кого  iнституту  Кирило   Михайлович
Гаращенко, родом з Криничанського району, переповiв  менi  цiкавi  спогади
дiда Якова Котенка, який колись пас овець бiля садиби Поля.

   - Поль,- казав вiн,- був не тiльки вiдкривачем руди та збирачем скарбiв
народних, вiн добре знався i в  медицинi,  багато  збирав  рiзних  трав  i
лiкував ними людей. Якось у дiда Якова захворiла донька Марiя. У  не?  був
коксит. Батьки бiдкалися, безпорадно розводили руками, не могли  нiчим  ?й
допомогти. Про це горе взнав Поль. Вiн зайшов до  хатини  чабана  Котенка,
розпитав про хворобу дiвчини,  приготував  з  якихось  трав  п'ять  лiтрiв
настоянки i порадив: "Оце хай ваша донька вип'? мою настойку,- видужа?".
   I справдi, дiвчина швидко видужала, стала на ноги, згодом вийшла  замiж
i прожила сiмдесят рокiв.
   Багато  зробив  Поль  для  розвитку   залiзорудно?   промисловостi   на
Катеринославщинi i для створення нового металургiйного центру на  Укра?нi.
Недарма ж у Кривому  Розi  було  споруджено  бронзовий  пам'ятник  Полю  з
написом:
   "Новороссийскому Колумбу",- а в Катеринославi одну з вулиць у нагiрному
районi названо його iм'ям.
   Хлопчиком Поль багато чув од матерi про славнi  подвиги  запорожцiв.  В
його уявi вони поставали як хоробрi люди, якi не знали страху в боротьбi з
ворогами. З юнацьким запалом вiн став збирати старовиннi запорозькi  речi.
Спочатку обшукав усi закутки будинку сво?? бабусi. Поль знайшов на  горищi
цiкавi залишки козацького причандалля.

   Коли О. М. Поль закiнчив унiверситет i повернувся на  батькiвщину,  вiн
ще з бiльшою енергi?ю взявся за улюблене дiло. Щоб краще  пiзнати  iсторiю
свого  краю,  вiн  пiшки  обiйшов  степи  Верхньоднiпровщини,  потiм   усю
Катеринославщину, оглянув i взяв на облiк усi могили, городища, урочища.

   Мандруючи по степах, Олександр Миколайович якось зайшов у Дубову балку,
що бiля рiчки Саксагань на Криворiжжi. Дослiдниковi впали в  очi  столiтнi
дуби, величезнi скелi та глибокi печери.
   Поль обслiдував цi мiсця  як  кра?знавець  i  археолог,  але  випадково
натрапив на iншi скарби - на залiзну руду, яка виходила на поверхню грунту
бiля рiчки Саксагань.
   Хоч залiзну руду на  Криворiжжi  знайшли  ще  до  Поля,  але  нiхто  не
поцiкавився багатством покладiв  та  вмiстом  залiза  в  нiй.  З  великими
труднощами,  за  допомогою  закордонних   спецiалiстiв,   йому   пощастило
встановити, що залiзна руда ма? величезнi поклади, до того ж вона найкраща
в свiтi, бо в нiй сiмдесят процентiв залiза.
   Коли Поль узяв в оренду кам'янисту дiлянку землi, селяни  говорили  мiж
собою, розводячи руки: "Що воно за дивак?  Купу?  землю,  платить  за  не?
грошi, а на нiй нi бiса не родить: стирчить iз  не?  руде  камiння,  та  й
годi".
   Бiдолаха так витратився на ту руду, що свiй будинок з садком вiддав пiд
ресторан, а сам перейшов на квартиру. Селяни, було,  побачать  його  та  й
кажуть: "Он дивiться, пiшов бiдний пан у латанiй сорочцi, залiз в цю руду,
що й хати позбувся".
   За  сво?  недовге  життя  (58  рокiв)  О.  М.  Поль  зiбрав   багатющий
археологiчний музей. В ньому було понад 5000 експонатiв. У  той  час  його
оцiнювали в 200 тисяч карбованцiв. Здавалося б, сума чималенька. I  все  ж
останнi роки життя Поль зазнавав матерiально? окрути. Сво?часно  сплачуючи
селянам оренду за "неродючу" землю, вiн  у  той  же  час  не  шкодував  нi
коштiв, нi себе, щоб видобути з-пiд землi залiзнi скарби. Все це  призвело
до того, що вiн  став  постiйним  боржником,  позбувся  свого  майна,  яке
коштувало менше, нiж було боргiв. О.  Поль  уже  ладен  був  продати  свiй
музей, аби тiльки вилiзти з боргiв.  Про  це  прочули  в  Лондонi.  Звiдти
прибули грошовитi покупцi. Але господар музею не  захотiв,  щоб  колекцiя,
яку вiн зiбрав, стала здобутком  чужоземцiв.  Вiн  вiдмовився  вiд  послуг
заморських гостей i залишив музей на рiднiй землi, для свого народу.
   Величезна колекцiя старовини, яку зiбрав О.  М.  Поль,  стосувалася  до
кам'яного вiку -  це  були  молотки,  сокири,  стрiли  та  iншi  знаряддя,
зробленi з гранiту.

   Надзвичайно багато експонатiв було зосереджено  в  бронзовому  вiддiлi:
гончарнi вироби, ножi, мiдянi стрiли, списи, хатн?  начиння,  чоловiчi  та
жiночi прикраси. У вiддiлi залiзного вiку - мечi,  ножi,  кинджали,  рiзнi
стрiли. Неабияку цiннiсть являв собою вiддiл ?вропейських культур,  Японi?
та  Китаю.  Тут  можна  було  побачити  витонченi  вироби   Ц   грецького,
генуезького, венецiанського  мистецтва.  Це  рiзнi  золотi  речi-  перснi,
брошки, ланцюжки, лавровi вiнки. Чимало з них були прикрашенi дiамантами.
   Але особливо цiнну колекцiю Поль зiбрав у Запорозькiй  Сiчi.  На  полях
колишнiх битв з  чужоземцями  знайдено  бойову  запорозьку  зброю:  шаблi,
рушницi, гакiвницi, гармати, пiстолi - всього вдосталь. Полю також вдалося
зiбрати клейноди - гетьманськi булави, бунчуки,  навiть  прикраси  якогось
"лицаря" i його коня. Чимало збро? було прикрашено золотом i самоцвiтами -
бiрюзою, яшмою, опалами.  В  його  колекцi?  -  чимало  рiдкiсних  картин,
малюнкiв старовинних пам'яток тощо.

   Пiсля несподiвано? смертi О. М. Поля  його  дружина  передала  колекцiю
директоровi музею Д. I. Яворницькому. На честь цього патрiотичного  вчинку
iм'я О. М. Поля було надано Катеринославському кра?знавчому музею.
   Зусиллями Яворницького музей збагатився численними цiнними  експонатами
й перетворився в справжнiй народний храм  культури.  Пiсля  смертi  Дмитра
Iвановича музею надано iм'я його першого директора - Д. I. Яворницького.

   _ПОМIЧНИКИ ВЧЕНОГО__ _

   Читач уже зна?, що Яворницький усе сво? трудове життя  збирав  коштовнi
скарби матерiально? та  духовно?  культури  народу.  Щоб  збирати  народну
словотворчiсть, вiн  мав  чимало  кореспондентiв  -  учителiв,  агрономiв,
лiкарiв, письменних селян. Найактивнiшi  з  них  були:  О.  Коваленко,  М.
Сергi?в, Ф. Заболотний, I. Аутодаров, В. Патлань, М. Погрiбняк,  О.  Бiлаш
та В. Соляник.  Вони  систематично  надсилали  йому  цiнний  етнографiчний
матерiал - слова, пiснi, приказки тощо.
   - Робили це вони,- казав Дмитро Iванович,- не з принуки, а  з  власного
бажання, бо знали, що скарби духовно? культури народу, якi вони  збирають,
попадуть у певнi руки й стануть здобутком укра?нсько? культури.

   Дмитро  Iванович  мав  з  ними  тiсний   зв'язок,   часто   листувався.
Вiдповiдаючи на листи, вiн одночасно iнструктував, давав дiловi поради, як
i що саме слiд записувати.  Коли  вiн  звертався  вперше  до  вчителя,  то
посилав йому наперед виготовленого в друкарнi листа, з  якого  можна  було
бачити, що саме збира? i чим цiкавиться вчений.
   Для молодих учителiв, якi бралися  за  цю  благородну  справу,  це  був
чудовий порадник, написаний живою, дохiдливою мовою. Ось цей лист:
   "Вельмишановний колего!
   Для складання укра?нського словника справжньо? народно? мови, над яким,
мiж iншим, працюю десятки лiт, менi потрiбнi всi слова, характернi взагалi
для укра?нсько? лексики, а надто матерiал з народного гумору, фантазi?  та
побуту:  оригiнальнi  прiзвища  (як  дражнять   по-вуличному),   назви   з
сiльськогосподарсько? економiки та технологi?, назви трав,  лiкiв,  слова,
що висловлюють чоловiчу  та  жiночу  грубiсть,  любов,  кохання  та  iнше,
маловживанi слова до хатнього убору, приладдя та знаряддя; народна гiгi?на
i все iнше, що стосу?ться до людсько? словотворчостi.
   Заранi, сподiваючись  на  вашу  ласкавiсть,  дякую  i  прошу  весь  цей
матерiал посилати на адресу: м. Днiпропетровськ, Крайовий музей,  Жовтнева
площа, 2, професоровi Д. I. Яворницькому"[64].

   Широко залучав Дмитро Iванович до цi?? роботи i сво?х студентiв.
   - Слухайте, голубчики,- звертався вiн до них перед канiкулами.-  От  ви
зараз роз'?детеся по всiй Укра?нi, ви побачите добрих  старих  людей,  якi
знають рiзнi прислiв'я, приказки, приповiдки, пiснi. Записуйте  цi  скарби
народнi, а як повернетесь у  Днiпропетровськ  -  занесiть  сво?  записи-до
мене. Дуже буду вам вдячний.
   А студентiв було ж багато, i з рiзних областей, республiки  -  це  було
невичерпне джерело. Ось один з них, Федiр Сап'ян, повернувшись з рiдно?
   Петропавлiвки, завiтав до музею i вiддав  Дмитровi  Iвановичу  записану
народну гумореску про те, як мужик правди шукав:

   "Це було ще за царя. В одному  селi  посварилися  два  селянина.  Свиня
одного сусiда та пролiзла до садиби iншого i там  наробила  багато  шкоди:
картоплю вирила, цибулю  зiпсувала,  буряки  по?ла.  Розгнiваний  господар
кинувся з скаргою до сiльського старости:
   - Зайдiть,- просить вiн,- гляньте, що наробила сусiдська свиня на мо?му
городi.
   Староста був напiдпитку. Вiн глянув каламутними очима й гримнув:
   - Iди пiд три чорти! У мене й без тво?? свинi хвата? всяких клопотiв.
   - Ну, якщо так, я й до царя дiйду. Я знайду правду,погрожував селянин.
   Пiшов дядько додому, взяв олiвець i щось  намалював  да  паперi.  Потiм
згорнув його, сховав у кишеню i гайнув з скаргою до царя.
   До Петербурга йшов довго. Ось iде вiн через великий сад. А  там  в  цей
час прогулювався якийсь пан. А насправдi - це був цар в простому одязi.
   - Куди йдеш, чоловiче? - спитав пан.

   - До царя,- вiдповiв мужик.
   - А навiщо тобi цар? Що у тебе до нього?

   - Правди шукаю, з скаргою до нього йду.

   - З якою скаргою, може, розкажеш? Дядько вийняв папiрця, подав пановi.
   - Дивись, там все сказано.
   Той взяв до рук папiрця, покрутив, повертiв i каже:

   - Якась мазня, нiчого не розумiю.

   - Нi, не мазня, тут все ясно: дивись - ось двi хати,  одна  моя,  друга
сусiда. Далi - тинок, а пiд ним дiрка, через  не?  лазе  свиня  й  шкодить
мо?му городовi. Що ж тут не зрозумiло? Тут  як  на  долонi!  Бачу,  що  не
второпа?ш. Ось я до царя пiду, цар не дурак - все пойме...
   Взяв мужик свого папiрця й пiшов далi по садовi. А цар кинувся до свого
палацу, швидко переодягся й наказав сво?й сторожi:

   - Приведiть  менi  отого  мужика,  що  по  саду  ходить,  вiн  до  царя
пробива?ться.
   Вартовi розшукали мужика й привели його до царя.  Той  земно  вклонився
царевi й каже:
   - До вас, царю, прийшов правди шукати.  Якщо  словами  казати  -  вийде
довго. Ось у мене папiрець, гляньте, поймете.

   Цар взяв до рук знайомого папiрця i зразу ж проказав:

   - Тут все ясно: намальовано двi хати пiд соломою, мiж ними  тинок,  пiд
ним дiрка, а Грицькова свиня пролазить до твого городу i робить шкоду. Так
чи нi?
   - Точнiсiнько так! А я в саду зустрiв одного лана, показав цей малюнок,
довго йому пояснював, а вiн як свиня в апельсинах -  нiчого  не  зрозумiв.
Тодi я йому й кажу: ось я пiду до царя. Цар не дурак - все пойме".
   Найактивнiшим  кореспондентом  Яворницького  був  учитель  з  Томакiвки
Микола Костянтинович Сергi?в, з яким  у  вченого  склалась  щира  й  тепла
дружба.
   Лiто 1928 року. Будiвництво Днiпрогесу в повному розпалi. Археологам не
можна гаяти часу. ?м треба  якнайшвидше  дослiдити  острови  та  узбережжя
Днiпра, що будуть затопленi. До Кiчкаса  ви?хала  археологiчна  експедицiя
Академi?  наук  УРСР.  Голова  експедицi?  -  академiк  Яворницький.  Йому
доручено  скомплектувати  експедицiю  i  провести  всебiчнi   археологiчнi
розкопки в тих мiсцях, де вiн десятки разiв ходив за сво? життя.  До  цi??
експедицi? Дмитро Iванович запрошу? i вчителя М. К. Сергi?ва.
   Але Сергi?в через тяжку хворобу не змiг  ви?хати  до  Кiчкаса  й  узяти
участь в археологiчнiй експедицi?. Тому Яворницький порадив  йому  збирати
етнографiчний матерiал, яким був згодом дуже задоволений.

   Надсилаючи зiбраний етнографiчний матерiал, М. Сергi?в просив професора
розiбратися в ньому - одiбрати краще, варте того, щоб його десь можна було
використати.
   Iнколи Яворницький i сам не мiг розiбратися в надiсланому матерiалi  й,
не соромлячись, просив допомогти.  Отак  в  одному  листi  вчений  просить
пояснити, що означають слова "попряхи" та "супрядок".
   Сергi?в одразу ж вiдповiв:
   "Попряхи - дiвки чи  молодицi,  що  збираються  в  родичiв  чи  сусiдiв
прясти. Супрядок у Томакiвцi зараз нема?, лишилося щось схоже на досвiтки,
тiльки дiвчата приходять туди без роботи, погуляти з  парубками.  Жiнок  i
чоловiкiв там нема?"[65].

   Згодом  М.  Сергi?в,  за  клопотанням  Яворницького,  був   призначений
уповноваженим у Томакiвському  районi  по  охоронi  пам'яток  матерiально?
культури.

