дивовано поглянув на свого старшого болярина.
   - А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у  Преславi,
а тим бiльше говорила з нами? - запитав вiн у нього.
   Болярин Сурсувул вiдповiв не одразу, а  подумав,  щось  згадував,  щось
зважував, i хмаринки сумнiвiв, здавалося, пробiгали по його обличчю.
   - Кесарю Петре! - нарештi сказав вiн. -  Я  хочу  сьогоднi  говорити  з
тобою одверто й прямо, як говорили ми тодi, коли вмер  твiй  батько  каган
Симеон, коли йшли ми з тобою супроти роме?в, коли радились, чи брати  тобi
в жони дочку iмператора Христофора.
   - Послухай, Георгiю, - здивувався кесар  Петро.  -  Ти  не  тiльки  мiй
старший болярин, а рiдний дядько, i ми нiбито нiколи нi з чим  не  крились
один вiд одного.
   - Ти сказав правду, - вiдповiв на це Сурсувул. - Ми, кесарю, нi  з  чим
не крились один вiд одного, бо нiколи з тобою одверто й не говорили.  Тому
слухай, кесарю. Тридцять лiт тому Болгарiя уклала мир з Вiзантi?ю,  i  всi
цi тридцять лiт...
   - Усi цi тридцять лiт, -перебив його кесар Петро, -  Болгарiя  не  вела
жодно? вiйни, не пролила жодно? краплини кровi.
   Сурсувул iз жалем похитав головою.
   - Так, кесарю, - сказав вiн, - за цi тридцять лiт Болгарiя  справдi  не
вела жодно? вiйни i не пролила жодно?  краплини  кровi,  але  за  цей  час
втратила так багато, як нi вiд жодно? вiйни: вона облива?ться кров'ю...
   - Як ти смi?ш це говорити! - крикнув кесар Петро. - Адже тодi, тридцять
лiт тому, одразу пiсля нагло? смертi батька, ти сам говорив менi, що треба
укласти з Вiзантi?ю мир, i то негайно...
   - Так, - згодився Сурсувул. - Тодi, тридцять лiт тому, я  сказав  тобi,
що треба укласти з Вiзантi?ю мир. Але хiба я мiг радити iнакше? Коли помер
кесар Симеон, проти тебе пiшов i мiг захопити престол брат  твiй  Михайло,
нам загрожували серби, хорвати, печенiги, угри, всiх ?х сварила з  нами  й
нацьковувала на нас Вiзантiя. Я бачив  тодi,  що  народу  нашому  загрожу?
смерть, i радив тобi та й  сам  все  робив  для  того,  щоб  замиритись  з
Вiзантi?ю... на певний час,  доки  наведемо  лад  у  сво?й  державi,  доки
укладемо мир з сербами й хорватами -  нашими  ж  братами,  доки  дiстанемо
помiч вiд русiв. Але тодi сюди прийшла василiса Iрина - i пропав наш мир з
сербами i хорватами. Це Iрина сварить нас з  русами,  через  Вiзантiю  вже
тридцять лiт загиба? Болгарiя...
   - Болгарiя загиба?! - засмiявся  кесар  Петро.  -  Ти  ослiп,  Георгiю.
Розплющ очi, подивися, що робиться в Болгарi?! Ми одержу?мо  справно  дань
вiд Вiзантi?,  живемо  не  в  якiйсь  Плисцi,  а  побудували  нашу  славну
Преславу, все тут нагаду? Константинополь; ми  воз-двигли  багато  храмiв,
соборiв, монастирiв, у нас розквiтають науки й мистецтво...
   - У нас, кесарю, розквiта? вражда i распря, - сказав на це Сурсувул.  -
I нiколи ще Болгарiя не була такою убогою,  роздробленою,  безславною,  як
зараз. Слухай, кесарю.  Усi  цi  тридцять  лiт,  вiдколи  ми  уклали  мир,
Вiзантiя мiцнi?, поширю? сво? володiння, збира? багатства, готу? i вже ма?
вiйсько i флот. А Болгарiя всi цi тридцять лiт бiднiша?,  у  нас  у  селах
пану? голод, населення стогне вiд  надмiрних  податкiв,  люди  проклинають
християнську вiру й моляться богу просто неба. Та й кметi нашi, й  топархи
не тiльки не вiрять нам, а ворогують один з одним.
   - Це лжа! - крикнув кесар Петро. - Наш посол сидить  у  Константинополi
вище вiд посла iмператора Оттона, нашi купцi торгують з  усiма  землями  й
Вiзантi?ю. Богомоли, отi, що моляться просто неба, -  то  ?ретики,  що  не
пiзнали iстинно? вiри. I я, i кметi мо?, i топархи ма?мо мiцнi дружини.  А
коли в мене виникала або, крий боже, виникне  потреба,  -  на  помiч  менi
завжди прийде Вiзантiя...
   Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.
   - Що з того, -  говорив  вiн,  -  що  наш  посол  сидить  за  столом  у
Константинополi на першому мiсцi, i хто вiн, цей наш посол? Це не болгарин
навiть, а брат василiси Iрини.  Що  з  того,  що  купцi  нашi  торгують  з
Вiзантi?ю, - у них беруть тiльки те, що потрiбно ромеям,  а  нам  продають
те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти кажеш, кесарю, що  богомоли  -
то ?ретики, якi не пiзнали iстинно? вiри. Справдi ж усi нашi богомоли були
християнами. Але  вони  прозрiли,  побачили,  чого  прагнуть  iмператор  i
патрiарх, i вiдмовились, не хочуть константинопольського  хреста,  вони  -
вороги Вiзантi?; сам наш патрiарх Дамiан проти Вiзантi?, вiн не хоче  жити
в Преславi, а сидить у Доростолi. Ти кажеш ще, кесарю, що  тобi  на  помiч
уже приходила, а коли буде потреба, то й прийде Вiзантiя... Так,  Вiзантiя
приходила нам на помiч  iз  сво?м  вiйськом,  але  тiльки  для  того,  щоб
одiрвати  вiд  нас  сербiв,  хорватiв  та  iншi  племена,  щоб  роздробити
Болгарiю. Та й зараз ромейське вiйсько  сто?ть  у  городах  над  Дуна?м...
Навiщо ми пустили ?х у свiй дiм?!
   - Ти хочеш мене залякати? - крикнув кесар.  -  Але  все  це  лжа,  лжа,
лжа!.. Я не хочу, не можу тобi вiрити, Сурсувуле. Я вiрю в  Христа,  я  не
хочу вiйн, я люблю тишу й мир, я хочу на схилi днiв сво?х взяти постриг  i
пiти в монастир.
   - Син iмператора Симеона, який змушував тремтiти  роме?в  i  стояв  пiд
стiнами Константинополя, слухай мене! - сказав  Сурсувул.  -  Невже  ж  ти
зовсiм забув заповiт свого батька, невже ти не бачиш, куди iде Болгарiя  i
до чого вона дiйде?
   - То ти хочеш вiйни? - пiдозрiливе подивився на нього  кесар  Петро.  -
Ну, говори, говори, - хочеш, щоб я воював з Вiзантi?ю? Говори ж!
   Сурсувул важко зiтхнув i з презирством глянув на кесаря Петра.
   - Нi! - вiдповiв вiн. - Куди Болгарi?, куди  тобi,  кесарю,  воювати  з
Вiзантi?ю?! О, iмператори роме?в були б радi почати з  болгарами  вiйну  i
добити нас. Але поки що не смiють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам
на помiч можуть прийти печенiги. Вiрю я,  i  це  знають  iмператора,  коли
Болгарi? буде важко, нам допоможе i Русь... Тiльки тому Болгарiя  ще  живе
на свiтi, тiльки через це Вiзантiя платить нам дань... I доки, кесарю,  ми
ма?мо мир з уграми й русами, доти  можемо  ще  жити.  Тiльки  це  я  хотiв
сказати тобi, кесарю!
   - Але ти не кiнчив, - глузливо процiдив кесар. - Що ж менi -  брататись
з руською княгинею, укладати мир, домовлятись про ?днiсть проти Вiзантi??
   - Я певен, що руська княгиня i не  добиватиметься  цього.  Мiж  нами  i
Руссю здавна iсну? мир i любов, каган Симеон i  ки?вський  князь  Iгор  не
укладали ряду, але вiрили один одному  i  завжди  приходили  на  помiч.  Я
думаю, кесарю, що треба, аби княгиня Ольга вiдчула
   це... Може, буде можливiсть ще якось iнакше ствердити наш  мир.  Руськi
люди, я знаю, дуже щирi, слово держать.

   7

   До столицi Болгарi?  Преслави  по?зд  княгинi  Ольги  добирався  бiльше
десяти днiв.  Поки  колiсницi  котилися  утрамбованими  шляхами  Фракi?  й
Македонi?, все йшло добре. У передках колiсниць сидiли стерновi з лодiй  -
досвiдченi й бувалi морськi во?. Вони берегли коней, пiдгодовували  ?х  на
кожнiй найменшiй зупинцi. Якщо колiсницi заривались - не шкодували  рук  i
нiг, витягали. Так робив i стерновий Супрун, що  був  вiзником  у  княгинi
Ольги.
   Але чим далi ?хали вони, тим бiльше було безпуття: перед ними  вставала
вище i вище Планина* (*Планина - Балкани (були: Схiднi Балкани -  Планина,
Середнi - Середня Гора, Захiднi - Родопи).), шлях  ?м  перетинали  рiки  й
гiрськi потоки,  на  крутих  перевалах  воям  i  всьому  почту  доводилось
вставати й пiдштовхувати колiсницi. Часом шлях  крутився  вище  хмар,  над
такими ущелинами й безоднями, що паморочилась голова.
   Та все ж нi княгиня Ольга, нi ??  супутники  не  нарiкали,  що  по?хали
через гори. Це була чудова земля, у долинах i на полонинах вони зустрiчали
людей, якi говорили зрозумiлою ?м мовою, одягались так само, як  i  в  них
над Днiпром. Пiснi ?хнi були такi  ж  печальнi,  як  i  там.  Це  була  не
рiзноплемiнна, багатоязична Вiзантiя. Коли б не гори  та  перевали,  можна
було б подумати, що ?дуть вони по Полянськiй, Сiверськiй - по сво?й рiднiй
землi.
   Преслава з'явилась перед ними рано-вранцi, коли вони подолали ще  один,
чи  не  найбiльший,  перевал.  Зупинившись,  вийшли  з  колiсниць,   довго
милувались городом, що нагадував гнiздо орла серед гiр.  На  тлi  гiр,  то
тут, то там уже вкритих снiгами, город як на долонi стояв перед ними -  на
стрiмких скелях, з високими кам'яними стiнами навкруг теремiв i церков,  з
вежами, на яких вiтер роздував знамена. Здавалося, до  нього  було  зовсiм
близько.
   Проте колiсницi петляли схилами гiр ще цiлий день.
   I тiльки тодi, коли сонце вже торкалось вершин далеких гiр, а з  долини
почали пiдiйматись тумани, опинились вони перед високою  кам'яною  стiною,
яка вранцi здавалась такою близькою, - бiля мосту i ворiт Преслави.

