вiддати кров i життя. Микула ступив вперед - раз, другий i третiй, зупинився протi? Кожеми й сказав: - Я iду на рать! Волостелин подивився на високого, кремезного, жилавого Микулу, що нiяково переступав з ноги на ногу, й вiдповiв: - Добре, во?не! А вже слiдом за Микулою виходили iншi люди ?хнього селища - лiтнi, молодшi i зовсiм юнi... ?х збиралося все бiльше й бiльше, i тiльки Бразд не виходив, про щось стиха говорив з волостелином. Микула повiльним кроком повертався додому, довго стояв на валу городища й дивився, як в усi боки розтiкаються любечани. По?хав i волостелин, поруч iз ним, тримаючись за стремено, iшов Бразд - вiн вiв Ксжему до нового свого терема. Коли вони зникли вдалинi, Микула спустився з валу, зайшов до хижi. Сiв бiля вогнища й сказав Вiстi: - Оце я буду ?хати, Вiсто! Збери менi порти, двi сорочки й постоли, бо ?ду я далеко - на рать. Вiста сплеснула руками. - Ти ?деш на рать? Але куди? Замислено дивлячись на вогонь, в якому перекочувались червонi й жовтi язики, Микула вiдповiв: - На роме?в iду... далеко-далеко! ?й важко було зрозумiти, проти кого й для чого йде Микула на рать, i вона запитала: - Ти хочеш мати дань i стати таким, як Бразд? - Нi, - вiдповiв Микула, - не по дань ?ду i не буду таким, як Бразд. - То ти хочеш полагодити батькову землянку й усi клiтi, купити коней, засипати житом ями? - Ти багато хочеш, - сказав Микула. - Я все це мушу зробити, але пiсля ратi. - А Бразд i Сварг iдуть на рать? - запитала Вiста. - Нi, не йдуть... - Боги! - скрикнула Вiста. - Багатий брат не йде, хоч йому ? що захищати, а ти - вотоляк, латана свита, i йдеш. Чого ж ти пiдеш? Микула довго затримався з вiдповiддю, а далi почухав всi?ю правицею голову й повiльно сказав: - Бразд не йде, бо що йому захищати? Сво? багатство? Та коли б i гречин прийшов - вони не посваряться. Ворон ворону брат, гречин i Бразд один одному гнесi* (*Гнесь - кривда, зло.) не зроблять... А мене вони вже обавили - закуп я у Бразда, скоро - скоро обельним холопом його буду. Прийде гречин - стенить мо? серце, жажелi* (*Жажелi - ярма.) вони готують на ви? нашi, пропали всi ми i наша земля, Русь... Микула довго дивився на вогонь. Що в ньому ?, що да? тепло, жар? А чи нема? такого вогню в людях? - I ще я згадую батька Анта, - уперто щось думаючи, тихо говорив Микула. - Вiн говорив про скарб, закопаний за городищем над Днiпром. Що ж це за скарб? Це земля, на якiй жили батько Ант, дiди Улiб, Во?к, давнi предки... I я хочу жити, хочу, щоб жила ти, Добриня, Малуша. Але жити нам не дають роме?, вони iдуть на нас. I батьки нашi, i дiди ходили на роме?в, били ?х. А тепер я чую ?х голос, вони кажуть менi: "Iди, Микуло!" От я й мушу йти. Збери менi порти, двi сорочки, постоли, а бiльше нiчого менi й не треба. Вiста глибоко зiтхнула. Якщо говорити по правдi, вона не зрозумiла всього, що сказав Микула, але зрозумiла головне - Микула мусить iти бити невiдомого ?й ворога, бо iнакше загине земля, лiси, Днiпро, всi вони. I Вiста сказала: - То й я пiду з тобою, Микуло! Колись жони iшли з чоловiками на рать. I моя рука там знадобиться. - Нi, Вiсто! - вiдповiв Микула. - Колись були ратi однi, зараз вони важкi й жорстокi. Тобi йти зi мною не годиться! I тодi вони разом вийшли з хижi, стали за порогом. Сонце зайшло. Фарби неба вгорi мерхли, нiби квiти, яких торкнувся мороз. Над Днiпром, над луками й селищами стояла тиша. В цiй тишi на селищi почулись звуки - там раз за разом гупав молот, бряжчало залiзо. То Сварг кував ратним людям зброю - мечi, списи, вiстря для стрiл. Мав би Микула достаток, пiшов би до Сварга, замовив i собi меч iз срiбним крижем, золотим яблуком, i не з простого залiза, а харалужний, гострий на обидва боки, щоб не щербився на ромейських черепах. Але нема? в Микули достаткiв, а Сварг, хоч i брат, задарма нiчого не зробить... "Але, - пригадав Микула, - ? в мене iнша i, може, не гiрша зброя". - Зажди, - сказав вiн Вiстi i зник у хижi. Коли через короткий час Микула повернувся, Вiста його навiть не пiзнала: вiн стояв на порозi з шоломом на головi, з щитом у руцi, довгим мечем на поясi. - Ти як батько Ант! - вирвалось у Вiсти. Микула постояв бiля порога, ступив крок вперед, вийняв iз пiхов меч, що аж заскреготав вiд iржi, й махнув ним. - Проти тако? збро? ромей не всто?ть, - сказав вiн. Аж тодi вони повернулись до хижi, сiли бiля вогнища по?сти. I побачив ще Микула за вогнищем, на приступцi серед богiв, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв ?? в руки. Це була вилита з срiбла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жiнки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихiтними нiжками. Голова жiнки закiнчувалась кiлечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на ши?. Скiльки рiзних рук тримали цю оберегу? ?? одягав i з нею ходив на брань батько Ант, носили ?? дiд Улiб, прадiд Во?к, а може, й давнiшi пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу - богиню, що давала людям рiд, житу - рiст, землi - плiд, всьому сущому - життя. У далеких походах, як говорив Микулi ще Ант, Мокоша нагадувала про рiдну землю i, як богиня цi?? землi, оберiгала того, хто ?? носив. Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на не?, вгадуючи риси Мокошi, а потiм почепив на шию пiд сорочкою. Нехай Мокоша оберiга? i його! I вийшли з селища над Днiпром мужi й уношi одного з древнiх полянських родiв. У декого з них були мечi й щити, iншi йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старiйшини Анта, був i шолом, i меч, i щит. Перед ними стелився далекий i важкий шлях, спочатку до Ки?ва, далi - на роме?в. Вони знали, що не всi повернуться з ратi, але, як це було до них i пiсля них, не сумували, iшли на рать, як на труд... В одному мiсцi за селищем, коли за шоломами* (*Шелом - вершина) круч сховались рiднi землянки й хижi, хтось iз них почав, а iншi пiдхопили: Днiпро широкий, Дунай далеко, перетнем мости через все море, зруба?м главу царю роме?в, принесем додому i честь, i славу... I в цей час всiма шляхами Русько? землi, а часто i без шляхiв, всiма рiками, що линуть з пiвнiчного краю до полудня, а часто i волоком мiж рiками поспiшали пiшки, комонно, на човнах багато таких мужiв i юнакiв. Русь вставала проти роме?в! 4 У Ки?вi во? земель руських стояли у передграддi, на Подолi, скрiзь по Оболонi, а ще багато, - добре, що була година, - днювали й ночували над Почайною i Днiпром. Микулi щастило. Вiн прийшов до Ки?ва разом з любецькими воями Чернiгiвсько? землi ранiше, нiж во? iнших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передграддi у кузнеця Мутора. Багато див набачився Микула в корченицi Мутора, бо був той найспритнiшим iз кузнецiв передграддя, варив залiзо, мiдь, срiбло, вмiв робити всяку кузнь - мечi й шоломи, миски й братини, гривни й перснi, через що всi вважали його кудесником, вiщуном. Та який справдi кудесник був з Мутора? Мав вiн численну родину - жону Талку, двох синiв, двох дочок, тiсно було в його хижi, де всi покотом спали на землi. Сам Мутор спав там, де й працював, - бiля мiха в корченицi, а все ж дав мiсце Микулi поруч iз собою, говорив з ним щиро, тепло. У корченицi Микула пильно придивлявся, а часом i допомагав Мутору. Було щось та?мниче, незрозумiле в блискучих iскорках, якi виривались з-пiд мiха i розтоплювали крицю, срiбло, мiдь. Широко розплющивши очi, дивився Микула на Мутора, коли той цiдив iз ллячки в колиб* (*Колиб - форма.) розтоплений метал, а згодом виймав звiдти гривни, перснi, лунницi. I все, все навкруг було дивним i незрозумiлим для Микули, що жив досi далеко вiд Ки?ва, у весi над Днiпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корченицi, щоб перепочити, вiн часто стояв i довго дивився на Гору, бачив крутi схили, вал, стiну з вежами... З корченицi виходив Мутор. - Що, Микуло, дивишся на Гору? - А так, дивлюсь, думаю: що там? Мутор посмiхався. - Отам, на Горi за околлям, валом, стiною, живе князь з дружиною, боярами i во?водами. Туди, Микуло, попасти важко - ? земля, ? Гора, а ми живемо у передграддi, мiж небом i землею... - А як би менi попасти туди, на Гору? - запитував Микула. - Син мiй, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору. - Про Добриню ми довiда?мось, - вiдповiв Мутор, - пiди на торг, там усiх дружинникiв знають... - Чого ж ти замовк, Муторе? Хiба княжi дружинники лихi люди? - Нi, Микуло, - промовив Мутор. - Я не сказав, що дружинники лихi люди. Тiльки бач, ?х не дуже полюбляють у нас на передграддi. Княжа дружина що? Спить i ?сть, та ще п'? меди з медуш княжих. Хоч, правда, - додав вiн, - тепер i ти нiбито дружинник... Микулi стало навiть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже вiн iшов не ?сти й пити. - Це я пожартував, - сказав Мутор, помiтивши, як знiтився Микула. - Ти, брате мiй, не дружинник, а во?н. Я також, коли треба, стану во?ном. А дружинником не хочу - негоже менi ходить по дань... З Гори в цей час Боричевим узвозом ?хали дружинники, i Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Днiпра, як там купають коней. - Добриню ти знайдеш, - говорив Мутор, - пiди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче - адже князiв багато, а в кожного по кiлька дворiв. - Княгиня Ольга ?? взяла... - А ти дума?ш - у княгинi один двiр? Нi, брате мiй, двори княгиня ма? й на Горi, i тут, за городом, у Вишгородi, в Ольжичах, у Будутинi. Добра наша княгиня Ольга, тiльки багато дворiв ма?... Про Добриню, як виявилось, довiдатись Микулi було зовсiм не важко. Вже перший дружинник, до якого несмiливо пiдiйшов Микула на торзi, вiдповiв, що зна? Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно по?хав Добриня до Новгорода i навряд чи й повернеться цього лiта. Отже, Микулi нiчого було шукати Добриню. Пробував Микула розпитати в декого на торзi й про дочку, але хто вона, куди попала в Ки?вi, де могла бути - цього розповiсти не мiг. - Була в мене дочка, - говорив вiн, - молода, кароока, взяла ?? княгиня, а куди - не знаю... Хто мiг вiдповiсти на це батьковi, у якого болiло серце за дитиною, який часом i увi снi бачив ?? такою, якою колись вийшла вона iз землянки над Днiпром? I раптом, коли Микула отак марно намагався щось дiзнатись про Малушу на Подолi, хтось iз подолян - сiдельник - сказав: - А чому б тобi, чоловiче, не пiти самому на Гору? Микула звiв очi. - Та хiба ж туди пустять? - Чому ж не пустять? Аби йшов з дiлом... Хочеш, ходiмо зi мною... Маю я нести сiдла во?водi. Допоможеш, то й пiдеш. Микула радо погодився допомогти сiдельниковi, почепив одно сiдло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слiдом за чоловiком, що сам нiс кiлька сiдел на спинi. Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слiдом за сiдельником через ворота, потрапив на великий двiр, де стояли княжi тереми й боярськi та во?водськi хороми. Коли вiн пiзнiше намагався пригадати, що бачив на Горi, все перемiшувалось у його головi; обливаючись потом, вiн iшов за сiдельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному мiсцi Микула побачив Перуна iз золотими вусами, срiбними очима, перед ним горiв вогонь... Все це Микулi нагадувало дивний сон, i вiн не знав, де кiнчався сон, а де починалась правда. Микула добре запам'ятав лише одне - коли вiн однiс сiдла на двiр якомусь во?водi, то залишився один i, щоб не потрапити у вир людей, одступив набiк, пройшов мiж деревами, опинився пiд стiною города. В цьому куточку княжого двору було порожньо, тихо. Пiд самою стiною стояли старi грушi, а на гiллях ?х - бортi для бджiл. Микула навiть злякався', на кожному з цих бортiв викарбуване було знамено - те саме, яке колись побачив Микула у лiсi... Сiвши пiд однi?