   У ХРАМI КУЛЬТУРИ_ _

   Кожного ранку о десятiй годинi Дмитро Iванович з'являвся в  музе?.  Вiд
свого будинку до музею вiн завжди йшов одною дорогою - повз  собор,  через
майдан Жовтнево? революцi?. Цей майдан  тепер  став  розкiшним  парком,  а
ранiше вiн був майже голiсiнький - без дерев  i  квiтiв,  тiльки  де-не-де
острiвцями росла на ньому травичка.
   Цю дорогу в Днiпропетровську так i називали: дорога Яворницького.
   Вже зранку дiди-сторожi Федiр Iванович  Бiлий  або  Олiмпiй  Андрiйович
Щукiн чекали його  бiля  входу,  щоб  вчасно  вiдчинити  дверi  й  першими
привiтатися. Робилося це з щиро? поваги й приязнi до вченого.
   Ступивши до дверей, Дмитро Iванович знiмав свого  капелюха  з  широкими
крисами, тепло вiтався, заходив до кабiнету, вiшав пальто й ставив у куток
цiпок. Пiсля цього обходив музей. Тихою  ходою,  уважно  придивляючись  до
вiтрин, до знайомих експонатiв, директор проходив через усi кiмнати музею.
Оглядаючи господарським оком кожен закуток, вiн  робив  зауваження,  давав
спiвробiтникам поради - де саме i як краще виставити новий  експонат;  тут
же й когось пiдбадьорить, того похвалять, кине на  ходу  живу  реплiку,  а
потiм, задоволений, поверта?ться до свого кабiнету.
   З його кабiнету часто можна було чути гучний смiх. Це  Дмитро  Iванович
комусь розповiда? щось цiкаве й дотепне.
   Одного разу, обходячи музей, Дмитро  Iванович  помiтив,  що  якiсь  два
молодики ходять по музею в шапках. Вiн пiдiйшов до них i ввiчливо сказав:
   - Знiмiть,  молодi  люди,  шапки.  Але  юнаки  невдоволено  глянули  на
старого, очевидно, сприйнявши його зауваження за образу.

   - Що ми - в церквi, чи що! - забурчали вони.

   - Нi, не в церквi, а в  храмi  культури.  А  це  вище  за  церкву.  Тут
зберiга?ться те, що створив народ протягом багатьох вiкiв. Тут -  iсторiя,
хлопцi, а перед нею i шапку не соромно скинути.
   Та це не вплинуло:  зухвальцi  не  зняли-таки  шапок.  Дмитро  Iванович
повернувся до кабiнету розгнiваний, руки в нього тремтiли.
   - Що з вами, чому ви так схвильованi? - спитали його.

   - Та як же менi не хвилюватися, коли там  якiсь  два  нахаби  зайшли  в
музей у шапках i не хочуть ?х зняти. Що це таке? Як можна?

   Ми пiдiйшли до тих зарозумiлих  молодикiв  i  сказали  ?м,  що  з  ними
розмовляв директор музею академiк Яворницький i що його дуже образило ?хн?
зухвальство.
   Пiсля цi?? розмови хлопцi зняли шапки, а потiм  погомонiли  мiж  собою,
зайшли до кабiнету директора.

   - Вибачте нам, професоре, ми справдi недобре вчиняли.

   - Гараздi А скажiть менi - вiдкiля ж ви?

   - Ми самi з села, нещодавно  влаштувалися  працювати  в  прокатний  цех
заводу iменi Петровського.
   - А зна?те, що сказав про музей Григорiй  Iванович  Петровський,  iм'ям
якого зветься ваш завод?
   - Нi, не зна?мо, не чули.
   - Вiн, як був у музе?, сказав менi: "Привчайте, Дмитре Iвановичу,  нашу
молодь до культури. Музей - це скарб,  велике  надбання  людства.  Тому  з
великою пошаною треба ставитися до пам'яток  культури  минулого..."  Отже,
поважайте себе та й мене, старого, не  ображайте.  Я  ж  вам  дав  розумну
пораду, а ви грубо, безтактно вiдхилили ?? та ще  й  поглузували  з  мене,
старо? людини.
   Хлопцi,  почуваючи  себе  винними,  ще  раз  попросили   вибачити   ?х,
подякували й розпрощалися з професором.
   Пiсля цього випадку Дмитро Iванович наказав написати великими  лiтерами
оголошення: "Знiмайте шапки".
   Але звичай цей i без оголошення увiйшов у традицiю.


   _ПУТIВКА В ЖИТТЯ__ _

   Коли Сашко ще вчився в семирiчцi, його мати згадала якось добрим словом
музей. З того часу не покидала його думка побувати" в музе? й побачити  на
власнi очi всю ту старовину, що зберiгалася там.  Хотiлось  глянути  й  на
збирача музейного добра Дмитра Iвановича Яворницького, про  якого  не  раз
шанобливо казала мати.
   Мандруючи на островi Хортиця, Сашко  випадково  знайшов  орнаментований
горщик, шило та кремiнне вiстря. Цю знахiдку вiн показав сво?й матерi.
   - От якби побачив професор Яворницький, який би вiн був радий! - весело
усмiхаючись, сказала мати.
   Сашко зразу ж уявив собi радiсне обличчя вченого. Йому кортiло  зробити
щось при?мне для цi?? людини. I вiн надумав написати до нього листа, а  за
одним разом спитати, чи нема? де поблизу археологiчного iнституту, куди  б
можна поступити вчитися.
   Дмитро Iванович не забарився з вiдповiддю юнаковi;


   "У вас пiд боком, а саме на островi Хортиця, вже ? вiдомий  археолог  -
Петро Iванович Смоличiв, який мешка? десь на лiвому боцi  Днiпра,  супроти
Кiчкаса. Ви до нього, якщо хочете,  звернiться,  i  вiн  вам  дасть  добру
пораду.
   Тi невеличкi археологiчнi знахiдки - горщики  та  кремiнне  знаряддя  -
подаруйте або Днiпропетровському музею, або вашому мiсцевому,  аби  тiльки
вашi знахiдки десь не загубилися.
   Оце все, що я можу сказати вам.

   3/Х 1934
   Академiк Дм. ?в, Яворницький"

   Цей лист ще бiльше заохотив юнака по?хати в музей i побачити вченого.
   Восени 1934 року здiйснилася ця мрiя. Шiстнадцятирiчний хлопець разом з
сво?ю матiр'ю вирушив з  хутора  Петрополя,  Новохортиць.кого  району,  до
Запорiжжя i пароплавом прибув до Днiпропетровська. Мати ще  зранку  повела
сина в музей. Юнака цiкавили насамперед археологiчнi знахiдки. До них його
й потягло, мов залiзо до магнiту.
   З великою увагою i захопленням вiн розглядав кожну  кiсточку,  черепок,
вiстря. Двiчi пiдходила мати до Сашка, сiпала його за рукав i шепотiла  на
вухо:
   - Синку, час-бо й кiнчати! Вже скоро музей будуть замикати, а  ти  нiяк
не вiдiрвешся вiд вiтрин.
   - Я ще трошки, мамо, ще одну-двi хвилини - i зразу ж  вийду!  -  благав
Сашко свою матiр.
   Почувся дзвiнок. Сивенький сторож оголосив:

   - Громадяни! Музей зачиня?ться, кiнчайте огляд!

   Пiсля цих слiв Сашко з жалем залишив музей i  вийшов  надвiр,  де  його
давно вже чекала мати.
   Другого дня, тiльки-но вiдчинили музей, Сашко вже  бiля  дверей.  Купив
квитка i зразу ж попрямував до етнографiчного вiддiлу. I в  цьому  вiддiлi
вiн пробув майже весь день.
   Оглядаючи музей, юнак дуже хотiв побачити Дмитра Iвановича,  про  якого
чув стiльки хорошого, i, коли кiнчив  оглядати  експонати,  спитав  одного
службовця:
   - Скажiть, будь ласка, де ж Дмитро  Iванович?  Чому  його  не  видно  в
музе??
   - А навiщо вiн тобi?
   - Я хотiв його побачити й поговорити з ним.

   - Дмитро Iванович дуже рiдко бува? в музе?: вiн  уже  не  працю?  тут,-
вiдповiв йому сторож.
   - Я при?жджий, порадьте менi, де його можна побачити?

   - Тiльки дома, хлопче; пiди до нього-вiн там i прийме тебе.
   Сашко довiдався адресу й подався  до  парку  Шевченка,  де  жив  Дмитро
Iванович. Хвилюючись, пiдiйшов хлопець до ворiт i  смикнув  за  мотузочку.
Задзвонив дзвоник, загавкав собака Дружок, а за  хвилину  дверi  вiдчинила
молода домробiтниця.
   - Що тобi?
   - Хочу до професора.
   Домробiтниця провела хлопця до кабiнету вченого. Назустрiч вийшов бiлий
як снiг дiдусь у синiх окулярах. З-пiд окулярiв на гостя глянули  глибокi,
ласкавi, розумнi очi.
   - Що ти, хлопчику, хочеш? Мабуть,  на  козакiв  прийшов  подивитися?  -
спитав Дмитро Iванович.
   - Дуже хочу! - сказав Сашко.
   - Тодi заходь сюди, будемо  знайомитись.  На  освiтленiй  сонцем  стiнi
хлопець побачив Тараса Бульбу з синами. Баскi конi  пiд  ними  потопали  у
високiй степовiй травi. За широкими  поясами  стримiли  пiстолi,  а  збоку
виблискували шаблi з рукiв'ями, оздобленими самоцвiтами.
   До Дмитра  Iвановича  часто  забiгали  хлопчики  подивитись  на  Тараса
Бульбу. Вiн охоче впускав ?х у будинок i швидко знаходив  з  ними  спiльну
мову. Тому й цього разу впустив до себе незнайомого хлопця. А  коли  Сашко
сказав доброму дiдусевi, що  йому  вже  час  iти,  бо  чека?  мати,  треба
збиратися в дорогу, Дмитро Iванович поцiкавився:
   - А вiдкiля ж ти, молодий козаче, прибув сюди?

   - Я при?хав iз Запорiжжя. Мо? прiзвище Олександр Бодянський.
   - Чекай, хлопче, пригадую! Чи не ти писав до мене листа?
   - Я. Тодi я писав  про  сво?  знахiдки  й  цiкавився,  як  можна  стати
археологом.
   - Пригадую. Я дав тобi вiдповiдь i, зда?ться, порадив, що робити далi.
   - Дякую. Листа вашого я одержав. Але я хотiв побачити вас та почути ваш
голос.
   - Он як! Тодi ласкаво прошу до мого дому. Ким же ти хочеш бути, до чого
в тебе ? нахили, чого прагне твоя душа?

   - Ще й сам добре не знаю. Але дуже люблю iсторiю, цiкавлюся старовиною.
   В робочому кабiнетi, розмовляючи з хлопцем, Дмитро Iванович вiдчув,  що
з цього юнака може бути археолог, але треба його  повчити,  познайомити  з
цi?ю справою. I вiн розповiв хлопцевi про археологiчнi розкопки,  про  те,
що багато рокiв працю? над укра?нським словником,  над  збиранням  пiсень,
казок, прислiв'?в, музейних речей.
   - Ось бачиш, Сашку, якi стоси стоять,- показав вiн рукою на купи охайно
складеного паперу.
   - А що то?
   - Скарби народнi! Тут сорок тисяч карток: на кожне слово - картка. Отож
i тебе, Сашку, прошу - почу?ш де хороше слово, не обходь його - запиши: де
почув, од кого почув, що те слово означа?, а потiм - у конверт  i  шли  до
мене, а я до словника запишу. Признаюся тобi по секрету: дуже  шкодую,  що
мало працював на цiй нивi,  що  не  вiддав  себе  всього  на  розшуки  цих
скарбiв.

   Серйозна розмова подобалася хлопцевi. Вiн узяв  кiлька  карток,  уважно
прочитав ?х i зрозумiв, чого хоче вiд нього вчений.

   З того часу О. В. Бодянський став кореспондентом  Явор-ницького,  часто
листувався, радився з ним i поглиблював сво? знання з археологi?. До  душi
вченому припав Сашко!
   Через два роки Бодянський знову завiтав до музею, познайомився з новими
знахiдками археологiчно? експедицi?, а потiм провiдав Дмитра  Iвановича  в
його будинку. Молодого  археолога  цiкавила  лiтература  з  археологi?,  i
подарував йому чимало Дмитро Iванович з сво?? бiблiотеки.

   Якось по?хав О. В. Бодянський у Запорiжжя i там купив у букiнiста  купу
старих журналiв "Всесвiт". В одному з них вiн побачив невеличку  статтю  й
фото археологiчне! експедицi?, яка пiд керiвництвом академiка Яворницького
працювала на Днiпрогесi.
   - Яз радощiв поцiлував це фото i всiх  археологiв  на  чолi  з  Дмитром
Iвановичем, бо любив i просто обожнював те  дiло,  якому  присвятили  себе
археологи,-згадував Бодянський.- Для мене  було  досить  одного  магiчного
слова такого знавця археологi?, як Дмитро Iванович, i я готовий був  бiгти
за десятки кiлометрiв, щоб подивитися розкопки.

   Замолоду, як це часто трапля?ться з багатьма, Бодянський пробував  сво?
сили у  вiршуваннi,  хоч  не  покидав  захоплюватись  i  археологi?ю.  Вiн
звернувся листом до Дмитра Iвановича, в якому просив указати  йому  дорогу
до села Капулiвки, де сто?ть могила Сiрка, а за  одним  заходом  поклав  у
конверт сво? вiршi, щоб ?х оцiнив Дмитро Iванович. Невдовзi вiн одержав од
Яворницького такого листа:

   "Якщо хочете, дорогий синашу,  дiстатися  до  Капулiвки,  то  ?дьте  до
Нiкополя, до станцi? Чортомлицько?. Вiд  Чортомлицько?  станцi?  пiшки  до
Капулiвки, з Капулiвки каюком по рiчцi Пiдпiльнiй чотири  версти  до  села
Покровського, а можна й пiшки понад берегом Пiдпiльно?.  Оце  вам  i  все.
Дуже жалiю, що ви, будучи в Днiпропетровську, не передали  костяного  шила
кому-небудь iз тих, хто залишився в мо?му будинку тодi, як  мене  не  було
дома.

   Про вашу поезiю скажу вам, що убитку не буде нiякого, копи ви не будете
писати вiршiв. Працюйте бiльше по науцi, то буде кориснiш.
   З щирою та правдивою до вас любов'ю

   22/VIII 1938
   ваш Д. Яворницький"


   Лист Дмитра Iвановича справив враження  на  юнака.  Бодянський  облишив
вiршування, а присвятив себе археологi? i став завзятим ентузiастом  свого
дiла в Iнститутi археологi? АН УРСР.
   Хоч Дмитро Iванович уже й вiдiйшов од музею, але не поривав  зв'язку  з
археологами, листувався з ними, давав цiннi  поради,  хвилювався  за  ?хню
роботу й тiшився з ?хнiх успiхiв.
   Одного разу вiн почув, що почали розробляти козацькi кар'?ри, де чимало
лишилося недослiджених мiсць. Вiн просить молодого  археолога  Бодянського
заглянути туди, розпитати робiтникiв, чи не знаходили там  чого-небудь  iз
старовинних речей.
   Через два тижнi прибув туди  Бодянський,  а  звiдти  просто  до  Дмитра
Iвановича.
   - Ось вам, Дмитре Iвановичу, подарунок iз Сiчi.

   - Що там таке?
   - Запорозька люлька!
   Дмитро Iванович враз ожив, повеселiшав i радiсно прийняв цю дорогу  для
нього знахiдку.
   - Ти, Шурко, на п'ять рокiв менi життя додав. Вiд  усього  серця  дякую
тобi, козаче! Бачу, що з тебе буде путящий  археолог!  За  Старим  Кодаком
багато дечого можна знайти.
   Дмитро Iванович не помилився в сво?х здогадках.  Про  це  свiдчить  цей
його лист до Бодянського:
   "Любий i дорогий мiй спiвробiтничку!

   Я довго не вiдповiдав на вашого останнього листа через  те,  що  кiлька
днiв прохворiв i тiльки оце трохи почув себе  краще  i  пишу.  Дуже,  дуже
жалкую, що всi археологiчнi знахiдки, якi бачили коло Старого  Кодака,  не
попали до ваших власних  рук,  особливо  запорозький  пояс.  А  ще  бiльше
жалкую, що не можу вас пристро?ти службовцем в  музей.  Вашого  листа  про
дорогоцiннi знахiдки в Старому Кодацi робiтниками я вiддам кореспондентовi
газети "Звезда" i, якщо вiн буде надрукований, надiшлю вам.

   Iз вашого листа бачу, що ви вже в Запорiжжi, а що ж ви там  поробля?те?
Може, й там знаходять якi древностi? Напишiть.

   Гаряче дякую вам за вашi дорогi звiстки.

   17/1 1939
   Ваш Д. Яворницькии" [66]

   1940 року, за  кiлька  днiв  до  смертi  Дмитра  Iвановича,  Бодянський
провiдав свого вчителя й наставника. Дмитро Iванович був тяжко хворий.
   Наступного дня йому трохи полегшало.  Вiн  був  спокiйний  i  в  добрiй
пам'ятi. Пiднявшись з крiсла,  Дмитро  Iванович  дiстав  з-за  шафи  свого
супутника - клевець i сказав:
   - Оце тобi, Шуро! Вiзьми цей клевець. Я  з  ним  обходив  усю  Укра?ну,
розкопав сотнi могил. Нехай щастить тобi з ним!