   У Преславi в Золотiй палатi болгарських  кесарiв  все  блищить  i  ся?.
Палата справдi нагаду? Магнавру - Золоту палату вiзантiйських iмператорiв.
У схiднiй частинi, як i там, сто?ть позолочений трон, над ним  у  конху  -
образ Христа, перед троном - крiсла для родини кесаря,  лiворуч  -  срiбнi
ворота, через якi входить кесар, праворуч  -  завiси,  за  якими  пiд  час
церемонiй сто?ть хор, в глибинi - завiса й дверi, через якi входять  пiсля
дозволу кесаря.
   А хiба тiльки ця палата нагаду? в Преславi  Вiзантiю?  Все  в  Преславi
робиться,  як  у  Вiзантi?,  кесар  хоче  бути  схожим  на  вiзантiйського
iмператора, його оточують боляри, кметi,  топархи,  вiн  щедро  розда?  ?м
землi, лiси, парикiв* (*Парики - раби.).
   У Золотiй палатi було повно боляр,  кметiв.  Вони,  як  стовпи,  стояли
попiд стiнами, гордовито, скоса позирали  на  княгиню  Ольгу.  У  кiнцi  ж
палати, на високому помостi, на стiльцi з золотими  оковами,  сидiв  кесар
Болгарi? Петро -  у  пурпуровiй  хламидi,  пiдперезаний  широким  червоним
поясом, у багряних черевиках, а поруч iз ним - у бiлiй, оздобленiй золотом
сукнi, з червоним корзном на плечах i  в  царських  черевиках  -  василiса
Iрина.
   Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, - гордо, смiливо,
в супроводi кiлькох жон i слiв, низько вклонилась кесаревi й  василiсi,  а
жони й сли поклали перед престолом кесаря дари - хутра, бiлий зуб,  срiбну
зброю для кесаря, ки?вськi емалi -  для  василiси  Iрини.  У  цей  час  за
завiсами палати заспiвав хор iз преславського собору Дiви Марi?, що славив
кесаря i василiсу.
   Потiм кесар запитав у княгинi Ольги, як вона ?хала  з  Константинополя,
як ?? здоровая, куди дума? далi прямувати.
   Княгиня Ольга вiдповiла i  сама  побажала  здоров'я  йому,  василiсi  й
дiтям.
   Тодi кесар подякував княгинi за ?? побажання  й  запросив  пообiдати  з
його родиною. Усе було так само, як  i  в  Константинополi,  з  тi?ю  хiба
вiдмiною, що кесар не затримував княгиню в Преславi,  а,  навпаки,  швидше
хотiв розпрощатись з нею.
   I обiд у  кесаря  Петра  нагадував  Константинополь.  Там,  правда,  за
столами сидiло кiлькасот людей, а тут чоловiк двадцять-тридцять.  Пiд  час
обiду княгиня Ольга добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю  сво?ю,
довгим волоссям, борiдкою, тихим  голосом,  обережними  рухами  рук,  всiм
?ством нагадував священика чи ченця. За кожним словом  вiн  згадував  iм'я
Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.
   Зате жона його - василiса Iрина - була повною  протилежнiстю  кесаревi.
Одягнена в царське вбрання, обтяжена всiлякими регалiями, що висiли в  не?
на ши? й грудях, з перснями й обручами на руках, вона здавалася  склепищем
коштовностей, царською скотницею, яку виволокли й показують на людях.
   Цi всi коштовностi важким тягарем лежали на нiй, заважали, сковували, i
василiса сидiла, важко дихаючи, аж зелена вiд хвороби й утоми.
   Проте було помiтно, що вона пильно стежить  за  всiм,  що  робиться  за
столом, дослуха?ться до кожного слова, особливо  ж  стежить  за  ки?вською
княгинею Ольгою. Зрiдка Iрина  й  встрявала  в  розмову,  кидала  кесаревi
одно-дво? грецьких слiв.
   Розмова за столом точилась мляво. Та,  власне,  iншого  нiчого  було  й
сподiватись: тут сидiли кесар i василiса, старший болярин Сурсувул, що, як
казали княгинi Ользi, доводився рiдним дядьком кесаревi, три дочки  кесаря
i два його сини, ще  кiлька  родичок  василiси,  далеких  родичiв  кесаря,
кiлька мовчазних боляр i кметiв, а вiд Ольги були двi княгинi-родички  ??,
три купцi, три сли та ще священик Григорiй.
   Либонь, сама княгиня Ольга, купцi ?? й сли були  найговiркiшими  людьми
за столом, вони пробували заводити розмови й про торг, i про стару  дружбу
болгар  i  русiв  i  навiть   згадали,   як   колись   ходили   разом   на
Константинополь. Але в невеликiй свiтлицi, де приймав ?х  кесар,  це  було
воланням у глибокому урвищi, ущелинi, де голос гримить гучно,  але  довiку
не вирветься вгору, не проб'? твердих кам'яних скель.
   Раз i другий, правда, до бесiди при?днувався старший болярин  Сурсувул.
Вiн, виявилось, бував ще за князя Iгоря в Ки?вi,  зустрiчався  з  покiйним
князем, добре пам'ятав його. Княгиня  Ольга  аж  здригнулася,  почувши  цi
слова. Вона слухала б i слухала Сурсувула, але, помiтивши, що  кесаревi  i
василiсi  не  дуже  подобалась  розповiдь  старого  во?води,  вона  одразу
заходилась розпитувати Сурсувала про щось iнше.
   Так i скiнчився обiд -  у  мовчаннi,  тишi.  Усi  дякували  кесаревi  й
василiсi, мовчки вставали з-за столу, а десь далеко  в  сiнях  палацу  хор
спiвав тужну молитву.
   Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарi? безглуздою, якби
не мала окремо? розмови з кесарем. I тому, встаючи  iз-за  столу,  сказала
цесаревi, що при?хала до Преслави, щоб з ним поговорити.
   - Так ми ж нiбито про все вже й поговорили, - винувато вiдповiв  кесар,
шукаючи очима василiсу.
   Але василiси в свiтлицi вже не було, вона вийшла з-за столу, як  тiльки
скiнчився обiд, слiдом за нею поспiшили вийти i всi дiти  та  родички  ??.
Боляри й кметi ще потупцювали бiля дверей i теж поспiшили  вийти.  I  тому
трапилось  так,  що  в  свiтлицi  залишились  тiльки  кесар  iз  болярином
Сурсувулом i княгиня Ольга з сво?ми родичками, купцями й послами.
   - Нi, кесарю, - зухвало промовила княгиня Ольга. - Я  при?хала  здалеку
до Преслави i хотiла говорити з тобою, але досi ще нiчого не сказала.
   - То говори! - неохоче сказав кесар Петро i сiв у крiсло бiля столу.
   - Ви йдiть! - звелiла княгиня сво?му почту  й,  коли  тi  вийшли,  сiла
напроти кесаря...
   Тепер вони були вдвох - кесар i  княгиня,  ще  болярин  Сурсувул  стояв
оддалiк. Вiн хотiв нiбито вийти, але не встиг i тепер уже мусив бути  бiля
свого кесаря.
   - Я, кесарю, хотiла сказати, - почала княгиня Ольга, - що ?хала сюди не
марно, а з великими сподiваннями, як колись сюди при?жджали князi  Олег  i
Iгор, як завжди сюди приходили руськi люди...
   Десь далеко замовк хор, за вiкнами вечорiло, синi присмерки заповзали в
свiтлицю, де сидiли кесар i княгиня, i обличчя в них починали темнiти.
   - Я хотiла сказати, -  вела  далi  княгиня,  не  почувши  вiдповiдi  од
кесаря, - що в днi давно минувшi нашi люди були мiцно зв'язанi мiж  собою,
нашi князi й вашi кагани любили й поважали однi  одних,  i  через  те  нам
нiякi вороги не були страшнi, а, навпаки, всi боялись Русi й Болгарi?...
   - Болгарi? й зараз бояться, - гордовито  промовив  кесар  Петро,  -  на
Болгарiю нiхто не напада?, ми також бережемо мир i любов...
   - Русь також нi на кого не напада?, - посмiхнулась княгиня Ольга,  -  i
на Русь нинi нiхто iти не смi?, - ми бережемо мир i любов...  Але,  кесарю
Петре, нинi свiт не такий, яким був колись, далi вiн  буде  не  таким,  як
нинi... Зараз я об'?хала багато земель i бачу, що в свiтi ? вражда,  бачу,
що i Русь, i Болгарiя не мають доброго миру з Вiзантi?ю...
   - Вiзантiя тридцять лiт живе в мирi  з  болгарами,  вiд  не?  ми  ма?мо
дань...
   - Я хотiла би, - промовила й зiтхнула княгиня  Ольга,  -  щоб  Болгарiя
жила в мирi з Вiзантi?ю не тридцять, а триста лiт, але щоб мiцний мир  був
i мiж нами. Як Болгарiя, так i Русь хоче миру. Але що буде, кесарю  Петре,
коли хтось нападе на Болгарiю або на Русь?
   - Я не хочу вiйни, я тридцять лiт... - твердив кесар.
   - А якщо хтось нападе на Болгарiю чи Русь? - ще  раз  запитала  княгиня
Ольга.
   Кесар мовчав, i тодi княгиня Ольга сказала:
   - Пам'ятаючи дружбу отцiв наших, я при?хала сюди, щоб ствердити ?? нинi
i укласти ряд: аще хто нападе на Болгарiю - Русь захистить ??, аще  нападе
на Русь -матиму я болгар за спiльникiв i друзiв...
   - Болгарiя нi з ким не ма? ряду... Я не хочу вiйни... Я тридцять лiт не
мав бранi... Нi, княгине, нi...
   - А може, кесар Петро при?хав би, як я нинi  до  Преслави,  до  нас  на
Русь?
   - Нi! - схопився з стiльця i на весь голос крикнув кесар Петро. - Я  не
во?вода, я хворий, я молюсь... i нiкуди не по?ду.
   - Тодi прощай, кесарю Петре, -  закiнчила  княгиня  Ольга  i  встала  з
стiльця. - Я пiду. Болять мо? костi й серце.
   Вона вклонилась кесаревi й тихим кроком вийшла з свiтлицi  в  сiни,  де
ждав ?? почет. Кесар Петро стояв i дивився ?й услiд. У  свiтлицi  темнiло.
Сурсувул вийшов з кутка свiтлицi й став навпроти кесаря.
   - Болгарiя повiк шкодуватиме, - сказав вiн, - що  кесар  ??  Петро  так
говорив з ки?вською княгинею.
   - Що ти сказав?
   - Я сказав i бачу, що, коли камiнь кинуто  в  безодню,  його  вже  нiщо
зупинити не може. Горе Болгарi?, кесарю Петре!

   Пiсля прийому княгинi русько?  кесар  Болгарi?  Петро  пряму?  з  жоною
Iриною до сво?х поко?в. Вже пiзнiй час,  спить  Преслава,  затиха?  шум  у
палацi, час спочити й василевсам.
   I от вони залишаються вдвох. В опочивальнi горять свiтильники. Це давня
опочивальня каганiв Болгарi?, вподовж стiн ?? на килимах висить зброя,  на
полицях сто?ть посуд, мiж яким тьмяно  поблиску?  кований  срiблом  келих,
зроблений з людського черепа.
   Кесар Петро знав колись, що це за келих, - покiйний батько його,  кесар
Симеон, не раз розповiдав синовi, що цей келих каган Болгарi? Крум  зробив
з черепа iмператора  Никифора,  який  хотiв  знищити  Болгарiю,  залив  ??
кров'ю, але загинув, як пес, бiля Анхiлоя... У важкi години свого життя, -
а життя в нього було завжди важке, бо вiн або одбивав  напад  роме?в,  або
сам наступав на них, - кесар Симеон пив тiльки з цього келиха.
   "I ти, сину, коли тобi буде важко,  пий  з  цього  келихам,  -  говорив
синовi каган Симеон.
   Але кесар Петро давно забув про келих, i сто?ть той, припавши  порохом,
на полицi в опочивальнi, не гра?, як колись, срiблом, а тьмяно  блищить  у
кутку.
   Забув кесар Петро i про книги, написанi рукою його  батька,  що  лежать
недалеко вiд черепа на тiй самiй полицi. У тих книгах написано, як  одвiку
Вiзантiя хотiла скорити болгар i як кагани боролись з iмператорами.
   Цих книг кесар Петро не перегорта? давно, вiн забув слова свого батька.
   Зараз вiн уважно прислуха?ться до слiв сво?? жони Iрини.  Вiдколи  вона
тут, - а минуло вже багато рокiв, - усе робиться в Преславi так, як  скаже
василiса.
   I зараз, скидаючи свою пурпурову мантiю й такi ж черевики, кесар пильно
стежить очима за ?? обличчям,  жде,  що  вона  скаже  про  прийом  русько?
княгинi.
   Але василiса ще нiчого не каже, натомiсть сама зверта?ться до Петра:
   - I що говорила тобi ця княгиня?
   - О, - тихо вiдповiда? кесар, зрозумiвши, що Iрина справдi не зна?, про
що вiн говорив з княгинею, - вона говорила про дружбу, яка з  давнiх-давен
iсну? мiж болгарами й русами, нагадала про спiльнi походи  мого  батька  й
ки?вського князя Iгоря на Константинополь...
   - I ти слухав цi нечестивi слова?
   - Я, Iрино, змушений був слухати, - виправдувався кесар Петро, - але  я
сказав, що часи Симеона i Iгоря вже  давно  минули  i  що  зараз  Болгарiя
бiльше зв'язана з Вiзантi?ю, анiж з Руссю...
   - Ти сказав ?й не так, як слiд, - обурю?ться василiса Iрина. - Ти мусив
?й сказати, що мiж Болгарi?ю  i  Руссю  нема?  i  нiколи  не  буде  нiчого
спiльного.
   - Я сподiваюсь, - винувато каже кесар Петро, - що вона сама це розумi?.
   - О, ти помиля?шся, - закiнчу?  василiса  i  гасить  свiтильник.  -  Цi
руськi i ?хня княгиня, - чути вже в темрявi  ??  голос,  -  дуже  гордi  i
небезпечнi   люди.   Болгарi?   допоможе,   ??   завжди   вряту?    тiльки
Константинополь...

   Княгиня Ольга лежить у свiтлицi, яку вiдведено ?й у палацi, i  не  може
заснути. Тiльки-но в не? був i вийшов священик Григорiй... Вона  покликала
його й надiялась, що вiн розкаже про Болгарiю багато такого, чого сама  не
може зрозумiти. Адже священик Григорiй прийшов  до  Ки?ва  з  Болгарi?,  у
нього тут повиннi бути друзi.
   Священик довго сидiв у княгинi й розповiдав, що вiн не пiзна?  Болгарi?
й не може ?? зрозумiти. "Все тут, - говорив вiн, - не так, як було ранiше.
Була колись Болгарiя християнською, а стала вiзантiйською, навiть патрiарх
Дамiан утiк з Преслави, а священики й поготiв. ?дьмо й ми, княгине, швидше
до Ки?ва!"
   За  розчиненими  вiкнами  шумить   i   шумить   Велика   Камчiя,   десь
далеко-далеко в горах чути смутну пiсню, дуже схожу на  тi,  якi  спiвають
над Днiпром. На мурах фортецi час вiд часу перекликаються  нiчнi  сторожi,
ось вони вдарили раз i вдруге в мiдянi била.
   Але не тiльки цi звуки не дають спати  княгинi  Ользi  -  глуха  образа
давить ?й груди, стиска? серце.
   "За чим, - думала вона, - ?хала сюди, чого шукала?"
   Смутна пiсня, що лине й лине в горах, зда?ться,  да?  вiдповiдь  на  це
питання: однаковi пiснi спiвають люди над Дуна?м i Днiпром,  без  товмачiв
розумiють одне одного, з давнiх-давен жили  вони,  як  брати,  i  у  важкi
години свого життя однi одним допомагали.
   Княгиня Ольга пригаду? чоловiка свого Iгоря, який не раз, прощаючись  з
нею, говорив: "Iду допоможу  брату  Симеону"  -  i  йшов,  не  знаючи,  чи
повернеться назад. Може, проходив вiн через Преславу, може, лежав колись у
цiй свiтлицi, лежав, слухав далеку пiсню в горах.
   Але затиха? смутна пiсня  вдалинi,  вiтер  давно  завiяв  слiди  кесаря
Симеона i князя Iгоря, а тi, що прийшли пiсля них, до сво?х батькiв уже не
подiбнi.
   Княгиня Ольга пригаду? обличчя кесаря Петра, з  яким  розмовляла  цього
вечора, i дума?: на кого вiн схожий, кого нагаду??
   I  тодi  вирина?  перед  нею  ще  одне  обличчя  -  обличчя  iмператора
Костянтина: та ж посмiшка, тi ж рухи i тi ж самi злi вогники в очах.
   "0сь на кого став схожий кесар Болгарi?, - дума? княгиня Ольга.  -  Нi,
марно  я  за?жджала  сюди,  до  Болгарi?.  Преслава   -   це   той   самий
Константинополь, тiльки менший, зовсiм маленький... "

   8

   Чим далi на пiвнiч, тим ставало холоднiше. Iшов снiг,  дужчали  морози,
замело шляхи. Посуватись  далi  колiсницями  нiчого  вже  було  й  думати.
Княгиня Ольга  велiла  обмiняти  ?х  у  якомусь  болгарському  городi,  де
починалась рiвнина, на сани. Але незабаром виявилось, що й на  санях  вони
не проб'ються через заснiжену рiвнину... Тодi вони залишили й сани.
   На конi сiли княгиня Ольга, вся рiдня ??, сли,  купцi.  Перехрестившись
на схiд, полiз  на  коня  священик  Григорiй,  спритно  стрибали  в  сiдла
служницi княгинi, - полянським дiвчатам це була не новина. Останнiми сiли,
озбро?вшись луками й списами, лодiйнi во? - разом з дружиною вони  повиннi
були охороняти по?зд.
   На добре поприще розтягнувся по?зд: попереду ?хали дружинники, за  ними
- княгиня з сво?ми супутниками, лодiйнi во? пильнували слiду.
   Перед ними тягся довгий шлях, степове  бездорiжжя,  днi  й  ночi  серед
снiгiв, у лiсових хащах i просто на мерзлiй землi, пiд небом.
   Але чутка про те, що ки?вська княгиня Ольга  ?де  з  Болгарi?  на  Русь
через Угорську землю, швидко летiла перед нею, i в лiсах над  Тисою  валку
княгинi зустрiв загiн закованих у броню вершникiв на чолi з  братом  князя
Такшоня - князем Мiтлашем. Цей загiн супроводив  княгиню  в  усiй  дальшiй
дорозi, а в особi князя Мiтлаша вона мала розумного супутника.
   Вiд нього княгиня Ольга дiзналась, як живуть угри на рiвнинi над Тисою.
Князь Мiтлаш  говорив,  як  важко  ?м  було  знайти  куточок  землi  серед
слов'янських племен  i  як  довго  доводилось  утверждати  дружбу  з  цими
племенами. Далi князь Мiтлаш розповiв, як разом уже з  руськими  племенами
доводилось уграм одбивати раз  за  разом  наскоки  сусiдiв,  розповiв  про
страхiтливу битву з германським iмператором Оттоном  над  рiкою  Леха,  що
сталась за два роки до цього...
   Та княгиня Ольга i сама пересвiдчилась, що угри,  якi  тiльки  сто  лiт
тому вийшли з далеких земель на сходi, рушили на  захiд  i  стояли  деякий
час, шукаючи вiльних земель, недалеко вiд Ки?ва, знайшли цi  землi,  осiли
на широкiй долинi над Тисою, побратались з слов'янами, багато чого вже вiд
них навчились, посходили з коней, залишили сво? намети.
   Скiльки не ?хала княгиня з почтом понад Дуна?м, а  потiм  понад  Тисою,
вона бачила великi села, обробленi ниви, табуни худоби.
   У палацi князя Такшоня Ольга не зустрiла нi розкошi, нi  вiзантiйського
блиску. Це була справжня фортеця серед степiв i гiр, а мешканцi ?? - мужнi
люди, во?.
   I чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вiльно говорити
й не зустрiла пiдтримки нi в Константинополi, нi в Преславi, зрозумiла цих
суворих во?в.
   Цi люди хотiли жити, працювати на землi, тримати  в  руках  не  меч,  а
рало, але на них накочувались ворожi хвилi з пiвночi й з пiвдня; цих людей
так само, як i тi племена, що жили тут до цього, хотiли знищити з  пiвночi
германцi, з пiвдня - роме?, i тому князь  Такшонь  дуже  люб'язно  зустрiв
княгиню Ольгу, що прийшла до нього з дружбою i  миром,  -  маючи  запеклих
ворогiв на пiвночi й пiвднi, угри хотiли мати друзiв на сходi.
   I щось бiльше, нiж сусiдська дружба, народилось за цi  днi  й  у  довгi
осiннi вечори, якi княгиня Ольга провела  в  палацi  князя  Такшоня.  Вона
просила князя й дружину побувати в Ки?вi-городi, запропонувала дочцi князя
Iльдiко по?хати з нею до Ки?ва, подивитись на руських людей, познайомитись
з ?? синами...
   Вона бiльше нiчого не сказала, але i князь, i його  дружина  зрозумiли,
що княгиня Ольга немарно запрошу? Iльдiко до  Ки?ва,  немарно  назива?  ??
Предславою, а  хоче  назвати  ??  дочкою,  змiцнити  мир  любов'ю.  Що  ж,
угорський князь не забороня?  Iльдiко-Предславi  побути  гостею  в  Ки?вi,
познайомитись iз княжичем Святославом, обидвi ж княгинi домовились  i  про
бiльше - посаг.
   Так закiнчувалась далека подорож княгинi Ольги до Вiзантi?.  Перед  нею
був ще важкий шлях через широку рiвнину, де протiкала швидка  Тиса,  через
високi Карпати, лiси, нетрi, червенськi городи.
   Але княгиню вже не лякав цей шлях - тут, над Тисою i в  Карпатах,  жили
рiднi руськi люди. Князь Такшонь i княгиня  посилали  з  Предславою  рiзнi
добра, велику дружину, багато коней. З таким  почтом  княгинi  не  страшнi
були нi зима, нi звiрi, нi зла людина.

   РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ

   1

   Днi ставали коротшими й коротшими, морози все дужче  сковували  Днiпро,
вiд стiн города до самого обрiю бiлiли снiги, снiги...
   Нарештi настав i Корочун - найкоротший  зимовий  день,  коли,  як  тодi
вiрили, бог сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.
   Закутанi в шкури,  убогi,  перемерзлi  люди  вiд  щирого  серця  хотiли
допомогти доброму богу врятувати сонце, бо втрата свiтила була б загибеллю
й для них, - i в найдовшу зимову нiч у звiрячих шкурах, зi збро?ю в  руках
виходили на снiги, загрожували злим богам, палили вогнi, щоб боги  темряви
тiкали.
   Так було й на Горi. Тiльки настала  нiч,  перед  постаттю  Перуна  бiля
величезного  вогнища  завирував  натовп  чоловiкiв,  жiнок,  дiтей.  Проте
добрати, хто з них чоловiк, а хто жiнка, - було важко, бо цi??  ночi  боги
темряви не повиннi були знати, хто на  них  наступа?.  Усiх  злих,  хижих,
богiв годилось налякати, й тому багато чоловiкiв понатягали на себе жiночi
платна, жiнки ж одягали чоловiче вбрання,  на  обличчях  у  багатьох  були
скурати й ларви* (*Скурати, ларви - машкари.), люди тримали в руках  щити,
списи, мечi, дехто нiс з собою сопелi, бубни, гудки...
   Тодi зчинився великий шум - усi били мечами об щити,  гримiли  списами,
хто вмiв, свистiв у сопелi й гудки, iншi просто обертались  круг  вогнища,
кричали:

   Корочуне, Корочуне, виходжай на рать,
   Корочуне, Корочуне, днесь тобi загибать,
   Крутить коло вогняне Коляда, Коляда,
   Утiкай, Корочуне, iз двора, iз гнiзда,
   Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай.
   Помирай, Корочуне, загибай!!!

   Далi в коло входив хтось iз жерцiв, який заради  цi??  ночi  одягав  на
обличчя страхiтливу скурату - цiлу голову бика з рогами, великими очима, а
в руках мав бубон з мiдними брязкалами. Ставши  серед  кола,  жрець  через
дiрки в шкурi вдивлявся в скурати й  ларви  навкруг  себе,  потiм  починав
обертатись все дужче й дужче, високо пiднявши в руках бубон, що  гримiв  i
брязкотiв.
   Слiдом за ним швидше обертались i люди в  колi,  дужче  бряжчали  щити,
пищали сопiлки й гудки, - це був страхiтливий танець перед Перуном.
   I  раптом  жрець  зупинився.  Зупинилось  i  коло.  Жрець  якийсь   час
передихував, дивився в темряву, що стелилась за Перуном.
   - Бачу Корочуна, бачу! - раптом волав вiн. I тодi вiн брав головешку  з
багаття,  пiдiймав  ??  над  головою,  рушав  у  темряву,  де  ще  звечора
приготовлена була й оздоблена велика сосна, а  пiд  нею  стояло  обв'язане
соломою й змащене смолою коло.
   - Женiть Корочуна! - кричав вiн.
   - Славте Коляду! - голосили люди.
   Жрець пiдносив головешку до сосни, i вогонь  вiдразу  запалював  гiлля,
повз угору, до вершини.
   - Женiть Корочуна! - кричав жрець.
   А вже кiлька чоловiк запалювали обв'язане  соломою  та  змащене  смолою
коло, пускали його по снiгу з гори, на якiй стояв Перун, i воно  котилось,
освiтлюючи  снiг  навкруг,  розсипаючи  iскри,  мчало  в  провалля  й  там
зникало...
   -  Корочун  тiка?!  Нема?  Корочуна!  Слава  Колядi!  -  кричали  люди,
дивлячись на освiтленi снiги i вiрячи в те, що боролись з богами темряви й
перемогли ?х.
   За це ?м належала нагороди, всi на Горi повиннi були знати, що  Корочун
переможений, i люди в скуратах  i  ларвах,  з  мечами,  щитами  й  списами
урочисто спiвали, йшли до будинкiв бояр i во?вод, стукали  в  тереми,  щоб
викликати господаря, спiвали ?м колядки - пiснi, у яких розповiдалось  про
початок свiту, про боротьбу добрих i злих сил, про  перемогу  над  темними
силами, що була одвiку й сталась цi?? ночi:

   Коли не було з нащада свiту,
   Тодi не було неба нi землi,
   Неба нi землi, лиш син? море,
   А серед моря та два дубочки...

   Дверi  будинкiв  розчинялись,  з  свiчками  i  свiтильниками  на  ганки
виходили з цiлими сво?ми родинами бояри i во?води, вони  весело  смiялись,
дивлячись на скурати й ларви, самi спiвали разом з  людьми,  пiдносили  ?м
дарунки - вино, ол, мед, горiхи...

   2

   Святослав не пiшов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду,
- як господар i князь, вiн мусив сидiти в теремi,  ждати  колядникiв,  щоб
вийти на ганок, коли вони почнуть спiвати, подивитись на скурати й  ларви,
дати щедрi дари...
   Був чудовий вечiр. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували  в
стравницi все для святково? вечерi, накрили стiл i  поставили  страви,  на
сiнi в кутi свiтлицi - кашу з пшеницi й ситу з меду  -  для  померлих,  що
нiбито злiтались святкового  цього  вечора  додому  i  вечеряли  разом  iз
живими.
   У теремi було тихо. За вiкнами рипiв мороз.  Склянi  маленькi  шибки  з
олов'яними оковками затягла срiбна паморозь; у сiнях, свiтлицях, стравницi
горiли свiчки й свiтильники, тягнуло теплом, пахло свiжим сiном,  смачними
стравами.
   Пiд вiкнами терема час вiд часу чувся тупiт нiг - то  молодь  поспiшала
до Перуна. Потiм долинули звуки бубнiв,  сопiлок,  гудкiв,  залунав  спiв.
Святослав, а за ним Свенелд i Улiб,  Малуша,  дворяни,  гриднi  вийшли  на
ганок, щоб подивитись на танцi бiля Перуна.
   Надворi лютував мороз... Вгорi холодним сяйвом iскрилися  зорi,  скрiзь
намело снiгу, але нiкому  не  було  холодно,  усi  захоплено  дивились  на
натовп, що обертався навкруг багаття, слухали крики й спiви.
   Бачили вони й те, як запалала  сосна  за  Перуном,  як  вогняне  колесо
помчало в темрявi, щоб збити з нiг Корочуна, i пiсля цього люди в скуратах
i ларвах рушили скрiзь по Горi...
   Колядники iз смолоскипами в руках  наближались  i  до  княжого  терема,
спiвали:

   Добрий тобi вечiр, наш славний княже,
   Щедрий вечiр, добрий вечiр,
   Добрим людям на здоров'я...

   - Несiть дари! - велiв княжич Святослав.
   Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема,  весело  спiвали  i
раптом зупинились, замовкли...
   Вiд ворiт з Подолу ?хав великий гурт вершникiв,  слiдом  за  ними  конi
тягли кiлька великих саней, по?зд замикав ще один  загiн  вершникiв.  Бiля
ганку по?зд зупинився, вершники стали стрибати з  коней,  з  саней  почали
виходити подорожани.
   У  жовтуватому  свiтлi  вiд  смолоскипiв  видно  стало  вершникiв,  якi
посходили з коней, тих, що вилiзли з саней.
   - Княгиня Ольга! - кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Улiб, дворяни.
   Так,  це  була  вона  -  княгиня  Ольга,  що  саме  в  святковий  вечiр
повернулась до Ки?ва з далеко? дороги.
   Святослав пiшов уперед, обняв матiр. У не?  було  холодне,  приморожене
обличчя.
   - З святим вечором! - звернулась до всiх княгиня.
   - Здорова будь, княгине! - в пояс вклонились ?й усi.
   А  вже  колядники  наближались  iз  смолоскипами  в  руках  до   ганку,
танцювали, показували сво?  страхiтливi  скурати  i  ларви,  сп'янiлi  вiд
боярського частування, вигукували й спiвали, а ?м  з  ганку  сипали  дари:
печиво, горiхи, коржi...

   З

   Так настало те, чого Малуша ждала, а в  глибинi  душi  сподiвалась,  що
минеться; що хотiла б, але не могла одвернути; чого боялась, а  знала,  що
воно однаково прийде, впаде на ?? голову, покара?.
   Увiйшовши до терема, княгиня Ольга велiла погодувати ?х. Малуша й  сама
знала, що вони при?хали з далеко?, важко? дороги перемерзлi й голоднi.  Та
й при?хала княгиня Ольга не сама - разом з  нею  до  терема  зайшли  якiсь
чужинцi, мiж ними Малуша помiтила навiть дiвчину.  На  щастя,  думати  про
вечерю не доводилось - для святого вечора у не? все було приготовлене.
   I от княжа родина - княгиня, Святослав, Улiб, - нетi Iгоря, а  за  ними
Свенелд, кiлька во?вод i бояр увiйшли  до  стравницi.  Стоячи  на  порозi,
Малуша зустрiла всiх ?х поклоном, позад  не?  стояли  й  так  само  низько
кланялись князям Пракседа й дворяни, що порались того дня на кухнi. У  цей
вечiр ?м дозволялось постояти на порозi княжо? стравницi.
   Князi заходили, вiдповiдали на вiтання. Малуша  стояла  й  дивилась  на
княгиню. Тепер було помiтно, яка вона блiда,  стомлена,  квола.  По  праву
руку вiд не? iшов княжич Святослав - вiн був нiбито такий,  як  i  завжди,
але й не такий - в очах княжича Малуша помiтила тривогу; по лiву руку  вiд
княгинi iшов княжич Улiб, вiн увесь аж сяяв, лукаво посмiхався, а за  ними
вже крокували нетi Iгоревi, бояри, священик Григорiй.
   Але, зайшовши до стравницi, де все було приготовлено для  вечерi,  вони
не сiли за стiл, а стояли й мовчали, нiбито когось ждали.
   Раптом у сiнях залунали кроки, почулись голоси, i  на  порозi  свiтлицi
з'явилося ще кiлька бояр, якi  ?здили  з  княгинею  за  море,  ?хнi  жони,
одягнутi як на свято, а з ними кiлька чужинцiв i молода, одягнена в  темне
вбрання, iз  золотою  короною-обручем  у  волоссi,  чорнява,  дуже  блiда,
надзвичайно вродлива дiвчина.
   Княгиня Ольга ласкаво посмiхнулась дiвчинi, взяла ?? за  руку,  пiдвела
до княжича Святослава, Улiба, Све-нелда, називаючи ?хнi iмена, а  один  iз
чужинцiв, що, либонь, розумiв слова княгинi, говорив щось дiвчинi - тiльки
Малуша не розумiла його мови.
   Та ?й i нiколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всiх до столу,
рукою дала Малушi знак, i та побiгла на кухню, щоб подавали страви.  Сво?х
i гостей виявилось бiльше, нiж ждали, i  дворяни  поспiшали  з  усiх  сил,
наповнюючи миски, накладаючи м'ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд...
   Малушi було  дуже  важко.  Стравниця,  кухня,  вогнi,  корчаги,  келихи
миготiли перед очима, у не? нiмiли руки, терпли ноги, вона поспiшала,  щоб
усього було вдосталь, щоб усе було гаряче, до смаку.
   Але мiж дiлом вона бачила, як у кутi, там, де приготовленi були  страви
й сита  для  померлих,  сидить  княгиня  Ольга,  по  праву  руку  вiд  не?
Святослав, по лiву - дiвчина  iз  золотою  гривною-обручем  у  волоссi,  з
темними очима. Бачила Малуша й те, як ця дiвчина погляда?  на  Святослава,
як всi вони жваво розмовляють, а один чужинець все сто?ть бiля  них  i  то
говорить з княгинею, то щось iншими словами переказу? дiвчинi.
   Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати ?й було дуже важко, бо
пiд самим вiкном спiвали й спiвали колядники,  у  свiтлицi  лунало  багато
голосiв, бряжчали келихи, дзвенiли братини. Вона  ж  хотiла  чути  розмову
тiльки княгинi, Святослава й дiвчини...
   "Ця  дiвчина  -  князiвна,  ??  iм'я  -  Iльдiко-Предслава,   ?й   дуже
подоба?ться Ки?в, цей город  нагаду?  ?й  батькiвщину",  -  от  що  почула
Малуша.
   - Ключнице! Чому мало вина? Грецького... Хер-сонеського... Меду... Олу!
- перебивали Малушi слухати голоси за столом.
   I вона бiгла до кухнi, несла корчаги з грецьким, подавала  херсонеське,
наливала в келихи мед, ол...
   Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:
   "Князiвнi  Предславi  багато  розповiдали  про   Руську   землю...   ?й
подоба?ться ця земля... Так, князiвна Пред-слава вже бачила  частину  цi??
землi...
   А Малушу тим часом кличе Улiб:
   - Дай менi, ключнице, вина...
   - Якого?
   - Найкращого... Яке ти любиш?
   Малуша дивиться на нього - вiн сп'янiв чи глузу? з не? - i налива? йому
грецького.
   А тро? розмовляють далi:
   "Княгиня Ольга  багато  розповiдала  князiвнi  Пред-славi  про  княжича
Святослава. Князiвна зна?, що княжич уже вбив не одного ведмедя... i тепер
бачить, що княжич Святослав може вбити ведмедя... Вiн  такий,  як  вона  i
уявляла... "
   У цю мить рука  Малушi,  що  наливала  келихи,  здрига?ться,  i  кiлька
крапель грецького вина, як кров, пролива?ться на бiлу скатертину.
   - Боги! - вирива?ться в Малушi, i ?й зда?ться, що  пiд  нею  колишеться
пiдлога, пливуть вогнi, щось кричать, насуваються на не? тi, що  сидять  у
свiтлицi. Але це одна тiльки мить!
   - На щастя! - каже й посмiха?ться Предслава. - У нас радiють, коли вино
розлива?ться. На щастя!
   Малуша дивиться  на  князiвну,  Святослава,  зустрiча?  його  спокiйний
погляд.
   "Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?" - нiби запиту? вiн.

