------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КНИГА ПЕРША

   КНЯГИНЯ I РАБИНЯ

   _Мандруючи понад старим Днiпром _
   _свiтанками, удень i вечорами, _
   _вночi, пiд чистим зоряним шатром, _
   _перед вогнем, що руки грiв теплом, _
   _я думкою летiв через тумани._
   __
   _Туди, в минувшину далеких днiв, _
   _коли дiди, забутi й незабутнi, _
   _уперше стали мiж високих гiр, _
   _оглянули широкий виднозiр, _
   _за поколiння дбаючи майбутнi._
   __
   _Трудилися у потi сво?х чiл, _
   _орали землю, ставили оселi, _
   _воздвигли городи i частокiл _
   _i в клопотi буденних трудних дiл _
   _сади садили, будували села._
   __
   _Сварилися, бо рiд iшов на рiд _
   _i плем'я кров братерську проливало, _
   _на князя князь iшов, i був розбрiд, _
   _i знов був мир, за рало брався рiд, _
   _Русi знамена сонце осявало._
   __
   _Боролись предки. З моря i степiв _
   _ворожi хижi орди налiтали, _
   _палили городи i нищили засiв, _
   _та проти них вставала тьма списiв, _
   _мечi iз пiхов люди витягали._
   __
   _Спасибi вам за цю тернисту путь, _
   _в трудi й на ратi гiдно ви стояли, _
   _нiкому з нас нiколи не забуть, _
   _i кожному годиться пом'януть, _
   _що ви створили, що ви збудували._
   __
   _Почнемо ж нинi повiсть цю смутну _
   _про порохом повиту давнину, _
   _про тi часи, далекi й незабутнi, _
   _коли дiди, прославленi в вiках, _
   _виходили на свiй великий шлях, _
   _за поколiння дбаючи майбутнi._



   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   1

   Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало
добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було
чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний  серп  мiсяця  спускався  до  правого
берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках,  прокидаючись,
весело перекликались птахи. Тож Ант вирiшив, що  йому  не  слiд  ждати,  й
одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам'яних схiдцiв,
що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.
   Там було дуже тепло, парко.  Посерединi,  у  викладенiй  камiнням  ямi,
тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське  вухо,  звисав  виплетений  з
лози й обмащений рудою глиною широкий  димар.  Ант  знайшов  у  пiвтемрявi
сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар  хвилею
покотив густий дим.
   Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в  червонкуватому
миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiли зброя й  одежа;
складена iз жердин, пiдперта  сошками  стеля,  до  блиску  витерта  ногами
кам'яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.
   Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену  камiнням  ще
одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний  посуд  бiля  не?  -  череп'янi  з
вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi,  дерев'янi  кадоби,  ночви,
миски.
   Нарештi полум'я освiтило й куточки хижi; в одному з яких - за  вогнищем
- стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев'янi  постатi  Перуна  й
Волоса, невеличко? бронзово?, вкрито? прозеленню Роженицi - фiгурки голо?,
iз складеними на животi руками жiнки.
   У другому кутку хижi, праворуч  вiд  вогнища,  на  низькому  помостi  з
дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив  по
хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв - спали.
   Ант зняв iз стiни лук i тул* (*Тул - колчан для стрiл.), поклав ?х бiля
вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi  довго
шукав, а коли повернувся, в руках у нього  був  цiлий  жмут  комишевого  й
березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв  нiж,  заходився,
готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець  кожного  прутика
насаджував жолобчате залiзце з  вiстрям,  на  другому  робив  вирiзку  або
доточував костяний зуб.
   У цей час на помостi пiд шкурами  хтось  заворушився,  i  звiдти  вилiз
спочатку син Анта Микула, а за ним - його жона Вiста.
   - Що, отче? - запитав, протираючи очi, Микула. - На лови збира?шся?
   - Чув нинi нiччю рик, - вiдповiв Ант. - Пiду поникаю...
   - То, може, пiшли би оба?
   - Нi, Микуло, - заперечив Ант. - На лови йду сам,  ви  з  Вiстою  лiпше
iдiть випалюйте лiс.
   - Гаразд, отче, - згодився Микула. - Ми пiдемо до лiсу.
   Вiста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'ялено? риби  й
солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем  дерев'яну
миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею
вийшов i Микула.
   Тодi пiд шкурами на помостi ще щось  заворушилось,  i  звiдти  висунула
спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина -  в  однiй  сорочинi  на  голому
тiлi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима.  Вона  прокинулась,
либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:
   - А що то за рик, дiду?
   Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину,  до  яко?
готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.
   - То й ти встала, Малушо?
   - Я давно не сплю, дiду.
   - Рикають оленi, - сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант.
- От пiду поникаю, встрель оленя, приволочу - буде м'ясо, буде й хутро.
   - А ти не бо?шся, дiду?
   - Нi, Малушо! Я поцiлю його ось цi?ю стрiлою, а коли впаде-ножем...
   Дiвчина захоплено дивилась на обличчя Анта - засмагле, все  в  глибоких
зморшках, з срiблясто-сивою бородою,  з  довгими  вусами.  По  ньому  повз
багряний вiдсвiт вогнища.
   Увiйшов Микула.
   - Денниця* (*Денниця-вранiшня зоря.) догорiла, - сказав вiн. -  Свiта?.
Бiля хижi почулись швидкi кроки. Вiста принесла цебер води.
   - Обмийся, - звелiла вона дiвчинi. На жару в горнцi вже парувала юшка.
   - То й сядемо, - владно промовив Ант. Усi стали пiдходити  до  вогнища.
Вiста налила з горнця у миску юшку, поклала ложки,  наламала  коржiв.  Але
нiхто не ?в, усi мовчали.
   Ант вiдклав сво? стрiли й  залiзця,  встав  i  пiшов  до  дверей  хижi,
розчинив ?х i одступив набiк, щоб кожен, хто трапився б у цю  годину,  мiг
зайти й сiсти до вогнища. Але в дворi, як звичайно,  нiкого  не  було,  i,
зачинивши дверi, Ант повернувся й сiв на пiдлозi перед  вогнищем.  Близько
вiд нього сiли Микула з Вiстою й дiвчина.
   Проте й зараз нiхто не  почав  ?сти.  Усi  мовчали.  Замисленими  очима
дивився на вогонь Ант, туди ж неспокiйним поглядом дивились Микула, Вiста,
дiвчина.
   Такий був давнiй покон* (*Покон- звичай.) ?хнього роду: люди, що жили у
городищi, в цiй хижi i в iнших, завжди  збиралися  на  свiтаннi  тут,  щоб
по?сти,  послухати  слова  старiйшини.  Ранiше  нiж   починати   снiдання,
старiйшина ламав хлiб, брав частку вiд страв i кидав це у вогнище, бо,  як
вiрили, пiд ним жили душi пращурiв, усiх, що пiшли вже з роду. Вони  також
жадали сво?? жертви.
   I зараз старiйшина Ант одломив i кинув у вогонь шматок коржа, набрав  з
миски й виплеснув ложку юшки.
   Усi бачили, як упав  на  жар  шматочок  коржа,  як  у  тому  мiсцi,  де
пролилась юшка, вогонь притух, а потiм розгорiвся.
   Тодi Ант набрав нову ложку юшки.
   - Боги прийняли жертву, - сказав вiн. - Будемо ?сти ми,  i  щоб  завжди
нам було добре...
   Хiба мiг старий Ант знати, що це остання його жертва?

   Пiсля снiдання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лiвого боку
набитий стрiлами ремiнний тул, з правого - нiж, взяв у  руки  зроблений  з
буйволово? костi лук, попробував тятиву.
   Це був добрий лук, який Ант дiстав тодi, коли ходив з князем Олегом  до
Джурджанського* (*Джурджанське - Каспiйське море) моря.  Тятива  на  ньому
була зроблена iз кiнсько? жили, i зараз, коли Ант  натягнув  ??  й  раптом
одпустив, вона довго й тонко дзвенiла.
   - Гра?! -засмiявся Ант. - Аби тiльки олень! Так вони вийшли  з  хижi  -
батько Ант, босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сiрих
ногавицях i такiй самiй сорочцi,  пiдперезаний  поясом,  озбро?ний  луком,
стрiлами, - во?н; син його  Микула  -  з  непокритою  головою,  в  довгiй,
пiдперезанiй ремiнцем сорочцi,  босий;  на  порозi  стояла  Вiста  -  вона
винесла батьковi на дорогу у мiху коржiв, шматок веприни, дрiбок  солi;  з
темно? ж хижi, де ясним вогнем горiло вогнище, визирала Малуша.
   Батько Ант зiтхнув - певне, вiн пригадав, як колись,  почувши  оленячий
рик у лiсах, збирались  на  цьому  дворi,  сiдлали  коней  во?  -  десять,
двадцять, тридцять, - ?х проводжали жони, дiти, старiйшини  ж  сидiли  пiд
стiнами хижi й посмiхались, пригадуючи сво? давнi лови...
   Зараз батько й син стояли на тому ж мiсцi, серед того ж  самого  двору,
але тихо й порожньо було навкруг. Хижа, у якiй  жив  Ант  i  його  предки,
вросла в землю, похилилась; бiля хижi ще лежав  камiнь,  на  якому  колись
гострили мечi й ножi, але зараз його затягало травою й  зеленим  мохом;  у
дворi не ревла, як колись, худоба, а кiнь Анта - старий бойовий кiнь -гриз
на валу в'ялу пашу; навiть пес ?хнiй - добрий пес, вовкодав,  -  постарiв,
спав пiд стiною.
   Коли Ант з Микулою пройшли двором i вийшли на вал, ?м стало видно  хижi
i тих родовичiв, що народились тут, у городищi,  але  пiшли  звiдси.  Хижi
тяглись пiвколом, що починалось бiля Днiпра, завертало  до  лiсу  i  знову
виходило до Днiпра вище, бiля кам'яного оскола* (*Оскол - скеля.).
   Хижi цi були не такi, як та, в якiй доживав  Ант.  Стара  хижа  ?хнього
роду ховалась за валами городища, цi ж здебiльшого стояли  на  горбках.  У
городищi було цiле поле, двiр вiд двору вiддiляло гостре околля, самi хижi
були великi, деякi з них помащенi бiлою або зеленою  глиною,  над  деякими
височiли дахи з драницi, з димарями, голубниками.
   Зараз скрiзь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла  худоба,
високо в небо вiд хиж тяглись димки.
   - То я й пiду! - промовив Ант, взявшись за лук;
   - Iди, отче - попрощався Микула.

   2

   Великий i численний рiд, один iз родiв полянського, племенi,  до  якого
належав Ант, споконвiку жив над Днiпром. У тi часи, про якi йде мова, тут,
на високiй кручi, недалеко вiд землянки Анта, ще стояло  -  впритул  одним
боком до лiсу, а другим до Днiпра - городище, на валах якого пращури  роду
не раз сходились з ворогами, через що рови й пiски  навкруг  засiянi  були
стрiлами, людськими кiстьми, черепаям. Звiдсiля ж  скрiзь  по  кручах  над
Днiпром у ясну днину можна було побачити городища  iнших  родiв,  вiд  них
ген-ген у степ рядами тягнулись могили - деякi дуже давнi  -  з  кам'яними
постатями забутих предкiв. Вони стояли на вершинах могил,  як  сторожi,  у
шоломах, з мечами бiля  поясiв,  довгими,  аж  до  колiн,  руками;  могили
повеснi обсипав бiлий цвiт, а восени, нiби бризки  кровi,  буйно  вкривали
кетяги калини.
   Ант прожив чимало на свiтi, мав  братiв  -  Тудора,  Жадана,  Тельця  й
Прися, що загинули один за одним на бранi, було в Анта три жони, яких  вiн
набагато пережив, а вiд них мав синiв... Але й з синами не пощастило  Анту
- чотири з них  склали  голови  в  далеких  походах,  з  трьох  синiв,  що
залишились живi, два покинули пiд старiсть батька.
   Як i чому все це сталось, Ант зрозумiти не  мiг.  Колись,  ще  за  дiда
Во?ка й батька Улiба, жили вони родом сво?м у городищi в одному дворi,  де
на чiльному мiсцi стояла землянка старiйшини, а  ошую  й  одесну  вiд  не?
землянки молодих, ще далi - клiтi, ями для всякого жита, обори. Тодi  вони
разом виходили за городище, щоб засiвати землю, разом ходили на лови,  ?ли
бiля одного вогнища, поважали й слухали  старiйшин  сво?х.  I  старiйшини,
правда, були того вартi - вони першими виходили на вали, коли на Днiпрi чи
в степу з'являвся ворог, водили людей на рать,  вiд  роду  складали  богам
жертви, чинили суд.
   Часто, пiдiйнявшись стежкою мiж трав на вали городища  й  дивлячись  на
плесо, кручi, на весь Любеч, як прозивали  це  мiсце  люди,  Ант  думав  i
сумував, чому живе так довго, чому його не кличуть до  себе  предки?  Вiн,
Ант, як ?диний син, що залишився в живих пiсля старiйшини Улiба,  заступив
мiсце батька, по закону й покону дiдiв був старiйшиною, але хiба  вiн  мiг
стримати рiд, що розсипався на його очах, танув?!
   Це почалося за старiйшин Во?ка й  Улiба,  але  тодi  рiд  був  великий,
мiцний, дружний, i коли один во?н пiшов  жити  до  жони  в  iнший  рiд  за
Днiпром, а ще раз молоде подружжя оселилось на горi  мiж  двома  родами  -
шкоди вiд цього не було. Але коли помер Улiб,  то  одразу  багато  родичiв
вийшли й поставили сво? хижi далеко  вiд  городища  над  Днiпром  i  попiд
лiсом; пiзнiше родовичi стали виходити один за одним, i нарештi дiйшло  до
того, що по всiй долинi й кручах виросли, як гриби,  хижi  й  оселi.  Бiля
старiйшини Анта залишилися тiльки три сини - Бразд, Сварг та ще Микула.
   Довго сидiв на дiдiвському дворi i син Бразд. Ант сам  послав  його  до
княжо?  дружини,  коли  князь  Iгор  iшов  на  деревлян,  сподiвався,   що
повернеться Бразд i житиме з ними сукупно.
   Бразд повернувся i, як говорили люди, з великою данню. Цiлий мiх привiз
iз собою, а крiм того, ще й княжу печать,  пожалування.  За  вiрну  службу
князь Iгор давав йому поприще* (*Поприще  -  мiра  довжини,  2/3  версти.)
землi, поприще лiсу, де сам захоче Бразд, i назвав  його  в  Любечi  сво?м
княжим мужем.
   Що це за княжий муж, усi дiзнались пiзнiше, коли в Деревлянськiй  землi
вбили князя Iгоря i коли на столi в  Ки?вi  сiла  Ольга.  До  цього  Любеч
платив князевi дань - вiд рала й вiд диму. Княгиня ж Ольга завела скрiзь -
i в Любечi також - уроки й устави* (*Уроки й устави - податки.). Устав  ?м
робив князь чернiгiвський Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а
посадником його в Любечi став Бразд. Тодi вiн i  пiшов  вiд  батька  Анта,
збудував над Днiпром терем.
   Жив бiля батька син Сварг - золотi руки мав хлопцем, вiд старих  людей,
а також i вiд Анта  навчився  варити  крицю,  замолоду  залiзом  i  кузню*
(*Кузнь - рiзнi вироби iз залiза.) постачав весь рiд.  Але  пiзнiше,  коли
одружився Сварг з дiвчиною  iншого,  заднiпрянського  роду,  то  вийшов  з
городища, поставив на узлiссi свою хижу.
   Тiльки  один  син  Микула  залишився  з  батьком  Антом.  З  цим  сином
старiйшина i доживав свiй вiк.
   Любеч - так здавна називали  люди  полянського  племенi  городцще  роду
Во?кiв над Днiпром. Навкруг цього городища стали iншi городища  й  роди  -
все любечани. А от роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?
   Заглибившись у сво? думи, тихо крокував лiсом старiйшина Ант.
   Це був чудовий вiковий лiс, що починався далеко здiдси в верхнiх землях
i широкою пасмугою, звиваючись, як полоз,  тягнувся  понад  лiвим  берегом
Днiпра, нiби прикриваючи його вiд поля, аж до пониззя.
   Вищi вiд усiх дерев стояли тут сосни, часом густо,  часом  поодинцi,  з
голими, жовтими як вiск стовбурами, i зеленими, рясними вершинами височiли
вони над лiсом, нiби дозорцi, що, збивши наозад ковпаки й  приклавши  руки
до чiл, пильнують, дивляться у вiчнiсть.
   Пiд ними ж, як во?, що тiльки ждуть  загаду  i  одразу,  коли  пролуна?
клич, рушать уперед, - стояли, переплiтаючись  гiллям,  вростали  в  землю
корiнням дуби й берези, ясенi й осокори, а де болота - вiльшина.
   Були днi, коли по вершинах сосон угорi  пробiгав  легiт,  все  дужче  й
дужче  починали  дзвенiти  ?хнi   стовбури,   i   тьма   дерев   озивалась
шумом-скрипом, розгойдувалась, рипiла, рвалась iз землi.
   Тодi над лiсом, як вали в  морi,  котились  важкi,  чорнi  хмари,  вони
чiплялись за вершини сосон, обгортали тьму дерев, у  чорнiй  iмлi  з  хмар
починали бити блискавки - вцiляли то в одно,  то  в  друге  дерево,  що  з
великим гуком, нiби прощаючись iз життям, падали, валились на землю.
   Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лiсi було  тихо,  нiщо  не
порушувало його спокою й величi, вряди-годи  тiльки  десь  сумно  жалiлись
горлицi, каркав ворон, та ще в ярах, якi перерiзували лiс, дзвенiли  шумнi
потоки.
   Проте не до цих шумiв  i  звукiв  дослухався  Ант.  М'яко  ступаючи  по
настилу з опалого листу, який товстим шаром лежав пiд  деревами,  обережно
розриваючи гiлля всипано? червоними ягодами шипшини,  вiн  слухав,  чи  не
почу?-десь рику оленя.
   Раз вiн натрапив на цiлий табун вепрiв, що спали  в  яру  над  потоком,
сполошив ?х, але не став гнатись за ними,  бо  стикатись  одному  з  цiлим
стовпищем цих хижих звiрiв було небезпечно.
   Потiм Ант пройшов зовсiм близько вiд барлога ведмедя - i з ведмедем вiн
зустрiчатись у цей  час  вiч-на-вiч  не  хотiв:  нехай  ляга?  спати.  Ант
зустрiнеться з ним, коли все навкруг вкриють снiги.
   А потiм вiн хоч i не чув рику, але натрапив i на  оленячий  слiд...  ?х
було два, це Ант побачив по слiду копит. Оленi провели  тут  усю  нiч,  що
видно було по розбитiй землi, вони пiшли звiдси зовсiм недавно, бо  скрiзь
на травi ще лежала роса, а там, де проходили оленi, вона була збита.
   Ант рушив по слiду оленiв. ?х, напевне,  хтось  сполохав,  бо  спочатку
вони бiгли широким кроком, далi пiшли спокiйнiше,  один  за  одним,  часто
зупиняючись i обгризаючи молодi пагiнцi на берiзках i грушах, а в  зелених
долинках ласували свiжою травою.
   Пiзнiше, коли сонце пiднялось  високо  над  лiсом,  роса  опала,  трава
просохла i стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг  так,  що
йому аж очi болiли, слухав так, що аж  дзвенiло  у  вухах,  втрачав  слiд,
знову знаходив його, знову втрачав.
   Проминуло, мабуть, багато часу, i далеко зайшов Ант, бо помiтив, що лiс
рiдша?, сонце опинилося в нього за спиною.
   Але в цей час вiн ще  раз  пiймав  слiд  оленiв  -  вони  тiльки-тiльки
пройшли березняком, вiльшиною по болоту i йшли спокiйно рядком.
   Ант вийшов на узлiсся, став пiд деревом, щоб його  не  помiтили  оленi,
побачив перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високi  могили,
де було надзвичайно тихо, тiльки цокотiли й цокотiли коники.
   I тодi сталось те,  чого  Ант  не  мiг  ждати,  -  серед  одноманiтного
стрекотання коникiв почувся пронизливий  свист,  i  раптом  гостра  стрiла
впилася в груди старiйшини Анта...

   З

   Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пiшов з луком  у  лiвiй
руцi в'ялими травами, якийсь час крокував по узлiссю, а  там  i  зник  мiж
стовбурами дерев.
   Тодi Микула з Вiстою, взявши корчажець iз жаром, також пiшли  до  лiсу,
де треба було випалювати пеньки, а в городищi залишилась тiльки Малуша.
   Коли ж увечерi, чорнi  вiд  диму  й  дуже  стомленi,  Микула  з  Вiстою
повернулись з лiсу, батька не було.
   - Забарився старiйшина, - сказав Микула. - Певне, далеко зайшов.
   I коли стемнiло, Микула кiлька разiв виходив у двiр,  прислухався,  але
нi увечерi, нi за всю довгу нiч крокiв батька бiля хижi не було  чути.  Не
з'явився Ант i наступного дня, й ще однiй ночi.
   Тодi, аж на третiй день, Микула кинувся по Любечу: рiд розповзся, кожен
живе нарiзно, а все ж Ант - старiйшина: коли при?жджа? хто вiд князя - вiн
веде з тим мову, коли ставиться дань - йому належить перше слово... Микула
не помилився: i брат Бразд, i брат Сварг дуже  стурбувались,  почувши,  що
Ант два днi тому пiшов до лiсу й не повернувся; усе селище сполошила чутка
про те, що Ант зник. Тому три брати i ще кiлька любечан з  ними  засiдлали
коней, по?хали слiдом Анта, довго никали в лiсi; нiчого там не  знайшовши,
ви?хали в поле.
   Там, на високiй могилi з  кам'яним  пам'ятником  колишньому  старiйшинi
?хнього роду Во?ку, вони знайшли Анта. Вiн лежав весь у кровi, з стрiлою в
грудях.

   Проминули день i нiч, ще один день i нова нiч, але Ант не  приходив  до
пам'ятi; весь у вогнi лежав на помостi, з грудей його виривались  хрипи  й
свист, часом вiн заходився вiд кашлю, простягав перед собою руки.
   Микула  й  Вiста  не  вiдходили  вiд  батька,  перевертали  старiйшину,
пiднiмали вище на соломi його голову, напували.
   Уранцi  й  надвечiр  невелика  родина  сiдала  навкруг  вогнища.  Вiста
наливала  в  миски  страви,  клала  дерев'янi  ложки,  ?жа  в   них   була
одноманiтна, убога - юшка з в'ялено? риби з прiсними коржами, спеченими на
камiннях вогнища, сочиво з гороху або квасолi, iнодi цiж iз  ситою*  (*Цiж
iз ситою - кисiль з розчином меду.). Тепер уже Микула  лив  ложку  юшки  й
кидав дрiбнi шматочки коржа у вогонь. Принишклi Вiста й  Малуша  дивились,
як вогнянi язики обгортають i  поглинають  жертву,  потiм  починали  ?сти.
Тiльки батько Ант нiчого не ?в, лише зрiдка ковтав воду.  Дивно  було,  як
тiльки живе старiйшина.
   Пiзньо? ночi Микула сидiв бiля вогнища i  думав.  Вiста  i  Малуша  вже
спали. У вогнищi потрiскувало й сичало мокре  корiння,  неначе  там  хтось
сидiв i важко дихав. Звуки долiтали i з-за стiн хижi. Одного разу здалося,
що десь близько плаче дитина, iншим разом чувся  безугавний,  страхiтливий
легiт, iнодi бiля самого порога лунали  дивнi  кроки  -  не  людини  i  не
коня...
   Але Микулу цi звуки й шуми не дивували й не лякали. Вiн, як i всi  його
предки, що споконвiку жили над Днiпром, вiрив у те, що  на  свiтi  ?  боги
добрi i боги злi, що людина може жертвою купити  у  добрих  богiв  щасливе
життя, але не повинна ворогувати й з богами зла.
   Дослухаючись до звукiв i шумiв ночi,  вiн  пiзнавав  за  дверима  кроки
домовика, що ма? цапинi копита, на вiтах  дерев  плакали,  як  малi  дiти,
нави, на даху реготались диви, а пiд вогнищем у землянцi ворушились чури -
душi предкiв.
   I раптом вiн почув тихий голос батька Анта:
   - Микуло!
   Вiн аж здригнувся, бо нiяк не сподiвався, що  батько  Ант  може  подати
голос. Схопився i одним кроком опинився бiля помосту.
   Батько Ант дивився на нього таким поглядом, нiби хотiв переконатись, чи
справдi то син сто?ть перед ним.
   - Микуло!
   - Це я, батьку Ант! Що треба? Старiйшина сказав:
   - Нiчого... Чи готовi сани?
   - Сани?
   - Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись...
   Микула зрозумiв i жахнувся батькових слiв. Сани! Отже, вiн  збирався  у
далеку дорогу - до пращурiв.
   - Сани готовi, - сказав Микула.
   - То й добре, - промовив Ант. - Я вже буду ?хати. Вiн на  мить  замовк,
одкинув голову i довго дивився на димар, куди тонким  струмком  вкочувався
дим... Потiм сп'явся на руки, провiв очима по землянцi й помосту, де спали
Вiста i Малуша.
   - Тут нiкого нема?? - запитав Ант.
   - Нi, батьку Ант, тут нiкого нема?, - швидко вiдповiв Микула,  думаючи,
що старiйшина знову втрача? свiдомiсть.
   Батько Ант сидiв на помостi, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього
блiде й суворе, очi чистi, вiн навiть  не  хрипiв,  не  кашляв,  був  лише
неспокiйний.
   - За порогом хтось сто?ть, - сказав вiн.
   - Нi, батьку, - вiдповiв Микула, - там нiкого нема?.
   - Не говори, - перебив його Ант. - Я знаю... Вони  стоять,  ждуть.  Iди
ближче. Слухай, Микуло... Вiн замислився, нiби пригадував щось.
   - Так, так, - повiв далi вiн. - Отодi за лiсом мене  вцiлив  печенiг...
стрiлою в груди... Але я вистояв, сховався, а потiм поповз  у  поле,  вбив
печенiга бiля могили старiйшини дiда Во?ка. I там я довго  лежав...  Уночi
ж, коли зiйшов мiсяць, до мене прийшли Улiб i Во?к, всi  старiйшини,  вони
сiли навкруг мене iз мечами й щитами, довго говорили... Але  що,  що  вони
менi сказали?
   Ант знову замовк, заплющив очi,  намагаючись,  певне,  уявити,  як  вiн
лежав уночi в полi на могилi, як  сидiли,  поставивши  бiля  себе  щити  й
спираючись руками на блискучi мечi, давнi прадiди його, як один  за  одним
вони говорили.
   - Старiйшина Улiб сказав: "Ант вже багато прожив на свiтi, вiн старий i
немiчний, покличемо його до себе!" А старiйшина Во?к вдарив мечем об землю
й морив; "А хто берегтиме наш скарб?" Тодi всi сказали: "Нехай вже сам Ант
дума?, кому берегти скарб". Ти чу?ш, Микуло...  Сани  стоять,  я  пiду  до
предкiв,  i  вiднинi  старiйшиною  роду  будеш  ти...  Слухай,  Микуло,  i
запам'ятай... Бранi були прежд? дiдiв наших  i  при  батьках  наших,  свiт
стояв до бранi, брань була до свiту... Не я винен, що рiд наш розпада?ться
i вже розпався... Але роди знову зiйдуться i зiллються... Тобi заповiдаю -
бережи рiд свiй, бережи скарб, що залишився нам вiд батькiв i дiдiв...
   - Який скарб? - вирвалось у Микули.
   - Цей скарб лежить у  землi  над  Днiпром...  Вiзьми  рискаль  i  шукай
його... Вiн закопаний тут, за городищем, над Днiпром... Ти чу?ш, Микуло?
   - Чую, батьку Ант.
   - Збережеш скарб?
   - Збережу, батьку.
   I раптом на очах Микули батько Ант змiнився: обличчя його стало  блiдим
як крейда, погляд поплив по хижi.
   - Ти чу?ш? - тривожно запитав вiн.
   - Що?
   - Вони шумлять - iдуть. I несподiвано:
   - Де мiй лук i стрiли?
   - Он висить лук, а он стрiли,
   - Дай менi лук, дай стрiли... Та швидше, Микуло...  Микула  кинувся  до
стiни, зняв лук, вибрав стрiлу. Тодi Ант  встав  з  помосту,  взяв  лук  i
стрiлу, пiшов до дверей, вiдчинив ?х. Микула не знав,  куди  збирався  йти
батько, але й сам кинувся вперед, пiдтримав Анта. За дверима лежала чорним
чорна нiч, нiчого не було видно - порожнеча,  пустка.  Але  Ант,  напевне,
щось бачив серед цi?? ночi, бо затремтiв, схопив у лiву руку  лук,  поклав
на тятиву стрiлу.
   - Бачиш, - хрипко сказав вiн Микулi. - Он вони iдуть  на  наш  рiд,  на
землю нашу... Але не дiждете, не вiзьмете наших скарбiв...
   Так, нiби вiн був зовсiм  здоровий,  батько  Ант  прицiлився  кудись  у
темряву, щосили натягнув тятиву - i  задзвенiла  вона,  заспiвала  стрiла,
вирвалась i полетiла в темряву ночi.
   А далi батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе  переломився  i
важко впав на долiвку.
   - Батьку Ант! - крикнув Микула. - Батьку Ант! Вiн бачив,  як  лише  раз
дихнув батько, лише раз здригнулась права його рука.
   У хижi стало надзвичайно тихо.

   Коли батько Ант помер, прокинулись Вiста й  Малуша.  Смерть  старiйшини
приголомшила ?х, груди ?м розривала  печаль.  Але  вони  знали,  що  в  цю
хвилину, коли душа Анта тiльки-но розлучилася з тiлом, не можна i не треба
плакати. Вони тiльки стрiмголов побiгли до найближчих сво?х  сусiдiв,  щоб
привести ?х опорядити тiло i вже тодi поплакати.
   Незабаром  вони  повернулись  з  сусiдками,  разом  обмили   й   одягли
небiжчика, вимостили на землi з соломи довге й широке ложе, застелили його
старим килимом, поклали тiло так, неначе старiйшина сидiв,  витягнувши  до
колiн руки, трохи одкинувши назад голову, i думав.
   Микула ж дiстав шолом, меч i щит батька,  поклав  ?х  поруч  iз  тiлом:
шолом у головах, меч - бiля право? руки, щит приставив до нiг во?на.  Бiля
голови батька Микула поставив спис.
   Тепер вогонь горiв позад старiйшини, вiн вже попрощався з вогнищем роду
i був повернутий до порога - там стелилась нова його дорога до предкiв.
   Дверi хижi й вiкно в  стiнi  були  розкритi,  на  пiдвiконня  поставили
корчажець з ситою, що лишилась вiд вечерi, i  поклали  шматок  теплого  ще
коржа.
   Потiм  жiнки  вчинили  жаль  по  мертвому,  плакали  бiля   старiйшини,
розповiдали про печаль-широку, як море, глибоку, як небо.
   Микула не мiг сидiти в землянцi, вийшов у  двiр,  опустився  на  товсту
дерев'яну колодку й замислився. Смерть батька  надзвичайно  вразила  його,
але все це було вже позаду. Зараз  вiн  думав  про  те,  що  батька  треба
поховати, як велить покон, наступного дня, а зараз  слiд  пiти  до  братiв
Бразда й Сварга.
   I тiльки почало свiтати, вiн зробив з ряднини чорну  корогву,  рушив  з
нею по Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.
   Потрапити до брата Бразда,  правда,  було  не  так  легко.  Вийшовши  з
батькового двору, вiн оселився  далеко  вiд  усiх  любечан,  серед  старих
випалiв, яких уже не засiвали, поставив там велику хижу,  обкопав  дворище
ровом, насипав вали, а на них виставив ще й гостре околля - вiд  звiра,  -
говорив Бразд.
   Так i жив брат осторонь вiд людей iз дружиною Павлиною, яку привiз з-за
Днiпра, жилавою, неговiркою жiнкою; мали  вони  трьох  хлопцiв,  працювали
скопом, рано прокидались i рано лягали, а на нiч випускали на  вали  лютих
псiв.
   Цi пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда,  як  не  махав  вiн
чорною корогвою, як не кричав на них. I тiльки тодi, коли  з  хижi  вийшла
Павлина й нагримала на псiв, вони вiдступили вiд Микули.
   - Батько Ант помер цi?? ночi... - сказав Микула. Бразд похилив  голову,
постояв хвилину, але одразу ж вирiвнявся, промовив:
   - Доста пожив на цьому свiтi. Старий вже був i немiчний наш батько.
   Микула хотiв заперечити, сказати, що Ант  був  ще  роботящий,  дужий  i
багато-багато лiт мiг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком,
пригадався день, коли Бразд пiшов з гнiзда старiйшини, i  змовчав  Микула,
тiльки стиснув у руках чорну корогву. Сказав:
   - Сьогоднi треба й поховати його.
   - Добре, - згодився Бразд, - похова?мо.
   - У мене нема? коней, щоб одвезти до городища.
   - Дам конi.
   - Хотiв би я й тризну справити...
   - Дам вепра.
   - Спалити б треба було  батька...  -  сказав  Микула.  Бразд  подивився
навкруг, погладив свою бороду.
   - Це ж лiсу скiльки треба. Навозити й пустити за вiтром?  I  вже  давно
нiкого не спалюють, всiх просто в землю.
   - Так вiн же не всi, а старiйшина...
   - Ет, старiйшина! - махнув рукою Бразд. - У землю...
   Набагато уважнiше вислухав Микулу брат Сварг - вiн i за життя нiколи не
сварився з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво,  про  все  з  ним
радився.
   Зараз, почувши про смерть  батька  Анта,  вiн  розпитав  у  Микули,  як
помирав батько, що говорив, навiть заплакав.
   I жона  Сварга,  руда  Милана,  також  заплакала,  затужила,  хоч  було
помiтно, що робила це вона не вiд серця, а по  покону  -  нехай  чу?  душа
мертвого, що за нею тужать усi.
   - А про який же скарб говорив батько? - поцiкавився Сварг, почувши  про
заповiт батька.
   - Не вiдаю, - вiдповiв Микула.
   - За городищем, над Днiпром? - Сварг довго дивився темними сво?ми очима
на городище й могили за ним. - Але ж там живеш ти?
   - Не знаю, брате, про що говорив батько.
   - То я зараз i прийду, - сказав  Сварг  i  якось  гостро  подивився  на
брата. - Може, що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста -  труна.),
цвяхи, якесь залiзо. Говори, Микуло! Все принесу,  все  вiддам,  я  ж  так
любив старого, i таке зараз у нас горе. Говори, Микуло!
   Нi, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!

   4

   Усi поспiшали. Недалеко вiд хижi серед зелено? трави кiлька дереводiлiв
кiнчали видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до не? вiко.  Бiля
ворiт двору стояли запряженi парою коней сани. Поховати тiло Анта  будь-що
треба було до заходу сонця, бо iнакше душа його могла заблудитись у нiчнiй
iмлi.
   Ховали Анта як старiйшину. На дворi вже до полудня зiбрався весь Любеч.
Жiнки iшли з плачем, несли страви для тризни. Чоловiки збиралися з  щитами
i мечами, як велiв покон. Iз хижi чимдалi дужче долiтав одноманiтний, дуже
смутний плач жiнок. Ант сидiв на помостi перед вогнищем  i  неначе  слухав
цей плач. На вiкнi стояв покорм для душi Анта - сита й хлiб.
   Микула вийшов  у  двiр.  Дереводiли  вже  кiнчили  корсту,  вони  разом
перенесли i поставили ?? на санях. Потiм  Микула  випустив  з  обори  коня
Анта. Колись це був добрий жереб, зараз вiн стояв старий, сухоребрий серед
двору, низько опустивши голову, нiби також сумував.
   На дворi були Бразд i Сварг.  Бразд  незадоволено  покрутив  головою  -
сонце схилялось все нижче й нижче.
   - Почнемо! - промовив Бразд.  Разом  iз  дереводiлами  брати  пiшли  до
причiлка хижi. Глухо  вдарився  об  стiну  топiр,  вдруге  удар  прозвучав
дзвiнкiше, трiски  полетiли  вiд  сохи  на  причiлку.  Трохи  згодом  соха
переломилась,  чоловiки  вперлись  руками,  i  частина  стiни  з   трiском
вивалилась просто в хижу.
   Через цю дiрку в стiнi i винесли надвiр  тiло  Анта.  Дужче  заплакали,
затужили жiнки, Анта поклали в корсту. В ногах  у  нього  поставили  вiко,
меч, щит, корчагу з вином, хлiб. Потiм Мйкула винiс iз хижi  й  розбив  на
дерев'яному чурбанi двi корчаги - на цiй землi вони батьку  Анту  не  були
потрiбнi. Винiс вiн ще з хижi лико  з  вiвсом,  щоб  посипати  шлях,  коли
рушать конi.
   Ще дужче затужили, заплакали жiнки, не стрималась i Вiста -  ??  тужний
крик, залунав серед двору. Конi рушили. За саньми хтось  вiв  коня.  Услiд
жалобному походу Вiста кидала овес. Потiм Вiста повернулась до хижi -  там
треба було спалити солому, на якiй лежав Ант, ставити на вогонь корчаги  з
м'ясом, готуватись до тризни по покiйному.
   Старiйшину поховали над Днiпром,  одразу  за  городищем,  недалеко  вiд
могил iнших родовичiв, Могила для Анта  була  викопана  широка,  простора.
Кiлька чоловiк зняли корсту з  саней,  поставили  на  дно  ями.  Поруч  iз
старiйшиною поклали його щит, меч, спис, а в ногах поставили двi корчаги з
медом i вином,
   Колись, i це добре пам'ятали люди,  саме  тодi,  коли  ховали  Улiба  й
Во?ка, бiля могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всi про це
забули. Антiв кiнь постояв якусь хвилину бiля  натовпу,  понюхав  землю  i
побрiв, кощавий, немiчний, серед в'ялих трав.
   Як тiльки в могилу  посипались  першi  грудки  землi,  любечани,  як  i
колись, вдарили в сво? щити, у нестямi закричали жiжи, i цi шуми  й  крики
довго лунали над кручами й Днiпром, у далеких просторах.
   Мовчки всi повертались до землянки старiйшини, бiля порога для очищення
обмивали руки водою, над вогнищем ?х грiли. А на душнику,  через  який  iз
землянки викочувалась надвiр гаряча пара вiд ?жi i людей, стояв  непочатий
корчажець iз ситою й лежав шматок коржа - це було все, що рiд залишав  для
душi старого Анта.
   - Сядемо, люди, до вогню, - запросив Микула.
   - То й сядемо, - залунали з усiх куткiв голоси.
   А вже в хижi збилося так багато людей, що бiля вогнища не  вистачало  й
мiсця. Тому дехто сiв, а багато ще й стояло, жадiбно поглядаючи на  казан,
над яким вставала пахуча пара.
   Тризну почав старший син Бразд. Вiн  кинув  у  вогонь  жертву,  плеснув
вина. Усi стежили, як вогонь поглинав  м'ясо,  пригас  у  тому  мiсцi,  де
пролилось вино, й забуяв з новою силою.
   Микула поспiшав. Вiн раз за разом черпав у кадi вино, давав  людям.  До
ночов, куди Вiста поклала варене м'ясо,  простягалось  разом  багато  рук,
люди пальцями брали кращi шматки.
   Коли ж усi добре сп'янiли, у хижi залунав голос когось iз старших:
   -- Ант був сином Улiба,  онуком  хороброго  Во?ка,  нашого  полянського
роду...
   I люди,  кожен  по-сво?му,  але  всi  в  один  голос,  проказали,  нiби
проспiвали:
   - Нашого полянського роду...
   Один голос дуже спокiйно повiв далi:
   - Рано Ант сiв на коня, взяв у руки меч i  щит,  все  життя  боровся  з
ворогами...
   Люди одразу ж спiвучими голосами пiдхопили:
   - Боровся з ворогами...
   Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потiм усi пiшли. Вiста з
Малушею, натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився i
Микула, вiн також хотiв спочити, але не йшов  брат  Бразд,  сп'янiлий  вiд
меду й олу* (*Ол - пиво.). Вiн все ходив по хижi, зупинявся  то  в  одному
кутку, то в  другому,  брат  Сварг  також  не  йшов,  сидiв  бiля  вогнища
мовчазний i похмурий.
   - То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? - сказав Мйкула.
   - Спати? - Бразд зупинився серед хижi й  хитнув  важкою  розкуйовдженою
головою. - Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться  спати...  i,  мабуть,
вже ми й пiдемо, Сварже. А тiльки, може, лiпше би було поговорити про  все
нинi. - Правда, правда, - пiдтримав його Сварг.
   - То й поговоримо, брати, - згодився Микула, думаючи, що Сварг i Бразд,
враженi смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього,  пригадати.  -
Сiдайте, браття, до вогню, я ось древа пiдкину.
   Вiн пiшов у куток хижi, взяв трiсок, якi дереводiли  натесали,  готуючи
корсту для батька Анта, i кинув ?х до вогнища.  Потiм  усi  тро?  сiли  до
вогню так, що майже торкалися головами.
   - Добре... добре... - почав  Бразд.  -  От  ми  й  зiбрались  тут,  при
вогнищi, то поговоримо про дiло.
   - А про яке дiло говорити ма?мо? - запитав Микула й  поворушив  трiски,
що  встигли  вже  пiдсохнути  й  одразу  ж  повилися  вогняними   язиками,
залопотiли.
   - Та про озадок* (*Озадок - спадщина.) той, - вiдповiв  Бразд,  одвiвши
голову вiд вогнища, що обпiкало йому шкiру, й дивлячись на брата  великими
блискучими очима, в яких вiдбивалося полум'я й жар.
   - Слухай, Бразде! - крикнув тодi Микула. - Та хiба ж можна  нинi,  коли
ще й вогнище не перегорiло, говорити про озадок!
   - А коли ж про це й говорити, як не нинi, - суворо  процiдив  Бразд,  i
Микула на цей раз чомусь не пiзнав голосу  старшого  свого  брата.  -  Оже
отець Ант, помираючи, роздiлив би дом сво? дiти, на тому б i стояти,  паки
ж без ряду* (*Без ряду - без заповiту.) помер, то всiм дiтям озадок... Так
говорив i сам батько Ант. А вже вiн знав закон i покон...
   - То правду, правду мовив Бразд, - втрутився  Сварг.  -  А  чому  ма?мо
ждати? Нинi кiнчимо все.
   - Але що будемо дiлити? - обвiв очима хижу Микула.
   - А все, - широко розвiвши руки, неначе обнiмаючи вогнище, хижу  i  всi
речi в нiй, сказав Бразд. - Все подiлимо, що лишилося по батьку...
   У цей час  у  вогнищi  розпалилося,  загоготiло,  iз  нього  з  трiском
посипались в усi боки iскри,  i  Микула  подумав,  що  то,  напевне,  душi
пращурiв, якi звичайно живуть у теплi пiд вогнищем, почули  ?хню  розмову,
гнiваються, але не сказав нiчого про це братам, а промовив стиха:
   - Так от чому ви залишились, браття, i не можете  спати...  Ех,  брати,
брати!..
   - Зажди, - перебив його Бразд. - Ти що, сваришся? Може, ти  не  згоден,
тодi розтяжа?мось про озадок перед  князем,  нехай  д?тський*(*Д?тський  -
княжий виконавець.) iде нас дiлити. На покорм вiзьмемо, дамо  йому  гривню
кун*(*Гривня, куни - грошовi одиницi.) за в'?зд  i  на  ви?зд...  А  може,
батько Ант залишив усе тобi? Так ти говори, розтяжа?мось... Ну, говори!
   - Ну, говори! - крикнув сердито вже й Сварг.
   - Нi, брати! - вiдповiв ?м Микула, якого злякала сама думка про те,  що
вони, сини старiйшини, пiдуть розтяжатись до князя. - Не треба нам  тяжби,
нiчого менi батько не залишав, а  заповiдав  одно:  бути  таким,  як  вiн,
берегти рiд, вогнище наше.
   - Вогнище тобi й буде, - промовив Бразд, - по закону  давньому  вiдомо,
що якщо отень*(*Отень - батькiвський.) двiр буде  без  дiла,  то  належить
меншому синовi... Ти, Микуло, менший, - твiй i двiр, i рiд,  i  вогнище...
Але хiба, крiм вогнища, нам нiчого дiлити?
   Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло
перегорiти й пригасало, сидiв i думав важку  думу  Микула.  Бразд  говорив
правду, - вiн дi? i чинить так, як велить  усталений  вiками  покон  i  як
велiв робити сам батько Ант... Але i покон,  i  батько  Ант  говорили  про
членiв роду, а Ант був головою всього роду, i оце вогнище, бiля якого вони
зараз сидять, - це ж вогнище не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.
   Але Микула не мiг розповiсти цього братам.
   - Дiлiть! - сказав вiн i з одча?м махнув рукою. - Дiлiть вогонь,  мене,
жону...
   - Навiщо нам дiлити вогонь,  жону...  -  глузливо  засмiявся  Бразд.  -
Подiлимо тiльки те, що було Антовим, нашим, кожному - сво?...
   - Дiлiть! - ще раз сказав Микула.
   - А дiлити нам i небагато,  -  повiв  Бразд.  -  Про  двiр  i  хижу  ми
домовились - ти менший, це тво?... Але  ?,  Микуло,  лядина...*(*Лядина  -
поле, оброблена земля.)
   Микула подивився на Бразда, нiби не розумiв його.
   - Та хiба ж мало землi навкруг? Бери хоч i всю, до самого города Ки?ва.
   - Навiщо менi вся земля? - хижо засмiявся Бразд. - Багато землi менi не
треба, трохи маю, трохи мушу додати. Тому й  сказав  про  лядину,  про  ту
землю, яку ми родом  обробляли,  де  рубали  дерева,  палили  пнi,  орали,
засiвали оцими-о руками. Вiд лiсу до пiскiв - от про що  говорю.  Кому  ??
дати?
   - То, може, хай тобi i буде лядина? - допомiг Браздовi Сварг.  -  Менi,
браття, землi не треба, я вже якось без не? проживу. Микула, бачу, теж  за
лядину не б'?ться. Бери ?? собi, Бразде.
   Коли б це трапилось пiзнiше, Микула дiяв би iнакше, тодi б вiн  напевне
замислився над тим, чому Бразд завiв мову про лядину, але зараз вiн тiльки
крикнув:
   - Бери собi лядину, брате!
   У цю годину, коли йому було так важко, вiн подумав ще й про  коня,  про
якого пiсля похорон усi забули i який, либонь, бродить  десь  на  луках...
старий, немiчний кiнь.
   - То й коня бери, - сказав Микула.
   - Кiнь буде тобi, - заспоко?в його Бразд.  -  Кiнь  при  дому...  А  от
возiв, ?х два, - подiлимось, Микуло.
   - Один буде тобi, Бразде, - сказав Сварг, - один Микулi, а я скую  собi
сам.
   - Вiзьму, - згодився Бразд. - Але там у клiтях ?  ще  й  лемешi,  рала.
Тобi, либонь, не треба, Сварже?
   - Не треба, - вiдповiв Сварг, - скую.
   - Тодi навпiл, Микуло?
   - Бери хоч i всi.
   - Нi, - заперечив Бразд, - тiльки навпiл. I  корчагами  в  дворi,  куди
колись насипали всяке жито, i батьковим одягом також подiлимось.
   - ? ще й зброя, - нагадав Микула й показав очима на  старовиннi  шолом,
щит i меч, якi лишились пiсля батька Анта, а зараз стояли пiд стiною.
   Бразд байдуже махнув рукою:
   - Нехай це буде тобi.
   Аж тодi Сварг тихо промовив:
   - А менi, браття, дайте рiзну кузнь. Там у клiтях чимало  ??  лежить  -
криця й ллячки, ковадла та молоти. Вам вони нi  до  чого,  менi  будуть  у
нагодi.
   - Забирай усе! - крикнув Бразд.
   - Бери, - згодився Микула.
   I вони замовкли. З усiм нiбито закiнчили. Що, справдi,  можна  було  ще
подiлити в оцiй старiй,  убогiй  хижi?  Але  брати  не  йшли,  вони  немов
сп'янiли вiд розмови, може, в них бродив ще хмiль i вiд тризни.
   - А скажи, брате, - запитав раптом Сварг, - чи не було  в  батька  Анта
золота, срiбла, кун?
   Вiн подивився на Микулу недовiрливими хижими очима.
   - Золота, срiбла, кун? - хрипким голосом промовив Микула. - Та звiдки ж
вони?
   - Зажди, брате? - вже бiльш сердитим голосом крикнув Сварг. - Але ж  ти
менi сам говорив про скарб, який тобi заповiдав батько.
   - Так, говорив...
   - Бач, Бразде, - звернувся Сварг до старшого брата. - Я ж тобi казав.
   - Бачу, Сварже, бачу, - запалився i Бразд.
   - Так де ж цей  скарб?  -  заревiв  Сварг.  Микула  схопився  на  ноги.
Схопились i брати. Червоний жар свiтився в них  пiд  ногами,  тiнi  братiв
сягали стелi, й здавалося, що вони впираються в не? головами.
   - Що ви говорите? - захрипiв Микула.
   - Говори краще ти! - кричав Бразд.
   - Вiддавай скарбi - волав Сварг.
   I вже Бразд i Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, нiби
з його тiла мiг висипатись батькiв скарб.
   - Клянусь Перуном! - хрипiв  Микула.  -  Не  дав  менi  батько  нiякого
скарбу. Вiн говорив, що скарб за городищем, над Днiпром.
   - Брешеш! - кричав Бразд i трусив Микулу.
   -Лжа! - волав Сварг.
   Але в  цю  хвилину  в  хижi  пролунав  ще  дужчий  крик  -  на  помостi
прокинулася Вiста i в однiй сорочцi,  як  спала,  схопилась,  пiдбiгла  до
трьох братiв, заголосила:
   - Пощо убива?те? Пощо?
   Слiдом за нею схопилася й Малуша, вона також пiдбiгла до батька й також
закричала.
   Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
   - Ходiмо! - промовив Сварг.
   -  Пiдемо!  -  махнув  рукою  Бразд.  Вони  ще  потоптались  на  мiсцi,
обернулись i, вдаривши дверима, вийшли з хижi.
   - Що то було? - запитала Вiста. - Чого вони тебе хотiли вбити?
   - Мовчи! - вiдповiв Микула. - Мобчи, Вiсто, мовчи й ти,  Малушо.  Нiхто
мене не вб'?. Лягайте спати, спiть...
   Вони вiдступили до помосту, а Микула сiв бiля вогнища, схилив голову на
руки i задивився на жар, що  та?мничо,  з  легким  трiскотом  дотлiвав  на
камiннi.
   З його засмучених очей викотилися одна за одною  кiлька  сльозин,  а  з
грудей вирвався стогiн.

   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   1

   Гора* (*Гора - найстарiша частина давнього Ки?ва.), як i передграддя  з
Подолом, прокидались рано, до  схiд  сонця.  Тiльки  друга,  нiчна,  змiна
сторожi закiнчувала свою  варту,  приходили  сторожi  деннi,  на  вежах  i
наокруг стiн Гори - вiд Подолу, Днiпра й Перевесища -  лунали  звуки  бил:
нiч закiнчувалась.
   Одразу ж пiсля цього на Горi - у  теремах  княжих,  на  дворах  во?вод,
бояр, тисяцьких  i  тiунiв*  (*Тiуни  -урядовцi,  виконавцi.),  що  стояли
посеред Гори, i в землянках i хижах гриднiв* (*Гриднi -  княжа  охорона.),
смердiв, ремiсничого люду,  що  тулились  до  внутрiшнiх  стiн  города,  -
запалювались жовтi вогники, чулись голоси, iржали конi, ревла худоба.
   Тодi ж опускали мiст, через який з Гори  iшов  шлях  до  Подолу.  Довго
рипiли жеравцi*  (*Жеравцi-блоки.),  щось  вигукувала  в  пiтьмi  сторожа,
нарештi, торкаючись протилежного кiнця рову, гупав мiст. По той  бiк  рову
вже ждали, бо на дерев'яному настилi мосту одразу ж тупотiли конi,  лунали
кроки багатьох людей - то сюди, на  Гору,  з  Оболонi  й  княжих  садiв  i
городiв холопи везли молоко, овочi й зiлля* (*Овочi -  садовина,  зiлля  -
городина.), поспiшали на роботу здателi* (*Здателi - будiвельнi майстри.),
всiлякi кузнецi, яким не було де жити на Горi i якi  тулились  у  хижах  i
землянках передграддя.
   Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила,  присвiчуючи  лiхтарем,  з
сво?ми дворянами* (*Дворяни - слуги на княжому дворi.), одмикала  клiтi  й
медушi ключниця княжа Ярина; ремiсники й кузнецi запалювали й роздмухували
горна, скрiзь над димарями вставали й вились до неба димки;  пахло  свiжим
печеним хлiбом, рибою, м'ясом; жерцi розпалювали вогонь на требищi,  i  на
тлi  чорного  неба  вирiзувався  тесаний  з  товстелезного   дуба   Перун.
Поблискуючи  срiбними  вусами  й  бородою,  вiн,  здавалося,  пiдiйма?ться
навшпиньки й дивиться через стiну Гори на Подол, Днiпро i далекий,  темний
ще берег.
   На  головному  концi*  (*Конець  -  вулиця.)  Гори,  що  тягнувся   вiд
Подольських ворiт до требища, видно було все бiльше возiв, спроквола ?хали
на конях гриднi, а далi забряжчали об камiнь посохи  -  бояри  й  во?води,
мужi лiпшi й тiуни поспiшали до широких дверей княжого  терема,  щоб  бути
там, коли покличе княгиня.

   Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
   - Вставай, княжичу, вставай! Вiн ще хотiв спати, нелегко було пiдiйняти
важкi повiки, але знову до плеча торкнулась рука:
   - Вставай-бо, княжичу!
   I тодi княжич остаточно  прокинувся,  розплющив  очi,  подивився  перед
собою.
   Бiля лiжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй - дядько, вихователь, пестун.) його
Асмус в темному опашнi, на якому окреслювались сива борода й  блiдi  руки.
Праворуч вiд нього на столику рiвним вогнем горiла  свiчка,  через  вузьке
вiкно, бiля якого стояло лiжко княжича, видно було зорi.
   Вуйко Асмус допомiг княжичу помитись, простежив, коли вiн  одягався,  i
разом з ним спустився сходами в сiни.
   Тут, у сiнях, було людно. Саме в цей час змiнювались гриднi  -  сторожi
терема, скрiзь  горiли  свiтильники,  бiля  сходiв  стояли  молодший  брат
Святослава Улiб, во?вода Свенелд i ще кiлька бояр i  во?вод,  що,  либонь,
ждали  Святослава,  бо,  тiльки  вiн  спустився,  привiтались   i   рушили
переходами до стравницi.
   Стравниця виходила вiкном на Днiпро, там вже горiли два свiтильники;  в
кутку,  у  побудованiй  як  жертовник  печi,  палахкотiв  вогонь.  Посеред
стравницi стояв стiл, накритий бiлою скатертиною, навкруг нього -  стiльцi
з високими спинками.
   На столi все було готове  для  снiдання:  посерединi  лежав  у  великiй
корчазi хлiб, край столу - череп'янi  миски  й  дерев'янi  ложки,  келихи,
налитi пахучим квасом з княжих медуш.
   Княгиня Ольга увiйшла до стравницi  з  iнших  дверей  i  зупинилась  на
порозi. Була вона одягнута, як належало, - у бiлiй сукнi тонкого  шовку  з
срiбними пальметами по всiй тканинi, облямованiй  широкою  темною  каймою;
поверх сукнi плечi ?? облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно -
мантiя, накидка.); темне волосся, зачесане на продiл,  прикривала  шовкова
бiла пов'язка, кiнцi яко? спускалися на груди, ?диний  знак  великокняжого
роду - золота гривна* (*Гривна - золотий обруч.) - поблискував на  ши?,  а
на ногах у не? були червонi хзовi* (*Хоз (хзовий) -  сап'янова  шкiра.)  -
чобiтки.
   Княгиня була не молода вже жiнка,  з  продовгуватим  обличчям,  тонкими
темними бровами, чiтко окресленим носом, тугими  устами,  проте  блiдiсть,
кiлька глибоких  зморщок  на  чолi,  великi  запаленi  очi,  що  проймали,
здавалося, людину наскрiзь, свiдчили про ?? неспокiй, тривогу, може, довгi
безсоннi ночi.
   Тiльки княгиня увiйшла, сини, во?води й бояри низько ?й вклонились.
   - Здрава  будь,  княгине!  -  мовили  вони.  Княгиня  вiдповiла  на  ?х
привiтання, ступила вперед i зупинилась бiля столу.
   Тодi до стравницi зайшла лiтня, трохи зiгнута жiнка з сивим волоссям  -
ключниця Ярина. Вона наблизилась до княгинi, вклонилась  ?й  i  поцiлувала
руку.
   - Дозволь, княгине, подавати страви!
   - Починай, Ярино!  -  вiдповiла  княгиня.  Ярина  вийшла,  повернулась,
принесла й поставила на  стiл  горнцi,  в  яких  парувало  смажене  м'ясо,
казанок, у якому булькотiла юшка,  велику  миску  з  сочивом.  У  свiтлицi
запахло лавром, чябром, перцем.
   Але княгиня не робила знака сiдали до столу. Вона обернулась до во?води
Свенелда, кивнула йому головою, i  той  узяв  на  столi  одну  з  порожнiх
дерев'яних мисок, поклав на не? потроху вiд кожно?  страви,  якi  були  на
столi, - хлiба, м'яса, риби, сочива, - потiм ступив  до  печi  в  кутку  i
поклав з миски  на  вогонь  вранiшню  жертву.  Вогонь  пригас,  над  жаром
пiднявся i клубком покотився по стравницi  димок,  але  одразу  ж  вогнянi
язики, неначе  жадiбнi  гнучкi  пальцi,  обгорнули  страву,  у  жертовнику
вибухнуло, загоготiло полум'я.
   Тiльки тодi всi сiли до столу й почали снiдання.
   На покутi, на чiльному мiсцi, сiла княгиня, по праву руку вiд  не?  син
Святослав, по лiву - Улiб, а ще далi во?води, бояри.
   Княгиня Ольга  теплими  очима  дивилась  на  сво?х  синiв.  Ось  сидить
Святослав! Вузлуватий, широкий в  плечах,  трохи  незграбний,  з  високими
грудьми й дужими руками, вiн зда?ться старшим вiд сво?х лiт.  Русявого,  з
довгим i цупким волоссям, що, рiвно пiдстрижене над чолом, пасмами спадало
до ши?, з сiрими очима, що iнодi, правда, можуть раптом  невiдомо  чому  i
потемнiти, з сухим, iз невеликою горбинкою носом i  жорсткуватими  устами,
Святослава не можна було назвати красивим хлопцем. Iнодi ж  княгиню  Ольгу
вражало й те, що Святослав зненацька мiг сказати рiзке  слово,  вихопитись
iз власною думкою поперед старших, зробити щось всупереч, на сво?.
   Зовсiм не таким був менший син княгинi Улiб. Бiлолиций, з рум'янцями на
щоках, з темним хвилястим волоссям i такими  ж  темними  рiвними  бровами,
карими ласкавими очима, менший син княгинi  був  слухняний,  запобiгливий,
тихий, i коли б не хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дiвчину.
   Вона любила обох синiв, але серце ?? чомусь бiльше лежало до  молодшого
сина Улiба. Чому? Вона не могла б на це вiдповiсти, але  справдi,  мабуть,
тому, що старший, Святослав, i схожий був на  батька  -  чоловiка  княгинi
Ольги - Iгоря, i вдачею нагадував його, менший же син  Улiб  нагадував  ??
саму, княгиню. А хiба може людина не любити себе або хоч свою вiдбитку?!
   ?ли в мовчаннi. Ключниця Ярина так само мовчки час вiд часу заходила до
стравницi, пiдкладала страви, принесла нарештi корчагу з вином.
   I тодi сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравницi, i що дуже
сполошило княгиню Ольгу, а ще бiльше ключницю Ярину.
   Коли Ярина пiдiймала перед собою корчажець, щоб  спочатку  налити  вина
княгинi, а потiм княжичам, во?водам i боярам, рука ?? здригнулась, на чолi
рясно виступили краплини поту. Проте вона не зупинилась, пiдняла корчажець
ще вище, пiднесла його до келиха  княгинi  й  почала  наливати.  Але  вино
полилося не в келих, а на скатертину перед княгинею, розпливлося  кривавою
плямою.
   - Що ти наробила? - сплеснула руками княгиня.
   - Матiнко княгине! - крикнула Ярина. - Це ж я... я не  бачила,  матiнко
княгине.
   Вона залишила свiй корчажець i пiдвела голову. У цю  хвилину  на  стару
жiнку, сиве волосся яко? вибилось з-пiд  чорно?  хустки,  а  очi  закипiли
слiзьми, страшно було дивитись.
   - Матiнко княгине! - благала  вона.  -  Прости  мене,  свою  робу.  Вiк
працюю... цього не бувало... Стара  я  вже  стала,  немiчна!  -  бiдкалась
ключниця, намагаючись пiймати руку княгинi.
   У княгинi на перенiссi гнiвно звелися брови, очi  ??  блищали  недобрим
вогнем, проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очi.
   - Вино пролива?ться на щастя... А тобi чи не час спочити вже,  Ярино?..
Адже тремтить рука...

   Терем ки?вських князiв збудований був на два  поверхи.  Перший  поверх,
куди через високий ганок входили просто з двору, мав сiни - великий покой,
у який через дво? вузьких загратованих вiкон iз вкованими в них  скельцями
лилось кволе свiтло. В сiнях стояли день i нiч княжi гриднi, сюди раннього
ранку приходили тiуни, бояри, во?води, мужi нарочитi.
   Вiд сiней праворуч i лiворуч тяглися довгi вузькi переходи.  Лiворуч  -
перехiд до княжо? стравницi, праворуч -  ще  один  перехiд,  обабiч  якого
видно було дверi багатьох свiтлиць: в однiй ждали сво??  черги  й  дрiмали
вночi гриднi, ще в однiй жив ларник* (*Ларник - княжий писепь i  охоронник
печатi.) Перенiг, що берiг харатi? князiв i ?хнi печатi, в самому  куточку
тулився християнський священик Григорiй, якого княгиня тримала  бiля  себе
на Горi.
   Це був добрячий поверх, будували його стiни в давнi часи, i нiби перший
камiнь в  них  поклав  сам  Кий.  Пiзнiшi  ж  князi  добудовували  його  й
поширювали. Але все тут було, як i колись:  у  сiнях  i  переходах  стояли
важкi свiтильники, пiд стелею висiли свiчада, камiнь пiдлоги витертий  був
до блиску тисячами нiг, тут пахло землею й  цвiллю,  звуки  крокiв  лунали
глухо, невиразно.
   Зовсiм iнший  вигляд  мав  другий  поверх  терема,  який  звичайно  всi
називали верхом. Туди вели широкi сходи, в кiнцi яких була  Людна  палата,
де звичайно збирались тi, що ждали виходу княгинi або ж готувались  увiйти
в Золоту палату. Тут iнодi, сидячи в  крiслi  пiд  вiкном,  чинила  суд  i
правду княгиня.
   З другого ж боку вiд сходiв  починався  самий  верх.  Тут  була  Золота
палата, поко? князiв. Особливо вражала  тих,  кому  щастило  потрапити  на
верх, Золота палата. Була вона, як на тi  часи,  досить  велика  -  крокiв
тридцять завдовжки, десять - п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькi,
але високi вiкна, в олов'янi рами  яких  встановлено  було  склянi  круглi
шибки, сюди вливалось багато свiтла, все в палатi сяяло й блищало:  срiбнi
свiтильники попiд стiнами, свiчада пiд  стелею,  високий  помiст  в  кiнцi
палати, де стояло велике, викладене золотом крiсло, два золотi перехрещенi
списи над ним - знамена княжi, i ще два  такi  ж,  але  меншi  крiсла  без
списiв обабiч.
   Проте не все сяяло в цiй палатi. Попiд ?? стiнами стояли  важкi,  темнi
дубовi лави, а над ними на стiнах ряд у ряд  тьмяно  поблискували  по?денi
прозеленню шоломи, кольчуги, щити, списи.
   Тому, хто нiколи не був у цiй палатi, спочатку здавалося, що то  встали
з лав, стоять попiд стiнами якiсь  велетнi,  богатирi.  Та  нi,  на  лавах
звичайно, коли входив князь, сидiли во?води й бояри,  зброя  ж  на  стiнах
належала покiйним ки?вським князям. Тут висiла зброя  й  обладунок  перших
ки?вських во?вод - залiзний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола,
який колись носив Кий,  його  щит  i  топiр  i  такi  ж  шоломи  й  топори
во?вод-князiв Щека й Хорива. З-помiж iншого видiлялися шолом i броня князя
Олега. По них кожний мiг бачити, що князь був надзвичайно високий, широкий
у плечах, мав велику славу, бо i шолом, i броня-меч,  i  щит  князя  Олега
блищали золотом i срiблом, всипанi були  дорогоцiнним  камiнням.  Недалеко
вiд цi?? збро? висiли шолом i меч князя Iгоря, його броня й щит у  кiлькох
мiсцях погнутi були мечем.
   I тому, хто проходив тут, через Золоту палату,  особливо  ж  у  вечiрнi
години, коли променi сонця мiнливо грали на стiнах, здавалося, що за  цими
шоломами крiзь щiлини заборол свiтяться очi людей, що бронi  цi  ще  теплi
вiд людських сердець.
   У палатi було кiлька дверей - праворуч i лiворуч, що вели  до  свiтлиць
княгинi й княжичiв, i в стiнi за помостом - до спочивальнi княгинi  та  ??
поко?в. За ними, хоч не всi це знали, знаходились ще однi -  чорнi  сходи,
якими можна було пройти до стравницi, вийти в двiр, спуститись у сiни. Але
цими сходами ходили тiльки княгиня та ?? сини.

   Княгиня Ольга не сказала Яринi правди.  Пляма  вiд  червоного  вина  на
скатертинi в стравницi дуже збентежила ?? - то, гадала вона, був  недобрий
знак, пересторога. Якщо так почина?ться день, слiд ждати лиха й надалi.
   Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравницi, во?вода Свенелд,
що нечутно ступав трохи позаду не? з лiво? руки, встиг сказати:
   - Недобрi вiстi з поля, княгине!
   - А що?
   - Печенiги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили
великого зла.
   - Куди ж дивилася сторожа поля?
   - Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповiльнила кроки; з  сiней
долiтав шум людей, що ждали там княгиню.
   - Знову ж повернулись купцi нашi вiд Саркела*  (*Саркел  -  Бiлi  Вежi,
хозарське мiсто на Дону.), - встиг ще сказати Свенелд,  -  пограбували  ?х
там, двох убили, а Полуяра ослiпили.
   А в сiнях все зроста? шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходiв
i сто?ть,  освiтлена  багатьма  вогнями,  на  порозi,  низько  вклоняються
во?води й бояри, до само? землi згинаються тiуни.
   - Здрава будь, княгине!
   - На многi лiта, княгине!
   Вона  суворо  огляда?  весь  цей  натовп,  дивиться  на   довгобородих,
озбро?них високими посохами мужiв нарочитих,  у  яких  на  темних  опашнях
висять по двi-три золотi гривни, на во?вод, що,  погладжуючи  довгi  вуса,
тримають правi руки на золотих яблуках сво?х мечiв, на старших i  молодших
бояр, якi так низько вклонились, що не видно ?хнiх облич.
   - Здоровi будьте, во?води, бояри, мужi! - вiдповiда? княгиня  Ольга  i,
зробивши рукою знак Свенелду, почина? пiднiматись сходами вгору.
   За нею iдуть сини Святослав i Улiб, во?вода Свенелд, тисяцький  сторожi
поля Прись, князь чернiгiвський Оскол, мужi нарочитi i ларник Перенiг.
   Усi вони, важко гупаючи ногами, слiдом за княгинею Ольгою  пiдiймаються
сходами в Людну палату. У цiй просторiй палатi, де стелю пiдпирають дубовi
тесанi стовпи, дверi й вiкна розчиненi, крiзь них повiва? свiжий  вiтер  з
Днiпра. Небо над Днiпром ще темне, на ньому горять яскравi зорi, вище  вiд
усiх палахкотить схожа на розпечений камiнь денниця.
   Княгиня Ольга сiда? в крiсло. Обабiч не? горять два свiтильники.  Вiтер
з Днiпра роздмуху?  вогнi,  мiнливе  промiння  блука?  по  палатi.  Бояри,
во?води й тiуни встигли вже  увiйти,  стоять  пiвколом  попiд  стiнами,  й
княгиня бачить ?хнi довгобородi обличчя, гострi очi, чiпкi, нiби до самого
долу опущенi руки. Позад крiсла за княгинею стоять мужi  нарочитi  й  сини
Святослав i Улiб.
   - Чули ви, бояри й мужi, - почина? княгиня, - печенiги нiби заявились у
полi?
   - Чули. У  землi  Сiверськiй  i  Переяславськiй,  -  лунають  сполоханi
голоси.
   - А де князь чернiгiвський Оскол?
   - Я тут, княгине!
   - Вийди сюди...
   Князь Оскол виходить наперед  i  зупиня?ться  напроти  княгинi.  Це  не
старий ще  чоловiк,  небiж  князя  Iгоря  по  сестрi  Горинi,  мужу  яко?,
Ратомиру, князь Iгор i подарував Чернiгiв.
   Але як несхожий Оскол на  свого  батька,  що  вiрно  служив  Ки?вському
столу, не раз ходив з князем Iгорем на рать i загинув,  захищаючи  його  в
землi Деревлянськiй.
   Дивиться княгиня Ольга на Оскола i дума?: багатий, дуже  багатий  князь
чернiгiвський,  хто  зна?,  у  кого  бiльше  в  скотницi*   (*Скотниця   -
скарбниця.) золота, срiбла й рiзних скарбiв - у не? на Горi чи в  нього  в
Чернiговi.
   I не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже
це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала  князю
Осколу кращi землi за Чернiговом, лiси над Десною, гони на рiках. Багатий,
думала, буде князь чернiгiвський, мiцним буде стiл Ки?вський.
   От i помилилась княгиня.  Алчна  душа  в  князя  Оскола,  не  може  вiн
задовольнити сво?? жадоби,  насипа?  скотницi,  збира?  землi,  перетiсу?*
(*Перетесати - поставити сво? клеймо, печать.) лiси, замика? гони.
   А от землi Русько? не береже князь Оскол. Сидить у дiтинцi*  (*Дiтинець
- фортеця города.) на Чорних горах, ма? численну дружину, зна?,  що  нiхто
не пiдступить i не вiзьме його там. Та й кому  Чернiгiв  i  вся  Сiверська
земля на завадi? Не на Чернiгiв, а на Ки?в цiляться вороги - з одного боку
в Оскола сидять деревляни, що тiльки  й  думають,  як  би  одiрватись  вiд
Ки?вського столу, з другого - в'ятичi, що й днесь не  визнають  зверхностi
Ки?ва.
   А на схiд вiд Чернiгова - Дике поле, печенiги. Знiме князь  Оскол  сво?
сторожi по Сейму - от i вiдкритий печенiгам шлях до Ки?ва.
   Не тiльки князь чернiгiвський Оскол такий. Три днi  тому  був  у  Ки?вi
князь  переяславський  Добислав,  скаржився,  що  налiтають  i   налiтають
печенiги на його землю, просив пiдмоги й  пожалування  для  себе,  во?вод,
бояр, волостелинiв. I мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.
   - Князю Оскол, - промовля? суворо княгиня. - Чому не стримав  печенiгiв
на Сеймi, адже пройшли вони через усю Сiверську землю, були пiд Любечем  i
Остром, могли дiстатись i до Ки?ва.
   - Матiнко княгине, - спроквола й  тихо  вiдповiда?  Оскол.  -  Налетiли
печенiги з поля нагло, не самi iшли - нiби якась сила ?х випирала, щити  -
хозарськi, мечi - грецькi, як  можу  я  один  супроти  Вiзантi?,  хозар  i
печенiгiв стояти?
   - Супроти Вiзантi? й хозар сто?ть Ки?в, ти стережи в полi печенiга.
   - Матiнко княгине, - скривджено каже Оскол. - Поле  -  широке,  Сейм  -
глибокий, сторожа сто?ть на горi, печерiг скрада?ться яругами...
   - Так постав сторожу, щоб печенiг не  пройшов  нi  горою,  нi  яругами,
плече в плече став, не токмо мене - сiверян ряту?ш.
   - Кого поставлю, матiнко  княгине?  Тяжко  ратають  люди  в  Чернiговi,
Любечi, Острi...
   - А ти дай землi людям по Сейму. I над Десною  та  Днiпром  дай,  нехай
кожен себе береже...
   - Не маю вiльно? землi  по  Сейму,  Деснi  i  Днiпру.  То  твоя  земля,
княгине.
   Княгиня Ольга подивилась на мужiв i бояр, поглянула на широко розчиненi
дверi палати.  Там,  за  Днiпром,  над  самим  обрi?м  нiби  хтось  провiв
розпеченим жигалом, пiсля чого залишився вогняний слiд - рожева  смужечка,
що стала ширитись i розгортатись, а  вiд  не?,  як  колосся,  в  усi  боки
потекло ясне промiння.
   - То як скажемо, мужi й бояри? - запитала княгиня.
   - Дамо землi князевi Осколу, - пролунали хрипкi голоси. - Нехай захища?
Руську землю.
   - Чи згоднi?
   - Згоднi.
   Тодi княгиня Ольга, звертаючись до ларника Перенiга, що сидiв  недалеко
вiд не? на ослонi пiд стiною, де  горiла  свiчка,  i  тримав  перед  собою
звиток шкiри й перо, сказала:
   - Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати
князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу...
   - I бiля Остра, й на Днiпрi пiд Любечем, - вставив князь Оскол.
   - I бiля Остра на два поприща по Деснi, i бiля Любеча на два поприща, -
згодилась княгиня. - Тiльки бережи Руську землю, Ки?в бережи.
   - Бережу, матiнко княгине, - голосно промовив Оскол. - Моя сторожа  вже
прогнала ?х далеко в поле. I не допустимо, не допустимо до Ки?ва повiк.
   Але княгиня була все ж неспокiйна.
   - А може би, мужi й бояри, - промовила вона, - послати за Ки?в  дружину
в поле?
   - Лiпше, княгине, лiпше, - загомонiли мужi.
   - Пошлемо дружину, - сказала княгиня, - а поведе ?? княжич Святослав  з
во?водою Асмусом. Чу?ш, сину?
   - Чую, - промовив княжич Святослав i вклонився матерi.

   У цей час на сходах, що вели  в  сiни,  почулися  кроки  багатьох  нiг,
збудженi голоси, i в Людну  палату  увiйшло  кiлька  чоловiк  -  в  темних
свитках, пiдперезанi широкими ремiнними поясами, з кишенями на них для
   ножiв, огнива, солi й гаками, на якi можна було чiпляти речi, у важких,
кованих цвяхами чоботях, бородатi, чорнi вiд сонця й вiтру.
   Найбiльше з них вражав один чоловiк - старий,  сивий,  якого  вели  пiд
руки, бо вiн нiчого не бачив - замiсть очей  в  нього  зяяли  двi  червонi
западини.
   - Це ти, Полуяре? - запитала сухим  голосом  княгиня  Ольга,  побачивши
слiпого.
   - Я, матiнко княгине! - крикнув, почувши ?? голос, Полуяр  i  повалився
?й у ноги.
   - Встань, Полуяре, - сказала княгиня. Вiн встав.
   - Говори!
   У палатi настала така тиша, що  чути  було,  як  вi?  вiтер  одразу  за
вiкнами, як глибоко зiтхнув Полуяр.
   - Ранньо? весни, - почав вiн, - як пам^ята?ш ти,  княгине,  i  всi  ви,
люди, вибули ми лодiями з Ки?ва-го-рода, щоб дiйти  до  Верхнього  Волока*
(*Верхнiй Волок - мiсце,  де  з  Днiпра  перетягали  лодi?  до  Волхова.),
спуститись Доном, переволокти подi? до Iтиля-рiки* (*Iтиль-рiка -  Волга.)
i пливти в Джурджанське море. Не вперше ми ?здимо цим шляхом, як i  батьки
нашi, дiди й прадiди, з добром усяким -  торгувати,  з  мечем  -  захищати
межi. Так ?хали й ми з великим добром - мо?м, тво?м, княгине, вашим, добрi
люди, щоб самим його продати, а iнше добро собi привезти.
   Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньо? весни вирушали
вони з Ки?ва, довго билися проти швидко? течi? Десною й Сеймом, як волокли
подi? вiд Сейму до Дону i як пливли Доном до Саркела,  де  в  бiлих  вежах
стоять хозари й беруть десятину.
   Але про цей довгий i важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут,
у Ки?вi, цього не знав, а закiнчив:
   - Проте коли добилися до Саркела, то  побачили  там  не  бiлi  вежi,  а
великий кам'яний город, i заплатили за волок не десятину,  а  головою,  бо
темно? ночi налетiли й оточили нас во?. Двох купцiв - Греха  i  Стогуда  -
вбили, багатьох покалiчили, все добро наше й тво? забрали, а менi  за  те,
що не випустив меча з рук, викололи очi.
   - Що ж то за город?
   - Хозарський, тiльки храмина в ньому поганська, грецька.
   - А головникiв* (*Головники-вбивцi.) бачив?
   - Бачив, княгине.
   - Хто вони?
   - Гречини...
   Над обрi?м з'явився блискучий промiнь сонця. У палату  враз  увiрвалося
багато свiтла,  постатi  бояр,  во?вод  i  тiунiв  стали  виразнiшими,  на
обличчях ?хнiх можна було вчитати тривогу й розпач.
   - Матiнко княгине!  -  залунало  багато  голосiв.  -  Що  робиться?  На
Iтилi-рiцi вбивають, у Царгородi роздягають, а печенiги хiба не  вiд  них?
Гречини, тiльки гречини...
   - Недобре дiють хозари й гречини, - сказала княгиня Ольга, - але  ма?мо
з ними ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгородi да?мо  i  все  беремо
вiд них по укладу.
   - У Царгородi, - гомонiли купцi, що не раз за сво? життя вимiряли  шлях
до Константинополя, - з нами не торгують, а глузують з нас. А доки  будемо
платити дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Нi,  княгине,
мусимо ?хати до iмператорiв i до кагана, чинити суд з ними...
   Княгиня Ольга встала з крiсла. Вона знала, що кричать до не? не  тiльки
тi, що стоять тут, у палатi, кричить, вола? до не? вся земля.  Та  хiба  ж
можна рвати ряд з хозарами, укладений ще Iгорем?  Хiба  можна  потопити  в
Днiпрi харатi? з греками, пiдписанi давнiми князями?
   - Я чую вас, бояри й во?води, - промовила вона, - i пошлю слiв* (*Сли -
посли.) до Iтиля i Царгорода.
   - Що зроблять сли? - крикнули тодi во?води. - Не з словом до них  треба
йти, а з мечем.
   - Але як iти з мечем? - з болем сказала княгиня. - Iти  на  хозар,  щоб
тут на нас напали греки, чи йти на грекiв, щоб пiд Ки?вом стали хозари.  А
в полi блукають ще й печенiги - вони служать i хозарам, i ро-меям...
   - Не бiйся, княгине! - кричали во?води. - Пiдемо на хозар, а там  i  на
гречинiв.
   Княгиня Ольга, дуже блiда, iз запаленими очима, якусь хвилину мовчала.
   - Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не  стану,  слiв  посилати  не
буду. Сама по?ду в Царгород.
   - Добре дiло зробиш, княгине, - загомонiли бояри.
   - А тобi, Полуяре, буде  таке,  -  промовила  княгиня,  звертаючись  до
слiпого купця. - Пиши, ларнику... Купцю Полуяру  iз  нашо?  скотницi  дати
все, що вiн втратив, а ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля  за
Днiпром...
   Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колiнах кiлька крокiв, нiби хотiв
знайти руку велико? княгинi...
   От немовби й розв'язано всi тi дiла, якi турбують Руську землю, якi  не
дають спати людям на Русi.
   Але нi, ? ще й Гора, у яко? багато сво?х власних справ, яка  вимага?  в
княгинi Ольги суду й правди.
   На сходах гримлять кроки, iде тiун  дворiв  княжих  Талець,  а  за  ним
кiлька гриднiв ведуть зв'язаного закривавленого чоловiка.
   - Що сталось? - запиту? княгиня.
   Тiун Талець низько  вклоня?ться  княгинi,  витяга?  голову  так  далеко
вперед, що вона, зда?ться, от-от одiрветься вiд ши?.
   - Татьба i вбивство! - каже  вiн.  -  Минуло?  ночi  оцей  смерд  Векша
пiдкрався у Вишньому городi до житницi боярина Драча,  утнув*  (*Утнути  -
убити.) на смерть княжого мужа.
   - Татьба i вбивство! - гомонять бояри.  -  Доки  це  буде?!  Роби  суд,
княгине, по правдi!
   Смерд Векша - здоровий, молодий ще,  широкоплечий  чоловiк  iз  копицею
волосся, що нагаду? стигле жито, босий, в однiй сорочцi й портах -  сто?ть
серед палати, дивиться на бояр, во?вод  i,  либонь,  не  розумi?,  де  вiн
опинився й що сталося.
   А потiм бачить княгиню, й на закривавленому його обличчi з'явля?ться чи
то страх, чи надiя - вiн пада? ?й в ноги.
   Княгиня мовчить. Тут ? кому розпитати й допитати смерда, буде потреба -
мужi й бояри, що стоять у палатi, не тiльки  розпитають  чи  допитають,  а
зроблять ще й божий суд - кинуть людину у воду i будуть дивитись, чи  вона
не втоне, змусять людину взяти голiруч розпечене  залiзо  i  дивитимуться,
згорiла чи не згорiла на руках шкiра, мужi нарочитi й лiпшi бояри зроблять
все, що треба, княгиня ж скаже останн? слово, вчинить суд  по  закону,  по
правдi!
   - Чого полiз у житницю боярську? Пощо вбив княжого  мужа?  -  допитують
мужi. Смерд Векша пiдiйма? голову.
   - Голодно ? в хижi... Жона, дiти... Куди пiду? Купу  в  бояринi  маю  -
нiчим вiддати, заставу у купця взяв - нiчим платити...
   - Чули! Зна?мо! Кожного разу те ж  саме,  -  обурено  гомонять  мужi  й
бояри.
   - Бояри мо? i всi мужi! - зупиня? княгиня цi голоси i обводить поглядом
бородатих людей, якi ждуть княжого суду. - Як мусимо судити за вбивство?
   - За смерть - смерть! - рiшуче промовля? хтось у натовпi. -  Як  велить
покон.
   Княгиня Ольга дивиться туди, звiдки луна? цей голос, але не пiзна?, хто
це сказав: во?вода Зморщ чи боярин Ратша.  Проте  хiба  не  однаково,  хто
сказав? Смерть за смерть -  так  велить  покон,  так  думають  усi  бояри,
во?води й мужi, так дума? й сама княгиня.
   Вона пiднiма? руку.
   - Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть.
   Але в цей час виступа? вперед боярин Драч - у темному опашнi, з посохом
у руках.
   - А моя житниця зламана, княгине, - каже вiн. - I то чи перший раз  був
там смерд Векша? Маю шкоду, княгине.
   - Правда, княгине, - гомонять бояри й во?води, у яких то тут, то там на
дворах все частiше трапляються розбо? й татьба.
   - Векшу на смерть, - закiнчу? княгиня, - а двiр його з жоною  й  дiтьми
на поток i пограбування* (*На поток i пограбування - конфiскацiя  майна  й
вiддання родини в рабство.) .
   - То ? по правдi, - луна? в гридницi.

   2

   Битим шляхом за Днiпром ?де  з  дружиною  сво?ю  княжич  Святослав.  Як
велiла княгиня Ольга, вони повиннi про?хати чимдалi за Днiпро, шукати  там
печенiгiв, якщо ж знайдуть, - гнати ?х з поля.
   Княжич Святослав ?де попереду дружини, поруч iз ним - Асмус. З  дитячих
лiт вихову? Асмус княжича, куди княжич - туди й вiн. Тiльки  все  важче  й
важче  Асмусовi  супроводжувати  Святослава  в  далеких  походах  -  пусти
княжича, то помчить вiн аж за Iтiль-рiку, за Джурджанське море. А куди вже
летiти старому во?водi? Не тi лiта!
   Проте Асмус нiколи не скаржився та й не поскаржиться  на  те,  що  йому
важко сидiти на конi  i  що  часом  хочеться  ви?хати  на  високу  могилу,
витягнутись на травi, спочити. Нi, во?водi, що пройшов з краю  в  край  цю
землю, побував за багатьма  морями,  стояв  пiд  стiнами  Константинополя,
негоже сидiти на землi, лiпше вже ?хати на конi до кiнця.
   Та й не тiльки це змушу? Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому
випала щаслива доля. З дитячих лiт пестить  вiн  княжича,  переказу?  йому
все, що зна?, вчить тому, що сам умi?, готу? Святослава до вокняжiння.
   От i зараз ?дуть  вони  попереду  дружини,  широко  розплющеними  очима
дивиться молодий княжич вдалину,  милу?ться  небом  i  землею,  впива?ться
пахощами трав, а вiдтак почина? розпитувати Асмуса.
   Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробiга? й  пробiга?  свiжий
вiтер, струшу? росу з трав, розгойду?, хилить до землi бiлi квiти  ромену,
жовтi сережки шальвi?; тiльки тирса супротивиться -  пiдiйма?  вгору  сво?
пружнi остi, й мiнлива сивина затяга? поле з краю в край.
   Княжич Святослав з дружиною сво?ю ?де шляхом, що повився мiж могил,  на
вершинах яких стоять сiрi, витесанi з  каменю  постатi  богатирiв,  якi  в
давнi часи боронили цю землю. Це - Залозний шлях, гостинець,  яким  ?здять
купцi-гостi. Вiн тягнеться вiд города Ки?ва до Iтиля-рiки, ним можна ?хати
день, два, тиждень,  не  побачивши  людини,  тiльки  в  травi  сюрчатимуть
коники,  високо  вгорi  спiватимуть  жайворонки,  на  схилах  могил  iнодi
засвистить байбак, а ген-ген на обрi?  промчить,  як  хмара,  табун  диких
коней.
   Але i княжич Святослав, i його дружина знають, що це не безлюдна земля.
Варто звернути з шляху, про?хати десяток поприщ, i очам вiдкриються  села,
городища, ниви, сади, колодязi. З  давнiх-давен  живуть  тут  люди,  орють
землю, випасають табуни худоби, б'ють звiра в лiсах, що перетинають  поле,
ловлять рибу в рiках, якi тихо несуть сво? води до Днiпра.
   От про цю землю, про поле, яким вони ?дуть, про далину, в якiй  встають
марева, i розпиту? княжич Святослав вуйка свого Асмуса.
   - I що там? - показу? княжич рукою на пiвнiч.
   - Тут, княжичу, поле й поле, а там лiси, великi рiки, озера. Коли ?хати
все вище й вище, буде Оковський лiс, далi Волок, Заволоччя, ще далi верхнi
землi, Новгород i Крижаний окiян. А за окiяном вже варяги  по  морю,  далi
ляхове, нiмцi, франки, а на островi в морi англяни...
   - I всюди до окiяну живуть нашi язики?
   - Так, княжичу, аж до окiяну живуть язики нашi, деякi з них жили тут, у
полi й над морем, а  потiм  пiшли  у  верхнi  землi,  деякi  вийшли  iз-за
Iтиля-рiки i порiднились з нашими племенами.
   - I всi вони тягнуть до Ки?ва?
   - Так, княжичу, усi вони чують Ки?в, бо без нього загинуть.  От  тiльки
в'ятичi, - вiн показав рукою на  пiвнiчний  схiд,  де  низько  над  обрi?м
висiла рожева хмара, - дань дають не нам, а  хозарам,  та  ще  булгари  по
Iтилю, що також сукупно з хозарами.
   - Звiдки ж взялися цi хозари? - запиту? княжич. Асмус замислю?ться.
   - Там, над Iтилем, - поволi вiдповiда? вiн, - жили  ранiше  нашi  люди,
нашi племена, а вже потiм iз земель пiвденних  прийшли  хозари.  Не  нашо?
вiри, чужого роду...
   - То треба було ?х не пускати, бити.
   - Не пускали, били, - вiдповiда? Асмус,  торкаючись  перебито?  руки  i
згадуючи, либонь, про давнi рани. - Але в наших  землях  було  неспокiйно,
мусили боротись з варягами, вже кiлька вiкiв боремось з Вiзантi?ю,  а  тим
часом хозари сiли над Iтилем, перетяли нам шлях до моря, порiднились,  хоч
самi юде?, з iмператором Вiзантi? - християнами, от i мусимо ми ?м платити
дань...
   Святослав зупиня? коня. Сiрими сво?ми очима довго дивиться на схiд,  на
рожеву хмару, що пливе й пливе над обрi?м.
   - I далеко до цих  хозарiв?  -  запиту?  вiн.  Зупиня?  коня  й  Асмус,
дивиться на хмару.
   - Оцим полем, - повiльно  говорить  вiн,  -  треба  ?хати  повний  круг
мiсяця, й тодi буде Iтиль-рiка.
   - А далi, далi?
   - За Iтилем-рiкою, -  веде  далi  Асмус,  -  буде  Джурджанське,  а  як
по-нашому - Хвалинське море, над  яким  живуть  рiзнi  язики  -  Вiрменiя,
Персида, Ватр, Сiрiя, Мiдiя, Вавiлон, Аравiя, Iндiя, а ген-ген - хинцi...
   Асмус примружу? очi, пригаду?.
   - А в полуденних землях, он там,  -  показу?  вiн  рукою,  -  за  нашим
Руським морем, суть Лiвiя, Нумiдiя, Масурiя, там Еюпет, Фiва...
   - I ти скрiзь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зiтха?.
   - Свiт великий, княжичу мiй, - каже вiн, - i всього його  однiй  людинi
не сходити. Та й що свiт? Своя земля, сво? язики й роди,  ?х  я,  княжичу,
знаю i люблю...
   Увечерi вони зупинились у полi пiд високою могилою, спутали  коней,  на
схилi  могили  поклали  сiдла  й  постелили  попони,  назбирали  гiлля  й,
викресавши вогонь, розпалили багаття.
   Хтось з дружинникiв дiстав з торби шматок конини, покраяв ?? тоненькими
скибочками, пiдсмажив на кiнцi списа в гарячому полум'?  i  перший  шматок
подав княжичевi.
   Це була дуже добра вечеря - м'ясо пахло димком  i  хрумтiло  на  зубах,
пахнув димком i корж, привезений з Ки?ва,  а  ковток  меду  з  мiха  будив
згадки й нiс на сво?х крилах у далину й майбутн?.
   У степу було надзвичайно тихо, тiльки десь бив  i  бив  перепел,  iнодi
здалеку долiтала луна копит диких коней, а мiж цим стигла тиша,  -  вiчна,
здавалося, i все ж неповторна.
   Лягли спати. Просто на землi, на пахучих  травах,  поклавши  голови  на
сiдла; але кiлька дружинникiв пiшли навкруг у поле - пильнувати, щоб хтось
уночi не пiдкрався до могили.
   Княжич Святослав лiг поруч iз дружинниками  сво?ми,  поклав  голову  на
тверде сiдло, витягнувся на попонi, розкинув  широко  руки,  задивився  на
небо, зорi.
   У й Асмус не лягав, а довго ще сидiв, притулившись спиною  до  кам'яно?
постатi богатиря на могилi.
   - От i стемнiло, - стиха говорив вiн. - Нiч... Чу?ш, княжичу, як  пливе
земля?
   - Куди?
   - Земля пливе в окiянi, на чотирьох рибах-китах.
   - А вгорi що над нами?
   Асмус пiдвiв догори обличчя й довго дивився на небо, на якому  то  тут,
то там спалахували, а далi заткали всю синь зiрки.
   - Небо - також окiян, зорi - свiчада богiв, -  долiтав  його  голос.  -
Там, далеко-далеко, ? острiв Буян  з  алатир-каменю,  де  живуть  Перун  i
богиня  Лада,  лежить  громовий  змiй,  гнiздиться   птаха-буря,   рояться
бджоли-блискавки, стоять засiки дощiв... Там,  -  вiн  показав  на  схiдну
частину неба, - буде вирiй, де течуть рiки з молока i  меду;  там,  -  вiн
показав на захiд, - чорний окiян,  куди  на  нiч  зника?  сонце,  а  вдень
ховаються зорi...
   - А люди?
   - У кожно? людини ? своя доля, призначена Перу-ном. ? доля  щаслива,  ?
нещаслива. У нас iз тобою, княжичу, щасливi долi...
   - Чому?
   - Ми - во?, княжичу,  захища?мо  рiдну  землю,  помремо,  коли  покличе
Перун, i вже готове нам мiсце у вирi?. Хiба це не щастя?
   Багаття на схилi могили то розгоралося, то пригасало, голос  Асмуса  то
дужчав, то притихав, i Святославу часом здавалося, що  чу?  вiн  голос  не
Асмуса, а кам'яного богатиря, який, опустивши вниз руки, сто?ть на могилi,
дивиться великими очима в тьмяну далину.
   - Свiт широкий, княжичу Святославе, i поглянь навкруг  -  багато  мiсця
ма? в ньому Русь. Але ? в свiтi злi сили, злi язики, а мiж ними  хозари  й
роме?, якi ненавидять нас i бажають знищити. Багато лиха вже мала вiд  них
Русь, ще бiльше матиме, бо вони як шашiль,  що  точить  дерево,  як  чорна
хмара, що закрива? сонце...
   Святослав пiдводиться на лiктi, схиля? голову до Асмуса.
   - Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрiзь чую цi слова.
   Асмус вiдповiда? не одразу.
   - Був час, - говорить вiн тихо, замислившись, спроквола, - i ми, руськi
люди, били  ворога,  тiльки  вiн  з'являвся  перед  нами.  Варяги  до  нас
потикались - били ?х нещадно, тепер  вони  духу  нашого  бояться,  служать
вiрно.
   - Во?вода Свенелд також варяг, Асмусе!
   - Так, княжичу, Свенелд - варяг, але не про  нього  мовлю.  Були  iншi,
рiзнi варяги. Ки?в-город i вся ця земля, - вiн обводить рукою  навкруг,  -
це острiв у окiянi, насувають i насувають хвилi. Рiзнi йшли на нас племена
й орди: були торки - розбили, чорнi клобуки  -  розсiялись  вони  по  всiй
нашiй землi, iшли булгари - показали i ?м меч, пробували напитись  води  з
Днiпра обри - погибоша, а тi, що лишились, побiгли  за  гори  на  захiд...
Многих ворогiв мала Русь - i всiх побиваша. Били ?х Гостомисл,  Кий,  Щек,
Хорив, князi Олег i Iгор i велике множество людей наших.
   Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, сто?ть, дивиться вдалину.
Схоплю?ться i вiн, ста? поруч iз ву?м, дивиться на схiд...  I  ще  помiча?
Святослав, що Асмус бере його руку, тисне ?? сво?ю гарячою правицею.
   - Вiчна пам'ять князям нашим i всiм  людям,  оже  полягли  за  Русь!  -
натхненно каже Асмус.
   - Вiчна пам'ять! - промовля? за ним Святослав. I  якесь  дивне,  велике
почуття охоплю? душу княжича. Вiн сто?ть, тримаючи руку старого свого  уя,
i зда?ться йому, що обидва вони й дружина, яка спочива? навкруг, - всi, як
трави, квiти,  всяке  зело,  виростають  з  цi??  тепло?,  пахучо?  землi,
торкаючись неба, що тiльки продовжу? твердь...
   - Так чому ж не б'?мо ми хозар i печенiгiв? - знову запиту? Святослав i
дужо, скiльки в нього ? сили, стиску? руку Асмуса.
   - У тебе мiцна рука, - чу?  вiн  у  вiдповiдь,  i  бачить  перед  собою
освiтлене багрянцем вогнища обличчя  Асмуса,  i  помiча?,  що  це  обличчя
суворе, замислене. -  Хозар  i  печенiгiв  ми  мусимо  стерегтись,  мусимо
боротись iз ними, щоб жити... Це говорю я, Асмус,  так  говорить  дружина,
множество людей. Але ? вороги  й  окрiм  них,  i  цих  ворогiв  мусимо  ми
берегтись паче хозар i печенiгiв.
   - Хто ж вони, вуйку, скажи?
   - Цi вороги мiж нами, княжичу, вони обiкрали землю нашу, взяли  поля  й
лiси, рiки й озера, вони збирають у скотницях сво?х золото й срiбло, i  це
вони миряться з хозарами й греками.
   - То це християне? - вирива?ться у Святослава.
   - Нi, такi не токмо поганцi-християне, много ?х ? й серед людей  нашо?,
iстинно? вiри. Хто забува? про Русь, а дума? тiльки про себе,  -  той  наш
ворог.
   - То й  мати  моя,  княгиня...  -  схиля?ться  до  самого  вуха  княжич
Святослав.
   - Нi! -  голосно  вiдповiда?  Асмус.  -  Наша  мати  княгиня  -  мудра,
справедлива, вона перша предстательниця людей руських  i  перед  богом,  i
перед усiм свiтом.
   - То хто ж тодi? - запиту? Святослав.
   - Мине час, - повiльно вiдповiда?  Асмус,  -  i  ти  побачиш,  хто,  не
призиваючи всу? бога, хоче добра й  щастя  Руськiй  землi,  а  хто  хоч  i
клянеться всiма богами, але робить Русi  тiльки  зло.  Я  не  скажу  тобi,
княжичу, хто цi люди, бо  ворога  пiзна?ш  тiльки  тодi,  коли  зустрiча?ш
вiч-на-вiч. У життi сво?му ти зустрiнеш ?х i  одразу  пiзна?ш.  Будь  тодi
безжальним, борись з ними.
   - Я ?х знищу, покараю... Асмус нiби не чув його слiв.
   - А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай ?м те,
чого вони жадають - золото й срiбло, але не  давай  Русi,  сам  борись  за
не?... Ти - Iгорiв син, будь як отець твiй!
   - Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Iгор, я нiколи не забуду оцi?? землi,
мо?х людей...
   - Так i буде, княжичу! А тепер ляж, спи...

   З

   Ключниця Ярина жила в хлiвинi, прибудованiй до стiни терема вiд  двору,
де були стайнi, клiтi, медушi, стояла кухня, а в багатьох  хижах  i  таких
самих хлiвинах тулилась численна двiрня. Але хлiвина Ярини  рiзнилась  вiд
iнших - однi дверi ?? виходили в двiр, другi ж, невисокi й вузенькi, через
якi могла протиснутись тiльки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця
часто ходила сама, звiдти чи то вдень, чи  вночi  ??  могла  покликати,  а
часто й кликала княгиня Ольга.
   У пiзню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з
терема. Розчинивши дверi надвiр, сидiла вона на  порозi  й  все  думала  й
думала про минулий день, про червону пляму на скатертинi в стравницi.
   На очi ?? набiгали сльози, але вона стримувала ?х. У  дворi  було  дуже
тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було  тiльки,  як  десь  недалеко
б'ють копитами об землю в стайнях конi, час  вiд  часу  долiтали  з  стiни
притишенi голоси нiчних сторожiв та ще вiтер з-за  Днiпра  тихо  перебирав
гiлля дерев поблизу хлiвини. Що плакати, коли нiхто не побачить  слiз;  до
кого звернутись, коли нiхто не почу??
   А Яринi так хотiлось, щоб хтось побачив i витер ??  сльози,  щоб  хтось
почув ?? гiрке слово i вiдповiв словом теплим, ласкавим, адже  ждала  вона
цього слова, ласки, тепла все життя...
   Усе життя! Як легко й просто нiби це сказати, але скiльки було  в  тому
життi днiв i ночей, довгих i важких лiт, горя, муки, образи i вiдчаю.
   Проте горе, мука, образи й вiдчай були не завжди.  Пригадай-но,  Ярино,
як колись у давноминулi роки поховала ти батька й  матiр,  що  загинули  в
полi, i прийшла у город Ки?в, працювала дiвчиною у купця Ратшi на  Подолi,
перейшла з купцем, коли вiн розбагатiв, на Гору. А коли  купець  подарував
тебе княгинi Ользi, стала княжою дворянкою.
   Нi,  Ярино,  ти  була  тодi  молода,  радiла,  коли  попала  до  Ратшi,
ощасливилась, потрапивши до княжого двору, мрiяла, молилась Перуну i  всiм
богам, все чогось ждала.
   I ти, Ярино, дiждалась! Мабуть, ти була дуже  красивою,  якщо  на  тобi
зупинилось око княгинi, ти, либонь, була привiтною й ласкавою,  якщо  тебе
допустили до стравницi, i вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми,
чесною була, якщо з багатьох дворянок  саме  тебе  зробила  княгиня  Ольга
ключницею сво?ю.
   Довго сидiла ключниця Ярина на порозi хлiвини й пригадувала, як все  це
склалось i як справдi в не? у тi давно минулi лiта були й краса, й  тепло,
i ласка, i, що найголовнiше, жила в серцi надiя.
   На що ж вона надiялась? Навряд чи могла тепер Ярина вiдповiсти  на  це,
бо кожен вiк ма? свою надiю, бо нема? в свiтi людини, яка б не  надiялась,
але мало ? таких, що побачили сво? надi? здiйсненими.
   Колись була Ярина молодою, любила i сама, i ?? любили. У  отрока  князя
Iгоря,  Роксая,  були  голубi  очi,  а  волосся  нагадувало   льон.   Вони
зустрiчались кiлька разiв у княжому саду, але так нiчого одне одному й  не
сказали, тiльки вiдчули, що полюбились навiки... А  там  по?хав  Роксай  з
князем до Iскоростеня - i не повернувся. Так була й зникла надiя. От тепер
i впала з очей у Ярини сльоза.
   А життя iшло, i народжувались новi надi?. Це було давно,  коли,  як  це
добре пам'ята? Ярина, тут, на Горi, жити було важко,  стiни  на  нiй  були
коротшi, вужчi, нижчi, князi й дружини ?х спали сторожко. Траплялись ночi,
коли вони й зовсiм не знiмали  бронi,  а  стояли  на  городницях,  бо  над
Днiпром, а часто й пiд  самими  стiнами  города  блукав,  бряжчав  списами
ворог... То були важкi лiта, важке життя,  багато  во?в  полягло  тодi  на
городницях, валах. Як i  всi,  Ярина  тодi  допомагала  воям,  обмивала  й
перев'язувала рани. I коли не стало Роксая, все ж  залишилися  iншi  люди,
був князь iз княгинею, були ?хнi дiти.
   I вона вiддавала вже ?м усi сво? сили.  Деякi  з  дiтей  княгинi  Ольги
померли, сини Святослав i Улiб виросли - ?х  ключниця  Ярина  виносила  на
руках: не своя, чужа, а все ж дитина, хто ?й допоможе!
   Тепер Гора не  та!  Стiни  ??  посунулись  ближче  до  Подолу,  глибоко
врiзались у Перевесище, пiшли й униз понад Днiпром, до варязьких  печер...
А скiльки людей стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а  зараз  i
бояри, i во?води, i купцi, i сли, а в кожного свiй двiр i холопи,  гриднi.
На всiх працюють кузнецi, ремiсники. Як вулик, гуде  Гора,  нiби  матка  -
княгиня, бджоли носять мед, а скiльки ж тут трутнiв.
   Колись-то Ярина не думала б так i не сказала, та й чого б вона стала це
говорити! Але скiльки вже лiт бачить вона й чу?, як до  князiв  iдуть  оцi
бояри, во?води, купцi й сли, що живуть на Горi, як обсiдають  ?х  тiуни  й
ябетники* (*Ябетники - княжi прикажчики.) i як кожен iз них  просить  собi
пожалування - землею, лiсами, водами, а то просто  золотом  i  срiблом  iз
скотницi княжо?.
   Тiльки Ярина нiколи не просила в князiв пожалування, самi  ж  вони  про
не? забули.
   Просити, а чого просити? У ?? руках  ключi  вiд  теремiв  княжих,  усiх
поко?в, скотниць, клiтей. Хотiла б Ярина - i одяглась би, i взулась,  мала
б повну скриню всякого добра...
   Чому ж у Ярини так порожньо в хлiвинi, в  скринi  ??,  що  сто?ть  бiля
лiжка, ? тiльки два суво? полотна, якi напряла й виткала власними  руками.
З добра у Ярини ? кiлька сорочок, черевики й платно*  (*Платно  -  верхнiй
одяг.) носить, поки зносяться, та ще ма? платно - дарунок княгинi, у якому
пода? князям у стравницi.
   I не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нiчого
не ма?. ?й, старiй i убогiй, здалося цього вечора, що в не? вкрадено душу.

   4

   Нiч. Гора спить. Вряди-годи на стiнах чути кроки,  тихi  голоси  -  там
сто?ть сторожа, береже город, не змика? вiй. А в теремах бояр i во?вод,  у
хижах попiд стiною - темно, тихо, там ходить сон.
   Як червонi жарини, поблискують лише кiлька вiкон у теремi княжому. Одно
вiкно свiтиться вiд Днiпра -  там  окреслю?ться  чиясь  тiнь,  iнодi  вона
колихнеться, iнодi вирiвня?ться й надовго застига?.
   То бiля вiкна сто?ть княгиня Ольга. Тiльки стемнiло, лягла вона,  довго
лежала в темрявi, намагалась заснути, але бажаний спокiй не йшов  до  не?,
думки заважали спочити.
   От вона й запалила свiчу на  столi,  сто?ть  бiля  вiкна,  дивиться  на
нiчний Ки?в, на темну Гору, стiну, зорi, що тлiють вгорi й срiбним  пилком
одбиваються на плесi Днiпра, дивиться на далекi сiрi луки й береги.
   Чому ж у цю пiзню годину, коли все навкруг спочива?, не  спить  княгиня
Ольга? Стурбувала ?? звiстка про печенiгiв у полi,  може,  налякали  слова
купцiв про нову фортецю на Дону чи, може, просто як  жiнцi-удовицi  тоскно
?й i неспокiйно в цю задушливу теплу нiч: тiло гаряче, ложе холодне, поруч
вчуваються тихi слова i дихання.
   Та нi, не це турбу?, не це не да? спочити княгинi. Колись, як  мужа  ??
Iгоря вбили в землi Деревлянськiй, довго вона не могла спати  ночами,  все
ждала, що вiн прийде. I коли переконалась навiть, що не  прийде,  однаково
думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було  давно,  вже  сини  ??
пiдростають, в них вся любов i душа княгинi.
   Не новина для не? й звiстка про печенiгiв у полi. Скiльки живе  Ки?в  -
сто?ть вiн, нiби богатир, на цiй високiй горi на  сторожi  земель.  Багато
орд проходило мимо нього, були такi, що пробували лiзти на його стiни, але
всi вони розсипались, як пiсок  на  березi  Днiпра.  Не  страшнi  Ки?ву  й
печенiги, що, як пси, блукають з сво?ми улусами в полi.
   Мислить княгиня й про  фортецю  над  Доном  -  Саркел.  Не  вперше  вже
стикаються на шляху до Джурджанського  моря  ??  купцi  з  грабiжниками  й
вбивцями. Темний i загрозливий Схiд, страшнi простори за Iтилем-рiкою.  Що
ж, зараз вона пошле слiв сво?х до хозарського  кагана,  а  там  пiдростуть
сини, нехай вони поквитаються з каганами.
   Розумi? княгиня i те, яку  згубу  чинить  Русi  Вiзантiя,  розумi?,  що
обсiда? вона Русь сво?ми фортецями, насила? на них то хозар, то печенiгiв.
Був би живий князь Iгор, вiн би давно пiшов на Вiзантiю, як колись  ходив,
прибив би ще раз свiй щит на воротях Царгорода.
   Але княгиня бiльше всього бо?ться вiйни. Вже скiльки лiт мирно  править
сво?ми землями, вже скiльки лiт не зна? Русь бранi. Кличуть во?води ?? йти
на печенiгiв, вимiтати ?х з поля, рушати на Саркел. Во?вода Свенелд не раз
говорив, що мир для Русi страшнiший нинi вiд бранi, що на укра?нах сво?х i
в полi Русь пролива? кровi бiльше, нiж на  бранi,  що  пiдповза?  до  Русi
Вiзантiя.
   Та хiба княгиня  сама  не  зна?,  скiльки  зла  ма?  Руська  земля  вiд
печенiгiв i хозар, хiба не бачить, як кожного дня лл?ться гаряча  кров  ??
людей? А все ж ?й зда?ться, що навiть найважчий  мир,  тиша  рiдно?  землi
краще, нiж смерть на бранi, що лiпше платити дань хозарам, анiж воювати  з
ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, анiж iти  на  них  зi
збро?ю.
   I немарне говорила нинi княгиня, що сама по?де до Царгорода. Це важкий,
далекий i небезпечний шлях Днiпром i морем до  Константинополя,  але  вона
вже давно збира?ться туди по?хати, хоче говорити з iмператорами.
   Невже ж вони не знають i не розумiють, яка велика, багата й дужа  Русь,
невже вигiдно ?м гострити проти не? зброю замiсть того, щоб жити  в  мирi,
любовi  й  дружбi?  Княгинi  Ользi  зда?ться,  що  коли  вона  побува?   в
Константинополi, то домовиться про все  з  iмператорами  i  добро  й  тиша
прийдуть на Руську землю.
   Iнше турбу? княгиню Ольгу в цю годину,  коли  так  тихо  навкруг,  коли
спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригаду? минулий день, ранок,
перед нею все сто?ть перекошене, страхiтливе обличчя смерда Векшi, до не?,
зда?ться, долiта? останнiй його крик: "Княгине, помилуй!"
   I дума? княгиня про те, що Векша не  один,  кожного  дня  до  столу  ??
ведуть i ведуть зв'язаних людей, вимагають у не? суду й правди...
   Княжi суд i правда потрiбнi. Одвiку сюди, на княжий двiр а чи в  палату
терема, приходили люди, просили суду й правди, i княгиню це  не  дивувало,
бо навiть хмари мiж собою сваряться, а людей ? множество, не  можуть  вони
жити в повнiй злагодi мiж собою. Князь один, йому належить  чинити  суд  i
правду.
   Княгиня Ольга пригаду? покiйного свого мужа князя Iгоря. Коли вiн робив
суд i правду, вона сидiла поряд з ним, слухала й дивилась, як вiн  устроя?
землю.
   Князь Iгор був мудрий i смiливий. Княгиня Ольга пригаду?, як  рiшуче  й
безжально судив вiн дружину свою, коли хто перед ворогом показував  спину;
вiн карав, коли мужi безчестили один одного мечем,  топором  а  чи  просто
телеснею; вiн судив i карав, коли умикали жону не по любовi, коли  син  не
корився батьковi, коли муж одного роду убивав мужа iншого роду. За  смерть
вiн карав смертю. I коли княгиня Ольга брала на себе обов'язки княжi, вона
добре знала суворий старий покон, говорила собi: сiла ?си на  стiл,  судяй
правду...
   Але що ? правда i як творити суд, коли все бiльше й  бiльше  ведуть  до
княжого двору людей, коли  лл?ться  кров  на  укра?нах  Русi  i  в  самому
стольному городi Ки?вi?!
   Чому ж лл?ться кров,  що  змушу?  одного  мужа  пiдiймати  меч  супроти
другого, брата вбивати брата, сина ганити отця?  Може,  не  в  змозi  вони
подiлити здобуто? на бранях слави, може, як колись, кожен iз  них  захища?
честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвiку  водилося  в  Руськiй
землi?
   Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за
давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава?  -  о,  той,  хто  ма?
славу, зна?, як ?? зберегти; честь? - i ?? руськi люди -  хай  тiльки  хто
посягне - зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi
на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав  знамено*  (*Знамено  -
клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав  чужого
коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника,
- скрiзь татьба i розбой,  скрiзь  кров  i  смерть.  Часом  княгиня  Ольга
жаха?ться, - що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi,
города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?
   А проте княгиня Ольга розумi?, що це не так.  Не  землi  сваряться  мiж
собою, а князi земель, не городи з городами, а во?води з во?водами й бояри
з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумi? взяти сво?, кожен
з них зумi? дiстати, що йому треба, й вiд князя.
   Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди - це рядовичi* (*Рядовичi -  люди,
що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи - тi,  що  брали  купу
(позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'?  люди,  це  вони  лiзуть  у
житницi во?вод i бояр, це вони переорюють межi,  палять  знамена,  роблять
перетеси!
   А хiба не чу? кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу  й
розбой на ?? дворах, переорюють межi ??  земель,  роблять  перетеси  в  ??
лiсах, знiмають птаство на  перевесищах  княжих,  потай  б'ють  бобрiв  на
гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?
   Княгиня розумi?, що на Русi сталось те, чого  ранiше  не  бувало:  мали
колись во?води й бояри честь - нинi мають землi, лiси й рiки, мали  колись
славу - бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини - а тепер  прагнуть
мати якнайбiльше холопiв. Та  й  сама  честь  i  слава  нiбито  змiнилася.
Хвалилися колись  люди  подвигами  ратними  й  шрамами  вiд  ран  -  тепер
хваляться добром сво?м i достатками.
   Здрига?ться княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була  Русь,
були князi в племенах ??, одвiку князi берегли  межi  землi,  брали  тяжку
дань з людей, але й платили за не? власною кров'ю.
   "Але ж, - дума? княгиня Ольга, -  Русь  не  могла  жити  так,  як  жила
допреже, тяжка дань з племен i родiв - то була згуба  для  Русi,  муж  мiй
Iгор за цю дань загинув..."
   Усе сво? життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла
й несхитна, щоб Ки?в-город був городом усiх земель, а в кожнiй  землi  був
свiй город, думала  вона  й  про  полегкiсть  людям.  Усю  землю  розбила,
уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.
   Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще
молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб  помститись  за  мужа  Iгоря  й
примучити* (*Примучити - при?днати.) до Ки?вського столу деревлян, це вона
в люту зимову стужу об'?хала на санях  всю  землю  аж  за  Верхнiй  Волок,
доходила до В'ятсько? землi, устрояла Руську землю.
   Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Зда?ться, вона робила все як слiд,
хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь  iде
на суд?
   Раптом вона обрива? сво? думки, здрига?ться, прикипа? руками  до  лутки
вiкна. Нi, вона не помилилась, десь  здалеку,  iз  схилiв  передграддя,  а
може, й з берегiв Днiпра, долина? крик людини. Крик цей народився  далеко,
але, зда?ться, луна? зовсiм близько, поруч з теремом.
   -  Княгине,  помилуй!  -  вчува?ться  княгинi  Ользi,  i  вона  сто?ть,
напружено слуха?, що ж буде далi?
   Та крик бiльше вже не повторю?ться.  Народившись  вдалинi,  вiн  там  i
завмира?.
   - Що це? Що це? - шепоче княгиня.
   "Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в  таку  годину  мо?
гриднi вершать суд..."
   Вона молиться й не чу?, як тихо вiдчиняються дверi до  свiтлицi,  хтось
зупиня?ться на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут  же,  в  теремi,
внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де  його  храм,  -
бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.
   От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з ?вангелi?м у руцi,  сто?ть  на
порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом  Христа,  i
смутна посмiшка пробiга? по блiдому його обличчю.
   - Хто це? - одрива? голову  вiд  пiдлоги  й  оберта?ться  до  священика
княгиня Ольга.
   - Це я прийшов до тебе, - тихим голосом вiдповiда? вiн. - Адже ти  мене
кликала?
   - Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче.  Княгиня  вста?,  стомлено
сiда? в крiсло, недалеко вiд не? на лавi сiда? священик. Тепер вiн бачить,
що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi  очi,
стиснутi уста.
   - Княгиня молилась, i це добре, - почина? священик.  -  Але  чому  нинi
княгиня неспокiйна?
   - Менi страшно, отче.
   - Чому?
   Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться  гiлля  дерев,  i  спроквола
говорить:
   - Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк
вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...
   - Ти речеш правду, княгине,  -  згоджу?ться  й  похиту?  сивою  головою
священик. - Велика Руська земля, дужа, незборна.
   - Немало трудiв, - веде вона далi, - поклали  батьки  мо?,  князi,  щоб
з'?днати племена й роди, одбити ворогiв, - скрiзь знають нинi Ки?в i Русь.
   - I ти, княгине, немало зробила, - дода? священик, - устрояя  Русь,  ти
биша для не?, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.
   Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких  гра?  вiдсвiт
свiчi, бере руку й запиту?:
   - Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить  чисту
воду нашу, звiдки вiтер, що збива? спiле жито?
   - Про що ти мовиш, княгине?
   Княгиня сплеску? руками, а потiм приклада? ?х до серця.
   - Колись люди мо? жили родами сво?ми, i в кожному роду панували тиша  i
мир, колись роди були ?динi в племенi сво?м, а племена стояли тiльки перед
ворогом i богом.
   - Свiт незмiнний,  княгине,  -  вгаду?  нитку  ??  думок  i  вiдповiда?
священик, - ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.
   - Нi, священику, - перебива?  його  княгиня,  -  свiт  змiню?ться,  вiн
змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди  на
бояр, во?вод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?
   - Свiт незмiнний, княгине, - ще раз каже священик, - одвiку  брат  iшов
на брата, i Ка?н перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й  чорнi
люди, бо ? на небi мiсяць, а ? й зорi, одвiку були багатi й ницi,  бо  бог
багатий, а що ма?мо ми - його слуги?
   - Але де мiй бог? - тихо шепоче княгиня. - Перед  мо?ми  очима  кладуть
жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.
   - Не суть важливе те, яким ликам вклоня?ться людина, важливе те,  якого
бога сповiда? вона в душi сво?й.
   - Слухай, священику, - каже княгиня, - я сповiдаю Христа й одному  йому
молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!"  -  а  бояри  й
во?води мо? кажуть, що аще уб'? муж  мужа,  то  мстить  брату  брат,  сину
отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" - а я тих, що чинять татьбу  й
розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi  убивати  во  пса
мiсто.
   - Христос говорить: "Не  убий",  але  вiн  вiнча?  за  добро  й  проща?
кожного, хто сотворив зло.
   - I убивство проща??
   - Проща?, коли це на добро людям.
   - То що ж ? добро й зло?
   Священик довго не вiдповiда?, а, склавши руки на  грудях,  дивиться  на
всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.
   - Добро й зло iснують у свiтi, - промовля? вiн,  -  одвiку  i  житимуть
такожде довiку, бо ? бог, але ? й диявол, бо добро - вiд бога, а зло - вiд
диявола. Бог рече: свiт  незмiнний,  таким  його  сотворив  отець,  кровiю
окропив син, дух божий вита? над ним. Бог рече: життя наше на землi  -  це
тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля  в  окiянi;  вiчне
життя тiльки там - на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, ге?на
вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.
   - А багатства землi? - запиту? княгиня.
   - Вiд бога, - вiдповiда? священик. - Все вiд  бога  -  князевi  корона,
слава й честь, во?водi - сво?, боярину  -  сво?,  i  чорнi  люди  створенi
такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбу? тебе, княгине? По  дiлам
його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом  божим  -
йому готоване мiсце в раю;  буде  князь  слухати  диявола  -  вверже  його
господь у ге?ну. I ниций, чорний чоловiк, що стражда? на землi, може сiсти
поруч iз князем у раю. Так каже Христос.
   Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить  свiча,  i  в
очах ?? з'являються лагiднiсть i покора.
   - Молись, княгине, - чу? вона тихий, але владний голос священика.
   Вона ста? на колiна.
   - Молись, - каже священик. - Вiн захистить тебе й захистить Русь.
   Княгиня Ольга почина? бити поклони.
   - I хрести ?х, - долiтають до не? слова пастиря. - Приведи ?х  до  бога
iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi  рiвнi  перед  його
судом.
   - Не можу, - одрива? вона голову вiд холодно? пiдлоги.  -  Сама  -  вже
християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.
   - I навкруг тебе багато християн, - каже священик.  -  Уже  сто  лiт  у
Ки?вi сто?ть, аки зоря над свiтом, наша християнська церква. Тут  спочива?
митрополит Михайло,  що  прибув  сюди  з  Болгарi?.  ?  церква  наша  й  у
Новгородi...
   - Вiдаю, - дивиться вона на образ Христа, - i знаю, що iде  Христос  по
Русi, призрiва? багатого, убогого i мене, княгиню. Але повергнути кумири й
хрестити всiх людей мо?х не можу. Безлiч-бо ?х живе в  старiй  вiрi,  хоче
старого покону. Боюсь я ?х.
   - Молись за те, щоб сяйво Христово?  вiри  швидше  зiйшло  на  них.  Ти
багато зробила, княгине, утверждая владу на землi.  Утверди  ж  i  вiру  в
?хнiх душах. Молись, молись, княгине, - говорить священик, i обличчя  його
суворiша?.
   Вiн сам ста? поруч з нею на колiна. За вiкном мерехтять  зорi,  близько
колишеться, нiби хоче заглянути в  княжу  свiтлицю,  гiлля,  перед  iконою
горить i стiка? великими краплинами свiча.

   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   1

   Онук Анта Добриня служив  гриднем  у  дружинi  ки?всько?  княгинi.  Вiн
швидко дiзнався вiд любечан, якi часто при?жджали  до  Ки?ва,  про  смерть
старiйшини-дiда й ждав першо? нагоди, щоб побувати вдома.

   Нагода  ця  трапилась  дуже  швидко.  У  далеких  землях  були  повними
владарями й брали уроки з людей князi, поставленi Ки?вом. Вони брали сво?,
частину давали  вiд  себе  Ки?ву.  У  близьких  же  землях  -  Полянськiй,
Деревлянськiй, Сiверськiй - господарями були не тiльки мiсцевi князi, а  й
княгиня Ольга - над Днiпром i Десною у полi, в лiсах  стояли  ??  знамена,
були й двори, брати уроки з яких вона посилала сво?х мужiв з дружинами.  З
однi?ю такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там вiдпросився в
сотенного й опинився в Любечi.
   Хвилюючись, у лодi?, якою купцi з Ки?ва ?хали  до  далекого  Новгорода,
наближався Добриня до Любеча, де народився, провiв юнацькi  роки,  де  жив
дiд його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.
   Ще здалеку побачив вiн димки над берегами Днiпра, пiзнав  гору,  кручi,
лiси, якi сходив власними ногами, пiзнiше  помiтив  i  темну  цяточку  над
кручами - хижу рiдного дворища.
   Тiльки лодiя зарилась носом у пiсок, Добриня стрибнув на  берег.  Купцi
попливли далi, а вiн збiг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.
   Нiхто не вийшов  з  хижi  назустрiч  Добринi,  в  оборах  навстiж  були
розчиненi ворота, навiть пса не видно було на дворi. Тiльки кiнь  байдуже,
низько схиливши голову, стояв на старому валу, нiби щось думав.
   Поспiшаючи, Добриня пробiг двором, рвучко розчинив  дверi,  згинаючись,
зайшов до хижi.
   - Хто тут ?? - гукнув у пiвтемряву.
   - А кого тобi треба, чоловiче? - пролунав голос з глибини.
   Серед хижi ледь-ледь тлiло вогнище. У кволому  свiтлi  Добриня  побачив
знайомий помiст, людину, що лежала головою до  вогнища,  бородату  голову,
заспанi, якiсь байдужi очi.
   - Я - Добриня! - крикнув вiн.
   - Сину! - закричав тодi й Микула. - Я ж думав, це Бразд або Сварг.
   Батько встав з помосту. Добриня побачив i Вiсту, що там спала,  Малушу;
вони прокинулись, схопились, побiгли до нього.
   - А чому ти ждав Бразда  чи  Сварга,  отче?  Микула  безнадiйно  махнув
рукою.
   - Зажди, сину, повiм! Усе повiм! Ось давай сядемо до нашого вогнища  та
й поговоримо. А ти, Вiсто, - звернувся до жони,  -  приготуй  нам  страву,
принеси меду. Там у медушi ? ще одна корчага.
   Але нi Вiста, нi Малуша не чули слiв Микули. I мати, й дочка однаковими
захопленими очима дивились на  сина  й  брата  свого  Добриню,  торкаючись
руками його бiло? свитки iз срiбними застiбками, широкого пояса, меча...
   Тiльки тодi, коли все було оглянуте, Вiста  кинулась  готувати  страву,
Малуша ж не вiдходила вiд брата, а коли вiн сiв, сiла з ним поруч.
   - Отак батька Анта й не стало,  -  почав  Микула,  пiдкидаючи  дров  до
вогнища. - Пiшов на лови, а дiстав стрiлу вiд печенiга в полi.
   - Його поховали як слiд? Зробили тризну?
   - Так, Добрине, його поховали як слiд. Вийшов весь Любеч,  весь  рiд...
Зробили й тризну. А пiсля тризии мало мене не вбили.
   - Хто?
   - Брати мо? - Бразд i Сварг.
   - За що?
   - А от за це, -  розвiв  широко  руки,  показуючи  на  хижу,  помiст  i
вогнище.  -  Коли  кiнчилась  тризна  i  всi  пiшли,  тут,  бiля  вогнища,
залишились Сварг, Бразд i я... I вони сказали, що ми мусимо подiлити пiсля
батька весь озадок, i подiлили, а потiм вимагали в мене золота,  срiбла  й
мало не вбили...
   - I ти ?м усе вiддав?
   - Усе вiддав... У роду нашого справдi було чимало добра:  вози,  плуги,
борони, кузнь, одяг, корчаги, горнцi, - вiддав я все братам. Тiльки золота
й срiбла не було вже давно в роду.
   - А собi що взяв?
   - Ого, - вiдповiв батько, - i в мене багато лишилось: оця хижа,  клiтi,
житницi, медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, вiзьми  ??  собi,
Добрине. Для тебе берiг.
   Добриня подивився на зброю дiда Анта, що висiла на кiлочках на стiнi, й
посмiшка пробiгла його устами. Це була дуже давня  зброя,  з  нею  воювали
проти ворогiв його предки - Ант, Улiб, Во?к. Простий, клепаний  iз  залiза
шолом iз невисокою тулi?ю, куди звичайно  вставлялось  перо  кречета,  без
жодних прикрас, без заборола, - а на Добринi був клепаний з  мiдi  високий
шолом з гострою тулi?ю, з кiлькома камiнцями по тiлу, срiблом цятований по
вiнцю, iз  заборолом  i  довгими  бармами*  (*Барма,  бармиця  -  сiтка  з
кольчуги, що спадала на плечi.); перед ним  висiв  дерев'яний,  обтягнутий
грубою шкiрою щит, - а в Добринi щит був також мiдний; дiдiвський меч  був
однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч - набагато довший,  одточений
на два боки, iз червоним камiнцем у яблуцi.
   - Спасибi, отче, - вiдповiв Добриня батьковi. -  Але,  сам  бачиш,  маю
зброю лiпшу, княжу. Нехай ця буде тобi, ще, може, знадобиться.
   - Чому ж не знадобиться? - замислився Микула.  -  Зброю  в  домi  добре
мати.
   - Про iнше думаю я, отче, - повiв далi Добриня, - обiкрали тебе  брати,
все забрали.
   - Мабуть, так, - зiтхнув Микула. - Отень двiр, говорили, тобi...  От  i
?... Усе нiби ? - i нiчого нема?. У клiтях - порожньо, в  житницях  пищать
мишi, коня отчого менi залишили, але лежить вiн бiльше, нiж сто?ть.
   - То, може, я пiду до Сварга й Бразда?
   - Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли сво?... по покону...
   - Так чим же я тобi можу помiч дати? - запитав Добриня.
   - А що менi допомагати? - вiдповiв i навiть засмiявся  Микула.  -  Куди
ходить мiй топiр i рало, там i я ще хазя?н. Маю руки  сам,  добрi  руки  у
Вiсти.
   - Ми проживемо, сину, - додала й мати.
   - От тiльки Малушi жаль, - замислився Микула. - Будь усе, як колись, та
щоб могли ми приготувати ?й посаг - умикнули б дiвчину з  нашого  роду.  А
так... ну що ж, у не? руки також добрi, де будемо ми, там i вона.
   Малуша, що сидiла напроти батька  й  поволi  сьорбала  юшку,  не  могла
збагнути всього, що говорять про не?.  Вона  розумiла  тiльки  одно  -  ?й
бажають добра.
   Але в Добринi, що дивився на сестру й милувався нею, дуже болiло  серце
- адже справдi жде ?? тут, у Любечi,  зла  доля;  що  краса  дiвоча,  коли
посагу нема?.
   I через те що мед трохи вдарив у голову  Добринi,  а  хотiлось  зробити
сестрi добре, вiн сказав:
   - А що, коли я вiзьму Малку до города?
   - Що ти мовиш, сину? - навiть не зрозумiв батько.
   - А те, що хочу взять Малушу до Ки?ва. Чи по?деш ти зi мною  до  Ки?ва,
Малко? - звернувся вiн до сестри.
   Вона поклала ложку набiк i подивилась на Добриню великими сво?ми очима.
Тепер вона зрозумiла, про що йде  мова.  Добриня  пита?,  чи  згодна  вона
по?хати до Ки?ва.
   Вiдповiсти на це питання  дiвчинi  було  нелегко:  вона  звикла  робити
тiльки те, що загаду? батько, i  тепер  повернулась  до  нього,  поглянула
батьковi в очi.
   - Ну, Малко, - вiдповiв, пiдбадьорюючи, той, - думай сама,  що  робити.
Чи хочеш до Ки?ва?
   - Хочу... - тихо сказала Малуша.
   - Отак i буде, - сказав Добриня, - вийдемо до Днiпра, сядемо  на  якусь
лодiю, по?демо ми до Ки?ва-города, станемо на Почайнi, покажу тобi  Подол,
Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де  стоять  тереми  iз  золотими
верхами, а на стiнах - во? iз знаменами, а мiдянi били б'ють та б'ють... I
такi руки, як у тебе, знадобляться, - бояринею не будеш,  а  на  боярських
дворах вiзьмуть...
   Мов дивну казку, слухали Микула, Вiста й  Малуша  розповiдь  про  город
Ки?в i ще довго отак могли би слухати, але у Добринi не  вистачило  бiльше
снаги й хисту, i вiн кiнчив:
   - То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо ?хати...

   Уночi Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде ??  наступного
ранку. Вона ще не вiрила, що Добриня сказав правду,  що  встане  сонце,  i
сяде вона в лодiю, попливе до Ки?ва.
   Але все це, мабуть, правда. У  хижi  тлi?  вогнище,  червонкувате  його
промiння освiтлю? стiни, помiст, на якому  сплять  батько  й  мати.  А  он
лежить на лавi Добриня, недалеко вiд нього пiд стiною стоять щит,  спис...
Бiля Малушi лежить маленький вузлик: мати зiбрала все для не?, зав'язала в
убрус кiлька пряслиць* (*Пряслиця-камiнний грузок для ткацького верстата.)
- доведеться ж Малушi десь працювати, а що вона зна?, крiм того, що прясти
й ткати; поклала оберегу - маленьку фiгурку голо? жiнки з довгими руками й
пухлим животиком - це  Рожениця,  богиня  жiнок  роду,  вона  захистить  i
збереже Малушу, та ще поклала харчiв. Що, крiм  цього,  могла  дати  мати?
Вузлик Малуша на нiч поклала бiля себе, держала рукою - так було  певнiше,
що вона по?де...

   Зiбгавшись у куточку лодi?, щоб не заважати гребцям, Малуша думала  про
те, що жде ?? в майбутньому, але не могла його уявити. ?де  Добриня,  взяв
?? з собою, далi станеться що станеться...
   А Добриня гордовито став на стернi,  гребцi  пiдняли  весла,  любечани,
забрiвши у воду, одштовхнули навантажену по край лодiю. От вона й  рушила,
гострим носом розрiзуючи голубувате плесо, залишаючи по собi рябий, схожий
на срiбну луску, слiд.
   Малуша  жадiбно  дивилась,  як  швидко  тiка?  вiд  лодi?   берег,   як
зменшуються й зменшуються  там  постатi  любечан.  Ще  раз  ??  наздогнало
вiдлуння дужого крику, а потiм по обидвi руки розкинувся  простiр  Днiпра,
рiвне лоно, над яким у голубiй височинi пливли, як i лодi?, бiлi  хмари  з
рожевими надутими вiтрилами.
   I  Малуша  увесь  час  дивилась  iз  свого  куточка  на  цей  свiт,  що
вiдкривався перед нею. Досi вона такого не бачила, знала тiльки сво? село,
кожну кручу бiля  городища  над  Днiпром,  кожне  деревце  i  кущик.  Там,
здавалося ?й, i закiнчувався свiт, вона навiть не замислювалась,  а  що  ж
може бути далi?
   А тут вони пливли день, два, три, i Малуша  увесь  час  iз  захопленням
дивилась на береги, що стрiчкою розмотувались перед нею, на  городища,  що
заявлялись попереду, велично пропливали  й  залишались  позаду,  на  лодi?
ки?вських купцiв, якi зустрiчались ?м на водному шляху.
   I навiть коли вечорiло, вона довго не спала, а сидiла в сво?му куточку,
дивилась на небо, де сяяло безлiч зiрок, на та?мниче темне плесо,  береги,
що вночi здавались високими, страшними, i на самотнi вогники,  що  блукали
десь далеко в полi.
   Усе ближче й ближче був Ки?в. Якось удосвiта вона побачила на горi,  на
правому березi, цiлий город - з високими стiнами,  вежами,  а  внизу,  пiд
горою, сотнi лодiй. Це був Вишгород.
   За Вишгородом Днiпро круто повертав лiворуч. Тут на  стрижнi  сходились
вiтри з Днiпра й Десни, чорториями вирували води, i лодiя, розрiзуючи  ?х,
рила носом високу хвилю, за нею лишався запiнений, схожий на борозну слiд.
   Але одразу ж за шпилем, де Днiпро, прийнятий деснянськi води,  повертав
праворуч, вiтер затих, плесо заголубiло, в ньому вiдбилися лiси, луки  над
рiчкою Почайною, що допливала до Днiпра, високi гори, а на них город Ки?в.
   Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з  голубо?  далини  i
все яснiшали три гори, вiд вершин аж до Днiпра й Почайни вкритi лiсами.  У
багатьох мiсцях цi лiси по схилах були вже вирубанi  чи  випаленi,  i  там
всюди темнiли рiльнi землi й людськi  оселi.  Найбiльше  ж  вирубано  було
лiсiв i найбiльше жител стояло на середнiй,  найвищiй,  горi.  Там  i  був
город Ки?в!
   З лодi? видно було вершину, де височiли побудованi з колод стiни Гори -
з багатьма вежами, заборолами, ворiтьми, ровами й валами, з околлям  перед
ними. За стiнами пiд промiнням сонця, що вставало все  вище  над  Днiпром,
золотом грали дахи теремiв княжих.
   Нижче вiд города, кiльцем вкруг нього, лiпилися  до  стiн,  як  п'явки,
чорнi дворища бояр, яким не вистачало  мiсця  на  Горi.  На  цих  дворищах
стояло чимало хиж дворян - ремiсникiв, холопiв, рабiв. Ще нижче  розкиданi
були, неначе ластiвчинi гнiзда, хижi, халупи,  землянки  простого  люду  -
чадi. Це мiсце так i звалось - передграддям. За ним гори круто обривались,
мiж ярами тяглось кiлька шляхiв до Почайни, ще  один,  найкрутiший  узвiз,
спускався до Днiпра нижче вiд Почайни.
   Унизу, над самою  Почайною  -  на  Подолi  -  знову  видно  було  хижi,
землянки, намети, на кучугурi височiв  дерев'яний  Волос*  (*Волос  -  бог
худоби, торгiвлi.), бiля берега на тихiй водi стояли з опущеними вiтрилами
лодi? й однодеревки киян. Вiд цього ж  мiсця  важкi  пороми  ходили  й  до
лiвого берега, де починався й зникав у лiсах гостинець - шлях, яким рушали
на конях у далекi кра?ни купцi з Ки?ва i яким приходили сюди чужi  люди  -
заморськi гостi.

   2

   Тiльки лодi? пристали до жовтих круч Почайни, як  туди  прийшли  купцi,
пригнали вози, заходились все купувати, везти  на  торг.  Гомiн  стояв  на
березi, iржали конi, пiд ногами людей хмарами вставала  пилюга.  Незабаром
один за одним навантаженi вози стали пiдiйматись на кручi.
   Добриня ждав, доки все це скiнчиться, але й тодi,  коли  купцi  й  вози
зникли, не пiшов слiдом за ними,  а  зупинився  на  кручi  й  довго  стояв
замислений i неспокiйний.
   Аж тепер зрозумiв вiн, що в Ки?вi все буде не так просто, як  здавалось
йому здалеку, з Любеча. При?дь до Ки?ва вiн сам, як це бувало  ранiше,  нi
про що й думати: ось - Подол, он - Гора,  всi  ворота  йому  вiдчиненi.  З
лодi? встав - у гридницю попав. А вже там йому i веприна, i конина, i,  як
це водиться, кухоль меду. Але ж вiн при?хав не сам, з ним Малуша. Он  вона
сидить, загорнувшись у ряднину, на кормi; принишкла, мовчить, переляканими
очима позира? на Почайну, на берег. Що робити з  нею,  адже  на  Гору,  до
княжого двору, яко?сь дiвчини не пустять?!
   Проте довго думати не доводилось. Вiн мусив щось робити, i  то  швидше,
поки не настав вечiр i на Горi не опустили мосту й не замкнули ворiт.
   - Ти вже сиди тут i жди, - сказав вiн Малушi, - а я пiду поникаю там  i
повернусь.
   - Я сидiтиму й ждатиму, - вiдповiла дiвчина i, щоб брат не  турбувався,
навiть посмiхнулась.
   Та коли Добриня закрокував по кручi й зник, ?й стало страшно. Вона  так
загорнулась у ряднину, що видко  було  тiльки  блiде  чоло  й  надзвичайно
великi очi, i схожа була  на  пташку,  що,  почувши  небезпеку,  щулиться,
хова?ться в сво?му гнiздi.
   Добриня повернувся не швидко i зовсiм не так, як могла  уявити  Малуша.
Вона ждала, що прийде вiн такий, як ?хав  з  нею  в  лодi?,  -  звичайний,
простий. Аж гульк - на кручi кiнь ударив копитом, а на конi  сидить  князь
чи во?вода. Вона хотiла щiльнiше загорнутись у ряднину, а вершник гука? до
не?: "Малушо! Малко!"
   Тiльки тодi пiзнала вона, що то Добриня сидить на конi, з щитом у лiвiй
руцi, з списом у правицi, нiби богатир, про якого розповiдала ?й мати.
   Малуша одразу ж ластiвкою випорхнула з лодi?. Добре, що хоч  вузлика  -
материн подарунок - не забула взяти. Стала оддалiк вiд коня, дивиться,  що
буде далi.
   А Добриня ?й каже:
   - Лiзь до мене!
   - Куди?
   - Та сюди ж, у сiдло...
   Ще й руку подав.
   Малушi це була не первина, на незасiдланого  коня  в  Любечi  стрибала,
учепилась i тут за стремено, за руку Добринi - i  мов  прикипiла  на  луцi
поперед брата.
   Добриня торкнув коня, вони по?хали, i  тодi  Малуша  побачила  набагато
бiльше, нiж iз лодi?. Вони ?хали якийсь час по низинi  -  Оболонi,  де  то
тут, то там стояли убогi хижi й землянки, а праворуч i лiворуч за огорожею
виростало всяке зело. То були, як пояснив Добриня,  княжi  огороди.  Потiм
вони одразу пiрнули у велике стовпище людей, що, збившись навкруг високого
дерев'яного боввана, перед яким горiв вогонь, кричали, сперечались, махали
руками.
   - Не бiйся, - сказав Добриня, - це торг, а ото сто?ть бог Волос.
   I Малуша  довго  озиралась  на  багатоголосий  торг  i  на  освiтленого
полум'ям вогнища бога, що срiбними  блискучими  очима  дивився  на  Подол,
Почайну i, як здавалося Малушi, позирав також i на не?.
   Коли ж Малуша одiрвала погляд вiд торгу й бога, то  помiтила,  що  вони
вже ?дуть узвозом i що попереду них, зовсiм близько, вималювалась на небi,
нiби заступила половину його, висока гора, на вершинi  яко?  видно  стiни,
ворота, мiст.
   Але на цей раз Малуша так i не встигла побачити нiчого на вершинi гори,
бо Добриня раптом закрив ?? щитом, ще й сказав:
   - Отак пiд щитом i сиди, а вже потiм все побачиш. Ось чому сталось так,
що Малуша потрапила на Гору, не побачивши нiчого з того, що хотiла бачити,
та й не розумiючи, що замислив i робить ?? брат. Вона зрозумiла тiльки, що
чомусь ?й треба ховатись, зщулилась, як звiрятко, за щитом, бачила  тiльки
руку Добри-нi, якою вiн тримав  ремiнь  щита,  чула,  як,  важко  ступаючи
нагору, диха? кiнь, чула, як важко диха? й Добриня.
   А Добриня ?хав, гордовито тримаючи  поперед  себе  в  лiвiй  руцi  щит,
правицею грав легенько списом. Ось копита коня  затупотiли  по  мосту,  на
якому сто?ть кiлька сторожiв  города,  ось  ворота,  бiля  них  ще  кiлька
сторожiв. Але Добриня не помилився,  вiн  все  зробив  так,  як  замислив.
Сторожi, якi стояли на  воротях,  подивилися  на  Добриню,  що,  гордовито
сидячи на конi й тримаючи щит перед собою, ?хав мостом, але нiчого в нього
не запитали. Мовчали сторожi й тодi, коли кiнь  Добринi  рушив  у  ворота.
Скiльки тих гриднiв про?жджа? цими ворiтьми - один туди,  другий  сюди,  з
Гори ?дуть - конi гарцюють, вiд Подолу пiдiймаються - конi ледве йдуть.  А
кожен гридень щось везе з собою - той козу,  iнший  -  вiвцю,  ще  один  -
бранку з поля. Спробуй поговорити з  ними  -  не  перекричиш,  клопоту  не
оберешся, ще й до князя  на  суд  потягнуть.  А  хто  в  князя  за  гридня
дорожчий? Iнша справа ремiсник з передграддя чи купець  з  Подолу.  З  них
можна запитати, з них можна i взяти. Для того й сто?ть на воротях  сторожа
- береже князя со дружиною, але й себе не забува?.
   Добриня зупинив коня бiля хиж, що купчились одразу  за  гридницею.  Тут
жили його друзi - такi ж княжi гриднi, як i Добриня. I зараз вони, почувши
тупiт коня, вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за  вершник  ?де
по Горi.
   - Та це ж Добриня, - виступивши наперед, заволав  раптом  один  з  них,
височенний, широкий у  плечах,  майже  голий,  в  самих  тiльки  ногавицях
хлопчина, якого всi прозивали Туром. - Гей, Добрине, де ?си бував?
   Добриня нiчого не вiдповiв, зiскочив з коня  i,  поставивши  до  дерева
щит, подав обидвi руки Малушi.
   - Правду рече Тур, - закричали тодi кiлька гриднiв, - де  ж  бував  ти,
Добрине, де дiстав таку дiвчину красну? У печенiгiв а чи хозарiв?
   Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопцiв,
що обступали ?? колом, смiялись, сiпали за руки, навiть за  косицi.  Вкрай
знiтившись, вона вiдступила, благально поглядаючи на брата.
   Суворий i замислений стояв Добриня.  Вiн  спiвчутливо  поглянув  раз  i
вдруге на Малушу, зиркнув сердитими  очима  на  друзiв-гриднiв  i  нарештi
крикнув:
   - Самi печенiги ви суть, а не гриднi!  А  ти,  Туре,  що  собi  мислиш?
Сестра це моя, Малуша, чу?те, сестра!..
   I враз нiби холодним вiтром хльоснуло вусатих хлопцiв. Тепер  вже  вони
знiтились, замовкли, iншими нiбито очима, ласкаво й  тепло,  поглянули  на
дiвчину.
   - Так чому ж мовчав? - промовив нарештi той самий Тур, що  заварив  усю
халепу. - Сказав би, то воздвигли б славу... - Але вiн на цьому не кiнчив,
а, широко розставивши босi ноги i взявшись руками в боки, додав: - А  коли
така притичина вийшла, то скажу: вiд роду не бувало, щоб  жона  пiд  щитом
ви?жджала на Гору. Зичу я, Тур, i буде тобi, Малушо, тут, на Горi,  велика
честь i щастя.

   У першу нiч, коли Малуша з'явилась на Горi, Добриня не знав, що  з  нею
робити. Сам вiн, разом з двадцятьма гриднями, жив  у  хижi  пiд  стiною  i
покласти Малушу там не мiг. Гриднi - хлопцi простi, i випити,  й  погуляти
зугарнi, але щоб дiвчина спала помiж ними - не бувало. Одвести ?? в  якусь
iз хлiвин, де живуть з родинами ремiсники й кузнецi, - але ж вiн нiкого  з
них не знав. Про це й думав вiн, сидячи на призьбi сво?? хижi.  Добре,  що
хоч Малуша цього не вiда?: вона встигла вже обiйти  весь  город,  а  тепер
пiшла до требища, де жерцi складали вечiрню жертву.
   I тодi допомiг йому гридень Тур,  той  самий,  що  недавно  глузував  з
Малушi, побачивши ?? пiд щитом на конi.
   Вiн пiдiйшов до Добринi нiбито  знiчев'я,  постояв,  почухав  п'ятiрнею
волосся, винувато сiв.
   - Щось ти невеселий? - почав Тур, дивлячись на Добриню.
   Добриня обернувся до  Тура  подивитись,  чи  не  збира?ться  той  знову
глузувати. Але Тур не жартував - великий,  з  копицею  рудого  волосся,  з
глибокими шрамами на обличчi, в  однiй  сорочцi  й  ногавицях,  сидiв  вiн
суворий i тихий, дивився на  сонце,  що  закочувалось  за  дахи  боярських
будинкiв, на голубiв, що табуном ширяли в небi.
   - А чого ж менi бути веселим? - роздратовано сказав  Добриня.  -  Вдома
сестрi жити несила, як ?? довiз сюди - не знаю, як обдурив сторожу  -  сам
жахаюсь. А тут? Поглузували з мене й сестри та й пiшли. А менi  що  з  нею
робити?
   - Ти не май зла на мене, - сердечне промовив Тур. -  Сказав  уже  -  не
знав, що це твоя сестра, от i зiрвалось слово... Прости мене за це.
   Добринi стало шкода Тура. Справдi, що дивуватись з  гридня.  Днесь  вiн
п'е та гуля?, завтра загине. Раз жити на свiтi, раз i помирати, -  глузуй,
гридне, з людей, з себе самого  насмiхайся,  може,  завтра  ворон  у  полi
закряче над тобою.
   - Гаразд, Туре! - тихо промовив вiн. - Не винувать себе, i  я  тебе  не
винувачу. А от що робити з Малушею - не знаю. Вона в мене молода, нiде  ще
не бувала, сама про себе не подба?, а я куди ?? поведу? У  гридницю  чи  в
нашi хижi?
   - Нi, - вiдповiв Тур. - У гридницi i в  наших  хижах  ??  не  покладеш:
дiзна?ться сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький во?водi, а тодi з нею хоч
у прiрву... А ти, Добрине, не зна?ш когось iз кузнецiв чи ремiсникiв?
   - Коли б то знав...
   - I я не знаю, - зiтхнув Тур. - А  що,  -  замислився  вiн,  -  коли  б
поклали ми ?? у стайнi на сiнi?
   - Що ти говориш, Туре? Туди ж i вдень i вночi ходять усi гриднi,  княжi
слуги.
   - Правда, Добрине, - згодився Тур. - Там сестру побачать i скривдять.
   Обо? замовкли. Добриня безнадiйно дивився  на  город,  на  требище,  де
загорiлось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився  на
небо, що починало темнiти, на голубiв, що бiлими цяточками висiли в ньому.
   - А що, - опустив раптом голову й засмiявся Тур, -  коли  ми  покладемо
Малушу коло себе?..
   - У хижi? - щиро здивувався Добриня.
   - Та нi ж, - перебив його Тур. - У хижi  не  можна,  покладемо  ??  над
хижею...
   - Де?
   - У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник,  що
одним кiнцем сво?м спирався на дах хижi, другим - на гiлку старого дуба. -
Адже там, бiля голубника, ? закамарок для харчiв. Взимку туди лазять княжi
сторожi, а зараз нiхто не полiзе, нiхто Малушу не зачепить.
   Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горi,  всi  дуже
любили голубiв. Зробленi з дерева,  прикритi  дашками  голубники  для  них
стояли на княжих i боярських теремах. З давнiх-давен був такий голубник  i
над ?хньою гридницькою хижею, а бiля  нього  закамарок,  куди  взимку  для
голубiв зсипали зерно.
   Голубiв на Горi нiхто не чiпав, не ?в,  вони  вважались  божою  птицею,
вiльно виводились, зграями лiтали над зеленою Горою.
   - Справдi, - згодився Добриня. - У закамарку ?й  буде  непогано.  Та  й
сотенний нiчого не скаже.
   - А що йому говорити? Це ж не  гридниця,  а  голубник.  Удень  гулятиме
Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми ?й ?сти  й  пити...  Адже  так,
Добрине?!
   - Буде такi - згодився Добриня. - Це ти добре придумав. Буде так!