   -  Велике  спасибi,  любий  Дмитре  Iвановичу!  Бодянський  обiйняв   i
поцiлував Дмитра Iвановича.
   - Прощай, Шуро, може, вже бiльше й не побачимося на цьому свiтi.
   Це була остання розмова з Бодянським. За кiлька днiв  Дмитра  Iвановича
не стало.
   Велику любов до науки, археологi? та  етнографi?  прищепив  Бодянському
Дмитро Iванович - людина правдиво? i велико? душi.


   _БУЛО, СЯДЕМО 3 НИМ...___

   Пiд час Велико? Вiтчизняно?  вiйни  частину  музейних  експонатiв  було
вивезено в  глибокий  тил  кра?ни,  а  бiльшiсть  залишилася  в  тимчасово
окупованому мiстi.  Не  раз  на  них  зазiхали  окупанти.  Музейнi  скарби
врятували  тодi  вiд  фашистського  пограбування  тро?:  сорокап'ятилiтнiй
сторож  музею  Михайло  Якович  Бiлий,  його  дружина  Ярина  Наумiвна  та
прибиральниця Параска Кузьмiвна Дузь.
   Пiд загрозою смертi вони ховали експонати в пiдземеллях музею i в сво?х
знайомих. Пiсля звiльнення Днiпропетровська вiд окупантiв  цiннi  колекцi?
знову були виставленi в музе?.
   Михайло Якович Бiлий вартував музей понад  тридцять  рокiв.  З  Дмитром
Iвановичем вiн працював понад дванадцять рокiв.

   - Вiд небiжчика,- згаду? Михайло Якович,- я багато дечого дiзнався  про
тi експонати, що лежать у музейних вiтринах. Як тiльки  побачу,  було,  що
вiн проводить екскурсiю, стаю  до  гурту,  уважно  прислухаюся  до  голосу
Дмитра Iвановича .i багато чого запам'ятав. Усе  це  стало  менi  потiм  у
великiй пригодi. Iнколи в музей заходить людина,  дивиться  на  експонати,
але, бачу, не все розумi?. Тодi я пiдiйду  до  вiдвiдувача  та  й  спитаю:
"Мабуть, вам тут щось. незрозумiле?" - "Та  дещо  й  неясно.  Я  вперше  в
музе?".
   Михайло  Якович  бере  тодi  на  себе  роль  екскурсовода,   розповiда?
вiдвiдувачевi так, як чув од самого Яворницького.  За  цi  пояснення  люди
дякували Бiлому, а той згадував добрим словом свого вчителя.
   Нелегко доводилося  Дмитровi  Iвановичу  збирати  й  зберiгати  музейнi
експонати. А якщо вже попала в музей якась рiч, то звiдти вирвати ??  було
нелегко.
   - Доки я тут директором, жодна рiч не пропаде, не загине!

   Та коли йшла мова  про  те,  щоб  допомогти  iншим  музеям,  вiн  охоче
приставав на це.
   Якось  зустрiв  Дмитра  Iвановича  один  вiдповiдальний   працiвник   i
вiдрекомендувався:
   - Я з окрнаросвiти.
   - Як ви сказали? Щось я не розумiю цi?? мови!
   - Я iнспектор окружного вiддiлу народно? освiти.

   - Ага, тепер второпав. Так ви, значить, з вищо? ?пархi?!
   - З окрнаросвiти.
   - Слухаю вас, голубе, що ж ви нам хороше скажете?

   - Хотiв спитати  вас,  Дмитре  Iвановичу,  чи  ви  чули,  що  керiвники
художнього музею, який  недавно  засновано,  порушують  питання,  щоб  усi
художнi картини вилучити з вашого музею i передати ?м.
   - Що кажете, всi картини?..- Дмитро Iванович гмикнув, примружив  очi  й
сказав: - Зразу видно: курка не дурна - не од себе, а до себе горне!..  От
що, всiх не дам, i не просiть, а деякi - будь  ласка.  Нехай  приходять  -
подiлимося. Художньому музе?вi треба допомогти.
   I допомiг. У 1923 роцi Дмитро Iванович передав художньому  музею  понад
100 творiв - головним чином захiдно-?вропейського  мистецтва.  Цi  картини
вiн погодився взяти для "зберiгання" вiд катеринославських  багатi?в,  якi
на початку революцi? 1917 року чкурнули за кордон.

   Обласний  музей  iм.  Поля,  коли  ще  ним  керував  Дмитро   Iванович,
вiдображав сво?ми експонатами в основному степову Укра?ну. Щоб вiдвiдувачi
музею мали уявлення, яким був степ, Яворницький "перенiс"  частину  Дикого
поля часiв Запорозько? Сiчi на територiю музею.
   Коли стати обличчям до музею, то лiворуч, бiля самого примiщення, шумiв
густий та високий пирiй, а з нього виглядали голови кам'яних баб.  Узимку,
як  пройтися  по  цiй  полеглiй  травi,  то  здавалося,  нiби  ступа?ш  по
величезнiй припорошенiй снiгом подушцi.
   - Гляньте на цей клапоть землi з пирi?м та кам'яними бабами,- показував
екскурсантам Дмитро  Iванович,-  i  уявiть  собi  дикi  простори  степово?
Укра?ни, де безлiч пурхало всяко? дичини, багато було всякого  звiра.  Тут
не вистача? тiльки козака в походi.  За?де  запорожець  у  таку  гущавину,
тiльки голова височiв звiдти. Ото була трава!..
   Пiсля того, як Дмитровi Iвановичу довелося залишити  музей,  вiн  часто
навiдувався ввечерi до дiда Бiлого, приносив йому вечерю - борщу або кашi.
   - Бери, Михаиле, ?ж, бо ти, мабуть, голодний,  а  цi  сухарики  вiддаси
Жучковi. Де вiн?
   - Спасибi, професоре, що не забува?те,- дякував Михайло Якович.
   Вони довго просиджували бiля  музею,  згадували  колишнi  роки,  подi?,
розмовляли, як рiвний з рiвним.

   - От  що,  Михайле,  я  хотiв  тобi  сказати,-  присунувся  до  сторожа
Яворницький.
   - Слухаю вас, кажiть.
   - Чую, ще покидають сили, слабiю,  напевне,  вже  близько  смерть.  Ох,
роки, роки, що ви творите! Так ти, Михаиле, запам'ятай  мо?  прохання:  як
помру, так отут мене, коло  музею,  на  Дикому  полi  поховайте.  Обсадiть
могилу квiтами, посадiть бiля голови два явори, а на плитi зробiть напис:
   "Тут лежить Яворницький". От i все. Не забудеш?

   - Нi, не забуду цього, запам'ятаю. Коли прийде час, я скажу про це кому
слiд.
   Далеко пiзнiш, у квiтнi 1964 року, коло могили Яворницького люди раптом
побачили молодi деревця, ?х висадила невiдома людина. Прийшла, попрохала в
сторожа лопату, викопала чотири ямки й посадила добутi в розсаднику дубки.
   - Хто ж ви такий будете? - зацiкавився дiд Бiлий.

   - Я один з тих,- вiдповiв незнайомий,- хто на все життя зберiг  пам'ять
про Дмитра Iвановича. Прошу вас, дiду, поливайте й  доглядайте  цi  дубки.
Нехай вони ростуть i нагадують про нашу вiчну любов до цi?? людини.

ЗАПОРОЗЬКИЙ
ДУБ

   У Верхнiй Хортицi сто?ть i досi могутнiй  запорозький,  дуб,  про  який
iсну? чимало переказiв та легенд. Це один з найстарiших дубiв на  Укра?нi:
йому вже понад сiм столiть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубовi  було
400 рокiв. Дуб-велетень витримав усi випробування часу, зберiг до глибоко?
старостi свою силу й чудову красу. Могутня крона цього дуба склада?ться  з
18 великих гiлок, периметр крони - 102 м. ?? зелений тiнистий намет мав 43
метра в поперечнику i здалека скида?ться на цiлий гай.  Окоренок  дуба  на
обмах утовшки 656 сантиметрiв, дiаметр стовбура 208 см,  а  висота  дерева
дорiвню? 36 метрам.

   Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вiк i  щовесни  зеленi??  Старi
дiди, запорозькi нащадки, пояснюють. це тим, що  дуб  вирiс  бiля  джерела
(нинi колодязя), яке-щедро напоювало його  корiння,  давало  йому  силу  й
снагу. Пишний крислатий дуб приверта?  увагу  багатьох  мандрiвникiв,  якi
цiкавляться пам'ятниками минулого. Люднiсть  мiста  Запорiжжя  та  Хортицi
пиша?ться цим дубом i з великою любов'ю оберiга? його.
   Люди зв'язують життя цього  дуба  з  iсторичним  минулим  нашого  краю,
зокрема  з  iсторi?ю  запорозького  козацтва.   Звiдси   й   пiшла   назва
"запорозький дуб", що закрiпилася за ним ще здавна.
   Охочi до вигадок люди запевняли, нiби  саме  пiд  цим  дубом  запорожцi
разом iз сво?м кошовим отаманом Сiрком писали знаменитого листа турецькому
султановi. Iншi оповiдали, що Богдан  Хмельницький,  ведучи  запорожцiв  у
квiтнi 1648 року до Жовтих Вод, де  вiн  уперше  перемiг  ворога,  зупинив
вiйсько на вiдпочинок бiля кринички, що недалеко  вiд  цього  дуба.  Перед
виступом у похiд Хмельницький звернувся до козакiв з промовою  i  закликав
?х бути такими ж дужими й мiцними в наступному бою, як цей дуб-велетень.
   Не раз на дуб намiрялися вороги з сокирою, щоб знищити його, та  щоразу
зазнавали невдачi. Ось що розповiдав  про  це  Ничипiр  Антонович  Дейкун,
сторож запорозького дуба:
   - Пiдiйшла смерть до старого дуба, коли  тут  були  нiмецько-фашистськi
окупанти. Гiтлер довiдався  про  запорозький  дуб-велетень  i  дав  наказ:
зрубати i в засушеному виглядi привезти його в Нiмеччину. Та  не  довелося
гiтлерiвцям зрубати запорозького велетня,- ?х самих так рубонули  тут,  що
не один з них дав дуба.
   Пiд цим дубом любив колись сидiти Дмитро Iванович Яворницький. Тут  вiн
розповiдав Дейкуновi про походи  Богдана  Хмельницького  та  про  звитяжнi
подвиги Iвана Сiрка.
   Вперше Ничипiр Антонович Дейкун познайомився з Дмитром Iвановичем  1930
року на будiвництвi Днiпрогесу. Працював тодi Дейкун на  островi  Хортиця,
де будувалася зрошувальна мережа. Треба було знести двi могили. Перед  тим
як знести ?х, вирiшили запросити Дмитра Iвановича й порадитися з ним.
   При?хав Дмитро Iванович, оглянув розпочате будiвництво й сказав:
   - От що, друзi мо?, могили - iсторичнi пам'ятки, руйнувати ?х не можна.
   - Ми, професоре, за те, щоб могили не зносити цiлком, а  лише  частково
використати ?х для насипки греблi,- сказав керiвник будiвництва.

   - А яку ж ви тут, на Хортицi, греблю буду?те? Адже Днiпрогес  буду?ться
на мiсцi Кiчкаса? - спитав Яворницький.

   - Цiлком слушно! Днiпрогес -  на  Кiчкасi,  а  на  Хортицi  ми  буду?мо
невелику греблю для зрошування першо? зони поливу.

   - Це iнша рiч! Тодi, хлопцi, зробiмо так:  завтра  я  при?ду  з  сво?ми
археологами, зроблю розкопки, а потiм можете зносити ?х.

   - Добре, спасибi! - подякували iнженери. Дiд Дейкун оповiдав:
   - Хоч моя зустрiч з Дмитром Iвановичем була дуже давня, але  про  таких
людей забути не можна. Це була  людина  великого  розуму.  Я  не  пригадую
такого випадку, щоб вiн розгубився, не  вiдповiв  на  будь-яке  запитання.
Мова його проста i дохiдлива.  Навiть  малообiзнанi  з  археологi?ю  та  з
iсторi?ю Укра?ни люди добре розумiли його, бо кожне слово глибоко западало
?м у душу. Ото був чоловiк! Вiн бачив не тiльки те, що на поверхнi  землi,
а знав i що лежить пiд землею.
   З великим iнтересом слухав Дейкун розповiдi Дмитра Iвановича про острiв
Хортиця.
   - Острiв Хортиця ма? довжину 12 км, ширину  2,5  км.  Величенька  площа
припада? на плавнi та озера. Для  козакiв  тут  було  добре  мiсце  робити
засаду та ховатися в разi потреби вiд  орди.  Колись  Хортиця  була  майже
недоступна для ворогiв.
   Цей острiв - свiдок великих iсторичних подiй: вiн бачив Олега, що  йшов
воювати на Царгород, повз острiв рушав  походом  на  болгар  Святослав,  а
неподалеку вiд Хортицi, в степу, точилися кривавi сiчi з  печенiгами.  Тут
народжувався й мужнiв бойовий дух запорожцiв.

   У пiвнiчно-схiднiй частинi Хортицi сто?ть дерев'яний  хрест.  Поставило
його в XIX столiттi катеринославське земство  на  тому  мiсцi,  де  колись
стояла козацька дерев'яна церква.  Вона  стояла  коло  пiднiжжя  горбка  в
кам'янiй нiшi, спецiально для  не?  вимурувати.  Розповiдають,  що  Богдан
Хмельницький милувався  чудовим  рiзьбленням  iконостасу  -  витвором  рук
козацьких майстрiв. Пiд престолом церкви  зберiгався  меч,  якого  цiлував
гетьман, беручи на себе великий обов'язок керiвництва наступним бо?м. Бiля
хреста ? слiди могил, мабуть, це залишки  козацького  кладовища,  про  яке
згаду? в сво?х творах академiк Д. I. Яворницький.
   Здавна Хортиця приваблювала багатьох видатних людей. На нiй були  Тарас
Шевченко, Репiн, Серов, Горький.
   Якось, сидячи пiд запорозьким дубом з Дейкуном, Дмитро Iванович  спитав
його:
   - Де ж ви, дiду Ничипоре, живете?

   - Тут, бiля дуба, й живу, сторожую його. Та це не вся моя робота.  Мало
не щодня балакаю ще з екскурсантами.
   - Багато ж ?х бува? тут?
   - Сила-силенна! Торiк у травнi приходило три з половиною тисячi чоловiк
з нашого краю та ще двадцять одна делегацiя з iнших кра?н свiту.
   Ничипiр Антонович розповiв i про одну цiкаву бесiду  з  укра?нцями,  що
при?здили сюди з Канади. Один iз них спитав дiда Дейкуна:

   - Скажiть, де тут можна побачити укра?нця?

   - А оце всi, що бачите, ото i ? укра?нцi,- вiдповiв дiд.
   - Нi, ви менi покажiть справжнього укра?нця,пiдкреслив канадець.
   - Якщо ви хочете побачити укра?нця в шапцi, чумарцi, широких штанях, на
возi, який тягнуть сiрi воли, то таких уже нема? - перевелися. Всi вони  з
чумацьких возiв пересiли на автомашини та мотоцикли,  носять  тепер  iнший
одяг, не впiзна?те ?х. Якщо ж ви хотiли  побачити  укра?нця,  який  любить
чарчину, вареники з сиром, галушки, то перед вами вiн сто?ть - це я!  Так,
я справжнiй укра?нець i душею, i тiлом. Люблю свiй народ, свою землю й те,
що на землi. У нас справдi все змiнилося! Навiть  птиця,  що  летить  сюди
навеснi з вирiю, часом блудить,  бо  не  пiзна?  землi,-  так  швидко  все
змiню?ться. Ось тут, де ми сто?мо з вами, колись були запорозькi очеретянi
куренi, а тепер гляньте: там заводи, а он Днiпрогес,  що  свiтить  на  всю
Укра?ну. Ми ж давно вже забули не то що про каганцi, а й про гасову лампу.
Хiба ж погано?..
   Канадець бiльше не питав нiчого в  дiда  Дейкуна.  Кажуть,  що  в  роки
першо? п'ятирiчки пiд зеленими шатами цього дуба вiдпочивали комсомольцi -
будiвники  Днiпрогесу.  Та?мними  во?нними  ночами   збиралися   на   раду
партизани. I ?дуть, i йдуть до нього звiдусiль  -  зблизька  й  здалека  -
люди. Iдуть невпинним потоком. Багатьом хочеться побачити це чудо природи,
намилуватись його красою.

