зо два  поблука?мо  з
тобою понад Днiпром".
   До будинку Яворницького часто заходили академiки, професори, художники,
письменники, вчителi, кобзарi, чабани, що з сопiлкою в  руках  складали  й
спiвали  тут  укра?нських  народних  пiсень.  Не  минали  його  будинку  й
композитори М. В. Лисенко та К. Г. Стеценко, артисти П. I. Цесевич  та  Г.
В. Маринич, вченi О.  М.  Терпигор?в,  С.  Б.  Шарбе,  А.  П.  Виноградов,
фольклорист i лiтературознавець В. В. Данилов.
   Був у нього Олександр Корнiйчук, щоб порадитись, як краще й  правдивiше
показати на сценi Богдана  Хмельницького,  при?здили  артисти  з  Тбiлiсi.
Частенько приходили й адмiнiстратори укра?нських театрiв Днiпропетровська,
Ки?ва, Харкова, прохаючи поради, як краще поставити iсторичну або побутову
п'?су та пошити для не? укра?нський одяг.
   Любив Дмитро Iванович i фiзичну працю. Взимку можна було бачити, як вiн
у чорнiй смушевiй шапцi та рукавицях прочищав стежки,  обмiтав  ганок  вiд
снiгу. В його дворi завжди було чисто й охайно. Такий порядок був у  нього
скрiзь, починаючи з двору й кiнчаючи робочим кабiнетом.

   Тi, хто знав Дмитра Iвановича, завжди дивувались його  працьовитостi  й
наполегливостi.  Вiн  цiлими  днями  й  вечорами  писав,  доповнював  свiй
словник, звiряв окремi слова з iншими  словниками  та  довiдниками,  давав
коментарi до кожного слова.
   Яворницький знаходив собi роботу i пiд час вiдпочинку;  пiдрiзав  зайвi
гiлочки на деревах, i не тiльки бiля свого будинку, але й  у  громадському
скверi, вiдносив подалi каменючку, що лежала на дорозi, палицею згрiбав  i
прикопував смiття, бо в усьому любив чистоту й охайнiсть.

   Одного разу Дмитро Iванович сидiв  з  книжкою  в  руках  на  верандi  й
пiдслухав таку розмову:
   - Скажи, Степане, ти зна?ш, чий це будинок?
   - Нi. Не знаю. А чий?
   - Яворницького. А зна?ш, де вiн грошей узяв, щоб збудувати цей будинок?
   - Не знаю. А де?
   - Накопав - от де! Кажуть, що  вiн  сотнi  могил  розкопав,  усе  шукав
скарбiв, поки знайшов-таки. Отож за той скарб вiн i будинок собi збудував.
   - Бреши, та влад!  -  вигукнув  з  двору  Яворницький.-  Не  в  могилах
накопав, а "запорожцi" менi дали: написав три  томи  "Iсторi?  запорозьких
козакiв" та й збудував собi будинок.

   ...При собi, в кишенi, Дмитро Iванович завжди носив маленьку книжечку й
олiвець. Уважно слухаючи яку-не-будь розповiдь, вiн тихенько  виймав  свою
книжечку й записував цiкавi слова, оригiнальнi вислови, думки оповiдача.
   Дмитро Iванович часто бував на ярмарках, де вмiв уважно слухати  людей,
не перебиваючи ?х i лише пiд час паузи iнколи закидаючи  слiвце.  Особливо
це вiн робив тодi, коли розмова йшла з простими людьми.

   Одного разу Дмитро Iванович закликав усiх спiвробiтникiв музею до свого
кабiнету й сказав:
   - Слухайте, що я вам прочитаю. Це мiй твiр, а зветься вiн -  "Ярмарок".
Я написав його пiсля того, як побував у Котiвцi  на  величезному  ярмарку.
Був там п'ять днiв. Чого тiльки я не  чув,  чого  тiльки  не  бачив!  Отож
захотiлося менi почитати вам, а ви послухайте,може, дещо й виправите.

