мною  ско?лося  нещастя  -  випадково
вiдчикрижив бритвою  пiвпальця.  Менi  допомогла  лiкарка  Ольга  Петрiвна
Кривенюк. Перев'язуючи поранений палець,  вона  з  яко?сь  нагоди  згадала
добрим словом Яворницького. Дмитро Iванович допомiг  ?й  улаштуватися  тут
лiкарем, а ?? чоловiковi - службовцем у Держбанку.

   З приводу цього Пчiлка писала до Яворницького:

   "Вельмишановний Дмитре Iвановичу!  Вiтаю  вас  з  Великим  Днем,  бажаю
весело святкувати. А я тут зосталась сама як палець... Не по?хала  нiкуди,
щоб не було знов перерви у виходi з "Рудним кра?м"...  Оце  все  жду,  чим
скiнчиться справа з затвердженням мо?? дочки в с. Кам'янцi. Чи не пособили
б ви там словом де слiд? З прихильнiстю О. Пчiлка 8/IV 1911 р."[69]

   Якось Мусi?нко зайшов до музею, щоб познайомитися  з  Яворницьким.  Вiн
передав щире привiтання  вiд  iменi  Ольги  Петрiвни,  й  вiдтодi  вони  й
заприятелювали.

   Вдома у Дмитра Iвановича була  величезна  бiблiотека.  Там  зберiгалося
понад  чотири  тисячi  рiдкiсних  книжок.  Господар  частував  ними  сво?х
близьких i знайомих, але не спускав з сво?х очей жодно? книжки.
   Якось до нього звернувся Мусi?нко:

   - Дайте менi, Дмитре Iвановичу, що-небудь почитати.

   - Я, чоловiче, все можу вам вiддати, але книжки - нi. Хочете -  берiть,
сiдайте в мо?х кiмнатах i читайте скiльки завгодно, а  додому  -  не  дам.
Чому? Сам такий - як побачу рiдкiсну книжку, вiзьму ?? до рук, то вона вже
в мене i залишиться...
   - Я вам дам будь-який завдаток, тiльки дозвольте взяти додому.
   - Нi, голубе, хоч тисячу карбованцiв давайте, не вiзьму: загине  книжка
- нi за якi грошi ?? не купиш. Читайте тут. А  коли  хочете,  приходьте  в
музей, сiдайте i працюйте скiльки духу  стане,  а  виносити  я  нiкому  не
дозволяю.
   З цього дня Григорiй Iванович часто заходив до музею,  брав  по  кiлька
книжок, сiдав за  стiл  i  з  олiвцем  у  руках  студiював  потрiбну  йому
лiтературу.
   Частенько Дмитро Iванович давав Мусi?нковi доручення: ?здити  в  далекi
мiсця по рiдкiснi експонати та брати участь в експедицiях тощо.
   Сумлiнна й самовiддана праця Мусi?нка подобалась  Яворницькому,  i  вiн
усi?ю душею полюбив цю просту й щиру людину.

   - Хочеться менi вам, Григорiю Iвановичу, щось подарувати,  та  й  думаю
собi - що ж вам саме дати? Ага, може, палицю? Ану лишень,  пiдiйдiть  сюди
ближче.
   Мусi?нко пiдiйшов i глянув на колекцiю рiзних палиць. ?х було з  добрий
десяток.

   - Вибирайте собi яку завгодно.
   - Е-е-е, нi. Як же я сам буду вибирати! Якось незручно. Краще  ви  самi
виберiть i подаруйте, якщо ваша ласка.
   Дмитро Iванович витяг одну, другу, третю,  оглянув  ?х  з  усiх  бокiв,
прицмокнув язиком, щось пригадував i клав назад. Нарештi  витяг  четверту,
гладеньку чорну палицю.
   - Берiть оцю. Зна?те, де я дiстав ??? В Гелуанi, як ?здив  у  гостi  до
Лесi Укра?нки. Ця палиця виготовлена з найкоштовнiшого чорного дерева. Ось
вiзьмiть у руки, вона наче свинцем налита.

   Григорiй Iванович зберiгав  цей  подарунок  як  пам'ять  про  генiальну
поетесу i ?? щирого прихильника та друга Дмитра Iвановича.


   Восени 1920 року Дмитро Iванович  викликав  Мусi?нка  додому  i  сказав
йому:
   - З Лоцмансько? Кам'янки Ольга Петрiвна пере?здить з сво?м чоловiком до
Ки?ва. Дуже прошу вас, Григорiю Iвайовичу, все ?хн? майно складiть на дуба
i разом з ними перевезiть до  пристанi.  А  вже  вiдтiля  вони  пароплавом
попливуть до Ки?ва.
   На пристань Дмитро Iванович прибув задовго до  вiдходу  пароплава.  Вiн
тепло й щиро гомонiв з Кривенюками, прохав передати земний уклiн матерi  -
Оленi Пчiлцi.
   Пароплав уже вiдчалив, узяв курс на Ки?в,  а  Дмитро  Iванович  все  ще
стояв на березi й махав солом'яним  брилем  сво?м  добрим  приятелям,  якi
посилали йому з палуби прощальний привiт.

ОТ
ТОБI Й ДIД!

   Хоч понедiлок i вихiдний день  у  музе?,  але  Дмитро  Iванович  завжди
приходив, щоб глянути хазяйським оком, чи все там гаразд.

   Оглянувши цього разу музей, вiн чорним ходом вийшов на двiр i присiв на
стiльцi бiля ганку. Скромно одягнений, з цiпком у  руках,  сивовусий  i  в
шапцi, вiн був  схожий  на  сторожа.  Поруч  нього  сидiв  студент  (тепер
науковець) П. Г. Винниченко, який i розповiв менi цю бувальщину.
   Щойно випав перший весняний  дощик,  засяяло  радiсне  сонечко.  Дмитро
Iванович сидiв  замрiяно,  нiби  вслухався,  як  розпукуються  бруньки  на
кленах, а бiля нього, скрутившись у клубочок, лежав пес  Жучок.  Скрипнула
хвiртка. У двiр музею ввiйшло двi лiтнi жiнки; вони оглянули кам'янi баби,
статую Катерини II,  а  потiм  пiдiйшли  до  Яворницького  й  привiталися.
Присiди бiля нього й бiдкаються:
   - От не пощастило! За скiльки рокiв при?хали в музей, а вiн, як на  те,
вихiдний.
   - А звiдки ж ви при?хали? - поцiкавився Дмитро Iванович.
   - З Нiкополя.
   - Ну що ж, у нас i тут, надворi, музей:  бачите,  он  скiльки  кам'яних
баб!
   - Це вже ми бачили. Нам  дуже  хотiлося  всередину  пройти.  Може,  ви,
дiдусю, якось тишком-нишком провели б нас? Ми вам вiддячимо.

   Дмитро Iванович усмiхнувся в довгi вуса, а потiм швидко ввiйшов у  роль
дiда-сторожа й сказав:
   - Воно трохи й незручно. Як наскочить  начальство,  так  влетить  менi,
перепаде й вам.
   - А ви не бiйтеся начальства: у вихiдний день воно сидить дома. Чого  б
то воно сюди зараз прийшло!
   В цей час одна з них  дiстала  гаманця,  пошукала  в  ньому  й  витягла
монету.
   - Вiзьмiть, дiдусю.

   - Що це?

   - Тридцять копiйок вам на чай, вiзьмiть.  Дмитро  Iванович,  приховуючи
усмiшку, сказав:

   - Та я ще ж нiчого для вас не зробив, а ви вже й на  чай.  Це  вже  там
пiзнiше... Ну, ходiмо зi мною, поведу вже вас у музей.
   Гостi зрадiли й охоче пiшли слiдом за "дiдом".
   - Ви, прошу вас, скиньте з себе пальто й калошi. Ось тут залиште.
   I показав у передпоко? вiшалку й мiсце на калошi. Жiнки  повiсили  сво?
ватянки на вiшалку, а калошi недбало  кинули  серед  кiмнати.  Яворницький
мовчки нахилився, взяв калошi й охайно поставив ?х у куток. Хоч  жiнки  це
помiтили, але промовчали. Простота  й  шанобливiсть  Дмитра  Iвановича  не
викликали  будь-яко?  пiдозри.  Вони  так-таки   й   сприйняли   його   за
дiда-сторожа. Жiнки причепурилися бiля люстерка,  а  Яворницький  витяг  з
кишенi ключi, вiдчинив дверi й повiв ?х по музею. Водив години двi.  Давав
пояснення, як звичайно, цiкаво, дохiдливе й  з  жартами.  Але  одна  жiнка
пита? його:
   - А звiдки ви все це зна?те?

   - Та давненько тут служу: наслухався, надивився та й  запам'ятав  собi,
що воно й до чого.

   - Добре ви поясню?те, все у вас до ладу. А скажiть - це  ж  тут  працю?
професор Яворницький?
   - Тут.

   - А як би це його побачити? Вiн бува? в музе??

   - Щодня бува?.  Ось  вiн  перед  вами  й  зараз.  Жiнки  переглянулися,
знiяковiли, почервонiли й розгубилися вкрай. Одна з них шепнула другiй:
   -  А  ми  ж  кинули  сво?  калошi  де-будь,  на  чай  наобiцяли!  Кому?
Яворницькому!..- А  потiм  схвильовано  до  Дмитра  Iвановича:  -  Ви  нас
пробачте  за  нашу  необачнiсть  i...  те?,  як  його?..  одне  слово:  не
розiбрались як слiд, з ким ма?мо дiло. Щиро, вiд усi?? душi дяку?мо вам за
те, що поводили нас по музею. Повiк пам'ятатимемо це...
   Жiнки попрощались i, виходячи з подвiр'я музею,  промовили,  зачудовано
хитаючи головами:
   - От тобi й дiд...

ГОСТI 3
ГРУЗI?

   В останнi роки  життя  Дмитра  Iвановича,  коли  вiн  був  уже  слабий,
доглядала Катерина Iванiвна Литвиненко.  Вона  зберегла  в  пам'ятi  iмена
багатьох шанувальникiв академiка Яворницького й допомогла  менi  розшукати
тих людей, якi здалека при?здили до нашого iсторика.
   - А чи ви чули, як до Дмитра Iвановича при?здили артисти  з  Грузi??  -
якось спитала вона мене.
   - Нi, про це я не чув. Що ж то були за люди?

   - Хто саме - не знаю, але добре  пам'ятаю,  що  вони  все  про  Богдана
Хмельницького його розпитували.
   Кинувся я розшукувати цих людей. Написав листа в Тбiлiсi  до  народного
артиста СРСР Акакiя Олексiйовича Хорави. Вiд нього я одержав таку  при?мну
вiдповiдь:


   "Шановний Iване Максимовичу!
   Вiдповiдаю з великим запiзненням. Прошу пробачити. Був за кордоном.  На
жаль, я не був знайомий з Д. I. Яворницьким. З ним зустрiчався А. Васадзе,
який  ?здив  до  нього  в  справi  постановки  в  нашому  театрi  "Богдана
Хмельницького". Васадзе працю? в  Кута?ському  театрi  iм.  Л.  Месхiшвiлi
художнiм керiвником. Нiяк не вдалося менi з ним зустрiтися. Скоро я  по?ду
до нього в Кута?сi й попрошу написати про Яворницького. Було б добре, якби
i ви йому написали. Бажаю вам  успiху  у  великому  патрiотичному  дiлi  -
увiчненнi пам'ятi видатного художника, вченого, дiяча укра?нсько? культури
Д. I. Яворницького. З щирою пошаною до вас А. Хорава".

   Цей лист пiдказав стежку, якою треба було простувати в дальших пошуках.
   I ось передi мною спогади, якi надiслав народний  артист  СРСР  лауреат
Державно? премi? Акакiй Олексiйович Васадзе. З них  я  дiзнався,  що  1939
року  грузинськi  артисти  надумали  поставити  п'?су  Корнiйчука  "Богдан
Хмельницький". Переклав п'?су ПIалва Дадiанi, режисуру й  постановку  взяв
на себе Ак. Васадзе, художн? оформлення готував Iраклiй Гамрекелi,  музику
- Реваз Габiчвадзе...
   Поки розподiляли ролi, знайомилися з текстом, усе йшло гаразд, усi були
захопленi. Коли ж  узялися  безпосередньо  втiлювати  авторський  задум  у
сценiчнi образи й готувати декорацi?, виявилося, що артистам i  режисеровi
браку? конкретного уявлення про Укра?ну та ?? геро?чну iсторiю, не  все  в
нiй зрозумiле.  I  ось  грузинськi  митцi  надумали  по?хати  на  Укра?ну,
побувати в Харковi, Одесi й  Ки?вi.  Тут  вони  жадiбно  кинулися  вивчати
старовиннi зразки матерiально? i духовно?  культури  укра?нського  народу,
перед ними широко розчинили сво? дверi столичнi музе?;
   артисти зустрiлися з автором п'?си О. Корнiйчуком, завiтали й до  Гната
Юри.
   - Скажiть, будь ласка,- звернулись вони до Гната Петровича,- де  б  нам
знайти знавця Запорозько? Сiчi?
   - А що вас цiкавить?
   - Для ново? вистави нам треба все, що вiдбивав укра?нський нацiональний
колорит. Ми вже добре вивчили шевченкiвського "Кобзаря", зна?мо р?пiнських
"Запорожцiв". Але цього замало.

   Гнат Петрович подумав трохи i сказав:

   -  От  що,  друзi  мо?,  берiть  квитки  на  пароплав  та  рушайте   до
Днiпропетровська. Там живе iсторик Яворницький. Вiн  зна?  запорожцiв,  як
сво? п'ять пальцiв. Передайте йому земний уклiн вiд мене.

   На пароплавi ?хали Васадзе, Гамрекелi разом з  сво?ми  дружинами.  Вони
вперше бачили Днiпро.
   "Незабутн?  враження   справила   на   нас   подорож   вiд   Ки?ва   до
Днiпропетровська,- пише в сво?х спогадах Васадзе.- Тридцять шiсть годин ми
майже  не  покидали  палубу,  милуючись  мальовничими   берегами   велико?
укра?нсько? рiки".
   Пароплав прибув о 3 годинi ночi, а рано-вранцi гостi були вже на порозi
будинку Яворницького. Назустрiч ?м вийшов посивiлий  господар.  Перед  ним
стояли дво? засмаглих молодих людей, акцент  яких  одразу  виказував  ?хн?
нацiональне походження.
   Професор сказав жартома:
   - Я думав, що ви прийшли вiдiбрати мiй останнiй, курiнь, але  бачу,  що
ви милi люди, тож прошу до  господи.  На  жарт  Яворницького  грузини  теж
вiдповiли жартом:
   - Шановний професоре! Запорожцi  були  такi  ж  хоробрi  лицарi,  як  i
грузини,- тим-то вам, запорозькому батьковi, нема? чого нас боятися.
   Всi засмiялись, i одразу запанувала атмосфера невимушеностi й  щиростi,
нiби господар i гостi давно знають одне одного.

   - Що ж вас, друзi мо?, привело сюди аж iз Кавказу?

   - Допоможiть нам, професоре, поставити на  грузинськiй  сценi  "Богдана
Хмельницького".
   - Так-таки й допомогти! Та я ж не артист!

   - Ви, Дмитре Iвановичу, бiльше нiж артист. Ми багато чули про вас  i  в
Ки?вi, i в Харковi. До вас, як  бджоли  на  нектар,  линуть  з  усiх  усюд
письменники, артисти, музиканти. Всi до вас iдуть  за  добрим  словом.  Не
вiдмовте й нам.
   Дмитро Iванович охоче вiдчинив дверi  сво?х  кiмнат,  повiв  гостей  до
вiтрин, познайомив ?х з численними картинами, якими були прикрашенi  стiни
в домi, й до кожного експоната вiн давав вичерпнi пояснення. Потiм  Дмитро
Iванович присiв у крiсло, склав руки на грудях i спитав:

   - А чому це ви зацiкавилися Богданом? Хiба у вас нема? сво?х геро?в?
   - Як нема! А Георгiй Саакадзе! Вiн майже в той  же  час,  як  i  Богдан
Хмельницький, боровся за об'?днання Грузi?. Але нам хочеться бiльше  знати
про славного укра?нського гетьмана, щоб гiдно  вiдтворити  його  образ  на
грузинськiй сценi.
   - Ну що ж, добре дiло задумали. Допоможу  чим  зможу.  Допитливi  митцi
Васадзе й Гамрекелi знайшли у Яворницького багатий матерiал, що мiг надати
майбутнiй виставi укра?нського нацiонального колориту.  Гостей  насамперед
зацiкавили знаменитi малюнки дубових ворiт Запорозько? Сiчi, якi були  так
окованi залiзом, що, здавалося, й з гармати ?х не проб'?ш. Художник  зразу
ж дiстав блокнот i змалював цi ворота олiвцем.
   Потiм  Дмитро  Iванович  пiшов  до  друго?  кiмнати  й  принiс   звiдти
запорозьку шаблюку, пiстоль i булаву.
   -  Ось,  мо?  генацвалi,так,  зда?ться,  називають   у   вас   друзiв,-
розглядайте i малюйте. Все це вам знадобиться.