   I Малуша тi?? ночi спала  у  закамарку  бiля  голубника.  Увечерi  вона
попо?ла разом з братом у хижi. Вечеря була дуже смачна  -  юшка  з  рибою,
пахучий хлiб. Рудий гридень Тур дав ?й ще й кiлька  чудових  царгородських
рiжкiв, яких вона  зроду  не  бачила.  Коли  ж  зовсiм  стемнiло,  Добриня
пiдставив ?й плече, допомiг вилiзти у закамарок бiля голубника.
   - Отам, Малко, й спи! Голуби - вони чистi, смирнi!
   - А я не боюсь... З ними ще краще.
   Та й чого б вона  боялась?  У  закамарку  було  затишно,  тепло,  крiзь
розчинене вiконце видно було шматочок неба й кiлька зiрок, десь близько за
стiною воркотали й пурхали старi голуби, тихо пищали голубенята. Була вона
задоволена й щаслива, бо за довгий день побачила бiльше, нiж за  все  сво?
життя, бо опинилась у  городi  Ки?вi,  вiдчула  ласку  гриднiв.  Швидко  й
заснула Малуша.
   Спали й гриднi в хижi пiд голубником. Тут, у дерев'яному  городi,  крiм
теремiв княжих, заборонено було запалювати вночi вогнi, бо  скiльки  разiв
траплялось, що з мало? iскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усi лягали
спати в городi, тiльки сутiнки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то
в темрявi, помацки. Сторожi на городницях стежили всю  нiч  за  валами,  а
разом дивились, щоб хтось не палив свiтла. Прокидались у городi всi  рано,
до схiд сонця. У хижi пiд голубником гриднi спали мiцно.
   Не спав з них тiльки один. Вiн довго  лежав  на  дерев'янiй  одринi  iз
розплющеними очима, потiм пiдвiвся, встав,  обережно,  щоб  у  темрявi  не
зачепитись об щось, вийшов з хижi й сiв на призьбi.
   Рудий, веселий Тур зараз був засмучений;  схиливши  голову  до  грудей,
поклавши  руки  на  колiна,  сидiв  вiн  на  призьбi   мовчазний,   тихий,
замислений.
   Гридень думав про те, що прийшов вiн на Гору ще за князя Iгоря.  Служив
у його дружинi, ходив з  князем  на  деревлян,  бився  з  обрами,  чорними
клобуками, печенiгами в полi, посiчений був мечами. Один  печенiг  перебив
йому мечем все чоло, - довiку носитиме цей шрам гридень Тур...
   Це було бурхливе, веселе життя. Сьогоднi пий, гридне, та гуляй, завтра,
може, костi тво? забiлiють у Дикому полi, - так живуть  гриднi,  во?,  вся
княжа дружина, так жив i гридень Тур.
   I ось гридень Тур замислився. У нiчну годину пригадав вiн  далеке  село
над рiкою Десною, коло города Остра, пригадав батька й матiр, двох  братiв
i сестру...
   Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного  роду,
- хто в Острi не знав Турiвi Але ж батько не мав нi слави,  нi  багатства.
Збiднiв, взяв купу в боярина Кожеми, не мiг ??  сплатити  й  став  холопом
княжим, а якось навеснi, коли рубали й спускали на воду дерева, попав  пiд
колоду, потонув у Деснi.
   За батьком пiшли всi - мати, сестра, два брати. Всi вони померли,  коли
пiсля люто? зими закотився до Остра мор.  Тiльки  вiн  -  молодший  Тур  -
видужав, оклигав, вижив.
   Так i потрапив до Ки?ва й княжо? дружини. У селi  коло  Остра,  де  всi
землi забрали Кожема й iншi бояри й во?води, Тур, либонь,  загинув  би.  У
княжiй дружинi його одягали, годували, тут,  на  Горi,  вiн  мав  дах  над
головою, одрину пiд боком. Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди
пройме стрiла, а череп розтрощить меч!
   "А коли, - подумав тепер Тур, - не вiзьме стрiла i не  вб'?  меч,  тодi
що?!"
   I справдi, поки вiн ще  молодий  та  здоровий,  то  потрiбен  у  княжiй
дружинi, а коли в Тура не стане сил, куди ж тодi? Пожалування, це так.  За
добру службу можуть дати гридневi шмат  землi  в  Дикому  полi.  Поки  був
молодий, то стерiг князя в городi, старий став - бережи його поле,
   "Нi, - думав далi Тур, - так не можна, треба жити iнакше!"
   I ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю нiч прийшли йому  в
голову такi думки, чому зараз вiн не може спати?
   Тур встав з призьби, трохи одiйшов, побачив у нiчнiй пiтьмi голубник на
даху, уявив, як там спить дiвчина Малуша.
   Так ось чого  не  спиться  Туровi.  Ця  дiвчина  з  карими  очима  дуже
схвилювала його. Вона нагадала йому минулi  роки,  батька,  матiр,  брата,
сестру. Вона, либонь, i схожа на його сестру  Веселку...  Так,  так,  вона
дуже схожа на не?...
   Але не тiльки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона  лежить  там,  на
голубнику, тихо диха?, спить, у нього дуже забилось серце,  вiн  хотiв  би
сiсти коло не?, взяти ?? за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.
   Нi, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звiдки це найшло  на  нього,
чому вiн хоче жити й любити?

   3

   Ключниця  Ярина  не  забула  того,  що  ?й  сказала  княгиня,  й  часто
замислювалась, кого ж ?й взяти собi наступницею, кого доведеться вести  до
княжо? стравницi. Хоч мала Ярина пiд сво?ю рукою й чимало дворянок,  проте
зупинитись на комусь не могла - та була неповоротка, iнша зухвала, ще одна
некрасива з лиця, а таких князi не любили.
   Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усiх дворянок це була  найкраща
дiвчина-переяславка, струнка, ставна, з високим  чолом,  великими  темними
очима - краса!
   Та не все подобалось Яринi в Пракседi. Мала ключниця метке око,  i  хоч
Пракседа прикидалась тихою й ласкавою, раз i другий помiтила, що  Пракседа
часто свариться з iншими дворянками. Бачила Ярина ?? i в гнiвi - iз очима,
в яких палахкотiла  мста,  iз  закушеними  до  кровi  устами,  хижу,  злу,
нестримну. Чудова дiвчина-переяславка Пракседа, але Ярина  боялась  ввести
?? до княжо? стравницi.
   Тим часом i сама Ярина вiдчула себе краще, хвороба й  кволiсть  зникли,
поралась  вона  добре.  Княгиня  мовчала,   тому   й   вирiшила   ключниця
перечасувати, шукати собi наступницю не тiльки на  Горi,  а  й  на  княжих
дворах - у Вишгородi чи Бiлгородi. Про це Ярина  не  раз  говорила  княжим
тiунам, просила привезти кiлькох дворянок - метких, вправних, красивих,  а
сама ключiв iз сво?х рук не випускала.
   А вже пiшла осiнь, роботи в ключницi було багато, з  усiх  князiвств  i
дворiв везли на Гору всяке добро - жито, мед,  вiск,  в'ялену  й  посолену
рибу. Ярина все ходила й ходила, брязкотiла сво?ми ключами  бiля  житниць,
медуш, бертяниць* (*Медуш i, бертяницi  -  клiтi,  де  ховали  мед,  бортi
(вулики).), хлiвiв, все думала, як би чого не забути, приготувати до зими.
Так вона згадала й про голубники - треба було й для птахiв запасти  зерно,
подивитись, чи не повибивалися там стiни.
   До великого голубника, що був побудований одразу  за  гридницею,  Ярина
прийшла на свiтаннi, коли ще всi гриднi спали, бо не любила зустрiчатись з
ними - крiм лайки та лихого слова, вiд них нiчого не  почу?ш.  Тому  Ярина
тихо пройшла до голубника,  пiднялась  драбиною  до  закамарка,  вiдчинила
дверi...
   I раптом вона мало не впала з драбини, остовпiла, потiм затремтiла,  бо
в сiрому промiннi побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.
   - Хто це?  -  прошепотiла  Ярина,  побоюючись,  що  то  якась  вихватка
гриднiв.
   - Це я, - почула вона тонкий дiвочий голос.
   - А злазь-но сюди! - сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.
   Слiдом за нею вилiзла iз закамарка й спустилась на землю дiвчина,  якiй
на вигляд було не бiльше як п'ятнадцять-шiстнадцять лiт. На нiй була  сама
тiльки сорочина, пiдперезана мотузком, ноги босi, обличчя невмите, волосся
розкуйовджене.
   Але було в дiвчинi щось таке, що й привабило Ярину. Дiвчина  була  дуже
перелякана, i ключницi стало шкода, що це вона так  ??  настрахала.  Яринi
сподобалось i обличчя дiвчини, великi карi очi.
   I ще, звичайно, зацiкавило ключницю, звiдки з'явилось це дiвча тут,  де
живуть гриднi.
   - А пiдiйди-но сюди ближче, дiвчино, - промовила Ярина.
   Малуша пiдiйшла, але, либонь, злякалась ще бiльше, бо  Ярина  помiтила,
що в не? тремтить все тiло.
   - Ну, чого ти бо?шся? - якомога ласкавiше додала ключниця. - Я тобi  не
зроблю зла, iди-но сюди. Дiвчина пiдступила трохи ближче.
   - Ти звiдки? - запитала Ярина.
   - З Любеча, - вiдповiла дiвчина зляканим, але дзвiнким голосом.
   - А як звуть тебе?
   - Малка.
   - Бачу, що малка. А чия?
   - Добринина.
   - А чого ти опинилась на Горi?
   - Брат Добриня привiз...
   Але в цей час почулись кроки, i на  стежцi  з'явився  Добриня,  що  нiс
сiдло. Побачивши ключницю княгинi Ярину, яку гриднi, так само, як  i  вона
?х, не дуже долюбляли,  вiн  хотiв  привiтатись  та  й  обминути  ??.  Але
ключниця була не сама, вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один  крок,  з
трепетом душевним Добриня побачив, що розмовля? вона не з кимсь, а з  його
сестрою Малушею. Вiн навiть остовпiв: не вистачало, щоб ключниця знала про
його грiх!
   Та справу полагодила сама  Малуша.  Побачивши  Добриню,  вона  притьмом
кинулась до нього i сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер  ?й  вже
нiщо не загрожу?, вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю iншими  -
лукавими - очима.
   - Слухай, гридне, - промовила тодi Ярина. - Та що ж то ? за дiвчина?
   Добриня поклав на траву сiдло, витер спiтнiле чоло й сказав:
   - Це моя сестра.
   - Так чому ж вона тут? - ключниця показала на голубник.
   Добриня безнадiйно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.
   - А що я мав робити? - показуючи на дiвчину, запитав вiн.  -  По?хав  я
нинi до Любеча, сам я звiдти, батько там у мене, мати, був дiд  Ант...  та
ось ще сестра Малуша... При?хав я, подивився, дiда Анта нема? - помер  вiд
печенiзько? стрiли, все добро дiда добрi  вуйки  забрали,  батько  й  мати
голоднi, назi, i оця -  Малуша  -  загиба?.  Адже  загине,  загине,  бачу,
сестра. А вона менi люба. Ти не дивись, ключнице, що вона така  занехаяна,
квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо? Ну, говори!
   Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
   - От я й привiз ?? сюди, - сказав Добриня. - Нехай,  думаю,  буде  бiля
мене тут, на Горi. А далi, вже коли привiз,  замислився:  що  менi  з  нею
дiяти? Роботу знайти - а де, жити сестрi треба,  а  куточка  нема?.  От  з
гриднями надумали - нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з  птахами,
а ?сть те, що лиша?ться в мо?й мисцi.
   Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки,  стояла  перед  нею,  й
тепла посмiшка зiгрiла тепер обличчя старо? ключницi, ?й  сподобалось,  що
Добриня так просто й одверто розповiв про свою  сестру,  подобалась  ?й  i
сама дiвчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на не?.
   I ще вiдчула Ярина, як болять у не?  всi  костi,  пригадала  розмову  з
княгинею Ольгою, подумала про те, що  треба  ?й  когось  на  пiдмогу  собi
брати, бо скоро-скоро зовсiм працювати не зможе.
   - А що, - замислившись, вголос проказала сво? думки Ярина, - коли  б  я
взяла твою Малушу до двору? Там i для не? робота знайдеться.
   - Матiнко ключнице, - крикнув Добриня, забувши, що всi гриднi бояться й
цураються Ярини, - та коли б ти взяла ?? до двору, я б тобi дякував,  доки
живу, довiку!
   - Не треба менi дякувати, - зiтхнула Ярина, -  там,  у  дворi,  дiвчинi
також буде нелегко. Поки мала - небагато  роботи  з  не?  запитаю,  бiльша
стане - ой, багато доведеться працювати. А ти не бо?шся,  Малушо,  йти  до
княжого двору?
   - Не боюсь, - тихо вiдповiла дiвчина.
   - То приведи ?? завтра рано-вранцi до мене, там бiля терема ? хижа.  Та
обмий ??, чисту сорочку одягни. Чи  ?  в  тебе  сорочка?-запитала  вона  в
Малушi.
   - ? сорочка! - радiсно вiдповiла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
   - Буть по цьому, - промовила ключниця й рушила стежкою до терема.

   4

   Ще було далеко до свiтання, коли хтось кiлька разiв штовхнув  Малушу  в
плече. Не розумiючи, де вона опинилась, хто  ??  будить,  здригаючись  вiд
холодного повiтря, що струмувало навкруг,  вона  заходилась  обома  руками
протирати очi.
   - Ходiмо, Малко, скоро вже день... - почула вона знайомий голос.
   Аж тодi Малуша зрозумiла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулi
днi, i особливо останнiй день, коли вони з братом зустрiли в саду ключницю
Ярину i коли Добриня пообiцяв ?й вранцi привести сестру до княжого двору.
   - Я зараз... зараз... - прошепотiла Малуша, миттю схопилась на ноги,  у
темрявi знайшла вузлик - материн дарунок, - швидко одягла  чисту  вишивану
сорочку,  обгорнулась  плахтиною,  завинула  пояс,   перевiрила,   чи   не
повипадали з вух ?? усерязi* (*Усерязi- сережки.) iз зеленими камiнчиками,
взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв i нетерпеливився Добриня.
   - То й пiшли! - глухо сказав вiн.
   Було  непривiтно,  похмуро,  сiро.  Iз-за  стiн  города,  вiд   Днiпра,
виривався й проймав тiло гострий вiтер, низько над Горою, торкаючись дахiв
теремiв, пливли й сiяли мряку важкi хмари, з трав бризкала холодна роса.
   Але Малуша не зважала на вiтер i мряку, думи  ??  летiли  в  терем,  де
судилося ?й служити. Вона уявляла його високi свiтлицi,  княгиню  Ольгу  й
рiзних князiв у бiлих одежах, у золотi, срiблi, багато речей,  назви  яким
не знала, i все те було високе, свiтле, блискуче.
   Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь
у куточку тонкою бадилинкою,  коли  йшла  -  нiхто  ??  не  помiчав,  коли
говорила - голосу ?? не було чути.
   - Ти ж слухайся Ярини, - тихо радив, крокуючи поперед сестри,  Добриня.
- Жона вона могутня, дужа, у не? ключi вiд усiх теремiв -  ключниця  само?
княгинi Ольги.
   - Я слухатимусь, - вiдповiла Малуша, швидко ступаючи по травi,  з  яко?
бризкала й сiкла голi ноги холодна роса.
   Так вони дiйшли до княжого терема, де зустрiли нiчних сторожiв. Добриня
?х знав, це були його ж друзi - гриднi, i тому перекинулись з ним кiлькома
словами. А потiм Добриня взяв Малушу за  руку  й  швидко  повiв  ??  округ
княжого терема, на задвiрки.
   Там, хоч нiч ще не минула, було людно й шумно, бiля  клiтей  ворушились
постатi чоловiкiв i жiнок, десь форкали конi, бряжчало залiзо, подекуди  у
вiконницях i дверях свiтились вогники.
   На один з цих вогникiв i пiшов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
   - Ти стiй тут, - сказав вiн, - i жди мене.
   I зник у дверях хижi, де чулись голоси й горiв вогонь.
   Коли Малуша залишилась сама, ?й стало дуже страшно. Знала, куди  привiв
?? Добриня, а все ж ?й здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й
схопить ??. Найбiльше ж  вона  боялась  того,  що  Добриня,  повернувшись,
скаже, що роботи для не? тут нема?, що ?? не вiзьмуть до княжого  двору...
I через те почала тремтiти вiд холоду,  вiтру  й  дощу  так,  що  аж  зуби
цокотiли.
   Проте боятись, як виявилось, було нiчого. Через  короткий  час  постать
Добринi окреслилась на дверях хижi, поруч iз ним Малуша  побачила  постать
жiнки, з якою вони напередоднi  розмовляли  в  саду,  -  могутньо?,  дужо?
ключницi Ярини.
   - Малко! - крикнув у темряву Добриня. - А йди-но сюди!
   Вона одразу вихопилась вперед i потрапила в промiнь свiтла, що сягав  з
хижi.
   - Ходiмо, Малко! - озвалась до не?  ключниця,  перебираючи  ключi  бiля
пояса. Добриня вiдступив у темряву, i там лунко загримiли  його  кроки,  а
Малуша зайшла до хижi.
   Так вона потрапила до княжого терема, про який мрiяла  i  який  уявляла
таким високим, блискучим...
   Але де подiлися мрi? Малушi?
   У кутку хижi горiв свiтильник, i в кволому його  свiтлi  вона  побачила
темнi, складенi з важких колод стiни й низьку, також темну, стелю. Посеред
хижi горiло на камiннi вогнище, дим вiд якого  викочувався  через  широкий
комин, бiля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий лiтнiй чоловiк.
Одна дiвчина клала щось у корчажцi, якi стояли на гарячому вугiллi.
   - Диви, як ти прибралась! - промовила ключниця й пильно глянула на бiлу
вишивану сорочку дiвчини, на ?? строкату  плахтину,  на  усерязi,  в  яких
та?мничими зеленими вогниками поблискували камiнцi.
   Дiвчинi здалося, що в словах ключницi звучить якийсь осуд. Але ключниця
дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у не? був такий  сердечний,
що дiвчина заспоко?лась.
   - Що ж, Малко, - сказала ключниця i  чомусь  важко  зiтхнула,  -  скоро
свiтатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!
   Бородатий чоловiк, що порався, бурмочучи  щось  про  себе,  з  цурками,
дiвчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помiтили навiть, що в
хижi з'явилась ще одна iстота. Може,  ?м  нiколи  було  помiчати,  хто  ще
прийшов на пiдмогу, може, було байдуже, хто ще подiлить ?хню долю. Так  чи
не так, а для Малушi сталось  на  краще.  Вона,  напевне,  нiкому  тут  не
заважала, тож i для не? знайшлися мiсце й робота.
   А роботи в хижi справдi вистачало. Ключниця послала Малку набрати  води
з джерела  -  одразу  за  хижею,  дала  помити  кiлька  корчажцiв,  ночви,
дерев'янi миски, ложки, загадала замести смiття  в  хижi,  помити  стiл  i
лави.
   Малуша поралась спритно, швидко, робота нiколи не  лякала  ??,  бо  так
вона з самого малку працювала ще й у матерi, в рiдному сво?му  домi,  мала
вона мiцнi руки, пружнi ноги. Коли б Малуша була бiльш спостережливою, то,
напевне, помiтила б, як ключниця Ярина раз i  другий  глянула  в  ??  бiк,
посмiхнулась i задоволене хитнула головою. Помiтила б вона, мабуть, i  те,
що коли горнцi на  вогнищi  закипiли,  дiвчина,  яка  поралась  бiля  них,
пiдвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула...  I  в
очах у не? заграли недобрi, злi вогники.
   Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж  той
терем, який недавно уявляла, бiля якого була так близько? Де княгиня Ольга
i рiзнi князi?
   А терем був поряд! Страви на вогнищi готувались  для  князiв.  Це  були
багатi, смачнi княжi  страви.  Ключниця  Ярина  пильнувала,  як  закипають
корчажцi, але час вiд часу виходила в дверi, що вели ще до однi?? хижi. За
цi?ю ж другою хижею Малуша побачила високу, освiтлену, блискучу свiтлицю.
   Лише одну мить, замiтаючи бiля дверей, Малуша бачила  свiтлицю,  але  й
цього було досить, щоб вона зрозумiла: ото i ? княжий терем,  то,  либонь,
стравниця, там снiдатимуть княгиня Ольга, рiзнi князi, во?води, бояри.
   I от вони прийшли. Малуша  одразу  помiтила,  що  це  сталось.  Там,  у
свiтлицi, почулись  кроки  й  голоси,  бородатий  чоловiк  i  дiвчина,  що
порались бiля вогнища, схопились на ноги, до хижi швидко  вбiгла  ключниця
Ярина.
   Вона нiби аж змiнилась - вирiвнялась, посуворiшала. В руках у не?  було
срiбне блюдо, на якому стояло кiлька мисок. Поспiшаючи, Ярина пiдiйшла  до
корчаг, у яких варились страви, уполовником налила  в  миски  юшки,  пiсля
чого повернулась до свiтлицi.
   Так вона приходила кiлька  разiв,  приносила  порожнi  миски,  брала  в
сусiднiй хижi новi, клала в них варене  м'ясо,  сочиво,  наливала  медовий
узвар. I увесь цей час у свiтлицi було тихо, тiльки Ярина все ходила  туди
й назад. Нарештi знову почулись голоси, залунали й десь затихли  кроки,  а
тодi Ярина повiльно вернулась до кухнi.
   - Князi поснiдали, - промовила вона i важко сiла на лавi в кутку.
   Малуша поглянула й  не  впiзнала  Ярини.  Важко  вiддихуючи,  опустивши
натрудженi руки, схиливши до грудей голову, стомлена, блiда, iз  зернятами
поту на чолi, сидiла на лавi  ключниця  велико?  княгинi,  якимсь  тьмяним
поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста  ??,  здавалося,
щось шепотiли.
   Але нiхто не почув слiв. Вже голоснiше вона сказала:
   - Путшо! Пракседо! Сiдайте ?жте самi. Бородатий Путша  i  Пракседа,  що
порались бiля вогнища, сiли до столу в кутку, де горiв  свiтильник,  взяли
миски з княжого  столу,  в  яких  залишались  страви,  мовчки  й  жадiбно,
розриваючи м'ясо руками, заходились ?сти.
   - I ти, Малко, ?ж, - тихо промовила  ключниця,  помiтивши,  що  дiвчина
сто?ть серед хижi.
   Малуша сiла й собi. Залишки з княжого столу були такi смачнi.  Але  ?ла
вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сидiла стомлена в  куточку.
Мало ?ла вона й через те, що вiдчувала на собi очi  дiвчини  Пракседи.  Цi
очi були хижi, злi, а чому - того не знала Малуша.

   5

   Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечi  у  холоднiй,
убогiй хижi батька?! А княжий двiр багатий, i дворяни - неабиякi люди,  ?м
заздрить весь город. Пiд рукою в ключницi Ярини Малушi  буде  добре,  вона
пiдросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь iз гриднiв  тут,
на Горi?!
   "Нi, - думав вiн, - не по правдi дiють нашi гриднi, обзиваючи  ключницю
Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра  й  зла,  коли  так  тепло
зустрiла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двiр княжий".
   Тому Добриня дуже зрадiв, коли, повертаючись вiд княжого  терема,  куди
вiн одвiв Малушу, побачив коло сво?? хижi якогось гридня, а  придивившись,
пiзнав у ньому Тура.
   - Не спиш? - здивувався Добриня.
   - Тiльки-но прокинувся, вийшов, - вiдповiв Тур, хоч справдi  прокинувся
разом з Добринею i тодi ж вийшов з хижi, стояв пiд стiною, чув, як Добриня
будив Малушу, пiшов з нею.
   - Я оце Малушу одводив, - сказав Добриня.
   - Куди?
   - На княжому дворi вона тепер працюватиме, - гордовито похвалився. -  У
княжих теремах...
   - У теремах? - щиро здивувався Тур.
   - А так... побачила ?? тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила,  велiла
привести до себе.
   - То це не в теремах, а коло Ярини, на кухнi,  -  полегшено  зiтхнув  i
стиха засмiявся Тур. - Що ж, Добрине, це добре. -  Вiн  помовчав  трохи  й
додав: - Бач, Добрине, немарно я говорив, що коли жона пiд щитом  ви?жджа?
на Гору, то жде ?? тут велика честь i щастя.
   - Ой Туре, Туре, - вiдповiв Добриня, - де вже нам  та  честь  i  щастя.
Горе та лихо поруч з нами ходять.
   - Хто зна?, - вiдповiв на це Тур. - Ти на себе, гридня, не рiвняй, а  в
теремах княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малушi  i  коли  ?й
поможуть добрi люди.
   - Що ти говориш, Туре! -  запально  крикнув  Добриня.  -  Потрапити  до
княжого терема - велике щастя!
   - Темнi тереми княжi, - сказав дуже тихо Тур, - i не вiда?мо ми, що там
бува?... Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.
   - Дивний ти чоловiк! - вирвалось  тодi  в  Добринi.  -  Малуша  справдi
ви?хала на Гору пiд щитом, вже вона потрапила  до  терема,  далi  буде  ще
краще.
   Тур нiчого не вiдповiв на його слова. Спохмурнiлий, з темним  обличчям,
опустивши руки, стояв вiн i дивився на городницi, за якими починав  яснiти
свiтанок.
   Хiба мiг сказати Добринi Тур, як багато пережив вiн за  останнi  днi  й
ночi, полюбив Малушу, думав про не? й власну свою долю, надiявся...

   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   1

   Увесь день не стухав вогонь у  хижi,  тричi  ставила  Пракседа  на  жар
корчажцi, i тричi ключниця Ярина раз за разом починала бiгати  вiд  княжо?
стравницi до хижi.
   А й крiм того в ключницi вистачало дiла. Немарно вона носила бiля пояса
цiлу низку ключiв - на ?? руках був княжий терем, ключi вiд усiх клiтей.
   Правда, i в теремi, i бiля клiтей працювало ще чимало дворян. Але Ярина
мусила дати кожному загад, за всiм доглянути, все одiмкнути й замкнути.  I
хоч вечеряли в княжiй стравницi, як i по всiй Горi, завидна, ще до  вечора
Ярина була вкрай знеможена, ледь пересувала ноги.
   Коли князi повечеряли, Ярина вiдпустила Путшу. Помивши посуд, довго  ще
поралась,  а  потiм  пiшла  спочивати  й  Пракседа,  i  тодi  в  стравницi
залишились тiльки ключниця й Малуша.
   - Почекай, - промовила Ярина, - а де ж ти нинi спатимеш?
   Малуша змовчала, бо не знала, що вiдповiсти ключницi.
   Ключниця замислилась, тепла посмiшка на якусь мить зiгрiла ?? обличчя.
   - Добре, - нарештi сказала вона. - Коли так, ходiмо зi мною.
   Вони зайшли  до  яко?сь  хлiвини,  що  була  прибудована  недалеко  вiд
стравницi до стiни терема. Хлiвина мала  невелике,  загратоване  залiзними
прутами  вiконце,  через   яке   знадвору   вривався   мiсячний   промiнь.
Переступивши порiг, Малуша побачила голi дерев'янi  стiни,  тверде  лiжко,
скриню бiля нього. В протилежнiй стiнi пробитi були ще однi  дверi,  зараз
замкнутi.
   - Часом i вночi кличуть до терема, - сказала Ярина, показавши рукою  на
дверi. - Як захочеться матiнцi княгинi.  Але  де  менi  тебе  покласти?  -
безпорадно озирнулась вона.
   - Я ляжу долi, - вiдповiла Малуша. - Звикла я й дома так спати.
   - Ну, то й лягай, - згодилась  Ярина,  -  все  ж  лiпше  буде,  нiж  на
голубнику.
   Вона  пiдняла  ляду  скринi,  дiстала  ряднину,  взяла  з  свого   ложа
узголовник i дала все це Малушi.
   - Стелись i спи, - ласкаво додала ключниця, - нам, унотько* (*Унотька -
дiвчинка.), треба рано вставати.
   Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б - спала просто на  землi.
I зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й  вийняла
усерязi iз зеленими камiнчиками, поклала все це недалеко вiд себе на землю
й лягла сама на ряднинi.
   Деякий час вона чула, як десь  недалеко,  одразу  за  хлiбиную,  ходять
люди, кiлька разiв долинули грубi  голоси  десь  iз-за  стiни,  з  княжого
терема. Перед нею виринуло обличчя ключницi Ярини, що сидiла,  одкинувшись
головою до стiни, на лiжку й дивилась на мiсяць. Потiм сон пiдхопив Малушу
й понiс на сво?х крилах у тьмянi простори.
   Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула ?? рiвне  дихання,  але
сама не могла спати. Вона сидiла й згадувала, як  колись  привезли  ??  на
Гору i як вона спала тут, у хлiвинi, на тому ж мiсцi, де спить Малуша.
   Мiсячний промiнь повз по долiвцi, дiйшов до голови Малушi,  освiтив  ??
блiде,  спокiйне  обличчя,  заплющенi  очi,  уста,  переповз  ще  трохи  й
зупинився на постолах, поясi й усерезях,  запаливши  в  камiнцях  та?мничi
зеленi вогники,
   Ключниця Ярина довго дивилась на цi звабнi вогнi. Що вiщу? дiвчинi  цей
камiнь? Потiм ключниця стала на колiна, помолилась за себе i поклала хрест
за дiвчину.

   Малушi щастило. Ярина мала пiд сво?ю рукою чимало дворян  -  у  княжому
теремi,  бiля  клiтей,  скрiзь  у  дворi.  I   на   кухнi   в   не?   була
дiвчина-переяславка Пракседа - тямуща, метка, напрочуд красива.  А  все  ж
ключниця приголубила саме Малушу, повiрила ?й, а вiдтак  зробила  й  сво?ю
помiчницею. Чому так сталось - хто зна?, певне, полюбилась  вона  ключницi
Яринi.
   Через те, куди б Ярина не йшла i що б не робила, завжди брала  з  собою
тiльки Малушу. У клiтi, в комори, в медушi й бертяницi - скрiзь вона  йшла
з Малушею, те показувала, те велiла взяти.
   Малуша побачила й князiв, кроки яких i голоси до них  тiльки  долiтали.
Побачила вона ?х з темно? кузнi, здалеку,  затамувавши  подих,  схопившись
руками за соху, що пiдпирала стелю. Малуша бачила, як вiдчинились дверi  i
до стравницi зайшла лiтня жiнка у темнiй, срiблом шитiй одежi, два юнаки у
свiтлих, пiдперезаних широкими поясами свитках, високий, статний во?вода з
довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кiлька  старих  чоловiкiв  у
чорних платнах, iз золотими гривнами на шиях.
   Малуша не знала нiкого з них, але  Пракседа,  горда  з  того,  що  зна?
бiльше, нiж Малуша, i що може цим похвалитись, пояснювала:
   - Ота жiнка - княгиня, во?вода - Свенелд, у чорному - бояри, а юнаки  -
княжичi: з свiтлим волоссям - Святослав, темний - Улiб... який тобi бiльше
подоба?ться? Менi - Улiб... Адже вiн кращий вiд Святослава!
   Малуша нiчого ?й не вiдповiла, бо з стравницi до  кухнi  раптом  вбiгла
ключниця Ярина.
   - Чого ви шепчетесь!? - гримнула вона на  них.  -  Давайте  ложки,  ти,
Пракседо, наливай миски. Та хутчiш, хутчiш!
   Так того ранку Малушi й не довелося ще раз кинути погляд  у  стравницю.
Дiла у них на кухнi вистачало.

   Невдовзi пiсля цього Ярина захворiла.  Звичайно,  причиною  цього  була
старiсть, лiта, але найбiльше  важило,  мабуть,  те,  що  почалась  осiнь,
негода, сльота. То для Малушi в  хлiвинi  ключницi  був  рай,  а  Яринi  з
хворими кiстьми слiд було б жити вже в теплi та дозвiллi. Не в теремах,  а
бодай у теплiй хижi. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горiла
вогнем.
   Малуша доглядала стару, всю нiч не спала, подавала ?й  воду,  клала  до
голови мокрий убрус.
   Пiзно вночi ключниця сказала:
   - Мабуть, доведеться тобi, Малко, стати на мо? мiсце в стравницi.
   - Що ти? Що ти? - спробувала заперечити Малуша.
   - Мовчи! - суворо промовила Ярина. - Знаю, що говорю. Скажи  краще,  чи
зумi?ш?
   - Коли велиш, все зроблю.
   I, лежачи  на  твердому  сво?му  лiжку,  Ярина  довго  розповiдала,  як
годиться входити до стравницi, вклонятись князям, подавати ?м страви.
   Малуша сидiла бiля лiжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч  часом  ?й
здавалося, що ключниця Ярина розповiда? все це ?й не  при  сво?му  умi,  а
марить у тяжкiй хворобi.
   Проте тiльки за стiнами Гори  почало  днiти,  Ярина  встала,  одяглась,
помолилась i пiшла до кухнi. Малуша пiшла слiдом за нею i,  помiтивши,  що
ключниця аж хита?ться, кiлька разiв подавала ?й  руку:  вона  боялась,  що
стара жiнка впаде.
   Поратись того дня ключницi Яринi було дуже важко. I сталось все  зовсiм
не так, як гадала Малуша. Вони всi разом вчасно приготували  страви;  коли
князi увiйшли до стравницi, ?м, як i завжди, назустрiч рушила  Ярина,  але
одразу ж повернулась, сказала:
   - Малушо! Iди за мною i роби, як я говорила. Малуша  зрозумiла,  що  ?й
доведеться вийти до  стравницi,  швидко  причепурилась,  пiшла  слiдом  за
ключницею. У стравницi вона стала бiля порога, низько,  як  велiла  Ярина,
вклонилась княгинi й княжичам, потiм пiдвела голову.
   Вона вперше  стояла  так  близько  перед  княгинею  й  княжичами.  Було
страшно, але Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгинi,  побачила
сиве волосся, гострi очi, стиснутi уста.
   - Як тебе звуть? - запитала княгиня.
   - Малуша, - вiдповiла дiвчина.
   - Що ж, спробу?мо, - промовила княгиня. - Наша Ярина хвора,  нехай  вже
буде там, на кухнi, а ти порайся тут, у стравницi.
   Малуша ще раз низько вклонилась князям.
   I вона цього дня робила все так само, як i Ярина, а може, й  краще,  бо
довгий час стежила за старою ключницею, мала мiцнi руки, швидкi ноги.
   Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша  спочатку  вiдчувала  на  собi
гострий погляд княгинi Ольги, розумiла, що вона  слiдку?  за  нею.  Молода
дiвчина нiяковiла, тремтiла, боялась, бо знала, що вiд одного ?? невдалого
руху, найменшо? помилки залежить життя, щастя.  I  все  ж  вона  владувала
собою, швидко, метко, легко, нечутно бiгала з стравницi до  кухнi,  носила
снiданок, приймала посуд. Нарештi вона помiтила, що княгиня вже не слiдку?
за нею, i ?й стало набагато легше, вiльнiше. Наприкiнцi ж снiдання княгиня
обернулась до не?, сказала, нiби гривну подарувала:
   - Либонь, ти зумi?ш, дiвчино, працювати. Так i роби надалi.
   I навiть Ярина, що сидiла й спочивала в кухнi увесь час, поки молода ??
помiчниця прислужувала князям, сказала ?й,  коли  стравниця  спорожнiла  i
коли всi вони - Путша, Малуша, Пракседа - сiли снiдати:
   - Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер i буде.  А  коли  б  то  ти
знала, - додала вона, - як важко потрапити робi до стравницi, а ще  бiльше
- служити князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...
   Ярина не кiнчила сво?? думки, бо  раптом  сталось  щось  незрозумiле  й
дивне: дворянка  Пракседа-переяславка,  що  замислено  сидiла  за  столом,
сьорбаючи юшку, випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась  i
притьмом вискочила з кухнi.
   Усi дивились ?й услiд, а Малуша хотiла  взяти  кухоль  води,  щоб  дати
напитись Пракседi.
   - Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.
   - Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!
   Але вона так i не сказала, що ж сталось з Пракседою, i Малуша цього  не
знала.
   - Ти, Малко, про це не думай, - тiльки й промовила ключниця. -  Працю?ш
ти i працюватимеш. На тобi ось ключi, пiди  в  клiтi,  принеси  веприни  й
борошна.
   I вона дала Малушi ключi вiд клiтей. Це не лякало Малушу - вони вже  не
раз ходили туди разом, пiде тепер i все зробить сама.

   2

   Пiсля смертi Анта у життi любечан сталося щось значиме.
   На перший погляд здавалось, не змiнилося нiчого. Що могли важити  життя
й смерть однi?? людини - Анта чи когось iншого?!
   У Любечi i навкруг у землях були бранi, що  забирали  багато  смiливих,
звитяжних людей, - а хiба це впливало на життя?
   Над Любечем прокочувались важкi моровi хвороби, що косили безлiч  люду,
та й без того, що не лiто, загибали й загибали люди - хто в Днiпрi, хто на
ловах, хто пiд деревом у лiсi, а хто - звичайною правдивою смертю. I знову
ж це не зупиняло життя, живi швидко  забували  мертвих,  молодi  росли  на
змiну старим.
   I те, що Ант був старiйшиною, також нiбито нiчого  не  важило,  бо  вiн
давно вже не робив суду людям, не вiн вiд роду свого, а княжi мужi збирали
з Любеча дань, не вiн, а знову ж княжi мужi ставили  уроки  й  устави,  не
вiн, а княжi мужi кликали людей на брань, робили суд i правду.
   До Анта, коли вiн був живий, звертались тiльки тодi,  коли  треба  було
принести жертву богам, та ще на свята, якi  водилось  зачинати  комусь  iз
старших. Ант умiв принести жертву, на святах вiн стояв  попереду  всiх  iз
посохом у руках i на коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в
Любечi все менше й менше приносили жертв старим богам,  все  менш  i  менш
людей збиралось на старi свята, бо багато любечан вже носили  хрестики  на
ши?, а було ще багато й потайних християн - ?м Ант з його старими поконами
стояв на завадi.
   I так було не тiльки в Любечi, а й в усiх селах над Днiпром - нижче, де
здавна сидiв рiд хоробричiв, вище - у сварогiв, що одвiку кували мечi,  за
Днiпром - у рудакiв, якi збирали на  болотах  руду,  i  на  високих  горах
правого берега, де жив славетний рiд Турiв.
   Тож, коли Ант помер, усiм здавалось, що з його смертю нiчого особливого
не трапилося, - була людина - i не  стало  ??,  хiба  смерть  одного  може
змiнити життя?
   Нiкому на думку не спадало, що помер не Ант, а  вмерло  щось  бiльше  -
старi закони й покон батькiв. Не Ант забрав ?х з собою в землю - ?х  давно
вже пiдточувала й руйнувала якась сила, що увiрвалася, як тать, у село над
Днiпром i невблаганно змiнювала основи життя, змiнювала людей, ?хнi душi.
   Так бува?, коли на Днiпрi часом засто?ться крига. Вже немилосердно пече
сонце, вже вiтер рве й вихрить над льодами, вже  потрiскались,  покололись
вони, але Днiпро не може скинути крижаного покрову, жде.
   I раптом у безмовнi над рiкою луна? трiск i гук -  одна  якась  крижина
одрива?ться вiд берега, летить на iншi,  пiдiйма?  слiпучу  хмару  бризок,
розколю?ться, трiщить, зника? в глибинi.
   Досить  було  цiй  однiй  крижинi  одколотись,  рушити,  загинути,   як
прокида?ться, приходить  у  рух  все  громаддя  криг,  вони  розколюються,
трiщать, лiзуть одна на одну, разом летять по Днiпру й  знову  стикаються,
знову кришаться, руйнуються i нарештi тануть, осiдають на дно.
   А там мина? короткий час - i спокiйно линуть води  Днiпра,  пiд  сонцем
блищить рiвне плесо, тиша й спокiй панують навкруг.
   Так пiсля смертi Анта декому здалося, що без нього жити в Любечi  стало
навiть легше, краще, бо вiн був живим  свiдком  минулого,  а  такi  свiдки
зайвi. Тiнь його сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер
i мчали кудись уперед.

   З

   Багато дiла було  в  Бразда.  Тепер  вiн,  як  нiколи  ранiше,  кожному
хвалився, що  його  батько  -  старiйшина  Ант,  дiд  -  старiйшина  Улiб,
прадiд-старiйшина Во?к... Бразд  не  тiльки  хвалився,  а  показував:  он,
дивiться, лежать вони, пращури нашi, на високих могилах. нiби кличуть: "За
Русь! За Русь!" Тож хiба можу я, син таких славетних батькiв i  дiдiв,  не
дбати про Руську землю.
   I Бразд дбав. Тепер,  пiсля  смертi  батька,  нiхто  в  Любечi  не  мiг
сказати, коли щось траплялось, що треба пiти до старiйшини Анта. Ант умер,
старiйшини нема? й не буде.  ?  великий  князь  у  Ки?вi,  князь  Оскол  у
Чернiговi, волостелин у Острi Кожема, княжий муж. його  посадник  Бразд  у
Любечi.
   У посадника було багато дiла. Це вiн  за  княжим  загадом  давав  людям
устави й уроки. З Ки?ва,  Чернiгова  й  волостi  при?жджали  на  замилених
конях, возами й лодiями княжi тiуни, ябетники, мечники* (*Мечники - судовi
виконавцi.). Вони велiли посаднику гнати на брань  людей,  давати  конi  й
воли, жито, хутра, мед, вiск.
   I Бразд виконував княжий загад. Вiн ставив тiунiв, ябетникiв i мечникiв
на покорм по хижах i велiв давати, поки  вони  стоять,  по  барану  або  ж
гов'яда на тиждень. по двi кури на день, а ще й хлiба, пшона, сиру,  меду,
гривну за в'?зд i окремо за ви?зд.
   Весь нiмiла - не мали чого дати князевi,  страшний  був  покорм,  бо  в
самих нiчого ?сти; у дворах не тiльки баранiв чи гов'яда, а й кур нема?.
   Однак знаходили, несли, давали - все на двiр до посадника Бразда. Краще
вже нехай вiн ма? справу з тiунами, ябетниками, нiж ходитимуть тi з  двору
до двору.
   Проте Бразд втiшав людей, говорив, що за все це  вони  сповна  одержать
подяку - дань на вiйнi, честь вiд князя, славу на Русi.
   Сам же Бразд не мiг мати данi вiд ворога,  честi  вiд  князя,  слави  в
землi, i про це вiн не раз  говорив  волостелину  сво?му  во?водi  Кожемi.
Бразд говорив не тiльки про це, прикладаючи руки до серця й пiдiймаючи очi
дторi. Вiн нарiкав, що в цей важкий час i  йому,  i  волостелиновi  Кожемi
однаково - данi вони не матимуть, бо не ходять на бранi, честi  вiд  князя
не здобудуть, бо, крiм них, ? багато волостелинiв, посадникiв, а де вже ?м
обом думати про славу в рiднiй землi?
   Розумiючи все це, Бразд дбав, щоб  життя  волостелина  було  кращим,  i
кожного разу, коли при?жджав до волостi, привозив Кожемi дарунок  -  сотню
вевериць* (*Вевериця -  горностай.),  кiлька  кадей  меду,  кiлька  кругiв
воску, додаючи до цього ще й мiх з кунами,  р?зами  чи,  коли  траплялись,
динарiями або солiдами* (*Куни, р?зи -  древнi  руськi  грошi,  динарi?  -
арабськi, солiди - грецькi.).
   Кожема приймав дарунки нiбито неохоче.
   - Добре, - говорив вiн, - вiзьму,  либонь,  бо...  -  вiн  схиляв  свою
голову ближче до Бразда й та?мниче шепотiв: - Бо мушу дати  щось  i  князю
чернiгiвському... У нього, зна?ш, також - нi данi на бранi, нi  честi  вiд
князя, нi слави на Русi.
   - Х'ба ж я не знаю, - посмiхнувся на це Бразд.  -  Саме  тому  я  додав
трохи динарi?в.
   Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князевi чернiгiвському вiн
мусив дати багато, князь вимагав вiд Кожеми  дедалi  бiльше  й  бiльше.  I
Кожема йому давав, як i всi волостелини. Звичайно, князь чернiгiвський  не
забував i Кожему - на ши? у волостелина була не срiбна, а  золота  гривна,
знамена* (*Знамено - тут: знак, герб.) Кожеми -  око  з  трьома  рисами  й
променями над ним - все частiше й частiше можна було зустрiти на полях,  в
лiсах, на гонах над Десною.
   Кожема ж, бажаючи допомогти сво?м посадникам, дозволяв усiм ?м, а також
i Бразду, мати сво? знамена.
   - Яке ж знамено хочеш ти мати? - запитав вiн у Бразда.
   Бразд був задоволений i, подумавши, сказав, що коли судилося йому  мати
знамено, то вiн хотiв би мати мiсяць пiд сонцем, бо,  мовляв,  ходить  пiд
волостелином, як пiд сонцем.
   - Буть по цьому, - згодився волостелин Кожема. - Роби  таке  знамено...
Кожема замислився.
   - ...I постав сво? знамено, - додав вiн, - на землi  пiд  Любечем:  вiд
оскола Днiпра до двох рядових могил...
   - Улiба i Во?ка, - пiдказав Бразд.
   - Ти ?х зна?ш лiпше, - махнув рукою Кожема. - У  нас  пiд  Остром  сво?
могили. А вiд тих рядових могил на пiвнiч до  випаленого  лiсу,  звiдти  ж
через березову дiброву знову до Днiпра, де Княжий брiд.
   Бразд низько, скiльки дозволила йому спина, вклонився.
   - А вiд Княжого броду, - вiв далi Кожема, - назад до березово? дiброви,
на пiвдень сонця до трьох могил i на захiд до Днiпра стоятиме мо? знамено,
- так велiв князь чернiгiвський.
   - Скiльки маю сил, берегтиму, - ще раз вклонився Бразд.
   Але не тiльки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило  жити
в якiйсь хижi. Мав же Кожема цiлий терем!
   Бразд почав будуватись - на власнiй землi, на найкращому мiсцi,  звiдки
видно було Днiпро, всi сво? добра. I не землянку чи  хижу,  а  рублений  з
товстих соснових колод, з дахом iз драницi, не з вогнищем, а  з  пiччю,  з
комином, обмащений зокола i всерединi бiлою глиною терем.
   Будувати його Бразду було не так вже важко - лiс вiн мав, купу в  нього
брав не один десяток людей. Тiльки Бразд кликнув  -  всi  вони  з'явились:
нарубали лiсу, потесали, склали, вивершили, перекрили,  накрили  -  добрий
терем мав тепер Бразд. Здалеку видно було його з Днiпра!
   Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу,  мусили  вони  робити  на
себе й Бразда. Строк купам минав, але Бразд  давав  новий  строк.  Коли  б
Бразд мав iнше серце, вiн би всiх оцих закупiв зробив обельними  холопами*
(*Обельний холоп - повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!
   I вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого  ж  вiн  ма?  вiрувати
бога. Досi думка про це йому нiколи не приходила в  голову,  вiн  вiрив  у
богiв сво?х отцiв - Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крiм того, в духiв
предкiв свого роду - домовикiв.
   Коли Бразд пiшов з дому сво?х отцiв, то  вiдчув,  що  духiв  предкiв  у
нього не  стало.  Вiн  не  перенiс  вогнища,  пiд  яким  вони  жили,  духи
залишились там, де й були, - в хижi Микули. Але вони  й  Микулi  тепер  не
допомагали: вiн жив бiдно, голодував, мерз.  Нi,  щось  сталося  з  духами
предкiв, вони, либонь, пiшли зовсiм з роду. Бразд у них вже не вiрив.
   Замислювався вiн i над небесними богами - Перуном i iншими.  Колись,  у
давнi часи, Бразд часто до них звертався, але тодi  вони  йому  нiчого  не
давали, вiн тiльки боявся ?х.
   Пiзнiше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може  дещо
зробити сам, власними руками. I вiн робив це потай  вiд  богiв,  щоб  вони
навiть не бачили. Бо, збираючи з людей, дещо брав собi, даючи князям, дещо
собi залишав, а старi боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.
   Тепер Бразд боявся помсти богiв. I коли стояв пiд час грози на  дворищi
або, що набагато гiрше, ?хав з чимсь  до  Остра  чи  був  на  Днiпрi,  то,
почувши далекий грiм i побачивши блискавицi, якi вцiляли в  землю,  тiкав,
ховався, лiз у нору, пiд скелю, бо гадав, що  це  його  шукають  i  хочуть
покарати всемогучi.
   - Чур, захисти мене, - шепотiв, ляскаючи зубами, Бразд.
   Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душi. Вiн  зрозумiв,  що
богам  не  до  нього.  Поглянь  навкруг  -  скiльки  ?  таких  посадникiв,
волостелинiв, князiв земель, во?вод, бояр, тiунiв, огнищан... ?х-як  пiску
над Днiпром. Та хiба ж може Перун усiх ?х  вибити?  I  хоч  вiн  i  надалi
ховався вiд грому й блискавиць, але тримався спокiйнiше, бо менше вiрив  у
силу старих богiв, тiльки йому було якось порожньо на свiтi без бога.
   Тодi Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн вiн чув  уже
ранiше. У самому Любечi, як вiн знав, були вже  та?мнi  християни,  тiльки
вiн не цiкавився ними.
   Почув же вiн нове про Христа й християн саме  вiд  волостелина  Кожеми,
коли одного разу при?хав до нього й привiз кiлька возiв усякого  добра,  а
на додачу трохи золота i срiбла.
   - От i гаразд,  -  сказав  Кожема,  -  а  я  оце  збираюсь  по?хати  до
Чернiгова, бо сам зна?ш: князевi - княже...
   Вiн помовчав, прикидаючи, скiльки важить вузлик з золотом  та  срiблом,
який йому привiз Бразд, а воднораз  i  зазирнув,  скiльки  там  золота,  а
скiльки срiбла.
   - Треба було б бiльше золота покласти, - докiрливо сказав Кожема, -  бо
надумав я, та й князь велить, у Острi храм будувати...
   - Храм? - не зрозумiв, про що йде мова, Бразд.
   - А так, - вiдповiв Кожема, - храм во славу богородицi, для християн. Я
ж то сам також християнин... Невже не знав?
   - Не знав, - вiдповiв Бразд.
   - Дивно! - промовив Кожема.
   - I менi дивно, - тихо прошепотiв Бразд. - Адже християни  -  поганини,
не богу моляться - древу, пiснi ?хнi - грецькi, i самi вони аки гречини...
   Волостелин Кожема, примруживши очi, подивився на Бразда, потiм запустив
усю п'ятiрню правицi в волосся на головi, нiби щось йому там свербiло.
   - Дивно ти говориш, посаднику,  -  сказав  нарештi  вiн.  -  Хто  ж  цi
поганини - княгиня Ольга, князь чернiгiвський Оскол, бояри, во?води,  я  i
множество людей, якi вiрують у Христа?
   - Що ти, волостелине, що ти? - скрикнув перелякано Бразд.
   - Я також, як i ти, вiрив у Перуна,  -  вiв  далi  Кожема,  -  вiрив  у
Дажбога, Сварога - богiв мо?х отцiв. Але як я можу вiрити  ?м  днесь,  чим
вони менi допоможуть? Грiм та блискавку нашлють на ворогiв? Нi, посаднику,
громом та блискавкою людей не скориш, уроку не вiзьмеш. Подивись на  мене,
дай менi в руки грiм та блискавку,  -  що  я  ними  вдiю?  А  от  золотом,
срiблом, добрим хутром,  медом  одолiю  я  кожного.  Адже  так?  -  Кожема
замислився, посмiхнувся й додав: - 3 усiх  старих  богiв  найбiльше  любий
менi Волос - вiн хоч худобу благословить,  благословить  торг.  Але  ж  не
токмо однi?ю худобою я живу, ? в мене терем, земля, лiси...  i  золото,  й
срiбло такожде. Тепер менi потрiбний не Волос, а бог з двома чи  й  трьома
головами.
   З великою тривогою й страхом слухав Бразд  слова  волостелина,  а  вони
чимдалi були смiливiшими i грiзнiшими.
   - Я довго мучився й страждав, - говорив Кожема. - Вiрити хочу,  бо  без
бога, як  i  отцi  мо?,  жити  не  можу.  А  який  бог  мене  захистить  i
благословить? Токмо  Христос.  Вiн  не  один,  а  одразу  в  трьох  лицях:
бог-отець, син, дух. Вiн захища? й  благословля?  багатого,  вiн  допоможе
бiдному, - ? ж бо не тiльки земля, а й небо, а на небi всi ми, а такожде i
бiднi, будемо рiвнi. Я небагато хочу, я нiкого не уб'ю, я  не  хочу  добра
ближнього мого, я сам знайду, що менi треба, нехай тiльки бог благословить
мене... Господи, благослови!  -  з  великим  почуттям  промовив  Кожема  й
перехрестився. - Благослови, боже, i прийми мене в царство тво?...
   - Я, волостелине, дам тобi ще трохи грошей, - сказав Бразд i,  вийнявши
баранячий мiхур, заходився рахувати динарi?. - Багато не  можу,  а  трошки
дам... Десять, двадесять... Господи, благослови!
   Але в цей час трапилось те, чого зовсiм не ждав Бразд i  що  на  смерть
перелякало його, - над самим теремом загримiв грiм, вдарила блискавиця,  i
в свiтлицi стало видно, як удень.
   - Перун! - крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув ?хню
розмову, бачив, як вiн да? грошi на християнську кумирню, й  вирiшив  його
покарати. - Перун, чур мене! - ще  раз  крикнув  вiн,  схопився  на  ноги,
пiдскочив на мiсцi,  бо  над  теремом  знову  загримiло  i  знову  вдарила
блискавиця, а потiм, нiчого вже  не  тямлячи,  випустив  з  рук  мiхур  iз
грiшми, а сам кинувся пiд лаву.
   Бразд чув, як по дерев'янiй пiдлозi терема котяться й  брязкотять  його
грошi, як щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном  i  його
помстою був такий великий, що вiн нiчого не тямив та й не мiг тямити.
   Тiльки тодi, коли Перун став бити далi й  далi  й  не  видно  вже  було
блискавиць, Бразд висунув голову з-пiд лави й подивився по свiтлицi.
   Вiн побачив, що  Кожема  встиг  викресати  вогонь  i  запалити  свiчку,
розчинив вiкно, сто?ть перед ним, дивиться, говорить:
   - Iлля про?хав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-тво?му,  дужчий  -
Перун чи Христос?
   - Динарi? я розсипав, - глухо вiдповiв Бразд, якому шкода було грошей i
який не хотiв признатись, що й досi бо?ться Перуна.
   - А я зберу ?х... зберу, - заспоко?в  його  Кожема.  Все  це  й  згадав
посадник любецький Бразд, стоячи у вечiрню годину над  Днiпром  i  думаючи
над тим, з якими ж богами йому жити?

   4

   Коли три сини старiйшини Анта дiлили мiж  собою  спадщину,  середульший
син Сварг недаремно взяв собi всяку кузнь.
   На дворищi, де жив Ант, а  до  нього  ще  чимало  попереднiх  поколiнь,
споконвiку працювали самi на себе. Випалювали лiси й  сiяли  зерно,  плели
сiтi й ловили рибу, ставили бортi в лiсi й брали  мед,  ходили  гуртом  на
звiра i гуртом також для потреб сво?х варили залiзо.
   Ще бувши малим, Сварг бачив,  як  це  робилось.  Тодi,  найчастiше  пiд
осiнь, коли закiнчувалась робота  на  полi,  чимало  чоловiкiв  збирались,
сiдали в лодi? i ?хали понад берегами, ходили по затоках, де були кручi, й
болотах i або ж  брали  руками,  або  дiставали  черпаками  з  дна  важку,
червонувату, жорстку руду.
   Вони немарно називали ?? рудою* (*Руда i  кров  мали  в  древньоруськiй
мовi однакове значення.). Як кров наповню?  й  живить  тiло  людини,  так,
думали вони, й ця руда ? кров'ю землi, влитою в не? богами. I людина  мала
право взяти цю кров у землi для сво?? потреби.
   Проте примусити руду  служити  людинi  було  нелегко.  Повернувшись  до
селища на лодiях, навантажених рудою,  чоловiки  вигортали  ??  на  берег,
сушили, iнодi, якщо починались дощi, й обпалювали.
   А далi вони варили залiзо. Чоловiки робили  з  твердо?  червоно?  глини
домницi* (*Домницi - схожi на великi глечики печi для виплавки залiза.)  з
горловиною вгорi, з дiрками для сопел у денцях, засипали туди  вперемiш  з
вугiллям руду, накладали  пiд  домницi  сухих  дров,  мiхами  через  сопла
нагонили дух. I пiсля довгих годин гасили вогонь,  розбивали  домницi,  де
вже була не руда, а криця* (*Криця - залiзо.).
   Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з
болота перетворювалася в залiзо, чому з  цього  залiза,  коли  його  знову
розпекти й загартувати у водi або, ще краще, в сечi чорного цапа, виходить
оцел* (*Оцел -  сталь,  криця.),  -  цього  нiхто  не  знав.  Думали  всi,
переконанi були, що бiля домниць  ходять  i  люди,  й  боги;  це  вони,  а
найбiльше бог Сварог, перетворюють руду землi на залiзо.
   Через те в ночi, коли варилось залiзо, на берег Днiпра виходили  тiльки
старiйшини та кузнецi. Усi ж люди оддалiк дивились, як  пала?  вогонь  пiд
домницями  над  Днiпром,  як  червонi  вiдблиски  його  грають  на  плесi,
вiдсвiчуються в хмарах, що низько звисли над рiкою.
   - Сварожичi варять залiзо, - говорили люди й  намагались  побачити,  як
боги сходять на землю, допомагають кузнецям.
   У такi ночi й середульший син Анта дивився на далекi вогнi, хотiв  бути
там - разом з богами й кузнецями.
   Бачив вiн пiзнiше, як уже на дворi в корченицi* (*Корчениця  -  кузня.)
кузнецi робили всiлякi речi:  серпи  й  мечi,  лемешi  й  шоломи,  ножi  й
пiдкови. А були в роду й такi кузнецi,  що  вмiли  виливати  не  тiльки  з
крицi, а й з золота та срiбла лунницi й усерязi, обереги, перснi, -  добрi
майстри були в Любечi, як i скрiзь на Русi.
   Для середульшого  сина  Анта  не  було  бiльшо?  розваги,  як  пiти  до
корченицi, сiсти там у куточку, дивитись, як  кузнецi  сиплють  вугiлля  в
горна, надувають мiхи, розпiкають крицю, б'ють, крутять,  перекручують  на
ковадлi, роблять з не? всiляку кузнь. За те, що цей середульший син день i
нiч сидiв у корченицi, його й Сваргом прозвали, - адже бог Сварог, як його
уявляли люди, був  весь  у  вугiллi,  чорний,  страшний.  Iм'я  Сварг  для
чорнявого, з гострими темно-карими оченятами хлопця цiлком личило.
   Але незабаром тут, у Любечi, покинули варити залiзо. Точилися  жорстокi
бранi - князь Iгор кiлька разiв ходив на  Царгород,  разом  з  ним  ходили
сiверяни, пiзнiше примучували деревлян. I тодi дуже багато людей з  Любеча
пiшло на брань, а мало повернулось. З тих, що повернулись, нiхто не  пiшов
на старе городище, розтеклися гнiздами понад Днiпром, поставили сво? хижi.
Не стало й кузнецiв - вони були смiливi люди й полягли головами. Так i ?ла
iржа всяку кузнь на дворi батька Анта, а в кого з любечан була  потреба  в
залiзi, той возив його з Ки?ва-города.
   Сварг також ходив на рать i, повернувшись звiдти, збудував  собi  хижу,
але не над Днiпром, а далi вiд  берега,  на  узлiссi.  Спочатку  нiхто  не
розумiв, чому вiн пiшов далi вiд людей i навiщо йому потрiбен лiс.
   Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тодi, коли якось уранцi вiд  хижi
Сварга на узлiссi долетiли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг,
дивувались люди, що вiн там ку?, для кого?
   А ще через якийсь час люди валом пiшли до  Сварга,  -  вiн,  виявилося,
поставив недалеко вiд сво?? хижi, над шляхом, що вiв  до  Остра,  невелику
корченицю, i туди до нього  чи  то  пiдкувати  коня,  чи  наварити  лемiш,
зробити серпа чи щит, та навiть коли треба було дiстати гак на рибу, замок
чи голку, iшли й iшли люди. I кожен, звичайно, щось йому нiс - той  хутро,
той жита чи горнець меду, а хто куни чи й гривню. Коли ж у когось не  було
чого дати, Сварг i не вимагав, а лише ставив умову: тепер вiн ку?  лемешi,
серпи, прийде час - i йому допоможуть, одроблять.
   I нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж пiсля смертi  батька  Анта,
коли три брати подiлили мiж собою спадщину i коли Сварг узяв те, що нiбито
нiкому не було потрiбне, - всяку кузнь.
   Вiн при?хав на старе дворище наступного ж дня пiсля похорон i возив  цю
кузнь з раннього ранку до пiзнього вечора. I вночi не спав,  а  все  ходив
при свiтлi мiсяця бiля сво?? корченицi, розкладав  кузнь,  гримiв  залiзом
так, що луна котилась аж до Днiпра.
   Над осiнь, коли любечани закiнчили роботу на полi, Сварг пiшов до  тих,
що завинили йому за всяку кузнь. Вiн не турбував людей, коли вони порались
на полi: у рiльникiв дорога своя година, у кузнеця  своя.  Але  зараз  вiн
просив ?х по?хати з ним по Днiпру вище  вiд  Любеча  й  допомогти  набрати
руди. Хоч у людей ще було багато свого дiла -  йде  осiнь,  за  нею  зима,
треба збирати гриби, шукати бортiв, возити дрова, бити звiра, -  але  вони
мусили ?хати з Сваргом.
   Правда, Сварг довго ?х не затримав. Вiн знав, де  брати  руду.  Обминув
сосновi бори й зупинився там, де росли  береза  й  осика.  Вiн  знав  такi
кручi, де важку, червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За
кiлька днiв вiн привiз шiсть лодiй руди. Люди  ж  перенесли  ??  до  само?
корченицi.
   Потiм Сварг заходився ставити  домницi.  Нiхто,  крiм  нього,  не  знав
тепер, як викладати зводи, робити верх, бити внизу парнi* (*Парнi -  дiрки
для сопел.), перемiшувати шари вугiлля й руди. Та й сам  Сварг  не  мiг  з
дитячих рокiв цього пам'ятати. Але немарне бував вiн у Ки?вi,  придивлявся
до роботи спритних ки?вських кузнецiв.
   Тепер йому знадобився й лiс, що рiс бiля само? хижi. Разом з людьми вiн
звалив чимало дубiв, напалив вугiлля.
   В одну з ночей з усiх гнiзд Любеча побачили, як пiд лiсом, там, де  йде
шлях на Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це,  може,  крийте  нас  боги,
загорiвся лiс, повисипали з хиж i землянок, щоб бiгти й гасити пожежу.
   Але не пожежа то була - там, пiд лiсом, недалеко вiд корченицi  Сварга,
горiли три вогнища. Бiля них стрибали, кричали  кiлька  чоловiк,  тривожна
луна котилась у лiсi, червона заграва встала пiд небом.
   Нiхто не пiшов до лiсу. Уже здавна чули, що кузнецi - то страшнi  люди.
А в цю годину, коли вони варили залiзо  разом  iз  сво?ми  сварожичами,  й
поготiв страшно було до них пiдступитись.
   Вiдтодi кузнець Сварг час вiд часу ?здив i брав руду, розкладав вогнища
попiд лiсом, варив залiзо. Тепер  вже  любечанам  не  доводилось  везти  з
Ки?ва-города шматки крицi, щоб кувати з них лемешi, серпи. У  Сварга  була
своя криця, ?? вистачало на всiх.
   Про самого Сварга йшло дедалi бiльше чуток. Колись, говорили  люди,  на
отчому городищi, де зараз лишився Антiв Микула, варили  гуртом  залiзо,  з
кузнецями були всi сварожичi, пращури  дому.  Але  тi  кузнецi  повмирали,
сварожичi одвернулись, пращури пiшли в лiси чи поля.
   А Сварг зумiв скликати пращурiв, вiн добився до сварожичiв, вiн один на
весь Любеч вмi? варити залiзо, але зна? не тiльки це - вiн все  зна?,  все
може, все вмi?, - страшний, однак дуже потрiбний чоловiк.
   До Сварга йшли тепер кувати,  варити,  загартовувати  всяку  кузнь.  На
дворi в нього було  кiлька  коней,  бикiв,  корiв  i  два  чорних  цапи  -
гартувати залiзо. В корченицi його була не тiльки  всяка  кузнь.  Вiн  мав
трави, всяке камiння, обереги, причари.

   5

   Микула не мiг зрозумiти, чому все  йдеться  на  зле.  Але  нещастя,  як
пiзньо? осенi жолуддя з дуба, сипались i сипались на нього.
   Здавалося, вiн жив по правдi, вчасно приносив жертви богам, ранiше, нiж
самому щось з'?сти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але  нiхто  тепер
йому не допомагав, життя важчало, двiр убожiшав, йшлося зовсiм на зле.
   Звичайно, смерть Анта завдала велико? й непоправно?  шкоди  роду.  Поки
старий жив, всi до Микули ставились з пошаною, нiхто його не чiпав i нiхто
йому не шкодив. Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох,
коло них була й Вiста, на дворi в них ходив батькiвський бойовий кiнь, час
вiд часу вони випалювали шматок лiсу над Днiпром, корчували  пнi,  щовесни
проходили з ралом, кидали в землю зерно.
   Був до того Ант ще й добрим,  тямущим  мисливцем,  рибалкою,  знав,  де
можна знайти в лiсi бортi, де живе звiр, водиться риба. Разом iз ним ходив
i Микула, - вони нiколи не повертались до сво?? хижi з порожнiми руками.
   Пiсля смертi Анта все змiнилося, тепер двiр Микули  став  таким,  як  i
iншi в Любечi, що було кращого на дворi - взяли Бразд i Сварг. Коли  пiсля
тi?? страшно? тризни брати при?хали кiньми й забрали сво? добро, Микула аж
за голову схопився - адже вони взяли все, у нього  лишились  тiльки  кiнь,
вiз та рало.
   Проте Микула ще тримався. Вiн ма? руки, ма? руки й  Вiста,  удвох  вони
посiють, скiльки ?м треба,  у  лiсi  ще  вiд  батька  зна?  Микула  бортнi
захожа?*(*Захожа? - дiлянки, урочища.), у  Днiпрi  ?  риба!  Восени,  коли
прийшов час, Микула опорядив старе рало, взяв борону, запрiг коня й по?хав
за Любеч до лiсу, де колись вони з батьком  випалили  шматок,  викорчували
пнi й рiк за роком сiяли жито.
   Але коли Микула до?хав до цi?? рiллi, вiн не  повiрив  сво?м  очам:  на
межi у нього i ще в багатьох людей стояло на стовпi знамено.
   Знамено! Спочатку вiн не зрозумiв навiть, що  це.  Витесаний  з  дерева
стовп, вгорi на ньому впоперек свiжа жовта дошка, а на нiй чорний смоляний
знак - два гострi перехрещенi списи. Вiн дiйшов до межi свого випалу,  там
теж стояло знамено - око з трьома рисами, побiг до межi сусiда -  знамено:
мiсяць пiд сонцем, нова межа - i знов: око, око!
   На полi зiбралося кiлька любечан, людей одного роду, що хоч i  пiшли  з
рiдного гнiзда, але мали те, що з'?днувало ?х i рiднило, - землю.
   Тепер виявилося, вже й земля ?х не рiднила, а, навпаки,  роздiляла.  Бо
там, де стояли знамена з списами, - то була княжа земля, де знамена з оком
- земля волостелина Кожеми, а знамено, на якому  був  мiсяць  пiд  сонцем,
належало посаднику, людинi з ?хнього i не ?хнього тепер роду - Браздовi.
   I довго в холодний осiннiй вечiр, коли з пiвночi задував вiтер,  а  вiд
Днiпра повз туман, стояли ницi любечани за селищем, не могли зрозумiти, як
i чому це сталося, не  могли  збагнути,  як  втратили  рiдну  землю.  Вони
дивились на небо, на плесо Днiпра, селище, рiльнi випали, лiси - все,  все
рiдна земля. Так було за батькiв, так велось за дiдiв, одвiку.  Було  так,
що при?жджали до них князi з дружинами, брали дань  вiд  диму  -  вони  це
давали; поставили князi над  ними  волостелинiв  i  посадникiв,  визначили
уроки й устави - вони i ?х давали, бо земля ж то була ?хня, рiдна...
   I от тепер земля  перестала  бути  ?хньою,  вона  не  рiдна,  а  княжа,
волосна, посадська. Чому ж так? Адже князь з сво?ю дружиною не ходить бiля
не?, не оре, не сi?. Не випалював, не  корчував,  не  орав  цi??  землi  й
волостелин Кожема, i посадник Бразд. Любечани  згадали  давноминулi  часи,
коли виходили великим родом, рубали лiс, корчували й випалювали пнi, орали
випали, клали в землю зерно й збирали врожа?. Ця випалена земля  була  для
них така дорога, це була ?хня кров.
   Лишалося, правда, ще  багато  землi  навкруг  -  рубай  лiси,  випалюй,
корчуй, сiй! Але хiба  могли  тепер  вони,  розпорошенi,  роздрiбненi,  це
зробити? Рубати лiси - з ким? Випалювати ?х - а як випалювати  одному?  О,
дядина була добра земля, пройшов по нiй з ралом i  сiй!  А  от  лядини  не
стало...
   Поряд з iншими ницими людьми стояв i Микула, думав, як  втратив  землю:
стару лядину в ту пам'ятну нiч взяв собi Бразд, - тепер на нiй стояло його
знамено, на новiй дядинi знамено волостелина.
   - Що ж, пiдемо в  лiс,  будемо  рубати  дерево,  випалювати,  орати,  -
гомонiли люди, стискуючи натрудженi кулаки.
   Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда.  Адже  брат
вiн, посадник, усе може зробити. Але нi, не  завернув  Микула.  Нижче  вiд
оскола над Днiпром, де не стояли княжi знамена, вiн  виорав  шмат  пiсно?,
пiскувато? землi. Виорав пiзно, кинув у рiллю все сво? жито,  але  скiльки
туди не ходив, скiльки не дивився, не дiждався буйного сходу. Стеблина  та
ще стеблина - от i все...
   Жахаючись голодно? зими, вiн кинувся в лiси, де вiд батька знав  бортнi
дерева. Але й там на бортневих захожаях стояли знамена - мiсяць, око!
   Однi?? ночi Микула  опинився  далеко  вiд  рiдного  двору,  в  глухому,
дрiмучому лiсi. Все навкруг було наповнене дивними звуками звiрiв, птахiв,
водяникiв лiсових болiт, водяних дiв... Галявину, на  якiй  сидiв  Микула,
заливало мiсячне сяйво, пiд промiнням окреслювались в'яле листя  папоротi,
барвиста роса, темнi квiти.
   Але не на них дивився Микула, а тiльки на  стовбур  одного  дерева,  де
гострою сокирою зроблено було отiс, а на ньому  чорною  смолою  вималюване
око.
   Раптом вiн встав i, похиливши набiк голову, довго, напружено,  сторожко
слухав. Нi, в лiсi було спокiйно. Тi ж самi голоси  звiрiв,  птахiв;  десь
далеко на болотi хлюпав по водi руками i  розгонисте  смiявся  водяник.  А
людей, крiм Микули, не було.
   Тодi вiн зробив кiлька швидких крокiв уперед, вихопив iз-за пояса  свiй
гострий топiр - бойовий топiр старiйшини Анта - i почав рубати,  стесувати
з дерева знамено... Тiльки тодi, коли око  трiсками  осипалось  на  росяну
траву, отямився Микула. I  побiг  геть  вiд  бортневого  мiсця,  в  нетрi.
Поперед нього пiдiймались i мчали, ламаючи гiлля, звiрi, над самою головою
пролiтали з криком сполоханi птахи. Вiн помiтив, бiжачи,  зелений  вогник,
що, напевно, горiв над кладом. Але не зупинився, аж поки не вибiг на кручi
до Днiпра. Потай добився до селища, сховав на дворi у клiтi топiр i тiльки
тодi зайшов до хижi.
   - Що з тобою було? - запитала Вiста,  побачивши  його  стомлене,  блiде
обличчя.
   - Нiчого? - вiдповiв вiн. - Тiльки я не знаю вже, як менi й жити?!

   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   1

   Ярина пiсля багатьох днiв хвороби одужала, але незабаром знову  злягла,
i то дуже важко. Тепер у не? не було гарячки, вона не кашляла, але не мала
сили встати, не виходила на кухню. Цiлими днями лежала,  не  промовивши  й
слова, нiби щось уперто думаючи, часом скаржилась, що ?й нiчим дихати й що
в не? зупиня?ться серце.
   Малуша працювала сама - на кухнi,  в  стравницi,  бiля  клiтей,  комор,
медуш, бертяниць.
   За князями ?й не вистачало часу, щоб як слiд доглянути ключницю. Уранцi
вона залишала ?й  пити,  ?сти,  вдень  раз  чи  два  забiгала,  щоб  чимсь
допомогти старiй, i знову зникала. А були днi, коли вона жодного  разу  не
могла заглянути до Ярини. I тiльки пiзнього вечора, не чуючи  нi  нiг,  нi
рук, переступала порiг, говорила винувато:
   - Аж ось коли я прийшла, матiнко Ярино!
   - А я спала, - вiдповiла на це Ярина. - Мiцно спала, бачила сон.
   Одного  разу,  повернувшись  увечерi  до  хлiвини,  Малуша   так   само
зупинилась на порозi, сказала:
   - Я прийшла, матiнко Ярино!
   - Добре, Малушо! - почула вона тихий голос. -  Дай  менi  води...  Щось
менi дуже погано, Малушо.
   - То, може, я когось покличу?
   - Нi, не треба... Дай  менi  води  i  спи.  Ти  стомилась,  тобi  треба
заснути.
   Малуша довго не спала, слухала, як важко диха? ключниця Ярина, i  потiм
заснула.
   Прокинулась вона рано, як звичайно, i одразу ж кинулась до Ярини.
   Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, - на правому боцi, поклавши
пiд голову руку...
   Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлiвини, пiдбiгла  до  сторожiв,
якi саме сходили з городницi, розповiла  ?м,  що  сталось.  Сторожi  пiшли
одразу ж до тисяцького.
   Але нiч iшла, збiгав час, а на кухнi було так багато роботи.  I  Малуша
зайшла на кухню, побудила дворян, сама принесла  гов'яда,  зерна,  рiзного
зiлля, помила посуд, запалила свiчки й прибрала все в стравницi.
   Коли княгиня з княжичами,  во?водою  Свенелдом,  боярами  i  священиком
зайшла до стравницi, Малуша ?х зустрiла поклоном i, схлипнувши, сказала:
   - Матiнко княгине! Ярина померла!
   - Я знаю, Малушо! - вiдповiла княгиня й звернулась до  священика:  -  Я
вже сказала, що робити. Похова?мо ??, отче, на  Воздихальницi,  де  лежать
християни.
   Снiдали в мовчаннi. За вiкном тьмяно народжувався свiтанок, примеркали,
жовтiшали вогнi сбiчок. Малуша увесь час думала  про  несподiвану  кончину
Ярини. Сльози набiгали й набiгали ?й на очi.  Але  нiхто  в  стравницi  не
бачив, як плаче Малуша. У мовчаннi по?ли, священик пiсля  того  помолився,
всi встали й вийшли.
   Тiльки княгиня на якийсь час лишилась у стравницi.
   - Малушо! - покликала вона.
   Малуша стала перед нею.
   Княгиня Ольга подивилась на  дiвчину,  на  чудове  ??  обличчя,  вкрите
гарячими рум'янцями, темно-карi очi, окинула поглядом гнучкий,  тонкий  ??
стан, тугi груди, дужi руки.
   - От i нема? Ярини, - промовила княгиня. - Що ж, Малушо, будеш тепер ти
менi допомагати. Зайди до мене в терем, у свiтлицю, скажу, що ма?ш робити.

   2

   Пiсля смертi Ярини княгиня Ольга  якийсь  час  тримала  ключi  в  сво?х
руках. Припоручати ?х комусь iз сво?х родичок не  хотiла  -  завидющi  всi
вони, жадiбнi, тiльки й думають, як би щось привласнити. Дати ключi комусь
iз дворян боялась: молодi, тi самi, може, побояться, так  iншi  за  ?хньою
спиною все розтягнуть.
   А добра в княгинi було багато. Що б вона була за княгиня, коли  б  його
не мала! Дiди й прадiди ??, що сидiли на  Ки?вському  столi  -  а  княгиня
Ольга по закону вважала себе ?х спадко?мницею,  -  не  одразу  зiбрали  це
добро, кров'ю здобували його в далеких походах, спотружались, встановлюючи
уклад i даючи лад сво?й землi. Та навiть ?? чоловiк,  князь  Iгор,  беручи
дань з деревлян, за це полiг.
   Княгиня Ольга  теж  брала  дань,  пiзнiше  поставила  уроки  й  устави.
Ки?вський князь - глава племенам i землям, вiн заступник всiх людей  перед
богом, вiн i во?вода, коли хто напада? на Русь.
   Але щоб тримати лад у землях, бути  готовим  одбити  ворога,  якщо  вiн
посяга? на Русь,  годувати,  по?ти  й  одягати  дружину,  будувати  город,
ставити сторожу, ще й складати богам жертву - для цього ки?вському князевi
треба було мати багато добра, вiн мусив бути багатшим вiд iнших князiв.
   Знамена княгинi Ольги стояли на багатьох i багатьох полях понад Днiпром
i Десною, знаменом ?? перетесано було багато лiсiв, ?? гони були на рiках,
перевесища в лiсах. А крiм того, мала вона й княжi двори, весi,  -  багато
тiунiв княгинi Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князевi -  княже,
а собi - сво?.
   Немало багатств i скарбiв було  й  на  Горi  -  в  свiтлицях,  палатах,
клiтях, коморах, скотницi княжiй. Треба ж було княгинi тримати в руках  цi
багатства.
   I, навiть ставши християнкою, Ольга не змiнила сво?х  переконань.  Адже
Христос говорив: "Боговi - боже, а  князевi  -  княже",  вiн  благословляв
багатства й захищав убогих.
   Княгиня багато свого багатства довiряла ключницi Яринi. I як ?й було не
довiряти: прожила Ярина весь свiй  вiк  на  Горi.  Робою  туди  прийшла  -
ключницею стала. Знала вона князя Олега, колихала Iгоря, Ольгу зустрiла ще
замолоду. I все берегла, стерегла, як справжня господиня.
   Коли Ярина померла, зайшла княгиня до ?? хлiвини,  бiля  тiла  постояла
(як не кажи, а прожила в цiй хлiвинi  Ярина,  служачи  князям,  бiльше  як
пiвста лiт), а тодi вiдкрила ляду ?? скринi.
   Нi, тако?? ключницi, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скринi ?? не було
нiяких скарбiв. Тiльки звичайнi сорочки, кiлька спiдниць,  дещо  з  тепло?
одежi та ще два суво? полотна, якi Ярина виткала власними руками.
   - Вiзьмiть полотно в клiтi.
   Княгиня дуже уболiвала за Яриною. А тодi взяла собi в помiчницi Малушу.
Вона не думала робити ?? ключницею - нi,  Малуша  була  надто  молода  для
тако? роботи. Княгинi просто чомусь подобалась  ця  дiвчина,  щось  у  нiй
викликало приязнь, довiру.
   Малуша, як швидко переконалась княгиня,  виявилась  доброю  помiчницею.
Вона увесь день поралась на  великому  господарствi,  iшла  вiд  клiтi  до
клiтi, з медушi в медушу, брала все, що було треба, в кiнцi дня  приходила
до терема й клала перед княгинею ключi. Нi, княгиня не помилилась,  взявши
Малушу  до  терема,  -  тямуща  вона,  чесна,  такiй  весь   терем   можна
припоручити.
   Через це само собою так вийшло, що одного  разу  увечерi,  коли  Малуша
взяла з клiтей все, що велiла княгиня й що потрiбно було для  снiдання,  а
потiм прийшла до не? в спочивальню й поклала ключi на лаву, Ольга сказала:
   - Ти вже ?х тут не клади.
   - А де покласти? - не зрозумiла Малуша.
   Княгиня була дуже стомлена, вона  сидiла  на  ложi,  спочивала  й  щось
уперто думала.
   - Важко це менi, Малушо! - промовила, зiтхнувши, вона. - Думай над тим,
що кому дати! Нi, Малушо, у мене й так багато дiла. Сама вже  подумай,  що
треба робити в теремi. Ти ж усе зна?ш.
   - Знаю, матiнко княгине.
   - Отож i носи ключi з собою при поясi. Ключницею мо?ю будеш.
   Малуша впала княгинi в ноги, але не радiсть, а  страх  спонукав  ??  це
зробити.
   - Боюсь я, матiнко княгине, - призналась вона.
   - А чого тобi боятись?
   - Тереми великi, клiтей багато.
   - А що в нас - дворян мало? - суворо мовила княгиня. -  Носитимеш  бiля
пояса мо? ключi - всi слухатимуться тебе.
   I, помовчавши трохи, додала:
   - Отак i роби, Малупюi Милостниця* (*Милостниця - улюблениця.) ти  моя!
Нi, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключницi. Добро ?? було в
певних руках.
   - А оцей ключ, - вибрала вона з низки i показала Малупгi, - з терема до
тво?? хлiвини. Дверi одiмкни, нехай так i будуть, - можу тебе по надобi  й
вночi покликати. Так було при Яринi, так буде i з тобою.
   Малуша вийшла з спочивальнi княгинi, пройшла  сiньми.  Думала  вийти  в
двiр, але повернулась, бо пригадала, що мусить одiмкнути з сiней дверi  до
сво?? хлiвини.
   Довго одмикала замок, бо в не? тремтiли руки, i вперше зайшла до  свого
житла з княжого терема.
   Стала вона посеред хлiвини - i та нiби хлiвина, i не та, i та Малуша, i
нiби не та. Хвилюючись, сiла на тверде ложе й замислилась.
   Отже, ключi вiд теремiв, комор i всього княжого двору у не? в руках. Не
шукала вона ?х i не добивалась - доля  судила,  що  важка  металева  низка
забряжчала коло пояса.
   Чи розумiла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось  iнший  тут,  на
Горi, мiг тiльки мрiяти? I чи думала над  тим,  що,  прийнявши  ключi  вiд
княгинi, може одiмкнути не клiтi й комори, а щось бiльше, значимiше?  Адже
тут, на  Горi,  всi,  хто  порався  коло  княжих  багатств,  самi  ставали
багатими. I це не вважалось татьбою, за це не карав нi закон, нi покон. Та
коли б Малуша чи в цi днi, чи згодом щось i попросила в княгинi, хiба б та
вiдмовила ?й?
   Нi, Малуша не розумiла цього, бо досi жила  в  хатi  свого  батька,  де
кожен робив, що мiг, одягав, що мав, ?в, що було,  нiколи  не  посягав  на
чуже, не сво?, хоч би воно було краще й дорожче.
   Про все це подумала Малуша набагато пiзнiше. А  зараз  вона  тримала  в
руках ключi, перебирала ?х. Один, другий, третiй, о, як багато?  "Який  же
ключ мiй?" - заплющивши очi, замислилась вона.

   З

   Дуже швидко Малуша вiдчула, що бути ключницею  княгинi  Ольги  набагато
важче, нiж вона думала.
   Малуша не боялась роботи, як i ранiше, вона працювала  з  усiх  сил  i,
коли говорити правду, навiть над  силу,  бiльше,  нiж  дозволяв  час.  Але
Малуша не нарiкала на це. Що ж, менше поспить, якусь нiч може й зовсiм  не
спати, - у не? було здоров'я, запал,  а  найголовнiше  -  молодiсть.  Вона
працювала, не бачила кiнця роботi, але не  це  турбувало  ??.  Аби  тiльки
вистачило сили.
   Турбувало ?? iнше, i саме те, про що вона не думала  й  не  гадала.  Це
почалось одразу, тiльки-но вона стала ключницею...
   Наступного дня, пiсля того як княгиня висловила ?й  свою  волю,  Малуша
встала дуже рано, ранiше, нiж вона звичайно вставала.  Можливо,  Малуша  й
зовсiм не спала. Полежала, склепивши повiки, побачила сон нiбито: що князi
увiйшли до стравницi, а в не? ж нiчого не приготовано, - i схопилась серед
ночi з серцем, що розривалося в грудях, швидко  одяглась,  сплеснула  лице
холодною водою, вийшла у двiр.
   Аж тодi вона зрозумiла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожi на
городницях двiчi ударили в била - на вежi над  Подольськими  воротами,  на
вежi вiд Днiпра, на Перевесищанськiй i  далi,  далi.  Здавалось,  хтось  у
чорному кроку? там угорi по городницях i да?  знати  про  себе:  "Ба-а-ам!
Ба-ам! Спiiть! Я не сплю! Спiть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амI" Це був час,
коли змiнювалась перша нiчна сторожа, до свiтанку - далеко.
   Але Малуша не повернулась до хлiвини. Рано то й рано. Що  ж,  вона,  не
поспiшаючи, зробить  свою  роботу.  Темним  двором  попрямувала  до  стiни
терема, де тьмяно, як купка грибiв, окреслювались хижi й клiтi.
   У цих хижах, де жила дворня i де готували страви князям, всi ще  спали.
Тихо, щоб нiкого не побудити, вона зайшла до кухнi й хотiла сiсти на  лавi
перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж ?й починати.
   Проте вона не все зважила. Тiльки зайшла до кухнi i думала вже сiсти на
лавi, як у темрявi  бiля  теплого  ще  вогнища  хтось  поворухнувся,  сiв,
запитав:
   - А хто там ходить?
   Вона впiзнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку  рубав  дрова,
розпалював i порався весь день бiля вогню. Вiн, зрозумiла тепер Малуша,  i
спить бiля свого вогнища. Та й справдi, тут так тепло й затишно.
   - Це я, Путшо, - тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч,  промовила
Малуша.
   - Бачу, бачу, - сказав i голосно позiхнув Путша. - А я  вже  думав,  що
якийсь тать, i схопився за сокиру. Малуша засмiялась, засмiявся й Путша.
   - От бач, якi татi бувають на свiтi...
   - Мабуть, я вже й встану, - раптом обiрвав смiх Путша, i Малуша почула,
як вiн у темрявi висiкав вогонь, а у виблисках  кресала  побачила  кошлату
бороду, вуеи й суворе обличчя.
   - Ще рано, - промовила Малуша. - Спи, Путшо, спи!
   Вiн кресав i кресав вогонь. Ось почав тлiти,  а  далi  спалахнув  ясним
вогником трут, Путша знайшов i запалив вiд нього жмут соснових скiпок.
   - Де вже там спати, - невдоволено сказав вiн. - Якщо ключниця не спить,
де вже спати дворянам...
   Одягнувши постоли, прикривши плечi драною хутриною, вiн узяв  сокиру  й
вийшов з хижi.
   А  тим  часом  дуже  швидко  загоготiло  вогнище,  в   хижi   розлилося
червонкувате свiтло, вiд гарячого жару по хижi пiшло тепло. Малушi  навiть
захотiлося схилити голову до лави, якусь часинку задрiмати. Адже тут  було
набагато краще, нiж у ?? холоднiй хлiвинi.
   З двору долетiли раз i вдруге глухi удари сокири - не спав  уже  Путша,
вiн на весь день запасав для вогнища дрова. То хiба ж могла спати  Малуша?
В не? ? стiльки всяко? роботи - щоб впоратись, мало дня й ночi.
   I знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала  з
лави, пригасила трохи у вогнищi жар i запалила свiчку, а  потiм,  тримаючи
?? в руках, пiшла до сiней, де стояв посуд,  до  стравницi,  запалила  там
свiчки.
   Так вона ще з ночi почала свiй день - замела стравницю i застелила  там
на столi  чисту  полотняну  скатерку,  витерла  стiльцi,  змiнила  воду  в
корчагах, далi заходилась уже в сiнях на полицях ставити по-сво?му  посуд:
миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихiв. I думала Малуша,  що
нiкого не потурбувала.
   Раптом до ?? вуха долетiв тихий шепiт за дверима в кухнi.
   - Та хiба вона вже встала? - пiзнала Малуша голос Пракседи.
   - Встала, ще й давно... i мене розбудила, - вiдповiв Путша.
   - От лихо! - Чути було, як Пракседа сплеснула руками. - Ну, то й я пiду
побуджу сво?х дворянок.
   Малуша вискочила в кухню сказати, що нiкого  не  треба  будити,  бо  ще
рано. Але перед самим ?? носом i Путша, i  Пракседа  вийшли  з  кухнi,  за
стiною в хижах приглушено загомонiли,  мiж  багатьма  невиразними  словами
вона почула одне слово:
   - Ключниця! Ключниця!
   Нi, пiзно було вже Малушi йти в хижi й говорити, благати,  щоб  дворяни
спали, бо ще ж зовсiм рано. Дивне  почуття  з'явилось  у  не?.  Нiби  вона
тiльки-но стояла на кручi, ворухнула камiнь, який давив ?й груди,  скинула
його з грудей. Але камiнь той не зупинився на мiсцi, а зiрвався, покотився
по схилах i летить тепер, збиваючи з нiг людей.
   - Ключниця! Ключниця! - чула Малуша навкруг. I коли одразу пiсля  цього
заспанi дворяни  почали  заходити  до  кухнi,  стали  робити  кожен  сво?,
допомагати Малушi, ?й стало зовсiм страшно: вони вiтались з нею не так, як
звичайно, а якось iнакше, нiбито шанобливiше. Вона дорiкала,  навiщо  вони
встали так рано, вони  ж  винувато  говорили,  що  трохи  заспали.  Малуша
кидалась з кутка в куток, щоб бiльше взяти на сво? плечi, а  виходило,  що
це вона ?х змушу? працювати бiльше, жвавiше, швидше... Так першого ж ранку
Малушi здалося, що потрапила вона в якесь павутиння,  хоче  його  порвати,
скида? з себе, а воно облипа?, обсоту? ?? все мiцнiше й мiцнiше.
   Настав нарештi ранок. Все завчасу було готове i в стравницi, i в сiнях,
i на кухнi, Малуша ще до снiдання встигла обiйти весь терем  i  поглянула,
чи все зробили теремнi дiвчата.
   Усе було готове, i ??  теремнi  дiвчата  й  дворяни  стали  такими,  як
завжди. Скоро до  стравницi  вийдуть  князi,  а  пiсля  них  поснiдають  i
дворяни. I князi вийшли, поснiдали. В час  снiдання  Малуша  помiтила,  що
княгиня  Ольга  стежить  за  нею,  спогляда?  i,  либонь,  задоволена,  бо
посмiха?ться. Коли князi пiшли правити суд, Малуша, як i  ранiше,  сiла  з
дворянами, поснiдала. Залишки вiд княжих  страв  були  ще  теплi,  смачнi.
Малуша дала Путшi й кiльком дворянам, а мiж ними й Пракседi, потроху вина,
що залишилось у келихах князiв, i тодi за  столом,  де  всi  рвали  руками
м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало  веселiше,  теплiше,  -  один
дворянський рiд! I Малушi стало спокiйнiше, камiнь, який  вона  зрушила  i
який котився схилами, здавалося, нарештi зупинився.
   Але камiнь не зупинився. Наступного дня  Малуша  прокинулась  так  само
задовго до свiтання. Вийшла з хижi, почула удари нiчних сторожiв i  хотiла
вернутись до сво?? хлiвини, але побачила, що в  хижах  бiля  терема  i  на
кухнi вже блищать вогники, а десь у темрявi глухо гупа?  сокира:  "У-у-ух!
У-у-ух!"
   Вона навiть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще
скiльки тих годин до свiтання, спати б та й  спати!  Тiльки  вона  вже  не
могла й не смiла  спати.  Повернулась  до  хлiвини,  швидко  одяглась,  не
встигла навiть помитись, i побiгла до кухнi.  Там  горiло  вогнище,  Путша
наносив дров, дiвчата прибирали.
   - Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали...  ранiше!  -  зустрiла  ??
холодним, злим поглядом Пракседа.
   Що могла ?й сказати ключниця?

   4

   Нелегко було Малушi й у свiтлицях княжого терема. Ранiше,  працюючи  ще
на кухнi, коли  думала  вона  про  цi  свiтлицi,  то  уявляла,  що  там  -
багатство, все ся?, блищить, там тиша, спокiй,  все  красиве.  А  от  чому
красиве, того не могла висловити.
   Вона пробувала тодi розпитати про княжий терем, свiтлицi його й  палати
в ключницi Ярини, але  та  вiдповiдала  дуже  коротко,  невиразно:  "Добре
живуть нашi князi, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти
й сама побачиш, яке княже життя".
   Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.
   Пiзнiше, коли Малуша  переступила  вперше  порiг  княжого  терема,  вiн
приголомшив ?? красою  сво?ю,  багатством,  скарбами...  Убога  дiвчина  з
Любеча навiть зупинилась, побачивши  палати,  опустила  руки  й  заклiпала
очима. Проте тодi вона була тiльки дворянкою, як i iншi дiвчата.
   Тепер, ставши ключницею,  Малуша  подивилась  на  терем  iншими  очима,
побачила тут не тiльки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з  людьми,
що жили тут, взнала ?х вдачу, душi, силу.
   Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу.  Ранiше,  зустрiчаючи  ??  в
стравницi, та й  пiзнiше,  приймаючи  вiд  не?  ключi  вранцi  й  вiддаючи
увечерi,  вона  бачила  ??  в  пишнотi  й  славi,  уявляла  грiзною,   але
справедливою, не такою, як усi люди.
   Тепер, коли Малушi доводилось бiгати до  княгинi  кожного  дня,  кожно?
години, часто й ночами, вона побачила й пiзнала ??  зовсiм  не  такою,  як
ранiше, не такою, як уявляла. Може,  трапилось  це  через  те,  що  ранiше
Малуша бачила княгиню у багатiй, шитiй золотом i срiблом одежi, з червоним
корзном на плечах, у широкому поясi, що  робив  ??  ставною  й  тонкою,  у
червоних чи зелених хзових чобiтках. А  тепер  побачила  в  спочивальнi  з
темною намiткою на головi, у звичайнiй одежi, старих чув'ях на ногах.
   Може, i то безперечно так, це  змусило  Малушу  подивитись  на  княгиню
новими очима. Але, попри все, вона побачила й iнше:  княгиня  Ольга  зовнi
здавалась ласкавою й теплою, а насправдi була  холодна  й  жорстока.  Вона
багато обiцяла, але мало давала. Вона була просто скупа,  бо  часто  вночi
кликала Малушу до себе й усе мiркувала, як  би  менше  дати  дворянам,  як
дешевше прогодувати гриднiв.
   Та й по собi Малуша вiдчувала, що княгиня зовсiм не така, якою вона  ??
уявляла. Де подiлись ласкавi слова, якими княгиня ранiше ??  дарувала,  де
тепло очей, що колись грiло Малушу й що давало ?й радiсть, надiю?  Княгиня
Ольга тепер завжди була холодна з Малушею, говорила з нею тiльки про дiло,
на всьому ?? перевiряла, в усьому ?й нiбито не вiрила. Не  раз  i  не  два
Малуша навiть плакала вечорами в сво?й хлiвинi.  А  за  ключi  вiд  клiтей
боялася бiльше, нiж за сво? життя.
   I не тiльки княгиня Ольга, всi в княжому теремi так: зовнi  -  ласкавi,
на людях - сердечнi, справедливi,  щирi  а  в  життi  -  в  сво?х  покоях,
свiтлицях, опочивальнях - зовсiм не такi. Малуша боялась родичiв  княгинi,
во?води Свенелда, священика, усiх, усiх.
   Боялась вона й княжичiв - синiв  княгинi  Ольги,  особливо  Святослава.
Менший княжич Улiб завжди був ласкавий з  нею,  дивився  на  не?  веселими
очима, в яких грали блискучi вогники, говорив слово - наче  щось  дарував.
Тiльки Малуша не вiрила йому. Стереглась...
   Зовсiм не такий був княжич Святослав. Малуша не розумiла його. Вiн  був
суворий, навiть на матiр - княгиню - поглядав сердитими очима.  Малуша  не
раз чула, як вiн перечить ?й, ую Асмусу, особливо Улiбу.
   I до Малушi вiн ставився так само. Ну хоч би колись сказав ?й, як Улiб,
тепле слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч  би  подивився  на  не?
ласкавим оком. Нi, не такий  княжич  Святослав.  Вiн  не  озветься  теплим
словом, вiзьме - не спита?, хтось йому щось дасть - не подяку?,  а  тiльки
що - нагрима?.
   Якось Малуша прибирала вранцi в його свiтлицi. Зда?ться, чого ще треба:
пiдмела, витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було  б
видно, пiдлогу вимила - все в свiтлицi заблищало.
   Але княжичу  Святославу  однаково  не  догодила.  Вiн,  поки  прибирала
Малуша, увесь час стояв бiля вiкна,  дивився  на  Днiпро,  часом  спiдлоба
позирав на не?.
   - Доки ти будеш прибирати? Чого згина?шся, навiщо?
   Перелякана його криком, Малуша  випорснула  з  свiтлицi,  зупинилась  у
сiнях i заплакала.  Плакала  вона,  правда,  тихо,  щоб  нiхто  не  почув,
витирала сльози, щоб нiхто не помiтив.
   I раптом почула позад себе кроки. Оглянулась - княжич Святослав. Хотiла
тiкати - вiн заступив ?й шлях.
   - Ти чого плачеш?
   - Я не плакала, княжичу, ?й-Перун, не плакала.
   Вiн подивився на не? очима, в яких  було  презирство,  й  осудження,  i
крихiтка ще чогось, чого не могла  зрозумiти  Малуша.  Але  на  те  вiн  i
княжич, так i тiльки так вiн i мусить дивитись на Малушу.
   - Гей, ти, дворянко! - сердито промовив Святослав. - Не плач!  За  чим,
за чим ти лл?ш сльозив
   Вiн пiшов, i Малуша бiльше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово
княгинi. Вiн страшний, не такий, як усi, його слiд стерегтись  бiльше  вiд
усiх.
   I пiзнiше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрiчала  в  темних
сiнях терема або в присмерках десь надворi. Побачивши його  здалеку,  вона
низько вклонялась, нижче, може, нiж годилось, i дуже повiльно, повiльнiше,
нiж треба, пiдiймала голову, сподiваючись, що за цей  час  княжич  промине
??.
   А коли вона нарештi пiдводила голову, то бачила, що князь Святослав  не
проминув  ??,  зупинився,   сто?ть,   жде,   навмисне   жде,   поки   вона
випроста?ться.
   I тодi Малуша зустрiчала погляд його сiрих очей, бачила стиснутi  уста,
щось суворе в обличчi i ще щось дивне, схоже на посмiшку. Так i йшов  далi
княжич Святослав - з суворою посмiшкою, з примруженими очима.

   5

   Ранiше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тiльки  те,  що
велiла Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб  не  сварилась
княгиня.
   I давала Малуша не бiльше, а може, й менше, нiж дала б княгиня. Це йшло
не вiд скупостi. Коли б усi багатства княжi належали ?й,  о,  тодi  Малуша
роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла  тiльки
одне - свою честь.
   Якось Добриня ?й сказав:
   - А чи зна?ш, Малушо, щось нашi гриднi не дуже добре говорять про тебе?
   Вона навiть зашарiлась, - вiд гриднiв, як це ?й  всi  говорили,  нiчого
ждати доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють,  кожен  з  них  хвалиться
собою, iншого ж гудить. Але невже хтось iз них посмiв  сказати  якусь  лжу
про не?? Вона ж нi з ким iз них не зустрiчалась, приводу не давала.
   - Що ж вони говорять? - запитала Малуша.
   - Кажуть, - вiдповiв Добриня, - що ти така ж, як i  ключниця  Ярина,  -
зайвого корчажка меду не даси, покорм вида?ш скупо,
   У не? одлягло вiд серця - отже, говориться не про ?? дiвочу честь.
   - I покорм, i мед я даю, як велить княгиня, -  сердито  вiдповiла  вона
братовi. - А тво? гриднi ненажери, ?м цiле гов'ядо дай,  то  й  тодi  буде
мало.
   Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра  -  не
за гридня заступа?ться, а за княгиню! Та невже ж вона не розумi?,  що  без
гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добринi, i Малушi не  бачити
б Гори довiку.
   Вiн нiчого не сказав Малушi, а подумав,  що,  либонь,  гриднi  говорять
правду. Страшнi князi землi, але не гiршi й усi тi, хто ?м служить. Тiльки
не думав Добриня про себе й про те, що вiн сам служить  князям,  що  життя
його в княжiй волi.
   Не сказав вiн i про те, чому саме почав з Малушею  цю  розмову.  Стояла
вона якусь хвилину, - примруживши очi, дивилась на стiну й Днiпро. А  тодi
раптом здригнулась, не попрощалась, слова не  промовила,  побiгла  стежкою
попiд деревами до терема. I чи то примарилось Добринi,  чи,  може,  так  i
було, але здавалося йому, що Малуша витира? на обличчi  сльози.  Диви,  не
можна ?й сказати й слова?
   А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже  уболiвав  за  побратимом
сво?м Туром. Був гридень, а перевiвся нiнащо, ганчiркою став.
   Все почалося вiдтодi, як Тур  признався  Добринi,  що  Малуша  йому  до
вподоби i, либонь, не гiрша горянських дiвчат.
   Насправдi ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася  йому  кращою  вiд  усiх
дiвчат Гори, хоч мiж ними були й во?водськi, i боярськi, i княжi дочки.
   Вiн полюбив ??, ходив тут, по Горi, а жадав ?? бачити, ?здив  з  iншими
гриднями в далекому полi, але  й  там  думав  про  не?.  А  який  вiн  був
щасливий, коли раз i вдруге зустрiв ?? на Горi. Правда, Тур не  говорив  з
нею, але ж нiщо йому не заважало думати про не?, i вiн  думав,  мрiяв,  як
колись стане поруч iз нею, скаже ?й все щиро, одверто.
   Сказав би ж вiн ?й, як це думано й передумано, мабуть, так:
   "От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А  що  таке  гридень?  Княжий
слуга, робочич. Сьогоднi я живу на бiлому  свiтi,  а  завтра,  якщо  пошле
князь на смерть, - i помираю. Тiльки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже
й ребра в мене поламанi, i покалiчена рука болить,  проте,  либонь,  тепер
уже мене нi спис, нi стрiла не вiзьмуть, бо знаю я проти них слово, яке  ж
- не признаюсь..."
   Так думав почати Тур, а далi б сказав:
   "...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, i в тебе така  ж,
як i в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гiрше. Тебе взяли до  княжого
двору, бо ти в'?хала на Гору пiд щитом,  але  що  далi?  Будеш  ти  робою,
працюватимеш на кухнi, ?стимеш княжi об'?дки, ну, може, за довгi роки щось
i збереш,  не  вотоляну*  (*Вотола  -  груба  доморобна  тканина.)  свитку
одягнеш, а з крашеницi, може, й вовни. А далi що? Ти пiд щитом в'?хала  на
Гору, але ти рабиня i рабинею будеш... От як!"
   Але Тур не кiнчив би на цьому, а неодмiнно сказав би ще Малушi:
   "А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба,  я  -  робочич,  долi
нема? в тебе i не буде ?? тут, на Горi, i в мене ?? не буде  довiку;  я  ж
тебе, чу?ш, Малушо, люблю так, як нiкого в свiтi; може, й ти мене полюбиш,
коли не стiльки, то хоч менше. I от я скажу князям: "Служив я  вам,  дайте
пожалування - шматок землi над Днiпром, де я поставлю хижу", - адже  дають
князi гридням, якi ?м вiрно служили, пожалування  землею.  I  ти,  Малушо,
скажеш княгинi: "Служила я вам - пустiть тепер на  волю,  хочу  я  жити  з
таким робочичем, як сама, звiв нас Ладо..." I пустять князi, як  же  можна
не пустити!"
   Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею вiдбудеться не скоро. Мине
рiк, другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити  щось  у
князiв. Але Тур згоден був ждати, нi вiн сам,  нi  роба  Малуша  не  могли
втекти вiд сво?? долi...
   I раптом сталось те, чого Тур  нiяк  не  ждав:  Малуша  -  ключниця.  У
похмурий осiннiй день, коли все  Днiпро  затягли  густi  тумани,  а  вгорi
котились важкi темно-сiрi хмари, гридень Тур стояв  на  високiй  кручi  за
Горою i не бачив нi неба, нi хмар, нi  Днiпра.  Чорна  хмара  вкрила  його
серце, затягла всю душу.
   Малуша - ключниця! Отепер кiнець всiм мрiям, нiколи вже нiчого  вiн  ?й
не скаже. Доки була вона робою, вiн був ?й до пари, - о, яка б  рабиня  на
Горi та не стала поруч з молодим, добрим гриднемi Тепер вона  ключниця,  в
не? ключi вiд теремiв княжих, комор i клiтей. Спробуй поговорити з  такою!
Усi гриднi боялись ключницi  Ярини,  скоро,  либонь,  боятимуться  вони  й
Малушi.
   Щось у душi, правда, говорило: "Нi, вона не така!  Вона  -  iнша,  вона
така, як i ти, Туре!"
   Але йому було страшно. Нi,  не  за  себе  боявся  Тур  -  чого  боятись
гридневi княжому? Вiн нiчого не бо?ться, навiть смертi.  Безмежно  кохаючи
Малушу, вiн боявся за не?.
   Десь далеко-далеко з-за Днiпра долинула луна - там Перун уже  йшов  над
землею, махав сво?ю  блискучою  палицею,  хмари  росли,  все  темнiшали  й
темнiшали. Отак у свiтлу радiсть людей вплiтаються скорбота й печаль,  так
у яснiй тишi народжуються блискавицi й громи.
   Увечерi, лежачи поряд iз Добринею, Тур довго не  мiг  заснути.  Надворi
шумiв вiтер, били громи, дощ, як просо, сiк i сiк дах ?хньо? хижi. I  тодi
Тур сказав:
   - Добре, що Малуша стала ключницею, тiльки страшно, щоб вона  не  стала
такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду  або  горнець  молока  в
теремах княжих.
   - Вона не така, - вiдповiв на це Добриня, - вона чесного роду.
   - Коли б то так, - прохрипiв Тур. Звiвшись на лiкоть, вiн  довго  ждав,
доки вiдгуркотить Перун, а тодi додав:
   - Коли б то так, то було б добре... бо я...
   Гридень Тур не встиг та й не змiг сказати того, що думав.
   У цей час вдарила блискавиця, освiтила  через  розчиненi  дверi  все  в
хижi, i Добриня тiльки побачив обличчя Тура, його широко  розплющенi  очi,
стиснутi уста, муку й бiль у кожнiй рисi обличчя.
   Перун пiдiйшов  зовсiм  близько  до  хижi,  вдарив  палицею  й  погасив
блискавицю.

   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   1

   Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навеснi  957  року  вирушила  до
Константинополя, ?хати туди вона могла  двома  шляхами:  суходолом,  через
землi тиверцiв i уличiв, i далi через Болгарiю або  ж  Днiпром  i  Руським
морем* (*Руське море - древня назва Чорного  моря.),  як  звичайно  ?здили
купцi i гостi.
   Вона  вибрала  другий  шлях.  Ним  можна  було  дiстатись  до  Вiзантi?
безпечнiше й швидше. Княгинi i всьому ?? почту легше було ?хати в  лодiях,
анiж на конях: бажаючи добра й тишi Руськiй землi, хотiла вона говорити не
з  болгарськими  каганами*  (*Каган   -   князь.),   що   виконують   волю
Константинополя, а з самими iмператорами.
   До далеко? цi?? подорожi княгиня готувалась ще з  зими;  сама  одiбрала
для iмператорiв i для кого буде надоба дари великi - хутра,  риб'чий  зуб,
золотi й срiбнi  емалi,  бобровi  пахощi,  а  про  запас  кiлька  мiхiв  з
диргемами, кунами, р?зами. Взимку ж для княгинi  й  почту  ??  на  Почайнi
посмолили, пiдняли насади й зробили зверху настили на  кiлькох  лодiях;  у
кiнцi зими во?вода Свенелд послав тисячу во?в  у  поле  над  Днiпром,  щоб
стерегти пороги, коли ?х минатиме княгиня,  а  далi  проводжати  ??  понад
лукою моря аж до краю земель тиверцiв i землi уличiв.
   Довго думала княгиня й над тим, кого ?й взяти з собою в далеку  дорогу.
Не на брань вона ?хала,  а  для  хитро?  й  мудро?  розмови,  в  час  яко?
напохватi треба було мати людей тямущих i бувалих.  Зваживши  все,  велiла
вона готуватись у дорогу дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям i ще  й  п'яти
тлумачам,  якi  красно  вмiли  говорити  язиками  грецьким,  франкським  i
латинянським. Крiм того, аби не думали  iмператори  грецькi,  що  ки?вськi
князi не мають нi роду, нi племенi, запросила  вона  ?хати  з  собю  ще  й
родичок сво?х -  посестрин*  (*Посестрини  -  двоюрiднi  сестри.),  нетiв*
(*Нетi - племiнники.) ще й жон князiв чернiгiвського й переяславського.
   Тi тiльки цього й ждали - шили  всю  зиму  рiзноликi  убори,  чоботи  з
зеленого  й  червоного  хза,  все  примiряли,  все   одна   перед   однi?ю
вихвалялись: "0т яка я, от де Царгород здиву?мо!"
   А княгиня Ольга по терему ходила, посмiхалась, думала:
   "Заждiть! Яко? ви заспiва?те, коли вас колихне море Руське!"
   Ще велiла  княгиня  Ольга  ключницi  Малушi,  щоб  та  одiбрала  десять
дворянок, i то найкраснiших, здорових, метких. Почувши цей  загад,  Малуша
подумала:
   "Менi б по?хати з княгинею до Царевого городаi^
   Але коли княгиня додала: "Ти ж, Малушо, залишайся на дворi, дивись, щоб
i в теремi лад був i щоб княжичi були доглянутi", ключниця  зрозумiла,  що
так уже ?й судила доля i що вона справдi мусить бути  в  городi,  коли  ??
княгиня ?де в далеку дорогу,
   Пiсля  однi??  безсонно?  ночi  княгиня  запросила  до  себе  священика
Григорiя.
   - I ти, отче, по?деш зi мною, - сказала вона.
   - Куди, матiнко княгине? - запитав вiн, не збагнувши спочатку,  про  що
йдеться.
   - До Царевого города Константинополя, - вiдповiла вона.
   Старий священик вкрай перелякався, почувши  про  таку  далеку  й  важку
дорогу, але вiдповiв хитро, мудро:
   - Навiщо ж менi ?хати  до  Константинополя,  матiнко  княгине,  коли  я
хрестився в болгар у Преславi?
   - Зi мною по?деш, отче, аки пастор iстинно?  вiри.  У  нього  заблищали
очi.
   - То, може, матiнко княгине, ?демо ми для того, щоб там взяти для всi??
Русi християнську вiру?
   - Нi, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти по?деш зi мною  для  того,
аби вiдали вони, що я, княгиня, також християнка i презвутера свого маю...
   Священик Григорiй, радiючи, що трапилась ця нагода, знову завiв мову:
   - Добре робиш, княгине, що не  береш  вiд  грекiв  Христа,  але,  може,
вiзьмемо його вiд болгар... Ти ж, матiнко княгине, сама християнка.
   - Вiрю во Христа, отче Григорiю, бо знаю, що тiльки  Христос  захистить
мене, князiв, християн i всiх во?вод, купцiв, бояр, якi  ще  не  приймають
Христа. Знаю, Христос захистить i багатьох людей мо?х, iже омилися купiллю
святою, й совлекли грiховнi одежi ветхого чоловiка Адама, i в  новий  Едем
облеклися, iже суть Христос...
   Священик Григорiй молитовно пiдняв очi д'горi й промовив:
   - Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед свiтлом, - сама
ся?ш, яко мiсяць вночi, а не хрестиш невiрних чоловiкiв, якi, не  омовеннi
хрещенням святим, потопають у грiхах, як у калi.  Хрести,  княгине,  Русь,
зроби християнською свою землю.
   - Не можу, отче  Григорiю,  бо  боюся.  Невiрним  мо?м  чоловiкам  вiра
християнська уродство суть, не смислять-бо, не розумiють, у  тьмi  ходять,
не вiдають слави господньо?, одебелиша-бо серце ?х, ушима  тяжке  слишати,
очима видити... Хрещу я зараз Русь - многi смiятись  почнуть  i  сваритись
також, а може, отче Григорiю, знову пiде плем'я на плем'я, земля на землю.
   Замислився священик i, напевне, пригадав усе, що йому  доводилося  чути
вiд невiрних киян, - i глузування, i лайки, i погрози. I це  в  Ки?вi,  де
пiд боком Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж  буде,  коли  хрестити
якусь весь чи мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря,  чудь  -  пiвнiчнi
племена Древньо? Русi.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково  що
запалити пожежу по всiй землi.
   - Це так, матiнко княгине, - згодився вiн. - Русi  хрестити  не  можна.
Вiрити будемо, що прийде колись Русько? землi познання,  до  бога  начаток
примирення. Вiримо, будемо денно  i  нощно  молити  Христа.  Так  коли  ж,
княгине, ?демо до Константинополя?

   2

   Тiльки скресали  льоди  й  виповнювався  Днiпро,  до  Ки?ва  з  далеких
заморських  кра?н  прибували  гостi,  що  зимували  по  пониззi  Днiпра  i
Верхньому Волоку, ждучи там тепло? години; прибували також  з  червенських
городiв i вiд Iтиля-рiки, де ?х застала й не пустила до Ки?ва зима.
   Багато, дуже багато могли б розповiсти гостi з iнших земель про  шляхи,
якими вони потрапляли сюди, до Ки?ва. Це були далекi,  дуже  важкi  шляхи,
доводилось ?хати мiсяцями  й  роками  -  безводними  пустелями,  морями  й
рiками,  горами  й  степами.  Це  були  небезпечнi  шляхи,  бо  скрiзь  на
заморського гостя чатували  страшнi  небезпеки:  буря  на  морi,  самум  у
пустелi, орда в Дикому полi, звiр i розбiйник - за кожним каменем i кущем.
Купець тодi мусив бути й во?ном, - на спинi його  коня  лежали  товари,  а
бiля пояса висiв меч. Для охорони купцi наймали ще й дружину. Але багатьом
гостям, що з далеких земель ?хали до Днiпра, так i  не  судилось  напитись
води з нього. Не всi й ки?вськi купцi попадали в землi заморськi.
   Три шляхи тяглись вiд Ки?ва-города: Залозний, що  починався  на  лiвому
березi Днiпра й через Дике поле, рiку Тана?с* (*Тана?с-Дон.),  по  великiй
рiцi Iтилю i далi Джурджанським морем вiв до земель хинських, аравiйських,
до  Бабель-Абваба,  Бердаа  й  самого  Ховерезма;  на  пiвдень  вiд  Ки?ва
суходолом  i  Днiпром  iшов  Соляний  шлях,  яким  ?здили  до   печенiгiв,
херсонiтiв, болгар, гречинiв i ще далi - в море Середземне; а був ще  шлях
i Червенський, вiд Ки?ва на захiд  -  у  городи  на  Карпатах,  до  чехiв,
полякiв, франкiв.
   Але в Ки?вi на Подолi все  забувалось  -  i  далекi  шляхи,  i  страшнi
пригоди в дорозi, i навiть друзi, що не до?хали до Ки?ва, а тлiли  десь  у
пiсках або на днi моря. Над Почайною терпко  пахло  смолою,  скрiзь  попiд
берегом так густо, що можна було  переходити  з  лодi?  на  лодiю,  стояли
великi, довгi ушку?, якi припливали сюди з пiвнiчних морiв, шнеки й буси з
Чудi, струги й учани з Новгорода, важкi морськi хеландi?  грецькi.  А  всi
люди, що здалеку ?хали ними до Ки?ва, поспiшали в одне мiсце -  на  Подол,
на торг.
   Торг  на  Подолi  кипiв,  шумiв,  вирував.  Уже  здалеку   було   видно
багатолюдний натовп, що колом громадився навкруг  велико?  площi,  посеред
яко? стояв високий стовп, палахкотiв вогонь.
   Хто пiдходив ближче, той бачив уже  не  стовп,  а  висiчену  з  дубово?
колоди подобу тварини й людини. Тулуб  постатi  нагадував  тiло  людини  з
широкими, великими, майже жiночими грудьми, довгi руки також схожi були на
людськi, тяглися вздовж тулуба i майже досягали землi.  Голова  ж  подоби,
крiм очей i носа, мала щось твариняче: рот ?? досягав аж до  великих  вух,
iз нього витикались кабанячi гострi iкла, а над головою  стирчали  залiзнi
роги.
   Це був Волос - бог торгiвлi. До нього часом з подякою, iнодi ж з надi?ю
пiдходили гостi ки?вськi, що ?здили в далекi кра?, але на нього з острахом
поглядали й заморськi гостi, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.
   Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав сво? жертви. Перед ним
на  складеному  з  камiння  жертовнику  горiв  вогонь,  гостi  ки?вськi  й
заморськi пiдходили до нього й складали сво? дання: хто живого пiвня,  хто
хутро, жбан меду, кадь ячменю чи проса.
   Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всi цi  жертви,  вогонь
перед ним мусив горiти день i нiч. Тому бiля божо? подоби завжди  поралось
кiлька жерцiв, вони пiдкладали дрова, рiзали й  кидали  у  вогонь  належнi
частини жертвених  тварин,  лили  мед,  клали  вiск...  Якщо  жертва  була
коштовна - полотно, хутро, - вони чiпляли  на  день  такi  речi  на  тулуб
Волоса, де для цього були залiзнi гаки, а вночi знiмали. I жили жерцi бiля
свого бога в землянцi, де в них було  справжн?  сховище  речей:  боговi  -
боже, жерцям - на сущий день.
   Бiля Волоса били в бубон i  грали  на  сопiлках  жерцi,  до  жертовника
пiдходили купцi ки?вськi й гостi заморськi, на залiзних  гаках  колихались
хутра, в буйний вогонь падали шматки  жертвених  тварин,  сипалось  зерно,
лилось вино. В повiтрi пахло  смаженим  м'ясом,  ладаном,  смирною.  А  до
жертовника пiдходили новi й новi купцi, гостi з iнших земель.
   З раннього ранку до пiзнього вечора шумiв, кричав багатьма  голосами  i
всiлякими язиками Подол: тут ки?вський купець чiтко карбував руськi слова,
там гречин щось горлав над сво?м оксамитом, ще в одному мiсцi швидко сипав
слова хозарин, а там аравi?ць - не в силi щось зрозумiти, як i витлумачити
iншим, хоч бiля нього i крутились толковини, - обливався потом,  пояснював
на мигах, пiдiймав руку вгору, тикав пальцем у серце, пiдкидав  на  долонi
свiй товар.
   На чiльному мiсцi, ближче до бога Волоса, стоять купцi земель руських -
новгородцi привезли на торг горючий* (*Горючий камiнь  -  янтар.)  камiнь,
зiбраний  на  берегах  Крижаного  моря,  купи  хутр  соболиних,   кунячих,
горноста?вих, чорно-буро? лисицi, шкури морського звiра; язики вiд  Волока
мають  хутра  оленiв,  зайцiв,  кiз;  деревляни  вихваляються  шкурами   й
показують баранячi мiхури,  у  яких  налито  бобровi  пахощi;  вручайськi*
(*Вручай - нинi Овруч.) каменерiзи привезли на торг пластини  з  червоного
каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала торг  пшеницею,  ячменем,
просом, перед купцями стоять дiжки з пахучим медом, лежать  великi,  схожi
на жорна, круги жовтого воску. Багатi купцi  Русько?  землi,  i  ?м  ?  що
продати гостям заморським.
   А вже гостi цi тут i чатують. На Почайнi  колишуться  ?хнi  лодi?,  над
берегом стоять конi й верблюди, бiля яких просто на пiсках сплять стомленi
дружини, раби ж носять i носять до торгу товари далеких гостей.
   Найкрикливiшi з них гречини. Вони часто гостюють у Ки?вi-городi, знають
мову тутешнiх людей, говорять без толковинiв. Раби ?хнi носять вiд  Днiпра
й кладуть на помостах грецькi паволоки* (*Паволоки - коштовнi тканини.)  й
римськi дiбаджi* (*Дiбаджi - оксамити.), перед ними стоять високi  корчаги
з вином, амфори з парфумами й мастиками, лежить золоте й срiбне  узороччя,
на килимах розсипанi обручi на шию, руки, ноги; перснi, колти*  (*Колти  -
пiдвiски з дужками до жiночого головного убору.) з дорогоцiнним  камiнням,
емалi.
   Греки-херсонiти, що живуть на Бiлобережжi, навезли i насипали на  торзi
купи солi, в'ялено? риби, вони ж пригнали табуни коней. Цi конi ще недавно
вiльно  мчали  в  степах  над  Руським  морем,  а  херсонiти  ?х  пiймали,
загнуздали, привчили до сiдел. Не конi - вiтер, вони риють копитами пiсок,
iржуть над Почайною.
   За херсонiтами - аравiйцi, перед ними зелене  намистечко  з  Ховерезма,
перли з полуденних теплих морiв i знову парфуми й мастики, кориця, перець,
лавровий лист, ладан i смирна.
   Найбiльше пишаються аравiйцi мечами з Багдада.  Вiдомо  всiм,  як  вони
загартовують ?х: летять на скажених конях супроти холодного  повiтря.  Але
зараз аравiйськi гостi через толковинiв намагаються пояснити,  що  на  цей
раз ?хнi мечi ще кращi, бо вони гартували ?х у м'язах живих рабiв. I  раби
? тут, ?х також привезли на торг. Смутнi засмаглi юнаки й  дiвчата  стоять
недалеко вiд купцiв.
   Товар вiдда?ться за товар: пшеницю - за сiль, хутро - за оксамит, мед -
за коней, i за пшеницю - хутро, мед, раби.  Але  про  запас  у  заморських
гостей ? й драхми, диргеми, динари. У руських  купцiв  також  ?  золото  й
срiбло - це гривнi, куни, р?зи - шматочки дорогоцiнного металу, нарiзанi з
прута.
   Крiм гостей та купцiв ки?вських, на торгу повно людей. Куди  ж  пiти  в
городi Ки?вi, як не на торг? Сюди йдуть i ?дуть на возах з Гори, тут ?  що
обмiняти ремiсникам з передграддя. А коли убогий чоловiк з  Подолу  тiльки
подивиться на торг - i то для нього добре!
   I ходили на торзi у барвистих платнах з  оксамиту,  обояру*  (*Обояр  -
перський шовк.), атласу, iз тонкими  мереживами  вподовж  пiл  i  золотими
запонами, у чоботях на високих закаблуках iз червоного i зеленого  хза,  у
шапках з мiховими оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили во?води  в
покритих оксамитом гостроверхих шапках, з мечами  бiля  поясiв,  у  добрих
чоботях. Дружинники - в гiршому одязi, в поршнях - тупоносих  черевиках  з
довгими ремiнцями, що закручувались навкруг ноги. Ходили й  простi,  убогi
люди - у сукманинi, серм'язi.
   Бiля ж  гречникiв  i  аравiйцiв,  особливо  там,  де  пахло  парфумами,
рум'янами й мастиками, де продавались рiзнi  оздоби,  шелестiв  оксамит  i
адамашка* (*Адамашка - тканина з Дамаска.) вертiлися, присiдали,  щебетали
боярськi й во?водськi дочки, iнодi разом iз сво?ми матерями.  Все  ?х  тут
вабило,  все  було  миле,  все  хотiлось  одягти  на  себе,  всiм  кортiло
прикраситись.
   Не тiльки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукнi,  саяни*
(*Саян - жiночий одяг.), кожушки з пiдпушкою, намиста, прикрасивши  пальцi
золотими перснями з камiнними приковинами, зав'язавши волосся  обручами  i
почепивши колти та усерязi з дорогоцiнними ахатами  й  полами*  (*Ахати  й
лоли - агати й рубiни.), вони дивились  на  заморськi  товари,  але  часто
позирали i на во?вод i дружинникiв, що,  поклавши  одну  руку  на  меч,  а
другою закручуючи вуса, ходили i ходили мiж купцiв i рядiв.

   З

   Похитуючися на свiжiй хвилi, нижче Ки?ва,  у  Вiтичевi,  сто?ть  чимало
лодiй, а мiж ними й тi, якi ще  взимку  готувались  для  княгинi.  Туди  ж
прямували вiд города вози з усяким добром, iшли мужi.
   У людей, що ?хали на  лодiях,  було  багато  дiла.  Попереду  стелилась
далека й важка дорога - спочатку Днiпром, далi - морем. Багато з  них  вже
не раз водили лодi? з Ки?ва до моря. Тепер вони сподiвались на повнiй водi
пролетiти пороги, а все ж клали на лодi?  й  насади  всяке  рухло:  весла,
керма, залiзнi  кочети,  котки  -  на  випадок,  коли  доведеться  волоком
обминати пороги, та ще великi бочки, якi мали наповнити прiсною  водою  на
Бiлих берегах бiля луки моря.

   Рано прокинулись усi в княжому теремi - i княгиня Ольга, i родички  ??,
i жони князiв земель, що на?хали й кiлька днiв тут сидiли. У цю  нiч  вони
зовсiм не лягали, соннi ходили з свiтлицi до свiтлицi, велiли ув'язувати й
розв'язувати речi. Княгиня Ольга за цi днi зовсiм вибилася з сил, слухаючи
?х опити та розпити про далеку дорогу. Не спали всю нiч i дворяни, -  вони
готували одежу для княгинi, дари, ?жу.  Терем  нагадував  вулик,  з  якого
готу?ться вилiтати рiй: все в ньому гуло, шумiло, дзвенiло,  перекликалось
рiзними голосами.
   Тiльки княгиня  здавалась  спокiйною.  Малуша  розбудила  ??,  як  було
велено, пiсля змiни друго? нiчно? сторожi. Тодi до Ольги  зайшов  Свенелд,
що ждав уже внизу в сiнях.
   - Отже, я ?ду, - почала вона.  -  Болить  серце,  ни?  тiло,  повiк  не
покинула б Ки?ва, але, вiда?ш сам, мушу ?хати...
   - Не турбуйся, княгине, ?дь спокiйно, - сказав Све-нелд.
   - Як же менi не  турбуватись,  як  бути  спокiйною!  -  сплеснула  вона
руками. - Ки?в, усi землi - як вони будуть без мене?
   Вона справдi не уявляла, як тут буде без не?.
   - Залишаю я на столi Святослава, - мовила далi княгиня, - нехай  робить
суд, да? правду людям, говорить з во?водами, боярами, нехай  вчиться.  Але
ти, Свенелде, будеш його правою рукою. Запитаю не з нього.  Що  Святослав?
Вiн ще молодий, дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе...
   - Не турбуйся, княгине, ?дь спокiйно, - ще раз сказав Свенелд.
   - Ну, гаразд, - махнула рукою княгиня. - То й ходiмо, там мене вже весь
почет жде.

   Золота палата ки?вських князiв мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут
горiли всi свiтильники й свiчада, але на помостi не сидiли князi, на лавах
не було во?вод i бояр. Сли, купцi, родичi княгинi i вся  служба  зiбралися
тут, шумiли, переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якiсь мiхи,
клумаки, горнцi, корчаги, барила.
   Коли княгиня вийшла з сво?х поко?в, рiзноголосе  це  зборище  занiмiло,
зупинилось. Довгим поглядом подивилась княгиня  на  родичок  сво?х,  слiв,
купцiв, якийсь час мовчала.
   - Зробимо по покону! - нарештi сказала вона. - Сядемо.
   I всi вони сiли, бо покон велiв перед дорогою  сiсти,  принести  жертву
предкам, попросити, щоб вони тут берегли дiм i щоб допомагали також  i  ?м
на далеких i важких путях. З такими мислями сiли й зараз всi вони,  якийсь
час мовчки сидiли.
   I навiть священик  Григорiй,  що  стояв  у  кутку  палати  з  невеликим
вузликом, у якому було ?вангелi?, написане руськими словесами, та ще  одяг
для богослужiння, не витримав i також сiв - вiн, як i княгиня Ольга, часом
вагався, коли слiд дiяти по покону, а коли - по божому слову.
   - Вставайте! - промовила Ольга.
   Тодi княжий  терем  ожив,  на  сходах  i  в  палатах  з'явились  тiуни,
ябетники, гриднi, дворяни; вони  тягли  мiхи,  клумаки,  горнцi,  корчаги,
котили барила.  Шум  i  крики  вирвалися  з  терема,  де  бiля  ганку  вже
напоготовi стояли  вози,  iржали  засiдланi  конi.  Десь  у  темрявi  бiля
Подольсько? вежi рипiли жеравцi  на  мосту,  гукали  сторожi.  У  промiннi
смолоскипiв вози рушили з мiсця, захрипiли конi пiд князями  й  во?водами.
Похiд, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом i  зник  у
темрявi ночi.
   Княгиня Ольга обережно зiйшла по походнi  на  лодiю  i,  спираючись  на
плечi родичок i гребцiв, пройшла до керма, де для  не?  приготовлений  був
куточок.
   Зупинилась  перед  цим  куточком  i  уважно  його  оглянула:  там   був
застелений хутром помiст, на якому можна сидiти й лежати, дощанi загородки
мали захищати княгиню вiд вiтру й хвиль, дашок згори - вiд  дощу.  Це  був
непоганий куточок, княгинi вiн сподобався, вона сказала:
   - Що ж, якось до?демо!
   А потiм згадала ще про щось, торкнула рукою завiсу попереду, якою можна
було вiдгородити куточок  вiд  цiкавих  очей,  тих,  що  сидiли  в  човнi,
засунула ?? й розсунула.
   - I це добре! - дiловито додала вона. - Дорога далека!
   Аж тодi рiшуче ступила у свiй куточок, сiла, тугiше зав'язала  шаль  на
головi, пiдняла комiр, сховала руки в широкi рукави.
   - Закутайте менi й ноги! - звелiла служницям.
   I вони хутром закутали  ?й  ноги,  обмостили  княгиню.  Усi  на  березi
розумiли,  що  настала  остання  хвилина  перед  вiд'?здом,  i   замовкли,
занiмiли. Зовсiм недалеко вiд лодi? княгинi стояв на  кручi  й  неспокiйно
торгав червоним чобiтком право? ноги пiсок, що осипався й осипався у воду,
Святослав. За ним стояли Улiб, во?води й бояри на чолi з Свенелдом, чимало
мужiв з Гори, тiунiв, огнищан.
   Окремо й далi  вiд  них,  мiж  рiдких  кущикiв  верболозу  й  молоча?в,
товпились дворяни, серед яких можна було  помiтити  й  Малушу.  Була  вона
сторожка й стривожена, нiби боялась, що княгиня от-от ?? покличе.
   Ще вище, над самим шляхом, що вився мiж ярiв до Ки?ва,  стояли  гриднi,
дружинники, вiзники, збилось чимало возiв, конi гризли молоду пашу.
   А княгиня все сидiла в лодi?, як на санях перед далекою дорогою: сувора
й замислена.
   - Ну, - промовила нарештi, - то й рушаймо!
   - Рушаймо! Рушаймо! - загомонiли на лодiях.
   - Рушають! - озвався берег.
   Лодiйнi майстри пiднiмали укотi* (*Укотi - якорi.),  на  березi  кидали
мотузи, якими лодi? були прив'язанi до дерев, над насадом важко пiднялися,
затрiпотiли в повiтрi й надулися, набрякли  кропив'янi  вiтрила,  одна  за
одною лодi?, насади, однодеревки стали одриватись вiд берега.
   - Матiнко, Перун! Дажбог!!! - хапались за насади  й  кликали  на  помiч
усiх богiв родичi княгинi й служницi.
   Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась - сидiла бiля  керма
першо? лодi? похмура й мовчазна, дивилась на неспокiйне голубе  плесо,  що
мiж зелених берегiв снувалось до пониззя.
   Вiяв горiшнiй вiтер, i лодi? швидко тiкали  вiд  Вiтиче-во?  гори.  Ось
вони стали завертати до  острова  пiд  лiвим  берегом,  ось,  витягнувшись
ключем, зникли одна за однi?ю в голубiй iмлi.
   Аж тодi  на  кручах,  де  всi  стояли  в  мовчаннi,  заходили,  рушили,
заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною.  Во?води
кликали сво?х гриднiв i також стрибали на коней, бояри вилазили на вози  й
вмощувались на сiнi. У кого ж не було чим ?хати, той рушив пiшки. Разом  з
дворянами пiшла й Малуша.
   Проте на кручi залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотiли перепочити
на зеленому дозвiллi, над голубим Днiпром, а може, про дещо й поговорити.
   Тут були князь переяславський Добислав, що тiльки-но вирядив з княгинею
жону свою Сбиславу, тисяцький з Роднi Полуян, старi во?води Iгоревi Бождан
i Остер.
   - Що б сказав князь Iгор, - засмiявся,  показавши  сво?  щербатi  зуби,
во?вода Бождан, - коли б то бачив, яка рать вируша? на Царгород...
   - Мовчи, - хитро пiдморгнув до нього во?вода Остер, - бо з  цi?ю  раттю
послав свою жону й князь наш переяславський.
   - А що, коли й моя жона, - сказав князь Добислав. - Щоб сам посилав ??,
то тiльки на спис до Перуна. Звелiла княгиня Ольга  -  то  i  по?хала  моя
Сбислава. Нехай ?дуть, рать...
   Усi засмiялись, уявивши, як зараз  лодi?  пливуть  Днiпром  i  веде  ?х
княгиня Ольга.
   - Не так ходили ми колись супроти роме?в, - роздратовано мовив  во?вода
Бождан,  пригадавши,  як  стояли  вони  з  князем   Iгорем   пiд   стiнами
Константинополя, i подивився старечими, але  свiтлими  голубими  очима  на
далекi простори за Днiпром.
   - А вiдала ж колись княгиня наша, хто ? ворог Русi, а хто друг, - знову
почав Добислав.
   - Де на Русi суть вороги,  вона  вiдала,  -  сказав  на  це  Бождан,  -
примучувала, та ще й як примучувала, i деревлян, i тиверцiв, i  уличiв.  А
от хто ворог всiй Русi-не зна?, клянусь Перуном, не зна?.
   - Коли б то вона сидiла не в Ки?вi, а десь на укра?нах, то знала б, яка
загроза суне з поля i хто ?? на нас насила?. Хай би при?хала та посидiла в
Переяславськiй землi... кров'ю там облива?мось.
   - А вже облива?мось, - додав тисяцький з Роднi Полуян. - Кожного дня  в
сторожi на полi загибають люди,  насила?  ж  ?х  один  ворог  -  iмператор
роме?в.
   I замислились во?води, стоячи над Днiпром,  який  носив  лодi?  ?хнi  в
рiдне Руське море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною i воями,  що
нi кровi сво??, нi життя не шкодували, аби тiльки стояла Русь.
   - Неправе  дiло  задумала  княгиня,  -  сказав  Добислав,  -  i  будемо
молитись, щоб вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не  словом  треба
боротись з ворогом, що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й
стоятиме Русь!

   4

   Довго  довелось  княгинi   Ользi   з   почтом   сво?м   добиратись   до
Константинополя. Далекий i важкий  шлях  стелився  перед  ними  Днiпром  i
Руським морем. Але минули  вони  його  щасливо:  небезпечнi  пороги  лодi?
пройшли по повнiй водi, море було спокiйне, тихе, з суходолу за ними аж до
землi уличiв увесь  час  стежила  й  димами  подавала  знак,  що  там  усе
спокiйно, дружина.
   Звичайно, не обiйшлося й без пригод. I купцi, i сли, та й сама  княгиня
не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими  родичками  клопоту
було чимало. Тiльки налiтав легенький вiтер i навкруг розгойдувались хвилi
- ?х нудило, валило з нiг, вони кликали на помiч  усiх  богiв,  проклинали
море, Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормi, бачила ?хнi  муки
i страждання, стискувала пересохлi  вiд  вiтру  й  морсько?  води  уста  й
одверталась, дивилась удалину.
   Вона вперше в сво?му життi бачила море i  тепер  увесь  час  милувалась
безконечними його просторами - то голубим, то синiм,  а  то  чисто-зеленим
лоном, свiтанками, ясними днями, чудовими вечорами.
   Лодi? пливли не тiльки вдень. Коли була  добра  година,  то  посувались
вперед i ночами. Тодi на лодiях всi спали, не  чути  було  нi  голосу,  нi
крику, над морем  лежала  надзвичайна  тиша.  Тiльки  гребцi  пiднiмали  й
опускали весла та за упругами дзюркотала вода.
   Але цi звуки не заважали,  а  допомагали  думати,  мрiяти,  милуватись.
Княгиня Ольга дивилась на чудо-вий  нiчний  свiт,  зорi,  що  ясно  горiли
вгорi, на ?хнi вiдблиски, що мерехтiли, як жар, на рiвному плесi,  слухала
далекий крик заблукало? чайки.
   "...Руське море! - думала княгиня.  -  Як  i  уся  Русь,  воно  велике,
неосяжне, дивно прекрасне в берегах сво?х! Скiльки  тут  простору,  мiсця,
краси неземно?!"
   I знов, i знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила,  вирушивши
до Константинополя. Адже не зi збро?ю вона ?де i не веде з собою  ратi.  З
нею жони, сли, купцi, якi хочуть довести iмператорам,  що  Русь  велика  й
могутня. ? в нiй досить сонця, землi й  моря,  вона  нiчого  не  хоче  вiд
Вiзантi?, а тiльки жити в мирi й любовi, торгувати.
   I ще хоче сказати княгиня вiд усiх руських людей iмператорам  Вiзантi?,
що в них також ? сво? сонце, сво? землi й  моря,  руськi  люди  нiколи  не
зазiхали й не зазiхнуть на них, але не хочуть вони  й  не  допустять,  щоб
Вiзантiя зазiхала на Русь.
   I княгиня вiрила, що дiйде згоди з iмператорами, буде в них тиха й щира
розмова. Колись древнi князi, а пiзнiше Олег  i  Iгор  збройно  ходили  на
Константинополь iз списами й мечами. Зараз вона ?де мирно, як  християнка,
з нею ?де презвутер iстинно? вiри священик Григорiй.
   Тiльки про одне думала й турбувалась княгиня - про повернення назад  до
Русi. У темнi ночi, коли не видно було  берегiв,  позад  ??  закамарка  на
стернi стояв старий Супрун. Вiн ще з Iгорем ходив до Константинополя, знав
безмежнi простори моря, впевнено вiв тепер лодiю княгинi.
   Але вiн говорив:
   - Це все добре, матiнко княгине, пливемо в  ма?-розма?,  коли  на  морi
тиша й покiй, ?хати та й ?хати.  Добре  буде  й  тодi,  коли  ми  невдовзi
повернемось i назад. А що буде, матiнко княгине, якщо  ми  затрима?мось  у
тому Константинополi?..
   - Хiба що, Супруне?
   - Страшне Руське море восени, коли почина?ться ревун* (*Ревун, або рю?н
- вересень.), - говорив Супрун. - Тодi, матiнко моя, дме тут  такий  гост,
що хвилi встають, як гори. У море пiдеш -  потопить,  до  берега  рушиш  -
розiб'? об скелi. Страшне Руське море восени.
   "...Швидше, - дума? княгиня, - до Константинополя - i назад до Ки?ва".
   Серед темно? ночi довгим ключем пливли лодi?, i на всiх них одноманiтно
гримiли весла, налягали гребцi. Вони поспiшали: боялись грiзного  Руського
моря.

   5

   Iмператор Костянтин дiзнався, що лодi? русiв iдуть до  Константинополя,
ще тодi, коли вони минали гирло Дунаю.
   У Вiзантi? завжди цiкавились тим, що  робиться  у  землях  над  Руським
морем. Протягом столiть iмператори  Схiдно?  Римсько?  iмперi?  поширювали
межi iмперi? й скорили мечем велику частину свiту на заходi й пiвднi.  Але
на суходолi в ?вропi  вони  мали  тiльки  шматок  землi  над  Пропонтидою*
(*Пропонтида - Мармурове море.) й тому мрiяли поширити сво?  володiння  на
схiд i пiвнiч.
   Що за землi там лежать, у Константинополi достеменно не  знали,  що  за
люди живуть там - уявлення не мали. I тому iсторики ?хнi писали:
   "Земля там хлiбородна, повiтря чисте й живодайне. Вони живуть  довше  i
щасливiше вiд iнших людей, бо не знають нi хвороб, нi злоби, нi  вiйни,  а
проводять днi сво? у невинних, безпечних  розвагах  i  в  гордому  споко?.
Житлом ?м ? чудовi лiси й дiброви, а  плоди  дерев  ?  ?хньою  ?жею;  вони
помирають спокiйно i  тiльки  тодi,  коли  життя  втрача?  для  них  всяку
цiннiсть, i тодi вони влаштовують бенкет для родичiв i онукiв, прикрашають
вiнками голови сво? й кидаються в хвилi морськi..." (Плiнiй).
   Звичайно, така чудова земля та ще й  з  такими  незлобивими,  щасливими
людьми,  яких  роме?  називали  гiпер-бореями*  (*Гiперборей  -  пiвнiчний
вiтер.), дуже вабила iмператорiв римських. Вони були не вiд того,  щоб  цю
землю пiдкорити, а людей ??, як i багато  iнших  народiв  Азi?  й  Африки,
зробити рабами.
   Грецькi купцi  сiдають  на  сво?  кораблi  й  рушають  у  Руське  море,
зупиняючись бiля пiвнiчних i  навiть  далеких  схiдних  його  берегiв.  ?м
назустрiч виходять мiсцевi жителi - гiперборейцi - i  радо  ?х  приймають,
називаючи гостями сво?ми, бо звича?м людей над Руським морем було приймати
гостей, як братiв. I греки, повертаючись на батькiвщину, називають море, у
якому вони побували, Понтом Евксiнським*  (*Понт  Евксiнський  -  Гостинне
море.).
   У себе на батькiвщинi цi першi купцi розповiдають дивнi речi  про  Понт
Евксiнський i людей, якi живуть на його берегах. Це, виявля?ться, нiякi не
гiперборейцi, а скiфи, анти, склавини. На берегах Днiпра, де сто?ть  город
Ки?в, з давнiх-давен живе русь,  ще  далi  на  пiвнiч  живуть  iншi  Ки?ву
пiдлеглi племена, яких купцi не бачили, i  все  це  дуже  гостиннi,  мирнi
люди.
   I земля в них багата - там ? безлiч городiв i сiл, а на  полях  навкруг
них сiють зерно, випасають табуни худоби, в лiсах б'ють дорогого звiра,  в
рiках ловлять рибу. Це справдi багата земля.
   Тодi на береги Руського моря вирушають вже не тiльки купцi. З  великими
дружинами ?дуть туди грецькi патрикi? - полководцi,  що  прагнуть,  як  до
цього робили скрiзь, захопити плодючi землi над  морем.  Вони  сходять  на
береги, закладають там городи, осiдають  на  пониззi  Днiпра,  пруться  на
великий пiвострiв, що врiзу?ться в Руське море,  добираються  до  далекого
схiдного узбережжя.
   Так минали вiки, й цi городи то падали  в  прах,  то  знову  виростали,
руйнувались i знову поставали. Бо, як виявилось, люди  над  Руським  морем
охоче приймали в себе грекiв, коли вони при?жджали як гостi, але  брали  в
руки зброю й нещадно били,  коли  бачили  в  них  завойовникiв.  Так  були
зруйнованi всi городи на пониззi Днiпра, над Руським  морем,  на  схiдному
узбережжi Руського моря. I завойовники затримались тiльки  на  пiвостровi,
що врiзу?ться в море, - у землi Корсунськiй* (*Корсунська земля - сучасний
Крим.). Саме тодi в Константинополi  стали  називати  Руське  море  Понтом
Аксiнським* (*Понт Аксiнський -Негостинне море.).
   А потiм i самi князi Русi, на чолi з  князями  ки?вськими,  з  великими
сво?ми дружинами на сотнях лодiй,  перетявши  Руське  море,  з'явились  до
Константинополя. I це були не тi  гiперборе?,  про  яких  писали  iсторики
ромейськi, а дужi, нездоланнi люди.
   Руськi князi приходили до Константинополя не поневолювати роме?в.  Вони
говорили, що в них ? досить землi i багатства, що руськi люди хочуть  мати
любов i дружбу з iншими землями, але  не  можуть  терпiти,  коли  чужинцi,
роме?, будують сво? мiста над  ?хнiм  Руським  морем,  пруться  на  схiднi
береги цього моря, лiзуть аж на Iтиль-рiку.
   У вiдповiдь на це, вiдчуваючи грiзну  силу  руських  людей,  iмператори
Нового Риму клялись по закону сво?му -  перед  хрестом,  -  що  не  будуть
чiпати русiв. Руськi ж люди - по покону  сво?му,  поклавши  перед  Перуном
мечi й щити, давали роту* (*Давати роту -  присягатись.),  що  берегтимуть
мир з iмперi?ю, доколи свiтить сонце.
   Руськi люди говорили  правду:  вони  хотiли  тiльки  миру  й  дружби  з
ромеями. Роме? ж клялись облудно: вони й не думали  забиратись  з  берегiв
Руського моря, далi будували городи на його берегах, лiзли на Дон,  Iтиль,
порiднилися навiть з хозарськими каганами, хоч тi сповiдали юдейську вiру,
а ?хнiй будiвничий Петрона допомiг хозарам побудувати на узлучинi Дону, де
проходив волок руських купцiв до Iтиля, фортецю Саркел.
   I знову руськi князi не  раз  приходили  на  сво?х  лодi-ях  пiд  стiни
Константинополя, щоб мечем вирiшити, хто  з  них  дi?  по  правдi,  а  хто
творить лжу. У Константинополi тремтiли, коли чули iмена  князiв  Олега  i
Iгоря. Цi iмена змушували здригатись всю iмперiю.
   До того ж Русь була й не одинока. Мiж ?? землями й iмперi?ю  лежала  ще
одна кра?на, яка також не хотiла пiдкорятись iмперi?, - Болгарiя.  З  цi?ю
землею i ?? людьми у Русi була одвiку дружба й мир. I мови, i звича? в них
були майже однаковi. Болгарiя дiлилась iз  Руссю  сво?м  письмом.  Вчителi
?хнi, Кирило й Мефодiй, бували в  Ки?вi  i  навiть  у  Корсунськiй  землi,
патрiархи болгарськi посилали на Русь сво?х  священикiв,  князь  ки?вський
Iгор i каган Болгарi? Симеон, бажаючи добра землям сво?м,  один  за  одним
ходили на Константинополь.  I  роме?  однаково  тремтiли  перед  русами  й
болгарами.
   Iмператор Костянтин VII Порфiрородний добре знав, як його  предки  -  i
Михайло II Косноязичний, i Михайло III П'яниця, i Василь  I,  i  Костянтин
VI, i особливо батько його Лев Фiлософ - боролись з болгарами й русами. Нi
на крок не вiдступаючи вiд замислiв i заповiту  предкiв,  вiн  вважав,  що
Схiдна Римська iмперiя неминуче стикнеться з Руссю i мусить перемогти  ??.
Правда, iмператор був певен, що те станеться пiзнiше, вже за сина  його  -
Романа. Маючи нахил i любов до письма, вiн написав  навiть  цiлий  трактат
"Про управлiння iмперi?ю" i ще один трактат -"Про народи".
   Що й казати, iмператор Костянтин довго й старанно збирав вiдомостi  для
цих сво?х трактатiв. Коли посли його i  купцi  ?здили  на  Русь,  а  потiм
повертались до Константинополя, вони найперше з'являлись до  iмператора  i
розповiдали йому про городи ??, землi й людей... Але найкраща розповiдь не
може замiнити очей. Iмператор Костянтин так i не мiг збагнути цi?? землi й
?? людей. Для нього  то  були  схожi  мiж  собою  гiперборе?,  тавроскiфи,
варвари, що ходять  у  звiрячих  шкурах,  жадiбнi  до  грошей,  невiрнi  й
худороднi мешканцi пiвночi. I Костянтин у сво?х  трактатах  доводив  одне:
треба сварити болгар з русами, спроквола пiдкрадатись i  знищувати  болгар
-сусiдiв Вiзантi?, а потiм... потiм бити й русiв,  захоплювати  ?х  багатi
землi. "Роздiляй i владарюй", - так писав iмператор.
   Так писав i дiяв вiн немарне. Задовго до цього в Болгарi?  помер  лютий
ворог римських iмператорiв -  болгарський  каган  Симеон,  на  престолi  в
Преславi сидiв син його Петро. Жона Петра, Марiя, була  онукою  iмператора
Романа, дочкою iмператора Христофора i ненавидiла болгар.  Тепер  Вiзантiя
тримала в Болгарi? сво? вiйсько, будувала фортецi на берегах Дунаю.  ?дине
ще мали болгари - вiру, церкву:  ?хнiй  патрiарх  не  визнавав  зверхностi
константинопольського патрiарха й сидiв на сво?му столi в Доростолi.
   Коли лодi? княгинi Ольги досягли  гирла  Дунаю.  каган  Болгарi?  Петро
свiтляними знаками вiд фара* (*Фар - маяк, що передавав свiтлянi гасла.) в
Преславi до фара бiля Великого палацу в Константинополi передав звiстку:
   - Лодi? русiв пiд знаменами йдуть до Константинополя.
   Одного тiльки не знав iмператор Костянтин: хто з Русi й  з  якою  метою
?де на цей раз до Константинополя. Купцi? Вони не викидають знамен. Сли? I
?м не належать знамена. Ки?вський князь Святослав? Але вiд сво?х купцiв  i
слiв iмператор Костянтин знав, що вiн ще юний, не вокнязився i  навряд  чи
пiде до Константинополя...
   "Може, це зла витiвка русiв, - думав iмператор Костянтин, - може, ?дуть
вони з невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодiй?"
   I на всякий випадок iмператор  Костянтин  велiв  вислати  за  Босфор  у
Руське море фалангу швидких хеландiй  з  легiонерами  й  грецьким  вогнем,
надiйно охороняти входи до Босфору, а вiд берега до берега  Золотого  Рогу
протягти важкий залiзний ланцюг.

