------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   Василию Ивановичу Григоровичу
   на память 22 апреля 1838 года_

   Все йде, все мина? - i краю нема?.
   Куди ж воно дiлось? вiдкiля взялось?
   I дурень, i мудрий нiчого не зна?.
   Живе... умира?... одно зацвiло,
   А друге зав'яло, навiки зав'яло...
   I листя пожовкле вiтри рознесли.
   А сонечко встане, як перше вставало,
   I зорi червонi, як перше плили,
   Попливуть i потiм, i ти, бiлолиций,
   По синьому небу вийдеш погулять,
   Вийдеш подивиться в жолобок, криницю
   I в море безкра?, i будеш сiять,
   Як над Вавiлоном, над його садами
   I над тим, що буде з нашими синами.
   Ти вiчний без краю!.. люблю розмовлять,
   Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,
   Спiвать тобi думу, що ти ж нашептав.
   Порай менi ще раз, де дiтись з журбою?
   Я не одинокий, я не сирота, -
   ?сть у мене дiти, та де ?х подiти?
   Заховать з собою? - грiх, душа жива!
   А може, ?й легше буде на тiм свiтi,
   Як хто прочита? тi сльози-слова,
   Що так вона щиро колись виливала,
   Що так вона нишком над ними ридала.
   Нi, не заховаю, бо дупiа жива.
   Як небо блакитне - нема йому краю,
   Так душi почину i краю нема?.
   А де вона буде? химернi слова!
   Згадай же хто-небудь ?? на сiм свiтi, -
   Безславному тяжко сей свiт покидать.
   Згадайте, дiвчата, - вам треба згадать!
   Вона вас любила, рожевi? квiти,
   I про вашу долю любила спiвать.
   Поки сонце встане, спочивайте, дiти,
   А я помiркую, ватажка де взять.

   Сини мо?, гайдамаки!
   Свiт широкий, воля, -
   Iдiть, сини, погуляйте,
   Пошукайте долi.
   Сини мо? невеликi,
   Нерозумнi дiти,
   Хто вас щиро без матерi
   Привiта? в свiтi?
   Сини мо?! орли мо?!
   Летiть в Укра?ну, -
   Хоч i лихо зустрiнеться,
   Так не на чужинi.
   Там найдеться душа щира,
   Не дасть погибати,
   А тут... а тут... тяжко, дiти!
   Коли пустять в хату,
   То, зустрiвши, насмiються,
   Такi, бачте, люди:
   Все письменнi, друкованi,
   Сонце навiть гудять:
   "Не вiдтiля, каже, - сходить,
   Та не так i свiтить;
   Отак, - каже, - було б треба..."
   Що ма?ш робити?
   Треба слухать, може, й справдi
   Не так сонце сходить,
   Як письменнi начитали...
   Розумнi, та й годi!
   А що ж на вас вони скажуть?
   Знаю вашу славу!
   Поглузують, покепкують
   Та й кинуть пiд лаву.
   "Нехай, - скажуть, - спочивають,
   Поки батько встане
   Та розкаже по-нашому
   Про сво? гетьмани.
   А то дурень розказу?
   Мертвими словами
   Та якогось-то Ярему
   Веде перед нами
   У постолах. Дурень! дурень!
   Били, а не вчили.
   Од козацтва, од гетьманства
   Високi могили -
   Бiльш нiчого не осталось,
   Та й тi розривають;
   А вiн хоче, щоб слухали,
   Як старцi спiвають.
   Дарма праця, пане-брате:
   Коли хочеш грошей,
   Та ще й слави, того дива,
   Спiвай про Матрьошу,
   Про Парашу, радость нашу,
   Султан, паркет, шпори, -
   От де слава!!! а то спiва:
   "Гра? син? море",
   А дам плаче, за тобою
   I твоя громада
   У сiряках!.." Правда, мудрi!
   Спасибi за раду.
   Теплий кожух, тiлько шкода -
   Не на мене шитий,
   А розумне ваше слово
   Брехнею пiдбите.
   Вибачайте... кричiть собi,
   Я слухать не буду,
   Та й до себе не покличу:
   Ви розумнi люди -
   А я дурень; один собi,
   У мо?й хатинi
   Заспiваю, заридаю,
   Як мала дитина.
   Заспiваю, - море гра?,
   Вiтер повiвав,
   Степ чорнi?, i могила
   З вiтром розмовля?.
   Заспiваю, - розвернулась
   Висока могила,
   Аж до моря запорожцi
   Степ широкий крили.
   Отамани на вороних
   Перед бунчуками
   Вигравають... а пороги
   Меж очеретами
   Ревуть, стогнуть - розсердились,
   Щось страшне спiвають.
   Послухаю, пожурюся,
   У старих спитаю:
   "Чого, батьки, суму?те?"
   "Невесело, сину!
   Днiпро на нас розсердився,
   Плаче Укра?на..."
   I я плачу; а тим часом
   Пишними рядами
   Виступають отамани,
   Сотники з панами
   I гетьмани; всi в золотi
   У мою хатину

   Прийшли, сiли коло мене
   I про Укра?ну
   Розмовляють, розказують,
   Як Сiч будували,
   Як козаки на байдаках
   Пороги минали,
   Як гуляли по синьому,
   Грiлися в Скутарi
   Та як, люльки закуривши
   В Польщi на пожарi,
   В Укра?ну верталися,
   Як бенкетували.
   "Грай, кобзарю, лий, шинкарю!"
   Козаки гукали.
   Шинкар зна?, налива?
   I не схаменеться;
   Кобзар вшкварив, а козаки -
   Аж Хортиця гнеться
   Метелицi та гопака
   Гуртом оддирають;
   Кухоль ходить, переходить,
   Так i висиха?.
   "Гуляй, пане, без жупана,
   Гуляй, вiтре, полем;
   Грай, кобзарю, лий, шинкарю,
   Поки встане доля".
   Взявшись в боки, навприсiдки
   Парубки з дiдами.
   "Отак, дiти! добре, дiти!
   Будете панами".
   Отамани на бенкетi,
   Неначе на радi,
   Походжають, розмовляють;
   Вельможна громада
   Не втерпiла, ударила
   Старими ногами.
   А я дивлюсь, поглядаю,
   Смiюся сльозами.
   Дивлюся, смiюся, дрiбнi утираю, -
   Я не одинокий, ? з ким в свiтi жить;
   У мо?й хатинi, як в степу безкра?м,
   Козацтво гуля?, байрак гомонить;
   У мо?й хатинi син? море гра?,
   Могила суму?, тополя шумить,
   Тихесенько Гриця дiвчина спiва?,
   Я не одинокий, ? з ким вiк дожить.
   От де мо? добро, грошi,
   От де моя слава,
   А за раду спасибi вам,
   За раду лукаву.
   Буде з мене, поки живу,
   I мертвого слова,
   Щоб виливать журбу, сльози.
   Бувайте здоровi!
   Пiду синiв випроводжать
   В далеку дорогу.
   Нехай iдуть, - може, найдуть
   Козака старого,
   Що привiта мо?х дiток
   Старими сльозами.
   Буде з мене. Скажу ще раз:
   Пан я над панами.

   Отак, сидя в кiнцi стола,
   Мiркую, гадаю:
   Кого просить? хто поведе?
   Надворi свiта?;
   Погас мiсяць, горить сонце.
   Гайдамаки встали,
   Помолились, одяглися,
   Кругом мене стали,
   Сумно, сумно, як сироти,
   Мовчки похилились.
   "Благослови, - кажуть, - батьку,
   Поки ма?м силу;
   Благослови шукать долю
   На широкiм свiтi".
   "Постривайте... свiт не хата,
   А ви малi дiти,
   Нерозумнi. Хто ватажком
   Пiде перед вами,
   Хто проведе? Лихо, дiти,
   Лихо менi з вами!
   Викохав вас, вигодував,
   Виросли чималi,
   Йдете в люди, а там тепер
   Все письменне стало.
   Вибачайте, що не вивчив,
   Бо й мене хоч били,
   Добре били, а багато
   Дечому навчили!
   Тма, мна знаю, а оксiю
   Не втну таки й досi.
   Що ж вам скажуть? Ходiм, сини,
   Ходiмо, попросим.
   ?сть у мене щирий батько
   (Рiдного нема?) -
   Дасть вiн менi раду з вами,
   Бо сам здоров зна?,
   Як то тяжко блукать в свiтi
   Сиротi без роду;
   А до того - душа щира,
   Козацького роду,
   Не одцуравсь того слова,
   Що мати спiвала,
   Як малого повивала,
   З малим розмовляла;
   Не одцуравсь того слова,
   Що про Укра?ну
   Слiпий старець, сумуючи,
   Спiва? пiд тином.
   Любить ??, думу правди,
   Козацькую славу,
   Любить ??! Ходiм, сини,
   На раду ласкаву.
   Якби не вiн спiткав мене
   При лихiй годинi,
   Давно б досi заховали
   В снiгу на чужинi,
   Заховали б та й сказали:
   "Так... якесь ледащо..."
   Тяжко, важко нудить свiтом,
   Не знаючи за що.
   Минулося, щоб не снилось!..
   Ходiмо, хлоп'ята!
   Коли менi на чужинi
   Не дав погибати,
   То й вас прийме, привiта?,
   Як свою дитину.
   А од його, помолившись,
   Гайда в Укра?ну!"
   Добридень же, тату, в хату!
   На тво?м порогу
   Благослови мо?х дiток
   В далеку дорогу.

   С.-Петербург,

   1841, апреля 7

   Iнтродукцiя

   Була колись шляхетчина,
   Вельможная панi;
   Мiрялася з москалями,
   З ордою, з султаном,
   З нiмотою... Було колись...
   Та що не мина??
   Було, шляхта, знай, чваниться,
   День i нiч гуля?
   Та королем коверзу?...
   Не скажу Степаном
   Або Яном Собi?ським:
   Тi два незвичайнi, -
   А iншими. Небораки
   Мовчки панували.
   Сейми, сеймики ревiли,
   Сусiде мовчали,
   Дивилися, як королi
   Iз Польщi втiкають,
   Та слухали, як шляхетство
   Навiсне гука?.
   "Nie pozwalam! nie pozwalam!"
   Шляхта репету?,
   А магнати палять хати,
   Шабельки гартують.
   Довго таке творилося,
   Поки не в Варшавi
   Запанував над ляхами
   Понятовський жвавий.
   Запанував, та й думав шляхту
   Приборкать трошки... не зумiв!
   Добра хотiв, як дiтям мати,
   А може, й ще чого хотiв.
   ?дине слово "nie pozwalam"
   У шляхти думав одiбрать,
   А потiм... Польща запалала,
   Панки сказилися... Кричать:
   "Гонору слово, дарма праця!
   Поганець, наймит москаля!"
   На гвалт Пулавського i Паца
   Вста? шляхетськая земля,
   I - разом сто конфедерацiй.
   Розбрелись конфедерати
   По Польщi, Волинi,
   По Литвi, по Молдаванах
   I по Укра?нi;
   Розбрелися та й забули
   Волю рятувати,
   Полигалися з жидами,
   Та й ну руйнувати.
   Руйнували, мордували,
   Церквами топили...
   А тим часом гайдамаки
   Ножi освятили.

   Ярема

   "Яремо! герш-ту, хамiв сину?
   Пiди кобилу приведи,
   Подай патинки господинi
   Та принеси менi води,
   Вимети хату, внеси дрова,
   Посип iндикам, гусям дай,
   Пiди до льоху, до корови,
   Та швидше, хаме!.. Постривай!
   Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
   Iмостi треба. Не барись".
   Пiшов Ярема, похиливсь.