   4

   I ще одно - останн?, а може, перше в ряду нових -  страждання  судилося
пережити цi?? ночi ключницi Ма-лушi.
   Коли скiнчилась вечеря i всi - збудженi, сп'янiлi, гомiнкi - виходили з
стравницi, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала ?й:
   - Князiвна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже  пiди
до не? й допоможи.
   У теремi все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга вiдвела князiвнi
свiтлицю поряд iз сво?ю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках  цебро
з теплою водою й дерев'янi ночви, пiдiймалась до поко?в, то загледiла,  як
iз опочивальнi княгинi швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу,  вона  на
якусь мить затрималась бiля дверей, а потiм  обминула  ключницю  й  швидко
побiгла сходами.
   Князiвна була в свiтлицi сама, вона сидiла в крiслi й дивилась у вiкно,
за яким видно було  всiяне  великими  зорями  небо.  Коли  рипнули  дверi,
князiвна обернулась, поглянула на дiвчину смутними  очима,  але  перемогла
себе й тепло ?й посмiхнулась.
   Вони не розумiли одна одно?, але князiвна збагнула, чого прийшла до не?
ця дiвчина, робила все, що треба, часом висловлювала сво? бажання дивними,
але при?мними словами.
   Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула ??, налила в ночви  води
й рухами показала, що хоче помити ?й  ноги.  Князiвна  слухняно  поставила
ноги в ночви - у не? були дуже маленькi, майже  дитячi,  нiжки,  випещенi,
несходженi...
   I вся Предслава була нiжна, тендiтна, дуже тонка, з невисокими грудьми,
вузькими стегнами, бiлою шкiрою тiла, кiлькома родимками на ногах.
   "Це боги позначили ??, - думала Малуша, - вона  щаслива.  А  в  мене  ж
нема? жодно? родимки... "
   Вона допомагала, старанно мила ноги,  перебирала  кожен  палець,  кожну
кiсточку цього тiла, а думала про те, чого ж при?хала сюди, до  Ки?ва,  ця
угорська князiвна, чого вона тут шука?, що замислила княгиня Ольга.
   Думала Малуша й про те, що, може, в цю  саму  годину  княжич  Святослав
пройшов тихо сiньми терема,  зупинився  перед  дверима  ??  хлiвини,  взяв
клямку i не змiг вiдчинити дверей, бо Малуша замкнула ?х,  коли  поспiшала
вранцi на кухню.
   "Та нi, - думала вона, - у теремi гостi, не  спить  княгиня,  Улiб,  не
сплять усi дворяни. Цi?? ночi княжич не прийде до мене".
   У ночвах була тепла вода, у князiвни було тепле тiло. А в  Малушi  було
холодно на серцi, вона почувала себе такою  нещасною,  що  кiлька  сльозин
раптом зiрвались з ?? очей i впали в ночви.
   Коли б то Предслава знала, що ця дiвчина, яка на колiнах  сто?ть  перед
нею, - ключниця Малуша, ми? ?й ноги водою з Днiпра та  ще  сльозами  свого
серця. Хто ще в свiтi мив сво? ноги в такiй купелi?
   Але вона цього не знала, була задоволена, що ?? так гостинно зустрiчали
в цьому городi, ?й дуже подобався простий, але дуже при?мний звичай  русiв
- мити ноги сво?м гостям, iй подобалась i дiвчина, що  на  колiнах  стояла
перед нею.
   I, щоб висловити сво? почуття, Предслава нахилилась  вперед,  простягла
руку й поклала ?? на голову Малушi, на ?? м'яке волосся.
   Малуша навiть не зрозумiла, чому князiвна поклала ?й  на  голову  руку?
Може, холодна вода? Може, вона щось хоче вiд не??
   Та нi, коли Малуша пiдвела голову й зустрiлась з  очима  Предслави,  то
зрозумiла, що князiвна це зробила вiд радостi, щастя...
   А де ж подiлося щастя Малушi?

   5

   Святослав розумiв, що мати його немарно з'явилась на Горi з  угорськими
послами i Предславою, яка за вечерею сидiла поруч iз  ним  у  стравницi  й
часто кидала на нього допитливi погляди. Бачив вiн  i  те,  як  хвилю?ться
Малуша, вiдчував, що насува?ться гроза i  що  йому  не  минути  розмови  з
княгинею. Не знав вiн тiльки того, що це станеться так швидко.
   Княгиня Ольга покликала його до сво?? свiтлицi тодi, коли  Малуша  мила
ноги угорськiй князiвнi. Сама зустрiла його, зачинила за ним дверi,  потiм
пiшла у куток, стала там i пильно з голови до нiг оглянула сина.
   - Як же ти тут жив, що робив, сину? - запитала княгиня.
   Святослава втiшило те, що мати дуже спокiйно й  лагiдно  почала  з  ним
розмову, i так само спокiйно вiдповiв:
   - Я виконував твiй загад: творив суд i правду. У цьому менi помiч давав
Свенелд, во?води, бояри. Вони, мамо, вельми мудрi, знають закон i покон, -
пощо я б став сперечатись iз ними? До того ж було добре лiто, я з дружиною
сво?ю ?здив за Днiпро, був далеко в полi, ?здив на лови в лiси, побував  у
Роднi...
   I весь його вигляд - обвiтрене, засмагле обличчя,  вицвiлий  вiд  сонця
чуб, м'язистi руки, мiцнi ноги - свiдчив,  що  за  лiто  княжич  сходив  i
про?здив чимало. Княгиня захоплено дивилась на нього i думала,  як  зрадiв
би батько Iгор, побачивши Святослава.
   - Я чула, - промовила княгиня, - як  ти  тут  без  мене  творив  суд  i
правду, знаю, що ?здив далеко у поле. У мене серце облилось  кровлю,  коли
почула, що був ти також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину,
добре. Тепер ти зна?ш, чи гострий печенiзький меч. I про  Асмуса  я  чула.
Доброго вуйка втратили, вiчна йому пам'ять...
   Проте не тiльки цим цiкавилась княгиня Ольга.
   - А що ти робив ще влiтку, сину? - запитала вона.  Святослав  подивився
на матiр. Вiн зрозумiв, що це питання княгинi - випущена з лука стрiла,  i
спробував перетяти ?й шлях...
   - Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти ?здила? Скажи!
   Вона зрозумiла, що син одбив ?? перший удар, i вирiшила, що так,  може,
буде й краще.
   - В далеку сторону я ?здила, - вiдповiла вона, - я бачила  так  багато,
що, либонь, i не розкажеш, ?хала  я  туди,  як  i  ти  зна?ш,  з  великими
сподiваннями, але вiд сподiвань тих зараз нiчого в мене не лишилось. Лживi
й хижi роме?, надi мною вони  посмiялись,  дво?ручать  з  нами,  хозарами,
болгарами i всiма язиками...
   - Так треба ?х бити, - сказав Святослав.
   - А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня.
   - Я поведу Русь проти Вiзантi?! - запальне вигукнув вiн.
   Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.
   - Може, колись  i  настане  такий  час,  коли  поведеш  ти  Русь  проти
Вiзантi?. Але днесь я сиджу на столi, знаю, як  важко  жити  нашим  людям,
тому i ?хала до роме?в, щоб  нагадати  iмператорам  про  давнiй  наш  мир,
сказати, що ми й зараз хочемо жити в добрi й любовi...  Хiба,  сину,  коли
ворог хижий, мстивий i ненависний, треба тiльки рубатись з ним? А чому  не
поговорити з ним ласкою i любовi... Он каган хозар  помирився  з  ромеями,
взяв у жони дочку iмператора...
   - Нехай хозарський каган i цiлу? царгородську царiвну, -  не  стримався
Святослав, - але ки?вським князям цi царiвни не до пари.
   Княгиня Ольга засмучено похитала головою.
   - Це ти марно говориш, Святославе. Порiднитись з iмператором роме?в,  у
якого ? п'ять дочок, Ки?вському столу було б дуже добре,  i  я,  признаюсь
тобi, говорила про це iмператору Костянтину...
   Широко розплющеними очима вiн дивився на не?.
   - Але iмператори роме?в, - швидко  додала  вона,  -  носять  гординю  в
сво?му серцi, вони вважають нас еллiнами  й  дикунами,  i  тому  Костянтин
вiдповiв, що християнська вiра забороня? iмператорам рiднитись з нами.
   Щось схоже на радiсний вигук, а разом i  зiтхання  вирвалось  з  грудей
Святослава.
   - Дяка богам, - крикнув вiн, - що я досi не був християнином, а тепер я
i поготiв ним не буду!. .
   - Але я, - повела далi мати, - знайшла  дiвицю  незгiрше,  як  дочки  у
iмператора Костянтина, i привезла ?? сюди,  до  Ки?ва...  Ти  бачив  ??  -
угорську князiвну?
   - I що? - не зрозумiв ?? Святослав.
   - З уграми у нас давно iсну? мир, а коли ми змiцнимо  його  шлюбом,  то
помножимо нашi сили...
   - То це, - задихаючись, прохрипiв вiн, - ти привезла менi жону?
   - Так, Iльдiко-Предслава мусить бути тобi жоною.
   - Нi, - схопившись за голову, сказав вiн, - цього нiколи  не  буде,  не
може цього бути, мамо...
   Вона пiдiйшла до нього ближче й поклала руку на його голову.
   - Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - i  як  мати
мушу i нинi дбаю про твою долю...
   - Я знаю, - вiдповiв вiн, - що ти моя мати, ти - княгиня i хочеш знайти
менi добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони  угорську  князiвну,
бо люблю iншу, не царiвну й не князiвну.
   - Знаю про це, - промовила княгиня Ольга.
   - Що ти зна?ш?
   - Усе знаю, - тихо вiдповiла княгиня. - Про тебе, Малушу i про  те,  що
вона непразна...
   - Звiдки ти зна?ш? Хто тобi це сказав, мамо?
   - Хiба не однаково, хто сказав, - сама маю очi, бачу...
   Княжьч Святослав все дивився на матiр, ждав, що вона  скаже  далi.  Але
вона мовчала, певно, ждала, що скаже син.
   - Навiщо ти зробив це, Святославе? - нарештi запитала вона.
   I раптом - не з упертiстю вже, а зовсiм iнакше,  схвильованим  голосом,
вiд самого серця - Святослав сказав:
   - А коли люба менi Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли  люблю  я
??...
   Княгиня Ольга вiдчувала, знала, що син ?? говорить  правду,  що  любить
Малушу так, як люблять тiльки раз у життi, але мусила вiдповiсти:
   - Невже ти дума?ш, що в мене нема? серця? Невже вважа?ш,  що  не  люблю
тебе? Нi, Святославе, люблю тебе, тiльки добра бажаю. А через це  скажу  -
нинi ти княжич, землями правлю я,  проте  почуваю  себе  недобре,  старiю,
слабiю i вже скоро  закiнчу  земнi  справи.  Хто  ж  тодi  сяде  на  столi
Ки?вському?
   - Не говори про це, мамо!
   - Нi, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу...  У  великий  i
страшний час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися  з
ворогами, якi йшли  i  йшли  на  нас,  намагались  знищити,  розгромити...
Скiльки вже кровi пролилось до нас над Днiпром i  Руським  морем,  скiльки
людей загинуло за те, щоб жили ми. Але такого часу, як нинi, нiколи ще  не
бувало. Зараз я про?хала до Вiзантi?, була в болгар i угрiв - бачу й знаю,
що велика загроза насува? на  Русь.  На  схiд  сонця  стоять  хозари,  над
Руським морем пильнують роме?, на Болгарську землю можна було б надiятись,
але кесар Петро продав Болгарiю ромеям, а Вiзантiя рано чи пiзно воюватиме
з нами. Хто тодi поведе  Русь?  Чому  ти  мовчиш,  сину?  Ти  ж  тiльки-но
говорив, що згоден вести...
   - Так, говорив...
   - Але щоб вести Русь на Вiзантiю, треба бути князем...
   Святослав мовчав.
   - Невже ж ти дума?ш, що будеш князем, коли вiзьмеш Малушу? Ти зна?ш, що
таке Гора?
   - Що Горi до мене й Малушi?! - крикнув Святослав.
   Княгиня Ольга похитала головою.
   - Сину мiй, сину, - зiтхнула вона. - Ти ще не зна?ш Гори, не вiда?ш, де
живеш. Над землями Русi ки?вський князь, нинi я ?х княгиня,  але  пiдпира?
нас Гора, бояри й во?води, всякая  князья  земель.  Важко  менi  з  людьми
мо?ми, але ще важче з Горою. Вони льстивi,  -  з  серцем,  на  весь  голос
говорила княгиня, - вони хитрi, вони вимогливi й неситi, i я вже не  знаю,
сину, як i задовольнити ?х...
   Вона на якусь хвилину замовкла, бо ?й, помiтно, важко було говорити,  а
потiм повела далi:
   - Добра хотя людiям сво?м, я давала Горi все, що могла  дати.  Це  було
нелегко, сину, бо множество  ворогiв  iшло  на  нас,  -  i  мусили  ми  ?х
одбивати, а хто ж ?х одбив би, коли  б  не  було  во?вод,  дружини?  I  ми
тримали во?вод, ми мали дружину.  Але  во?води  стали  боярами,  i  княжий
гридень може стати во?водою. Вони ненаситнi, вони хижi, ?м  усе  мало.  Ти
дума?ш, чого загинув твiй батько? Князь Iгор взяв з  деревлян  сповна  всю
дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди  ж  по  другу  дань,  i  вiн
пiшов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров  треба
було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далi братиму дань, то землi
пiдуть проти нас, а потiм i земля на  землю.  Я,  сину,  заборонила  дань,
встановила погости й дала уроки й устави. Це  була  полегкiсть  для  людей
земель, та коли  б  ти  знав,  що  тодi  робилось  тут,  на  Горi,  сину?!
Пожалування, пожалування, пожалування, - я вiддала тодi боярам,  во?водам,
всякому князью всi землi...
   - Так кому ж служать князi:  людям  сво?м  чи  во?водам  i  боярам?!  -
вирвалося у Святослава.
   Княгиня Ольга подивилась  на  Святослава,  що,  збуджений,  надзвичайно
схвильований, з рум'янцями, що раптово спалахнули на  щоках,  стояв  перед
нею, i подумала, що помилилась, вважаючи, що син ?? ще юнець,  отрок.  Нi,
вiн вирiс вже, змужнiв, став дорослим, а коли так, то треба говорити  йому
всю правду, яка б гiрка вона не була.
   - Так, - вiдповiла княгиня. - Глава земель - це не тiльки  князь,  а  й
бояри нашi, во?води, дружина.
   - А племена, язики, всi люди?
   - Вони загинуть без князя i бояр...
   - Отже, служимо i людям, i Горi?
   - Так, Святославе, за мною стоять князi й бояри, во?води й дружина, вся
Гора. Це вони скажуть  тобi:  негоже  ти  зробив,  не  бути  Малушi  жоною
великого князя...
   - А я не питатиму ?х...
   - Вони самi запитають у тебе,  i  горе  буде,  якщо  тобi  нiчого  буде
вiдповiсти ?м. Вони були б згоднi, коли б ти взяв дочку  iмператора,  вони
мовчали б,  коли  б  це  була  дочка  хозарського  кагана,  вони  приймуть
Предславу - угорську князiвну, але не допустять Малушi...
   Вона помовчала й закiнчила:
   - I я зроблю так, як бажають вони.
   - Ти так не зробиш, мамо!. . - крикнув вiн.
   - Нi, я мушу зробити й зроблю тiльки так, - вiдповiла княгиня.
   Вона помовчала, пiдiйшла до нього ближче, поклала руку на його плече  й
сказала:
   - Слухай, Святославе! Слухай i запам'ятай. Не всiм судилось бути князем
- князь один, людей багато. Якщо ти став князем, - мусиш  бути  як  князь.
Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав,  важка.  Так  як  зробити,
сину? Княгиня чи рабиня? Говори!
   - Мамо! - вiдповiв вiн. - Я хочу добра людям мо?м, люблю  рiдну  землю,
живу тiльки для них. Що ж, нехай не буде нi княгинi, нi рабинi.
   - Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибi, Святославе. Не турбуйся,
я зроблю все, щоб Малушi було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми
поговоримо пiзнiше. Iди, Святославе!
   Вiн стояв i довго дивився на матiр i перший раз у життi не знав,  добро
вона робить чи зло, правду чи неправду.
   - Iди, сину, - ще раз сказала княгиня. - Я стомилась з дороги.
   I вiн вийшов з свiтлицi...
   Коли Святослав iшов вiд матерi до сво?? свiтлицi, то почув, нiби  позад
нього в сiнях хтось переступив з ноги на ногу.  Вiн  обернувся  i  побачив
бiля одних дверей брата Улiба, що стояв, щiльно притиснувшись до стiни...
   Княжич Святослав пiшов назад i зупинився проти Улiба.
   - Ти, - задихаючись, промовив Святослав, - чого тут сто?ш?. .
   - А чому б менi тут i не стояти? - зухвало вiдповiв Улiб.
   - Ти можеш стояти, де хочеш, - вiдповiв Святослав, -  але  пiдслухувати
не смi?ш... Чу?ш, Улiбе, не смi?ш.
   - Я не пiдслухував.
   - Лжу говориш, Улiбе, - пiсля довго? мовчанки сказав Святослав. - А хто
говорить лжу - мiй ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе...
   Князь Святослав повернувся i пiшов до сво?? свiтлицi, Улiб, не  сходячи
з мiсця, довго дивився йому вслiд, далi засмiявся i зник за дверима...