   6

   Бiльше як сорок днiв пливли  лодi?  княгинi  Ольги  й  купцiв  спочатку
Днiпром, далi понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пiзнiше ж,  щоб
скоротити шлях, одiрвались вiд суходолу i  рушили  безбережними  морськими
просторами, прямуючи на пiвденний захiд.
   Увесь час ?м щастило - на морi стояли тихi днi, паркi ночi, на обрi? не
видно було нi хмаринки, керманичам нiчого було боятись, що налетить буря i
закине ?х десь у Iраклiй або в Сiноп. Проте ця тиша  набагато  утруднювала
?м шлях - доводилось посуватись вперед на веслах, во? гребли день i нiч, у
кров побили руки.
   Час вiд часу у морi наздоганяли вони й  зустрiчали  всiлякi  судна.  Це
були грецькi хеландi?, кораблi херсо-нiтiв, гостроносi кубари  з  Абхазi?,
Арменiану,  Пафлаго-нi?,  Халде?.  Однi  з  них  пливли,  як  i  вони,  до
Константинополя, iншi повертались з столицi Вiзантi?.
   Недалеко ж вiд Босфору вони зустрiли не зовсiм звичайнi судна. Це  були
грецькi кораблi, що могли йти пiд вiтрилами й на веслах, дуже великi -  на
вiсiмдесят весел кожен, - обшитi високими насадами з бокiв, iз  закованими
в броню воями. Кораблi цi - а ?х  було  бiльше  десяти  -  пройшли  уранцi
недалеко вiд руських лодiй i поволi зникли в просторах моря. Але  надвечiр
вони з'явились знову i вже йшли позаду  пiвколом,  нiби  оточували  руськi
лодi?, - цiлий день, нiч, ще один день.
   - Це вiйськовi кораблi роме?в; отi великi - дромони, меншi - скедi?,  -
сказали бувалi во?. - Але чого вони з'явились тут i нiби женуться за нами?
   На це питання нiхто вiдповiсти не мiг.  Тiльки  во?  на  лодiях  гребли
дужче й дужче, часто змiнюючись.

   I от на далекому небосхилi з'явилась земля. Спочатку дехто не  повiрив.
Були такi, що дерлись навiть на щогли, намагаючись  розгадати,  що  то  за
синя рисочка проступила далеко попереду серед слiпучого блиску сонця.  Але
сумнiву не залишалось  -  там,  на  заходi,  виходила  з  моря  i  чимдалi
збiльшувалась, стiною вставала земля.
   Це був Босфор - мета ?хнiх  багатоденних  мандрiв:  глибока,  заповнена
водою ущелина мiж Руським i Мармуровим морями, рiвний, спокiйний уже тепер
шлях до Константинополя.
   Грецькi дромони й скедi?, що переслiдували ?х в останнi днi, залишились
далеко в морi. Але на змiну ?м заявились новi кораблi роме?в. I скiльки не
пливли лодi? мiж двома високими берегами Босфору,  скрiзь  у  затоках  пiд
скелями  стояли  iншi  кубари  й  скедi?.  Схоже  було,  що  вони   готовi
першо?-лiпшо? години пiдняти якорi й накинутись на лодi? русiв. Але  ж  тi
тихо, спокiйно просувались мiж берегами.
   -  Стережуть  роме?  Босфор,  -  говорили  на  лодiях,  -  бояться   за
Константинополь. А, видно, над усе в свiтi бояться руського духу.
   - Крий боже, - озвався на лодi? iнший голос, - зустрiтись з ними  малим
числом. Та ще далеко в морi...
   - А що? Нападають?
   - Ще й як! У гречина совiстi нема? - на торзi радий з тебе шкуру зняти,
у морi сам на сам зустрiне - забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi,
лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!
   Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись  чоловiк  ??,  князь
Iгор,  плив  iз  дружиною  сво?ю  на  лодiях   Босфором,   поспiшаючи   до
Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодi?, а й чайцi важко
пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi  тодi
можна було ждати опору, зради...
   Тепер лодi? княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота  Босфору,  плили
пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня  ?хнiм  очам  вiдкрилась
така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на сво?х
лавах - встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.
   Перед  ними,  скiльки  не   кинь   оком,   лежало   безконечне   тепле,
нiжно-голубе, майже зелене Мармурове  море,  над  яким  то  тут,  то  там,
вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали,
схожi на лебедiв з  крутими  довгими  шиями,  хвилi;  над  ними  лiтали  i
квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки.
   Праворуч же, край неба, але, як  здавалось,  зовсiм  близько,  височiв,
круто обриваючись над морем, великий пiвострiв,  чiтко  проступали  зеленi
лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi  палацiв,
церков, i мiж ними кiлька бань дива  тогочасного  свiту  -  собору  свято?
Софi?.
   -  Константинополь!  Царев  город!  Царгород!  Чудо  з  чудес!  Красота
незрiвнянна! - лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.
   Тiльки бувалi, покалiченi во?-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки  й
невеселими очима дивились на Царев город.  ?м  не  вперше  доводилось  тут
бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й
заболiли на тiлi рубцi, - в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли  й
бились пiд отими високими сiрими стiнами.
   Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну  годину  вона
думала про долю рiдно? землi, турботи про яку привели ?? сюди, до далекого
Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Ки?в,
вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала,  як  у  цей  час  над
Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.

   Недовго вже пливли лодi? морем, скоро вони потрапили до Суду*  (*Суд  -
затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i  стали
йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.
   - Зустрiчають? - дивувався хтось.
   - Не зустрiчають, а обдивляються, - вiдповiли йому бувалi во?.
   Проте це нiкого не турбувало.  Обдивляються,  нехай  i  обдивляються  -
нiчого вони на руських  лодiях  не  побачать.  Усi  спрямували  погляд  на
Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше  на  пiвострiв,  що  лiворуч
заходив далеко в море.
   На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими  вежами
з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з  скелястого  кам'яного
берега, на семи зелених  горах  розкинулось  велике  мiсто  Вiзантiон,  як
називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдно? iмперi? - Константинополь.
З лiвого боку,  на  рiжку  пiвострова,  над  самим  морем,  виднiлись  мiж
струнких  кипарисiв  палаци  iмператорiв  роме?в,  церкви   й   собори   з
позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому
небi, свята Софiя. I всюду були  стiни  й  стiни,  що  ?х,  за  переказами
грекiв,  допомагали  будувати  боги  Аполлон  i  Посейдон.  Та  що  казки?
Насправдi ж нелюдською працею сво?х рабiв поставили ?х  iмператори  Нового
Риму - Костянтин Великий, Феодосiй Перший  i  Другий,  Iраклiй,  Феофiл  i
наступники ?хнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами.  Далi
ж вiд ?хнiх палацiв  город  мав  iнший  вигляд.  Нiби  по  схiдцях,  круто
пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi,
невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.
   Побачили гостi з Ки?ва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня
справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина  його  виходила  до  моря,
вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв;  i  лодi?  руськi  довго
пливли тi?ю затокою, поки не зупинились проти  монастиря  Мами*  (*Мама  -
монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.
   У цю вечiрню годину в Золотому  Розi  вiд  безлiчi  кораблiв  з  усього
свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно  було
й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським  морем,  -
на них ?хали купцi з держави Шахарменiв, з  Ширвану,  Ховерезма,  Багдада,
Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними  похитувались  кораблi,
що прибули з Пелопоннесу, Аравi?, ?гипту й iнших полуденних земель. А були
ще й кораблi, якi прибули  через  Середземне  море  з  кiнця  свiту  -  iз
захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв.  На  кораблях  лунали
рiзнi голоси й рiзнi язики заморських  гостей;  уже  тут,  на  водi,  вони
обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.
   Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi  й  сли
побачили берег за Золотим Рогом - Перу, що нагадувало  передграддя  Ки?ва.
Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла  над
самим  морем  навпроти  рiжка  пiвострова;  видно  було  там  убогi  хижi,
землянки, поля й городи,  печери  в  скелях,  помости,  на  яких  будували
кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого  сонця  нiжно  голубiли
гори.
   Коли лодi? зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з  них
зiйшли руськi купцi, що прибули з Ки?ва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi
стояли тут, на Судi.
   Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдно? землi.
А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга.
Вони  негайно  ж  пiдпливли  до  не?,  низько   вклонились,   привiтались,
заходились скаржитись i нарiкати.
   -  Матiнко  княгине!  -  бiдкались  вони.  -   Гинемо!   Захисти   нас,
заступись!..
   Купцi стояли навпроти княгинi в лодi?, що колихалась вiд легко?  хвилi,
й говорили:
   - Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей -
з ?гипту, Азi?, iспанцiв, а хоч i франкiв - вони розкритi. А хiба  ми  для
них гостi? Привезли ось у Царгород сво? добро - хутро, мед, вiск, - все як
золото, хотiли взяти те, в чому у  нас  на  Русi  ?  надоба,  i  мати  хоч
невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но  стали  ми  на  Судi,  повели  до
?парха* (*?парх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця  така,  що
один збиток. I хоч-не-хоч - продавай, бо один  тiльки  мiсяць  ма?ш  право
стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то ?парх що хоче  з  ним
зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.
   Знову ж, - вели далi купцi, - коли вже  продамо  ми  за  безцiнок  свiй
товар, то хiба можемо купити, що бажа?мо? Та нi ж,  матiнко  княгине,  нам
продають тiльки те, що дозволить ?парх i що ?м самим  непотрiбне:  шовк  -
найгiрший, оксамит - прiлий,  i  то  кожен  ма?  право  купити  тiльки  на
п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та  парфумiв  бери  в  них  скiльки
хочеш. А ми що ж, при?хали сюди вино  пити,  натирати  мастикою  тварi  чи
бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми  й  доторгувалися.  У  лодiях
лежать оксамити, ма?мо мастики й  парфуми,  ходимо,  як  сама  бачиш,  пiд
винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З
чим по?демо на Русь?
   I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:
   - Про Царгород i iмперiю мовлять,  нiби  тут  зiбранi  багатства  всi??
землi. Що й говорити, багатства тут ? досить, де ?гипет, Аравiя,  Арменiя,
Сiрiя з Миспота-мi?ю, - все сюди везуть. Тiльки  цi  багатства  зiбранi  в
одному Великому палацi - у iмператора та його пат-рикi?в. А  iмперiю  вони
жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!
   Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi  довгий  пiвострiв  над
Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах.  Вище  ж,  на  горах,
було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.

   7

   Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах,  iз
золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.
   Пiднявшись на лодi?, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли
з собою, що бажають продати й купити.
   I вони не тiльки запитували, а  ходили  по  лодiях,  пiдiймали  запони,
дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi
ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв...
   Пiзнiше, коли лодi? були оглянутi,  мужi  сказали,  що  руським  купцям
дозволя?ться зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською
стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними,  по
п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть  жити  й  мати
покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина -
купцi вже знали грецькi порядки.
   Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озбро?вшись  дощечками,  вкритими
тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв.  Що
там писалось - хто зна?, бо вимовляли вони замiсть Прастена  -  Фрастьона,
замiсть Степана - Стандера.
   - Оце, - смiялись купцi, - почитають у Великому палацi та й  подумають,
що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам  заманеться,
тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Ки?ва, чу?те?
   Царевi мужi переписали купцiв, якi при?хали на торг, а тодi запитали:
   - Чи всi?

   Купцi вiдповiли:
   - Нi, не всi, бо з нами разом зi сво?ми послами при?хала  ще  й  велика
княгиня руська Ольга.
   Царевi мужi перезирнулись.
   - Княгиня Ольга?.. Але ж у Ки?вi князь Iкмор?
   - Був у Ки?вi великий  князь  Iгор,  а  не  Iкмор,  але  вiн  помер,  -
вiдповiли купцi. - 3 нами ж при?хала його жона  i  велика  княгиня  руська
Ольга.
   Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд ?парха добре  придивитись,
хто при?хав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони  ретельно  оглянули
лодi? й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, - хiба мало гостей
при?жджа? до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!
   I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню  вже  жiнку,  що  сидiла  на
однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi  мужi
вклонились ?й, але не знали, як дiяти.
   Тому  вони  вирiшили  за  найкраще  попрощатись  з  руськими   купцями,
пообiцяли, що швидко принесуть ?м грамоти  й  пришлють  iнших  мужiв,  якi
одведуть ?х у монастир Мамонта, i, швидко збiгши з лодiй,  попрямували  до
ворiт, зникли за стiнами города.
   Але нi вранцi, нi за весь довгий день до  лодiй,  на  яких  при?хала  з
купцями сво?ми й слами княгиня Ольга, нiхто з царевих мужiв не прийшов.  А
без ?хнього дозволу самi вони не мали права зiйти на берег.
   Настав вечiр, княгиня  Ольга  сидiла  на  сво?й  лодi?  й  дивилась  на
Константинополь. У мiстi було темно, тiльки на рiжку пiвострова  свiтились
вогнi, вогнi горiли й на лодiях, якi стояли на Судi.  Вгорi  висiло  темне
небо з безлiччю зiрок, яких вона не бачила в Ки?вi.
   I подумала княгиня Ольга: чи не помилилась  вона,  при?хавши  до  цього
чужого мiста?
   Проте наступного ранку все нiбито налагодилось. Тiльки  стало  свiтати,
до лодiй знову прийшли царевi мужi. Вони навiть пробачились, що не  змогли
прийти напередоднi, бо в мiстi, мовляв, не було ?парха. А зараз  дозволили
всiм вийти на берег, одвели до монастиря Мамонта, де для  них  приготованi
вже були й поко?: по чотири купцi на келiю, жони  -  по  двi  в  келi?,  а
княгинi Ользi - келiя з спочивальнею i сiньми.
   I ще царевi мужi повiдомили, що купцi руськi можуть одержати тут же,  в
монастирi, мiсячне* (*Мiсячне - утримання для купцiв на  мiсяць.),  а  сли
-слябне* (*Слябне - утримання для послiв.), дали ?м двi дощечки, на  однiй
iз яких записанi були iмена купцiв, а на другiй - послiв, а разом з ними й
княгинi Ольги.
   Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась i сказала царевим мужам:
   - Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Русько?  землi
- з послами сво?ми,  купцями,  почтом.  I  не  просто  я  при?хала,  а  до
iмператора на розмову.
   - Нашi сли в Ки?вi сповiстили нам, - вiдповiли мужi, - що пiсля того як
князя Iкмора вбили нiмцi, на Ки?вському столi сидить син його Сфендослав.
   Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою.
   - Я жона князя Iгоря, якого вбили не нiмцi,  а  який  загинув  у  сво?й
землi, володiю Ки?вським столом, маю сина не Сфендослава, а  Свя-то-сла-ва
i при?хала вiд себе й нього говорити  з  iмператорами.  Чи  приймуть  вони
мене?
   -  Iмператора  Костянтина,  -  вiдповiли   мужi,   -   нема?   нинi   в
Константинополi, коли вiн повернеться, - не зна?мо. Як  тiльки  буде  тут,
скажемо йому про княгиню. Поки ж просимо купцiв торгувати, послiв - ждати.
Мiсячне купцям, а послам слябне готовi. - Ще мужi додали: - Якщо ж княгиня
Ольга бажа? подивитись Константинополь, ми допоможемо ?й i  покажемо  все,
що ?? цiкавить.
   Стоячи бiля одвiрка i тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга  -  дуже
блiда й стомлена, що, може, було наслiдком довго? дороги, а може, й  iншо?
яко?сь причини, - сказала царевим мужам:
   - За те, що прийняли мене, слiв мо?х  i  купцiв,  -  iмператору  роме?в
спасибi. Спасибi й за те, що да?те мiсячне купцям, - вiзьмуть вони його по
надобi. Що ж до слябного - то нi я, нi сли не ма?мо в  ньому  потреби.  Не
убогi суть князi ки?вськi, i якщо  ?дуть  до  Константинополя,  то  не  на
покорм до iмператора. - Закiнчивши, княгиня додала: -  А  доки  iмператора
вашого, як ви кажете, нема?, я справдi подивлюсь Константинополь.  Не  для
того ж я ?хала сюди, щоб стирчати на Судi.
   Так i пiшли царевi мужi.  Купцi  ж  руськi,  сли  та  й  княгиня  Ольга
розiйшлися по сво?х келiях.
   Проте незабаром  княгиня  покликала  до  себе  найстарiшого  з  купцiв,
Воротислава, й почала з ним розмову.
   - Так що ж, - звернулась до нього княгиня Ольга, - чи  готуються  купцi
нашi йти на торг? А якщо пiдуть, то нинi чи завтра?
   Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею i,  звiвши
темнi брови, говорив:
   - Не вiда?мо, матiнко княгине, що робити. Учора,  коли  почули  ми  про
торг, i нинi, коли побачили,  як  царевi  мужi  розмовляють  з  тобою,  не
зна?мо, як торгувати, що продавати?
   - А ви ?м нiчого й не продавайте.
   - Як, матiнко княгине? А де ж подiти нашi хутра, мед, вiск?
   - Я купую у вас всi вашi добра, - сказала княгиня. - I не по тiй  цiнi,
яку скаже ?парх, а по нашiй, руськiй. Знайте, не скривджу вас. Тут, - вона
показала на келiю, - моя держава, за все я сплачу золотниками. Але,  чу?ш,
Воротиславе, купцi мо? нехай не йдуть на торг.
   - Слухаю, матiнко княгине, - зiтхнув Воротислав. - Якi  збитки!  Збитки
матимеш, княгине!
   Княгиня Ольга подивилась у вiкно на Суд, де, як  лiс,  стояли  лодi?  з
усього свiту.
   - Не заради заробку при?хали ми сюди, -  закiнчила  вона,  -  а  заради
добра й тишi землi Русько?... Роби, як сказала.

   Наступного ранку на подвiр'? монастиря  Мамонта  зацокотiли  колiсницi,
закричали й почали кликати на торг руських купцiв царевi мужi.
   Але трапилось те, чого мужi не ждали й не  могли  ждати.  Руськi  купцi
вийшли до них, привiтались, порозмовляли, а потiм  сказали,  що  не  мають
потреби ?хати на торг, бо всi ?хнi товари вже проданi.
   Царевi мужi, серед яких,  звичайно,  було  чимало  й  торговцiв  i  якi
надiялись з допомогою ?парха за безцiнь придбати те добро, яке  лежало  на
лодiях i яке вони  самi  бачили  на  власнi  очi,  були  дуже  збентеженi,
скривдженi в сво?х користолюбних намiрах. Адже не для когось думали вони з
великим зиском придбати цi коштовнi речi, а для iмператора та його двору.
   - Яке ж ви мали право торгувати без згоди ?парха в Константинополi?
   - А ви запитайте про це в княгинi, - вiдповiдали руськi купцi.
   Тодi царевi мужi подалися до княгинi. ?м сказали, що княгиня ще  спить.
Мужi сiли й  довго  ждали  пiд  стiнами  келi?.  ?м  сказали,  що  княгиня
одяга?ться. Сонце пiдiймалось усе вище й вище, починало  припiкати.  Мужам
сказали, що вона снiда?.
   Аж тодi, коли сонце стало в раннiй обiд, княгиня вийшла з  келi?.  Мужi
рушили до не?, почали скаржитись, що руськi  купцi  порушують  всi  закони
iмперi?, не хочуть торгувати.
   - А вони вже поторгували, - вiдповiла ?м на це княгиня, - я закупила  в
них усе ?хн? добро.
   - Але торг у Константинополi, - не вгавали мужi,  -  мусить  iти  через
?парха, за його згодою.
   -  Я  купила  у  мо?х  купцiв  все  добро  ще  на   морi,   а   не   на
константинопольському торзi. Тут роблю з ним, що хочу, може, й  потоплю  в
Судi.
   Що могли сказати царевi мужi?
   - Я хотiла би бачити Константинополь, - сказала княгиня. - Де мо? купцi
i сли? Хто з нами по?де, царевi мужi? I по п'ятдесят  будете  нас  пускати
чи, може, по бiльше? Ну, говорiть, невже бо?тесь мо?? ратi?

   8

   Тепер iмператор Костянтин знав, хто при?хав з далеко? Русi  до  столицi
iмперi?. Знав вiн i те, як зiйшла княгиня Ольга на берег,  як  вiдмовилась
вiд слябного, як не дозволила сво?м купцям ?хати на торг,  а  сама  купила
всi ?х добра.
   Усе це, а особливо остання витiвка  княгинi  Ольги,  дуже  роздратувало
iмператора. Вiд ?парха Льва вiн знав, якi чудовi хутра  привезли  купцi  з
Русi, i хотiв, як про це також домовився з ?пархом, купити  цi  хутра  для
себе.
   - Пiвнiчна княгиня, - говорив iмператор  Костянтин  у  сво?х  покоях  у
Великому палацi,  звертаючись  до  паракимомена*  (*Паракимомен  -  перший
мiнiстр.) Василя, - дуже дика, горда  й  неприступна,  але,  я  думаю,  ми
зумi?мо ?? повчити й навчити. Я хотiв би, Василю, щоб княгинi показали всi
багатства Нового Риму, а вже потiм ми ?? приймемо у Великому палацi.
   I день за днем чиновники  iмператора  водили  княгиню  в  собор  свято?
Софi?, у церкви на Влахернi, двiчi на iмператорському дромонi ?? возили на
море, щоб вона здалека побачила всю красу i велич Константинополя.
   Чиновники не тiльки возили ??, а й повчали:
   - Iмператор Костянтин незабаром повернеться до столицi й, ми надi?мось,
прийме княгиню руську... Проте у Великому палацi iсну?  церемонiал,  якого
мусять додержуватись усi, кому випада?  щастя  бачити  василевса.  За  цим
церемонiалом усiх послiв, якi йдуть на прийом до iмператора, супроводжують
тiльки окремi особи, i коли iмператор да? дозвiл на прийом, посла  вводять
до зали пiд руки, i вiн, зайшовши до зали й побачивши  iмператора,  мусить
впасти перед ним ниць... А далi вже все буде зроблено, як скаже iмператор.
   Крокуючи площею Августеона поряд  iз  царевими  мужами,  княгиня  Ольга
слухала цi слова й говорила:
   - Я би хотiла, щоб ви, мужi, переказали iмператору, що я  прибула  сюди
не як посол. Я - руська княгиня i хочу прийти до iмператора iз жонами мого
роду, а також iз слами сво?ми... Я б хотiла також сказати, що твердо  стою
на ногах i не бачу потреби, щоб мене, коли  буду  в  палацi,  тримали  пiд
руки. Та й по закону нашому перед князями земними  не  слiд  падати  ниць.
Отже, це стосу?ться й iмператора роме?в.
   Iмператору Костянтину переказали це, але вiн був переконаний,  що  коли
княгиня Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й  вражена,
сама впаде навколiшки.
   Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.
   В свiтi ще котилась i ширилась  слава  про  мiцну,  непереможну  Схiдну
iмперiю, величну Вiзантiю, багатий Константинополь, але насправдi це  була
не така вже мiцна iмперiя, зовсiм не велична Вiзантiя, не такий багатий  i
Константинополь.
   Греки  Схiдно?  iмперi?  називали  себе  законними  спадко?мцями  Риму,
iмператори Вiзантi? хвалились сво?м походженням вiд Августа Цезаря.  Та  й
називали вони себе не греками, а римлянами, ромеями.
   Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього  Риму.  Цей  Новий
Рим iз столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку  землi  мiж
Пропонтидою i Золотим Рогом. А навкруги його оточували  чужi  землi,  чужi
племена й народи, вороги.
   Були часи, коли Новому Риму - Вiзантi? - щастило захоплювати в  ?вропi,
Азi?, ?гиптi великi простори землi,  поневолювати  цiлi  народи,  забирати
?хнi багатства, уярмлювати людей.
   Iсторiя Нового Риму - Схiдно? Римсько? iмперi? -  знала  часи,  коли  в
цьому багатствi на людськiй кровi розквiтали науки й мистецтва, культура й
письменнiсть.  Свiт  дивувався  -  i  немарно  -  Костянтину  Великому   й
Юстинiану. Константинополь досягнув тодi не менше, а може, й  бiльше,  нiж
Древнiй Рим.
   Проте це було непевне, неспокiйне владарювання. Столiття  за  столiттям
Вiзантiя вела жорстокi вiйни не десь, а в  сво?й  же  iмперi?;  всi  землi
Вiзантi?, аж до стiн самого Константинополя, политi були кров'ю. Що не рiк
- повстання проти Вiзантi? спалахували то  в  Азi?,  то  в  Африцi,  то  в
?вропi.
   Iмператори Вiзантi? володiли, правда, одним  могутнiм  засобом  -  вони
озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки  й  чвари,
мали численне наймане вiйсько i флот,  страхали  сво?х  ворогiв  та?мничим
грецьким  вогнем,  що  здавався  неосвiченим,   темним   людям   небесними
блискавицями, стрiлами самого бога.
   Проте i цей крайнiй  засiб  не  мiг  врятувати  Вiзантi?.  Так,  Схiдна
Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала,  славилась.  Але  це  був
тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не  дивуватись,
але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти.
   Не дивно, що серед iмператорiв  Вiзантi?  було  так  багато  нiкчемних,
негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперi? ?х було п'ятдесят дев'ять.  Серед
них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й  наукою.  Але
бiльшiсть з них - розпусники й  п'яницi,  бездари  або  звiрi  в  людськiй
подобi: вони вбивали один одного, рiзали, тру?ли, топили, залили Соломонiв
трон кров'ю.
   Не такий уже, як  декому  уявлялось,  був  багатий  i  Константинополь.
Iмператори приходили й вiдходили,  i  пiсля  кожного  з  них  зменшувалось
багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось.
Для того щоб зробити в якiйсь  з  палат  прийом,  доводилося  вже  стягати
кадила,  панiкадила,  килими,  посуд  з  iнших  палат.  Одяг  iмператорiв,
сановникiв  його,  чиновникiв,  духiвництва  давно  уже   був   у   зовсiм
занедбаному станi. Немарно  ж  посол  франкський  Лiутпранд  писав  сво?му
королю про "убогу урочистiсть" Великого палацу.
   I зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала  по  Константинополю,
iмператор Костянтин не раз кликав до себе ?парха мiста Льва,  паракимомена
Василя, великого папiю* (*Великий папiя -  головний  розпорядник  Великого
палацу.) i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали
??? слiд провести, в яких палатах  частувати,  щоб  вона,  крий  боже,  не
взнала правди про iмператорськi палаци.

   9

   I нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню  Ольгу,  що
iмператор Костянтин наступного дня прийме ?? з купцями й слами у  Великому
палацi.
   9 вересня! У сво?й келi?, загинаючи палець за  пальцем,  княгиня  Ольга
пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли  вона  з  лодiями
сво?ми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати  ще  й
ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга,  обурення
княгинi Ольги.
   Але вона мовчала, терпiла, ждала. Iмператора Костянтина,  кажуть  мужi,
нема? в столицi, iмператор при?хав, iмператор  недужий...  Сонце  вставало
над Перу i  спускалось  у  голубi  води  Пропонтиди,  у  Суд  приходили  й
поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодi?  русько?  княгинi  все
стояли там i стояли, а в серцi у не? наростали розпач i образа.
   Проте вона ждала немарно! 9  вересня,  завтра,  княгиня  Ольга  буде  у
Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним...

   Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра - Золота  палата,  у
якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була
достойно  прибрана,  стежив  великий  папiя,  всi  дi?тарi?  на   чолi   з
примикарi?м* (*Дi?тарi? - помiчники великого  папi?;  примикарiй  -  ?хнiй
начальник.), десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони
мили, натирали мармуровi пiдлоги,  наливали  олiю  й  заправляли  гноти  в
кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом.
   В призначений час Магнавра сяяла. У  кутку  ??  на  високому,  вкритому
темно-багряними  килимами  помостi  стояв  великий,  зроблений  з  срiбла,
оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон  -
для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для  спiвцарствуючого  iмператора
Романа Другого, ще нижче - позолоченi, вкритi пурпурними тканинами  крiсла
для родини iмператора.
   У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени  сенату  й
синклiту, i тому частина ?х стояла в каморах, якi вiддiлялись  вiд  палати
високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з свято?
Софi? й церкви святих  апостолiв,  проте  арки  до  цих  двох  камор  були
завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса.
   Час  прийому  наближався.  Вже  в  Орологi?  -  сiнях  палати  -   було
повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв  кувiклiя*  (*Чини  кувiклiя  -
охорона.), деякi з них, збираючись  купками,  по  рангах,  розмовляли  мiж
собою, деякi-найбiльш поважнi - сидiли на лавах i непомiтно дрiмали.  Вони
ждали, що от-от iз-за завiси палати з'явиться папiя, дасть знак входити...
   Але папiя не виходив. Вже в його каморi - першiй вiд  входу  лiворуч  -
дi?тарi? приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси  в
палату,  але  срiбнi  дверi  до  поко?в  iмператора  були  зачиненi,   два
кувiкiларi? бiля них стояли нiмi, мовчазнi.
   Iмператори Костянтин i Роман  одягалися.  Це  була  складна  церемонiя.
Дi?тарi? принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом
- дивiтисiями з хламидами - i  ларцi  з  вiнцями.  Коли  дi?тарi?  вийшли,
безбородi ?внухи почали одягати iмператорiв...
   На цей раз iмператор Костянтин  примусив  себе  довго  ждати.  Вже  всi
сановники з ?внухiв, патрикi?, вищi чини гвардi?  стояли  позад  i  обабiч
трону, пiд стiнами палати, натискували один  на  одного  i  намагались  не
ворушитись, вже папiя - котрий уже  раз!  -  у  сво?й  каморi  роздував  i
роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим  потом,
а iмператора не було й не було.
   Нарештi серед напружено? тишi, яка панувала в Золотiй палатi,  почулися
кроки багатьох нiг iз пiвденно? камори, дi?тарi? широко  розчинили  срiбнi
дверi,  якi  туди  вели,  i  iмператор  роме?в   Костянтин,   а   за   ним
спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi.
   За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софi?:
   - Многi лiта  вiнценосному  iмператору...  А  iмператор,  у  багряному,
золотом шитому дивiтисi?,  пiдперезаний  широким  поясом,  з  хламидою  на
плечах,  iшов  вiд  срiбних  дверей,  зупинився  перед  iконою  Христа   й
вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.
   Тодi папiя схопив сво? кадило, пройшов з ним по палатi,  починаючи  вiд
дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього  хмарки
ладану й смирни.
   - Многi лiта богохранимому нашому василевсу! - гримiв хор.
   Так сидiв на тронi  iмператор  Вiзантi?  -  наступник  бога  на  землi,
василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.
   - Логофета!* (*Логофет -  церемонiймейстер.)  -  почав  вiн  церемонiю,
звертаючись до папi?.
   Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в  Левзiак,  де
вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй - адмiнiстратор.).  Той  одразу
викликав логофета. Ось логофет з'явився  на  захiдних  дверях,  упав  ниць
перед iмператором, а позад нього стала княгиня ки?вська Ольга.

   10

   Княгиня  Ольга  немарно  провела  багато  часу  на  подвiр'?  монастиря
Мамонта. Серед людей,  яких  вона  там  зустрiчала,  траплялись  такi,  що
побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi  палати
й чудеса ? в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i
про Золоту палату - Магнавру.
   А все ж княгиня не могла уявити всього, що ?? жде, i, ставши на  порозi
Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка,  вся
залита вогнями палата, попiд стiнами ?? стояло безлiч  людей,  у  кiнцi  ж
палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом,  височiв  вкритий
багряними  килимами,  оздоблений  золотими  деревами,  пiд  якими   стояли
позолочен леви, помiст, на ньому золотий  трон,  на  тронi  сидiв,  як  це
одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.
   Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до не?. Усi  знали,  кого  в  цей
день прийма? iмператор Вiзантi?, кожен iз цих людей багато чув про русiв i
хотiв ?х бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе  пiвнiчна  княгиня,  як  вона
одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?
   Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора,
з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня  в  бiлу
тонкого шовку з срiбними хрестами  сукню  iз  золотим  пружком  по  краях,
пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у не? легко лежало корзно з
багряного оксамиту, оторочене  соболями,  голову  княгинi  покривала  бiла
шовкова пов'язка, кiнцi яко? спускались на плечi. На ши? в не? висiв  знак
княжеського роду - золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали  великi,
прикрашенi дорогими камiнцями колти.
   Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше,  але  достойно,
на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi - темнi,  тiльки  на
двох - княжого роду - багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на  груди
i плечi, намiтки на голови ткали чудовi ки?вськi майстри, що брали узори з
квiтiв, трав, дивних звiрiв.
   Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами  купцi  й  сли,  що
постатями сво?ми i одягом нагадували  во?в.  Вони  були  в  темних,  шитих
золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з
кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля  поясiв
мечiв.
   Коли княгиня  рушила  з  мiсця,  сталося  диво.  Усi  в  палатi  стояли
нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй  тишi  почулись  чарiвнi
звуки - то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем  птахи,
потiм заворушились,  вiдкрили  сво?  пащi  й  ударили  хвостами  об  землю
позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли...
   Але княгиня чула вже про цi дива й  не  звертала  уваги  на  позолоченi
дерева й левiв. Вона бачила  iнше:  кiлька  ?внухiв  пiдставляли  ?й  сво?
плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня  рiшучим  рухом  вiдмовилась.
Коли ж логофет, що крокував поперед не?, дав ?й знак зупинитись  i  впасти
ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла  i  йшла
вперед, за нею крокували жони ?? почту, сли,  купцi,  товмачi  й  слуги  -
бiльше як сто чоловiк.
   I тiльки тодi,  коли  до  трону  було  зовсiм  близько,  княгиня  Ольга
зупинилась, а позад не? став увесь почет. Тепер княгиня  ждала,  що  скаже
логофет.
   Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На ?хнiх очах  пiд  урочистий
спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона  став  пiдiйматись
вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор  Вiзантi?  був
вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на
стiнi камори, видно було лик Христа.
   - Iмператор жде слова! - прошепотiв логофет.
   - Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов
со царем гречеським совершенну на всi лiта...
   В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе  товмача,  проказав  голосно
слова княгинi Ольги.
   - А на знак любовi  нашая  принесли  ми  царевi  грецькому  дари  нашi,
просимо ?х прийняти на многi лiта...
   Хори в каморi заспiвали:
   - Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли  купцi
й сли й стали класти перед троном iмператора дари...

   Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв
послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора
княгиня з яко?сь пiвнiчно?  суворо?  й  холодно?  землi  пiсля  послiв  iз
?гипту, Аравi?, Вiрменi? i ще дальших земель. Усi ждали, що це будуть дуже
звичайнi, а може, й убогi для Золото? палати дари.
   Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русi ? що показати у  Вiзантi?
i що княгиня Ольга знала, що привезти i чим здивувати iмператора роме?в.
   Купцi з Русi поклали перед престолом  iмператора  хутра  горноста?вi  -
такi бiлi, що вiд них, здавалося, променилось сяйво, за ними  впали  хутра
лисиць, чорнi, як небо  вночi,  рiвнi,  блискучi,  ось  витягнулось  хутро
ведмедя - страшне й грiзне, ось заколихались  цiлi  низки  куниць,  тьмяно
засяяли шкури бобрiв, а там соболiв i ще якихось дивних звiрiв.
   У Золотiй палатi було дуже тихо, без знака iмператора нiхто тут не  мiг
промовити жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цiй тишi  стало
чути  важке,  затамоване  дихання  багатьох  людей,  почувся  шум  -   всi
переступали з ноги на ногу, щоб бачити дарунки ки?всько? княгинi.
   Та це був тiльки початок. Коли одiйшли однi купцi, що несли  хутра,  ?х
мiсце заступили iншi, на килими i мармур почали  сипатись  разки  горючого
каменю, поруч iз ним лягла цiла гора  карбованого  кращими  новгородськими
майстрами риб'ячого зуба... У Магнаврi чувся шум вiд речей, що  падали  на
пiдлогу, вiд стримуваного дихання людей...
   А купцi вже несли на руках i поклали перед самим престолом  iмператора,
що невiдомо коли опустився на помiст, обкованi золотом, викладенi перлами,
прикрашенi емалями й камiнням, що вилучали промiння, меч,  шолом,  золотий
щит - вироби кузнецiв золота з Ки?ва й Роднi.
   Iмператор Костянтин дивився на дарунки  княгинi  Ольги,  i  блиск  його
очей, руки, що вп'ялися в поручнi престолу, свiдчили, що  вiн,  як  i  всi
присутнi в Золотiй палатi, дуже вражений тим, що сталось, що вiн  не  ждав
таких щедрих i коштовних дарiв. Однак iмператор, як належало  його  особi,
намагався не виказати сво?х почуттiв, а  тому  стримано  й  холодно  велiв
логофету сказати пiвнiчнiй княгинi, що вiн дяку? за дарунки й  прийма?  ?х
як знак любовi i  дружби,  якi  здавна  iснували  й  мусять  iснувати  мiж
iмперi?ю i Руссю.
   А потiм швидко, так швидко, що княгиня i ??  сли  навiть  не  помiтили,
свiтло в каморi, де стояв трон iмператора, згасло, i вiн  сам  зник,  нiби
його й не було.
   Церемонiя у Золотiй палатi закiнчилась...

   Але весь  прийом  у  Великому  палацi  ще  не  був  закiнчений.  Тiльки
iмператор Костянтин зник iз Золото?  палати,  княгиню  Ольгу  й  ??  почет
оточили рiзнi урядовцi. Вони повели  ??  переходами,  галереями  в  палату
Юстинiана, де мусила прийняти княгиню iмператриця.
   Iз Золото? палати до Юстинiана  було  зовсiм  недалеко  -  якась  сотня
крокiв - через Левзiак або й ще ближче - через галерею Сорока мученикiв  i
Дафну. Але княгиню Ольгу повели  зовсiм  iншим,  довгим,  шляхом  -  через
галерею Триконха, Апсиду, через портик Золото? руки, триклiн 19  акувiтiв,
- безконечними переходами, галереями, нарештi,  через  внутрiшнiй  iподром
палацу.
   Це робилось, звичайно, навмисне. У всiх палатах,  галереях,  переходах,
на колонах i арках, якi вони минали, почепленi були чудовi тканини, стояли
золотi, емалевi й срiбнi амфори  й  вази,  скрiзь  висiла  зброя  -  мечi,
кольчуги, щити, а в багатьох  мiсцях  у  скляних  скринях  лежали  корони,
хрести, царськi одежi...
   Коли б хтось iз осiб, якi супроводжували  княгиню  Ольгу  й  ??  почет,
помилився i повiв ?х не цим шляхом, а через iншi палати й галере?, - гостi
з Русi здивувались би, побачивши бiднiсть i убозтво Великого  палацу.  Але
княгиню Ольгу вели примiщеннями, куди знесли багатство не тiльки  Великого
палацу, а й усього Константинополя. I це багатство вражало княгиню  Ольгу,
а особливо тих, що були на прийомi разом з нею.
   Так вони потрапили нарештi до палати Юстинiана - однi?? з кращих  палат
у Великому палацi.  Високу  стелю,  звiдки  через  вiкно  потоками  лилося
свiтло, пiдтримували колони iз зеленого мармуру, по  якому  кращi  майстри
висiкли схожi на мереживо  найтоншi  узори;  над  колонами  зробленi  були
мусi?, що зображували iмператорiв колишнiх i ?хнi подвиги.
   В кiнцi палати, як i в  Магнаврi,  на  високому,  вкритому  пурпуровими
килимами  помостi  стояли  два  позолоченi  крiсла,  в  одному  з  яких  -
посерединi -сидiла iмператриця ?лена, а праворуч вiд не?  -  невiстка  ??,
дружина iмператора Романа - Феофано.
   I цариця ?лена, i ??  невiстка  одяглися  для  прийому  якнайкраще.  На
iмператрицi була пурпурова мантiя iз золотою каймою, на Феофано  -  мантiя
бузкового пурпуру з срiбною каймою. На августах сяяли золотом  i  камiнням
дiадеми, Феофано вплела у волосся ще кiлька низок перлiв, а на  плечi  ??,
на одяг спадали низки дорогоцiнного камiння.
   Iмператриця з невiсткою були не самi в цьому залi. Перед ?хнiм помостом
попiд стiнами у золотих i срiбних тунiках, з високими,  схожими  на  вежi,
прополомами на головах стояли знатнi дами двору, кожна з  яких  мала  свiй
ряд i сво? мiсце. А попереду всiх ?х  стояла  висока  жiнка  -  так  звана
опоясана патрикiя,  права  рука  iмператрицi,  головна  особа  в  гiнеке?*
(*Гiнекей - жiноча половина  палацу.),  вiд  одного  слова  яко?  залежали
успiх, почестi, слава, а часом i життя кожно? жiнки з почту iмператрицi.
   Але зараз  у  Юстинiанi  керувала  прийомом  не  опоясана  патрикiя,  а
препозит двору з сво?ми слугами. Вiн перший увiйшов до залу, слiдом за ним
ступила княгиня Ольга. У залi було надзвичайно тихо, тiльки шовк  шелестiв
на жiнках.
   У цiй тишi препозит урочисто виголосив:
   - Княгиня руська Ольга.
   Iмператриця ?лена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську
княгиню.
   Княгиня Ольга пiшла вперед. За нею,  одна  по  однiй,  iшли  княгинi  й
бояринi. Потiм по знаку препозита княгиня стала.
   Звичайно на цьому мiсцi посли й  гостi,  яких  приймала  цариця,  також
повиннi були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед  iмператрицею
на колiна, вона тiльки вклонилась, за нею схилили  голови,  вдарили  чолом
всi руськi жони.
   I знову, як i в Золотiй палатi, княгиня Ольга вiтала iмператрицю, знову
жони ки?вськi поклали перед троном дари - емалi, чудовi лунницi,  скриньки
з риб'ячого зуба, а iмператриця дякувала княгинi за ??  дарунки.  Тодi  за
завiсами заграли два органи, i пiд мелодiйнi ?х звуки iмператриця ?лена  i
?? невiстка Феофано вийшли з палати, а опоясана  патрикiя  ще  з  кiлькома
жiнками у прополомах повела руську  княгиню  до  Кентургiя  -  великого  й
високого залу, стеля якого трималась на шiстнадцяти мармурових колонах.
   Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час  нiхто  з
них не присiв - ?х водили або ж вони змушенi були стояти.  Та,  либонь,  i
самi господарi  розумiли,  що  ?хнi  гостi  змучились.  Опоясана  патрикiя
запропонувала княгинi Ользi сiсти  в  Кентургi?  й  спочити,  доки  ?х  не
покличуть до кiтону* (*Кiтон - поко? iмператорiв.) iмператорiв.
   Княгиня Ольга сiла й одразу ж забула про втому. "Отепер, - думала вона,
- буде нагода поговорити з iмператором".

   У  поко?  з  оббитими  пурпурним  оксамитом  стiнами  бiля   невеликого
позолоченого столу сидiла вся родина iмператора:  вiн  сам,  його  дружина
?лена, син Роман з дружиною Феофано та ще кiлька дочок.
   Тут все було набагато простiше i, мабуть, краще, нiж у  великих  залах,
де тiльки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомiн вiд людських голосiв,
музики, спiвiв, там очi болiли вiд яскравого свiтла й нiчим було дихати. А
в  цiй  палатi  було  тихо;  кiлька  свiтильникiв,  що  горiли  в  кутках,
заспокоювали очi; у поко? широко розчиненi дверi на балкон, за яким  видно
алею чудового парку, ряд струнких кипарисiв, залите мiсячним сяйвом срiбне
плесо Пропонтиди.
   Коли княгиню Ольгу ввели до покою, iмператор Костянтин,  що  встиг  уже
переодягтись i був у легкому  колово?*  (*Коловiй  -  тунiка  з  короткими
рукавами.), зустрiв ?? просто, привiтно.
   - Я думаю, - сказав вiн, - що в  наших  палатах  княгиня  Ольга  досить
вкусила гiркого, i тому запросив сюди - попробувати солодкого.
   На блюдах i  в  мисках,  якi  стояли  на  столi,  горою  були  насипанi
виноград,  фiнiкiйськi  ягоди,  царгородськi  рiжки;  чудовi   вази   були
наповненi садовиною, а корчаги вином.
   За цим столом прислужували тiльки  знатнi  жiнки  двору,  вони  нечутно
з'являлися iз-за завiс, ставили на стiл новi й новi плоди, наливали вино й
непомiтно виходили.
   Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова  княгинi
ки?всько? з родиною iмператора Костянтина. Княгиня Ольга ще  з  Ки?ва  вiд
священикiв сво?х непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очiкування
в Золотому Розi вона вже вiльно могла говорити  i  тепер  досить  впевнено
вiдповiдала на питання iмператора i членiв його родини.
   А питань цих було багато.  Княгиня  Ольга  розумiла,  що  вони  нiчого,
зовсiм нiчого не знають про ту далеку кра?ну, з яко? вона при?хала, навiть
не уявляють, яка вона. Смакуючи вино  й  закушуючи  його  нiжними  плодами
пiвдня, вони запитували, чи справдi люди ?? кра?ни  ходять  голi,  а  коли
холодно - залазять у нори  й  вкриваються  хутрами,  чи  справдi  в  Ки?вi
приносять у жертву багато людей, чи  живуть  за  Рифiйськими*  (*Рифiйськi
гори -Уральськi гори.) горами одноокi люди?
   Не тiльки члени його родини, - сам iмператор Костянтин, який писав цiлi
трактати про Русь, не уявляв по-справжньому,  що  то  за  земля,  якi  там
живуть люди. Вiн чомусь вважав,  що  Русь  живе  лише  на  правому  березi
Днiпра, та й то тiльки у його верхiв'ях, а на лiвому березi  живуть  якiсь
уси та ще хозари, вiн вважав, що печенiги  володiють  всiм  берегом  Понту
Евксiнського аж до Херсонеса з Клiматами*  (*Клiмати  -  область  iмперi?,
Крим.) i всiма землями вiд Дунаю до Дону.
   - Нi, iмператоре, - вiдповiла княгиня Ольга, - Русь живе i на  правому,
i на лiвому березi Днiпра, а печенiги - то тiльки  хмара,  яка  блука?  на
землях Русi.
   - Чотири колiна печенiгiв, - почав iмператор, - Халово?, Явдергим...
   Княгиня Ольга посмiхнулась.
   - Я знаю цi чотири колiна, i вони знають Русь... Але Русь ма?  набагато
бiльше колiн, племен, земель. Русь споконвiку сидить над Днiпром  i  далi,
аж до Крижаного моря, а печенiги тiльки приходять i вiдходять.
   I княгиня Ольга терпляче розповiдала, яка справдi  ?  Русь,  як  живуть
люди над Руським i Крижаним морями, коротко  сказала  й  про  звича?,  про
вiру, побут цих людей.
   Усi дуже уважно слухали розповiдь княгинi Ольги i, як це було  помiтно,
стежили не тiльки за ?? розповiддю, а й за кожним рухом, словом...
   Особливо  ж  уважно  стежила,  не  одриваючи  очей  вiд  не?,  невiстка
iмператора - Феофано. Вiд слiв сво?х i  вiд  багатьох  людей  вже  тут,  у
Золотому Розi, княгиня Ольга чула iсторiю цi?? дiвчини, що була  розпусною
дочкою шинкаря,  а  стала  дружиною  молодого  iмператора  Романа.  Сли  ж
говорили княгинi, що Феофано вважа?ться найкрасивiшою жiнкою свiту.
   Княгиня  Ольга  зараз  пильно  дивилась  на  Романа  й  Феофано.  Вони,
безперечно, були до пари одне одному: Роман - стрункий,  як  кипарис,  мав
чудовi очi, свiтле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано  ж  нагадувала
чарiвну квiтку пiвдня - вона була мiцна, але водночас i нiжна, волосся  ??
було темне, а шкiра обличчя й тiла нагадувала мармур, у темних очах  грали
невловимi вогники. Навiть коли вона смiялась,  на  ??  обличчi  з'являлось
щось хиже, зле.
   Але не тiльки це побачила цього вечора спостережлива  княгиня  Ольга  в
очах Феофано. Кiлька разiв, коли iмператор Костянтин звертався з чимсь  до
сина  Романа,  княгиня  Ольга  перехоплювала  погляд  Феофано,  яким  вона
впивалась у iмператора. I чомусь ?й здавалося, що то не невiстка  дивиться
на свого свекра, а хижа, дика кiшка,  змiя,  -  щось  зловiсне  й  страшне
з'являлось у цi хвилини в очах Феофано.
   I iмператор, i всi члени його родини задовольнили свою цiкавiсть. Дехто
вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась i  пiшла  iмператриця
?лена, слiдом за нею, попрощавшись з  княгинею,  пiшли  Феофано  й  Роман.
Помiтно було, що й сам iмператор хотiв би вже  скiнчити  прийом.  Вiн  дав
знак, i опоясана патрикiя подала блюдо, на якому лежала  купа  золотникiв.
Це було добряче золоте блюдо з  зображенням  Христа  на  денцi,  викладене
дорогоцiнними каменями i емалями.
   Iмператор Костянтин, подаючи його княгинi Ользi, сказав:
   - Я дарую це блюдо iз образом Христа на знак  нашо?  любовi,  що  живе,
доки свiтить сонце.
   Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо i поцiлувала  образ  Христа.  Вона
зрозумiла - цим закiнчу?ться  прийом,  але  не  могла  припустити,  що  не
зробить того,  з  чим  iшла  у  Великий  палац  i  що  нiчого  не  сказала
iмператору.
   I, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо  в  сво?х  руках,
промовила:
   - Вiд землi Русько? я приймаю це блюдо, дякую iмператору за щедрiсть  i
ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я ?хала сюди...
   Iмператор  вислухав  княгиню,  i  хмарка  невдоволення  лягла  на  його
обличчя. Пiсля дару iмператора, за  церемонiалом  двору,  гостям  належало
тiльки подякувати й прощатись...
   Вона бачила, що iмператор невдоволений i не хотiв би ?? слухати, але не
знала, чи буде ще бачити його, i мусила говорити.
   - Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... ?хала я сюди й  ждала,
щоб домовитись про нашу торгiвлю, хотiла говорити про  городи  грецькi  на
Руськiй  землi  i  про  город  Саркел,  збудований  на  нашому  шляху   до
Джурджанського моря, та ще про Клiмати й про те, аби  iмператори,  а  паче
молодi дщерi царського роду при?хали колись до  Ки?ва-города,  де  живу  й
князюю я з синами мо?ми Святославом i Улiбом...
   Iмператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посмiхнувся i вiдповiв:
   - Багато запитала в мене княгиня руська, i багато менi треба б сказати,
щоб вiдповiсти на все. Але зараз вже пiзно, княгине Ельго,  до  того  ж  я
хворий... Що ж, ми зустрiнемось  ще  раз  -  i  тодi  поговоримо  про  все
докладно... Прощавай, княгине Ельго!
   Вiн ледь схилив голову й вийшов з кiтону.
   На тому цього вечора у Великому палацi все  й  закiнчилось.  Iмператори
зникли, зникла опоясана патрикiя iз  сво?ми  помiчницями,  лишився  тiльки
паракимомен Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.
   Iдучи  площами  й  темними  переходами,  минаючи  зали,  де   ледь-ледь
поблискували  лiхтарi,  паракимомен  запитував,  чи   задоволена   княгиня
прийомом, чи не стомилась вона.
   Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна  особа  iмперi?  -  права  рука
iмператора, перший його боярин i во?вода - розмовля? з нею  руською  мовою
так, нiби вiн довго жив на Русi. Але вона не  смiла  нiчого  запитувати  в
нього i  вiдповiла,  що  дуже  задоволена  прийомом  i  що  справдi  трохи
стомилась... Та потiм,  коли  вже  було  зовсiм  близько  до  ворiт,  вона
зупинилась i запитала одверто в паракимомена:
   - Нинi я хотiла говорити з iмператором, але вiн чомусь не схотiв.
   - О, - вiдповiв паракимомен, - iмператор Костянтин просто хворий i  над
силу зробив прийом.
   - Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?
   - Коли? - замислився паракимомен. - Я думаю,  що  це  буде  швидко.  Ми
повiдомимо княгиню Ольгу, коли iмператор зможе ?? прийняти  й  говорити  з
нею... Адже княгиня зупинилась там, де й всi посли, - на подвiр'? Мами?
   Стоячи пiд лiхтарем бiля ворiт Великого палацу, княгиня  подивилась  на
безбороде обличчя паракимомена, що посмiхалось, i рушила до колiсницi...

   11

   Василевс Костянтин хоч i говорив про свою хворобу,  але  насправдi  був
цiлком здоровий. i коли руська  княгиня  залишила  кiтон,  вiн  вийшов  iз
поко?в у сад над морем.
   Там  його  i  знайшов  паракимомен  Василь,  який,  провiвши   княгиню,
повернувся до  кiтону  пересвiдчитись,  що  iмператор  уже  спить,  i,  не
знайшовши його там, швидко рушив у сад.
   - Я бачу, що iмператора дуже стурбувала розмова з ки?вською княгинею, -
тихим голосом мовив паракимомен, наблизившись до iмператора й  вклоняючись
йому.
   Костянтин одiрвав погляд вiд блискучого лона моря, над яким, схиляючись
до обрiю, свiтив великий червонкуватий мiсяць.
   - Так, -  вiдповiв  iмператор,  -  ця  розмова  з  княгинею  дуже  мене
стурбувала. Я думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жiнка, але  вона
розумна, хитра.
   - Невже княгиня може високо пiдiйнятись над сво?м диким народом?
   - Я боюсь, - оглянувся навкруг i зашепотiв iмператор, - що ми не зна?мо
цього  народу.  Русь,  як  ми  дума?мо  й   скрiзь   стверджу?мо,   це   -
багатоплемiнний варварський  народ,  раби,  убогi  еллiни,  що  не  знають
во?нного ладу. Але чому ж  вони  вже  не  раз  змушували  здригатись  нашу
iмперiю? Адже ?хнi князi Олег i Iгор стояли он там, -  вiн  простяг  праву
руку й  показав  у  темрявi  на  Перу  й  Галату,  -  пiд  самими  стiнами
Константинополя. Звiдки цей гiперборейський вiтер?
   Паракимомен подивився у той бiк, куди показував iмператор,  i  щiльнiше
закутався вiд холодного вiтру в свiй плащ.
   - Але зараз там сидять не Олег i Iгор,  а  жiнка...  княгиня  Ольга,  -
смiючись, промовив паракимомен Василь.
   - Ця жiнка не краща вiд сво?х князiв. Тi iшли з мечами та списами, вона
ж хоче воювати словом.
   - Хiба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе iмператору?
   - Вона нiчого не сказала, але запитала  в  мене  про  нашi  городи  над
Понтом  та  ще  про  Саркел,  який  нiбито  заважа?  Русi  на   шляху   до
Джурджанського моря. Вона завела розмову про торгiвлю в Константинополi  й
про Клiмати. Ще вона припрошувала мене  й  молодих  iмператорiв  разом  iз
дочками мо?ми  при?хати  до  Ки?ва,  де  в  не?  два  сини...  Сфендослаф,
Гузлiб...
   - Княгиня справдi хитра й зухвала жiнка, - згодився паракимомен. -  Але
на таку зухвалу мову в нас ? вiдповiднi слова.
   - Я, як ми домовились, нiчого ?й сьогоднi не сказав.  Треба  знати,  що
дума? твiй ворог, але не поспiшати, вибрати слушну годину.
   - Що ж, - хижо засмiявся паракимомен, - княгиня одержала сповна все, що
?й належало. Надiюсь, що сьогоднi вона не спатиме, ?й ? над чим подумати i
над чим замислитись. А щоб вона не спала багато днiв  i  ночей  надалi,  я
сказав ?й, що мiй iмператор ще говоритиме з нею.
   - Вона просила мене про це.
   - Так, iмператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже  вперта  жiнка...  А
вже насува? осiнь, у Понтi й зараз страшно, що ж буде там за мiсяць?..
   - Ти зробив усе, як ми домовились?
   - Так, iмператоре, -  вiдповiв  паракимомен,  -  все  зроблено,  як  ми
домовились. Василiки* (*Василiк - посол.) нашi давно ви?хали до  печенiгiв
з дарами, а тi вже зустрiнуть ?х над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен -
грецька назва Днiпра.)...
   Iмператор здригнувся, бо вiдчув, як з моря вiйнув свiжий вiтер.
   - Я хочу спочити, - сказав вiн.
   - Час, iмператоре, час, - взяв його пiд руку паракимомен.

   12

   Паракимомен Василь провiв iмператора до опочивальнi,  побув  там,  поки
Костянтин роздягався i лягав у  ложе,  постояв  бiля  дверей  опочивальнi,
пройшов коридорами Великого палацу, де на всiх поворотах  стояли  озбро?нi
етерiоти* (*Етерiоти - внутрiшня охорона.), i повернувся у парк, де  щойно
був з iмператором.
   Великий палац тепер  спав,  спав  весь  Константинополь,  червонкуватий
великий мiсяць повiльно спускався до моря, нiби також  хотiв  спати,  тихо
шелестiли, навiваючи сон, кипариси, соннi хвилi стомлено бились об береги.
   Тiльки Василь не мав права спати. Вiн був паракимоменом,  але  разом  i
постiльничим iмператора.  Коли  iмператор  прокидався,  постiльничий  його
мусив ждати; коли iмператор виходив  у  Золоту  палату,  паракимомен  iшов
поперед нього; коли iмператор спочивав, постiльничий охороняв його спокiй.
Вiн i тiльки вiн мусив бути першим другом i помiчником василевса.
   А тим часом в усiй Римськiй iмперi? не було,  мабуть,  людини,  що  так
ненавидiла б iмператора Костянтина, як  його  паракимомен  i  постiльничий
Василь. Саме про це вiн i думав, залишившись у повнiй самотi  в  саду  над
Пропонтидою.
   Постiльничий Василь вважав себе таким самим i не гiршим iмператором, як
i Костянтин, у них був один батько - Роман I. Костянтин був братом Василя.
   Але Костянтин був iмператором,  його  називали  Порфiрородним,  бо  вiн
народився у Великому  палацi,  у  Порфiровiй  палатi,  матiр'ю  його  була
iмператриця, дружина Романа I.
   Мати ж  Василя  була  рабинею-слов'янкою,  що  прислужувала  iмператору
Роману, коли вiн був у походi в Болгарi?,  вiддала  йому  тiло  й  душу  i
народила сина Василя.
   Iмператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велiв
одiрвати його вiд грудей матерi,  перевезти  до  Константинополя,  зробити
так, щоб вiн нiколи не знав, хто його батько, та ще велiв  оскопити  його,
щоб вiн жив на свiтi, але не мав нащадкiв.
   Проте пiсля смертi iмператора Романа Василь  довiдався,  хто  був  його
батько, i взнав правду про свою  матiр,  яка  не  змогла  жити  без  сина,
втопилася у морi.
   Сльоза не зiрвалася з очей Василя, коли вiн почув  страхiтливу  iсторiю
про смерть сво?? матерi. У той час вiн жив у Великому палацi, де на  рабiв
дивились, як на тварин. I хоч рабиня, про яку йому розповiдали, була  його
матiр'ю, вiн навiки забув про не?, бо не хотiв бути сином рабинi.
   Але вiн хотiв бути сином iмператора, де треба й де мiг  хвалився  сво?ю
кров'ю, пробивався по щаблях i?рархi? Великого палацу, втиснувся у царськi
поко? як безбородий*  (*Безбородi-?внухи,  скопцi.)  i  довго  працював  у
гiнеке?  iмператрицi  ?лени,  пiзнiше  став  куропалатом*  (*Куропалат   -
мiнiстр.), а ще згодом i постiльничим, а в  той  же  час  i  паракимоменом
iмператора Костянтина.
   Так Василь, син iмператора Романа вiд рабинi-слов'янки, досягнув свого.
Вiн був правою рукою, найближчим другом, помiчником iмператора Костянтина,
його допустили туди, куди не мiг зайти нiхто iз смертних, -  до  царського
ложа.
   Але постiльничому Василевi цього було  мало..  Вiн  заздрив  iмператору
Костянтину, бо той був порфiрородним, вiн ненавидiв його,  бо  вважав,  що
той посiв його мiсце, вiн жадав години, коли зможе одiбрати це мiсце собi,
вiн радий був прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку  йому
спертись.
   Зараз  постiльничий  Василь  був  неспокiйний.  Княгиня  Ольга   чомусь
нагадала йому невiдому матiр, яко? вiн боявся, яку зрадив i  прокляв.  Син
рабинi ненавидiв слов'ян, бо, як це йому i здавалося, вони  були  виннi  в
його долi. У саду над Пропонтидою постiльничий Василь думав про  помсту  i
вбивство.

   13

   В одну й ту ж нiч може трапитись багато подiй, якi, на  перший  погляд,
нiчого спiльного мiж собою не мають, але якi, проте, зв'язанi,  як  листки
на одному стеблi.
   Паракимомен i постiльничий Василь вважав, сидячи в парку над морем,  що
тiльки вiн один не спить у Великому палацi i що, безперечно,  тiльки  один
дума? про iмператора Костянтина.
   Але зовсiм недалеко вiд нього, у цьому ж Великому  палацi,  у  царських
покоях, була людина, яка теж не  могла  заснути  i  так  само  думала  про
iмператора Костянтина. Це була Феофано.
   Спав ?? чоловiк -  престолонаступник  Роман,  що  й  цього  вечора,  як
звичайно, дуже багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на мiсяць, що
опускався все нижче й нижче до моря, i мрiяла.
   Перед нею проходило все ?? життя. Цього життя було небагато, бо Феофано
мала тiльки вiсiмнадцять лiт. Але яке кипуче, бурхливе було воно!
   Феофано заплющувала очi i бачила старий, наполовину  схований  у  землi
шинок ??  батька,  до  вух  ??,  здавалося,  долiтав  багатоголосий  гамiр
постiйних i несподiваних вiдвiдувачiв. Вона, здавалося, чула пiсеньку,  що
завжди лунала пiд склепiнням шинку:

   Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...
   У нас ? вино, музика i жiноча ласка!

   А батько ?? - старий, пузатий Кротир - ходив i  пiдливав  гостям  вина,
щоб дужче лунала пiсня, щоб веселiше було людям,  щоб  грошi  сипались  до
його скринi. А ще в одному кутку шинку, на помостi, гра? музика:

   Ми убогi люди, але ми найбагатшi в свiтi...

   I поперед музик - дiвчина у  короткiй  спiдницi,  у  сорочцi  з  куцими
рукавами, готова полюбити  кожного,  хто  подару?  ?й  золоту  або  срiбну
монету.
   Це була вона, Феофано, що тодi називалась iнакше - Анастасi?ю,  або  ще
простiше, як  кричали  п'янi,  знахабнiлi  чоловiки,  обiймаючи  ??  стан:
"Анастасо! Наша Анастасо!"
   Однi?? темно? ночi, коли надворi лив дощ, до шинку зайшов  i  сiв  бiля
столу в плащi, на якому блищали дощовi краплi, молодий  чоловiк  з  блiдим
обличчям, темними чудовими очима, гнучким станом. I сталося так,  що  цi??
ночi молодий чоловiк залишився у Феофано...
   Вранцi Анастасо дiзналась, хто пестив ?? всю нiч, назвав новим iм'ям  -
Феофано. Вона вiддавала жагу свого розбещеного тiла,  пристрасть  i  ласку
сину iмператора Костянтина - Роману...
   Вiн ?? полюбив. Чи любила вона його - хто зна?? Але вона любила  Романа
як сина iмператора, як божевiльну свою мрiю, що могла народитись тiльки  в
хмiльному диму шинку, серед падiння i розпусти, серед грошей i кровi.
   I, мабуть, важило тут найбiльше те, що Анастасо-Феофано яку б  не  мала
душу, а була однi?ю з найкрасивiших жiнок Вiзантi?, а може, й землi,  була
тi?ю великою грiшницею, якiй все проща?ться за ?? чари.
   Пiд владою цих чар у той час, коли батько - iмператор Костянтин - сидiв
на тронi й писав трактати "Про  церемонi?  вiзантiйського  двору"  i  "Про
управлiння iмперi?ю", син його Роман пив вино у  брудному  шинку  Кротира,
обiймав Феофано i був переконаний, що iмперiя однi??  людини  цiлком  може
вмiститись у шинку, а для щастя такого iмператора досить однi?? Феофано.
   Але якщо престолонаступнику iмператора Костянтина було просторо в шинку
Кротира, то незабаром цей шинок став тiсним для Феофано. Вона сказала  про
це Романовi пошепки мiж двома поцiлунками, вона  стала  голоснiше  про  це
говорити, коли Роман пристрасно вимагав у не? ново? й ново? ласки, вона на
весь голос крикнула про це, коли вiдчула, що буде матiр'ю.
   Iмператор Костянтин, що все сво? життя присвятив визначенню церемонiалу
вiзантiйського двору, дуже розгнiвався, почувши те, що не вкладалось нi  в
одну з вивчених ним i записаних у книгу церемонiй: син його Роман  заявив,
що хоче одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонi?. Це повiдомлення
спочатку тiльки роздратувало iмператора роме?в. Та  коли  Роман  до  цього
додав, що  у  Анастасо-Феофано  незабаром  буде  ще  й  дитина,  iмператор
схопився за голову.
   Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провiв ??
у Великий палац, а тут зумiла знайти шлях до  царських  поко?в.  Прекрасна
лакедемонянка  впала  ниць  перед  iмператором  Вiзантi?,  потiм   встала,
подивилась на нього, i вiн побачив ?? стан, який мiг бути  взiрцем  краси,
?? темнi, iз живими вогниками очi, - таких не було, мабуть, на всiй землi,
?? уста, на яких, здавалося, запiкся сiк граната, ?? обличчя -  нiжне,  як
пелюстка троянди, ?? тонкий нiс, що  свiдчив  про  надзвичайну  чутливiсть
дiвчини,  перса,  руки,  ноги...  "Прекрасна  лакедемонянка!"  -   подумав
iмператор Костянтин.
   I  незабаром,  бо  вже  треба  було  поспiшати,   пiзнього   вечора   у
влахернськiй церквi, на околицi Константинополя, був освячений шлюб Романа
i Феофано, а ще через  кiлька  мiсяцiв,  уже  в  Порфiровiй  палатi,  вона
народила сина Василя.
   Здавалося, в цю чудову нiч, пiсля всього, що  сталось  з  нею,  Феофано
мусила спокiйно вiдпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотiла й не  могла
спати.
   Дивлячись на великий червоний мiсяць, що крайком сво?м  торкався  води,
вiд чого здавалося, що  далеко,  на  самому  обрi?,  висять  два  однаковi
мiсяцi, Феофано чула, як  нестямно  б'?ться  ??  серце,  як  горить  тiло,
розриваються груди. Все те, що вона мала, хоч  насправдi  мала  вона  дуже
багато, здавалося ?й буденним, простим. Простою для не? була  опочивальня,
оздоблена  мармуром,  з  дверима  iз  слоново?  кiстки,  iз   позолоченими
кадилами, з широкими ложами. У не? вже не було нiякого почуття до  Романа,
що близько, поруч, щось шепотiв увi снi... Може, та,  мабуть,  i  напевне,
батькiв  шинок,  пiсня  "Ми  убогi  люди...",  келих  вина   i   поцiлунок
незнайомого легiонера дали б ?й у цю хвилину бiльше,  нiж  Великий  палац,
тиша його палат, царське ложе?!
   Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пiсня:

   Ми убогi люди, але ми багатшi вiд усiх...
   У нас ? музика, вино й жiноча ласка.

   Тепер на обрi? був тiльки мiсяць, що складався з двох  половинок:  одна
справжня, друга - вiдбиток у водi.  Цi  половинки  швидко  зменшувались  -
мiсяць заходив. I Феофано  неодмiнно  хотiла  ранiше,  нiж  зайде  мiсяць,
вирiшити, що ?й треба робити.
   Вона  уперто  думала.  Коли  ж  на  обрi?  залишилась  тiльки  тоненька
скибочка,  Феофано  вирiшила  -  iмператор  Костянтин   повинен   померти,
iмператором стане Роман, вона буде iмператрицею.
   Коли ж мiсяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кiтону й рушила в сад.  Там
вона й зустрiла постiльни-чого Василя.

   - Що трапилось? Чому молода василiса не спить? - запитав вiн,  пiзнавши
?? тонку постать.
   Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмiшкою  в
кутиках уст обличчя, його виразно було видно й у пiвтемрявi.
   - Чомусь я не можу сьогоднi спати, - вiдповiла вона. - У кiтонi  душно,
болить серце, от я й вийшла сюди, в сад.
   - Але iмператор Роман може образитись.
   - Iмператор Роман спить пiсля вечерi й мiцного вина так, що його й грiм
не розбудить. Вона подивилась на постiльничого.
   - Тут усi багато п'ють, а ще бiльше п'янiють. Скажи,  постiльничий,  ти
також багато п'?ш?
   - Я п'ю рiвно стiльки, щоб не сп'янiти, - вiдповiв вiн, - бо чим бiльше
п'ють навкруг мене, тим яснiший мушу мати розум я.
   - Це правда, - сказала Феофано, - я помiчаю, що ти п'?ш менше вiд iнших
i, мабуть, менше, нiж хотiв би сам.
   - Так, - щиро згодився вiн, - я завжди роблю менше, нiж хочу.
   - А постiльничому багато хочеться?
   - Нi, - глухо сказав вiн, - багато я не хочу, а все  ж  дещо  мусив  би
мати...
   - Що ти мусив би мати, постiльничий?
   - Я хотiв би спати, - вiдповiв Василь, -  коли  сплять  всi,  працювати
так, щоб люди шанували мою роботу, та ще...
   - А ще що?
   - Я хотiв би мати те, що менi належить.
   - А хiба постiльничий не ма? того,  що  йому  належить?  -  здивувалась
Феофано. - Вiн - найближча до iмператора особа,  вiн  перший  серед  усiх,
вiн, напевне, найбагатша в iмперi? людина... Чого ж ще бажа?  постiльничий
?
   - Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли  я
не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...
   - Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?
   - Невже ти й досi не зна?ш, Ферфано, хто я?
   - Не знаю...
   - Я такий, як i ти...
   - Не розумiю...
   - Ти - дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя  мати
- рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...
   - Почекай, то ти брат iмператора  Костянтина  i  дядько  мого  чоловiка
Романа?
   - Так, Феофано.
   - I ти не любиш брата iмператора?
   - Як i ти, Феофано...
   - Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй  дядьку!
Я думаю, що ми - ти i я - зумi?мо поговорити...
   - Вони мене зробили безбородим,  i  в  мо?му  серцi  залишилась  тiльки
помста.
   - Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.

   14

   Повернувшись пiзньо? години на монастирське подвiр'я,  княгиня  знайшла
там всiх сво?х жон, слiв, купцiв, служниць - ?х привезли з Великого палацу
набагато ранiше, одразу  пiсля  закiнчення  прийому  в  Золотiй  палатi  й
Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили  з  келi?  до  келi?,  голосно
висловлювали сво? захоплення, вихвалялись подарунками.
   Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась  у  сво?й  келi?,  кiлька  жон
зайшли до не?...
   - Не вемо, - запальне говорили вони, -  на  небi  -  сьми  були  чи  на
землi... онде бог з чоловiки пребува?, ми не можемо  забути  красоти  тоя,
всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не прийма?...
   Вони розповiли княгинi, хто з них який  подарунок  одержав  у  Великому
палацi: купцi - по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарi? - грецька монета.), священик -
8, сли - по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували  княгинi
цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак -  голова  Костянтина  з
куцою бородою i товстими вусами.
   - А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в  куток,
де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i  вони  кинулись  туди,
розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись ?х збирати.
   - Чудо! - верещали вони. - Нi, нема? на землi красоти тако?...
   - Ви лiпше вже йдiть спати! - зупинила нарештi княгиня  Ольга  жон,  що
ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.
   Жони вийшли з ?? келi?, але заспоко?тись не могли i ще довго стояли  на
подвiр'?, гомонiли, плескали руками.
   Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла ?й
запросити в келiю до себе купцiв  Воротислава,  Ратшу,  Кокора  й  кiлькох
слiв.
   Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили
у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.
   - Сядьте, купцi мо? й сли! - звернулась до них княгиня, сперлась руками
на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими...
   Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.
   - То як же, купцi мо? й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу -  птахiв
спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора?
   - Бачили, - вiдповiв купець Воротислав, - i вельми милувались... Там, у
Золотiй палатi, зiбрано чудес багато.
   - А навкруг пустота, тлань i мряка, - засмiявся раптом купець Ратша.
   - Яка пустота i тлань? - поцiкавилась княгиня.
   - Купець Ратша випив надто грецького вина i всу? згаду? про  пустоту  й
тлань, - пiдвiвся й заговорив  Воротислав.  -  Проте  коли  почав,  скажу,
матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй  палатi,
де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi  сво?й  вийшли  з
палати й пiшли та й пiшли.  I  от,  по  правдi  скажу,  княгине,  таку  ми
побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все  поздирали,
аби ту Золоту палату прикрасити. А  пiшли  ми  навкруг  не?  (всякими  там
сiньми та переходами), а там  пустота,  тлань,  де-не-де  каганцi  горять,
скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золото? палати добрались, i
всюди однаково!
   Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.
   - То правда, - згодилась вона. - Велика Вiзантiя багата,  розумна,  але
пустоти й тланi в нiй вистача?... Коли б це багатство нам...
   - Не такi ми ницi, матiнко княгине, - сказав Воротислав. - Нам  аби  не
орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з сво?ми товарами на схiд  сонця
й сюди, на захiд сонця, то ми б  ?х  сво?м  багатством  засипали...  Ти  б
бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми  викладали  сво?  дари!
Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з  чудес!  I  ти
добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай - не купила  ти  у
нас ?х, ми тобi ?х подарували, i не ти давала дари iмператорам - уся Русь!
А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а  як  по-нашому,  то  по
гривнi? Та я слугам сво?м даю бiльше.
   - Ось ще блюдо  менi  дали,  -  промовила  княгиня.  Воротислав  ступив
уперед, взяв блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб.
   - Що ж, - промовив вiн, - нашi ки?вськi кузнецi не згiрше  зроблять,  а
золото це не щире, ? в ньому мiдь, се реку - iржа.
   - На те я й покликала вас сюди, - суворо сказала княгиня. - I ви, i я з
одним ?хали сюди - говорити з iмператорами, укладати ряд,  аби-сьми  могли
торгувати тут, а гречини в нас i аби я могла взяти в них науку.
   Княгиня замовкла й довго  дивилась  на  свiчу,  що  стiкала  й  стiкала
воском.
   - Iмператор нинi не став про це говорити, але обiцяв ще раз  зустрiтись
i тодi про все домовитись. Як бути, купцi й сли, - чи ждати?
   - Горе, горе з iмператорами цими, - зiтхнули вони. - Але що  ж,  будемо
ждати, княгине!

   15

   Iмператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти  кiлька  мiсяцiв  на
Судi, бо хотiв якнайдужче вразити, приголомшити  горду  пiвнiчну  княгиню,
показавши ?й Новий Рим, велич його соборiв i палацiв,  красу  й  багатство
города.
   Вiн досягнув свого. Пiсля першого прийому у Великому палацi, вiдвiдавши
в супроводi царевих мужiв святу  Софiю,  торг  мiж  форумом  Костянтина  i
площею Тавра, пройшовши вздовж i  впоперек  вiдому  всьому  свiту  головну
вулицю Константинополя Месу, зупиняючись там, де зупинялись  чиновники,  i
оглядаючи те, що вони хотiли ?й показати, княгиня  Ольга  була  здивована,
вражена, захоплена.
   Це був справдi чудовий, великий город  на  межi  ?вропи  й  Азi?.  Сюди
сходились  багатства  всi??  землi,  цей  город  над  Пропонтидою  з  його
палацами, великими, оздобленими мармуром, мусiями* (*Мусiя -  моза?ка.)  й
фресками соборами будували кращi  майстри  свiту.  Тут  розквiтали  науки,
збирались вченi, лунала музика, творили художники. Тут  на  торзi  княгиня
бачила арабiв з Багдада, що  продавали  харалужну  зброю  й  шовк,  бачила
китайцiв, якi суперничали з ними,  iталiйцiв,  що  розпродували  знаменитi
рукописи, вироби з слоново? кiстки й бронзи, оправленi в золото й  срiбло,
бачила iспанцiв - торговцiв килимами, кельтiв iз заальпiйських кра?н  i  з
берегiв далекого океану, фiнiкiйцiв  i  ?гиптян,  ще  багатьох  людей,  що
прибули сюди з далекого, невiдомого свiту.
   Iмператор Костянтин, як пересвiдчувалась княгиня  Ольга,  був  багатий,
вiн  показував  приклад  як  може  жити  людина,  що  ма?  в  сво?х  руках
незчисленнi скарби, на нього намагались бути схожими  у  всьому  патрикi?,
сановники. Вони також жили, як боги на землi.
   Але допитлива, хитра ки?вська  княгиня  побачила  в  Константинополi  й
iнше. Вона ходила з  царевими  мужами,  слухала  ?х,  запам'ятовувала,  що
бачила й чула. А бачила вона багато, око мала гостре,  чiпке,  чула  також
немало.
   Коли ж бiля не? не було царевих мужiв, вона рушала до города з кимсь iз
купцiв сво?х чи слiв - людьми бувалими, тямущими, якi достеменно знали цей
Новий Рим i розповiдали зовсiм не те, що царевi мужi. Згодом, коли княгиня
запам'ятала, де в Константинополi яка вулиця i як  потрапити  до  подвiр'я
монастиря Мамонта, то ходила  вона  вдень  I  вечорами  вже  й  сама,  без
надокучливих царевих мужiв.
   Тодi поряд iз багатством i красою, якi  ?й  показували  ретельнi  мужi,
княгиня Ольга  побачила  бiднiсть  Константинополя,  гидоту  й  бруд,  якi
звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря, побачила  людей,
що жили пiд високими стiнами Константинополя в землянках, норах, а часто й
просто неба i тяжко працювали на василевса i його сирклiт; жiнок,  у  яких
руки й ноги опухали вiд солоно? води, дiтей, якi гризли смердючi костi,  i
рабiв, навiки прикутих важкими залiзними кайданами до хеландiй.
   Так в один iз вечорiв княгиня довго блука?ла вулицями  Константинополя,
пройшла вулицею Меси, довго  стояла  на  площi  Августеона,  перед  святою
Софi?ю, а потiм тихим кроком разом з  багатьма  iншими  людьми  зайшла  до
собору.
   Вона вже була  тут  вдень,  i  тодi  собор  справив  на  не?  величезне
враження, ?й здавалось, що вона потрапила в справжню  храмину,  де  людина
забува? про всi злигоднi життя, ?дна?ться з богом.
   Уночi собор виглядав ще величнiше, увесь  був  залитий  вогнями,  всюди
блищали золото, срiбло, мармур, оксамити.  Посерединi  височiв  амвон,  до
якого вели прикрашенi гiрляндами квiтiв сходи, в олтарi видно було престол
з дорогоцiнними шатами, за ним сяяв велетенський золотий,  весь  обсипаний
дiамантами й перлами хрест.
   У соборi було тихо,  чувся  тiльки  глухий  тупiт  нiг,  шелест  одягу,
покашлювання багатьох людей. Над головами угору тягнулись  вiсiм  колон  з
порфiру, привезених сюди з храму Сонця, й вiсiм мармурових зелених  колон,
що потрапили до Софi? з Ефеса. Вони закiнчувались високо вгорi  мережаними
капiтелями, навкруг  яких  мiж  мармуровим  склепiнням  виконанi  були  на
голубому й золотому тлi композицi? з  му  сiй.  Над  ними  ж  на  чотирьох
величезних кам'яних пiдпорах лежав  ?диний  у  свiтi  i  найбiльший  купол
Софi?, що нiби спускався на золотому ланцюгу з небес.
   Тут, у соборi Софi?, де  все  блищало  золотом,  срiблом,  дорогоцiнним
камiнням, цього вечора перед тисячами свiчок  молились  Iвану  Хрестителю,
просили його дати людям здоров'я, довгi лiта, щастя.
   "Там, - пригадала княгиня Ольга, - в далекому Ки?вi i по всiй  Русi,  в
цей вечiр заплiтали дерева, клали вогнi,  спiвали  пiсень,  водили  танцi,
славили Купала, Ладу, Полеля, просили ?х дати щастя й любов".
   Княгиня  Ольга  молитовно  думала  про  Iвана  Хрестителя,  з  трепетом
згадувала Купала, i молилась  ?м  обом.  Притулившись  чолом  до  холодно?
пiдлоги собору, вона молилась  за  Русь,  за  людей  ??,  за  синiв  сво?х
Святослава й Улiба.


   РОЗДIЛ СЬОМИЙ
   1

   У нiч пiд Купала ворiт на Гору  не  замикали.  Тiльки  почало  темнiти,
звiдти вийшло чимало гриднiв i юнакiв-дворян. Не з щитами  i  мечами  йшли
нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках
- квiти.
   З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем
i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й  дiвчатами  передграддя,
залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.
   З усiх концiв йшли  туди,  де  Почайна  допливала  до  Днiпра.  Там  на
широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево  -  на  ньому  висiли
вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на
лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:
   Iде Купало, несе немало,
   Меди i жито, прирост, присип,
   Славим Купала, не спим до рана,
   Не спи, дiвчино, юнак - не спить!
   А в цей час з другого боку озивались дiвчата:
   Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,
   Сплетемо квiти в один вiнок,
   Ой Ладо, Ладо, славимо радо,
   Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.
   Десь грали вже й музики  -  пронизливо  свистiли  со-пiлi,  гули  роги,
торохтiли бубни.
   Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром  горiли,  як  свiчки,  вогнi,
звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись  у  темрявi,  що
стiною стояла одразу за вогнями.  Веселi  крики,  смiх  лунали  навiть  на
плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру.
   Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась  над
землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти
пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi,
мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.
   I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або  ганити  свято  великого
Купала! От i цi?? ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу  й  передграддя,
захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з  яру
пiд горою, туди, де стояла церква  християн.  Вони  посувались,  як  чорна
стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились  недалеко
вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам
тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старо? вiри кидали на  церкву  й
людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана  Хрестителя,  камiння  й
дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили  смiялись,
спостерiгаючи, як люди старо? вiри воюють з Христом.

   Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято  Купала
молодь, чув ?? веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною,
але самому йому було невесело, тоскно.
   Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Ки?вському столi з ??  волi  мусив
сидiти  вiн,  Святослав,  син  Iгорiв.  Вiн  дiяв  так,  як  велiв  покон:
прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою,  одягався,  накидав  на
плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно,  взував  червонi,  з  довгими,
загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну  шапку  iз  дорогим
камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.
   Коли княжич виходив iз сво?? свiтлицi, минав Золоту палату й  спускався
сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, во?води, бояри, брат Улiб,
на ганку й у дворi  бiля  терема  чулись  голоси  тiунiв,  гiнцiв  земель,
огнищан.
   Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi.
Слiдом за  ним  iшли  Улiб,  Свенелд,  во?води,  бояри.  У  стравницi,  як
годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки ?? приймуть  боги,
а потiм сiдали до столу.
   Подавала ?м страви ключниця Малуша. Вона  вже  призвича?лась  до  сво??
роботи, низько вклонялась князям, тiльки  заходила  до  стравницi;  носила
миски, наливала вино,  прибирала  посуд  i  все  робила  швидко,  метко  i
спритно.
   Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй  палатi,
по праву руку вiд нього стояв  во?вода  Свенелд,  по  лiву  -  брат  Улiб,
близько сiдав ларник Перенiг, чимало во?вод i бояр  стояли  позад  них.  I
княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони
потрапляли до Ки?ва, робив суд i правду людям.
   Власне, все  робив  не  вiн.  З  тiунами,  гiнцями,  всiма  людьми,  що
приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, во?води
й бояри, вони ж вели перемови з  гiнцями  земель,  творили  суд  i  правду
людям.
   Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння
княжо? скотницi, бо,  мовляв,  княгиня  Ольга  багато  взяла  з  собою,  й
вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що
в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли  один  у
одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й  просто
телеснею. Княжич слухав во?вод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки
вони кров'ю й життям сво?м захищають землi, за що просили пожалування.
   Уже й ранiше Святослав часто сидiв бiля матерi, коли вона робила суд  i
правду. Але тодi вiн покладався на не?, - вона зна? правду i покон.  Та  й
не завжди вiн сидiв  поруч  з  матiр'ю,  бо  здебiльшого  проводив  час  з
Асмусом, ?здив з ним десь у полi.
   Тепер вiн мусив слухати тiунiв, бояр, во?вод, i часто  йому  здавалось,
що вони не судяться, не правди  шукають,  а  розривають  на  шматки  рiдну
землю. Кожен iз них намага?ться вирвати собi бiльше,  все  найкраще,  i  в
запалi сво?му вони стають хижими, безжальними, такими, що аж кров  бризка?
в них з-пiд пальцiв.
   Цi мужi  ставали  на  прю  перед  ним,  князем,  обзивали  один  одного
найгiршими словами, сварились i навiть тут, у палатах, мало не бились, але
однаково не вiн  вирiшував  ?хню  долю,  бо  вони  сварились  i  мирились;
незважаючи на всi сво? сварки, стояли в'?дно,  хiба  що  тiльки  вимагали,
просили в князя за сво? шкоди пожалування.
   Проте вони були  справдi  жорстокими  й  безжальними,  коли  доводилось
судити не ?х, а коли самi судили iнших. Вони часто приводили на суд  людей
сво?х - смердiв, рядовичiв, закупiв i просто обельних  холопiв.  Той  утiк
вiд свого господаря, той потай вночi вдерся у  житницю,  той  взяв  чужого
коня, той убив княжого мужа, i вони - во?води й бояри Гори -  карали  оцих
роб'?х,  чорних  людей  як  тiльки  могли,  кидали  в  поруби*  (*Поруб  -
в'язниця.), вiддавали на поток, пограбування, прирiкали на смерть. Так-бо,
мовляв, велiв древнiй закон i покон.
   I княжич Святослав десницею сво?ю мусив стверджувати цей закон i покон,
судив, робив правду, хоч часом у нього й скнiло при цьому серце. Вiн  знав
i любив древнiй закон i покон, який змушу?  во?на  не  шкодувати  життя  й
стояти на смерть перед ворогом у полi, але не знав ще страхiтливих законiв
i покону Гори.
   Так у той час, коли мати ?здила  в  далеких  землях,  княжич  Святослав
стикнувся з силою сво?х мужiв, силою Гори.
   "Добре, - думав вiн, - що ця сила не може судити князя".
   Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город i ?хав  у  поле.
Довго шукати нагоди для цього не доводилось - звiдти,  як  крик  поранено?
чайки, долiтали й долiтали недобрi вiстi, звiдти приходили мало не кожного
дня купцi, яких було пограбовано й покалiчено в далекiй дорозi, там  також
дуже часто загибали в сторожi во? - вiд меча, отру?но? стрiли,  вiд  хижо?
руки.
   Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою
дружиною пере?жджав Днiпро, мчав гостинцем, що вився на схiд сонця,  часом
завертав праворуч до Переяслава  й  Роднi,  шугав  вгору  по  Деснi  -  до
Чернiгова.
   Вони завзято шукали ворога. Це були  печенiги,  чорнi  булгари,  загони
великих орд, що блукали за Iтилем-рiкою. Як татi, вони ночами скрадались у
полi, пiдбирались до городищ i сiл,  блискавицею  падали  на  мирнi  хижi,
грабували статки, забирали худобу, вбивали людей, а юнакiв та дiвчат гнали
в неволю.
   Не раз княжич Святослав iз дружиною сво?ю  стикався  iз  цими  ворогами
?хньо? землi. Вiн iшов по слiду, шукав ?х  у  байраках  i  ярах,  проходив
лiси, що перетинали шлях, мчав у широкому полi,  де  пiд  копитами  шумiла
тирса, високi могили вказували шлях, а на обрi? вставало марево.
   Часом це було й не марево. То, пiдiймаючи  позад  себе  стовпи  куряви,
мчали в безвiсть, до Iтиля-рiки, чужинцi, то  вони  везли  з  собою  добра
Русько? землi, гнали худобу, вели людей.
   Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилю?ться в безмов'?, мчали в
полi во? княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам  -  рiшучий,  дужий,
безжальний.
   I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали сво?х людей,
гнали хижакiв далеко в поле, нищили, вбивали. I  це  княжич  робив  охоче,
любо, бо захищав рiдну землю, людей ??.
   На все життя залишилась у нього й пам'ятка про  цi  днi.  Одного  разу,
наздоганяючи орду, вiн стикнувся вiч-на-вiч з ?? каганом. Трохи  косоокий,
темний, iз вишкiреними зубами, каган був великий, спритний, мiцний i,  всю
силу свою вклавши в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.
   Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч  зробили
князевi  Iгоревi  кузнецi-умiльцi  з   Роднi;   був   вiн   обоямогострий,
харалужний* (*Харалужний -  загартований.),  iз  золотим  крижем,  срiбним
яблуком, всипаний камiнням-огнивом. Меч цей розсiкав на льоту лист, дерево
нiби зрiзував...
   Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кiнь, не  раз
i не два каган залiтав до княжича з спини.
   До Святослава квапились во?, що, женучись за ордою, розсипались у полi.
Вони помiтили небезпеку, що загрожувала князевi, й поспiшали до нього. Але
коли б княжич не був смiливий i дужий, вони  б  не  встигли.  Каган  вкрай
оскаженiв, люто одбивався, налiтав на нього. Один раз ударив по головi, ще
раз - у груди. Та княжич втримався в сiдлi й  ударом  меча  обiрвав  життя
кагана. Коли всi примчали, каган конав у густiй тирсi. Але i в  Святослава
була поранена голова, перебите ребро.
   Але що цi рани? На, молодому тiлi все швидко заросло, все  забулось,  i
вiн через короткий час знову мчав на чолi сво?? дружини в  полi,  вечорами
спочивав десь  на  високiй  могилi,  слухав  цiкавi  розповiдi  Асмуса,  а
навкруги бiля вогнища сидiли во?.
   Як дозвiльне було ?м всiм у цьому полi! Десь далеко була  Гора,  тiуни,
бояри, во?води, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах  дивився  на
брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi  могили,  у  туманах
могли спокiйно спати городища й села.
   I, лежачи на теплiй землi,  слухаючи,  як  десь  далеко-далеко  в  полi
переклика?ться сторожа, вiн довго дивився на зорi, а  потiм  нiбито  легко
злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав.
   Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi,  тим
настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала  якась  тривога,  неспокiй.
Часом бувало так, що, ?дучи в полi,  понад  лiсом  чи  рiкою,  вiн  раптом
зупиняв коня, довго дивився поперед  себе,  немов  ждав,  що  от-от  хтось
з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого  у  нього  починало  шалено
битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з  собою  в  дорогу,
щось дуже дороге покинув у Ки?вi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля  до
Ки?ва, але не бачив, не знаходив там бажаного.
   I все частiше i частiше мучило його  безсоння  в  безлюддi  й  безмов'?
полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на  небi  починав
шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив ?х - це  були  двi  привабливi
голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi,  на  пiвнiчнiй  удолинi  неба  i
мiнились, грали, як перли.
   Не маючи сили одiрватись вiд краси ?х, вiн хотiв, як i ранiше,  линути,
летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вi? його  не  склеплювались,
сон не приходив.
   Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче,  не  вiн,  а
вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям  вiн  зрештою  одривав
вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на
могилу, на схилах яко? то тут, то там  просто  неба  лежали  i  вже  спали
гриднi, глибоко дихав настояним на ?вшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав  i
склеплював повiки...
   Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали
до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а  очима  -
знайомими, любими, рiдними...
   Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чи? очi нагадують йому
цi зiрки?
   Пережив Святослав i ще одне - смерть свого вуйка Асмуса.
   Вiн помер, як належить во?ну, - рано, на свiтаннi, коли роса ста? такою
важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмi? все навкруг  i  владу?
одвiчна тиша, коли сонце на сходi почина? пiднiмати  iз-за  обрiю  супроти
ночi блискуче лезо свого меча...
   На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i  одразу  ж  тихо,
щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i  помчав
удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.
   Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса.  Там,  за  Россю,  в
лугах, були три печенiги. Асмус  iз  гриднями  довго  гнались  за  ними  й
скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину  натягнув  тятиву
лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.
   Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли  вiн  стояв  над  його
могилою, то вiдчував, що проща?ться не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим,
iз людиною, частку душi яко? вiн увiбрав у себе й нею жив.
   "Прийми його, Перуне, у сво? оселi, - думав Святослав, -  а  коли  менi
доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"
   Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного
Канева.) й стати край Княжо? гори, над самим  ??  кра?м,  де  спiють  нинi
хлiба, буйно ростуть трави,  цвiтуть  квiти,  опадають  туманами  й  знову
пливуть над безмежними просторами хмари, - там i ? могила Асмуса!
   От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальсько?
ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь
захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря,
захотiлось вийти разом з усiма на  луки  над  Почайною,  когось  шукати  i
когось зустрiти.
   Бажання було настiльки непереможним, що  княжич  не  витримав,  одягнув
темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно  залишив  Гору,  перейшов
мiст i попрямував до Почайни.

   2

   Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й  Малуша.  Ще  дома,  в
рiдному селищi, любила вона свята; холоднi,  але  гомiнкi  вечори  Коляди,
веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й  медiв
обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй  сорочцi  стояла  тодi  оддалiк  вiд
усiх, боялась пiдiйти до гурту, але ?й було так радiсно.
   Свята в Ки?вi ще бiльше вабили  Малушу.  Тут  так  багато  вогнiв,  так
клично звучали пiснi! I все ж вона - проста  дворова  дiвчина,  а  пiзнiше
ключниця - i на цих святах стояла осторонь, боялась  влитись  у  гомiнкий,
веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i
навiть боярськi та во?водськi дiти.
   Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо  кликали,  просили
пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як ?м було не  кликати  ???  Вона
вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина,  що  тремтiла  колись  у
лодi?, що ?хала, зщулившись пiд щитом, на Гору.
   Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував ?й iм'я тепер,  то,  напевно,
назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово - теплiше, краще!
   Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно  окресленi
стегна, тонкий стан, у маленьких ?? грудях було ще щось дитяче, але  разом
i достигле - жiноче, звабне.  Вона  мала  округле  обличчя  з  устами,  що
нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й  чудове
русе волосся.
   Але найбiльше вражали ?? очi -  карi,  глибокi,  живi,  що  вiд  одного
холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного  променя  -
засвiтитись. Тiльки на людях нiколи  вони  не  були  смутними,  але  й  не
свiтилися, бо Малуша жила на Горi.
   У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й  терем,  ??
охопило при?мне збудження, вона стала в коло, що  оберталось  круг  вогню.
Разом з iншими дiвчатами, мiцно  взявшись  за  руки,  тiкала,  коли  юнаки
хотiли ?х улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через  вогнi,
Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла,
одiрвалась вiд землi, пропливла  над  багаттям,  стала  на  ноги,  але  не
зупинилась, а побiгла  далi,  щоб  зробити  коло  i,  повернувшись,  знову
стрибнути через вогонь...
   Так вона робила не  раз.  Купало  -  великий  чародiйник,  i  той,  хто
приходить на його свято, нiби випива? мiцного вина. Малуша також сп'янiла,
зникли кудись ?? страх i вагання, тепер вона була, як i всi,  в  полонi  у
Купала, у вирi любовi.
   А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у  не?
не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi  снi  хтось  нiбито
бажаний i  дивно  знайомий  приходив  до  не?  в  хлiвину,  не  раз  вона,
жахаючись, прокидалась серед ночi, бо  здавалося  -  тiльки-но  хтось  був
поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли
його очi...
   - Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотiла тодi  вона  й  торкалась  рукою
обереги - материного дарунка, богинi Роженицi.
   Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi сво?й i
серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще  один  стрибок,  Малушо,  священний
вогонь Купала очища? тiло, вiн наближа? любов.
   А коли дiвчата почали заплiтати вiнки  й  пускати  ?х  у  Почайну,  щоб
запитати в долi, чи судилося ?м мати пару, а  якщо  судилось,  то  з  яко?
дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж  ?й,  як  i  всiм,  не  цiкаво  було
дiзнатись, попливе ?? вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи  не
знатиме любовi?
   Так, пустивши вiнок  на  воду,  й  пiшла  вона  понад  берегом,  пильно
придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?
   Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд  вогнiв,  що  грали  на
плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.
   I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi
схопив ?? за руки.
   - Хто це? - сполохано крикнула вона.
   - Невже ти мене не впiзнала? - почула Малуша знайомий голос.
   - Княжич Святослав?
   - Так, це я... А чого ж ти злякалась?
   - Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла
за ним...
   - То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...
   - Ой нi, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... i я вже  пiду  назад
до вогнища. Там усi дворяни...
   - Нi, ти нiкуди не пiдеш...
   - Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...
   - Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...
   Вона сiла, бо княжич не випускав ?? руки. Його рука була  така  дужа  й
гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти  зваби  цi??  неспокiйно?,
тривожно? ночi...
   Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень,  тихий
сплеск води, чи?сь голоси в темрявi, але все це було так далеко.
   - Ти вiриш у долю? - запитав Святослав.
   - Вiрю... нi, не вiрю! - знiтившись, вiдповiла вона.
   - А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?
   - Хотiла.
   - Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в не? i я. Так мене навчив Асмус.
   - Але доля, княжичу, обдурю?, ?й не можна вiрити.
   - Нi, вона не обдурю?, - впевнено сказав вiн, - i ?й вiрити треба.
   Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо,
немов мiг там щось вчитати.
   - Ти колись думала про мене? - раптом запитав вiн, обернувшись до  не?,
i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й  вуста
тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi  вона  бачила  увi
снi.
   - Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - i завжди боялась... Коли
ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.
   - А може, - сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, -  може,  я  був
суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?
   - Ой княжичу, - жахнулась вона, - навiщо говорити такi слова, та  ще  в
нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба.  Хiба  ж  можна
воднораз ненавидiти й любити? - Вона знайшла силу стримано засмiятись.
   - Можна, - вiдповiв вiн. - Коли я ненавиджу, то вiд  усi??  душi,  коли
люблю - то до останку.
   - То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?
   Вiн сказав дуже голосно:
   - Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв ?х, усiх на Горi...
   - За що, княжичу, за що?
   - За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба...  Я
сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась ?м.
   - Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.
   - Але ж мене ти не ненавидиш?
   - Нi, княжичу, як я можу тебе ненавидiти, ти - княжич, я - роба...
   - Ти знову про це... Слухай i запам'ятай, - перебив вiн ??. - Я  говорю
правду. Клянусь Купалом...
   У тишi, яка настала пiсля цього i яку, здавалося,  ще  й  заглибила  ця
купальська нiч, вiн почав:
   - Слухай, Малушо! Отам, на Горi, i скрiзь - на Днiпрi, у  полi  -  менi
чогось не вистачало... Спочатку я  не  знав,  чого  менi  треба,  перестав
спати, вибирав зорi на небi, все когось ждав.  А  тепер  знаю,  що  шукав,
вибирав i ждав тебе, тiльки тебе. Я люблю тебе, Малушо!
   - Княжичу! - жахнулась вона. -  Як  можеш  ти  мене  любити?  Я  проста
дворянка!
   Малуша розповiла йому про себе. Втiм, що вона могла розповiсти?  Кiлька
слiв про Любеч, батька й матiр, ще про те, як при?хав i забрав ?? з  собою
Добриня, як вiн пiд щитом вивiз ??  на  Гору,  як  взяла  Малушу  до  себе
ключниця Ярина.
   - То гридень Добриня твiй брат? - запитав Святослав.
   - Так, княжичу, брат.
   - Добрий гридень, - задоволене сказав Святослав. - Нiколи не думав,  що
ти його сестра.
   I тут же подумав про те, що  мусить  зробити  щось  таке,  щоб  Добриня
вiдчув його княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тiльки Малушi
княжич про це нiчого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогнi, вiв далi.
   - А може, я й люблю тебе саме через те, - запальне говорив вiн, - що ти
не княжна, не боярська i не во?водина дочка. Я для себе мiсця не  знаходжу
там, на Горi, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всiх на
свiтi...
   - Не говори так, не говори, княжичу Святославе.
   - Та чому ж не говорити?
   - Менi страшно, i я дуже нещасна, якщо ти говориш правду...
   - Клянусь Перуном...
   - Княжичу, якщо судилось нещастя, навiть Перун мене не захистить...
   - Не зможе Перун - я захищу... Слухай, Малушо, хiба це не щастя  сидiти
нам разом?..
   Вона подумала й навiть заплющила очi.
   - Так... щастя...
   - А коли я тебе обiйму, поцiлую?
   Малуша бачила зорi над собою, але  одразу  вони  затьмарились,  згасли.
Близько перед собою вона побачила очi княжича, почула його дихання, мiцна,
дужа рука стиснула ?? до болю, до крику... Проте цей бiль  тривав  коротку
хвилину, всю iстоту Малушi пронизали радiсть, щастя вiдчуто? любовi. Разом
з Святославом, нiби на хвилях рiчки, Малуша попливла кудись далеко,  може,
i в самий вирiй...
   ?й здавалося, що вона спить, кiлька разiв вона нiби прокидалася, бачила
купальськi вогнi, тремтливi ?х вiдблиски на плесi, до  слуху  ??  долiтали
звуки пiснi, але все це було так далеко. Новi й новi хвилi любовного  шалу
захоплювали ??, пiдносили, несли далi й далi...
   Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немiчна.
   - Я проведу тебе, Малушо.
   - Не треба, княжичу, вогнi ще горять. Нiхто  не  повинен  знати,  де  я
була.
   - Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрiнемось, i я скажу тобi те ж саме,
що й сьогоднi. Де тебе ждати, куди прийти?
   - Не знаю, княжичу.
   - А коли я прийду через сiни в твою хижу?
   - Я тебе чекатиму, княжичу. Тiльки страшно, ой як страшно менi...
   - Не  плач,  не  плач,  Малушо,  все  буде  добре...  Малуша  пiшла  на
купальськi вогнi, тонка постать ?? вималювалась серед трав, а там i зникла
в темрявi ночi.
   А княжич Святослав ще довго стояв над  Днiпром.  Навкруг  нього  пливла
тиха, спокiйна нiч. Було темно, як це бува? перед  свiтанням.  Темряву  не
могли прорiзати навiть кволi вогнi, що догорали на лузi.  Найгострiше  око
серед цi?? пiтьми не помiтило б, де кiнчаються на обрi? береги й Днiпро, а
де почина?ться небо. Яскраво свiтилися угорi зорi, десь глибоко внизу  пiд
кручею дзвiнко плескалася вода.
   Княжич Святослав був щасливий, вiн вiдчував усю велич цi?? ночi, вдихав
тонкi пахощi квiтiв, трав, води, чув пристрасну,  стару,  але  вiчно  нову
пiсню соловiв, що спiвали тi?? ночi так само, як i сьогоднi.
   Щастя, безмежна радiсть, любов до життя обгортали  його,  грiли  серце,
живили душу. I особливою радiстю була  та,  яку  вiн  пережив  цi??  ночi.
Княжич Святослав почував себе найщасливiшою людиною в свiтi,  вiн  глибоко
вiрив, що любить Малушу i може знайти щастя з нею.

   Вогнища на лузi палали, молодь хотiла, либонь, гуляти до самого  ранку.
Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила  у  вир  пiсень,  крикiв,
танцiв.
   Але тепер вона вже не зупинилась,  а  швидкою  ходою,  скрадаючись  мiж
кущiв, попрямувала до узвозу, щоб швидше дiстатися на Гору,  пiти  в  свою
хлiвину, залишитись на самотi з сво?ми думками.
   Раптом вона почула за собою кроки.  Той,  що  йшов  за  нею,  поспiшав,
намагався ?? наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич  Святослав,  вона,
аби тiльки не зустрiли ?х разом на воротях, пiшла швидше, мало не побiгла.
Але кроки позаду лунали все ближче, все чутнiше.
   Нарештi Малуша зупинилась, бо зрозумiла, що однаково не втече. Хтось  у
темному  пiдiйшов  до  не?  й  також  зупинився.  Вона  придивилась  i   в
червонкуватому вiдсвiтi вогнiв вiд Почайни побачила обличчя гридня Тура.
   - Ти гнався за мною?
   - Так, побачив тебе i погнався...
   - Навiщо?
   - Щоб тебе хтось не скривдив цi?? темно? ночi...
   - Хто ж мене мiг скривдити?
   - А хiба я знаю, Малушо? Купало - великий чародiйник, вiн часом удалий,
часом п'яний. Я весь час, вiдколи ти тут,  на  Горi,  чогось  потерпаю  за
тебе...
   Вони йшли поруч - Малуша легкою, нечутною ходою, вiн -  важко,  твердо,
впевнено, як ходять гриднi.
   Тiльки в словах Тура не було певностi.
   - I ще я боявся, - вiв вiн далi, - щоб ти мене не скривдила...
   - Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?
   - Хто зна?? - вiдповiв вiн. - Коли б ти була такою, як я, i коли  б  ти
була мiж нами, я б тодi не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась  у
теремi, я боюсь за тебе...
   Пiсля всього, що сталось цi?? ночi, ?й важко  було  зрозумiти,  про  що
говорить i на що натяка? Тур. Але  ??  вразили  щирiсть  i  теплота  цього
простого гридня, що так багато вже зробив для не? й ще  раз  виказав  сво?
почуття цi?? ночi. Тому Малуша й промовила:
   - Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрiвши мене на Горi, казав, що  коли  я
ви?хала сюди пiд щитом, то буде менi честь i слава...
   - Так, я говорив це...
   - То невже ж ти зараз не хочеш менi честi й слави?
   - Хочу!
   - Помолись за мене?
   - Молюсь! - зупинився вiн i подивився на всiяне зорями  небо.  -  Нехай
Перун дасть тобi тут, на Горi, велику честь, славу, щастя...
   - Не поспiшай, Туре! - сказала Малуша, помiтивши, що вiн хоче йти далi.
- Я також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя менi i гридню  Туру.  Даси?
Вiн дасть, Туре, бачиш, як нам посмiхаються зорi. А тепер ходiмо. Тут  так
темно, дай менi руку.
   Вiн взяв ?? руку i обережно повiв узвозом. Недалеко на тлi синього неба
вже видно було мiст, ворота.
   - Перун кожному да? свою долю, - тихо говорив Тур. - Але в мене  нема?,
не було ще щастя, долi...
   - Не говори так. Туре, - заперечила вона. - I тобi, i менi Перун  дасть
однакову, щасливу долю...

   З

   Нема? княгинi Ольги, але на Горi все  робиться,  як  i  за  не?.  Покон
княжого двору - це закон, усталений вiками. Так було колись, так ?  зараз,
так мусить бути довiку.
   Княжич Святослав прокида?ться, розбуджений ударами  в  мiдяне  било  на
стiнi. Спав вiн чи нi? Хто зна??! Може, й заснув, не роздягаючись,  впавши
на ложе. Але зараз мусить вставати. Нема? в Ки?вi княгинi Ольги, на  столi
сидить вiн, Святослав,  треба  вставати,  йти  до  стравницi,  пiсля  того
вершити з во?водами й боярами суд, ?хати з  ними  ж  за  Днiпро  на  лови.
Княжич Святослав iде в куток  опочивальнi,  де  сто?ть  цебро,  вмива?ться
джерельною водою, одяга?ться, виходить.
   У сiнях, де  червонкувате  свiтло  кiлькох  свiтильникiв  змiшу?ться  з
зеленкуватим  промiнням  свiтанку,  його  вже  ждуть  брат  Улiб,  во?вода
Свенелд, тисяцький Маркел, бояри  Ратша  й  Хурс.  Коли  княжич  Святослав
спуска?ться сходами, вони, низько вклоняючись,  вiтають  його.  Улiб  ледь
схиля? голову перед братом. Потiм вони iдуть разом через  довгi  сiни,  де
догорають свiтильники, до стравницi - попереду княжич Святослав, поруч  iз
ним Улiб, за ними во?води i бояри.
   У стравницi давно вже все готове для  снiдання.  На  застеленому  бiлим
полотном столi ? хлiб i сiль, корчаги з  квасом,  веприна  й  рiзне  зело,
всiлякi страви. Бiля  столу  розставленi  вже  важкi  дубовi,  з  високими
спинками стiльцi.
   До вогню пiдходить княжич Святослав. Вiн кида? туди вiд хлiба, веприни,
дрiбку солi, вилива? меду. Усi моляться за щастя рiдно? землi, за добробут
города Ки?ва, за княгиню Ольгу в далекiй дорозi.
   Тiльки княжич Святослав молиться про iнше -  перед  його  очима  стоять
вогнi купальсько? ночi,  вiнок  на  плесi,  очi  Малушi.  Вогонь  поглина?
жертву. Мусить бути так, як замислив Святослав. Усi сiдають до столу.
   Тодi з дверей вiд кухнi виходить  ключниця  Малуша,  вона  зупиня?ться,
притуливши руки до серця, низько вклоня?ться.
   Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не  пiднiма?  голови.  А
може, це тiльки так зда?ться княжичу Святославу.
   Потiм  вона  пiдводить  голову.  Сто?ть  напроти  княжича   Святослава,
дивиться на нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, -  любов  i
ласку. Але бачить тi ж самi спокiйнi,  нiби  холоднi  очi,  чу?  звичайне,
тихе:
   - Подавай страви, ключнице!
   Малуша подавала страви i боялась дивитись йому у вiчi. А може, й краще,
що було саме так. Бо коли б вона пильнiше придивилась, то помiтила  б,  як
княжич Святослав кида? невдоволенi погляди на во?вод, бояр,  брата  Улiба,
помiтила б його стурбованiсть, неспокiй.
   Так закiнчилось снiдання. За вiкном  уже  сяяв  день,  звiдти  долiтали
людськi голоси, тупiт  коней.  Гора  оживала,  кликала,  вимагала.  Княжич
Святослав рвучко встав з-за столу, за ним пiдвелись  брат  Улiб,  во?води,
бояри.
   Святослав на одну мить зупинився бiля  столу  й  замислився,  приклавши
руку до чола, нiби хотiв щось пригадати. Потiм повiльно пiшов до дверей, а
за ним i всi, що були в стравницi.
   Схопившись рукою за рiжок столу, Малуша стояла i дивилась, як, оточений
боярами й во?водами, вийшов iз стравницi, iде сiньми княжич Святослав, Там
уже ждали його iншi мужi й бояри, вони вiтались,  при?днувались,  щiльнiше
оточили княжичiв. От уже й не видно Святослава.
   Холоднi пальцi Малушi випустили рiжок столу,  Княжич  Святослав  устав,
вийшов, так i не поглянувши на не?. А чого ж ждала Малуша?  Справдi,  чого
вона могла ждати? У княжича Святослава багато дiла -  зараз  вiн  судитиме
людей, пiзнiше, як це чула Малуша, по?де з  во?водою  Свенелдом  на  лови,
потiм обiд, вечiр, нiч. Однаковим життям живе Гора - сьогоднi,  як  учора,
завтра, як сьогоднi.
   Але не однакове життя в не?, в Малушi. Таким, як  сьогоднi,  буде  воно
завтра i в наступнi днi, але таким, як учора, вже не буде нiколи. Так що ж
робити, як бути, як жити?
   На очi набiга? сльоза. Малуша змаху? ?? рукою. Не можна плакати I Знову
сльоза - i знову вона змаху? ?? рукою. Не  плач,  Малко,  не  плач!  Крiзь
вiкно потоком влива?ться рожеве сяйво свiтанку, крий боже, хтось побачить,
що ключниця княгинi Ольги плаче! От i зараз у стравнвдю  заходить  красуня
Пракседа, щось запиту? в не?, дивиться на Малушу великими сво?ми чудовими,
але хижими й заздрiсними очима. Малушо, не плач!
   I вона вже не плаче. Снiдання закiнчене,  але  буде  ще  обiд,  вечеря,
треба iти до комор, усе взяти, приготувати. А хiба крiм того мало  всякого
дiла? Княжий терем великий, треба  скрiзь  прибрати  -  перестелити  ложа,
накрити столи, замести, змахнути кожну порошинку.
   Малуша йде теремом, виходить у двiр, пряму? до комор, медуш, бертяниць,
клiтей. Бiля пояса ?? брязкотить важка низка ключiв.  Тут  ключi  до  всiх
добр, у ?? руках усi багатства княгинi, княжичiв,  всього  княжого  двору.
Вона йде, зупиня?ться бiля комор i хиж, що  замкненi  важкими  замками,  i
почина? перебирати ключi.
   О, як багато в не? ключiв! Ось ключ - а за ним усi коштовностi княгинi,
ось ключ - i вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ  -  i
перед нею будуть скарби, скарби... Але вона перебира? й  перебира?  ключi,
все не може знайти того, який  хотiла  б  мати  зараз.  Вона  розумi?,  що
полюбила княжича Святослава i без цi?? любовi не зможе  жити.  О,  якби-то
кузнецi вмiли кувати ключi до серця людини!

   Марно турбувалась Малуша, i марно вона, прибiгши пiсля  довгого  дня  в
хлiвину до себе, думала, що запiзнилась, Хвилювалась, що княжич  Святослав
не прийде, навiть заплакала.
   Княжич Святослав не мiг прийти до не? в хлiвину, поки в  теремi  ходили
бояри, родичi, гриднi, не мiг прийти й тодi, коли вступала на варту  перша
нiчна сторожа, бо в теремi не спали.
   Коли ж  княжич  переконався,  що  все  навкруги  заснуло,  вiн  погасив
свiтильник у сво?й свiтлицi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, як поскрипують
мостини, увiйшов у Золоту палату,  де  в  пiвтемрявi  тьмяно  поблискували
зброя й доспiхи предкiв, минув верхнi сiни,  спустився  схiдцями  в  куток
нижнiх сiней i вiдчинив дверi до хлiвини Малушi.
   Одразу, тiльки Святослав переступив порiг i замкнув за собою дверi, вiн
вiдчув на ши? руки, тепле дихання, - о, якi солодкi були  уста  в  Малушi,
яким пружним, але водночас i гнучким було ?? тiло, перса, ноги!..
   За вiкном iшла нiч, там, над стiнами города Ки?ва,  робили  вiчнi  сво?
кола зорi, на городницях стояли сторожi й мiдяними билами вели лiк часу, а
вони були вдвох, для них не iснував час, вони пливли й пливли на  щасливих
хвилях любовi.
   Швидко збiгали години ночi, кожен iз них запитував себе - чи й була  ця
нiч, а вже на стiнi сторожi дзвонили в била, вже скреготали жеравцi мосту,
який опускали на день, на подвiр'?  лунали  кроки,  а  далеко  за  Днiпром
прорiзувалась ниточка свiтанку.

   4

   Усiм ?м дуже добре в цю вранiшню годину,  усiм  по-людсьiкому  хочеться
жити, кожен з насолодою глибоко вдиха? свiже повiтря, - о, як чудово пахне
воно водою, травами, зiллям, - кожен  милу?ться  голубим  небом,  рожевими
хмарками, що повисли, як намистечко, на обрi?, квiтами, що  всiма  барвами
грають серед безмежного зеленого руна.
   Але найщасливiший, мабуть, iз них у цю годину Добриня. Вiн  не  розумi?
ще, що сталось з ним, як не розумi? й того, як, чому це сталось. Учора вiн
був гриднем у княжiй дружинi, як сотнi й тисячi iнших хлопцiв, i думав, що
ходитиме в гриднях доти, доки не наразиться десь  на  печенiзький  спис  i
загине.
   Аж раптом на свiтаннi покликав  його  до  гридницi  во?вода  Свенелд  i
сказав, що вiн, Добриня, по?де з княжичем Святославом на лови й  поведе  з
собою сотню гриднiв. Але це було не все, - ?хнiй тисяцький, що був при цiй
нагодi в гридницi, додав, що  вiднинi,  з  княжо?  ласки,  Добриня  завжди
водитиме сотню. Отже, вiн - сотенний, вiднинi й навiки сотенний!
   Радiсть наповню? душу Добринi. Був би вiн  сам  -  ударив  би  коня,  з
криком-гиком помчав у поле, щоб аж земля  гула  пiд  копитами,  а  повiтря
розривало груди. Та й долетiв би вiн,  либонь,  аж  туди,  де  висять  над
обрi?м хмари. Сотенний! Чу?те, любечанин Добриня сотенний!
   Але мчати не можна.  Стримуючи  баского  коня,  вiн  ?де  одразу  ж  за
княжичем Святославом, iншi гриднi - ?м взап'яiть. Так вони й ?хатимуть  за
Днiпро, до дарницi княгинi Ольги - бобрових гонiв княжича Святослава.
   Усi  мовчать.  Негоже  говорити,  коли  мовчить  княжич.  А  вiн   ?де,
попустивши повiддя, iнодi тiльки, коли кiнь змiнить ногу  або  вiд  Днiпра
вiйне свiжий вiтрець,  пiдведе  голову,  подивиться  навкруги  замисленими
очима. Про що дума? княжич i чим стурбований? Чому в сiрих його очах часом
свiтиться радiсть, а iнодi промайне й тривога?
   Та хiба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжi думки? У князя -
сво?, у гридня - сво?. Добриня дума? про сво?,  вiн  знову  запиту?  себе:
чому так сталось? Де причина?
   Гарцюючи на конi за княжичем Святославом, пощипуючи час вiд часу тонкий
вус, то попускаючи, то натягуючи повiддя, граючи списом i  мiцно  тримаючи
щит, Добриня сьогоднi здавався сам собi набагато  кращим,  нiж  учора,  i,
безперечно, кращим вiд iнших гриднiв. У пам'ятi постали днi, коли йому  не
раз доводилося супроводжувати разом з iншими  гриднями  княгиню  Ольгу,  а
кiлька разiв i княжича Святослава.  I  хоч  тодi  нiчого  незвичайного  не
трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там вiн перший
допомiг княгинi вийти з човна, там вiн перший  пiдвiв  княжичу  Святославу
коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собi честь i славу.
Так вище ж голову, тугiше повiддя, сотенний!

   5

   Швидко мина? в життi людському весна, швидко пливуть теплi й щедрi  днi
лiта, але найшвидше пробiгають днi й ночi любовi...
   Княжич Святослав переживав справжню весну. Вiн ?здив, як i  ранiше,  на
лови, з дружиною сво?ю побував влiтку за Переяславом,  у  Роднi,  ?здив  у
лiси за Любечем.
   Але тепер, де б вiн не був, де б не ночував у полi, де  б  не  стояв  у
степу, на високiй могилi, вiн бачив ?? обличчя, мрiяв обняти ??, впитись у
тугi уста, ще раз i ще раз горiти в шалу любовi.
   Навiть дружина не пiзнавала свого князя.  Ранiше  вiн  був  замислений,
сторожкий, неговiркий. I нiби хтось пiдмiнив  ?хнього  князя:  на  обличчi
його весь час грала посмiшка, рухи  стали  твердiшими,  вiн  бив  орла  на
льоту, смiливо йшов iз списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.
   Особливо ж вiн був щасливий, коли повертався з дружиною  до  Ки?ва.  Це
бувало звичайно надвечiр, коли теплом дихав Днiпро, повiтря було  насичене
пахощами достиглих яблук,  меду  й  квiтiв,  десь  далеко-далеко  в  лугах
народжувалась пiсня.
   Напо?нi сонцем, обвiянi вiтрами, трохи стомленi,  але  дужi,  мовчазнi,
але щасливi, перепливали вони на конях через Днiпро й Почайну, виходили на
берег, обмивались у теплiй водi i ?хали через  торг  Подолом,  пiдiймались
узвозом з передграддя, мостом, що здригався й гримiв пiд  копитами  коней,
в'?жджали на Гору.
   I знову нiч любовi,  чудова  нiч,  коли  не  вистача?  слiв,  коли  все
навкруг, зда?ться, оспiву? i славить кохання.
   А неминуче й невблаганне ходило вже близько бiля княжича  Святослава  й
Малушi, тiльки вони цього не знали й не вiдчували.
   Був мiсяць червен* (*Червен - липень.) - чудовий час, коли  в  Ки?вi  й
навкруг достигали овочi й виноград, на полях пахло житом, в лiсах - медом.
В цьому дозвiллi, серед невимовно? буйно? краси цвiла й ?хня любов.
   Прийшов зарев* (*Зарев - серпень.), зарипiли вози, встали стовпи куряви
над шляхами - багатство садiв, безмежного поля,  лiсiв  плавом  пливло  до
княжих клiтей, засiкiв, медуш на Горi.  Малуша  рук  не  чула,  пiдiймаючи
кадi, кошi, дiжки, цебра, у не? вiд тяжко?  працi  пiдгиналися  ноги.  Але
надходила нiч - все забувалось, бо молодiсть не зна? втоми,  а  любов  для
не? - спочинок...
   А потiм настав ревун, вiйнуло холодом над Днiпром, студена стала  вода,
в'яли трави й квiти на берегах,  птахи  летiли  на  пiвдень,  а  в  Малушi
заболiло серце.
   Вона не знала, коли це почалося, але ходила  сама  не  своя.  Вночi  не
спала, вдень не ?ла, зблiдла, змарнiла, тiльки очi блищали. Правда,  iнодi
в них спалахувала тривога.
   Однi?i? ночi вона довго, здригаючись вiд ударiв власного  серця,  ждала
Святослава. А коли вiн прийшов, призналась.
   - Княжичу любий, - несмiливо почала Малуша, - не знаю, чи  й  говорити,
але щось недобре менi... По щоках у не? котились сльози.
   - Ну, чого б тобi сумувати, - спробував заспоко?ти ?? Святослав.  -  Не
плач...
   - Мабуть, я непразна* (*Непразна - вагiтна.) суть...
   Вона пильно стежила за його обличчям i очима: хотiла  знати,  що  думав
Святослав.
   Але прочитати  щось  певне  на  його  обличчi  вона  не  могла.  Княжич
Святослав чув ?? слова, зрозумiв, що сталося, але дивився  не  на  не?,  а
далеко за вiконце, де високо в небi висiв срiблястий мiсяць.
   - Що ти дума?ш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобi  тепер
не потрiбна?..
   - Нi, Малушо, - вiдповiв вiн. - Не про те я думаю, а про те,  що  ма?мо
робити. I ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...
   - Але що робити?
   - Не поспiшай, Малушо, дай подумати, збагнути...
   Наступно? ночi вона була дуже  неспокiйна:  чи  прийде  до  не?  княжич
Святослав? А як i  прийде,  то  чи  буде  такий,  як  i  ранiше?..  О,  як
нетерпляче чекала вона цi?? ночi, крокiв за стiною в темрявi, доторку руки
до клямки (вона так добре знала цей  доторк!),  тихого  скрипу  дверей,  а
потiм - його самого, любого, ?диного.
   I вона не тiльки ждала, а й готувалась до його  приходу  -  прибрала  в
хатинi, нарвала квiтiв i поставила ?х у  череп'яному  горщику  бiля  ложа.
Довго думала, чи не може ще зробити щось  при?мне  для  княжича,  -  i  не
придумала...
   Малушi довелося ждати дуже  довго.  Вже  на  Горi  все  заспоко?лось  i
заснуло, сторожi раз i вдруге вдарили в била, мiсяць виплив iз-за Днiпра i
хитро зазирнув через зубчастi городницi, але за стiною все  не  чути  було
знайомих крокiв - княжич Святослав не йшов.
   Вiдчай i страх обгорнули спраглу душу ключницi Малушi,  вона  вирiшила,
що княжич вже не прийде, i не знала, що ж ?й тепер робити, як далi жити.
   I коли вона вже вкрай зневiрилась i  подумала,  що  щастя  й  любов  ??
минули навiки, не за стiною терема,  а  поруч,  у  дворi  почулися  кроки,
знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули дверi...
   - Малушо!
   Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що
розривало груди.
   - Цей Улiб аки тать! Сто?ть  i  сто?ть  у  сiнях,  розмовля?  з  сво?ми
во?водами та боярами. Я вже вийшов iншими дверима. Через сад...
   Малуша не чула його слiв, вона дивилась i дивилась на  залите  мiсячним
промiнням обличчя Святослава, на його очi, в яких спалахували такi знайомi
?й iскринки.
   Святослав теж нiчого не чув, вiн прийшов  до  не?,  як  i  колись,  вiн
прийде завтра й позавтра, вiн не покине тебе, Малушо!
   А коли б вони  прислухались,  то  почули  б,  як  поруч  у  дворi,  пiд
деревами, пролунали чи?сь кроки. Там ворухнулась, рушила  з  мiсця  жiноча
постать. Зупинилась на мить i побiгла.

   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   1

   Проминуло ще  багато  днiв,  багато  довгих,  безсонних  ночей  провела
княгиня  Ольга  в  монастирi  Мамонта,  аж  поки  змогла  знову   побачити
iмператора Костянтина.
   Прилiтали холоднi вiтри з пiвночi, й опадав лист з тополь, що росли пiд
стiнами города; приходили в  Суд,  вивантажувались  i  поспiшали  вирушати
назад, до сво?х земель кораблi з усього свiту; з кожним днем  темнiшали  й
остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сидiла в  монастирi  Мамонта,
ждала зустрiчi з iмператором Костянтином.
   Часом княгиня закипала вiд обурення: доки ж ?й тут сидiти й ждати  цi??
зустрiчi? Чи не краще сказати купцям,  iцоб  вони  ставили  вiтрила  та  й
рушали в Руське море, до  рiдного  Днiпра?  Часом  вона  говорила  царевим
мужам, якi приходили й приходили до монастиря  й  цiкавились,  як  здоровi
княгинi, що почува? вона себе зле, збира?ться ви?жджати на Русь, бо тiльки
там буде ?й добре.
   Царевi мужi слухали, обiцяли переказати це iмператору,  зникали,  знову
приходили й кожного разу вигадували нову причину:  то,  мовляв,  iмператор
Костянтин трохи занедужав, то ви?хав десь недалеко у Македонiю чи  Фракiю,
то просто не ма? часу. Але завжди обiцяли, що  от-от  iмператор  запросить
княгиню Ольгу до Великого  палацу,  зустрiнеться  з  нею,  матиме  важливу
розмову.
   I княгиня ждала. Вона  мусила  ждати,  бо  мова  йшла  про  справедливi
вимоги, про добробут руських людей, про честь Ки?вського  столу.  Невже  ж
може бути, що iмператор Вiзантi?, який щоденно приймав князiв i  послiв  з
усього свiту, не прийме i не говоритиме з нею - руською княгинею?
   I ось нарештi, - це було через пiвроку пiсля  того,  як  княгиня  Ольга
ви?хала з Ки?ва, й через вiсiмдесят три днi пiсля того,  як  руськi  подi?
стали на Судi, - царевi мужi, задихаючись, прибiгли до монастиря Мамонта й
повiдомили  княгиню,  що  iмператор  Костянтин  ждатиме   ??   в   недiлю,
вiсiмнадцятого жовтня.
   Вiсiмнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою,  було  ще  тепло,  але  на
серцi в княгинi Ольги холодно. Скiльки днiв i ночей! Що дасть ?й  ще  одна
зустрiч з iмператором?
   I знову вони з усiма церемонiями прийшли  у  Великий  палац,  знову  ?х
примусили ждати виходу iмператора. У Золотiй палатi на позолочених деревах
спiвали птахи, гирчали й били довгими хвостами об пiдлогу золотi  леви,  а
iмператор Костянтин пiдносився у конху* (*У конху - пiд склепiнням.) й там
височiв нарiвнi з образом Христа.
   Пiсля того був обiд. Купцi й сли за окремими столами обiдали в  Золотiй
палатi, де сидiв i iмператор Костянтин. Iмператриця ж з дочками й  Феофано
- у Пентакувiклi? святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.
   На цей раз княгиня Ольга  сидiла  за  одним  столом  з  iмператрицею  й
Феофано, розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на  них.
I знову, як i пiд час першого прийому,  ??  непри?мно  вразили  сухiсть  i
черствiсть  iмператрицi  ?лени,  зухвала,  пiдкреслено   горда   поведiнка
Феофано.
   Час вiд часу в Пентакувiклi? лунали звуки органiв - тодi  всi  присутнi
на обiдi мусили вставати й слухати музику. Кiлька разiв пiд час  обiду  до
палати заходили карлики-блазнi й витiвники, що розважали гостей  всiлякими
жартами, робили дивнi вправи, поглинали вогонь, примушували речi зникати й
знову знаходили ?х, вилазили по тонких гнучких прутах аж до  стелi.  Перед
гiстьми виступив навiть чорний велетень, що мiг пiдняти вiсiм чоловiк.
   Але, хоч все  це  було  надзвичайно  цiкаво,  княгиня  Ольга  не  могла
забутись. Вона думала про те, чому iмператор обiда? з купцями й послами, а
вона - з iмператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе ?? iмператор.
   I от на дверях Пентакувiклiя з'явився паракимомен Василь.
   Iмператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.
   Була пiзня осiнь, але тут, на березi Пропонтиди, ще не  вiдчувалось  ??
дихання. У саду, де йшли iмператор i княгиня, ще цвiли квiти, i терпкi  ?х
пахощi пiнили голову. Десь унизу, в темрявi, глухо билась об скелi морська
хвиля,  вдалинi  за  мурами  тьмяно  поблискував  Константинополь,   вгорi
переливались всiма барвами зорi.
   Iмператор  i  княгиня  Ольга  стали  на  скелi  над  морем,  i  те,  що
вiдкривалось ?хнiм очам, можна  було  назвати  справжньою  казкою.  Просто
перед ними лежав голубуватий безконечний простiр Мармурового моря.  Високо
над ним i нiби зовсiм близько, вiд землi плив срiбний, перетканий  темними
западинами мiсяць. У сяйвi мiсяця навкруг нього померкли, зникли всi зорi,
небо там було таке ж голубе й чисте, як i море внизу. Тiльки  на  пiвночi,
де небо закутала темна шаль,  нiби  потай  горiли  червонуватi  зорi.  Вiд
скелi, на якiй стояли  iмператор  i  княгиня,  аж  до  самого  обрiю  море
свiтилось, по ньому снувалась широка дорiжка вiд мiсяця; але не  тiльки  в
цьому мiсцi, а й по всьому простору  моря  кожна  краплина  його  вилучала
зеленкувате сяйво.
   I, впиваючись тишею ночi, вбираючи в себе сяйво  мiсяця,  спочиваючи  в
лонi сво?му, море час вiд часу зiтхало, нiби дихало, i тодi з глибин  його
виникала хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом,  схожим  на  шепiт,
розбивалась на каменi  i  дрiбними  струмками,  що  дзвенiли,  як  струни,
поверталась у безодню...
   - Я хотiв показати княгинi руськiй красу Пропонтиди. Ось вона, - сказав
iмператор Костянтин.
   - Я дуже вдячна iмператору за увагу, - вiдповiла княгиня, - але за  три
мiсяцi я вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу,  висить  хмара,  i
звiдти дме холодний вiтер.
   - Княгиня Ельга, бачу, обража?ться,  що  я  так  довго  не  мiг  з  нею
поговорити. Але ж я то хворiв, то ви?жджав з  Константинополя...  Зараз  я
дуже уважно слухаю княгиню.
   - Так, iмператоре, я довго чекала й хотiла говорити про  мир  i  любов,
якi повиннi бути мiж Вiзантi?ю i Руссю...
   - Хiба мiж нами нема? миру й любовi, княгине?! - нiбито щиро здивувався
iмператор. - Наскiльки я знаю, вони мiж нами нинi ?...
   - Мир i любов записанi в харатiях римських iмператорiв i князiв Олега й
Iгоря, що стояли колись тут, пiд стiнами Константинополя. Але на  дiлi  ?х
нема?, i в тому не повинна Русь.
   - Не розумiю, про що говорить княгиня.
   -Я говорю про те, що на сходi нашо?  землi,  на  далекому  Тана?сi,  де
проходить наш шлях до Iтиля-рiки й Джурджанського моря, Вiзантiя збудувала
свiй город Саркел i перетяла нам шлях...
   - Саркел?! - засмiявся iмператор Костянтин. - Але ж то  не  наш  город,
його збудував хозарський каган,  якому  ми  продавали,  правда,  мармур  i
камiнь, залiзо й скло...  Там,  як  я  пригадую,  був  i  наш  будiвничий,
спафарокандидат* (*Спафарокандидат - вищий чин.) Петрона... Але,  княгине,
будували цей город не ми, а хозари.  Так  само  буду?мо  ми  городи  iншим
народам. Захоче Русь - ми  допоможемо  i  ?й...  Звичайно,  за  грошi,  за
золото...
   - Що ж! - промовила, стримуючи себе, Ольга.  -  Про  Саркел  ми  будемо
говорити з хозарським каганом, але ж iмператори роме?в будують городи - не
тiльки на Тана?сi i не тiльки за золото, а й на берегах Руського моря  вiд
Iстра до Тмутараканi, де сто?ть Русь...
   - Княгиня Ельга помиля?ться, - суворо  сказав  iмператор  Костянтин.  -
Колись, у дуже  давнi  часи,  ми,  греки,  прозивали  Руське  море  Понтом
Аксiнським i не ходили туди, але пiзнiше це море стало Понтом Евксiнським,
i тодi багато грекiв оселилось над Iстром, у Клiматах, у  Тетрамархi,  яку
княгиня назива? Тмутараканню.
   - Я знаю, - говорила княгиня Ольга, - що в  давнi  часи  багато  грекiв
оселилось у Клiматах, i ми вiд тих часiв ма?мо з ними дружнi стосунки. Але
в Тмутараканi, яку iмператор назива? Тетрамархою, i скрiзь над морем  були
нашi землi...  Чому  ж  iмперiя  нинi  посила?  туди  сво?х  людей,  i  не
будiвничих, а во?в, i чому вони  нападають  на  наших  людей  i  не  дають
торгувати з Клiматами?
   - Древнiх наших городiв над Понтом ми не збира?мось руйнувати, - сказав
iмператор, - i на новi землi не по?демо.
   - Але нехай вони не заважають нам торгувати з Клiматами.
   - У Клiматах ?  свiй  синклiт,  стратиг,  протевон,  Русь  мусить  сама
домовлятись з ними.
   - Ми зумi?мо домовитись i з ними, - згодилась княгиня, - аби тiльки нам
не заважала iмперiя. Але, iмператоре, не все гаразд у нас з торгiвлею й  у
самому Константинополi...
   - Чому ж? Адже  ми  торгу?мо  з  Руссю  так,  як  сказано  у  харатiях,
пiдписаних нашими iмператорами i руськими князями.
   - Цi харатi? написанi дуже давно, а життя йде, i все  змiню?ться.  Наша
земля   багата   суть,   iмператоре,   багатша,   нiж   думають   тут,   у
Константинополi.
   - Я знаю це, княгине, i це вiдомо всiй iмперi?.
   - Тим паче, iмператоре! Ми хочемо  продавати  сво?  статки,  нам  ?  що
продати. Багато ми хочемо й купувати в  Константинополi...  Але  хiба  нам
дають торгувати? Адже коли купець наш при?жджа? сюди, вiн мусить  показати
свiй товар ?парху, той виставить цiну...  Де  ж  це  видано,  щоб  не  сам
купець, а щоб хтось встановляв йому цiну?! У нас у Ки?вi цього нема?. Вашi
купцi дають цiну, дiло наше - купувати чи не купувати. . .
   Iмператор  Костянтин  нiбито  уважно  слухав  княгиню  Ольгу,  а   вона
розпалювалась все бiльше i бiльше.
   - Знову ж, - вела вона далi, -  у  Константинополi  купцi  нашi  можуть
купувати вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та  оксамиту  тiльки
на п'ятдесят золотникiв кожен... Чому це так, iмператоре? Я хочу не  вином
напо?ти, а одягти Русь.
   - Нашi iмператори, - сказав уперто Костянтин, - уклали  ряд  з  князями
руськими про торгiвлю, i я не бачу потреби змiнювати його.
   - Отцi нашi думали, що договори ?хнi будуть виконуватись. . .
   - Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, - сухо сказав iмператор,  -
але чому Русь не викону? договорiв?. .
   - Про що говорить iмператор?
   - Я говорю про те, що ще за iмператора Льва Премудрого  патрiарх  Фотiй
встановив на Русi християнську митрополiю, але вже сто лiт Русь i князi ??
не приймають цi?? митрополi?. . .
   - Я християнка, - сказала княгиня Ольга.
   - Я знаю, i тим бiльше дивуюсь.
   - Це не дивно, - запально промовила  княгиня,  -  не  токмо  я,  багато
християн вже ? на Русi. ? у нас i храми, i священики.  Але  Русь  не  хоче
бути пiд патрiархом константинопольським.
   - Чому?
   - Мабуть,  тому,  чому  й  болгари-християни  не  коряться  патрiарховi
константинопольському, а  мають  свого  патрiарха.  Ми,  iмператоре,  дуже
любимо i бережемо закони наших батькiв. I хоч змiню?мо цi закони,  але  це
знову закони нашi, сво?. Руськi люди не терплять нiкого над собою, вони не
вмiють бути рабами...
   - Та невже ж християнство - це рабство?
   - Я християнка i знаю, що християнство - це не рабство.  Але  бути  пiд
патрiархом константинопольським - це все одно, що бути пiд iмперi?ю.
   - Княгиня Ельга дуже одверта i гостра на словi, i  дуже  шкода,  що  не
хоче мати мене хрещеним батьком.
   - Так, iмператоре,  я  хрещена  суть  презвутером  болгарського  кагана
Симеона... Але хiба нема? шляхiв, щоб порiднити Вiзантiю i Русь?
   - Про якi шляхи говорить княгиня?
   - Iмператор, дай боже йому здоров'я, ма? кiлькох дочок... Я ж маю  двох
синiв, i з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав  зараз  на  порi,
скоро посаджу його на Ки?вському столi. . . А що, коли б ки?вський  княжич
Святослав порiднився з iмператором Вiзантi??
   - Вiн еллiн* (*Роме? називали еллiнами всiх нехристиян.), язичник. . .
   - Так, вiн  язичник!  Але  ж  юде?,  хозари  -  i  тi  родичi  римських
iмператорiв.
   - Тi iмператори  римськi,  -  вiдповiв  Костянтин,  -  що  рiднились  з
хозарами, мають анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вiчне. . .
   - Шкода, iмператоре! Колись княжич Святослав побува? в  Константинополi
i iмператор пересвiдчиться, який вiн справедливий, смiливий. . .

   З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий  палац  iмператорiв
роме?в. Вийшла вона з поко?в Костянтина пiзньо?  години.  Увесь  почет  ??
ждав у Орологi? й, очевидно, трохи непоко?вся.
   Темними  вуличками,  майданчиками,  де  височiли  стрункi  кипариси   й
дзюркотiли  фонтани,  довгими  лункими  переходами,  оточенi  сановниками,
царевими мужами, охороною, пройшли вони мовчки до ворiт  Великого  палацу,
попрощалися, сiли у колiсницi й по?хали через широку площу, а далi вулицею
Меси.
   За той час, поки вони були в  палацi,  погода  змiнилася.  Над  Золотим
Рогом i Галатою повисла чорна грозова хмара, час вiд часу в нiй спалахував
вогонь, глухо гуркотiв грiм, до землi  летiли,  били  слiпучо-бiлi  гострi
блискавицi.
   У такi хвилини видно було весь похiд,  що  мчав  вулицею,  -  вiзникiв,
коней,  якi  боязко  ворушили  головами,  княгиню,  ??   супутникiв,   що,
вчепившись за поручнi, намагались не випасти з колiсниць.
   - Ну як? - один тiльки раз запитала княгиня Ольга  в  сво?х  родичок  i
боярських жон. - Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?
   Жони мовчали. Чудес i краси Константинополя немов  i  не  бувало,  цi??
ночi у Великому палацi вони побачили щось iнше.
   Вони ?хали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох бокiв
у пiвтемрявi виникали й  тiкали  назад  будинки,  кипариси,  пам'ятники  й
колони. Скрiзь було порожньо,  вряди-годи  тiльки  зустрiчались  ?м  нiчнi
сторожi, де-не-де у вiкнах теплiлись схожi на свiтлячки вогники.
   Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на  примарний  нiчний
Константинополь. Гiрка образа, бiль, злiсть  стискували  ??  серце,  рвали
груди.


   2

   Iсторики рiзних часiв i рiзних народiв витратили  гори  паперу  й  рiки
чорнил, описуючи, як лiта 957-го княгиня Ольга на лодiях з купцями  сво?ми
?хала до Константинополя, якi дари везла вона  з  собою,  як  приймали  ??
iмператори i що говорили з нею. Думали ще й про те, в  якi  днi  iмператор
Вiзантi? ?? приймав - дев'ятого вересня i вiсiмнадцятого жовтня чи в якiсь
iншi? Зрештою вони прийшли  майже  до  одностайно?  думки,  що  iмператори
приймали княгиню Ольгу вдруге вiсiмнадцятого жовтня, бо тiльки лiта 957-го
недiля припада? на вiсiмнадцяте жовтня. А чи приймали  iмператори  княгиню
Ольгу  вперше  дев'ятого  вересня,  чи  в  якийсь  iнший  день  -  про  це
сперечаються ще й досi.
   I чомусь нiхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга
пiсля другого прийому в  iмператорiв?  Питання  це  може  видатись  комусь
смiшним, може, хтось з iсторикiв вiдповiсть на  нього  словами  лiтописця:
"Повернулась  до  Ки?ва  i,  ображена  iмператорами,  сказала:  "Ти  також
посто?ше в мене на Почайнi, якоже аз в Судi..."
   Та це не буде вiдповiддю на питання, бо справдi, що  ж  робила  княгиня
Ольга пiсля ночi вiсiмнадцятого жовтня, коли ?? прийняв вдруге i  востанн?
iмператор Костянтин?  Повернулась  до  монастиря  Мамонта,  заснула  та  й
по?хала до Ки?ва? Коли? Адже було вже вiсiмнадцяте жовтня.  Руським  морем
навряд чи можна було ?хати. Там у цей час  ревло  таке,  що  вiд  лодiй  i
трiсок би не лишилось. Про Днiпро й думати  не  доводилось,  бо  до  нього
треба було ще добратися. А коли б вони й  добралися,  то  побачили  б  там
тiльки кригу. Син княгинi Ольги Святослав ?хав через п'ятнадцять лiт пiсля
цього на лодiях до Ки?ва, ви?хав не вiсiмнадцятого жовтня, а в липнi, i не
з Константинополя, а з гирла Дунаю, та  й  не  мiг  до?хати,  а  замерз  з
лодiями в гирлi Днiпра, на узлучинi моря...
   Нi, питання про те, що робила Ольга пiсля  ночi  вiсiмнадцятого  жовтня
лiта 957-го, немарне, i вiдповiсти на нього треба.
   Коли колiсницi, на яких везли княгиню Ольгу  та  ??  почет  з  Великого
палацу, зупинились бiля монастиря Мамонта,  всi  встали,  гуртом  пiшли  в
ворота, зупинились на вимощеному  каменем  дворi.  Родичi  княгинi,  маючи
намiр поговорити мiж собою, вклонилися ?й i швидко пiшли до  сво?х  келiй.
Мовчала якийсь час, кутаючись у сво? корзно, щоб  захиститись  вiд  вiтру,
княгиня Ольга, а потiм сказала, звертаючись до купцiв:
   - Ви одразу зайдiть до мене...
   Через короткий час вони зiбрались в ?? келi?. Там горiли двi свiчки, що
освiтлювали убогу монастирську обстановку: стiл, кiлька лав, сiрi  кам'янi
стiни, вузькi вiконця, через якi долiтав шум вiтру й  стогiн  розбурханого
Суду.
   Княгиня встигла переодягтись i була в звичайному сво?му одязi, з темною
пов'язкою на головi, i це  ще  бiльше  пiдкреслювало  ??  блiде,  стомлене
обличчя, пересохлi, спраглi уста.
   Сiвши на лавi бiля столу, княгиня  прислухалась,  як  шумить  вiтер  за
вiкном i як стогнуть хвилi на Судi, стурбовано хитнула головою i почала:
   - Не лиха хотя, а заради добра й тишi землi Русько?  ?хали  ми  сюди  з
бременем тяжким, везли дари достойнi, дали ?х  iмператорам,  говорили  про
потреби нашi i все зробили по надобi...
   На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кiлька мiсяцiв  висидiла
на Судi, як довго добивалась i нарештi побувала у Великому палацi.
   Надi?? На що вона надiялась, чого сподiвалась? Нi, давнi  князi  руськi
Кий, Олег, Iгор, що ходили до роме?в не  з  подарунками,  не  з  ласкавими
словами, а з мечами i з списами, добре знали, за що й для чого йдуть  вони
проти Вiзантi?.
   Лукавi, хитрi роме? й iмператори ?хнi, брехливими словами  вони  завжди
намагались обдурити й  приспати  руських  князiв  i  всiх  руських  людей,
присягались Христом, але самi Христа в серцi сво?му нiколи не мали.
   Марнi розмови, що iмператори роме?в згоднi жити в  дружбi  й  любовi  з
руськими людьми. Цi iмператори, як павуки, висмоктують всi сили з  ?гипту,
Азi?, ?вропи, мрiють вони про ще бiльше - прагнуть пiдкорити Русь.
   О,  як  добре  вiдчувала  тепер  княгиня  Ольга  ненависть   ромейських
iмператорiв до Русi? Здригаючись всiм тiлом, чуючи, як кров  закипа?  бiля
серця, згадувала вона тижнi, коли сидiла на Судi, згадувала обидва прийоми
у Великому палацi, де ?? почет всiляко принижували й зневажали,  пригадала
й останню розмову з iмператором Костянтином.
   - Вотще ?хали ми до Цареграда, - сердито повела вона далi, - лiпше  бих
не були тут, бо що хотiли - не зробили, що шукали - не  дiстали,  добра  й
тишини - не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що  це  була
за мова? Велику гордiсть взяли iмператори, дво?ручать, про любов  говорять
- пагубу нам чинять, потай дiють, чорнi ?х помисли й замишля?...
   I за цими словами сли й купцi  Русько?  землi  вiдчули  глибоку  образу
княгинi, що була й ?хньою образою, увесь бiль ??, що  був  також  i  ?хнiм
болем.
   - Але що ма?мо тепер робити, сли мо? й купцi? - запитала княгиня  Ольга
й оглянула ?хнi обличчя. - Адже Костянтин змусив нас три мiсяцi сидiти  на
Судi не токмо щоб вразити честь i гординю нашу, а  паче  щоб  у  безвихiдь
завести. Скажiть менi, купцi, - звернулась вона до них, - чи  можемо  нинi
лодiями ?хати до Русi?
   Купцi мовчали, i в цiй тишi ще дужче стало чути, як  шумить  за  вiкном
вiтер, як реве Суд... Княгиня ж  пригадала  тиху,  спокiйну  нiч  на  морi
Руському, коли вона ?хала сюди i коли стерновий Супрун говорив ?й:
   "Страшне Руське море восени, княгине...
   - Не прийме нас нинi Руське море, - встав з лави й  сказав  Воротислав,
що на сво?му вiку багато разiв ходив до Константинополя. -  Розкида?  нашi
подi?, потопить, поб'? об камiння... Буремне, страшне Руське море  восени,
княгине, - повторив вiн тi ж самi слова, якi вона чула колись вiд Супруна.
   - А коли б ми до?хали до Бiлих берегiв, - все  ж  запитала  княгиня,  -
тодi що?
   I знов вiдповiв той самий купець, а його пiдтримали й iншi купцi й сли:
   - Рятуй боже, матiнко княгине, встигнути за мiсяць  на  Бiлi  береги...
Там стоятиме вже крига, лодi?  нашi  вмерзнуть,  до  Ки?ва-города  нам  не
дiстатись, бо херсонiти  коней  не  продадуть.  А  печенiги,  либонь,  уже
чатують на нас... Рятуй боже!
   Суворе було обличчя в княгинi Ольги,  вогнi  свiчок  вiдбивались  у  ??
очах.
   - Так от затим три мiсяцi тримав нас Костянтин  на  Судi...  -  сердито
сказала вона. - Нi, не  токмо  честь  i  гординю  нашу  хотiв  би  вразити
iмператор, смертi нашо? на Бiлих островах вiн прагне...
   - Матiнко княгине, - залунало тодi вже багато голосiв, - вiдколи ?здимо
з Ки?ва в греки, так i допреж було: сто?мо на Судi - тяжка гостежба  наша,
в море йдемо - не чу?мо душi.
   - Ну, заждiть, - зi злiстю промовила й подивилась на вiкно  княгиня,  -
при?дете ви до Ки?ва, посто?те в мене на Почайнi, якоже аз на Судi...
   Але що важили цi слова княгинi Ольги не в Ки?вi, на Почайнi, а  тут,  у
чужому, ворожому Константинополi, в монастирi Мамонта над Судом?
   - Мусимо щось робити, - сказала княгиня, - а я вже багато днiв думала й
бачу, що ?хати нам треба не морем...
   У келi? все завмерло...
   - Якщо iмператор хотiв нас вирядити в море нинi, в жовтнi, - вела  далi
княгиня, - то нехай ?де туди сам... Ви ж, купцi мо? й сли, продайте  лодi?
тут, на Судi, купуйте конi й колiсницi, i по?демо ми на Русь  через  землю
Болгарську.
   - Нашi лодi? вони з руками вирвуть, - загомонiли купцi й сли, - конi  й
колiсницi придба?мо на ?хньому торзi, а шлях через  Болгарську  землю  нам
вiдомий. Ходили ним не раз.
   - Так i робiть, - закiнчила княгиня Ольга. - Побували  ми  у  Вiзантi?,
по?демо ще й до Болгарi?. Не знайшли щастя тут, пошука?мо  його  в  iншому
мiсцi.
   Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.