   Отак уранцi жид поганий
   Над козаком коверзував.
   Ярема гнувся, бо не знав,
   Не знав, сiромаха, що виросли крила,
   Що неба достане, коли полетить,
   Не знав, нагинався...

   О боже мiй милий!
   Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить:
   Хочеться дивитись, як сонечко ся?,
   Хочеться послухать, як море загра?,
   Як пташка щебече, байрак гомонить,
   Або чорнобрива в гаю заспiва?...
   О боже мiй милий, як весело жить!
   Сирота Ярема, сирота убогий:
   Нi сестри, нi брата, нiкого нема!
   Попихач жидiвський, вирiс у порогу;
   А не клене долi, людей не займа.
   Та й за що ?х лаять? хiба вони знають,
   Кого треба гладить, кого катувать?
   Нехай бенкетують... У ?х доля дба?,
   А сиротi треба самому придбать.
   Трапля?ться, часом тихенько заплаче,
   Та й то не од того, що серце болить:
   Що-небудь згада? або що побачить...
   Та й знову за працю. Отак треба жить!
   Нащо батько, мати, високi палати,
   Коли нема серця з серцем розмовлять?
   Сирота Ярема - сирота багатий,
   Бо ? з ким заплакать, ? з ким заспiвать:
   ?сть карi? очi - як зiроньки, сяють,
   Бiлi рученята - млiють-обнiмають,
   ?сть серце ?дине, серденько дiвоче,
   Що плаче, смi?ться, i мре, й ожива?,
   Святим духом серед ночi
   Понад ним вита?.
   Отакий-то мiй Ярема,
   Сирота багатий.
   Таким i я колись-то був.
   Минуло, дiвчата...
   Минулося, розiйшлося,
   I слiду не стало.
   Серце млi?, як згадаю...
   Чому не осталось?
   Чому не осталось, чому не витало?
   Легше було б сльози, журбу виливать.
   Люде одiбрали, бо ?м було мало.
   "Нащо йому доля? треба закопать:
   Вiн i так багатий..."
   Багатий на лати
   Та на дрiбнi сльози - бодай не втирать!
   Доле моя, доле! де тебе шукать?
   Вернися до мене, до мо?? хати,
   Або хоч приснися... не хочеться спать.
   Вибачайте, люде добрi:
   Може, не до ладу,
   Та прокляте лихо-злиднi
   Кому не завадить?
   Може, ще раз зустрiнемось,
   Поки шкандибаю
   За Яремою по свiту,
   А може... й не знаю.
   Лихо, люде, всюди лихо,
   Нiгде пригорнуться:
   Куди, каже, хилить доля,
   Туди й треба гнуться, -
   Гнуться мовчки, усмiхаться,
   Щоб люде не знали,
   Що на серцi заховано,
   Щоб не привiтали.
   Бо ?х ласка... нехай сниться
   Тому, в кого доля,
   А сиротi щоб не снилась,
   Не снилась нiколи!
   Тяжко, нудно розказувать,
   А мовчать не вмiю.
   Виливайся ж, слово-сльози:
   Сонечко не грi?,
   Не висушить. Подiлюся
   Мо?ми сльозами...
   Та не з братом, не з сестрою
   З нiмими стiнами
   На чужинi... А поки що -
   До корчми вернуся,
   Що там робиться.
   Жидюга

   Дрижить, iзiгнувшись
   Над каганцем: лiчить грошi
   Коло лiжка, клятий.
   А на лiжку... ох, аж душно!..
   Бiлi рученята
   Розкидала, розкрилася...
   Як квiточка в гаю,
   Червонi?; а пазуха...
   Пазухи нема? -
   Розiрвана... Мабуть, душно
   На перинi спати
   Одинокiй, молоденькiй;
   Нi з ким розмовляти, -
   Одна шепче. Несказанно
   Гарна нехрещена!
   Ото дочка, а то батько -
   Чортова кишеня.
   Стара Хайка лежить долi,
   В перинах поганих.
   Де ж Ярема? Взявши торбу,
   Потяг у Вiльшану.

   Конфедерати

   "Одчиняй, проклятий жиде!
   Бо будеш битий... одчиняй!
   Ламайте дверi, пики вийде
   Старий паскуда!"
   "Постривай!

   Стривайте, зараз!"
   "Нагаями

   Свиняче ухо! Жартувать,
   Чи що, ти хочеш?"
   "Я? з панами?
   Крий боже! зараз, дайте встать,
   Ясновельможнi (нишком - свинi)".
   "Пане полковнику, ламай!"
   Упали дверi... а нагай
   Малю? вздовж жидiвську спину.
   "Здоров, свине, здоров, жиде,
   Здоров, чортiв сину!"
   Та нага?м, та нага?м.
   А жид зогнув спину:
   "Не жартуйте, мостi-пане!"
   "Добривечiр в хату!
   Ще раз шельму! ще раз!.. годi!
   Вибачай, проклятий!
   Добривечiр! а де дочка?"
   "Умерла, панове".
   "Лжеш, Iудо! нагаями!"
   Посипались знову.
   "Ой паночки-голубчики,
   ?й-богу, нема?!"
   "Брешеш, шельмо!"
   "Коли брешу,

   Нехай бог кара?!"
   "Не бог, а ми. Признавайся!"
   "Нащо б мав ховати,
   Якби жива? Нехай, боже,
   Щоб я був проклятий!.."
   "Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,
   Лiтаню спiва?.
   Перехрестись!"

   "Як же воно?

   Далебi, не знаю".
   "Отак, дивись..."
   Лях хреститься,
   А за ним Iуда,
   "Браво! браво! охрестили.
   Ну, за таке чудо
   Могоричу, мостi-пане!
   Чу?ш, охрещений?
   Могоричу!"

   "Зараз, зараз!"
   Ревуть, мов скаженi,
   Ревуть ляхи, а поставець
   По столу гуля?.
   "?ще Польща не згiнела!" -
   Хто куди гука?.
   "Давай, жиде!"
   Охрещений

   Iз льоху та в хату,
   Знай, шмигля?, налива?;
   А конфедерати,
   Знай, гукають: "Жиде! меду!"
   Жид не схаменеться.
   "Де цимбали? грай, псявiро!"
   Аж корчма трясеться -
   Краков'яка оддирають,
   Вальса та мазура.
   I жид гляне, та нищечком:
   "Шляхетська натура!"
   "Добре, годi! тепер спiвай!"
   "Не вмiю, ?й-богу!"
   "Не божись, собача шкуро!"
   "Яку ж вам? Небог у?"
   "Була собi Гандзя,
   Калiка небога,
   Божилася,

   Молилася,

   Що болiли ноги;
   На панщину не ходила,
   А за парубками
   Тихесенько,

   Гарнесенько

   Помiж бур'янами".
   "Годi! годi! це погана:
   Схизмати спiвають".
   "Яко? ж вам? хiба оцю?
   Стривайте, згадаю..."
   "Перед паном Хведором
   Ходить жид ходором,
   I задком,

   I передком

   Перед паном Хведiрком".
   "Добре, годi! тепер плати!"
   "Жарту?те, пане:
   За що платить?"
   "Що слухали.

   Не кривись, поганий!
   Не жарту?м. Давай грошi!"
   "Де менi ?х взяти?
   Нi шеляга, я панською
   Ласкою багатий".
   "Лжеш, собако! признавайся!
   А нуте, панове,
   Батогами!"

   Засвистiли,

   Хрестять Лейбу знову.
   Перiщили, перiщили,
   Аж пiр'я летiло...
   "?й же богу, нi шеляга!
   ?жте мо? тiло!
   Нi шеляга! гвалт! рятуйте!"
   "Ось ми поряту?м".
   "Постривайте, я щось скажу".
   "Почу?м, почу?м,
   Та не бреши, бо, хоч здохни,
   Брехня не поможе".
   "Нi, в Вiльшанiй..."
   "Тво? грошi?"
   "Мо?!.. ховай боже!
   Нi, я кажу, що в Вiльшанiй...
   Вiльшанськi схизмати
   По три сем'?, по чотири
   Живуть в однiй хатi".
   "Ми це зна?м, бо ми сами
   ?х так очухрали".
   "Та нi, не те... вибачайте...
   Щоб лиха не знали,
   Щоб вам грошi приснилися..
   Бачте, у Вiльшанiй
   У костьолi... у титаря...
   А дочка Оксана!
   Ховай боже! як панночка!
   Що-то за хороше!
   А червiнцiв! хоч не його,
   Так що? аби грошi".
   "Аби грошi, однаково!
   Правду Лейба каже;
   А щоб певна була правда,
   Нехай шлях покаже.
   Одягайся!"

   По?хали

   Ляхи у Вiльшану.
   Один тiлько пiд лавою
   Конфедерат п'яний
   Не здужа встать, а курника,
   П'яний i веселий:
   "My zyjemy, my zyjemy,
   Polska nie zginela".

   Титар

   "У гаю, гаю

   Вiтру нема?;

   Мiсяць високо,
   Зiроньки сяють.
   Вийди, серденько,
   Я виглядаю;

   Хоч на годину,
   Моя рибчино!

   Виглянь, голубко,
   Та поворку?м,
   Та посуму?м;

   Бо я далеко

   Сю нiч мандрую.
   Виглянь же, пташко,
   Мо? серденько,
   Поки близенько,
   Та поворку?м...
   Ох, тяжко, важко!"
   Отак, ходя попiд га?м,
   Ярема спiва?,
   Вигляда?; а Оксани
   Нема?, нема?.
   Зорi сяють; серед неба
   Горить бiлолиций;
   Верба слуха соловейка,
   Дивиться в криницю;
   На калинi, над водою,
   Так i вилива?,
   Неначе зна, що дiвчину
   Козак вигляда?.
   А Ярема по долинi
   Ледве-ледве ходить,
   Не дивиться, не слуха?...
   "Нащо менi врода,
   Коли нема долi, нема талану!
   Лiта молодi? марно пропадуть.
   Один я на свiтi без роду, i доля -
   Стеблина-билина на чужому полi.
   Стеблину-билину вiтри рознесуть:
   Так i мене люде не знають, де дiти.
   За що ж одцурались? Що я сирота?
   Одно було серце, одно на всiм свiтi,
   Одна душа щира, та бачу, що й та,
   Що й та одцуралась".
   I хлинули сльози.
   Поплакав сердега, утер рукавом.
   "Оставайсь здорова. В далекiй дорозi
   Найду або долю, або за Днiпром
   Ляжу головою... А ти не заплачеш,
   А ти не побачиш, як ворон клю?
   Тi карi? очi, тi очi козачi,
   Що ти цiлувала, серденько мо?!
   Забудь мо? сльози, забудь сиротину,
   Забудь, що клялася; другого шукай;
   Я тобi не пара: я в сiрiй свитинi,
   А ти титарiвна. Кращого вiтай, -
   Вiтай, кого зна?ш... така моя доля.
   Забудь мене, пташко, забудь, не журись
   А коли почу?ш, що на чужiм полi
   Поляг головою, - нишком помолись.
   Одна, серце, на всiм свiтi
   Хоч ти помолися!"
   Та й заплакав сiромаха,
   На кий похилившись.
   Плаче собi тихесенько...
   Шелест!.. коли гляне:
   Попiд га?м, мов ласочка,
   Крадеться Оксана.
   Забув; побiг; обнялися.
   "Серце!" - та й зомлiли.
   Довго-довго тiлько - "серце",
   Та й знову нiмiли.
   "Годi, пташко!"
   "Ще трошечки,
   Ще... ще... сизокрилий!
   Вийми душу!.. ще раз... ще раз.
   Ох, як я втомилась!"
   "Одпочинь, моя ти зоре!
   Ти з неба злетiла!"
   Послав свитку. Як ясочка,
   Усмiхнулась, сiла.
   "Сiдай же й ти коло мене".
   Сiв, та й обнялися.
   "Серце мо?, зоре моя,
   Де це ти зорiла?"
   "Я сьогоднi забарилась:
   Батько занедужав;
   Коло його все поралась..."
   "А мене й байдуже?"
   "Який-бо ти, ?й же богу!"
   I сльози блиснули.
   "Не плач, серце, я жартую".
   "Жарти!"