   6

   Малуша увiйшла до свiтлицi так тихо, що княгиня  навiть  не  почула  ??
крокiв. Зупинившись на порозi, вона побачила княгиню,  ступила  один  крок
вперед i повалилась у ноги...
   Коротка мить! Княгиня пригадала, як  колись  у  стравницi  побачила  цю
несмiливу дiвчину, що боялась пiдняти на не?  очi,  пригадала,  як  Малуша
допомагала Яринi, як потiм стала допомагати ?й - княгинi. I як  увiйшла  в
терем, ключницею стала.
   Тепер ця дiвчина на колiнах стояла на пiдлозi, плечi ?? здригались  вiд
нестримних ридань...
   - Встань! - суворо промовила княгиня.
   Дiвчина, все ще стоячи на колiнах, пiдвела голову, й  княгиня  побачила
??, розтоптану, зневажену...
   А все ж i в страшну цю хвилину -- на колiнах,  зiгнута  -  Малуша  була
напрочуд хороша. Високо пiдiймались ?? тугi  груди,  обличчя  розшарiлось,
грало рум'янцем, сльози блищали на вiях, як самоцвiти.
   Княгинi несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко
було почати розмову, а все ж вона  перемогла  себе.  Твердо,  як  належить
княгинi, наказала:
   - Встань-бо, Малушо!
   Малуша встала. У очах ?? промайнула iскринка надi?...
   - Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла
до терема, вiрила тобi, ключницею сво?ю зробила,  а  ти  так  вiддячила  -
звабила княжича...
   У розпачi Малуша обхопила голову руками,  вся  здригалась  вiд  ридань,
але, дивлячись просто в очi княгинi, вiдповiла:
   - Нi, нi, княгине, я нiколи не зваблювала княжича Святослава,  i  я  не
винна, не винна, матiнко княгине. Я тiльки пiшла до Днiпра разом  з  усiма
на Купала, а Купало вiдвiв мене вiд вогнiв до  темного  берега,  i  там  я
побачила княжича Святослава. I княжич не винен, Купало i його звабив, звiв
нас над водою... А що далi було, я не знаю, любила княжича  i  люблю,  хоч
знаю, що не смiю... Та що менi робити?
   - Люблю! - тихо промовила i зiтхнула  княгиня  Ольга.  -  Але  ж  ти  й
непразна...
   - Я не знаю, що зi мною робиться, матiнко  княгине,  але  тоскно  менi,
млi? все тiло, мiсця не знаходжу, вночi не сплю... Це боги покарали  мене,
вже далi несила, не можу.
   I Малуша замовкла, бо помiтила, що княгиня одвела сво? очi  й  дивиться
на темне вiкно свiтлицi, за яким  десь  по  той  бiк  Днiпра  переливалась
велика вечiрня зоря.
   - Великий грiх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, -  i  заслужила
велико? кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; вiн  -  глава
всiй нашо? землi, захисник людей, на  нього  дивиться  увесь  свiт.  А  ти
посмiла стати поруч iз ним. Чи розумi?ш ти, що наробила?
   - Я розумiю, княгине, - вiдповiла Малуша. - Я не смiю  стати  поруч  iз
князем, я не знала, що так буде, i нiколи, нiколи, княгине,  я  не  думала
про це, нiчого не робила... Все зробив Купало... Тепер менi лиша?ться одно
- до Днiпра i в воду...
   - Нi, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти  пiдеш  до  Днiпра,  це
буде ще один i ще страшнiший грiх, бо не одну себе ти вб'?ш, а  й  княжича
дитину...
   - Тодi, княгине, я пiду до батька в Любеч...
   - Нi, - заперечила княгиня, - i до Любеча тобi йти не  можна.  Хто  там
повiрить, що так склалось, рiдний батько тебе за блуд вижене з хижi.
   Малуша мовчала.
   - Колись, - сказала тодi княгиня, - я тебе, Малушо, взяла  до  двору  й
зробила ключницею сво?ю. Ти працювала добре, милостницею мо?ю була...
   Щось схоже на надiю заблищало знову в очах Малушi, вона пильно дивилась
на княгиню.
   - I я нiколи не забуваю добра, - вела далi княгиня. - За те, що чесно i
добре працювала, хочу пожалувати тебе...
   Малуша знала це слово. О, про княжi пожалування тiльки й розмов було на
Горi, про пожалування мрiяли i вголос говорили бояри, тiуни, во?води.  Але
що можна пожалувати ?й, Малушi? Хiба можна щось пожалувати за те, що  вона
любила й любить князя Святослава? У не? дуже болiло серце, i  вона  одного
тiльки хотiла - щоб княгиня пожалiла ??...
   Проте це був не жаль, а саме пожалування.
   - За твою службу i за все, -  говорила  княгиня,  -  я  даю  тобi  село
Будутин на Росi... Будеш ти в ньому господинею... От тобi  моя  печать,  -
вона простягла руку до столу i взяла дарницю на  село,  написану  ларником
Перенiгом.
   I тодi Малуша все зрозумiла. Отже, княгиня Ольга не жалi?  ??,  а  хоче
пожалувати - i за службу в теремi, i за любов до Святослава, i за  дитину,
яку вона ма? породити.
   Гiркий, невимовний бiль як обручем стиснув груди Малушi. Коли б це  був
не княжий терем, вона б закричала так, щоб чути було  по  всiй  землi,  на
небi. Це був не тiльки бiль, це була нечувана образа того найсвятiшого, що
вона носила в сво?му серцi. Невже ж княгиня не розумi?, що в Малушi  можна
все забрати - здоров'я, сили, саме життя, але честi в не? нiхто забрати не
зможе?
   Малуша й сказала це:
   - Навiщо менi село? Я не просила пожалування i не вiзьму  Будутина,  не
вiзьму.
   I Малуша вже не плакала. По ?? блискучих  очах,  по  стиснутих  пальцях
княгиня Ольга побачила й вiдчула, що в цiй зневаженiй дiвчинi  прокинулось
те, чого досi не бувало, прокинулась якась  iнша,  не  зрозумiла  поки  що
княгинi людина, i вона зробить так, як сказала.
   - Так от ти яка, сiверянко! - хижо вже промовила княгиня. - Iншi в мене
пожалування на колiнах просять, а ти вiдмовилась вiд нього,  коли  я  тебе
попросила?! Гаразд, нехай буде по-тво?му. Ти по?деш в  Будутин,  ти  будеш
там жити, але будеш ти, як i досi, рабинею, робою, чу?ш?
   - Чую, - спокiйно вiдповiла Малуша.
   - Але мусиш знати, - сердито говорила княгиня, - що ти  -  рабиня,  але
носиш пiд серцем княжу дитину... З тобою  пошлю  гридня,  -  не  тебе  вiн
стерегтиме, а княже дитя, i коли народиш, дасть менi звiстку. Ти ж  народи
i вигодуй. Чу?ш?
   - Чую...
   Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала  сказати,
але не змогла i, махнувши рукою, повелiла:
   - Iди!
   I раптом Малуша торкнулась рукою ключiв, що висiли бiля пояса в не?,  i
якось сполохано запитала:
   - А хто ж вас завтра нагоду?, княгине?
   Княгиня навiть здригнулась, ?й здалося, що це - зухвала витiвка  гордо?
Малушi: хiба не однаково ?й зараз, у цю страхiтливу для  не?  годину,  хто
годуватиме завтра й надалi ?х - князiв?
   Та це була зовсiм не зухвала витiвка. Малуша зняла з свого пояса  ключi
i чисто по-людському  цiкавилась,  хто  ж  далi  замикатиме  й  одмикатиме
багатства  княжих  теремiв  i  двору;  вона,  що  вiднинi  не  мала  хлiба
насущного, турбувалась про княжу страву.
   Княгиня Ольга подивилась на ключницю iншими очима, ?й хотiлось сказати,
що Малушi нiчого про них турбуватись,  що  коли  нема  однi??  Малушi,  то
знайдеться друга, i що в не? ? вже нова ключниця - Пракседа, яка розповiла
?й цього вечора про купальську нiч i про iншi ночi, коли Святослав  був  у
хлiвинi Малушi.
   Проте княгиня не сказала всього, що хотiлось, а  так  само,  як  колись
коротко говорила: "Отак i носи ключi", промовила тепер:
   - Поклади ключi тут, на лавi! Коли Малуша  клала  ключi  на  лаву  бiля
дверей, вони сумно забряжчали. А потiм Малуша вклонилась i вийшла. Княгиня
довго дивилась на дверi, що зачинились за Малушею.

   Малуша повернулась до хлiвини, в якiй пройшли останнi ?? лiта. О, як би
вона хотiла, щоб зараз у цiй хлiвинi була Ярина, - вона впала б на  колiна
перед старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу...
   Але зараз ключниця Ярина  була  далеко.  Коли  Малуша  прочинила  дверi
хлiвини, на не? дихнуло холодом i тлiном. За княжими клопотами й турботами
вона не розпалювала тут вогнища, не прибирала...
   А все ж лишилось щось вiд того далекого минулого часу, коли  була  вона
весела й щаслива.  Крiзь  вузьке  вiконце  в  хлiвину,  як  колись  давно,
заглядав мiсяць, промiнь його, як  i  колись,  падав  на  долiвку,  лiжко,
стiни.
   I раптом Малуша здригнулась - ?й здалось, що хтось  прита?вся  там,  за
лiжком, дивиться на не? хижими, злими  очима.  Вона  навiть  схопилась  за
серце. Невже в не? мало горя? Хто ще мiг зайти сюди, до хлiвини?
   Потiм вона зрозумiла - у хлiвинi нiкого нема?, та й хто б тепер  зайшов
сюди, де живе зганьблена ключниця Малуша?! Це  не  очi,  вона  сама  давно
колись зняла сво? усерязi, кинула ?х на лаву за ложем, от зеленi камiнчики
й грають пiд мiсячним промiнням.
   - Матiнко Ярино! Де ти? Де ти?  -  застогнала  вона,  i  хоч  слова  ??
поглинула пустка, стала на колiна, притулилась головою до холодного ложа i
так довго виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.
   Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала бiля ложа, прислухалась. Нi,
вона не помилилась, - за стiною почулись кроки,  хтось  з  княжого  терема
iшов сюди, до дверей, що вели в ?? хлiвину...
   Перун, Дажбог, всi сили  неба,  -  що  це  були  за  хвилини!  Як  вона
молилась, щоб це були тi кроки, про якi вона мрiяла i яких ждала! Як  вона
хотiла, щоб це, як колись, iшов сюди княжич Святослав, щоб  вiн  розчинив,
як i тодi, дверi, став на порозi.
   Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вiрила, що це вiн.  О,
коли вiн стане на порозi, вона кинеться  до  нього,  розповiсть  про  свою
муку, попросить у нього помочi, адже вiн не тiльки  княжич,  а  любов  ??,
батько дитини, яку вона носить пiд серцем.
   I вона знала, вiрила в те,  що  коли  княжич  Святослав  прийде,  то  й
захистить ??, вiн не дозволить, щоб Малущу  вигонили  з  двору,  вiн  буде
такий, як i колись. Коли княжич щось  захоче  -  все  може  зробити.  "Так
швидше iди, Святославе, я жду тебе!" - мало не крикнула Малуша  i  ступила
вперед, до дверей.
   Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся  дверей,  але  не
вiдчинив, а навпаки, притиснув до  себе.  Почулись  глухi  удари  -  один,
другий, третiй. I Малуша зрозумiла, що це з терема забивали  дверi  до  ??
хлiвини. I знову пролунали кроки - хтось повертався до терема. Це не  були
кроки княжича Святослава.
   Недавнi сльози, а  тепер  удари  молотком  по  цвяхах  (так,  пригадала
Малуша, забивають вiко над корстою: три удари - й кiнець), все це,  як  не
дивно, не збiльшило вже, а нiби припинило ?? муку. У цю пiзню нiчну годину
минуле Малушi вiдступило раптом назад, як  важка  грозова  хмара.  Оддалiк
вона тепер виразно побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж  вона
вже пройшла: полюбила Малушу, а це була тiльки зваба, була ключницею  -  i
знову стала рабинею, ?дине, що ?й залишалось - дитя...
   Крiзь розчиненi дверi сичав мороз, на небi  висiв  мiсяць.  Зеленкувате
його промiння сягало в хлiвину. Ось вони -  добра  покiйно?  Ярини  i  ??,
Малушi: що ж ?й взяти з собою?
   А Святослав не прийшов. Тепер вiн i не прийде. Хiба ж Малуша  цього  не
знала?! А коли б вiн зараз i став на дверях, о, тепер однаково було б  уже
пiзно...