ю з груш, Микула пригадав ту нiч, коли гострим топором стесував знамена з дерев, аж трiски летiли на залиту мiсячним сяйвом траву. А тепер вiн сидiв у Ки?вi, на Горi, i знамено знову висить перед ним, а швидко, можливо й завтра, пiде вiн з князем проти роме?в, i знамено маятиме над ним... "Що ж трапилось? - думав вiн. - Чий я тепер ? i яке знамено ? мо?м?" В цей час на стежцi пiд стiною почулися тихi кроки. Микула схопився з мiсця й побачив, що до нього наближа?ться жiнка - молода ще, дуже красива, в свiтлому одязi, з низкою ключiв у руцi. Жiнка раптом зупинилась, побачивши Микулу. Вона не ждала, що може тут когось зустрiти, i була дуже здивована, але очi в не? були теплi, на обличчi грала посмiшка. Микула низько вклонився жiнцi, i та привiтно хитнула йому головою. I тодi вiн, радий, що зустрiв тут цю жiнку, ступив ближче. - Дозволь менi, жоно, запитати, - звернувся вiн до не?. - Дочку я мав... Малушу. Давно колись княгиня Ольга взяла ?? до себе. От я i зайшов сюди ?? пошукати. Жiнка здригнулась, вона, мабуть, не сподiвалась, що якийсь собi чоловiк пiдiйде до не?, ще й заговорить, i низка ключiв у ?? руцi забряжчала. "А може, - подумав Микула, - ця жона з князiв? Рятуй мене з списом сво?м, Перуне, допоможи менi спуститись з Гори на землю?" Жiнка дивилась на Микулу, i тепер вiн помiтив, що в не? не такi добрi, як здавалося спочатку, очi, не таке красиве сердите обличчя. - А чому ж ти сам опинився тут, на Горi? - запитала жiнка. - У Ки?вi опинився i тут, на Горi, бо iду на брань за Русь i землi, - безтямно говорив Микула. Тодi жiнка зiтхнула - нiби вiд тягара звiльнилась, подивилась на подерту сорочку Микули, личаки на його ногах i чомусь посмiхнулась. - Знала я Малушу, - сказала вона. - Колись бачила. Рабинею була вона, працювала на дворi в княгинi Ольги. - А вже так, то так, - згодився, засмiявшись, Микула. - Холоп я, рабиня дочка, такi вже всi ми - роб'? люди... А чи жива вона? - Твоя дочка Малуша жива, - вiдповiла жiнка. - Слава Перуновi, - вирвалось у Микули. - Де ж вона? - Вона жива, - вела далi жiнка, - тiльки живе не в Ки?вi. Вона працювала на Горi, на дворi, але не впоралась, от княгиня й послала ?? в село княже... - То й добре! - сказав Микула. - Малушi, либонь, краще буде в селi, анiж тут, на Горi. Тепер менi бiльш нiчого й не треба. Аби жива була Малуша, здорова. А коли повернусь з бранi, то вже знайду ??, повезу в сво? село, до Вiсти. Скажи ж менi, жоно, кому дякувати мушу, що взнав усю правду про Малушу, i як називати тебе? - Пракседа я, ключниця теремiв княжих. - Дяка Перуновi, що вiн звiв мене з такою високою жоною. Спасибi тобi, Пракседо, за все i за Малушу! Микула хотiв, мабуть, ще щось сказати Пракседi, але не встиг, од ступив з стежки. - Це наш княжич Володимир мене шука?, - промовила вона. - Княжичу, княжичу, я тут! - подала Пракседа голос. По стежцi вiд терема швидко йшов уноша в бiлому платнi, пiдперезаний золотистим шнуром. - Пракседо! - кричав хлопчик. - Я хочу пiти на городницi. На Днiпрi лодi? пливуть з Новгорода. Вiн не кiнчив, бо побачив, що Пракседа сто?ть не сама, i вже тихше пiдiйшов до них. Микула стояв i дивився на княжича. Так от який Володимир, син князя Святослава! Здоровий уноша, з добрим обличчям, теплими очима... - Кланяюсь тобi, княжичу! - тихо промовив Микула. Тiльки чомусь Микула, поглянувши в очi княжича Володимира, здригнувся. Здалося йому, що вiн давним - давно бачив цi очi, дивився в них, зна? ?х... Та це була одна тiльки мить, бо Микула нiколи й нiде не мiг бачити княжича Володимира. "Бач, якi добрi очi в князiв", - подумав Микула. Пракседi ж здалося, що й княжич Володимир дуже пильно, не по - дитячому подивився на холопа Микулу й чомусь трохи ступив вперед. Але ж це була якась одна мить, бо княжич знову повернувся до Пракседи. - Я пiду на стiну, - сказав Володимир. - Iди, княжичу, iди, - вiдповiла Пракседа. Вiн пiшов до стiни, тихо став пiдiйматись на городницю. Микула довго дивився йому вслiд, а навкруг нього лiтали й гули бджоли. Увечерi Микула хваливсь Мутору: - Отепер я про все дiзнався, Муторе. Добриня по?хав за княжим загадом во?в збирати, дочка моя Малуша була на Горi, а зараз працю? в княжому селi... Про все дiзнався, дяка Перуновi... А що не побачились, так iншим разом, пiсля бранi. Вiк довгий... - А це, мабуть, скоро i вирушати будете? Ждали, чув я, новгородцiв i во?в з верхнiх земель. А сьогоднi посунули Днiпром i новгородцi, i чудь, i весь, рiзнi землi. Ти поглянь тiльки, Микуло, що робиться на Почайнi й Днiпрi. - То так, - згодився Микула, поглядаючи на Почайну й Днiпро, де стояли сотнi дивних лодiй з оздобами, барвистими вiтрилами. - Сила, бачу я, велика Русь! Тепер справдi швидко рушимо. Спасибi тобi, брате мiй, що пригрiв у сво?й корченицi. Колись ще побачимось, поговоримо... - Чому ж колись? - А як же iнакше? Адже брань почина?ться, брате мiй, i я йду. - Я йду! - сердився чомусь Мутор. - Дума?ш, менi легко, що ти йдеш, а я нi. I не тiльки ти, вся земля iде, вся Русь... - Кого князь кличе, той i йде... - Хiба треба кликати? - крикнув Мутор. - Слухай, Микуло! Сам бачиш, жити менi важко. Хто я? Кузнець, кудесник. А що маю? Навкруг дивлюсь - серце умлiва?... Гори кругом, Днiпро як море. Але ж любо все це менi - i город Ки?в, i Днiпро, i оцi луки... - Дуже любо, - задихаючись, промовив i Микула. - То як же я можу сидiти тут, коли ви йдете туди? - То й ти пiдеш iз нами? - А так, пiду! 5 Разом з во?водою Гудимом з далекого Новгорода прибув i Добриня. Добром зустрiли ?х новгородцi i вся словенська земля, побували Гудим iз Добринею i в кривичiв, полочан, мерi, слово ки?вського князя долетiло й до Кемi, Корели, Чудi, - тьму людей привiв iз собою во?вода Гудим до Ки?ва-города. Бiльшiсть ?х пливло лодiями, везучи з собою все по надобi, багато поспiшало за ними борзно й пiшо. Тодi князь Святослав ще раз радився з матiр'ю, запросивши до розмови во?воду Свенелда й брата Улiба. - Вже повно води в Днiпрi, - говорив князь Святослав, - i лодi? нашi, як птахи, пролетять через пороги. Але, думаю я, не токмо Днiпром рушимо ми до Дунаю. Частина вiйська нашого нехай iде борзно й пiшо через поле, Тиверську й Улицьку землi, а там з'?дна?мось i перейдемо Дунай. - То добре, княже, - згодився Свенелд, - i так бiльше поставимо над Дуна?м сил. А пiшо пройдемо безпечно, в полi тихо, тиверцi й уличi ще дадуть нам пiдмогу, - вели рушати, не гай часу, княже! - Об однiм я тiльки мислю, - вiв далi князь, дивлячись на вiкно терема, де видно було безлiч во?в на березi Почайни i де на плесi стояли сотнi лодiй iз земель. - Сам я поведу нашi лодi? Днiпром, через пороги. Пiше й комонне ж вiйсько нехай веде князь Улiб з во?водою Свенелдом... - Добре розсудив, княже, - згодився Свенелд. - А може, лiпше-бо було князевi Улiбу лишитись у Ки?вi? - втрутилась у розмову княгиня Ольга. - Тебе не буде, хто землями правитиме? - Ти, матiнко княгине, правитимеш, як i колись, землями, - вiдповiв Святослав. - Негоже синам Iгоревим дома бути, коли людi? ?х стоять на бранi. Чи так говорю, брате Улiбе? Князь Улiб, що сидiв блiдий i замислений бiля вiкна, схопився й голосно сказав: - Як твоя воля, брате княже, i як велить мати наша - княгиня. З цим словом вiн низько вклонився княгинi Ользi i якось благально, а разом i покiрливо подивився ?й у очi. - Бути так, як велить Святослав, - сказала вона. - Я ж берегтиму Ки?в i землi. - То й будемо невдовзi рушати, - закiнчив князь Святослав. - Велика наша земля, добрi в нiй люди, не ждав я, що стiльки ?х прийде на наш клич! От вони ждуть над Днiпром. Стоячи бiля вiкна, вiн зачарованими очима довго дивився на яскраво - зеленi, усiянi весняними квiтами гори, на голубi води Почайни й Днiпра, на заднiпровськi лiси й луки, на небо, де пливли нiжнi, майже прозорi хмарини. Князь Святослав навiть не помiтив, як позад нього тихо пiдiйшли, стали й також замилувались буйним, заквiтчаним свiтом, небом, Днiпром мати княгиня й Свенелд. Тiльки князь Улiб не пiшов до вiкна. Спершись на руки, вiн сидiв у кутку свiтлицi й дивився в безвiсть перед собою. РОЗДIЛ ТРЕТIЙ 1 Був чудовий ранок мiсяця травня 968 року. Високо, на шпилi гори, i нижче, на схилах, поблискуючи золоченими дахами серед зелених садiв, обмитих грозовими весняними дощами, лежав Ки?в. Цього ранку ворота на Горi - i Подольськi, i Перевесищанськi - були розчиненi, мости - опущенi, на городницях i вежах маяли знамена, а скрiзь на заборолах у шоломах i з списами стояли гриднi й старшина. З Гори ?м добре було видно зеленi, крутi, перерiзанi ярами схили гори, новий город, обгороджений верхнiм i нижнiм валами, хижi й землянки передграддя, що темними пасмугами тягнулись до Щекавицi й далi за Хоревицю й до Оболонi, Подол, Днiпро, що срiбною стрiчкою линув удалину - до Вишгорода й Десни - рiки. На плесi ж Днiпра, там, де серед лукiв Оболонi допливала до нього з правого боку голуба Почайна, колихались на водi сотнi лодiй. Майстри доклали сил, щоб лодi? вабили очi во?в i щоб наганяли страх на ворогiв, фарбували ?х у рiзний колiр - червлений, зелений, голубий. На носах вирiзали з дерева чурiв з рогами й банькатими очима, вепрiв з гострими iклами, водяникiв з лисими головами й надутими щоками, дiв з довгими розпущеними косами. Коли налiтав вiтер i лодi? починали гойдатись на хвилях, цi дива, вiдбиваючись у водi, смiялись, глузували, загрожували. У морi Руському важко було ждати добро? днини, там завжди мiг налетiти вiтер, буря. А тому во? добре перевiрили щогли й ре?, полатали старi кропив'янi вiтрила, пошили новi, на довгих ланцюгах почепили укотi. Пiзнiше, коли вони дiзналися, хто з них i на якiй лодi? ?хатиме, уклали там бронi сво? й щити, сулицi, мечi, запас стрiл. На деяких бiльших лодiях укладенi були пороки* (* Пороки - тарани для розбивання стiн), величезнi луки й сохи для самострiлiв, там лежали мiшки з борошном, пшоном, стояли кадi з солоною веприною, медом, порожнi бочки, у якi перед морем мали набрати прiсно? води. Зараз, весняного цього ранку, тут, на березi Почайни, зiбралося багато во?вод, щоб ще раз оглянути лодi?. Усе було готове в далеку дорогу, во? кiнчали укладати зброю й харч. Тодi з Гори спустились до Почайни ще багато во?вод i бояр, а разом з ними князi Святослав, Улiб i княгиня Ольга з онуками. На одному з насадiв, де мали перебувати князь Святослав i во?вода морський Iкмор, склали жертву - зарiзали пiвня й кровлю його покропили нiс насада з княжим знаком - двома переплетеними внизу срiбними списами. Пiсля цього на насадах i лодiях почали пiднiмати укотi й ставити вiтрила. Вiтер дужчав. Човни здригалися. Вiтрила повзли вище й вище i нарештi досягли рей. В цей час були пiднятi й укотi. Насади й лодi? рушили з мiсця, дiйшли до протилежного берега Почайни, круто завернули, обминаючи слiпучо - жовту косу, i вийшли на Днiпро. За важкими насадами й лодiями рушило багато дрiбних човнiв-однодеревок i стругiв. Попереду йшов насад князя Святослава з двома великими вiтрилами. Вiн нагадував великого птаха, який розправив тугi крила й летить понад самою водою. За ним ключами - по три в ряд - пливли i iншi лодi?. Однодеревки й струги поспiшали по тихiй водi пiд обома берегами. I довго на березi Почайни княгиня Ольга й во?води з боярами дивились, як у голубiй далинi тануть темнi упруги човнiв, як зникають на обрi? бiлi вiтрила. Князь Святослав стояв на помостi насада й дивився на береги, якi вони тепер надовго залишали. Швидко линули води днiпровi, на всiх насадах i лодiях вiтрила нап'ялись туго, береги вiддалялися швидко, бiгли й бiгли назад, удалину. Але князь довго ще бачив на жовтих прибережних пiсках голубий жертовний димок, що свiчкою здiймався вгору, темнi купки во?