   Усмiхнулась.

   Прихилилась головкою
   Та й нiби заснула.
   "Бач, Оксано, я жартую,
   А ти й справдi плачеш.
   Ну, не плач же, глянь на мене:
   Завтра не побачиш.
   Завтра буду я далеко,
   Далеко, Оксано...
   Завтра вночi у Чигринi
   Свячений достану.
   Дасть вiн менi срiбло-злото,
   Дасть вiн менi славу;
   Одягну тебе, обую,
   Посаджу, як паву, -
   На дзиглику, як гетьманшу,
   Та й дивитись буду;
   Поки не вмру, дивитимусь".
   "А може, й забудеш?
   Розбагатi?ш, у Ки?в
   По?деш з панами,
   Найдеш собi шляхтяночку,
   Забудеш Оксану!"
   "Хiба краща ? за тебе?"
   "Може, й ?, - не знаю".
   "Гнiвиш бога, мок серце:
   Кращо? нема?

   Нi на небi, нi за небом;
   Нi за синiм морем
   Нема кращо? за тебе!"
   "Що се ти говориш?
   Схаменися!"

   "Правду, рибко!"
   Та й знову, та й знову.
   Довго вони, як бачите,
   Меж мови-розмови
   Цiлувались, обнiмались
   З усi?? сили;
   То плакали, то божились,
   То ще раз божились.
   (й Ярема розказував,
   Як жить вони будуть
   Укупочцi, як золото
   I долю добуде,
   Як вирiжуть гайдамаки
   Ляхiв в Укра?нi,
   Як вiн буде панувати,
   Коли не загине.
   Аж обридло слухаючи,
   Далебi, дiвчата!
   "Ото який! мов i справдi
   Обридло!"

   А мати

   Або батько як побачать,
   Що ви, мо? любi,
   Таке диво чита?те,
   Грiха на всю губу!
   Тодi, тодi... та цур йому,
   А дуже цiкаве!
   А надто вам розказать би,
   Як козак чорнявий
   Пiд вербою, над водою,
   Обнявшись, суму?;
   А Оксана, як голубка,
   Ворку?, цiлу?;
   То заплаче, то зомлi?,
   Головоньку схилить:
   "Серце мо?, доле моя!
   Соколе мiй милий!
   Мiй!.." - аж верби нагинались
   Слухать тую мову.
   Ото мова! Не розкажу,
   Мо? чорнобровi,
   Не розкажу против ночi,
   А то ще присниться.
   Нехай собi розiйдуться
   Так, як iзiйшлися, -
   Тихесенько, гарнесенько,
   Щоб нiхто не бачив
   Нi дiвочi дрiбнi сльози,
   Нi щирi козачi.
   Нехай собi... Може, ще раз
   Вони на сiм свiтi
   Зустрiнуться... побачимо...
   А тим часом свiтить
   З усiх вiкон у титаря.
   Що то там твориться?
   Треба глянуть та розказать...
   Бодай не диiiитi.ся!
   Бодай не дивитись, бодай не казати!
   Бо за людей сором, бо серце болить.
   Гляньте, подивiться: то конфедерати,
   Люде, що зiбрались волю боронить.
   Боронять, проклятi... Будь проклята мати,
   I день, i година, коли понесла,
   Коли породила, на свiт привела!
   Дивiться, що роблять у титаря в хатi
   Пекельнi? дiти.
   У печi пала

   Огонь i свiтить на всю хату,
   В кутку собакою дрижить
   Проклятий жид; конфедерати
   Кричать до титаря: "Хоч жить?
   Скажи, де грошi?"
   Той мовчить.

   Налигачем скрутили руки,
   Об землю вдарили - нема,
   Нема нi слова.
   "Мало муки!

   Давайте приску! де смола?
   Кропи його! отак! холоне?
   Мерщiй же приском посипай!
   Що? скажеш, шельмо?.. I не стогне!
   Завзята бестiя! стривай!"
   Насипали в халяви жару...
   "У тiм'я цвяшок закатай!"
   Не витерпiв свято? кари,
   Упав сердега. Пропадай,
   Душа, без сповiдi свято?!
   "Оксано, дочко!" - та й умер.
   Ляхи задумалися стоя,
   Хоч i запеклi. "Що ж тепер?
   Панове, ради! Помiрку?м,
   Тепер з ним нiчого робить,
   Запалим церкву!"
   "Гвалт! рятуйте!
   Хто в бога вiру?!" - кричить
   Надворi голос, що ? сили.
   Ляхи зомлiли. "Хто такий?"
   Оксана в дверi: "Вбили! вбили!"
   Та й пада крижем. А старший
   Махнув рукою на громаду.
   Понура шляхта, мов хорти,
   За дверi вийшла. Сам позаду,
   Бере зомлiлую...
   Де ж ти,

   Яремо, де ти? подивися!
   А вiн, мандруючи, спiва,
   Як Наливайко з ляхом бився.
   Ляхи пропали; нежива
   Пропала з ними i Оксана.
   Собаки де-де по Вiльшанiй
   Загавкають та й замовчать.
   Бiлi? мiсяць; люде сплять,
   I титар спить... Не рано встане:
   Навiки, праведний, заснув.
   Горiло свiтло, погасало,
   Погасло... Мертвий мов здригнув.
   I сумно-сумно в хатi стало.

   Свято в Чигиринi

   Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,
   Встали, подивились на той Чигирин,
   Що ви будували, де ви панували!
   Заплакали б тяжко, бо ви б не пiзнали
   Козацько? слави убогих ру?н.

   Базари, де вiйсько, як море червоне,
   Перед бунчуками, бувало, горить,
   А ясновельможний, на воронiм конi,
   Блисне булавою - море закипить...
   Закипить, i розлилося
   Степами, ярами;
   Лихо млi? перед ними...
   А за козаками...
   Та що й казать? Минулося;
   А те, що минуло,
   Не згадуйте, пани-брати,
   Бо щоб не почули.
   Та й що з того, що згада?ш?
   Згада?ш - заплачеш.
   Ну, хоч глянем на Чигирин,
   Колись-то козачий.

   Iз-за лiсу, з-за туману,
   Мiсяць виплива?,
   Червонi?, круглолиций,
   Горить, а не ся?,
   Неначе зна, що не"треба
   Людям його свiту,
   Що пожари Укра?ну
   Нагрiють, освiтять.
   I смерклося, а в Чигринi,
   Яку домовинi.
   Сумно-сумяо. (Отак було
   По всiй Укра?нi
   Против ночi Маковiя,
   Як ножi святили).
   Людей не чуть; через базар
   Кажан костокрилий
   Перелетить; на вигонi
   Сова завива?.

   А де ж люде?.. Над Тясмином.
   У темному гаю,
   Зiбралися; старий, малий,
   Убогий, багатий
   По?днались, - дожидають
   Великого свята.
   У темному гаю, в зеленiй дiбровi,
   На припонi конi отаву скубуть;
   Осiдланi конi, воронi готовi.
   Куди-то по?дуть? кого повезуть?
   Он кого, дивiться. Лягли по долинi,
   Неначе побитi, нi слова не чуть.
   Ото гайдамаки. На гвалт Укра?ни
   Орли налетiли; вони рознесуть
   Ляхам, жидам кару;
   За кров i пожари
   Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

   Попiд дiбровою стоять
   Вози залiзно? таранi:
   То щедро? гостинець панi.
   Умiла що кому давать,
   Нiвроку ?й, нехай царству?;
   Нехай не вадить, як не чу?!
   Помiж возами нiгде стать:
   Неначе в iрiй, налетiло
   З Смiлянщини, з Чигирина
   Просте козацтво, старшина,
   На певне дiло налетiли.
   Козацьке панство походжа?
   В киреях чорних, як один,
   Тихенько, ходя, розмовля?
   I погляда? на Чигрин.

   Старшина первий_

   Старий Головатий щось дуже коверзу?.

   Старшина другий_

   Мудра голова, сидить собi в хуторi,
   нiби не зна? нiчого, а дивишся -
   скрiзь Головатий. "Коли сам, -
   каже, - не повершу, то синовi передам".

   Старшина третiй_

   Та й син же штука!
   Я вчора зустрiвся з Залiзняком;
   таке розказу? про його, що цур йому!
   "Кошовим, - каже, - буде,
   та й годi; а може, ще i гетьманом,
   коли те?..."


   Старшина другий_

   А Гонта нащо? а Залiзняк?
   До Гонти сама..." сама писала:
   "Коли, - каже..."

   Старшина первий_

   Цитьте лишень, зда?ться, дзвонять!

   Старшина другий_

   Та нi, то люде гомонять.

   Старшина первий_

   Гомонять, поки ляхи почують.
   Ох, старi голови та розумнi:
   химерять-химерять та й
   зроблять з лемеша швайку.
   Де можна лантух, там торби не треба.
   Купили хрiну, треба з'?сти; плачте, очi,
   хоч повилазьте: бачили, що куповали;
   грошам не пропадать! А то думають,
   думають, нi вголос, нi мовчки;
   а ляхи догадаються - от тобi й пшик!
   Що там за рада? чом вони не дзвонять?
   Чим спиниш народ, щоб не гомонiв?
   Не десять душ, а, слава богу, вся
   Смiлянщина, коли не вся Укра?на.
   Он, чу?те? спiвають.

   Старшина третiй_

   Справдi, спiва щось; пiду спиню.

   Старшина первий_

   Не спиняй, нехай собi спiва?, аби не голосно.

   Старшина другий_

   Ото, мабуть, Волох! Не втерпiв-таки старий дурень; треба, та й годi!

   Старшина третiй_

   А мудро спiва?! коли не послуха?ш, усе iншу. Пiд крадьмось, братцi,  та
послуха?м, а тим часом задзвонять.

   Старшина первий i другий_

   А що ж? то й ходiмо!

   Старшина третiй_

   Добре, ходiмо.

   Старшини нишком стали за дубом,  а  пiд  дубом  сидить  слiпий  кобзар;
кругом його запорожцi i гайдамаки. Кобзар спiва? з повагою i неголосно. _

   "Ой волохи, волохи,
   Вас осталося трохи;
   I ви, молдавани,
   Тепер ви не пани;
   Вашi господарi
   Наймити татарам,
   Турецьким султанам.
   В кайданах, в кайданах!
   Годi ж, не журiться;
   Гарно помолiться,
   Братайтеся з нами,
   З нами, козаками;
   Згадайте Богдана,
   Старого гетьмана;
   Будете панами,
   Та, як ми, з ножами,
   З ножами святими,
   Та з батьком Максимом
   Сю нiч погуля?м,
   Ляхiв погойда?м,
   Та так погуля?м,
   Що аж пекло засмi?ться,
   Земля затрясеться,
   Небо запала?...
   Добре погуля?м!"

   Запорожець_

   Добре погуля?м! правду старий епiва, як не бреше.
   А iцо б то з його за кобзар був, якби не волох!

   Кобзар_

   Та я й не волох; так тiлько - був колись у
   Волощинi, а люде й зовуть
   Волохом, сам не знаю за що.

   Запорожець_
   _
   Ну, та дарма; утни ще яку-небудь.
   Ану лишень про батька Максима ушквар.