НАПУТНIЙ
ТОСТ

   Нiч. Надворi ви? хуртовина, мороз химерно розмалював шибки  гуртожитку.
Студенти, кутаючись у байковi укривала, лягали спати. Один з них  -  Антiн
Юрченко - не-вгавав:

   - Хлопцi, а зна?те, що я сьогоднi чув?

   - Ну, кажи вже, та будемо скорiше спати, бо холодно! - озвався другий.
   - Чув я, що в iсторичному музе? е цiкава людина - академiк Яворницький.
Всi, хто слухав його розповiдь, страшенно захопленi. От  би  побачитися  з
ним!
   Ця коротенька розмова перед сном запала в серце третьому  студентовi  -
Дмитровi Яким'юку. Вiн дав собi слово: будь-що послухати Яворницького.  Та
не одразу йому вдалося це  зробити:  двiчi  ходив  до  музею  i  щоразу  -
невдача: академiк то хворiв, а то по?хав до Ки?ва на сесiю Академi?  наук.
Коли пiшов утрет?, побачив  лiтнього  чоловiка,  що  вiв  за  собою  групу
екскурсантiв i щось казав ?м. Вiн одразу догадався, що це  Яворницький,  i
прилучився до гурту.
   Жвава,  образна  мова,  пересипана  всякими  смiховинними?   iсторiями,
зачарувала юнака. Йому дуже хотiлося поговорити,  ближче  познайомитися  з
ученим, але в музе? вiн не насмiлився пiдiйти до нього. Пiсля цього  часто
заходив до музею, i якщо дiзнавався, що Яворницький там, Яким'юк: одразу ж
ставав у групу вiдвiдувачiв, яких так само, як i  його,  вабило  послухати
розумного й веселого оповiдача.
   Напровеснi того ж року Дмитро Яким'юк з сво?м другом студентом Юрченком
повертався з парку Шевченка до свого гуртожитку. Сонце  вже  сiдало.  Вони
проходили повз будинок Яворницького. Глядь, аж на ганку сидить  бiловусий,
в синiх окулярах та капелюсi Яворницький. На його.  колiнах  дрiмав  сiрий
кiт. "Отут,- подумали студенти,ми й  познайомимося!"  Пройшли  бiля  ганку
раз, вдруге. Спостережливий професор це одразу помiтив.
   - Що це ви, хлопцi, тут роздивля?тесь? Ану, пiдiйдiть-но сюди ближче! -
лагiдно звернувся до них учений.

   Студенти радiсно пiдiйшли  й  призналися,  що  вони  вже  з  ним  трохи
знайомi, бо кiлька разiв бачили його в музе?.
   - А хто ж ви такi будете?
   - Ми, Дмитре Iвановичу, студенти  медики,  вчимося  на  третьому  курсi
iституту.
   - Вiдкiля ж ви родом? Хто вашi  батьки?  Розмова  зав'язалася  на  цiлу
годину. Сонце вже сiло, стало смеркатися. Професор  пiдвiвся  з  стiльчика
збираючися йти в кiмнату.
   - Ну, хлопцi, ходiмте зi мною чайку поп'?мо. Ви ж, -мабуть, голоднi?
   Юнаки охоче прийняли запрошення. Зайшли вони до  приймальнi  -  i  роти
пороззявляли. На них, ледь примруживши очi, усмiхаючись,  дивився  веселий
запорожець з люлькою в зубах. Цю картину намалював  Микола  Струнников  на
старовиннiй укра?нськiй скринi.  Хлопцям  здавалося,  начеб  вони  справдi
потрапили па Сiч: он у вихорi танцюють козаки, трохи далi,  пiд  столiтнiм
дубом, кобзар грав, а ось на баскому конi запорожець з списом  i  рушницею
за плечима пильно вдивля?ться в далечiнь,  щоб  не  пропустити  ворога  на
рiдну землю.
   Прибулих шанобливо зустрiла  дружина  професора.  Вона  вже  звикла  до
несподiваних гостей, яких будь-коли може привести щиросердний господар.
   - Приймай гостей, Серафиме Дмитрiвно! До нас завiтали медики!
   Зайшли до ?дальнi. Дмитро Iванович сiв на сво?му мiсцi, на стiл  подано
чай з конфiтурою та смачнi пирiжки з рисом.

   - На?дайтеся, хлопцi, не соромтеся. Я знаю студентське життя. Не раз  i
в мене кавчав порожнiй шлунок!..

   Спочатку хлопцi вiдмовлялись, а потiм посмiливiшали й нумо  пригощатися
з таким апетитом, що через п'ять хвилин  на  тарiлцi  жодного  пирiжка  не
стало.
   - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за вашу ласку  й  гостиннiсть,  ми  такого
харчу в сво?й ?дальнi не бачили.
   Пiсля вечерi Дмитро Iванович запросив студентiв до свого кабiнету  i  з
жартами та приповiдками  розповiв  ?м  про  сво?  бувальцi  мiж  панами  й
простими людьми.
   Студенти вiд його оповiдань так смiялися, що аж кiт насторожився.

   - Це я так, хлопцi, для розваги. А взагалi хочу сказати вам ось що. Наш
народ i наш край  мають  хороше  й  славне  минуле.  Ми  ма?мо  право  ним
пишатись. Але цього мало. Нам з вами треба добре й старанно  вивчати  сиву
давнину. Повiрте менi, все це пригодиться для того, щоб  молоде  поколiння
вмiло цiнувати надбання наших предкiв. I коли ви будете знати  минуле,  то
знайдете шлях i до прекрасного майбутнього.
   Прощаючись, Дмитро  Iванович  просив  студентiв,  яких  вiн  уже  встиг
полюбити, навiдуватись до нього, не забувати стежки до його хати.

   Хлопцям кортiло ще зайти, та якось незручно  було  без  дiла  турбувати
вченого. От Дмитрусь i придумав. Заходячи до  Яворницького,  вiн  попросив
дати йому лопати.  З  сво?м  товаришем  вони  перекопали  в  садку  землю,
розпушили грядки на квiти, потiм узяли пилку  й  позрiзали  сушняк,  зняли
гусiнь з фруктових дерев. Дмитро Iванович увесь час  допомагав  ?м  i  був
вдячний за добру послугу.
   Серед нових сво?х знайомих Яворницькому найбiльш подобався допитливий i
смирний Дмитрусь. Одного разу професор сидiв з ним на верандi за  склянкою
чаю. Раптом вiн спитав Яким'юка:
   - Розкажiть, Дмитрусю, як ви там живете в гуртожитку?

   - Та нiчого, жити можна. Правда, трохи тiснувато, та що вдi?ш.

   Дмитро Iванович подумав-подумав, а тодi й каже йому:

   - А зна?те що, Дмитрусю, переходьте до мене, будете жити в мезонiнi, на
другому  поверсi.  Там  ?  невеличка  кiмната,  лiжко,   стiл,   а   дверi
вiдчиняються просто до парку Шевченка; перед вами - чудовий кра?вид...

   Вiд цi??  спокусливо?  пропозицi?  Дмитрусь  не  мiг  вiдмовитись.  Вiн
погодився, перейшов i жив там два роки; аж поки закiнчив медiнститут.

   По кiлька разiв бачилися  вони  протягом  дня.  А  ввечерi  Яворницький
запрошував свого вихованця до кабiнету, щоб удвох почитати  свiжi  газети,
листи та журнали. Справа в тому,  що  пiсля  операцi?  катаракти  Дмитровi
Iвановичу було важко читати. Йому була потрiбна допомога.
   - Дмитрусю, читайте менi, будь ласка, спершу заголовки статей, а  потiм
я скажу, яку статтю прочитати,- просив-академiк.

   Бiльше доводилося читати статтi про мiжнародне становище, про науку.
   Сумувати  Дмитрусевi  на  новiй  квартирi   не   доводилося:   в   його
розпорядженнi була величезна й рiдкiсна бiблiотека. Вiн брав у свого  шефа
гори книжок i читав ?х запо?м.
   - Яка ж вам, Дмитрусю, найбiльше сподобалася  книжка?  -  якось  спитав
професор.
   - "Днiпровi пороги".
   - Що ж ви там знайшли цiкавого?

   - Мова! Жива, барвиста народна мова! Дмитро Iванович  пройшовся  вздовж
свого кабiнету, пiдiйшов до Дмитруся, ласкаво глянув йому в вiчi й сказав:
   - Я i росiйську мову знаю не гiрше, як свою укра?нську. Але цю книжку я
тiльки за часiв Радянсько? влади: написав  укра?нською  мовою.  За  царату
менi не  дозволяли  писати  про  запорожцiв  рiдною  мовою.  Тому  iсторiю
запорозьких козакiв я написав росiйською мовою. Як  це  було-образливо.  Я
навiть про це скаржився Льву  Миколайовичу  Толстому  i  просив,  щоб  вiн
поклопотався в мiнiстерствi, сказав би  за  нас  сво?  ваговите  слово.  А
"Днiпровi пороги" я писав, коли вже були розкутi  i  серце,  й  душа  моя.
Тому, напевне, вона й сподобалася вам!
   За "Днiпровi пороги", як розповiдав Дмитро  Iванович,  йому  1930  року
присуджено  на  Всесвiтнiй  виставцi  книжок  другу  премiю  -  16   тисяч
карбованцiв. Частину йому видали готiвкою, а бiльшiсть  -  торгсинiвськими
талонами, за якi вiн мiг тодi купити собi будь-що.
   Пiзнiше стало вiдомо, що готiвку Дмитро Iванович витратив на  придбання
музейних експонатiв. Вiн  роздавав  грошi  кобзарям,  селянам,  студентам,
часто - нема де правди дiти - на досаду сво?й жiнцi.

   Не раз доводилося спостерiгати, з якою шанобою Яворницький ставився  до
молодих людей. Вiн знаходив спiльну нову з тими, хто був набагато молодший
вiд нього, приваблював до себе щирим  словом,  сво?ю  теплотою,  розумними
порадами.
   Лiкар Яким'юк згаду? академiка Яворницького  як  людину,  що  збагатила
його духовно, допомогла стати справжнiм медиком.

   - Професор Яворницький на все життя прищепив менi любов до медицини, до
людей, до працi. Коли я бачу хворого, який боязко заходить до  лiкарського
кабiнету, я зразу ж згадую Дмитра Iвановича. Згадую i  думаю,  як  би  вiн
повiвся, щоб ця людина вийшла з  мого  кабiнету  радiсна,  вдячна,  цiлком
задоволена мо?ю допомогою?
   Яворницький умiв заглянути в людську душу,  вiн  добре  знав  i  швидко
розбирався в людях. А це чи не найголовнiше для  тих,  якi  вiддають  себе
служiнню народовi!
   - От ви, Дмитрусю, незабаром станете лiкарем. А чи  зна?те  ви,  що  це
таке? Нi, ви ще не уявля?те цього. А я скажу:  лiкар  -  це  людина,  якiй
трудящi довiряють найдорожче в свiтi - сво?  здоров'я,  вiдкривають  перед
ним усе сво? iнтимне, пота?мне, iнодi довiряють те, чого вони  не  скажуть
навiть батьковi й матерi. Яка ж це  честь  i  шана  .лiкаревi!  Цим  треба
пишатися, цим треба дорожити! Лiкар не  тiльки  вислуху?  биття  людського
серця, вiн вивча? душу людини - ?? психiку, ??  характер,  ??  риси.  Тому
людина - перший помiчник лiкаря, але це тодi, коли  ви  знайдете  ключ  до
людського серця. Он як, голубе! Не пошкодить вам, .як  ви  будете  вивчати
недуги, прислухатись разом i до  мови,  i  до  мислення  людини,-  все  це
пригодиться для науки. Слухав його  юнак  i  радiв,  що  живе  у  великого
вченого, проймався глибокою повагою до того, чи? розумнi поради  були  для
нього найкращою школою.

   1936  року,  коли  Дмитро  Яким'юк  закiнчив  медiнститут,  Яворницький
органiзував на його честь домашнiй бенкет.
   - Приведiть, Дмитрусю, з собою сво?х друзiв i  приятелiв,  кличте  сюди
кого завгодно. Ми вам улашту?мо домашнi проводи.

   Яким'юк привiв трьох молодих лiкарiв. Для них  Дмитро  Iванович  звелiв
купити пива, вина. Молодим медикам добре запам'ятався тост Яворницького.
   - Майте на увазi, хлопцi, хоч у вашiй кишенi й  лежить  диплом  лiкаря,
але ви ще не лiкарi. Ви ними станете тодi, коли з  головою  заглибитеся  в
життя. Чому? Тому, що  ваша  наука  в  iнститутi  -  це  тiльки  канва,  а
вiзерунок на нiй ви будете вишивати все сво? життя.  Отож  iдiть  на  свою
трудову ниву i працюйте за покликом душi, працюйте доти, поки буде  битися
серце у ваших грудях. У всякому дiлi ? головне - любов до сво??  професi?.
Отож вiддайте ?й усе: свiй розум, сво? серце,  свою  любов,  сво?  знання!
Будьте скромнi й доступнi для простих людей - це вам принесе честь,  славу
й пошану...

   За цi теплi й сердечнi слова  Дмитрусь  щиро  подякував  i  сказав,  що
напутн? слово професора вони пам'ятатимуть усе сво? життя.

   Не обiйшлося на бенкетi й без  курйозу.  На  столi  лежав  оселедець  з
маслинами. Вчорашнi студенти з'?ли оселедця зразу ж,  а  маслини  залишили
цiлими, бо вважали ?х за бутафорiю.
   Дмитро Iванович помiтив це:
   - У вас, хлопцi, бачу, смак ще не  зiпсований!  Ця  жартiвлива  реплiка
викликала загальний смiх за столом.
   Вже за другим тостом хлопцi впоралися з маслинами.

   - Ну, синку,- звернувся господар до Дмитруся,попроща?мося!
   Обидва обнялися, розчуленi, й поцiлувалися.  Це  прощання  в  них  було
останн?.
   Другого дня Яким'юк повинен був ви?хати в Сiмферополь вiдбувати  службу
в Червонiй Армi?. Яворницький сказав йому:

   - Нехай не ляка? вас, Дмитрусю, служба в армi?. Там довго не дають хлiб
?сти. Отож незабаром i дома будете.
   Потiм Яворницький вийшов з ?дальнi й попрямував до свого кабiнету.
   - От що, синку, в Симферополi живе  й  працю?  мiй  давнiй  побратим  -
академiк Микола Семенович Самокиш. Я напишу йому невеличку цидулку.
   Дмитро Iванович сiв за стiл, i його  перо  повiльно  вивело  на  бiлому
аркушi:
   "Вельмишановний Миколо Семеновичу!