   В блокнотi художника  швидко  з'явилися  гетьманське  вбрання,  люлька,
булава. Не забув  Дмитро  Iванович  показати  гостям  i  посуд,  орнаменти
укра?нсько? вишивки.
   А коли iсторик показав гостям репродукцi?  малюнкiв  Василькiвського  й
Самокиша з унiкального альбому  "Украинская  старина",  в  гостей  аж  очi
розбiглися. Найбiльше  ?х  зацiкавили  там  типи  козакiв,  ?х  костюми  й
побутовi речi.
   Кiлька годин просидiли грузинськi артисти над цим  рiдкiсним  альбомом.
Це була для них справжня знахiдка.
   Блокноти були вже заповненi, але гостi не поспiшали йти.
   - А який був дяк у Сiчi? - спитали вченого. Дмитро Iванович усмiхнувся.
Вiн пригадав комедiйнi епiзоди дяка-запорожця.

   - Дяк у Сiчi був незвичайний. Вiн ходив у  пiдряснику,  але  за  поясом
носив пiстоля, а збоку в нього висiла шаблюка, й на ши?  телiпався  хрест.
Коли треба було послужити козакам, дяк не шкодував сво?? голови. Вiн  i  в
розвiдку ходив, i в бою не пас заднiх. Перед тим, як прийняти прибулого  в
Сiч новака, вiн звичайно питав:
   "У бога вiру?ш?"
   "Вiрю!"
   "Перехрестися! А горiлку п'?ш?"
   "П'ю!"
   "Зразу видно, що iстинно християнська душа!"

   Пiсля цього дяк наливав у кiвш горiлки й пiдносив новому сiчовиковi,  а
на закуску тикав йому тараньку. Коли горiлки було мало, то  берiг  ??  для
себе, а новаковi давав нюхати тiльки хвоста таранi.

   Хоч сiчовий дяк i побожна людина,  та  до  горiлки  був  дуже  швидкий.
Iнколи так надудлиться, що всю свою духовну одежу й хрест у корчмi проп'?.
Але козаки прощали йому це; бо вважали дяка за свого вiрного побратима...
   - За п'ять годин,- згаду? Васадзе,- ми тiльки побiжно  познайомились  з
дуже цiнними для нас матерiалами, зiбраними невтомними руками вченого.
   Професоровi дуже подобались гостi з Грузi?. Вiн не хотiв ?х вiдпускати,
пропонував почаювати з ним, але гостi помiтили, що  господар  утомився,  й
стали прощатися.
   Повернувшись до  Тбiлiсi,  артисти  гаряче  взялися  готувати  прем'?ру
"Богдан Хмельницький". 5 лютого 1939 року в Тбiлiсi вiдбулася ця  вистава,
що пройшла дуже успiшно. Грузинськi  митцi  надiслали  Дмитровi  Iвановичу
листа, в якому сердечно дякували за теплу зустрiч у будинку бiля Днiпра  й
за щедру допомогу.

I
ЧОРТ У МОНАХИ ПIШОВ

   Одного разу я був очевидцем, як академiк Д.  I.  Яворницький  записував
народнi легенди про чортiв.
   Ми втрьох - Дмитро Iванович, молодий поет Федiр Петлиця i я - сидiли  в
кабiнетi директора музею.
   - То про якого чорта, молодий чоловiче, ви менi ще хотiли розповiсти? -
спитав Яворницький  мiсцевого  поета-початкiвця,  котрий  носив  при  собi
повний портфель легенд про чортiв, вiдьом, упирiв та всяку iншу нечисть.
   - У мене ? легенда про такого чорта, що ви, Дмитре Iвановичу, ахнете! -
похвалився Петлиця.
   Вчений-етнограф витяг з кишенi маленького блокнота, олiвця i поклав  на
стiл. Вiн радiв, коли його кореспонденти приносили  новi  записи  народно?
мудростi.
   - Цiкаво, розкажiть, послухаю.
   - Жив на свiтi чорт-душогуб. Вiн усе  життя  пiдкусював  людей:  одного
утопив у Днiпрi, другому допомiг у зашморг шию закласти, третього довiв до
самогубства; багато душ  загубив.  А  вже  пiд  кiнець  свого  життя  став
немiчний, малоздатний на лихе дiло. Тодi найстарший в них  -  Вельзевул  -
покликав його до свого кабiнету та як гаркне:
   "Геть з мого пекла, дармо?де, з тебе тут нiяко? користi!" Вийшов чорт з
пекла та й задумався: що робити, куди йти? Та й подався безробiтний дiдько
на старiсть лiт до монастиря. Там вiн переодягся в ченця, став смирненький
раб божий i ввiйшов у довiр'я до духовно? братi?. Йому  повiрили,  мовляв,
старий дiд причвалав сюди на покаяння. Одвели для нього  келiю,  взяли  на
харчi.
   Прожив чорт  у  монастирi  пiвроку;  од'?вся  на  дармових  харчах,  аж
вилиску?. Все йшло гаразд. Але так тривало недовго. Вiд неробства  чортяку
нудьга за?ла. Тодi згадав свою колишню професiю i взявся  за  дiло:  почав
спокушати ченцiв. Одного схимника довiв до того, що  той  кинув  монастир.
Другого  все  пригощав  самогоном,  поки  зробив  з  нього  п'яницю-буяна.
Третього штовхнув на крадiжку грошей у богомольцiв.
   Бiс так закрутив сво? чортяче колесо, що добрався аж до самого  iгумена
- пiдкинув йому в келiю молоду красуню. I той спокусився. Знелюбили за  це
iгумена, позбавили його сану. Однi?? пiзньо? ночi iгумен з досади втопився
в монастирському ставку.
   Чорт зробив сво?  дiло,  скинув  чернече  вбрання  i  гайнув  знову  до
Вельзевула:

   "Ти мене вигнав як ледацюгу,- докiрливо кинув тому,а я не такий!"
   "Що ж ти таке добре зробив для нас?" - поцiкавився Вельзевул.
   "Пролiз до монастиря i там такого нако?в, що ченцi  з  глузду  з'?хали,
почали пиячити, кидати сво? келi? i вже  скоро  всi  поженяться.  Монастир
став корчмою, службу божу нема кому правити, iгумен закрутився з молодицею
i втопився".
   Похвалив його Вельзевул за добрi дiла i знову прийняв капосного чортяку
до свого штату...
   - Е-е-е, бачу, що  це  не  простий  у  вас  чорт,  закадишний,-  сказав
Яворницький i засмiявся у сво? козацькi вуса.

   - Нi, Дмитре Iвановичу, не простий, вислужений чорт! Коли Федiр Петлиця
розпрощався й вийшов з кабiнету, я запитав iсторика-фольклориста:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, чого ви смiялись, коли Петлиця  розповiдав
свою легенду?
   - Скажу: про цього чорта вiн менi вже розказував, але забув. Але  тепер
чую, що по-новому, тонше пряде... Бачу,  що  бреше,  але  бреше  до  ладу,
художньо, а це вже - творчiсть! Оцей варiант його домислу я й записав, щоб
додати до того чорта, про якого вiн менi розповiдав пiвроку тому...


ДОБРI
СУСIДИ

   ...До революцi? та й у роки громадянсько? вiйни перед  будинком  Дмитра
Iвановича весь майдан зарiс дикими хащами густого бур'яну. Нiхто  тодi  не
розводив квiтiв, не вирощував декоративних дерев, як  це  робиться  тепер.
1921 року Дмитро Iванович порадився з сво?м сусiдою Ларивоном Омеляновичем
Подолинним i вирiшив засiяти майдан просом.
   - А чим же ми будемо орати? - спитав Ларивон Омелянович.
   - Як чим? Волами та плугом!
   - Де ж ми ?х вiзьмемо?
   - Ви про це не турбуйтесь, я вже подбав. Дмитро Iванович  звернувся  до
Катеринославського  окрпродкому  по   допомогу.   Другого   дня   в   його
розпорядження передано на цiлу добу двi пари дужих волiв, плуг  i  борону.
Дмитро Iванович сам ходив за плугом, орав землю,  а  потiм  почепив  через
плече мiшок з просом i засiяв ним бороновану землю.
   Зiбраний  врожай  Дмитро  Iванович  подiлив  так:  частину  дав  сво?му
сусiдовi, меншу частину залишив собi, а решту проса зшеретував i вiддав до
обласно? лiкарнi на харчування хворим, бiдним вдовам та сиротам.

   - Мiй батько,- згаду? син Подолинного Володимир Ларивонович,- мав шiсть
колодок бджiл, виростив садочок. Дмитро Iванович щонедiлi заходив до нас -
милувався пасiкою, давав цiннi поради, як доглядати бджiл  та  садок.  Вiн
дуже цiкавився всi?ю нашою сiм'?ю.
   Мати Володимира Ларивоновича Подолинного - Ганна Олександрiвна  -  була
родом  полтавка,  смуглява,  чорноока,  вродлива  жiнка,   вмiла   спiвати
старовинних укра?нських пiсень. Часто вчений просив ?? заспiвати,  й  вона
охоче спiвала, а Дмитро Iванович записував пiсню  на  слова  й  на  голос.
Одного разу Яворницький принiс з музею жiноче укра?нське убрання, що  його
носили на  Полтавщинi,  попросив  Ганну  Олександрiвну  надiти.  Господиня
вбралася й причепурилася, стала як квiтонька.
   - А ви вмi?те танцювати?поцiкавився Дмитро Iванович.

   - Аякже, вмiю, не забула.
   - Ану, спробуйте,  будь  ласка,  укра?нського  гопачка.  Де  не  взявся
баянiст,  заграв  гопака.  Враз  Ганна  Олександрiвна  вдарила  об   землю
закаблуками i вихором закрутилася навколо поважного гостя. Дмитро Iванович
задоволене всмiхнувся.
   - Досить, досить. Це добре, що ви не розучилися танцювати.
   Потiм вiн сфотографував ?? i цi фотознiмки надiслав Ренiну  для  яко?сь
картини.
   Через деякий час  коштом  та  за  вказiвками  Дмитра  Iвановича  пошили
укра?нський костюм i Володi: червонi з пiдкiвками чоботи, козацькi  широкi
штани, вишиту сорочку та сиву смушеву шапку з червоним верхом, а до того ж
оперезали кашемiровим поясом. Коли Володю одягли,  прийшов  Яворницький  з
фотографом i кiлька разiв сфотографував парубка в рiзних  позах.  Цi  фото
Яворницький теж надiслав Репiну.
   ...Одного разу, будучи в  запорозькому  вiддiлi  музею,  старий  сусiда
спитав Дмитра Iвановича:
   - Скажiть, що це за прапор, де ви його здобули?

   - Е, козаче, любий, це запорозький прапор, тiльки  це  копiя.  Оригiнал
прапора - в Ленiнградi, в Ермiтажi.
   - А хiба не можна оригiнал сюди привезти?

   - Та я хотiв був доскочити того прапора, та не дали. Я вже  вiддав  для
Ермiтажу кiлька десяткiв дублетних експонатiв  з  археологiчних  розкопiв,
але й це не допомогло. Довелося погодитись на копiю, а на додачу  взяв  од
них кiлька запорозьких пiстолiв, шабель тощо.
   Дмитро Iванович пiдвiв гостя до вiтрини й показав цiкаву знахiдку,  яку
йому пощастило здобути пiд  час  розкопування  могил,бронзове  люстерко  з
держальцем. Хоч це люстерко пролежало в могилi тисячолiття, але воно добре
збереглося. Археолог  пишався  ним  i  частенько  розповiдав  вiдвiдувачам
iсторiю, як це люстерко хотiли в нього забрати в Петербург.

   - Якось у столицi чиновники  з  мiнiстерства  освiти  дiзналися,  що  я
викопав оце люстерко. Прийшов лист - негайно вишлiть бронзове  люстерко  в
Петербург на огляд. Що тут робити? Я й подумав: "Як тiльки вишлю,  то  вже
не побачу його, як свого вуха",- а мовчати не можна: начальство ж вимага?!
Покликав я сторожа музею та й кажу: "Ось тобi,  Iване,  тридцять  копiйок,
пiди на базар i купи старе вiдро". На другий день iржаве дно з цього вiдра
я послав у мiнiстерство. I що ж? Через п'ять днiв мою посилочку  повернули
назад, а слiдом за нею - лист. У ньому чиновники писали: "Поверта?мо через
непотрiбнiсть!"

   Дружба з добрими сусiдами була в нього щира й мiцна. Про не?  не  забув
Яворницький i в останнi години свого життя.

   За день перед смертю Дмитро Iванович послав  хатню  робiтницю  Катерину
Iванiвну до Подолинного, щоб зразу ж вiн прийшов до нього.

   - Здрастуйте, Дмитре Iвановичу! - шанобливо вклонився сусiда.
   - А-а-а! Це ви, Ларивоне Омеляновичу... От i добре, що ви прийшли. А  я
вже вмираю... Попрощаймося.
   На очах слюсаря виступили Сльози. Академiй обняв його.
   -  Перекажiть,  Ларивоне  Омеляновичу,  щоб  зайшли   до   мене   Ганна
Олександрiвна й Володя, треба й з  ними  попрощатися,  бо  вже  нiколи  не
побачимося.
   Другого дня не стало Дмитра Iвановича.


   МУЗЕЙ ПРИ МУЗЕ?_ _

   Ще напередоднi революцi? в Катеринославi, з  iнiцiативи  вченого-хiмiка
Л. В. Писаржевського,  утворилася  група  професорiв  та  викладачiв,  якi
поставили собi на метi - органiзувати в мiстi Вищi жiночi курси.  До  цi??
групи входив i Дмитро Iванович Яворницький. Створення жiночих курсiв  було
викликано тим, що царський мiнiстр Кассо видав наказ - вигнати всiх  жiнок
з унiверситетiв. Отже, вчитись ?м нiде було.
   Iнiцiативна група багато зробила для того,  щоб  пiдiбрати  викладачiв,
опрацювати плани й програми навчання.  Жiночi  курси  мали  давати  жiнкам
освiту, яка прирiвнювалась би до вищо?. Здавалося,  все  йшло  гаразд,  та
коли постало питання про кошти  на  утримання  курсiв,  iнiцiативна  група
зайшла в безвихiдь.
   Виручив Дмитро Iванович Яворницький.

   Одного разу вiн сказав професоровi М.  О.  Лебедеву,  який  потiм  став
директором жiночих курсiв:

   - Ходiмо до Копилова. В нього грошей - хоч  лопатою  горни!  Я  спробую
його умовити, щоб вiн трошки потрусив сво?м гаманцем.

   Дмитро Iванович частенько знаходив ключi до таких жмикрутiв  -  то  вiн
випросить у них грошi на обладнання музею, то на археологiчнi розкопки, то
на видання потрiбно? лiтератури.
   Курси почали дiяти. З Харкова було запрошено професора Л. В.  Рейнгарда
читати на цих курсах лекцi? з зоологi?.  Леонiд  Володимирович  вважав  за
честь собi зробити вiзит Яворницькому i ближчим часом пiшов до  музею  iм.
Поля.
   Дмитро  Iванович,  дiзнавшись,  що  гiсть  -  зоолог,  повiв   його   в
екологiчний вiддiл музею, де була виставлена мiсцева флора й фауна.