   Гайдамака_

   Та не голосно, щоб не почула старшина.
   _
   Запорожець_

   А що нам ваша старшина? почу?, так послуха,
   коли ма? чим слухати, та й годi.
   У нас один старший - батько Максим;
   а вiн як почу?, то ще карбованця дасть.
   Спiвай, старче божий, не слухай його.

   Гайдамака_
   _
   Та воно так, чоловiче; я це й
   сам знаю, та ось що: не так пани,
   як пiдпанки, або - поки сонце
   зiйде, то роса очi ви?сть.

   Запорожець_

   Брехня! Спiвай, старче божий,
   яку зна?ш, а то й дзвона
   не дiждемо - поснемо.

   Гуртом_

   Справдi, поснемо; спiвай яку-небудь.

   Кобзар (спiва?)_
   _
   "Лiта орел, лiта сизий
   Попiд небесами;
   Гуля Максим, гуля батько
   Степами-лiсами.

   Ой лiта? орел сизий,
   А за ним орлята;
   Гуля Максим, гуля батько,
   А за ним хлоп'ята.
   Запорожцi тi хлоп'ята,
   Сини його, дiти, -
   Помiрку?, загада?,
   Чи бити, чи пити,
   Чи танцювать; то й ушкварять,
   Аж земля трясеться.
   Заспiва? - заспiвають,
   Аж лихо смi?ться.
   Горiлку, мед не чаркою -
   Поставцем черка?,
   А ворога, заплющившись,
   Ката, не мина?.
   Отакий-то наш отаман,
   Орел сизокрилий!
   I вою?, i гарцю?
   З усi?? сили -
   Нема в його нi оселi,
   Нi саду, нi ставу...
   Степ i море; скрiзь битий шлях,
   Скрiзь золото, слава.
   Шануйтеся ж, вражi ляхи,
   Скаженi собаки:
   Йде Залiзняк Чорним шляхом,
   За ним гайдамаки".

   Запорожець_
   _
   Оце-то так! вчистив, нiчого сказати:
   i до ладу, i правда.
   Добре, далебi, добре!
   Що хоче, то так i втне.
   Спасибi, спасибi-

   Гайдамака_

   Я щось не второпав,
   що вiн спiвав про гайдамакiв?

   Запорожець_

   Який-бо ти бевзь i справдi!
   Бачиш, ось що вiн спiвав:
   щоб ляхи поганi, скаженi
   собаки, каялись, бо йде
   Залiзняк Чорним шляхом з
   гайдамаками, щоб ляхiв, бачиш, рiзати...

   Гайдамака_

   I вiшати, i мордувати!
   Добре, ?й-богу, добре! Ну, це так!
   Далебi, дав би карбованця,
   якби був не пропив учора! Шкода!
   Ну, нехай стара в'язне, бiльше м'яса буде
   Поборгуй, будь ласкав, завтра оддам.
   Утни ще що-небудь про гайдамакiв.

   Кобзар_
   _
   До грошей я не дуже ласий.

   Аби була ласка слухати,

   поки не охрип, спiватиму;

   а охрипну - чарочку,
   другу тi? ледащицi-живицi,

   як то кажуть, та й знову.

   Слухайте ж, панове громадо!


   "Ночували гайдамаки
   В зеленiй дiбровi,
   На припонi пасли конi,
   Сiдланi, готовi.
   Ночували ляшки-панки
   В будинках з жидами,
   Напилися, простяглися
   Та й..."


   Громада_

   Цить лишень! зда?ться, дзвонять. Чу?ш?.. ще раз... о!..

   "Задзвонили, задзвонили!" -
   Пiшла луна га?м.
   "Iдiть же ви та молiтесь,
   А я доспiваю".

   Повалили гайдамаки,
   Аж стогне дiброва;
   Не повезли, а на плечах
   Чумацькi воловi
   Несуть вози. А за ними
   Слiпий Волох знову:
   "Ночували гайдамаки
   В зеленiй дiбровi".
   Шкандиба?, курника?,
   I гич не до речi.
   "Ну лиш iншу, старче божий!" -
   З возами на плечах
   Кричать йому гайдамаки.
   "Добре, хлопцi, нате!
   Отак! отак! добре, хлопцi!
   А нуте, хлоп'ята,
   Ушкваримо!"

   Земля гнеться.
   А вони з возами
   Так i рiжуть. Кобзар гра?,
   Дода? словами:
   "Он гоп таки так!
   Кличе Гандзю козак:
   "Ходи, Гандзю, пожартую,
   Ходи, Гандзю, поцiлую;
   Ходiм, Гандзю, до попа
   Богу помолиться;
   Нема жита нi снопа,
   Вари вареницi".
   Оженився, зажурився -
   Нiчого нема?;
   У ряднинi ростуть дiти,
   А козак спiва?:
   "I по хатi ти-ни-ни,
   I по сiнях ти-ни-ни,
   Вари, жiнко, лини,
   Ти-ни-ни, ти-ни-ни!"

   "Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!"
   Кричать гайдамаки.

   "Ой гоп того дива!
   Наварили ляхи пива,
   А ми будем шинкувать,
   Ляшкiв-панкiв частувать.
   Ляшкiв-панкiв почасту?м,
   З панянками пожарту?м.
   Ой гоп таки так!
   Кличе панну козак:
   "Панно, пташко моя!
   Панно, доле моя!
   Не соромся, дай рученьку,
   Ходiм погуляймо;
   Нехай людям лихо сниться,
   А ми заспiваймо.
   А ми заспiваймо,
   А ми посiдаймо,
   Панно, пташко моя,
   Панно, доле моя!"

   "Ще раз, ще раз!"

   "Якби таки або так, або сяк,
   Якби таки запорозький козак,
   Якби таки молодий, молодий,
   Хоч по хатi б поводив, поводив.
   Страх менi не хочеться
   З старим дiдом морочиться.
   Якби таки..."

   "Цу-цу, скаженi! схаменiться!
   Бач, розходилися! А ти,
   Стара собако, де б молиться,
   Верзеш тут погань. От чорти!"
   Кричить отаман. Опинились;
   Аж церков бачать. Дяк спiва,
   Попи з кадилами, з кропилом;
   Громада - нiби нежива,
   Анiтелень... Помiж возами
   Попи з кропилами пiшли;
   За ними корогви несли,
   Як на Великдень над пасками.
   "Молiтесь, братiя, молiтесь! -
   Так благочинний начина. -
   Кругом святого Чигрина
   Сторожа стане з того свiту,
   Не дасть святого розпинать.
   А ви Укра?ну ховайте:
   Не дайте матерi, не дайте
   В руках у ката пропадать.
   Од Конашевича i досi
   Пожар не гасне, люде мруть,
   Конають в тюрмах, голi, босi...
   Дiти нехрещенi ростуть,
   Козацькi дiти; а дiвчата!..
   Землi козацько? краса
   У ляха в'яне, як перш мати,
   I непокритая коса
   Стидом сiчеться; карi очi
   В неволi гаснуть; розкувать
   Козак сестру свою не хоче,
   Сам не соромиться конать
   В ярмi у ляха... горе, горе!
   Молiтесь, дiти! страшний суд
   Ляхи в Укра?ну несуть -
   I заридають чорнi гори.
   Згадайте праведних гетьманiв:
   Де ?х могили? де лежить
   Останок славного Богдана?
   Де Остряницина сто?ть
   Хоч би убогая могила?
   Де Наливайкова? нема!
   Живого й мертвого спалили.
   Де той Богун, де та зима?
   Iнгул щозиму замерза? -
   Богун не встане загатить
   Шляхетським трупом . Лях гуля?!
   Нема Богдана - червонить
   I Жовтi Води, й Рось зелену.
   Суму? Корсунь староденний:
   Нема журбу з ким подiлить.
   I Альта плаче: "Тяжко жити!
   Я сохну, сохну... де Тарас?
   Нема, не чуть... не в батька дiти!"
   Не плачте, братiя: за нас
   I душi праведних, i сила
   Архiстратига Миха?ла.
   Не за горами кари час.
   Молiтесь, братiя!"

   Молились,

   Молились щиро козаки,
   Як дiти, щиро; не журились,
   Гадали те?... а зробилось -
   Над козаками хусточки!
   Одно добро, одна слава -
   Бiлi? хустина,
   Та й ту знiмуть...
   А диякон:

   "Нехай ворог гине!
   Берiть ножi! освятили".
   Ударили в дзвони,
   Реве га?м: "Освятили!"
   Аж серце холоне!
   Освятили, освятили!
   Гине шляхта, гине!
   Розiбрали, заблищали
   По всiй Укра?нi

   Третi пiвнi

   Ще день Украйну катували
   Ляхи скаженi; ще один,
   Один, останнiй, сумували
   I Укра?на, i Чигрин.
   I той минув - день Маковiя,
   Велике свято в Укра?нi.
   Минув - i лях, i жидовин
   Горiлки, кровi упивались,
   Кляли схизмата, розпинали,
   Кляли, що нiчого вже взять.
   А гайдамаки мовчки ждали,
   Поки поганцi ляжуть спать.
   Лягли, i в голови не клали,
   Що вже ?м завтра не вставать.
   Ляхи заснули, а iуди
   Ще лiчать грошi уночi,
   Без свiтла лiчать баришi,
   Щоб не побачили, бач, люде.
   I тi на золото лягли
   I сном нечистим задрiмали.
   Дрiмають... навiки бодай задрiмали!
   А тим часом мiсяць пливе оглядать
   I небо, i зорi, i землю, i море
   Та глянуть на люде, що вони моторять,
   Щоб боговi вранцi про те розказать.
   Свiтить бiлолиций на всю Укра?ну,
   Свiтить... а чи бачить мою сиротину,
   Оксану з Вiльшани, мою сироту?
   Де ?? мордують, де вона ворку??
   Чи зна? Ярема? чи зна?, чи чу??
   Побачимо потiм, а тепер не ту,
   Не ту заспiваю, iншо? заграю;
   Лихо - не дiвчата - буде танцювать.
   Недолю спiваю козацького краю;
   Слухайте ж, щоб дiтям потiм розказать,
   Щоб i дiти знали, внукам розказали,
   Як козаки шляхту тяжко покарали
   За те, що не вмiла в добрi панувать.

   Гомонiла Укра?на,
   Довго гомонiла,
   Довго, довго кров степами
   Текла-червонiла.

   Текла, текла та й висохла.
   Степи зеленiють;
   Дiди лежать, а над ними
   Могили синiють.
   Та що з того, що високi?
   Нiхто ?х не зна?,
   Нiхто щиро не заплаче,
   Нiхто не згада?.
   Тiлько вiтер тихесенько
   Повi? над ними,
   Тiлько роси ранесенько
   Сльозами дрiбними
   ?х умиють. Зiйде сонце,
   Осушить, пригрi?;
   А унуки? ?м байдуже,
   Панам жито сiють.
   Багато ?х, а хто скаже,
   Де Гонти могила, -
   Мученика праведного
   Де похоронили?
   Де Залiзняк, душа щира,
   Де одпочива??
   Тяжко! важко! Кат пану?,
   А ?х не згадають.

   Гомонiла Укра?на,
   Довго гомонiла,
   Довго, довго кров степами
   Текла-червонiла.

   I день, i нiч гвалт, гармати;
   Земля стогне, гнеться;
   Сумно, страшно, а згада?ш -
   Серце усмiхнеться.

   Мiсяцю мiй ясний! з високого неба
   Сховайся за гору, бо свiту не треба;
   Страшно тобi буде, хоч ти й бачив Рось,
   I Альту, i Сену , i там розлилось,
   Не знать за що, кровi широке? море.
   А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
   Сховайся, мiй друже, щоб не довелось
   На старiсть заплакать...