вод, бояр, дружинникiв i всiх киян, що виряджали ?х у далеку дорогу, бачив матiр - княгиню Ольгу, що стояла вище вiд усiх, на темнiй кручi, а бiля не? трьох сво?х синiв. Вiн прощався у думках з берегами, якi невблаганно тiкали назад, з лозами, що низько схилялись над водою, з горами, кручами, жовтими пiсками. Любi були йому зараз цi мiсця - шматок власного серця. Прощався вiн i з людьми города Ки?ва, - у далеку й важку дорогу вирушали во?. Нелегко буде в цей час i киянам. Що жде ?х тут, над швидким Днiпром?! I ще про одно думав князь Святослав. У цi хвилини прощання перед ним виринуло блiде, нiби пройняте внутрiшнiм сяйвом обличчя Малушi. Чайка з криком легша за насадом, припадала до щогл - це, здавалося, летiла, уболiвала за ним Малуша, хвиля билася й билася за кермом - це вона, либонь, хотiла його наздогнати, теплий вiтер з Ки?ва обвiвав його обличчя - це Малуша прощалася, обнiмала його сво?ми руками. Аж тодi, коли за крутим поворотом зник Ки?в, люди, береги, князь повернувся обличчям вперед. Широке плесо Днiпра вiдкривалось перед ним. Розбудженi вiтром, по водi ходили високi, запiненi хвилi, над самим обрi?м у синьому небi двома широкими рядами пливли хмари, а ще далi лежала голуба, непроникна iмла... Не зупиняючись, лодi? пливли цiлий день. Одразу ж за Вiтичевим розходився дужий горiшнiй вiтер, ще швидше почали тiкати назад береги, у серпанку вдалинi зовсiм розтанули i поволi зникли ки?вськi гори. Увечерi, коли над обрi?м запалилась перша вечiрня зоря, а слiдом за нею по всьому небу засяяли самоцвiти, вiтер злiг i довелось спускати вiтрила. Але лодi? не зупинились, во? сiли на весла, бiля стерен запалали свiтильники, на водi заграли ?хнi тремтливi вiдблиски. Лодi? йшли кiлькома рядами. На носi кожно? з них стояв во?н, який пильнував, щоб не налетiти на передню. Через певний час во? змiнювали на веслах однi одних. У пiзню годину ночi князь Святослав також взяв стерно. На крутому поворотi вiн оглянувся; здавалося, то не лодi? пливуть по плесу Днiпра, а впали у воду й переливаються всiма барвами багато разкiв намиста. Звечора на лодiях довго лунали пiснi, а в цю пiзню годину навкруги було тихо, тiльки весла гримiли в кочетах, вiдлунюючись на далеких косах, та ще вода шумiла за упругами й кермом. Раптом десь з неосяжно? глибини темного неба, з пiвнiчного краю, зiрвалася зоря. Вона була дуже велика, слiпучо-бiлого кольору, летiла небом просто на захiд, через береги й Днiпро. Навкруги стало видно, як удень. Хто дивився на плесо, той побачив жовтi коси, кожну лозинку на них, куликiв i крякiв, що, сховавши голови пiд крила, стояли й спали бiля само? води. У цю хвилину на лодiях мало хто дивився на Днiпро. Дружинники пiдняли весла, завмерли, вони прикипiли поглядом до неба, де, залишаючи по собi пухнастий слiд, блискавично летiла зоря. Вона промчала над Днiпром, над горами правого берега i, густо почервонiвши, догорiла на далекому заходi... Навкруг стало темно-претемно. Лодi? зупинились. Нiхто не грiб, нiхто не подавав голосу, всi сидiли враженi тим, що побачили, заслiпленi блиском зорi. У цiй темрявi князь Святослав почув розмову двох дружинникiв, що сидiли на веслах недалеко вiд нього. - Зоря упала-помер хтось... - То не зоря, а Перунiв спис... Це вiн да? нам знак. - До чого знак - загинемо чи повернемось на щитах? - Не вiдаю... Але знаю-був це Перунiв знак. Далi дружинники заговорили тихше, так, що князь нiчого почути не мiг. А тим часом очi звикли до темряви, окреслились плесо, свiтильники, темнi береги, вгорi замерехтiли зорi, у воду опускались весла, лодi? рушили з мiсця. Поява зорi вразила не тiльки дружинникiв, а й князя. Вiн був певен, що це не звичайна зоря, яка iнодi пролiта? небом, а зоря-знак. Чому саме в цю нiч знак пройшов по небу, що вiщу? ?м Перун? Стоячи на кермi, князь дивився навкруг, нiби бачив усе це вперше. Гострим, звиклим оком вiн помiтив, що далеко-далеко за Днiпром ледь почало яснiти небо. Скоро свiтанок. I роса опадала на одяг, дубове кермо, - скоро новий день. I тодi вiн особливо виразно почув, як завжди бува? перед свiтанком, що близько, зовсiм близько над берегами спiвають солов'?. Вони спiвали поруч, у кущах, якi минали лодi?, скрiзь на берегах, десь по той бiк Днiпра. Коли князь Святослав вслухався в цей солов'?ний спiв, йому здалося: то не солов'? спiвають, а вся земля, що прагне життя, щастя, любовi. А хiба не про те ж саме промовля? небо на сходi - звiдти йде свiтанок, свiтло хоче знищити нiч, розвiяти тьму? Так чому ж не жити людям серед цi?? краси й дозвiлля, жити тихо, мирно, щасливо? Цього ж i тiльки цього прагнуть во?, що сидять на лодiях. Не за здобиччю ратною iдуть вони в далеку сторону - хочуть миру. "Але хiба, - думав князь Святослав, - був i ? на землi мир? Бранi були допреже дiдiв наших i при отцях наших, свiт сто?ть до бранi, брань стояла до свiту. I зараз тихо над Днiпром, тихо в луках навкруг, спiвають солов'?, во? сплять, прагнучи миру й любовi, а десь уже чату?, гострить меч ворог, вiн хоче поневолити цих людей, знищити Русь". Князь Святослав дужою рукою повернув кермо. Нiс лодi? рiзав плесо, за упругами дзвенiла вода, за кермом рябiла хвиля, кипiли вири. Знак на небi уночi показував ?м шлях на захiд. Це знак перемоги! 2 Воям князя Святослава щастило. Усю дорогу, аж до порогiв, стояла незвичайна яснина, вiтер попрощався з ними востанн? бiля Ки?ва та й подався в iншi землi... Але в щастi цьому та?лося й нещастя. Вiтрила на лодiях лежали згорнутi, доводилось пливти тiльки на веслах, гнати важкi лодi? було дедалi труднiше, днi стояли гарячi, смалкi, задуха не зменшувалась навiть ночами. Швидко спадала й вода. Бiля Ки?ва, Роднi й ще якийсь час лодi?, коли навiть на них не гребли, несло за течi?ю, вони пливли нiби в широкому морi. А далi води одшумiли, стали в берегах, на кручах засихали вже збитi повiнню заплави. Усi турбувались: як буде в порогах, пощастить ?х пролетiти на веслах чи, може, доведеться виймати волоки? Недалеко вiд самих порогiв, де на берегах громадились кам'янi скелi i де камiння вже рябiло по всьому плесу, лодi? зупинились. Старi во?, що не раз пливли цим шляхом ще з Iгорем, залишили лодi?, пройшли плавнями до першого порога, надвечiр повернулись назад, та з невеселими вiстями. У порогах, розповiли вони, ще було багато води, першi три пороги можна пролетiти на веслах, на веслах пощастить, напевне, пройти й три пороги на пониззi. Але у головний порiг - Неясить - на веслах вони не наважувались рушати. Усю нiч лодi? стояли в плавнях бiля берега. Завидна во? наварили ?жу й повечеряли, щоб вночi не запалювати вогнiв, а на скелях i далi в полi поставили сторожу. Тут, над порогами, блукали з сво?ми улусами печенiги, треба було стерегтися. Нiч минула спокiйно, нiхто й нiщо не потривожило стомлених дорогою во?в. Тiльки запалилась на сходi денниця, всi прокинулись. На лодiях ставили новi керма - дубовi, гребцi готували весла, чимало во?в стали з довгими жердинами на упругах, щоб, на випадок потреби, вiдштовхуватись вiд камiння. Тодi ж на лодiях почали пiдiймати й укотi. Не всi лодi? рушали в пороги разом. Одривались вiд берега по однiй, кожна випливала на плесо, шукала виру - i летiла вперед... Гребцi навiть не брали весел, хечiя була така швидка, що досить було керма - i лодiя слухняно завертала мiж гострим камiнням. Коли ж одна зникала на обрi?, рушала iнша... Перший порiг, який однi во? називали Будилом, iншi - "Не спи!", а переляканi гречини за ними - "Ессупь!", ледь було видно пiд водою. З обох берегiв тут у Днiпро врiзувались двi камiннi забори, далi вiд берегiв вони зникали пiд водою, а на самому плесi над заборою широким потоком линула вода: там ледь-ледь рябiла хвиля. Одна за однi?ю, мов випущенi з лукiв стрiли, пролiтали лодi? цей порiг, виходили на чистоводдя. Але вдалинi у цей час заявився острiв - там знову був порiг, Днiпро в цьому мiсцi дуже вузький, тiльки один прохiд був на плесi, мiж двома скелями, i треба мати добре око, мiцну руку, щоб лодiя пролетiла, не черкнувшись камiння мiж скелями. Проте i цей порiг лодi? одна за одною проходили щасливо. А попереду вже шумiв Будило. Це був тихий, спокiйний порiг. Будилом його прозвали, бо за ним зовсiм близько гула страшна Неясить. Уже здалеку було видно, як кипить, виру? вода в Неяситi. Зрадливе пасмо камiння там одразу ж пiд водою перетинало Днiпро вiд берега до берега. Подекуди камiння, як гострi iкла, витикалось iз води. Спадаючи, вируючи на цьому камiннi й мiж скелями, вода в Днiпрi шумiла так, що луна котилась далеко берегами. Во? з страхом дивились на цей порiг. Вони були певнi, що тут, пiд водою, живуть страхiтливi водяники, що це вони виткнули з-пiд води сво? гострi iкла, що вони вiчно неяситнi - жадають людсько? жертви, присмоктуються, ловлять мацьками лодi?, якi рушають у порiг, перевертають ?х, жеруть людей. Боротись з Неяситтю? О, це було не пiд силу людинi. Лодi? зупинились вище Неяситi, во? виймали з них приготовленi ще з Ки?ва волоки - деревлянi котки. Волокти лодi? доводилось по низькому берегу, а тут, у ярах i лiсах, завжди чатували печенiги. Тому частина во?в клала котки, витягала лодi? на бербг i волочила ?х вподовж всього порога, а ще бiльше во?в з списами й луками напоготовi йшли в яри й лiси над берегом, щоб одбивати, якщо буде надоба, печенiгiв. Волоком треба було пройти шiсть тисяч крокiв. Во? князя Святослава знали, що кошту? кожен з цих крокiв. Вони переносили до самого кiнця порога вантажi на плечах, але лодi? однаково були важкi, посувались на котках повiльно, вгорi висiло смалке сонце, гарячий пiсок обпiкав ноги, всi обливались потом. З самого ранку до пiзнього вечора волочили по пiску лодi?, навiть нiч не зупинила роботи. Ранок другого дня застав ?х на кручах проти скель Неяситi. Але вже зовсiм близько була тиха вода, i незабаром, коли сонце пiдвелося високо в небi, лодi? одна за однi?ю стали спускатись на воду. Неясить була позаду. I вже ?х не лякали три пороги за Неяситтю - Вiльний, Вручий i останнiй - на стрижнi; пiсля перших порогiв i Неяситi лодi? проходили ?х впевнено, швидко. Ще деякий час Днiпро линув мiж двох високих кам'яних берегiв, що нагадували вузькi ворота. А там во? опустили у воду весла, могли й спочити на широкому плесi, далi за яким посеред Днiпра височiли скелi й зеленiли лiси на островi Григорiя* (* Острiв Григорiя - сучасна Хортиця). Здалеку було видно на рiжку острова велику площину, де стояв старий крислатий дуб. Пiд ним гостi й во?, що збирались рушати в пороги, а також i тi, що щасливо ?х проминули, завжди приносили жертву. Жертву - хорта i пiвня, як це водилось по покону, - складав Святослав, бо в походi вiн був князем i жерцем. Вiн стояв перед високим дубом, на якому трiпотiло молоде листя, а мiж гiллям висiли зотлiлi полотнища, заiржавленi, пощербленi мечi, пробитi шоломи i списи-жертви багатьох людей i язикiв, що минали цей священний острiв. Тепер перед дубом на островi поклав меч i щит Святослав. Вiн дякував богам за те, що вони допомогли воям його пройти пороги, вiн просив i надалi допомагати ?м... Позад нього стояли во?. Коли князь Святослав склав жертву й землю пiд дубом змочила кров хорта i пiвня, во? стали на колiна, з уст ?х зiрвалась молитва - давня молитва пращурiв: Боги, допоможiть нам i помилуйте, Боги, даруйте нам перемогу на бранi й мир на землi, За це славимо i молимось вам, боги! Князь Святослав стояв проти дуба, за яким спускалось велике, багряне, схоже на жорно сонце, i думав про те, чи доведеться йому i всiм ?