   До вашого краю ?де на службу в  Червонiй  Армi?  молодий  лiкар  Д.  I.
Яким'юк. Це хороший козарлюга, якого я добре знаю, бо жив у мене два роки.
   Дуже прошу вас, дорогий Миколо Семеновичу,  приголубте  його,  як  свою
дитину. З ним вам буде не сумно: вiн - веселун, добре  спiва?  укра?нських
пiсень. А я знаю, що ви це любите. Покажiть  йому  шедеври  свого  пензля.
Буду щиро вдячний. На все добре.
   Липень, 1936 p.
   Ваш назавжди Д. Яворницький"


   Листування з сво?м вихованцем Яворницький не припиняв до само? хвороби,
яка знесилила його i звалила в лiжко.
   У груднi 1939 року вчений продиктував листа,  в  якому  е  такi  слова:
"Виберiть, Дмитрусю, час та при?дьте  до  мо??  хати.  Це  буде  для  мене
найкращий подарунок, найбiльша радiсть".
   ...Почалася вiйна. Гiтлерiвцi окупували Днiпропетровськ. Вони вигнали з
будинку Яворницького всю його рiдню. Добралися i до бiблiотеки.  Шматували
рiдкiснi книги, рукописи, листи до вченого, топили ними  пiч.  Як  фашисти
поглумилися над будинком академiка Яворницького, можна бачити з  листа  3.
Д. Буряково? (сестри дружини Яворницького) вiд 29 травня 1944  р.  Ось  що
вона писала до Дмитра Яким'юка:

   "Ми  й  досi  не  можемо  примиритися  з   смертю   Серафими   (дружини
Яворницького), i все це сталося через проклятого Гiтлера. Умови життя були
в нас надзвичайно жахливi: зима люта, морози великi, палива й харчiв у нас
не було, а нiмцi нас добре обiбрали. З лютого 1942 року  окупанти  нас  не
залишили в супоко?, а вигнали з будинку. Якби Д. I.  Яворницький  пiднявся
та глянув на свiй будинок, вiн би знову вмер.  Нiмцi  зламали  веранду,  а
замiсть не? зробили якусь незграбну надбудову, з яко? обстрiлювали  мiсто.
Схiдцi до мезонiна десь викинули. Всi картини,  що  прикрашували  будинок,
заштукатурили, подовбали, замiсть кахельно? пiдлоги зробили в пiдвалi яму,
скло у вiкнах вибито, залiзнi ворота десь зникли, всерединi будинку -  все
закiнчено, бо в хатi палили папiр; стеля зруйнована, ванна знесена,  ручки
вiд дверей i замки зiрванi"[67].

   З болем  у  серцi  читав  цi  рядки  лiкар  Яким'юк,  який  так  багато
зобов'язаний академiковi Яворницькому.
   Д. I. Яким'юк  -  кандидат  медичних  наук,  доцент  Днiпропетровського
медiнституту - став комунiстом, написав докторську дисертацiю.  Але  перед
самим захистом занедужав i помер у 1967 роцi.


IСТОРIЯ
ОДНО? ФОТОКАРТКИ

   Майстер  виготовляти  бандури  Федiр  Юхимович  Циганенко  давно  мрiяв
познайомитися з академiком Яворницьким. I така нагода випала йому.

   Циганенко нарештi насмiлився пiти  до  Дмитра  Iвановича.  Пiдiйшов  до
ворiт, подзвонив, i бiля дверей з'явився бiловусий,  в  окулярах  господар
дому.
   - Дозвольте, професоре, до вас на  хвилиночку.  Мене  Цiкавить  iсторiя
кобзи.
   Дмитро Iванович запросив гостя до свого кабiнету.

   - Сiдайте ось тут,  бiля  столу,  i  розказуйте,  хто  ви  такий,  чому
зацiкавилися кобзою, навiщо вам iсторiя кобзи?

   Циганенко розповiв, що вже давненько майстру? бандури, а тепер  прийшов
попросити рукописа про  мистецтво  кобзарiв.  Вислухавши  прохача,  Дмитро
Iванович сказав:
   - Принесiть менi завтра, годинi о третiй, вашу кобзу,  я  подивлюся  на
не?.
   Наступного дня майстер з кобзою прийшов до Яворницького  в  призначений
час.
   - О-о-о! Як гарно оздоблена ваша кобза! Чим це ви ?? так прикрасили?
   - Перламутром!
   - Це ж ви як, сво?ми руками?
   - Сво?ми, Дмитре Iвановичу. Там усерединi кобзи значиться мо?  прiзвище
i рiк виготовлення. Подивiться.
   - Золотi у вас руки, Федоре Юхимовичу! А грати вмi?те?
   - Я бiльше роблю кобзи, нiж граю.

   - А може, все-таки спробу?те? Давно вже не чув гри на кобзi.
   Циганенко заграв. Видно було, що Яворницький  не  дуже  вдовольнився  з
його гри, та, щоб не образити гостя, сказав:

   - Ну що ж, i  за  це  дякую.  Шкода,  що  не  спiва?те!  А  майстер  ви
тямущий... Так ви просите, щоб я дав свого  рукописа  про  iсторiю  кобзи?
Добре. Я дам, але з умовою: повернути менi через два днi. Як, справитеся?

   Циганенко взяв рукописа, глянув пiд кiнець, а  там  було  48  сторiнок.
Йому здалося, що не встигне за два днi.
   - Тут же  багато,  Дмитре  Iвановичу,  я  не  встигну  за  такий  строк
переписати.
   - Нiчого, голубе, потрудiться! Я бiльше над ним сидiв!  Через  два  днi
рукописа повернуто.
   - Ну, от бачите, i встигли! А я вам тут книжечку приготував - "За чужий
грiх". Вiзьмiть прочитайте собi на дозвiллi.

   Циганенко подякував i вже хотiв було виходити  з  будинку,  але  Дмитро
Iванович пiдвiвся з  крiсла,  дiстав  з  шафи  великий  альбом  i  показав
гостевi. Циганенко взяв у руки  i  прочитав  назву:  "Украинская  старина.
Рисунки академика Н. С. Самокиша. Пояснительный текст С. И. Васильковского
и профессора Д. И. Эварницкого. 1900 г.  СПб.  На  русском  и  французском
языках".

   - Дозвольте менi, Дмитре Iвановичу, взяти на кiлька днiв?

   - Берiть, читайте! Тут ви дещо й про кобзарiв дiзна?теся.
   Почувся дзвiнок. Дмитро Iванович перервав розмову i, вибачившись, пiшов
до дверей. В цей час гiсть звернув увагу на фотокартку,  що  висiла  перед
столом ученого. На нiй сфотографовано кобзаря в чумарцi й з  кобзою.  Коли
господар повернувся, гiсть спитав:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що то за кобзар на картцi?
   -   На   фото,-   сказав   Дмитро   Iванович,-   кобзар   Iван    Йович
Кучугура-Кучеренко. Познайомився я з ним навеснi, десь 1906 року. Ходив  я
по катеринославському базару й придивлявся,  чи  не  трапиться  для  музею
якась цiкава старовина. Аж чую,  спiва?  кобзар.  Пiдiйшов  ближче.  Бачу,
сидить на стiльцi моложава людина, з невеличкими вусами та  борiдкою,  без
шапки. Голова в кобзаря причесана в продiл, поряд, на землi, лежала  шапка
з мiдяками. Послухав я одну, другу пiсню - сподобалися менi: голос у нього
вiд природи - чудовий, тiльки потребу? доброго шлiфування. Я запросив його
до себе.  Прожив  Iван  Йович  у  мене  три  днi.  Як  виявилося,  це  був
талановитий кобзар. Народився вiн 1878 року в селi Мерефi, Богодухiвського
повiту, на Харкiвщинi. Ще з дитинства його спiткала гiрка доля: коли  йому
було дев'ять рокiв, помер батько, коло матерi залишилась купа малих дiток.
Через великi злиднi в сiм'? та  хворобу  очей  Iван  Йович  на  все  життя
залишився мало-видющим.  Вiн  здебiльшого  ходив  з  поводирем,  бо  ледве
помiчав людей та бачив стежку. Дванадцятирiчним юнаком вiн навчився  грати
на бандурi в  свого  земляка-кобзаря.  Природа  нагородила  Iвана  чудовим
баритоном.

   - I давно цей кобзар мандру?? - спитав Циганенко.

   - Це було ще тисяча дев'ятсотого року. Як  тiльки  почув  у  собi  силу
спiвака, не всидiв, помандрував спочатку по Укра?нi, а далi  побував  i  в
Росi?. Вiн щедро демонстрував перед людьми скарби духовно? культури  свого
народу. Його чарiвнi пiснi слухали в Ки?вi, Харковi,  Полтавi,  Мiнську  й
Катеринославi. Пiзнiше вiн побував у Москвi, в Петербурзi й Ростовi.  Менi
вiн видавався коштовним дiамантом, що тiльки тодi  загра?  всiма  барвами,
коли його вiдшлiфу? вмiлий майстер. Ось  такого  шлiфування  й  потребував
Кучугура-Кучеренко. Менi дуже хотiлося, щоб голос цього кобзаря почули  не
тiльки на Укра?нi, а й по всiй Росi?. Я тодi сказав йому: "Вам треба трохи
пiдучитися". В той час була тiльки ?дина людина,  яка  б  могла  допомогти
кобзаревi вийти в люди, на широкий шлях. Це  художник  Опанас  Георгiйович
Сластiон. Вiн сам i грав, i спiвав, i малював. Я написав до нього листа, в
якому  просив  допомогти  дуже  обдарованому   спiваковi.   Листа   вiддав
кобзаревi, поклав у його кишеню грошi на квиток до Миргорода, де жив  тодi
Сластiон, зав'язав у хусточку харчiв на дорогу  й  побажав  йому  щасливо?
дороги.
   Дмитро Iванович пiдiйшов до стiни, де висiло фото, i раптом спитав:
   - До речi, ви бачили коли-небудь Сластiона?

   - На жаль, не бачив!- трохи нiяково вiдповiв Циганенко.
   Дмитро Iванович зняв з  стiни  рамочку  i  показав  гостевi  фотокартку
Сластiона. Це була вже лiтня людина з довгими, звислими сивими вусами, але
ще бадьора, з творчим вогником в очах.
   - Прощаючись з Кучугурою-Кучеренком, я сказав  йому:  "?дьте  до  цього
чоловiка i не пожалку?те: вiн вас так навчить спiвати пiд  кобзу,  що  про
вас далеко лунатиме слава".
   Сластiон щиро зрадiв листовi вiд свого друга й тепло  прийняв  кобзаря.
Послухавши   його   двi-три   пiснi,   вiн    згодився    навчити    Iвана
Кучугуру-Кучеренка добре спiвати. Три мiсяцi Iван  навчався  в  художника,
старанно оволодiвав майстернiстю спiву. Закiнчивши навчання,  вiн  при?хав
до Яворницького, щоб сердечно  подякувати  за  допомогу.  Дмитро  Iванович
радiсно зустрiв свого посланця, обiйняв i мiцно притиснув його до себе.
   - Ну, козаче, розповiдайте: чи пiшла вам наука на користь?
   - Пiшла, батьку, добре пiшла! Спочатку було  важкувато,  а  далi  стало
легше.
   - Чому ж спочатку було важкувато?

   - Та я ж тiльки оте "Гей-гей!" вчив цiлий тиждень, Я думав, що гейкнути
можна як заманеться, аж воно - нi. Опанас Гергiйович, спасибi йому, навчив
спiвати це слово аж п'ятьма переливами. Коля я спитав його: "А навiщо це?"
- вiн вiдповiв: "Вiд  того,  любий,  як  ви  почнете  свою  пiсню,  багато
залежить. Слухачi враз оцiнять, що за спiвак перед ними". Ось  послухайте,
як воно тепер виходить.

   Кобзар вдарив по струнах  та  як  заспiвав  "Гей-гей!",  так  у  Дмитра
Iвановича аж сльози виступили на очах.
   - Оце, Iване, те, чого я хотiв од вас, коли посилав до Сластiона. Тепер
ви не загинете .в життi, не пропадете. Я радий за вашi успiхи.
   Батькiвске втручання Дмитра Iвановича  в  життя  кобзаря  на  цьому  не
закiнчилося. Вiн вирiшив допомогти йому ще й матерiально, та так, щоб  уже
не сидiв бiльше кобзар на базарi, а щоб  мав  свiй  власний  притулок.  На
четвертий день гостювання кобзаря Дмитро Iванович  пiшов  до  губернатора,
добився в нього дозволу на концерт молодого кобзаря.  Пiсля  цього  Дмитро
Iванович зайшов до адмiнiстрацi? зимового театру й склав умову, за якою 50
% виторгу йшло театровi, а решта кобзаревi.
   На концерт прийшло все мiське панство на чолi з  губернатором,  були  й
представники трудово? iнтелiгенцi? та простi люди. Вони з афiш  дiзналися,
що вступне слово  скаже  професор  Яворницький.  Усi  квитки  були  швидко
розпроданi. В театрi не вистачало мiсць.  Дмитро  Iванович  сам  пiд  руку
привiв кобзаря до театру. Почався концерт. Перша пiсня "Думи  мо?"  вийшла
не зовсiм вдало. Слухачiв вона не захопила. Дмитро  Iванович  стурбувався:
"Що сталося з Кучугурою-Кучеренком?" Вiн пiдiйшов до кобзаря й спитав:

   - Чому це ви, Iване Йовичу, так непевно спiва?те? Що з вами?
   - Та он попереду, зда?ться, сидить  губернатор:  вилупив  баньки  i  не
зводить ?х з мене.  Не  можу,  не  переношу  його  чортячого  погляду.  Цi
губернатори в печiнках менi сидять.
   - А ви не дивiться на нього! - по-дружньому порадив професор.- Дивiться
на мене. Я сиджу в ложi, праворуч. Усе буде гаразд!

   Пiдбадьоривши кобзаря, Дмитро Iванович  повернувся  до  свого  мiсця  в
ложу. Кобзар глянув на професора, помiтив,  як  той  махнув  хусточкою,  i
почав на повний голос свою улюблену "Думу про бурю на Чорному морi".  Вона
полонила  слухачiв  бурхливою  музикою  i  чарiвним  звучанням   лiричного
баритона.
   Дмитро Iванович засяяв: гучнi оплески публiки  були  для  нього  щедрою
нагородою за турботи про бiдну людину. А кобзар, пiдбадьорений  аудиторi?ю
i сво?м наставником, далi вкладав у пiснi всю  душу.  Вiн  одну  за  одною
спiвав:
   "Гей, гук, мати, гук", "Зоре моя вечiрняя",  "У  Царградi  на  риночку"
тощо.

   Важко передати захоплення слухачiв. Тi, що сидiли з Яворницьким поблизу
естради, на власнi очi бачили, як сам кобзар переживав, виконуючи трагiчнi
пiснi. Сльози текли по його щоках, а вiн спiвав, чаруючи слухачiв  гучним,
чудовим голосом. Багато хто в залi плакав, коли вiн заспiвав: "Та  не  жур
мене, моя мати, бо я й сам журюся" та  "Ой  пущу  я  кониченька  в  саду".
Виконання цих пiсень було надзвичайно зворушливе й дохiдливе.

   З особливою майстернiстю й великим почуттям виконав  кобзар  пiсню  "Ой
пiду я лугом", в якiй що не слово - то  гiрке  людське  горе.  А  коли  на
закiнчення проспiвав "Усi гори зеленiють", Кучугура-Кучеренко  сам  утирав
хустиною ряснi сльози на очах.
   -  Гра  Кучугури-Кучеренка,-  казав  Дмитро   Iванович,була   настiльки
зворушлива, що пiсля кожно? пiснi публiка викликала його на "бiс".
   Пiсля концерту Яворницький з кобзарем зайшли до адмiнiстратора  театру.
Вiн вручив спiваку пакет, в  якому  було  500  карбованцiв.  Таких  грошей
кобзар ще нiколи не бачив i не тримав у сво?х руках. Тремтячими руками вiн
узяв пакет i низько вклонився, але не директоровi, а Дмитровi Iвановичу.
   Незабаром кобзар по?хав у мандри в Галичину.

   Минуло два роки, i Кучугура-Кучеренко повернувся до  Катеринослава.  На
ньому була синя чумарчина, шаровари, дебелi чоботи й  кобза  через  плече.
Яворницький зустрiв його як рiдного сина.
   - Ну, Iване Йовичу, як ви тепер живете? Розповiдайте.

   - Як бачите, батьку, я добре зодягнений, взутий, придбав собi хатину  з
садочком i зажив по-людському. Тепер мене вже  не  побачать  на  базарi  з
шапкою на мiдяки. Ви на свiт мене народили! Отож при?хав ще раз подякувати
вам за все, за все, дорогий батьку.
   - Радiю всiм серцем i я,  що  все  пiшло  гаразд.  А  тепер  заспiвайте
що-небудь для душi.
   Срiбно забринiли струни, дзвiнко залунав лiричний баритон.  Зiйшлися  в
садочок сусiди, музейнi працiвники.
   - Хотiлося б послухати "Ой у полi могила з вiтром говорила",-  попросив
Дмитро Iванович.
   - Добре, спробую!
   I забринiла журно кобза, i полилася сумна  пiсня  про  степову  могилу.
Потiм кобзар  проспiвав  "Плач  невольникiв",  думу  "Про  смерть  Богдана
Хмельницького" i, нарештi, зворушливо-лiричну "Ой чого  ти,  дубе,  на  яр
похилився",  i  в  голосi  кобзаря  чулася  невимовна  туга   й   водночас
прохоплювалася надiя розвiяти смуток у  запеклому  бою  з  ворогами  свого
волелюбного народу.