   Сумно, сумно серед неба
   Ся? бiлолиций.
   Понад Днiпром козак iде,
   Може, з вечiрницi.
   Iде смутний, невеселий,
   Ледве несуть ноги.
   Може, дiвчина не любить
   За те, що убогий?
   I дiвчина його любить,
   Хоч лата на латi.
   Чорнобривий, а не згине,
   То буде й багатий.
   Чого ж смутний, невеселий
   Iде - чуть не плаче?
   Якусь тяжку недоленьку
   Вiщу? козаче,
   Чу? серце, та не скаже,
   Яке лихо буде.
   Мине лихо... Кругом його
   Мов вимерли люде.
   Анi пiвня, нi собаки;
   Тiлько iз-за гаю
   Десь далеко сiроманцi
   Вовки завивають
   Байдуже! iде Ярема,
   Та не до Оксани,
   Не в Вiльшану на досвiтки, -
   До ляхiв поганих
   У Черкаси. А там третiй
   Пiвень заспiва?...
   А там... а там... Йде Ярема,
   На Днiпр погляда?.

   "Ой Днiпре мiй, Днiпре, широкий та дужий!
   Багато ти, батьку, у море носив
   Козацько? кровi; ще понесеш, друже!
   Червонив ти син?, та не напо?в;
   А сю нiч уп'?шся. Пекельне? свято
   По всiй Укра?нi сю нiч зареве;
   Потече багато, багато, багато
   Шляхетсько? кровi. Козак оживе;
   Оживуть гетьмани в золотiм жупанi;
   Прокинеться доля; козак заспiва:
   "Нi жида, нi ляха", а в степах Украйни -
   О боже мiй милий - блисне булава!"

   Так думав, iдучи в латанiй свитинi,
   Сердега Ярема з свяченим в руках.
   А Днiпр мов пiдслухав: широкий та синiй,
   Пiдняв гори-хвилi; а в очеретах
   Реве, стогне, завива?,
   Лози нагина?;
   Грiм гогоче, а блискавка
   Хмару роздира?.
   Iде собi наш Ярема,
   Нiчого не бачить;
   Одна думка усмiхнеться,
   А друга заплаче.
   "Там Оксана, там весело
   I в сiрiй свитинi;
   А тут... а тут... що ще буде?
   Може, ще загину".
   А тим часом iз байраку
   Пiвень - кукурiку!
   "А,Черкаси!.. боже милий!
   Не вкороти вiку!"

   Червоний бенкет

   Задзвонили в усi дзвони
   По всiй Укра?нi;
   Закричали гайдамаки:
   "Гине шляхта, гине!
   Гине шляхта! погуля?м
   Та хмару нагрi?м!"
   Зайнялася Смiлянщина,
   Хмара червонi?.
   А найперша Медведiвка
   Небо нагрiва?.
   Горить Смiла, Смiлянщина
   Кров'ю пiдплива?.
   Горить Корсунь, горить Канiв,
   Чигирин, Черкаси;
   Чорним шляхом запалало,
   I кров полилася
   Аж у Волинь. По Полiссi
   Гонта бенкету?,
   А Залiзняк в Смiлянщинi
   Домаху гарту?,
   У Черкасах, де й Ярема
   Пробу? свячений.
   "Отак, отак! добре, дiти,
   Мордуйте скажених!
   Добре, хлопцi!" - на базарi
   Залiзняк гука?.
   Кругом пекло; гайдамаки
   По пеклу гуляють.
   А Ярема - страшно глянуть
   По три, по чотири
   Так i кладе. "Добре, сину,
   Матерi ?х хиря!
   Мордуй, мордуй, в раю будеш
   Або есаулом.

   Гуляй, сину! нуте, дiти!"
   I дiти майнули
   По горищах, по коморах,
   По льохах, усюди;
   Всiх уклали, все забрали.
   "Тепер,хлопцi, буде!
   Утомились, одпочиньте".
   Улицi, базари
   Крились трупом, плили кров'ю.
   "Мало клятим кари!
   Ще раз треба перемучить,
   Щоб не повставали
   Нехрещенi, клятi душi".
   На базар збирались
   Гайдамаки. Йде Ярема,
   Залiзняк гука?:
   "Чу?ш, хлопче? ходи сюди!
   Не бiйсь, не злякаю".
   "Не боюся!" Знявши шапку,
   Став, мов перед паном.
   "Вiдкiля ти? хто ти такий?"
   "Я, пане, з Вiльшани".
   "З Вiльшано?, де титаря
   Пси замордували?"
   "Де? якого?"

   "У Вiльшанiй;
   I кажуть, що вкрали
   Дочку його, коли зна?ш".
   "Дочку, у Вiльшанiй?"
   "У титаря, коли знавав".
   "Оксано, Оксано!" -
   Ледве вимовив Ярема
   Та й упав додолу.
   "Еге! ось що... Шкода хлопця,
   Провiтри, Миколо!"
   Провiтрився. "Батьку! брате!
   Чом я не сторукий?
   Дайте ножа, дайте силу,
   Муки ляхам, муки!
   Муки страшно?, щоб пекло
   Тряслося та млiло!"
   "Добре, сину, ножi будуть
   На святе? дiло.
   Ходiм з нами у Лисянку
   Ножi гартувати!"
   "Ходiм, ходiм, отамане,
   Батьку ти мiй, брате,
   Мiй ?диний! На край свiта
   Полечу, достану,
   З пекла вирву, отамане...
   На край свiта, пане...
   На край свiта, та не найду,
   Не найду Оксани!"
   "Може, й найдеш. А як тебе
   Зовуть? я не знаю".
   "Яремою".

   "А прiзвище?"
   "Прiзвища нема?!"
   "Хiба байстрюк? Без прiзвища
   Запиши, Миколо,
   У ре?стер. Нехай буде!"
   Нехай буде Голий,
   Так i пиши!"

   "Нi, погано!"
   "Ну, хiба Бiдою?"
   "I це не так".
   "Стривай лишень,
   Пиши Галайдою".
   Записали.

   "Ну, Галайдо,
   По?дем гуляти.
   Найдеш долю... а не найдеш...
   Рушайте, хлоп'ята".
   I Яремi дали коня
   Зайвого з обозу.
   Усмiхнувся на воронiм
   Та й знову у сльози.
   Ви?хали з'а царину;
   Палають Черкаси...
   "Чи всi, дiти?"
   "Усi, батьку!"
   "Гайда!"

   Простяглася

   По дiбровi понад Днiпром
   Козацька ватага.
   А за ними кобзар Волох
   Переваги-ваги

   Шкандибав на конику,
   Козакам спiва?:
   "Гайдамаки, гайдамаки,
   Залiзняк гуля?".
   По?хали... а Черкаси
   Палають, палають.
   Байдуже, нiхто й не гляне.
   Смiються та лають
   Кляту шляхту. Хто балака,
   Хто кобзаря слуха.
   А Залiзняк попереду,
   Нашорошив уха;
   Iде собi, люльку курить,
   Нiкому нi слова.
   А за ним нiмий Ярема.
   Зелена дiброва,
   I темний гай, i Днiпр дужий,
   I високi гори,
   Небо, зорi, добро, люде
   I люте? горе -
   Все пропало, все! нiчого
   Не зна?, не бачить,
   Як убитий. Тяжко йому,
   Тяжко, а не плаче.
   Нi, не плаче: змiя люта,
   Жадна випива?
   Його сльози, давить душу,
   Серце роздира?.
   "Ой ви, сльози, дрiбнi сльози!
   Ви зми?те горе;
   Змийте його... тяжко! нудно!
   I синього моря,
   I Днiпра, щоб вилить люте,
   I Днiпра не стане.
   Занапастить хiба душу?
   Оксано, Оксано!
   Де ти, де ти? подивися,
   Моя ти ?дина,
   Подивися на Ярему.
   Де ти? Може, гине,
   Може, тяжко клене долю,
   Клене, умира?
   Або в пана у кайданах
   У склепу кона?.
   Може, згаду? Ярему,
   Згаду? Вiльшану,
   Кличе чого: "Серце мо?,
   Обнiми Оксану!
   Обнiмемось, мiй соколе!
   Навiки зомлi?м.
   Нехай ляхи знущаються,
   Не почу?м!.." Вi?,
   Вi? вiтер з-за Лиману,
   Гне тополю в полi, -
   I дiвчина похилиться,
   Куди гне недоля.
   Посуму?, пожуриться,
   Забуде... i, може...
   У жупанi, сама панi;
   А лях... боже, боже!
   Карай пеклом мою душу,
   Вилий муки море,
   Розбий кару надо мною,
   Та не таким горем
   Карай серце: розiрветься,
   Хоч би було камень.
   Доле моя! серце мо?!
   Оксано, Оксано!
   Де ти дiлася-подiлась?"
   I хлинули сльози;
   Дрiбнi-дрiбнi полилися.
   Де вони взялися!
   А Залiзняк гайдамакам
   Каже опинитись:
   "У лiс, хлопцi! вже свiта?,
   I конi пристали:
   Попасемо", - i тихенько
   У лiсi сховались.

   Гупалiвщина

   Зiйшло сонце; Укра?на
   Де палала, тлiла,
   А де шляхта, запертися,
   У будинках млiла.
   Скрiзь по селах шибеницi;
   Навiшано трупу -
   Тiлько старших, а так шляхта
   Купою на купi.
   На улицях, на розпуттях
   Собаки, ворони
   Гризуть шляхту, клюють очi;
   Нiхто не боронить.
   Та й нiкому: осталися
   Дiти та собаки, -
   Жiнки навiть з рогачами
   Пiшли в гайдамаки.

   Отаке-то було лихо
   По всiй Укра?нi!
   Гiрше пекла... А за вiщо,
   За що люде гинуть?
   Того ж батька, такi ж дiти, -
   Жити б та брататься.
   Нi, не вмiли, не хотiли,
   Треба роз'?днаться!
   Треба кровi, брата кровi,
   Бо заздро, що в брата
   ? в коморi i надворi,
   I весело в хатi!
   "Уб'?м брата! спалим хату!" -
   Сказали, i сталось-
   Все б, зда?ться; нi, на кару
   Сироти остались.
   В сльозах росли, та й виросли;
   Замученi руки
   Розв'язались - i кров за кров,
   I муки за муки!
   Болить серце, як згада?ш:
   Старих слов'ян дiти
   Впились кров'ю. А хто винен?
   Ксьондзи, ?зу?ти.

   Мандрували гайдамаки
   Лiсами, ярами,
   А за ними i Галайда
   З дрiбними сльозами.
   Вже минули Воронiвку,
   Вербiвку; в Вiльшану
   При?хали. "Хiба спитать,
   Спитать про Оксану?
   Не спитаю, щоб не знали,
   За що пропадаю".
   А тим часом гайдамаки
   Й Вiльшану минають.
   Пита?ться у хлопчика:
   "Що, титаря вбили?"
   "Ба нi, дядьку; батько казав,
   Що його спалили
   Отi ляхи, що там лежать,
   I Оксану вкрали.
   А титаря на цвинтарi
   Вчора поховали".
   Не дослухав... "Неси, коню!"
   I поводи кинув.
   "Чом я вчора, поки не знав,
   Вчора не загинув!
   А сьогоднi, коли й умру,
   З домовини встану
   Ляхiв мучить. Серце мо?!
   Оксано! Оксано!
   Де ти?"