м ще раз стояти тут i складати вдячну жертву?! З За островом Григорiя Днiпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високi гори, не обривались над плесом кручi, не врiзувались у воду й жовтi коси. Понад Днiпром з обох бокiв зеленими мурами тяглись плавнi - хистка болотяна низина, де росла трава, в якiй вiльно мiг сховатись кiнь, де сплiтались у непроникну сiтку корчуватi дуби, липи, вiльшина, верби й лози. Тiльки ген далi обабiч Днiпра шумiли пiсками кучугури, увiнчанi купками сосен. Сосни цi, неймовiрно високi, з голими стовбурами i шапками гiлля нагорi, нагадували дозорцiв, що, як владнi хазя?ни, довгi вiки стояли й стоять над Днiпром, дивляться й запам'ятовують, що робиться в далекому полi й тут, на Днiпрi. З лодi? князя Святослава було видно, як подекуди вiд берегiв Днiпра в глибину плавнiв тiкають вузькi рукави; за ними голубiють тихi затоки, там вiд них вiдходять новi рукави. Куди вони тiкають, хто там ?, де ?м кiнець - нiхто не знав. Княжi во? нiде не зупинялись, лодi? ?х поспiшали на пiвдень. I ось нарештi Днiпро ще раз зiмкнувся мiж двох високих берегiв, нiби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодi? якийсь час пливли мiж горами, а тодi перед очима во?в вiдкрилась така безмежна широчiнь, такий неосяжний голубий простiр, що захопило дух. "Море", - подумали молодi во?. Але це ще було не море, а тiльки гирло Днiпра - Бiлобережжя, останнiй мiсток мiж Днiпром i Руським морем, Бiлi береги, до яких рвалися заморськi гостi i де люди з Русi перед далекими походами востанн? прощались з рiдною землею. Влiтку цi береги не бували порожнiми. Праворуч вiд Днiпра, до самого Iстра, тягнулись землi уличiв i тиверцiв. Вони ви?жджали сюди i торгували тут, на Бiлобережжi, з заморськими гiстьми. Лiворуч вiд Днiпра недалеко були й Клiмати, де жили греки-херсонiти - хитрi, меткi, спритнi люди, що завжди тут перехоплювали гостей i вмiли краще, нiж уличi й тиверцi, торгувати. I зараз, тiльки лодi? князя Святослава з'явились на плесi, вони на швидких конях прилетiли з поля й стали на берегах. Проте коли херсонiти дiзнались, що на лодiях iдуть не купцi руськi, а во?, то одразу пiдтягли попруги у коней, сiли в сiдла й тiльки пил звiвся за ними в полi. Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокiр, побачивши сво?х землякiв, i був певен, що вiн, зустрiвши ?х на Бiлих берегах, поцiкавиться тим, що робиться в Клiматах, перекаже щось батьку в Херсонес. Але Калокiр десь сховався й не виходив з лодi?, поки на берегах були херсонiти. Йому, здавалось, було навiть прикро, що тут з'явились його земляки. Тiльки тодi, коли херсонiти сiли на коней i з гиком полетiли в поле, Калокiр вийшов на берег, щоб розiм'яти костi. "Важко жити людинi, яка не ма? нi роду свого, нi рiдно? землi", - подумав Святослав. I коли Калокiр пiдiйшов до князя, без толковинiв запропонував йому походити на косах, бо вiн, мовляв, ма? щось сказати, князь Святослав не схотiв iти з василiком. Вiн сказав Калокiру, що ма? багато дiла з воями, а говоритиме з василiком вже в Болгарi?. Калокiр довго пiсля цього стояв сам на слiпучо-бiлiй косi, схожий у сво?му темному одязi на високу жердину, i все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрi?, на хвилi. Надвечiр усi лодi? зiбрались на Бiлих берегах. Ще завидна вони пере?хали до острова Елферiя* (*Острiв Елферiя - сучасна Березань), щоб там безпечно налити повнi бочки прiсно? води, оглянути перед далекою дорогою щогли, ре?, вiтрила. Наступного дня дуже рано, тiльки денниця запалилась у небi, на лодiях пiдняли укотi, поставили вiтрила. Пiд свiжим вранiшнiм вiтром, нiби чайки, що розправляють крила, лодi? одривались одна по однiй вiд Бiлих берегiв, виходили ключами у безмежне Руське море. Свiжий вiтер зi сходу не вщух за нiч. На тлi темно-синього неба, на якому ще палахкотiли зорi, вималювались обриси щогл i вiтрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосiв, в уключинах рипiли весла. Зробивши широке пiвколо, лодi? розгорнулись по чотири-п'ять у ряд i, то пiдiймаючись на високiй хвилi, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захiд. У цю передсвiтанкову годину море, нiби стомившись вiд безугавно? шалено? ночi, було роздратоване, зле. На сходi ледь-ледь прорiзалась золота смужечка свiтанку. Низько над морем мчали розiрванi на шмаття хмари. З шумом i плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летiли, вирували розлютованi хвилi. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сiру пiну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летiли сполошенi чайки й скиглили: "Ки-и-ги... Ки-и-ги!.." Раптом небом пропливли спочатку бузковi, далi рожевi, а потiм голубi пасмуги. Враз згасли, нiби провалилися в безодню, всi зорi, тiльки одна iз них - така ясна, зеленкувата, як дорогоцiнний камiнь iзмарагд, - ще спробувала трепетати, нiби спiймана в сiтку риба, i також зникла. Останнi шматки хмар росою впали на хвилi, небо стало чистим, голубим, вiтер дихнув теплотою, на море впала тиша - злягли хвилi, замовкли чайки. I тодi край неба спалахнула, загорiлася i встала золота корона, ще якась мить - i корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить - i над обрi?м уже сяяло сонце, таке гаряче, таке слiпуче, що на нього боляче було дивитись... На лодiях у цю хвилину нiхто не спав. Хто з дружинникiв прибирав у човнах, хто порався бiля вiтрил, хто лагодив зброю - чистив щит, гострив спис, одточу-вав меч, а хто готував страву, - але всi вони, як велiв покон, встали, коли сонце з'явилось на обрi?. Бо сонце - це дарунок богiв, це - життя, це - радiсть, щастя. Во? промовляли слова молитви: Сонце! Ти тiка?ш вiд нас -i наста? холодна, темна нiч. Сонце! Ти вста?ш - i навкруг з'явля?ться життя, зацвiта? земля i радiють люди. Спасибi Перуну, що кожного ранку посила? нам сонце, Славимо й тебе - ясне, гаряче, житт?дайне сонце! Князь Святослав, що тiльки-но вмився свiжою солоною водою i що так само, як i всi його во?, стояв у цю хвилину на носi лодi?, чув, як лунають цi слова, i душу його пройняли трепет, радiсть, щастя життя. 4 У той час, коли князь Святослав на п'ятистах лодiях, маючи тисяч двадцять во?в, плив Днiпром, а далi Руським морем, во? земель Русi, яких було тисяч тридцять, на чолi з князем Улiбом i во?водою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом. Тут, у полi, ?м треба було стерегтись печенiгiв, чотири орди яких пересувались тодi мiж Доном i Днiпром, ще чотири блукали над порогами i на правому березi Днiпра на чолi з каганом Курею. На сво?х маленьких, але жилавих i невтомних конях печенiги хмарою пересувались у полi, де не було дорiг, на нiч ставали улусами, до яких на той час пiдтягались кибитки з жонами, дiтьми й скарбом. А на ранок тiльки самотнiй димок, прим'ята тирса та кiнський кiзяк залишались на мiсцi, де вони стояли. Во? Русi, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всi цi орди разом. А все ж, починаючи вiд самого Ки?ва, далеко попереду, так, що ?? навiть не було видно, ?хала, розсипавшись широким пiвколом, сторожа, ?хала сторожа й понад самим берегом Днiпра, а також i на захiд вiд вiйська, й край поля. По дво?, по тро? на конях прямували вони в полi. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самi ж виходили на вершину i довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись вiд слiпучих променiв сонця, дивились у далечiнь. Широке, безмежне поле лежало перед ними. У цю весняну пору було воно свiже, пахуче, все застелене травами, всiяне квiтами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера вiд талих снiгiв, на берегах ?х хилились пiд подихом вiтру i шумiли комишi, по землi там повзла молода, соковита гусятниця, у якiй у найбiльшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, мiж стеблами жовтими й червоними вогниками жеврiли тюльпани, колихались голубi гiацинти. Полю не було нi кiнця, нi меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокiйне, безбережне море, i тiльки високi могили, якi синiли вдалинi над Днiпром i довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свiдчили про те, що тут не зайжди було так тихо й спокiйно, що земля, на якiй тепер так буйно росли трави й цвiли квiти, полита людською кров'ю. I зараз сторожа зосереджено дивилась у далечiнь степiв, пильнувала, щоб звiдти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полi нiкого не було видно. Вдалинi пропливав табун, але то були дикi конi. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвiсть горбоноса сайга? Далеко в полi, як во?, крокували дрохви, на могилi, поряд з сторожею, вилазив iз нори й починав свистiти байбак, iз трав пурхали й нiби по невидимих схiдцях пiдiймались у небо жайворони, вони висiли так високо, що ?х не можна було помiтити оком. Тихо, спокiйно було в полi. А все ж печенiги блукали i в полi, й над берегами Днiпра. Часто на свiтаннi, ?дучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому пiд сiрим попелом дотлiвав жар, навкруг широким колом були витолоченi трави, валялись обгризенi кiстки. Печенiги були десь близько, за обрi?м. Вони знали, що в полi йде княже вiйсько, але знали i силу його, а тому й тiкали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно слiдом за нею йшли во?. Попереду всього вiйська йшло чоло, - головний полк, - тисяча гриднiв князя Святослава на чолi з князем Улiбом, во?водою Свенелдом i во?водами вiд полкiв усiх земель. Вони ?хали на баских конях, пiд знаменами, у шоломах, з мечами й луками бiля поясiв. А позад них гарцювали на конях i риндi* (*Риндя - збро?носець), що везли про запас кольчуги, бронi. Ще два полки на чолi з князем чернiгiвським i переяславським ?хали по обидвi руки вiд головного полку - щоб одбити удар, якби ворог насмiлився вилетiти десь вiд Днiпра чи вiд червенських городiв, i щоб пiдтримати головний полк, якщо ворог з'явиться просто перед чолом. Слiдом за цими полками, одiрвавшись на поприще, два або й три, посувались поволi - всi пiшо - во? земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолi з во?водою сво?м, що ?хав попереду на конi з малою дружиною. Багато рiзних полкiв посувались полем. Поруч iз кiлькома тисячами Полянсько? землi iшла тисяча деревських во?в, у полi йшли новгородцi, радомичi, сiверяни i навiть в'ятичi й чудь заволоцька. Це були бородатi, вусатi люди з довгим волоссям, але було мiж ними багато й молодих, юних. Iшли вони в постолах, черев'?, а часом i босi, зброя в них була рiзна - у декого мечi, луки, списи, у декого рогатини або ножi за поясами. А ще далi, за всiма тисячами, i знову пiвколом, яке нiби прикривало вiйсько ззаду, на возах, запряжених кiньми й волами, везли зброю - великi самострiли, пороки, луки, стрiли. Тут же лежали й харчi - борошно, солона веприна, мед, сiль, а за возами во?, часто ?хнi жони гнали табуни корiв, телят, овець. Важким, повiльним кроком, залишаючи по собi хмари iржаво? куряви, з гамором одходили вони все далi й далi вiд Ки?ва, крокували в полi з ранку до пiзнього вечора, тiльки на нiч зупинялись. Стан робили здебiльшого на берегах озер i рiк, де привiльне було з водою, деревом. Тодi полк пiдходив до полку, у рiчцi хлюпала вода, над берегами спалахували вогнi, скрiзь лунали голоси, iржали конi. Проте нiхто не забував i про пiдступного ворога - навкруг стану пiвколом ставили й зв'язували вози, малi дружини ходили всю нiч навкруг у полi, кiнна сторожа ви?жджала далi, стояла на могилах. Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до свiтанку, швидко зiбратись i йти далi, все далi вiд Ки?