   Знайомлячись з цим вiддiлом, створеним з iнiцiативи  Дмитра  Iвановича,
професор Рейнгард  побачив,  який  широкий  дiапазон  iнтересiв  у  Дмитра
Iвановича: цiкавила його не тiльки iсторiя народу, його вабили до  себе  i
тварини, рослини та птахи рiдного краю.
   Гостевi-зоологу  було  при?мно  дiзнатися,  що  до   його   при?зду   в
Катеринослав тут знайшлася людина,  яка  подбала  про  створення  в  музе?
екологiчного вiддiлу.

   - А ось перед вами i сам завiдувач  цього  вiддiлу  -  Микола  Iванович
Подосинников. Знайомтеся! - вiдрекомендував Яворницький.- В  нього  золотi
руки. Бачите,  скiльки  тут  вiтрин,  чучел,-  усе  це  витвiр  його  рук.
Довгенько менi довелося його  шукати  для  нашого  музею,  а  все  ж  таки
надибав!

   Коли в Яворницького визрiла iдея вiдкрити в музе? вiддiл флори й фауни,
вiн обiйшов майже всiх мiських природознавцiв та мисливцiв. Йому пощастило
натрапити на рiдкiсного знавця природи i  неабиякого  майстра  виготовляти
чучела звiрiв та птахiв.
   Подосинников був так закоханий  у  фауну,  як  Яворницький  в  iсторiю.
Певно, це й зблизило ?х. У Подосинникова цiкава бiографiя.  Вчився  вiн  у
Харкiвському технологiчному iнститутi, але з другого курсу його  виключили
за участь у страйках. Трохи пiзнiше вiн здобув  природничу  освiту,  й  це
дало йому можливiсть  стати  викладачем  природознавства  в  гiмназiях  та
реальному училищi.
   Знайомство з Дмитром Iвановичем вiдкрило йому новi перспективи в життi.
   -  От  що,  Миколо  Iвановичу,  кидайте,  мабуть,  свою  педагогiку  та
переходьте до мене в музей. Тут ви таке зробите, що  увiчнить  ваше  iм'я.
Згода?
   I  Дмитро  Iванович   не   помилився.   Подосинников   став   одержимим
колекцiонером i збирачем, великим любителем природи. Таких, як вiн, iнколи
називають диваками: коли доросла людина з сачком бiга? за  метеликами  або
навпочiпки повза? по травi,  щоб  знайти  комашку,  а  потiм  до  дрiбниць
описати ??. Багатьом  невдогад,  що  такi  люди  залишають  для  поколiння
неоцiниму спадщину: експонати i науковi працi.

   Директор музею знав, що природничий вiддiл -  це  не  археологiя,  туди
готовеньких експонатiв  не  покладеш,  треба  виготовити  чимало  чучел  i
макетiв. А як це зробити? I Яворницький надумав органiзувати  на  Басейнiй
вулицi  (нинi  iм.  Писаржевського)  спецiальну  майстерню.  Привiв   туди
Подосинникова й каже:
   - Тут буде майстерня й лабораторiя з усiма приладами.  Тепер  слово  за
вами. Берiться, не гайте часу!
   I майбутнiй помiчник усю душу вклав у нову, але улюблену роботу.
   Яворницький розповiв професоровi Рейнгарду, як Подосинпиков сам  знiмав
iз забитих птахiв i  звiрiв  шкурки,  робив  чучела,  готував  ескiзи  для
вiтрин.
   Усi тi звiрi, птахи, гадюки, комахи виставленi в музе? не механiчно, як
звичайно,- одне за одним, порода за породою, а так, як вони живуть в сво?х
природних умовах,- в лiсi, в травi, в норi, в дуплi  дерева,  на  гiлочках
дерева, па скелi, в рiчках, озерах. I вся та обстава коло звiра, чи птицi,
а чи гадюки - зроблена не тiльки  гарно,  а,  можна  сказати,  артистично,
рукою талановитого, щирого, невтомного Миколи Iвановича.
   - Ви тiльки гляньте, Леонiде Володимировичу, на оцього зайчика, або  на
оту качку, чи на орла. Вони ж як живi, все в них на сво?му мiсцi. Щоб  так
зробити  чучело  -  треба  мати  велику  любов  до  природи  й  покликання
ентузiаста!
   I  справдi,  Подосипников  зробив  120  художньо   оформлених   вiтрин,
виготував 700 чучел рiзних тварин i птахiв, зробив  понад  тисячу  зразкiв
молюскiв.
   У природничому вiддiлi дуже багато було зразкiв руди, вугiлля та  iнших
мiнералiв, якими багатий наш край.
   - А тепер гляньмо ще на отi великi вiтрини,запропонував гостевi  Дмитро
Iванович.- Там ви побачите саме те, що приваблю? сюди зоологiв.
   Перед  очима  гостя  вiдкрилася  величезна  палеонтологiчна   колекцiя.
Цiкавий був, зокрема, повний комплект кiсток  мамонта,  голова  первiсного
бугая та чучело триметрового полоза.
   - Мiж iншим, цей полоз ма? свою кумедну iсторiю,зауважив, посмiхаючись,
Дмитро Iванович.- До катеринославського  полiцмейстера  дiйшли  чутки,  що
десь на околицi мiста об'явилося  страховище,  яке...  пожирав  людей.  Ця
звiстка  наполохала  начальство.  Негайно   споряджено   цiлу   експедицiю
озбро?них полiца?в i кинуто на  розшуки  "страшного  змiя".  Шукали  його,
капосного, три днi й нарештi таки надибали i спiльними зусиллями  хвацьких
полiца?в якось там убили гадину. Але  того  ж  дня  до  полiцi?  звернувся
адмiнiстратор звiринця i  заявив,  що  кiлька  днiв  тому  з  клiтки  втiк
рiдкiсний полоз, i просив допомогти розшукати його.
   - Ви не хвилюйтесь! - заспоко?в полiцмейстер адмiнiстратора  звiринця.-
Ми вже його вбили.
   - Як убили?- жахнувся адмiнiстратор.- Таж полоз цей мирний, вiн  нiкому
нiяко? шкоди не чинив!
   - Е, це ви так дума?те, а до нас дiйшли чутки, що змiй  людей  пожира?.
Нам нiколи розбиратися, з'?в вiн там кого чи не з'?в,бахнули  по  ньому  з
гвинтiвок, баста! Ми  вже  й  вищому  начальству  рапортували  про  це!  -
гордовито сказав полiцмейстер.
   Коли я почув, що вбили полоза, прибув до полiцмейстера i сказав йому:
   - А полоза ви дарма знищили. Вiн зовсiм не шкiдливий.
   - Як не шкiдливий? Усi кажуть, що вiн людей ?сть. От ми й убили його.

   - Адмiнiстратор звiринця хоче подати на вас скаргу губернаторовi.  Може
бути велика прикрiсть. Полiцмейстер зблiд i розгублено пита?:

   - Що ж тепер робити?
   - З губернатором я сам поговорю, а ви, поки не пiзно, накажiть  зробити
з забитого полоза чучело й передати його в музей.

   Полiцмейстер одразу  пристав  на  пропозицiю  вченого.  Викликав  свого
помiчника, й через два днi в музе? було вже  виставлене  величезне  чучело
полоза.
   Вза?мне  почуття  приязнi  дедалi  бiльше  зближувало  двох  учених   -
археолога й зоолога.
   1918 року у Катеринославi  вiдкрито  державний  унiверситет  з  чотирма
факультетами: iсторико-фiлологiчним, юридичним, медичним та  математичним.
Першим ректором унiверситету призначено професора  Лебедева.  Яворницького
запрошено читати курс лекцiй з iсторi? Укра?ни. Проiснував унiверситет  до
1920 року, а потiм його перетворено в iнститут народно? освiти. 1933  року
знову засновано унiверситет.

   Яворницький i Рейнгард були членами  Всеукра?нського  комiтету  охорони
пам'яток старовини. Багато пам'яток вони взяли на  облiк  i  зберегли  вiд
руйнацi?. Часто ?м доводилося ви?здити в далекi села оглядати  пам'ятки  i
просити людей, щоб зберiгали надбання предкiв.
   Один   учитель   з   Кам'янського   (нинi   Днiпродзержинськ)   написав
Яворницькому листа,  де  повiдомляв,  що  мiсцевi  селяни  знайшли  кiстки
мамонта й топлять ними сво? печi.
   - Що ж будемо робити? - спитав Рейнгард Дмитра Iвановича.
   - Як - що? Негайно треба ви?хати!
   Сiли на по?зд i через годину були вже на мiсцi. Зайшли  до  вчителя,  а
потiм пiшли до ями, де викопано рештки мамонта. Частину кiсток  i  справдi
вже спалено, але бiльшiсть лишилась цiла. Того ж дня  знахiдку  вiдправили
до музею.
   Час вiд часу музей поповнювався новими експонатами. Але вiльного  мiсця
в залах уже не було. Дмитро Iванович  вирiшив  тимчасово,  поки  добудують
нове музейне  примiщення,  передати  всi  експонати  екологiчного  вiддiлу
бiологiчному факультету державного унiверситету.
   - Усе це багатство, Леонiде Володимировичу, я можу

   Довiрити тiльки вам, декановi бiологiчного  факультету.  Певен,  що  ви
збережете цi експонати.

   - Спасибi, Дмитре Iвановичу, за довiр'я. Ми з цих експонатiв  вiдкри?мо
при факультетi спецiальний музей. Усе буде збережене.

   Дмитро Iванович узяв пiд руку свого друга:

   - Майте ж на увазi, Леонiде Володимировичу, передаю тимчасово. Я  вiрю,
що прийде час i ви це повернете в нове примiщення музею.
   На жаль, сподiванки  Дмитра  Iвановича  об'?днати  iсторичний  музей  з
екологiчним не здiйснилися.
   Згодом у музе?  вiдкрили  два  новi  вiддiли:  "Промисловi  тварини"  й
"Мiчурiнський куток". Музей збагатився на фауну Антарктики - тут  появився
кiстяк когатки, череп кашалота, чучела бобра,  бiлого  ведмедя,  зебри,  а
також буревiсника й пiнгвiна.
   - Дмитро Iванович,- сказав професор Рейнгард,- пiшов од  нас  тепер  на
вiчний спокiй, але його iдея - якомога ширше  показати  людям  усi  скарби
нашого краю - не вмерла. Ми не тiльки зберегли те,  що  вiн  зiбрав,  а  й
поповнили екологiчний музей новими цiнними експонатами.


   "?ХАВ КОЗАК ЗА ДУНАЙ"_ _

   Серпневого сонячного дня до будинку Яворницького пiдiйшло  дво?  лiтнiх
людей з цiпками в руках. Один з них  в  окулярах  i  капелюсi  -  народний
артист УРСР А. П. Хорошун, другий, з голеною головою, трохи шкутильгав  на
одну ногу,- кларнетист М. М. Саблiн. ?х здивувало, що  дверi  до  будинку,
порiг якого понад двадцять рокiв нiхто не переступав, були вiдчиненi.  "Що
сталося?" - подумали вони й зайшли всередину.  Назустрiч  вийшов  високий,
сухорлявий завгосп музею.
   - Що тут у вас робиться? - поцiкавилися гостi.

   - Впорядкову?мо будинок Яворницького, який тепер стане фiлiалом  музею:
поновлю?мо робочий кабiнет ученого, ремонту?мо всi кiмнати, дах,  мезонiн.
Усе буде так, як за життя Дмитра Iвановича.

   - А як тут картини Струнникова - чи цiлi?

   - ?х треба трохи реставрувати, бо гiтлерiвцi  подзьобали.  Приходьте  в
травнi на вiдкриття,ласкаво запросив завгосп.

   Саме в цей час я йшов у парк Шевченка i, випадково зустрiвшись з  двома
знайомими, якi оце стояли  на  ганку,  поцiкавився,  що  вони  там  пильно
розглядають.
   - Чому ви тут ходите? - спитав я ?х.

   - Як чому? Ми ж давнi приятелi Дмитра Iвановича! Зiбралися в  парк,  аж
бачимо - дверi вiдчиненi, от i завiтали сюди.

   До парку ми попрямували всi разом. Знайшли лаву, присiли пiд  гiллястою
акацi?ю, i зразу ж почалися спогади.
   - Тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року,- сказав Антон  Панасович,-
я  ?здив  у  Запорiжжя,  де  грав  тодi  наш  театр.  Якось  зайшов  я  до
реквiзиторсько? i там, у мотлосi, натрапив на  одну  грубу  й  дуже  стару
книгу. Це було ?вангелi? XVI вiку, написане рукою. Я щось там заплатив  за
нього й привiз у Днiпропетровськ. Зайшов до музею, щоб  показати  Дмитровi
Iвановичу, але менi сказали, що вiн  зараз  удома.  Пiшов  просто  додому.
Подзвонив. За якусь хвилину вийшов Дмитро Iванович.
   "А-а-а, козарлюга  Хорошун  прийшов.  Здоровенькi  були".  "Здрастуйте,
Дмитре Iвановичу".
   "Мабуть, щось принесли, Антоне  Панасовичу?  -  спитав  господар,  коли
вгледiв пакунок у мо?х руках.- Симо! - звернувся вiн до сво?? дружини.- Ти
б нам наливочки приготувала та яблучок свiженьких на стiл  поклала.  Гiсть
же прийшов!"

   Хорошун розпакував книгу й показав Яворницькому.  Той  узяв  ??,  надiв
окуляри, перегорнув кiлька сторiнок i зразу ж понiс у  другу  кiмнату,  де
лежали музейнi експона ти у вiтринах. Згодом  повернувся  звiдти  вже  без
книги.

   - Ну що, Дмитре Iвановичу, як моя книга? Де вона?

   - Та там... Навiщо вона вам? Нехай побуде в мене.  Хорошун  усмiхнувся,
мовляв, все зрозумiло: рiдкiсна книга сподобалась Яворницькому i попала  в
надiйнi руки. 11 вiн не помилився: ?вангелi? залишилося в музе? назавжди.
   Пригадався менi ще й такий випадок. Одного разу до i  Дмитра  Iвановича
при?хав з Полтавщини його знайомий лiкар-хiрург  Олекса  Сидорович  Будай.
Гiсть привiз з собою рiдкiсну книжку "История Русов" (1846).
   - Подивiться, Дмитре Iвановичу, на цю книжку! - похвалився гiсть.
   Дмитро Iванович схопив ??, глянув на титульний лист i сховав за  спину,
наче боячись, щоб у нього не забрали ?? назад.
   - Я подивлюся на не?, а ви навiдуйтесь...
   Кiлька разiв Будай навiдувався до Яворницького, але розмова про  книжку
нiяк не кле?лась. Тодi Будай обережно спитав:

   - А як там пожива? моя книжечка?
   - Нiчого собi, живе. Вам ??, Олексо Сидоровичу, бiльше вже не бачити.

   - Чому?
   - Ваша книжка збагатила нашу музейну бiблiотеку. Така  штука  нам  дуже
потрiбна.
   - Я так i думав, що вже бiльше не побачу ??. Тодi, може,  я  зроблю  на
нiй дарчий напис для музею? Давайте напишу.

   Дмитро Iванович насторожився, глянув на Будая i сказав:
   - Ось вам, Олексо Сидоровичу, папiр - пишiть, а ми  перенесемо  його  в
книжку...
   Ця рiдкiсна книжка й досi  зберiга?ться  в  бiблiотецi  музею.  На  нiй
позначено iнвентарний номер, але без дарчого напису...

   Слухаючи Хорошуна, кларнетист Саблiн i собi встряв у нашу розмову. Йому
теж було що сказати.
   Микола Михайлович  Саблiн  до  Велико?  Вiтчизняно?  вiйни  працював  у
симфонiчному оркестрi Днiпропетровського радiокомiтету.  Одного  разу  вiн
виконував на кларнетi соло пiд акомпанемент рояля. Дмитро  Iванович  почув
по радiо, що варiацiю "?хав козак за Дунай" з  опери  Гулака-Артемовського
"Запорожець за Дуна?м" викону? солiст Саблiн.
   Професоровi подобалося це  виконання.  Вiн  добре  запам'ятав  прiзвище
кларнетиста i незабаром пiшов у радiокомiтет i попросив:

   - Покажiть менi отого Шаблю, що вчора по радiо грав на  кларнетi  "?хав
козак за Дунай"!
   - На жаль, його зараз тут нема.