   7

   Глухо? ночi отрок з княжого терема розбудив Добриню й велiв йому iти до
княгинi. Добриня неабияк сполошився. ?,  либонь,  якiсь  звiстки  з  поля?
Може, одразу, серед ночi, доведеться й вирушати? Потемному вiн  одягнувся,
схопив свиту, почепив до пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.
   Княгиня Ольга ждала Добриню у сiнях терема, де  горiло  кiлька  свiчок.
Бiля княгинi стояв i щось стиха говорив ?й  во?вода  Свенелд.  Але  тiльки
Добриня зайшов, Свенелд замовк i, вклонившись княгинi, пiшов iз сiней.
   - Iди за мною, Добрине! - промовила княгиня й пiшла сiньми. Намагаючись
ступати якомога тихше, Добриня рушив слiдом.
   Так Добриня опинився в однiй iз свiтлиць княжого терема. Там у кутку на
каменi горiло вогнище. Серед свiтлицi стояв застелений червоним  оксамитом
стiл, два рiзьбленi стiльцi з поручнями, попiд стiнами - лави. У  свiтлицi
було так тепло, що на рублених стiнах виступала пара.
   Княгиня сiла на одному iз стiльцiв,  сперлась  на  поручнi  i,  здалося
Добринi, довго прислухалась, чи не чути голосiв у теремi. Але там не  чути
було нiчого, тихо було й тут, у свiтлицi, тiльки  десь  за  стiнами  рипiв
мороз та ще на вогнищi потрiскували сухi смолянi дрова.
   Княгиня Ольга обернулась до Добринi, i вiн побачив  блiде  ??  обличчя,
темнi очi.
   - Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине,  -  пролунав  у  свiтлицi
суворий голос княгинi. - Про все, що почу?ш, - мовчи, що велю - зроби,  на
те моя княжа воля. Клянись Перуном...
   - Мати княгине!.. - вiдповiв Добриня. -  Клянусь  Перуном  i  Дажбогом,
заклинаюсь Волосом i Хорсом...
   - Доста, - ледь посмiхнулась княгиня. - А тепер слухай...
   - Слухаю, мати княгине.
   - Ти зна?ш, - запитала вона, - що сталося з Малушею - сестрою тво?ю,  а
мо?ю ключницею?
   - Не вiдаю, княгине... А що вона - завинила, вчинила шкоду?
   - Невже не зна?ш?! - глузливо засмiялась княгиня Ольга.  -  I  того  не
вiда?ш, що Малуша непразна?
   Добриня здригнувся, нiби в груди йому вдарив меч. Так  от  чому  Малуша
ховалась вiд нього, уникала  розмови!  Тiкала,  хотiла  сховати  те,  чого
однаково сховати не можна.
   Йому було невимовне жаль Малушу. Вiн любив ??, пишався,  що  не  тiльки
сам служить княгинi, - служить ключницею в теремi й вона.
   - Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона?  З  ким?  Я  бачив,
либонь, ??... Я ?? сам... Сам покараю...
   - Не поспiшай, Добрине, - суворо промовила княгиня  Ольга.  -  Я  взяла
Малущу, робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею мо?ю зробила,
а вона посмiла... непразна вiд княжича Святослава...
   - Мати княгине!..
   - Не кричи, - так само суворо зупинила його княгиня. - Вже пiзно, всi в
теремi сплять.
   Добриня стояв бiля порога княжо? свiтлицi, i тьма думок враз заполонила
його. Так от чого княжич Святослав волiв пiсля Купала ночувати не в  полi,
а в городi й завжди летiв туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й
незугарна, як думав Добриня, а  така  хороша,  красна,  що  навiть  княжич
Святослав полюбив ??. I не тiльки полюбив -  Малуша  непразна,  пiд  сво?м
серцем носить плод княжича. Рiд князя i ?х звичайний рiд,  -  чи  може  це
бути?! Але що дума? робити княгиня Ольга? Чого вона покликала нинi Добриню
серед ночi, невже замислила карати Малушу?!  Схопившись  рукою  за  серце,
стояв Добриня проти княгинi й ждав ?? слова...
   - Роба Малуша достойна найсуворiшо? кари, - нiби вгадавши  його  думки,
сказала княгиня Ольга. - Але сама я ?? не карала б, - грiх, ну що ж,  я  б
?? вигнала з города, нехай iде, куди хоче. Але вона непразна, в  не?  буде
дитя вiд князя. А що скажуть тут,  на  Горi,  коли  дiзнаються  про  любов
княжича Святослава, а потiм про дитя? Адже уб'ють.
   I далi сказала княгиня Добринi не як гридневi, а  як  набагато  ближчiй
людинi, нiбито спiльнику, та?мничо, тихо:
   - Малушi на Горi бути не можна... Я вже бачила ??  й  говорила  з  нею.
Вона по?де до мого села в Будутин i житиме там. Нехай там вона i  народить
дитя. Так буде краще, так треба.
   - Спасибi, княгине,  спасибi,  -  прошепотiв  Добриня,  вiдчуваючи,  як
страшна кара вiдступа? вiд голови Малушi.
   - Але й там ?й не можна бути самiй, -  говорила  далi  княгиня.  -  Там
також можуть дiзнатись, i знову  вона  й  дитя  будуть  у  загрозi.  Треба
берегти ?х... Чи згоден ти, Добрине, по?хати з Малушею  до  Будутина?  Там
потрiбнi гриднi мо?, i рабинi буде мiсце, а коли народиться дитя - будь  у
Ки?вi, скажеш менi!
   - Добре, - промовив Добриня. - Усе зроблю, як велiла.
   - Тодi йди i готуйся, - наказала княгиня. - Во?водi Свенелду я сказала,
що ти ?деш по мо?му слову. Скоро будуть готовi сани. Iди, Добрине!
   Добриня мовчки вклонився княгинi, дуже тихо, щоб нiхто не почув, вийшов
iз свiтлицi. З порога вiн бачив, як на вогнищi знову  спалахнуло  полум'я,
як  червонкуватий  його  вiдсвiт  освiтив  блiде  обличчя  княгинi,   очi,
витягнуту на поручнi стiльця руку... Усе  це,  а  потiм  сiни,  де  горiли
свiчки, цебро з водою, з якого дзвенiли й дзвенiли краплини, темний ганок,
- пропливло перед ним у якомусь туманi.
   Вiн отямився тiльки серед двору перед теремом i  довгу  хвилину  стояв,
дивлячись на темнi  рубленi  стiни  терема,  на  одно  вiкно,  де  мiнився
червонкуватий вiдсвiт вогнища, потiм  перевiв  погляд  на  тереми  бояр  i
во?вод, що зараз серед ночi  нагадували  важкi  кованi  скринi,  на  стiну
города, що тугим чорним обручем обiймала Гору.
   I чомусь особливо гостро й боляче вiдчув Добриня,  що  сто?ть  вiн  тут
уночi серед княжого двору вже не як  сотенний,  а  як  звичайний  гридень,
смерд, зовсiм не такий, як  князi,  во?води,  бояри.  I  хiба  не  про  це
говорила тiльки-но княгиня: "Я взяла робу мою, а  твою  сестру,  до  свого
двору, милостницею мо?ю зробила, а вона посмiла..." Не там, у свiтлицi,  а
саме тут, серед двору, i в цю хвилину Добриня вiдчув усю гiркоту цих слiв,
гостру образу. Так, вони - князi, во?води, бояри, ?м все  дозволено,  вони
все можуть, а вiн i Малуша - тiльки смерди, раби, вони нiчого  не  смiють.
Добриня навiть зiщулився, нiби ждав якогось удару...
   Але одразу й iнше спало на думку Добринi. Гаразд, нехай вони смерди - i
вiн, i Малуша, i ще багато таких людей. А проте ж ? в них щось таке, проти
чого  не  може  вистояти  навiть  князь.  Добриня   посмiхнувся.   Княжиче
Святослав, ти орлом лiта?ш у полi, але ти зна?ш, що й де шукати серед  жон
полянських! Диви, вiн i не думав навiть, на що здатна Малуша. Не хитрiстю,
а красою багата, так, так, Малушо, ти робила як жона полянська, i  я  тобi
нiчого не скажу, а в мислях подякую.
   I ще раз поглянув Добриня на княжий терем,  Гору,  стiни...  Не  тiльки
Малушi, а й йому нема? тепер мiсця на Горi; женуть з Гори  Малушу,  женуть
разом з нею й брата - гридня Добриню. Прощайте, Ки?в, Гора, надi?, честь i
слава!
   Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось  бiльше,  нiж  багатство.  О,
тепер Добриня берегтиме сестру Малушу в  далекому  селi  Будутинi,  вiн  з
мечем стоятиме бiля порога ?хньо? хижi.
   Але ось у кiнцi Гори почулися голоси й затупотiли конi.  Певне,  час  i
рушати в дорогу. А що збиратись Добринi? У нього нiчого нема?. Добриня вже
готовий.

   8

   Пiзно вночi княгиня Ольга почула, як у  дворi  бiля  терема  затупотiли
конi, а в сiнях пролунали важкi  кроки  i  чи?сь  притишенi  голоси.  Вона
пiзнала - це Свенелд i гриднi.
   Княгиня й до цього  не  спала,  а  тепер  i  поготiв  не  могла  спати,
схопилась з лiжка, пiдiйшла до вiкна, виглянула.
   Iз вiкон сiней у двiр падало жовте свiтло. Княгиня побачила бiля  ганку
критi, запряженi парою коней сани, кiлька чоловiк, що, важко  ступаючи  по
снiгу, пiшли за терем.
   Пiзнiше княгиня бачила, як гриднi вийшли  iз-за  терема,  попереду  них
тепер iшла жiнка - в темному довгому платнi, свитi, високiй хутрянiй шапцi
на головi. Коли жiнка  дiйшла  до  саней  i  обернулась,  княгиня  пiзнала
Малушу.
   Гриднi поспiшали, вдарили коней, Малуша сховалась пiд кошмою, рушили  й
сани. У сiнях усе ще свiтився вогник. Серед двору лишився Свенелд,  -  вiн
довго стояв на мiсцi, дивився, як зникають у сiрiй iмлi сани. А тодi  тихо
пiшов двором. Вогник у сiнях згас.
   "Щоб ще не застудилась, - подумала княгиня Ольга. -  Дорога  далека,  у
полi зимно".
   Аж тодi пiшла назад вiд вiкна, сiла на холодне ложе, схилила голову  на
руки. У свiтлицi було сiро, як пiд водою, вiд стiн вiяло холодком, десь  у
сiнях капала вода, далеко в теремi хтось закашляв.
   I в цю пiзню нiчну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих
лiт, коли вона була молодою, жила в рiднiй Вибутськiй весi, повз яку  тече
рiка Велика, а по той бiк тягнуться лiси, нетрi, озера, широка Плескiвська
земля...
   Раз вона по?хала човном-довбанкою вгору й угору по рiчцi, зайшла у  лiс
- хотiла назбирати ягiд... Раптом  з  лiсово?  хащi  вийшов  князь.  Вона,
звичайно, не знала, що це князь, тiльки подумала. А хто це мiг бути,  коли
не князь: золотий шолом, червоне корзно iз золотими  узорами,  бiля  пояса
меч iз самоцвiтами.
   Ти звiдки, дiвчино? -  запитав  вiн  i  подивився  на  не?.  Я  з  весi
Вибутсько?, - вiдповiла вона. А сама поглянула  на  нього  i  злякалась  -
такий був вiн красень. Втопила очi на плесi, бачила латаття,  бiлi  лiле?,
легенькi хвилi.
   - А чи не можеш ти мене, дiвчино, через Велику перевезти?
   - Можу...
   ?хала через рiчку -  не  дивилась  на  нього,  перевезла  -  поглянула:
високий, ставний, карi очi, темнi вуси.
   - Спасибi тобi, дiвчино! I скажи менi, як тво? iм'я?
   - Волга, князю... тiльки навiщо  тобi  мо?  iм'я?  Вiн  постояв  з  нею
недовго на березi, розпитував, чи  ?  в  не?  батьки,  а  коли  почув,  що
померли, пожартував, що при?де за нею й забере...
   Але це був  не  жарт.  Через  якийсь  час  бiля  ?хньо?  хижi  на  весi
зупинились сани, а з них вийшов князь - не той, якого вона  бачила  колись
на рiчцi, а iнший - лiтнiй, сивий. Але вiн говорив про того  князя,  якого
знала Волга:
   - Великий князь Iгор велiв менi знайти у весi Вибутськiй тебе, Волго, i
привезти до города Ки?ва.
   Баскi конi мчали на пiвдень, до теплого краю,  мiсяць  двiчi  зробив  у
небi круг, поки вони до?хали, а потiм опинилась Волга в Ки?вi, на Горi,  в
княжих хоромах, побачила князя, якого колись перевозила через рiчку.
   - Тут тобi тепер i жити, великою княгинею бути, Ольго! - нiжно i зовсiм
по-новому вимовив князь ?? пiвнiчне iм'я.
   Таке нiбито не бува? на свiтi, але так трапилось з  Ольгою,  коли  була
вона Волгою Плескiвсько? землi.
   "Чому ж я так вчинила з  Святославом?  Адже  вiн  любить  Малушу,  вона
любить його. I хiба Малуша не така дiвчина,  якою  колись  була  i  я?"  -
запитала себе княгиня Ольга в цю пiзню годину.
   Вона зрозумiла, що Малуша - така ж дiвчина, якою колись  була  й  вона,
Святослав любить Малушу, як колись Iгор любив ??...
   Але змiнились часи! Колись Iгор владний був робити те,  що  хотiв,  мiг
привести в терем, кого бажав, аби тiльки цю любов освятив Купало,  Лада...
Вiн та дружина - от хто був над Руською землею, вони  брали  дань,  але  й
стерегли ??...
   Княгиня з дiтьми сво?ми й зараз мала дружину. Але це вже була не  стара
княжа дружина! Багатий i славний  ки?вський  князь,  але  скiльки  навкруг
нього стало багатих i славних во?вод, бояр. Не самi вони  народились  -  у
важкi  лiта  князь  спирався  на  них,  мусив  потiм  i  вiддячувати   ?м.
Пожалування, пожалування, - о, як багато  Русько?  землi  роздали  Олег  i
Iгор, а пiзнiше й княгиня... Во?води й бояри Гори, всякая князья,  во?води
й бояри земель, посадники на погостах,  купцi,  сли  -  вони  пiдпирали  й
пiдпирають князя, боролись за нього i  Русь,  але  кожен  iз  них  вимагав
пожалування, кожному з них все було мало й мало...
   I сталось так, що княгиня Ольга почала боятись  во?вод  сво?х  i  бояр.
"Мудра... " Княгиня Ольга на кожному кроцi чула цi слова  i  розумiла,  що
мудрiсть ?? поляга? в тому, що вмi? вона миритись з во?водами  й  боярами,
вмi? стримувати ?х, коли вони йдуть один на одного, i вмi? мудрою  бути  з
людьми земель.
   I раптом княгиня Ольга обiрвала сво? думки, прислухалась, схопилась.
   У теремi почулись  далекi  кроки.  Хтось  iшов,  обережно  ступаючи  по
дерев'янiй пiдлозi, чути було, як пiд дужими ногами риплять мостини.  Вона
пiзнала цi кроки - так ходив Святослав,  тiльки  на  цей  раз  вiн  ступав
сторожко, тихо, щоб не порушити нiчного  спокою  в  теремi,  не  розбудити
матерi.
   Княгиня чула, як син пройшов сiньми, вiдчинив  дверi.  Наблизившись  до
вiкна,  вона  бачила,  як  Святослав  спускався  сходами   з   ганку.   Не
зупиняючись, вiн рушив за  терем,  через  якийсь  час  про?хав  конем  пiд
вiкнами до тих самих ворiт, через якi недавно вивезли Малушу.
   Стурбована стояла бiля вiкна княгиня. Що замислив Святослав? Може,  вiн
по?хав за стiни города,  щоб  пролетiти  чорною  блискавицею  серед  бiлих
снiгiв у полi, розсiяти там свою тугу. А може, з  страхом  подумала  вона,
по?хав Святослав наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо  вiн  привезе
?? до Ки?ва?