ва, до Дунаю. 5 Разом iз всiма воями, у другiй тисячi, на чолi яко? ?хав во?вода Гринь, у сотнi Добислава i в десятку, праву руку якого вiв кузнець Мутор, iшов Микула. Спочатку йому було дуже важко - все згадував рiдну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навiть у снах бачив - ходить нiби Вiста на одному березi рiки, вiн - на iншому. Вона простяга? до нього руки, кличе, а вiн одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед во?в княжих. Батько Ант, дiд Улiб, брати Сварг i Бразд - о, тi бували в походах i на бранях, вмiли тримати зброю, знали, що з нею робити. А який во?н з Микули? Вiн оглядав сам себе й дивувався - ноги довгi, кривуватi, ступнi як у ведмедя, руки також довгi, не зна?ш, де ?х подiти, на головi цiла грива, борода й вуси одросли, вицвiли на сонцi. Знову ж - зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепанi з тонких пластин, мечi у декого харалужнi. А в Микули - кована, дiдiвська, незручна. Щит i лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул iз стрiлами все сповзав i сповзав з пояса. Навiть Добислав довго дивився на нього, а потiм сказав: - Ти, Микуло, лук чiпля?ш не там, де треба. Ти ж на бранi стрiлятимеш поперед Себе, а не позад. I стрiли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на мiсце, будеш во?н справжнiй. Важко, дуже важко доводилось у першому походi сину старiйшини Анта. Вiн iшов у полi босий, бо постолiв вистачило на один день, а плести новi було нiколи. Але це не турбувало його, - вiн мiг так iти не тiльки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й дiла: коли зупинялись на нiч, котив вози, зв'язував ?х мотузами й ремiнням, копав разом з усiма рiв навкруг стану. Коли во? вечеряли, вiн також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою - одразу й засинав... Вiдпочивши трохи, Микула прокидався, сiдав i вже не мiг заснути. Чому - цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, вiн чогось нiби не розумiв, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула. I почалося це недавно, вiд Ки?ва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожнi гостиницi, а в ярах i на берегах рiк стояли княжi села й простi весi, де жили роб'? люди, смерди. Iти тут було безпечно, сюди нiколи не залiтали печенiги. Про що, здавалося, мiг думати й турбуватись Микула? Але вiн iшов важким кроком, лук усе телiпався й телiпався за спиною, тул iз стрiлами все сповзав межи ноги. Вночi Микула не мiг спати. Через кiлька днiв вони опинились край Полянсько? землi, над Россю, де стояло ще одне княже село, во? говорили - само? княгинi Ольги. Во? як во?: багато з них пiшло на нiч у село; молодi - погуляти, старi - побесiдувати. Люди в княжому селi були, як i скрiзь, - простi поляни, багато ?х прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночi то тут, то там можна було бачити, як сидять бiля вогнищ во? в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди... Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'?в у гущавинi за скелями, заснув. Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi. Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак - во?н з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари - злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд право? руки. Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi во?. Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з ?хнiх уст увi снi зривались раз у раз слова. - Ладо! Ла-а-адо! - пристрасно шепотiв во?н з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Во?н цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав. - Матiнко! Отче! - чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбно? Мокошi. I зараз вiн торкнувся ?? рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи. Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi - з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками - така проста, але й та?мнича, дуже рiдна, а водночас i страшна. - Ти поможи менi, Мокошо, поможи! - прошепотiв Микула. Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один во?н. Вiн пiзнав-це був во?н ?хнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячно? ночi, Микула тихо засмiявся й запитав: - Не спиш, чоловiче? - Не спиться, - вiдповiв во?н i зiтхнув. - Думаю про укра?ну свою. - А ти звiдки сам? - З Новугорода. - Довго, мабуть, ?хали? - Не дуже... Взимку ви?хали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам зна?ш, швидко. - То скажи вже тодi, - запитав Микула, - як тебе звуть, чоловiче? - Радиш, - вiдповiв чоловiк. - А мене Микулою. - Добре, - промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Ки?в, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом во?нам було про що подумати й поговорити! Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула. - Ти, - промовив вiн тихо, - мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський. Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити. - Де вже нам до гриднiв, - сказав вiн, - а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста? - Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, - рiзнi люди бувають. Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша: - I як у вас, у Новугородi? - Так, як i скрiзь... - Платите дань, чи як? - Дань платили ранiше, - одверто признався Радиш, - i було дуже зле, бо до нас, Микуло, ?хали по дань i сво? князi, i ки?вськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi нема?... Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав. - То як же тепер, без данi? - пошепки запитав Микула. - Ще важче... Урок та устав... - То й у вас посадники ?? - ?, Микуло. - I тiунiв ма?те? - Аякже... - I вiрники на?жджають? - На?жджають. Да?мо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям. - Щось затягло мiсяць, - промовив, поглянувши на небо, Микула. - Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало. Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав: - I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди? - Не витримують, - вiдповiв Радиш. - Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять. - I тебе били? - хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула. - Били.., - так само тихо одповiв Радиш. - Так скажи ж - куди ми йдемо? - пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула. Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв: - Мабуть, ми iдемо, Микуло, через те, що дуже важко. Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша. - Обсiдають нашу землю, - нiби сам до себе говорив Радиш. - Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Роме? заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити сво?ми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, ?м нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодi?... От i платимо оброки й устави... Радиш помовчав i кiнчив: - Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'?мо роме?в, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гада?ш, Микуло? - Я думаю, Радишу, що розiб'?мо роме?в... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв. На цьому розмова ?хня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув... А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв. Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди. Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед во?в чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе. А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговор?гги, якi це дорогi слова! Ки?в i Новгород, а як близько вiд людини до людини. От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись. Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила ?х i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi. I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це бува? пiзньо? ночi. Мовчали й солов'?. 6 Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка. У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде ?? обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось при?мне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-ко? землi. Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля сво?х вогнищ во? вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд не? прокинувся раптом один во?н, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову. Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в не? нi рiдних, нi близьких, але все це - червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней - нагадало ?й так багато! Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром - Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта при?хав до них брат Добриня, забрав ?? з отчого дому, повiз у далекий Ки?в. Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт. У ?? пам'ятi став чудовий зелений Ки?в-город. Гора з ?? теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо. Але з пам'ятi ?? невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила ?? любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Ки?вом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтно? хлiвини... Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг - на землянку старо? Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим. Усе змiнилось i змiню?ться навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достига? пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важча?. Нема? в не? радостi, мина? й життя. Правда, i тут, у Будутинi, була в не? радiсть - у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила ?? любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина - Володимира. У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин. Вона ?х не соромилась - була пiзня нiч, нiхто ?? не бачив... Багато лiт прожила Малуша в селi Будутинi. Нiхто в селi - нi во?вода Тедь, нi посадник Радко - не знали, що за жона Малуша, нiхто не знав, вiд кого народила вона сина. Був загад княгинi дати притулок Малушi в Будутинi - цей притулок ?й дали, був iз нею гридень Добриня - i вiн тулився в землянцi разом з нею, народила Малуша дитину - а хiба не однаково було Тедю й Радковi, вiд кого? Забрав дитя гридень Добриня - й поготiв. Усi в селi за багато лiт звикли до Малушi. Княжа роба, Малка - так ?? тепер усi прозивали. I працювала Малуша, як усi, - з раннього ранку до пiзньо? ночi, спочатку iз Желанню, коли ж та померла - сама. Роботи в княжому селi вистачало: на полi за Будутином рiлля, над Россю - табуни худоби, - все княже, все треба доглянути i зробити роб'?ми руками. I хто зна?, може, в тому самому хлiбi, який ключниця Пракседа ламала в стравницi княжiй на Горi i який брав руками князь Святослав, була краплина поту Малушi? А все ж, працюючи в потi чола свого в княжому селi, Малуша нiколи не забувала Ки?ва й, як тiльки траплялась нагода, прислухалась до слiв тiунiв, дружинникiв, ябетникiв, що часто на?жджали в Будутин, цiкавилась i знала, як живе княгиня Ольга, князь Святослав, як росте Володимир. Часто в минулi роки навiдувався до не? в Будутин i Добриня. Вiн був добрим братом, не забував сестри, хотiв ?й допомогти - власними руками, якимсь золотником, срiбними р?зами. Але Малуша не приймала помочi вiд брата - у не? були власнi руки, вона не жадала нi золота, нi срiбла. Осиротiла мати хотiла тiльки одного - знати, як живе ?? дитя, ?? син Володимир. I хоч це дитя, рiдний ?? син, далеко вiд не? - у Ки?