   - А де ж вiн? Де його можна знайти?

   - Шукайте  в  парку  Шевченка.  Там  вiн  працю?  солiстом  у  духовому
оркестрi.
   Дмитро Iванович дуже любив класичну музику Чайковського, Шопена,  Гуно,
але    особливо    захоплювався    творами    укра?нських    класикiв    -
Гулака-Артемовського, Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Ревуцького. Твори цих
композиторiв вiн майже щовечора слухав у парку  Шевченка,  навпроти  свого
будинку.

   I ось одного вечора Дмитро Iванович  зайшов  до  парку,  сiв  на  лавцi
вiдпочити, коли це  оголошують  початок  концерту.  "Зараз  артист  Саблiн
викона? соло з концерту композитора Божарда".
   Дмитро Iванович пiдвiвся й попрямував  до  естради.  Пiд  час  антракту
пiдiйшов до групи музикантiв i спитав:
   - А де той Шабля, який щойно грав на кларнетi?

   - Десь тут.
   - Покажiть менi його, будь ласка.

   Кларнетиста швидко  розшукали  й  шепнули:  "Там  хтось  поважний  тебе
чека?!" Саблiн кинув недокурену цигарку, пiдiйшов до незнайомого дiдуся  в
капелюсi й вiдрекомендувався:
   - Я Саблiн. Ви мене шука?те?
   - Так. Саме вас шукаю. Нарештi таки спiймав. Мо? прiзвище Яворницький.
   Саблiн був дуже радий познайомитися з вiдомим ученим. Вiн  пишався,  що
саме ним зацiкавився професор-iсторик.
   - Менi хотiлося з вами погомонiти. Ви зараз вiльнi?

   - Хвилин через сорок закiнчиться концерт, i я до ваших послуг.
   - Добре, почекаю.
   Саблiн  нетерпляче  дивився  на  годинника.  Як  тiльки   капельмейстер
оголосив: "Концерт закiнчено!" - вiн зразу ж кинувся до  Яворницького.  За
старою звичкою  Дмитро  Iванович  почав  сво?  знайомство  з  традицiйного
питання:
   - Скажiть, вiдкiля ви родом?
   - Я народився у Мандрикiвцi.
   - Гм, цiкаво. А чи зна?те ви, чому це селище зветься Мандрикiвкою?
   - Нi, не знаю. Буду вдячний, коли поясните.

   - Саме тут, на березi Днiпра, ще тисяча сiмсот сiмдесят дев'ятого  року
перший оселився запорозький осавул Андрiй Мандрика. Отож, голубе, вiд його
прiзвища й пiшла назва - Мандрикiвка.

   Саблiн з великим iнтересом вислухав розповiдь, як другий  запорожець  -
полковий осавул Лазар Глоба  -  заснував  у  Катеринославi,  за  допомогою
запорожцiв Микити Коржа та Гната Каплуна, чудесний мiський  сад.  Цей  сад
займав площу вiсiмдесят сiм тисяч п'ятсот квадратних сажнiв i був один  iз
кращих на пiвднi Укра?ни. Пiсля смертi Глоби сад перейшов до казни. Могила
Глоби сто?ть у парку iм. Чкалова.
   Далi Дмитро Iванович поцiкавився:

   - А ваше прiзвище часом не перекручене?

   - Як вам сказати, мiй  батько  колись  писався  Шабля,  а  як  попав  у
солдати, став Саблiн. Отак воно i залишилося.
   - Я теж так думаю i, як бачите, не помилився, коли  вас  уперше  назвав
Шаблею.
   Дмитро Iванович похвалив  Саблiна  за  його  вмiле  виконання  соло  на
кларнетi, яке вже не вперше слухав по радiо i в парку.

   - Миколо Михайловичу, до вас прохання: зберiть увесь колектив  духового
оркестру та приходьте до мене додому в гостi. Я живу ось навпроти парку.
   Музикант був трохи здивований таким несподiваним запрошенням, та  ще  й
не одного чоловiка, а всiх двадцяти п'яти учасникiв оркестру.
   В призначений час вони прийшли. Дмитро Iванович гостинно прийняв  ?х  i
розсадив на верандi.  На  столi  з'явилися  соковитi  грушi  та  яблука  з
власного садка.
   - Пригощайтеся, друзi, будьте як у себе дома,- запрошував господар.

   Гостям у будинку Яворницького одразу впали в очi .розмальованi стiни  у
приймальнiй кiмнатi. Саблiн перший пiдiйшов до одно? картини й спитав:
   - Скажiть, Дмитре Iвановичу, що це за вусатий дiд сидить бiля воза?
   - То чумак. Вiн ?де в Крим по сiль. У дорозi втомився, випрiг  волiв  i
пустив ?х пастись, а сам вирiшив трохи пiдкрiпитися...

   Музиканти зачаровано слухали оповiдача, поки той  не  скiнчив  попросив
?х:

   - Ну, хлопцi, може, що-небудь загра?те?

   - Коли ма?те бажання, будь ласка. Що б ви хотiли?

   - Для початку що-небудь iз "Запорожця за Дуна?м", а потiм "Вечорницi".
   Музиканти старалися з усiх сил. На обличчi Дмитра Iвановича  то  яснiла
радiсна усмiшка, то лягала ледь помiтна тiнь смутку.

   Потiм Дмитро Iванович попросив Саблiна виконати "?хав козак за  Дунай".
Слухав вiн цю пiсню з якоюсь особливою насолодою, мов  тiльки  дивився  на
прудкi пальцi кларнетиста, а сам думками був десь далеко-далеко...

   -  Ну,  порадували  ви,  Шабле,  старого!  Повiк  не  забуду,-   сказав
зворушений Дмитро Iванович, коли затихла музика.

   Саблiн пiдвiвся i пiдiйшов до розкiшного куща  троянд,  що  росли  бiля
паркана. Милуючись ними, вiн захоплено промовив:

   - Якi ж у вас, Дмитре Iвановичу, гарнi троянди!

   - Сам сво?ми руками викохав! - похвалився  господар.Може,  зiрвати  оту
квiточку?
   - Нi, не зривайте: нехай вона чару? i веселить ваше серце, аж поки сама
не зiв'яне.
   Наступного дня, тiльки-но почув Дмитро Iванович,  що  в  парку  заграла
музика, вiн зiрвав найпишнiшу троянду, взяв з собою три  великi  жовтобокi
грушi й подався до парку. Пiд час антракту вiн пiдiйшов  до  музикантiв  i
попросив викликати Шаблю. За якусь мить кларнетист стояв перед ним.

   - Здрастуйте, професоре!
   - Вiтаю вас i щирим словом, i чарiвною трояндою,  яка  вам  учора  дуже
сподобалася. Приймайте ?? вiд щирого серця.
   Саблiн узяв загорнуту в  газету  вогнисту  квiтку.  В  цей  час  Дмитро
Iванович, непомiтно для музиканта, поклав у його кишеню грушi.
   - Дуже дякую вам, Дмитре Iвановичу. Якщо дозволите, я  цю  троянду  вiд
вас  i  вiд  себе  пiднесу  мо?й  землячцi,  талановитiй  пiанiстцi  Лiдi?
Афанась?вiй. Вона завжди акомпану? менi, коли я  виконую  "?хав  козак  за
Дунай".

   - Я не перечу, будь ласка!
   Про цей дарунок Саблiн i досi згаду? тепло i вдячно. Вiн  розповiда?  i
про те, як йому довелося проводити Яворницького на сесiю Академi? наук  до
Ки?ва.
   - Це  було  десь  тисяча  дев'ятсот  тридцять  п'ятого  року.  Дмитровi
Iвановичу тодi минав восьмий десяток. Здоров'я в нього було вже слабке.  З
дому в далеку дорогу його самого не пускали. Але вiн вирiшив  усе  ж  таки
?хати. В Ки?вi, на вокзалi, його мали зустрiти спiвробiтники  академi?,  i
треба було тiльки посадовити його на катеринославському вокзалi в по?зд.

   Саблiн узяв це на себе. Вiн  заздалегiдь  придбав  квитка,  пiд'?хав  з
Яворницьким до вокзалу й привiв професора до м'якого купе. Потiм  викликав
провiдника й попросив:
   - У цьому купе  ?де  патрiарх  науки  академiк  Яворницький,  йому  вже
вiсiмдесят рокiв, бережiть його.
   - Все буде гаразд, не турбуйтеся!

   В купе з ним був академiк О. М. Динник та iншi вченi. Кажуть, що  нiхто
з них у дорозi  не  спав,  коли  Яворницький  починав  розповiдати  окремi
епiзоди з iсторi? Сiчi.
   - Розкажiть, Дмитре Iвановичу,  що  то  за  "стовпова  смерть"  була  в
запорожцiв? - попросив Динник.
   - У запорожцiв був такий звичай, що як хто вб'? товариша, то зараз його
ведуть карати па палю. Оце вам i стовпова смерть! Перед тим, як посадовити
злодiя па палю, оголошували по всiй  окрузi,  чи  не  знайдеться  де  така
дiвка, щоб вийшла за стовповика замiж. Як знайдеться, тодi його  звiльняли
вiд страти, а тiльки висилали геть за Сiч, на зимiвник. От  i  зголосилася
якась одного разу. Прийшла вся пов'язана хустками. Стовповик насторожився,
пiдiйшов до не? та й каже: "А розкрийся, я подивлюся па тебе, яка  ти  ?".
Вона розкрилася. Глянув вiн, аж вона ряба, як  петрiвська  зозуля.  "Як  з
такою вiнчатися,- сказав стовповик,- так лучче на  палi  мотатися!"  Та  й
пiшов на палю, на страту.

   Коли Дмитро Iванович повертався з сесi? до Днiпропетровська, на  перонi
його знову зустрiв Саблiн.
   - Ну, як ви себе почували в дорозi?

   - Ви зна?те, Миколо Михайловичу, мене так доглядали, як малу дитину.  Я
навiть не второпав: чи я був дома, чи в дорозi. Одне слово: "?хав козак за
Дунай!.."

БIЛЯ
ДЗВОНЕЦЬКОГО ПОРОГА

   Найближчим  другом  Яворницького   з   мiсцевих   митцiв   був   артист
Днiпропетровського укра?нського драматичного театру iм. Шевченка Володимир
Филимонович Патлань.
   - Я нiколи не забуду тих щасливих годин,-  розповiдав  вiн,-  якi  менi
випало провести  разом  з  Дмитром  Iвановичем,-  пливти  по  днiпровських
хвилях, ?сти з  одного  казана  степову  пшоняну  кашу,  вкриватися  одним
укривалом i слухати його неповторнi оповiдання.
   Вперше Патлань побачив i почув Дмитра Iвановича, коли зайшов  до  музею
ще десь 1925  року.  Директор  музею,  що  давав  у  той  день  пояснення,
зупинявся  бiля  кожного  експоната  i  з  таким  захопленням   розповiдав
"бiографiю" експонатiв, що, здавалося, всi ми слухали якусь чарiвну казку.

   Вдруге Патлань побачив Дмитра Iвановича через рiк на днiпровому  березi
коло Дзвонецького порога. Зустрiлись вони ввечерi коло багаття,  на  якому
варили  юшку.  Яворницький  сидiв  у  гуртi  лоцманiв  i  розповiдав   про
Запорозьку Сiч, про козацькi походи  на  Крим  та  визволення  укра?нських
бранцiв. Тут, бiля багаття, й  познайомилися  вони.  В  той  вечiр  Дмитро
Iванович залюбки спiвав разом з  ними  старовинних  пiсень,  а  коли  один
лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах i заспiвав "Ой пiду  я
понад морем", Дмитро Iванович зразу ж записав цю пiсню на голос.
   Кобзар замовк. Дмитро Iванович раптом спитав:

   - Ось ми з вами сидимо бiля Дзвонецького порога. А чи зна?те  ви,  чому
вiн так зветься?
   - Нi, не зна?мо, розкажiть.
   Дмитро Iванович розповiв цiкаву легенду.

   - По Днiпру на дубi везли великого дзвона. На порозi  дуб  розбився  об
скелю, i дзвiн потонув. Кажуть, якщо пiрнути у воду  та  прислухатися,  то
почу?ш, як той дзвiн гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.

   Пiсля першого знайомства на Дзвонецькому порозi Патланевi пощастило  ще
кiлька разiв зустрiчатися з  Дмитром  Iвановичем.  Вони  спускалися  разом
через пороги на
   Запорожжя, пiднiмалися з лоцманами до Днiпропетровська.
   - Дмитро Iванович добре знав мо? iм'я й прiзвище, але завжди  звертався
до мене не iнакше, як "козаче",-  згадував  артист.-  Йому,  мабуть,  було
при?мно так мене кликати. Я до цього звик i не заперечував.

   Останнiй раз Патлань бачив Дмитра Iвановича  пiд  час  гастролей  свого
театру в Ки?вi 1938 року. Зустрiлися  вони  на  Хрещатику,  i  Яворницький
попросив провести його до будинку Академi? наук, на Володимирську  вулицю.
Дорогою вони згадали вечiр  на  Дзвонецькому  порозi,  засмаглих,  веселих
днiпровських лоцманiв, ревучi пороги...
   - Ех, майнути б туди ще раз! - зiтхнув Дмитро  Iванович.-  Та,  мабуть,
уже не доведеться...
   - Ми довго не могли розлучитися тодi,- згаду? Патлань,- нiби вiдчували,
що бiльше вже не побачимося.

   БIЛЯ ЧЕСНО? МОГИЛИ_ _

   Сторож музею дiд Бiлий оглянув подвiр'я i вже було попрямував до  сво??
кiмнати, аж глядь, бiля могили Д. I. Яворницького навколiшках сто?ть якась
людина. Сторож тихою ходою пiдiйшов ближче.

   - Що з вами, добрий чоловiче?
   - Та згадав Дмитра Iвановича...

   - Ви тутешнiй чи прибулий?
   - Яз Мiсхора. Познайомимося - Корсуновський Олександр Павлович.  Колись
жив тут, у Днiпропетровську, але за станом здоров'я пере?хав до Криму.  Та
оце й при?хав, щоб вклонитися його могилi.
   Дiд Бiлий дiзнався, що Корсуновський -  iнженер-фiзик,  йому  тодi  вже
перевалило за 60 рокiв.
   Сторож i  прибулий  сiли  на  скамницi  i  довго  гомонiли  про  Дмитра
Iвановича, ?м було що згадати, бо обидва добре знали вченого.

   Згодом i менi вдалося познайомитися з Олександром Павловичем. Ми почали
з ним листуватись, а незабаром i зустрiлися.  В  його  пам'ятi  збереглося
багато цiкавих епiзодiв з життя Яворницького.

   В 1918  роцi  до  рук  юнака  Корсуновського,  який  тодi  жив  у  селi
Ковпакiвцi, Новомосковського повiту,  випадково  потрапила  книжка  Д.  I.
Яворницького "По следам запорожцев". Вiн почав ?? читати i не  вiдiрвався,
поки не закiнчив.
   Тодi ж вiд мiсцевого вчителя  Корсуновський  дiзнався,  що  автор  цi??
книжки - живий, працю? в Катеринославi директором iсторичного музею.
   Через три роки Корсуновський став студентом iнституту народно?  освiти.
Там вiн i побачив Яворницького. I хоч юнак спецiалiзувався на фiзицi,  але
йому кортiло послухати лекцi? Дмитра Iвановича. Потрапив на  одну  з  них,
яку професор читав перед самими канiкулами.

   Ось Дмитро Iванович зайшов до аудиторi? - трошки  сутулий,  сивий.  Всi
встали й шанобливо привiталися. В залi вiдразу запанувала тиша.  ??  нiхто
не насмiлився  порушити  бодай  найменшим  рухом  протягом  усi??  лекцi?.
Пролунав дзвiнок на перерву, але з мiсць нiхто не пiдводився.

   Кiнчаючи  свою  лекцiю,  Дмитро  Iванович  звернувся  до  студентiв   з
особистою просьбою, щоб записували вони духовнi скарби народу.