   3

   У Великому палацi пильно стежили за кожним кроком княгинi Ольги, й тому
там одразу дiзнались, що ки?вськi гостi  не  вимагають  нi  мiсячного,  нi
слябного, нi вiтрил i харчiв у дорогу. А натомiсть продають на  Судi  сво?
лодi?, на торзi в Перу купують коней i колiсницi. Iмператор Костянтин  сам
викликав ?парха города Льва, довго розмовляв з ним,  цiкавився,  яку  цiну
правлять ки?вськi гостi за сво? лодi?, скiльки коней i  колiсниць  бажають
купити.
   - Вони правлять за сво? лодi? дуже високу цiну, - вiдповiдав  ?парх,  -
але нашi купцi виривають ?х з рук: у Константинополi знають, що цi лодi? з
дуба вiчнi й дуже зручнi. Що ж до коней i колiсниць - гостi не скупляться,
платять за них, скiльки запитують, тiльки хочуть, щоб конi  були  дужi,  а
колiсницi зручнi.
   -  Ки?вська  княгиня  вельми  обережна  й  хитра,  -  сказав  iмператор
Костянтин паракимомену Василю, коли ?парх пiшов  з  палацу.  -  Зрозумiло,
вона вертатиметься в свою землю не морем.
   - Шкода, - зiтхнув паракимомен. - До  печенiгiв  уже  давно  ви?хали  з
великими дарунками нашi посли, i, я певен, тi добре б зустрiли княгиню.
   - Звичайно, шкода, що вона ?де не морем, - зiтхнув  i  iмператор.  -  Я
також був певен, що,  побачивши  Константинополь,  вона  вже  не  побачить
Ки?ва. Проте, Василю, мене турбу? не те, що княгиня нас перехитрила, а те,
що по?де вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирi шкiри.
   - О василевсе! - вигукнув паракимомен. -  Доки  дочка  iмператора  Льва
сидить у Преславi поруч iз кесарем Петром,  ми  можемо  бути  спокiйнi  за
Болгарiю...
   - Коли б ки?вська княгиня мала  справу  в  Болгарi?  тiльки  з  кесарем
Петром, я був  би  спокiйний.  Не  вiн,  так  василiса  Марiя  нам  завжди
допоможе. Але не тiльки кесар ? в Преславi,  ?  там  i  бояри  на  чолi  з
Сурсувулом,    на    заходi    Болгарi?    стоять    непокiрнi     комiти*
(*Комiти-управителi областей в Захiднiй Болгарi?.).
   - Я думаю, що ранiше,  нiж  колiсницi  ки?всько?  княгинi  при?дуть  до
Преслави, туди повиннi прибути нашi василiки з багатими дарунками...
   - Саме про це я хотiв тобi сказати, - згодився iмпе ратор. - Що  ж,  ми
ще раз вiдправимо посаг василiсi Марi?.
   - Цей посаг, - важко зiтхнув паракимомен Василь, -  який  ми  посила?мо
кожного року, кошту? нам дуже багато. То  ми  да?мо  посаг  василiсi,  щоб
Болгарiя не браталась з уграми, то платимо ?м за  те,  щоб  вони  зреклись
печенiгiв. А скарбниця наша не така вже багата.
   - Краще взяти з скарбницi останнi солiди й кинути ?х  псам-болгарам,  -
промовив iмператор Костянтин, - анiж ждати, поки вони накинуться на нас  i
покусають... А зараз я згоден вiддати й всю  скарбницю:  не  з  уграми  чи
печенiгами можуть побрататись болгари - з русами. А Болгарiя i  сукупно  з
нею Русь - це смерть для Вiзантi?. Константинополь уже  бачив  пiд  сво?ми
стiнами вiйсько кагана Симеона i князя  Iгоря.  Наша  iмперiя  врятувалась
тодi тiльки чудом. - Iмператор Костянтин замислився й  додав:  -  Доки  ми
сваримо  мiж  собою  Болгарiю  i  Русь,  у  Константинополi  можна  сидiти
спокiйно. Якщо ж вони, крий боже, зумiють зв'язатись i з'?днатись, нам  не
встояти навiть за мурами Юстинiана... тож не треба шкодувати нi грошей, нi
збро?, нi людей. Ми мусимо сварити ?х, роздiляти i владувати.
   Це говорив уже не той iмператор Костянтин, який так  лагiдно,  спокiйно
розмовляв у Великому палацi з ки?вською княгинею Ольгою. Щось  хиже,  люте
було в його обличчi й очах, пальцi рук щосили стиснули посох.
   - Я розумiю, що тебе турбу?, Василю, - закiнчу? вiн.  -  Грошi,  грошi!
Так, у iмперi? в нас зараз дуже важко, податки, якi  ми  наклада?мо,  дуже
великi. Ти говориш, що скрiзь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш,
iмперiя - велика,  iмперiя  -  мiцна,  i  той,  кого  вона  захища?  сво?м
знаменом, мусить за це платити. Хлiбом, грiшми, кров'ю!..

   Тi?? ж ночi у  саду  над  Пропонтидою,  там,  де  розмовляли  Iмператор
Костянтин i княгиня Ольга, але набагато пiзнiше,  коли  вже  заснув  увесь
Великий палац i коли в сво?му ложi спав iмператор  Костянтин,  сталася  ще
одна зустрiч i ще одна розмова, тiльки нiхто ?? не чув.
   Що паракимомен Василь не мiг спати в цю пiзню годину ночi i опинився  в
саду над морем, було не дивно - як постiльничий, вiн мусив вартувати, коли
спочивали iмператори.
   Дивним було те, що саме в цей час i саме в цьому мiсцi  саду  опинилась
Феофано. Хто-хто, а вона мала право i  повинна  була  б  спати,  спочивати
поруч з чоловiком - молодим iмператором Романом.
   А все ж вона не спала i вийшла в сад, довго  стояла  в  однiй  iз  його
алей, помiтила в кiнцi ?? темну  постать  людини  й  одразу  прикипiла  до
кипариса. Довго ждала й напружено прислухалась, поки  постать  наближалася
до не?, чула кроки, дихання, а тодi раптом ступила вперед, прошепотiла:
   - Я тут, Василю... Жду!
   Вони зiйшли з але? в тiнь. Там стояла лава, ?х нiхто не мiг бачити.
   - О, якби ти знала, Феофано, - сказав, сiвши на лаву, паракимомен, - як
менi важко...
   - Чому? - нахилившись до нього, спитала  вона.  Десь  над  Галатою  бив
грiм, i луна його з виляском котилась над  морем.  У  вiдсвiтi  блискавиць
Феофано   побачила   перекошене   вiд   муки,   сухе   безбороде   обличчя
постiльничого.
   - Вони з мене зробили напiвлюдину, -  шепотiв  вiн.  -  Я  маю  голову,
серце, але в мене мертве тiло...
   - Невже ж у тебе нiчого не лишилося?
   - У мене залишилась помста, - вирвалось  у  нього.  -  Коли  я  досягну
свого, може, тодi заспоко?ться моя душа... .
   - Коли ти досягнеш свого, - пiдбадьорила вона його, - тодi  ти  захочеш
жити, в тебе з'явиться бажання...
   - Ти говориш правду?
   - Так, Василю! I бажання, i пристрасть...
   - Ти принесла, що обiцяла?
   - Так. Оцi порошки з ?гипту дiють дуже  повiльно,  але  невблаганно,  -
кiнець, смерть!
   - Дай менi!.. Скiльки ?х тут? Два? Ти говорила, що буде три...
   - Третiй я залишила  для  себе...  Але  я  дам  тобi  його,  коли  буде
потрiбно...

   4

   Дуже швидко, набагато ранiше, нiж туди могла прибути з  почтом  княгиня
Ольга,  у  столицi  Болгарi?  Преславi   з'явились   василiки   iмператора
Костянтина.
   Дивним було те, що, з'явившись  до  Преслави,  вони  не  добивались  на
прийом до кесаря - василевса Болгарi? Петра, а,  попросивши,  одразу  були
прийнятi дружиною Петра василiсою Iриною.
   Василiса  Iрина  мала  грецьке  iм'я  Марiя,  була  дочкою   iмператора
Христофора,  онукою  Романа  Першого   Лекапина   i,   нарештi,   дружиною
болгарського кесаря Петра.
   Появi василiси Iрини в Преславi передувало багато подiй, бо вiдколи  на
вузькому  пiвостровi  над  Пропонтидою  й  Судом  з'явився  Новий  Рим   -
Константинополь i Вiзантiя - мiж ним i болгарами,  що  жили  на  Балканах,
протягом столiть точилися  жорстокi  вiйни.  Не  Болгарiя  хотiла  скорити
Вiзантiю - нi. Слов'янськi племена й болгари, що ослов'янились  мiж  ними,
жили на Балканах споконвiку, набагато ранiше, нiж Вiзантiя. Вони гадки  не
мали iти чи тим бiльше поневолювати Вiзантiю, але Вiзантiя  завжди  хотiла
поневолити Болгарiю й знищити.
   Уже iмператор Костянтин  Четвертий  Погонат  воював  з  болгарами,  але
перемогти ?х не змiг. Воював пiзнiше з каганом Тервелем  Юстинiан,  воював
iмператор Костянтин П'ятий. Це iмператор Никифор Перший залив  кров'ю  всю
Болгарiю, спалив ?? столицю Плиску.
   Але болгари не скорялись Вiзантi?. У  вiдповiдь  на  жорстоку  розправу
Никифора каган Крум зiбрав велике вiйсько,  пiдняв  усю  Болгарiю,  оточив
вiйсько Никифора, знищив його, а з черепа iмператора велiв  зробити  келих
для вина...
   Особливо ж ненавидiв роме?в i  люто  мстив  ?м  за  всi  ?х  злочини  i
вбивства каган Болгарi? Симеон. Все сво? життя вiн  присвятив  боротьбi  з
римськими iмператорами, усе сво? життя  вiн  i  поплiч  з  ним  його  зять
болярин Георгiй Сурсувул вели болгар на Вiзантiю.  У  цiй  боротьбi  каган
Симеон мав сво?м спiльником i ки?вського князя Iгоря. То Симеон,  то  Iгор
чiпляли сво? щити на воротах Царевого города.
   I каган Симеон досягнув свого: вiн довiв, що  й  невеликий  народ  може
перемогти у справедливiй боротьбi проти хижо? iмперi?.
   Сам каган Симеон був високоосвiченою людиною, знав мови, вивчав  багато
наук, наповнив  палати  сво?х  теремiв  книгами,  творами  мистецтва,  сам
залишив для наступних поколiнь ряд творiв, перекладав на  болгарську  мову
кращi твори тогочасного свiту, також i грецькi.
   Але вiн ненавидiв тих грекiв i ?х  iмператорiв,  якi  протягом  столiть
поневолювали Болгарiю, якi хотiли загарбати у цього невеликого народу його
багатства, мрiяли пiсля скорення Болгарi? посуватись далi -  на  пiвнiч  i
схiд.
   У численних битвах болгари  незмiнно  громили  вiйська  роме?в.  I  хоч
iмператори нахвалялись, що  ?м  допомага?  бог,  але  на  цей  раз  i  бог
допомогти ?м не мiг, бо болгари боролись за сво? життя й  iснування,  а  у
iмператорiв було наймане вiйсько.
   Iз сво?м вiйськом каган Симеон бив роме?в  пiд  Адрiанополем,  пiдкорив
собi  Солунську,  Драчську  й  Адрiанопольську  феми*  (*Феми-   областi.)
Вiзантi?, вiйсько його стояло пiд самими стiнами  Константинополя,  вийшло
до Босфору.
   I тодi каган Симеон оголошу? себе кесарем болгар i  грекiв,  болгарськi
?пископи     проголошують     болгарську     церкву     незалежною     вiд
константинопольського патрiарха й обирають свого, болгарського, патрiарха,
а сам Симеон готу?ться до нового походу, щоб добити iмператорiв.
   I  саме  тодi,  коли  кесар  Симеон  готувався   остаточно   розгромити
iмператорiв i навчити ?х поважати iншi народи,  вiн  перед  сво?м  палацом
пада? мертвий з  коня.  Отрута?  Може,  й  так.  Хто?  Це  було  та?мницею
Константинополя.
   Георгiй Сурсувул, головний болярин, зять i щирий  друг  Симеона,  повiв
вiйсько нового кесаря - сина Симеона Петра - до Константинополя. Уже  конi
мчали в Фракi? й Македонi?, уже близька була перемога...
   Але  раптом  вiйсько  болгар  зупиня?ться.  Iмператори  шлють  молодому
кесаревi Петру багату дань, а той ?? прийма?. Далi кесар  Петро  оголошу?,
що вiн одружу?ться з дочкою iмператора Христофора Марi?ю,  а  ще  невдовзi
кесар прибува? до Константинополя, сто?ть  перед  престолом  у  церквi  на
Влахернi, яку палив батько його Симеон, одружу?ться з  Марi?ю,  ?й  навiть
дають нове iм'я - Iрина, що означа? - мир. Iмператори обiцяють надалi мати
мир i любов з  болгарами,  ще  обiцяють  iмператори  кожного  лiта  давати
василiсi Iринi посаг - дань для Болгарi?...

   5

   Василiса  Iрина  радо   приймала   в   сво?му   кiтонi   василiкiв   iз
Константинополя.
   Це вже була не та струнка, ставна, гнучка,  як  кипарис,  гречанка,  що
чарувала у вiсiмнадцять лiт серця багатьох i так полонила молодого  кесаря
Болгарi? Петра, що той забув заповiт отця,  продав  свiй  народ  i  зрадив
вiтчизну.
   Василiкiв iз Константинополя  приймала  тепер  пiдстаркувата  жiнка,  з
високою ши?ю, довгими руками, негарна, до того ж ще й хвора,  бо  василiса
Iрина страждала у цiй гiрськiй кра?нi вiд вола* (*Воло - (хвороба) зоб.).
   Але вона була й лишилась грекинею - розмовляла тiльки  грецькою  мовою,
читала книги, написанi в Константинополi, дбала,  щоб  у  Великому  палацi
кесарiв Болгарi? все нагадувало Константинополь.
   Часом це виглядало трохи смiшно. У Великому палацi в Преславi, як  i  в
Константинополi, була своя Магнавра,  Орологiй,  Левзiак,  iподром,  банi,
кiтони, все тут також блищало мармуром, золотом,  срiблом.  Проте  все  це
було якимсь дрiбним, недорозвиненим, як листя на деревi, що росте на голiй
скелi.
   За тридцять лiт, якi василiса Марiя провела в Преславi, вона  домоглась
того, що тут було заведено порядки  вiзантiйського  двору.  Тут,  як  i  у
Великому палацi, кесаря прозивали василевсом, а ?? василiсою, ?х  оточував
синклiт, що день i нiч славословив василевсiв, цей синклiт  одержував  вiд
кесаря щедрi дарунки, володiв Преславою, а по всiй Болгарi? кметi* (*Кметi
- управителi фем, областей.) й топархи* (*Топархи - вiйськовi начальники.)
намагались робити все так,  як  i  в  Преславi.  I  тепер,  коли  василiки
iмператора Костянтина потрапили до кiтону василiси  Iрини,  вона  приймала
?х, як i в Константинополi, а може, ще й сердечнiше, теплiше,  розпитувала
про життя у Великому палацi, цiкавилась, як живуть ?? брат i сестри.
   Звичайно, василiки найперше дали василiсi сво? дари. То  були  коштовнi
паволоки, вироби з костi й емалi, золота зброя - меч, щит, шолом,  вина  й
пахощi з полуденних земель, золото й  срiбло  в  злитках  i  в  монетах  з
зображенням iмператора Костянтина.
   Василiса Iрина просила  передати  iмператору  Костянтину  ??  найщирiшу
подяку за цi дари - черговий посаг. Паволоки вона вiзьме собi  й  роздасть
придворним жiнкам, щоб вони були одягнутi, як i в Константинополi, зброю й
вино василiки  нехай  подарують  кесаревi  Петру,  золото  й  срiбло  вона
використа? на Великий палац Преслави.
   Василiки розповiли й про те, що  змусило  ?х  у  негоду  добиватись  до
далеко? Преслави.
   - У нас в Константинополi увесь час  була  ки?вська  княгиня  Ольга,  -
сказали вони василiсi Iринi.
   - Що ж треба було цiй пiвнiчнiй княгинi  в  Константинополi?  -  одразу
зацiкавилась вона.
   - О, пiвнiчна княгиня дуже хитра, - вiдповiли василiки. - Вона хотiла б
мати багато всiляких  пiльг...  Бiльше,  нiж  ??  сусiди,  а  так  само  й
Болгарiя...
   - Що ж саме хотiла ця княгиня? - стиснула уста василiса Iрина.
   - Вона б хотiла, щоб ?? купцi без обмежень торгували в Константинополi,
лютувала, що ми допомогли хозарам поставити город  Саркел  на  Iтилi-рiцi,
дивувалась,  що  iмператори  породичались  iз  хозарськими  каганами,   й,
помiтно, була б не вiд того, щоб син ?? Сфендослав одружився з  однi?ю  iз
дiвиць царського роду...
   - Ото! - засмiялась василiса Iрина. - Пiвнiчна княгиня добре зна?, чого
хоче, а  хоче  вона  немало,  Порiднитись  з  iмператором  роме?в,  женити
Сфендослава на однiй iз василiс?! Надiюсь,  iмператор  Костянтин  вiдповiв
цiй еллiнцi як належить?
   - Iмператор Костянтин провчив пiвнiчну княгиню, кiлька  мiсяцiв  тримав
?? з послами в монастирi Мамонта, потiм прийняв i вислухав. Але вiн нiчого
не дав i не пообiцяв. Що може бути спiльного мiж богоспасенною Вiзантi?ю й
нехрещеною Руссю?
   - Ха-ха-ха, -  довго  смiялась  василiса  Iрина.  -  Кiлька  мiсяцiв  у
монастирi, а потiм одмова! Це схоже на iмператора Костянтина,  вiн  добрий
полiтик.
   - Але, - продовжували василiки, - княгиня Ольга,  поскiльки  розмова  з
iмператором Костянтином нiчого ?й не дала, вирiшила ?хати i вже ?де додому
через Болгарiю...
   - Через Болгарiю? - щиро здивувалась василiса. - А що ?й  тут,  у  нас,
треба?
   - Саме через те ми й при?хали  сюди,  -  разом  вiдповiли  василiки.  -
Наскiльки ми розумi?мо, княгиня Ольга, дiставши одкоша в  Константинополi,
мрi? i хоче нав'язати Болгарi? те, що вона хотiла б нав'язати Вiзантi?...
   - Ха-ха-ха! - знову довго смiялась василiса Iрина, вiд  чого  ??  воло,
груди й все огрядне тiло часто здригались. -  Ну,  скажiть,  яка  любов  i
дружба може бути у нас з Руссю?
   - Хто зна??! - вiдповiли василiки. - У минулому каган  Симеон  i  князь
ки?вський Iгор, що братались мiж собою, зробили Вiзантi? дуже багато  зла.
Каган Симеон тодi ж, як нам добре вiдомо,  послав  на  Русь  чимало  сво?х
священикiв, дав ?м книги, а багато русiв ходили сюди, в Болгарiю...  Ще  б
пак, один одного вони розумiють, у них однаковi звича?...
   - Годi! - крикнула василiса Iрина. - Того, що було в Болгарi? за кагана
Симеона, бiльше нiколи не буде. Болгарiя тепер така, якою ??  хоче  бачити
Константинополь.  -  Василiса  Iрина  закiнчила:  -  Нехай  княгиня  Ольга
при?жджа? до Преслави, ми приймемо ?? тут, як i в Константинополi.

   6

   Кесар Болгарi? Петро довго розмовляв iз старшим болярином, або, як його
часто називала василiса Iрина, паракимоменом Георгi?м Сурсувулом.
   Старий був болярин Сурсувул, посивiло волосся на його  головi,  глибокi
зморшки на чолi, великi сивi брови низько нависали  над  гострими  темними
очима. Тiльки довгi вуса чомусь мали свiй давнiй темний колiр.
   Проте болярин Сурсувул все ж зберiг змолоду  струнку  постать  во?води,
очi мав гострi, допитливi, сповненi неспокою, тривоги.
   - У покоях василiси знову гостi  з  Вiзантi?,  -  сказав  сердито  вiн,
зайшовши до свiтлицi кесаря.
   - Знаю, - спокiйно вiдповiв кесар Петро. -  Що  ж,  це  непогано.  Вони
привезли посаг василiсi - дань.
   - Що нам та дань? - незадоволено махнув  рукою  Сурсувул.  -  Кiстки  з
царського столу... Але привезли вони не тiльки дань, а й звiстку  про  те,
що до Преслави незабаром при?де ки?вська княгиня Ольга.
   - I це знаю, - сердито вже процiдив кесар. -  Що  ж,  нехай  при?здить,
нашi шляхи й на схiд, i на захiд сонця вiдкритi.
   - Я думаю, - заперечив Сурсувул, - що княгиня Ольга  не  тiльки  про?де
через Болгарiю, а й зупиниться в Преславi. Якщо  ж  вона  не  дума?  цього
робити, то,  може,  кесарю,  ми  подба?мо,  щоб  вона  тут  зупинилась,  i
поговоримо з нею?
   Кесар Петро звiв брови й здивовано поглянув на свого старшого болярина.
   - А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у  Преславi,
а тим бiльше говорила з нами? - запитав вiн у нього.
   Болярин Сурсувул вiдповiв не одразу, а  подумав,  щось  згадував,  щось
зважував, i хмаринки сумнiвiв, здавалося, пробiгали по його обличчю.
   - Кесарю Петре! - нарештi сказав вiн. -  Я  хочу  сьогоднi  говорити  з
тобою одверто й прямо, як говорили ми тодi, коли вмер  твiй  батько  каган
Симеон, коли йшли ми з тобою супроти роме?в, коли радились, чи брати  тобi
в жони дочку iмператора Христофора.
   - Послухай, Георгiю, - здивувався кесар  Петро.  -  Ти  не  тiльки  мiй
старший болярин, а рiдний дядько, i ми нiбито нiколи нi з чим  не  крились
один вiд одного.
   - Ти сказав правду, - вiдповiв на це Сурсувул. - Ми, кесарю, нi  з  чим
не крились один вiд одного, бо нiколи з тобою одверто й не говорили.  Тому
слухай, кесарю. Тридцять лiт тому Болгарiя уклала мир з Вiзантi?ю,  i  всi
цi тридцять лiт...
   - Усi цi тридцять лiт, -перебив його кесар Петро, -  Болгарiя  не  вела
жодно? вiйни, не пролила жодно? краплини кровi.
   Сурсувул iз жалем похитав головою.
   - Так, кесарю, - сказав вiн, - за цi тридцять лiт Болгарiя  справдi  не
вела жодно? вiйни i не пролила жодно?  краплини  кровi,  але  за  цей  час
втратила так багато, як нi вiд жодно? вiйни: вона облива?ться кров'ю...
   - Як ти смi?ш це говорити! - крикнув кесар Петро. - Адже тодi, тридцять
лiт тому, одразу пiсля нагло? смертi батька, ти сам говорив менi, що треба
укласти з Вiзантi?ю мир, i то негайно...
   - Так, - згодився Сурсувул. - Тодi, тридцять лiт тому, я  сказав  тобi,
що треба укласти з Вiзантi?ю мир. Але хiба я мiг радити iнакше? Коли помер
кесар Симеон, проти тебе пiшов i мiг захопити престол брат  твiй  Михайло,
нам загрожували серби, хорвати, печенiги, угри, всiх ?х сварила з  нами  й
нацьковувала на нас Вiзантiя. Я бачив  тодi,  що  народу  нашому  загрожу?
смерть, i радив тобi та й  сам  все  робив  для  того,  щоб  замиритись  з
Вiзантi?ю... на певний час,  доки  наведемо  лад  у  сво?й  державi,  доки
укладемо мир з сербами й хорватами -  нашими  ж  братами,  доки  дiстанемо
помiч вiд русiв. Але тодi сюди прийшла василiса Iрина - i пропав наш мир з
сербами i хорватами. Це Iрина сварить нас з  русами,  через  Вiзантiю  вже
тридцять лiт загиба? Болгарiя...
   - Болгарiя загиба?! - засмiявся  кесар  Петро.  -  Ти  ослiп,  Георгiю.
Розплющ очi, подивися, що робиться в Болгарi?! Ми одержу?мо  справно  дань
вiд Вiзантi?,  живемо  не  в  якiйсь  Плисцi,  а  побудували  нашу  славну
Преславу, все тут нагаду? Константинополь; ми  воз-двигли  багато  храмiв,
соборiв, монастирiв, у нас розквiтають науки й мистецтво...
   - У нас, кесарю, розквiта? вражда i распря, - сказав на це Сурсувул.  -
I нiколи ще Болгарiя не була такою убогою,  роздробленою,  безславною,  як
зараз. Слухай, кесарю.  Усi  цi  тридцять  лiт,  вiдколи  ми  уклали  мир,
Вiзантiя мiцнi?, поширю? сво? володiння, збира? багатства, готу? i вже ма?
вiйсько i флот. А Болгарiя всi цi тридцять лiт бiднiша?,  у  нас  у  селах
пану? голод, населення стогне вiд  надмiрних  податкiв,  люди  проклинають
християнську вiру й моляться богу просто неба. Та й кметi нашi, й  топархи
не тiльки не вiрять нам, а ворогують один з одним.
   - Це лжа! - крикнув кесар Петро. - Наш посол сидить  у  Константинополi
вище вiд посла iмператора Оттона, нашi купцi торгують з  усiма  землями  й
Вiзантi?ю. Богомоли, отi, що моляться просто неба, -  то  ?ретики,  що  не
пiзнали iстинно? вiри. I я, i кметi мо?, i топархи ма?мо мiцнi дружини.  А
коли в мене виникала або, крий боже, виникне  потреба,  -  на  помiч  менi
завжди прийде Вiзантiя...
   Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.
   - Що з того, -  говорив  вiн,  -  що  наш  посол  сидить  за  столом  у
Константинополi на першому мiсцi, i хто вiн, цей наш посол? Це не болгарин
навiть, а брат василiси Iрини.  Що  з  того,  що  купцi  нашi  торгують  з
Вiзантi?ю, - у них беруть тiльки те, що потрiбно ромеям,  а  нам  продають
те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти кажеш, кесарю, що  богомоли  -
то ?ретики, якi не пiзнали iстинно? вiри. Справдi ж усi нашi богомоли були
християнами. Але  вони  прозрiли,  побачили,  чого  прагнуть  iмператор  i
патрiарх, i вiдмовились, не хочуть константинопольського  хреста,  вони  -
вороги Вiзантi?; сам наш патрiарх Дамiан проти Вiзантi?, вiн не хоче  жити
в Преславi, а сидить у Доростолi. Ти кажеш ще, кесарю, що  тобi  на  помiч
уже приходила, а коли буде потреба, то й прийде Вiзантiя... Так,  Вiзантiя
приходила нам на помiч  iз  сво?м  вiйськом,  але  тiльки  для  того,  щоб
одiрвати  вiд  нас  сербiв,  хорватiв  та  iншi  племена,  щоб  роздробити
Болгарiю. Та й зараз ромейське вiйсько  сто?ть  у  городах  над  Дуна?м...
Навiщо ми пустили ?х у свiй дiм?!
   - Ти хочеш мене залякати? - крикнув кесар.  -  Але  все  це  лжа,  лжа,
лжа!.. Я не хочу, не можу тобi вiрити, Сурсувуле. Я вiрю в  Христа,  я  не
хочу вiйн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилi днiв сво?х взяти постриг  i
пiти в монастир.
   - Син iмператора Симеона, який змушував тремтiти  роме?в  i  стояв  пiд
стiнами Константинополя, слухай мене! - сказав  Сурсувул.  -  Невже  ж  ти
зовсiм забув заповiт свого батька, невже ти не бачиш, куди iде Болгарiя  i
до чого вона дiйде?
   - То ти хочеш вiйни? - пiдозрiливе подивився на нього  кесар  Петро.  -
Ну, говори, говори, - хочеш, щоб я воював з Вiзантi?ю? Говори ж!
   Сурсувул важко зiтхнув i з презирством глянув на кесаря Петра.
   - Нi! - вiдповiв вiн. - Куди Болгарi?, куди  тобi,  кесарю,  воювати  з
Вiзантi?ю?! О, iмператори роме?в були б радi почати з  болгарами  вiйну  i
добити нас. Але поки що не смiють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам
на помiч можуть прийти печенiги. Вiрю я,  i  це  знають  iмператора,  коли
Болгарi? буде важко, нам допоможе i Русь... Тiльки тому Болгарiя  ще  живе
на свiтi, тiльки через це Вiзантiя платить нам дань... I доки, кесарю,  ми
ма?мо мир з уграми й русами, доти  можемо  ще  жити.  Тiльки  це  я  хотiв
сказати тобi, кесарю!
   - Але ти не кiнчив, - глузливо процiдив кесар. - Що ж менi -  брататись
з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про ?днiсть проти Вiзантi??
   - Я певен, що руська княгиня i не  добиватиметься  цього.  Мiж  нами  i
Руссю здавна iсну? мир i любов, каган Симеон i  ки?вський  князь  Iгор  не
укладали ряду, але вiрили один одному  i  завжди  приходили  на  помiч.  Я
думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга вiдчула
   це... Може, буде можливiсть ще якось iнакше ствердити наш  мир.  Руськi
люди, я знаю, дуже щирi, слово держать.

   7

   До столицi Болгарi?  Преслави  по?зд  княгинi  Ольги  добирався  бiльше
десяти днiв.  Поки  колiсницi  котилися  утрамбованими  шляхами  Фракi?  й
Македонi?, все йшло добре. У передках колiсниць сидiли стерновi з лодiй  -
досвiдченi й бувалi морськi во?. Вони берегли коней, пiдгодовували  ?х  на
кожнiй найменшiй зупинцi. Якщо колiсницi заривались - не шкодували  рук  i
нiг, витягали. Так робив i стерновий Супрун, що  був  вiзником  у  княгинi
Ольги.
   Але чим далi ?хали вони, тим бiльше було безпуття: перед ними  вставала
вище i вище Планина* (*Планина - Балкани (були: Схiднi Балкани -  Планина,
Середнi - Середня Гора, Захiднi - Родопи).), шлях  ?м  перетинали  рiки  й
гiрськi потоки,  на  крутих  перевалах  воям  i  всьому  почту  доводилось
вставати й пiдштовхувати колiсницi. Часом шлях  крутився  вище  хмар,  над
такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.
   Та все ж нi княгиня Ольга, нi ??  супутники  не  нарiкали,  що  по?хали
через гори. Це була чудова земля, у долинах i на полонинах вони зустрiчали
людей, якi говорили зрозумiлою ?м мовою, одягались так само, як  i  в  них
над Днiпром. Пiснi ?хнi були такi  ж  печальнi,  як  i  там.  Це  була  не
рiзноплемiнна, багатоязична Вiзантiя. Коли б не гори  та  перевали,  можна
було б подумати, що ?дуть вони по Полянськiй, Сiверськiй - по сво?й рiднiй
землi.
   Преслава з'явилась перед ними рано-вранцi, коли вони подолали ще  один,
чи  не  найбiльший,  перевал.  Зупинившись,  вийшли  з  колiсниць,   довго
милувались городом, що нагадував гнiздо орла серед гiр.  На  тлi  гiр,  то
тут, то там уже вкритих снiгами, город як на долонi стояв перед ними -  на
стрiмких скелях, з високими кам'яними стiнами навкруг теремiв i церков,  з
вежами, на яких вiтер роздував знамена. Здавалося, до  нього  було  зовсiм
близько.
   Проте колiсницi петляли схилами гiр ще цiлий день.
   I тiльки тодi, коли сонце вже торкалось вершин далеких гiр, а з  долини
почали пiдiйматись тумани, опинились вони перед високою  кам'яною  стiною,
яка вранцi здавалась такою близькою, - бiля мосту i ворiт Преслави.

   У Преславi в Золотiй палатi болгарських  кесарiв  все  блищить  i  ся?.
Палата справдi нагаду? Магнавру - Золоту палату вiзантiйських iмператорiв.
У схiднiй частинi, як i там, сто?ть позолочений трон, над ним  у  конху  -
образ Христа, перед троном - крiсла для родини кесаря,  лiворуч  -  срiбнi
ворота, через якi входить кесар, праворуч  -  завiси,  за  якими  пiд  час
церемонiй сто?ть хор, в глибинi - завiса й дверi, через якi входять  пiсля
дозволу кесаря.
   А хiба тiльки ця палата нагаду? в Преславi  Вiзантiю?  Все  в  Преславi
робиться,  як  у  Вiзантi?,  кесар  хоче  бути  схожим  на  вiзантiйського
iмператора, його оточують боляри, кметi,  топархи,  вiн  щедро  розда?  ?м
землi, лiси, парикiв* (*Парики - раби.).
   У Золотiй палатi було повно боляр,  кметiв.  Вони,  як  стовпи,  стояли
попiд стiнами, гордовито, скоса позирали  на  княгиню  Ольгу.  У  кiнцi  ж
палати, на високому помостi, на стiльцi з золотими  оковами,  сидiв  кесар
Болгарi? Петро -  у  пурпуровiй  хламидi,  пiдперезаний  широким  червоним
поясом, у багряних черевиках, а поруч iз ним - у бiлiй, оздобленiй золотом
сукнi, з червоним корзном на плечах i  в  царських  черевиках  -  василiса
Iрина.
   Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, - гордо, смiливо,
в супроводi кiлькох жон i слiв, низько вклонилась кесаревi й  василiсi,  а
жони й сли поклали перед престолом кесаря дари - хутра, бiлий зуб,  срiбну
зброю для кесаря, ки?вськi емалi -  для  василiси  Iрини.  У  цей  час  за
завiсами палати заспiвав хор iз преславського собору Дiви Марi?, що славив
кесаря i василiсу.
   Потiм кесар запитав у княгинi Ольги, як вона ?хала  з  Константинополя,
як ?? здоровая, куди дума? далi прямувати.
   Княгиня Ольга вiдповiла i  сама  побажала  здоров'я  йому,  василiсi  й
дiтям.
   Тодi кесар подякував княгинi за ?? побажання  й  запросив  пообiдати  з
його родиною. Усе було так само, як  i  в  Константинополi,  з  тi?ю  хiба
вiдмiною, що кесар не затримував княгиню в Преславi,  а,  навпаки,  швидше
хотiв розпрощатись з нею.
   I обiд у  кесаря  Петра  нагадував  Константинополь.  Там,  правда,  за
столами сидiло кiлькасот людей, а тут чоловiк двадцять-тридцять.  Пiд  час
обiду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю  сво?ю,
довгим волоссям, борiдкою, тихим  голосом,  обережними  рухами  рук,  всiм
?ством нагадував священика чи ченця. За кожним словом  вiн  згадував  iм'я
Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.
   Зате жона його - василiса Iрина - була повною  протилежнiстю  кесаревi.
Одягнена в царське вбрання, обтяжена всiлякими регалiями, що висiли в  не?
на ши? й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася  склепищем
коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.
   Цi всi коштовностi важким тягарем лежали на нiй, заважали, сковували, i
василiса сидiла, важко дихаючи, аж зелена вiд хвороби й утоми.
   Проте було помiтно, що вона пильно стежить  за  всiм,  що  робиться  за
столом, дослуха?ться до кожного слова, особливо  ж  стежить  за  ки?вською
княгинею Ольгою. Зрiдка Iрина  й  встрявала  в  розмову,  кидала  кесаревi
одно-дво? грецьких слiв.
   Розмова за столом точилась мляво. Та,  власне,  iншого  нiчого  було  й
сподiватись: тут сидiли кесар i василiса, старший болярин Сурсувул, що, як
казали княгинi Ользi, доводився рiдним дядьком кесаревi, три дочки  кесаря
i два його сини, ще  кiлька  родичок  василiси,  далеких  родичiв  кесаря,
кiлька мовчазних боляр i кметiв, а вiд Ольги були двi княгинi-родички  ??,
три купцi, три сли та ще священик Григорiй.
   Либонь, сама княгиня Ольга, купцi ?? й сли були  найговiркiшими  людьми
за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, i про стару  дружбу
болгар  i  русiв  i  навiть   згадали,   як   колись   ходили   разом   на
Константинополь. Але в невеликiй свiтлицi, де приймав ?х  кесар,  це  було
воланням у глибокому урвищi, ущелинi, де голос гримить гучно,  але  довiку
не вирветься вгору, не проб'? твердих кам'яних скель.
   Раз i другий, правда, до бесiди при?днувався старший болярин  Сурсувул.
Вiн, виявилось, бував ще за князя Iгоря в Ки?вi,  зустрiчався  з  покiйним
князем, добре пам'ятав його. Княгиня  Ольга  аж  здригнулася,  почувши  цi
слова. Вона слухала б i слухала Сурсувула, але, помiтивши, що  кесаревi  i
василiсi  не  дуже  подобалась  розповiдь  старого  во?води,  вона  одразу
заходилась розпитувати Сурсувала про щось iнше.
   Так i скiнчився обiд -  у  мовчаннi,  тишi.  Усi  дякували  кесаревi  й
василiсi, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко  в  сiнях  палацу  хор
спiвав тужну молитву.
   Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарi? безглуздою, якби
не мала окремо? розмови з кесарем. I тому, встаючи  iз-за  столу,  сказала
цесаревi, що при?хала до Преслави, щоб з ним поговорити.
   - Так ми ж нiбито про все вже й поговорили, - винувато вiдповiв  кесар,
шукаючи очима василiсу.
   Але василiси в свiтлицi вже не було, вона вийшла з-за столу, як  тiльки
скiнчився обiд, слiдом за нею поспiшили вийти i всi дiти  та  родички  ??.
Боляри й кметi ще потупцювали бiля дверей i теж поспiшили  вийти.  I  тому
трапилось  так,  що  в  свiтлицi  залишились  тiльки  кесар  iз  болярином
Сурсувулом i княгиня Ольга з сво?ми родичками, купцями й послами.
   - Нi, кесарю, - зухвало промовила княгиня Ольга. - Я  при?хала  здалеку
до Преслави i хотiла говорити з тобою, але досi ще нiчого не сказала.
   - То говори! - неохоче сказав кесар Петро i сiв у крiсло бiля столу.
   - Ви йдiть! - звелiла княгиня сво?му почту  й,  коли  тi  вийшли,  сiла
напроти кесаря...
   Тепер вони були вдвох - кесар i  княгиня,  ще  болярин  Сурсувул  стояв
оддалiк. Вiн хотiв нiбито вийти, але не встиг i тепер уже мусив бути  бiля
свого кесаря.
   - Я, кесарю, хотiла сказати, - почала княгиня Ольга, - що ?хала сюди не
марно, а з великими сподiваннями, як колись сюди при?жджали князi  Олег  i
Iгор, як завжди сюди приходили руськi люди...
   Десь далеко замовк хор, за вiкнами вечорiло, синi присмерки заповзали в
свiтлицю, де сидiли кесар i княгиня, i обличчя в них починали темнiти.
   - Я хотiла сказати, -  вела  далi  княгиня,  не  почувши  вiдповiдi  од
кесаря, - що в днi давно минувшi нашi люди були мiцно зв'язанi мiж  собою,
нашi князi й вашi кагани любили й поважали однi  одних,  i  через  те  нам
нiякi вороги не були страшнi, а, навпаки, всi боялись Русi й Болгарi?...
   - Болгарi? й зараз бояться, - гордовито  промовив  кесар  Петро,  -  на
Болгарiю нiхто не напада?, ми також бережемо мир i любов...
   - Русь також нi на кого не напада?, - посмiхнулась княгиня Ольга,  -  i
на Русь нинi нiхто iти не смi?, - ми бережемо мир i любов...  Але,  кесарю
Петре, нинi свiт не такий, яким був колись, далi вiн  буде  не  таким,  як
нинi... Зараз я об'?хала багато земель i бачу, що в свiтi ? вражда,  бачу,
що i Русь, i Болгарiя не мають доброго миру з Вiзантi?ю...
   - Вiзантiя тридцять лiт живе в мирi  з  болгарами,  вiд  не?  ми  ма?мо
дань...
   - Я хотiла би, - промовила й зiтхнула княгиня  Ольга,  -  щоб  Болгарiя
жила в мирi з Вiзантi?ю не тридцять, а триста лiт, але щоб мiцний мир  був
i мiж нами. Як Болгарiя, так i Русь хоче миру. Але що буде, кесарю  Петре,
коли хтось нападе на Болгарiю або на Русь?
   - Я не хочу вiйни, я тридцять лiт... - твердив кесар.
   - А якщо хтось нападе на Болгарiю чи Русь? - ще  раз  запитала  княгиня
Ольга.
   Кесар мовчав, i тодi княгиня Ольга сказала:
   - Пам'ятаючи дружбу отцiв наших, я при?хала сюди, щоб ствердити ?? нинi
i укласти ряд: аще хто нападе на Болгарiю - Русь захистить ??, аще  нападе
на Русь -матиму я болгар за спiльникiв i друзiв...
   - Болгарiя нi з ким не ма? ряду... Я не хочу вiйни... Я тридцять лiт не
мав бранi... Нi, княгине, нi...
   - А може, кесар Петро при?хав би, як я нинi  до  Преслави,  до  нас  на
Русь?
   - Нi! - схопився з стiльця i на весь голос крикнув кесар Петро. - Я  не
во?вода, я хворий, я молюсь... i нiкуди не по?ду.
   - Тодi прощай, кесарю Петре, -  закiнчила  княгиня  Ольга  i  встала  з
стiльця. - Я пiду. Болять мо? костi й серце.
   Вона вклонилась кесаревi й тихим кроком вийшла з свiтлицi  в  сiни,  де
ждав ?? почет. Кесар Петро стояв i дивився ?й услiд. У  свiтлицi  темнiло.
Сурсувул вийшов з кутка свiтлицi й став навпроти кесаря.
   - Болгарiя повiк шкодуватиме, - сказав вiн, - що  кесар  ??  Петро  так
говорив з ки?вською княгинею.
   - Що ти сказав?
   - Я сказав i бачу, що, коли камiнь кинуто  в  безодню,  його  вже  нiщо
зупинити не може. Горе Болгарi?, кесарю Петре!

   Пiсля прийому княгинi русько?  кесар  Болгарi?  Петро  пряму?  з  жоною
Iриною до сво?х поко?в. Вже пiзнiй час,  спить  Преслава,  затиха?  шум  у
палацi, час спочити й василевсам.
   I от вони залишаються вдвох. В опочивальнi горять свiтильники. Це давня
опочивальня каганiв Болгарi?, вподовж стiн ?? на килимах висить зброя,  на
полицях сто?ть посуд, мiж яким тьмяно  поблиску?  кований  срiблом  келих,
зроблений з людського черепа.
   Кесар Петро знав колись, що це за келих, - покiйний батько його,  кесар
Симеон, не раз розповiдав синовi, що цей келих каган Болгарi? Крум  зробив
з черепа iмператора  Никифора,  який  хотiв  знищити  Болгарiю,  залив  ??
кров'ю, але загинув, як пес, бiля Анхiлоя... У важкi години свого життя, -
а життя в нього було завжди важке, бо вiн або одбивав  напад  роме?в,  або
сам наступав на них, - кесар Симеон пив тiльки з цього келиха.
   "I ти, сину, коли тобi буде важко,  пий  з  цього  келихам,  -  говорив
синовi каган Симеон.
   Але кесар Петро давно забув про келих, i сто?ть той, припавши  порохом,
на полицi в опочивальнi, не гра?, як колись, срiблом, а тьмяно  блищить  у
кутку.
   Забув кесар Петро i про книги, написанi рукою його  батька,  що  лежать
недалеко вiд черепа на тiй самiй полицi. У тих книгах написано, як  одвiку
Вiзантiя хотiла скорити болгар i як кагани боролись з iмператорами.
   Цих книг кесар Петро не перегорта? давно, вiн забув слова свого батька.
   Зараз вiн уважно прислуха?ться до слiв сво?? жони Iрини.  Вiдколи  вона
тут, - а минуло вже багато рокiв, - усе робиться в Преславi так, як  скаже
василiса.
   I зараз, скидаючи свою пурпурову мантiю й такi ж черевики, кесар пильно
стежить очима за ?? обличчям,  жде,  що  вона  скаже  про  прийом  русько?
княгинi.
   Але василiса ще нiчого не каже, натомiсть сама зверта?ться до Петра:
   - I що говорила тобi ця княгиня?
   - О, - тихо вiдповiда? кесар, зрозумiвши, що Iрина справдi не зна?, про
що вiн говорив з княгинею, - вона говорила про дружбу, яка з  давнiх-давен
iсну? мiж болгарами й русами, нагадала про спiльнi походи  мого  батька  й
ки?вського князя Iгоря на Константинополь...
   - I ти слухав цi нечестивi слова?
   - Я, Iрино, змушений був слухати, - виправдувався кесар Петро, - але  я
сказав, що часи Симеона i Iгоря вже  давно  минули  i  що  зараз  Болгарiя
бiльше зв'язана з Вiзантi?ю, анiж з Руссю...
   - Ти сказав ?й не так, як слiд, - обурю?ться василiса Iрина. - Ти мусив
?й сказати, що мiж Болгарi?ю  i  Руссю  нема?  i  нiколи  не  буде  нiчого
спiльного.
   - Я сподiваюсь, - винувато каже кесар Петро, - що вона сама це розумi?.
   - О, ти помиля?шся, - закiнчу?  василiса  i  гасить  свiтильник.  -  Цi
руськi i ?хня княгиня, - чути вже в темрявi  ??  голос,  -  дуже  гордi  i
небезпечнi   люди.   Болгарi?   допоможе,   ??   завжди   вряту?    тiльки
Константинополь...

   Княгиня Ольга лежить у свiтлицi, яку вiдведено ?й у палацi, i  не  може
заснути. Тiльки-но в не? був i вийшов священик Григорiй... Вона  покликала
його й надiялась, що вiн розкаже про Болгарiю багато такого, чого сама  не
може зрозумiти. Адже священик Григорiй прийшов  до  Ки?ва  з  Болгарi?,  у
нього тут повиннi бути друзi.
   Священик довго сидiв у княгинi й розповiдав, що вiн не пiзна?  Болгарi?
й не може ?? зрозумiти. "Все тут, - говорив вiн, - не так, як було ранiше.
Була колись Болгарiя християнською, а стала вiзантiйською, навiть патрiарх
Дамiан утiк з Преслави, а священики й поготiв. ?дьмо й ми, княгине, швидше
до Ки?ва!"
   За  розчиненими  вiкнами  шумить   i   шумить   Велика   Камчiя,   десь
далеко-далеко в горах чути смутну пiсню, дуже схожу на  тi,  якi  спiвають
над Днiпром. На мурах фортецi час вiд часу перекликаються  нiчнi  сторожi,
ось вони вдарили раз i вдруге в мiдянi била.
   Але не тiльки цi звуки не дають спати  княгинi  Ользi  -  глуха  образа
давить ?й груди, стиска? серце.
   "За чим, - думала вона, - ?хала сюди, чого шукала?"
   Смутна пiсня, що лине й лине в горах, зда?ться,  да?  вiдповiдь  на  це
питання: однаковi пiснi спiвають люди над Дуна?м i Днiпром,  без  товмачiв
розумiють одне одного, з давнiх-давен жили  вони,  як  брати,  i  у  важкi
години свого життя однi одним допомагали.
   Княгиня Ольга пригаду? чоловiка свого Iгоря, який не раз, прощаючись  з
нею, говорив: "Iду допоможу  брату  Симеону"  -  i  йшов,  не  знаючи,  чи
повернеться назад. Може, проходив вiн через Преславу, може, лежав колись у
цiй свiтлицi, лежав, слухав далеку пiсню в горах.
   Але затиха? смутна пiсня  вдалинi,  вiтер  давно  завiяв  слiди  кесаря
Симеона i князя Iгоря, а тi, що прийшли пiсля них, до сво?х батькiв уже не
подiбнi.
   Княгиня Ольга пригаду? обличчя кесаря Петра, з  яким  розмовляла  цього
вечора, i дума?: на кого вiн схожий, кого нагаду??
   I  тодi  вирина?  перед  нею  ще  одне  обличчя  -  обличчя  iмператора
Костянтина: та ж посмiшка, тi ж рухи i тi ж самi злi вогники в очах.
   "0сь на кого став схожий кесар Болгарi?, - дума? княгиня Ольга.  -  Нi,
марно  я  за?жджала  сюди,  до  Болгарi?.  Преслава   -   це   той   самий
Константинополь, тiльки менший, зовсiм маленький... "

   8

   Чим далi на пiвнiч, тим ставало холоднiше. Iшов снiг,  дужчали  морози,
замело шляхи. Посуватись  далi  колiсницями  нiчого  вже  було  й  думати.
Княгиня Ольга  велiла  обмiняти  ?х  у  якомусь  болгарському  городi,  де
починалась рiвнина, на сани. Але незабаром виявилось, що й на  санях  вони
не проб'ються через заснiжену рiвнину... Тодi вони залишили й сани.
   На конi сiли княгиня Ольга, вся рiдня ??, сли,  купцi.  Перехрестившись
на схiд, полiз  на  коня  священик  Григорiй,  спритно  стрибали  в  сiдла
служницi княгинi, - полянським дiвчатам це була не новина. Останнiми сiли,
озбро?вшись луками й списами, лодiйнi во? - разом з дружиною вони  повиннi
були охороняти по?зд.
   На добре поприще розтягнувся по?зд: попереду ?хали дружинники, за  ними
- княгиня з сво?ми супутниками, лодiйнi во? пильнували слiду.
   Перед ними тягся довгий шлях, степове  бездорiжжя,  днi  й  ночi  серед
снiгiв, у лiсових хащах i просто на мерзлiй землi, пiд небом.
   Але чутка про те, що ки?вська княгиня Ольга  ?де  з  Болгарi?  на  Русь
через Угорську землю, швидко летiла перед нею, i в лiсах над  Тисою  валку
княгинi зустрiв загiн закованих у броню вершникiв на чолi з  братом  князя
Такшоня - князем Мiтлашем. Цей загiн супроводив  княгиню  в  усiй  дальшiй
дорозi, а в особi князя Мiтлаша вона мала розумного супутника.
   Вiд нього княгиня Ольга дiзналась, як живуть угри на рiвнинi над Тисою.
Князь Мiтлаш  говорив,  як  важко  ?м  було  знайти  куточок  землi  серед
слов'янських племен  i  як  довго  доводилось  утверждати  дружбу  з  цими
племенами. Далi князь Мiтлаш розповiв, як разом уже з  руськими  племенами
доводилось уграм одбивати раз  за  разом  наскоки  сусiдiв,  розповiв  про
страхiтливу битву з германським iмператором Оттоном  над  рiкою  Леха,  що
сталась за два роки до цього...
   Та княгиня Ольга i сама пересвiдчилась, що угри,  якi  тiльки  сто  лiт
тому вийшли з далеких земель на сходi, рушили на  захiд  i  стояли  деякий
час, шукаючи вiльних земель, недалеко вiд Ки?ва, знайшли цi  землi,  осiли
на широкiй долинi над Тисою, побратались з слов'янами, багато чого вже вiд
них навчились, посходили з коней, залишили сво? намети.
   Скiльки не ?хала княгиня з почтом понад Дуна?м, а  потiм  понад  Тисою,
вона бачила великi села, обробленi ниви, табуни худоби.
   У палацi князя Такшоня Ольга не зустрiла нi розкошi, нi  вiзантiйського
блиску. Це була справжня фортеця серед степiв i гiр, а мешканцi ?? - мужнi
люди, во?.
   I чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вiльно говорити
й не зустрiла пiдтримки нi в Константинополi, нi в Преславi, зрозумiла цих
суворих во?в.
   Цi люди хотiли жити, працювати на землi, тримати  в  руках  не  меч,  а
рало, але на них накочувались ворожi хвилi з пiвночi й з пiвдня; цих людей
так само, як i тi племена, що жили тут до цього, хотiли знищити з  пiвночi
германцi, з пiвдня - роме?, i тому князь  Такшонь  дуже  люб'язно  зустрiв
княгиню Ольгу, що прийшла до нього з дружбою i  миром,  -  маючи  запеклих
ворогiв на пiвночi й пiвднi, угри хотiли мати друзiв на сходi.
   I щось бiльше, нiж сусiдська дружба, народилось за цi  днi  й  у  довгi
осiннi вечори, якi княгиня Ольга провела  в  палацi  князя  Такшоня.  Вона
просила князя й дружину побувати в Ки?вi-городi, запропонувала дочцi князя
Iльдiко по?хати з нею до Ки?ва, подивитись на руських людей, познайомитись
з ?? синами...
   Вона бiльше нiчого не сказала, але i князь, i його  дружина  зрозумiли,
що княгиня Ольга немарно запрошу? Iльдiко до  Ки?ва,  немарно  назива?  ??
Предславою, а  хоче  назвати  ??  дочкою,  змiцнити  мир  любов'ю.  Що  ж,
угорський князь не забороня?  Iльдiко-Предславi  побути  гостею  в  Ки?вi,
познайомитись iз княжичем Святославом, обидвi ж княгинi домовились  i  про
бiльше - посаг.
   Так закiнчувалась далека подорож княгинi Ольги до Вiзантi?.  Перед  нею
був ще важкий шлях через широку рiвнину, де протiкала швидка  Тиса,  через
високi Карпати, лiси, нетрi, червенськi городи.
   Але княгиню вже не лякав цей шлях - тут, над Тисою i в  Карпатах,  жили
рiднi руськi люди. Князь Такшонь i княгиня  посилали  з  Предславою  рiзнi
добра, велику дружину, багато коней. З таким  почтом  княгинi  не  страшнi
були нi зима, нi звiрi, нi зла людина.

   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   1

   Днi ставали коротшими й коротшими, морози все дужче  сковували  Днiпро,
вiд стiн города до самого обрiю бiлiли снiги, снiги...
   Нарештi настав i Корочун - найкоротший  зимовий  день,  коли,  як  тодi
вiрили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.
   Закутанi в шкури,  убогi,  перемерзлi  люди  вiд  щирого  серця  хотiли
допомогти доброму богу врятувати сонце, бо втрата свiтила була б загибеллю
й для них, - i в найдовшу зимову нiч у звiрячих шкурах, зi збро?ю в  руках
виходили на снiги, загрожували злим богам, палили вогнi, щоб боги  темряви
тiкали.
   Так було й на Горi. Тiльки настала  нiч,  перед  постаттю  Перуна  бiля
величезного  вогнища  завирував  натовп  чоловiкiв,  жiнок,  дiтей.  Проте
добрати, хто з них чоловiк, а хто жiнка, - було важко, бо цi??  ночi  боги
темряви не повиннi були знати, хто на  них  наступа?.  Усiх  злих,  хижих,
богiв годилось налякати, й тому багато чоловiкiв понатягали на себе жiночi
платна, жiнки ж одягали чоловiче вбрання,  на  обличчях  у  багатьох  були
скурати й ларви* (*Скурати, ларви - машкари.), люди тримали в руках  щити,
списи, мечi, дехто нiс з собою сопелi, бубни, гудки...
   Тодi зчинився великий шум - усi били мечами об щити,  гримiли  списами,
хто вмiв, свистiв у сопелi й гудки, iншi просто обертались  круг  вогнища,
кричали:

   Корочуне, Корочуне, виходжай на рать,
   Корочуне, Корочуне, днесь тобi загибать,
   Крутить коло вогняне Коляда, Коляда,
   Утiкай, Корочуне, iз двора, iз гнiзда,
   Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай.
   Помирай, Корочуне, загибай!!!

   Далi в коло входив хтось iз жерцiв, який заради  цi??  ночi  одягав  на
обличчя страхiтливу скурату - цiлу голову бика з рогами, великими очима, а
в руках мав бубон з мiдними брязкалами. Ставши  серед  кола,  жрець  через
дiрки в шкурi вдивлявся в скурати й  ларви  навкруг  себе,  потiм  починав
обертатись все дужче й дужче, високо пiднявши в руках бубон, що  гримiв  i
брязкотiв.
   Слiдом за ним швидше обертались i люди в  колi,  дужче  бряжчали  щити,
пищали сопiлки й гудки, - це був страхiтливий танець перед Перуном.
   I  раптом  жрець  зупинився.  Зупинилось  i  коло.  Жрець  якийсь   час
передихував, дивився в темряву, що стелилась за Перуном.
   - Бачу Корочуна, бачу! - раптом волав вiн. I тодi вiн брав головешку  з
багаття,  пiдiймав  ??  над  головою,  рушав  у  темряву,  де  ще  звечора
приготовлена була й оздоблена велика сосна, а  пiд  нею  стояло  обв'язане
соломою й змащене смолою коло.
   - Женiть Корочуна! - кричав вiн.
   - Славте Коляду! - голосили люди.
   Жрець пiдносив головешку до сосни, i вогонь  вiдразу  запалював  гiлля,
повз угору, до вершини.
   - Женiть Корочуна! - кричав жрець.
   А вже кiлька чоловiк запалювали обв'язане  соломою  та  змащене  смолою
коло, пускали його по снiгу з гори, на якiй стояв Перун, i воно  котилось,
освiтлюючи  снiг  навкруг,  розсипаючи  iскри,  мчало  в  провалля  й  там
зникало...
   -  Корочун  тiка?!  Нема?  Корочуна!  Слава  Колядi!  -  кричали  люди,
дивлячись на освiтленi снiги i вiрячи в те, що боролись з богами темряви й
перемогли ?х.
   За це ?м належала нагороди, всi на Горi повиннi були знати, що  Корочун
переможений, i люди в скуратах  i  ларвах,  з  мечами,  щитами  й  списами
урочисто спiвали, йшли до будинкiв бояр i во?вод, стукали  в  тереми,  щоб
викликати господаря, спiвали ?м колядки - пiснi, у яких розповiдалось  про
початок свiту, про боротьбу добрих i злих сил, про  перемогу  над  темними
силами, що була одвiку й сталась цi?? ночi:

   Коли не було з нащада свiту,
   Тодi не було неба нi землi,
   Неба нi землi, лиш син? море,
   А серед моря та два дубочки...

   Дверi  будинкiв  розчинялись,  з  свiчками  i  свiтильниками  на  ганки
виходили з цiлими сво?ми родинами бояри i во?води, вони  весело  смiялись,
дивлячись на скурати й ларви, самi спiвали разом з  людьми,  пiдносили  ?м
дарунки - вино, ол, мед, горiхи...

   2

   Святослав не пiшов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду,
- як господар i князь, вiн мусив сидiти в теремi,  ждати  колядникiв,  щоб
вийти на ганок, коли вони почнуть спiвати, подивитись на скурати й  ларви,
дати щедрi дари...
   Був чудовий вечiр. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували  в
стравницi все для святково? вечерi, накрили стiл i  поставили  страви,  на
сiнi в кутi свiтлицi - кашу з пшеницi й ситу з меду  -  для  померлих,  що
нiбито злiтались святкового  цього  вечора  додому  i  вечеряли  разом  iз
живими.
   У теремi було тихо. За вiкнами рипiв мороз.  Склянi  маленькi  шибки  з
олов'яними оковками затягла срiбна паморозь; у сiнях, свiтлицях, стравницi
горiли свiчки й свiтильники, тягнуло теплом, пахло свiжим сiном,  смачними
стравами.
   Пiд вiкнами терема час вiд часу чувся тупiт нiг - то  молодь  поспiшала
до Перуна. Потiм долинули звуки бубнiв,  сопiлок,  гудкiв,  залунав  спiв.
Святослав, а за ним Свенелд i Улiб,  Малуша,  дворяни,  гриднi  вийшли  на
ганок, щоб подивитись на танцi бiля Перуна.
   Надворi лютував мороз... Вгорi холодним сяйвом iскрилися  зорi,  скрiзь
намело снiгу, але нiкому  не  було  холодно,  усi  захоплено  дивились  на
натовп, що обертався навкруг багаття, слухали крики й спiви.
   Бачили вони й те, як запалала  сосна  за  Перуном,  як  вогняне  колесо
помчало в темрявi, щоб збити з нiг Корочуна, i пiсля цього люди в скуратах
i ларвах рушили скрiзь по Горi...
   Колядники iз смолоскипами в руках  наближались  i  до  княжого  терема,
спiвали:

   Добрий тобi вечiр, наш славний княже,
   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на здоров'я...

   - Несiть дари! - велiв княжич Святослав.
   Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема,  весело  спiвали  i
раптом зупинились, замовкли...
   Вiд ворiт з Подолу ?хав великий гурт вершникiв,  слiдом  за  ними  конi
тягли кiлька великих саней, по?зд замикав ще один  загiн  вершникiв.  Бiля
ганку по?зд зупинився, вершники стали стрибати з  коней,  з  саней  почали
виходити подорожани.
   У  жовтуватому  свiтлi  вiд  смолоскипiв  видно  стало  вершникiв,  якi
посходили з коней, тих, що вилiзли з саней.
   - Княгиня Ольга! - кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Улiб, дворяни.
   Так,  це  була  вона  -  княгиня  Ольга,  що  саме  в  святковий  вечiр
повернулась до Ки?ва з далеко? дороги.
   Святослав пiшов уперед, обняв матiр. У не?  було  холодне,  приморожене
обличчя.
   - З святим вечором! - звернулась до всiх княгиня.
   - Здорова будь, княгине! - в пояс вклонились ?й усi.
   А  вже  колядники  наближались  iз  смолоскипами  в  руках  до   ганку,
танцювали, показували сво?  страхiтливi  скурати  i  ларви,  сп'янiлi  вiд
боярського частування, вигукували й спiвали, а ?м  з  ганку  сипали  дари:
печиво, горiхи, коржi...

   З

   Так настало те, чого Малуша ждала, а в  глибинi  душi  сподiвалась,  що
минеться; що хотiла б, але не могла одвернути; чого боялась, а  знала,  що
воно однаково прийде, впаде на ?? голову, покара?.
   Увiйшовши до терема, княгиня Ольга велiла погодувати ?х. Малуша й  сама
знала, що вони при?хали з далеко?, важко? дороги перемерзлi й голоднi.  Та
й при?хала княгиня Ольга не сама - разом з  нею  до  терема  зайшли  якiсь
чужинцi, мiж ними Малуша помiтила навiть дiвчину.  На  щастя,  думати  про
вечерю не доводилось - для святого вечора у не? все було приготовлене.
   I от княжа родина - княгиня, Святослав, Улiб, - нетi Iгоря, а  за  ними
Свенелд, кiлька во?вод i бояр увiйшли  до  стравницi.  Стоячи  на  порозi,
Малуша зустрiла всiх ?х поклоном, позад  не?  стояли  й  так  само  низько
кланялись князям Пракседа й дворяни, що порались того дня на кухнi. У  цей
вечiр ?м дозволялось постояти на порозi княжо? стравницi.
   Князi заходили, вiдповiдали на вiтання. Малуша  стояла  й  дивилась  на
княгиню. Тепер було помiтно, яка вона блiда,  стомлена,  квола.  По  праву
руку вiд не? iшов княжич Святослав - вiн був нiбито такий,  як  i  завжди,
але й не такий - в очах княжича Малуша помiтила тривогу; по лiву руку  вiд
княгинi iшов княжич Улiб, вiн увесь аж сяяв, лукаво посмiхався, а за  ними
вже крокували нетi Iгоревi, бояри, священик Григорiй.
   Але, зайшовши до стравницi, де все було приготовлено для  вечерi,  вони
не сiли за стiл, а стояли й мовчали, нiбито когось ждали.
   Раптом у сiнях залунали кроки, почулись голоси, i  на  порозi  свiтлицi
з'явилося ще кiлька бояр, якi  ?здили  з  княгинею  за  море,  ?хнi  жони,
одягнутi як на свято, а з ними кiлька чужинцiв i молода, одягнена в  темне
вбрання, iз  золотою  короною-обручем  у  волоссi,  чорнява,  дуже  блiда,
надзвичайно вродлива дiвчина.
   Княгиня Ольга ласкаво посмiхнулась дiвчинi, взяла ?? за  руку,  пiдвела
до княжича Святослава, Улiба, Све-нелда, називаючи ?хнi iмена, а  один  iз
чужинцiв, що, либонь, розумiв слова княгинi, говорив щось дiвчинi - тiльки
Малуша не розумiла його мови.
   Та ?й i нiколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всiх до столу,
рукою дала Малушi знак, i та побiгла на кухню, щоб подавали страви.  Сво?х
i гостей виявилось бiльше, нiж ждали, i  дворяни  поспiшали  з  усiх  сил,
наповнюючи миски, накладаючи м'ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд...
   Малушi було  дуже  важко.  Стравниця,  кухня,  вогнi,  корчаги,  келихи
миготiли перед очима, у не? нiмiли руки, терпли ноги, вона поспiшала,  щоб
усього було вдосталь, щоб усе було гаряче, до смаку.
   Але мiж дiлом вона бачила, як у кутi, там, де приготовленi були  страви
й сита  для  померлих,  сидить  княгиня  Ольга,  по  праву  руку  вiд  не?
Святослав, по лiву - дiвчина  iз  золотою  гривною-обручем  у  волоссi,  з
темними очима. Бачила Малуша й те, як ця дiвчина погляда?  на  Святослава,
як всi вони жваво розмовляють, а один чужинець все сто?ть бiля  них  i  то
говорить з княгинею, то щось iншими словами переказу? дiвчинi.
   Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати ?й було дуже важко, бо
пiд самим вiкном спiвали й спiвали колядники,  у  свiтлицi  лунало  багато
голосiв, бряжчали келихи, дзвенiли братини. Вона  ж  хотiла  чути  розмову
тiльки княгинi, Святослава й дiвчини...
   "Ця  дiвчина  -  князiвна,  ??  iм'я  -  Iльдiко-Предслава,   ?й   дуже
подоба?ться Ки?в, цей город  нагаду?  ?й  батькiвщину",  -  от  що  почула
Малуша.
   - Ключнице! Чому мало вина? Грецького... Хер-сонеського... Меду... Олу!
- перебивали Малушi слухати голоси за столом.
   I вона бiгла до кухнi, несла корчаги з грецьким, подавала  херсонеське,
наливала в келихи мед, ол...
   Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:
   "Князiвнi  Предславi  багато  розповiдали  про   Руську   землю...   ?й
подоба?ться ця земля... Так, князiвна Пред-слава вже бачила  частину  цi??
землi...
   А Малушу тим часом кличе Улiб:
   - Дай менi, ключнице, вина...
   - Якого?
   - Найкращого... Яке ти любиш?
   Малуша дивиться на нього - вiн сп'янiв чи глузу? з не? - i налива? йому
грецького.
   А тро? розмовляють далi:
   "Княгиня Ольга  багато  розповiдала  князiвнi  Пред-славi  про  княжича
Святослава. Князiвна зна?, що княжич уже вбив не одного ведмедя... i тепер
бачить, що княжич Святослав може вбити ведмедя... Вiн  такий,  як  вона  i
уявляла... "
   У цю мить рука  Малушi,  що  наливала  келихи,  здрига?ться,  i  кiлька
крапель грецького вина, як кров, пролива?ться на бiлу скатертину.
   - Боги! - вирива?ться в Малушi, i ?й зда?ться, що  пiд  нею  колишеться
пiдлога, пливуть вогнi, щось кричать, насуваються на не? тi, що  сидять  у
свiтлицi. Але це одна тiльки мить!
   - На щастя! - каже й посмiха?ться Предслава. - У нас радiють, коли вино
розлива?ться. На щастя!
   Малуша дивиться  на  князiвну,  Святослава,  зустрiча?  його  спокiйний
погляд.
   "Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?" - нiби запиту? вiн.

   4

   I ще одно - останн?, а може, перше в ряду нових -  страждання  судилося
пережити цi?? ночi ключницi Ма-лушi.
   Коли скiнчилась вечеря i всi - збудженi, сп'янiлi, гомiнкi - виходили з
стравницi, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала ?й:
   - Князiвна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже  пiди
до не? й допоможи.
   У теремi все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга вiдвела князiвнi
свiтлицю поряд iз сво?ю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках  цебро
з теплою водою й дерев'янi ночви, пiдiймалась до поко?в, то загледiла,  як
iз опочивальнi княгинi швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу,  вона  на
якусь мить затрималась бiля дверей, а потiм  обминула  ключницю  й  швидко
побiгла сходами.
   Князiвна була в свiтлицi сама, вона сидiла в крiслi й дивилась у вiкно,
за яким видно було  всiяне  великими  зорями  небо.  Коли  рипнули  дверi,
князiвна обернулась, поглянула на дiвчину смутними  очима,  але  перемогла
себе й тепло ?й посмiхнулась.
   Вони не розумiли одна одно?, але князiвна збагнула, чого прийшла до не?
ця дiвчина, робила все, що треба, часом висловлювала сво? бажання дивними,
але при?мними словами.
   Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула ??, налила в ночви  води
й рухами показала, що хоче помити ?й  ноги.  Князiвна  слухняно  поставила
ноги в ночви - у не? були дуже маленькi, майже  дитячi,  нiжки,  випещенi,
несходженi...
   I вся Предслава була нiжна, тендiтна, дуже тонка, з невисокими грудьми,
вузькими стегнами, бiлою шкiрою тiла, кiлькома родимками на ногах.
   "Це боги позначили ??, - думала Малуша, - вона  щаслива.  А  в  мене  ж
нема? жодно? родимки... "
   Вона допомагала, старанно мила ноги,  перебирала  кожен  палець,  кожну
кiсточку цього тiла, а думала про те, чого ж при?хала сюди, до  Ки?ва,  ця
угорська князiвна, чого вона тут шука?, що замислила княгиня Ольга.
   Думала Малуша й про те, що, може, в цю  саму  годину  княжич  Святослав
пройшов тихо сiньми терема,  зупинився  перед  дверима  ??  хлiвини,  взяв
клямку i не змiг вiдчинити дверей, бо Малуша замкнула ?х,  коли  поспiшала
вранцi на кухню.
   "Та нi, - думала вона, - у теремi гостi, не  спить  княгиня,  Улiб,  не
сплять усi дворяни. Цi?? ночi княжич не прийде до мене".
   У ночвах була тепла вода, у князiвни було тепле тiло. А в  Малушi  було
холодно на серцi, вона почувала себе такою  нещасною,  що  кiлька  сльозин
раптом зiрвались з ?? очей i впали в ночви.
   Коли б то Предслава знала, що ця дiвчина, яка на колiнах  сто?ть  перед
нею, - ключниця Малуша, ми? ?й ноги водою з Днiпра та  ще  сльозами  свого
серця. Хто ще в свiтi мив сво? ноги в такiй купелi?
   Але вона цього не знала, була задоволена, що ?? так гостинно зустрiчали
в цьому городi, ?й дуже подобався простий, але дуже при?мний звичай  русiв
- мити ноги сво?м гостям, iй подобалась i дiвчина, що  на  колiнах  стояла
перед нею.
   I, щоб висловити сво? почуття, Предслава нахилилась  вперед,  простягла
руку й поклала ?? на голову Малушi, на ?? м'яке волосся.
   Малуша навiть не зрозумiла, чому князiвна поклала ?й  на  голову  руку?
Може, холодна вода? Може, вона щось хоче вiд не??
   Та нi, коли Малуша пiдвела голову й зустрiлась з  очима  Предслави,  то
зрозумiла, що князiвна це зробила вiд радостi, щастя...
   А де ж подiлося щастя Малушi?

   5

   Святослав розумiв, що мати його немарно з'явилась на Горi з  угорськими
послами i Предславою, яка за вечерею сидiла поруч iз  ним  у  стравницi  й
часто кидала на нього допитливi погляди. Бачив вiн  i  те,  як  хвилю?ться
Малуша, вiдчував, що насува?ться гроза i  що  йому  не  минути  розмови  з
княгинею. Не знав вiн тiльки того, що це станеться так швидко.
   Княгиня Ольга покликала його до сво?? свiтлицi тодi, коли  Малуша  мила
ноги угорськiй князiвнi. Сама зустрiла його, зачинила за ним дверi,  потiм
пiшла у куток, стала там i пильно з голови до нiг оглянула сина.
   - Як же ти тут жив, що робив, сину? - запитала княгиня.
   Святослава втiшило те, що мати дуже спокiйно й  лагiдно  почала  з  ним
розмову, i так само спокiйно вiдповiв:
   - Я виконував твiй загад: творив суд i правду. У цьому менi помiч давав
Свенелд, во?води, бояри. Вони, мамо, вельми мудрi, знають закон i покон, -
пощо я б став сперечатись iз ними? До того ж було добре лiто, я з дружиною
сво?ю ?здив за Днiпро, був далеко в полi, ?здив на лови в лiси, побував  у
Роднi...
   I весь його вигляд - обвiтрене, засмагле обличчя,  вицвiлий  вiд  сонця
чуб, м'язистi руки, мiцнi ноги - свiдчив,  що  за  лiто  княжич  сходив  i
про?здив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього i думала,  як  зрадiв
би батько Iгор, побачивши Святослава.
   - Я чула, - промовила княгиня, - як  ти  тут  без  мене  творив  суд  i
правду, знаю, що ?здив далеко у поле. У мене серце облилось  кровлю,  коли
почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину,
добре. Тепер ти зна?ш, чи гострий печенiзький меч. I про  Асмуса  я  чула.
Доброго вуйка втратили, вiчна йому пам'ять...
   Проте не тiльки цим цiкавилась княгиня Ольга.
   - А що ти робив ще влiтку, сину? - запитала вона.  Святослав  подивився
на матiр. Вiн зрозумiв, що це питання княгинi - випущена з лука стрiла,  i
спробував перетяти ?й шлях...
   - Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти ?здила? Скажи!
   Вона зрозумiла, що син одбив ?? перший удар, i вирiшила, що так,  може,
буде й краще.
   - В далеку сторону я ?здила, - вiдповiла вона, - я бачила  так  багато,
що, либонь, i не розкажеш, ?хала  я  туди,  як  i  ти  зна?ш,  з  великими
сподiваннями, але вiд сподiвань тих зараз нiчого в мене не лишилось. Лживi
й хижi роме?, надi мною вони  посмiялись,  дво?ручать  з  нами,  хозарами,
болгарами i всiма язиками...
   - Так треба ?х бити, - сказав Святослав.
   - А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня.
   - Я поведу Русь проти Вiзантi?! - запальне вигукнув вiн.
   Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.
   - Може, колись  i  настане  такий  час,  коли  поведеш  ти  Русь  проти
Вiзантi?. Але днесь я сиджу на столi, знаю, як  важко  жити  нашим  людям,
тому i ?хала до роме?в, щоб  нагадати  iмператорам  про  давнiй  наш  мир,
сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрi й любовi...  Хiба,  сину,  коли
ворог хижий, мстивий i ненависний, треба тiльки рубатись з ним? А чому  не
поговорити з ним ласкою i любовi... Он каган хозар  помирився  з  ромеями,
взяв у жони дочку iмператора...
   - Нехай хозарський каган i цiлу? царгородську царiвну, -  не  стримався
Святослав, - але ки?вським князям цi царiвни не до пари.
   Княгиня Ольга засмучено похитала головою.
   - Це ти марно говориш, Святославе. Порiднитись з iмператором роме?в,  у
якого ? п'ять дочок, Ки?вському столу було б дуже добре,  i  я,  признаюсь
тобi, говорила про це iмператору Костянтину...
   Широко розплющеними очима вiн дивився на не?.
   - Але iмператори роме?в, - швидко  додала  вона,  -  носять  гординю  в
сво?му серцi, вони вважають нас еллiнами  й  дикунами,  i  тому  Костянтин
вiдповiв, що християнська вiра забороня? iмператорам рiднитись з нами.
   Щось схоже на радiсний вигук, а разом i  зiтхання  вирвалось  з  грудей
Святослава.
   - Дяка богам, - крикнув вiн, - що я досi не був християнином, а тепер я
i поготiв ним не буду!. .
   - Але я, - повела далi мати, - знайшла  дiвицю  незгiрше,  як  дочки  у
iмператора Костянтина, i привезла ?? сюди,  до  Ки?ва...  Ти  бачив  ??  -
угорську князiвну?
   - I що? - не зрозумiв ?? Святослав.
   - З уграми у нас давно iсну? мир, а коли ми змiцнимо  його  шлюбом,  то
помножимо нашi сили...
   - То це, - задихаючись, прохрипiв вiн, - ти привезла менi жону?
   - Так, Iльдiко-Предслава мусить бути тобi жоною.
   - Нi, - схопившись за голову, сказав вiн, - цього нiколи  не  буде,  не
може цього бути, мамо...
   Вона пiдiйшла до нього ближче й поклала руку на його голову.
   - Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - i  як  мати
мушу i нинi дбаю про твою долю...
   - Я знаю, - вiдповiв вiн, - що ти моя мати, ти - княгиня i хочеш знайти
менi добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони  угорську  князiвну,
бо люблю iншу, не царiвну й не князiвну.
   - Знаю про це, - промовила княгиня Ольга.
   - Що ти зна?ш?
   - Усе знаю, - тихо вiдповiла княгиня. - Про тебе, Малушу i про  те,  що
вона непразна...
   - Звiдки ти зна?ш? Хто тобi це сказав, мамо?
   - Хiба не однаково, хто сказав, - сама маю очi, бачу...
   Княжьч Святослав все дивився на матiр, ждав, що вона  скаже  далi.  Але
вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.
   - Навiщо ти зробив це, Святославе? - нарештi запитала вона.
   I раптом - не з упертiстю вже, а зовсiм iнакше,  схвильованим  голосом,
вiд самого серця - Святослав сказав:
   - А коли люба менi Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли  люблю  я
??...
   Княгиня Ольга вiдчувала, знала, що син ?? говорить  правду,  що  любить
Малушу так, як люблять тiльки раз у життi, але мусила вiдповiсти:
   - Невже ти дума?ш, що в мене нема? серця? Невже вважа?ш,  що  не  люблю
тебе? Нi, Святославе, люблю тебе, тiльки добра бажаю. А через це  скажу  -
нинi ти княжич, землями правлю я,  проте  почуваю  себе  недобре,  старiю,
слабiю i вже скоро  закiнчу  земнi  справи.  Хто  ж  тодi  сяде  на  столi
Ки?вському?
   - Не говори про це, мамо!
   - Нi, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу...  У  великий  i
страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися  з
ворогами, якi йшли  i  йшли  на  нас,  намагались  знищити,  розгромити...
Скiльки вже кровi пролилось до нас над Днiпром i  Руським  морем,  скiльки
людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нинi, нiколи ще  не
бувало. Зараз я про?хала до Вiзантi?, була в болгар i угрiв - бачу й знаю,
що велика загроза насува? на  Русь.  На  схiд  сонця  стоять  хозари,  над
Руським морем пильнують роме?, на Болгарську землю можна було б надiятись,
але кесар Петро продав Болгарiю ромеям, а Вiзантiя рано чи пiзно воюватиме
з нами. Хто тодi поведе  Русь?  Чому  ти  мовчиш,  сину?  Ти  ж  тiльки-но
говорив, що згоден вести...
   - Так, говорив...
   - Але щоб вести Русь на Вiзантiю, треба бути князем...
   Святослав мовчав.
   - Невже ж ти дума?ш, що будеш князем, коли вiзьмеш Малушу? Ти зна?ш, що
таке Гора?
   - Що Горi до мене й Малушi?! - крикнув Святослав.
   Княгиня Ольга похитала головою.
   - Сину мiй, сину, - зiтхнула вона. - Ти ще не зна?ш Гори, не вiда?ш, де
живеш. Над землями Русi ки?вський князь, нинi я ?х княгиня,  але  пiдпира?
нас Гора, бояри й во?води, всякая  князья  земель.  Важко  менi  з  людьми
мо?ми, але ще важче з Горою. Вони льстивi,  -  з  серцем,  на  весь  голос
говорила княгиня, - вони хитрi, вони вимогливi й неситi, i я вже не  знаю,
сину, як i задовольнити ?х...
   Вона на якусь хвилину замовкла, бо ?й, помiтно, важко було говорити,  а
потiм повела далi:
   - Добра хотя людiям сво?м, я давала Горi все, що могла  дати.  Це  було
нелегко, сину, бо множество  ворогiв  iшло  на  нас,  -  i  мусили  ми  ?х
одбивати, а хто ж ?х одбив би, коли  б  не  було  во?вод,  дружини?  I  ми
тримали во?вод, ми мали дружину.  Але  во?води  стали  боярами,  i  княжий
гридень може стати во?водою. Вони ненаситнi, вони хижi, ?м  усе  мало.  Ти
дума?ш, чого загинув твiй батько? Князь Iгор взяв з  деревлян  сповна  всю
дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди  ж  по  другу  дань,  i  вiн
пiшов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров  треба
було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далi братиму дань, то землi
пiдуть проти нас, а потiм i земля на  землю.  Я,  сину,  заборонила  дань,
встановила погости й дала уроки й устави. Це  була  полегкiсть  для  людей
земель, та коли  б  ти  знав,  що  тодi  робилось  тут,  на  Горi,  сину?!
Пожалування, пожалування, пожалування, - я вiддала тодi боярам,  во?водам,
всякому князью всi землi...
   - Так кому ж служать князi:  людям  сво?м  чи  во?водам  i  боярам?!  -
вирвалося у Святослава.
   Княгиня Ольга подивилась  на  Святослава,  що,  збуджений,  надзвичайно
схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на  щоках,  стояв  перед
нею, i подумала, що помилилась, вважаючи, що син ?? ще юнець,  отрок.  Нi,
вiн вирiс вже, змужнiв, став дорослим, а коли так, то треба говорити  йому
всю правду, яка б гiрка вона не була.
   - Так, - вiдповiла княгиня. - Глава земель - це не тiльки  князь,  а  й
бояри нашi, во?води, дружина.
   - А племена, язики, всi люди?
   - Вони загинуть без князя i бояр...
   - Отже, служимо i людям, i Горi?
   - Так, Святославе, за мною стоять князi й бояри, во?води й дружина, вся
Гора. Це вони скажуть  тобi:  негоже  ти  зробив,  не  бути  Малушi  жоною
великого князя...
   - А я не питатиму ?х...
   - Вони самi запитають у тебе,  i  горе  буде,  якщо  тобi  нiчого  буде
вiдповiсти ?м. Вони були б згоднi, коли б ти взяв дочку  iмператора,  вони
мовчали б,  коли  б  це  була  дочка  хозарського  кагана,  вони  приймуть
Предславу - угорську князiвну, але не допустять Малушi...
   Вона помовчала й закiнчила:
   - I я зроблю так, як бажають вони.
   - Ти так не зробиш, мамо!. . - крикнув вiн.
   - Нi, я мушу зробити й зроблю тiльки так, - вiдповiла княгиня.
   Вона помовчала, пiдiйшла до нього ближче, поклала руку на його плече  й
сказала:
   - Слухай, Святославе! Слухай i запам'ятай. Не всiм судилось бути князем
- князь один, людей багато. Якщо ти став князем, - мусиш  бути  як  князь.
Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав,  важка.  Так  як  зробити,
сину? Княгиня чи рабиня? Говори!
   - Мамо! - вiдповiв вiн. - Я хочу добра людям мо?м, люблю  рiдну  землю,
живу тiльки для них. Що ж, нехай не буде нi княгинi, нi рабинi.
   - Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибi, Святославе. Не турбуйся,
я зроблю все, щоб Малушi було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми
поговоримо пiзнiше. Iди, Святославе!
   Вiн стояв i довго дивився на матiр i перший раз у життi не знав,  добро
вона робить чи зло, правду чи неправду.
   - Iди, сину, - ще раз сказала княгиня. - Я стомилась з дороги.
   I вiн вийшов з свiтлицi...
   Коли Святослав iшов вiд матерi до сво?? свiтлицi, то почув, нiби  позад
нього в сiнях хтось переступив з ноги на ногу.  Вiн  обернувся  i  побачив
бiля одних дверей брата Улiба, що стояв, щiльно притиснувшись до стiни...
   Княжич Святослав пiшов назад i зупинився проти Улiба.
   - Ти, - задихаючись, промовив Святослав, - чого тут сто?ш?. .
   - А чому б менi тут i не стояти? - зухвало вiдповiв Улiб.
   - Ти можеш стояти, де хочеш, - вiдповiв Святослав, -  але  пiдслухувати
не смi?ш... Чу?ш, Улiбе, не смi?ш.
   - Я не пiдслухував.
   - Лжу говориш, Улiбе, - пiсля довго? мовчанки сказав Святослав. - А хто
говорить лжу - мiй ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе...
   Князь Святослав повернувся i пiшов до сво?? свiтлицi, Улiб, не  сходячи
з мiсця, довго дивився йому вслiд, далi засмiявся i зник за дверима...

   6

   Малуша увiйшла до свiтлицi так тихо, що княгиня  навiть  не  почула  ??
крокiв. Зупинившись на порозi, вона побачила княгиню,  ступила  один  крок
вперед i повалилась у ноги...
   Коротка мить! Княгиня пригадала, як  колись  у  стравницi  побачила  цю
несмiливу дiвчину, що боялась пiдняти на не?  очi,  пригадала,  як  Малуша
допомагала Яринi, як потiм стала допомагати ?й - княгинi. I як  увiйшла  в
терем, ключницею стала.
   Тепер ця дiвчина на колiнах стояла на пiдлозi, плечi ?? здригались  вiд
нестримних ридань...
   - Встань! - суворо промовила княгиня.
   Дiвчина, все ще стоячи на колiнах, пiдвела голову, й  княгиня  побачила
??, розтоптану, зневажену...
   А все ж i в страшну цю хвилину -- на колiнах,  зiгнута  -  Малуша  була
напрочуд хороша. Високо пiдiймались ?? тугi  груди,  обличчя  розшарiлось,
грало рум'янцем, сльози блищали на вiях, як самоцвiти.
   Княгинi несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко
було почати розмову, а все ж вона  перемогла  себе.  Твердо,  як  належить
княгинi, наказала:
   - Встань-бо, Малушо!
   Малуша встала. У очах ?? промайнула iскринка надi?...
   - Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла
до терема, вiрила тобi, ключницею сво?ю зробила,  а  ти  так  вiддячила  -
звабила княжича...
   У розпачi Малуша обхопила голову руками,  вся  здригалась  вiд  ридань,
але, дивлячись просто в очi княгинi, вiдповiла:
   - Нi, нi, княгине, я нiколи не зваблювала княжича Святослава,  i  я  не
винна, не винна, матiнко княгине. Я тiльки пiшла до Днiпра разом  з  усiма
на Купала, а Купало вiдвiв мене вiд вогнiв до  темного  берега,  i  там  я
побачила княжича Святослава. I княжич не винен, Купало i його звабив, звiв
нас над водою... А що далi було, я не знаю, любила княжича  i  люблю,  хоч
знаю, що не смiю... Та що менi робити?
   - Люблю! - тихо промовила i зiтхнула  княгиня  Ольга.  -  Але  ж  ти  й
непразна...
   - Я не знаю, що зi мною робиться, матiнко  княгине,  але  тоскно  менi,
млi? все тiло, мiсця не знаходжу, вночi не сплю... Це боги покарали  мене,
вже далi несила, не можу.
   I Малуша замовкла, бо помiтила, що княгиня одвела сво? очi  й  дивиться
на темне вiкно свiтлицi, за яким  десь  по  той  бiк  Днiпра  переливалась
велика вечiрня зоря.
   - Великий грiх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, -  i  заслужила
велико? кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; вiн  -  глава
всiй нашо? землi, захисник людей, на  нього  дивиться  увесь  свiт.  А  ти
посмiла стати поруч iз ним. Чи розумi?ш ти, що наробила?
   - Я розумiю, княгине, - вiдповiла Малуша. - Я не смiю  стати  поруч  iз
князем, я не знала, що так буде, i нiколи, нiколи, княгине,  я  не  думала
про це, нiчого не робила... Все зробив Купало... Тепер менi лиша?ться одно
- до Днiпра i в воду...
   - Нi, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти  пiдеш  до  Днiпра,  це
буде ще один i ще страшнiший грiх, бо не одну себе ти вб'?ш, а  й  княжича
дитину...
   - Тодi, княгине, я пiду до батька в Любеч...
   - Нi, - заперечила княгиня, - i до Любеча тобi йти не  можна.  Хто  там
повiрить, що так склалось, рiдний батько тебе за блуд вижене з хижi.
   Малуша мовчала.
   - Колись, - сказала тодi княгиня, - я тебе, Малушо, взяла  до  двору  й
зробила ключницею сво?ю. Ти працювала добре, милостницею мо?ю була...
   Щось схоже на надiю заблищало знову в очах Малушi, вона пильно дивилась
на княгиню.
   - I я нiколи не забуваю добра, - вела далi княгиня. - За те, що чесно i
добре працювала, хочу пожалувати тебе...
   Малуша знала це слово. О, про княжi пожалування тiльки й розмов було на
Горi, про пожалування мрiяли i вголос говорили бояри, тiуни, во?води.  Але
що можна пожалувати ?й, Малушi? Хiба можна щось пожалувати за те, що  вона
любила й любить князя Святослава? У не? дуже болiло серце, i  вона  одного
тiльки хотiла - щоб княгиня пожалiла ??...
   Проте це був не жаль, а саме пожалування.
   - За твою службу i за все, -  говорила  княгиня,  -  я  даю  тобi  село
Будутин на Росi... Будеш ти в ньому господинею... От тобi  моя  печать,  -
вона простягла руку до столу i взяла дарницю на  село,  написану  ларником
Перенiгом.
   I тодi Малуша все зрозумiла. Отже, княгиня Ольга не жалi?  ??,  а  хоче
пожалувати - i за службу в теремi, i за любов до Святослава, i за  дитину,
яку вона ма? породити.
   Гiркий, невимовний бiль як обручем стиснув груди Малушi. Коли б це  був
не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було  по  всiй  землi,  на
небi. Це був не тiльки бiль, це була нечувана образа того найсвятiшого, що
вона носила в сво?му серцi. Невже ж княгиня не розумi?, що в Малушi  можна
все забрати - здоров'я, сили, саме життя, але честi в не? нiхто забрати не
зможе?
   Малуша й сказала це:
   - Навiщо менi село? Я не просила пожалування i не вiзьму  Будутина,  не
вiзьму.
   I Малуша вже не плакала. По ?? блискучих  очах,  по  стиснутих  пальцях
княгиня Ольга побачила й вiдчула, що в цiй зневаженiй дiвчинi  прокинулось
те, чого досi не бувало, прокинулась якась  iнша,  не  зрозумiла  поки  що
княгинi людина, i вона зробить так, як сказала.
   - Так от ти яка, сiверянко! - хижо вже промовила княгиня. - Iншi в мене
пожалування на колiнах просять, а ти вiдмовилась вiд нього,  коли  я  тебе
попросила?! Гаразд, нехай буде по-тво?му. Ти по?деш в  Будутин,  ти  будеш
там жити, але будеш ти, як i досi, рабинею, робою, чу?ш?
   - Чую, - спокiйно вiдповiла Малуша.
   - Але мусиш знати, - сердито говорила княгиня, - що ти  -  рабиня,  але
носиш пiд серцем княжу дитину... З тобою  пошлю  гридня,  -  не  тебе  вiн
стерегтиме, а княже дитя, i коли народиш, дасть менi звiстку. Ти ж  народи
i вигодуй. Чу?ш?
   - Чую...
   Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала  сказати,
але не змогла i, махнувши рукою, повелiла:
   - Iди!
   I раптом Малуша торкнулась рукою ключiв, що висiли бiля пояса в не?,  i
якось сполохано запитала:
   - А хто ж вас завтра нагоду?, княгине?
   Княгиня навiть здригнулась, ?й здалося, що це - зухвала витiвка  гордо?
Малушi: хiба не однаково ?й зараз, у цю страхiтливу для  не?  годину,  хто
годуватиме завтра й надалi ?х - князiв?
   Та це була зовсiм не зухвала витiвка. Малуша зняла з свого пояса  ключi
i чисто по-людському  цiкавилась,  хто  ж  далi  замикатиме  й  одмикатиме
багатства  княжих  теремiв  i  двору;  вона,  що  вiднинi  не  мала  хлiба
насущного, турбувалась про княжу страву.
   Княгиня Ольга подивилась на ключницю iншими очима, ?й хотiлось сказати,
що Малушi нiчого про них турбуватись,  що  коли  нема  однi??  Малушi,  то
знайдеться друга, i що в не? ? вже нова ключниця - Пракседа, яка розповiла
?й цього вечора про купальську нiч i про iншi ночi, коли Святослав  був  у
хлiвинi Малушi.
   Проте княгиня не сказала всього, що хотiлось, а  так  само,  як  колись
коротко говорила: "Отак i носи ключi", промовила тепер:
   - Поклади ключi тут, на лавi! Коли Малуша  клала  ключi  на  лаву  бiля
дверей, вони сумно забряжчали. А потiм Малуша вклонилась i вийшла. Княгиня
довго дивилась на дверi, що зачинились за Малушею.

   Малуша повернулась до хлiвини, в якiй пройшли останнi ?? лiта. О, як би
вона хотiла, щоб зараз у цiй хлiвинi була Ярина, - вона впала б на  колiна
перед старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу...
   Але зараз ключниця Ярина  була  далеко.  Коли  Малуша  прочинила  дверi
хлiвини, на не? дихнуло холодом i тлiном. За княжими клопотами й турботами
вона не розпалювала тут вогнища, не прибирала...
   А все ж лишилось щось вiд того далекого минулого часу, коли  була  вона
весела й щаслива.  Крiзь  вузьке  вiконце  в  хлiвину,  як  колись  давно,
заглядав мiсяць, промiнь його, як  i  колись,  падав  на  долiвку,  лiжко,
стiни.
   I раптом Малуша здригнулась - ?й здалось, що хтось  прита?вся  там,  за
лiжком, дивиться на не? хижими, злими  очима.  Вона  навiть  схопилась  за
серце. Невже в не? мало горя? Хто ще мiг зайти сюди, до хлiвини?
   Потiм вона зрозумiла - у хлiвинi нiкого нема?, та й хто б тепер  зайшов
сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це  не  очi,  вона  сама  давно
колись зняла сво? усерязi, кинула ?х на лаву за ложем, от зеленi камiнчики
й грають пiд мiсячним промiнням.
   - Матiнко Ярино! Де ти? Де ти?  -  застогнала  вона,  i  хоч  слова  ??
поглинула пустка, стала на колiна, притулилась головою до холодного ложа i
так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.
   Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала бiля ложа, прислухалась. Нi,
вона не помилилась, - за стiною почулись кроки,  хтось  з  княжого  терема
iшов сюди, до дверей, що вели в ?? хлiвину...
   Перун, Дажбог, всi сили  неба,  -  що  це  були  за  хвилини!  Як  вона
молилась, щоб це були тi кроки, про якi вона мрiяла i яких ждала! Як  вона
хотiла, щоб це, як колись, iшов сюди княжич Святослав, щоб  вiн  розчинив,
як i тодi, дверi, став на порозi.
   Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вiрила, що це вiн.  О,
коли вiн стане на порозi, вона кинеться  до  нього,  розповiсть  про  свою
муку, попросить у нього помочi, адже вiн не тiльки  княжич,  а  любов  ??,
батько дитини, яку вона носить пiд серцем.
   I вона знала, вiрила в те,  що  коли  княжич  Святослав  прийде,  то  й
захистить ??, вiн не дозволить, щоб Малущу  вигонили  з  двору,  вiн  буде
такий, як i колись. Коли княжич щось  захоче  -  все  може  зробити.  "Так
швидше iди, Святославе, я жду тебе!" - мало не крикнула Малуша  i  ступила
вперед, до дверей.
   Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся  дверей,  але  не
вiдчинив, а навпаки, притиснув до  себе.  Почулись  глухi  удари  -  один,
другий, третiй. I Малуша зрозумiла, що це з терема забивали  дверi  до  ??
хлiвини. I знову пролунали кроки - хтось повертався до терема. Це не  були
кроки княжича Святослава.
   Недавнi сльози, а  тепер  удари  молотком  по  цвяхах  (так,  пригадала
Малуша, забивають вiко над корстою: три удари - й кiнець), все це,  як  не
дивно, не збiльшило вже, а нiби припинило ?? муку. У цю пiзню нiчну годину
минуле Малушi вiдступило раптом назад, як  важка  грозова  хмара.  Оддалiк
вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж  вона
вже пройшла: полюбила Малушу, а це була тiльки зваба, була ключницею  -  i
знову стала рабинею, ?дине, що ?й залишалось - дитя...
   Крiзь розчиненi дверi сичав мороз, на небi  висiв  мiсяць.  Зеленкувате
його промiння сягало в хлiвину. Ось вони -  добра  покiйно?  Ярини  i  ??,
Малушi: що ж ?й взяти з собою?
   А Святослав не прийшов. Тепер вiн i не прийде. Хiба ж Малуша  цього  не
знала?! А коли б вiн зараз i став на дверях, о, тепер однаково було б  уже
пiзно...

   7

   Глухо? ночi отрок з княжого терема розбудив Добриню й велiв йому iти до
княгинi. Добриня неабияк сполошився. ?,  либонь,  якiсь  звiстки  з  поля?
Може, одразу, серед ночi, доведеться й вирушати? Потемному вiн  одягнувся,
схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
   Княгиня Ольга ждала Добриню у сiнях терема, де  горiло  кiлька  свiчок.
Бiля княгинi стояв i щось стиха говорив ?й  во?вода  Свенелд.  Але  тiльки
Добриня зайшов, Свенелд замовк i, вклонившись княгинi, пiшов iз сiней.
   - Iди за мною, Добрине! - промовила княгиня й пiшла сiньми. Намагаючись
ступати якомога тихше, Добриня рушив слiдом.
   Так Добриня опинився в однiй iз свiтлиць княжого терема. Там у кутку на
каменi горiло вогнище. Серед свiтлицi стояв застелений червоним  оксамитом
стiл, два рiзьбленi стiльцi з поручнями, попiд стiнами - лави. У  свiтлицi
було так тепло, що на рублених стiнах виступала пара.
   Княгиня сiла на одному iз стiльцiв,  сперлась  на  поручнi  i,  здалося
Добринi, довго прислухалась, чи не чути голосiв у теремi. Але там не  чути
було нiчого, тихо було й тут, у свiтлицi, тiльки  десь  за  стiнами  рипiв
мороз та ще на вогнищi потрiскували сухi смолянi дрова.
   Княгиня Ольга обернулась до Добринi, i вiн побачив  блiде  ??  обличчя,
темнi очi.
   - Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине,  -  пролунав  у  свiтлицi
суворий голос княгинi. - Про все, що почу?ш, - мовчи, що велю - зроби,  на
те моя княжа воля. Клянись Перуном...
   - Мати княгине!.. - вiдповiв Добриня. -  Клянусь  Перуном  i  Дажбогом,
заклинаюсь Волосом i Хорсом...
   - Доста, - ледь посмiхнулась княгиня. - А тепер слухай...
   - Слухаю, мати княгине.
   - Ти зна?ш, - запитала вона, - що сталося з Малушею - сестрою тво?ю,  а
мо?ю ключницею?
   - Не вiдаю, княгине... А що вона - завинила, вчинила шкоду?
   - Невже не зна?ш?! - глузливо засмiялась княгиня Ольга.  -  I  того  не
вiда?ш, що Малуша непразна?
   Добриня здригнувся, нiби в груди йому вдарив меч. Так  от  чому  Малуша
ховалась вiд нього, уникала  розмови!  Тiкала,  хотiла  сховати  те,  чого
однаково сховати не можна.
   Йому було невимовне жаль Малушу. Вiн любив ??, пишався,  що  не  тiльки
сам служить княгинi, - служить ключницею в теремi й вона.
   - Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона?  З  ким?  Я  бачив,
либонь, ??... Я ?? сам... Сам покараю...
   - Не поспiшай, Добрине, - суворо промовила княгиня  Ольга.  -  Я  взяла
Малущу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею мо?ю зробила,
а вона посмiла... непразна вiд княжича Святослава...
   - Мати княгине!..
   - Не кричи, - так само суворо зупинила його княгиня. - Вже пiзно, всi в
теремi сплять.
   Добриня стояв бiля порога княжо? свiтлицi, i тьма думок враз заполонила
його. Так от чого княжич Святослав волiв пiсля Купала ночувати не в  полi,
а в городi й завжди летiв туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й
незугарна, як думав Добриня, а  така  хороша,  красна,  що  навiть  княжич
Святослав полюбив ??. I не тiльки полюбив -  Малуша  непразна,  пiд  сво?м
серцем носить плод княжича. Рiд князя i ?х звичайний рiд,  -  чи  може  це
бути?! Але що дума? робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нинi Добриню
серед ночi, невже замислила карати Малушу?!  Схопившись  рукою  за  серце,
стояв Добриня проти княгинi й ждав ?? слова...
   - Роба Малуша достойна найсуворiшо? кари, - нiби вгадавши  його  думки,
сказала княгиня Ольга. - Але сама я ?? не карала б, - грiх, ну що ж,  я  б
?? вигнала з города, нехай iде, куди хоче. Але вона непразна, в  не?  буде
дитя вiд князя. А що скажуть тут,  на  Горi,  коли  дiзнаються  про  любов
княжича Святослава, а потiм про дитя? Адже уб'ють.
   I далi сказала княгиня Добринi не як гридневi, а  як  набагато  ближчiй
людинi, нiбито спiльнику, та?мничо, тихо:
   - Малушi на Горi бути не можна... Я вже бачила ??  й  говорила  з  нею.
Вона по?де до мого села в Будутин i житиме там. Нехай там вона i  народить
дитя. Так буде краще, так треба.
   - Спасибi, княгине,  спасибi,  -  прошепотiв  Добриня,  вiдчуваючи,  як
страшна кара вiдступа? вiд голови Малушi.
   - Але й там ?й не можна бути самiй, -  говорила  далi  княгиня.  -  Там
також можуть дiзнатись, i знову  вона  й  дитя  будуть  у  загрозi.  Треба
берегти ?х... Чи згоден ти, Добрине, по?хати з Малушею  до  Будутина?  Там
потрiбнi гриднi мо?, i рабинi буде мiсце, а коли народиться дитя - будь  у
Ки?вi, скажеш менi!
   - Добре, - промовив Добриня. - Усе зроблю, як велiла.
   - Тодi йди i готуйся, - наказала княгиня. - Во?водi Свенелду я сказала,
що ти ?деш по мо?му слову. Скоро будуть готовi сани. Iди, Добрине!
   Добриня мовчки вклонився княгинi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, вийшов
iз свiтлицi. З порога вiн бачив, як на вогнищi знову  спалахнуло  полум'я,
як  червонкуватий  його  вiдсвiт  освiтив  блiде  обличчя  княгинi,   очi,
витягнуту на поручнi стiльця руку... Усе  це,  а  потiм  сiни,  де  горiли
свiчки, цебро з водою, з якого дзвенiли й дзвенiли краплини, темний ганок,
- пропливло перед ним у якомусь туманi.
   Вiн отямився тiльки серед двору перед теремом i  довгу  хвилину  стояв,
дивлячись на темнi  рубленi  стiни  терема,  на  одно  вiкно,  де  мiнився
червонкуватий вiдсвiт вогнища, потiм  перевiв  погляд  на  тереми  бояр  i
во?вод, що зараз серед ночi  нагадували  важкi  кованi  скринi,  на  стiну
города, що тугим чорним обручем обiймала Гору.
   I чомусь особливо гостро й боляче вiдчув Добриня,  що  сто?ть  вiн  тут
уночi серед княжого двору вже не як  сотенний,  а  як  звичайний  гридень,
смерд, зовсiм не такий, як  князi,  во?води,  бояри.  I  хiба  не  про  це
говорила тiльки-но княгиня: "Я взяла робу мою, а  твою  сестру,  до  свого
двору, милостницею мо?ю зробила, а вона посмiла..." Не там, у свiтлицi,  а
саме тут, серед двору, i в цю хвилину Добриня вiдчув усю гiркоту цих слiв,
гостру образу. Так, вони - князi, во?води, бояри, ?м все  дозволено,  вони
все можуть, а вiн i Малуша - тiльки смерди, раби, вони нiчого  не  смiють.
Добриня навiть зiщулився, нiби ждав якогось удару...
   Але одразу й iнше спало на думку Добринi. Гаразд, нехай вони смерди - i
вiн, i Малуша, i ще багато таких людей. А проте ж ? в них щось таке, проти
чого  не  може  вистояти  навiть  князь.  Добриня   посмiхнувся.   Княжиче
Святослав, ти орлом лiта?ш у полi, але ти зна?ш, що й де шукати серед  жон
полянських! Диви, вiн i не думав навiть, на що здатна Малуша. Не хитрiстю,
а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, i  я  тобi
нiчого не скажу, а в мислях подякую.
   I ще раз поглянув Добриня на княжий терем,  Гору,  стiни...  Не  тiльки
Малушi, а й йому нема? тепер мiсця на Горi; женуть з Гори  Малушу,  женуть
разом з нею й брата - гридня Добриню. Прощайте, Ки?в, Гора, надi?, честь i
слава!
   Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось  бiльше,  нiж  багатство.  О,
тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в  далекому  селi  Будутинi,  вiн  з
мечем стоятиме бiля порога ?хньо? хижi.
   Але ось у кiнцi Гори почулися голоси й затупотiли конi.  Певне,  час  i
рушати в дорогу. А що збиратись Добринi? У нього нiчого нема?. Добриня вже
готовий.

   8

   Пiзно вночi княгиня Ольга почула, як у  дворi  бiля  терема  затупотiли
конi, а в сiнях пролунали важкi  кроки  i  чи?сь  притишенi  голоси.  Вона
пiзнала - це Свенелд i гриднi.
   Княгиня й до цього  не  спала,  а  тепер  i  поготiв  не  могла  спати,
схопилась з лiжка, пiдiйшла до вiкна, виглянула.
   Iз вiкон сiней у двiр падало жовте свiтло. Княгиня побачила бiля  ганку
критi, запряженi парою коней сани, кiлька чоловiк, що, важко  ступаючи  по
снiгу, пiшли за терем.
   Пiзнiше княгиня бачила, як гриднi вийшли  iз-за  терема,  попереду  них
тепер iшла жiнка - в темному довгому платнi, свитi, високiй хутрянiй шапцi
на головi. Коли жiнка  дiйшла  до  саней  i  обернулась,  княгиня  пiзнала
Малушу.
   Гриднi поспiшали, вдарили коней, Малуша сховалась пiд кошмою, рушили  й
сани. У сiнях усе ще свiтився вогник. Серед двору лишився Свенелд,  -  вiн
довго стояв на мiсцi, дивився, як зникають у сiрiй iмлi сани. А тодi  тихо
пiшов двором. Вогник у сiнях згас.
   "Щоб ще не застудилась, - подумала княгиня Ольга. -  Дорога  далека,  у
полi зимно".
   Аж тодi пiшла назад вiд вiкна, сiла на холодне ложе, схилила голову  на
руки. У свiтлицi було сiро, як пiд водою, вiд стiн вiяло холодком, десь  у
сiнях капала вода, далеко в теремi хтось закашляв.
   I в цю пiзню нiчну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих
лiт, коли вона була молодою, жила в рiднiй Вибутськiй весi, повз яку  тече
рiка Велика, а по той бiк тягнуться лiси, нетрi, озера, широка Плескiвська
земля...
   Раз вона по?хала човном-довбанкою вгору й угору по рiчцi, зайшла у  лiс
- хотiла назбирати ягiд... Раптом  з  лiсово?  хащi  вийшов  князь.  Вона,
звичайно, не знала, що це князь, тiльки подумала. А хто це мiг бути,  коли
не князь: золотий шолом, червоне корзно iз золотими  узорами,  бiля  пояса
меч iз самоцвiтами.
   Ти звiдки, дiвчино? -  запитав  вiн  i  подивився  на  не?.  Я  з  весi
Вибутсько?, - вiдповiла вона. А сама поглянула  на  нього  i  злякалась  -
такий був вiн красень. Втопила очi на плесi, бачила латаття,  бiлi  лiле?,
легенькi хвилi.
   - А чи не можеш ти мене, дiвчино, через Велику перевезти?
   - Можу...
   ?хала через рiчку -  не  дивилась  на  нього,  перевезла  -  поглянула:
високий, ставний, карi очi, темнi вуси.
   - Спасибi тобi, дiвчино! I скажи менi, як тво? iм'я?
   - Волга, князю... тiльки навiщо  тобi  мо?  iм'я?  Вiн  постояв  з  нею
недовго на березi, розпитував, чи  ?  в  не?  батьки,  а  коли  почув,  що
померли, пожартував, що при?де за нею й забере...
   Але це був  не  жарт.  Через  якийсь  час  бiля  ?хньо?  хижi  на  весi
зупинились сани, а з них вийшов князь - не той, якого вона  бачила  колись
на рiчцi, а iнший - лiтнiй, сивий. Але вiн говорив про того  князя,  якого
знала Волга:
   - Великий князь Iгор велiв менi знайти у весi Вибутськiй тебе, Волго, i
привезти до города Ки?ва.
   Баскi конi мчали на пiвдень, до теплого краю,  мiсяць  двiчi  зробив  у
небi круг, поки вони до?хали, а потiм опинилась Волга в Ки?вi, на Горi,  в
княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через рiчку.
   - Тут тобi тепер i жити, великою княгинею бути, Ольго! - нiжно i зовсiм
по-новому вимовив князь ?? пiвнiчне iм'я.
   Таке нiбито не бува? на свiтi, але так трапилось з  Ольгою,  коли  була
вона Волгою Плескiвсько? землi.
   "Чому ж я так вчинила з  Святославом?  Адже  вiн  любить  Малушу,  вона
любить його. I хiба Малуша не така дiвчина,  якою  колись  була  i  я?"  -
запитала себе княгиня Ольга в цю пiзню годину.
   Вона зрозумiла, що Малуша - така ж дiвчина, якою колись  була  й  вона,
Святослав любить Малушу, як колись Iгор любив ??...
   Але змiнились часи! Колись Iгор владний був робити те,  що  хотiв,  мiг
привести в терем, кого бажав, аби тiльки цю любов освятив Купало,  Лада...
Вiн та дружина - от хто був над Руською землею, вони  брали  дань,  але  й
стерегли ??...
   Княгиня з дiтьми сво?ми й зараз мала дружину. Але це вже була не  стара
княжа дружина! Багатий i славний  ки?вський  князь,  але  скiльки  навкруг
нього стало багатих i славних во?вод, бояр. Не самi вони  народились  -  у
важкi  лiта  князь  спирався  на  них,  мусив  потiм  i  вiддячувати   ?м.
Пожалування, пожалування, - о, як багато  Русько?  землi  роздали  Олег  i
Iгор, а пiзнiше й княгиня... Во?води й бояри Гори, всякая князья,  во?води
й бояри земель, посадники на погостах,  купцi,  сли  -  вони  пiдпирали  й
пiдпирають князя, боролись за нього i  Русь,  але  кожен  iз  них  вимагав
пожалування, кожному з них все було мало й мало...
   I сталось так, що княгиня Ольга почала боятись  во?вод  сво?х  i  бояр.
"Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроцi чула цi слова  i  розумiла,  що
мудрiсть ?? поляга? в тому, що вмi? вона миритись з во?водами  й  боярами,
вмi? стримувати ?х, коли вони йдуть один на одного, i вмi? мудрою  бути  з
людьми земель.
   I раптом княгиня Ольга обiрвала сво? думки, прислухалась, схопилась.
   У теремi почулись  далекi  кроки.  Хтось  iшов,  обережно  ступаючи  по
дерев'янiй пiдлозi, чути було, як пiд дужими ногами риплять мостини.  Вона
пiзнала цi кроки - так ходив Святослав,  тiльки  на  цей  раз  вiн  ступав
сторожко, тихо, щоб не порушити нiчного  спокою  в  теремi,  не  розбудити
матерi.
   Княгиня чула, як син пройшов сiньми, вiдчинив  дверi.  Наблизившись  до
вiкна,  вона  бачила,  як  Святослав  спускався  сходами   з   ганку.   Не
зупиняючись, вiн рушив за  терем,  через  якийсь  час  про?хав  конем  пiд
вiкнами до тих самих ворiт, через якi недавно вивезли Малушу.
   Стурбована стояла бiля вiкна княгиня. Що замислив Святослав? Може,  вiн
по?хав за стiни города,  щоб  пролетiти  чорною  блискавицею  серед  бiлих
снiгiв у полi, розсiяти там свою тугу. А може, з  страхом  подумала  вона,
по?хав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо  вiн  привезе
?? до Ки?ва?

   9

   Шлях до Будутина й iнших сiл i городищ над Россю  був  битий,  широкий.
Ним ?здила сторожа, над ним стояли двори княжi й боярськi, iнодi тут можна
було побачити й гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинцi),
де подорожнi могли сховатись вiд негоди й спочити.), бо цим шляхом  ?здили
гостi вiд червенських городiв.
   I зараз, хоч Добриня з Малушею ви?хали  з  Ки?ва  пiзньо?  ночi,  перед
самим свiтанком, скрiзь  вони  зустрiчали  то  дружинникiв  на  конях,  що
повертались з поля, то смердiв, що пiдводами везли з дворiв  всякi  добра,
то  просто  якихось  не  вiдомих  ?м  людей,  що,  спираючись  на  посохи,
згинаючись вiд мiшкiв на раменах, iшли невiдомо куди й звiдки.
   Та вони й не цiкавились тим, куди й чого iдуть цi  люди.  У  кожного  з
них, мабуть, сво? клопоти, гiркi думки,  горе,  бо  не  пожене  ж  радiсть
людину серед темно? холодно? ночi? Закутавшись у свитку,  сидiла  в  задку
саней Малуша, - вона заплющила очi й все думала про останню страшну нiч  у
городi Ки?вi. Поруч iз нею,  схилившись  на  лiкоть,  лежав  Добриня.  Вiн
дивився на сiру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу  за  саньми,  i
також мовчав; що мiг вiн сказати  Малушi,  що  мiг  вiдповiсти  на  власнi
думки? Мовчав i пiдводчик, що сидiв у передку саней. Вiн  Дивився  вперед,
пильнував, щоб не збитись iз слiду; перед ними  така  далека  дорога.  Вiн
мовчав ще й через те, що, як йому здалося, i Добриня, й Малуша заснули. Що
ж, нехай посплять; пiдводчик пильну?: гей, гейки, конi!
   А потiм десь позаду, за  Ки?вом-городом,  вiд  якого  вони  вже  чимало
вiд'?хали, зарожевiло небо i над полями попливло нитками  золоте  промiння
свiтанку...
   Нiч боролась iз свiтанком. Важкою синьою громадою лежали скрiзь  снiги.
Чим бiльше свiтла лилось навкруги,  тим  темнiшим  був  обрiй,  нiби  туди
вiдступила й стала там  стiною  вся  нiч.  На  небi  яскраво  переливались
рiзними барвами зiрки. Одна iз них, найяскравiша,  зелена,  висiла  високо
над небозводом, палахкотiла, сяяла.
   I раптом вона  затухла,  зникла,  а  слiдом  за  нею  зникла  й  темна,
непроглядна стiна на  обрi?.  Синi  снiги  вже  не  лежали  громадиною,  а
простелялись рiвним  полем,  на  сходi  розгорiлось  золоте  вогнище:  там
народився свiтанок, почався день.
   Тодi нiби прокинулись всi на санях -  мовчазний  пiдводчик,  замислений
Добриня, розплющила очi й Малуша. Розплющила й якось кволо посмiхнулась: у
передку саней сидiв знайомий ?й гридень Тур.
   Проте посмiшка враз  зникла  з  ??  обличчя.  Блiдий,  стомлений,  нiби
переляканий тим, що дiялось навкруг нього, сидiв  гридень  Тур  у  передку
саней i дивився на не? такими смутними  очима,  що  Малуша  не  витримала,
одвела погляд i, наскiльки могла, запитала спокiйно, лагiдно:
   - I ти тут, Туре?
   - Тут, Малко, - вiдповiв вiн i, хоч конi йшли доброю риссю,  повернувся
до них i крикнув: - Гей, гейки, конi, гей!!!
   Коли Тур одкричався i сiв знову обличчям до Добринi й Малушi, то вже на
цьому обличчi не було того, що Малуша бачила допiру. Може,  вiн  зрозумiв,
що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити бiль, а  зараз  став
дуже тихий.
   - Ти, Малко, - сказав Тур, - замотай ноги, бо  мороз  велiй...  Там  за
тобою хутро лежить...
   - Менi не холодно. Туре, - вiдповiла вона, - i ногам мо?м тепло...
   Але це була неправда, i Тур сам взяв хутро, поклав ?й на ноги.
   - I по?сти нам треба було б, - продовжував вiн. - Ти, мабуть,  забув  i
нiчого з собою не взяв, Добрине. А я нiби знав - ? в мене шматок  веприни,
? хлiб i сiль...
   - Не хочу я ?сти, не хочуi - крикнула вона.
   - Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосi  перебив
?? Тур, - не треба кричати, нiчого це не поможе...
   - Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати...
   - Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. -  Ну  що  ж,  хто
в'?жджа? на Гору пiд щитом - жде того велика честь i щастя?
   - Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж  одразу  отямився  й
кiнчив бадьорiше: - А хiба честь та щастя тiльки  на  Горi?  Я  вiд  слова
свого не вiдступаю... Вiр менi, Малушо, що коли ти в'?хала  до  Ки?ва  пiд
щитом, то однаково жде тебе велика честь i слава. Ну, не  в  Ки?вi,  то  в
iншому мiсцi. А хiба Будутин не княже село?!
   Але було помiтно: i Добриня, i Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть
вони про головне, про те страхiтливе й невблаганне,  що  зруйнувало  мрi?,
розбило життя. Отакi були Добриня i Тур - звичайнi простi  гриднi  княгинi
Ольги.
   А потiм удалинi, позаду них, на ясному небi встав сiрий пилок.  Пiзнiше
вони побачили, що шляхом навздогiн ?м мчить якийсь вершник, а  ще  пiзнiше
пiзнали княжича Святослава.
   Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, i зстрибнув з
саней...
   - Здрав був, княжичу Святославе!  -  крикнув  вiн.  З  саней  схопились
Добриня й Малуша, вони також привiтались до княжича.
   Святослав вiдповiв на привiтання i зiйшов з коня.
   - Ти, Добрине, - звернувся вiн до свого колишнього сотенного, -  про?дь
з гриднем Туром далi... А ти, ключнице,  -  вiн  не  назвав  ??  iменi,  -
залишся тут зi мною.
   I Тур зрозумiв, що княжич Святослав хоче  говорити  тiльки  з  Малушею,
провiв далi коней. Замислений, пройшов за кiньми й Добриня. Нiхто з них не
вимовив нi слова.
   - Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тiльки вдвох, -  пощо
женешся за мною?
   Вiн аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це  в  нього?  Як  же
йому не гнатись, коли вiн любить ??, не  може  бути  без  не??  Запалений,
збуджений, охоплений нестримними почуттями, вiн ладен був  зламати  i  вже
зламав слово,  яке  дав  уночi  матерi.  Вiн  по?хав  слiдом  за  Малушею,
наздогнав ??. I ?й, може, досить зараз сказати одним однiсiньке слово, щоб
усе склалось надалi зовсiм не так, як замислила княгиня Ольга. Бо  вiн  не
змiнився, вiн такий же, як i був, вiн жде, що скаже Малуша.
   Але змiнилась за цей час до невпiзнання Малуша. Зовнi цих змiн не  було
видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку вiн знав  i  яку
любив:  ставна,  трохи  блiда,  з  рум'янцями  вiд  морозу  на  щоках,   в
незвичайному темному платнi, в шапцi...
   Проте щось нове з'явилось у Малушi,  в  самiй  ??  душi,  i  це  княжич
Святослав вiдчув одразу  ж,  коли  вона  сказата  вперше,  а  потiм  знову
повторила:
   - Пощо, княжичу, женешся за мною?
   - Я знав, шо княгиня вночi говорила з тобою,  -  задихаючись,  промовив
вiн. - Говорила вона й зi мною. Це було  страшно,  Малушо.  Не  сама  вона
говорила, за нею стоять во?води, бояри, вся Гора... I тодi я на одну якусь
мить завагався, згодився, - я не тiльки людина, я княжич, князь.  Проте  я
швидко зрозумiв, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпiв,
страждав, а потiм... потiм погнався за  тобою,  i  от  стою  тут...  Чу?ш,
вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..
   Малуша ледь посмiхнулась блiдими, пересохлими устами.
   - Пiзно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночi. О,  яка  це
була довга i важка нiч. Але  зараз  Ки?в-город  далеко,  нiч  минула,  все
минуло. За чим женешся, княжичу?
   Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе,  гiрке  було  в  ??
словах. I вiн крикнув, вiдповiдаючи ?й:
   - За долею сво?ю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .
   Малуша обернулась i побачила, що Добриня i Тур стоять далеко  вiд  них,
бiля саней.
   - Княжичу, мiй княжичу, -  сказала  вона.  -  Ти  любив  мене  тодi,  в
купальську нiч, я ж любила тебе i тодi, i зараз. Але пам'ята?ш, княжичу, я
говорила, що з нашо? любовi не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... I  це
так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як  i  був,  -  княжич,  заступник
людей, я ж роба, свiтлий княжичу, тiльки роба, i такою менi бути.
   - Перед такою робою я згоден, стати на колiна! - крикнув  Святослав.  -
Чу?ш, Малушо, я зараз стану на колiна...
   - Княжичу Святославе, - перелякано вiдповiла  вона.  -  Якщо  ти  зараз
станеш передо мною на колiна, - це буде осрама, ти не будеш князем. Нi, не
роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур,  а  через  них
вся земля... Не ти передi мною, а я стану перед тобою на колiна...
   I Малуша раптом впала на колiна серед снiгiв, промовила:
   - Тебе я любила, князевi кланяюсь. Вiн не чекав, що Малуша так зробить,
i, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею...
   - Малушо! - вирвалось у нього. - Так що ж робити?
   - Я ?ду туди, - вiдповiла Малуша, - де повинна бути, ти ?дь  назад,  до
города, княжичу. Чи дозволиш менi встати?
   - Встань, Малушо! - сказав Святослав. Далеко бiля саней  мовчки  стояли
Добриня й Тур. Вона встала.
   - Але я при?ду туди, де ти будеш, Малушо...
   - Нi, - вiдповiла вона. - Ти не при?деш, бо про це знатиме вся Гора.  I
не ?дь, княжичу, благаю.
   - А якщо буде син? Невже я його не побачу?
   - Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш,
коли буде надоба, i вiн захистить тебе. Скажи тiльки, як назвати сина?
   - Нас скорила Гора, - вiдповiв вiн, - то нехай син володi? миром у всiй
нашiй землi. Володiй миром!.. Володимир буде.
   - Володимир буде, - повторила Малу?па.
   - Але ти жорстока, Малушо! - вирвалось у нього. - Говориш страшнi речi.
   - Це я жорстока? - тихо вiдповiла вона. - Нi, княжичу, не я жорстока, а
свiт. I нiчого я страшного  не  сказала.  Знай,  коли  буде  важко,  що  я
пам'ятаю i люблю тебе. А зараз кiнчимо, княжичу! I в мене, i в тебе далека
дорога.
   Обернувшись у той бiк, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:
   - Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов - з шоломом на головi i мечем
бiля пояса.
   - Дозволиш нам ?хати далi?
   - ?дьте, - вiдповiв княжич Святослав, - i нехай... нехай  щаслива  буде
вам дорога.
   - Будь здоров, княжичу! - побажав Добриня. Тур сiв  на  сани  i  щосили
вдарив коней.

   Княжич Святослав стояв,  дивився,  бачив,  як  сiли  в  сани  Малуша  i
Добриня, як швидко стрибнув туди, крикнувши: "Гей,  конi,  гей!",  гридень
Тур, як пронизливо зарипiли полозки саней, а з-пiд кiнських копит полетiли
грудки снiгу.
   Конi йшли швидко. Минуло небагато часу, сани про?хали полем, пiрнули  в
яр, повiльно виповзли на високий, вкритий снiгом пагорок,  на  якусь  мить
нiби повисли там на тлi ясного неба i зникли.
   Тодi княжич Святослав залишився один у полi: холодне небо  вгорi,  сiрi
снiги навкруги, холод на душi i в серцi.
   "Гнатись! - виринула думка. - Повернути ?? до города!"
   Але одразу ж вiн, здавалося, почув голос Малушi, ?? слова:
   "Пощо, княжичу, женешся за мною? За  чим  женешся?  Пiзно  ти  за  мною
погнався, княжичу. Я ж тебе ждала вночi, а нiч минула, все минуло..."
   I це була правда. Вона ждала його вночi, i коли б вiн тодi прийшов, все
склалося б, може, iнакше. А зараз уже пiзно. Вона не вернеться  до  нього,
не пiде до города - нiколи. Так що ж сталось?
   Вiн пригадав минулу нiч, розмову з матiр'ю, кожне ?? слово i  зрозумiв,
що сталось. Досi вiн був молодим i щасливим, його називали  княжичем,  але
вiн був такий, як i всi люди. Досi вiн думав, що йому дозволено те,  що  й
усiм.
   Це було щастя - ходити на Горi й бути, як усi. Його називали  княжичем,
але скiльки разiв просто - Святославом. Як рiвний з рiвними, вiн  летiв  з
воями у полi навздогiн за ворогом i, як i всi, мiг перемогти  ворога,  але
мiг прийняти й стрiлу. Коли Святослав хотiв, то йшов у  передграддя  й  на
Подол, у купальську нiч вiн пiшов до Днiпра й зустрiв там Малушу...
   I вiн полюбив Малушу. Полюбив так, як нiкого  до  того.  Це  було  його
перше, свiтле кохання, вiн згоден був зробити все, що тiльки вона побажа?,
вiн мрiяв, що любитиме ?? довiку, бо Малуша - найкраща з усiх, мрiя його й
бажання. I навiть тодi, коли вiн дiзнався, що вона непразна, це не злякало
його. Що ж, вiн скаже про це матерi, i вона  зрозумi?  його,  бо  вона  не
тiльки княгиня, а й мати.
   I от проминула нiч. Не вiн  сказав  матерi  про  Малушу,  сама  княгиня
запитала про не?. Далi ж все склалось зовсiм не так, як вiн думав, мрiяв i
бажав.
   Вiн пригадав гарячi слова матерi, ?? суворi очi, кожне ?? слово вцiляло
в серце, душу. О, вiн не знав, що ма? таку матiр. Минуло?  ночi  вiн  нiби
вперше побачив ??, побачив - i жахнувся.
   Але вже тодi вночi i зараз у полi - пiд  холодним  небом,  серед  сiрих
снiгiв - вiн зрозумiв, що то не мати з ним говорила, то вiн уперше в життi
сво?му зiткнувся з силою, яко? досi не знав, про яку ранiше не думав.
   Ця сила - Гора, во?води й бояри, мужi  лiпшi  й  нарочитi,  князi  всiх
земель, тiуни, ябетники, огнищани, купцi, сли - о, скiльки ?х ?  на  Горi,
на Подолi, в усiх городах i землях  на  Русi!  Не  княгиня  Ольга  правила
землею, - це вони правлять землею й княгинею, це вони хазя?ни Русi.
   Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матерi  княгинi  i  в
нього ? дружина. Княжич чомусь вiрив, що, коли б вiн вийшов  перед  нею  й
розповiв про свою муку, дружина б його не засудила, а пiдтримала. Але хiба
може дружина пiти проти Гори, проти  бояр  i  во?вод,  проти  князiв  усiх
земель?
   Княжич Святослав подумав про людей, що живуть  у  городах  i  селах  на
Русi. Коли б вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили
б його, бо Малуша - це ж ?хня дитина, це - всi вони. Але хiба вiльно  йому
i хiба дозволить Гора, щоб княжич Святослав ходив вiд  города  до  города,
вiд села до села? Та чи вистачить життя для цього?
   Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Вiн був  би  згоден  узяти
Малушу за руку, вийти з города, iти в  поле  i  жити  там  з  нею,  орати,
стерегти землю. Заради не? вiн згоден на це, не хотiв би бути князем.
   Але за словами матерi княжич Святослав вiдчув ще одно. Власне, вiн знав
це i ранiше: у великих трудах i потоках кровi народилась i змiцнiла  Русь;
це батько його i дiд - князi Iгор i Олег, - а разом з ними ще багато людей
поклали за не? голови. I тут, у полi, i скрiзь над Днiпром, на полудень до
Руського моря, на схiд сонця, до Iтиля-рiки, на пiвнiч, до Крижаного моря,
i на захiд, до Родопiв,  земля  полита  кров'ю,  засiяна  кiстьми  руських
людей.
   I вороги не вгавають. Не перемiгши руських людей у чистому  полi,  вони
пiдповзають до них з усiх бокiв: над Iтилем-рiкою сидять i чатують хозари,
в степах над морем блукають орди печенiгiв, у Клiматах сидять херсонiти, а
всiх ?х спонука? й сама готу? зброю Вiзантiя, iмперiя роме?в.
   Вiн чув уночi слова матерi про Вiзантiю, вiн згоден, що там зiбрано всi
багатства свiту, що там уся наука й культура.  Але  це  ж  роме?  образили
матiр, яка ?хала до них з миром i любов'ю, вони образили i  його,  княжича
Святослава.  Нi,  немарне  князi  Олег  i   Iгор   ходили   з   воями   на
Константинополь, немарно стояли пiд його стiнами...
   I роме? не тiльки ображають. Iз  слiв  матерi  Святослав  зрозумiв,  що
Вiзантiя збира? сили проти Русi, рано  чи  пiзно  виступить,  щоб  скорити
Русь, а людей ?? зробити рабами.
   Так хто ж поведе руських людей на Вiзантiю? Мати стара, i не жiноча  це
справа. Покластись на Гору? О, вона продасть Вiзантi? Русь. Але Русь -  це
не Гора, це не бояри й во?води, це тьма людей, яких треба рятувати.
   У княжича Святослава дуже болiло серце. Хитаючись, нiби  в  груди  йому
бив шалений вiтер, княжич Святослав зробив крок, другий. Пiдiйшов до коня,
взяв поводок, поглянув ще раз на сiру, тьмяну долину i,  схопившись  лiвою
рукою за луку, одним стрибком, як завжди, вихопився в сiдло, вдарив коня.
   I коли вiн помчав шляхом до Ки?ва,  це  вже  був  не  той  юний  княжич
Святослав, що на свiтанку цього дня ви?жджав з ворiт города Ки?ва.

   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   1

   За землянкою безугавно шумiла Рось. Особливо шумiла вона  ночами,  коли
не чути було людського голосу, замовкали птахи, стихав вiтер. Тодi  Малуша
виходила iз землянки, йшла в берег, сiдала на якомусь каменi й думала свою
думу.
   Удень Малушi думати було нiколи. Село  Будутин,  у  якому  вона  мусила
тепер жити, було селом княжим, княжi були в ньому й люди.
   Тут проходив край Полянсько? землi, за рiчкою починалось поле, через що
й рiчку, яка протiкала мимо Будутина й  текла  далi  до  Днiпра,  називали
Руською рiчкою - Россю.
   Над Россю, крiм Будутина, було ще багато княжих сiл - Межирiччя,  Гута,
Хмiльна, а там, де Рось допливала до Днiпра, на Княжiй  горi  височiв  над
широкою долиною город iз стiнами, ровами, валами - Родня.
   Неспокiйне  було  життя  в  цьому  городi  й  селах,  якi  стояли  край
Полянсько? землi. Одразу ж за Россю жили чорнi  клобуки  -  плем'я,  що  в
давнi часи прийшло вiд Iтиля-рiки  й  тут  осiло.  Люди  цього  племенi  -
вилицюватi, трохи косоокi, з пласкими носами - розмовляли зовсiм  не  так,
як поляни, носили на головах високi чорнi клобуки. Але мали  добру  вдачу,
жили в мирi з полянами i, якщо з поля налiтала якась iнша орда - билися  з
нею.
   Далi за Россю тягнулось поле, в ньому з'являлись i з'являлись, як хвилi
в морi, рiзнi орди, сараною налiтали вони на полян, руйнували й  грабували
городи й села над Россю i Днiпром, гнали людей у неволю.
   Через це в  Будутинi,  княжому  селi,  сидiли  дружинники,  що  не  раз
сходились на Росi i в полi за нею  з  багатьма  ордами,  якi  сунули  мимо
Полянсько? землi. В iншi ж днi, коли тихо  було  в  полi,  копали  рови  й
насипали вали над Россю, обкладали  ?х  камiнням  i  присипали  землею,  у
корченицях кували мечi й бронi, готували списи й стрiли.
   Проте люди цi не тiльки оборонялись вiд ворогiв, вони  хотiли  й  ?сти.
Надiятись на те, що ?х нагодують князi, не доводилось. Навпаки, князi самi
жадали користi вiд сво?х городiв i сiл, вiд людей, що жили в них. Ось чому
той, що ?хав шляхом з Ки?ва за Рось, мiг бачити, як у полi  iде  за  ралом
ратай, а край борозни лежить його меч i щит, -  то  княжi  во?  iз  жонами
сво?ми й дiтьми тяжко працювали, заробляли хлiб насущний, щоб дати княже -
князевi, собi ж взяти сво?. Навкруг Будутина багато вже було зорано землi,
люди будували хижi, довбали човни, якими ?здили по  Росi  й  ловили  рибу,
ходили на лови, самi на себе ткали, робили добрий посуд з  глини.  Кузнецi
з-над Росi, а особливо з Роднi, вiдомi були скрiзь на Русi  -  вони  знали
емаль, чернь, робили чудовi речi iз золота й срiбла.
   У Будутинi ж випасались княжi табуни. Пiд охороною пастухiв, що  носили
в руках бичi, а про всяк приключай мали  за  спиною  й  луки  з  стрiлами,
табуни цi з ранньо? весни до осенi по черево бродили у  високiй  травi  на
луках понад Россю.
   Як i в iнших княжих селах, був у Будутинi во?вода  -  Радко,  що  водив
дружину, i княжий посадник Тедь,  який  збирав  для  князя  у  Будутинi  й
навколишнiх селах уроки, говорив вiд iменi  князiв  з  чорними  клобуками,
ставив княжi знамена на полi i в лiсах, iменем князя творив суд.
   До Радка й Тедя звернувся Добриня,  коли  привiз  iз  Туром  у  Будутин
Малушу. У Добринi був з собою княжий знак - золота гривна. Маючи  ??,  вiн
мiг говорити з во?водою й посадником iменем княгинi.
   Радко й Тедь, звичайно, боялись во?вод i бояр, що дуже часто  на?жджали
до Будутина з Ки?ва iз  золотими  гривнами,  iменем  княгинi  брали  жито,
худобу, вимагали, щоб ?х ставили на покорм, давали в'?зне, ви?зне...
   Добриня нiчого в них не вимагав, а просив,  щоб  дали  йому  з  сестрою
Малушею якусь хижу...
   - Ти що ж? Во?водити дума?ш? - запитав Радко.
   - Нi, во?водо, - вiдповiв Добрщщ. - Гридень сам кряжий, таким i буду.
   - То, може, випал хочеш мати? - поцiкавився Тедь.
   - Нi, посаднику... I  випалу  не  хочу.  Доведеться,  то  й  сам  зумiю
випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня.
   Дивнi дiла роблять княжi мужi, воеводам з  посадниками  часом  важко  й
зрозумiти, що вони бажають. Радко i Тедь порадились  i  одвели  Добриню  з
Налушею у землянку над Россю, де жив ранiше пастух княжий  Пронь.  Не  так
давно Проня на смерть пiдстрелили на луках. У землянцi  залишилась  тiльки
жона його Желань. А через те, що Желань була вже  стара  й  немiчна,  вона
радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже  жона  пастуха
була певна, що не помре з голоду i не задубi? вiд морозу взимку...
   Так i попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Вiн витримав - i по
дорозi, i в Будутинi не сказав нiчого, що свiдчило б  про  його  розпач  i
бiль або, крий боже, засмутило б Малушу. I тепер, коли  Малуша  й  Добриня
вийшли iз землянки, щоб його провести, вiн не обмовився жодним словом,  а,
навпаки, був дуже веселий, збуджений, посмiхався.
   - Видите, - говорив вiн, - до?хали щасливо,  вогнище  ма?те,  прийде  i
честь, i слава! Прощавайте! А я швидко буду в Ки?вому городi!
   Але коли Тур залишав Будутин, то не по?хав шляхом до Ки?ва, а  завернув
праворуч до Днiпра, просто в поле. Так конi його i йшли, доки не  смеркло.
Тур все сидiв на санях, дивився у тьмяну далину, нiчого не бачив i де чув.
   Малушi цi?? ночi приснився княжич Святослав. Вiн нiбито прийшов у  ?хню
нову землянку, тихо вiдчинив дверi, став на порозi  так,  що  промiнь  вiд
вогнища освiтив його всього, простягнув руки, а потiм  рущив  уперед,  сiв
бiля Малушi, як колись не так давно, поклав свою  руку  на  ??  голову,  а
другою обiйняв за стан... I ще вона бачила, як обличчя княжича  Святослава
схиля?ться все нижче й нижче до не?, очi в очi, уста в уста...
   Прокинувшись раптом  серед  ночi,  Малуша  спочатку  не  зрозумiла,  що
сталось, правда це чи тiльки сон. А навкруги  була  пустка,  холод,  вогкi
стiни, - i заплакала Малуша в холоднiй землянцi пастуха Проня.

   Через кiлька днiв Добриня  скинув  i  почепив  у  куточку  землянки  на
кiлочках шолом свiй i меч, взяв у Желанi баранячу шапку  покiйного  Проня,
попросив у не? ще й сокиру...
   Гiрка образа все краяла серце Добринi, вiн не мiг забути, що був добрим
гриднем у  княгинi,  у  Святослава  був  сотенним,  мiг  стати  тисяцьким,
во?водою. А княгиня Ольга вигнала його з Ки?ва, разом iз  сестрою  послала
до Будутина.
   Але Добриня вiрив, що все це минеться, що  так,  як  хоче  княгиня,  не
буде. Вони з Малушею мусять i повиннi жити, треба тiльки берегти ??...
   I пiшов Добриня в лiс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив
суху ялину,  обчухрав  ??  вiд  гiлля,  порубав  на  шматки,  приволiк  до
землянки,  заходився  довбати  човен,  щоб  повеснi  продати  його  чорним
клобукам.
   Та й крiм того було багато дiла в маленькому хазяйствi покiйного  Проня
- запасти дров, пiймати рибину на Росi,  вбити  зайця  на  прокорм...  Три
чоловiка жили тепер у землянцi Проня, Добриня про всiх мусив дбати...

   2

   Взимку Микулi з Вiстою довелось дуже важко. Вони недо?дали, голодували.
Рятувала риба, зiлля, що виросло бiля землянки, гриби, якi Вiста набрала в
лiсi. Iз звiром також була невдача - вепри й ведмедi  ховались  у  нетрях.
Микула до того зголоднiв, що ?в веверичину...
   Уся надiя була на те, що прийде весна, зашумлять рiки й лiси,  вийде  з
нетрiв звiр, з голубих глибин неба iз вирiю прилетять  птахи,  ви?де  тодi
Микула з конем на шматок землi над Днiпром, де не було ще княжого знамена,
пройде з ралом, посi? зерно - матиме врожай...
   Та хiба людина може знати, що буде з нею завтра,  хiба  людинi  вiдомо,
коли в не?  буде  радiсть,  а  коли  печаль?  Виснажений,  кiстлявий,  але
бадьорий, жвавий крокував Микула поруч iз сво?м конем  у  веснянi  днi  до
ниви. Коли кiнь зупинявся, важко дихав,  стояв,  здригаючись  всiм  тiлом,
Микула пiдходив до нього, допомагав, приказував: "Гей, конику, гей!"
   Так до?хали до ниви, що лежала недалеко вiд Днiпра. Микула пустив  коня
на молоду зелену траву, сам пiшов оглянути ниву.  Правда,  кiнь  не  хотiв
чомусь гризти траву i, скiльки Микула не ходив, усе стояв, здригався, нiби
щось думав...
   Микула був задоволений. З-за Днiпра вже вставало  сонце,  все  навкруги
зеленiло, пахло свiжою  землею,  перепрiлим  листям,  водою.  Над  Днiпром
лiтали  й  несамовито  кричали  бiлоснiжнi  птахи,  високо  вгорi  спiвали
жайворонки. Микула навiть постояв, задерши голову, щоб побачити,  де  вони
спiвають,  але,  крiм  бездонного  голубого,  слiпучого  неба,  нiчого  не
побачив.
   Треба було братись до роботи, i Микула запрiг у рало коня, промовив:
   - Почнемо, конику!
   Кiнь пiшов. Спочатку рвучко, швидко, нiби вiн, як i Микула, розумiв, що
?м треба виорати цю ниву, посiяти... Микула стрибав  за  ралом.  Одразу  ж
звiдкiлясь налетiли чорнi граки, з криком кружляли  над  рата?м  i  конем,
падали на землю, гострими дзьобами розбивали рiллю...
   Так було прокладено кiлька борозен. Микула запалився,  хотiв  краяти  й
краяти землю, класти й класти борозну. Вiн навiть кричав  на  коня:  "Гей,
конику, швидше, спочивать будемо потiм, гей, гей!!!"
   I раптом сталось неймовiрне. Коли  Микула  прокладав  ще  одну  борозну
понад лiсом, де корчi випирали iз землi, кiнь його раптом зупинився, важко
дихнув, а потiм упав на теплу, свiжу, пахучу землю.
   Микула кинув рало i побiг до коня.  Той  лежав  спокiйно,  не  пробував
навiть встати, тiльки важко дихав, та ще очi його - великi, дуже  темнi  -
були виряченi, i з них котились сльози. Микула  спробував  пiдвести  коня,
схопив його за шию, але кiнь дужим рухом голови одбив його. А далi в  коня
щось, мабуть, обiрвалось, вiн витягнув ноги, вдарився головою об  землю  i
вже так i занiмiв - iз великими, темними, широко виряченими очима.
   Важкi, сiрi, мокрi, схожi на  велетенських  коней  з  довгими  хвостами
хмари пiдiймались вiд Днiпра й  котилися  над  кручами,  селищем,  лiсами.
Земля була вогка, липка, пахла тлiнню, у житнiй ямi в землянцi не було  нi
зернини, бiля землянки не було дерева на вогнище.

   Захворiла Вiста. У не? була гарячка, кiлька днiв i ночей вона лежала на
дерев'яному помостi. Не пiзнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось
кликала, благала.
   Всi цi днi Микула був бiля не?, варив юшку,  з  меду,  якого  було  так
мало, робив ситу, а в довгi холоднi ночi сидiв бiля вогнища, час вiд  часу
пiдкидав туди гiлля, думав.
   Вiн думав все про одно: що з ними робиться, як  дiяти  йому  зараз,  що
буде далi? Увесь цей час перед ним стояло минуле - воно було  зрозумiле  й
просте. Тодi вони нiбито пливли на великiй  лодi?  рiвним  плесом  широко?
рiчки, часом на шляху ?хньому траплялись пороги, -  були  ж  бо  бранi,  а
часто й самi ходили на рать. Але завжди,  коли  було  важко,  вони  рушали
гуртом, перемагали геть усi перешкоди, i пливла далi лодiя  ?хня  широким,
рiвним плесом.
   Тепер Микулi здавалося, що хоч попереду та ж сама рiка, але чомусь вона
захаращена порогами й камiнням. I пливуть вони  не  на  лодi?  великiй,  а
кожен сам по  собi  -  на  утлiй  однодеревцi...  ?,  правда,  рiвнiший  i
безпечнiший шлях мiж порогами, але тим  шляхом  ?дуть  Бразд,  Сварг...  А
Микула й ще багато таких, як вiн, все б'ються мiж камiнням, калiчать  сво?
руки, ноги, серця...
   Тодi вранцi, тiльки Вiста прийшла до пам'ятi, Микула  вирiшив  пiти  до
брата Бразда i, як у старшого, просити в нього помочi.

   Усе сво? життя Бразд нiкого не боявся, хiба що тiльки орди з-за Днiпра.
Коли вiн лягав спати, то одразу й спокiйно засинав...
   Тепер Бразда немов пiдмiнили. Вiн був неспокiйний, думав увесь час,  шо
хтось його хоче обдурити, чогось не додати, щось зата?ти. I  вiн  люто,  з
усi?ю силою, яку мав, - чи то сам,  чи  з  помiччю  княжих  дружинникiв  i
вiрникiв, - виявляв, хто й що  не  додав  князевi,  вимагав,  щоб  нестачу
несли, карав, коли в людей нiчого було дати.
   А вже звiдси  пiшло  ще  одно.  Бразд  знав,  що  в  Любечi  ображених,
скрквджених, покараних ? багато. Куди б вiн не йшов, то вiдчував  на  собi
?хнi погляди, до нього доходили через iнших i слова цих людей, погрози.
   Вiн не зважав на слова. Вiн нiчого у людей не брав, - за кров i  службу
його пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки  й
чинити новi устави, шукати винних i карати...
   Але спати вiн не мiг. Увесь час йому  здавалось,  що  хтось  ходить  за
теремом, хтось скрада?ться пiд стiнами, хтось вночi пнеться до його двору.
I тому Бразд велiв закупам викопати  рiв  i  насипати  вал  навкруг  свото
двору, завiв кiлькох псiв, що могли перегризти горло людинi...  Цi  пси  й
зустрiли Микулу,  коли  вiн  поткнувся  до  двору  свого  брата.  Мало  не
покусали, добре, що Бразд вийшов з свого терема, одiгнав псiв.
   - Здоров будь, Бразде, - сказав Микула, коли зайшов у  сiни  терема.  -
Мир дому тво?му, здоров'я худобi...
   - Здоров будь i ти, Микуло, - вiдповiв на  привiтання  Бразд.  -  Що  з
тобою трапилось? Ти зблiд, брате, схуд, мабуть, хворiв?
   - Так, брате, - промовив Микула, - я хворiв, у мене довго болiло тут  i
ось тут. - I вiн показав спочатку на голову, потiм на серце.
   - Ти багато працю?ш, брате, - посмiхнувся Бразд. -  Сам  бачив  -  новi
ниви ореш, бортi шука?ш, на звiра ходиш, рибу ловиш...  Хiба  тобi  багато
треба? Адже на старому нашому дворищi тiльки ти та жона...
   Щось схоже на стогiн вирвалось з грудей Микули.
   - Ти говориш правду, - ворухнув сухими устами вiн.  -  Менi  багато  не
треба, нам треба дуже мало, але ж ми... зовсiм нiчого не ма?мо...
   Бразд зробив здивоване обличчя.
   - Як це ти нiчого не ма?ш? - сказав вiн. - Послухай, Микуло, ти говориш
неправду. Адже i я, i  Сварг  пiшли  з  старого  нашого  дворища,  а  тобi
залишили й землянку, i клiтi, все добро в хижi, обори для худоби, ями  для
жита...
   - У ямах для жита пищать мишi, - гiрко посмiхнувся Микула.
   - То ти хочеш щоб я тобi з ям мишей вигонив? - сердито процiдив Врйзд.
   - Нi, Бразде, - мовив Мжула. - Мо? мишi  будуть  вже  менi.  Але,  крiм
мишей, не маю нiяко? худоби. Здох батькiв кiнь, а без коня нема? й жита.
   - Я в цьому не винен, - одвiв очi вiд брата Бразд. - Ми були  однаковi,
коли виходили з батьково? хати. А далi кожен робив, як умiв.
   - Так от я не вмiю робити так, як iншi, i так, як ти, брате  Бразде,  -
вирвалось у Микули. - Вiр менi, я не шкодував рук, робив усе,  що  мiг,  я
робив бiльше, нiж мiг... Але не вмiю я, не можу...
   - Чим же я можу допомогти тобi?
   - Я прийшов до тебе як до брата...  Ми  з  тобою  одного  роду,  однi??
кровi... Поможи!
   Бразд довго дивився на сво? руки, що лежали  на  столi,  потiм  перевiв
погляд на обличчя Микули, у якого дрiбно смикалась нижня губа.
   - Що кров i що твiй рiд? - Бразд важко зiтхнув. - Старого  нашого  роду
вже нема?, у кожного з нас тепер свiй рiд. Ти говориш про кров, але i кров
у людей рiзна... Помогти ж тобi не знаю i як.  Може,  хочеш,  щоб  я  тебе
прийняв до свого дому?
   - Нi, Бразде, - швидко перебив його Микула. - Я не хочу i  не  пiду  до
твого дому... Це правда - старого нашого роду вже нема?, у кожного  з  нас
тепер свiй рiд. Так поможи ж менi рятувати свiй рiд. Дай менi купу...
   Бразд довго смiявся.
   - Що я чую! - нарештi сказав вiн. - Це правда, я даю купу людям. I не я
даю - що я, княжий холоп, - я даю купу людям вiд  князя.  I  закуп  мусить
дать князевi - оброк, менi - урок. Коли ж вiн  цього  не  зробить,  я  маю
право, як посадник князя,  бити  його  рiзками,  якщо  тiкатиме  -  зроблю
обельним холопом... А з тобою що я зроблю, коли не даси оброку  i  уроку?!
Битиму рiзками чи зроблю холопом? Як не ?, а ти ж менi брат...
   - Що ж... - глухо промовив Микула. - Якщо буде треба - битимеш рiзками,
зробиш холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.