   Майже двi години ми з великим захопленням слухали цей  твiр.  Написаний
вiн був чистою народною мовою, в ньому подано влучнi образи, цiкавi штрихи
кипучого народного життя. Наш дружний смiх часто переривав  читання  цього
дотепного твору.
   За  довгi  роки  життя  Дмитро  Iванович  виробив  собi  режим   працi,
харчування та вiдпочинку. Спав мало: лягав о 12 годинi ночi, вставав  о  5
ранку i зразу ж iшов на прогулянку - в сквер або в  парк  Шевченка.  Пiсля
снiдання, годинi о 9-й, помаленьку чимчикував до музею. На снiданок -  чай
з медом, а ввечерi - кисле молоко та бiлi сухарi. Нiколи за все сво? життя
не ?здив на курорти, не курив, не вживав спиртних  напо?в.  Знаючи  це,  в
музе? нiхто при ньому не курив  цигарок,  нiде,  було,  не  почу?ш  запаху
тютюну.
   Коли Дмитро Iванович втомлювався,  вiн  клав  перо,  тихенько  сiдав  у
кабiнетi на канапу, вiдпочивав. Потiм знову брався за роботу.

   Влiтку Дмитро Iванович часто ходив до парку Шевченка.  Любив  послухати
музику. Вiн заздалегiдь сiдав бiля естради, спершись  на  цiпка,  й  чекав
початку концерту.
   Диригент  обласного  симфонiчного  оркестру  М.  М.  Заржевський,  який
керував оркестром у парку, добре знав Дмитра Iвановича й одразу, як тiльки
помiчав, що прийшов Яворницький, пiдходив i шанобливо питав його:

   - Що для вас, Дмитре Iвановичу, сьогоднi виконати?

   - Що-небудь для душi.
   - А все ж?
   -  Люблю  Чайковського.  З  великим  задоволенням  послухав  би   П'яту
симфонiю, якщо можна.

   Керiвник оркестру  пiднiмався  на  естраду,  i  звiдти  лилась  знайома
мелодiя  улюблено?  симфонi?.  Iнколи  Дмитро  Iванович  просив  диригента
виконати танцювально-пiсенну сю?ту "Укра?нський вiночок" або  фрагменти  з
опери "Запорожець за Дуна?м".
   I це його прохання одразу ж викопували.

   Вiн мав незвичайну пам'ять: добре знав, коли й з  ким  зустрiчався,  як
звали вiзника, з яким тридцять рокiв тому ?здив, знав iм'я та по  батьковi
багатьох  учителiв,  простих  людей  -  кобзарiв,  лiрникiв,   чередникiв,
чабанiв, складачiв народних пiсень i рiзних цiкавих оповiдачiв.

   Дуже любив Дмитро  Iванович  молодь.  В  його  будинок  часто  заходили
студенти, часом вони зустрiчалися з ним на прогулянцi.

   Тепла й  творча  дружба  склалась  мiж  ученими  Д.  I.  Яворницьким  i
професором Ю. О. Фохтом. Вони обидва дуже захоплювалися вивченням народно?
творчостi, мови, звича?в.
   Професор Фохт, вiдпочиваючи з Яворницьким у парку Шевченка,  похвалився
якось, що вiн багато зна?  укра?нських  пiсень  i  зна?  таку,  що  Дмитро
Iванович ще, мабуть, i не чув.
   - Цiкаво,- сказав Яворницький,- ану, проспiвайте ??, послухаю.
   I Фохт тихенько проспiвав. Дмитро Iванович  уважно  вислухав,  а  потiм
вiдповiв:
   - Я знаю ??, тiльки у вашiй  пiснi  ?  такий  варiант,  що  в  мене  не
записано. Прошу повторити: я запишу цей варiант.

   Фохт знову заспiвав, а Дмитро  Iванович  записав  новi  слова  пiснi  й
занотував ?? на голос.
   27 листопада 1925 року, коли  громадськiсть  вiдзначила  сiмдесятирiччя
ювiляра, Остап Вишня надiслав Яворницькому теплого листа:

   "Низько кланяюсь, високоповажний i дорогий батьку Дмитре Iвановичу.  Не
менi цiнувати сiмдесят лiт Вашого прекрасного життя й  працi  велико?.  Од
усього серця вiтаю Вас, Щоб  жиди  Ви  крiпко,  щоб  жили  Ви  довго,  щоб
збагачували культуру рiдну на  радiсть,  на  втiху,  на  користь  грядущих
поколiнь. Щирий i низький уклiн од вашого Остапа Вишнi"[62].