   Яворницький не вперше звертався до сво?х вихованцiв з таким закликом. I
вони  з  великою  охотою  збирали  зразки  народно?  мудростi  i  пам'ятки
iсторично? минувшини.
   Другого дня Корсуновський зайшов до музею, розшукав директора  i  почав
розпитувати про iсторiю експонатiв.

   Яворницькому сподобався допитливий юнак. Вчений охоче розповiв йому про
найцiкавiшi речi, а потiм спитав його:
   - А чому ви так цiкавитесь музе?м?
   - Хочеться знати iсторiю рiдного краю. Ой як хочеться!

   - Це дуже похвально, юначе. Минуле допомага? краще  зрозумiти  сучасне.
Приходьте, коли матимете час, я вам багато дечого розповiм.

   Зустрiвши  iншого  разу  Корсуновського,  Дмитро  Iванович  несподiвано
спитав його:
   - Ви укра?нську мову добре зна?те?
   - Та наче знаю.
   - Тодi ось вам аркуш паперу, напишiть, будь ласка, що-небудь, ну хоча б
сво? враження про музей.
   Корсуновський сiв за стiл i написав. Яворницький пробiг очима папiрець,
задоволене усмiхнувся i сказав:
   - А тепер у  мене  буде  до  вас  прохання.  Допоможiть  менi  словника
переписати. Ви зможете це зробити, у вас ? вiльний час?
   - А чому ж, допоможу!
   Дмитро Iванович запросив юнака до себе додому. Вiн узяв з  полицi  паку
списаних аркушiв i поклав перед собою.

   - Оце, Олександре Павловичу, мiй найголовнiший скарб.
   Трапилось так, що я сво? розкопки почав з могил. А треба було  починати
не з могил, а з оцих  коштовних  перлин.  Адже  мова  людей  -  найцiннiше
багатство. Я часто жалкую i не можу собi простити, що так пiзно взявся  за
цю роботу. Коли б ранiше я  кинувся,  давно  б  уже  написав  укра?нського
словника. А тепер  наздоганяю,  та,  мабуть,  уже  не  встигну  надолужити
прогаяне. Ось бачите, якi гори я зiбрав! А кiнця ще не видно. Ви ж  уявiть
собi, скiльки Ще не зiбрано невмирущо? народно? мудростi! Життя не  чека?,
треба поспiшати...
   Дмитро Iванович брав чверть аркуша, читав  з  нього,  вимовляючи  кожне
слово з великою любов'ю, з якимсь особливим смаком.

   - Оцi аркушi, Олександре Павловичу, треба переписати для друку.
   Молодий помiчник гаряче взявся за дiло. Завзятий ентузiаст  переписував
словник близько семи рокiв.
   Дмитро Iванович був веселий  i  дотепний  спiврозмовник.  Вечорами  вiн
частував гостя розповiдями з сво?? "бувальщини". Коли в нього був особливо
гарний настрiй, вiн артистично зображував  царя,  мiнiстра,  урядника  або
попа - будь-якого типа, з яким йому доводилося зустрiчатися в життi.

   Якось зайшла розмова про  походження  пiсень.  Дмитро  Iванович  спитав
.свого помiчника:
   - Ви любите пiснi?
   - Дуже люблю.
   - Ану, проспiвайте яку-небудь народну укра?нську. Корсуновський згадав,
що вчора був на концертi i чув пiсню "За Нiман iду я". Вiн заспiвав ??.
   Дмитро Iванович уважно прослухав, а потiм несподiвано засмiявся.

   - Хiба ж це народна  пiсня?  Це  ж,  голубчику,  романс,  пiдробка  пiд
народну творчiсть. А чули ви, Олександре Павловичу,  пiсню  про  вдовиного
сина?
   - Нi, але з радiстю послухаю i для  себе  запам'ятаю.  Дмитро  Iванович
старечим, але при?мним голосом протяжно виводив:

   0-о-ой у полi билинонька колиха-а-а?ться,
   А-а-а в шиночку вдовин сип напива-а-а?ться...


   - Чули таку? -  перепитав  Дмитро  Iванович  гостя.-  Оце  вам  справдi
народна.
   Якось навеснi 1925 року Корсуновський спитав Яворницького:
   - В цьому роцi вам, зда?ться, мина? сiмдесят рокiв.  Чи  не  збираються
вiдмiчати цю дату?
   - Чув, що збираються. Але я - проти. Навiщо  нагадувати  ювiляровi  про
його старiсть, про те, що вже час-бо й честь знати. Мало радощiв од  таких
шанувань.
   Але ювiлей все-таки вiдбувся.
   I коли Дмитро Iванович вийшов на трибуну, всi пiдвелися з мiсць i довго
аплодували йому.
   - Дорогi друзi мо?! - Почав  свiй  виступ  учений.-  Ви  сьогоднi  менi
вiдкрили мене. Я ще не зробив пiдсумкiв свого життя.  Це  ви  зробили.  Як
добрий господар восени збира? з сво?? ниви зерно  i  подову,  так  i  я  в
сво?му життi збирав усе. В мо?х лiтературних працях ? i зерно,  i  полова.
Мине який час, i все це забудеться. Зерно ж мо? - зерно чисте?,  вiдбiрне,
яке я збирав усе сво?  життя,-  це  музей!  Блаженно?  пам'ятi  Олександра
Миколайовича Поля, який перший поклав цеглину в заснування музею,  а  менi
випало велике щастя довершити це добре дiло. Радiсно менi на серцi, що мою
працю в музе? ви тут високо цiнували. Це окрилю? мене, дода? сил, виклика?
бажання щедро служити народовi, сво?й рiднiй Вiтчизнi. Пам'ятайте -  музе?
iснуватимуть вiчно,  бо  вони  показуватимуть  майбутнiм  поколiнням,  чим
людство в сво?й творчостi було i чим воно стало.
   З нагоди  ювiлею  його  тепло  вiтали  численнi  радянськi  установи  i
органiзацi?, науковi товариства, письменники, артисти, художники, друзi  й
побратими.  В  катеринославському  робiтничому   журналi   "Мартен"   була
опублiкована стаття про ювiляра. В нiй вiдзначалося, що науковi  працi  Д.
I. Яворницького написанi "настiльки популярно,  художньо  i  разом  з  тим
науково, що, читаючи ?х, мимоволi переносишся в  тi  давнi  часи  боротьби
народу  за  свою  незалежнiсть".  Вiдзначалась  також  велика   громадська
дiяльнiсть, його внесок у музей та виховання студентiв вузу. "Як лектор  у
робiтничих районах, професор  вузу,  керiвник  екскурсiй,  спiвробiтник  i
розповiдач Дмитро Iванович користу?ться повагою i любов'ю"[70].

   Пiсля зборiв до Дмитра Iвановича  пiдiйшов  Корсуновський.  Яворницький
взяв його пiд руку, i вони разом попрямували додому.  Того  вечора  Дмитро
Iванович довго не мiг заснути.
   Ось про все це i думав Олександр Павлович, коли стояв  навколiшки  бiля
могили.

   "УЛАМОК ФЕОДАЛIЗМУ"_ _

   Цей ярлик з "легко? руки" недолугих журналiстiв  переслiдував  у  30-тi
роки академiка Д. I. Яворницького. I ось до музею зайшла трiйка -  комiсiя
по чистцi апарату музею. Засiли в кабiнетi директора. Всiх звiдти вигнали.
Потiм через деякий час вийшов голова трiйки й каже:

   - Яворницький, заходьте...
   Той зайшов, став перед ними. Нiхто не запросив присiсти.
   - Розкажiть, з  ким  ви  мали  зв'язок?  -  почав  голова.  Яворницький
зрозумiв, чого вони добиваються, й сказав:
   "Пишiть: - з графом Толстим, Р?пiним, Махном, до якого  ходив  у  штаб,
щоб врятувати музейнi скарби...
   - Досить! Нам усе зрозумiло. Та-а-ак... значить, з графом, виходить?  I
з тим, що царя малював?! Усе ясно. Досить: ми вас виганя?мо з музею. Такий
директор тут не потрiбний.
   Дмитро  Iванович  пишався  сво?м  знайомством  зi  Львом  Миколайовичем
Толстим та Iллею Юхимовичем  Р?пiним,  а  тут  раптом...  Та  спантеличило
академiка iнше. Нiхто в цiлому  свiтi  не  мiг  винайти  для  Яворницького
покарання жорстокiшого, нiж цi тро?  -  комiсiя,  В  сво?й  беззастережнiй
глухiй жорстокостi вони нагадували скорiше трибунал войовничих невiгласiв.
   Де  ж  ?м,  отим  псевдопролетарським  ревнителям,   було   знати,   що
викорчовують  мало  не  останн?  з  могутнiх   розлогих   дерев   народно?
культури?..
   З Яворницьким чинили поза всiма правилами  поваги  до  вiку,  до  особи
вченого  i  його  справи.  Швидкорукi  газетярi  вiдчули  вiтер  кампанi?.
Навздогiн трибунальним звинуваченням запiстрявiли розмашистi рядки.  Ми  й
досi сором'язливо обмина?мо цi сторiнки з iсторi? обласно? преси.

   А  було  ж...  I  "феодальнi  концепцi?",  i  "не  зовсiм  марксистськi
погляди".  Цi  звинувачення  на  той  час  були  чи  не  страхiтливiшi  за
кримiнальнi. Стати на захист академiка журналiсти не  наважилися.  Основну
справу Дмитра Iвановича було  вже  завершено.  Музей  iснував,  жив  сво?м
життям, залишаючись  способом  життя  й  мислення  академiка.  Саме  цього
вирiшила позбавити його комiсiя, що бiльше нагадувала трибунал.
   Однак  через  три  мiсяцi  з  Наркомату  освiти   республiки   надiйшов
вибачливий лист: вченого поновили на роботi. Та пошана  й  можливостi  для
плiдно? роботи так i не вiдновилися повною мiрою. Не без допомоги мiсцевих
писак колеги-спiвробiтники почали зводити на професора наклеп за наклепом.

   Саме  через  подiбне  "благодiяння"  Дмитро  Iванович  i   опинився   у
приймальнi по розгляду скарг, пропозицiй  i  побажань  трудящих  Окружного
виконкому, де на той час завiдуючим  був  Захар  Борисович  Гутчин.  Серед
багатьох  того  дня  вiдвiдувачiв  Гутчин  упiзнав  сивi  вуса  й  окуляри
академiка.

   - Що трапилося, Дмитре Iвановичу?

   - Образили мене, Захаре Борисовичу. Ось тут усе написано. Гляньте.

   - Ми обов'язково розберемося в усьому. А ви, професоре,  iдiть  собi  й
заспокойтесь. Ми вас про все повiдомимо.

   Вчений пiшов, а Гутчин, вибравши час, узявся до його  справи.  В  листi
йшлося про речi дуже й дуже тривожнi. На Дмитра  Iвановича  зводив  бруднi
наклепи  новий  директор  заснованого  ним  музею.   Яворницького,   цього
невгамовного  збирача  старовини,  звинуватили   у   викраденнi   музейних
експонатiв.

   Захаровi Борисовичу належало взяти на себе весь тягар: довести очевидне
безглуздя наклепiв. Попередн? знайомство  з  академiком  надавало  Гутчину
певно? переваги в боротьбi за чесне iм'я  Яворницького.  Голова  Окружного
виконкому, старий бiльшовик Iван Андрiйович Гаврилов  без  вагань  прийняв
правоту вченого й вагу доказiв завiдуючого приймальнею.

   Але музей...
   Вимагати спростування,  бодай  вибачення  перед  його  засновником  вiд
тогочасних начальникiв вiд науки було б безглуздо. Лише вказiвка з  Ки?ва,
з народного комiсарiату освiти, могла вплинути на чиновничкiв з музею.

   Тим часом дiйшло до вилучення  у  Яворницького  особистих  речей.  Iван
Андрiйович усе ще  не  полишив  сподiвання  вплинути  на  директора  музею
авторитетом  представника  Радянсько?  влади.  Спроби  не   мали   успiху.
Залишалося  заручитись  пiдтримкою  наркома  освiти   республiки   В.   П.
Затонського. А потiм довелося звернутися ще й до наркома внутрiшнiх  справ
товариша  Балицького.  Пiсля  розмов  з  наркомами  Гутчин  повертався  до
Днiпропетровська в доброму настро?.  Справа  Яворницького  закiнчилася  на
користь академiка.

   Аж нi. Захар  Борисович  вiдкрив  пiдписаний  знайомою  рукою  конверт:
"Низько вклоняюся Вам, дорогий Захаре Борисовичу, й дуже прошу Вас сказати
менi, коли б я мiг  побачити  Вас  персонально.  Всi?ю  душею  Ваш  Д.  I.
Яворницький".

   Не потрiбно бути Шерлоком Холмсом, аби зрозумiти - не вiд гарного життя
написав  професор  цього  короткого  листа.  Негайно  вирушив   до   нього
завiдуючий приймальнею. На цей раз  до  академiка  пiдступалися  з  iншого
боку. Готували "замах" на господу Дмитра Iвановича.
   Мiстом котилася чергова кампанiя. Парканоборцям не давала спокою висока
цегляна огорожа двору Яворницьких. Не  знаю,  з  яких  уже  там  мiркувань
виходили противники парканiв та огорож, а  для  старого  вченого  то  була
чергова спроба зруйнувати його внутрiшнiй свiт.
   Адже все за тi?ю огорожею - i садок  з  крислатою  яблунею,  i  простий
дерев'яний стiл - було справою його рук.  То  про  яку  "класову  природу"
огорожi могла йти мова?
   В тихому садку, в товариствi академiка  затишно  почували  себе  гостi.
Бували тут Максим Рильський, Остап  Вишня,  академiк  Кримський,  художник
Струнников, мати Лесi Укра?нки - письменниця Олена Пчiлка. За  цю  огорожу
ходили до академiка кобзарi...

   Саме ?? зiбралися руйнувати прихильники боротьби з парканами.
   - Так i без дому ще мене залишать,- скаржився Дмитро Iванович Гутчину.
   На  захист  iнтересiв  старого  вченого  знову  став  Iван   Андрiйович
Гаврилов. За його особистим розпорядженням садибу  Дмитра  Iвановича  було
залишено незайманою.
   1936 року Захар Борисович перейшов працювати до  театру.  Та  дружби  з
академiком не припинив. Вза?мна приязнь ставала з часом сильнiшою. Досвiд,
знання Д. I. Яворницького надзвичайно цiнували актори й режисери.  Саме  в
цей час Гутчину спало на думку сфотографувати вченого.
   Розпис стiн створював якийсь особливий настрiй в домi. Дмитро  Iванович
сидiв бiля столу, працював над словником. Бiлий  лiтнiй  костюм  i  добрий
гумор господаря сприяли задумовi гостя, налаштовували на веселу розмову:

   - А що, Дмитре Iвановичу, як я вас сфотографую?

   - Це воля ваша, не заперечую.

   Так i з'явилося декiлька аматорських фото,  якi  допомогли  працiвникам
музею в експозицi? кабiнету Яворницького в його меморiальному будинку.
   В останнi роки друзi помiчали якусь особливу самотнiсть  академiка.  На
думку Гутчина, причиною ?? були родиннi незгоди.

   Над усе цiнували  в  театрi  невтомний  талант  оповiдача,  котрим  був
надiлений  Яворницький.  До  нього  приходили  порадитись,  коли   ставили
iсторичнi твори, п'?си з народного життя. Академiк, за  свiдченням  Захара
Борисовича, тримав на письмовому столi уламок зеленого малахiту з гробницi
Тамерлана i берестянку з золотим пiском.

   - Це,- пояснив господар,пiсочок з могили кошового отамана Сiрка.
   На пораду до вченого при?здили театральнi дiячi Грузi?.  У  Тбiлiському
театрi iменi Коте Марджанiшвiлi  готувалася  до  постанови  п'?са  "Богдан
Хмельницький".
   - А вас не ляка?,жартував з гостями Дмитро Iванович,- що  я  -  "уламок
феодалiзму"?
   З чи??сь не дуже легко? руки мiсцева преса не вгавала. Ярлики з такою ж
щедрiстю паплюжили iм'я академiка. Та це не заважало акторам. Коли режисер
Днiпропетровського театру iменi Шевченка I. М. Кобринський ставив "Богдана
   Хмельницького",  Захар  Борисович  звернувся  до   Яворницького.   Були
потрiбнi пiснi та приказки запорiзьких часiв.