   З

   Багато людей зiбралося цього дня в  Золотiй  палатi,  всi  лави  з  не?
загодя винесли, попiд стiнами навкруг товпились лiпшi мужi  Русi  -  князi
земель i городiв, бояри й во?води, тисяцькi, огнищани, тiуни княжi.
   Тiльки в кiнцi палати, як i  завжди,  стояли  крiсла  -  княгинi  Ольги
посерединi, Святослава i Улiба з бокiв.
   Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кiлька бояр i  во?вод.  Княгиня
Ольга пiшла вперед, але не сiла, як це бувало ранiше,  в  сво?  крiсло,  а
зупинилась i якусь хвилину стояла бiля нього.
   Усi, що зiбралися тут, знали, для чого  ?х  покликано  i  що  ?м  скаже
княгиня. А все ж вона була дуже неспокiйна, i  коли  почала  говорити,  то
сама не пiзнала свого голосу i часто зупинялась, щоб передихнути.
   - Дружино моя, -  почала  княгиня,  -  бояри,  во?води,  люди  Русi.  З
близьких i далеких земель, з усiх кра?н днесь покликала я вас сюди, бо маю
велику й важливу потребу... Вiдомо вам, дружино моя, що от уже  много  лiт
минуло, як не стало князя Iгоря, i по вашому слову  сiла  я  на  Ки?вський
стiл. За цi лiта зробила я, що могла. А що не  зробила  -  це  клянiть,  а
швидше виправляйте,  бо  зараз  важкий  час  на  Русi,  мнозi  дiла  треба
сотворити. От чому я й зiбрала вас, дружино моя!  Дiла  много,  а  сама  я
стара й немощна стала, чую вже й кiнець свiй, люди. Давайте ж  порадимось,
хто зараз сяде на стiл Ки?вський, кого назвемо сво?м князем...
   Тихо було в палатi, i княгиня Ольга мовчала.
   - Волимо тебе, княгине... поможемо! - пролунало кiлька голосiв.
   - Нi, дружино моя, - одповiла на це  княгиня,  -  Я  сказала  не  всу?,
мусимо назвати князя.
   -  Святослав!  -  крикнуло  тодi  багато  голосiв  разом.   -   Просимо
Святослава!

   I вже в палатi закричали:
   - Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!
   Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:
   - Думала i я, кому князем бути, Святослав  буде  вашим  добрим  князем.
Iди, сину, сiдай на стiл!
   Святослав сiв у крiсло, на якому колись сидiли Олег i  Iгор,  на  якому
тiльки вчора сидiла його мати - княгиня Ольга. I враз у  палатi  прозвучав
голос:
   - Сiв ?си на Ки?вському столi князь великий Святослав!
   Багато голосiв пiдхопили:
   - Славен князь Святослав! Славен!
   Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два во?води пiдняли  з  пiдлоги
заранi приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.
   Вiн чув, як холодна земля торкнулась  його  голови,  вiд  шматка  дерну
одривались i котились по ши? й спинi грудочки землi.
   - Де ?си, князю? - запитали в Святослава.  Це  була  хвилина  нерушимо?
клятьби, яку завжди у день  вокняжiння  давали  людям  сво?м  князi  Русi.
Святослав знав, що належало говорити й  що  говорили  до  нього  князi,  i
вiдповiв:
   - Пiд рiдною землею ?смь i пiд людьми мо?ми.
   - Чи будеш вiрно служити людям сво?м?
   - Клянусь.
   - А якщо вiдступиш?
   - Нехай земля поглине мене...
   Тодi два боярини й два во?води пiдняли шматок дерну i розбили  його  на
головi князя Святослава. Земля й  корiння  обсипали  його  голову,  груди,
руки. Так вона засипле його, якщо забуде сво?х людей.
   Але князь  Святослав  нiколи  не  зрадить  свого  слова.  От  до  нього
пiдступило кiлька гриднiв. Гострим бричем* (*Брич - бритва.) зняли волосся
на головi, залишивши одне тiльки пасмо -  нехай  воно  нагаду?  людям,  що
вiднинi Святослав - великий  князь.  От  до  Святослава  пiдiйшла  мати  -
княгиня Ольга,  вона  тримала  в  руках  зроблений  кращими  кузнецями  iз
червоно? мiдi, позолочений, викладений багатьма дорогими камiннями  шолом.
Гриднi подали ?й, i вона зав'язала на Святославi пояс iз  мечем.  Один  iз
старiйших бояр дав Святославу лук i тул...
   - Славен наш князь! - гримiло, виплескувалось з дверей i вiкон.
   Тодi князь Святослав вийшов  iз  Золото?  палати,  за  ним  рушили  всi
во?води й бояри.
   Перед ганком, скiльки не глянь оком, по Горi, на  городницях  стiн,  на
дахах будинкiв, навiть на гiллях дерев - скрiзь  було  повним  повнiсiнько
людей. Одразу ж за ганком, обабiч шляху,  що  вiв  до  Перуна,  у  бойових
доспiхах сво?х, iз щитами й мечами у кiлька  рядiв  стояли  дружинники,  а
попереду них, на чолi, - сотеннi й десятники,  над  ними  срiблом  блищали
списи, пiд подихом вiтру з Днiпра розвiвались знамена землi Чернiгiвсько?,
Переяславсько?, Деревлянсько?, Новгородсько? i ще  багатьох,  що  прислали
сюди сво?х гiнцiв. За дружинниками стояли купцi, ремiсники, жiнки й дiти з
усi?? Гори...
   Тiльки князь Святослав вийшов на  ганок  -  вдарили  бубни,  пронизливо
загули труби,  засвистiли  сопiлi,  дружинники  забряжчали  в  щити,  люди
закричали. Iз дахiв, з голубниць, коли почувся  цей  шум  i  крик,  хмарою
полетiли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою.
   Князь Святослав разом iз матiр'ю спускався з ганку. За ними  йшли  мужi
лiпшi - князi земель i  городiв,  бояри,  во?води  й  тисяцькi,  огнищани,
тiуни, сли заморськi, родичi княжi, гриднi. На  гомiн  людей  i  на  крики
князь Святослав вiдповiдав посмiшкою, вiтав усiх рукою. Так у вирi  крикiв
i йшли вони - мiж  рядами  дружинникiв  -  до  пiвденно?  стiни  Гори,  до
Перунового требища.
   Там уже горiв вогонь, кiлька жерцiв  готували  жертву,  сам  Перун  був
оздоблений - на начищених ще з ночi золотих його очах i срiбних вусах грав
вiдсвiт  вогню,  дерев'яний  тулуб  його  був  обвитий  гiллям,  бiля  нiг
простеленi килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради
цi?? нагоди величезний бiлий хлiб iз  знаменом  княжим,  скрiзь  розкиданi
були квiти.
   Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горi затихли. Усi, що йшли за
князем, зупинились, вiн сам ступив уперед i став перед вогнем.  Там  князь
поклав на землю щит, меч,  шолом.  Жрець  подав  йому  на  срiбному  блюдi
частини жертовних тварин, якi вiн кинув  у  вогонь;  коли  ж  жрець  подав
корчагу, вiн плеснув з не? у вогонь вина.
   Над вогнищем пiдiйнявся димок, на якусь мить зiв'яли вогнянi язики.
   - Боги! - голосно промовив князь Святослав. - Звернiть очi сво? на нас,
дiтей ваших. Ми прийшли до вас сьогоднi iз жертвою й просимо - дайте  нам,
боги, тепло з неба, урожай  з  землi,  мир  городам  нашим,  перемогу  над
ворогами! Дайте, боги!
   Вiн дивився блискучими очима на вогонь, звiв  очi  вгору  й  простягнув
руки до дерев'яно? постатi Перуна. Весь його вигляд, очi,  рухи  свiдчили,
що Святослав вiрив у те, що говорив. Вiрив, що Перун може дати Русi тепло,
урожай, мир i перемогу.
   А близько бiля князя стояла його мати Ольга, i хоч  вона,  як  княгиня,
мусила тут бути, але ?? скорбнi очi, блiде  обличчя,  складенi  на  грудях
руки красномовно свiдчили, що ?? не зворушу? те, що робиться  на  требищi,
душа ?? заперечу? проти цi?? жертви, в думках вона вита? десь далеко.
   - Перун прийняв жертву! - раптом закричав жрець.
   Вогонь уже поглинув жертовне м'ясо, пролите  вино  дало  буйне  горiння
дереву, i вогнище перед Перуном розгорiлось, замиготiло, в очах i на вусах
бога заграли червонi вiдблиски, здавалося, що, стоячи на горi,  бог  Перун
торжеству?, смi?ться. Князь Святослав узяв свiй меч i щит, одягнув  шолом,
княгиня Ольга глибоко зiтхнула, але нiхто не почув ?? зiтхання.
   Вийнявши мечi з  пiхов  i  високо  ?х  пiднявши  над  головами,  кiлька
десяткiв дружинникiв стали колом навкруг вогню. Клично вдарили  бубни,  до
них вiдгукнулися труби, голосно запищали сопiлi, княжа дружина  забряжчала
в щити.
   Розмахуючи мечами, сходячись i розходячись, нiби це був справжнiй  бiй,
дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець сво?х далеких
предкiв. Все частiше й частiше били бубни, все дужче i дужче  гули  труби,
безперестану свистiли сопiлi - аж гула вся Гора.
   I так довго, як велiв покон, во? ходили круг вогню, зображаючи, як вони
зустрiчають несподiваного ворога, як завзято б'ються й  перемагають  його,
як працюють на сво?х нивах, як любляться, веселяться.
   А в цей же час то тут, то там у численному натовпi  лунали  й  пiснi  -
деякi з них були древнi, як свiт, деякi - тiльки-но складались.

   Ой славен, ясен, красний наш князь,
   Ки?ва-города князь Святослав.

   - Нехай люди гуляють! - сказав князь Святослав старшинi.
   А вже з княжих медуш були викоченi перевари меду, вже винесли з  клiтей
рядна й постелили ?х на травi, вже лежали на них хлiб, м'ясо i всяке зело:
на Горi, у передграддi,  на  Подолi  починалося  свято  -  Святослав,  син
Iгорiв, вокняжався на Ки?вському столi.

   4

   I ще раз прийшла весна, прилетiли  гуси  й  журавлi,  на  крилах  сво?х
принесли сонце, на Росi  потрощило  й  хвилею  прогнало  кригу,  iз  землi
стрiлами тягнулись трави, настали гарячi днi, теплi ночi.
   В одну з цих ночей Малущi стало  дуже  важко,  нестерпно  боляче.  Бiль
народжувався  нижче  серця,  зводило   ноги,   тiло   здригалось,   хотiло
визволитись вiд болю, розродитись вiд того, що само вже прагнуло життя...
   Малуша лежала на травi в землянцi. Желань  не  запалювала  свiтла,  але
надворi високо над  Россю  висiв  мiсяць,  все  навкруг  заливало  яскраве
зеленкувате свiтло. Промiнь мiсячного сяйва  заглядав  через  душник  i  в
землянку, освiтлював купу трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею.
   - Кричи... стогни... ворушись...  дужче  ворушись,  Малко!  -  говорила
Желань.
   У Малуш? вiд болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона
на мiсяць, з грудей ?? виривались важкi стогони.
   - Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!
   Добрияя стояв у цей час  недалеко  вiд  аемлянки  на  високiй  кручi  й
дивився на Рось. Чорнi тiнi лягали вiд скель, чорним-чоррна  була  вода  в
берегах, тiльки плесо свiтилось, сяяло, нiби там лускою грала срiбна риба.
   Добриня ждав. Вiн вiрив, що мине якийсь час i на  нiiбi  загориться  ще
одна зоря, а на землi, поруч, у землянцi, народиться нове життя.  Це  було
так просто й так звичайно, що вiн над  цим  навiть  не  замислювався.  Так
завжди було в свiтi, так мусить буте й тепер.
   Вiн думав про iнше. Кожна зоря в небi ма? свiй круг, матиме свiй круг i
ця нова зоря, що народиться цi?? ночi. Але  яку  долю  матиме  дитина,  що
народжу?ться зараз у землянцi над Россю?
   Для Добрию то не байдуже. Жiнка, що стогнала й кричала в земляяцi, була
його сестрою, в нiй текла та ж сама кров, що й у  Добринi,  -  кров  Анта,
дiда Улiба, Во?ка... ?хня ж кров буде  i  в  новонародженiй  дитинi,  кров
полянського роду...
   Але буде в дитини й iнша кров, i коли Добриня думав про це,  холодок  i
трепет пробiгали по його тiлу.
   У землянцi  пролунав  дитячий  плач;  здригнувся  на  кручi  над  Россю
Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча.
   У землянцi рипнули дверi, звiдти вийшла Желань.
   - Це ти, Добрине?
   - Я, Желань...
   Тодi вона сказала одно слово:
   - Син...
   I стала швидко з цебром спускатись до рiчки.
   А Добриня  зайшов  до  землянки.  Мiсячний  промiнь  доходив  до  кутка
землянки й освiтлював голову Малушi  й  груди.  Вона  стомленими,  глибоко
запалими очима дивилась на нього, показала очима бiля себе.
   Там лежало дитя - ?? син, що тiльки-тiльки з'явився на свiт. Вiн ще  не
знав i не бачив свiту, але хотiв iти в цей свiт, хотiв жити й так  голосно
кричав.
   Добриня ступив уперед i поклав на землю бiля ложа свiй  шолом,  зняв  з
пояса й поруч iз ним поклав i меч...
   Здивованими очима дивилась на нього Малуша.
   - Кланяюсь тобi, княжичу! - промовив Добриня.
   - Буде вiн Володимиром, - сказала Малуша, - так велiв батько...
   - Здоров будь, Володимире! - проказав ще раз Добриня. -  У  тебе  добре
iм'я. Нехай боги допоможуть тобi володiти миром у  Руськiй  землi,  нищити
ворогiв. Дай боже!
   Малуша заплющила очi. Добриня вийшов з землянки. Повз  нього  з  повним
цебром вiд берега поспiшала Желань.
   Пiдiйнявши голову, Добриня  дивився  на  небо,  що  глибоким  бездонним
шатром висiло над землею. По праву руку над Россю, де  плив  мiсяць,  небо
було свiтле, там зорi ледь окреслювались, тлiли. А на пiвночi й сходi небо
було  темно-син?,  глибоке,  i  в  ньому,  як  зсипище  перлин,  мiнилися,
переливались, грали барвами великi й дрiбнi зорi. Де ж, думав Добриня, мiж
цими зорями та нова, що запалилась цi?? ночi,  де  зоря  Володимира,  сина
Святослава? Ця зоря вже горiла, вона мусила  горiти.  Але  Добриня  був  у
землянцi, коли вона запалювалась, й тепер уже не  мiг  знайти  ??  в  морi
зiрок, що грали перлинами, мiнились, сяяли, як холодний  срiбний  пилок  у
високому бездонному небi.

   Тi?? ж ночi, коли мiсяць почервонiв i став схилятись до лiсiв потойбiч,
а чорна тiнь вiд скель закрила плесо Росi, кручi, а потiм i  землянку  над
ними, з Будутина ви?хав вершник.
   У полi не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони  повзли,
затягали все навкруг. Але вершник твердо сидiв у  сiдлi,  вiн  добре  знав
шлях у полi, щосили гнав коня, i луна копит, як це бува? перед  свiтанком,
широко летiла навкруг.
   То мчав до города Ки?ва Добриня, вiн хотiв швидше привезти  до  княжого
столу звiстку про те, що в Будути-нi над Россю народився вiд рабинi Малушi
Володимир, син Святослава.

   5

   I знову доля ще раз усмiхнулася Малушi...
   Щастя матерi! Уже в ту нiч,  коли  бiля  грудей  лежала  рiдна  дитина,
жадiбно п'ючи материнське молоко, вбираючи ?? сили, Малушi було  невимовне
радiсно, вона була по-справжньому щаслива.
   Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким i  страшним,  одступило
вiд не?, як буря на Днiпрi. Тепле, нiжне тiло сина лежало поруч ??  тугих,
наповнених молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тiлу  -  голiвцi,
спинi, нiжках, - i це нiби заспокоювало, втiшало.
   Вона лежала на ложi в кутку землянки, що вимощене було з трави, пiд нею
була звичайна ряднина, твердий узголовник  в  головах,  на  долiвцi  поруч
стояло цебро з водою iз  Росi,  кухоль,  миска  з  юшкою.  Низько  звисала
сплетена iз лози й присипана землею  стеля,  з  яко?  вряди-годи  сипались
грудочки. В землянцi не горiло свiтло, тiльки через душник  сюди  вривався
зеленкуватий мiсячний промiнь. А ?й здавалося, що в не? найкраще  в  свiтi
ложе, ? в не? все, чого тiльки може бажати людина, ? в не? й найголовнiше,
найбiльше - щастя.
   I так було не тiльки цi?? ночi. Ранок ?й видався кращим ще, нiж нiч, бо
тодi вона вперше побачила очi свого сина, дивилась у них, як у любов  свою
й душу. День пробiг, як промiнь, бо до землянки приходили, як велiв покон,
простi люди Будутина, й усi вони несли сво? дари. Вечiр ще раз втiшив  ??,
бо тепер син уже хотiв спати, а сама Малуша вiдчула важку  втому,  заснула
та так i спала, обнявши рукою сина, всю нiч.
   А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо  тепер  Желань  не
могла впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянцi був цiлий рiд
- баба, мати, син...
   Але робота не стомлювала Малушу, i нiколи вона нiбито  не  працювала  з
такою радiстю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина,  годувала  його,
бiгла на рiчку, поралась на городi, допомагала Желанi, - та хiба перелiчиш
усе, що робила й що хотiла зробити ще Малуша. Свiт розквiтав навкруг  не?,
за весною прийшло лiто, за лiтом осiнь, але навкруг було  однаково  багато
сонця, тепла, радостi, щастя.
   I навiть взимку, коли Рось скувала крига, а  за  стiною  землянки  гула
вiхола й сичав мороз, ?м у  землянцi  було  затишно,  тепло.  Баба  Желань
крутила й крутила пряслице,  Малуша  сидiла  недалеко  вiд  вогнища  перед
колискою, злегка погойдувала ??, пригадала пiсню, яку спiвали в Любечi над
дiтьми сво?ми матерi, яку чула й сама в рiднiй хатi.

   Колишся, колиско, вiд кута до кута,
   Маленька дитина, велика покута, -

   починала Малуша i прислухалась до сво?х слiв, бо це було нiбито сказано
про не?, як i всi слова далi:

   Ой сину мiй, сину, за тобою гину,
   Не одну я нiчку з тобою спочину,
   Та я б тебе, сину, усе колисала,
   Аби тiльки з тебе радостi дiждала...

   О, якi це були добрi, радiснi слова.

   6

   Увечерi бiля двору зупинилось кiлька вершникiв. Малушу це не  здивувало
- княжi дружинники часто ?здили за Рось i завжди  зупинялись  бiля  ?хньо?
землянки ранiше нiж пере?хати рiчку. Почувши  вдалинi  тупiт  коней,  вона
сама виходила ?м назустрiч -  дасть  напитись  води,  перекинеться  якимсь
словом, а там запита? й про Ки?в, про княгиню Ольгу й Святослава.
   На цей раз вона не встигла вийти назустрiч воям, бо щось прала на Росi.
А поки добiгла, княжi дружинники - ?х було четверо - вже встали  з  коней,
прив'язали ?х до дубкiв, а потiм пiшли, зупинились  бiля  землянки.  Може,
розминались, може, ждали ??.
   I  Малуша  уповiльнила  трохи  кроки,   придивилась.   Серед   чотирьох
дружинникiв вона впiзнала Добриню.
   Малуша зрадiла.
   - Як добре, що  ти  при?хав,  брате,  -  промовила  вона,  одiйшовши  з
Добринею набiк. - Ми так давно не бачились з тобою.
   - Я ?здив у поле з князем. Далеко бували.
   - Ти сказав - з князем. Хiба вiн?..
   - Так, Малушо, князь Святослав сiв на Ки?вському столi.
   - I як вiн? Ти бачив, говорив з ним?
   - Бачив, Малко, i говорив... Князь Святослав живий, здоровий, вiн  мене
довго розпитував про тебе, велiв  сказати,  що  пам'ята?  про  тебе  й  не
забуде.
   - Слава Перуновi, - радiсно промовила Малуша. - Я немарно молилась, вiн
почув мене. Славен князь Святослав. А тобi, брате, спасибi.
   I довго, сидячи бiля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росi все
нижче i нижче схилялось сонце, темнiшали тiнi бiля скель, холодком повiяло
вiд води, i поглибились чомусь зморшки на обличчi Добринi.
   - Слухай, Малушо, - сказав вiн, зайшовши до землянки, -  я  при?хав  до
тебе по загаду княжому.
   - Що трапилось? - заскнiло у не? серце.
   - Княгиня  Ольга  i  великий  князь  Святослав  послали  дiзнатись  про
здоров'я Володимира.
   Малушi одлягло вiд серця - вони не забули про ?? сина, пам'ятають його,
цiкавляться ним.
   - Скажи, що росте дужий, здоровий, - вiдповiла вона братовi. - Та  чому
б йому не бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все ?, взимку  було  тепло,
всього вистачало.
   - Але, Малушо, - вiв далi Добриня, - Володимир - княжич, прийде  час  -
стане князем.
   - Знаю, Добрине, - говорила вона. - Це так, i я також хочу, щоб вiн був
князем. Але хiба я його недобре доглядаю? У мене в свiтi нiкого  дорожчого
нема?, нiж вiн - мiй синочок Володимир.
   Вона й зараз притулилась обличчям до голiвки сина,  кiлька  разiв  його
поцiлувала. I Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матiр'ю i сином.
   - Це все так, i серце тво? я знаю, Малушо, -  промовив  вiн,  оглядаючи
землянку. - Але негоже княжичу жити тут...
   - Що ви надумали? - скрикнула вона. - Говори, говори, Добрине.
   - Мушу забрати княжича Володимира, - важко  зiтхнув  вiн.  -  3  тим  i
при?хав.
   - Забрати? - пiдняла вона стривожене обличчя. - Одiрвати цого вiд  мо?х
грудей! Нi, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...
   - У Рось княжича Володимира? - дуже повiльно й суворо промовив Добриня.
- Подумай, що говориш, Малушо! Не твiй Володимир - Ки?всько? зеплi княжич.
   Вона заплющила очi. Мiцно стиснула уста, опустила голову.
   - Правда, Добрине... я думала, що Володимир мiй, але вiн княжич!  Що  ж
залиша?ться тодi в мене? Був син - i я ще жила, вiзьмеш його -  i  нiчого,
нiчого в мене нема?. Слухай, Добрине, менi страшно, ой, як  менi  страшно.
Душу ти забира?ш у мене!
   Горе Малушi було таке велике, що вона бiльш нiчого не могла сказати, а,
притулившись до дитини, мовчки плакала.
   Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила,  як  з
його очей також вкоотились одна за одною кiлька сльозин. Добриня плакав, i
це була, мабуть, найважча в його життi хвилина, бо ще раз гридень  вiдчув,
що i вiн, i Мрлуша - це роб'? люди, княжi раби.
   А потiм Добриня змахнув сльози - нi Мадуша, нi хтось iнший  не  повинен
бачити, що гридень також може плакати.
   Але Малуща i не дивилась на Добриню, вона це могла одiрвати рук i  очей
вiд свого сина, бо надовго, а може, i навiки прощалася з ним.
   Далi було, як увi снi. Коли  почало  темнiти,  Добриня  з  дружинниками
заходилися збиратись у далеку дорогу: сiдлали коней, поперек сiдла Добрицi
мiцно ув'язали короб...
   Малуша сама винесла дитину iз землянки, передала ?? на руки Добринi,  а
вiн уклав у короб. I вони так обережно все це робили, що  дитя  навiть  не
прокинулось.
   - Прощай, сестро, - тiльки долетiло до Малушi. - Не сам роблю, десницею
князя...
   Вiн поклав ?й на плечi сво? руки i вклонився.
   - Прощай!
   Дружинники сiли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетiли на
захiд, де ще пломенiла багряна заграва.
   Малуша зайшла до землянки i, нiчого не тямлячи, обшарила руками  одрину
попiд стiною, де недавно лежав ?? син. Одрина ще була тепла, на нiй у тому
мiсцi, де лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде...
   Вона кинулась iз землянки, нiби могла  просити  щось  у  дружинникiв  i
брата, якi тiльки-но по?хали. Але надворi було темно й тихо, нiде не  чути
нi голосу, нi кiнського тупоту. Вони вже по?хали далеко, далеко...
   Темна постать жiнки  метнулась  круг  землянки  до  дубiв,  де  недавно
прив'язанi були конi, до криницi, з яко? вони напували коней, до кручi,  з
яко? вона часто дивилась на Рось...
   Розгублена жiнка дивилась на небо, благально пiдносила руки  вгору,  до
зiр, але ?й не всмiхнулась жодна зоря, на небi не було нi  ?дино?  хмарки,
що могла б спуститися до не?.
   I тодi вона впала на росяну траву, обхопила голову руками  i  заридала,
застогнала, затужила  так,  як  може  ридати  тiльки  мати,  -  нестримно,
невтiшно...
   - Володимире! Мiй синочку! Моя дитинко! Сонечко мо?, життя мо?, радiсть
моя, де ти, де ти, озовися?! Ти був бiля мене - i я смiялася, ти був  бiля
мене - i не було в мене бiльшо? радостi, чому ж ти пiшов  вiд  мене,  чому
покинув?.. Боги на високому небi, люди на широкiй землi,  та  поможiть  же
менi, рятуйте мене, повернiть менi синочка!.. То  я  б  тебе,  синку,  усе
колисала, аби тiльки з тебе радостi дiждала...
   Вiд самого серця  йшли  простi  слова,  плакала,  квилила,  обiкрадена,
знедолена мати. I коли б камiнь мав голос, то й вiн озвався б на цей крик.
Але камiнь голосу не ма?, а бiльш нiхто серед ночi почути ?? не мiг.
   I за весь цей час ?й жодного разу не прийшла i не могла прийти в голову
думка, що вона, проста жiнка полянського  роду,  дала  життя  дитинi,  яка
стане колись великим князем Ки?вського столу i що через  тисячу  лiт  люди
пригадають ??, рабиню Малушу, i здивуються ?? великiй, святiй любовi.

   7

   У покоях княгинi Ольги не  ждали  князя  Святослава.  Коли  вiн  раптом
вiдчинив дверi й зупинився на порозi, то побачив матiр, що сидiла на лавi,
священика Григорiя, який стояв перед нею i в чомусь ?? нiбито переконував,
та ще ключницю Пракседу, що поралась у кутку.
   В цьому не було нiчого незвичайного: княгиня завжди кликала увечерi  до
себе священика, кожного вечора до не? заходила й  Пракседа,  щоб  радитись
про наступний день.
   I в свiтлицi все було як завжди: у двох кутках горiли свiчки, на  столi
лежав хлiб i  стояла  корчага  з  водою,  ложе  княгинi  прибране,  скрiзь
заметено.
   Але було в свiтлицi й незвичайне: у  темному  кутку  Святослав  помiтив
колиску, а в нiй дитя...
   Вiн стояв i думав, що йому робити? Вiн хотiв,  його  поривало  кинутись
вперед, схилитись, як велiло серце, над  колискою,  подивитись,  взяти  на
руки сво? дитя. Але вiн не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли
в свiтлицi ? священик Григорiй, Пракседа!..
   Його зрозумiла й допомогла мати княгиня.
   - Ти йди, - велiла вона Пракседi. - I ти, отче, - винувато додала вона,
- перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.
   Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потiм швидко  пiшов  уперед,
зупинився перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свiчку,  рушила  за
ним слiдом i стала позаду.
   У промiннi вiд свiчки вiн побачив  сина,  який  лежав,  сповитий  бiлим
полотном. Син спав, у нього були  заплющенi  очi,  вiн  рiвно  й  спокiйно
дихав, теплi рум'янцi грали на його щоках.
   I було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце  князя
Святослава. Личко це - високе чоло, темнi брови,  рiвний  носик,  маленькi
уста - нагадало йому дороге й рiдне обличчя Малушi.
   - Володимире... сонечко! - вирвалось у Святослава, що не знайшов  iнших
слiв, якими можна було б висловити всю радiсть i щастя, i  дуже  обережно,
щоб не зачепити колиски, схилився i поцiлував теплий лобик Володимира.
   У цю хвилину йому було не тiльки радiсно, але  й  боляче,  бо  не  сина
цiлував вiн, а втрачену  молодiсть,  бо,  коли  торкався  теплого  лобика,
здалося йому, що вiн цiлу? далеку Малушу.
   А потiм вiн пiдвiв голову й побачив очi матерi,  що  все  стояла  позад
нього з свiчкою в руках i також з любов'ю i радiстю дивилась на онука.  Це
були тi самi очi, якi вiн щодня бачив i знав, у  цю  хвилину  в  них  була
ласка й нiжнiсть. Але перед ним виринули подi? ще однi?? страшно? ночi,  i
вiн прочитав у очах матерi те ж саме, що й тодi. Вiн бачив  у  нiй  мудру,
хитру, рiшучу княгиню.
   - Що ж, мамо, надумала робити? - запитав вiн, показавши рукою на  стiл,
де лежали ?вангелi?, хрест i кропило, та ще на лаву, де  стояла  купiль  з
водою.
   Княгиня зрозумiла - син зна?, що вона замислила. I хрест, i  купiль,  i
кропило... Так, княгиня думала хрестити онука.
   Вона хотiла, щоб син ?? зрозумiв i не засуджував i щоб знав, що  iнакше
дiяти вона не може.
   - Не зла хочу я тобi, Святославе, й онуку сво?му, - промовила вона, - а
добра й щастя.
   - Але де добро, де щастя?! - крикнув  вiн.  Вона  якусь  мить  мовчала,
поглянула на Святослава, перевела очi на онука й повела далi:
   -  Ти  зна?ш,  сину,  яку   муку   я   мала,   коли,   повернувшись   з
Константинополя, дiзналась про все i про Малушу. Це було велике горе, лихо
в нашому теремi й на Горi. I тодi я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так
зробити...
   - Гаразд, - сказав Святослав. - Ти зробила  так,  як  хотiла  Гора,  ти
врятувала свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала менi  князiвну,
яку я не любив i не люблю. Але для чого ти  тепер,  коли  я  став  князем,
хочеш хрестити мою дитину?
   - Як я хотiла й хочу добра тобi, - вiдповiла на це  вона,  -  так  хочу
добра й тво?му сину, а мо?му онуку. Подивись на  нього,  -  хто  вiн?  Син
рабинi, язичник, вiн навiть iменi не ма?. А  я  хочу,  i  це  буде  велика
користь для тебе, щоб вiн був сином князя Святослава, я хочу, щоб вiн  мав
сво? княже iм'я.
   - I знову цього хоче Гора?
   - Так, сину, саме для цього я  й  хотiла  його  хрестити,  -  закiнчила
княгиня Ольга.
   I тодi на довгу-довгу хвилину в свiтлицi княгинi  Ольги  настала  тиша.
Мати i син  стояли  над  колискою,  дивились  на  дитя,  що  мiцно  спало,
мовчали...
   Князь Святослав пiдвiв голову, зустрiв гострi, пронизливi очi матерi  й
сказав:
   - Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити,  не  для
того стою тут, щоб зробити те, що тiльки сам хочу. Нi, мамо, над  колискою
мого сина сто?мо зараз не тiльки ми - ти i я, - вся  Руська  земля  сто?ть
днесь над колискою Володимира...
   Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава i нiби
не пiзнавала його: той Святослав - i не той, такий - i не такий.  Нi,  вiн
був не такий, як ранiше, - вiн був тепер як i батько його Iгор...
   - Слухай, мамо, i подумай, що ти наробила, - вiв син. - I я  говорю  це
не для того, щоб сказати, що ти лиха хотiла землi Руськiй. Нi, ти хотiла i
багато зробила добра Русi, ти помстилась за батька й  примучила  деревлян,
ти, добра бажаючи людям, знищила дань i завела уроки й устави,  ти  багато
зробила, устрояя Руську землю, ти була мудрою й  хитрою  княгинею  Русько?
землi, Ки?вського столу... Але, - вiв далi  Святослав,  -  устрояя  Руську
землю, ти забула, що ? в нiй тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула,
що в них ? тьма ворогiв. На Гору ти сперлась, а  всiх  сво?х  людей  стала
вважати ворогами, ти поставила високi стiни на Горi, оточила себе боярами,
во?водами, тiунами, ти забирала в людей i давала Горi землi й лiси,  озера
й рiки. А коли побачила, що наробила, злякалась й на помiч собi  покликала
Христа...
   - Не хули Христа! - сказала княгиня Ольга - Не клич iменi його  всу?...
Вiн покара? тебе...
   - Нi! - зухвало вiдповiв Святослав. - Мо? боги не благословили б  того,
що благословля? Хртотос, мо? боги - вiра батькiв, твiй Христос - сила твоя
й бояр...
   - Так чого ж ти йдеш проти цi?? сили? Куди ти iдеш, Святославе?
   Вiн подивився за вiкно, у  нiч,  що  стелилась  над  Горою,  стiнами  й
Днiпром.
   - О мамо, - промовив вiн. - Хто-хто, а я добре знаю цю  силу.  Ця  сила
вже раз зломила мене. Але це було  тiльки  раз,  i  вдруге  вона  мене  не
зломить. Не зломить вона й Русi, не бояри  й  во?води,  сама  себе  вряту?
Русь... Може, тодi прийде на Русь Христос, може, пiсля нам  без  нього  не
обiйтися.
   - У мене радi? душа, - склала хрестом руки па грудях  княгиня.  -  Свiт
iстинно? вiри, бачу, сходить на тебе...
   - Нi! - крикнув Святослав. - Трижди,  чотирижди  нi!  Я  не  християнин
нинi, а еллiн, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити  мого  сина,  хочеш,
щоб я був язичником, а вiн християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син
мiй за Вiзантiю?!
   - Не цього я хотiла, сину, - спробувала заперечити княгиня.  -  Я  кажу
тобi: хочу, щоб син твiй був не сином рабинi, а князем, щоб мав  вiн  сво?
княже iм'я...
   Суворе було обличчя в князя Святослава, гнiвнi його слова.
   - Я послухав тебе, мамо, - сказав вiн, - i виконав твiй загад, коли  ти
виганяла звiдси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти велiла.
Я одружився з князiвною, - ти й цього хотiла. Я став князем, -  i  про  це
просила ти мене... Але тепер, як князь, я велю...
   Вiн дивився на сина, що спав у колисцi.
   - Не ти перемогла рабиню, - говорив Святослав, - вона  перемогла  тебе,
княгиню. Бо породила сина, про якого мрiяв я i якого ждуть руськi люди. Ти
бо?шся, бо в тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною сто?ть  дружина
i вся Русь. Бути йому, як воно i  ?,  сином  рабинi,  великим  князем.  Ти
сказала, що в нього нема? iм'я. Нi, вiн ма? iм'я.  Це  я  i  мати  його  -
рабиня - нарекли його Володимиром, бо хочемо,  щоб  вiн  володiв  миром  у
Руськiй землi. I вiн володiтиме миром, у важкий час вряту? Русь.
   Князь Святослав пiшов до дверей i покликав Добриню, що ждав його.
   - Добрине, - сказав Святослав. - Ти зберiг, привiз iз Будутина до Ки?ва
сина мого Володимира, буть тобi во?водою, його ву?м, рости його...
   Добриня низько вклонився князевi й княгинi.
   - Вiзьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире!




   КНИГА ДРУГА

   НАД МОРЕМ РУСЬКИМ

   _Ой славен, ясен красний наш кязь, _
   _Ки?ва - города князь Святослав. _
   _Вiн iзвечора в човен сiдав, _
   _а вже над ранок пiд Царгород став._
   __
   _Рушили во? на Царiв город, _
   _цар ся диву?, хто то вою?, _
   _роме? ходять, все раду радять! _
   _що тому князю за дари дати?_
   __
   _Вийшли князю вони в нарядi;_
   _кони вiн взяв - не дякував, _
   _не дякував, шапки не зняв, _
   _шапки не зняв, не поклонився, _
   _не поклонився i не скорився._
   __
   _Рушили во? вдруге на город, _
   _цар ся диву?, хто то вою?, _
   _роме? ходять, все раду радять:_
   _що тому князю за дари дати?_
   __
   _Винесли князю багато злата;_
   _золото взмв вiн - не дякував, _
   _не дякував, шапки не зняв, _
   _шапки не зняв, не поклонився, _
   _не поклонився i не скоривсм._
   __
   _Рушили во? втрет? на город, _
   _цар ся диву?, хто то вою?, _
   _тремтять роме?, все раду радять: _
   _що тому князю за дари дати?_
   __
   _Вивели ж йому царiвну в коронi;_
   _царiвну взяв вiн та й подякував, _
   _шапочку зняв, ще й поклонився, _
   _князь поклонився, та не скорився._

   РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

   1

   Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззi Днiпра  зарябiло,
а згодом вималювалось  кiлька  лодiй.  Розсiкаючи  зустрiчну  хвилю,  йшли
грецькi хеландi? - з гострими носами, високими щоглами, багатьма  реями  -
справжнi морськi чудеса.
   З Подолу й передграддя кинулись тодi до Почайни купцi, ремiсники, роб'?
люди. На  таких  коробах  при?жджали  звичайно  падкi  до  торгу  гостi  з
Константинополя; хто хотiв, мiг щось у них  купити,  щось  продати.  Проте
поки хеландi? досягли Почайни, там, де вона допливала до Днiпра, й поклали
укотi напроти Боричевого узвозу, рiчку й береги обкутали присмерки.
   Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тiльки но  хеландi?  стали
бiля берега, одразу ж туди  з  Гори  спустились  княжi  мужi  з  невеликою
дружиною. Вони нагримали на подолян i велiли ?м  забиратись  вiд  Почайни.
Самi  ж,  як  водиться,  зiйшли  на  хеландi?,  привiтались  з  прибулими,
запитали, що вони за люди й за чим припливли до Ки?ва.
   На  хеландiях  були  гостi  з  Константинополя,  що  привезли  з  собою
паволоки, узороччя, вина. Княжi мужi пообiцяли, що вранцi до них  прийдуть
тiуни, вiзьмуть належний устав, проведуть на торг. А там уже  гостям  буде
вiльно чи продавати  щось,  чи  купувати.  На  однiй  же  з  хеландiй,  як
виявилось, прибув з численною, добре озбро?ною сторожею й кiлькома  рабами
не просто царгородський гiсть, а василiк iмператора роме?в.
   Почувши вiд сво?? сторожi,  що  до  хеландi?  прийшли  мужi  ки?вського
князя, цей василiк з дуже недобрим - стомленим чи хворобливим  -  виглядом
вилiз iз - пiд настилу, де лежав до цього. Випроставшись  на  весь  зрiст,
вiн через товмачiв сказав, що прибув до ки?вського князя  з  грамотою  вiд
iмператора роме?в Никифора, ма? до нього важливу справу й мусить  говорити
про не? самовидь, що i просить переказати ки?вському князевi.
   Княжi мужi вiдповiли на це, що вже пiзня година, в такий час  ки?вський
князь, либонь, спочива?. Проте пообiцяли наступного ж дня вранцi  передати
все князевi Святославу.
   Василiк повторив, що хотiв би, аби князь покликав його швидше, а  потiм
несмiливо поцiкавився, чи не могли б  мужi  залишити  бiля  хеландiй  свою
сторожу. Мужi сказали, що сторожу вони  залишать  i  просять  василiка  не
турбуватись, - Ки?в добрий город, тут радi кожному  гостевi  i  нiкого  не
скривдять. З тим вони й пiшли, а сторожа лишилась бiля хеландiй.
   На Днiпрi покотив туман, вiтер,  як  здавалося,  василiку,  та?мничо  й
погрозливо свистiв у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси,
на тлi багряного неба височiла оточена стiнами й вежами сувора фортеця, де
й жив ки?вський князь. Василiк, здригаючись вiд холоду, постояв на настилi
лодi? й полiз у  сво?  затишне  кубло.  Знаючи  церемонiал  вiзантiйського
двору, за яким iмператори,  ранiше  нiж  прийняти  посла,  неодмiнно  його
затримували, вiн мiркував: чи довго ки?вський князь змусить його стояти на
цiй холоднiй рiчцi?..
   Проте ки?вський князь не примусив василiка з Константинополя  без  дiла
стояти на Почайнi. Наступного ранку, тiльки почало свiтати над Днiпром, до
грецьких хеландiй прийшли тiуни. Вони одразу  кiнчили  справу  з  купцями,
взяли устав i повели ?х на торг. Разом з  ними  -  i  вже  до  василiка  -
прийшли й тi мужi, що були тут минулого вечора; вони сказали василiку,  що
князь Святослав зна? вже про посла iмператора, прийме його цього ж  ранку,
запросили йти з ними.
   Нашвидку прибравшись у найкращий свiй одяг -  довге,  чорного  оксамиту
платно, взувши  зеленi  черевики,  почепивши  на  голову  клобук,  василiк
iмператора звелiв рабам брати дари. Потiм слiдом  за  мужами,  у  пасмугах
рожевого  промiння,  що  котилось  iз-за  Днiпра,  вiн  пройшов   глибоким
Боричевим узвозом, через мiст i ворота потрапив на Гору, а там до  княжого
терема й Золото? палати.
   Крокуючи цим шляхом  i  часто  зупиняючись,  щоб  передихнути,  василiк
пильно примiчав усе, що  бачив,  i  порiвнював  з  тим,  до  чого  звик  у
Константинополi. Тут, у Ки?вi, не було, як там, високих  стiн  i  кам'яних
споруд, багатьох вулиць i площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що  бачив
василiк, - глибокий Боричiв узвiз, де проходив ?диний вiд Днiпра  шлях  на
Гору, старi дерев'янi стiни, що стояли над глибокими урвищами, а мали ще й
присипи з гострим околлям, перекинутий через глибокий рiв мiст,  город  на
Горi з теремами й клiтями, гридницi, навкруги яких василiк побачив  багато
во?в, требище, де перед Перуном, що  дивився  золотими  очима  на  Днiпро,
палахкотiв вогонь i творилась вранiшня жертва, - все це примусило василiка
здивуватись i здригнутись: високо сидять ки?вськi князi,  нелегко  до  них
доступитись!
   У Золотiй палатi, куди через сiни й Людну палату завели  василiка,  все
також було суворим i та?мничим. Тут горiло багато свiтильникiв,  вiдблиски
яких грали на позолоченiй i срiбнiй збро?, попiд стiнами на  лавах  сидiли
поважнi, бородатi, одягненi в темнi  вбрання  люди,  на  помостi  в  кiнцi
палати василiк побачив князя Святослава.
   Василiк пiшов уперед, низько вклонився князевi й через товмачiв сказав:
   - Вiрний у бозi iмператор Схiдно? Римсько? iмперi? Никифор послав мене,
патрикiя Калокiра, з дарами i грамотою сво?ю  до  тебе,  княже  Русi,  щоб
ствердити любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всi лiта...
   До палати зайшли раби, що крокували  слiдом  за  василiком,  i  поклали
перед ки?вським князем дари - коштовнi наволоки, узороччя, позолочений щит
i меч.
   - Грамоту я приймаю, - з посмiшкою  глянувши  на  добру  зброю,  сказав
князь  Святослав,  -  i  за  дари  дякую...  Передай,  натрикiю  Калекiре,
iмператоровi роме?в, що князi руськi, боярство i всi люди руськi бережуть,
любов, сущу межи нами, i да не розрушиться вона, дондеже ся? сонце.
   Пiсля того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому ?халось
у далекiй дорозi, як почува? вiн себе нинi, запрошував бути в Ки?вi-городi
скiльки охота, а тiунам сво?м одразу ж велiв  давати  василiковi,  сторожi
його й рабам на хеландi? повний покорм i всiлякi меди з сво?х клiтей.
   Низько вклоняючись, патрикiй Калокiр щиро дякував  ки?веьмому  князевi,
боярам i руським людям за добрi побажання, за покорм i меди,  сам  побажав
йому, родинi i усiм боярам, якi сидiли в Золотiй податi й були  скрiзь  по
Русi, доброго здоров'я й щастя на многi лiта...
   Звичайно, це будо не все, що хотiв i мав сказати  василiк.  Прощаючись,
вiн сам висловив надiю, що князь Святослав знайде час i нагоду  ще  раз  з
ним поговорити.
   Князь Святослав розумiв посла Вiзантi?.  Усi  вони  -  оцi  василiки  -
улесливi, хитрi люди. Що  ж,  вони  ще  зустрiнуться  з  василiком.  Може,
патрикiй Калокiр пообiда? нинi разом з князями?

   Але i пiд ча? обiду василiк Калокiр не сказав  князевi  Святославу,  що
привело його до Ки?ва. Може, сталось так тому, що  на  обiдi  було  багато
людей - сам князь Святослав, брат  його  Улiб,  мати  Ольга,  три  сини  -
Володимир, Ярополк, Олег, - чимало во?вод, бояр, рiзних  мужiв.  Кожен  iз
них щось запитував у посла, кожному той мусив вiдповiдати, - так у  бесiдi
та мiж розмовами й минав обiд.
   Василiк Калокiр, може, не змiг говорити ще й  тому,  бо  цiкавився,  що
подають i як ?дять тут, у стравницi князiв Русi. Адже в Константинополi  в
палатах Великого палацу подавали все й частували з розбором - кому грецькi
горiхи, а кому щкаралупина...
   Зовсiм не те побачив  Калокiр  у  стравницi  руських  князiв.  Подавала
страви  молода  ще,  вродлива  жiнка,  яку  всi  називали  Пракседою.   ?й
допомагало кiлька дiвчат, що вражали сво?ю красою. Носили вони все з кухнi
до стравницi притьмом, миттю.
   А носити ?м доводилось чимало: коли запрошенi на обiд тiльки зайшли  до
стравницi, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина,
всiляка солона й копчена риба -  осетри,  пструги*  (*Пструг  -  форель.),
судаки, рiзнi овочi й зiлля; пiд час самого обiду на столи подавали варену
й смажену баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.
   ?ли тут i запивали без зайвих слiв, без перепрошень, -  просто,  як  це
бува? вдома, в родинi. Один  тiльки  раз  во?вода  Свенелд,  взявши  чару,
сказав, що хоче випити за князя. I всi  з  брязкотом  пiдняли  сво?  чари,
келихи...
   - П'?мо на тя, княже!
   На кiнець обiду всi, а так само й василiк Калокiр,  вiдчули,  що  по?ли
досита, а меди й ол з княжих медуш мiцнi, п'янкi.
   Саме тодi князь Святослав i запропонував василiку  про?хати  з  ним  на
лодi?, показати з Днiпра город Ки?в,  його  будiвлi,  вали,  стiни.  Князь
Святослав звелiв гридням  приготувати  лодiю,  спустився  з  василiком  до
Почайни, з кiлькома боярами й толковинами  вони  про?хали  Днiпром  аж  до
Чортория.
   Чудовий був Днiпро й Ки?в - город у цю  передвечiрню  годину.  Ще  була
весна, вiд самого Верхнього Волока котив Днiпро могутнi води, й тут,  бiля
Чортория, де плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна - лiвий  доплив
Днiпра.) й Вишнього города княгинi Ольги, а вниз -  до  Вiтичева  й  Лисо?
гори над ним, - тут здавалося, що нема? йому кiнця й нема? краю.
   У лодi?, на якiй  сидiли  князь  Святослав,  брат  його  Улiб,  василiк
Калокiр i бояри з толковинами, було двадцять гребцiв - по десять з кожного
боку. Пiд дужими ударами ?хнiх весел лодiя швидко линула вперед, позад не?
на блискучому лонi стелився, як бiла полотнина,  запiнений  слiд.  Ки?в  i
гори тiкали й тiкали назад.
   I тодi в усiй величi сво?й постав перед ними древнiй город над Днiпром,
город, стiни якого закладенi були князем Ки?м. Багато лiт минуло  вiдтодi,
а вони росли й змiцнювались, як i все за ними, як i  все  навкруг  Ки?вого
города над Днiпром.
   Три гори височiли вдалинi i до них прикутi  були  очi  всiх  на  лодi?:
Ки?ва гора, де й був тепер княжий город - Гора, гора Щекавиця, де поставив
першi стiни Ки?в брат Щек, та ще гора Хоревиця - вотчина  Хорива,  другого
брата Кия.
   Колись це були три двори-городища на горах над Днiпром. Тепер  над  всi
гори стояв Ки?в -  город  з  високими  стiнами,  вежами  й  дахами  княжих
теремiв, що золотом грали в промiннi згасаючого сонця, з схилами, що круто
обривались над Днiпром, густими  лiсами,  що  оточували  город,  глибокими
ярами, в яких уже лежали пiзнi темнi тiнi. Це й була Гора, справжн? орлине
гнiздо над Днiпром, з стiн якого на багато поприщ видно було все  навкруг,
але до якого жоден ворог не мiг доступитись.
   Невпiзнанно змiнився Ки?в-город вiдтодi, коли було закладено першi його
стiни. Вже не тiльки на Горi жили тепер люди. Одразу ж бiля стiн города на
схилах виростав новий город, де жила княгиня  Ольга  й  чимало  бояр.  Над
Боричевим узвозом, над ярами, а часто i в них у цю годину видно було вогнi
й димки - там жило й трудилось передграддя, за  ним  до  Почайни  тягнувся
Подол, ще далi Оболонь - рольнi землi князiв, во?вод, бояр.
   - Чуден Борисфен i город твiй, княже Святославе! - вигукнув,  дивлячись
на гори й плесо Днiпра, василiк Калокiр.
   -  Може  б,  ми  стали  до  берега  й  подивились  звiдти  на  Ки?в,  -
запропонував князь Святослав.
   - О, я був би вельми радий! - захоплено вiдповiв Калокiр.
   I саме тодi, коли нiс лодi? зарився у пiсок на Чортори?  i  коли  князь
Святослав, Калокiр, а за ними княжич Улiб, бояри й  толковини  сходили  на
берег, саме тодi василiк уповiльнив крок, пiшов  поряд  з  князем  i  тихо
промовив:
   - Може б, ми пiшли далi самi, з тобою тiльки, княже?
   Цi слова були сказанi не через толковинiв, а звичайною руською мовою, i
тому князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла iмператора.
   - Я хотiв би поговорити тiльки з тобою, вiч-на- вiч, -  ще  раз  сказав
Калокiр.
   - Добро! - так тихо, що нiхто з бояр  його  не  почув,  промовив  князь
Святослав.
   I, коли всi зiйшли на  берег,  вiн  звернувся  до  брата  Улiба,  бояр,
толковинiв:
   - Ми пiдемо з патрикi?м Калокiром удвох, хочу показати йому  береги,  а
ви тут спочиньте...
   Коси над Чортори?м  сягали  далеко  в  Днiпро  жовтогарячими  стрiлами,
навкруг них перламутром мiнились води, у берегах  ледь  зiтхали  заблуканi
хвилi. Князь Святослав i  патрикiй  Калокiр  довго  йшли  тугим,  змоченим
пiском, що рипiв пiд ?хнiми ногами. Уже далеко  позаду  лишилась  лодiя  з
людьми, велика тиша приймала й обгортала  ?х,  тiльки  сполошенi  кряки  й
кулики тоскно кричали й били крилами. А вони йшли далi й далi - у роздумах
i мовчаннi...
   - Отже, ти зна?ш нашу мову?  -  зупинився  нарештi  князь  Святослав  i
подивився на василiка Вiзантi?.
   Калокiр також зупинився. Вiн довго стояв - з темним, засмаглим обличчям
i гострими вилицями, на якi лягав вiдсвiт червоного сонця,  горбоносий,  з
примруженими очима, що дивились на Ки?в i Днiпро.  Щось  уперто  думав,  а
потiм посмiхнувся до князя й вiдповiв:
   - Так, княже Святославе... Я знаю твою мову i добре знаю руських людей.
   - Хто ж ти ?си?
   Вiд правого берега Днiпра, з Оболонi, вiйнув вечiрнiй вiтер,  i  темне,
пiдперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикiя.
   - Iмператор Никифор, - сказав Калокiр, - послав мене як василiка  свого
з Константинополя, але я живу в  Клiматах,  у  Херсонесi,  де  батько  мiй
служить протевоном* (*Протевон  -  голова  самоврядування,  конвенту.).  А
херсонiти, як вiдомо князевi, i русiв, i мову ?х добре знають...
   - Честь i слава iмператору роме?в,  -  сказав  князь  Святослав,  -  що
посила? сво?ми  василiками  до  нас  людей,  якi  знають  Русь.  Але  якщо
iмператор посила? василiком до мене таку поважну  людину,  то,  певне,  не
тiльки заради того, щоб передати сво? вiтання?!
   - Звичайно, нi,  -  посмiхнувся  Калокiр.  -  Iмператор  Никифор  велiв
дякувати за любов, сущу мiж iмперi?ю i Руссю, i за те, що князi руськi вже
не раз допомагали ?м могутньою збройною силою, а тепер  iмператор  Никифор
просив, щоб ти ще раз допомiг йому, княже Святославе.
   - Проти кого ж дума? iти на брань iмператор Никифор?
   - Iмперiя не може починати зараз бранi сама, - вiдповiв Калокiр,  -  бо
неспокiйно в Азi? i ?гиптi... Але iмператор Никифор посварився з болгарами
i мусить негайно покарати ?х, а тому просить князя Святослава пiти з воями
на Болгарiю й скорити ??.
   Калокiр замовк, але одразу додав:
   - За це iмператор Никифор  щедро  подяку?  князевi  Святославу  i  його
воям...  На  хеландiях  у  мене  лежить  для  тебе,   княже,   п'ятнадцять
кентинарi?в* (*Кентинарiй - мiра золота; 15 кентинарi?в - приблизно 100000
древнiх золотникiв - червiнцiв.) золота.
   Князь Святослав не затримався з вiдповiддю, але це була,  зда?ться,  не
та вiдповiдь, на яку мiг розраховувати василiк Калокiр.
   - Дивно менi це чути, - одверто сказав князь. - Ти говорив  правду,  за
рядом, який давнi князi нашi уклали з Вiзантi?ю, Русь  не  раз  давала  ?м
помiч збройною силою...
   - О, во? русiв - добрi во?. Це зна? весь  свiт!  -  захоплено  вигукнув
Калокiр i облизав пересохлi уста. Князь Святослав нiби не почув його  слiв
i вiв далi:
   - Але як може iмператор Никифор просити в  мене  помочi  проти  болгар?
Адже, наскiльки я знаю, мiж iмператорами роме?в  i  Болгарi?ю  iсну?  мир.
Кесар одружений з дочкою римського iмператора, Вiзантiя  навiть  да?  дань
болгарам...
   - Який мир i що за дань? - голосно  засмiявся  василiк.  -  Усi  кагани
болгарськi, а найпаче гордий каган  Симеон,  люто  ворогували  з  ромеями,
завдавали ?м велико? шкоди.  За  Петра,  сина  Симеона,  мiж  Вiзантi?ю  i
болгарами був нiбито мир. Кесар Петро - це правда - взяв собi в жони дочку
iмператора Христофора. Але болгари однаково носили й носять у сво?х серцях
люту ненависть до роме?в, вже давно пiв-Болгарi? iде проти Константинополя
i одмовилось  вiд  Петра  й  Преслави.  А  тепер,  коли  дочка  iмператора
Христофора  й  дружина  кесаря  Петра  Iрина  померла,  iмператор  Никифор
вiдмовився платити дань болгарам, послiв кесаря, що з'явились  по  не?  до
Константинополя, велiв бити по обличчю й вигнати за город.
   - Жорстоко кара? iмператор, -  глузливо  процiдив  князь  Святослав,  -
кесаря свого Петра, що так довго й вiрно служив йому i дослужився до того,
що й Болгарiя  розпалась.  Отже,  тепер,  пiсля  довгого  миру  з  Петром,
iмператор хоче добити, знищити Болгарiю?
   - Так, княже, - вiдповiв Калокiр, прикипiвши темними  сво?ми  очима  до
обличчя Святослава. - Iмператор Никифор, як i завжди, дi? рiшуче,  i  вiн,
звичайно, рушив би супроти Петра сам,  але  зараз  у  iмперi?  неспокiйно,
почався новий заколот у Сiрi? й Антiохi?, iмператор мусить вирушити  туди,
в Азiю, а тобi посила? золото... Вiн  дума?,  що  ти  згодишся,  пiдеш  на
болгар, i доки з воями сво?ми вийдеш на Дунай i скориш кесаря  Петра,  вiн
сам повернеться iз земель азiатських, вийде в Македонiю. Так, з  допомогою
бога, буде покарана Болгарiя.
   Князь Святослав якусь хвилину помовчав.
   - Люту кару вигадав iмператор роме?в для болгар, - далi сказав вiн. - I
коли б справдi я з воями сво?ми пiшов за Дунай, а вiн рушив  би  назустрiч
менi з Македонi?, з Болгарi?ю було б покiнчено довiку, назавжди! Тiльки  ж
я, василiку Калокiре, на Болгарiю не пiду. Нi, нi!
   - А чого ти не пiдеш, княже Святославе? - хижо запитав Калокiр. - Може,
ти вважа?ш, що я привiз мало золота? Так це ж  не  все.  Коли  закiнчиться
вiйна, ти матимеш ще багато золота i дань.
   - Нi, - ще раз сказав Святослав. - Не про золото i не про дань я думаю.
   - Тодi чому?
   Князь Святослав вiдповiв:
   - Коли iмператори роме?в просили нас, ки?вських князiв, дати ?м помiч i
воювати - з ворогами сво?ми в iмперi?, ми, пам'ятаючи про ряд мiж нами, цю
помiч давали. Зараз iмператор Никифор посила? золото, щоб скорити  болгар.
Але ж iмператор зна?, що у нас з болгарами вiд вiку iсну? мир, ми  з  ними
одноязичнi люди. Болгари - то сусiди нашi, i ми мали вiд них тiльки добро.
Нi, василiку Калокiре, руськi люди -  не  якiсь  печенiги  чи  хозари,  за
золото  ми  не  вою?мо.  I  коли  б  iмператор  Никифор  прислав  менi  не
п'ятнадцять кентинарi?в, а п'ятнадцять хеландiй iз золотом, то  й  тодi  я
сказав би - не згоден.
   - Що ж, - задоволено сказав Калокiр. - Це дуже добре,  i  коли  я  ?хав
сюди, то був певен, що ти,  княже,  у  вiдповiдь  на  прохання  iмператора
скажеш - нi, не згоден!
   Князь Святослав здивованими очима подивився на василiка, не  розумiючи,
як може вiн радiти, що ки?вський князь не хоче допомогти iмператору.
   - Я бачу, що ти не розумi?ш мене,  княже,  -  нiби  вгадав  його  думки
Калокiр. - Тодi дозволь менi сказати те, чого не говорив i не доручав менi
iмператор Никифор?
   - Дивний ти василiк, Калокiре,  -  сказав  князь  Святослав.  -  Що  ж,
говори, я слухаю.
   - Скажу все, все, княже, - здригнувся Калокiр.  -  Але  перед  тим  дай
князiвське слово, що те, що почу?ш, знатимеш тiльки ти, я та ще Борисфен.
   - Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тiльки на збро?. Проте слово  даю
- все буде мiж нами.
   - Iмператор Никифор, - почав Калокiр, - вчинив безумство, коли розiрвав
мир i хоче почати вiйну з болгарами.
   Князь Святослав засмiявся, але посмiшка враз зникла з його обличчя.
   - Почекай, Калокiре, - суворо сказав вiн.  -  Ти  посланець  iмператора
роме?в i просиш мене йти на болгар.  А  тепер  ти  говориш,  що  iмператор
чинить безумство, починаючи вiйну з болгарами.  Чи  можу  я  вiрити  сво?м
вухам?
   - Я говорю, княже, те, що думаю, - вiдповiв суворо Калокiр. - Iмператор
Никифор уже давно втратив розум, бо довiв iмперiю до голоду й злиднiв. Вiн
безумний, бо пiдозрою, чварами  й  лютими  розправами  обурив  проти  себе
тисячi достойних людей в Константинополi i  фемах.  Вiн  втратив  останнiй
глузд i зробив непоправну похибку, зламавши мир з болгарами...
   - Василiк iмператора! - крикнув князь Святослав.  -  Для  чого,  скажи,
говориш ти все це менi, ки?вському князевi?
   - Зараз ти мене зрозумi?ш, княже Святославе,  -  так  само  суворо  вiв
Калокiр. - Мiй батько був звичайним вiрменським ченцем, але  змушений  був
ви?хати до Константинополя, бо дома його ждала смерть вiд iмперi?. Тодi  з
Вiрменi? до Константинополя ви?хало  дуже  багато  наших  людей,  бо  вже,
гадали вони, краще бути в багатому Константинополi, анiж помирати  дома...
Але батько мiй був дуже розумною людиною, i  там,  у  Константинополi,  це
швидко помiтили. Його допустили до  двору,  про  нього  взнали  iмператори
Роман i Костянтин, вони послали його василiком до печенiгiв, ще раз  -  до
угрiв. А  коли  помер  кесар  Симеон  i  Вiзантiя  хотiла  укласти  мир  з
болгарами, батька мого послали василiком до кесаря Петра, вiн  повiз  йому
дари, умовив Петра, i той при?хав у Константинополь укласти мир i взяти  в
жони дочку iмператора...
   - Отже, твiй батько  був  другом  болгар  i  допомiг  укласти  мир  мiж
iмператорами i кесарями?
   - Ти мене зрозумiв. Батько мiй був другом болгар. Але  пiсля  Романа  i
Костянтина прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар  i  всiх  тих,  що
допомагали миру з ними. I тому вiн хотiв люто покарати мого  батька.  Його
пси вже напали на слiд, i батька ждав монастир,  а  може,  й  галери.  Але
батько мiй, як я тобi вже говорив, князю, був дуже розумною людиною i тому
через землю тиверцiв i уличiв утiк до Херсонеса.
   Ця довга i до того ж виголошена одним духом  промова,  мабуть,  стомила
василiка Калокiра, i вiн  якийсь  час  спочивав,  дивлячись  на  небо  над
Ки?вом,  що  стало  темно-вишневим,  тривожним,  i  на  плесо,  що  швидко
синiло...
   - Там, у Херсонесi, i в усiх Клiматах, -  повiв  далi  вiн,  -  як  ти,
мабуть, княже, добре зна?ш, ? дуже багато людей, якi  ненавидять  iмперiю.
Туди з Константинополя виганяють усiх, ким невдоволенi iмператори, туди  ж
тiкають i тi, хто невдоволений iмператорами.  I  хоч  Клiмати  -  це  фема
iмперi?, i хоч там ? ?хнiй стратиг, але херсонiти мають свiй  конвент,  на
чолi якого сто?ть протевон. Минув короткий час, i мiй батько  був  обраний
протевоном, а зараз, коли в iмператора Никифора  виникла  потреба  послати
василiка до тебе, вiн зупинився на менi, синовi протевона...
   - Але ж, - запитав князь Святослав, - iмператор Никифор зна? те, що  ти
менi розповiв, - хто твiй батько i хто сам ти? Як же вiн посила?  тебе  до
мене?
   Василiк Калокiр задоволене  потер  руки,  а  може,  йому  стало  просто
холодно, бо з Днiпра починав повiвати вiтер.
   - Iмператор Никифор, - вiдповiв вiн, - звичайно, зна?, хто мiй батько i
хто я, але зна? й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кiнця. До
того ж вiн дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикiя. Це  звання,
- щиро признався Калокiр, - було дуже менi потрiбне, - князю. Я маю багато
друзiв i прихильникiв у Константинополi,  i  якщо  Никифору  не  одрубають
голови в Сiрi?, то вiн незабаром втратить ?? у Великому палацi, а тодi...
   Калокiр на мить обiрвав потiк сво?х слiв,  хижими  очима  подивився  на
Днiпро й небо.
   - ...тодi, - зашепотiв вiн, - для iмперi? почнеться новий  час.  Навiщо
?й сваритись з Болгарi?ю й Руссю, навiщо ?й простягати пазури  до  далеко?
Вiрменi?, навiщо ?й Клiмати й сам Херсонес?
   - Ти - добра людина i щедра, - сказав на це Святослав. - Дуже  добре  й
те, що ти, як син протевона, розумi?ш, що  Клiмати  -  це  не  римська,  а
руська земля. Якщо говорити правду, то i я  думаю,  що  iмператор  Никифор
робить помилку, починаючи вiйну з болгарами. Нам, князям  Русi,  не  варто
йому в цьому допомагати, не слiд iти супроти болгар.
   - Нi, княже Святославе, - раптом скрикнув Калокiр, - я не  говорив,  що
тобi не слiд iти супроти болгар...
   - Почекай, Калокiре, - перебив його Святослав. - А що ж, по  -  тво?му,
iти нам на болгар?
   - Iти, iти, княже!
   - Як  же  я  можу  iти  супроти  Болгарi??  За  що,  для  чого?  -  вже
роздратовано промовив князь Святослав.
   - Iти для того, щоб Вiзантiя i Болгарiя сукупно не пiшли проти Русi.
   - Болгарiя не пiде супроти Русi, - впевнено сказав Святослав.
   Темне було обличчя в патрикiя Калокiра i страшнi, темнi його слова:
   - Болгарiя не пiде, але кесар ?? Петро сукупно з  iмператорм  Никифором
поведуть сво? вiйсько супроти Русi. Слухай,  княже  Святославе,  iмператор
Никифор вигнав послiв Болгарi?, але може кожного дня помiритись з  кесарем
Петром. I коли б вiн  послав  п'ятнадцять  кентинарi?в  нинi  не  тобi,  а
Петровi, той не вагався б, взяв би ?х, бо йому нiчого втрачати -  вiн  усе
вже втратив. Тодi Никифор i Петро вийдуть на Дунай, уже  в  Руському  морi
повно грецьких кораблiв, вже  тьма  легiонерiв  сто?ть  у  Клiматах,  вони
пливуть вгору по  Тана?су,  стоять  у  Саркелi,  збирають  хозарiв,  шлють
василiкiв в печенiзькi улуси. Чи бачиш ти тепер, княже, як вони обступають
зi всiх бокiв Русь, як уже iдуть на не?, як навкруг пахне кровлю?! Коли  ж
ти пiдеш на болгар, то зруйну?ш ?хнi диявольськi  намiри,  ти  пройдеш  за
Дунай i розiб'?ш Петра, ти зупинишся тiльки пiд стiнами Константинополя.
   Темна хмара встала тим часом на  заходi,  вiд  Днiпра  зривався  й  усе
дужчав вiтер, бiля самих нiг Святослава  й  василiка  завирувала,  вдарила
хвилею вода.
   - Я розумiю тебе, - перемагаючи шум  вiтру  й  хвилi,  голосно  говорив
князь Святослав, - бачу, що замислили iмператори роме?в.
   - Золото iмператорiв лежить на хеландiях, - так само  голосно  промовив
василiк. - Бери його, княже, i йди на Петра. Я сказав тобi правду,  iди  й
перемагай.  А  менi,  княже  Святославе,  допоможеш,   коли   я   буду   в
Константинополi.
   Це вже був  не  той  василiк  Калокiр,  який  недавно  вклонявся  князю
Святославу, боярам його i всiм людям  Русi  в  Золотiй  палатi,  а  хижий,
неситий син протевона, що розповiв про страшнi намiри iмператорiв  роме?в,
але жадав власно? користi, власно? слави в iмперi?.
   - Я розумiю  тебе,  -  збагнувши  всю  суть  Калокiра,  вiдповiв  князь
Святослав. - Та зараз нiчого не можу сказати. Не сам мушу думати  про  це,
мусить думати вся Русь. Уже пiзно.  Почина?ться  буря.  Ходiмо  до  лодi?.
Згодом я тобi скажу мо? слово.
   Перемагаючи грудьми дужий холодний вiтер, вони швидко пiшли  до  лодi?,
назустрiч ночi, що насувала зi сходу.

   2

   Буря вщухла тiльки вночi, й тодi, як це звичайно бува? пiсля шуму, реву
й свисту,  над  Днiпром  i  берегами  настала  велика,  урочиста  тиша.  У
бездонному небi  засвiтились  великi  теплi  зорi,  а  мiж  ними  послався
мерехтливий Перунiв Шлях. Зорi й Шлях вiдбились, потоеули й засвiтились  у
бездонних глибинах рiвного, спокiйного Днiпра, що котив i котив води  сво?
на пониззя, до Руського моря. По - весняному терпко й солодко пахла земля,
скрiзь на Горi й на схилах до Почайни  у  лiсах  i  затьохкали  еоловЧ,  -
чудова нiч пливла над  широким  свiтом.  Все  навкруг,  здавалося,  спало,
спочивало.
   Не спав тiльки i не мiг спати князь Святослав. Вiн повернувся з Днiпра,
коди добре стемнiло.  Василiк  Калокiр  залишився  бiля  свого  золота  на
хеландiях, але просив у князя збiльшити сторожу.
   Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду,  де  нестерпно  пахло
квiтами i з гiлля сипалась роса, побачив у  темрявi  чорну  стiну,  вийшов
сходами на городницi. Там бiля сво?х бил стояли мовчазнi сторожi. Пiзнавши
князя, вони розступились перед ним.
   Сiвши бiля заборола на лавi, князь Святослав довго дивився перед собою.
Перед ним лежали крутi схили Гори, що  обривались  над  Днiпром,  нiде  не
свiтився жоден вогник, тiльки над Почайною видно було полум'я багаття - це
гриднi  вартували  й  грiлись  бiля  грецьких  хеландiй...   Спали   Гора,
передграддя, Подол, городи й весi над  Днiпром,  велика  тиша  стояла  над
землею. У цiй тишi й безмовнi князь  Святослав  сидiв  на  лавi,  спершись
рукою на забороло, й думав свою думу.
   I раптом вiн пригадав, як колись давно над Почайною  в  таку  ж  теплу,
тиху нiч  горiв  не  один,  а  багато  вогнiв,  i  заболiло  серце  князя,
неспокiйно йому стало, невесело, смутно.
   У ту нiч вiн зустрiв над Почайною, саме там,  де  зараз  горiв  вогник,
ключницю з княжого терема Малушу i полюбив ?? так, як люблять раз у життi,
полюбив, здавалося, довiку.
   I пригадав князь Святослав ?? голос i ?? красу, ??  ласку,  кожен  рух,
кожне слово...
   Сторожi на  городницях  заворушились,  ступили  до  сво?х  бил,  раптом
вдарили, i мiдянi скорботнi звуки лунко полинули до Почайни, на Днiпро i в
далеке, безмежне поле.
   Глибоке зiтхання вирвалось з грудей князя Святослава, нiби вiдкрилась у
нього, занила давня болюча рана... У цю годину вiн пригадав ще одну далеку
нiч, розмову з матiр'ю, яка заборонила йому - княжичу  -  любити  ключницю
Малушу, одiрвала ?? вiд серця. Пригадав вiн i останню зустрiч  з  Малушею,
кожне сказане нею слово, кожну,  здавалося,  снiжинку  в  полi,  бiль,  що
пройшов тодi, мабуть, по самому серцю й що, як i  тодi,  пiк,  мучив  його
сьогоднi.
   Вiн скорився матерi,  Малуша  по?хала  в  далеке  княже  село  Будутин,
народила там сина Володимира, який живе й росте на Горi  разом  iз  сво?ми
братами - дiтьми вiд князiвни Предслави - Ярополком i  Олегом.  Отже,  всi
його дiти живуть тут, у Ки?вi.
   Чи зустрiчав вiн колись пiсля того Малушу? Нi,  не  зустрiчав.  Не  мiг
зустрiти, бо знав: вона нiколи не пробачить, що вiн у годину,  коли  треба
було вибирати мiж любов'ю й обов'язком, обрав останн?. I вiн взяв  у  руку
меч - виконувати обов'язок, якщо не  лишилось  любовi,  рушив  з  дружиною
проти ворогiв Русi.
   Святослав  знав,  що  серед  усiх  ворогiв  найстрашнiшим  для  Русi  й
найнебезпечнiшим ? Вiзантiя. Але вiн не мiг одразу стати супроти  не?,  бо
найближчим ворогом Русi були хозари, яким Русь мусила платити  дань,  вони
сидiли на Iтилi-рiцi i одразу напали б на Ки?в, тiльки б  вiн  вирушив  на
захiд.
   Примучивши в'ятичiв i розгромивши чорних булгар, що  жили  у  верхiв'ях
Iтиля i платили дань хозарам, князь Святослав з великою  дружиною  налiта?
на злодiйське гнiздо - Саркел, iде походом  на  Iтиль  розгромлю?  вiйсько
кагана, не залиша? слiду вiд усього хозарського каганату, вiдкрива? ворота
на схiд, у поле за Iтилем-рiкою, до Джурджанського моря.
   Але й на цьому не зупиня?ться князь Святослав, а проходить  з  дружиною
сво?ю до Аських гiр, зупиня??ться  аж  у  Тмутараканi,  сто?ть  на  березi
Руського моря, дума?  й  диву?ться,  яка  велика  рiдна  його  земля,  яка
неосяжна Русь, i поверта?ться до Ки?ва з  глибоким  переконанням,  що  все
ближче й ближче час остаточно? сутички з Вiзантi?ю, з iмператорами роме?в.
   У лютiй сво?й ненавистi до iмператорiв i жадобi слави  василiк  Калокiр
розповiв князю Святославу багато такого, про що вiн не  знав  i  гадки  не
мав. Отже, роме?  не  вiдмовились  вiд  Саркела,  вони  думають  вiдродити
каганат, посилають туди на помiч хозарам сво?х во?в,  збирають  вiйсько  в
Клiматах, прагнуть руками руських людей  поневолити  Болгарiю,  щоб  потiм
поневолити й Русь...
   I жаль за Руською землею, за людьми, якi вже загинули й гинуть у тяжкiй
борнi, краяв серце князя Святослава. Ворог прита?вся за Дуна?м, ворог  цей
гострив зброю. Вже посила? вiн сво?х василiкiв, щоб обдурити його -  князя
Святослава, обдурити Русь. Так що ж робити ки?вському князю  серед  чорно?
ночi, що стелиться навкруг?

   3

   Через ворота й мостом, що тепер, коли на Днiпрi й скрiзь  у  полi  було
тихо, не пiднiмався й на нiч, але обабiч якого стояла  невсипуща  сторожа,
князь Святослав вийшов з Гори й  попрямував  до  нового  города,  де  жила
княгиня Ольга.
   Колись тут стояв один тiльки  ??  терем,  але  за  десять  лiт  близько
княгинi оселилось i поставило хороми чимало бояр. Це вже був  цiлий  город
за Горою, обкопаний глибокими ровами, вiдгороджений верхнiм валом з густим
i гострим околлям по один бiк рову й нижнiм валом вiд Днiпра,  -  за  ними
княгиня Ольга з боярами почувала себе безпечнiше.
   Княгиня Ольга ще не спала,  Святослав  застав  ??  в  опочивальнi  його
синiв. Багато лiт княгиня пестила й виховувала онукiв Ярополка й Олега,  а
потiм, коли Святослав iшов на брань з хозарами, то вiддав пiд ?? догляд  i
Володимира, якого Добриня виростив мiцним, дужим отроком. Святослав бачив,
що мати вже немiчна, стара, - нехай буде радiсною  ??  старiсть.  Проте  й
Добриня так само не вiдходив вiд свого пестуна, жив у новому городi,  бiля
княгинi.
   Якийсь час князь Святослав постояв бiля матерi, що сидiла в крiслi бiля
узголовникiв онукiв. Набiгавшись за день, вони  зараз  спали;  в  промiннi
свiтильника Святослав довго  дивився  на  обличчя  Володимира,  дужi  його
плечi, груди.
   Княгиня  Ольга  розумiла,  що  Святослав  прийшов  так  пiзно  до   не?
недаремно, встала, погасила свiтильник у  опочивальнi  онукiв  i  пiшла  з
Святославом до сво?? свiтлицi.
   - Щось трапилось, Святославе? - запитала вона, зайшовши до  свiтлицi  й
сiвши бiля вiкна, що виходило до Днiпра.
   - Нi, мамо, - вiдповiв вiн. - У полi й на Днiпрi тихо.
   - Але ти неспокiйний, Святославе. Що турбу? тебе?
   - Ти вгадала, мамо. У землi нашiй тихо, але чую далеку брань i кров для
Русi.
   - Про що говориш, Святославе?
   - Про василiка грецького Калокiра, якого ти бачила в мене на обiдi.
   - А що з ним?
   Князь Святослав розповiв, як вiн пiсля  обiду  по?хав  з  василiком  на
Днiпро, як Калокiр захотiв говорити з ним вiч-на-вiч i що вiн сказав  йому
на косi над Чортори?м...
   - Щоб руси йшли на болгар? - здивувалась  княгине  вислухавши  сина.  -
Щось непотребне замислив iмператор...
   Суворе й замислене було обличчя в князя Святослава.
   - Нi, - сказав вiн матерi, -  iмператор  замислив  потребне  для  себе.
Йдеться, матiнко княгине, до того,  про  що  давно  мрi?  Вiзантiя  та  ??
iмператори, - хочуть вони знищити Болгарiю.
   - О, - зiтхнула княгиня Ольга, - вже хто - хто, а я добре знаю, про  що
мрiють iмператори римськi! Але з Болгарi?ю у них мир,  там  сидить  i  ма?
дань з Вiзантi? василiса Iрина. Навiщо iмператорам сваритись з кесарем,  а
тим бiльше насилати на них нас, русiв?
   - Так було давно, - гiрко якось посмiхнувся князь Святослав, - ще тодi,
коли ти була в Болгарi?. Недавно василiса Iрина померла, Вiзантiя  вже  не
да? данi болгарам, а iмператор Никифор вигнав з свого палацу i велiв  бити
болгарських послiв, що при?хали по дань. Миру мiж  Вiзантi?ю  й  Болгарi?ю
тепер нема?.
   - То нехай iмператор Никифор сам iде на Петра, вiн його випестив.
   - О, - вiдповiв на це Святослав, - iмператор Никифор радо пiшов  би  на
Болгарiю й поглинув ??, але у нього самого в iмперi? дуже  неспокiйно.  А,
крiм того, вiн зна?, що за Болгарi?ю сто?ть i захистить ?? Русь.
   - Нарештi я почула вiд тебе те, що хотiла, - сказала княгиня  Ольга.  -
?дина мова, ?дина вiра. Я знала, що бог не допустить тебе пiти на болгар.
   - Нi, матiнко княгиве, - рiшуче заперечив ?й Святослав, - я мушу йти  й
пiду на болгар.
   Княгиня Ольга схопилася з лави й стала серед  свiтлицi  така,  якою  ??
колись пам'ятав Святослав, - розгнiвана, горда, нестримна в гнiвi сво?м.
   - Войовничий язичнику! - крикнула  вона.  -  Невже  ти  за  п'ятнадцять
кентинарiш будеш губити тьму братiв наших, християн болгар?
   - Не за п'ятнадцять кентинарi?в пiду я, - суворо вiдповiв Святослав,  -
а за щастя, славу, честь Русi.
   - То неправда, неправда, Святославе, - все не вгавала вона, - за золото
ти iдеш, данi шука?ш, як i батько твiй у Деревськiй землi...
   Суворий i гнiвний стояв i князь Святослав. Поважаючи  старiсть  матерi,
вiн мовчав, але йому важко було стримуватись, говорити  з  княгинею  тихо,
спокiйно.
   - Ти сказала, матiнко княгине, - почав вiн, -  що  я  схожий  на  сво?х
батькiв. То правда. Я такий, як вони. А  хiба  ти  вiдмовля?шся  вiд  них,
мамо? I знову ж - хiба батьки мо? жили,  боролись  i  помирали  тiльки  за
золото? I чи личить тобi, княгине, так згадувати мужа свого, а мого батька
Iгоря? Якого золота шукав вiн у Деревськiй землi? Недавно  й  я  ходив  до
в'ятичтв - примучив ?х, але хiба я шукав там  золота?  Нi,  не  за  золото
боролись батьки мо?, так мушу боротись i я. У  великих  трудах,  у  тяжкiй
борнi народжувалась наша земля. Довго племена нашi не мирились, а часом  i
зараз не миряться мiж собою, але  стоять  вони  вже  в'?дно.  Русь  мусить
стояти, доки свiтить сонце...
   - Але ж батьки тво?  не  ходили  на  болгар!  -  спробувала  заперечити
княгиня Ольга.
   - Чого ж батькам мо?м iти було на болгар, аще вони сукупно з  болгарами
ходили проти Вiзантi? i змушували, як грому й блискавки, боятись ?х.  Коли
ж у Болгарi? не стало Симеона, кесар Петро -  i  це  ти  говорила  менi  -
продав Болгарiю Вiзантi?. Коли на Русi не стало Iгоря, Ки?в  став  боятись
Константинополя i iмператорiв.
   - Ти винуватиш мене?
   - Не можна всп'ять повернути Днiпро, - вiдповiв на це  Святослав,  -  а
коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою.
Закон батькiв наших i покон справедливi суть, вони кажуть:  аще  хто  хоче
убити тебе - убий його, ближнього твого хтось  хоче  убити  -  не  пожалiй
кровi сво?? для нього, аще хто убив - заплати кровлю за кров...  Iмператор
Никифор мрi? про те, що й усi iмператори, - вiн хоче руками русiв  розбити
болгар, списи болгар наставити на русiв, а потiм бити болгар i русiв...
   - Тодi пошли слiв до болгар, скажи ?м, що хочеш стати  сукупно  з  ними
проти Вiзантi?, зробити так, як робили батько твiй Iгор i каган Симеон.
   - Мамо, мамо! - зiтхнув Святослав. - Нема? князя Iгоря i  нема?  кагана
Симеона. I хоч я язичник - блюду закон батька свого,  а  християнин  кесар
Петро зрадив свого батька...
   - Звiдки ти зна?ш?
   - Ти сама говорила менi, що не знала, де кiнча?ться двiр  iмператора  i
де почина?ться двiр кесарiв. Зараз стало ще гiрше!
   - Сину Святославе! - благальне промовила вона. - Не вбивай  болгар,  не
йди на ближнiх сво?х...
   - Я слухаю тебе, мамо, i зроблю, як просиш. Я пошлю  послiв  до  кесаря
Петра, скажу, що згоден сукупно iти з ним на Вiзантiю.  Зане  ж  кесар  не
згодиться, - скажу: iду на ви!..
   Крiзь розчинене вiкно вiд Днiпра  вливалось  свiже,  холоднувате  нiчне
повiтря,  на  столi  коливався  вогник  свiчi,  а  навкруг  нього   вилися
свiтло-зеленi метелики - такi ж, якi лiтають весняними ночами над  Днiпром
i тепер.

   Тi?? ж ночi, перед самим свiтанням, князь Святослав велiв покликати  до
себе тисяцького Богдана. Це був добрий во?вода, про нього говорили, що дав
його людям сам бог Перун. Iншi ж говорили, що  Перун  любить  Богдана,  бо
спить вiн з мечем...
   На свiтаннi Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом,  де  той
сидiв на ослонi й про щось розмовляв з во?водою Свенелдом.
   - Маю до тебе дiло,  -  почав  князь  Святослав,  побачивши  тисяцького
Богдана. - Не пошкодуй сили сво??, вiзьми з  собою  дружину,  дам  я  тобi
золоту свою печать, ?дь у землю Болгарську i добийся до кесаря  Петра.  Чи
зумi?ш це зробити?
   - Зумiю, княже... За Дуна?м я бував...
   - Зане ж знайдеш кесаря, - продовжив  Святослав,  -  нагадай  йому  про
давню дружбу i любов мiж болгарами i русами, нагадай, як  каган  Симеон  i
князь Iгор разом ходили на роме?в, скажи,  що  кров  болгарська  i  руська
змiшались давно вже над морем Руським.
   - Скажу, княже, бо ? в тому морi краплина й мо?? кровi.
   - А так почавши мову, передай кесаревi Петру мо? дари  -  лiпшого  коня
Русько? землi, меч мiй княжий i щит - i скажи йому,  що  прислав  до  мене
iмператор Никифор василiка свого iз золотом, пропону? менi взяти дружину й
iти на болгар. Слухай, Богдане, i скажи мо?ми словами кесаревi Петру, що в
болгар i русiв був i ? один ворог - роме?, i немарно люди  нашi,  й  мудрi
кесарi, й князi воювали з василевсами константинопольськими. I зараз я  не
беру золота iмператорiв, - дружина моя  його  не  хоче,  але  знаю  я,  що
Вiзантiя хотiла б спочатку розбити Болгарiю, а потiм  Русь.  Тому  й  кажу
Петру - ходiмо сукупно на Вiзантiю. Про це  я  й  пишу  кесаревi  в  сво?й
харатi?, ось вона, а ось - моя печать.
   - Слухаю, княже, i все зроблю, - вклонився  тисяцький  Богдан.  -  Коли
велiтш ?хати?
   - Нинi, - одразу вiдповiв князь Святослав,  -  бери  дружину  i  ?дь  з
сонцем. Але я не кiнчив всього, мiй во?водо, - промовив  князь  Святослав,
помiтивши, що Богдан хоче пiти. - Про все, що я говорив тобi,  написано  в
харатi?. Але коли кесар Петро харатi? й дарiв не  прийме  або  ж  коли  не
стане на не? вiдповiдати, скажи кесаревi, що Русь  i  люди  ??  не  хочуть
загибати, не бажають вони смертi й болгарам, i тодi скажи кесаревi  Петру:
князь Святослав iде на ви!
   - Все зроблю, як ти велiв, княже!
   За Днiпром свiтало, вже починало голубiти плесо, на березi Почайни,  як
чорнi птахи, що згорнули сво? крила, похитувались хеландi?.

   4

   Гора, передграддя й Подол жили звичайним сво?м життям. Вже на княжих  i
боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвiло й почало наливатись
всяке жито, вже iз-за Днiпра з бортничiв* (*Бортничi  -  лiси,  де  стояли
бортi (вулики).) чадь  везла  колоди  iз  пахучим  медом,  вже  в  дарницi
ки?вського князя на заднiпрянських луках покосили  трави  й  перевезли  до
гороца, а грецькi хеландi? все стояли над Почайною...
   Посол Калокiр не раз добивався до князя, зустрiчався з ним, запитував:
   - Якою ж буде твоя вiдповiдь, великий княже? Князь Святослав дивився на
хитрого василiка й розумiв його тривогу, бо днi йшли за  днями,  а  сидiти
сину протевопа на Почайнi було нудно й сумно.
   Але  ж  князь  не  мiг  дати  остаточну  вiдповiдь  василiку,  бо  ждав
тисяцького Богдана з Болгарi?, i говорив йому рiшуче, твердо:
   - Я не iмператор роме?в, щоб днесь шось вирiшувати, а завтра змiнювати.
Велика Русь, багато земель у нiй, мушу в усiх князiв запитати.  Послав  до
них гiнцiв сво?х, жду тепер вiдповiдi. А хiба тобi недобре в Ки?вi-городi?
   - У Ки?вi-городi менi дуже добре, княже, -  нетерпеливився  Калокiр.  -
Проте й додому час рушати...
   - Як же рушиш, Калокiре? Днiпро висох, тво? хеландi?  через  пороги  не
пройдуть, а по осенi з повною водою полетять до моря.
   - Ой  княже  Святославе!  -  бiдкався  Калокiр.  -  Так  менi,  либонь,
доведеться у вашому Ки?вi-городi ще й зимувати...
   - Нi, Калокiре, до зими не допустимо. А втiм, щоб побував  ти  в  Ки?вi
взимку, то не пошкодував би. Чудовий Ки?в i Днiпро  влiтку,  добре  тут  i
взимку...
   - Все ж волiю мати вiдповiдь з теплом, а не з кригою...
   Незабаром Калокiр одержав вiдповiдь.

   Ще далеко до свiтання, але сторожа на  городницях  да?  знати,  що  нiч
закiнчу?ться. Спочатку мiдянi звуки бил  лунають  на  головнiй  вежi,  над
ворiтьми, де почина?ться шлях до Подолу.
   - Бля-а-ам... Бля-а-ам... Бля-ам.., - нiби просять вони чогось...
   Одразу ж озиваються била по всiй стiнi  -  на  вежi,  що  височить  над
руча?м, на вежi вiд Берестового, над ворiтьми, що ведуть до Перевесища.
   Тодi одразу розчиняються ворота Подольськi i  Перевесищанськi,  на  тлi
сiрого ще неба видно, як по той бiк ворiт уже ждуть дворяни,  що  привезли
всячину iз сiл княжих. Вони повiльно  ви?жджають  на  мости,  в  склепiннi
ворiт лунко тупотять кешi.
   Гора ожива?. То тут, то там спалахують вогники в будинках над  головним
концем,  що  тягнеться  вiд  Подольських  ворiт  до  Берестовсько?   вежi,
запалюються вогники i в теремах княжих  та  службах,  що  чорнiють  сво?ми
шатрами лiворуч вiд головного конця аж до стiни города, ще  бiльше  вогнiв
спалаху? праворуч - там, де живуть во?води й бояри,  а  далi  за  ними  до
Перевесищансько? стiни  -  купцi,  ремiсники  княжi  й  боярськi,  кузнецi
рiзноликi й просто дворяни, всякая челядь, роб'?, чорнi люди.
   Не  тiльки  вогнi  свiдчать  про  те,  що  Гора  прокинулась;   мов   у
роздратованiй бортi, все шумить, гомонить скрiзь на  Горi.  На  городницях
змiнюються сторожi, а вже вони завжди такi: вночi ходять потай,  а  тiльки
день - деруть пельки...
   - Гей, там, над руча?м, а чи? то лодi? прибули вночi? -  чути  на  вежi
дужий, хрипкий голос.
   - Iз Роднi... Ро - о - днi! - вирина? десь здалеку, з туману...
   - А чи? стоять на плесi?
   - Переяслав... Остер... Чернiгiв...
   На всiх концях Гори вже iржуть  конi,  реве  худоба,  спiвають  когути,
риплять дверi, чути чоловiчi й жiночi голоси. Десь гупа? молот, десь плаче
дитина. Одразу за стiною города вже прокинулись яри й лiси -  звiдти  лине
багатоголосий спiв птахiв.
   Але найбiльше голосiв чути бiля терема княжого - з усiх концiв прямують
туди во?води й бояри, у сiрiй iмлi окреслюються темнi ?хнi постатi,  чути,
як бряжчить зброя, б'ються об камiнь i викрешують на ньому iскри посохи...
   У Золотiй палатi горить небагато вогнiв - два високi срiбнi свiчники на
помостi, обабiч старого дерев'яного з високою спинкою  стiльця,  на  якому
сидить князь. Ще кiлька свiчникiв горять у кутках  палати.  Вiдблиски  вiд
них виривають з холодно? пiвтемряви палати рубленi стiни, на  яких  висять
шоломи, броня i зброя давнiх князiв. У промiннi вiд свiчникiв видно  чорну
рiзьблену стелю з сволоками, вiд яких спускаються  позолоченi  панiкадила,
ослони попiд стiнами...
   Та от кiлька гриднiв вiдкривають  важкi  дверi,  i  в  палату  повiльно
входять бояри й во?води. Деякi з них - старiшi, мужi лiпшi  й  нарочитi  -
одразу  прямують  до  ослонiв,  спираючись  на  посохи,   сiдають.   Деякi
товпляться посеред палати, стиха розмовляють мiж собою.
   Бояри й во?води, як i завжди, добре одягненi, з  ними  всi  прикраси  й
знаки. На раду в Золотiй палатi одягли вони оксамитовi й полуяровi жупани,
пiдперезались  високими  шкiряними,  золотом  оздобленими  поясами,  взули
червонi й зеленi хзовi чоботи, почепили на ши? золотi й срiбнi  гривни,  а
на груди чепи. Во?води ж одягнутi  ще  краще  -  вони  в  жупанах,  тканих
золотою й  срiбною  ниткою,  з  мечами,  яблука  яких  сяють  дорогоцiнним
камiнням.
   Князь Святослав вийшов цього ранку iз  дверей,  що  чорнiли  одразу  за
помостом, не сам. ПIо праву руку вiд нього йшла княгиня Ольга,  слiдом  за
ними ступав во?вода Свенелд, але вiн обминув помост i зупинився, став  пiд
стiною, де починались ослони. У палатi залунали голоси:
   - Здрав будь, княже со княгинею! Князь Святослав вiдповiв:
   - Здоровi будьте й ви, бояри мо? й во?води. I князь Святослав з матiр'ю
сiли на помостi. Тодi в палатi стало надзвичайно тихо, тi,  що  сидiли  на
ослонах, прикипiли, здавалося, до  холодних  стiн,  тi,  що  стояли  серед
палати, боялись поворухнутись.
   - Бояри мо? й во?води! - почав князь.  -  Днесь  я  покликав  вас,  щоб
говорити про Русь, про живот i будучнiсть нашу.
   У вузьких i високих вiкнах палати,  в  якi  вправленi  круглi  скельця,
починало запалюватись голубе сяйво свiтанку, воно змiшувалося з  промiнням
свiчок, i обличчя людей здавалися вiд цього блiдими.
   - Вiда?те, бояри й во?води, - вiв далi князь Святослав, - як ми жили  i
як живемо нинi. Батьки й дiди нашi, - вiн  подивився  на  бронi  князiв  i
шоломи ?х, у прорiзах яких пiд  заборолами  нiбито  свiтились  очi,  -  цi
батьки й дiди нашi, - вiв далi вiн, -  з'?днували  роди  нашi  й  племена,
боролись з ворогами, якi збройне iшли на Русь, перемагали. Але й днесь  цi
вороги не вгавають, вони прагнуть знищити нас, готують похiд  проти  наших
земель.
   - Хозари? - луна? голос у гридницi.
   - Печенiги? - запиту? iнший.
   - Невже гречини? - луна? одразу кiлька голосiв.
   - Хозари зараз розбитi, i вже ?м не брати данi  з  Русi,  -  вiдповiда?
князь Святослав. - Iз печенiгами живемо ми мирно. Брань проти нас  готують
iмператори Вiзантi?, Нового Риму.
   - Так чого ж, княже, - голосно промовляють, хапаючись за мечi, во?води,
- терпимо ми?
   - Уже купцiв наших роме? вбивають на всiх укра?нах.., -  луна?  хрипкий
голос.
   - Уже всi шляхи iз земель наших закритi...
   - Чому, княже, дозволя?ш, - луна? ще один розпачливий голос, - ?хати ?м
до нас? Он грецькi хеландi? все лiто стоять на Почайнi...
   У  палатi  ста?  все  виднiше,  i  князь  Святослав   бачить   бородатi
роздратованi обличчя бояр i во?вод. Всi схопились з ослонiв, стоять, б'ють
об пiдлогу посохами.
   - Здавна, - почина? знову князь Святослав, - роме? говорять про  мир  i
любов з нами, а справдi думають лише про  брань  i  хочуть  знищити  Русь.
Вони, як татi, здавна пiдкрадаються до наших земель, ставлять  городи  над
нашим морем, збудували Саркеле,  щоб  перетяти  нам  шлях  на  схiд.  Вони
насилали на нас хозар, печенiгiв, всiлякi орди... Але ми боролись з  ними,
сукупно з нами проти них боролись  болгари.  I  коли  батько  мiй  Iгор  з
каганом Симеоном пiшли на Константинополь, iмператори тремтiли...
   - Так ходiмо сукупно з болгарами на Константинополь, княже! Веди нас! -
гримiло в палатi.
   - Коли б то ми могли пiти зараз на Константинополь сукупно з болгарами,
- вiдповiв на це князь Святослав, - тодi б ми ще раз прибили щит над  його
ворiтьми.  Але  в  Болгарi?  зараз  кесарю?  Петро,  мав  вiн  приязнь   з
iмператорами  таку,  що  невiдомо  було,  де  кiнча?ться  iмперiя,  а   де
почина?ться  Болгарiя.  I  хоч  зараз  кесар  посварився   з   iмператором
Никифором, дивиться вiн не на Ки?в, а на Константинополь.
   Князь Святослав помовчав i глянув на  матiр.  Вона  сидiла,  заплющивши
очi, всi в палатi тепер мовчали.
   - На  грецьких  хеландiях,  якi  стоять  на  Почайнi,  -  сказав  князь
Святослав, - при?хав василiк  iз  Константинополя.  Вiн  привiз  iз  собою
п'ятнадцять кентинарi?в, щоб я дав це золото дружинi i йшов на болгар...
   - А скiлькох болгар волiли б iмператори, щоб ми  вбили  за  це  золото,
княже? -  роздратовано  крикнув  старий,  сивий  во?вода  Хрум,  що  стояв
попереду, недалеко вiд помосту.
   - Багато, во?водо, багато...  десять,  двадцять,  а  може,  й  тридцять
тисяч.
   - Дешево цiнують iмператори людську  кров!  -  ще  бiльш  роздратовано,
сердито крикнув во?вода Хрум. - Чу?те, за  грецький  золотник  двi  тисячi
люду.
   Золота палата гомонiла багатьма голосами, як Днiпро в негоду.
   - Во?вода Хрум, - пiдняв свою руку  i  обiрвав  гомiн  у  палатi  князь
Святослав, - сказав добре про золото грецьке. Iмператори  роме?в,  поки  в
них нема? миру з кесарем, хотiли б, щоб я взяв це золото, зiбрав  дружину,
пiшов за Дунай, знищив якомога бiльше болгар, втратив i  свою  дружину.  А
Вiзантiя потiм добила б Болгарiю, а згодом, ставши на  Дуна?,  пiшла  б  i
пiдкорила Русь...
   - То ? чорна зрада, княже! - крикнули всi в палатi - - Не  вiр,  княже,
гречинам!., Не йди в Болгарiю!..
   - А далi? - запитав i ледь  посмiхнувся  князь  Святослав.  -  Якщо  не
пiдемо, iмператори пiдкорять Болгарiю,  вийдуть  на  Дунай,  зроблять  там
середу сво?? землi i пiдуть на Русь...
   Велику думу завдав боярам сво?м i во?водам князь Святослав, i всi  вони
в глибокому мовчаннi стояли в палатi.
   - Тому я, - обiрвав напружене мовчання князь Святослав,  -  роблю  так,
щоб урятувати Русь i захистити Болгарiю. Порадившись iз матiр'ю  княгинею,
я послав, бояри мо? i во?води, до  болгарського  кесаря  Петра  тисяцького
Богдана з дружиною, дав харатiю, а в  нiй  писав,  що  Вiзантiя  да?  менi
золото за те, щоб я йшов на нього, i ще писав, що Русь не вою? за  золото,
а пропону? йому сукупно з нею йти на Вiзантiю... Зане ж, писав ще  я,  ти,
кесарю Петре, не згоден iти на Вiзантiю сукупно з нами, то я iду на  тебе,
щоб не з тобою, а з болгарами йти далi на Вiзантiю...
   - I яку вiдповiдь привiз тисяцький Богдан?
   - Тисяцький Богдан не мiг привезти вiдповiдь, бо його на смерть  скарав
кесар Петро.
   - Розбiйник! УбивцяI - лунали голоси.
   I ше дужче й грiзнiше, як хвиля, що б'?ться в скелю:
   - Веди нас, княже, на гречанiв i Петра!.. Потягнемо  за  тобою...  Веди
нас! Через усi землi пiдемо! Ведиi
   Князь  Святослав  дивився  у  палату,   де   вирувало   море   людських
пристрастей. Вiн розумiв бояр i во?вод.  О,  тепер  вони  були  ?динi,  бо
знали, що Вiзантiя всiм ?м готу? ярмо i смерть. А хiба не те саме  скажуть
люди земель Русi, коли Святослав звернеться до них?
   Вiн пiдняв руку, у якiй тепер сяяла булава  -  золотий  знак  ки?вських
князiв. Здавалося, яблуко булави увiбрало в себе промi?шя вiд свiчок i все
сяйво дня, що вривалось у палату.
   - Во?води мо? i бояри! - урочисто сказав князь Святослав, i слова  його
звучали, як на ротi, - Зараз на нас дивиться Русь, тож нехай вона чу?! Ми,
вiд роду руського ки?вськi князi,  во?води,  бояри  i  всi  людi?  Русько?
землi, да?мо  роту  боротись  за  Русь  з  iмператором  роме?в  i  кесарем
Болгарi?.
   Це була надзвичайна й вирiшальна година для земель Русi, для всiх людей
?? i далеких нащадкiв. Не вперше Русь iшла проти Вiзантi?,  з  великими  й
меншими дружинами туди ходили Олег i Iгор. А все ж  то  були  бранi  малi,
рани вiд них вже давно забулись.
   Зараз прийшла iнша година. Вiзантiя збиралась поглинути Русь, зробити з
нею те ж саме, що вона вже зробила з Азi?ю й ?гиптом, на довгi  вiки  вона
хотiла одягти на Русь ярмо, а людей ?? перетворити на рабiв.
   Але Русь не носитиме вiзантiйського ярма, руськi люди не будуть  рабами
Вiзантi?. Тримаючи в руцi свiй знак, перед щитом i мечем став  навколiшки,
даючи роту, князь Святослав. Всi мостини  в  палатi  загули  -  навколiшки
ставали во?води й бояри. Завтра вся  Русь  стане  навколiшки,  промовляючи
священну клятву.
   - До Перуна! До Перуна! - гримiло в палатi.

   РОЗДIЛ ДРУГИЙ

   1

   Князь Святослав знав, що важко буде Русi боротись з iмперi?ю,  яка  ма?
найкраще в свiтi вiйсько, i тому готувався до вiйни так,  щоб  вдарити  на
ворога всi?ю силою, а самим якнайменше пролити кровi.
   На  вiдмiну  вiд  батькiв  сво?х  Олега   i   Iгоря,   що   ходили   до
Константинополя  тiльки  на  лодiях,  князь  вирiшив  iти  тепер  морем  i
суходолом. Та й ворогiв було тепер  два  -  кесар  i  iмператор.  Отже,  i
вiйська треба було мати вдво?, втро? бiльше, нiж  у  колишнiх  походах,  -
п'ятдесят, шiстдесят тисяч.
   У першу чергу князь звелiв готувати де далекого походу лодi?. Вiн хотiв
посадити на них тисяч двадцять во?в. На кожнiй лодi? могло ?хати  тридцять
- сорок во?в, отже, треба було мати десь з пiвтисячi лодiй.  I  це  мусили
бути не однодеревки - довбанки, а високi набойнi лодi?, насади з  настилом
угорi.
   Лодi? будували всi землi Русi - Чернiгiв i Любеч, Смоленськ i Новгород,
верхнi землi. Першо? ж весни з прибутною водою Днiпром, Десною,  Прип'яттю
попливли до Ки?ва плоти й ключi однодеревок,  видовбаних  чи  випалених  з
великих i довгих колод дуба, липи, верби.
   Нижче вiд Ки?ва, у Вiтичевi, плоти цi й однодеревки зустрiчали  вправнi
дереводiли.  Вони  витягали  колоди  й  однодеревки  з  води,  однодеревки
просушували, колоди розколювали й тесали на дошки. Тут же,  на  березi,  в
кiлька  рядiв  ставили  пiдпори  для  майбутнiх  насадiв,  випалювали   на
вогнищах, гнули для них мiцнi дубовi кокори, з кори дерев i лози  готували
гужбу.
   В цей же час до Вiтичева через Перевесище й  Берестове  ?хали  i  ?хали
вози  -  на  них  везли  рiзну  кузнь,  яку  майстри  залiза  готували   в
передграддi: сокири, тесла, долота, крученi цвяхи.
   Працювали вдень i вночi. Далеко понад Днiпром чути було людськi голоси,
цокотiння сокир, сухi удари тесел, скрiзь горiли вогнища, пахло смолою.
   I вже у Вiтичевi  понад  берегом  на  пiдпорах  вимальовувались  обриси
майбутнiх лодiй - днища в них довбанi, залiзними цвяхами прибитi кокори, а
до них, все вище й вище, набивались  або  прив'язувались  гужвою  дошки  -
насади, поверх яких клали ще й настил. Це були справжнi кораблi, що  могли
рушати i в море!

   Неспокiйно було в цей час i на передграддi, де в хижах i землянках жили
кузнецi залiза, де  поруч  iз  усмарями*  (*Усмарi  -  чинбарi.)  тулились
сiдельники, а бiля розжарених печей порались скудельники* (*Скудельники  -
гончарi.).
   З раннього ранку по кручах Днiпра повзли димки, сопiли  мiхи  кузнецiв,
гупали на ковадлах молоти, бiля хиж усмарiв забивало дух шкiрою й  квасом,
скудельники цiлими родинами розминали в ямах зеленкувату й червону глину.
   Найбiльше дiла було в кузнецiв залiза та мiдi. В корченицях  ?хнiх,  що
тулились скрiзь понад горою, цiлi днi й ночi не  вгасали  горни,  свистiли
мiхи, гупали по ковадлах молоти.  Скiльки  i  яко?  кузнi  треба  було  ?м
приготувати для дружини княжо? й усiх во?в! Вони кували зброю  iз  залiза,
мiдi, лiпшi дружинники замовляли ?м  зброю  харалужну  або  ж  iз  залiза,
загартованого в сечi рудого хлопця чи чорного цапа. Таке залiзо,  говорили
бувальцi, не щербилось, не тупилось. А рудих хлопцiв  i  чорних  цапiв  на
передграддi вистачало.
   I кузнецi кували гострi з обох бокiв полянськi мечi,  кривi,  схожi  на
перськi чи хозарськi, шаблi, довгi й гострi списи,  широкi  сокири,  легкi
топiрцi, ножi для сулиць i маленькi, але  надзвичайно  гострi  вiстря  для
стрiл... Кузнецi ж лiпшi клепали з пластин або зварювали з кiлець бронi. З
пластин зварювали шоломи, вибивали з  мiдi  кола  для  щитiв  дружинникiв,
золотi  й  срiбнi  -  для  во?вод,  клали  по  збро?  чернь,   приковували
дорогоцiнне камiння.
   Недалеко вiд кузнецiв, а  часто  й  поруч  iз  ними  у  великих  дiжках
розводили квас усмарi. Вони мочили  в  ньому  скори,  тут  же,  на  травi,
виминали ?х руками, стругом очищали вiд м'яса i жил.  З-пiд  спритних  рук
усмарiв виходила добряча усма, червоний i зелений хоз...
   Поруч iз усмарями жили чоботарi, сiдельники. Вони шили чоботи iз хза  з
високими халявами й закаблуками, прошивали ?х золотом i пiдбивали срiбними
цвяхами - для во?вод i тисяцьких. Шили й тупоносi поршнi  без  пiдошов,  з
довгими зав'язками -  для  княжих  дружинникiв.  Тут  сiдельники  обтягали
товстою усмою з веприни дерев'янi колодки, оздоблювали  сiдла  золотими  й
срiбними цвяхами, шили узди, поводи.
   А хiба мало було дiла в скудельникiв? У далекiй дорозi  дружина  мусила
?сти, пити. I вони робили з глини  горнцi,  корчаги,  плоскви,  обпалювали
череп'яне добро в печах, обливали його гарячим мiцним  квасом  з  капусти,
щоб посуд був як кремiнь!
   I вночi не засипало передграддя. У пiтьму поринала Гора, гасли  вогники
над Почайною i  на  Подолi,  а  в  передграддi  то  тут,  то  там  темряву
прорiзувало багряне промiння,  -  кузнецi  варили  в  череп'яних  домницях
крицю, скудельники випалювали у великих печах рiзноликий посуд.

   2

   А в цей же час через поля й лiси, через рiки й болотну ткань  мчали  на
конях,  ?хали  човнами,  крокували  з  дружинами  сво?ми  во?води  й  мужi
нарочитi: князь Святослав кликав людей усiх земель Русi збиратись на рать,
iти проти роме?в.
   Серед, цих людей був i Добриня. З дружиною во?води Гудима ?хав  вiн  до
Новгорода. Шлях був далекий i важкий. Пливти лодiями до Верхнього  Волока,
перетягати ?х там до Ловатi i далi до самого Новгорода треба було  мiсяцiв
зо три. Во?вода Гудим  мав  там  ждати,  поки  збереться  вiйсько.  Тiльки
наступно? весни з повною водою мiг Добриня повернутись до Ки?ва.
   З важким серцем ?хав вiн у далеку дорогу. Лiпше було б йому побувати  в
цей час у Любечi, побачити батька й матiр, порадитись  з  ними.  Але  туди
по?хала iнша дружина. Серце болiло у Добривi за Малушею, зле не знав,  чим
?й зарадити. Найбiльше ж непоко?вся Добриня за небожем сво?м Володимиром -
живе княжич в теремi у княгинi Ольги в достатках  i  багатствi,  а  все  ж
важко йому, нема? у  Володимира  любозi  з  братами  Ярополком  i  Олегом.
Дворяни, а особливо ключниця Пракседа, всiляко уношу зневажають. Звичайно,
нiхто вголос про це не говорить, але й так вiдомо:  робочич*  (*Робочич  -
син рабинi.) Володимир, простого  роду,  не  горянський,  а  подолянський,
може, - думав хтось, але не говорив уголос, - вiн i любечанський.
   Добре, що  Добриня  був  увесь  час  бiля  нього.  Мудро  зробив  князь
Святослав, давши Добриню у вуйки Володимиру. Вiк його ростив просто,  так,
як ростили його самого батьки, - будив до схiд сонця, купав улiтку й зимою
в холоднiй водi, вчив стрiляти з лука,  рубатись  мечем,  мчати  на  конi,
ходити на лови.
   I виростав княжич Володимир  смiливим,  мужнiм,  зовсiм  не  схожим  на
Ярополка й Олега, яких пестила й доглядала княгиня Ольга. Та вiн  i  зовнi
не нагадував ?х, тi - тендiтнi, нiжнi, а Володимир  -  мiцний,  як  дубок,
малоговiркий, але замислений, пристрасний, але стриманий,  як  вогонь,  що
тлi? пiд тонким шаром попелу, як свiжий вiтер на Горi.
   Опрiч того, був вiн ще й темноволосий, мав карi очi.  Добриня  день  за
днем i лiто за лiтом придивлявся до нього, i здавалось йому, що бачить вiн
Любеч, рiдне городище, батька, а найбiльше Малушу. Такою, саме такою  була
колись i його сестра!
   Не такою, правда, стала Малуша пiзнiше,  вiдтодi,  коли  княгиня  Ольга
прогнала ?? з Гори. Добриня був добрим братом, i якщо не змiг врятувати ??
честi, то хотiв допомогти ?й у горi. Вiн часто бував у Будутинi, допомагав
сестрi, пробував давати трохи золота й срiбла.
   Тiльки Малуша не приймала помочi брата, не брала його золота й  срiбла.
"Це княже, - говорила вона, - а я нiчого  княжого  не  хочу...  Не  треба,
нiчого менi не треба, брате!"
   I ?й справдi нiчого не було треба: вона разом з Желанню заробляла  хлiб
на княжому дворi. Коли Желань померла, заробляла одна, у  не?  в  землянцi
нiчого не було, але вона, здавалося, нiчого й не хотiла.
   Тiльки жадiбно розпитувала, коли Добриня при?жджав до Будутина, як живе
i чи здоровий князь Святослав, як росте й мужнi? син ?? Володимир. "А  якi
в нього очi? А якi в нього руки? А який у нього голос?"
   Але як би не хотiла Малуша, щоб брат  побув  у  Будутинi  довше,  проте
раптом вона обривала розмову, схоплювалась, говорила: "То ти  й  ?дь,  ?дь
уже, Добрине, адже Володимир там сам..."
   I вiн мусив сiдати на коня, рушав вiд землянки, а Малуша  довго  стояла
на скелi над Россю, дивилась услiд брату. Тонка  й  ставна  ще,  але  дуже
худа, з такими ж великими карими очима, але з багатьма  зморшками  навколо
них, з тими ж устами, тiльки стиснутими вiд болю, та ще з сльозою на щоцi.
Нi, нi, не та вже була Малуша!
   Коли ж пiсля цього в Ки?вi  князь  Святослав  кликав  його  до  себе  в
свiтлицю й розпитував про Малушу, то Добриня помiчав, що  й  вiн  став  не
такий, як ранiше: у князя Святослава були тi ж яснi сiрi очi,  тi  ж  тугi
уста, пасмо волосся, довгi вуси, але на чолi  в  нього  вирiзьблялись  все
глибше зморшки, а на головi й  у  вусах  ткалась  срiбна  волосiнь.  Князь
Святослав також змiнювався, як i все на свiтi.
   Проте однi?? змiни Добриня зрозумiти не мiг. Раз i вдруге, а пiзнiше  й
завжди, як тiльки - но повертався з Будутина, його кликала до себе княгиня
Ольга. Вона звичайно розпитувала його про княжича Володимира, але поза цим
цiкавилась, чи не був часом Добриня в Будутинi. Коли ж був,  то  чи  бачив
Малушу, коли говорив, то про що, i ще - чи здорова вона, чи не бiду?...
   Добриня розповiдав княгинi про Малушу,  що  знав.  Але  чому  це  могло
цiкавити княгиню Ольгу, чому  вона  про  все  допитувалась,  а  коли  чула
вiдповiдi, замислювалась, зiтхала -  цього  вуйко  княжича  Володимира  не
розумiв.
   Не розумiв Добриня й того, чому княгиня Ольга  так  часто  приходила  з
свого терема за городом на Гору, до онука Володимира. А коли по?хав  князь
на брань з хозарами, то взяла до себе Володимира, пестила й любила його.
   Тiльки уноша княжич не приймав i не любив бабино? ласки. Втiм,  вiн  не
терпiв будь-чи?? ласки, вiн любив тiльки батька-князя та ще Добриню.
   Це, звичайно, розумiв i князь Святослав. Тому нiколи не брав Добринi  з
собою в походи, не вiдпустив би його й  тепер.  Але  знав,  мабуть,  князь
Святослав про Новгород бiльше, нiж iншi, а тому й сказав Добринi:
   - ?деш ти, Добрине, з во?водою Гудимом до  Новгорода  збирати  вiйсько.
Але не токмо про це думай.  Велика  земля  Новгородська,  добрi  люди  там
живуть, тiльки далеко до них. Верхнiй Волок мiж нами,  як  стiна,  сто?ть.
Зiйдись з людьми, поговори з  ними,  про  Ки?в  скажи,  сам  про  Новгород
послухай...
   Так i по?хав Добриня за Верхнiй Волок, у верхнi землi Русi.

   З

   До Любеча волостелин Кожема з невеликою дружиною примчав надвечiр. Конi
?хнi були в милi, самi вони хиталися, як п'янi. Але не можна було  надовго
зупинятись, путь ?х лежав у iншi села над Днiпром, i вони одразу ж  велiли
любечанам збиратись.
   Разом з усiма пiшов i Микула. Збирались вони за городищем над Днiпром -
там споконвiку вiдбувався торг,  iгрища  й  свята,  за  городищем  у  полi
спочивали вiчним сном також старiйшини й усi простi люди ?хнього роду.
   Усi стали на кручi, щоб чути волостелина Кожему, що,  сидячи  на  конi,
поблискуючи золотою гривною на ши?, говорив:
   - Великий князь ки?вський Святослав  велiв  сказати  людiям  сво?м,  що
одвiку гречини робили велике лихо Русi, а зараз  ще  бiльшу  роблять  лжу,
хочуть поневолити сусiд наших болгар, а вiдтак i  нас...  Князь  Святослав
велiв сказати людiям сво?м, - вiв далi Кожема, - що мусимо-сьми встати  за
честь i славу нашу, берегти покон батькiв, iти на ворогiв. За собою  кличе
вас князь на рать!
   Микула уважно слухав волостелина й не пропускав жодного слова.  Коли  ж
той промовив: - "Великий князь  Святослав  кличе  всiх  на  рать",  Микула
оглянувся навкруг.
   Вiн думав, що з гурту його односельцiв один за одним  почнуть  виходити
поважнi люди, якi з  давнiх-давен  радо  йшли  на  рать,  бо  вiйна  ж  ?м
приносила дань i славу, вийдуть Бразд i Сварг,  вийдуть  Гордин  i  Путша.
Микула гадав, що ?х буде так багато, що для нього  в  ратi  не  знайдеться
мiсця. Та й не Микулi ?хати на рать - у них конi, зброя, а в нього  тiльки
руки.
   Але чому ж це Бразд не вшюдить наперед i не пода? голосу? Сварг? Тiльки
тепер Микула помiтив, що Сварга тут зовсiм нема?, а здалеку долетiла  луна
молота, - клепле Сварг бронi. Не виходили наперед i  Гордин  та  Путша,  -
вони стояли збоку, щось говорили мiж собою.
   - Мужi! - трохи розгублено i з якоюсь тривогою крикнув  Кожема.  -  Уся
земля наша в небезпецi, смерть готу?ться для нас i дiтей наших. Або роме?,
або ми... Князь Святослав кличе всiх сво?х людей.
   Серце нестямно забилось у грудях Микули. Отепер,  вiн  був  певен,  всi
вийдуть наперед, ?х кличе князь  Святослав,  у  великiй  небезпецi  земля,
смерть ?м готують роме?.
   Але  знову  нiхто  не  вийшов.  Стоячи  бiля  коня,  щось   говорив   з
волостелином Бразд, Сварг далеко клепав бронi, Гордин i Путша мовчали.
   I чомусь саме в цю хвилину Микула пригадав батька  свого  Анта,  згадав
слова його про невiдомий скарб, який Микула мусить охороняти, пригадав, як
батько говорив, що будуть рiзнi часи й рiзнi люди, але Микула мусить  бути
незмiнним, мусить пам'ятати й охороняти рiдну землю...
   I коли досi Микула гаразд не  розумiв,  про  який  скарб  говорив  його
батько, як не розумiв i того, де цей скарб шукати, то зараз йому  здалося,
що вiн усе зрозумiв.
   Вiн зрозумiв, що любить над усе в свiтi  Днiпро,  синi  гори  над  ним,
зеленi луки й жовтi пiщанi коси, тепле  небо  над  собою,  жону  й  дiтей,
людей, якi стоять тут, над кручею, i за все  це  готовий  вiддати  кров  i
життя.
   Микула ступив вперед - раз, другий i третiй, зупинився протi? Кожеми  й
сказав:
   - Я iду на рать!
   Волостелин подивився  на  високого,  кремезного,  жилавого  Микулу,  що
нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв:
   - Добре, во?не!
   А вже слiдом за Микулою виходили iншi  люди  ?хнього  селища  -  лiтнi,
молодшi i зовсiм юнi... ?х збиралося все бiльше й бiльше, i  тiльки  Бразд
не виходив, про щось стиха говорив з волостелином.
   Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища
й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. По?хав i волостелин, поруч
iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд -  вiн  вiв  Ксжему  до  нового
свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до
хижi.
   Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi:
   - Оце я буду ?хати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли,  бо
?ду я далеко - на рать. Вiста сплеснула руками.
   - Ти ?деш на рать? Але куди? Замислено дивлячись  на  вогонь,  в  якому
перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв:
   - На роме?в iду... далеко-далеко! ?й важко було зрозумiти, проти кого й
для чого йде Микула на рать, i вона запитала:
   - Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд?
   - Нi, - вiдповiв Микула, - не по дань ?ду i не буду таким, як Бразд.
   - То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi,  купити  коней,
засипати житом ями?
   - Ти багато хочеш, - сказав Микула. - Я все це мушу зробити, але  пiсля
ратi.
   - А Бразд i Сварг iдуть на рать? - запитала Вiста.
   - Нi, не йдуть...
   - Боги! - скрикнула Вiста. -  Багатий  брат  не  йде,  хоч  йому  ?  що
захищати, а ти - вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш?
   Микула довго затримався з вiдповiддю, а  далi  почухав  всi?ю  правицею
голову й повiльно сказав:
   - Бразд не йде, бо що йому захищати? Сво? багатство? Та коли б i гречин
прийшов - вони не посваряться. Ворон ворону  брат,  гречин  i  Бразд  один
одному гнесi* (*Гнесь - кривда, зло.)  не  зроблять...  А  мене  вони  вже
обавили - закуп я у Бразда, скоро -  скоро  обельним  холопом  його  буду.
Прийде гречин - стенить мо? серце, жажелi* (*Жажелi - ярма.) вони  готують
на ви? нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь...
   Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому ?, що да? тепло, жар?  А  чи
нема? такого вогню в людях?
   - I ще я згадую батька  Анта,  -  уперто  щось  думаючи,  тихо  говорив
Микула. - Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що  ж
це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант,  дiди  Улiб,  Во?к,  давнi
предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити  нам
не дають роме?, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на роме?в,
били ?х. А тепер я чую ?х голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От  я  й
мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого  менi  й
не треба.
   Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити  по  правдi,  вона  не  зрозумiла
всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне - Микула мусить  iти  бити
невiдомого ?й ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро,  всi  вони.  I
Вiста сказала:
   - То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I
моя рука там знадобиться.
   - Нi, Вiсто! - вiдповiв Микула. - Колись були  ратi  однi,  зараз  вони
важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться!
   I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом.
   Сонце зайшло. Фарби неба  вгорi  мерхли,  нiби  квiти,  яких  торкнувся
мороз. Над Днiпром, над луками й селищами  стояла  тиша.  В  цiй  тишi  на
селищi почулись звуки - там раз за разом гупав молот, бряжчало залiзо.
   То Сварг кував ратним людям зброю - мечi, списи, вiстря для стрiл.  Мав
би Микула достаток, пiшов би до Сварга, замовив  i  собi  меч  iз  срiбним
крижем, золотим яблуком, i не з простого залiза, а харалужний, гострий  на
обидва боки, щоб не щербився на ромейських черепах.  Але  нема?  в  Микули
достаткiв, а Сварг, хоч i брат, задарма нiчого не зробить...
   "Але, - пригадав Микула, - ? в мене iнша i, може, не гiрша зброя".
   - Зажди, - сказав вiн Вiстi i зник у  хижi.  Коли  через  короткий  час
Микула повернувся, Вiста його навiть не пiзнала: вiн  стояв  на  порозi  з
шоломом на головi, з щитом у руцi, довгим мечем на поясi.
   - Ти як батько Ант! - вирвалось у Вiсти. Микула  постояв  бiля  порога,
ступив крок вперед, вийняв iз пiхов меч, що аж  заскреготав  вiд  iржi,  й
махнув ним.
   - Проти тако? збро? ромей не  всто?ть,  -  сказав  вiн.  Аж  тодi  вони
повернулись до хижi, сiли бiля вогнища по?сти.  I  побачив  ще  Микула  за
вогнищем, на приступцi серед богiв, оберегу батька Анта,  яку  той  завжди
брав на брань. Микула взяв ?? в руки. Це  була  вилита  з  срiбла,  досить
потерта, вкрита прозеленню подоба жiнки  з  витягнутими  вподовж  гнучкого
стану руками,  маленькими  грудьми  й  крихiтними  нiжками.  Голова  жiнки
закiнчувалась кiлечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому  оберегу
носили на ши?.
   Скiльки рiзних рук тримали цю оберегу? ?? одягав i з нею ходив на брань
батько Ант, носили ?? дiд Улiб, прадiд Во?к, а може, й давнiшi пращури. Це
робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу - богиню,  що  давала  людям
рiд, житу - рiст, землi - плiд, всьому сущому - життя. У далеких  походах,
як говорив Микулi ще Ант, Мокоша нагадувала про рiдну землю i,  як  богиня
цi?? землi, оберiгала того, хто ?? носив.
   Тепер Микула взяв  оберегу,  старанно  обтер,  довго  дивився  на  не?,
вгадуючи риси Мокошi, а потiм почепив на шию пiд  сорочкою.  Нехай  Мокоша
оберiга? i його!

   I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх  полянських
родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами  й  луками,  у
декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i  меч,
i щит.
   Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Ки?ва, далi - на
роме?в. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i
пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд...
   В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом  -  вершина)  круч
сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили:


Днiпро широкий, Дунай далеко,

перетнем мости через все море,

зруба?м главу царю роме?в,

принесем додому i честь, i славу...

   I в цей час всiма шляхами Русько? землi, а часто i  без  шляхiв,  всiма
рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня,  а  часто  i  волоком  мiж
рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв.
   Русь вставала проти роме?в!

   4

   У Ки?вi во? земель руських стояли у передграддi, на Подолi,  скрiзь  по
Оболонi, а ще багато, - добре, що була година, - днювали  й  ночували  над
Почайною i Днiпром.
   Микулi  щастило.  Вiн  прийшов  до  Ки?ва  разом  з  любецькими   воями
Чернiгiвсько? землi ранiше, нiж  во?  iнших,  далеких,  земель,  через  що
знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора.
   Багато  див  набачився  Микула  в  корченицi   Мутора,   бо   був   той
найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо,  мiдь,  срiбло,  вмiв
робити всяку кузнь - мечi й шоломи, миски  й  братини,  гривни  й  перснi,
через що всi вважали його кудесником, вiщуном.
   Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину  -  жону
Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в  його  хижi,  де  всi  покотом
спали на землi. Сам  Мутор  спав  там,  де  й  працював,  -  бiля  мiха  в
корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив  з  ним  щиро,
тепло.
   У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було
щось та?мниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха
i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула
на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб - форма.) розтоплений
метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi.
   I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що  жив  досi
далеко вiд Ки?ва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з
корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору,  бачив
крутi схили, вал, стiну з вежами...
   З корченицi виходив Мутор.
   - Що, Микуло, дивишся на Гору?
   - А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався.
   - Отам, на Горi за околлям,  валом,  стiною,  живе  князь  з  дружиною,
боярами i во?водами. Туди, Микуло, попасти важко - ? земля, ? Гора,  а  ми
живемо у передграддi, мiж небом i землею...
   - А як би менi попасти туди, на Гору? - запитував Микула.  -  Син  мiй,
Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.
   - Про Добриню ми довiда?мось, - вiдповiв Мутор, -  пiди  на  торг,  там
усiх дружинникiв знають...
   - Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди?
   - Нi, Микуло, - промовив Мутор. - Я не сказав, що дружинники лихi люди.
Тiльки бач, ?х не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина  що?
Спить i ?сть, та ще п'? меди з медуш княжих. Хоч, правда, - додав  вiн,  -
тепер i ти нiбито дружинник...
   Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав  про  нього.  Адже  вiн
iшов не ?сти й пити.
   - Це я пожартував, - сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. - Ти,
брате мiй, не дружинник, а во?н. Я також,  коли  треба,  стану  во?ном.  А
дружинником не хочу - негоже менi ходить по дань...
   З Гори в цей час Боричевим узвозом ?хали дружинники, i Микула з Мутором
довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней.
   - Добриню ти знайдеш, - говорив Мутор, -  пiди  на  торг,  запитай.  От
дочку твою знайти важче - адже  князiв  багато,  а  в  кожного  по  кiлька
дворiв.
   - Княгиня Ольга ?? взяла...
   - А ти дума?ш - у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня ма? й
на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в  Ольжичах,  у  Будутинi.  Добра
наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв ма?...

   Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко.  Вже
перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на  торзi,  вiдповiв,
що зна? Добриню-любечанина.  Проте  одразу  ж  додав,  що  недавно  по?хав
Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього  лiта.  Отже,  Микулi
нiчого було шукати Добриню.
   Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто  вона,
куди попала в Ки?вi, де могла бути - цього розповiсти не мiг.
   - Була в мене дочка,  -  говорив  вiн,  -  молода,  кароока,  взяла  ??
княгиня, а куди - не знаю...
   Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого  болiло  серце  за  дитиною,
який часом i увi снi бачив ?? такою, якою колись вийшла вона  iз  землянки
над Днiпром?
   I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на
Подолi, хтось iз подолян - сiдельник - сказав:
   - А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi.
   - Та хiба ж туди пустять?
   - Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я
нести сiдла во?водi. Допоможеш, то й пiдеш.
   Микула радо погодився допомогти сiдельниковi,  почепив  одно  сiдло  на
шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс
кiлька сiдел на спинi.
   Так вони й потрапили на Гору.  Микула  з  острахом  пройшов  слiдом  за
сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми
й боярськi та во?водськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати,  що
бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi;  обливаючись  потом,  вiн
iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще  в  одному  мiсцi
Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним  горiв
вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де  кiнчався
сон, а де починалась правда.
   Микула добре запам'ятав лише одне  -  коли  вiн  однiс  сiдла  на  двiр
якомусь во?водi, то залишився один  i,  щоб  не  потрапити  у  вир  людей,
одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города.
   В цьому куточку княжого двору було порожньо,  тихо.  Пiд  самою  стiною
стояли старi грушi, а на гiллях  ?х  -  бортi  для  бджiл.  Микула  навiть
злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено - те саме, яке
колись побачив Микула у лiсi...
   Сiвши пiд однi?ю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли  гострим  топором
стесував знамена з дерев, аж  трiски  летiли  на  залиту  мiсячним  сяйвом
траву.
   А тепер вiн сидiв у Ки?вi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а
швидко, можливо й завтра, пiде  вiн  з  князем  проти  роме?в,  i  знамено
маятиме над ним...
   "Що ж трапилось? - думав вiн. - Чий я тепер ? i яке знамено ? мо?м?"
   В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула  схопився  з
мiсця й побачив, що до нього наближа?ться жiнка - молода ще, дуже красива,
в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi.
   Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що  може  тут
когось зустрiти, i була дуже здивована, але  очi  в  не?  були  теплi,  на
обличчi грала посмiшка.
   Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою.
   I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче.
   - Дозволь менi, жоно, запитати, - звернувся  вiн  до  не?.  -  Дочку  я
мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла ?? до себе. От я i  зайшов
сюди ?? пошукати.
   Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк
пiдiйде до не?, ще й заговорить, i низка ключiв у ?? руцi забряжчала.
   "А може, - подумав Микула, - ця жона з  князiв?  Рятуй  мене  з  списом
сво?м, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?"
   Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в не? не такi  добрi,
як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя.
   - А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? - запитала жiнка.
   - У Ки?вi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i  землi,  -
безтямно говорив Микула.
   Тодi жiнка зiтхнула  -  нiби  вiд  тягара  звiльнилась,  подивилась  на
подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась.
   - Знала я Малушу, - сказала вона. - Колись бачила. Рабинею  була  вона,
працювала на дворi в княгинi Ольги.
   - А вже так, то так, - згодився, засмiявшись, Микула. - Холоп я, рабиня
дочка, такi вже всi ми - роб'? люди... А чи жива вона?
   - Твоя дочка Малуша жива, - вiдповiла жiнка.
   - Слава Перуновi, - вирвалось у Микули. - Де ж вона?
   - Вона жива, - вела  далi  жiнка,  -  тiльки  живе  не  в  Ки?вi.  Вона
працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала  ??  в
село княже...
   - То й добре! - сказав Микула. - Малушi, либонь,  краще  буде  в  селi,
анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого  й  не  треба.  Аби  жива  була
Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду ??, повезу в сво?
село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно,  кому  дякувати  мушу,  що  взнав  усю
правду про Малушу, i як називати тебе?
   - Пракседа я, ключниця теремiв княжих.
   - Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi  тобi,
Пракседо, за все i за Малушу!
   Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив
з стежки.
   - Це наш княжич Володимир мене шука?,  -  промовила  вона.  -  Княжичу,
княжичу, я тут! - подала Пракседа голос.
   По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в  бiлому  платнi,  пiдперезаний
золотистим шнуром.
   - Пракседо! - кричав хлопчик. - Я хочу пiти  на  городницi.  На  Днiпрi
лодi? пливуть з Новгорода.
   Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа сто?ть  не  сама,  i  вже  тихше
пiдiйшов до них.
   Микула стояв i дивився на княжича. Так от  який  Володимир,  син  князя
Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима...
   - Кланяюсь тобi, княжичу! - тихо промовив Микула.
   Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира,  здригнувся.
Здалося йому, що вiн давним - давно бачив цi  очi,  дивився  в  них,  зна?
?х...
   Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи  й  нiде  не  мiг  бачити
княжича Володимира.
   "Бач, якi добрi очi в князiв", - подумав Микула.
   Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по - дитячому
подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед.  Але  ж  це  була
якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи.
   - Я пiду на стiну, - сказав Володимир.
   - Iди, княжичу, iди, - вiдповiла Пракседа. Вiн  пiшов  до  стiни,  тихо
став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а  навкруг
нього лiтали й гули бджоли.

   Увечерi Микула хваливсь Мутору:
   - Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня по?хав за  княжим  загадом
во?в збирати, дочка моя Малуша була на Горi,  а  зараз  працю?  в  княжому
селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились,  так  iншим
разом, пiсля бранi. Вiк довгий...
   - А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув  я,  новгородцiв  i
во?в з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i
весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що  робиться  на  Почайнi  й
Днiпрi.
   - То так, - згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де  стояли
сотнi дивних лодiй з оздобами,  барвистими  вiтрилами.  -  Сила,  бачу  я,
велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо.  Спасибi  тобi,  брате  мiй,  що
пригрiв у сво?й корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо...
   - Чому ж колись?
   - А як же iнакше? Адже брань почина?ться, брате мiй, i я йду.
   - Я йду! - сердився чомусь Мутор. - Дума?ш, менi легко, що ти йдеш, а я
нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь...
   - Кого князь кличе, той i йде...
   - Хiба треба кликати? - крикнув Мутор. -  Слухай,  Микуло!  Сам  бачиш,
жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що  маю?  Навкруг  дивлюсь  -
серце умлiва?... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi  -  i
город Ки?в, i Днiпро, i оцi луки...
   - Дуже любо, - задихаючись, промовив i Микула.
   - То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди?
   - То й ти пiдеш iз нами?
   - А так, пiду!

   5

   Разом з во?водою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня.  Добром
зустрiли ?х новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз  Добринею
i в кривичiв, полочан, мерi, слово ки?вського князя долетiло  й  до  Кемi,
Корели, Чудi, - тьму людей привiв iз собою во?вода Гудим до  Ки?ва-города.
Бiльшiсть ?х  пливло  лодiями,  везучи  з  собою  все  по  надобi,  багато
поспiшало за ними борзно й пiшо.
   Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю,  запросивши  до  розмови
во?воду Свенелда й брата Улiба.
   - Вже повно води в Днiпрi, - говорив князь Святослав, - i  лодi?  нашi,
як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми
до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай  iде  борзно  й  пiшо  через  поле,
Тиверську й Улицьку землi, а там з'?дна?мось i перейдемо Дунай.
   - То добре, княже, - згодився Свенелд, - i  так  бiльше  поставимо  над
Дуна?м сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi  тихо,  тиверцi  й  уличi  ще
дадуть нам пiдмогу, - вели рушати, не гай часу, княже!
   - Об однiм я тiльки мислю, - вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема,
де видно було безлiч во?в на березi Почайни i де  на  плесi  стояли  сотнi
лодiй iз земель. - Сам я поведу нашi лодi? Днiпром, через пороги.  Пiше  й
комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з во?водою Свенелдом...
   - Добре розсудив, княже, - згодився Свенелд.
   - А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Ки?вi? - втрутилась  у
розмову княгиня Ольга. - Тебе не буде, хто землями правитиме?
   - Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i  колись,  землями,  -  вiдповiв
Святослав. - Негоже синам Iгоревим дома бути,  коли  людi?  ?х  стоять  на
бранi. Чи так говорю, брате Улiбе?
   Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно
сказав:
   - Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша - княгиня.
   З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i  якось  благально,  а
разом i покiрливо подивився ?й у очi.
   - Бути так, як велить Святослав, - сказала вона. - Я ж берегтиму Ки?в i
землi.
   - То й будемо невдовзi рушати, - закiнчив  князь  Святослав.  -  Велика
наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки ?х прийде на наш клич!
От вони ждуть над Днiпром.
   Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився  на  яскраво  -
зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на
заднiпровськi лiси й  луки,  на  небо,  де  пливли  нiжнi,  майже  прозорi
хмарини.
   Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли,  стали
й також замилувались  буйним,  заквiтчаним  свiтом,  небом,  Днiпром  мати
княгиня й Свенелд.
   Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись  на  руки,  вiн  сидiв  у
кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою.


   РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

   1

   Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року.  Високо,  на  шпилi  гори,  i
нижче, на схилах,  поблискуючи  золоченими  дахами  серед  зелених  садiв,
обмитих грозовими весняними дощами, лежав Ки?в.
   Цього ранку ворота на Горi - i Подольськi,  i  Перевесищанськi  -  були
розчиненi, мости - опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а  скрiзь
на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина.
   З Гори ?м добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили  гори,
новий город,  обгороджений  верхнiм  i  нижнiм  валами,  хижi  й  землянки
передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю
й до Оболонi, Подол, Днiпро,  що  срiбною  стрiчкою  линув  удалину  -  до
Вишгорода й Десни - рiки.
   На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi  допливала  до  нього  з
правого боку голуба Почайна,  колихались  на  водi  сотнi  лодiй.  Майстри
доклали сил, щоб лодi? вабили очi во?в i щоб наганяли  страх  на  ворогiв,
фарбували ?х у рiзний  колiр  -  червлений,  зелений,  голубий.  На  носах
вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими  очима,  вепрiв  з  гострими
iклами, водяникiв з лисими головами  й  надутими  щоками,  дiв  з  довгими
розпущеними косами. Коли налiтав  вiтер  i  лодi?  починали  гойдатись  на
хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували.
   У морi Руському важко було ждати добро? днини, там завжди мiг  налетiти
вiтер, буря. А тому во? добре  перевiрили  щогли  й  ре?,  полатали  старi
кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi.
   Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодi? ?хатиме, уклали
там бронi сво? й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях
укладенi були пороки* (* Пороки - тарани для розбивання  стiн),  величезнi
луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном,  пшоном,  стояли
кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки,  у  якi  перед  морем  мали
набрати прiсно? води.
   Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося  багато
во?вод, щоб ще раз оглянути лодi?.
   Усе було готове в далеку дорогу, во? кiнчали  укладати  зброю  й  харч.
Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато во?вод i бояр, а разом з  ними
князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками.
   На одному з насадiв, де  мали  перебувати  князь  Святослав  i  во?вода
морський Iкмор, склали жертву - зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс
насада з княжим знаком - двома переплетеними внизу срiбними списами.
   Пiсля цього на насадах  i  лодiях  почали  пiднiмати  укотi  й  ставити
вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила  повзли  вище  й  вище  i
нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодi? рушили
з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи
слiпучо - жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими  насадами  й  лодiями
рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв.
   Попереду йшов насад князя Святослава з двома  великими  вiтрилами.  Вiн
нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить  понад  самою
водою. За ним ключами - по три в ряд - пливли i iншi лодi?. Однодеревки  й
струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами.
   I довго на березi Почайни княгиня Ольга й во?води з  боярами  дивились,
як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрi?  бiлi
вiтрила.
   Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги,  якi  вони
тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi,  на  всiх  насадах  i
лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко,  бiгли  й  бiгли
назад, удалину.
   Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний
димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки во?вод, бояр, дружинникiв i
всiх киян, що виряджали ?х у далеку дорогу, бачив матiр -  княгиню  Ольгу,
що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля не? трьох сво?х синiв.
   Вiн прощався у думках з  берегами,  якi  невблаганно  тiкали  назад,  з
лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пiсками.
Любi були йому зараз цi мiсця - шматок власного серця. Прощався  вiн  i  з
людьми города Ки?ва, - у далеку й важку дорогу вирушали во?. Нелегко  буде
в цей час i киянам. Що жде ?х тут, над швидким Днiпром?!
   I ще про одно думав князь Святослав. У цi хвилини  прощання  перед  ним
виринуло блiде, нiби пройняте внутрiшнiм сяйвом обличчя  Малушi.  Чайка  з
криком легша за насадом,  припадала  до  щогл  -  це,  здавалося,  летiла,
уболiвала за ним Малуша, хвиля билася  й  билася  за  кермом  -  це  вона,
либонь, хотiла його наздогнати, теплий вiтер з Ки?ва обвiвав його  обличчя
- це Малуша прощалася, обнiмала його сво?ми руками.
   Аж тодi, коли за  крутим  поворотом  зник  Ки?в,  люди,  береги,  князь
повернувся обличчям вперед. Широке плесо Днiпра  вiдкривалось  перед  ним.
Розбудженi вiтром, по водi ходили високi, запiненi хвилi, над самим обрi?м
у синьому небi двома широкими  рядами  пливли  хмари,  а  ще  далi  лежала
голуба, непроникна iмла...
   Не  зупиняючись,  лодi?  пливли  цiлий  день.  Одразу  ж  за  Вiтичевим
розходився дужий горiшнiй вiтер, ще швидше почали тiкати назад  береги,  у
серпанку вдалинi зовсiм розтанули i поволi зникли ки?вськi гори.
   Увечерi, коли над обрi?м запалилась перша вечiрня зоря, а слiдом за нею
по всьому небу засяяли самоцвiти, вiтер злiг i довелось спускати  вiтрила.
Але  лодi?  не  зупинились,  во?  сiли  на  весла,  бiля  стерен  запалали
свiтильники, на водi заграли ?хнi тремтливi вiдблиски.
   Лодi? йшли кiлькома рядами. На носi  кожно?  з  них  стояв  во?н,  який
пильнував, щоб не налетiти на передню. Через певний час во?  змiнювали  на
веслах однi одних. У пiзню годину ночi князь Святослав також взяв  стерно.
На крутому поворотi вiн оглянувся; здавалося, то не лодi? пливуть по плесу
Днiпра, а впали  у  воду  й  переливаються  всiма  барвами  багато  разкiв
намиста.
   Звечора на лодiях довго лунали пiснi, а в цю пiзню годину навкруги було
тихо, тiльки весла гримiли в кочетах, вiдлунюючись на далеких косах, та ще
вода шумiла за упругами й кермом.
   Раптом десь з  неосяжно?  глибини  темного  неба,  з  пiвнiчного  краю,
зiрвалася зоря. Вона була  дуже  велика,  слiпучо-бiлого  кольору,  летiла
небом просто на захiд, через береги й Днiпро.  Навкруги  стало  видно,  як
удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовтi коси, кожну лозинку на них,
куликiв i крякiв, що, сховавши голови пiд крила, стояли й спали бiля само?
води.
   У цю хвилину на лодiях мало хто дивився на Днiпро.  Дружинники  пiдняли
весла, завмерли, вони прикипiли поглядом до неба, де,  залишаючи  по  собi
пухнастий слiд, блискавично летiла зоря. Вона промчала  над  Днiпром,  над
горами  правого  берега  i,  густо  почервонiвши,  догорiла  на   далекому
заходi...
   Навкруг стало темно-претемно. Лодi? зупинились. Нiхто не грiб, нiхто не
подавав голосу, всi сидiли враженi тим, що  побачили,  заслiпленi  блиском
зорi.
   У цiй темрявi князь Святослав почув розмову двох дружинникiв, що сидiли
на веслах недалеко вiд нього.
   - Зоря упала-помер хтось...
   - То не зоря, а Перунiв спис... Це вiн да? нам знак.
   - До чого знак - загинемо чи повернемось на щитах?
   - Не вiдаю... Але знаю-був це Перунiв знак.
   Далi дружинники заговорили тихше, так, що князь нiчого почути не мiг. А
тим часом очi звикли до темряви,  окреслились  плесо,  свiтильники,  темнi
береги, вгорi замерехтiли зорi, у воду опускались весла,  лодi?  рушили  з
мiсця.
   Поява зорi вразила не тiльки дружинникiв, а й князя. Вiн був певен,  що
це не звичайна зоря, яка iнодi пролiта? небом, а зоря-знак. Чому саме в цю
нiч знак пройшов по небу, що вiщу? ?м Перун?
   Стоячи на кермi, князь дивився  навкруг,  нiби  бачив  усе  це  вперше.
Гострим, звиклим оком вiн помiтив, що далеко-далеко за Днiпром ледь почало
яснiти небо. Скоро свiтанок. I роса опадала на одяг, дубове кермо, - скоро
новий день.
   I тодi вiн особливо виразно почув, як завжди бува? перед свiтанком,  що
близько, зовсiм близько над берегами спiвають солов'?. Вони спiвали поруч,
у кущах, якi минали лодi?, скрiзь на берегах, десь по той бiк Днiпра.
   Коли князь Святослав вслухався в цей солов'?ний спiв, йому здалося:  то
не солов'? спiвають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любовi.  А  хiба
не про те ж саме промовля? небо на сходi -  звiдти  йде  свiтанок,  свiтло
хоче знищити нiч, розвiяти тьму?
   Так чому ж не жити людям серед цi?? краси й дозвiлля, жити тихо, мирно,
щасливо? Цього ж i тiльки цього прагнуть во?, що сидять на лодiях.  Не  за
здобиччю ратною iдуть вони в далеку сторону - хочуть миру.
   "Але хiба, - думав князь Святослав, - був i ? на землi мир? Бранi  були
допреже дiдiв наших i при отцях наших, свiт сто?ть до бранi, брань  стояла
до свiту. I зараз  тихо  над  Днiпром,  тихо  в  луках  навкруг,  спiвають
солов'?, во? сплять, прагнучи миру й любовi, а десь  уже  чату?,  гострить
меч ворог, вiн хоче поневолити цих людей, знищити Русь".
   Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Нiс лодi? рiзав  плесо,  за
упругами дзвенiла вода, за кермом рябiла хвиля, кипiли вири.
   Знак на небi уночi показував ?м шлях на захiд. Це знак перемоги!