   Замовк, зажурився,
   По?хав ходою.
   Тяжко-важко сiромасi
   Боротись з нудьгою.
   Догнав сво?х. Боровикiв
   Вже хутiр минають.
   Корчма тлi? з стодолою,
   А Лейби нема?.
   Усмiхнувся мiй Ярема,
   Тяжко усмiхнувся.
   Отут, отут позавчора
   Перед жидом гнувся,
   А сьогоднi... та й жаль стало,
   Що лихо минуло.
   Гайдамаки понад яром
   З шляху повернули.
   Наганяють пiвпарубка.
   Хлопець у свитинi
   Полатанiй, у постолах;
   На плечах торбина.
   "Гей, старченя! стривай лишень!"
   "Я не старець, пане!
   Я, як бачте, гайдамака".
   "Який же поганий!"
   "Вiдкiля ти?"
   "З Керелiвки".
   "А Будища зна?ш?
   I озеро коло Будищ?"
   "I озеро знаю,
   Отам воно; оцим яром
   Втрапите до його".
   "Що, сьогодня ляхiв. бачив?"
   "Нiгде нi одного;
   А вчора було багато.
   Вiнки не святили:
   Не дали ляхи проклятi.
   Зате ж ?х i били,
   I я, й батько святим ножем;
   А мати нездужа,
   А то й вона б".
   "Добре, хлопче.
   Ось на ж тобi, друже,
   Цей дукачик, та не згуби".
   Узяв золотого,
   Подивився: "Спасибi вам!"
   "Ну, хлопцi, в дорогу!
   Та чу?те? без гомону.
   Галайдо, за мною!
   В оцiм яру ? озеро
   Й лiс попiд горою,
   А в лiсi скарб. Як при?дем,
   То щоб кругом стали,
   Скажи хлопцям. Може, льохи
   Стерегти осталась
   Яка погань".

   При?хали.

   Стали кругом лiса;
   Дивляться - нема нiкого...
   "Ту ?х достобiса!
   Якi грушi уродили!
   Збивайте, хлоп'ята!
   Швидше! швидше! Отак, отак!
   I конфедерати
   Посипалися додолу,
   Грушi гнилобокi.
   Позбивали, упорались;
   Козакам нiвроку,
   Найшли льохи, скарб забрали,
   У ляхiв кишенi
   Потрусили та й потягли
   Карати мерзенних
   У Лисянку.


   Бенкет у Лисянцi

   Смеркалося. Iз Лисянки
   Кругом засвiтило:
   Ото Гонта з Залiзняком
   Люльки закурили.
   Страшно, страшно закурили!
   I в пеклi не вмiють
   Отак курить. Гнилий Тiкич
   Кров'ю червонi?
   Шляхетською, жидiвською;
   А над ним палають
   I хатина, i будинок;
   Мов доля кара?
   Вельможного й неможного.
   А серед базару
   Сто?ть Гонта з Залiзняком,
   Кричать: "Ляхам кари!
   Кари ляхам, щоб каялись!"
   I дiти карають.
   Стогнуть, плачуть; один просить,
   Другий проклина?;
   Той молиться, сповiда?
   Грiхи перед братом,
   Уже вбитим. Не милують,
   Карають, завзятi.
   Як смерть люта, не вважають
   На лiта, на вроду
   Шляхтяночки й жидiвочки.
   Тече кров у воду.
   .Нi калiка, анi старий,
   Нi мала дитина
   Не остались, - не вблагали
   Лихо? години.
   Всi полягли, всi покотом;
   Нi душi живо?
   Шляхетсько? й жидiвсько?.
   А пожар удво?
   Розгорiвся, розпалався
   До само? хмари.
   А Галайда, знай, гука?:
   "Кари ляхам, кари!"
   Мов скажений, мертвих рiже,
   Мертвих вiша, палить.
   "Дайте ляха, дайте жида!
   Мало менi, мало!
   Дайте ляха, дайте кровi
   Наточить з поганих!
   Кровi море... мало моря...
   Оксано! Оксано!
   Де ти?" - крикне й схова?ться
   В полум'?, в пожарi.
   А тим часом гайдамаки
   Столи вздовж базару
   Поставили, несуть страву,
   Де що запопали,
   Щоб засвiтла повечерять.
   "Гуляй!" - загукали.
   Вечеряють, а кругом ?х
   Пекло червонi?.
   У полум'?, повiшанi
   На кроквах, чорнiють
   Панськi трупи. Горять крокви
   I падають з ними.
   "Пийте, дiти! пийте, лийте!
   З панами такими,
   Може, ще раз зустрiнемось,
   Ще раз погуля?м.-
   I поставець одним духом
   Залiзняк черка?.-
   За проклятi вашi трупи,
   За душi проклятi
   Ще раз вип'ю! Пийте, дiти!
   Вип'?м, Гонто, брате!
   Вип'?м, друже, погуля?м
   Укупочцi, в парi.
   А де ж Волох? заспiвай лиш
   Нам, старий кобзарю!
   Не про дiдiв, бо незгiрше
   Й ми ляхiв кара?м;
   Не про лихо; бо ми його
   Не знали й не зна?м.
   Весело? утни, старче,
   Щоб земля ломилась, -
   Про вдовицю-молодицю,
   Як вона журилась".

   (Кобзар гра? й приспiву? )

   "Од села до села
   Танцi та музики;
   Курку, яйця продала -
   Маю черевики.
   Од села до села
   Буду танцювати:
   Нi корови, нi вола -
   Осталася хата.
   Я оддам, я продам
   Кумовi хатину,
   Я куплю, я зроблю
   Яточку пiд тином;
   Торгувать, шинкувать
   Буду чарочками,
   Танцювать та гулять
   Таки з парубками.
   Ох ви, дiтки мо?,
   Мо? голуб'ята,
   Не журiться, подивiться,
   Як танцю? мати.
   Сама в найми пiду,
   Дiток в школу оддам,
   А червоним черевичкам
   Таки дам, таки дам!"

   "Добре! добре! Ну, до танцiв,
   До танцiв, кобзарю!"
   Слiпий вшкварив - навприсядки
   Пiшли по базару.
   Земля гнеться. "Нумо, Гонто!"
   "Нум, брате Максиме!
   Ушкваримо, мiй голубе,
   Поки не загинем!"

   "Не дивуйтеся, дiвчата,
   Що я обiдрався;
   Бо мiй батько робив гладко,
   То й я в його вдався".
   "Добре, брате, ?й же.богу!"
   "Ану ти, Максиме!"
   "Постривай лиш!"

   "Отак чини, як я чиню:
   Люби дочку абичию -
   Хоч попову, хоч дякову,
   Хоч хорошу мужикову".

   Всi танцюють, а Галайда
   Не чу?, не бачить.
   Сидить собi кiнець стола,
   Тяжко-важко плаче,
   Як дитина. Чого б, бачся?
   В червонiм жупанi,
   I золото, i слава ?,
   Та нема Оксани;
   Нi з ким долю подiлити,
   Нi з ким заспiвати;
   Один, один сиротою
   Мусить пропадати.
   А того, того й не зна?,
   Що його Оксана
   По тiм боцi за Тiкичем
   В будинку з панами,
   З тими самими ляхами,
   Що замордували
   ?? батька. Недолюди,
   Тепер заховались
   За мурами та дивитесь,
   Як жиди конають,
   Брати вашi! А Оксана
   В вiкно погляда?
   На Лисянку засвiчену.
   "Де то мiй Ярема?" -
   Сама дума?. Не зна?,
   Що вiн коло не?,
   У Лисянцi, не в свитинi -
   В червонiм жупанi,
   Сидить один та дума?:
   "Де моя Оксана?
   Де вона, моя голубка
   Приборкана, плаче?"
   Тяжко йому.

   А iз яру

   В кире? козачiй
   Хтось крадеться.
   "Хто ти такий?"
   Галайда пита?.
   "Я посланець пана Гонти.
   Нехай погуля?,
   Я пiдожду".

   "Нi, не дiждеш,
   Жидiвська собако!"
   "Ховай боже, який я жид!
   Бачиш? Гайдамака!
   Ось копiйка... подивися...
   Хiба ти не зна?ш?"
   "Знаю, знаю, - i свячений
   З халяви вийма?.-
   Признавайсь, проклятий жиде,
   Де моя Оксана?"
   Та й замахнувсь.
   "Ховай боже!..
   В будинку... з панами...
   Вся в золотi..."
   "Виручай же!

   Виручай, проклятий!"
   "Добре, добре... Якi ж бо ви,
   Яремо, завзятi!
   Iду зараз i виручу:
   Грошi мур ламають.
   Скажу ляхам - замiсть Паца..."
   "Добре, добре! знаю.
   Iди швидче!"

   "Зараз, зараз!
   Гонту забавляйте,
   З пiвупруга, а там нехай.
   Iдiть же гуляйте...
   Куди везти?"

   "У Лебедин!

   У Лебедин, - чу?ш?"
   "Чую, чую".

   I Галайда

   З Гонтою танцю?.
   А Залiзняк бере кобзу:
   "Потанцюй, кобзарю,
   Я заграю".

   Навприсядки

   Слiпий по базару
   Оддира? постолами,
   Дода? словами:

   "На городi пастернак;
   Чи я ж тобi не козак, не козак?
   Чи я ж тебе не люблю, не люблю?
   Чи я ж тобi черевичкiв не куплю?
   Куплю, куплю чорпнобрива.
   Куплю, куплю того дива.
   Буду, серце, ходить,
   Буду, серце, любить".

   "Ой гоп,гопака!
   Полюбила козака,
   Та рудого, та старого -
   Лиха доля така.
   Iди ж доле, за журбою,
   А ти, старий, за водою,
   А я - так до шинку.
   Вип'ю чарку, вип'ю другу,
   Вип'ю третю на потуху.
   П'яту, шосту, та й кiнець.
   Пiшла баба у танець,
   А за нею горобець
   Викрутасом-вихилясом...

   Молодець горобець!
   Старий рудий бабу кличе,
   А та йому дулi тиче:
   "Оженився, сатано, -
   Заробляй же на пшоно;
   Треба дiток годувать,
   Треба дiток одягать.
   А я буду добувать,
   А ти, старий, не грiши,
   Та в запiчку колиши,
   Та мовчи, не диши".

   "Як була я молодою преподобницею,
   Повiсила хвартушину над вiконницею;
   Хто йде - не мине,
   То кивне, то моргне.
   А я шовком вишиваю,
   В кватирочку виглядаю:
   Семени, Iвани,
   Надiвайте жупани,
   Та ходiмо погуляймо,
   Та сядемо заспiваймо".

   "Заганяйте квочку в бочку,
   А курчата в вершу
   . . . . . . . . . .
   . . . . . . . . . .
   I... гу!

   Загнув батько дугу,
   Тягне мати супоню.
   А ти зав'яжи, доню".

   "Чи ще? чи годi?"
   "Ще, ще!

   Хоч погану! самi ноги носять"

   "Ой сип сирiвець
   Та криши опеньки:
   Дiд та баба,

   То й до ладу, -
   Обо? раденькi.

   Ой сип сирiвець
   Та криши петрушку:
   . . . . . . . . . .
   . . . . . . . . . .
   Ой сип сирiвець
   Та накриши хрiну:
   . . . . . . . . . .
   . . . . . . . . . .
   Ой сип воду, воду
   Та пошукай броду, броду..."

   "Годi, годi! - кричить Гонта.
   Годi, погаса?.
   Свiтла, дiти!.. А де Лейба?
   Ще його нема??
   Найти його та повiсить.
   Петелька свиняча!
   Гайда, дiти! погаса?
   Каганець козачий".
   А Галайда: "Отамане!
   Погуляймо, батьку!
   Дивись - горить; на базарi
   I видко, i гладко.
   Потанцю?м. Грай, кобзарю!"
   "Не хочу гуляти!
   Огню, дiти! дьогтю, клоччя!
   Давайте гармати;
   В потайники пустiть огонь!
   Думають, жартую!"
   Заревiли гайдамаки:
   "Добре, батьку! чу?м!"
   Через греблю повалили,
   Гукають, спiвають.
   А Галайда кричить: "Батьку!
   Стiйте!.. пропадаю!
   Постривайте, не вбивайте:
   Там моя Оксана.
   Годиночку, батьки мо?!
   Я ?? достану!"
   "Добре, добре!.. Залiзняче,
   Гукни, щоб палили.
   Преподобиться з ляхами...
   А ти, сизокрилий,
   Найдеш iншу".
   Оглянувся -

   Галайди нема?.
   Ревуть гори - i будинок
   З ляхами гуля?
   Коло хмари. Що осталось,
   Пеклом запалало...
   "Де Галайда?" - Максим кличе.
   I слiду не стало...