   Дмитро Iванович проспiвав "Запорожцi, ви славнi молодцi" та "А наш  пан
отаман". Спiвав тихим, але при?мним голосом. Потiм записав приказки:  "Ось
махрець-тютюнець,  для  вас  садив,  щоб  курили  та  пихкали,  радiли  та
чмихали", "Ось табак для всiх собак, хто совiсть не ма?, нехай приступа?",
"Хто курить, той дурить, хто нюха?, той чорта слуха?".

   Всi приказки увiйшли до спектаклю.

   ?хня остання зустрiч сталася наприкiнцi лiта 1940 року. Захар Борисович
саме  збирався  до  Москви  у  справах  театрального  товариства.   Зайшов
попрощатись. Дмитро Iванович побажав щасливо? дороги, просив  зайти  пiсля
повернення. Але тiй зустрiчi не судилося вiдбутися.
   Повернувшись, Гутчин дiзнався про смерть Яворницького.

   _ЖИВИЙ В УЯВI НАРОДНIЙ _
   __
   _ЗАПОРОЗЬКИЙ ПИСАР[71]__ _

   Зустрiлися два днiпровськi лоцмани та й повели мiж  собою  розмову  про
Яворницького. Один з них i каже:
   - Ти чув, що Яворницький помер?

   - Чув, та не дуже вiрю,- вiдповiв другий.

   - Чому ж не вiриш?
   - Тому, що Яворницький характерник. Он що!

   - А що це?
   - А те, що вiн тiльки про око людське вмер, а справдi живий. Вiн,  кажу
тобi, може у що завгодно перевернутися, бо все зна?, i все бачить,  i  все
може зробити.
   - А де ж вiн тепер?
   - У Сiч переселився. Вiн усiх гетьманiв бачив,  усiх  кошових  отаманiв
знав, бував на ?хнiх радах, знався з запорозькими характерниками. Через те
його  й  прозвали  запорозьким  батьком.  Ти  бачив,  скiльки   вiн   книг
понаписував?
   - Нi, не бачив.
   - Е-е-е! Ну, що ж з тобою балакати - темна ти людина!

   - Я й справдi темний, бо не вчився, неписьменний.  Так  ото  й  розкажи
менi, що вiн найголовнiше написав?
   - Про всiх запорожцiв iсторiю склав. Аж три книги одгрюкав! Та ще  ж  i
книги якi? Кожна з них пуд ваги ма?.
   Нiяк не менше - сам пiдiймав. Так отож, щоб тi пудовi  книги  написати,
треба було вiк жити в Сiчi. I вiн там жив i  тепер  там  вешта?ться  -  до
всього придивля?ться, до всього прислуха?ться i все собi щось  запису?,  а
потiм складав отакенну тобi iсторiю. Там усi запорожцi в нього виведенi.

   - Ну, а як же вiн ото зна?ться з кошовими отаманами, коли ?х уже нема??
   - Скажу тобi й за це. Недавно був я в Капулiвцi. Сидимо з  одним  дiдом
пiд повiткою, балака?мо про всяку всячину. I про Яворницького,  згадали  i
про кошового Сiрка. Так отой чоловiк менi й розказав:

   "Дивлюсь, каже, а бiля Сiрково? могили надвечiр сидять дво?. Хто  б  ти
думав? Сiрко i Яворницький. Кошовий  Сiрко  був  при  повнiй  амунiцi?,  а
Яворницький такий, яким ми його бачили в човнi на Днiпрi,- в  капелюсi,  з
цiпком у руках. Вуса в обох - вниз, по-козацькому. Ось Яворницький i  каже
Сiрковi: "Ану, Iване, склич сюди сво? козацтво!" Тодi Сiрко як свиснув, як
тупонув ногою, так аж глина посипалася в хатах. Думали, то  землетрус,  аж
воно Сiрко команду давав. Враз, як з-пiд землi, вивалили запорожцi. На них
червонi жупани, синi шаровари, зброя виблиску? - все аж горить.  Зiбралися
козаки, i всi хоч зараз тобi - в  похiд  на  орду  або  на  турка  готовi.
Яворницький пiдiйшов до одного, до другого, вдивля?ться ?м  у  очi,  лапа?
?хнi широченнi плечi, милу?ться запорожцями, щось пита?, жарту?. Смiх,  як
грiм, гоготить. Аж тут де не взявся Р?пiн. "Ану, стiйте,  козаки!  Пождiть
хвилиночку. Я ось вас на олiвець  вiзьму".  Яворницького  вiн  посадив  за
писаря, одягнув його в iнше вбрання, поставив бiля нього кошового Сiрка. А
далi все - запорожцi; хто сидiв, хто стояв, хто горiлку пив - усi були при
якомусь дiлi.  Оце  якраз  тодi  вони  й  складали  пресмiшного  листа  до
турецького султана. А писав отого листа сам Яворницький.

   - А ти читав того листа?
   - Нi, не читав.
   - Ну, якщо ти й листа не читав, i не чув  про  нього,  то  який  же  ти
лоцман? Де ти вирiс? Зайди в музей та прочитай. Ти зна?ш, що такого  листа
нi один гетьманський чи навiть царський писар не змiг  досi  скласти!  Так
ото запорожцi та й сам Сiрко попросили, щоб Яворницький сiв за  писаря  та
утнув ?м так, щоб у султана мурашня за спиною полiзла. О! На  це  вiн  був
великий мастак.
   Так отой художник Р?пiн зняв ?х на картину i зробив так, що Яворницький
i Сiрко стали паче як невмирущi. ?х тепер зна? весь  свiт.  Вони  й  тепер
появляються iнколи на Сiчi...

   ЧАРОДIЙНЕ ВЕРЦАДЛО_ _

   Яворницький знав багато чужоземних мов. Та й не тiльки  чужоземнi  мови
знав, а добре розумiв i чортячу мову. Кажуть лоцмани, що  бачили,  як  вiн
розмовляв з тими чортами, якi водяться в Днiпровських порогах.
   Ото, було, тоне Яворницький в Днiпрi, а чорти - тут уже, як  вродилися.
Зразу ж його пiд руки хапають, рятують, скорiше до берега виносять.
   А чому чорти в нього на послугах? Вiн такий, що може  хоч  якого  хочеш
чорта заставити служити собi, помагати в його дiлi. А все йде вiд того, що
Яворницький, кажуть, характерник. А це, коли хочете знати, такi люди,  якi
у вогнi не горять, у водi не тонуть, нiяка шабля ?х не бере, i жодна  куля
не проб'?. Кажуть, що такi характерники були в Сiчi. Ото  перевернеться  в
сокола, полетить до ворога, все розвiда?, все  дiзна?ться,  а  тодi  -  як
ударять запорожцi по ордi, так  ?хнi  поганi  голови,  як  ота  капуста  з
качанiв, летять.

   У Яворницького було таке верцадло, яким вiн мiг бачити навколо себе  за
декiлька кiлометрiв. Вiн бачив, що дi?ться на великiй глибинi  пiд  водою,
бачив, що твориться в небi. А вiдкiля воно все це пiшло? Отож вiд того, що
Яворницький перейняв усе вiд старих  запорожцiв-характерникiв,  якi  знали
пота?мнi думки людей.
   Запорозькi  характерники  могли  непомiтно  для  стороннiх  залазити  й
вилазити з геть зовсiм зашитого  мiшка,  вiдмикати  будь-якi  замки  одним
дотиком руки, без ключiв. Вони без остраху брали в  руки  розпеченi  ядра,
кулi, могли вмить перевертатися у вовкiв, хортiв, котiв. Умiли  привертати
до себе вiру людей, бо  мали  в  собi  силу:  знали,  чим  лiкувати  тяжкi
хвороби, вмiли напустити й страху на людину.
   Часто характерники й допомагали людям у бiдi, нещадно  карали  ворогiв,
боронили  покривджених.  Могли  й  причаровувати  красуню.   Найвидатнiший
запорозький характерник був козак  Мамай.  Той  усе  мiг.  Цей  Мамай  був
намальований у прихожiй Яворницького: сидить вiн  по-турецькому,  гра?  на
кобзi, а бiля нього вся амунiцiя i кiнь сто?ть на припонi.
   Кажуть ще й таке: Яворницькому дуже таланило в розкопках. Вiн знайшов у
селi Михайлiвцi-Апостоловiй двадцять шiсть золотих речей, багато  срiбних,
бронзових та мiдних усяких штук з давнiх часiв. Там вiн знайшов i  золотий
перстень з драконом. А чому йому так  таланило?  Бо  вiн  же  характерник.
Було, вийде в степ, пiдiйде до могили, а за ним юрба копачiв сунеться,  От
вiй гляне туди, гляне сюди, а потiм рукою тиць у землю: "Ось тут копайте!"
I що ж - копають день, копають нiч i докопуються до того, що в когось  пiд
лопатою - дзелень! I виймають скарб, та не абиякий,  а  казани  з  грiшми,
скринi, а то й барила iз золотом.
   З отим верцадлом Яворницький нiколи не розлучався. Воно йому правило за
пiдзорну трубу. Гляне в оте верцадло, а перед ним летять на  баских  конях
Богун, Сiрко, Наливайко. Похука вiн на те верцадло - як вилетять  iз  Сiчi
козаки, як поженуться за ордою та як почнуть лупцювати ворога,  аж  трiски
летять. Або крутне тим верцадлом, щось шепне до  нього  -  враз  появилася
Сiч. Тут  i  бандурист  гопака  гра?,  а  бiля  нього  навприсядки  такого
викаблучують запорожцi,  що  аж  земля  гуде,  пилюга  хмарою  знiма?ться.
Дивиться Яворницький i всмiха?ться, бо дуже любив вiн запорожцiв.

   Те верцадло правило йому й за компас. Воно показувало, де шукати  слiди
запорожцiв i куди треба йти, щоб з шляху не збитись. I  куди  тiльки  воно
його не водило! Кажуть, що його цар заслав у Туркестан. Був Яворницький  i
в Середнiй Азi?. I що ж? Де б вiн не був,  скрiзь  вишукував  щось  дороге
його серцю, щось цiкаве  про  запорожцiв.  Вiн  скрiзь  збирав  старовину,
привозив цiлi лантухи всяко? всячини до музею. Одного разу вiн доскочив  з
верцадлом аж до Царгорода. I де тiльки його не носило з тим верцадлом!
   А проте Яворницький казав: верцадло само по собi - нiщо, якщо не  зна?ш
науки. До булави треба й голови!

?ГИПЕТСЬКА
МУМIЯ

   I чого тiльки не було в тому музе?, де за найстаршого був  Яворницький.
Там i шаблi, i вози, i картини, навiть золото й срiбло, викопане з  могил,
люди бачили. Не було тiльки мумi?, що ото зроблена з неживо? людини. Де  ж
?? дiстати? Хай би попи не обдурювали людей, нiби тiльки святi в землi  не
тлiють. Наука може зробити так, що тiло якого завгодно  мертвого  чоловiка
буде як живе.
   Яворницький давно хотiв роздобути оту мумiю. I дiйшли до  нього  чутки,
що в ?гиптi ?х хоч греблю гати. I вирушив вiн у той далекий край - ?гипет.
Довго iшов пiшки, ?хав на верблюдi. Дивиться, а навколо  все  пiрамiди  та
пiрамiди, гострi та високi, i все кам'янi. Коли при?хав до ?гипту, то  про
це дiзналися жерцi. Як тiльки вони довiдалися,  що  якийсь  чужинець  хоче
роздобути мумiю, зразу ж сказали:
   "Е, нi! Зась!" Та Яворницький  був  упертий  чоловiк,  вiн  як  ото  що
надумав, то зробить. От вiн i каже: "Давайте менi мумiю!" - а жерцi  йому:
"Не дамо". Та коли вже побачили, що з ним важко змагатися, тодi порадилися
мiж собою i захотiли його погубити. Отож  вони  сказали:  "Добре,  вiддамо
тобi мумiю, тiльки в пiдземному храмi  богинi  Iзiди,  серед  ночi,  пiсля
служби".
   З Яворницьким було дво? друзiв. Вони вiдмовляли його, просили, щоб  вiн
схаменувся, не йшов на це, та Яворницький тiльки всмiхнувся: "Нi, я  пiду,
менi жерцi не страшнi!" Тодi з ним пiшли i його  вiрнi  друзi.  Уже  скоро
пiвнiч. Пiдiйшли втрьох до пiрамiди в  умовлене  мiсце,  нiякого  входу  в
пiрамiду нiде не видно. Аж ось загурчало, загудiло -  розсунулися  кам'янi
плити. Через розчиненi дверi видно якесь наче сяйво. Яворницький  пiдiйшов
до перших дверей. За другими дверима стояв  натовп  жерцiв.  Вони  були  в
багатому й розкiшному вбраннi. Звiдти пахло чи то чебрецем, чи то  ладаном
i було чути якийсь наче спiв. Жерцi стояли бiля столу й на  мигах  кликали
пiдiйти до них ближче. Вони йшли до друго? кiмнати, держали в руках  мумiю
i заманювали Яворницького до себе. Та вiн розгадав ?хнi лихi намiри й далi
не пiшов, а став показувати  руками,  щоб  жерцi  винесли  мумiю  в  першу
кiмнату. Тi довго не хотiли виносити, хитали головами й крутили носами,  а
потiм таки винесли мумiю в першу кiмнату i головний жрець уже  простяг  ??
до Яворницького. Та вiн розгадав загадку i став задкувати. Одступа? назад,
а за ним iде жрець, i так аж до дверей. Коли це почувся грiм, трiск,  шум,
i стiни стали зсуватися. Яворницький з вiрними друзями вискочив з пiрамiди
перед тим, як вона зачинилася. Мумiя була в його руках. А в цей час де  не
вiзьмуться хоробрi запорожцi! Вони й виручили свого писаря з бiди.
   На другий день пiшли оглянути те мiсце, куди вони входили до пiдземного
храму. Та скiльки не  шукали  -  нiде  його  не  знайшли.  I  по?хав  тодi
Яворницький з сво?ю мумi?ю до Катеринослава.

НЕ
ДЛЯ ПСА КОВБАСА

   Ото коли в Катеринослав наскочили махновцi, то тягло ?х у музей, як мух
на мед. Чому? Там же зберiгалися золотi речi та всяка коштовна зброя. Отож
i кортiло песиголовцям погрiти сво? бруднi руки.

   Махно був хитрий, а Яворницький ще хитрiший. Вiн не боявся нi царя,  нi
мiнiстрiв, нi самого Махна. I таки добре обдурив його.

   Ось iде Яворницький, а до нього пiдскаку? ад'ютант Махна й пита?;

   - Правда, Що в музе? висить шабля запорозького полковника Гладкого?
   - А хоч би й правда, то що?
   - Бережiть! Побачить Махно - забере!

   Яворницький одразу зметикував: "Якщо про  цю  шаблю  дiзнався  Махно  -
треба ?? сховати".
   Подався вiн у музей, схопив шаблю Гладкого i сам сховав ??  в  пiдвалi,
закидав усяким мотлохом.
   Ось пiдлiта? на фаетонi Махно до музею.