вi, на Горi, але з слiв Добринi вона знала, як росте Володимир, як вiн дужча?, який з себе, який у нього голос. Звичайно, брат Добриня не мiг усього переказати словами, але хiба багато-треба матерi, щоб вона уявила, побачила, пiзнала рiдного сина?! Ще говорив Добриня про княгиню Ольгу, про князя Святослава, i Малуша знову розпитувала його й перепитувала - одна тiльки з усiх людей вона знала, як важко жити князевi Святославу. Ось чому в цю чудову весняну мiсячну нiч, коли через Будутин i далi - в поле за Россю - вирушало вiйсько князя Святослава, у Малушi так болiло серце. "Може, - думала вона спочатку, почувши тупiт коней i важку ходу тисяч людей, - ?де це з сво?ми воями князь Святослав?" Але князя Святослава тут не було. Коли во? наблизились, Малуша, що виривала бур'яни на княжiй нивi, залишила, як i всi смерди, роботу. Ставши над шляхом, вона пiзнала на чолi во?в князя Улiба, во?воду Свенелда, ще багатьох во?вод, тисяцьких i просто во?в, яких бачила колись на Горi. Але князя Святослава з ними не було. Пiзнiше через iнших смердiв вона дiзналась, що цi во? iдуть на гречинiв, а князь Святослав повiв ще багато вiйська на лодiях Днiпром. У сво?й землянцi, поставивши перед собою оберегу - богиню Роженицю, Малуша увечерi довго просила ??, щоб допомогла князевi Святославу на далекiй бранi, захистила сина Володимира у Ки?вi на Горi. Хотiла Малуша, як i всi люди в Будутинi, чимось допомогти воям, що йшли на брань. Дехто з них цi?? ночi спочивав у теплих хижах смердiв, багато смердiв пiшли на вогники в полi й понесли туди сво? дари - хто хлiб, хто пташину, хто горнець меду. По покону ?м слiд було дати все, що тiльки мали люди, - во? iшли на брань, вони йшли заради них. У Малушi нiчого було дати, а все ж вона взяла свiжу хлiбину, вийшла з нею з хижi, стала на скелi... i чомусь не змогла пiти далi. Може, боялась вона, що хтось пiзна? ??, може, i це справдi спадало ?й на думку, дар ?? буде дуже убогим, смiшним. Через те Малуша й стояла на скелi, дивилась на поле, де довго горiли, а потiм стали пригасати вогнi. Там вона й почула тихi голоси Микули й Радиша, там вона, залишившись на самотi з сво?ми думками, й заплакала... Що ж робити, коли серце обливалось кров'ю у Малушi ще й тепер?! Тихо було в полi, усi вогнища згасли, мiсяць схилився до обрiю й ставав великим, червоним. Солов'? мовчали. Малуша здригнулась, тихим кроком пiшла вперед, зупинилась. А потiм поклала свою хлiбину на травi, де спали два во?, i швидко рушила до землянки. Микула прокинувся до схiд сонця, потемному. Одразу ж схопився на ноги, пiдвiвся й став чiпляти на себе зброю й Радиш. Вони спали добре, нiщо не тривожило ?х цi?? ночi, - тепер треба було поспiшати. Навкруг чулись голоси багатьох людей, десь iржали конi, у Будутинi спiвали когути. - А це що? - запитав Микула, побачивши на травi бiля свого щита свiжий хлiб. - Чи не ти його поклав, Радишу? Гей, хто поклав хлiб, озовись? Що ж, - посмiхнувся Микула, коли нiхто не озвався на його голос, - либонь, це подарувала менi хлiб Мокоша. На тобi, Радишу, шмат хлiба, з'?м шматок i я... I, стоячи пiд високим синiм небом, перед темним полем, що без кiнця стелилось в далечiнь, вони ?ли хлiб Русько? землi, щоб iти в далеку, невiдому дорогу! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ 1 Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрi? встала темна хмара. Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрi?, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрi?? Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То во? князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдсько? боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю. I коли цi подi? ключ за ключем одна за однi?ю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах Сулинського лиману, во?, у яких на кров розбитi були руки й ноги, во?, що багато днiв i ночей не знали спочинку, во?, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсно? води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах сво? лодi?, припадали до води, що здавалась ?м солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем. Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його во?, якi кiнно й пiшо iшли з Ки?ва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю. Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчно? тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт збро?. Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси. - Здоров був, княже Святославе! - Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi во?. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв? - Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено тво? послали тисячi во?в... - Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги? - Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила ?хнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас. - Добре, коли тiльки тiкають, - замислився князь Святослав. - Не бачили i ми ?х над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв ?. Печенiги - тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра - хто зна?! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, - князь звертався до во?води Вовка, - будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодi? нашi з дружиною. Ти, Iкморе, - звернувся вiн до во?води лодiйних во?в, - бережись iншого звiра - роме?в, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами. I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше во?в сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi - в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях - залишились тiльки во? з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодi? - ?м треба було стерегтись хеландiй роме?в. На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину. - Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, - сказав Святослав, - iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на роме?в. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром - посилав до нього во?воду Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив во?воду Богдана. - Помста, княже! - закричали пiд наметом. - До помсти! Суворе й замислене було обличчя у Святослава. - Помста впаде на голову кесаря Петра, - промовив князь, - i вiн не уникне ??. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами... - Веди, княже! - загомонiли во?води й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi: - Проте, мужi мо?, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на роме?в. Будемо сукупно з ними - переможемо роме?в. Пiдемо нарiзно - загинуть болгари, i важко буде нам. - Веди, княже! - лунало пiд наметом. Князь Святослав ступив уперед i одкинув полог намету. Угорi, в синьому небi, ще палахкотiла, але вiддалялась вiд землi денниця, весь обрiй, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, нiс голубi води широкий Дунай. Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звiдти стрiлу. Це була чипрасова стрiла - з вусиком iз риб'ячого зуба, з пiр'?ною орла... - Несiть цю стрiлу кесаревi Петру, - сказав Святослав, - i скажiть йому: iду на ви! 2 Звiстка про те, що лодi? князя Святослава з'явились у Руському морi, долетiла до Константинополя дуже швидко, ?? передав не тiльки фар iз Преслави. Рибалки, якi ходили за Босфор ловити рибу, й купцi, що повертались Руським морем на навантажених сiллю й житом кубарах з Херсонеса, - всi вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодiй. Ця звiстка, звичайно, сполошила Константинополь. I у Великому палацi, i за стiнами його, в городi, скрiзь над Золотим Рогом i Пропонтидою з жахом говорили, що цi лодi?, напевно, iдуть проти Вiзантi?, згадували iмена руських князiв Олега i Iгоря... Удень де б хто iз мешканцiв Константинополя не був i що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався - чи не дме часом вiтер зi сходу, придивлявся - чи не видно лодiй руських у голубих водах Босфору? Уночi мешканцi столицi не спали, часто виходили з сво?х жител, дивились у бiк Великого палацу, де на високiй скелi стояв фар, яким передавали i який приймав свiтлянi гасла з Болгарi?, Преслави. Тiльки iмператора Никифора, його паракимомена Василя i ще небагатьох наближених до нього осiб ця звiстка не здивувала. Вони знали бiльше, нiж iншi. Проминув майже рiк вiдтодi, як по слову iмператора Никифора ви?хав до Ки?ва василiк-патрикiй Калокiр. Грамота вiд кесаря Петра, в якiй вiн писав, що ки?вський князь Святослав загрожу? йому вiйною, свiдчила, що Калокiр дi?, а князь Святослав готу?ться до вiйни з болгарами. Отже, готувалось i мало статись тiльки те, що замислив iмператор Никифор: князь Святослав iде на Дунай, поб'? болгар, знищить сво? вiйсько, а тодi скаже слово й Никифор. Дивувало iмператора роме?в iнше: ви?хавши з Константинополя, патрикiй Калокiр протягом всього року не подав про себе жодно? звiстки. Мовчав вiн i тепер, коли лодi? князя Святослава стояли вже на Дуна?... Чому мовчить василiк Калокiр, чому не озива?ться й князь Святослав? Адже за вiйну з Болгарi?ю Вiзантiя вже дала йому i ще дасть багато золота. Звичайно, iмператор Никифор i гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якiй сотнi лодiй, а на багатьох сотнях насадiв i що, крiм того, велике вiйсько його - пiшо й комонно - виринуло, нiби хмара, з поля на сходi. О, коли б василевс це знав, то дiяв би iнакше - негайно. Пiзнiше, правда, коли кесар Петро свiтляними гаслами, а потiм i через гiнцiв сво?х передав iмператору звiстку, що князь Святослав напав на його вiйсько з сотнями лодiй, а до того ще й пiшо, комонно, i коли кесар Петро слiзно благав iмператора Никифора, не вiдкладаючи нi години, допомогти йому, рятувати його, обiцяв зробити все, чого тiльки зажада? iмператор, присягався у вiчнiй приязнi й любовi, - iмператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вiчна приязнь i любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то вiн знав, що саме iмператор Никифор послав на Болгарiю руських во?в. Проте iмператор Никифор не виказу? й не може виказати сво?х потайних думок послам кесаря Петра. Вiн прийма? ?х у Великому палацi, довго розмовля? з ними, диву?ться й обурю?ться, як то зухвалий ки?вський князь посмiв напасти на Болгарiю, присяга?ться в любовi до кесаря Петра i просить переказати йому, що зараз у Вiзантi? дуже важко й вiн не може кинути проти Святослава свого вiйська. Але трохи пiзнiше, i саме у вирiшальний час, неодмiнно прийде на помiч, разом вони розiб'ють наголову Святослава. Iмператор Никифор розмовля? з послами, як батько i щирий друг Болгарi?. Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж Вiзантi?ю й Болгарi?ю. Вiн зна?, що у болгарського кесаря ? син Борис, який i вчився тут, у Константинополi, i натяка?, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут вiн може одружитись з якоюсь iз дочок iмператорiв... Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з цими вiстями боляри - посли болгарського кесаря. Невдовзi у Константинополi з'явля?ться син кесаря Петра - Борис, i iмператор Никифор прийма? його як високого гостя у Великому палацi i оселя? потiм у Буколеонi-недалеко вiд себе. Iмператор Никифор додержу? свого слова. У Буколеонi кесаревича Бориса знайомлять iз онукою iмператора Костянтина порфiрородного Марi?ю, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у влахернськiй церквi патрiарх Полi?вкт кладе вiнцi на голову щасливого подружжя. Так дi? iмператор Никифор, так нiбито змiцню? любов i мир мiж Болгарi?ю i Вiзантi?ю. Правда, коли кесаревич Борис висловлю? бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав iде з сво?м вiйськом все далi й далi, iмператор Никифор радить Борисовi якийсь час побути в Константинополi, обiця?, що вони рушать до Болгарi? разом на чолi вiзантiйського вiйська, коли настане вирiшальна година. I кесаревич Борис згоджу?