   Поки хлоп'ята танцювали,
   Ярема з Лейбою прокрались
   Аж у будинок, в самий льох;

   Оксану вихопив чуть живу
   Ярема з льоху та й полинув
   У Лебедин...


   Лебедин

   "Я сирота з Вiльшано?,
   Сирота, бабусю.
   Батька ляхи замучили,
   А мене... боюся.
   Боюсь згадать, моя сиза...
   Узяли з собою.
   Не розпитуй, бабусенько,
   Що було зо мною.
   Я молилась, я плакала,
   Серце розривалось,
   Сльози сохли, душа мерла...
   Ох, якби я знала,
   Що побачу його ще раз,
   Що побачу знову, -
   Вдво?, втро? б витерпiла
   За ?дине слово!
   Вибачай, моя голубко!
   Може, я грiшила,
   Може, бог за те й кара?,
   Що я полюбила, -
   Полюбила стан високий
   I карi? очi,

   Полюбила, як умiла,
   Як серденько хоче.
   Не за себе, не за батька
   Молилась в неволi, -
   Нi,бабусю, а за його,
   За милого, долю.
   Карай, боже! твою правду
   Я витерпiть мушу.
   Страшно сказать: я думала
   Занапастить душу-
   Якби не вiн, може б... може,
   I занапастила.
   Тяжко було! Я думала:
   "О боже мiй милий!
   Вiн сирота, - хто без мене
   Його привiта??
   Хто про долю, про недолю,
   Як я, розпита??
   Хто обiйме, як я, його?
   Хто душу покаже?
   Хто сиротi убогому
   Добре слово скаже?"
   Я так думала, бабусю,
   I серце смiялось:
   "Я сирота: без матерi,
   Без батька осталась,
   I вiн один на всiм свiтi,
   Один мене любить;
   А почу?, що я вбилась,
   То й себе погубить".
   Так я думала, молилась,
   Ждала, виглядала.
   Нема його, не прибуде, -
   Одна я осталась..."
   Та й заплакала. Черниця,
   Стоя коло не?,
   Зажурилась.

   "Бабусенько!

   Скажи менi, де я?"
   "В Лебединi, моя пташко,
   Не вставай: ти хвора".
   "В Лебединi! чи давно я?"
   "Ба нi, позавчора".
   "Позавчора?.. Стривай, стривай...
   Пожар над водою...
   Жид, будинок, Майданiвка...
   Зовуть Галайдою..."
   "Галайдою Яремою
   Себе назива?

   Той, що привiз..."
   "Де вiн, де вiн?
   Тепер же я знаю!.."
   "Через тиждень обiцявся
   Прийти за тобою".
   "Через тиждень! через тиждень!
   Раю мiй, покою!
   Бабусенько, минулася
   Лихая година!
   Той Галайда - мiй Ярема!..
   По всiй Укра?нi
   Його знають. Я бачила,
   Як села горiли;
   Я бачила - кати-ляхи
   Трусилися, млiли,
   Як хто скаже про Галайду.
   Знають вони, знають,
   Хто такий, i вiдкiля вiн,
   I кого шука?!..
   Мене шукав, мене найшов.
   Орел сизокрилий!
   Прилiтай же, мiй соколе,
   Мiй голубе сизий!
   Ох, як весело на свiтi,
   Як весело стало!
   Через тиждень, бабусенько..
   Ще три днi осталось.
   Ох, як довго!..
   "Загрiбай, мамо, жар, жар,
   Буде тобi дочки жаль, жаль..."
   Ох, як весело на свiтi!
   А тобi, бабусю,
   Чи весело?"

   "Я тобою,

   Пташко, веселюся".
   "А чом же ти не спiва?ш?"
   "Я вже одспiвала..."
   Задзвонили до вечернi;
   Оксана осталась,
   А черниця, помолившись,
   В храм пошкандибала.
   Через тиждень в Лебединi
   У церквi спiвали:
   Iсаiя, ли й куй! Вранцi
   Ярему вiнчали;
   А ввечерi мiй Ярема
   (От хлопець звичайний!),
   Щоб не сердить отамана,
   Покинув Оксану:
   Ляхiв кiнча; з Залiзняком
   Весiлля справля?
   В Уманщинi, на пожарах.
   Вона вигляда?, -
   Вигляда?, чи не ?де
   З боярами в гостi -
   Перевезти iз келi?
   В хату на помостi.
   Не журися, сподiвайся
   Та богу молися.
   А менi тепер на Умань
   Треба подивитись.

   Гонта в Уманi

   Хвалилися гайдамаки, _
   на Умань iдучи: _
   "Будем драти, пане-брате, _
   З китайки онучi". _

   Минають днi, мина? лiто,
   А Укра?на, знай, горить;
   По селах голi плачуть дiти -
   Батькiв нема?. Шелестить
   Пожовкле листя по дiбровi;
   Гуляють хмари; сонце спить;
   Нiгде не чуть людсько? мови;
   Звiр тiлько ви? по селу,
   Гризучи трупи. Не ховали,
   Вовкiв ляхами годували,
   Аж поки снiгом занесло
   Огризки вовчi...
   Не спинила хуртовина
   Пекельно? кари:
   Ляхи мерзли, а козаки
   Грiлись на пожарi.
   Встала й весна, чорну землю
   Сонну розбудила,
   Уквiтчала ?? рястом,
   Барвiнком укрила;
   I на полi жайворонок,
   Соловейко в га?
   Землю, убрану весною,
   Вранцi зустрiчають
   Рай, та й годi! А для кого?
   Для людей. А люде?
   Не хотять на його й глянуть,
   А глянуть - огудять.
   Треба кров'ю домальовать,
   Освiтить пожаром;
   Сонця мало, рясту мало,
   I багато хмари.
   Пекла мало!.. Люде, люде!
   Коли-то з вас буде
   Того добра, що ма?те?
   Чуднi, чуднi люде!
   Не спинила весна кровi,
   Нi злостi людсько?.
   Тяжко глянуть; а згада?м -
   Так було i в Тро?.
   Так i буде.

   Гайдамаки

   Гуляють, карають;
   Де про?дуть - земля горить,
   Кров'ю пiдплива?.
   Придбав Максим собi сина
   На всю Укра?ну.
   Хоч не рiдний син Ярема,
   А щира. дитина.
   Максим рiже, а Ярема
   Не рiже - люту?:
   З ножем в руках, на пожарах
   I дню? й ночу?.
   Не милу?, не мина?
   Нiгде нi одного:
   За титаря ляхам платить,
   За батька святого,
   За Оксану... та й зомлi?,
   Згадавши Оксану.
   А Залiзняк: "Гуляй, сину,
   Поки доля встане!
   Погуля?м!"

   Погуляли

   Купою на купi
   Од Ки?ва до Уманi
   Лягли ляхи трупом.
   Як та хмара, гайдамаки
   Умань обступили
   Опiвночi; до схiд сонця
   Умань затопили;
   Затопили, закричали:
   "Карай ляха знову!"
   Покотились по базару
   Кiннi narodowi;
   Покотились малi дiти
   I калiки хворi.
   Гвалт i галас. На базарi,
   Як посеред моря
   Кровавого, сто?ть Гонта
   З Максимом завзятим.
   Кричать удвох: "Добре, дiти!
   Отак ?х, проклятих!"
   Аж ось ведуть гайдамаки
   Ксьондза-?зу?та

   I двох хлопцiв. "Гонто, Гонто!
   Оце тво? дiти.
   Ти нас рiжеш - зарiж i ?х:
   Вони католики.
   Чого ж ти став? чом не рiжеш?
   Поки невеликi,
   Зарiж i ?х, бо виростуть,
   То тебе зарiжуть..."
   "Убийте пса! а собачат
   Сво?ю зарiжу.
   Клич громаду. Признавайтесь,
   Що ви католики!"
   "Католики... бо нас мати..."
   "Боже мiй великий!
   Мовчiть, мовчiть! знаю, знаю!"
   Зiбралась громада.
   "Мо? дiти католики...
   Щоб не було зради,
   Щоб не було поговору,
   Панове громадо!
   Я присягав, брав свячений
   Рiзать католика.
   Сини мо?, сини мо?!
   Чом ви не великi?
   Чом ви ляха не рiжете?.."
   "Будем рiзать, тату!"
   "Не будете! не будете!
   Будь проклята мати,
   Та проклята католичка,
   Що вас породила!
   Чом вона вас до схiд сонця
   Була не втопила?
   Менше б грiха: ви б умерли
   Не католиками;
   А сьогоднi, сини мо?,
   Горе менi з вами!
   Поцiлуйте мене, дiти,
   Бо не я вбиваю,
   А присяга". Махнув ножем -
   I дiтей нема?!
   Попадали зарiзанi.
   "Тату! - белькотали, -
   Тату, тату... ми не ляхи!
   Ми..." - та й замовчали.
   "Поховать хiба?"
   "Не треба!

   Вони католики.
   Сини мо?, сини мо?!
   Чом ви не великi?
   Чом ворога не рiзали?
   Чом матiр не вбили,
   Ту прокляту католичку,
   Що вас породила?..
   Ходiм, брате!"
   Взяв Максима,
   Пiшли вздовж базару
   I обидва закричали:
   "Кари ляхам, кари!"
   I карали: страшно, страшно
   Умань запалала.
   Нi в будинку, нi в костьолi,
   Нiгде не осталось,
   Всi полягли. Того лиха
   Не було нiколи,
   Що в Уманi робилося.
   Базилiан школу,
   Де учились Гонти дiти,
   Сам Гонта руйну?:
   "Ти по?ла мо?х дiток! -
   Гука?, люту?. -
   Ти по?ла невеликих,
   Добру не навчила!..
   Валiть стiни!"
   Гайдамаки

   Стiни розвалили, -
   Розвалили, об камiння
   Ксьондзiв розбивали,
   А школярiв у криницi
   Живих поховали.
   До само? ночi ляхiв мордували;
   Душi не осталось. А Гонта кричить:
   "Де ви, людо?ди? де ви поховались?
   З'?ли мо?х дiток, - тяжко менi жить!
   Тяжко менi плакать! нi з ким говорить!
   Сини мо? любi, мо? чорнобровi!
   Де ви поховались? Кровi менi, кровi!
   Шляхетсько? кровi, бо хочеться пить,
   Хочеться дивитись, як вона чорнi?,
   Хочеться напитись... Чом вiтер не вi?,
   Ляхiв не навi??.. Тяжко менi жить!
   Тяжко менi плакать! Праведнi? зорi!
   Сховайтесь за хмару: я вас не займав,
   Я дiтей зарiзав!.. Горе менi, горе!
   Де я прихилюся?"
   Так Гонта кричав,
   По Уманi бiгав. А серед базару,
   В кровi, гайдамаки ставили столи;
   Де що запопали, страви нанесли
   I сiли вечерять. Остатняя кара,
   Остатня вечеря!
   "Гуляйте, сини!
   Пийте, поки п'?ться, бийте, поки б'?ться! -
   Залiзняк гука?, - Ану, навiсний,
   Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться,
   Нехай погуляють мо? козаки!"
   I кобзар ушкварив:

   "А мiй батько орандар,
   Чоботар;

   Моя мати пряха
   Та сваха;

   Брати мо?, соколи,
   Привели

   I корову iз дiброви,
   I намиста нанесли.
   А я собi Христя
   В намистi,

   А на лиштвi листя
   Та листя,

   I чоботи, i пiдкови.
   Вийду вранцi до корови,
   Я корову напою,
   Подою,

   З парубками постою,
   Постою".