   - Де шабля Гладкого?
   - Ходiмте, покажу.
   Привiв Яворницький Махна до одно? вiтрини, ткнув пальцем  у  поржавiлу,
без рукiв'я шаблю i каже:
   - Оце вона!
   - Не може бути! Менi казали, що шабля Гладкого покрита  золотом,  а  це
шматок iржавого залiза!
   - Для кого iржаве залiзо, а для музею - скарбi

   Хоч як Махно гримав на Яворницького, та нiчого з того  не  вийшло,  вiн
таки не показав коштовно? шаблi.
   Як дiзналися ж махновцi, що ?хнiй "батько" вийшов з музею  без  золото?
шаблi, аж скипiли. "Ну, нiчого,- кажуть,- все одно вона буде наша!"
   ?м хтось сказав, що шабля знову появилася в музе? i висить у залi проти
скляного даху. Тодi бандити вирiшили викрасти ??. Залiзли  вони  вночi  на
дах, вийняли в ньому шибки й стали на мотузках спускати залiзнi гаки,  щоб
виловити запорозьку шаблю.
   А Яворницький теж не дрiмав. Вiн ще звечора помiтив, що махновцi чогось
гасають бiля музею.
   Пiд ту саму нiч Яворницький укупi з сторожем пiшли  в  засiдку.  Надiли
теплi кожухи, здобули десь валянки i всю нiч вартували. Чують -  брязь  на
даховi скло.  Зирк,  а  зверху  вже  лазять  махновцi.  Гаки  на  мотузках
спускають.
   - Зразу видно, чи? це синки до нас у гостi  лiзуть!  -  пошепки  сказав
Яворницький сторожевi.- Aнy, Iване, схопи менi отого гака!
   Сторож швидко пiдбiг, схопив гака i з ним до Яворницького. А  той  узяв
того гака i пiдчепив ним важелезну статую Христа.
   - Ну, хлопцi, сiпайте, тягнiть угору!

   Сiпали вони, сiпали, тягли ту мотузку, тягли, а гак нiяк не пiдда?ться,
навiть з мiсця не ворухнеться, неначе за нього сто чортiв вчепилося.
   Яворницький i каже сторожевi:
   - Ти бач, якi мудрагелi, шаблю захотiли! Не для пса ковбаса  -  не  для
кота сало!
   - Кидайте мотузку, ходiм вiдцiля! - сказав хтось з махновцiв.
   - Та й справдi! - озвався другий.- Де ви  бачили,  щоб  у  Яворницького
можна було щось вирвати! Тiкаймо, мабуть, скорiше, бо як застрянемо з цими
гаками, то наробимо собi лиха.
   Та довелося ?м тiкати ранiше.
   Ще вдосвiта професор почув приглушений  гуркiт  гармат.  Незабаром  вiд
махновцiв i слiду не лишилося. Катеринослав визволила Червона Армiя.

   ЧАРIВНИК СЛОВА_ _

   На обласнiй конференцi? письменникiв у  Днiпропетровську  у  1965  роцi
мене  познайомили  з  новою  для  мене   людиною.   Скромний,   низенький,
худорлявий, трохи зiгнутий лiтами сивенький дiдусь, якому  вийшло  вже  за
вiсiмдесят рокiв, але вiн був ще досить рухливий, допитливий i  мав  добру
пам'ять. Це - днiпродзержинський лiкар Олекса Васильович  Коваленко.  Iм'я
його  стало  вiдоме  широкiй   лiтературнiй   громадськостi.   До   декади
укра?нсько? лiтератури й мистецтва в Москвi вийшла в свiт у  перекладi  на
укра?нську мову невеличка,  вишневого  кольору  книжечка  -  найвидатнiший
лiтературний пам'ятник Ки?всько? Русi "Слово о полку Iгоревiм".
   Цей поетичний переспiв належить перу старого Коваленка, який  п'ятдесят
рокiв свого життя вiддав охоронi здоров'я людей, захоплюючись одночасно  й
укра?нською лiтературою. Майже сорок найкращих рокiв свого творчого  життя
цей  самовiдданий  трудiвник  вiддав  вивченню  та  перекладу  "Слова"  на
укра?нську мову.
   Олекса Васильович  вдалим  вiршованим  переспiвом  "Слова"  надав  йому
чарiвного звучання. Лiтературну працю Коваленка високо оцiнили.

   - Скажiть, будь ласка, Олексо Васильовичу,- звернувся я до  нього,-  чи
ви часом не знали академiка Яворницького?

   - Як то не знав! Знав, та ще й добре. Менi довелося слухати його лекцi?
з археологi?, якi вiн читав для вчителiв, не раз я був у  музе?,  вдома  в
Яворницького, приносив  йому  записанi  народнi  пiснi,  перекази,  окремi
слова. Я навiть бiльше вам  скажу:  тисяча  дев'ятсот  п'ятого  року  менi
довелося в нього переховуватися вiд жандармiв, якi ганялись за  мною,  мов
хорти за зайцем.
   - Цiкаво, може, розкажете, як це було,

   - Це довга штука. Давайте iншим разом.

   - Тодi, будь ласка, заходьте до мене, i там докладно поговоримо про  це
й про вашi творчi вза?мини з Дмитром Iвановичем.

   I ось до мо?? квартири завiтав гiсть з Днiпродзержинська. Невеликий  на
зрiст, худорлявий, скромний, привiтний дiдусь  з  палицею  i  портфелем  в
руках. На ньому благеньке пальто та кашкет  захисного  кольору.  Його  тут
знають як людину велико? душi,  талановиту,  гуманну,  з  щирим  i  добрим
серцем.
   - От я й прийшов. Затримався трохи, бо довго писав  сво?  спогади,  якi
вам  обiцяв.  Взяв  було  перо,  почав  пригадувати  про  мо?  зустрiчi  з
Яворницьким, а сльози заливають  очi  -  важко...  Декiлька  разiв  брався
писати, нарештi перемiг емоцi?, написав, вiзьмiть, може, використа?те.

   - Дуже дякую, радий, що  принесли  спогади.  I  тут  Олекса  Васильович
розповiв, як його разом з земляками-революцiонерами рятував Яворницький  в
сво?му музе?.
   - Як я вже казав, мене, за участь в революцiйному  русi,  переслiдували
жандарми. Я вiд трьох сiл був обраний  делегатом  на  Всеросiйський  з'?зд
Селянсько? спiлки в Москвi. Про це ви можете прочитати в цiй книзi,  що  я
принiс з собою: "Революцiя на Укра?нi 1905 - 1907 рокiв", Тут, на  шiстсот
шiстдесятiй сторiнцi, про все,  що  я  розповiдав,  сказано.  Полiцейський
наглядач  Поручка  погрожував  вчинити   надi   мною   розправу.   Дякуючи
побратимам, я вчасно вислизнув з його  рук.  Куди  ж  податись?  Прибув  у
Катеринослав. Зайшов до музею Поля, зустрiв  Яворницького,  розказав  йому
про свою гiрку долю. Дмитро Iванович повiв. мене  в  пiдвальне  примiщення
музею. Там стояло лiжко; вiдкiлясь узялася подушка,  одiяльце.  "Оце  ваша
кiмната,- каже вiн,- живiть тут собi на  здоров'я  i  не  бiйтесь  нiчого;
будьте як у себе вдома". I зажив я там, як у бога  за  пазухою.  Як  же  я
безмiрно був вдячний йому! Згодом туди попав ще один мiй земляк -  вчитель
Iван Маркович Чорнойван, який уже вiдбув три роки поселення  (висилку)  до
Сибiру, а тепер знаходився "на положении  неблагонадежного  элемента",  що
його  в  усякий  час  могли  цапнути  "блюстители  покоя".   Сам   вiн   з
Новомиргорода Херсонсько? губернi?.

   Хоч i в затишному  мiсцi  переховувався  О.  В.  Коваленко,  але  серце
кликало на волю. I вiн iнколи з ризиком для :  життя  виходив  з  пiдвалу.
Бувало так, що вночi, вибравшись з пiдвалу музею, О. В. Коваленко гайне  в
Кам'янське, а там, на квартирi доброзичливого лiкаря О.  Я.  Сахнепка,  де
зберiгався його селянський одяг, переодягнеться  i  тодi  пробира?ться  до
близьких його серцю сiл: Романково, Аули тощо. А десь через  два-три  днi,
знову вночi, поверта?ться до пiдвалу музею.
   Дмитро Iванович  знав:  Коваленко  i  Чорнойван  лишилися  в  скрутному
становищi, за душею - нi  копiйки.  I  хоч  про  це  його  "утриманцi"  не
говорили, але вiн здогадувався i подбав  про  них.  Часто  й  густо  через
прибиральницю музею Марiю Попову присилав ?м обiд i вечерю. А щоб без дiла
не сидiли, вчений приносив ?м для переписування  сво?  твори  -  лексичний
матерiал, потрiбний вченому для складання укра?нського словника.
   Настала весна. Десь в  кiнцi  березня  1906  року  О.  В.  Коваленко  з
документами лiкаря О. Я. Сахненка та з сво?ми друзями Чорнойваном i М.  О.
Ткаченком вночi вирушили на пристань, а звiдти пароплавом  взяли  курс  на
Ки?в. Цим самим вони дезорi?нтували агентiв полiцi? i благополучно  зникли
з ?х очей.
   Спогади Коваленка свiдчать про тепле ставлення Д.  I.  Яворницького  до
людей, якi в сво?х серцях плекали революцiйнi iдеали.

   Бачачи, що  натрапив  на  живого  свiдка,  який  може  додати  невiдомi
фрагменти з життя дорого? менi людини, я став  докладно  розпитувати  його
про дiяльнiсть Дмитра Iвановича за дореволюцiйних часiв.

   Олекса Васильович Коваленко вперше побачив Яворницького ще 1903 року  в
Катеринославському вищому гiрничому училищi  на  загальноосвiтнiх  курсах,
якi органiзували висококвалiфiкованi викладачi навчальних закладiв  мiста.
Це було пiд час лiтнiх канiкул. Дмитро Iванович читав там  цикл  лекцiй  з
археологi?.
   Олекса   Васильович   працював    тодi    фельдшером    у    колишньому
Слов'яно-Сербському   земствi,   Катеринославсько?   губернi?.   ?дучи   у
вiдпустку, вiн зупинився в Катеринославi,  зустрiв  знайомих  учителiв  i,
коли дiзнався вiд них, що в той день Яворницький ма? читати чергову лекцiю
про розкопки могил, пiшов i собi послухати вiдомого лектора.
   Дмитро Iванович почав з пiснi:

   Ой у полi могила З вiтром говорила:
   "Повiй, вiтре буйнесенький,

   Щоб я не чорнiла,
   Щоб я не марнiла,
   Щоб на менi трава росла,
   Росла й зеленiла".


   Такий початок одразу прикував увагу аудиторi? i змусив насторожитися. А
лектор казав далi:
   - Всi ви гада?те, що могила не може говорити, що фрагмент пiснi, який я
навiв, лиш поетичний зворот, вислiв ?? творця, укра?нського народу. Так  i
я колись думав. А насправдi воно не так. Могила може розмовляти не  тiльки
з вiтром, а й з людиною, тiльки треба  вмiти  розумiти  ??  мову.  I  слiд
сказати, що мова могил - кришталево чиста, правдива... Про  минуле  нашого
краю ми довiду?мося з писаних пам'яток - лiтописiв, мемуарiв - та з  усних
переказiв, пiсень, але змiст цих джерел може бути не  досить  об'?ктивний.
Це залежить од власних уподобань тих, хто  писав,  вiд  настро?в,  методiв
оцiнки тощо. Могила не зрадить, не обмане i все збереже, що взяла на схов.
Вона доведе вам  матерiальними,  археологiчними  документами  -  хто,  яка
людина тут лежить, якого вона племенi, розкаже про  уподобання  небiжчика,
домашнiй  побут,  звича?,  релiгiйнi  вiрування,  художнiй  хист,  про  ??
сусiдiв.
   Лекцi? Дмитро  Iванович  читав  простою,  зрозумiлою  всiм  мовою,  без
жестикуляцi?, але ж глибоко западали його слова в серця слухачiв.

   - Давно те дiялося,- згадував Коваленко.- Пам'ять не  зберегла  в  усiй
оригiнально-неповторнiй красi всiх його  овiяних  любов'ю  оповiдань,  але
змiст ?х пам'ятаю i досi. Було, слуха?ш, i не наслуха?шся,  i  бо?шся,  що
ось-ось замовкне раптом цей  милий,  часом  пройнятий  смутком,  то  знову
веселий, жартiвливий голос надзвичайного  лектора...  Таким  знали  Дмитра
Iвановича i потiм, коли вiн розповiдав екскурсiям про експонати, зiбранi в
музе?. Коли ж хтось з екскурсантiв  про  щось  спита?,  у  його  вiдповiдi
вiдчувалася не тiльки велика ерудицiя, а й  велика  любов  до  всього,  що
зiбрано в музе?.

   Не раз потiм казали ми мiж собою: як то  добре  було  б,  якби  зробити
грамзапис його розповiдей. Яка б це  чудова  пам'ятка  лишилася  наступним
поколiнням - працiвникам музею i його вiдвiдувачам!

   Будучи активним збирачем фольклорного та лексичного  матерiалу,  Олекса
Васильович частенько бачився з Дмитром Iвановичем i в музе?, i  в  господi
вченого. Випало йому бути  присутнiм  i  тодi,  коли  в  Дмитра  Iвановича
гостював Панас  Карпович  Саксаганський,  пiд  наглядом  якого  саме  тодi
готувалася вистава "Отелло".
   Але найбiльше запам'ятав Коваленко урочистий вечiр 1913 року в  зв'язку
з  тридцятирiчним  ювiле?м   лiтературно-науково?   дiяльностi   професора
Яворницького i слово ювiляра.
   - Прослухав я оце всi доповiдi вашi,- сказав  Дмитро  Iванович,-  та  й
думаю  собi:  нема?  в  свiтi  кращого  чоловiка,   як   Дмитро   Iванович
Яворницький! Який вiн хороший, талановитий, розумний!  Як  би  добре  було
жити  на  свiтi,  коли  б  усi  люди  були  такi,  як  Дмитро  Iванович...
Переглядаючи свiй доробок на рiдному полi, на всiх  його  дiлянках,  скажу
вам по  правдi:  Яворницький  як  письменник-  не  вартий  доброго  слова;
Яворницький як археолог - так собi; Яворницький як  людина  -  годилося  б
бути  далеко  кращим;  Яворницький  як  iсторик  -  iсторик   поганенький;
Яворницький як збирач археологiчного матерiалу, i особливо фольклору,-  па
цьому полi я таки зробив багато. Але  ж  дякувати  за  це  треба  не  менi
одному. Велику роботу в цiй галузi виконав гурт людей -  учителi,  лiкарi,
фельдшери, службовцi рiзних установ, студенти тощо. Я ?м безмежно  вдячний
за ?х безкорисливу й благородну роботу, роботу без принуки, а  вiд  щирого
серця, з добро? волi. Ось тут ?х треба згадати добрим  словом,  подякувати
за допомогу в збираннi скарбiв матерiально?, а головне, духовно? культури,
i слiд сказати, що всi цi скарби взято  з  первiсних  джерел,  з  цiлинно?
етнографiчно? товщi, де вони  ще  зацiлiли  в  усiй  оригiнально-первiснiй
красi.

   Кiлька слiв скажу про мо? iсторичнi працi. Передi мною лежав незайманий
перелiг, а орачiв - як кiт наплакав. I я писав, орав цей перелiг, як умiв.
Багато в мо?й роботi огрiхiв, але я знаю, що пiсля мо?? роботи вийдуть  на
це поле новi рата? з новими, кращими плугами, i зорють його без огрiхiв, i
не судитимуть мене, старого, за  мо?  невiльнi  провини,  а,  може,  ще  й
спасибi скажуть.
   Дмитро Iванович дуже цiнував i любив О.  В.  Коваленка.  Вiн  писав  до
нього: "Любий i дорогий Олексо Васильовичу! Я без кiнця буду вдячний, якщо
ви справдi вiзьмете на себе труд зiбрати колекцi?  солi  та  окам'янiлостi
для музею. Коли випаде у Вас вiльний час, при?здiть  до  мене  i  покажiть
менi Ваш ясний лик! Хочу Вам подякувати за  Вашу  прихильнiсть  до  науки.
Низенький  Вам  уклiн,  i  од  усього  серця   кажу:   спасибi!   Ваш   Д.
Яворницькит"[72].