   9

   Шлях до Будутина й iнших сiл i городищ над Россю  був  битий,  широкий.
Ним ?здила сторожа, над ним стояли двори княжi й боярськi, iнодi тут можна
було побачити й гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинцi),
де подорожнi могли сховатись вiд негоди й спочити.), бо цим шляхом  ?здили
гостi вiд червенських городiв.
   I зараз, хоч Добриня з Малушею ви?хали  з  Ки?ва  пiзньо?  ночi,  перед
самим свiтанком, скрiзь  вони  зустрiчали  то  дружинникiв  на  конях,  що
повертались з поля, то смердiв, що пiдводами везли з дворiв  всякi  добра,
то  просто  якихось  не  вiдомих  ?м  людей,  що,  спираючись  на  посохи,
згинаючись вiд мiшкiв на раменах, iшли невiдомо куди й звiдки.
   Та вони й не цiкавились тим, куди й чого iдуть цi  люди.  У  кожного  з
них, мабуть, сво? клопоти, гiркi думки,  горе,  бо  не  пожене  ж  радiсть
людину серед темно? холодно? ночi? Закутавшись у свитку,  сидiла  в  задку
саней Малуша, - вона заплющила очi й все думала про останню страшну нiч  у
городi Ки?вi. Поруч iз нею,  схилившись  на  лiкоть,  лежав  Добриня.  Вiн
дивився на сiру пелену поля, темний шлях, що зникав одразу  за  саньми,  i
також мовчав; що мiг вiн сказати  Малушi,  що  мiг  вiдповiсти  на  власнi
думки? Мовчав i пiдводчик, що сидiв у передку саней. Вiн  Дивився  вперед,
пильнував, щоб не збитись iз слiду; перед ними  така  далека  дорога.  Вiн
мовчав ще й через те, що, як йому здалося, i Добриня, й Малуша заснули. Що
ж, нехай посплять; пiдводчик пильну?: гей, гейки, конi!
   А потiм десь позаду, за  Ки?вом-городом,  вiд  якого  вони  вже  чимало
вiд'?хали, зарожевiло небо i над полями попливло нитками  золоте  промiння
свiтанку...
   Нiч боролась iз свiтанком. Важкою синьою громадою лежали скрiзь  снiги.
Чим бiльше свiтла лилось навкруги,  тим  темнiшим  був  обрiй,  нiби  туди
вiдступила й стала там  стiною  вся  нiч.  На  небi  яскраво  переливались
рiзними барвами зiрки. Одна iз них, найяскравiша,  зелена,  висiла  високо
над небозводом, палахкотiла, сяяла.
   I раптом вона  затухла,  зникла,  а  слiдом  за  нею  зникла  й  темна,
непроглядна стiна на  обрi?.  Синi  снiги  вже  не  лежали  громадиною,  а
простелялись рiвним  полем,  на  сходi  розгорiлось  золоте  вогнище:  там
народився свiтанок, почався день.
   Тодi нiби прокинулись всi на санях -  мовчазний  пiдводчик,  замислений
Добриня, розплющила очi й Малуша. Розплющила й якось кволо посмiхнулась: у
передку саней сидiв знайомий ?й гридень Тур.
   Проте посмiшка враз  зникла  з  ??  обличчя.  Блiдий,  стомлений,  нiби
переляканий тим, що дiялось навкруг нього, сидiв  гридень  Тур  у  передку
саней i дивився на не? такими смутними  очима,  що  Малуша  не  витримала,
одвела погляд i, наскiльки могла, запитала спокiйно, лагiдно:
   - I ти тут, Туре?
   - Тут, Малко, - вiдповiв вiн i, хоч конi йшли доброю риссю,  повернувся
до них i крикнув: - Гей, гейки, конi, гей!!!
   Коли Тур одкричався i сiв знову обличчям до Добринi й Малушi, то вже на
цьому обличчi не було того, що Малуша бачила допiру. Може,  вiн  зрозумiв,
що зараз треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити бiль, а  зараз  став
дуже тихий.
   - Ти, Малко, - сказав Тур, - замотай ноги, бо  мороз  велiй...  Там  за
тобою хутро лежить...
   - Менi не холодно. Туре, - вiдповiла вона, - i ногам мо?м тепло...
   Але це була неправда, i Тур сам взяв хутро, поклав ?й на ноги.
   - I по?сти нам треба було б, - продовжував вiн. - Ти, мабуть,  забув  i
нiчого з собою не взяв, Добрине. А я нiби знав - ? в мене шматок  веприни,
? хлiб i сiль...
   - Не хочу я ?сти, не хочуi - крикнула вона.
   - Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосi  перебив
?? Тур, - не треба кричати, нiчого це не поможе...
   - Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати...
   - Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. -  Ну  що  ж,  хто
в'?жджа? на Гору пiд щитом - жде того велика честь i щастя?
   - Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж  одразу  отямився  й
кiнчив бадьорiше: - А хiба честь та щастя тiльки  на  Горi?  Я  вiд  слова
свого не вiдступаю... Вiр менi, Малушо, що коли ти в'?хала  до  Ки?ва  пiд
щитом, то однаково жде тебе велика честь i слава. Ну, не  в  Ки?вi,  то  в
iншому мiсцi. А хiба Будутин не княже село?!
   Але було помiтно: i Добриня, i Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть
вони про головне, про те страхiтливе й невблаганне,  що  зруйнувало  мрi?,
розбило життя. Отакi були Добриня i Тур - звичайнi простi  гриднi  княгинi
Ольги.
   А потiм удалинi, позаду них, на ясному небi встав сiрий пилок.  Пiзнiше
вони побачили, що шляхом навздогiн ?м мчить якийсь вершник, а  ще  пiзнiше
пiзнали княжича Святослава.
   Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, i зстрибнув з
саней...
   - Здрав був, княжичу Святославе!  -  крикнув  вiн.  З  саней  схопились
Добриня й Малуша, вони також привiтались до княжича.
   Святослав вiдповiв на привiтання i зiйшов з коня.
   - Ти, Добрине, - звернувся вiн до свого колишнього сотенного, -  про?дь
з гриднем Туром далi... А ти, ключнице,  -  вiн  не  назвав  ??  iменi,  -
залишся тут зi мною.
   I Тур зрозумiв, що княжич Святослав хоче  говорити  тiльки  з  Малушею,
провiв далi коней. Замислений, пройшов за кiньми й Добриня. Нiхто з них не
вимовив нi слова.
   - Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тiльки вдвох, -  пощо
женешся за мною?
   Вiн аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це  в  нього?  Як  же
йому не гнатись, коли вiн любить ??, не  може  бути  без  не??  Запалений,
збуджений, охоплений нестримними почуттями, вiн ладен був  зламати  i  вже
зламав слово,  яке  дав  уночi  матерi.  Вiн  по?хав  слiдом  за  Малушею,
наздогнав ??. I ?й, може, досить зараз сказати одним однiсiньке слово, щоб
усе склалось надалi зовсiм не так, як замислила княгиня Ольга. Бо  вiн  не
змiнився, вiн такий же, як i був, вiн жде, що скаже Малуша.
   Але змiнилась за цей час до невпiзнання Малуша. Зовнi цих змiн не  було
видно; вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку вiн знав  i  яку
любив:  ставна,  трохи  блiда,  з  рум'янцями  вiд  морозу  на  щоках,   в
незвичайному темному платнi, в шапцi...
   Проте щось нове з'явилось у Малушi,  в  самiй  ??  душi,  i  це  княжич
Святослав вiдчув одразу  ж,  коли  вона  сказата  вперше,  а  потiм  знову
повторила:
   - Пощо, княжичу, женешся за мною?
   - Я знав, шо княгиня вночi говорила з тобою,  -  задихаючись,  промовив
вiн. - Говорила вона й зi мною. Це було  страшно,  Малушо.  Не  сама  вона
говорила, за нею стоять во?води, бояри, вся Гора... I тодi я на одну якусь
мить завагався, згодився, - я не тiльки людина, я княжич, князь.  Проте  я
швидко зрозумiв, що це неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпiв,
страждав, а потiм... потiм погнався за  тобою,  i  от  стою  тут...  Чу?ш,
вернись, Малушо, ми вернемось разом з тобою!..
   Малуша ледь посмiхнулась блiдими, пересохлими устами.
   - Пiзно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночi. О,  яка  це
була довга i важка нiч. Але  зараз  Ки?в-город  далеко,  нiч  минула,  все
минуло. За чим женешся, княжичу?
   Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе,  гiрке  було  в  ??
словах. I вiн крикнув, вiдповiдаючи ?й:
   - За долею сво?ю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .
   Малуша обернулась i побачила, що Добриня i Тур стоять далеко  вiд  них,
бiля саней.
   - Княжичу, мiй княжичу, -  сказала  вона.  -  Ти  любив  мене  тодi,  в
купальську нiч, я ж любила тебе i тодi, i зараз. Але пам'ята?ш, княжичу, я
говорила, що з нашо? любовi не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... I  це
так, це нас Купало звабив. Бо ти такий, як  i  був,  -  княжич,  заступник
людей, я ж роба, свiтлий княжичу, тiльки роба, i такою менi бути.
   - Перед такою робою я згоден, стати на колiна! - крикнув  Святослав.  -
Чу?ш, Малушо, я зараз стану на колiна...
   - Княжичу Святославе, - перелякано вiдповiла  вона.  -  Якщо  ти  зараз
станеш передо мною на колiна, - це буде осрама, ти не будеш князем. Нi, не
роби, не роби цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур,  а  через  них
вся земля... Не ти передi мною, а я стану перед тобою на колiна...
   I Малуша раптом впала на колiна серед снiгiв, промовила:
   - Тебе я любила, князевi кланяюсь. Вiн не чекав, що Малуша так зробить,
i, вкрай вражений, розгублений, стояв перед нею...
   - Малушо! - вирвалось у нього. - Так що ж робити?
   - Я ?ду туди, - вiдповiла Малуша, - де повинна бути, ти ?дь  назад,  до
города, княжичу. Чи дозволиш менi встати?
   - Встань, Малушо! - сказав Святослав. Далеко бiля саней  мовчки  стояли
Добриня й Тур. Вона встала.
   - Але я при?ду туди, де ти будеш, Малушо...
   - Нi, - вiдповiла вона. - Ти не при?деш, бо про це знатиме вся Гора.  I
не ?дь, княжичу, благаю.
   - А якщо буде син? Невже я його не побачу?
   - Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш,
коли буде надоба, i вiн захистить тебе. Скажи тiльки, як назвати сина?
   - Нас скорила Гора, - вiдповiв вiн, - то нехай син володi? миром у всiй
нашiй землi. Володiй миром!.. Володимир буде.
   - Володимир буде, - повторила Малу?па.
   - Але ти жорстока, Малушо! - вирвалось у нього. - Говориш страшнi речi.
   - Це я жорстока? - тихо вiдповiла вона. - Нi, княжичу, не я жорстока, а
свiт. I нiчого я страшного  не  сказала.  Знай,  коли  буде  важко,  що  я
пам'ятаю i люблю тебе. А зараз кiнчимо, княжичу! I в мене, i в тебе далека
дорога.
   Обернувшись у той бiк, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:
   - Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов - з шоломом на головi i мечем
бiля пояса.
   - Дозволиш нам ?хати далi?
   - ?дьте, - вiдповiв княжич Святослав, - i нехай... нехай  щаслива  буде
вам дорога.
   - Будь здоров, княжичу! - побажав Добриня. Тур сiв  на  сани  i  щосили
вдарив коней.

   Княжич Святослав стояв,  дивився,  бачив,  як  сiли  в  сани  Малуша  i
Добриня, як швидко стрибнув туди, крикнувши: "Гей,  конi,  гей!",  гридень
Тур, як пронизливо зарипiли полозки саней, а з-пiд кiнських копит полетiли
грудки снiгу.
   Конi йшли швидко. Минуло небагато часу, сани про?хали полем, пiрнули  в
яр, повiльно виповзли на високий, вкритий снiгом пагорок,  на  якусь  мить
нiби повисли там на тлi ясного неба i зникли.
   Тодi княжич Святослав залишився один у полi: холодне небо  вгорi,  сiрi
снiги навкруги, холод на душi i в серцi.
   "Гнатись! - виринула думка. - Повернути ?? до города!"
   Але одразу ж вiн, здавалося, почув голос Малушi, ?? слова:
   "Пощо, княжичу, женешся за мною? За  чим  женешся?  Пiзно  ти  за  мною
погнався, княжичу. Я ж тебе ждала вночi, а нiч минула, все минуло..."
   I це була правда. Вона ждала його вночi, i коли б вiн тодi прийшов, все
склалося б, може, iнакше. А зараз уже пiзно. Вона не вернеться  до  нього,
не пiде до города - нiколи. Так що ж сталось?
   Вiн пригадав минулу нiч, розмову з матiр'ю, кожне ?? слово i  зрозумiв,
що сталось. Досi вiн був молодим i щасливим, його називали  княжичем,  але
вiн був такий, як i всi люди. Досi вiн думав, що йому дозволено те,  що  й
усiм.
   Це було щастя - ходити на Горi й бути, як усi. Його називали  княжичем,
але скiльки разiв просто - Святославом. Як рiвний з рiвними, вiн  летiв  з
воями у полi навздогiн за ворогом i, як i всi, мiг перемогти  ворога,  але
мiг прийняти й стрiлу. Коли Святослав хотiв, то йшов у  передграддя  й  на
Подол, у купальську нiч вiн пiшов до Днiпра й зустрiв там Малушу...
   I вiн полюбив Малушу. Полюбив так, як нiкого  до  того.  Це  було  його
перше, свiтле кохання, вiн згоден був зробити все, що тiльки вона побажа?,
вiн мрiяв, що любитиме ?? довiку, бо Малуша - найкраща з усiх, мрiя його й
бажання. I навiть тодi, коли вiн дiзнався, що вона непразна, це не злякало
його. Що ж, вiн скаже про це матерi, i вона  зрозумi?  його,  бо  вона  не
тiльки княгиня, а й мати.
   I от проминула нiч. Не вiн  сказав  матерi  про  Малушу,  сама  княгиня
запитала про не?. Далi ж все склалось зовсiм не так, як вiн думав, мрiяв i
бажав.
   Вiн пригадав гарячi слова матерi, ?? суворi очi, кожне ?? слово вцiляло
в серце, душу. О, вiн не знав, що ма? таку матiр. Минуло?  ночi  вiн  нiби
вперше побачив ??, побачив - i жахнувся.
   Але вже тодi вночi i зараз у полi - пiд  холодним  небом,  серед  сiрих
снiгiв - вiн зрозумiв, що то не мати з ним говорила, то вiн уперше в життi
сво?му зiткнувся з силою, яко? досi не знав, про яку ранiше не думав.
   Ця сила - Гора, во?води й бояри, мужi  лiпшi  й  нарочитi,  князi  всiх
земель, тiуни, ябетники, огнищани, купцi, сли - о, скiльки ?х ?  на  Горi,
на Подолi, в усiх городах i землях  на  Русi!  Не  княгиня  Ольга  правила
землею, - це вони правлять землею й княгинею, це вони хазя?ни Русi.
   Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матерi  княгинi  i  в
нього ? дружина. Княжич чомусь вiрив, що, коли б вiн вийшов  перед  нею  й
розповiв про свою муку, дружина б його не засудила, а пiдтримала. Але хiба
може дружина пiти проти Гори, проти  бояр  i  во?вод,  проти  князiв  усiх
земель?
   Княжич Святослав подумав про людей, що живуть  у  городах  i  селах  на
Русi. Коли б вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили
б його, бо Малуша - це ж ?хня дитина, це - всi вони. Але хiба вiльно  йому
i хiба дозволить Гора, щоб княжич Святослав ходив вiд  города  до  города,
вiд села до села? Та чи вистачить життя для цього?
   Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Вiн був  би  згоден  узяти
Малушу за руку, вийти з города, iти в  поле  i  жити  там  з  нею,  орати,
стерегти землю. Заради не? вiн згоден на це, не хотiв би бути князем.
   Але за словами матерi княжич Святослав вiдчув ще одно. Власне, вiн знав
це i ранiше: у великих трудах i потоках кровi народилась i змiцнiла  Русь;
це батько його i дiд - князi Iгор i Олег, - а разом з ними ще багато людей
поклали за не? голови. I тут, у полi, i скрiзь над Днiпром, на полудень до
Руського моря, на схiд сонця, до Iтиля-рiки, на пiвнiч, до Крижаного моря,
i на захiд, до Родопiв,  земля  полита  кров'ю,  засiяна  кiстьми  руських
людей.
   I вороги не вгавають. Не перемiгши руських людей у чистому  полi,  вони
пiдповзають до них з усiх бокiв: над Iтилем-рiкою сидять i чатують хозари,
в степах над морем блукають орди печенiгiв, у Клiматах сидять херсонiти, а
всiх ?х спонука? й сама готу? зброю Вiзантiя, iмперiя роме?в.
   Вiн чув уночi слова матерi про Вiзантiю, вiн згоден, що там зiбрано всi
багатства свiту, що там уся наука й культура.  Але  це  ж  роме?  образили
матiр, яка ?хала до них з миром i любов'ю, вони образили i  його,  княжича
Святослава.  Нi,  немарне  князi  Олег  i   Iгор   ходили   з   воями   на
Константинополь, немарно стояли пiд його стiнами...
   I роме? не тiльки ображають. Iз  слiв  матерi  Святослав  зрозумiв,  що
Вiзантiя збира? сили проти Русi, рано  чи  пiзно  виступить,  щоб  скорити
Русь, а людей ?? зробити рабами.
   Так хто ж поведе руських людей на Вiзантiю? Мати стара, i не жiноча  це
справа. Покластись на Гору? О, вона продасть Вiзантi? Русь. Але Русь -  це
не Гора, це не бояри й во?води, це тьма людей, яких треба рятувати.
   У княжича Святослава дуже болiло серце. Хитаючись, нiби  в  груди  йому
бив шалений вiтер, княжич Святослав зробив крок, другий. Пiдiйшов до коня,
взяв поводок, поглянув ще раз на сiру, тьмяну долину i,  схопившись  лiвою
рукою за луку, одним стрибком, як завжди, вихопився в сiдло, вдарив коня.
   I коли вiн помчав шляхом до Ки?ва,  це  вже  був  не  той  юний  княжич
Святослав, що на свiтанку цього дня ви?жджав з ворiт города Ки?ва.

   РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

   1

   За землянкою безугавно шумiла Рось. Особливо шумiла вона  ночами,  коли
не чути було людського голосу, замовкали птахи, стихав вiтер. Тодi  Малуша
виходила iз землянки, йшла в берег, сiдала на якомусь каменi й думала свою
думу.
   Удень Малушi думати було нiколи. Село  Будутин,  у  якому  вона  мусила
тепер жити, було селом княжим, княжi були в ньому й люди.
   Тут проходив край Полянсько? землi, за рiчкою починалось поле, через що
й рiчку, яка протiкала мимо Будутина й  текла  далi  до  Днiпра,  називали
Руською рiчкою - Россю.
   Над Россю, крiм Будутина, було ще багато княжих сiл - Межирiччя,  Гута,
Хмiльна, а там, де Рось допливала до Днiпра, на Княжiй  горi  височiв  над
широкою долиною город iз стiнами, ровами, валами - Родня.
   Неспокiйне  було  життя  в  цьому  городi  й  селах,  якi  стояли  край
Полянсько? землi. Одразу ж за Россю жили чорнi  клобуки  -  плем'я,  що  в
давнi часи прийшло вiд Iтиля-рiки  й  тут  осiло.  Люди  цього  племенi  -
вилицюватi, трохи косоокi, з пласкими носами - розмовляли зовсiм  не  так,
як поляни, носили на головах високi чорнi клобуки. Але мали  добру  вдачу,
жили в мирi з полянами i, якщо з поля налiтала якась iнша орда - билися  з
нею.
   Далi за Россю тягнулось поле, в ньому з'являлись i з'являлись, як хвилi
в морi, рiзнi орди, сараною налiтали вони на полян, руйнували й  грабували
городи й села над Россю i Днiпром, гнали людей у неволю.
   Через це в  Будутинi,  княжому  селi,  сидiли  дружинники,  що  не  раз
сходились на Росi i в полi за нею  з  багатьма  ордами,  якi  сунули  мимо
Полянсько? землi. В iншi ж днi, коли тихо  було  в  полi,  копали  рови  й
насипали вали над Россю, обкладали  ?х  камiнням  i  присипали  землею,  у
корченицях кували мечi й бронi, готували списи й стрiли.
   Проте люди цi не тiльки оборонялись вiд ворогiв, вони  хотiли  й  ?сти.
Надiятись на те, що ?х нагодують князi, не доводилось. Навпаки, князi самi
жадали користi вiд сво?х городiв i сiл, вiд людей, що жили в них. Ось чому
той, що ?хав шляхом з Ки?ва за Рось, мiг бачити, як у полi  iде  за  ралом
ратай, а край борозни лежить його меч i щит, -  то  княжi  во?  iз  жонами
сво?ми й дiтьми тяжко працювали, заробляли хлiб насущний, щоб дати княже -
князевi, собi ж взяти сво?. Навкруг Будутина багато вже було зорано землi,
люди будували хижi, довбали човни, якими ?здили по  Росi  й  ловили  рибу,
ходили на лови, самi на себе ткали, робили добрий посуд з  глини.  Кузнецi
з-над Росi, а особливо з Роднi, вiдомi були скрiзь на Русi  -  вони  знали
емаль, чернь, робили чудовi речi iз золота й срiбла.
   У Будутинi ж випасались княжi табуни. Пiд охороною пастухiв, що  носили
в руках бичi, а про всяк приключай мали  за  спиною  й  луки  з  стрiлами,
табуни цi з ранньо? весни до осенi по черево бродили у  високiй  травi  на
луках понад Россю.
   Як i в iнших княжих селах, був у Будутинi во?вода  -  Радко,  що  водив
дружину, i княжий посадник Тедь,  який  збирав  для  князя  у  Будутинi  й
навколишнiх селах уроки, говорив вiд iменi  князiв  з  чорними  клобуками,
ставив княжi знамена на полi i в лiсах, iменем князя творив суд.
   До Радка й Тедя звернувся Добриня,  коли  привiз  iз  Туром  у  Будутин
Малушу. У Добринi був з собою княжий знак - золота гривна. Маючи  ??,  вiн
мiг говорити з во?водою й посадником iменем княгинi.
   Радко й Тедь, звичайно, боялись во?вод i бояр, що дуже часто  на?жджали
до Будутина з Ки?ва iз  золотими  гривнами,  iменем  княгинi  брали  жито,
худобу, вимагали, щоб ?х ставили на покорм, давали в'?зне, ви?зне...
   Добриня нiчого в них не вимагав, а просив,  щоб  дали  йому  з  сестрою
Малушею якусь хижу...
   - Ти що ж? Во?водити дума?ш? - запитав Радко.
   - Нi, во?водо, - вiдповiв Добрщщ. - Гридень сам кряжий, таким i буду.
   - То, може, випал хочеш мати? - поцiкавився Тедь.
   - Нi, посаднику... I  випалу  не  хочу.  Доведеться,  то  й  сам  зумiю
випалити. Мусимо жити тут, поки не покличе княгиня.
   Дивнi дiла роблять княжi мужi, воеводам з  посадниками  часом  важко  й
зрозумiти, що вони бажають. Радко i Тедь порадились  i  одвели  Добриню  з
Налушею у землянку над Россю, де жив ранiше пастух княжий  Пронь.  Не  так
давно Проня на смерть пiдстрелили на луках. У землянцi  залишилась  тiльки
жона його Желань. А через те, що Желань була вже  стара  й  немiчна,  вона
радо згодилась прийняти до себе Добриню й Малушу. Тепер уже  жона  пастуха
була певна, що не помре з голоду i не задубi? вiд морозу взимку...
   Так i попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Вiн витримав - i по
дорозi, i в Будутинi не сказав нiчого, що свiдчило б  про  його  розпач  i
бiль або, крий боже, засмутило б Малушу. I тепер, коли  Малуша  й  Добриня
вийшли iз землянки, щоб його провести, вiн не обмовився жодним словом,  а,
навпаки, був дуже веселий, збуджений, посмiхався.
   - Видите, - говорив вiн, - до?хали щасливо,  вогнище  ма?те,  прийде  i
честь, i слава! Прощавайте! А я швидко буду в Ки?вому городi!
   Але коли Тур залишав Будутин, то не по?хав шляхом до Ки?ва, а  завернув
праворуч до Днiпра, просто в поле. Так конi його i йшли, доки не  смеркло.
Тур все сидiв на санях, дивився у тьмяну далину, нiчого не бачив i де чув.
   Малушi цi?? ночi приснився княжич Святослав. Вiн нiбито прийшов у  ?хню
нову землянку, тихо вiдчинив дверi, став на порозi  так,  що  промiнь  вiд
вогнища освiтив його всього, простягнув руки, а потiм  рущив  уперед,  сiв
бiля Малушi, як колись не так давно, поклав свою  руку  на  ??  голову,  а
другою обiйняв за стан... I ще вона бачила, як обличчя княжича  Святослава
схиля?ться все нижче й нижче до не?, очi в очi, уста в уста...
   Прокинувшись раптом  серед  ночi,  Малуша  спочатку  не  зрозумiла,  що
сталось, правда це чи тiльки сон. А навкруги  була  пустка,  холод,  вогкi
стiни, - i заплакала Малуша в холоднiй землянцi пастуха Проня.

   Через кiлька днiв Добриня  скинув  i  почепив  у  куточку  землянки  на
кiлочках шолом свiй i меч, взяв у Желанi баранячу шапку  покiйного  Проня,
попросив у не? ще й сокиру...
   Гiрка образа все краяла серце Добринi, вiн не мiг забути, що був добрим
гриднем у  княгинi,  у  Святослава  був  сотенним,  мiг  стати  тисяцьким,
во?водою. А княгиня Ольга вигнала його з Ки?ва, разом iз  сестрою  послала
до Будутина.
   Але Добриня вiрив, що все це минеться, що  так,  як  хоче  княгиня,  не
буде. Вони з Малушею мусять i повиннi жити, треба тiльки берегти ??...
   I пiшов Добриня в лiс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив
суху ялину,  обчухрав  ??  вiд  гiлля,  порубав  на  шматки,  приволiк  до
землянки,  заходився  довбати  човен,  щоб  повеснi  продати  його  чорним
клобукам.
   Та й крiм того було багато дiла в маленькому хазяйствi покiйного  Проня
- запасти дров, пiймати рибину на Росi,  вбити  зайця  на  прокорм...  Три
чоловiка жили тепер у землянцi Проня, Добриня про всiх мусив дбати...

   2

   Взимку Микулi з Вiстою довелось дуже важко. Вони недо?дали, голодували.
Рятувала риба, зiлля, що виросло бiля землянки, гриби, якi Вiста набрала в
лiсi. Iз звiром також була невдача - вепри й ведмедi  ховались  у  нетрях.
Микула до того зголоднiв, що ?в веверичину...
   Уся надiя була на те, що прийде весна, зашумлять рiки й лiси,  вийде  з
нетрiв звiр, з голубих глибин неба iз вирiю прилетять  птахи,  ви?де  тодi
Микула з конем на шматок землi над Днiпром, де не було ще княжого знамена,
пройде з ралом, посi? зерно - матиме врожай...
   Та хiба людина може знати, що буде з нею завтра,  хiба  людинi  вiдомо,
коли в не?  буде  радiсть,  а  коли  печаль?  Виснажений,  кiстлявий,  але
бадьорий, жвавий крокував Микула поруч iз сво?м конем  у  веснянi  днi  до
ниви. Коли кiнь зупинявся, важко дихав,  стояв,  здригаючись  всiм  тiлом,
Микула пiдходив до нього, допомагав, приказував: "Гей, конику, гей!"
   Так до?хали до ниви, що лежала недалеко вiд Днiпра. Микула пустив  коня
на молоду зелену траву, сам пiшов оглянути ниву.  Правда,  кiнь  не  хотiв
чомусь гризти траву i, скiльки Микула не ходив, усе стояв, здригався, нiби
щось думав...
   Микула був задоволений. З-за Днiпра вже вставало  сонце,  все  навкруги
зеленiло, пахло свiжою  землею,  перепрiлим  листям,  водою.  Над  Днiпром
лiтали  й  несамовито  кричали  бiлоснiжнi  птахи,  високо  вгорi  спiвали
жайворонки. Микула навiть постояв, задерши голову, щоб побачити,  де  вони
спiвають,  але,  крiм  бездонного  голубого,  слiпучого  неба,  нiчого  не
побачив.
   Треба було братись до роботи, i Микула запрiг у рало коня, промовив:
   - Почнемо, конику!
   Кiнь пiшов. Спочатку рвучко, швидко, нiби вiн, як i Микула, розумiв, що
?м треба виорати цю ниву, посiяти... Микула стрибав  за  ралом.  Одразу  ж
звiдкiлясь налетiли чорнi граки, з криком кружляли  над  рата?м  i  конем,
падали на землю, гострими дзьобами розбивали рiллю...
   Так було прокладено кiлька борозен. Микула запалився,  хотiв  краяти  й
краяти землю, класти й класти борозну. Вiн навiть кричав  на  коня:  "Гей,
конику, швидше, спочивать будемо потiм, гей, гей!!!"
   I раптом сталось неймовiрне. Коли  Микула  прокладав  ще  одну  борозну
понад лiсом, де корчi випирали iз землi, кiнь його раптом зупинився, важко
дихнув, а потiм упав на теплу, свiжу, пахучу землю.
   Микула кинув рало i побiг до коня.  Той  лежав  спокiйно,  не  пробував
навiть встати, тiльки важко дихав, та ще очi його - великi, дуже  темнi  -
були виряченi, i з них котились сльози. Микула  спробував  пiдвести  коня,
схопив його за шию, але кiнь дужим рухом голови одбив його. А далi в  коня
щось, мабуть, обiрвалось, вiн витягнув ноги, вдарився головою об  землю  i
вже так i занiмiв - iз великими, темними, широко виряченими очима.
   Важкi, сiрi, мокрi, схожi на  велетенських  коней  з  довгими  хвостами
хмари пiдiймались вiд Днiпра й  котилися  над  кручами,  селищем,  лiсами.
Земля була вогка, липка, пахла тлiнню, у житнiй ямi в землянцi не було  нi
зернини, бiля землянки не було дерева на вогнище.

   Захворiла Вiста. У не? була гарячка, кiлька днiв i ночей вона лежала на
дерев'яному помостi. Не пiзнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось
кликала, благала.
   Всi цi днi Микула був бiля не?, варив юшку,  з  меду,  якого  було  так
мало, робив ситу, а в довгi холоднi ночi сидiв бiля вогнища, час вiд  часу
пiдкидав туди гiлля, думав.
   Вiн думав все про одно: що з ними робиться, як  дiяти  йому  зараз,  що
буде далi? Увесь цей час перед ним стояло минуле - воно було  зрозумiле  й
просте. Тодi вони нiбито пливли на великiй  лодi?  рiвним  плесом  широко?
рiчки, часом на шляху ?хньому траплялись пороги, -  були  ж  бо  бранi,  а
часто й самi ходили на рать. Але завжди,  коли  було  важко,  вони  рушали
гурто