   - Ану, голубчику,  повеселiть  нас  трохи,  бо  щось  серце  защемiло,-
попросив Яворницький, витираючи хусткою сльози.

   - Можна й веселiшо?. Слухайте!
   Переходячи на жартiвливi пiснi, кобзар буквально перевтiлювався в  iншу
людину: де й дiвся смуток на його обличчi. Вiн враз став  веселуном,  яким
часто був i сам Яворницький. Гучний регiт стояв у садку, коли виконувалося
"Удовицю я любив", "Казав менi батько", "Била жiнка мужика" та iншi пiснi.
Коли концерт закiнчився, Яворницький обiйняв i поцiлував кобзаря.

   - Дозвольте, пане професоре, вашу ручку поцiлувати - кинувся кобзар  до
рук Дмитра Iвановича.
   - Е-е-е, нi! Я не пан i не пiп, щоб менi руки цiлувати.  Цього,  Iване,
не треба, це вже не по-козацькому! Ось краще слухайте,  що  я  вам  скажу.
Несiть тепер славнi народнi пiснi по всiй землi нашiй. Нехай почують  вашу
кобзу, вашi думи, ваш голос усi, хто шану? наш народ!

   I понiс Кучугура-Кучеренко народну пiсню по селах i мiстах,  по  курних
дорогах степових. То нiжна й лагiдна, то гнiвна  й  сувора,  вона  глибоко
западала в серця людей.
   Нагостювавшись у Яворницького, в 1916 роцi кобзар по?хав до Канева, щоб
уклонитися могилi Тараса Шевченка. Там завжди збиралося  багато  людей,  i
вiн грав дуже довго. З його вуст не сходила пiсня "Думи  мо?,  думи  мо?".
Пiзнiше Кучугура створив кiлька пiсень, серед яких була "На  високiй  дуже
кручi", присвячена пам'ятi Тараса Шевченка.
   Iван Йович мав при собi двi кобзи: одна була настро?на на  мiнорний,  а
друга - на мажорний лад. Обидвi були виготовленi з великих окоренкiв добре
висохло? грушi, вiдзначалися високою мелодiйнiстю.

   Репертуар талановитого кобзаря був надзвичайно багатий - понад  п'ятсот
пiсень рiзних жанрiв. Знавцi твердять, що нiхто  до  Кучугури-Кучеренка  й
пiсля нього не виконував так майстерно народних пiсень, як вiн. I  недарма
йому одному з перших  на  Укра?нi  було  надано  високе  звання  народного
артиста УРСР. Це був  вiрний  син  свого  народу,  який  ще  в  темну  нiч
самодержавства будив народною пiснею трудящих i кликав ?х до  боротьби  за
свiтле майбутн?. I  те,  що  Iван  Йович  став  неперевершеним  виконавцем
народних дум та пiсень,- велика заслуга Дмитра Iвановича Яворницького.
   Закiнчивши розповiдь про талановитого кобзаря, Дмитро Iванович  повагом
пiднявся з мiсця i пiдiйшов ближче до фотокартки. Вiн пильно  вдивлявся  в
обличчя людини, кожна рисочка яко? до болю йому знайома й рiдна.

   - Так, це був справжнiй скарб!.. - тихо промовив вiн..
   Циганенко весь час уважно слухав Яворницького й думав: "Як добре, що  ?
люди, якi простягають руку тому, хто вскочив у бiду, допомагають  бiдоласi
вийти на широкий; шлях!"
   Цю дружню руку вiдчував i сам Циганенко. Кожну нову кобзу вiн  приносив
i показував Дмитровi Iвановичу, а той розглядав ?? i пробував на  звучання
струни,  iнколи   на   прохання   Яворницького   Циганенко   грав   пiсню,
прислухаючись" як йому тихенько пiдспiву? старий професор.


НА
УЛЮБЛЕНIЙ АЛЕ?

   В парку Шевченка щодня чергував  один  i  той  же  мiлiцiонер.  Це  був
здоровий чолов'яга, з синiми очима й широкими плечима. Звали  його  Микола
Ярошенко.  Дмитро-Iванович  поважав  його  за  ввiчливiсть  та  за  прояви
цiкавостi до iсторi? рiдного краю.
   Проходячи  якось  по  центральнiй  але?  парку,  Ярошенко  присiв  бiля
Яворницького, з яким вiн не раз тут зустрiчався.

   - Вiтаю вас, професоре!
   - Здоровенькi були.
   Дмитро Iванович повернувся до нього, глянув у вiчi.
   - Що, Миколо, чергу?те?
   - Чергую, професоре.
   - Дивлюсь я на вас, Миколо, та й думаю: ну яка ж у вас нудна  робота  -
ходи та й ходи цiлий день без дiла. Хоч би суху гiлку з дерева зрiзати, то
й то б якась користь була, а так - пропащий час!

   Мiлiцiонер усмiхнувся. Вiн знав, що Дмитро Iванович без жартiв не може.
   - Така моя служба - дивись, щоб порядок  був.Ярошенко  трохи  пом'явся,
почухав потилицю, а потiм спитав:

   - Я все хочу вас спитати, Дмитре Iвановичу, яку саме  запорожцi  носили
зброю?
   Професор зразу ж повеселiшав. Присiв ближче до Ярошенка.
   - А чому це ви так цiкавитеся запорозькою  збро?ю?  Хiба  вам  своя  не
надокучила?
   - Нi, Дмитре Iвановичу, тут рiч ось у чому. Кажуть, що  запорожцi  були
добрi вояки, непереможнi люди. То яку ж вони мали зброю?

   - Е-е-е, голубе, не в збро? сила. Зброя - одне, а хоробрiсть  -  друге.
Недарма ж кажуть: до булави треба й голови.  Зброя  була  в,  них  проста:
шабля, пiстоль, гакiвниця, спис та невеличкi гармати. А  вояки  вони  були
смiливi,  одчайдушнi,  завзятi.  Б  музе?  виставлено  дверi  з   картиною
Струнникова "Козак у бою". Якщо не бачили - подивiться,  якi  то  звитяжцi
були.

   Але мiлiцiонера все ж таки найбiльше цiкавила зброя.

   - От якби побачити запорозький пiстоль! - замрiяно промовив вiн.
   - А ви пiдiть у музей та й побачите пiстолi.

   - Ходив, та дарма - був зачинений. Другого дня на тому ж мiсцi в  парку
знову сидiв мiлiцiонер,  а  коло  нього  лiтнiй  професор  з  старовинними
пiстолями в руках.
   Тут проходив студент медiнституту В.  Ляшенко.  Вiн  часто  пiдсiдав  з
книжками в руках до професора, щоб погомонiти з ним.  Цього  разу  студент
побачив, що Дмитро Iванович, тримаючи  в  руках  два  пiстолi,  розповiда?
мiлiцiонеровi про запорозькi походи.
   Яворницького не брала втома - про  давнину  вiн  ладен  був  оповiдати,
зсунувши капелюха на потилицю, хоч i цiлу добу.

   Тим часом коло них зiбрався чималий гурт людей, якi теж уважно  слухали
вiдомого професора.
   - А чи правда, що тут, де ми сидимо, колись був пiдземний хiд? -  хтось
спитав з гурту.
   - Правда, був хiд.
   - Розкажiть, що то за хiд i для чого вiн.

   Дмитро Iванович узяв свого цiпка в праву руку i став  креслити  ним  на
землi схему ходу.
   - Цей  пiдземний  хiд  знайшли  бiля  палацу  Потьомкiна,  коли  тисяча
дев'ятсот чотирнадцятого  року  прокладали  каналiзацiйнi  труби.  Копають
хлопцi землю, коли це чують, що лопати заскреготiли об цеглу. Що за  знак?
Туди, а там пiдземний хiд. Кажуть, що як добралися до нього та змiряли, то
там   вiльно   могла   пройти   людина   на    весь    зрiст.    Викликали
iнженерiв-будiвельникiв, учених, запросили i мене до комiсi?. Оглянули  ми
цей хiд: склепiння було викладено iз цегли у вiсiмнадцятому сторiччi,  пiд
ходом була нiша, викладена вже не з цегли, а з мiцного дикого камiння.
   В нiшi ходити на повний зрiст уже  не  можна  було,  зате  було  зручно
сидiти або  стояти  навколiшках.  Пiдземний  хiд  виявлено  якраз  напроти
парадних дверей потьомкiнського палацу. Ми поцiкавилися, куди ж  веде  цей
хiд. Вiн простягнувся на захiд i йшов поряд з  садом.  Вихiд  його  зникав
десь у глибокому яру. Нам дуже хотiлося розкопати цей пiдземний  хiд,  щоб
дiзнатися його довжину, побачити, що в ньому було, хто його збудував i для
чого. Але зайшла iмперiалiстична вiйна, коштiв на обстеження й розкопки не
знайшлося тодi. Довелося обмежитися невеликим:  скласти  план  i  передати
його на схов у музей. А жалко,  що  непощастило  нам  завершити  розкопки.
Може, пiзнiше ще вернуться до цього й доведуть дiло до кiнця...
   Погода рiзко змiнилася. Над Днiпром громадилися грозовi хмари,  ось-ось
пiде дощ. Дехто з слухачiв став збиратися додому. Дмитро Iванович витяг  з
кишенi старовинного? годинника й глянув на циферблат.  Стрiлки  показували
третю годину.
   - Ну, хлопцi, бувайте здоровенькi. Менi треба ще спуститися до  Днiпра,
бо там чека? група вчителiв,  якi  зiбралися  на  дубi  вирушити  вниз  по
Днiпру.
   - Ви б почекали,  Дмитре  Iвановичу:  скоро  дощ  полл?,  застудитеся,-
турботливо радили слухачi.
   - Нiчого, не розкисну! Я пообiцяв ?м дещо розповiсти тож незручно  буде
не прийти.
   I почимчикував старий Яворницький з цiпком у руках. до Днiпра.
   Мiсцевий фiолог О. Б. Бунько, приятель Яворницького, розповiв менi  про
дальшу розмову з учительською екскурсi?ю.

   - Ми вже стали думати, де б його сховатися на  березi  вiд  дощу,  коли
прийшов Дмитро Iванович, посадив нас усiх У навколо себе й  став  докладно
розповiдати, що ми побачимо, ?дучи вниз Днiпром, на що саме слiд  звернути
увагу. В цей час ударив грiм, слiпуча блискавка розколола небо,  i  одразу
вперiщила страшна злива. А Дмитровi Iвановичу  й  за  вухом  не  свербить!
Сидить собi, як нiде нiчого, й розповiда? далi. Вчителi  змокли,  дехто  з
них уже й морщиться, озираючись. навколо,- де б це  сховатися  вiд  зливи,
але як ти пiдеш, коли старий професор сидить i промовля?, хоч би там що!..
Отак вони просидiли доти, доки Дмитро Iванович не закiнчив  нарештi  свого
слова.

   - Ну, от i все. А тепер, колеги, сiдайте на  дуба  i  в  дорогу.  Нехай
щастить вам! - на прощання побажав Дмитро Iванович i,  обережно  обминаючи
свiжi калюжi, тихенька подався додому.

   РОБIТНИЧИЙ АРТИСТ__

   Старий рибалка Iван Iванович беручкими, засмаглими  руками  наполiг  на
весла. Вiн поспiшав на сво?му човнi прибути  рiвно  о  десятiй  годинi  до
Потьомкiнського парку (тепер iм.  Шевченка).  Тут  вiн  на  когось  чекав.
Незабаром з'явився енергiйний чоловiк у бiлому костюмi, з гарними,  трошки
звислими додолу вусами. На ньому був солом'яний бриль i вишита  укра?нська
сорочка, на вигляд йому можна було дати рокiв п'ятдесят.
   - Здоровенькi були, Iване Iвановичу! Ви вже тут?

   - Вiтаю вас, професоре! Доброго ранку!

   - Ну що ж, про?демося до Шевського острова?

   - Гаразд!
   Човен легко вiдiрвався вiд берега й поплив.  Наближаючись  до  острова,
Дмитро Iванович почув, що хтось у гущавинi спiва?. Прислухався.  Невiдомий
спiвак виразно й лунко виводив: "Дивлюсь я на небо".
   - Ану, Iване Iвановичу, ще,  будь  ласка,  дужче  на  весла,-  попросив
Яворницький.
   Дмитро Iванович устав з човна i тiльки  ступив  на  берег,  як  побачив
невеличкого хлопчика. Вiн бiгав, метушився, щось, видно, шукаючи в  пiску.
Шукав i гiрко плакав, витираючи замурзаними руками ряснi сльози.
   - А чого це ти плачеш? Чи не скривдив тебе хтось?

   - Нi, я двадцять копiйок загубив,- ледве  вимовив  хлопець,  шукаючи  й
далi й заливаючись слiзьми.
   - На  тобi  сорок  копiйок,  тiльки  не  плач!  Дмитро  Iванович  сво?м
носовичком витер сльози на обличчi бiдолахи й  ласкаво  погладив  його  по
голiвцi. Хлопчина повеселiшав. Сльози де й подiлися.
   - Як тебе звати? - спитав професор.

   - Вiтя!
   - На якiй же ти вулицi живеш?
   - Бiля Потьомкiнського парку.
   - О-о-о! Так ми з тобою сусiди. Так  от,  приходь  завтра  до  мене  на
майдан Шевченка, номер п'ять. Я тобi щось цiкаве покажу. Прийдеш?

   - Прийду!
   - А скажи, Вiтю, хто це там, пiд вербами, так голосно спiва??

   - Та то ж дядько Гордiй!
   - А як його прiзвище?
   - Дзябенко. Вiн слюсар з депо.  Дмитро  Iванович  зразу  ж  подався  до
гурту, звiдки чулася весела розмова, пiснi, гра на баянi.

   Тут зiбралися робiтники вiдпочити на лонi природи.

   - Рибалите чи так собi гуля?те? - поцiкавився професор.
   - Та вже порибалили, а  це  юшку  варимо.  А  потiм  дума?мо  що  трохи
повеселитися.
   Дмитра Iвановича запросили до юшки. Вiн подякував i сказав:
   - Зразу видно, що ви добрi й гостиннi люди. А скажiть менi, хто  тут  у
вас тiльки що виводив "Дивлюсь я на небо"? Всi глянули на Дзябенка.
   - Це, мабуть, Гордiй Федорович,- весело вiдповiли з гурту.
   - Добре, козаче, спiва?те! Може б, ви ще яко?сь втнули, га? - звернувся
гiсть до Дзябенка.

   Гордiй, видно, трохи  засоромився.  Сам  вiн  не  наважувався  спiвати.
Глянувши на iнших, вiн сказав:
   - Краще всi гуртом!
   - Ну що ж, гуртом так гуртом.
   - Яко? ж?
   Тут iнiцiативу взяв у сво? руки Дмитро Iванович:

   - Заспiваймо "Реве та стогне Днiпр широкий".  I  полилась  могутня,  як
днiпровi хвилi в негоду, широка, як укра?нський степ, пiсня на  Шевченковi
слова, що стала народною.  Дмитро  Iванович  теж  пiдтягував  тенором.  Та
найвиразнiше за  всiх  чувся  в  хорi  чудовий  баритон  Гордiя  Дзябенка.
Яворницький уважно  прислухався  до  його  голосу,  вдивлявся  в  мужн?  й
вродливе слюсареве обличчя, думаючи: "Талант, справжнiй талант!"
   - Дуже подобаються менi вашi пiснi. Ну що ж, гуляйте собi, хлопцi, а  я
пiду: в мене сво? дiла!..
   Прощаючись, Дмитро Iванович  нiби  згадав  щось,  круто  повернувся  до
Дзябенка й сказав йому:
   - А до вас, друже, в мене прохання. Чи не змогли  б  ви  зайти  вiльним
часом до музею? У мене до вас ? важливе дiло.

   - Добре, зайду!
   Якось у недiлю Гордiй Федорович прибув до музею, знайшов Яворницького й
пiдiйшов до нього.
   - Професоре, я до вас!
   - А-а-а! Голубчику, попався. Добре, що прийшли, а то я вже гнiвався  на
вас. Думаю, чи не пiдведе? Ходiмо зi мною.