   I пошана, i похвала ця - цiлком заслуженi.

   Д. I. Яворницький належав до то? трудово? iнтелiгенцi?, яка,  пройшовши
складний  шлях  розвитку,  чесно  працювала  на  нивi  ново?,   радянсько?
культури.

   _НОВОРОСIЙСЬКИЙ__ КОЛУМБ__ _

   У сво?х промовах на  зборах,  у  приватних  розмовах  i  листах  Дмитро
Iванович часто згадував добрим словом iм'я Олександра  Миколайовича  Поля,
якого вiн глибоко поважав i шанував.
   Дружня приязнь до цi?? людини в Яворницького народилася здавна, ще  пiд
час перших подорожей по Укра?нi.

   Коли Дмитро Iванович при?здив з Петербурга на пiвдень шукати запорозьку
старовину, спочатку вiн побував у Ки?вi, Полтавi, Одесi й Катеринодарi. Це
були цiкавi подорожi, але вони не давали iсториковi того матерiалу,  якого
вiн  увесь  час  шукав.  Пiсля  цього  Дмитро  Iванович   помандрував   на
Катеринославщину. I тут йому пощастило. Вiн натрапив на багатющi  колекцi?
козацько? старовини,  якi  зберiгались  у  генерала  Г.  П.  Алексеева  та
громадського дiяча О. М. Поля. Саме тут вiн, власне, вперше познайомився з
запорозькими релiквiями i назавжди полюбив ?х.
   О.  М.  Поль  по-дружньому  ставився  до  молодого   археолога,   чуйно
вiдгукувався на його прохання. Вiн часто допомагав Яворницькому  проводити
археологiчнi розкопки та збирати експонати минувшини. Навiть давав йому на
цiле лiто робочу силу за свiй  рахунок.  Дружба  мiж  ними  була  чесна  й
безкорисна.

   У листi вiд 5 травня 1889 року Поль писав Яворницькому:

   "Глибокошановний Дмитре Iвановичу!

   Листа й депешу  Вашi  одержав.  Повiдомити  депешею  розмiри  гармат  i
мортир, щоб уникнути непорозумiнь, вважаю за неможливе й тому додаю ?х Вам
тепер у малюнках.

   Олександр Петрович Вам кланя?ться,  зайнятий  зараз  змалюванням  плану
порогiв i вишле його Вам разом з описом розкопок сво?х бронзового вiку...
   Тисну Вашу руку, дорогий козаче, бажаю всього доброго.
   Душевно вiдданий, ваш О. Поль"[63]

   Iм'я О. М. Поля (1832 - 1890) ввiйшло в iсторiю  розвитку  залiзорудно?
промисловостi Криворiжжя та розвитку культури на Катеринославщинi. Це  був
активний  громадський  дiяч,  пристрасний  кра?знавець,   археолог.   Його
цiкавила технiка, освiта, iсторiя.  Де  б  вiн  не  був,  завжди  знаходив
коштовнi скарби матерiально? культури рiдного краю.

   Народився О. М. Поль в с.  Малоолександрiвському,  Верхньоднiпровського
повiту. Катеринославсько?  губернi?,  в  сiм'?  помiщика.  Середню  освiту
здобув у Полтавськiй гiмназi?, а 1854 року  закiнчив  юридичний  факультет
Дерптського унiверситету з присво?нням права кандидата дипломатичних наук.

   Для свого часу Олександр Поль був прогресивна люднiм на. Вiн був членом
кiлькох наукових товариств, активно |  працював  у  комiсi?  впорядкування
побуту селян Верхньоднiпровського повiту. Будучи  гласним  у  губернському
земствi, вiн щиро захищав принижених i допомагав  простим  людям  в  ?хнiй
нуждi, надавав допомогу жiночiй гiмназi? та реальному училищу. За  все  це
спiвгромадяни дуже шанували О. М. Поля i обрали його почесним громадянином
мiста Катеринослава.

   Старожили розповiдають, що Олександр Поль - людина скромна, турботлива,
чуйна, житт?радiсна. Вiн часто зустрiчався зi  сво?ми  земляками-селянами,
допомагав    ?м    грiшми    й    розумними    порадами.    Майстер-друкар
Днiпропетровського  сiльськогосподарсь