   _НЕ ЗАРОСТА? НАРОДНА СТЕЖКА__ _

   Коли слуха?ш тих, хто знав Дмитра Iвановича Яворницького, знайомишся  з
релiквiями старовини, що ?х зiбрав вiн, чита?ш його численнi науковi працi
й художнi твори, перед тобою поста? чарiвний  образ  ученого  й  людини  з
щедрим серцем, бентежною вдачею i крилатим розумом.
   Дмитро Iванович найменше дбав про себе й для себе. Його особисте  життя
поступалось  перед  невтомною   працею   над   iсторi?ю,   археологi?ю   i
лiтературою. Вiн докладав усiх сил, щоб здобутки матерiально?  i  духовно?
культури стали надбанням людей вiд плуга й верстата, щоб  геро?чне  минуле
нашого народу будило  в  сучасникiв  почуття  гордостi  за  сво?х  славних
предкiв i любов до Вiтчизни.
   Сво?м подвижницьким життям, невтомними пошуками скарбiв  сиво?  давнини
академiк Яворницький здобув заслужену шану й любов народу.

   Ще 1929 року у Велико-Хортицькому районi на Запорiжжi виникло нове село
- Яворницьке. Автор цi?? книжки зацiкавився iсторi?ю села. Виявилося, що в
ньому живе тепер 60  сiмейств.  Дехто  з  теперiшнiх  жителiв  працював  з
Яворницьким  в  археологiчнiй  експедицi?,   що   дослiджувала   територiю
Днiпрогесу. Отож тридцять п'ять рокiв тому селяни вирiшили  назвати  iм'ям
ученого сво? нове село, яке було перенесене  iз  зони  затоплення  в  iнше
мiсце. Чимало його старожилiв ще й досi добрим словом згадують ученого.

   10 жовтня 1940 року на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У розглянуто питання
про  увiчнення  пам'ятi  академiка  Яворницького.  Наступного  дня  Указом
Президi? Верховно? Ради УРСР Днiпропетровському iсторичному  музею  надано
iм'я  Яворницького,  а  також  передбачено  встановити  йому  надмогильний
пам'ятник.

   У будинку, де  жив  i  працював  академiк,  iсторичний  музей  заснував
бiблiотеку, до  яко?  ввiйшло  кiлька  тисяч  власних  книжок  ученого.  В
кiмнатах будинку залишилися картини, старовинний одяг, архiвнi  матерiали,
якi належали iсториковi. Спiвробiтники  музею  вивчали  листування  Дмитра
Iвановича, впорядковували багатющий архiв.
   Давно чекали днiпропетровцi цi??  радiсно?  подi?.  Третього  листопада
1988  року  бiля  будинку  Д.  I.  Яворницького   зiбралися   шанувальники
Запорозького  Писаря.  У  супроводi  кобзарiв,  якi   виконали   геро?чний
козацький марш, усi завiтали  в  курiнь  Д.  I.  Яворницького.  Тут  пiсля
тривалого капiтального ремонту було вiдкрито меморiальний Будинок-музей.

   Не можна  було  без  хвилювання  слухати  на  мiтингу  виступ  Катерини
Литвиненко, яка у 1935 роцi прийшла помiчницею у цей дiм.

   I як вiдгомiн минулих лiт прозвучали  тут  жартiвливi  пiснi,  вiршi  i
розповiдi у виконаннi артистiв театра iм. Т. Г. Шевченка, з  якими  вчений
дружив i щедро допомагав ?м у творчiй працi.
   На урочистостях звучали старовиннi укра?нськi народнi  думи  та  пiснi,
якi свого часу зiбрав етнограф i фольклорист Яворницький.

   З любов'ю попрацювали на реставрацi? будинку художники пiд керiвництвом
Вячеслава Юрченка.
   Працiвники музею з великою любов'ю зiбрали матерiал про життя,  наукову
та громадську дiяльнiсть Яворпицького. Вiдновлено  його  робочий  кабiнет,
усе тут зберiга?ться так, як було за життя вченого. В меморiальнiй кiмнатi
виставлено оригiнали документiв, науковi працi, якi характеризують його як
видатного   дослiдника   iсторi?   запорозького    козацтва,    археолога,
фольклориста, етнографа, лексикографа, письменника й прогресивного дiяча.
   Оглядаючи меморiальний будинок  вченого,  гiсть  може  побачити  багато
рiдкiсних картин кiнця XIX - початку XX столiття, ?х створили художники В.
Бондаренко, П. Баришнiков, М. Василь?в, С. Василькiвський, К. Вроблевський
та iншi митцi. Окрасою кабiнету ? портрет Д. I. Яворницького.  Його  ще  в
1920 роцi  малював  Ф.  Красицький.  Коли  старший  науковий  спiвробiтник
меморiального Будинку-музею А. Перкова да? пояснення до цього портрету, то
каже: "Сучасники розповiдають, що, дивлячись на  Дмитра  Iвановича,  можна
було  дiзнатися  про  нього  все:  слов'янин  написав  на   його   обличчi
мрiйливiсть i лагiднiсть,  ученик  -  зосереджену  увагу,  наполегливiсть,
трудове життя - цiлеспрямованiсть та енергiю,  поет  i  художник  слова  -
натхнення, а народ - безмiрну доброту". Знаючи особисто вченого, з цим  не
можна не погодитись!
   Мiж  цими  документами  бачимо  диплом  про   закiнчення   Харкiвського
унiверситету, диплом магiстра, конспекти лекцiй з росiйсько? iсторi?,  якi
вiн читав колись у Московському унiверситетi.

   У вiтринi лежать майже  всi  друкованi  працi  вченого,  що  стосуються
iсторi? Запорозько? Сiчi, грамота Академi? наук УРСР про обрання у  квiтнi
1929 року Яворницького дiйсним членом Академi? наук.

   Увагу вiдвiдувачiв привертають фотографi?, портрети й  погруддя  дiячiв
укра?нсько? та росiйсько? культури, з якими Дмитро  Iванович  спiлкувався,
приятелював, пiдтримував творчi зв'язки; серед них - I. Р?пiн, Л. Толстой,
В. Стасов, В. Гiляровський, М. Коцюбинський, Леся Укра?нка, М. Лисенко, М.
Рильський, М. Самокиш, О. Потебня, корифе?  укра?нського  театру.  Тут  же
портрети А. Луначарського,  М.  Скрипника,  Г.  Петровського,  якi  високо
цiнували дiяльнiсть iсторика.
   Серед багатьох документiв, що свiдчать  про  велику  науково-громадську
працю Яворницького, тут можна побачити афiшi,  програми  його  виступiв  з
лекцiями  в  робiтничих  районах  Катеринославщини,  в  Полтавi,  Харковi,
Кременчуцi, Лубнах та iнших мiстах Укра?ни.
   Дмитро Iванович зiбрав величезну колекцiю старовинних речей, але все Це
вiн подарував музе?вi. Окремо пiд склом лежить подяка вченому  24  вересня
1902 року  вiд  Катеринославського  наукового  товариства  за  передачу  в
подарунок музе?вi власно? колекцi?.
   В окремiй рамцi вивiшено Указ  Президi?  Верховно?  Ради  УРСР  вiд  11
жовтня 1940 року про увiчнення пам'ятi Яворницького.

   За короткий час кiмнату-музей вiдвiдали тисячi шанувальникiв ученого.

   Зараз у Будинку-музе? Д. I. Яворницького щонедiлi виступа? кобзар I. П.
Скотаренко. Цим самим продовжують славну традицiю Яворницького.
   Пригадую: найчастiше кобзарi грали на верандi, яку  нинi  вiдновлено  в
укра?нському стилi. Дмитро Iванович  любив  i  побалакати  й  поспiвати  з
гостями. А  розмовляв  вiн  чудесно.  Мова  у  нього  барвиста,  соковита,
образна, пересипана укра?нським гумором.
   Людно бува? в затишнiй кiмнатi, де все нагаду? про того, хто  все  сво?
довге життя присвятив служiнню рiдному народовi.

   Будинок славного iсторика тепер знову  ожив.  Сюди  йдуть  i  старi,  й
молодi - всi, хто любить свiй народ, шану? його минуле, живе його сучасним
й дума? про його майбутн?.

   _ПIСЛЯСЛОВО__ _

   Книжка "В пошуках скарбiв" -  данина  незабутньому  Дмитровi  Iвановичу
Яворницькому. З його iм'ям пов'язано дбайливе вивчення нашого  минулого  й
невтомне збирання пам'яток сиво? давнини.
   Численнi вiдгуки на книжку в пресi та в приватних листах, а  також  той
факт, що перше й друге видання "В пошуках скарбiв", якi виходили в  Ки?вi,
швидко розiйшлися, свiдчать про те, яке дороге нашому народовi його минуле
i як вiн цiкавиться всiм тим, що пов'язано з його iсторi?ю.

   Авторовi при?мно, що  його  книжка  в  якiйсь  мiрi  спонукала  окремих
ентузiастiв до самостiйних пошукiв пам'яток матерiально?  культури  нашого
минулого.
   Ось, наприклад,  що  пише  вчитель  з  мiста  Комунарськ  на  Луганщинi
Олександр Сергiйович М'ягченко:
   "Прочитавши вашу книжку "В пошуках скарбiв", я звернув свою  увагу  ось
на що: Д. I. Яворницький усе сво? свiдоме життя присвятив науцi. Вiн  дуже
вболiвав за музейними скарбами, збирав ?х скрiзь, навiть там, де нiхто  ?х
не мiг би здобути. I все це вiн робив для музею,  для  народу.  Менi  дуже
закортiло також зробити щось добре для музею, якому надано  його  iм'я.  I
ось я згадав, що в селi Бiленькому, на Запорiжжi, два роки  тому  я  бачив
картину М. I. Струнникова "Козак на дозвiллi". Прикладаю з не? фото. Як ви
дума?те, чи варто по?хати менi на розшуки  цi??  картини?  Чекаю  вiд  вас
листа".
   Автор цi?? книжки негайно написав до вчителя М'ягченка листа й попросив
його докласти всiх зусиль, щоб розшукати картину вiдомого художника.
   Незабаром надiйшла радiсна звiстка. Картину М'ягченко знайшов па горищi
в хатi дев'яностолiтнього дiда  Коваленка  i  привiз  у  Днiпропетровський
iсторичний музей.
   Пiд час уважного розгляду рiдкiсного твору одного з кращих учнiв Р?пiна
- Струнникова - в очi впав напис художника  внизу  картини:  "1921  р.  М.
Струнник, с. Бiленьке па Запорiжжi".

   Це тiльки один випадок, який  свiдчить  про  те,  що  розшуки  народних
скарбiв тривають далi. Але таких прикладiв можна було б навести багато.
   Досить сказати, що за останнi 20 рокiв до музею передано сотнi й тисячi
нових експонатiв, значно збiльшився й потiк вiдвiдувачiв музею.
   Багато читачiв, ознайомившись з мо?ми спогадами про життя й  дiяльнiсть
Яворницького, при?жджали до музею, щоб на власнi очi побачити скарби,  якi
зiбрав наш подвижник науки.  Чимало  знайшлося  й  таких,  що  вирушили  у
подорож по Славутi до Днiпрогесу, а звiдти - в Капулiвку, аа могилу  Iвана
Сiрка, потiм до Сторожово? могили, куди недавно перенесено його прах.
   На адресу автора надiйшов  лист  iз  Москви  вiд  вiдомого  росiйського
письменника Корнiя Iвановича Чуковського:

   "Спасибо, дорогой  Иван  Максимович,  за  превосходную  Книжку.  Я  так
увлекся ею, что прочитал ее всю, не отходя от  стола.  Вы  нашли  для  нее
очень  завлекательный  стиль  -  драматизировали  каждый  эпизод,  придали
максимальную   эффективность   каждой   ситуации.   Образ   замечательного
украинского ученого встает как живой. Могу себе представить, как  счастлив
был Илья Ефимович Р?пин, если бы мог прочитать вашу книгу. Это  не  только
биография Д. И. Яворницкого, это биография созданного им музея плюс очерки
по истории Украины. Особенно дорога мне глава "По следам  запорожцев".  На
этой  картине  двое  моих  знакомых-  Гиляровский   и   Кузнецов   Николай
Дмитриевич... Особенно приятно  было,  что  книга  написана  по-украински,
хорошим  живым  языком...  Словом,  я  должен  поздравить  вас  с  большой
литературной удачей. Пожалуйста, передайте привет вельмишановному  Максиму
Тадейовичу. Ваш К. Чуковский".

   Все це спонукало автора працювати далi над книжкою, доповнити ?? новими
нарисами,  якi  б  ще  глибше  вiдтворили  образ  нашого,  можна  сказати,
народного академiка, його невсипущу працю.
   Книжка виходить з передмовою покiйного М. Т, Рильського  i  познайомить
читача не тiльки з життям та дiяльнiстю Яворницького, а, до певно? мiри, й
з iсторi?ю рiдного краю.
   Автор  висловлю?  подяку  всiм,  хто  прислав  сво?  вiдгуки,  спогади,
побажання й поради до нового видання книжки,





   [1] Э в а р н и ц к и й Д. И. По следам запорожцев. - СПб, 1898.  -  С.
173.

   [2] Там же - С. 175-176.


   [3] Там же - С. 177.


   [4] Там же - С. 178.

   [5] Там же - С. 179


   [6] Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря - Архангельск,  1968  -
С. 62 - 67.


   [7] Эварницкий Д. И. По следам запорожцев - С. 184.


   [8] Там же - С. 306.


   [9] Эварницкий Д. И. Малороссийские народные песни, собранные в 1878  -
1905 гг.- Екатеринослав, 1906 - С. 651.

   [10] Эварницкий Д. Й. Запорожье в остатках старины и преданиях народа -
СПб, 1888 - Ч. 2 - С. 76.


   [11] Эварницкий Д. И. История запорожских козаков - СПб, 1895 - Т. 2  -
С. 305.


   [12] Там же - С. 306.


   [13] Мусi?нко П. Штурм Дюнкерка//Укра?на, 1970 - N19.

   [14] Эварницкий Д. И. Иван Дмитриевич  Сирко,  славный  кошевой  атаман
войска запорожского низовых Козаков - СПб, 1894 - С. 94 - 97.

   [15] Оповiдання "Слiпий боян" i "Укра?нськi чорти" друкувалися в книжцi
Д. I. Яворницького "По следам запорожцев".

   [16] У нарисi використано живi розповiдi Д.  I.  Яворницького  пiд  час
екскурсiй по музею i на Днiпрi, а також його твiр  "Запорожье  в  остатках
старины и преданиях народа".

   [17] Оригiнал листа до П. Я. Новицького зберiга?ться в архiвi ДIМу.

   [18] Государственная библиотека  СССР  им.  В.  И.  Ленина,  рукописный
отдел, ф. 178, N 8304, ед. сб. 25.

   [19] Хоткевич Гнат  Мартинович  -  укра?нський  радянський  письменник,
артист,  мистецтвознавець.  Народився  у  Харковi.  Закiнчив   Харкiвський
полiтехнiчний iнститут (1900).  З  1896  року  виступав  з  концертами  як
бандурист. 1927 року заснував капелу бандуристiв у Полтавi, з 1934-го  вiв
клас бандури в Харкiвському музично-драматичному iнститутi.

   [20] Мова йде про художню капелу кобзарiв, якою керував тодi на Укра?нi
Михайло Панасович Полотай.


   [21] Вересай Остап  Микитович  (1803  -  1890)  -  вiдомий  укра?нський
кобзар. Походив з крiпацько? родини. Жив у селi Сокиринпях, на Полтавщинi.
На четвертому роцi життя ослiп. П'ятнадцятирiчним юнаком пiшов у науку  до
кобзарiв.  Мав  добрий  голос  та  слух  i  блискуче  опанував  кобзарське
мистецтво. В його репертуарi було багато iсторичних, побутових, сатиричних
та жартiвливих пiсень. Вересай виконував народнi думи:  "Як  три  брати  з
Азова втiкали", "Невольницька", "Дума про  бурю  на  Чорному  морi",  "Про
удову i трьох синiв", "Дума про Хведора Безрiдного" та "Отчим".  Улюбленою
пiснею Вересая була сатирична народна пiсня "Про правду  й  неправду",  за
виконання яко? кобзаря не раз заарештовували. Вересая  добре  знав  Т.  Г.
Шевченко, який подарував йому "Кобзаря". У  70-х  роках  XIX  ст.  постать
Вересая привернула увагу вчених, композиторiв i художникiв. 1873 року його
запрошено до Ки?ва для виступу  на  засiданнi  Пiвденно-Захiдного  вiддiлу
Росiйського Географiчного  товариства.  Творчою  працею  Вересая  постiйно
цiк