   "Ой гоп по вечерi,
   Замикайте, дiти, дверi,
   А ти, стара, не журись
   Та до мене пригорнись!"

   Всi гуляють. А де ж Гонта?
   Чом вiн не гуля??
   Чому не п'? з козаками?
   Чому не спiва??
   Нема його; тепер йому,
   Мабуть, не до не?,
   Не до спiви.

   А хто такий

   У чорнiй кире?
   Через базар переходить?
   Став; розрива купу
   Ляхiв мертвих: шука когось.
   Нагнувся, два трупи
   Невеликих взяв на плечi
   I, позад базару,
   Через мертвих переступа,
   Кри?ться в пожарi
   За костьолом. Хто ж це такий?
   Гонта, горем битий,
   Несе дiтей поховати,
   Землею накрити,
   Щоб козацьке мале тiло
   Собаки не ?ли.
   I темними улицями,
   Де менше горiло,
   Понiс Гонта дiтей сво?х,
   Щоб нiхто не бачив,
   Де вiн синiв похова?
   I як Гонта плаче.
   Винiс в поле, геть од шляху,
   Свячений вийма?
   I свяченим копа яму.
   А Умань пала?,
   Свiтить Гонтi до роботи
   I на дiтей свiтить.
   Неначе сплять одягненi.
   Чого ж страшнi дiти?
   Чого Гонта нiби краде
   Або скарб хова??
   Аж труситься. Iз Уманi
   Де-де чуть - гукають
   Товаришi-гайдамаки;

   Гонта мов не чу?,
   Синам хату серед степу
   Глибоку буду?.
   Та й збудував. Бере синiв,
   Кладе в темну хату
   Й не дивиться, нiби чу?:
   "Ми не ляхи, тату!"
   Поклав обох; iз кишенi
   Китайку вийма?;
   Поцiлував мертвих в очi,
   Хрестить, накрива?
   Червоною китайкою
   Голови козачi.
   Розкрив, ще раз подивився...
   Тяжко-важко плаче:
   "Сини мо?, сини мо?!
   На ту Укра?ну
   Дивiтеся: ви за не?
   Й я за не? гину.
   А хто мене похова??
   На чужому полi
   Хто заплаче надо мною?
   Доле моя, доле!
   Доле моя нещаслива!
   Що ти наробила?
   Нащо менi дiтей дала?
   Чом мене не вбила?
   Нехай вони б поховали,
   А то я ховаю".
   Поцiлував, перехрестив,
   Покрив, засипа?:
   "Спочивайте, сини мо?,
   В глибокiй оселi!
   Сука мати не придбала
   Ново? постелi.
   Без василькiв i без рути
   Спочивайте, дiти,
   Та благайте, просiть бога,
   Нехай на сiм свiтi
   Мене за вас покара?,
   За грiх сей великий.
   Просiть, сини! я прощаю,
   Що ви католики".
   Зрiвняв землю, покрив дерном,
   Щоб нiхто не бачив,
   Де полягли Гонти дiти,
   Голови козачi.
   "Спочивайте, виглядайте,
   Я швидко прибуду.
   Укоротив я вам вiку,
   I менi те буде.
   I мене вб'ють... коли б швидче!
   Та хто похова??
   Гайдамаки!.. Пiду ще раз.
   Ще раз погуляю!.."
   Пiшов Гонта похилившись;
   Iде, спотикнеться.
   Пожар свiтить; Гонта гляне,
   Гляне - усмiхнеться.
   Страшно, страшно усмiхався,
   На степ оглядався.
   Утер очi... тiлько мрi?
   В диму, та й сховався.

   Епiлог

   Давно те минуло, як, мала дитина,
   Сирота в ряднинi, я колись блукав
   Без свити, без хлiба по тiй Укра?нi,
   Де Залiзняк, Гонта з свяченим гуляв.
   Давно те минуло, як тими шляхами,
   Де йшли гайдамаки, - малими ногами
   Ходив я, та плакав, та людей шукав,
   Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
   Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
   Молоде? лихо! якби ти вернулось,
   Промiняв би долю, що маю тепер.
   Згадаю те лихо, степи тi безкра?,
   I батька, i дiда старого згадаю...
   Дiдусь ще гуля?, а батько вже вмер.
   Бувало, в недiлю, закривши мiнею,
   По чарцi з сусiдом випивши тi??,
   Батько дiда просить, щоб той розказав
   Про Колi?вщину, як колись бувало,
   Як Залiзняк, Гонта ляхiв покарав.
   Столiтнi? очi, як зорi, сiяли,
   А слово за словом смiялось, лилось:
   Як ляхи конали, як Смiла горiла.
   Сусiди од страху, од жалю нiмiли.
   I менi, малому, не раз довелось
   За титаря плакать. I нiхто не бачив,
   Що мала дитина у куточку плаче.
   Спасибi, дiдусю, що ти заховав
   В головi столiтнiй ту славу козачу:
   Я ?? онукам тепер розказав.

   Вибачайте, люде добрi,
   Що козацьку славу
   Так навмання розказую,
   Без книжно? справи.
   Так дiд колись розказував,
   Нехай здоров буде!
   А я за ним. Не знав старий,
   Що письменнi люде
   Тi? речi прочитають.
   Вибачай, дiдусю, -
   Нехай лають; а я поки
   До сво?х вернуся
   Та доведу вже до краю,
   Доведу - спочину
   Та хоч крiзь сон подивлюся
   На ту Укра?ну,
   Де ходили гайдамаки
   З святими ножами, -
   На тi шляхи, що я мiряв
   Малими ногами.

   Погуляли гайдамаки,
   Добре погуляли:
   Трохи не рiк шляхетською
   Кров'ю напували
   Укра?ну, та й замовкли -
   Ножi пощербили.
   Нема Гонти; нема йому
   Хреста, нi могили 6в.
   Буйнi вiтри розмахали
   Попiл гайдамаки,
   I нiкому помолитись,
   Нiкому заплакать.
   Один тiлько брат названий
   Оставсь на всiм свiтi,
   Та й той - почув, що так страшно
   Пекельнi? дiти
   Його брата замучили,
   Залiзняк заплакав
   Вперше зроду; сльози не втер,
   Умер неборака.
   Нудьга його задавила
   На чужому полi,
   В чужу землю положила:
   Така його доля!
   Сумно-сумно гайдамаки
   Залiзную силу
   Поховали; насипали
   Високу могилу;
   Заплакали, розiйшлися,
   Вiдкiля взялися.

   Один тiлько мiй Ярема
   На кий похилився,
   Стояв довго. "Спочинь, батьку,
   На чужому полi,
   Бо на сво?м нема мiсця,
   Нема мiсця волi...
   Спи, козаче, душа щира!
   Хто-небудь згада?".

   Пiшов степом сiромаха,
   Сльози утира?.
   Довго, довго оглядався,
   Та й не видко стало.
   Одна чорна серед степу
   Могила осталась.

   Посiяли гайдамаки
   В Укра?нi жито,
   Та не вони його жали.
   Що мусим робити?
   Нема правди, не виросла;
   Кривда повива?-
   Розiйшлися гайдамаки,
   Куди який зна?:
   Хто додому, хто в дiброву,
   З ножем у халявi,
   Жидiв кiнчать. Така й досi
   Осталася слава.
   А тим часом стародавню
   Сiч розруйнували:
   Хто на Кубань, хто за Дунай,
   Тiлько i остались,
   Що пороги серед степу.
   Ревуть завивають:
   "Поховали дiтей наших
   I нас розривають".
   Ревуть собi й ревiтимуть -
   ?х люде минули;
   А Укра?на навiки,
   Навiки заснула.

   З того часу в Укра?нi
   Жито зеленi?;
   Не чуть плачу, нi гармати,
   Тiлько вiтер вi?,
   Нагина? верби в га?,
   А тирсу на полi.
   Все замовкло. Нехай мовчить:
   Така божа воля.

   Тiлько часом увечерi
   Понад Днiпром, га?м
   Iдуть старi гайдамаки,
   Iдучи спiвають:

   "А в нашого Галайди хата на помостi.
   Грай, море! добре, море!
   Добре буде, Галайда!"

   [Квiтень-листопад 1841]


   Передмова

   По мовi - передмова. Можна i без не?, так ось бачте що: все, що я бачив
надрукованого, - тiлько  бачив,  а  прочитав  дуже  небагато,  -  всюди  ?
передслово, а в мене нема. Якби я не друкував сво?х "Гайдамакiв", то  воно
б не треба i передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба i з чим, щоб не
смiялись на обiрванцiв, щоб не сказали: "От  який!  хiба  дiди  та  батьки
дурнiшi були, що не пускали в люди навiть граматки без предисловiя".  Так,
далебi, так, вибачайте, треба предисловi?. Так як  же  його  скомпоновать?
щоб, зна?те, не було i кривди, щоб  не  було  i  правди,  а  так,  як  всi
предисловiя компонуються. Хоч убий, не вмiю; треба б хвалить, так сором, а
гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги с и ц е: весело  подивиться
на слiпого кобзаря, як вiн сидить собi з хлопцем,  слiпий,  пiд  тином,  i
весело послухать його, як вiн заспiва? думу про те, що давно  дiялось,  як
боролися ляхи з козаками; весело... а  всетаки  скажеш:  "Слава  богу,  що
минуло", - а надто як  згада?ш,  що  ми  одно?  матерi  дiти,  що  всi  ми
слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини i внуки, що
батьки ?х помилялись, нехай братаються  знову  з  сво?ми  ворогами.  Нехай
житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навiки  од
моря i до моря - слав'янськая земля. Про те, що дiялось  на  Украйнi  1768
року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого i  критикованого
нiчого не читав, бо, зда?ться, i нема нiчого. Галайда вполовину видуманий,
а смерть вiльшанського титаря правдива, бо ще ? люди, которi  його  знали.
Гонта i Залiзняк, отамани того кровавого дiла, може, виведенi  в  мене  не
так, як вони були, - за це не ручаюсь. Дiд мiй, нехай  здоров  буде,  коли
зачина розказувать що-небудь таке, що не  сам  бачив,  а  чув,  то  спершу
скаже: "Коли старi люди брешуть, то й я з ними".

   ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

   "Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче i одбрехаться!"  Отак  ви  вслух
подума?те, як прочита?те  мо?  "Гайдамаки".  Панове  громадо!  далебi,  не
брешу. Ось бачите що! Я думав,  i  дуже  хотiлось  менi  надрукувать  вашi
козацькi iмена рядочком гарненько; уже було i найшлося ?х десяткiв зо два,
зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - "треба", другий каже - "не
треба", третiй - нiчого не каже. Я думав: "Що тут робить на  свiтi?"  Взяв
та й проциндрив гарненько тi грошi,  що  треба  було  заплатить  за  аркуш
надрукованого паперу, а до вас i ну писать оцю цидулу! Все б то це нiчого!
Чого не трапля?ться на вiку! Все бува?, як на довгiй  нивi.  Та  ось  лихо
менi на безголов'я! ?сть ще i такi паничi, що соромились  свою  благородну
фамiлiю (Кирпа-Гнучкоши?нко-в) i надрукувать в мужицькiй  книжцi.  Далебi,
правда!
   Т. Шевченко

Популярность: 88, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:38:27 GMT