ться. Звичайно, йому краще рушити до Болгарi? у вирiшальну годину i з iмператором Никифором на чолi великого вiйська. Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У сво?й грамотi кесар Петро писав, що во? князя Святослава посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське вiйсько не може з ними боротись. Отже, ?х багато, бiльше, нiж ждав iмператор, бiльше, нiж ки?вський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарi?в. Так чому ж мовчить Калокiр, про що вiн дума?? Адже якщо Святослав ма? так багато во?в, то вiн може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперi? й стати пiд стiнами самого Константинополя... Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, - добре, отже, римськi золотники дiють. Те, що руси знищують болгар, - також добре: вони знекровлять один одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарi?ю, i з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк ще й болгар. I тому iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше. Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських поко?в ?пископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман. Iмператор i ?пископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море. - Чи зумi? ?пископ про??хати в Понт? - запитав Никифор. - Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? - замiсть вiдповiдi, поцiкавився ?пископ. - Нi, ?пископе, до хозарiв зараз нiчого ?хати - вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного ?пископа, а когось iз павликан* (*Павликани - релiгiйна секта). - Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ. - На цей раз тобi доведеться по?хати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i ?хнього кагана Курю. - Про що я мушу говорити з каганом? - Зараз до Болгарi? з великим вiйськом прийшов ки?вський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посува?ться вперед, i ? загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, ?пископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив... - У спину князевi Святославу над Дуна?м? - посмiхнувся ?пископ Феофiл. - Ти вгадав, ?пископе, в спину Святославу, але не над Дуна?м, а в Ки?вi. ?пископ Феофiл не стримався i промовив: - Це - дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дуна?м. - Ти зумi?ш, ?пископе, знайти кагана? - Коли я мушу ви?хати? - замiсть вiдповiдi, запитав той. - Треба ви?хати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото - тобi дадуть тридцять кентинарi?в... Щасливо? дороги, ?пископе. I удачi! - Многi лiта тобi, великий василевсе! З Лодi? князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дуна?м i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей за?дали комарi, пiд ногами сичали гадюки. Але во? Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дуна?м, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озбро?вшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду во?в, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед. Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi во?в. I сторожа, яка ?хала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих во?в не видно. Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на сво?му шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дуна?м, а всi лодi? болгар за день до цього рушили Дуна?м угору. Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних во?в негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодi?. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, во?вод сво?х i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець. Уночi во?води пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було видно, як за стiнами Переяславця спалаху? свiтло, звiдти долiтали голоси болгарських во?в, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах. Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам ви?хати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропону? воям кесаря Петра вiддати город без бранi, за що обiця? не чинити нiяких ушкод. Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли лайкою i глузуванням. Тодi князь велiв воям сво?м брати зброю i наволочить стяги. В стiни города вдарили пороки. Заметушились во? й бiля самострiлiв, що стояли далi вiд стiн: однi крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зробленi з волових жил, iншi в цей час пiдкладали пiд них гостре камiння. Тятиви натягалися, во? спускали храпи - iз свистом i ревом на стiни й далi в город полетiло камiння. В цей час натягли сво? тятиви й лучники, що стояли поперед усiх во?в, i в повiтрi засвистiли тисячi стрiл - звичайних очеретяних i кращих - кедрових, яблуневих, а то й чипрасових. Пороки з важким гупанням били в кiлькох мiсцях стiни, безугавно викидали камiння самострiли, лучники натягали й натягала сво? тятиви. I тодi в сяйвi нового дня iз-за лучникiв виступили мечники й одягнутi в броню во?. Легко подолавши вiдстань до валiв навкруг стiни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стiн драбини, закидали залiзнi гаки, ставали один одному на плечi i лiзли на стiни. На полi пiд Переяславцем стояв великий шум i крик. Дехто з во?в кричав, щоб налякати ворогiв, дехто- щоб пiдтримати сво?х побратимiв, декому, нiде правди дiти, було просто страшно, i той криком бадьорив себе. Усi во? були завзятi, вони копi?м хотiли взяти город. Але й болгарськi во?, на чолi яких стояли визначнi боляри, бились смiливо, ?м обiцяли, що скоро пiдiйде велике вiйсько кесаря Петра, а разом з ним римськi легiони. На стiнах у них заздалегiдь були приготовленi купи камiння, за заборолами - дiжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники. Коли вдарили пороки i в Переяславець полетiли тисячi стрiл, багато во?в загинуло на стiнах i в самому городi. Але боляри знали, що ?м загрожу?, i гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони загрожували сво?м же воям мечами, списами. Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, - на них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири. У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз заборол полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало, запорошувало очi. I коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу нема? во?в, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни швидко виростав присип, закривав проруб. Та ось в городi i на полi перед ним настала тиша. Во? одiйшли вiд Переяславця, стали тисячами, кожна пiд знаменем сво?м. Князь Святослав разом iз Свенелдом i ще кiлькома во?водами об'?жджав на конях вiйсько, потiм зупинився на високiй кручi, звiдки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним. - I як мислите, во?води, - запитав Святослав, - будемо далi брати Переяславець копi?м чи станемо облогою? Однi во?води, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати тiльки копi?м. Iншi, а найбiльше Iкмор, думали, що краще стати пiд городом станом. Князь Святослав уважно слухав сво?х во?вод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I раптом на його обличчi заграла посмiшка. - Пливуть! - сказав князь Святослав. Далеко на пониззi, в голубому просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились темнi цяточки - то йшли лодi? руськi, що поспiшали на помiч воям. - Ждати пiд стiнами города не можемо, во?води, - промовив Святослав. - Тут стояти - давати вороговi силу. Ждати тут - може, й роме? пiдтягнуть сво? сили. I навряд чи сидiтимуть самi боляри в Переяславцi. Вони не ждали, мабуть, що з Ки?ва так швидко прийде пiдмога. Вони не ждали, що й лодi? нашi з'являться на Дуна?. Але ж вони тут, он пливуть Дуна?м. Ждемо ночi, во?води, i будемо брати город копi?м... I князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславцi одночасно вiдкрились всi ворота, а з них скопом ринуло вiйсько. Вошо заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю. У станi руських всi були готовi, через короткий час почалася сiча велика. Боляри болгарськi бились люто, з усi?? сили, вони йшли i йшли проти руських во?в, хотiли вирватись з цього поля i тiкати на захiд. Але руськi во? не випускали ?х з кiльця. До ночi од слiв Святослав Переяславець. I взяв город копi?м... 4 У цьому першому бою Микулi довелося дуже важко. Правда, лук i меч у нього на цей раз були там, де треба, тул iз стрiлами, якi вiн сам нарiзав з верби, висушив i оперив ще в полi, туго був прив'язаний у нього з правого боку, було в його тулi ще багато стрiл i комишевих - тонких, легеньких, iз залiзними вiстрями, - такою стрiлою вiн би найпрудкiшу веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше, на березi Дунаю, й тятиву свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав ??, як радили iншi во?, в теплий кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами* (*Пiдзори - кiнцi лука), а коли сонце пригрiло i тятива висохлса, то кибить* (*Кибить - дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя тепер, коди вiн взяв ?? в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук у лiвiй руцi, права - вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба - виймати меч. I бився Микула, як i тисячi iнших во?в, добре. На свiтаннi, коли наперед ви?хали сурмачi й сли, якi стали кричати до боляр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти роме?в, i пропонували здати безщербно город, а болгари вiдповiли лайкою i глузуванням, - забилось дуже серце в Микули. Це ж вони - во? руськi - з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а миру. Чого ж смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дуна?м? Люто, разом iз сво?м десятком iшов уперед Микула. Спочатку стрiляв iз лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом - пам'ятав мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось усе тiло, - цього не чув i про це не думав Микула. Уночi ж, коли во? взяли Переяславець i спочивали, щоб далi йти до Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як i вiн сам, пов'язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко вiд нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо то заплющував очi, то розплющував ?х. Але щось не давало спати бранцевi - розплющуючи очi, вiн кожного разу з острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся. - То ти й спи, чоловiче, - сказав нарештi Микула, якому обридло, що бранець то схоплю?ться, то ляга?. - Ти ж бачиш, я не сплю. Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу. - Не буду спати, - промовив вiн. - Не, не... - Як хочеш, чоловiче, - згодився Микула. - Сиди! Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але нiч iшла, мовчання було важким, а далi й нестерпним. - I чого тебе зв'язали? - вголос сказав Микула. - Асен бяше убит, - вiдповiв полонений. - Болгарiяче ще не iмат такава войска, аки рустi?...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари ще не мають такого вiйська, як руси.) - Не iмат такава войска? - засмiявся Микула. - Так чого ж ти бився з нами? - Бояхом руськi войницi. - Боявся? - здивовано запитав Микула. Слово болгарина про те, що вiн боявся, здивувало Микулу. Боявся - i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв рук? Тодi б нi Микула, нi iнший во?н не зачепили б його. "Щось тут не так", - уперто думав Микула i запитав у бранця: - А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче? - Руськi войницi iмам смерть, - вiдповiв той. - Ти хочеш мене мати рабом, уб'?