   Дмитро Iванович сiв бiля столу в сво?му твердому крiслi, а  проти  себе
посадив  гостя.  Вперше  знайомлячись  з  людиною,  вiн  завжди  цiкавився
бiографi?ю та всякими подробицями.
   Гордiй Федорович охоче розповiв про себе.

   - Сам я з Полтавщини. Мiй батько - бiдняк. Сiм'я  в  батька  -  велика,
живе в злиднях, в нуждi.
   - А як ви пiшли з села до мiста: з власного бажання, чи що?
   Дзябенко трохи знiяковiв. У головi промайнула  думка:  "Невже  професор
щось зна? про це?" Йому дуже  не  хотiлося  розповiдати  про  одну  прикру
iсторiю. Але професор так приваблював  до  себе  сво?ю  добродушнiстю,  що
змовчати було нiяк, i Гордiй, як на сповiдi, розповiв про сумний випадок в
його життi.
   - З свого села я, певно, нiколи б не  ви?хав,  та  спiткала  мене  лиха
година. Менi було тринадцять рокiв. Я залiз з одним хлопцем  у  попiвський
сад, натрусив груш, а пiп застукав нас i пiшов  до  батька  скаржитися  на
мене. Ну й попало ж менi тодi, як сiрковi на перелазi!  Батько  одлупцював
мене, ще й сказав: "Ось тобi, Гордiю, три карбованцi - бери ?х  та  йди  з
мо?х очей, щоб я тебе бiльше й не бачив!" Я поплакав та й  пiшов  з  хати.
Прибився до Катеринослава. Тут i став працювати учнем у депо.  А  тепер  -
слюсар.

   - Ну що ж, лихо не без добра: в життi всяко бува?! - втiшав його Дмитро
Iванович.- А все ж таки жалко, що ваш батько так  жорстоко  поставився  до
вас за жменю попiвських груш! Ну, нiчого, вам ще всмiхнеться доля. А чи не
догаду?тесь, навiщо, я вас запросив?
   - Нi, не догадуюся.
   - Сюди при?хала трупа вiдомих укра?нських артистiв Тобiлевичiв. Я  хочу
вас до них прилаштувати. Як ви на це?
   У вас же голос який!
   Гордiй зрадiв цiй звiстцi, але трохи злякався.  Думка:  "Тут,  у  депо,
мене добре прийняли - я швидко стоваришувався з робiтниками, а як-то  воно
буде там, серед артистiв?"
   - У вас ? охота до цього дiла чи нi? - допитувався вчений.
   - Та е, Дмитре  Iвановичу,  тiльки  боюся.  Це  ж  треба  подорожувати,
виступати на сценi! А якщо вийде щось не так - затюкають i геть зi сцени!
   - Е-е-е,  друже:  вовкiв  боятися  -  в  лiс  не  ходити!  Який  же  ви
полтавський козак, що людей бо?теся? - I засмiявся.

   - Ну, гаразд, що  буде,  те  й  буде,  спробую!  Другого  дня  в  музе?
зустрiлись Яворницький i Карпенко-Карий. Дмитро Iванович познайомив Гордiя
Дзябенка з корифе?м укра?нсько?  сцени,  пiсля  розмови  з  яким  Дзябенко
покинув майстерню й пiшов iншим шляхом - служити народовi  пiснею.  Пробув
Дзябенко в трупi кiлька рокiв, але йому не поталанило.  Якось  застудився,
захворiв i облишив сво? мандри. Повернувся до Катеринослава й  знову  став
працювати слюсарем на залiзницi. Про це дiзнався  Яворницький  i  запросив
його зайти до себе. Вчений не мiг заспоко?тися - гине  талант!  Подумав  i
знайшов слюсаревi нову роботу за покликом душi.

   Ще напередоднi першо? свiтово? вiйни у Дмитра Iвановича виникла думка -
органiзувати з аматорiв  пересувний  укра?нський  театр.  Але  треба  було
знайти десь  для  нього  таку  людину,  яка  б  була  i  органiзатором,  i
керiвником, i артистом. Кращо? кандидатури, як Гордiй Федорович  Дзябенко,
Яворницький не бачив.
   - От  що,  чоловiче,-  сказав  вiн  Дзябенку,-  пiдберiть  собi  добрий
колектив та й починайте роботу. Справжнiй народний театр - це велике дiло!
   За пiвроку  самодiяльний  творчий  колектив  був  створений.  До  нього
Дзябенко залучив чимало сво?х товаришiв з депо.  Яворницький  викликав  до
себе Дзябенка й спитав:
   - Ну, як справи з театром?
   - Люди вже е, та от  бiда  -  нема?  костюмiв.  Що  робити  -  нiяк  не
придумаю!

   - Не турбуйтеся, знайдемо.
   Самовидцi розповiдають, що Дмитро Iванович власним коштом  придбав  для
колективу самодiяльного театру двадцять костюмiв, десь дiстав  червонi  та
зеленi шкiрянi чоботи, барвистi шовковi пояси, плахти тощо.

   Щедра допомога  вченого  окрилила  аматорiв-робiтникiв.  Першi  виступи
вiдбулися в примiських селах Катеринославщини. Успiх був надзвичайний.
   Через рiк, коли цей колектив набув уже певного досвiду, Дмитро Iванович
запропонував по?хати на Кубань.
   На Кубанi, пiд  проводом  Гордiя  Дзябенка,  молодий  пересувний  театр
поставив "Сватання на Гончарiвцi", "Сто тисяч", "Марусю Богусдавку", "Доки
сонце зiйде - роса очi ви?сть".
   Репертуар театру з року в рiк збiльшувався. Наступного разу, коли театр
при?хав на Кубань, вiн уже  не  обмежився  тiльки  цими  виставами.  Тепер
виставлялося ще й "Запорожця за Дуна?м" та  "Наталку  Полтавку".  В  ролях
Карася й Виборного  виступав  Гордiй  Дзябенко,  що  мав  уже  театральний
псевдонiм - Гамалiя.
   Колектив театру звичайно ви?здив на гастролi влiтку, а  на  зиму  театр
тимчасово припиняв свою дiяльнiсть, i артисти ставали до роботи за  давнiм
сво?м фахом. Сам керiвник Гордiй Дзябенко знову ставав слюсарем у  депо  й
отак щозими слюсарював, поки фiзично був здоровий.
   Якось навеснi завiтав Дзябенко до Яворнацького. Розпитуючи  про  успiхи
його театру, Дмитро Iванович поцiкавився:
   - Гордiю Федоровичу, а як ви живете? Чи ма?те свою хатину?
   - I маю, i не маю!
   - Як це розумiти?
   - Та так: живу на Амурi в Нижньоднiпровську, в благенькiй "времянцi".
   Дмитро Iванович замислився.  Через  якийсь  час  вiн  таки  з'?здив  до
Дзябенка  й  переконався,  що  його  вихованець  справдi  весь  вiдда?ться
театровi, занехаявши сво? особисте життя. Маленька,  на  "курячих  лапках"
сира хатина, в якiй холодно й незатишно, а коли  надворi  йде  дощ,  треба
пiдставляти миски, ночви й вiдра, щоб не було на пiдлозi калюж, бо з стелi
в кiлькох мiсцях крапотить вода.
   На Дмитра Iвановича це справило гнiтюче враження, його людяне серце  не
могло примиритися з таким животiнням.

   - Гордiю Федоровичу, ви й далi дума?те жити у цiй "времянцi", чи як?  -
спитав Дмитро Iванович.

   - Та нi, хочу збудувати хатину, та от з грiшми туго, нiяк не зберу ?х.
   Прощаючись з Дзябенком i його дружиною, Яворницький сказав:
   - Завтра неодмiнно навiдайтеся  до  мене.  Жду!  Коли  Гордiй  Дзябенко
прийшов до музею, Яворницький шепнув йому на вухо:

   - Вiзьмiть оцi грошi, Гордiю Федоровичу, та збудуйте собi хату.  Тiльки
глядiть: про цю мою допомогу вам - нiкому анi словечка!

   Дзябенко аж розгубився вiд несподiванки й тiльки спромiгся  схвильовано
промовити:
   - Спасибi, Дмитре Iвановичу, ви для мене  стiльки  зробили  добра,  що,
мабуть, i рiдний батько за все життя не зробив би стiльки!

   Незабаром на Амурi, по вулицi Кочкинськiй, 24, вирiс будинок,  в  якому
поселився Гордiй Федорович Дзябенко з сво?ю сiм'?ю. Тут до 1932 року жив i
працював робiтничий артист - слюсар залiзничного депо.


ОЙ
ВЕРБО, ВЕРБО

   Навеснi студенти держунiверситету вийшли в парк Шевченка  на  суботник.
Вони копали ямки, саджали дерева. До Iвана Гриценка пiдiйшов знайомий йому
Яворницький i пита?:
   - Що це ви, юначе, тут робите?
   - Копаю ямку для верби.
   - Добре  дiло  ви  робите,  Iванець,  копайте.  Дмитро  Iванович  довго
розмовляв з ним. Вiн уже збирався було йти далi, але студент спитав його:
   - Як це ви натрапили на мене?
   - Скажу. Тут я вже стежу за хлопцями,  придивляюся,  як  вони  орудують
лопатами. I ось помiтив, що ви не з тендiтних,- хлопець дебелий, стрункий,
рухливий. Думаю, мабуть, син орача, вмi? поратись бiля землi.

   Гриценковi було  при?мно  слухати  цi  слова.  Вiн  усмiхнувся.  Дмитро
Iванович доторкнувся до посаджено? вербички, погладив  ??,  понюхав,  щось
подумав, а потiм глянув на копача:

   - Верба, Iване,- геро?ня укра?нських дум, пiсень, легенд. Вона  збуджу?
в людинi глибокi емоцi?. Багато пiсень  i  дум,  якi  створив  укра?нський
народ, у великiй мiрi пов'язанi з вербою. Верба  -  краса  природи,  росте
вона i на узбережжi Днiпра, i бiля ставкiв, озер, струмочкiв та криниць.

   Тарас Григорович Шевченко завiз iз собою вербу  аж  до  Новопетровська.
Виросла вона рясна та гiлляста. Пiд нею в лiтню спеку солдати  вiдпочивали
i теплим словом згадували Кобзаря. Минуло бiльше ста рокiв. Верба до само?
землi схилила сво? зеленi коси, на яких щоранку iскряться  краплини  роси,
на мiсцi Новопетровсько? фортецi виросло мiсто, яке перейменовано  в  1939
роцi на Форт Шевченка.
   Верба росте там, де волога, а там, де волога,- завжди чудовий рослинний
свiт, багато квiтiв, кущiв, усяко? зеленi. А де зелень -  там  птахи,  там
виру? життя. Верба приваблю? до себе поселенцiв: коло  не?  завжди  живуть
люди. Довгий час верба була  важливою  сировиною  для  виготовлення  речей
домашнього вжитку, бо верба - м'яка i тягуча, вона не плiснявi? у волозi i
не трiска?ться на сонцi. Оцi властивостi проклали вербi  широку  дорогу  в
життя.

   Найкращий, наймелодiйнiший звук виходить з тi?? кобзи,  яку  роблять  з
червоно? верби.
   Дмитро Iванович розповiдав, що в музе? ? чумацький вiз,  ярмо,  мазниця
та iншi речi, виготовленi з верби.
   Верба красива, живуча, легко переносить морози  i  бурi.  А  якщо  буря
злама? гiлку i вона потрапить у намул, на вологу  землю,-  швидко  пустить
корiння i виросте велика верба.
   - А чули ви пiснi про вербу? - спитав Яворницький.

   - Чув, та мало.
   Дмитро Iванович весело пiдморгнув i потихеньку проспiвав:

   На городi верба рясна...
   Там стояла дiвка красна.
   Хорошая та вродлива,
   ?? доля нещаслива...

   А ось вам друга:

   В кiнцi греблi шумлять верби,

   Що я насадила...

   Нема того козаченька,

   Що я полюбила.

   Ось третя:


   Ой вербо, вербо,

   Де ти росла,

   Що тво? листячко

   Вода знесла?

   Ой знесла, знесла

   Тиха вода...

   А я, молода,

   Як ягода...

   Далi Дмитро Iванович пригадав розповiдь одного  дiдуся  про  те,  як  у
церквi одлупцювали вербою попа.
   - В одному селi був пiп. Його не злюбили за те, що вiн тягнув що мiг  з
парафiян, пиячив i в гречку скакав. От пiшли  люди  на  вербну  недiлю  до
церкви. Пiп роздав вербу i каже: "Берiть, раби божi, вербу  та  бийте  нею
один одного i промовляйте: "Верба б'?, не я б'ю..."  То  мужики  як  взяли
вербовi дреньчики та як почали ними лупцювати попа, так той ледве живий  з
церковцi вискочив. Отак свого попа провчили парафiяни прямо в церквi.

   Вже в парку стало зовсiм темно. Всi студенти розiйшлися.
   - Ну, Iванець, вже всi пiшли, тiльки ми з вами  затримались.  Час-бо  й
нам додому. Ходiмте до мене вечеряти. Ви ж наробилися так, що  ?сти  добре
хочете!
   Вiд такого гостинного запрошення студент не вiдмовився.

З
КАФЕДРИ ЛИНЕ ПIСНЯ

   Серед багатьох друзiв та знайомих, якi добре знали Яворницького, був  i
професор Днiпропетровського державного унiверситету  Олександр  Люцiанович
Бельгард. Йому Минуло тринадцять рокiв, коли вiн вперше почув  живе  слово
вiдомого iсторика.
   Я попросив  Олександра  Люцiановича  розповiсти  про  сво?  зустрiчi  з
Яворницькнм. Вiн охоче погодився, але перед цим сказав:

   - Коли людинi минуло шiстдесят рокiв, вона вже  йде,  як  любив  казати
Дмитро Iванович, не на ярмарок, а з  ярмарку.  В  людей  такого  вiку  вже
мемуарнi настро?. Я дуже жалкую, що свого часу недостатньо  звертав  уваги
на  окремi  вислови,  на  характернi  риси  й  особливостi  вдачi   Дмитра
Iвановича, проте все ж добре пам'ятаю окремi епiзоди.
   Восени   1915   року,   в   розпалi   iмперiалiстично?   вiйни,   менi,
тринадцятирiчному хлопцевi, довелося  покинути  рiдний  край  -  Литву.  Я
оселився з батьками в Катеринославi й незабаром став учнем третього  класу
друго? чоловiчо? гiмназi?, що мiстилася на Пушкiнському проспектi.  I  ось
тут у березнi наступного року я зустрiвся з професором Яворницьким.
   В гiмназi? були вивiшенi об'яви, де повiдомлялося, що в  недiлю,  о  10
годинi ранку, вiдбудеться лекцiя професора Московського унiверситету Д. I.
Яворницького  про  народних  музикантiв-кобзарiв   у   супроводi   кобзаря
Кучугури-Кучеренка.
   Ще в суботу вчителi в усiх класах попередили: "Глядiть, щоб  усi  були,
бо це ж честь для нашо? гiмназi? - з лекцi?ю виступить видатний учений".
   Ми, учнi, з великим iнтересом чекали недiлi.

   В призначений час зал гiмназi? був переповнений. Вiдчинилися дверi, i в
зал зайшли iнспектор гiмназi? i з ним професор Яворницький, який пiд  руку
вiв слiпого кобзаря в синьому жупанi. Всi встали. Сотнi юнакiв на всi  очi
дивилися на незвичайних  гостей,  бо  вперше  бачили  перед  собою  живого
професора.
   У залi стояв стiл i коло цього три стiльцi. Посерединi  сидiв  професор
Яворницький, лiворуч - iнспектор гiмназi?, а праворуч  -  кобзар.  Повагом
пiдвiвся з-за столу Дмитро Iванович.
   - Юнi друзi! - звернувся вiн до учнiв.- Сьгоднi ви тут не почу?те слова
про фiзику, хiмiю чи математику. Я - iсторик i хочу вам розповiсти про те,
як народилося й розвивалося народне мистецтво. Коротенько  розкажу  i  про
iсторiю кобзи.
   З собою я привiз кобзаря, який викона? кiлька пiсень.