   2

   Воям князя Святослава  щастило.  Усю  дорогу,  аж  до  порогiв,  стояла
незвичайна яснина, вiтер попрощався  з  ними  востанн?  бiля  Ки?ва  та  й
подався в iншi землi...
   Але в щастi цьому та?лося й нещастя. Вiтрила на лодiях лежали згорнутi,
доводилось  пливти  тiльки  на  веслах,  гнати  важкi  лодi?  було  дедалi
труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами.
   Швидко спадала й вода. Бiля Ки?ва, Роднi й ще якийсь  час  лодi?,  коли
навiть на них не гребли, несло за течi?ю,  вони  пливли  нiби  в  широкому
морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже  збитi
повiнню  заплави.  Усi  турбувались:  як  буде  в  порогах,  пощастить  ?х
пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки?
   Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi  скелi  i
де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодi? зупинились. Старi во?, що  не
раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили  лодi?,  пройшли  плавнями  до
першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями.
   У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги  можна
пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги  на
пониззi. Але у головний порiг - Неясить - на веслах вони  не  наважувались
рушати.
   Усю нiч лодi? стояли в плавнях бiля берега. Завидна во? наварили ?жу  й
повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на  скелях  i  далi  в  полi
поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з сво?ми  улусами  печенiги,
треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й  нiщо  не  потривожило
стомлених  дорогою  во?в.  Тiльки  запалилась  на   сходi   денниця,   всi
прокинулись. На лодiях ставили новi керма - дубовi, гребцi готували весла,
чимало во?в стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби,
вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi.
   Не всi лодi? рушали в пороги разом. Одривались  вiд  берега  по  однiй,
кожна випливала на плесо, шукала виру - i летiла вперед...  Гребцi  навiть
не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було  керма  -  i  лодiя
слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж  одна  зникала  на  обрi?,
рушала iнша...
   Перший порiг, який однi во? називали  Будилом,  iншi  -  "Не  спи!",  а
переляканi гречини за ними - "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З  обох
берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони
зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою  широким  потоком  линула
вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однi?ю,  мов  випущенi  з  лукiв
стрiли, пролiтали лодi? цей порiг, виходили на чистоводдя.
   Але вдалинi у цей час заявився острiв - там знову був порiг,  Днiпро  в
цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один  прохiд  був  на  плесi,  мiж  двома
скелями, i треба мати добре око,  мiцну  руку,  щоб  лодiя  пролетiла,  не
черкнувшись камiння мiж скелями.
   Проте i цей порiг лодi? одна за одною проходили щасливо. А попереду вже
шумiв Будило. Це був тихий, спокiйний порiг. Будилом його прозвали, бо  за
ним зовсiм близько гула страшна Неясить.
   Уже здалеку було видно, як кипить, виру? вода в Неяситi. Зрадливе пасмо
камiння там одразу ж пiд водою перетинало Днiпро  вiд  берега  до  берега.
Подекуди камiння, як гострi iкла, витикалось iз води. Спадаючи, вируючи на
цьому камiннi й мiж скелями, вода в Днiпрi шумiла так,  що  луна  котилась
далеко берегами.
   Во? з страхом дивились на цей порiг.  Вони  були  певнi,  що  тут,  пiд
водою, живуть страхiтливi водяники, що це вони виткнули  з-пiд  води  сво?
гострi  iкла,  що  вони  вiчно  неяситнi  -   жадають   людсько?   жертви,
присмоктуються, ловлять мацьками лодi?, якi рушають у порiг,  перевертають
?х, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не пiд силу людинi.
   Лодi? зупинились вище Неяситi, во? виймали  з  них  приготовленi  ще  з
Ки?ва волоки - деревлянi  котки.  Волокти  лодi?  доводилось  по  низькому
берегу, а тут, у ярах i лiсах, завжди чатували печенiги. Тому частина во?в
клала котки, витягала лодi? на бербг i волочила ?х вподовж всього  порога,
а ще бiльше во?в з списами й луками напоготовi  йшли  в  яри  й  лiси  над
берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенiгiв.
   Волоком треба було пройти шiсть  тисяч  крокiв.  Во?  князя  Святослава
знали, що кошту? кожен з цих  крокiв.  Вони  переносили  до  самого  кiнця
порога вантажi на плечах, але лодi? однаково  були  важкi,  посувались  на
котках повiльно, вгорi висiло смалке сонце, гарячий  пiсок  обпiкав  ноги,
всi обливались потом.
   З самого ранку до пiзнього вечора волочили по пiску лодi?,  навiть  нiч
не зупинила роботи. Ранок другого дня застав  ?х  на  кручах  проти  скель
Неяситi. Але вже зовсiм близько була тиха вода, i  незабаром,  коли  сонце
пiдвелося високо в небi, лодi? одна за однi?ю стали  спускатись  на  воду.
Неясить була позаду.
   I вже ?х не лякали три пороги за Неяситтю - Вiльний, Вручий i  останнiй
- на стрижнi; пiсля перших порогiв i Неяситi лодi? проходили ?х  впевнено,
швидко.
   Ще деякий час Днiпро  линув  мiж  двох  високих  кам'яних  берегiв,  що
нагадували вузькi ворота. А там во? опустили у воду весла, могли й спочити
на широкому плесi, далi за яким посеред Днiпра височiли скелi  й  зеленiли
лiси на островi Григорiя* (* Острiв Григорiя - сучасна Хортиця).
   Здалеку було видно на рiжку острова велику  площину,  де  стояв  старий
крислатий дуб. Пiд ним гостi й во?, що збирались рушати в пороги, а  також
i тi, що щасливо ?х проминули, завжди приносили жертву.
   Жертву - хорта i пiвня, як це водилось по покону, - складав  Святослав,
бо в походi вiн був князем i жерцем. Вiн стояв  перед  високим  дубом,  на
якому трiпотiло молоде листя,  а  мiж  гiллям  висiли  зотлiлi  полотнища,
заiржавленi, пощербленi мечi, пробитi шоломи i списи-жертви багатьох людей
i язикiв, що минали цей священний острiв.
   Тепер перед дубом на островi поклав меч i щит  Святослав.  Вiн  дякував
богам за те, що вони допомогли воям  його  пройти  пороги,  вiн  просив  i
надалi допомагати ?м...
   Позад нього стояли во?. Коли князь Святослав склав жертву й  землю  пiд
дубом змочила кров хорта i пiвня, во? стали на колiна, з уст ?х  зiрвалась
молитва - давня молитва пращурiв:


Боги, допоможiть нам i помилуйте,

Боги, даруйте нам перемогу на бранi й мир на землi,

За це славимо i молимось вам, боги!

   Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось  велике,  багряне,
схоже на жорно сонце, i думав про те, чи доведеться йому i всiм ?м ще  раз
стояти тут i складати вдячну жертву?!

   З

   За островом Григорiя Днiпро робився  широким,  повноводим.  Тут  береги
його не перетинали  високi  гори,  не  обривались  над  плесом  кручi,  не
врiзувались у воду й жовтi коси.  Понад  Днiпром  з  обох  бокiв  зеленими
мурами тяглись плавнi - хистка болотяна низина, де  росла  трава,  в  якiй
вiльно мiг сховатись кiнь, де  сплiтались  у  непроникну  сiтку  корчуватi
дуби, липи, вiльшина, верби й лози.
   Тiльки ген далi обабiч Днiпра шумiли пiсками кучугури, увiнчанi купками
сосен. Сосни цi, неймовiрно високi, з голими стовбурами  i  шапками  гiлля
нагорi, нагадували дозорцiв, що, як владнi хазя?ни, довгi  вiки  стояли  й
стоять над Днiпром, дивляться й запам'ятовують,  що  робиться  в  далекому
полi й тут, на Днiпрi.
   З лодi? князя Святослава було видно, як подекуди вiд берегiв  Днiпра  в
глибину плавнiв тiкають вузькi рукави; за ними голубiють тихi затоки,  там
вiд них вiдходять новi рукави. Куди вони тiкають, хто там ?, де ?м  кiнець
- нiхто не знав. Княжi во? нiде  не  зупинялись,  лодi?  ?х  поспiшали  на
пiвдень.
   I ось нарештi Днiпро ще раз зiмкнувся мiж двох  високих  берегiв,  нiби
хтось пробував загородити тут йому  шлях.  Лодi?  якийсь  час  пливли  мiж
горами, а тодi перед очима во?в вiдкрилась така безмежна  широчiнь,  такий
неосяжний голубий простiр, що захопило дух. "Море", - подумали молодi во?.
   Але це ще було не море, а тiльки гирло Днiпра -  Бiлобережжя,  останнiй
мiсток мiж Днiпром i Руським морем, Бiлi береги, до яких рвалися заморськi
гостi i де люди з Русi перед далекими походами востанн? прощались з рiдною
землею.
   Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд  Днiпра,  до  самого
Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони ви?жджали сюди i  торгували
тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч  вiд  Днiпра  недалеко
були й Клiмати, де жили греки-херсонiти - хитрi, меткi, спритнi  люди,  що
завжди тут перехоплювали гостей  i  вмiли  краще,  нiж  уличi  й  тиверцi,
торгувати.
   I зараз, тiльки лодi? князя Святослава  з'явились  на  плесi,  вони  на
швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах.  Проте  коли  херсонiти
дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а во?, то  одразу  пiдтягли
попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi.
   Князь  Святослав  стежив,  що  ж  робитиме  Калокiр,  побачивши   сво?х
землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши ?х на Бiлих берегах, поцiкавиться
тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес.
   Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодi?, поки  на  берегах  були
херсонiти. Йому, здавалось, було навiть  прикро,  що  тут  з'явились  його
земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з  гиком  полетiли  в
поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi.
   "Важко жити людинi, яка не ма? нi  роду  свого,  нi  рiдно?  землi",  -
подумав Святослав.
   I коли Калокiр пiдiйшов до  князя,  без  толковинiв  запропонував  йому
походити на косах, бо вiн, мовляв, ма? щось сказати,  князь  Святослав  не
схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що ма? багато дiла з воями, а
говоритиме з василiком вже в Болгарi?.
   Калокiр довго пiсля цього стояв сам на  слiпучо-бiлiй  косi,  схожий  у
сво?му темному одязi на  високу  жердину,  i  все  дивився  й  дивився  на
безбережне море, на хмари, що виникали на обрi?, на хвилi.
   Надвечiр  усi  лодi?  зiбрались  на  Бiлих  берегах.  Ще  завидна  вони
пере?хали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя -  сучасна  Березань),  щоб
там безпечно налити повнi  бочки  прiсно?  води,  оглянути  перед  далекою
дорогою щогли, ре?, вiтрила.
   Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi,  на  лодiях
пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки,
що розправляють крила, лодi? одривались одна по однiй вiд  Бiлих  берегiв,
виходили ключами у безмежне Руське море.
   Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На  тлi  темно-синього  неба,  на
якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси  щогл  i  вiтрил.  По  морю
далеко лунав тривожний  переклик  людських  голосiв,  в  уключинах  рипiли
весла.
   Зробивши широке пiвколо, лодi? розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то
пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались  на
захiд.
   У цю  передсвiтанкову  годину  море,  нiби  стомившись  вiд  безугавно?
шалено? ночi, було  роздратоване,  зле.  На  сходi  ледь-ледь  прорiзалась
золота смужечка свiтанку. Низько  над  морем  мчали  розiрванi  на  шмаття
хмари. З шумом i  плеском  з  глибин  моря  вставали  й  вставали  буруни,
пориваючись  кудись  вперед,  летiли,  вирували  розлютованi  хвилi.  Вони
бризкались холодною  солоною  водою,  збивали  сiру  пiну.  А  над  самими
хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й  скиглили:
"Ки-и-ги... Ки-и-ги!.."
   Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi,  а  потiм  голубi
пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз
них - така ясна,  зеленкувата,  як  дорогоцiнний  камiнь  iзмарагд,  -  ще
спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла.  Останнi
шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув
теплотою, на море впала тиша - злягли хвилi, замовкли чайки. I  тодi  край
неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона,  ще  якась  мить  -  i
корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще  якась  мить  -  i  над
обрi?м уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було
дивитись...
   На лодiях у цю хвилину нiхто не спав.  Хто  з  дружинникiв  прибирав  у
човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю - чистив  щит,  гострив
спис, одточу-вав меч, а хто готував страву,  -  але  всi  вони,  як  велiв
покон, встали, коли сонце з'явилось на обрi?. Бо сонце - це дарунок богiв,
це - життя, це - радiсть, щастя. Во? промовляли слова молитви:


Сонце! Ти тiка?ш вiд нас -i наста? холодна, темна нiч.


Сонце! Ти вста?ш - i навкруг з'явля?ться життя, зацвiта? земля i радiють
люди.

Спасибi Перуну, що кожного ранку посила? нам сонце,


Славимо й тебе - ясне, гаряче, житт?дайне сонце!

   Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою  солоною  водою  i  що  так
само, як i всi його во?, стояв у цю хвилину на носi лодi?, чув, як лунають
цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя.

   4

   У той час, коли  князь  Святослав  на  п'ятистах  лодiях,  маючи  тисяч
двадцять во?в, плив Днiпром, а далi Руським морем, во? земель  Русi,  яких
було тисяч  тридцять,  на  чолi  з  князем  Улiбом  i  во?водою  Свенелдом
прямували до Дунаю суходолом.
   Тут, у полi, ?м треба  було  стерегтись  печенiгiв,  чотири  орди  яких
пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на
правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею.
   На сво?х маленьких, але  жилавих  i  невтомних  конях  печенiги  хмарою
пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких  на
той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок  тiльки
самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на  мiсцi,  де
вони стояли.
   Во? Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б  вони
натрапили й на всi цi орди разом. А все ж,  починаючи  вiд  самого  Ки?ва,
далеко попереду, так, що ?? навiть  не  було  видно,  ?хала,  розсипавшись
широким пiвколом, сторожа, ?хала сторожа й понад самим берегом  Днiпра,  а
також i на захiд вiд вiйська, й край поля.  По  дво?,  по  тро?  на  конях
прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней
у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до  чола,  щоб
захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь.
   Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну  пору  було  воно
свiже,  пахуче,  все  застелене  травами,  всiяне  квiтами.   У   долинах,
розкиданих ген по всьому полю,  ще  стояли  озера  вiд  талих  снiгiв,  на
берегах ?х хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла
молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна  було  остудити
ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними
вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти.
   Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден
звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки  високi  могили,
якi синiли вдалинi над Днiпром i  довгими  рядами  тяглись  уздовж  всього
поля, свiдчили про те, що тут не зайжди  було  так  тихо  й  спокiйно,  що
земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита  людською
кров'ю.
   I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб
звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров.  Але  в  полi
нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун,  але  то  були  дикi  конi.
Мабуть, перелякана ними, круто завертала  й  мчала  в  безвiсть  горбоноса
сайга? Далеко в полi,  як  во?,  крокували  дрохви,  на  могилi,  поряд  з
сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак,  iз  трав  пурхали  й
нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони,  вони  висiли  так
високо, що ?х не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi.
   А все ж печенiги блукали i в полi, й  над  берегами  Днiпра.  Часто  на
свiтаннi, ?дучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у  якому  пiд  сiрим
попелом  дотлiвав  жар,  навкруг  широким  колом  були  витолоченi  трави,
валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь  близько,  за  обрi?м.  Вони
знали, що в полi йде княже вiйсько, але  знали  i  силу  його,  а  тому  й
тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли во?.
   Попереду всього вiйська йшло чоло, - головний полк,  -  тисяча  гриднiв
князя Святослава на чолi з князем Улiбом, во?водою Свенелдом  i  во?водами
вiд полкiв усiх земель. Вони ?хали  на  баских  конях,  пiд  знаменами,  у
шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на  конях  i
риндi* (*Риндя - збро?носець), що везли про запас кольчуги, бронi.
   Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським  ?хали  по
обидвi руки вiд головного полку - щоб одбити удар, якби  ворог  насмiлився
вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд  червенських  городiв,  i  щоб  пiдтримати
головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом.
   Слiдом за  цими  полками,  одiрвавшись  на  поприще,  два  або  й  три,
посувались поволi - всi  пiшо  -  во?  земель.  Вони  йшли  не  скопом,  а
тисячами, кожна земля на чолi з во?водою сво?м, що ?хав попереду на конi з
малою дружиною.
   Багато рiзних полкiв  посувались  полем.  Поруч  iз  кiлькома  тисячами
Полянсько? землi iшла тисяча деревських  во?в,  у  полi  йшли  новгородцi,
радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це  були  бородатi,
вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й  молодих,  юних.
Iшли вони в постолах, черев'?, а часом i босi, зброя в них була рiзна -  у
декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами.
   А ще далi, за всiма тисячами, i знову  пiвколом,  яке  нiби  прикривало
вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю -  великi
самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi - борошно,  солона
веприна, мед, сiль, а за возами во?, часто ?хнi жони гнали  табуни  корiв,
телят, овець.
   Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi  хмари  iржаво?  куряви,  з
гамором одходили вони все далi й далi вiд Ки?ва, крокували в полi з  ранку
до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили  здебiльшого  на
берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив
до полку, у рiчцi хлюпала вода, над  берегами  спалахували  вогнi,  скрiзь
лунали голоси, iржали конi. Проте  нiхто  не  забував  i  про  пiдступного
ворога - навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували  вози,  малi  дружини
ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа  ви?жджала  далi,  стояла  на
могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища.  Люди  спали,  впавши  на
траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко  зiбратись
i йти далi, все далi вiд Ки?ва, до Дунаю.

   5

   Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi яко? ?хав во?вода Гринь,
у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв  кузнець  Мутор,  iшов
Микула.
   Спочатку йому було дуже важко - все згадував рiдну весь,  жону,  думав,
як житиме вона без нього. Навiть у снах  бачив  -  ходить  нiби  Вiста  на
одному березi рiки, вiн - на iншому. Вона простяга? до нього руки,  кличе,
а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що  не  доводилось  йому
ходити на брань, жити серед во?в княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг
i Бразд - о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю,  знали,
що з нею робити.
   А який во?н з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався  -  ноги  довгi,
кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не зна?ш, де ?х  подiти,
на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi.
   Знову ж - зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi  з  тонких
пластин, мечi  у  декого  харалужнi.  А  в  Микули  -  кована,  дiдiвська,
незручна. Щит i лук у  нього  бовтались  на  мотузку  за  спиною,  тул  iз
стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго  дивився  на
нього, а потiм сказав:
   - Ти, Микуло, лук чiпля?ш не там, де треба. Ти ж на  бранi  стрiлятимеш
поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там.  Почепи-бо
все на мiсце, будеш во?н справжнiй.
   Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн
iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi  було
нiколи. Але це не турбувало його, - вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю,  а
й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози,
зв'язував ?х мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв  навкруг  стану.
Коли во? вечеряли, вiн також був перший,  гриз  веприну,  закушував  сухим
коржем, запивав водою - одразу й засинав...
   Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому -
цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось  нiби  не
розумiв, чогось не знав. Але чого, чого?  Про  це  сам  себе  й  запитував
Микула.
   I почалося це недавно, вiд Ки?ва, з  того  часу,  коли  проминули  вони
Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях,  де  вряди-годи  траплялись
порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi  села  й  простi
весi, де жили роб'? люди, смерди.
   Iти тут було безпечно,  сюди  нiколи  не  залiтали  печенiги.  Про  що,
здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн  iшов  важким  кроком,
лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав  межи
ноги. Вночi Микула не мiг спати.
   Через кiлька днiв вони опинились край Полянсько? землi, над  Россю,  де
стояло ще одне княже село, во? говорили - само? княгинi Ольги. Во? як во?:
багато з них пiшло на нiч у село; молодi - погуляти, старi - побесiдувати.
Люди в княжому селi були, як i скрiзь, - простi поляни, багато ?х  прийшло
до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити,
як сидять бiля вогнищ во?  в  шоломах  i  темнi,  бородатi  смерди,  княжi
люди...
   Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг  пiд  кущем
на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi  й
у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист  солов'?в
у гущавинi за скелями, заснув.
   Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер
очi.
   Нiчого, здавалося б, незвичайного, що  могло  б  розбудити  Микулу,  не
було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i  малих  зiрок  мiсяць.  На
ньому викарбуваний був Перунiв знак - во?н з списом-тризубцем.  До  мiсяця
пiдкрадались i вже закривали його хмари - злi сили. Але  вiн  плив  небом,
нiби срiблястим попелом притрушений вiд право? руки.
   Пiд цим мiсячним промiнням  скрiзь  по  полю  дотлiвали  вогнища,  десь
далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi
ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному  на  плечi,  спочивали,
спали руськi во?.
   Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi  в  неспокiйних
мислях були, напевне, далеко, бо з ?хнiх уст увi снi зривались раз  у  раз
слова.
   - Ладо! Ла-а-адо! - пристрасно шепотiв во?н з такими довгими ногами, що
вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Во?н  цей  витягнув  уперед  i
зiгнув руку, нiби когось обiймав.
   - Матiнко! Отче! - чулося з другого боку. Микулi стало чомусь  страшно,
холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку  за  пазуху  й  намацав  там
оберегу, яку взяв з дому, збираючись  на  брань.  Коли  йому  було  важко,
Микула завжди торсався рукою срiбно? Мокошi.  I  зараз  вiн  торкнувся  ??
рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.
   Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй  руцi  -  з  темними
цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками - така
проста, але й та?мнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.
   - Ти поможи менi, Мокошо, поможи! - прошепотiв Микула.
   Раптом вiн почув якийсь  шелест  за  собою,  обернувся  й  побачив,  що
близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один во?н.
   Вiн пiзнав-це був во?н ?хнього десятка. Правда, ранiше  Микула  не  мав
нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн  не  спить  у
великому станi серед мiсячно? ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:
   - Не спиш, чоловiче?
   - Не спиться, - вiдповiв во?н i зiтхнув. - Думаю про укра?ну свою.
   - А ти звiдки сам?
   - З Новугорода.
   - Довго, мабуть, ?хали?
   - Не дуже... Взимку ви?хали, навеснi встали. Ми все рiками та  волоком.
За водою, сам зна?ш, швидко.
   - То скажи вже тодi, - запитав Микула, - як тебе звуть, чоловiче?
   - Радиш, - вiдповiв чоловiк.
   - А мене Микулою.
   - Добре, - промовив, посмiхнувшись, Радиш.  Вони  трохи  помовчали.  Де
Новугород, де Ки?в, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом  во?нам
було про що подумати й поговорити!
   Подивившись на бiлу  сорочку  Радиша  i  його  широкий  шкiряний  пояс,
розмову далi повiв Микула.
   - Ти, - промовив вiн тихо, - мабуть, з гриднiв княжих, а  може,  й  син
боярський.
   Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.
   - Де вже нам до гриднiв, - сказав вiн, - а  тим  паче  до  бояр.  Вони,
брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс.  Може,
тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?
   - Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, - рiзнi люди бувають.
   Микула почував себе не дуже добре, бо  зрозумiв,  що  перед  ним  такий
ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i
вiн запитав Радиша:
   - I як у вас, у Новугородi?
   - Так, як i скрiзь...
   - Платите дань, чи як?
   - Дань платили ранiше, - одверто признався Радиш, - i було дуже зле, бо
до нас, Микуло, ?хали по дань i сво? князi, i ки?вськi, i варяги з-за моря
налiтали на городи й весi. А тепер данi нема?...
   Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.
   - То як же тепер, без данi? - пошепки запитав Микула.
   - Ще важче... Урок та устав...
   - То й у вас посадники ??
   - ?, Микуло.
   - I тiунiв ма?те?
   - Аякже...
   - I вiрники на?жджають?
   - На?жджають. Да?мо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i
князям.
   - Щось затягло мiсяць, - промовив, поглянувши на небо,  Микула.  -  Злi
сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.
   Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:
   - I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?
   - Не витримують, - вiдповiв Радиш. - Купи беруть,  а  повернути  нiчим.
Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.
   - I тебе били? - хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.
   - Били.., - так само тихо одповiв Радиш.
   - Так скажи ж - куди ми йдемо? - пересунувшись  знову  й  сiвши  зовсiм
близько вiд Радиша, запитав Микула.
   Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще  до  того,
як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:
   - Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко.
   Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.
   - Обсiдають нашу землю, - нiби сам до себе говорив  Радиш.  -  Дань  ми
платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Роме? заходять  вiд  сходу,
пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань,  зробити
сво?ми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду...
Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, ?м нелегко, мусять мати городи,
дружину велику, лодi?... От i платимо оброки й устави...
   Радиш помовчав i кiнчив:
   - Через  те  ми  й  iдемо,  Микуло!  Руську  землю  бережемо,  холопами
ромейськими не хочемо бути. А  коли  розiб'?мо  роме?в,  може,  не  будемо
платити й оброку та уставiв. Як гада?ш, Микуло?
   - Я думаю, Радишу, що розiб'?мо роме?в...  I  тодi  ми  вже  не  будемо
платити таких оброкiв i уставiв.
   На цьому розмова ?хня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче  заснути.
Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi  вони  лягли
поруч, i Радиш одразу заснув...
   А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку
обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.
   Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли,  i
тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак,  сiро  було  в  полi,  навкруг
лежали люди.
   Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед
во?в чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi.  Через  це  вiн  i  цурався
всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам  себе  не  пiзнавав  i  часом
дивувався з себе.
   А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова  в
них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю.  Але  як  багато
вони вже встигли поговор?гги, якi це дорогi слова! Ки?в i Новгород,  а  як
близько вiд людини до людини.
   От Радиш i говорить нiбито трохи  не  так,  як  Микула,  якось  твердо,
широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко,  наче
спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса  чи  не
встигли навчитись.
   Але Микула добре знав,  що  все  це  простi  люди,  одного  роду.  Доля
розлучила ?х i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.
   I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони  мусять  iти,  мусять,
щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв...  Вiн
лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не  вiдаючи  сам,  поклав  руку  на
плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це бува? пiзньо? ночi.
Мовчали й солов'?.

   6

   Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на  скелi
бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на  мiсяць
у небi, на плесо жiнка.
   У примарному холодному сяйвi мiсяця  окреслювалось  блiде  ??  обличчя,
гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа,  мала  жiнка  великi  темнi
очi, тонкi уста. Щось при?мне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-ко? землi.
   Вона довго стояла тут, на скелi,  бачила,  як  бiля  сво?х  вогнищ  во?
вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як  близько  вiд
не? прокинувся раптом один во?н, а далi й ще один,  як  удвох  вони  довго
сидiли й вели тиху розмову.
   Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито  в
не? нi рiдних, нi близьких, але все це - червоний  жар  вогнищ,  притишенi
голоси людей, далекий скрип возiв  i  iржання  коней  -  нагадало  ?й  так
багато!
   Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в  тихiй  весi
над Днiпром - Любечi, пригадала батька Микулу,  матiр  Вiсту,  дiда  Анта,
пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта при?хав  до  них  брат  Добриня,
забрав ?? з отчого дому, повiз у далекий Ки?в.
   Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що  колись
називалась Малушею. Один стогiн i одно  зiтхання  з  сотень  i  тисяч,  що
виривались з цих грудей за багато-багато лiт.
   У ?? пам'ятi став чудовий  зелений  Ки?в-город.  Гора  з  ??  теремами,
передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо.
   Але з пам'ятi ?? невблаганно, як пляма кровi на  чистiй  голубiй  водi,
виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила  ??
любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Ки?вом, тупiт коня в
сiрiй iмлi, холод самiтно? хлiвини...
   Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг  -  на
землянку старо? Желанi, витоптану стежку до води, дерева,  кущi,  холодний
камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим.
   Усе змiнилось i змiню?ться навкруг у цьому великому свiтi,  усе  росте,
достига? пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все  важча?.
Нема? в не? радостi, мина? й життя.
   Правда, i тут, у Будутинi, була в не? радiсть - у цiй землянцi, поки  з
нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона  нiчого  не  хотiла.  Але
княгиня Ольга не тiльки вбила ?? любов, вона одiрвала вiд грудей матерi  й
сина - Володимира.
   У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi  зiрвалося  й  упало  на
холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона ?х не соромилась -
була пiзня нiч, нiхто ?? не бачив...

   Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi  -  нi  во?вода
Тедь, нi посадник Радко - не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав,  вiд
кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi
- цей притулок ?й дали, був iз нею гридень  Добриня  -  i  вiн  тулився  в
землянцi разом з нею, народила Малуша дитину - а  хiба  не  однаково  було
Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня - й поготiв.  Усi  в
селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка - так ?? тепер  усi
прозивали.
   I працювала Малуша, як  усi,  -  з  раннього  ранку  до  пiзньо?  ночi,
спочатку iз Желанню, коли ж та померла  -  сама.  Роботи  в  княжому  селi
вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю - табуни  худоби,  -  все
княже, все треба доглянути i зробити роб'?ми руками. I хто зна?,  може,  в
тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала  в  стравницi  княжiй  на
Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi?
   А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi,  Малуша  нiколи  не
забувала Ки?ва й,  як  тiльки  траплялась  нагода,  прислухалась  до  слiв
тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто на?жджали в Будутин, цiкавилась i
знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир.
   Часто в минулi роки навiдувався до не? в Будутин  i  Добриня.  Вiн  був
добрим братом, не забував сестри, хотiв ?й допомогти  -  власними  руками,
якимсь золотником, срiбними р?зами.
   Але Малуша не приймала помочi вiд брата - у не? були власнi руки,  вона
не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла  мати  хотiла  тiльки  одного  -
знати, як живе ?? дитя, ?? син Володимир.
   I хоч це дитя, рiдний ?? син, далеко вiд не? - у Ки?вi, на Горi, але  з
слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужча?, який  з  себе,
який у нього голос.  Звичайно,  брат  Добриня  не  мiг  усього  переказати
словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила,  пiзнала
рiдного сина?!
   Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя  Святослава,  i  Малуша
знову розпитувала його й перепитувала - одна  тiльки  з  усiх  людей  вона
знала, як важко жити князевi Святославу.

   Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi - в
поле за Россю - вирушало вiйсько князя Святослава,  у  Малушi  так  болiло
серце.
   "Може, - думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку  ходу  тисяч
людей, - ?де це з сво?ми воями князь Святослав?"
   Але князя Святослава тут не було.  Коли  во?  наблизились,  Малуша,  що
виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши
над шляхом, вона пiзнала на чолi во?в князя Улiба,  во?воду  Свенелда,  ще
багатьох во?вод, тисяцьких i просто во?в, яких бачила колись на Горi.  Але
князя Святослава з ними не було.
   Пiзнiше через  iнших  смердiв  вона  дiзналась,  що  цi  во?  iдуть  на
гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях  Днiпром.  У
сво?й землянцi, поставивши перед собою оберегу - богиню  Роженицю,  Малуша
увечерi довго просила ??, щоб  допомогла  князевi  Святославу  на  далекiй
бранi, захистила сина Володимира у Ки?вi на Горi.
   Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли
на брань. Дехто з них цi?? ночi спочивав у теплих  хижах  смердiв,  багато
смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди сво? дари - хто  хлiб,  хто
пташину, хто горнець меду. По покону ?м слiд було дати все, що тiльки мали
люди, - во? iшли на брань, вони йшли заради них.
   У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину,  вийшла  з
нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може,  боялась
вона, що хтось пiзна? ??, може, i це справдi спадало ?й на думку,  дар  ??
буде дуже убогим, смiшним.
   Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а
потiм стали пригасати вогнi. Там  вона  й  почула  тихi  голоси  Микули  й
Радиша, там вона, залишившись на самотi з сво?ми думками,  й  заплакала...
Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?!
   Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав
великим, червоним. Солов'? мовчали.
   Малуша здригнулась, тихим кроком  пiшла  вперед,  зупинилась.  А  потiм
поклала свою хлiбину на травi, де  спали  два  во?,  i  швидко  рушила  до
землянки.
   Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на  ноги,
пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре,  нiщо  не
тривожило ?х цi?? ночi, -  тепер  треба  було  поспiшати.  Навкруг  чулись
голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути.
   - А це що? - запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита  свiжий
хлiб. - Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж,
- посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос,  -  либонь,  це
подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба,  з'?м  шматок  i
я...
   I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним  полем,  що  без  кiнця
стелилось в далечiнь, вони ?ли хлiб  Русько?  землi,  щоб  iти  в  далеку,
невiдому дорогу!


   РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

   1
   Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю,
перед Сулинським лиманом на далекому обрi? встала темна хмара.
   Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч
зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрi?, не ширилась
i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не  хмара?  Може,  то  безпораднi
птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру  з  лиману  i,  не
маючи сили його перемогти, кружляли на обрi??
   Але це була не хмара й не табун птахiв.  Коли  стемнiло,  недалеко  вiд
лиману у темрявi почувся  й  став  наростати  великий  шум,  що  нагадував
далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг,
уже пiд самим берегом у буряних хвилях  почувся  перестук  багатьох  тисяч
весел i людськi голоси. То во? князя  Святослава  пiсля  багатьох  днiв  i
ночей блукання в морi, пiсля надлюдсько? боротьби з  зустрiчним  вiтром  i
високою хвилею входили до гирла Дунаю.
   I коли цi подi? ключ за ключем одна за однi?ю вийшли з моря й  пристали
до берега в тихих водах
   Сулинського лиману, во?, у яких на кров розбитi були руки й ноги,  во?,
що багато днiв i ночей не  знали  спочинку,  во?,  що  кiлька  днiв  тяжко
страждали без прiсно? води, виходили на  берег,  ставили  у  верболозах  i
комишах сво? лодi?,  припадали  до  води,  що  здавалась  ?м  солодшою  за
найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь  Святослав.  Це
була нагорода за важкий шлях Руським морем.
   Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi
Сулинського лиману, вже  ждала  князя  Святослава  передня  сторожа  князя
Улiба. Князь переказував брату, що його во?,  якi  кiнно  й  пiшо  iшли  з
Ки?ва-города,  проминули  щасливо  поле  над  Руським   морем,   пiдходять
суходолом до Дунаю.
   Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому  березi  Дунаю
десь далеко в глибинi нiчно? тишi, як  туго  натягнутий  бубон,  по  якому
повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку  починали  долiтати
iржання коней, людськi голоси, брязкiт збро?.
   Усю нiч гули, гомонiли береги,  ожив  Дунай,  виповнився  лиман,  серед
темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси.
   - Здоров був, княже Святославе!
   - Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i  всi  во?.  Як  проходили
полем i в землях уличiв i тиверцiв?
   - Тиверцi i уличi твердо стоять на  словi,  пiд  знамено  тво?  послали
тисячi во?в...
   - Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги?
   - Дивна справа, княже. На всьому  шляху  сторожа  наша  знаходила  ?хнi
слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас.
   - Добре, коли тiльки тiкають, - замислився князь Святослав. - Не бачили
i ми ?х над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв ?. Печенiги - тiльки стрiли  з
грецького лука, й куди вони полетять завтра - хто зна?! Будемо стерегтись,
дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас...
Ти, - князь звертався до во?води Вовка, - будеш  з  ними,  пяльнуй  степу.
Тут, у лиманi, стоятимуть i лодi? нашi з дружиною. Ти, Iкморе, - звернувся
вiн до во?води лодiйних во?в, - бережись iншого звiра  -  роме?в,  посилай
сторожу глибоко в море i попiд берегами.
   I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя  Святослава  опинилось
на правому березi. По п'ятдесят i бiльше во?в сiдало на  кожну  лодiю,  по
десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько
стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi - в комишах Сулинського лиману,
серед густих заростей, у плавнях - залишились тiльки во?  з  кiньми.  Вони
повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло
печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей,  скрiзь  у  плавнях
над лиманом схованi були й лодi?  -  ?м  треба  було  стерегтись  хеландiй
роме?в.
   На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину.
   - Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, - сказав Святослав, -  iшли  ми
сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на  роме?в.  Але  з
усiма болгарами днесь ще не можу я говорити,  а  тому  говорив  з  кесарем
Петром - посилав до нього во?воду Богдана, велiв сказати, що iду  не  кров
проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу  смерть.  Та  кесар
Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив во?воду Богдана.
   - Помста, княже! - закричали пiд наметом. - До помсти!
   Суворе й замислене було обличчя у Святослава.
   - Помста впаде на голову кесаря Петра, - промовив князь,  -  i  вiн  не
уникне ??. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю  дружину  його,  що
ходить з ромейськими мечами...
   - Веди, княже! - загомонiли во?води й тисяцькi. Але князь Святослав вiв
далi:
   -  Проте,  мужi  мо?,  мусимо  пам'ятати,  що,  йдучи  супроти   кесаря
болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти  болгар,  а,  навпаки,
будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на  роме?в.
Будемо сукупно з ними -  переможемо  роме?в.  Пiдемо  нарiзно  -  загинуть
болгари, i важко буде нам.
   - Веди, княже! - лунало пiд наметом. Князь Святослав  ступив  уперед  i
одкинув  полог  намету.  Угорi,  в  синьому  небi,  ще  палахкотiла,   але
вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй,  як  широке  знамено,  затягало
рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай.
   Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова
стрiла - з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'?ною орла...
   - Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, -  сказав  Святослав,  -  i  скажiть
йому: iду на ви!

   2

   Звiстка про те, що лодi? князя Святослава з'явились  у  Руському  морi,
долетiла до Константинополя дуже швидко,  ??  передав  не  тiльки  фар  iз
Преслави.  Рибалки,  якi  ходили  за  Босфор  ловити  рибу,  й  купцi,  що
повертались  Руським  морем  на  навантажених  сiллю  й  житом  кубарах  з
Херсонеса, - всi вони стверджували,  що  до  гирла  Дунаю  прийшло  багато
руських лодiй.
   Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i
за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з  жахом
говорили, що цi лодi?, напевно,  iдуть  проти  Вiзантi?,  згадували  iмена
руських князiв Олега i Iгоря...
   Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не  робив,  а
все ж обертав голову й прислухався - чи  не  дме  часом  вiтер  зi  сходу,
придивлявся - чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору?
   Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з сво?х жител, дивились
у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар,  яким  передавали  i
який приймав свiтлянi гасла з Болгарi?, Преслави.
   Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя  i  ще  небагатьох
наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала. Вони знали  бiльше,  нiж
iншi. Проминув майже рiк вiдтодi, як по слову iмператора  Никифора  ви?хав
до Ки?ва василiк-патрикiй Калокiр. Грамота вiд кесаря Петра,  в  якiй  вiн
писав, що ки?вський князь Святослав загрожу?  йому  вiйною,  свiдчила,  що
Калокiр дi?, а князь Святослав  готу?ться  до  вiйни  з  болгарами.  Отже,
готувалось i мало статись тiльки те, що замислив iмператор Никифор:  князь
Святослав iде на Дунай, поб'? болгар, знищить сво? вiйсько, а  тодi  скаже
слово й Никифор.
   Дивувало iмператора роме?в iнше: ви?хавши з  Константинополя,  патрикiй
Калокiр протягом всього року не подав про себе жодно? звiстки. Мовчав  вiн
i тепер, коли лодi? князя Святослава стояли вже на Дуна?...  Чому  мовчить
василiк Калокiр, чому не озива?ться й князь Святослав?  Адже  за  вiйну  з
Болгарi?ю Вiзантiя вже дала йому i ще дасть багато золота.
   Звичайно, iмператор Никифор i гадки не мав, що князь  Святослав  прибув
до Дунаю не на якiй сотнi лодiй, а на багатьох сотнях насадiв i  що,  крiм
того, велике вiйсько його - пiшо й комонно - виринуло, нiби хмара, з  поля
на сходi. О, коли б василевс це знав, то дiяв би iнакше - негайно.
   Пiзнiше, правда, коли кесар Петро свiтляними гаслами, а потiм  i  через
гiнцiв сво?х передав iмператору звiстку, що князь Святослав напав на  його
вiйсько з сотнями лодiй, а до того ще й пiшо, комонно, i коли кесар  Петро
слiзно благав iмператора Никифора, не  вiдкладаючи  нi  години,  допомогти
йому, рятувати його, обiцяв зробити все, чого  тiльки  зажада?  iмператор,
присягався у вiчнiй приязнi й любовi, - iмператор прочитав  ту  грамоту  й
замислився. Переляканий кесар,  страхополох!  Вiчна  приязнь  i  любов  за
негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б  то  вiн  знав,  що
саме iмператор Никифор послав на Болгарiю руських во?в.
   Проте iмператор Никифор не виказу? й не може  виказати  сво?х  потайних
думок послам кесаря  Петра.  Вiн  прийма?  ?х  у  Великому  палацi,  довго
розмовля? з ними, диву?ться й обурю?ться, як то зухвалий  ки?вський  князь
посмiв напасти на Болгарiю,  присяга?ться  в  любовi  до  кесаря  Петра  i
просить переказати йому, що зараз у Вiзантi? дуже  важко  й  вiн  не  може
кинути проти Святослава  свого  вiйська.  Але  трохи  пiзнiше,  i  саме  у
вирiшальний час, неодмiнно прийде на помiч, разом вони розiб'ють  наголову
Святослава.
   Iмператор Никифор розмовля? з послами, як батько i щирий друг Болгарi?.
Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж  Вiзантi?ю  й
Болгарi?ю. Вiн зна?, що у болгарського кесаря ? син Борис, який  i  вчився
тут, у Константинополi, i натяка?, що коли  кесар  Петро  пришле  його  до
Константинополя,  то  тут  вiн  може  одружитись   з   якоюсь   iз   дочок
iмператорiв...
   Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з
цими  вiстями   боляри   -   посли   болгарського   кесаря.   Невдовзi   у
Константинополi з'явля?ться син кесаря Петра - Борис, i iмператор  Никифор
прийма? його як  високого  гостя  у  Великому  палацi  i  оселя?  потiм  у
Буколеонi-недалеко вiд себе.
   Iмператор Никифор додержу? свого слова. У Буколеонi  кесаревича  Бориса
знайомлять  iз  онукою  iмператора   Костянтина   порфiрородного   Марi?ю,
незабаром заручають з нею. Ще  через  якийсь  час  у  влахернськiй  церквi
патрiарх Полi?вкт кладе вiнцi на голову щасливого подружжя.
   Так дi? iмператор Никифор, так нiбито змiцню? любов i мир мiж Болгарi?ю
i Вiзантi?ю. Правда, коли кесаревич Борис висловлю? бажання повернутись  з
молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий,  а
князь Святослав iде з сво?м вiйськом все далi й  далi,  iмператор  Никифор
радить Борисовi якийсь час  побути  в  Константинополi,  обiця?,  що  вони
рушать до Болгарi? разом на  чолi  вiзантiйського  вiйська,  коли  настане
вирiшальна година. I кесаревич Борис  згоджу?ться.  Звичайно,  йому  краще
рушити до Болгарi? у вирiшальну годину i з iмператором Никифором  на  чолi
великого вiйська.
   Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають  тривога  й
страх. У  сво?й  грамотi  кесар  Петро  писав,  що  во?  князя  Святослава
посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське  вiйсько  не  може  з
ними боротись. Отже, ?х багато, бiльше, нiж ждав  iмператор,  бiльше,  нiж
ки?вський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарi?в. Так чому ж мовчить
Калокiр, про що вiн дума?? Адже якщо Святослав ма? так багато во?в, то вiн
може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперi? й стати пiд  стiнами
самого Константинополя...
   Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем  радяться,  що  робити.
Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, - добре, отже, римськi золотники
дiють. Те, що руси знищують болгар, - також добре: вони  знекровлять  один
одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарi?ю,  i  з  Руссю.
Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто
мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк  ще  й  болгар.  I  тому
iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше.
   Уночi паракимомен  Василь  привiв  до  iмператорських  поко?в  ?пископа
Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як  священнослужителя,  а  й  як
хитрого  й  спритного  василiка,  послугами   котрого   користувалися   ще
iмператори Костянтин i Роман.
   Iмператор i ?пископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила
вiкнами на море.
   - Чи зумi? ?пископ про??хати в Понт? - запитав Никифор.
   - Iмператор хоче послати мене в  Херсонес  чи  до  хозарiв?  -  замiсть
вiдповiдi, поцiкавився ?пископ.
   - Нi, ?пископе, до хозарiв зараз нiчого ?хати  -  вони  розсiялись,  як
пiсок. А в Херсонес я послав би не православного  ?пископа,  а  когось  iз
павликан* (*Павликани - релiгiйна секта).
   - Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ.
   - На цей раз тобi доведеться по?хати  в  степи  над  Понтом.  Ти  мусиш
знайти печенiгiв i ?хнього кагана Курю.
   - Про що я мушу говорити з каганом?
   -  Зараз  до  Болгарi?  з  великим  вiйськом  прийшов  ки?вський  князь
Святослав. Вiйсько його дуже швидко посува?ться вперед, i  ?  загроза,  що
скоро вийде до Преслави. Ти, ?пископе,  мусиш  знайти  кагана,  дати  йому
золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив...
   - У спину князевi Святославу над Дуна?м? - посмiхнувся ?пископ Феофiл.
   - Ти вгадав, ?пископе, в спину Святославу,  але  не  над  Дуна?м,  а  в
Ки?вi.
   ?пископ Феофiл не стримався i промовив:
   - Це - дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по  Святославу  над
Дуна?м.
   - Ти зумi?ш, ?пископе, знайти кагана?
   - Коли я мушу ви?хати? - замiсть вiдповiдi, запитав той.
   - Треба ви?хати чимшвидше... Ланцюг  на  Золотому  Розi  пiдiйнятий,  i
корабель готовий до  виходу.  Готове  i  золото  -  тобi  дадуть  тридцять
кентинарi?в... Щасливо? дороги, ?пископе. I удачi!
   - Многi лiта тобi, великий василевсе!

   З

   Лодi? князя Святослава, якi досi крились у очеретах  по  гирлу,  рушили
вгору. Швидко посувалось понад Дуна?м i пiше та кiнне  вiйсько.  Iти  було
важко. У  гирлi,  на  порозi  Руського  моря,  Дунай  розливався  багатьма
рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось  болото,  бездоннi  драгви,  людей
за?дали комарi, пiд ногами сичали гадюки.
   Але во? Святослава смiливо проходили всi цi мiсця.  У  великiй  пригодi
тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дуна?м, але добре знали й  усi
стежки на правому березi. Озбро?вшись довгими жердинами, вони крокували на
драгвах i болотах попереду во?в, оглядали береги, потопали у високiй тирсi
й далi йшли вперед.
   Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi  Дунаю
не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там  серед
низин, не видно нi чабанiв, нi во?в. I сторожа, яка ?хала й  iшла  поперед
всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала,  що
нiде ворожих во?в не видно.
   Коли ж вiйсько стало наближатись до  кiнця  Сулинського  лиману,  стало
зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на сво?му шляху.  Сторожа,  яка  в
сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське  вiйсько
зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дуна?м,  а  всi
лодi? болгар за день до цього рушили Дуна?м угору.
   Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних во?в негайно  переплисти
Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодi?.
Сам же вiн зiбрав до  себе,  коли  стемнiло,  во?вод  сво?х  i  бояр,  щоб
порадитись, як брати Переяславець.
   Уночi во?води пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли  з
лодiй пороки й метальнi машини.  Серед  пiтьми  ночi  було  видно,  як  за
стiнами Переяславця спалаху? свiтло, звiдти  долiтали  голоси  болгарських
во?в, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах.
   Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам  ви?хати  наперед
стану, а послам сказати, що  руський  князь  пропону?  воям  кесаря  Петра
вiддати город без бранi, за що обiця? не чинити нiяких ушкод.
   Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли лайкою i глузуванням.
Тодi князь велiв воям сво?м брати зброю i наволочить стяги. В стiни города
вдарили пороки. Заметушились во? й бiля самострiлiв, що  стояли  далi  вiд
стiн: однi крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зробленi  з
волових жил, iншi в цей час пiдкладали  пiд  них  гостре  камiння.  Тятиви
натягалися, во? спускали храпи - iз свистом i ревом  на  стiни  й  далi  в
город полетiло камiння.
   В цей час натягли сво? тятиви й лучники, що стояли поперед усiх во?в, i
в повiтрi засвистiли тисячi  стрiл  -  звичайних  очеретяних  i  кращих  -
кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.
   Пороки з  важким  гупанням  били  в  кiлькох  мiсцях  стiни,  безугавно
викидали камiння самострiли, лучники натягали й натягала  сво?  тятиви.  I
тодi в сяйвi нового дня iз-за лучникiв  виступили  мечники  й  одягнутi  в
броню во?. Легко подолавши вiдстань до валiв навкруг стiни, вони  повалили
околля, спустилися в рови, ставили до стiн драбини, закидали залiзнi гаки,
ставали один одному на плечi i лiзли на стiни.
   На полi пiд Переяславцем стояв великий шум i крик. Дехто з во?в кричав,
щоб налякати ворогiв, дехто- щоб пiдтримати сво?х побратимiв, декому, нiде
правди дiти, було просто страшно, i той криком бадьорив себе. Усi во? були
завзятi, вони копi?м хотiли взяти город.
   Але й болгарськi во?, на  чолi  яких  стояли  визначнi  боляри,  бились
смiливо, ?м обiцяли, що скоро пiдiйде велике вiйсько кесаря Петра, а разом
з ним римськi легiони. На стiнах у них заздалегiдь були приготовленi  купи
камiння, за заборолами - дiжки з  гарячою  смолою,  на  городницях  стояли
лучники й пращники.
   Коли вдарили пороки i в Переяславець полетiли тисячi стрiл, багато во?в
загинуло на стiнах i в самому городi. Але боляри знали, що ?м загрожу?,  i
гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони  загрожували  сво?м  же
воям мечами, списами.
   Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, - на
них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до
заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.
   У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз  заборол
полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало,  запорошувало  очi.  I
коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу  нема?
во?в, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни  швидко  виростав  присип,
закривав проруб.
   Та ось в городi i на полi перед  ним  настала  тиша.  Во?  одiйшли  вiд
Переяславця, стали тисячами, кожна пiд  знаменем  сво?м.  Князь  Святослав
разом iз Свенелдом i ще кiлькома во?водами  об'?жджав  на  конях  вiйсько,
потiм зупинився на високiй кручi, звiдки  видно  було  плесо  Дунаю,  весь
город, поле за ним.
   - I як мислите, во?води, -  запитав  Святослав,  -  будемо  далi  брати
Переяславець копi?м чи станемо облогою?
   Однi во?води, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати  тiльки
копi?м. Iншi, а найбiльше  Iкмор,  думали,  що  краще  стати  пiд  городом
станом.
   Князь Святослав уважно слухав сво?х во?вод, але в  той  же  час  пильно
дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I  раптом
на його обличчi заграла посмiшка.
   - Пливуть! - сказав князь Святослав.  Далеко  на  пониззi,  в  голубому
просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились  темнi
цяточки - то йшли лодi? руськi, що поспiшали на помiч воям.
   - Ждати пiд стiнами города не можемо, во?води, - промовив Святослав.  -
Тут стояти - давати вороговi силу. Ждати тут - може,  й  роме?  пiдтягнуть
сво? сили. I навряд чи сидiтимуть  самi  боляри  в  Переяславцi.  Вони  не
ждали, мабуть, що з Ки?ва так швидко прийде пiдмога. Вони не ждали,  що  й
лодi? нашi з'являться на Дуна?. Але ж вони тут, он пливуть  Дуна?м.  Ждемо
ночi, во?води, i будемо брати город копi?м...
   I князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до  заходу,
у Переяславцi одночасно вiдкрились всi  ворота,  а  з  них  скопом  ринуло
вiйсько.  Вошо  заповнило  рови,  вийшло  на  вали,   зупинилось,   почало
розсипатись по полю.
   У станi руських всi були  готовi,  через  короткий  час  почалася  сiча
велика. Боляри болгарськi бились люто, з усi??  сили,  вони  йшли  i  йшли
проти руських во?в, хотiли вирватись з цього поля i тiкати на  захiд.  Але
руськi во? не випускали ?х з кiльця.
   До ночi од слiв Святослав Переяславець. I взяв город копi?м...

   4

   У цьому першому бою Микулi довелося дуже важко. Правда,  лук  i  меч  у
нього на цей раз були там, де треба, тул iз стрiлами, якi вiн сам  нарiзав
з верби, висушив i оперив ще в  полi,  туго  був  прив'язаний  у  нього  з
правого боку, було в його тулi ще  багато  стрiл  i  комишевих  -  тонких,
легеньких, iз залiзними вiстрями,  -  такою  стрiлою  вiн  би  найпрудкiшу
веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше,  на  березi  Дунаю,  й  тятиву
свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав ??, як радили iншi во?, в  теплий
кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами*
(*Пiдзори - кiнцi лука), а коли  сонце  пригрiло  i  тятива  висохлса,  то
кибить* (*Кибить - дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя  тепер,
коди вiн взяв ?? в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук  у  лiвiй
руцi, права - вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба -  виймати  меч.  I
бився Микула, як i тисячi iнших во?в, добре.  На  свiтаннi,  коли  наперед
ви?хали сурмачi й сли, якi стали кричати до  боляр  болгарських,  що  вони
прийшли сюди не  кров  проливати,  а  боротись  сукупно  проти  роме?в,  i
пропонували  здати  безщербно  город,  а  болгари   вiдповiли   лайкою   i
глузуванням, - забилось дуже серце в Микули. Це ж вони - во?  руськi  -  з
тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а  миру.  Чого  ж
смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дуна?м?
   Люто, разом iз сво?м десятком iшов уперед Микула. Спочатку  стрiляв  iз
лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом -  пам'ятав
мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч  не  пощербився,  а  що  сам  був
побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось  усе  тiло,  -
цього не чув i про це не думав Микула.
   Уночi ж, коли во? взяли Переяславець  i  спочивали,  щоб  далi  йти  до
Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як  i
вiн сам, пов'язаних.
   Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав  недалеко  вiд
нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його
запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо  то  заплющував
очi, то розплющував ?х.
   Але щось не давало спати бранцевi - розплющуючи очi, вiн кожного разу з
острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся.
   - То ти й спи, чоловiче, - сказав нарештi  Микула,  якому  обридло,  що
бранець то схоплю?ться, то ляга?. - Ти ж бачиш, я не сплю.
   Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу.
   - Не буду спати, - промовив вiн. - Не, не...
   - Як хочеш, чоловiче, - згодився Микула. - Сиди! Вони помовчали, сидячи
один  проти  одного.  Але  нiч  iшла,  мовчання  було  важким,  а  далi  й
нестерпним.
   - I чого тебе зв'язали? - вголос сказав Микула.
   - Асен бяше убит, - вiдповiв полонений. - Болгарiяче ще не iмат  такава
войска, аки рустi?...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари  ще  не  мають  такого
вiйська, як руси.)
   - Не iмат такава войска? - засмiявся Микула. - Так чого ж  ти  бився  з
нами?
   - Бояхом руськi войницi.
   - Боявся? - здивовано запитав Микула. Слово болгарина про  те,  що  вiн
боявся, здивувало Микулу. Боявся - i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв  рук?
Тодi б нi Микула, нi iнший во?н не зачепили б його.
   "Щось тут не так", - уперто думав Микула i запитав у бранця:
   - А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче?
   - Руськi войницi iмам смерть, - вiдповiв той.  -  Ти  хочеш  мене  мати
рабом, уб'?ш...
   - Це я тебе хочу мати рабом? - промовив Микула й чомусь показав на сво?
серце. - I це я тебе вб'ю?
   - Ти i твiй каган, - швидко вiдповiв болгарин.
   - Зажди, - промовив Микула, - ти говориш неправду.  Хто  сказав,  що  я
тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть?
   - Ангел суть. А тебе?
   - Микула... Микула...
   Тодi болгарин витягнув уперед сво? зв'язанi мотузком руки й запитав:
   - То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду тво?м рабом?)
   - Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп.
   - Закуп.., - повторив Ангел i  опустив  на  колiна  руки.  -  А  боляри
говорили - страшна буря  се  надвига  в  Подунависто,  войската  на  князя
Святослава се прийде по всички страни - будемо ми раби - аз, i Цвiтана,  i
всi, всi...* (*А бояри  говорили  -  страхiтлива  буря  насува  на  Дунай,
вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi - будемо  ми  рабами:  я,  й
Цвiтана, i всi, всi)
   - Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi?
   - Цвiтана - жона, а всi - болгари, смерди, парики, - тихо сказав Ангел.
   - Смерди?
   - Так, смерди...
   Вони замовкли. Мовчав i стан.  Далеко  в  лузi  горiв  вогонь,  i  ледь
долiтали звiдти голоси - там палили мертвих. А мiж тим навкруг  було  дуже
тихо.
   I в цiй тишi Микула почув, як десь близько  серед  темно?  ночi  вдарив
перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще  чути  знайомий
голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув  голову  й  Ангел.  Обо?
вони довго слухали, як пристрасно б'? в житах перепел, i навiть  заплющили
очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило ?м груди.
   - Чувай... Добер глас, - сказав Ангел. - Чудо!
   - Правду говориш, - згодився Микула. - Голос добрий.
   Микула розумiв не всi його слова. Але вiн  розумiв  головне:  отут,  на
луках над Дуна?м, i скрiзь далi в гори ? городи,  ?  села,  i  скрiзь  тут
живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють  рiзне  жито,  в  горах
пасуть худобу. I ще недавно вони  жили  великими  родами,  пересувались  в
долинах i на горах, а зараз, коли скрiзь стали городи, - осiли, сидять  на
мiсцi.
   - Не бува чловек сам да iска смертi сi,  -  продовжував  Ангел.  -  Але
каган далеко, бог - високо* (*Людина не стане сама собi шукати смертi. Але
каган далеко, бог - високо).
   Важко, як розумiв з слiв Ангела Микула, жити зараз на долинi i в горах.
У Преславi сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому  Переяславцi,  -
боляри, у жупах - кметi. А вже  в  них  ?  чимало  тiунiв-перперакiв  -  i
житаре, i винаре, десяткаре, сенаре, - жито беруть кадями, вино - бочками,
вiд худоби - десятину. А над усе - роме?, - i це добре знав Ангел.
   - Брат мiй загина од руката на роме?ц... докато очитi мi вйждат, аз  ще
буду враг на роме?те... Нека буду трижда проклят, ако се откажа от  думите
се...* (*Брат мiй загинув вiд руки роме?в, i  я,  доки  бачу  очима,  буду
ворогом роме?в. Проклят тричi буду, якщо порушу слово)
   - Бачу, боляче тобi, - сказав Микула, - мабуть, розв'яжу я  тобi  краще
руки.
   - Болi... Розверж, Микул...
   Микула розв'язав мотузки на руках Ангела й сказав:
   - Ноги сам розв'яжи!
   Ангел швидко розв'язав ноги й витягнув ?х на травi.
   - Ти, мабуть, i ?сти хочеш? Вiзьми хлiба.
   - Спасибi, - подякував Ангел. - Ти, Микул, си мi, като  брат...*  (*Ти,
Микуло, менi як брат)
   I вiн смачно ?в шматок хлiба, який йому дав Микула.
   У Микули було гарно на душi. Вiн запитав:
   - Ти нiкуди не пiдеш, Ангеле?
   - Ой нi, - вiдповiв той. - I куди? Чувай, Микул, ерам мi ?. Бог  да  тi
даде довгий живот i да позлати устата за думи, аще менi  сказав.  Сляп  аз
бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був * (*Соромно менi.
Нехай бог да? тобi довге життя й обзолотить тво? уста за те,  що  ти  менi
сказав. Слiпий я був. Не вояка я тепер царевi Петру, страх, страх то був).
   Микула поклав пiд голову руку й одразу почав  дрiмати.  Напiвзаплющивши
очi, бачив Микула далекi вогнi на полi, i чомусь нагадали вони йому  вогнi
над Днiпром. Вогнi наближались, i скоро Микула побачив близько Вiсту. Вона
дивилась великими, добрими очима, а потiм поклала йому на голову руку. Так
i заснув Микула.
   Коли вiн прокинувся, ледь починало свiтати. Просто перед  собою  Микула
побачив вкриту росою траву, мотузки,  якими  був  зв'язаний  Ангел,  чиюсь
спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали.
   Не було тiльки Ангела, - навiть трава, на якiй той лежав звечора, також
припала росою. Микула сiв. Озирнувся. Ангела не було.
   Тодi Микула схопився швидко на ноги й подивився,  чи  лежать  на  землi
його шолом, лук з стрiлами й меч. Зброя була на мiсцi.
   Вiн пiшов, обминаючи людей, якi покотом лежали скрiзь на  травi.  Гiрко
було Микулi, що Ангел утiк, образа обгортала його душу.
   I раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, вiн побачив Ангела.
   Той сидiв спиною до нього, але Микула одразу пiзнав  болгарина,  широкi
його плечi, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував  правою  рукою,  а
перед ним сидiли й уважно дослухались до його слiв кiлька руських во?в.
   - Там шлях на Преславу, - говорив Ангел. - Вiдаю, як пройти в горах.
   Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмовi, Микула спустився  з
пагорка, побачив джерело, став на колiна, схилився й напився свiжо?  води,
яка пахла небом i ранком.

   5

   Нiч спустила шати над Доростолом, у темному небi запалилися й вiдбилися
на плесi Дунаю зорi, повiяв вечiрнiй теплий вiтер з моря.
   Тодi в Доростолi стихли крики й брязкiт збро? - сiча скiнчилася,  город
упав, во? руськi ждали, що звелить ?м князь, жителi тремтiли вiд страху.
   Вони боялись i тремтiли вiд страху  немарно  -  тут,  у  Доростолi,  де
сходились вiтри з Руського моря й Родопiв,  тягнувся  шлях  з  пiвночi  на
пiвдень по Дунаю i ще один великий шлях iз сходу на захiд  сонця  -  понад
морем. У того, хто сидiв у Доростолi, були ключi вiд Дунаю, моря,  степiв,
поля.
   Через це давнi ще iмператори роме?в, що завжди прагнули  поширити  сво?
межi на схiд, iз жорстокими, смертельними  боями  доходили  сюди,  ставили
понад Дуна?м городи-фортецi, вони ж поклали i перший камiнь Доростола.
   Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як  i
племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари,  що  з  далекого
сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли
мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони ?х не раз
били, гнали до Константинополя.
   Багато  довелося  пережити  й  вистраждати  Доростолу  вiд  iмператорiв
римських. Крiм ?хнiх во?в, стiни города бачили багато орд iнших, -  i  всi
вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в  неволю,  робили  сво?ми
рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат.
   I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в  будинках,
хижах i землянках города не спали. Кожен  iз  них  думав,  що  буде  далi.
Чоловiки з синами  збирались  тiкати  в  Родопи,  матерi  ховали  дочок  в
печерах.
   Темно? ночi руськi во? iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi,
грюкали в дверi, велiли всiм  збиратись  на  площi  бiля  палацу  кметя  *
(*Кметь - управитель областi).
   Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо  мiж  собою
розмовляли. Це були невеселi розмови - на воротах i стiнах  города  стояли
руськi во?, нiчна сторожа ходила вулицями, во? руськi стояли й наокруг.
   Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами,  одягнутi
в броню, з мечами бiля поясiв, з списами  й  щитами  в  руках,  стали  там
руськi во?, а на сходи вийшов i став поперед них во?вода.
   Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це  не  звичайний
во?вода. На поголенiй головi в нього темнiло  пасмо  волосся,  бiля  пояса
висiв позолочений меч iз  камiнням  у  яблуцi,  срiбним  череном,  усiяним
перлами огнивом.
   - Князь Святослав! - покотилось у натовпi.
   Всi  мовчали.  Славословити  руського  князя,  як   кметi   велiли   ?м
славословити кесарiв, коли тi при?жджали до  Доростола,  -  нi,  нiхто  ?м
цього не велiв. Щось просити в нього, - але хiба зна? хто, що дума? князь.
Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись  вгадати,  що
вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав.
Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати ?х думки.
   - Мужi болгарськi! - почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на
меч. - Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами,  я  посилав
слiв сво?х до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси - це  рiднi  люди,
що отцi нашi сукупно боролись з  ромеями  i  що  зараз  ми  також  сукупно
повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них  одна:
знищити  i  Русь,  i  Болгарiю,  що  василевси  ромейськi   мрiють   стати
василевсами свiту. Про це я говорив кесарям  вашим  i  бо?лам*  (*Бо?ли  -
во?води), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор  давав  ??  кагану
Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами  говорити  й  одкинув  мир  i
любов, я з воями сво?ми приплив сюди, до Дунаю,  i  прийшов  борзно,  взяв
копi?м Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.
   Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими  ж  словами,
якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав
вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також,  що
хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли  з  ними  тiльки
мечами?!
   - Мужi болгарськi! - вiв далi князь  Святослав.  -  Одвiку  ми  з  вами
разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що  хотiли
нас зробити сво?ми париками. I тодi  була  дужа  Болгарiя,  ?й  допомагала
Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн  продав  вас,  болгар,
ромеям, зрадив вiн i Русь.
   Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому  одязi,  мовчали,  але
десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв:
   - Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ  -  нiкогда!..  Да
мислим за цяла Булгарiя!..
   Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що  кричали,  пiдштовхували,
змусили мовчати. I  знову  тиша  запанувала  на  площi,  натовп,  як  один
чоловiк, стояв непорушно, нiмий.
   - Я говорю правду, - голосно сказав князь Святослав. -  Роме?  прислали
нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз  нами
василiк iмператора роме?в, який привiз у Ки?в це золото.
   Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя,  виступив  наперед  i,
клянучись, пiдiйняв угору руки.
   - Але не заради цього золота прийшли ми сюди, - вiв далi  Святослав.  -
Вiзантiя хотiла б, щоб ми  нинi  розбили  болгар,  завтра  вона  битиме  з
болгарським кесарем Русь. Не неволити, не  вбивати,  не  грабувати  болгар
прийшли сюди руськi люди, а принесли свiй меч, щоб додали ви до нього  меч
свiй, щоб стали поплiч з нами i щоб разом iшли ми на роме?в. Я, - урочисто
продовжував вiн, - князь Святослав, i всi руськi во? говоримо  вам:  нехай
буде спокiй i мир у вашому городi, нехай тут буде середина землi,  що  йде
на роме?в. Во? мо? зараз вiдкриють ворота. Хто хоче бути з  нами  -  нехай
лиша?ться тут, хто бо?ться i не вiрить нам -  нехай  iде  звiдси.  А  всiм
говорю: iдiть по Болгарi? й скажiть людям, що  князь  Святослав  сидить  з
воями у Доростолi i пiде далi. Але меч його уготований не супроти  болгар,
а проти роме?в. Князь Святослав, як князь Iгор i каган Симеон, кличе  всiх
болгар до бою з ромеями!
   Натовп завирував, загомонiв, то тут, то там  почулися  крики.  Попереду
щось шепотiли мiж собою боляри, позаду, де було темнiше,  хтось  голоснiше
говорив про неволю, про долю парикiв.
   - Да живе князь Святослав! Да принудим роме?в до миру... Другарi!
   Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Вiн розумiв,  що
цими людьми керують найрiзноманiтнiшi почуття: ненависть i любов, страх  i
вiдвага. Але ? мiж ними й такi, якими керу? лжа i облуда.

   Во? князя Святослава швидко йшли вперед, вже в ?хнiх руках  було  гирло
Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали  фортецi,
сунули низиною мiж Дуна?м i Руським морем, далi й далi на пiвдень берегом,
займаючи там затоки й городи, - аж до Варни.
   Багато жорстоких вiйн знав цей  куточок  землi  мiж  Дуна?м  i  Руським
морем, кожен камiнь тут i кожна пiщинка политi були людською кров'ю. Кожна
з фортець високо на горах над Дуна?м в рiзнi часи знала  облоги,  наступи,
голод. Бувало, що  вiйська  iмператорiв,  а  пiзнiше  вiйська  болгарських
каганiв довгi мiсяцi тримались у фортецi i нiяка ворожа сила не  могла  ?х
взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений  уграми,  заперся  в
Доростолi, кiлька мiсяцiв тримав облогу i зрештою  пiшов  у  наступ  проти
угрiв, прогнав ?х у Ателькуз.
   Во?в князя Святослава не затримала нi одна  фортеця.  За  короткий  час
вони взяли вiсiмдесят городiв над Дуна?м,  сотнi  городищ  на  долинi,  ще
багато городiв над Руським морем. Вiдколи стояли Родопи  i  вiдколи  п'ять
морiв бились у крутi береги Болгарi?, нiяке вiйсько в такий  короткий  час
не доходило до вершин Родопiв, нiяке  вiйсько  так  швидко  не  посувалось
уперед.
   Во? князя Святослава жорстоко, не шкодуючи кровi, боролися з болярами i
?хнiми дружинами. Убогi ж болгари - всi тi, кого боляри прозивали простими
людьми, смердами, париками, - при?днувались до вiйська князя Святослава.
   Коли князь Святослав  взяв  Доростол,  до  нього  прибули  гiнцi  iз-за
Родопiв, вiд комiта Шишмана* (*Комiт Шишман - правитель Захiдно? Болгарi?,
який ворогував з Вiзантi?ю) i його чотирьох  синiв,  якi  недавно  пiдняли
повстання проти Петра i не визнавали тепер Преслави...
   Гiнцi повiдомляли, що там, над Адрiатичним морем, ждуть  Святослава  i,
тiльки вiн промине Преславу, при?днаються до нього, щоб  разом  iти  проти
роме?в.
   Планина горiла, тут тепер знову згадували  царя  Симеона,  його  iменем
вiтали один  одного,  iм'я  його  i  князя  Святослава  вiдкривало  ворота
фортець. I вже кiльце все тугiше й тугiше стягувалось навколо Преслави,  з
?? стiн уже видно було заграву  пожеж  над  Дуна?м,  заграву  в  горах  на
заходi, заграву - в бiк Руського моря. В одному тiльки мiсцi не видно було
заграви - на пiвдень вiд Преслави - у Вiзантi?. I туди - через  ущелини  в
горах, - до Константинополя,  i  назад,  з  Константинополя  до  Преслави,
летiли й летiли гiнцi.

   6

   Про все це, звичайно, чу?, все це зна?  iмператор  Никифор.  Во?  князя
Святослава iдуть не так,  як  би  хотiв  вiн.  Мовчить  патрикiй  Калокiр,
мовчить Святослав,  страх  i  вiдчай  поволi  починають  вповзати  в  душу
iмператора.
   О, коли б знаття, вiн би нiколи не став кликати князя Святослава  сюди,
в Родопи, ще й платити золото. Переляканий  василевс  почина?  збирати  до
Константинополя вiйсько, сюди iдуть легiони, якi стояли  досi  в  захiдних
фемах.  Стратиги  за  наказом  iмператора  висилають  сво?  вiйська,  вони
заливають сiрим потоком узбережжя Золотого Рогу.
   На протилежному березi Золотого  Рогу,  в  Галатi,  починають  лагодити
старi, побитi й закладають новi дромони, хеландi?, скедi?. Iз голубо? iмли
Пропонтиди до Константинополя поспiшають кораблi з легiонерами iз Азi?.
   Велике вiйсько вимага? збро?, i ?? кують у майстернях на Галатi й  бiля
Влахерну, -  кують  мечi,  списи  день  i  нiч,  безперервно.  Там  же,  в
майстернях, готують величезний ланцюг i тягнуть його через Золотий Рiг вiд
Сотенно? вежi  Юстинiаново?  стiни  до  Галатсько?  вежi  на  протилежному
березi. Ця вежа досi була вiдома тим, що в нiй  жило  кiлька  ченцiв,  якi
нiбито вилiковували жiнок вiд безплiддя. Тепер почеплений  до  не?  ланцюг
мусив рятувати Великий палац вiд лодiй Святослава.
   Здавалося, що Константинополь i всi його  прибережнi  феми  були  добре
захищенi з суходолу й моря. Усi ждали, що  iмператор  Никифор  вирушить  з
сво?м вiйськом проти Святослава. I сенатори, i  всi  чиновники  одверто  й
давно говорили про це.
   Але Никифор не поспiшав. Iмператор Вiзантi? не вагався - iти йому чи не
йти проти Святослава. Питання це iмператор Никифор вирiшив давно, ще тодi,
коли посилав до Ки?ва василiка  свого  Калокiра.  Iншi  причини  змушували
Никифора стримуватись з походом у Болгарiю.
   У iмперi? було неспокiйно. Сидячи в Константинополi, iмператор  Никифор
вiдчував гаряче дихання з ?вропи. Там iмператор Оттон Перший  посувався  з
вiйськами сво?ми в Пiвденнiй Iталi?, вiн уже вийшов до моря, бiля  Сiцiлi?
кораблi його зiткнулись з численним могутнiм флотом Вiзантi?...
   Сталося  щось  незрозумiле.  Вiзантiйський  флот  мав  дромони,  чудовi
хеландi?, кубари, в його розпорядженнi був грецький вогонь, i  все  ж  вiн
був розбитий, потоплений...
   Неспокiйно було також i в Азi?. Там у Сiрi? й  навкруги  -  у  Iсаврi?,
Кiлiкi?, Фiнiкi? - протягом  кiлькох  рокiв  не  вгавали  повстання  проти
iмперi?, i iмператор Никифор  давно  послав  туди  свого  доместика  схол*
(*Доместик схол - командир  гвардiйських  полкiв.)  славетного  полководця
Iоанна Цимiсхiя з наказом будь-що придушити повстання.
   Але протягом цiлого року Iоанн Цимiсхiй не мiг  придушити  повстання  в
Азi?, все стояв пiд стiнами Антiохi?, i  iмператор  Никифор  змушений  був
послати туди на чолi кращих легiонiв  стратопедарха  патрикiя  Петра,  про
якого всi говорили, що вiн муж хоробрий, жорстокий  до  ворогiв.  Водночас
роздратований iмператор велiв, щоб Iоанн Цимiсхiй  негайно  повертався  до
Константинополя.
   У самому Константинополi також було важко. Три роки  пiдряд  у  iмперi?
був неврожай, феми, якi межували з Болгарi?ю, охопив голод, нестача харчiв
гостро вiдчувалась i в столицi. Тут усю торгiвлю хлiбом взяв у сво?  руки,
з вiдома, звичайно, iмператора,  його  брат  -  куропалат  Лев  Фока.  Вiн
скуповував весь хлiб, який довозили до Константинополя, i продавав його по
високiй цiнi, наживаючи тисячi кентинарi?в.
   Лев Фока був не один. Кожен патрикiй, сенатор, найменший чиновник, крiм
велико? платнi, яку вiй одержував з царсько? скарбницi, намагався ще  щось
заробити. Всi вони торгували будинками в мiстi, ма?тками в  фемах,  тисячi
рабiв працювали  на  iмператора  i  його  поплiчникiв.  Голодне,  зубожiле
населення Константинополя i ближчих фем було доведено до вiдчаю.
   Канцелярiю ?парха мiста, що була недалеко вiд Великого палацу,  кожного
ранку оточували м'ясники, хлiбопеки,  торговцi  милом,  воском,  полотном.
Вони скаржились, що Колхiда й Керосун не продають ?м полотна, що нiхто  не
хоче гнати баранiв i худобу з Сангарi? й Нiкомiдi?,  що  в  Таврi?  нiбито
нiколи не було свиней.
   Та не тiльки торговцi товпились бiля канцелярi?  ?парха.  Сюди  йшов  i
голодний люд столицi, нарiкаючи на те, що не було роботи, а  коли  вона  й
траплялась, то за свiй заробiток не можна купити хлiба.
   Дедалi бiльше й бiльше в столицi поширювались грабiж, розбiй, вбивства.
Уночi то тут, то там спалахували пожежi, то тут, то там  злодi?  розбивали
крамницi. Палi?в i грабiжникiв ловили, в'язнями було набито всю  Преторiю,
але це не допомогло. Мiсто вирувало, хвилювалось.
   Хвилювання i неспокiй ще бiльше  сколихнули  мiсто,  коли  туди  дiйшли
чутки про перемоги князя Святослава в Болгарi?.
   На iграх в Iподромi, в надзвичайно  урочистий  момент,  коли  на  арену
вийшли всi учасники iгор, а iмператор Никифор разом з iмператрицею Феофано
з'явився у  сво?й  ложi,  щоб  вiтати  людей,  на  лавах  почулись  крики:
"Хлiба!.. хлiба!.." - далi свист. В iмператорську ложу полетiло камiння.
   Iмператор Никифор i Феофано  змушенi  були  тiкати  з  Iподрому.  Через
вузькi переходи Кафiзми, пiдвали храму Дафн i галерею Маркiана вони  потай
пробрались до Буколеону.
   Цей Буколеонський палац iмператор Никифор велiв будувати ще тодi,  коли
сiв на престол, бо вiн боявся жити у Великому палацi, де царювали й гинули
насильницькою смертю iмператори - попередники Никифора.
   Свiй новий палац iмператор поставив на пiвдень вiд Великого палацу, над
вузькою й глибокою  затокою,  де  можна  було  тримати  напоготовi  кiлька
кораблiв. Палац цей i зовнi, i всерединi  нагадував  фортецю,  мав  високi
стiни, бiйницi, вежi, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.
   Пiсля  подiй  на  Iподромi  iмператор  заспоко?вся  тiльки  тодi,  коли
опинився в Буколеонi.
   -  Вони  жорстоко  розплатяться  за  це  камiння,  -  сказав  iмператор
паракимомену Василевi. - Наша етерiя повинна перевернути весь город...
   Над Константинополем висiли важкi хмари, вiд  галатського  берега  вiяв
холодний вiтер. Обличчя iмператора  було  сердите,  вiн  стояв  мовчазний,
замислений, довге, чорне колись волосся,  рясно  посiчене  тепер  сивиною,
куйовдилось вiд вiтру. Темнi  очi  з-пiд  густих,  кошлатих  брiв  похмуро
дивились на галатський берег.
   Через  кiлька  днiв  тривога  iмператора  Никифора  розвiялась   -   до
Константинополя  повернувся  стратопедарх  патрикiй   Петро.   Iз   сво?ми
легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив  Антiохiю,  поставив  тарани  й
метальнi  машини,  запалив  мiст  грецьким  огнем  i  взяв  Антiохiю.   До
Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби.
   Iмператор Никифор  почував  себе  переможцем.  Вiн  сам  вручив  велику
нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж  звiстка  про  падiння  Антiохi?  була
одержана напередоднi свята архiстратига Михайла,  велiв  зробити  вихiд  у
святу Софiю.
   Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I  тодi
iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом.
   - Як мiг ти допустити, - заволав вiн на Цимiсхiя, - щоб я у цей  важкий
для Вiзантi? час знiмав великi сили з меж Болгарi? i посилав ?х у Сiрiю!..
   - Великий iмператоре, - вiдповiв Цимiсхiй. - Я дiяв,  як  ти  велiв,  -
берiг Антiохiю, що ? третiм городом свiту, i намагався взяти ?? облогою.
   - Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв
Антiохiю за один день.
   - Вiн розбив стiни,  спалив  половину  города,  не  залишив  каменя  на
каменi.
   - Бувають  часи,  -  крикнув  роздратований  iмператор,  -  коли  треба
руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати  нiкого  й  нiчого!
Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.
   - Це правда! - промовив  Iоанн.  -  Антiохiя  тепер  найбiднiший  город
свiту, вона не скоро встане з ру?н i попелу.
   - Ти смi?ш мене осуджувати! - закричав нестямно Никифор. - Паракимомене
Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол!  А  ти,  бездарний
полководцю, ?дь у свою Вiрменiю, тобi нема? мiсця в Константинополi.
   Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор
Золото? палати, щоб одягти там пишний свiй  одяг,  почати  вихiд,  слухати
урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи -
партi? Iподрому.).
   Проте цi славослов'я не приносили тепер  йому,  як  ранiше,  втiхи,  не
кидали  в  священний  трепет,  не  вгамовували  душi.  Вiн  iшов,   сивий,
похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг...
   Це вже був не той славетний полководець,  одного  iменi  якого  боялись
Сiрiя й Палестина, який велiв колись сво?му вiйську рубати голови крiтянам
i кидати ?х на ворогiв, який ходив на  Антiохiю  й  каменя  на  каменi  не
залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником  i  владарем,
але не ворогом.
   Тепер  iмператор  Никифор  тремтiв  перед  iншими,   чорнi   передчуття
обгортали його...
   I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн  стояв  i  молився  в
сво?му паракиптику* (*Паракиптик - закрита ложа iмператора в соборi.), час
вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодно? мармурово? пiдлоги.
   Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив
перед собою ченця в темнiй рясi,  iз  закритим  обличчям,  який  простягав
чомусь до нього свою руку.
   - Що це? Хто ти? - прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся  ченця,
взяв щось холодне пальцями сво?? руки... I  тодi  чернець  зник  так  само
несподiвано, як i з'явився.
   У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його,  пiднiс  ближче  до
очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав:
   "Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному  черв'яковi,  що  ти,  коли
мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..."
   Iмператор ступив уперед, вiдкрив  завiсу  паракипти-ка,  яка  вiддiляла
його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй - поко? iмператора в Софi?.). Там один  за
одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку?

   7

   I була ?дина втiха в iмператора Никифора i ?дина людина, якiй вiн  поки
що вiрив у Великому палацi, - його жона, iмператриця Феофано.
   ?й тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше,  в  днi  молодостi,  вона
нагадувала  лозу,  на  якiй  тiльки  наливаються  вкритi   нiжним   пилком
та?мничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла.
   Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi  руки  ??  з
довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi  перса  -  на
соковитi плоди, ноги ?? - о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя!
   Чудове було в не? й обличчя -  з  великими,  темними,  схожими  на  двi
маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра ?? нагадувала оксамит; коли
вона хвилювалась, на щоках ?? виступали, як дивнi троянди, рум'янцi,  уста
?? - невеликi, але чiтко окресленi, - не мали  нi  ?дино?  зморщечки.  Нi,
iмператрицю Феофано немарно називали кращою  з  кращих  жiнок  Вiзантi?  й
усього свiту!
   Поряд з нею iмператор Никифор - сивуватий, не в мiру повний,  брезклий,
малоговiркий i малорухливий -виглядав старим, невправним, незугарним.  Але
вiн не здавався, вiн нестямно любив i  хотiв,  щоб  його  любила  Феофано,
?дина, найкраща в свiтi...
   Вiн багато через не? зазнав. Це ж тодi, коли  ще  живий  був  iмператор
Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька  до  царсько?  родини
людина, запрошений був i став  хрещеним  батьком  дiтей  Феофано  -  синiв
Василя i Костянтина. Цього для нього тодi  було  досить.  Хрещений  батько
порфiрородних - так почався зв'язок мiж Феофано,  Никифором  Фокою  та  ще
паракимоменом Василем.
   Пiзнiше, правда, це кумiвство стало  лихим  для  Никифора  Фоки.  Коли,
пiсля отру?ння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй  полководець  сам
став  iмператором  Вiзантi?  й  наступного  дня  звернувся  до   патрiарха
Полi?вкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з  Феофано,  патрiарх
вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати
дружиною Никифора,  i  новоявленому  iмператору  не  лишалось  нiчого,  як
вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що  хрещеним  батьком
дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.
   Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано,  дарував
?й незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в ?вропi й Азi?.  Коли
ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперi?,  вiн
взяв з собою Феофано...
   Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора;  це  вона
велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до  Софi?  й  великi  -  до
мiста, це вона дбала, щоб у Великому  палацi  щодня  вiдбувались  урочистi
прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса...

   I цього вечора, коли iмператор  Никифор,  переляканий  запискою  ченця,
повернувся  з  собору  Софi?  до  Буколеону,  вона  прийшла  до  нього   в
опочивальню - одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова.
   Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи
поклони, пристрасно молився.
   - Iмператоре! Мiй василевсе! - звернулась вона до нього. - Ти  проводиш
днi й ночi в сво?му кiтонi, ти уника?ш радостi й розваг, ти  забув  i  про
мене, свою Феофано. Чому це так?
   - Я не забуваю, - пiдводячись, вiдповiв вiн, - i нiколи не  забуду  про
тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене нi  на
хвилину; я не сплю ночами... Це почалось тодi, коли ми  були  з  тобою  на
Iподромi i коли вони кидали на мене камiнням...
   - Iмператоре, - перебила вона його. - Хiба  вперше  iмператорам  роме?в
бачити, як на них кидають камiнням? Тих, що кидали камiння,  вже  нема?  в
живих, а хто з них i лишився живий, той  сидить  i  сидiтиме  на  Протi...
Забудь про це, iмператоре.
   - Ти кажеш, - вiв далi Никифор, - що вони всi загинули або ж сидять  на
Протi. Так хто ж тодi пророку? таке й хоче мо?? смертi?
   Iмператор розповiв Феофано про випадок у соборi й показав записку,  яку
йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала ??, й  на  обличчi  в  не?
виступили рум'янцi. Проте Феофано стрималась i, як тiльки могла  спокiйно,
нiбито жартома, сказала:
   - Мiй iмператоре! Василевсе мiй! Та невже ж можна так  страждати  iз-за
кожно? дурно? записки?  "Третього  мiсяця  ти  пiдеш  iз  цього  життя..."
Нiкчемний черв'як! Вiн немарно так пiдписав  цю  записку.  Ну  хто,  скажи
менi, може вгадати, коли людина пiде iз цього життя? Бог?  Та  навiть  бог
цього не скаже, бо коли приходить час - вiн кличе, коли ж доля судила жити
- людина переборю? навiть смерть. У нас з тобою, iмператоре, ? вороги -  i
тут, у Великому палацi, i в Константинополi, i в iмперi?. Але,  василевсе,
ми не були б iмператорами, коли б ?х не  мали.  А  хiба  не  мали  ворогiв
вони?..
   Вона показала на стiну опочивальнi, де зробленi були мусi?  iмператорiв
Костянтина, Юстинiана, Михайла Мефiсоса i Василя Македонянина... Як  живi,
тi йшли i йшли, високо пiднiсши вгору руки.  За  ними  з  молитовниками  в
руках крокували ?хнi жони, дiти...
   - Це правда, -  вирвалось  у  iмператора  Никифора.  -  Македонянин,  -
показав вiн пальцем на  одного  з  них,  -убив  оцього  самого...  Михайла
Мефiсоса...
   - Так, - голосно засмiялась Феофано. - Вони вбивали навiть один одного!
А ти чого злякався? Якийсь нiкчемний черв'як пророку? тобi  смерть,  i  ти
йому вiриш?! Подумай, iмператоре! У тебе ? надiйна  етерiя,  вiд  тебе  не
вiдходить твiй паракимомен Василь, ти побудував - i  добре  зробив  -  цей
палац Буколеон, куди не проповзе нi миша, нi черв'як, нарештi, бiля тебе я
- твоя утiха й пiдпора.
   - Це правда, - згодився iмператор Никифор. -  Тут,  у  Буколеонi,  бiля
тебе,  я  в  безпецi...  Але  ворогiв  ?  багато,  вони  там,  за  стiнами
Буколеону...
   - Хто ж вони?
   - Оттон нiмецький.
   - Навряд чи рушить проти Вiзантi? Оттон, - заперечила  Феофано.  -  Вiн
зараз осiв у Iталi?, заспоко?вся i далi не пiде...
   - Але горить i вся Азiя, Феофано.
   - О, - засмiялась Феофано, - коли ти сам, а тепер Вард Склiр пройшли по
Азi?, там навiть вiтер не посмi? дихнути...
   - А Болгарiя?
   - О, Болгарiя - це справдi небезпечна земля, i не так вона, як Русь...
   Феофано на хвилинку замислилась, потiм сказала:
   - Колись... це було давно... коли ще живий був iмператор  Костянтин,  я
бачила тут, у Великому  палацi,  ки?вську  княгиню  Ольгу...  Це  страшна,
небезпечна жiнка. Я й досi пригадую ?? очi, обличчя, уста. Такий,  мабуть,
i син ?? Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, iмператоре?
   - Бачиш,  -  повiльно  вiдповiв  iмператор.  -  Я  сам  покликав  князя
Святослава i навiть заплатив йому, щоб вiн бив непокiрних болгар.
   -  Вiн  i  б'?  ?х,  про  це   говорить   весь   Константинополь.   Але
Константинополь бо?ться, що Святослав може прийти й сюди...
   - О нi, - зухвало сказав iмператор. - Болгари не допустять його сюди...
   - Хто не допустить? -  засмiялась  Феофано.  -  Косноязичний  ?х  кесар
Петро, оцей чернець з Афонсь-ко? гори?
   - У нього ? син Борис... наш родич, Феофано.
   - Так чому ж ти трима?ш його тут, при дворi?
   - Вiн завтра ж ви?де до  Преслави,  -  заявив  Никифор.  -  Це  правда,
покладатись далi на Петра не можна. Але, Феофано, я  й  не  покладався  на
нього. Уже давно, ще тодi, коли цей Святослав вдерся в Болгарiю, я  послав
?пископа Феофiла василiком сво?м до печенiгiв, дав йому золото,  щоб  вони
напали на Ки?в.
   - Паракимомен Василь не говорив менi про це...
   - Про це досi знали тiльки я та вiн, тепер знатимеш i ти, Феофано.
   - Це дуже добре, - згодилась i  Феофано.  -  Але  на  Святослава  мусиш
рушати й ти.
   - Коли печенiги вдарять, рушу i я. А  потiм,  ти  зна?ш,  у  мене  було
неспокiйно в Азi?. Зараз я готовий i пiду, пiду...
   - О, тепер я бачу, що ти справдi мудрий, - запалилась Феофано.  -  Iди,
йди на них!.. Пригаду?ш, -замислилась вона, - як ти колись,  одразу  пiсля
нашого одруження, по?хав у Азiю... Тодi ти мене взяв з  собою.  Я  жила  в
тво?му шатрi. Який ти тодi був чудовий, iмператоре!  Я  пам'ятаю  тебе  на
конi, в позолочених доспiхах, у шоломi, з мечем...
   - Так, - згодився вiн. - Це був чудовий  час.  Але  хiба  я  вже  такий
старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу вiйсько на  Русь...
I тебе я також вiзьму з собою...
   - Але поки що ти молишся, а не готу?шся до вiйни.
   - Я перекидаю вiйсько з  Азi?,  вже  мо?  легiони  стоять  у  Фракi?  й
Македонi?, скоро буде готовий i мiй флот...
   - Нi, ти не готу?шся, - рiшуче промовила Феофано,  -бо  не  дума?ш  про
сво?х полководцiв. Чому ти залиша?ш поза сво?ю увагою мужа, який вславився
подвигами i не раз рятував тобi життя, допомiг стати iмператором?
   - Про кого ти говориш?
   - Про Iоанна Цимiсхiя - твого двоюрiдного брата, якого  ти  без  жодно?
провини звiльнив з доместика схол, примушу?ш  ?хати  до  Вiрменi?.  Навiщо
йому, людинi знаменитого роду, сидiти в глушинi, коли вiн мусить стояти на
чолi вiйська, вести його. У  нього,  крiм  того,  велике  горе.  Тiльки-но
померла його дружина...  Нехай,  Никифоре,  буде  вiн  у  Константинополi,
одружиться з дочкою якогось благородного патрикiя... Зроби це для мене...
   - Хiба що тiльки для тебе, - сказав iмператор. - Але я не  хочу  бачити
його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi,  нехай  одружу?ться,  але  не
потика?ться до мене.
   - Спасибi, - подякувала Феофано. - Зараз ти зробив як iмператор. За  це
тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! ?м пiдвладнi всi,  пiдкорялись
?м i iмператори роме?в.

   Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного  ж  дня
запросив на розмову нового свого родича - кесаревича Бориса.
   Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови.  Вiн  сидiв  у
великiй палатi, вiкна яко? були затiненi. Крiзь розчиненi  дверi  голубiли
води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину...
   Величне видовище! Море було  спокiйне,  сяяло  пiд  блискучим  сонячним
промiнням. I тим грiзнiшим виглядали  на  ньому  важкi  бойовi  кораблi  -
дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна - усi?, за
ними - памфiли - такi ж бойовi кораблi, але  меншi  розмiром,  ще  далi  -
довжелезнi кумварi? i коротшi -  хеландi?,  на  яких  звичайно  перевозили
во?в, коней, зброю.
   До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки  на
дромонах сидiло по сто - двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич  бачив,
як срiбнi бризки летять з-пiд  тисяч  весел,  як  тягнеться  за  кораблями
довгий слiд вiд запiнено? води.
   - Велика сила  в  тво?х  руках,  василевсе!  -  вирвалось  захоплено  у
кесаревича Бориса.
   - Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу  й  прямувати  за  Босфор  до
Дунаю, - сказав iмператор Никифор.
   - Отже, вони йдуть на помiч Болгарi??
   - Так, кесаревичу. Вiзантiя вируша? на помiч болгарам.
   -  Спасибi,  василевсе!  Якщо  цi  кораблi  стануть  на  Дуна?,   князю
Святославу буде тiсно в Родопах...
   - Так, кесаревичу! -  суворо  вiв  iмператор  Никифор.  -  Прийшов  час
пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i  ?хнiм  князем.  Дуже  скоро,
тiльки кораблi нашi стануть на Дуна?,  iз  Фракi?  й  Македонi?  в  Родопи
рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти  сам,  кесаревичу,  менi
говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже  зараз  вирушити  до
Преслави.
   - Великий василевсе! Я давно про  це  мрiю  i  одразу  пiсля  одруження
просив тебе про це.
   - ?хати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час.
   - Я готовий, василевсе!
   Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це  здалося
кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському:
   - Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз  пiдтрима?ш  свого  батька,  а
якщо звелить бог, то й сам зумi?ш захистити Преславу  i  городи  Болгарi?.
Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю тво?ю, загибеллю слави  всiх
каганiв болгарських... У тво?х руках будуть усi скарби  каганiв  Омартога,
Крума, Симеона, - iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi  багатства,
- але в тво?х руках буде найголовнiший скарб - корона болгарських кесарiв.
Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю - все загиба?, загибають  усi  скарби,
корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця!
   - Розумiю, iмператоре, i клянусь!
   - У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими  каганами
були незгоди й сварки, були вiйни i кров...
   Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв  згадувати,  як  болгарськi
кагани боролись з iмператорами роме?в, як ?х били i як каган  Крум  зробив
чащу з черепа iмператора Никифора Першого...
   - Це все в минулому, - промовив Никифор Фока, - бо вже багато  лiт  мiж
iмперi?ю i Болгарi?ю iсну? приязнь  i  любов.  Ми  змiцню?мо  нашу  любов,
посилаючи тебе в Преславу, i надi?мось на тебе. Але це тiльки початок.  Ми
хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарi?ю  й  Вiзантi?ю...  У
тебе, Борисе, ? двi сестри, а в нас два  сини  iмператора  Романа...  Якщо
тво?  сестри  при?дуть  сюди  i  познайомляться  з  царевичами  Василем  i
Костянтином - ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами.
   - Ти, василевсе, - батько Болгарi?...
   - Шляхи Болгарi? та iмперi? зiйшлись давно, - сказав iмператор Никифор,
- а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i сво?  вiйсько.  Кораблi
вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi,  по  першому
слову вони рушать тобi на помiч.
   - Я ?диного бажаю, василевсе, - промовив Борис, -щоб ти жив стiльки, як
море, сонце...
   - Це надто багато навiть i для василевса, - посмiхнувся Никифор. - Iди,
Борисе, виконуй мою волю.
   Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор  Никифор  i  паракимомен  Василь
довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину.
   - Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлi? й повернуться сюди,  -
похмуро процiдив iмператор.
   - I коли б вони повернулись звiдти цiлi... - додав паракимомен Василь.

   8

   Пiзньо? ночi в яру бiля захiдно? стiни  Буколеонського  палацу  почувся
свист. Одразу ж з стiни  спустилась  мотузяна  драбина,  хтось  зловив  ??
внизу, став поволi пiдiйматись вгору.
   Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi.
   - Хто там? - запитала Феофано.
   - Я прийшов, василiсо!
   - Iди смiливо, - вiдповiла вона. - Дай свою руку...
   - Ти мене ждала?
   - Так,  любий  мiй  Iоанне,  ждала.  Сiдай  тут,  розкажи,  що  в  тебе
трапилось?
   Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано.
   - Никифор збожеволiв, - почав колишнiй доместик схол. - Вiн  забув,  що
тодi, коли постiльничий Василь послав мене  привезти  голову  Никифора,  я
врятував йому життя i на полях Кесарi? перший  оголосив  його  iмператором
роме?в...
   - Це правда, Iоанне, i  Никифор  завжди  згадував  тебе,  коли  про  це
заходила мова.
   - А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував  власним  життям
заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азi? i  ?гипту?!  Та
навiть цей палац вiн збудував за мо? золото. Я мiг  би  стати  найбагатшою
людиною iмперi?...
   - Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав  Никифор.  Але  хiба  в  тебе  нема?
скарбу бiльшого, нiж у нього?
   - Це правда, - згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано.
   - Що ж у вас трапилось? - запитала вона.
   - Минулого року, - розповiдав Iоанн, - коли Никифор  був  у  Азi?,  вiн
марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю.  Тодi  вiн  залишив  мене  бiля
города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати ?? облогою. I я, як  дурень,
стояв пiд Антiохi?ю мало не рiк, морив усiх  там  голодом.  А  в  цей  час
приходить з  вiйськом  патрикiй  Петро,  розбива?  стiни,  палить  i  бере
город...
   - Ти помилився, Iоанне, - засмiялась у темрявi Феофано.  -  Ти  повинен
був взяти город раптово, силою...
   - Але ж я виконував наказ iмператора, - виправдувався Iоанн. - Хто ж iз
нас тодi дурень - вiн чи я?
   Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила:
   - Бува?, що все треба робити раптово, силою.
   - Саме так i зробив сьогоднi Никифор,  -  пожартував  Iоанн.  -  Зовсiм
несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика
схол i звелiв ви?хати до Вiрменi?.
   - Сила перемага? силу, а ти перемiг Никифора, - прошепотiла Феофано.
   - Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще
рано. В Кесарi? за мною стояло вiйсько i полководцi. У  Константинополi  я
маю тiльки одного друга, i це ти.
   - Це не робиться одразу, - ти поволi  збереш  сво?х  прихильникiв  i  в
Константинополi.
   - Вiн наказав менi ви?хати з Константинополя.
   - Никифор дозволив тобi залишитись тут,  але  ти  не  зможеш  бувати  у
Великому палацi.
   - Феофано! - прошепотiв вiн. - Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не
тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не
любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг тво?х всю Вiзантiю.
   Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi.
   - Марно ти дума?ш, - тихо промовила  вона,  -  що  я  не  маю  сьогоднi
Вiзантi?. Пустi слова, що нею керу? Никифор. Я керую ним...  i  Вiзантi?ю.
Але менi цього мало. Прийшов час, щоб  iмперiя  керувала  всiм  свiтом.  А
Никифор не може цього зробити.
   - Хто ж, Феофано, може це зробити?
   - Ти разом зi мною. Можеш  не  поспiшати.  Мо?  люди  стоять  скрiзь  у
гiнеке?...

   Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом,
яким туди й потрапив. ?внухи, що вартували в сiнях  гiнекею,  вивели  його
потайним  ходом  за  захiднi  мури  Буколеону.  Там  Iоанна  ждало  кiлька
легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром,
вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi.  Там
Iоанновi вже нiкого було боятись.
   Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у сво?й опочивальнi,
була стомлена, проте задоволена i щаслива.
   Багато знала й могла б розповiсти ця  опочивальня  василiси  роме?в,  у
якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то  зробленi  з  бiлого
карарського  i  зеленого  фессалiйського  мармуру,   оздобленi   порфiром,
срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi
iконами стiни - все  це  кричало  й  стогнало  б  вiд  того,  що  довелося
побачити.
   А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У
кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi
вiкна  в  опочивальню,  вона  лежала   й   пригадувала,   як   паракимомен
постiльничий Василь дав ?? свекровi iмператоровi  Костянтину  отруту,  яку
вона сама приготувала, як разом iз Василем дали вони отруту й чоловiку  ??
- iмператору  Роману,  як  разом  iз  тим  самим  Василем  i  ще  кiлькома
полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора...
   Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у
сiдлi, що перед сво?ми iконами  проводив  часу  бiльше,  нiж  на  золотому
тронi. I вiн  ще  дума?  скорити  Азiю,  Болгарiю,  Русь?  Нi,  не  такого
iмператора хотiла мати Феофано.
   ?? очi давно вже зупинились на Цимiсхi?. Любов - нi, i його Феофано  не
любила, як не любила нiколи й нiкого; ?й було просто при?мно, що  Iоанн  -
пристрасний, меткий, вiн - це сама бачила  Феофано  -  мiг  розiгнатись  i
перестрибнути через шестеро коней.
   Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить  бути  Iоанн.
Вона тiльки не знала, хто це ма? зробити. Паракимомен Василь  -  нi,  йому
було небезпечно тру?ти третього iмператора...
   Вона думала ще про одне. Феофано починала непоко?тись, що  постiльничий
Василь був ?? спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме
вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто  багато  знав  -
його треба було прибрати.
   Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано  встала,  пiшла  до  потайно?
схованки в стiнi, розчинила ?? дверцята i вийняла звiдти ще  одну  отруту,
придбану  в  ?гипетських  купцiв.  Вона  дiяла  одразу,   на   смерть,   i
призначалась паракимомену Василевi.

   9

   Пiзнього вечора  Георгiй  Сурсувул  з  кiлькома  бо-?лами  i  невеликою
дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi,  у  Сурсувула
зяяла на чолi рана.
   Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо,  як  тiльки  вiн  зупинив  коня
перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого  не
вiдповiв на ?хнi питання, тiльки роздратовано махнув  рукою  i  попрямував
просто до поко?в кесаря Петра. З вигляду Сурсувула  боляри  зрозумiли,  що
добра не ждати...
   А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i
проводжала низькими поклонами.
   Але що це? Зайшовши до одного з поко?в,  вiн  почув,  як  десь  близько
спiва? великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо:
   _Слава на небi боговi, i на землi мир..._
   Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в  царському  палацi
смi? говорити i спiвати про мир, коли над Дуна?м гине слава Болгарi??
   I коли Сурсувул на всю силу сво??  руки  вiдчинив  ще  однi  дверi,  то
побачив, що там пiд стiною сто?ть хор, а посеред покою  кiлька  священикiв
пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги.
   - Що тут робиться?! - крикнув Сурсувул.
   Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря
   Петра - у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям -
   зовсiм не схожого на самого себе.
   - Кесарю! - заволав Сурсувул. - Ми вiдступа?мо... Iде останнiй бiй...
   Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв.  Спiваки
обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй  покiй.
Священики опустили хрести й одступили назад...
   Тiльки  кесар  Петро  не  змiнився  й  не  здригнувся,  почувши   слова
Сурсувула,  бо  те,  либонь,  що  вiн  пережив  до  появи  болярина,  було
страшнiшим, нiж те, що  йому  сказав  Сурсувул.  Кесар  все  ще  стояв  на
колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:
   - Ти шука?ш кесаря? Але його тут нема?...
   - Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе?
   - Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шука?ш, тут нема?. ? тiльки
чернець Петро. Продовжуйте, священики! - сказав вiн байдуже.
   - Прокляття! - крикнув Сурсувул. - Геть! Геть звiдси! - заволав  вiн  i
рушив з кулаками на  священикiв.  Тi  знали  вдачу  головного  болярина  i
стрiмголов кинулись з поко?в.
   - Кесарю Петре, - сказав  вiн,  коли  священики  залишили  свiтлицю.  -
Встань,  бо  не  гоже  кесаревi  стояти  навколiшки   тут,   перед   оцими
священиками, ченцями i передо мною, болярином тво?м...
   Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що  скаже  далi
Сурсувул.
   - Болгарiя гине, - вiв далi головний болярин. - I ти в цьому винен.
   - У чому я винен? - безпорадно промовив кесар.
   - У всьому, - коротко вiдповiв Сурсувул, - i про це не будемо говорити.
Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю.  Ходiмо  до
тво?? опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку...
   I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi.
   - А тепер, - промовив вiн, - я наллю тобi  келих,  з  якого  пив  каган
Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино...
   Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум  зробив  з  черепа
iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина.
   - Пий! - владно наказав вiн.
   - Чому я мушу пити?
   - Ти мусиш випити, щоб  знову  ненавидiти,  як  i  колись,  iмператорiв
Вiзантi? i щоб подати руку русам i ?хньому князевi Святославу.
   - Руку Святославу? Iти на Вiзантiю?
   - Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом.  Пий  це
вино або вмирай, кесарю!..
   Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою  i  раптом
випустив його з руки...

   За годину боляри, як було ?м  наказано,  зiбралися  в  однiй  iз  палат
Преславського палацу. Вони не знали, що робиться в  цей  час  у  покоях  i
навiщо ?х кличуть кесар i болярин Сурсувул, i тому збились у покоях, стиха
мiж собою говорили, ждали.
   Нарештi дверi до поко?в кесаря  розчинились,  звiдти  вийшли,  стали  з
списами в руках закованi в броню во?. Боляри стихли, завмерли на мiсцi.
   З поко?в кесаря вийшов  болярин  Сурсувул.  Вiн  важко  ступав  уперед,
зупинився бiля золотого трону кесарiв.
   - Боляри! - сказав вiн, i голос його  пролунав,  як  удар  по  бильницi
серед темно? ночi. - Кесар Болгарi? Петро, син Симеона, тiльки що помер  у
сво?й опочивальнi. Помираючи, вiн випив з келиха кагана Симеона i  заповiв
нам...
   Але болярин Сурсувул не закiнчив  говорити,  бо  раптом  на  дверях  до
палати почулись кроки, шум, брязкiт збро?. Кiлька чоловiк  швидко  увiйшли
до палати, за ними прямували во? в бронях.
   Попереду всiх прибулих iшов кесаревич Борис.
   - Де батько? - запитав вiн у болярина Сурсувула.
   - Кесар Петро помер...
   Кесаревич Борис вийшов i зупинився на помостi бiля трону.
   - Вiчна пам'ять кесаревi, - почав вiн. - Шкода, що я не встиг прийти iз
Константинополя з великою дружиною, а ще  бiльше  шкода,  що  сюда  ще  не
дiйшов з численним сво?м вiйськом iмператор Никифор.  Але  вiн  скоро  тут
буде...
   Болярин Сурсувул тiльки зараз, здавалося,  зрозумiв,  що  сталось,  але
пiзно  вже  було  щось  робити,  пiзно  було  боротись  iз  кесаревичем  i
iмператором Вiзантi?. Вони ще раз перемогли болгар.
   А вже в палатi гримiло:
   - Нехай живе кесар Борис! Многi лiта кесаревi Борису!..

   РОЗДIЛ П'ЯТИЙ

   1

   Паракимомен Василь раптом i на здивування всiх захворiв. Звичайно,  всi
- i божественний iмператор, i  смертнi  люди  -  час  вiд  часу  хворiють,
лiкуються,  одужують,  знову  хворiють.  Але   паракимомен,   вiн   же   i
постiльничий iмператора, цього права не ма?,  бо  супроводжу?  iмператора,
коли той здоровий, не вiдходить вiд його ложа, коли iмператор хворий.
   I все ж паракимомен Василь захворiв. Кiлька днiв пiдряд  вiн  скаржився
всiм у Буколеонi, що нездоровий, - у нього справдi гарячкове,  а  особливо
надвечiр, блищали очi. Коли вiн щось подавав iмператору, в нього  тремтiли
руки, говорив задихаючись, сухий його кашель  чути  було  вночi  в  покоях
Буколеону. Зрештою вiн не змiг працювати, i кiлька рабiв однесли  його  на
ношах у власний будинок, що стояв на ру?нах Акрополя над Золотим Рогом.
   Iмператора Никифора це виводило з себе. Вiн у думках лаяв  i  проклинав
паракимомена, що зараз був йому потрiбен,  як  нiколи.  Часто  посилав  до
нього етерiотiв на чолi з начальником Львом Валентом, допитувався  в  них,
як почува? себе хворий, радив звернутись до лiкарiв-болгар, що знались  на
травах, i сам послав до Василя лiкаря з ?гипту Унера, який  вдало  лiкував
константинопольських патрикi?в i ?хнiх жон печiнкою з крокодилiв i гадючою
отрутою. Але паракимомену нiщо не допомагало.
   Iмператор багато пив, але мало ?в, у  довгi  осiннi  ночi  його  мучило
безсоння, вiн  лягав  на  сво?  ложе,  але  одразу  схоплювався,  бо  йому
вчувались пiдозрiлi звуки за вiкном, кроки в покоях i самiй опочивальнi...
Тодi iмператор кликав великого папiю Михайла або  начальника  етерi?  Льва
Валента, цiкавився, чи спокiйно в палацi й затоцi, а сам дивився  на  лики
iмператорiв колишнiх, падав навколiшки перед iконами й молився, молився...
   Звичайно, тривати так без  кiнця  не  могло,  великий  папiя  Буколеону
Михайло забирав усе в сво? руки, цьому потурав i  сам  iмператор,  бо,  як
йому здавалось, це був цiлком вiдданий iмператору чоловiк, вiн,  як  тiнь,
ходив слiдом за ним, уночi нi на хвилину не склеплював  повiк,  на  перший
поклик з'являвся на порозi.
   Не забувала свого улюбленого iмператора i Феофано.  Вона  розумiла,  що
тепер потрiбна йому бiльше, нiж будь-коли, i проводила з ним довгi вечори,
а часто й ночi, примушувала  молитись  не  дерев'яним  iконам,  а  живому,
жагучому ?? тiлу.
   Проте на цьому не закiнчилось лихо iмператора  Никифора.  У  цi  ж  днi
помер батько його Вард Фока.
   Смерть його не була несподiванкою. Вард Фока прожив на свiтi майже  сто
рокiв, довго хворiв,  давно  повинен  був  переселитись  до  предкiв.  Але
iмператор Никифор тяжко перенiс цю втрату, дуже печалився,  коли  довелось
ховати батька. Сам iшов пiд охороною етерi? через весь Константинополь  за
труною до кладовища за Софiйською пристанню. З ним  поруч  крокували  брат
його Лев Фока, що торгував хлiбом, кiлька небожiв.

   Увечерi напередоднi десятого грудня iмператор  велiв  зробити  в  Софi?
службу, ?? провадило багато священикiв i дияконiв, у олтарi  на  почесному
сво?му тронi сидiв патрiарх Полi?вкт - старий, немiчний,  глухий,  -  його
завжди приводили в собор, коли там молився iмператор.
   Iмператор, як звичайно, стояв у паракиптику за завiсою,  крiзь  щiлинку
дивився  на  залитий  вогнями   собор,   тисячi   людей,   яскравий   одяг
священнослужителiв.
   I раптом трапилось те ж саме, що було з ним недавно, - крiзь щiлинку  в
завiсi до нього простягнулась чиясь рука, а в стиснутих пальцях цi??  руки
вiн побачив папiрець.
   Iмператор Никифор схопив папiрець, одразу ж широко розкрив завiсу,  але
побачив тiльки кiлькох священикiв у блискучих ризах.  Помахуючи  кадилами,
вони спiвали величальну молитву.
   Закривши завiсу, iмператор нiби закам'янiв. Стояв i думав: що трапилось
- сон, примара? Але це був не сон, не примара, у стиснутих пальцях  право?
руки вiн вiдчував згорнутий папiрець, ще одну записку...
   Вiн розгорнув цей папiрець, пiднiс його до щiлинки в завiсi, крiзь  яку
падало свiтло яскравих панiкадил, i прочитав:
   "Iмператоре! Ти повинен знати, що в цю нiч тобi  готу?ться  страхiтлива
смерть. Це правда: вели оглянути гiнекей; там  знайдуть  озбро?них  людей,
якi готуються тебе вбити".
   Тодi вперше за весь час свого царювання iмператор Никифор  не  дослухав
служби в Софi?, знехтував церемонiал вiзантiйського двору, втiк з храму.
   Вiн  iшов  потайними  переходами  Великого  палацу,  садом,  пiдземними
галереями, портиками, його  оточувала  тiсним  кiльцем  етерiя.  Але  йому
здавалося, що за кожною колоною,  кожною  аркою,  кожним  кущем  прича?вся
невiдомий ворог. I тiльки тодi, коли перед ним вiдчинились, а потiм щiльно
зачинились залiзнi ворота Буколеону, iмператор почув себе краще,  -  тепер
нiхто нiбито не мiг його дiстати за високими, неприступними мурами фортецi
над Пропонтидою.
   Але в записцi було сказано, що ворог  прича?вся  i  чату?  на  нього  в
Буколеонi, i саме в гiнеке?... Як же знайти цього ворога? Хто це зробить?
   На воротях Буколеону iмператора зустрiв i  потiм  уже  нi  на  крок  не
вiдходив вiн нього великий папiя Михайло. Тут же, в палацi, був, на щастя,
й Лев Валент. О, коли доручити ?м обшукати палац i гiнекей - вони зроблять
це сумлiнно. I папiю Михайла, i Льва Валента, правда, не  любить  Феофано.
Але що робити? Iмператор Никифор цi?? ночi  мусить  обрати  не  тих,  кого
любить або ж не любить Феофано, а тих, кому вiн довiря? сво? життя.
   I ще одну вiдчайдушну справу робить  iмператор  Никифор  -  пiзно  вже,
холодно, вогко, але вiн посила? етерiотiв до паракимомена Василя й просить
його якщо не власними ногами, то хоч на ношах прибути до Буколеону.
   А тим часом iмператор Никифор кличе папiю Михайла  й  Льва  Валента  до
себе в опочивальню, сiда? з ними за стiл i похапливо почина?:
   - Я покликав вас, щоб ви негайно i до мишачих нiр оглянули палац.
   - Що трапилось, iмператоре? - запитав Лев Валент.
   - Я маю вiдомостi, - одверто признався iмператор, - що тут,  у  палацi,
прича?лись i загрожують нашому iмператорському життю вороги...
   - Великий iмператоре, - запобiгливо сказав папiя  Михайло.  -  Якщо  ти
доруча?ш це менi, я не залишу тут каменя на каменi...
   - Божественний  василевсе,  -  прошепотiв  Лев  Валент,  -  я  разом  з
етерiотами обшукаю зараз усi куточки...
   - Ви повиннi найпильнiше оглянути гiнекей, - та?мничо сказав  iмператор
Никифор. - Цi зрадники, - винувато додав вiн, - можуть  загрожувати  життю
не тiльки мо?му, а й усiй iмператорськiй родинi.
   Лев  Валент  пильно  подивився  на  iмператора,  намагаючись  зрозумiти
справжнiй змiст його слiв, а потiм поклав руку на криж свого меча.
   - Якщо вони сховались в гiнеке?, - блиснув вiн очима, - то ми  знайдемо
?х i там.
   Коли вони кiнчили цю розмову, прибiгли етерiоти, яких iмператор посилав
до паракимомена Василя, й  доповiли,  що  той  не  пiзнав  ?х  i,  либонь,
помира?.
   Так iмператор Никифор залишився на  самотi  в  сво?й  опочивальнi.  Пiд
дверима опочивальнi стояли етерiоти,  вони  ж  вартували  i  в  коридорах.
Iмператор трохи заспоко?вся.
   Це був один  iз  кращих  поко?в  Буколеону,  вiкна  якого  виходили  на
Пропонтиду. Удень звiдси вiдкривався  чарiвний  кра?вид  на  голубе  море,
ясного дня на далекому обрi? видно було острови.
   Зараз за вiкнами було темно, тiльки тiнi високих  кипарисiв  коливались
за ними, через що й здавалось, нiби хтось знадвору пiдiйшов  i  зазира?  у
вiкна. Iмператор ступив уперед i завiсив пурпуровi, почепленi  на  срiбних
прутах завiси.
   У опочивальнi було свiтло. Бiля стiн стояло кiлька свiтильникiв,  вгорi
сяяло велике позолочене панiкадило, воно заливало потоками свiтла  всипану
золотими  зорями  стелю,  де  був  викладений  iз  зелено?  мусi?   хрест,
освiтлювало пiдлогу, посеред яко? в рамах  iз  темного  мармуру  викладенi
були мусi?ю павичi, а по кутках - чотири орли й райськi птахи.
   Все блищало й сяяло в опочивальнi в цю нiчну годину: дверi, зробленi  з
срiбла й слоново? кiстки, дорогоцiннi меблi,  прикрашенi  iнкрустацiями  з
перламутру й кiстки, мусi?.
   Тiльки мусi?, що тяглись  попiд  стiною  вподовж  всi??  опочивальнi  й
зображували iмператорiв, були темнi, тьмянi.  Iмператори  йшли  i  йшли  з
хрестами i з скiпетрами в руках, за ними, звiвши погляди й пiднявши  вгору
руки, ступали жони ?х, сини й дочки.
   "А скiльки з них було убитих?" - подумав iмператор Никифор.
   - О великi iмператори! - зашепотiв вiн, - Ви творцi й будiвники  Нового
Риму. Ви збудували фортецi й храми,  оточили  неприступними  мурами  землi
iмперi?,  при?днали  мечем  сво?м  острови   Середземного   моря,   далекi
Мавританiю й Нумiдiю, Африку, Бизацену, Трiполiтанiю  й  ?гипет,  у  Малiй
Азi? скорили аравiтян, сiрiйцiв, месопотам'ян. Перед вами схилялись городи
ассiрiйцiв i фiнiкян, ви пiдкорили Тарс, вигнали варварiв з Крiту i Кiпру,
Схiд i Захiд  трепетали  перед  вами,  Лiвiя  i  Нiл  вiддавали  вам  сво?
багатства... Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори!
   Молитва дала йому певний  спочинок.  Десь  у  коридорах,  як  вiн  чув,
крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент.
   - Великий iмператоре, - сказав Лев, - Я сам обшукав  гiнекей  i  нiкого
там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв нема?.
   - Спасибi вам, - подякував iмператор. - Тепер я спатиму  спокiйно.  Iди
додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi.
   - Великий василевсе, - сказав на прощання iмператору папiя  Михайло.  -
Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу  нiч,  стоятиму  бiля  дверей  тво??
опочивальнi. У тебе ? заздрiсники й вороги. Але ти ма?ш  i  щирих  друзiв,
якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе!
   Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi.
   Тодi до нього прийшла Феофано...
   Вiн не пiшов ?й назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув ??  кроки,
а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на не?  з-пiд  густих  темних  брiв
похмурими i, як ?й здалося, сердитими очима.
   Феофано пiшла вперед - у золотистiй  тунiцi,  з  яскравою  трояндою  на
грудях, з нитками перлин  у  волоссi,  що  тьмяно  мiнились,  у  маленьких
червоних сандалiях на босу ногу.
   - Iмператоре! - почув вiн ?? голос.  -  Що  з  тобою?  Ти  хворий,  мiй
василевсе?
   I враз йому нiби вдарило в груди - до нього  долинули  пахощi  троянди,
пахощi ?? тiла.
   - Феофано! - сказав вiн. - Я не хворий, але в мене дуже болить серце.
   - Що сталось? - Вона зупинилась зовсiм  близько  бiля  нього.  -  Скажи
менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце?
   Никифор подивився ?й в очi - темнi, глибокi очi,  на  самому  днi  яких
свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби ?? не мучили  нiякi
сумнiви, нiби душа ?? була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки
правду.
   - Феофано! - промовив вiн. - Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти
на цей раз не будеш гнiватись на мене.
   - Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався?
   - Тодi читай, - сказав iмператор i дав ?й папiрець. Вона взяла записку,
ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу  цяточку  на  ??
обличчi, повiльно розгладила тонкими сво?ми  пальцями  папiрець,  зiбганий
iмператорською рукою, й стала читати.
   Iмператор стежив за ?? обличчям. Феофано пiдвела голову,  -  вона  була
надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на ?? обличчi посмiшку.
   - Так от чому, - промовила Феофано, - приходили до нас  у  гiнекей  Лев
Валент i папiя Михайло. Я хотiла ?х вигнати,  адже  в  мене  там  сьогоднi
гостi - двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати  ?м  робити
свою негiдну справу, обiцяла, - винувато додала вона, - не  гнiватись.  Та
навiщо ти, iмператоре, обража?ш мене - твою  Феофано?  Невже  ти,  замiсть
того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг  покликати
мене i показати цю дурну записку?
   - Прости мене, - крикнув вiн, - але,  Феофано,  я  вже  не  знаю,  кому
вiрити, а кому нi!
   Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече.
   - Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантi?,  -  сказала
вона, схиляючи голову до грудей Никифора. - Я розумiю, що в тебе ?  безлiч
турбот, ти суму?ш за покiйним батьком, тебе турбу?  вiйна  в  Болгарi?,  у
важку цю годину захворiв паракимомен  Василь.  Але,  iмператоре,  чому  ти
забува?ш, що в тебе ? Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?..
   Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина.
   - Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що  вона  обража?  й  мене.
Озбро?нi люди в гiнеке?! О iмператоре, будь певен, Лев  Валент  i  Михайло
оглянули, обшукали там усi поко?. Я не знала,  хто  й  чому  послав  ?х  у
гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявля?ться, це твiй наказ...
   - Прости мене, Феофано, - ще раз сказав Никифор. - Я  зовсiм  не  хотiв
тебе образити.
   - Я вже  забула  про  образу,  -  промовила  вона.  -  Будь  спокiйний,
iмператоре, не хто-небудь, а  Феофано  тебе  охороня?.  Ти  добре  зробив,
iмператоре, - подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, -  що
перетворив  цей  палац  на  фортецю.  Сюди  нiхто  не  проб'?ться.  Босфор
замкнутий на ланцюг. Тво? вiйсько готу?ться до походу... Ти знову сядеш на
коня, знову полетиш перед легiонами! Пригаду?ш, як колись ти ходив  вiйною
на агарян, стояв пiд Каппадокi?ю, брав Тарс... Тодi в  тво?му  шатрi  весь
час - день i нiч - була i я...
   - Це був чудовий час! - захоплено сказав iмператор. - Але  й  зараз  ти
така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без  кiнця  дивитись  у  тво?
очi, без кiнця цiлувати...
   Феофано сама поцiлувала його - довгим, пристрасним поцiлунком.
   - Ти хочеш бути зi мною цю нiч? - запитала вона.
   - Тiльки з тобою... Хiба ти дума?ш ще кудись пiти?
   - Так,  я  мушу  ще  пiти  до  гiнекею  й  попрощатись  з  болгарськими
царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i ?х. Я з ними трохи
поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе...
   - Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша.

   2

   Був час, коли заступа? друга змiна нiчно? варти. У Буколеонi  вартували
етерiоти. Побрязкуючи збро?ю, закованi в броню,  пройшли  в  мовчаннi  пiд
командою дiангелiв* (*Дiангели - доглядачi порядку) i стали бiля  ворiт  i
на всiх  стiнах  та  вежах  Буколеону  топотерити*  (*Топотерити  -  нiчнi
сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, - нiхто тепер не пройшов  би
живим у фортецю над морем.
   За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд  Перу
й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах  i  вулицях  рвучкий,
холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод,
снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi,  мiцно
спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однi?? з  кiмнат  гiнекею  вийшло
кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад,  з'явилися  на  пiвденнiй
стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем.
   Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила  вали
роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися  об  пiдмурки
палацу, нiби намагались його зруйнувати.
   I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але  нiчого
на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули.
   Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед
цi?? ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на  даху  Буколеону,
спочатку не знали - вiтер то чи людина.
   Свист повторився. Тепер уже можна було добрати - свист линув вiд  моря,
вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.
   В темну безодню над морем почала тодi спускатись  зроблена  з  мотузкiв
драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку
далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря.
   I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась,  хтось  стояв  там,
унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона.
   Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився  дужими  руками
за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував  вiдкинути  ??
вiд мурiв - в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався  вище
й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось  уже  виринули  руки,
тулуб.
   Тi,  що  стояли  на  даху,  пiдхопили  людину,  що  розгойдувалась  над
безоднею.
   - Руку! Руку! - сполохано шепотiли вони.
   - Нарештi! - промовив невiдомий. - Проклятий вiтер. Я думав, що  попаду
на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?
   - Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один  за  одним
пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.
   Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв  на  форумах,  у
вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З  даху  Буколеонського  палацу
петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка  могла
б ?? прихилити  до  землi,  до  мурiв,  до  розбурханих  хвиль  холодного,
сердитого моря. Та й нiкому вона не була  потрiбна.  Будуючи  з  каменю  й
залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних  його  стiн
до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...

   Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на
пiдлозi на хутрi барса.  Щоб  не  змерзнути,  iмператор  прикрився  теплою
мантi?ю свого дядька, ченця Михайла Мела?на.
   Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього  мантiю,  та  ще
вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на  ноги.
Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...
   Те, що вiн  побачив  у  опочивальнi,  було  страшнiше  всього,  що  мiг
вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали  во?ни  з  мечами  в
руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.
   - Господи! Що  це?!  -  крикнув  Никифор,  не  розумiючи,  як  цi  люди
опинились пiзньо? ночi тут, в його опочивальнi.
   I враз, нiби всi тiльки цього й  ждали,  один  iз  во?нiв  -  iмператор
пiзнав його, це був  начальник  етерiотiв  Лев  Валент  -  ступив  уперед,
розмахнувся i вдарив його  мечем.  Удар  прийшовся  по  головi,  iмператор
вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...
   Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi  люди  прийшли
його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:
   - Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його  за  руки,
потягли по пiдлозi, кинули на мармур...
   - Чого кричиш? - почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн  мовчав.  Просто
перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.
   - Чого кричиш? - ще раз запитав Iоанн.
   - Iоанне! Брате! - не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.
   - До кого ти зверта?шся? - засмiявся Iоанн. - Брат? Хто кому  брат?  Як
смi?ш ти називати мене братом - ти, що з мо?ю допомогою  сiв  на  престол,
ти, що через заздрiсть i безумство забув  про  мо?  благодiйство,  одiрвав
мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю?
   - Iоанне! Прости! - заволав Никифор.
   - Мовчи! - перебив його Iоанн. - Нiхто i нiщо тепер  не  вирве  тебе  з
мо?х рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?
   - Богородице! Благаю! Спаси! - знову зайшовся Никифор.
   - Безумний, дурний iмператоре! - крикнув Iоанн.
   Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв
до нього пiдступають во?, Iоанн схопив його за бороду i рвав ??. На  нього
сипались удари, його били голоменями мечiв.
   Нарештi Iоанну обридло  це,  i  вiн  сам  ударом  меча  одрубав  голову
iмператору Схiдно? Римсько? iмперi? Никифору  Фоцi.  Ще  одного  римського
iмператора, i також вiд насильницько? смертi, не стало. Бiля  дверей  його
опочивальнi лежав у калюжi кровi великий папiя Михайло.
   Аж тодi прокинувся i зашумiв  Буколеон.  Ворота  палацу  були  замкнутi
зсередини, i сторожi, що стояли за ворiтьми, хоч i  чули  шум  i  крики  в
палацi, але допомогти не могли. Коли в палацi запалились  вогнi  i  скрiзь
залунали переможнi крики, сторожi почали бити ворота.
   Етерiоти пiдiйшли до ворiт.
   - Чого ви грюка?те? - запитали вони в сторожiв.
   - Ми сторожi iмператора Никифора.
   - Iмператора Никифора нема?...
   - Не вiримо... Ми кличемо  iмператора.  Хтось  iз  етерiотiв,  тримаючи
свiтильник, пiдiйшов до ворiт, пiдiйняв однi?ю рукою свiтильник, а  другою
- щось криваве, потворне... Охоронцi крiзь ворота побачили  мертву  голову
Никифора.
   - Многi лiта iмператору Iоанну! - лунали крики у Буколеонi.
   Сторожi за ворiтьми пiдняли мечi i також закричали:
   - Многi лiта iмператору Iоанну!
   Ворота Буколеону розкрились.  Над  Галатою  запалювався  ранок...  Снiг
перестав iти, але за нiч притрусив дахи, берег над морем за Буколеоном, де
недалеко вiд бронзового пам'ятника  бику  й  леву  лежав  безголовий  труп
учорашнього iмператора.
   Вулицями Константинополя ходили етерiоти й безсмертнi, вони  зупинялись
серед форумiв i на вулицях, кричали: "Многi лiта iмператору Iоанну!"
   Переляканi сенатори й патрикi? поспiшали до Великого палацу,  збирались
на Iподромi, товпились бiля дверей  Левзiаку,  якi  кожного  дня  рiвно  о
сьомiй годинi ранку разом з етерiархом одмикав великий папiя.
   Цього ранку дверi Левзiаку вiдкрились також о  сьомiй  годинi,  але  на
порозi ?х стояв не великий папiя, а оточений етерi?ю паракимомен Василь.
   - Многi лiта Iоанну Цимiсхiю! - крикнув вiн.
   Iоанн Цимiсхiй, тiльки розвиднiлось, поспiшив  до  Софi?.  Вiн  iшов  з
Буколеону до собору звичайним  шляхом,  яким  ходив  i  Никифор,  -  через
галерею Маркiана, Дафн, Iлiак, святий Кладезь.
   Але йшов Iоанн не так, як ходили iмператори, - не з почтом i пiд  спiви
й величання димотiв та динархiв, - попереду  нього  йшов  загiн  з  голими
мечами, другий загiн оточував Iоанна, а ще один iшов  за  ними  слiдом.  У
галереях i покоях Великого палацу, через якi йшов Iоанн, лунала важка хода
етерiотiв, бряжчала зброя.
   Бiля ворiт Софi? Iоанн зупинився. Там його ждав, повiдомлений  уже  про
все, що сталось минуло? ночi, патрiарх Полi?вкт.  Патрiарх  протягом  усiх
рокiв був лютим ворогом iмператора Никифора i знав, чого вiд  нього  бажа?
Iоанн.
   -  Я  жду  благословення  найсвятiшого  патрiарха,  -   сказав   Iоанн,
зупинившись перед Полi?вктом i низько схиляючи голову.
   - Я не можу дозволити тобi переступити порiг святого храму, доки ти  не
оголосиш i не покара?ш убивцi Никифора.
   Iоанн оглянувся на етерiотiв.
   - Вбив Никифора, - промовив Iоанн. -  Лев  Валент...  Етерiя,  вiзьмiть
Льва Валента.
   Загiн етерiотiв одразу поспiшив до Буколеону. Але патрiарх не кiнчив.
   - Я вимагаю iменем святого престолу, щоб ти  вислав  з  Константинополя
Феофано.
   Iоанн затримався з вiдповiддю, i патрiарх вiдчув, що йому не так  легко
задовольнити цю вимогу. Але минула хвилина, i Iоанн вiдповiв:
   - Корабель з Феофано сьогоднi ж залишить Константинополь.
   Патрiарх Полi?вкт промовив:
   - Ти  мусиш  також  скасувати  грамоту,  скеровану  проти  церкви,  яку
пiдписав божевiльний Никифор.
   - Скасовую, - одразу ж сказав Iоанн.
   Тодi патрiарх зробив знак, i служителi вiдкрили ворота свято? Софi?.
   ...Члени сенату i патрикi? хоч i пiзно, а все ж  дiждались  -  надвечiр
новий великий папiя Роман разом з новим етерiархом вiдчинив слоновi ворота
Левзiаку - iмператор Вiзантi? Iоанн Цимiсхiй мав  ?х  прийняти  в  Золотiй
палатi.
   I в той час, коли вже в сутiнках над морем, бiля  кам'яного  пам'ятника
бика i лева, раби пiдняли з снiгу, поклали в  дерев'яний  ящик,  перенесли
яром у храм Апостолiв i потай поставили в склепi, де лежало тiло  великого
Костянтина, безголовий труп Никифора, саме в цей час безбородi  одягали  в
дивiтисарiй, багряну хламиду, клали на голову вiнець i взували  у  червонi
сандалi? iмператора Iоанна Цимiсхiя.
   Був Iоанн невисокого росту, маленькими були i його  предки-вiрмени,  за
що ?х, мабуть, i прозвали Цимiсхiями* (*Цимiсхiй  -  маленький).  Та  коли
логофет  вiдкрив  захiднi  дверi  Золото?  палати,  впустив  патрикi?в   i
сенаторiв i вони впали перед iмператором, усiм здалося, що вiн  високий  i
грiзний.
   Iоанн Цимiсхiй сiв у захiднiй каморi на золотому тронi пiд викладеним з
мусi? образом Христа - величний, увiнчаний  золотою  короною,  у  багрянiй
хламидi.
   - Многi лiта? - спiвали  за  завiсою  два  хори  -  iз  Софi?  й  храму
Апостолiв.
   I забулося навiть те, що тут, у Константинополi,  у  цьому  ж  Великому
палацi, ? ще два iмператори - сини отру?ного Романа й Феофано -  Василь  i
Костянтин. Цi iмператори зараз були непотрiбнi, многi лiта  бажали  тiльки
Iоанновi.
   Вiн велить кинути якнайбiльше хлiба й вина  на  торги  Константинополя,
встановлю? сам на них низьку цiну, вiн виклика? одного за одним  сенаторiв
i полководцiв i кожному з них  да?  нагороду  й  призначення...  Iмператор
Iоанн зна?, хто його друг, а хто ворог, - i Варду  Склiру  вiн  чiпля?  на
груди золотий  ланцюг  i  признача?  начальником  всього  вiйська,  Iоанну
Куркуасу да? золоту печать i наказу? бути начальником метальних машин, але
признача?  нового  друнгарiя  флоту,  нового  начальника  етерi?,   нового
великого папiю.
   Особливу почесть виявля? iмператор Iоанн  до  паракимомена  Василя,  що
незмiнне був при iмператорах Костянтинi, Романi й Никифорi  i  тепер  буде
при ньому, але назива? його  не  паракимоменом,  а  проедром*  (*Проедр  -
перший).
   Новий iмператор жорстоко кара? всiх тих, що були зв'язанi з iмператором
Никифором, i всiх, хто може бути йому на завадi. У цю годину з  кручi  над
морем, прив'язавши камiнь до нiг,  кинули  Льва  Валента,  наступно?  ночi
брата вбитого iмператора  Никифора  Льва  Фоку  мали  вивезти  на  довiчне
заслання на острiв Лесбос, а сина його Варда i трьох двоюрiдних братiв - у
далеку Каппадокiю, в Амазiю.

   З

   Пiзньо? ночi iмператор Iоанн i проедр Василь залишились удвох у  покоях
Буколеонського палацу. Вiднинi ?м завжди  доведеться  бути  разом.  Проедр
Василь буде першим  у  синклiтi,  вiн  разом  з  iмператором  вирiшуватиме
державнi справи, разом житимуть вони у Великому палацi, на  виходi  Василь
стоятиме одразу ж за iмператором, вище вiд усiх магiстрiв i препозитiв,  а
вночi, коли iмператор спатиме, проедр мусить берегти його спокiй i життя.
   I хоч Василь був  паракимоменом  четвертого  вже  iмператора,  а  трьом
попередникам пiдготував могили, але зараз все забулося.  Вони-iмператор  i
його проедр - пiзньо? години сидiли в поко?, вiкна й дверi якого  виходили
на море, впивались тишею, що панувала в палатi, радiли сво?ю перемогою.
   У поко? в золотих свiтильниках горiли свiчi, променi ?х освiтлювали  на
стiнах викладенi з мусi? постатi iмператорiв - вони разом зi сво?ми жонами
i дiтьми, з молитовниками  в  руках,  високо  звiвши  вгору  очi,  суворi,
мовчазнi iшли навкруг всього покою.
   А внизу, на м'яких ложах перед  столом,  де  в  корчагах  стояло  вино,
спочивали iмператор Iоанн i проедр Василь.
   - Я дуже стомився, - говорив Iоанн, - проте нiбито все закiнчено.
   - Мiй василевсе, - ласкаво вiдповiв проедр, - ми готувались дуже добре,
передбачили  всi  дрiбницi,  i  тому  я  був  певен,  що  все  закiнчиться
успiшно...
   - Остання нiч була страшна, - згадав Iоанн.  -  Але,  дяка  богу,  вона
минула, тепер ми можемо спочити.
   Вони вийшли на  широкий  балкон,  зупинились  бiля  повито?  виноградом
колони i задивились на море.
   Буря, яка лютувала минуло?  ночi,  стихла.  Вiд  Босфору  вiяв  легкий,
теплий вiтер. Море було спокiйне, небо чисте, i в ньому низько над  обрi?м
висiла тоненька срiбляста скибочка мiсяця.
   В примарному сяйвi цi?? скибочки  та  ще  фара  вони  побачили  великий
корабель, що виходив iз-за рогу пiвострова в море. На кораблi вiтрила були
пiднятi, але вiтер з Босфору ледь повiвав, корабель  iшов  дуже  повiльно,
все не мiг одiрватись вiд берега.
   Коли корабель проходив недалеко вiд Буколеону, проедр Василь сказав:
   - Це твiй дромон, василевсе... Вiн пряму? до Проту.
   - I вона на ньому? - запитав iмператор.
   - Так, василевсе, вона там.
   I хоч iмператор i проедр не могли нiчого побачити на кораблi, але  обом
?м здалося, що вони бачать ?? - Феофано, яка сто?ть там на настилi дромона
i дивиться на палац, у якому вона тiльки вчора була василiсою.
   - Треба зробити так, щоб вона сюди  нiколи  не  поверталась,  -  сказав
Iоанн.
   - О василевсе, вона вже  нiколи  сюди  не  повернеться,  -  вiдповiв  i
посмiхнувся проедр Василь.
   А корабель iз пiднятими вiтрилами  то  з'являвся  в  променi  фара,  то
зникав на якусь хвилину в нiчнiй  iмлi,  плив  все  далi  й  далi  -  мимо
Буколеону, мимо стiн Константинополя, в глибiнь, у безвiсть...
   Так корабель i зник - нiби розтанув у голубiй iмлi Пропонтиди.
   - Феофано нема?, - полегшено сказав Цимiсхiй, - але ? iнший ворог.
   Вiн обернувся обличчям  до  города  й  Гадати,  де  над  Золотим  Рогом
де-не-де поблискували вогники, а вдалинi зливались iз небом чорнi гори.
   - А чи один тiльки ворог? - запитав проедр Василь.
   - Ти говориш правду, - згодився Iоанн, i обличчя  його  стало  хижим  i
злим. - У нас з тобою ? чимало ворогiв -  у  Константинополi  i  навiть  у
святiй Софi?. Беззубий, глухий Полi?вкт - я з ним швидко розплачусь за те,
що вiн зробив сьогоднi. I доки, доки iмператори роме?в повиннi терпiти над
собою владу патрiархiв?.. Але найстрашнiший наш ворог сьогоднi - Русь...
   Вiд Гадати дихнув холодом вiтер.
   - Тiльки у вiдча?, - сказав Iоанн. - Никифор мiг зробити те, за  що  ми
зараз мусимо розплачуватись. Навiщо вiн послав Калокiра до  русiв?  Навiщо
платив ?м золото, щоб iшли на болгар? Не будь цього,  Святослав  сидiв  би
зараз у Ки?вi, а ми тут... Прийшов би час, i ми б, зiбравши  сили,  поволi
пiдкорили болгар i пiшли б на Русь.
   - Це  правда,  -  згодився  проедр  Василь.  -  Це  був  невдалий  крок
iмператора Никифора.
   - Ти кажеш - невдалий? Нi, це був божевiльний, дурний  крок,  i  тiльки
йолоп Никифор мiг його зробити. Подумай, - здригнувся Iоанн.  -  Святослав
захопив уже всю долину Дунаю, взяв Дапаю i Плиску, iде  до  Преслави.  Так
вiн може дiйти й до Константинополя.
   - А все ж покiйний iмператор зробив i iнший, вдалий, крок.
   - Ти про що говориш?
   - Ще  кiлька  мiсяцiв  тому,  коли  Никифор  почув  про  те,  що  лодi?
Святослава стали на Дуна?, вiн послав до печенiгiв наших василiкiв на чолi
з ?пископом Феофiлом.
   - Але ж його ще нема??
   - Вiн скоро повернеться. Iмператор Никифор  дав  йому  з  собою  багато
золота, печенiги його люблять, i я певен, - скоро покажуть списи русам...
   - Там, на Дуна??
   - Нi, iмператоре, печенiги мають взяти Ки?в. Iмператор  Iоанн  спочатку
не мiг навiть збагнути, чому печенiги  мусять  взяти  Ки?в  i  що  це  да?
iмперi?, але швидко зрозумiв, засмiявся...
   - О, - сказав вiн, - нарештi  я  бачу  один  розумний  крок  iмператора
Нйкифора. Дяка тобi, - зухвало  поглузував  вiн,  дивлячись  на  мусi?  на
стiнах, - безголовий василевсе. З печенiгами ти  замислив  справдi  мудро.
Зараз Святослав вже не пройде гiр, i ми зберемо сили. Ми переможемо.  Адже
так, проедре?
   - Мiй василевсе, - вiдповiв проедр, - iмперiя лежить перед тобою. Чи не
час тобi вже й лягти, iмператоре?  Пiсля  всього,  що  пережито  сьогоднi,
можна й треба спочити. Спи спокiйно, iмператоре. А твiй проедр не буде вже
спати!

   Спить Буколеон. Стомлений пiсля останнiх напружених днiв, сп'янiлий вiд
вина, спить i новий iмператор Вiзантi?.
   Але не  спить,  не  спатиме  до  самого  ранку  паракимомен,  наречений
сьогоднi проедром, постiльничий iмператора Iоанна Василь.
   Вiн  сто?ть  бiля  дверей  царсько?  опочивальнi,   слухаючи,   чи   не
прокида?ться iмператор Iоанн,  чу?,  як  з  уст  сонного  владаря  iмперi?
зриваються увi снi слова: "Во?ни!.. Феофано!" I  на  чолi  в  проедра  все
глибшають зморшки, а уста складаються в посмiшку,  -  вiн  розумi?,  як  у
нового iмператора  пала?  серце  i  як  горить  збуджений  мозок.  Нiчого,
iмператор скоро заспоко?ться, корона остудить його  мозок,  царськi  лори*
(*Лори - барми) вгамують серце. Проедр допоможе, щоб це сталось швидше.
   А зараз, спираючись на кипарисовий,  оздоблений  срiбною  головою  лева
посох, проедр Василь iде, огляда? Буколеон...  У  коридорах  душно,  всюди
горять свiтильники, попiд стiнами стоять закованi в броню  мовчазнi  нiчнi
сторожi. Проедр iде, вони зустрiчають i проводжають його блискучими очима,
але не ворушаться, стоять мовчазнi, нiмi.
   Коридор за коридором, палата за палатою...  Проедр  Василь  заходить  в
опочивальню, де минуло? ночi вбитий був iмператор Никифор, у  гiнекей,  де
все ще нагаду? про Феофано, у палату, куди  минуло?  ночi  зiйшов  з  даху
Iоанн Цимiсхiй i де тодi ховались озбро?нi етерiоти...
   Зараз у цiй палатi надзвичайно тихо, тiльки час  вiд  часу  потрiскують
гноти в свiтильниках. Проедр Василь сiда? в крiсло, спира?ться  руками  на
посох, схиля? голову.
   I в нiчну цю годину проедр вiдчува?, що вiн найбiльше вiд усiх  тут,  у
Буколеонi, стомився, знемiг. Кожен з них ма? право спочити,  зараз  усi  й
спочиватимуть. На кожному кроцi  в  Буколеонi  i  скрiзь  навкруги  стоять
сторожi. Та й сторожi змiнюються. Скоро кiнчиться час першо? нiчно? змiни.
На варту стане друга змiна.
   Тiльки один вiн - паракимомен вчора, а сьогоднi проедр Великого палацу,
постiльничий iмператора - не ма? права й не засне вже до ранку,  цiлу  нiч
блукатиме в Буколеонi. Уранцi вiн розбудить царя, разом з  папi?ю  Романом
вiдкри? срiбнi ворота Левзiаку. Увесь день, як тiнь,  супроводитиме  царя,
i, може, на якусь годину, коли iмператор завершить сво?  справи  й  удруге
ляже спочивати, проедр Василь засне, щоб прокинутись увечерi i зробити нiч
сво?м днем.
   "...Четвертий iмператор, - дума? проедр  Василь.  -  Ти  будеш  недовго
царювати. Коли ж прийде моя черга, коли здiйсниться моя мрiя?"


   РОЗДIЛ ШОСТИЙ

   1

   Серед бiлого дня над Подольськими  воротами  нагло  пролунали  удари  в
била. Одразу ж ударили била й над Перевесищем. Ки?в сполошився. Був ясний,
сонячний день, над передграддям курiли димки,  на  Подолi  йшов  торг,  по
Днiпру й Почайнi снували лодi?, - город жив,  як  звичайно,  в  таку  пору
сторожi нiколи не дзвонили.
   Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низько? Оболонi стало видно,  як  на
пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися  в  голубе  небо  чорнi  дими.
Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники.
   - Вiд Роднi йдуть печенiги! - кричали вони.
   А на стiнах все стогнали й стогнали,  пiднiмали  людей,  сiяли  тривогу
била...
   I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв  Почайни  i  Днiпра,
витягнувши на сухе лодi?, вiд  торгу  з  статками,  на  волах  i  конях  з
передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на  плечi  дiтей,  -  через
ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах  iшли
лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А  ще  багато
людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати
рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь  гостре
околля, запасали на Горi воду й харчi.
   Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно,
безлюдно й тихо стало в передграддi й  над  Почайною.  У  цiй  тишi  лунко
заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги  й  важко  пiднялись,
нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена  глибоким  ровом,  Гора  була
тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло.
   Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi  з  дiтьми
спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни  камiння,  пiдсипали
городницi, ставили там великi луки-самострiли.
   Неспокiйно було й у боярських та во?водських  хоромах.  Цi??  ночi  там
нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час  од
часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами  й
обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi.
   Вони збирались у Золотiй палатi. У одному  з  куточкiв  бiля  завiшених
вiкон горiло кiлька свiчок,  кволе  свiтло  ?х  поблискувало  на  доспiхах
князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв  на
лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати,  переступаючи  з
ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд  гострого  смороду
чобiт, дьогтю важко було дихати.
   Пiзнiше заявилась  княгиня.  Вона  залишила  новий  город  ще  завидна,
перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись  на  посох,
що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й во?води  стиха  загомонiли,  привiтали
??. Але княгиня нiби не чула ?хнiх вiтань -  темна  постать  ??  пропливла
через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих.
   Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння  ?х  освiтило  ??  обличчя  -
блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв.
   - Дружино моя! - почала княгиня. - Чули всi -  печенiги  в  полi.  Дими
встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими
встали й до Переяслава - вони рвуться сюди просто з поля й  думають  зайти
вiд пониззя...
   - Заходять уже, - вирвалося серед мужiв,  -  думають,  либонь,  оточити
город... Ще голоси пролунали:
   - Мусимо послати до Святослава, скажемо - чужая земля  iщеши,  свою  ся
лишив...
   - Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше:
   - До деревлян треба вдатись...
   - Не надiйтеся на деревлян - ?м у лiсах Ки?в не горить.
   - До сiверян!
   - До Новгорода!
   Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами.  До  княгинi
простягались довгi руки, глухо стукали посохи.
   Княгиня довго дивилась на сво?х мужiв, стиснувши уста.
   - Мужi мо?, - вела вона далi.  -  Хiба  вперше  бачимо  ми  ворога  пiд
стiнами города? Усi князi, - княгиня поглянула на доспiхи на  стiнi,  -  i
всi людi? нашi вже не раз рубались на стiнах i  валах  Ки?вих,  станемо  й
тепер...
   - Мала сила в нас, княгине, - несмiливо промовив хтось iз бояр.
   - А ти вiда?ш, - звернулась вона до нього, -  чи  великою  силою  iдуть
печенiги? Нас - багато, бояри й мужi мо?, ма?мо дружину,  стануть  гриднi,
дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi!
   Роздратована й сувора в гнiвi сво?м, княгиня Ольга говорила:
   - I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужо? землi шука?, за  честь
сво?? сто?ть, не сам пiшов - ми його послали.  Хто  рече,  аще  князь  наш
лишив свою землю?
   Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона  вела
далi:
   - I про деревлян - то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю  деревлян  i
вiдаю: коли покличемо -  прийдуть,  допоможуть.  I  Чернiгiв  допоможе,  i
Востер, - уже там бачили дими на пониззi. А ми ще  пошлемо  гiнцiв,  нехай
летять, кличуть.
   У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була  година,
коли на стiнах змiнювалась  сторожа  i  лунали  била.  Але  зараз  i  вони
мовчали.
   - То й станемо! - закiнчила княгиня. - Ти, Добрине, -звернулась вона до
нього, - будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь,  хто  буде  бiля
Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще,  бояри  мо?  й  мужi,
вiдчиняйте сво? клiтi. Не самi алчемо,  мусимо  годувати  все  во?нство...
Пiдемо, мужi, - печенiги, може, близько... А Святославу, - додала вона,  -
ми також пошлемо вiсть: спiши до нас, князю, важко тобi на Дуна?, а горе й
у отчинi тво?й...
   I хтось у палатi додав:
   - Аще не жаль нi матерi, стару сущу, нi дiтей сво?...
   Вийшовши з палати й прямуючи через переходи до  поко?в,  де  вона  жила
колись i куди повернулась тепер знову, княгиня  Ольга  вiдчула,  яка  вона
хвора i як стомилась.  Ноги  були  важкi,  не  слухались,  серце  нестямно
колотилось у грудях, в очах миготiли червонi й зеленi кола. Напруживши всi
сили, спираючись на руку Добринi, вона минула сво? поко?, вийшла в сiни  й
зупинилась бiля опочивальнi княжичiв.
   - Ти йди на стiни, - сказала вона Добринi, - печенiги,  аки  татi,  все
роблять уночi.
   Вiн вклонився й зник, княгиня ж Ольга зайшла до  опочивальнi  княжичiв,
?й хотiлось сiсти, заплющивши очi, спочити, подумати над тим, що сталось.
   Вона сiла в опочивальнi княжичiв. Колись тут жив i виростав  Святослав,
зараз  тут  були  Володимир,  Ярополк,  Олег.  Вiкно  в  опочивальнi  було
завiшене. У куточку просто  на  пiдлозi  стояв  свiтильник.  Коли  княгиня
зайшла, бiля нього сидiла ключниця Пракседа. Княгиня зробила  рукою  знак,
щоб Пракседа йшла спочивати, i та пiшла.
   Княжичi спали на трьох лiжках, що стояли попiд стiною. Ложа Ярополка  i
Олега стояли в  затiнку,  ложе  Володимира  було  ближче,  й  промiнь  вiд
свiтильника блукав на його обличчi.
   Це обличчя було спокiйне, замислене, Володимир рiвно й  глибоко  дихав.
Княгиня дивилась на нього й думала: як же  вiн  схожий  на  свою  матiр  -
Малушу. I замислилась княгиня Ольга. О, як багато ?й треба було передумати
пiсля важкого пережитого дня в цю нiчну годину!
   Княгиню Ольгу  дивувало,  що  саме  в  цей  час  бiля  Ки?ва  з'явились
печенiги. Звичайно вони бродили улусами на пониззi Днiпра,  бiля  порогiв,
рiдко насмiлювались навiть там, у безлюддi, нападати на руських во?в. Чому
ж зараз вони зайшли так далеко?
   Гiнцi, що примчали  вдень  Солоним  шляхом,  розповiдали,  що  печенiги
кiлька днiв тому перейшли вночi Рось, обминули Родню  й  улусом  iдуть  до
Ки?ва. Гiнцi вiд Переяслава говорили, що й там iде улус. Це знову дивувало
й непоко?ло княгиню, - не один улус iшов до Ки?ва,  печенiги  збирали  всю
орду.
   Княгиня думала, що поява печенiзько? орди бiля Ки?ва якось пов'язана  з
тим, що князя Святослава нема? в  Ки?вi.  Але  навряд  чи  насмiлились  би
печенiги, навiть тодi, коли князя нема?, напасти на Русь. Блукаючи в  полi
над Руським морем, вони бережуть мир з Ки?вом, бояться Русi.
   I одразу ж думки ?? перелетiли в далеку Болгарiю, де князь Святослав  з
сво?ми воями бореться з ромеями. Вiн - далеко вiд рiдно? землi, над ним  i
всiма воями день i нiч висить смерть. А от смерть блука?  й  над  отчиною,
Ки?вом.
   Вона пригадала, що було тiльки-но в палатi, голос  котрогось  iз  бояр:
"Чужая земля iщеши, а свою ся лишив", - i кров знову вдарила ?й в обличчя.
Нi, вони не розумiють, чого шука? Святослав з воями сво?ми в Болгарi?.
   Адже й вона, мати його, довго не розумiла сина, а потiм  побачила:  або
бути  рабами  василевсiв,  або  жити,  як  належить  людям.  Зрозумiла   i
благословила - як княгиня й мати перехрестила його, язичника.
   "А якщо?.. - Кров одразу вiдлила вiд ?? обличчя, коли вона подумала, що
буде, коли Святослав не переможе на бранi з ромеями. - Може, - вона про це
боялась думати, але ця думка випливала й випливала, - може, печенiги  саме
тому й з'явились пiд Ки?вом, що сталось щось  з  Святославом  над  Дуна?м?
Адже коли б вiн був у Ки?вi, печенiги нiзащо б не насмiлились iти з поля в
Полянськi землi.
   I що тепер робити? За стiнами Гори й валами, -  княгиня  була  певна  в
цьому, - вони протримаються день, два, тиждень. А що буде далi? Дружина  в
них невелика, харчiв небагато, води мало..."
   Саме в цей час княгиня Ольга  мусила  перервати  сво?  думки.  На  ложi
заворушився й щось спросоння промовив княжич Володимир. Потiм  вiн  поволi
розплющив очi, протер ?х кулаками, пiдвiв голову...
   Спочатку, либонь, княжич не второпав, де опинився, чому на пiдлозi  тут
горить свiтильник, але далi пiзнав княгиню.
   - Чому ти не спиш, бабо? - запитав вiн. Питання було  таким  простим  i
звичайним, що вона навiть посмiхнулась.
   - Я сидiла й думала, - вiдповiла  княгиня.  -  А  зараз  i  ляжу.  Спи,
Володимире, спи спокiйно...
   Вона схилилась i поцiлувала онука в голову. Вiн одразу  ж  заснув...  I
саме тодi в нiчнiй тишi на стiнi город а вдарили била.