ш... - Це я тебе хочу мати рабом? - промовив Микула й чомусь показав на сво? серце. - I це я тебе вб'ю? - Ти i твiй каган, - швидко вiдповiв болгарин. - Зажди, - промовив Микула, - ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть? - Ангел суть. А тебе? - Микула... Микула... Тодi болгарин витягнув уперед сво? зв'язанi мотузком руки й запитав: - То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду тво?м рабом?) - Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп. - Закуп.., - повторив Ангел i опустив на колiна руки. - А боляри говорили - страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни - будемо ми раби - аз, i Цвiтана, i всi, всi...* (*А бояри говорили - страхiтлива буря насува на Дунай, вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi - будемо ми рабами: я, й Цвiтана, i всi, всi) - Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi? - Цвiтана - жона, а всi - болгари, смерди, парики, - тихо сказав Ангел. - Смерди? - Так, смерди... Вони замовкли. Мовчав i стан. Далеко в лузi горiв вогонь, i ледь долiтали звiдти голоси - там палили мертвих. А мiж тим навкруг було дуже тихо. I в цiй тишi Микула почув, як десь близько серед темно? ночi вдарив перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обо? вони довго слухали, як пристрасно б'? в житах перепел, i навiть заплющили очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило ?м груди. - Чувай... Добер глас, - сказав Ангел. - Чудо! - Правду говориш, - згодився Микула. - Голос добрий. Микула розумiв не всi його слова. Але вiн розумiв головне: отут, на луках над Дуна?м, i скрiзь далi в гори ? городи, ? села, i скрiзь тут живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють рiзне жито, в горах пасуть худобу. I ще недавно вони жили великими родами, пересувались в долинах i на горах, а зараз, коли скрiзь стали городи, - осiли, сидять на мiсцi. - Не бува чловек сам да iска смертi сi, - продовжував Ангел. - Але каган далеко, бог - високо* (*Людина не стане сама собi шукати смертi. Але каган далеко, бог - високо). Важко, як розумiв з слiв Ангела Микула, жити зараз на долинi i в горах. У Преславi сидить кесар з болярами, у городах, як у цьому Переяславцi, - боляри, у жупах - кметi. А вже в них ? чимало тiунiв-перперакiв - i житаре, i винаре, десяткаре, сенаре, - жито беруть кадями, вино - бочками, вiд худоби - десятину. А над усе - роме?, - i це добре знав Ангел. - Брат мiй загина од руката на роме?ц... докато очитi мi вйждат, аз ще буду враг на роме?те... Нека буду трижда проклят, ако се откажа от думите се...* (*Брат мiй загинув вiд руки роме?в, i я, доки бачу очима, буду ворогом роме?в. Проклят тричi буду, якщо порушу слово) - Бачу, боляче тобi, - сказав Микула, - мабуть, розв'яжу я тобi краще руки. - Болi... Розверж, Микул... Микула розв'язав мотузки на руках Ангела й сказав: - Ноги сам розв'яжи! Ангел швидко розв'язав ноги й витягнув ?х на травi. - Ти, мабуть, i ?сти хочеш? Вiзьми хлiба. - Спасибi, - подякував Ангел. - Ти, Микул, си мi, като брат...* (*Ти, Микуло, менi як брат) I вiн смачно ?в шматок хлiба, який йому дав Микула. У Микули було гарно на душi. Вiн запитав: - Ти нiкуди не пiдеш, Ангеле? - Ой нi, - вiдповiв той. - I куди? Чувай, Микул, ерам мi ?. Бог да тi даде довгий живот i да позлати устата за думи, аще менi сказав. Сляп аз бях. Не войник я тепер на цар Петро, страх, страх то був * (*Соромно менi. Нехай бог да? тобi довге життя й обзолотить тво? уста за те, що ти менi сказав. Слiпий я був. Не вояка я тепер царевi Петру, страх, страх то був). Микула поклав пiд голову руку й одразу почав дрiмати. Напiвзаплющивши очi, бачив Микула далекi вогнi на полi, i чомусь нагадали вони йому вогнi над Днiпром. Вогнi наближались, i скоро Микула побачив близько Вiсту. Вона дивилась великими, добрими очима, а потiм поклала йому на голову руку. Так i заснув Микула. Коли вiн прокинувся, ледь починало свiтати. Просто перед собою Микула побачив вкриту росою траву, мотузки, якими був зв'язаний Ангел, чиюсь спину, за нею голови, ноги. Люди ще спали. Не було тiльки Ангела, - навiть трава, на якiй той лежав звечора, також припала росою. Микула сiв. Озирнувся. Ангела не було. Тодi Микула схопився швидко на ноги й подивився, чи лежать на землi його шолом, лук з стрiлами й меч. Зброя була на мiсцi. Вiн пiшов, обминаючи людей, якi покотом лежали скрiзь на травi. Гiрко було Микулi, що Ангел утiк, образа обгортала його душу. I раптом Микула зупинився. Вийшовши на пагорок, вiн побачив Ангела. Той сидiв спиною до нього, але Микула одразу пiзнав болгарина, широкi його плечi, всю постать. Ангел щось говорив, розмахував правою рукою, а перед ним сидiли й уважно дослухались до його слiв кiлька руських во?в. - Там шлях на Преславу, - говорив Ангел. - Вiдаю, як пройти в горах. Трохи обминувши цих людей, щоб не заважати розмовi, Микула спустився з пагорка, побачив джерело, став на колiна, схилився й напився свiжо? води, яка пахла небом i ранком. 5 Нiч спустила шати над Доростолом, у темному небi запалилися й вiдбилися на плесi Дунаю зорi, повiяв вечiрнiй теплий вiтер з моря. Тодi в Доростолi стихли крики й брязкiт збро? - сiча скiнчилася, город упав, во? руськi ждали, що звелить ?м князь, жителi тремтiли вiд страху. Вони боялись i тремтiли вiд страху немарно - тут, у Доростолi, де сходились вiтри з Руського моря й Родопiв, тягнувся шлях з пiвночi на пiвдень по Дунаю i ще один великий шлях iз сходу на захiд сонця - понад морем. У того, хто сидiв у Доростолi, були ключi вiд Дунаю, моря, степiв, поля. Через це давнi ще iмператори роме?в, що завжди прагнули поширити сво? межi на схiд, iз жорстокими, смертельними боями доходили сюди, ставили понад Дуна?м городи-фортецi, вони ж поклали i перший камiнь Доростола. Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як i племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони ?х не раз били, гнали до Константинополя. Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу вiд iмператорiв римських. Крiм ?хнiх во?в, стiни города бачили багато орд iнших, - i всi вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили сво?ми рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат. I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в будинках, хижах i землянках города не спали. Кожен iз них думав, що буде далi. Чоловiки з синами збирались тiкати в Родопи, матерi ховали дочок в печерах. Темно? ночi руськi во? iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi, грюкали в дверi, велiли всiм збиратись на площi бiля палацу кметя * (*Кметь - управитель областi). Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо мiж собою розмовляли. Це були невеселi розмови - на воротах i стiнах города стояли руськi во?, нiчна сторожа ходила вулицями, во? руськi стояли й наокруг. Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами, одягнутi в броню, з мечами бiля поясiв, з списами й щитами в руках, стали там руськi во?, а на сходи вийшов i став поперед них во?вода. Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це не звичайний во?вода. На поголенiй головi в нього темнiло пасмо волосся, бiля пояса висiв позолочений меч iз камiнням у яблуцi, срiбним череном, усiяним перлами огнивом. - Князь Святослав! - покотилось у натовпi. Всi мовчали. Славословити руського князя, як кметi велiли ?м славословити кесарiв, коли тi при?жджали до Доростола, - нi, нiхто ?м цього не велiв. Щось просити в нього, - але хiба зна? хто, що дума? князь. Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав. Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати ?х думки. - Мужi болгарськi! - почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. - Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами, я посилав слiв сво?х до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси - це рiднi люди, що отцi нашi сукупно боролись з ромеями i що зараз ми також сукупно повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них одна: знищити i Русь, i Болгарiю, що василевси ромейськi мрiють стати василевсами свiту. Про це я говорив кесарям вашим i бо?лам* (*Бо?ли - во?води), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор давав ?? кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами говорити й одкинув мир i любов, я з воями сво?ми приплив сюди, до Дунаю, i прийшов борзно, взяв копi?м Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами. Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли з ними тiльки мечами?! - Мужi болгарськi! - вiв далi князь Святослав. - Одвiку ми з вами разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що хотiли нас зробити сво?ми париками. I тодi була дужа Болгарiя, ?й допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн продав вас, болгар, ромеям, зрадив вiн i Русь. Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому одязi, мовчали, але десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв: - Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ - нiкогда!.. Да мислим за цяла Булгарiя!.. Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що кричали, пiдштовхували, змусили мовчати. I знову тиша запанувала на площi, натовп, як один чоловiк, стояв непорушно, нiмий. - Я говорю правду, - голосно сказав князь Святослав. - Роме? прислали нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз нами василiк iмператора роме?в, який привiз у Ки?в це золото. Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед i, клянучись, пiдiйняв угору руки. - Але не заради цього золота прийшли ми сюди, - вiв далi Святослав. - Вiзантiя хотiла б, щоб ми нинi розбили болгар, завтра вона битиме з болгарським кесарем Русь. Не неволити, не вбивати, не грабувати болгар прийшли сюди руськi люди, а принесли свiй меч, щоб додали ви до нього меч свiй, щоб стали поплiч з нами i щоб разом iшли ми на роме?в. Я, - урочисто продовжував вiн, - князь Святослав, i всi руськi во? говоримо вам: нехай буде спокiй i мир у вашому городi, нехай тут буде середина землi, що йде на роме?в. Во? мо? зараз вiдкриють ворота. Хто хоче бути з нами - нехай лиша?ться тут, хто бо?ться i не вiрить нам - нехай iде звiдси. А всiм говорю: iдiть по Болгарi? й скажiть людям, що князь Святослав сидить з воями у Доростолi i пiде далi. Але меч його уготований не супроти болгар, а проти роме?в. Князь Святослав, як князь Iгор i каган Симеон, кличе всiх болгар до бою з ромеями! Натовп завирував, загомонiв, то тут, то там почулися крики. Попереду щось шепотiли мiж собою боляри, позаду, де було темнiше, хтось голоснiше говорив про неволю, про долю парикiв. - Да живе князь Святослав! Да принудим роме?в до миру... Другарi! Князь Святослав стояв, дивився на цей людський натовп. Вiн розумiв, що цими людьми керують найрiзноманiтнiшi почуття: ненависть i любов, страх i вiдвага. Але ? мiж ними й такi, якими керу? лжа i облуда. Во? князя Святослава швидко йшли вперед, вже в ?хнiх руках було гирло Дунаю й Малий Преслав, вони просувались вгору по Дунаю й займали фортецi, сунули низиною мiж Дуна?м i Руським морем, далi й далi на пiвдень берегом, займаючи там затоки й городи, - аж до Варни. Багато жорстоких вiйн знав цей куточок землi мiж Дуна?м i Руським морем, кожен камiнь тут i кожна пiщинка политi були людською кров'ю. Кожна з фортець високо на горах над Дуна?м в рiзнi часи знала облоги, наступи, голод. Бувало, що вiйська iмператорiв, а пiзнiше вiйська болгарських каганiв довгi мiсяцi тримались у фортецi i нiяка ворожа сила не могла ?х взяти. Був час, коли цар болгарський Симеон, оточений уграми, заперся в Доростолi, кiлька мiсяцiв тримав облогу i зрештою пiшов у наступ проти угрiв, прогнав ?х у Ателькуз. Во?в князя Святослава не затримала нi одна