   Учений сказав, що струни кобз передають нам вiдгомiн вiкiв  i  разом  з
тим розкривають найтоншi  почуття  людини.  Кобзарi,  цi  незрячi  гомери,
здебiльшого спiвали iсторичних пiсень та дум, але  вони  й  самi  складали
новi пiснi, якi швидко знаходили стежку до людських сердець.  Мандруючи  з
поводирями та з цiпками в руках, кобзарi несли сво? мудрi й  вiщi  думи  в
села й мiста. За це ?х шанували й поважали. Сво?ю творчiстю вони збагатили
скарбницю нашо? культури...
   Дмитро Iванович зробив паузу i потiм сказав:

   - А тепер попросимо нашого кобзаря Iвана Йовича вдарити по струнах. Вiн
проспiва? нам укра?нськi думи та iсторичнi пiснi.

   У  залi  спалахнули  оплески.  Кобзар  раз-другий  провiв  пальцями  по
струнах. Гордо пiдняв чоло, i в залi залунала дума про дiвку-бранку Марусю
Богуславку. А потiм вiн проспiвав ще  три  пiснi.  Кожна  з  них  чарувала
слухачiв щирiстю i теплом.
   Минали  роки.  Олександр  Бельгард  уже  став  студентом   бiологiчного
факультету Катеринославського iнституту народно? освiти. Це був час,  коли
молодь з заводiв i сiл заповнила аудиторi? вищих  шкiл.  Юнаки  й  дiвчата
спрагло тяглися до знань. То нiчого, що в аудиторiях часом бувало холодно,
доводилося сидiти в пальтi з наставленим комiром i хукати в  руку.  Жагуче
прагнення оволодiти знаннями зiгрiвало юнацькi серця.
   В той час в iнститутi народно? освiти працювали вiдомi вченi  -  Л.  В.
Писаржевський, В. П. Карпов, Г. О. Грузинцев.  На  iсторичному  факультетi
читав курс лекцiй з iсторi? мiсцевого краю професор Яворницький.

   Багатьом прийшлася до душi лекцiя "Запорожцi перед судом iсторi?",  яку
Дмитро Iванович прочитав для студентiв i викладачiв iнституту.
   -  Запорозькi  козаки,говорив  професор,-  виникли  спочатку  як   вияв
протесту бiльшостi, протесту цiло? громади проти панства, рiзних пiдпанкiв
та багатi?в-дукiв, якi скрiзь позахоплювали землi та  права  i  не  давали
по-людському жити простому народовi... Не витримуючи такого насильства  та
тако? неправди, укра?нський люд почав пiдiйматись цiлими купами  iз  сво?х
мiсць i почав тiкати у вiльний степ, який починався вiд р. Орелi i  до  р.
Кiнських Вод, де не було нi пана, нi орендаря...[68]

   В унiверситетi Д.  I.  Яворннцькi?й  керував  i  гуртком  студентiв  по
охоронi природи, пам'яток минувшини та вивченню флори  i  фауни  мiсцевого
краю.
   Студент-бiолог   Бельгард   вибрав   час   i   теж   пiшов    послухати
професора-iсторика. Вiн попав  па  лекцiю,  яку  Дмитро  Iванович  назвав:
"Iсторичнi мiсця на Днiпрових порогах".
   Це була, власне, не лекцiя,  а  жвава,  невимушена  бесiда.  Складалося
враження, нiби на кафедрi сидить  мудрий  дiдок  з  сивими  вусами  i  так
розповiда? про давнi подi?, наче вiн сам був ?х учасником.

   Лектор полонив слухачiв,  розповiдаючи  про  певнi  iсторичнi  подi?  й
воднораз сиплячи легендами, думами й цитатами з пiсень. Iнколи  вiн  мовби
забував про iнститутську кафедру i починав заспiвувати. Це  в  нього  була
сво?рiдна iлюстрацiя лекцi?. Розповiсть про похiд Сiрка i тут же проспiвай
про нього два-три куплети з народно? пiснi.
   Коли пiсля лекцi? бував на Днiпрових порогах, то  дивився  на  них  уже
зовсiм iншими очима.
   Та ось Бельгард скiнчив iнститут i став ученим-бiологом. Вiн  засiв  за
докторську дисертацiю, яка була присвячена лiсам пiвденно-схiдно?  частини
Укра?ни. Треба було заглянути в iсторичне  минуле  лiсових  оазiв  на  тлi
безмежних степiв. "Хто ж допоможе менi в цьому? - думав Бедьгард.- Не  хто
iнший, як тiльки Яворницький!" I вiн звернувся до  Дмитра  Iвановича.  Той
уважно вислухав гостя i сказав:
   - Тема вашо? дисертацi? дуже цiкава. Я охоче допоможу.
   Вiн назвав ряд потрiбних дисертантовi книжок i дав йому  багато  цiнних
порад, як краще побудувати дисертацiю, як систематизувати  й  висвiтлювати
зiбраний матерiал.
   - А що можна використати з вашо? особисто? бiблiотеки, з ваших праць? -
спитав Бельгард.
   Дмитро Iванович пiдвiвся з крiсла, дiстав з шафи грубу  книгу  й  подав
молодому вченому.
   - Ось вам "Вольности запорожских козаков",- прочитайте  й  використайте
тi мiсця, що вам пiдiйдуть.
   Молодий учений мiцно потиснув руку й щиро подякував за щедру допомогу й
теплий прийом.
   Читаючи твори й слухаючи лекцi? Яворницького, Бельгард, що сам уже став
професором, не  раз  думав:  "Яка  широка  фiлологiчна  ерудицiя  в  цього
iсторика, це ще не опрацьований роздiл багатющо? бiографi?. Тут ? над  чим
попрацювати молодим дослiдникам".
   Знайомство з "Вольностями" не раз приводило молодого вченого  в  долину
Самари. Ця рiчка особливо мальовнича в тому мiсцi, де вона прийма?  Вовчу.
Про цi мiсця Яворницький часто згаду?  в  сво?й  книзi.  Самарська  долина
приваблювала  запорожцiв  чудесними  лiсами,  соковитими  луками,  рибними
рiчками. Тут тепер студенти - майбутнi ботанiки  та  зоологи  -  проводять
дослiдницькi роботи.

   Закiнчивши  свою  дисертацiю,  Бельгард  на  знак  пошани  до  iсторика
поставив  епiграфом  до  роздiлу  сво??  працi   "Байрачнi   лiси"   слова
Яворницького: "Байрак, вiд тюркського кореня "баир" - косогiр; так  звався
невеликий, але а грубих i важких дерев лiс, переважно в ярах та по  схилах
?х".
   Бельгард, розповiдаючи сво?м слухачам-студентам про красу  й  багатство
рiдного краю, завжди теплим словом згадував  Дмитра  Iвановича,  який  сам
палко любив i  прищеплював  iншим  велику  любов  до  iсторичних  пам'яток
культури та до рiдно? природи - окраси людського життя.

КАЧКА
ТЕЖ ПОТРЕБУ? ПРОФЕСОРСЬКО? ДОПОМОГИ

   Багато хто вважав Дмитра Iвановича за дивака, вбачаючи в дивацтвi  одну
з неодмiнних властивостей старих, дореволюцiйних  професорiв.  Та  якщо  в
поведiнцi Дмитра Iвановича й траплялися справдi дивнi випадки, то  до  них
призводило не  бажання  оригiнальничати,  а  були  вони  звичайно  проявом
велико? гуманностi, вiдгуком на будь-чи?  страждання.  Взяти  хоч  би  цей
випадок з свiйською качкою.
   Хто бував у Дмитра Iвановича вдома й прогулювався з  ним  на  подвiр'?,
той бачив, як там  поважно  походжала  огрядна  бiлолоба  качка.  Господар
дбайливо доглядав ??, ходив на базар i купував для не?  корм,  приносив  з
Днiпра дрiбнi камiнцi й пiсочок з мулом i сипав ?й у корито з водою.

   Одного разу хтось iз дiтлахiв загилив у  качку  ломакою.  Качка  впала,
потiм зопалу пiдвелася й знову припала до землi.

   Дмитро Iванович пiдтюпцем пiдбiг до не?, взяв качку на руки й  оглянув.
У бiдолахи була пошкоджена лiва нога. Не довго думаючи, вiн  посадив  свою
улюбленицю в кошик  i  понiс  до  обласно?  лiкарнi.  Зайшов  до  кабiнету
хiрурга, глянув, а там, крiм санiтарки, нiкого нема.
   - А де ж, дiвчино, вашi лiкарi?

   - Отам у залi, засiдають.
   - Так ви, будь ласка, покличте когось  iз  хiрургiв,  скажiть:  просить
Яворницький.
   Моторна дiвчина швидко схопилася з мiсця й метнулася в залу. За хвилину
звiдти вийшла асистентка хiрурга Олександра Микола?вна Абрамова.
   - З вами щось ско?лося, професоре?

   - Та зi мною все гаразд, а от з мо?ю качкою - бiда.

   - Якою качкою? - здивовано перепитала асистентка.

   - Звичайною, ось вона  в  кошику.  Гляньте,  прошу  вас,  може,  чимось
допоможете. Така хороша качечка, сумирна, не шкiдлива, i ось ма?ш: не може
стати на нiжку,- бiдкався професор.
   Перната "пацi?нтка" спочатку викликала в  асистентки  подив,  але  вона
одразу збагнула, що качка, певно, була втiхою вiдомого академiка, i тут же
запропонувала йому показати "хвору".
   - Будь ласка,- зрадiв Дмитро Iванович. Вiн витяг з  кошика  замотану  в
якусь одежину свою бiлолобу. Дiагноз  встановлено  швидко:  перелом  лiво?
нiжки.
   - Доведеться, Дмитре Iвановичу, вашiй качцi накласти гiпсову пов'язку й
залишити у нас на кiлька днiв.
   - Добре, спасибi вам. Коли треба буде корму - принесу.

   - Не турбуйтеся, ми самi про це подба?мо.

   Занесли качку  в  перев'язочну  i  за  всiма  правилами  наклали  гiпс.
Асистентцi Абрамовiй допомiг у цiй  операцi?  клiнiчний  ординатор  Микола
Якович Хорошманенко.
   Академiк повернувся додому. Через три днi йому дозволили забрати  качку
додому i встановити для не? режим.
   Кiлька разiв асистентка Абрамова  навiдувалася  до  сво??  пацi?нтки  й
цiкавилася, як вона себе почува?. Вона переконалася,  що  Дмитро  Iванович
ма? велику пристрасть до тварин i птахiв, а особливо  до  сво??  улюблено?
крякухи.
   Качка швидко видужала i невдовзi стала бiгати, як i перше.
   Сидячи за столом у  будинку  Яворницького,  асистентка  Абрамова,  ледь
усмiхаючись, сказала:
   - I стало ж у вас, Дмитре  Iвановичу,  терпцю  возитися  ще  й  з  цi?ю
качкою...

   - А хiба ж  можна  залишити  поранену  птицю  напризволяще?  Качка  теж
потребу? допомоги.
   Дмитро Iванович на якусь мить замислився, а потiм сказав:

   - Я й досi не можу забути епiзод, який обурив мене до глибини душi.  Це
було в Самарському лiсi. Лiсовик Григорiй Антонович Поплавський повiсив на
плече рушницю й вийшов до озера. Вiн - добрячий мисливець. Було, загорне в
папiрець гривеника й каже: "Ану, пiдкиньте!" Пiдкинуть. А вiн  прицiлиться
- бах! - так  тiльки  клаптики  паперу  в  повiтрi  розлетяться.  Ото  був
стрiлець! Щодня вiн брав свою рушницю й виходив у лiс на качок. Пройдеться
лiсом, посидить у засiдцi бiля берега Самари - нема? здобичi. Встане i йде
додому, наспiвуючi собi якусь веселу мелодiю. Нiколи вiн не  шкодував,  що
поверта?ться додому без трофе?в. Вiн бачив душевне задоволення не в цьому,
бо кохався в природi, любив i оберiгав ??. Кожного разу,  коли  повертався
додому, розбирав i чистив свою рушницю.
   - Навiщо ви чистите? - питали його.- Ви ж сьогоднi не стрiляли.
   - Справжнiй мисливець,вiдповiдав вiн,- хоч i не стрiля?,  а  чистить  i
змащу? свою зброю. Такий у мене здавна звичай.

   Одного разу Поплавський повернувся з лiсу дуже схвильований.
   - Iду я лiсом,- каже вiн,- коли чую поблизу - бах, бах! Я туди.  Глядь,
а мiй сусiда-мисливець Iван Лебiдь бiга?, як  несамовитий,  бiля  кущiв  i
палить у щось. Пiсля кiлькох пострiлiв пiдскочив вiн до куща й витяг  дику
качку з обвислими крилами. Я пiдiйшов до нього й питаю:
   - Що тут сталося? В кого стрiляли?

   - В качку! - вiдповiв захеканий сусiда.- Оце ледве вбив. Ну й  хитра  ж
яка, все добирала способу втекти. Та вiд мене не втече: я все ж таки добив
??!
   - Як добив? Що за качка? Покажiть менi.

   - Та  пiдранок.  Мабуть,  якийсь  мисливець-невдаха  пiдстрелив,  а  не
знайшов, то вона й ховалася, поки я ?? не надибав,- вихвалявся Лебiдь.

   Поплавський аж затремтiв од гнiву.

   - Кровожерна ж  ви  людина!  Добивати  пiдстрелену  птицю  може  тiльки
бузувiр! У вас не серце, а камiнь. Знекровлена,  виснажена  iстота  сидiла
пiд кущиком, чекала щасливого дня, щоб пiднятися  в  повiтря  й  розшукати
сво?х дiточок, а ви... Ех!
   Поплавський безнадiйно махнув рукою, круто  повернувся  й  пiшов  сво?ю
дорогою. Iван Лебiдь стояв з качкою в руках i не знав, що  з  нею  робити.
Напевне, i вiн жалкував, та було вже пiзно.
   Дмитро Iванович зняв окуляри, похукав на них i витер носовичком скло. У
нього ледь помiтно тремтiли руки.
   Пiсля цього оповiдання асистентка хiрурга вже не дивувалася бiльше,  що
дивак професор принiс ?й лiкувати свiйську качку...


ЧАРIВНИЙ
КУТОЧОК

   Один iз  шанувальникiв  Яворницького  сказав  менi,  що  в  Ки?вi  живе
Григорiй Iванович Мусi?нко, який  добре  знав  Дмитра  Iвановича  протягом
десяти рокiв. Якось я при?хав до столицi й  звернувся  в  довiдкове  бюро.
Мене повiдомили, що той, хто мене цiкавить,  живе  на  Стадiоннiй  вулицi,
недалеко вiд вокзалу.
   I ось я бiля  ворiт  чепурного  одноповерхового  будинку.  Натиснув  па
кнопку. За хвилину вiдчинилася хвiртка. Передi мною стояла привiтна  лiтня
жiнка й ласкаво запрошувала зайти в двiр.
   Тут рясно цвiли яблунi, грушi, абрикоси, вишнi й сливи, а бiля  веранди
тiшили очi барвистi клумби запашних квiтiв.  Цей  чарiвний  куточок  щедро
осявало ласкаве промiння травневого сонця.
   Серед цього земного раю стояв з шлангом у  руках  сухорлявий,  рухливий
чоловiк середнього зросту, з чисто виголеним обличчям,  засмаглими  дужими
руками. Одразу було  видно,  що  господар  коха?ться  в  садiвництвi.  Вiн
шанобливо запросив мене на веранду.
   - Добрi  люди,  Григорiю  Iвановичу,  сказали  менi,  що  ви  довгенько
приятелювали з Яворницьким,- почав я.- Розкажiть,  будь  ласка,  менi  про
нього. Обличчя господаря тепло усмiхнулося.
   -  Треба,  мабуть,  покликати  й  дружину,  Ганну  Микола?вну,-  сказав
Григорiй Iванович.- Вона теж добре знала Дмитра Iвановича.
   I ось за столом  нас  тро?.  До  лагiдного  щебетання  пташок  у  садку
долуча?ться спiвучий голос Григорiя Iвановича.

   - Я добре знаю цю  милу,  задушевну  людину.  З  Дмитром  Iвановичем  я
познайомився через рiдну сестру Лесi Укра?нки - Ольгу  Петрiвну  Кривенюк.
Десь  ще  до  революцi?  я   завiдував   у   селi   Лоцманськiй   Кам'янцi
гiдрометеорологiчною  станцi?ю.  Зi