   Пiдiйнявшись на пiвденну вежу стiни  й  перехилившись  через  забороло,
Добриня довго дивився навкруг.
   Перед ним лежала глибока, чорна безодня, небо затягли хмари,  не  видно
було нi однi?? зорi. Але очi Добринi вже призвича?лись, i серед  суцiльно?
темряви вiн бачив глибокий рiв одразу за стiною, вал з околлям, а  далi  -
дерева по схилу гори, чорне передграддя на сiрих кручах, Днiпро.  Все,  як
завжди, ворога не було видно.
   Але Добриня мав не тiльки добрi очi, а й вуха. Хоч за городом у темрявi
було нiбито тихо, вiн пiзнавав багато звукiв, якi непоко?ли його, чув,  як
далеко на лiвому березi iржуть конi,  кiлька  разiв  чув  сплеск  води  на
Днiпрi, тупiт коней i людськi голоси на березi Почайни i над Либеддю. Йому
здалося, що голоси чулися в передграддi i навiть зараз за околлям валу...
   Тепер Добриня знав, що ворог пiдкрався  й  сто?ть  пiд  самими  стiнами
города, може рушити кожно? хвилини. Вiн обiйшов усi городницi, поговорив з
мужами, гриднями, ремiсниками з  передграддя  й  Подолу,  що  клопотались,
стояли бiля  заборол,  хотiв  спуститись  униз,  щоб  розповiсти  про  все
княгинi.
   Але не встиг спуститись, бо в передграддi й на Подолi спалахнули  вогнi
- печенiги запалювали будiвлi,  щоб  у  загравах  пожежi  лiзти  на  стiни
города.
   - Печенiги! - залунали голоси. - Ворог на валу! I тодi одразу ж вдарили
в била. Вони стогнали, будили, кликали: усi на Горi мусили знати, що ворог
пiд стiнами, а печенiги нехай не думають, що пiдкрались, як татi, -  город
Ки?в i людi? його готовi зустрiти ?х грудьми сво?ми.
   Добриня швидко обiйшов весь пiвденний бiк стiни. Пожежа у передграддi й
на Подолi ширилась, багрянi заграви освiтлювали стiни, й Добриня бачив, як
бiля всiх заборол стали во? з луками.  Деякi  з  них  клали  край  заборол
камiння, щоб кидати його на ворогiв, тут  же,  на  городницях,  у  кiлькох
мiсцях во? роздували вогонь пiд казанами з смолою, готували воду й  пiсок.
Ще багато во?в  стояли  з  списами  й  топорами,  готовi  рубати  тих,  що
видиратимуться на стiни.
   Нарештi била замовкли. I внизу, i на городницях настала тиша. Тихо було
й навкруг - за стiнами, на кручах, на Почайнi й Днiпрi. У передграддi й на
Подолi  буяла  така  пожежа,  що  хмари  над  Горою  стали  багряними,  на
городницях стало видно як удень, на валах за стiною можна було  порахувати
околля.
   I тодi всi на стiнах побачили, як у примарному сяйвi пожежi iз  темряви
за валами вирвались i почали трощити околля печенiги, ?х було дуже багато,
вони крутились мiж околлям, немов черва.
   А в той же час у повiтрi почувся тонкий, пронизливий свист стрiл.  Вони
бились об забороло, падали на городницях, летiли й далi - на Гору. Добриня
бачив, як один iз во?в схопився,  вириваючи  стрiлу,  за  груди,  ще  один
зовсiм близько стояв - i стрiли витинались йому просто з очей...
   Княжi во? на заборолi теж натягнули сво? луки, i ?х стрiли роями летiли
в темряву за городницями, на вали, в околля.
   Там, на валах, стояв крик, видно було,  як  чимало  печенiгiв  упали  й
корчаться серед гострих кiлкiв. I все ж  деякi  з  них  проминули  околля,
спустились у рiв, деякi вже робили приспи - копали й насипали землю,  iншi
тягли й ставили драбини, щоб  дертись  на  городницi,  ще  однi  пробували
пiдпалити ворота.
   З стiн полетiло камiння. Багато во?в, незважаючи на стрiли, що летiли й
летiли з валiв, повисли край заборол над ровом i згори метали на печенiгiв
списи, влучали ?х з сво?х лукiв.
   Крики, зойки, брязкiт, що народжувались на городницях, i пiд стiнами  в
рову, й на валах, злилися в один суцiльний безперервний шум - загрозливий,
страшний, нещадний шум бою. Озвiрiлi, оскаженiлi печенiги, що  були  п'янi
ще до бою вiд вина, а тепер вiд кровi, збились у рову - робили  приспу  до
стiн. Коли ?? вкривали трупи - сипали землю поверх них,  i  приспа  росла.
Вже печенiзькi драбини доходили до заборола. Чiпляючись за край  запорола,
печенiги видирались на стiни.
   I нарештi бiй почався на самiй стiнi, на  пiвденному  ??  боцi.  Кiлька
десяткiв печенiгiв, деручись по драбинах, стаючи  один  одному  на  плечi,
обливаючись  кров'ю,  вихопились  на  забороло.  Вони  вже   стояли   там,
розмахували кривими сво?ми шаблями, виймали  довгi  ножi.  А  за  ними  по
драбинах лiзли, повзли, видирались новi вороги.
   Це був жорстокий бiк на  городницях.  Край  заборола  стояли  печенiги,
проти них лавою збились во?, а попереду всiх Добриня. Всi тримали в  руках
мечi, рубали печенiгiв, обливаючись кров'ю i самi, все бiльше й бiльше  ?х
виходило на забороло...
   I  раптом,  перемагаючи  весь  шум  навкруг,  великий  шматок  заборола
затрiщав, схитнувся, похилився i полетiв разом з печенiгами, що  чiплялись
за нього, вниз, у безодню. Вiн  летiв  серед  ночi  з  трiском  -  ламаючи
драбини, калiчачи людей. Бiй на пiвденному боцi стiни затих...
   Але в цей час почувся великий шум i  крик  на  стiнi  бiля  Подольських
ворiт. У Добринi похололо тiло - адже бiльшiсть во?в бiля нього, на  стiнi
вiд Днiпра. Ще вiн помiтив, що навкруг стало  виднiше,  -  i  вже  не  вiд
заграви пожежi: за Днiпром голубiло небо, скоро мало зiйти сонце.
   Вiн бiг городницями поперед багатьох  во?в  до  Подольських  ворiт,  де
лунали крики, де йшов лютий новий бiй, де печенiги вже вилiзли на стiни.
   Але Добриня не встиг добiгти по стiнi до ворiт, як там  залунав  iнший,
переможний, крик: во? скинули печенiгiв, що видерлись на  стiни,  заливали
водою ворота, що почали горiти.
   I там, на городницi бiля Подольських  ворiт,  Добриня  побачив  княгиню
Ольгу. Спираючись на свiй посох, вона стояла бiля  заборола,  дивилась  на
Днiпро й говорила:
   - Тепер вони швидко не полiзуть. Ки?в сто?ть!

   2

   Мов випущенi з тугого лука стрiли, летiли  на  пiвдень  вiд  Ки?ва  три
гриднi - брати Горяй, Баян i Орель...
   Горяй - найстарший з них - був бiлявий, бо пiшов у матiр, то й обличчям
скидався на не?: мав голубi очi, тонкий нiс, невеликий рот.  Правда,  мати
була невисока, тонка, а Горяй  -  велетень,  здоровило.  Такому  тiльки  й
сидiти на конi.
   Баян, навпаки, пiшов у батька -  кожум'яку  Супруна  -  невисокий,  але
жилавий, iз засмаглим, аж темнуватим лицем,  руками  тiльки  шкiри  м'яти,
ногою по землi вдарить - гуде земля.
   Що ж до Ореля - був вiн зовсiм  не  схожий  на  братiв  сво?х:  волосся
русяве, очi карi, сам стрункий, а голос такий, що, коли  спiвав  на  стiнi
города, чути його було за Днiпром.
   Вони ви?хали з Ки?ва одразу ж пiсля  того,  як  ?х  покликала  княгиня.
Потемному спустились  з  стiни,  бiля  Либедi  поповзом  пробралися  крiзь
печенiзький стан, бачили, як спалахнула пожежа, й чули, як печенiги  пiшли
на Гору... Але як не болiли в них серця, вони не повернулись  i  не  могли
повернутись до Ки?ва, а побiгли в загравi пожежi через лiс до Берестового,
там у княжому дворi засiдлали коней i рушили в темну, непроглядну  нiч  на
пiвдень...
   Раннього ранку вони вже були далеко вiд Ки?ва. Увечерi  опинились  край
Полянсько? землi, над Россю, вночi спочили й  проминули  селище,  де  жили
чорнi клобуки, а до нового свiтанку були далеко в Дикому полi.
   Тут, у Дикому полi, братам треба  було  стерегтись  на  кожному  кроцi.
Скiльки не кинь оком - тягнулось поле, рiвне, де-не-де перерiзане яругами,
в яких ховались рiчки. Весело й радiсно було тут весною i лiтом, коли  вiд
землi пiдводилась, зеленiла, переливалась хвилями пiд вiтром  тирса,  коли
скрiзь зацвiтали  голубi  дзвiночки,  жовта  шавлiя,  синi  волошки,  бiлi
велетенськi ромашки...
   Зараз поле  було  похмуре  -  вигорiло  за  довге  лiто  пiд  промiнням
яскравого сонця й почорнiло, скрiзь  пов'яли  трави  й  квiти,  на  коренi
засохла тирса.  Тiльки  сухi  остi,  нiби  сивина,  обгортали  поле.  Тут,
здавалось, буяла пожежа, навiть i пахло згаром.
   По темному полю; по сухiй землi мчали i мчали вперед вершники, час  вiд
часу зупинялись у яругах, щоб дати перепочинок коням, напо?ти й погодувати
?х, спочити самим. А коли  пiдiймались  з  яруг,  то  ви?жджали  обережно,
оглядали поле навкруг.
   I брати оглядались немарно. Перед самим заходом сонця,  пiсля  того  як
вони перепочили над рiчкою i  пiднялись  на  берег,  щоб  рушати  в  поле,
старший брат Горяй на якусь  мить  затримався  на  кручi,  довго  дивився,
приклавши руку до очей, на далекий обрiй, а тодi сказав:
   - Завернемо праворуч i будемо поспiшати...
   Конi полетiли. Братам було чути, як пiд копитами гуде земля, в груди  й
обличчя ?м било розпечене повiтря, вони  ?хали  просто  проти  сонця,  щоб
слiпучi його потоки слiпили ворогiв i щоб вони  не  бачили  ?х.  Спочатку,
оглядаючись назад, вони бачили на обрi? чорнi цятки - печенiги гнались  за
ними.
   Це був шалений льот. Сонце спускалось до заходу,  за  ним  гнались  три
вершники, а слiдом летiли печенiги... I сонце врятувало братiв,  бо  коли,
нiби прощаючись iз землею, ще раз заграло  нестерпним  слiпучим  сяйвом  -
чорнi крапки вдалинi розтанули в iмлi, зникли. Але три вершники  так  само
летiли за сонцем. Вони не зупинились i тодi, коли сонце зайшло,  i  навiть
тодi, коли поле злилось iз небом у  вечiрньому  серпанку  i  коли  молодий
мiсяць став на чотi мiж зiр, а ще довго мчали, круто завернувши раптом  на
пiвдень.
   Нарештi брати зупинились над берегом яко?сь рiчки. Конi довго стояли на
мiсцi, i по них пробiгав дрож. Брати впали на траву.
   - Чи багато ?х було? - запитав Орель.
   - Багато, - вiдповiв Горяй. - Але до них було далеко.
   - Добре, що ми по?хали на захiд, - замислився Баян. - Тiльки сонце  нас
врятувало.
   У темрявi вони спутали коней. По?ли й самi - хлiб та в'ялену рибу. Вода
з рiчки видалась ?м вином.
   - Тепер заснемо, - сказав Горяй, - але спати будемо по  черзi.  Лягайте
спати, брати, а я спочину пiзнiше.
   Коли брати лягли й заснули, Горяй довго стояв на березi рiчки, вийшов у
поле i там лежав, притулившись вухом до землi, слухаючи. Але нiде  в  полi
не чути було кiнського тупоту, земля була холодна й нiма.
   I довго-довго серед темно? ночi недалеко вiд братiв,  що  мiцно  спали,
сидiв Горяй. Вiн сидiв, мабуть, довше, нiж належало, бо прокинувся Орель.
   - Ти чому нас не будиш, Горяю?
   - Нiби ще рано.
   - Нi, давно пора. Бачиш, уже мiсяць закочу?ться. Лягай, Горяю!
   Горяй лiг на землю й одразу заснув. Тепер  стояв  на  чотi  Орель.  Вiн
також вийшов далi в поле, але до землi не припадав, а стояв там у темрявi,
сторожко прислухаючись, - вiн мав дуже гостре вухо.
   Перед самим свiтанням вiн  тихо  збудив  Баяна.  Але  саме  в  цей  час
прокинувся й Горяй. Вони подивились на небо, траву...
   - Трава суха, без роси, - вирiшили вони. - Слiду нашого не буде  видно.
Мабуть, по?демо...
   Конi також спочили й добре попаслись за нiч. Почувши кроки братiв, вони
весело заiржали. Брати осiдлали коней.
   Ще один день вони ?хали спокiйно. Все ближче й  ближче  було  до  рiчки
Бугу, шлях ?м увесь час перетинали лiси, де доводилось  ?хати  повiльнiше.
Зате тут вони не боялись печенiгiв, що з сво?ми кибитками блукали тiльки в
полi.
   А все ж надвечiр вони наскочили на печенiгiв. Це була, мабуть,  сторожа
яко?сь орди, десять - п'ятнадцять вершникiв. Брати стикнулись з ними, коли
ви?жджали з яруги.
   I знову брати полетiли в полi, за ними мчали печенiги. Але тепер зовсiм
близько лунали ?хнi крики. Брати чули, як час  вiд  часу  мимо  ?хнiх  вух
свистять стрiли. Проте вiдчували,  що  можуть  втекти,  втечуть.  Печенiги
вiдставали, крики ?х вiддалялись.
   I раптом на повному скаку один iз  братiв  -  Баян  -  пустив  поводки,
одкинувся в сiдлi i, обливаючись кровлю, повалився на  землю.  Десь  позад
себе, але все далi й далi, Горяй i Орель почули крики печенiгiв...
   У цю нiч два брати не спали. Вони сидiли на високiй могилi, на  вершинi
яко? стояв кам'яний, схожий на  людину  стовп.  Перед  ними  лежало  поле,
звiдки ?м було все чути, тiльки поле мовчало навкруг.
   - Брате Горяю, - промовив Орель. - Нам треба було, мабуть,  лишитись  i
вмерти з Баяном.
   - А князь Святослав? - запитав у вiдповiдь Горяй.  -  Хто  йому  повезе
звiстку?
   I хоч вони обидва були хоробрi й смiливi, але заплакали в  пiтьмi  цi??
ночi, бо в них дуже болiло серце за братом.  ?м  здавалося,  що  вiн  десь
ходить близько i що йому буде легше, коли вiн почу? ?хню  печаль.  А  коли
Горяй вийняв з-пiд сiдла вузлик з хлiбом, то одломив шматок собi, шматок -
Орелю, а ще один поклав поруч - на траву.
   - Це тобi, Баяне, - сказав Горяй, i тiльки тодi вони стали ?сти.
   Пiзньо? години в полi почувся шум, i десь далеко, там,  де  мусив  бути
обрiй,  раз  i  другий  блиснув  вогник.  Ставши  на  могилi,  вони  довго
вдивлялись у пiтьму й уважно слухали. Бiльше вогню в полi не  було  видно,
але ще довго чувся шум, серед якого вони пiзнавали iржання й тупiт  коней,
цокотiння колiс. Потiм шум у полi став затихати й нарештi зник.
   Тодi Горяй знову сiв на траву й сказав:
   - Вони по?хали  до  Ки?ва.  Мусимо  поспiшати,  але  давай  домовимось,
брате... Якщо я загину в полi, ти по?деш далi.
   - Якщо ж я загину, Горяю, - ?дь ти!
   - Добре, брате!
   Уночi ж вони по?хали далi. На свiтаннi  знайшли  в  полi  слiд  орди  -
попiл, кiнськi кiзяки. По цьому слiду  вони  й  по?хали,  -  адже  печенiг
нiколи не по?де вдруге по сво?му слiду.
   Уранцi вони вплав, вхопившись за гриви  коней,  перепливли  через  Буг.
Тут, на правому березi, вся земля була вибита кiнськими копитами, а  трохи
вище, над яругою, насипана була висока могила.  Навкруг  могили  всюди  на
полi темнiли слiди вогнищ, валялись  костi  волiв,  коней,  овець.  Певне,
печенiги довго стояли тут,  ховаючи  якогось  кагана  або  когось  з  його
родини, i справляли по ньому всi?ю ордою тризну.
   А увечерi брати були вже бiля Днiстра  й  по?хали  понад  берегом,  вiд
селища до селища, по землi тиверцiв. Тут ?м нiчого було боятись -  тиверцi
радо приймали гiнцiв iз Ки?ва.
   Так до?хали Горяй i Орель до город а Пересiченого, що стояв у лiсах  на
правому  березi  Днiстра,  взяли  у  тиверцiв  пару  нових  коней  i,   не
спочиваючи, рушили далi, на пiвдень.
   Два днi вони ?хали по землi Тиверськiй, а далi Улицькiй. На третiй день
надвечiр далеко з лiво?  руки  ?м  стало  видно  голубi  води  моря.  Вони
спустились з гiр, якi перетинали ?м шлях, i побачили Дунай,  опинились  на
широкiй долинi, де, як i пiд Ки?вом,  купами  росли  верби.  I  раптом  iз
однi?? купи цих верб вирвались i полетiли в повiтрi стрiли...
   Брати ударили коней. Але одна стрiла попала в око коню Горяя. Кiнь став
дибки, упав. Орель хотiв взяти Горяя на свого коня. Але i його кiнь упав.
   Тодi брати вiд верби до верби  почали  перебiгати  до  Дунаю,  ?м  було
видно, як кiлька печенiгiв женуться слiдом за ними, ховаються за  вербами,
час вiд часу пускають стрiли.
   Вже до Дунаю лишалося кiлька десяткiв крокiв,  коли  стрiла  влучила  в
Горяя. Вiн встиг крикнути:
   - Мерщiй до Дунаю!
   I Горяй впав мертвий.
   Орель побiг до Дунаю. Бiля само? води вiн  ще  раз  обернувся,  побачив
недалеко печенiга, натягнув свiй лук, пустив стрiлу. В  ту  ж  мить  Орель
вiдчув бiль коло серця i навiть бачив стрiлу, що впилася йому в груди.
   Але в нього ще були сили, вiн знав, що перед ним  Дунай,  i  кинувся  у
воду...
   Вiн не розумiв, що було далi, не знав, скiльки  саме  минуло  часу,  не
тямив, чи довго плив, - але раптом побачив, що лежить у лодi?, побачив над
собою голубе небо i якiсь дивно знайомi обличчя. Вiн навiть  пiзнав  ?х  -
адже це були во? князя Святослава.
   I вiн крикнув ?м:
   - Скажiть князю... мене послала  княгиня...  Ки?в  оточили  печенiги...
Княгиня Ольга... Ки?в кличе князя на помiч...
   Але в цей час у Ореля нестерпно заболiло серце. Вiн глянув - стрiла все
стирчала з грудей, вона пекла, розривала груди.  I  вiн  схопив  ??  обома
руками, вирвав з серця...

   З

   Фар  за  Великим  палацом  працював  кожно?  ночi  з  раннього   вечора
до-свiтання. Холодний зеленкуватий промiнь його проймав темряву,  снувався
над Золотим Рогом, тягнувся  до  Галати  й  гiр,  затухав,  -  то  вдалину
посилались та?мничi свiтлянi сигнали.
   I там, удалинi, в нiчнiй iмлi, де на обрi? вдень видно було син?  пасмо
гiр, всю нiч спалахували та?мничi сигнали, яких у Константинополi нiхто не
знав.
   Проте цi сигнали добре розгадували у Великому палацi - iмператор  Iоанн
знав, що робиться в Болгарi?, фари повiдомляли, що  во?  князя  Святослава
посуваються вперед, кесар Борис все благав iмператора Никифо-ра  надiслати
йому допомогу.
   Але на Соломоновiм тронi у Великому палацi  вже  сидiв  не  Никифор,  а
Iоанн Цимiсхiй, i вiн мусив дати кесаревi  Борису  негайно  вiдповiдь,  бо
знав, що Святослав загрожу? не так Борису, як самому йому - Цимiсхiю.
   Новий iмператор нi на  хвилину  не  мав  сумнiву,  що  йому  доведеться
стикнутись з Святославом. Шляхи iмперi? давно  вели  й  тепер  привели  до
вирiшально? битви мiж Константинополем i Ки?вом.  Цимiсхiй  схвалював  всi
заходи iмператорiв колишнiх, якi докладали  всiх  сил  i  уперто  йшли  до
цього.
   Розумiв Цимiсхiй, що це буде жорстока битва. Того, що мало  статись  на
сходi, нiяк не можна було порiвняти з тим, що було  в  Азi?,  ?гиптi.  Там
поневолювались землi й народи, тут сходились два свiти: блискуча,  багата,
аристократична Вiзантiя, що спиралась на сво? легiони й мiльйони рабiв,  i
невiдомий, та?мничий i дуже загрозливий свiт  тавроскiфiв,  чи  русiв,  як
називали вони самi себе.
   Iоанн Цимiсхiй - учорашнiй i, треба сказати,  непоганий  полководець  -
рвався на цей бiй. Але вiн - триденний iмператор - ще не зна?  сво?х  сил,
вiн не зна?, на кого може покластись, а на кого  не  може,  вiн,  зрештою,
бо?ться зараз, як i попередник його Никифор, стати на бiй  з  Святославом,
стра.х охоплю? його, коли вiн дума? про невiдомих руських во?в.
   Тому вiн дi? так само, як i Никифор. Спочатку повiдомля? кесаря Бориса,
що це вiн - Iоанн Цимiсхiй - сидить на iмператорському тронi, й одержу?  у
вiдповiдь вiд Бориса щире, вiрнопiддане вiтання. Пiсля цього,  дiзнавшись,
що в гiнеке? Феофано ще сидять i ждуть вирiшення сво?? долi двi болгарськi
кесарiвни, якi при?хали сюди одружуватись з особами iмператорсько?  кровi,
Iоанн Цимiсхiй iде до них, чемно розмовля? й натяка?, що хоче породичатись
з ними. Нарештi, посила? до кесаря Бориса  довiрених  сво?х  василiкiв  iз
грамотою, в якiй пише про любов i приязнь до  болгар,  шле  дари  -  трохи
золота й багато вина, - але воднораз доруча?  василiкам  дiзнатись,  що  ж
робиться в Болгарi?, Преславi. Новий iмператор бо?ться  князя  Святослава,
що  зумiв  уже  пройти  схiдну  стiну  Юстинiана,  за  короткий  час  взяв
вiсiмдесят городiв на Дуна?, веде сво?х во?в до Преслави.
   Бо?ться не тiльки iмператор, увесь Константинополь i всi  сусiднi  феми
невпинно охоплю? тривога, страх перед тавроскiфами. У  великому  городi  з
рук у  руки  потай  передають  лист  патрiарха  Фотiя,  спрямований  проти
тавроскiфiв:
   "...Цей народ невiдомий, подiбний до рабiв, не мав досi  значення,  але
його взнали, i вiн прославився пiсля походу  на  нас,  народ  нiкчемний  i
убогий, але такий, що досягнув висоти i став багатим; народ, що живе  десь
далеко вiд нас, варварський, кочовий, гордий сво?ю  збро?ю,  безтурботний,
упертий, що не визна? во?нно? дисциплiни, цей народ швидко, в  одну  мить,
як морська хвиля, зруйну? нашi межi".
   Проедр Василь, що тепер, нiби тiнь, супроводжу? нового iмператора,  да?
Iоанну  цього  листа.  Той  хоче  його  порвати,  викинути  в  море,   але
стриму?ться й хова?, - хiба можна  знищити  цей  документ,  що  блука?  по
всьому Константинополю?
   В один iз цих днiв iмператор дiзна?ться про  ще  гiрший  випадок,  який
трапився  в  Константинополi.  На  гробницi  Никифора  Фоки,  виявля?ться,
написанi вiршi, в яких натяка?ться на нього й Феофано:
   "Той, хто ранiше був дужчим вiд усiх мужiв i  нiчого  не  боявся,  став
легкою здобиччю жiнки й меча. Той, хто тримав ранiше  в  руках  владу  над
усi?ю землею, спочива? тепер на маленькому шматку землi. Того, хто  ранiше
був особою священною, вбила жона, член, здавалося б, ?диного тiла.
   Так встань, царю! Пiднiми сво? пiше й кiнне вiйсько, фаланги  i  полки!
На нас iдуть дикi  скiфськi  народи,  у  божевiльному  поривi  рвуться  до
вбивства, всiлякi язики руйнують тво? мiста..."
   - Знищити! Знищити цi проклятi вiршi! - велiв iмператор  Iоанн  проедру
Василевi, дiзнавшись про напис на гробнвдi свого попередника.
   Проедр Василь посмiхнувся, коли почув цi слова iмператора, i вiдповiв:
   - Я б одразу це зробив, василевсе, але цi  вiршi  висiченi  на  мармурi
склепу, де лежить i Костянтин, i ?х можна знищити тiльки разом iз склепом.
   - Тодi треба знищити.. - почав, але не кiнчив iмператор. Вiн не  боявся
i вбив живого iмператора Никифора, але починав тепер боятись  його  трупа,
йому здавалось, що мертвий iмператор почина? мститись.
   Мстився не тiльки Никифор, за  тiнню  iмператора  стояли  його  родичi,
прихильники, Феофано...
   Феофано! Вiн думав про не?, йому не вистачало ??,  хотiлося,  щоб  вона
прийшла до нього з поко?в гiнекею, вiн хотiв бачити ??.
   Так, вона велика грiшниця, ця жiнка, що просто  з  шинку  потрапила  на
трон у Великому палацi. Це вона викликала  любов  i  доводила  до  нестями
iмператора Романа, Никифора Фоку, а потiм ?х убила. Вiн сам знав ??, i все
ж зараз, вже як iмператор, заздрив  усiм,  що  знали  зрадливу,  безжальну
Феофано, боявся, що хтось у цю  годину  торка?ться  ??  мармурового  чола,
тугих персiв, пристрасних уст, дивиться в ?? темнi, бездоннi очi,  пестить
?? шовкове волосся...
   Крiм того, iмператор Iоанн, на щоках якого ще не  охолов  слiд  вiд  ??
поцiлункiв, знав, що руки Феофано здатнi дати й отруту...
   Новий кесар Болгарi? Борис уперто йшов до  сво??  мети.  Хiба  мiг  вiн
знати, що уподобився кроту, що врився в кручу й повзе все вперед i вперед,
доки не зiрветься в безодню?! Iмператор  Iоанн  пише,  що  допоможе  йому,
колись же буде ця допомога. Василiки привезли золото,  правда,  мало,  але
багато чудового вина - можна пити до забуття. Сестри-кесарiвни пишуть,  що
?х з усiма почестями приймають у  Великому  палацi  i  що  незабаром  вони
одружаться, - це буде потрiйний зв'язок з Соломоновим троном. Жона його  -
донька iмператора Романа - стверджу?  все  сво?ми  поцiлунками  й  ласкою,
Болгарiя переможе, нехай живе Вiзантiя!
   I кесар Борис пiднiма? всiх болярiв, вiн садить на коней  кметiв,  вiн,
виявля?ться, лютий, безжальний i, як  усiм  зда?ться,  дуже  смiливий.  ?,
правда, одна людина в Преславському палацi, яка зна?, що кесар Борис, як i
його батько, боягуз, що ним керу? страх, одчай,  божевiлля.  Людина  ця  -
Сурсувул, але тепер вже вiн не старший болярин,  вiн  -  тiльки  тiнь,  що
блука? в покоях кагана Симеона i випива? нарештi з його келиха...  але  не
вина, а отрути.
   Кесаря Бориса це аж нiяк не тривожить. Нема? Сурсувула - ? iншi  молодi
боляри, що вчились у Константинополi,  знають  церемонiал  iмператорського
двору, вмiють пити, спiвати, гуляти. Гуляй, Болгарi?!

   4

   Князь Святослав знав, що сталось у Константинополi, доходили  до  нього
вiстi з Преслави.
   Не тiльки руських во?в вiв тепер князь Святослав. Де вiн заявлявся,  до
нього  при?днувалось  множество  болгарських  свободникiв,  смердiв,   усi
парики. Вони знали тут кожен камiнчик i кущ, йшли поплiч з руськими воями.
   I коли князь Святослав  йшов  з  цим  вiйськом  понад  Дуна?м,  а  далi
Планиною, то бачив i пересвiдчувався, яке велике лихо готувалось давно для
Русi:  скрiзь  тут  понад  Дуна?м   побудована   була   стiна   й   стояли
городи-фортецi, вiсiмдесят над Дуна?м, кiлькасот у горах,  зведенi  руками
рабiв не для того, щоб одбиватись вiд когось, а щоб звiдси йти на Русь, на
Русь. Тепер цi фортецi були позаду руського  вiйська,  жорстокий  бiй  мiж
воями князя Святослава й нового кесаря  Бориса  йшов  на  довгiй,  широкiй
смузi землi вiд берегiв Руського моря аж до рiчки  Колубари...  Перемагали
во?  князя  Святослава,  вони  невпинно,  як  велетенський  морський  вал,
котились вперед, недалеко вже була й Преслава.
   Саме в цей час Микула побував  у  гостях  в  свого  приятеля  болгарина
Ангела. У ту нiч, коли  Микула  розв'язав  йому  на  руках  мотузки,  щось
розв'язалось i в душi Ангела, - був вiн, як виявилось, добрим хлопцем, сам
тепер iшов попереду во?в туди, куди вело його наболiле серце.
   I от якось уранцi Ангел зупинився.
   - То ? мо? село  Росава,  -  сказав  Ангел.  Микула  зупинився,  широко
розставивши натрудженi сво? ноги, i довго так стояв, приклавши праву  руку
до лоба, примружуючи очi i якось легко дихаючи.
   - Чого ж ти, другаре мiй, став? - запитав Ангел. -  Може,  неладне  мо?
село?
   - Нi, - швидко вiдповiв Микула. - Не того я став, що село тво? неладне,
а того, що воно схоже й на мо? село... У нас - Днiпро, тут - Дунай,  верби
тут i там, i птахи. Диви, такi ж i хижi... Ну, ходiмо!
   Але Микулi довелося ще раз зупинитись. Коли вони стали  наближатись  до
однi?? iз землянок над самою кручею Дунаю,  то  побачили,  що  там  сто?ть
жiнка, пильно дивиться, що то за люди  прямують  до  землянки,  i  раптом,
викинувши вперед руки, бiжить ?м назустрiч!
   - Ангеле! Ангеле! - чули вони ?? розпачливий крик.
   Ангел зупинився, став i Микула.
   - Жоно! Цвiтано! - промовив Ангел, i Микула помiтив, як у нього зблiдло
обличчя й задрижали щелепи.
   Але вiн швидко перемiг себе, обняв жону.
   - Ангеле! - говорила вона. - Чула всички, аще убi?н ?сть на война то...
Горе, плакам тяжко.
   - Аз бях там, - вiдповiв i показав на долину  Ангел,  -  i  мнозi  бяше
убитi, але сам здрав...
   I вiн розповiв Цвiтанi, що було з ним i що сталось над Дуна?м,  показав
на Микулу.
   Цвiтана обернулась до Микули, з приязню подивилась на  нього.  Була  це
молода ще, дуже при?мна жiнка у бiлiй сорочцi й спiдницi, що складалась  з
двох шматкiв червоно-зелено? тканини, пiдперезаних поясом,  i,  як  це  не
дивно, була дуже схожа на Вiсту. Одного не мiг  зрозумiти  Микула  -  чому
Цвiтана подивилась пильно на нього, а потiм низько в пояс вклонилась йому.
Так само зробив тодi й вiн -чужа земля, чужi звича?...
   Аж тодi вони рушили до землянки Ангела. Сам Ангел,  правда,  назвав  ??
бурделем. Як нагадувала вона Микулi ?хню землянку  над  Днiпром!  Викопана
вона  була  в  землi  пiд  горою,  через  що  хворостяна,  всипана  землею
покровина* (*Покровина - дах.) ??, що лежала на сошках,  суцiль  зливалася
iз схилом гори, поросла травою. Мiж травою там червонiли якiсь квiти.
   Навiть наблизившись до бурделю, Микула не зрозумiв, де вони  опинились:
на даху ?? ганялись за курми й весело кричали дiти.
   До бурделю вело кiлька викопаних просто в  землi  схiдцiв.  Коли  Ангел
вiдчинив дверi, вони зайшли одразу до  гривицi*  (*Гривиця  -  сiни.),  де
стояв верстат. За  нею  ж  була  велика  землянка  з  обкладеними  дошками
стiнами, з вогнищем посерединi, вiд якого вгору до покровини вiв  плетений
з лози i обмащений рудою глиною димар.
   - Клянусь Перуном! - сказав Микула. - Як дома! I увесь час,  поки  вони
сидiли бiля вогнища, у якому варилась страва,  i  коли,  запиваючи  вином,
?ли, Микула дивився на бурдель - на двi скринi й лар для борошна в  одному
кутку, на дерев'яний помiст-ложе в iншому, на дверцята, що вели до  тiсно?
клiтi.
   - А що це за страва? - розпитував Микула, коли Цвiтана поставила  перед
ним ще одну миску.
   - Каша, - вiдповiв Ангел.
   - Що каша - бачу, - засмiявся Микула, - каша ? всюди, а от з чого вона?
   Ангел зрозумiв Микулу й, повiвши до  клiтi,  набрав  пригорщ  гречаного
зерна. Микула взяв одно з них на зуб.
   - Добре жито! - промовив вiн.
   - Аще много беден чловек - то суть його жито, - пояснив, як мiг,  Ангел
Микулi. - Орну землю iмам малко, тоя жито сею  дваж  всяко  лято.  Грецьке
жито суть, гречка...
   - Гречка! - голосно засмiявся Микула. - Другаре Ангеле, данi я нiде  не
брав i не вiзьму, а оцю дань - гречку - дай менi.

   Вершники, що  ?хали  з  долини,  привезли  з  собою  й  подали  князевi
Святославу стрiлу.
   - Що це за стрiла? - запитав вiн.
   Йому розповiли про во?на, який помер на березi Дунаю вiд  цi??  стрiли,
але перед тим сказав, що  пiд  Ки?вом  стали  печенiги,  а  княгиня  Ольга
просить помочi в князя...
   Замислений стояв князь Святослав, дивився на Дунай i гори. Уже близько,
так близько, здавалося, була перемога над ромеями, за Преславою  i  горами
вiн стане сукупно з болгарами проти Iоанна - i переможе його.
   Але хитрi, зрадливi, пiдступнi iмператори роме?в. У цей час, коли  воям
його треба почати ще один, мабуть останнiй, бiй i  коли  вiн  iде  супроти
ворога чесно, з пiднятим заборолом, вони дiють, як i завжди, - заходять  з
спини, заганяють нiж у саме серце.
   Не самi печенiги стали пiд Ки?вом. О, князь Святослав добре знав  ?хнiх
каганiв. Вони блукають, як пси, над Днiпром, вони бояться руських людей  i
нiколи б не пiшли на Ки?в i Русь. Якщо ж пiшли, то ?х пiдкупили, дали сво?
кентинарi? iмператори роме?в...
   Невимовна образа наповнювала  серце  князя  Святослава.  Але  на  зраду
iмператорiв вiн мiг вiдповiсти тiльки одним - силою на силу.
   - Збережiть цю стрiлу для того, хто послав  ??  в  серце  воя  мого,  -
сказав Святослав. - Я чую твiй голос, Руська земле, чую, матiнко  княгине!
- закiнчив вiн.
   I тодi князь Святослав велiв  кликати  до  себе  брата  Улiба,  во?вод,
тисяцьких, всю вищу дружину.
   У глибокому роздумi стояв вiн з нею над берегом Дунаю,  довго  дивився,
як хвилi набiгають i набiгають на пiсок. А поруч iз ним стояли князь Улiб,
Свенелд, Iкмор, ще чимало во?вод i тисяцьких земель Русi.
   - Дружино моя! - почав князь Святослав i пiдняв очi на подругiв сво?х у
ратних справах. - Много кровi нашо? пролилося  тут,  дерзно  боролися  во?
руськi, ворог  да?  уже  плечi,  близько  нам  тепер  i  до  Вiзантi?,  до
правдивого суду на бранi. Але iмператори роме?в, по християнському  сво?му
звичаю, велику гнесь сотворили, веред зробили взад нас. Маю  вiстi  я,  що
печенiги стали пiд Ки?вом-городом,  княгиня  Ольга  кличе  рятувати  землю
Руську, помiч дати Ки?ву...
   Во?води мовчали, але блискучi очi, покладенi  на  мечi  руки,  стиснутi
уста свiдчили про ?хню образу й ненависть.
   - Мислю так, - вiв далi князь Святослав, - що  не  можемо  ми  бранi  з
iмператорами припинити. Станемо тут i будемо стояти. Я ж уборзi з дружиною
меншою iду Ки?ву. Обапол будемо боротись - ви тут, а я там. Знаю, буде вам
ослаба, дружино, але вiдаю - станете на смерть i супостат вас  не  одолi?.
Не нам, а iмператорам роме?в пагуба буде.
   - Роби, княже! - вiдповiли всi. Тi?? ж ночi,  перепливши  Дунай,  князь
Святослав з дружиною вборзi полетiв до Ки?ва.

   5

   Кiлька разiв пробували печенiги копi?м узяти Гору. Вони дерлися до стiн
удень, пiдповзали й лiзли на городницi  вночi,  стягали  дерево  й  хотiли
запалити ворота.
   В той же час вони гасали на сво?х конях по всiх  околицях,  пограбували
княжi двори в Берестовому й на Оболонi, палили боярськi отчини Щекавицi  й
Хоревицi.
   Над Либiддю, де збилося стiльки печенiгiв, що нiде було  коня  напо?ти,
на Подолi, а також i в передграддi - скрiзь  лунали  зловiснi,  пронизливi
голоси печенiгiв: напившись медiв  у  княжих  i  боярських  медушах,  вони
ходили п'янi.
   Вiд Либедi й Подолу долiтали iнодi й iншi крики,  вiд  яких  здригались
всi на Горi, - печенiги мучили й вбивали людей, якi не встигли  втекти  на
Гору i ховались десь у лiсах i ярах.
   Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей  на  Горi  була  надiя,  що
печенiги постоять пiд Ки?вом i  повернуться  в  поле.  Але  тi  не  думали
залишати Ки?ва.  Дедалi  ?х  ставало  нiбито  ще  бiльше,  певне,  з  поля
пiдходили новi орди.
   На Горi було важко. Гриднi  день  i  нiч  стояли  на  стiнах,  одбивали
напади, лагодили городницi. Вже багато ?х було покалiчено, багато лежало в
землi бiля ворiт на Перевесище.
   Гридням допомагали ремiсники  з  передграддя,  смерди  з  Подолу,  вони
стояли на городницях i пiд  стiнами  -  подавали  камiння,  носили  пiсок,
готували стрiли.
   Не вiдставали й жони полянськi - ?хнi руки були також у надобi,  багато
з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв.
   А потiм люди почали страждати  вiд  голоду  й  нестачi  води.  Княжi  й
во?водськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в
джерелах бiля берестянсько? стiни води.
   Немiчна, хвора була й княгиня  Ольга.  Вона,  правда,  намагалась,  щоб
нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так  само,  як  i
все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з  боярами
i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.
   Турбувалась княгиня й про онукiв сво?х, оберiгала ?х  у  важкi  години.
Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, - боялась за них.
   Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все  бiльше  схожим  на
Малушу - тi ж очi, нiс,  уста.  Але  княгинi  Ользi  вiн  нагадував  ще  й
молодого Святослава - такий самий мовчазний, упертий,  завзятий,  дерзкий.
Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, -  а  хiба  дiд
його, Iгор, не був таким?
   I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею,  з
Пракседою виходили гуляти у сад  за  теремом,  з  вуйками  сво?ми  вчились
стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось ?м.
   Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки  тодi,  коли  Добриня
рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi.
   Але хiба вгада?ш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було  на
стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що  княжичi  Ярополк  i
Олег сплять у сво?х ложах, а княжича Володимира там  немов  i  не  бувало.
Княгиня Ольга обiйшла терем - княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр -  там
його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й  там  побачила,  як
Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами.
   - Володимире! - сказала вона онуковi потiм. - Чому ти не бережеш живота
сво?го?
   - А хiба живот у князя не такий, як у його  во?в?  -  зухвало  вiдповiв
Володимир.
   Княгиня Ольга похитала головою, - такий, такий самий, як Святославi
   "А втiм, - подумала вона, - може, саме такими й повиннi бути  вони,  бо
така ж Русь?!"
   Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо  йому  ж  доручив  князь
Святослав свого сина.
   I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн
був добрий во?вода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей,  та
й люди вiрили йому.
   Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на
Горi.
   - Важко, дуже важко на Горi, княгине, - говорив  Добриня,  -  вже  люди
починають нарiкати, що це ?х покарав Перун, супроти  християн  говорять...
Дехто каже, що треба принести...
   - Чого ж ти замовк, Добрине?
   - ...треба  принести  в  жертву  людину...  Запаленими  очима  дивилась
княгиня на Днiпро, спраглi уста ?? шепотiли молитву.
   - Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова?
   - Не видно, матiнко княгине.
   - Так що ж робити?  -  шепотiла  вона.  -  Господи,  настави,  настави!
Добриня подумав.
   - Треба слати, княгине, людину до  Чернiгова,  в  землi  нашi,  кликати
помiч.
   - Але як, Добрине, кого?
   - Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине.
   Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна.  На  Горi  не  тлiв
жоден вогник.  Темно  було  навкруг  стiни.  Тiльки  в  одному  мiсцi,  на
передграддi, буяв вогонь i звiдти  ж  долiтали  звуки  бубна  i  крикливо?
печенiзько? пiснi.
   Разом iз Добринею один во?н пiдiйшов  до  краю  стiни,  зупинився  бiля
заборола й подивився вниз. Там було темно, дна  не  видно,  здавалося,  що
сто?ть вiн над глибоким проваллям. Але во?н знав,  що  внизу  рiв,  тверда
земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець  мотузка  на  заборолi,  а
другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну.
   - Прощай, Добрине!
   - Прощай, Туре!
   Гридень Тур  метко  перелiз  через  забороло  i,  мiцно  тримаючись  за
мотузок, почав спускатись. Вiд кiнця городниць до дна  рову  було  далеко,
мотузок розгойдувався в повiтрi, разом iз ним робив кола i Тур.
   Раз вiн затримався надовго, повис над  ровом,  бо  йому  здавалося,  що
внизу хтось заворушився. Та нi, в рову  нiкого  не  було.  Вiн  спустився,
став, а потiм лiг на схилi рову.
   Так Тур лежав довго, прислухаючись,  а  потiм  сiпнув  кiнець  мотузка,
подаючи знак, що буде повзти вiд стiни. На стiнi також сiпнувся мотузок  -
там усе ще стояв Добриня, вiн бажав Туровi удачi.
   Тур поповз. Очi його вже призвича?лись до темряви, на тлi темного  неба
вiн бачив ще темнiшi  бугорки,  кущi.  Бачив  вiн  i  повалене  печенiгами
околля, що лежало скрiзь, нагадуючи здалеку постатi людей.
   I коли б хто пiзнiше запитав Тура, як  це  сталось,  вiн  не  зумiв  би
пояснити. Переповзши високий вал за ровом, околля, яр i ще раз спустившись
вузьким рiвчаком, вiн помiтив, що опинився  просто  перед  вогнищем,  бiля
якого сидить на травi кiлька печенiгiв.
   Проте на Тура нiхто не дивився, вовняна чорна шапка, шкiряний киптар  i
крива шабля бiля пояса, якi вiн зняв з убитого  на  стiнi  ворога,  робили
його схожим на тих печенiгiв, що сидiли поруч з ним.  Нiхто  на  нього  не
звернув жодно? уваги.
   Дiялось тут щось неймовiрне. Чимало  печенiгiв  лежало  на  хутрах,  на
кiнських попонах i просто на землi, деякi з них ласували ледь  пiдсмаженою
на вогнi кониною, усi пили з  корчаг  вино  чи  мед,  а  кiлька  десяткiв,
взявшись за руки, притупуючи ногами, кружляли навколо вогнища.
   Вони танцювали пiд пронизливий гук трьох дудукiв, що  грали,  надуваючи
щоки, двох музик, якi  рипiли  смиками  по  натягнутих  на  довгi  чурбаки
струнах, i кiлькох бубнарiв, що вчиняли найбiльший шум.
   Але й тi, що лежали на хутрах i землi, не  були  байдужi  до  музики  й
танцюристiв, а плескали в  долонi,  кричали,  заохочували  ?х.  Тур  бачив
близько вiд себе п'янi обличчя печенiгiв, на яких  грав  вiдсвiт  вогнища,
?хнi косуватi, маснi очi. Навiть п'янi, вони говорили про Ки?в,  поглядали
i показували на Гору.
   I, бачачи перед собою цi засмаглi вiд вiтру й сонця безжальнi  обличчя,
Тур подумав про те, що ж буде, коли вони  вдеруться  до  города,  пригадав
батька свого, матiр, Малушу, яка може загинути вiд ?х руки  над  Россю,  i
все тiло його затремтiло. Швидше за Днiпро, дiйти до першого  села,  взяти
коня й летiти до Остра, Чернiгова, кликати помiч!
   Та як зараз пройти до Днiпра? Вiн  боявся  озиратись  навкруг,  щоб  не
привернути уваги ворогiв, сидiв, нiби  пiдпилий,  схиливши  голову,  трохи
похитуючись. Але знав, що позад нього, куди б  вiн  не  ступив,  -  скрiзь
сидять, стоять, блукають  вороги,  що  пройти  тут  зараз  вiн  не  зможе,
проповзти - не зумi?. I ще бiльше його тривожило те, що кiнчалась  коротка
червенська нiч. Вже за Днiпром починало днiти небо.
   I раптом вiн побачив, що  просто  на  нього  вiд  вогнища  суне  кiлька
печенiгiв. Вони були дуже п'янi - це видно було по  ?х  ходi.  Зараз  вони
пройдуть повз нього i, очевидно, пiдуть униз, до Днiпра.
   Коли вони були близько вiд нього, вiн уже стояв на ногах,  коли  минали
його, взяв пiд руку одного печенiга. Вони йшли далi - i вiн iшов мiж ними,
на вигляд п'яний, як i вони,  та  навiть  i  бiльше.  Не  випускаючи  руки
печенiга, вiн мало не падав, щось ревiв...  Його  сусiд,  печенiг,  навiть
обiйняв його, притулився обличчям до плеча, щось  белькотiв.  Як  хотiлося
Туру його вбити!
   Про одне тiльки думав Тур - швидше дiйти до берега Днiпра. А  печенiги,
як на зло, iшли надто повiльно, зупинялись, щось кричали, падали. I вже  в
кволому свiтанку видно було ?хнi обличчя. Вiн же все нижче й  нижче,  нiби
зовсiм сп'янiв, схиляв голову, немов падав,  а  тим  часом  тягнув  ?х  до
Днiпра.
   I от нарештi Днiпро. Вже стало зовсiм видно, i, може, вранiшнiй вiтрець
протверезив голови печенiгiв, бо вони зупинились i закричали.
   Тур пiдняв голову й глянув на печенiгiв. Добре, що подивився, бо  вони,
мабуть, зрозумiли, хто з ними йшов, один уже встиг вихопити шаблю,  пiдняв
?? над головою.
   Тур не побiг до Днiпра, бо знав, що шабля ворога впаде на його  голову.
Кинувся на печенiга, вдарив його кулаками в груди  так,  що  той  випустив
зброю, а тим часом сам вихопив свою шаблю й одним ударом  стяв  печенiговi
голову.
   У ту ж мить, коли безголовий тулуб печенiга хитнувся i важко  падав  на
землю, Тур уже бiг до Днiпра, став на кручi, змахнув руками, як  птах,  що
почина? льот, i одiрвався, чорною стрiлою  полетiв  униз.  Високо  знялися
бризки, й колами пiшла вода.
   Тур вирнув далеко.  На  березi  вже  збагнули,  що  сталось,  i  багато
печенiгiв стрiляли з лукiв, iншi, ждучи, коли вирне  невiдомий,  стали  на
колiна, натягли тятиви.
   Стрiли пiрнали в воду близько вiд Тура. Вiн чув ?х свист, чув, як поруч
булька? вода, i ще раз, ще раз пiрнав. А там поплив через  Днiпро,  вийшов
на лiвому березi й зник у кущах.

   Пiзньо? ночi на  пiвденнiй  околицi  города,  в  хижах  бiля  ворiт  на
Перевесище почалась пожежа. Люди закричали, кинулись до ворiт.  Загорiлось
через недогляд, чи, може, залетiла палаюча ворожа стрiла - нiхто про це не
думав. Кожен знав, чим пожежа загрожу? дерев'яному городу.
   - Гасiть ??, гасiть! - волали навкруг. Але не було води.  I  тодi  люди
кинулись гасити вогонь руками, тiлом, з криком розвертали, трощили хижi. У
диму, серед червоних вогняних язикiв вони падали, задихались.
   Стогоном i зойками зустрiчали  ранок  знесиленi,  обпеченi  люди.  Вони
просили води, ковток води!
   Не тiльки покалiченим, здоровим нiчим було дихати в городi. Повiтря мiж
стiнами отру?в дим, iз-за Днiпра встало й швидко пiднiмалось у небi гаряче
сонце, за нiч земля остигла, але тепер ?? немилосердно розпiкало безжальне
промiння.
   I тодi в самiй  серединi  Гори,  проти  теремiв  княжих,  недалеко  вiд
Перунового требища, почали  сходитись  люди.  ?х  нiхто  не  збирав,  але,
здавалося, хтось пiдказував, що треба iти усiм з концiв сюди, до теремiв.
   Iшли чоловiки, жiнки, iшли  ремiсники  з  передграддя,  люди  простi  з
Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi  стогоном,
що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись.
   I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над  усiма,
став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з  великими
запаленими очима - головний жрець Перуна.
   Простерши вгору праву руку, вiн кричав:
   -  Перун  прокляв  нас!..  Боги  посилають  на  нас  нещастя!..  Мусимо
очиститись!.. Боги вимагають жертви!
   I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець,  вирвалось  з
натовпу невблаганне:
   - Жертву! Жертву! Жертву!
   - Перун вимага? людську жертву! - кричав жрець.  Тепер  людей  нiщо  не
могло зупинити. Вони  дивились  тiльки  на  жерця,  що  стояв  на  каменi,
пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.
   I раптом жрець опустив руку, - на  стiнах  Гори  вдарили  била.  Звiдти
залунав переможний крик:
   - На Днiпрi лодi? князя Святослава!

   Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь,  аж  до
Либедi, зчинилась тривога, -забряжчали щити, залунали сполоханi голоси.
   Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й  почулись  голоси  i  на
городницях Ки?ва.
   Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало  рожевим  i  враз
заголубiло небо, на Днiпрi проти Ки?ва i скрiзь по  плесу,  нiби  з  води,
виринули лодi?,  на  них  трубили  труби,  чулись  гучнi  крики,  а  лодi?
прямували через Днiпро - до круч i Почайни.
   В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли  жеравцi,  що
так давно не обертались, гучно лiг на  другий  бiк  рову  мiст,  з  города
почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни.
   З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як
з них стрибають во?, як вони  вибiгають  на  кручi,  кидаються  навперейми
печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що  встигли
сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до  лiсу
над Либiддю.
   Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як
пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити ?? й пити. Люди пили,  набирали  в
цебра, що були на лодiях, несли ?х на Гору - жонам,  дiтям,  якi  не  мали
навiть сил спуститись до Днiпра.
   - Слава, слава воям Святослава!
   Але це були не во? Святослава. Це  гридень  Тур  дiстався,  знайшов  на
лiвому березi во?воду Претича й розповiв, де i як стоять  печенiги.  Пiсля
того чернiгiвська дружина й усi во?,  що  були  на  лiвому  березi,  вночi
пiдпливли до Ки?ва й одолiли печенiгiв...
   Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава.  Вiн  зустрiв  ?х
орду, що летiла вiд Ки?ва до  Росi,  бiля  Роднi,  почав  з  нею  рать,  i
печенiги одразу дали  спини,  ?хнiй  каган  Куря  здався  на  ласку  князя
Святослава.
   Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на  в'ялiй  травi  один
проти одного, схрестивши пiд собою ноги, - про мир  по  покону  слiд  було
говорити тiльки сидячи, - торкнулись руками землi,  щоб  вона  чула  кожне
слово.
   Князь Святослав сказав:
   - Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Ки?вом. Печенiги  й  руси  не
воюють мiж собою... Хотiв би я - давно розбив би вас, скинув у море.  Чого
ж ти, Куря, прийшов з ордою до Ки?ва?
   Печенiзький каган,  уникаючи  пронизливого  погляду  Святослава,  почав
викручуватись:
   - У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба.
   - Ти брешеш, Куря! - крикнув Святослав. - Голоднi зими бували й ранiше,
чому не погнав табунiв до херсонiтiв - за коней вони дали б тобi i  хлiба,
й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни.
   Каган спробував брехати далi:
   - Ми хотiли гнати табуни, але руськi во? зачепили нас у полi...
   - I ви тодi пiшли на Ки?в? - засмiявся Святослав. - Нi, Куря,  не  вiрю
я, що руськi во?  зачепили  вас  у  полi.  У  нас  ?  багато  дiла  i  без
печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.
   Куря дряпнув рукою землю.
   - Говорю правду...
   - Нi, брешешi
   - Земля зна?, - твердив Куря, - я говорю тiльки правду.
   I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.
   - Слухай, кагане, - сердито промовив вiн, -  Ти  хочеш  живим  вийти  з
ордою сво?ю в поле? Печенiзький каган мовчав.
   - Вiдповiдай, кагане, - голосно сказав Святослав,  -  Укладемо  мир  чи
зробимо сiчу? Во? мо? готовi... -
   - Мир, - дивлячись у землю, сказав каган.
   - Тодi говори правду... Куря мовчав.
   - Я допомагав ромеям, - нарештi сказав вiн.

   6

   Чим ближче до?жджав князь Святослав iз дружиною  сво?ю  до  Ки?ва,  тим
бiльша ру?на вiдкривалась його очам... Над широкою,  швидкою  Либiддю  лiс
був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу,  хмарами
лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави
бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища.
   I от князь Святослав зупиня?ться перед воротами над Перевесищем.  Гучно
кричить його дружина,  на  обпалених,  чорних  стiнах  города  заявляються
сторожi - аж тепер прийшов князь, - риплять жеравцi, опуска?ться мiст.
   Князь Святослав засмучений ?хав по Горi - й тут пожарище, скрiзь ру?ни,
попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжо? дружини, iз  хиж
на Горi, з теремiв вибiгали люди. На  них  страшно  було  дивитись,  -  що
тiльки робить брань!
   Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив
коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок,
ступив у сiни.
   Тут, у сiнях, вже стояли i, видно,  ждали  князя  сини  Ярополк,  Олег,
Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов
до синiв.
   Минуло небагато часу, коли бачив вiн  ?х  востанн?,  але  як  змiнились
вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька  гарячими  якимись
очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до
батька, поцiлував його. Але одразу  ж,  помiтивши,  що  брати  образилися,
вiдступив...
   - Як княгиня? - запитав у бояр Святослав.  Слова  його  почув  священик
Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi.
   - Вельми хвора княгиня наша, - вiдповiв священик, -А про тебе вже чула,
кличе...
   Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила  вiкном  до  Днiпра,  у  крiслi,
спершись на поручнi, iз заплющеними очима - думала чи, може, спочивала.
   - Мамо! - тихо промовив з порога, боячись ?? розбудити, Святослав.
   Вона одразу розплющила очi, - як глибоко запали тепер вони,  -  пiзнала
сина, простягла вперед руки...
   - То ти й при?хав? - дуже тихо сказала княгиня.
   - При?хав... примчав, коли почув звiстку про Ки?в.
   - Спасибi, синку!
   Святослав пiшов уперед,  схилився  перед  матiр'ю  на  колiна,  i  вона
поклала руку на голову сина, поцiлувала його.
   Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку.  Чому  ж
тепер ця рука така квола, холодна?
   - Мамо! - запитав Святослав. - Що з тобою?
   - Видиш мя немощну сущу, - з болем вiдповiла вона. - Не можу  нi  ?сти,
нi пити, болить... все тiло... серце.
   - Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву...
   - Вже нiякi лiчцi  й  жертви  менi  не  поможуть...  Молюсь  богу,  щоб
кiнчились мо? страждання... Молись i ти, сину!
   Вона заплющила очi,  деякий  час  мовчала,  а  тодi  нiби  прокинулась,
сказала:
   - Що я i мо? немощi, сину? У Ки?вi було дуже тяжко, печенiги  мало  нас
не одолiли. Але людi? стояли твердi духом...
   - Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра.  Говорив  i  з
каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали ?х на нас роме?...
   - Знову вони, - важко зiтхнула княгиня, - Нi, ти не помилився, що пiшов
на них, Святославе. I як там?
   Вiн розповiв ?й усе, що  сталось  вiдтодi,  як  рушили  во?  до  Дунаю,
розповiв, як брав городи в Болгарi? i як мало не дiйшов до Преслави...
   Блiда, стомлена княгиня, напружено,  часто  й  важко  дихаючи,  слухала
розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за  кожним
кроком сина i його во?в у Болгарi?.
   - А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину!
   I Святослав вiдповiв на всi ?? питання.
   - Добре! - сказала вона,  коли  Святослав  кiнчив  розповiдь.  -  Нема?
кесаря Петра, - що ж, така йому й слава. А з сином його не  сварись,  може
ж, вiн згада? дiда Симеона, уклади з ним мир...
   - Ой нi, - з гiркотою сказав Святослав. - Що Петро, що Борис, -  обидва
сiрi, грецькi. А з Константинополя  Бориса  пiдтриму?  новий  iмператор  -
Iоанн Цимiсхiй.
   - Так пошли пiдмогу дружинi сво?й на Дунай, нехай блюде  межi  нашi,  а
сам побудь тут, у Ки?вi...
   - Нi, мамо, негоже менi в Ки?вi  бути,  доки  кесарi  i  iмператори  не
розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дуна?,  сто?ть  моя
дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там  зi
мною поряд стали не кесарi, а болгари, - там середа нашо? землi, мушу i  я
там бути.
   - А Ки?в-город? - болiсно промовила княгиня.  -  Не  знаю  всього,  але
боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна...
   - Думаю про Ки?в-город i про землi  нашi,  -  спробував  заспоко?ти  ??
Святослав. - Але ж тут сидиш ти...
   - Що я? - посмiхнулась вона. - Сани мо? вже стоять бiля порога,  кожно?
ночi кличе мене Iгор...
   Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила:
   - Нi, сину, на Ки?вському столi вже менi не сидiти.
   - З тобою будуть сини мо?...
   - Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так - посади синiв.
   - Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась.
   - Три сини - i всi три рiзнi, - зiтхнула вона. - Ярополк - вiн  у  мене
хрещений, але злий, зухвалий...  Олег  також  добрий,  але  дуже  тихий...
Володимир...
   Знову помовчала княгиня...
   - Добрий Володимир, хоч i язичник, але  бояри  його  не  приймуть...  -
княгиня замовкла й кiнчила: - Нi, Ярополка треба.
   - Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду.
   - Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...
   - Я не покину тебе, доки жива, мамо, - сказав Святослав, - i все зроблю
по тво?му слову...
   - То й добре! - промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.

   Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi  в  Ки?вi,  все  сходив  на
Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.
   I скрiзь його серце вражали спустошення й ру?ни, скрiзь  вiн  зустрiчав
сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.
   - Коли ж, княже, кiнець ру?нi i  вiйнi?..  Бачиш,  княже,  як  стражда?
Руська земля?
   Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i  матерi.  Княгиня,  видно,
дуже мучилась i страждала, ?й важко вже було й говорити, але  хотiла,  щоб
син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його
сiсти, i так у мовчаннi минали години...
   Третього дня увеченi вiн також прийшов до не?, але затримався в  сiнях.
У матерi був священик  Григорiй,  а  Святослав  не  хотiв  заважати  ?хнiй
розмовi.
   Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав
Святославу:
   - Iди, княже, вона кличе тебе.
   Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У  куточку  горiв
свiчник. Мати  лежала  на  сво?му  ложi  надзвичайно  блiда,  але  тиха  i
спокiйна.
   - Сядь, Святославе! - сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд ?? ложа.
   - От я i висповiдалась в усiх сво?х грiхах...
   - Кому ти сповiдалась, в чiм? - не зрозумiв вiн.
   - Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...
   - Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба  жити  й
жити...
   Квола посмiшка пробiгла по ?? обличчю.
   - Усяке життя закiнчу?ться, i княже - також, -  промовила  вона.  -  Не
втiшай мене, сину. I я вже готова до далеко? сво?? дороги.
   Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.
   - Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...
   - За що я тебе мушу прощати? - запитав Святослав. -Адже ти менi  робила
тiльки добро...
   - Добро - це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти,
мабуть, гнiва?шся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?
   - Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто  й  згадувати!  -  тихо
сказав Святослав.
   - Нi, не говори так. Чим далi дороге  минуле  вiдходить  вiд  нас,  тим
дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час,  Святославе.  Менi
також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я  могла
зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а
Улiб сидiв би на Ки?вському столi. А вiн зробив би все не так, як ти.  Вiн
повiк не зробив би того, що ти, Святославе!
   - Мамо! - сказав Святослав. - Я знаю Гору й Улiба. А  зробив  я  тiльки
те, що мусив i змiг...
   - Що мусив i змiг, - повторила його слова княгиня. - Нi, Святославе, ти
зробив бiльше, нiж мiг... Колись...  тодi...  я  мучилась  i  вагалась.  У
трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив  збирати
землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригаду?ш Iскоростень?
   - Пригадую...
   - Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а  страх  за  землi
нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли  б  одпала  вiд  нас
Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б  днесь  i
Русi!..
   - Ти - мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю  й  те,  чому  ти
замiнила дань уставом...
   - Що устав, - княгиня показала за вiкно, - коли вони думають про  одне.
Я, сину, роздала вже ?м усi землi, лiси i рiки...
   - Але ж ? ще й люди, мамо... Русь - не токмо  Гора,  а  багато  племен,
язикiв, городiв.
   - Так, -  згодилась  княгиня,  -  Русь  -  це  багато  племен,  язикiв,
городiв... Вони тепер з'?днались, i ти веди ?х проти ворогiв,  веди  проти
Вiзантi?. А за Малушу ти мене прости, сину! Проща?ш?
   - Прощаю, мамо!
   - I другий раз прости...
   - Прощаю...
   - I третiй...
   - Прощаю...
   - Спасибi, сину, - княгиня довго  лежала  iз  заплющеними  очима,  нiби
спочивала.
   - Усе кiнча?ться, - згодом промовила вона i подивилась на Святослава. -
Отак затиха? життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж  взнають  колись
люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi?
   - Взнають, мамо, - впевнено сказав Святослав.
   - Коли помру, - сказала княгиня,  -  не  роби  тризни  по  менi...  маю
пресвiтера... нехай похова? як християнку...
   - Мамо! - вирвалось у нього. - А дозволиш менi взяти Малушу?
   Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби ?й треба  було  сказати
щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i  пiдвелась,  сперлась
на руку, сiла...
   - Ти зна?ш, Святославе, -  сказала  вона,  дивлячись  на  сина  якимись
надзвичайно великими очима, - що тодi... у ту нiч... коли Малуша ви?жджала
з города... я пожалувала ?й село... Будутин...
   - Пожалувала село?
   -  Так...  але  вона  його  не  взяла.  Вiдмовилась...  бо  хотiла   не
пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти  ?...  Зна?ш  тепер,
яка Малуша...
   Княгиня зупинилась.
   - Малуша, - кiнчила княгиня. - Вона... вона дужча, нiж  я...  знайди...
вiзьми ??...
   I враз очi ?? згасли, мертва голова одкинулась на подушки...

   Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Ки?в давно  вже  знав,  що
княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, -  вiсник  смертi,  -
з'явилося  над  стiнами  города,  зашумiла,  загомонiла  Гора,  бояринi  й
во?водинi жони кинулись до княжого терема,  звiдти  залунали  ?хнi  сумнi,
розпачливi крики - вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.
   Лiпшi ж мужi з Гори, що були сво?ми людьми в теремах княжих,  поспiшали
зараз до князя Святослава - ?м треба було розв'язати багато справ.
   Князь Святослав сидiв у великiй сво?й свiтлицi,  що  виходила  високими
вiкнами до Днiпра, оточений  трьома  синами.  Поблизу  них  стояло  кiлька
во?вод, що при?хали разом iз князем вiд Дунаю, бiля дверей свiтлицi  ждали
напохватi слуги.
   Горянськi бояри й во?води заходили до свiтлицi, зупинялись перед князем
i, низько вклонившись, мовчки одходили набiк  -  у  годину,  коли  княгиня
споко?лась, але душа ??, як усi вони вiрили, блука? ще  десь  близько,  не
годилось нi про що говорити.
   Мовчки, схиляючи голову, вiдповiв ?м i князь Святослав з  синами.  Люди
спiвчувають ?м у великому горi, горе князiв - горе i ?х.
   За вiкном швидко  темнiло.  Ще  видно  було  темно-синi  води  Почайни,
острiв, голубе плесо Днiпра, жовтi коси по той бiк, лiси, небо. Але все це
примеркало, гасло. Нiч насувала зi сходу...
   У сiнях дворяни били в кресало, роздували вогонь. Потiм хтось iз них  з
свiчкою в руках зайшов до свiтлицi i заходився запалювати свiтильники,  що
стояли попiд стiнами. Тодi за вiкном зовсiм потемнiло.
   I враз стало видно усiх  бояр  i  во?вод,  що  збились  попiд  стiнами.
Бородатi, засмаглi мужi  переминались  з  ноги  на  ногу,  ховали  руки  з
високими шапками за спиною, уперто мовчали.
   Але мовчати отак увесь вечiр було несила. Один iз бояр  -  це  був  муж
лiпший Лаврит - ступив крок уперед i, прокашлявшись, запитав:
   - Коли ж, княже, зробимо почесть погребову нашiй княгинi?
   Князь Святослав, що дивився, як  за  Днiпром  спалаху?  зеленим  сяйвом
перша зоря, нiби прокинувся.
   - А що? Похова?мо як треба...
   - Покон велить, - вiв далi Лаврит, - поховати до вечора наступного дня,
щоб душа покiйно? не заблукала на небесних  луках,  а  потрапила  прямо  у
вирiй...
   - Так, так, - загомонiло вже чимало бояр, - поховати треба  завтра,  по
покону...
   - Але я хотiв би, - подивився на мужiв сво?х князь, - щоб  на  почестях
були люди. Гiнцi вже по?хали до всiх земель,  хоч  повернуться  звiдти  не
скоро. Проте i Вишгород, i Бiлгород, i Родня, i Переяслав мусять бути.
   Боярин Лаврит мовчав, але з усiх  куткiв  свiтлицi  i  навiть  з  сiней
залунали голоси:
   - То правда! Вишгород i Родня мусять бути.  Вони,  либонь,  уже  ?дуть.
Покiйна княгиня була така недужа...
   Та боярин Лаврит ще не сказав усього,  що  думав,  Вiн  загрiб  широкою
п'ятiрнею волосся на потилицi й голоснiше вже, роздратовано запитав:
   - А тризну коли зробимо, княже? Адже пiдготуватись  треба  -  лодiю,  i
слуг для жертви, i коней, i всякий запас у дорогу...
   Якщо говорити правду, князь Святослав хоч i не ждав цього  питання  вiд
сво?х мужiв, але розумiв, що  постати  воно  може.  Напружене  мовчання  в
свiтлицi свiдчило, що запиту? не сам Лаврит... Поруч iз ним, як  це  тепер
помiтив князь, стояв i сивий, старий жрець Перуна.
   - Що ж, - вiдповiв на це Святослав, - готуватись до почестi,  звичайно,
треба, i я вже велiв це зробити, але жертви не  хочу,  тризни  по  княгинi
справляти не будемо.
   - Як же так? - раптом озвiрiв i закричав Лаврит. - Усi князi  руськi  -
iже за Кия i пiсля нього - похованi були по нашому  покону,  i  над  всiма
ними людi? робили тризну.
   Князь Святослав поволi встав з стiльця, ступив уперед i зупинився перед
боярами й во?водами з Гори. О, в цю вечорову годину вiн вiдчув, що привело
?х сюди, чому вони стояли мовчки, чому так  глибоко  дихають  i  дивляться
блискучими очима на нього.
   - Мати моя Ольга,  -  сказав  вiн  так,  щоб  вони  всi  чули,  -  була
християнкою i заповiдала менi поховати  ??  як  християнку  -  без  нашого
покону, без тризни.
   - Без покону... без тризни...  християнка,  -прокотилось  багатоголосе,
хиже, як гадюче сичання, по свiтлицi.
   - Твоя мати, княже, - голоснiше вiд усiх крикнув тодi  Лаврит,  -  була
християнкою, i ми покладемо жертви, помолимось, аби ?? простив Перун.  Але
вона була, крiм того, й нашою княгинею, через що  волимо  поховати  ??  по
покону, як ховали Олега, як твого батька Iгоря... Честь  погребова  мусить
бути виконана!
   Дiд Олег!
   Батько Iгор!
   Погребова честь княжого роду! О, боярин Лаврит  знав,  куди  цiлить,  i
вразив князя Святослава в саме серце. Це говорить не один тiльки Лаврит  -
коливаються попiд стiнами свiтлицi гарячi вогнi свiчад,  у  червонкуватому
вiдсвiтi проходять перед поглядом князя бородатi, засмаглi обличчя мужiв з
Гори, на нього дивиться сотня злих, роздратованих очей...
   - Я все сказав, - промовив князь  Святослав.  -  Буде  так,  як  велiла
княгиня.
   Два днi горiли вогнища на Воздихальницi  край  Ки?ва-города,  i  густi,
чорнi дими пiдiймалися високо в небо, сповiщаючи  про  печаль  i  скорботу
старо? Гори. Гiнцi гнали, змiнюючи на погостах коней, вiд  весi  до  весi,
вiд города до города. Але далекий шлях вiд Ки?ва до Новгорода, Iтиля-рiки,
червенських городiв, i там набагато пiзнiше дiзналися про  смерть  велико?
княгинi. Сам Ки?в ховав Ольгу.
   Погребова почесть  почалася  другого  дня  надвечiр.  Тодi  до  княжого
терема, де поклали княгиню,  зiбралася  вся  Гора,  i  декому  -  хто  був
родовитiшим, ближчим до  княжого  двору  -  вдалося  пробратись  у  Золоту
палату, постояти бiля труни. Бiльшiсть же горян товпились  у  дворi,  бiля
ганкiв, попiд стiнами терема.
   Вiкна в теремi були зачиненi. Але було чути, як там, усерединi, час вiд
часу спiва? хор з церкви Iлi?, як ридають i примовляють  над  княгинею  по
покону давньому жiнки. Потiм усе в теремi  затихло,  i  раптом  на  дверях
заявились во?води й бояри, що  несли  на  плечах  дубову  корсту  з  тiлом
княгинi.
   Гора мовчала.  Корсту  поставили  на  сани,  всипанi  свiжими  квiтами,
поклали кетяг калини, що вже починала червонiти... Так i рушили, гуркочучи
на камiннi двору, сани. Одразу за ними пiшов  князь  Святослав  з  синами,
далi родичi, во?води, бояри, всi горяни.
   Поки  проминули  Гору  й  ворота,   погребова   почесть   розтягнулась,
вирiвнялась. Тепер вже це був справжнiй княжий похiд, де кожен  знав  сво?
мiсце. Попереду всiх, як i належало, крокувала  дружина  -  у  шоломах,  з
луками й мечами бiля поясiв, на довгих древках маяли знамена княжi.
   Восьмеро кращих гнiдих коней з княжих табунiв тягли сани, тi самi сани,
на яких колись княгиня Ольга ?здила по сво?х землях. Тiльки зараз на санях
стояла дубова корста, поперед не? вiко...
   Обличчя в княгинi Ольги було надзвичайно блiде, спокiйне  i  замислене:
нiби хотiла вона ще щось почути на цiй землi, дослухалась.
   Перед саньми iшов з хрестом у руках священик Григорiй, поруч  з  ним  -
дяки Iраклеон i Прокопiй та ще кiлька дiвчат, що сповiдали  грецьку  вiру.
Сумно  виголошував  священик  молiння,  а  всi  дiвчата   в   один   голос
повторювали: "Господи, помилуй..."
   За саньми iшов Святослав. Вiн був у  бiлому  одязi  -  довгiй  сорочцi,
перехопленiй широким ремiнним поясом, на якому висiв меч, у бiлих  штанях,
червоних чоботях, корзнi. Голова у князя була  непокрита,  поголена,  сиве
пасмо волосся спадало до лiвого плеча, а довгi вуса - до ши?.  Бiля  князя
йшли сини його Ярополк, Олег,  Володимир...  За  ними  крокували  во?води,
бояри, сли, гостi.
   Обабiч шляху, де проходив погребовий  похiд,  стояли  люди  ки?вськi  -
ремiсники з передграддя й Подолу, гiнцi з Вишгорода, Бiлгорода, Роднi,  що
нагодилися на цей час у Ки?в, смерди з княжих i боярських дворiв.  I  коли
проходила погребова почесть, вони  вливались  у  натовп,  iшли  слiдом  за
всiма.
   Сонце схилялось до Щекавицi, коли сани з тiлом зупинились  бiля  свiжо?
могили на Воздихальницi, де заповiдала княгиня ?? поховати. Там уже стояла
висiчена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було  й  кам'яне
вiко до не?.
   Священик Григорiй, у якого на очах  блищали  сльози,  руськими  словами
прочитав останню молитву, жiнки з Гори й Подолу почали плач, але  i  слова
молитви, i тужний цей плач потонули у вирi iнших звукiв - на  стiнах  Гори
сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.
   I пiд цi звуки кiлька жiнок прикрили  чоло  княгинi  темним  оксамитом,
священик поклав у корсту хрест, а хтось iз жiнок сипнув жита, хтось  кинув
кетяг калини, поставив корчажець з  водою...  Княгиню  ховали  по  старому
покону й новому закону, що переможно входив на Гору.



   РОЗДIЛ СЬОМИЙ

   1

   Князь Святослав сидiв у Ки?вi-городi, але чув, що робиться й на  Дуна?.
Важко було гiнцям князя Улiба й  во?води  Свенелда  добиратись  вiд  гирла
Дунаю до Ки?ва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лiсах та яругах,  бо
печенiги стояли улусами в степах i над морем.  Деякi  з  гiнцiв  гинули  в
полi, а деякi все ж добивались до Ки?ва, привозили князю Святославу вiстi.
   Брат Улiб повiдомляв, що стоять вони в городах твердо,  думають  тiльки
на зиму зiйтися,  стати  щiльнiше,  радив  великому  князю  не  поспiшати,
навести лад у Руськiй землi й тiльки тодi повертатись до Дунаю.
   Во?вода ж Свенелд писав:
   "Зане ти, князю, рушив вiд Дунаю, неспокiйно стало у нас, у городах над
Дуна?м, i уже з багатьох мусили ми вiдступити. А кесар Борис  покликав  до
себе з усiх Болгар боляр i кметiв i, чутка йде, зiбрав уже велике вiйсько,
i з Грекiв до Болгар також iде пiдмога. Поспiшай, князю, бо готу?ться i  в
нас лжа, ждуть тебе во?!"
   Князь Святослав читав цi листи, замислювався  над  тим,  що  ж  справдi
робиться на Дуна?; й хмурнiшало його обличчя, глибокi  зморшки  перетинали
чоло. Не стало княгинi Ольги, ще димом тхне пiсля печенiгiв, багато дiла в
Ки?вi i в землях. А все ж вiдчував  вiн,  що  готу?ться  щось  страшне  на
Дуна?, хотiв не ?хати, а мчати туди, бо там вирiшувалась доля  всi??  його
дружини, а вiдтак i всi?? Русi.
   Та не мiг летiти на Дунай князь Святослав - у самому Ки?вi не все  було
гаразд. Коли ?хав сюди, думав не тiльки визволити його вiд печенiгiв. I  в
самому Ки?вi, i в землях навкруг думав князь  пiдмогу  взяти  дружинi  над
Дуна?м - багато вже кровi там пролили во?, ходили  назi,  мали  потребу  в
збро?.
   Проте цю допомогу, як виявилось,  у  Ки?вi  взяти  було  важко.  Бояри,
купцi, мужi нарочитi й лiпшi, якi колись самi посилали князя Святослава до
Дунаю, надiялись, либонь, що все там  закiнчиться  з  першого  наскоку.  А
вiйна тягнеться вже три лiта, поглинула багато людей i  достаткiв,  велике
зло вчинила печенiзька навала.
   А князь Святослав знову кличе людей, знову вимага? збро?... Iшли  вiстi
й з Деревсько? землi, що там неспокiйно. Гiнцi з пiвночi  повiдомляли  про
напади Свiонi?, - земля Руська здригалась вiд краю й до краю.
   I князь вершить справи.
   В один iз ближчих днiв велить вiн боярам усiм лiпшим, нарочитим i iншим
мужам зiбратись до нього на раду.
   Вони поспiшали до Золото? палати, почувши загад князя, раннього  ранку,
коли на Днiпрi i над Подолом ще лежав туман, хвилi якого перекочувались  i
через стiни Гори. Мужi й бояри йшли серед  сiро?  пелени  туману,  сердито
викрешуючи iскри, били посохами об камiнь головного конця, глухо,  нiби  в
водi, перегукувались мiж собою.
   У палатi було холодно й вогко.  Крiзь  вiкна  знадвору  вже  пробивався
зеленкуватий свiтанок, але  його  було  замало,  i  внизу  блищало  кiлька
свiтильникiв. При цьому свiтлi  мужi  й  бояри  сiдали  на  ослонах  попiд
стiнами, деякi стали в кутках палати.
   Мужi й бояри були неспокiйнi, стривоженi. Поспiшаючи в передсвiтi цього
ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових i полуярових шуб сво?х
i опашнiв, не взули хзових чобiт, не почепили на ши? гривен,  а  на  груди
чепiв. У чорних i сiрих домотканих свитках, важких чоботях  прийшли  вони,
сiли, стояли, i палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.
   Усi думали про одно: давно вже  не  збирались  вони  на  раду;  вiдколи
при?хав князь Святослав - до них не вдавався. Що ж  замислив  вiн,  навiщо
покликав ?х тепер?!
   I, як це завжди бувало, розбивались мужi на купки; деякi з них, тi,  що
сидiли на ослонах попiд стiнами, перешiптувались мiж собою:
   - Невже дума? Святослав далi вести рать?
   - Станемо разом - нехай-бо сидить у Ки?вi, а вою? гостями та слами.
   Але були тут i iншi мужi, якi  не  крились  з  сво?ми  думками,  стояли
посерединi, голосно розмовляли:
   - Доколи це буде? Гречини сунуть вiд заходу сонця, в  пiвденних  землях
печенiги. Доколи це буде?
   Коли князь  Святослав  тихо  вийшов  з  темних  дверей  за  помостом  i
зупинився бiля свого крiсла, вiн  побачив  цi  купки  схвильованих  мужiв,
почув роздратованi ?хнi голоси, зрозумiв, що ?х хвилю?.
   - Будь здоров, княже Святославе! Чолом тобi, княже! - залунали  з  усiх
куткiв хрипкi, приглушенi голоси.
   Князь Святослав вклонився людям, пiдвiв голову й довго  мовчки  дивився
на бояр, мужiв, во?вод.
   Потiм сiв на дерев'яне старе крiсло, поволi звiв руку.
   - Я зiбрав вас, мужi й бояри мо?, - почав вiн, - щоб говорити про  Русь
i про те, як далi бути. Здалеку ?хав я сюди й мислив одразу ж  радитись  з
вами. Але вiда?те самi  -  не  стало  княгинi  Ольги,  довго  печалився  i
розмишляв я один, тепер хочу думати з вами.
   - Скажи, княже, - встав  з  лави  пiд  стiною  боярин  Коснячок,  -  чи
закiнчилась уже брань на Дуна??
   - Нi, боярине, - спокiйно вiдказав Святослав, - брань з ромеями  ще  не
закiнчилась.
   - То коли ж, княже, закiнчиться вона? -  продовжував  Коснячок.  -  Во?
нашi трет? лiто стоять  на  Дуна?,  Ки?в-город  тiльки-но  мало  не  взяли
печенiги, а завтра прийдуть половцi чи  торки...  Вороги  Русi  загрожують
нам, у землях неспокiйно, гостьба  наша  з  херсонiтами,  греками  й  всiм
свiтом вмерла, а ми вою?мо на Дуна?...
   I одразу ж поруч iз Коснячком встав ще один боярин - Судислав.
   - Шука?ш ти, княже, чужих земель i ходиш iз дружиною по дань далеку,  -
зухвало сказав вiн, - а Русь вiд того не тiльки зиску не ма?, чорнi ворони
вже крячуть скрiзь над полем.
   У палатi ставало виднiше, i князь Святослав бачив роздратованi  обличчя
бояр i мужiв, бачив ?хнi запаленi очi, стиснутi руки.
   - Для того я й зiбрав вас, - мовив вiн, - щоби  знали,  для  чого  я  з
воями стою над Дуна?м i чи довго ще буде чорне вороння крякати над  Руссю.
Ви, - звертаючись  до  мужiв,  що  сидiли  попiд  стiнами,  сказав  гнiвно
Святослав, - дорiка?те менi, що шукаю  чужих  земель  i  ходжу  по  далеку
дань... Гей, бояре мо?, коли б ви знали, як  важко  шукати  чужих  земель,
коли б то ви вiдали, як важко брати дань власною  кровлю.  Не  по  дань  я
ходжу з воями сво?ми i не чужих земель шукаю. З мечем i щитом  став  я  на
Дуна?, бо хочу бачити Русь вiльною, а не грецькою.
   Два лiта тому назад, - вiв далi князь Святослав, - коли  збирав  я  вас
тут, у палатi, то говорив, що мусимо йти на Дунай, щоб  битись  з  кесарем
Петром, пiднiмати болгар i з ними разом iти проти роме?в.  Я  вволив  вашу
волю, пiшов до Дунаю, розбив вiйсько кесаря Петра так, що вiн сам помер  з
переляку. Усi городи над Дуна?м пристали до нас, i людi? з них  сукупно  з
нами згоднi були йти на Вiзантiю...
   Князь Святослав замовк, i скорботна тiнь проступила на його обличчi.
   - Але в цей же час, - сказав князь Святослав, - греки наслали  на  Ки?в
печенiгiв, зараз у  Константинополi  воцарився  новий  iмператор  -  Iоанн
Цимiсхiй, новий кесар Болгарi? Борис прийняв дань  вiд  нього,  i  сукупно
вони замислили розбити на Дуна? всю дружину нашу, а вiдтак iти на  Русь  i
Ки?в...
   - Правду говорить князь, - загомонiли во?води, що стояли серед  палати.
- Веди, княже, далi во?в на рать. Нас покличеш - ми пiдемо...
   Але  мужiв,  якi  сидiли  попiд  стiнами,  слова  князя  Святослава  не
розрадили. Вони сердито грюкали посохами об деревлянi мостини, кидали:
   - I знову брань...  Лiпше  би  по?хали  лодiями  гостювати  на  торг  у
Царгородi... I з Херсонесом гостьби нема?... Усi землi закритi.
   - Княже! - гомонiли во?води. - Веди во?в на брань, клич нас...
   - Так, - сказав князь Святослав, - мушу я вести во?в  сво?х  на  брань.
Але, мужi, княгинi Ольги не стало, а я хочу, щоб спокiйно було в  Ки?вi  i
щоб не стояв без князя стiл отцiв наших. Хочу я посадити на столi одного з
сво?х синiв, а двох вiзьму з собою на Дунай, - нехай замолоду звикають  до
бранi.
   - Будь, княже Святославе, один на стiл i  рать,  -  почулись  у  палатi
голоси.
   - Не залишай нас, княже!
   - Не покидай столу отцiв тво?х... Але воднораз попiд стiнами, на лавах,
де сидiли мужi, чути було й iншi голоси:
   - Стiл без князя - як земля  без  сонця...  Стiй,  князю,  на  Дуна?...
Волимо княжича мати князем... Волимо Ярополка мати!
   Сумними очима дивився князь Святослав на сво?х мужiв. В iм'я Русi,  для
щастя всiх ?? людей i цих, що були тут, у палатi, вiдступав вiн тепер  вiд
столу батька Iгоря. Але бачив i вiдчував, що не всi розумiють i  зважують,
що замислив князь i який важкий тягар бере вiн на сво? плечi.
   Та хiба не знав цього князь Святослав ранiше? Хiба, скликаючи цю раду й
пiдiймаючись сходамц в палату, не знав вiн, що жде його  тут,  i  хiба  не
вирiшив заранi, як ма? дiяти й робити? Нi,  князь  Святослав  дуже  давно,
може, ще навiть на Дуна?, вирiшив i знав, що зробить у Ки?вi. Не знав  вiн
хiба тiльки, що це станеться так швидко.
   I тому зараз, у вирiшальну для Русi годину, князь встав з  столу  свого
батька, простер уперед руку й промовив:
   - Я iду на Дунай i, доки не  подолаю  ворогiв  Русi,  не  повернусь  до
Ки?ва. Бути разом на столi i вести рать - не можу, мужi... На столi батька
мого я саджу сина Ярополка... Чи згоднi ви на це, мужi? Що скажете,  те  й
вся Русь скаже...
   Довгу хвилину панувала тиша. Надворi вже розвиднiлось,  i  крiзь  вiкно
лилось рожевувате промiння нового дня.  В  сяйвi  його  добре  було  видно
обличчя князя Святослава. Трохи стомлений, блiдий, тримаючись правою рукою
за поручнi столу, стояв вiн перед мужами города. Вони ж у глибокiй  задумi
стояли, похиливши голови, перед ним.
   Ярополка! О, важко ?м буде з цим князем-християнином. Взяти собi Олега?
Але ж вiн ще гiрший вiд Ярополка -  несмiливий,  боязкий.  Ярополк  все  ж
кращий. Лiпшi мужi, купцi i сли вже давно в злагодi з ним, примусять дiяти
на ?хнiй розсуд.
   Правда, ? в князя Святослава ще один син - Володимир,  але  iменi  його
ки?вськi мужi не згадували.  Що  Володимир  -  син  яко?сь  роби,  просто?
смердно? кровi?
   - Буде так, як сказав ти, -  перший  подав  голос  Коснячок.  -  Волимо
Ярополка!
   - Волимо Ярополка... - прокотилось у палатi.
   Десь на стiнi города нiчнi сторожi  востанн?  вдарили  в  била  -  з-за
Днiпра вставало сонце.

   Чутка про те, що князь Святослав у Ки?вi, докотилась до Iскоростеня,  й
звiдти на чорних насадах припливли мужi нарочитi - сли  Деревсько?  землi.
Вони привезли з собою великi дарунки,  вiд  усi??  землi  присягались,  що
вiрно триматимуть ряд, укладений з  Ольгою,  обiцяли  Святославу  прислати
во?в для нового походу.
   Але в мужiв нарочитих було щось на мислi,  тiльки  пiдступали  вони  до
дiла обережно, здалеку.
   - Ти, княже, завжди на бранi, далеко, а ми сидимо в лiсах i нетрях.
   - Далеко до мене, але близько до Ки?вського столу,  -  вiдповiв  на  це
князь. - Посадив я у Ки?вi сина Ярополка,  вдавайтесь  до  нього  -  дасть
завжди раду.
   - Заки ?хати до Ки?ва, лiпше би було ряд i суд дати на мiсцi.
   - Хто ж вам дасть ряд i суд на мiсцi?
   - Просимо дати нам князя. Адже, крiм Ярополка, ма? князь  Святослав  ще
двох синiв.
   Князь Святослав дивився на нарочитих мужiв Деревсько? землi й намагався
зрозумiти, про кого вони думають.
   З далекого минулого виринули згадки про сiчу пiд Iскоростенем, -  невже
деревляни думають посадити свого князя, щоб знову почати вражду, щоб пiти,
може, супроти Ки?вського столу?
   Але ж нi, мужi не набиваються з сво?м  князем,  вони  просять  дати  ?м
онука Iгорева. I може, справдi лiпше посадити  одного  сина  в  Деревськiй
землi, анiж ждати, що вони самi посадять свого князя...
   - Даю вам сина, - сказав князь Святослав. - Кого з  княжичiв  любо  вам
узяти?
   Вiн не  назвав  iменi  сина,  бо  хотiв  почути,  кого  уподобали  самi
деревляни. Ма? трьох синiв князь  Святослав,  але  один  iз  них  -  князь
Ки?вського столу, а ще один - син рабинi Малушi.
   - Волимо взяти княжича Олега, - попросили деревляни.
   - Бути по цьому! - згодився Святослав.
   Серце князя болiло: навiть Деревська земля не  хоче  мати  князем  сина
рабинi! Що ж, князь вiзьме Володимира з собою,  батько  й  син  стануть  з
мечем i щитом над Дуна?м!
   Проте не судилося княжичу Володимиру на цей раз побувати й зустрiтись з
ромеями на Дуна?. Зустрiвся  вiн  з  ромеями  i  взнав  ?м  цiну  набагато
пiзнiше...
   У цi ж днi якось надвечiр припливли й зупинились  бiля  Почайни  кiлька
лодiй. Подоляни, якi добре знали лодi? всiх земель,  одразу  побачили,  що
лодi? тi iз земель верхнiх. Звечорiло, коли до лодiй прийшли з Гори кiлька
бояр. Вони поговорили з гостями, повернулись до города. Уночi ж бiля лодiй
ще раз побували бояри - князь Святослав запрошував гостей вранцi на Гору.
   Як виявилось, це були нарочитi  мужi  землi  Новгородсько?  на  чолi  з
тисяцьким Михалом. Тисяцький Михало ходив колись разом з князем Iгорем  на
грекiв, добре знав  княгиню  Ольгу,  приймав  ??  разом  з  ??  боярами  в
Новгородi, ставив з нею ряд.
   I зараз Михало  привiз  багатi  дари  княгинi  Ользi,  мав  наказ  вiча
поговорити з нею, нагадати про укладений ряд.  Але  довго  ?хали  нарочитi
мужi з Новгорода до Ки?ва i тiльки в дорозi дiзнались,  що  не  стало  вже
княгинi.
   Iдучи вранцi на Гору, куди кликав князь Святослав, тисяцький  Михало  i
всi мужi новгородськi зупинились на Воздихальницi, повз яку вився шлях  до
города, й поклонились могилi княгинi.
   Потiм вони поважно, по два в ряд,  у  багатому  одязi,  у  гостроверхих
чорних шапках, iз золотими чепами на грудях i з  гривнами,  з  посохами  в
руках,  пройшли  через  розчиненi  навстiж  ворота,  попрямували   двором,
недалеко вiд требища завернули лiворуч i зайшли до терема княжого.
   Зустрiчав гостей князь Святослав з сином Ярополком. Навкруг них  стояли
во?води й бояри.
   - Чолом великому князю, во?водам  його  i  боярам,  усiм  людям  города
Ки?ва, - почав, скинувши шапку й кланяючись, Михало. - Нас послав  великий
Новгород,  даби  ми  вклонились,  дали  дари  й  говорили   про   ряд   iз
Ольгою-княгинею... Заки ж княгинi - матерi нашо? -  не  стало,  сукупно  з
вами молимось за ?? душу, велича?мо й просимо князя  Святослава  з  синами
сво?ми прийняти дари нашi, вислухати i продовжити ряд, укладений княгинею.
   Дружинники, якi стояли за тисяцьким, одразу ж пiсля  цих  слiв  поклали
перед князем дари - хутра, горючий камiнь, бiлий риб'ячий зуб.
   - Спасибi Новгороду i всiм людям вашо?  землi,  -  подякував  князь.  -
Молитву вашу про княгиню ми при?дна?мо до молитов наших, дари прийма?мо  i
дяку?мо, а ряд, укладений княгинею, нехай буде мiж нами i вами навiки.
   Пiсля цього князь Святослав сiв на столi, а поруч iз собою велiв  сiсти
Ярополку. Мужi ки?вськi  запросили  сiсти  на  лавах  у  палатi  гостей  з
Новгорода, але тисяцький Михало все стояв перед столом князiв i ждав знака
князя Святослава.
   - Слухаю вас, мужi новгородськi,  -  промовив  князь  Святослав.  -  Що
скажете про потреби вашi?
   - Нас послали новгородчi, - почав тисяцький Михало,  що  говорив  якось
спiвуче, трохи не так, як поляни, але зрозумiло й просто, -  i  люди  всiх
земель верхнiх, даби повiли, што блюдемо ряд з кяягинею Ольгою  i  служимо
Ки?вському  столу.  Не  токмо  Новгород  i  люди  земель  верхнiх  -  чудь
заволоцька, весь, меря, водь i iщо багато волостей тягнуть  до  Ки?вського
столу. Посила?мо  ми,  княже,  i  все,  чо  призначено  рядом:  люди  нашi
ратоборствують сукупно з тобою проти грекiв, тiльки весна - лодi?  нашi  з
уставом будуть волоком у Ки?вi. Одначе, князю, тяжело нам  -  у  Новгородi
ма?мо вiче, ? посадник i тисяцькi, но неспокiйно у  волостях;  не  вiче  i
посадник новгородчi мусять рядити i судити волостi - для того должни князя
iмать. I не токмо  через  це  мусимо  iмать  князя,  ужо  конунг  Свiонi?*
(*Конунг Свiонi? - шведський (варязький) князь.) гострить  меч  за  морем,
ужо видiли ми на морi шнеки ?х вiкiнгiв, ужо  у  Ладоги  олонсь*  (*Олонсь
(новгородськ. дiалект) - минулого року.) вони предали мечу й огню  весi  й
погости нашi. Буде князь, скажемо: веди нас проти варягiв. Так  жела?  вся
Новгородська земля.
   Князь Святослав вислухав тисяцького й вiдчув  усю  гiрку  правду  слiв,
сказаних Михалом. Княгиня Ольга зробила добре, ствердивши старий i уклавши
новий ряд з Новгородом. Але зараз люди новгородськi кликали Ки?в на помiч,
до Русько? землi пiдкрадався ворог з пiвдня,  а  ще  один  -  зрадливий  i
пiдступний - ворог загрожував з Свiонi?,  з  Упсали*  (*Упсала  -  тодiшня
столиця Швецi?.).
   - Розумiю турботу вашу, - сказав князь Святослав, - але  хто  пiшов  би
князем до вас? Ярополк, син мiй, сiв князем Ки?ва,  Олега  дав  Деревськiй
землi, маю ще сина Володимира, але хочу iмати його бiля себе.
   Тодi Михало промовив:
   - В?да?мо, княже, який зараз тяжкий час на Русi. В?да?мо також, що  ти,
князю, мусиш стояти на Дуна? супроти роме?в, -  переможеш,  князю,  i  наш
колокол поб?ду тобi ударить. I о Ки?вi мислимо - Ярополку тут буть,  Олегу
ж - у деревлянах. А затим просимо - дай нам Володимира. Радились ужо ми  i
жела?м мать його собi за князя.
   Князь Святослав замислився, потiм сказав Добринi, що стояв недалеко вiд
нього:
   - Клич, во?водо, Володимира сюди.
   Добриня вийшов iз палати й одразу повернувся з княжичем Володимиром.
   I тiльки той увiйшов, мужi новгородськi вклонились, загомонiли:
   - Просимо тебе, Володимире! Держать тя, княже, Новгород  по  ряду,  яко
установила княгиня Ольга.
   Князь Святослав радiсно посмiхнувся. Йому було при?мно, що в  цю  важку
годину славна земля Новгородська зверта?ться  до  Ки?ва,  що  новгородськi
мужi просять собi князем його сина. I було радiсно князю Святославу  ще  й
через те, що мужi новгородськi  просять  собi  князем  Володимира  -  сина
Малушi.
   - Сину Володимире! - звернувся  князь  Святослав.  -  Новгород  великий
город просить тебе за князя. Чи пiдеш ти до Новгорода?
   Коли б хто мiг у цю хвилину вгадати думки княжича Володимира! Вiн  знав
усе, що сталося за останнi днi  тут,  на  Горi:  батько-князь  посадив  на
Ки?вському столi брата Ярополка, в Деревлянську землю посила? Олега, а сам
ви?жджа? на Дунай...
   Княжич Володимир не знав ще про те, що  батько-князь  збира?ться  взяти
його з собою на Дунай. I тривога обгортала його душу, коли вiн уявляв,  як
без баби-княгинi, без батька залишиться в Ки?вi. Адже  брат  Ярополк  його
ненавидить, не зупиниться нi перед чим. Не  полюбляють  Володимира  й  усi
бояри та мужi лiпшi. Його нiкому захистити, вiн усiм тут, на Горi,  чужий,
жде його тiльки зневага, може, й смерть.
   Та й зараз тут, у палатi, скоса глянувши на Ярополка, що сидiв поруч iз
батьком, Володимир зустрiв його жорстокий,  колючий  погляд,  -  Ярополка,
очевидно, дуже бентежило те, що робилося в палатi, ненавидячими очима  вiн
дивився на брата.
   Але що Ярополк i вражда його, коли мужi новгородськi просять Володимира
до себе за князя? Ось вони стоять, ждуть його слова. Нехай Ярополк  дума?,
що хоче, батько дивиться на Володимира теплими очима,  ледь  посмiха?ться,
нiби пiдбадьорю? його.
   - Як твоя воля! - тихо вiдказав Володимир. - А я згоден, княже!
   Князь Святослав встав з стiльця, покликав до себе Михала, з'?днав  його
руку з рукою Володимира.
   - От ви i ?, - коротко промовив вiн.  Тисяцький  Михало  рушив  уперед,
мiцно обняв i поцiлував княжича Володимира. До  нього  стали  пiдходити  й
iншi мужi новгородськi. Князь Святослав сидiв на столi, думав  свою  думу.
Може, думав вiн про близьку брань на Дуна?, може,  замислився  про  дальше
майбутн? Русi... Князь вiрив, що все буде гаразд, легка посмiшка лягла  на
його уста.
   I тiльки новий князь Ки?вського  столу  Ярополк,  вчепившись  руками  в
поручнi, не був вдоволений: вiн все дивився тими ж ненавидячими  очима  на
брата свого Володимира, нiби хотiв не щастя братовi сво?му, а смертi.

   У далеку, дуже важку дорогу мав  вирушити  княжич  Володимир.  I  князь
Святослав, перш нiж попрощатись, хотiв поговорити з  сином.  Вiн  покликав
його до себе увечерi того ж дня, коли  мужi  новгородськi  висловили  сво?
бажання.
   - Я хотiв тебе бачити й говорити з тобою, - почав князь Святослав, коли
Володимир зайшов i зупинився на порозi його свiтлицi. - Iди  сюди  ближче,
сину.
   Володимир несмiливо пiшов уперед - до батька, що сидiв на широкiй  лавi
недалеко вiд вiкна. Зупинився, побачив його посiчений сивиною чуб на чисто
виголенiй  головi,  довгi  вуси,  уста,  сiрi  очi,  що  дивились   кудись
далеко-далеко, за Днiпро.
   - Чого ж ти став? - повернувся Святослав до Володимира. -  Я  сказав  -
сядь тут, бiля мене, Володимире.
   I Володимир сiв навпроти батька, пильно дослухався, що вiн скаже.
   - Радi? серце мо?, - почав князь Святослав, - що кличе тебе Новгород  -
верх нашо? землi. Мабуть, ти сам ще не зна?ш, що це за  земля  i  куди  ти
?деш. Тодi слухай, сину...
   Вiн на якусь хвилину замислився, а далi сказав:
   - Колись я, як i ти, не знав, яка суть наша земля,  i  думав,  що  вона
зовсiм невелика, сину. Але пiзнiше, коли пройшов ?? з  кiнця  в  кiнець  i
став на укра?нi ?? над  Джурджанським  морем,  серце  забилось  у  мене  в
грудях, як нiколи до того не билось, а  дух  захопило,  нiби  на  бранi...
Велика наша земля, неосяжна, на одному ?? кiнцi сонце сходить,  на  iншому
заходить, на одному кiнцi крижанi гори, на iншому -  Руське  море...  Така
наша земля, така суть Русь...
   I ще я побачив, коли проходив з кiнця в кiнець нашу землю, -  вiв  далi
князь Святослав, - що була незгода мiж племенами нашими й землями.  Проте,
сину, слухай i запам'ятай -  то  не  вiд  того,  що  вони  вороги,  нi.  З
давнiх-давен, з дiдiв i прадiдiв живуть тут нашi  люди,  многих  i  многих
ворогiв вони перемогли, щоб врятувати життя собi. А сваряться  мiж  собою,
утверждаючи Русь, устрояя рiдну землю... Тому й  дiд  твiй  Iгор  ходив  у
землю Деревську: не зла  вiн  хотiв  деревлянам,  а  ?дностi  з  Ки?вським
столом. Тому i я ходив у верхнi землi - до в'ятичiв: не лиха хотiв  ?м,  а
визволяв i визволив вiд хозарiв. I  зараз,  -  голос  у  князя  Святослава
змiцнiв, - ? ?днiсть мiж  племенами  нашими  i  землями,  там,  на  Дуна?,
супроти роме?в стоять пiд мо?м знаменом i поляни, i деревляни, i в'ятичi -
вся Русьi
   - Уся Русь! - стиха промовив i Володимир.
   - Тому я i радiю, - сказав князь  Святослав,  -  що  покликали  тебе  у
верхнi землi. Не знаю, сину, що жде  в  майбутньому  Русь.  Знову  iду  на
брань, а чи повернусь звiдти - невiдомо.  Там,  у  Новгородi,  Володимире,
мусиш ти пам'ятати, що тут, на пiвднi, нашим одвiчним ворогом ? iмперiя, i
з нею я зараз веду велику брань. Але й на  пiвночi  у  нас  ?  небезпечний
ворог, говорив тисяцький Михало, - конунги Свiонi? гострять меч за  морем,
вже шнеки вiкiнгiв блукають недалеко вiд Новгорода. Я,  сину,  добре  знаю
варягiв, не раз мали з ними справи й батьки нашi. ? мiж ними  добрi  люди.
Тут, у Ки?вi, багато ?х служить у нас. Во?вода Свенелд  -  один  iз  таких
чесних варягiв. Але ? мiж ними й були не варяги, а воряги, i ти ?х,  сину,
дуже остерiгайся.
   - Слухаю, отче!
   - Ти, Володимире, - сказав князь Святослав, - блюди i  тримайся  старо?
вiри. Говори за мною: аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону  й  покону
отцiв мо?х...
   - Аз вiрю в Перуна i все робитиму по закону  й  покону  отцiв  мо?х,  -
слово в слово повторив княжич Володимир.
   - I со братами сво?ми - князями земель - мусиш бути в одну душу й тiло.
Аще брати тво? робитимуть по покону  отцiв  -  будь  в'?дно  з  ними.  Аще
зрадять покон - буть ?м в татя мiсто...
   - Буду в'?дно з ними, аще зрадять покон -  буть  ?м  в  татя  мiсто,  -
промовив за батьком княжич Володимир.
   - I ще одно, - князь Святослав встав, ступив  ближче  до  сина,  поклав
праву руку на його голову, трохи одхилив ?? назад, подивився йому просто в
очi й додав: - А коли, сину, прийде час, що зникне  покон  отцiв  наших  i
настане новий покон, отречуться люди Перуна  i  восхотять  Христа,  ти  не
переч ?м... Тiльки не бери Христа, як хотять iмператори роме?в, а бери, як
рiвний у рiвного... Чи зробиш так?
   - Зроблю, отче! - поклявся княжич Володимир, хоч у цей час  вiн  ще  не
мiг збагнути всього того, що сказав йому  батько.  Пригадати  слова  князя
Святослава, зрозумiти ?х i зробити так, як вiн заповiдав, князь  Володимир
зумiв набагато пiзнiше.
   - Тодi iди, сину, - закiнчив князь  Святослав.  -  Перед  тобою  велика
дорога. Збирайся, Володимире. Погуляють мужi новгородськi, то й по?дете!
   - Добре, отче!
   Князь Святослав схилився до Володимира, поцiлував його  в  голову,  син
мiцно схопив i притулився до руки отця.
   - IдиI
   I Володимир поволi пiшов з свiтлицi, але на порозi став,  обернувся,  i
Святослав вiдчув, що син або щось хоче запитати в  нього,  або  щось  хоче
сказати.
   - Що ти хотiв? - запитав вiн. Володимир вiдповiв не  одразу,  несмiливо
пiшов назад, зупинився, сказав:
   - А ти не покладеш на мене гнiву, отче?
   - Нi, - лагiдно вiдповiв Святослав, - говори!
   - Я давно хотiв запитати тебе, отче, - почав Володимир, - але не  смiв,
боявся i тебе, i баби Ольги...
   - Чого ж ти боявся?
   Щось дитяче було в цей час у очах княжича Володимира. Але  було  в  них
водночас i щось зовсiм не дитяче, сумне.
   - Не знаю, чи добре я роблю, чи нi, питаючи тебе, отче, про це, -  щиро
признався Володимир, - але увесь час, коли я був малим,  та  й  зараз  мо?
брати глузували з мене, прозивали мене робочичем. Чому це так, чому вони -
княжичi, а я робочич, отче?
   Князь Святослав замислився, i обличчя  його  враз  стало  суворим.  Про
важку правду запитав у нього син. А чи мiг вiн про це  не  запитати?  Адже
правда ця жила з ним тут, у Ки?вi, правда  ця  по?де  з  ним  до  далекого
Новгорода, i зараз, i пiзнiше - до кiнця днiв  сво?х  -  вони,  Ярополк  i
Олег, будуть князями, а вiн, Володимир,  хоч  i  буде  князем,  але  тавро
робочича житиме з ним до смертi. Та й по смертi - чи зникне  колись  воно,
чи забудуть про це люди?
   - Ти добре зробив, що запитав мене про це, - сказав вiн  сину.  -  I  я
тобi скажу правду, Володимире...
   Вiн замовк, бо в нього - дужого, смiливого князя, який не знав у життi,
що таке розпач, а тим бiльше сльози, - щось пiдступило  в  цю  хвилину  до
горла, стиснуло й не дало говорити.
   - Зажди! - тiльки й промовив вiн. -  Зажди...  Ходiмо  сюди  й  сядемо,
сину.
   Вiн пiшов до вiкна, де стояла лава, сiв на не?, поруч iз собою  посадив
Володимира i, дивлячись на Днiпро, що котив на пониззя води, на лодi?,  що
з бiлими вiтрилами застигли на голубому його лонi, на хмари, що висiли, як
рожевi мушлi, над далеким обрi?м, почав:
   - Так от, Володимире, у сво?му життi я мав  двох  жон.  Одну  з  них  -
княгиню, дочку угорського князя, вiд не?-бо й народились Ярополк i Олег. I
я, сину, можу тепер тобi сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у
люди: я не любив цi?? жони, але мусив взяти, бо  так  вимагала  мати  моя,
твоя баба Ольга.
   - То вона недобра, моя баба Ольга, - вирвалось у Володимира.
   - Нi, - рiшуче вiдповiв князь Святослав, - нехай прощена  буде  княгиня
Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужi лiпшi  й  нарочитi,
бояри, купцi, вся Гора. I коли б я не виконав ?х волю,  то  не  був  би  й
князем, не зробив того, що вже встиг i ще мушу зробити...
   I знову якусь хвилину князь Святослав  помовчав,  закрив  чоло  руками,
нiби його заслiплювали блиск неба, хмар i води...
   - А любив я тiльки одну жону, - одiрвавши вiд  чола  руки,  далi  мовив
вiн, - i була вона справдi робою в княгинi Ольги, ключницею ?? була...
   - Як ?? звали, отче?
   - Малушею, - тихо сказав князь Святослав. - Малуша... Малка...  Мала...
- кiлька разiв повторив вiн. - I любив я ??  так,  як  люблять  оце  небо,
хмари, Днiпро, рiдну землю. Розумi?ш, як я ?? любив?
   - Так, отче!
   - От вiд не?, - закiнчив князь Святослав, - i народився ти, Володимире.
Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка  -  роба,  але  нiколи  не  соромся
цього, сину, бо це не тавро, а любов i честь моя. Нехай вона буде честю  й
мо?му сину! Хiба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в  тому,
хто з них любить Русь, людей наших, землю... Люби й ти ??!
   - Я люблю й  любитиму  землю,  як  i  матiр  свою,  -  урочисто  сказав
Володимир. - Але, отче, де зараз моя мати Малуша?
   Це було так просто й звичайно - син хотiв бачити свою матiр. А хiба сам
Святослав не хотiв би в цю хвилину побачити тут, у  свiтлицi,  любов  свою
Малушу?
   Але вiн не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, i тому сказав:
   - Малуша жила в селi, куди вислала ?? моя мати, i я  не  мiг  повернути
??, привезти до Ки?ва, доки  була  жива  княгиня  Ольга.  Але,  помираючи,
княгиня Ольга дозволила ?? привезти до города, i я привезу ??. Ти  побачиш
?? якщо не тут, то в Новгородi, я привезу твою матiр...
   - Що ж ви зробили?! - вирвалось  у  Володимира.  -  Привези,  дай  менi
матiр, отче!

   2

   Проминуло багато лiт вiдтодi, як княгиня Ольга  вислала  ключницю  свою
Малушу до Будутина над Россю.
   Багато води збiгло в Росi, багато горя  зазнала  Малуша,  а  передумала
стiльки, що коли б тими думками та засiвати землю, то вже все поле й шляхи
вiд Росi до Ки?ва поросли б шипшиною й тернами.
   Та завжди у  холодку  тернiв  i  шипшини  витикаються  з  трави  голубi
квiточки, що звуться  незабудками.  У  суярмному  життi,  серед  трудiв  i
клопотiв про хлiб щоденний ждала  все  чогось  Малуша  i  надiялась.  Чого
ждала? А хiба ? на свiтi людина, яка живе без надi??
   Часто, а то i кожного дня,  натомившись  пiсля  важко?  роботи,  сiдала
Малуша на призьбi бiля хижi, дивилась на Рось, яка червлено  мiнилась  пiд
промiнням згасаючого сонця, переводила очi на  хижi  Будутина,  над  якими
курiли вечiрнi димки, а потiм прикипала поглядом до далекого обрiю,  туди,
де стелився битий шлях на Ки?в.
   Вона знала, що робиться в Ки?вi. До  Будутина  часто  при?жджали  княжi
люди, ?здили смерди й з Будутина до Ки?ва,  Малуша  жадiбно  ловила  кожне
?хн? слово про стольний город.
   Малуша знала, коли князь Святослав сiв на стiл, коли  вiн  одружився  з
угорською князiвною. Дуже печалилась i тяжко переживала лiта,  коли  князь
Святослав ходив у хозарськi землi, вiдтак рушив на роме?в.
   Вона бачила й во?в Святослава, якi йшли тодi на брань  i  ночували  пiд
Будутином, дуже печалилась, що не було з  ними  Святослава.  Може,  думала
вона, хоч здалеку подивиться на нього.  Але  князя  не  було,  вiн  поплив
Днiпром. Вона дала воям його, що  мала,  -  хлiбину.  Може,  той,  що  ?в,
пом'янув спраглу ?? душу. А потiм до Будутина  долинули  новi  чутки:  пiд
Ки?вом стоять печенiги...  Чутки  сполошили  село:  печенiги  пiд  Ки?вом,
кожного дня вони можуть заявитись i бiля Будутина.
   Тодi всi люди з Будутина залишили сво? хижi й пiшли в лiси понад  Россю
аж до Днiпра. Малуша також пiшла з усiма. I вони жили в лiсах та ярах дуже
довго, вночi ходили до  села,  копали  там  рiзне  зiлля,  багато  днiв  з
тривогою дивились на поле.
   А однi?? ночi, коли чимало печенiгiв ?хало через Будутин  i  зупинилось
ночувати на скелях бiля Росi, боячись спати в полянських хижах, будутинцi,
а разом з ними й Малуша, взяли  ножi,  серпи,  вила  й  кiлькох  печенiгiв
убили, а ще кiлькох наздогнали й потопили в Росi.  Малуша  була  рада,  що
ходила з усiма людьми й що все щасливо вiдбулось.  Це  й  вона  допомагала
князю Святославу, мстилась за муки сина Володимира в Ки?вi.
   Пiзнiше, якось уночi, в полi по той бiк Росi  почувся  тупiт.  Вершники
?хали всю нiч, люди з Будутина чули, як  конi  бредуть  через  Рось,  чули
далекi голоси. Але боялись вийти з лiсiв, не спали всю нiч, ждали...
   Тiльки вранцi дiзналися, що вночi через Рось, ?дучи на Ки?в вiд  Дунаю,
переправлялись во? руськi i що з ними був князь Святослав...
   О, коли б хто знав, як забилось серце у Малушi, коли  вона  почула,  що
минуло? ночi тут був князь Святослав. Вiн був тут, вiн ?хав повз  хижу,  в
якiй вона прожила так багато лiт. Може, вiн,  пере?хавши  Рось,  зiйшов  з
коня i стояв бiля дверей ?? хижi?!  Боги,  боги,  як  близько  бiля  серця
Малушi проклали ви шлях князя Святослава! Чому  ж  ви  не  проклали  цього
шляху через серце Малушi?! Втiм, вона була  рада  вже  й  тому,  що  князь
Святослав повернувся до Ки?ва, отже, вiн живий!
   Але в Малушi болiло серце за сином. Хоч би почути про нього, дiзнатись,
що було з ним в час печенiзько? навали, як вiн зараз, чи здоровий?
   I тодi, вперше за багато лiт, Малуша вiдчула, що не може  далi  бути  в
Будутинi. Вона вирiшила будь-що iти, а якщо не  пускатимуть  -  повзти  до
Ки?ва.
   Знала, що буде там усiм чужа, зайва, - кому потрiбна ще одна раба, яких
у Ки?вi i без не? вистача??
   Знала, що в Ки?вi ?й доведеться стерегтись, - крий боже, дiзнаються про
не? на Горi, на княжому дворi, - адже схватять, замучать, скарають...
   Вона розумiла, що не може  побачити  анi  князя  Святослава,  анi  сина
Володимира, - у них сво? шляхи, у не? своя гiрка доля...
   А все ж Малуша не могла не пiти й пiшла, бо коли в людини спалена хижа,
вона однаково хоче побувати бодай на  пожарищi  й  ру?нi,  коли  в  пташки
зруйноване гнiздо, вона однаково летить до нього й довго ще лiта? над ним,
розвiваючи свою муку.
   Тiльки ж Малушi було  важче,  нiж  ?м,  бо  коли  людина  приходить  на
пожарище,  вона  може  потужити  й  сльозами  вгамувати  свiй  бiль,   над
зруйнованим сво?м гнiздом пташка може  закричати,  поквилити...  А  Малуша
мусила мовчати, вона нiкому не могла розповiсти про сво? горе й  муки,  бо
добивалася здалеку до ру?н сво?? душi, до пожарища сво?? любовi.
   I йшла Малуша з лiсу до лiсу, вiд весi до весi - в  однiй  убогiй  хижi
переспала, ще в однiй погодували, - i над Днiпром, i над Россю, куди увесь
час залiтали то печенiги, то половцi,  люди  охоче  допомагали  ?й,  як  i
багатьом бездомним.
   Проте ця жiнка поводилась не так, як iншi. Вона не простягала руки,  не
розповiдала про сво? горе й бiднiсть, не просила, а тiльки розпитувала: як
?й пройти до Ки?ва, чи далеко до сусiдньо? весi?
   Так, ця жiнка, одягнена в  просте  домоткане  чорне  платне,  зав'язана
таким самим убрусом, у мотузяних постолах  на  босу  ногу  й  з  невеликим
вузликом у руках, була убога, бездомна, як i тисячi iнших,  але  трималась
гiдно, гордо... I хто вона, ця жiнка iз  стомленим,  змученим,  але  таким
чудовим обличчям i великими карими очима?
   До Ки?ва Малуша прийшла надвечiр, шляхом вiд  Перевесища,  i  стала  на
Щекавицi, звiдки видно було Гору, передграддя, Подол, Днiпро i Почайну.
   Дивний i напрочуд красивий був Ки?в у цю передвечiрню годину. За лiсом,
по той бiк  Щекавицi,  спускалось  велике  багряне  сонце,  промiння  його
золотом заливало княжий двiр iз теремами, грiло  чорнi  хижi  передграддя,
сягало до Днiпра й далi - в лiси й поле по той бiк.
   I Малушi  здавалось,  що  збулась  ??  багатолiтня  мрiя.  Вона  хотiла
побувати в Ки?вi - i от вiн перед нею; вона змальовувала його в сво?й уявi
дивним i красивим - насправдi вiн був ще кращим.
   Тим часом зайшло сонце, вiд Днiпра повiяло холодним вiтром -  надходила
нiч. Де ж перебути Малушi?
   Поспiшаючи, вона попрямувала  до  хиж,  що  стояли,  як  купка  грибiв,
оддалiк вiд Гори, над шляхом, що вiв у лiс, до Перевесища. Там бiля однi??
з хиж, побачивши в дворi лiтнього смерда, що крутив жорно,  й  жiнку  бiля
нього, Малуша пiдiйшла до них. Смерд, почувши кроки Малушi, одiрвався  вiд
роботи, пiдвiв голову, подивився на не? сердитими,  роздратованими  очима.
Та й обличчя в нього було зле,  похмуре.  Малуша  навiть  пошкодувала,  що
пiдiйшла.
   Але шукати притулку десь в  iншому  мiсцi  було  вже  пiзно,  i  Малуша
змушена була запитати:
   - Чи пустите, люди добрi, переночувати? Вiн  з-пiд  брiв  подивився  на
не?.
   - А звiдки ти йдеш?
   - З поля я, вiд Роднi... погорiли... а чоловiк помер вiд гарячки...
   Погорiли... помер вiд гарячки! О, це лихо - пожежi  та  мори  -  вiдоме
скрiзь на Русi, у Дикому полi й у Ки?вi. Добре, що  не  назвала  подорожня
жiнка третього лиха - печенiгiв.
   - А тепер куди?
   Малуша зiтхнула.
   - Куди ж пiти? У Ки?вi нiкого не знаю, перепочину та й далi. Може, руки
мо? десь будуть в надобi...
   - На руки надоба знайдеться, голови нашi безцiнь, - забуркотiв смерд. -
Так, так, кому нашi голови потрiбнi?! Що древо, що голова...
   I вiн, мабуть, довго б ще говорив про голови  людськi,  але  втрутилась
жiнка, що стояла поруч iз ним:
   - Годi вже тобi... Розходився! Скажи краще, хай  заходить  жiнка,  бач,
iде iз поля.
   - А я що ж?! - винувато розвiв вiн руки. - Заходь,  жiнко,  до  хижi...
Живемо, як князi: я сиджу на дубовому престолi - пеньку, у жони ? корона -
сивина, маю бояр - двох синiв, челядь - дочки, а худоби тi?? -  i  пес,  i
котка, i мишi...
   - Ходiмо, полянко, - сказала дружина, - бо впину йому не буде.

   Незабаром Малуша сидiла в хижi бiля вогнища, на якому в горнцi закипала
юшка, i, як колись у рiднiй хижi далеко над Днiпром, так  i  тепер  ждала,
поки господар вiзьме вiд  хлiба  й  страви,  кине  у  вогонь  жертву.  Але
господар не клав жертви. Зайшовши до хижi й  поглянувши  на  вогнище,  вiн
сказав:
   - Коли б то боги бачили, що ми ?мо!
   Малуша дивилась на нього здивованими очима й ?ла в мовчаннi.
   Пiзнiше вона вийшла надвiр i довго дивилась на Гору. Там горiли  вогнi,
один, великий, на требищi перед Перуном, ще  кiлька  -  у  вiкнах  теремiв
княжих, боярських. Коли вiд Гори повiяв вiтер, Малуша почула  одноманiтний
спiв.
   - Гуляють князi з боярами, - пролунав голос позаду не?. -  Однi  мруть,
iншi п'ють...
   Вона пiзнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижi й стояв у темрявi
недалеко вiд не?.
   - А що? - запитала вона, i холодок пробiг по ?? тiлу.  -  Невже  хто  з
князiв помер?
   - Княгиня Ольга померла, - сказав смерд. - Кiлька днiв тому поховали на
Воздихальницi... Вiчна пам'ять княгинi...
   - А як князь Святослав? - швидко запитала i занiмiла Малуша.
   - Що Святослав? - похмуро вiдповiв смерд. - Не бачимо ми його в  Ки?вi,
вою? та й вою?. А тут бояри, во?води та  тiуни  все  вже  захопили.  Князь
добрий - Гора наша зла... От i зараз примчав вiн до Ки?ва.  А  мабуть,  не
затрима?ться, знову вирушить на рать. Посадив уже вiн на Ки?вському  столi
Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б  то
княжича Володимира дав нам Святослав!
   - А що княжич Володимир?
   - Ой жоно, жоно! Тут, у Ки?вi, всi говорять про княжича Володимира. Наш
княжич не вiд яко?сь угорки, а вiд просто?  русько?  дiвчини,  нехай  вона
буде здорова та щаслива.
   - Де ж ця дiвчина? - промовила Малуша, не розумiючи, мабуть,  що  в  цю
годину вона пiдслухову? потайну думу багатьох людей руських.
   - Оцього, жоно, нiхто й не зна?, - сказав смерд. -  Що  була  вона,  то
була, що любив ?? князь - любив, народила вона княжича  Володимира,  а  де
сама - хто зна?, може, й краще не знати.
   - Чому?
   - Тому, що вона - наша княгиня, i краще вже ?й не попадатись у боярськi
руки... Нехай живе у полi, в хижах з нами, поки пiдросте i прийде  до  нас
княжич Володимир.
   На тому й скiнчилась ?хня  розмова.  Смерд  пiшов  спати.  Малуша  сама
залишилась надворi. Дивлячись на вогник, що  блимав  i  блимав  у  княжому
теремi, уявляла вона: там, за  вiкном,  сто?ть,  дума?  важку  думу  князь
Святослав. Як багато судилось йому пережити - вою? вiн  i  вою?  за  Русь.
Тiльки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив вiн Ярополка в Ки?вi,
посила? Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко  князю  Святославу,
нiхто не зiгрi? йому душi. От i не спить вiн ночами,  сто?ть  бiля  вiкна,
дивиться, дума? важку думу.
   I коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину  бiля  князя
Святослава, поклала б вона свою руку на його  голову,  закрила  йому  очi,
сказала:
   "Спи, Святославе, спочинь!"

   З

   На  честь  мужiв  новгородських,  на  славу  синiв  Ярополка,  Олега  й
Володимира, що сiдали на столи кожен у землi сво?й, князь Святослав  велiв
зробити пир велiй, запросити на нього слiв iз Новгорода й  Iскоростеня,  а
також лiпших мужiв з Гори й Нового города.
   Пир цей князь велiв почати вранцi й закiнчити до смерку, щоб не  палити
проти ночi в дерев'яному городi вогнiв i щоб  люди,  якi  вип'ють  занадто
медiв i вина, могли без шкоди для свого тiла добратися до жител.
   У Золотiй палатi поставили  столи  й  лави,  застелили  ?х  полотном  i
килимами, вкотили туди з  медуш  бочки  з  грецьким  вином,  медом,  олом,
квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугiллi  й  на  рожнах  чи
зварену у горнцях - все круто  посипане  пепером*  (*Пепер  -  перець.)  i
чябром - веприну, баранину, гов'ядо, конину, рiзних птахiв - гусей, качок,
лебедiв, кур, всiляку рибу,  якою  багатий  Днiпро,  -  осетрiв,  коропiв,
сомiв, - рiзне зiлля й овочi - сливи, горiхи, виноград.
   Щоб людям було з чого ?сти й пити, столи заставили срiбними корчагами й
череп'яними горнцями, братанами, мисками, келихами й чарами, ложками.
   Але не тiльки в Золотiй палатi мали проводити  пир.  Тут  для  всiх  не
вистачило б мiсця, бо на пир приходив кожний, хто хотiв славити  князя.  А
тому скрiзь: у Люднiй палатi, свiтлицях, сiнях, по всьому терему i у дворi
навiть - поставили столи з стравами  й  медами,  пiд  ноги  людям  поклали
пахучу траву з оболонських лук.
   I зранку почали сходитись до княжого терема бояри, лiпшi  мужi,  тiуни,
старости, купцi. Пiзнiше ж, коли майже всi зiбралися, вiд Почайни привезли
на возах мужiв новгородських i деревських.
   Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри  одягли  платна  з
фофундi?* (*Фофундiя  -  грецьке  сукно.)  i  обоярi*  (*Обояр  -  шовкова
тканина.), ткано? золотими й срiбними хвилями, з мереживами  вподовж  пiл,
iз золотими запонами, камiнцями, почепили на ши? гривни, золотi чепи.
   Во?води iз земель були в оксамитових жупанах, туго пiдперезанi поясами,
у шапках з пiдпушками,  викладених  дорогоцiнним  камiнням,  з  барвистими
корзнами, метко перекинутими через лiве плече, з  мечами  бiля  поясiв,  у
чоботях iз червоного й зеленого хза.
   Купцi не хизувались вбранням - всi вони були в темних  довгих  платнах,
тiльки деякi з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був  на  них
найдорожчий, гривни - тонкокованi, крученi, з черню, iз щирого золота.
   Була важка й далека дорога у мужiв новгородських, але вони, знаючи,  що
?х жде в Ки?вi пир, привезли з собою в скринях,  а  тепер  одягли  багатий
свiй одяг з важких  франкських  i  свiонських  гексамитiв,  почепили  сво?
гривни, чепи.
   Один князь Святослав,  здавалося,  не  готувався  до  цього  пиру.  Вiн
увiйшов до палати,  коли  там  було  повним-повнiсiнько  людей,  у  бiлому
платнi, поверх якого накинув  червоне,  оторочене  вузькою  чорною  каймою
корзно.  На  князевi  не  було  нiяких  оздоб  i  прикрас,  тiльки   важка
усерязь-тройчатка на лiвому усi з двома перлинами  й  рубiном  та  червонi
чоботи iз загнутими носками - це й усi оздоби на ньому.
   Коли князь iз синами сво?ми ввiйшов до палати, там усi затихли.
   - Чого ж ви  замовкли?  -  голосно  запитав  князь.  Мужi  новгородськi
знайшли, що вiдповiсти Святославу.
   - Желаю на тя пити! - промовив Михало.
   - Пий! - сказав князь i взяв зi столу чару, по  вiнця  налиту  червоним
вином.
   Княжi слуги брязкотiли уполовниками, бiгаючи мiж  столами  й  наливаючи
чари вином i медом.
   - Чого ж не п'?ш? - сказав князь, побачивши, що Михало трима? в  руках,
але не випива? чари.
   - Не могу я з тако? посудини пить, - промовив Михало.
   - Аз яко? волi?ш? - засмiявся князь, показуючи на столи. - ? чари, а  ?
й корчаги... Вибирай, тисяцький!
   - Волiв би, княже, випити на тя со братини, iз тобою сукупно, - показав
Михало на велику срiбну братину  з  двома  ручками.  -  Ти  почнеш  ??,  я
докiнчу, княже!
   - Налийте! - сказав князь.
   Одному з слуг довелося набрати з  десяток  уполовникiв,  щоб  наповнити
братину. Князь Святослав взяв ?? в обидвi руки. Усi в палатi мовчали, i  в
цьому  мовчаннi  князь  пiднiс  братину  до  уст,  не  передихуючи,  випив
половину, подав посудину Михаловi.
   - Пий! - промовив князь.
   Але Михало мав сувору новгородську вдачу.
   - Не могу, - рiшуче сказав вiн.
   - Чому не можеш? - запитав суворо князь, i  в  палатi,  де  досi  стояв
гамiр, запала напружена тиша.
   - Заки ти, княже, - промовив  Михало,  -  випив  на  нас,  новгородцiв,
половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.
   - Смiливий ти чоловiк, - зареготав князь Святослав, - а я люблю  таких.
Пий, Михале, повну братину... I щоб так пили довiку!
   Тисяцький  Михало  почекав,  поки  йому   долили   в   братину   кiлька
уполовникiв, пiднiс ?? до уст i важко, з передихом, але випив до дна.
   I тодi забряжчали келихи й чари. Во?води, бояри, купцi  ки?вськi,  мужi
новгородськi випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо
пити ще за когось пiсля князя не годилось. У сiнях заграла музика - кiлька
мiдяних труб, багато сопiлок, цимбали й бубни.
   Загомонiла, зашумiла багатьма  голосами  палата,  нiби  увiрвався  сюди
знадвору свiжий, теплий вiтер. Дяка богам i князевi - по  довгих  страдних
днях тихо в городi Ки?вi, у землях мир, вороги далеко, можна  пити,  ?  що
?сти, можна не уболiвати про життя сво? й дiтей  -  слава,  слава  князевi
Святославу, князевi ки?вському  Ярополку,  деревлянському  князевi  Олегу,
новгородському князевi Володимиру!
   Князь Святослав iз синами сво?ми сидить за столом, чу?  цi  крики,  але
хмiль  щось  не  бере  його.  Сторожкий,  як  мисливець  на  чотi,  сидить
замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужiв у палатi,  немов  когось
там шука?, скоса позира? на брата Володимира - й до кровi стиску? уста.
   Князь Святослав вiдчува?,  що  не  все  гаразд  мiж  його  синами,  але
розважливо дума?, що цьому ? тiльки одна причина - молодiсть. Поки  молоде
- в жилах гра? кров. Хiба не був сам таким  колись  Святослав?  А  промине
молодiсть - i вiдчують сини, що вони одного роду, мир i  дружба  буде  мiж
ними.
   У палатi  пробували  спiвати.  На  помiст,  де  звичайно  сидiв  князь,
виходили уношi й унотьки, вони змагались, хто довше витягне сво?м голосом,
виходили по дво?, тро?, четверо й спiвали так, щоб звучало, як голос один,
ставали на обидва кiнцi палати й перекликались рiзними голосами.
   Але це були не тi пiснi, якi хотiла почути душа князя Святослава.
   - Покличте Баяна! - велiв князь.
   А вже вiн iшов iз Людно? палати мiж рядами бояр, що розступались  перед
ним, - сивий,  старий,  але  ставний,  мужнiй  Баян,  у  бiлому  одязi,  з
цимбалами в руках.
   - Заспiвай  нам,  Баяне!  -  попросив  князь.  Баян  зупинився,  низько
вклонився, але не сходив з мiсця.
   - Знаю, Баяне, - посмiхнувся Святослав. Баяновi налили келих, вiн випив
його до дна, витер вуси.
   - Спасибi князевi, а дружинi слава!
   Вiн сiв на помостi перед князем. У палатi стало так тихо, як на  Днiпрi
перед свiтанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалiв - i  нiби  задзвенiла
хвиля в прибо?.
   - Гей, скажу я, браття, простими  словесами  про  землю  Руську,  трьох
братiв - Кия, Щека, Хорива i сестру ?хню Либiдь, про многих князiв наших i
про всiх людей на Русi, гей, гей!
   I пiд цi слова,  пiд  тихе  вiдлуння  дзвiнких  струн  князь  Святослав
замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутн?...
   Чому ж сумно було в цю годину князевi Святославу, чому так билося  його
серце, так болiла душа?
   Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та вiн iншого життя  не
хотiв би. Попереду нього також був великий ратний труд,  може,  й  смерть,
але вiн i цього не боявся: так мусить бути, вiн  не  одступить  вiд  нього
навiк.
   А все ж вiн хотiв серед трудiв цих i бранi, серед  гiркого  життя  бути
тим, про кого мрiяв усе життя, - вiльною, як вiтер, людиною, хоч  короткий
час пожити, як усi, вiн хотiв, як i всi, любити...
   I тодi, коли Баян спiвав пiснi, а всi в палатi пiдхоплювали його слова,
князь зрозумiв, що йому треба зробити й чого вiн нiяк вiдкладати не може.
   - У великих трудах жили люди  нашi,  на  многi  бранi  ходили,  кiстьми
сво?ми землю засiвали, кров'ю-рудою поливали, гей, гей...
   Князь Святослав слухав, як спiва? Баян,  слова  його  западали  в  саме
серце. I тихо, щоб нiхто не помiтив, встав iз-за столу, вийшов з палати.

   Тiльки надвечiр розiйшлися з княжих теремiв новгородськi  гостi,  бояри
ки?вськi й во?води. Деякi з них упилися, i довелося  ?х  вести  пiд  руки,
деякi трималися на ногах, тiльки верзли казна-що й хапались за зброю.  Але
всi були цiлi, здоровi i нiхто з них не пошкодив нi свого, нi чужого тiла.
   З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького  Михала  -
вiн довго спiвав i пробував показувати, як руськi люди варягiв  воюють,  а
потiм  заснув.  I  тодi  його  поклали  на  грецький  килим,  а   восьмеро
новгородцiв взялися, пiдняли килим з Михалом  i  тихо  понесли.  Вiн  спав
спокiйно, склавши на грудях жилавi руки.
   Ще якийсь час пiсля цього на Горi чути було крики й шум, то тут, то там
брязкотiла зброя, хтось пробував спiвати, але не мiг звести голову. А далi
зайшло сонце, сутiнки обгорнули  Подол  i  передгряддя,  виповзли  крутими
схилами на Гору, Ки?в засийав.
   Не спав тiльки князь Святослав. Вiн пив вино, мед i ол, але не  впився,
був на пиру в палатi, але не мiг перемогти сво?? туги. Коли  все  на  Горi
затихло, вiн ще довго сидiв у покоях. I велiв нарештi покликати Добриню.
   Добриня, мабуть, випив не одну братину, але на  ногах  тримався.  Та  й
скiльки треба було  б  випити  цьому  богатиревi,  щоб  поточитись?!  Вiн,
правда, i сам не давав собi волi, бо знав,  що  невдовзi  мусить  ?хати  з
князем Володимиром до Новгорода.
   - Як гуляють нашi гостi? - запитав Святослав.
   - Зачали добре, - вiдповiв Добриня, - днiв три тепер похмелятимуться.
   - Нехай погуляють, - посмiхнувся Святослав. - ? в нас  чим  прийняти  й
повеселити гостей. А там велика честь випада? тобi, Добрине.
   - Знаю, княже, i все зроблю.
   - ?деш ти з князем Володимиром до Новгорода, - дивлячись на Днiпро,  що
мiж темних круч i кiс стелився срiбною  стежкою  вгору,  сказав  князь,  -
будеш ти йому там замiсть мене - правою  рукою,  отцем.  Дивись,  Добрине,
великi дiла будуть перед вами, великими  трудами  доб'?тесь  ви  перемоги.
Сидячи в Новгородi, слухайте всю Руську землю, слухайте Ки?в, треба буде -
?дьте сюди на пiдмогу.
   - Слухаю i все зроблю, княже!
   - I ще про одно прошу тебе, Добрине: коли сумнiватиметься  Володимир  -
порадь йому, важко буде - допоможи, небезпека - захисти. Вiн - князь,  але
хiба князям не потрiбна допомога?! Особливо ж коли хто скаже,  що  вiн  не
князь, а робочич! Блюди його. Я вже сказав йому, що вiн син  роби  Малушi.
Хотiв порадувати його - привезти до Ки?ва матiр. Що ж, бач, не судилось.
   - Княже! - сказав Добриня. - А коли я знайду й привезу Малушу?
   Князь Святослав заплющив очi, немов хотiв  пригадати  щось  з  далекого
минулого, а потiм подивився на Добриню.
   - Згода, Добрине. Три днi тобi досить?
   - Досить, княже, - схопився Добриня.
   - ?дь, во?водо!

   Темно? ночi два вершники ви?жджали через ворота на Горi,  де  починався
шлях на Перевесище й до Росi. Сторожi на воротах не затримували  вершникiв
- вони пiзнали Добриню й пропустили його. Не затримала вершникiв i сторожа
за городом: вона пильнувала, щоб хтось пiдступно не пiдкрався  з  поля,  а
кого сторожi випустили з Гори - щаслива тому путь!
   Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рiвний перестук  копит,
вiдгомiн його покотився i покотився, як хвиля, серед чорно? ночi,  полетiв
над полем, хижами смердiв, увiрвався в лiси Перевесища.
   Два вершники мчали шляхом - попереду Добриня, за ним гридень Тур.  Конi
летiли все швидше й швидше. Захопленi цим льотом, вершники скоро схилились
до самих лук, нiби приросли до тулубiв коней.
   Вони ?хали Перевесищем, де над шляхом  обабiч  стояли  високi  столiтнi
дерева, гiлля яких зливалось у суцiльний шатер. Луна кiнських копит билась
об стiни цього лiсу, а десь у нетрях  на  не?  озвались  сполошенi  звiрi,
переляканi нiчнi птахи.
   Потiм лiс закiнчився, i шлях ?м перетнула  рiчка.  Вершники  не  шукали
броду, а з шумом,  женучи  перед  собою  гору  бризок,  кинулись  у  воду,
притьмом перепливли рiчку й вихопились на берег.
   Далi вони помчали полем, де не чути було нi голосу,  нi  звуку,  де  не
свiтився жоден вогник. Тiльки великi зорi свiтились над ними вгорi та  ще,
як жар пiд попелом, переливався там Перунiв Шлях.
   На свiтаннi вершники були  далеко  вiд  Ки?ва.  Зупинились  у  дiбровi,
пустили попастись коней, самi  по?ли,  напились  води  з  джерела  й  ледь
перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив  його.
Вони пiдвелися, перейняли коней, пiдтягли  попруги  на  сiдлах  i  помчали
далi, в потоках рожевого промiння, що заливало поле.
   У Дикому полi, яким вони мчали, скiльки не кинь оком, височiли могили з
кам'яними постатями на вершинах, що, як одвiчнi вартовi, дивились наокруг.
Всюди тут видно було городища й вали за ними,  деякi  з  цих  городищ  уже
завалились, ?х розмили дощi й розвiяв вiтер. Але в багатьох ще жили  люди,
- у цей вранiшнiй час над ними вставали й котились скрiзь по полю димки. А
ще далi вiд шляху видно було села й весi - княжi, боярськi й такi, де жили
вiльнi люди.
   Добре було ?хати вранцi полем, дивитись на городища й села, бачити,  як
рата? збирають рiзне жито, пораються на нивах. Пiзнiше сонце стало вище  в
небi,  припекло,  засушило  землю,  зiгрiло  повiтря.  Але   вершники   не
зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далi й далi на пiвдень.
   Надвечiр у розпеченiм маревi на обрi? окреслились невисокi гори,  лiси,
село.
   - Будутин! - крикнув Добриня.
   У вiдповiдь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали  ще
швидше, а все ж досягли  села  тiльки  тодi,  коли  вже  стемнiло.  Мовчки
про?хали з кiнця в кiнець, зупинилися на скелi бiля  Росi,  де  мiж  кущiв
стояла стара, чорна хижа.
   Першим скочив з коня Добриня, пiдбiг до дверей, ударив  у  них  кулаком
раз i другий.
   - Малушо! - покликав вiн. З хижi нiхто не озвався.
   - Малушо! Малушо! - голоснiше крикнув Добриня i ще дужче, обома руками,
замолотив у дверi.
   З хижi так само нiхто не вiдповiв, нiхто звiдти не  вийшов.  Темна  нiч
лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цi??  ночi,  нiде  не  видно  було
вогника, не чути голосу. Тiльки одразу ж за  скелею  шумiла,  дзвенiла  на
каменi, переливалась Рось.
   Тодi Добриня налiг усiм тiлом, виламав дверi, ступив у хижу. Слiдом  за
ним увiйшов i Тур. З хижi вiйнуло пусткою, лежалою соломою, листом...
   I все ж вони обiйшли всю хижу  -  Добриня  i  Тур  торкались  холодних,
вологих стiн, натрапили на колоду, на якiй,  певне,  сидiли  колись  люди,
торкнулись руками ложа, на якому шелестiла пересохла трава.
   - ?? нема?, Туре...
   - Бачу, Добрине. Але ми мусимо знайти ??, вона ж десь тут, у селi.
   Два вершники на чорних конях по?хали тодi селом,  знайшли  й  розбудили
тiуна, запитали в нього, де подiлась жiнка, що жила багато лiт у хижi  над
Россю.
   Тiун пiзнав, що за муж збудив його вночi.
   - О, це ти, Добрине?! Що ж тобi треба?
   - Де подiлась Малуша? - крикнув Добриня. - Ми з нею жили в  землянцi  у
Желанi.
   - Пригадую, пригадую, Добрине. Добра була жона Малка, але пiшла з села,
куди ж - не знаю...
   Добриня i Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина,  розпитували  про
не?.
   Малуша! Що могло сказати людям це iм'я?! Багато городищ i сiл  у  полi,
багато в них i Малуш. Яку з них  шукають  мужi?  Просту  -  так  усi  вони
простi, красиву - так скiльки красунь ? серед руських жон. Найкращу, а яка
з них найкраща?
   Вершники ?хали все далi й далi в поля, де на високих  могилах  скиглили
лисицi, а в лiсах i яругах лiтали хижi птахи.
   Кiлька разiв Добринi здавалося, що гридень Тур, женучи  коня,  стогнав,
як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещаснiша людина... Проте хто  зна?,
може, це стогнав вiтер, який шалено бив ?м у груди.
   На свiтаннi Добриня й Тур ви?хали до Днiпра  й  зупинились  на  високiй
горi за Роднею, звiдки видно було голубе плесо,  смугу  лiсiв,  жовто-син?
поле з рядами могил на лiвому березi.
   Добриня довго дивився на Днiпро, лiси, поле i раптом опустив поводки на
луку сiдла, приклав руки до уст i крикнув:
   - Ма-алу-у-шо! Гей, Малушо!
   Луна покотилась над плесом, полинула в поле, вiдгомоном прошумiла  там.
Нiхто не вiдповiв Добринi, нiде не залунав голос ключницi Малушi.
   Тодi й Тур, у якого дуже болiло серце, напружився, крикнув:
   - Малушо! Ге-е-ей! Малушо!
   Аж за Днiпром залунало: го-о-о...
   Два вершники натягли поводки, й конi пiшли по травi, на якiй  iскрилась
роса, вгору, вище й вище понад Днiпром.

   4

   Урочисто виряджав Ки?в-город  послiв  новгородських,  а  разом  з  ними
Володимира, сина Святослава, - князя Новгородського столу.  Аж  до  самого
Днiпра iшов з послами князь Святослав, во?води його i бояри, мужi лiпшi  й
нарочитi, i всюди ?х зустрiчали, валом iшли за ними люди з Подолу.
   Мiж цими людьми була й жiнка в темнiй одежi i хустцi.  У  багатолюдному
натовпi, що зiбрався там, де шлях з передграддя заверта? до  Подолу,  вона
довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами сво?ми й во?водами,
iз гостями новгородськими.
   Нiхто не пiзнав би в нiй молодо?, красиво? дiвчини, що жила  колись  на
Горi, була ключницею княгинi Ольги. I зовсiм не тому, що  вона  змiнилась,
постарiла.
   Нi, Малуша, як i колись, була ще красива, мила, ?й було  ще  не  так  i
багато лiт. Змiнював ?? суворий темний одяг, надто стомлене, змучене  було
в не? обличчя. Печать великого горя лежала на чолi.  Тiльки  очi,  великi,
карi, глибокi очi не змiнились у Малушi.
   Вона все ще жила у того ж смерда - Давила, що дав ?й притулок.  Давило,
це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловiк, як вона про нього
спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий,  лагiдний  чоловiк,  тiльки
злиднi, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князiв,  бояр.  I
жiнка його добра, сердечна,  проста.  Обо?  вони  були  такi  привiтнi  до
Малушi.
   I вона ?м вiдповiдала тим же. У смерда було багато роботи  в  дворi,  -
Малуша, де тiльки могла, йому  допомагала.  Жонi  його  не  треба  було  й
просити - Малуша сама стежила, коли може бути ?й у на добi.
   Одного вечора бiля родинного вогнища Малуша розповiла, як вони сiдали з
батьком Микулою до вогнища в сво?й землянцi i як батько клав богам жертву.
   - Яку жертву?! - промовив Давило. - Кому мусимо  тепер  давати  жертву?
Вiки сидiли дiди нашi на Горi, там було вогнище й мого  роду.  Потiм  Гору
захопили князi, i нам довелось переносити вогнища за  вали.  Але  ж  бояри
захопили землю й за валами - i ми перенесли  вогнища  ще  далi.  А  вже  я
перенiс його сюди, до лiсу.
   Вiн помовчав, одламав хлiба й м'яса, проковтнув, кiнчив.
   - Нас усiх вони принесли в жертву, - сказав Давило, - i тут, на  землi,
нiкуди вiд них не втечеш. Християн он у Ки?вi вже багато. Щасливе життя  -
рай - не тут, а на небi обiцяють. Тiльки де вiн, цей рай?
   Такий був смерд Давило. Зазнав  вiн  дуже  багато  горя,  поважав  горе
людське. Через це i вiн, i жона його говорили, щоб  Малуша  не  поспiшала,
жила в них.
   Але, правду кажучи,  смерд  замислювався,  чи  й  справдi  Малуша  така
проста, як говорить про себе. Полянка, жiнка з Дикого  поля?!  Нi,  нiбито
там жiнки не такi. Але хто  вона,  чого  прийшла  до  Ки?ва?  Проте  смерд
мовчав. У жiнки було велике горе - навiщо розпитувати?! Звiдки впало  воно
на ?? голову, i чи не однаково йому - убога, своя жiнка, треба допомогти.
   Малуша ж, допомагаючи смерду i розумiючи, що все ж  цiй  убогiй  людинi
важко ?? прогодувати i що ?й незабаром  доведеться  йти  далi,  в  широкий
свiт, жадiбно ловила кожне слово, яке долiтало звiдти, з  Гори,  з  княжих
теремiв.
   Так вона дiзналася, що до Ки?ва  прибули  новгородськi  гостi,  пiзнiше
довiдалася, що гостi цi запросили Володимира бути в них князем, далi смерд
?й сказав, що княжич Володимир от-от по?де до Новгорода, а князь Святослав
зiбрав дружину й тiльки проведе Володимира - вируша? на брань до Болгарi?.
   Тепер  вона  тiльки  одне  хотiла  побачити:  як  Ки?в  виряджатиме  до
Новгорода ?? сина - князя Володимира -  i  як  князь  Святослав  iтиме  на
вiйну.
   I Малуша дiждалась. Одного дня надвечiр з  Гори  полинула  звiстка,  що
наступного дня вранцi з Ки?ва вирушають мужi новгородськi, а разом з  ними
по?де i князь Володимир.
   Усю нiч Малуша не спала, виходила з хижi у двiр,  стояла  бiля  молодих
сосонок, що пахли живицею, дивилась на небо, де мерехтiли, як свiтильники,
зорi.
   Коли ж заспiвали когути на Горi, в  передграддi  й  на  Подолi  i  коли
прокинулись Давило й жона  його,  Малуша  вже  повидному  пiшла  до  Гори,
обминула з лiвого боку стiну, стала там, де шлях з передграддя заверта? до
Подолу.
   Незабаром тут зiбралося чимало людей. Сюди йшли й  ставали  над  шляхом
гончарi, що жили на схилах, кожум'яки, рiзнi майстри  разом  iз  дружинами
сво?ми й дiтьми. Малуша могла не боятись, що хтось ?? побачить i пiзна?  у
цьому багатолюдному натовпi.
   Людям довелося стояти довго, i  Малуша  наслухалась  чимало  новин  про
князя, його дiтей, бояр.
   - Добре дiло робить князь, що посила?  сина  до  Новгорода,  -  говорив
ремiсник, що стояв близько до Малушi. - Що Новгород, що Ки?в - одна земля.
   - Але вiдда?мо те, що добре, а собi залиша?мо те, що негоже.
   - Ти про Ярополка?
   - Про Ярополка з боярами. Не сам князь вокняжа?ться, а  бояри  йому  на
голову шапку кладуть. Худо нам буде з Ярополком.
   Ремiсники стишили голоси й далi щось пошепки говорили один iз одним.
   А в чей час почулося:
   - Iдуть! Iдуть!
   I всi замовкли.
   Малуша завмерла на  мiсцi,  пiднялася  навшпиньки,  щоб  усе  бачити  й
запам'ятати навiк.
   Був чудовий ранок мiсяця зарева, коли над Днiпром пахне житом i  медом,
все навкруг потопа? в квiтах, капа? на землю сiк iз виноградних грон.
   Широким, звивистим шляхом, що вiв вiд Гори до  передграддя  i  далi  до
Подолу, повiльно посувався, збиваючи куряву,  численний  похiд,  над  яким
маяли барвистi знамена - Ки?ва, Новгорода, земель Русi.
   Попереду всiх iшли музики княжi - молодi, одягнутi в бiлий одяг  юнаки,
що гучно дули в мiхи, гудiли в роги, свистiли в сопiлi i били у  величезнi
накри* (*Накри - барабани.).
   За ними iшли риндi,  що  несли  знамена.  Поперед  усiх  знамено  князя
Святослава - голубий оксамит з двома списами навхрест.
   Далi iшов князь Святослав, а по обидвi руки вiд  нього  -  Ярополк,  що
залишався в Ки?вi, i Володимир,  який  цього  ранку  вирушав  до  далекого
Новгорода.  Князя  Олега  з  ними  не  було,  вiн  вже  ранiше  ви?хав  до
Iскоростеня. За князем i синами його йшли во?води, бояри, мужi нарочитi  й
лiпшi, старша дружина й во? князя Святослава. Похiд же замикали  всi  iншi
мужi з Гори, разом iз якими йшли жони ?х i дiти.
   Усi вони були одягненi в лiпший одяг - грецькi червонi оксамити,  темнi
адамашки, барвистi альтабаси* (*Тканини з Грецi?, Дамаска,  Венецi?.),  на
шиях у них були почепленi золотi й срiбнi  гривни,  на  грудях  колихались
чепи.
   I найпростiше, мабуть, з-помiж усiх них одягнений був князь  Святослав.
Ледь похиливши поголену голову, на якiй з лiвого боку темнiв княжий знак -
пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лiвому
усi, в бiлому одязi, розстебнутiй сорочцi i широких штанях, вiн тихо  iшов
по шляху, заглиблений у сво? думи. I тiльки на плечах його  було  накинуте
червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених пiхвах висiв при поясi.
   "Як же змiнився мiй князь! - подумала Малуша, що  побачила  Святослава,
тiльки похiд став завертати до Подолу. - Який вiн став, що з ним сталося?!
О боги, 6оги!"
   Вона бачила обличчя князя Святослава, i серце  ??  обгорнув  невимовний
жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона  колись  знала,  пестила,
любила.
   Суворе й замислене обличчя, очi - примруженi, на чолi i в  кутиках  уст
лежали глибокi зморшки, - нiби давно вже, давно почав князь мислити  важку
якусь думу i все не мiг ?? передумати, розв'язати.
   Побачила вона й сина свого Володимира - у бiлому  одязi  й  з  червоним
корзном на плечах, у отороченiй соболиним хутром темнiй шапцi, у  червоних
чобiтках iз хза. Вiн iшов ставний, веселий, дивлячись на людей, що  стояли
понад шляхом.
   Раз Малуша пiймала на собi його погляд. Князь Володимир дивився на не?,
вiн, здавалося ?й, дивився на не? довше,  нiж  на  iнших.  I  вона  навiть
злякалась - чому вiн дивиться на не??
   Але вiн вже дивився на iнших людей, якi вiтали великого князя,  молодих
княжичiв, гостей з Новгорода.
   Поруч iз князем Володимиром iшов Добриня. Малуша побачила його i навiть
спочатку не пiзнала. Невже це брат ?? Добриня? Вiн був у багатому темному,
золотою ниткою шитому одязi, з двома гривнами на  ши?,  чепом  на  грудях,
пiдперезаний широким ремiнним поясом, на плечах  його  колихався  зеленого
оксамиту iз чорною оборкою опашень, бiля пояса висiв меч.
   Малуша зрадiла, що брат ?? iде поруч iз князем  Володимиром.  Тiльки  ж
Добриня був чомусь невеселий, засмучений, вiн  ступав,  похиливши  голову,
щось, видно, зважував, вагався.
   "Це вiн, мабуть, про Володимира турбу?ться, - подумала Малуша. -  Iдуть
поруч, то й по?дуть разом".
   Але дивилась вона на Добриню одну мить - погляд ?? був прикутий  тiльки
до Володимира, сина.
   I ?дине, що  лишилось  у  душi  в  Малушi,  -  радiсна  посмiшка  князя
Володимира, тепло його карих очей. Коли б  то  вiн  знав,  який  коштовний
подарунок зробив цього дня не комусь - матерi сво?й, Малушi.
   Коли княжий похiд став спускатись  до  Днiпра,  Малуша  також  пiшла  з
людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досi зустрiчала князя
Святослава й сина. Дивний спокiй зiйшов у цi хвилини на ?? змучену душу.
   Як увi снi, запам'ятала Малуша все, що робилось далi на березi Почайни.
От похiд з Гори дiйшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який
поклали на пiску жерцi.
   - Князь Святослав склав жертву - чорного пiвня, - почула  Малуша  шепiт
бiля себе.
   А потiм загули рiжки й  сопiлi,  вдарили  накри,  мужi  новгородськi  з
князем Володимиром сiдали на лодi?, лодi? рушали  вiд  берега  й  Почайною
вийшли до Днiпра.
   Там на них поставили вiтрила, й низовий вiтер гнав лодi? вгору...
   Малуша бачила, як князь Святослав i во?води  його  сiли  на  коней,  що
давно вже були засiдланi, i швидко  рушили  на  Гору.  Вони  про?хали  так
близько вiд Малушi! Слiдом за князем вiд Почайни пiшли всi люди -  хто  на
Подол, хто в передграддя.
   Але Малуша не пiшла з берега  Почайни.  Одна-однiсiнька  сiла  вона  на
високiй кручi i все дивилась, дивилась, як у  голубiй  далинi  мають  бiлi
вiтрила на лодiях новгородцiв. ?й хотiлось,  щоб  цi  вiтрила  не  зникали
довго-довго.
   I в мислях сво?х у цi хвилини жiнка в темному одязi, що сидiла на кручi
над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров'я.
   Але прийшов час, коли вiтрила почали танути в голубiй iмлi. Вона бачила
?х - i не  бачила.  Хвилину  ?й  здавалось,  що  вiтрила  знову  замаячили
вдалинi, але, пильнiше, до болю в очах придивившись, бачила  вона,  що  то
вже не вiтрила, а крила бiлих птахiв, що  застигають  на  мiсцi  i  раптом
падають униз. Вона заздрила цим птахам  -  ?м  так  легко  полетiти  понад
Днiпром, наздогнати лодi? i кружляти, кружляти з легким криком  над  ними,
летiти й летiти за князем...
   Так i зникли лодi? в голубiй iмлi.

   Не тiльки лодi? сховала  далина  в  сво?й  iмлi.  Нiч  iшла  зi  сходу,
обгорнула поле за Днiпром, насунула на Почайну, прикривала  поволi  Подол,
Гору. В сутiнках цi?? ночi зникла бiля Днiпра також i самiтна  постать  на
бiлих пiсках над Почайною.
   Вона нарештi одiрвалась поглядом вiд  далекого  обрiю,  де  раптом  усе
потемнiло, й розгублено; боязко поглянула навкруг.
   Нiч, о, як злякалась тепер Малуша  ночi,  що  насувала  вiд  сходу,  ?й
здалося, що ця нiч загрожу? ?й.
   Вона усi лiта жила в Будутинi. Була б зараз там - то  могла  б  жити  й
далi. Та пiзно згадувати.
   I Малуша не шкодувала, що залишила Будутин. Того, що  вона  побачила  в
Ки?вi, було досить, щоб пiти з села. Заради цього  варто  було  не  тiльки
залишити Будутин. Коли б треба було вiддати все життя - Малуша i його б не
пошкодувала.
   Тепер вона була щаслива. Як часом мало треба людинi, щоб  вона  вiдчула
себе щасливою! Одному для цього треба золото, другому - землю, третьому  -
любов... Пiсля багатьох лiт, пiсля безконечних мрiй, пiсля такого  важкого
й небезпечного шляху, пiсля всього, що, здавалося, несила було б витримати
найдужчiй людинi, Малуша на мить  -  i  це  справдi  була  ?дина  мить!  -
побачила свою мрiю - Святослава, побачила надiю - Володимира. I це для не?
було вершиною того щастя, про яке вона мрiяла, заради якого страждала,  до
якого так довго добивалась.
   Але вiчного щастя  нема?.  Тiло  Малушi  ще  здригалось  вiд  радiсного
хвилювання, серце ?? ще швидко билось пiсля бажано?, але важко?  зустрiчi,
в очах ?? ще стояли Святослав i Володимир, а проте вона вiдчула, що  щастя
?? тепер скiнчилось назавжди, навiки.
   I перед Малушею виникло питання: а як же далi бути? Куди  ?й  пiти,  де
шукати притулку?
   Iти до Давила? I смерд, i його дружина радо приймуть ??, вона переночу?
в них ще нiч, ще залишиться на день, на  другу  нiч...  Але  чи  ряту?  це
Малушу? Що робити далi? Почнеться осiнь, зима. I зараз шматок хлiба  такий
дорогий для Давила, а тодi ж вiн буде ще дорожчий. У нього просто не  буде
цього шматка. Нi, до убогого смерда краще не йти.
   Може, пiти до Любеча? Адже там, напевне, ще  живi  батько,  мати,  вони
приймуть ?? в рiдну хату, дадуть шматок хлiба. Та Малуша  й  не  проситиме
цього шматка хлiба, власними руками вона зумi? заробити i заробить його.
   "Нi! - подумала Малуша. - Якщо вже я стiльки лiт не була там, то  зараз
i поготiв туди пiзно ходити. З чим я прийду до батька, матерi, що  принесу
?м - сором та ганьбу? Адже, крий боже, дiзнаються, що зi мною сталось, хто
повiрить, що я - мати князя Володимира?!"
   I ще згадала Малуша про богiв. Вона не могла не згадати про них.  "Адже
все, що ? в свiтi, -  думала  вона,  -  пiдпорядковане  богам.  Вiд  богiв
приходить людина, до богiв вiдходить. Боги керують усiм добром  на  землi,
злi боги посилають на людей все й лихе... Це  боги  принесли  менi  щастя,
вони ж i забрали його в мене".
   - Боги! - вирвалося у Малушi. - Так урятуйте, урятуйте ж мене!
   Але i боги на небi, i всi боги на землi мовчали, - ?м не було  дiла  до
Малушi.
   А хiба вона не зверталась до них ранiше? О, скiльки разiв ще тодi, коли
була Малуша на Горi, -  а  особливо  пiзнiше,  коли  доля  закинула  ??  в
Будутин, - скiльки разiв зверталась вона до богiв, просила ?х, благала.
   Вона зверталась до Перуна, до Дажбога, до Лади, до пращурiв, лiсовикiв,
домовикiв, вона просила ?х допомогти, дати  ?й  краплину  щастя.  I  зараз
маленька постать богинi Роженицi була з нею.
   Але боги не допомогли, - вони весь час  мовчали  i  зараз  мовчать,  не
хочуть допомогти Малушi. Втiм, чи й можуть вони стати у пригодi?  Що  може
Перун, чи Дажбог, чи Лада, чи Рожениця зробити для Малушi?
   Просторий i чудовий свiт, коли ти можеш дивитись i милуватись  небом  i
землею, квiтами й заходом сонця. Та який тiсний i темний свiт, якщо в тебе
нiкого в ньому нема?, коли ти тiльки пiщинка  на  березi,  порошинка,  яку
несе серед хмари куряви вiтер. Малуша була тiльки пiщинкою,  порошинкою  в
цьому великому свiтi.
   I здавалося Малушi, що в не? ? тiльки один кiнець. Кругом -  нiч,  з-за
Днiпра налiта? холодний рiзкий вiтер, бiля нiг сердито виру? чорна вода...
Одна мить - кинутись у прiрву, чорну воду... i все буде закiнчено.  Нiкому
не потрiбна Малуша, i самiй ?й  бiльше  нiчого  не  треба  в  свiтi.  Вона
ступила ближче до води i вiдчула, як невблаганно тягне ??  до  себе  чорна
прiрва, кличе...
   Але що це? Серед ночi десь далеко-далеко зазвучав спiв. Спiвала не одна
людина. Багато голосiв вели мелодiю: сумну, як  ця  нiч,  одноманiтну,  як
небо, але водночас i невiдступне кличну. Що це було?
   Малуша нiби прокинулась.  Спiв  серед  ночi?  Хто  може  спiвати  в  цю
страхiтливу годину, чому пiсня так владно  торкнулась  ??  душi,  чому  ця
пiсня так кличе ??? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!
   Та вона вже вiдступила вiд води.  Ось  ноги  ??,  вгрузаючи  в  сипучий
пiсок, ступили раз i другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки,  нiби
боячись в темрявi на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди,  де
лунали кличнi слова пiснi.
   Так вона опинилась бiля церкви  християн  над  руча?м.  Про  цю  церкву
Малуша знала ще тодi, коли працювала в  княжому  теремi  на  Горi.  Кiлька
разiв уночi вона ходила до церкви, коли ?? брала з  собою  княгиня  Ольга.
Тiльки Малуша не замислювалась, куди вони  ходять.  Княгиня  Ольга  завжди
залишала Малушу в дворi бiля храму, заходила  ж  туди  сама.  Помолившись,
княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, i мовчки повертались вони
стежкою на Гору.
   "Чому ж я зараз опинилась тут? - подумала Малуша. - Що я тут  знайду?..
Але ж мене нiби хтось сюди кликав?"
   Вона  стояла  в  невеликому  дворi   напроти   церкви,   звiдки   линув
багатоголосий спiв. Навкруг було  темно,  а  з  церкви  струмував  вiдсвiт
багатьох свiчок. У промiнi цього сяйва Малуша побачила невiдому ?й  жiнку,
що сидiла збоку, просто на травi, й робила правою рукою одноманiтний рух -
пiдносила ?? вгору й опускала вниз, а  потiм  переводила  вiд  правого  до
лiвого плеча.
   Ця  жiнка  також  помiтила  Малушу  й  подивилась  на  не?  блискучими,
запаленими очима.
   - Ти чого тут сто?ш? - запитала жiнка.
   - Мене нiби щось кликало сюди, - вiдповiла Малуша. - Тiльки я не  вiдаю
чого. Що тут робиться?
   - Молимось, жоно, - вiдповiла жiнка i дуже тихо додала: - Християни ми.
   - А про що ж ви молитесь? - зацiкавилась Малуша.
   Жiнка, що сидiла на  землi,  звела  погляд  удалину  й,  ледь  ворушачи
спраглими сво?ми устами, почала:
   - А кому ж молитись? На  Горi  боги  дерев'янi,  вони  не  поможуть.  Я
молилась Перуну й Дажбогу, а чоловiк утоп у Днiпрi, дiтей морова  хворiсть
забрала, хижу й землю мала - бояри забрали.  Нема  менi  мiсця  на  землi,
нiчого в мене тепер нема?.
   Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила
темне тiло, гострi костi, висхлi груди. А крiм того, Малуша помiтила, що в
не? мiж грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.
   - Зрозумiла? - сказала жiнка i враз закрила  пазуху,  притулила  обидвi
руки до грудей, поглянула на церкву, у якiй засвiтилось ще  бiльше  жовтих
вогнiв, i заговорила немов не сво?м голосом: - Хрест ношу, жоно, i  за  це
менi Христос дасть, вiн про мене не  забуде.  Господи,  помилуй!  Господи,
помилуй! Господи, помилуй! - заходилась вона. - Тiльки Христос  може,  вiн
всеблагий, вiн щедрий, вiн все дасть...
   Малушi стало страшно дивитися, як жiнка, вимовляючи це,  тремтить  всiм
тiлом. Але в словах ?? про те, що Христос всеблагий, щедрий,  все  може  й
усе дасть, було щось звабне, була обiцянка, надiя.
   - Де ж дасть Христос? Коли? - швидко запитувала Малуша, помiчаючи, що й
у не? почина? тремтiти тiло.
   - Вiн да? тут, - одразу ж вiдповiла жiнка,  й  помiтно  було,  що  вона
от-от заплаче.  -  Я  молюсь,  ми  молимось,  господи,  помилуй,  господи,
помилуй... А коли не тут, то там, у раю, де нема нi болiстi, нi печалi,  а
? життя безконечне...  Господи,  помилуй,  господи,  сподоби,  господи,  -
творячи рукою хрест i вклоняючись до землi, проказувала вона.
   - Де ж там? У якому раю? Коли не буде нi болiстi, нi  печалi,  а  життя
безконечне? - питала Малуша, i в не? вже так само,  як  i  в  цi??  жiнки,
дрижало все тiло, вона вже не могла себе стримати.
   - Пiсля смертi! На тiм свiтi! Людина не вмира?, а  народжу?ться...  Там
рай, там життя безконечне... Господи, помилуй... господи, сподоби! - знову
почала жiнка.
   Над Днiпром було темно. Темно було навкруг, i тим  звабнiше  й  теплiше
свiтились серед цього навколишнього мороку й пустки жовтi вогнi  в  церквi
над Почайною.
   I чомусь Малуша  позаздрила  цiй  жiнцi,  що  сидiла  перед  нею.  Вона
втратила чоловiка, дiтей, хижу, землю, у не? нiчого нема? на свiтi, але  ?
щось бiльше - вона вiрить.
   А хiба не так сталось в Малушi?  Вона  давно  втратила  батька,  матiр,
рiдну хижу, землю, вона любила, але бiльше нiколи цього не буде, мала сина
- i втратила... Так що ж лиша?ться в не?  на  цьому  свiтi?  Нiчого!  Вона
думала про це й ранiше, але зараз прийдешн?, як чорна пустка, встало перед
нею. Нема? життя, життя закiнчилось, нi Перун, нi Дажбог не поможе. Вiрити
- а в що?!
   Але ж ця жiнка вiрить! Ось вона сидить поруч iз нею  -  чорна,  висхла,
голодна, але щасливiша вiд Малушi, бо  ?  життя  вiчне,  безконечне,  вона
врятована, бо вiру?...
   - Господи, помилуй! - вирвалось у Малушi. - Господи, сподоби!  Сподоби,
господи!
   - I хрест сотвори! Твори, твори хрест! -  владно,  схопивши  кiстлявими
пальцями руку Малушi, наказувала жiнка. - Твори хрест!
   - Господи, сподоби! - промовила Малуша i перехрестилась.
   - От тобi й стало легше. Адже легше, легше?
   - Легше, - вiдповiла Малуша, витираючи сльозу.
   - То ходiмо туди... - схопила жiнка Малушу за руку. - Ходiмо!
   I Малуша вiдчула, що не може ?й противитись, пiшла за нею.
   Без цi?? жiнки Малуша, либонь, не потрапила  б  до  церкви.  На  порозi
церкви, в глибинi яко? горiли свiчки перед намальованими на деревi дивними
образами, стояло багато чоловiкiв i жiнок, а деякi схилились на колiнах, -
на порозi церкви Малушу зустрiли два бородатих чоловiки. Вони перегородили
шлях грубими цiпками.
   Жiнка, що тягла за собою Малушу, зупинилась, наблизившись до бородачiв,
розкрила пазуху, де на мотузочку висiв блискучий хрестик.
   - Iди, сестро, - промовив один бородач жiнцi. - А це хто?  -  подивився
вiн на Малушу.
   - Оглашенна* (*Та, що ма? прийняти християнство.), - вiдповiла жiнка.
   Але марно запитував цей бородатий чоловiк, бо iнший, що стояв з другого
боку дверей, одвiв свiй цiпок i дав Малушi дорогу.
   Вона здригнулась. Щось надзвичайно знайоме було в обличчi цi??  людини,
на яке падав вiдсвiт свiчок у церквi. Оцей високий, перетятий шрамом  лоб,
очi, уста... Обличчя, правда, колись було не  таким.  Очi  згасли,  сивина
посiкла волосся, вуси й бороду, i уста були  не  тi.  Але  вона  знала  це
ранiше, знала людину...
   - Тур, - ледь прошепотiла Малуша.
   Хто зна?, може, почув вiн це слово, може, просто зрозумiв, що вона його
пiзнала. Але Тур схилив свою голову, одвiв цiпок, промовив:
   - Iди й ти, Малко!
   I Малуша з легким серцем переступила порiг, зайшла до церкви.
   У церквi Iллi над руча?м молились християни. Вони прийшли  туди  потай,
бо в Ки?вi, де на Горi перед Перуном цiлий день горiв вогонь, а  внизу  на
Подолi увесь час клали жертви перед Волосом, ходити  християнам  до  сво??
церкви й молитись там було небезпечно.
   Коли закiнчилась служба, жiнка пiдвела Малушу до священика  Григорiя  й
залишила ?х.
   - Дочко, - сказав священик, - я бачу, як тобi важко, знаю, як багато ти
пережила, знаю, ти дума?ш, що тобi вже й жити не варто. Адже так?
   - Так, отче, - вiдповiла Малуша, - жити вже не варто...
   - Бiдна, заблукана душа, - спiвчутливо промовив священик. - Як жорстоко
ти помиля?шся. Що тво? горе перед тим горем, яке довелося пережити Христу?
Що тво? муки перед тими, якi перенiс вiн? Навiщо ти дума?ш  про  бреннiсть
життя, коли воно вiчне?
   - Вiчне життя, -  повторила  Малуша,  не  розумiючи,  про  що  говорить
священик.
   - Так, дочко, вiчне життя! - владно сказав вiн. - Слухай! Багато  людей
живе на свiтi, але що ?хн? життя? Усi ми живемо пiд богом,  з  його  божо?
волi. Бог волi? дати одному багатство - золото й срiбло,  худобу  й  жито,
iншому вiн не дав нiчого - на те його божа воля. Рiзними вiн також  робить
i людей - одного князем, другого во?ном, третього смердом, рабом. I на  це
його божа воля...
   Це вже знала Малуша. Новим було лише те, що все  на  землi  робиться  з
волi бога.
   Коли ж священик заговорив далi, то це  було  те,  чого  досi  не  знала
Малуша.
   - Але що багатство, золото, срiбло, що таке князь i що смерд, якщо  все
це може знищити iскра вогняна i коли всi на свiтi - i князi,  i  смерди  -
помирають? О су?та су?т свiту!  Чого  вартий  князь  i  смерд  його,  коли
приходить смерть i вони обо? поруч лягають у землю?! Перед смертю всi люди
рiвнi, смерть усiх рiвня? - така воля божа, такий наш земний кiнець.
   Священик показав на iкону - суворий лик.
   - I бог Христос, - говорив вiн, - прийшов  на  землю...  Вiн  народився
тут, на землi, вiд тако? просто? жiнки, раби божо? Марi?, як i  ти,  i  ця
жiнка Марiя сподобилась того, про що не могла й мрiяти,  -  стала  матiр'ю
бога, василевса...
   Якби священик знав, яку бурю викликав вiн цими словами в  душi  Малушi!
Мати бога, Христа, василевса, а хiба не таке ж життя в не?, у матерi князя
Володимира?
   - I, зiйшовши на землю, - вiв  священик,  -  син  матерi  божо?  Марi?,
Христос, став сiяти скрiзь сво? слово, говорив людям,  слугам  сво?м,  про
бреннiсть життя на землi i про вiчне  життя  на  небi.  I  були  в  Христа
апостоли - вiрнi  слуги  його,  i  багато  людей  приходило  до  Хркста  i
спасалось в iм'я його. Але багато людей - язичники - не вiрили в нього,  i
схопили його, i судили, i розiп'яли на хрестi, убили...
   - Убили? - скрикнула Малуша.
   - Так, дочко, вбили. Але на третiй день вiн воскрес, вознiсся на небо i
зараз сидить там у всiй сво?й славi...
   - А Марiя?
   - I Марiя, мати божа, разом з ним.
   Малуша здригнулась. За все життя нiхто отак не запитував у не?, як вона
живе, що дума?, що непоко?ть ?? душу. Найголовнiше ж  -  нiхто  нiколи  не
обiцяв ?й, що за муки на цiй землi вона матиме нагороду.  Це  було  зовсiм
нове, чого вона не ждала й не чула.
   I далi сталось те, до чого вже давно  йшла,  сама  того  не  розумiючи,
Малуша. Дивлячись на iкону Христа, священик запитав:
   - Чи згодна ти пiти по його слiду, служити йому тут, приймаючи  муки  й
страждання за те, щоб там, на тому свiтi, обрести радiсть i щастя?
   - Згодна, отче!
   - I чи згодна ти прийняти хрещення вiд нього?
   - Згодна.
   - Тодi я по слову божу хрещу тебе, рабо божа... Вiн  схопив  Малушу  за
руку й повiв до велико? кам'яно? купелi бiля дверей, взяв кропило,  вмочив
його в воду, бризнув на Малушу.
   - Во iм'я отця, сина, святого духа хрещу тебе,  рабо,  i  нарицаю  тобi
iм'я...
   Пiднявши вгору очi, священик замислився.
   - Надаю тобi iм'я Марiя, - закiнчив вiн. - Малушею  ти  була  i  Марi?ю
вознесешся...
   З тим Малуша й залишила церкву над руча?м... До самого порога ?? провiв
священик, потiм передав i щось тихо сказав жiнцi,  що  ждала  Малушу,  сам
повернувся до церкви.
   Вiн не скоро пiшов звiдти. Схилившись у куточку бiля  восково?  свiчки,
писав лiтопис цих суворих днiв. Написав i про Малушу.
   Тiльки закiнчивши все це, священик став, сховав лiтопис у  тайнику,  що
був зроблений у стiнi за одною з iкон,  за  престолом,  погасив  свiчку  в
олтарi. Пiсля цього вiн тихо пройшов через вузенькi дверi в  саму  церкву,
погасив там свiтильник. Звуки його крокiв пролунали на каменi. Темно  було
надворi, i священик довго порався, замикаючи дверi. Над церквою  в  гiллях
свистiв вiтер, близько в березi ревла хвиля.
   - Тур! -  покликав  священик.  Двi  темнi  постатi  вийшли  з  кущiв  i
наблизились до священика.
   - Ходiмо! - стомлено промовив священик, i вони пiшли разом до Гори,  де
вiн жив.
   Бородатi християни-гриднi завжди так супроводжували священика з церкви.
Тут, над Почайною, на Подолi й  у  передграддi,  люди  старо?  вiри  часто
нападали на християн. Зовсiм незадовго до цього,  коли  священик  закiнчив
вечерню i йшов пiзньо? ночi до сво??  хижi,  з  кущiв  на  нього  полетiло
кiлька каменiв. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й
зчиняли там бiйку. А  скiльки  ще  гидоти,  соромництва,  всiляко?  ганьби
чинять вони християнам. Священик i тепер iшов обережно,  скрадаючись,  хоч
попереду нього й крокували два здоровеннi чоловiки  з  грубими  цiпками  в
руках. Нелегко утверджу?ться Христова вiра над Днiпром, ой нелегко.
   Що злигоднi минулого буденного життя, коли вiриш, що все це пройшло,  а
попереду   життя   вiчне   й   щасливе?   З   церкви   Малуша   пiшла   iз
жiнкою-обращеницею, що, мiцно тримаючи ?? за руку, раз у раз говорила:
   - Господи, помилуй! Господи, помилуй! Iти ?м довелося недовго.  Близько
вiд церкви, мiж деревами, що сплiтались гiллям i корiнням, по  схилу  гори
ще в давнi часи воями й людьми викопано було чимало  печер,  в  яких  вони
ховались вiд ворогiв. В одну  з  них  потайною  стежкою  жiнка  й  привела
Малушу.
   У куточку  там  горiв  свiтильник,  у  промiннi  його  Малуша  побачила
зеленкуватi глинянi  стiни.  У  печерi  був  важкий  дух,  пiд  стiною  на
перетертiй травi лежало кiлька чоловiк.
   - Лягай! - прошепотiла жiнка й показала куточок пiд стiною.
   Малуша лягла, й жiнка - поруч з нею.
   - Як тебе звуть? - запитала Малуша.
   - Во хрещеннi Софiя... Се речеться - премудрiсть божа.
   - А я тепер Марiя, - промовила Малуша.
   - Спи, рабо божа Марi?!
   Крiзь отвiр у печеру вривалось холодне повiтря з-над Днiпра. Там  шумiв
вiтер, i Малуша чула, як здригаються i скриплять  надворi  дерева,  до  ??
вуха долетiв i шум хвиль, що починали сердито бити  в  крутi  береги.  Але
тут, у печерi, було тепло, затишно, тут були такi ж, як i вона, у яких  на
свiтi нiчого не лишалось... I тихий  спокiй  обгорнув  спраглу  душу  раби
божо? Марi?. Пiсля всього, що сталося, ?й захотiлось тiльки спати, спати.
   Засинаючи, подумала вона тiльки про одне: "А як  тепер  син  Володимир?
Днiпро сердитий, холодний. Чи ? де в теплому заснути йому, як менi?"
   А сон все склеплював i склеплював повiки.

   5

   За упругом вставали все вищi й вищi  хвилi,  вони  налiтали  на  лодiю,
жбурляли ?? з боку на бiк, важко було добрати, де небо, де земля. А  вiтер
знову напинав вiтрила, лодiя стрiлою мчала вперед, у темрявi на тлi сiрого
неба окреслювалось ще кiлька чорних лодiй, що, як i перша, то виринали, то
зникали, по лiву руку громадою лежали  гори,  праворуч  -  вкритий  лiсами
низький берег.
   Добриня сидiв на носi передньо? лодi? й пильно  дивився  вперед.  Нехай
люту? вiтер, нехай на Днiпрi гуляють найвищi хвилi  -  перед  ними  далека
дорога до Новгорода, зупинятись не можна. Вони мусять ?хати вдень i вночi.
Поки на Днiпрi - лодi? вестиме Добриня, за Волоком шлях покаже Михало.
   Добре погуляли в Ки?вi мужi з Новгородсько? землi. Випивши на  прощання
меду й олу, залiз пiд насад, вкрився хутром i спить боярин Михало.  Скрiзь
понад упругами й просто на днищах лежать i аж хропуть iншi бояри, спить  i
дружина. Вiтер гра?, весла сохнуть, чом i не перепочити!  По  два  во?  не
сплять тiльки на кожнiй лодi?: один пильну?  за  вiтрилом,  другий  трима?
стерно - i того доста!
   Спить i князь Новгородсько? землi Володимир, син Святослава. До пiзньо?
години, доки ки?вськi гори не сховались в iмлi, сидiли князь  Володимир  i
Добриня на кормi лодi?, прощались iз землею батькiв, - хто зна?, коли i як
доведеться ?м повернутись сюди.  Потiм  князь  лiг  пiд  навiсом,  Добриня
прикрив його теплим опашнем - нехай спить. А Добриня не спатиме.
   Але не тiльки через це не спатиме Добриня. Думами повна голова. Навкруг
шумить, реве, хвиля за хвилею налiта?, кипить, виру? вода, i все бiльше  i
бiльше у нього думок.
   Дума? Добриня про те, як колись давно плив вiн цим  шляхом  звiдти,  де
зараз сiра iмла, - з Любеча, з такими ж, як  сам,  отроками  до  Ки?ва,  в
дружину княжу.
   Добриня, як i всi отроки, хотiв  тодi  попасти  до  Ки?ва,  але  боявся
невiдомого майбутнього. Що могла обiцяти йому доля: коня, лук та ще  хiба,
як i батькам, порубану голову або й могилу десь у сипучих пiсках?!

   Днiпро широкий, Дунай далеко,
   перетнем мости через все море,
   зруба?м главу царю роме?в,
   принесем дому i честь, i славу...

   Воно так i було. Вiн одержав з княжого двору коня i лук, одягнув порти,
почепив на голову шолом, узяв у руки щит. Тодi його стало  набагато  важче
вбити, але смерть так само чатувала на нього.
   Раптом вона вiдступила. Згадуючи  у  цю  нiч  минуле,  Добриня  не  мiг
сказати, де й коли пролягла та межа, за якою  вiн  перестав  бути  отроком
княжого двору, а став дружинником, i то переднiм дружинником княжим. Проте
так було. Там, на Горi, Добриня довго був, як i тисячi людей,  гриднем.  I
несподiвано вийшов у старшину, став близькою для князя людиною.
   Вiн перебрав багато випадкiв iз свого життя i не знав, чим  завдячувати
сво?му щастю. Вiн ходив iз князем Iгорем на деревлян, але  ж  тодi  нiчого
особливого не трапилось. Вiн ?здив з княгинею Ольгою  на  полюддя,  але  й
тодi чогось не лучалось. ?здив вiн ще й з княжичем Святославом - на  лови,
в далекi сторожi до РоднI,  але  в  княжича  були  сво?,  кращi  во?,  вiн
покладався тiльки на них.
   Пригадав Добриня i Малушу. Може, це вона принесла з собою  йому  щастя?
Вiн одразу вiдмахнувся од цi?? думки: не вона, а вiн  дав  у  руки  сестрi
щастя, вiн, пошкодувавши батька, вивiз ?? з Любеча, вiн потай привiз ?? на
Гору. Це тому, що Добриню знали на Горi, взяла княгиня Ольга Малушу  й  до
двору, це тiльки заради Добринi княгиня Ольга  пожалiла  Малушу,  коли  та
вчинила грiх з княжичем Святославом.
   Добриня пригадав нiч, коли покiйна  княгиня  Ольга  покликала  його  до
терема, кинула йому в обличчя презирливе слово "смерд", пригадав, як стояв
вiн тодi у дворi й ждав Малушу i як сказав ?й, коли вона вийшла: "Що ж  ти
наробила, Малко!"
   Але вже до того Добриня вiдчував, що  вiн  не  такий,  яким  виходив  з
Любеча: права рука в князя  у  походi,  сотенний  у  дружинi.  Любо  було,
либонь, i княгинi мати ключницею сестру сотенного. Нi, щастя, як це  думав
Добриня, давно ходило взап'ять за ним, вiн  тiльки  не  мiг  пустити  його
поперед себе.
   Проте, вiдчувши сво? щастя, Добриня мiцно вхопився за нього, i  те,  що
iншому видавалось  би  лихим,  умiв  повернути  на  свою  руч.  Тому  вiн,
дiзнавшись, що Малуша непразна i що ?? висилають у село, так радо згодився
?хати з нею, тому вiн так пильно оберiгав ?? в Будутинi, тому вiн  молився
до зiр, коли вона народила сина, тому вiн мiцно тримав Володимира, коли за
наказом княгинi забрав його в Малушi i вiз до княжого двору.
   I тому вiн так легко забув  тодi  про  Малушу...  Згадуючи  ??,  боявся
тiльки одного: аби вона не з'явилась до княжого двору. Адже тодi сорому на
Горi не оберешся, покiйна княгиня була крута на словi - раз  сказавши,  не
перерiшувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горi? Пiсля смертi
княгинi вiн, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов.
Нема? Малушi. "Нi, - думав Добриня,  -  у  кожно?  людини  своя  доля,  що
судилось Добринi, те не годиться для Малушi".
   А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як вiн  крок
за кроком ходив за княжичем Володимиром,  як  оберiгав  його  вiд  кожного
злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо  доля
княжича стала його долею, бо Добриня зараз тiльки вуйко,  а  стане  колись
близьким родичем великого князя. "Князь Добриня", - подумав  вiн,  i  йому
стало навiть душно серед цi?? ночi. "А чому й нi? - пробiг раптом  холодок
тiлом. - Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз  носить  золотi
гривни на ши?. У Новгородi жде Володимира велика слава. А хiба може  слава
Володимира обiйти його, Добриню? Родичi, одного кореня й кровi..."
   У цей час зустрiчна хвиля з великою силою ударила лодiю, i Добриня, щоб
не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру  дошку.  Ще  раз  вдарила
хвиля, обвисло, затрепетало мокре вiд роси вiтрило.  Лодiя  зупинилась,  а
Добриня, пiдставивши вiтру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не
переляга? вiтер.
   Але нi, то, либонь, вихор пролетiв над Днiпром, вiд пониззя вiяв  дужий
вiтер, вiн вмить напаяв вiтрила - лодiя стрибнула, зарипiла, й полетiла, й
полетiла в пiтьму.
   "Добре, - подумав Добриня, - коли отак вiятиме низовка,  то  будемо  за
два днi й дома, в Любечi..."
   Дома! Вiн посмiхнувся. Звичайно,  добре  було  б  зупинити  лодiю  бiля
високо? кручi, зiйти на берег, пройти з мечем бiля пояса,  з  гривнами  на
ши? й опашнем на плечах до рiдного дворища, де колись жили  славетнi  дiди
його, де народились батьки й вiн сам.
   Але нi! Добриня не зiйде на кручу  бiля  Любеча,  а,  навпаки,  проведе
лодi? понад правим берегом, далi вiд  рiдного  дворища.  Батька,  напевне,
дома нема?, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега,  ще  й  повисне,  як
водиться, у сина на ши?. Що скажуть тодi мужi новгородськi, що скаже князь
Володимир? Во?вода Добриня - i смерд Микула... Нi, вiн проведе лодi?  далi
вiд Любеча!
   У цю нiч Добриня, як це вже бувало  й  ранiше,  вiдчув,  що  душа  його
розрива?ться на двi половини. У цiй душi було те,  що  боляче  щемiло,  як
тiльки вiн згадував рiдне дворище, Днiпро пiд  Любечем,  могили  в  степу,
дiда, батькiв, безталанну сестру Малушу.
   Але в цiй душi дуже повiльно, з великою мукою народжувалось  i  мiцнiло
нове почуття. Вiн не любив  князiв,  вiн  не  любив  бояр  i  во?вод,  але
розумiв, що коли буде таким, як батьки його, то загине. I тому хотiв  бути
таким, як во?води, i вже був таким, як вони...
   У Добринi колотилось серце, а обличчя пашiло, як у вогнi. Що з ним? Все
нiби вирiшено, серед темно? ночi лодi? ?хнi пливуть  до  Новгорода,  спить
князь Володимир.
   Добриня простягнув за насад руки i, набравши кiлька  пригорщiв,  змочив
чоло й напився. Добра була вода з Днiпра. У нього враз нiби додалося сил.

   6

   Тi?? ж ночi перед свiтанком до Ки?ва примчав гонець.  Вiн  захитався  i
мало не впав, коли скочив з коня бiля  ворiт,  але  його  взяли  пiд  руки
сторожi. Коли ж сторожi запалили вогонь i поглянули на обличчя гiнця, вони
жахнулись. Це був ?хнiй княжий дружинник Коста, але на нього страшно  було
дивитись - чоло вiд скронi до скронi перетинала рана, очi глибоко  запали,
уста пересохли.
   - До князя... Святослава! - прохрипiв  вiн.  Коли  через  короткий  час
князь Святослав прокинувся i швидко вийшов, Коста стояв бiля ганку.
   - Чолом, княже! - сказав Коста.
   - Це ти, Косто?
   - Я, княже!
   - Чи можеш говорити?
   - Можу, княже!
   - Тодi говори!
   Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до ворiт.  У
тишi на Горi чути було, як завмирають удалинi  ?хнi  кроки.  На  схiд  вiд
стiни города полотнiло небо, срiблястий вiдсвiт уже лився  навкруг,  князь
бачив блiде обличчя Кости, рану на чолi, заплющенi очi.
   - Я ?хав багато днiв й ночей, княже. Кiнь падав за конем...  На  Днiпрi
мене захопили печенiги... У полi були половцi.., ранили мене, княже. I  от
я тут... Ки?в... Адже це Ки?в...
   - Це Ки?в, Косто. Говори далi.
   - Во?вода Свенелд сказав, що болгарськi боляри iдуть разом з ромеями, а
зрада ? i в нас. Уже багато городiв залишили, сто?мо тiльки в Переяславцi.
Там дуже важко, iде брань велика, там ждуть тебе, княже!
   Коста хитнувся на ногах. Все бiльше виднiшало. Князь  Святослав  бачив,
що очi в Кости зовсiм склепились. Вiн пiдтримав його руками,  пiднявся  на
ганок, ступив у сiни. I, ведучи дружинника, князь вiдчув,  що  той  спить.
Ледве вiн одпустив руку, як Коста  поточився  до  землi,  сiв,  спираючись
обома руками, лiг. Так пiд стiною в сiнях вiн i спав.
   Князь Святослав вийшов на ганок, став на сходах.  Навкруг  повзли  сiрi
нитки свiтанку. На тлi голубого неба на  сходi  темнiла  стiна  з  вежами,
високо над нею палахкотiла  денниця,  скрiзь  на  Горi  вже  окреслювались
хороми, терема.
   Десь близько на  дворi  пронизливо  заспiвав  когут.  Одразу  ж  забили
крилами й вiдповiли йому когути в iнших дворах, озвалися за ворiтьми  -  в
передграддi, на Подолi.
   Надходив ранок, останнiй ранок Святослава в Ки?вi.

   РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

   1

   Ще в Ки?вi,  намовляючи  князя  Святослава  до  походу  в  Болгарiю,  i
пiзнiше, дiставши вiд  нього  згоду,  василiк  iмператора  роме?в  Калокiр
почував себе гордо, був певен, що увiйшов у довiр'я до Святослава.
   Василiк вважав, що обидва вони дiють чесно i кожен ма? вигоди:  Калокiр
розповiв Святославу про намiри iмператора Никифора, що послав  його  сво?ю
довiреною особою i переда? йому грецьке золото, князь Святослав зна? тепер
потайнi намiри iмператора i ма? ?хн? золото...
   Калокiровi здавалось, що вони домовились з ки?вським князем про  все  й
тепер кожному з них лиша?ться зробити тiльки те, що було замислено:  князь
Святослав збира? сво? вiйсько, iде в Болгарiю, виходить до стiни Юстинiана
й загрожу? Никифору. Калокiру ж? О, хитрому василiку це питання не завдало
трудiв. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор  мусить
умерти, а вiн - василiк i  патрикiй  -  хiба  не  годен  бути  iмператором
роме?в?
   Василiк Калокiр уявляв i те, що ма? статись пiсля цього, - втiм,  думав
про це вже не  василiк,  а  майбутнiй  iмператор  Вiзантi?:  вiн  сяде  на
Соломоновому тронi, всюди посадить сво?х людей,  утвердить  межi  iмперi?,
щедро заплатить князевi Святославу - сто, двiстi, триста кентинарi?в,  вiн
дасть невелику дань i болгарам - навiщо йому сваритись з сусiдами?
   Далi ж, - майбутнiй iмператор думав i про те, - вiн збере  в  скарбницi
iмперi? багато,  дуже  багато  золота,  вiн  скличе  велике  вiйсько,  яке
охоронятиме iмперiю та ?? iмператора, вiн,  напевне,  вiдмовиться  платити
болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народовi?
Iмператор Калокiр стане на Дуна?, вийде в Понт, дiйде до Клiматiв, де його
батько, як i ранiше, буде протевоном i вже матиме до  того  часу  численне
вiйсько...
   Про те, що ж буде  пiсля  цього,  майбутнiй  iмператор  Калокiр  боявся
думати. Але подiбнi думки настирливо лiзли йому в голову, i якщо не наяву,
то в снах вiн бачив, як  колишуться  знамена  iмперi?  над  легiонами,  що
стоять на берегах Понта Евксiнського, важким кроком рушають з мiсця, iдуть
на Ки?в. I хiба може бути iнакше? Адже князь Святослав i всi руськi люди -
вороги iмперi??!
   Патрикiй Калокiр бачив це спочатку в снах. Далi вiн почав думати про це
вдень. Ще пiзнiше Калокiр думав про це i вдень i вночi, не мiг не думати.
   Князь Святослав не був його другом, це Калокiр вiдчув ще в Ки?вi,  коли
почав з ним одверту розмову й обiцяв золото. Князь Святослав не став  його
другом i тодi, коли сказав, що  Русь  вирiшила  йти  в  Болгарiю,  i  взяв
золото. Князь Святослав не став його другом i в Болгарi?, бо вiн  проходив
над Дуна?м не як переможець i василевс цього  варварського  народу,  а  як
його друг. Так чи?м же другом був князь Святослав? О, звичайно, не  другом
патрикiя Калокiра!
   Патрикiй Калокiр мовчав. Втiм, коли б вiн i хотiв - йому нi з ким  було
б говорити. Усi - i князь Святослав, i його во?води, усi  цi  во?  руськi,
болгарськi, серед яких iшов i Калокiр, - чужi були йому, чужий був  i  вiн
?м. Що ж робити далi? Невже батьки помилились, нарiкши йому iм'я  Калокiр*
(*Калокiрхитрий.)?
   Раптом сталось те, чого Калокiр нiяк не мiг  ждати.  На  полi  бранi  в
Болгарi? вiн почув, що iмператора Никифора не стало i  що  на  Соломоновiм
тронi в Константинополi сiв Iоанн Цимiсхiй. Цимiсхiй - багатий вiрменин, -
о, його добре знав Калокiр! Диви, як швидко вiн зумiв зробити те,  про  що
тiльки мрiяв Калокiр. Проте що поробиш - у нього були для цього i  золото,
i легiони, i сила. Це меткий,  хитрий,  зухвалий  полководець,  що  зумi?,
мабуть, i втриматись на тронi!  I  коли  сталось  так,  то  хiба  патрикiй
Калокiр i батько його, протевон, не можуть щасливо жити пiд захистом цього
iмператора? Як же  йому  щасливо  пройти  мiж  мечем  ки?вського  князя  i
скiпетром iмператора?
   Патрикiй Калокiр знову  вiдчув  себе  таким,  яким  ?хав  на  пiвнiч  з
Константинополя, - василiком iмператора роме?в. Вiн дума? тiльки про одне:
як дати iмператору знати, що вiн,  як  було  загадано  Никифором,  тут,  з
Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер  пода?  про  себе
голос, вiд усього серця вiта? нового iмператора Вiзантi? Iоанна  Цимiсхiя,
обiця? вiрно служити йому.
   У довгi осiннi ночi над Дуна?м василiк Калокiр склада? листа,  в  якому
пише про все це iмператору Iоанну. Пiзнiше, знайшовши в Переяславцi одного
багатого вiрменина, що в усi часи i навiть тепер торгував з вiзантiйськими
купцями, посила? цього листа iмператору Iоанну. Незабаром Калокiр  одержу?
вiсть iз Константинополя, не  вiд  iмператора,  правда,  але  ж  вiд  його
проедра Василя.
   I тодi вiн почина?  дiяти.  Втiм,  хто  про  це  може  знати?  Патрикiй
Калокiр, що при?хав до Ки?ва-города як василiк  iмператора,  став  пiзнiше
довiреною особою князя Святослава. Вiн поважа?, вивчив навiть мову  русiв,
розмовляючи з во?водами, тисяцькими i просто воями, вiн  присяга?ться,  що
любить Русь, болгар... Друг Калокiр сто?ть  у  чорному  платнi  на  березi
Дунаю, вiтер  роздува?  на  непокритiй  його  головi  темне  волосся,  вiн
дивиться вдалину, де виру? море, де сiрi хмари низько нависли над  обрi?м.
Вiн задоволений, i посмiшка гра? на його обличчi.
   А увечерi Калокiр сидить у свiтлицi вiрменського купця Iзота, якого  ще
кесар Петро назвав сво?м болярином i якому почепив на шию  золоту  гривну.
На столi перед ними чудове  грецьке  червоне  вино,  вони  гризуть  смачнi
царгородськi рiжки.
   - I як, Iзоте, боляри?
   - Вони згоднi зробити все, що велить iмператор...
   - Нехай збирають зброю, а зробимо ми все  тодi,  коли  пiдiйде  вiйсько
кесаря Бориса.
   - Добре, Калокiре!

   2

   Звела василiка Калокiра доля iз сином Iгоря, князем Улiбом.
   Ще змалку княжича  Улiба  дратувало  й  робило  злим  i  хижим  те,  що
Святослав був його старшим братом i, як старший, перший мав любов  княгинi
Ольги й пошану бояр з во?водами. Роздратування дедалi зростало й виросло в
мсту. Коли Святослав став князем, Улiб думав i говорив матерi, що  згоден,
аби не бути князем при князi, ?хати на сво? князiвство - у Новгород або  у
Чернiгiв, Переяслав. Коли брат Святослав  рушив  примучувати  в'ятичiв,  а
потiм на брань з хозарами, князь Улiб нетерпляче ждав... що Святослав,  як
i батько ?х Iгор, не повернеться з походу.
   I знову зрадiв i втiшився князь Улiб, коли почув про майбутню  брань  з
Вiзантi?ю. О, вiд матерi сво?? й ще багатьох  слiв  i  купцiв  князь  Улiб
знав, якi дужi iмператори роме?в, яке велике й мiцне в  них  вiйсько  -  з
кораблями, страшним грецьким вогнем,  -  i  тому  думав,  що  запальний  i
твердий Святослав з цього походу живим не прийде. Князь Улiб мрiяв  i  про
те, що ма? бути потiм, як вiн утвердить i триматиме мир iз Вiзантi?ю...  А
чому справдi, думав вiн, не бути миру мiж  iмператорами  i  князями  Русi?
Християни вони, християнин i вiн - князь Улiб...
   Але Святослав розбив усi мрi? брата  свого.  Як  великий  князь  i  син
Iгорiв, вiн, може, вчинив i справедливо - аще  отчина  iде  на  супостата,
князi ?? мусять стати попереду во??в. Великий  князь  Святослав  велiв,  а
брат його, князь Улiб, мусив згодитись iти на роме?в.  Тим  паче,  що  сам
Святослав повiв во?в морем, а Улiба й Свенелда поставив на чолi ратi,  яка
йшла суходолом.
   А потiм почалася брань - лютiша, нiж Улiб  думав,  бо  супроти  кесарiв
Болгарi? й iмператорiв Вiзантi? боролись i руси, i  болгари;  страшна,  бо
ворог люто оборонявся, а князь Святослав iшов прямо, i  тiльки  до  самого
серця iмперi?.
   Проте на бранi князь Улiб не виказував свого страху, не вдавав на  сiчi
спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня.  У  всiх  бранях,  що
точились над Дуна?м, вiн iшов попереду  свого  вiйська,  але,  залишаючись
вночi й почуваючи себе самотнiм у шатрi,  князь  Улiб  благав  свого  бога
закiнчити брань, встановити мир на землi.
   Через це князь Улiб i зiйшовся з Калокiром.  В  цьому  не  було  нiчого
дивного - василiк почував себе самотнiм серед чужих людей, князь Улiб  був
самотнiм серед руських во?в. Василiк сказав, що вiн християнин, князь Улiб
вiдповiв, що вони можуть помолитись разом. Вони  так  i  помолились  -  за
перемогу на бранi й за мир мiж землями. А хiба не молились за  це,  тiльки
кожен сво?ми словами, всi в цьому станi?
   Так було, доки вони йшли над Дуна?м, так було й тодi, коли  руськi  во?
стояли вже недалеко  вiд  Преслави  i  коли  князевi  Святославу  принесли
печенiзьку стрiлу, яку во?н Орель вирвав з свого серця; так було  й  далi,
коли на чолi з князем Улiбом i Свенелдом во?  стали  й  довго  боролись  з
ворогом, що зупинився бiля Преслави.
   А тодi почалося щось дивне. Руськi й болгарськi во? рубались так  само,
як i ранiше, а може, й дужче, бо ж брань iшла обапол - i тут, i  в  Ки?вi.
До стану приходили новi й новi болгарськi во?. Але  все  бiльше  й  бiльше
боляр iз великими загонами  вставало  перед  ними.  А  потiм,  i  це  було
найстрашнiше, невiдомi численнi загони стали заявлятись позад них  -  бiля
Переяславця, Доростола.
   Князь Улiб говорив iз Свенелдом:
   - Що робити, во?водо? Уже попереду нас нема? шляху, зап'ять нам ллються
рiки кровi, князь Святослав далече, а йде осiнь, зима.
   Во?вода Свенелд скинув шолом, i пiд сонячним промiнням на  його  головi
засрiблилось сиве волосся.
   - Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу...
   - Але ж тодi ми одiрвемось ще далi вiд Дунаю й Русi...
   - Преслава - середа цi?? землi, i звiдти повзуть тi змi?, що жалять нас
тут i ген над Дуна?м. Вiзьмемо Преславу  -  ближче  буде  до  перемоги,  а
вiдтак i до Русi.
   Князь Улiб не послухав старого во?води, велiв наволочити стяги, але йти
не вперед, а назад, до рiчки Колубави, щоб там,  мовляв,  зiбратись  всi?ю
силою й битись за Преславу.
   Але коли князь Улiб став iз вiйськом сво?м над Колубавою, то вже  пiзно
було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загiн  з'явився  бiля
Дана?. Коли князь Улiб поспiшив до Дана?, заколот почався у Плисцi...
   I тодi одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василiк Калокiр довго
говорив з князем Улiбом про поразки  в  горах  i  на  долинi,  нарiкав  на
зрадливих, вiроломних болгар, а далi сказав:
   - Я думаю, що князь Святослав зробив добре,  допомiгши  за  п'ятнадцять
кентинарi?в iмператорам  приборкати  непокiрних  болгар.  Iмператор  Iоанн
повинен був би ще дати чимало золота князевi Святославу, а сам князь мусив
накласти дань на Болгарiю...
   Князь Улiб замислився.
   - Але ж князь Святослав i гадки не мав зупинятись у Болгарi?, вiн  хоче
пройти ?? i бдарити на Вiзантiю. Та ти й сам, патрикiю, намовляв  його  на
це.
   Василiк Калокiр посмiхнувся.
   - О, - вiдповiв вiн, - тодi, коли у Великому палацi  сидiв  божевiльний
Никифор i коли я був у нього василiком, я й справдi не тiльки намовляв,  я
благав  князя  Святослава  iти  на  нього,  бити,  убити.  Але  ж  нинi  в
Константинополi на тронi сидить не Никифор, а Iоанн Цимiсхiй...
   - Ти зна?ш його? - тихо запитав князь Улiб.
   - Iоанн Цимiсхiй, - так само тихо сказав Калокiр, - з  мо??  землi,  iз
Вiрменi?. Це дуже  смiливий  полководець,  переможець  багатьох  земель  i
городiв у Азi? й ?гиптi. Про нього говорять, що краще мати його над собою,
анiж ворогувати з ним. Його всi знають.
   - Але якщо так, то вiн небезпечнiший для Русi... - почав i замовк князь
Улiб, згадавши, що Калокiр все-таки василiк iмператора.
   Проте Калокiровi й не треба було багато говорити. Вiн  одразу  зрозумiв
князя Улiба.
   - А навiщо iмператору Iоанну воювати проти Русi? Не  думаю,  щоб  Iоанн
хотiв воювати й проти Болгарi?. Адже все це,  оцю  криваву  брань,  затiяв
божевiльний Никифор. Iмператор Iоанн, я переконаний, хоче тiльки миру. Вiн
хотiв би, як i колишнi iмператори, мати любов з  Руссю  й  Болгарi?ю.  Щоб
цього досягнути, вiн згодився б, напевне, й на дань... Мир, тiльки  мир  i
любов! - закiнчив василiк Калокiр.
   - Мир i любов! - сказав i князь Улiб. - Як прагнуть справдi люди миру й
любовi, як прагну цього я!
   - Так чому ж нам не подумати про це, княже? - жваво промовив Калокiр. -
Помолимось за це!
   - Молитва очища? душу! - згодився князь Улiб i став на колiна.

   З

   Iмператор  Iоанн  готувався  до  вiйни  з  Святославом.  Ще   за   його
попередника,  Никифора,  в  фемах  Фракi?  й  Македонi?,  що  межувала   з
Болгарi?ю, було повним-повнiсiнько набито вiйська. Правда,  феми  цi  були
надто вже малi. Фракiя була околицею Константинополя й тягнулась тоненькою
смужкою  вiд  Понту  до  Егейського  моря.  З  головного  мiста  Македонi?
Адрiанополя до Константинополя можна пiшки дiстатись за два днi.
   Усi цi феми й городи в них забитi були вiйськом. У Родостi, Аркадiополi
й скрiзь до Солунi, у Агатополi над морем i до самих гiр - до  Фiлiппополя
- скрiзь стояли пiшi  й  кiннi  легiони.  Iмператор  Никифор  ждав  тiльки
слушно? години, щоб рушити в Болгарiю й напасти на вiйсько Святослава.
   Свiй задум iмператору Iоанну було  найлегше  здiйснити  тодi,  коли  до
Константинополя дiйшли  чутки,  що  печенiги  напали  на  Ки?в.  "Печенiги
згодились. Так буде", - з цi?ю радiсною звiсткою примчав на легкiй  скедi?
з Босфору ?пископ Феофiл. "Це сталось, князь Святослав з  кiнною  дружиною
помчав до Ки?ва", - повiдомив фар iз Преслави... Воднораз кесар Борис,  як
i ранiше, просив, молив, благав iмператора Iоанна прислати йому пiдмогу.
   Але iмператор не може посилати туди сво? вiйсько. Не в  Болгарiю,  а  в
Азiю перекида? вiн легiони з Фракi? й Македонi?. Туди ж змушений кинути  й
кращих сво?х полководцiв на чолi з славетним Вардом  Склiром  i  патрикi?м
Петром. Там, у далекiй Азi?, в Каппадокi?, починають повстання проти нього
небiж убитого iмператора Никифора Вард з  сво?ми  двоюрiдними  братами,  з
острова Лесбосу утiка? й при?дну?ться до них  брат  iмператора  Лев.  Вони
проходять городи й села в Азi?, до них при?днуються землi. Загроза нависа?
i над Константинополем.
   Iмператор Iоанн зна?, кого проти них послати. Полководця Варда  немарно
прозивають Склiром* (*Склiр - жорстокий.). З ним разом вiн  посила?  ще  й
патрикiя Петра, який вславився сво?ми походами в  Азi?  й  тiльки  недавно
зробив те, чого не мiг зробити сам Iоанн, - перетворив на  ру?ни  й  попiл
перлину свiту Антiохiю. Цi два полководцi, Iоанн  був  певен,  знайдуть  у
пустелях Каппадокi? усiх родичiв покiйного iмператора i покарають.
   Думав iмператор Iоанн не тiльки про те, щоб покарати  ?х.  Вiн  прагне,
щоб родичi Никифора нiколи вже не  могли  йому  шкодити,  й  велить  Варду
Склiру й патрикiю Петру, якщо вони пiймають Льва Фоку, синiв його  i  усiх
небожiв, дiяти за власним розсудом, але суворо: оскопляти, ослiпляти або й
просто убивати. Така його iмператорська воля!
   Вард  Склiр  i  патрикiй  Петро,  звичайно,  вiрою  й  правдою  служили
Никифору. Але що ця вiра й  правда,  коли  б  Никифор  не  платив  за  не?
золотом? I Вард Склiр, i патрикiй Петро одержать тепер вiд  Iоанна  багато
кентинарi?в - залежно вiд того, скiльки вони привезуть iз зруйнованих ними
городiв Азi?, - чого ж ?м ще треба?
   Iмператор Iоанн хоче купити не тiльки Склiра  й  Петра.  Вiн  зна?,  що
населення Константинополя доведене до голоду. Голод i в фемах, бо три роки
у Вiзантi? був страхiтливий неврожай, а за  Никифора  нiхто  не  дбав  про
голодне населення Константинополя.
   Iоанн Цимiсхiй  посила?  кораблi  до  Азi?  i  ?гипту,  де  люди  також
голодують. Але що  Iоанну  Азiя  i  ?гипет?  Вiн  дба?  зараз  тiльки  про
Константинополь. В Азi? i ?гиптi забирають останн? зерно,  вантажать  його
на кораблi й везуть до Константинополя.
   Щедрою  нiбито  рукою  за  безцiнь  розда?  iмператор  Iоанн   хлiб   у
Константинополi, i, звичайно, люди, якi кiлька рокiв до цього  голодували,
маючи тепер шматок хлiба i не розумiючи, звiдки на них впало  таке  щастя,
волають:
   - Многi лiта iмператору Iоанну!
   Вiн - новий iмператор Вiзантi?, - гордо сидячи на конi,  робить  великi
виходи, скрiзь: i на площi Августеона, i на Месi, i бiля околиць  Влахерну
- його зустрiчають стовпища нагодованих  людей,  його  засипають  квiтами,
йому спiвають славу.
   Тепер на Iподромi, який колись гримiв i  сяяв,  але  який  за  Никифора
почав заростати бур'янами, знову влаштовуються змагання,  iгри,  на  аренi
пролiтають колiсницi, мчать бiгуни, тут лл?ться, як i в давнi  часи,  кров
рабiв-гладiаторiв;  сенатори,  патрикi?,  урядовцi,   димоти   й   динархи
безумствують, славлять iмператора Iоанна.
   Вiн сам також присутнiй тут - сидить у сво?й ложi, дивиться на безумний
натовп, iнодi показу?ться народу, слуха? його крики, вiтання,  на  обличчi
його ся? щаслива посмiшка.
   Але iнодi по цьому обличчю пробiга? хмарка тривоги, вiн  згаду?  далеку
Каппадокiю, звiдки нема? й нема? вiстей, дума? про недалекий острiв  Прот,
де на високiй скелi в монастирi над морем живе Феофано.
   Проедр Василь схиля?ться до вуха iмператора Iоанна, тихо шепоче:
   - Константинополь трiумфу?, вiн щасливий, це твоя перемога!
   - Феофано! - вирива?ться у Iоанна.
   Так, увесь час, де б вiн не був, iмператор дума? про Феофано,  не  може
забути ?? ласки, поцiлункiв, рук...
   О, коли б iмператор мiг, вiн полетiв би  до  Феофано  на  крилах,  або,
певнiше, на легкiй скедi?, велiв би повернути ?? до Буколеону. Але над ним
висить закляття церкви. Ще живе, дожива? старий Полi?вкт, а його  слово  -
це священне, непорушне слово.
   Iмператор Iоанн люту? на патрiарха Полi?вкта не тiльки за Феофано. Того
ранку, коли вiн прийшов до нього в Софiю, патрiарх  змусив  його  покарати
Льва Валента, домiгся багатьох пiльг для себе й  всього  духовенства.  Якi
пiльги можуть мати служники бога, коли  Вiзантiя  вою?,  коли  все  золото
треба вiддати полководцям i легiонерам i коли хлiбом слiд годувати  тiльки
тих, що завтра мають вмирати?
   Нарештi iмператор Iоанн свого дiждався. Пiзньо? ночi його повiдомляють,
що патрiарх Полi?вкт помер. Iоанн Цимiсхiй радiсно  зiтха?.  З  обiцянками
патрiарху можна зробити будь-що, хоч i викинути ?х у Пропонтиду!
   Iмператор так i робить. Коли одразу пiсля смертi патрiарха Полi?вкта  в
Константинополi збира?ться собор ?пископiв, щоб обрати  нового  патрiарха,
вiн сам приходить туди,  сiда?  на  тронi  i  пропону?  обрати  патрiархом
найнижчого чина в церковнiй i?рархi?, малописьменного  ченця,  схимника  з
Олiмпiйсько? гори Василя.
   Собор ?пископiв спантеличений. Тут, у Софi?, зiбралися  мужi,  достойнi
митри  патрiарха,  у   митрополiях   Азi?,   ?гипту,   всi??   iмперi?   ?
?пископи-фiлософи, вченi, зразки благодiйства.
   Але Iоанн Цимiсхiй  сидить  на  соборi,  дивиться  холодними  очима  на
?пископiв, i вони  знають,  що  ?х  жде,  якщо  воля  iмператора  не  буде
виконана. I  чернець  Василь  обира?ться  новим,  вселенським  патрiархом.
Вiднинi iмператор Iоанн буде василевсом i  главою  над  ченцем-патрiархом,
вiн може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборi Софi? чи
Влахернi й з Феофано.
   I iмператор одружу?ться.  Майбутню  василiсу  ввели  в  собор  Софi?  з
покривалом на обличчi. Назустрiч вийшов i накинув ?й  на  плечi  пурпурову
хламиду, яку спочатку благословив патрiарх Василь,  сам  iмператор  Iоанн.
Взявши за руку наречену, вiн повiв ?? до олтаря, де стояв патрiарх.
   I в той час, коли патрiарх клав на голови августiв вiнцi, щоб  з'?днати
?х i проголосити многолiття, iмператор Iоанн зробив так, як велiв обряд, -
пiдняв покривало, за яким ховалось обличчя наречено?, i  всi  присутнi  на
цiй  урочистiй  церемонi?   побачили   непривабливий,   зморшкуватий   лик
пiдстаркувато? дочки покiйного iмператора Костянтина - Феодори.
   Нiхто в соборi не мiг зрозумiти, чому так зробив iмператор Iоанн,  коли
й як це сталось. Усi ждали, що вiн - молодий,  здоровий,  дужий  -  вiзьме
собi василiсу до пари. Поруч iз ним пiсля смертi  Полi?вкта  -  i  про  це
також говорили - могла стати  й  Феофано.  А  втiм,  всi  вони,  побачивши
Феодору, кричали, голосили:
   - Многi лiта найсвятiшiй i найблаженнiшiй Феодорi!
   - Многi лiта василевсу Iоанну!
   - Многi лiта iмператорам нашим!
   Звичайно, нiхто з них не знав, як не знала того й Феодора,  що,  стоячи
отут, у соборi Софi?, з вiнцем на головi, дивлячись на образ богородицi  в
куполi над олтарем, iмператор Iоанн думав про Феофано.
   Так, до само? останньо? хвилини вiн не мiг ?? забути. Ще надавно,  коли
живий був Полi?вкт, мрiяв, що вирве Феофано з Проту, поверне  в  Буколеон,
увiйде з нею в Золоту палату. Це нiкого б не здивувало в  Константинополi,
все було готове для цього.
   Але, стоячи над  труною  патрiарха,  iмператор  Iоанн  зрозумiв,  що  й
справдi Полi?вкт робив  мудро.  Краще  сидiти  у  Великому  палацi  одному
вбивцевi, нiж двом. I, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила  вже
трьох iмператорiв. .
   Iоанн  здригнувся:  Феофано  вбила  трьох,  так  чому  ж  ?й  не  вбити
четвертого - його, Iоанна?  Стоячи  над  труною  патрiарха,  вiн  старанно
хрестився. Народившись, страх перед Феофано все бiльше полонив його  душу.
Звiльнившись вiд клятви патрiарху перед його труною, iмператор  Iоанн  дав
собi клятву нiколи не повертати в Константинополь Феофано i тодi ж подумав
про Феодору. Вона не була красива - це знав Iоанн Цимiсхiй, у нiй не  було
найменшо? приваби - i це  вiн  бачив.  Але  вона  -  дочка  порфiрородного
iмператора Костянтина, вона василiса з народження, i  бiля  не?  вiн  ста?
спадко?мцем слави Костянтина.
   - Многi лiта iмператорам нашим! - кричали всi в соборi.

   4

   Недалеко вiд Константинополя, серед голубих просторiв  Пропонтиди,  мов
табун сiрих чайок, що летiли через море, але  стомились  i  сiли  спочити,
лежить дев'ять островiв, якi здалеку здаються одним великим островом. Ще з
давнини ?х названо Принцовими островами.
   Чудовi здалеку цi острови -  з  жовтими,  червоногарячими  скелями,  що
круто обриваються над голубими водами моря, iз  золотоверхими  церквами  й
монастирями, з садами, рядами високих кипарисiв, тихими затоками.
   Але набагато бiльше, нiж кипарисiв, ? на цих островах могил. Споконвiку
iмператори Вiзантi? вивозили сюди, а найбiльше на один iз островiв - Прот*
(*Протi - перший.), усiх тих, що були  ?м  невгоднi.  Тут  ?  монастирi  з
пiдземеллями, куди нiколи не сяга? сонце, ?  скелi,  з  яких  до  води  не
долетить живою жодна iстота, ? затоки, яких не помiтить найпильнiше око...
Через це iмператори й закидали сюди сво?х ворогiв. Одних оскопляли,  iнших
ослiпляли, ще iнших топили, а деякi докiнчували  життя  в  пiдземеллях.  I
нiхто, нiхто в свiтi про це не знав,  -  чудовi  здалеку  острови,  дивний
Прот!
   Саме тут, бiля Проту, через день пiсля  вбивства  iмператора  Никифора,
пiзнього вечора у тихiй затоцi став дромон. З нього на берег звели жiнку з
слугами й двома дiвчатами. Це була Феофано.
   Вона нiколи не була на цьому островi,  але  знала,  що  той,  хто  сюди
потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й  сама  Феофано
велiла сюди вивезти десять лiт тому п'ять сестер  першого  свого  чоловiка
Романа - звичайно, на смерть, довiку!
   А все ж вона зiйшла на крутий берег гордо, як i належить василiсi, i до
келi? сво??, одним одно загратоване вiконце яко? виходило на море, ступила
зухвало. Тiльки й того, що всю першу нiч не  спала,  ходила  й  ходила  по
келi?, думала про втечу.
   Феофано дума? так не  тiльки  цi??  ночi,  -  вона  нi  на  хвилину  не
припуска?, що залишиться  тут  довiку.  Самовпевнена,  розбещена  василiса
вiрить, що стала жертвою божевiльного  патрiарха  Полi?вкта,  що  про  не?
думають i дбають iмператор Iоанн i паракимомен Василь.  У  Константинополi
залишились i мусять соцарствувати  з  Iоанном  два  ??  сини  -  Василь  i
Костянтин. Якщо ж Iоанн забуде, одцура?ться вiд  не?,  то  ?й  допоможуть,
вирвуть з Проту. ? брат iмператора Никифора - Лев, син його i небожi,  якi
Iоанна вважатимуть вбивцею Никифора i нiколи не  взнають,  хто  скеровував
його руку. ? у Феофано й те, що  може  все  зробити  у  Римськiй  iмперi?.
Ви?жджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою й зберiга? в  келi?  великi
скарби - золото, дорогоцiнне камiння...
   I  ще  одне,  що  вiдчува?  Феофано,  -  вона  була,  ?  i  довго  буде
найкрасивiшою жiнкою iмперi?. Вона дивиться у дзеркало  i  бачить  себе  -
може, надто блiду, може,  трохи  сполохану,  стурбовану,  але  молоду.  Що
тридцять лiт для божественно? Феофано, яка  до  того  ж  зна?  цiну  сво?й
красi?!
   Кiлька довгих i надзвичайно важких мiсяцiв проводить вона в  монастирi,
який,  нiби  велетенська  фортеця,  iз  багатьма  пiдземеллями,   льохами,
тайниками, ровами й валами, височiв на найвищiй скелi над морем.  У  цьому
монастирi в рiзнi часи й рiзними руками заточенi були,  ослiпленi,  забитi
багато  iмператорiв,  видатних  людей  та   навiть   патрiархiв   iмперi?:
iмператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма сво?ми синами, дiд Феофано  по
чоловiку Роман Перший Лекапiн. Тут сидiли  в  келiях  i  тi  п'ять  сестер
Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама.
   Це був похмурий,  страшний  монастир.  Феофано  тут  оточують  мовчазнi
безбородi ченцi, що стежать за кожним ?? кроком,  стоять  бiля  дверей  ??
келi? й час вiд часу заглядають у загратоване вiконце у дверях, коли  вона
навiть спить. Ще за одним, також загратованим,  вiконцем  об  крутi  скелi
б'?ться розбурхане Мармурове море. Очi безбородих пильнують за нею, куди б
вона не пiшла.  Здавалося,  Феофано  нiчого  тут  ждати,  нi  на  що  було
сподiватись.
   Але Феофано жде, вона надi?ться, що хтось прийде ?й на помiч, визволить
з Проту. I вона свого дiждалась. В одну з довгих осiннiх ночей безбородий,
що вартував бiля дверей ?? келi?, коли все затихло в монастирi  i  Феофано
вже збиралася лягти, раптово вiдчинив дверi, увiйшов до  келi?  й  погасив
свiтильник.
   - Хто це? - прошепотiла, зата?вши подих, Феофано.
   - Я твiй друг i прийшов вiд тво?х друзiв.
   - Хто ж ти?
   - Я - етерiот Вард Валент з Буколеону.
   - Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора?
   - Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велiв убити iмператор Iоанн.
   Феофано стало моторошно. В темнiй келi? перед нею  стояв  Вард  -  брат
етерiота Льва, який убив ??  чоловiка  -  iмператора  Никифора.  Отже,  це
спiльник ?? i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва.  Кому  ж
тодi служить Вард?.. "Тихше, мовчи, Феофано, - зцiпивши зуби, велiла  вона
собi, - бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард".
   Вона швидко дiзналась про те, що сталось:  Iоанн  Цимiсхiй  усунув  вiд
царювання ?? синiв - Василя й  Костянтина,  -  мовчи,  Феофано,  мовчи!  -
iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва,  а
його сина Варда i  небожiв  -  у  далеку  Амазiю;  Феофано  пiзнала  вдачу
нестримного Iоанна; патрiарх Полi?вкт  помер,  i  iмператор  змусив  собор
?пископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, - Феофано намагалась не
пропустити жодного слова з розповiдi Варда.
   - А зараз, - тихо шепотiв вiн, - Лев Фока з сином  почали  повстання  в
Каппадокi?, i хоч у Болгарi? неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у  Фракi?  й
Македонi? кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром  i  патрикi?м  Петром
послав   у   Азiю.   Iмператор   Iоанн   бо?ться,   вiн   засипав   хлiбом
Константинополь.
   I знову Феофано мовчала, бо не  могла  зрозумiти  й  збагнути,  кому  ж
служить Вард i хто його послав до не?.
   Аж тодi Вард Валент сказав:
   - Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi,  що  вiн
про тебе дума? й дба?. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в  Азi?  й  що
станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе...
Жди, василiсо. Тут, на Протi, ? нашi безбородi, я пройду до  тебе  завжди,
коли звелить проедр!
   Феофано зрозумiла, що в цiй iмперi?, де вона живе, i  де  все  робиться
заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато  цих  людей
один одного вбивають, рiжуть, вiшають  i  карають,  мусить  бути  i  такий
чоловiк, як проедр Василь...
   Вона, здавалось, бачила  його  в  цю  хвилину:  кощавого,  непомiтного,
висохлого, з  ласкавою  посмiшкою  на  лицi,  тихим  приглушеним  голосом,
довгими, тонкими пальцями. Цi?? ночi вiн, як i  завжди,  iшов  Буколеоном,
стерiг спокiй василевса.
   "Василевс!"Феофано посмiхнулась, згадавши це слово.
   Ще вона подумала, що в цiй iмперi? повинно бути  i  ?  мiсце  саме  для
тако? жiнки, як вона. Це вона прикраша?  й  повинна  прикрашати  чорнi  ??
палати залитi кровлю опочивальнi. Вона - квiтка Пропонтиди i зараз повинна
терпляче ждати наказу свого спiльника i друга - проедра Василя.
   Феофано ступила вперед, взяла руку Варда  Валента.  Ця  рука  тремтiла.
Вона доторкнулась гарячими сво?ми устами  до  його  обличчя.  Вiн  був  не
безбородий.

   5

   Чорним вихором, бурею летiв з дружиною сво?ю на пiвдень вiд Ки?ва князь
Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у во?вод i  бояр  його,  а
так само й у  во?в,  скакало  ще  по  дво?-тро?  вiльних  коней.  Вершники
пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком - i мчали
далi й далi...
   Не всi  во?  витримували.  Дехто  з  них  лишався  в  городах  i  селах
полянських i в  Уличськiй  та  Тиверськiй  землях,  щоб  наздогнати  князя
згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже  iржали  новi,  -  все
ближче було до Дунаю.
   У холоднi осiннi ночi вершникам  було  жарко,  серед  денно?  спеки  ?х
остуджував зустрiчний вiтер, на  свiтаннi  вони  з'?дали  черствий  шматок
хлiба, увечерi запивали його водою.
   Коли вони ви?жджали з Ки?ва, ?х було тисяч десять, а коли вже проминули
Буг i Днiстер, ?х не зменшилось, а стало бiльше,  бо  навкруг  була  рiдна
земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi.
   Але не тiльки там,  де  пролiтав  князь  Святослав  з  сво?ю  дружиною,
гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Ки?ва  на  пiвдень  мчала  дружина
Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про  те,  що
на Дуна? крешуть iскри мечi, до  хмар  летять  стрiли,  болгарськi  боляри
разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi.
   I, як це бува? перед великою грозою, коли стигне  лист,  скнiють  води,
завмира? земля, так i в цей грiзний час - скiльки не ?хала  дружина  князя
Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а  навiть  ?хнього  слiду.
Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней  земля  в  степу.  То
печенiги тiкали з улусами сво?ми на схiд - до Днiпра, i на  пiвдень  -  до
моря Руського.
   Так i мчав князь Святослав з дружиною  сво?ю  -через  землi  Полянськi,
через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю.
   Коли ж до Дунаю  лишалось  пiвночi  ?зди,  перед  заходом  сонця  князь
Святослав, що пiд знаменом сво?м ?хав  попереду  дружини,  раптом  зупинив
коня.
   Сонце заходило. На далекому  обрi?  видно  було  слiпучо-багряне  плесо
рiки, синi гори потойбiч.  За  князем  стояла,  не  розумiючи,  чому  вони
зупинилися, дружина.
   - До Дунаю вже недалеко, - сказав князь, - пiвночi ?зди  туди,  пiвночi
назад. Що там робиться, ми не зна?мо, а  знати  мусимо.  Нехай  дружинники
нашi по?дуть до Дунаю, а  до  ранку  повернуться.  Дружина  ж  наша  нехай
спочива?, невiдомо, що буде завтра.
   I враз кiлька вершникiв одiрвались  вiд  вiйська,  полетiли  в  багряне
небо, що стелилось далеко над Дуна?м. Всi ж  iншi  во?  сходили  з  коней,
розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi  -  i
вiд чола, i вiд озадку - послали сторожу.
   Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив  у
полi стан князя Святослава. Розкинувшись на  землi,  поклавши  пiд  голови
сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина  князя.  Вона  заробила
цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих  степiв  стелилась
дорога вiд Ки?ва. Вона повинна була спочити, бо,  може,  завтра  буде  над
Дуна?м великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч,  може,  на  когось  з
во?в уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з
дружиною сво?ю, поклавши пiд голову сiдло, а  пiд  себе  опону,  заснув  i
князь Святослав...
   Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в  полi  гуде  пiд
копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з
поля, вiд Дунаю, ?хало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком.
   Через  короткий  час  вершники  зупинилися   в   станi   перед   князем
Святославом.
   - Бiда, княже! Учора болгари копi?м взяли Переяславець. Во? нашi стоять
на березi Дунаю, ждуть тебе, княже!
   Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв  людям
по?сти. Сiвши на опонi, вiн i сам по?в - шматок солоно? конини  з  хлiбом.
По росах во? вели  коней.  З  усiх  кiнцiв  з  голубих  туманiв  ви?жджала
сторожа. Небо було чисте - вiщувало сонячний день.
   I, спочивши, а тепер по?вши, сiли во? на коней, що  випаслись  за  нiч,
полетiла дружина на захiд, до Дунаю.
   Сонце ще стояло високо в небi, коли  вони  зупинили  коней  в  очеретах
лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли ?хнi лодi?. I одразу ж почали
переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько.
   Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i
iншими во?водами, розповiв, що сталось за цей  час  у  Ки?вi,  про  смерть
княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира,  про  печенiгiв  i
зустрiч з каганом Курею.
   - Роме? роблять чорну свою справу й тут, - почав Свенелд. - Уже, княже,
залишили ми багато городiв i сто?мо тiльки тут, над Дуна?м.
   - Чому ж залишили городи? Де нашi  во?,  де  болгари?  -  кричав  князь
Святослав.
   - Усi вони тут, стоять на березi, - вiдповiв Свенелд. - Але кесар Борис
i його боляри зiбрали багато загонiв, що  розтеклися  повсюди,  дiяли,  як
змi?...
   - Як же ви могли допустити, щоб боляри зiбрали цi загони, чому не пiшли
на них одразу великою силою? Во?вода Свенелд мовчав.
   - А ти що скажеш, брате? - звернувся до князя Улiба Святослав.
   - Я збирав таку силу. Але ми тодi запiзнились, бо почались  заколоти  в
Дана? i потiм Плисцi...
   - Хто запiзню?ться на бранi, згубу чинить собi й сво?м людям...
   - Опрiч того, берiг я во?в, не хотiв велико? кровi.
   - Аще кров хто на бранi свою шкоду?, багато пролл? ?? пiзнiше й бездоб,
- промовив князь. - Недобре  зробив  ти,  брате  Улiбе,  мало  ти  зробив,
во?водо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, нiде тут впасти!
   Пiднявши голову, князь Улiб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись
за криж меча, мовчки стояв i нiби боявся дивитись в очi князевi Святославу
Свенелд.
   До вечора дружина Святослава переправлялась на правий  берег.  Туди  ж,
залишивши в гирлi сторожу, пiдiйшли й лодi?. Князь наказав лодiйним  воям,
не гаючи часу, пливти Дуна?м до Переяславця. Туди ж вiн повiв через болота
i драгви, стежками, якi тепер добре вiдомi були воям, i всю свою дружину.

   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   1

   I веде князь Святослав всю свою силу на захiд. Сам з головною  дружиною
iде шляхом, що тягнеться вiд Дунаю до Планини, князь Улiб веде дружину  по
праву руку вiд нього, де на помiч князевi вже поспiшають угри, з  лiво?  ж
руки, де в передгiр'? блука? найбiльше болярських загонiв,  поперед  сво?х
во?в ?де на баскому конi суворий,  замислений  во?вода  Свенелд  разом  iз
сином Лютом.
   А вже в городах i селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав
з ними, пiдiйма?ться все живе. Дружини з болгар заливають усi простори мiж
русами,  i  зда?ться,  що  встала  над  Дуна?м,  посува?ться  з  громом  i
блискавицею вперед страхiтлива грозова хмара, яко? нiщо не може зупинити.
   Позаду  ж  всього  цього  во?нства  на  болгарському  возi  з  високими
колесами, який тягнуть четверо волiв, похмурий сидить  у  чорному  платнi,
низько насунувши на лоба високу  баранячу  шапку,  хижими  очима  дивиться
з-пiд густих чорних брiв  на  свiт  василiк  Калокiр.  У  Переяславцi  вiн
пiдходив до князя Святослава,  нарiкав,  що  без  нього  битва  затяглася,
цiкавився, як скоро дума? Святослав взяти Преславу?
   Дивно вiдповiв на це василiку князь Святослав:
   - А Преслава вже давно наша.
   - Як?! - крикнув Калокiр. - Туди так далеко, перед нами багато бо?в...
   - Преслава давно вже наша, - промовив  князь,  -  i  шкода,  що  ти  не
побував там, подруг мiй.
   Про цi незрозумiлi слова й дума?  Калокiр,  насунувши  на  лоба  шапку,
позираючи навкруг хижими, злими очима.
   Низькi хмари стеляться над Болгарською землею, дрiбний дощ сi?ться  над
спушеними полями, риплять вози на шляхах, iржуть,  тупотять  конi.  А  вже
попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить  зброя,  почалася  сiча
велика: за кров - кров, за смерть  -  смерть.  Так  удруге  пада?  Плиска,
Даная, руськi во? ламають ворога й вступають у Преславу!

   2

   За Преславою у Вишньому градi во? захопили чимало боляр,  що  збирались
утiкати. Серед широкого двору града стояли  навантаженi  вози,  у  високiй
колимазi сидiла на подушках жiнка якогось знатного роду  з  двома  дiтьми,
сам рудий, з довгою бородою й вусами,  одягнутий  у  багряницю  i  червонi
сандалi?, чоловiк гарцював бiля колимаги  на  конi.  ?х  оточувало  чимало
озбро?них мечами й списами во?в. Це був кесар Болгарi? Борис, його жона  й
вища дружина...
   ...Кесар i князь зустрiлись у Преславi  в  старому  теремi  болгарських
каганiв, у однiй з свiтлиць, де колись жив i помер  каган  Симеон.  Вузькi
вiкна в цiй свiтлицi  були  завiшенi.  У  кутку  горiли  два  свiтильники,
променi яких виривали з пiвтемряви багато речей, що зберiгали пам'ять  про
кагана Симеона i про його дiла.
   На багатьох полицях пiд стiнами видно було книги, написанi Симеоном. Ще
на однiй полицi тьмяно поблискували золотi й срiбнi  корчажцi,  келихи,  а
мiж ними стояв i келих,  зроблений  каганом  Крумом  з  черепа  iмператора
роме?в...
   Коли во?вода  Свенелд  з  двома  воями  завiв  кесаря  Бориса  до  цi??
свiтлицi, князь Святослав сидiв, спершись пiдборiддям на руки, за столом i
зустрiв кесаря довгим, допитливим поглядом.
   Кесар Борис, що не встиг навiть переодягнутись, стояв перед князем дуже
блiдий, з непокритою головою,  дивився  сполоханими,  широко  розплющеними
очима.
   - Здравей, княже! - нарештi вирвалось у нього.
   - Здоров будь, кесарю, - холодно  вiдповiв  Святослав  i  звернувся  до
Свенелда: - Ти йди... i во? нехай iдуть. Ми  поговоримо  з  кесарем  самi.
Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi.
   Так  князь  Святослав  i  кесар  Борис  залишились  у  свiтлицi  удвох,
вiч-на-вiч.
   - Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? - запитав Святослав. -  Чого
мовчиш, не вiдповiда?ш? А втiм, що  запитую  тебе  про  це?!  Вiдаю,  куди
збирався рушати. У Константинополь, до iмператора роме?в? Адже так?!
   - Ти сi прав, - сухим голосом промовив Борис. - До  Константинополя.  А
куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою.
   - Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й  утiкати,  -  суворо  сказав
вiн. - Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам  i
знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарi?  та
й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган,  справедливий,
тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею.
   Потупившись, кесар Борис мовчав.
   - Твiй батько Петро зрадив Русь, - вiв далi Святослав, -  ти  докiнчу?ш
справу свого батька,  продав  Болгарiю  iмператорам.  Через  вас  Болгарiя
подiлилась навпiл i стiка? кров'ю, ти  винен  у  тому,  що  вiд  Дунаю  до
Преслави голови склали тисячi во?в руських i болгарських, бо я ж i  батьку
тво?му, i тобi пропонував мир, а  не  вiйну.  Що  ж  менi  тепер  з  тобою
зробити? Убити, чи що?
   I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожу?,  кесар  Борис
впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:
   - Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже. То ? справедливо,  схибили
ми, схибив i я. Але ми живемо так - до Ки?ва  далеко,  до  Константинополя
близько, а iмператори мають велику силу. Боявся я ?х, i не токмо сам,  усi
боляри. Змилуйся надi мною. Даруй живот!
   Князь Святослав сидiв у кутку свiтлицi, склавши на грудях  руки.  Жарко
горiли свiтильники, довгi язики ?х коливались, на стiнах свiтлицi миготiли
тiнi, i сам кесар Борис, здавалося, хита?ться серед цих сiрих стiн.
   - Нiкчемний кесарю! - схопився Святослав. - Не вмiв ти жити, не вмi?ш i
померти.
   Вiн пройшов по овiтлицi, зупинився бiля  вiкна  й  дужим  помахом  руки
розкрив запону, якою воно було завiшене.
   I тодi стало видно, як за Преславою буя? пожежа,  а  на  небi  пломенi?
багряна заграва. У тишi  стало  чути  тривожнi  удари  била  за  вiкном  i
далекий, схожий на шум моря багатоголосий крик.
   - Як би я хотiв, - сказав Святослав i показав рукою  за  вiкно,  -  щоб
тебе, отакого, як зараз, бачили  й  щоб  чули  мою  з  тобою  розмову  всi
болгари... Але вони ??  не  чують.  Що  ж,  може,  колись  пригадають  мо?
слова... Я мусив був тебе вбити,  бо  такий  кесар,  як  ти,  Болгарi?  не
потрiбен. Але без кесаря Болгарiя не може бути, бо хто ж поведе ??  на  ту
брань, вiд яко? сьогоднi здригаються гори, i на тi бранi, якi будуть ще  й
колись. Кого менi поставити на кесаря? Брата твого Романа -  так  ви  один
одного достойнi...
   Кесар пiдвiв голову й пильно стежив за Святославом.
   - I не за вас, кесарiв, - говорив Святослав, - серце в мене  болить,  -
за Болгарiю. Мiцною хочу бачити ню;
   скарби великi, знаю, зiбрали кагани. Не по дань я сюди прийшов -  хочу,
щоб Болгарiя зберегла сво? скарби.
   - Княже Святославе! - крикнув Борис. - Ти дару?ш менi живот?
   - Хочу дарувати...
   - Княже Святославе, - урочисто промовив Борис, - тодi я весь живот, всю
свою душу вiддам за тебе...
   - Не за мене треба живот вiддавати, - перебив його князь Святослав, - а
за Болгарiю...
   - Так, княже Святославе, так, - поспiшаючи, виправдувався Борис.  -  За
Болгарiю вiддам живот, за любов i  другарство  мiж  Болгарi?ю  i  Руссю...
Наспоред Вiзантi?!
   Князь Святослав вiдiйшов вiд вiкна,  зупинився  бiля  кесаря  Бориса  i
вийняв з пiхов меч...
   - Кесарю! - сказав вiн. - Я кличу в свiдки всiх богiв, яким вiриш ти  i
я... Ти  заслужив  смертi.  Русь  дару?  тобi  життя.  Ти  забруднив  свою
багряницю, але залишаю ?? тобi. Мо?  во?  iдуть  назi  й  босi,  -  ми  не
вiзьмемо скарбiв болгарських каганiв. Тiльки клянись, що не продаси ще раз
Болгарi?, не зрадиш Русi, боротимешся проти Вiзантi?.
   - Давам клятва! -  вiдповiв  на  це  кесар  Борис  i  холодними  устами
торкнувся меча.
   Князь Святослав сховав меч у пiхви, покликав Свенелда.
   - Во?водо! - сказав князь. - Вiднинi кесар Борис наш друг, проведи його
до Вишнього граду, i нехай йому буде, як кесаревi...
   - Прощай, княже Святославе, - низько вклонився кесар Борис. - Много сем
благо дарен...
   I довго  князь  Святослав  слухав,  як  у  склепiннi  переходiв  палацу
гримлять кроки кесаря Бориса й Свенелда, як вони затихають  i  як  нарештi
зовсiм завмерли удалинi.

   За Преславою всю нiч буяла пожежа, багряна заграва то розжарювалась, то
пригасала  на  небi,  на  тлi  хмар,  що  пливли  й  пливли   з   пiвночi,
вимальовувались стiни й вежi кам'яного города на скелi.
   Неспокiйна була ця нiч. Десь у темрявi то тут, то  там  чулись  людськi
голоси, на крутих стежках сполохано iржали конi й чувся тупiт копит, пси в
городi вили на багрянi хмари.
   Тихо було тiльки у Вишньому градi, на  воротях  якого  стояли  стомленi
руськi во?. Нiде на стiнах його i  у  вiкнах  не  свiтився  жоден  вогник.
Вишнiй град спав.
   Але не спав кесар Борис. Притулившись чолом до холодного скельця вiкна,
вiн стояв у однiй з  палат,  дивився  на  вогонь  пожежi,  багрянi  хмари,
Преславу, Камчiю, що, нiби червоний вуж, снувалась у долинi.
   I шкодував кесар за тим, що не встиг ви?хати з Преслави. О, коли  б  то
руськi во? трохи запiзнились, вiн би зараз був уже  далеко  вiд  Преслави,
мчав гiрськими ущелинами, прямував до Константинополя...
   Але все склалося не так зле, як мiг того ждати кесар Болгарi?. О,  коли
його вели до палацу в Преславi,  вiн  дуже  злякався.  Коли  з  ним  почав
розмову князь Святослав, кесар був певен, що його жде тiльки смерть.
   А зараз була вже нiч, все страшне вiдступило'назад. Вишнiй град, як  це
бачив кесар, охороняють руськi во?. Руськi во? - це, може,  й  краще,  нiж
власна дружина. Адже тодi, коли у Вишнiй град увiрвались руськi во?, майже
вся його дружина  кинулась  врозтiч,  залишила  напризволяще  його,  жону,
дiтей!..
   "А далi? - думав вiн. - Що робити далi?"
   Кесар здригнувся, почувши кроки позад себе. Але це не  руськi  во?,  ?х
малю? тiльки хвороблива уява кесаря, - до нього йшла жона, василiса Марiя.
   - Ти не спиш, Борисе? - тихо запитала вона.
   - О нi, Марi?. Як я можу спати? Адже тепер  ми  не  можемо  по?хати  до
Константинополя. Все пропало.
   - Мiй любий, - сказала василiса. - Ти марно уболiва?ш.  Дяка  богу,  ти
був i лиша?шся кесарем. Цей  Святослав  -  дикий  князь,  варвар,  вiн  не
розумi? навiть, що таке золото, й усi скарби залишив тобi. Дяка  богу,  ми
живi,  багатi,  ми  не  зможемо  вже  по?хати  до   Константинополя,   але
Константинополь прийде до нас.
   - Ти дума?ш, що вони про нас не забудуть?
   - О нi, Константинополь про нас не забуде. Вiн i зараз дума?  про  нас.
Сьогоднi, - пошепки закiнчила вона, -  я  бачила  мiж  воями  цього  князя
Калокiра, василiка iмператора.

   З

   У Константинополi знали, що робиться  в  Болгарi?.  Фар  бiля  Великого
палацу приймав свiтлянi гасла увесь час, коли князь Святослав вдруге  став
на березi Дунаю й рушив у  Схiдну  Планину.  Кесар  Борис  просив,  благав
допомоги, особливо тодi, коли руськi й болгарськi во? сунули до  Преслави.
Ще однi?? ночi фар у горах замиготiв i потух. Преслава впала.
   Невдовзi, скрадаючись в ущелинах i на смерть заганяючи коней у  долинi,
до Константинополя потай примчали гiнцi вiд кесаря та ще болгарськi боляри
й купцi, що зумiли втекти з Преслави. А мiж ними й друг василi-ка Калокiра
- вiрменський купець з Переяславця Iзот. Iмператор Iоанн  знав,  що  князь
Святослав полонив кесаря Бориса, але лишив йому життя. Певен був  вiн,  що
князь Святослав ? тепер власником  скарбiв  болгарських  каганiв,  розумiв
Iоанн i те, що Святослав не зупиниться в Преславi, а пiде далi - на долину
перед Вiзантi?ю.  Одного  тiльки  не  знав  iмператор  роме?в  -  коли  це
станеться, скiльки во?в залишилось у руського князя i на  кого  вiн  тепер
дума? спиратись.
   "Проте, - мiркував вiн, - Вiзантiя свого досягла, багато  сил  втратила
Русь, пройшовши раз i другий усю Болгарiю  до  Преслави.  Потом  i  кров'ю
вмився князь Святослав, промчавши до Ки?ва й од бивши  печенiгiв,  поки  ж
його не було, кесар Борис iз болярами сво?ми й переодягнутими  легiонерами
наробили чимало зла  й  завдали  неймовiрно?  шкоди  руськiй  ратi,  князь
Святослав, либонь, напружуючи всi сили, не в  сiдлi,  а  за  хвостом  коня
дотягнувся до Преслави. От що уготували русам iмператори роме?в  i  вiн  -
Iоанн Цимiсхiй!"
   У  Константинополi  неспокiйно,  всi  тут  знають,  що  руськi  во?   -
тавроскiфи - десь недалеко. На склепi Костянтина, в пiтьмi якого лежить  i
лежатиме безголовий Никифор, чиясь рука пише далi:
   "На нас рушила руська  сила,  скiфськi  народи  в  божевiльному  запалi
рвуться до вбивства. Рiзнi язики поспiшають до нашого города,  на  воротях
якого колись був  накреслений  твiй  образ.  I  ти,  iмператоре  Никифоре,
дослухайся до наших слiв, скинь з себе камiнь, що придавив тебе.  Якщо  не
хочеш встати з домовини, то дай нам знати одним лише  голосом.  Якщо  ж  i
цього не хочеш, то прийми нас до себе, в  домовину.  Бо  й  мертвий  -  ти
всепереможний, крiм жони, яка перемогла тебе..."
   Iмператор зна?, що робиться в Константинополi, проедр Василь  переказу?
йому й вiршi, написанi над домовиною Никифора. Але василевс уже не  такий,
яким був недавно. Його тiсним колом оточують сенатори, димоти,  динархи  i
невпинно славословлять, його жоною стала  василiса  Феодора,  у  Фракi?  й
Македонi? повно-повнiсiнько вiйська. Iмператор Iоанн вiрить у  свою  зорю,
вiрить у перемогу над Святославом.
   ? ще одна причина, яка затриму? Iоанна Цимiсхiя  в  Константинополi.  У
Фракi? й Македонi? на чолi вiйська  сто?ть  патрикiй  Iоанн  Куркуас  -  у
минулому видатний полководець, але зараз - гiркий п'яниця, а славетнi його
полководцi - Вард Склiр i патрикiй Петро - все переслiдують повстанцiв  по
Каппадокi?, яких веде Лев Фока з сином сво?м Вардом i небожами...
   У цих турботах i сподiваннях швидко проминула осiнь.  I  раптом  однi??
ночi над Константинополем почина? сiятись  незвичайний  для  цього  города
снiг. Усi виходять на вулицi, наставляють руки, пробують,  чи  справдi  це
снiг? Так, снiг! Пухнастий, холодний, мокрий, вiн сi?ться  все  густiше  й
густiше, вiн iде цiлу нiч, наступний день, ще одну нiч...
   Мчать вершники з Фракi?, Македонi?, там також випав  снiг,  на  Планинi
засипало всi клiсури* (*Клiсури - гiрськi ущелини). Тепер князь  Святослав
мiг би з сво?ми воями дiстатись до Константинополя тiльки тодi, коли  б  у
них виросли крила. Усi заспокоюються, - до само? весни воям Святослава  не
пройти Планини й Родопiв.
   I нiхто з них, а  також  iмператор  Iоанн,  не  вiда?  того,  що  князь
Святослав зупинився в Преславi i не йде в  гори  зовсiм  не  через  снiги.
Дума? перед новим походом складну думу.

   Iдучи на брань з ромеями, князь Святослав розумiв, наскiльки вона  буде
важка. Що ця брань неминуча, вiн зна? ще тодi, коли вирушав iз Ки?ва. Тут,
у Болгарi?, вiн бачив перед  собою  римських  легiонерiв.  Але  iмператори
роме?в воювали з ним рукою кесаря Бориса i взап'ять - шаблями печенiгiв. У
Преславi вiн дiзнався, що за Родопами по всiй Болгарi? на захiд сонця  вже
давно сто?ть ромейське вiйсько. Воно готове до бою, i  якщо  Святослав  не
пiде на нього, воно вдарить у спину йому.
   Знав Святослав вiд сво?х гiнцiв i те, що в гирло Дунаю  вже  увiйшли  й
стоять кораблi роме?в з великою силою й грецьким вогнем.  Отже,  iмператор
Iоанн стояв перед ним i взап'ять йому, - Вiзантiя iшла на Русь.
   Через це, пройшовши вдруге Болгарiю, взявши багато городiв i,  нарештi,
Преславу, князь Святослав зупиня?ться там i не йде вперед.
   Зима? Так, тодi була люта зима. Вiд людей князь Святослав  знав,  що  в
горах, на перевалах, у клiсурах, лежать снiги, шляхи  там  перетяли  рiки.
Пройти з численним вiйськом через гори в цей час було важко.
   Крiм того, ще тодi, коли во? Святослава йшли вiд  Дунаю,  до  пiвнiчних
меж Болгарi? пiдiйшло й багато допомогло князевi Улiбу угорське вiйсько. У
Преславi до князя Святослава прибули й гiнцi угорського князя:
   полководцi ?хнi мали охоту  разом  iз  вiйськом  Святослава  йти  проти
роме?в. I  справдi,  римськi  iмператори  зробили  багато  зла  не  тiльки
болгарам, а й уграм.
   Святослав послав до угрiв во?воду Свенелда. Той повернувся за мiсяць  i
привiз радiсну звiстку - угорський князь згодився поставити в  боротьбi  з
ромеями пiд знамено ки?вського  князя  кiлька  тисяч  вершникiв.  Све-нелд
домовився, що угорськi во? негайно  виходять,  iдуть  прямо  в  долину  за
Преславою й там ждатимуть гасла Святослава.
   Нарештi, пам'ятаючи про свою зустрiч у полi над Днiпром  з  печенiзьким
каганом Курею, Святослав послав гiнцiв до нього. Вiн обiцяв кагану  багато
золота, во?нну здобич. Князь Святослав мислив, що це  золото  дати  кагану
варто. Якщо навiть печенiги не дуже охоче битимуться з ромеями,  все  ж  у
нього за спиною не буде зрадливих ворогiв.
   Шлях вiд Преслави до Днiпра й назад забрав у гiнцiв кiлька мiсяцiв.  До
весни вони повернулись  iз  звiсткою,  що  не  знайшли  кагана  Курю,  але
домовились з ордою кагана Iлде?.  Печенiги  вже  стали  на  березi  Дунаю,
рушають понад море i через. Месемврiю ввiйдуть до Фiлiппополя.
   Настала весна. Засинiли гори на  заходi,  розтопились  снiги,  зашумiли
рiки в ущелинах, сохли шляхи.
   Князь Святослав велiв воям готуватись.

   Увечерi, коли по?хали гiнцi  вiд  печенiгiв,  князь  Святослав  зустрiв
недалеко вiд стiн Преслави Калокiра. Василiк iмператора  роме?в  стояв  на
пагорку й дивився на гори, залитi багряним свiтлом.
   - Великий княже! - кинувся Калокiр до Святослава.  -  Я  так  давно  не
бачив тебе, ти зовсiм забув про свого друга.
   - Нi, патрикiю, - вiдповiв Святослав. - Про сво?х друзiв i про все,  що
?м обiцяне, я нiколи не забуваю. Бачиш, домовлялись ми в Ки?вi про те,  що
я пройду Болгарiю, - от i пройшов, обiцяв я, що пiду на  iмператора,  -  i
вже рушаю.
   Калокiр з-пiд брiв подивився на Святослава.
   - А чи не замало в нас сили, княже? - з якимсь острахом запитав вiн.  -
Адже позаду жорстокi бо?, а iмператор зiбрав велике вiйсько.
   - Ой патрикiю, - засмiявся Святослав, - та невже ж  я,  коли  б  боявся
iмператора, вирушав iз Ки?ва? I невже ти  тут,  у  Болгарi?,  за  цей  час
нiчому не навчився?
   - Ти ма?ш спiльникiв? Адже ма?ш, княже?
   - На бранi, - вiдповiв князь, - я покладався  i  покладаюсь  тiльки  на
власнi сили. Калокiр облизав пересохлi уста.
   - Я i мо? друзi вiддячимо тобi, княже, за все в Константинополi  в  сто
крат... Коли ти дума?ш рушати?
   - Це станеться незабаром.
   I вони обо? подивились удалину, де у багряному  сяйвi  вився  по  праву
руку шлях до Средця, а по лiву - все в гори, на перевали й  ущелини  -  на
Константинополь.
   Обличчя у Калокiра було похмуре, довгi сухi його пальцi стискувались  в
кулаки. У цю годину вiн ждав, що князь Святослав  обмовиться,  розповiсть,
як i коли дума? вирушати в гори, i скаже про сво? сили. Тодi б  i  Калокiр
вирiшив, як йому далi бути, що робити?!
   А князь Святослав думав у цю вечорову годину, як важко  буде  йому  йти
проти роме?в. Багато, дуже багато сили й кровi витратили  руськi  во?  над
Дуна?м.  Пошматована  болярами  Болгарiя  не  може  дати  йому   потрiбно?
допомоги, доводиться просити ?? у печенiгiв i угрiв.  Але  чи  надiйна  це
пiдмога? Що жде ?х по той бiк Планини?
   Нiкчемний Калокiр!  Чи  мiг  вiн  знати,  що  робиться  у  пристраснiй,
широкiй, волелюбнiй душi князя Святослава?!

   Коли в горах ще танули снiги  й  ущелини  заповнили  швидкi  рiки,  над
Пропонтидою, в Константинополi й фемах уже цвiла весна.
   Саме в цей час до Константинополя прибули з сво?ми легiонами Вард Склiр
i  патрикiй  Петро.  Вони  довго  переслiдували  повстанцiв   у   пустелях
Каппадокi? i нарештi пiймали ?х.
   Вард Склiр зробив так,  як  велiв  iмператор.  Вiн  випiка?  очi  брату
Никифора Льву Фоцi, пострига? в ченцi й  висила?  на  острiв  Хiос  небожа
Никифора - Варда - разом з жоною  й  дiтьми,  жорстоко  кара?  всiх  ?хнiх
родичiв...
   З  такими  вiстями  два  полководцi  повертались  до   Константинополя.
Iмператор  Iоанн  радiсно  ?х  зустрiча?,  -  дуже  добре   зробили   його
полководцi, упiймавши родичiв iмператора Никифора й покаравши ?х. Тепер ?м
гнити до кiнця свого життя в  монастирях,  не  бачити  повiк  сонця.  Такi
iмператори не страшнi Iоанну Цимiсхiю. Все рiдше й  рiдше  згаду?  вiн  за
радощами цього свiту й Феофано - ?й також до кiнця  свого  вiку  скнiти  в
келi? на Протi, ?? стережуть не тiльки безбородi ченцi, а й етерiоти.
   Iмператор Iоанн да? великi нагороди  Варду  Склiру  й  патрикiю  Петру,
велить ?м ви?жджати  в  Фракiю  й  сам  збира?ться  ?хати  за  ними.  Якщо
Святослав не вийде на долину, Iоанн поведе сво? легiони в гори.
   Збираючись у похiд, iмператор довго розмовляв з проедром сво?м Василем.
Коли в столицi нема? василевса, його мiсце заступа? василiса,  але  проедр
мусить бути першим i бiля не?. Проедр схиля? голову.
   - А кого ти зна?ш iз iсторiографiв, - запиту? ще Iоанн, - кого б я  мiг
узяти з собою i хто зумiв би достойно описати, як вiйська iмперi? пройдуть
по Болгарi? i розiб'ють Русь?
   -  Я  знаю  Iоанна,  -  вiдповiв  проедр,  -  сина  сановника  Феодора,
священика...
   -  Священик  Iоанн  все  сво?  життя  славив  Никифора,  -  розсердився
iмператор, - i це вiн зараз пише  присвяти  на  його  гробницi...  Усi  цi
iсторiографи - прихильники або Костянтина, або Никифора...
   - Я чув, що серед молодих дияконiв Софi? вiдзнача?ться сво?ми талантами
Лев, сам з Азi?, простого роду, але красномовством знаменитий...
   - Якщо  вiн  молодий  -  дуже  добре.  А  красномовство  його  запалить
вiйськовi подвиги роме?в. Поклич Льва, поговори з ним i  дай  йому  срiбну
чорнильницю. Нехай вируша? разом iз нами. Лев - диякон. Що ж? Нехай i  вiн
живе в вiках! Iмперiя повинна знати свою iсторiю!
   Ще тодi, коли Iоанн Цимiсхiй ?хав далеко вiд Адрiанополя, в долинi  над
Марiцою з'явились полководцi й вiгли*  (*Вiгли  -  караули,  сторожа.),  а
разом  iз  ними  озбро?нi  довгими  мотузками   й   кiлками   мiнсуратори*
(*Мiнсуратори - землемiри, топографи.). Вiгли  ?здили  по  лiсах  i  ярах,
перевiряючи, чи нема? тут ворожих лазутчикiв, а мiнсуратори обрали  широку
рiвнину, до яко? з двох бокiв доходили лiси, й намiтили на нiй стан.
   Насамперед вони обрали мiсце для намету iмператора, середину  стану,  i
там  поставили  його  знамено.  Вiд  цього  мiсця  мiнсуратори  заходились
вимiрювати мотузками по тисячi оргiй* (*Оргiя  -  грецький  сажень,  1,774
метра.) на всi сторони свiту. Щоб позначити межi табору, натягнули мотузки
мiж ними.
   А тим часом у  долинi  вже  з'явились  хмари  рудо?  куряви.  До  мiсця
майбутнього стану наближались оплiти* (*Оплiти - пiхота.). ?х  було  понад
десять тисяч, i вони одразу стали копати широкий, глибокий рiв,  викидаючи
землю i насипаючи вал. Посеред валу i  в  рову  залишили  ворота,  але  ?х
навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожi во? i  особливо  кiннота,
робили пiдковами. Коли рiв i вали були  закiнченi,  оплiти  ще  один  день
готували "порожн? мiсцем" за валом, куди могли залiтати стрiли й  камiння,
розбили великi й малi  дороги,  а  посеред  стану  втрамбували  мiсце  для
"царського   табору".   Ще   поставили   там   намети   для    iмператора,
протовестiарiя, стольника i охорони.
   Це був цiлий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще  не  все
було зроблено, i оплiти поставили навкруг рову через  кожнi  десять  оргiй
залiзнi стовпи, натягли мiж ними мотузки й почепили дзвоники. А на полi за
ровом покопали скрiзь ями-костоломки, забивши на днi ?х загостренi кiлки.
   Ще не була закiнчена вся робота, а до  стану  вже  пiдходило  ромейське
вiйсько, навкруг царського намету зупинились i  одразу  ж  почали  ставити
сво? намети полки iмператора, за ними колом стала бойова кiннота, ще  далi
- таксiархi?* (*Таксiархiя - вiйськова частина, тисяча во?нiв.) фем.  Стан
одразу зашумiв, загомонiв, скрiзь iржали конi, до неба попливли димки  вiд
багатьох вогнищ.
   Коли почало смеркати, прибув  iмператор  Iоанн  Цимiсхiй.  Вiн  ?хав  у
срiблястому скарамангi?, у легкому шоломi, iз золотим  мечем  бiля  пояса.
Одразу ж за iмператором поспiшали найближчi його полководцi. А попереду  i
позад нього верхи ?хали безсмертнi.

   4

   I ще раз пiзньо?, як i завжди, години в келiю до Феофано  прийшов  Вард
Валент. Проте був вiн дуже неспокiйний.
   - Проедр Василь велiв забрати тебе цi?? ночi з Проту, - сказав Вард.  -
Для втечi все готово, скедiя сто?ть пiд скелею, бог  послав  нам  попутний
вiтер...
   - Але як ми вийдемо звiдси? - занепоко?лась Феофано.
   - Через це вiкно, - показав рукою Вард.
   - Крiзь цi грати?.. А там далi - скеля, безодня?
   - Не бiйся, василiсо! Я зараз перепиляю грати, з собою я взяв  мотузяну
драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу  нас  ждуть  люди  проедра
Василя.
   - Нi, Варде, я не можу спуститись цi?ю драбинкою. Це божевiлля, -  нiч,
вiтер, скеля; я розiб'юсь i полечу в безодню...
   - Проедр Василь велiв менi сказати,  що  iмператор  Iоанн  одружився  з
василiсою Феодорою, а зараз ви?хав на брань у Болгарiю.
   Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на мiсцi. У келi?
монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорi, звiдки через  вiконце  в
дверях падав промiнь жовтуватого свiтла, тiльки крiзь  загратоване  вiкно,
що виходило на скелi, долiтав шум i свист вiтру. I десь  там,  внизу,  пiд
скелями, вирувало, ревiло, стогнало неспокiйне море.
   - Та-а-ак! - тихо процiдила, стиснувши зуби, Феофано. - Гаразд,  Варде,
я згодна. Я  ?ду  до  Константинополя.  Але  як  бути  менi  з  дiтьми?  -
замислилась вона.
   - Ти ?деш до сво?х синiв, -  вiдповiв  Вард.  -  Будемо  молитися,  щоб
завтра й дочки тво? прокинулись  живi.  А  зараз  -  швидше,  василiсо.  У
монастирi сьогоднi щось неспокiйно, ? якiсь новi етерiоти,  може,  Феодора
вже дi?...
   - Правда, - здригнулась Феофано. - Роби, роби швидше свою справу.  А  я
помолюсь...
   Вона пiшла в куток келi? й стала навколiшки перед ложем, на якому спали
двi ?? дочки... Вард Валент тим часом завiсив вiконце до коридора,  ступив
до вiкна над морем й за кiлька  хвилин  перепиляв  залiзнi  грати,  дужими
руками одiгнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.
   - Я все зробив, василiсо! - прошепотiв вiн i зняв завiсу  з  дверей  до
коридора. - Iди сюди!
   Вард  бачив,  як  Феофано  встала  з  колiн,  у  кволому  променi   вiд
свiтильника, що горiв у  коридорi,  зробила  крок  уперед,  взяла  щось  у
скриньцi пiд столом й сховала на грудях. А тодi  зупинилась  перед  вiкном
над безоднею.
   - Менi страшно! - На блiдому, зовсiм  бiлому  обличчi  вiн  побачив  ??
великi очi.
   - Тобi повинно бути радiсно, василiсо! Берись за цi мотузки  й  смiливо
спускайся драбиною вниз.
   - Який жах! - все ще не могла наважитись вона.  Тодi  Вард  Валент  сам
узяв ?? дужими руками, й посадив на холодний камiнь  вiкна,  i,  хто  зна?
чому, схилив гаряче сво? обличчя до холодно? щоки Феофано.
   - Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, - прошепотiла
вона й поцiлувала етерiота з Буколеону.
   - Менi нiчого не треба, василiсо! - вiдповiв  вiн  ?й,  спритним  рухом
змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце  дверей,
звiдки робив якiсь знаки безбородий...

   ...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi  схiдцi,  сперлась
на них i тодi опанувала себе, почала спускатись.  Але  як  важко  було  це
робити! Навкруг не? стiною  стояла  нiч,  страхiтливий  вiтер  розгойдував
драбинку. ?дине, що  вона  вiдчувала  серед  суцiльно?  темряви,  -  грубi
мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з  моря
притискував  драбинку  до  скелi,  холодний,  мокрий  камiнь,  якого  вона
торкалась пальцями.
   Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в  яку  спускалась.
Здавалося, що ?й не буде кiнця. Феофано, як i  замолоду,  вмiла  лазити  й
тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки.  I  все  ж  швидко  втрачала
сили, мотузки рiзали ?? долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто
повисали в повiтрi. Iнодi, коли  вiтер  одкидав  драбинку  вiд  скелi,  ?й
здавалося, що  зараз  вона  або  полетить  у  безвiсть,  або  вдариться  й
розiб'?ться об камiнь, ?? дедалi бiльше охоплював вiдчай,  безумний  страх
сковував пальцi, зводив ноги.
   I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б  зi  сво?х  рук
мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь  високо-високо
вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у  безвiсть  вiтер.  Але
цей крик серед ночi долинув до ?? вух.
   - Феофано! - хтось крикнув угорi.
   Вона здригнулась i  зрозумiла,  як  далеко  вже  спустилась  вiд  вiкна
в'язницi, як близько мусить бути тверда  земля,  берег.  Руками,  що  враз
змiцнiли  й  набули  гнучкостi,  вона  перебирала  й  перебирала  мотузки,
знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по  драбинцi  i  нарештi
почула пiд ногами камiнь.
   - Сюди, василiсо, сюди! - чула Феофано в темрявi голоси.
   Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом  за  нею  туди  ж
стрибнули гребцi.
   - Де ж Вард? Що вiн дума?? - гомонiли кругом. I раптом угорi  високо  в
повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз
скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна.
   Якусь мить нiхто нiчого не говорив.  Тiльки  вiтер  свистiв  навкруг  i
роздратовано  бились  об  камiнь  хвилi.  А   далi,   поспiшаючи,   гребцi
одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву,
нiч. Тiльки Вард Валент не ?хав з ними, - труп його лежав  на  березi  над
Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав  вогник  у  вiкнi
келi?, з яко? втекла Феофано.
   Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легко?  лодi?-скедi?.
Усе навкруг - темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду,  високi
хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались  за  ними  й  народжувались
десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила,
- все це нагадувало сон, примару.
   Але це були не сон i не примара. По скедi? швидко перебiгали й порались
бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi ?й люди. Феофано свого  досягла
- вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить,  як  на
крилах, пiд вiтрилами цi??  скедi?  до  бажаного  Константинополя.  Ще  до
свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там.
   До не? пiдiйшов хтось iз гребцiв.
   - Вард Валент знав, куди нам треба ?хати, - сказав цей чоловiк,  -  але
зараз вiн мертвий. Куди велиш ?хати, василiсо?
   Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що  втекла  з
Проту, радiсть визволення цiлком ??  заполонила.  Але  куди  ?м,  справдi,
?хати, куди вона мусить скерувати скедiю?
   У цю  хвилину  Феофано  вперше  пошкодувала  за  Вардом  Валентом.  Яка
необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти ?? етерiот.
   - Скажiть, - спробувала вона щось узнати у  людини,  яка  стояла  перед
нею, - ви сюди звiдки ?хали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону?
   Темний во?н, що, схопившись руками за щоглу, ледь  тримався  на  ногах,
вiдповiв:
   - Ми ?хали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I  Феофано  зрозумiла,
що марно вона запитувала про це у во?на. У Великому палацi, а так само й у
Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю  на
Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента.  ?й  -  Феофано  -
нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону,  -  там  на
не? жде загибель, смерть.
   - Ми по?демо туди, звiдки ви вийшли, - у Золотий  Рiг,  -  велiла  вона
во?ну.
   Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала  високi  хвилi,  глибоко
заривалась у воду, виринала.  На  Феофано  лилися  потоки  води,  гострий,
холодний вiтер забивав ?й дух.
   Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги.
Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони!
   Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?!
   Ще недавно у Великому палацi вона жила,  ходила,  робила  сво?  справи,
здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи  кволiшого.  А  зараз
там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала  й  не
розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина,  яку
вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди  ж  пiти  Феофано  у
Константинополi, до кого ?й звернутись?
   Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв  моря,  промчала  на  хвилях
мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля
Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води  Золотого  Рогу.
Там гребцi, що  були  на  скедi?,  взяли  весла  й  пригнали  посудину  до
рибальсько? пристанi, де вже стояли сотнi човнiв.
   У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з  скедi?,  попрямувала  до
ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками  та  ?хнiми  жонами  безборонне
проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто не пiзнав ??  також  i
тодi, коли йшла вона в  галасливому  натовпi  вулицею  Меси,  прямуючи  до
Великого палацу.
   Але  у  Великий  палац  Феофано  не  пiшла,  а  при?дналась  до   гурту
богомольцiв, що прямували до Софi?,  зайшла  разом  iз  ними  на  подвiр'я
собору, на ганок...
   Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше.  У  соборi  було  ще
мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь  вiдлунювали
чи?сь голоси, крiзь  вузькi  вiкна  у  велетенському  куполi  лилось  син?
свiтло.  Внизу  ж  снувалась  пiвтемрява,  серед  яко?  подекуди  блимали,
освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок.
   Феофано добре знала  цей  собор.  Скiльки  разiв  вона  приходила  сюди
замолювати сво? грiхи, просити щастя в бога! Он  лiворуч  у  темрявi  ледь
окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано,  тягнуться  вгору
довгi вузькi сходи, а  там  почина?ться  ряд  палат  з  лоджiями,  звiдки,
непомiтно для богомольцiв, згори  можна  бачити  все,  що  вiдбува?ться  в
соборi й олтарi. Це - катихуменiй, поко? василiси  в  Софi?,  куди  нiхто,
крiм не?, не ма? права заходити, де нiхто не може ?? турбувати.  По  праву
руку вiд олтаря ? такi ж поко? - мутаторiй - для василевса.
   I  раптом  у  Феофано  з'явилась  думка,  яка  спочатку  здавалася   ?й
неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше - дотепною, розумною, рятунком з  того
складного становища, в якому вона опинилась. Усе  ще  не  скидаючи  темно?
шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась
навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась.
   Тепер вона стояла бiля  порога  дверей,  що  вели  до  катихуменiя.  За
дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг,
швидко побiгла схiдцями.
   - Куди? Куди? - почула вона голос i кроки за собою.
   Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами.  Ось  вона
стала в катихуменi?, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як  василiса,
i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього.
   Тут, у катихуменi? i в покоях бiля нього, нiхто,  навiть  патрiарх,  не
мав права взяти ??. Це був ?диний куточок  в  iмперi?,  де  вона  лишалась
iмператрицею. У найбiльшо? грiшницi свiту захисником був тепер бог.
   Одразу ж  до  не?  прибiгли  служки,  вимагали,  щоб  Феофано  залишила
катихуменiй.
   Вона вiдповiла ?м:
   - Я василiса, а ви iдiть геть!
   Пiсля цього сюди,  в  катихуменiй,  приходили  й  знову  вимагали,  щоб
Феофано встала з крiсла, священики, потiм два ?пископи.
   Феофано сказала:
   - Чого ви прийшли й що вам треба?  Я  говоритиму  тiльки  з  патрiархом
Полi?вктом...
   - Патрiарх Полi?вкт помер.
   - Тим краще, - зухвало вiдповiла Феофано.  -  Тодi  нехай  сюди  прийде
живий патрiарх.
   I  новий  патрiарх  -  чернець  з  гори  Олiмпу  Василь  -  прийшов   у
катихуменiй.
   Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так
заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, ?? охопив шал,
як колись, у шинку батька.
   - Хто ти? - суворо запитала Феофано.
   - Я... патрiарх Василь.
   - Ти - вселенський патрiарх Василь? - засмiялась Феофано.  -  Не  вiрю!
Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився.
   - Так чого ти хочеш?
   - Я велю тобi залишити святий храм.
   - Залишити храм?! - смiялась Феофано. - О, нi! Я  не  пiду,  патрiарше,
нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели  сво?м  служкам
принести менi ?сти й пити.
   I тодi трапилось те, чого нiколи не було  в  Константинополi  й  святiй
Софi?.  За  суворим  наказом  василiси  Феодори  патрiарх  Василь   звелiв
священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито  за
перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору
патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще  й
етерiоти. Тiльки однi дверi - з пiвнiчного боку собору,  де  також  стояли
етерiоти, були незамкнутi - хiд до катихуменiя.  Але  цими  дверима  могли
заходити тiльки патрiарх та ще iмператор.

   5

   Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету  Варду  Склiру  й
патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу.
   Тут, у станi, все було до послуг  iмператора.  Проти  царського  намету
стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина.  Поряд
був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю  кращi
жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, ?хав з iмператором
i малий хор  iз  собору  святих  Апостолiв,  де  було  кiлька  привабливих
дияконiс. Все було приготовлено для Iоанна, як i у Великому палацi.
   Iмператор мiг себе почувати цiлком безпечно у цьому станi. Як i завжди,
вiн був нiби муром вiдгороджений вiд цiлого свiту - мiж царським наметом i
всiма воями стояли полки гвардi?, безсмертнi,  ескувiти,  iканати,  арифм,
китонiти, бiля столу його й ложа ходили тiльки безбородi,  вдень  i  вночi
навкруг його намету стояла етерiя. Особа iмператора була в повнiй безпецi.
   А ще далi, за безсмертними, стояла бойова кiннота,  ближче  до  валу  й
ровiв - таксiархi? оплiтiв, за ровами всю нiч ходили керкiти* (*Керкiти  -
нiчнi караули.), на полi ?здили вiгли. Цi десятки тисяч людей могли одбити
найстрашнiшу силу.
   Тому, мабуть, iмператор. Iоанн, п'ючи iз золотого келиха чудове червоне
вино, посмiхався й запитував Варда Склiра:
   - Що розповiдають, Варде, смiливi лазутчики нашi?
   - Вони розповiдають, василевсе, що руськi во? вже недалеко  вiд  нашого
стану й вранцi будуть у долинi.
   - Шкода, - вирвалось  у  iмператора,  -  що  не  могли  зустрiти  ?х  у
клiсурах.
   - А може, й краще, василевсе, що ми ?х зустрiнемо тут,  на  рiвнинi.  У
клiсурах не так страшнi руси, як болгари.
   - То правда, - згодився Iоанн. - Цей проклятий  народ,  що  гризе  сирi
шкури, дуже небезпечний в горах. Гаразд, Варде, ми зустрiнемо ?х  тут,  на
рiвнинi. Що розповiдали лазутчики нашi, чи ма? Святослав кiнноту?
   - Ма? небагато, - вiдповiв Вард, - але й це здебiльшого болгари.
   - Знову вони, - спалахнув iмператор. - Ну, почекайте, мiсяни*  (*Мiсiя,
мiсяни - Болгарiя, болгари.), я вам покажу любов iз Руссю.
   Iоанн Цимiсхiй жадiбно випив вино й проковтнув кiлька сухих ягiд.
   I давн?, багато раз  пережите  ним  почуття  охопило  Iоанна  Цимiсхiя.
Сп'янiлий вiд вина, вiн примружив очi, уявив, як колись ходив з  легiонами
по Азi?, велiв руйнувати городи, знищувати людей.
   В його уявi встали ру?ни цих городiв, тисячi  трупiв  не  вiдомих  йому
людей, що лежали просто неба, калюжi кровi на жовтому пiску, зойки й плач.
   Але не розпач i не скорбота за  содiяним  обгортали  й  хвилювали  його
душу. Навпаки, йому жадiбно хотiлось побачити новi зруйнованi городи, новi
трупи, йому  жадалось  побачити  свiжу  кров  на  землi,  кров  руських  i
болгарських во?в.
   I вiн так само, як колись, простягши вперед випещену, бiлу, iз  золотим
перснем з каменем iзумрудом руку, водив нею в повiтрi, мрiяв:
   - Ми будемо ждати ?х тут, бо iншого шляху в Святослава нема?. Коли  вiн
наблизиться, я велю вiйську вийти з табору. Цi тавроскiфи не кращi, нiж тi
вiйська, з якими я досi стикався.  Вони  завжди  йдуть  вперед,  як  табун
овець. I я зроблю з ними так, як робив у Азi?. Ти, Василю, стань так,  щоб
об тво? полки розбилась перша варварська хвиля. Потiм зроби  вигляд,  нiби
ви не витримали ?хнього наступу,  i  починайте  вiдходити  -  все  швидше,
швидше. Треба, щоб нашi во?, як вiдступатимуть,  дiяли  хитро,  вiдходячи,
добре одбивались.  I  щоб  були  готовi  в  потрiбну  годину  розсипатись,
повернути праворуч i лiворуч, i знову ж, швидше, швидше,  швидше,  щоб  не
попасти на списи сво?х вершникiв. А засада в мене буде вже готова. Коли  ж
варвари наблизяться, тодi вершники у важкiй бронi, що стоятимуть  у  лiсах
обапiл, вийдуть, вдарять по тавроскiфах. А в той же час i  во?,  якi  досi
нiби вiдступали, повиннi обернутись, вдарити на ворогiв - швидше,  швидше!
У такий спосiб напад на варварiв буде йти з кiлькох  бокiв,  кругом.  Вони
опиняться у мiшку. Якщо зробити все так, як я  сказав,  то  ми  можемо  iз
божою допомогою знищити дуже багато русiв i болгар. Ки?вський князь  шука?
бранi й перемоги, вiн знайде тут пастку й поразку...
   -  Чудово!  -  крикнув  Вард  Склiр,  що  захоплено  слухав   розповiдь
iмператора.
   - Блискуче! - при?днався патрикiй Петро. - Ми викона?мо твiй загад.
   - Вип'?мо! - пiдняв келих iмператор. -  Нiка!*  (*Нiка!  -  Перемагай!)
Захоплений сво?м планом знищення руських во?в, iмператор Iоанн схопився  з
крiсла i разом iз сво?ми полководцями вийшов з намету.
   Пiзня година, але табiр ще  не  спав.  Тихо  було  тiльки  у  царському
таборi, де бiля намету  iмператора,  стольника  i  протовестiарiя  стояли,
вимальовуючись на тлi сiрого неба, закованi в броню,  озбро?нi  списами  й
мечами безсмертнi. Далi ж по табору чулись  людськi  голоси,  десь  iржали
конi, там ходила нiчна сторожа.

   Оточений полководцями й стратигами* (*Стратиги - начальники частин.), у
срiблястому скарамангi? й багрянiй хламидi, iз золотим шоломом на  головi,
iмператор Iоанн Цимiсхiй стояв бiля свого намету. Вiн  дивився  на  далекi
голубi, перетканi снiговими жилами гори, широку рiвнину перед собою, рiчку
й лiси над нею вiд право? руки, двi, нiби одягненi в шапки, гори з  лiвого
боку, лiси, що починались там i тягнулись, як простягнутi руки, на пiвнiч.
   Серед  рiвнини,  недалеко  вiд  табору,  вже  стояло  вiйсько  iмперi?.
Таксiархi?, що складались  з  оплiтiв,  списоносцiв  i  стрiльцiв,  ще  до
свiтання вийшли за рiв, вишикувались на рiвнинi  темними  чотирикутниками.
Кожна з них у потрiбну годину готова була  ринутись  вперед,  почати  бiй.
Маючи бiля п'ятдесяти таксiархiй, iмператор залишив у таборi тисяч десять,
майже все його вiйсько стояло зараз на рiвнинi. Недалеко вiд iмператора  i
його полководцiв пильнували бiля  сво?х  коней  зв'язковi  вiд  стратигiв.
Кожен iз них готовий був скочити на коня i летiти з наказом, коли  й  якiй
таксiархi? виходити на бiй.
   У наступному бою перший удар мало зробити або ж, залежно вiд  обставин,
одбити - чоло: попереду таксiархiй, в кiлька рядiв, по два на  оргiю,  щоб
не заважати один одному, стояли в  бронi,  з  щитами  й  списами  в  руках
оплiти, за ними - знову в багато рядiв - лучники, ще далi - списоносцi  й,
нарештi, мечники. Це була могутня сила, готова  зустрiти  ворога  тисячами
стрiл, лiсом гострих списiв, стiною кованих щитiв, муром мечiв.
   Але сила могла зломити силу, во? супротивника могли  проломити  чоло  й
заглибитись у стан роме?в. Через це iмператор Iоанн велiв стати  одразу  ж
за чолом, по обидва боки вiд таксiархiй, легкiй кiннотi: якби  руськi  во?
прорвали чоло, ця кiннота з бокiв зiм'яла б ?х,  якби  руськi  во?  почали
вiдступати,  кiннота  кинулась  би  за  ними  слiдом  i  завдала   тяжких,
непоправних втрат.
   I тепер, стоячи на високому пагорку, iмператор Iоанн бачив  увесь  свiй
стан: таксiархi? стояли напоготовi, чоло вiйська i боки  стану  нагадували
тятиву туго натягнутого лука. Досить було iмператоровi зробити  знак  -  i
зв'язковi стратигiв полетять на рiвнину, вiйсько, як могутня хвиля, рушить
уперед.
   Але iмператор не давав i не збирався давати знака. Йому було  видно  не
тiльки ромейський стан. На вiдстанi  льоту  стрiли  вiд  вiйська  iмперi?,
ближче до гiр, стояв iнший стан - во? князя Святослава.
   Iмператор бачив, що князь Святослав виставив так само, як i вiн, широке
чоло - руськi во? стояли густо, один у  один,  так  що  червленi  щити  ?х
дотикались, грали на сонцi i здалеку нагадували покладений  поперед  стану
ясний вогонь. За  щитоносцями  стояли  во?,  ?хнi  списи  мiнилися,  грали
срiблом на сонцi, ?х було так багато, як стернi на покошеному полi.  Це  й
було чоло князя Святослава.
   Крiм чола, на деякiй вiддалi вiд  стану  князь  Русi  поставив  сторожу
право? й лiво? руки - з пагорка було видно ряди возiв з пiдiйнятими  сторч
голоблями, багато вершникiв на конях.
   За чолом i сторожею на рiвнинi, серед яко? пiдiймалось кiлька пагоркiв,
розташувався стан Русi, там темнiло серед зелених  лук  чимало  полкiв.  У
глибокiй долинi позад стану, бiля самих вiдрогiв гiр, видно було  ще  одну
засаду з возiв.
   Iмператор Iоанн задоволене посмiхнувся - з першого погляду  було  ясно,
що iмперiя вивела на  бiй  набагато  бiльше  во?в,  нiж  Русь.  До  вiйськ
iмператора могла при потребi пiдiйти  ще  й  пiдмога  вiд  Адрiанополя,  а
руським воям могли допомогти хiба що гори!
   Iмператор, правда, не знав сили руських во?в. На вiйнi, як це було йому
вiдомо  ще  з  походiв  у  Азiю,  не  завжди   вирiшувала   кiлькiсть.   З
багатотисячним вiйськом у Азi? йому не раз доводилось затримуватись  перед
невеликими городами, що ?х боронили лише сотнi во?в. I вiн брав цi  городи
голодом i вогнем.
   Але iмператор був певен, що Русь уже стомилась, довго  не  може  стояти
перед його вiйськом - вгодованим,  мiцним,  дужим.  Та  й  борються  вони,
мабуть, як i всi варвари, - скопом, покладаючись на силу, через що  швидко
?? i втрачають.
   А все ж,  покладаючись  на  досвiд,  мiць,  витримку  свого  вiйська  i
вважаючи,  що  на  цей  раз  йому  доведеться  мати   справу   з   ворогом
недосвiдченим  i  темним,  iмператор  Iоанн  хотiв   запобiгти   будь-якiй
несподiванцi, одним ударом розбити й знищити Русь,  яка  заважала  iмперi?
пiдкорити Болгарiю, не давала iмператорам Нового Риму посуватись на схiд.
   I тому, оглянувши рiвнину, де  стояли  один  проти  одного  два  стани,
iмператор роме?в повернув голову праворуч i кинув погляд на густий лiс над
рiчкою. Там нiчого не було видно. Скелi, купи камiння, високi дерева.  Але
за цим лiсом, скрiзь понад берегом рiчки,  iмператор  велiв  стати  десяти
тисячам, закованим у броню, так званим -  важким  вершникам.  Вони  там  i
стояли. Грiзна, непереможна сила, що в потрiбну хвилину рушить, як  вихор,
знищить руських во?в.
   Така ж засада пiд невисокою горою в лiсi стояла по лiву руку вiд нього,
- це й була та сила, яка впаде  на  голову  русiв,  коли  вони  зовсiм  не
сподiватимуться, перемогою завершить долю бранi.
   Iмператор дiждався. Брань цю, як вiн i хотiв, починала Русь.  Iмператор
i його полководцi побачили, як над полками руськими пiднеслись  i  замаяли
стяги. Кожен полк, кожне князiвство, кожне плем'я i земля  iшли  з  сво?ми
стягами. Великi  князiвства  мали  стяги  великi,  чотирикутнi,  схожi  на
велетенськi вiтрила, часом  з  двома-трьома  довгими  клинцями  внизу,  що
колихались по вiтру, шитi з коштовних тканин, iз  знаками  князiвськими  -
ведмедями, зорями, колами, лебедями,  лодiями.  Але  були  мiж  стягами  й
меншi, з просто? крашенини, - голубi, як небо, червонi, як вогонь,  жовтi,
як пшеничне море.
   Настала та година, яко? ждав iмператор Iоанн. Во?ни iмперi? бачили,  що
на них iде Святослав,  але  стояли  на  мiсцi  й  тiльки  вiдстрiлювались.
Набагато  пiзнiше,  коли  руськi  во?  вже   наблизились,   роме?   почали
вiдступати. Спочатку здригнулись, розiрвали ряди й  посунули  назад  першi
п'ять таксiархiй, що впритул вели бiй з руськими воями. Згодом  рушили  ще
п'ять таксiархiй... Iмператор Iоанн i його полководцi уявляли, як  зрадiли
руськi во? i  сам  князь  Святослав,  побачивши,  що  роме?  вдали  спини.
Iмператор уявляв, з якою радiстю, не зустрiчаючи опору, поспiшають, сунуть
вони вперед. На пагорок до нього  долинув  крик  руських  во?в  -  це  був
грiзний крик, що завжди нагонив страх на ворогiв.
   Але на iмператора Iоанна цей крик не вплинув.
   - Вони iдуть в свою пастку! -  промовив  хрипким  голосом  Цимiсхiй.  -
Дивiться, полководцi, як зараз  гинутиме  Русь.  Швидше,  швидше!  Вперед,
iмперi?!
   Все вiдбувалось i далi так, як  передбачав  досвiдчений  полководець  -
iмператор Iоанн. Руськi во? йшли за  таксiархiями,  що  вiдступали  i  вже
наближались до стану. Розпаленi бо?м, вони наздоганяли роме?в, рубались  з
ними. Наперед руських во?в вирвались вершники iз знаменами, мiж ними  було
знамено самого ки?вського князя з двома перехрещеними списами  -  отже,  й
князь Святослав там...
   - Яка година! - крикнув Iоанн Цимiсхiй. - Швидше, швидше!
   I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i  ще
з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали
туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом.
   На пагорку було  тихо.  Але  гула,  стогнала  пiд  копитами  коней  уся
рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони ви?жджали й ви?жджали з
лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все
вперед i вперед.
   - Многi лiта iмператору! - крикнув хтось iз полководцiв на пагорку.
   - Многi лiта! - пiдхопили всi.
   А вiн - iмператор Схiдно? Римсько? iмперi? - стояв пiд сво?м  знаменом,
на якому був змальований образ Христа  й  накреслено  слово:  "Перемагай!"
Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо
це ж вiн задумав, як знищити руських во?в, i тепер жадав бачити ?х смерть,
смерть Святослава.
   Та вiн не розумiв,  що  саме  робилося  на  рiвнинi.  Вершники-роме?  -
закованi в броню безсмертнi - мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi
вершники. Вершникiв-роме?в було багато, але  тих,  iнших  вершникiв,  було
набагато бiльше, ?м не було кiнця. I це вони, як  видно  було  з  пагорка,
оточували не руських во?в, а таксiархi?.
   - Многi лi-i-i... - пробував хтось кричати.
   - Прокляття! - обiрвав вiн  цей  божевiльний  крик.  -  Полководцi!  Що
сталось? Чи? це вершники?
   - Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки -печенiги.) - котилось по табору.
   - Угри! Угри! - летiло з другого боку... Але били роме?в на рiвнинi  не
печенiги й не угри - вони тiльки порушили  й  звели  нанiвець  диявольськi
плани iмператора Iоанна, не дали можливостi його  засадам  нагло  заманити
русiв  у  пастку.  Нещадним  же,  смертним  бо?м  глушили,  били,   нищили
безсмертних на рiвнинi саме руськi во?. Взявши з мiсця розгiн, вони  тепер
не вiдпускали таксiархi? вiд себе, громили тi десять, якi  почали  бiй  на
рiвнинi, громили й тi десять, якi поспiшали на помiч  першим,  i  хоч  якi
швидкi ноги мали роме?, а не  могли  втекти  вiд  руських  во?в.  Списами,
мечами, сокирами, ножами й  просто  рогатинами  руськi  й  болгарськi  во?
калiчили, били, нищили ромейське во?нство, не давали йому пощади.
   - Таксiархi?, до стану! До стану!  -  заволав  iмператор  Iоанн,  блiде
обличчя якого вкрили схожi на царську його хламиду багрянi плями.
   Аж  тепер  вiн  зрозумiв,  що  у  вирiшальну  годину,  коли  все   було
приготовлене для повного розгрому русiв, на помiч ?м i на згубу для роме?в
прийшли печенiги й угри. I для римських во?в, якi були тепер  на  рiвнинi,
лишався один рятунок - тiкати до стану, стати за його  ровами,  одбиватись
там вiд русiв, печенiгiв i угрiв.
   Ромейськi во? так i робили.  З  усiх  усюд  поспiшали  вони  до  стану,
поспiшали так, що не могли протовпитись у ворота i  потрапляли  у  сво?  ж
костоломи, падали й калiчились у ровах, давили однi одних.
   Але ?х нiхто й не  переслiдував.  Десять  таксiархiй  оточенi  були  на
рiвнинi. Руськi во?, печенiги й угри рубались  з  ними,  гнали  до  рiчки.
Римськi во? не бачили рятунку, кидали зброю, пiдiймали руки...
   Сонце схилялось за гори. Iмператор Iоанн все ще стояв на пагорку,  нiби
ждав, що станеться чудо... Але чуда не було. На  рiвнинi  темними  хмарами
перекочувались i поспiшали до стану легiони. Вони  зробили,  що  могли,  а
може, й бiльше вiд  цього,  i  зараз  прагнули  одного  -  рятунку,  тишi,
спочинку. А багато з них у поросi й кровi залишилось на рiвнинi - вони вже
вступили в царство тишi i завоювали собi цього дня вiчний спочинок.
   У вечiрнiх сутiнках оплiти копали бiля стану ями  i  засипали  мертвих.
Треба було поспiшати, бо завтра над могилами могли пiти iншi во?ни. Трупiв
старшин i полководцiв за станом не ховали - ?х клали на ношi  й  несли  до
пагорка, на якому стояв iмператор Iоанн. Скоро весь пагорок був обкладений
вбитими. Iмператор Вiзантi? стояв серед мертвих.

   Усю нiч вiдходили вiйська iмператора Iоанна. На шляхах,  схилах  гiр  i
скрiзь у долинi понад Марiцою чулись тривожнi людськi голоси.  Позаду,  на
тлi темних гiр, у багатьох мiсцях горiли пожежi. Заграва вiд них обгортала
все небо на пiвночi. I коли вогнi  пожеж  розпалювались  буйнiше,  а  небо
бiльш розпiкалось, видно було загони переляканих вершникiв,  чорнi  обриси
возiв, довгi ланцюги легiонерiв.  Усi  вони,  як  збаламучений  потiк,  що
вирвався iз гiр, поспiшали до Адрiанополя.
   Мiж цими людьми верхи на конi ?хав i диякон Лев. Як було йому  сказано,
мусив вiн у всiх походах пересуватись разом  iз  близькими  до  iмператора
особами. Перед початком битви диякон був недалеко  вiд  iмператора,  бачив
його, захоплювався його особою, встиг  навiть  написати  кiлька  рядкiв  у
сво?й iсторi?:
   "Святослав,  що  загордився  вiд  перемоги,  одержано?  над  болгарами,
сповнений варварсько? сво?? пихи, бо вiн цiлком заволодiв ?хньою  кра?ною,
налякавши i здивувавши ?х природженою сво?ю лютiстю..."
   Проте далi диякон Лев не встиг нiчого написати, бо  почалася  битва,  а
вiн хотiв на власнi очi бачити, як руськi во? будуть наступати,  як  ?хнiй
наступ розiб'?ться об мур легiонiв, як через деякий час почнуть  наступати
во? iмператора, як сам Iоанн поведе ?х i як з  божою  допомогою  ромейськi
во? переможуть сво?х ворогiв.
   У диякона Льва були готовi в головi чудовi речення для цього мiсця його
натхненно? сьомо? книги iсторi?, як наприклад:
   "Багато турбот хвилювали душу iмператора Iоанна. Вiн  нiбито  стояв  на
розпуттi й не знав, який шлях йому обрати..."
   Диякон Лев був певен, що бiй на рiвнинi дасть йому потрiбне  натхнення,
новi слова.
   Але бiй не принiс бажаних слiв, а,  навпаки,  схитнув,  перевернув  усю
душу диякона.  Вiн  бачив  початок  бою,  наступ  руських  во?в,  чув,  як
iмператор Iоанн крикнув: "Вперед, iмперi?!"
   Проте все, що сталось пiсля цього, нi на волосину не  посунуло  iмперi?
вперед, а, навпаки, стрiмголов понесло ?? назад, кинуло у безодню, прiрву,
в потiк незрозумiлих подiй.
   Була нiч. Лев диякон, як i всi, ?хав кудись  серед  суцiльно?  темряви,
час вiд часу разом iз  всiма  натикався  на  загони  вершникiв,  що  мчали
невiдомо куди, на пiших во?в, що поспiшали на пiвдень...
   Вiд них вiн чув, що  руськi  во?  вбили  тисячi  роме?в,  взяли  тисячi
полонених, iдуть вперед. I  так  само,  як  усi,  диякон  Лев  зводився  в
стременах, дивився назад, у глибину  темно?  ночi,  а  тiло  його  проймав
терпкий холодок.
   Пiзнього ранку наступного дня диякон Лев добився до Адрiанополя  й  там
дiзнався, що незадовго туди прибув  з  сво?м  почтом  i  iмператор  Iоанн.
Заляпаний багном, у сво?й чорнiй, пiдперезанiй якимсь  мотузком  рясi,  iз
страшним, переляканим, блiдим обличчям, на  якому  блищали  запаленi  очi,
диякон Лев, звичайно, й думати не мiг доступитись до iмператора Iоанна...
   Проте вiн зумiв поговорити з деякими особами, близькими до  iмператора,
зокрема з  Iоанном  Куркуасом  -  начальником  метальних  машин,  який  не
ви?жджав з Адрiанополя, але мав певнi  вiдомостi  про  все,  що  трапилось
напередоднi. Пiдпилий Iоанн не крився вiд Льва i одверто сказав,  що  ?хн?
вiйсько на рiвнинi вщент розбите. Але додав,  що  диякону  Льву  краще  не
писати про це в iсторi?, бо iнакше вiн сам потрапить  у  таку  iсторiю,  з
яко? повiк не виплута?ться.
   Тодi, вже вдень, на околицi  Адрiанополя,  пiд  стрiмким  кипарисом  на
березi рiчки, диякон Лев сiв на травi, вийняв подаровану йому  iмператором
срiбну чорнильницю, дiстав свою iсторiю i записав:
   "У нас, кажуть, у  цiй  битвi,  крiм  багатьох  поранених,  вбито  було
п'ятдесят п'ять чоловiк, а найбiльше загинуло коней. Але в скiфiв бiльш як
двадцять тисяч чоловiк загинуло... "* (*"История  Льва  Диакона".  -  СПБ,
1840. - С. 69.).
   Написавши  цi  рядочки,  диякон  Лев  сховав  свою  чорнильницю,  витер
спiтнiле чоло й надовго замислився.
   Замислимось над цими рядками з iсторi? диякона Льва й  ми,  читаючи  ?х
через тисячу рокiв.

   6

   Пiсля жорстоко? поразки на болгарськiй  рiвнинi  ромейське  вiйсько  не
могло зупинитись нi на шляху, що через Адрiанополь веде в Константинополь,
нi бiля Фiлiппополя й у Месемврi?, де посувались угри й печенiги. Як буря,
що вирива? з корiнням дерева,  як  хмара,  що  невблаганно  посу